Istoria_pedagogiki_2

Питання для роздумів і проблемні запитання
Обгрунтувати мету діяльності членів «руської трійці».
Згадайте основні підручники для початкової школи в українських землях (середина XIX ст.).
У чому полягають новації у «Граматці» П. Куліша?
Згадайте оригінальну технологію навчання у «Народній педагогіці...» О. Духновича.
Тест
«Буквар Южноруський» написав:
а) Т. Лубенець; б) X. Алчевська; в) Т. Шевченко; г) М. Шашкевич.
Автор «Граматки»:
а) Л. Українка; б) Т. Лубенець; в) М. Корф; г) П. Куліш.
Автором української «Читанки» у Галичині (XIX ст.) є:
^ а) О. Духнович; б) М. Шашкевич; в) Й. Левицький; г) І. Вагілевич.
Підручник для початкового навчання енциклопедичного (сучасною мовою інтегрованого) змісту це:
а) «Граматка»^) «Буквар Южнорусский»; в) «Читанка».
Тема XII
ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА К. УШИНСЬКОГО
Життя і педагогічна діяльність К. Ушинського. Світогляд вченого.
Ідея гармонійного розвитку людини.
Ушинський про значення праці у вихованні людини.
Ідея національного виховання Ушинського.
Дидактика й методика початкового навчання Ушинського.
Ушинський про підготовку вчителя.
Література
Ушинський К.Д. Про народність в громадському вихованні. Т. 2. С. 69 167.
Ушинський К.Д. Праця в її необхідному значенні. Т. 2. С. 333362.
Ушинський К.Д. Рідне слово. Т. 2. С. 554575.
Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Т. 8. С. 1161, 267 281.
Ушинський К.Д. Педагогічна подорож по Швейцарії.Т. 3. С. 87104.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Ключові слова та терміни
«Педагогічна антропологія», розумова зрілість, моральна досконалість і фізична розвиненість, загальна і спеціальна дидактика, два цикли навчання елементарний (пропедевтичний) і початковий (систематичний).
Життя і педагогічна діяльність К.Д. Ушинського. Світогляд вченого
Короткі біографічні дані.
березня 1824 р. Костянтин Дмитрович Ушинський народився в м. Тулі. У 1840 році Ушинський вступає до Московського університету на юридичний факультет.
У 1844 році 21-річним юнаком Ушинський блискуче закінчує університет і одержує запрошення посісти місце професора у Де- мидівському ліцеї м. Ярославля. Проте перед тим, як приступити до виконання своїх професорських обов’язків, Ушинський ще два роки провів у Московському університеті, готуючись до магістерського екзамену. У 18461849 рр. Ушинський працює в Ярославському ліцеї професором камеральних наук.
У 1954 році Ушинський дістає посаду викладача російської мови та інспектора класів у Гатчинському сирітському інституті, де працював до січня 1859 р. Тут широко проявилися його організаторські і педагогічні здібності.
У 18571858 рр. в «Журнале для воспитания» Ушинський опублікував статті «Про користь педагогічної літератури», «Три елементи школи», «Про народність у суспільному вихованні», «Шкільна реформа в Північній Америці» та ін.
Ушинський уже був відомий як визначний педагог-реформа- тор, і тому його запрошують на посаду інспектора Смольного інституту шляхетних дівчат. Водночас Ушинський працював редактором «Журнала Министерства народного просвещения», в якому в 18601862 рр. опублікував статті: «Праця в її психічному і виховному значенні», «Недільні школи», «Питання про народні школи», «Рідне слово, «Проект учительської семінарії».
У 1862 році Ушинський змушений був залишити роботу в Смольному інституті, бо ті зміни, які він вніс у навчально-виховний процес, привели до ускладнення його стосунків з керівництвом. Побоюючись громадського суду за погане ставлення до Ушинсь- кого, Міністерство освіти відрядило його за кордон для вивчення досвіду жіночої освіти.
1861 та 1864 написав і видав чудові підручники для початкового навчання дітей в елементарних школах та сім’ях «Дитячий світ» (1861) і «Рідне слово» (1864), а також хрестоматію і методичні посібники до 'нюс
У середині 1867 року Ушинський повертається на Батьківщину. Тяжка хвороба дегенів обірвала плідну діяльність великого вченого, педагога.
Помер Ушинський у 1870 році в Одесі.
Ідея гармонійного розвитку людини
В своїх філософських поглядах Ушинський йшов від ідеалізму до матеріалізму, проте цей шлях не був завершеним. Добре вивчивши різні філософські системи, критично використовуючи елементи цих систем, він намагався виробити свій самостійний оригінальний світогляд. У своїх поглядах на природу, людину він дотримувався еволюційного вчення Дарвіна. Вважаючи людину частиною живої природи, в роботі «Людина як предмет виховання» Ушинський розпочинає свій виклад з характеристики організму взагалі, його зв’язку з середовищем і переходить далі до особливостей тваринного і людського організмів. Йдучи за Дарвіном, він розглядає живі організми як предмет і продукт біологічного їх розвитку, вказує на зміну спадковості під впливом зміни умов існування, виступає проти віталізму, хоч і зберігає це поняття «сила розвитку». Водночас Ушинський зважає і па специфічні особливості людського організму, суспільно-історичні умови їх походження, вказує на значення праці в житті людини, хоч і не піднімається до розуміння тієї ролі, яку вона відіграла в історичному становленні її природи. В своїй статті «Праця в її психічному і виховному значенні» підходить до оцінки праці з етико-релігійної точки зору.
В теорії пізнання в психології у нього багато матеріалістичних елементів. У протилежність метафізичним абстрактним елементам психології Гербарта. Ушинський намагався побудувати психологію на основі фізіології. Він докладно розглядає будову і функції нервової системи, її значення в житті й діяльності організму, пізнання людиною навколишнього світу. Він поділяє думку І.М. Сє- ченова про те, що вся діяльність нервової системи є рефлекторною, відтворюючою діяльністю, висуває ідею «засвоєних рефлексів», тобто таких, що набуваються в процесі індивідуального життя, і справедливо вважає їх фізіологічною основою навичок і звичок, виховання яких є одним з найважливіших завдань педагога. Ушинський розглядає великі півкулі головного мозку як орган свідомої діяльності людини; зі свого розгляду будови і функцій нервової системи робить ряд важливих педагогічних висновків про фізичне виховання дітей, раціональну організацію режиму їх праці і відпочинку, про потребу організму в сні як засобі відновлення його сил. Широке використання Ушинським даних сучасної йому анатомії і фізіології в ряді розділів праці «Людина як предмет виховання» свідчить про його матеріалістичний підхід до висвітлення проблем психології пізнання. Проте, будучи неспроможним зрозуміти перехід від матерії до свідомості і вважаючи, що останню не можна вивести з жодних законів інертної матерії, Ушинський зупинився на дуалістичному розв’язанні цієї психофізичної проблеми.
За своїми суспільно-політичними поглядами Ушинський був буржуазним демократом. Як просвітитель він бачив в освіті основний засіб досягнення вільного та щасливого життя свого народу.
Ушинський про значення праці у вихованні людини
Велику роль як засобу виховання особистості Ушинський відводить праці. В своїй роботі «Праця в її психічному і виховному значенні» він підкреслює, що людина формується і розвивається у трудовій діяльності. Праця, по-перше, є основою і засобом людського існування і, по-друге, вона є джерелом фізичного, розумового і морального вдосконалення людини. Ось чому, на його думку, виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці.
Вільна праця потрібна людині сама по собі, для розвитку в ній почуття людської гідності. Багатство, відсутність праці діє руйнівно не тільки на моральність, але навіть і на щастя суспільства.
^
Погану послугу зробив би державі той, «хто знайшов би засіб відпускати їй щороку ту суму грошей, яка необхідна її громадянам.
Ф А якби люди винайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком замінює всяку працю людини... то сам розвиток людства зупинився б: розпуста і дикість заволоділа б суспільством, саме суспільство розпалося б: із знищенням необхідності особистої праці історія повинна припинитись», виховання повинно прищепити любов і жадобу до серйозної праці, дати звичку до праці, бо справжня серйозна праця завжди важка.
Ушинський надавав великого значення фізичній праці, вважа- ючи дуже корисним, щоб людина у своїй діяльності поєднувала фізичну і розумову працю, підкреслюючи велике виховне значення сільськогосподарської праці (особливо в сільських школах).
Ушинський називає такі вимоги до дитячої праці: посильність як фізичної, так і розумової праці, відповідність вікові дітей: самостійний! характер^ праці (все, що дитина "може робити сама, повинна робити сама), чергування видів праці: праця фізична не тільки приємний, а.й-корисний відпочинок після розумової.
Велике значення у фізичному вихованні дітей має, на його думку, вивчення природознавства, зокрема анатомії і фізіології людини. У своїй книзі «Дитячий світ» Ушинський дуже цікаво розповідає про будову організму людини. На цікавих прикладах показує роль фізичного загартування. У третьому томі «Педагогічної антропології» він зробив спробу обгрунтувати мету, зміст та форму фізичного виховання дітей, виходячи з основ анатомії і фізіології людини, медицини, санітарії і гігієни, приділивши велику увагу зміцненню нервової системи учнів та вихованню у них волі різними способами фізичного загартування.
Отже, під гармонійно розвинутою особистістю Ушинський розумів людину, в якій поєднані розумова зрілість, моральна досконалість і фізична розвиненість.
Ідея національного виховання Ушинського
В основі педагогічної системи Ушинського лежить ідея народності. «Всяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням Господа на землі, і вихованню залишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела», писав Ушинський в статті «Про народність в громадському вихованні». \
Під народністю Ушинський розумів своєрідність кожного народу, зумовлену його історичними та географічними умовами.
Характерною рисою для народності в розумінні Ушинського є громадськість. Ушинський був переконаний у тому, що народна ідея виховання вимагає широкої громадської атмосфери навколо себе і не може бути здійснена без залучення найширших громадських сил. Ушинський писав: «Сам народ і його великі люди прокладають шлях в майбутнє: виховання тільки йде по цій дорозі...».
Керуючись ідеєю народності, Ушинський прийшов до висновку, що народна освіта повинна знаходитися в руках народу, а навчання дітей здійснюватися рідною мовою, яка є найяскравішим виявом народності. Навчання дітей рідної мови, на думку Ушинського, має на меті: розвиток «природженої душевної здібності, яку називають даром слова», введення дітей у свідоме володіння скарбами рідної мови, пояснення їм логіки цієї мови, тобто граматичних законів у її логічній системі. Ці три цілі, зауважував педагог, досягаються не одна за одною, а разом.
Загальна оцінка ролі та значення мови в громадському житті дана Ушинським в його чудовій статті «Рідне слово». «Мова народу найкращий цвіт усього його духовного життя, який ніколи не в’яне». Ушинський вважав, що основними завданнями народної школи у вихованні особистості є виховання патріотизму Рідна мова не тільки краще виражає духовні якості народу, а й являється найкращим його наставником, що вчив народ ще тоді, коли не було ні книжок, ні школи.
Дидактика й методика початкового навчання Ушинського
Ушинський був видатним дидактом і педагогом-методистом. Свої дидактичні погляди він виклав, головним чином, в роботах «Керівництво до викладання рідного слова», «Педагогічна подорож по Швейцарії». Він не лише розробив кардинальні проблеми дидактики, але й реалізував основні ідеї в своїх підручниках «Рідне слово» та «Дитячий світ».
Дидактику він поділяв на загальну і спеціальну. Загальна дидактика це загальні правила навчання, загальний план навчання, а спеціальна повинна подавати правила викладання окремих наук.
Щоб правильно навчати дітей, розвивати розумові здібності, говорив він, треба добре знати їх індивідуальні та психологічні особливості, основні закономірності, загально педагогічні і дидактичні принципи навчання, які він виводив із закономірностей процесу пізнання, добре розуміючи відмінності між процесом наукового пізнання і учіння.
Ушинський ставив перед навчально-виховним процесом три завдання: освітнє, виховне, розвиваюче, які мають реалізуватися через зміст та методи навчання. Тема XII
Він зробив спробу встановити критерії відбору змісту навчального матеріалу для школи:
відповідність змісту рівню розвитку науки;
важливість і значення для життя людини кожного знання, що дається в школі;
врахування вікових особливостей і можливостей дітей при побудові навчального курсу;
народність, тобто переважне вивчення батьківщини в усіх навчальних дисциплінах.
У навчанні треба передбачати: зміст і дозування навчального матеріалу, посильність його для учнів, міцність засвоєння знань, зв’язок з життям, наочність, емоційність, виховуюче навчання тощо. Усі ці педагогічні дидактичні принципи навчання детально розробляються в його творах, хоча самого терміну «принцип» в дидактиці Ушинського ще немає. Він називає їх як «необхідні умови будь-якого викладання».
Заслуга вченого полягає в тому, що дидактичні принципи він розглядав у тісному зв’язку з формами та методами навчання.
Великий педагог багато уваги приділяв у своїй педагогічній системі уроку. Необхідною умовою успішної організації навчальних занять має бути заняття з постійним складом учнів, сталим розкладом класних занять, з поєднанням фронтальних та індивідуальних форм при умові ведучої ролі вчителя.
Кожний урок повинен мати цільову установку, бути закінченим і носити виховуючий характер. Враховуючи порівняно швидку стомлюваність дітей (особливо молодшого шкільного віку), Ушин- ський рекомендував переміну занять і різноманітність методів.
Види навчальних занять на уроках можуть бути різні: повідомлення нових знань, вправи, повторення пройденого, облік знань, письмові і графічні роботи учнів. Надаючи великого значення розвитку у дітей вміння самостійно працювати, Ушинський радив включати до уроку самостійні роботи з усіх предметів.
В дидактичній системі Ушинського особливе місце займають питання початкової народної школи. Право на виховання педагог розглядав як природне право кожної людини. Визнаючи головним засобом виховання навчання, він робив висновок, що навчання, і особливо навчання в початковій народній школі повинно бути загальним. В запровадженні загального обов’язкового початкового навчання Ушинський бачив могутній фактор прогресу народу і країни.
В дискусії про характер загальноосвітньої школи, що проходила в 60-х роках, Ушинський був одним з прихильників такої школи, яка забезпечувала б учнів різнобічними гуманітарними і реальними знаннями. Педагог вважав теорії формальної і реальної освіти однобічними, підкреслюючи, що однаково важливим є як розвиток розумових сил і здібностей учнів, так і оволодіння ними необхідними в житті знаннями. Він стверджував, що індустріальний напрям століття вимагає індустріальної науки, що дітей треба знайомити з науками про природу і людину, вказуючи на те, що природничі науки розвивають вміння спостерігати життя, сприяють логічному мисленню і мають велике практичне значення.
Піклуючись про освіту народних мас, Ушинський запропонував учбовий курс народної школи в складі двох циклів елементарного (пропедевтичного) і власне початкового (систематичного) навчання. Педагогічна доцільність такої системи навчання полягає в тому, що селянські діти, вступаючи в народну школу без попередньої підготовки, не були готові до систематичного навчання. Ушинський був прихильником єдиної системи загальної освіти, народна школа була першою ланкою в усій системі освіти.
Ушинський про підготовку вчителя
«Якщо медикам ми довіряємо своє здоров’я, то вихователям ввіряємо моральність і розум наших дітей, ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутнє нащої вітчизни». Так визначав Ушинський роль і значення професії вчителя. Працю вчителя він порівнював з творчістю художника, який створює духовний образ людини.
Головна функція вчителя, за його висловом, бути посередником між усім, що було благородного і високого в минулій історії людей і поколінням новим, охоронцем святих заповітів людей, що боролися за істину і за благо. Він повинен стати живою ланкою між минулим і майбутнім. І тому його справа одна з найважливіших справ історії.
Відводячи учителеві відповідальну роль у суспільстві, Ушинський ставив до нього великі вимоги. Відповідно до ідеї народно- сті виховання першою і основною умовою плідної діяльності педагога Ушинський вважав його близькість прагненням і інтересам народу.
У викладача середнього навчального закладу знання предмета є далеко не головним надбанням. Головне надбання гімназичного викладача полягає в тому, щоб він умів виховувати учнів своїм предметом. Вчитель має добре знати психологію дітей і чітко визначати мету своєї діяльності.
Ушинський писав, що педагоги це єдиний клас людей, для практичної діяльності яких вивчення духовної сторони людини є так само необхідним, як для медика вивчення тілесної.
Вчитель має володіти педагогічним тактом, знати свою справу і завжди займатися своїм самовдосконаленням та підвищенням своєї професійної майстерності.
Для підготовки народних вчителів він пропонував створювати учительські семінарії, а для підготовки учителів середніх шкіл педагогічні факультети при університетах. В університетську учительську семінарію слід приймати вихованців тільки тоді, коли можна з певністю передбачати в них хороших вчителів.
Ушинський вважав необхідним виховання у майбутніх вчителів потягу до знань, до самоосвіти. Він запроваджує після завершення навчання в семінарії річне стажування, яке випускники проходили під керівництвом наставників семінарії, брали у них консультації, звертались за порадами, за необхідною літературою, методичними посібниками. Окремим стажистам семінарія надавала грошову підтримку. Лише після цього випускники отримували кваліфікацію вчителя народної школи.
Структурно-логічна схема
ДИДАКТИЧНА СИСТЕМА К.Д. УШИНСЬКОГО
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]


