Ekologichna_politika

Питання, що виносяться на залік з норм. дисц. «Екологічна політика сталого розвитку»

Продовжіть визначення: «Екологічна політика – це.....»
Назвіть елементи базису екологічної політики.
Назвіть комплекс засобів, що застосовуються для реалізації екологічної політики.
Назвіть пріоритетні (для України) інструменти екологічної політики.
Назвіть основні документи, які були ухвалені на «ІІ-й конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку».
Сформулюйте, що було основним висновком конференції у Ріо-де-Жанейро 1992р.?
Продовжіть визначення: «Стійкий розвиток – це...............».
Назвіть основні етапи суспільного розвитку на шляху до реалізації концепції сталого розвитку. Проаналізуйте, як змінюються пріоритети безпеки з розвитком цивілізації.
Назвіть причини динамічного характеру порушення стійкого стану системи «природа- суспільство», що становить проблему переходу до СР?
Яким чином забезпечується екологічна спрямованість процесу розвитку суспільства?
Що таке «екологічна мотивація»? Як можна стимулювати цей процес?
Що означає поняття «екологізація економіки»? Які економічні перетворення вона включає?
За допомогою яких критеріїв оцінюють ступінь екологізації суспільного виробництва та споживання?
Розкрийте суть відтворення екологічного попиту.
Що означає відтворення екологічно орієнтованої основи.
Дайте визначення екологічного підприємництва та назвіть найбільш перспективні види виробництва екологічної продукції в Україні.
Назвіть конкретні приклади екологічних технологій у різних сферах людської діяльності.
Що означає відтворення екологічно орієнтованого людського фактору?
Назвіть системні компоненти від яких залежить управління процесами екологізації економіки.
Що відносять до об’єктів екологізації? Які є стратегії визначення цих об’єктів?
Що відносять до суб’єктів впливу на процеси екологізації?
Назвіть найбільш поширені процедури екологічного управління.
Назвіть характерні особливості ОВНС та екологічного аудиту.
В чому зміст процедури екологічного аналізу життєвого циклу продукції? Системи міжнародних екологічних стандартів?
Назвіть та обгрунтуйте головні перешкоди сталості розвитку України.
Що є комплексною оцінкою сталості розвитку країни? За якими складовими оцінюється екологічна сталість країни?
Що означає індекс екологічного виконання? На яких цілях він грунтується?
Назвіть заходи, що відображають поступовий перехід України на модель сталого розвитку.
Назвіть стратегічні пріоритети, на яких повинна базуватись політика сталого розвитку України.

Тема 1. Становлення екологічної політики.
Лекція 1. Причини виникнення екологічної політики.
Екологічна криза – стан сучасної біосфери.
Специфіка кризових екологічних явищ в Україні.
Входження екології у сферу політики.

1. Взаємовідносини людини та природи споконвіку були непростими. Але особливого загострення вони набули наприкінці ХХ ст., коли господарсько-перетворююча діяльність людства за масштабністю та інтенсивністю зрівнялась з природними геологічними процесами і фактично поставила земну цивілізацію на межу екологічної катастрофи.
Екологічна криза набула дійсно всеосяжного характеру. Усі природні екосистеми (атмосфера, гідросфера, літосфера та біосфера) зазнали потужного антропогенного тиску. Повсюдною дійсністю стали отруйні повітря та водне середовище, ерозія, засолення та виснаження грунтів, загибель лісів, кислотні дощі, озонова діра, загроза зміни енергетичного балансу планети, вичерпність корисних копалин, опустелювання, тисячі зниклих видів тварин та рослин, різного роду і масштабу техногенні аварії.
Отже, сутність екологічних криз полягає в тому, що це такі загрозливі для об’єкту (системи) процеси, котрі протікають в екосистемах, включаючи біосферу.
За причиною (рушієм) екологічні кризи бувають: а) природного, б) антропогенного походження. Для повсякденнного життя людини однаково небажаними є як перші так і другі, оскільки землетрус чи тайфун може мати такі ж трагічні наслідки як радіоактивне або хімічне забруднення довкілля.
Антропогенні екологічні кризи – це такі неурівноважені стани у функціонуванні та розвитку екосистем, які спричинені людиною (її діяльністю, існуванням, опосередкованими впливами тощо). У сучасній біосфері саме такі екологічні кризи є переважаючими і мають особливе значення, що викликано двома обставинами:
людина, яка за визначенням В.І.Вернадського, нині є головною геологічною силою на поверхні планети, зумовлює особливо потужний вплив на довкілля;
подібні кризи спричинилися до багатьох негативних ефектів у житті людини, тобто вони діють за принципом бумеранга, обертаючись своєю дією на самого суб’єкта негативного впливу на екосистеми.
Основними критеріями визначення кризи екосистем є такі:
соціальна критерізація, тобто той ефект, який вона (криза) справляє на життя суспільства. Як зазначив видатний еколог та географ Г.Уайт, кризовий стан довкілля відображається у ставленні до нього більшості людей;
ресурсно-лімітний критерій, коли визначення стану довкілля як кризового визначається на підставі оцінки наявності та достатності природних ресурсів, необхідних людині.
На підставі зазначених критеріїв можна виділити такі основні форми екологічних криз антропогенного походження:
компонентні (видові);
репрезентативні (локальні);
тотальні (панойкуменні);
глобальні (біосферні).
До першої групи відносяться такі, що виникають внаслідок зникнення (вимирання, міграції, регресії і т.і.) певних компонентів екосистеми, тобто тих чи інших видів.
Репрезентативні екокризи мають вищий ієрархічний статус, оскільки зачіпають значно більшу множину об’єктів. За таких криз мова йде про руйнування цілих екосистем, яким не завжди і не скрізь вдається відновитися.
Тотальні екокризи стосуються множини екологічних об’єктів, ще більшого ступеня загальності. У данному випадку йдеться про суцільне руйнування всієї або переважної більшості екосистем високого ієрархічного рівня. Тотальні екокризи охоплюють значні еколого-ландшафтні зони планети або навіть зачіпають екосистеми, котрі поширені на всій планеті, тобто є панойкуменні.
Глобальні екокризи – порушують системну цілісність межової екосистеми планети Земля – всієї біосфери. Вони пов’язані з порушенням рівноваги в основних структурних блоках біосфери (літосфері, атмосфері, гідросфері, грунті), її функціональних підсистемах (продуцентів, редуцентів, консументів) а отже хистким становищем самої людини.

2. Україна через високий рівень концентрації промислового виробництва та с/г, внаслідок хижацького використання природних ресурсів протягом десятиріч перетворилася на одну із найнебезпечніших в екологічному відношенні країн. Стисло, стан природних ресурсів України можна охарактеризувати так:
Стан земельного фонду. Змінилось екологічно допустиме співвідношення між площами риллі, природних угідь, лісових та водних ресурсів. Це негативно вплинуло на стійкість агроландшафту, зросли ерозійні процеси. Так, площа еродованої риллі зросла за останні 25 років на 33%, вміст гумусу зменшився з 3,5 до 3,2%. Щорічно площа еродованих земель зростає на 70-80 тис.га.
Використання та охорона надр. Щорічно вилучається з землі – 2,3 млрд. т копалин, а використовується лише третина. Решта йде до відвалів, шламонакопичувачів, на підсипку. В надрах залишається і губиться розвіданих запасів нафти – 70%, солей – 50%, металів – 25%. Обсяги накопичених відвальних порід, відходів енергетики та промисловості перевищує 20 млрд. т, ними зайнято 130 тис. га с/г угідь.
Використання та охорона водних ресурсів. Зростають обсяги скидання забруднених вод у водоймища України. У 2006 р. їх кількість становила 4,7 млрд.м3 проти 4,3 млрд.м3 в 2005р. Основними забруднювачами залишаються металургійна, енергетична та вугільна промисловість, а також комунальне господарство, частка якого складає майже половину забруднених стоків України.
Забруднення повітряного басейну. Вловлюється та знешкоджується лише ѕ шкідливих речовин, котрі викидаються стаціонарними джерелами забруднення. Викиди автотранспорту складають 27% від загальних викидів. У 13 містах України спостерігається граничний рівень забруднення, в основному це Донецько-Придністровський регіон.
Загалом, Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового шару, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біорізноманіття тощо.
Аналізуючи головні причини кризових екологічних явищ в Україні, слід вказати на деякі специфічні обставини. Це – 1) грубі помилки в розміщенні виробничих об’єктів; 2) тяжіння до гігантоманії та концентрації виробничих об’єктів; 3) велика ресурсоємність економіки, 4) ізольованість розгляду проблем розвитку виробництва і охорони природи, 5) відсутність або погана робота очисних споруд, 6) відсутність екологічної (незалежної) експертизи, 7) відомчість, необгрунтованість прийнятих рішень; 8) недосконала командно-бюрократична система; 9) недосконале законодавство; 10) незадовільна матеріально-технічна база; 11) відсутність матеріальної зацікавленості; 12) відсутність чіткої програми екологічного оздоровлення України, де були б визначені цілі і приорітети нашої екологічної політики.

3. Уже сьогодні зрозуміло, що майже всі соціально-економічні та політичні структури на планеті найближчими десятиліттями будуть так чи інакше зачеплені екологічною кризою, що поглиблюється. Саме тому, до численних ознак “цивілізованої” держави можна додати ще одну, а саме: соціальна і демократична правова держава має стати також і державою екологічною. Не будучи такою, вона приречена, оскільки буде не в змозі задовільнити права своїх громадян (і особливо майбутніх поколінь) проживати в здоровому природному середовищі.
Екологічні й економічні інтереси суспільства об’єктивні: між ними є як єдність так і протилежність. Вони єдині, оскільки необхідно забезпечувати матеріальний добробут людей, але протилежні за змістом, метою та методами їх досягнення. Екологічні інтереси грунтуються на біологічних законах розвитку, їх мета – забезпечити якість навколишнього середовища. Економічні ж інтереси відображають соціальні закони розвитка суспільства, їх основна мета – задоволення матеріальних потреб людини шляхом експлуатації природних ресурсів. Суперечності між економічними потребами суспільства і можливостями навколишнього природного середовища компенсувати втрати, яких завдає втручання людини, іноді досягають значної гостроти, і можуть бути розв’язані лише на шляхах оптимізації природокористування, зменшення антропогенного тиску на природу.
Зіткнувшись з численними економічними проблемами, екологічна проблематика активно входить у сферу політики. Потреба у створенні теорії оптимізації природокористування зумовила політизацію екології (чи екологізацію політики). Сам термін “політична екологія” запропонований французьким економістом Б. де Жувеналем, який закликав людство пройти рятівний шлях від “політичної економії до політичної екології”.
Якщо до 60-х років нашого століття екологія була конкретнонауковою дисципліною, то з появою ознак глобальної екологічної кризи ситуація різко змінилась. До природи почали підходити з політико-економічними мірками. Природа набула вартості, причому не лише споживчої. Ось чому екологічну політику слід розглядати в тісному зв’язку зі змінами, які відбуваються в суспільстві, передусім в економічному його базисі.
В працях учених і досі немає єдності у визначенні терміна “екологічна політика”, проте автори єдині в тому, що екополітику розглядають найважливішим засобом концентрації зусиль суспільства в напрямку оптимізації природоперетворюючої діяльності та гармонізації відносин з природою. Екологічна політика – це здійснювана економічним суб’єктом вищого рівня (державою, міждержавним утворенням) генеральна лінія дій або система заходів, що визнають напрями природокористування і стан довкілля. Екологічна політика – це сукупність (система) засобів і заходів, пов’язаних із впливом суспільства на природу і спрямованих на забезпечення екологічно-збалансованого розвитку і цивілізованості. При такому підході екологічна політика ділиться на дві групи взаємопов’язаних завдань. Перша група спрямована на збереження умов існування людини, друга – має швидше гуманітарний характер – формування культури (і насамперед екологічної) життя. Розв’язання завдань першої групи передбачає особливу увагу до науково-технічних проблем, пов’язаних з розробкою природо- і енергозберігаючих, науковоємних, екологічнобезпечних і безвідходних технологій. Завдання другої групи реалізуються в єдиному руслі культурно-освітньої роботи, формуванні екологічного світогляду громадян. З екологічною політикою пов’язані структурна, інвестиційна, фінансово-кредитна, соціальна, зовнішньо-економічна, науково-технічна, податкова, бюджетна політика суб’кта господарювання.
Лекція 2. Основні напрямки та засоби екологічної політики.

Мета та базис екологічної політики.
Засоби реалізації та механізми здійснення екологічної політики.
Основні напрямки та критерії ефективності екологічної політики.

1. Мета екологічної політики зводиться до планомірної та свідомої діяльності суспільства, спрямованої на формування навколишнього середовища, якість якого не суперечила б соціально-біологічним потребам індивідів, забезпечуючи можливості для їх розвитку. Практичне досягнення цієї мети пов’язане з вирішенням двох основних проблем:
запобігання погіршенню стану природного середовища;
раціональне використання природних ресурсів.
До вирішення першої проблеми належить охорона таких найважливіших підсистем навколишнього середовища як атмосфера, гідросфера, біосфера і зокрема, природні та культурні ландшафти.
До вирішення другої проблеми (мети) належить раціональне використання окремих видів природних ресурсів, у тому числі: грунту, лісів, мінеральних і водних ресурсів, рибних багатств, флори і фауни.
Досягнення мети екологічної політики дозволяє виділити базис екологічної політики. До нього входить: 1 – система правових норм (законів, державних стандартів, будівельних норм і правил, технологічних норм і відомчих інструкцій), що стосуються охорони і раціонального забезпечення використання природних ресурсів спільно з органами, які здійснюють їх застосування. Це, зокрема:
вимоги до гігієнічних і екологічних якостей продукції, що виробляються;
ГДК забруднення навколишнього середовища попутними і побічними продуктами, вторинними матеріалами відходами і викидами;
допустимий рівень шумів, вібрацій, випромінювань та інших фізичних факторів;
правила визначення і дотримання ГДК забруднюючих речовин;
раціональні норми використання або витрат природних ресурсів (води, земель, корисних копалин і т.і.)
вимоги до організації робіт щодо утилізації відходів;
нормативи лабораторного контролю параметрів продукції, навколишнього середовища і т.д.)
До другої групи чинників належить – 2) спосіб організації суспільного виробництва з притаманними йому методами, економічними важелями і організаційними формами, включаючи плату за споживання природних ресурсів і санкції за забруднення навколишнього середовища. Економічний механізм – основа самоорієнтації природокористувачів з метою, яка гармонічно відповідає вимогам природоохоронної політики.
Зрозуміло, що яким би досконалим не був спосіб організації виробництва, якими б жорсткими не були правові норми природокористування, можливість їх практичного використання залежить від 3) виробничо-технологічного потенціалу природокористування під яким розуміється сукупність належним чином організованих ресурсів – кадрових, фінансових, матеріально-технічних і інформаційно-методичних, що обумовлюють здатність до реалізації технологій природокористування і охорони навколишнього середовища. Це і є 3-тя частина базису природоохоронної політики. Виробничо-технологічний потенціал природокористування включає створення високоекономічних і безвідходних технологій, прогрес у наукових знаннях з природоохоронних питань, а також об’єктивне і своєчасне інформування про стан і ефективність здійснення природохоронних заходів.
І, нарешті, 4-та частина базису екологічної політики пов’язана з 4) екологічною культурою суспільства, тобто із сукупністю досягнень суспільства в його матеріальному і духовному розвитку, закріплених у звичаях, етичних нормах та усталених стереотипах ставлення людини до природи, в її поведінці у природному середовищі.
Отже, відзначені вище цілі екологічної політики і чотири групи базових чинників, що забезпечують її ефективність, утворюють матрицю, яка характеризує сутність системного поняття “екологічна політика”.

2. Практичне здійснення екополітики вимагає ефективного використання всього комплексу засобів політичного впливу. Засоби, що застосовуються для реалізації екологічної політики, можна класифікувати таким чином:
здійснення державою різноманітних заходів природоохоронного характеру (організація та фінансування науково-дослідних робіт, підготовка фахівців-екологів, інформаційне забезпечення екополітики, моніторинг, планування та облаштування територій, раціональне територіальне розміщення господарських об’єктів тощо);
природоохоронної діяльності підприємств і організацій різної державне економічне регулювання і стимулювання форми власності (прямі і непрямі інвестиційні субсидії на покриття експлуатаційних витрат приватним фірмам, регіональним і місцевим органам влади; позики і кредити за низькими відсотками, державні гарантії по банківським позиках для фірм і організацій, що здійснюють природохоронну діяльність, надання режиму прискоренної амортизації очисному обладнанню та іншій екотехніці, податкові пільги на прибутки від природоохоронних програм тощо);
державні заходи, спрямовані на примус природокористувачів до охорони довкілля (екологічна експертиза державними природоохоронними органами за впливом господарських об’єктів на оточуюче середовище; розробка і запровадження екологічних нормативів і стандартів якості середовища, виробничої та господарської діяльності; галузеві, територіальні і одиничні контракти між державними органами і забруднювачами, екологічне інспектування підприємств; стягнення штрафів за порушення природоохоронного законодавства, інші адміністративні і економічні санкції аж до закриття промислових підприємств);
державні заходи, спрямовані на спонукання природокористувача до охорони навколишнього середовища (комбіновані, нормативно-ринкові інструменти; спонукальні відрахування за забруднення, купівля-продаж прав – дозволів на забруднення довкілля і т.п.).
Саме такий підхід дозволяє повніше розкрити економічний та соціальний зміст екополітики, зосередитися на найважливіших управлінських і фінансово-економічних проблемах взаємозв’язку державних підприємств і приватного сектора, що виникає в ході її реалізації.

3. Механізм здійснення екологічної політики полягає у роботі по трьом основним напрямкам:
формування цілей, тобто складу завдань природоохоронного потенціалу, вибору ефективних шляхів його використання;
запровадження комплексу регулюючих впливів (правового, економічного, інформаційно-технологічного);
розмежування рівнів управління (особистість, колектив, підприємство, галузь, регіон, країна і т.і.).
Спроектувавши природоохоронний потенціал на комплекс різноманітних впливів, виокреслюються основні напрямки екологічної політики. Відповідно до видів регулюючого впливу це:
допустимі форми використання природоохоронного потенціалу і застосування нрмативно-правових актів як державного так і міжнародного рівнів;
інтенсивне використання природоохоронного потенціалу на основі планування, економічного стимулювання та контролю з боку держави (включаючи відбір проектів, економії сировини, енергії і матеріалів, системи штрафів, компенсацію за викиди, перерозподіл прибутків і т.і.)
формування резерву науково-технічних результатів (включаючи розробку і впровадження науко- і енергоємних, мало- і безвідходних технологій, моніторинг, прогноз, гласність екологічних експертиз)
використання природоохоронного потенціалу для виховання дбайливого і раціонального ставлення до природи у всіх громадян, і, особливо в уповноважених приймати управлінські рішення.
Отже, із збільшенням обсягу робіт, щодо здійснення екологічної політики, з’являються організації і підрозділи, які спеціалізуються на окремих видах управлінських впливів: правових, економічних, інформаційно-технологічних і світоглядних. Така спеціалізація актуалізує потребу об’єднання різних методів екологічної політики в єдиний комплекс.
Особливу увагу слід звернути на критерії ефективності екологічної політики. До них належать:
у правовому регулюванні: несуперечливість, прогресивність (маючи на увазі, що правові норми з одного боку, повинні відповідати сучасним екологічним вимогам, а з другого – бути такими, що практично реалізуються), необхідність і достатність, тобто забезпеченість мінімальної кількості правових і нормативних актів, які могли б забезпечити комплексне вирішення проблеми прямого регулювання природокористування;
в економічному регулюванні – економічний ефект від оптимізації розподілу капіталовкладень і, крім того, рівень виконання поставлених завдань або нормативів, на досягнення яких спрямована система економічного стимулювання охорони і раціонального використання природних ресурсів;
в інформаційно-технологічних вимірах: науково-технічний рівень засобів, що використовуються, і результатів, які одержуємо;
у світоглядному зрізі: рівень свідомої активності людини (рівень її екологічної культури) і суспільства в забезпеченні охорони природи.
Що стосується критерія кінцевої (стратегічної) ефективності для всього комплексу заходів екологічної політики, то ним є оцінка ступення досягнення поставленої мети. Такі оцінки ефективності дає система моніторингу об’єктивних характеристик і використання експертних оцінок.
Тема 2. Методологічні основи екополітики.
Лекція 3. Принципи формування та інструменти реалізації екологічної політики.
Моделі взаємодії суспільства та природи та принципи єдиної системи управління станом довкілля.
Екологічна політика та основні екологічні закони.
Пріоритетні інструменти екологічної політики.

1. Існує думка, що провал спроб створити всеохоплюючі програми збереження і поліпшення НПС зумовлений не лише інтелектуальною короткозорістю та загальною недбалістю, а також тим, що проблеми, пов’язані з добробутом людини, визначаються такими складними факторами, які не піддаються ні ретельному контролю, ні вивченню за допомогою загальноприйнятих у природничих науках аналітичних методів.
Причиною становища, що склалося, є складність у вивченні проблем навколишнього середовища, яка містить велику кількість недостатньо вивчених або не вивчених зовсім зв’язків і закономірностей, що визначають їх розвиток. Отже, проблема навколишнього середовища не може бути вирішена шляхом дослідження окремих біологічних, економічних, соціально-гігієнічних, демографічних та інших її аспектів з наступним їх підсумовуванням. Очевидно, має бути сформована єдина теорія, яка дасть змогу виробити принципи єдиної екологічної політики, що можливо лише в разі створення цілісної картини того, що відбувається.
Метою здійснення екологічних заходів, безумовно, є отримання екологічних вигод, однак вони мають свою економічну або соціальну ціну. Тому, ставлячи екологічну мету, треба аналізувати всі здобутки і втрати, що виникнуть у процесі її досягнення, адже найбільш болісними і затяжними конфліктами бувають соціальні конфлікти, коли виникає необхідність скорочувати робочі місця в екологічно шкідливих галузях виробництва або зменшувати субсидування таких галузей. Тому, при плануванні екологічної політики необхідно визначати суспільні групи, яких можуть торкатися наслідки діяльності, що планується, ідентифікувати їхні інтереси і, за можливості враховувати їх. Прийнято виділяти не менш ніж три типи інтересів груп:
Соціально-економічні. Опір екологічній діяльності може виникнути, якщо вона зачіпає соціально-економічні інтереси певної групи населення, особливо коли одна група населення отримує екологічні вигоди, а друга при цьому несе економічні збитки.
Географічні. Коли вигоди отримують люди, що мешкають в одній місцевості, а збитки несуть ті, що мешкають в іншій. Наприклад, населення, що мешкає нижче за течією ріки, отримує забруднення, що є наслідком господарської діяльності вище за течією.
Міжгенераційні. Коли проблеми теперішнього покоління, намагаються вирішити за рахунок ресурсів, що мали б належати майбутнім поколінням, або відкласти їх вирішення на майбутнє. Наприклад, замість того, щоб утилізувати токсичні або радіоактивні відходи, їх просто складують у сховища, сподіваючись на те, що майбутні покоління знайдуть можливості вирішити цю проблему.
Технічна складність здійснення детального аналізу затрат-вигод змушує шукати спрощені керівні принципи планування екологічної політики, на основі яких можна було б приймати правильні управлінські рішення. Застосування спрощених підходів значно прискорює процес вироблення рішення, однак не можна забувати про обмеження у їх застосуванні. Передусім важливо чітко відповісти на запитання, чого ми очікуємо від здіснення екологічної політики? До якої моделі взаємовідносин суспільства і довкілля ми прямуємо? Чим будемо керуватися, здійснюючи цю політику? Наведемо найбільш уживані моделі взаємовідносин суспільства і НПС та ті обмеження, які слід брати до уваги під час їх застосування.
Стабілізація тиску на НПС. Цей підхід інтерпретується по-різному. Наприклад, метою політики розвитку може бути нульове економічне зростання в екологічно неблагополучних областях. Вважається, що за умови незбільшення інвестицій у природоохоронну сферу це має забезпечити незмінність викидів. Інша інтерпретація – незбільшення обсягу викидів за економічного зростання. За такої інтерпретації необхідно збільшувати інвестиції в очисні технології та об’єкти. Очевидно, в обох випадках, аби прийняти економічно виважене рішення, необхідні детальні обрахунки екологічних та економічних вигод і втрат.
Неперевищення екологічної ємності території. Інколи, під цим розуміють, що метою екологічної політики має бути створення такої структури господарства, щоб викиди забруднень не перевищували межі відновлюваної здатності територій та екосистем. По-перше, це можливо, напевно, лише в дуже обмеженій кількості випадків. По-друге, чи можна точно визначити цю ємність?
Запобігання екологічній шкоді (лиху). Така модель природокористування можлива лише за виконання досить жорстких вимог до діяльності. У своїй крайній формі вона означає, що коли екологічні наслідки діяльності, що планується, оцінити важко, однак вони є очевидно негативними, то краще від такої діяльності відмовитися зовсім.
Стійкий (збалансований) розвиток. Означає, що допускається лише діяльність, яка не суперечить вимозі досягнення стійкого розвитку. Якщо користуватися тлумаченням, що стійкий розвиток це економічно доцільний та екологічно обгрунтований розвиток, то щоб максимально врахувати всі чинники та оцінити наслідки діяльності, що планується, розробляють еколого-економічний баланс конкретного проекту або програми. У найпростішому випадку такий баланс відбиває таблиця, яка включає інформацію про екологічні, економічні та соціальні прибутки і втрати, що можуть бути отримані в результаті виконання проекту, причому вони відносяться до відповідних суспільних груп та об’єктів НПС.
Для вирішення проблем навколишнього середовища необхідно сформулювати принципи, які повинні лягти в основу наукових розробок і практики створення єдиної системи управління процесами, що відбуваються в НПС.
До основних природоохоронних принципів можемо віднести наступні: історизму, системності, суспільної доцільності, біосферизму, адаптації, планетарної єдності, стійкого розвитку і екологічної безпеки.
Принцип історизму полягає в урахуванні історичної послідовності розвитку відносин між суспільством і природою, людиною і навколишнім середовищем. Іншими словами, при організації природоохоронної діяльності слід вивчати історію природних об’єктів і систем.
Принцип суспільної доцільності полягає в тому, що в основу проблеми раціонального природокористування має бути покладено не економічний, а соціальний критерій доцільності. Останній включає в себе два ступеня досліджень: визначення соціальних норм природокористування і розробку комплексної програми реалізації встановлених норм. Застосування принципу суспільної доцільності дуже важливе при проектування та будівництві нових підприємств, модернізації старих, при випуску нових найменувань продукції, вирішальна роль у визначенні якої має належати суспільству.
Принцип системності (всезагальності зв’язку явищ). Системний підхід до проблеми взаємодії суспільства і природи полягає у з’ясуванні як системоутворюючих чинників, так і в аналізі багаторівневої структури цієї взаємодії. Дослідження взаємодій всередені системи “суспільство-природа” слід здійснювати і з боку природи і з боку суспільства. Складність “двобічного” аналізу і одержання сукупного результату визначається тим, що кожна з цих підсистем функціонує за своїми законами, які принципово відмінні один від одного. Якщо розглядати природу і суспільство як складові єдиної системи, то можна стверджувати, що їх розвиток підпорядкований як загальним для всієї системи, так і специфічним, притаманній кожній підсистемі законам. При цьому природні закони мають більш універсальний характер, оскільки багато з них діють і в суспільстві. Тому, життєздатною може бути лише та суспільно-економічна система, закони якої не вступають у нерозв’язні суперечності із законами природи.
Принцип комплексності. Якщо розглядати стійкість екосистем, то вона залежить від багатьох чинників які взаємопов’язані між собою, і тому повинні враховуватися в комплексі. Отже, принципи проведення екополітики повинні виходити із того, що все пов’язане з усім, і зміна якогось одного компоненту призводить до порушень іншого.
Принцип розвитку. Найбільш загальний екологічний підхід вимагає всебічного розгляду процесів еволюції суспільства та природи не тільки взятих окремо, але і дослідження їх спільного і взаємосумісного розвитку (коеволюції). Екологічний процес, який ми звичайно уявляємо як процес взаємодії складових екосистем, це разом з тим процес еволюційний, до якого найбільше підходить термін “екорозвиток”. Це означає, що необхідно не тільки досліджувати і враховувати ефекти окремо соціального і окремо природного процесів розвитку, а їх спільний, як ще кажуть, синергетичний ефект розвитку.
Ось чому останнім часом заговорили про збалансований розвиток. При цьому принцип стійкого (усталеного) розвитку розглядається як логічне продовження принципу розвитку. Стратегія такого розвитку в якості принципових моментів включає:
приорітетність якісних показників (якості життя) перед кількісними (рівень, чисельність, споживання);
збереження біологічного і культурного різноманіття;
протистояння ентропійним процесам (мілітаризація економіки, зростання відходів, тиражування культурних цінностей і т.і.);
узгодження програми природокористування з еволюційною періодичністю еволюційних процесів.
Принцип біосферизму полягає у визнанні вищої етичної цінності збереження біосфери. Біосферне мислення виявляє в гуманізмі самоутвердження пануючого виду, що розвиває системні зв’язки, поза якими існування людини безглузде і не становить етичної цінності. Людина – один із багатьох біологічних видів, що можуть існувати лише в системі біосфери. Біосферизм не тільки важливий як системний принцип, але і практично необхідний як умова збереження природного середовища проживання.
Принцип адаптації. Еволюційний успіх людського виду пов’язаний насамперед з його більшими пристосовницькими можливостями. Від природи людина пристосована до змін природного середовища у досить широких межах, техніка покликана ще більше розширити їх. Насправді ж технічний прогрес нерідко зменшує стійкість до природних впливів. У наш час екологічні катастрофи почастішали. Відбувається це через невідповідність між еволюцією техносфери і біосфери. Техносферні структури розраховані на статичні умови і лінійне зростання, тоді як біосферні процеси нерівноважні і парациклічні (тектонічні, кліматичні, популяційні цикли).
Отже, відносини техносфери і біосфери мають будуватися за принципом уподібнення а не протиставлення. Уподібнення виявляється оптимальною стратегією і в окремих галузях природокористування (так, лісозаготовки, що імітують природні порушення, завдають менше шкоди генофонду лісової рослинності, ніж традиційні вирубки головного природокористування).
Принцип планетарної єдності. Виходячи з уявлення про біосферу як цілісну систему, принцип єдності має фундаментальне значення для міжнародної діяльності в галузі охорони природи. При всіх відмінностях в економічній і політичній сферах, народи світу мають загальні екологічні інтереси, які є об’єднуючим началом.
Принцип пріоритету екологічної безпеки. Розвиток ціною знищення природної спадщини, виснаження ресурсів не може принести благоденства. Мета розвитку суспільства полягає в підвищенні якості життя, що передбачає поряд з рівнем доходів, сприятливе середовище, довголіття, фізичне здоров’я, психічну рівновагу і можливість передачі цих якостей нащадкам.
У практичному плані цей принцип означає, що соціальні й економічні програми повинні бути узгоджені з екологічними вимогами. Він знаходить застосування у сфері природоохоронного законодавства, регламентації господарської діяльності та екологічної експертизи. Тобто, екологічну безпеку потрібно розглядати як одне з найпріоритетніших завдань, якому підпорядковані усі інші завдання.

2. Застосування перерахованих вище принципів є дуже важливе для формування екополітики, але цього недостатньо. Потрібно урахування хоча б головних екологічних законів.
Науковій громадськості широко відомі чотири закони екології американського вченого Б.Коммонера:
все пов’язане з усім;
все мусить кудись діватися;
природа “знає” краще;
ніщо не дається дарма (за все треба платити);
Слід згадати також екологічні закони , сформульовані у працях відомого американського еколога Д.Чіраса. Він підкреслював, що природа існує вічно (з точки зору людини) і опирається деградації завдяки дії чотирьох екологічних законів:
рециклічності або повторного багаторазового використання найважливіших речовин;
постійного відновлення ресурсів;
консервативного споживання (коли живі істоти споживають лише те і у такій кількості , що їм необхідно, не більше й не менше);
популяційного контролю (природа не допускає “вибухового” зростання популяцій, регулюючи кількісний склад того чи іншого виду шляхом створення відповідних умов для його існування й розмноження).
Вчені сформулювали цілий ряд інших екологічних законів (Білявський, Падун, Фурдуй, Реймерс), до найважливіших із яких варто віднести наступні:
обмеженості природних ресурсів, або закон шагреневої шкіри: усі природні ресурси в межах Землі вичерпні. Планета є природно обмеженим тілом і на ній не можуть існувати нескінченні (невимірні) складові частини;
розвитку довкілля:будь-яка природна система розвивається за рахунок використання матеріальних та інформаційних можливостей навколишнього средовища. Абсолютно безвідходне виробництво неможливе так само як не можливий абсолютно ізольований саморозвиток;
єдності організм-середовище (В.Вернадський): життя розвивається в результаті постійного обміну речовинами і інформацією на базі потоку енергії в сукупній єдності середовища і населяючих його організмів;
рівнозначності умов життя (Ю.Лібіх): усі природні умови середовища, необхідні для життя відіграють рівнозначні ролі;
толерантності, або міри витривалості організму до певного чинника (В.Шелфорд): будь-який надлишок речовини чи енергії в екосистемі стає її ворогом, забруднбювачем;
мінімуму (Ю.Лібіх): стійкість організму визначається найслабшою ланкою в ланцюзі його екологічних потреб. Якщо кількість і якість екологічних чинників близька до необхідного організму мінімуму, він виживає, якщо менше за цей мінімум – організм гине, екосистема руйнується.
Наведений далеко не повний перелік екологічних законів є важливим для усвідомлення як політиками, управлінцями так і кожним громадянином. Але в повсякденній практичній діяльності потрібно враховувати і закони системи людина-природа, а також закони соціальної екології. Серед таких слід відзначити наступні:
закон бумерангу, або закон зворотного зв’язку взаємодії людина – біосфера (П.Дансеро, Б.Коммонер): будь-яке втручання в природні системи викликає низку побічних змін. Ніщо не проходить безслідно, і тому відповідати за вчинене прийдеться рано чи пізно;
закон незворотності взаємодії людина – біосфера: відновлювальні природні ресурси стають невідновлюваними у випадку глибокої зміни середовища;
правило міри перетворення природних систем: від природи не можна взяти більше ніж вона може дати. Розвиток продуктивних сил повинен корелювати з природно-ресурсним потенціалом;
принцип природності, або правило старого автомобіля: з плином часу ефективність технічних обладнань знижується, а витрати на їх підтримання зростають. Старіюче технічне обладнання стає нерентабельним і його треба замінити. На відміну від технічних, природні системи самовідтворюються, і являють собою “вічний двигун”, що не вимагає капіталовкладень, щоправда, до тих пір, доки міра тиску на них не перевищить можливості природних систем до відновлення;
правило соціально-екологічної (динамічної ) рівноваги (М.Реймерс): суспільство розвивається до тих пір і тією мірою, якою зберігає рівновагу між своїм тиском на середовище і відновленням цього середовища – природним і штучним.
Огляд основних екологічних та соціоекологічних законів можна продовжувати та дискутувати щодо ї змісту. Проте важливіше інше – усвідомлення соціоприродних закономірностей та врахування їх при плануванні соціально-економічного розвитку в бік гармонізації соціоприродних відносин.

3. Промислово розвинуті держави світу накопичили значний досвід застосування різноманітних інструментів екополітики (за деякими даними – близько 150). На думку проф. Синякевича, пріоритетними є такі:
Екологічний податок на шкідливі викиди речовин. Застосовується в багатьох промислово розвинутих країнах, а також у деяких країнах, що розвиваються. В Україні введений в 1991 році. За допомогою цього інструмента можна оподатковувати всі шкідливі викиди у довкілля, трансформувати негативні зовнішні екологічні ефекти в екологічні витрати. Світовий досвід підтверджує, що за допомогою цього інструмента можна ефективно оподатковувати лише крупних забруднювачів довкілля. Його позитивний стимулюючій вплив можна значно посилити шляхом інтеграції з іншими інструментами екополітики (зокрема, з податком на екологічно шкідливу в споживанні продукцію).
Аукціонна торгівля дозволами на забруднення довкілля. Є альтернативним інструментом щодо попереднього, за допомогою нього регулюють шкідливі викиди речовин, що масово забруднюють довкілля.
Мито на імпорт вживаних товарів. Його можна розглядати як різновидність екологічного податку, спрямованого на зменшення забруднення довкілля товарами, що призводять до збільшення відходів споживання та інших небажаних екологічних наслідків. Таким наприклад, є податок на імпорт автомобілів, що були у споживанні.
Штрафи за екопорушення. Основна функція цього інструменту екополітики – стримування нераціонального природокористування у випадках, коли воно пов’язане з порушенням чинних екологічних стандартів та офіційних інструкцій. Їх варто вводити в тих випадках, коли ринкові інструменти екополітики виявляються не досить дієвими.
Екологічний акцизний збір. Передбачає акцизний збір, із товарів, екологічно шкідливих у споживанні. Внаслідок цього останні стають менш конкурентоспроможними на ринках. Є маловідомим і не досить вивченим інструментом екополітики.
Податкові пільги. Можуть бути дієвим інструментом екополітики у випадках, коли вони поширені на товари, послуги і технології з поліпшеними екологічними характеристиками. Так, у Південній Кореї на 10% знижуються податки у тому разі, якщо кошти спрямовуються на закупівлю обладнання для контролю за рівнем забруднення довкілля.
Екологічна реклама. Це інструмент екологічної політики, який передбачає рекламування продукції, що характеризується кращими екологічними параметрами менеджменту, технологіями виробництва та особливостями споживання. Особливо перспективним є поєднання екологічної реклами з екологічними податками.
Екологічні субсидії. Передбачають фінансову підтримку тих підприємств і організацій, які домоглися поліпшення якості довкілля і природних ресурсів. Роль цього інструменту буде зростати в Україні із зміцненням національної економіки.
Авансово-компенсаційні інструменти екополітики. Передбачають відрахування екологічного податку на відшкодування суспільних витрат на утилізацію відходів споживання, що утворюється після завершення життєвого циклу продукції.
Екофонди. Інструмент екополітики, за допомогою якого накопичуються кошти на покращення природокористування. Проблема ефективного використання цього інструмента екополітики в Україні розв’язується в рамках міжнародного проекту “Зміцнення екологічних фондів в Україні” (на основі цього проекту підготовлений проект Закону України “Про Національний екологічний фонд”).











Тема 3. Сутність концепції сталого розвитку.
Лекція 4. Політика екологічно-безпечного розвитку.
Необхідність та складність визначення пріоритетів.
Пріоритет стійкого розвитку.
Пріоритет соціально-економічного розвитку та умов навколишнього середовища.
1. На порядку денному розвитку України як держави є вирішення проблем екологічної безпеки в умовах трансформації національної економіки. У деяких джерелах екологічна безпека не дістає чітко визначеного тлумачення, і досить часто вона ототожнюється з інтенсивністю забруднення НПС чи негативним впливом взагалі. По суті, екологічна безпека означає такий стан розвитку продуктивних сил і нормативно-правових відносин у суспільстві, який здатен забезпечувати стале відтворення природно-ресурсного потенціалу та сприятливі екологічні умови для життєдіяльності населення. Україні доведеться шукати і обирати власний шлях до екологічної безпеки за умов кардинального трансформування суспільних відносин і економічних перетворень. Важливою ланкою визначення подальшої стратегії її екологічної політики є розв’язання вартісних суперечностей природокористування та техногенного впливу на НПС.

Для екологічної безпеки як соціально-економічної категорії характерні ряд особливостей.
Перша особливість екологічної безпеки – її суперпріоритетність. Це означає, що екологічна безпека є невід’ємною складовою національної безпеки держави, яка повинна її гарантувати поряд з військовою, економічною та особистою безпекою. Екологічна безпека є обов’язковим атрибутом прав і свобод людини і входить в мінімальний стандарт її життєзабезпечення. Це знайшло своє відображення і Концепції Національної безпеки України, схваленої Верховною Радою 16 січня 1997 року, де до числа пріоритетних національних інтересів віднесено “забезпечення екологічно і технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства”.
Зважаючи на велику різноманітність екологічних проблем, суспільство змушене встановлювати черговість їх вирішення і відповідно вкладення коштів. Це не означає, що якісь екологічні проблеми повинні бути відкладені на невизначений термін, але все ж розстановка пріоритетів є необхідною. Виходячи з низької якості всіх природних екосистем України, стану здоров’я людей, необхідності значних витрат на природоохоронні програми в умовах тотальної соціально-економічної і, зокрема, бюджетно-фінансової кризи, визначення пріоритетних напрямків для відпрацювання реалістичних, ефективних і економічно вигідних рішень є справою нелегкою, але необхідною.
Екологізація технологій, економія енергетичних та інших ресурсів, утилізація відходів, екологічна освіта – подібні заходи дозволяють технічно розвинутим державам пом’якшувати екологічну ситуацію. Але радикально оздоровити її, подолати загальну екологічну кризу сучасної технічної цивілізації таким шляхом навряд чи вдасться, тому що при всій різноманітності сучасних політичних систем, соціально-економічних структур, вони зберігають єдність, мабуть, у головному: залишаються суспільствами споживання, які виснажують і забруднюють середовище життя, біосферу і формують техногенну людину.
Пріоритети визначаються метою: 1)пріоритет суспільства, ідеальної держави; 2)пріоритет особистості, пріоритет природи перед суспільством і особистістю; за рівнями: 1)глобальні; 2)регіональні; 3)національно-державні; ситуаційні: як реакція на аварії, катастрофи, реальні чи ті , що насуваються.
Але найголовнішим, визначальним пріоритетом повинен бути пріоритет природи, біосфери, життя перед будь-якими пріоритетами: як главенство цілого над його частиною. Визнаючи цей пріоритет, практичні кроки повинні бути наступними:
В економіці повинен одержати визнання і пріоритет принцип екологічної рентабельності. Суть його в тому, що будь-які проекти, галузі виробництва, окремі підприємства, технічні системи, народне господарство в цілому повинні оцінюватися, зокрема, за тими екологічними змінами, які вони вносять у навколишнє середовище. Потрібно оцінювати не лише економічний прибуток, який обчислюється у грошах, а реальний прибуток природи, або по-іншому економія природи.
Будь-яка техніка і технологія повинні бути максимально екологічними. Для найбільш небезпечних і брудних технологій доцільно використовувати підземні порожнини: шахти, печери, закинуті гірські виробки і т.п.
Зазначена класифікація пріоритетів, звичайно досить умовна. Проте, це не єдино можливий підхід. Наприклад пріоритети можуть визначатись ситуативно, як у випадку землетрусів, повеней і т.і. проте довготривалі пріоритети грунтуються на наших уявленнях про природні й техногенні процеси та їх наслідки. Наприклад, викиди хлорфторвуглецю не привертали уваги до того часу, поки не виникло припущення про їх участь у руйнуванні озонового шару. Таким чином, пріоритети залежать від наявного рівня знань.
Пріоритети можуть відповідати просторово-часовим масштабам явищ. При цьому вищий рейтинг мають глобальні і необоротні процеси. Пріоритетність глобальних проблем зумовлена вже тим, що вони охоплюють усю біосферу, виявляються повсюдно, хоч можливо і з різною гостротою.
Зрозуміло, що на національному рівні нерідко виникають пріоритетні проблеми, пов’язані з географічними особливостями країнами і спеціалізацією економіки.
Сформувався складний вузол проблем глобальної безпеки, екологічні, соціально-економічні, політичні та інші аспекти яких виявились нероздільними. Прикладів, що ілюструють цей висновок дуже багато: зміни глобального клімату і їх вплив на сільське, водне і лісове господарство; кислотні дощі і деградація лісів, скорочення ресурсів і погіршення якості питної води і т.і. Всі ці процеси стимулюють нестабільність у регіональному і глобальному масштабах. При цьому стає очевидним, що проблеми національної безпеки можуть вирішуватися тільки в контексті глобальної безпеки на основі ефективного планетарного співробітництва.

2. Важливим кроком в обгрунтуванні пріоритетів стала “Друга конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку” що відбулася 9-14 червня 1992р у Ріо-де-Жанейро, де зустрілися 114 глав держав, дипломати з 178 країн, представники 1600 неурядових організацій. На Конференції було схвалено п’ять основних документів: “Декларація Ріо про навколишнє середовище і розвиток”, “Порядок денний-21”, який включав угоди про шляхи і засоби здійснення “Заяви про принципи управління, збереження і стійкого розвитку всіх типів лісів”; “Рамкова конвенція з проблеми змін клімату” і “Конвенція з біологічної різноманітності”.
Найбільшим досягненням Конференції був сам процес визнання того факту, що проблеми навколишнього середовища і розвитку вже не можуть розглядаися окремо і що проблема стійкого екологічного розвитку є однією з найважливіших.
У “Декларації Ріо про навколишнє середовище і розвиток” сформульовано дві вихідні тези:
Усі держави і всі люди будуть співробітничати у здійсненні дуже важливого завдання усунення злиденності як необхідної вимоги розвитку для того, щоб зменшити нерівність у стандартах життя і краще задовольняти вимоги більшості людей у світі;
Для досягнення стійкого розвитку і вищої якості життя для всіх людей, державам слід послабити і виключити екологічно неприйнятні виробництва й споживання і підтримувати необхідну демографічну політику.
У цьому документі акцентується увага на двох ключових аспектах:
визначення оптимального рівня споживання ресурсів біосфери, що забезпечив би екологічне благополуччя планети. З цим пов’язана необхідність поставити в центр природознавчої проблематики динаміку біосфери. Що стосується закономірностей динаміки біосфери, то тут важко уникнути фрагментарності і приблизності. Недосконалість знань про біосферу визначає грубу наближеність оцінок порогу допустимого впливу на неї з точки зору споживання її ресурсів (а встановлення такого порогу має виключно важливе значення);
аналіз співвідношення між рівнем споживання ресурсів біосфери і зростанням населення.
Наступний документ “Порядок денний-21” має бути планом практичних заходів щодо забезпечення екологічно гармонійного і стійкого соціально-економічного розвитку. Він включає понад 100 програм, які охоплюють значний діапазон проблем – від подолання злиденності до посилення ролі суспільства у вирішенні проблем охорони природи. Проте, такі важливі аспекти, як демографічні, структура споживання, борг третього світу, військові витрати, експорт отруйних відходів – або зовсім не розглядалися, або репрезентовані не належним чином. Хоча, цей документ включає важливий конкретний розділ стосовно фінансів, який передбачає, що розвинуті країни вирішать до 2000р. або в найкоротший термін після цього поставлене ООН завдання: виділити 0,7% валового національного продукту (ВНП) для екологічно орієнтованої допомоги країнам, що розвиваються. Зокрема, Європейське співтовариство має збільшити розміри такої допомоги на 4 млрд. доларів.
“Рамкова конвенція з проблем змін клімату” яка формулює певні зобов’язання 154 держав, що її підписали, є результатом вжитих заходів. Хоча, більш предметно, питання про санкції до країн що викидають надлишкову кількість парникових газів було поставлено в Кіото (Японія) у грудні 1997 р.(кіотський протокол).
Як і інші документи, “Конвенція з біорізноманітності” є результатом тривалих зусиль щодо погодження суперечливих інтересів різних держав. Цей документ закликав розробити державам національні плани, стратегії або програми, спрямовані на збереження і раціональне використання біорізноманітності, забезпечення інвентаризації та моніторингу компонентів біорізноманітності й процесів, що несприятливо впливають на неї, інтенсифікацію відновлення порушених екосистем і видів які перебувають під загрозою.
Основним висновком конференції з навколишнього середовища та розвитку було те, що вперше була привернута увага світової спільноти на життєво важливі екологічні проблеми, а саме визначена необхідність:
розширення дискусії з демографічних проблем з урахуванням політичних та економічних причин злиденності. Проблеми бідності, навколишнього середовища і зростання населення не можуть більше розглядатися окремо;
врахування неминучості списання боргу країнам третього світу, який досяг 1,3 трил. доларів. Екологічна політика, стандарти виробництва і споживання промислово розвинутих країн серйозно обмежують можливості світу, що розвивається, досягти стійкого розвитку і покінчити із злиденністю;
здійснення рекомендацій досягти до 2000 р. рівня екологічної допомоги країнам, що розвиваються в розмірі 0,7% ВНП розвинутих країн.
Безсумнівно, найголовніше і найважливіше в забезпеченні стійкого соціально-економічного розвитку полягає в необхідності адаптації до ресурсів біосфери. Посилення впливу антропогенних навантажень на навколишнє середовище позначається фактично на усіх компонентах геосфери і біосфери, що породжує необхідність комплексних, міждисциплінарних досліджень беспрецендентної складності.

3. У відповідності із зазначеними вище обставинами вихідним аспектом оцінки екологічного майбутнього Європи має бути аналіз політичних і соціально-еконмічних чинників з метою обгрунтування можливих сценаріїв розвитку суспільства, на основі яких повинні грунтуватися прогнози екорозвитку. Основна складність такого аналізу пов’язана з численністю чинників і необхідністю обмеження їх кількості з урахуванням пріоритетів соціально-економічного розвитку. Один із варіантів вирішення таких завдань опирається передусім на висновки комісії Брунтланд (1987р.). Відповідно до цих висновків пріоритетними аспектами соціально-економічного розвитку є:
народонаселення (загальна чисельність і віковий склад із року в рік);
енергія (виробництво енергії з використанням різних видів палива, викиди сірчистого й вуглекислого газів);
промисловість і транспорт (трудові ресурси, обсяг виробництва, викиди забруднень);
сільське господарство (щорічні прирости поставок і використання деревини);
міжгалузеві проблеми (потреби у воді).
Пріоритетними ж серед умов навколишнього середовища є:
клімат (міжрічна мінливість температури та опадів);
гідрологія (підвищення рівня океану, водні ресурси, рівень озер і підземних вод, річковий стік і міжрічні варіації);
якість повітря (концентрація вуглекислого газу, окислів азоту, вуглецю, фреонів, осадження сірки);
якість грунту (закислення, засолення, ерозія, родючість, токсикація);
використання земель (частка суші яка зайнята лісами, с/г угіддями, забудовами);
якість води (засолена, евтрофована, токсикація);
біота (первісна продуктивність, різноманітнисть видів, загрозливі види).
Оскільки першоджерелом екологічних проблем виявляються особливості соціально-економічного розвитку, вирішального значення для європейського співтовариства набувають:
розробка моделей, які описують взаємозв’язок між соціально-економічними чинниками і змінами в навколишньому середовищі;
оцінки впливу на навколишнє середовище нових технологій, а також заходів законодавчого і політичного характеру, еволюцій традиції і культури.
До заходів, необхідних для екологічно стійкого розвитку, належать:
енерго- і ресурсозбереження в промисловості і сільському господарстві;
зменшення викидів у навколишнє середовище шляхом впровадження маловідходних технологій;
підвищення якості апаратури для контролю забруднень;
стимулювання розробок екологічно безпечних технологій і продукції;
скорочення застосування хімічних добрив і пестицидів у сільському господарстві та інш.
Виходячи з перспектив подальших досліджень і розробок, пріоритетне значення мають:
імітаційне кількісне моделювання використання земель в умовах зростаючих антропогенних навантажень;
дослідження “промислового метаболізму” -антропогенних коловоротів речовини і енергії для цілісних природних систем і змін хімічного складу природних середовищ, включаючи забруднення, закислення, засолення, евтрофування та інш.;
оцінка меж стійкості екосистем при антропогенних навантаженнях;
обгрунтування оптимізованих систем спостережень з урахуванням специфічних особливостей соціально-економічного розвитку.
Основний висновок полягає в тому, що екологічно благополучний соціально-економічний розвиток на європейському континенті можливий лише за умов такої самої ситуації в глобальних масштабах.
Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що поки що не розроблено надійних рецептів, які б забезпечили перехід до стадії екологічно благополучного соціально-економічного розвитку у світі. Однак, можна сформулювати деякі моменти хоча б часткового вирішення проблеми.
До доцільних заходів відносяться:
соціально-орієнтована цінова політика з урахуванням відшкодування (запобігання) екологічних витрат;
покладення головної фінансової відповідальності на користувачів природними ресурсами;
економічне стимулювання матеріало- і енергозберігаючих, а також маловідходних технологій;
ширше розповсюдження знань про екологічно виправдані технології;
стимулювання піднесення культурного рівня людей, особливо екологічної освіти;
посилення заходів щодо відновлення зруйнованої природи;
планування сім’ї з метою, бодай, обмеження зростання населення.
Вирішення такого складного завдання як забезпечення всім людям Землі існування в умовах рівних (близьких) життєвих стандартів, сталого навколишнього середовища і біосфери можливо лише на базі співробітництва всіх країн у рамках ООН. Концептуальні основи досягнення такої мети мають скласти документи Третьої конференції з навколишнього середовища і розвитку, підготовку якої розпочато з урахуванням досвіду проведеної Другої конференції.
Лекція 5. Цілі, завдання та проблеми забезпечення стійкого розвитку.
Зміст та суперечливість поняття “стійкий розвиток”.
Мета, цілі та фактори ризику стійкого розвитку.
Проблеми та напрями розв’язання проблем стійкого розвитку.

1. Стійкий розвиток (СР) – це такий розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби. Саме таке визначення було дано на конференції в Ріо.
“Стійкий розвиток” є однією з утопій людства, яка не маючи чітких критеріальних меж, як чергове “світле майбутнє”, дозволяє нескінченно фантазувати про конкретні цільові орієнтації, шляхи та засоби наближення до кінцевої мети. Те, що сьогодні написано про стійкий розвиток залишає більше питань, ніж конкретні методичні положення та інформаційні основи. Суперчливість терміну стає зрозумілою, якщо звернутись до методології розвитку. Будь-яка стаціонарна система може існувати не інакше, як підтримуючи стан гомеостазу (динамічної рівноваги). Відповідно, процес розвитку може відбуватися через послідовну зміну рівня гомеостазу за умови накопичення в системі вільної енергії. Отже, “стійкість” можна розуміти як здатність утримувати рівновагу, або як стабільність, тобто здатність не змінюватись або підтримувати певні стійкі темпи руху (розвитку).
Таким чином, наближено можна припустити, що СР – це підтримання добробуту людини і суспільного ладу за допомогою життєзабезпечувальних функцій природи як підоснови суспільного розвитку. Зважаючи на суперечливість та неоднозначність цього поняття, слід детальніше розглянути його ключові компоненти.
1) Несуча здатність біосфери. Саме здатність біосфери до самовідновлення/самовідтворення формує ту екологічну ємність, у межах якої природою відпущено людині вирішення соціальних та економічних проблем.
2) Стан рівноваги і еластичність. Для досягненя стійкого розвитку умовний стан гомеостазу повинні забезпечувати всі три системи: соціальна, економічна та екологічна. Для динамічних систем стабільність означає не консервацію існуючого стану, а еластичну змінність, за якої зберігається цілісність системи та її найважливіших елеметів. Стан динамічних систем залишається стабільним за рахунок внутрішніх і зовнішніх факторів доти, поки значення дисбалансу гаситимуться раніше, ніж система змінить свою структуру.
3) Етичний компонент. Одним із найважливіших копонентів стійкого розвитку є посилання на справедливість. Поняття “екосправедливість” трактується як “справедливість між поколіннями” і “справедливість всередині одного покоління”.
Насамперед впадає в око антропоцентризм визначення стійкого розвитку, тобто центральна позиція, яку займає людина в розглянутому понятті СР. Отже, у центрі концепції СР – збереження людини як біологічного виду та прогресивний розвиток її як особистісної сутності.
Зазначені дві групи життєво важливих потреб (фізіологічних і особистісних), що забезпечують умовно безкінечне підтримання існування людського супільства, поєднуються словом “соціальні”. Їх задоволення в сучасному суспільстві відбувається, головним чином, за рахунок діяльності економічної сфери (тобто виробничої системи і пов’язаних з нею економічних відносин). Загальновизнано, що соціальні потреби можуть задовільнятися при достатньому рівні матеріального добробуту людей, коли задовольняються основні потреби в житлі, їжі, питній воді, одязі, засобах гігієни, інформаційного контакту з природою тощо. На основі вищезазначеного можна систематизувати найважливіші моменти, які утворюють проблематику стійкого розвитку.

2. З урахуванням причинно-наслідкових зв’язків можна виділити три рівня цілей: генеральна мета (збереження людства) – забезпечувальні цілі (збереження умов, у яких може існувати і розвиватися людство), підтримувальні цілі (збереження біосфери та локальних екосистем, які підтримують умови існування людства).
Генеральною метою забезпечення СР слід визнати умовно безкінечне існування людської цивілізації та її прогресивний розвиток. Зазначена мета має два рівні виміру: 1) необхідний – фізичне існування людини біологічної; 2) достатній – духовний розвиток людини соціальної.
Забезпечувальні цілі, виходячи з вищезазначеного, мають два рівні орієнтирів: 1) збереження у досить вузьких межах параметрів біосфери, у яких здатна існувати біологічна природа людини (клімат, склад атмосфери та води, придатність грунтів до вирощування с/г продукції тощо); 2) збереження цілісних природних ландшафтів, інформаційний контакт з якими життєво необхідний для відтворення особистісних властивостей соціальної людини.
Підтримувальні цілі передбачають створення (підтримання) умов, у яких може існувати біосфера та її складові екосистеми, що саме і підтримують (відтворюють) життєво важливі параметри існування людини як біологічної істоти та особистості.
Фактори ризику для стійкого розвитку. Умовно зазначені фактори можна поділити на неантропогенні – тобто ті, що не залежать від самої людини, і антропогенні – ті, що викликані її діяльністю.
Причини дії неантропогенних факторив ризику лежать поза сферою діяльності людини. Як правило, це космічні або геопланетні фактори. Можливості людини щодо контролю подібних видів ризиків обмежені. Здатність їх спрогнозувати та відвернути залежить головним чином від рівня розвитку науково-технічного потенціалу людства.
Антропогенні фактори можна поділити на дві групи: прямої та непрямої дії. Фактори прямої дії створюють ризик підриву стійкого розвитку людства безпосередньо внаслідок дій людей. Наслідко цього бувають стислими в часі і досить наглядними за своїм проявом. За формою причини подібних наслідків можуть виступати у вигляді:
військового конфлікту та пов’язаного з ним застосування ядерної, хімічної, біологічної або екологічної зброї;
терористичного акту з подібними до військового конфлікту проявами;
техногенної катастрофи, яка може мати глобальні або регіональні наслідки радіаційного, хімічного біологічного чи іншого впливу.
Основним напрямом запобігання або суттєвого зменшення факторів ризику прямої дії є застосування багаторівневої системи захисту і страхування різноманітних несприятливих факторів. Хоча небезпека дії зазначених факторів іє надзвичайно високою, існують реальні можливості їх локалізації і запобігання шляхом технічних і організаційних заходів.
Фактори непрямої дії обумовлені вторинними наслідками діяльності людини. Найбільш наявним проявом цього можна вважати екологічні наслідки господарської діяльності. Через багатофакторність, багатоланковість, значну віддаленість у часі причин та наслідків зазначені фактори ризику важко відстежувати, прогнозувати реальні масштаби впливу на природу та людину, формувати систему попереджальних дій. Саме ця група факторів наразі становить найбільшу загрозу не лише забезпеченню стійкого розвитку, але й самому існуванню людства. І саме ця група факторів має стати головним предметом вивчення фахівців та звичайних людей заради формування цілей і заходів забезпечення стійкого розвитку.

3. Основною проблемою СР є динамічний характер порушення стійкого стану системи “природа – суспільство”. Серед основних розбалансовуючих факторів соціальної системи слід назвати:
постійне зростання населення, що невпинно збільшує питоме екологічне навантаження на локальні екосистеми та всю біосферу в цілому. Також, суттєво впливає і значне збільшення середньої тривалості життя людини.
швидка якісна зміна антропогенних факторів впливу. Види порушень природних систем змінюються з такими темпами, що компоненти екосистем (біологічни види та їх співтовариства) не встигають до цього пристосуватися.
збільшення темпів міграції населення планети. Інтенсивне зростання комунікаційної діяльності людини значною мірою змінює природні процеси метаболізму планети (тобто обмін речовин, енергії та інформації). Природні системи не встигають перебудуватися і прилаштуватися до таких турбулентних умов.
суттєве збільшення кількісного виробництва енергії на планеті. Кінець ХХ ст. та початок ХХІ ст. явно продемонстрували реальну загрозу порушення енергетичної системи планети.
Існує лише два можливих напрямки забезпечення стійкого існування людської цивілізації. Перший пов’язаний з консервуванням існуючого стану системи “людина-природа”. При цьому стабілізується чисельність населення і форми антропогенного впливу на природу. Прикладами суспільств консервативного типу існування можна назвати стародавні цивілізації в долинах Нілу та Єфрату, перша проіснувала майже 7 тис. років, друга – майже 2тис.років.
Другий напрям забезпечення стійкого розвитку пов’язаний з випереджальними прогресивними змінами суспільної системи. Це означає, що, зважаючи на значне збільшення населення планети, обсяг матеріальних потоків речовин та енергії, якими обмінюється людство із природними системами на одну особу, має неухильно зменшуватися.
Зазначені два підходи: консервативний та прогресивних змін – складають методичну основу сучасного інструментарію забезпечення стійкого розвитку.
Консервативний підхід базується на застосуванні негативних механізмів зворотнього зв’язку. За допомогою них людство протидіє будь-яким змінам, які можуть створювати загрозу стійкому стану екосистем. У сучасному природокористуванні зазначений підхід реалізується, зокрема в таких формах:
консервативні методи: створення заповідників, заказників, національних парків – тобто територій, де обмежується вплив на природу;
обмежувальні методи: ліцензії на використання природних ресурсів; квоти промислу диких тварин на рівні забезпезпечення природного відтворення їх популяцій; стандарти на відходи або вміст шкідливих речовин у продуктах і т.і.;
заборонені методи: заборони на промисел певних видів тварин або рослин; заборони на певні види діяльності (зокрема, клонування); заборони на виробництво та застосування певних речовин (пестицидів, озоноруйнівних речовин);
регламентуючі методи: певний порядок обробки землі; порядок транспортування та зберігання екологічно небезпечних речовин;
стримуючі методи: економічні санкції, штрафи, підвищені ціни, мита.
Якщо консервативний підхід змушує не наближатися до екологічно небезпечної “межі”, то підхід прогресивних змін начебто змушує людину тікати від екологічних проблем, але не назад, а вперед. Це перш за все економічні інструменти (пільгове оподаткування, заохочувальне кредитування, сприятливе ціноутворення для екологічно спрямованої продукції). На завдання екологічно спрямованого переозброєння працюють також суспільна думка, сприяння преси, адміністративні важелі та моральні стимули.
Проблема забезпечення СР безпосередньо пов’язана з цілим комплексом економічних та соціально-економічних характеристик (виробництво національного доходу н душу населення; зайнятість населення; чисельність населення, що живе за межею бідності; рівень захворюваності; середня тривалість життя та ін.). Це означає, що параметри які характеризують стійкий розвиток, мають охоплювати як соціальний так і економічний вектори. Причому в кожному із них важливу роль для підтримання фізіологічних функцій людини відіграють екологічні фактори (якість продуктів харчування і питної води, чистота повітря для дихання та інш.).
З вищенаведеного можна зробити висновок, що проблема забезпечення стійкого розвитку лежить у площині трьох базових сфер: соціальної, економічної та екологічної. При цьому цілі, що характеризують стан сфер і підсфер, можуть передбачати:
в економічній сфері: середньостатистичний дохід на одного жителя, економічне зростання; економічну ефективність; стабільність економічних систем;
у соціальній сфері: матеріальну забезпеченість населення; рівень освіти; стан здоров’я; рівень розвитку мистецтв, спорту, культури та ін.;
в екологічній сфері: екологічну ємність (асиміляційний потенціал) природних систем; рівновагу і цілісність екосистем; біорізноманіття; якість природних ресурсів;
у соціально-економічній підсфері: рівень зайнятості населення; соціальну справедливість у розподілі доходів і матеріальних благ; соціально-економічну мотивацію; співвідношення між максимальною і мінімальною зарплатою та ін.;
в еколого-економічній підсфері: природоємність виробничих систем; питоме екологічне навантаження процесів виробництва і споживання продукції; ступінь мотивації природоохоронної діяльності, ін.;
у соціально-екологічній підсфері: якість середовища існування людини; можливості інформаційного контакту людини з природними системами; рівень розвитку екологічної етики; ступінь соціальної справедливості в розподілі екологічних благ у суспільстві, включаючи взаємини між поколіннями.
СР може розглядатися як один із станів найскладнішої системи, якою є цивілізація, що розвивається на планеті в просторі і часі. Складність цієї системи колосальна, адже вона сполучає складності підпорядкованих їй підсистем – природи, суспільства, економіки. Більш того, згідно з принципом емерджентності (“ціле більше суми його частин”), симбіоз розглянутих трьох підсистем є більш складним утворенням, яке набуває принципово нових властивостей.


Лекція 6. Принципи забезпечення стійкого розвитку.
Принцип “екологічної республіки”, або умови координації в просторі.
Принцип “триєдиності часів”, або що передати нащадкам.
Принцип забезпечення екологічної стійкості.
Принципи екологічних цілей, або від задоволення потреб – до формування життєблагодатних комплексів.
Принципи екологічної мотивації, або “хотіті, щоб уміти”.

1. Будь-яка соціально-економічна система для свого довгострокового стійкого розвитку потребує п’яти визначальних умов:
організація в просторі;
організація в часі;
забезпечення стійкості, або рівноваги всієї системи чи окремих її елементів;
спрямованість розвитку;
наявність рушійної сили.
Принципами “екологічної республіки” умовно назвемо принципи, що забезпечують організацію соціально-економічної системи в просторі. Чому саме республіки? Бо усі ми мешканці “космічного корабля Земля” з однією і єдиною системою життєзабезпечення. А будь-який спільний фонд потребує загальних правил, обов’язкових для всіх. Основними принципами, дотримання яких справді відображає суть “екологічної республіки” є такі:
Екологічної конституційності. Можна констатувати своєрідні конституційні ознаки “екологічної республіки” Земля: законодавчі органи – міжнародні форуми; виконавчі органи – ООН, ЮНЕП; організації, що реалізують різні міжнародні функції (наукові, технологічні, фінансові, освітні та ін.); правова основа (конвенції, договори, угоди, протоколи, міжнародні стандарти).
Єдності інформаційного інструментарію. Дотримання даного принципу має зняти протиріччя або непорозуміння, що можуть виникати і виникають сьогодні через різницю в трактуваннях схожих термінів і характеристик. Наприклад, при закупівлі сировини, устаткування або технологій країна-імпортер може зробити помилку, придбавши зразки, які не відповідають екологічним стандартам, що діють у цій країні. Причиною може бути розходження в маркуванні характеристик, або взагалі відсутність будь-яких показників екологічності даного товару.
Принцип “спільної ковдри”. На глобальному рівні йдеться про збереження природних факторів планети: озонового шару, клімату, біорізноманіття і т.і. На регіональному рівні: між кількома країнами, адміністративними підрозділами всередені країни – економічні (торгівельні) угоди мають передбачати дбайливе відношення до спільних екосистем: морів, озер, боліт, річок та інш.
Принцип неекспортування екологічних проблем. Даний принцип є основним при регулюванні трансграничних екологічних проблем. Прикладом є трагедія Аральського моря. Кордон, що пролягає між країнами, заважає виробленню єдиної політики водокористування, перетворюючись у нездоланний бар’єр на шляху вирішення екологічної проблеми.
Принцип екологічної еквівалентності. Наприклад, регіон, виробляючи продукцію внаслідок трансграничного забруднення завдає економічної шкоди сусідам. Або навпаки, регіон виробляє в себе продукцію, виробництво якої пов’язане з впливом на природу, при цьому “залишає” в себе економічний збиток, продаючи споживачеві екологічно чисту продукцію. Є і третій випадок: регіон, маючи на своїй території природні об’єкти (болота, тропічні ліси, верхів’я рік), що мають важливе значення і для інших регіонів, змушений для збереження цих об’єктів стримувати свій економічний розвиток, несучи відповідні витрати. Очевидно, що у всіх трьох випадках необхідні економічні заходи для захисту інтересів регіонів, змушених нести тягар економічних втрат. У першому випадку це може бути податок на трансграничний перенос, у другому випадку це може бути вирішено корегуванням цін на величину збиткоємності продукції, у третьому – зацікавлені регіони мають “у складчину” компенсувати регіону, відповідальному за відтворення та збереження природних об’єктів, необхідні для цього витрати, а також втрачену вигоду.
Принцип індивідуальності співтовариств. При зіставленні методичної бази (“інструментарію”) конкретні екологічні характеристики товарів і послуг для умов кожної екосистеми мають бути свої. Екосистема кожної території на планеті є унікальною. Тому, при формуванні стійкого розвитку на цих територіях повинен застосовуватись суто індивідуальний підхід.
Принцип добровільності. Попри всю очевидність прийняття жорстких заходів у відношенні співтовариств для досягнення екологічних цілей ці заходи можуть застосовуватись тільки до тих суб’єктів, які визнали правомочність цих заходів. Приєднання суб’єктів до будь-яких угод (договорів, контрактів) у галузі навколишнього середовища здійснюється виключно на добровільній основі.
Принцип екологічної чесності. Суб’єкти не повинні використовувати екологічних приводів для досягнення політичних, економічних або інших цілей. Прикладом порушення цього принципу можуть служити торгівельні війни між Японією і США, коли сторони намагались використовувати жорсткість екологічних стандартів на ту чи іншу техніку (наприклад, автомобілі) у ролі нетарифних митних бар’єрів для протекціонізму вітчизняних митних товарів.
Принцип лібералізації торгівлі. Уряди країн не повинні перешкоджати розвитку експортно-імпортних зв’язків своїх країн, якщо вони не спричиняють шкоди національним інтересам (включаючи соціальні та екологічні наслідки).
Отже, “екологічна республіка” покликана поєднати дві, здавалося б несумісні речі: з одного боку, - жорсткий контроль і обмеження “руху”, з іншого боку – свободу розвитку.

2. Принципи “триєдиності часів, або екологічної наступності поколінь” забезпечують організацію людської цивілізації в часі. Мова йде про “сьогодні” – це час, який охоплює наші нинішні інтереси, “завтра” – це майбутнє, що знаходиться в межах часової досяжності поколінь, що нині живуть на Землі, і “майбутнє” – це час, що сягає в безкінечність, тобто лежить за обрієм життя нинішніх поколінь. Зрештою, мова йде про триєдність поточних, тактичних і стратегічних цілей людства. Говорячи про екологічну справедливість стосовно різних поколінь, доцільно сформулювати ряд окремих принципів:
Екологічної “матрьошки”. Обов’язковою має бути прийнята умова збереження можливості розвитку для поколінь у “далекому майбутньому”, наступною групою приорітетів має бути незбіднення екологічного потенціалу для поколінь “близького майбутнього”, всередені цих умов існуючі покоління мають находити середину (умови доцільності) між своїми поточними і тактичними інтересами.
Ненакопичення екологічних проблем. Неприпустимість залишення наступним поколінням створених і нерозв’язаних екологічних проблем (захоронення р/а відходів, виснаження грунтів і т.і.)
Екологічних резервів. Доцільне створення своєрідних недорканих запасів природних ресурсів або страхових екологічних фондів майбутнім поколінням на випадок непередбачених катаклізмів, в межах даного або кількох співтовариств.
Обмеженість екологічних повноважень. Представники будь-якого покоління не повинні приймати рішення щодо експлуатації природних ресурсів або зміни природного середовища, наслідки яких можуть виходити за період активної діяльності даного покоління.
Транзиту інформації. Має бути гарантована передача через покоління, які живуть сьогодні, екологічної та соціальної інформації від минулих – наступним поколінням.
Прогнозування наслідків. Прийнятю рішень щодо будь-яких економічних і соціальних дій має передувати прогнозування соціальних, екологічних і економічних наслідків від можливої реалізації прийнятих рішень.
Превентивність шкоди. Всі негативні наслідки, які можуть бути спрогнозовані, мають бути попереджені (або принаймні зменшені) на проектній стадії, що може бути виражено формулою “попереджати краще і дешевше, ніж виправляти”.

3. Групу принципів, що забезпечують стійкість екосистеми, об’єднаємо загальною назвою “принципи екологічної стійкості”. Здатність систем до розвитку залежить від двох, здавалося б, зовсім протилежних факторів: стійкості системи і здатності її виходити з цього стійкого стану. У тому випадку, якщо система в цілому перебуває в рівновазі і виходить з неї постійно лише в певному напрямку, досягатиметься умова динамічної рівноваги – найбільш сприятливий стан для стійкого розвитку. Насамперед, цьому мають відповідати три групи факторів, що обумовлюють суспільний розвиток: природне середовище, продуктивні сили і виробничі відносини. Щодо них розглянемо і три підгрупи принципів екологічної стійкості. Очевидно, вони мають будуватися таким чином: рівновага в природі має забезпечуватися екологізованими продуктивними силами; останні – екологізованими виробничими відносинами. У першу підгрупу під умовною назвою неперевищення екологічних порогів можуть бути об’єднані принципи, що визначають умови рівноваги природного середовища:
Нормування екологічних навантажень. Одним із елементів нормувння природокористування мають стати екологічні стандарти, що нормують(лімітують) межі впливу на природні системи значеннями порогових навантажень, які відповідають здатності природних систем до самовідтворення (несуча здатність екосистеми).
Урахування реакції природи. Дозування навантаження на екосистеми має враховувати зворотну реакцію природних систем на подібний вплив.
“Вузької ланки”. Оцінка допустимих екологічних навантажень при впливі на кілька елементів екосистеми (біологічних видів) визначається вузькою ланкою, тобто найвразливішим елементом.
Замикаючого ефекту. Межі можливого допустимого впливу на екосистеми мають визначатися з урахуванням загального (сумарного ефекту) всіх еколого-деструктивних факторів. Це особливо важливо при формуванні економічних інструментів при торгівлі небезпечними відходами, засобами хімізації с/г, фармацевтичними препаратами.
Природних індикаторів. Нарівні з фізичними та хімічними параметрами природного середовища, що нормуються для цілей контролю за екологічним впливом на екосистеми необхідно також враховувати реакцію (поведінку) об’єктів живої природи як екологічних індикаторів.
Екологічні нормативи (стандарти), обмежуючи екологічне навантаження на середовище (викиди і концентрації шкідливих речовин, ступінь фізичного впливу на компоненти природного середовища, ін.) повинні гарантувати неперевищення екологічних порогів. У свою чергу, екологічні нормативи (стандарти) повинні служити базою для оцінки необхідних кількісних і якісних характеристик товарів і послуг. М.Ф. Реймерс (1990) цілком конкретно сформулював орієнтовні значення екологічних порогів:
1) Для природних систем з організмовим типом управління:
поріг виходу зі стаціонарного стану – близько 1% від норми (наприклад, внесення хімічних речовин);
поріг руйнування – близько 10% від норми;
2) Для популяційних систем:
поріг мінімуму реакції – 10-6-10-8 разів від норми;
поріг виходу зі стаціонарного стану (коливань) –7-18%, у середньому 10% від норми;
поріг поступової, але неухильної деструкції – близько 70% від середнього приросту (самопоновлення);
Зазначені величини приблизні і мають неодмінною умовою безперервність дії (або її досить часту періодичність) і вихідну стаціонарність природних систем.
Основне завдання рівноважного природокористування на сучасному етапі полягає в тому, щоб навантаження на природне середовище було близьким до гіпотетичної межі самовідновлення природи. При цьому досягатиметься оптимальна, тобто найбільш стійка і економічно ефективна швидкість розвитку економіки.
Другу підгрупу принципів, що забезпечують продуктивними силам здатність зберігати рівновагу в природному середовищі, можна умовно об’єднати під назвою принципи єдності природокористування і природовідтворення. У живій природі кожна ланка закономірно виростає з попередніх і одночасно створює можливість і необхідність наступних. У виробництві, та й узагалі в циклах життєдіяльності людини кожна ланка має виступати одночасно і як споживання, і як соціально-екологічне відтворення. Зрозуміло, цього можна досягти лише в результаті докорінної зміни технології, що доцільно здійснювати в два етапи. На першому (який триває зараз), має відбутися перехід до маловідходних технологій. На другому – від технологій, що експлуатують природу, до технологій, що взаємодіють з природою.
Третя підгрупа принципів, що має бути покладена в основу формування виробничих відносин має бути об’єднана під назвою принципів єдності економічних і екологічних цілей. Загальне завдання цих принципів в тому, щоб у систему товарно-грошових відносин нарівні з традиційними економічними показниками були включені екологічні оцінки, що характеризують витрати суспільства, пов’язані з використанням природних ресурсів і впливом на компоненти природного середовища.Наприклад, для економічної оцінки природних ресурсів використовуються такі базові показники: 1)витрати на відтворення якісних і кількісних характеристик одиниці даних природних ресурсів; 2) економічний ефект (рента) від використання одиниці природного ресурсу та інш.

4. У давнину говорили: “Безногий, який просувається правильною дорогою, обжене вершника, який несеться без мети.” Правильна цільова орієнтація є надзвичайно важливою передумовою досягнення стійкого розвитку. Групу принципів, які формують екологічну спрямованість процесів розвитку, умовно можна назвати принципами “екологічних цілей”, основними з яких є такі принципи:
“економіка космонавтів” – передбачає зміну орієнтації національних економік від кількісних показників зростання до показників якості життя. Тобто, основною оцінкою успіху економіки сає бути не виробництво і споживання, а природа – величина, якість і складність загального основного фонду, що предбачає належний фізичний і моральний стан людини, яка є частиною системи.
життєблагодатного комплексу – декларує необхідність переходу економічної системи від виробництва окремих матеріальних благ (виробів та послуг) до формування життєблагодатних комплексів, під якими розуміють сукупність створених матеріальних об’єктів, культурних цінностей, інформації, а також природних систем, що забезпечують високу якість життя (повний добробут, фізичне і духовне здоров’є, максимальне розкриття творчого потенціалу).
гуманізації середовища – при формуванні середовища існування людина має перейти від пріоритетів економічних інтересів ( у тому числі мінімізаці витрат) до пріоритетності екологічних цілей (якості життя). Наприклад, густа забудова міст продиктована бажанням заощадити кошти на комунікаціях. Це суперечить вимогам озеленення середовища, створення парків, рекреаційних зон відпочинку.
демократизація вибору – вибір екологічних і економічних цілей місцевих суспільствмає базуватися на бажанні жителів регіону. Людина може бути щасливою, тільки якщо сама бере участь у виборі мети. Це важливо не тільки з погляду збереження екосистем, але і для розвитку особистісних характеристик людини, формуванні її екологічної моралі.
інформатизація споживання – структура суспільного споживання має розвиватися шляхом оптимізації (для країн, що розвиваються) та мінімізації (для розвинених країн) матеріально-енергетичної компоненти і розширення споживання інформаційних товарів. У цьому відношенні заслуговує на увагу досвід скандинавських країн, де запроваджено безліч екологічних екологічних та різноманітних соціальних програм.
“відступаючого обрію” – процес формування екологічних цілей має перебувати в постійному розвитку (одні цілі мають замінюватися іншими). Важливість цього погляду навіть відзначена у матеріалах ООН: екологічна програма – не документ, а процес.

5. Менеджери говорять, що дише один спосіб змусити когось щось зробити – потрібно змусити захотіти це зробити. Для того, щоб дати системі рушійну силу, імпульс до саморозвитку, потрібна мотивація, а в нашому випадку мова йде про екологічну мотивацію. Група принципів, що формує спрямованість мотивації соціально-економічного розвитку, умовно може бути названа принципами імпульсів розвитку, основними з яких є:
принцип структур, що саморозвиваються – ієрархічна організація суспільства має будуватися на відносно автономних структурах (комунах, муніципалітетах, товариствах), які самоуправляються і самофінансуються.
принцип суспільного різноманіття – у суспільстві має існувати різниця потенціалів системи – соціальне та екологічне різноманіття (характеристики культурного, мовного, релігійного, технічного розвитку, природних умов).
принцип пріоритетності позитивної мотивації – у суспільстві має підтримуватися баланс позитивної (стимулюючої) та негативної (обмежуючої) мотивації при пріоритеті позитивної мотивації.
Другим важливим моментом є відтвореня мотивів екологізації соціально-економічного розвитку. Серед основних принципів екологізації є такі:
“знати-хотіти-уміти” – знати – значить уявляти реальну картину порушення природних екосистем, хотіти – передбачає систему важелів для зміни ситуації, уміти – передбачає здатність виробляти продукцію і послуги з мінімальним порушенням природного середовища.
екологізація інструментів мотивації – використовувати існуючий арсенал мотиваційних інструментів для досягнення цілей екологізації економічних відносин, включаючи виробництво і споживання товарів і послуг.
спрямованості у майбутнє – дієві мотиваційні інструменти мають бути спрямовані не стільки на виправлення скоєних екологічних помилок, скільки на їх попередження в майбутньому.
Здоров’є природного середовища – запорука успіху будь-якої національної економіки. Щоб підтримувати це здоров’я, необхідно знати, хотіти і уміти. Знати – щоб хотіти, хотіти – щоб уміти.


Лекція 7. Проблеми та перспективи переходу України на модель стійкого розвитку.
Об’єктивні та суб’єктивні чинники, які перешкоджають Україні на шляху до стабільного та зростаючого розвитку.
Екологічні пріоритети та передумови переходу України на модель сталого розвитку.
Політика превентивних еколого-економічних заходів в Україні.

1.Золоте праксеологічне правило Т.Котарбінського констатує, що кожна добра справа, яка “затівається” в межах порочної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою. Наочною ілюстрацією цього є усі намагання та спроби побудувати в Україні демократичну, правову та справедливу соціально-орієнтовану державу.
Безперечно, без створення належних сприятливих умов даремно сподіватися на реальний перехід України на принцип стійкого розвитку. А це, в свою чергу, потребує з’ясування факторів нестійкості розвитку, що обмежують або унеможливлюють реалізацію заходів для забезпечення гідного майбутнього. Найочевиднішими з цих факторів є такі:
Відсутність консолідованості української нації як добре організованої, цілеспрямованої сили, що будує своє життя на засадах національних цінностей, із залученням кращого світового досвіду.
Структура економіки, що створена на ідеї єдиного н/г комплексу колишнього СРСР не відповідає потребам та можливостям сучасної України.
Відсутність чітко орієнтованого напрямку розвитку Української держави.
Несприятливий, подекуди катастрофічний стан екологічної ситуації практично на всій території України.
Застарілі, малоефективні, природоруйнівні технології у с/г та промисловості, що зумовлюють деградацію НС, високу собівартість та невідповідність світовим стандартам якість продукції.
Преважна орієнтація на історичне віджиле найманство, а не на співвласництво у сфері соціально-виробничих відносин.
Відсутність пріоритету освіти, науки, національної культури і соціально-економічного розвитку держави.
Відсутність політичної волі державної влади в реалізації задекларованих в конституції принципів демократії, свободи, гуманізму.
Високий рівень злочинності і корупції.
І хоча в Україні ще у 1997 році була створена Національна комісія сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів, а у жовтні 2000р. в Київі відбувся навчальний семінар “Сталий розвиток і Україна – екологічна політика нового тисячоліття” за сприяння агенства США з міжнародного розвитку, фактично й досі в Україні немає законодавчо затвердженої концепції переходу країни, або принаймні наближення до моделі стійкого розвитку.

2. Екологічні пріоритети України й досі ще не визначені чітко. Але у провідних документах екологічного законодавства все ж таки простежується зміна характеру пріоритетів господарської діяльності з точки зору її екологічних наслідків, забезпечення надійності ядерних електростанцій, економічного стимулювання природохоронної діяльності, енерго- і ресурсозбереження, впровадження маловідходних технологій, тощо. Дедалі більше приділяється уваги на державному рівні питанню про пріоритет здорового способу життя і якість навколишнього середовища, про необхідність всебічної екологізації освіти і виховання, про поетапне зниження гранично допустимої концентрації забруднюючих речовин в атмосфері промислових центрів, повне припинення скидання неочищених промислових і комунально-побутових стоків у водні басейни і розвиток безстічних (оборотних) виробництв, організацію позавідомчої експертизи, визначення нормативів оплати за ресурси і забруднення природного середовища і т.п.
Але, за всієї важливості цих питань, дефіцит бюджету не дає змоги вирішувати їх одночасно. Тому необхідно встановити черговість їх вирішення. Для цього повинні бути розроблені пріоритетні програми. Загалом, вони сформульовані наступним чином:
гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та навколишнього середовища та зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на ЧАЕС;
екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, с/г, на транспорті, формування системи збалансованого природокористування й адекватна структурна побудова виробничого потенціалу економіки;
стабілізація та покращення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придністровського регіону та басейну Дніпра;
відновлення природного стану річок і боліт у Поліському регіоні та екосистемах Карпат;
запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і покращення їх екологічного стану;
збереження біорізноманіття.
Але і цього недостатньо. Потрібно не лише конкретизувати їх, але й наповнити відповідним змістом, окреслити поетапно, забезпечити науковими, матеріальними та фінансовими ресурсами. І коли вважають, що для проведення політики екологічно безпечного розвитку потрібна лише добра воля громадян і органів влади, то це – лише умова. Умова необхідна, але недостатня. Поряд із нею потрібні спеціальні знання, які дозволяють орієнтуватися у всій різноманітності природоохоронних проблем, знаходити оптимальні рішення.
Тому, до найважливіших передумов переходу України на модель сталого розвитку на національному та регіональному рівнях належать:
пошук ефективних та екологобезпечних шляхів функціонування економіки, що підвищить життєвий рівень та допоможе розв’язувати соціальні та ресурсно-екологічні проблеми розвитку суспільства;
продумане використання, збереження та відтворення природних ресурсів – як головної передумови забезпечення екобезпеки;
стабілізація демографічної ситуації та встановлення принципів соціальної справедливості;
розширення масштабів міжнародного співробітництва з метою отримання досвіду та знань.
Чітка послідовність дій, спрямованих на врегулювання якості НС як найважливішої передумови переходу на модель СР, залежить від цілого ряду чинників. На сучасному етапі ринкових трансформацій в Україні першочергове значення мають такі:
організація моніторингу забруднень і джерел забруднення, виявлення найнебезпечніших для здоров’я людини місць;
організація системного моніторингу за трансформацією ландшафтів та агроландшафтів, зміною стану наземних і водних екосистем під впливом антропогенних навантажень;
оцінка негативних впливів на людину та екосистеми стосовно граничнично-допустимих і критичних рівнів забруднень;
оцінка екологічної, економічної, соціальної та естетичної шкоди, яка завдається НС внаслідок його забруднення і деградації;
обгрунтування пріоритетних напрямів природоохоронної діяльності з урахуванням ресурсо-екологічних проблем розвитку регіону;
розробка ефективних та еколого-безпечних техніко-технологічних рішень, оптимальних з погляду екологічних критеріїв розміщення підприємств та виробництв;
визначення напрямів способів і методів реструктуризації та модернізації екологонебезпечних виробництв та підприємств.
Отже, виникає об’єктивна необхідність створення єдиної державної системи управління, регулювання і контролю за дотриманням ресурсо-екологічних стандартів, обмежень і вимог щодо природокористування та забезпечення якості НС. Тобто потрібна розробка принципово нової ресурсо-екологічної стратегії соціально-економічного розвитку держави в цілому, конкретного регіону чи області, визначення національних, регіональних і місцевих пріоритетів під час переведення н/г комплексу на модель сталого функціонування. В основу такої стратегії слід покласти:
пріоритет екології над економікою, ресурсо-екологічних критеріїв над економічними;
раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних важелів регулювання взаємин між суспільством і природою;
оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого та територіального управління природокористуванням, перенесення відповідальності на місцеві органи влади та управління;
створення еколого-економічних комплексів із застосуванням єдиних нормативів, стандартів та вимог;
чітке визначення національних, регіональних та місцевих пріоритетів.

3. Яку модель бажано взяти за основу господарювання: американську, західно-європейську, японську, південно-східно-азіатську? Звісно, проблема вибору досить складна.
Та все ж таки, Україна географічно є центром Європи, і напевно, що швидше за все нам ближча західна модель. Очевидно, що головні джерела життєвої витривалості західної цивілізації полягають в історично вивіреній системі цінностей, досконалих економічних та політичних механізмах, які діють у режимі противаг, монополія (не лише економічна) врівноважується конкуренцією, свобода – соціальними гарантіями й імперативом громадянської згоди Найбільша перевага західної цивілізації – спорядженість регуляторами, здатними до самонастроювання і розв’язання на цій основі суперечностей, які нагромаджуються в процесі розвитку. Отже, проблема передусім не в ефективності системи самій по собі, а в гнучкості регуляцій, в умінні відмовитися від тих, які вже не спрацьовують. Тому, потрібно обрати таку модель розвитку, що не тільки забезпечує технологічний прогрес, а й протистоїть руйнуванню природного, культурного і соціального середовища. З усіма згаданими деформаціями та диспропорціями Україна підійшла до необхідності стратегічного повороту від командних та “ручних” методів господарювання до розвитку товарно-грошових відносин ринкового типу.
Прехід до ринкової економіки і пов’язані з цим зміни, очевидно займуть десятиліття, оскільки потрібно здійснити докорінну перебудову усього господарства. У таких складних умовах потрібен вибір розумної екологічної політики, оскільки саме в цей час закладатиметься фундамент тих екологічних умов життя населення України, з якими воно увійде та буде жити у ХХІ столітті. Це повинна бути політика превентивних екологічних заходів, що полягають у впровадженні найдосконаліших технологій в ході структурної перебудови господарства, гарантують енерго-і ресурсозбереження, відкривають можливості удосконалення (ефективної модифікації технологій), впровадження рециклінгу і мінімізації відходів. Здійснення такої політики і впровадження цілого комплексу нових економічних орієнтирів передбачають вирішення наступних завдань:
Максимально скоротити енергоємність і ресурсомісткість валового національного продукту і споживання енергії та ресурсів у розрахунку на одного жителя.
Поступово зменшувати як фізичний обсяг, так і частку ресурсів у загальному експорті. Особливої уваги потребує передача видобутку ресурсів зарубіжним інвесторам. Тенденції світового ринку свідчать: якщо таке відбувається, це сприяє ще більшому зсуванню країни в бік екологічних проблем “третього світу.
Локалізація і модернізація екологічно небезпечних галузей (металургійної, хімічної, енергетичної) особливо в скупченнях підприємств цих галузей.
Не допускати захоронення експортованих із-за кордону небезпечних відходів.
Максимально скоротити вирубки лісу, а також запровадити інтенсивне лісовідновлення. У межах цього завдання слід якомога більше розширювати території, які охороняються, особливо заповідників і національних парків.
Сприяти стабілізації чисельності населення.
Вирішення проблем боротьби із забрудненням довкілля належить здебільшого передавати на регіональний і місцевий рівні – тобто місцевим владам, забезпечивши відповідний контроль.
Нарощувати науковий потенціал у сфері екології, особливо перспективних, фундаментальних досліджень, що допомагають сформулювати стратегію, яка могла б забезпечити екологічну стабільність України в ХХІ столітті.
Створення контрольно-спостережної інфраструктури, яка б опиралась на регіональні і глобальні системи моніторингу, оскільки екологічні проблеми специфічні і звичайно мають певну географічну локалізацію.
Створення інфраструктури для вирішення екологічних проблем. Потрібна система спеціальних екологічних законодавчих актів і “екологізація” усього законодавства України. Через законодавчі акти слід вирішувати питання забезпечення раціонального природокористування і охорони НПС. Спираючись на законодавство, треба сформувати інфраструктуру фінансового забезпечення вирішення екологічних проблем.






Лекція 8. Екологізація економіки – необхідна умова сталого розвитку.
Суть поняття “екологізації економіки”.
Критерії оцінки рівня екологізації економіки.
Механізми екологізації економіки.

1. Суспільне виробництво є базисом соціально-економічного розвитку. Основу будь-якого суспільного виробництва становлять економічні процеси, пов’язані з виробництвом і споживанням товарів і послуг. Можна стверджувати, що формування сталого розвитку і забезпечення національної екологічної безпеки неможливе без екологізації суспільного виробництва.
Під екологізацією економіки слід розуміти цілеспрямований процес перетворення економіки, спрямований на зменшення інтегрального екодеструктивного впливу процесів виробництва і споживання товарів і послуг у розрахунку на одиницю сукупного суспільного продукту.
Екологізація економіки – складний, довготривалий процес, що послідовно здійснюється через систему організаційних заходів, інноваційних процесів, реструктуризацію сфери виробництва і споживчого попиту, технологічну конверсію, раціоналізацію природокористування, трансформацію природоохоронної діяльності. Хоча екологізація і включає процеси природоохоронної діяльності, вона концептуально від неї відрізняється. Природоохоронна діяльність направлена на охорону компонентів середовища від забруднення, отже, фактично використовується для пом’якшення екологічної недосконалості існуючих технологій і сприяє певною мірою консервації технічних принципів на яких засновані екологічно неефективні технології.
Екологізація ж означає процес постійного пошуку екологічного вдосконалення, який спрямований на ліквідацію екодеструктивних факторів, а відповідно і потреби в охороні природи.
Визначення екологізації містить ще одне важливе поняття – інтегрального екодеструктивного впливу. Під цим поняттям розуміють зведені до єдиного критерію результати негативних наслідків впливу на людину і природні системи процесів виробництва та споживання предметів і послуг.
Процеси, що складають основу екодеструктивної діяльності можуть бути згруповані за такими п’ятьма напрямками:
Процеси, що можуть кваліфікуватися як різні види забруднення, включаючи хімічне, шумове, електромагнітне, теплове, радіаційне, біологічне та інш.
Антропогенні процеси, що можуть кваліфікуватися як порушення природних ландшафтів. Насамперед, це порушення землі: риття котлованів, оранка грунтів, формування відвалів тощо. Основу економічного потенціалу України складають галузі, що безпосередньо використовують природно-ресурсні фактори. Тому тут особливо гостро відчуваються наслідки порушених ландшафтів. За приблизними оцінками мінімальна величина економічного збитку від цих видів екодеструктивного впливу в масштабі країни може становити 8-12 млрд. грн. у рік.
Процеси прямого впливу на організм людини, що можуть створювати загрозу життю та здоров’ю людей. Тільки внаслідок виробничого травматизму в народно-господарському комплексі України щорічно зазнають шкоди близько 100 тис. чоловік, з них понад 2000 гине.
Процеси, що негативно впливають на особистість людини. Є певні дослідження, які показують пряму залежність емоційного та психічного стану людини від однотонної та одноманітної праці, появу синдрому хронічної втоми від великої кількості інформації.
Процеси прямого негативного впливу на тварин і рослини.

2. Отже, першочерговим завданням є вибір певних критеріїв, або кількісних оцінок, за якими б можливо було послідовно оцінювати та реалізовувати екологізацію суспільного виробництва та споживання.
Можна запропонувати кілька методичних підходів до формування критеріальної бази оцінки рівня екологічності продукції і видів діяльності.
Економічні показники. Цей підхід базується на оцінці рівня екологічності продукції за розміром екологічних витрат (економічного збитку або витрат на його запобігання), обумовлених різними процесами впливу на довкілля.
Енергетичні показники. Підхід передбачає оцінку рівня екологічності на основі інтегральних показників енергоємності продукції. Основна логіка використання даного показника полягає в тому, що існує об’єктивний взаємозв’язок між енергетичною ємністю виробничих процесів і ступенем впливу цих процесів на НПС. З одного боку, із процесами одержання енергії пов’язана значна частка процесів порушення природи, з іншого боку, найбільш екодеструктивні технологічні процеси (в металургії, хімічній промисловості) є, як правило, і найбільш енергоємними.
Показники екологічного навантаження (земельні показники). У суто теоретичному плані можна говорити ще про один вид універсальних показників – кількість площі землі, необхідної для забезпечення життя і діяльності однієї людини. Чим вища ефективність (з урахуванням економічних і екологічних факторів) рівня виробництва і споживання продукції, тим нижчий питомий земельний показник при порівнюваному обсязі споживання.
Показники порівняння. Даний підхід може бути реалізований на основі як кількісних, так і якісних оцінок. Кількісні показники доцільно використовувати там, де можна говорити про характерний превалюючий показник екодеструктивної діяльності, яким, наприклад, є показник атмосферних викидів в металургійному виробництві або кількість отрутохімікатів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві.
Порівняння з попереднім зразком. Даний підхід аналогічний попередньому з тією тільки різницею, що як аналог виступає зразок, який замінюється оцінюваним виробом.
За наявністю чи відсутністю вузлів екологічної деструкції у виробничому циклі виробництва-споживання виробів. При цьому можуть бути використані два принципові методичні підходи:
прямого обліку тих чи інших видів екодеструктивної діяльності;
непрямого обліку екодеструктивних факторів, зокрема за найбільш характерними “носіями” екодеструктивної діяльності (наприклад, наявність тих чи інших цехів чи виробництв – гальванічних, ливарних і т.і.; використання тих чи інших матеріалів – токсичних, горючих, вибухонебезпечних інш.).
Щоб зрозуміти можливість практичної реалізації цих принципів можна навести приклади показників, які характеризують різні концептуальні підходи до оцінки рівня екологічної досконалості продукції: це матеріало- та енергоємність продукції, енергетична ефективність виробництва продукції, частка вихідних матеріалів, які вироблені з поновлюваних ресурсів, кількісна частка вихідних матеріалів, що належать до токсисчних, небезпечних і т.і. речовин, наявність у даній продукції речовин, що можуть спричиняти глобальні екологічні проблеми і т.і.
Система кількісних і якісних інтегральних показників дає змогу об’єктивно визначити рівень екологічності виробництва і споживання, обгрунтовано планувати інноваційні заходи щодо його удосконалення і оцінювати ефективність проведеної роботи. Це створює передумови для формування екологізації соціально-економічного розвитку.

3. Традиційними “атрибутами” екологізації суспільного виробництва прийнято вважати очисні споруди, маловідходні технології, пристрої з переробки відходів і т.і. Мало хто ставить під сумнів, що найбільш справедливим принципом формування еколого-економічних стимулів варто визнати принцип “забруднювач платить”, а найбільш ефективною формою його реалізації – платежі за забруднення середовища та використання природних ресурсів. Ці компоненти є важливими складовими елементами екологізації, але вони зовсім не вичерпують його і не є в ньому вирішальними ланками. У ринкових системах потреби людей є головною рушійною силою суспільного розвитку взагалі, і виробництва зокрема. У поїзді з назвою “попит-пропозиція” саме попит є тим потужним локомотивом, що тягне за собою довгий ланцюг пропозицій. Розуміння того, що споживач є головним винуватцем драми під назвою “екологічна криза”, стало приходити на Заході в 60-і роки. Саме тихий обиватель, який у своїй більшості так ревно виступає за збереження природи, і є головним натхненником і замовником її “вбивства”, що відбувається щодня і щохвилини. Промислові монстри є лише виконавцями замовлених екологічних злочинів (адже гроші вони врешті-решт одержують від споживача). Тоді на Заході вперше спалахнули наукові дискусії, хто має платити за екологічний збиток – забруднювач чи споживач
Процес екологізації виробництва має бути системою, що постійно відтворює основні взаємопов’язані і взаємообумовлені системні елементи. До основних компонентів відтворювального механізму екологізації н/г комплексу можуть бути віднесені:
відтворення екологічного попиту;
відтворення екологічно орієнтованої виробничої основи;
відтворення екологічно орієнтованих людських факторів;
відтворення мотивів екологізації.
Під відтворенням екологічного попиту розуміють відтворення процесу формування потреб в екологічних товарах, а також створення фінансових можливостей реалізації цих потреб.
У свою чергу, екологічними товарами можна вважати вироби і послуги, виробництво і споживання яких сприяє зниженню інтегрального екологічного впливу в розрахунку на одиницю суспільного продукту.
Якщо проаналізувати схему виробничо-споживчого циклу, то можна дійти висновку, що до зниження екологічного преса може привести і відмова від споживання найбільш збиткових видів продукції (тобто ті, що мають у ланцюзі найбільш екодеструктивні ланки), укорочування цього ланцюга (тобто заміна первинних природних ресурсів на ті, що утилізуються з відходів, підвищення ефективності виробництва, та загальне зниження матеріально-енергетичного обсягу споживання товарів.
Якщо говорити про відтворення екологічних потреб, то можна сформулювати важливі економічні умови екологізації н/г комплексу:
Зменшення матеріало-енергетичного обсягу споживання товарів не повинне вести до зниження якості обслуговування життєвих потреб людини.
Відмова від споживання екологічно недосконалих видів продукції має компенсуватися збільшенням споживання екологічно спроможніших товарів таким чином, щоб загальний грошовий обіг продажу виробів і послуг, а отже, і їх виробництво не зменшилися.
Формування попиту на екологічні товари відбувається через формування трьох взаємозалежних економічних елементів: потреб, інтересів і можливостей. Наприклад, потреби в “чистому середовищі” перетворюються в інтереси, тільки будучи усвідомлені людьми. Інтерес перетворюється в попит тільки за умови підкріплення його фінансовими можливостями.
Отже, можна говорити про чотири стадії еволюції екологічних потреб:
Перша стадія пов’язана з розвитком засобів захисту НС від процесів його порушення. Основне призначення природоохоронних засобів – компенсувати екологічну недосконалість існуючих виробничих технологій і споживчих товарів.
Друга стадія пов’язана з екологічним удосконаленням технологій виробництва без зміни переважної структури видів продукції.
На третій стадії пріоритети будуть віддаватися заміні екологічно несприятливих виробів і послуг на екологічно більш ефективні еквіваленти в межах існуючого стилю життя. Основне завдання товарів і послуг, що приходять на зміну старим аналогам, - значне підвищення ефективності всіх стадій життєвого циклу товарів і послуг.
Четверта стадія – пов’язана з виробництвом і споживанням виробів і послуг, що докорінно змінюють стиль життя. Мова йде про істотне збільшення питомої ваги інформаційних товарів і послуг у загальному обсязі споживання і переході на структури споживання, що сприяють підтримці сталого розвитку суспільства.
Під відтворенням екологічно орієнтованої виробничої основи варто розуміти генерування наукових ідей, формування інформаційних матеріалів, створення технічних і технологічних рішень, що сприяють розвитку екологічно обумовлених виробничих систем. Можна сформулювати соціальні, економічні і технологічні передумови екологізації виробничих факторів.
Соціальні передумови виникають тоді, коли соціальні інтереси, культурний рівень і особисті бажання людей сприяють виникненню екологічних потреб (передумови “необхідності”).
Економічні передумови створюються тоді, коли в економічній системі виникають економічні умови й організаційні механізми, що забезпечують для виробника економічну вигідність процесів екологізації (передумови “ефективності”).
Технологічні передумови виникають, коли у виробничій системі накопичуються достатні технічні засоби реалізації екологічних потреб (передумови “здійснюваності”). Економічні й технічні передумови формують групу “передумов достатності”.
Розвиток екологічно обумовленої виробничої основи прямо пов’язаний з розвитком екологічного попиту. Основні стадії екологічної трансформації виробництва начебто “слід у слід” повторюють вищезгадані чотири стадії формування екологічного попиту, які передбачають:
1)розвиток екологічного обладнання;
2)екологічно обумовлене удосконалення технологій;
3)підвищення ефективності складових життєвого циклу виробів і послуг;
4)виробництво товарів, що обслуговують принципово новий, екологічно зберігаючий стиль життя.
Екологізація виробництва передбачає постійне відтворення наукових ідей, інформаційних матеріалів, технічних засобів та технологічних рішень.
Стадії екологізації виробництва можуть бути символічно названі етапами:
етап - очисних споруд (70-ті роки);
етап - маловідходних технологій (80-ті роки);
етап - тотальної ефективності (90-ті роки, це інформатизація економіки; поява значної кількості виробничих систем і споживчих товарів, заснованих на інформаційних принципах, запозичених у природи; формування замкнутих інтегральних систем виробництва і споживання продукції за аналогією з циклами кругообігу речовин і енергії в природі);
етап - екологізації стилю життя (освіта і інформаційний сервіс; засоби, що сприяють збільшенню інформаційного контакту людини з природними системами – створення національних парків, зелених зон, екотуризм тощо)
Розвиток сфери виробництва екологічних товарів і послуг надзвичайно важливий не тільки з екологічних міркувань. Він стає високорентабельною сферою економічної діяльності, формуючи один з найбільш дохідних видів підприємництва.
Під екологічним підприємництвом розуміється такий вид підприємницької діяльності, який пов’язаний з випуском і реалізацією екологічної продукції (виробів, послуг, робіт).
Екологічне підприємництво сприяє посиленню економічного потенціалу країни і вирішенню соціальних завдань. У ФРН на частку екологічних товарів та послуг припадає близько 60-70% експортних продажів.
Серед найбільш перспективних в умовах України видів виробництва продукції екологічного призначення можна назвати:
моніторингові системи; попит на них неминуче виникне внаслідок підвищення рівня екологічного навантаження;
очисне обладнання; можливий економічний бум при посиленні екологічних вимог змусить підприємства придбати різні види очисного обладнання;
лічильники; цілком імовірно, найближчим часом варто очікувати значного пожвавлення попиту на різні види вимірювальної апаратури (лічильники води, газу); збільшення цін на природні ресурси змушує рахувати “гроші” і відмовлятися від “комуністичних” систем розрахунку “за потребами”;
технології, обладнання і матеріали для ресурсозбереження (енерго- і матеріалозбереження);
засоби індивідуального екологічного контролю; екологічні індикатори, фільтри води, мініканалізаційні системи і т.і.;
сільськогосподарські технології (в т.ч. для присадибних ділянок) – виробництво насінного фонду, засобів механізації, систем контролю, захисту рослин, переробки продукції;
переробка і знешкодження відходів; переробка відходів є резервом дешевих ресурсів, водночас використання відходів допомагає вирішити екологічні проблеми;
інформаційні товари і послуги; до цієї групи товарів можна віднести різні види туризму (рекреаційного, екологічного, історичного), рекреаційних послуг, дорогих захоплень, спорту, мистецтв, розведення декоративних рослин тощо;
інформаційна медицина і фармацевтичні засоби (особливо на власній рослинній сировині); вони можуть скласти значну конкуренцію дорогим імпортним синтетичним лікам і біододаткам;
рекреаційні і біологічні послуги; ця група послуг не потребує коментарів з приводу унікальних курортних і природних умов, що існують в Україні.
Усі зазначені позиції становлять можливі напрямки формування ринку екологічних товарів. Паралельно може бути вирішено багато внутрішніх соціальних, екологічних і економічних проблем (зайнятість населення, переробка відходів, заощадження природних ресурсів, додатковий приплив інвалютних коштів тощо).
Під відтворенням екологічно орієнтованих людських факторів слід розуміти постійне здійснення виховних, освітніх, тренінгових та інформаційних програм і заходів, що спрямовані на формування у виробників і споживачів продукції знань, навичок і бажань, достатніх для реалізації завдань екологізації н/г. Наприклад, можливі такі напрямки формування екологічних якостей у персоналу виробничої сфери: навчання кадрів, екологічний тренінг і підготовка, формування системи заохочень та покарань та інші.
Під відтворенням мотивів екологізації розуміють постійно оновлюваний процес створення організаційних, соціальних та економічних умов, що формують бажання людей ставити і досягати цілі екологізації технології, виробництва, галузі і т.і.
В свою чергу, мотиваційний інструментарій – це система адміністративних, екологічних і соціально-психологічних інструментів, що забезпечують вплив на окремих людей і колективи для досягнення цілей екологізації.
Таким чином, основним продуктом усієї системи відтворення факторів екологізації економіки повинна бути постійно оновлювана програма дій, яка б вчасно формувала цілі та адекватні інструменти досягнення цих цілей.
Як було зазначено на саміті міністрів екологічних відомств Європейських країн: “екологічна програма – це не документ, а процес”.
Конкретизація цілей екологізації дає змогу сформулювати конкретні завдання трансформації господарського комплексу, до яких, зокрема, можуть бути віднесені:
реструктуризація економіки, галузей і регіонів;
перепрофілювання підприємств;
усунення (зменшення) потреби в екологічно несприятливих видах продукції чи послуг;
заміна екологічно несприятливих техпроцесів;
зниження ресурсомісткості продукції тощо.
Як відомо, в ринкових умовах механізми регулювання економічних відносин між господарськими суб’єктами реалізуються через взаємодію попиту та пропозиції. Вплив на цих два компоненти ринку і сферу, що пов’язує їх, є важливою передумовою формування вихідних стратегічних схем управління процесами екологізації.
Зазвичай, використовуються три ключові стратегії впливу на економічних суб’єктів з метою реалізації екологізації економіки:
вплив на пропозицію;
вплив на попит;
вплив на взаємозв’язок між виробниками і споживачами.
Суть стратегії впливу на пропозицію полягає у формуванні системи мотиваційного впливу (кредитні і податкові пільги, дотації, інші економічні стимули, екологічні стандарти, доведення інформації про розширення екологічних потреб тощо) яка б підштовхувала б виробників до переходу на “зелену” продукцію.
Суть стратегії впливу на попит полягає у тому, щоб економічно змусити або психологічно переконати споживача переходити на екологічно більш спроможну продукцію. Для відмови споживачів від придбання екологічно несприятливої продукції і, таким чином, сприяння створенню умов для процесу екологізації і переходу на нові екологічно якісні види продукції необхідно створити певні передумови, а саме:
поінформованість споживачів про можливу екологічну шкідливість;
здатність людей усвідомити необхідність відмови від продукції, що несе екологічний ризик;
наявність альтернативних чистих замінників;
економічна вигідність переходу на чисті замінники або економічна (купівельна) спроможність придбання більш дорогої чистої продукції.
Суть стратегії впливу на взаємозв’язки між виробниками і споживачами (“інтерфейсна стратегія”) полягає у впливі на комунікаційні шляхи, екологізацію торгових механізмів, маркетингові дослідження, розвиток інформаційних систем тощо. Застосування саме цієї стратегії дало змогу багатьом країнам розв’язати життєво важливі екологічні проблеми. Заборона на торгівлю рідкісними тваринами або виробами з них рятує фауну багатьох африканських держав. Японія змогла очистити вулиці своїх міст від смогу завдяки введенню твердих нетарифних бар’єрів (екологічних стандартів) на імпортовані транспортні засоби. Україна вже протягом кількох років має список заборонених для ввозу чи транзиту через територію країни токсичних та небезпечних відходів; відчутні тарифні і нетарифні бар’єри використовуються при імпорті автомобілів. Наприклад, багато екологічних проблем можуть бути вирішені за допомогою торгових механізмів. Зокрема, це може бути досягнуто введенням різних тарифних (експортно-імпортного миту, різного роду податків та інш.), а також нетарифних (ліцензування і стандартизація продукції тощо) бар’єрів. Транспортна сфера сама є джерелом екодеструктивної дії. Можна виділити фактори прямого і непрямого сприяння зниження екологічного впливу транспортних операцій. Фактори прямого сприяння пов’язані з інноваційними процесами, що ведуть до вдосконалення двигунів, застосування альтернативних видів палива, вдосконалення інфраструктури транспортних магістралей, віддалення останніх від населених пунктів, цінних природних об’єктів, рекреаційних комплексів. Фактори непрямого сприяння пов’язані зі зниженням обсягу транспортних перевезень. Це може бути досягнуто шляхом удосконалення структури постачальників і споживачів продукції, вибору оптимальних, з погляду географії транспортних перевезень, найкращого розміщення продуктивних сил на території країни, вибору оптимальних розмірів підприємства.
Тільки тоді, коли належним чином використовується арсенал усіх трьох стратегій, можна розраховувати на реальні успіхи екологізації економіки.
Лекція 9. Управління процесами екологізації.
Необхідні компоненти для реалізації управлінського механізму екологізації.
Стратегії впливу на суб’єкти екологізації.
Практичні процедури управління екологізацією економіки та її підрозділів.

1. Управління процесами екологізації передбачає формування основних компонентів системи, тобто тих об’єктів чи суб’єктів економічної системи, на які спрямований управлінський вплив, а також механізми, за допомогою яких він здійснюється.
У кожному конкретному випадку механізм реалізації завдань екологізації передбачає формування чотирьох таких взаємозалежних системних компонентів, що, умовно кажучи складають “квадрат” управлінського механізму екологізації: 1)мета і завдання екологізації, 2)об’єкти екологізації, 3)суб’єкти екологізації, 4)інструменти екологізації (схема 1.)
1. Мета і завдання екологізації. Це стратегічні цілі і тактичні завдання, які ставляться на кожному конкретному етапі екологізації і, зрештою, є відправним моментом формування трьох інших компонентів “квадрата” екологізації. Метою екологізації може бути усунення або зменшення дії одного або декількох екодеструктивних факторів з п’яти груп, що розглядалися у попередній лекції. Це може бути: запобігання надходження в компоненти НПС або харчові ланцюги тієї чи іншої шкідливої речовини, зменшення процесів, що ведуть до порушення ландшафтів тощо.
Кожна мета може досягатися різними шляхами. Наприклад, зменшення забруднення атмосфери сполуками сірки можна досягти встановленням очисних споруд у межах існуючої технології, а можна – заміною виробничого обладнання технологічними системами маловідходного виробництва. Можна відмовитись від використання палива, що містить сірку, чи організувати попереднє його очищення. Можна, врешті відмовитися (цілком чи частково) від використання продукту, при виробництві якого виникає джерело забруднення атмосфери.
Конкретизація цілей екологізації дає змогу сформулювати конкретні завдання, до яких, зокрема, можуть бути віднесені:
реструктуризація економіки, галузей і регіонів;
перепрофілювання підприємств;
усунення (зменшення) потреби в екологічно несприятливих видах продукції чи послуг;
заміна екологічно несприятливих технічних процесів тощо.
На підставі аналізу джерел вітчизняної і закордонної літератури можуть бути сформульовані основні принципи, на яких має будуватися визначення завдань екологізації (схема 2). Серед найважливіших принципів слід відзначити: принцип інтегрального підходу, що обумовлює необхідність обліку сукупного ефекту дій у всьому ланцюжку циклу виробництва і споживання продукції; принцип орієнтації на причини, що передбачає ліквідацію причин, а не боротьбу з наслідками; принцип поділу відповідальності, що обумовлює встановлення адресності і міри відповідальності суб’єктів і об’єктів екодеструктивної діяльності; принцип адекватності інструментарію, що передбачає формування мотиваційного інструментарію, який відповідає даним обставинам; принцип системного підходу, що передбачає вплив на всі об’єкти і суб’єкти екологізації, які прямо чи побічно можуть сприяти досягненню мети; принцип максимальної ефективності, що обумовлює досягнення конкретної мети з мінімальними втратами й отриманням максимальної віддачі коштів, спрямованих на розв’язання поставлених завдань.
2.Об’єкти екологізації. Під цим визначенням слід розуміти всю сукупність процесів виробництва і споживання продукції або самі продукти, застосування (використання) яких створює причини екодеструктивного впливу (схема 3.)
Тут можна сформулювати три базові і три проміжні стратегії для визначення об’єктів екологізації. Стратегія І: зменшення потреби у продукті.(відмова від споживання певних продуктів або зменшення потреби в будь-яких видах продуктів. Наслідком цієї стратегії можуть бути зменшення матеріаломісткості та енергоємності продукції, вдосконалення структури споживання, відмова від товарів і послуг, які не є життєво необхідними для людини). Стратегія ІІ: зміни в продукті для підвищення рівня його екологічності. Стосується всіх видів змін продукту, в т.ч. зменшення шкідливості ресурсів (в тому числі шляхом заміни шкідливих ресурсів на менш шкідливі і процесів, використовуваних для виробництва даного продукту. Стратегія ІІІ: зміни у використанні продукту для підвищення екологічності процесів споживання і утилізації відходів споживання. Стосується усіх видів змін у процесі використання продукції або утилізації її відходів, що зменшують процеси екодеструктивного впливу. До подібних змін можуть бути віднесені : впровадження прийомів екологічно безпечного використання виробів; обмеження в просторі і часі застосування даної продукції в тих сферах, де її використання може викликати особливо небезпечні екологічні наслідки.
Як проміжні стратегії можуть бути сформульовані підходи, засновані на комбінації зазначених трьох базових стратегій. Субстратегія І+ІІ: зміни в продукті: обумовлює подовження життєвого терміну продукту (збільшення терміну служби, покращення ремонтопридатності, підвищення якості тощо.) Субстратегія ІІ+ІІІ: удосконалення конструкції продуктів у напрямку поліпшення їх екологічних характеристик при споживанні: цей же напрямок включає рішення, які б полегшували утилізацію відходів. Субстратегія І+ІІІ: підвищення ефективності використання продукції: застосування режимів ощадливості і раціональної експлуатації виробів, рециркуляція продукції тощо.
3.Суб’єкти впливу. Аналіз потенційно можливих суб’єктів впливу дає змогу виділити кілька груп “діючих осіб” процесу експлуатації, тобто підприємства, організації і фізичні особи, впливаючи на які можна досягти цілей екологізації.
Інструменти екологізації. Це система мотивів для досягнення цілей еколгізації. Інструменти можна розділити на прямої та непрямої мотивації.

2. Як відомо, в ринкових умовах механізми регулювання економічних відносин між господарськими суб’єктами реалізуються через взаємодію попиту та пропозиції. Існує три ключові стратегії впливу на економічних суб’єктів з метою реалізації екологізації економіки: 1)вплив на пропозицію; 2)вплив на попит; 3)вплив на взаємозв’язок між виробниками і споживачами.
1. Стратегія впливу на пропозицію. У спеціальній літературі подібна стратегія пов’язується зі словом “штовхати”. Суть її у формуванні системи мотиваційного впливу (кредитні і податкові пільги, дотації, інші економічні стимули, екологічні стандарти, доведення інформації про розширення екологічних потреб тощо), яка б підштовхувала виробників до переходу на “зелену” продукцію.
2. Стратегія впливу на попит. У спеціальній літературі ця стратегія називається словом “тягти”. Асоціативно це добре сполучається з моделлю “виробничо-споживчого поїзду”. Впливаючи на попит, можна “потягти” і ланки екологізованого виробництва, яке буде обслуговувати відповідні потреби. Суть цієї стратегії полягає в тому, щоб економічно змусити або психологічно переконати споживача переходити на екологічно більш спроможну продукцію.
3. Стратегія впливу на взаємозв’язки між виробниками і споживачами (“інтерфейсна стратегія”). Суть цієї стратегії в екологізації проміжних ланок, що з’єднують конкретних виробників і споживачів. До форм реалізації даної стратегії можна віднести: вплив на комунікаційні шляхи, екологізація торгових механізмів, маркетингові дослідження, розвиток інформаційних систем тощо. Наприклад, сама торгівля не є забруднювачем середовища, однак вона займає центральне місце у потоці товарів та коштів. Тому деякі проблеми можуть бути вирішені за допомогою торгових механізмів. Зокрема, це може бути досягнуто введенням різних тарифних (експортно-імпортного мита, різного виду податків, ін.), а також нетарифних (ліцензування і стандартизація продукції тощо) бар’єрів.
Лише тоді, коли належним чином використовується арсенал всіх трьох стратегій, можна розраховувати на реальні успіхи екологізації економіки. А умови, в свою чергу, для цього створюються при реструктуризації економіки, коли одночасно змінюються виробнича основа, базові групи споживчих товарів і характер інтерфейсної сфери.

3. Удосконалення методів екологізації економіки здійснюється не тільки шляхом застосування природозберігаючих технологій або формування екологічних обмежень, але і внаслідок створення і удосконалення управлінських процедур (схем, принципів, рекомендацій, прийомів). Вдала управлінська схема дає змогу повторити вдалий досвід та уникнути можливих прорахунків. Мабуть найбільшого поширення в практиці природокористування набули такі процедури екологічного управління як: Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС), екологічний аудит, екологічна оцінка життєвого циклу виробів, міжнародні стандарти екологічного менеджменту і аудиту, місцеві ініціативи із забезпечення сталого розвитку (“Місцева агенда – 21”). ОВНС – в широкому розумінні припускає оцінку можливих наслідків впливу будь-яких видів діяльності на НС. Як стандартна процедура ОВНС стала застосовуватися практично одночасно в багатьох країн як екологічна ревізія (експертиза) великих господарських проектів. Не випадково в СРСР довгий час вона була відома як “екологічна експертиза”. З 1991 р. ОВНС включена складовою частиною в розроблене ЮНІДО (Організація ООН по промисловому розвитку) “Міжнародний посібник з техніко-економічного обгрунтування реалізації проектів”. У світовій практиці інвестиційного проектування цей посібник розглядається як основа розробки бізнес-планів.
Екологічний аудит. За змістом екоаудит близький до поняття екологічне обстеження/екологічний огляд. За визначенням Міжнародної організації із стандартизації, екологічний аудит – це процес екологічної перевірки, який має систематично проводитись і документуватись; він полягає в отриманні і оцінці об’єктивної інформації з метою визначення відповідності критеріям аудиту конкретних екологічних заходів, умов, систем управління чи інформації про них з подальшою передачею результатів цього процесу замовнику.
Екологічний аналіз життєвого циклу продукції. Це аналітичний метод оцінки ефектів впливу на НПС протягом усього часу існування даної продукції: з моменту її створення до знищення. Мета цього методу – оцінити величину минулих та ймовірність майбутніх впливів продукції (товару) на НС. Фірми використовують результати аналізу для оцінки альтернативних наслідків виробництва і використання певної продукції шляхом їх урахування в процесах прийняття рішень, аналізу ризику, проектів.
Міжнародні стандарти екологічного менеджменту й аудиту. Це регламентовані міжнародною організацією зі стандартизації ISO порядок і зміст робіт і документів у сфері екологічного управління і аудиту. Система екологічних стандартів ISO 14000 орієнтована не на кількісні параметри, а на принцип постіного удосконалення.



Приложенные файлы

  • doc 18431972
    Размер файла: 347 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий