Rozdil_IV_Cotsiologiya_morali


В.В. МАЛИНА ЛЕКЦІЯ 6



СОЦІОЛОГІЯ МОРАЛІ



Тема 3.1. Мораль в контексті життєдіяльності людини.
Сутність поняття «особистість моральна»

За останні сто років під назвою науки про людину (антропології), науки про стародавню людину (доісторичної онтології), історії релігії виникли галузі знань, які відкривають нам абсолютно нове розуміння всього ходу розвитку людства. Разом з тим, завдяки відкриттям в галузі фізики стосовно побудови небесних тіл й речовини взагалі виробились нові поняття про життя Всесвіту. Водночас було докорінно змінено попередні вчення про походження життя, про походження людини в світі, про сутність розуму внаслідок появи науки про життя (біології), теорії розвитку (еволюції) людини, а також завдяки прогресу науки про душевне життя (психології) людини й тварини тощо.
Щоб знайти подібне пробудження людського розуму, вернімося на понад дві тисячі років до часів розквіту філософії в Древній Греції. Сьогодні захоплюємося величністю духу винахідництва, викликаного до життя недавніми успіхами наук. Швидкі темпи останнього настільки збільшили виробничу здатність людської праці, що для сучасних цивілізованих народів стало можливим досягнення всезагального добробуту, про який неможливо було мріяти ні в сиву давнину, ні в середні віки, ні в першій половині XIX століття.
Вистачить здорового глузду, сил та енергії у розв'язанні державотворчих та інших важливих суспільних процесів і в народу нашої молодої держави, суспільний устрій якої мав би ґрунтуватися на всезагальному задоволенні, на засадах справедливості.
А поки що доводиться констатувати, що разом із суспільними змінами змінюємось і ми. Стаємо дедалі прагматичнішими. Спостерігаємо, як часто бракує членам нашого суспільства моральної надійності. Чи ж цією дорогою йдемо з тривогою запитуємо себе? Чи дійдемо по ній до висот у своєму розвитку? Осмислюючи ж її, дорогу свою, мимоволі робимо висновок, що колись людство було чистішим, добрішим, одне слово, морально досконалішим. Згадуючи про Русь, гордимось, що іменувалась вона святою. А як відродити? Як дати поживних соків з наших витоків паросткам нового?
Тож, сьогодні не випадково особистість, її свідомість та самосвідомість, як здатність людського духу осягати самого себе, включаючи моральні форми її прояву, стає об'єктом теоретичних досліджень філософів та соціологів, істориків й етнографів, етиків і педагогів. Підвищення інтересу до феномену моральної особистості, усвідомлення нею своєї сутності в світі, як у філософії, так і в етиці зокрема, й раніше завжди збігалося з періодами соціально-морального підйому чи кризи суспільства. Так було в епохи розквіту й занепаду античної рабовласницької демократії, коли виникла полеміка між Демокритом, Платоном й Аристотелем, між епікурейцями, стоїками й неоплатоніками з приводу здатності людини до морального самоусвідомлення, самовдосконалення на основі різних уявлень про добро, совість, обов'язок.
Ідейна конфронтація з питань морального відношення особистості до себе та суспільства з новою силою спалахнула в епохи Відродження й Просвітництва, коли загострилась боротьба за соціальне й духовне розкріпачення людини, її обов'язок викорінювати власні вади за допомогою розуму, почуття, волі. Всупереч Декарту, який існування людини звів до рефлексивної самосвідомості, П. Гассенді, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза стверджували, що свобода індивіда полягає в пануванні над своїми пристрастями й бажаннями на основі осягнення необхідності набуття морального досвіду й знань про чесноти. Якщо ідеалісти А. Шефтсбері, Ф. Хатчесон, Д. Юм, А. Смітт акцентували увагу на емоційно-інтуїтивних проявах початково морального «Я», то Ж. Ламетрі, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах підкреслили провідну роль розуму в моральній оцінці й регуляції своєї поведінки людиною, котра під впливом власної природи, середовища й виховання прагне до гармонії особистого й соціального інтересів, егоїзму й совісті, самоповаги й громадської думки.
На межі XVIIIXIX століть у специфічних умовах Німеччини проблеми особистості в суспільстві, усвідомлення нею себе, її моральної активності опинилися в епіцентрі класичної німецької філософії. І. Кант слідом за Г. Лейбніцем розглядав особистість з її самосвідомістю як апперцепцію власного Я, досліджував діалектику суб'єкта й об'єкта, інтроспекції й рефлексії в самопізнанні й самооцінці розуму й доброї волі, свободи й відповідальності, обов'язку й схильності, гідності й совісті в моральній поведінці автономної особистості, її зобов'язань перед собою й іншими, їх роль в моральному становленні, самовихованні зокрема. Ці ідеї були підхоплені й розвинуті І.Фіхте, який наголошує на творчій активності суб'єктивного «Я», що визначає себе через «не Я» в процесі моральної діяльності й самовдосконалення абсолютно вільної особистості, котру спонукає чиста совість, ясне усвідомлення своєї моральної гідності, обов'язку, високого призначення; продовжені Ф. Шеллінгом в його концепції безупинно діяльної і внутрішньо суперечливої самосвідомості індивіда, за допомогою якої суб'єкт вільно самовизначається й визначає свою моральну сутність, визначаючи моральний світопорядок у взаєминах з іншими людьми.