Як навчати? Принципи і методи навчання:
Принципи:
Виховуючий характер навчання;
Зв’язок навчання з життям;
Природовідповідність навчання;
Свідомість і активність навчання;
Послідовність на систематичність навчання;
Наочність навчання;
Міцність засвоєння знань.
Методи:
Метод синтетичний (індуктивний); 2. Аналітичний (дедуктивний)
Засоби викладання:
Догматичний, або пропонуючий; 2. Сократичний, або запитальний, діалогічний; 3. Евристичний, або проблематичний; 4. Акроматичний, або викладаючий.
Творчі завдання і реферати
Сковорода і Ушинський про народність виховання.
Ушинський про гармонійний розвиток людини.
Система морального виховання Ушинського.
Дидактика і методика початкового навчання Ушинського.
Питання для роздумів і проблемні запитання
Поясніть положення Ушинського: «Оскільки основи характеру у кожного народу різні, то існують різні системи виховання».
Покажіть зв’язок між розумінням початкового навчання Й. Песталоцці і К. Ушинського.
Виділіть головні компоненти гармонії (за Ушинським) у розвитку людини (особистості).
Доведіть, що казка є найпершим вихователем дитини (після матері), за Ушинським.
Тест
Головною ознакою етносу, за Ушинським, є: а) природа; б) історія; в) традиції; г) мова.
Генералізуючим у вихованні, за Ушинським, є принципи: а) гуманізму; б) системності; в) народності; г) природовідповідності.
Ушинський був прихильником загальної освіти, її напрямку: а) матеріальної; б) формальної; в) гуманітарної.
Ушинський вперше обгрунтував у вітчизняній дидактиці метод навчання грамоти:
а) буквоскладовий; б) звуковий; в) поскладовий.
Ушинський вперше включив у початкове навчання метод:
а) коментованого письма; б) виразного читання; в) пояснювального читання. Тема XIII
ОСВІТА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ другої половини XIX століття
Стан освіти в Україні у 60-ті роки. Характеристика громадсько-педагогічних рухів.
Освітньо-педагогічна діяльність М. Пирогова.
Організаційна й педагогічна діяльність М. Корфа.
Просвітницько-педагогічна діяльність X. Алчевської.
Теорія й практика вільного виховання Л. Толстого.
Теорія фізичного виховання особистості П. Лесгафта.
Література
Єгоров С.Ф. Хрестоматія з історії школи і педагогіки Росії. M., 1968.
Сухомлинська О.В. та ін. Нариси історії українського шкільництва 1905 1933: Навчальний посібник. K.: Заповіт, 1996.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
Закон Божий, грамота, лічба, реальна і класична гімназія, «чиста дошка», Медико-хірургічна академія, шість типів поведінки дітей: лицемірний, честолюбний, добродушний, затурканий м’який, затурканий злісний та пригнічений.
Стан освіти в Україні у 60-ті роки.
Характеристика громадсько-педагогічних рухів
60-ті роки XIX століття характеризуються новими явищами в історії школи та педагогічної думки в Україні. Скасування кріпосного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських зворушень, революційно-демократичний рух усе це об’єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. У 60-х роках XIX ст. передові педагоги України виступили проти станової школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. Вимогам реформи початкової, середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за українську національну школу, запровадженню ефективніших методів навчання приділялося дедалі більше уваги.
Цей період характеризується бурхливим розвитком педагогічної преси, появою цілого ряду педагогічних журналів і газет. На сторінках педагогічних журналів висвітлювались питання, що стосувалися реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидактики, методики викладання окремих дисциплін та ін. Суспільно- педагогічний рух 60-х років був не однорідним. Педагоги, що належали до різних напрямків, трактували питання з своїх класових позицій. Педагогічна думка середини та кінця XIX століття була представлена відомими діячами громадсько-педагогічної думки М.І. Пироговим, Л.М. Толстим, М.О. Корфом та ін. (буржуазно- ліберальний напрямок), К.Д. Ушинським, В.І. Водовозовим, М.Ф. Буняковим та ін. (буржуазно-демократичний напрямок), М.Г. Чернишевським, В.Г. Бєлінським, Д.І. Писаревим (революційно-демократичний напрямок), О.В. Духновичем, П.О. Кулішем, Л.Ф. Головацьким та ін. (національний напрямок).
Освітньо-педагогічна діяльність М. Пирогова
Короткі біографічні дані.
13.11.1810 народився в Москві в сім’ї небагатого чиновника.
18241828 навчання на медичному факультеті Московського університету.
18281832 працює в Дерптському університеті.
1832 захист докторської дисертації і виїзд на стажування до Німеччини.
1841 переїзд в Петербург і керівництво кафедрою хірургії в медико-хірургічній академії.
1847 член-кореспондент АН, автор ряду наукових праць.
18541856 учасник Кримської війни, організатор першої дружини санітарних сестер.
18561858 опікун Одеського учбового округу.
1858-1861 опікун Київського учбового округу.
1861 відставка М.І. Пирогова.
1866 закордонне відрядження.
18661881 вихід на пенсію, лікувальна практика в с. Вишня під Вінницею.
23.11.1881 М.І. Пирогов помер.
Видатний вчений, лікар, основоположник воєнно-польової хірургії, М.І. Пирогов (18101881) увійшов и історію громадсько- педагогічного руху як теоретик в галузі педагогіки і організатор народної освіти. Його діяльність в Одесі, а потім у Києві мала великий вплив на розвиток педагогічної науки і народної освіти не тільки в Україні, айв Росії. В працях «О ходе просвещения в Новороссийском крае и о вопиющей необходимости преобразования учебных заведений», «О публичных лекциях по педагогике», «Циркулярное предложение директорам училищ Одесского учебного округа», Тема XIII
«Об изменении правил приема в благородные пансионы при гимназиях...», та ін. він виступав за демократизацію керівництва школою та шкільною системою в цілому.
В статті «Питання життя» Пирогов формулює свої погляди на роль, значення та сучасний стан виховання, на його завдання і характер, проводить думку про те, що вихованню належить дуже відповідальна роль в житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від виховання в значній мірі залежить майбутнє людини.
Пирогов з болем відзначає, що питання виховання не стало поки що питанням життя, що сучасне суспільство не надає йому потрібної уваги, не піклується про забезпечення виховання правильним спрямуванням. Більше того, у вихованні підтримується якраз помилкова спрямованість. Найбільш суттєвим недоліком, а вірніше, вадою сучасного виховання, М. Пирогов називає становість освіти і виховання, вважаючи цю перешкоду несправедливою, такою, яка не відповідала інтересам держави, педагогіки і моралі. Він вимагав знищення становості. Не належність до якогось стану, а нахили і здібності до навчання і матеріальна забезпеченість ось що, на його думку, повинно визначати фактичну можливість для кожного отримати ту чи іншу освіту.
Не менш серйозною вадою, ніж становість, М. Пирогов вважав вузькопрофесійну та чиновницько-кар’єристську спрямованість виховання, зниження загальноосвітнього рівня навчання учнів початкової і середньої школи і студентів університетів.
Устатті «Школа і життя» Пирогов висуває вимогу єдиної народної, загальнодоступної школи для всіх станів і національних типів, починаючи з елементарної і до вищої, проголошує принцип колегіальності у керівництві учбовими закладами.
Найактивнішу участь взяв Пирогов в обговоренні реформи народної освіти 60-х років. Борючись проти станової нерівності і національних обмежень щодо школи, Пирогов запропонував нову систему народної освіти. Основою цієї системи повинна була стати елементарна школа з двох класів, в якій вивчається Закон Божий, грамота, лічба. Потім ідуть прогімназії реальна і класична з 4-річним курсом навчання кожна. З реальної прогімназії можна вступити також до класичної, яка є вищим типом навчального закладу в порівнянні з реальною прогімназією. Середня школа намічалася двох типів реальна і класична гімназія. Реальну гімназію рекомендувалось будувати відповідно до місцевих потреб: у ній вивчаються прикладні, математичні і комерційні науки. Учні, що закінчують реальну гімназію, вступають до вищих технічних навчальних закладів. Класична гімназія готує до університету.
З високою оцінкою слова пов’язаний погляд М. Пирогова на роль і значення таких методів в середній школі, як розповідь вчи теля, бесіди, твори учнів. При навчанні і вихованні дітей раннього віку М. Пирогов рекомендував користуватися також іграми. Він називав їх сильними вежами початкової освіти. При правильній, на думку М. Пирогова, організації гри вона сприяє розвиткові мислення, почуттів, фантазії.
Для М. Пирогова було аксіомою, що кожен вчитель будь-яко- го ступеня школи тільки тоді відповідає своєму призначенню, коли одночасно з викладанням виховує учнів. Велике значення надавав він самостійній роботі вчителів над підвищенням рівня знань і над удосконаленням своєї педагогічної майстерності.
На противагу діючому статутові і офіційній педагогіці, Пирогов у ряді статей обгрунтовує принципи навчання у дусі демократичної педагогіки, виховуючого навчання, поєднання наочності і слова, диференційованого підходу до методів навчання і виховання, урахування індивідуальних особливостей, підвищення ролі вчителя в навчально-виховному процесі, творчого підходу до нього та ін.
Пирогов був прибічником жіночої освіти. У вихованні жінки полягає виховання всього людства. Проте жінка має завжди залишатися жінкою, навіть з чоловічою освітою і навіть в чоловічому одязі. Однак Пирогов противник рівноправ’я жінки з чоловіком в платні. В цих поглядах відчувається типовий представник ліберальної буржуазії.
М. Пирогов вважає, що необхідного покращення життя можна досягти шляхом широких соціальних перетворень, в основі яких повинні бути радикальні зміни системи освіти і виховання, розвиток освіти і науки в Україні. Проте його вимоги ліквідації станового характеру системи народної освіти, відкритого доступу в середню і вищу школу широким масам трудящих, ідея гармонійного розвитку усіх вроджених «сил народу» висунули М.І. Пирогова в ряди видатних громадських діячів.
Організаційна й педагогічна діяльність М. Корфа
Корф Микола Олександрович (18341883) видатний педагог і методист. Народився у Харкові. Закінчив петербурзький пансіон А.Я. Фі- ліппова. У 18481854 роках навчався у Олександрійському ліцеї (Петербург), після закінчення якого служив у Міністерстві юстиції. Створив мережу навчальних земських малокомплектних шкіл.
Микола Олександрович Корф, виконуючи обов’язки голови повітової училищної ради у м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя), багато зробив для створення в повіті нових навчальних земських шкіл, пропагував організацію недільних повторювальних шкіл.
У створених М.О. Корфом початкових земських школах (з трирічним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночасно у трьох класах. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уроків, а також сам проводив уроки. Крім того, М.О. Корф організував проведення вчительських з’їздів. Значне місце у його педагогічній спадщині відведено ідеї загального обов’язкового навчання шляхом досягнення загальної письменності населення. До важливих умов здійснення загального навчання М. Корф відносив:
а) обов’язкове навчання дітей різної статі, незалежно від їх національного походження і соціального статусу;
б) така організація навчально-виховного процесу, яка б гарантувала набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і навичок;
в) спільне навчання хлопчиків та дівчаток;
г) близькість школи до місця проживання учнів.
Основною метою загальноосвітньої школи М. Корф вважав підготовку людини, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно. Вона повинна дати учням різнобічні гуманітарні і реальні знання, розвинути здатність до самоосвіти, виховати у них такі моральні риси, як патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість тощо. Школа повинна всіляко сприяти зміцненню фізичних сил і здоров’я учнів і розвивати естетичні почуття.
Основними дидактичними правилами М. Корф називав такі:
Не вимагати від учнів заучування того, що їм не зрозуміло, але добиватися міцного запам’ятовування того, що ними добре засвоєно.
Доступність процесу навчання.
Привчати дітей до самостійної роботи.
У процесі навчання йти вперед, спираючись на досягнуте.
Наочність навчання.
З метою реалізації вищезазначених правил М. Корф написав підручник «Наш друг».
Просвітницько-педагогічна діяльність X. Алчевської
Атевська Христина Данилівна (1841 1920) український педагог просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку недільних шкіл в Україні.
Народилася Христина Данилівна Алчевська (Журавльова) 16 квітня 1841 р. у Борзі на Чернігівщині у сім’ї вчителя. Батько через свою жорстоку обмежену натуру був проти жіночої освіти. У своїх відомих спогадах «Передумане й пережите» Христина Данилівна згадує, як вона самотужки навчилася читати, підслуховуючи за дверима кімнати ті уроки, шо їх давав братам найнятий за 5 карбованців студент-семінарист.
Початком педагогічної діяльності X. Алчевської прийнято вважати початок епохи «ходіння в народ» (60-ті роки XIX ст.). В цей час вона багато читає, пише вірші, відвідує у Курську гурток молоді, захоплюється творами Г. Чернишевського, О. Добролюбова, О. Гер- цена. З останнім вона навіть листувалася в журналі «Колокол»; у тих листах закликала жіноцтво прокинутись і розбудити Росію до нового життя. У 1862 p. X. Алчевська виходить заміж за O.K. Алчевського і засновує жіночу недільну школу, що якийсь час діяла нелегально через заборону царського уряду і була офіційно відкрита лише у 1870 р.
Недільна школа X. Алчевської являла собою унікальне, гідне подиву явище в історії вітчизняної педагогіки. «Коли б ця школа була за кордоном, вона... служила б предметом дбайливого вивчення, становила б предмет симпатій, турбот усього суспільства». На початку 90-х років XIX століття у діяльності X. Алчевської настали дійсно зоряні години. За десять років кількість учнів збільшилася з 100 до 317, а ще через два десятиліття 619. Серед тих, кому випало щастя вчитися у цій школі, були малі дівчатка й зовсім дорослі жінки, жительки міста і селянки з харківських околиць. Поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем підготовки. Учні мали можливість отримати початкову освіту безкоштовно. Навчання з усіх предметів велося за спеціальними програмами, що передбачали посилену роботу в класі; на домашнє завдання відводилося читання художніх творів. У 1885 р. програми навчання X. Алчевської були вперше надруковані (взагалі вони витримали чотири видання) і впродовж трьох десятиліть були своєрідним орієнтиром для багатьох недільних шкіл Росії.
Серед плеяди видатних діячів освіти кінця XIX ст. харківська вчителька Христина Данилівна Алчевська у своїй діяльності на ниві освіти багато зробила для розвитку недільних шкіл в Україні. У історію педагогіки вона ввійшла як основоположник методики навчання дорослих грамоти (посібник «Книга дорослих», методи- ко-бібліографічний порадник «Що читати народові?»), нею також була розроблена методика проведення літературних бесід з учнями, що були введені як обов’язкові до плану навчання.
Теорія й практика вільного виховання Л. Толстого
У педагогічних поглядах Л.М. Толстого чільне місце займає проблема свободи у вихованні, навчанні та освіті дітей, до якої він звертався протягом усього життя. Цю проблему педагог розглядає на основі створеної ним теорії виникнення і розвитку, і сутності моральності. Будучи прибічником ідеалістичної філософії, він вважав, що здорова дитина, народившись на світ, не є «чистою дошкою», на якій можна писати все, що хочеш, проте позбавлена будь-яких негативних якостей і задовольняє тим вимогам безумовної гармонії у відношенні до правди, краси, добра, які ми носимо в собі, є первісним образом гармонії, правди, краси і добра.
Критикуючи сучасну йому школу, він протиставив свою систему виховання, побудовану на принципі свободи, поваги до особистості дитини, розвитку її активності та творчості. Л.М. Тол- стой підкреслював, що вільне виховання повинно сприяти розвитку природних задатків дитини, допомагати самостійно формувати світогляд і моральні переконання. Високий моральний ідеал, на його думку, треба шукати у поглядах селянських мас.
Школа при невтручанні у виховання, за думкою Л.М. Толстого, повинна мати одну мету передачу відомостей, знань, не намагаючись переходити в моральну область переконань, вірувань і характеру, мета ЇЇ повинна бути одна наука, а не результати її впливу на людську особистість. Школа не повинна намагатися передбачити наслідки впливу науки, а передаючи її, повинна надавати повну свободу її застосування. Невтручання школи у формування світогляду учнів не означає, вважав Л. Толстой, що у вчителя не повинно бути прагнення виховуючого впливу на своїх учнів. Таке прагнення є природним, воно спонукає вчителя з захопленням займатися своєю справою. Якщо вчитель передбачає виховну мету викладання, то це його стимулює. Але справа утому, писав Л.М. Толстой, що виховний елемент науки не може передаватися насильницьки. Хочеш наукою виховувати учня, люби свою науку і знай її, й учні полюблять тебе і науку, і ти виховаєш їх, але якщо ти сам не любиш її, то скільки б ти не примушував вчитися, наука не матиме виховного впливу. І тут одне мірило, одне спасіння знову свобода учнів слухати чи не слухати вчителя, сприймати або не сприймати його виховного впливу, тобто їм одним вирішувати, чи знає він і чи любить свою науку. Говорячи про свободу в справі організації народної освіти, Л. Толстой вказував, що неможливо насаджувати в країні систему шкіл, яких не бажає народ, не можна нав’язувати школі теоретично надуманого плану навчальних занять, який має складатися природним шляхом, з існуючого кола знань у відповідності до вимог народу.
Порівнюючи між собою погляди Л.М. Толстого на роль виховання у 60-ті роки з тими, що він писав з цього приводу в середині 70-х років, можна прийти до таких висновків: у 70-ті роки він значно уточнив свою постановку питання про свободу у педагогічному процесі і прийшов до висновку, що, поки в суспільстві немає єдиної думки про зміст і методи навчання, питання про те, чому і як навчати в народній школі, повинні вирішувати не діти, а їх батьки, тобто народ, якому треба надати право свободи в організації школи. Свобода у вихованні та навчання не є правилом, межі її в школі визначаються вчителем, його вмінням керувати дітьми.
Вважаючи релігію основою виховання та навчання, Л. Толстой вказував, що вона не повинна обмежувати свободу дітей.
Єдиний шлях'для покращення освіти, на думку Л.М. Толстого, полягає у тому, щоб вчителі і учні мали спільну основу, яка б визначала вибір предметів, що вивчаються в школі. Такою основою, за J1. Толстим, мала бути релігія в дусі істинного християнства. J1.M. Толстой стверджував, що необхідним є моральне виховання на основі релігійної моралі, не може бути моралі без релігії. Він пропагував теорію «неопирання злу насильством», доводив важливість таких якостей характеру особистості, як незлобливість, смиренність, любов до ближніх.
У своїх творах педагог, проте, обійшов таке питання як виховання у дітей сильної волі та твердого характеру.
Теорія фізичного виховання особистості П. Лесгафта
Видатний представник російської педагогіки кінця XIX поч. XX століття Петро Францович Лесгафт народився в Петербурзі в родині ювеліра в 1837 році. В 1861 році він закінчив Медико- хірургічну академію і в 1865 році захистив дисертацію на ступінь доктора медицини, а через три роки захистив другу дисертацію на ступінь доктора хірургії.
З 1868 року П.Ф. Лесгафт завідував кафедрою фізіологічної анатомії в Казанському університеті. За лист «Що діється в Казанському університеті» (1871), де він критикував дії реакційно настроєних професорів, вимагав дотримання колегіальності при прийомі на посаду викладачів, розподілення коштів на потреби учбового процесу, правильної організації іспитів. П.Ф. Лесгафт був звільнений з університету без права займатися педагогічною діяльністю.
У 1872 році П.Ф. Лесгафт почав працювати лікарем у приватному гімнастичному закладі, де активно займався питаннями фізичного виховання. У 1874 році виходить його праця «Основи природної гімнастики», в якій П.Ф Лесгафт узагальнив практичний досвід гімнастичних занять. У цьому ж році йому було дозволено займатися педагогічною діяльністю. П.Ф. Лесгафт почав працювати консультантом з питань правильної постановки фізичної підготовки у військово-навчальних закладах і в армії. На цій посаді П.Ф Лесгафт працював на протязі дванадцяти років.
Протягом цього часу він, застосовуючи дослідно-експериментальні методи, займався дослідженням фізичного стану вихованців. Результатом цієї роботи стали праці «Матеріали для вивчення шкільного віку» та «Фізичний розвиток у школах», які були опубліковані в 1880 році.
Влітку 1875 року П.Ф. Лесгафт відвідав багато країн Західної Європи, де вивчав досвід підготовки вчителів гімнастики. У працях «Про відношення анатомії до фізичного виховання» (1876) та «Готування вчителів гімнастики в країнах Західної Європи» (1877 1880) він детально розглянув усі існуючі в країнах Західної Європи системи гімнастики та дав їм наукову оцінку. Тема XIII
стой підкреслював, що вільне виховання повинно сприяти розвитку природних задатків дитини, допомагати самостійно формувати світогляд і моральні переконання. Високий моральний ідеал, на його думку, треба шукати у поглядах селянських мас.
Школа при невтручанні у виховання, за думкою Л.М. Толстого, повинна мати одну мету передачу відомостей, знань, не намагаючись переходити в моральну область переконань, вірувань і характеру, мета ЇЇ повинна бути одна наука, а не результати її впливу на людську особистість. Школа не повинна намагатися передбачити наслідки впливу науки, а передаючи її, повинна надавати повну свободу її застосування. Невтручання школи у формування світогляду учнів не означає, вважав Л. Толстой, що у вчителя не повинно бути прагнення виховуючого впливу на своїх учнів. Таке прагнення є природним, воно спонукає вчителя з захопленням займатися своєю справою. Якщо вчитель передбачає виховну мету викладання, то це його стимулює. Але справа утому, писав Л.М. Толстой, що виховний елемент науки не може передаватися насильницьки. Хочеш наукою виховувати учня, люби свою науку і знай її, й учні полюблять тебе і науку, і ти виховаєш їх, але якщо ти сам не любиш її, то скільки б ти не примушував вчитися, наука не матиме виховного впливу. І тут одне мірило, одне спасіння знову свобода учнів слухати чи не слухати вчителя, сприймати або не сприймати його виховного впливу, тобто їм одним вирішувати, чи знає він і чи любить свою науку. Говорячи про свободу в справі організації народної освіти, Л. Толстой вказував, що неможливо насаджувати в країні систему шкіл, яких не бажає народ, не можна нав’язувати школі теоретично надуманого плану навчальних занять, який має складатися природним шляхом, з існуючого кола знань у відповідності до вимог народу.
Порівнюючи між собою погляди Л.М. Толстого на роль виховання у 60-ті роки з тими, що він писав з цього приводу в середині 70-х років, можна прийти до таких висновків: у 70-ті роки він значно уточнив свою постановку питання про свободу у педагогічному процесі і прийшов до висновку, що, поки в суспільстві немає єдиної думки про зміст і методи навчання, питання про те, чому і як навчати в народній школі, повинні вирішувати не діти, а їх батьки, тобто народ, якому треба надати право свободи в організації школи. Свобода у вихованні та навчання не є правилом, межі її в школі визначаються вчителем, його вмінням керувати дітьми.
Вважаючи релігію основою виховання та навчання, Л. Толстой вказував, що вона не повинна обмежувати свободу дітей.
Єдиний шлях’для покращення освіти, на думку Л.М. Толстого, полягає у тому, щоб вчителі і учні мали спільну основу, яка б визначала вибір предметів, що вивчаються в школі. Такою осно вою, за Л. Толстим, мала бути релігія в дусі істинного християнства. Л.М. Толстой стверджував, що необхідним є моральне виховання на основі релігійної моралі, не може бути моралі без релігії. Він пропагував теорію «неопирання злу насильством», доводив важливість таких якостей характеру особистості, як незлобливість, смиренність, любов до ближніх.
У своїх творах педагог, проте, обійшов таке питання як виховання у дітей сильної волі та твердого характеру.
Теорія фізичного виховання особистості П. Лесгафта
Видатний представник російської педагогіки кінця XIX поч. XX століття Петро Францович Лесгафт народився в Петербурзі в родині ювеліра в 1837 році. В 1861 році він закінчив Медико- хірургічну академію і в 1865 році захистив дисертацію на ступінь доктора медицини, а через три роки захистив другу дисертацію на ступінь доктора хірургії.
З 1868 року П.Ф. Лесгафт завідував кафедрою фізіологічної анатомії в Казанському університеті. За лист «Що діється в Казанському університеті» (1871), де він критикував дії реакційно настроєних професорів, вимагав дотримання колегіальності при прийомі на посаду викладачів, розподілення коштів на потреби учбового процесу, правильної організації іспитів. П.Ф. Лесгафт був звільнений з університету без права займатися педагогічною діяльністю.
У 1872 році П.Ф. Лесгафт почав працювати лікарем у приватному гімнастичному закладі, де активно займався питаннями фізичного виховання. У 1874 році виходить його праця « Основи природної гімнастики», в якій П.Ф Лесгафт узагальнив практичний досвід гімнастичних занять. У цьому ж році йому було дозволено займатися педагогічною діяльністю. П.Ф. Лесгафт почав працювати консультантом з питань правильної постановки фізичної підготовки у військово-навчальних закладах і в армії. На цій посаді П.Ф Лесгафт працював на протязі дванадцяти років.
Протягом цього часу він, застосовуючи дослідно-експериментальні методи, займався дослідженням фізичного стану вихованців. Результатом цієї роботи стали праці «Матеріали для вивчення шкільного віку» та «Фізичний розвиток у школах», які були опубліковані в 1880 році.
Влітку 1875 року П.Ф. Лесгафт відвідав багато країн Західної Європи, де вивчав досвід підготовки вчителів гімнастики. У працях «Про відношення анатомії до фізичного виховання» (1876) та « Готування вчителів гімнастики в країнах Західної Європи» (1877 1880) він детально розглянув усі існуючі в країнах Західної Європи системи гімнастики та дав їм наукову оцінку.
Тема XIII
Багато уваги приділяв П.Ф. Лесгафт загальним питанням виховання. Цій темі присвячені його праці «Про ігри та фізичне виховання в школі» (і883), «Про покарання в сім’ї'» та ін.
За сприянням П.Ф. Лесгафта у 1896 році були відкриті курси виховательок та керівниць фізичною освітою. Це був приватний, перший в Росії та в світі вищий жіночий навчальний заклад, який готував спеціалістів з фізичного виховання. Помер П.Ф. Лесгафт у 1909 році в Єгипті, похований на Волковому кладовищі в Петербурзі.
Стрижнем педагогічної концепції П.Ф. Лесгафта є його вчення про фізичну освіту та виховання. Розроблена ним система фізичного виховання відома під назвою російської (лесгафтовської) системи виховання. Демократизм, зв’язок з наукою та педагогічною практикою, прогресивний характер такі головні риси цієї системи. Вона побудована на анатомо-фізіологічних, гігієнічних та психологічних основах, з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей і можливостей учнів.
У системі фізичної освіти та виховання П.Ф. Лесгафт головну роль відводив фізичним вправам. Ходьба, біг, стрибки, кидання, подолання перешкод, прогулянки, катання на ковзанах і лижах, плавання все це з урахуванням віку, пори року, конкретних умов повинно використовуватись як у сім’ї, так і в навчальних закладах.
Вперше в історії фізичного виховання П.Ф. Лесгафт систематизував фізичні вправи на основі педагогічних завдань: прості вправи; складні вправи зі збільшенням напруження; вивчення просторових відношень і розподілення вправ у часі; систематичні вправи у вигляді складних дій; епізодичні необов’язкові заняття ручною працею.
Головними ланками в системі фізичної освіти та виховання, на думку П.Ф. Лесгафта, є сімейне виховання дітей дошкільного віку; шкільний період виховання (молодшого, середнього та старшого шкільного віку); період фізичного виховання дорослих, у якому особливо виділялась підготовка до військової служби; лікарська (коригуюча) гімнастика.
З точки зору вікової періодизації П.Ф. Лесгафт розділив фізичну освіту в школі на три періоди: 1) елементарний (для дітей 712 років); 2) середній (для дітей 1215 років); 3) старший (для дітей 15 18 років). Для кожної вікової групи він визначив зміст фізичної освіти.
У систему фізичного виховання П.Ф. Лесгафт включав рухливі ігри. У процесі гри дитина наслідує мову, звички, поведінку дорослих. У дитячій грі відображаються звичаї різних народів і країн. Гра є своєрідною формою діяльності, завдяки якій дитина засвоює соціальний досвід.
П.Ф. Лесгафт як вчений-медик зауважував, що нікотин, алкоголь, фармакологічні засоби, підвищена радіація, хвороби та пси хічні розлади матері все це рано чи пізно позначається на психічному та фізичному розвитку дитини.
П.Ф. Лесгафт зазначав, що сім’я є одним з найголовніших факторів у вихованні дитини. У праці «Сімейне виховання дитини та його значення» він узагальнив багаторічний досвід своєї лікарської та педагогічної діяльності. Він виділив шість типів поведінки дітей: лицемірний, честолюбний, добродушний, затурканий м’який, затурканий злісний та пригнічений та дав кожному з них детальну характеристику. Тип дитини залежить від впливу на неї середовища, де вона росте.
Великим внеском П.Ф. Лесгафта в педагогічну науку є розроблена ним теорія та методика фізичної освіти та виховання і наукове обгрунтування її необхідності як органічної частини гармонійного розвитку особистості. Його праця « Сімейне виховання та його значення» є дуже актуальною в наш час, коли сімейне середовище визнано одним з найголовніших факторів формування особистості дитини.
Структурно-логічна схема
ВІТЧИЗНЯНИЙ ГРОМАДСЬКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ РУХ 5060-х років XIX ст.
Причини виникнення руху

Суспільно-політичні Існування у країні феодальної залежності для мільйонів мас народу, яка вважалася уже на той час ганебним пережитком минулого в усіх цивілізованих країнах світу. Поразки Росії у Кримській війні. Політичні події 1848 року у Європі
Суспільно- економічні Існування кріпосницьких стосунків, які не давали можливості для розвитку капіталістичної економіки та необхідності для масової народної школи
Педагогічні причини Невідповідність вузько станової освіти, в якій надавалась абсолютна перевага класицизму, потребам прогресивного розвитку суспільства; недостатня увага суспільства справі виховання людини-громадя- нина; панування у навчальних закладах політичного нагляду; застосування архаїчних методів навчання; відсутність системи підготовки вчителів для народних шкіл, їх крайня нерозвиненість


Провідні ідеї руху та його прояви
Перетворення в сфері освіти, які б сприяли приведенню школи у відповідність із потребами суспільного розвитку: створення масової народної школи, освіта жінок.
Створення педагогічних, просвітницьких та наукових товариств. Розвиток педагогічної публіцистики і педагогічних журналів. Відкриття громадських та приватних шкіл різних типів. Участь представників руху у здійсненні реформ освіти, у становленні земського освітнього руху. Сприяння народній освіті шляхом розвитку книговидавчої справи та «ходіння в народ».
Напрямки руху та його представники


Ліберально- буржуазний М.І. Пирогов, М.І. Костомаров,
1.1. Глібов, М.П. Драгоманов
Монархічний С.С. Уваров
Буржуазно- демократичний К.Д. Ушин- ський,
В.І. Водовозов, Х.Д. Алчевська, М.О. Корф
Революційно- демократичний М.Г. Черни- шевський,
М.О. Добролюбов,
Т.Г. Шевченко
Анархічний Л.М. Толстой


Творчі завдання і реферати
Навчальні книги Ушинського і Толстого.
«Вільне виховання» Руссо і Толстого (порівняльний аналіз).
Природа як засіб виховання Руссо, Ушинського, Толстого: порівняльний аналіз.
Ідея загальнолюдського виховання М. Пирогова.
Питання для роздумів і проблемні запитання
Яке значення малокомплектних шкіл М. Корфа для сучасності?
Обгрунтуйте, за Лесгафтом, 3 періоди фізичної освіти у школі.
Що є основою фізичного виховання дітей (за Лесгафтом)?
Що є стрижневою основою освіченої особистості (за Пироговим)?
Тест
Який тип виховання обстоював Пирогов:
а) національне;-^) загальнолюдське; в) прагматичне.
Домінуючий метод навчання молодших школярів у Пирогова:
а) гра; б/ бесіда; в) дискусія; д) психодрама.
Тип початкової школи, який ґрунтував та сприяв відкриттю
М. Корф: у
а) школа-дитячий садок; б) школа для найменшеньких; в) мало- комплектна школа.
Вид діяльності школярів, який Толстой вважав визначальним:
а) екскурсії;'И) творчі вправи; в) читання.
Тип поведінки, за Лесгафтом, який перекликається з ідеалом національного виховання в Україні:
а) лицемірний; б) честолюбний; в) добродушний; г) затурканий;
д) пригнічений. ч
Тема XIV
ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ Й ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ (друга половина XIX століття)
Ідея національної школи М. Драгоманова.
Наукова й освітня діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
Ідея національного шкільництва М. Грушевського.
Загальна характеристика освіти на західноукраїнських землях.
Педагогічні погляди Ю. Федьковича.
Література
Винар J1. Галицька доба життя М. Грушевського (18941914)//Український історик. 1967. N° 23.
Гоушєвський М. Про українську мову і українську школу. K.: Веселка, 1991.
Крип’якєвич І.П. Історія України.Львів: Світ, 1990.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
«Емський указ», Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, Українське Наукове Товариство, «Киевская Старина», Український соціологічний інститут, «руська трійця», товариство «Просвіта», Українська Академія Наук.
Ідея національної школи М. Драгоманова
Михайло Петрович Драгоманов (1841 1895) належить до тих діячів, що увійшли в нашу історію як духовні натхненники українського національного, соціально-політичного та культурного відродження. Чільне місце в його спадщині займають праці, в яких безпосередньо або певною мірою розглядається розвиток української освіти, школи, культури та їх взаємодія на різних етапах національно-політичного життя українців.
М.П. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині. Раннім і різнобічним розвитком він передовсім зобов’язаний своїм батькам, оточенню. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, пізніше в Полтавській гімназії. Восени 1859 року Драгоманов стає студентом історико-філологічно- го факультету Київського університету, де вдосконалює свою загальну й політичну освіту, дістає перший справжній громадянський гарт, витримує перші серйозні випробування. Аргументовано, спираючись на історичні факти, Драгоманов переконував у споконвічному прагненні українців до освіти й культури, до вченості та знань.
У наступні роки помітним політичним явищем у соціальному житті України та Росії стали публічні виступи Драгоманова в різних газетах із закликом до освіченої української таГросійської громадськості об’єднатися задля проведення радикальних реформ у галузі освіти: елементарної, спеціальної та вищої. Він наполягав на поверненні прав українській мові, насамперед в галузі народної освіти.
Займаючись просвітницькою діяльністю, Драгоманов мріяв про той час, коли етичне та естетичне виховання в українських школах звернеться до джерел педагогічного впливу кращих народних традицій, діти будуть виховуватись прекрасними українськими піснями; він прагнув створити українську енциклопедію (розробив план до неї). Не раз піднімав Драгоманов проблеми вчительства. Особливо його хвилювало становище сільських учителів. Драгоманов вважав, що вчителі повинні чітко усвідомлювати мету педагогічної діяльності виховання нової людини. Це завдання ставили перед собою різні педагогічні системи; якою вона має бути, розуміли по-різному, залежно від соціально-політичних ідеалів, що сповідували їх творці. У Драгоманова цей ідеал спирався на демократичну, гуманістичну й патріотичну основу національної свідомості, котра поєднувалась з толерантністю у взаєминах між людьми, з правдою і справедливістю.
Великого значення надавав Драгоманов вихованню дитини в сім’ї, тобто саме батьківському вихованню. Дбаючи про виховання тогочасної української молоді, Драгоманов орієнтує її на найвищі людські взірці духу і праці, нагадуючи ще й про неодмінну високу моральну якість самовіддано служити рідному народу, а не бути його «провінційним родичем, прихвоснем чужого».
Отже, можна простежити думку про те, що основними напрямками концепції національного виховання Драгоманова є етичне, естетичне, патріотичне, моральне виховання дітей, яке включає виховання у дітей любові до батьківщини, рідної мови. Значне місце надається у працях Драгоманова батьківському вихованню, а також підготовці кваліфікованих кадрів для здійснення процесу виховання в умовах освітньої діяльності.
Наукова й освітня діяльність Наукового товариства імені Тараса Шевченка
Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали, й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. В 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського уЛьвові виникло Товариство ім. Т. Шевченка. За його ж пропозицією в 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т. Шевченка. З 1894 р. головою НТШ став Михайло Грушевський.
НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських академій наук. В його рамках діяло три наукових секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікар- ська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М. Грушевський, 1. Франко, В. Гнатюк, І. Горбачевський,
Пулюй, 1. Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І. Франко, К. Студинський, О. Колесса, Ф. Вовк, В. Гнатюк, І. Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як «Записки НТШ» (120 томів), «Пам’ятки українсько-руської мови», « Етнографічний збірник» (38 томів), «Матеріали до української етнології» (26 томів), «Збірник Філологічної секції» (23 томи), «Українсько-руський Архів». Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.
З утворенням Наукового товариства ім. Шевченка Львів стає духовним центром усього українського життя й прогресивної української думки. А коли невдовзі (17 травня 1876 р.) з’являється нечуваний за своєю дикістю Емський указ про заборону в Російській імперії українського слова й українського письменства, погляди всієї Східної України звертаються до Львова як до можливого загального осередку культурної української праці.
Під впливом Товариства в Галичині стали виходити різні літературні часописи. Слідом за «Правдою» з’явився літературний часопис «Зоря» (1880), потім «Життя і слово» (1894), а з 1898 р. «Літературно-Науковий Вісник». Двотижневий часопис «Зоря» (редактор О. Партицький, а потім В. Лукач та О. Барковський) виходив уЛьвові з 1880 р. до 1897 р. З 1895 р. він перейшов у власність НТШ і практично став всеукраїнським органом, об’єднавши співробітників і передплатників з усіх українських земель. Тут широко вміщувалися життєписи, спомини, листування визначних людей. За сприяння редакції «Зорі» відбулися також перші українські літературні конкурси, що мали неабияке значення для розвитку українського письменства. Саме в цьому часописі друкували свої твори молоді тоді українські письменники Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Осип Маковій, Богдан Лепкий та інші. Завдяки заходам В. Левицького (В. Лукача) цей часопис незабаром пе- Тема XIV
ретворився з видання для українських родин у репрезентативний всеукраїнський літературно-науковий орган, що виходив аж до кінця XIX ст., коли його заступив «Літературно-Науковий Вісник», сторінки якого в часи редагування М. Грушевським та І. Франком збагатилися цілою низкою перлин красного письменства.
Заходами діячів Товариства головний на Західній Україні Львівський університет, хоча і поволі, через перепони з боку поляків, поступово робив кроки на шляху до українізації: збільшувалася кількість українських кафедр, української професури (на кінець XIX ст. тут було вже 9 професорів-українців: М. Грушевський,
О. Колесса, К. Студинський, С. Дністрянський, П. Стебельський, В. Вергановський, С. Рудницький, С. Томашівський, І. Свенци- цький). Більш активними й масовими (за участю студентів) стали виступи щодо відкриття самостійного українського університету. Ці вимоги набули такого розголосу, що австрійський цісар навіть погодився на відкриття університету в 1916 році, проте на заваді стала Перша світова війна.
Товариство активно здійснювало опіку над студентською молоддю. Воно мало кілька фондів, з яких давало стипендії студентам. Товариство дбало також і про українські середні школи, вимагало від уряду поширення мережі українських гімназій, які, хоча й повільно, постійно зростали. Варто відзначити тісний зв’язок Товариства з наддніпрянськими вченими і культурно-освітніми діячами. НТШ всіляко допомагало їм в їх тяжкій боротьбі проти царського уряду і великодержавницької шовіністичної російської громадськості за права української нації.
Ідея національного шкільництва М. Грушевського
Після Т.Г. Шевченка та І.Я. Франка постать М.С. Грушевського є найвидатнішою в українській культурі. В 1894 р. він за порадою свого вчителя Володимира Антоновича, видатного українського історика, переїздить до Львова й займає посаду професора історії України у Львівському університеті, на якій перебуває до 1914 р. Одним із головних завдань громадсько-наукової, літературної та освітньої діяльності Грушевського у цей період було, за його словами, «обстоювання українства як на російському, так і на галицькому грунті».
Рельєфно виступає велич його особистості в довголітньому (18971913) керівництві Науковим товариством ім. Т.Г. Шевченка. З його керівництва починається новий період у праці та розвитку цього Товариства, в якому він виявив себе негіеревершеним організатором наукового й літературного життя. Саме він перетворив Товариство з чисто літературного в науково-літературне і прагнув того, щоб на його Грунті заснувати в Україні Академію
Наук, та світова війна завадила йому цього досягти. Часи головування М. Грушевського в НТШ це золота доба наукового розвитку українознавства і впровадження українознавчих дисциплін у світову науку. В його планах було зробити Товариство свого роду трампліном, з котрого українське національне життя мало піднятися на висоти повної культурної незалежності й знайти визнання свого академічного характеру в світових наукових колах.
Незважаючи на сильний польський опір в австрійському уряді щодо надання НТШ титулу Академії Наук, Товариство під керівництвом Грушевського з успіхом виконувало функцію найвищої української наукової установи в Галичині, яка також мала сильний вплив серед українських науковців на Наддніпрянській Україні. Грушевський в той час був не лише найвидатнішим українським істориком, але й винятково здібним організатором. Проте він добре розумів, що головний центр українського наукового життя повинен бути в столиці України Києві, який до 1905 року не мав змоги заснувати наукового товариства з виразним українським національним обличчям з причини насильної русифікації української культури на Наддніпрянщині. Коли в 1905 році було скасовано заборону українства, проголошену 1876 року, київські науковці, які гуртувалися в «Старій Київській Громаді» та її органі «Киевская Старина», вирішили приступити до організації Українського Наукового Товариства. 29 квітня 1907 року на загальних зборах УНТ Грушевський був обраний його головою. За свою організаційну модель УНТ взяло Наукове Товариство ім. Т.Г. Шевченка. Грушевський як голова НТШ у Львові та УНТ у Києві спричинився до об’єднання наукових сил із різних українських земель і до створення ще до 1918 року, як він писав згодом, безтитульної академії наук.
Дещо пізніше у резолюціях, винесених на Всеукраїнському вчительському з’їзді, що відбувався 56 квітня 1914 року в Києві, секція вищої школи ухвалила звернутися до Української Центральної Ради із заявою про організацію на основі УНТ Української Академії Наук як неминуче потрібного органу розвитку українознавства і взагалі науки українською мовою. У кінцевому результаті в 19201921 роках УНТ прилучилося і злилося з новонародженою Академією Наук. Давня мрія Грушевського, його попередників і співробітників створити всеукраїнське наукове вогнище до певної міри була здійснена.
Проте Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльністю. Поруч з нею він виконував велику культурно-освітню роботу: виступав із публічними доповідями, співробітничав у львівській пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник «Літературно-Науковий Вісник» (1898), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з’явилася «Українська Видавнича Спілка» перше на всю Україну книжкове видавництво. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному істо- рико-етнографічному та літературному часописі «Киевская Старина», що відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії.
Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу імені свого батька. Намагаючись забезпечити нормальний розвиток українського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.
У період еміграції ним був створений Український соціологічний інститут (УСІ), програмою якого передбачалося вивчення стану соціального руху в Україні та в світі, а також утворення зв’язків з міжнародними та національними організаціями, інформування цих організацій про соціальний український рух, українську культуру й освіту. Одним з головних завдань інституту була організація педагогічної діяльності. Для цього Михайло Грушевський підбирає необхідні педагогічні кадри, створює спеціалізовану бібліотеку, розробляє план дій, організовує викладання соціальних
і культурно-освітніх наук. Цикл лекцій, які читали співробітники УСІ й сам Грушевський, присвячувався широкому колу питань з проблем соціально-економічного й культурно-освітнього напрямку, історії української революції, її культурних і освітніх проблем. Інститут займався також активною видавницькою діяльністю: було видано 10 найменувань книжок з різних питань, у тому числі освітніх. До речі, примірники цих книжок інститут розсилав у всі найбільші бібліотеки світу, причому безкоштовно, з метою розповсюдження відомостей про Україну. Функціонування інституту припинилося у зв’язку з від’їздом Грушевського в 1924 р. на батьківщину, бо прохання перенести його на український грунт Наркомат освіти України не задовольнив.
Особливо слід відмітити заслуги Грушевського у відстоюванні права українського народу на навчання дітей рідною мовою. У боротьбі за українську мову він дуже ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах (у Львівському університеті йому вдається це зробити), енергійно піднімає голос за те, щоб створити приватні українські гімназії (у Львові вона таки була створена).
Грушевський прагне розвинути національну самосвідомість українського народу, роз’яснити йому, хто він такий і звідки з’явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений пише й публікує цілу низку відповідних статей, об’єднує їх у збірки «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі Нової України», «Вільна Україна».
На теренах шкільництва Грушевський підкреслює, що першим принципом організації народної освіти й національного виховання має бути навчання рідною мовою. Для втілення цього принципу він друкує одну за другою серії статей. Турбота про статус української мови як національної уявляється Грушевським ключовою в процесі національного становлення.
Грушевський вважав, що серед усіх потреб розвою національного виховання потреба рідної школи є найголовнішою, бо народ, який не має своєї школи, ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування; він може бути лише пасинком чужих народів. Отже, Грушевський, відстоюючи право українського народу мати свою народну мову і навчати своє підростаюче покоління цією мовою, зробив великий внесок у розбудову національної системи освіти в Україні.
Загальна характеристика освіти на західноукраїнських землях
Стан західноукраїнських земель, які з 1340 року в результаті приєднання до Польщі майже на 500 літ відірвалися від Східної України й попали під польський вплив, на кінець XVIII ст. був дуже невідрадний. У той час, коли над Дніпром зростала вільна козацька держава, західні землі не зазнали таких потужних народних визвольних рухів, як на Правобережжі та Лівобережжі. Вони потерпали від такого кріпацтва й національного пригнічення, якого не знали селяни на Великій Україні.
Щойно коли 1772 року Галичина (а згодом і Буковина) перейшла під юрисдикцію Австрії, український народ, що населяв ті землі, відчув деяке полегшення. На західноукраїнських землях не було ні національних шкіл, ні освіти. Народ репрезентувало головним чином селянство, яке коротало свій вік у кріпаччині й безпросвітній темряві, та духовенство, яке своїм щоденним життям, освітою й духовними зацікавленнями мало чим відрізнялося від селянства.
Австрійський уряд, маючи на меті полегшити собі управління захопленою територією, зробив деякі кроки, щоб трохи послабити польський вплив і посилити свої позиції на західноукраїнських землях. Так, у 1782 році кріпацтво було скасоване й замінене на панщину. Одночасно відбулися певні зрушення у справі шкільництва: в 1774 й 1790 роках міністерством освіти були видані закони, відповідно до яких на кінець XVIII початок XIX сторіччя в Галичині починають з’являтися перші народні школи.
З метою піднесення освіти серед українського духовенства Йосип II, австрійський цісар, започаткував у Львові в 1783 р. духовну семінарію. У Львові й Перемишлі діяли університети з 4 відділами: філософським, юридичним, медичним і богословським.
Про стан справ з викладанням у школах та інших навчальних закладах українською мовою яскраво свідчить той факт, що до існуючих курсів для підготовки вчителів українці доступу не мали. Існувало тільки декілька середніх навчальних закладів. У цілому слід сказати, що невеликі зрушення, які намітилися в тій порі на західноукраїнських землях, були ще занадто малосильними, щоб домінувати на освітній ниві. Мережа шкіл залишалася занадто слабкою для охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням: поза школою залишалося 60 % дітей в Галичині, біля 80 % на Закарпатті, понад 80 % на Буковині. Ще менше молоді було охоплено середньою і вищою освітою.
Нове сторіччя розпочалося для Західної України з добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв’язок та взаємозалежність.
У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могильниць- кий разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в чисто українських школах дозволено було вчити всіх предметів українською мовою, а в мішаних школах було введено українську мову як обов’язковий предмет для української молоді.
Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках Маркіян Шашкевич, Іван Вагілевич та Яків Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили в 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою «руська трійця», який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вони склали літературно-етнографіч- ний альманах «Русалка Дністрова», вперше написаний живою народною мовою і фонетичним правописом.
Окрім трьох названих засновників гуртка до нього ввійшли також М. Ількович та М. Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М. Устиянович та А. Могильницький. Гуртківці багато зробили в боротьбі за школу з українською мовою навчання, у відстоюванні права на існування української літературної мови, народженої з живої мови народних мас, збиранні та вивченні народної творчості, поширенні освіти серед народу.
Розпочавшись у Франції, революційний рух 1848 року швидко охопив Італію, Німеччину та Австрію і знайшов широкий відгук у Галичині, Буковині й Закарпатті. Цього разу Австрія більш рішуче переглянула свою пропольську національну політику й почала виразніше підтримувати своїх «русинів» супроти поляків. Революційні події в Австрії відчутно окрилили західних українців. У травні 1848 р. у Львові було створене політичне товариство «Головна Руська Рада», яке зайняло позицію відокремленості української мови й українського народу. Відображенням думок і поглядів товариства став тижневик «Зоря Галицька», перший номер якого вийшло 15 травня 1848 року.
«Головна Руська Рада» зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти певні пільги, в тому числі відкрити кафедру руської мови й літератури при Львівському університеті, на чолі якої став Яків Головацький. Під егідою «Ради» львівські українці 16 червня 1848 р. заснували культур- но-освітнє товариство «Галицько-Руська Матиця», призначене дбати про освіту широких кругів суспільства, друкувати й розповсюджувати популярні книжки та навчально-методичну літературу.
Післяреволюційне десятиріччя (1851 1861) було періодом повної депресії в розвитку освіти. Польська мова повністю витиснула зі шкіл українську і стала єдиною мовою навчання.
Новий прорив на освітній та культурній ниві прийшов разом із проголошенням нової конституції 1867 року, яка надавала всім народам Австро-Угорщини право на розвиток національної культури, мови, школи. У 1868 р. видається шкільний закон, у якому проголошуються принципи організації та діяльності початкових шкіл і учительських семінарій. Законом передбачався перехід шкіл з підлеглості церковним властям до світських шкільних органів. Для керівництва початковими, середніми й професійними школами була створена Крайова Шкільна Рада, а пізніше повітові та місцеві шкільні ради. За церквою зберігалося лише право нагляду за релігійним вихованням. Закон проголосив обов’язкову й безкоштовну початкову 6-річну освіту, право навчатися рідною мовою. Істотно змінювалися існуючі типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних шкіл установлювалися одно-, дво-, три- і багатокласні школи світського характеру, єдині для сіл і міст.
Починаючи з 60-х років, на західноукраїнських землях помітно розвивається середня освіта гімназії й реальні училища. Термін навчання в гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах 7. Закінчення гімназії давало право вступу в університет, ареального училища у вищі спеціальні навчальні заклади. Навчання було платним. Висока плата за навчання, витрати на учнівську форму й утримання все це було під силу тільки заможним людям. До цього часу навчання проводилося німецькою мовою, а з 1867 р. урядовим законом в Галичині вводилася польська мова викладання, на Закарпатті угорська (мадярська). На Буковині мовою викладання залишилася німецька. Становлення українських середніх навчальних закладів відбувалося дуже повільно. Тільки в 1874 р. українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова. Під кінець панування Австро-Угорщини в Галичині існувало 5 державних українських чоловічих гімназій, в яких навчалося менше 4 тисяч учнів, що становило 22 % всіх учнів гімназій. Крім державних працювали
приватні українські чоловічі (Городенка, Рогатин) та 3 приватні утраквістичні (німецько-українські) гімназії (Яворів, Рогатин, Турка).
Становище з вищою освітою в Західній Україні не можна було назвати задовільним. На кінець XIX ст. тут функціонувало лише 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові (1661) та Чернівцях (1875), політехнічний Інституту Львові (1844) та академія ветеринарної медицини теж у Львові (1897). У другій половині XIX ст. реформувалася і педагогічна освіта. В Галичині й на Буковині почали створюватися вчительські семінарії з 4-річним терміном навчання.
Педагогічні погляди Ю. Федьковича
Одним із редакторів видань товариства «Просвіта» (1872) був поет, співець Буковини Юрій Федькович. Осип Юрій Федькович народився 8 серпня 1834 р. у Сторонці-Путилові на Буковині в родині сільського урядника-мандатора. Його батько Адальберг Гор- динський де Федькович походив із польського шляхетського роду,
Галичини. Освіту Юрій отримав у нижчій реальній школі в Чернівцях, куди був змушений переїхати його батько, помінявши впливове становище мандатора на роботу невисокого урядовця. На 19 році життя Ю. Федькович за порадою батька вступив до війська й прослужив там 10 років, брав участь у війні з Італією. Після звільнення повернувся на Буковину і віддався письменницькій праці. Як простий гуцул-селянин проживав він у Путилові, в домі своєї матері, займаючись не тільки господарськими та громадськими справами, але й віддаючись також літературній праці. В ріднім селі він добув таку довіру, що односельчани вибрали його війтом.
Офіційну педагогічну діяльність Ю. Федькович розпочав 1869 року шкільним інспектором Вижницького повіту, в якому на той час було 7 народних шкіл та ще 7 з’явилося в перший рік його інспекторської роботи. Протягом першого року роботи Федько- вичу вдається підготувати співаник і подати його до Крайової Шкільної Ради з проханням запровадити його в народні школи. Дозвіл було отримано, і в 1870 р. співаник вийшов у Відні під назвою «Співаник для господарських діточок». На розгляд КШР був запропонований також календар для дітей, написаний живою українською мовою. Обгрунтовуючи свій намір використати в ньому фонетичний (а не етимологічний) правопис, Федькович підкреслював, що саме такий правопис є найлогічнішим з усіх слов’янсь- ких, і неухильно зростаюча потреба в ньому змушує перебороти схоластичні середньовічні норми. У відповідь надійшла відмова КШР. Проте цей календар, як і багато інших педагогічних творів, було видано Ю. Федьковичем у видавництві товариства «Просвіта», коли він увійшов до її редакції.
Поглядами на народне шкільництво Ю. Федькович випереджав своїх сучасників на Буковині на цілі десятиріччя. Про це свідчать його глибокі інспекторські звіти.
У першому звіті він передає свої погляди на стан шкіл, вчителів, місцевої шкільної ради Вижницького повіту. Вони дуже тривожні: учні ходять до школи нерегулярно, селян доводиться примушувати посилати дітей до школи. З учителів тільки двоє відповідно підготовлені до навчально-виховної роботи в школі, іншим ще необхідно самим навчатися на педагогічних курсах. Місцевих шкільних рад або немає, або вони не знають своїх прав і обов’язків. Інспекторами шкіл нема кого вибрати, бо придатних для цього людей бракує. Про деяких місцевих інспекторів не варто й говорити, бо вони не доросли до своєї посади. Економічний стан шкіл незадовільний. Громади не дають потрібних коштів на утримання шкіл, вчителям платять мало й невчасно, так що вони поневолі мусять вдаватися до інших заробітків.
У 1871 р. у Вижниці під керівництвом Ю. Федьковича відбулася перша повітова вчительська конференція. Конференція прийняла рішення, в якому пропонувала створити вчительські бібліотеки, де можна було б здійснювати самоосвіту, наполягала на необхідності переходу від так званого етимологічного правопису до фонетичного (Федькович подав детально розроблений проект такого переходу), упорядкувала положення про запис дітей до школи, звернулася до уряду з вимогою терміново вирішити «прожиточне діло» вчителів.
У лютому 1872 р. Ю. Федькович в останній раз інспектував школи свого повіту і пересвідчився, що кращих шкіл стало більше, вчителі сумлінніше виконують свої обов’язки, учнів удвоє більше і вони регулярніше відвідують школу, приміщення шкіл охайніші. Серце раділо з того, що його зусилля виявилися немарними. Проте, повернувшись з поїздки, він захворів і більше не повертався до інспекторської праці.
У червні 1872 р. Ю. Федьковича запросили до редакції видавництва «Просвіти», і в перших числах липня він переїхав до Львова, де взявся готувати популярні книжечки для народу, в тому числі й освітні, а також драматичні твори для театру «Руської Бесіди». Проте умови роботи були кабгиіьними, а заробіток мізерним, що й змусило його покинути «Просвіту» та повернутися до Путилова. Після смерті батька Ю. Федькович оселився в його хаті на околиці Чернівців, деякий час готував до видання свої написані раніше літературно-освітні твори. На короткий час співпрацював при часописі «Буковина», який приділяв велику увагу висвітленню стану освіти на Буковині і давав поради щодо його покращення та при видавництві «Бібліотека для молодіжи».
Творчі завдання і реферати
Етнічні і родинні засади виховання М. Драгоманова.
Українознавство як основа поглядів М. Грушевського.
Концепція історичної освіти М. Грушевського.
Етнічні засади виховання у діяльності Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
Питання для роздумів і проблемні запитання
Які ознаки українства як етносу виділяє М. Грушевський?
Зміст національного виховання (за М. Драгомановим).
Взаємозв’язок між українознавством і ідеєю національного виховання, за М. Грушевським.
Окресліть зміст національного виховання у діяльності НТШ.
Тест
Перший шкільний закон на західноукраїнських землях датується:
а) 1774 роком; б) 1805 роком; в) 1832 роком.
Загальною тенденцією розвитку шкільництва в Галичині у другій половині XIX століття було:
а) зменшення кількості шкіл, що супроводжувалося значним зменшенням грамотності серед населення; б) збільшення кількості шкіл, що супроводжувалося значним зростанням грамотності серед населення; в) збільшення кількості шкіл, що супроводжувалося недостатнім зростанням грамотності серед населення.
Першим культурно-освігнім товариством на Західній Україні вважається:
а) «Галицько-Руська Матиця»; б) «Головна Руська Рада»; в) «Товариство галицьких уніатських священиків».
Ініціатором заснування у Львові Товариства ім. Т. Шевченка був:
а) Кониський; б) Грушевський; в) Франко.
Роль М. Грушевського у створенні Української Академії Наук визначається тим, що він:
а) був першим президентом УАН; б) об’єднав українські наукові сили в одне вогнище наукової теорії й практики; в) здійснював довголітнє керівництво HTLU.
В основу виховання дітей М. Драгоманов пропонував покласти:
а) працю; б) мистецтво; в) кращі народні традиції.
Тема XV
УКРАЇНСЬКА ШКОЛА Й ПЕДАГОГІКА початку XX століття
Характеристика системи освіти в Україні на початку XX століття.
Освітньо-педагогічні погляди І. Франка.
Педагогічні ідеї Л. Українки.
Освітня й педагогічна діяльність Т. Лубенця.
Література
Історія української культури / Під ред. І. Крип’якевича. Зшиток VIIIX. K.: AT «Обереги», 1993.
Крип’якевич І.П. Історія України. Львів: Світ, 1990.
Огієнко І. Історія української літературної мови. K.: Либідь, 1995.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
Мережа «Просвіт», часопис «Літературно-Науковий Вісник», підручник «Древня історія східних народів», «Общеполезный задачник», український буквар Лубенця.
Характеристика системи освіти в Україні на початку XX століття
Початок XX століття був відмічений поворотними соціально- політичними подіями, що змінили культурно-освітній фон України на користь української мови та української школи.
Царськими указами цього періоду разом з проголошенням свободи зборів друку, слова, спілок з’явилася реальна можливість відродження національного шкільництва: у сфері науково-педагогіч- ній, суто організаційній, соціально-педагогічній і т.ін.
Починаючи з 1905 р. на території України з’являється мережа «Просвіт». Перше громадське культурно-освітнє товариство такого типу з’явилося у Львові ще у 1898 р. Вже за кілька років «Просвіти» заснувалися у Києві, Одесі, Катеринославі, Житомирі, Миколаєві та інших містах. Постійну підтримку громади «Просвіт» отримували з боку українських парламентських груп у Державній Думі Російської імперії; полеміка серед депутатів дає можливість прослідкувати хід культурно-освітніх процесів на території України.
«Просвіти» ставили перед собою цілий ряд навчально-виховних завдань, серед яких головне запитьноосвітня діяльність в най- ширших масах населення.
Основними завданнями діяльності «Просвіт» були визначені:
а) розгортання мережі початкових шкіл;
б) після початкова освіта (для тих, хто закінчив українську школу, та тих, хто отримав початкову освіту у інших навчальних закладах);
в) загальноосвітня діяльність в най ширших масах населення, а саме:
ознайомлення з історією та культурою України;
виховання патріотизму, формування українського виховного ідеалу;
налагодження видавничої справи, опікування засобами масової інформації, бібліотеками; соціально-педагогічна, театрально-видовищна діяльність.
Для поширення своїх педагогічних ідей «Просвіти» провели у Києві курси народних вчителів (1906), де було прийнято резолюцію про українську школу.
Курс народної школи повинен бути розширений до шести років (до цього, як правило, народна школа проводила одно-, трирічний курс навчання). Усе навчання має вестися рідною мовою. Державна мова (тобто російська) має вивчатися в старших класах як один з предметів навчання.
В учительських семінаріях та інститутах усі предмети слід викладати українською мовою. Вчителі повинні розуміти мову народу, якому вони несуть освіту.
У всіх середніх та вищих навчальних закладах в Україні навчання мусить також вестися українською мовою. Зараз дуже бажано ввести в програми навчання цих навчальних закладів вивчення української мови та літератури, історії та географії України.
Товариства «Просвіта» проводили свою діяльність залежно від об’єктивних та суб’єктивних умов існування. Вони відрізнялися за структурою, формами роботи, типом управління; різними були навіть назви. Так, у м. Києві - «Товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка». До структури товариств могли входити різноманітні комісії та підкомісії театральна, видавнича, артистична тощо. Координувати діяльність «Просвіт», вивести справу розбудови національного характеру на якісно новий рівень допомогло створення Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти (травень 1906 р.). Ця спілка повинна була стати основною структурно-організуючою одиницею в освітній сфері України, а в перспективі основою українського Міністерства освіти. Однак Всеукраїнська спілка вчителів під тиском реакції 1907 р. не змогла повноцінно працювати, а відновила свою діяльність в добу Центральної Ради.
Необхідно зауважити, що діяльність «Просвіт» була нерозривно пов’язана з українознавчими процесами в середовищі духовенства, частина якого активно відстоювала право українського народу вивчати біблійні тексти та молитви українською мовою. Так, почесним членом Кам’янець-Подільської «Просвіти» став місцевий єпископ Парфеній. Він же є автором одного з перекладів на українську мову Святого Євангелія, ініціатором викладання в духовних навчальних закладах української літератури та історії України.
Освітньо-педагогічні ідеї І. Франка
Від смерті Т.Г. Шевченка ніхто з українських майстрів красного письменства не добув собі більшого імені й ширшого розголосу на просторах Західної України, як Іван Франко. Зі сторінок своїх публіцистичних праць 1. Франко постає ще й як гіедагог- просвітитель. У багатьох своїх творах і виступах він гостро критикує сучасну йому систему освіти й виховання.
Народна освіта в Галичині вимагала наполегливої праці. Іван Франко разом з М. Павликом, О. Тарлецьким та іншими педагогами стали на шлях боротьби за дійсно народну, по-справжньому демократичну й гуманістичну, відповідну інтересам народу освіту. Основний недолік існуючої освітньо-виховної системи він убачав у тому, що молоді люди виходили зі школи нездатними до праці на користь народу, «слугами теперішнього несправедливого ладу, п’явками народними». Разом з гнівним осудом він неодноразово чітко формулював свої погляди на мету й завдання народної освіти: піднести весь народ на таку височінь, на яку підносить людину сучасна наука, озброїти широкі маси народу всіма здобутками людської думки.
Свої головні переконання щодо спрямування освітньо-виховного впливу І. Франко вбачав у тому, щоб оволодіння науковими знаннями йшло в парі з розвитком тіла в процесі фізичної праці. Недопустимою вважалась ним присутність у вихованні будь-яких релігійних, моральних чи суспільних пересудів. Виховання правдивого, всесторонньо розвинутого й сильного покоління можливе лише завдяки боротьбі з реальними життєвими труднощами, в якій очі дітей не повинні бути закриті на протилежні аргументи й докази. У протистоянні протилежних ідей відточуватиметься їх мислення.
Отже, зв’язок навчання з працею, широка освіта, позбавлена будь-яких забобонів, використання всього того кращого, шо здобуто досвідом цілого життя попередніх поколінь, всебічний розвиток мислення дітей такі широкі завдання, що їх ставить Іван Франко. За ці принципи він готовий боротися до останнього подиху.
_У_брошурі «Чого хоче галицька робітнича громада?» І. Франко пояснює, чого саме домагається робітничий рух в освітянських справах, у таких положеннях:
Громадський характер навчання і виховання підростаючого покоління.
Освіта для всього народу.
Всебічний розвиток усіх здібностей учнів.
Відокремлення школи від церкви.
Широка, всебічна, звільнена від усяких забобонів, глибоко народна, національна за формою і одночасно загальнолюдська гуманна школа таким є освітній ідеал І. Франка.
У поглядах І. Франка на освіту найбільше місце займають його висловлювання про початкову (народну) школу. Блискуче використовуючи статистичний матеріал, Г. Франко доводить мізерність кількості народних шкіл в Галичині проти кількості населення. В інших статтях він відмічає, що ці школи дають не справжні знання, а лише «хвостики», «обрізки» знань, а іноді й зовсім одне «лушпиння», перетворюючи учня в машину, яка «бубнить регулярно... задані уроки», тоді як насправді школи повинні давати учням широке коло знань про навколишній світ, його природу, суспільство й саму людину, забезпечувати розумовий розвиток, навчати дітей мислити, прищеплювати їм високі моральні, естетичні і трудові якості.
Свої думки про середню й вищу освіту І. Франко висловив у ряді спеціальних статей (напр., «Середні школи в Галичині»), Зокрема, він бачить їх призначення в підготовці інтелігенції: з цих шкіл мають виходити ті, «що згодом стають духовними провідниками народу». Тому ці школи заслуговують на значно більшу увагу, ніж їм приділяють. Він виступає проти однобічного класицизму, формалізму й схоластики, закликає перебудувати ці заклади відповідно до сучасних потреб, щоб вони «не були позорищем цілого образова- ного світу». Іван Франко наводить такі статистичні дані:
Одна середня школа в Галичині припадає переважно на 205 тисяч мешканців. У цьому відношенні Галичина стоїть на останньому місці між усіма країнами Європи. Для існуючої кількості учнів у Галичині потрібно було б 42 середні школи замість діючих 29;
існуючі гімназії переповнені;
наш народ прагне до гімназій;
реальні школи в Галичині знаходяться в стані повної деградації, упадку;
якщо в Галичині загальна сума учнів у порівнянні до населення є значно меншою, ніж в інших країнах, то виною цього є тільки брак учбових закладів.
У середній освіті значне місце І. Франко відводив рідній мові й літературі. Цьому питанню спеціально присвячена його велика стаття «Кінечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах». Мету навчання рідної мови він визначає як ознайомлення учнів з живою народною мовою. Щодо літератури, то він домагається від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв’язок їх з життям, їх суспільну вартість.
І. Франко наполягає на необхідності реформи середніх і вищих учбових закладів, щоб вони були пов’язані з «дійсними умовами народного життя. І. Франко глибоко усвідомлював вирішальну роль учителя у початковій, середній та вищій школах.
Значне місце в просвітницькій та науковій діяльності І. Франка займає співпраця з М.С. Грушевським: у HTLLI, у редакції часопису «Літературно-Науковий Вісник» (Франко був фактичним редактором першого періоду існування JIHB), у лавах Національно-Демократичної Партії. Спільна діяльність на теренах Західної України цих двох найвизначніших учених та ідеологів стала основою всеукраїнського єднання.
Педагогічні ідеї Л. Українки
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871 1913)
видатна українська поетеса, громадська діячка. Народилася у Но- воград-Волинському. Померла в місті Сурамі, похована у Києві.
Леся Українка була не просто талановитим поетом, але й драматургом, прозаїком, перекладачем, публіцистом. В питаннях освіти її турбував напрямок діяльності українських буржуазних націоналістів по організації шкіл для народу.
У нарисі «Школа» вона виступала проти злочинної політики царизму, що була спрямована на обмеження бюджетних асигнувань для народних шкіл, на пригноблення вчителів та учнів.
З раннього дитинства Л. Українка цікавилась питанням освіти і культури. У 19 років вона написала для своїх молодших сестер підручник «Древня історія східних народів», що був надрукований після смерті поетеси у 1918 році.
Велику увагу у своїх публіцистичних творах приділяла Л. Українка розгляду ролі вчителя в народній школі. Про ідеал вчителя вона пише в листах до A.C. Макарової: «Уже одно то, что в школе есть человек неплохой, не черствая педантка, и притом честная, есть большая польза для детей».
Мету сімейного виховання Л. Українка вбачала у формуванні громадянина-борця. В оповіданні «Помилка» письменниця приходить до висновку, що досягти цієї цілі можливо, тільки розвиваючи природні здібності дитини.
Л. Українка також займалася питанням освіти дорослих, наполягаючи на організації колективних читань для народу. З цією метою нею був складений каталог видань для таких читань. Спад- щина Л. Українки є цінним вкладом не тільки в скарбницю української та світової літератури, але й прогресивної педагогічної думки.
Освітня й педагогічна діяльність Т. Лубенця
Лубенець Тимофій Григорович (18551936) видатний педагог, послідовник К. Ушинського в Україні, громадський діяч. Народився в місті Кролевці. Багато зробив для розвитку освіти в Україні, Герой Праці.
Протягом понад півстоліття самовіддано трудився на ниві освіти рідного народу Тимофій Григорович Лубенець. Він розпочав свою вчительську діяльність ще 18-річним юнаком в с. Вороньки на Чернігівщині. На ранніх етапах своєї педагогічної діяльності зарекомендував себе як автор шкільних підручників. Він включав до їх змісту матеріал про життя селян та селянський побут. У 1878 році Т. Лубенець був звільнений з роботи за написання підручника «Общеполезный задачник», кожна задача якого містила відомості
з життя і тим самим пов’язувала арифметику з практикою.
У 1881 році Т. Лубенець витримав іспити за курс Білогородсь- кого учительського інституту Харківського учбового округу, з 1883 року працював викладачем підготовчого класу Київської першої гімназії. Близько дванадцяти років пропрацював директором народних училищ Київської губернії.
Багато і плідно працював Тимофій Григорович у галузі теорії педагогіки. Його педагогічні праці присвячені питанням дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Особливу увагу приділяв зв’язку навчання з життям. Протягом своєї педагогічної діяльності він видав десятки підручників, методичних посібників і книжок з різних питань навчання і виховання. Серед них основна праця «Педагогические беседы», дослідження «О наглядном преподавании», книга для читання в початковій школі «Зёрнышко» в чотирьох частинах, що витримала більш як десять видань, методичний посібник для навчання арифметиці у недільних школах і класах для дорослих «Арифметические задачи» і «Методика арифметики». В цих та інших роботах автор виступав за впровадження в практику навчання і виховання демократичних і гуманістичних принципів педагогіки.
Чимало зусиль доклав також Т. Лубенець для запровадження в школах України навчання рідною мовою, яку він вважав засобом утвердження принципу народності в українській педагогіці. У 1883 році під псевдонімом Норець вийшов український буквар Лубенця «Граматка», в якому було вміщено багато фольклорних творів. Того ж року під псевдонімом Т. Хуторного вийшла його «Читанка». Обидва підручники були створені на народній основі.
Педагог вважав, що українську мову слід вивчати за народни- іми творами, бо вони є мудрими за змістом, повчальними для життя, а мова в них мелодійна, багата, яскрава. Навіть з методичного боку він вбачав у народних казках, приказках і прислів’ях незамінний матеріал, який варто використовувати якнайповніше.
Незважаючи на очевидні переваги такого типу підручників, навчатися за ними в народних школах міністерством заборонялося.
В пореволюційний період Т. Лубенець продовжував створювати підручники для початкової школи («Буквар», чотири «Читанки»), книги і посібники для нової трудової школи, займався ліквідацією неписьменності. Читав лекції вчителям, виступав з статтями в газетах і журналах, де відстоював свої думки про зв’язок школи
з життям, пріоритетний розвиток розумових здібностей і моральних якостей учнів, виступав проти надання школі вузькопрактичного, утилітарного характеру.
Структурно-логічна схема
СИСТЕМА ВІТЧИЗНЯНОЇ ОСВІТИ НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Початкова, вища початкова, загальна та професійна, середня педагогічна освіта
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]

Система середньої та вищої освіти
Університет (4 роки)

Вищі технічні, сільськогосподарські, економічні тощо навчальні заклади (45 років)

Вищі ЖІНОЧІ курси (45 років)

Духовна академія (4 роки)
богословські
класи


\ і
і )
і >
\
>
^ А і
) і



чолові
реальне
комер
кадете ь-
жіноча
єпархі
інститут
духовна

ча
учили
ційне
кии
гімназія
альне
шляхет
семіна

гімназія
ще
учили
корпус
з пед.
учили
них
рія

(8
(7
ще
(7
кл. (7
ще
дівчат
(6-7 р.),

років)
років)
(7-8 р.)
років)
8 р.),
(7-8 р.)
(8
духовне





прогім

років)
училище





назія


(4 роки)





(4 роки)


.


Творчі завдання і реферати
Аналіз шкільних підручників Т. Лубенця.
1. Франко і місце казки у розвитку дитячої особистості.
Діяльність громадських просвітницьких товариств на Волині (1900-1917).
Характеристика загальної чоловічої і жіночої освіти у м. Житомирі (19001917).
Питання для роздумів і проблемні запитання
З якою метою у 19051907 роках в Україні з’являються громадські товариства «Просвіта»?
Чому вчать дітей казки (за І. Франком)?
Хто є автором «Педагогічних бесід»?
У чому полягає демократизація освітніх процесів після 1905 року?
Тест
Навчали дітей граматиці методом (за І. Франком «Грице-
ва шкільна наука»): ^
а) звуковим; б) цілих слів; в) буквоскладовим.
Автор «Букваря Южноруского»?
а) Т. Лубенець; б) X. Алчевська; в) Т. Шевченко.
«Наш друг» це: /
а) нарис Л. Українки; б) підручник К. Ушинського; в) підручник М. Корфа; г) книга X. Алчевської.
Автор оповідання «Школа»:
\/а) Л. Українка; б) Т. Лубенець; в) М. Корф. Тема XVI
ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА УКРАЇНИ (ЕТАПИ УНР ТА НАЦІОНАЛЬНОГО КОМУНІСТИЧНОГО ВІДРОДЖЕННЯ: 20-ті роки)
Розробка завдань та змісту національної освіти в УНР.
Ідея національної школи С. Русової.
Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка. Особливості розбудови загальної, професійної й вищої школи у 20-ті роки.
Національний виховний ідеал Г. Ващенка.
Література
Константинов C.A., Струминский В.Я. Очерки по истории начального образования в России. М., 1953.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
Всеукраїнська вчительська спілка, Педагогічна Академія, «Український буквар», «Українські шкільні мотиви», Народний Комісаріат Освіти, «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології», педологія, антропологія, анатомія, фізіологія, історія, етнологія, етнографія.
Розробка завдань та змісту національної освіти в УНР
Відновлення діяльності «Просвіт» за доби Центральної Ради (8.03.1917 30.04.1918) відбувалося на основі становлення незалежності української держави. Основними принципами, на яких формувалася система освіти України, стали: для початкової школи: її світській характер, загальність, обов’язковість та безплатність; для семирічної школи: загальнодоступність; для системи освіти національних меншин: рівноправність; для приватних навчальних закладів: право на організацію навчання та рівноправне існування з державними школами.
У червні 1917 р. універсал Центральної Ради проголосив автономію України і створив перший структурний підрозділ для управ ління системою освіти Генеральний Секретаріат Освіти. Його діяльність очолив голова дещо раніше створеної Ради Товариства Шкільної Освіти Іван Стешенко.
Центральна Рада розробила структуру управління освітою, відновила діяльність Всеукраїнської вчительської спілки. Всеукраїнська вчительська спілка основними напрямами своєї діяльності визначила: у сфері підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів організація короткотермінових курсів та наступне відкриття спеціальних навчальних закладів (вищі педагогічні курси у м. Києві, що займалися додатковою освітою для вчителів, були перетворені 1917 р. у Педагогічну Академію). У сфері розбудови середньої освіти розгортання широкої мережі українських шкіл (початкових, середніх та гімназій). У сфері науково-педагогічній організація Українського Національного Університету (заснований у жовтні 1917 р.), розробка та видання науково-педагогічної та методичної літератури, створення української наукової термінології, українського правопису тощо. У сфері матеріального забезпечення освіти залучення приватного капіталу, коштів релігійних конфесій та громадських організацій до фінансування навчальних закладів.
б) Доба Гетьманщини (30.04.1918 р.15.12.1918 р.)
В уряді гетьмана П. Скоропадського питаннями освіти покликане було займатися Міністерство освіти на чолі з проф. М. Васи- ленком. Першочерговими кроками новоствореного міністерства у справі реформування освітньої галузі стали:
з питань організації системи освіти: централізація освіти; скасування відділів освіти для національних меншин; скасування шкільних рад у регіонах України;
з питань структурування освіти: поширення мережі приватних навчальних закладів; організація навчальних закладів гімназійного типу з українською мовою викладання; відновлення діяльності Київського університету;
з питань науково-педагогічного забезпечення: організація Української Академії Наук на чолі з А. Кримським та В. Вернадським.
в) Доба Директорії (15.12.1918 р 5.02.1919 р.)
Поновлення Української Народної Республіки зберегло, однак, Міністерство освіти як основну управлінську одиницю. Діяльність нового міністра освіти Івана Огієнка характеризують наступні кроки з реформування освітньої галузі: повернення децен- тралізаційних процесів; розробка програми єдиної української школи (за якою система освіти складалася з трьох основних етапів: молодша школа (4 роки); старша основна школа (4 роки); кс легія (4 роки); затвердження нового правопису української мови;
прийняття у січні 1919 р. Закону про державну українську мову; співробітництво з Всеукраїнською вчительською спілкою у справі підготовки кадрів та матеріального забезпечення вчительства.
ідея національної школи С. Русової
Софія Русова (18561940) народилася у с. Олешня на Чернігівщині. З 1861 р. проживала у Києві, закінчила гімназію. У 15 років Софія отримала дозвіл на відкриття дитячого садка на 20 вихованців. Завдяки знайомству з сім’єю Старицьких С. Русова стала палкою прихильницею української культури, познайомилася з П. Чубинсь- ким, М. Лисенком, М. Драгомановим, О. ГІ чіл кою, ГТ. Житецьким.
У 1874 р. С. Русова переїжджає до Петербурга разом зі своїм нареченим, відомим українським етнографом і фольклористом
О.О. Русовим. Вона працювала у петербурзьких школах, пізніше у дитячих садках Чернігова і Харкова, у Харківському Товаристві розповсюдження грамотності. Практична педагогічна діяльність справила вирішальний вплив на формування педагогічних поглядів С. Русової. У 1906 р. вона написала і видала «Український буквар» (на основі розробок О. Потебні), в 1911 р. «Початкову географію» та брошуру «Про колективне і групове читання».
Принциповою основою змісту навчально-виховного процесу у дошкільних навчальних закладах та школах С. Русова вважала рідну мову, національні свята та обряди, християнські цінності українського народу. Будучи редактором київського журналу «Світло» (19101914), у численних статтях педагог обґрунтовувала і розвивала свої погляди на організацію українського шкільництва. Особливе місце в її науково-педагогічних дослідженнях займає проблема дошкільної та позашкільної освіти. Дошкільна освіта та виховання, на думку С. Русової, повинні базуватися на чіткій взаємодії з рідною педагогікою і проводитися тільки рідною мовою. Позашкільна освіта має базуватися на системі вечірніх шкіл кількох типів: недільні школи, школи ліквідації неписьменності, повторно-додаткові, фахові і професійні школи, а також народні університети.
Працюючи у відділі дошкільного виховання секретаріату освіти в уряді УНР, С. Русова брала безпосередню участь у розбудові української школи. Курс лекцій, прочитаний нею у Київському педагогічному інституті, вийшов з друку окремою книжкою «Позашкільна освіта» (1918). Основним принципом навчання і виховання в українській школі вона вважала народність, педагогічним ідеалом національно-релігійний.
У 1921 р. С. Русова виїхала за кордон, де продовжила педагогічно-письменницьку діяльність, написала ще дві відомі роботи: «Західна Європа» та «Позаєвропейські країни» (1922 р.).
Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка
Іван Огієнко (18811971) народився в м. Брусйлів Житомирської області. Закінчив Київський університет, де працював доцентом, професором. Добре знав і вивчав історію школи в Україні.
Написав ряд підручників для українських шкіл: «Рідна мова» (1917)«Рідне писання» (1918), «Українська граматика» (1918), «Українські шкільні мотиви» (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в Києві, приват-доцентом і професором університетів у Києві, Кам’янці-Подільському, Варшаві, Брно, Мо- нітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.
Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І. Огієнка є «Українська культура» (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVIIXVIII ст.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між заходом і сходом, та про регенерацію української наукової думки у Московській державі.
У 19181920 рр. І. Огієнко керував Міністерством освіти і віросповідань Української Республіки та Кам’янець-Подільським державним українським університетом. За дорученням уряду Директорії він видав наказ про перехід на українську мову викладання в школах усіх типів; створив комісію з опрацювання українського правопису; видав постанову про запровадження обов’язкового безкоштовного навчання дітей шкільного віку.
Головним у розвитку духовності української молоді І. Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І. Огієнка можна вважати: рідномовність; родинність; залучення християнських ідеалів.
Згідно з цим основними завданнями освітньо-виховного процесу в навчальних закладах України повинні бути: Українізація всіх типів навчальних закладів; доступність і єдність навчання; створення системи підготовки національних педагогічних кадрів.
Особливості розбудови загальної, професійної й вищої школи у 20-ті роки
г) Доба УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки) (19191921)
В цей період керівництво системою освіти прийняв на себе Народний Комісаріат Освіти, який здійснив наступні кроки в реформуванні освітньої галузі: запровадження єдиної трудової політехнічної школи і пропаганда трудового характеру навчання і виховання;
формування соціально-педагогічного напрямку досліджень науковців та вчительства (за підтримки Г. Гринька, Я. Ряппо); введення двоступеневої системи освіти (з 8 до 13 років та з 14 до 17); перетворення першого ступеня в дитячий будинок, а другого в політехнічну школу із залученням до певного виду професійної діяльності.
Таким чином, Народний Комісаріат Освіти запропонував свій шлях розбудови шкільництва для найширших мас населення України. При цьому кожна з національних меншин, що населяли Україну, також могла заснувати свої навчальні заклади з викладанням рідною мовою. Початок 20-х років став періодом створення німецьких, польських, чеських, єврейських шкіл в Україні.
д) Доба непу (19211926 pp.)
В цей період розвиток освіти в Україні характеризувався проявом двох протилежних тенденцій: залучення до української системи освіти загально радянських педагогічних ідей, шо було продиктоване створенням Союзу PCP; формування в освіті Української PCP специфічних рис в організаційному та змістовому відношенні. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогічних наук на основі рефлексології, в орієнтації на основі рефлексологічні моделі Західної Європи.
Видатні науковці-педагоги 20-х років О. Залужний, В. Про- топопов, І. Соколянський, Я. Чепіга, Я. Мамонтов сформували підвалини розвитку цієї науки. Видавався науковий журнал «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології». Як наука педологія включала в себе цілий ряд дисциплін антропологію, анатомію, фізіологію, історію, етнологію, етнографію. Педагогіка також стала одним із структурних підрозділів рефлексології і повинна була виконувати функцію реалізації теоретичних засад, що розроблялись педологією.
Отже, перші десятиліття XX століття в українській освіті можна визначити як період культурно-освітньої нестабільності.
Формування незалежності України вивільнило значний науко- во-педагогічний потенціал української інтелігенції, спричинило до розгортання широкої мережі українських навчальних, та наукових закладів різного рівня, а також громадських культурно-освітніх організацій. Основними принципами, на яких будувалася українська освіта у 19051926 pp., можна вважати рідномовність, доступність, рівноправність у отриманні знань. Створення Союзу PCP та формування єдиної радянської системи освіти уніфікувало українську школу і нівелювало специфіку, якою вона відрізнялась у 20-ті роки XX століття.
Національний виховний ідеал Г. Ващенка
Григорій Ващенко народився в с. Богданівка на Полтавщині в козацькій родині. У 1898 році закінчив Полтавську духовну семінарію, у 1903 Московську Духовну Академію. Проте священиком не став, а після 1917 року активно включився в розбудову українського шкільництва; працював викладачем Полтавського вчительського інституту, згодом керівником кафедри педагогіки. У 1933 р. його було звільнено з інституту за «пропаганду буржуазного націоналізму». Після війни емігрував до Мюнхена, де працював професором педагогіки Українського Вільного Університету, ректором Богословської Академії.
Г. Ващенко присвятив своє життя створенню української національної педагогіки на основі християнського ідеалу. Його повний курс педагогіки складався з кількох підручників: «Загальні методи навчання», виданий у Полтаві і заборонений до використання у 1933 р.; « Система освіти у самостійній Україні», «Система навчання», «Виховний ідеал», «Виховна роль мистецтва», «Засоби естетичного виховання», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру».
Г. Ващенко був переконаний, що українська національна система освіти може існувати тільки на підгрунті іде сіл істич ного світосприйняття та утвердження християнської моралі шляхом перетворення віри в Бога у внутрішнє переконання людини. Однак його християнський ідеал в сучасному розумінні досить абсолютизований, так само, як дещо переоціненим є розуміння ролі нації в історичному та політичному аспектах. У теоретичному обгрунтуванні педагогічної системи української держави Г. Ващенко виступив як педагог-ідеаліст, переконаний, що нового громадянина української держави можна створити навчально-виховними засобами, і тільки. Суттю його педагогічних і філософських поглядів став релігійний консерватизм, спроба обмеження розвитку нової української генерації християнською ідеологією.
Структурно-логічні схеми
ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ І. ОГІЄНКА
Дидактичні погляди
Мета виховання:
розвинути національну свідомість та самосвідомість, духовність, національний характер, сформувати естетичні цінності, утвердити з ранніх літ здоро- вий спосіб життя
Зміст освіти:
пріоритет національного компонента освіти: знання природних багатств та національних героїв, історії, культури, традицій свого народу
Принципи навчання: виховуючий характер навчання; наочність, науковість, систематичність, міцність знань; індивідуальний підхід; диференціація; активність і творчість учнів; встановлення міжпредметних зв'язків
Методи навчаня:
бесіда, розповідь, пояснення, вправи, робота з книжкою, використання наочності, дискусія, проблемний виклад знань

Зміст виховного процесу:
прищеплення любові до свого народу, народної творчості, рідної мови і церкви


Суб’єкти ВИХОВНОГО впливу: сім’я, школа, позашкільні заклади
Засоби виховання: рідна мова, батьківський та материнський приклад, рідномовне оточення, етнічне середовище, усна народна творчість, читання Біблії, народний календар, рідна історія, література, традиції, обряди, свята, ігри, мистецтво, рідний побут, одяг

Творчі завдання і реферати

Ідея рідномовного виховання І. Огієнка.
Гуманістичні засади виховання дітей С. Русової.
Ідея поєднання навчання з працею у школах УРСР (20-ті роки).
Характеристика виховного ідеалу Г. Ващенка.
Питання для роздумів і проблемні запитання
Обгрунтуйте спільність у плануванні змісту середньої освіти УНР і в сьогоденні.
Зміст освіти молодших школярів (за Русовою).
Виділіть методи виховання дітей (за Огієнком).
Спільне у вихованому ідеалі Г. Ващенка і сучасним його трактуванням.
Тест
Центральним органом управління освітою в уряді УНР був:
а) Генеральний Секретаріат; б) Центральна Рада; в) Генеральна
Директорія.
Міністерство освіти в уряді Директорії очолював:
а) І. Стешенко; б) І. Огієнко; в) С. Русова.
Навчальний заклад для підвищення кваліфікації вчителів, створений І. Стешенком, називався:
а) Педагогічна гімназія; б) Педагогічний Університет; в) Педагогічна Академія.
Педагогічний ідеал Г. Ващенка можна охарактеризувати як:
а) професійно-інтелектуальний; б) національно-релігійний; в) соціально-культурний.
Педагогічні праці С. Русової в основному написані для організації:
а) вищої освіти; б) дошкільної та позашкільної освіти, в) педагогічної освіти.
Тема XVII
ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА МАКАРЕНКА
Життя й педагогічна діяльність А. Макаренка.
Теорія і практика колективу А. Макаренка.
ідея поєднання навчання з продуктивної працею А. Макаренка («Педагогічна поема», «Прапори на баштах»),
Проблема сімейного виховання «Книга для батьків», «Лекції про виховання дітей»).
Шляхи формування вчителя-вихователя та його педагогічної майстерності.
Література
Макаренко B.C. Мій брат Антон Семенович // Рад. школа, 1991. № 6.
Нежинский Н.П. A.C. Макаренко и педагогика школы. K., 1976.
Павлова М.П. Педагогическая система A.C. Макаренко. М., 1963.
Сухорський С. Ставлення сучасників Антона Макаренка до його соціально- педагогічного експерименту // Рідна школа, 1994. № 5.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
«Педагогіка індивідуальної дії», метод «вибуху», «педагогіка паралельної дії», «педагогічний брак», гомогенна група, різновіковий загін, асоціація, суспільно-корисна праця.
Життя й педагогічна діяльність А. Макаренка
Короткі біографічні дані.
A.C. Макаренко народився І березня 1888 р. в м. Білопіллі Сумського повіту Харківської губернії.
Спочатку Антон навчався в Білопільському двокласному училищі з п’ятирічним строком навчання, аз 1901 p., після переїзду сім’ї у Крюків (посад повітового міста Кременчука), в Кременчуцькому міському чотирикласному училищі.
Влітку 1904 р. закінчив міське училище з відзнакою й продовжив навчання на однорічних педагогічних курсах при цьому ж училищі, і по закінченні їх отримав звання вчителя початкових класів.
1 вересня 1905 р. він розпочав педагогічну діяльність у Крю- ківському двокласному залізничному училищі, викладав російську мову, літературу і малювання. У Крюківському училищі Макаренко працював 6 років і був переведений на посаду вчителя двокласного залізничного училища на станцію Долинську, колишньої Херсонської губернії.
Після дев’яти років роботи на педагогічній ниві Макаренко в 1914 р. вступає до Полтавського учительського інституту, де виявив великий інтерес до літературної творчості.
З вересня 1916 р. по березень 1917 р. його заняття в інституті були перервані призовом в армію, але у зв’язку з близорукістю він був звільнений від військової служби, і вже 15 червня 1917 р. закінчив учительський інститут, одержавши золоту медаль за твір «Криза сучасної педагогіки».
Закінчивши навчальний заклад, Антон Семенович деякий час працював учителем зразкової школи при Полтавському учительському інституті, а в грудні 1917 р. повернувся до Крюкова, де жила його овдовіла мати, і був призначений інспектором (директором) вищого початкового залізничного училища, де в 1905 р. почав свою педагогічну діяльність.
Кременчуцький відділ народної освіти не підтримав новацій Макаренка, і восени 1919 р. він переїхав до Полтави. Спочатку завідував міським початковим училищем № 2, а з серпня 1920 р. був призначений директором семирічної трудової школи № 10. Але вже у вересні цього року Полтавський губернський відділ народної освіти доручив йому організувати в селі Ковалівці, за 6 кілометрів від Полтави, колонію для неповнолітніх правопорушників і завідувати нею. В 1921 р. колонії присвоїли ім’я Горького.
1926 рік колонія зустріла значними успіхами. У Макаренка виникає думка про переселення колонії у Куряж, за 25 кілометрів від Харкова, та об’єднання з Курязькою трудовою колонією.
У червні 1927 р. Макаренко був запрошений керівниками ДПУ України для участі в організації дитячої трудової комуни на околиці м. Харкова. Деякий час Антон Семенович працював одночасно удвох закладах в колонії ім. М. Горького і в комуні ім. Ф.Е. Дзер- жинського.
Педагогічну й адміністративну роботу в комуні Макаренко поєднував з літературною. Життя комуни ім. Ф.Е. Дзержинського Антон Семенович показав у художніх творах «Марш ЗО року», «ФД1». У 1934 р. його було прийнято до Спілки письменників СРСР.
У 1935 р. Макаренко призначається на посаду заступника начальника відділу трудових колоній (ВТК) НКВС України і переїжджає в Київ. Керуючи колоніями України, він восени 1936 р. одночасно завідував колонією в Броварах біля Києва.
У 1937 р. переїжджає до Москви й присвячує себе літературній і громадсько-педагогічній діяльності.
У розквіті сил і задумів 1 квітня 1939 р. він раптово помер. Теорія і практика колективу А. Макаренка
A.C. Макаренку доводилось узгоджувати свою педагогічну систему з тогочасною ідеологією. Співставимо послідовність і сутність запропонованих ним стадій розвитку дитячого колективу з відповідними етапами прожекторського плану побудови комунізму.
. На першій стадії видатний педагог радив організатору колективу брати на себе диктаторські повноваження. Організатор повинен був сам, без будь-якого узгодження з колективом ставити вимоги, обов’язкові для виконання кожним. Ця стадія аналог диктатури організаторів жовтневого перевороту 1917 р., дещо закамуфльованої терміном «диктатура пролетаріату».
Для другої стадії розвитку колективу характерною була наявність його ядра, тобто групи дітей, які свідомо підтримують вимоги організатора колективу. Тобто і на цій стадії вимоги продовжує ставити організатор, але ці вимоги вже сприймаються колективом не з таким опором, як на стадії диктату, бо вони підтримані багатьма товаришами по колективу. Таким ядром новостворюваного у той час суспільства була комуністична партія, яка активно підтримувала на місцях всі директиви, спущені зверху.
Третя стадія передбачала можливість колегіального вирішення всіх питань життя колективу демократичним способом на основі прийняття рішення більшістю голосів. Отже, вимоги до кожного члена колективу ставив сам колектив, бо вони випливали з прийнятих ним рішень.
Вступала в силу «педагогіка колективної дії». Переходу з другої до третьої стадії передувала кропітка виховна робота по кількісному нарощуванню ядра. Коли в ядро входило більше половини членів колективу, то організатор міг без, особливого ризику ставити будь- яке питання на голосування. Таке введення елемента колегіальності в життя колективу зовсім не означало повної відмови від диктату, бо замість диктатури однієї особи утворювалась диктатура колективу.
Виділяв окремо A.C. Макаренко і найвищу, четверту стадію розвитку колективу
· стадію самовиховання, коли кожен член колективу не чекає, поки дасть йому доручення колектив чи його лідер, а сам, виходячи з інтересів колективу, бере на себе певні обов’язки, виконує їх та ще й сам себе контролює. У розвитку суспільства такий рівень свідомості кожного також передбачався при остаточній перемозі комунізму.
Результатом такого підходу до формування колективу або суспільства могло бути досягнення високого рівня виконавчої дисципліни, створення майже воєнізованого колективу.
Перше, що викликає симпатію в діяльності керованих Мака- ренком колективах, це повноцінний, без будь-яких відтінків фальші, демократичний стиль відносин. Ніхто з педагогів, включаючи й самого Антона Семеновича, не мав ніяких привілеїв. Більше того, педагог ставав повноцінним рівноправним членом колективу тільки тоді, коли після 4-місячного випробувального строку рішенням загальних зборів йому присвоювалося звання колоніста (або в комуні комунара). А той вихователь, якому колектив відмовляв у присвоєнні цього звання, звільнявся з роботи.
АС- Макаренко помітив, що колектив не просто живе доти, доки він розвивається (закон руху колективу), але й потребує реалізації системи перспективних ліній, в яку входять близька, середня і далека перспективи. Це означає, що колектив повинен мати перед собою не лише якусь найближчу за часом і за необхідними для її досягнення зусиллями перспективу (мету), а й більш віддалену і навіть дуже далеку. Зрозуміло, що таких цілей може бути і більше трьох. Головне, щоб була динаміка: коли близька мета досягнута, то вже середня може стати близькою, а більш віддалені також наближаються. Якщо ж такої системи цілей в колективі нема, а поставлена лише якась одна мета, то після досягнення цієї мети зникає той фактор, який об’єднував всіх у колективі і був рушієм його розвитку. А зупинка у розвитку колективу неодмінно веде до смерті колективу.
Використання ж системи перспективних ліній формує у дітей соціальний оптимізм, прагнення досягти власною працею «завтрашньої радості».
Д.C. Макаренко був неперевершеним майстром індивідуального впливу, але він розумів, що здійснити всю виховну роботу лише з допомогою «педагогіки індивідуальної дії» просто фізично неможливо та й недоцільно. Більше того, він на власному досвіді прийшов до твердого переконання, що безпосереднього переходу від впливу на цілий колектив до впливу на окрему особу, як коректив до розвитку колективу, також не повинно бути, а найдоцільнішим є тільки перехід опосередкований через спеціально організований з педагогічною метою первинний колектив. Тобто він намагався здійснювати виховання кожного педагогічно-насиченим середовищем первинного колективу, в якому всі його члени перебували у постійному діловому, товариському і навіть побутовому спілкуванні. Такий вихований вплив він назвав «педагогікою паралельної дії».
C. Макаренко розробив чітку систему формування елементів демократичної культури у своїх вихованців. Колектив був розбитий на загони, командири в яких мінялися двічі на рік.
Паралельно з цими загонами були ще й шкільні класи. А для виконання того чи іншого господарського завдання утворювалися ще й зведені загони, в яких командири постійних загонів працювали як рядові його члени. Більше того, було в колективі ще й таке доручення як черговий командир, що призначався на кожен день, і який міг зробити зауваження або дати обов’язкове для виконання розпорядження будь-якому члену колективу.
Все це робилось не випадково, не стихійно. Ця система залежностей, зміни статусу служила гарантом справжньої демократії, не залишала ніякої можливості для виникнення червоточини кар’єризму. У такому колективі навіть найсильніша особистість не мала ніякого шансу, як писав Макаренко, «стати над колективом» або відчувати себе належною до «командної касти». Ні у кого тут не зміг би самореалізуватись культ особи місцевого рівня.
Макаренко найпершою умовою виховання в колективі вважав гармонію інтересів суспільства і особистості, застерігав від формування в колективі «гнилого активу», вождізму. Він навіть досить чітко підмітив, що «гниття починається з користування привілеями».
Але в духовному житті країни також існували свої базис і надбудова. Базисом, на жаль, були ідеологічні догмати, а до наукової надбудови керівники держави не прислухалися. Та й не дивно, бо у самих «верхах» панував дух вождізму, культу особи.
Ідея поєднання навчання з продуктивної працею А. Макаренка («Педагогічна поема»,
«Прапори на баштах»)
Чи не найголовнішим «секретом» успіху виховної роботи в закладах A.C. Макаренка була відмова від споживацької благодійності та державних дотацій на їх утримання. Він здійснював перевиховання шляхом залучення вихованців не тільки до побутового самообслуговування, а й до рентабельної продуктивної праці. Це забезпечувало можливість на лише фізично виживати, а й формувати у вихованців оптимістичний погляд на свою подальшу долю. Адже вони знайомилися з реальними виробничими відносинами, отримували надійну професію, організаційні навички, досвід взаємовиручки, відчуття захищеності у колективі і суспільстві.
Історія перетворення виховних закладів колонії і комуни у виробничі колективи досить повчальна. Економічна скрута примусила A.C. Макаренка поспішити з залученням вихованців спочатку до аналога натурального господарства і до підробітків у сусідніх господарствах. А згодом завдяки професіоналізму агронома колонії М. Фере (прототипу Шере у «Педагогічній поемі») та використанню високопродуктивних порід свиней і кращих сортів зернових, овочів і фруктів колонії вдалось домогтись рентабельності власного сільськогосподарського виробництва.
Перехід A.C.Макаренка в комуну ім. Ф.Е. Дзержинського переконав його ще раз, що без продуктивної виробничої праці ніяке виховання, а тим більше перевиховання, неможливе. У зв’язку з тим, що комуна була розташована на околиці Харкова і не мала сільськогосподарських угідь, йому довелось повністю відмовитись від звичного для нього стереотипу виживання в сільських умовах.
Досить вдалим у виховному відношенні було компромісне рішення щодо оплати праці комунарам. Виробники з метою збільшення продуктивності праці категорично наполягали на матеріальному її стимулюванні. З ідеологічної точки зору, було б правильніше привчати юнацтво до безоплатної праці. A.C. Макаренку вдалось домогтися, щоб основна частина заробітку накопичувалася на особистому рахунку кожного, з якого можна було брати заощадження лише після випуску з комуни або з дозволу адміністрації. Десята частина заробленого за загальною згодою йшла у розпорядження ради командирів для культурно-масових потреб та соціального захисту окремих вихованців. І, нарешті, незначна сума у кілька відсотків з кожного заробітку йшла на кишенькові витрати. Останнє розвивало у них навички поводження з грішми, привчало раціонально планувати свій скромний бюджет, давало їм змогу реалізувати своє право вибору в задоволенні якихсь потреб.
Серйозна увага приділялась і навчанню. Кожний новий вихованець у перші ж дні свого перебування в комуні зараховувався у шкільну групу відповідно своїх знань. При комуні діяв робітфак Харківського машинобудівного інституту; майже половина його випускників продовжувала своє наьчання у вузах.
Проблема сімейного виховання («Книга для батьків», «Лекції про виховання дітей»)
Здавалося б, A.C. Макаренка можна вважати найавторитетнішим спеціалістом-практиком і водночас теоретиком лише у досить вузькій галузі перевихованні дітей в закритих виховних закладах, яким він віддав 16 років творчого життя. Але він, не маючи власних дітей, написав... «Книгу для батьків» та ще й планував видати не один, а чотири томи цієї книги. В ній нема схоластичних роздумів чи компіляції вже відомого. Живим джерелом його знань про специфіку сімейного виховання був не лише власний досвід виховання у своїй сім’ї прийомного сина й племінниці, яких він виховував як рідних, а й спостереження за взаємовідносинами дітей і батьків у тих сім’ях, куди його часто запрошували (а це були як щасливі, так і нещасні сім’ї). В останні роки життя у нього майже щоденно були бесіди з багьками-невдахами, він отримав близько 1500 листів від таких батьків.
C. Макаренко помітив, що найтяжче здійснювати виховання в тих сім’ях, де є лише одна дитина. Характерно, щодо нього на перевиховання лише зрідка потрапляли діти з багатодітних сімей. Здебільшого «педагогічний брак» надходив з сімей однодітних, бо там,
де росла дитина-одинак, концентрація надмірної батьківської любові діяла на неї згубно і була страшною помилкою в сімейному вихованні.
Щоб виховання єдиної дитини було повноцінним, слід будувати взаємини в сім’ї так, щоб малюк не помічав зайвої уваги до себе і не звикав, що все найкраще має неодмінно призначатися тільки йому. Лише тоді можна мати шанс уникнути розвитку такої негативної якості, як егоїзм, та заглушити ще в зародку елементи споживацької психології. Але це рідко кому вдається зробити в однодітній сім’ї, навіть якщо батьки й не позбавлені педагогічного хисту й спостережливості.
Взаємовідносини у великій сім’ї стали для A.C. Макаренка прототипом організаційної структури відносин у колонії ім. М. Горь- кого та комуні ім. Ф.Е. Дзержинського. Специфіка закритих виховних закладів, де вихователі і вихованці утворювали своєрідний аналог великої дружної сім’ї, де від внеску кожного безпосередньо залежить і матеріальний добробут, і мікроклімат у колективі, і відчуття захищеності, підтвердила високу ефективність двох оригінальних ідей видатного педагога, проти яких часом виступають наші сучасники, що опротестовують доцільність їх використання у звичайних школах, тобто в навчальних (а не виховних) закладах відкритого (а не закритого) типу. Це, в першу чергу, ідея об’єднання колективу педагогів і колективу вихованців у єдиний колектив, який має бути колективом педагогічним, та ідея різновікових колективів. Не забуваймо, що сім’я це також колектив закритого типу, в якому органічно поєднуються обидві ідеї. Тут немає двох колективів колективу батьків і колективу дітей. Сім’я є єдиним колективом, причому колективом педагогічним і різновіковим.
Не слід думати, що A.C.. Макаренко скрізь і завжди дотримувався принципу партійності. Згадаймо, що компартія завжди закликала народ віддавати всі свої сили і навіть життя для світлого майбутнього країни, для щастя прийдешніх поколінь. Ця позиція знайшла своє відображення і у внутрішній політиці держави, і у основній тенденції життя більшості добропорядних сімей. Вона зводилась до гасла: все краще дітям!
На противагу цій загальноприйнятій точці зору, видатний педагог наполегливо рекомендував у кожній сім’ї задовольняти потреби перш за все... батьків і робити це відкрито. Якщо в сім’ї, наприклад, виникне проблема, кому в першу чергу пошити плаття дочці чи мамі, то слід, не задумуючись, надати пріоритет мамі. Він був глибоко переконаний, що найкращі діти бувають у щасливих батьків. Діти мають бачити живий приклад сімейного щастя, сприяти його зміцненню і ділити разом з батьками.
Якщо вдуматись, то мудрість A.C. Макаренка щодо виховання на прикладі щастя можна поширити й на більш глобальні політичні масштаби: заохочувати інші країни до нового, більш прогресивного (якби це дійсно було гак) способу життя, потрібно було
б не словесною ідеологією, не підкупом братніх комуністичних партій, не застосуванням військової сили, а прикладом щасливого життя у своїй країні.
Шляхи формування вчителя-вихователя та його педагогічної майстерності
C. Макаренко дуже високо оцінював роль вчителя в суспільстві, називаючи його «інженером дитячих душ». Макаренко вказує шляхи формування педагогічної майстерності, а саме:
розвиток зору вчителя, вміння читати обличчя вихованців, їх жести, внутрішні стани, наміри тощо;
формування вміння керувати своїм обличчям, поведінкою, жестами;
формування мовної техніки, постановка голосу;
розвиток емоційно-вольових якостей і комунікативних умінь;
акторська підготовка, вміння грати в дитячому колективі, розігрувати педагогічний гнів, йти на педагогічно доцільний ризик;
підготовка до подолання опору вихованців виховним впливам;
психологічна підготовка, формування дослідницьких навичок майбутнього вчителя.
Структурно-логічна схема
ПЕДАГОГІЧНІ ПРИНЦИПИ A.C. МАКАРЕНКА
Проблема мети та завдань виховання у творах А. Макаренка
«Я розумію мету виховання як програму людської особистості, програму людського харакрету, причому у понятті характеру я вкладаю всю сутність особистості, тобто і характер зовнішніх проявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання абсолютно всю картину людської особистості...» «Було б неймовірним верхоглядством ігнорувати людське різноманіття і питання про завдання виховання формулювати однаково для всіх», «...формулювання цілей, звичайно, не може бути виведене ні з біології, ні з психології, а може бути виведене тільки з нашої суспільної історії, з нашого суспільного життя».
«Нема нічого вічного і абсолютного у наших завданнях. Вимоги суспільства дійсні тільки для епохи, тривалість якої є більш або менш обмеженою. Ми можемо бути цілком упевненими у тому, що до майбутнього покоління будуть поставлені дещо змінені вимоги, причому зміни ці будуть вноситись поступово, у відповідності з удосконаленням всього суспільного життя»
Загальні принципи виховання
цілісніть та діалектичність виховного процесу: «Педагогіка є найбільш діалектичною, дуже складною і різноманітною наукою»; праця як системоутворююча основа усієї сукупності виховних впливів;
принцип завтрашньої радості;
принцип зміни соціально-психологічних ролей дітей.
Педагогічний гуманізм A.C. Макаренка проявляється у:
професійній ідеології, у спрямованості, мотиваційно-ціннісному ставленні до педагогічної дійсності, у розумінні мети, змісту, об’єкта і засобів педагогічної роботи;
щоденному піклуванні про вихованців, батьківській турботі про них, позбавленій жалісливості, але пройнятій оптимізмом і вимогливістю.
Творчі завдання і реферати
Ідея формування колективу А. Макаренка: критичний аналіз.
Трудове виховання А. Макаренка і сучасність.
Вчитель-вихователь А. Макаренка і сучасні педагогічні технології.
Сімейне виховання А. Макаренка і сучасність.
Питання для роздумів і проблемні запитання
Доведіть, які напрямки досвіду А. Макаренка у виховання є неперевершеними.
Ідея колективу А. Макаренка. Обгрунтуйте її новації і слабкі сторони.
Ідея трудового виховання А. Макаренка. Що в ній є новітнім, а іцо, на жаль, є таким, яке вичерпало себе?
Екстраполюйте основи формування педагогічної майстерності вчителя-вихователя А. Макаренка на сьогодення.
Тест
Який з принципів виховання є визначальним у педагогічній
системі A.C. Макаренка? ^
а) народність; б) природовідповідність; в) паралельної дії.
Найменша керована «одиниця» дитячого співтовариства у досвіді A.C. Макаренка: j
а) гомогенна група; б) різновіковий загін; в) асоціація.
Яку форму навчання вихованців використовував A.C. Мака- ренко у керованих^им закладах?
а) комплексну; б) класно-урочну; в) дальтон-план.
Який вид трудової діяльності був визначальним у комуні ім. Дзержинського?
іа) виробнича праця; б) суспільно-корисна праця; в) самообслуговування.
В якому з творів A.C. Макаренко розкриває засади родинного виховання: ^
а) «Батьківська педагогіка»; б) «Книга для батьків»; в) «Материнська школа».
Тема XVIII ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА УКРАЇНИ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (20-80-ті роки)
Національна освіта в 20-ті роки XX століття.
Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки.
Особливості становлення освіти у післявоєнний час (кінець 40 50-ті роки).
Розвиток освіти й педагогіки у 60-ті роки.
Школа і педагогіка України у період застою (7080-ті роки).
Література
Сухомлинська О.В. та ін. Нариси історії українського шкільництва (19051933): Навч. посібник / За ред. О.В. Сухомлинської. K., 1996. С. 121223.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. Тернопіль, 1994.
Гриценко М.С. Нариси з історії школи в Українській PCP. K., 1966.
Гринько Г. Нариси радянської просвітницької політики. Харків, 1922.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
Державна вчена рада, «політкомплекс», «комплекс охорони здоров’я», психорефлексологія, педологія, «центри інтересів», біогенетичний напрямок, фабрично-заводські семирічки, школи селянської молоді, школи фабрично-заводського учнівства, робітничий факультет.
Національна освіта в 20-ті роки XX століття
На більшій частині території України з 1920 року запанувала радянська влада. Надійним засобом впровадження домінуючої ідеології пролетаріату до свідомості широких мас керівники компартії
і держави цілком слушно вважали систему освіти, яку треба було докорінно переробити, поставити на службу своїм цілям. Саме на це спрямовувалась державна освітня політика. Проте в Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситуація. З одного боку, давався взнаки зліт національної самосвідомості, з-іншого українські більшовики ще прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті Першої світової та громадянської воєн. Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРСФР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні починаючи з 1920 року створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає «Декларацію про соціальне виховання дітей», в якій на підставі твердження про розпад сім’ї в соціалістичній державі робиться висновок про необхідність перенесення «центру ваги» в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок. Тодішній нарком освіти Г. Гри- нько так роз’яснював сутність соціального виховання: «соціальне виховання в розвинутому вигляді є всезагальна організація дитинства, створення колективного життя всього дитячого населення. Це не вихідна точка, а кінцева мета розвитку соцвиху. Це передбачає повне усунення розпорошеності дітей між індивідуалістичними сім’ями, що, вочевидь, неможливе без організації соціалістичного господарства та зміни всього устрою життя».
Тож повне підпорядкування дитячої особистості виховним впливам новоутвореної держави ставало лейтмотивом діяльності закладів соцвиху. Декларація висунула ідею так званого «захисту дитинства», завданням якого було: взяти на облік всіх дітей до 15 років, як тих, які вже ввійшли в систему соціального виховання, гак і тих, що не відвідують жодної освітньо-виховної установи; використати всі засоби задля забезпечення кожній дитині усіх ЇЇ прав на матеріальне утримання, виховання, освіту, охорону здоров’я; вилучити дитину «з вулиці», передати через колектор або розподільник до виховного закладу (боротьба з безпритульністю); захистити права і тієї дитини, що живе в сім’ї, але потребує тією чи іншою мірою соціальної допомоги.
Для вирішення цих завдань планом Наркомосу передбачалося розгортання цілої низки відповідних установ, таких як:
Майданчики різних типів. Мали функціонувати в основному в літній період і вилучати дітей «з вулиці», організовувати їхній побут.
Дитячий садок, школа клуб неповного дня.
Денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня.
Дитячі будинки, які мали взяти на себе повністю влаштування дітей, харчування, навчання.
Дитячі містечка (об’єднані дитячі будинки).
Заклади та установи охорони дитинства (колектори, розподільники, приймальники тощо).
Заклади для дефективних дітей.
Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа закладів, що забезпечували навчання і виховання, а найголовніше, порятунок дітей віком від 7 до 15 років. По закінченні закладів соцвиху діти мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передба чалося створення різноманітних професійних шкіл від курсів до вузів. На початку 20-х років у містах утворилися два різновиди професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або інколи робітничої молоді) та індустріальні профшколи.
Дещо інакше виглядала освітня мережа в сільській місцевості: масовим явищем тут була початкова 4-річна школа, до якої планувалося додати 3-річну школу селянської молоді. В останій передбачалося значно розширити обсяг сільськогосподарських дисциплін і в такий спосіб сприяти підготовці підлітків до професійної освіти в так званих «школах батрацької молоді» або технікумах.
У середині 20-х років як завдання на перспективу було висунуто гасло обов’язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання.
До вищих навчальних закладів в 20-ті роки відносилися інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада в Україні ліквідувала університети, вважаючи їх «розсадником буржуазної ідеології».
З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів при них відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати то молодь до сприйняття інститутських курсів.
Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. В 1920 р. у схемі системи освіти, запропонованій Г. Гриньком, вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.
Освітню піраміду увінчувала Академія наук зі своїми науково- дослідними установами.
листопада 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.
Таким чином, в 20-ті роки XX ст. в Україні була створена оригінальна освітня система, яка була виявом творчості українського суспільства; викликаної загальним творчим злетом, характерним для соціальної атмосфери перших пореволюційних років.
Впроваджувалася комплексна система навчання принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо).
У радянській школі під цим поняттям розумілося трудове ознайомлення дітей з природою та суспільним середовищем, що їх оточує («природа»«праця»«суспільство»). Саме таку схему було покладено в основу навчальних планів і програм у 1922/23 н.р. ДВР (Державною вченою радою) у Росії. Головною серед них була «праця», тобто вивчення трудової діяльності людини. Активне ознайомлення з трудовим життям супроводжувалося вивченням природних умов і взаємовідносин людини і природи («природа») й на цій основі ознайомлення з суспільними відносинами («суспільство»). Так, у першому класі вивчалося трудове життя сім’ї, у другому життя села або міста; у третьому господарство місцевого краю, в четвертому державне господарство й економічне життя в СРСР.
Комплексні програми, що розроблялись в Україні, були спрямовані передусім на класове виховання, якого від школи вимагали партія і уряд. Це вступало в гострі суперечності з положенням самих програм. Важко було пристосувати до комплексів політичні питання, пов’язати їх з дитячим комуністичним рухом, «політ- комплексом», «комплексом охорони здоров’я».
У 20-ті роки педагогами України комплекс розглядався як відбиття інтегрованого сприйняття дитиною оточуючого світу, а завданням школи було ознайомити дитину із світом, що її оточує. На початку 30-х років на перше місце було поставлене пролетарське комуністичне оточення партія, комсомол, дитячий рух, ради, профспілки, виробництво, колгоспи. Так, кардинально змінюється парадигма освіти від дитини як центру педагогічного процесу школа перейшла до висунення на передній план оточення, причому у вкрай політизованому розумінні.
В 20-гі роки почався новий науковий переворот у педагогіці. Усі провідні науково-педагогічні сили стали на рефлексологічні позиції. Сам термін «рефлексологія» впровадив в науковий обіг
В. Бехтерєв у роботі «Основні принципи так званої об’єктивної психології або психорефлексології» (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.
Рефлексологія набула значення науки про поведінку людини і експериментальним шляхом вивчала вияви людської діяльності, серед них і нашу психіку як вищий вияв рефлекторної діяльності (подразнення передача діяльність). Щодо дитини, то рефлексологія створила спеціальну науку педагогічну рефлексологію, мета якої виходячи із знань про дитину, її фізіологію, анатомію, на основі умовних і безумовних рефлексів раціонально організовувати все життя дитини, її виховання.
Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології. Навіть сьогодні важко провести чітку межу між рефлексологією й педологією, бо всі відомі вчені того часу О. Залужний,
І. Соколянський, В. Протопопов, А. Володимирський були одночасно і рефлексологами, і педологами. У багатьох випадках ці поняття вживалися як синоніми, але все-таки педологія як наукове поняття є значно ширшою, ніж рефлексологія. І ця остання виступає як головна засада педології.
Педологія (від грецьк. наука про дитину) предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини.
Педагогічною основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й погребами дитини, що вона центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX поч. XX ст. в течії «нового виховання», репрезентованій А. Фер’єром, О. Декролі, Дж. Дьюї, М. Мон- тессорі, В. Лаєм та ін. Вони відстоювали ідею розумового розвитку дитини за «центрами інтересу» і вважали, що її виховання має бути спрямоване на формування цілісної людської особистості.
В Україні питання вільного виховання, педоцентризму поширювались у творчості Я. Чепіги, С. Русової, які втілювали їх у життя в період визвольних змагань українського народу в 19171920 рр. Саме на тлі цієї концепції, де дитина вважалася основою, центром побудови усього навчально-виховного процесу, й почала розвиватися педологія.
Отже, на початку 20-х років педагогічна наука в Україні базувалась на досягненнях педології. Вона виділила дитинство як окремий специфічний період життєдіяльності людини, розглядала, вивчала його з усіх боків у філогенезі й онтогенезі. Саме життєдіяльність дитини у всіх її виявах стала об’єктом і предметом педології.
У 1924 р. був здійснений перехід від ідейних пошуків, наукових дискусій до нав’язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження «соціально-класового» середовища. Особливу увагу українські педологи приділяли вивченню дитячого колективу, середовища, в якому проживають діти, щоб вплинути на життя, змінити навколишнє середовище так, щоб воно давало дітям все необхідне для їхнього розвитку.
Україна посідала провідне місце в Радянському Союзі у вивченні проблем розвитку колективу. В 1924 р. тут сформувались біогенетичний і соціогенетичний як окремі напрями в педології.
Біогенетичний напрямок це вивчення дитячої поведінки на основі застосування законів біології. Прихильники цього напряму на перше місце ставили природжене й приділяли особливу увагу врахуванню особливостей побудови організму дитини, надавали великого значення спадковості, розглядали тестування як головний метод вивчення індивіда.
Визначним представником цього напряму був П. Блонський (в Україні В. Протопопов).
Соціогенетичний напрям у вивченні розвитку дитини брав за основу її пристосування до соціального середовища, де саме середовище відігравало роль рушійного фактора формування особистості. Дослідження проводились у руслі науки про поведінку. Закони поведінки дитячого колективу виводились на основі соціології та рефлексології.
Соціогенетичний напрям був широко розповсюджений в Україні, на відміну від Росії, де переважав біогенетичний підхід. Найбільш відомими представниками цього напряму були І. Соколян- ський, О. Залужний.
Великого значення надавали українські педагоги розробці і удосконаленню тестів (Г. Костюк, О. Раєвський). Були створені тести з українського правопису, суспільствознавства, математики.
Педологічна служба в школі вела облік шкільної успішності за методом тестів, вивчала інтереси і ідеали дітей, коло їх уявлень, визначала їх фізичний та розумовий розвиток, здійснювала педологічний аналіз середовища.
Треба відзначити, що перенесення центру уваги з дитини на дитячий колектив, який почали досліджувати тими ж методами, що і дитину, не могло не відбитися негативно на педологічній науці й стало початком розмивання її предмета й об’єкта. Після того, як педологія почала втрачати свій предмет і об’єкт дослідження і перед нею було поставлено цілком конкретне завдання обслуговування педагогічного процесу, вона починає розглядатися як допоміжна дисципліна, а після постанови 1936 р. «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу» взагалі зникає як наука.
Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки
Система освіти в Україні в 20-ті роки докорінно відрізнялась від російської. Як уже було сказано, в Україні було затверджено систему освіти, яка складалась з семирічної школи двох концентрів (1-го чотири роки навчання, 2-го три) й профшколи. В цей час у Росії склалася така система освіти:
початкова школа (1 ступінь) 4 роки навчання;
семирічна школа як фундамент всієї шкільної системи;
школа II ступеня (дев’ятирічна,рередня школа);
фабрично-заводські семирічки;
школи селянської молоді;
школи фабрично-заводського учнівства;
робітничий факультет.
В середині 20-х років уряд Радянської Росії рішуче змінює свою тактику щодо інших радянських республік. В квітні 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді нарком освіти України М. Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, обґрунтовуючи це тим, що «цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР». Таким чином, поступово зформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. При чому за взірець було взято, звичайно, російську систему народної освіти.
Цьому також сприяли постанови ЦК ВКП(б) про організацію і зміст роботи радянської школи. 5 вересня 1931 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про початкову і середню школу», в якій зобов’язав наркомоси республік негайно розпочати роботу по складанню нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв’язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва.
Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків.
25 серпня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі». Даною постановою було засуджено комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод «цілих слів» у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійна робота, лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались прин- ципіальні вказівки щодо обліку знань учнів. Рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань.
ЦК ВКГІ(б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1 січня 1933 року, для того, щоб забезпечити «дійсно міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук».
Як уже вказувалось, у 20-ті роки в Україні відбувався інтенсивний розвиток педології. ЦК ВКП(б) в постанові від 4 липня 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу» викрив педологію і шкідливу діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП(б) в своїй постанові вимагав «відновити повністю в правах педагогіку і педагогів», вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.
Отже, 1936 роком датується остання згадка про педологію. Вона зникає з педагогічного небосхилу, а разом з нею припиняються будь- які вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей взагалі.
Особливості становлення освіти у післявоєнний час (кінець 40-х50-ті роки)
Непрості випробування пройшла вітчизняна школа в роки Другої світової війни. З самого початку війни десятки тисяч вчителів і учнів старших класів добровільно пішли на фронт зі зброєю в руках захищати Вітчизну.
В тяжких умовах воєнного часу почалася підготовка до початку 1941/42 н.р. 1 вересня 1941 року почались заняття в районах України, які не були окуповані (деякі р-ни Донбасу, Одеса, Севастополь, деякі райони Чернігівської і Сумської областей). Учні шкіл України, які евакуювалися на схід, почали 1941/42 н.р. у школах інших республік Росії, Туркменії, Казахстану, Грузії.
23 січня 1942 року виходить Постанова Раднаркому СРСР «Про заходи по боротьбі з безпритульністю серед дітей». При обласних і кра- йових виконкомах створювались комісії для боротьби з безпритульністю, прийомники і розподільники для дітей-сиріт і безпритульних, дитячі будинки. Для підлітків, які,в роки війни залишили навчання і пішли працювати, в 1943 році були створені вечірні школи.
З 1943 року було поновлено роботу шкіл в районах України, визволених від окупантів. 31 грудня 1943 року Раднарком УРСР прийняв постанову «Про організацію обліку дітей і підлітків віком 7ЛГ15років і про порядок контролю за виконанням закону про обов'язкове загальне навчання». З! вересня 1944 року на переважній більшості території України відновилась робота шкіл. У 1943/44 н.р. в Україні було 12 802 школи, в яких навчалось 1 770 179 учнів. З 1944/ 45 н.р. було запроваджено обов’язкове навчання дітей у школах, починаючи з семирічного віку, що сприяло ліквідації розриву між дошкільними установами і школою. У серпні 1943 року були прийняті «Правила для учнів», в яких визначались їх обов’язки і правила поведінки. З 1943/44 н.р. в школах було запроваджено цифрову п’ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів.
21 червня 1944 року Раднарком СРСР прийняв постанову « Про заходи поліпшення якості навчання в школі», згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібними медалями.
Після закінчення війни в Україні розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запроваджено обов’язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи школа-інтер- нат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти.
Верховна Рада СРСР 24 грудня 1958 року прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР». Законом запроваджувалась загальна обов’язкова восьмирічна освіта. Згідно з цим законом, встановлено нову систему шкільної освіти:
загальна обов’язкова восьмирічна школа для дітей віком від
до 1516 років;
повна середня для підлітків і молоді 15 18-річного віку (денні середні школи, вечірні (змінні) й заочні середні школи працюючої молоді);
школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;
технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади.
Головним в перебудові системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею. З 1516 років вся молодь повинна була включатися в посильну суспільно-корисну працю.
Розвиток освіти й педагогіки у 60-ті роки
Найбільш важливим завданням в галузі народної освіти в 60-ті роки було здійснення в країні загальної обов’язкової середньої освіти, перехід школи на новий зміст освіти, удосконалення навчального процесу і виховання учнів.
Процес введення загальної обов’язкової середньої освіти вирішено було здійснити в кілька етапів. З цією метою Центральний Комітет партії і Рада Міністрів СРСР прийняли ряд постанов.
Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів від 10 серпня 1964 р. «Про зміни терміну навчання в середніх загальноосвітніх трудових політехнічних школах з виробничим навчанням» було встановлено замість 3-річного 2-річний термін навчання в середній шк<|)лі на базі 8 класу.
Школа знову ж ставала 10-річною. Причинами відходу від 11 -річної школи були: перша демографічна криза: школу закінчували діти війни, яких було мало і тому тримати молодь зайвий рік в школі було невиправдано; незначний процент випускників 11 класів йшов у виробництво за отриманим фахом; слабка матеріально-технічна база виробничого навчання; у багатьох школах виробниче навчання не було органічно пов’язане з вивченням основ наук. В зв’язку з цим в 1966 році в «Закон про школу» були внесені часткові зміни, у відповідності з якими була скасована обов’язкова професійна підготовка в загальноосвітніх школах.
10 листопада 1966 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про заходи дальшого вдосконалення роботи середньої загальноосвітньої школи». Найважливішим завданням в галузі народної освіти постанова вважала здійснення в основному до 1970 р. у країні загальної обов’язкової середньої освіти для підростаючого покоління.

·*«
В ці роки серед вчителів шкіл і працівників органів народної освіти виділяється багато ентузіастів, добрих організаторів, справжніх майстрів педагогічної справи.
На зазначений період припадає діяльність видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського. Його теоретичні висновки, дослідження, особистий досвід роботи з дітьми, літературна спадщина є безцінним вкладом у вітчизняну педагогічну науку.
Школа і педагогіка України у період застою (7080-ті роки)
У 1970 році був прийнятий новий Статут середньої загальноосвітньої школи. На основі цього державного документу випускники восьмирічних шкіл могли продовжити освіту: в загальноосвітніх повних середніх (десятирічних) школах (910 класи), середніх спеціальних навчальних закладах технікумах (34 роки навчання), а також в школах робітничої і селянської молоді (911 класи). Всі ці навчальні заклади давали повну середню освіту і атестат зрілості.
Вважалось, що таким чином буде вирішена проблема одержання повної середньої освіти в поєднанні з професійною підготовкою молоді до праці.
20 червня 1972 року було прийнято постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та дальший розвиток загальноосвітньої школи». Перед органами народної освіти висувалось завдання завершити до 1975 року здійснення середнього всеобучу, переходу на нові навчальні плани і програми.
Школа орієнтувалась на створення кабінетної системи навчання!1, ефективне використання ТЗН, кіно, радіо і телебачення. З метою стимулювання постійного росту кваліфікації, педагогічної майстерності і творчої ініціативи викладацьких кадрів запроваджувалась атестація учителів. За результатами атестації вчителям, що найбільш відзначились, присвоювались звання «старший вчитель», «вчитель-методист».
В постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів «Про дальше покращення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до праці» від 22 грудня 1977 року вказувалось, що школа зобов’язана допомогти учням оволодіти глибокими знаннями основ наук
і трудовими навичками. Постанова підкреслювала важливість єдності навчання і виховання, тісного взаємозв’язку розумового, трудового і морального виховання, а також поєднання навчання з участю в виробничій праці. Особлива увага приділялась питанням змісту і методам навчання, удосконаленню навчально-виховного процесу, позакласної і позашкільної роботи, яка повинна враховувати інтереси і бажання школярів. Одночасно з даною постановою була прийнята постанова про безплатне користування підручниками і про створення шкільних бібліотечних фондів підручників.
На жаль, вищезгадані постанови не працювали, і радянська влада поступово входила в кризовий період, піддавалась «застійним» впливам, характерним для всього суспільства. В 1984 р. була зроблена спроба вивести школу з кризи, накреслено заходи по проведенню реформи загальноосвітньої і професійної школи, яка мала на меті подолання наявних недоліків в системі освіти, в змісті і методах навчання і виховання.
Творчі завдання і реферати
Порівняльний аналіз загальної освіти УРСР і РРФСР (20-ті роки).
Педологія як наука про дитину.
Характеристика нових методів навчання (60-ті роки).
Трудове навчання школярів (ретроспектива 2080-х років).
Питання для роздумів і проблемні запитання
Переваги та недоліки комплексної системи навчання (20-ті роки).
Чому досвід діяльності в освіті 20-х років О. Субтельний називає етапом «комуністичного національного відродження»?
Доведіть, що у 60-ті роки досить відчутною є тенденція пожвавлення діяльності у галузі освіти.
У чому у 7080-х роках школа в УРСР набуває ознак застою?
Тест
Основною ланкою освітньої системи в Україні починаючи з 1920 р. була:
а) єдина трудова школа; б) дитячий будинок; в) школа повного дня.
Комплексна система навчання це:
а) трудове ознайомлення дітей з природою і суспільним середовищем; б) індивідуалізоване навчання, не пов'язане з загальною класною роботою і базується на вільному виборі дитиною занять, довільному використанні свого навчального часу; в) система навчання, за якою учні набувають умінь і навичок в процесі планування й використання практичних завдань-проектів.
Педологія це:
а) наука про дитину; б) наука про виховання; в) наука про розвиток виховання, школи і педагогічних теорій в різні історичні періоди.
Уніфікація системи народної освіти була закріплена:
а) «Декларацією про соціальне виховання дітей»; б) Постановою ЦК ВКП(б) «Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі»; в) Законом «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи народної освіти».
Тема XIX
ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА В. СУХОМЛИНСЬКОГО
Життя і педагогічна діяльність В. Сухомлинського.
Навчання й виховання дітей 6-річного віку («Серце віддаю дітям»),
В. Сухомлинський про формування гуманної особистості («Пав- лиська середня школа»).
Морально-трудове виховання школярів («Народження громадянина»),
Етнічні засади родинного виховання («Батьківська педагогіка»).
Ідеї становлення вчителя-вихователя («Сто порад вчителю», «Розмова з молодим директором школи»).
Література
Сухомлинський В.О. Вибр. тв.: В 5-ти т. K.: Рад. шк., 19761977. Т. 15.
Дзеверін О. Видатний радянський педагог. У кн.: Сухомлинський В.О. Вибр. тв.: В 5-ти т. K.: Рад. шк., 1976. Т. 1.
Сухомлинський В.О. Бібліографія творів / Вступ, ст. В.З. Смаля. Пок. пр. склали Г.!, та О.В. Сухомлинська. K.: Рад. шк., 1978.
Левківський М.В. Методичні рекомендації з використання творчої спадщини В.О. Сухомлинського. Житомир, 1980.
Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки: Курс лекцій. Тернопіль, 1994.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
Довготривалий експеримент, «зелений клас», «школа радості», дитяча кімната казки, продуктивна праця.
Життя та педагогічна діяльність В. Сухомлинського
Короткі біографічні дані.
Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 року в с. Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області у незаможній родині.
Навчався Сухомлинський у Василівській семирічці (19261933). Влітку 1934 р. він розпочав навчання у Кременчуцькому педагогічному інституті, проте через хворобу мусив залишити навчання.
З 1935 року працював вчителем української мови й літератури у школах Онуфріївського району.
19361938 рр. навчався на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де здобув кваліфікацію вчителя української мови та літератури.
З 1938 року і до початку Великої Вітчизняної війни Сухомлин- ський працює вчителем української мови й літератури і завідуючим навчальною частиною Онуфріївської середньої школи.
У липні 1941 року він був призваний до лав Червоної Армії.
9.02.1942 року в бою під Ржевом був тяжко поранений і понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях.
З червня 1942 року по березень 1944 року Сухомлинський працює директором і вчителем російської мови та літератури в смт. Ува Удмуртської АРСР.
Навесні 1944 року Сухомлинський разом з дружиною переїжджає до смт. Онуфріївка Кіровоградської області, де протягом чотирьох років очолює Онуфріївський районний відділ народної освіти та викладає у школі за сумісництвом.
1948 року його призначають у зв’язку з особистими клопотаннями директором Павлиської середньої школи.
Починаючи з 1949 р. він періодично виступає зі статтями на сторінках республіканських та всесоюзних журналів.
У 1955 р. В. Сухомлинський захищає кандидатську дисертацію «Директор школи керівник навчально-виховної роботи» у Київському університеті ім. Т. Шевченка. Через рік виходить з друку його перша монографія «Виховання колективізму у школярів».
У 50-х роках В. Сухомлинський написав ще кілька монографій: «Педагогічний колектив середньої школи», «Виховання патріотизму у школярів», «Виховання комуністичного ставлення до праці».

· Починаючи з 1960 р. виходять з друку його праці: «Духовний світ школяра», «Праця і моральне виховання», «Як ми виховали мужнє покоління», «Виховання особистості в радянській школі», «Павли- ська середня школа».
У 1957 р. його обирають членом-кореспондентом АПН РРФСР, а в 1958 р. Міністерство освіти УРСР присвоїло йому звання заслуженого вчителя школи УРСР.
У другій половині 60-х Василь Олександрович готує трилогію
з проблем формування особистості у загальноосвітній школі: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Листи до сина». Щодо першої частини трилогії, то вона була вперше надрукована в тодішній Німецькій Демократичній Республіці, а у 1969 р. в Україні. Пізніше (1974) книга була удостоєна Державної премії УРСР.
У 1968 р. В. Сухомлинського обирають делегатом Всесоюзного з’їзду вчителів і присвоюють звання Героя Соціалістичної Праці. Останніми роботами вченого стали «Батьківщина в серці» та «Батьківська педагогіка», які вийшли друком у 70-ті роки.
вересня 1970 року Василя Олександровича не стало.
Навчання й виховання дітей 8-річного. віку («Серце віддаю дітям»)
У 1951 році, як писав В. Сухомлинський у книзі «Серце віддаю дітям», він розпочав навчання шестирічних першокласників. Ідея більш раннього навчання дітей постійно супроводжувала педагогічні пошуки вчених. Однак на терені колишнього СРСР довготривалий експеримент з навчання шестирічок було розгорнуто саме у Павлиші.
Вчений називав свій експеримент підготовкою дітей до систематичного навчання. Однак навіть короткий аналіз «школи радості» дає підстави вважати, що це була цілісна система навчання дітей шестирічного віку. При цьому педагог враховував такі особливості дитячого мислення, як: образність, пластичність, емоційну збудливість думки. Саме на них спирався вчений, коли проводив з дітьми .уроки «живої думки».
Звичайно, спостереження дітей у навчанні достатньо використовували Ж.-Ж. Руссо, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський. Однак
В.О. Сухомлинський по-новому використовує природу як широкий засіб загального розвитку дитини. Головним завданням таких уроків серед природи був розвиток у дітей здатності до кольорового та просторового відчуттів. Педагог не просто вчив дітей спостерігати, але й спонукав помічати у звичайному незвичайне, відчувати й емоційно переживати гаму різноманітних кольорів і відтінків. Подібні досліди проводяться у школах сучасної Японії, де учні розрізняють до 300 кольорів і відтінків.
Щодо виховного впливу казки на особистість шестирічного школяра, то В. Сухомлинський, природно, є новатором. Тому у Па- влиській школі вперше у ті роки була обладнана дитяча кімната казки. При цьому кімната була незвичною не лише за інтер’єром, але й за змістом діяльності дітей у ній.
Поступово у процесі занять серед природи та у кімнаті казки накопичувався досвід дітей, і на цій основі їх спонукали до усного складання казок. Загалом ця робота у Павлиші продовжується до 7-го класу (старші школярі щорічно складають не менше двох казок). У меморіально-педагогічному музеї В.О. Сухомлинеького нині зберігається 70 томів дитячих казок. Положення та досвід вченого у цьому аспекті у наш час використовуються у багатьох школах України та за кордоном.
Принципово по-новому впроваджував вчений і методику навчання грамоти, використовуючи при цьому образні порівняння природи. У наш час цей метод у технології навчально-виховного процесу називають адитивним. Поступово Василь Олександрович підводив дітей до сутності людських взаємин. Суттєво, що всі шестирічні учні оволоділи вмінням читати і мали достатній словниковий запас. В. Сухомлинський про формування гуманної особистості («Павлиська середня школа»)
Новаторським за своєю суттю є положення педагога про гар монію суспільних та індивідуальних потреб у структурі особисто сті. У тогочасній педагогіці згадане положення зводилось до того, що особисті інтереси мають підпорядковуватися потребам колск тиву, суспільства. Тому кардинально змінюється і саме співвідно шення особистості і колективу. Зазначимо, що„.домінуючим сіп лем взаємин у тоталітарній державі (СРСР) був конформістський (як всі, так і я). В. Сухомлинському вдалося його замінити нон конформістським, за яким дитина і в школі може виявляти спої найнеповторніші грані діяльності та поведінки. Суттєвим є те, що у системі В. Сухомлинського дитина наділялася значною автоно мією. Але вчений, розуміючи різницю в рівнях задатків і здібнос тей дітей, продовжує розвиток стилю взаємин і підсумовує, що саме у сфері формування моралі, поведінки школярі мають рівні можливості для свого гуманного, морального зростання, і саме тут створюється рівне становище для розвитку всіх.
Загалом, виховання гуманності, на думку педагога, починаєть ся з виховання любові до всього живого, до матері, бабусі, рідних. У книгах «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Павлиська середня школа» педагог розкриває конкретні форми становлення гуманної поведінки дітей. Серед них: створення лікарень для пташок і тварин, допомога немічним, участь в естетизації школи і селищі тощо. Формуванню гуманізму дітей сприяло також створення галереї портретів матерів найвідоміших людей світу.
У програмі роботи школи поряд із загальними категоріями етики (моральний ідеал, гідність, чесність, працьовитість, справедливість) достатньо реалізуються й такі, як щастя, радість, совість, співчуття, духовність. Саме останні і відображають зміст гуманності як інтегральної риси підростаючої особистості. Проте заслуга вченого полягає не лише в тому, що він включив ці поняття до програми, але, насамперед, в реалізації цих понять у практиці роботи Павлиської школи.
У школі поважали гідність дитини, оскільки без любові і поваги до вихованців, за переконанням В. Сухомлинського, будь-які розмови про гуманність і людяність стають порожнім звуком. Природно, що формування гуманності школярів здійснювалося у Павлиші шляхом використання «Хрестоматії моральних цінностей людства» та «Хрестоматії з етики». Ці рукописні матеріали постійно поповнювалися вченим та його колегами і слугували розвитку у дітей людяності, доброти, гідності.
В умовах гуманізації виховання вчений по-новому осмислює суть взаємин колективу і кожного вихованця, розвиває ідеї C. Макаренка щодо виховного впливу колективу на дитячу особистість. У роботах «Виховання колективізму у школярів», «Духовний світ школяра», «Розмова з молодим директором школи» він встановлює принципи взаємозалежностей особистості і колективу. На думку педагога, колектив лише тоді позитивно впливає на становлення кожного вихованця, коли сам колектив має насичене духовне життя та складається з яскравих особистостей. За цих умов кожен вихованець здатен впливати на загальний стиль взаємин у колективі, збагачуючи при цьому кожного з дітей чи підлітків. Саме ці умови дозволяють гармонізувати взаємини у дитячому співтоваристві.
Морально-трудове виховання школярів («Народження громадянина»)
У роботі «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості»
О. Сухомлинський пише: «Праця і тільки праця основа всебічного розвитку особистості. Не може бути й мови про всебічний розвиток, якщо людина не пізнала радості праці». Заслугою вченого є розробка ним у книзі «Павлиська середня школа» принципів трудового виховання: єдність трудового виховання і загального розвитку особистості морального, інтелектуального, естетичного, фізичного; розкриття та розвиток індивідуальності в праці; раннє включення у продуктивну працю; різноманітність видів праці; постійність, неперервність праці; елементи продуктивної праці дорослих у дитячій праці; творчий характер праці, поєднання зусиль розуму і рук; спадкоємність змісту трудової діяльності; цілісний характер продуктивної праці; посильність трудової діяльності; єдність праці та багатогранного духовного життя.
У процесі організації продуктивної праці педагогічний колектив враховував особливості об’єктивних (зміст праці, її характер та цілі підготовки, час виконання трудових завдань) та суб’єктивних (рівень усвідомлення учнями необхідності участі в трудовій діяльності, відповідний емоційний настрій) факторів. Враховуючи особливості даних факторів, у школі прагнули, щоб виконання завдань пов’язувалося з включенням у повний цикл сільськогосподарських робіт (колективно або невеликою групою), щоб потижнево кожен учень трудився 46 годин, а трудові процеси здійснювалися під керівництвом вчителів, кращих спеціалістів чи колгоспників.
Центральною у педагогічній системі В.О. Сухомлинського є ідея всебічно розвиненої особистості. Незадовго до відходу у небуття вчений підготував доповідь для захисту докторської дисертації за сукупністю робіт під назвою «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості». Саме тут вчений розкриває складники всебічного розвитку особистості учня у період його навчання. За традиційного підходу до компонентів всебічного розвитку вчений разом з тим по-новому окреслює власне розуміння змісту виховання та шляхів його реалізації.
У всебічному розвитку особистості першорядного знамення він надавав розумовому вихованню. Ідеалом школи є те, щоб у життя не вступала жодна невихована у розумовому відношенні людина. Невігласи небезпечні для суспільства, незалежно від того, освічені вони чи ні. Невіглас не може бути щасливим сам і завдає нещастя іншим. Той, хто вийшов зі стін школи, може чогось і не шати, але він має бути розумною людиною. Розумова вихованість, на думку Сухомлинського, нерівнозначна обсягу набутих знані.: «І$ся суть у тому, як відбувається життя знань у складній і багатогранній діяльності людини».
Важливе завдання школи педагог вбачав у формуванні стійких переконань вихованців. Знання стають переконаннями за умови, коли у школі живуть ці переконання у взаємовідносинах між вихованцями і педагогами, в їхніх вчинках, прагненнях, радощах і прикрощах. Моральний розвиток, писав педагог, є складне життя переконань їхні народження, розвиток, зміцнення, вираження у вчинках.
Центральним у всебічному розвитку особистості, на думку вченого, є трудове виховання. Особливого значення у зв’язку з цим, він надавав єдності трудової культури і загального розвитку морального, розумового, естетичного, фізичного; розкриттю, виявленню і розвитку індивідуальності в праці, високій моральній сутності праці, її суспільно-корисній спрямованості. Педагог вважав за необхідне в період дитинства і отроцтва широко залучати учнів до різноманітних видів продуктивної праці. Природно, що трудове виховання, на думку вченого, розпочинається за шкіль ною партою, оскільки навчання є найважчою працею для школяра.
Загалом, розкриваючи особливості формування всебічно ро ї виненої особистості, вчений розкриває наступну педагогічну закономірність: між виховними впливами існують десятки, сотні, тисячі залежностей і зумовленостей, й ефективність виховання визначається тим, як ці залежності й зумовленості враховуються і реалізуються на практиці.
Серед шляхів і засобів формування всебічно розвиненої особистості у школі педагог вирізняв: навчання, рідну природу, працю, слово, традиції, експериментування, багате духовне життя вихованців. За словами вченого, школа стає колискою народу, якщо в ній панують культ Матері, Батьківщини, Людини, культ Слова. Саме за цих умов і можливе формування юного громадянина.
Етнічні засади родинного виховання («Батьківська педагогіка»)
В.О. Сухомлинський першим у вітчизняній педагогіці 50-х років розпочав організацію педагогічного просвітництва батьків. Про це він пише в «Этюдах о коммунистическом воспитании». Навчання батьків здійснювалося диференційовано. Як вважав педагог, батьки мають вчитися стільки ж років (у батьківській школі), скільки й діти. Загалом у педагогічній системі В. Сухомлинського утвердилася певна система родинно-шкільного виховання, за якої батьки повинні були стати активними помічниками вчителів. Цьому сприяло не лише навчання батьків, але й спільне проведення свят, різноманітних суспільно-корисних справ.
У «Батьківській педагогіці» вчений кардинально, по-новому осмислює взаємозв’язки родини і школи. Головним у цьому зв’язку виступає глибоке народне підгрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, вчений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. За Сухомлинським, кожен народ продукує свою систему етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, виробничі відносини, побут, а також через звичаї і традиції.
Тому-то у вищезазначеній книзі автор доступно, яскраво й образно показує зразки родинного виховання дітей та молоді з урахуванням етнічних засад нашого народу.
У праці «Як виховати справжню людину» він радить майбутнім матерям і батькам вивчати історію свого народу, виробляти шанобливе ставлення до близьких, оскільки святими, за його переконанням, є слова: народ, мати, батько, син. У «Листах до сина» й «Листах до дочки» вчений підтверджує своє переконання і дає конкретні поради щодо підготовки молоді до родинного життя.
Ідеї становлення вчителя-вихователя («Сто порад вчителю», «Розмова з молодим директором школи»)
У «Лавлиській середній школі» В. Сухомлинський розкриває складові педагогічної професії. При цьому він на конкретних прикладах показує особливості становлення керованого ним колективу. Природно, що найважливішим у педагогічній діяльності, за його переконанням, є любов і повага до дітей. Без сумніву, Василь Олександрович сам був феноменальним вчителем, оскільки, за винятком біології, хімії і фізики у старших класах, сам міг провести будь-який урок (і проводив). Звичайно, він насамперед постійно збагачувався знаннями. Його бібліотека включала всю тодішню не лише фахову, а й соціологічну, психологічну, педагогічну літературу, яка видавалася в тодішньому Союзі PCP. Маловідомим є той факт, що коли вчителі словесності й класоводи відмовилися писати творчі роботи, то на засіданні психологічного семінару він поставив на обговорення 20 (як йому здавалося, кращих) власних творів. Природно, психологічний семінар був суттєвим чинником становлення майстерності павлиських вчителів.
На заняттях семінару не просто обговорювалися певні геми, а обов’язково щоразу дискутувалися проблеми невстигаючих ді тей, дії окремих учнів. При цьому В. Сухомлинський спонукай вчителів до глибокого аналізу з урахуванням психологічних та індивідуальних особливостей кожного учня.
У книзі «Сто порад вчителеві» вчений розкриває технологію власної творчості. Крім ерудованості він мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, працездатністю (вставав щодня о четвертій годині ранку й писав власні твори до восьмої), людяністю. Крім цього, педагог володів кількома іноземними мовами. У багатьох напрямах педагогічної науки він випередив свій час.
Структурно-логічна схема
ПЕДАГОГІЧНА СИСТЕМА В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО
Основні праці
Всього В.О. Сухомлинський написав 50 монографій і книг, 625 статей, близько 1500 оповідань і казок
Джерела педагогічного світогляду:
Класична гуманістична педагогічна спадщина (Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песта- лоцці, К.Д. Ушинський, Л.М. Толстой, Я. Корчак).
Народна педагогіка.
Комуністична ідеологія і радянська педагогіка.
Передовий педагогічний досвід.
Гуманістичні основи педагогічної системи:
Виховання дитини повинно бути спрямоване на окультурення ЇЇ потреб.
Ідеал культурних бажань людини, які необхідно виховувати, це потреби у праці, у творінні добра, у красі.
Щоб виховати дитину, необхідно створити у неї чутливість до виховання (потребу бути хорошою), створити для неї «радість буття», сформувати почуття власної гідності.
Умовою успішного виховання, з якої воно має починатись, є створення атмосфери успіху, що є відправною його основою. Абсолютна перевага позитивних стимулів і реакцій на поведінку дитини над негативними.
Творчі завдання і реферати
Гуманістичне виховання В. да Фельтре, М. Монтессорі, В. Сухомлинського (порівняльний аналіз).
Духовність особистості школярів (за В. Сухомлинським).
Система морально-трудового виховання В. Сухомлинського.
Дослідництво як основа становлення творчої особистості (за В. Сухомлинським).
Питання для роздумів і проблемні запитання
І. У чому полягає розвиток В. Сухомлинським ідеї колективу А. Макаренка? Які методи навчання молодших школярів В. Сухомлинсько- го мають особистісно-орієнтовне спрямування?
Обґрунтуйте, які засоби виховання В. Сухомлинського мають етичне спрямування?
Виділіть основні елементи педагогічної системи В. Сухомлинського.
Тест
Провідний метод навчання В.О. Сухомлинського у «Школі радості»:
а) бесіда; б) маєвтика; в) аналогія.
Один з визначальних видів дитячої творчості у пізнавальній діяльності молодших школярів та молодших підлітків (у педагогічній системі В.О. Сухомлинського):
а) малювання; б) складання казок; в) спів.
Назвіть послідовний ряд педагогів, котрі активно використовували уроки серед природи з дітьми:
а) Т. Мор, М.В. Ломоносов, В. О. Сухомлинський; б) К.А. Гельве- цій, М.О. Корф, В. О. Сухомлинський; в) В. да Фельтре, Л.М. Толс- той, В.О. Сухомлинський.
Назва процесу організації поєднання навчальної та трудової діяльності учнів у гуртках Павлиської середньої школи:
а) праця; б) майстрування; в) дослідництво.
Генералізуюча моральна якість особистості учня (за Сухо- млинським):
а) витривалість; б) працьовитість; в) гуманність.
Результат сформованості особистості учня Павлиської середньої школи:
а) духовність; б) освіченість; в) наполегливість.
Послідовний ряд педагогічних творів Сухомлинського, що віддзеркалює процес формування зростаючої особистості від шести років до соціальної зрілості:
а) «Педагогічний колектив школи», «Павлиська середня школа», «Листи до дочки»; б) «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Листи до сина»; в) «Людина неповторна», «Вірте в людину», «Як виховати справжню людину».
Який вид навчання є домінуючим у творчості Сухомлинського?
а) випереджувальне, б) традиційне, в) розвивальне.
Назва твору Сухомлинського, в якому розкриваються особливості впровадження передового педагогічного досвіду:
а) «Сто порад вчителеві»; б) «Розмова з молодим директором школи»; в) «Педагогічний колектив школи».
Яка з ідей Сухомлинського є такою, що випередила свій час?
а) навчання шестирічок; б) кабінетна система навчання; в) взаємодія школи і родини.
Тема XX
УТВЕРДЖЕННЯ ОСВІТИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ДУХОВНОГО І НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Утвердження демократичних державно-громадських засад освіти й виховання молоді.
Реформування освіти на сучасному етапі розвитку українського суспільства.
Утвердження шляхів та засобів національного виховання дітей та молоді.
Особливості реформування професійної, вищої й педагогічної освіти.
Література
Закон України «Про освіту» // Голос України. 1996. 25 квітня.
Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття») // Освіта. 1993. № 44, 45, 46.
Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад // Освіта. 1993. 3 вересня.
Положення про дошкільний виховний заклад України // Освіта. 1993. 10 вересня.
Положення про професійний навчально-виховний заклад України // Освіта, 1993. 17 вересня.
Концепція середньої загальноосвітньої школи України // Інформаційний збірник Міністерства освіти. 1992. № 12.
Концепція національного виховання // Освіта. 1996. 7 серпня.
Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта України, 1996.
Концепція позакласної виховної роботи загальноосвітньої школи // Початкова школа. 1992. № 56.
Історія педагогіки / За ред. М.В. Левківського, O.A. Дубасенюк. Житомир, 1999.
Любар О.О. та ін. Історія української педагогіки / За ред. М.Г. Стельмахо- вича. K.: ІЗМН, 2000.
Сбруєва A.A., Рисіна М.Ю. Історія педагогіки у схемах, картах, діаграмах: Навчальний посібник. Суми: СумДПУ, 2000.
Ключові слова та терміни
Інтелектуальний, творчий, культурний потенціал народу, моральна, художньо-естетична, правова, трудова, екологічна культура, народність; природовідповідність; культуровідповідність; гуманізація; демократизація; безперервність; етнізація; диференціація та індивідуалізація виховного процесу; свідомість, активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді.
Утвердження демократичних державно-громадських засад освіти й виховання молоді
Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. У сучасній школі суверенної України навчально-виховний процес спрямований на всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими кадрами.
Важливим аспектом демократизації сучасної школи є розвиток системи самоврядування, реформування управлінської сфери. Законом України «Про освіту» в українській національній школі створено органи самоврядування, до складу яких входять насамперед загальні збори (конференція) колективу закладу освіти; районна, міська, обласна конференції педагогічних працівників, з’їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим, Всеукраїнський з’їзд працівників освіти.
В сучасному українському суспільстві, як, певна річ, і в інших демократичних державах, розвиваються такі основні види людських відносин: дружні, товариські, високоморальні, правові, відповідні встановленим етичним нормам; негативні, недружелюбні. Завдання школи, сучасного вчителя-вихователя полягає в тому, щоб формувати у своїх вихованців саме дружні, високоморальні, товариські морально-естетичні відносини.
Успішність діяльності сучасної школи в значній мірі залежатиме від того, чи відмовиться в цілому суспільство від стереотипів минулих часів, чи готове воно перейти до перебудови взаємовідносин, чи готова сама школа до заміни педагогіки вимог і заборон, авторитарності на педагогіку співробітництва і співдружності, наукової виховної мудрості.
Реформування освіти на сучасному етапі розвитку українського суспільства
В листопаді 1993 року прийнята Кабінетом міністрів і підписана Президентом України Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI ст.»), в якій визначено «стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу на XXI ст., створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації».
Державна національна програма «Освіта» визначає стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості; виведення освіти в Україні на рівень розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад. Передбачається створення на рівноправній основі недержавних та глибока демократизація традиційних навчально-виховних закладів.
У програмі «Освіта» визначені також пріоритетні напрями, основні шляхи і принципи наступного реформування освіти. Вони спрямовані на досягнення певних стратегічних цілей. Зокрема, досить конкретно визначаються шляхи реформування кожної з ланок системи освіти: дошкільного виховання, в якому поєднуються сімейне і суспільне виховання; загальноосвітньої підготовки на національній основі, в якій реформуванню піддаються зміст гуманітарної та природничо-математичної освіти, трудової та фахової підготовки в середній ланці освіти. Суттєва увага приділяється національному вихованню, головною метою якого є набуття молодим поколінням соціального досвіду успадкування духовних надбань українського народу, формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою.
Утвердження шляхів та засобів національного виховання дітей та молоді
Державна національна програма «Освіта» та Концепція національного виховання визначили пріоритетні напрями та шляхи забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації. В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу.
Національне виховання це виховання підростаючих поколінь на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій виховній спадщині, духовності. Національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Це одночасно і державне виховання, що здійснюється державними установами, а загальнонаціональне в його змісті діє і поза межами впливу цих установ, має значно ширший діапазон впливу на процес соціалізації особистості.
У Державній національній програмі «Освіта» підкреслюється, що «головна мета національного виховання набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо- естетичної, правової, трудової, екологічної культури». Мета, певна річ, повинна бути єдиною для всіх навчально-виховних закладів, громадян України. Така єдина мета виховання є науково обгрунтованим державним стандартом, закріпленим у законах нашої держави.
Система національного виховання грунтується на таких фундаментальних принципах: народність; природовідповідність; куль- туровідповідність; гуманізація; демократизація; безперервність; етнізація; диференціація та індивідуалізація виховного процесу; систематичність і варіативність його форм і методів; свідомість, активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів: зв’язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу і продуктивною працею; інтегративність виховання як єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадськості.
Сутнісні основи національного виховання визначаються ідеями національного світогляду, філософії, ідеології, засадами родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості.
Особливості реформування професійної, вищої й педагогічної освіти
В галузі вищої освіти передбачається як стратегічне завдання перехід до гнучкої, ступеневої системи підготовки фахівців для підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, піднесення вищої освіти в Україні на рівень досягнень найбільш розвинених країн світу шляхом здійснення ряду міжнародних проектів та інвестицій. Проектується також дальше підвищення рівня і ефективності наукових досліджень у вищій школі.
Певна річ, основною, найбільш важливою і необхідною ланкою реформування і оновлення освіти є загальна середня освіта, яка повинна забезпечувати максимальний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення. Українська держава гарантує молоді право на отримання повної загальної середньої освіти і оплачує її здобуття. Повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою і може отримуватися у різних типах закладів освіти.
У сучасних умовах загальноосвітня школа виступає важливим фактором відродження нації, виховання у молоді національної свідомості і гідності, активним засобом боротьби з національним нігілізмом, з проявами комплексу національної неповноцінності, нижчості, відступництва від своєї нації. Принцип єдиної трудової політехнічної школи на основі ідей гуманізму, демократії та інтернаціоналізму означає надання всім дітям рівних можливостей для одержання освіти, відображає єдність і взаємозв’язок усіх ступенів загальної середньої освіти, її безперервність, наступність всіх компонентів навчально-виховної системи мети, змісту, методів, засобів і організаційних форм. Школа діалектично поєднує національний та інтернаціональний зміст освіти, забезпечує вступ до скарбниць світової культури, необхідний рівень міжнаціонального спілкування.
Державна система загальної середньої освіти відокремлена від церкви і носить світський характер. Найважливішими напрямами відродження школи є: реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур українців та інших народів, що проживають в Україні, відродження ролі школи в розвитку культури народу; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації її діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізація навчально-виховного процесу, організація його з урахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку, диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль всіх соціальних інститутів виховання сім’ї, школи, позашкільних установ, виробничих колективів, громадських організацій для поліпшення виховання підростаючого покоління.
Зміст навчального матеріалу загальної середньої освіти поділяється на державний і шкільний компоненти.
Гімназії та ліцеї працюють за спеціальними навчальними планами, які розробляються педагогічними колективами спільно з вищими навчальними закладами. Міністерством освіти України розроблений базовий навчальний план гімназії, який передбачає широкий спектр предметів за вибором: мови народів України, стилістика української мови, старослов’янська мова, латина, грецька мова, народознавство, ораторске мистецтво, поетика, логіка, історія, культура, етнографія, людина і суспільство, вступ до філософії, основи екології та економіки, ритміка, хореографія тощо.
Базовий навчальний план ліцею диференціює навчальну роботу учнів за основними профілями: філологічний, історико-фі- *
лософський, художньо-культурний, фізико-математичний, біоло- го-хімічний, економічний, технічний. їх кількість і зміст визначаються конкретним педагогічним колективом відповідно до потреб учнів і кадрового та навчально-методичного забезпечення. Додаткові предмети в ці навчальні плани вводяться залежно від напрямів і профілів: основи етики, естетика, культура та мистецтво України, основи моделювання та конструювання тощо. Для учнів відкриваються широкі можливості щодо вибору додаткових курсів. Зокрема, на технічному профілі ліцею можуть пропонуватись: мікропроцесорна техніка, електротехніка, електроніка і радіотехніка, ергономіка, соціальна психологія, аудіо- і відеотехніка, дизайн, менеджмент та підприємництво, основи сучасного виробництва, інформатика й управління.
Професійна освіта в Україні здійснюється в системі вищих та середніх спеціальних навчальних закладів: в багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, технічних, педагогічних, медичних та мистецьких училищах. Професійно-технічна освіта надається в середніх професійно-технічних училищах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.
Відповідно до статусу вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації:
Перший рівень технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти.
Другий рівень коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади освіти.
Третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) інститут, консерваторія, академія, університет.
Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст забезпечують технікуми, училища, інші види закладів освіти першого рівня акредитації; бакалавр забезпечують коледжі, інші заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр забезпечують вищі заклади третього і четвертого рівнів акредитації.
Вищі заклади освіти у встановленому порядку можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об’єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій.
Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитися
з відривом від виробництва (очна), без відриву (вечірня, заочна форма), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей екстерном. Станом на листопад 1996 року в Україні функціонувало 163 вузи IIIIV рівнів акредитації, 735 вищих навчальних закладів ІII рівнів акредитації та 123 вищих закладів освіти недержавних форм власності. Вищу освіту в сучасній Українській державі мають можливість здобувати близько 35 відсотків випускників загально освітніх шкіл, ПТУ та технікумів. В розвинутих країнах світу система вищої освіти забезпечує можливість вступу до вищих навчальних закладів значно більшому відсотку випускників середніх шкіл. В Англії, наприклад, місцями у вузах забезпечуються 53 відсотки молоді, у Німеччині 58, США 60 відсотків. Цікаво, що в так званих азіатських країнах-тиграх цей показник сягає ще більш високого рівня, що і зумовило їх стрімкий вхід до світової еліти. Скажімо, в Японії майже 80 % випускників шкіл вступають до вузів. У недалекому майбутньому в цій країні планують запровадити обов’язкову вищу освіту, як того вимагає невпинний розвиток надсу- часних технологій (Урядовий кур ’єр, 1996, 12 листопада).
Структурно-логічна схема
СИСТЕМА ОСВІТИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Мета освіти (за законом України «Про освіту»)
всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високоморальних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями
Основні принципи освіти:
доступність для кожного громадянина;
рівність умов для реалізації здібностей;
гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних потреб;
органічний зв’язок зі світовою та національної історією та культурою;
незалежність від політичних партій;
науковий, світський характер освіти;
інтеграція з наукою і виробництвом;
гнучкість і прогностичність системи освіти, її єдність і наступність, безперервність і різноманітність;
поєднання державного управління і громадського самоврядування;
Структура освіти:
дошкільна освіта загальна середня освіта позашкільна освіта професійна освіта вища освіта післядипломна освіта аспірантура, докторантура, самоосвіта
Освітньо-кваліфікаційні рівні:
кваліфікований робітник
молодший спеціаліст
бакалавр
спеціаліст
магістр
Структура середньої освіти:
перший ступінь початкова школа (14 класи) другий ступінь основна школа (58 класи) третій ступінь старша школа (911 класи)
Типи вищих навчальних закладів
III рівні акредитації: технічні, педагогічні, медичні, мистецькі училища, технікуми, коледжі.
IllIV рівні акредитації: інститути, академії, університети

































































































































158

Н<
Ш
п<
н;
Мі
ЗЕ
ТС
рс
да
б>
рс
си
ИІ
рс
ДУ
ні'
ст
сь
ле
т
ро
вк
пи ро заі ня заі то і к
ди
ші
ал

164

168

170

176

[у;
іві
в-
:ів
ів.

ь-
м.
ім


су
да
;ті
?/'-
па
т-
ає
та
а-
ю.
ь-
о-
ні

206!
j
де } і
ДІЯ)!
ват себ І тілі кої спо j в оі ног
ТОТІ
ког<
ХОВІ
анаї ньо і від гіна наш у зві відк нані ти в, коле тип> коле коле І
вавс: клик майЄ знай новн дила і- ; дагої требі напр тя мамі, у шас щаст; Я
на пр


Педагогічна система К. Ушинського 13 PAGE \* MERGEFORMAT 14#15

Педагогічна система К. Ушинського 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1415315

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1415215 Тема XIII

І

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1415615 ^ Тема XII

Педагогічна система К. Ушинського 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1415715

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1415415 Тема XIII

1: 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1416215 Тема XII

Педагогічна система К. Ушинського 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1416115

Освіта та педагогічна думка в Україні другої половини XIX століття 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1416415

Освіта та педагогічна думка в Україні другої половини XIX століття 13 PAGE \* MERGEFORMAT 14#15

-

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1416315 _2l Тема XIII

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1417015 Тема XIII

Освіта та педагогічна думка в Україні другої половини XIX століття 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1416915

Освіта та педагогічна думка в Україні другої половини XIX століття 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1417115

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1417415 Тема XIII

Ідеї національної освіти й виховання в Україні (друга половина XIX століття) 1 81

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1418015 Тема XIII

Ідеї національної освіти й виховання в Україні (друга половина XIX століття) 1 81

Ідеї національної освіти й виховання в Україні (друга половина XIX століття) 1 81

Ідеї національної освіти й виховання в Україні (друга половина XIX століття) 1 81

Ідеї національної освіти й виховання в Україні (друга половина XIX століття) 1 81

Ідеї національної освіти й виховання в Україні (друга половина XIX століття) 1 81

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1418215 Тема XIII

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1418815 Тема XIII

Українська школа й педагогіка початку XX століття 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1418915

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1419215 Тема XVIII

Українська школа й педагогіка початку XX століття 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1419115

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1419015 Тема XIII

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1420015 Тема XVIII

Школа й педагогіка України (етапи УНР та національного комуністичного... 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1419915

Школа й педагогіка України (етапи УНР та національного комуністичного... 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1419315 95

Педагогічна система Макаренка 20 Т

Педагогічна система Макаренка 20 Т

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1420615 Тема XVIII

Педагогічна система Макаренка 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1420715

Школа й педагогіка України у радянській період (2080-ті роки) 13 PAGE \* MERGEFORMAT 14#15

Школа й педагогіка України у радянській період (2080-ті роки) 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1420915

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1420815 Тема XVII

2(0 Тема XVIII

2(0 Тема XVIII

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1421815 Тема XVIII

Школа й педагогіка України у радянській період (2080-ті роки) 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1421715

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1422215 Тема XVIII

Педагогічна система В. Сухомлинського 22/

Школа й педагогіка України у радянській період (2080-ті роки) 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1421915

Педагогічна система В. Сухомлинського

Педагогічна система В. Сухомлинського

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1422615 Тема XVIII

Педагогічна система В. Сухомлинського 22/

Педагогічна система В. Сухомлинського 22/

Педагогічна система В. Сухомлинського 22/

13 PAGE \* MERGEFORMAT 1423415 Тема XVIII

Утвердження освіти в Україні на сучасному етапі духовного і національного... 13 PAGE \* MERGEFORMAT 1423515



15

Приложенные файлы

  • doc 18403936
    Размер файла: 707 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий