Лекції 2017 Філософія


НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ
-78649144599ВІДОКРЕМЛЕНИЙ ПІДРОЗДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ
«ІРПІНСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ»
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з дисципліни «Основи філософських знань»
для студентів усіх спеціальностей
ОКР «Молодший спеціаліст»
ІРПІНЬ – 2016
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………...………..2
Тематичний план……………………………………………………...…………..2
Розподіл балів для студентів…………………………………………..…………3
Тема № 1…………………………………………………………...………………4
Тема № 2…………………………………………………………………….……..8
Тема № 3…………………………………………………………………….……16
Тема № 4………………………………………………………………….………25
Тема № 5……………………………………………………………….…………33
Тема № 6……………………………………………………………………….....38
Тема № 7……………………………………………………………...…………..43
Тема № 8…………………………………………………………...……………..49
Тема № 9……………………………………………………………...…………..53
Тема № 10……………………………………………………………….………..55
ВСТУП
Конспект лекцій з дисципліни «Основи філософських знань» призначені для студентів всіх спеціальностей ОКР «Молодший спеціаліст».
Основною метою вивчення дисципліни «Основи філософських знань» є засвоєння студентами основних теоретичних положень історії філософії, галузей основ філософських знань.
Ефективною формою набуття знань студентами є лекція, яка виконує такі функції:
Інформаційну: передбачає викладання основних положень, несе узагальнення та оцінку філософських позицій провідних мислителів;
стимулюючу: вона розвиває інтерес до самостійного пошуку відповідей на запитання, які виникли в ході викладання навчального матеріалу, викликає у студентів необхідність одержання більш повних знань з дисципліни «Основи філософських знань»;
організаційну: при читанні лекцій розглядаються питання, пов'язані з організацією самостійного вивчення програмного матеріалу, а також проведення інших форм занять;
виховну: ця функція реалізується в ході розкриття загальнотеоретичних тем.
Лекційний матеріал – основа для подальшої самостійної роботи студентів. Кращому сприйняттю лекційного матеріалу допомагає попередня підготовка до лекцій, визначення питань, які вивчаються, за допомогою підручника, допоміжної літератури. Лекція – одна з форм активізації розумової діяльності студентів.
Студентам необхідно прослухати план лекції, зафіксувати літературу, яку рекомендує викладач. Лекцію слід слухати уважно, не намагаючись дослівно фіксувати всі положення, а вибираючи найголовніше, суттєве.
Структура навчальної дисципліни для студентів ІІ курсу другого року підготовки
Назви змістових модулів і тем Кількість годин
денна форма Заочна форма
усього у тому числі усього у тому числі
л с/п лаб інд с.р. л п лаб інд с.р.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13
Модуль 1. Історія філософії
Тема 1. Філософія як специфічний тип знання 7 2 2 3 Тема 2. Філософія Стародавнього світу 12 2 2 8 Тема 3. Філософія Середніх віків та доби Відродження 12 2 2 8 Тема 4. Філософія Нового часу та Просвітництва 10 2 2 8 Тема 5. Німецька класична філософія 11 2 7 МКР № 1 2 2 Разом за модуль 1 54 10 10 34 Модуль 2. Система філософії
Тема 6. Сучасна філософія 12 2 2 8 Тема 7. Українська філософія 13 2 2 9 Тема 8. Проблеми онтології 8 2 2 6 Тема 9. Проблеми гносеології 9 2 7 Тема 10. Проблеми
соціальної філософії 10 2 6 МКР №2 2 2 Разом за модулем 2 54 10 8 36 Усього годин 108 20 18 70 Критерії оцінювання рівня знань студентів за кредитно-модульною системою
Екзамен
Поточне тестування та самостійна робота Підсумковий тест (екзамен) Сума
Модуль 1 Модуль 2 30 100
35 35 Т1 Т2-Т3 Т4-Т5 МКР № 1 Т6-7 Т8-10 МКР № 2 4 10 10 11 9 15 11 Тема 1. Філософія як специфічний тип знання.
Лекція – 2 год.
План
Структура курсу: мета, завдання дисципліни, періодизація історії філософії та основні розділи філософії.
Загальне поняття світогляду та його види, життєвої позиції, філософії. Система філософії.
Форми світогляду.
Предмет та функції філософії.
Ключові поняття: світогляд,філософія, життєва позиція, рефлексія, міф.
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше усвідомлення, розуміння світу, місця в ньому людини, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції.
Філософія - (з давньогрец.: любов до мудрості) — теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.
Філософія – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві .
Життєва позиція - це вихідний момент, початок діяльності людини у певному напрямі, це те, з чого починається і чим закінчується життєвий шлях людини як особистості.
Рефлексія – здатність людини у процесі сприйняття дійсності сприймати і саму думку; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість.
Рефлексія - (з латин.: загинати, обертати) — унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось — як думка про думку, знання про щось — як знання про саме знання.
Категорії - (з давньогрец.: демонструю, виявляю) — гранично широкі, вузлові поняття певної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.
Філософія, Релігія, Мистецтво - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (і наука) уособлюють здатність розуміти, мистецтво — здатність переживати дійсність, релігія — здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними початками буття.
Список використаних джерел
1. Асмус В.Ф. Античная философия [Эл. ресурс] / В.Ф. Асмус. - Библиотека «Гумер». Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Asmus/index.php2. Горлач М.І. Основи філософських знань: Філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство: підручник / М.І. Горлач, В.Г. Кремень. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 1028 с.
3. Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій / О.М. Губар. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 416 с.
4. Делез Ж. Что такое философия? [Эл. ресурс] / Ж. Делез, Ф. Гваттари. – Ин-т философии РАН. – Ч. 1. Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000176/st000.shtml
5. Кант И. О характере как образе мислей [Эл. ресурс] / И. Кант. - Ин-т философии РАН. - Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/kant/harakt.php
6. Касьян В.І. Філософія: підручник для вищої школи / В.І. Касьян. - К.: Знання, 2006. – С. 10.
7. Косенчук О.Л. Навчальний посібник з предмета. «Людина і світ» / О.Л. Косенчук. – Немішаєве, ВСП «Ногайський коледж Таврійського державного агротехнологічного університету», 2011. – 115 с.
8. Мамардашвили М.К. Введение в философию [Эл. ресурс] / М.К. Мамардашвили.
Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/MaM/index.php9. Огневюк В.О. Філософія: Історія філософії: підручник / В.О. Огневюк,   І.Г. Утюж. - К.: Грамота, 2010.
10. Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство / Є.А. Подольська. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 624 с.
11. Подольська Є.А. Філософія: підручник / Є.А. Подольська. - К.: Центр навчальної літератури, 2006 - 704 с.
12. Причепій Є.М. Філософія: підручник / Є.М. Причепій. - К.: Аграрна наука, 2007. - 592 с.
13. Черній А.М. Філософія: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти / А.М. Черній. - К.: Міленіум, 2006. - 352 с.
14. Єрохіна Н.М. Основи філософських знань: навчально-методичний посібник / За ред. Н.М. Єрохіна. - К.: Немішаєвський методичний центр, 2006. - 205 с.
15. Ясперс К. Что такое философия? [Эл. ресурс] / Карл Ясперс. - Ин-т философии РАН.
- Режим доступу: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/yasp/index.php...Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, і кожен народ є тим більше цивілізованіший та освіченіший, чим більше в ньому філософствують; тому для держави немає більшого блага, ніж мати істинних філософів. Рене Декарт
Хай ніхто не зволікає із заняттями філософією у молоді літа, а на старості не втомлюється заняттями нею, адже для душевного здоров'я ніхто не може бути ні недозрілий, ні перезрілий. Епікур
Тема 1. Філософія як специфічний тип знання.
Лекція – 2 год.
План
Загальне поняття світогляду та його види. Міфологія та релігія як світогляд.
Еволюція філософського світогляду.
Предмет філософії. її функції. Джерела філософії.
Світогляд, його структура і типи.
Методи філософії.
Після вивчення теми студенти повинні знати:
що таке світогляд, його складові та типологія;
співвідношення філософії зі світоглядом, наукою, мистецтвом, релігією та ідеологією;
історичні особливості виникнення філософії;
особливості та характерні риси філософського мислення;
структуру та основні функції філософії.
Уміти:
розрізняти світоглядні та інші види знання;
виділяти елементи філософського мислення у певних знаннях;
пояснювати основні функції філософії;
застосовувати до конкретних ситуацій ознаки найперших філософських позицій.
...Лише філософія, позаяк вона поширюється на все доступне людському пізнанню, відрізняє нас від дикунів та варварів, і кожен народ є тим більше цивілізованіший та освіченіший, чим більше в ньому філософствують; тому для держави немає більшого блага, ніж мати істинних філософів. Рене Декарт
Хай ніхто не зволікає із заняттями філософією у молоді літа, а на старості не втомлюється заняттями нею, адже для душевного здоров'я ніхто не може бути ні недозрілий, ні перезрілий. Епікур
Ключові поняття: світогляд, філософія, життєва позиція, міфологія, релігія, рефлексія.
Світогляд – система поглядів, звернених на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до навколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтири.
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Філософія - (з давньогрец.: любов до мудрості) — теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.
Філософія – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві .
Життєва позиція - це вихідний момент, початок діяльності людини у певному напрямі, це те, з чого починається і чим закінчується життєвий шлях людини як особистості.
Міфологія - форма суспільної свідомості, світогляду давнього суспільства. яке містить в собі як фантастичне, так і реалістичне сприйняття навколишньої дійсності.
Релігія - форма світогляду, основана на вірі в наявність фантастичних сил, які впливають на життя людини і навколишній світ.
Рефлексія – здатність людини у процесі сприйняття дійсності сприймати і саму думку; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість.
Рефлексія - (з латин.: загинати, обертати) — унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось — як думка про думку, знання про щось — як знання про саме знання.
Категорії - (з давньогрец.: демонструю, виявляю) — гранично широкі, вузлові поняття певної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.
Філософія, релігія, мистецтво - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (і наука) уособлюють здатність розуміти, мистецтво — здатність переживати дійсність, релігія — здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними початками буття.
1 .Загальне поняття світогляду та його види. Міфологія та релігія як світогляд.
Світогляд - цілісний погляд на світ і місце людини в ньому. В історії людства виділяє три основні форми (типи) світогляду:
міфологія
релігія:
філософія.
Міфологія - форма суспільної свідомості, світогляду давнього суспільства. яке містить в собі як фантастичне, так і реалістичне сприйняття навколишньої дійсності.
Як правило, міфи намагаються дати відповідь на такі основні питання:
походження Всесвіту
, Землі і людини;
пояснення природних явищ;
життя, доля, смерть людини; діяльність людини і її досягнення;
питання честі, обов'язку, етики.
Ознаками міфу є:
олюднення природи;
наявність абстрактних богів, їх спілкування, взаємодія з людиною;
відсутність абстрактних мислень (рефлексії);
практична направленість міфу на рішення конкретних життєвих
задач;
одноманітність і поверхневість міфологічних сюжетів.
Релігія - форма світогляду, основана на вірі в наявність фантастичних сил, які впливають на життя людини і навколишній світ. За релігійного світогляду для людини характерна чуттєва, образно-емоційна форма сприйняття навколишньої дійсності. Релігія досліджує ті ж питання, що й міф:
походження Всесвіту, Землі, життя на Землі, людини;
пояснення природних явищ;
вчинки, доля людини;
етичні проблеми.
Основними світовими релігіями є:
християнство;
іслам;
буддизм.
Найвизначнішими і найрозповсюдженішими у світі національними релігіями є:
синтоїзм;
індуїзм;
іудаїзм.
Крім світоглядних, релігія має ряд інших функцій:
об'єднуючу (консолідує суспільство навколо або заради ідей);
культурологічну (сприяє розповсюдженню певної культури, впливає на культуру);
виховну (культивує в суспільстві ідеали любові до ближнього, співчуття, відвертості, терпимості).
Еволюція філософського світогляду.
Філософія - особливий, науково-теоретичний тип світогляду. Філософський світогляд відрізняється від релігійного і міфологічного тим, що він:
оснований на знанні (а не на вірі або вимислі);
рефлексивний (має місце звернення думки до самої себе);
логічний (має внутрішню єдність і систему);
опирається на чіткі поняття і категорії).
Таким чином, філософія - це найвищий рівень і вид світогляду, який відрізняється раціональністю, системністю, логікою і теоретичною оформленістю.
Філософія як світогляд пройшла три основні стадії своєї еволюції
космоцентризм;
геоцентризм;
антропоцентризм.
Космоцентризм - філософський світогляд, в основі якого лежить пояснення навколишнього світу, явищ природи через могутність, всесильність, безкінечність зовнішніх сил - Космосу і згідно з яким все суще залежить від Космосу і космічних циклів.
Геоцентризм - тип філософського світогляду, в основі якого лежить пояснення сущого через панування непоясненої сили - Бога.
Антропоцентризм - тип філософського світогляду, в центрі якого стоїть проблема людини.
Основна специфіка філософського знання полягає в тому, що вона:
має дуже багато загального з науковим знанням - предмет, методи, логіко-понятійний апарат, однак не є науковим знанням в чистому вигляді.
Головна відмінність філософії від усіх інших наук в тому, що філософія є теоретичним світоглядом, узагальненням раніше накопичених людиною знань. Предмет філософії ширше досліджень будь-якої окремої науки, філософія узагальнює, інтегрує інші науки, але не поглинає їх, не включає в себе наукове знання, не стоїть над ним.
Можна виділити наступні особливості філософського знання:
має складну структуру (включає онтологію, гносеологію, логіку);
носить загальний, теоретичний характер;
містить базові, основоположні ідеї і поняття, які лежать в основі інших наук;
несе в собі відбиток особи і світогляду окремих філософів;
є сукупністю об'єктивного знання і цінностей, ідеалів свого часу;
вивчає не тільки предмет пізнання, але й його механізм;
має якість рефлексії - зверненості думки на саму себе;
відчуває на собі сильний вплив доктрин, які вироблялись попередніми філософами;
динамічно розвивається і постійно обновлюється;
опирається на категорії,
невичерпне по своїй суті;
обмежено пізнавальною здатністю людини.
4 . Предмет філософії. її функції. Джерела філософії.
Предметом називається коло питань, які вивчає філософія. Загальну структуру предмету філософії філософського знання складають чотири основних розділи:
онтологія (вчення про буття);гносеологія (вчення про пізнання);
людина;
суспільство.
У рамках даних чотирьох основних розділів філософії можна виділити багато питань, що нею вивчаються:
сутність буття; походження буття; матерія, її форми: свідомість. її походження і природа, взаємовідносини матерії і свідомості; несвідомість;
людина її суть та існування, душа, духовний світ людини; суспільство; суспільство і людина; природа; природа і суспільство; духовна сфера життя суспільства; матеріально-економічна сфера життя людини; соціальна сфера суспільства; суспільно-економічна формація, цивілізації; перспективи людини, суспільства; екологія, проблеми виживання; особливості пізнання; вплив суб'єкта на процес пізнавання і його результати; обмеженість і безмежність пізнання; рух; філософські категорії; діалектика, її закони; інші питання.
Основні функції філософії:світоглядна (філософія допомагає людині знайти і обгрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей);
пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань),
логічна (філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції);
соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтуватися в складних, строкатих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію);
критична (проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів);
виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання. сприяє потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів).
5. Світогляд, його структура і типи.
Світогляд - це система поглядів на світ і місце в ньому людини, відношення людини до навколишньої дійсності і до самого себе. У світогляді фіксується пізнавальне відношення людини до світу (світорозуміння, світогляд) і емоційно-ціннісне відношення (світовідчування, світосприймання). Інакше кажучи, світогляд - це знання про світ і людину, а також переконання, ідеали, принципи людини, її ціннісні орієнтації.
Структура світогляду:
Людина – світосприйняття – (принципи, переконання, ціннісні орієнтації, емоції) – світорозуміння - світ.
Залежно від того, які методи використовуються в пізнанні світу і наскільки глибоко суб'єкт, який пізнає, проникає в сутність світу, виділяються рівні світогляду: буденно- життєвий (стихійні, несистематизовані уявлення про світ і людину, здоровий глузд) і теоретичний, науковий (пізнання світу і людини на рівні законів - істотних зв'язків, - систематизоване знання). Філософію звичайно пов'язують з теоретичним рівнем світогляду, так як вона являє собою систематизоване, логічно обгрунтоване знання. Філософія не просто висловлює судження про що-небудь, а і розгортає його в логічно-обгрунтовану систему. Однак існує і так звана життєва мудрість, здатність людини вирішувати універсальні загальні проблеми. От чому іноді стверджують, що кожна людина - філософ або філософом називають людину, схильну до загальних міркувань, до узагальнених висновків.
Типи світогляду.:
Міфи (міфологічний світогляд): вони допомагали усвідомити зв’язок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний зв’язок поколінь.
Риси: уявлення про кровно-родинні зв’язки природних сил та явищ; персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності; міфологічне мислення оперує образами а не поняттями; міфи сприймалися як реальність, яку не потрібно доказувати; людина розумілася як іграшка в природних чи надприродних сил.
Релігія (релігійний світогляд): на відміну від міфу розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежні полюси.
Риси: поділ світу на земний та небесний; віра про існування надприродний сил; система уставлених ритуалів; поклоніння Богові як вищій істоті.
Філософія (філософський світогляд) ( “філео” – любов і “софія” – мудрість) – здатність людини сутність світобудови, осягнути власну сутність, піднятися до усвідомлення сенсу свого життя.
Ще інколи виділяють науку (науковий світогляд).
Світогляд прийнято класифікувати (на види)на основі різних спільних ознак:
За носієм За рівнем світобачення та усвідомлення За історичними епохами За морально-ціннісними орієнтирами
-індивідуальний;
-колективний;
-груповий;
-національний;
-регіональний
та ін. -усвідомлений;
-неусвідомлений;
-частково усвідомлений;
-буденний;
-сформований на засадах наукових знань;
-філософський та ін. -архаїчний;
-античний;
-середньовічний;
-ренесансний;
-світогляд ХХ ст. -егоїстичний;
-альтруїстський;
-гуманістичний;
-антигуманний;
-цинічний;
-шовіністичний та ін.
Найчастіше філософсько-світоглядні позиції визначаються через розуміння вихідних початків буття:
Монізм (існує один-єдиний початок буття)
Дуалізм (існує два окремих та незалежних одне від одного початків буття, взаємодія між якими і визначає увесь стан буття; це можуть бути, наприклад, дух та матерія, добро та зло)
Плюралізм (існує багато відносно автономних початків буття)
Динамізм (початок буття є активний і рухливий)
Динамізм органічний (еволюціонізм)
Динамізм механічний (атомізм, деїзм)
Догматизм, консерватизм (початок буття є незмінний)
Ідеалізм (коренем буття є дух, ідея)
Сенсуалізм (напрям у теорії пізнання, де відчуття єдине джерело знань).
Скептецизм ( філ.. вчення, яке піддає сумніву можливістю достовірного пізнання об’єктивного світу).
Раціоналізм (на противагу сенсуалізму (емпіризму) єдиним джерелом і критерієм пізнання є розум (теоретич. мислення)).
Матеріалізм (коренем буття є чуттєва матерія).
Методи філософії.
Метод - шлях, спосіб дослідження, пізнання, сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.
Основними методами філософії є: діалектика, метафізика, догматизм, еклектика, софістика, герменевтика.
Діалектика - метод філософського дослідження, за якого речі, явища розглядаються критично, послідовно, з урахуванням їх внутрішніх протиріч, змін, розвитку, причин і наслідків, єдності і боротьби і протилежностей.
Метафізика метод, протилежний діалектиці, за якого об'єкти розглядаються:
уособлено, самі по собі (а не з точки зору їх взаємозв'язку);
статично (ігнорується факт постійних змін, саморуху, розвитку);
однозначно (ведеться пошук абсолютної істини, не приділяється уваги протиріччям).
Догматизм - сприйняття навколишнього світу через призму догм, раз і назавжди прийнятих переконань, недоведених, "даних згори" і які носять абсолютний характер. Цей метод був властивий середньовічній теологічній філософії.
Еклектика - метод, оснований на роз'ясненні будь-яких поглядів, ідей які приваблюють масову свідомість, але не мають реальної ні онтологічної, ні гносеологічної цінності і достовірності.
Софістика - наперед визначене, свідоме застосування в спорі і в доведенні софізмів, тобто неправдивих, хибних положень, аргументів, замаскованих зовнішньою, формальною правильністю.
Герменевтика - у класичній філософії вчення про інтерпретацію текстів.
Одночасно і напрямами у філософії, і філософськими методами є:
матеріалізм;
ідеалізм;
емпіризм;
раціоналізм.
Філософський метод являє собою загальний підхід до вивчення дійсності. В залежності від методологічної традиції виділяються основні типи філософствування: метафізичний і діалектичний; раціоналізм і ірраціоналізм.
Типи філософствування:
Метафізичний: Підхід до вивчення світу, як це раз і назавжди даного, вивчення об'єкта в статичному стані. Мислення засноване на формальнологічному законі виключеного третього: чи так, чи ні - третього не дано: тяжіє до побудови однозначної, статичної, умоглядної картин и світу.
Діалектичний :
Підхід до вивчення світу як процесу (вивчається динаміка об'єкта). Діалектичне мислення, вивчаючи рухливі зв'язки світу, перехід одного в інше допускає єдність протилежностей (і є, і немає - одночасно). В діалектиці картина світу оживає.
Раціоналізм: Філософія в пізнанні світу опирається на розум (ratio), використовуючи форми і методи абстрактного мислення: поняття, судження, висновок, гіпотеза, теорія, індукція, аналіз, синтез і т.п.
Ірраціоналізм : Філософія в пізнанні позамежної сутності світу опирається не на розум, а користується національними (ірраціональними) способами осягнення істини: любов до істини, інтуїція, медитація, безпосередній зв'язок з космосом, екстрасенсорика і т.п.
Отже, серед духовного освоєння системи суспільних відносин та світу важливе місце займає і філософія. Людина, окрім того, що прояснює сферу мислення, пізнання, власних цінностей, свого місця у системі суспільних відносин, ознайомлюючись із філософією, також аналізує суспільні історичні процеси, наукові досягнення та їх значення для людини. Вона обґрунтовує раціональними (розумовими) засадами будь-які суспільні та світові явища, критично осмислюючи традиційні надбання. Але при цьому критика у філософії допомагає глибше та ширше зрозуміти ці традиції та суспільні процеси та явища. Будь-яка філософія починається із внутрішнього досвіду, виражається у вигляді рефлексії. Філософія розглядається одними дослідниками як наука, іншими – як світогляд та вища теоретична форма світогляду. Філософія у науці є методологією досліджень, аналізує актуальне, проблемне.
Особливості становища людини в світі засвідчують, що задля того, щоби бути людиною, треба, звичайно, людиною народитися; проте ця умова є необхідною, але не достатньою: людина не народжується із готовою програмою на життя (якщо ми і віримо у те, що хтось заздалегідь визначив наше життя, ми все одно позбавлені знань про те, що і як саме нам призначено), тому вона сама повинна її знайти, виробити, здійснити свій життєвий вибір, оскільки у кінцевому підсумку лише вона сама має право розпорядитися власним життям. А оскільки ціна життєвого вибору людини є занадто великою, мимоволі виникає питання про те, чи існують якісь виправдані, надійні засоби, які б допомагали людині у цій найпершій життєвій справі. Забігаючи наперед відразу ж відзначимо, що історичне покликання та глибинне виправдання філософії полягає саме у тому, щоб виробити і надати людині інтелектуальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору.
Питання для самоконтролю:
Розкрийте зміст поняття світогляду і окресліть його значення в свідомому регулюванні людиною свого життя.
Назвіть і охарактеризуйте основні складові світогляду як інтелектуальної форми людського самоусвідомлення.
Охарактеризуйте найважливіші особливості міфологічного, релігійного та буденного світоглядів, їх відмінності від філософського світогляду.
Окресліть та розкрийте зміст основних особливостей філософського мислення.
Охарактеризуйте основні елементи структури філософського знання (основні філософські дисципліни) та поясніть, на якій основі їх виділяють.
Спробуйте визначити предмет філософії та обґрунтувати його розуміння.
Розкрийте зміст основних функцій філософії.
8 Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.
Тема 2. Філософія Стародавнього світу
Лекція: 2 год.
Тип заняття: проблемна лекція з елементами бесіди.
Мета заняття: ознайомити студентів із особливостями організації життя епохи Стародавнього Сходу, найвідомішими представниками цієї епохи; ознайомити студентів із раціональними засадами епохи Античності, із натурфілософськими, антропологічними, космоцентричними, державницькими та етичними поглядами видатних мислителів епохи.
План
Філософія Стародавнього Сходу (Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю, Японії).
Філософія епохи Античності. Натурфілософія, софісти, грецька класична філософія (Сократ, Платон, Аристотель).
Філософія елліністичного періоду: скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм.
1. Філософія Стародавнього сходу (Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю, Японії)
Філософія Стародавньої Месопотамії. До стародавніх цивілізацій входять цивілізації Єгипту, Месопотамії, Малої Азії та Закавказзя, Східного Середземномор'я, Аравії, Ірану, Індії та Китаю. Населення зростало в тих містах, де були найбільш родючі землі, біля великих рік, таких, як Ніл у Єгипті, Тигр та Євфрат у Іраку, Інд у Пакистані та Хуахо у Китаї. Перші цивілізації, тобто крупні общини з правителями, виникли у цих районах 5 – 3,5 тисяч років тому. Вони виникали на території Стародавнього Єгипту, Південної Месопотамії, Індії.
Перша велика цивілізація була заснована шумерами приблизно 5,5 тисяч років тому у Месопотамії (територія сучасного Іраку). Через 400 років ще одна цивілізація виникла в Єгипті. Давньоєгипетська цивілізація була однією із найбільш стійких в історії. Вона проіснувала більше 3 тисяч років. У той час, як шумери населяли десятки крупних міст і не творили територіальної спільноти, єгиптяни були об'єднаними в царство і стали першою нацією світу
Із філософських текстів Месопотамії варто ознайомитися із епосом про Гільгамеша (бл. ІІ тис. до н. е.), де йде мова про те, що людина не може знати задумів богів, а тільки звертатися до них та заслуговувати на вдячність або кару. При цьому акцентується увага на тому, що боги вирішують долю людини відповідно до того, чого вона варта. Як у сказаннях Птахотепа, так і в епосі про Гільгамеша, йдеться про особистий вибір людини, який може визначати її долю, про те, що на землі потрібно радіти життю, веселитися, тому що людина смертна.
Щодо рівності жінки та чоловіка можна помітити, що чоловік мав би любити жінку, доглядати за нею, її забезпечувати, щоб вона була хорошою господинею і також любила його. При цьому звертали увагу на жіночу чесність, особистісні якості.
Філософія Стародавнього Єгипту. Із давньої єгипетської літератури слід звернути увагу на повчання Птахотепа, у яких прослідковується ідея рівності всіх людей, обґрунтовується необхідність доброчинної та справедливої поведінки. У творі мова йде про те, що ніхто із мертвих не повертався, а тому потрібно діяти за велінням серця, слідувати своїм бажанням та собі на благо, радіти кожному дню, не виснажувати себе та не обезсилювати серце, одягатися у краще вбрання, прислухатися до бажань серця.
Із слів єгипетського мудреця Птахотепа, людина не може знати волі богів, із світу мертвих іще ніхто не приходив, а тому людина не може знати, що буде після смерті.
Загальні поняття та характерні риси індійської філософії.
В основі періодизації давньоіндійської філософії лежать різні джерела філософської думки, відомі як в давнину, так і в сучасну епоху. Згідно з даними джерел в давньоіндійській філософії виділяються три основних етапи:
ХV-VI ст. до н.е. - ведичний період:
VI-ІІст. до н.е. - епічний період:
VII ст. до н.е. - II ст. до н.е. - епоха сутр.
Веди (знання) - релігійно-філософські трактати, які були створені племенами арійців. Веди включали в себе:
"священне писання", релігійні гімни ("самхіти");
описування ритуалів ("брахмани"):
книги лісових пустельників ("араньяки"'):
філософські коментарі до Ведів ("упанішади").
До наших днів дійшло всього 4 Веди:Рігведа;Самаведа;Яджурведа;Атхарваведа.
Ведійські тексти («Веди» — священні знання) відбивають релігійні погляди і міфологічні уявлення стародавніх індійців, їхній політичний устрій, повсякденне життя, складених відповідно до ідеології брахманізму — найдавнішої релігії Індії, що виникла в арійських племен, при утворенні в них станів.
Найбільш важливі елементи філософських уявлень брахманізму:
По-перше, будова світу, природи і суспільства піддпорядковано світовому закону (рота), встановленому вищим божеством Брахмою.
Цей закон визначає і місце, і правове положення кожного стану (варни) у суспільстві, кожної людини в них. Вже в «Рігведі» дане релігійне освячення розподілу суспільства на чотири стани, що відбувалися з першолюдини Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатріїв — з рук, вайшів — зі стегон і шудр — зі ступнів. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкращими вважаються одушевлені, між одушевленими — розумні, між розумними — люди, між людьми — брахмани». Навіть цар при його божественному статусі повинний шанувати брахманів, слідувативати їх радам і наставлянням, учитися в них «споконвічному мистецтву управління».
По-друге, по «Законах Ману» усі варни і їхні члени повинні слідувати наперед встановленній для них дхармі — закону, обов’язку, звичаю, правилу поведінки, тлумачення змісту якої належить тільки брахманам.
Основна дхарма тлумачилося як ненанесення шкоди, правдивість, неприсвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. «Належність до однієї дхарми» не означала рівноправність варн. Переродження людини і перехід у вищу касту брахманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті». Як нагорода за дотримання дхарми, терпіння і терпимість.
По-третє, вирішальна роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах відведена покаранню. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання...». Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари.
По-четверте, древньоіндийські правові збірники містять практичний посібник з державного управління, політики.
У туж епоху з'являються вчення, протилежні Ведам:
буддизм:
джайнізм:
чарвана-лакаята.
Пануюча брахманська ідеологія політичного, соціального і духовного гніту і підпорядкування викликала неприйняття і критику з боку засновника буддизму в VI ст. до н.е. Сіддхартхі Гаутами, прозваного Буддою (Провітленний). Відповідно до легенди, молодий царевич, один раз зштовхнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкоші, став мандрівним ченцем, аскетом, болісно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя і смерті. Знайдені відповіді на них і склали сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, до нірвани. Доля людини залежить від нього самого, від його зусиль. Тільки пізнання істини і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постійне самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.
Висновок. Таким чином, у буддійському вченні зроблений поворот від бога до людини. Він може вибирати: бути вільним «через усвідомлення істини» або, переступивши закон, «схилятися до усього злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму, поваги і любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.
Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності станів у суспільстві. «Не по народженню треба відрізняти освічених, знатних і низьких, а по життю їхньому», — підкреслюється в буддійських писаннях. Заперечувалася і думка про бога як верховної особистості і морального правителя світу, першоджерела закону. Таким чином, буддійським вченням підривався авторитет брахманів від народження, та їхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний і політичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із варіантів природного права.
З об'єднанням Індії в III ст. до н.е. буддизм був визнаний державною релігією. . Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової релігії — індуїзму.
Одночасно виникає ряд філософських шкіл, які розвивають ведичне вчення: йога, веданта, вайшешина, ньяя. миманса, санкх'я.
Онтологія індійської філософії (вчення про буття і небуття) опирається на закон Рити - космічної еволюції, циклічності, порядку взаємозв'язку. Буття і небуття асоціюється відповідно видихом і вдихом Брахми-Космоса (Бога-творця).
Головною особливістю давньоіндійської гносеології (вчення про пізнання) є не вивчення зовнішніх ознак предметів і явищ, а вивчення процесів, які проходять в свідомості при взаємодії зі світом предметів і явищ.
Внаслідок цього індійська філософія виділяє три види свідомості:
"пракрити" - матеріальна свідомість:
"пуруша" - чиста свідомість:
"майя" - свідомість сновидінь, міраж.
Загальні поняття та характерні риси китайської філософії.
Філософія Китаю в своєму розвитку пройшла три основні етапи:
• VII ст. до н.е. - III ст. н.е. - зародження і становлення стародавніх національних філософських шкіл;
• ІІІ-ХІХ ст. н.е. - проникнення в Китай із Індії буддизму
(III ст. н.е.) і його вплив на національні філософські шкапи;
XX ст. н.е. - сучасний етап - поступове подолання замкнутості китайського суспільства, збагачуючи китайську філософію досягненнями європейської та світової філософії.
Стародавніми національними філософськими вченнями в Китаї є:
даосизм;
легізм;
конфуціанство.
Менш поширеними були:
моізм;
натурфілософія;
номіналізм.
Після проникнення в Китай буддизму (III ст. н.е.) і до кінця XIX ст., (другий етап) основу китайської філософії складають:
чань-буддизм (національний філософський буддизм, що виник у результаті впливу китайської культури на індійський буддизм, який був запозичений Китаєм);
неодаосизм;
неоконфуціанство.
У XX ст. національна китайська філософія збагатилася світовими філософськими думками, а також ідеями:
марксизму ;відомих європейських філософів;
американською філософією прагматизму;
християнською релігією.
У VI—III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" — шлях, закон).
Даосизм - філософське вчення про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософської і політичної думки з іменами Лао-цзи (Лі Ер) і Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Ідеї цих мислителів втілені в трактаті «Лао-цзи» («Дао де дзін») і просякнуті іронічним, неприховане негативним ставленням до державної служби. Згідно з їхнім вченням держава, як і Всесвіт, виникла і розвивається згідно з законом Дао. У філософії Лао-цзи Дао - це незримий, всюдисущий закон природи, суспільства, поведінки і мислення, що невідокремлений від матеріального світу і править ним.
1)Стосовно до Дао всі рівні, бо він втілює вищу добродійність і природну справедливість.
2)Будь-яке насильство, війни, загарбання чужих територій не повинні стати практикою державного життя.
3)Всі штучно створені державні інституції, що формою і змістом суперечать закону Дао, є хибними і ведуть суспільство у небуття.
4)Даоси ідеалізували традиційні патріархальні відносини, визнаючи їх відповідними закону Дао.
5)Шлях вдосконалення людини вбачали поза одержавленим суспільством, на лоні природи у єднанні зі світовим Дао на принципах недіяння, відмови від будь-якої боротьби.
6)На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. Тому управління на засадах знання є найгіршим нещастям для підданих.
7)Єдиним засобом подолання зла, на думку даосів, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Ідеальним правителем може бути лише той, хто сам відмовився від бажань.
Отже, згідно з вченням даосів держава - це частка єдиного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспільстві есі рівні, отож повинні мат рівні можливості і права в розв'язанні суспільних проблем.
Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і людей підкоряється не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" — це закон самих речей і явищ. Він, як всеза гальний закон, привносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.
Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як процеси, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх накопиченням та розсіюванням.
"Ці" даосисти поділяють на дві групи — "тонкі" та "грубі". Людина, на їх думку, народжується в результаті з'єднання цих двох видів "ці". При цьому душа у неї складається з "найтонших", а тіло — з "грубих ці". Деякі даосисти вважали, що найтонші "ці" залишають людину після смерті і утворюють те, що люди називають "демоном" і "богом".
У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого постійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, — стверджують даоси- сти, — інші приходять; одні розцвітають, інші в'я нуть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з'являються, інші руйнуються".
Закономірним у розвитку речей, на думку даосистів, є те, що кожна річ, досягнувши певного ступеня розвитку, перетворюється у свою протилежність: "неповне стає повним, криве — прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим" і т. д.
Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі порушують природний закон"дао".
Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і повинні пізнати сутність світу, його "дао", а й, спираючись на пізнане, змінити природу і суспільство в потрібному їм напрямку. Вони зводили діяльність людини лише до пізнання "дао" як сутності світу і помилково вважали, що обов'язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпорядкувати їх своїм інтересам.
Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних тверджень про потойбічне життя, закликали до задоволення своїх потреб у земному житті.
Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" частина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи — світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.
Ідеологом раннього конфуціанства був Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 до н. е.). Основний зміст конфуціанства викладено у книзі «Лунь юй» («Бесіди і висловлювання»), яка була написана учнями Кун Фу-цзи. Конфуціанство має виразний етико-гуманістичний характер.
Основною філософською ідеєю цього вчення є ідея гармонії, як запорука загального космічного порядку, рівноваги в світі, а отже і щастя людей. Це гармонія між людьми і природою, гармонія в стосунках серед людей, в доброчесній, моральній поведінці, що відповідає природному закону Дао.
Дао - одне з фундаментальних понять китайської філософії, що позначає природний, вічний і всезагальний закон спонтанного виникнення, розвитку і кінця Всесвіту. Дао у вченні Конфуція - це природний моральний закон, етичний принцип та обов'язок перед державою.
Реалізація і удосконалення Дао можливе лише через навчання й формування гуманності (додержання законів і традицій предків), що є необхідними заходами на шляху до гармонізації супільства. Гармонія в суспільстві, згідно з вченням Конфуція, - це «воля Неба». Формою такого суспільства є сукупність соціальних груп, що складаються з колективів, об'єднаних спільними інтересами. Спільною метою цілеспрямованого об'єднання в подібні колективи є реалізація ідеї «сяо» -синівської любові, пошани до старших, а також представників, що належать до вищого рангу в ієрархії суспільних (державних) відносин.
Керуючись ідеєю гармонізації суспільства, та спираючись на традиційну для Китаю ідеалізацію патріархальної сім'ї, Конфуцій розвинув патріархально-патерналістську концепцію держави. Згідно з його поглядами держава подібна до великої патріархальної сім'ї. Влада імператора (сина Неба) уподібнена владі батька і є недоторканною і священною. Відносини правителя, правлячих і підданих аналогічні сімейній ієрархічній підпорядкованості.
Політичним ідеалом Конфуція:
була аристократична форма правління, яка зобов'язує правителя і чиновників дотримуватися принципів добра і справедливості,
а найвищою чеснотою підданих - віддано служити правителю і мати послух перед «старшими» (чиновниками).
Існуючий у суспільстві поділ людей на вищих і нижчих («благородних мужів» і «дрібних нікчемних людців») Конфуцій обґрунтовував як справедливий стан, який повністю узгоджується із загальним законом справедливості Дао
Засобом підтримки справедливості у державі, згідно з Конфуцієм, є не позитивний закон, а норми доброчинності і моралі, основним змістом яких виступають компроміс і злагода, які досягаються шляхом дотримання «міри» у прагненнях і жаданнях людей.
Негативне ставлення Конфуція до позитивного закону було викликане імперативно-наказовою формою, та жорсткими санкціями останнього. Законодавчу форму Конфуцій розглядав лише як мірило, зразок правильної поведінки, але яка не вимагає суворого дотримання і обов'язкового судового захисту.
Основи вчення Конфуція в книзі «Бесіди і судження» («Лунь юй»):
гуманність (центральним поняттям вчення) визначає відносини між людьми, кінцеву мету морального самовдосконалення;
гуманність виступає як закон, сукупність етичних і соціальних норм;
соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей;
слідування чеснотам, суворе і чітке визначення прав і обов'язків кожного;
державна влада, повинна користуватися довірою народу: «без довіри народу (правитель) не встоїть»;
правителі повинні наставляти народ особистим прикладом, керувати на основі чесноти, а не законів;
чеснота, гуманність, а не насильство — метод управління державою;
підтримувати порядок за допомогою ритуалу;
управління країною і народом здійснювати на основі — комплексу правил, дотримання яких обов'язково для усіх, у тому числі і правителя;
правління аристократів, чесноти і знань, а не родової знаті і багатих.
Для китайського бачення світу і оточуючої реальності (що знайшла відображення в китайській філософії) характерно:
сприймання своєї країни - Китаю - як центру існуючого світу;
поняття окремих подій, історії в цілому як циклічного процесу;
усвідомлення своєї відповідальності перед Небом і Землею за вірне втілювання на Землі космічних циклів;
сприйняття людини, природи і космосу як єдиного цілого;
консерватизм свідомості, звернення в минуле, боязнь змін;
не виділення окремих людських особистостей із колективу;
усвідомлення безпорадності людини в боротьбі проти природної стихії; пріоритет, який віддається колективним формам праці; звідси - повага і пріоритет перед організаційною силою - державою;
сприйняття людської особистості, колективу, суспільства і держави - як єдиного цілого; поширення в суспільстві вертикальних зв'язків (влади і підлеглих), субординації, відповідальності перед начальниками, сприйняття глави держави, а держави - з'єднуючою силою суспільства;
конформізм у взаємовідношеннях, віддавання переваги спокою і бездіяльності;
розуміння життя перш за все як життя Духа в тілесній оболонці, віддаючи перевагу земному життю загробному, прагнення максимально продовжити життя окремої людини на Землі (за допомогою трав, фізичних вправ, правильного способу життя і правильного відношення до оточуючої діяльності);
сприйняття нереальних сил як реальності;
повага до батьків, старших, предків та духів ("шенів").
Згідно з китайською філософською традицією людина є згустком трьох видів космічної енергії: цзинь, ци, шень.
Цзинь - енергія зародження всього сутнього, "корінь", "насіння" живого організму.
Ци - матеріалі.но-духовна енергія, яка служить "будівельним матеріалом" всього сутнього.
Шень - невичерпна духовна енергія, що існує в людині, яка складає основу людської особистості і не зникає після смерті людини.
Сприйняття китайською філософією людини має ряд особливостей.
На відміну від західної філософської традиції китайська філософія:
не дає чіткого поняття, намагається вникнути в сутність людини не шляхом виведення чітких понять, а шляхом створення і вивчення її образу;
починає відлік людського життя не з моменту народження, а з моменту зародження;
не виключає людину назавжди із системи людських відносин після смерті, тобто людина залишається в системі людських відносин після смерті нарівні з живими людьми;
виділяє в якості духовного центру людини не голову, а серце:
сприймає людину як частину природи і космосу;
закликає цінити земний відрізок життя, максимально продовжувати його тривалість.
Філософія епохи Античності. Натурфілософія, софісти, грецька класична філософія (Сократ, Платон, Аристотель).
Давньогрецькою називається філософія, вироблена грецькими філософами, що проживали на території сучасної Греції, а також в грецьких полісах. У своєму розвитку вона пройшла чотири основних етапи:
досократівськнй - VІІ-V ст. до н.е.;
класичний (сократівський) - середина V - кінець IV ст. до н.е.;
елліністичний - кінець ІV—ІІ ст. ;
до н.е.: римський - V ст. до н.е. – І ст. до н.е.
До досократівського періоду відноситься діяльність так званих філософів-досократикі в:
мілетська школа;
Геракліт Ефейськнй;
елейська школа;
атомістик;
деякі інші філософи.
Основні проблеми, якими займалися "досократики" - пояснення явищ природи, сутності Космосу, навколишнього світу, пошуки першопочатку всього сущого.
Класичний період - час розквіту давньогрецької філософії. Філософи цього часу також намагалися пояснити сутність Космосу. але робили це глибше "досократиків".
Для елліністичного періоду характерно:
розповсюдження антисуспільної філософії кініків;
зародження стоїчного напрямку філософії:
діяльність "сократичних" філософських шкіл;
філософія Епікура та ін.
Взагалі давньогрецька філософія має такі особливості:
матеріальною основою розквіту даної філософії був економічний розквіт полісів (торгово-промислових міських центрів);
вона була відірвана від процесу матеріального виробництва;
головною ідеєю цієї філософії є космоцентризм;
на пізніх етапах - зміщення космоцентртвму і антропоцентризму;
допускалося існування богів;
давньогрецькі боги були частиною природи і близькі до людей;
людина не виділялася із навколишнього світу, була частиною природи;
були закладені два напрями у філософії - ідеалістичний і матеріалістичний.
Етапи розвитку античної філософії:
натурфілософський (фізичний) або рання класика (VII-V ст. до Р.Х.)
висока класика (У-ІV ст. до Р.Х.)
пізня класика або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:
елліністична філософія (ІУ-І ст. до Р.Х.)
олександрійська філософія (І ст. до Р.Х.)
римська філософія (І—VI ст.)
Найважливіші особливості античної філософії:
набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву;
постала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією;
терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму);
була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень;
була надзвичайно динамічною у розвитку (саме тому, що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, проблем).
Умови, що сприяли появі феномену античної філософії:
Географічно-кліматичні - розміщення Балканського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа. Азія. Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювали ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробування людської кмітливості, розумності та активності;
культурно-історичні - Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому гшані була "цивілізацією другого порядку":
соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування якісних, виразних думок, їх аргументації та доведенню;
відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини;
талановитість, активність та рухливість стародавніх греків. Основні положення атомістичної теорії походження
вся природа складається з атомів;
атоми мають кількісні властивості і не мають якісних,
властивістю атомів є рух;
атоми відрізняються один від одного формою, місцем знаходження;
атоми рухаються в порожнечі, яка, як і атоми, є матеріальною.
Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода і земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки - у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості, або до розпаду.
Школа ноології, або концепція всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор, на думку якого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Пуса, або Носа; саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. академік В.Вернадський використає термін "ноон" для позначення ноосфери - тієї частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
Мілетська школа:
"Із чого все?"
Фалес ("початок ("усе з води"); Анаксімандр - початок усього апейрон");Анаксімен ("початок усього - повітря");
Піфагор (усе подібне до числа або має пропорцію);
Геракліт (світ є колообіг 4-х стихій; слід думати не лише над тим, що є світ, а й як треба його сприймати і розуміти)
Що? Як?
Елати (Парменід, Зенон) – є лише буття, вічно тотожне собі самому;
Атомізм (Демокріт) – ніщо не виникає з нічого; запорука буття світу – неподільний, незмінний, неруйнівний;
Еволюціонізм (емпедокл) – унаслідок поєднання стихій та космічних сил світ переходить різні стадіх формування;
Ноололгія (Анаксагор) – світовий розум упорядковує Космос, використовуючи геометрії.
Дещо ширше про античну філософію, (прочитати!)
Отже, філософія як самостійна галузь знань виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VI—V ст. до н. е. Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси:
теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду);
натурфілософія (не віддиференційована від конкретно-емпіричного знання);
відсутнє, в основному, свідоме протиставлення мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI— V ст. до н. е.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що сягається розумом);
наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура);
стихійна діалектика.
Засновником античної філософії вважається Фалес (624—547 рр. до н. е.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Визнання як першооснови, єдиного першоначала чогось предметного, матеріального дає змогу стверджувати, що філософія зароджується як матеріалістичний погляд на світ.
Правда, цей матеріалізм характеризується як наївний, оскільки загальне в речах розглядається як якась конкретна речова структура.
Але перший "пролом" у міфологічній свідомості було зроблено. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр — апейрон (гр. — безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт — вогонь, Демокріт — атоми, Емпедокл — чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.
Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем пам'ятників, пірамід, храмів у Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, розробив особливу карту суші та моря.
Античні філософи прагнули вирішити проблему збагнення мінливості, плинності буття.
Геракліт (530 – 470 рр. до н. е.) – знаменитий філософ діалектик (все тече все міняється, в русі, боротьбі і оновленні, єдине складається із протилежностей, які переходять одне в одне і складають єдине).
Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала — вогню, — тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга — утвердження діалектичного погляду на природний світ.
Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. — трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахілл", "Стріла" та ін. Останні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.
Важливим етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Демокріта (460—370 рр. до н. е.).
Демокріт(460 – 370 рр. до н. е.)., обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір — пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атоми. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пу-тоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ — це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням.
Рух — невід'ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолінійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихроподібне, в результаті якого виникають, розвиваються та гинуть світи.
Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони — вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, то настане непритомність, а потім і смерть.
Розвиток світу здійснюється закономірно, причинно, обумовлено. Все має причину, безпричинних явищ немає. Ніякої розумності в світі немає. Відносну доцільність у світі Демокріт називав наслідком тривалого розвитку матеріального світу, комбінацій атомів. Помилково вважав, що немає випадкових явищ і процесів. Випадковим він називав те, причину чого ми не знаємо.
Атомістичне пояснення природи, хоча воно і метафізичне (незмінність атомів), здійснило значний вплив на подальший розвиток природознавства.
Демокріт побудував своєрідне вчення про пізнання. Він вважав, що від предметів, речей витікають найтонші ейдоси, образи. Ці ейдоси є своєрідними копіями речей. Через органи чуттів вони проникають в людину, викликають подразливість, стикаються з вогненними атомами душі і викликають відповідні відчуття, уявлення та думки про речі та предмети зовнішнього світу. Але органи чуттів дають лише матеріал, "темне знання". Більш досконалим органом пізнання Демокріт вважав мозок людини, розум. Метою пізнання є, за Демокрітом, вивчення причинно- наслідкових зв'язків, встановлення того факту, що основою всіх речей і предметів є атоми.
Послідовник Демокріта Епікур (341—270 рр. до н. е.) приписував атомам відмінність не лише за величиною, формою, положенням і порядком, а й за вагою.
Крім прямолінійного руху атомів, який спричиняється вагою, Епікур допускав їх самовільне, спонтанне (тобто внутрішньо зумовлене) відхилення від прямої лінії. Тут розвивається глибока думка про активність атомів і визнання елемента випадковості в їх взаємодії, тоді як Демокріт відкидав будь-яку випадковість і переходив певною мірою на позиції фаталізму.
У теорії пізнання Епікур, як і Демокріт, розвивав ідеї про відображення предметів, що існують поза нами, у відчуттях та мисленні людини. Але на відміну від Демокріта він вважав, що органи чуттів дають абсолютно точне уявлення про властивості та якості предметів і явищ.
Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики.
Засновник школи софістів, який користувався славою багато знаючого софіста, великого спорщика і блискучого оратора, Протагор (481 – 411 рр. до н.е.) основний тезис багатьох софістів сформулював так: „Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують”. Вже принцип Протагора ("Людина — міра всіх речей") привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.Так заявив Протагор-філософ про суб’єктевізм, текучості всіх речей (по Геракліту), відносності людських знань. Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки людина для полісу, але і поліс для людини, про рівність всіх людей.
Протагор, - ніяка держава не встоє, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть зайняті всі її громадяни.
Антропологічний поворот в античній філософії зробив Сократ (469—339 рр. до н. е.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині — не вивчення природи, а пізнання людини.
Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані — у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність — оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.
Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається.
Походження та знаходження загальних понять для Сократа є таємницею. З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий метод — майєвтику. Це не що інше, як процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в судженнях опонента.
Багато положень софістів про право, державу, політику розвив і переглянув Сократ.
Один із засновників діалектики, найвеличніший мислитель стародавніх часів, уже при житті був проголошений в Дельфах у храмі Аполона мудрішим із всіх людей. Родився Сократ у сім’ї скульптора,сам робив скульптури, служив гоплітом,брав участь у Пелопоннеській війні, пізніше входив у Раду 500.
Він не писав трактатів, формою пізнання, дослідження явищ були його судження, бесіди, методом – іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини.
Діалектика для Сократа – мистецтво вести бесіду з метою вияснення істини, понять, мистецтво аргументації, наука логіки.
В умовах затяжної політичної кризи і падіння моралі після закінчення Пелопоннеської війни він прийшов до висновку: ніяка реформа суспільства неможлива без оздоровлення особистості. Він вірить у можливість досягнення людиною ідеалу через розум, знання, доброчинність.
У цьому суть його заклику – „Пізнай себе!”Людина щаслива, якщо вона моральна, доброчинна і оволоділа знаннями.
Діоген Лаертський згадував про Сократа: „він говорив, що є тільке одне благо – знання, одне тільки зло - невігластво”.
Оволодіння знаннями без моральної підготовки шкідливо і недоречно. Люди без моралі більш несправедливі і здатні робити зло іншим.
Суспільству потрібні щасливі люди, рахував Сократ. Щасливі люди – благополучне суспільство. Адже суспільство – це сукупність індивідів, уних одна і мораль, і ціль. Досягти індивідуального щастя без або всупереч суспільству неможливо. Створений великим мудрецем позитивний соціальний ідеал – значний крок у порівнянні із філософією софістів.
Держава.
У Сократа , як і в етиці, в політиці знання є критерієм правління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа не суттєві: існуюча державно-правова практика (демократія, аристократія, олігархія, тиранія) – не відповідає розумним і справедливим началам держави.
Благополуччя держави прямо залежить від розумної діяльності правителів і законодавців, а не форми правління.
Із всіх достоїнств правителя головне – робити щасливими тих, кого він веде. Некомпетентність, невігластво афінської демократії викликали у нього саркастичні зауваження, їдку іронію.
Сократ першим запропонував критерії і оцінки форм правління:
1) Царська влада – влада за згодою народу і на основі законів.
Тиранія – влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя.
2) Аристократія – де посадові особи обираються із „знаючих”і вони виконують приписи законів. Плутократія (олігархія) – правління на основі цензу, в угоду багатим.
3)Демократія – правління всіх громадян на основі законів. Таким чином, критеріями тут виступають воля народу, компетентність правлячих, законність.
Закони і законність.
По Сократу, моральна організація полісного життя (політика) неможлива без законів. Закони – звичаї (устої) полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон полісу, але на відміну від них рахував, що те, і інше сходить до розумного начала. На його думку, і неписані божественні закони і писані мають одну ціль – справедливість. Закон цементуюча суспільство норма. На посилання про несправедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно терпіти так, як терплять волю батьків.
Отже, Сократ був принциповим прихильником законності (культ закону)..Засуджений на смерть, він залишився вірним своїм принципам – не порушувати законів, підпорядковуватися їхнім приписам і рішенням суду і спокійно випив яд із рук палача.
Платон (427—347 рр. до н. е.) зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) — це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.
Концепція Платона — це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.
Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини людини та світу. Згідно з його твердженням, світ — це всезагальний космос, він — завершений, цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті. При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі. Будова всіх їх троїста:
в космосі — це, по-перше, вищий вічний світ ідей (першообрази чуттєвих речей); по-друге, душа світу (те, що об'єднує світ чуттєвих речей); по-третє, тілесний світ чуттєвих речей;
в державі — це ієрархія трьох станів: філософи — правителі, воїни — стражники, вільні трудівники (землероби і ремісники);
в людині — це розумна, шалена (афектна) і пожадлива (хтива) душа.
Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося раніше. Тілесне начало має специфічно людські ознаки: людина є "...істота безкрила, двонога, з плоскими нігтями, єдина з істот, що здатна до сприйняття знань, які ґрунтуються на "міркуваннях".
Тут підкреслюються дві специфічні ознаки людини — і фізичного, і духовного порядку. Сутність людини не зводиться до якоїсь однієї ознаки.
Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном, з'являється як результат властивих від народження людям потреб і самі стани (класи) держави виникають в результаті розвитку природних потреб людини. На його думку, суспільство складається з трьох станів: філософів, які на основі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основним завданням яких є охорона держави від внутрішніх та зовнішніх ворогів; робіт ників (землеробів і ремісників), які підтримують державу матеріально.
Платон вважає, що може існувати три основних форми правління — монархія, аристократія і демократія. Кожна із них поділяється ще на дві:
монархія — влада одного, може бути законною (цар) або насильницькою (тиран);
аристократія — влада небагатьох, може бути владою кращих або гірших (олігархія);
демократія — влада всіх, може бути законною або беззаконною (насильницькою).
Всі шість форм державної влади Платон піддає жорсткій критиці. Найгіршими він вважає демократію, олігархію і тиранію і будує власний зразок державного устрою. Створений ним утопічний план державного і суспільного устрою в історії філософії отримав назву "ідеальної держави Платона".
"Ідеальна держава" — це рабовласницька аристократична республіка або монархія. Платон прагне теоретично обґрунтувати аристократичну форму рабовласницької держави. Він робить спробу розробити засоби, за допомогою яких можна було б втілити ідеальну державу в життя: необхідно встановити спільність дружин та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доо- лесть; на чолі держави мають стояти філософи, які від природи здатні пізнавати буття та істину, досягти ідеї блага, яка, знаходячись за межами буття, так само сяє в світі ідей (і осягається розумом), як у світі видимому — сонце.
Одним із найвидатніших античних філософів був Арістотель (384—322 рр. до н. е.) — учень Платона, вчитель Александра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей Платона ("Платон мені друг, але істина дорожча"). На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї.
Арістотель виділяє чотири види причин, що спричиняють існування речей:
матерія, тобто те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика);
форма, яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей;
рухаюча причина, те, звідки йде початок руху, що оформлює матерію (Арістотель: рухаючою причиною дитини є батько);
цільова причина, те, заради чого відбувається переміна (здоров'я — мета прогулянки).
Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма — активна, матерія — пасивна. Матерія — лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою руху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше у філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.
Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.
Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.
Але загальний світогляд рабовласницького суспільства вплинув навіть на видатний розум Арістотеля. Це проявилося у поясненні ним рабства. Рабів він позбавляє не лише умовного громадянства, але й людськості взагалі: "раб є знаряддям, що говорить". Явище рабства, як і держави, Арістотель виводить з природи. Він не розумів, що це суспільне явище.
Філософія елліністичного періоду: скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм.
Філософія скептицизму. Скептики заперечували можливість щось стверджувати, бо не існує нічого безумовного та достовірного. Людині немає на що спиратися у своїх судженнях, а тому їй потрібно утримуватися від будь-яких суджень. Засновник скептицизму – Перон. Він наголошував на потребі безпристрасного відношення до оточуючого світу. Поняття атараксії – душевний спокій. Скептики не сприймали догматизму. Епохе – не лише утримання від суджень, але і відмова від слідування переконанням, життєвим цілям, ідеалам. Наслідком мала б бути байдужість до світу, яка стає результатом невизначеності до світу та недовіри.
Філософія епікуреїзму. Життя окремої людини є головним критерієм істинності філософських ідей. Основна ціль епікурейської філософії – надати людині можливість відчувати щастя в будь-який момент. Епікурейці не зводили задоволення до чуттєвої насолоди і стану душевного задоволення надавали перевагу. Найкращий шлях до щастя – у помірності. Із цитат епікурейців найпоширеніша така: «Подорожній, тобі тут буде добре, тут задоволення – вище благо». Важливим є духовне задоволення. Головний життєвий принцип: «Прожити непомітно».
Філософія стоїцизму. Рання стоя (від Зенона до середини ІІ ст.), середня стоя (із середини ІІ ст. до н. е. – початок н. е.), пізня стоя або римський стоїцизм.
Особливості раннього та середнього стоїцизму. Буття світу є циклічним, твердили стоїки. Виразом божественної світобудови є обумовленість всього сущого двома всепроникаючими началами (логосом (законом світобудови) та пневмою (світовою душею). Пневма – творчий божественний вогонь. Душа людини є частиною світової душі. Чотири особливості космології стоїків: оживотвореність космосу, закон вічного повернення, єдність та всепроникність долі; вогонь – дух, властивий сущому, який доходить до вищої точки в людині. В етиці основним є поняття долі. Відмінність людини полягає лише у тому, що вона завдяки розуму може осягнути закони, що панують у світі, і відкрити власну долю, знаходячи можливість свідомо їй слідувати. Чотири головні афекти, за стоїками, які роблять людину неадекватною, підкорюючи її: задоволення, бажання, сум, страх. Чотири чесноти: розважливість, хоробрість, самовиховання, справедливість.
За римським стоїцизмом, людині належить лише власна сутність. Для щастя людина мала б відмовитися від своїх бажань. Будь-яке наше відношення робить нас або вільними, або рабами. Римський стоїцизм більш поміркований, ніж ранній та середній.
Кінізм. Це філософія, у якій ідеться про досконалість і гармонію природи та згубну недосконалість цивілізації. Вона закликає повернутися до природного стану й проповідує аскетизм - обмеження потреб та анархізм - безумовну особисту свободу людини від усього нав’язаного їй ззовні.
Риса неоплатонізму – повернення до космологічної філософії. Людина – насамперед душа. Людський шлях – шлях порятунку душі. Єдине – благо, співвідношення добра та зла. Буття всього сущого виходить із блага, а тому є благом. Буття ієрархічне: безтілесний Розум; безтілесна душа, тілесний космос (світобудова). Відбиті у душі ідеї розуму втілюються у логоси. Душа, яка є розумом, – тілесність. Єднання з Богом – найвищий стан душі. Розум – позачасовий. Світова душа – це час. Є відомості, що неоплатонізм та епікуреїзм вплинули на розвиток християнства.
Філософія Стародавнього світу є основою у розвитку наукового, економічного, соціального, політичного розвитку людства. Філософія давньої Індії, Китаю, Єгипту, Месопотамії звертали увагу на внутрішній світ людини та на шлях досягнення гармонії людини із світом. Антична філософія більш раціональна, спрямована на розумне обґрунтування доцільності певних позицій. Саме із давньої філософії почали виокремлюватися різні науки, тому у ній є значні витоки у розвитку науки, логіки людського мислення та витоки у розвитку людського духу та моралі. Виділяють такі характерні риси Античності, як натурфілософія (філософія природи), космоцентризм, раціональність, містичність, антропоцентризм. Характерними також були містичні переконання у поглядах античних мислителів, так як і у східних мислителів. Деякі науковці вважають, що епікуреїзм із наданням переваги душевному задоволенню над тілесним, міг вплинути на розвиток християнства. На розвиток християнства вплинули і неоплатоніки, зводячи основну мету людського життя до порятунку душі, вважаючи, що буття всього сущого є благом, а єднання з Богом - найвищий стан душі. Найкращою формою правління у поглядах представників грецької класичної філософії є аристократія (влада найкращих). Але слід враховувати, що мислителі жили у полісах, де вільні громадяни могли підтримувати безпосередні зв’язки щодо вирішення різних суспільних питань. Крім цього Аристотель звертав увагу на те, що демократія підходить землеробському суспільству.
Ідеї найавторитетніших шкіл античної філософи
Їх основний зміст\ Школи Основи світобудови в їх значенні для людини Висновки, що випливають для людини з
такого розуміння світобудови Життєві завдання людини
Епікуреїзм Смерті не існує, тому що в основі світу лежать невмирущі атоми Слід позбутися життєвих страхів Досягнення атараксії - душевної незворушності
Скептицизм Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою Треба утримуватися від будь-яких суджень про речі Треба зберігати
стан автаркії (самовладності)
Стоїцизм Світ пронизаний божественною пневмою, у ньому панує
фатум - невблаганний закон долі Не варто опиратись фатуму того, хто бажає, доля вабить, хто не бажає - тягне Треба зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя
Неоплатонізм Світ є послідовним "виливанням" божественного Єдиного Слід намагатися наблизитись до Бога Треба прямувати шляхом духовного самовдосконалення
Поняття:
Традиціоналістський та прогресивний тип цивілізації -
характеристики цивілізацій за їх фундаментальними цінностями, запропоновані Рене Геноном: традиціоналістська цивілізація цінує традицію і обернена скоріше до минулого, прогресистська цивілізація цінує іновації і більше орієнтована на майбутнє. Традиціоналістські орієнтації характерні для східних цивілізацій, прогресистські - для західних.
Духовний канон життя - у межах деяких, переважно традиціо- налістських цивілізацій - збірка найдавніших, освячених авторитетом, часом і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні оголошення, що виконує роль нормативу - регулятора життєдіяльності людей в усіх сферах суспільного життя.
Сансара - зафіксовані в текстах "Вед" давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше за його смерті; душа, на відміну від тіла, вважається безсмертною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара була усвідомлена скоріше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як накопичення страждань
Карма - закон відплати, який нібито діє при перевтіленнях людини з однієї живої істоти в інші і визначає її суспільне становище відповідно до морального поводження в минулому.
Мокша - стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли злу, чинили лише благодіяння
Брахман - у давньоіндійських уявленнях про світ єдиний духовно-інтелектуальний початок світу
Атман - індивідуальні, конкретні виявлення брахмана
Дао - вихідне поняття філософії даосизму і дуже важливе для духовної культури Китаю, яке означало "шлях" природи, її закономірність. в етиці - смисл життєвого шляху людини, етичну норму, в логіці підставу, засновок, аргумент.
Небо і Земля - у давньокитайських уявленнях про світ - універсальні сутності, що виконують оцінні та орієнтовні функції: небо - це сфера чистих, ідеальних, правильних, вічних рухів та явищ, земля - сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ Життя людини відбувається у проміжку між Небом та Землею, тому людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного.
Філіє - у вихідному значенні те, що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.
Архе - у давньогрецькій філософії - універсальний початок усього сущого.
Атом - дослівно: неподільний, неруйнівний; найменша частинка речовини, яка не підлягає, ніяким змінам; наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.
Космос - розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.
Ідея - дослівно: вид, вигляд, основне поняття у філософії Платона, що позначає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модернізованим тлумаченням - сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.
Гілеморфізм - вихідні складові будь-якого сущого; матерія - невизначений пасивний матеріал; форма - активне впорядкування матерії.
Ноос - Світовий розум, розпорядник усього сущого у світі
Атараксія - незворушність, безпристрасність; у школах завершального циклу античної філософії - душевний стан, до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.
Порівняльний аналіз східного і західного типів філософствування
№ з/п Ознака порівняння Тип філософствування
східний західний
1
2 Методологічна традиція.
Які методи переважно використовує філософія в осягненні сутності буття. Ірраціоналізм - філософія, осягаючи позамежні сутності світу, користується надраціональними методами пізнання: одкровення, інтуїція, медитація і т.п. Раціоналізм - філософія раціонально обґрунтовує свої положення і висновки. Розум - головний шлях пізнання миру і людини.
Основні філософські проблеми Переважає етична проблематика. Філософія звертається до внутрішнього світу людини і її головне завдання відкрити закони керування душею. Відрізняється розмаїтістю проблематики. На різних етапах історичного шляху висувалися на перший план ті або інші проблеми: онтологічні (ранньогрецька філософія): етико-психологічні (середньовічна); гносеологічні (новий час).
3 Зв'язок філософії і науки Наука осягає видимі сутності і добуває істину за допомогою розуму. Філософія відрізняється від науки тим, що вона пізнає невидимі сутності. Філософія близька до релігії. На сході релігія філософічна і філософія релігійна. Наука і філософія розвиваються як правило в одному руслі, взаємозбагачуючи один одного. Навіть середньовічна релігійна філософія має форму науково-теоретичної побудови доказу.
№ з/п
Ознака порівняння Тип філософствування
східний західний
4 Особливості стилю філософських творів Літературно - художній стиль: байка, притча, переказ, афоризм, повчання. Більша частина знань передається усно від учителя до учня. Вчитель вчить не тільки мислити, але і жити: дихати, пити, приймати їжу, ходити, лежати, спілкуватися з людьми і т.п. Східна філософія - це певний стиль життя. Наукоподібний стиль. Філософія будується як теоретична система зі своїми посилками, доказами, висновками, Західні філософи використовують літера турно-художню мову, але як доповнення, як форму. Деякі філософські школи (екзистенціалізм, наприклад) використовують винятково літературний стиль, але це скоріше виключення, чим правило.
5 Відношення до філософської традиції Філософські традиції надзвичайно сильні. Філософія змінюється вкрай повільно, залишаючись індиферентної до подій зовнішнього світу. Філософія тісно пов'язана з життям, із соціально-
політичними відносинами; тому змінюється, реагуючи на історичний прогрес. Філософія в своєму історичному розвитку більш динамічна.
Тема № 3. Філософія Середніх віків та доби Відродження
Лекція: 2 години
Тип заняття: проблемно-оглядова лекція з елементами бесіди.
Мета заняття: ознайомити студентів із епохою Середніх віків та Відродження, із ідеологією та станом філософії; проаналізувати особливості взаємодії держави із церквою та місце людини у світі.
План
Особливості християнської апологетики та патристики. 7 Вселенських соборів православної церкви. Схоластична філософія. Містика.
Арабо-мусульманська філософія.
Основні представники гуманістичного антропологізму, неоплатонізму, натурфілософії, пантеїзму доби Відродження.
Ключові поняття: містика, схоластика, реалізм, номіналізм, апологетика, патристика, Коран, гностицизм, гуманізм, антропологізм, натурфілософія, пантеїзм.
1. Особливості християнської апологетики та патристики. 7 Вселенських соборів православної церкви. Схоластична філософія. Містика
Період Середньовіччя відрізняється від епохи Античності певними особливостями. Для періоду Античності характерними є: натурфілософія (філософія над природою), космоцентризм (орієнтація на зовнішній світ), циклічність світу (світ рухається по колу), антропологічний поворот людської думки із часів діяльності софістів та Сократа. У середньовічному світогляді світ набуває часового лінійного спрямування «до страшного суду від моменту створення його Богом», що характеризує есхатологічну лінію у філософії та релігії [11, с. 38 - 39].
Це був час у європейській історії, коли неподільно панувала християнська релігія, яка сформувалася в римській провінції Іудеї та швидко поширилася імперією, здобувши велику кількість прихильників і послідовників. В. Кохановський, В. Яковлєв вважають, що християнська ідеологія скористалася грецькою системою неоплатонізму, яка намагалася охопити усі сфери духовного життя людини. Апологети (захисники) християнства та отці церкви заклали основи середньовічної філософії, осмислюючи тексти християнства (у першу чергу тексти Нового та Старого заповітів). В основі середньовічної ідеології були закладені євангельська та апостольська ідеологія в органічному синтезі із грецькою раціоналістичною філософією (логікою Аристотеля) [5]. Проте деякі отці церкви заперечували матеріалістичні переконання Аристотеля.
В епоху Середньовіччя також поширювався феодалізм. Феодали взаємодіяли із церквою. При цьому церква також взаємодіяла із державою. Держава використовувала християнську ідеологію у своїх цілях. Навчання нерідко проводилося у церквах. Феодальний устрій не об’єднував людей у межах суспільства, що потребувало єдності. Християнська ідеологія стала хорошим засобом об’єднання людей.
У кінці ІІ і у ІІІ ст. освічені християни стали виступати на захист християнства, використовуючи античну філософію. Захищали християнство Іустин (Юстин), Татіан, Тертуліан, Оріген, Климент Александрійський. Завдання апологетів - довести нехристиянському світові, що філософія язичників суперечлива і що найкращі мислителі Античності (Сократ, Платон, стоїки) попередили ідеї Ісуса Христа.
Апологетика є найбільш раннім етапом патристики, для якої характерний вищий ступінь абсолютизації християнських догматів.
Климента Олександрійського (3 ст. н.е.) вважають першим християнським філософом. Він вважав, що віра є основою знання. Але якщо людина не вірить, не може здобути це знання.
Вважається, що саме Оріген є укладачем Нового Заповіту, бо він систематизував різні списки Євангелій, що були в різних християнських центрах узбережжя Середземного моря [15, с. 93 - 94].
Тертуліан розмежував віру та розум. Людина, на його думку, може обирати між добром та злом, що приводить до первородного гріха. Це дає можливість ввести у суспільство право, яке має сенс там, де є свобода.
Саме грецька патристика заклала основи у формулюванні основних догматів християнства і, перш за все, догмата триєдності божества, боговтілення та спасіння. Патристика – це теологічні та соціально-філософські вчення отців церкви, у яких істини Біблії приймаються на віру. Патристика – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) ІІ – VII ст. Найвідоміші у грецькій патристиці Кападокійці: Василій Великий, його молодший брат Григорій Ніський та його друг Григорій Назіанзан (Богослов). Вони відредагували Символ віри.
Гностицизм (від гр. gnоsis – знання, учення) – християнська єресь, прихильники якої не заперечували істин Біблії, але хотіли їх пізнати.
Загальною рисою християнської патристики є те, що вона переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, використовуючи античну спадщину. До цього апологети намагалися відстояти поширення ортодоксального християнства і відкидали античну філософію як язичницьку.
Філософське завдання християн - правильно розтлумачити Святе Письмо. Але щоб зрозуміти текст, потрібно з’ясувати, чим Бог не є. Так з’являється апофатична («заперечуюча») теологія. Катафатична теологія - з’ясування того, чим Бог є. Апофатика та катафатика проявляються найбільш яскраво у праці «Аеропагітики» Діонісія Аеропагіта, який взагалі вважав, що потрібно вірити у Пресвітлу темряву, у Першопочаток, який не є ні знанням, ні істиною, ні мудрістю. Його небесна ієрархія: 1) херувими, серафими; 2) царство сили та влади; 3) початок, ангели, архангели.
Святий Григорій Ніський у роботі «Про будову людини» свої погляди коротко висвітлює у заголовках, наприклад: «Розділ VI. Дослідження про схожість розуму та природи, у якому ненароком заперечуються вчення аномеїв»,«Розділ ХVI. Про те, що у воскресінні немає нічого неможливого. Проти тих, хто стверджує, що душі існують перед тілом чи, навпаки, що тіла були створені перше, ніж душі» [5].
Із представників латинської (західної) патристики варто згадати праці Аврелія Августина: «Сповідь», «Про град Божий».
Августин Блаженний (Аврелій Августин) (354 – 430 рр. н.е.) ˗ мислитель, який вплинув на розвиток теорії пізнання, самосвідомості, шляху пізнання Божої волі. Пристосував ідеї Платона для розбудови християнської теології. Народився на півночі Африки в місті Тагасті у християнській родині. Сім’я не була багатою, але батьки все ж витратили кошти на навчання сина у Карфагені. Після навчання на ораторському відділенні мислитель вивчав скептицизм, неоплатонізм, різні течії гностицизму і прийняв християнство.
Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта. Буття Бога згідно з вченням Августина можна вивести безпосередньо із самопізнання людини. Відомий своїми цитатами із відомої роботи «Сповідь»: «Щасливе життя ніщо інше, як радість істині… Мало любить Тебе той, хто любить іще щось не заради Тебе. Якщо б теперішнє завжди залишалося теперішнім і не відходило у минуле, то це був би не час, а вічність; справжнє - час лише через те, що відходить у минуле…» [1, с. 253 - 257]. «Не тримайся істини як власності, щоб не позбутися її… Не підлаштовуйтеся під ваш час, але перетворюйтесь оновленням розуму вашого, і не будьте дітьми розумом; на зле будьте дітьми, а по розуму будьте повнолітніми» [1, с. 361].
Час існує лише в розумі людини, її свідомості, яка згадує, споглядає, чекає. Сам Бог перебуває поза часом, але Він його створив [11, с. 40]. Сама історія, на його думку, - це рух від «земного граду» до «граду Божого». Вважається, що саме Августин розвинув лінійну концепцію історії: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). Така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), але з’являється розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу [20, с. 76 - 77].
Августин писав, що ніщо не робиться добре, якщо воно проти волі людини, навіть якщо людині роблять щось добре. Любов для нього – сутність людини.
7 Вселенських соборів православної церкви
1. Нікейський Вселенський собор
Перший Вселенський Собор відбувся у 325 р. у місті Нікеї за імператора Костянтина Великого. Собор осудив і відкинув єресь Арія й утвердив неспростовну істину - догмат: Син Божий є істинний Бог, народжений від Бога Отця перше всіх віків і так само вічний, як Бог Отець; Він народжений, а не сотворений, і єдиносущний з Богом Отцем.
2. Константинопольський (Царгородський) Вселенський собор
Другий Вселенський Собор відбувся в 381 р. у місті Константинополі (Царгороді) за імператора Феодосія Великого. Цей Собор було скликано проти вчення колишнього аріанського єпископа константинопольського Македонія, який відкидав Божество третього Лиця Святої Трійці, Духа Святого; він учив, що Дух Святий не є Бог, і називав Його творінням або створеною силою, що служить Богу Отцю і Богу Сину так, як ангели.
На Соборі були присутні 150 єпископів. Єресь Македонія була осуджена і відкинута. Собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом Отцем і Богом Сином.
3. Ефеський Вселенський собор
Третій Вселенський Собор відбувся в 431 р. у місті Ефесі за імператора Феодосія II Молодшого. Собор було скликано проти лжевчення константинопольського архієпископа Несторія, який був прихильником думки, про те, що Пресвята Діва Марія народила просту людину Христа, з яким потім Бог з'єднався морально, перебував у ньому, наче в храмі, подібно до того, як раніше перебував у Мойсеї та інших пророках.
Собор осудив і відкинув єресь Несторія і постановив визнавати з'єднання в Ісусі Христі з моменту втілення двох природ: Божої і людської, і визначив визнавати Ісуса Христа досконалим Богом і досконалою Людиною, а Пресвяту Діву Марію — Богородицею.
4. Халкідонський Вселенський собор
Четвертий Вселенський Собор відбувся в 451 році в місті Халкідоні за імператора Маркіана. Собор було скликано проти вчення архімандрита константинопольського монастиря Євтихія, який заперечував людську природу в Ісусі Христі. Спростовуючи єресь і захищаючи Божественне достоїнство Ісуса Христа, він вчив, що в Ісусі Христі людське єство було цілком поглинуте Божеством, тому в ньому слід визнавати тільки одне Божественне єство. Це вчення називається монофізитством, а послідовники його називаються монофізитами (єдиноприродниками). На Соборі були присутні 650 єпископів.
Собор осудив і відкинув вчення Євтихія і визначив вчення церкви: Ісус Христос є істинний Бог і істинна людина: за Божеством він вічно народжується від Отця, за людським єством він народився від Пресвятої Діви й у всьому подібний до нас, крім гріха. При втіленні (народженні від Діви Марії) Божество і людське єство з'єднались у ньому як єдиному лиці - незлитно і незмінно, нероздільно і нерозлучно.
5. Константинопольський 2-й Вселенський собор
П'ятий Вселенський Собор відбувся у 553 році у місті Константинополі при імператорі Юстиніані І. Собор було скликано з приводу суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Головним предметом суперечок були твори трьох учителів сирійської Церкви: Феодора Мопсуетського, Феодорита Кирського та Іви Едеського, в яких чітко висловлювалися несторіанські думки. А на Четвертому Вселенському Соборі нічого не було згадано про ці три твори.
Собор осудив усі три твори, а також Феодора Мопсуетського як такого, що не розкаявся; стосовно інших двох учителів Церкви, то осудження обмежилося тільки їхніми несторіанськими творами, самі ж вони були помилувані, бо своєчасно відмовилися від своїх хибних думок. Собор знову повторив осуд єресей Несторія і Євтихія.
6. Константинопольський 3-й Вселенський собор
Шостий Вселенський Собор відбувся у 680 році у місті Константинополі за імператора Костянтина Погоната, і в ньому брали участь 170 єпископів.
Собор було скликано проти лжевчення єретиків - монофелітів, які хоча й визнавали в Ісусі Христі дві природи, Божу і людську, але одну Божественну волю. Після V Вселенського Собору заворушення, вчинені монофелітами, тривали. Імператор Іраклій, жадаючи примирення, вирішив схилити православних до поступок монофелітам і силою своєї влади повелів визнавати в Ісусі Христі одну волю при двох єствах.
Захисниками істинного вчення Церкви стали Софроній, патріарх Єрусалимський, і константинопольський чернець Максим Сповідник, якому за твердість віри відрізали язик і відсікли руку.
Шостий Вселенський Собор осудив і відкинув єресь монофелітів й ухвалив визнавати в Ісусі Христі два єства - Боже і людське, і за цими двома єствами - дві волі: але так, що людська воля у Христі не суперечить волі Божественній, а покірна їй.
На цьому Соборі були осуджені деякі нововведення Римської Церкви, а саме: примушування до безшлюбності священників і дияконів, суворі пости в суботу Великого посту, зображення Ісуса Христа у вигляді агнця (ягняти).
7. Нікейський 2-й Вселенський собор
Сьомий Вселенський Собор відбувся у 787 році у місті Нікеї за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), і в ньому брали участь 367 отців.
Собор осудив і відкинув іконоборчу єресь і визначив: ставити і покладати у храмах, разом із зображенням Чесного і Животворчого Христа, і святі ікони, шанувати і віддавати їм поклоніння, підносячись розумом і серцем до Бога, Божої Матері і святих, на них зображених.
Після VII Вселенського Собору гоніння на святі ікони знову були відновлені наступними трьома імператорами: Левом Вірменином, Михайлом Бальбою та Феофілом і майже 25 років хвилювали Церкву [12].
Схоластична філософія. Схоластична починається в ХІ ст. Схоластика – філософське вчення, у якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Виокремлюють ранню (ХІ - ХІІ ст.), середню у (ХІІ - ХІІІ ст.) та пізню схоластику (ХІІІ - ХIV ст.). Слово походить із гр. «schola» - школа, пов’язане із розвитком міст та різних шкіл - від монастирських та єпископальних до світських, юридичних, медичних, математичних. Геометрію та діалектику почали використовувати до осягнення Бога за допомогою внутрішнього досвіду.
Абеляр відомий завдяки своїм роботам: «Так і ні», «Пізнай самого себе». Вважав, що віру потрібно захищати за допомогою діалектики, тобто раціонально. Він розмежував філософію та теологію. Божу волю можна пізнати і за допомогою філософії.
Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109 рр.) вирішував її в дусі платонізму і прагнув довести реальність універсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творення. Цей погляд отримав назву «реалізм» [11, с. 39 - 40].
Вільям Оккам (1281 – 1349) запропонував інший підхід щодо універсалій (загальних понять), відомий як номіналізм. В. Оккам стверджував, що загальні поняття – це продукт людського мислення, вони є лише іменами, назвами предметів. Речі не даються нам у сутності, тому ми маємо звертати увагу на індивідуальне. Універсалії спираються не на справжню реальність, а лише на подобу індивідуальних речей [11, с. 40].
Тома Аквінський (1221-1274) відомий роботою «Сума теологій», є представником середньої схоластики. Але його ідеям передували погляди Ансельма Кентерберійсього та Вільяма Окками щодо поділу схоластики на номіналізм та реалізм.Хоча Тома і визнавав, що розум мав би прагнути зрозуміти Божу волю, але при нерозумінні варто було б опиратися на віру [11, с. 42]
Серед форм правління виокремив монархію. Якщо монарх, на його думку, посягає на інтереси церкви, його потрібно скинути. Найвища ціль держави - підготувати людей до потойбічного світу.
Серед схоластів помітні прибічники двох напрямів: реалісти (помірковані (загальне існує реально в речах), крайні (загальне існує до речей і поза ними) та номіналісти (крайні (загальне слово, термін, назва речі, які існують після речей у свідомості людини) та помірковані (вбачали існування загального не лише у слові, імені, речі, але й в її понятті). Реалісти були послідовниками ідей Платона, а номіналісти – Аристотеля.
Науковці вважають, що Оккам показав можливість існування знання поза теологією, поза етичними принципами. Ця тенденція могла вплинути на Новий час із ствердженням науки як абсолютної цінності.
Містика. Бернар Клервський за джерело ідей визнавав перш за все Євангеліє та Старий Заповіт: «Щоб спілкуватися із Богом, потрібні, перш за все, аскетизм та подвижництво». Надавав перевагу високій емоційності перед спокійною розсудливістю. Високо цінував дух людини, у ньому цінував смирення. Розрізняв 4 ступені любові та 12 ступенів смирення. Найвищий - стан людської душі, коли та уподібнюється Богу (екстаз). Франциско Асизький вважав, що пізнання Бога відбувається через пізнання власної душі, а не через матеріальний світ. Якщо у нас є інтуїція, це означає, що віра – наставниця у розуму. Такі погляди містиків походять іще від Августина.
Мейстер Екхарт вважав, що душа не створена, вона єдиносущна Богу, людська душа і Божа - тотожні. Людина судить про Бога по собі. Бог безликий, він всюди. Якщо він всюди, то немає необхідності йому молитися.
У Візантії, на думку сучасних мислителів, безперервно використовувалася антична філософія.
2. Арабо-мусульманська філософія
Священні тексти, над якими філософствували представники арабо-мусульманської філософії - Коран та Сутри. Головна мірка релігійного закону - розум. Першими, хто відходив від традиційного ісламу, були мутазиліти, які виступали проти догмату про приреченість і прагнули обґрунтувати релігійні догмати з точки зору розуму. Підкреслюючи важливість точних наук і природознавства, Аль-Кінді критикував Коран і поклав початок використанню філософії Аристотеля для створення власних філософських систем. Арабський мислитель Ібн-Рушд (Авероїс) був послідовником філософії Аристотеля. Протиставляв релігії дві основні ідеї, які мали матеріалістичний зміст (про вічність і несотворенність матерії; про смертність індивідуальної душі). Авероїс заперечував творення світу Богом, на його думку, він є лише рушієм і не втручається у земні справи. Два різновиди розуму: діяльний людський розум має космічний характер і є вічним; матеріальний розум (душа людини) має індивідуальні властивості. Вимагав звільнити науку від диктату богослов’я, виступав за необхідність робити наукові висновки. Наукові та філософські дослідження мають ґрунтуватися на розумі. Це і є сутністю аверроїзму.
Сігер Брабанський визнавав єдиного Бога, який проявляється як загальний розум безконечного ланцюга подій. Діяльність інтелекту можлива у зв’язку із тілом. Вчення про вічність розуму було спрямоване проти християнської ідеї створення людини Богом, як вважають науковці.Брабанський був відлучений від церкви.
Авероїзм – вчення Аверроеса і його послідовників, які в епоху Середньовіччя відстоювали ідею вічності матерії, смертності індивідуальної душі, теорію подвійної істини (вчення про взаємну незалежність істин богослов’я і філософії, що було спрямоване на вивільнення науки від релігії, визнавали, що у філософії є істини неприйнятні для богослов’я).
Арабо-мусульманські країни вважають місцем, де розвивалася антична філософія, завдяки яким вона і збереглася у період визнання християнської ідеології та критики матеріалістичних античних ідей [3, с.101 - 106].
У період Середньовіччя виник перший Болонський університет. У ньому читалися такі науки: тривіум (логіка, граматика, риторика), квадривіум (арифметика, музика, геометрія, астрономія). Ці науки започатковані іще в епоху Античності. В університеті існували три факультети: медичний, юридичний, теологічний. Фактично на цих трьох факультетах заборонялося використовувати погляди Арістотеля, крім логіки, у той час як на факультеті вільних мистецтв навчання було більш ліберальним.
Вважається, що антична філософія безперервно вивчалася лише у Візантії. У Європі після розвитку християнської ідеології вона часто критикувалася як язичницька. У розвитку богословсько-філософської думки Візантії прослідковують дві тенденції: раціоналістично-догматичну та містично-етичну. Із містично-етичної тенденції виділяють ісихазм – мовчальництво, що знайшло відображення у творах, в основному чернечих, аскетичних, зосередило основну увагу на внутрішньому світі людини і на методах, на способах удосконалення в дусі християнської етики смиренності, слухняності і внутрішнього спокою, тиші [3, с. 97 - 101].
3. Основні представники гуманістичного антропологізму, неоплатонізму, натурфілософії, пантеїзму доби Відродження
У 1323 році відбулось канонізація (залучення до святих) Фоми Аквінського, а його вчення стало офіційною філософсько-теологічною доктриною римо-католицької церкви. У своїй системі він використовував логіку Аристотеля, у якій сам Аристотель згодом знайшов суперечності. Коли кажуть про схоластику, мають на увазі перш за все систему Фоми Аквінського. У цьому ж столітті виникли опозиційно-схоластичні учення, направлені проти томізму. Загалом ці ідеї зароджувались як опір догматизмові церкви, догматизмові системи.
Щоб протистояти догматизмові церкви та не суперечити собі, філософи почали розмірковувати про усі теми, як це робили в Античності. Вони охоплювали широке коло інтересів, зверталися до Античності, а саме до культури, наукових надбань, філософії цієї епохи. Цю епоху характеризують як епоху гуманізму, антропоцентризму. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. За допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття. Через мистецтво описуються людські почуття і духовний світ. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується на культуру. Зароджується метод експериментального дослідження.
Людина сама починає вирішувати свою долю, визначати своє місце у світі [11, с. 45]. Природа трактується не космоцентрично, а пантеїстично.
Вважається, що ця епоха характеризується індивідуалізмом та універсальністю думки. Якщо в епоху Середньовіччя релігійний догматизм, схоластика, знецінення земного життя порівняно із небесним домінували, то в епоху Відродження проявляються риси пантеїстичних, натурфілософських, гуманістичних, антропоцетричних переконань. Мартін Лютер є засновником лютеранства, відгалуженого від християнства напрямку в епоху Відродження (Ренесансу)
Пантеїзм (з гр. «все» та «Бог») – релігійно-філософська доктрина, відповідно до якої Бог та світ є одним цілим. У якості релігійного вчення протистоїть теїзму, який відокремлює Бога як трансцендентного (потойбічного) позачасового творця від світу як його творіння.
Антропоцентризм (від гр. людина та від лат. центр) – крайня форма антропоморфізму, пізнавальної установки, у якій стверджується наявність людського виміру у будь-якому знанні про природу, суспільство у самому пізнанні.
Гуманізм (від лат. «homo» - людина, «humanus» - людський, людяний, «humanitas» - людська природа) – 1) рух освічених людей епохи Відродження, зацікавлених античністю, вивченням та коментуванням давньокласичної (латинської в тому числі) літератури; 2) особливий тип філософського світогляду, у центрі якого – людина з її земними справами та досягненнями, з властивими її природі здібностями та захопленнями, із характерними для неї нормами поведінки. У широкому сенсі цього слова, гуманізм – хороше ставлення до людини, яке стверджує її свободу та достоїнства, незалежно від яких-небудь виконаних нею соціальних функцій та ролей, яке бачить у ній самостійне джерело творчих сил.
Натурфілософія (філософія природи) – область філософських досліджень, які прагнуть раціонально осягнути цілісність природи та її першопочатки, осмислити природу як загальне, граничне поняття, яке задає принципову схему розуміння та пояснення окремих речей, як регулятивну ідею, яка дозволяє зрозуміти все суще та всі предмети у їх єдності та у багатоманітності форм, побудувати раціонально-наукову картину світу, виявивши внутрішні принципи взаємозв’язку та детермінації речей, розкрити різні рівні природи як цілого – від неорганічної природи до життя та життя людини.
Панпсихізм (від гр. «все» та «душа») – уявлення про всезагальну одушевленість природи. Ранні форми – анімізм, гілоізм у ранній грецькій натурфілософії.
Кальвінізм (реформаторська церква) – один із головних напрямів Реформації, заснований Ж. Кальвіном. Віровчення поступово розвиває принципи протестантизму: священною (богодуховною) книгою визнається тільки Біблія, нехтується католицька церковна ієрархія та безпосередність у справі спасіння; заперечується свобода волі людини; гріх визнається справою неухильною; рятує тільки особиста віра.
Лютеранство – одне із головних напрямків протестантизму, заснований практикою вчення Мартіна Лютера. Єдине священне джерело – Новий та Старий Заповіти у специфічній інтерпретації Лютера та його послідовників. Рятують не добрі справи та благочестя, а тільки особиста віра (sola fide) у викупну жертву І. Христа, яка дарується не за заслугами людини, але за абсолютно вільною волею Бога як прояв його безграничної справедливості та милосердя.
Ренесанс – культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності [17].
Епоха Відродження (ХIV – XVI ст.) зароджується після періоду Середньовіччя. Термін «відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі – італійський художник XVI ст. Він хотів звернути увагу на період Античності та відновити її традиції. Виникнення гуманістичного світогляду у ХІV ст. відбувалось паралельно з розвитком пізньої схоластичної філософії, яка завершилась саме у цьому віці. Філософи заперечували традиційну креаціоністську модель творення світу і виробили нову пантеїстичну картину світу. Натурфілософію цього періоду розглядають через індивідуальні погляди мислителів, оскільки не було характерної для всіх людей системи.
До того ж XVI вік – вік накопичення капіталу. Разом із буржуазією на історичній арені з’явився буржуазний противник – пролетаріат (наймані робітники ранньокапіталістичних мануфактур). Представники пролетаріату мріяли про справедливе безкласове суспільство, у якому не було б основи соціальної нерівності – приватної власності.
У цей період відбувся перехід від феодального суспільства до капіталізму. Початки капіталістичного виробництва з’явились у ХІV – ХV ст. в Італії. Але там розвиток йшов у протилежному напрямку: на зміну ранньобуржуазних відносин прийшла феодальна реакція [3, с. 30].
Мислителі писали переважно латинською мовою, а згодом в Італії італійською.
Сучасні філософи критикують цю епоху за те, що все було тілесним.
У цей період для того, щоб не зазнати впливу церкви, бесіди часто проводились у спеціальних майстернях для друзів, де обговорювалися в тому числі і наукові проблеми. У схожій майстерні працював і вчився Леонардо да Вінчі.
Пізніше з’являється індекс заборонених книг, який утворили богослови, філософи та правознавці з метою припинити свавільні роботи та уберегти науку від хибних свідчень. Хоча деякі достойні роботи також увійшли у цей індекс.
Гуманістичний антропологізм Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, Ніколо Макіавеллі, Лоренцо Валли. Головним центром гуманізму стала Флоренція (столиця італійського Ренесансу), де народився Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), твори якого вплинули на настрій та ідеї гуманістів. Історики Ренесансу вбачають у його творах («Божественна комедія», «Бенкет», «Про монархію») джерело важливих ідей гуманістичного світогляду. У латинському трактаті Данте «Про монархію» імператор, який втілює владу, отримує її не від папи, а від Бога, і тільки за таких умов може реалізувати себе кожна людина. Людина, на думку Данте, «із всіх проявів Божественної мудрості – велике чудо». При цьому доля людини не має залежати від умов народження, а повинна складатись на основі невтомного стремління до добра та знання» [18, с. 3].
Проте родоначальником гуманістичного руху в Італії вважається поет та філософ Франческо Петрарка (1304 – 1375). Він написав сонети, що увійшли до збірки «Кансоньери». Петрарка – віруючий християнин, але рішуче заперечував схоластичну ученість. Між середньовічним аскетизмом та чуттєво забарвленим відношенням до земного життя він обрав друге. Не заперечував логіку, але великий досвід не дозволяє йому сприймати формальні рамки схоластицизму. Петрарка висуває на перший план моральну філософію і, як писав В.В. Соловйов, «намагається примирити Античність із християнством».
Н. Макіавеллі (1469 – 1527) – син флорентійського юриста, мислитель. В університеті не навчався, але знав добре латинську мову, щоб читати римських авторів, а грецьких – у перекладі. 1498 року, коли республіканський устрій ще існував, Ніколо став службовим, а пізніше зайняв посаду секретаря Ради десятьох, якій належала важлива роль в управлінні. Цей досвід вплинув на його роботи.
Після падіння Флорентійської республіки Макіавеллі звільнили, він переїхав у свій будинок поза містом. Тут у 1513 – 1520 рр. і написав найважливіші свої твори італійською мовою. Особливо вороже ставився до феодального дворянства.
Макіавеллі вважав, що могутнім стимулом людських дій є інтерес. Людський егоїзм потребує встановлення державної організації як сили, здатної звести його до необхідної норми. На його думку держава – справа людських рук, на його думку. Свобода людини означає максимальну можливість активних дій, бо людина сама кує своє щастя. Благополучні лише ті, на думку мислителя, чиї дії відповідають особливостям часу, і втрачають благополуччя ті, чий дії не відповідають своєму часові.
Лоренцо Валла (1407 – 1452) народився у Римі. У філософію гуманізму увійшов як автор трактату «Про насолоду». У молодості він викладав в університі Павії. Протягом наступних років жив при дворі сицилійського короля Альфонса Арагонського, який знаходився у конфлікті з папою Євгенієм ІІ. Написав роботи «Про свободу волі», «Про обітницю монах», «Розмірковування про підробленість так званої Подарункової грамоти Костянтина». Виступав проти світської влади римських пап, був проти аскетизму, не визнавав ніяких авторитетів. Розглядав релігію як сферу практично-емоційного життя людини, яке не піддається раціоналізації. Повноцінне життя людини неможливе без тілесного благополуччя, без усесторонньої діяльності почуттів. У трактаті «Про благо» стверджував, що «все створено провидінням природи», а «природа – теж саме, що і Бог, або майже те ж саме». Інтелектуальному спогляданню Фоми Валла протиставив сенсуалістичний активізм.
Неоплатонізм Марсіліо Фічіно, Джованні Піко делла Мірандоли, Миколи Кузанського. Платонізація християнства, яка здійснювалась філософами у другій половині XV ст., стала особливо цікавою у розвитку філософії італійського гуманізму. Філософська думка виходила із рамок монотеїстичного креаціонізму і формулювала нові продуктивні ідеї.
Після Георгія Геміста Пліфона (1355 – 1452) головою флорентійської Академії став Марсіліо Фічіно (1433 – 1499). Він служив при католицькій церкві. Перевів на латинську мову діалоги Платона, а також твори головних античних неоплатоніків – Плотіна, Ямвліха, Прокла, Порфирія. Його твори: «Про християнську релігію» 1476 року, «Платонівська теологія безсмертя душі» (1469 – 1474).
Фічіно вважав рівноправними філософію та релігію. Виступає проти пантеїзму (ототожнення Бога та природи). Бог у якості безтілесної, абсолютної першоєдності перебуває поза світом, який представляє собою ієрархію духовності та зростаючої тілесності. Бог є у речах через те, що всі вони – у ньому. Існує навіть у творчості М. Фічіно і п’ятиступенева ієрархія буття: Бог, ангел, душа, якість, матерія. Краса, любов і насолода у системі Фічіно мисляться як космологічні принципи. Вважав, що людина здатна господарювати над природою, а її могутність – у існуванні в соціальному світі (у сім’ї, державі, народові). Душа є життя, життя – джерело руху. Душа визначає порядок. Любов – вічний зв’язок, пронизує п’ятиступеневу ієрархію буття і є вираженням внутрішньої гармонії». Намагаючись обґрунтувати безсмертя душі, Фічіно писав, що людина – виконавець волі Бога на землі. Одним із важливих ознак благородності людини є, за Фічіно, її прагнення до свободи.
Джованні Піко дела Мірандола (1463 – 1494) далі розвивав ідеї флорентійського неоплатонізму. Йому належать такі роботи: «Думки про гідність людини», «Тлумачення», «Роздум проти астрології».
Уявляє світ у якості ієрархії «трьох світів» - ангельського, небесного, елементарного. Чуттєвий світ виникає не в результаті божественного творення «з нічого», а від вищого безтілесного початку, яке єдине і створене Богом. Гармонію і красу породжує поєднання протилежних частин, їх єдність. Єдність та зв’язок космічної ієрархії пояснюється у його філософії теологічно – прагненням речей до Бога як джерела та цілі свого буття. Закон, який панує у природі, не зводиться «ні до необхідності матерії, ні до випадку, ні до виробничої сили беззмістовної природи, але до цільової причини». Бог виявляється у світі як єдність у багатоманітності і ще більше – як глибока внутрішня досконалість у недосконалому світі. Вчення про свободу є головним висновком його вчення. «Людина є особливим 4 елементом космічної ієрархії, вона вертикальна щодо до цього порядку і пронизує їх усіх. «Божественність» людська не дана, а досягається. На землі немає нічого більшого, крім людини, а у людині – нічого більшого, ніж її розум та душа. Диво людського духу визначається свободою її волі, повною свободою вибору різних шляхів» [3, с. 97].
Не належав ні до одного філософського напрямку, але синтезував всі вчення у пошуках єдиної мудрості, яка мала, на його думку, злитись із християнством. Говорив про «натуральну магію», яка мала вплинути на розвиток практичного знання. Його концепція «всезагальної релігії» та «згоди» філософських учень сприяла гуманістичному перетлумаченню християнства, зупинці догматичного релігійного фанатизму, вплинула на вчення деїстів ХVІІ – XVІІІ ст. про «природну релігію».
Його тези були оголошені єретичними папою Інокентієм VІІІ.
Родоначальником ренесансного платонізму був великий європейський філософ XV ст. М. Кузанський (1401 – 1464) – німецький кардинал, філософ, який народився у Німеччині в м. Куза. Його роботи: «Учене незнання», «Книги простака» та інші присвячені розумінню Бога та людському пізнанні.
Філософія М. Кузанського тісно пов’язана з традицією неоплатонізму. Йому чужі раціоналістичні системи, схоластичний спосіб пізнання Бога та світу, схильний до пантеїзму. Писав про неможливість виразити повноту пізнання у термінах схоластичної формальної логіки, про складність та протиріччя процесу пізнання. Філософ має виходити у постановці та рішеннях проблем світу та Бога саме із свого «незнання». Але парадокс у тому, що ми ж знаємо, чого саме ми не знаємо. Єдиним способом, яким можна осягнути Бога, є апофатичне богослов’я (чим Бог не є). Бог трактується ним як безкінечне єдине начало і разом із тим як невідома сутність всього. Бог – буття, яке може згортатись та розгортатись, що означає відхід від релігійної персоніфікації Бога та антропоморфних уявлень про нього. Він розрізняв Бога у релігійному та філософському тлумаченнях. Трійця, на його думку, ніщо інше, як єдність, рівність та зв’язок. Бог є єдиним началом, максимумом. Він одночасно є і мінімумом. Творча потенція Бога не вичерпується його творінням, тому ніяка істота не може бути у сенсі акту тим, чим може бути. Бог є в усьому і в той же час ні в чому.
Не в містично-пасивному спогляданні бачить М. Кузанський шлях до обожнювання людини, а у творчій діяльності розуму. Якщо Бог розгортає із себе світ, то людський розум розгортає із себе предмети розсудку. До досягнення істини веде вища розумна здатність людини – її розум, здатний до інтуїтивного споглядання.
І при цьому міра розуміння та осягнення істини не залежать від того, чим займається людина, головне – хід думок. У роботі «Книга простака» Микола Кузанський одночасно пояснює особливості розуму, своє розуміння Бога, віри і пише про образ простого чоловіка, який виготовляє ложки, не знає про видатних людей, проте запропоновані та почуті ним ідеї мислителям сподобалися. Діалог між ритором, філософом, простим чоловіком ведеться у дусі сократівського діалогу, де всі співрозмовники намагаються дійти до чогось істинного.
У цьому діалозі Микола Кузанський обґрунтовує свою теорію пізнання. Він писав так: якщо людина знала б точно ім’я хоча б однієї речі, то вона змогла б на основі цього дізнатись про інші речі. Про Бога та інші речі ми можемо дізнатись тільки через розум, через який людина має образ Божий. Наскільки все стосується розуму, настільки і образу Божого. Розум – жива субстанція, яка, як ми знаємо із досвіду, говорить у нас і яка найбільше із усіх відчутних нам здатностей стосується безкінечної субстанції та абсолютної форми. Її обов’язок – животворіння тіла, тому вона називається душею.
Істина речей у розумі існує у складній необхідності. У всьому, що залежить від початку, потрібно знаходити:
«можливість виникнути», яка виходить від сили абсолютної єдності;
«можливість створити», яка виходить від сили абсолютної рівності;
поєднання того та іншого, яке відбувається за допомогою зв’язку.
Тому наш розум є подібний до розуму вічного, він намагається досягнути своєї міри. Наш розум, будучи образом Божим, має розглядатися, як висока здатність, у якій можливість уподібнитись, уподібнити та зв’язок того та іншого є, по суті, одним і тим же. Через це наш розум не може пізнавати, не будучи єдиним у триєдності, як не може і розум Божественний. Люди – форма, яка роздільна, людяність – матерія, яка нероздільна» [14].
Натурфілософія Мішеля Монтеня, Леонардо да Вінчі, Миколи Коперника, Джордано Бруно. Мішель Монтень відомий своєю роботою «Досвіди». Мислитель бере до уваги у роботі життя впливових людей і робить загальний аналіз. Пристрасті душі виявляються у сприйнятому, якщо йому не вистачає предметів. Мислення потрібно вдосконалювати на основі пізнання об’єктивних законів світу.
Леонардо да Вінчі офіційно не отримав освіти, але, будучи сином нотаріуса, знав латину для перекладу текстів, цікавився досвідом як поняттям. У майстернях флорентійських художників не тільки створювали твори живопису та скульптури, там багато розмовляли про філософські погляди, які були заборонені офіційною державною ідеологією, зустрічались із філософами, письменниками, ученими. Майстерня була для Леонардо головним джерелом формування наукових та філософських інтересів. Проте Леонардо не завершив ні одного із задуманих ним трактатів – з механіки, анатомії, живопису. Незавершеність полягає у самому характері його наукових заміток. Прагнення охопити все різноманіття природних явищ, все зрозуміти, проаналізувати призводило до того, що Леонардо і не ставив собі за мету створити всеохоплюючу систему поглядів. Головне у його незавершених пошуках – спроба створення нового методу пізнання, оскільки він вважав, що кожен експеримент потрібно перевіряти декілька разів. Леонардо да Вінчі наголошував на тому, що все наше істинне пізнання починається із відчуттів, а основою істинного знання є досвід; знання, яке не опирається на досвід не може бути достовірним. Знання, засноване на Священному письмі, є недостовірне і тому не може прийматись до уваги. Науки, які суперечили досвіду та не були підтверджені достовірними доказами, учений вважав хибними (магія, віра у чудеса). Людям, які намагалися пізнати без споглядання духовне одкровення, Леонардо казав, що саме око як повелитель почуттів виконує обов’язок, коли створюються помилкові судження. Кожен експеримент, досвід потрібно багаторазово повторювати, оскільки нерідко тотожні результати видаються різними. Кожен малюнок – результат багатьох досвідів та думок. Теорія має керувати практикою.
В. Зубов, дослідник творчості да Вінчі, повідомляє, що наукові фрагменти Леонардо та його малюнки фіксують не одиничні речі «тут» і «тепер», а розкривають загальне в одиничному.
Леонардо заперечував індивідуальне безсмертя душі. Духовний початок не протиставляється у філософії Леонардо тілесному, природній – Божественному.
Важливою подією епохи було відкриття астрономом, математиком, філософом Миколою Коперником (1473 – 1543) геліоцентричної системи світу. Його книга російською «Про обертання небесних сфер» вплинула на характер наукової революції ХVІ ст.
Микола Коперник навчався у Краківському університеті, який у кінці XVІ ст. вважався одним із провідних європейських центрів астрономічної науки. Тут були закладені основи для розробки нової космології. Як епіграф до своєї роботи, мислитель використав цитату, що була написана на стінах Академії Платона: «Нехай ніхто не входить із тих, хто не знає геометрії».
Революція М. Коперника характеризується тим, що центром Всесвіту починає вважатися не Земля, а Сонце; світ є сферичним, не може бути виміряним та подібним до безкінечності, яка вміщує все. Сфера нерухомих зірок перебуває у спокої, всі інші небесні тіла мають кругові рухи, а Земля крутиться.Геліоцентризм Миколи Коперника дозволяв спростити схему небесного руху.
Теологія згодна була прийняти цю теорію як помилку в науці, математичну фікцію, але не як істину нової картини світу. Геліоцентризм Миколи Коперника вів до десакралізації космосу, перетлумачувались аристотелівська фізика та птолемеївська астрономія. Нові відкриття суперечили Святому письму, проте у XVІ – XVІІ ст. знайшлись люди, які прилаштували розуміння цих текстів до потреб науки.
Науковці визнають, що хоча про ідеї безкінечності Всесвіту досліджували і до Миколи Коперника, але починаючи від його діяльності, природознавство починає відокремлюватись від теології. Після робіт Джордано Бруно (справжнє ім’я – Філіппо, прізвисько – Бруно Ноланець; 1548 - 1600 роки) Церква рішуче заборонятиме нову космологію [4, с. 101 – 122].
Якоб Бьоме займався проблемою протилежностей. Кожне «так» потребує свого «ні». Просвітлення волі розумом, який повідомляє їй про спрямування до певного добра, – це божественний початок; дійсний синтез волі й розуму відбувається у силі Святого Духу. Людина є вільною і своєю вірою та молитвою створює можливість спасіння [16, с. 112 - 113].
У період між 1545 та 1563 роками відбувся Тридентський собор, який мав чотири засідання. Його представники піклувалися про встановлення порушеної єдності християнського світу, на якому проголосили, що люди, які не вірять у шлях Ісуса Христа, будуть засуджені до анафеми (прокляття, вигнання).
Через кризову ситуацію, яка почала складатися у католицькій церкві, починає з’являтися новий релігійно-філософський напрямок - протестантизм. Засновником протестантизму вважають Мартіна Лютера. Мислитель проголосив працю благою та засудив неробство (якщо людина бідна, вона не веде схвалену Богом справу). Макс Вебер вважав, що саме завдяки протестантам розвивався капіталізм, економіка, проте високого економічного розвитку досягли саме католики. Це може бути пов’язано із давністю віри, із перевіркою віри поколіннями та довіри до неї.
Отже, в епоху Середньовіччя існували різні напрями: схоластика, апологетика, патристика, гностицизм, містика. Крім європейської філософії також варто враховувати і значення арабо-мусульманської філософії. З одного боку, епоху Середньовіччя критикували за релігійний догматизм навіть у сферах пізнання, але з іншого боку, у цій епосі є досить значні думки відносно особливостей пізнання та граней людської душі в осягненні Божої волі. У цей період розвивалося феодальне суспільство, породжується лінійність у часі, оскільки історія починає вже прямувати із початку створення світу Богом до «страшного суду», в той час як в Античності час був циклічним. Порівняно із епохою Античності люди більшою мірою звертали увагу на спасіння людської душі. Але були мислителі в європейських і арабо-мусульманських країнах, які протистояли догматизму, опиралися на кращі філософські думки Античності у побудові світогляду та своїх систем. З’являється теорія подвійної істини у роботах Аворроеса, який відокремлював науку від богослов’я. Церква взаємодіяла із державою та із феодалами.
Філософи епохи Відродження охоплювали широке коло інтересів, зверталися до Античності. Вважається, що ця епоха характеризується індивідуалізмом та універсальністю думки. У поглядах деяких мислителів наявний гуманістичний антропологізм, оскільки почали приділяти увагу питанням про духовне життя самої людини, її вільний, свідомий, розумний вибір у великому світі.
Відроджується антична філософська спадщина. Зокрема Марсіліо Фічіно, Джованні Піко делла Мірандола, Микола Кузанський звертаються до «самодостатньої ідеї» Платона та перетлумачують її. У М. Кузанського зароджуються пантеїстичні переконання. Можна вважати, що релігія стала більш гуманною до людини, змінилися уявлення про свободу волі людини, релігія починає відокремлюватись від науки, принаймні цьому сприяли мислителі Відродження. Відроджується експериментальний метод наукового пізнання, який тільки тоді стає достовірним, коли декілька разів перевіряється на практиці, що вплинуло на науковий метод Нового часу. Переворот Коперника змінив ставлення до релігійної ієрархії, також вплинув на розвиток науки у Новий час, проте релігія не втратила свою актуальність - богослови, філософи та правознавці католицьких міст навіть утворили індекс заборонених книг, а церква вважала вчення Миколи Коперника не як новостворену картину світу, а як необхідну систему розрахунків.
Тема № 4. Філософія Нового часу та Просвітництва
Лекція: 2 год.
План
Передумови розвитку епохи Нового часу.
Ідоли та шляхи пізнання Френсіса Бекона. «Левіафан» Томаса Гоббса. Розмисли Рене Декарта. Ступені пізнання за Джоном Локком. Ідеї Джорджа Берклі та Девіда Юма. Правила спрямування розумової діяльності за Спінозою. Мистецтво відкриття істини за Готфрідом Лейбніцом.
Встановлення нових суспільних порядків та захист народних мас в епоху Просвітництва.
Філософія Монтеск’є. Погляди Вольтера. Теорія суспільного договору Жана-Жака Руссо. Філософія Поля Гольбаха. Філософські погляди Гельвеція. Філософія Дені Дідро.
Ключові поняття: індукція, дедукція, емпіризм, раціоналізм, енциклопедисти.
Список використаних джерел
Бэкон Ф. Новый органон: сочинения: в 2-х томах [Эл.ресурс] / Френсис Бэкон. - М.: Мысль. - Т. 2. - 1978. - С. 7 - 20. - Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000450
Волинка Г.І. Філософія: хрестоматія / В.П. Андрущенко, Г.І. Волинка, Н.Г. Мозгова. – К.: Каравелла, 2010. – С. 110 – 115.
Вольтер Марі Франсуа Аруе. Философские сочинения / Марі Франсуа Аруе Вольтер. - М.: Наука, 1996. - С. 144 - 159.
Гельвеций К.А. Сочинения: в 2-х томах / К.А. Гельвеций. - М.: Мысль, 1974. - С. 202 - 379.
Гоббс Томас. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданського [Эл. ресурс] / Томас Гоббс. - Режим доступа: http://lib.ru/FILOSOF/GOBBS/leviafan.txtГольбах П.А. Вчення про свободу людини / П.А. Гольбах // Избранные произведения: в 2-х томах. - М.: Издательство соц.-эконом. литературы.
- Т. 1. - 1963. - С. 125 - 533.
Горлач М.І. Основи філософських знань: Філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство: підручник / М.І. Горлач, В.Г. Кремень. - К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 117 – 133.
Губар О.М. Європейської філософії XVII – XVIII століть. – С. 105 – 109 // Філософія: інтерактивний курс лекцій / О.М. Губар. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – С. 58 – 65, 129 – 138.
Декарт Р. Размышления о первой философии [Эл. ресурс] / Рене Декарт. - 1640. - С. 11 - 15. - Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000539/st0
 Дидро Дени. О нетерпимости [Эл. ресурс] / Дени Дидро. – Библиотека Гумер. - Режим доступа: http://www.gumer.info/authors.php?name=Дидро+Д.
 Дидро Дени. О терпимости [Эл. ресурс] / Дени Дидро. – Библиотека Гумер. - Режим доступа: http://www.gumer.info/authors.php?name=Дидро+Д.
 Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права [Ел. джерело] / Жан-Жак Руссо. — К., 2001. — С. 67-120.- Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/russo/ob_do
 Касьян В.І. Основні проблеми та характерні риси філософії французького Просвітництва / В.І. Касьян // Філософія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навчальний посібник – 4-те видання, доповнене і перероблене. – К.: Знання, 2006. – С. 51 – 53.
 Касьян В.І. Раціоналізм та емпіризм філософії Нового часу / В.І. Касьян // Філософія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: навч. посібник – 4-те видання, доповнене і перероблене. – К.: Знання, 2006. – С. 47 – 51.
 Локк Джон. Опыт о человеческом разумении [Эл. ресурс] / Джон Локк. - 1689. - С. 3 - 15. – Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000469/st000.
 Локк Джон. Два трактата о правлении. 1689: сочинения в трех томах [Электронный ресурс] / Джон Локк. – Т.3. – М.: Мысль, 1988. – С. 135 – 406. - Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000458/
 Монтескье Ш.Л. О духе законов / Ш.Л. Монтескье. - М.: Мысль, 1999.
- Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Hrestom/12
 Огневюк В.О. Філософія. Історія філософії: підручник для 10 класу / В.О. Огневюк, І.Г.Утюж. – К.: Грамота, 2010. – С. 115 – 126.
 Подольська Є.А. Філософія Нового часу: наукоцетризм // Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство / Є.А. Подольська. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 61 – 76.
 Причепій Є.М. Наукова революція XVI – XVII ст. та її вплив на розвиток філософії: Філософія: підручник / Є.М. Причепій, А.М. Черній, Л.А. Чекаль. – 2-ге видання, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2007. – С. 87 - 90.
 Причепій Є.М. Основні протилежні напрямки у філософії Нового часу: Філософія: підручник / Є.М. Причепій, А.М. Черній, Л.А. Чекаль. – 2-ге видання, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2007. – С. 90 - 95.
 Причепій Є.М. Філософія Просвітництва: Філософія: підручник / Є.М. Причепій, А.М. Черній, Л.А. Чекаль. – 2-ге видання, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2007. – С. 109 - 117.
 Спиноза Б. Трактат об усовершенствовании разума [Эл. ресурс] / Бэнедикт Спиноза. - С. 276 - 279. – Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000130/st000
 Черній А.М. Визначальні риси новочасної філософії // Філософія: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів освіти / А.М. Черній, Л.А. Чекаль. – К.: Міленіум, 2006. – С. 63 - 73.
 Щерба С.П. Філософія: короткий виклад / С.П. Щерба. - Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2003. - С. 50 - 58.
 Юм Д. Исследование о человеческом разумении [Эл. ресурс] / Дэвид Юм. - 1748. - Гл. 2, 3. – Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00
Передумови розвитку епохи Нового часу
Філософія Нового часу характеризується науковою революцією XVI - XVII ст., становленням експериментального природознавства. Ісаак Ньютон своєю роботою «Початки» заклав основи механіки, фізики, астрономії, у ній була закладена програма розвитку цих сфер науки на понад 150 років. Відомий і своєю роботою «Математичні засади натуральної філософії». На розвиток наукової революції вплинув і Микола Коперник своєю працею «Про обертання небесних сфер».
Філософи цього періоду намагалися обґрунтувати особливості методів наукового пізнання. Відбувався розвиток природничих наук, характерним було вороже ставлення до середньовічної схоластики, феодалізму та догматизму. Релігія, стверджує один із творців нової науки Галілео Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. У світогляді епохи Нового часу провідна роль належить розвитку науковому світогляду. Філософів зацікавили проблеми теорії пізнання (гносеології, епістемології), особливо шлях отримання достовірних даних про світ. Математика мала великий авторитет. Є багато даних, що в цю епоху філософія вплинула на розвиток наукової картини світу, але з часом наука стала її конкурентом. Так у намаганнях раціонально пояснити світ сформувалася метафізика як філософська галузь [20, с. 88 - 89].
Метафізика (від гр. meta – після, phesike – природа) – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога й душу. Її розглядають як те, що тотожне філософії; як спосіб вирішення смисложиттєвих питань; як метод, альтернативний діалектиці; як те, що є малозрозумілим.
Субстанція – те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), само детерміноване (незалежне ні від чого). Основним поняттям метафізики XVII ст. є поняття субстанції, яке по-різному використовували мислителі епохи, вважаючи її єдиним Богом із різними модусами (Б. Спіноза) або одухотворяючи кожну річ, надаючи їй форму субстанції і таким чином її розмножуючи, наприклад, монади, а монада монад – Бог (Г.-В. Лейбніц).
У Середньовіччі відбувається дискусія між номіналістами та реалістами, які в епоху Нового часу відомі як емпіризм та раціоналізм.
Прихильники емпіризму (від гр. – «досвід») вважали єдиним джерелом пізнання чуттєвий досвід. Модифікацією емпіризму є сенсуалізм (від лат. – «почуття»), прихильники якого прагнули вивести весь зміст пізнання не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. Прихильники раціоналізму вважали джерелом пізнання розум, логічне мислення, твердили, що чуттєвий досвід не може забезпечити достовірність та загальне знання.
Якщо у Стародавньому світі, в епоху Середньовіччя та Відродження філософствували над природою, то в епоху Нового часу природа стає універсальним принципом буття усього сущого (натуралізм). Натуралізм постає у формі фізикалізму, біологізму, кібернетизму, механістичного натуралізму.
Якщо в епоху Відродження цінується гармонія тілесного та душевного, культура, почуття, то в епоху Нового часу людина постає як така, яка є здатною не просто пізнати світ, але і підкорити його.
У деїстичній формі матеріалізм розвивався у Великобританії (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, а пізніше Джон Толанд). У Франції матеріалізм у формі епікуреїзму відновив П’єр Гассенді.
Ідеалізм у суб’єктивному варіанті розвивали емпірики - англійські філософи Джон Берклі та Девід Юм, в об’єктивному – раціоналісти Рене Декарт і Готфрід Лейбніц.
Новий час характеризують як епоху капіталізму, буржуазних відносин та індустріальної цивілізації. Формування буржуазії, найманих робітників, розвиток філософії йшов у гострій боротьбі з пережитками феодалізму та його ідеологією, а також поряд із формуванням наукового природознавства [20, с. 87 - 89].

2. Ідоли та шляхи пізнання Френсіса Бекона. «Левіафан» Томаса Гоббса. Розмисли Рене Декарта. Ступені пізнання за Джоном Локком. Ідеї Дж. Берклі та Девіда Юма. Правила спрямування розумової діяльності за Спінозою. Мистецтво відкриття істини за Лейбніцом
Френсіс Бекон (1561 - 1626) - засновник англійського матеріалізму, емпіричної традиції у філософії. Виходець з дворянської сім’ї. Вершина його політичної кар’єри – лорд-канцлер королівського двору [7, с. 119]. Середньовічна та антична філософія будувалися на методі дедукції (пізнання речей від загального до часткового), а мислитель важливе значення надавав саме методу індукції (пізнання речей від часткового до загального), визнаючи і перший метод. Френсіс Бекон намагався подолати недолік індукції, наголошуючи на «негативних випадках», які суперечили б основній масі фактів [21, с. 94 - 95].
Є чотири види ідолів, які призводять до хиб у пізнанні і які Френсіс Бекон виділив, критикуючи середньовічний догматизм та схоластику: 1) ідоли роду (знаходять основу у самій природі людини); 2) ідоли печери (хиби окремої людини.); 3) ідоли площі (існують в силу взаємної прив’язаності та спільнот людей; слова встановлюються відповідно до розуміння натовпу); 4) ідоли театру (існують ідоли, які вселилися у душу людей із різних догматів філософії, із змінних законів доведень).
При цьому на людський розум більше діє те, що відразу може його вразити; саме це зазвичай заповнює уявлення. Інше він перетворює, уявляючи його собі таким же, як і те, що є у розумі.
Френсіс Бекон розрізняв такі шляхи пізнання: 1) шлях павука (спроба вивести всі істини тільки із власної свідомості; 2) шлях мурахи (збирає усі факти, що трапляються, але вона не здатна узагальнювати; 3) шлях бджоли (поєднує перші два методи і полягає у переробці матеріалів за допомогою розуму, який накопичуються із досвіду) [1, с. 7 - 20].
Йому належить робота «Новий органон». Він відомий своїм афоризмом: «Знання – це сила».
«Левіафан» Томаса Гоббса. Томас Гоббс визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання; створив першу в історії філософії закінчену картину механістичного матеріалізму, заперечуючи існування душі як особливої субстанції тіла; заперечував теорію вроджених ідей, вважав істинним джерелом пізнання відчуття. Його вчення базується на розрізненні двох становищ людського суспільства – природного (стан війни всіх проти всіх) та громадянського. Люди змушені укласти суспільну угоду для забезпечення загального миру та безпеки, на основі яких і виникає держава. Держава є чудовиськом, але все ж кожен має докласти зусиль у її розвитку для власного ж блага у межах суспільства.
У своїй роботі «Левіафан» Томас Гоббс пише про два види зв’язку думок. Перший рід стосується непов’язаного зв’язку думок. У ньому немає захоплюючих думок, які б рухали іншими думками і спрямовували б їх до бажаної та пристрасної цілі. Такі думки, на думку автора, притаманні людям, які живуть поза суспільством. Другий рід зв’язку думок пов’язаний із впорядкованими думками.
Ціллю держави є гарантування безпеки. Ціллю людей при взятті на себе обов’язків є піклування про самозбереження і при цьому про більш благополучне життя. При встановленні держави люди керуються прагненнями позбутися бід війни. Війна утворюється внаслідок природних пристрастей людей, де немає видимої влади, яка тримала б їх у страху і під загрозою покарання, яка б примушувала б людей до виконання домовленостей та дотримання природних законів.
Філософ відомий своєю цитатою: «Людина людині – вовк» [5].
Роздуми Рене Декарта. Основоположником раціоналістичної дедукції є Рене Декарт. Раціоналісти Рене Декарт та Готфрід-Вільгельм Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики. Як і Френсіс Бекон, Рене Декарт вважав, що філософія повинна служити цілям практики. Він замислив розбудувати струнку систему наук, яка б, за аналогією з деревом, мала: корінням – метафізику, стовбуром – фізику, а гіллям – всі інші науки. Тому варто враховувати, що Рене Декарт визнавав метафізику.
Якщо Френсіс Бекон був представником емпіризму і надавав велике значення індуктивному методу, то Рене Декарт опирався на дедуктивний метод, використовував інтелектуальну інтуїцію у пошуках істини, вихідним вважав індивідуальний акт мислення, сумнів. За допомогою дедуктивного методу людина має усвідомити вроджені ідеї і на їх основі будувати всю систему знання [14, с. 49].
У своїх працях Рене Декарт намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання: 1) починати побудову науки слід з простих й очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно. Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно, він назвав інтуїцією; 2) ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз); 3) йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез); 4) під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків [22, с. 102 - 103].
Усі субстанції, для яких необхідний Бог, незнищенні, та буття їх не може мати кінця, крім тих випадків, коли сам Бог відмовляє їй у своїй дії, що стає нічим.
Декарт не розглядав питання, які відносяться до віри чи до поведінки людини у житті, але лише споглядальні істини, які осягаються лише за допомогою природного світла розуму. Наявність природжених ідей – основна характеристика нашого мислення, на думку мислителя. Саме природжені ідеї спрямовують поступовість у розвитку, усвідомлюються за допомогою раціонально-дедуктивного методу. Йому належить вислів: «Мислю, отже, існую». Розрізняв розум та уяву, доводив різницю між розумом та тілом, але розум настільки поєднаний із тілом, що вони утворюють певне ціле. Декарт використовував метод дедукції, вважав, що правильний шлях пізнання полягає у тому, щоб вивести істини не із зовнішнього світу, а з мислення. Його методи - раціоналізм та дедукція [9, с. 11 - 15]. Люди можуть створювати теорії, читаючи книги, але вони все-таки потребують перевірки. Потрібно просто розкрити, проявити або реалізувати вже наявні уявлення, що передують досвіду [18, с. 124].
Декарт разом із Френсісом Беконом та Томасом Гоббсом зробили значний внесок у розвиток індуктивного та дедуктивного методу, емпіризму та раціонального осягнення світу.
Ступені пізнання Джона Локка. Емпіризм набув систематичності й цілісності у працях видатного англійського мислителя Джона Локка, який зосередився на дослідженні можливостей розуму. Важливою є його робота «Дослідження людського розуміння». Мислитель є сенсуалістом (вважав, що людина при народженні є чистою дошкою), піддав різкій критиці вчення про «вроджені ідеї» Рене Декарта. Всі ідеї походять із досвіду. При цьому розрізняв зовнішній (чуттєве сприймання речей зовнішнього світу) та внутрішній (аналіз відчуттів, пам’яті тощо) досвіди. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією.
Погляди Джона Локка розкриваються у його роботі «Два трактати про правління». У ній автор розповідає про особливості монархії і про рівність. Щоб утримати всіх людей від зазіхання на права інших та від нанесення шкоди один одному та дотримуватися закону природи, який потребує миру та збереження всього людства, введення в життя закону природи у цьому стані є доступним для кожної людини, внаслідок чого кожен має право карати порушників цього закону у тій мірі, в якій це може завадити порушенню [15, п. 3 - 4].
Джон Локк у роботі «Досвід людського розуміння» зазначив, що у розумі немає відповідних об’єктів, крім його ідей. Пізнання - сприйняття відповідності чи невідповідності двох ідей, є лише сприйняттям зв’язку і відповідності чи невідповідності та несумісності будь-яких наших ідей. Тільки так ми можемо отримати знання. Значення слова пізнання: актуальне (ясно людина може думати лише про одну річ у конкретний момент часу) та придбане пізнання.
Ступені нашого пізнання: 1) інтуїтивне пізнання (розум інколи сприймає відповідність чи невідповідність двох ідей безпосередньо через них самих без інших ідей (чорне не жовте, квадрат не трикутник); 2) демонстративне пізнання (розум сприймає відповідність чи невідповідність ідей, але не безпосередньо, а за допомогою інших ідей, що називається розмірковуванням); 3) чуттєве пізнання існування окремих речей (існує різниця між уявою пам’яті про об’єкт і між реальним спогляданням об’єкту). Існує також ясність та неясність сприйняття, а не ясність і неясність самих ідей (людина може знати, що кути трикутника рівні двом їх прямим, але неясно це сприймати, у той час як ідея зрозуміла).
На думку Джона Локка, розум є пасивним, тому бажано було б вдосконалювати досвід: ми маємо покластися на досвід. Знання своїх пізнавальних здібностей уберігає нас від скептицизму та розумової бездіяльності [9, с. 3 - 15]. Ідеї та рефлексії від діяльності збільшують запас ідей, розвивають пам’ять, уяву, розмірковування та інші особливості мислення. Людина від народження є чистою дошкою, а відчуття є основою в отриманні знань. Ці міркування філософа відомі завдяки його висновку: «Немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях» [16, с. 121].
Ідеї Джорджа Берклі та Девіда Юма. Емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу суб’єктивізму.
Суб’єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта. Розглядає процес пізнання як процес творення об’єктів.
Саме так мислив Берклі. Будучи єпископом, він поставив собі за мету спростувати поняття тілесної субстанції (матерії), яка, на його думку, лежить в основі деїстичних і атеїстичних концепцій [22, с. 98]. Його філософію вважають взірцем суб’єктивного ідеалізму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого індивіда, а все суще зводить до фактів свідомості.
Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англійський мислитель, продовжувач ідей Джона Локка і Джорджа Берклі Девід Юм. Як і Джордж Берклі, Девід Юм заперечував об’єктивне існування речей у людській свідомості. Девід Юм більш послідовний у суб’єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, але й духовну субстанцію. Мислитель намагався у межах суб’єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв’язку суб’єктивний світ [22, с. 100].
На думку Девіда Юма, існують думки (або ідеї) та враження. Існує різниця між реальними відчуттями і думками про них. Думці доступне усе, окрім того, що називають безсумнівним протиріччям. Думкою можна зайти у протиріччя, тоді як через враження важко зайти у протиріччя. Існує 3 принципи зв’язку між ідеями: схожість (уявлення про картину відповідно до оригіналу), суміжність (думка про одне приміщення будинку відразу веде до думки про інше приміщення будинку), причинність [26, п. 2, 3].
Джорджа Берклі та Девіда Юма вважають поміркованими суб’єктивістами, тому що вони визнавали, що людина може знати тільки те, що дозволяють пізнати її відчуття, але не більше. Філософія має не відкрити сенс буття, а спрямувати людську діяльність та людський світогляд у правильне русло.
Правила спрямування розумової діяльності Бенедикта Спінози. Одним із яскравих представників філософії XVII ст. є нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза. Народився він в Амстердамі в сім’ї купця, який належав до єврейської общини. У середині XVII ст. Нідерланди були передовою капіталістичною країною Європи. У цей час тут відбулася буржуазна революція, що завершилась встановленням першої в Європі буржуазної республіки.
Як і Френсіс Бекон, Рене Декарт, Бенедикт Спіноза вважав основною метою філософії завоювання влади над зовнішньою природою та удосконалення природи людини. Головну працю «Етика» мислитель виклав геометричним методом. Крім того, Бенедикт Спіноза, як і Рене Декарт, - один із представників раціоналізму, але прагнув подолати дуалістичне картезіанське (латинське ім’я Декарта – Картезіус) вчення про субстанцію (духовну та матеріальну). Продовжував пантеїстичні традиції та, спираючись на механіко-математичну методологію, вбачав завдання у створенні цілісної картини природи [18, с. 125]. Спіноза перейняв учення Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є «причиною самої себе». Природу мислитель розумів як єдину, вічну, безмежну субстанцію, що не потребує для свого існування будь-якого іншого початку, отже, як причину самої себе. Визнаючи реальність безлічі різноманітних окремих речей, філософ розумів їх як сукупність модусів – поодиноких проявів єдиної субстанції. Якісна характеристика субстанції розкривається ним у понятті атрибуту – невід’ємної властивості субстанції. Кількість атрибутів у принципі незчисленна, але кінцевому людському розуму властиві лише два з них – протяжність та мислення. Бенедикт Спіноза – матеріалістичний моніст.
Бенедикт Спіноза вважав, що людина, намагаючись направити розум на правильний шлях, має жити за такими правилами:
відповідно до розуміння натовпу говорити та робити усе, що не заважає досягненню нашої цілі;
насолодами користуватися настільки, наскільки достатньо для збереження здоров’я;
грошей чи будь-яких інших речей заробляти стільки, скільки необхідно для підтримки життя та здоров’я і для підтримки звичаїв суспільства, які не суперечать цілям.
Ці правила він виклав так: 1) є сприйняття, які ми отримуємо стихійно, через думки інших; 2) є сприйняття, які ми отримуємо через спостереження, які можуть мати стихійний характер без експерименту, внаслідок неуважності; 3) є сприйняття, за яких ми виводимо сутність речі за іншими речами, але неадекватно (буває, коли ми виводимо наслідок із висновку про якесь загальне інше явище); 4) є сприйняття, за яких річ сприймається єдино через її сутність або через пізнання найближчої причини [23, с. 277 - 279].
Мистецтво відкриття істини Готфріда Лейбніца. Іще одним великим раціоналістом епохи Нового часу був Готфрід Лейбніц, який зробив спробу синтезу арістотелізму та філософії Рене Декарта. Він намагався поєднати механістичний світогляд філософії Нового часу з арістотелівським вченням про конечні причини (цілі) та субстанційні форми [18, с. 106]. До речей правомірно ставити питання не тільки «Чому?», але і «Для чого?», «З якою метою?». Справжньою реальністю, на його думку, є не протяжність і рух, як вважав Рене Декарт, а певні духовні одиниці, які він називав монадами (гр. монос – одиниця, неподільне). Матерія сама по собі пасивна, їй бракує активності, сили. Носієм цієї активності є монади. Кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Монадою монад є Бог. Світ – сукупність монад [2, с. 112 - 115].
Готфрід Лейбніц розбив єдину і неподільну субстанцію Рене Декарта та Бенедикта Спінози та маленькі субстанції, одухотворивши їх, але зберіг єдність світу через Бога як монаду монад.
Мислитель, як і Томас Гоббс та Бенедикт Спіноза, відмовився від поняття вільної волі. Людська діяльність завжди обумовлена зовнішніми й особливо внутрішніми причинами, тому зовсім неможлива вільна воля, але можлива свобода, яка зв’язується з необхідністю [6, с. 128].
3. Встановлення нових суспільних порядків та захист народних мас в епоху Просвітництва
Французьке Просвітництво – рух, що сформувався у другій чверті XVIII ст. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, їхніх природних прав, на захист освіти, щасливого життя та культури. Розвивається пролетаріат, буржуазне суспільство. Саме на ідеалах Просвітництва сформувалася буржуазна демократія. Просвітники критикували релігію, вірили у людину та її розум з його безмежними можливостями; вважали, що поширення освіти, пропаганда наукових знань, ідей добра та справедливості виступають універсальними засобами суспільного прогресу, продовжуючи розвивати лінію Нового часу. Вважається, що оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні – матеріалістичні та атеїстичні позиції [7, с. 109 - 110]. Аристократія, яка у боротьбі з Просвітництвом спочатку опиралась тільки на релігію, пізніше створила світську ідеологію. Нею став романтизм.
Романтизм (франц. romantisme) – філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.
Великого поширення романтизм набув у Німеччині на початку ХІХ століття. До романтиків сучасні дослідники відносять Фрідріха Шлегеля, Новаліса, пізнього Фрідріха Вільгельма-Йозефа Шеллінга. Якщо просвітники у своїх філософських поглядах рухалися від людини до соціального цілого, то романтики – від цілого (душі народу) до людини [22, с. 114 - 115].
Хоча більшість просвітників і визнавали ідею Бога, але тлумачили її в дусі деїзму. Бог, створивши світ, не втручається у хід суспільних подій. Така релігія називалася раціональною, узгодженою із розумом, або ж із природою. Водночас критикували позитивну релігію – релігію Одкровення, що породжувало нехтування обрядами, церковними традиціями [22, с. 112 - 113].
Як рух Просвітництво охопило у XVIII ст. передові країни Європи – Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі на Польщу, Україну, Росію. В Англії у філософії епохи Просвітництва формуються нові форми матеріалізму: деїстичний матеріалізм та ідеалізм – суб’єктивний ідеалізм. Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції.
Найвідоміші французькі просвітники – філософи-деїсти Франсуа Вольтер, Етьєн Кондільяк, Шарль-Луї Монтеск’є, Жан-Жак Руссо і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Ламетрі, Клод Гельвецій, Поль Гольбах. В Англії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шуфтсбері, Джон Коллінз, Бернар Мандевіль. У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф, Александр Баумгартен, Готгольд Лессінг [22, с. 110 - 111].
Важливу роль у розвитку Просвітництва зробили енциклопедисти – французькі філософи, письменники і публіцисти XVIII ст., які брали участь у виданні «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» за редакцією Дідро Д’Аламбера. До енциклопедистів належали: Монтеск’є, Вольтер, Гельвецій, Гольбах.
4. Філософія Монтеск’є. Погляди Вольтера. Теорія суспільного договору за Жаном-Жаком Руссо. Філософія П. Гольбаха. Філософські погляди Гельвеція. Філософські погляди Дені Дідро
Одним із перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї Монтеск’є, який зробив спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. Бог є лише творцем світу і не втручається у хід суспільних подій, а людина є часткою природи і підкоряється її об’єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного ладу залежить від пізнання природи світу і природи людини [7, с. 132 - 133].
Монтеск’є пов’язував закон, що детермінує історію із природою, певними природними обставинами (розмірами території, рельєфом, звичаями і побутом народу), а не тільки із розумом. Монтеск’є виступає за розподіл влади на: законодавчу, виконавчу, судову.
Доброчинністю у республіці називає любов до батьківщини, любов до рівності. У монархії державі - честь, у деспотичних державах - страх. Це політична любов і є пружиною, яка, на його думку, приводить у рух республіканське правління на подобі того, як честь є рушійною пружиною монархії. Але честь існує і в республіці [9, с. 9 - 10]. На його думку, існує першопочатковий розум; закони - це відносини, які існують між різними істотами та взаємні відносини цих різних істот. Як істота фізична, людина керується незмінними законами; як істота, обдарована розумом, вона порушує закони, встановлені Богом, і змінює ті, які сама встановила [17, с. 11- 3].
Сучасні науковці, аналізуючи погляди Монтеск’є, визнають, що він критикував релігію за догматичність, за ланцюг шахрайств, злочинів, убивств.
Шарля Луї Монтеск’є згадують одночасно із видатними політичними та юридичними розумами світу: Кондільяком, Жаном-Жаком Руссо, Вольтером (Франсуа-Марі Аруе), який увійшов в історію як один з найвидатніших письменників Франції, психолог, філософ культури та історії, критик деспотизму та феодального клерикалізму.
Вольтер визнавав Бога першоосновою світу, заперечуючи його втручання в явища природи та в хід суспільних подій. Вольтер також заперечував вроджені ідеї: «Коли б вони були людині притаманні, всі люди, народжуючись на світ, мали б ідею Бога, причому у всіх ця ідея була б однією і тією ж… Бог пов’язує розуми, і розуми перебувають у Богові… Хиби людей, які намагаються пізнати те, що недосяжне, мають навчити нас не переступати кордони своєї природи. Досвід - єдине джерело наших пізнань» [3, с. 144 - 146].
Свобода, за мислителем, - слабка та обмежена. Свобода є здоров’ям душі. Ми укріплюємо її, привчаючи себе до роздумів, і це робить її сильнішою. Якщо б ми були завжди вільними, ми були тим же, що і Бог [3, с. 159].
Видатним представником Просвітництва, прихильником природного та поступового розвитку людини, автором теорії суспільного договору був французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712 – 1778). Основні його роботи: «Про суспільний договір», «Еміль, або Про виховання». Розглядаючи проблеми нерівності, він помітив, що виникнення законів та права власності було початковим пунктом нерівності, встановлення магістратури - другим, а третім та останнім – зміна правомірної влади у засновану на свавіллі (господар та раб): різниця між багатими та бідними була узаконена першою епохою, різниця між сильними та слабкими – другою. Моральна нерівність, узаконена одним тільки позитивним правом, суперечить праву природному, оскільки воно не співпадає із нерівністю фізичною.
Мислитель дотримувався думки, що єдиним правителем суспільства має бути об’єднаний народ. У суспільному договорі Руссо шукає також реалізацію свободи, яка є свободою вищого типу, ніж природна свобода, тому що підкорення бажанням – рабство, а підкорення закону, який люди самі встановили, – це справжня свобода [12].
Серед філософських представників деїстичних переконань виділяються і погляди Поля Гольбаха. Поль Гольбах переконаний, що Всесвіт – неосяжний, безмежний, неперервний ланцюг причин та наслідків. У природі всі зміни, всі дії підкоряються лише необхідності (випадковостей при цьому немає). Людина також підкоряється цим універсальним необхідним закономірностям. Усі біди, злі дії виникають внаслідок неосвіченості, незнання людиною своєї природи. Мислитель розчиняв свободу людини у необхідності, як і багато інших представників епохи Просвітництва.
Доброчинність, на його думку, - це діяльність на благо суспільства. Важливою із суспільних доброчинностей є людяність (джерело любові, щедрості, співчуття, прощення собі подібним). Із людинолюбові витікає також любов до Вітчизни, батьківська любов, синівська жалість, співчуття до батьків, подружня ніжність, дружба. Справедливість – основа усіх суспільних доброчинностей – підтримує рівновагу між членами суспільства [6, с.125 - 127].
Внутрішній орган, який називається душею, має чисто матеріальний характер, зауважив філософ. Душу не можна відокремити від тіла. Але існують сновидіння - явища, які, на перший погляд, підтверджують ідею незалежності душі від тіла, оскільки людина реально не споглядає явища.
Людина не може бути щасливою без доброчинності. Інтерес - те, що кожен із нас необхідним вважає для свого щастя. Інтерес - єдиний мотив людських дій. Бути доброчинним – означає бачити свій інтерес у тому, що співпадає з інтересом інших людей. Доброчинна людина – це людина, яка робить щасливими інших людей, здатних відплатити їй тим же, необхідним для її збереження і здатним доставити йому щасливе існування [6, с. 327].
У суспільстві, в якому керуються настановами істини, досвіду, розуму, кожна людина впізнає свої інтереси, розуміє ціль життя у суспільстві, побачить переваги чи реальні мотиви, які спонукають її виконувати обов’язки. Тобто, для досягнення міцного щастя людина має цікавитися благополуччям ближніх та заслужити їх повагу, любов, підтримку [6, с. 317].
Про свободу Гольбах зауважив, що якщо б визнати усі людські вчинки неуникненими, суспільство не зможе карати тих людей, які шкодять громадянам держави. Для людини свобода ніщо інше, як присутність у ній самій необхідності [6, с. 237].
Моральність – це усвідомлення обов’язків перед суспільством; доброчинність означає приносити людям користь. При цьому розкіш завжди була та буде для держав причиною близького краху. Розпущені громадяни нічого не змінять раптовими революціями, переворотами, насиллям» [6, с. 533].
Іще одним представником матеріалістичних поглядів вважають Гельвеція. Гельвецій підкреслював, що ніхто не отримує однакового виховання і не може бути поставленим в однакові умови з іншими, проте в належних умовах кожна людина здатна піднятися на найвищі щаблі культури. Він заперечував вроджений характер моральних вчинків: «Почуття любові батьків та мам до своїх дітей не є вродженим; вони є наслідком досвіду, розмірковувань, а також звички чуттєвих сердець». Виділив 3 пружини, які утворюються на основі любові до себе: пристрасті, прагнення до щастя, інтереси. Пристрасті та інтереси наповнені соціально-культурним змістом. До них Гельвецій відносить гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу. Необхідно при цьому, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, вони мають бути панівною пристрастю. На думку мислителя, все цілком можливо реалізувати у сучасному суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання. Першоджерелом, яке рухає громадянами, є любов до влади [2, с. 203]. Щастя майбутнього покоління ніколи не пов’язане із нещастям теперішнього покоління [2, с. 379]. Слово «доброчинність» однаково застосовується до благорозумності, до мужності, до милосердя, має невизначене значення. Коли якості цього роду є спільними для більшості громадян, народ щасливий у своєму внутрішньому житті, страшний для зовнішнього світу і заслуговує визнання з боку нащадків. Щоб отримати при цьому чітку уяву про доброчинність, потрібно жити у країні, де єдиною мірою заслуги людських дій є суспільна користь [2, с. 206 - 209].
І розум, і талант мають такі першоелементи: 1) фізичну чуттєвість, без якої ми не отримали б жодних відчуттів; 2) пам’ять, тобто здатність згадати раніше отримані відчуття; 3) інтерес, який ми маємо тоді, коли порівнюємо наші відчуття між собою, тобто уважно спостерігаємо схожості та відмінності, відповідності та невідповідності, які мають між собою різні предмети.
Відомим матеріалістом є Дені Дідро.Він прагнув подолати механіцизм та метафізичність у розумінні розвитку; твердив, що й нерухоме у просторі тіло перебуває у русі, тобто розвивається, змінюється; відстоював ідею саморуху матерії, намагаючись пояснити внутрішню суперечливість матерії; обґрунтував ідею безперервності розвитку та змін всієї природи, зокрема й людини; висловив думку про єдність матерії та свідомості. До цього матеріалізм мав метафізичний характер, який полягав у розумінні розвитку як руху по замкненому колу, що мають не внутрішні, а зовнішні джерела [7, с. 133].
Щодо суспільно-політичних переконань, то Дені Дідро критикує сліпу відданість державі. Він говорить, що вісімдесят тисяч мислителів зазнали переслідувань і пожертвували життям державі через певні заборони чиновників. Чим сильнішою є релігія, тим нетерплячіше вона ставиться до слабшої. Терпіння вимагають слабкіші релігії. Дідро вважає, що людина наділяє Бога тими рисами, які їй притаманні [10; 11].
Отже, епоха Нового часу характеризується розвитком теорії пізнання, оскільки розвивалися природничі науки і виникла потреба у дослідженні шляхів правильного пізнання істини. Відбувся перехід від епохи Відродження із її особливостями (вважати людину як єдність душі та тіла, цінувати життя та звеличувати людину) до епохи Нового часу, епохи наукоцентризму, гносеології (теорії пізнання), експериментального природознавства. Але незважаючи на науковий характер епохи, все ж філософи велику роль відводили саме інтуїтивному сприйняттю світу (Джон Локк), враженню (Девід Юм) як очевидним, важливим у сприйнятті світу як об’єктивної дійсності. Номіналізм та реалізм епохи Середньовіччя породили протиріччя між емпіризмом та раціоналізмом в епоху Нового часу. Розвивається індукція та дедукція, суб’єктивне осягнення істини, метафізика та механічне сприйняття світу.
Але не зважаючи на різні погляди щодо значення суб’єкта у процесі пізнання, все ж мислителі визнавали необхідність у прояві свободи волі.
Епоха Просвітництва – епоха розвитку пролетаріату, буржуазної демократії, критики феодального ладу, епоха боротьби не лише за природну рівність, але і правову. Більшість філософів цього періоду були представниками деїстичних, матеріалістичних переконань. Займаючись проблемами рівності, вони переймалися значною кількістю моральних поглядів, пов’язаних із місцем людини у суспільстві; критикували релігійні догми, обряди, хоча віра у єдиного Бога ще збереглася. Пізніше представники німецької класичної філософії намагалися поєднати теорію моральних норм як відірваної від практики із особливостями їх реалізації та сприйняття, намагалися зрозуміти процеси людського сприйняття (І. Кант).
Питання для самоконтролю
На думку Гельвеція, на основі любові до себе виникають пристрасті, інтереси та прагнення до щастя. Пристрасті та інтереси наповнені соціально-культурним смислом (патріотизмом, любов’ю та відданістю державі, суспільству, людям). Чому не можна сказати те ж саме про щастя? Чи н є щастя чимось егоїстичним? Чим людина має керуватися?
На думку Джона Локка, знання своїх пізнавальних здібностей оберігає нас від розумової бездіяльності. Поясніть, як ви це розумієте.
Томас Гоббс твердив: для того, щоб у суспільстві дотримувалися природного права кожної людини, потрібна влада, яка тримала б людей у постійному страху перед покаранням та яка вберегла б людей від війни і примушувала б виконувати обов’язки. Чи ефективна така влада? Чому?
Дені Дідро критикував сліпу відданість державі через те, що 80 тисяч мислителів його часу постраждали через певні державні закони. Як ви вважаєте, люди мають бути відданими державі чи керуватися своїми інтересами (наприклад, науковими)? Врахуйте розвиток української нації, громадянського суспільства у державі як умови існування стабільного суспільства.
Жан-Жак Руссо вважав, що приватна власність породжує нерівність у суспільстві. Чи заважає приватна власність сьогоднішні громадянам бути рівними між собою? Якою має бути рівність?
Гельвецій зауважив наступне: коли у суспільстві керуються спільними доброчинностями (мужністю, милосердям, благородністю), то народ страшний для зовнішніх ворогів, щасливий у внутрішньому житті та заслуговує на визнання із боку нащадків. Як ви вважаєте, чи можуть бути на сьогоднішній день доброчинності, які є спільними для людей? Які саме доброчинності ви цінуєте?
Чи варто розглядати приватну власність як засіб, який породжує нерівність у суспільстві? Чому вона має існувати?
За Полем Гольбахом, щоб отримати при цьому чітку уяву про доброчинність, потрібно жити у країні, де єдиною мірою заслуги людських дій є суспільна користь. Чи можуть усі люди керуватися одними поняттями щодо суспільної користі?
Дені Дідро критикує сліпу відданість державі. Як ви до цього ставитесь? Чи дозволяє держава на сьогоднішній день це робити?
 Багато просвітників критикували релігійний догматизм, обряди, релігійні традиції, вірячи у могутність людського розуму. Чи актуальні релігійні обряди сьогодні?
 Чи можна бути щасливим, викликаючи почуття щастя в інших людей, здатних відповісти тим же? Коли людина може бути щасливою?
 Поль Гольбах, як і Ніколо Макіавеллі, вбачав в інтересі єдиний мотив людських дій. Чи можна за інтересом щось сказати про сутність суспільства?
Назвіть ознаки механіцизму у людському мисленні. Наведіть його переваги та недоліки.
Проаналізуйте вислів Поля Гольбаха: «Якщо б визнати усі людські вчинки неуникненими, суспільство буде не зможе карати тих людей, які шкодять громадянам держави». Проаналізуйте значення особистого вибору людини.
Тема № 5. Німецька класична філософія
Лекція: 2 год.
План
Філософія Імануіла Канта.
Філософська система Іоана Готліба Фіхте.
Філософські погляди Фрідріха Вільгельма Йозефа фон Шеллінга.
Філософія духу Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля та його закони діалектики.
Філософія майбутнього Людвіга Фейєрбаха.
Марксистська філософія як перехідний етап до сучасної філософії.
Ключові поняття: річ у собі, трансцендентальне, трансцендентне, закони діалектики, максими, імперативи.
Список використаної літератури
Виндельбанд В. Жизнь и сочинения Канта: История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. От Канта до Ницше / В. Виндельбанд. – Ин-т философии РАН. – Том 2. – § 57.
- Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000092/st000.shtml
Гегель Г.В.Ф. Система наук. Часть 1. Феноменология духа. 1807: Часть 4. Самосознание: I. Чувственная достоверность или «это» и мнение.
– Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000395/st003.shtmlГегель Г.В.Ф. Философия права. 1820 - 1990: Введение / Г.В.Ф. Гегель. - С. 58 - 60. – Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000360/st000.shtmlГорлач М.І. Основи філософських знань: Філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство: підручник / М.І. Горлач, В.Г. Кремень. - К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 133 – 149.
Грицанов А. Новейший философский словар / А. Грицанов. - Библиотека «Гумер».
– Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/fil_dict/index.phpГубар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій / О.М. Губар. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 416 с.
Кант И. Введение: Критика практического разума [Эл. ресурс] / И. Кант. 1788 – 1865. - Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000498/st000.shtmlКант И. Критика способности суждения. 1790 – 1966: О критике способности суждения как средстве, связывающем две части философии в одно целое / И.Кант [Эл. ресурс]. – Ин-т философии РАН. – С. 173 – 177.
- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000499/st
Кант И. Об эстетическом представлении о целесообразности природы: Критика чистого разума / И. Кант [Эл. Ресурс]. – 1964. – П. 7.
– Режим доступу: http://philosophy.ru/library/kant/03/7.html
Кохановский В. История философии / В. Кохановский, В.Яковлев. - Библиотека «Гумер». – Режим доступу: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Kohan/index.php
 Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство / Є.А. Подольська. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 624 с.
 Подольська Є.А. Філософія: підручник / Є.А. Подольська. – К.: Центр навчальної літератури, 2006 – 704 с.
 Причепій Є.М. Філософія: підручник / Є.М. Причепій. - К.: Аграрна наука, 2007. – С. 117 - 134.
 Фейербах Л. Сущность християнства // Избранные философские произведения: В 2 томах / Л. Фейербах [Эл. ресурс].– Том 2.– М.: Политлитература, 1955. – С. 1, 2, 3, 4, 55.
- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000570/st000
 Фихте И.Г. Вера: Назначение человека [Эл. ресурс] / И.Г.Фихте.  – М.: Русский гуманитарный интернет-университет, 2005.
– Режим доступа: http://sbiblio.com/biblio/archive/fihte_nasnachenie/ Шеллинг Ф.В.Й. Введение к наброску системы натурфилософии: Сочинения: в 2 т. [Эл. ресурс] / Фридрих Вильгельм Йозеф фон Шеллинг. – М.: Мысль. – Т. 1. – 1987. – § 2. С. 183 – 184.
- Режим доступу: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000404/st000.shtml
 Шеллинг Ф.В.Й. Иммануил Кант. Некролог. 1804. [Эл. ресурс] / Ф.В.Й.Шеллинг // Сочинения: в 2 т. – М.: Мысль. – Т. 2. – 1989.
- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000408/index.shtml Шеллинг Ф.В.Й. Об отношении реального и идеального в природе.1806 // Сочинения: в 2 т. - М.: Мысль. - Т. 2. - 1989.
Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000401/
 Фихте И.Г. Вера: Назначение человека [Эл. ресурс] / И.Г.Фихте.  – М.: Русский гуманитарный интернет-университет, 2005.
– Режим доступа: http://sbiblio.com/biblio/archive/fihte_nasnachenie/ Щерба С.П. Філософія: короткий виклад / С.П. Щерба. – Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003. - 352 с.
Філософія Імануіла Канта
У другій половині XVIII століття центр європейської філософської думки перемістився з Англії та Франції до Німеччини, яка значно пізніше від своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. У період життя І. Канта Німеччина іще була роздрібнена на кілька окремих адміністративно-територіальних центрів.
Як зауважує Є. Подольська, у зв’язку з розвитком наук та визнанням ефективності методів наукового пізнання у філософії настає певна криза абстрактного раціоналізму з його спекулятивно-метафізичними та натурфілософськими побудовами, що важко піддаються перевірці. Онтологія починає бути обмеженою дисципліною. Критикуються спекулятивні положення попередніх філософських побудов, що знайшло своє відображення у німецькій класичній філософії. Її представники звертають увагу не стільки на об’єкт, як на суб’єкт. В онтологічному аспекті увага переноситься з природи на історію та культуру [7, с. 117]. Основними представниками епохи були І. Кант, І. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінг, Г. В. Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. У певній мірі до цієї традиції зараховують і філософію К. Маркса.
Імануіл Кант – німецький філософ, перший представник німецької класичної філософії. Народився 22 квітня 1724 року у Кенігсберзі у сім’ї ремісника. Був доцентом, а потім професором університету. Учений був названий на честь святого Емануіла, що в перекладі з грецької означає «з нами Бог». Хоча про самого Бога він скаже пізніше так: «Бога немає, але у нього варто було б вірити». Незважаючи на такі релігійна погляди, І. Канта все ж вважають агностиком, оскільки мислитель вірив у те, що «річ у собі» як чисте поняття не доступне людському розумінню. Її можна тільки намагатися пізнати. Виділяють докритичний (до 70-х років) та критичний періоди його творчості. У перший період І. Кант розробляє проблеми буття, філософії природи, релігії, етики, логіки, а також природознавства. У другий період – основне завдання філософії починає вбачати у критиці розуму та інших пізнавальних здібностей людини. Є дані, що мислитель ніколи не виходив за межі свого міста і ніколи не був одружений.
Саме в час з 1747 р. по 1755 р. він розробив свою гіпотезу про походження Сонячної системи із туманності та опублікував докторську дисертацію на цю тему, яку в 1755 році захищає, та отримує докторську ступінь, яка дає йому право викладати в університеті. Ось так почались 40 років його викладацької діяльності.
Імануіл Кант відомий своїми роботами: «Критика чистого розуму», де автор пише про трансцендентальні настанови людині, аналізує чисті апріорі; у праці «Критика практичного розуму» автор порушує етичні та соціальні проблеми, розкриває настанови поведінки; у своїй третій роботі «Критика здатності судження» автор пише про естетичну насолоду та красу, аналізує музичні твори, театр, літературу та інші види мистецтва.
Сучасні мислителі вважають І. Канта агностиком, містиком, бо мислитель був переконаний у тому, що «річ у собі» себе тільки проявляє, але вона недосяжна. Сам процес сприйняття разом із уявленням і є трансцендентальним поняттям. «Критика чистого розуму» існує не для розширення, а тільки для очищення нашого розуму та звільнення його від хиб.
Будь-який умовивід є формою виведення знання із принципів, на думку мислителя. Значну увагу він відводив поняттям максим (нашим особистим настановам у поведінці) та імперативам (моральному закону). Розсудок – здібність, яка створює єдність явищ відповідно до правил, тоді як розум – здібність, яка створює єдність правила розсудку відповідно до принципів. Розум – для розуміння, розсудок – для судження. Поняття, які складаються із розсудку і виходять за межі можливого досвіду, є ідеями чи поняттями розуму.
Філософія Імануіла Канта, на думку сучасних науковців, протиставила два незалежні світи: світ «природи» та світ «свободи». Природа – це явища, «феномени», досвід; в ній все відбувається у просторі, у часі за законами необхідної причинності, якій частково належить і людина. Природі протистоїть надчуттєве царство свободи, де людина в якості моральної істоти («ноумена») має свободу волі створювати моральний закон. Моральний закон є єдиною основою визначення чистої волі. Свобода волі і воля, підкорена моральним законам, є одним і ти же. Естетична та теологічна здатності судження, на думку І. Канта, встановлюють зв’язок між «природою» та «свободою», але в результаті поєднання природи та свободи головне місце належить суб’єктивному. Основою інтелекту та волі Кант зробив співвіднесені із суб’єктом розумність, свободу, самосвідомість, які в собі безмежні. Він бачив єдність у тому, що він називав інтуїтивним інтелектом. «Незалежні від досвіду і навіть від усіх чуттєвих вражень пізнання називають апріорними, які відрізняються від емпіричних. Критика чистого розуму існує не для розширення, а тільки для очищення нашого розуму та звільнення його від хиб» - зауважив мислитель[9, с. 49 - 50].
У «Критиці практичного розуму» І. Кант починав із основоположень, із яких слідували б поняття і від них, можливо, переходили до відчуттів; у критиці спекулятивного мислення люди мали б починати із відчуттів і закінчувати основоположеннями.
І. Кант сформулював основний закон чистого практичного розуму так: «Чини так, щоб максима твоєї волі могла у той же час мати силу принципу всезагального законодавства» [7, с. 147].
Він у «Критиці практичного розуму» пояснював поняття свободи волі: «Свобода волі та воля, підкорена моральним законам, – одне і те ж» [7, с. 105], а також пояснював поняття щастя: «Щастя – такий стан розумної істоти у світі, коли все у її існуванні відбувається відповідно до законів природи з усією її ціллю, із головною визначальною основою її волі» [7, с. 228]. Головне у його творчості не щастя, а достойність бути щасливим.
У пункті «Безсмертя душі як постулат чистого практичного розуму» обґрунтовував необхідність здійснення вищого блага: «Здійснення вищого блага у світі є необхідним об’єктом волі, визначеної моральним законом. Повна відповідність переконань із моральним законом є першою умовою вищого блага. Повна відповідність волі із моральним законом є святістю - досконалістю, недоступною ні одній розумній істоті у світі, який чуттєво сприймає. Оскільки воно потребується як практично необхідне, може мати місце у прогресі, який іде у безкінечність до цієї повної відповідності.
Але цей безкінечний прогрес можливий, тільки якщо допустити до безкінечності існування та особистість розумної істоти (таке існування і називається, на його думку, безсмертям душі). У прогресі, який іде у безкінечність, можна досягнути повної відповідності із моральним законом [7, с. 226 - 227].
Естетичне Кант розглядає з погляду двох головних категорій – прекрасного та звеличеного. Прекрасне стосується знання, а звеличене – моралі. Естетичне почуття залежить від рівня моралі людини. Він так характеризує прекрасне:
1. Прекрасне подобається безпосередньо (але тільки у рефлексивному спогляданні, а не в понятті, на відміну від моральності), стосується здорового глузду людини і має всім подобатись.
2. Людина у свободі уявлення в судженні про прекрасне має керуватися здоровим глуздом.
3. Суб’єктивний принцип судження про прекрасне має бути всезагальним, але ніяким загальним поняттям не визнається, лише розширює суспільні погляди, які мають бути доцільними. Завдяки вільній грі уявлення та здорового глузду виникає позитивна оцінка, яка передує відчуттю задоволення, породжує його і надає естетичному судженню всезагальний характер та розвиває поняття прекрасного.
4. Вільне від будь-якого інтересу, який узагальнює поняття ще не баченого або не чутого твору. Інтересом називається задоволення, яке ми пов’язуємо з уявленнями про існування предмета, але задоволення ми отримуємо лише після аналізу явища.
5. Краса – форма доцільності предмету, але вона сприймається в ньому без уявлення про ціль. Подібне пише Шеллінг: «Краса – це самоціль».
І. Кант робить висновок, що рослини, тварини доцільно організовані так, що у нас немає уявлення про ціль існування, так і прекрасне має бути доцільним. Прекрасне все ж виховує людину, що є тією метою автора, яку він хотів би висвітлити щодо поведінки деяких людей, а тому воно має певну настанову, але результат сприйняття непередбачуваний.
6. Кант поряд із «чистою красою» (квіти) вводить поняття «попередньої» краси
(краси людини, будинку).
7. Прекрасне викликає інтерес тільки у суспільстві.
І. Кант наголошує на унікальності суб’єктивного досвіду, його важливості у різнобарвному тлумаченні мистецтва, яке має бути доцільним. Про естетичне судження Кант пише так: «Воно не виникає ні зі здорового глузду, з «його здатністю» до створення понять, не із чуттєвого споглядання, а тільки із вільної гри здорового глузду та сили уявлення, які змінюються та завжди мають бути доцільними» [8, 9].
І. Кант ставить музику за силою душевного хвилювання на друге місце після поезії, бо музика не залишає місця для розмірковування.
Фрідріх Шеллінг вважає, що філософія І. Канта має ознаки націоналізму і багато втрачає у загальнодоступності та універсальності. При цьому не відокремлював у його творчості національне від індивідуального та від історичного. За Ясперсом, ніяке поняття у філософії взагалі не може бути всезагальним, що має коренитися у предметі філософії, але не у німецькій національній свідомості.
2. Філософська система Іоана Готліба Фіхте
І. Г. Фіхте (1762 - 1814 рр.) родом із села, певний час жив і навчався у сільського пастиря. Згодом він навчався на теологічному факультеті, хоча йому приписують атеїзм. Фіхте проголосив себе послідовником І. Канта. Його погляди характеризуються як суб’єктивний ідеалізм. У своїй роботі «Науковчення» мислитель досліджував проблему можливості наукового знання. Система його філософії будується навколо «Я» та «не-Я».
Перший акт цієї діяльності – самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення переростає в покладання «не-Я». Наприклад, «Я» розмірковує над своєю поведінкою; «Я» собі в ньому не подобаюсь, але це не та «Я», якою хотіла б бути. Це «не-Я». Акт самоусвідомлення є актом самотворення. «Не-Я» виступає як об’єкт, який обмежує свободу «Я». Об’єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб’єктом. «Не-Я» є перепоною, яку потрібно подолати. Прослідковується діалектика «Я» та «не-Я».
Третій акт (синтез) – «Я є Я і не-Я» - є зняттям протилежності суб’єкта й об’єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал, до якого прямує людина. Така система є відображенням поглядів щодо тези, антитези, синтезу [13].
У роботі «Основні риси сучасної етики» Фіхте зазначив, що моральний закон є законом реалізації свободи. Розум та свідомість обов’язку невіддільні один від одного, помилка совісті неможлива. Головними перепонами до виконання обов’язку, на його думку, є звичні асоціації між відомими уявленнями та почуттями, імпульсами. Пізнання є шляхом до подолання різних негативних пристрастей.
При цьому у вихованні головне не накопичувати знання, а розвивати розум та характер. В юності потрібно виховувати фізичні зусилля.
Теорія пізнання, за Фіхте, повинна переймати всю людину, вона може бути засвоєна лише сукупністю всіх душевних здібностей і не може стати визнаною філософією, поки виховання буде вбивати одну духовну здібність за іншою у більшості людей.
У праці «Призначення філософії» Фіхте намагається підкреслити моральне та соціальне значення науки в державі. Керівниками суспільного життя повинні бути вчені та філософи. Обов’язок вченого – самовідречення, безкорисна любов до істини і намагання її поширити, але без утиску її гідності.
3. Філософські погляди Фрідріха Вільгельма Йозефа фон Шеллінга
Основні погляди Ф.В.Й. Шеллінга відомі із праць «Філософія тотожності», «Філософія одкровення». В університеті він вивчав природознавство і перебував під впливом тогочасних наукових відкриттів. Виступав послідовником І. Фіхте, але невдовзі із позиції суб’єктивного ідеалізму він переходить до позиції об’єктивного ідеалізму.
Творчість Шеллінга розвивалася в кілька етапів. Спочатку він розвивав натурфілософські ідеї, потім створив філософію тотожності мислення і буття, а наприкінці життя основну увагу приділяє філософії релігії. Йому належить оригінальна естетична концепція. Для Шеллінга природа – самостійний предмет філософського дослідження. Він звернув увагу на необхідність відкриття у природі реально існуючих «динамічних протилежностей». Природа, за Шеллінгом, – становлення духовного початку «інтелігенції». Якщо в людині духовність усвідомлює себе, то в природі вона – несвідома. Гармонії мають духовну природу. Уся природа – великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності. Гармонії мають духовну природу. Саме тому йому приписують пантеїзм.
Центральною ідеєю роботи «Філософія тотожності» є ідея абсолютного розуму, в якому суб’єктивне і об’єктивне – неподільні. Схожої думки дотримувався і Гегель. І. Кант протиставляв мислення і буття. Використовував погляди Фіхте щодо того, що межа між протилежностями завжди є їх поєднанням. Шеллінг шукав основу абсолютної тотожності буття.
Шеллінг виступає із критикою раціоналістичної філософії за те, що вона відповідає на питання «Як?», а не «Що?», звинувачуючи її у відсутності уваги до принципу, який уможливлює усвідомити суть «речей». Віра, за Шеллінгом, це єдиний шлях до усвідомлення абсолютної тотожності буття.
У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до науковчення Фіхте: свідомість починається із почуттів, потім підіймається до рівня інтелігенції, досягає межі рефлексії, завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне «я». На першій стадії «я» споглядає себе, як обмежене з боку «не я». На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши при цьому власної спонтанності, самовизначення, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності та як вільні. Шеллінг поєднав кінцеве та безкінечне через необхідність [18].
Творча діяльність розуму в природі аналогічна діяльності окремого суб’єкта у сфері мистецтва. Художня творчість аналогічна стихії. На основі цього він дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в сутність природи, ніж наука.
4. Філософія духу Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля та його закони діалектики
Георг Гегель увійшов в історію філософії як автор розгорнутих поглядів щодо діалектики. Філософську систему Гегеля називають системою абсолютного ідеалізму. Першоосновою світу мислитель висуває об’єктивно існуюче мислення, яке називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолютним розумом.
Найвідомішими роботами Гегеля є «Філософія права», «Феноменологія духу», «Енциклопедія філософських наук». Ціль його творчості – поняття розуму, яке протистоїть абстрактно-всезагальному розсудку, яке лише підводить особливе під себе, але не має його у самому собі. У реалізації цілі відбувається наступне: знімається одностороння суб’єктивність і видимість наявності, яка протистоїть об’єктивній самостійності. Тобто суб’єктивістом людина перестає бути тоді, коли реалізовує свої цілі і в цьому акті поєднується мислення із буттям.
Згідно із визначенням поняття цілі, можна зробити висновок, що кожна людина має мати свій власний розум, а не розчинятися у абстрактно-всезагальному: «Ціль – поняття розуму, протистоїть абстрактно-всезагальному розсудові, яке лише підводить особливе під себе, не маючи його у самому собі» [2]. При цьому розвиток ідеї, за Гегелем, передбачає досягнення такої єдності, у рамках якої протилежності розуму, зокрема моменти особливого та всезагального, свобода людини та цілого, визнані та розгорнуті у їх силі.
Філософія духу Гегеля:
1. Суб’єктивний дух (індивідуальний людський дух (душа, свідомість, самосвідомість, воля).
2. Об’єктивний дух (суспільна реальність, система об’єктивацій духу у суспільних формах (мораль, право, сім’я, громадянське суспільство).
3. Абсолютний дух (мистецтво, релігійна відвертість, філософія як абсолютне знання, в якій дух знаходить себе у вичерпній формі).
Мистецтво є формою істинності, яке перетворює все зовнішнє та внутрішнє у красі. Проти свавільного суб’єктивізму Гегель писав таке: «Романтичний естетизм, який виходить із принципу суб’єктивної іронії – крайній прояв суб’єктивізму та втрата серйозного відношення людини до змісту життя та дійсності. Внутрішня незадоволеність людини, «хворобливе прекраснодушшя» є наслідком суб’єктивізму в естетиці». Такі речі стосуються прояву сваволі людини, коли вона сприймає мистецтво виключно лише через власні переживання та не знайомиться із замислом автора та точкою зору інших людей» [11, с. 97 – 99]. Тому можна вважати, що об’єктивне у красі, за Гегелем, ˗ це наявність певних критеріїв оцінювання роботи.
Його основні закони діалектики: 1) закон заперечення заперечення; 2) закон переходу кількості в якість; 3) закон єдності і боротьби протилежностей.
У роботі «Філософія права» Гегель навів також різні трактування держави: держава як правове утворення, як і єдиний організм, конституційна монархія, політична держава, є взаємопов’язаними аспектами єдиної ідеї держави. Ідея права – свобода, але істинне її розуміння осягається у понятті й у бутті цього поняття.
5. Філософія майбутнього Людвіга Фейєрбаха
Після смерті Гегеля прихильники його філософії поділилися на два табори – старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 року, молодогегельянці вважали головним завданням філософії критику релігію. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах.
Фейєрбах вважав, що якщо філософія повинна замінити релігію, то залишаючись філософією, вона має стати релігією. Він називав свою нову філософію - «релігією», антропологією, філософією майбутнього.
Слабкість філософії, за Фейєрбахом, – в її відірваності від «серця», віддаленості від світу, теоретичному егоїзмові. Це й має бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія мала б перетворитися у практичну філософію (молодогегельянство). Найсильнішою стороною християнства, яка доходить до серця людини, Фейєрбах вважав мораль. Згідно з його гуманістичною концепцією, людина – найвища у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. Її властивості – це вона сама, а без них (без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) людини зовсім немає. У людині все є цінним: емоції та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум.
Життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності із людською сутністю. Запозичена у християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включати в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти у «серце» людей, змінюючи вплив релігії. Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і полягає, на думку вченого, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дієвості в історії.
6. Марксистська філософія як перехідний етап до сучасної філософії
Формування і становлення філософської системи Карла Маркса і Фрідріха Енгельса відома під назвою – марксизм. Філософська система Макса є складовою більш широкого вчення – марксизму, до складу якого, крім філософської системи, входить теорія економічного розвитку суспільства – політична економія і теорія соціально-політичного розвитку суспільства. В основі марксистської системи лежать два поняття: базис і надбудова. Оцінюючи реальні результати, базис складали реальні виробничі відносини людей, практичні дії. Саме цей базис творив надбудову (рівень культури, права, ідеології), яка визначала новий базис. Марксистська ідеологія використовувалася і тоді, коли панувала ідеологія комунізму. Через тривалість комуністичної ідеології марксизм можна віднести і до сучасної філософії, незважаючи на те, що погляди К. Маркса за духом епохи відносять до німецької класичної філософії [4, с. 144 - 148].
Отже, в історії філософії з’являються мислителі, які намагаються проаналізувати діалектику людського сприйняття та змін у природі. І. Кант порушує питання трансцендентальної філософії (особливості сприйняття предмету людиною) та трансцендентного (потойбічного) і з’ясовує, що усе варто піддавати критиці, оскільки людина не може за відчуттями пізнати сутність речі. Саме він звернув увагу на особливості самоцінності суб’єкта. Цими поняттями він міг вплинути на розвиток феноменології у подальшому. Порівнюючи поняття прекрасного та естетичного у творчості Канта та Гегеля, можна прослідкувати особливості тлумачення авторського твору інтерпретатором. Кант наголошував на важливості суб’єктивних переживань, а Гегель критикував суб’єктивність через втрату об’єктивного розуміння твору. У творчості Фіхте слід звернути увагу на суб’єктивний ідеалізм. Теорія пізнання має переймати усю людину. Шелінг звернув увагу на самототожність природи, її самодостатність, на ототожнення мислення та буття. Філософія Фейєрбаха відома поєднанням моралі релігії та філософії як філософії майбутнього. Марксистська філософія була використана у комуністичній ідеології.
Питання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте стан суспільства 18 століття. У якому стані була Німеччина?
2. Що в історії можна розглядати рушієм людського розвитку?
3. Чому потрібно надавати перевагу: суб’єктивному чи об’єктивному?
Тема № 6. Сучасна філософія
Лекція: 2- год.
План
1. Ірраціоналізм.
2. Філософія життя (Хосе Ортега-і-Гассет, Ніцше).
3. Неокантіанство, неогегельянство.
4. Позитивізм і його чотири напрямки.
5. Фрейдизм.
6. Прагматизм.
7. Феноменологія.
8. Екзистенціалізм.
9. Філософська герменевтика.
10. Синергетика.
11. Структуралізм, деконструктивізм.
12. Постмодернізм.
Список використаної літератури
1. Витгенштейн Л. Логико-философский трактат - 1921 [Эл. ресурс] / Людвиг Витгенштейн. - Режим доступа: http://philosophy.ru/library/witt/01/01.html.
2. Гадамер Х.Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики [Эл. ресурс] / Х.Г. Гадамер. - Ин-т филос. РАН. - Введение.
- Режим доступу: http://elenakosilova.narod.ru/studia2/gadamer2.htm3. Горлач М.І. Основи філософських знань: Філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство: підручник / М.І. Горлач, В.Г. Кремень. - К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 149 – 157, 199 – 251.
4. Гуссерль Э. Феноменологи: Статья в Британской энциклопедии [Эл. ресурс] / Эдмунд Гуссерль; пер. и предисл. В.И. Молчанова // Логос. - Ин-т филос. РАН. - № 1. - 1991. - Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000067/index.
5. Деррида Ж. Форма и значение, замечание по поводу феноменологии языка / [Электронный ресурс] / Жак Деррида. – Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000209/index.shtml6. Кьеркегор С. Несчастнейший / Сёрен Кьеркегор; пер.Балтрушайтиса Ю.   - М.: Библ.-Богосл. ин-т св. ап. Андрея; Ин-т филос. РАН, 2002. С. 17-28.
7. Ли Куан Ю. Сингапурская история: из "третьего мира" - в "первый" (1965 - 2000) [Эл. ресурс] / Ли Куан Ю. - Глава 7, 27, 28. 31, 32.
- Режим доступа: http://www.e-reading.co.uk/book.php?book=10143338. Пирс Ч. Что такое прагматизм? [Эл. ресурс] / Чарльз Пирс // Прагматизм.
Научная метафизика. Ранние работы.1897-1898. - Ч. 11- Ин-т философии РАН. С. 296 - 322. -Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s009.Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії / Є.А.Подольська. - К.: Інкос, 2006. - С. 101 - 191.
10. Причепій Є.М. Філософія: підручник / Є.М. Причепій. - К.: Аграрна наука, 2007. – С. 143 – 201.
11. Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике [Эл. ресурс]. – 1969 / Поль Рикёр. - Ин-т филос. РАН. - Ч.1.
- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000831/index.
12. Фукуяма Ф. Строительство государств: пособие для начинающих [Эл. ресурс] / Фрэнсис Фукуяма. - Библиотека «Гумер».
- Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Article/Fuk_StrGos.php13. Хайдегер М. Письмо о гуманизме [Эл. ресурс] / М. Хайдегер // Время и бытиё. - Библиотека «Гумер».
- Режим доступа: http://www.gumer.info/authors.php?name=Хайдеггер+М.
14. Ортега-и-Гассет Хосе. Восстание масс [Эл. ресурс] / Хосе Ортега-и-Гассет. - Библиотека «Гумер».
- Режим доступа: http://lib.ru/FILOSOF/ORTEGA/ortega15.txt15. Ясперс К. Философская вера. 1948 [Эл. ресурс] / Карл Ясперс. - Ин-т филос. РАН.
- Режим доступа:http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000309/index.shtml1. Ірраціоналізм
 У ХІХ ст. поширювалося відчуження на сферу розумової праці, відбулася криза буржуазного суспільства і його культури, які ввійшли в суперечність з ідеями «царства розуму» та суверенності розуму, що їх проголошували просвітники. У другій половині ХІХ ст. – ХХ ст. починає здійснюватися перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, парадигми філософствування. Філософи починають зосереджувати свою увагу на тому, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; зароджується ірраціоналізм, звертається увага на важливість безпосереднього сприйняття та відчуття, на важливість несвідомого, підсвідомого, інтуїтивного, емоційного, почуттєвого.
Поняття ірраціоналізму (від лат. irrationalis – нерозумний, несвідомий) об’єднує різні філософські вчення, що відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Ірраціональними за змістом вважають усі релігійні і релігійно-філософські вчення. Найвідомішими представниками ірраціоналістичної теорії є Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Освальд Шпенглер, Анрі Бергсон.
Варто звернути увагу також на риси філософії цього періоду, які існували разом із ірраціоналізмом у цих роках, – сайєнтизм (уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі) та антисайєнтизм (стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування).
2. Філософія життя (Хосе Ортега-і-Гассет, Ніцше)
"Філософія "Філософія життя" — це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX — на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками "філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844—1900), , Хосе Ортега-і-Ґассет, Сьорен Керкегор та ін.
Основа життя, за Ніцше, – це воля; життя є проявом об’єктивації волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, волі до влади. Людина – ірраціональна. Ніцше відмовляється від християнських догматів, заперечуючи навіть дещо із християнської моралі («Людина, яка співчуває іншій людині, співпереживає, опускається сама до цього рівня»). Але, будучи сином священика, гостро переймається цією проблемою і все ж по-своєму тлумачить християнські заповіді любові до ближнього, наголошуючи, що сучасному для нього суспільства не вистачало волі до влади.
Цікаві ірраціоналістичні погляди Керкегора проявляються у його уявленнях про щастя: «Його життя не знає спокою і не має змісту, він далекий від своєї миті, чужий своєму майбутньому, тому що він вже пережив майбутнє; чужий і минулому, тому що його минуле іще не прийшло. Він не може любити тому, що любов завжди – у теперішньому, а у нього немає ні теперішнього, ні минулого, ні майбутнього, і в той же час він – чуйна душа, і він ненавидить світ тільки тому, що любить його; у нього немає ніякої пристрасті, тому що у нього одночасно протилежні пристрасті. У нього немає часу ні на що, не тому, що він зайнятий, а тому, що він зовсім не знає часу; він безсильний не тому, що її у нього немає, а тому, що власна сила його обезсилює».
Маса, за Хосе Ортегою-і-Ґассетом («Повстання мас»), не має і не здатна керувати собою, а тим більше суспільством: «Стихійний ріст маси означає, що цілі, думки, спосіб життя стають однаковими. Маса – будь-хто та кожен, хто ні у добрі, ні у злі не мірить себе особливою міркою, а відчуває себе таким же, «як і всі» і радіє власній невідокремленості. Радикальніше за все поділяти людство на два класи: на тих, хто потребує від себе багато і сам на себе бере обов’язки, і на тих, хто не потребує нічого і для кого життя – це пливти за течією, залишатися таким, яким є, і перевершувати себе. Але навіть серед робітників можна зустріти душі дуже високого польоту. Маса знімає усе несхоже, особистісне та найкраще. Хто не такий, як усі, хто думає не так, як усі, ризикує стати відокремленим. Обставини та рішення – головні складники життя». Хосе Ортега-і-Гассет намалював психологічний малюнок масової людини ХІХ віку: 1) безмежний ріст життєвих потреб; 2) вроджена невдячність до усього, що зробило життя легшим. Традиційно масову людину цікавить власне благополуччя та щонайменше – витоки цього благополуччя. Життя – це боротьба та вічні зусилля стати собою. Діяти вільно означає для маси повставати проти власного призначення. Масова людина впевнена, що вона і є держава. Сутність моралі полягає у підкоренні чомусь та у свідомості служіння обов’язку.
3. Неокантіанство, неогегельянство
Із розвитком ірраціоністичних переконань, почали з’являтися прихильники традиційних напрямків у філософії. Так виникли неокантіанство («Назад до Канта»), неогегельянство («Назад до Гегеля»).
Неокантіанство виникло у 60-ті роки ХІХ ст., представлене в основному двома філософськими школами – марбурзькою (Герман Коген, Пауль Наторп, Ернст Кассірер) та фрайбурзькою або баденською (Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт). Вчення неокантіанства поширилося у Франції (Шарль Ранувьє, Отто Амлен), в Італії (Керрі Кантоні) та Росії (Олександр Введенський, Георгій Челпанов).
Засновник марбурзької школи Герман Коген наголошував на тотожності мислення і буття як предмета пізнання, знання визначав як самостійну систему, в межах якої розгортається вся різноманітність відносин між пізнанням та дійсністю, суб’єктом та об’єктом. Поза знанням, на думку Когена, немає нічого, дійсність виступає як форма, у якій осмислюється або існує знання; будь-які зміни знання призводять до зміни дійсності, а не навпаки.
Засновниками баденської школи були Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт. До відомих представників відносять Уїльяма Бартлі, Імре Лакатоса, Джона Уоткінса та Генрі Альберта. Філософи баденської школи прагнули довести неможливість наукового пізнання соціальних явищ, доступних лише аксіологічно-нормативному та теологічному розгляду крізь причину вічної «проблеми цінностей». Оскільки смисл виступає посередником між реальним буттям та цінностями буття, то метою філософії є вивчення систем цінностей.
Неогегельянство виступало як «оновлений ідеалізм», по-новому інтерпретуючи Гегеля. Серед німецьких філософів відомими є Роберт Кронер, Генрі Лассон; серед італійських – Бенедетто Кроче і Джованні Джентіле. «Абсолютний ідеалізм» англійського філософа Френсіса Бредлі та американця Джеймса Ройса пов’язаний з «критичним відродженням» гегельянства. У Росії неогегельянство підтримували Іван Ільїн, Микола Федоров, Володимир Соловйов [3, с. 202].
Ф. Бозанкета писав: «Ціль людського життя – у самореалізації, у безкінечній та всеохоплюючій цілісності. Витоки моралі – у прагненні до гармонії та єдності. У пізнанні нам завжди дається дещо універсальне, а будь-який факт пов’язаний «внутрішньо» з усіма іншими фактами». Традиційній формальній логіці він протиставив ірраціональне тлумачення гегелівської діалектичної логіки. Справжня реальність, на його думку, не може бути сферою діяльності раціонального мислення, яке може встановити тільки відношення та розмежувати ціле; реальність осягається у містичному переживанні безпосереднього досвіду, у якому співпадає об’єктивне та суб’єктивне. «Пізнання – перехід від ізольованих емпіричних даних та простих видів судження, до осягнення конкретно-всезагальної єдності та несуперечливої системи «Абсолюту».
У теоретичній діяльності духу Кроче виділяв дві форми: інтуїтивне знання, спрямоване на одиничне, та логічне пізнання, пов’язане із загальним, універсальним.
4. Позитивізм і його чотири напрямки
Позитивізм – ідеалістичний напрямок, представники якого все справжнє («позитивне») знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблематикою.
Напрямок виник у 30-ті роки ХІХ ст. і проголошував раціональними лише ті науки, котрі спираються на безпосередній досвід людини. Засновником позитивізму був французький філософ Огюст Конт.
У другій половині ХІХ ст. розпочався етап «другого позитивізму», або емпіріокритицизму, творцями якого стали Ернст Мах та Ріхард Авенаріус. Керівною тезою емпіріокритицизму стало твердження, що пізнання – це зв’язок між собою відчуттів та уявлень, що не досягає ніякої «реальності», крім своїх почуттів.
Третій етап позитивізму - неопозитивізм - виник на початку ХХ ст. у зв’язку із успіхами нової форми логічної науки - математичної логіки, що застосовувалася в дослідженнях основ математики. Він включає різні логіко-філософські школи, підходи, позиції. Його представляють логік Моріц Шлік; математик та філософ Бертран Рассел; засновник філософії лінгвістичного аналізу, відомий англійський громадський діяч, філософ Людвіг Вітгенштейн (представник лінгвістичного позитивізму), Карл Поппер.
Четверта історична форма позитивізму – постпозитивізм, виникнення якого пов’язане із роботою Карла Поппера «Логіка наукового відкриття». Представниками постпозитивізму були Томас Кун, Імре Лакатос, Стівень Тулміп, Уїльям Селларс, Джон Агассі, Пауль Фейєрабенд та інші.
Фрейдизм
Фрейдизм як соціальну та соціально-антропологічну доктрину відрізняють від психоаналізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів. Засновником фрейдизму є Зігмунд Фрейд. Його теорію розвивали Карл Юнг, Аної Адлер, Вільгельм Райх, Герберт Маркузе .
На думку З. Фрейда, провідне місце належить стимулам, які впливають на життя людини, її психіку. Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події і суспільні явища піддаються психоаналізу, тобто поясненню. Ці стани є проявом підсвідомих, насамперед сексуальних прагнень, ідеальне психічне стає причиною історії людства, моралі, мистецтва, науки, релігії, держави, права, війни. Розв’язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами: 1) безпосереднє задоволення бажань; 2) задоволення бажань через їх витіснення у сферу несвідомого; 3) сублімація, тобто перетворення енергії несвідомих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соціальної діяльності і культурної творчості. Структура особи складається із 3 частин: «Воно» – несвідоме, безособова частина психіки; «Над-я» або «Цензор» – установки суспільства; «Я» – свідоме. Сексуальні потяги змінюються поняттям лібідо, що охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу. У конфліктних ситуаціях, несвідоме обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок на слові тощо.
6. Прагматизм
У 70-ті роки ХІХ ст. виникає ще один напрям західної філософії, який отримав назву прагматизм. Основні представники – Чарльз Пірс та Джон Дьюї. Центральна проблема у прагматизмі – проблема цінності понять, суджень, що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм цінності та істинності знань у прагматизмі вважається практика. Чарльз Пірс говорив не про знання, а про віру. Він переніс увагу щодо пізнавальної діяльності із зовнішньої реальності на суто внутрішні, психологічні процеси.
7. Феноменологія
Феноменологія – суб’єктивно-ідеалістичний напрям у сучасній філософії, де свідомість вивчається не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.
Феномен – основне поняття філософії Е.Гуссерля: те єдине, що надане нам у досвіді свідомості, те, що нам реально з’являється, єдина форма виявлення реальності у свідомості та для свідомості.
На створення системи феноменології Едмунда Гусерля (1859-1938) частково вплинув Імануїл Кант, розглядаючи «річ у собі» та трансцендентальне сприйняття як умову можливості сприйняття. Важливо, на думку Гусерля, очистити знання від психологізму та хибних тверджень. Цьому передує 3 етапи:
- епохе (відмова від остаточних суджень);
- феноменологічна редукція (винесення наук про дух і природу, речі та культурні взірці за дужки);
- ейдетична редукція (очищення від психологізму; від усього, чому вчать теоретичні науки, від особистісних характеристик, опосередкувань, традицій).
У результаті цієї редукції ми отримуємо інтенціональність (структуру людського сприйняття). Інтенціональність сприймається у ноезо-ноематичному акті, ретенційно-протенційному зв’язку. Протенція (з латини «наперед схоплення») – очікування майбутнього у теперішньому. Ретенція (з латини «утримання») – первинна пам’ять, миттєва свідомість щодо пережитої фази сприйняття. Ноема – предметний зміст свідомості, відмінний від предмету (ідея предмету, про що свідомість). Ноеза – сам акт свідомості, у якому мислиться та чи інша ідея.
За Гусерлем, акти свідомості характеризуються плинністю. Гусерль доходить висновку про психологічну природу часу (час виступає як переживання). Гусерль розводив час свідомості та свідомість часу. Час сприймається через теперішнє (теперішнє минулого, теперішнє теперішнього, теперішнє майбутнього). Час переживань є темпоральністю (спогад, сприйняття, очікування).
Наступним, третім етапом людського сприйняття у феноменології Едмунда Гусерля є інтерсуб’єктивність (особливий тип спільності між суб’єктами пізнання, умова взаємодії та ретрансляції знань).
Якщо Гусерль починав із інтенціональності, то Левінас починав із інтерсуб’єктивності, при цьому у нього не було інтенціональності. Темпоральність для Левінаса – у розгортанні смислів від одного до іншого.
Феноменологія Гусерля спрямована на розуміння особливостей пізнання свідомістю світу, на противагу простому пізнанню світу безвідносно до суб’єкта.
8.Екзистенціалізм (філософія існування)
Екзистенціалізм – один із відомих напрямів сучасної західної філософії, що виник після Першої світової війни, коли було зруйновано ілюзію щодо нескінченності прогресу, який гармонійно розгортається в історії.
Основна ідея екзистенціалізму така: усвідомлюючи себе як екзистенцію, індивід вперше здобуває свою свободу. Свобода ж полягає в тому, щоб людина не розглядалася як річ, що формується під впливом природної і соціальної необхідності, а «вибирала» саму себе, формувала себе кожним своїм вчинком. Тоді вільна людина несе відповідальність за все,здійснене нею, а не виправдовує себе «обставинами».
У повоєнні роки постає проблема відчуження людини, кризи людського буття, самопочуття, постає необхідність в аналізі самого буття людини, її екзистенції. Розрізняють екзистенціалізм релігійний (представники - Габріель Марсель, Карл Ясперс, Микола Бердяєв, Лев Шестов, Михайло Бубер, Сьорен Керкегор) і атеїстичний (Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Мартін Хайдегер).
За С. Керкегором, існування Бога не можна доводити логічно, в його існування необхідно вірити, істина досягається не розумом, а волею. Істину дає релігія, але не усяка, а тільки християнство.
Жан Поль Сартр – це один із представників атеїстичного екзистенціалізму. Він твердить, що розрив між переживаннями та реальністю породжує ніщо. Цьому стану може передувати нудота: «Приступ нудоти, суму виявляє нам буття у його безпосередності. І онтологія буде описом феномену буття таким, яким воно себе виявляє, тобто яким безпосередньо є. Буття є, буття є у собі, буття є таким, яким воно себе являє».
9.Філософська герменевтика
В античності герменевтикою називалося мистецтво роз'яснення перекладу, тлумачення. Свою назву цей вид діяльності отримав від грецького бога Гермеса, в обов'язки якого входило роз'яснення простим смертним волі богів. У християнських письменників герменевтика розумілася як мистецтво тлумачення Біблії.
Загальнофілософська проблема герменевтики вперше була розроблена німецьким протестантським теологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834) та істориком культури, філософом В. Дільтеєм (1833—1911).
У Ф. Шлейєрмахера герменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне завдання герменевтичного методу — зрозуміти автора і його текст краще, ніж він сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменевтики виступає насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності.
Концепція В. Дільтея полягає в такому. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає — може знайти в іншому через розуміння. Звідси — розуміння визначається як саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Тобто, виходить замкнуте коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.
Розірвати це хибне "герменевтичне коло" можна, на думку Ф. Шлейєрмахера і В. Дільтея, шляхом встановлення гармонії між двома духовно-душевними світами автора та інтерпретатора.
У наш час проблему інтерпретації і розуміння розробляють Г. Гадамер, Ю. Хабермас, А. Лоренц, П. Рі- кьор, К. Апель та ін.
Німецький філософ Г. Гадамер (1900—1987) розуміє герменевтику не просто як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття як онтологію. Він надав герменевтиці універсального значення, а проблема розуміння стала головною в філософії.
Філософська герменевтика – теорія і практика тлумачення, інтерпретації, розуміння. За Гадамером, філософська герменевтика – це філософія розуміння, яка виступає універсальним способом буття людини. Мова забезпечує допонятійне і дорефлексивне опанування світом, попереднє розуміння, передрозуміння. Тільки у мові відкривається людині істина буття. Розуміння – не тільки головний вимір знання, але середовище, у якому суб’єкт отримує своє існування. Х.-Г. Гадамер наголошував на тому, що слід завжди розглядати суб’єкт, що означений місцем і часом, тоді як європейська філософія ставала на позиції позачасового, позаісторичного суб’єкта. Х.-Г. Гадамер розглядав герменевтику не в якості відтворення автентичного тексту, а в якості можливості продовження дійсної історії тексту, у побудові кожним новим інтерпретатором нового сенсу тексту.
Поль Рікьор вважав, що комунікація як взаємодія у традиційній герменевтиці відсутня, бо сенс тексту існує до, поза і незалежно від суб’єкта пізнання. Використовував регресивно-прогресивний метод. Мова є вторинною щодо екзистенції людини. Вбачав завдання герменевтики у тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб’єкта культурно-історичної творчості, у котрій здійснюється зв’язок часів і яка базується на активній діяльності індивіда.
Стартовою точкою хайдерівської герменевтики є неподільна єдність «буття-у-світі». Мислення – це не пряма активність свідомого суб’єкта, а безлика відкритість та сприйняття світу.
10. Синергетика
Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережний інформаційний простір.
Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфер.
Синергетика (від грец. synergein – працювати разом) – це напрям міжгалузевих досліджень, об'єкт яких – процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини із зовнішнього середовища створюється і підтримується нерівновага. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, це веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природничо-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. Засновником напряму вважають Річарда Бакмінстера Фуллера. Серед інших представників відомий Герман Хакен.
11. Структуралізм, деконструктивізм
Структуралізм — напрям та інтелектуальний рух у сучасній (в основному континентальній) філософській думці. Найбільш впливовий структуралізм бул у Франції в 1960-х роках. Вплинув на розвиток семіотіки. Структуралізм виріс із структурної лінгвістики, основи якої заклав Фердинанд де Соссюр.
Виникнення структуралізму пов’язано з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеальна модель. Але наголошуючи на суттєвому, структура може знехтувати окремими фактами. Процедури структурного методу:
- виділення первинної множини об’єктів;
- подрібнення об’єктів на частини, з’ясування типових пар;
- систематизація та побудова абстрактної структури;
- виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.
До основних представників структуралізму відносять Клода Леві-Строса, Ролана Барта, Мішеля Фуко, Жака Лакана, Жана Піаже). Завдяки структурній лінгвістиці Фердинанда де Сосюра структуралізм став відомий у філософії.
Сенс не у використанні слова структуралізм, а у використанні термінів, пов’язаних з поняттям «значення». Характерна риса структуралізму – бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем.
Конструктиви́зм (от лат. constructio — построение) — одно из течений современной философии науки, возникшее в конце 70-х — начале 80-х гг. XX в. По сути это эпистемологические подходы, в которых познание воспринимается как активное построение субъектом интерпретации (модели) мира, а не как простое его отражение.
Деконструкція – аналіз конструкції блок за блоком, спосіб аналізу структури. Але, на відміну від аналізу, вона не повертається до початків усього, а до початків структури, розкладає ціле на частини. Деконструкція використовується для того, щоб використовувати старі терміни, застосовувати до них нову стратегію.
Деконструкція осмислює історію концепту «критика». Це не філософська система, а спосіб письма, приналежність до мови різних мов. Деконструкція не має цілі, вона не є методом, за допомогою якого можна отримати якийсь результат.Основні представники деконструкції – Жак Дерріда і Жан-Франсуа Ліотар.
12. Постмодернізм
Постмодернізм (від слова "модерн" — сучасний) виникає у 90-ті роки XX ст. як спроба сформувати якісно новий підхід до всіх явищ культури, свідомо спрямований проти раціоналізму і освіти, проти розуміння прогресу як перетворення світу людиною. При цьому постмодерністи відмовляються від традиційного розподілу науки і мистецтва, прекрасного і потворного.
Особливий інтерес вони виявляють до сексу, наркоманії, психологічної патології, такої цікавості ніколи не спостерігалось з боку представників класичної думки. Постмодерністи вважають, що не існує таких незалежних явищ, як економіка і політика, що у філософії необхідна відмова від онтології.
Світ не тільки неможливо переробити, але й взагалі неможливо як-небудь повно описати, бо "світ не влізає у теорію".
Мислення повинно відмовитися від опозицій: капіталізм — соціалізм, мистецтво — не мистецтво, наука — не наука, суб'єкт — об'єкт. Такий підхід веде до виникнення безсуб'єктної філософії. Місце суб'єкта замінюється потоком бажань.
До постмодернізму зараховують постекзистенціалізм пізнього Хайдеггера, постпозитивізм Фейєрабенда, постструктуралізм Дерріда. Найпоширенішим він є у Франції та США, де зараз виходять сотні книг і публікуються тисячі статей авторів цього напряму.
Постмодернізм буквально означає «те, що після модерну». Постмодернім є культурою постіндустріального, інформаційного суспільства, що виходить за межі культури, яка тією чи іншою мірою проявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку, політику. Якщо для епохи модерну характерна універсальність думки, раціональність, зібраність, прагнення до цілісності, то для епохи постмодерну характерний плюралізм поглядів, хаотичність, орієнтація на інтуїтивне, емоційне, на людську екзистенцію. Основні представники: Ж. Бодрійяр, Ж.-Ф. Ліотар, Зігмунд Бауман, Умберто Еко, Юрген Габермас, А. Тойнбі, Ж. Деріда.
Загальні риси постмодернізму: смерть суб’єкта інтерпретації, світ як текст, постмодерністська чуттєвість, існування у світі хаосу, визнання різних поглядів, децентрація, риси шизофренічних настроїв, безпосередність як характерна риса гри.
Отже, сучасна філософія складається із багатьох філософських напрямів, які фактично є переосмисленими ідеями попередніх років. При цьому, як і в освіті, у філософії можуть одночасно автономно існувати різні філософські напрямки: ірраціоналізм (релігійний у тому числі), раціоналізм, позитивізм, фрейдизм, постмодернізм, прагматизм та інші, обґрунтовуючи значення різних особливостей людського життя у пошуках істини.
Питання для самоконтролю
1. Охарактеризуйте співвідношення «необхідне – індивідуальне», «об’єктивне – суб’єктивне».
2. Чи можна керуватися тільки прагматичним (практичним) підходом в освіті? Чому?
3. Чи можна у житті керуватися тільки одним розумом? Чому?
4. Постмодерністська чуттєвість: чи можна всіх людей поєднати однією необхідністю?
5. Міркування як процес продовження історії тексту та надмірна суб’єктивність як втрата смислу тексту.
Тема № 7. Українська філософія
Лекція: 2 год.
План
Закон і благодать у поглядах Іларіона Київського. «Повчання дітям» Володимира Мономаха.
Острозький центр та його представники (Костянтин Іванович Острозький, Костянтин-Василь Острозький, Герасим Смотрицький).
Філософія Григорія Савича Сковороди.
Представники Києво-Могилянської академії (Петро Могила, Інокентій Гізель).
Філософія серця Памфіла Юркевича.
Академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст. (Петро Іванович Ліницький).
Філософські погляди громадівців (Михайло Драгоманов) та покоління «Молодої України» (Трохим Зіньківський, Іван Франко, Леся Українка, Микола Міхновський).
Українська філософська та суспільно-політична думка ХІХ - ХХ ст. (провідні ідеї Миколи Костомарова, філософія Михайла Грушевського, погляди В. Липинського, Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського).
Ключові поняття: мікрокосм, макрокосм, світ символів, інтернаціоналізм, націоналізм, федералізм, автономія, філософія серця, націоналізм.
Список використано літератури
1. Володимир Мономах. Поучення [Ел. джерело] / Володимир Мономах; пер.
Л.Є. Махновця // Літопис руський. - К.: Дніпро, 1989.
- Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit27.htm2. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика [Ел. ресурс] / [Г.-Г. Гадамер; пер. з німецької В. Бабич, Г. Петросаняк, М. Кушнір, Є. Горева]. - К.: Юнівер, 2011. С. 51 - 69.- Режим доступу: ftp://lib.sumdu.edu.ua/Materiali_do_kyrsiv/Gadamer1.pdf3. Гадамер Г.-Г. Истина и метод [Эл. ресурс] / Г.-Г. Гадамер; пер. с нем.; общ. ред. и вступ. ст. Б.Н. Бессонова. - М.: Прогресс, 1988. - С. 5 - 6.
- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000015/4. Гізель І. Трактати Логіки «Про розрізнення» і «Про універсалії» / Інокентій Гізель; пер. М. Симчич // Вибрані твори: у 3-х томах. - Т. 2. - Львів: Свічадо, 2011. - С. 41 - 217.
5. Гізель І. Трактат [Про душу] / Інокентій Гізель; пер. Я. Стратій // Вибрані твори: у 3-х томах. - Т. 2. - Львів: Свічадо, 2011. - С. 227 - 377.
6. Гізель І. Фрагменти з першої частини вступу до логіки / Інокентій Гізель; пер. М. Симчич // Вибрані твори: у 3-х томах. – Т. 2. – Львів: Свічадо, 2011. - С. 21 - 47.
7. Горський В. Історія української філософії: курс лекцій / В.С. Горський;
наук. ред. В. Гусєв. – 3-тє видання. – К.: Наукова думка, 1997. – 286 с.
8. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть [Ел. джерело] / Михайло Грушевський. – Міжнародний діловий журнал «Image.ua». – Вересень, 2011. - Режим доступу: http://image.ua/hto-taki-ukrayintsi-i-chogo
9. Донцов Д. Націоналізм [Ел. ресурс] / Дмитро Донцов. – Режим доступу: http://fmm51.org.ua/html_books/politik/doncov_nacionalizm.htm10. Драгоманов М. П. Автобіографія / Михайло Петрович Драгоманов. – К.: Криниця, 1917. – 59 с.
11. Жук А. Катехізис П. Могили / П. Могила; упор. А. Жук; пер. В. Шевчук. – К.: Воскресіння, 1996. - C. 197 - 198.
12. Костомаров М. Книга буття українського народу / М. Костомаров // Кирило-Мефодіївське товариство: у 3 т. – Т. 1. – К.: Наук. думка, 1990. – С. 152 - 169.
13. Кралюк П. Костянтин Іванович Острозький як релігійно-культурний діяч. – Київ-Харків: Фоліо, 2012. - С. 35 - 40.
14. Леся Українки. Державний лад [Ел.ресурс] / Леся Українки // Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки.-Режим доступу: http://www.l-ukrainka.name/uk/Miscel/DerzhLad.html15. Линицкий П. Вера и знание / Петро Иванович Линицкий. – 1884 – 1888.
16. Липинський П. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму, писані 1919-1926 [Ел. ресурс] / П.І. Липинський. – Відень, 1926. – Уривки. - Режим доступу: http://unknownwar.info/-_811/
17. Лісна І. С. Становлення української державності в Галичині (1918-1923 рр.): монографія / І. С. Лісна. - Тернопіль, 2001. - С. 6 - 14.- Режим доступу: http://www.ukrcenter.com/!FilesRepository/Literature%5C_18. Могила П. Казання про владу / П. Могила; упор. В.М. Нічик. - К.: Український центр духовної культури, 1997. - С. 124 - 279.
19. Могила П. Про віру / Петро Могила // Катехізис Петра Могили / А.Жук. - К.: Воскресіння, 1996. – С. 63.
20. Могила П. Про любов / Петро Могила // Катехізис Петра Могили / А.Жук. - К.: Воскресіння, 1996. – С. 241, 248, 249.
21. Могила П. Про надію / Петро Могила // Катехізис Петра Могили / А.Жук. - К.: Воскресіння, 1996. – С. 197 – 198.
22. Німчук В.В. Мелетій Смотрицький / В.В. Німчик. - К.: Наукова думка, 1979.
23. Нічик В. Петро Могила [Електронний ресурс] / В. Нічик // Ізборник: Літописи. К.: Пульсари, 2002. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/fdm/fdm
24. Нічик В. Петро Могила в духовній історії України / В.М. Нічик. - К.: Український центр духовної культури, 1997. – С. 124 – 127, 280 – 287.
25. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс / Хосе Ортега-и-Гассет. - Библиотека: «Гумер». - Режим доступа: http://www.gumer.info/authors.php?name26. Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка,
етика, естетика, релігієзнавство / Є. А. Подольська. - К.: Центр навчальної
літератури, 2006. - С. 196 - 253.
27. Стратій Я. Інокентій Ґізель / Я. Стратій // Ізборник: Літопис. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/fdm/fdm10.htm28. Франко І. Я. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори / Іван Франко; ред. Ф. Сарана. - К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1956. - 500 с.
29. Франко І. Я. Молода Україна: Провідні ідеї й епізоди / Іван Якович Франко. - Ч. 1. - Л., 1910.
30. Франко І. Я. Одвертий лист до галицької української молодежі / Іван Якович Франко // Філософські праці / ред. М. Д. Бернштейн . - Т. 45. - К.: Наукова думка. - 1986. - С. 401 - 402.
31. Франко І. Я. Основи суспільності. Повість із сучасного життя / Іван Франко // Філософські праці / ред. М. Д. Бернштейн. - К.: Молодь, 1986. - С. 192 - 198.
32. Франко І. Я. Поза межами можливого / Іван Франко // Філософські праці / ред. М. Д. Бернштейн, Вервес Г. Д. - Т. 45. - К.: Наукова думка. - 1986.     
- С. 352 - 359.
33. Франко Т. Про батька: Статті. Оповідання. Спогади / Тарас Франко. - К.: Державне видавництво художньої літератури, 1954. - 224 с.
34. Франко І. Я. Про соціалізм / Іван Франко // Вибрані суспільно-політичні і філософські твори / ред. Ф. Сарана. - К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1956. - 500 с.
35. Франко І. Я. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова / І. Я. Франко // Філософські праці / ред. М. Д. Бернштейн - Т. 45. - К.: Наукова думка, 1986. - 574 с.
36.Франко І. Я. Твори: в 20-ти томах: Автобіографічні матеріали: Оповідання / Іван Франко; упор. О. І. Білецький, О. Є. Корнійчук. - Т. 1. - К.: Державне видавництво художньої літератури, 1955. - 1955. - 436 с.
37.Франко І. Я. Формальний та реальний націоналізм / Іван Якович Франко // Філософські праці / Гордієнко А. Т., Вервес Г. Д., Бернштейн М. Д. - Т. 45. - К.: Наукова думка, 1986. - С. 308 - 317.
38.Франко І. Я. Що таке поступ? / І. Я. Франко // Філософські праці / ред. М. Д. Бернштейн. - Т. 45. - К.: Наукова думка, 1986.. - С. 300 - 348.
39. Чайченко В. Писання Трохима Зіньківського / Василь Чайченко. – кн. 1. - Львів: З друкарні Наукового Товариства імені Шевченка, 1893. – 234 с.
40. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні [Ел. ресурс] / Дмитро Чижевський. — К., 1992. — С. 5-17. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/chyph/chyph.htm
41. Шаян В. Григорій Сковорода: лицар святої броні. - Луцьк, 2002. - С. 79 – 81.
42. Юркевич П. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по чению слова Божия [Эл. ресурс] / Памфил Данилович Юркевич // Философские произведения. – М.: Правда, 1990. – С. 69 – 103. – Режим доступа: http://grani.agni-age.net/articles3/yurkevich.htm
43. Яременко В.МиколаМіхновський: Самостійна Україна: Справа української інтелігенції / Микола Міхновський; ред. В. Яременко. - К.: МАУП, 2007. - 352 с.
Закон і благодать у поглядах Іларіона Київського. «Повчання дітям» Володимира Мономаха
Із прийняттям християнства 988 року в Київській Русі мислителі відводять значну увагу співвідношенню віри та науки, віри та світогляду. У багатьох мислителів християнські моральні цінності стають основою світогляду. Одним із перших представників цього періоду є митрополит Іларіон Київський (1051 р.). Йому належить праця: «Слово про закон і благодать». У ній мислитель на перше місце у людській поведінці відносить закон. Дотримуючись закону, люди можуть отримати благодать. Благодать звичайно вища за доброчинність, але закон має бути створений так, щоб люди могли досягати блага, бо у кожної людини своє розуміння блага. Закон сприяє порозумінню та рівності у можливостях. Отже, у Ілларіона законопослушання, моральність поводження — умова, шлях пізнання благодаті й істини. Він нагадує слова Бога в Біблії: «не порушити прийшов я, але виконати».
Старозавітний і новозавітний закони, закон і благодать у «Слові» уособлюють біблійні рабиня Агарь і вільна Сара:
« Колись рабиня, потім вільна». Це — прогрес людства: від Старого Завіту до Нового, від рабства — до волі, який досягли багато народів, що прийняли християнство і пізнали «благодать і істину». Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Завіту, уже не має потреби в регулятивній чинності закону, тому що позбувся від пороків і моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. У Ілларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, вважає Ілларіон, народи перейшли від рабства до волі, заміні закону (іудаїзму) благодаттю й істиною (християнством). (ІВДП)
Володимир, який народився за рік до смерті свого діда Ярослава Мудрого, був сином Всеволода й Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Виступав за припинення князівських уособиць і згуртування сил для відсічі половців. У 1103 р., 1107 р., 1111 р. організував спільні походи руських князів проти половців, після яких напади кочівників на Русь надовго припинилися. Зумів тимчасово об’єднати під своєю владою більшу частину територій Київської держави, припинити князівські уособиці. Відомий як високоосвічена людина.
«Проблеми співвідношення влади, церкви і людини вирішувалися й у «Повчанні» Володимира Мономаха.
Ставши в 1113 р. великим київським князем, Володимир Мономах зміцнив авторитет великокнязівської влади, домігся внутрішнього миру в державі, росту її міжнародного значення. Однак небезпека феодальної роздробленості Русі проступала усе більш зримо, що тривожило і лякало князя. Ця тривога відбилася в його «Повчанні» своїм синам, записаним літописцем у «Повісті минулих років».»
На перше місце в «Повчанні» ставляться християнська віра і чеснота. Вони розуміються Володимиром Мономахом як початок мудрого і справедливого правління, турботи про людей. (ІВДП)
Його погляди відомі нам із роботи «Поучення»: «…Найперше задля Бога і душі своєї страх майте божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть початок всякому добру… Усього ж наче – убогих не забувайте, але наскільки є змога по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицею вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину... Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської… Бо коли хто мовить: «Бога я люблю, а брата свого не люблю» – [се] лжа єсть. Якщо не одпустите ви прогрішень братові, то [й] вам не одпустить отець ваш небесний… Що єсть ліпше і краще, [як жити] браттям укупі…» [1].
Острозький центр та його представники (Костянтин Іванович Острозький, Костянтин-Василь Острозький, Герасим Смотрицький)
Велике значення в епоху Реформації відіграв Острозький центр, створений Костянтином-Василем Острозьким. П. Кралюк, досліджуючи діяльність його батька, Костянтина Івановича Острозького, пише, що Костянтин-Василь Острозький вів військові справи, церковні та культурні, підтримував православну церкву у період заборон у Великому князівстві Литовському [13, с. 35 – 40]. Справа у тому, що у XVI – XVII ст. відбувалися релігійні війни через боротьбу класів. На думку сучасних дослідників, класові інтереси приховувалися під релігійною оболонкою. Це час антифеодальної й національно-визвольної боротьби проти наступу католицизму, коли боролися за збереження православної віри, за захист церковнослов’янської мови. 1596 року у Бресті проголошено унію з римо-католицькою церквою [22; с. 4 – 5, 7 – 8].
Перший ректор Острозької школи – Герасим Данилович Смотрицький. Він взяв участь у редагуванні й виданні Острозької Біблії, що вийшла 1581 р. Його син Максим Смотрицький написав роботу «Граматика» і також включився до національно-визвольної боротьби, критикував унію через важкий релігійно-національний гніт. [22, с. 10].
Польський король Сигізмундт ІІІ 1610 р. видав наказ про заборону продавати й купувати книги Віленського братства з метою посилення уніатства. Віленське братство, до якого входив Максим Сповідник, критикувало його зв’язки із уніатами, після чого Максим Смотрицький постригся у ченці під іменем Мелетій [22, с. 12 - 14].
В Острозькому культурно-освітньому центрі формувались реформаційні вчення на ґрунті візантійсько-східнослов’янського православ’я, суть яких полягала у відстоюванні максимальної замкнутості української культури у візантійсько-давньоруських межах, неприйнятті жодних іноземних впливів.
Філософія Григорія Савича Сковороди
Демократичний, антикріпосницький напрямок просвітительських ідей був характерний і для філософії Григорія Сковороди (1722—1794 р.), — видний український філософ, поет, просвітитель — народився в с.Чернухи на Полтавщині в родині козака. У 1733—1741 р. учився в Києво-Могилянськ академії. Працював у ній у 1744—1745, 1751—1753 р. служив у придворній капелі в Петербурзі (1741—1744 р.), працював у складі посольської місії в Угорщині (1745—1750 р.), бував в Італії, Німеччині, Словенії, Австрії, Польщі. Після повернення на батьківщину викладав у Переяславському, Харківському коллегіумах, був домашнім учителем. Відмовившись прийняти високий духовний сан, став подорожуючим філософом, поетом, просвітителем.
Серед численних філософських і поетичних творів Сковороди — «Діалог, або Розмова про древній світ», «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Алфавіт миру», численні байки, притчі, переклади Плутарха, Цицерона й ін.
Його по праву вважають засновником української класичної філософії. Помітне місце у світогляді філософа займали наступні погляди:
1) В основі філософської системи Сковороди — концепція трьох світів: 1) макрокосм (Всесвіт), 2) мікрокосм (людина) і 3) світ символів (Біблія). У людині, писав філософ, з'єднуються дві «натури»: видима і невидима. Головне в людині — її духовність, «серце». «Серце є істотою людською, а без нього вона опудалом і пнем є... Без зерна горіх ніщо ж є, а без серця — людина». І перш, ніж пізнати світ, потрібно пізнати себе. Самопізнання — ключ до істини, розуміння свого призначення, місця в суспільстві. Щастя людини — у пізнанні. ЇЇ розум — інструмент пізнання. Тому філософа сучасники часто називали «українським Сократом».
Принцип «пізнай себе» припускає усвідомлення людиною своїх здібностей до визначеного роду занять. Пізнавши себе, він правильно вибере свою професію, заняття, працю — «тільки природна праця солодка». Моральний ідеал Сковороди — високоморальний, духовний індивід, що знайшов себе, своє місце в суспільстві, сенс життя в праці («Життя і справа є те ж»). «Споріднена праця» — джерело гармонії в суспільстві, де кожний має право і повинний трудитися по здібностях. Якщо чабан має природжені здібності адміністратора, — він має право бути губернатором. Суспільству користь, якщо губернатор, більш здатний до чабанства, стане чабаном. Таким чином, 2)розумний суспільно-політичний устрій відповідно до філософії Сковороди повинний базуватися на основі принципів, виведених із природи людини. Серед них — «нерівна рівність»: нерівність здібностей доповнюється юридичною рівністю в державі.
2) Сучасне йому суспільство філософ засуджує: у ньому, як у бездуховної людини, превалюють зло, жадібність, користь. Сковорода засуджує кріпосне право, застарівшу феодальну систему. На його думку, зосередження багатства в небагатьох, різка соціальна нерівність — шлях до загибелі держави: «З цього джерела народяться зради, бунт... падіння держав...». Станові привілеї, сваволю і беззаконня розглядав як суперечні людській природі, природному праву і законам. Правий бідняк краще неправого багатого: «краще голий так правий, ніж багатий беззаконник».
3) Визнавав свободу вищим благом людства і «головною мірою» життя, писав, що проти свободи багатство — ніщо.
4) М.Сковорода обґрунтовував своє увлення про суспільно-політичний ідеал, ідею «горней республіки» (тобто «духовної республіки»), «християнській державі» (імовірно, по типу раннєхристиянських громад). У його республіці майбутнього відсутні майнова нерівність, гніт, тріумфують свобода, рівність і любов, «сродність праці».
Сповідуючи любов любов до простого мужика, народу, філософ залишався вірний сформульованому ним ще в юності кредо: «А мій жереб із шарпаками!» (ІВДП)
В основі поглядів Григорія Савича Сковороди лежить уявлення, що існує мікрокосм (власний внутрішній світ людини), макрокосм (зовнішній світ) та світ символів, який нам відомий через Біблію. Кожен світ має видиму на невидиму природу.
У роботі «Дружня розмова про душевний мир» Сковорода писав, що щастя мусить бути загальне: «Щастя в серці людини. Воно полягає в душевному мирі. Цей мир блаженності осягаємо через згідність із нашою найглибшою природою. Це те саме, що згідність із Богом, що живе у глибині нашого серця, бо Бог і природа, утаєна на дні усіх істот, - це одне і те ж… Бути щасливим означає пізнати, знайти себе самого». Гріх – відсутність розвитку і неволя, шлях незгідний зі своїм призначенням, нечесність із найглибшою своєю природою, тобто із божественним началом нашого духу. Шлях щастя і шлях спасіння, вважає Сковорода, - один і той самий [41, с. 79 - 81].
Представники Києво-Могилянської академії (Петро Могила, Інокентій Гізель)
Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила провідним центром XVII - XVIII ст. Митрополит Київський і Галицький П. Могила (1576 чи 1596 — 1647 р.) створює 1631 року вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською у 1632 році перетворилася у Київську колегію і досить скоро стала загальновизнаною.
Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, Петро Могила підпорядковує свою діяльність зміцненню православ’я, духовної єдності українського народу через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, бібліотеки, мистецькі заклади. П. Могила значно розширив сферу вживання української мови в книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, готував видання Біблії.
Три головні чесноти мають бути у людині: віра, надія, любов. На думку Петра Могили віра є міцне й непорушне розуміння із сподіванкою в серці щодо Бога і речей спасенних, котрі невидимо ніби видимі були, а через вуста визнані, згідно із сказаним: «Бо серцем віруємо для праведності, а устами сповідаємося для спасіння» [11, с. 197, 198]. Петро Могила вірить у шлях Христа і в істинну православно-католицьку церкву: «Лише в одній Соборній Апостольській церкві влада, проведена через істинні знамення за допомогою благодаті Господа Христа, єдиного її Вічного нареченого, що перебуває невідступно з нею навіть і до скону віків, й утримується в цілісності» [24, с. 280 - 287].
У творах Петра Могили прослідковують ідею рівності всіх перед правом і судом, оскільки Бог створив усіх людей рівними [24, с. 124 – 127]. Духовна влада походить від Бога і є визначальною [18, с. 124 – 279].
Інокентій Гізель (1600 – 18.11.1683) – богослов, філософ, культурний, церковний і суспільний діяч. Освіту здобув у Києво-Могилянському колегіумі, після закінчення якого продовжив навчання за кордоном, імовірно в Англії. З 1645 році – професор, а згодом ректор Києво-Могилянського колегіуму. З 1656 року – архімандрит Києво-Печерської лаври. Брав активну участь у створенні «Києво-Печерського патерика» (1661) та першого підручника української історії «Синопсис» (1674). Гізель – автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. До нас дійшли три філософські праці Гізеля: латиномовний курс «Твір про всю філософію» (1645 – 1646), «Філософські аксіоми» (1646), «Мир з Богом людині» (1669).
Сучасні науковці вважають, що І. Гізель переконаний у раціональності світу, вважав, що істину можна знайти, досліджуючи наслідки Божої діяльності — "створеної природи" (natura naturata) [26].
На думку Інокентія Гізеля, де немає протилежностей, там немає ні виникнення, ні знищення; рух виникає з протилежного, тобто із спокою.
Державно-правові погляди П.Могили .
Київський митрополит Петро Могила (1576 чи 1596 — 1647 р.) — син молдавського господаря Валахії і семиградської князівни. Одержав освіту Львівській братській школі, університетах Польщі і Франції. Ставши митрополитом у 1632 р., за короткий час додав їй чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, освіту духівництва. Заснував Київський, Кременецький колегіуми, слов'яно-греко-латинську академію в Ясах, Лаврську вищу школу, пізніше перетворену і названу на честь П.Могили Києво-Могилянською академією. Автор 20 творів полемічного, церковно-теологічного, філософського змісту.
1) В своїх полемічних, філософських, церковно-теологічних творах («Новоканон», «Православне сповідання віри» і ін.) а) відстоював ідею верховенства в суспільстві духовної влади — православної церкви. Виступав за примирення православних з католиками й уніатами.
б) П.Могила вважав головним для світської влади — благо людей. Верховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках:
1) політичному, 2) мирському і 3) духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх політичних проблем тісно зв'язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.
2) Закон, на думку Могили, — дарунок божий, котрий потрібно берегти. Закони він поділяв на 1) природні, 2) людські, 3) божественні. Людські, у яких повинні втілюватися природні, обов'язкові для усіх, у т.ч. для правителя. Ідеальним правителем вважав православного, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Правитель повинний бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української державності бачилася йому по образі польської.
3) Одним з перших в Україні Могила захищав ідею відродження вітчизняної державності в союзі з іншими православними народами. Цю ідею розвивав його учень— ректор Києво-Могилянської академії І.Гізель. Він відстоював перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов'янських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям таких російських законів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи пригнобленому українському народу, захищали автокефалію української церкви.(ІВДП)
Філософія серця Памфіла Юркевича
Представником духовенства та філософії в епоху українського романтизму ХІХ – ХХ ст. був Памфіл Юркевич. Серце у творчості Памфіла Юркевича є зосередженням душевного та духовного життя людини. У серці народжується рішучість людини та ті чи інші вчинки; у ньому виникають багатоманітні переднаміри та бажання: «Кого ми любимо, тому віддаємо наше серце і того маємо у нашому серці. Серце є центром усіх пізнавальних дій душі. Розмірковування є пропозиції серця. Хибні пророки промовляють від свавілля свого серця, видно від серця свого говорять, а не від уст Божих… У серці поєднуються усі моральні стани людини. Христос вселяється вірою у серця наші, також дарує обручення Духу у серця наші… Але навіть найточніша теорія душевних явищ не може визначити, що відбудеться у серці при відомих обставинах» [42].
Сучасні науковці досить критично ставляться до серця як центру духовного, душевного, тілесного життя людини, вважають його просто фізичним органом.
Незважаючи на те, що серце є людським органом, його стан відображає емоційний, психічний, діяльний стан людини, стан людської життєдіяльності.
Академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст. Петро Іванович Ліницький
Академічна філософія представлена у ХІХ – ХХ ст. діяльністю багатьох представників. Доктор філософських наук, викладач Києво-Могилянської академії Вілен Горський відносить до цього періоду таких представників: Володимира Лесевича, Олексія Гілярова, Георгія Челпанова, Миколу Грота, Василя Зеньковського. Відносять також і творчість Петра Івановича Ліницького (1839-1906) — філософ, історик філософії, богослов. Народився в м. Лебедині Харківської губ. у родині священика. Навчався в Охтирському духовному училищі та Харків духовній семінарії..
Цікавою у творчості П. І. Ліницького є робота «Віра і знання». У ній автор дотримується думки, що основою знання та віри є одне джерело – одкровення. Співвідношення знання та віри у мислителя залежить від розуміння сутності людської свободи та віри. З одного боку, мислитель дотримується думки, що люди не мають бути свавільними у розумінні настанов Церкви, але з іншого, він вважає, що сліпа уважність до кожної букви може призвести до зупинки розмірковувань, а згодом і віри [15, с. 3]. Розмежування знання від віри визнається необхідним для забезпечення свободи та самостійності дослідження [15, с. 5]. Називає метод порядком, а мислення без методу – хаотичним мисленням, яке може призвести або до занадто вузьких висновків, або до негативних [15, с. 4].
Відомий науковець, Ліницький залишив значну творчу спадщину, представлену працями з історії філософії, гносеології, логіки, богослов’я. Вихованець і речник духовно-академічної школи, він продовжив її традиції в умовах кризи європейської модерної філософії, засилля вульгарного матеріалізму й позитивізму, розглядаючи доглибну проблему теїстичного філософування — співвідношення віри й розуму — як проблему взаємин між вірою і природничим знанням, вірою й наукою, і стверджуючи єдність їх у пізнанні й житті світу. Не відкидаючи емпіризму, Ліницький наголошує на раціоналістичному характері своїх філос. і богословських побудов. Колеги по Духувній Академії, зокрема  Д. Богдашевський, уважали його речником умоглядного богослов’я, а його побудови характеризували як «здорову метафізику».
До історії вітчизняної філософії Ліницький увійшов передусім як один з найавторитетніших кантознавців (що не дає підстав, усупереч міркуванням деяких дослідників, зараховувати його до лав ані кантіанців, ані неокантіанців). Гносеологічна проблематика, а у зв’язку з цим і кантівська філософія цікавили Ліницького як необхідний щабель у розв’язанні стрижневої у його творчості проблеми віри і розуму, віри і знання. Філософія Канта в інтерпретації Ліницького - православного мислителя постає здебільшого предметом критики. Особливо рішуче заперечення зустрічає кантівське розмежування знання і віри й розгляд останньої лише як необхідного доповнення до принципу моральності.
Філософські погляди громадівців (Михайло Драгоманов) та покоління «Молодої України» (Трохим Зіньківський (1861-1891), Іван Франко (1856-1916), Леся Українка (1971-1913), Микола Міхновський (1873-1924))
У Західній Європі про ситуації філософії ХІХ – початку ХХ століття писав Ганс-Георг Гадамер: «Вже кінець ХІХ – початок ХХ ст. показали, що капіталізм вступає в історичну епоху своєї глибокої кризи, що призвело до розчарування у «розумному», науковому осягненні світу. Будь-яка раціональність заперечувалась буржуазними філософами як нудна та твереза ощадливість, яка ігнорувала усе «високе», естетичне, зменшувала значення «чистого розуму» у поясненнях, оцінці «життя». Логіко-дискурсивному мисленню протиставлялось ірраціональне споглядання, інтуїція та інше. Почали цікавитися проблемами метафізичного буття» [3, с. 5]. Митці починають групуватися у громади і працювати не для реального суспільства, а для мистецтва [2]. Набирає актуальності романтичний світогляд, який, за визначенням Хосе Ортеги-і-Ґассета, аналізує стихійне у суспільстві.
Україна в середині ХІХ століття була поділена між Російською імперією та Австро-Угорщиною.У 1848 році відбувся слов’янський конгрес у Празі, скликаний з метою досягти слов’янської єдності у боротьбі за національну незалежність.
Михайло Драгоманов є представником громадівців, він відстоював думку, що мають бути громади в Україні, які об’єднувалися б за інтересами. Із ним сперечався Іван Франко, вважаючи, що варто працювати на благо усієї нації.
Людське суспільство, згідно Драгоманову, утворюючись поступово, «знизу нагору» — від родини, громади до держави, утілює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації державного управління і для правової системи. 1)Держава — політична організація суспільства. У кожній сучасній державі — з виборною чи спадкоємною верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, унітарним чи союзним пристроєм — влада гнітить простих людей. Навіть у парламентських республіках, на думку Драгоманова, депутати стали мати зверхність над народом і самостійно, без волі народу вирішувати державні справи. Неміцність сучасних держав є результатом економічної нерівності людей — істина, відома ще Аристотелю. Також і в часи Б.Хмельницького, вважав мислитель: В Україні була лише формальна свобода, дійсної свободи і рівності там не було. Російська ж держава — деспотична, а уряд її— тиранічний, що мало змінився після реформ, писав він у роботі «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит». Отже, головний принцип оцінки будь-якої політичної системи, думав Драгоманів, — наскільки вона служить людині, народу.
По-перше, держава повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ'я.
По-друге, не форма правління, а правовий статус особистості, права, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність.
По-третє, цю сутність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом або парламентом, становище з правами націй у державі.
Перетворення держави на основі політичної свободи «Проект» Драгоманова передбачав на основі створення системи органів демократичного самоврядування знизу — від сіл, повітів міст, областей з чітким поділом владних повноважень і компетенції представницьких інститутів (сходів, зборів, дум) обраних управ і незалежних судів. Загальнодержавний законодавчий орган — Державний Собор, що складається з двох палат: Державної думи, що обирається по округах, і Союзної думи, що обирається обласними думами. За главою держави що очолює (як у США) виконавчу владу, залишаються повноваження обнародування законів, спостереження за їх виконанням переслідування їхніх порушників, призначення міністрів, розпуск Дум призначення довічних сенаторів з кандидатів, запропонованих Союзною думою і т.д. Справедливий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований «політичними свободами». (ІВДП)
Крім громадівців, виділяють у цей період іще й покоління «Молодої України», до якого входили такі українські мислителі: Трохим Зіньківський (1861-1891), Іван Франко (1856-1916), Леся Українка (1971-1913), Микола Міхновський (1873-1924).
Трохим Зіньківський — український письменник, закінчив Воєнно-юридичну академію, виступав проти зверхності інтелігенції, яка не має у своєму народові коріння [39, с. LII]. Розглядав національність як колективну одиницю, природжену, а не штучну, твір історії, твір об'єктивних початків, а не суб'єктивної волі. Критику космополітизму (космополіти – люди, які є представниками не нації, а людства) мислителя можна зрозуміти із його цитати: «Ногами і серцем в Україні, головою у Європі». Національне визволення може бути лише після визволення індивідуального.
Щоб забезпечити волю національним одиницям, на думку Трохима Зіньківського, треба, щоб ті держави, що складаються із багатьох народів, федеративного ладу, заснованого на широкій, вільнолюбній конституції, яка відповідала б історичним традиціям народу, всі свідомі українці-русини мають об'єднатися у федерацію і єднатися із поступовими та народолюбними людьми [39, с. LIII - LIV]. При цьому варто не забувати, що Трохим Зіньківський боровся за національну волю, отриману за допомогою такої федерації, а не за федерацію. При цьому національна автономія можлива за умови повної політичної волі та рівності людей, за умови існування спільної мови.
Іншим відомим представником покоління «Молодої України», українським письменником, філософом, громадським діячем є Іван Франко. У своїй промові на ювілейному святі 1898 року Франко говорив, що дбав через свої твори передусім за своїх сучасників; будучи сином селянина, ще відмалку запам'ятав 2 заповіді: почуття обов'язку та потребу у ненастанній праці; завжди хотів бути не ученим, не поетом, а чоловіком. Відносно себе був переконаний, що нехай краще пропало б його ім'я, але ріс би, розвивався б «руський народ».
Головну свою увагу мислитель зосереджував на здобутті загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі права національні. Виступав за солідарність із бідною, «сірою», але конкретною людиною і вважав, що тільки така дорога – проста та вірна [31, с. 30 – 32]. На противагу Хосе Ортезі-і-Ґассету, який вважав, що в ряді ідуть люди маси і зазвичай не мають своєї думки, поділяючи суспільство на масове та елітне, Іван Франко навпаки любив іти у ряді, але за його часу такого ряду не було і комусь потрібно було, за його словами, «протирати дорогу».
У роботі «Основи суспільності» Іван Франко висвітлив думку, що саме трудовий народ є «чолом суспільності», є справжнім творцем усіх матеріальних і духовних цінностей, носієм здорових морально-етичних норм [31, с. 192 – 194].
У роботі «Про соціалізм» вчений обґрунтовує поняття соціалізму: «Соціалізм – це змагання усунути усяку суспільну нерівність, усяке вбожество, запровадити справедливіший, щасливіший від теперішнього лад, а саме таким способом, щоб теперішній продукційний капітал, себто ґрунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці, усяка сировина замість бути приватною власністю кількох людей має перейти у власність загалу» [34].
Коротко варто зазначити головні підстави, на які має спиратися такий суспільний лад:
замість приватної власності – власність загальна, національна, громадська;
замість суспільних класів – всебічна освіта кожного городянина й праця по черзі у різних галузях виробництва;
замість теперішньої сліпої конкуренції – вільна умова громади із громадою, народу із народом;
замість злиднів і боротьби за існування – постійний добробут, спертий на постійну працю й безупинний розвиток усіх природжених здібностей кожного громадянина.
Про інтернаціоналізм Іван Франко писав, що це або фарисейство, або бажання однієї нації панувати над іншою.
Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний процес поступального руху, в основі якого лежить суспільна праця — той плідний початок, що наповняє життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він розділяв марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економічного перевороту і його закріплення політичними і духовними змінами.
Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і свобода його повинні збігатися — тільки тоді влада здобуває народний характер. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуляції суспільного багатства».
У марксистському дусі письменник трактував походження суспільства і держави, верховної влади і панування людини над людиною. На його думку, спочатку голос вождя в громадах значив стільки ж у «громадських радах», скільки і голос кожного члена громади. Цей період суспільства він називав періодом «самоврядних і народоуправляючих громад». Для появи політичної влади правителі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. «Царі, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — от ті вестви суспільства, що створили відособлений організм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, політичного права, участі в керуванні державою». До цьому «відособлену організму» він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію».
І.Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі пануючих, але і сили. (ІВДП)
Лесі Українці належать слова, що держава може бути тільки або незалежною, або автономною, а зовсім поневоленою не може бути, бо тоді вона вже перестане зватись державою, коли в ній не буде ніяких своїх законів та уряду. Як приклад, вона розглянула Польщу, яка колись була державою незалежною, потім залежною, але ще мала деяку автономію [14].
У роботі Лесі Українки «Державний лад» мова йде про те, що найкраще втримати державу може воля та добрі порядки. Та воля, яка є правом кожної людини робити все, що їй хочеться, аби тільки не робити шкоди іншим людям, тобто не ламати їх прав. Але воля людини має бути досить чітко аргументованою, щоб її не зламали і щоб можна було б за неї боротися, захищатися через неї. Не усі люди, на думку письменниці, могли жити за волею. Вона зробила висновок, що для того, щоб уміти жити по волі, а не по сваволі, потрібно учитись [14]. Також Леся Українка вважала, що політична та економічна воля дуже близькі; соціал-демократична партія надто універсальна, а тому варто їй надати національного забарвлення.
Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантувалися б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план.
Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні.
Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а економічно сильніша меншість панувала над людьми, пригнічувала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала республіканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації.(ІВДП)
Василь Горинь твердив, що Леся Українка виступала за єдність усіх народів у боротьбі з російським самодержавством.
Іще один представник покоління «Молодої України» - Микола Міхновський, який разом із Дмитром Донцовим є українським радикальним націоналістом, за що його сьогодні критикують. Як і інші представники покоління «Молодої України», він боровся за політичну незалежність України, вважаючи її основою незалежності держави в цілому: «Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта, доки нація не матиме права розпоряджатись собою. Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком протилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів» [34, с. 48 - 49]. При необхідності, орієнтувався навіть за збройний захист української держави.
М. Міхновський і О. Макаренко організували Українську народну партію, розкриваючи частково національну ідеологію. Українським ідеалом для нього було відстояти те, що могло б себе реалізувати у 10 заповідях:
Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна – Республіка робочих людей. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася, щоб здійснити цей ідеал.
Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.
Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
Не зробись ренегатом-відступником.
Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.
Не бери собі дружини із чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш [43, с. 58 - 60].
Можна зробити висновок, що представники покоління «Молодої України» орієнтувалися на федерацію із Росією, розглядаючи її як шлях для розвитку автономії України. Але були при цьому патріотами України, боролися за політичну, правову, економічну, культурну ідентичність та незалежність України.
Українська філософська та суспільно-політична думка ХІХ - ХХ ст. (провідні ідеї Миколи Костомарова, філософія Михайла Грушевського, погляди В’ячеслава Липинського (1882-1931), Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського)
Микола Костомаров (1817— 1885 р.) — український історик і письменник. Закінчив Харківський ун-т. З 1846 р. професор Київ. ун-ту. Один з організаторів таємного Кирило-Мефодіївського т-ва. У 1847 р. був арештований і засланий у Саратов (до 1857 р.).1859—1862 р. — професор Петерб. ун-ту, йому належить книга «Буття українського народу». Сучасні учені вважають, що у його історіософії головну спрямованість життя визначає народ. Він синтезував романтичний пафос минулого, романтичні емоції з раціоналістичними підходами до аналізу фактів. Йому приписують ідеал – слов’янський федералізм, де кожна народність зберігала би суспільну свободу. Із книги «Буття українського народу»: «Бо єдин єсть бог істинний, і єдин він цар над родом чоловічим, а люде як поробили собі багато богів, то з тим укупі поробили багато царів… Але було два лиха у слов’ян: одно — незгода між собою, а друге те, що вони, як менші брати, усе переймали од старіших; чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучше, ніж братівське…».
Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада, обмежена законом. Закон і право Микола Костомаров підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав [12].
Не має свободи без віри, стверджується в «Книзі буття українського народу». Віра православна вимагає захисту від царів і панства, звільнення з неволі. Автор «Книги» пояснює: слов'яни жили в братерстві ще до прийняття християнства, однак, пізніше потрапили в неволю до чужого: чехи і полабці — до німців; серби і болгари — до греків і турків, росіяни — до татар. Традиції свободи пізніше відроджувалися тільки в Новгороді і козацькій Запорізькій Січі, де люди жили в республіках.(ІВДП)
Звільнення слов'ян почнеться з України. Вільні слов'янські народи утворять єдиний союз республік на федеративних початках, де не буде кріпосного права і гноблення, а буде рівність і братерство. Пізніше М.Грушевський відзначить: у «Книзі буття» виразилося політичне кредо Костомарова — «автократизм і класовий лад повинні бути знищені. Царство й автократизм викривляють життя громадськості в самих основах і громадськість не може відродитися, поки не звільниться від них». Сам Костомаров згодом пояснював: «Ми стали уявляти всі слов'янські народи з'єднаними між собою у федерацію подібно древнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Америки для того, щоб усі знаходилися в міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію...». (ІВДП)
М. Грушевський (1866-1934) – перший Президент Української народної республіки, філософ, історик, дослідник української культури та літератури. Йому належить також праця «Хто такі українці і чого вони хочуть?». Із цитат: «Хто ж ті Українці, що мають відзиватися на сей заклик? Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра» [8].
В’ячеслав Липинський є автором роботи: «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму, писані 1919 – 1926». Він вважав національне питання справою усіх людей, які належать до нації: «Коли кляса хліборобська, кляса землі, що у всіх націй і в усіх країнах світу є носитилем традицій цієї землі, тобто національної традиції – починає до тієї традиції ставитись байдуже й холодно, коли замість традиційної любови до України й аристократичної пошани до себе виховується у ньому рабська "преданість Москві", або "Варшаві" й хамська погорда до своєї національної індивідуальности, то це знак, що нація починає вмирати». Для збереження нації мала б бути, за В.Липинським, «своя держава», одна національна ідея. Республіканській демократії протиставив монархію на чолі із монархом (Господарем національної Праці). В. Липинський орієнтувався на західноєвропейські країни в українському розвитку [16].
Дмитро Донцов – автор роботи «Націоналізм». У ній автор критикував демократизм М. Драгоманова та соціалізм Маркса-Леніна. Дослідник критикував Україну у складі Російської імперії, вважаючи її у цьому випадку провінцією. Наголошував на повному розриві з Росією, бо культурно Україна протиставлена цілому духовному комплексові«Московщини». Визнавав боротьбу за національне збереження лицарями із чеснотами: мудрістю, шляхетністю, відвагою. Мислитель наголошував на тому, що у період різних залежностей (від Російської імперії, Польщі), національна інтелігенція виїжджала за кордон, а в Україні творила іноземна інтелігенція [9]. Такі радикальні погляди щодо української самобутності часто зазнавали переслідувань, а мислителів жорстоко карали за це.
Ідеолог українського націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883— 1973 р.) - юрист, політичний діяч. народився в Мелітополі. Закінчив юридичний фак. Петербурзького ун-ту (1907 р.), продовжив освіту у Віденському ун-ті, доктор права (1917 р.). Політичну діяльність починав в УСДРП, але незабаром порвав із соціалістичним рухом. Очолював «Союз визволення України (1914-1916 р.). При гетьманаті очолював телеграфне агентство, був членом УПХД. У 1921-1932 р. редактував «Львівський науковий вісник», у якому пропагував націоналізм, пізніше став фактично ідеологом ОУН (1929 р.).
Критично оцінював досвід відродження української державності в 1917—1920 р. На його думку, руйнівна політика Центральної Ради, а потім Гетьманату скомпрометували і демократичну, і монархічну моделі цієї державності.
Вимоги, на думку Донцова, до нового, інтегрального, вольового націоналізму? У книзі «Націоналізм» їх шість.
1)Головним фактором націоналізму є воля. «...На цій волі, (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім ... на бездоказовім пориві мусить бути збудована наша національна ідея».
2)Прагнення до боротьби та «свідомість її конечності». Автор «Націоналізму» пропонував розрізняти «експансію як ціль, боротьбу як зазіб».
3)Романтизм. Романтичні ідеї — догматичні, а значить глибоко релігійними почуттями, вони «дуже часто з'являються в істори у формі так званих ілюзій, легенд, міфів».
4)Фанатизм і аморальність. «Фанатизм... випливає вже з ... «релігійного характеру. віруючий дивиться на свою правду як для всіх обов'язуючу... всяка нова ідея не толерантна...» Фанатизм аморальний, тому що вступає в протиріччя « з буденною мораллю», етичність чи неетичність оцінює з погляду «загально-національних, взагалі громадських справ».
5)Імперіалізм — «легкий синтез між націоналізмом і інтернаціоналізмом». «імперіалізм, — пояснював Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того». Він вважає, що «є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють ... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації».336
Еліта і насильство здійснюють національну ідею. Тільки «творче насильство ініціативної меншості як порядкуючої сили» утілює цю ідею, а не народ («ніколи народ!»).
Такі основи, по Донцову, нового (інтегрального, вольового) націоналізму. Його «цінності» представляються страшними в порівнянні з загальнолюдськими, демократичними цінностями і сьогодні є тоталітарними анахронізмами. Але не будемо забувати: вони були сформульовані, коли в Європі «правив бал» тоталітаризм.(ІВДП)
Дмитро Чижевський (1894-1977) відомий своїм висловом щодо історії філософії: «Історія філософії – історія помилок людського духу». На думку мислителя, кожна нація є тільки обмеженим й однобічним розкриттям людського ідеалу; але лише в цих обмежених та однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй «однобічності» і обмеженості і має вічне, загальне значення.
Отже, найвидатніші українські мислителі боролися за українську автономність, незалежність, українську культуру, проявляли благородність та добродушність у ставленні до інших націй, до інших людей, шукали дорогу єдиної божої благодаті та людського щастя. Українську незалежність обґрунтовували лише на основі політичної незалежності. Велике значення українські мислителі надавали серцю як центру духовних, душевних сил людини та емоційності як вираженню щирості. Вважали, що покращення ситуації у державі потрібно починати із кожного громадянина, із того, що є свободою для кожної окремо людини. Українські діячі покоління «Молодої України» визнавали Україну у складі Російської імперії, розглядаючи таку дорогу як засіб у подоланні політичної залежності, культурної ідентичності України. Значна кількість українських мислителів не бачили іншого виходу.
Питання для самоконтролю
Чи може федерація зараз бути актуальною для України?
Охарактеризуйте українську національну ідею.
Які мислителі надавали важливу роль серцю як духовному та душевному центру людини?
Хто із мислителів критикував приватну власність? Чому?
Кого із українських філософів вважають радикальними націоналістами?
Тема № 8. Проблеми онтології
Лекція: 1-год.
План
Поняття онтології та метафізики, їхній основний предмет.
Проблеми онтології у розвитку філософської думки.
Ключові поняття: онтологія, гносеологія, епістемологія, монада, субстанція.
Список використаних джерел
Доброхотов А. Онтологическое открытие Платона [Эл. ресурс] / А. Доброхотов // Категория бытия в классической западноевропейской философии. - 1986.
- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000876/st000.shtml2.Кузанский Н. Об ученом незнании / Н. Кузанский [Эл. ресурс]. – Режимдоступа: http://www.theosophy.ru/lib/de_docta.htm
3. Лекторский В. Теория познания / В. Лекторский [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://elenakosilova.narod.ru/studia3/math/lect_epist.htm
4. Петрушенко В. Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії: навчальний посібник [Ел.ресурс]. – Львів: НУ“ЛП”, 2002.
5. Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство / Є. А. Подольська. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 253 - 387.
6. Платон. Софист [Эл. ресурс] / Платон. – Библиотека «Гумер»
- Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Platon/sofist.php
7. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. Опыт феноменологической онтологии / Жан-Поль Сартр [Эл. ресурс] / Жан-Поль Сартр. –– М.: Республика, 2000. – Ч.1, 2.
– Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000767/st000.shtml
8. Спиноза Б. Этика / Б. Спіноза. – Русский гуманитарный интернет-университет.- Режим доступа: http://sbiblio.com/biblio/default.aspx?w=1089&t=author&sort=author&pid=59. Хайдегер М. Время и бытие [Эл. ресурс] / Мартин Хайдегер. – Ин-т философии РАН.- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000280/st000.shtml
10. Чанышев А. Трактат о небытии [Эл. ресурс] / А. Чанышев // Вопросы философии. – 1990. – Ин-т филос. РАН. – № 10. – 1990. – 3 пункт. – Режим доступа: http://philosophy.ru/library/katr/chan_nego.html
Поняття онтології та метафізики, їхній основний предмет
Одним із розділів філософії є онтологія. Слово «онтологія» складається із двох части: «онтос» – «суще»; «логос» – «вчення». Термін «онтологія» запровадив у ХУІІ ст.. німецький філософ Р. Гоклініус. Онтологію вважають не вченням про буття, а одкровенням про логічність буття, вкоріненість у бутті логоса. За предмет онтології вважають буття, ніщо, творення. Є традиційні форми буття: буття речей і процесів; буття людини; буття духовного або ідеального; буття соціального. Варто відрізняти онтологію та метафізику, не зважаючи на те, що проблема буття для них є спільною.
Метафізика (від гр. meta – після, phesike – природа) – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога й душу. Її розглядають як те, що тотожне філософії; як спосіб вирішення смисложиттєвих питань; як метод, альтернативний діалектиці; як те, що є малозрозумілим.
Субстанція – те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), само детерміноване (незалежне ні від чого). Основним поняттям метафізики XVII ст. є поняття субстанції, яке по-різному використовували мислителі епохи, вважаючи її єдиним Богом із різними модусами (Б. Спіноза) або одухотворяючи кожну річ, надаючи їй форму субстанції і таким чином її розмножуючи, наприклад, монади, а монада монад – Бог (Г.-В. Лейбніц).
Справжньою реальністю, на думку(Г.-В. Лейбніца), є не протяжність і рух, як вважав Рене Декарт, а певні духовні одиниці, які він називав монадами (гр. монос – одиниця, неподільне). Матерія сама по собі пасивна, їй бракує активності, сили. Носієм цієї активності є монади. Кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Монадою монад є Бог. Світ – сукупність монад [2, с. 112 - 115].
Готфрід Лейбніц розбив єдину і неподільну субстанцію Рене Декарта та Бенедикта Спінози та маленькі субстанції, одухотворивши їх, але зберіг єдність світу через Бога як монаду монад.
Термін метафізика в історичному контексті має 5 визначень:
метафізика як вчення про надчуттєві, недоступні досвіду принципи;
метафізика тотожна філософії;
вчення про малозрозуміле і туманне;
спосіб вирішення смисложиттєвих проблем, які не піддаються експериментам;
метод, альтернативний діалектиці.
При цьому основним питанням метафізики є: «Чому є щось, а не ніщо?».
Момент перехрещення буття і небуття і є актом амбівалентного мислення, що сучасні метафізики вважають предметом метафізики. Це щомиттєве переживання, особливе ставлення до світу; це завжди те, що виходить за рамки повсякдення; це запитання, яке не співпадає з часом; те, що залишається в межах межі; те, що йде з майбуття; запитання, на яке неможливо знайти відповіді і пристосувати собі на користь.
Про метафізику згадує Аристотель як про науку наук, як про те, що знаходиться після фізики, після матеріального.
Тож онтологія, на відміну від метафізики, займається дослідженням буття безвідносно до відношення людини до цього буття, а метафізика цікавиться проблемою людського ставлення до буття, до сущого, до себе.
Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.
Гносеологія – вчення про сутність і закономірності пізнання, теорія пізнання.
Епістемологія – філософська дисципліна, предметом якої є не думка і віра, а знання, тобто те, що має всі підстави вважатися за знання.
2. Проблеми онтології у розвитку філософської думки
Вперше категорію буття піднімає Парменід.
БУТТЯ НЕБУТТЯ
світ умоглядностей
істинне знання, мислиме
безпочаткове
незнищуване
не роздрібнюване
вічне, нерухоме, незмінне, цільне, постійне, пізнаване чуттєвий світ
думка
погляд
нестійке, минуще
неміцне
кінцеве, рухливе, мінливе, роздроблене, недоладне, немислиме
У творчості Демокріта буття розглядається через атом та порожнечу.
АТОМ ПОРОЖНЕЧА
Неподільний
множинний
фізичний
твердий
даний абстрактному уявленню розподіляється
є невідчутна (не тверда)
незрозуміла
Особливої уваги заслуговує метод Сократа в онтології, за допомогою якого людська думка зосереджує увагу на власних думках про річ і ставить запитання відповідно до того, що людина наступне має пізнати, поступово з’ясовуючи сутність речі та через незнання наближаючись до знання, шукаючи істину. Таким чином надається важливе значення саме індивідуальності суб’єкта, його рівню розуміння, адекватному пізнанню, а не стандартним нормам поведінки.
У діалозі «Софіст» Платон виокремив придбані та творчі мистецтва. Софістичне мистецтво – мистецтво придбання та небуття, а софістичний рід – рід торгування знаннями. Небуття та буття відносяться до єдиного. Інше, яке причетне до буття, існує завдяки цій причетності, хоча воно і не те, до чого причетне. Внаслідок того, що воно інше ніж буття, воно має бути небуттям. Хоча Платон і заперечує небуття: «Нехай ніхто про нас не каже, що ми, уявляючи небуття протилежним буттю, стверджуємо, що воно існує. Мислення – самостійне, здатне бути носієм протилежностей.
В основі уявлень Платона лежать переконання, що існує певна ідея, яку душа через те, що вона злита із тілом, забула. Пізнання душі – це пригадування. Ідеї, які нам поступово відкриваються про річ, – ейдоси. Вони є шляхом пізнання загальної абсолютної ідеї. Аристотель же стверджував, що загальне пізнається через одиничне, і людина не володіє ідеєю абсолюту, а пізнає поступово сутність речей у різних їх відношеннях [4].
Категорії онтології за Аристотелем: сутність (субстанція, яка відповідає на питання що?), кількість (скільки?), якість (яке?), відношення (відносно чого?), місце (де?), положення (у якому положенні?), час, стан (як?), дія, страждання (чи зазнає дії впливу?). На думку Аристотеля, знати чим є річ і знати причину її буття – одне і те ж. Сутність речі доводиться за допомогою іншої суті [5, с. 324 - 325].
Разом із Томою Аквінським, Августин Блаженний відводив Богу в епоху Середньовіччя важливе значення у бутті та сутності світу. Вірі у Нього мислителі надавали перевагу, хоча Тома Аквінський і наголошував на тому, що Божу волю варто пізнавати розумом, але якщо розумом людина заходить у протиріччя, вона має опиратися на віру.
Послідовники Томи виділяють три типи аналогії буття:
аналогія нерівності (одне поняття може мати одне значення, одне ім’я, але різні рівні (тіло небесне - тіло земне);
аналогія атрибуцій, коли предмети мають одне й те саме ім’я і поняття щодо об’єкта, але по-різному стосуються об’єкта (здоровий спосіб життя - здоровий організм);
аналогія пропорційності, коли імена та поняття в об’єктах тотожні до певної міри (зір фізичний - зір здоровий).
Як вважав мислитель епохи Відродження М. Кузанський, невидиме споглядається невидимо, як розум, осягаючи читане, невидимим чином розрізняє невидиму істину, яка прихована за буквою: «Чуттєве, що нам дається, залежить від більш високої причини, так воно є обмеженим. Ця сила є силою невидимою та вічною. Творча сила – вічна, невидима. А те, що видиме, – тимчасове. Творіння змушують нас розглядати їх вічні основи у початку. Небуття не є творінням. Бог – всемогутнє, дійсне буття будь-якої можливості. М. Кузанський відходив від схоластики, раціональної системи, тяжів до неоплатонізму. Філософ має виходити у постановці та рішеннях проблем світу та Бога саме із свого «незнання». Бог – безкінечне єдине начало і невідома сутність. Бог – буття, яке може згортатись та розгортатись. Трійця – єдність, рівність, зв’язок. Бог – максимум та мінімум одночасно. Наш розум не може пізнавати, не будучи єдиним у трійці. Творча потенція Бога не вичерпується його творінням. Не у містично-пасивному спогляданні, а у творчій діяльності розуму лежить шлях до обожествління людини [2].
Якщо у логіці, за законом Ейлера, кола усередині кола між собою не пов’язані, то у М. Кузанського світ ніби розгортається, а отже, елементи впливають один на одного у колі.

Щодо онтологічних поглядів І. Канта, варто згадати за його категорії онтології. Філософ виділив категорій онтології у 4 групи:
1 група: кількість, одиничність, множинність, щільність;
2 група: реальність, заперечення, обмеження;
3 група: субстанція - властивість, причина - дія, взаємодія;
4 група: можливість, неможливість, дійсність, недійсність, необхідність, випадковість.
Для І.Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв’язку наших понять та суджень.
У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. За Гегелем, буття та мислення тотожні. Згідно із правилом обмеження та узагальнення поняття, чим ширший обсяг, тим менший його зміст, оскільки буття за обсягом безмірне. Згідно з логічним законом, його зміст дорівнює нулю, отже, буття - це все, що належить всьому, але йому не належить нічого, або буття є у всьому, а в бутті немає нічого. Буттю нічого не передує. Перед буттям нічого не стоїть, бо воно створюється першопочатково. Перед буттям стоїть ніщо, отже, не може бути обґрунтованим. Буття і ніщо є невизначеними. Буття і є ніщо як невизначеність. Але буття і ніщо не тотожні. Буття, за Гегелем, те, що дається безпосередньо, а істина буття – суще. Із категорії онтології Гегеля, можна зробити висновок, що на відміну від категорій онтології І. Канта, у нього немає випадковості.
Категорії онтології (за Гегелем): 1 група: буття, ніщо, становлення; 2 група: якість, кількість, міра;
3 група: сутність, видимість, матерія, форма, зміст, існування, річ, явище, закон, можливість, дійсність, субстанція, причина, необхідність.
Сутність, яка передує буттю, – існування. Явище – вияв сутності. Сутність – усталене, явище – змінне. Сутність, тотожна явищу, – дійсність. Якість – визначене буття, яке має місце. Кількість – знята визначеність. Міра – якісно виражена кількість, це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості.
У центрі філософії Мартіна Хайдегера стоїть проблема «сенсу буття», яке розкривається через аналіз суб’єктивного людського існування (розвинув суб’єктивну онтологію – екзистенціалізм ХХ ст..). М. Хайдегер пише, що до буття в цілому нас тягне наша ностальгія. Але щось тягне нас назад, і ми перебуваємо у цьому. Ми самі є переходом: ні тим, ні іншим. Кінцевість – фундаментальний спосіб нашого буття, дане нам. Якщо ми хочемо стати тим, ким ми є, ми не можемо відкинути кінцевість чи обманути себе, але маємо її зберегти. Дотримання кінцевості – сакральний процес нашого буття. Потяг всюди бути вдома є одночасно шуканням кроків, які відкривають правильний шлях. «Ми ніколи не схопимо поняття метафізики та онтології». Буття, яким відмічено будь-яке суще як таке, означає присутність. Присутність виступає у якості впускання присутнього. Осмислювати буття означає відвести погляд від буття, наскільки воно дається нам безпосередньо. Щоб краще зрозуміти фразу «буття має місце», ми маємо звернути увагу на повноту перетворень достатньо невизначеного буття, приймаючи його за поняття, саме пусте із усіх понять.
Свою «феноменологічну онтологію» прагнув створити і екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Ж.-П. Сартр говорив про розрив між реальністю та переживаннями, які породжують онтологічну безодню і є «ніщо». Речі як такі існують самі по собі. Ніщо виникає внаслідок смислопокладання. Речі, на які накладає свідомість смисл, постають як смислопокладальна необхідність. За Жаном-Полем Сартром, перше буття, з яким ми зустрічаємось в онтологічному дослідженні, – буття явища. Приступ нудоти, суму виявить нам це буття у його безпосередності. Тобто, нудота і може бути у його творчості безпосереднім буттям, яке нам дається у пошуках істинного буття. Онтологія, на його думку, є описом феномену буття, таким, яким воно себе виявляє, тобто яким безпосередньо являється. Небуття не є протилежним буттю, воно йому с. перечить. Зв’язок буття та небуття, за Сартром, можна прослідкувати через наявність нудоти, яка означає сприйняття буття у безпосередності [6].
На думку А.М. Чанишева, виведення небуття із буття є історичною помилкою. Наприклад, комп’ютерні технології, які існували у 1980-х роках, варто вивчати тому, що так інформатики можуть краще зрозуміти переваги та недоліки сучасних комп’ютерних технологій, які будувалися на основі попередніх моделей, на основі переваг та недоліків [8]. Погляди А.М. Чанишева відображені у даній схемі.БУТТЯ
Чисте
Є
Щось
Присутнє
Час без буття себе не проявляє
НЕБУТТЯ
Пусте
Немає
Ніщо
Відсутнє
Немає потреби
За ознакою
У часі
За наявністю
За змістом
У просторі

Отже, у розвитку філософської думки змінювався предмет філософії та відношення до людини та буття. Антропологічний поворот, який зробив Сократ, вніс зміни у сприйнятті самої людини і виникає необхідність проаналізувати не тільки сутність буття, людини, але і те, що стосується людини, істинного та суттєвого для неї і її відношення до світу, яке не є емпіричний, а духовним, душевним, є тим, що для людини має місце.
Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усіма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. У категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За традицією їх можна назвати сущими, а світ у цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.
Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття духовного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділиться на буття індивідів і соціумів, спільнот.
Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.
Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя. Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.
Філософський зміст поняття "дух" тлумачиться як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.
Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття. Дослідники розрізняють: індивідуальну, групову та суспільну свідомість.
Питання для самоконтролю
1. Назвіть речі, які ми не бачимо, але вони реально існують.
2. Чим онтологія відрізняється від природничих наук?
3. Якому пізнанню потрібно надавати перевагу: метафізичному чи діалектичному? Чому?
Тема № 9. Проблеми гносеології
Лекція: 1-год.
План
Поняття гносеології та епістемології як теорій пізнання.
Рівні та форми пізнання. Принципи наукової гносеології. Істина та правда.
Класична та некласична теорії пізнання.
Ключові поняття: гносеологія, епістемологія.
Список використаних джерел
Доброхотов А. Онтологическое открытие Платона [Эл. ресурс] / А. Доброхотов // Категория бытия в классической западноевропейской философии. - 1986.
Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000876/st000.shtmlКузанский Н. Об ученом незнании / Н. Кузанский [Эл. ресурс]. – Режим доступа: http://www.theosophy.ru/lib/de_docta.htm
Лекторский В. Теория познания / В. Лекторский [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://elenakosilova.narod.ru/studia3/math/lect_epist.htm
Петрушенко В. Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії: навчальний посібник [Ел.ресурс]. – Львів: НУ“ЛП”, 2002.
Подольська Є. А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство / Є. А. Подольська. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С. 253 - 387.
Платон. Софист [Эл. ресурс] / Платон. – Библиотека «Гумер»
Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Platon/sofist.php
Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. Опыт феноменологической онтологии / Жан-Поль Сартр [Эл. ресурс] / Жан-Поль Сартр. –– М.: Республика, 2000. – Ч.1, 2.
Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000767/st000.shtml
Спиноза Б. Этика / Б. Спіноза. – Русский гуманитарный интернет-университет.- Режим доступа: http://sbiblio.com/biblio/default.aspx?w=1089&t=author&sort=author&pid=5Хайдегер М. Время и бытие [Эл. ресурс] / Мартин Хайдегер. – Ин-т философии РАН.- Режим доступа: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000280/st000.shtml
Чанышев А. Трактат о небытии [Эл. ресурс] / А. Чанышев // Вопросы философии. – 1990. – Ин-т филос. РАН. – № 10. – 1990. – 3 пункт. – Режим доступа: http://philosophy.ru/library/katr/chan_nego.html
1. Поняття гносеології та епістемології як теорій пізнання
І епістемологія, і гносеологія є теоріями пізнання. Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, він зумовлений суспільно-історичною практикою людства. (Пізнання – це рух думки від незнання до знання, від знання не точного до знання більш точнішого.) Теорія пізнання – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови, критерії його істинності і достовірності.
На сьогоднішній день деякі мислителі вирізняють поняття епістемології та гносеології. Гносеологія – вчення про сутність і закономірності пізнання, теорія пізнання. Епістемологія – філософська дисципліна, предметом якої є не думка і віра, а знання, тобто те, що має всі підстави вважатися за знання. Складається із двох слів: «знання», «наука».
Філософська дисципліна, що вивчає сутність знання, закономірності його функціонування і розвитку, має назву теорії пізнання або гносеології. Основною проблемою гносеології є проблема відносин об’єкта пізнання – навколишнього світу і суб’єкта пізнавальної діяльності – людини.
У теорії пізнання важливу роль відіграють погляди мислителів усіх вивчених епох. Головне правило Аристотеля відображає його відношення до світу та пізнання предмету, окремих речей:
Закон суперечності. «Неможливо, щоб суперечні твердження були істинними до одного предмета».
Закон виключення третього. «Не може бути нічого проміжного між двома членами суперечності, а стосовно одного предмета потрібно або стверджувати, або заперечувати».
Закон тотожності. «Думка не повинна втрачати предмет, її предмет має бути самототожним».
2. Рівні та форми пізнання. Принципи наукової гносеології. Істина та правда
Сучасні дослідники виділяють такі рівні пізнання:
Чуттєвий рівень. Відчуття – це відображення окремих предметів, їх властивостей внаслідок їхнього впливу на органи чуття людини, це ті канали, які зв’язують суб’єкт із зовнішнім світом; сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності у сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії на ограни чуття, це цілісний багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів; уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відображеними у пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб’єктом. Це чуттєвий образ предмета, який не діє на органи чуття людини.
Відчуття — означає відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів. Фізичні, хімічні та інші об'єктивні властивості предметів відображаються в свідомості як відчуття: колір та його відтінки (за допомогою очей); твердість, гладкість, шершавість (за допомогою дотику); голосність, висота, тембр звуку (за допомогою слуху); запах (за допомогою нюху); солоне, кисле, солодке, гірке (за допомогою смаку) тощо.
Більш високим ступенем пізнання порівняно із відчуттям є сприйняття.
На відміну від відчуття, яке є відображенням окремих властивостей чи сторін предметів, сприйняття є відображенням предмета, який діє в певний момент на органи чуття в цілому.
У сприйняття і відчуття є спільна риса: вони виникають внаслідок безпосереднього впливу предметів на органи чуття.
Сприйняття не можна відривати від відчуттів, адже воно виникає на ґрунті відчуттів, які є результатом певного впливу предметів на органи чуття людини. Разом із тим сприйняття не можна зводити до простої механічної суми відчуттів.
Сприйняття — це якісно новий ступінь у пізнанні, це образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін. Наше сприйняття є цілісним образом, в ньому відчуття форми, кольору, величини та інших властивостей перебувають в органічній єдності, перероблені й об'єднані в єдине ціле. У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що процес сприйняття пов'язаний з діяльністю всієї кори головного мозку, а не лише центрів зору, слуху, нюху, дотику, смаку.
Сприйняття, поряд із відчуттям, належить до чуттєвого ступеня пізнання. Воно означає відображення в нашій свідомості лише окремого матеріального предмета, є зображенням, знімком, образом конкретного певного предмета, тобто відчуття і сприйняття — це предметне мислення.
Перехідним ступенем від живого споглядання у формі відчуттів та сприйняття до абстрактного (раціонального) мислення, середньою ланкою, в якій готується перехід від одиничного, окремого до загального — є уявлення.
Уявлення — це конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів.
Процес пізнання об'єктивного світу не обмежується живим (чуттєвим) спогляданням. Від живого споглядання процес пізнання йде до раціонального (абстрактного) мислення, яке розширює та поглиблює наші знання про оточуючий нас матеріальний світ.
Чуттєве та раціональне нерозривно пов'язані одне з одним, є складовими моментами єдиного процесу відображення природи в свідомості людини.
Раціональне в пізнанні дає людині можливість при вивченні явищ розкривати їх сутність, пояснювати внутрішній зв'язок, закон їх існування та розвитку. Об'єктивна дійсність постає перед людиною в безкінечному розмаїтті окремих предметів та явищ. У процесі пізнання людина йде від цих явищ до їх сутності, від одиничного до загального, від чуттєвосприйнятливого до ра ціональнопізнаваного, від конкретного до абстрактного.
При цьому пізнання загального, суттєвого, внутрішньої закономірності можливе лише шляхом відволікання від конкретно-чуттєвих речей (предметів), їх особливостей шляхом абстрагування суттєвого від несуттєвого, загального від часткового.
Чуттєве відображення і його основні форми хоч і ( необхідною стороною пізнання, обмежені в своїх можливостях давати істинне знання. Тому знання про дійсність, якою вона є, незалежно від суб'єкта, досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням, якісно новим рівнем відображення дійсності є раціональне пізнання, діяльність мислення.
Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.
Основними формами абстрактного мислення є поняття, судження, умовивід.
Раціональний рівень:
1) поняття – форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об’єкта і дається його всебічне пояснення;
(Поняття — це така форма людського мислення, в якій відображаються загальні, найбільш суттєві ознаки предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішні, вирішальні зв'язки і закони).
2) судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось щодо об’єкта пізнання; в судженні виражається зв’язок між поняттями, розкривається зміст, дається визначення;
(Судження — це форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків. У судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їх зміст, дається визначення.)
3) умовивід – це логічний процес, у ході якого із декількох суджень на основі суттєвих і необхідних зв’язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність.
(Умовивід — це така форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища).
Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не лише шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. Наприклад: "Всі рідини пружні, вода — рідина". Робиться умовивід: "вода — пружна".
За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види:
індуктивні — виведення із суджень менш загального характеру знання більш загального за змістом;
дедуктивні — виведення із суджень більш загального характеру знання менш загального за змістом;
умовиводи за аналогією — умовиводи, в ході яких на основі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.
Виділяють форми пізнання:
пізнання, спрямоване на отримання знання, що невіддільне від індивідуального суб’єкта;
пізнання, спрямоване на отримання об’єкта знання, що існує поза індивідом (наукові тексти або речі, які несуть соціокультурний сенс).
Мислитель В. Петрушенко вважає, що істина – щось об’єктивне, незалежне від переживань людини відкриття, у той час як феномен правди охоплює усю сферу людського життя (у тому числі переживань, мислення, почуттів, відчуттів), його неможливо відокремити від людського пізнання: «Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об’єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань» [3, п. 13.5].
У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
Емпіричний (від гр. етреігіа — досвід) рівень знання — це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Теоретичний рівень — це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.
Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина — це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.
Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.
Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?
Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?
Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього
всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істинуПід об'активною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною. Її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.
Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини — ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину — це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ.
Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.
Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.
Пізнання — це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.
Відносна істина — це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.
Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.
Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.
Отже, абсолютна істина — це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.
3. Класична та некласична теорії пізнання
Сучасні погляди щодо теорії пізнання можна досліджувати, ознайомившись із поглядами Владислава Лекторського, які він виклав у роботі «Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія)». У ній автор фактично пише лише про теорію пізнання у різних її вимірах, враховуючи думку Карла Поппера щодо того, що епістемологія відновиться лише для вивчення наукового пізнання. Автор розглядає епістемологію та гносеологію як через теорію пізнання, вживаючи ці поняття як синоніми. Він розрізняє класичний та некласичний тип теорії пізнання. Для класичного типу теорії пізнання характерні такі риси: 1) критицизм (критика того, що вважається знанням у буденному сенсі. Вихідною для теорії пізнання є проблема ілюзії та реальності, думки та знання. Філософія, на його думку, виникає як недовіра до традиції, до нав’язаного індивіду); 2) фундаменталізм та нормативізм (потрібно знайти такий фундамент знання, відносно якого не виникло б жодних сумнівів, ілюзій від причинно-наслідкових зв’язків); 3) суб’єктоцентризм (з одного боку, суб’єкт безпосередньо даний у пізнанні, але з іншого боку, існує також сутність фактів. Критикував відчуття Леніна, а саме суб’єктивні образи об’єктивного світу, вважаючи їх елементарним змістом, який лежить в основі чуттєвого знання зовнішнього світу, «цеглою» для побудови сприйняття інших форм відчуття; 4) наукоцентризм (із початку розвитку науки в епоху Нового часу почали припускатися думки, що теорія пізнання можлива лише там, де є наукові відкриття).
Особливості некласичної теорії пізнання, які вивів В. Лекторський: 1) посткритицизм («…не відмова від філософського критицизму, а лише розуміння фундаментального факту, що пізнання не може початися з нуля на основі недовіри до традицій, визнання «вписування» суб’єкта в одну із них…». Така позиція може бути наслідком кризи капіталізму, лінійності в історії та у зв’язку із поверненням до традицій, про що наголошував Гадамер. При цьому В. Лекторський зауважив, що мова не йде про сліпу довіру, а тільки про те, що будь-яка критика передбачає деяку точку опори, прийняття чогось, залежно від контексту та часу); 2) відмова від фундаменталізму (автор говорить про зміну пізнавальних норм, нормативних правил, повернення теорії пізнання до психологізму (психологічна реакція на моделі теорії пізнання у реалізації на практиці, застосовування теорії пізнання у штучному інтелекті); враховується також важливе значення колективного характеру отримання знання (буденного, наукового) та необхідність дослідження зв’язку між суб’єктами пізнавальної діяльності. Такі зв’язки припускають комунікацію, соціальної та культурної опосередкованості, історично змінюються. Завдання філософа – встановити логічні зв’язки між ними, можливі зміни); 3) відмова від суб’єктоцентризму (досліджується вірогідність пізнання без Я; мислитель задається питанням, чи не призведе комунікативна взаємодія до тих самих процесів, які вивчаються; суб’єктивність оцінюється як культурно-історичний продукт); 4) відмова від наукоцентризму (наука не може ігнорувати здоровий глузд. Зв’язок буденного та наукового знання виражає повноту теорії пізнання та подібний до відносин між різними пізнавальними традиціями, які від критики взаємозбагачуються) [3].
Отже, у сучасному пізнанні реальності важливо знати погляди щодо буття та небуття, варто розуміти важливість почуттів, переживань у пізнанні, а не просто відкривати наукові істини; важливо розрізняти буденне та наукове пізнання та орієнтуватися на те, що пізнання зачіпає усі сфери людського життя, незалежно від того, яким воно є. Класична та некласична теорії пізнання є протилежними за сутністю, але взаємодоповнюють одна одну. Епістемологію та гносеологію часто вважають тотожними, але інколи протиставляють, вважаючи, що епістемологія є теорією пізнання науки, у той час як гносеологія також є теорією пізнання, орієнтується більше на суб’єкт-об’єктне пізнання світу.
Питання для самоконтролю
Чим гносеологія відрізняється від епістемології?
Проаналізуйте загальні особливості різних форм пізнання.
Чим відрізняється класична теорія пізнання від некласичної?
Тема № 10. Проблеми соціальної філософії
Лекція: 2 – год.
План
Поняття соціальної філософії.
Предмет та об'єкт соціальної філософії.
Різниця між тоталітаризмом та демократією.
Сучасна соціальна філософія.
Позитивні та негативні риси науково-технічної революції.
Ключові поняття: соціальна філософія, тоталітаризм, демократизм, авторитаризм, денацифікація, люстрація, денаціоналізація, десталінізація.
Список використаної літератури
Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій: навчальний посібник / О.М. Губар. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - С. 311 - 317.
Ивин А. А. Основы социальной философии: Учеб. пособие для вузов / А. А. Ивин. – М.: Высш. шк., 2005. – 440 с.: ил. - Режим доступа: http://abuss.narod.ru/Biblio/ivin/ivin_intro.htmЛи Куан Ю. Сингапурская история: из "третьего мира" - в "первый" (1965 - 2000) / Ли Куан Ю. - USA, N.Y.: HarperCollins Publishers, 2000. - Предисловие переводчика. - Режим доступа:http://www.e-reading.co.uk/book.php?book=1014333Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Ф. Фукуяма. - Библиотека «Гумер». - Часть п’ятая. «Последний человек». - Предисловие. - Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks
Поняття соціальної філософії
За О. Губар, розділ філософії, який вивчає основні особливості і закономірності соціальної сфери буття, називається соціальною філософією або філософією історії, або загальною соціологічною теорією.
Сучасну соціальну філософію науковці характеризують як «Новий антропоцентризм». Сучасний антропоцентризм - «homo creater». Метою сучасної філософії, на думку сучасних науковців, є не тільки змінити світ, але і зберегти його. Головною метою соціальної філософії є пізнання суспільних реалій в діалозі. Мета сучасної філософії - показати дієвість істини. Сучасна соціальна філософія - це і засіб мислення і дії. На думку Володимира Савельєва, вона не переймається пошуками абсолютної істини, а намагається знайти її у відповідності із потребами сучасності. Соціальна філософія знаходиться на межі соціального та гуманітарного знання.
Суспільні науки (історія, економіка, соціологія, політологія, юриспруденція, соціальна психологія тощо) вивчають яку-небудь одну сферу суспільного життя; за філософією ж залишається загальний підхід: аналіз основних методів осягнення суспільних процесів, вивчення цілей, рушійних сил, напрямків розвитку суспільства, взаємозв’язку його різних структурних ланок.
Названі (та інші) науки про суспільство мають свій предмет дослідження, який так чи інакше стосується саме суспільства. Але кожною наукою вивчається якась окрема сторона суспільного життя, певні види суспільних відносин.
Вважають, що філософія враховує усі суспільні науки і їхні досягнення для обґрунтування актуальності філософських думок. На відміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія прагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого.
Існують фундаментальні, найважливіші питання, без з'ясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будь- якої із його окремих сторін.
Так, у суспільному житті ми спостерігаємо економічні, політичні, ідеологічні відносини. Чи існує між ними певний зв'язок і який характер цього зв'язку? Це одне із питань, на яке покликана дати відповідь соціальна філософія.
Слід назвати ще такі важливі питання, що цікавлять соціальну філософію. Чи є в складному, різноманітному, суперечливому історичному процесі внутрішньо необхідний зв'язок, закономірність, чи тут, у суспільному житті, на відміну від природи, панує випадковість, хаос та сваволя? Людство в своєму розвиткові пройшло довгий і складний шлях, доки досягло сучасного історичного рівня. Які рушійні сили цього поступального розвитку?
На всі ці та інші питання має дати відповідь соціальна філософія.
Соціальна філософія є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ.
Предмет та об'єкт соціальної філософії
Об’єктом соціальної філософії є людське суспільство. Залежно від того, яка філософська ідеологія була провідною у ту чи іншу епоху суспільного розвитку, таким і вважали предмет філософії. У найбільш абстрактному вигляді предметом соціальної філософії вважають співвідношення «людина – світ». На думку О. Губар, предмет соціальної філософії – найбільш загальні закони розвитку і функціонування суспільства, а також основні методологічні підходи до аналізу суспільства. Карл Маркс та Фрідріх Енгельс відомі тим, що звернули увагу на розвиток суспільної взаємодії на основі базису (реальні відносини) та надбудови (той ідеологічний, економічний, політичний, культурний рівень, який виникає на основі людських відносин). Предмет соціальної філософії у творчості К. Маркса та Ф. Енгельса можна подати і невеликим уривком.
Маркс К.,Енгельс Ф. Німецька ідеологія
…Виробництво ідей, уявлень, свідомості з самого початку безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність та матеріальне спілкування людей, у мову реального життя. Утворення уявлень, мислення, духовне спілкування людей виступає тут ще безпосереднім породженням матеріального відношення людей. Те ж саме відноситься до духовного виробництва, як воно виявляється у мові політики, законів, моралі, релігії, метафізики того чи іншого народу. Люди виступають виробниками своїх уявлень, ідей, але йдеться про дійсних, діючих людей, обумовлених певним розвитком їх виробничих сил і відповідним цьому розвитку спілкуванням, безпосередньо до його найвіддаленіших форм. Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя….
Вихідною позицією є дійсно діяльність людей, та з їх дійсного життєвого процесу ми виводимо також й розвиток ідеологічних відображень та відлунь цього життєвого процесу. Навіть туманні утворення у головах людей виступають необхідними продуктами, свого роду випаровуваннями їхнього матеріального життєвого процесу, який може бути встановлений емпірично й який пов’язаний з матеріальними передумовами. Таким чином, мораль, релігія, метафізика та інші різновиди ідеології втрачають видимість самостійності. У них немає історії, у них немає розвитку; люди, що розвивають власне матеріальне виробництво й власне матеріальне спілкування, змінюють разом із цією своєю дійсністю також своє мислення й продукти свого мислення. Не свідомість визначає мислення, а життя визначає свідомість.
Різниця між тоталітаризмом та демократією
Окрему увагу слід звернути на політичні режими та їхню сутність. Сучасне суспільство неможливо зрозуміти без розуміння особливостей демократичного, тоталітарного, авторитарного політичного режиму. Зрозуміти сучасне демократичне суспільство можна через розуміння попереднього етапу розвитку суспільства та понять видів політичного режиму.
Авторитаризм – це політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки: скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних; відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості; звуження сфери гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності; рекрутування політичної еліти шляхом призначення згори; застосування політичних репресій.
Демократія – це політичний режим, стан політичного життя, за якого державна влада здійснюється на основі широкої та реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворення та діяльності органів державної влади.
Тоталітаризм – це політичний режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів. Для того, щоб зрозуміти ширше сутність тоталітарного політичного режиму, варто звернути увагу на його перебіг в період існування СРСР до розпаду цієї держави.
Сталінське керівництво було змінене після його смерті у 1953 році. У цей період починається критика системи Сталіна. З'являється так звана десталінізація – процес ліквідації культу особистості та політичної системи, створеної Йосифом Сталіним. Керівниками були Лаврентій Берія, голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов (Ісекретар Центрального комітету Комуністичної партії); Георгій Маленков (член союзу міністрів СРСР). Десталінізація поклала кінець масштабному використанню примусової праці в економіці.
У своїй промові «Про культ особистості і його наслідки» на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС, 25 лютого 1956 року М. Хрущов засуджував диктаторську форму правління Сталіна та створений ним культ особистості.
У 1957 році М. Хрущов здійснив спробу реформувати радянську командно-адміністративну систему. З цією метою були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них були створені територіальні органи управління - промислові ради народного господарства. Ця реформа була створена не для децентралізації, визнання влади на місцях, а для удосконалення централізованості управління народним господарством. Збільшувалося капіталовкладення у житлове будівництво. І. Шестаков вважає, що із житлової політики М. Хрущова у країні почалася революція споживання, яка сприяла наростанню критичної маси мислячих людей, і тому із середини 50-х років радянська система вже була приречена.
Брежнєв ліквідував раднаргоспи та повернувся до старої системи управління, поступово відбувається реабілітація суспільства (неосталінізм).
В економічному розвитку у 1990 році вперше за багато років почалося скорочення обсягів виробництва. Так, у 1990 році валовий суспільний продукт в Україні зменшився на 3, 4 %. Вважається, що наприкінці 80-х років понад 90 % нових технологій не знаходило застосування у виробництві.
У той час, коли у Польщі, Чехословаччині, Угорщині ставили питання про денаціоналізацію, приватизацію, ринкову економіку, Михайло Горбачов обстоював ідею госпрозрахунку, намагався схрестити ринок із державною монополією виробництва. Руйнувалися зв’язки між підприємствами, галузями, регіонами. Це посилювало відцентрові тенденції у СРСР. «Нове мислення» М. Горбачова відкинуло ідеологію догми, опору на збройну силу, ґрунтувалися не на пріоритеті «класової боротьби, а на загальнополітичних цінностях. Було зруйновано берлінську стіну, виведено війська із Афганістану, досягнуто умов із США у галузі ядерного роззброєння. Михайло Горбачов отримав Нобелівську премію миру.
1989 – 1991 роки відомі своєю «оксамитовою революцією». У цей період на Майдані Незалежності в Києві голодували студенти, а 1989 року відбувся масовий шахтарський страйк. Скасування 6 Конституції УРСР про керівну роль КПРС разом з іншими політичними зрушеннями, які відбулися восени 1990 року після акції студентського голодування, стали важливим кроком на шляху до незалежності та створення держави, яка вперше за тривалий час почала рахуватися з вимогами громадськості. Утворилися Радянські органи влади, звільнені від КПРС, що сприяло розпаду одержавленої політики.
Важливу роль у прийнятті в Україні плюралізму відіграла Українська Гельсінська Спілка (УГС). Це дисидентська правозахисна група, що стежила за дотриманням гуманітарної частини Гельсінських угод 1976 р. Влітку 1988 року вона оприлюднила свою «Декларацію принципів» і почала діяти не як суто правозахисна, а як політична організація. Цього ж року в Україні набула популярності ідея створення широкого демократичного руху, на зразок народних фронтів, що виникли у країнах Балтії. На підтримку цієї ідеї у Львові відбулися масові мітинги, в яких брали участь найрізноманітніші політичні сили – від Української Гельсінської спілки до міського комсомолу. Спроби створення народного фронту були і в інших регіонах України, а члени Спілки письменників України висунули восени 1988 року ідею створення Народного Руху України за перебудову. У вересні 1989 року був проведений Установчий з'їзд Руху, що мав своїм наслідком перетворення Руху в альтернативну щодо КПРС політичну сили. Відбулася легалізація політичного плюралізму і почали закладатися підвалини для створення нових партій. При радянському союзі громадянське суспільство було чимось штучно насадженим державою, а не стосувалося природних інтересів та прагнень громадян. Воно створювалося державою і вважалося посередником між волевиявленням громадян та державним регулюванням суспільних відносин.
Українська «оксамитова революція» 1889 – 1991 років була здійснена не політичними партіями, а громадськими організаціями, що ставили перед собою політичні цілі. Сучасні мислителі вважають, що саме завдяки їй Україна здобула незалежність. На початку 1990 років українське суспільство було демократичним саме через те, що було політизованим, враховуючи сучасне розуміння громадянського суспільства. Громадяни, борючись за незалежність, відображали не свої природні інтереси, а намагалися досягнути незалежності, що свідчить про політизованість суспільства. Громадянське суспільство у цей період реально починає протистояти державі.
Філософ Ханна Арендт так визначила різницю між тоталітарним та демократичним політичними режимами:
Тоталітаризм: Демократія:
однопартійна система; плюралістична, багатопартійна;
одна ідеологія; власність державна, приватна,
одержавлення власності, засобів муніципальна;
виробництва; свобода слова.
значна роль належить
державному апарату.
Тоталітарний політичний режим в Україні викликав негативні настрої через відсутність визнання свободи громадян, через цензуру. У післявоєнний період актуальними була денацифікація.
Денацифікація - комплекс заходів, спрямованих на очищення післявоєнного німецького та австрійського суспільства, культури, преси, економіки, освіти, юриспруденції та політики від впливу нацистської ідеології. Люстрація - заборона функціонерам високого рангу, які скомпрометували себе, протягом певного часу займати посади в державному апараті, балотуватись в представницькі органи, бути суддями і т. д.
У сьогоднішній українській демократії важливу роль відіграє боротьба народу за справжнє демократичне суспільство та демократичну націю проти диктатури та недосконалості законів шляхом революційних змін. Більше сотні людей поплатилися своїм життям через те, що на рівні мітингу почали активно боротися проти існуючого режиму та влади. Деякі із них навіть не володіли зброєю, померли, борючись за правду, проти наживи задля наживи керівників українського суспільства. Такі події відображають велику єдність українського суспільства, яке здатне бути вільним і може бути почутим і зрозумілим. Це починається від самосвідомості окремої людини, із людського інтересу, потребує великої самоорганізації.При цьому слід звернути увагу на те, що важливо не тільки побороти корупцію, надходження нелегальних коштів, диктатуру, негуманне ставлення до людей, але і звернути увагу на верховенство закону та міжнародного бачення країни, на професійну компетентність людей.
Сучасна соціальна філософія
Сучасна соціальна філософія цікавиться поглядами сінгапурського прем'єр-міністра Лі Куан Ю. Його вважають одним із небагатьох політиків нашого часу, хто протягом декількох десятиліть послідовно відстоював право йти власним, «третім» шляхом, який багатьма визнаний неіснуючим. Сутність робіт Лі Куан Ю - у детальному врахуванні конкретно-історичних умов суспільства, його національних, релігійних, культурних особливостей; поєднанні економічного прогресу із традиційними моральними та культурними цінностями; наданні переваги старому доброму здоровому глузду перед зарозумілими теоріями; пріоритеті патріотизму, прагматизму та творчої практики над ідеологічними концепціями. Сінгапур є невеликою за площею країною, у якій Лі Куан Ю був прем’єр-міністром, але все ж вона досягла розвитку. Мислителі приписують йому здатність унікально чітко, зрозуміло відтворювати свої погляди на головні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення. Відома його робота «Сінгапур: із третього світу у перший». При періоді його керування, знаходячись у економічній кризовій ситуацій, у нього був вибір: або зупинити постачання нафтових ресурсів до інших країн, запасів яких вистачило б на три роки, або продовжити їх постачати. І Лі Куан Ю прийняв друге рішення. Інші країни довіряли цій країні та її лідеру.
Іншими представниками соціальної філософії можна також вважати Ф. Фукуяму («Кінець історії та остання людина») та М. Вебера («Протистантська етика та дух капіталізму») та інших.
Френсіс Фукуяма значну роль у державному розвитку відводив націоналізму: «Здоровий глузд підказує, що якось організований націоналізм явить собою таку стихійну силу історії, що його не зупинити іншими формами соціальних переконань, такими, як релігія чи ідеологія, і в кінцевому підсумку, він затьмарить комунізм чи лібералізм».
Зокрема Макс Вебер вважає, що високого економічного розвитку досягли не протестанти, які значне місце відводили економічному забезпеченню, а католики. Це може бути причиною більшої довіри до католицизму як до глибокого та традиційного вірування, перевіреного поколіннями.
Позитивні та негативні риси науково-технічної революції
У сучасному інформаційно-індустріальному, постіндустріальному суспільстві однією із проблем є науково-технічна революція. Детально розглянемо такі її особливості.
СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ НТР (НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ)
Негативні (-) Позитивні (+)
Збільшення можливостей вирішення екологічних проблем технічними засобами. Глобалізація кризи
Вплив на людину
Зміна характеру праці, звільнення людини від нетворчої праці.
Збільшення вільного часу.
Гуманізація праці. Психологічні перевантаження (стреси).
Технократичне мислення. Безробіття.
Таким чином можна зробити висновок, що сучасна соціальна філософія орієнтується на дієвість істини, а не прагне віднайти її абсолютну сутність. У вимірі сучасних інформаційних технологій важливу роль відіграє також і здатність людини адаптуватися до змінних вимог суспільства, опиратися на іноземний досвід у своїй повсякденній поведінці та опиратися на здоровий глузд, традиції та відповідність певних положень суспільству.

Приложенные файлы

  • docx 14871547
    Размер файла: 401 kB Загрузок: 2

Добавить комментарий