Г. Гегель вперше в абстрактно-ідеалістичній формі розглядає розвиток суспільної та індивідуальної свідомості особистості в історичному аспекті, розкриває діалектику свідомості й самосвідомості, їх суб'єкта й об'єкта, становлення особистості, що визначає власну гідність в боротьбі за визнання себе й інших вільними, що в них й осягає свою моральну сутність, здійснюючи ряд вчинків в процесі вибору між добром і злом за допомогою розуму й совісті. Переборюючи однобокість права й моралі в моральній, як дійсному прояві, самосвідомості особистості, Л. Фейєрбах прагнув показати, що самоусвідомлення особистості зумовлене діяльністю мозку, а розвиток її самосвідомості відображає тілесні й духовні зміни в людині, котра осягає свою сутність в діалозі з іншими людьми, притому самолюбство й бажання особистого щастя неможливі без любові до них й всезагального щастя; що совість то здатність індивіда щиро переживати свою провину на основі співчуття потерпілим внаслідок його діянь; а моральне самовдосконалення є нічим іншим, як творення себе із своєї натури в згоді з оточуючим середовищем, особистим ідеалом, звільненим від різного роду релігійних збочень.
Активізація ролі народних мас у революційних процесах XX століття, різке загострення глобальних регіональних й міжособистісних протиріч народжують індивідуальну, класову, а затим загальнолюдську моральну свідомість та самосвідомість. На суспільну арену виходить теоретична конфронтація в пошуках сутності особистості, її моральної самосвідомості. І пов'язано це, насамперед, із різним тлумаченням, особливо західних та інших вчених, концепції людського Я, корені якого вони часто знаходять ізольовано від конкретних суспільних відносин і реальної особистості, у зведенні його як до абстрактної індивідуалізації або навпаки не визнання моральної активності самосвідомості окремої особистості, перебільшення чи приниження її різних функцій, форм, компонентів.
В сучасну епоху, коли в нашому суспільстві набрали розмаху перебудовчі процеси, коли відбувається перегляд моральних орієнтирів та підвищення активності свідомості й самосвідомості особистості, зрозуміло, що високий ступінь зрілості суспільної й індивідуальної моральної свідомості стануть обов'язковою, суб'єктивною умовою, критерієм різнобічного прогресивного розвитку кожної особистості, суспільства в цілому. Що складніші й ширші завдання, поставлені перед особистістю, суспільством, то глибше останні мають осмислювати, оцінювати, ефективніше удосконалювати свою життєдіяльність. І ми не випадково звертаємось до особистості, її морального самоусвідомлення, ставлення до цінностей, справедливо сподіваючись на неї, на ту духовну силу, котра здатна утримати суспільство від розрухи й хаосу.
Яку ж особистість ми вважаємо моральною? Людина стає моральною, коли добровільно підпорядковує власні дії моральним вимогам суспільства, усвідомлює їх значення і зміст, здатна ставити перед собою моральні цілі й виробляти рішення відповідно до конкретних обставин, самостійно оцінювати власні дії й вчинки оточуючих, виховувати себе, протистояти середовищу. Це поняття дуже тісно пов'язане з іншими поняттями й проблемами етико-філософського змісту, а саме: з поняттям обов'язку, відповідальності, самосвідомості, совісті, самооцінки, гідності, переконання, розуміння сенсу життя, щастя тощо. Всі вони є складниками морального світу індивіда. А моральний світ людини це динамічна саморегулююча система, яка постійно змінюється, вдосконалюється. Головною його ознакою є гармонійність. І знову ж таки суто моральною можна назвати лише особистість із моральним світом, що виступає як система, що розвивається.

§ 4. Социальні функції моралі

Сущность, специфика морали, ее место и предназначение в обществе определяются ее социальными функциями. Главными среди них являются такие:
социализация индивидов (гуманистическая);
гармонизация общественных и межличностных отношений;
регулятивная;
оценочная;
мировоззренческая (ценностно-ориентационная);
познавательная;
воспитательная.
Функция нравственной социализации (или гуманизирующая функция морали) предусматривает, прежде всего, очеловечивание индивидов благодаря нравственной практике и стихийной, и сознательно организованной, направленной. Она отражает нравственную детерминацию человеческого развития, которая становится предпосылкой свободы нравственного выбора и ответственности человека, единства нравственных целей и способов, их реализации. В этом усматривается гуманистическая роль морали. Мораль создает ориентир человечности, возвращает человеку целостность, полнокровность существования. Эта функция тесно связана с другими, прежде всего с мировоззренческой, воспитательной, познавательной.
Большинство исследователей считают главной, ведущей функцией морали именно регулятивную, так как она позволяет ей выступать в качестве особого способа влияния на поведение человека.
Мораль регулирует поведение как отдельного человека во всех сферах его жизнедеятельности (в отличие от права, политики, религии и т. п.), так и различных социальных субъектов, общества в целом. Мораль ставит перед человеком, другими социальными субъектами максимальные требования, которые идут от морального идеала. Каждый субъект строит свою позицию, ориентируясь на доминирующие нравственные ценности.
Нравственные ценности выступают центром, стержнем духовного мира человека, общностей и в основном влияют на их политические, правовые, религиозные, эстетические взгляды, оценки, позиции. Это и приводит к саморегулированию социального поведения, деятельности людей. Автономность нравственного сознания позволяет человеку выбирать линию поведения, не ссылаясь на авторитет или закон. В критических, экстремальных ситуациях нравственность остается единственной опорой человека. Регулятивная функция морали связана с мировоззренческой, оценочной, другими функциями, опирается на них и обеспечивает согласованность поведения человека и других социальных субъектов.
Мировоззренческая (или ценностно-ориентационная) функция морали определяет мораль как составную часть всеобщих и определенным образом субординированных взглядов личности, общности, общества на содержание и характер нравственных отношений. Мораль содержит в себе жизненно важные для человека ориентиры. Она не только является сводом правил поведения, а еще и обосновывает нравственные требования. Нравственное сознание выводит человека на высшие нравственные ценности, прежде всего, на смысложизненные вопросы. Это представления о предназначении человека, его смысле жизни, счастье, чести, долге, справедлвости, которые ориентируют на воплощение этих ценностей в линию поведения, деятельность человека. Для этого нравственная философия должна объяснять и картину мира, и место человека в этом мире, и отношение человека и к миру, и к самому себе.
В нравственной философии (профессиональном, теоретическом уровне морального сознания) мировоззренческие позиции базируются на этических понятиях (добра, зла, справедливости и т. д.). От таких представлений зависит решение вопросов о смысле жизни, счастье человека, понимание природы добра, справедливости. Реализуя свою специфику (императивность, нормативность, оценочность), мораль помогает в формировании общественного идеала, в решении задач общественной жизни, в понимании процессов, которые происходят. Она выступает как целостная система, имеющая собственные средства влияния на общественные процессы и поведение человека.
Оценочная функция морали реализуется через нравственную оценку (самооценку), выражающую нравственные убеждения личности и общественное мнение. Нравственная оценка осуществляется с помощью понятий нравственного сознания, таких как «добро» и «зло», «благо», «справедливость», «совесть», «достоинство», «честь». В нравственном сознании реальное, сущее соотносится с должным, идеальным. Нравственные оценки носят универсальный характер, распространяются на все действия социальных субъектов, поступки человека. Мораль оценивает социальные явления и процессы, исходя из своих критериев.
Познавательная функция морали основана на том, что нравственное сознание видит мир через призму добра и зла, долга и ответственности. Это осмысление содержания явлений с помощью критерия человекомерности. Человек всегда ищет свою дорогу в жизни. Познание жизни, выбор своего пути осуществляются с позиций нравственных критериев собственными усилиями. Чтобы понять нравственный смысл того, что существует и осуществляется в жизни, необходимо к нему нравственно относиться, для чего важным является познание исторической и нравственной необходимости. Заинтересованный взгляд на мир, людей, самого себя дает возможность оценить перспективы, получить целостное представление о смысле человеческого и собственного существования. Так, с помощью морали человек познает мир нравственной жизни, свой внутренний мир, внутренний мир других людей, их нравственные качества. Познание осуществляется с позиций общечеловеческих нравственных ценностей, нравственного идеала, исходя из понимания логики и смысла социального и нравственного прогресса. Нравственные качества человека как составляющие его общей культуры являются важным условием любого познания, в том числе научного и художественного. В нравственном познании играют значительную роль нравственные чувства, интуиция, а также вера. В процессе познавательной деятельности личности формируются представления о смысле нравственных отношений на чувственном и рациональном (теоретическом) уровнях, что позволяет понимать нравственную сущность существующего и прогнозировать развитие явлений. Понятно, что познавательная функция морали тесно взаимодействует с мировоззренческой, оценочной, воспитательной и другими и является продолжением функции социализации.
Воспитательная функция морали осуществляется через формирование личности, развитие ее самосознания, механизмов социальной, в частности нравственной, саморегуляции, самосовершенствования. Без воспитательного процесса нельзя передать нравственные ценности, опыт одного поколения другому, выстраданные народами мира общечеловеческие ценности, достижения современникам. Невозможно становление и развитие нравственной личности. В центре воспитательного процесса нравственное воспитание, усилиями которого и формируется духовный стержень личности, механизмы ее саморазвития, нравственного самосовершенствования.
В обществе, тем более дифференцированом, у различных общностей, социальных групп (демографических, этнических, профессиональных, территориальных и т.д.), политических объединений, общественных движений и их членов существуют собственные интересы, которые могут быть не только не сходными, но и существенно расходиться, а то и быть противоположными, непримиримыми, антагонистическими. Мораль вместе с другими формами духовной жизни и социальными институтами через свои ценности, механизмы находит пути примирения, согласования, снятия противоречий ради единства, целостности общества в соответствии с идеалами добра, справедливости, гуманизма. Это и есть функция гармонизации межличностных и общественных отношений. На наш взгляд, функции социализации индивидов и гармонизации межличностных и общественных отношений являются ведущими, а другие производными от них.
Выделение социальных функций морали является несколько условным. В реальной жизни они слиты, неразрывны, взаимодополняют одна другую, действуют в единстве. Мораль одновременно и ориентирует, и регулирует, и оценивает, и воспитывает человека. В целостности функционирования проявляется универсальность ее влияния на жизнь человека, общности, общества. С помощью своих функций мораль осуществляет согласование, гармонизацию общественных, групповых и индивидуальных интересов, обеспечивает стабильность и целостность развития человека и общества.



ОСНОВНІ ОЗНАКИ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ОСОБИСТОСТІ ЯК ВИЩІ ЕТИЧНІ ЦІННОСТІ


Морально зрілій особистості іманентний високий рівень моральної свідомості й самосвідомості, що проявляється в стійкості переконань і вірності своїм ідеалам, в адекватності розуміння й оцінки інших і себе, в глибині поваги і справедливої вимогливості до оточуючих і до себе, в самостійності і правильності рішень, що приймаються, послідовності добровільних вчинків, в моральній надійності, здатності протистояти внутрішнім спонукам, в умінні врахувати зовнішні обставини, розумно піднятися над ними. Поза розвинутою свідомістю й самосвідомістю немає й не може бути морально повноцінної особистості, здатної осягти своє місце в світі й сенс життя, морально самовизначитися й реалізувати свою соціальну сутність
Моральна свідомість особистості відтворює в загальних рисах психологічну структуру всякої індивідуальної свідомості. В ній також відбувається роздвоєна на різноспрямовані види певної модальності –моральна світосвідомість і моральна самосвідомість. Оскільки поняття «моральна світосвідомість» незвичне, його необхідно пояснити. Подібно до того, як свідомість взагалі, нетотожна усвідомленню зовнішнього світу й не може бути протиставлена самосвідомості, бо органічно включає її в себе, моральна свідомість індивіда орієнтована й на моральну діяльність.
Отже, цілісна моральна свідомість людини завжди виступає в двох взаємопов'язаних і протилежно спрямованих іпостасях у вигляді моральної світосвідомості (не – я) і самосвідомості (я), орієнтованих на пізнання й оцінку чужих і своїх спонукань, вчинків, якостей в їх моральному значенні. Провідну роль в моральній життєдіяльності особистості відіграє моральна свідомість, оскільки без засвоєння морального досвіду суспільства й окремих його членів неможлива успішна самоорієнтація в світі моральних цінностей.
Індивідуальна моральна світосвідомість є ніщо інше, як відображення в свідомості особистості морального світопорядку в його загальних, особливих, одиничних проявах і її оціночно-нормативне відношення до них, виходячи з критеріїв добра й зла. Забезпечуючи особистість ціннісною інформацією про систему суспільних моральних ідеалів, принципів, норм, про повинне й належне в моральному житті інших осіб й груп, моральна світосвідомість дозволяє кожному здійснювати вчинки з урахуванням їх інтересів, вимог, очікувань, думок і лише завдяки цьому самовизначитися на основі власної життєвої позиції.
З іншого боку, свідома моральна активність людини неодмінно передбачає й включає в себе певний рівень моральної самосвідомості. Оскільки особистість, як свідомий суб'єкт, усвідомлює не тільки оточуюче як «Я» в якості суб'єкта, а й свідомо присвоює собі всі справи, що виходять від неї, вчинки і свідомо бере на себе відповідальність як їх автор і творець.
Специфічним об'єктом моральної самосвідомості людини актуально чи потенційно цілком чи частково, є вона сама як автор і суб'єкт моральної діяльності в існуючому багатоманітні її змісту і структури (моральні знання й переконання, оцінки й почуття, звички й нахили, конкретні вчинки і спосіб життя, окремі особистісні риси, моральне обличчя в цілому).
Найбільш загальними поняттями, що характеризують моральність свідомості й поведінки особистості в аксіологічному і деонтологічному аспсктах, є категорії добра й обов’язку. Добро виражає сутність морального як соціальної цінності (блага), а обов'язок підкреслює його імперативний (наказовий) смисл. При цьому добро виступає в моральній свідомості людей як безумовно повинне (необхідне), а обов'язок як неухильна вимога доброго. Індивідуальна свідомість та самосвідомість набувають морального забарвлення, коли функціонально включені в етичну саморегуляцію особистості, відображаючи в оціночно-повинній формі її реальний статус і життєдіяльність в системі певних моральних відносин, осягаючи моральну сутність мотивів, вчинків, рис характеру, контролюючи й корегуючи поведінку за допомогою моральних переконань, почуттів, ідеалу, совісті, сприяючи її моральному самовизначенню, саморегуляції, самоствердженню.
Вочевидь можна й треба виділити основні змістові критерії моральності, поза якими спонуки й дії людини є аморальними. Такими ціннісно-нормативними ознаками моральної свідомості (включаючи й самосвідомість) і поведінки особистості є гуманність і чесність як модифікації добра й обов’язку. Це найбільш загальні принципи, котрі прямо чи приховано містяться в кожній системі моральності, слугують основою інтегральної оцінки й вимоги відповідних моральних рис характеру індивіда. В них утілена єдність моральних взаємовідносин індивідуума із суспільством ( Я – ми), іншою людиною (Я – ти) і з собою (Я – Я), різний зміст і форми прояву котрих визначаються конкретно-історичними умовами. Тут виявлено діалектику абсолютного й відносного, колективного й індивідуального, статичного й динамічного в становленні й функціонуванні моральних цінностей і норм, як суспільства, так й особистості.
В гуманності, зокрема, виявляється духовно-практичне відношення людини до інших, гідних поваги, членів суспільства, турботи, любові, щастя. Гуманність, як риса моральної свідомості та самосвідомості людини проявляється в постійній практичній взаємодії з оточуючими. Завдяки розвиткові в процесі спілкування й відокремлення, а також завдяки здатності до ідентифікації інших та самоідентифікації, особистість може все більш адекватно пізнавати й оцінювати себе за аналогією з рівними їй суб’єктами, вловлювати моральний смисл своїх мотивів і цілей, почуттів і бажань, вчинків і способу життя. І, навпаки, усвідомлене переживання і глибоке розуміння своєї натури дозволяє подумки ставити себс на місце іншої людини, морально виправдовувати її наміри і діяння, співчувати і сприяти їй.
Вищою формою прояву гуманності є альтруїзмм самовіддана, некорислива любов до інших, що протистоїть мізантропії як формі егоїзму,вираженої в презирстві й ненависті до людей.
Чесність як моральний принцип і сутність людини характеризує її моральність в єдності ціннісно-змістового й структурно-формального аспектів. В чесності найбільш повно втілена активність , дієвість моральної свідомості й світо свідомості особистості. З точки зору змісту чесність виражає відповідність свідомості й поведінки людей кодексу моральності даної спільноти, в рамках якої вона виступає як конкретна історична міра моральної чистоти мотивів і вчинків, поєднання добросердності й добродіянь. Загальний зміст чесності деталізується у вимогах добросовісно виконувати свої обов’язки і поважати чужі права, бути принциповим, правдивим, щирим перед оточуючими. Нечесність же, проявляючись в недобросовісності, безпринципності, брехливості, лукавстві характеризує помисли й діяння людини як порочні, аморальні.
Чесність визначає структурну і змістову єдність морального знання, переконання і вчинку; думки, слова й ділу; мотиву, цілі й засобу, виступаючи як специфічна міра моральної цілісності особистости. І навпаки, в нечесності виражений ступінь порушення цієї єдності, моральна дезінтеграція особистости, суперечність між уявно добропорядним зовнішнім і порочним внутрішнім змістом її моральної діяльности. Так, добросовісність і вірність проявляються в гармонії морально позитивних намірів і вчинків чистої совісти й благих діянь, а сутність недобросовісности й віроломства зводиться до розходження між формальним знанням добра і навмисно злими діями із аморальних спонук, що маскуються показною добротою. Щирість виражає впевненість людини в моральній цінності своїх мотивів і цілей, почуттів і бажань, яких нема потреби тому втаювати від інших чесних людей, тоді як лукавство полягає в невідповідності порочного смислу поведінки тому фальшивому моральному значенню, яке йому надається. Правдивий той, хто відкрито говорить те, що думає, виконує обіцяне, послідовно відстоює істину, керується добрими намірами, враховуючи моральні наслідки для оточуючих складеного й зробленого в конкретних обставинах, в той час як брехун навмисно порушує обов’язки, перекручуючи відоме йому з метою обману інших осіб з корисливих мотивів.
Свідомість виявляється пошкодженою, морально розірваною, якщо індивід постійно кривить душею, хитрить, лукавить, наодинці із собою виправдовуючи власну непорядність, підлість, зраджує самого себе, йде на поступки перед власним сумлінням. Без чесності неможливо забезпечити моральну чистоту й цільність, стійкість і визначеність, ефективність поведінки в суспільстві.
У свідомості й самосвідомості особистості вказані принципи модифікуються у специфічні форми честі, гідності, совісті, з їх допомогою реалізуються. В цьому сенсі чесність, гідність, совість виступають як способи усвідомлення людиною моральної відповідальності перед самою собою, її солідарність з певною спільнотою стає цілком можливою завдяки формуванню усвідомленого почуття честі. Гуманність же по відношенню до людей, насамперед, вимагає поваги в інших і в собі людської гідності.
Честь і гідність характеризують соціальну цінність людини, що проявляється в моральній діяльності, спілкуванні з оточуючими. Від об'єктивного змісту честі і гідності необхідно відрізняти їх суб'єктивне відображення в моральній самосвідомості особистості у вигляді почуттів честі й власної гідності, кожне з яких має свою специфіку. Так, поняття честі в етиці пов'язано із суспільною оцінкою й визнанням моральних заслуг (чи провини) людини як представника певної групи, що має деякий соціальний статус виконавця конкретної ролі, виду діяльності, а свідомість і почуття честі характеризується як оцінка й переживання ним цієї своєї цінності в різній мірі й формі визнаною (чи відкинутою іншими).
Почуття честі генетично більш раннє й функціонально менш досконале, ніж почуття гідності й совість. Як і вони, честь в її конкретному змісті визначається системою суспільних відносин, в які включена особистість. Разом з тим почуття честі розвивається на основі потреб (особливо гостро відчутних в отроцтві і юності) привернути до себе увагу оточуючих, виділитись серед них і в той же час бути не гірше інших, заслужити їх схвалення. У більш зрілому віці в людини виникає потреба в незаплямованій репутації, доброму імені, повазі, пошануванні авторитетних осіб й груп. Специфіка почуття честі полягає в тому, що воно безпосередньо залежить від громадської думки, орієнтує на нього поведінку суб'єкта і лише з часом стає відносно самостійним, таким, що спирається на переконання й моральну самооцінку. Дійсно, як би ми не напускали на себе байдужість до громадської думки, кожен з нас бажає поважати самого себе й вважає себе тим більш заслуговуючи поваги, чим більше він користується загальною повагою.
Глибинну основу почуття честі складають фундаментальні потреби в утвердженні свого морального «Я» серед інших, його визнанні суспільством. Порівняно з почуттям власної гідності переживання честі є більш диференційованим, таким, що характеризує повагу до себе як конкретного носія честі певної соціальної групи (мікро, макро). При високому ступені самоідентифікації з даною соціальною, етнічного групою людина сприймає її славу й ганьбу як власну заслугу й провину і, навпаки, відчуває гордість чи сором за себе як персоніфіковану спільноту. Глум над пам'яттю предків, приниження гідності сучасників чи загроза честі нащадків можуть переживатись ним як святотатство, наруга над собою.
З позитивною оцінкою й почуттям честі органічно пов'язані честолюбство й гордість, а в негативному плані переживання сорому, ганьби, безчестя. В історії етики честолюбство й гордість нерідко ототожнювались з марністю й гординею як безумовними вадами. Однак ще Аристотель писав про розумну міру честолюбства, порушення котрої породжує чванство, гордоту чи відсутність почуття честі, приниженість душі. Вільній людині притаманне благородне честолюбне прагнення змагатися з подібним собі в добрих справах, відстоювати свою гідність. Надмірно чутлива людина до лестощів, слави більш схильна приймати як повинне почесті, дружбу, любов, ніж проявляти їх до інших
Як правило, нема особливих розбіжностей у тлумаченні понять природи і значення сорому як генетично первинного морального почуття, що виникло в людини спонтанно в конкретних ситуаціях дійсного чи передбачуваного докору, звинувачення, осуду, насмішки, презирства з боку значущих для неї людей. В іншому випадку, з приводу безсоромної звички, порочної схильності, ганебної спонуки, безчесного вчинку, який має намір здійснити, чи вже здійснила. Сором не зводиться до позаморального почуття страху, яке звужує, затемнює самосвідомість, дезорганізує поведінку індивіда. У процесі соціалізації особистості страх може перетворюватись у власне моральне почуття сорому. Платон визначає сором як «божественний страх» публічної ганьби на відміну від безсоромності як «терпеливості душі до безчестя в ім'я вигоди». Для Аристотсля сором боязливість недоброї слави.
Сором'язливість і страждання утримують нас від багатьох вчинків. Люди соромляться того, що не досконале з власної провини й заслуговує громадського осуду, особливо якщо це відбулось у присутності осіб, гідних поваги. Помірній ніяковості протистоїть надмірна сором’язливість і нахабна безсоромність. За Гегелем, сором є «зародковий, не різко виражений гнів людини на саму себе, бо той містить у собі реакцію на антиномічність власного єства з тим, чим я повинен й хочу бути, отже, захист моєї внутрішньої істоти проти ганебного його прояву ззовні». В такому стані сором, як прояв почуття честі, стає передумовою й етапом формування в особистості гідності й совісті.
Кожна людина, як розумна і вільна суспільна істота, потенційно чи реально має моральну гідність, що відображається в її свідомості й самосвідомості у вигляді уяви й почуття власної гідності. В науковій літературі це поняття трактується подвійно, що зумовлено, як полісемантичністю даного терміну в буденному слововжитку, так і складністю його морально-психологічної природи. А. М. Архангельський, В. А. Блюмкін, Т. М. Джефарлі та ін. розглядають гідність як соціально-моральну цінність особистості, що по-різному позначається в її самовідданості, в громадській думці. Інші автори зводять гідність до усвідомлення своєї моральності, гідності, суспільної оцінки, соціальної значущості, моральної цінності.
Як видно, доцільно відрізняти гідність як об'єктивну моральну цінність людини від її позитивного оціночно-емоційного відношення до себе у формі свідомості й почуття власної гідності. Кант стверджував, що кожна людина володіє внутрішньою цінністю гідністю, «завдяки якій вона примушує всі інші розумові істоти на світі поважати її, може порівнювати себе з кожним іншим представником цього роду й давати оцінку на основі рівності», причому повага й захист власної гідності «є обов'язок людини перед самою собою». Без глибокої взаємної поваги, активного захисту й підтримки чужої й власної гідності, неможлива справжня гуманність. Остання не терпить приниження й утиску чужої й власної гідності.
Зрозуміло, не маючи моральної гідності й при поганій репутації, суб'єкт в той же час здатний відчути невиправдану повагу до себе й навпаки, при високій гідності й авторитеті має явно занижену самоповагу. Але з цього не випливає, що почуття гідності постійно є в кожного, хоча б в зародку. Дійсно воно не є апріорним і універсальним, як вважали Кант і Фіхте, а формується в процесі спілкування й виховання по-різному залежно від уявлень про гідне і негідне, характеру моральної діяльності особистості, ставлення до неї оточуючих, її соціального статусу. В дітей до певного віку, позбавлених розуму, морально деградуючих індивідів це почуття взагалі відсутнє, оскільки вони не усвідомлюють своєї соціальної відповідальності й призначення чи позбавлені можливості вільного волевиявлення.
Зміст, глибина, інтенсивність переживання честі й гідності істотно залежить від рівня моральних претензій особистості, що проявляються в установці на успішну моральну діяльність. Під моральним успіхом ми розуміємо досягнення результату, що відповідає уявленням про чесне й гідне, схвалюване громадською думкою і особистою совістю. Моральні претензії особистості виявляються як в чеканні справедливого, поважного ставлення до неї оточуючих, так й вимогах, що ставляться перед собою. При цьому одні орієнтуються на зовнішнє схвалення й повагу, стурбовані насамперед своєю видимою добропорядністю. Для інших же характерна установка на самосхвалення, моральне вдоволення собою, їх турбує, якими вони є насправді, виходячи з того, якими повинні бути. Людина так вже влаштована, що їй хочеться гордитися собою; не може гордитися путньо, гордиться безпутньо. Стає розсудливою в цьому відношенні лише тоді, коли набуває істинних заслуг».
Вільям Джеймс зробив спробу вивести формулу, згідно з якою самоповага прямо пропорційна досягнутому успіхові і зворотно-пропорційна претензіям. Ідея залежності самооцінки від рівнів претензій і досягнень певною мірою застосована і в аналізі моральної діяльності. Разом з тим в сфері моралі цей зв'язок має цілком складний і суперечливий характер. Далеко не завжди «успіх» поведінки, що створив індивідові високу репутацію, сприяє закріпленню в ньому почуття гідності й честі, а публічний осуд не обов'язково принижує самоповагу. Це пояснюється розходженням, як між рівнем моральних претензій особистості й вимогами, котрі ставлять перед нею інші, так і між видимим і латентним моральним змістом її мотивів і вчинків. Особистість може проявити благородство й самовідданість, задовольнятися елементарною порядністю й добросовісністю, зрештою, миритися з власним егоїзмом, нечесністю, навіть підлістю. Критерії реакційної громадської думки при оцінці поведінки особистості нерідко вступають в непримиренну суперечність з прогресивними моральними переконаннями, якими вона керується в самооцінці.
Найбільш складним функціональним утворенням моральної індивідуальної самосвідомості є совість, котра забезпечує автономію її моральної діяльності на найінтимнішому рівні, інтегруючи в собі усвідомлені почуття добра й обов'язку, гуманності, гідності й честі. Людина стає насправді чесною, оскільки моральна цілісність й бездоганність її поведінки визначається моральною чистотою й стійкістю совісті. Серед форм і рівнів совісті можна виділити найбільш істотні ознаки, що відрізняють її від інших проявів моральної свідомості та самосвідомості. Совість не слід ототожнювати ні з моральною свідомістю в цілому, ні з самосвідомістю. Між тим, чимало авторів характеризує її як міру розуміння особистістю добра і зла в світі, в самій собі, моральну відповідальність перед собою й іншими, моральну самооцінку й оцінку оточуючих, не в міру розширюючи обсяг даного поняття.
Знання того, що є добро і в чому полягає обов'язок кожного, здатність застосувати моральні критерії в оцінці інших є необхідними умовами активності совісті. Істинна совість, за Гегелем, є «визначення самої себе стосовно того, що велить те, що й для себе є добро й обов'язок». Хто не переконаний в обов'язку творити добро, не відчуває потреби поступати справедливо, в того ще (чи вже) нема совісті. Якщо совість структурно й функціонально виступає як ядро, квінтесенція моральної самосвідомості, то моральні переконання справжня серцевина совісті, в цьому смислі совість слугує суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної зрілості.
Соціально-моральною основою совісті є відповідальність як міра моральної свободи, повинності, правоти чи провини особистості перед суспільством, собою визначувана і застосована з урахуванням її суб'єктивних умов й наслідків, добровільно скоєних учинків. Авторитетна справедлива громадська думка генетично первинна, зовнішня інстанція, котрій особистість підзвітна в своїх діях, яка, власне, в кінцевому рахунку й установлює реальний ступінь її відповідальності. Совість же стає вторинною, внутрішньою самозобов'язуючою інстанцією, перед котрою суб'єкт виступає одночасно як позивач і відповідач, звинувачувач і захисник, суддя й виконавець вироку. При цьому в кожному вчинкові морально вільна свобода тільки й те визнає за своє і тільки за те вважає себе відповідального, що із цього вона знала й чого хотіла. Моральна особистість здатна суворо і без утаювання відповідати перед собою за те, що ніхто інший з неї не спитає.
Таким чином персональна моральна відповідальність проявляється, з одного боку, в суспільних імперативних оцінках, санкціях; з другого в усвідомленому почутті відповідальності за свої вчинки, спосіб життя, долю, за все скоєне й допущене.
Поза сумнівом, що чесність людини перед собою проявляється в щирості й справедливості по відношенню до себе, в принциповості самооцінок і вірності переконанням; є вагомою суб'єктивною ознакою і наслідком зрілої совісті. Для визначення істинності чи помилковості її вироку вирішального значення набирає відповідність переконань людини прогресивним моральним нормам, адекватність самооцінок справедливій громадській думці про неї. Соціально зріла совість надійно забезпечує правильну моральну самоорієнтацію, самокорекцію, стійкий імунітет проти негативних впливів, послідовну спрямованість моральної діяльності особистості на виконання обов'язку, в яких би складних ситуаціях вона не опинилась. У цій якості совість виступає як відносно автономний центр саморегуляції моральної свідомості й поведінки особистості. Іноді совість трактують з позиції етичного догматизму і максималізму як «абсолютно добру», «постійно чисту», «вищу й остаточну» вселюдську моральну інстанцію в особистості. Істинним стає голос совісті того суб'єкта, чиї моральні переконання відповідають корінним потребам людства.
Поняття «чиста» і «спокійна» совість (відповідно «нечиста» й «стривожена») часто розглядають як аналогічні. Зрозуміло, між ними є взаємозв'язок, але їх слід розрізняти як змістовну й емоційну характеристики даного морально-психологічного явища. Це не завжди враховується, коли специфіку совісті вбачають у тому, що вона залишиться чистою навіть і в тому випадку, якщо людина й переконається, що вчинила погано. Очевидно тут мається на увазі емоційно нерозбуркана совість: але ж ступінь її чистоти визначається, як моральним змістом вчинків, так й адекватністю її відображення в самосвідомості суб'єкта.
Виправданий спокій совісті своєрідний суб'єктивний індикатор її моральної чистоти; людям з чистою совістю нічого соромитись й ні в чому себе докоряти, оскільки їх мотиви й дії чесні й бездоганні, відповідають їх переконанням й прогресивним принципам суспільства, а тому перебувають у формах моральної вдоволеності собою, впевненості у своїй правоті. Чистота совісті міра моральної бездоганності особистості в цілому, навпаки нечиста совість у внутрішньому визнанні людиною власної непорядності, не достойності, які часто переживаються в станах «хворобливої» совісті (сорому, ганьби, провини, каяття, відчаю і т. п.). Совість заплямована тому й стривожена, що суб'єкт усвідомлює, часто тяжко переживає розрив між уявним і очевидним, моральними знаннями й мотивами своїх вчинків. Разом з тим душевний спокій ще не говорить про чистоту совісті, він може бути симптомом моральної інфантильності, черствості до оточуючих, байдужості до власного обов'язку, цинічної безвідповідальності й пасивності «прекрасної душі», котра боїться заплямувати себе зіткненням з дійсністю. Лише той, хто не володіє ні власним розумом, ні власною позицією, ні власною совістю не здатний пережити тих докорів сумління, коли суб'єктивні бажання людини повстають проти об'єктивних поглядів її власного розуму.
Актуально чи номінально совість присутня в свідомості та самосвідомості індивіда як реальний процес чи потенційна здатність, іноді «засипаючи», чи знову «пробуджуючись», причому голос її може то посилюватись, то слабнути. «Гумова» чи «еластична» совість є не що інше, як моральна безпринципність заради егоїстичних інтересів, що веде до безсовісності, аморалізму. Нема підстав цілком зводити спокійну совість до безсовісності чи до чистої совісті, як недостатньо протиставляти її докорам сумління. Спокій совісті, як тимчасовий емоційний етап, може бути наслідком необізнаності індивіда про порочність вчинку чи впевненість в тому, що він випадковий, вибачливий, виправданий.
Але ж можна усвідомлювати і власну провину, не відчуваючи глибоких мук совісті, оскільки формально засвоєні норми не перетворились у переконання, а їх виконання не стало потребою особистості. В цьому випадку не обурлива «совість» стає синонімом душевної підлості, моральної глухоти. З іншого боку, чиста совість залишається постійно тривожною через підвищену вимогливість до себе, чи надмірну делікатність, мнимість. Неспокійна совість, як стійкий прояв морального максималізму, стає вірною ознакою і необхідною умовою безкомпромісної самокритичності і принциповості, нетерпимості до найменших відступів від особистих переконань, активного прагнення наблизитись до морального ідеалу.
Інтуїтивне вирішення совісті далеко не завжди однозначне, безапеляційне й справедливе, особливо в складних ситуаціях морального вибору, коли зіштовхуються мотиви різного рівня. При цьому в совісті можуть виникати коливання й сумніви з приводу власної моральної правоти.
Докори сумління найбільш гостра форма оціночно-емоційної реакції моральної свідомості, самосвідомості на протиріччя нашої моральної діяльності. Страждання нечистої совісті симптом усвідомленості погрішності власної гідності й порушення цільності морального «Я». Муки совісті виникають і переживаються нами на основі елементарних почуттів сорому, провини, каяття, в чистому й перетвореному вигляді включають їх в себе, але не зводяться до них ні повністю, ні частково. Якщо екстравертна форма сорому безпосередньо пов'язана з турботою про честь і славу, тривогою за свою репутацію й страхом публічної ганьби, то його інтравертна форма виявляється в обуренні індивіда по відношенню до самого себе. Саме друга, більш розвинута, форма тісно пов'язана з почуттями обов'язку й гідності.
Совість також передбачає здатність щиро визнавати й глибоко відчувати свою провину, що й народжує сором перед собою за скоєне. Почуття провини виражає стурбованість особистості власною неправотою у зв'язку з негативними вчинками й якостями, за котрі вона несе відповідальність. Сором може виникнути й поза усвідомленням провини як імпульсивна реакція на реальне чи очікуване звинувачення, підозру, докір в негідному вчинкові, якщо особистість його не здійснювала. Але й обгрунтоване громадське покарання чи уява про нього викликає в неї почуття сорому, що інтуїтивно асоціюється з її попереднім емоційним досвідом, не супроводжуючись при цьому почуттям особистої провини, котру вона не встигла усвідомити. І навпаки, визнання провини не завжди свідчить про те, що індивід почуває себе винуватим і йому дійсно соромно. Зрештою, можна взагалі не знати й не відчувати за собою ніякої провини, хоча в очах оточуючих виглядати винуватим.
Разом з тим, лише щире визнання реальної провини перед собою й іншими «знімає розлад між моральною ціллю й дійсністю, виражаючи повернення до попереднього способу мислення». Перекручене уявлення про власну винуватість може виступати, як у формі самовиправдання, в спробах пом'якшити чи зовсім відкинути провину, так й в необгрунтованому самоосуді, зайвій драматизації мотивів і наслідків своїх вчинків, явному перебільшенні відповідальності за них. Стійкий комплекс «невикорінної гріховності «свідчить про перекручення совісті».
Глибоке усвідомлення й переживання своєї моральної неправоти необхідно тягне за собою розкаяння як почуття щирого жалкування про вчинене, що супроводжується відстороненням від нього й самого, готовністю спокутувати свою провину і заслужити прощення за допомогою практичних справ. Якщо античні мислителі й художники ще недостатньо розрізняли сором, розкаяння, муки совісті, то вчені Нового часу піддали ці почуття скрупульозному порівняльному аналізові. За Декартом, каяття вид печалі, що виникає при впевненості людини в тому, що вона поступила погано, тоді як совість може й сумніватися в цьому. А. Галич визначив відмінність між цими почуттями в тому, що сором виражає побоювання викликати погану думку про себе, а розкаяння сумну гіркоту й презирство до себе при усвідомленні наслідків учинку. Крім того «в соромі більш бентежиться свідомість нашої нерозумності». Гегель, зіставляючи сором і каяття, що мають єдину моральну основу, відзначив: «Каяття є почуття невідповідності діяння обов'язку, чи, хоча б, лише деякій вигоді...».
Дійсно, сором перед собою менш усвідомлена і часто більш короткочасна емоційна реакція, що виникає внаслідок дій, котрі можуть нас зганьбити, а тому ретельно скрита від інших. Розкаяння, як правило, більш тривале, болюче переживання, породжене усвідомленням втрачених можливостей вершити добро, й відповідальності за навмисні вчинки, в яких почуваємо себе винуватими і прагнемо зізнатися не лише собі, а й оточуючим, щоб довести свій намір виправитись. Але не завжди визнання провини супроводжується розкаянням, яке, в свою чергу, не обов'язково спричиняє докори сумління. «Ми каємось часом і в доброму ділі, але не можемо відчувати мук совісті за добре діло». Можна каятися також у випадковій шкоді, вчиненій іншому без злого наміру, не помічаючи своєї провини; або почувати себе винуватим у здійсненні недоброго вчинку, помилок, котрі призвели до невдачі; або відчувати тривогу, побоювання, страх через вірогідність відплати (покарання, ганьби). У подібних випадках доречно говорити про жалкування розуму, а не про розкаяння совісті. Але з цього не випливає, що муки совісті й розкаяння, взагалі, не обумовлюють одне одного. Вочевидь, жалкування про скоєне виступає як чергова сходинка, до більш глибоких переживань совісті або як форма її заміщення й витіснення. Розкаяння амбівалентне за своєю ефективністю; як переживання важкості скоєного воно повертає людину до втрачених моральних орієнтирів, мобілізуючи її моральну енергію, а як почуття розрядки знімає внутрішній конфлікт, іноді сприяючи фальшивому примиренню із собою у вигляді поступок перед совістю.
Моральні страждання, в цілому свідчать про болісну переоцінку особистістю свого способу думок й дій. Через душевне потрясіння й кризи «хворої» совісті відбувається благотворний «процес її морального прозріння, самоочищення й одужання, внутрішньої гармонізації і стабілізації своєрідний «моральний катехізис». Роздуми про моральну сутність своїх мотивів й цілей, вчинків й звичок, аналіз їх причин й наслідків з принципових позицій сприяє полегшенню мук совісті, а в кінцевому рахунку моральному просвітленню і звеличенню особистості.
Отже, сутність, рівень моральної свідомості та самосвідомості особистості в пізнавально-аксіологічному аспекті складає концепція морального Я, в регулятивно мотиваційному сенс власного життя, в інтегративно емоційному щастя, а стержневими ціннісно-імперативними установками особистості стають усвідомлені почуття честі, гідності, совість.




ђ Заголовок 115

Приложенные файлы

  • doc 18356890
    Размер файла: 139 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий