Pidruchnyk_ist_svit_kult

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ
КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ





вАЛЕРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ СІВЕРС









іСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ











Київ - 2011

Рецензенти:
Хилько М.І., доктор філософських наук, професор філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
Гуменюк Т.К., доктор філософських наук, професор кафедри теорії та історії культури, проректор з навчальної роботи Національної музичної Академії України






Сіверс В.А. Історія світової культури. – К.: НАКККІМ, 2011. – 438 с.
У підручнику основні теми курсу викладені у відповідності з програмою підготовки фахівців гуманітарного напряму з дисципліни «Історія світової культури». Особливістю курсу є розгляд багатого фактичного матеріалу в тісному зв’язку зі світоглядними настановами доби, яка вивчається, особливостями розвитку різних сфер культури у той чи інший період. Кожна з тем курсу структурується детальним планом викладення матеріалу, супроводжується питаннями для самоперевірки та літературою. Для студентів вищих навчальних закладів.




© Сіверс В.А., 2011
© НАКККІМ, 2011
ЗМІСТ
13 TOC \o "1-3" \h \z \u 1413 LINK \l "_Toc286926578" 14ПЕРЕДМОВА 13 PAGEREF _Toc286926578 \h 1441515
13 LINK \l "_Toc286926579" 14ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА СТРУКТУРИЗАЦІЯ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА І СВІДОМІСТЬ. ОБРАЗ, ЗНАК І СИМВОЛ. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА 13 PAGEREF _Toc286926579 \h 1461515
13 LINK \l "_Toc286926580" 14КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ МЕСОПОТАМІЇ 13 PAGEREF _Toc286926580 \h 14281515
13 LINK \l "_Toc286926581" 14КУЛЬТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ 13 PAGEREF _Toc286926581 \h 14541515
13 LINK \l "_Toc286926582" 14КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ ІНДІЇ 13 PAGEREF _Toc286926582 \h 14791515
13 LINK \l "_Toc286926583" 14КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ 13 PAGEREF _Toc286926583 \h 141101515
13 LINK \l "_Toc286926584" 14КУЛЬТУРА ДАВНЬОГО РИМУ 13 PAGEREF _Toc286926584 \h 141671515
13 LINK \l "_Toc286926585" 14КУЛЬТУРА СЕРЕДНІХ ВІКІВ 13 PAGEREF _Toc286926585 \h 142031515
13 LINK \l "_Toc286926586" 14СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ВІДРОДЖЕННЯ. ГУМАНІСТИЧНИЙ РУХ 13 PAGEREF _Toc286926586 \h 142361515
13 LINK \l "_Toc286926587" 14МИСТЕЦЬКІ ЗДОБУТКИ РЕНЕСАНСУ 13 PAGEREF _Toc286926587 \h 142721515
13 LINK \l "_Toc286926588" 14КУЛЬТУРА ЕПОХИ РЕФОРМАЦІЇ. XVII СТОЛІТТЯ 13 PAGEREF _Toc286926588 \h 142821515
13 LINK \l "_Toc286926589" 14КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА 13 PAGEREF _Toc286926589 \h 143201515
13 LINK \l "_Toc286926590" 14КУЛЬТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ 13 PAGEREF _Toc286926590 \h 143531515
13 LINK \l "_Toc286926591" 14КУЛЬТУРА XX – ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ. ЗАГАЛЬНОСВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ 13 PAGEREF _Toc286926591 \h 143921515
13 LINK \l "_Toc286926592" 14ПІСЛЯМОВА 13 PAGEREF _Toc286926592 \h 144291515
13 LINK \l "_Toc286926593" 14РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 13 PAGEREF _Toc286926593 \h 144321515
15

ПЕРЕДМОВА

Кожне слово, що складає назву «Історія світової культури», містить у собі нескінченість: історія – безліч моделей минулого, які виблискують крізь призму актуального бачення суспільством чи окремою людиною сьогодення; світ – неосяжна сукупність мінливих станів буттєвого руху, яка змінюється кожної миті; культура – невичерпна царина ідей, цінностей і смислів, які чекають у черзі на своє втілення у матеріальному світі, або не чекають, а таємничим шляхом спонукають людину втілювати їх у життя, і, тим самим, творити історію самої людини та її світу. Тому всі спроби вичерпати однією книгою, єдиним текстом ці нескінченості, є одночасно і неможливим, і необхідним завданням. Неможливим у силу природної обмеженості будь-якого автора межами традицій, ідеологічних установок, сумою набутих знань і природною здібністю їх прирощувати (або викривлювати, байдуже, чи буде це одна людина, чи колектив авторів) і необхідним, тому що людина, поки вона живе, прагне зрозуміти світ і себе, тому приречена творити свою культуру та історію у цьому світі. На що може спертися людина з огляду на такий стан речей? Здається, на власну свідомість, уособленням якої є розум. Який вихід пропонує розум? У принципі – ніякого, якщо не вважати виходом здатність розуму тішити людину спокусою досягнення практичних цілей. Але у перспективі визначення і досягнення вищого смислу і вищої мети розум безсилий, тому поступається місцем вірі, а остання вже йому непідвладна.
Віра постає як суверенна територія особистості, яка, хоч і є незбагненною для самої особистості, але відмовитись від неї до теперішнього часу, людина не була здатна. Навпаки, історія світової культури, розглянута під таким кутом, є історією осмислення виникнення віри та її історичних трансформацій. Проте, теперішній момент історії людства, можливо, вкотре, а, можливо, й остаточно, ставить питання про існування людства з «останньою серйозністю». Різниця станів полягає у наступному: протягом своєї попередньої історії в різних регіонах світу суспільство, яке створювали люди, вірило у свою залежність від богів (Бога). Цю віру можна назвати вищою цінністю. Власне, її можна назвати і серцевиною творення культури, її рушієм, основою світової історії. Віра дозволяла людині зрозуміти своє становище у світі і, незважаючи на приниження людини відносно вищої цінності, саме цим створювало можливість постійного збереження ціннісного смислу існування, тобто його якості. Але оскільки історія за визначенням є рух, вона супроводжувалася кількісним приростом знання. Цей кількісний приріст у сучасних умовах постає як чинник якісних зрушень: крокуючи сходинками до неба, людина впритул наближається до своїх богів – вищих цінностей і, сподіваючись посісти їх місце, втрачає орієнтир, перестає розуміти будь що і зникає. Адже смисл культури – це втілення вищих смислів, а не їх привласнення. Підтвердити і розкрити ці думки і покликаний даний підручник.

ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА СТРУКТУРИЗАЦІЯ КУЛЬТУРИ. КУЛЬТУРА І СВІДОМІСТЬ. ОБРАЗ, ЗНАК І СИМВОЛ. ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

Поняття культура сьогодні використовується для позначення величезного спектру різноманітних явищ. Як наслідок за різними оцінками в літературі налічується декілька сотень визначень культури. Узагальнено культура може розглядатись у двох вимірах: як спосіб виробництва культури і як зміна історичних способів виробництва культури.
Спосіб виробництва культури відбивається у її структурі. Кожен історичний тип культури має певну внутрішню структуру, що повторюється в її різних історичних типах, але щоразу має інший зміст. Структура історичних типів культури включає цінності, норми, технології і продукти матеріального та духовного виробництва, що є характерними для даного суспільства. Структурний вимір вивчає плинний зміст сталих елементів, що формують тип культури на певному історичному етапі.
Історичний вимір розглядає культуру в історичній хронології її типів. Найпоширенішою є лінійна періодизація типів культури. Згідно з нею, культурний розвиток поділено на відрізки. Вивчення історії світової культури передбачає розуміння того, яким чином наступний етап культури виростає з попереднього.
Лінійна періодизація культури включає в себе:
первісну культуру (від IV тис. до н.е.);
культуру Стародавнього світу (IV тис. до н.е. – V ст. н. е.);
культуру Середньовіччя (V ст. – XIV ст.);
культуру Відродження (XIV ст. – XVI ст.);
культуру Нового часу (кінець XVI ст. – XIX ст.);
культуру Новітнього часу (кінець XIX ст. – XX ст.).
Культура Нового часу у свою чергу містить у собі: епоху Реформації (початок XVI ст. – середина XVII ст.); Просвітництво (XVII ст. – XVIII ст.) та культуру XIX ст.
Проте слід врахувати, що лінійний принцип розуміння розвитку історії культури є тільки спробою логізувати її. Культура не може бути вичерпана лінійним уявленням про неї. Вона є живим організмом, що має свої особливі характеристики в різних регіонах світу та в різні історичні періоди. Отже, в історії окремих регіонів світу і країн не може бути абсолютного хронологічного збігу і абсолютного повторення культурних явищ.
Велика кількість визначень культури, яка існує на сьогодні, пов’язана зі здатністю людини символізувати світ, тобто відкривати і створювати нові смисли в процесі своєї життєдіяльності. Фактично, це і є сутнісна родова риса людини, яка відрізняє її від будь-якої іншої істоти. Ця здатність пов’язана з наявністю у людини свідомості. Тому, щоб зрозуміти, що споріднює різні структурні елементи культури всередині її історичного типу і що споріднює самі історичні типи культури, варто звернути увагу на те, що споріднює самих людей. В першу чергу – це свідомість.
Свідомість вкрай важко зробити предметом розгляду. Ми можемо вказати на ознаки свідомості у собі (мову, мислення, осмислені дії), можемо вказати на ознаки роботи свідомості ззовні (від творів мистецтва до високотехнологічних знарядь праці, дозвілля, зв’язку тощо). Але спостерігати саму свідомість ми не можемо.
Досить імовірно, що вияв роботи свідомості у формі культури можна прослідкувати за матеріальними слідами її діяльності. Вони мають своїм підґрунтям мову, а способом руху свідомості в культурі стає писемність. Писемність є формою існування людської мови і являє собою графічну систему записування інформації. А мова – це знакова система, що співвідносить понятійний зміст та певне звучання. Але чи зрозуміємо ми, виходячи з поданих визначень, що стало витоком культури? Адже мова і писемність постають уже наслідками діяльності людини, яка рухається у просторі культури, що створюється свідомістю. Таким чином, розгляд свідомості стає наріжним каменем розуміння походження культури й результатів, досягнутих людиною у вигляді поняття «культура».
За сучасними уявленнями, свідомість – це ідеальна й вища форма відображення, відтворення та породження дійсності. Остання властивість є надзвичайно важливою. Вона означає, що свідомість здатна «виходити» за власні межі, розширювати сама себе. Стосовно діяльності свідомість виконує подвійну функцію: є засобом контролю за нею і джерелом уявлень про її цілі. Свідомість – це складна реальність, що має три шари: духовний, буттєвий та рефлексивний. Духовний шар породжується ставленням людини до іншої людини, в ході якого формується сфера індивідуальної свободи, моральної поведінки та сумління. Духовний шар свідомості формується протягом усієї особистої історії індивіда і в ідеалі відбиває, зберігає духовно-культурні надбання попередніх етапів культурного поступу суспільства. Тому духовний шар можна розглядати власне як унікальний спосіб втілення історичної форми культури в індивідуальній свідомості.
Буттєвий шар свідомості створений живим рухом і предметною діяльністю людини, а також почуттєвою тканиною образу. Рух надає будівельний матеріал функціональним органам індивіда та робить внесок у створення образу, який регулює здійснення руху. Буттєвий шар свідомості пов’язаний зі сприйняттям образів. Саме цей сегмент свідомості слугує безпосереднім зв’язком людини зі світом.
Рефлексійний шар свідомості утворюють значення і смисл. У цій сфері відбувається осмислювання значень і позначення смислів. Оскільки цей процес не є симетричним, виникає шпарина, у якій знаходиться нерозуміння і невимовлений смисл. Саме цей простір смислу, що не був вимовленим і з’ясованим, сприяє розвитку свідомості у цілому. Рефлексійний шар свідомості виявляє себе як межа між світом і самою людиною, що усвідомлює себе як «Я». На цій межі і виникає здатність людини символізувати світ, тобто надавати його явищам усе нових і нових смислів. Нові смисли усвідомлюються як цілі й цінності, які визначають прагнення і мету діяльності людини. У процесі людської діяльності вони втілюють себе у матеріальні й духовні результати. Саме в цьому процесі й відбувається становлення й розвиток культури.
Під образом розуміється суб’єктивна картина світу або його фрагментів, що включає самого суб’єкта, інших людей, просторове оточення та часову послідовність подій. У психології з образом пов’язані переважно перцептивні (перцепція – від лат. перцепціо – розуміння, сприйняття, осягнення) форми знання, тобто безпосереднє відображення дійсності органами відчуття. Знову ж, у психологічному знанні йдеться про те, що сприйняття – це пізнання якостей цілого, а не його окремих властивостей. Отже, психологія визначає суб’єктивний характер сприйняття, але підкреслює домінуючу роль сприйняття у появі або створенні образу як безпосереднього пізнання якостей цілого, що існує як об’єкт навколишнього світу.
Водночас у філософії під образом розуміється свідоме відтворення відсутнього чи не існуючого об’єкта. Таким чином, у філософії образ певним чином протистоїть сприйняттю, тобто репрезентації об’єкта, що мається у наявності. Така різниця у підходах з самого початку робить дану категорію проблемою розуміння. Французький філософ Жан-Поль Сартр запропонував виділити чотири фундаментальні відмінності образу від сприйняття. По-перше, образ – це «свідомість», а не сприйняття. В даному випадку мається на увазі здатність свідомості як унікального феномену буття виходити за межі безпосереднього значення об’єкта, що сприймається. Філософ пропонує розглянути такий приклад: коли я дивлюсь на гравюру А. Дюрера «Лицар, Смерть і Диявол», я бачу просто гравюру (сприйняття реального об'єкта). І навпаки, якщо я бачу Лицаря та Смерть, то я вхожу в уявний світ, де з самих перших віків лицарі йшли на смерть заради честі і слави. Але тоді я вже не сприймаю гравюру як матеріальний об’єкт. По-друге, для образу є характерним феномен «квазі-спостереження». Нам здається, що ми спостерігаємо, хоча насправді ми не спостерігаємо. Кожному знайомий образ, що відкривається з вікна власного будинку, але якщо запитати, скільки дерев видно на передньому плані, або скільки будинків можна побачити з вікна, переважна більшість не зможе цього зробити. По-третє, людина, що уявляє, а не сприймає образ, знає, що об’єкт її уявлення не існує. І, нарешті, образ може з’являтися у нашій уяві мимоволі, поза нашим вольовим втручанням. Наприклад, стан марення чи сну, коли образи приходять у свідомість свавільно і невмотивовано. Таким чином, головне, що потрібно з’ясувати відносно філософського розуміння категорії образу, – він є суб’єктивним сприйняттям об’єктів, що існують поза межами нашого сприйняття. А оскільки саму суб’єктивність або суб’єкта ми можемо зрозуміти, тільки виходячи з його розуміння і описування власних образів світу (а, до того ж, порівняти ці образи ми можемо тільки з власними), то йдеться про те, що саме пізнання світу як об’єктивної реальності складається з великої кількості порівнянь суб’єктивних картин, суб’єктивних образів.
Отже, якщо людина не могла стати або залишитись частиною природи, щоб існувати, їй потрібно було знайти свій спосіб опанування дійсністю. Можна припустити, що спонукою формування культури як відмінного від природи світу, створеного діяльністю людини, могла стати необхідність відпрацювати альтернативний спосіб передачі та використання інформації про навколишній світ.
Способом такої передачі став знак – матеріальний предмет (подія, дія або явище), що чуттєво сприймається і виступає у пізнанні в якості вказівки, позначення або представника іншого предмету, події, дії або явища. Знак призначений для придбання, зберігання, перетворення та трансляції певної інформації (повідомлення). Для точної відповідності даному визначенню можна взяти приклад грошового знака і підставити всі наведені значення під функції грошового знака у даному випадку. З визначення знака випливає його найважливіша властивість: оскільки знак є певним матеріальним об’єктом, він слугує для позначення чогось іншого. Ще школа стоїків звернула увагу, що сутність знака полягає у його двобічній структурі: нерозривній єдності того, що сприймається (означника), і того, що мається на увазі (означуваного).
Класифікація знаків запропонована ще у 1867 р. американським філософом, логіком і математиком Чарльзом Пірсом. Він поділяв знаки на індексні, іконічні та символічні. Індексне (вказівне) відношення передбачає наявність фактичної суміжності між означником та означуваним. Фактично це числова характеристика якогось процесу. Індексні знаки – вказівник, реєстр імен, назв, умовних позначень. Знак іконічний – це знак, що має низку властивостей, притаманних означуваному ним об’єкту, незалежно від того, існує цей об’єкт у дійсності, чи ні. Серед них теж виділяють три типи: образи або зображення – скульптура, світлина, живопис, або, наприклад, музичний твір «Політ шершня», другий тип – метафори. Тут кодифікація відбувається засобом паралелізму між об’єктом і зображуваним, як це відбувається у театральній практиці та літературі і, нарешті, логічні іконічні знаки – діаграми, схеми, креслення. Але знак, виконуючи свою вказівну функцію, не вирішує проблему вичерпної передачі, зберігання та трансформації інформації. Річ у тому, що без знання значення знака, ми не можемо отримати достовірної і вичерпної інформації щодо змісту повідомлення, яке він несе. А враховуючи попередню градацію знаків як таких, що завжди вказують на щось, але не завжди відкривають зміст і смисл або смисли того, на що вони вказують, виникає проблема розуміння змісту і сенсу іконічного і символічного знаку, який може не мати ніякого збігу з зображуваним об’єктом.
На відміну від знака, сутністю якого є вказування на щось, сутністю символу виявляється більшою, ніж вказівка на те, що не є він сам. Символ (у широкому смислі) – це поняття, що фіксує здатність матеріальних речей, подій, чуттєвих образів виражати ідеальні змісти, які відмінні від їхнього безпосереднього чуттєвого-тілесного буття. Якщо гранично скоротити цю формулу, отримаємо: символ – це чуттєве втілення ідеального. Символ має знакову природу, йому притаманні всі властивості знака. Головною властивістю знака є те, що він вказує на щось інше. А символ не вказує на відсутність чогось. Навпаки, він дозволяє виявитись наявності чогось, що в основі своїй є у наявності постійно. Символ від себе нічого не символізує і не виказує. Ще одне його визначення у цьому плані майже утаємничене, чимось нагадує загадку: там, де він є, його вже немає. Тобто, як тільки символ як такий виявляє свою справжню сутність, показує себе, він сам розчиняється у смислах, які він несе у собі і на які він вказує. Але самі ці смисли у символі, взятому окремо, виявити неможливо, бо він їх втрачає. Наприклад, хрест, один з найдавніших символів людства, що у подальшій традиції став ідеологічним символом християнства, виник як знак Сонця і пішов від зображення спиць сонячного колеса, а Сонце як джерело світла і тепла є символом життя. Без урахування цих та багатьох інших значень, дві перехрещені прямі є просто випадковим геометричним елементом, що не несе значення і змісту. Проблема розуміння символу полягає у тому, що він ніколи не постає перед нами як усталена і завершена річ, що має вичерпний смисл. Символ – це самостійне утворення, що володіє здатністю виявляти реальність, у смислі та силі якої він, на відміну від знака, бере участь. Ця здатність символу є дивовижною. Але саме вона лежить в основі невичерпних творчих можливостей людської свідомості щодо пізнання і перетворення світу.
Але перш, ніж захоплюватись цими можливостями, виявимо проблему, яка у зв’язку з цим постає. Наш спосіб розуміння себе і світу переважно базується на раціонально-логічному мисленні. Для раціонального мислення притаманне таке бачення світу, коли він постає у свідомості, начебто пропущений, «проціджений» крізь сітку понять і категорій, за допомогою яких ми опановуємо дійсністю. Наприклад, ми звикли сприймати світ, що нас оточує, крізь мереживо кількісних значень: запитання «Котра година?», означає спосіб орієнтації у часі, «Яка відстань?» – спосіб орієнтації у просторі, «Коли народився, яка освіта, якими мовами володіє, скільки років? тощо» – все це історичні координати нашого особистісного існування, способи сформувати бачення людини, знання про неї кількісними методами. Власне так само здобуває своє знання і наука. Вона оперує поняттями, в основі яких лежить число, тобто знак, що визначає протилежну символу межу нашого пізнання. Якщо символ гранично примножує смисли, що ми видобуваємо з образу завдяки нашій здатності до творчого сприйняття дійсності, бачення різних планів реальності й об’єднання цих планів в єдине ціле, то число гранично звужує значення, які ми прочитуємо у символі. Яким же чином зрозуміти культуру, що є наскрізь символічною, якщо символ не можна спіймати у тенета числа?
Кроком на шляху розуміння справжньої сутності і природи символів, якими оперує людина, стало поняття «архетип». У 1919 р. його запропонував швейцарський психолог Карл Густав Юнг. Архетип означає прообраз, первісний зразок. Архетипи – когнітивні (пізнавальні) структури, де коротко записаний родовий досвід, а не інстинктивні схеми поведінки. Вони передають чисті форми і відтворюють глибинні міфологічні символи. Найважливіші з архетипів: Тінь, Аніма, Анімус, Мати, Дитина, Старий. Шляхом вираження символами певних універсальних міфологічних мотивів (архетипів) здійснюється суб’єктивне переживання. В архетипах міститься психічна енергія, яка, як і будь-яка енергія, має свою форму і повинна знайти вихід для власної реалізації. Німецький філософ Ернст Касірер (1892–1971 рр.) ввів поняття «символічні форми». Символічним він називав будь-яке сприйняття реальності за допомогою знаків, що дозволило йому систематизувати на основі єдиного принципу все різноманіття культурних форм: мову, науку, релігію, міф, мистецтво. Філософ дослідив символічні форми, у яких відбувається опанування людиною світу з первісних форм її існування. Він вважав, що сенс історії – «самовивільнення людини», тож, сенс культури – виявлення незмінних інваріантних структур, які зберігаються в ході історичних змін. Ці незмінні інваріантні структури, які мають назву архетипів, відіграють вкрай важливу роль у формуванні і функціонуванні психіки та свідомості людини.
Щоб прояснити механізм творчої цілепокладаючої діяльності, Е. Касірер припускає, що успіх людини у створенні знарядь праці визначений здатністю створити або побудувати Образ, з якого випливають, стають похідними теоретичне поняття, а за ним – передбачення. Передбачення – основний елемент цілепокладаючої діяльності, тобто власне свідомості. Проте, передбачення на початку історії існування людини у власній культурі не було її природним надбанням Як з’ясовує Касірер, спочатку все, що виходило з рук людини, оточувало її як незбагненна таємниця. Для людини була чужою думка вважати себе творцем своїх творінь. Первісна людина аж ніяк не вважала, що отриманий результат – закономірність чи навіть просто вдала дія. Це дар зверху. У кожного знаряддя спочатку було небесне походження. Вивченні рештків архаїчних культур, що ще збереглися у віддалених куточках планети, підтверджують цю думку. Наприклад, у Південному Того аборигени приносять жертву сокирі та пилці. Отже, питання у тому, як прослідкувати шлях від Образу до архетипу, а потім – до передбачення, яке формується на основі відпрацювання раціональних понять у людській свідомості, користуючись тією ж свідомістю.
Шлях, який залишила робота свідомості людини в період до-історії, дозволяє знайти царину, де знаходиться відповідь на це запитання. Це – царина міфу. Головне у розумінні сутності міфу полягає у тому, що міф – це фундаментальна властивість людської свідомості, якою забезпечується цілісність індивідуального і колективного світосприйняття. По мірі того, як людина залишає царину інстинктів, світ, який був до цього природним продовженням людини, починає протистояти їй, постає перед людиною як невідоме і навіть вороже. У цій ситуації свідомість (індивідуальна і колективна) формує міф. Міф для первісної людини це єдина реальність і остаточна істина. Він дає «розуміння» речей, формує структуру і простір внутрішнього і зовнішнього світу, задає стереотипи соціальної поведінки. Але цим не вичерпується його значення. Міф дозволяє подолати скінчений, приземлений, недосконалий характер буття і надати йому священний (сакральний), вищий смисл.
Міфологічний комплекс виступає як специфічний спосіб систематизації знань про навколишній світ. У первісному та традиційному суспільствах міф розповідає про походження Всесвіту і людини, про виникнення соціальних інститутів, про культурні надбання, про зародження життя і явище смерті, виконує функцію ідеології, філософії, історії і науки. Зазвичай у них можна виділити дві ідеї – ідею творіння та ідею розвитку. Згідно з одними міфами, світ створений надприродним героєм-деміургом, чаклуном, богом. За другими – він поступово розвивався з хаосу, мороку, безодні, води чи яйця.
Міфологічний світогляд частіше за все передається сполученням «первісний синкретизм», що означає злиття, нерозчленованість знань, емоцій та дії. Починаючи з класиків англійської (Е.Б. Тайлор, Дж.Дж. Фрезер, Бр.К. Малиновський), французьської (А. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль), німецької (В.М. Вундт, Е. Касірер) антропології та етнології, усі дослідники вказують на ототожнення первісними людьми об’єкта і суб’єкта, природи та людини, реального та ідеального, достеменного та ілюзорного, природного та надприродного, речі та образу, предмета та його імені, тіла та його властивості, сутності та походження, причини та подібності, космічного та соціального, народження та смерті, ін. Причини подібного синкретизму бачаться у первісних особливостях людського мислення, до яких відноситься антропоморфізм та символізм.
Антропоморфізм – наївне олюднення природи, перенесення на неї всіх людських якостей. Наприклад, космос уявляється як живий або принесений богами в жертву велетень, з частин якого складається оточуючий людину світ. Перші предки людини – напівлюди-напівтварини. Хвороби зображуються у вигляді людиноподібних чудовиськ, які пожирають душу, а уявні істоти – духи гір, рік, озер, лісів та ін. – мають людську подобу і наділяються душами. Антропоморфізм виник та продовжує існувати у трьох основних формах – анімізму, тотемізму і магії.
Анімізм (від лат. аніма – душа) – це віра в існування душі та духів. Вважається, що анімізм виник зі спроб пояснити сон, запаморочення, галюцинації тощо. Душа уявлялась як маленька копія людини, її безтілесний двійник, що міститься у серці, печінці чи іншому органі людини. Гренландські ескімоси, наприклад, були переконані, що товсті люди мають товсті душі, і навпаки. Душа часто ототожнювалася з диханням, кров’ю або тінню людини. Деякі анімістичні уявлення корінням сягають епохи неандертальців. У найдавніших похованнях виявлено рештки людей, що їх щедро посипано вохрою, – мінеральним барвником жовтого чи червоного кольору, що у давнину символізував кров. У подальшому душами стали наділятися і рослини, і неживі предмети.
Поступово душі стають безтілесними, відокремлюються від своїх носіїв, перетворюються на духів та, нарешті, на єдиного Бога. «Коли в деревах почали бачити вже не тіло древесного духа, а тільки його житло, яке дух вільний покинути, було зроблено величезний крок уперед у релігійному мисленні. Анімізм перетворюється на політеїзм». Так описував початок релігійного мислення англійський антрополог і культуролог Дж. Фрезер. На його думку, така теорія мала пояснити поступовий характер формування наукових уявлень.
Сам Дж. Фрезер ставив на місце анімізму ритуал, зокрема магічний. Він вважав, що міф – це додаток до ритуалу, його словесне проговорювання. Ритуал і магія пов’язані спільною метою – вплинути на світ і його об’єкти. В етнографії під ритуалом розуміють певні встановлені дії, які здійснюються з метою вплинути на дійсність, мають символічний характер і соціальну санкціонованість. Магія являє собою символічну дію або бездіяльність, спрямовану на досягнення певної цілі надприродним шляхом. Магічне мислення базується на двох принципах. Перший – подібне продукує подібне, тобто наслідок схожий на причину. Другий – речі, що були у взаємодії, продовжують взаємодію на відстані після припинення контакту. З цього випливає два види магії – гомеопатична (імітаційна) та контагіозна (співпричетна), тобто така, що заражає. Гомеопатична магія передбачає виготовлення зображення, якому чинять шкоду. Ця практика існувала вже у неантропів, які вражали зображувану на стіні печери тварину списом.
Контагіозна магія теж має численні ритуали у різних народів. Це звичаї ховати чи спалювати рештки волосся, нігтів, шкіри. Вважається, що той, хто ними оволодіє, може нанести володарю цих рештків велику шкоду. Найнебезпечнішим вважалося заволодіння кров’ю іншої людини, навіть якщо вона засохла. У австралійських аборигенів є ще один вид магії – проективна. Магічна дія спрямовується на людину шляхом називання її прізвища та вказування на неї магічним предметом, зазвичай кісткою. Віра у дійовість магії у давньої людини була такою великою, що її результати не тільки не ставилися під сумнів, але й завжди підтверджувалась на практиці. За свідченням К. Леві-Строса, один австралійський абориген, на якого вплинув чаклун, був привезений у лікарню практично у безнадійному стані. Він одужав тільки тому, що був впевнений, що магія білої людини могутніша.
Англійський антрополог Б. Малиновський був прибічником функціональної теорії магії. Він указував, що магія має місце там, де людина зустрічається з непевністю та випадковістю. Там, де є відпрацьована технологія, магія не зустрічається.
Але насправді роль магії у становленні і розвитку людської культури не можна применшити. Узагальнюючи висновки Дж. Фрезера і Б. Малиновського, дослідник І. Касавін зауважує: «Магія власне закладала соціальну структуру первісного суспільства, організовувала найважливіші форми життєдіяльності, була основою розвитку індивідуальності та сферою застосування всіх духовних і практичних новацій. Саме магія виявилась здатною провести людство, що тільки народжувалося, по лезу бритви, переконати його у власній надприродності та силі, навіяти йому ідею панування над природою, у той час, коли дійсність на кожному кроці переконувала у зворотному. Магія знайшла перше практичне застосування у вільній грі уяви, вона описала та пояснила безмежний неосяжний світ, спростила його, навела крокви для його перебудови».
Отже, форми первісного символічного мислення, що знайшли своє вираження у міфологічному світогляді і послужили основою подальшого культурного поступу, мали величезну енергію і потенціал перетворення світу. Яким шляхом відбулась реалізація цього потенціалу в історії культури і чи була ця реалізація насправді природним шляхом розвитку людської істоти?
Доісторична людина, на думку румунського вченого М. Еліаде, відчувала жах перед історією. Історія – це перебіг подій, що з’являються і безслідно зникають, як хвилі, що накочуються на океанське узбережжя. Натомість міф дає людині відчуття приналежності до справжньої Реальності. Зупинити історію, тобто початок історичного часу, архаїчна людина не могла. Історія, як перебіг тимчасових хвиль-подій, поглинула й відчуття приналежності до «сакрального часу», як називає його М. Еліаде, і традиції підтримання цієї особливої Реальності, що були притаманні архаїчній людині і, фактично, знищила саму пам'ять про існування таких традицій, прагнення підтримувати ці традиції культом і міфічним ритуалом. З початком історії людина стала опановувати нову реальність, у якій немає місця «душі дерева або рослини», а отже, і душа людини опиняється на самоті з собою. Оскільки таку «нову людину» потрібно плекати і виховувати тільки у новій людські спільноті, щоб вона всотала «історичні надбання», тобто власне те, що називається культурою, то сама культура отримала статус незрівняної цінності.
Розглянемо походження і розвиток культури як зв’язок роботи свідомості і діяльності людини. Що ми фактично знаємо про походження і розвиток людини від первісної до сучасної?
Батьківщиною людини була Східна Африка, від мису Доброї Надії до узбережжя Червоного моря. Протягом 5 млн. років предки першої людини жили тільки тут. Головною ознакою людини є прямоходіння. Чому виникли зміни, пов’язані з прямоходінням? Є гіпотеза, що це наслідок вулканічних вивержень та землетрусів, що утворили зміни радіоактивного фону на певних ділянках земної поверхні. Перебування людиноподібних приматів на цих ділянках певний час стало причиною мутацій, утворило умови для генетичного модифікування, стало поштовхом для змін способу життя і поведінки, відкрило, по суті, новий шлях еволюційного розвитку. Це відбувалося у районі т. зв. рифту – великого розлому земної поверхні, що простягся між озерами Ньяса і Танганьїка. В інших місцях африканського континенту феномену прямоходіння у приматів не спостерігалось. Відомий фізіолог І. Мечніков зауважив, що людина – дитина мавпового урода, а філософ Ф. Ніцше ще виразніше назвав людину «хворим гомінідом». Проте залишається відкритим питання, чому зміни радіоактивного фону вплинули таким чином тільки на мавп?
Відлік історії людства починається приблизно 2,6 млн. років тому. Точкою відліку є датування найдавнішої стоянки людини у Східній Африці, що має назву Када Гона. Предком сучасної людини вважається австралопітек. Це ще не людина, а особливий біологічний род, що відрізняється від «Хомо сапіенса», тобто «Людини розумної», як ми себе називаємо. З трьох видів австралопітеків тільки африканський став робити знаряддя з каменів. Він отримав назву «Хомо габіліс» – «Людина вправна».
На зміну «Людині вправній» приходить «Хомо еректус» – «Людина, що ходить прямо». Час її появи – 1,5–1,7 млн. років тому. Поява сучасної людини («Людини розумної») відбулась приблизно 150 тис. років тому. Це сталося так само на Сході Африки. Тривалий час вважалося, що «Людина розумна» розвилась з «Людини, що прямо ходить», а остання, відповідно, – з «Людини вправної». Але у 2007 р. у Кенії було знайдено рештки «Людини вправної» і «Людини, що, прямо ходить», датовані відповідно періодом 1,44 млн. та 1,55 млн. років тому. Це змусило переглянути уявлення про історію еволюції людини. Адже тепер слід визнати факт паралельного існування предків людини на різних стадіях еволюції. Проте, якщо в період палеоліту ще існувало кілька видів людей, усі вони вимерли ще до початку неоліту.
Приблизно 40–30 тис. років тому «Хомо сапіенс» набув нинішнього вигляду. Людина залишилась єдиним представником цього виду.
Переселення первісної людини йшло за двома напрямками: 1). Західна Європа, Кавказ, Середня Азія; 2). Східна Азія, Індія, Малайзія та Індонезія.
50 тис. років тому «Людина розумна» досягла Австралії. 20–30 тис. років тому через Сибір «Людина розумна» досягла Японії, а потім через Берингів міст, через Чукотку і Аляску потрапила до Америки.
Матеріальним свідченням роботи свідомості стала організація виробництва і самого способу існування людини. Організація виробництва – це умова підтримання і розвитку людського існування у зв’язку зі здатністю людини здійснювати цілеспрямовану, цілепокладаючу розумну діяльність. Отже, в речищі діяльнісного підходу до розгляду виникнення культури як вселюдського феномену, визначальним вважається поява знарядь праці. Найдавніший період в історії людства, коли знаряддя праці та зброя виготовлялися з каменю, дерева та кісток, має назву кам’яного віку. Він тривав у період від більш ніж 2 млн. до 6 тис. років до н.е.
Кам’яний вік поділяється на давній (палеоліт) 2 млн. – 10 тис. років до н.е., середній (мезоліт) – 10–5 тис. років до н.е. та новий (неоліт) 8–3 тис. років до н.е. У деяких регіонах кам’яний вік закінчився значно ближче до сучасних днів. Палеоліт – (від. грецьк. палайос – давній та литос – камінь) поділяється на еоліт – зоря каменю, нижній, середній та верхній палеоліт. Розподіл у зазначений період відбувається за майстерністю та технологічністю виготовлення знарядь праці.
Еоліт – епоха перших знарядь праці, які могли бути і дерев’яними і кам’яними. До нас дійшли тільки останні. Ці знаряддя праці та полювання являють собою скалки кременю, що оздоблені шляхом механічної дії на них каменю більш твердих порід.
Нижній палеоліт – поява стійких знарядь правильної форми, придатних для розбивання плодів та кісток, убивання тварин, розрізання та ін.
Середній палеоліт – період виникнення більш дрібних, але більш придатних для використання ріжучих та колючих знарядь. До цієї епохи відносяться виникнення кровноспорідненої родини та сягають витоки образотворчого мистецтва. Привласнення рослинної та дрібної тваринної їжі відбувалось у формі простого збирання, здійснювалось без розподілу праці.
Верхній палеоліт – епоха обробки каменю шляхом надавлювання, що дозволило надавати знаряддям нові форми та виготовляти кам’яні ножі, наконечники дротиків та списів, свердла та різці. Це дало можливість прискорити виробництво та накопичувати надлишок.
Мезоліт – епоха удосконалення обробки каменю. З’являються лук та стріли, ручний кам’яний млин, човен, тенета для полювання та рибальська сітка.
У період неоліту (IX-VIII тис. до н.е.) відбувається неолітична революція. Неолітична революція – це перехід від примітивної культури мисливців та збирачів до сільського господарства. Серед дослідників немає єдності у питанні щодо причин неолітичної революції. Висловлюється припущення, що вона пов’язана зі змінами клімату в напрямку його стабілізації, що вкрай важливо для сільського господарства, зі зростанням кількості населення, що змусило винайти стабільніші способи виробництва продуктів, зокрема шляхом обробки землі. Висловлюється теорія «цілеспрямованої еволюції», згідно з якою спеціалізований відбір рослин та їх одомашнення відбулося в результаті дій людини щодо захисту диких рослин до їхнього визрівання тощо. Головним наслідком неолітичної революції було те, що людям вперше вдалося пристосувати природне середовище перебування до власних потреб.
З наведеного можна зробити висновки:
здатність людини спочатку використовувати природний матеріал як знаряддя праці, а потім і виробляти та вдосконалювати знаряддя праці для забезпечення своїх потреб постає як головний чинник, що зумовлює підвищення продуктивності господарства;
підвищення продуктивності праці зумовлює появу надлишку продуктів, якій певною мірою гарантує їх володарям або його володарю стабільний період майбутнього існування й вивільнення часу для того ж удосконалення знарядь праці;
прискорення розвитку за рахунок внутрішніх чинників веде до все більшого оволодіння людиною силами природи;
поява надлишкового продукту має своїм наслідком створення перших принципів соціальної організації і, зокрема, породжує основу для соціальної нерівності;
розподіл праці, що виник у первісному суспільстві в силу природної різниці фізичної організації чоловіка й жінки, набуває соціального забарвлення – владні функції закріплюються за окремими категоріями членів первісної спільноти, формуються професійні навички і професійна спадкоємність, тощо.
Наведений вище шлях формування засад людської соціальності і культури визначає їх джерелом працю, власне виробничу діяльність людини. Але для пояснення виникнення феномену культури цього замало.
Є дві речі, які не пояснює трудова або діяльнісна теорія культури. По-перше, яким чином взагалі виникає здатність людини виробляти знаряддя праці або використовувати природний матеріал як знаряддя праці. По-друге. Яким чином пояснити появу перших заборон (табу). Табу – система заборон на здійснення певних дій, промову слів, використання предметів, вживання рослин чи вбивання тварин, порушення яких карається надприродними силами. Отже, табу можна розуміти як перші моральні норми. Але як вони могли виникнути, якщо мораль взагалі не належить до причинно-наслідкової сфери? Попри ці міркування фактом є те, що у первісному суспільстві сформувалось важливе табу, пов’язане з забороною на вбивство соплемінника та регуляцією відносин між статями. Е. Тайлор вбачав зв'язок цього табу з тотемізмом. Тотемізм – комплекс вірувань, обрядів, пов’язаних із уявленням про спорідненість між групами людей (родами) і тотемами (видами тварин, рослин чи природних явищ). Тотем (або ототем) мовою американських індіанців означає «його рід», а в австралійських аборигенів це поняття означає «наше м’ясо». Отже, в одному випадку табу розповсюджувалось на тотем (тобто тотемну тварину чи рослину), якої не їли і не вбивали, за винятком надзвичайного голоду, а в іншому – ритуальне вбивство тотему було необхідним у випадку обряду розмноження тотему. На думку Е. Тейлора, тотемізм наклав табу не тільки на вбивство тотему, але й на шлюбні стосунки з ним. Тому тотемна група завжди екзогамна, тобто шлюбні стосунки поширюються за рахунок зв’язків членів даного роду з членами іншого роду. Свідченням на користь такого тлумачення вважається християнська обрядовість, коли аналогом тотемічної істоти постає Христос. У християнському таїнстві, що відкидає жертвоприношення, символами приналежності до Бога стають хліб та вино – тіло та кров Христова. У акті символічного споживання їх відбувається причащання (євхаристія), залучення до віри.
З. Фрейд пропонує інше читання тотемістичних заборонів. Воно пов’язано з введеним видатним психіатром поняттям едіпового комплексу. Гранично спрощено едіпів комплекс можна представити як підсвідоме прагнення сина усунути батька, який сприймається як суперник. Завдяки культурним вимогам це прагнення сховано глибоко у підсвідомості людини. На думку З. Фрейда, цей комплекс сформувався тоді, коли у первісному племені було накладено заборону на вбивство батька, який як вожак мав гарем самиць, а самці-сини намагались напасти на нього й посісти його місце. Отже, у первісному стаді молоді самці – фактично сини батька-вожака нападають на батька, вбивають і з’їдають його. Саме цей потяг, що є первісним, стає глибоко витісненим у підсвідоме людини комплексом, який приховується культурою і робить інцест і вбивство батька чи не найбільшими табу. Не зважаючи на певні суперечності такого пояснення походження табу, внаслідок його застосування з’явились такі цінності, що змінили порядок стосунків між чоловіком і жінкою, стали основою моногамії – тобто одношлюбності.
Отже, культура виступає послідовним шляхом створення людиною іншої реальності. Ця реальність із кожним кроком відділяє людину від першої реальності – природи і, крім того, перетворює саму природу на матеріал для створення культури. Засобами на цьому шляху виступають: образно-символічне сприйняття світу та здатність до розумної цілеспрямованої діяльності, що має на меті забезпечення найкращих умов людського існування. Проте, культура – це не просто створення іншої реальності, що відрізняється від природної. Культура – це спосіб руху людини у незвіданість власного майбуття та спосіб підтримання і передачі соціальної пам’яті. З моменту виходу за межі інстинкту людина може покладатися тільки на свій досвід і свою здібністі і бажання жити в світі, що протистоїть природному. Тому культуру можна розуміти як засіб збереження людиною власної ідентичності. Ідентичність людини як родової істоти у даному випадку потрібно розуміти як її прагнення з одного боку забезпечити найкращі умови існування на особистісному та родовому рівні, а з іншого – досягти родової та індивідуальної мети, яка не є прозорою в її історії і культурі. Ця мета відкривається поступово у двох вимірах: через проживання людиною власної історії і створення культури, а також через вивчення історії та результатів власної діяльності, тобто вивчення самої культури.
Мистецтво
Рух і розвиток людини, що власне і привів до формування теперішньої розвинутої культури людства, відбувся завдяки роботі свідомості. Робота свідомості виявилась в унікальному людському способі діяльності. Образно-символічна і художня природа людської свідомості виявила себе у появі перших творів мистецтва. Важко визначити, коли вперше виявились художні вподобання людини та схильність і потреба реалізувати себе у мистецьких творах, але вже перші вироби знарядь праці супроводжуються спробами прошкрябування малюнків, відпрацьовувалися засоби роботи з глиною, використовувалися барвники. Доісторична епоха в історії мистецтва датується від 35000 р. до н.е. до 4000 р. до н.е. – тобто до приблизного періоду винайдення писемності.
На території Європи збереглося багато пам’ятників скельного живопису. Малюнки виконувалися різними глинами з домішками тваринного жиру. Сцена полювання на скельній поверхні у печері Ласко (сучасна Франція) датована пр. XV тис. до н.е., там же знайдено світильник із піщаника, прикрашений простим геометричним малюнком. Загальна довжина розпису у печері становить 100 м. Малюнок виконаний виключно вохрою (кольоровою глиною), сцени розташовані на стінах довільно. Чудові зображення скельного живопису та малюнку в Європі знайдено у Мадленській культурі – XV-VIII тис. до н.е. (за назвою печери Ла-Мадлен у Франції). До списку культурної спадщини ЮНЕСКО віднесено скельне зображення бізонів (XII тис. до н.е.) у печері Альтаміра в сучасній Іспанії.
На початку мідного віку (IV-III тис. до н.е.) з’явились зображення воїнів, озброєних кинджалами.
На всій території Європи знаходять зображення жіночих фігур, що виконані з каменю та кістки. У них передано уявлення про жінку як джерело життя. Символ Великої Матері у первісних спільнотах був протягом тривалого часу головним сакральним символом племен. Одно з найстаріших відомих зображень – жіноча постать із міста Ласель датується від 27 тис. р. до н.е.
Гончари неолітичної епохи виробили тип простого геометричного орнаменту, що прикрашав предмети домашнього ужитку.
У перехідний період від мідного до бронзового віку (3,5-1,3 тис. до н.е.) на Півночі Європи з’являються мегаліти – величезні кам’яні конструкції. До них належать менгіри (поодинокі великі брили, вриті в землю), дольмени та кромлехи. Дольмен – це кам’яна конструкція з мінімум двох каменів, вкрита плитою. Це перші приклади стоєчно-балочної системи, де опора несе на собі кам’яну плиту. Кромлех – кругова огорожа з перекриттям із плит. Щодо призначення цих споруд не існує єдиної думки. Вірогідно, що це храм під відкритим небом, священний простір, виділений огорожею. До найвідоміших належать Стоунхендж у сучасній Англії, поблизу Солсбері. Датується він, починаючи з 30–29 ст. до н.е. Близькі до менгірів загадкові статуї – стели, вони знайдені на Апеннінському півострові. За деякими стилізованими ознаками їх можна віднести до чоловіків та жінок. Є гіпотеза, що це найдавніші зображення богів або героїв. Висота їх приблизно півтора метри.
Література: 4, 5, 8, 9, 10, 12, 22, 28, 33, 34, 50, 54, 59, 72, 96.

Питання для самоконтролю:
Основні значення поняття «культура».
Культура як результат діяльності людини.
Структура і та історичні типи культури.
Проблема розуміння та вивчення феномену людської свідомості.
Основні стадії антропосоціогенезу.
Сутність діяльнісної теорії культури.
Зміст і взаїмозв’язок понять «образ» і «символ».
Зміст поняття «антропоморфізм».
Визначення міфу та його значення.
Найдатніші пам’ятки первісного мистецтва та архітектури.
Магія та її роль у житті первісної людини.
Поняття «табу» та походження моралі.
Основні характеристики духовної і матеріальної культури періоду «кам’яного віку».
Основні поняття сфери суспільного виробництва первісної спільноти.
Первісне мистецтво: визначні пам’ятки первісного мистецтва.
Символіка і техніка творів первісного мистецтва.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ МЕСОПОТАМІЇ

Спочатку давньогрецькі географи Месопотамією нарекли рівнинну область у нижній та середній течії річок Тигр та Євфрат. Назва Месопотамія буквально означає «Межиріччя» або «між двома ріками». Географічно Давня Месопотамія обмежувалася горами Вірменії на Півночі, узбережжям Перської затоки – на Півдні, гірськими областями Ірану – на Сході та сирійсько-месопотамським степом – на Заході.
Умовою появи багатьох давніх цивілізацій вважаються сприятливі умови для життя, що утворюються на узбережжях великих річок (Ніла, Тигра та Євфрата Ганга, Хуанхе і Янцзи). Весняні розливи річок залишали велику кількість родючого мулу. Тому життя цих цивілізацій визначалося сільськогосподарським циклом посіву та збору врожаю. Сильна централізована монархічна влада тільки й могла забезпечити контроль за розподілом води та планування сільськогосподарських робіт. На рубежі IV-III тис. до н.е на цій території остаточно склалася система зрошувальних каналів, яка проїснувала без докорінних змін до середини II тис. до н.е. З мережою головних каналів були пов’язані основні центри шумерської цивілізації – міста-держави, навкруги яких концентрувалися більш дрібні міста і поселення. Найбільш значущими серед них були Ешнунна, Сиппар, Куту, Киш, Ніппур, Шуруппак, Урук, Ур, Умма, Лагаш.
Історія Межиріччя охоплює перод від IV тис. до н.е. до II ст. до н.е. і має таку хронологію:
IV тис. до н.е. – період розкладу первісного ладу;
III тис. до н.е. – утворення Шумеро-Акадського царства;
27-25 ст. до н.е. – час піднесення шумерійських міст-держав;
24-23 ст. до н.е. – влада переходить до семітського міста Аккад;
23-21 ст. до н.е. – відбувається нове посилення шумерійських міст Ур і Лагаш;
у II тис. до н.е. піднімається царство Вавілон, під владою якого об’єднується переважна частина Месопотамії;
IX-VII ст. до н.е. підсилюється міць Ассірії;
VI ст. до н.е. – відбувається нове підвищення Вавілона, утворюється Нововавілонське царство;
з 539 р. до н.е. Вавілон підпадає під владу перського царя Кіра, а з IV-II ст. до н.е. в Месопотамії починається панування греко-македонських завойовників.
У давнину територію Месопотамії населяли шумери – племена, походження яких не з’ясовано остаточно. Припускають, що шумери прийшли з островів Перської затоки, або з горної країни в Азії. В епосі шумерів згадується острів Дільмун (Бахрейн), який вони вважали прабатьківщиною всього людства. Після своєї появи в гирлах річок шумери одразу почали організовувати іригаційне господарство та судноплавство річками й каналами. У середині IV тис. до н.е. вони освоїли долину Тигра та Євфрата і утворили перші у Межиріччі міста-держави. Приблизно того ж часу або трохи згодом на території Месопотамії з’явились семіти. Їх назва походить від імені біблійного персонажа Сіма, який вважається родоначальником семітських народів. У давнину семітські народи населяли Аравійській півострів. На початку ІІІ тис. до н.е. давні семіти – вихідці з Північної Аравії – заполонили територію Шумеру та злилися з місцевими племенами, сформувавши особливий етнос – аккадський. Аккадці утворили нову державу з центром у місті Аккад. У другій половині ІІІ тис. до н.е. аккадці підкоряють собі південь Месопотамії. Правитель міста Аккад Саргон – або Саррукен, що означає «істинний цар» утворив об’єднане царство Шумеру-Аккаду (24 ст. до н. е.). До його правління відносять такі явища як перше в історії регулярне військо, що налічувало 5400 воїнів-професіоналів, побудову та пуск загальнодержавної зрошувальної системи, запровадження єдиної системи мір і ваг. Онук Саргона продовжував справу діда, назвав себе «цар 4 сторін світу», наказав зображувати себе на рельєфах у головному уборі, прикрашеному рогами, – атрибутом божества. Внутрішні заворушення, напади племен амореїв та кутіїв приводять до переміщення центру економічного та політичного життя Аккаду в місто Ур. ІІІ династія м. Ур завершує шумерсько-аккадський період Дворіччя. Послаблене внутрішніми суперечностями Аккадське царство було повалено внаслідок навали племен кутіїв. На початку 2 тис. до н.е. семітський народ амореї заснував давнє царство Вавілонію з її столицею, м. Вавілон, що успадкувала культуру Шумеру й Аккаду. Державною мовою Вавілонії була письмова семітська аккадська мова, а споріднена їй шумерська мова, що вийшла з ужитку, тривалий час зберігалась як культова. Північна група семітських племен отримала назву асирійці. Ці племена розмовляли на північному діалекті аккадської мови.У другій половині 3 тис. до н. е. асірійці переселилась на береги середної течії Євфрату та далі на північ та схід. Вони побудували кілька міст – Ніневію, Ашшур, Арбелу, які згодом склали ядро ассірійської держави. Починаючи з 17 ст. до н. е., Ассірія утворила першу в історії людства імперію, яка проїснувала майже 1000 років, до її знищення в 7 ст. до н. е. Мідією та Вавілонією.
Шумерська писемність є найдавнішою відомою системою писемності. Вона з’явилася у Межиріччі наприкінці 4 тис. до н. е. Шумерська мова не є спорідненою ні з однією з мов, які збереглися до теперішнього часу, тому дешифровка шумерської писемності виявилась вкрай складною справою. За час археологічних розкопок було знайдено значну кількість зразків шумерського письма. В музеях зберігається біля 1,5 млн. клинописних табличок. Написи на цегляних табличках, знайдених на руїнаїх міст Месопотамії, були розшифровані поступово. Спочатку були дешифровані написи ассирійською мовою, потім було встановлено інші діалекти цієї мови, яка тепер має назву аккадської. У цілому до кінця ХІХ сторіччя було прочитано кілька систем клинопису. Завдяки цьому було доповнено знання про цивілізації на цій території, зокрема про хетську, еламську та хурритську.
Шумерська писемність базується на малюнкових знаках (піктограмах). Вони являють собою ідеограми, які передають не слово, а поняття (концепт). Досить часто один малюнковий знак передавав не одно, а низку пов’язаних понять, які складають асоціативний ряд. Імовірно, система писемності шумерів склалася на основі системи «облікових фішок» – маленьких цегляних шариків, конусів, тощо, які використовувались для обліку різних товарів і продуктів. Це були символи-знаки. Потім фішки стали складати у цегляні мішечки невеликого розміру і відтискувати їхнє зображення ззовні на стінках цегляного «конверту». З введенням відбитків необхідність у фішках зникла.
Удосконалення давньомесопотамської системи писемності відбувалось по лінії уніфікації значків, скорочення їхньої кількості (у нововавілонський період їх залишилось близько 300), схематизації та спрощення накреслення. В результаті з’явились клиновидні відбитки, що наносились кінцем тригранної палички. Пізніше відбувалась фонетизація письма – значки стали вживатись не лише в первісному, словесному значенні, а й для позначення складів. Це сприяло гнучкості передачі граматичних і часових форм, врешті-решт – живої мови.
Своєї характерної форми месопотамська культура досягла приблизно в епоху ранньої писемності, тобто близько середини 4 тис. до н.е. Серед її ознака була великомаштабна планомірна іригація. Геродот у своїй праці «Історія» пише, що вся Вавілонія, як і Єгипет, перетинається каналами, найбільший з них – судноплавний. Цій культуриі притаманне і формування політичної моделі цивілізації – примітивної первісної демократії. Збори дорослих вільних громадян міста-держави вирішували всі складні питання політичного життя. Царя обирали громадою у разі загрози війни. Після усунення загрози верховна влада царя скасовувалася. З часом титул «лугаль» (велика людина) – військовий ватажок шумерського міста-держави, що обирався народними зборами на час війни, – фактично став збігатися з титулом «цар», оскільки війни велися безперервно. В інших містах та номах (провінціях) правителями залишаються енсі – правителі міст з обмеженими зібранням старійшин та народними зборами повноваженнями. Розвиток монументальної архітектури пов’язаний із посиленням процесу централізації влади. Володар сприймався як уособлення держави, і це мало знайти свій відбиток у монументальних спорудах, відповідних зображеннях. Писемність стала потужним прискорювачем прогресу у всіх сферах діяльності людини: за її допомогою було налагоджено облік майна та контроль над виробництвом; стало можливим планування господарства; склалася стійка система освіти; виріс обсяг культурної пам’яті.
Перші відомості про соціально-правовоі зміни у містах Шумеру свідчать про наявність розвиненої системи права. Шумерське право як прототип майбутніх правових систем містить у собі не тільки норми, що регулювали складні соціально-економічні відносини в житті міських общин і всього Шумеру, але й створюють прецедент для роздумів, чим підтримується справедлива і сильна влада: насиллям, Божественною освяченістю дій правителя чи свідомістю громадян.
У результаті усунення від влади енсі (правителя) Лугальанда громадянин міста Лагаш на ймення Уруїнімгіна (2319–2311 р.р. до н.е.) здійснює низку соціальних реформ. Реформи Уруїнімгіни – найдавніше відоме нам законодавство. Він проголошує формулу: «Хай сильний не ображає слабкого, вдів та сиріт», зменшує плату за відправу релігійних обрядів, скасовує низку податків для ремісників, забороняє поліандрію – шлюб однієї жінки з кількома чоловіками, відроджує судову організацію у сільських общинах, встановлює автономію від царської влади храмових господарств.
Після реформ Уруїнімгіна наступним кроком у формування правових норм було зроблено у законах царя Шульги. У цих законах, законодавстві окремих міст Шумеру, законах царя Ліпіт-Іштара (20 ст. до н.е.) врегульовувалися побутові стосунки громадян, сімейні, фінансово-економічні та інші відносини, що складалися в державі. Зокрема можна назвати низку правових актів цього періоду: встановлення винагороди за повернення раба-втікача володарю, штрафи за нанесення тілесних ушкоджень, ціни та тарифи оплати праці – своєрідне трудове законодавство, охорона права власності, у тому числі – подружня зрада жінки, чи згвалтування заміжньої жінки, викрадення дитини вільного громадянина каралося смертю, а от рабиня, що брала шлюб з вільним, та діти від цього шлюбу ставали вільними.
Найвидатнішою пам’яткою даньосхідної правової думки стали закони царя Хаммурапі, викарбувані на чорній базальтовій стелі. Вступ до законів сповіщає їхню підставу, освячує їх божественним походженням – боги передали царю його владу, отже вона є священною. Але характерно інше – цю владу передано, щоб він міг захищати сиріт, слабких та вдів від образ та утиску сильних. Кодекс налічує 282 статті, що охоплюють майже всі сторони життя вавілонського суспільства. Ці статті подають основи громадянського, карного та адміністративного права. В кодексі кваліфікувався принцип вини та злої волі. Відповідальність диференціюється в залежності від того, чи було вбивство навмисним чи випадковим, через необережність. Були передбачені покарання непокірних рабів, смертна кара за переховування біглого раба. Соціальну структуру суспільства у старовавілонський період складали три основні верстви: «сини мужа» – вільні повноправні громадяни, мушкенуми – юридично вільні, але неповноправні громадяни, залучені до сільскогосподарських робіт, і раби. Для синів мужа діяв принцип «око за око». В разі, коли травмували мушкенума, винуватець міг обійтися штрафом. На практиці це означало, що невдало зроблена сину мужа операція могла б коштувати лікарю руки, – її відрубали, у випадку з рабом це мало б грошовий еквівалент. Якщо під розвалинами будинку загинув син вільного, то страчували сина будівельника, що звів цей будинок. Позика, незалежно від її розмірів, вважалась погашеною, якщо боржник три роки відпрацював на кредитора. За умови неврожаю, борг та відсотки автоматично переносились на наступний рік. Встановлювалася орендна плата за використання поля – третина врожаю. Шлюб визнавався законним за умови укладення контракту. Перелюбство жінки каралося смертю – її топили. Якщо потерпілий чоловік прощав жінку, їй залишали життя, теж стосувалося і винуватця. Перелюбство чоловіка визнавалося тільки в разі зваблення жінки вільного. За законами Хаммурапі, батько не міг відмовити синам у праві на спадок (за умови, що вони не скоїли злочин). Батько мав навчити синів свого ремесла.
Ефективність реформ і правових актів у Межиріччі була обумовлена дієвістю цінностей, що панували у суспільстві. Сила правителя міста значною мірою спирались на визнання і віру в існування вищої космічної справедливості, що її повинні дотримуватися і царі і простолюдини. До того ж, у шумерів правитель був і верховним жерцем. Тільки він міг безпосередньо спілкуватися з богами, знати їхні таємниці. Благополуччя країни залежало від особистих якостей правителя.
Боги передали у руки царя «ме». Значення поняття «ме» є близьким до дієслова «бути». Тобто перекласти «ме» можна як «сутності». У шумерській міфології «ме» – могутні таємничі сили, що керують світом, всіма божественними та земними інститутами. Для легітимації влади царя володіння ним «ме» мало ключове значення. У правовому сенсі «ме» – це священні закони, висловлені у поняттях «доброта, справедливість, перемога». Обов’язок царя – вершити на землі справедливість, правосуддя. Отже, цар, правитель – людина особливих людських чеснот і духовної сили.
Відзначимо і ще одну доленосну для долі людських спільнот у подальшому історичному розвитку тенденцію, що започатковується у цей період і стає надалі універсальною. Божество постає як символ. Сутнісною властивістю символа є його багатозначність. Ми відзначили, що символ божества виражає животворну, родючу силу природи, й одночасно божество набуває соціально-практичну функцію. Насправді завдяки використанню символу божества відбувається магічне перенесення сили через символ на забезпечення чисто практичної функції володарювання, тобто підкорення людини людиною завдяки приписуванню собі сили божественного походження. У подальшій історичній перспективі саме проголошення і фактично присвоювання права на використання магічної сили окремою людиною, групою людей (партією) і навіть нацією шляхом використання певної символіки стає головним засобом ствердження практично всіх форм панування людини над людиною. Ці положення становлять сутність проблеми культурного розвитку людства у різних формах культурної діяльності та на різних історичних етапах його розвитку.
Міфологія Межиріччя є міфологією найдавніших держав на цій території – Аккада, Ассірії, Вавілонії, Шумера, Елама. Найбільш ранні власне міфологічні літературні тексти – це гімни богам. Викладення деяких міфів сходить до 27–26 ст. до н.е., але переважна частина шумерських текстів міфологічного змісту належить кінцю 3 – початку 2 тис. до н.е. Єдиного систематизованого пантеону богів не було до 3 тис. до н.е., хоча існувало декілька загально-шумерських богів: Енліль – «володар повітря», «цар богів та людей», бог міста Ніппура – центру найдавнішого шумерского союза племен; Енкі – володар підземних прісних вод і світового океану, пізніше – і божество мудрості; бог міста Ереду – найдавнішого культурного центру Шумера; Ан та Інанну – божества міста Урук; місячний бог Наіна; войовничий бог Нінгірсу, що вшановувався у місті Лагаш. Найдавніший список богів з Фари (26 ст. до н.е.) виділяє шість богів ранньошумерського пантеону: Енліль, Ан, Інанна, Енкі, Нанна та сонячний бог Уту. З 2 тис. до н.е. історія Межиріччя – це історія семітських народів. Злиття шумерського і аккадського народів відбувалося поступово і не означало повного знищення шумерської культури. Навпаки, всі відомі аккадські боги мають шумерське походження (Іштар-Інанну, Енліль-Баал, тощо).
У міфологічних і культових текстах розповідалося про створення світу, стосунки богів, розбрат між ними. Культ божества-покровителя міста поширювався відповідно до політичного чи економічного посилення міста-держави. Месопотамців особливо цікавило, як індивідуальні космічні сили з’єдналися, щоб правити всесвітом, структура якого видавалася схожою на структуру держави. У космічній державі теж були політичні сили, загальні збори та ієрархія богів, що мали ті чи інші політичні права.
На чолі зібрань був бог неба Ан, в аккадців – Ану. Його ім’я означає «бог» і пишеться як детермінатив (знак-визначник) перед іменами інших богів. Він батько богів. Його символ – рогата тіара. Саме йому приписується створення неба.
Другий бог, що завжди поряд з ним, – його син Енліль, бог вітру і грози, неприборканої стихії. У текстах його порівнюють із диким биком, досить часто підкреслюється і його злоба. Коли боги вирішили покарати людство потопом, Енліль наполягав на цьому найбільше. За насильницьке оволодіння своєю майбутньою дружиною Нінліль боги виганяють його до підземного світу. Дружина йде за ним, і там Енліль значно збільшує в результаті родючості цієї пари число підземних богів. Він має і риси культурного героя. Саме Енліль створює Землю. Він виготовив мотику, разом з Енкі створив богів скотарства, худоби і зерна. Його символ – теж рогата тіара, як і в Ану. Це ім’я згадується в текстах на межі 4–3 тис. до н.е.
Тріаду головних шумерських богів завершує Енкі (аккадське Ейя, Хайя, Еа). Його ім’я означає володар землі, володар низу. Він володіє підземним океаном прісних вод, також поверхневих вод. Він – бог мудрості і заклять, володар божественних сил ме, що керують світом, усіма божественними і земними інституціями. Енкі разом з богинею Нінмах створює людей. Мандруючи землею, цей бог запліднює її, визначає долю країн і міст.
З початком осідлого землерорбства і заснуванням постійних поселень дедалі більшу роль у релігійних уявленнях Шумеру відігравали божества родючості, що забезпечували виживання та існування. Вони уявлялися антропоморфними. Під час розкопок знайдено велику кількість глиняних фігурок з гіпертрофованими жіночими статевими ознаками, що вказує на культ богині родючості. Чоловіча сила передавалась в образі бика чи через фалічні символи. Шумерські божества були покровителями общини. Вони втілювали в першу чергу творящі та продуктивні сили природи. З цими уявленнями поєднувались і уявлення про владу військового ватажка племені-общини, що поєднувалися з функціями верховного жерця. В ранніх піктографічних текстах та образотворчому мистецтві Шумеру на рубежі 4–3 тис. до н.е. з’являється зображення богині родючості, кохання і сварки Інанну. Під імененем Нінсіани ця богиня вшановувалася як астральне божество. Вона є центральним жіночим образом шумерського пантеону, що перейшло потім в Аккад. Символ Інанну, що потім став її ідеограмою, – кільце зі стрічкою, що може розумітися як коса, а пізніше – багатопелюсткова розетка, що може означати зірку. У західносемітській міфології Інанну мала ім’я Астарта. У давньоєгипетській міфології вона увійшла в пантеон основних богів, іноді ототожнювалася з Сехмет. В елліністичний період ототожнювалася з Афродітою, а у Давньому Римі – з Юноною.
Інанну часто іменують дочкою Енкі як божества мудрості. Оскільки Інанну була богінею плотського кохання, у неї не було постійного чоловіка. Проте важлива роль, яку відігравала Інанну у культі родючості, найчастіше закріплювала за нею у ролі чоловіка пастуха Думузі. Цикл обрядових пісень про Інану та Думузі належить 21 ст. до н.е. Вони відтворювали обряд, що мав забезпечити плодючість землі. Цар Урука уособлював бога Думузі, а його жриця – Інанну.
Розглянемо деякі міфи, які передають характер уявлень давніх шумерів про дію законів Всесвіту та закономірності, що мають силу над богами і людьми. Інанну жаліється Енкі, що її обійшли при розподілі божественних обов’язків. Тоді Енкі наділяє її любов’ю до битв і руйнувань, здатністю зваблювати чоловіків і дарує їй різноманітіні вбрання. Щоб бути благодійницею рідного міста Урука, Інанну йде до бога-батька Енкі – добути таблиці долі («ме»). Енкі приймає її привітно, влаштовує гулянк і, сп’янівши, дарує їй таблиці, які Інану поспіхом вантажить на корабель та відпливає до Урука. На ранок Енкі тверезіє і посилає демонів водної стихії навздогін – відібрати та повернути таблиці. На кожній зі стоянок до міста відбувається битва між силами Інанну та Енкі. Врешті-решт їй вдається доправити таблиці до міста Урук, і вони стають втраченими для Енкі назавжди. Отже, володіння таблицями долі «ме», які відіграють суттєву роль у пізніших міфах Межиріччя, з одного боку виступає як необхідна умова забезпечення існування самих людей, організації суспільного устрою та системи божественного і царського управління, з іншого – не дається в якості відкритого і доступного знання. Таблиці долі потрібно вибороти, отже існування (значення поняття «ме») не є автоматичним і незалежним від волі і зусиль людей процесом. Це боротьба богів-покровителей людей з богами, що вороже налаштовані до людей, за право і можливість існувати. Знання про це існування і закон цього існування дають таблиці долі. Отже, вони є символом культурної цінності та знанням, що усвідомлюється як справжня цінність, ядром, що утворює культурну діяльність та дає їй подальший поштовх і смисл.
Міфи про Інанну розказують і про відвідання нею підземного світу. Система міфологічного світогляду і міфологічного знання давніх шумерів встановлює дві важливі закономірності, що передані цим міфом: перебування у країні мертвих пов’язане з втратою сили таблиць долі, що виявляють себе в дії природних закономірностей у світі живих; спроба повернутися з «країни мертвих» без надання заміни може зруйнувати рівновагу між світами. Інанну змушена піти у підземний світ, щоб здійснити поховальні обряди, пов’язані зі смертю чоловіка її сестри, богині загробного царства Ерешкігаль. Ідучи у загробний світ, Інанну боїться, що її можуть там залишити. Щоб запобігти цьому, вона просить, щоб через три дні її довірена особа Ніншубуру просив у храмах богів про врятування Інанну з «країни без повернення». З усіх богів тільки Енкі вживає заходи для спасіння Інанну. Він вилиплює з червоної грязі двох загадкових істот «кургарара» і «калатура», дає їм «траву життя» і «воду життя» і, навчивши магічному закляттю, відправляє у підземне царство. Але Інанну на той час вже мертва. Коли вона спускається у підземне царство, привратник проводить її послідовно через сім ворот підземного світу і щоразу знімає з неї якусь деталь одягу або прикрасу. Це забирає у неї кожного разу частину магічної сили «ме». Так, уже оголеною вона постає перед сестрою. Та спрямовує на неї погляд смерті, що перетворює Інанну на труп.
Посланці Енкі заскочуюють Ерешкігаль, коли вона мучається у родових муках. Це відбувається тому, що із зникненням богині кохання земля втратила здатність родючості. Магічним заклинанням вони досягають пом’якшання мук цариці смерті і беруть з неї обіцянку виконати їхнє бажання. Вони оживляють «пусту оболонку» Інанну травою і водою життя. Інанну хоче піти з підземного царства, але її зупиняють боги-ануннаки: Інанну не може піти з підземного царства, не залишивши по собі заміну. Це єдиний для всіх (і для людей, і для богів) закон «країни без повернення». Після триразових пошуків – вибору, коли на роль заміни Інанну безрезультатно намагається обрати кілька кандидатів (у тому числі свого сина Шару), вона приходить у передмістя Урука. Там вона застає свого чоловіка Думузі, що сидить на троні у царських одежах. На нього вона і спрямовує «погляд смерті». Думузі втікає, повідомивши місце свого переховування тільки сестрі Гештінанні та невідомому «другу». Але останній, підкуплений галла-демонами, що переслідують Думузі, відкриває їм місце його схованки. Демони наганяють Думузі та розривають на частини. Сестра Думузі Гештинанна готова піти у підземний світ замість брата, але Інанна, якій дано бути суддею, виголошує свій вирок: Гештінанна та Думузі повині нарівно протягом року по черзі ділити свою долю у підземному світі.
Спробуємо зрозуміти характер міфологічної свідомості шляхом тлумачення символіки образів і сенсу того знання, що несе цей міф. Наприклад, чи було випадковістю те, що бог Енкі віддає «ме» богині Інанну? Бог Енкі відігравав величезну роль у космогонічних процесах, був причетний до появи перших людей, сприяв появі знарядь праці та ремесел. Проте поява світил, Землі, природних явищ та об’єктів, як і самої людини, вимагає нових умов здійснення їхнього буття. Водночас, поява цих нових «чинників буття» є осбливою формою прояву волі богів. Вона повязана з жертвою. Власне, боги самі жертвують собою або частиною себе, щоб надати існування, зробити сущим, або оживити своє творіння. Це означає, що сили божественного творіння не зникають у творінні, а перетворюються, циркулюють в іншому вигляді, іншій формі, але вони незнищувані. Тому всі подальші «делегування» сил бога своїм родичам (у даному випадку – Інанну) вже зумовлені необхідністю. Ця необхідність, як така, що вона вже досяжна людському розумінню, випливає з законів функціонування перетворених божественних сил у їхньому творінні. Іншими словами, закони природи і закони існування людини, що їх самі люди і пізнають, є тільки пізнанням перетвореної форми сил, а не самої сутності божественних сил. Зрозуміло, що спосіб і мова розуміння цих сил у міфології була іншою, ніж у сучасній науковій мові. Таки чином, постає завдання інтерпретації міфолологічної мови сучасною.
Отже, необхідно інтерпретувати: отримання саме таких, а не інших функцій Інанну-богинею плотських утіх, ворожнечі, сварки, родючостіі; отримання нею для людей таблиць долі, пов’язаних із «ме», всупереч волі Енкі; необхідність її сходження у потойбічний світ; закони, що правлять у потойбічному світі, – а саме, необхідність заміни Інанну для повернення кимось іншим; втрату Інанну під час перебування у «країні без повернення» сил «ме»; і, нарешті, роль Інанну як судді у вироці відносно власного чоловіка Думузі, і приречення Думузі та його сестри на перебування по півроку у «країні без повернення». Спробуємо об’єднати ці положення єдиною інтерпретацією. Отже, Інанну є втіленням певних якостей і функцій, про які йшлося вище. Як втілення, вона не є власницею цих функцій, а їхньою виконавицею, що персоніфікована богинею. Таким чином, богиня є всемогутньою тільки у сфері виконання функцій, а не в можливостях їх зміни і, тим більше, зміни законів, що її саму створили. До таких законів належать і закон сходження у «країну без повернення». Сходження у «країну без повернення» не є добровільним актом. Інанну добре розуміє небезпеку такого сходження, бо заздалегідь уживає заходів для свого повернення. У чому реалізується небезпека? Інанну під час сходження втрачає «ме». Фактично вона залишається беззахисною перед «поглядом смерті» – загрозою небуття. Але як вона була захищена до цього? Очевидно, що «ме», символічно представлені предметами одягу і прикрасами, відіграють роль не тільки захисту Інанну. Вони є не стільки захистом, скільки способом існування Інанну у божественному втіленні на землі серед людей. Інанну – скупчення божественних сил, що перетворені для виконання певної функції на землі. Під час подорожі до підземного царства це скупчення як функція диссоціюється, розкладається на складові. Тому Інанну не витримує «погляду смерті» – перестає існувати як така, від неї залишається тільки пуста оболонка, яку «вішають на крюк» у підземному царстві.
Інанну приходять визволяти таємничі істоти – карлики, створені Енкі. Вони використовують магічні формули, що дав їм Енкі, щоб полегшити страждання Ерешкігаль. Від чого страждає Ерешкігаль? На землі припинились народження, це важливий момент. Адже Інанну символізує статевий потяг. З її смертю народження припинились. Можна припустити, що порушення встановленого ходу речей відбились на Ерешкігаль таким чином, що вона сама повинна була виконувати ту функцію, якої вона позбавила Інанну. Але виконати її вона не могла, бо для неї призначалась інша функція.
Нейтральний і видимо байдужий суд Інанну та її гірка жалоба за чоловіком, за коханим, що дочасно пішов у підземний світ, суперечать тому, що богиня, жорстоко та цілеспрямовано рятуючи себе, добивається загибелі чоловіка. Але це тільки зовнішнє протиріччя. Інанну виступає як втілення могутніх сил природи, що байдужі до понять добра і зла. У цьому міфі відображено основний аспект образу Інанну: вона – богиня кохання та життєвих сил, отже, її повернення – повернення функції, що забезпечує продовження життя. Решта – деталі, що мають прояснити механізм цього повернення, а не змінити його сутність.
Таким чином, міфологічний механізм дії долі дещо прояснюється: кожен виконує свою функцію, але чому ж тоді відбувається «збій у системі»? Можливо, тому, що це не механізм і не система. Це витвір, розрахований на певний термін існування, або приречений на певну його модель. У цій моделі «закладено» точку трансформації, яка може бути і точкою саморуйнування. Якщо це саморуйнування, то в силу незнищуваності сутнісних сил, що утворюють певний зразок, виникає нова модель. У даному випадку відбулося і саморуйнування, і виникнення нової моделі. Вона реалізується у способі повернення Інанну. Щоб повернутися, богині потрібно залишити заміну. Це ще один важливий пункт – зв’язок творіння з творцем шляхом жертви вимагає дотримання цього принципу. Жертвою стає Думузі. Дана інтерпретація дещо змінює сучасне поняття жертви як добровільного вчинку. Адже Думузі не хоче спускатися у підземний світ. Але в цьому випадку вже йдеться про оцінку такої інтерпретації з огляду на сучасну культурну традицію. До того ж, сама традиція задається тисячоліттями реалізації міфа – що таке жертва, у чому мотиви її з точки зору прийдешніх релігій? Можливо, перетворення Інанну на суддю, що виносить вирок своєму чоловікові та його сестрі і прирікає його на систематичне сходження «у країну без повернення», означає вказівку на ще одну модель, смисл якої є ще не прочитаним, бо не став, згідно з міфологічним мисленням, ще реалізованним у міфологічному сюжеті, який здійснився в реальних подіях.
У період розквіту Вавілону зростає значення бога Мардука. Спочатку він – покровитель Вавілона, згодом стає на чолі вавілонського пантеону. У космогонічній поемі «Енума еліш», найдавніший текст якої датується 10 ст. до н. е., обґрунтовується перехід влади до Мардука. Основний зміст поеми – це творіння, єдність і поступове розмежування неба й землі. Коли першотворець Апсу і праматір Тіамат, що означає «море», зображувалась у вигляді страхітливого дракону або семиголової гідри, докупи змішували свої води, і нічого не було позначено долею, у надрах зародилося богове начало. Перші боги тривожили праматір Тіамат і Апсу. Апсу вирішив їх знищити. Боги не знали, що вдіяти і майже безпорадно чекали на загибель, але мудрий Енкі не скорився долі. Він за допомогою заклять приспав і вбив Апсу, а його помічника Мумму узяв у полон. Далі йдеться про появу Мардука. Він був зачатий Енкі у житлі, яке звів Енкі над убитим їм Апсу. Матір’ю Мардука була богиня Дамкіна. Мардук описується як «дитина-сонце», божественне дитя, що переважає всі попередні покоління богів. Могутність Мардука величезна. Коли боги ввели Мардука у свою «раду» та влаштували з цього приводу велику гулянку, Мардук вражає їх тим, що за наказом його слова зникає та знову з’являється зірка.
Водночас вдова Тіамат готується до смертельного двобою з богами – вона створює 11 чудовиськ, на чолі яких ставить Кінгу. Як своєму чоловікові вона вручає йому Таблиці долі («ме»), що визначали хід світових подійі гарантувавли своєму власникові владу над світом. Боги знову злякалися, бо не знали, як протидіяти Кінгу. Вони звернулися до Мардука за допомогою. Він погоджується допомогти, але ставить одну умову: «Незмінним хай буде все, що сотворю я, і ніхто наказу моїх вуст не скасує». Під час битви Мардук вбиває Тіамат, відбирає у Кінгу Таблиці долі. Розправившись із Тіамат, він створює з її нижньої частини землю, з верхньої – небо, де поселяє богів, призначає старшим над ними Ану, повертає Енлілю його володіння, зіркам, сонцю і місяцю – їхні місця та шлях у небі, ділить рік на 12 місяців. Нарешті, Мардук вирішує створити людей із крові вбитого богами Кінгу. Боги зводять Мардуку святилище. Його рештки, як вважається, – величний зіккурат, відкритий у Вавілоні при розкопках у 1960-х рр. Згодом у єдиний образ «володаря» зливаються Бела (Баала), Енліль і Мардук (в Ассирії – Енліль та Ашшур).
У цій оповіді варто звернути увагу на наступний моменти: перелік величних діянь Мардука (вбивство Тіамат, привласнення Таблиць долі, встановлення траекторії небесних світил і поділ часу, створення людей) свідчить про те, що у міфологічній свідомості відбивається міфологічний факт і фіксується можливість встановлення іншого закону, ніж той, що панував до цього, в минулому. Власне, це і може знаменувати собою виявлення міфологічної підстави, що стає прообразом історичного мислення.
Міфи про створення світу і роду людського пов’язані у вавілонській міфографії з оповідями про людські лиха, загибель людей і навіть руйнування всесвіту. У міфах підкреслено, що причина цих лих – лють богів, їх бажання применшити чисельність людей, які набридають богам своїм галасом. Лиха сприймаються не як законне покарання за людські гріхи, а як зла примха божества. Лейтмотив епічних творів вавілонських оповідей – недосяжність людиної участі богів, марність спроб отримати безсмертя. Головна ідея шумерської культури – люди мають служити богам. Тому іхня мета – жити, працювати і жертвувати богам. Монархічно-державний, а не общинний, як у шумерській міфології, характер офіційної вавілонської релігії, придушення громадського життя людини призводить до занепаду релігійно-магічної практики.
З часом усе більшу роль починають відігравати «особисті» боги. Уявлення про особистого бога кожної людини, який полегшує їй доступ до великих богів, виникає з часів ІІІ династії Ура (3 – поч. 2 тис. до н.е.) та у старовавілонський період. За уявленнями того часу, у кожної людини був свій бог-охоронець. Він захищав його перед іншими богами. Характерною є приписка у листах «нехай твій бог-охоронець підніме твою голову до всього доброго». На рельєфах та печатках цього часу відображано сцени, як божество-покровитель веде людину до верховного бога для вирішення її долі та отримання благословення. Вважалося, що з втратою бога-захисника людина стає беззахисною перед злою волею великих богів, легко може піддатися нападу злих демонів. Крім особистого бога (що мав принести удачу) і особистої богині (що уособлювала її долю), кожна людина мала ще антропоморфізовану чи зооморфізовану життєву силу – шеду. Ім’я людини (або її «слава» – шуму) теж розглядалося як матералізована субстанція, що передавалася спадкоємцям. «Душа» (напішту) – навпаки, уявлялась, як щось безособове, ототожнювалася з диханням і кров’ю. Особисті боги-охоронці протистояли злу та злим силам, що оточували людину. Серед них – левоголова Ламашту, що піднімалася з підземного світу і вела за собою хвороби та духів хвороб, привидів та озлоблені тіні мертвих, які не отримали жертв; бог-доля Намтар, який приходить до людини у годину смерті; нічні духи чоловіків та жінок, розлючені духи підземного царства – галла, лемнути та інші. Складна система демонології отримала відображення в образотворчому мистецтві.
Розвиток науки у Давньому Межиріччі має кардинальне для історії культури значення, бо все догрецьке, все, на чому будується культура греків та їхніх спадкоємців, народилося саме тут. Можна нарахувати значну кількість того, винахідниками чого були шумери: колесо, перші школи, книжкові каталоги, перші гроші (срібні злитки різної ваги), податки, перші закони та соціальні реформи, медичні прийоми та астрономічні спостереження, тощо. Месопотамська астрономія різко відрізнялася від єгипетської. Якщо єгипетська астрономія була орієнтована на календарний рахунок часу і зосереджувалася на русі Сонця небесною сферою, то вавілонська астрономія вела відлік часу тільки заради вивчення небесних явищ, які, як вважалося, віщують або визначають людську долю. Поступово було накопичено величезний запас спостережень, якого не було в Єгипті, де не практикувалися угадування, тому не цікавилися змінними величинами. З іншого боку, Месопотамія з її провідною ідеєю причинного зв’язку небесних явищ із людськими долями майже не займалася астрономічними дослідженнями у тих областях, де ці дослідження не могли слугувати астрологічним цілям. Давні астрономи Межиріччя не намагалися створити яку-небудь систему устрою природи. Для шумерів та їх семітських спадкоємців, що вірили у знамення, набагато важливішими були зміни. Звідси їхня зацікавленість у вивченні не тільки руху Сонця, а також Місяця та інших планет. Стосовно нерухомих зірок, вони радше слугували для них тлом. Вавілоняни гостро відчували зв’язок неба і землі: вважалося, що все, що спостерігається на небі, як подія відбувається на Землі. Тому вони збирали сакральні знання про те, що відбувається на небі та на землі. Особлива увага приділялася сонячним затемненням. Угадування затемнень вимагало спостереження не тільки за періодичністю руху, але й за положенням небесних тіл. У результаті таких спостережень було відкрито екліптику – траєкторію затемнень, розділених на зодіакальні сузір’я, були встановлені періоди обертання планет.
Вершиною розвитку математичної астрономії вважається 5 ст. до н.е. В Уруці, Вавілоні, Сіппарі існували знамениті астрономічні школи, з яких вийшли 2 великі астрономи – Набуріан (розробив систему визначення фаз місяця) і Кіден (встановив тривалість сонячного року). Місячно-сонячним календарем, розробленим у Вавілонії, та семиденним тижнем ми користуємося дотепер.
Література. Мистецтво
У середині 3 тис. до н.е. клинописна система породила розмаїття текстів: це були не тільки розрахункові документи, але й наукові знання – назви країн, рослин, мінералів, тощо, двомовні словники. При школах-академіях (едуба) виникали бібліотеки. Найвідомішою є бібліотека ассірійського царя Ашшурбанапала в Ніневії (знайдена у 1853 р.), яку він збирав з усіх великих міст Межиріччя та розмістив у архівах власного палацу. Основне місце в бібліотеці посідали книги релігійного та наукового змісту, головним чином – з математики та астрономії, а також словники та книги для вправ у читанні по складах. Інший відділ бібліотеки складали «архівні» документи: політичні трактати, царські накази, переліки податків, доповіді чиновників, приватні документи.
Великий інтерес становить старовавілонська «Поема про атрахасиса», яка містить оповідь про створення людини і всесвітній потоп та культовий космогонічний епос «Енума еліш» (Коли зверху»). З Месопотамії дійшла поема-казка про витівки хитруна, який тричі помстився тому, хто його образив. Мотив польту людини на орлі, що широко розповсюджений у світовому фольклорі вперше зустрічається в аккадській «Поемі про Етана». Серед творів авторського походження слід назвати «Вавилонську теодицею» та «Розмову господаря з рабом», які угадують теми біблійних книг Іова та Еклезіаста. У цілому словесність Межиріччя, її тематика та саме бачення світу значно вплинули на літературу інших народів, на Біблію, а через неї – на літературу Європи.
Одним з найкращих зразків давньомесопотамської літератури вважається «Епос про Гільгамеша». Це імя аккадського походження, можливо означає «пращур-герой». Гільгамеш був легендарним правителем м. Урука у 27 - на початку 26 ст. до н.е. Після смерті був обожнений. Найдавніший запис поеми датується І чвертю 2 тис. до н.е., але, можливо, сягає останньої третини 3 тис. до н.е. Найповніша версія поеми зветься «Про того, хто все бачив». Вона зберіглася у записах урукського заклинателя 7-6 ст. до н.е. Зміст поеми такий: жителі м. Урука постіно зверталися до богів зі скаргами на жорстокого та норовливого правителя свого міста Гільгамеша. Він примушував їх виконувати важкі повинності, відбивав жінок у добропорядних громадян. Богиня Аруру створює дику людину Енкіду, яка має зійтися у двобої з Гільгамешем і подолати його. Гільгамеш бачить увісні видіння, з якого дізнається, що йому суджено мати друга. У двобої Гільгамеша з Енкіду ніхто з них не зміг перемогти одне одного, вони стають друзями. Разом герої здійснюють низку подвигів, виступаючи іноді і проти волі богів. Так сталося після вбивства лютого Хумбаби, який охороняв священний ліс. З волі богів, розгніваних його смертю, Енкіду помирає. Ця жертва, як можна думати, зберігає життя Гільгамешу. Приголомшений смертю друга, Гільгамеш тікає у пустелю, а оплакуючи його, вперше відчуває свою смертність. Одержимий бажанням стати безсмертним, Гільгамеш кидається на пошуки вічного життя. Його попереджають, що боги судили людям смерть, а безсмертя залишили собі. Але він долає безліч перешкод у пошуках безсмертя – долає навіть води смерті і потрапляє на острів, де живе Утнапішті – єдина людина, якій боги залишили безсмертя. Від Утнапішті Гільгамеш дізнається про історію всесвітнього потопу, а також про те, що рада богів не збереться, щоб дарувати йому безсмертя. На прощання все ж праведник відкриває Гільгамешу таємницю квітки вічної молодості. Гільгамеш дістає квітку, але не встигає нею скористатися. Коли він купався, квітку викрала змія, яка, скинувши шкіру, одразу помолодшала. Повернувшись в Урук, Гільгамеш заспокоюється, отримуючи насолоду від виду стіни, спорудженої навколо міста.
Вдаючись до побіжного аналізу викладеного в епосі про Гільгамеша сюжету, можна визначити декілька вартих уваги моментів. По-перше, жорстокість та норовливість Гільгамеша – відображення стихійної дії сутнісних сил особистості, що тільки народжується в цивілізаційно-культурному процесі , коли соціальні і культурні норми ще слабкі, щоб приборкати стихію емоцій і бажань людини, що природно й у силу соціального статусу має великі можливості. По-друге, звернення громадян до богів – це фіксація випрацювання основи для апеляції, яку, стало відігравати право та закон дії монархів – «ме». По-третє, творення богами дикої людини Енкіду – це виявлення суперечливих начал у єстві людини. Власне, Гільгамеш врешті-решт бореться не з Енкіду, а з самим собою, тільки сили упорядкування і руйнування в його душі і свідомості отримують персоніфіковану форму. Не випадково, що боротьба закінчується примиренням, тобто гармонізацією внутрішніх сил і примиренням Гільгамеша з собою, внаслідок чого його сили подвоюються, і він постає справді культурним героєм – носієм культурного закону та приборкувачем хтонічних (тобто породжених стихією Землі), хаотичних сил, що чинять спротив людині в процесі її культуротворчої діяльності. По-четверте, повстання проти волі богів. Це чи не центральний пункт оповіді. Адже тут фіксується притаманна людині тяга до здійснення і ствердження власної волі. Людина бачить себе як самостійний чинник космічного процесу, в якому боги повинні рахуватися з його волею і місцем під сонцем у космосі і на землі. По-п’яте, нарешті, марність прагнення знайти безсмертя. Це відповідь, яку в давньому епосі дає герой оповіді, і яка не заперечена й сьогодні, оскільки людина продовжує шукати шляхи власного ствердження у своїй долі, у своїй культурі як способі самостійного існування в історії та Всесвіті. І, нарешті, Гільгамеш повертаєтьтся в рідне місто Урук та знаходить спокій споглядаючи побудовану навкруги його стіну. Це символ примирення з собою, що виникає на останньому етапі драми його долі і означає такий невід’ємний стан людини як особистості, що має кінечний земний шлях, коли завершення життя має реалізацію у ствердженні себе в результатах культурної діяльності. Власне це і є досягнення людиною земного безсмертя, коли воно отримується тим наслідком, який залишається в матеріалізованих результатах праці та стає (і це другий символ-значення споглядання стіни) оспіваним в епосі як формі соціально-культурної пам’яті. Для Гільгамеша це славне завершення шляху – його особиста доля реалізувалась у пошуку, якому він віддав всього себе.
Так сама поема стає зразком і своєрідною мапою проходження людиною певних душевних станів – від непокори до покори, але не зламаності, а примирення. Ці етапи є природними, але вони не переживаються автоматично. Кожна доля, кожне життя – це виклик, який людина сприймає фактом свого народження, але реалізує тільки власними зусиллями, і результат цих зусиль ніколи не є прогнозованим заздалегідь.
Основу архітектури Межиріччя складають світські (палаци) та культові (храми) монументальні споруди. Храми Межиріччя - це могутні культові будівлі, що мають назву зіккурати (свята гора). Вони належать до 4-3 тис. до н.е.
Зіккурати є символом культури Дворіччя. Вони мали квадратну форму і нагадували східчасту піраміду. Стіни зіккуратів були чорного (асфальт), білого (вапно), червоного (цегла) кольору. Вони являли собою східчасті башти з священною кількістю поверхів (3, 5, 7). Зіккурат втілював Всесвіт і ніс знання з математики, астрономії, архітектури, мистецтва. Верхня частина споруди – місцеперебуванн божества, тріади верховних богів: Ану, Єнліля (Мардука – покровителя Вавілону), Єа, що персоніфікував Небо, Землю і підземні води. Середня – місце відправлення культу людей, що живуть на Землі. Нижня частина – загробний світ. Кожен з поверхів мав по астральному богу. Найвідоміший з зіккуратів (Вавілонська вежа) був збудований у Вавілоні на честь бога Мардука. Справжня назва цього зіккурату – «Етеменанкі» – означає «Будинок підвалин небес і землі». Довжина одного з боків подошви цього зіккурату, що в основі мав форму квадрату, становила 91, 5 м. Сім поверхів підносили його на висоту 90 м.
Найбільшого розмаху будівництво досягло у Вавілонії за часів Навуходоносора ІІ (605–562 р.р. до н.е.), що підкорив Сірію, закріпив за собою Фінікію, захопив Єрусалім. Він використовував полонених для будування храмів, укріплень, палаців Вавілона.
За правління Навуходоносора ІІ споруджено т. зв. Сади Семіраміди. За легендою, яка, між тим, не отримала історичного підтвердження, цар вирішив подарувати своїй дружині Амітіс (дочці мідійського царя) одразу цілу оазу, ніби вивезену з гір Мідії, де вона народилася. Насправді давня історія знає декілька жінок на ім’я Семіраміда. Найбільш відома з них – легендарна цариця, про яку в давнину існувало безліч легенд, зокрема таких, що поєднують її з Іштар. Вважається, що прообразом Семіраміди була асирійська цариця Шаммурамат (812–803 рр).
Технологія створення цього будівельного і архітектурного дива вражає і сьогодні. Сади розміщувалися на широкій 4-х ярусній башті. Кожен ярус мав цегляні стіни, які підтримувались могутніми колонами. Платформи терас були складені з масивних кам’яних брил, укритих шаром очерету і залитих асфальтом. Далі йшли шари цегли, гіпсу і свинцю, щоб запобігти протіканню води. Наверх насипали шар родючої землі, на якому могли рости дерева. Для поливання рослин, висаджених на терасах садів, було збудовано спеціальне водопідйомне колесо зі шкіряними відрами.
Вершини мистецького розвитку у царині скульптури представлені рельєфними зображеннями у палаці Саргона 2 у Дур-Шаррукене та палаці часів ассірійського царя Ашшурбанапала (668–633 рр. до н.е.). Вони зображують натхненні сцени полювання: знаменіті коні, що скачуть, поранені леви та дикі віслюки.
Водночас для ассірійського образотворчого мистецтва характерним є особливий підхід до образу людини: прагнення створити ідеал краси і мужності. Цей ідеал втілюється в образі царя-переможця. У скульптурних постатях давніх ассірійців підкреслюється фізична міць, сила, здоров’я. Ассірійці залишили й військові зобрження. На рельєфах царських палаців художники з майстерністю, що вражає, відбили грандіозні батальні сцени, перемоги ассірійського війська. Важливе значення у вигляді ассірійських палаців відігравала скульптура. Біля входу людину зустрічали кам’яні фігури левів та крилатих биків з людськими головами – духів-охоронців царя (шеду). У кожної зі скульптур було п’ять ніг, у результаті зі зміною ракурсу досягалось враження, що образ починав рухатись.
Література: 6, 22, 24, 47, 49, 72.

Питання для самоконтролю:
Періодизація та характеристика історичних етапів народів Месопотамії
Загальна характеристика релігійно-міфологічних уявлень народів давньої Месопотамії.
Соціально – правова система давнього Шумеру та Вавілону. Кодекс Хаммурапі.
Архітектура і скульптура Давнього Вавілону.
Епос про Гільтамеша – видатна пам’ятка давньомесопотамської культури.
Космогонічна концепція давнього Вавілону. Символіка боротьби Тіамат і Мардука.
Наукові здобутки Месопотамської культури.
Поява найдавнішої писемності. Причини і механізм (на прикладі Месопотамської культури).
Пантеон давньої Месопотамії.
Наукові здобутки давнього Вавілону.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ

Місце знаходження Давнього Єгипту – Північно-Східна Африка, долина Нілу. Єгипет, як зазначав грецький історик Діодор Сицилійській, укріплений з усіх боків самою природою – на півночі – Середземне море, на Півдні – перший поріг Нілу – Хапі, як називали його єгиптяни, що означає просто «ріка». На Заході – повна диких звірів Лівійська пустеля, на Сході – хребти Аравійської пустелі.
На території сучасного Єгипту людина з’явилася ще в епоху палеоліту. Але тільки у 6 тис. до н. е., тобто в епоху неоліту, на землях, що заливаються Нілом, виникли землеробство і скотарство. Іригаційні споруди – дамби, греблі, канали – почали будувати у 4 тис. до н.е., за мідно-кам’яного віку.
Специфічні умови Єгипту – дуже вузька смужка населеної землі, витягнута вздовж великої річки – зумовили виникнення там у дуже ранні часи надзвичайно централізованої, всеохоплюючої та єдиної державної влади.
За фараона Менеса засновано Мемфіс, одна з його назв – Хет-Ка-Птах («Садиба двійника Птаха», головного бога столиці). Саме від цієї назви походить грецька назва країни – Айгюптос – Єгипет. Самоназва Єгипту – чорна земля, що відмежовувало його від пустелі – червоної країни.
Періодизація історії давньоєгипетської культури спирається на викладену єгипетським жерцем, істориком кінця 3 ст. до н. е. Манефоном «Історію Єгипту». Вона охоплює 3 царства – Давнє, Середнє й Нове, що включають кожна по 10 династій фараонів. Сучасна періодизація додає ще Раннє царство – що включає дві династії з міста Тіна поблизу Абідоса, та Пізній період, що починається з 21 династії . Отже, в сучасній інтерпретації історія Давнього Єгипту може бути представлена у наступному хронологічному порядку:
Період Раннього царства – 3000–2800 рр. до н.е.
Період Давнього царства – 2800–2300 рр. до н.е.
Середнє царство – 2160–1700 рр. до н.е.
Нове царство – 1600–1100 рр. до н.е.
Пізній період – 1070–332 рр. до н.е.
Загальнокультурні досягнення, деякі важливі культурні процеси і явища кожного з періодів історії з огляду на хронологічні межі їхньої появи у цей період можуть бути узагальнені певним чином.
Раннє царство: розвиток системи зрошення; поява виноградарства і вироблення виноградного вина; скотарство і розведення великої рогатої худоби, а також таких свійських тварин, як вівці, кози, віслюки, свині; поява ткацтва; винахід гончарного кола; встановлення товарного обміну з країнами Східного Причорномор’я і Нільської Ефіопії; формування всіх видів знаків єгипетського ієрогліфічного письма, лічби, використання папірусу, поява монументальних гробниць – мастаба.
Давнє царство: поява бджолиних пасік; винахід рала; вдосконалення системи зрошення; утримання антилоп та газелей у стаді свійських тварин; поява гробниць-пірамід, зведення першої східчастої піраміду Джосера – XXVII ст. до н.е.; зведення найвідоміших пірамід – Хеопса (Хуфу), Хефрена (Хафра) та Мікеріна (Менкаура); подальший розвиток інституції рабства у вигляді баку, тобто повних рабів.
Середнє царство: класичний період розвитку культури: початок вжитку бронзи; удосконалення рала та виникнення нових численних знарядь праці; налагодження виробництва виробів зі скла та непрозорого скла; іригаційні споруди Фаюмської долини; набуття освітою утилітарного значення; поява магіко-медичних папірусів, з описом кровоносних судин, вченням про мозок, лікувальними рекомендаціями; формування основ алгебри та геометрії, математичні відкриття, зокрема, визначення числа Пі; поява хемуунісут – рабів, що належали не конкретній особі, а посаді. поява пам’яток літератури «Історія Сина Хета», «Казка про потерпілого в корабельній аварії», «Красномовний поселянин»; у зв’язку з потребами економіки та державного апарату з’являється скоропис – ієратичне письмо.
Нове царство: поява конярства; культивація мигдалю, вишні, персика, яблуні, оливок, гранатів; з’являються вироби з заліза, ткацький вертикальний верстат; східний канал Нілу з’єднали каналом із Червоним морем; з’являються літературні пам’ятки – списки «Книги мертвих»; «Суперечка Гора з Сетом» .
Пізній період: занепад держави; посилення елементів лівійської, ассирійської, грецької, перської культур; відновлення двох царств – Нижнього з столицею у м. Таніс та Верхнього зі столицею у м. Фіви; писемною мовою стає демотична, тобто скорочено-шифрована, як стенографія.
Фактична історія Давнього Єгипту і навіть перелік культурних досягнень різних періодів його історії, звісно, не дає уявлення про сутність культурного поступу , що виявила себе у цей час на цій території. Підхід до такого розуміння може пролягати на перехресті трьох спільних площин, що утворювали духовний ландшафт життєвого світу давніх єгиптян, – міфологічної, потойбічної, тобто площини існування людини після смерті, та соціально-регулятивної, що певною мірою була результуючою перших двох.
Основними пам’ятками, що відобразили міфологічні уявлення єгиптян, є різноманітні релігійні тексти: гімни і молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Найвизначніші з них – «Тексти пірамід» (найдавніші тексти заупокійних царських ритуалів 5 та 6 династій Давнього царства, XXVI-XXIII віки до н.е.), «Тексти саркофагів», що збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (XXI-XXVIII ст. до н.е.), «Книга мертвих», що складалася з періоду Нового царства до кінця історії Давнього Єгипту, а також такі тексти, як «Книга корови», «Книга годин пильнування», «Книга про те, що у загробному світі», «Книга дихання», «Амдуат» та інші. Джерелом відомостей про єгипетську міфологію також є праці античних авторів: Геродота, який відвідав Єгипет у V ст. до н.е., Плутарха (I-II ст. н.е.), що залишив детальну працю «Про Ісіду та Осіріса».
Єгипетська міфологія почала формуватися у VI-IV тис. до н.е., значно раніше виникнення класового суспільства. Щоб зрозуміти причини появи великої кількості давньоєгипетських богів, які, до того ж, часто підміняють одне одного за функціями, а іноді різні боги претендують на одне й те саме місце, потрібно врахувати важливу особливість формування давньоєгипетської міфології. Вона у тому, що в кожній області (номі) складався свій пантеон і культ богів, втілених у небесних світилах, каменях, деревах, тваринах, зміях та ін. Сам ном теж персоніфікується в образі особливого божества. Пізніше виникали окремі групи богів, групувались у вигляді тріади на чолі з богом-деміургом, покровителем нома. Життя давніх єгиптян складалося у протистояння давніх кочівників-скотарів з осідлими хліборобами. Ця особливість відбилася у символіці корони єгипетських фараонів, що складалась з двох частин: червоної (спочатку чорної) – хліборобської – та білої – скотарської. Червона була прикрашена зображенням змії – символу Нижнього (за течією Нілу) Єгипту. Верхня біла частина була прикрашена зображенням шуліки – символу Верхнього Єгипту, країни скотарів. Цей дуалізм уособлювали єгипетські боги Осіріс (бог рослинності) та його злий брат Сет (бог пустелі та диких звірів)
З розвитком давньоєгипетської держави міфологічні уявлення видозмінювалися. Культи місцевих богів зберігали своє значення, але вшанування деяких з них розповсюджувалося за межі окремих номів і навіть набували загальноєгипетського значення. Визначимо найпомітніші зміни. Ра вшановувався у м. Геліополь. Із ствердженням 5 династії Давнього царства Ра став головним божеством Єгипту. В епоху Середнього царства правління 18 (Фіванської ) династії стверджується інший бог сонця, фіванський Амон. Осіріс як бог мертвих витискує з кінця III тис. до н.е. давнього бога, покровителя померлих Анубіса, що у вигляді шакала бігав по кладовищу. Піднесення нових політичних центрів та розвиток богословської думки супроводжувався процесом злиття, синкретизацією богів. Наприклад, з Амоном ототожнюють Ра, Монту, Птаха, Гора; з Ра – Атума, Гора, Амона, Осіріса, Птаха, тощо. Родина богів складала і вищу раду. Ця група богів звалася Еннеадою – дев’ятерицею. Вона мала святилище у Геліополі (місті Сонця поблизу Мемфіса.) Це були 4 пари богів, що мали спільного предка – Тума: Шу, Тефнут, Геб, Нут, Осіріс, Ісіда, Сет, Нефтіда. Боги Еннеади вважались першими царями Єгипту.
Є три найзначніших цикли міфів Давнього Єгипту. Це міфи про створення світу (космогонічні), про сонячні божества (солярні) та міфи про Осіріса (осіричні).
Спочатку, як вважалося, світ являв собою хаос, первісну безодню вод – Нун. З хаосу вийшли боги, які створили землю, небо, людей , тварин та рослини. Бог Атум виник сам собою. Його ім’я означає «все» і «нічого». Ра-Атум, бог творець, уперше з’явився з пагорба. Він і зображався кулястим пагорбом, з якого йшли промені світла. За іншим переказом, першим богом було сонце. Надалі воно виступало деміургом. Ра – бог Сонця, що створив Всесвіт, з’явився на світ з бутона Блакитного Лотоса – символу життя, який виник у передвічному хаосі. В інших міфах поява сонця пов’язується з яйцем, яке знесла на пагорбі, що піднявся з хаосу, птиця «Великий Гоготун».
У «Текстах пірамід» стверджується, що Атум виплюнув першу пару богів. Можна сказати й по-іншому – з вуст Ра вийшли перші боги, з його сліз – люди. За «Книгою мертвих», боги виникли після того, як Атум дав імена частинам свого тіла. Адже у первісній свідомості акт вимовляння дорівнює акту творення.
Думка і мова були з давніх часів атрибутами влади в Єгипті. В ранніх літературних творах вони зображувалися як божества, пов’язані з богом Сонця. У мемфісському міфі про створення світу, що належить періоду Давнього царства, деміургом виступає місцевий бог Птах. На відміну від Атума, Птах, що створив перших вісім богів, попередньо задумав творення у своєму серці («серце – вмістилище думки») та назвав їхні імена своєю мовою. Птах говорив язиком та серцем, тобто думкою і словом. Таким же чином він створив і весь світ: землю і небо, людей, тварин, рослини, міста, храми, ремесла, встановив культи богів. «Мемфісський богословський трактат» містить опис творення з використанням термінів, які можна віднести до високого рівня узагальнення на той час. Думка відвідує серце бога, а мовлення зумовлює повеління, яке втілює думку в реальність. Отже, думка і серце єдині, а язик існує для назви наказу. Все це приписується діяльності мемфісського бога Птаха.
Розглянемо модель творення, що приписується мемфісському богу Птаху, з точки зору теорії пізнання. У Давньому Єгипті були відповідні поняття для позначення структури мовленевого творення: ху – владне висловлювання, сіа – пізнання. Ху і сіа утворюють єдину дію, яка визначає осягнення в думці ситуації, предмета, уявлення. Мова дієва настільки, що здатна творити. В Мемфісському трактаті серце – орган, де зароджується думка, язик – орган, що цю зароджену думку перетворює на чуттєву реальність. Птах є сам мова й думка у кожному серці й у кожному язиці. Птах – у кожному тілі у вигляді серця і в кожних устах – у вигляді язика. Птах керує всім і всіма через задум і наказ. Отже, творення постає не як одноразовий акт. Воно наявне завжди і скрізь, де наявні думки й повеління. Творення триває і у теперішній момент, а його наявним свідченням є матеріальний доробок культури у всіх областях, на який ми спираємося, і на основі якого продовжуємо творення і тяглість власної історії і пізнання. Проте найзагадковіше – відтворення або створення власного механізму творення, як це зробили боги, для нас недосяжне. Ми – тільки елементи первісної моделі творення, її розумні і почуттєві інструменти.
З міфами про створення світу тісно пов’язані міфи про сонячних богів. Солярні міфи відбивають дві групи уявлень – про зміну пори року (давніші) і про боротьбу сонця з мороком та злом, що втілюються у образах чудовиськ і різних страхітливих тварин, особливо змій. Одним з найпопулярніших був солярний міф про повернення сонячного ока – богині Тефнут (Хатор), дочки Ра. Пустельний вітер хамсін приносив посуху в Єгипет. Припинення посухи ставало великим святом у Єгипті і було відображено в міфі. Посварившись із Ра, що царював у Єгипті, Тефнут в образі левиці пішла в Нубію. Її зникнення викликало посуху. Ра посилає за нею Тота і Шу в подобі павіанів. Вони піснями мають заохотити її повернутися. Повернувшись, Тефнут одружується зі своїм братом Шу, що віщує народження природою нових багатих плодів.
В історичний період це свято відзначалося в Єгипті як «день виноградної лози і повноти Нілу». Під час свята, дуже важливої події для єгиптян, вони перебільшено тішили всі органи відчуття. У цій ситуації людина перестає сприймати світ раціонально, але знаходиться у стані афективного злиття з ним. Інсценована під час свята краса сприймається як красота божественної присутності, бо, за уявленнями давніх єгиптян, під час свята небо спускається на землю, і відновлюється первісний стан світу, що існував до того, як вперше з’явилося зло. У ранніх цивілізаціях, коли ще не існувало меж між правом і моральністю, релігією та владою, державою і суспільством, мистецтвом і ремеслом, роль свята була особливо великою, бо тільки воно підривало одномірність повсякденності.
Боротьба сонця з силами мороку відбита у класичному міфі про боротьбу Ра з Апопом. Одним з найстрашніших ворогів Ра був володар підземного царства величезний змій Апоп. Удень Ра пливе, освітлюючи землю, небесним Нілом у човні Манджет. Надвечір, коли підпливає до воріт пекла, пересідає на нічний човен Месектет, пливе зі своєю свитою по нічному Нілу. Проте Апоп, бажаючи згубити Ра, випиває воду Нілу. Між Ра з його оточенням та Апопом починається боротьба, яка завжди закінчується перемогою Ра, – Апоп змушений повернути воду назад. Ра продовжує свій шлях, щоб уранці знову з’явитися на небесному Нілі.
Третя група міфів – про Осіріса – найбільш чітко пов’язує міфологічні уявлення давніх єгиптян з їхніми соціально-ціннісними уявленнями. Іншими словами, міф про Осіріса був духовною основою соціальної поведінки єгиптянина, що втілювався у принципі маат.
Для розуміння ролі бога Осіріса у давньоєгипетській культурі та індивідуальному світобаченні окремої людини необхідно розглянути категорію часу. Як зазначає німецький дослідник Я. Ассман, у семіто-хамітських мовах взагалі немає поділу на категорії минулого, майбутнього і сучасного. А є тільки категорії, що ними позначається стани результативності та повторюваності. Ці категорії саме стосуються особливостей єгипетської бікультуральності і співвідносяться з поняттями текучості (повторюваності) та твердості (вічного). Час життя людини поділяється на години, дні, місяці та роки. Але більшої частини поділу часу ніж рік немає. Після закінчення року часовий цикл починається знову. Що стосується космічного часу (часу-простору впорядкованого світу, де діють боги, люди і тварини), то в ньому час виявляється одночасно у двох незбіжних іпостасях – як час «Н» (умовно) – невичерпний запас днів місяців і років, з якого кожна жива істота отримує свій відміряний долею відрізок, і як час «Т» – незмінне буття того, що вже завершило своє існування у часі (наприклад, потойбічне існування померлих, вічне буття пірамід). Втіленням часу «Н» був сонячний бог Ра, чия подорож небесним та підземним Нілом визначає хід природного річного циклу. Втіленням часу «Т» є бог мертвих, точніше мертвий бог – Осіріс, чий епітет буквально означає «той, що вічно перебуває у стані зрілості». Ра і Осіріс складають одне ціле, вони є душа і тіло одночасно, своєрідна мумія космічного організму. Нормальний перебіг процесів космосу, за уявленнями єгиптян, неможливий без періодичного з’єднання Ра й Осіріса, яке відбувається щоночі у підземному світі. Але сили хаосу намагаються перешкодити руху сонця. Загроза світової катастрофи незмінно була присутня у свідомості давніх єгиптян, і всі релігійні культи були спрямовані на те, щоб запобігти їй. Єгиптянин не прагне до майбутнього, до прогресу, не пам’ятає про минуле. Він бореться за збереження існуючого порядку речей. І час для нього – не лінія, не коло, але орнамент – нескінченно повторюваний візерунок. Проте, це не механічне повторювання однієї й тієї ж моделі. Давні єгиптяни живуть у стані «віртуального апокаліпсиса» – щохвилинного запобігання світової катастрофи. Отже, для єгиптянина і потойбічне існування, і буденна реальність поставали як єдиний орнамент буття, у якому потрібно виконувати своє призначення і функцію. Так само, як свої призначення і функцію мають виконувати боги, фараони, жерці, тощо.
За традицією, Осіріс – перший правитель Єгипту, що створив і перші закони. Культ Осіріса пов’язаний із розповсюдженням землеробства у Єгипті. Він – бог продуктивних сил природи, названий зерном, богом родючості, виноградної лози, смерті та відродження. У ньому відображена зміна пір року. Так, сівба вважалася похованням зерна – Осіріса, а поява паростків – сприймалася як його відродження. Жнива, зрізання колосся сприймалися як убивання бога. Ці функції Осіріса відбилися у поширеній оповіді, що описувала смерть та відродження бога. Осіріса, що щасливо правив у Єгипті, підступно вбив його молодший брат, злий Сет. Сестри Осіріса Ісіда (яка була одночасно його дружиною) та Нефтида довго шукають тіло вбитого і, знайшовши, оплакують його. Ісіда несе від мертвого чоловіка сина Гора. Змужнівши, Гор вступає у боротьбу з Сетом і перемагає його. Боги на суді визнають Гора єдиним правонаступником і спадкоємцем Осіріса. Після перемоги над Сетом Гор воскрешає батька. Але Осіріс не бажає залишатися на землі і стає царем потойбічного світу, верховним суддею над померлими. Трон Осіріса на землі переходить до Гора.
Вже в епоху Давнього царства фараони розглядаються як служителі Гора, а після смерті ототожнюються з Осірісом. Починаючи з епохи Середнього царства, з Осірісом ототожнюється не тільки фараон, але й кожний померлий єгиптянин. Вважалося, що кожен єгиптянин, подібно до Осіріса, відродиться для вічного потойбічного життя, якщо буде виконаний весь поховальний ритуал.
Взагалі темі смерті та потойбічного існування людини у Давньому Єгипті надавали не просто особливого значення. Це був найважливіший ритуал і головна подія у житті. Ця традиція веде початок від погребальних дій доісторичних аборигенів Нілу – меламподів. Вона коріниться в їхньому інстинкті соціальної прив’язаності. Мета – забезпечити блаженне існування покійного на тому світі. Насправді, як ми знаємо, традиція певного ритуалу поховання та культу померлих встановлена у всіх первісних культурах. Вона власне є початком релігійних уявлень.
Меламподів завжди жахала думка про можливість пошкодження тіла померлого. Тому вони намагалися будь-що зберегти його цілісність. Меламподи зберігали тіло померлого біля оселі через муміфікацію в простій напівземлянці. Потім з’явилися канопи – урни для зберігання внутрішностей мумії, і саркофаги – для самої мумії. Поряд з померлим клали свиток – саху, який містив заупокійну молитву. Також муміфікували та ховали у саркофагах тіла померлих священних тварин.
Осмислення й вербальне супроводження погребальних дій перетворилися в Давньому Єгипті на особливий культ. Основною умовою загробного життя єгиптяни вважали збереження тілесної оболонки померлого. Особливо важливим було збереження голови. Обезголовлювання і спалення вважалося у Єгипті страшною участю. Тому здійснювалось своєрідне страхування – створення портретних копій померлого, на випадок знищення мумії тіла померлого. Тіло бальзамували, намагаючись зберегти його зовнішній вигляд. Рідня небіжчика намагалась забезпечити його речами, що будуть необхідними у потойбічному житті: харчами, напоями, одягом. Ці речі могли мати й символічний характер. Тоді виготовляли та клали разом з небіжчиком тарелі з глини з зображенням страв. Разом з фараонами ховали і ушебті – маленькі статуетки слуг і рабів.
Особливість давньоєгипетського релігійного почуття полягає у відсутності поняття потойбічного світові бога. Тобто головна відмінність єгипетського міфо-релігійного світогляду від інших язичницьких та монотеїстичних релігій не у вшануванні багатьох богів, а в уявленні про те, що боги живуть і виявляють себе у космосі. Тому іноді пропонується іменувати релігію єгиптян не політеїзм, а космотеїзм. Такий підхід прояснює особливості культурного поступу давньоєгипетської цивілізації. Адже присутність бога у космосі означає його принципову пізнаваність А за такого світобачення природа є одночасно об’єктом пізнання і віри. Космотеїстичне знання означає ідентифікацію природних явищ і божественних сил, що стоять за ними, шляхом їхнього зображення чи називання, молитовні звернення до них та магічні засоби впливу на божество. Космотеїзм і монотеїзм – принципово різні стосунки людини з богом. Наприклад, про значущість процедури зображення свідчить те, що у Давньому Ізраїлі, коли склалися уявлення про трансцендентного бога і почалася боротьба з прихильниками багатобожжя (космотеїзму), було введено заборону на «зображення того, що на небі зверху, і того, що на землі знизу, і що у воді нижче землі» (Ісход). Таким чином, історично відбулося відокремлення бога від людини і фактично розрив органічного зв’язку з тими сакральними ціннісними силами, які до цього історично складали рушійну силу суспільного життя і сенс земного існування давньої людини.
Скласти уяву про релігійну систему світогляду давніх єгиптян допомагають тексти, що залишилися. Єгиптяни сприймали світ як текст, сукупність видимих символів, кожен з яких несе у собі якусь інформацію про божество. А ієрогліфічне письмо, що ніколи не розривало зв’язків із образотворчим мистецтвом, сприймалося як своєрідний каталог подібних символів та їхніх значень. З уявлення про ієрогліфи як про каталог божественних символів усіх видимих явищ світу і випливає віра єгиптян у магічну дійовість написів.
Характер текстів вказує, що вони існували ще в додинастичний період. Приблизно з 2625 р. до н.е. – з часу 3 династії – жерці не тільки читали панахиди, але і складали письмові канони заупокійної служби. Потім фараони 5 і 6 царських домів (2355 р. до н.е.) звеліли накреслити зеленим ці ієрогліфи на внутрішніх стінах пірамід. Ці тексти були магічними. Вони являли собою закляття, замовляння та молитви і мали забезпечити померлому безсмертя. У XXI-XVII ст. до н.е. вони стали записуватися на стінах саркофагів і отримали назву «Тексти саркофагів». Зі стін саркофагів тексти перейшли на свитки папірусів. У час Нового царства (1550 р. до н.е.) ці тексти отримали назву «Книга мертвих».
«Книга мертвих» створювалася від періоду Нового царства до кінця історії Стародавнього Єгипту. Це найпопулярніша збірка релігійних текстів і заклять у Стародавньому Єгипті. Свитки «Книги мертвих» клалися з мумією та слугували небіжчику дороговказом у потойбічному житті. Книга має 4 розділи:
гімни богам Ра і Осірісу , які становили супровід ходи процесії до некрополя;
опис обрядів відродження померлого, перемоги його над силами пітьми, знесилення ворогів, набуття влади над стихіями;
опис перетворення померлого на божество, залучення його до Човна Мільйону років, пізнання таїнств і Загробний Суд;
магічні обряди для безпеки мумії.
З часом «Книга мертвих» була витіснена заупокійними збірками, що були коротшими варіантами заупокійних служб («Амдуат», Книга Врат), але авторитет «Книги мертвих» зберігався до часів Клеопатри, Цезаря та Антонія.
У «Книзі мертвих» зафіксовано тисячолітні роздуми про пізнання сутності людської істоти. Посвячені вважали, що людина – багатомірна істота. Вона має 7 оболонок, з яких поіменовано 5. Ці оболонки відповідають 7 рівням існування людини.
Сах – перша оболонка. Це матеріальне тіло, видима частина істоти. Головна функція сах – входити у контакт із зовнішнім світом і діяти в ньому. Для цього й існують шкіра, нерви, м’язи, кровоносні судини тощо. Чистий сах здорової людини є свідченням його духовної чистоти. Забруднення й очищення тіла і духу могло бути здійснено як діяльністю, так і ритуалом. Очищення тіла здійснювалося через їжу, воду, духу – через обряди, молитви, гімни. Вважалося, що боги теж мають сах. Крім тіл, створених природою, вони можуть розміщуватися у оболонках створених людьми – кумирах, зображеннях у храмах.
Ка (ку, ке) – друга оболонка. Вона зображувалася як рука, що підтримує і захищає. Цю оболонку можна порівняти з біополем людини. Ка виступала як життєва енергія, енергетичний двійник людини. Посвячені могли взнати ка у вигляді кольорового сяйва навколо фізичного тіла. Зазвичай тіло й ка – нерозлучні, але через слабке здоров’я, потрясіння, збудження ка могло покинути людське тіло. Тоді людина ставала напівсвідомою, перебувала, немов у трансі.
За уявленнями давніх єгиптян, ця оболонка забезпечувала людині потойбічне існування. Після смерті ка померлого перебувала у гробниці, тому гробниця сприймалась як будинок ка. Місцем, яке безпосередньо посідала друга оболонка, було зображення покійного. Ка знаходилася саме там і приймала підношення від живої рідні небіжчика.
Водночас ка виконувала й іншу важливу функцію. Вона була духовним двійником людини, з яким самосвідомість померлого, його «Я» зустрічалось після смерті. Боги теж мали ка. Бог Ра мав 14 ка, по чоловічому і жіночому аспекту на індивідуальну відбиту енергію кожного світила: Сонця, Землі, Місяця, Меркурія, Венери, Марса, Юпітера, Сатурна.
Ба (бі, бе) – третя оболонка. Зображувалася як сокіл із головою людини. Ба – це чистий дух. За вірою давніх єгиптян ба володіють тільки боги, царі, посвячені. У пересічної людини ба виявляє себе як оболонка підсвідомості, проявлена душа, астральне тіло, сукупність почуттів, бажань, емоцій. Ба могла швидко змінювати форму під впливом кожної дії чи події. Після смерті ба залишала людину та прямувала прямо на небеса. Таким чином ба виявляла божественний зміст людини. Цей зміст визначав сутність людини і надавав їй життєву силу. Ба утворювала інший світ душ і сновидінь. Ба – це також енергія, що могла переселятися у інші тіла, переходити у іншу фізичну сутність, оживляти статую бога. Ба померлого могла входити у божественного золотого яструба, ластівку, крокодила, змію.
Сузір’я, які видимі на небесах, за уявленнями давніх єгиптян, представляють ба богів. На приклад, Оріон представляв ба Осіріса, а Ра володів сімома ба, астральними енергіями семи світил. Ба певних богів втілювали 36 єгипетських божеств – радників, які мали назву деканів. Вони виконували функцію охоронців небес. Декани виникли з Світового Яйця Мут і були прототипами земних істот. Половина з них наглядала за наземними, половина – за підземними місцями. Кожні 10 днів один з деканів посилався богами як вісник до людей, а один – навпаки, йшов від людей до богів. Таким чином, боги-радники робили одночасними події у світі людей і у світі богів інобуття.
Іб (еб) – четверта оболонка. Іб – безсмертна душа. Душа-серце, вмістилище людської свідомості, ментальне тіло. Іб створено людськими думками і думками-образами. Воно дуже рухливе і ніжне, прозоре. Якщо йде поступальний розвиток, то іб набуває сяйливої, неземної краси. Серце в єгиптян – обитель розуму. Звідси – єдине найменування двох понять, поєднаних іб, – метальне тіло й серце. Після смерті людини іб повертається до свого всезагального першоджерела – іб бога Озіріса. Іб – найбільш обізнана про всі таємні задуми й мотиви людини. Вона фіксує, начебто записує і веде підрахунок усіх добрих і злих справ померлого. Тому на Загробному Суді вона могла стати небажаним свідком про земне життя померлого. Щоб іб не свідчила на Суді проти померлого, в серце мумії вкладалося невеличке зображення скарабея з заклинаннями. Скарабей, символ бога Хепри, одна з іпостасей Ра – бога Сонця, що сходить. Ця символіка мала забезпечити сприятливі свідчення на Суді.
У Книзі мертвих (125 розділ) йдеться про те, як у присутності Осіріса та інших богів вершиться суд над померлим – психостазія. Серце, врівноважене пером, – символом маат, що уособлює істину та порядок, звішується на вагах. Грішника поглинав Амамат – лев з головою крокодила, праведнику судилося ожити на полях Іару, полях очерету, для щасливого життя. Ця схема лягла в основу християнської ідеї про Страшний Суд.
Наступна, п’ята, оболонка також позначена як іб. Це – душа-причина. Душа-причина безсмертна, вона передає інформацію в наступне втілення у вигляді несвідомих устремлінь, потягів. Вона відповідала за місце і час народження, за всі вроджені тілесні пороки й захворювання людини. Саме душа-причина дозволяє людині народжуватися в певній родині, племені, народі, державі, з членами якої у неї були зв’язки у попередніх втіленнях.
Шоста – теж іб. Дух ах зображується у вигляді чубатого ібіса. Іб – це душа-смисл або самосвідомість. Завдяки їй людина може спостерігати за рухом власних думок, усвідомлювати своє існування, розуміти потаємний смисл свого життя. Якщо душа забруднена брудними помислами-образами, вони перешкоджають сприйняти нескінченність свідомості, як хмари й морок перешкоджають Сонцю освітити поверхню Землі.
Ах – остання, сьома оболонка. Вона є чистим духом. Це частина загальної підоснови Всесвіту. В перекладі з єгипетської ах означає «світлий», «блаженний», «просвітлений». Ах безсмертний, безмежний, існує у кожній точці Всесвіту та простору, має всю інформацію у всіх її видах. Ах всюдисущий, він є і у фізичному світі, і в безтілесному. Ах – один на всіх. Цей дух захищає від зла – злих думок, слів і діянь, перекриваючи його джерело щільною завісою причинної оболонки. Душа-ах є й у богів. Частіше за все згадується душа – ах Осіріса, Гора, Ра, а також спільна душа духів – душ інобуття, які гостинно або ворожо сприймають різні види душ померлих. При похованні потрібно було звертати увагу на всі 7 оболонок померлого. Крім того, важливе значення мало справжнє ім’я – «рен» і тінь – «шуіт» - померлої людини. Ім’я людини рен – не просто набір звуків. Це ще одна душа людини, що дається у назві на честь бога.
Таким чином, давньоєгипетська «Книга мертвих» являє собою струнку і послідовну картину єдиного орнаменту земного і потойбічного існування людини, у якому не було розриву, а земне, видиме життя поставало своєрідною прелюдією і випробуванням перед остаточним вирішенням долі того з’єднання елементів, яке мало особисту свідомість під час земного життя, і власною волею торувало собі шлях у місце посмертного перебування.
Єгипетське суспільство у давні часи жило напруженим й багатим духовним життям. Глибока і розгалужена система міфо-релігійних уявлень давніх єгиптян мала своє послідовне втілення у системі соціальних стосунків та ціннісних орієнтацій, які утворюють третій вектор, що визначав існування людини цього часу. Основою ціннісно-регулятивним системи давнього єгиптянина було поняття «маат». Маат («правда», «справедливість») – позначення богині, що втілювала єдиний принцип, від дотримання якого залежало, за уявленнями єгиптян, гармонійне функціонування суспільства і космосу. Маат втілювала собою концепцію світопорядку, яка приходить на зміну ранньоархаїчним формам суспільної єдності. Вважається, що в родовому суспільстві діяв принцип аміті або приязності, тобто приписаного, «наказного альтруїзму». Цей принцип полярно розділяв «своїх» і «чужих», бо виявляв себе тільки відносно «своїх». Тому він був обмеженим, діяв у межах порівняно невеликої, фізично представленої групи. Ця група виступала як центр єднання і організованої дії, захисту від ворожого оточення і фактично являла собою втілення «права колективної сили». На думку дослідників, цивілізація виникає тоді, коли вперше накладаються обмеження на «право сильного» та формуються цінності і правила, що регулюють спільне проживання людей. Концепція маат виникає у перших великих державах, де значно розширюється горизонт колективної ідентифікації і єдиним інтегруючим началом постає особа царя. Об’єктивна потреба маат випливає із забезпечення існування централізованої східної держави і являє собою етику слухняності співпраці і самоконтролю.
З іншого боку, маат – одночасно мораль і релігія, оскільки земна держава царя мислиться як одна з провінцій всекосмічної держави верховного бога. Маат обґрунтовувала необхідність держави, тому що у всіх давніх східних ідеологіях цар виступав як захисник слабого від свавілля сильного, як гарант права, посередник між людьми й богами. У цих умовах і виникає принцип справедливості, яким визначено, перш за все, взаємність людських обов’язків. Сучасні дослідження виявляють різницю первісної родової форми солідарності і колективізму етносів у давніх культурах. Якщо аміті – приязнь первісної родової групи чи племені – створює солідарність дистинктивну (вибіркову) і горизонтальну, тобто обмежену групою і власне таку, що цю групу створює, то маат виражає солідарність інтегративну і вертикальну. Маат – моральний інтегративний принцип, що розповсюджує справедливість, яка раніше діяла у межах родової групи, на всі племена, регіони і народи, всі соціальні підрозділи суспільства, на весь космос.
Маат вимагає права кожної людини на справедливість і розповсюджує свої вимоги на всіх, із царем включно. Але вже у середині II тис. до н.е. відбувається структурні зміни в релігії – розповсюдження особистого благочестя, що було протилежним концепції маат. Залишається нез’ясованим питання того, яким чином відбувається зміна однієї концепції на іншу, якщо не передбачити у понятті часу зерен змін як дійсно зерен, тобто чогось матеріального, або того, що діє і в результаті має матеріальні наслідки у зміні концепцій.
Незрозуміло також, чому виник інший принцип, коли утворилась держава, а принцип «свій – чужий» був замінений або розширений на всіх членів спільноти, що входили у державу. Роль царя у цьому випадку прояснюється як особливо важлива й інтегруюча. Цар уособлює собою гарантії дотримання справедливості як космічного принципу світобудови і як реальну силу, що зберігає верховенство закону у таким чином порядок. Він захищає слабшого від утисків сильного. Але залишається питання – звідки береться ворожа людині сила, уособлена іншою людиною, якщо світобудова передбачає панування справедливості у принципі маат?
Варто уваги, що давньоєгипетська ідеологія має свою особливість. Фараон не тільки виступає захисником слабкого і своєрідним гарантом права. Він, поза тим, гарантує своїм підданим і загробне існування. З розвитком держави з’ясовувалось, що досягти потойбічного відродження залишаючись поза державною службою, неможливо. Можливо, ця тенденція стосується більше історичних особливостей і викривлень реалізації концепції маат, ніж її сутнісного боку, однак саме домінуванням держави над суспільством, й окремим громадянином були відзначені наступні віки історичного розвитку уже після подолання стану співвіднесення з давніми культурами.
Література. Мистецтво
Часом розквіту літературної творчості у давньому Єгипті вважається період Середнього царства. До нас дійшли літературні пам’ятки цього періоду: «Розповідь про Синухета», «Казка потерпілого у корабельній аварії», повчання фараона Аменемхета І (2000–1800 рр. до н.е.), «Повчання Неферті» та «Пророцтво Неферті». Ці літературні пам’ятки відображують поступові зміни у світоглядній картині давніх єгиптян, що були пов’язані з розвитком соціальних відносин та незворотнім плином історії. На тлі цих фундаментальних чинників у давньоєгипетських текстах усе більше вирізняється постать окремої особистості й осмислення драматичності людського існування.
В якості антитези поширеній догмі про безсмертя можна розглядати 15 текстів, які складають «Пісню арфіста». Вони теж з’явилася в епоху Середнього та на початку Нового царства. Ці тексти пов’язані між собою єдиним світовідчуттям: усе, що існує на землі, приречене на знищення; покоління людей вік за віком сходять у могили, заупокійні пам’ятники руйнуються та зникають, і від цих людей не залишається навіть згадки. Тому потрібно цінувати радості життя та насолоджуватися ними, бо ніщо не зможе зупинити безжальну смерть. Таким чином, у «Пісні арфіста» висловлено скептичне ставлення відносно потойбічних вірувань єгиптян. З цим твором перекликається і «Бесіда зневіреного зі своєю душею». Людина, що зневірилася в житті, бажає смерті. Душа відраджує її від цього бажання. Проте, наприкінці розмови душа людини має погодитися, що бажання людини прийти в обійми смерті обґрунтовано.
Література Нового царства містить велику кількість казок («Два брата», «Правда і Кривда»), а також твори дидактичного характеру. Значними позитивними поетичними якостями відрізняється любовна лірика цього періоду. Розуміння значення літературної творчості у давньому Єгипті пов’язане з розумінням давніми єгиптянами значення слова взагалі. Згідно з оповідями, Атум – Ра створював людей зі своїх сліз (ці слова єгипетською схожі за звучанням), що означало прояв віри у те, що слово і предмет знаходяться у тісному взаємозв’язку.
Мистецтво Давнього Єгипту виникло з ідеї вічного життя. Тому у мистецтві Єгипет намагався вирішити проблему смерті. Проте, всупереч думці, що могла б стверджувати похмурий, містичний характер давньоєгипетського мистецтва, єгиптяни були вдячні богам за те, що життя на берегах Нілу прекрасне. Їхнє небажання змиритися з фактом обмеженості життя смертю знайшло своє відображення у символіці та темах мистецької творчості.
Давні єгиптяни піклувались про своїх богів та померлих більше, ніж про живих. Коли вони будували новий храм, «дім вічності», вони не рахувалися з будь-якими витратами: завозили здалеку каміння, метали, коштовне дерево, хоча самі жили у будинках з сирої цегли, де тільки настінний розпис імітував камінь і метали. Тому храми і гробниці проіснували значно довше, ніж міста, а побутових речей давніх єгиптян збереглось значно менше, ніж саркофагів, храмів та статуй фараонів.
Велич тем, які відкривались єгипетському мистецькому світогляду визначила його характерну рису. Це – відсутність дрібної марноти. Твори скульптури створювалися з надтвердих матеріалів та були монументальними. Спокійна впевненість у близькій присутності вічності створила особливий тип канонічності давньоєгипетського мистецтва. У давньоєгипетському мистецтві людина вперше стала здатною подолати страх часу і простору й вийти за межі матеріальної, предметної дійсності заради вираження трансцендентних, вічних ідей. Для їхнього вираження ця культура не шкодувала ні часу, ані сил і використовувала «вічні», найтвердіші матеріали. З фанатичною наполегливістю єгиптяни за допомогою дерев’яних клинів та мідних пилок із піском і водою розколювали, розпилювали, шліфували і полірували до блиску граніт, базальт, діабаз. Монументальність досягалася простими засобами і, мабуть, не була результатом застосування особливого прийому. Скоріш за все, такою була метафізика бачення: витвори створювали контраст масштабів рівновеликих фігур, який вражає спокійною величчю і значущістю.
Для характеристики єгипетського мистецтва найчастіше використовують слова «канон», «архетип», «умовність». Проте, єгипетський канон відрізняється від античного канону, а умовність єгипетського зображення – від умовності мистецтва взагалі. Умовність єгипетського зображення випливає з синкретизму, цілісності художньої творчості, яка ще не була поділеною на окремі види мистецтва. За віруваннями давніх єгиптян, першим художником був творець світу бог Птах. Тому зображення у єгипетському мистецтві сходять до небагатьох архетипів, спільних для всіх видів ремесла: будівництва храмів і пірамід, виготовлення амулетів і меблів, одегу, монументального розпису, косметики, ієрогліфічного письма. Архетип дзеркальної симетрії повторюється у зображенні хреста анх, мотивах рослинного орнаменту, лотосоподібних колонах єгипетських храмів.
Ще однією особливістю давньоєгипетського мистецтва є тотемізм. На відміну від релігії давніх греків, єгиптяни не уподібнювали своїх богів людині. Зображення тварин у них ставали їхніми іпостасями, втіленнями, ликами. Звідси особлива символіка, що здається примхливою. Характерним прийомом «комбінаторного формоскладення» давньоєгипетського мистецтва стає заміна голів у зображеннях божеств та довільне поєднання непоєднуваних у дійсному житті елементів. Богиня Сехмет зображується з головою левиці, Баст – із головою кішки, бог Хнум – із головою барана. Замість богині неба Хатор, що зазвичай зображувалася у вигляді корови, могли бути зображені тільки роги, ка – частина душі фараона – була явлена людською постаттю, на голові якої ще одна пара рук з’єднана фантастичним чином, тіло змії має голову сокола Гора.
Канон єгипетського мистецтва складався протягом тривалого часу. Малюнки на остраках (черепках, плитках) додинастичного періоду свідчать про відсутність будь-якого канону. В мастабах 1 династії знайдені «скульптури», які належать до типу «натурального макету»: у макет голови бика вставлено справжні роги. Близько 1200 р. до н.е. у настінних розписах Фів фігури людей і тварин зображуються довільно, у різних сполученнях фронтальних та профільних проекцій. Проте значно раніше у рельєфах фараона Нармера 1 (близько 3000 р. до н.е.) канон уже ясно відслідковується: різномасштабність постатей у залежності від їхньої ієрархії, показ голови і ніг образів у профіль, плечового поясу – анфас, тазової частини – у три чверті. Це правило, що зберігалося і надалі, говорить що канон – поняття не художнє, а ідеологічне. Канон встановлює зв'язок випрацюваних історією мистецтва способів і прийомів зображення з приписуваним ззовні офіційним змістом, нормами естетики та вимогами культу. У перехідні періоди історії Єгипту, коли централізована влада була слабкою, канони послаблювались, але не зникали ніколи. Так було, наприклад, в період парвління Ехнатона.
Будівництво гігантських пірамід пов’язано з епохою фараонів 3 і 4 династій Давнього царства. Це єдине з «Семи див світу», що збереглося до нашого часу. Піраміда є ідеальним втіленням єгипетського канону. Правильний квадрат в основі конструкції у поєднанні з образною цілісністю композиції створює простоту і ясність, що виводять піраміду з її історичного часу. Класична форма пірамід склалася не одразу. Одна з ранніх пірамід, гробниця фараона Джосера, має східчасту форму, немов складається з семи мастаб, що поставлені одна на одну. Однак найбільше вражає грандіозність цих споруд.
Найвища єгипетська піраміда – піраміда Хеопса (Хуфу) складена з 2 млн. 300 тис. кам’яних брил і має у висоту 137 м. Про її масштаби говорить таке порівняння: всередині піраміди можуть одночасно вільно розміститись собори Св. Петра у Римі, Св. Павла у Лондоні та собор Св. Стефана у Відні. Загадка пірамід полягає у тому, що піраміди не обовзково мають бути гробницями фараонів: у поховальних камерах дійсно знаходили саркофаги з муміями фараонів, однак найчастіше вони були порожні. Водночас написів, що це поховання фараонів, не було знайдено, що може пояснюватись міркуваннями безпеки. Але навіщо тоді будувати піраміду?
Одна з гіпотез створення пірамід – «сонячна» – передбачає у них символічний зміст. У давнину на вершинах пірамід знаходились «пірамідіони» – камені, що уособлювали Сонце. Личкування пірамід було відшліфовано до блиску і відбивало сонячні промені. Вентиляційні шахти всередині пірамід спрямовані у двох напрямках: на пояс Оріона – сузір’я, пов’язане з культом Осіріса, та на Сиріус – зірку богині Ісіди. У «Текстах пірамід» ці споруди поіменовані «горами зоряних богів».
У період Середнього царства вже не будували великих пірамід. Висота невеликих пірамід цього часу не перевищувала 60 м.
В епоху Нового царства напроти Фів, на лівому березі Нілу, створювався царський некрополь – Долина царів. Храми і гробниці розділялись: храми будувалися внизу, а гробниці, щоб запобігти пограбуванню, висікались у скелях та маскувались. Класичним для цього часу є храм цариці Хатшепсут (близько 1500 р. до н.е.). Всередині храму підлога була оздоблена золотими та срібними плитами, двері з кедрового дерева інкрустовані золотом та слоновою кісткою, стіни вкриті розписом. До періоду Нового царства належить і побудова більшості пам’яток Карнака. Цей найбільший у світі давній храмовий комплекс будувався протягом двох тисячоліть (від 1970 р. до н.е. до правління імператора Августа). До шедеврів світового зодчества належить гіпостильний зал («хіпостілос» – підтриманий колонами), що датується XVI-XII ст. до н.е. Цей зал утворюється більш ніж 130-ма колонами, розташованими у 16 рядів, з капітелями у вигляді розкритих квіток лотоса. Стелі темно-синього кольору (що зараз не існують) були прикрашені жовтими зірками та священними шуліками.
Мистецтво часу Ехнатона (пер. пол. XIV ст. до н.е.) відрізняється зосередженою увагою до індивідуальних образів. Шедеврами давньоєгипетського мистецтва є виконані скульптором Тутмесом портрети фараона та його дружини Нефертіті.
Традиції епохи Ехнатона зберігались у роботах майстрів Фів та Мемфіса. Вшанування єдиного сонячного бога Амона в образі диска з багатьма променями-руками зумовило зміну конструкції храмів, присвячених цьому богу. Служба відбувалась просто неба, тому що вівтар Атона розміщувався у дворі храму.
Історично, згасання великої культури Давнього Єгипту відбувалось протягом кількох століть. Воно було пов’язано як із зовнішньою агресією, так і поступовою втратою цілісного світобачення і традицій таємничої давнини, що допускали до себе тільки посвячених. У VI ст. до н.е. Єгипет потрапляє під владу перських загарбників. Після битви під Пелузією у 525 р. до н.е. Кабін, перський цар, коронується на фараона. Проте вплив єгипетського культурного потенціалу був таким значним, що перський цар захотів довести неперервність влади фараонів і законність коронації. Він отримав титул «син Ра подоба Нейт» і наполіг на посвяченні у містерії Нейт, патронеси міста Саїс. У 332 р. до н.е. Єгипет відвоювали у персів війська Олександра Македонського. Великого полководця коронували як фараона і за традицією проголосили сином бога Амона та володарем обох земель. Занепад і зникнення великих знань і традицій давньоєгипетської культури відбувався ще декілька століть. Останній напис ієрогліфами датується 394 р. до н.е. У 535 р., за імператора Візантії Юстиніана перестав існувати храм Ісіди на о. Філе. Так згасла велична культура стародавнього Єгипту.
Література: 7, 8, 12, 17, 22, 28, 33, 34, 41, 50, 59, 68, 72, 74, 87.

Питання для самоконтролю:
Загальна характеристика релігійно-міфологічних уявлень народів Давнього Єгипту.
Принципи та сучасна періодизація історії давнього Єгипту.
Культурні явища періоду Раннього царства в Давньому Єгипті.
Культурні явища періоду Нового царства в Давньому Єгипті.
Характерні риси давньоєгипетського мистецтва.
Соціально-етична сутність принципу «маат».
Космогонічна концепція давніх єгиптян.
Уявлення давніх єгиптян про духовну структуру людини (“Книга мертвих”).
Відмінність підходів у побудові астрономічних знань у Давньому Єгипті та Давньому Вавилоні.
Концепція часу в уявленнях давніх єгиптян.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ ІНДІЇ

Давня Індія належить до того типу культур, які, на думку німецького філософа К. Ясперса (1883-1969 рр.), перетнули межу «осьового часу». Концепція «осьового часу» запропонована ним для характеристики давнього світу і передбачає, що для всіх народів можна визначити спільні межі розуміння їхньої історичної значущості.
Сутність концепції осьового часу за К. Ясперсом полягає у наступному. Осьовий час – це період від 800 до 200 рр. до н.е., коли розпочалося використання вогню, виникнення мови, знарядь праці. Саме у цей час відбулися реальні зміни в усвідомленні людиною себе – люди усвідомили свою відмінність від природи. У період осьового часу почалось випрацювання понять і категорій, а також склалися основи світових релігій. Із завершенням осьового часу завершилася епоха міфу, і почалася боротьба за раціональне бачення світу. Рисами осьового часу можна назвати універсалізм, рефлективність і гуманізм. Осьовий час поділяє людський світ, тобто розгорнутий у часі процес існування людини в колективних формах співжиття, на до-історію і майбутнє. А от усвідомлюємо ми ці стани у власній історії, що триває до теперішнього часу. Отже, відкритим для нас, та й то, з певними застереженнями, є тільки період історії. Історія – це форма осмислення людиною власного існування, яка фіксується шляхом інтерпретації прив’язаних до певних дат подій і явищ. Період до-історії і майбутнього є прихованим для людського розуміння. Причиною є те, що до-історія – це німий час, тобто період, який не залишив по собі самоінтерпретації у пам’ятках писемності, а майбутнє постає тільки як його можливий імовірний проект, а не доконаний факт.
На думку мислителя, низка народів великих культур давнини не здійснила прориву в історію. Тобто ці народи не перетнули у духовному сенсі визначену вище хронологічну вісь, залишились внутрішньо чужими новому історичному часу. Це дві культури – єгипетська і вавілонська. Вони не знали метаморфози від взаємодії з рефлексією осьових народів і залишились такими, якими були й раніше. Водночас, К. Ясперс зауважує, що ці культури мали видатне всесвітньо-історичне значення. Сприймаючи їх, відштовхуючись від них, заглиблюючись у них, стверджувалися інші культури, зокрема культура греків, яка заклали основи Західного світу. Період, що завершується у першому тисячоліття до нашої ери був названий філософом першим диханням культури або «першою прометеєвою епохою».
Отже, осьові народи, за німецьким філософом – це індійці, китайці, іранці, іудеї та греки. Вони створили легенди про героїв та епос, відкрили оформили та осмислили трагедійність. Це народи, що послідовно продовжували формувати і фіксувати свою самосвідомість у пам’ятках і пам’ятниках і цим створили горизонт бачення майбутнього, фактично, здійснили стрибок з до-історії в історію і цим шляхом торують майбутнє. Але саме майбутнє, оскільки воно завжди є тільки проектом, відкрилося цим народам як їхня історія. Вона може бути названа «нова прометеєва епоха». Філософ пророкує, що у нову прометеєву епоху та через нову прометеєву епоху – науку і техніку, через майбутні великі культури людство йде до другого осьового часу. Другий осьовий час – це справжне становлення людства. Історія осьових народів постає, таким чином, як передмова до майбутнього. Саме майбутнє має бути іншим, ніж сама історія, яка розгортається з періоду осьового часу до сьогодення.
Слово «Індія» пішло від назви річки на північному заході країни. Самі індійці називали її Сіндху, іранці – Хінду, а греки – Індос, жителів на узбережжі – індами. Від греків ця форма проникла в інші європейські мови. Індія – країна давньої землеробської культури. Є свідчення, що злаки вирощувалися на цій землі вже в VII-V тис. до н.е., а долина Нілу та його притоків була освоєна тільки наприкінці IV тис. до н.е. Це ставить цей субконтинент в один ряд з іншими найдавнішими центрами культури – Ближнім Сходом, Малою та Південно-Східною Азією.
Сучасна періодизація історії давньої Індії виглядає наступним чином:
XXII-XVIII ст. до н.е. – протоіндійська культура;
кінець II тис. до н.е. – середина I тис. до н.е. – «ведійський» період, створення священної літератури вед;
XIII-X ст. до н.е. – ранній період, що характеризується розселенням племен аріїв у Північній Індії;
IX-VI ст. до н.е. – пізній період, що характеризується посиленням соціальної диференціації та появою перших держав у долині Гангу;
VI-III ст. до н. . – «буддійський» період;
II ст. до н.е. – V ст. н.е. – «класична епоха» давньоіндійської цивілізації.
Зазвичай історія індусів тривалий час починалася начебто з середини книги – з моменту появи на півострові войовничих аріїв – номадів, дітей кочування, які створили священні веди. Але колись у долині Інду існувала прадавня цивілізація, відкрита внаслідок розкопок у давніх індійських містах Хараппа і Мохенджо-Даро.
Вчені до цих пір не дійшли єдиного висновку щодо походження цієї культури. Імовірно, що долину Інду населяли у той час темношкірі дравіди, які мають ознаки австралоїдів. Ці риси збереглися у вигляді сучасних індусів. Можливо творцями індійської культури були аборигени, можливо – прибульці з Шумеру чи євразійських степів. Висловлюється фантастична версія, що у далекій давнині на береги Інду висадилися переселенці, які вціліли після загибелі Атлантиди. У будь-якому разі фактом є те, що культура Хараппи була третєю за давністю після Єгипту та Месопотамії – тобто долин Нілу, Тигра і Євфрату. Вона належала до так званого «родючого півмісяця» – ланцюга давніх хліборобських цивілізацій. Терміном існування культури Харапи за звичай вважається часовий відрізок від 2200 до 1750 рр. до н.е.
Перші планомірні дослідження у Хараппі було розпочато у 1921 р. індійським археологом Д. Сахні. Роком пізніше археолог Р. Бенерджі відкрив рештки культурного осередку Мохенджо – Даро (мовою сінді – Пагорб мертвих). До теперішнього часу тут ведуть розкопки археологи з Англії, Італії, Франції, США.
Культура Хараппи відзначена високим ступенем урбанізації, наявністю писемних знаків, досить великою територією поширення. Якщо спочатку вона була виявлена тільки у долині Інду, то потім її ареал було розповсюджено більш ніж на 1100 км з півночі на південь та до 1600 км зы Сходу на Захід. За обсягом території цивілізація Харапи значно переважала давні цивілізації Дворіччя і Єгипту. Відомо понад 800 міст і селищ, що їх можна віднести до культури Хараппи. І тільки у 15 з них населення не перевищувало 5 тис. чол. Мохенджо-Даро, як вважають, нараховувало більше 100 000 чол. Великі міста складалися з 2 великих частин – цитаделі, де, вірогідно, розміщувалася місцева влада та, можливо, і жрецька еліта, і т. зв. «нижнього міста» – тут були зосереджені основні житлові будівлі. Спілкування між цитаделлю та нижнім містом було більш за все свідомо ускладнено: у м. Калібанган виявлено тільки 2 проходи, що з’єднували ці 2 частини. В разі необхідності їх, напевно, блокували, щоб відокремити владу від простих жителів. За жорстким планом будувалися житлові квартали нижнього міста. Паралельні вулиці перетиналися іншими під прямим кутом. Ширина проспектів сягала іноді 10 м. До них сходилися вузькі вулички, іноді до 2 м, якими ледь міг рухатися віз. Будинки заможних громадян, зазвичай дво- чи триповерхові, іноді налічували до 30 кімнат. Їх будували з випаленої цегли, що відрізнялася міцністю. Для з’єднання використовувався розчин з мулу чи гіпс – для побудови системи водопостачання. Дах і двері робили з дерева. Підлога була з трамбованого мулу. Для дощової води будувалися підземні резервуари з цегли.
Матеріали археології та дані клинопису вказують на тісні торгівельні контакти культури Хараппи з Месопотамією, але вони були не прямими. У Східному Ірані у місті Тепе-Яхья був розвинений торгівельний ринок. Там укладалися угоди, відбувався обмін товарами. Потім месопотамські купці везли їх на Захід, а індійські – на Схід. Ще одним місцем зустрічі був район Перської затоки.
Писемність у культурі Хараппи не була достатньо розвинутою. В 70-і роки у Мохенджо-Даро було виявлено написи на печатках. Було висловлено думку про близькість цих написів до писемності о. Паски, хеттського ієрогліфічного письма, шумерського, етруського і навіть якогось «тантричного коду». Головна важкість у правильній дешифровці написів з Мохенджо-Даро полягає у тому, що немає відповіді на питання про мову творців Хараппської цивілізації. Немає у розпорядженні вчених і білінгв – текстів одного змісту, написаних різними мовами. Відомо біля 400 елементів писемності протоіндійської культури. Це знаки повтореного гострого кута, блискавки, свастики.
Соціальна стратифікація мешканців міст цієї культури теж недостатньо зрозуміла. Можна стверджувати, що в цій культурі існувала майнова нерівність, але немає письмових та інших доказів існування рабства та навіть самої інституції держави. Можливою є така структура суспільства Хараппської культури: жерці, торговці, ремісники, землероби та робочий люд.
До основних рис цивілізації Хараппи взагалі можна віднести: елементи монументальної архітектури, планову забудову, розвинуте ремесло і торгівлю, у тому числі – зовнішню, знайомство з писемністю, штучне зрошення, ремісницьке виробництво речей з кераміки, теракоти, каменю. Основним заняттям населення було хліборобство. За деякими ознаками у хараппській культурі знали плуг, використовували одночасний посів двох різних культур. Сіяли пшеницю, просо, горох, сезам, кунжут, виробляли бавовну. Заліза у Хараппі не знали, обробляли мідь і бронзу. Використовували також золото, срібло, свинець. Деякі речі – гребінці, шпильки – виготовлялися зі слонової кістки. Було розвинутим прядіння і ткацтво. Пам’яток образотворчого мистецтва збереглось небагато: до нас дійшов чудово виконаний жіночий торс із піщаника, скульптура зі стеатиту, яку називають «Портретом бородатого жерця», фігурка танцівниці, в образі якої вчені знаходять дравідські і навіть ведоїдні риси. До пам’яток мистецтва можуть бути віднесені і зображення на печатках (гліптика).
Джерело та основу існуючого світового порядку дравіди вбачали у жіночому космічному началі. Потім єдиний культ Великої Матері розпався на безліч жіночих культів та існує і дотепер у багатьох індійських родинах – Велика матір ототожнюється з богинею Деві. Чоловічий аспект родючості символізував буйвіл, що оре землю та покриває корів. Вигляд бога-буйвола відомий з печаток, що знайдені при розкопках. Це трилике рогате божество, що сидить на троні в оточенні звірів. У його образі закладено дві контрастні характеристики – аскетична й еротична. Рогатий буйвіл з часом трансформувався у Шиву – одного з трьох верховних індуїстських богів. Міфологія дравідів змінено влилася в індуїзм, буддизм, джайнізм.
Занепад Хараппських міст відбувся за кілька століть після виникнення й розквіту. Серед причин називають: вторгнення аріїв, природні лиха, як то повені, що тривалий час руйнували міста Хараппської культури, вичерпання економічних ресурсів долини Інду. Не прямо про занепад культури Хараппи свідчать такі ознаки: загальне зниження рівня майстерності ремісницьких виробів, занепад торгівлі, припинення використання металів, хаотичність і занепад майстерності в забудові міст у пізній період існування культури. В цілому можна зробити висновок, що Хараппська культура самостійно, внаслідок внутрішніх чинників трансформувалася у напрямку деградації, а не розвитку.
У II тис. до н.е. у Північній Індії розповсюдилися індо-арійські мови, носії яких називали себе аріями і принесли на цю територію елементи іншої культурної традиції. Сполучення «арійські племена» застосовується до давніх іранців та давніх індійців. Вважається, що предки аріїв жили колись у Південно-Східній Європі, звідти почали рухатись у Середню Азію, а потім – розселялись у різних напрямках. Території, де мешкали арії, вони називали «Еран» або «Ар’янам». Іран, таким чином – «країна аріїв». Слово «ар’я» є самоназвою цих племен. Етимологія слова здавна викликає суперечності серед дослідників. Найбільш вірогідно, що «ар’я» похідне від «арі», що означало у ведичну епоху «чужинець», «захожий», «іноземець». Але «ар’я» водночас означало «гостинний», «прихильний до чужинців», на противагу до негостинних варварів – «даса». Ще одним значенням слова «ар’я» є також «хазяїн», «людина шляхетного походження», «вільний». Саме в цьому останньому смислі це слово зустрічається у багатьох письмових пам’ятках давнього Ірану та Індії. Про єдність давніх іранців та давніх індійців свідчать не тільки близькість їхніх мов, але й наявність культів одних і тих самих богів та обрядів, зокрема культу сп’яняючого напою «саума» (індійською «сома», іранською «хаума»). Близькість виявляється і в соціальній організації, гімнах, міфах. Деякі уривки «Рігведи» мають прямі аналогії з текстами «Авести».
Арійські завойовники, що захопили країну, були сповнені почуття зверхності до місцевого населення. Автори гімнів «Рігведа» так характеризують ворожі племена: «вони чорні, на противагу світлим аріям, безносі, вимовляють лайливі слова, не шанують богів, обожнюють фалос». Тому частину населення вони винищили, частину перетворили на рабів – даса, решту, що отримала назву «шудри», позбавили майна та перетворили на неповноправних. Прагнучи зберегти чистоту раси, арії встановили обмеження: було заборонено шлюби з аборигенами, участь шудр в арійських культах, заняття військовою справою, суспільну активність і навіть заняття у певних галузях господарства. Арії поділили все суспільство на варни. Слово «варна» означає «вид, заслуга, якість, розряд людей». За уявленнями аріїв, народження людини у певній варні раз і назавжди визначало її місце серед інших людей. Цей розподіл відбувся на початку часів, коли з вуст першолюдини Пуруші вийшли брахмани – служителі культу, з рук – кшатрії – воїни та політики, зі стегон – вайшьї – землероби, з ніг – шудри – робітники. Слово «варна» означає також «колір». Можливо, це слово було позначенням кольору шкіри, що іноді трактується як протиставлення білої арійської шкіри і чорного кольору шкіри місцевого населення. Але досить рано з кожною варною став асоціюватись певний колір: із брахманами – білий, з кшатріями – червоний, із вайшьями – жовтий, із шудрами – чорний. Індоєвропейці з давніх давен ототожнювали білий з моральною чистотою, червоний – з енергією та рішучістю, чорний – з порочністю та невіглаством. Жовтий сприймався як поєднання білого і червоного. Військова міць знаходилася в руках кшатріїв (кшатрій – наділений могутністю) Її складали царські роди й військова знать; основна маса общинників утворила третю варну – вайшьїв ( вайш’я – вільний общинник). Варну шудр складала решта населення. Туди входили не тільки аборигени, але й ті з аріїв, хто з різних причин втратив економічну незалежність. Наприклад, не поодинокими були випадки програшу людиною самої себе у кості.
Для того, щоб стати приналежним до вищої варни, необхідно було пройти обряд посвячення – упанаяну. Посвячення прирівнювалися до другого народження, його часто порівнюють із ініціацією. Але, на відміну від інших народів, у давніх індійців він не супроводжувався випробуваннями фізичних і духовних якостей двічі народженого. Двічі народженому на шию одягався особливим чином сплетений шнур (упавіт), що для кожної варни виготовлявся з особливого матеріалу.
Життя двічі народженого мало поділятися на 4 періоди (ашрами). У першому він був учнем, у другому – господарем дому, у третьому – лісовим самітником, у четвертому – бродячим аскетом. На стадії учнівства брахмачарин жив у оселі вчителя (гуру, ачар’я) та знаходився на положенні, що мало відрізнялося від стану прислуги. Робота на наставника розглядалася як платня за навчання. У другий період життя двічі народжений міг оженитися й вести власне господарство. Його обов’язком було відправляти культ богів і предків, утримувати членів родини. Благочестива людина, після того, як досягала похилого віку й у неї народжувались онуки, мала віддалитися від світу, піти в ліс і розмірковувати про тимчасовість буття та вивчати веди. Коли ж двічі народжений починав відчувати наближення кінця, йому належало перейти у четверту ашраму та завершити життя бродячим аскетом.
Варни поступово трансформувалися в касти. Слово «каста», що увійшло у багато мов, має португальське походження й означає «род, порода, якість». Касти – це замкнені групи людей, що посідають суворо визначене становище у суспільстві, що залежить від традиції. Приналежність до неї обумовлена народженням і успадковується. Члени касти пов’язані традиційними заняттями, правилами спілкування одне з одним та членами інших груп. Проте, замкнений характер варново-кастової приналежності не треба перебільшувати. Навіть до брахманів зараховувались люди сумнівного (з точки зору самих брахманів) походження. Порушувались і шлюбні заборони. Суворо засуджувалось лише одруження мужчини більш низької варни з жінкою більш високої. Одруження чоловіка з більш високої варни з жінкою з більш низької вважалось допустимим. Хоча з епосу відомі і шлюби першого типу. Таке траплялося навіть з найповажнішими героями епосу. Якими б не були різними давньоіндійські версії походження варново-кастової системи, всі вони виходять із притаманного індійцям давнього уявлення, що розглядає їх як частини єдиної людської спільноти. У них шудри не протиставляються представникам інших варн за расовою ознакою чи за мовою.
Варну брахманів (тих, хто знає священне вчення) склали представники владних родів. Соціальною функцією брахманів було виконання жрецьких обов’язків. Брахмани відігравали виключно велике значення в житті індійського суспільства. Вони були лікарями, суддями, міністрами, першими радниками правителів, піклувалися про розповсюдження науки та мистецтва, роз’яснювали значення вед та складали до них коментарі. Вбивство брахмана вважалося більшим гріхом, ніж убивство будь-якої іншої людини. Члени цієї варни вивільнялись від податків, їхнім майном не міг розпоряджатися навіть цар.
Привілейований стан брахманів був пов'язаний з особливостями світогляду давніх індійців. Благополуччя людини, за давніми уявленнями, залежало тільки від богів, а дізнатись, чого хочуть боги, могли тільки жерці за допомогою виконання певних культових дій і ритуалів. Оскільки ритуальних заходів потребували всі головні віхи життєвого циклу давнього індійця, брахман мав знати десятки священних та жертовних формул (яджусів), уподобання та можливості кожного бога (на сьогодні в Індії кількість ритуалів становить від 12 до 18: народження, шлюб, смерть, незаплановані події – посуха, хвороба, тощо). Найдавніші ритуали супроводжувалися жертвопринесенням. Жертвопринесення є суттєвою складовою будь-якої культури, тому і сучасні форми ритуалу містять у собі його символічні елементи. В основі ведіського культу лежали жертвопринесення богам – регулярні та спеціальні. Сучасне пояснення точки зору давніх індійців на необхідність ритуалу жертвопринесення можна сформулювати наступним чином: світ існує завдяки богам, а вони живуть жертвопринесеннями. Щоб досягти власного та спільного добробуту, потрібно одарювати богів, які натомість нададуть свою підтримку. Урочисті обряди відрізнялися особливою складністю та строкатістю, їх називали «шраута», тобто засновані на священному одкровенні шруті. Поступово жертвопринесення стало розглядатися як самостійна магічна сила, здатна вершити долі людей, як основа світобудови. Таким чином, природа і людина поєднуються третім началом, якому приписується космічне значення, – з жертовною практикою.
Показово, що у низці міфів творення світу розглядається безпосередньо у зв’язку з первісним жертвопринесенням. У Ведах описано грандіозний космогонічний акт, повязаний з першим жертвопринесенням, яке зробили боги. Це було жертвопринесення Пуруші. З тіла першої жертви виникло все, що їснує. З мізків – Місяць, з очей – Сонце, з рота – вогонь, з ніг – земля, подих став вітром, голова – небом, вуха – частинами світу. Далі були створені люди, при чому, одразу у вигляді станів – варн. Жертвопринесення Пуруші відноситься до числа найдавніших та найвідповідальніших арійських ритуалів. Саме його відтворюють найдавніші індійські ритуали жертвопринесення. На спеціальних вівтарях готували туші тварин, частину спалювали на жертовниках, інші частини варили та їли. Боги вкушали те, що згорало у вогні. Вогонь жертовного вогнища теж відігравав важливу роль у культі і розглядався як посередник між людьми та небожителями: у його полум’ї згорали жертви, що їх приносили люди богам. У араньяках (складових Вед) висловлено одну важливу особливість світогляду давніх індійців. У Айтарея-Араньяка говориться: «Людина – поєднання мови та дихання, які суть теж є жертвопринесенням». Обряди супроводжувалися вживанням соми. Іноді вони тривали багато днів, могли навіть сягати року.
У ритуалі важливим є не тільки вибір тексту, але й те, як він вимовляється. Тому священні знання не можна було записувати. Адже найдосконаліша система письма не гарантує правильного виголошення та відповідної інтонації, а помилка може зруйнувати дієвість обряду. Для цього були потрібні кваліфіковані жерці. Їхнім важливим обов’язком було виголошення словесних магічних формул – мантр. Мантра – сполучення літер або слів, що має трансцендентне значення, тобто таке, що знаходиться за межами свідомості і пізнання. У Атхарваведі зафіксовані мантри, які охоплюють усі сфери життя. Виголошення мантри супроводжується магічною дією. Мантрою може бути будь-який звуковий комплекс – ім’я, строфа з вед, закляття, які довели свою силу та освячені традицією. Правильно озвучена мантра змінює свідомість і пробуджує активність оккультних сутностей та енергій. Індуси вважають, що енергія, яка виходить із брахмана, є стріла, і Брахма є мета для стріли. В цю ціль брахман намагається влучити. Наймогутніша мантра «АУМ». Ця мантра – невидима сутність світу. Саме нею був створений світ. Вона вимовляється за спеціальною технікою, що включає підвищення звуку від горла до «третього ока» між бровами та вихід звуку зверху, з маківки голови – так вимовляють три слоги мантри. При правильній вимові мантра викликає світові вібрації. Є думка, що мантра АУМ – відповідає християнському «амен» («амінь»). При індивідуальній мантра-медитації використовуються чотки з 108 однакових бусин. Вони дозволяють максимально сконцентруватися на медитації. В обрядах мали брати участь 4 жерця: хотар виголошував гімни Рігведи, адхварью виголошував тексти Яджурведи, удгатар співав гімни з Самаведи, а брахман слідкував за точністю церемонії – йому належало знати всі 3 веди. Якщо допускались помилки, обряд вважався недійсним.
Більшість ритуалів завершувалася питтям соми – галюциногенного напою, виготовлення якого вимагало великого терпіння. Стебла соми вимочували у воді, розтрощували давильним камінням, сік проціджували крізь овечу вовну, розбавляли водою, молоком чи просом і розливали по дерев’яних глечиках. У Ригведі, книзі гімнів, сома за числом згадувань стоїть на 3 місці після Індри та Агні – головних ведійських богів.
Сьогодні нам складно зрозуміти не тільки сакральну сутність, але й взагалі смисл і призначення ритуалу жертвопринесення для давньої людини. Спробуємо знайти пояснення цього феномену. Якщо врахувати, що принесення жертви не було чимось примусовим, а це саме так, то слід визнати, що жертва була потребою для первісної людини. У чому полягає потреба жертви? Існує фундаментальний принцип: для підтримання існування будь-якої системи потрібна енергія. Оскільки жива істота являє собою складну систему, то енергія у відповідному вигляді може розглядатись як умова життя. Є гіпотеза, що клітина, з якої розвилася людина, виникла в результаті взаємодії двох бактерій, одна з яких стала у клітині мітохондрією – центром, що відповідає за передачу енергії. Припустимо, що цей механізм, а саме – необхідність обміну енергією, під час якого попередні форми енергетичної єдності зникають, а натомість утворюється нова форма, зберігається як необхідна базова умова відтворення та подальшої еволюції форм живого, і на рівні людини усвідомлюється як потреба. Але це й означає, що в аспекті самосвідомості архаїчної людини обмін енергією означає необхідність і потребу принесення жертви для того, щоб підтримувати саме життя людини.
Для того, щоб підтримувати одну форму енергії, потрібно черпати енергію з іншого джерела та іншої форми. З іншого боку, перебування енергії у певній формі не може бути статичним, раз і назавжди законсервованим у початковій формі. Але для того, щоб щось змінилось і стало чимось іншим, воно має померти як те, що було до цього. Уявимо, що первісна людина не розуміла це на раціональному рівні, а відчувала на інтуїтивно-чуттєвому. Наприклад, для неї був очевидним зв’язок її стану з принесенням чи не принесенням жертви. Без принесення жертви вона була вразливою і врешті-решт вмирала або була знищуваною іншою істотою чи силою. У цьому припущенні немає нічого надуманого. Сьогодні людина так само бореться за нові джерела енергії, як і в давні часи, але способи боротьби та джерела енергії інші. У такому випадку енергетичний обмін як базова природна умова існування певних форм живого взагалі постійно потребує жертви як виділення і надання для інших сил чи істот частини енергії в обмін на забезпечення існування іншої живої істоти, якою є людина.
Свідченням на користь «енергетичної» теорії жертвопринесення можуть бути культурологічні розвідки. Наукова концептуалізація релігійного досвіду у працях антропологів XIX-XX ст. – Е. Тайлора, Дж. Фрезера, Е. Дюркгейма, М. Мосса – детально описує уявлення архаїчних народів про текучу силу «ману», здатну наповнювати окремі предмети та живі істоти і передаватися шляхом зараження, через фізичний контакт чи міметичне наслідування. Ця сила мислиться людьми як безперервна субстанція на кшталт рідини, магічних флюїдів, що можуть бути спрямовані як на зло, так і на благо. У роботі «Начерк про природу та функції жертвопринесення» М. Мосс писав про те, що речі і живі істоти прозорі, «просяжні» для священної енергії, яка виділяється при жертвопринесення. Жертва – це центр тяжіння та випромінювання. Речі, які доторкалися до жертви, контактували з нею, отримували свою частку діяння від жертви.
Французький філософ і культуролог Ж. Батай так розуміє значення, що його мало жертвопринесення для архаїчної людини: «Жертва гине, і тоді всі присутні причащаються до певної стихії, яка і виявляється при її смерті. Ця стихія названа сакральною. Сакральність є неперервність буття, що відкривається учасникам урочистого обряду, які зосередили увагу на загибелі дискретної істоти. В результаті жертвопринесення відбувається у тиші переживання того, що залишилося після жертвопринесення – неперервність буття, в яке повернулась жертва». Погляд на жертвопринесення як на сакральний акт, що моделює космос, означає знаходження у специфічній сфері міфологічного бачення світу, коли межа між всесвітом і людиною може бути перейденою в разі здійснення особливих жертовних дій. У результаті людина відчуває і створює єдність зі світом.
До найдавніших часів належить виникнення тотемізму – поклоніння священним тваринам. Найдавніші індійські тотемні істоти – слон, кобра й тигр. Ці тотеми доарійського походження. З плином часу тотемні вірування давніх індійців перейшли у їхню міфо-релігійну систему. На першому місці серед найшанованіших тварин-об’єктів поклоніння знаходиться кобра. Оповідь про наг – священних змій міститься у пам’ятці давньоіндійського епосу «Махабхараті». Наги живуть у Паталі – підземному світі, де знаходиться їхня столиця – Бхогаваті. Вони володіють магією, здатні оживляти мертвих, їх жінки дуже красиві та часто стають дружинам воїнів, царів чи героїв. Наги мудрі й безсмертні. Колись вони скуштували амріти – міфічного напою безсмертя. Після цього їхні язики роздвоїлись, бо їм довелося злизувати напій з гострого листя трави. Змії завжди присутні у зображеннях богів. Вішну зазвичай перебуває на кільцях світової змії Ананти (Шеши). Наприкінці кожної кальпи Шеша викидає отруйний вогонь, який знищує Всесвіт. Кам’яні кобри у храмах Шиви охороняють йонілінгами – зображення статевих органів божества.
Наприкінці II тис. до н.е. релігійні уявлення індусів спиралися на симбіоз арійської, індо-іранської та протоіндійської міфологічних систем. Підвалинами релігійного мислення давніх індусів став брахманізм – найдавніша релігійно-філософська течія, що містить у собі систему найважливіших світоглядних релігійно-філософських понять і уявлень, та індуїзм – одна з найдавніших релігій світу, що своїм корінням сягає ведичної цивілізації. Оскільки брахмани як представники провідного релігійного напрямку зберігали свою владу над культом протягом всієї давньої історії цієї країни, не дивлячись на появу реформаторських течій у Давній Індії у другій половині I тис. до н.е, основна маса населення продовжувала притримуватися давніх обрядів у своєму повсякденному житті та постійно зверталася до брахманів для їх відправи. Тому хронологічно відділити періоди існування брахманізму від появи індуїзму вкрай складно. Навіть у буддійських текстах розповідається про поклоніння різних груп населення ведійським та брахманістським богам. Але для чіткішого розуміння культурного життя Давньої Індії потрібно розділити філософсько-релігійну концепцію брахманізму від власне міфологічно-релігійних уявлень давніх індійців.
Найвпливовіша релігійна течія Індії – індуїзм. Індуїзм – релігія міфологічна. На відміну від християнства чи ісламу, де відомо ім’я засновника та час його народження, індуїзм губиться у мороці доісторичних часів. Найархаїчніший шар індуїстської міфології складає клас духів. Це понадприродні істоти, що персоніфікують сили природи. Вони мали щось на зразок індивідуальності та закріплювались за природним об’єктом – горою, озером, ущелиною. Релігієзнавці називають таких фіксованих у просторі духів «геніями місця». Наприклад, місце паломництва індусів Мансаравара – геній однойменного озера на Тібеті, де, за переказом, мудрець отримав від Брахми текст Ригведи 10 тис. років тому.
Деякі духи еволюціонували у демонів (асурів). Переказ говорить, що асури з’явилися раніше за богів – сурів. Крім асурів відомі інші демони – ракшаси та пішачі. Асури воюють проти богів, а ракшаси – проти людей. За віруваннями індуїстів, верховний демон Балі мешкає у підземному царстві. Асури дуже злобні, але володіють мудрістю, силою та магічною енергією майя.
Спробуємо зрозуміти значення антропоморфних сил, що складають вірування індуїстів у руслі культурологічного аналізу теософського тлумачення цих питань. В основу пояснювальної концепції появи найдавніших міфологічно-релігійних вірувань (зокрема «магічна енергія майя» та «асури») можна покласти положення про те, що світобудова складається з єдиної множини проявлених істот, що мають той чи інший рівень свідомості або той чи інший рівень енергії. Чим вищою є свідомість, тим тоншою і вищою є енергія. Найвищою проявленою істотою у Всесвіті є людське Я, яке усвідомлює себе на даному рівні розвитку через своє відображення від не проявленого або, іншими словами, через самосвідомість людини. Життя у цьому смислі означає обмін свідомістю або енергією між істотами. Все є живим і свідомим. І метою життя для людини є розвиток такого рівня свідомості, на якому вона може найповніше усвідомити своє Я. Якщо людина бажає що-небудь, то її бажання здійсниться або істотами, що складають його власну сутність, або істотами, що знаходяться поза людиною. Під час здійснення бажання істотами, що знаходяться поза людиною, відбувається обмін свідомістю або енергією, що переживається у якості певного почуття задоволення. При цьому, проте, ці істоти стають частиною людини, прилаштовуючись до одного з її елементів: фізичного, енергетичного, душевного чи духовного. Істота стає частиною людської істоти, утворюючи з нею єдине енергетичне кільце. За задоволення свого егоїстичного бажання людина повинна розраховуватися своєю свідомістю, своєю енергією. Енергія, що витрачається на зв'язок із істотами, що задовольняють бажання людини, йде віднині не на розвиток свідомості людини, а на підтримку зв’язку з «паразитичними» істотами. Людина обмінює свою Свободу, свій розвиток свідомості на зв'язок із істотами, на здійснення свого бажання, на своє особисте задоволення. Водночас істота, яка дає людині енергію, є частиною або слугою енергетично ще потужнішої істоти. Людина не може бачити ані саму енергію, ані істоту, яка дає їй енергію, без магічної підготовки, яка теж може стати шляхом до енергетичної залежності. Хазяїн істоти, яка дає людині енергію, – це одне з тих створінь, яких за індійською термінологією називають «асурами».
Асури, так само, як і їхні «похідні», – ракшаси, пішачі, демони, духи, тощо – це істоти, що мають єдину за законами Всесвіту природу, але відмінні за проявами та властивостями для сприйняття їх людиною. Вони здаються наділеними надприродними можливостями. В межах відомих і виявлених психофізичних характеристик людини ці істоти дійсно можуть сприйматися як надприродні. Але насправді поняття надприродного має бути уточнене за своїм змістом. Надприродне – це те, що на теперішній час не вкладається у концепцію нашого розуміння природи, а також те, що за своїми проявами сприймається як незвичне і суперечливе усталеному ходу речей. Історично подолавши духовно-енергетичну залежність від цих істот, людство, на жаль, часто опиняється у лещатах хибного вибору: або відновити контакт із ними на індивідуальному рівні, що небезпечно, в першу чергу, для самої особистості, або продовжувати відкидати ці уявлення як хибні забобони. Тоді дія цих сил може виявити себе несподіваними і катастрофічними наслідками, природа яких залишиться для людини незбагненною.
Всесвіт, за уявленнями давніх індійців, складався з 3 сфер-світів (лока): земля, повітряний простір, небо, часто називався «трилока» – три світи. Головні божества давньоіндійського пантеону розподілялись по цих сферах: небесні – Мітра, Варуна, Вішну Адітьї та ін; атмосферні (між небом та Землею) – Індра, Рудра, Ваю Вата та інші; земні – Агні, Сома, Бріхасаті та інші. Загальної кількості індуїстських богів не знає жоден індус. У священних текстах вказується різні цифри – 33, 333, 3306, 3339. Ієрархія та функції богів є надзвичайно заплутаними. Вони були такими, коли вже складалися веди. Жерці постійно намагалися внести порядок у цей безлад, але за тисячоліття остаточного порядку так і не було наведено. На початку формування брахманізму верховним богом був Брахма. Але з появою нових богів його верховна роль стала піддаватися сумніву. Врешті-решт жерці розробили та виголосили принцип трімурті – триєдності. Брахма поділив престол верховного бога з Вішну та Шивою.
Шанування бога Вішну – вішнуїзм, поширений головним чином у Північній Індії. Прообразом цього бога було ведійське солярне божество Упендра – брат Індри. Наприкінці кожного космічного циклу – югі – Вішну всотує, вміщує у себе створений їм Всесвіт, засинає на мільйони років і плаває по водах світового океану, лежачі на змії Шеші. Коли він прокидається і задумує нове творення, з його пупа з’являється Брахма – бог-архітектор, що безпосередньо створює світ. Його втілення називаються «аватари». Визнаних аватар 10, серед них: риба, черепаха, вепр, людина-лев та інші. Щоб протистояти злу, Вішну може озброїтись хитрістю та втілитись карликом. Відома майбутня аватара Вішну – Калкі – білий вогонь, яка відбудеться наприкінці теперішнього історичного періоду – каліюгі.
Шива – означає «благий», «милостивий». Він входить у трімурті нарівно з Вішну, але є протилежним йому за функціями. Він – бог-руйнівник. Шива стоїть біля воріт безодні та впускає у світ хаос і смерть, але водночас втілює собою ерос – енергію життя. Найбільш розповсюджений символ Шиви – лінгам, фалос. Йоні-лінгам – подвійний символ – об’єкт поклоніння мільйонів індусів, особливо, жінок, що бажають мати дітей. Саме чоловічі переваги Шиви змусили богів визнати його. Шива з’явився у розпал суперечки між Брахмою та Вішну. Суперечка точилась навколо питання, хто з них головніший. Шива продемонстрував їм свою палаючу чоловічу гідність. Після цього заповзятий Вішну обернувся кабаном і зарився у землю, а Брахма став лебедем і злетів у небо. Вони намагались з’ясувати, до яких меж сягає чоловіча могутність Шиви. Але цих меж вони не знайшли і одразу визнали його право бути нарівні з ними. Танок Шиви – «тандава» – вияв космічної енергії, що регулює світовий порядок. Шива спопеляє Всесвіт наприкінці кожної кальпи. Світова драма є ні чим іншим ніж вічним танком Шиви, в ході якого виникають та гинуть світи, космос змінюється хаосом і так до нескінченості.
Шиву зображують чоловіком темно-синього чи лілового кольору, з 4 руками та трьома очами. Він синій, бо його шкіра напоєна отрутою. Його третє око розташовано вертикально, з нього виходить смертельний вогняний промінь, що нищить усе навкруги. На ньому намисто з черепів, він обвитий кобрами, а в руці тримає пісочний годинник у формі барабана, дубинку з черепом, схоплену за горло антилопу та ін. Його супроводжують злі духи та оборотні, пожирателі людської плоті. Народжує цей бог страшних чудовиськ-убивць. Але Шива має ще одну іпостась – він йог та наставник йогів. Тому часто його зображують у стані глибокої медитації з чашею для збору пожертв. Шиваїзм – культ Шиви, розповсюджений переважно на дравідському Півдні Індії. З точки зору його прихильників, саме Шива тотожний Брахману.
Якщо можна уявити собі щось, більш жахливе, ніж Шива, так це його дружина Калі, яка має і такі імена – Парваті, Деві, Ума, тощо. Калі означає «чорна». Вона сидить на ложі зі змій, прикрашена намистом з черепів, у 4 руках тримає відрубані голови, меч і жертовний ніж. З рота Калі звисає закривавлений кров’ю жертв язик. Головний храм цієї богині – Калігхата – знаходиться у Бенгалії (звідси походить і назва столиці – Калькутта). Її постать пов’язана з найдавнішим ритуалом жертвопринесення людини. Сьогодні вішнуїзм та шиваїзм – головні конфесії в індуїзмі. Приблизно 80 % індуїстів вклоняються одному з цих богів.
Веди – це комплекс арійських ритуалів та релігійно-міфологічних уявлень. Веда виникла в результаті синтезу спадщини різних народів і племен: аріїв, дравідів, мунда, що населяли Індію у III тис. до н.е. Ареал розповсюдження цієї культури – Центральна Індія, Північний Декан, Південна Індія. Період формування ведичної культури тривав від появи аріїв на території Індії у II тис. до н.е. та завершився з появою буддизму у VI ст. до н.е. Ведична культура продовжувала існувати паралельно з буддизмом.
Веди – результат усної традиції, що збереглася в Індії дотепер. Ніякої згадки про наявність писемної літератури у давньоведійську епоху немає, немає навіть і самої писемності. Вочевидь, писемність Хараппи не отримала у ведійський період подальшого розвитку. Авторство текстів приписується давнім поетам і святим мудрецям ріші. «Тексти» вважались не тільки результатом самостійної творчості, але й словесним вираженням існуючої споконвічно і незалежно від людей вищої істини вираженням, що мають магічну силу. Найдавнішу їх частину складають чотири збірки текстів (самхіти) – Рігведа (веда гімнів), Яджурведа (веда жертовних формул), Самаведа (веда пісенних співів), Атхарваведа (веда заклинань). Перші чотири веди називають шруті – почуте. Цим вони відрізняються від прилеглого до ведійского циклу релігійної літератури циклу оповідей, що називається смріті – (запам’ятоване). Брахмани, що з’явились пізніше, містять у собі важливі дані з міфолого-символічного змісту вед. Кожна самхіта має свою брахману. До брахман прилягають аран’яки (лісові книги) та упанішади (знання, що здобувається сидячі у безпосередній близькості). Матеріал упанішад зазвичай подається як бесіда вчителя з учнем. Аран’яки та упанішади присвячені поясненню потаємного езотеричного змісту обрядів. Але цей потаємний зміст був найбільш значущим у дії магічних заклинань. Аран’яки та упанішади вважаються найранішими релігійно-філософськими творами. Аран’як відомо не багато, упанішад налічується більш 200, найдавніші з них можуть бути віднесені до VII-VI ст. до н.е.
В Упанішадах – складовій частині Вед – міститься вчення про брахман і атман, а також інші найважливіші категорії і поняття філософсько-релігійної системи Давньої Індії, що в цілому складають доктрину метемпсихозу – вчення про переселення душ. У зв’язку з частим використанням слів з коренем «брахма» встановимо деякі розрізнення:
брахмани – жерці, представники касти (варни) жерців;
брахмани – коментарі до Вед, а також молитви або молитовні формули;
брахман – абсолют, вища об’єктивна реальність (це значення належить до упанішад);
брахма – верховний бог-деміург, творець світу та володар небес;
брахмалока – світ Брахми;
брахманізм – релігійно-філософська течія, що становила підвалини релігійного мислення давніх індусів.
Брахманізм як релігійно-філософська система уявлень оперує певними поняттями та ідеями.
Брахман (абсолютний дух) – центральне поняття давньоіндійської філософії; брахман лежить в основі всесвіту як вічне суще, абсолютне начало; являє себе у розмаїтті існуючих форм; усе є брахман – і боги, і люди, і природа; брахман присутній у кожній точці світу і знаходиться у кожній речі, у тілі природи – дереві, камені, річці, становить душу світу; весь світ, що існує, – це висловлювання Брахмана, форма його думки, гра його енергій.
Атман – поняття, тотожне брахману, та означає незмінне духовне «Я» індивіда; доктрина тотожності найбільш концентровано виражена у формулі: «тат твам асі» (Я є ти, або брахман є атман). Наприклад, горщик обмежений, але якщо розбити його, він перетвориться на весь Всесвіт.
Сансара – круговерть народжень, з якої виводять тільки вищі знання; може бути представлена символом «колесо смерті».
Карма – принцип, згідно з яким будь яка дія, скоєний вчинок повертається назад, подібно відбитому променю; те, що було вчинком, у наступному житті стає долею; вбивця буде вбитий, гвалтівник – згвалтований, шахрай – обдурений; зв'язок карми і сансари виражається положенням «яка карма, така і сансара».
Мокша (нірвана, мукті) – вивільнення, злиття душ особливо заслужених праведників з брахманом; мокша – це вихід із сансари і досягнення стану вищого та вічного блаженства; таким чином, сансара та карма не владні над тим, хто досяг самадхі (просвітлення) та пізнав атман.
Майя (спочатку) – прояв магічних сил через здатність богів та асурів (противників богів) створювати ілюзії; у пізніх упанішадах майя розглядається як творча сила єдиного бога: «Всесвіт є майя, і Господь Всесвіту – володар майя»; проте у подальшому майєю зветься ілюзія, що спокушає людину і протистоїть брахману; майя – це суцільна ілюзія, що приймається за абсолютну реальність; вона перешкоджає сприйняттю справжнього буття, затуляє собою брахмана; згідно з шиваїстськими текстами, майя втілена у жіночій іпостасі Шиви, яка іменується Калі, Ума та ін.
Пракріті – (шакті, шактімайя) – фізичний світ, матерія.
Авідь’я – трансцендентальне (апріорне, таке, що передує досвіду) невідан’я, незнання; майя та авід’я – причини сансаричного існування; парадокс майї: висловлювання «майя тотожна брахману» і навпаки – «майя не тотожна брахману» – однаково істинні; адже якщо майя – ілюзія, а брахман – реальність, то майя не належить брахману, значить вони не тотожні; водночас, якщо брахман – це вся реальність, то все взагалі йому і належить, міститься у ньому, тому і майя теж є брахман.
Нарака – пекло, місце, куди потрапляють померлі; після тимчасових страждань вони повертаються у земне життя; нарака має від 7 до кількох тисяч відділень; у кожному наступному відділенні страждання стають сильнішими, грішників катують безсонням, їх розривають дикі звірі, варять у киплячому маслі; у якому відділенні розмістити грішну душу, вирішує володар царства мертвих, бог Яма; перебування найбільших негідників виходить за межі сансари; звідти немає повернення на Землю, душі перебувають там до кінця днів Брахми та зникають разом з усім Всесвітом.
Юги (пари, упряжки) – періоди часу, сума яких вичерпує термін існування Всесвіту; за уявленнями давніх індійців, час є нерівноцінним за своїм етичним значенням; у межах махаюги – циклу з 4 епох, що послідовно змінюють одна одну, відбувається поступове падіння духовності людства; зараз триває епоха каліюги – період глибокої духовної деградації.
Веди мали безпосереднє і неабияке практичне значення у житті давнього індійця. Усі сфери і прояви його діяльності обов’язково супроводжувалися здійсненням магічних ритуалів та виголошенням заклинатель них формул або віршованим зверненням до надприродних сил. Знання магічних текстів реалізоване у ході відповідних процедур і вважалося ведою: саме вона забезпечувала людині успіх у всіх справах та життєве благополуччя.
Активний релігійно-філософський пошук давньоіндійських мислителів відбувався на тлі масштабних соціально-політичних зрушень у Давній Індії. У ведах згадується велика кількість давніх династій та назви найдавніших держав у долині Гангу, але значна кількість цих згадок не підтверджується подальшими археологічними розкопками. З великої кількості держав, що існували у цей період, у долині Гангу найбільшу значущість набула держава Магадха з столицею у Раджагріху. За магадського царя Удаїна (461–445 рр. до н.е.) столицю було перенесено у м. Паталіпутру (сучасна Патна). Із ствердженням династії Нандів було створено крупну імперію, що стала підмурком організації імперії Мауріїв. Поява цього найвизначнішого державного утворення буддійського періоду давньоіндійської історії пов’язана з іменем Чандрагупти. Чандрагупта належав до варни шудр і всім, чого він досяг, був зобов’язаний тільки собі. Починав він на службі царя Магадхі Дхана Нанди, в результаті сварки з ним втік у Пенджаб, де зустрівся з Олександром Македонським, а потім очолив успішне анти-македонське повстання. Близько 324 р. до н.е. він організував похід у Магадху, повалив Дхана Нанду та у 314 р. до н.е. заснував династію Мауріїв (родове ім’я Чандрагупти), підкорив Північну Індію, відбив напад Селевка І Нікатора і одружився з його дочкою, приєднав до імперії території сучасного Афганістану та Белуджистану. Помер Чандрагупта близько 298 р. до н.е. Його син Биндусар отримав прізвисько Амітрагхата (винищувач ворогів), значно розширив імперію за рахунок держав південної Індії, а його внук Ашока став приєднав до імперії ще одну державу Південної Індії – Калінгу та залишив після себе численні написи-едикти, які містять відомості про найважливіші політичні події, систему управління та політику царя.
Зміни у суспільних відносинах, що почалися задовго до середини 1 тис., відбилися на релігії ведійської епохи. Старі боги відходять на другий план, з’являються та возвеличуються нові, втрачає своє значення ритуалізм. Мудреці упанішад не відкидали вед, а прагнули відродити його на новій основі. Відомо про існування у цей період десятків шкіл, про гострі дискусії та суперечки між ними, про інтерес до цих дискусій громадських кіл. Країною бродили десятки проповідників, що викладали свої вчення. Їх називали шраманами – аскетами. Поступово навкруги них стали складатися купки послідовників та учнів. Шрамани не були соціальними реформаторами, але їхні виступи проти брахманського засилля робили їх союзниками правителів давньоіндійських держав у боротьбі з племінною роздробленістю, що його підтримував брахманізм. Буддизм виник у контексті дуже напруженої та плідної роботи теоретичної думки мислителів давньої Індії.
Появу вчення буддизму пов’язують із його засновником, принцем Сіддхартхою Гаутамою з племені Шак’я, який народився близько 624 р. у м. Калілавасту. Мати Гаутами померла за кілька днів після його народження, і принца було віддано на виховання його старшій сестрі. З самого дитинства хлопчик був оточений увагою та піклуванням, зростав цілком ізольованим від зовнішнього світу в атмосфері свята. Колись випадково він побачив хворого старого, і це наштовхнуло його на думку про смерть, яка чатує на кожну людину. Гаутама таємно залишає рідний дім і починає мандрувати у пошуках шляху уникнення людиною смерті. Під впливом філософів-йогів він починає вести аскетичний спосіб життя та виснажувати свою плоть. Внаслідок самотортур він мало не помер і врешті мусив відмовитись від цього шляху. Через шість років пошуків істина відкрилась йому, Гаутама став Буддою – «просвітленим». Своє знання Будда вирішив передати світу. Його проповідь швидко зробила його відомим у найвіддаленіших куточках Індії. Помер Гаутама біля 544 р. до н.е., зневірений у своєму вченні, зі словами, спрямованими до учнів: «Будьте самі собі світильниками». Гаутама ніколи не йменував себе богом, а тільки вчителем.
Найповніші відомості про ранній буддизм містяться у тексті «Тіпітака» (три корзини), записаному мовою палі у І ст. до н.е. Назва «Три корзини» визначає структуру тексту. У першій містяться норми поведінки, у другій викладено основи віровчення, у третій – релігійно-філософські питання. Індійські мислителі характеризували буддизм трьома основними ознаками, що відрізняють його від інших релігій: визнання плинності світу (анітья); відсутність вічної душі (анатта, або санскр «анатман») та визначення життя як страждань (дукха).
Ранній буддизм категорично заперечував субстанційність (наявність єдиної постійної та незмінної основи різноманітних явищ) і фізичного світу і людської психіки, існування будь-якої стабільної форми матерії. Не існує ніякої довічної субстанції, є тільки окремі елементи. Людська особистість – це постійно змінювана сукупність та поєднання елементів – дхарм. Як і природа зовнішнього світу, вона складається з плинних, таких, що постійно перебувають у коливаннях і змінах, елементів. Для характеристики емпіричної особистості (пудгала) застосовувалася класифікація елементів, дхарм, на групи, що називалися «скандхі». Особистість являє собою поєднання елементів п’яти груп скандх:
тілесні матеріальні дхарми або тіло – рупа;
дхарми відчуття та почуття – ведана;
дхарми сприйняття та уявлення – самджня;
дхарми кармічних формуючих чинників – самскара;
дхарми свідомості, розрізняючого знання – віджняна.
Індивідуальне «Я» при детальному розгляді виявлялося розділеним на низку якостей та станів, тобто у кінцевому рахунку – ілюзією. У буддизмі, на відміну від брахманістського атмана – індивідуального «Я», вводиться інше слово – сантана. Сантана – (потік, послідовність) – низка станів, що змінюють один одний, хоча частково цей потік залишається чимось єдиним, і всі його елементи, дхарми, утримують зв’язок між собою. Це відбувається завдяки певному внутрішньому чиннику (пратті), що забезпечує його цілісність та утримує у рівновазі комплекс, що включає явища 3-х типів: фізичні характеристики організму, ментальні властивості особистості, зовнішні предмети і явища, що виявляють себе по мірі впливу на ментальні аспекти сантани – враження, спогади, уяву та інші психічні категорії, що відображують досвід, який виник від спілкування з зовнішнім світом. Завдяки пратті ці явища взаємодіють одне з одним і начебто розчиняються одне в одному. Так створюється сантана, яка в повсякденному житті іменується особистим «Я».
У завершеному вигляді вчення буддизму постає не як культ, а як практика. Це практика медитації, тобто поглибленого роздуму про природу речей. Ціль медитації – досягнення нірвани. Нірвана – особливий стан життя духу, під час якого людина нічого не відчуває та не бажає. Таким чином, спасіння у буддизмі може бути досягнуте або самою людиною в результаті здійснення певних дій, медитації та читання мантр, або за допомогою бодхісатв (наставників). Вважається, що бодхісатви відмовились від входження у нірвану задля допомоги іншим людям.
Потреби виробничої практики сприяли пробудженню інтересу до природних та суспільних процесів. У середині І тис. було сформовано навчальні дисципліни, які, як вважалось, сприяють вивченню вед. Вони називались веданги. До них включалися: фонетика, граматика, етимологія, астрономія та ін. Не пізніше 500 р. до н.е. складено «Нірукту» Яскі – працю з етимології слів, що зустрічаються у ведах і смисл яких стали забувати. Туди були включені імена та епітети богів, назви жертовних обрядів, тощо. У Давній Індії був досить високим рівень астрономічних знань. Ведійські жерці, крім Сонця і Місяця, знали всі 5 видимих неозброєним оком планет, могли орієнтуватись у зоряному небі, поєднували зорі та сузір’я, знали фази Місяця, щоб здійснювати відповідні релігійні обряди. Основною одиницею часу була не сонячна, а місячна доба. Знали вони і арифметику і алгебру. Арифметика називалась «робота з пилом», тому що для цього використовувались дошки вкриті пилом, де можна було легко писати і стирати. Тексти містили рівняння першого та другого ступеня, дробі, арифметичні і геометричні прогресії, ірраціональні числа. Теорема Піфагора була відома у Давній Індії задовго до її відкриття Піфагором. Значними були успіхи і у медицині, хоча ці знання поєднувалися з магічними уявленнями. Індійці могли визначати більше 100 захворювань, знали лікувальний ефект багатьох рослин.
Література. Мистецтво
Для дослідження Індії у давнину важливе значення мають дві епічні поеми «Махабхарата» і «Рамаяна». Ці епічні твори складались тривалий час. «Махабхарата» і «Рамаяна» – це величезні за обсягом твори, неоднорідні за складом. Особливо розлогою є «Махабхарата» – 8 тис. шлок (строф або пісень). Її обсяг у 8 разів перевищує обсяг «Іліади» та «Одисеї», взятих разом. За змістом «Махабхарата» така різноманітна, що по праву може бути названою енциклопедією давньоіндійського життя. Тут є відомості про державний устрій та управління, соціальні відносини, економічний розвиток окремих районів країни, звичаї населення, сімейні стосунки, багатющій етнографічний та історико-географічний матеріал, виникнення основних філософських шкіл, філософсько-релігійних ідей, формування принципових рис індуїзму, культу богів Шиви та Вішну. Вступну частину 4 книги «Махабхарати» складає один з найважливіших релігійно-філософських творів Давньої Індії – «Бхагавадгіта», що відіграв визначну роль не тільки в індійській релігії, але й у культурі загалом. Цей текст з’явився в епічній поемі пізніше, ніж склалося її основне ядро.
«Рамаяна», вочевидь, cклалася пізніше, хоча і відобразила події, уявлення та ідеї ще більш раннього походження. Пізні книги «Рамаяни» склалися в усній традиції тільки біля ІІІ ст. н.е. Дехто вважає і сюжет «Рамаяни» давнішим за основну сюжетну лінію «Махабхарати». «Рамаяна» – це оповідь про життя Рами. Рама – означає «прекрасний як місяць» і вважається сьомою автарою Вішну, у якій він звільняє богів та людей від тиранії царя ракшасів Равани. Коли Рама став юнаком, він пройшов випробування і одружився з царівною на ім’я Сіта. На долю Рами випали важкі випробування: вимушене відлюдництво Рами, яке з ним ділили Сіта і звідний брат Лакшмана, запекла боротьба Рами з ракшасами, викрадення Сіти царем ракшасів Раваною, боротьба з Раваною у союзі Рами з царем мавп Сугривою та його мудрим радником Хануманом. Нарешті, драматичний фінал оповіді – Сіту звинувачують у невірності, і Рама виганяє її до лісу, де вона знаходить притулок у аскета Вальмікі. Коли Рама повертається за Сітою, то знаходить разом з нею і своїх синів, Кушу і Лаву. Рама хоче покликати до себе Сіту, але вона просить, щоб її проковтнула мати-земля, отже, подружжю було суджено з’єднатися тільки на небі.
Мистецтво Давньої Індії розвивалося у відповідності до законів, зафіксованих у найдавнішій оповіді, – ведах. Його підживлювала могутня фантазія та грандіозність масштабів уявлення про Всесвіт. Ідея єдності життя у всіх його виявах пронизує і філософське вчення, й естетику, й мистецтво. Тому в індійському мистецтві першочергове значення набуває синтез архітектури і скульптури, архітектури й живопису, живопису і музики. Невід’ємною від архітектури стає скульптура. Релігійна символіка проявляє себе у кожному творі архітектури. Скульптура, передусім – рельєф, посідає в індійському мистецтві перше місце. Перші пам’ятки індійської архітектури з’являються у 2 тис. до н. е. Міста Хараппа, Мохенжо-Даро мали регулярне планування, каналізацію, будинки з обпаленої цегли. Проте справжный розквіт архітектури пов’язаний із діяльністю правителя імперії маур’їв, Ашоки. Для об’єднання народів Індії Ашока використовував буддизм. За його правління було зведено перші кам’яні буддійські монументи-колони (стамбхи), сферичні споруди, символи буддизму (ступи), печерні храми. Починаючи з І ст. н.е., Будда був визнаний божеством та став зображуватися у вигляді людини, а не символу, як було до цього часу. Саме у цей період (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. ) образу Будди було надано гуманістичних рис: м’якості та лагідності подоби, милосердного виразу обличчя. Водночас образ Будди мав і канонічні відмінності від зображення простого смертного. Серед них – точка між бровами, виріст на голові, вкритий волоссям, довгі мочки вух та ін.
У IV-V ст. буддизм зливається з більш давніми місцевими релігіями. Будда визнається втіленням індуїстського божества Вішну. У цей час у мистецтві, особливо в живопису, поширюються світські мотиви. Вони проникають навіть у мистецтво храмових печерних комплексів, які поєднують у собі архітектуру, скульптуру та живопис. Особливо знаменитим є комплекс буддійських монастирів та храмів Аджанти, що включає у себе близько тридцяти печер, висічених у скелі на березі річки. Живопис Аджанти широко й барвисто відбиває життя Індії того періоду: природу країни та побут людей, що її населяли, від царів до представників найнижчих прошарків населення.
З VII по XIII ст. Індія переживала епоху феодальної роздробленості. В ідеології цього періоду переважав індуїзм. Складовою частиною культів цього віровчення були масові театралізовані свята з танцями у масках та музикою. Вони проходили біля міста Мадрас перед колосальним рельєфом «Спад Гангу», розміром 9 х 27 м. Рельєф зображує людей, небожителів і тварин і присвячений уславленню благотворної сили вод Гангу. У печерному храмі острова Елефанта знаходиться дивовижне і вражаюче зображення бога Шиви висотою понад 6 м. Смужки кам’яної породи діагонально перетинають обличчя бога. Традиція скельної та печерної архітектури закінчується у IX – наприкінці XII ст.
Література: 3, 7, 15, 28, 33, 50, 72, 90.

Питання для самоконтролю:
Протоіндійська культура. Мохенджо-Даро. Хараппа.
Структура та зміст Вед.
Соціальна структура Давньої Індії та сучасні соціальні стани в Індії.
Індуїзм як міфорелігійний світогляд.
Пантеон індуїзму.
Система релігійно-філософських понять Упанішад.
Історія життя та основні ідеї вчення принца Гаутами.
Рамаяна, Махабхарата – пам’ятки давньоіндійської культури.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Давньогрецька і наступна, давньоримська, культура складають античну добу європейської культури. Антична доба – період якісних змін в історії людської цивілізації. Поняття «античність» не грецького походження. «Антиквітас» латинською означає «давнина». Цим словом італійські гуманісти епохи Відродження позначили греко-римську культуру, яку вони вважали давнішою за латинську. Греки, Греція – теж слова латинського походження. Самі греки від VIII-VII ст. до н.е. називають себе еллінами, а свою країну – Елладою.
Перші вияви культурного життя на території Греції дослідники датують III-II тис. до н.е. Кінцем давньогрецької культури вважають завоювання її останніх осередків римлянами наприкінці I ст. до н.е. Генрі Бернард Котеріл – англійський історик початку минулого століття, автор дослідження «Грецька історія», відзначає: «На якому ступені історії людства перша хвиля індо-іранської міграції досягла центральної Європи, ми не знаємо, але не викликає сумніву, що люди, які називали себе еллінами, належали в основному до індо-германської раси. Припускають, що у III тис. до н.е. всі народи ще не були розділені і кочували спільно у регіоні між Уралом і Карпатами. Біля 2000 р. до н.е. греки вже відокремилися від початкової спільноти і стали накопичуватися по обидва боки Егейського моря».
Проте грецькій цивілізації передувала ще давніша, кріто-мікенська (мінойська) культура, деякі риси й надбання якої успадкувала еллінська. Територіально йдеться про острови та узбережжя Егейського моря, де на межі III-II тис. до н.е. виникли центри культурного розвитку – на о. Кріт та в м. Мікени в північно-сідній частині півострова Пелопоннес. Автохтонами, тобто туземним населенням Греції, були пелазги. Ці місцеві племена ще називають егейцями або крітянами – по назві центра цієї цивілізації. Отже пелазги, егейці та крітяни – це те ж саме.
Кріто-мікенська культура
Джерелом інформації про будь-яку давню культуру, зокрема про кріто-мінойську та давньогрецьку цивілізацію є міфи, перші історичні праці та археологічні дослідження. Праці грецьких істориків та єгипетські тексти надають перші найвірогідніші відомості про давню культуру Кріту та Мікен. Зокрема вони згадують про крітське царство як про могутню морську державу, утвердженню якої сприяло вигідне географічне положення між Європою, Північною Африкою та Малою Азією, непереможний флот. Осередками крітської цивілізації були самостійні міста – Кносс, Фест, Тіліс та ін. У XV-XVI ст. до н.е. царі Кносса стали верховними правителями крітської ранньорабовласницької держави.
На початку минулого століття британський антиквар та археолог, сер Артур Еванс придбав ділянку землі на о. Кріт і почав розкопки, в результаті яких було знайдено палац. Кносський палац на Кріті отримав назву «лабіринт». Вважається, що слово «лабіринт» походить від слова «лабріс». Лабріс – двобічна сокира, атрибут Зевса і символ Кріта. На думку А. Еванса, палац належав царю Кріта Міносу. Археолог назвав мінойську цивілізацію «цивілізацією палаців». Згадки про царя Міноса, правителя Кносса, містяться у працях давньогрецьких істориків Фукідіда та Геродота, а також у міфологічних оповідях. З початком маштабних досліджень мінойської культури у XX ст. у фігурі Міноса стали визнавати напівісторичну особу.
Хронологія зміни періодів мінойської цивілізації, на думку вченого, виглядала наступним чином: ранньомінойський період – близько 2600 р. до н.е.; середньомінойський – 2000-1500 рр. до н.е.; пізньомінойський – 1450-1150 рр. Цьому періоду відповідає вторгнення на острів ахейців, а також наступне вторгнення на о. Кріт дорійців в XI ст. до н.е.
А. Еванс знайшов на Кріті не тільки твори архітектури, фрескового живопису та керамічного мистецтва, але й кілька видів давньої писемності. Перші писемні пам’ятки відносились ще до III тис. до н.е., тобто мали вік понад 4 тис. років. У 1952-53 рр. британський вчений М. Вентріс дешифрував найпізніший зі знайдених А. Евансом зразок писемності – т.зв. «лінійне письмо В» (XV-XIII ст. до н.е.). Виявилося, що на той час на Кріті розмовляли грецькою. Остаточної відповіді на запитання, якою ж мовою були записані найдавніші тексти, що належали підлеглим Міноса, на разі ще не отримано.
На Кріті не було релігії, як у Єгипті. Дух вільного, радісного, безпосереднього ставлення до життя вирізняв крітську культуру з сучасних їй східних культур. Культ земних радощів – головний мотив крітського мистецтва. Функції жриць у крітській культурі виконували жінки. Вони є головними персонажами на крітських фресках. У будівництві палаців на Кріті переважала не військово-деспотична, а цивільна орієнтація. Настінний живопис та рельєф відбивають міфологічні та релігійно-культові сюжети. На стінах – священні тварини (бик, змія, лев, грифон, тощо) та хтонічні божества, що свідчать про поклоніння землі та життєдайним силам, – фігура Великої матері чи Великої богині. Практична доцільність, комфорт та складне внутрішне планування, водопостачання, продумане освітлення та спеціальна вентиляція – ознаки палаців цієї культури.
Наприкінці XV ст. до н.е. крітські палаци зруйнували варварські племена ахейців, що поклало край пануванню крітського царства. У районі Егейського моря з’явився новий гегемон – ахейське місто Мікени. Так виникла мікенська цивілізація. Мікени створили власну культуру, що досягла найвищого розвитку у XV-XIII ст. до н.е. У чомусь вона успадкувала крітську культуру, запозичила лінійне письмо, техніку вазового розпису та настінного живопису, деякі особливості релігійного культу, здобутки землеробства, скотарства, мореплавства. Проте мікенська культура несе інший дух. Зокрема це виражено у побудові палаців – це не лабіринти, а фортифікаційні споруди, які захищені міцними стінами циклопічної кладки (циклопічна кладка – поєднання великих глиб каменю без розчину). Центральна зала мікенського палацу (мегарон) зі священним вогнем вважається прототипом грецьких храмів. Стіни палаців прикрашені фресками, але в Мікенах це переважно мисливські чи батальні сюжети, а розпис менш живописний. У мікенському мистецтві належне віддано символізації могутності царської влади – левові ворота в Мікенах, усипальниці мікенських царів, укріплені палаци. Посуд мікенської культури значно простіший за оздобленням і технікою виконання, ніж у мінойській культурі.
Єгипетські та хетські тексти згадують войовничі навали ахейців. Відомі легенди про війну ахейців на чолі з видатним царем Мікен Агамемноном проти Трої. Проте, виснажившись у територіальній експансії, в постійному опорі хетам і єгиптянам, ахейці наприкінці XII ст. до н.е. впали під натиском еолійців, іонійців і, нарешті, дорійців. Дорійці використовували зброю із заліза і швидко підкорили всю Грецію. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування. Разом з нею вичерпалася і кріто-мікенська культура, що була прелюдією до наступної, грецької культури. Період XI-IX ст. до н.е. і є початком власне грецької історії як єдиної.
Міфологія Давньої Греції
Найвидатнішою пам’яткою історії культури давньої Греції є міфологія, у якій відбилися уявлення давніх греків про Всесвіт, його походження і розвиток, роль богів та долі людей у світі. Давньогрецький поет Гесіод написав поетичний твір «Теогонія» (походження богів) близько 700 р. до н.е. Це був найзавершеніший твір про створення світу та походження богів. Розглянемо кілька сюжетів давньогрецької міфології, крізь які видний загальнолюдський культурний код.
Походження світу описується наступним чином: спочатку виникли Хаос, Гея (Земля) та Ерот (Кохання). З Хаосу виникли Морок (Ереб) та Ніч. Потім Ніч народила Ефір, день, та небесне світло. Від Геї пішли Уран (Небо), Гори та Понт (Море). Народивши Урана, Гея з’єдналася з ним, і від цього народилися гекатонхейри – п’ятидесятиголові, сторукі та стоокі істоти, одноокі циклопи і могутні титани. Коли діти підросли Уран, що боявся за свій трон, заточив їх у глибини Землі. Але Гея, його дружина, не змогла з цим примиритися і вступила у змову з молодшим з титанів Кроном. Коли Уран заснув в обіймах Геї, Крон оскопив його. Від пролитої крові народились гіганти, ерінії та німфи.
Прийнявши владу, Крон вивільнив своїх братів, заточив у темницю циклопів та одружився з титанідою Реєю, своєю сестрою. Вони народили трьох великих богинь Геру, Деметру та Гестію, та трьох великих богів – Зевса, Посейдона та Аїда. Крон теж боявся, що діти його скинуть, тому він послідовно ковтав їх після народження. Рея, як і Гея у свій час, від цього страждала. Тому вона сховала Зевса, останнього з дітей, на Кріті, а Крону дала проковтнути каменюку. Зевс виріс під опікуванням німф та змусив Крона вивергнути назовні з утроби братів та сестер. Владу він поділив так: він – володар Всесвіту, Посейдон – морів, Аїд – підземного царства.
Після цього відбулася титаномахія – війна Зевса і богів з Кроном та його братами-титанами. Гея теж була на боці Крона. Вона так хотіла перемогти богів, що вступила у зв’язок з Тартаром (найглибшою безоднею), і від цього народився Тифон. Він мав верхню подобу людини, а нижню частину – зміїну. Він був таким величезним, що досягав неба, а руки-змії досягали Сходу і Заходу. він вивергав пломінь і його злякались всі боги. Вони обернулися на тварин і втекли у Єгипет. Але Зевс не злякався, вийшов на бій і переміг.
В оповідях твердиться, що Мінос був одним з трьох синів Зевса та дочки фінікійського царя, Європи. Він був народженим на о. Кріт та усиновленим крітським царем Астерієм. Після смерті Астерія Мінос став царем Кріту, дав крітянам перші закони, створив могутній флот. Раз на 9 років Мінос розмовляв із Зевсом в Ідейській печері, й Зевс давав йому сакральний знак про продовження нового циклу правління. Дружиною Міноса була Пасифая. Внаслідок протиприродного кохання до білого священного бика, яким покарали Пасифаю боги, вона народила страшне чудовисько – Мінотавра. Легендарний майстер Дедал збудував лабіринт для нього. За наказом Міноса афіняни мусили надсилати в лабіринт семеро юнаків та дівчат, які ставали жертвами Мінотавра. Герой, син афінського царя Тезей вбиває Мінотавра та втікає разом з донькою Міноса, Аріадною. Гнів Міноса обернувся на майстра-винахідника Дедала, який допомагав втечі Тезея та Аріадни. Він заточив Дедала у лабірінт, але той полетів звідти зі своїм сином Ікаром. Під час втечі Ікар не дослухався порад батька і, злетівши занадто високо, загинув.
Давні греки вірили, що людей було створено богами з землі. Першу людину начебто зліпив з червоної глини титан Прометей. Також Прометей, побачивши беззахисність людини, проти волі богів приніс людям вогонь і навчив його зберігати. За це Зевс жорстоко покарав Прометея. 30 тис. років він був прикутий до гори на Кавказі, а орел щодня прилітав клювати печінку титана. Звільнив Прометея син Зевса, герой Геракл.
Міфологічні оповіді зазвичай вважаються фантастичним і хибним перекрученням у свідомості архаїчних людей певних історичних подій, що насправді мали або зовсім інший зміст і значення, або взагалі не мали місця, так само як не існувало і міфологічних героїв – богів, героїв, надприродних істот, тощо. Проте насправді міфи дозволяють торкнутись давнього культурного коду, у якому поєднуються та віддзеркалюються архаїчні уявлення та елементи цивілізаційного становлення. Потрібно зрозуміти міфи з двох боків: як культурні енергетично-інформаційні коди людства, які зумовлюють цивілізаційний поступ мабутнього, і як підвалини, на яких базувався і від якого відштовхувався новий тип мислення й освоєння світу, започаткованого давніми греками.
Почнемо з розгляду останнього положення. З появою філософії людина начебто стає на шлях вірного пояснення світу, яке врешті-решт, відбивається у науковій картині світу й логічному, несуперечливому світогляді наступних історичних епох. Але, на думку філософа М. Мамардашвілі, ситуація дещо складніша. Рух пізнання полягає не у тому, що міф стверджує, що у світі дійсно щось відбулося з Зевсом, титанами, Кроном, а потім завдяки філософським роздумам давні греки з’ясували, що всі ці уявлення є хибними і не відповідають дійсності. Насправді світ міфу був для людини зрозумілим і осмисленим. Міф був правдивим переказом і свідченням про те, що існує й інше життя, реальніше за повсякденне. Воно може бути назване високим, священним, святим, таким, що існує в іншому вимірі, іншому просторі тощо. Але давнім грекам не потрібно було переконувати себе в реальності цього вищого буття. Проблема полягала у тому, як бути залученим до нього, як увійти у цю священну реальність, де діють надприродні сили, боги й герої. Для цього існував міф. Міф не як цікава казка, витвір уяви, що покликаний розважити, налякати, схвилювати слухача, а як:
спосіб існування вищої реальності, про яку розповідав міф, для самої людини;
спосіб входження у вищу реальність і переведення повсякденної реальності у вищу, священну реальність міфа, «надлишкове буття», як називає його філософ;
спосіб збереження історико-культурної пам’яті.
Спробуємо поєднати всі три положення у послідовну логіко-смислову єдність: для входження у вищу реальність, якої прагнула людина, потрібен міф. Міф можна порівняти з первісною «духовною машиною». Спосіб управління нею – ритуал, а результат її застосування – входження людини у священну реальність, що населена богами й героями, і являє собою справжнє буття. Практичний еффект від застосування «міфомашини» – внесення порядку у людину та її світ шляхом розігрування практичної, формальної чи технічної дії. Міф і ритуал позірно постає як якесь, начебто «надлишкове буття» (тобто буття, яке не є складовою повсякденності, буття, що знаходиться поза її межами), але людина намагається зберегти тяглість подій, що описані міфом і відтворюються у ритуалі, щоб пам’ять про них не зникла з її свідомості безслідно. Таким чином, міф і ритуал спрямовані на збереження пам’яті. Бо забути – природно, а пам’ятати – не природно, потрібно підтримувати пам’ять про щось штучним зусиллям. І тільки поява науки та філософії вперше внесла у світ незрозуміле. Саме завдання дослідження світу як незрозумілого виникає вперше з появою філософії.
Зрозуміти міф як культурний інформаційно-енергетичний код людства можна, розглянувши деякі схеми наведених міфів. У них можна виявити наступні ідеї:
найважливішу і найглибшу пізнавальну ідею про необхідність роздвоєння єдиного на протилежні сторони як спосіб розвитку, руху та існування самого буття. Ця ідея подана у розвитку принципу партеногенезу (самозапліднення). Гея народжує Урана, з’єднується з ним, а потім Уран намагається знищити свої дітей, зокрема і Крона, який перемагає «батька», – своє природне начало і намагається так само знищити свої дітей – богів);
ідею випробування, яке несе влада для обраного (випробування Зевса та випробування Міноса, сина Зевса);
ідею відповідальності за наслідки порушення моральних і культурних засад суспільниого буття. (покарання Пасифаї і Міноса народженням страшного чудовиська – людожера Мінотавра). Зрозуміти смисли даного сюжету можна також як покарання за спробу порушити природний рух речей у нестримному прагненні отримати нащадка божественного походження як представника царської влади. Пасифая, можливо, була дійсно покараною Посейдоном за підміну жертовного бика, а, можливо, свідомо чи під впливом Міноса прагнула отримати нащадків «магічного характеру» (А. Кроулі) і стати матір’ю бога. А бог міг з’являтись людині тільки у вигляді тварини. Зміст міфу виглядає досить актуально й у контексті теперішніх спроб людини вирішити проблему залежності її від власного природного єства шляхом штучного керування спадковістю;
ідею неодмінності розплати за порушення волі богів (покарання Прометея);
ідею небезпечності й неоднозначності шляху безконтрольного використання розуму і навіть загрози, що їх несе культурна і технічна діяльність людини як така (оповідь про Дедала та Ікара).
Періодизація давньогрецької культури та віхі історії Греції
Отже, античність починається на Кріті. З урахуванням цього періодизація давньогрецької культури має наступний вигляд:
найдавніший період – егейська або кріто-мікенська культура – тис. до н.е. – XI ст. до н.е.;
Гомерівський або ранньоарахаїчний період – XI-VIII ст. до н.е.;
архаїчний період – VIII-VI ст. до н.е. – демократичні перетворення в Афінах;
класичний період – V ст. – остання чверть IV ст. до н.е. – розквіт полісного рабовласництва;
елліністичний період – остання чверть IV ст. до н.е. – I ст. до н.е. – поразка Афін у Пелопонесській війні, епоха Олександра Македонського, підкорення Греції Риму.
Дорійське завоювання відкинуло Грецію на кілька віків назад. Серед інших важливих досягнень мікенської цивілізації у темні віки племенних навал та міграцій було забутим і лінійе слогове письмо. Весь гомерівський період був фактично безписьменним. Після тривалої перерви лише у другій половині VIII ст. до н.е. з’являються перші грецькі написи. Це були літери зовсім нової абеткової писемності, що тільки народжувалася в цей час. Тому гомерівські поеми «Іліада» та «Одісея» залишаються найважливішим джерелом інформації про цей час. Поеми створені близько середини VIII ст., а описані в них події належать до XIII-XII ст. до н.е. Гомерівські поеми й дали назву цьому періоду грецької культури – гомерівський. Гомер – постать напівміфічна. Проблема, яку сформулював у 1795 р. німецький вчений Ф. Вольф, має назву «гомерівське питання». Вона полягає у тому, що вкрай важко уявити, що б одна людина могла створити такі великі за обсягом твори та ще й у безписьменний період, хоча існування Гомера як реальної особи не піддається сумніву.
Грецьке суспільство ранньоархаїчного періоду не успадкувало форм соціально-економічних відносин, державних інституцій та релігійно-ідеологічних уявлень мікенської цивілізації. На усій території Греції ствердився первісно-общинний лад. З досягнень мікенської епохи збереглися тільки деякі виробничі навички та технічні пристрої, що мали життєво важливе значення для нових мешканців країни та її попереднього населення. Сюди можна віднести гончарне коло, достатньо високу техніку обробки металу, човен з вітрилом, культуру вирощування оливи та винограду.
Одним з найважливіших досягнень гомерівського періоду було опанування греками техніки виплавки та обробки заліза. В мікенську епоху залізо було відомо у Греції тільки як коштовний метал. Тільки у X-IX ст. до н.е. зявляються перші знаряддя праці, виготовлені з заліза. Широке впровадження нового металу у виробництво означало в умовах того часу справжній технічний переворот і збільшення виробничих можливостей окремої родини.
Соціально-економічні відносини у цей період стояли значно ближче до варварства, ніж до цивілізації. В економіці домінувало натуральне господарство, основними галузями якого були землеробство і скотарство. Худоба вважалася основним показником багатства. Кількістю голів худоби визначалося положення, яке мала людина у суспільстві, від цього залежала ступінь шани. Так, Одісей вважається першим серед героїв Ітаки, бо йому належить 12 стад великої рогатої худоби. Худоба використовувалася як грошова одиниця, оскільки справжніх грошей це суспільство ще не знало. Наприклад, вартість жінки-рабині в «Іліаді» дорівнює 4 бикам.
Взагалі, для Греції гомерівського періода характерна економічна ізоляція. Політичним та економічним центром общини-демоса був поліс – місто-держава. А от слова, що означає «село», не було. Поліс був одночасно і містом, і селом, і фортецею. Державним кордоном, що відділяв один демос від іншого, був найближчий гірський кряж, що панував над довкіллям. Типова община (демос) вела відокремлене існування, майже не підтримувала контакти з сусідами. Спеціалісти-ремісники у поемах зустрічаються вкрай рідко. Гомер називає їх «деміургами» – тими, що працюють на народ. Вони не мають своєї майстерні й житла, змушені переходити від оселі до оселі у пошуках заробітку.
Гомерівські царі не уникають самої грубої роботи. Одісей, наприклад, пишається своїм вмінням косити й орати не менше, ніж військовою вправністю. Царська дочка Навсікая виходить на берег моря разом зі служницями прати одежу батька. Такі факти свідчать, що рабство у гомерівський період ще не отримало великого поширення. У зв’язку з нерозвиненістю торгівлі головними джерелами рабства були війна і піратство. Самі шляхи отримання рабів були пов’язані з великим ризиком. Тому ціни на них були достатньо високими. Красива і вправна невільниця дорівнювала вартості стада биків у 20 голів. Селяни середнього достатку працювали разом зі своїми рабами, жили з ними під одним дахом. Лаерт, батько Одісея, у прохолодний час спить прямо на підлозі, разом з рабами, в золі вогнища.


Література та мистецтво гомерівського періоду
Гомерівський епос присвячений опису Троянскої війни. Поеми дають значний матеріал для розуміння становлення особистості у ранньоархаїчний період. Тривалий час не існувало фактичного підтвердження подій, описаних у поемі. Проте, у 1870 р. завдяки розкопкам німецького археолога Г. Шлімана було відкрито Трою – еллінське місто на невеликій відстані від Дарданелл, яке збагачувалось за рахунок податків, що стягувалися з купців, які йшли сушею до Чорного моря, щоб оминути сильні течії у протоках. В основі «Іліади» лежить епізод з історичної війни з Троєю у XIII-XII ст. до н.е. (дата падіння Трої – приблизно 1184 р. до н.е.). Ця війна була викликана економічним суперництвом між першими грецькими племенами – мікенськими ахейцями й еолійцями з Трої. Центром оповіді є гнів Ахілла через сварку з мікенським царем Агамемноном – верховним вождем ахейців. Він вимагав, щоб Ахілл поступився прекрасною полонянкою Бресеїдою, яка йому дісталася під час розділу здобичі. Ахіллес відмовився й образив Агамемнона, назвавши «боягузливим воїном і жадібним воєначальником». Ахілл також самоусунувся від битви, й ахейці почали потерпати поразки. Троянці під орудою Гектора стали тіснити греків у море. Патрокл, друг Ахілла, просить його втрутитися, а коли той відмовляється, просить взяти його бойові облаштунки, щоб додати мужності грекам і втілити дух Ахілла. Патрокла вбиває Гектор (за допомогою Аполлона). Ахілл у відчаї, він думає про самогубство. Для греків самогубство – це вчинок для боягузів. Тоді він повертається у битву, бо це віднині – його битва, він має помститися за смерть друга. Поєдинок Гектора і Ахіллеса – кульмінація Іліади. Гектор б’ється за родину і батьківщину, але Ахіллес сильніший, крім того, від Гектора відвернулися боги. Ахілл поражає Гектора, його тіло на колісниці він волоче у стан ахейців. Пріам, батько Гектора, приходить у стан ахейців і просить віддати прах сина, Ахілл погоджується. Троянці ховають Гектора з почестями, як героя. Ахейці захоплюють Трою та руйнують місто.
Гомерівська «Іліада» дає можливість зрозуміти, яким був світогляд давньогрецьких етносів і окремих спільнот, побудувати певну типологію давньогрецьких характерів. Наприклад, Аякс втілює мужність нецивілізованого спартанця – устав забороняє відступати, тому він вмирає на посту. Діомед демонструє інший тип мужності. Це не хоробрість спротиву, а несамовитий напад. Це світлий порив, що дозволяє посягнути на богів. Він переслідує Афродіту, Аполлона і навіть самого Ареса, бога війни, якому, до речі, греки не присвячували храмів. Він ентузіаст, що означає людина, що несе в собі божий дух. Ахілл – це герой. Він – сама втілена сила пристрасті, яка робить його твердим, як залізо. Він не просто твердий, а одночасно і послідовно: пристрасний – страждаючий – діючий. Він достатньо любить життя, щоб знехтувати його тривалістю на первагу його повноті, насиченості. Коли він відмовився допомогати ахейцям, то навіть готовий прийняти жалюгідний вибір – повернутися до своєї домівки і спокійно старіти. Але це і було б його покаранням. То була б не слава і життя, а безцільність і небуття. Такий вибір не для Ахілла. Таким чином, прояснюється ставлення давніх греків до смерті. Смерть виступає як винагорода і гранична міра всього. Але смерть героя має бути оповита славою. Для давніх греків ореол слави начебто вихоплював людину з темряви і тримав її цілком у цьому світлі. Слава розглядалася як щось, що повністю окреслює і вичерпує життя. Сутність цієї думки доносить до нас антична легенда: мати просить богів дати навищу винагороду трьом її синам, які перемогли на олімпійських іграх. І боги її почули – вони нагородили всіх трьох смертю. Життя братів, таким чином, було завершено славою.
Є ще одна лінія, що висвітлює важливий принцип давньогрецького світогляду. Це розуміння приреченості людини бути залежним від волі богів, і намагання зрозуміти свою долю. Коханці Паріс та Олена втілюють різні типи ставлення до волі богів. Паріс демонструє тип особистості, яка приймає і виконує волю богів. Він звабив Олену та вкрав її. Потім став переможцем Ахілла, вбивши його стрілою. Але він не виправдовує себе і не пишається своїми вчинками. Його позиція у тому, що не треба дослухатися докорів сумління та напружувати власну волю. На докір у боягузтві Паріс справедливо зауважує – дари неба не обираються людьми, вони даються їм. Афродіта дала йому таємничий дар краси, здатність і бажання навіювати кохання. Це дари божого походження. Тому він не може допустити, щоб їхнє значення применшували. Він не обирав сам, він став предметом вибору, тому він обранець. Олена уособлює інше ставлення. Вона кохає і захоплюється чеснотами свого чоловіка царя Менелая, але безсила перед пристрастю, що навіює їй Афодита через свого безсоромного обранця – коханця Паріса. Вони обидва киплять пристрастю, і це і є доля. Олена не володіє наслідками своєї краси. Вона хотіла б прожити непомітне життя, подаючи приклад дружини й матері. Але Афродіта заволоділа Оленою, щоб виявити свою всемогутність. Олена сама себе засуджує і вважає справедливим суд троянців над нею.
Отже, розуміння фатальності людської долі є чи не нахарактернішою рисою давньогрецького світогляду. У боротьбі з цією приреченістю значною мірою формувалася не тільки подальша філософська думка Греції, але й взагалі культурна європейська традиція – фаустівське начало у європейській культурі.
Ще одна гомерівська поема – «Одісея» – містить ідею могутності людського розуму і, одночасно, хиткості, непередбачуваності людської долі, використовуючи вічний сюжет подорожі і подолання перешкод. На своєму шляху Одісей проходить складні випробування, бореться з принадами, що уособлені міфологічними персонажами Цирцеї, Каліпсо, розумом і хитрістю перемагає циклопа Поліфема та ін. У літературно-поетичній формі «Одісея» відбиває великий принцип опанування людською свідомістю і людським духом навколишнього світу шляхом здійснення подорожі і подолання численних перешкод на шляху людини. Немає жоднієї пригоди чи легенди в історії людства, вияви якого не мали б себе у хитрості й мудрості Одісея.
Одісей втілює ідею цивілізації як завоювання греками моря. Море стало для ахейців символом шляху, яким вони фактично йшли до цивілізації, – це те, що є шляхом, а цивілізація – процес визвольний і завойовний. Греки-ахейці тривалий час кочували степами Азії та Росії. Вони прийшли у Грецію сушею, не знали мореплавства. Слово «таласса» (талатта) для позначення моря вони перейняли у місцевих племен. У аборигенів вони навчилися будувати човни. Тому ті чесноти, які виявляє Одісей під час подорожі, стають уособленням ахейського розуму, незламності у досягненні мети. Проте непроминуще значення цього твору ще й тому, що він став на всі часи алгоритмом людського пошуку власної сутності, власного призначення й долі. Недарма пізніше, у Платона, Одісей стає єдиним зі смертних, хто, опиняючись у царстві тіней, де кожен з померлих може знову обирати собі долю у житті після нового народження, щасливій із того, що йому дістається не доля царя, великого воїна чи політика, а непомітне і нічим не видатне існування простого смертного. Розум, завдяки якому Одісей долає всі перешкоди свого попереднього життя, і досвід, набутий їм у житті, доводить низість марнославства й земної слави.
На відміну від від мікенської та наступної, архаїчної, епохи, гомерівський період не був відзначений видатними досягненнями у сфері архітектури й мистецтва. Від цього періоду до нас не дійшло жодного визначного архітектурного пам’ятника, літературного твору чи твору образотворчого мистецтва. Монументальна архітектура храмів гомерівського періоду являє собою переробку типу мікенського мегарону. Найдавнішою з відомих споруд ранньоархаїчного періоду був храм Артеміди Орфії у Спарті (IX-VIII ст. до н.е.). Він мав прямокутну форму та ділився низкою дере’яних стовбів на 2 галереї-нави. З літературних джерел відомо про існування так званих ксоанів – грубо оброблених ідолов з дерева чи каменю. У великій кількості знайдені статуєтки з кістки, бронзи та цегли. З розвитком ремесел розквітають вжиткові мистецтва, зокрема, кераміка і вазопис. Геометричний стиль вазопису став поєднальною ланкою між кріто-мікенською та грецькою культурою. Ці вази дають найяскравіше враження про найраніші твори декоративного мистецтва Греції. Вази прикрашені геометричним орнаментом у вигляді хвильоподібних ліній та концентричних кіл. Розташований поясами, орнамент наносився темно-брунатним лаком по жовтому тлу керамічної судини. Важливе місце посідав мотив меандру, який зберігається протягом усього розвитку грецького мистецтва. Наприкінці IX ст. починають зустрічатися зображення цапів, коней, плавної птиці, людини. Перші людські фігури зображались сілуетно, тварини зображені схематично. Прикладом таких малюнків можуть слугувати дипілонські вази зі сценами поховальних обрядів. У VIII ст. зявляються нові сюжети – морські та сухопутні баталії, хороводи, музики, атлетичні змагання та міфологічні образи. Зображення людей стають детальнішими.
Культура архаїчного періоду
VIII-VI ст. до н.е. Середина VIII ст. до н.е. – початок формування найхарактерніших рис та особливостей культури нового античного типу в Греції, це перехід від варварства до цивілізації. Можна стверджувати, що шлях до цивілізаціїї у будь-якій культурі торує писемність. Давньогрецька писемність постала як універсальний засіб передачі інформації. Нова система писемності формується у Давній Греції у період VIII-VI ст. до н.е. Найдавніша епіграма датується VIII ст. до н.е.
Основою грецької писемності стає нова абетка. Греки почасти запозичили її у фінікійців. Абетка з 24 літер була значно зручнішою давнього слогового письма мікенської епохи. У мікенському суспільстві слогова писемність використовувалась переважно для ведення облікових записів та складення релігійних текстів. Вона була приступною тільки обмеженому колу посвячених, писців – професіоналів. У давньогрецькому суспільстві нова система писемності стала загальним надбанням громадян поліса, оскільки кожен міг оволодіти навичками письма та читання. Водночас, опанування зручною та ефективною системою писемності вимагало дисципліни мислення. Раніше для розповсюдження найнеобхідніших відомостей використовувалися переважно вірші (наприклад, «Труди і дні» Гесіода). Але проза виявилася складнішою за вірші. Знаменитий афінський законодавець Солон, відомий своїми віршами, намагався і закони викласти віршованим розміром, проте, за свідченням Аристотеля, зупинився, бо «не зміг у загальній формі виразити найкраще».
Також, важливим чинником «технічного» забезпечення культурного поступу стало поширення у VI ст. до н.е. папіруса. Наявність таких інструментів, як проза і папірус, дозволили розпочати фіксувати відомості з географії, метеорології, астрономії, тощо. «Наукові» твори у прозі розширювали кругозір, ставили під сумнів традиційні авторитети (Гомера, Гесіода) у питаннях походження богів, світу та суспільства. Громадяни міст, де було прийнято і записано закони, отримали можливість трактувати й відстоювати своє розуміння у суді. Це зумовило швидке зростання писемності серед населення впродовж і наприкінці архаїчного періоду.
Зручна й ефективна система передачі та збереження інформації була передумовою, але не причиною культурного поступу Давньої Греції архаїчного періоду. Прагнення греків впорядкувати світ спонукало їх створити найзручнішу й найефективнішу форму організаційного і політичного управління на основі нових принципів, які вони відкрили і встановили як закон своєї діяльності. Чи не найважливішим елементом культурної спадщини греків стало відкриття, відпрацювання і вдосконалення форм демократичного полісного устрою. У VIII ст. до н.е. економіка натурального господарства руйнується у звязку з винаходом грошей у вигляді монет. Їх винайшли в малоазійській країні Лідії, потім винахід перейшов у грецькі міста. Можливими стали їх інтенсивний обмін і накопичення (пізніше мистецтво накопичувати гроші і вміння змушувати гроші продукувати гроші Аристотель назвав хрематистикою). Водночас накопичення відчуженої праці і «консервація» можливості задоволення бажань у вигляді грошей стали каталізатором змін ціннісної свідомості. Ті, хто у погані роки допомагав бідним, – був батьком-благодійником, став надлишки перетворювати у дзвінку монету. З’явилося надання грошей під зростання. Гроші швидко перетворилися на засіб експлуатації. Збіднілі члени клану потрапляли у рабську залежність, іноді їх продавали й у чужі краї. Нові землевласники – євпатриди – встановлювали межеві стовпи, що відмічали поля тих, хто потрапив у борги, наймали економів, щоб наглядати за цими земельними ділянками. Іноді члени клану виключалися з нього і за власним бажанням, якщо вони хотіли займатися іншою справою. Це створювало клас дрібних власників – бідних, але підприємливих. Між ними та класом родової аристократії починається боротьба. У цей час влада не рідко зосереджувалась у руках одноосібних правителей – тиранів. Але вона була хиткою, бо не мала опори у масах. На межі VII-VI ст. законодавчі реформи в античній Греції дозволили забезпечили достатню стабільність і ефективність системи влади у полісі. В Афінах ці реформи здійснили Солон (близько 549 р. до н.е.) та Клісфен (між 509 та 507 рр. до н.е.). Солон був людиною шляхетного походження і, до того ж, мав репутацію абсолютно чесної людини. Як зазначав Плутарх, знать поважала його за багатство, чернь – за чесність. У 594 р. до н.е. Солон був призначений архонтом – вищою посадовою особою поліса. Він обмежив панування родової аристократії, увів доступ до влади не за знатністю, а за майновим цензом, переклавши обтяжливі громадські податки на багатіїв, надав загальне право голосування у еклесії – народному зібранні, звільнив найбідніші верстви громадян від сплати податків, знищив межеві стовби і віддав землю колишнім власникам, запровадив викуп співвітчизників, проданих у рабство на чужину, за рахунок держави, заборонив давати у борг під заставу людей, ввів обовязковий поділ власності між спадкоємцями після смерті батька. Рішення Солона певною мірою збалансували суперечність між спокусою накопичення і вимогою встановлення соціальної справедливості, сприяли встановленню рівності громадянських і політичних прав всіх громадян поліса. Реформи Солона доповнив Клісфен. Він увів новий політичний поділ держави та створив єдину державу з прогресивною системою управління та самостійним політичним курсом. Владу родової аристократії підірвало реформування філ (племенних об’єднань) та надання їм адміністративних та законодавчих функцій. Кожна філа була утворена найдрібнішими адміністративними одиницями – демами. У 18 років кожен громадянин вносився до списку дема, і потім ця приналежність не змінювалась. За списками демотів відбувались вибори у міську раду (буле). Завдяки уведеній Клісфеном системі виборів значна частина населення Аттики проходила крізь членство у буле (міській раді), де громадяни набували досвід виконання важливих законодавчих та адміністративних функцій. Для того, щоб перешкодити відродженню у Афінах тиранії, Клісфен увів остракізм (суд черепків), спрямований проти вивищення того чи іншого політичного діяча. Остракізм являв собою процедуру таємного голосування, яке проводилося в народному зібранні. На остраконах (черепках) писали імена найнебезпечніших політиків; той, хто отримував більшість голосів, виганявся з міста на термін 10 років без конфіскації майна. В результаті реформ Клісфена було остаточно повалено панування родової аристократії. На початку VI ст. до н.е. виникає образ того міста, де народ обговорює свої справи, від мирних договорів до будування Парфенона. За влучним зауваженням Фукідіда, Афіни стали школою Еллади. Але грецька демократія – не влада народу, а влада громадян поліса. При цьому життя і добробут полісу значною мірою забезпечувалися системою використання рабської праці.
Необхідність досягнення політичної збалансованості спрямовувала глибоко притаманний давнім грекам дух агональності (агон – змагання), внесення змагального начала в інші виміри життя. Шляхетні аристократи й громадяни змагалися у силі і вправності, щоб у разі перемоги отримати визнання і шану співвітчизників, славу за межами поліса. У 776 р. до н.е. було започатковано змагання на честь Зевса Олімпійського, які потім стали регулярно відбуватися раз на чотири роки. Вони тривали п’ять днів, і у цей час проголошувався священний мир по всій Греції. Раби та іноземці брати участь в іграх не могли.
Відмінну модель від демократичної моделі Афін демонструє військово-аристократичний державний устрій Спарти. Постійна потреба у забезпеченні панування на підкорених територіях потребувала суворої організації. Це призвело до низки соціальних реформ, що отримали назву законів Лікурга. Ці закони перетворили Спарту на згуртований військовий табір. Громадянином вважався лише той, хто беззаперечно підкорявся державним законам. Принцип рівності обмежував усе особисте – майно, індивідуальні уподобання в їжі та вбранні. Однаковість стала законом згуртованості громадянського колективу. Ця організація деякий час була ефективною, але вже у VI ст. до н.е. спартанська полісна система вичерпала себе.
Філософсько-релігійні вчення
Важливою складовою давньогрецької культури була філософія. Антична філософія сформувалася під впливом східних культур Вавілона, Єгипта і Персії, але швидко вийшла на власний магістральний напрям світоглядного осмислення світу, який полягав у створенні раціоналізованої картини світу. Перші філософські вчення виникли в Іонії наприкінці VII-VI ст. до н.е. Іонійська філософія – філософія в основному смислі цього слова, тому, що її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію – те, що існує само по собі, незалежно від усього іншого, і становить першооснову, сутність усіх речей. Звідси випливає певна системність і матеріалістичність поглядів представників іонійської філософії. Адже вони вбачали в якості першооснови ту чи іншу форму речовини, а не дух. Іонійська філософія є раціональною та деміфологічною. Така спрямованість знайшла своє вираження у спробах обґрунтування думок і твердженнь та начатках мислення у поняттях. Відбиток міфологічної образності ще притаманний міркуванням іонійських філософів, але головною їх зброєю стає логос – «розумне слово». Саме культ розуму, мислення і забезпечив існування філософії як системно-раціоналізованого світогляду.
Найвизначнішим явищем іонійськой філософії була школа в місті Мілет. Її представники – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен –шукали єдину основу всього буття. Фалес (кінець VII – перша половина VI ст. до н.е.) вважав першоосновою воду – «все походить з води та все у неї повертається». Вода у розумінні Фалеса, це не просто вода, а «фізис» (рідкий стан речовини). Ця субстанція є «розумною», божественною. Світ, на думку Фалеса, наповнений богами. Ці боги – сили, що діють у світі, і вони також є душами, як джерела саморуху тіл. Головним же божеством космосу є розум. У такому тлумаченні вже міститься начаток ідеалізму. Учнем та послідовником Фалеса був Анаксімандр (середина VI ст. до н.е.). Саме він поширив поняття начала всього сущого до поняття «архе» – первоначала, субстанції, основи всього сущого. Таку першооснову філософ побачив у апейроні (безмежне, нескінченне). Апейрон потрібен, щоб відповісти на запитання, яке ставили перед собою філософи: якщо стихії – земля, повітря, вода, вогонь перетворюються одна на одну, то що є їхньою спільною основою? Відповідь мислителя – апейрон – дещо внутрішньо-безмежне, невизначене. Він вічний, з нього не тільки все складається, але й походить, його рух створює протилежності (сухе – вологе, прохолодне – тепле). Парні комбінації цих головних властивостей утворюють землю, воду, повітря й вогонь. Анаксімандру належить також перша глибока здогадка про походження життя. Мислитель висловив здогадку, що живе зародилося на межі моря й суші, у мулі, під впливом тепла, а людина розвилася до дорослого стану всередені якоїсь величезної рибини. Анаксімен зводив усі форми природи до повітря (апейрос). Таким чином, апейрон перетворився з субстанції на її властивість.
Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. У релійно-філософському вченні орфізму відбився найдавніший загальнолюдський дуалізм (світло і пітьма, порядок і хаос). Культи Аполлона (єдність) та Діоніса (різноманітність) трансформувалися в орфізмі в ідею верховної Єдності. Ідея єдності була підхоплена і розвинута у піфагореїзмі. Піфагорійська школа була заснована Піфагором (близько 585-500 рр. до н.е.) у грецькому місті Кротоні у 520 р. до н.е. Піфагор був рішучим прихильником влади аристократії (влади кращих) на противагу плутократії (влади багатих). Для підготовки кращих у релігійному, філософському та моральному смислі він організував піфагорейський союз. У школу приймалися вільні громадяни, які витримали багаторічну попередню первірку. Учні поділялися на математиків (здатних до науки і навчання) та акусматиків (здатних до сприйняття слів вчителя). Першим відкривалось повне вчення, другим тільки його основні положення. Піфагорійська школа за різноманітністю явищ вбачала відмінну від них єдину сутність (архе). На думку піфагорейців, людина не здатна самостійно мислити про архе, але вона здатна помислити її подобу – число («всі речі – суть числа»). Все, що ми пізнаємо, характеризується числом. Без числа нічого не можливо помислити чи пізнати. Одиниця – подоба єдиного первоначала, у ній містяться всі числа; двійка – подоба розділення; трійка – подоба зв’язку єдності і розділення. Піфагор першим повірив у раціональний світоустрій і можливість описати його за допомогою числа. Для Піфагора музика була похідною від математики, тому що гармонії музики передує гармонія чисел, математичні пропорції. Людський дух, стверджували піфагорійці, причетний законам гармонії та в самому собі переживає її красу, але краса космосу відкривається лише тому, хто веде правильний образ життя, хто в собі підтримує порядок і красу. Піфагор вперше ввів слово «космос» (порядок, краса) для визначення всієї світобудови та її найважливішого боку – впорядкованості. Йому також приписують введення терміну «філософія». Коли його спитали, ким він є, Піфагор відповів: «Я не мудрець (софос), я любитель мудрості (філософ)».
Учень Піфагора та сучасник Сократа Філолай з Кротона вів життя мандрівного філософа. Він першим припустив можливість руху Землі та інших планет навколо уявного центру всесвіту. У центрі Всесвіту, за Філолаєм, знаходиться Центральний вогонь, який уособлює Гестія, мати Богів. Цей вогонь освітлює весь світ.
Ідею, що вогонь є першоооснововою і початком світу, висловлював також перший діалектик Геракліт Ефесський (544-483 рр. до н.е.). Згідно з його вченням, усе походить від вогню, тому що він є найдинамічнішою з усіх стихій. Вогонь скраплюється у повітря, повітря перетворюється на воду, вода – на землю. Земля, на якій ми живемо, була колись розпеченою частиною всесвітнього вогню, а потім охолонула.
У діалектиці мислителя висловлено глибоку ідею загальних змін та руху. Геракліт вважав, що все безперервно змінюється. Цей стан він пов’язував із внутрішньою роздвоєністю речей та процесів на протилежності та взаємодієєю протилежностей між собою. Усе виникає з протилежностей, вважав Геракліт, тому і пізнання можливо як пізнання протилежностей. «Хвороба робить приємним здоров’я, голод – ситість, втома – відпочинок». Єдністю протилежностей філософ вважав Логос (Єдине). Логос – це зв'язок, що утворює систему всіх речей, підтримує її та керує нею. Протилежності між людьми й у людському суспільстві мають, на думку філософа, подобу ворожнечі і виражають себе у стані війни. «Слід знати, що війна є загальноприйнятною, що ворожнеча є законом, і що все виникає, відповідно, через ворожнечу».
Література, мистецтво
У сфері літературно-художньої творчості поштовх культурному розвитку архаїки давала міфологія. До міфів зверталися поети, драматурги, скульптори, художники. Літературні жанри – епічні поеми, космогонія, дидактичний епос, лірика представлені іменами Гомера, Гесіода, Архілоха, Сапфо, Анакреонта, Піндара. Архілох передав у своїх віршах пориви пристрасті і готовність стійко переносити випробування долі. Він увів замість гексаметра у поезію нові розміри вірша – ямб і хорей. На острові Лесбос на межі VII-VI ст. своє ім’я любовною лірикою зробила безсмертним поетеса Сапфо. Слава поета Піндара (VI-V ст. до н.е.) поширилася у всьому грецькому світі. У своїх віршах він оспівував арете – «вищість», яку він розумів як вроджену якість аристократа, що утворюється його вродженими благородством, шляхетністю, відвагою та фізичною досконалістю.
Архаїчний період – час складення монументальних образотворчих та архітектурних форм. У VII-VI ст. до н.е. починається розпочинається грецька храмова архітектура. Її основою став ордер – порядок співвідношення частин будівлі, які утворюють навантаження та несуть його у стоєчно-балковій конструкції. У VII ст. до н.е. склалися основні художні особливості двох архітектурних ордерів – дорійського та іонійського. Дорійський ордер відрізнявся масивністю колон, простою капітеллю, прагненням до монументальності та досконалості пропорцій. Зразками його стали храми Аполлона у Коринфі та Посейдона у Пестумі. В іонійському ордері цінувалася легкість, витонченість. Капітель храма мала складну форму, схожу на роги барана (т.зв. волюти). Значна частина храмів іонійського ордеру не збереглася до наших днів.
Рання грецька скульптура виникла близько середини VII ст. Її типовими зразками стали скульптурні зображення юнацької (курос) та дівочої (кора) фігур. Наймасовішиим різновидом архаїчного грецького мистецтва був вазовий розпис. Його сюжетами є міфологічні сцени, сторінки повсякденного життя демосу, аристократичне життя. Широко відомі зразки чорнофігурного і червонофігурного грецького вазопису архаїчного періоду.
Культура класичної доби
Класичний період давньогрецької культури охоплює переважно V ст. до н.е. Саме поняття «класичності», застосоване для характеристики цього періоду, вказує на його суттєві риси: завершеність, довершеність, цілісність, а тому – здатність слугувати позачасовим зразком для подальшого наслідування і відтворення у культурному русі, збагаченому історичним досвідом, його принципів і форм.
Історична канва культурного поступу Давньої Греції цього періоду може бути зрозумілою як своєрідний іспит на життєздатність грецького прагнення до свободи і власного облаштування суспільного (полісного) життя. У 500 р. до н.е. відбулося повстання грецьких міст Малої Азії проти персів, яке тривало пять років і закінчилося поразкою греків. Намагаючись придушити потенційну загрозу з боку грецьких міст-полісів, перси висадилися в Аттиці у 490 р. до н.е., але були розбиті у битві при Марафоні. У 480 р. до н.е. перська армія і флот під орудою Ксеркса знову вторглась у Грецію. Тільки Афіни та Спарта вирішили повстати на боротьбу з загарбником. Героїчний епізод оборони Фермопіл не врятував міста Греції від захоплення. Населення Афін втекло, перси захопили місто і розграбили його. Але подальше просування персів було призупинено завдяки перемозі грецького флоту поблизу о. Саламін. Вирішальну роль у перемозі відіграв афінський флот, побудований між 490 та 480 рр. до н.е. за ініциативою видатного афінського політичного діяча Фемістокла. Після наступних двох поразок у 479 р. до н.е. перських військ війна тривала ще тридцять років, але психологічну перемогу греки вже отримали. Поліси, що з самого початку виступили на боротьбу з могутньою державою Ахеменідів, були впевнені, що перемогли завдяки своїй відданості ідеї свободи, а перси потерпіли поразку, бо всі вони раби «великого» царя. За дивною іронією історії, саме рабство стало поштовхом створення афінської демократії.
Формою унікального соцально-культурного феномену, яким була грецька класика, виступав поліс. Запорукою дійовості полісу був збіг політичного колективу та колективу землевласників, взаємообумовленість громадянського статусу і права власності на землю. Економічними підвалинами полісу був ефективний спосіб суспільного виробництва. Грецька економіка класичного періоду являла собою раціонально організоване товарне виробництво, побудоване на засадах приватної власності. Греко-перські війни послугували широкому розповсюдженню рабства у Греції. Чисельних військовополонених масово перетворювали на рабів, ціни на яких упали, а можливість придбати – зросла. У сільському господарстві тепер стала широко застосовуватися рабська праця. У майстернях працював сам хазяін з одним-двома рабами. У великих майстернях працювали майже виключно раби. Практично суто рабською була праця у шахтах та майстернях з перероблення руди – найбільш трудомістких галузях господарства. Панівний клас складали землевласники, власники невеликих маєтків, кораблів, майстерень, які були водночас повноправними громадянами і воїнами. Саме вони забезпечували отримання додаткового продукту за рахунок ефективної та організованої експлуатації робітників. Ця активна у соціально-політичному відношенні категорія громадян була відкритою для сприйняття та випрацювання культурних цінностей. Крім того, важливою особливістю поліса був збіг політичної та військової організації. Громадянин-власник був одночасно й воїном, який забезпечував недоторканість поліса і своєї особистої власності.
Сутністю давньогрецької демократії (народоправства) була концентрація влади в руках Народного зібрання. Це зумовило відсутність замкненого прошарку правлячої бюрократії. Підконтрольний зібранню та щорічно змінюваний апарат управління передбачав активну участь громадян у державних справах. Разом з тим, це була демократія для меншості, тому що вона розповсюджувалася тільки на громадян. Під час розквіту Афін у класичний період населення міста складало загалом близько 250 тис. Тільки 40-50 тис. з них мали право брати участь у зборах та голосувати. Політичні права не надавалися жінкам, метекам – іноземцям, що постійно проживали в Афінах, і рабам. Більше того, демократія в афінському варіанті являла собою реакцію на розвиток рабства, форму організації рабовласників.
Ключовою умовою підтримання грецької деморкратії була політична активність громадян. Політичне життя передбачало участь громадян у виборах, голосуваннях, складенні рішень, знайомстві з документами державної ваги. Для цього було необхідно вміння читати і писати. У Греції класичного періоду грамотність як доволі поширене явище була умовою і наслідком самої демократії. У цих умовах виявилася й особливість національного характеру греків того часу. Це занадто велика прихильність до суперечок і спорів. Комедіограф Арістофан так виводить у одній з комедій цю «любов до незгоди» греків: коли одному з персонажів показуюють мапу Афін, він одразу запитує: де тут позначено дікастеріон (суд)? У зв’язку з цим потрібно зрозуміти роль і характер давньогрецького судочинства. Давньогрецький суд не знав ані прокурора, ані захисника. Кожен мав захищати себе сам, а обвинувач зобов’язаний був особисто у суді підтримувати обвинувачення. Судові процеси були постійним явищем у житті греків, і ніхто не був убезпечений від притягнення до суду і несправедливого звинувачення. Тому кожен прагнув набути навички у красномовстві та публічних виступах (це, зокрема, стало причиною піднесення софістів). Отже, для окремого громадянина необхідність читати, складати судження про прочитане та висловлювати свою думку логічно і переконливо була запорукою прийняття правильного рішення, а також рішення на його користь. Водночас широке розповюдження грамотності було важливим стимулом для творчості грецьких мислителів. Необхідність виховання культурної та політично свідомої особистості зумовила вільний характер освіти. Освіченим громадянам були доступні видатні твори істориків, філософів, драматургів, письменників. Політичне мислення формувалося шляхом участі у обговореннях законопроектів, дебатах із приводу рішень Народного зібрання, актуальній суспільній полеміці. У Греції V-IV ст. до н.е. значного розвитку досягає ораторська майстерність, з’являються славетні оратори: Перікл, Клеон, Ісократ, Демосфен.
Розвитку грецької культури сприяла також відсутність впливової жрецької касти. Проведення головних релігійних церемоній здійснювалося обраними магістратами (владними інституціями). Це виключало можливість формування розгалуженої та могутньої корпорації жерців. Водночас релігія була органічною частиною давньогрецької культури. Вона визначала основи світогляду, моральності, форми й напрямки художньої творчості, обумовлювала різноманітні прояви в літературі, архітектурі, скульптурі, живопису, навіть філософії і науці.
Рубіжною для зміни підвалин соціально-політичного устрою та культурного розвитку Давньої Греції стала Пелопонесська війна (431-404 рр. до н.е.). Це був військовий конфлікт, основою якого стали суперечності економічного та політичного характеру між Афінами і Спартою. Афіни були демократичною державою, у Спарті влада знаходилася в руках олігархів. У полісах, що входили з ними в союз, обидві сторони намагалися ствердити устрій, подібний власному. Політичні протиріччя поглиблювалися приналежністю до різних народностей: афіняни (та переважна частина їхніх союзників) були іонійцями, спартанці та їхні союзники – дорійцями. Посилення економічної та військової могутності Афін, які очолювали Делосський морський союз, загрожували економічним інтересам Спарти та її союзників. За цих умов збройний конфлікт був практично неминучим. У ході війни безпрецедентно порушувалися релігійні та культурні норми та заборони, відбувалося жорстоке знищення цілих областей і міст.
У результаті поразки від Спарти Афіни були цілком розорені і ніколи більше не відновили власного довоєнного розквіту, бідність стала нормальним явищем не тільки в Афінах, але й у Пелопонесі, у грецькому суспільстві частим явищем стали громадянські війни. Афінська держава зникла, але жорстокість і силові політичні методи Спарти призвели до зростання антиспартанських настроїв і посилення ролі Фів. Значно зросла роль Персії у внутрішніх відносинах давньогрецькіх міст і держав.
Філософія класичного та посткласичного періоду
Філософське мислення класичного періоду давньогрецької культури характеризується поворотом від проблем космології і натурфілософії до проблеми людини, і, зокрема, проблеми розуму. Нову добу в історії античної філософії відкрили софісти і Сократ. Виникненення й розповсюдження грецької софістики пов’язане з об’єктивною суспільною необхідністю зробити наукові і філософські досягнення того часу загальним надбанням, тобто розширити коло освічених людей, а також природним процесом зміни напрямку пізнавального пошуку. Але ця зміна видається природною тільки з огляду на її фактичну наявність, а не з точки зору логічної обґрунтованості. Адже немає іншої, крім встановленої фактично як неспростовна даність причини, з якої поворот до прагнення виявити суб’єктивне джерело всякого знання, перевести філософську думку від розгляду природи до розгляду самої свідомості має слідувати за інтересом до розгляду природи, а не навпаки. В будь-якому разі саме ці моменти визначали форму та зміст софістики. Серед софістів мало було математиків і фізиків: цей род пізнання вони не стільки розвивали, скільки популяризовали. Софісти були першими грецькими філософами, які отримували винагороду за навчання. Платон та Аристотель дорікали софістам, що вони перетворили науку на засіб підтримки існування і тим принизили її гідність – адже вона до цього була самоціллю. Проте чи є тут суперечність? Зазвичай вважається, що суспільна потреба або «замовлення» завжди знаходить своїх виконавців. Якщо софісти заперечували існування об’єктивної істини і знаходили досить переконливі аргументи на свою користь, чому таке знання не повинно бути оплаченим? Адже істиною можуть бути і гроші. До того ж, софісти працювали перед усім на те, щоб повідомити результати науки масі, прилаштувати їх до її потреб. Водночас, історична місія повідомити результати науки масі потребувала зовсім іншої спрямованості розуму, ніж завдання власне наукового дослідження. Для такого навчання важливим було озброїти учня здатністю вразити противника несподіваними аргументами, незалежно від того, чи був такий аргумент справді суттєвим для розуміння сутності питання, що обговорювалося. Навчання філософії у виконанні софістів скоро виявило свою справжню спрямованість: вони навчали ремеслу демагогії – майстерності переконати у будь-чому, незалежно від істинності висунутих тверджень. Потреба у появі таких учителів була пов’язана з розвитком політичної активності громадян грецьких полісів. Для успішної діяльності вільного громадянина, який бажав не тільки розумітися на політичних питаннях, але й активно впливати на переконання інших, важливого значення набувала здатність технічного, формального розвитку мови, а також опанування тими знаннями, які сприяли поставленій меті. Для цього було необхідним не стільки знання про природу, скільки знання про саму людину. Адже для виголошення переконливої промови потрібно знати, уявляти собі, що саме діє на людину переконливо. Тому увага софістів зосереджується на проблемах логіки й мови. Протагор першим став вивчати способи доведення, а софісти Гіппій і Продік займалися вивченням мови.
Протилежний підхід демонстрував Сократ (469-399 рр. до н.е.). Він обирав відомого політичного діяча або просто відому людину й після того, як останній прочитав свою промову, починав ставити свої знамениті запитання. Причому, спочатку Сократ непомірно вихваляв свого співбесідника, говорив, що така розумна й відома у місті людина без труднощів відповість на такі елементрані запитання. Сократ ставив свої дійсно елементарні запитання і шляхом послідовної постановки наступних запитань, що логічно випливали з позиції співбесідника, приводив до того, що останній мав погоджуватися з тим, що заперечував напочатку, або навпаки. Наприклад, юнаку, який вважав себе обізнанішим за інших і мріяв відзначитися на державній службі, Сократ послідовно ставить запитання щодо поняття «справедливість». У результаті вихідна теза, що брехня однозначно може бути віднесена до категорії несправедливого вчинку, стає проблемою вибору: говорити неправду ворогам не є несправедливістю, а друзям – у тих випадках, коли правда, на розсуд того, хто говорить, може їм зашкодити. Очевидно, що такий підхід на перший погляд нагадує науку софістів, якій вони за гроші навчали всіх охочих. Але тут є одна суттєва відмінність, що радикально міняє справу. Сократ не знав істину, але вірив, що її можна знайти, і шукав. Софісти продавали вміння ошукувати один одного, і той, хто його придбав, міг почуватися впевнено, адже він придбав за гроші не тільки захист від обману, але й здатність обдурювати іншого. Насправді, таким чином софісти непрямо, але тому найбільш небезпечно сіяли переконання у відсутності істини як такої. Прикладом софістичного парадоксу, що його приписують Протагору, була дилема «Вчитель і учень». Учень уклав угоду з вчителем, за якою він заплатить за навчання тільки після того, як виграє перший судовий процес. Навчання закінчилося, але учень тривалий час не бере участь у судових процесах. Тоді вчитель погрожує подати в суд на учня. Якщо вчитель виграє, то винагороду він отримає за рішенням суду. Якщо програє, то йому заплатить учень: адже за умовами угоди учень платить, якщо виграє свій перший судовий процес. Парадокс полягає у тому, що ситуацію можна прочитати прямо протилежно: в разі виграшу вчителя, учень йому не платить за умовами угоди, а в разі виграшу учня останній нічого не платить згідно з рішенням суду. У такий спосіб софісти демонстрували, що істини не існує. Отже, різниця, якщо її спробувати виявити опукліше, в ціннісно-культурологічному аспекті, полягає у викритті Сократом методу «махінації зі свідомістю», який практикували софісти. Саме цього йому не могли пробачити щиросердні афіняни. Він забрав у них іллюзію їхньої здатності почувати себе, хоча б на якийсь час, найбільшими розумниками.
Що ж становить серцевину вчення Сократа? Сократ нічого не писав і вважав, що писемність є однім з найшкідливіших винаходів людини: людина забуває свою думку, коли записує її, отже, всі думки необхідно пам’ятати. Вчення Сократа нам відомо з праць Платона та Ксенофонта. Найталановитіший учень Сократа, Платон, залишив свої твори у формі діалогів, обов’язковим учасником яких був Сократ. Тому іноді важко відокремити думки Сократа від ідей Платона. Але достеменно можна стверджувати, що Сократ започаткував новий напрямок у філософії, – вивчення проблеми людини. Оскільки, на відміну від софістів, Сократ був впевнений, що існує об’єктивна моральність і об’єктивна істина, то питання полягало у тому, як пізнати їх. Софіст Протагор вважав, що людина є мірою всіх речей. З цього випливало, що істинні ті думки, які є корисними для людей, а щодо правових та моральних норм, істинним слід вважати таку думку, яка поділяється більшістю громадян. Отже, увага до людини як філософська проблематика вже була предметом розгляду софістів. Відмінність полягала в тому, що Сократ пропонував інші відповіді на вже поставлені запитання. Своє мистецтво допомоги у пошуку істини Сократ уподібнював до мистецтва повивальної бабки. Мислитель вважав, що методом пізнання є самопізнання. Так от, Сократ практикує такий метод самопізнання, коли в процесі постановки запитань і отримання відповідей людина виявляє, начебто пригадує, знання, яким уже володіє. Діалогічний метод є і способом запобігти плутанини у поняттях і способом допомогти людині пізнати себе, пригадати досвід попереднього існування. Саме це і є практика самопізнання. Інша річ, що практикування такого способу може викликати в людини, що «забула» про свій досвід попередніх вчинків, несприйняття себе самого. Отже, йдеться не про встановлення нових істин, як це відбувається у точних науках, а про відкириття істини, що міститься всередені кожного. І вона може бути гіркою для того, хто її відкрив. З огляду на зазаначене, слід розуміти й головний висновок Сократа. Він полягає у наступному: люди творять зло від незнання, тому, що вони не знають істини. Якби вони її знали, то стали б творити тільки добро. Можна по-різному ставитися до цього твердження. Одним з варіантів є такий: оскільки остаточне знання істини не є можливим для окремої людини (а, можливо, і для людства, адже людство – це абстракція), то власне і пізнання або досягнення блага неможливо. Але що ж є тим критерієм, який визнавав і якому підкорявся Сократ? Він вважав, що знання тому робить людину доброчинною, що знання в абсолюті має містити у собі істину, а істина є добро (і як етична, і як пізнавальна категорія). Інша річ, як досягти такого знання істини? Відповідь: визнання єдності знань і доброчинності, які реалізуються у вчинках, способі життя. Істина, яка є добро, стає реальністю шляхом реалізації себе в людині та її справах. Таким чином, важливим проясненням щодо позиції Сократа, яку зазавичай зводять до твердження, що добро полягає у знанні добра, є твердження «добро полягає у здійсненні добра». Зрозуміло, що його знання є обов’язковою умовою його здійснення. Акцент у цьому випадку має ставитися не на знанні і не на дії, а на єдності слова і справи, прикладом чого стало життя самого Сократа.
Вивчаючи вплив ідей видатних мислителей на культурний розвиток людства, іноді приділяють значну увагу іхній спадкоємності, щоб потім ретельно визначати відмінність поглядів філософів. Можливо, причиною такого колообігу є природна обмеженість людського способу мислення, коли потреба у зміні способу думок, що випливає з необхідності підкорятись руху як такому видається розвитком. Натомість справжньою причиною може бути нездатність людини зосередити думку і діяльність на цілі досягнення стану абсолютної досконалості, гармонії та істини, що і має бути синонімом щастя. Пошук такої досконалості невтомно вів все своє життя геніальний сучасник Сократа, якого вважають його учнем, Платон (428-347 рр. до н.е.). Філософ створив можливу найдавнішу людську Утопію, тобто теорію та опис ідеальної держави, запропонував теорію ідей, яка розділила світ на ідеальний і матеріальний, і проголосив ідеальний світ власне досконалим простором існування зразків усього сущого, що має своє не довершене втілення, відбток у матеріальному світі; побачив у пізнанні не спосіб організації чуттєвих даних, які приносить нам сприйняття, а спосіб пригадування. Платон походив з родини багатих аристократів, і цим, а також вироком демократичних Афін, філософу часто пояснюють його презирство до демократії. Проте, якщо спробувати стисло виразити спрямованість думок Платона, то це буде саме прагнення зрозуміти і видбити у думці і слові уявлення про «досконалість». У чому полягає непроминуще значення ідей Платона? У створенні цілісного шляху думки, що висвітлює положення людини у світі. Якщо здається, що просто вказати на позачасове і позаматеріальне існування Блага і вищої реальності – справа не така вже й важка, то визначити яким шляхом і у чому втілюються найнаближеніші до неї зразки, значно складніше. Адже у цьому випадку доводиться мати справу з недосконалим людським, соціальним і природним матеріалом. Утопія Платона викладена у діалозі «Держава». На думку Платона, громадяни мають бути поділені на три класи: простолюдини, воїни, стражі. Тільки останнім належить політична влада. Головною проблемою є те, щоб стражі правильно і послідовно втілювали закони та слідкували за їхнім виконанням. Власне, сама ідея зрозуміла: потрібно спочатку обрати, а потім досягти послідовного відтворення такої касти людей, яка і сама буде майже ідеальною (про всяк випадок, значно «правильнішою», ніж решта громадян), і решті не дозволить відхилятися від ідеальної моделі й законів держави. Для досягнення цієї мети потрібна відповідна освіта, економіка та релігія. Освіта поділяється на дві частини: музика й гімнастика. Музика у Платона це все, що стосується царини муз. Фактично, це синонім культури. Гімнастика містить у собі все, що пов’язано з фізичною підготокою і тренуванням. Метою освіти є виховання благородної людини. На жаль, Платоном для цього передбачається введення цензури майже всюди: від музики, літератури й театру до побуту і зовнішньої поведінки. Економіка касти стражів достатньо чітко зорієнтована на середину між багатством і бідністю. З урахуванням, що особистою метою діяльності стражів є благо міста (держави), вважається, що власне багатство їм просто не потрібно. У платонівській державі визначаються і регламентуються всі форми і прояви особистого життя стражів: шлюбний вік регламентується, а шлюбний союз визначається жеребкуванням, діти й батьки не знають одне одного, неповноцінні чи незаконнонароджені «вилучаються» з ідеального суспільства, відмінності чоловіків і жінок ігноруються на догоду ідеї рівності людей взагалі, тощо. Якими б дивними і нездійсненними не здавалися б ці ідеї, слід врахувати, що їхня мета – викорінити приватновласницькі почуття і культивувати дух спільнотності. Релігія в ідеальній державі має слугувати насадженню і розповсюдженню заздалегідь фальшивого міфу, що бог створив людей трьох сортів, кращі з яких створені з золота, другосортні – зі срібла, а решта – з міді та заліза. Визначення справедливості, яке випливає, таким чином, з попередніх міркувань, полягає у тому, що справедливість – це коли кожен виконує свою роботу і не втручається у справи іншого. Таке розуміння справедливості може викликати спротив сучасної «культурної» свідомості тому, що сьогодні під цим поняттям розуміється рівність. Але не слід забувати, що рухало умоглядні конструкціїї Платона: давньогрецьке уявлення про устрій Всесвіту, де все, навіть боги, керується верховним законом необхідності або долі. Порушення цього закону здійснюється силою, що діє як спосіб матеріальної причини руху. Сила невідворотньо виплескується за власні межі і вимагає боротьби для відновлення гармонії Всесвіту, але справедливість саме в дотриманні порядку. З цього випливає другий пункт платонівського розуміння справедливості: вона припускає можливість нерівності у владі. Стражі володіють привілеямі, і це справедливо, бо вони наймудріші. Несправедливо було б, якби наймудрішими були «люди з міді», але вони б не мали можливості створювати закони та слідкувати за їхнім виконанням. Для того, щоб держава виконувала визначену Платоном місію справедливості, її стражі повинні визначити, які з громадян мають здібності і нахили до певного виду діяльності. Саме тому ідеальною державою Платона повинні керувати філософи, тобто й насправді наймудріші, на думку Платона, люди.
Хто ж такий філософ? Це не просто людина, що любить цікавитися чимось. Мудрість набувається від того, що філософ не може існувати без того, щоб не споглядати істину. А істина міститься не в окремих речах, а у створеному Богом зразку, з якого, мов відбитки, утворюються в матеріальному світі всі окремі індивідуальні речі. Отже, відмінність філософа від будь-кого полягає в його здатності бачити за окремими речами прояв ідеального зразка. Вища істина міститься в ідеї блага. Саме до неї прагне розумна душа. Ідея блага об’єднує собою всі ідеальні зразки речей і надає їм істинність, а людину наділяє здатністю пізнавати. Цінність філософа і полягає в тому, що він не тільки прагне споглядати істинну сутність речей, що, як під променями сонця, висвітлюється в його душі, але й може пояснити цю істину тим, хто блукає у непевних присмерках світу мінливих, ілюзорних речей і користується відбитками, відблисками сонця істини – думками. Це так, але якщо загострити проблему, слід запитати: досить легко уявити ідеальний зразок кішки, але чи можна уявити ідеальне втілення ідеї сміття чи волосся? Це запитання виникало ще за часів Платона. Сьогодні його можна було б «обтяжити» громіздким арсеналом проблем з різноманітних науково-філософських напрямів знання, що накопичився більш, ніж за дві тисячі років. Проте, краще сформулювати основну складність: проблема теорії ідей Платона полягає, не зважаючи на всю її логічну і художню привабливість, у глибокій прірві, що розділяє світ ідей і світ дійсності, і цю прірву не можна подолати ані логікою, ані силою почуття. Потрібно примножувати кількість ідей і, таким чином, створювати інший світ, подвоїши силою думки світ матеріальний.
Якщо можна навести дійсно вражаючий приклад послідовного зростання величі і сили філософської думки, то він реалізувався у Аристотелеві, який замикає тріаду великих філософів класичного періоду розвитку культури Давньої Греції. Аристотель (384-322 рр. до н.е.) народився у Стагирі. Його батько був домашнім лікарем царя Македонії У віці 18 років Аристотель прибув до Афін і став учнем Платона. Він залишався в Академії протягом 20 років, до смерті вчителя. З 343 р. до н.е. Аристотель протягом трьох років філософ був вихователем Олександра Великого.
Аристотель виявив слабкий бік платонівського царства ідей. Його аргументація заснована на здоровому глузді. Так, логіка людського міркування вимагає припущення, що твердження про схожість конкретної людини на людину ідеальну передбачає наявність «третьої людини», тобто ще ідеальнішої людини, на яку схожа і конкретна людина, й ідеальна платонівська людина. А якщо вважати, що конкретна людина є поєднанням тваринного та духовного єства, то потрібно припускати й наявність ідеальної тварини, яка є «прототипом» людької істоти. Філософ намагався подолати прірву між ідеальним і матеріальним світом, яку створив Платон. Він запропонував теорію універсалій. Сутність її полягає в тому, що імена особисті (тобто конкретні предмети та істоти – Наполеон, Франція, Місяць) позначаються як «субстанція», а загальні поняття і прикметники (людина, жовтизна, товщина, гіркота, тощо) позначаються як «універсалії». Раціональне зерно цієї точки зору полягає в тому, що не може існувати загального поняття і його характеристики без існування самого предмета, до якого ця характеристика відноситься. Так, не може бути гіркоти як такої без гіркої настоянки або страви, якій гіркота надає певний смак, не може існувати людини як такої, без характеристик взагалі, або з усіма характеристиками одночасно – товстий, худий, рудий, чорнявий, тощо. Хоча пропозиція Аристотеля видається кроком уперед відносно теорії Платона, вона не позбавлена суперечностей. Проблема полягає у тому, що так само, як не можна уявити або логічно представити існування властивостей і характеристик без предмета або людини, до якої вони відносяться, так само не можна уявити й існування предмета або людини без таких характеристик. Іншими словами: що взяти за основу: набір якостей, які утворюють предмет чи суб’єкт або навпаки. Фактично те ж міркування можна застосувати відносно й іншої новації Аристотеля, а саме поділу існуючого на матерію і форму. Згідно з поглядами мислителя, матерія отримує своє актуальне існування завдяки «втручанню» форми. Самі ж форми є субстанціями, які існують не залежно від матерії. Ідея Бога представлена в Аристотеля як існування чистої довершеної форми, форми без матерії, нерухомого двигуна всього сущого. Таким чином, отримує опору вже начебто спростована Аристотелем платонівська концепція ідей.
У сфері етики й політики погляди Аристотеля становлять певну єдність. Так, наприклад, у праці «Нікомахова етика» він формулює знамениту концепцію «золотої середини». Згідно з нею, будь-яка доброчинність є середнім між двома крайнощами, кожна з яких – порок. Сміливість – середнє між боягузством і відчайдушністю, гордість – між марнославством і смиренністю тощо. До головних чеснот найкращої людини Стагирит відносить справжню гордість (великодушність). На думку Аристотеля, вона надає їй справжню велич. Політичний аспект володіння цією чеснотою полягає у тому, що виявити справжню велич гідна людина може тільки за умови високого суспільного стану. В іншому випадку, її чесноти будуть і непомітними, і нездійсненими. Погляди Аристотеля на політику й державу випливають з притаманного всьому античному світові уявлення про природний характер рабства і взагалі розподілу на тих, хто підкорює, і тих, хто підкорюється. Історична обмеженість етичних вимог Аристотеля достатньо очевидна: це етика обраних, а не універсальна суспільна мораль, хоча саме вимоги універсального застосування мораль не змогла забезпечити за понад дві тисячи років свого існування після Аристотеля. Логічно, що найкращими формами правління, з огляду на запропоновані принципи моральності і можливості їхнього здійснення у суспільстві, мислитель вважає монархію і аристократію. Монархи й аристократи можуть бути «великодушними», а от прості громадяни будуть виглядати смішно, якщо спробують наслідувати таку поведінку. Водночас, Аристотель наголошує на вирішальному значенні етичних якостей для здійснення «хорошого правління». З цієї точки зору є три роди хороших правлінь (монархія, аристократія і конституційне правління (політія) і три поганих (тиранія, олігархія і демократія). Наявність моральних якостей правителів і урядів, таким чином, за Аристотелем, теж визначається принципом «золотої середини». А саме: якщо вірно, що аристократія є правління людей доброчинних, а олігархія – правління людей багатих, то з цього випливає, що доброчинність виявляє себе у помірному достатку, а прагнення збагачення свідчить про бідність внутрішніми благами і чеснотами. В будь-якому разі Аристотель найнебезпечнішим злом вважає корупцію, а демократію – найменшим злом серед «поганих» форм правління.
Аристотель, як і Платон, прагнув довершеності і несуперечливості у поясненні причин явищ і характеру їхнього взаємозв’язку. Логіка Аристотеля, що протягом тривалого часу вважалася єдино можливим способом досягнення точного знання, базується на т. зв. силогізмі, способі умовиводу, коли з великої посилки («Всі люди смертні») і малої посилки («Сократ – людина») робиться однозначний висновок («Сократ смертний»). Сьогодні очевидно, що логіка Аристотеля, зберігаючи своє значення як епізоду історії філософії і науки, постає містком виводу на значно складнішу проблему: єдності світу, єдності мислення світу та єдності вираження у слові цих двох єдностей. Але приклад послідовності й універсальності мислення, наданий Аристотелем, зберігає своє непроминуще значення не тільки для філософії, але й для історії культури взагалі. Характерною для ілюстрації життя і типу особистості філософа у порівнянні з його великими попередниками Сократом і Платоном є оповідь про закінчення життя філософа. Через деякий час після смерті Олександра Македонського Аристотеля за надуманим звинуваченням притягли до суду і могли б стратити, але він, на відміну від Сократа, у такій ситуації мав за краще втекти, сказавши: «Я не дозволю афінянам скоїти ще один злочин проти філософії». Філософ змушений був кинути Лікей та оселився у родовому маєтку на Халкідіці, де була дивовижна затока. Не зважаючи, що в Егейському морі немає прилівів та відливів, у затоці по 12 разів на день змінюється течія, що відображується, як плин вод на поверхні. Говорять, Аристотель тривалий час ходив по берегу, та спостерігав це явище, намагаючись розгадати його причину. Нарешті, коли він вперше в житті зрозумів, що пояснити причину цього явища він не може, він кинувся у затоку і втопився.
Література, мистецтво
Особливої уваги заслуговує планування і зведення грецьких міст у класичний період розвитку культури Еллади. В центральній частині міста зводили храм головного божества – покровителя міста. Поряд будувалися приміщення для посадових осіб, портики для прогулянок. У центральній частині знаходилася і торгова площа – агора. Обов’язковими елементами міста були театр, стадіон та гімнасії. Місто забезпечувалося водою зі спеціального водогону. Вода надходила по трубах у різні райони міста і накопичувалася у колодязях, де жителі міст могли її використовувати для власних потреб. Передбачена була і каналізаційна система. Таке місто, збудоване за попередньо розробленим і продуманим планом, отримало назву регулярного або гіподамового, по імені розробника його основних принципів Гіподама з Мілета. Реалізувати принципи Гіподама можна було тільки при зведенні нового міста. Але навіть у старих містах Греції, таких як Афіни і Корінф, у V-IV ст. до н.е. виявляються принципи регулярності: архітектурно прикрашається акрополь, центральна площа, місце народних зібрань, ремісницьки майстерні переносяться на окраїну міста, театральні споруди і стадіони влаштовують у найбільш зручних містах.
Однією з вихідних основ для розвитку грецької архітектури стала храмова будівля. У класичний період, коли з’явився найвишуканіший коринфський ордер, грецькі архітектори спрямували свої зусилля на розробку храмової будівлі як найдосконалішої архітектурної споруди. Храми у грецьких містах розміщувалися в центральній частині міста – акрополі. Зодчими Давньої Елади було розроблено різні типи храмових споруд, зокрема, у залежності від кількості колон. Визначимо деякі з них: храм в антах (дві колони перед головним входом), простиль (чотири колони перед головним входом), амфіпростиль (колони підтримують портик перед головним входом і з протилежного боку), периптер (колони оточуюють храм з усіх боків), і найскладніший подвійний периптер або диптер (портик з усіх боків оточує подвійний ряд колон). У храмі було два приміщення. У першому залі знаходилася статуя головного божества міста (Зевса, Посейдона, Афіни), у другому зберігалися священні культові предмети й міські скарби.
У першій половині V ст. до н.е. були побудовані найвизначніші архітектурні пам’ятки дорійського зодчества: храм у м. Посейдонія та храм Зевса в Олімпії. У цьому храмі знаходилась величезна статуя Зевса на троні, виконана з золота та слонової кістки. Вершиною копіткої праці давньогрецьких архітекторів стала відбудова зруйнованого персами у 480 р. до н.е. афінського акрополя. Його відбудовували протягом всього V ст. до н.е. Акрополь – довершена модель грецького класичного мистецтва. Його композиція не симетрична, і це збільшує ефект внутрішньої свободи та бездоганної врівноваженості складників. До комплексу основних споруд акрополя входили: біломармурові будівлі Пропілеїв (архітектор Мнезикл), храм Парфенон (архітектори Іктін і Каллікрат), храм Ерехтейон, храм Ніки Аптерос (Безкрилої Перемоги) та найдавніший храм Афіни – Гекатомпедон. Крім того, до найвідоміших споруд ранньокласичного періоду грецької архітектури належать скарбниця в Дельфах та храм Афіни Ахайї на о. Егіна.
Давньогрецький театр сходить до культових обрядів глибокої давнини (полювання, землеробство, заупокійний плач, проводи зими). У давніх ігрових обрядах, де були поєднані музика, танок, пісня, слово, вже містилися паростки майбутнього театрального дійства. Власне давньогрецький театр пішов від свят на честь Діоніса. Вони являли собою урочисті процесії, містерії, де розігрувалося повернення Діоніса зі східної країни. Діоніс був богом відродження природи, богом вина і вакхічного екстазу, що його народжує вживання вина. Здатність душі «виходити» за межі тілесного життя вражала греків. Демонстрація цієї здатності під час діонісій, коли виконувалися дифірамби, – поеми видінь та піднесених почуттів, і були змістом свят. Супутниками Діоніса були сатири та силени, яких зображували у шкурах цапів з кінськими хвостами. Цап – неодмінний персонаж міфів про Діоніса, і дав назву драматичному жанру трагедії. Трагедія – грецькою – пісня цапів – є поєднанням слів «трагос» та «оде». Аналогічно комедія – виводиться від «космос» та «оде» – пісня ходи гульвіс. Пізніше хор сатирів замінив хор людей і з’явився новий жанр – сатирівська драма, яка слугувала заключною частиною трагедії – тетралогії.
Давньогрецький театр розташовувася, як правило, на території акрополя. До теперішніх часів дійшли найдавніші пам’ятники античного театру в Афінах, Помпеях та найкрупніший театр 350-330 рр. до н.е. в Епідаврі. Власне театр складався з трьох частин: орхестри, з вівтарем Діоніса посередині, театрона, що являв собою амфітеатр, який спускався до орхестри, та скени. Місцем дії акторів була орхестра. Скена слугувала для зберігання бутафорії та перевдягання акторів. Один з її боків слугував декорацією. Театрон слугував для розміщення глядачів. Спочатку головною дійовою особою був хор, очолюваний корифеєм. Його функцією було вставляти у ліричні пісні хора пасажі епічного характеру, так, що лірика чередувалася з епікою. У партіях хора – парабазах – розкривався смисл вистави.
Період високої класики відзначений видатними літературними досягненнями – створенням жанру трагедії і комедії. Найвищого розквіту давньогрецька трагедія досягає у V ст. до н.е. у творах Есхіла, Софокла та Евріпіда. На початку розвитку давньогрецького театру хор на чолі з корифеєм відігравав провідну роль, а єдиним актором дійства був сам автор – драматург. Есхіл (525-456 рр. до н.е.) вводить у дію другого актора. Софокл (біля 496-406 рр. до н.е.) збільшив число акторів до трьох. Таким чином, виникли діалог і драматична дія, які коментував хор. Поступово роль хора зменшувалася. Фабулу твору розкривали актори, а нововведенням Евріпіда (480-406 рр. до н.е.) стала переважна розробка жіночих ролей. Про популярність аттичної трагедії свідчить те, що протягом V ст. до н.е. для афінського театру було написано не менше 1000 трагедій. З цього числа до наших днів дійшла 31.
Есхіл був першим з трьох великих афінських трагіків. В античності було відомо біля 80 його драматичних творів, збереглося тільки 7: «Перси», «Семеро проти Фів», трилогія «Орестея», «Благаючі», «Прометей прикутий». У трагедіях трактувалися відомі всім міфологічні сюжети, іноді історичні події, особливості політичного та духовного життя суспільства. Проте боги і герої в трагедіях розкривали глядачам дещо більше, ніж знайомий міфологічний сюжет. Вони розкривали долю і сутність самої людини. Розглянемо деякі теми трагедії Есхіла «Прометей прикутий». Трагедія починається з того, що на виконання волі Зевса Гефест приковує Прометея до скелі. Зазвичай основною провиною титана вважається дар вогню людям. Але Прометей розповідає, що гнів Зевса викликало ще й те, що титан відібрав у людей дар передбачення і наділив їх «сліпими надіями». Такий вчинок розуміється як значне благодіяння для людей, хоча сьогодні прагнення позбутись сліпих надій і отримати дар передбачення здається природним прагнененям людини. При цьому, зовсім не береться до уваги те, які наслідки може мати отримання кожним такої здатності. У подальшому розгортанні дії з’ясовується, що Прометей, наділений даром передбачення, відає не тільки свою долю, але й Зевсову. Повалення Зевса і звільнення Прометея пов’язані з появою нащадка самого Зевса.
Спробуємо виявити глибинний ціннісний смисл трагедії. Прометей і Зевс втілюють начебто два різні підходи до людини: Прометей виводить людський род з пітьми незнання, навчаючи «премудрості чисел», «складенню літер» і багатьом іншим мистецтвам та вмінням (гр. «технікос»). Він піклується про людей, що були подібні до цього «тіням снів». При цьому, титан свідомо йде назустріч тортурам, що його чекають за спротив волі Зевса. Він так говорить про свою долю: «Тільки після тисячі страждань і тисяч тортур мій полон закінчиться. Вміння будь-яке – перед долею ніщо». Отже, допомагаючи людям Прометей:
наділяє їх «проблемними» дарами – сліпими надіями і вміннями;
визнає наявну могутність і майбутню обмеженість Зевса;
свідомо приймає тортури, щоб виконати свою місію.
Прочитати єдність смислу цих трьох позицій у перспективі людської історії можна наступним чином: розвиток знання сіє сліпі надії на могутність і самостійність людини у протистоянні силам, що панують над людиною, але справжньою мудрістю є тільки проста істина: головне – зрозуміти, прийняти і виконати своє призначення. Для людини, що на відміну від Прометея, позбавлена дара передбачення, ця істина постає закритою безпосередньо, але вона відкривається в історії людини, яку, шляхом використання дару знання і вміння, людина починає, як їй здається, творити самостійно. Позиція Зевса, на перший погляд, виглядає вороже для людини. Зевс піклується про власну владу і визнання його верховенства над усіма – богами, героями, людьми і силами. Його зброя – страх. Його влада тримається на залякуванні і жорстокому покаранні тих, хто опирається його волі і бажанням (розповідь царської дочки Іо про домагання Зевса і його жорстоку помсту, що перетворила її на телицю). Небезпеку він вбачає у тому, що Прометей насмілюється взагалі любити людей. Але врешті-решт в оповідях греків Зевс починає відігравати зовсім іншу роль. Він – покровитель спільноти людей, міського життя, захисник скривджених. Він дає людям закони і взагалі виявляється принципом життя, прародителем усього живого, «тим, хто дарує життя». У «Благаючих» Есхіла Зевс представлений вже як справедливий захисник та помічник людей. Начатки державності, порядка та моралі у людей пов’язані, за оповідями греків, саме не з дарами Прометея, через які люди люди стали пихатитися, а з діяльністю Зевса, який вклав у людей сором та сумління, якості, необхідні у людському спілкуванні. Чого ж насправді прагне Зевс? Здається, що такими жорстокими заходами, як знищення людського роду потопом чи покарання атлантів, які забули про пошану богам, Зевс намагається створити довершену людину. З наведеного можна виділити мінімум три позиції, з яких відбувається подальше розгортання фабульної конфліктності грецької трагедії:
осмислення ролі богів як вираження нездоланного року, що тяжіє над людиною;
роль богів як чинника, що забезпечує встановлення моралі і законів у людському суспільстві, сприяє виправленню звичаїв людського роду й довершеності людей;
становлення суспільної та індивідуальної свідомості, рисою якої є ствердження активного і самостійного характеру людської діяльності, фактично утворення сфери людської свободи в існуванні. Саме остання з названих позицій і стає предметом осмислення грецької трагедійної драматургії у класичний період.
Отже, йдеться про виявлення складного і утаємниченого причинно-наслідкового зв’язку, який іноді і постає зовні як рокова невблаганність долі. З одного боку, можна обмежитися твердженням, що суперечливість постатей богів і героїв відбиває суперечливість шляхів самого пізнання і становлення суспільства, переходу від міфологічного до історичного мислення. Але може бути, що йдеться про «угадування» великим трагіком античності головної колізії людського існування: чи варто повірити людині у саму себе і свою самостійну роль у Всесвіті, спираючись на здатність розуму пізнавати світ (дар Прометея), чи слід визнати верховенство вищої сили, яка опікується людьми, дає закони і моральність, захищає і карає за порушення світового порядку і гармонії (роль Зевса)? Власне, відповідь на це запитання людина дає не тільки в процесі, але й в результаті своєї історії, тобто у зв’язку з її завершенням. Але чим має знаменуватися завершення людської історії? Адже людині властиво вважати, що історія людського роду – це тріумфальний шлях у безсмертя і панування над усім, у тому числі і над поваленими богами (підкореними силами природи і її законами).
Таким чином, головне ціннісне питання, що відкривається у драматургії класичного періоду, – це природа людини. Чи можна активність і самостійність людини як сутнісну родову рису вважати однозначно позитивними якостями? Адже вони, ці риси, мають своїм іншим боком саме ті прояви людини, за які власне Зевс намагався викорінити род людський як зіпсований і не вартий продовження життя на землі, про що зауважує Есхіл у «Прометеї прикутому». Спробуємо виявити можливу відповідь на це запитання в подальшому розгляді творів давньогрецької драматургії. Прикладом суперечливої природи людини є постать Одісея. Одісей у світовій культурі є символом людського розуму, його здатності долати перешкоди і наполегливості у досягненні поставленої мети. Саме його можна вважати культовим втіленням людського прагненя до самостійності й свободи, про які йшлося раніше. Але того ж Одісея сам Гомер наділяє постійним епітетом «хитромудрий». Самі ахейці що разу використовують Одісея у випадках, коли справу не вдається вирішити силою, а потрібна не стільки мудра простота, скільки лукавство і хитрість. Розум Одісея насправді не моральний, він є синонімом обману, здатності до обдурювання, ошукування. Іншими словами, Одісей – тип геніального дурисвіта. Приклад дієвого застосування цієї геніальної здатності Одісея ніколи не зникає з актуального поля нашої свідомості у символі «троянській кінь». Виснажені облогою ахейці вже були на межі поразки, коли Одісей придумав виготовити величезного коня з грецькими воїнами всередені, якого самі троянці втягнули на свою погибель у місто. Вважається, що на війні всі засоби дозволені. Але з чого починається війна, і чи не є вона вищим вираженням суперечливої природи самої людини та її розуміння свободи й самостійності на заваду іншим?
Ілюстрацією поступового прояснення для людини її власної сутності як істоти хитрої та підступної є еволюція постаті Одісея в обробках міфа про Філоктета у трьох афінських трагіків – Есхіла, Евріпіда і Софокла. В «Іліаді» Філоктет – фесалійський цар, що брав участь у поході на Трою. Під час принесеня жертви ще на шляху до Трої його вкусила зміяЮ і ахейці змушені були його залишити на о. Лемнос. На десятому році війни троянський прорицатель, що його взяли у полон греки, розповів, що ахейці не переможуть без допомоги Філоктета, що володів чарівним луком Геракла. Згідно з міфом, Філоктет повертається у стан ахейців, де його рани зцілюють, і вбиває отруйною стрілою Паріса. Центром усіх трьох трагедій можна вважати епізод «виманювання» Філоктета з місця його страждального перебування на острові для подальшого використання його та його зброї з метою забезпечення перемоги над троянцями. Знаряддям такого «виманювання» греки обирають Одісея.
До нас дійшла тільки трагедія Софокла «Філоктет», але уявлення про інші дають грецькі джерела. У трагедії Есхіла Одісей не намагається змінити зовнішність і замаскуватись, щоб увійти у довіру до Філоктета, але говорить йому неправду про уявну смерть ватажка ахейців Агамемнона і страту самого Одісея. У Евріпіда з метою маскування зовнішність Одісея змінює сама Афіна, а Одісей, щоб не бути вбитим Філоктетом, видає себе за іншу людину, яка начебто є жертвою наклепів Одісея. У Софокла Одісей не тільки сам активно сприяє обману Філоктета, але й використовує для здійснення своїх намірів благородного юнака Неоптолема. Фактично останній і є головною діючою особою трагедії. Центром трагедії є моральний вибір Неоптолема. Розуміючи, що заволодів луком Філоктета, зрадивши його довіру, Неоптолем підкоряється голосу сумління і повертає зброю. Тільки поява Геракла як «бога з машини», тобто причини, що розв’язує всі проблеми, але не може бути пояснена природно, змушує Філоктета і Неоптолема повернутися у стан греків. Таким чином, у всіх трох трагедіях знаменитих авторів простежується тема поступового зростання необхідності застосування обману для досягнення поставлених цілей, хай би якими раціонально виправданими вони не були. В інших трагедіях Софокла, що дійшли до нас, «Едип», «Едип в Колоні», «Антигона», «Деяніра», «Еант», «Електра», великий трагік із неперевершеною майстерністю моделює та описує граничні стани людської свідомості під тиском непереборних зовнішніх чинників. Ці чинники можна звести до зіткнення людських пристрастей на тлі переплетіння зовнішніх обставин – від традцій і законів до волі богів.
Зазвичай при аналізі грецьких трагедій класичного періоду увагу привертають до важливого, але певною мірою зовнішнього висновку щодо обмеженої, або взагалі відсутньої здатності людини вершити власну долю. І у Софокла, й у Есхіла людина залишається слабкою істотою, що зобов’язана покірно переносити лиха, надіслані богами. Але звернемо увагу на важливий момент розвитку моделюючої функції драматичного мистецтва у проясненні психології самої людини. Якщо у трагедіях Есхіла дійовими особами виступали титани, у Софокла – ідеальні герої, «люди, якими вони мають бути» (Софокл), то головна новація Евріпіда стосувалась зображення людських характерів. Як відзначав у своїй «Поетиці» Аристотель, драматург вивів на сцену людей такими, які вони бувають у житті. Слід зважити, що герої Евріпіда не мають цільності, їхні характери складні та суперечливі, високі почуття, пристрасті, думки тісно сплітаються з низькими. Нестерпні страждання Медеї з одноіменної трагедії приводять її до вбивства власних дітей. Але навіть скоївши цей кривавий злочин, вона не відчуває каяття. Благородна вдача Федри («Іполіт») не заважає їй навіть в останні хвилини життя віддатись почуттю помсти і залишити лист з неправдими звинуваченнями Іполіта. Показовим є також ставлення Евріпіда до міфології. Міф стає для драматурга лише матеріалом для відображення сучасних подій. Він дозволяє собі змінювати не тільки другорядні деталі класичної міфології, але й надавати власні інтерпретації самім принципам релігійно-міфологічного сприйняття світу, освяченим традицією і часом.
Таким чином, на прикладі грецької трагедії можна виявити сутнісну особливість, що визначила своєрідність европейського типу культурного поступу. Автори грецьких трагедій вперше у світовій історії започатковують і на вищому ступені майстерності втілюють засіб, який стає, фактично, магістральним напрямком подальшого руху всього європейського мистецтва: моделювання дій міфічних чи, подалі, придуманих героїв як засіб одночасного створення і прояснення самої соціальної та психічної реальності, у якій перебуває і рухається особистість. Іншими словами, театральне мистецтво, стало (а за ним згодом – художня література, кінематограф, віртуалні мистецтва, тощо) штучно створеною людиною лабораторією вивчення і конструювання людського духу.
Поряд з трагедією розвиток отримала і комедія, яка прийшла в Афіни з Мегар. В Афінах комедійний жанр досяг високого ступеня досконалості та величезного впливу на суспільне життя. Його розквіт у V ст. до н.е. підготували драматурги Магнет, Кратін, Евполід, Кратет. Але найвідомішим давньогрецьким автором комедій був Аристофан (444-387 рр. до н.е.). З 64 відомих його творів до нас дійшли 11. Характерною особливістю його творів була парабаза – пісня, що її виконував хор або корифей (очільник хора). У пісні від імені автора глядачам подавалися поради, застереження, скарги на літературних суперників та політичних ворогів, думки про тогочасні події та оцінки особистостей.
Невичерпна грецька міфологія створила багатий арсенал образів. Вони стали основою для розробки художніх типів сильних людей, що виступали проти сліпих сил природи і могутніх богів. Боги й герої виступали в образах красивих, довершених людей. На жаль, оригінальних зразків грецької скульптури V ст. до н.е. майже не лишилося. До нас дійшли фрагменти фризів Парфенона, фронтони храмів і римські копії найвидатніших статуй еллінських майстрів. Вони дають змогу скласти уявлення про грецьку класичну скульптуру. Разом з великим Фідієм славу грецької скульптури становлять імена Мірона, Поліклета, Піфагора Регійського, Праксителя. У знаменитій скульптурі «Дискобол» Мірона реалістично передано стан фізичної напруги. У скульптурі Поліклета «Дорифор» (списоносець) втілено еталон зображення людського тіла.
Серед грецьких живописців V ст. до н.е. слід відзначити Полігнопа та Аполлодора. Аполлодор Афінський увів у живопис напівтони та перспективу. Але головним його досягненням було оволодіння мистецтвом світлотіні. Це був революційний перехід від простого розфарбовування до реалістичного живопису наступних віків. Серед послідовників Аполлодора відомі імена – Зевксіс, Перасій, Тімат. Високі зразки майстерності цього періоду являє собой вазовий розпис.
Доба еллінізму. Релігія та філософія
Хронологічними межами еллінізму вважається, з одного боку, 323 р. до н.е. – рік смерті Олександра Македонського, з іншого – 30 р. до н.е. – дата приєднання Єгипту до Рима. Еллінізм являє собою такий період, коли давньогрецька культура, збагачена досягненнями місцевих культур, розповсюдилася всією територією держави Олександра.
У 336 р. до н.е., після смерті Філіппа 2, на престол став його 20-річний син Олександр. 12-річне правління його змінило не тільки Елладу, але й світ. Він створив першу в історії імперію, що охоплювала таку велику територію у межах однієї політичної структури. В основу нової політики Олександр поклав принцип співробітництва – імператор прагнув не знищити чи пригнобити завойовані ним народи, а об’єднати всіх на чолі з македонянами та греками в гармонійну єдність, що була б засадою культурного розквіту нової держави.
Проте його держава не була довговічною. У 323 р. до н.е. під час вечірки зі своїми генералами Олександр Великий помер. Після його смерті імперія розпалася на кілька монархій, очолюваних його спадкоємцями, – діадохами. Після запеклої боротьби діадохів за владу на деякий час основними складниками елліністичного світу стали Єгипетська держава, очолена монархією Птолемеїв, Селевкідська держава в Передній Азії, Пергамське царство, Бактрія, Понтійське царство.
Визначальним чинником впливу на розвиток культурного життя елліністичного періоду стало значне розширення горизонту подій і маштабів сприйняття світу давніми греками, пов’язане з їх військовими походами, торговельними та науковими подорожами в далекі східні країни, в Африку, на північ. В епоху еллінізму світ змінився та розширився. Велику роль у поширенні грецької освіченості відіграло складення загальногрецької мови (койне). Грецькою можна було розмовляти на величезній території, від Єгипту до Каспія. Спільна мова сприяла розвитку єдиної культури. Водночас, безмежний світ, що відкрився елліну, був позбавлений гармонії. Боги давньогрецького пантеону, що достатньо задовільно виконували свою захисну і організаційну функцію в межах світу грецьких полісів, з розширенням ойкумени, землі відомої, почали втрачати вплив і могутність. Вони й за кращих часів були жорстокими і свавільними, мало переймались долею окремої людини, а з розширенням просторового і духовного горизонту греків стали стали доповнюватись і заміщуватись віруваннями і культами, що були поширені в середземноморському культурному світі, на близькому та Середньому Сході. Еллінізм, таким чином, являє собою одночасність сприйняття давньогрецькою культурою безмежної багатобарвності релігійних культів і духовних практик інших народів еліністичного світу з одночасним розповсюдженням впливу на їхні культури давньогрецької мови, звичаїв, моральності, ідей давніх греків.
У період еллінізму широке розповсюдження отримали культи різних східних божеств, об’єднання культів різних народів (синкретизм), магія, вірування у богів-рятівників. Цікавість населення Східного середземномор’я до нових культів була викликана бажанням знайти могутніших богів і заручитися їхнім заступництвом. Цим була викликана і множинність культів в елліністичних державах. Елліністичні царі намагалися об’єднати культи грецькі та східні, щоб мати ідеологічну опору серед різних прошарків населення, крім того, вони підтримували місцеві храми та храмові організації з політичних міркувань. Прикладом створення синкретичного культу може слугувати культ Серапіса у Єгипті, заснований Птолемеєм І. Це божество об’єднувало риси єгипетського Осіріса і грецьких Зевса, Аїда, Асклепія. У багатьох країнах шанувалося одне з найдавніших малоазійських божеств, Кібела (Велика мати). В елліністичний час поширюється культ іранського сонячного бога Мітри. З грецьких персонажів у східних областях найпопулярнішим були Геракл як втілення фізичної сили і могутності, і Діоніс, образ якого на той час значно трансформувався.
Головним змістом міфа про Діоніса стають розповіді про його смерть та воскресіння його Зевсом. Згідно з вченням шанувальників Діоніса, орфіків, Діоніс був народжений спочатку Персефоною під іменем Загрея і загинув, роздертий титанами. Потім Діоніс воскрес уже під своїм ім’ям як син Зевса і Семели. Культи найдавніших богів, що вмирали та воскресали, – Осіріса – Серапіса, Діоніса, фрігійського Аттіса – поширювалися у сільскіх поселеннях і в містах ще й завдяки тому, що їх шанувальники сподівалися на них як на богів-рятівників. Ці боги мали урятувати своїх прихильників від смерті. Шанувальники цих божеств вірили, що безсмертя отримується шляхом виконання особливих обрядових дій – містерій. Під час містерій відтворювалися сцени смерті та воскресіння бога, внаслідок чого шанувальники ставали співпричетні богу й отримували безсмертя. Елліністичні містерії сходили до давніх східних святкувань і більш ранніх грецьких містерій (на честь Деметри та Діоніса), але у III-I ст. до н.е. ці містерії пригортали значно більше, ніж раніше, число прихильників. Проте попри усю поширеність, містерії об’єднували тільки обраних. Щоб стати таким «обраним», потрібно було пройти чисельні випробовування. Для широких верств народу прийнятнішою була магія: різноманітні заклинання, талісмани. Віра в духів-демонів була покликана принести успіх у коханні, позбавити хвороб, допомогти у складних ситуаціях. Суто елліністичним релігійним віруванням було вшанування Тихе (Долі). Її культ був відгуком на порушення передзаданого плину процесів і визначеного місця людини в цих процесах. В умовах, коли традиційний світопорядок, який підтримувався міфологічним мисленням, був зруйнованим, життя стало, як ніколи, нестійким. Руйнування і падіння царств набули величезні по охопленню територій і людських мас маштаби. До того ж, вони здавалися випадковими й непередбачуваними. Свавілля монархів, військовий успіх чи поразка окремого полководця визначали долю цілих областей і окремої людини. Тому Тихе була втіленням не тільки випадковості, але й неминучої необхідності, зрозуміти яку було неможливо.
Філософія
Визначення місця індивіда у нестійкому світі, що його оточував, стало відновлення почуття єдності людини і космоса. Своєрідне моральне керівництво вчинками людей замість традиційного общинного стали найважливішими заданнями елліністичної філософії. Найбільш визначними філософськими школами були школи епікурейців і стоїків, певний вплив мали також кініки і скептики. Етична складова вчення послідовника Демокріта матеріаліста Епікура випливала з його заперечення понадприродних сил та божественного провидіння, що визначають долю людини. Епікур змальовував ідеал людини, вільної від страха смерті, людини, яка здатна досягти щастя, яке він вбачав у єдності здорового тіла та безтурботної душі. Відкидаючи звинувачення у пропаганді та абсолютизації виключно задоволень, Епікур наголошував, що задоволенням є вже уникнення страждань і душевних потрясінь. «Проживи непомітно» – таким був заклик Епікура. Близькими за вихідними посилками, але помітно відмінними за логікою та висновками, були погляди засновника школи стоіків Зенона, що народився на Кріті. Стоїки визнавали, що світ створений з основних елементів: повітря, вогню землі та розуму, що всі явища визначає причинний зв’язок, а випадковість постає такою тільки в силу того, що деякі причини є ще невідкритими. Але головну роль у етичному вченні стоїків відігравала доля. Всі люди рівні перед долею, тому головна мета людини – жити згідно природі, тобто, доброчесно. Ані здоров’я, ані багатство не є справжніми благами. Благом є тільки сукупність чеснот, якими має володіти людина. У їх числі – справедливість, мужність, помірність, поміркованість. Мудреці мають прагнути до апатії – звільнення від пристрастей (гр. патос – страждання, пристрасть), але стоїк, на відміну від шанувальника епікуреїзму, має обов’язки – шанувати батьків, робити поступки друзям, захищати батьківщину. Стоїки закликали не боятися смерті як неминучого зла, але не могли відповісти на запитання про причини пови зла як такого. Філософи- кініки, серед яких найвідомішим був Діоген із Сінопа, частіше за все самим способом життя кініки – подібні до собак висловлювали протест проти супільних норм і соціальних контрастів. Глава скептиків, Піррон (III-II ст. до н.е.), проголосив принцип відмови від будь-яких безумовних тверджень (догм). Вони вважали, що будь-якому твердженню можна протиставити інше, рівне йому.
Найбільш визначними в епоху еллінізму були успіхи природничих наук та математики. Один з найвидатніших вчених давнини, Архімед із Сиракуз, був автором багатьох визначних праць із різноманітних питань математики і механіки, відкрив основний закон гідростатики, створив дивовжні пристрої у сфері військової та будівельної техніки. Грецький астроном Аристарх Самосський першим висловив ідею про обертання землі навкруги Сонця та навкруги своєї осі. Учень Аристотеля Теофраст заклав наукові підвалини ботаніки. Виключну роль у розвитку точних наук відіграла олександрійська школа. Її представниками були математик, астроном і географ Ератосфен, який дав напрочуд точне на той час вимірювання кола землі, запропонував використовувати у науці само слово «географія», математик Евклід, що залишив систематичне викладення основ геометрії, астроном Гіппарх склав зоряний каталог, Полібій та Діодор Сіцілійський залишили праці з всесвітної історії.
Література, театр, мистецтво
Елліністичною літературою зазвичай називають літературу грецькою мовою III-I ст. до н.е. В елліністичний період у літературі відбуваються значні зміни. Відбувається певний занепад у драматургії, натомість з’явилися нові форми у поезії та прозі. Театри існували у всіх, навіть невеликих, містах, але головним жанром стала побутова комедія та незначні комічні жанри, такі як пантоміма та міміямби (невеликі побутові сценки). З вистав зник хор: навіть трагедії великих поетів минулого ставилися без участі хорових партій. Найвизначнішим комедіографом цього періоду вважається афінянин Менандр (межа IV-III ст. до н.е.). Сюжети його комедій засновані переважно на непорозуміннях та випадковостях. Цілком до наших днів дійшла одна комедія Менандра – «Буркотун», знайдена у 1958 р. у Єгипті, яка розповідає про постіно роздратованого старого, якого з цієї причини покинула дружина. Всі комедії Менандра мали щасливий кінець.
У поезії III-II ст. до н.е. виявилися дві протилежні тенденції: відродження героїчного епосу – поема Аполонія Родосського про аргонавтів «Аргонавтика», а з іншого боку – поширення поезії малих форм (епіграми олександрійського поета Калімаха). У III ст. до н.е. в Олександрії поет Феокріт створив особливий поетичний жанр іділій, де описується безтурботне життя пастухів і рибалок, і наводяться їхні пісні.
Значну роль у розвитку культури еллінізму відігравали великі міста. Для цього часу характерним є широкий розвиток містобудування: старі міста перебудовувалися, у важливих стратегічних і торгових пунктах засновувалися нові. Столиця Єгипту, Олександрія, і столиця держави Селевкідів, Антиохія, виросли у величезні по тим часам міста, що нараховували по кілька сотень тисяч мешканців. Центром елліністичної культури була Олександрія. Засновник династії Птолемеїв, Сотер, за порадою одного з учнів Аристотеля, Деметрія Фалерського, заснував особливий заклад, присвячений дев’яти музам, і назвав його Музейоном. У Музейоні об’єднувався музей, наукова установа, бібліотека з сотнями тисяч рукописних оригіналів. Визначними культурними центрами були також Пергам, Сиракузи, Родос та інші міста. Архітектура міста Пергам вражає монументальністю. Саме у цьому місті як своєрідний символ перемоги могутніх пергамських царів над галатами було споруджено уславлений пергамський вівтар Зевса, фриз якого зображував боротьбу олімпійських богів з міфічними гігантами. Для елліністичного містобудування характерно виділення адміністративного і торгівельного центра міста. Храм, що в класичну епоху був головною місцевою спорудою, став у цей період тільки частиною загального центрального ансамблю, що складався з адміністративних споруд, базіліки, бібліотеки, гімнасія, та ін. Головна площа, агора оточувалась критими портиками, що надавало їй замкнений характер (агора у Прієнні). В елліністичну епоху були розроблені принципи паркової архітектури. Багато оздобленими парками були уславлені Олександрія та Антіохія. Серед характерних рис складного та різноманітного мистецтва еллінізму слід ввідзначити одну тенденцію, що виявила себе у прагненні до маштабних архітектурних рішень, що мало здобути славу елліністичним монархам (найбільш вражаючим прикладом гігантоманії є Олександрійський маяк) і розвиток портретного мистецтва, яке мало увіковічити правителя чи видного діяча (портрети, бронзові статуї, гліптика). Відомий приклад елліністичної камеї Гонзага виявляє характерні риси цього придворного мистецтва і прагнення уславлення монарха.
Література: 2, 8, 12, 16, 22, 23, 25, 26, 28, 33, 35, 45, 50, 58, 59, 60, 67, 72, 89.
Питання для самоконтролю:
Процеси етногенезу на території Давньої Греції.
Особливості та значення давньогрецької демократії.
Міфологічне світобачення, його зв’язок з реальним життям античних греків.
Видатні законодавці Давньої Греції.
Космогонічні уявлення давніх греків.
Загальна характеристика кріто-мікенської культури.
Сюжет та культурне значення «Іліади» та «Одісеї».
Боги і герої давньогрецької міфології.
Характеристика гомерівського (ранньоархаїчного) періоду давньо-грецької культури.
Давньогрецька філософія класичного періоду.
Грецька культура періоду классики.
Давньогрецька скульптура.
Походи О. Македонського та їхнє значення для історії античного світу.
Давньогрецька архітектура.
Риси грецької культури періоду еллінізму.

КУЛЬТУРА ДАВНЬОГО РИМУ

Історія Давнього Риму охоплює час з 753 р. до н.е. до 337 р. н.е. Її традиційно поділяють на три великих періоди – ранній Рим, або царський період, Римська республіка та Римська Імперія. У період раннього Риму, з VIII по VI ст. до н.е. виділяють етрусську епоху і суто царську; Римська республіка тривала з кінця VI ст. до н.е. до 31 р. до н.е.; Західна Римська імперія існувала з 31 р. до н.е. по 476 р.
Усталеною є думка, що Рим – тільки наслідувач політичного, художнього, літературно-мистецького, архітектурного, скульптурного тощо спадку Греції. Дійсно, римляни багато запозичили з культур тих народів, що потрапили в їхню сферу впливу. Поступово в процесі романізації провінцій та поступової варваризції імперії сформувалася греко-римська антична культура.
Але Рим ніколи не був вторинним. Особливістю римського типу опанування геополітичним і культурним простором античного світу, на тлі якого сформувалася самостійна і потужна римська культура, була здатність ефективно використовувати технічні та технологічні надбання попередників, втілювати принципи, що довели свою дієвість у всіх сферах культурного життя в практику відтворення і розширення римської держави, зберігати та адаптувати до нових умов власне культурне ядро, яким був «римський міф» і засоби його відтворення, куди і слід віднести їхні принципи організації соціального та політичного життя, а також постановку військової справи. Рим брав від інших народів, яких він підкорив достатньо, все, що могло принести практичну користь «римському міфу», до якого долучалися таким чином і підкорені народи.
Одним з найвеличніших вчителів Риму була Греція. Але насправді це було не власне формальне навчання, а складний і тривалий процес «перетікання» духовної спадщини Греції у нові римські «міха». Одночасно це було збагачення і трансформація цієї спадщини в завжди суперечливій історичній формі. Давньоримський поет Горацій (65-8 рр. до н.е.) у листах зазначав: «Якби греки так само зневажали новації, як ми, то які б витвори давнини зараз існували?». Ці слова часто цитують, щоб довести – Рим був чимось на кшталт молодшого партнера у греко-римській цивілізації. Насправді, як завжди відбувається у процесі взаємодії, Рим впливав на Грецію і навпаки. Спочатку римляни знайомилися з елементами грецької культури лише за допомогою етрусків і міст Великої Греції. Цілком вони зустрілися з нею лише в III ст. до н.е., коли еллінська культура стала культурою елліністичною, тобто, коли поліси увійшли у склад елліністичних царств. Тоді перед громадянами полісів, що стали підданими царів, постали нові проблеми, які ще не стояли перед римськими громадянами, що тільки через два століття опинились у стані підданих. Тільки тоді вони цілком зрозуміли своїх попередників. Таким чином, при схожості в базисі, що полегшувало громадянам Риму засвоєння духовної спадщини грецьких полісів, на шляху до повного запозичення ними грецької культури у той період, коли вони отримали змогу добре її взнати, стояло два бар’єри: певні розбіжності у системі цінностей і стадіальна різниця.
Проте з самого початку власної історії для Риму була характерна цілеспрямованість у досягненні визначеної мети та самостійність у створенні тих форм і засобів, які мали забезпечити її досягнення. Рим демонструє зразкову та безпрецедентну для всього давнього світу цілісність та згуртованість. Причиною є чіткі засади соціальної організації: техніко-економічні (мережа військових укріплень у кожній провінції, мережа вимощених доріг, що з’єднувала їх з Римом, тощо); організаційні (загальні принципи права й адміністрування, а також єдина армія чиновників); психологічні (психологічний контроль тримався на остраху та покаранні, на абсолютній упевненості в тому, що все, що загрожує Риму, буде знищено). Давнім римлянам був притаманний своєрідний і оригінальний інстинкт «територіального імперативу», що виявляв себе як примноження, організація, експлуатація та захист своїх територій. На цих підвалинах зросла і пройшла повний цикл розвитку могутня держава, яка навіювала страх і повагу всьому зовнішньому світові за межами «Pax Romana» – римського світу.
Давній Рим був не тільки видатним явищем на теренах античного світу, але й залишився у європейській і світовій історії унікальним за своєю суперечливістю зразком поєднання ефективної раціональності та мужньої відваги з вражаючими уяву проявами лицемірства, підступності, розбещеності й жорстокості. Російський критик XIX ст. В. Белінський зауважив: «Римська література не представляє жодної хорошої трагедії; натомість римська історія є безперервна трагедія – видовище, гідне народів і людства». Рим залишив нам унікальну можливість – побачити й вивчити людську природу, що і є врешті-решт сутнісною метою культурної діяльності, на прикладах, які не є продуктом уяви геніального романіста чи філософа, а зафіксовані історичними хроніками, листами, свідченнями сучасників як документи епохи. Греки були першими, хто намагався осягнути світ логосом, – філософським категоріальним мисленням, тому вони залишили класичні й універсальні зразки мислення, класичні канони вираження краси, істини й морального ставлення до людини. Римляни теж були першими. Вони були першими, хто розповів людству, якою може бути людина. Якщо грецький універсалізм містить у своїх началах усю наступну історію філософії, тобто пошуків людського духу, і певною мірою вичерпує ці пошуки, про всяк випадок окреслює величну царину його володінь, то Рим окреслює і певною мірою вичерпує глибину злетів і падінь людської душі. У подальшій історії людства важко найти приклади мужності, вірності, патріотизму, самопожертви, так само, як і зрадництва, лицемірства, розбещеності й жорстокості, які б не тільки перевершували собою Рим, а просто не повторювали його. Тому, можливо, для розуміння культурноєвропейської і загальнолюдської значущості Риму більше підходять інші слова Горація з його славнозвісного «Пам’ятника» – «Ні, весь я не помру. Буду я знов і знов».
Якщо культура – це не тільки зразки матеріальної діяльності, що дійшли до нас у вигляді артефактів цієї епохи, а й зразки поведінки, то Давній Рим можна визнати однім з найвеличніших вчителів людства. Отже, не варто недооцінювати реальний внесок римлян у скарбницю світової культури, який був, до того ж, і вельми практичним. Рим використовував усе, що могло піти йому на користь. Саме ця здатність і зробила його могутнім. Але Рим і залишив усе накопичене у спільному палаці європейської культури, закарбувавши свій геній у нових сферах: права, військової організації, адміністрації та інженерного мистецтва.
Згідно з оповідями, Рим було засновано на семи пагорбах братами Ромулом і Ремом у 753 р. до н.е. Проте, археологічні розкопки вказують на сліди поселень бронзового віку, які сягають не менше, ніж 1500 р. до н.е. Автохтонами на півострові були племена італіків. Вони прийшли на Апеннінській півострів з півночі. Пізніше вони розділилися на окремі племена латинян, умбрів, сабінян та ін. і були у свій час завойовані римлянами. У VIII-VI ст. до н.е. активно переселялися в Італію греки. На південному узбережжі було засновано колонії Тарент, Гераклея та інші, що незабаром перетворилися на важливі порти та економічні центри.
Етруски
У північно-західній Італії теж створювалися міста. Їх засновниками були етруски. Вважається, що вони прийшли з Малої Азії, жили в Тоскані та Умбрії з 700 по 100 до н.е. У VII-VI ст. до н.е. вони підкорили своєму впливу майже весь Апеннінській півострів. Їхні сусідські поселення у долині Лаціо були неподалік від Риму. Укріплене місто Вейї розташувалось у 16 км від форуму – головної площі Риму. П’ятий та сьомий царі римлян були етрусками.
У 1964 р. у містечку Санте-Севере, біля Риму, було знайдено два етруських храми над морем. Ці знахідки дали важливий матеріал для розуміння культурного поступу цього часу. Етруски були чудовими будівниками, що вміли будувати укріплені стіни з брамами, канали, системи каналізації, монументальні некрополі. Досягненням етрусських будівничих була півциркульна арка, циліндричне склепіння та тосканський ордер – вони стали відправною точкою у розвитку давньоримської архітектури. Конструкція арки використовувалася в Давньому Римі для будівництва ринків, амфітеатрів, мостів та ін. Півциркульна арка складена з клинчастих каменів, що утворюють криволінійну поверхню, так що камені підтримують один одний за рахунок бічного розпору. Крупні тесані блоки трапецієвидної форми так щільно підігнані один до одного, що для їх утримання не потрібно розчину. Замковий камінь над центром кола підтримує міцність усієї споруди. Арки, що примикають одна до одної, утворюють у глибину циліндричне склепіння. Так побудовані купольні гробниці, які в центрі підтримує опора, зверху насипаний курган із землі. Завдяки розкопкам етрусських гробниць отримано дані про мистецтво етрусків. Внутрішні стіни гробниць були отиньковані та вкриті розписами, які відтворюють бенкети, ігри, танці, що проводилися в пам’ять про померлих. Рим запозичив не тільки циркульну арку етрусків, але й конструкцію акведуків, які постачали воду для міст з гір. Акведуки мали опорою циркульну арку, а труби робили зі свинцю чи теракоти.
Досягнення етрусків у бронзовій та кам’яній пластиці, настінному живопису, розписній кераміці та обробці металу стали однією з важливіших складових у розвитку давньоримського мистецтва. Велика кількість глини на території поширення етрусків сприяла широкому розповсюдженню теракотових статуй і рельєфів. Перші фігуративні зображення з’явилися на поховальних вазах з кришками у вигляді людської голови (VII ст. до н.е.). У них зберігався попіл померлого. Крупними центрами ремісничого виробництва були міста Цере, Вейї, Ареццо. Етруски були також чудовими металургами та майстрами бронзового лиття. Майстерний витвір, що має назву «Химера з Ареццо», сягає IV ст. до н.е. і відтворює фантастичну тварину з головою та шиєю лева, тулубом кози і хвостом змії.
Релігія
Вірування давніх римлян були язичницькими. Власне вони такими й залишилися до часу, коли почалося ствердження християнства. У давньоримському пантеоні особливо шанувався бог війни Марс, у жертву якому приносили коня. Ціла когорта богів брала участь у всьому циклі сільськогосподарських робіт. Серед них були боги посівів, цвітіння, визрівання – Вервактор, Редаратор, Обаратор – вони допомагали при оранці. Під час сівби молились Сатурну, коли хліба сходили, зверталися до богині Сегетії, щоб на полі не було бур’яну, просили бога Рунсинатора, цвітінням відала богиня Флора. Різні боги зберігали оселю та родину римлянина: домашній куток – Веста, двері – Янус, що мав два обличчя, земельні угіддя – Лари, дім – Пенати. У кожної людини був свій особистий дух-покровитель – Геній. Якщо Пенати приносили тільки добро, то Геній міг бути добрим або злим, сумним або веселим. У ранніх релігійних віруваннях римлян зустрічаються боги, які надзвичайно схожі за своїми функціями і навіть іменами на етруських богів: наприклад Мнерва (Мінерва), Маріс (Марс), Сатре (Сатурн). Від етрусків збереглось багато ворожінь, у тому числі по польоту птиць, нутрощам тварин.
Принципова відмінність світогляду римлян і від етруського, й від давньогрецького полягала в тому, що, на відміну від греків, римляни вважали успіх справи залежним від власної діяльності, а не від богів. Боги могли бути прихильними до людини, захищати її, але успіх справи залежав від особистої ініціативи. Вважається, що у такому «споживацькому» ставленні до богів виявлявся притаманний усій римській культурі практицизм. Але зазначену зміну історичного типу світогляду можна розглядати і під іншим кутом. Рим з початку і протягом своєї історії демонструє галерею «моментальних знімків» становлення особистості. У Давній Греції спочатку поняття особистість (грец. – просопон) означало ритуальну маску, роль, яку виконував актор у театрі, і було синонімом нематеріальної душі. У культурі Давнього Риму особистість наче знімає маску, стає живою, не маска усміхнена, байдужа, радісна передає стани душі, а сама людина, що відчуває радість і біль, сором і образу, відчай виступає на сцені історичного театру. Боги ще впливають на життя, але людина вже взяла на себе відповідальність за свою долю, і тому всі злети її духу, так само, як і помилки, є її власними. Саме ця ініціатива й відповідальність може бути визначена як зворотній бік римської практичності.
На початку своєї історії римський народ був родоплемінним об’єднанням. Основою суспільства був рід (familia), який очолював глава роду (pater familias). Голови родів складали родову аристократію або патриціїв. Роди об’єднували у собі всіх, хто брав участь у веденні господарства. Це були прямі й непрямі родичі голів роду, діти, ті, хто проживав у родині і навіть раби. Глава роду мав необмежену владу над життям та смертю кожного члена родини. Такі родини відрізнялись згуртованістю і високою організацією. Їм протистояли плебеї (простолюдини). Вони займалися ремісництвом і торгівлею. Плебеї не володіли земельними ділянками, тому не допускалися до управління містом. Крім них з ранніх часів у Римі існували клієнти (слухняні). Клієнтами могли бути чужі для роду люди або молодші родичі, які служили голові роду (патрону). Вони могли отримати від нього у користування ділянку землі. Платою за користування була сільськогосподарська продукція та несення військової служби. У свою чергу патрон підтримував своїх клієнтів, захищав їх у суді, допомагав у складних ситуаціях.
Десять родів складали курію, десять курій – трибу, а триб було три, за приналежністю всіх вільних повноправних громадян Риму до трьох племен – латинян, сабінян та етрусків. На чолі цих племен стояв цар, якого обирали на зборах пожиттєво. Після його смерті та до обрання нового царя управління здійснювалося Сенатом. Сенат (рада старійшин) складався з 300 патриціїв. До обрання царя Сенат обирав нового тимчасового правителя на певний термін. Крім того, Сенат затверджував рішення коміцій. Коміції являли собою зібрання курій. Вони збиралися за наказом царя. Цар був правителем, верховним жерцем і воєначальником. Для розгляду вирішення особливо складних судових справ він призначав квесторів – судових слідчих.
Уся організація римського суспільства була пов’язана з армією. Першим організатором військової справи у період раннього Риму був цар Сервій Тулій (578-534 рр. до н.е.). Він поділив усе вільне римське населення на шість розрядів. В основу поділу було покладено кількість землі, що оброблялася. З винайденням монет розряди стали відображенням стану володіння певною кількістю грошей. Чим більшою була кількість грошей, якою володів римлянин, тим більше він зобов’язаний був віддавати на суспільні потреби. Тулій розбив суспільство на центурії (сотні). Центурії були базовою одиницею майново-вікової класифікації суспільства. У центуріях проводилась робота коміцій, вони також стали основою комплектування війська. Перший розряд мав виставити 80 центурій озброєної піхоти – педитів та 18 центурій вершників – еквітів. Інші розряди всі разом мали виставити 95 центурій легкої піхоти та інших вояків. За часів Сервія Тулія у Римі нараховувалося 193 центурії, які вирішували питання війни і миру, обирали посадових осіб і приймали закони. Кожен громадянин у залежності від його цензу мав здійснити 10 кампаній, знаходячись у кінноті або 20 – у піхоті; призваний на військову службу приносив присягу, яка не могла бути порушена. Покарання солдат за злодійство, брехню, втрату зброї, залишення варти були такі жорстокі та ганебні, що замість них обирали смерть, але й заслуги винагороджувалися похвальним словом, почесними дарами, вінками, що вважалося за велику честь й відрізняло нагородженого й у таборі, і вдома. Військо склаладалося не з найманців, а з союзників і громадян, які захищають батьківщину і воюють дуже стійко, до повної перемоги. Приклади відваги та геройства передавалися з покоління в покоління, на них виховували молодь. З дитинства римляни всотували спогади про велике минуле Риму та впевненість у ще прекраснішому і славному майбутньому.
Республіканська система управління
Реформи Сервія Тулія зробили плебеїв повноправними. Вони отримали можливість шляхом участі у центуріатних коміціях захищати свої інтереси. Але повалення монархії не привело до розширення та закріплення їхніх прав. Раніше цар захищав інтереси плебсу, щоб врівноважити вплив родової аристократії. З поваленням царської влади було знищено основу для протистояння утискам з боку патриціїв. Замість царя до влади прийшли консули. Їх обирали виключно з числа патриціїв. Визнання владних повноважень посадової особи закріпилась у понятті «магістрат», що означає посадова особа, начальник. Консули були вищими магістратами. Їм належала вся повнота вищої влади – імперіум. Консулів було два. Їх обрали терміном на один рік, і вони правили по місяцям – по півроку кожний. Спочатку на допомогу консулам обиралося два квестора. Вони не тільки брали участь у судових справах, але й наглядали за казною. Поступово їхня кількість почала збільшуватись. З V ст. до н.е. квестори стали представляти собою самостійний магістрат. Під час війни вони управляли військовою казною. Крім квесторів існували цензори. Вони здійснювали ревізію майна, (цензу) громадян, нагляд за справною сплатою громадянами податків у державну казну і взагалі за виконанням громадянами своїх зобов’язань перед державою. Це врешті-решт призвело до нагляду за моральністю громадян і шпигунства за ними під гаслами захисту добрих старих порядків. Вирок цензора не можна було оскаржити. Одночасно посилилася роль сенату. За правління царів сенат був дорадчим органом царя, який складався з голів родів та представників аристократичних родин. Вони засідали у сенаті пожиттєво. З появою інституту консулів у республіканський період сенат поступово привласнив собі контроль над рішеннями народних зборів і діями консулів. Сенатори могли затвердити або відмінити рішення народних зборів або консулів.
На початку республіканського Риму батьки міста сиділи окремо від плебеїв. Між ними було заборонено шлюби. Тільки у 212 p. до н.е. всі вільнонароджені чоловіки Риму отримали право на повне римське громадянство. Всередині патриціанської олігархії були важливі відмінності, що встановилися в останні роки республіки: найстаріші та найвищі клани: Валерії, Фабії, Корнелії і Клавдії складали серед патриціїв аристократію дженте мажоре. Іншу групу – нобіле – утворювали всі, хто мав своїми предками консула. Вони теж мали право засідати у сенаті. Еквіти – вершники – не могли засідати у Сенаті, але вони були заможним класом і йшли одразу за сенаторами на соціальних сходинках. З часом з’явився клас людей, що не мали власності, – пролетарі. Поступово набував ваги середній клас – лібертіни. Це були «отпущеники», тобто вивільнені раби. Цей процес посилився, коли приток рабів наприкінці завоювань республіки зменшився. Римський плебс вимагав участі у розподілі завойованих територій і розширення прав. Тривала боротьба завершилася перемогою плебсу в 494 р. до н.е., коли плебс під час війни залишив Рим та пішов на Священну гору. Загроза військової поразки змусила патриціїв піти на поступки. Плебеї отримали право на своїх зібраннях – плебісцитах – обирати до 10 народних трибунів. Трибуни мали право недоторканості, могли зупиняти рішення магістратів та Сенату. З 367 р. до н.е. один консул міг бути плебеєм, у 332 р. до н.е. один з плебеїв став навіть цензором. Постійна боротьба плебеїв за розширення своїх прав призвела до створення правових норм Риму. Колегія з 10 децемвирів (десять мужів) склала знамениті Закони 12 таблиць (451 р. до н.е.). Вони були записані на мідних пластинах і виставлені на головній площі Риму. У них було закладено основу подальшого розподілу на громадянське, кримінальне та процесуальне право. У Законах детально розглядалися права наслідування, жорстко каралися крадіжки, спеціально визначалася рівність всіх перед законом.
Врешті-решт склалася така схема управління: з військових питань патриції та плебс збиралися спільно у центуріатних коміціях або зборах центурії (сотні) – основного підрозділу римського легіону. Тут центурії комплектувалися за територіальною ознакою і ставали одиницею територіальної організації військовозобов’язаних громадян. Загальні збори проходили поза містом на величезному Марсовому полі, де збиралися всі 35 триб. Вище за всіх стояли вершники, нижче за всіх – педіти – піхота. Голосуючи, члени зібрання опускали глиняні таблички у дві корзини в ході того, як вони залишали зібрання. Голосування мало відбутися протягом одного дня. Всередині цих зібрань головну роль відігравали групи патронату. Багаті патриції маніпулювали тими, хто стояв нижче на соціальних сходинках, і так впливали на рішення народних зборів. У кожного патрона була група залежних від нього клієнтів. Патрон жадав підтримки від залежних клієнтів, клієнти сподівались на грошову винагороду, посади, нерухомість. Найкращим способом просунутися для клієнта було знайти впливового патрона та служити йому. Завдяки патронату римське правління набуло змішаних рис – демократичних форм правління та олігархічного контролю. Сенат залишався у центрі суспільного життя і за часів республіки, і за часів імперії. Він нараховував у різні часи від 300 до 600 сенаторів. Вони призначалися консулами, а Сенат скликався для допомоги консулам. Але оскільки сенатори-патрони контролювали всі значні посади у державі, Сенат управляв державою. Це було ядро само відтворюваної еліти.
Римський міф
Будь-який міф містить певну духовну цінність. Основними цінностями для римлянина були сам Рим і римський народ, призначений підкорювати інші народи та правити ними для їхнього ж щастя, а основний обов’язок громадянина вбачали в тому, щоб здійснювати цю місію. Сукупність принципів поведінки, громадянських і особистих чеснот та суспільно легітимованих і постійно підтримуваних шляхом правового і культово-релігійного забезпечення вірувань, переконань, традицій, а також норм діяльності і оцінювання поступово склали систему світобачення, яку можна назвати «римським міфом». Це була спонука до дії і сама дія, що спиралася на підґрунтя міфу, і ставала дійовим чинником відтворення певного типу поведінки. Наприклад, поняття честі характерно відбивається в епізоді вигнання останнього римського царя династії етрусків Тарквінія Гордого. Цей епізод наводить римський історик Тит Лівій. Сьомий цар Риму Тарквіній Гордий прийшов до влади, вбивши Сервія Тулія. Під час облоги міста Ардеї син Тарквінія Гордого Секст влаштував бенкет для молодих знатних воїнів. Під час бенкету учасники вирішили перевірити чесноти своїх дружин, які залишились у Римі. З’ясувалося, що всі вони розважалися, крім Лукреції, яка сиділа за прялкою. Вражений її красою, Секст Тарквіній повернувся у дім Лукреції і збезчестив її. Лукреція відправила звістку у військовий табір, де знаходився її чоловік, а коли він терміново повернувся додому, розповіла йому про заподіяне Секстом і закололась мечем. Колатін – чоловік Лукреції – та його друг Брут над тілом Лукреції поклялися помститися Тарквінію. До них приєдналися мешканці міста Колація неподалік від Риму. В результаті повстання етрусські царі були вигнані з Риму, а ім’я Лукреції стало називним для позначення жіночої цноти. Даний приклад свідчить про безумовність особливого типу поведінки, який приписує не втрачати гідності ні за яких обставин. Ще один хрестоматійний приклад пов’язаний з епізодом ранньої римської історії. Римський юнак Муций Сцевола потрапив у полон до вояків етрусського царя Порсена під час війни з Римом (507-508 рр. до н.е.) за відновлення етрусської династії Тарквініїв. Йому погрожували тортурами. Він презирливо глянув на ворогів і поклав у вогонь свою руку, щоб довести свою байдужість до страждань і відсутність страху перед ворогами.
Римськиій міф, що формувався протягом багатьох століть у вираженні особистих якостей і громадянських чеснот, можна звести до певних понять. Сівітас – узагальнене позначення принципів управління, норм поведінки та цінностей, реалізація яких дозволяла підтримувати той життєвий уклад, що склався у республіканський період історії Давнього Риму. Епоха формування та панування сівітас охоплює час від 494 р. до н.е. (від дати остаточної перемоги плебсу) до середини I ст. до н.е. (встановлення принципату та початок імператорського періоду історії Риму). Її характерика включає: досконалість політичного устрою, його змішаний устрій, що поєднував елементи монархії (влада консулів), аристократії (авторитет сенату), та демократії (право народного зібрання не тільки приймати закони та обирати магістратів, але й вирішувати питання війни та миру, карати чи дарувати почесті у винагороду за відвагу), взаємний контроль усіх інститутів, узгодженість їхніх дій, їхню залежність одне від одного, що надавало всьому устрою виключну міцність і здатність завойовувати інші народи та ними правити, право всіх громадян тією чи іншою мірою брати участь у відкупах, в експлуатації досягнень римського народу, у прибутках, що приносять війни. Пожертвувати собою для сівітас означало пожертвувати собою для свого правильно зрозумілого інтересу, це просте і зрозуміле співвідношення між благом та величчю колективу та кожного його компоненту виключало можливість відчуження індивіда.
Хонес – шана, честь, що дарується на знак заслуг перед сівітас, всенароне схвалення. Звідси циркус хонорум – перелік почесних вибірних посад та заслуг перед батьківщиною тієї чи іншої особи, що висікався на постаменті присвяченої їй народом статуї або в епітафії. Найдавніший зразок такої епітафії – надгробний напис консула 298 р. до н.е. Корнелія Сципіона, сина Барбата. Вона повівдомляє, що покійний був едилом, консулом і цензором, що, на думку більшості, він був кращим з кращих мужів Риму, взяв Корсику та її столицю, Алерію, і на подяку присвятив храм божествам погоди – Темпестатібус.
Гонорес – повага та мунера – обов’язки. Ніколи не була зруйнована давня, така, що сходила ще до родового устрою, повага до знатного походження, що була пов’язаною з комплексом прав та обовязків. Це відповідало уявленню про пріоритет загальної користі колективу та її збігу з корисністю для кожного його члена, оскільки поза громадянською спільнотою було неможливе й життя громадянина. Володарі багатства та високого ступеню гідності мали монополію на гонорес – пошану, повагу, але й більшою мірою несли мунера – обов’язки, поставивши на службу суспільству свої статки та свою обдарованість у мирний та воєнний час.
Дігнітас – показник соціальної гідності громадянина. У Римі була рівність громадян у сенсі юридичної правоздатності, відповідальності перед законом, але не було рівності у політичній та соціальній галузях. Ценз поєднував об’єктивні критерії (розмір власності та походження) з оцінкою, яку давав громадянину представлений цензором колектив (дігнітас – гідності), що й визначало місце громадянина в соціальній ієрархії, його права й обов’язки.
Ігнонімія – покарання у вигляді позбавлення громадянської честі та страта за публічно нанесену образу (в тому числі у віршах), що ганьбила потерпілого.
Віртус – сукупність властивостей, що личила римському громадянину: хоробрість, витривалість, працелюбність, сувора гідність, непохитна чесність. Ідея провіденціальної місії Риму, ідея панування над іншими народами та гордість від усвідомлення про приналежність до громадян Риму, що достатньо рано виявила себе у свідомості римлян, зумовила не тільки обов’язок служити сівітас, але й комплекс благочинностей, необхідних для процвітання як громадянської общини зашалом, так і окремого громадянина. Тому віртус стала синонімом благочинності взагалі.
Юс – справедливість – і фідес – вірність клятві. Справедливість могла ставитися навіть вище мужності (віртус). У давньоримського автора Енія Пріам мотивує перевагу юс над віртус тим, що віртус часто володіють і погані люди, але вони завжди з презирством ставляться до справедливості, вірності клятві (фідес) та обов’язку (мунера). Вірність клятві, що здавна пов’язувалася з Юпітером, відігравала величезну роль у стосунках громадян між собою, між патроном і клієнтами, Римом і підкореними общинами.
Пієтас – поняття, близьке фідес, що означало виконання обов’язку стосовно богів, рідних, батьківщини.
Конкордія – громадянська злагода, зокрема згода між патриціями і плебеями. Перший храм їй був споруджений на форумі у 367 р. до н.е. на знак примирення між патриціями і плебеями, між сенатом і народом, коли консули почали обиратися не тільки з патриціїв, але й із плебеїв.
Лібертас – свобода. Свобода могла трактуватися різно різними шарами населення й у різні епохи: як свобода римського народа, спрямована проти панування олігархії, що гарантована владою народних трибунів та правом апеляції до народного зібрання; як авторитет сенату та його свобода від свавілля магістратів і претендентів на одноосібну владу; як рівність перед законом. Характерно римським був нерозривний зв’язок між свободою та економічною незалежністю, що виражено у Пакувія, римського трагічного поета III-II ст. до н.е., який стверджує: «Платня робить людину рабом». Людина, що працювала за платню, сиділа на певних правах на чужій землі, комусь у чомусь зобов’язана, хоча й була юридично рівноправною, вважатися цілком вільною не могла. Взагалі ж лібертас – свобода від царської влади або тиранії. Ті, кого вважали взірцем римської благочинності, ніколи не прагнули ані влади, ані багатства. Прикладами такого ставлення до влади можуть бути політичні діячі Цинцинат і Курій. Після завершення своєї кар’єри Цинцинат повернувся до свого рала, а Маній Курій сам варив собі ріпку, і казав, що воліє перемагати тих, у кого є золото, ніж мати його самому.
У V ст. до н.е. Рим захопив своїх безпосередніх сусідів та території у 822 км кв. У 390 р. до н.е. за три жорстокі Самнітські війни встановив своє володарювання над усією центральною Італією. У III ст. до н.е. Рим підкорив південь Греції, а потім анексував Сіцілію. Цим він народив тривалий конфлікт із Карфагеном і 3 Пунічні війни (від Пуніка – латинської назви фінікійських поселень). Сторічна боротьба з Карфагеном (територія сучасного Тунісу) продемонструвала знамениті римські якості – поєднання стійкості та безжалісності, безпощадності до супротивника. Африканський Карфаген був старшим за Рим. Угода про мирне співіснування між ним та Римом є найстарішим документом Римської історії. Римляни порушили угоду, коли перетнули Месинську протоку. У 217 р. до н.е. та 216 р. до н.е. відбулися битви при Тразименському озері та при Каннах – найбільші поразки Риму. Тільки тактика Фабія Кунктатора («Повільного»), турбота про тили та резерви, а також взяття римлянами Сіракуз врятувала Рим від падіння. У третю Пунічну війну Катон Старший закликав цілком знищити Карфаген. Залишилася його знаменита фраза, якою він закінчував усі промови у Сенаті, – Карфаген має бути зруйновано. Врешті-решт місто стерли з лиця землі, переорали, а територію присипали сіллю. Як сказав пізніше римський історик Тацит з іншого приводу: «Римляни створили пустелю і назвали це миром». Коли Карфаген було зруйновано, республіка почала захоплювати по черзі решту країн Середземномор’я. Незалежні держави Малої Азії були анексовані вже у 67- 61 рр. до н.е. Сірія і Палестина – у 64 р. до н.е.
На завойованих територіях засновувались муніціпії – міста, що мали самоуправління. Вони мали право обирати власних правителів – дуумвірів. Але населення муніціпій не брало участь у вирішенні справ Риму та не отримувало римських посад. Населення деяких міст отримувало обмежене римське громадянство – без права голосування у народному зібранні та самоврядування. Для управління справами у такі міста Римом призначався префект.
В останні 100 років існування республіки військові кампанії ускладнювалися громадянськими війнами. Переможені полководці намагалися контролювати центральну владу у Римі, а реформатори – забезпечити інтереси нижчих прошарків. Головною причиною кризи Римської республіки був перехід від зв’язків співучасті до зв’язків підкорення та відчуження. Саме це призвело до розпаду общини та республіки і встановлення принципату та імперії. Поступовий розклад самих основ та інститутів сівітас виявляв себе у наступних формах: зосередження реальної влади та вигод її у руках сенату на противагу і шкоду величезній більшості, тобто повна компрометація ідеї «загальної пользи»; презирство знаті до черні; конституювання професійної армії, тобто розрив понять «воїн» і «громадянин», так що останній перестав отримувати безпосередню користь від війн зовнішніх і відчував своє безсилля у війнах громадянських. Усе це значно послаблювало відчуття причетності до справ та інтересів громадянської спільноти та руйнувало римський міф. Практичність проти спільної пользи – головна суперечність, що призвела до загибелі Риму.
У результаті періоди хаосу перемішувалися з періодами диктаторського правління. Народу була близькою армія, що складалася з громадян, які йшли на війну в надії отримати землю та засоби для її обробки, тобто досягти рішення аграрного питання ефективніше за плебс, що боровся з Сенатом і був неорганізованим. Але в силу організації армії, її корпоративного духу та прив’язаності до командирів, що вміли завоювати популярність багатими роздачами здобичі та землі, перемогами та особистими якостями, останні набували в очах своїх солдат особливого значення. Особа головнокомандувача, імператора, що, до того ж, проголошував себе під особливим впливом божества, все більше з часом відкидала ідею зв’язку з громадянською спільнотою. Були для цього й економічні чинники: солдати отримували земельні ділянки не від сівітас і її представників, як було колись, а від імператора, що мав силу змусити Сенат задовольняти його вимоги, а сама земля ветеранів розглядалася не як частина земельного фонду общини, а як їхня особиста повна власність. Це мало особливе значення для солдат-італіків, що отримували римське громадянство, але були слабо пов’язані з Римом та його традиціями. В армії, що являла собою найреальнішу силу, єдиноосібний глава республіки, що був нею ж уведений у цей ранг, не міг викликати заперечень.
У 60 р. до н.е. три суперника, воїни-політики Марк Ліциній Красс, Гней Помпей та Гай Юлій Цезар створили перший правлячий тріумвірат. Але у 48 р., після смерті Красса, зламавши спротив Помпея, Цезар витребував собі титул імператора. Супротивники Цезаря відчували відразу до його методів – підкупу населення Риму, маніпуляції політиками, грабіжницьких прийомів у військових кампаніях. Сам Цезар вигукував: «О часи, о звичаї!», але продовжував йти до абсолютної влади. 10 січня 49 р. він перейшов кордон провінції Італії по річці Рубікон і оголосив війну Риму. Його ім’я стало з часом синонімом абсолютної диктаторської влади. У мартівські іди його було вбито заколотниками на чолі з Брутом, якого називали «Визволитель». У. Шекспір назвав Брута найблагороднішим з римлян, але Данте помістив його у найнижче коло пекла за зраду друга – Цезаря.
Справжньою причиною загибелі Юлія Цезаря були не самі владні амбіції заколотників. Ці амбіції були скоріше зовнішнішньою спонукою змови. У дійсності Давній Рим постає своєрідним полігоном виявлення природи і сутності самої влади як феномену, що найбільшою мірою є продуктом розвитку людської культури. З появою соціальної диференціації, а вона з’являється з початком розподілу праці і накопиченням додаткового продукту, характер організації влади стає головним критерієм соціального прогресу. Теоретично, прогрес має привести до встановлення справедливості для всіх. Проте, саме справедливість для всіх виявляється найутопічнішим проектом культури. Цезар приходить до влади в результаті громадянської війни. Громадянська війна – жахливе явище, для якого саме поняття «справедливість» неприйнятне. Тому людина, що приходить до влади в результаті громадянськї війни, може бути тільки диктатором. Згадаємо, що інститут диктаторів з’являється вперше у період республіки для управління суспільством в екстремальних умовах. Для цього обирався магістрат, наділений надзвичайними повноваженнями, або призначалась посадова особа з усією повнотою одноосібної влади терміном на 6 місяців. До диктатури вдавалися лише у періоди небезпеки для Риму. Але сприйняття диктатора за часів Цезаря змінилося. Тепер диктатор – це людина, що має всю повноту влади, яку вона отримала насильницьким шляхом. Отже, для утримання такої влади потрібно спиратися на силу і насильство. Але Цезар, ставши диктатором, намагається уникнути репресій, прощає багатьох своїх супротивників, багатьом з них виділяє вигідні та почесні посади. Цезар не зловживає владою, турбується про римлян, користується підтримкою армії. Він залишає за собою єдину, хоча і важливу функцію – прийняття остаточного рішення з будь-якого питання. Розраховуючи на прихильність народу та підтримку армії, Цезар не турбувався про свою охорону. Чого він намагався досягти? Мабуть, громадянського миру і встановлення стабільності у римському суспільстві. І дійсно, переважну частину римської знаті правління Цезаря влаштовувало. Попередні диктатури були значно жорстокішими і кривавішими, а Цезар приніс у Рим мир і спокій. Але частину римської знаті жахала думка, що Цезар може проголосити себе царем. Навіть такий цар їх не влаштовував. Римські сенатори ладні були руйнувати чужі держави і перетворювали на рабів цілі народи, але не бажали поступитися навіть малою часткою власних прав, вважаючи, що можуть бути тільки першими. Їх ідеалом була ранішня олігархічна сенатська республіка. Частина сенаторів на чолі з Марком Брутом, Гаєм Касієм та ще кількома десятками заколотників вважали, що якщо покінчити з Цезарем, все залишиться, як було, але влада перейде до Сенату. Вирішено було напасти на Цезаря у Сенаті, куди римляни приходили традиційно без зброї. Заколотники пронесли зброю під одягом, але нанести перший удар ніхто не наважувався. Це зробив Сервілій Каска, вдаривший Цезаря мечем у потилицю. З остраху удар вийшов не сильний. Цезар повернувся, схопив меч нападника і не дозволяв йому зробити наступний удар. Заколотники оточили Цезаря і почали завдавати йому численних ударів, але жоден з них не був смертельним, і Цезар ухилявся і відбивався від них. Тільки побачивши серед нападників Марка Брута, він накинув собі на голову тогу, щоб не бачити того, що відбувається, і припинив опір. Ніхто не наважився захистити диктатора і верховного понтифіка (жерця). Налякані сенатори стали полишати курію. Характерно розгорталися події і після смерті Цезаря. Виявилося, що вбивці Цезаря не мають ніякого плану. Вони розраховували, що коли вб’ють Цезаря, народ і Сенат зустрінуть це тріумфуванням і відновлять старі республіканські порядки, але їх ніхто не став слухати. Тоді вони з закривавленими мечами і вигуками про вбивство царя і тирана побігли по Риму. До них стали приєднуватися ті, хто жодного відношення до змови не мав, але сподівався отримати від цього надалі зиск. Серед них був і консул Долабела – улюбленець Цезаря, який брав участь разом з ним у всіх його останніх походах, де у найскладніших умовах виявив надзвичайну відвагу і навіть був тяжко поранений. На ранок у засіданні Сенату заколотники пропонували іменувати Марка Брута і Гая Касія визволителями, а Цезаря об’явити тираном і кинути у Тібр. Тоді Марк Антоній (римський полководець, прибічник Цезаря) зауважив, що за такого рішення всі розпорядження Цезаря щодо почесних та вигідних посад втратять силу і будуть не чинними для їхніх власників. Це одразу змінило настрої. Другий консул Долабела, що раніше натякав на свою участь у змові, тепер лаяв заколотників – адже він отримав консульство від Цезаря, хоча йому було тільки 25 років і за законом він ще не міг обіймати цю посаду. Врешті-решт сенат постановив урочисто поховати диктатора, а також залишити в силі його розпорядження. Вбивцям замість подяки було оголошено прощення, їх відіслали подалі від Риму.
Щоб краще зрозуміти висновок історичного епізоду «загибель Цезаря», розглянемо його з точки зору досягнення практичними і холодними дієвими особами (Цезар, заколотники, сенат, прибічники Цезаря) своїх цілей. Наївна і самовпевнена віра Цезаря, який покладався на захисну силу своєї політики миру і справедливості, була зруйнована в одну мить. Поразка його уявлень про успішність і універсальність особистісного типу опанування світом, що до цього підтверджувалася протягом усього життя численними перемогами, була зруйнована в Сенаті 15 березня 44 р. до н.е. Глибокий та трагічний відчай, що охопив його, передається жестом замотування голови тогою, коли він упізнав серед нападників Брута. В останню мить життя Цезар стає справді трагічною фігурою, але чому і якою ціною людська культури створює умови такого прозріння?
Безпорадна жорстокість нападників не була ані компенсована очікуваними перевагами від наслідків підступного вбивства, ані покарана відповідно до важкості скоєного. Заколотники були надихані не ідеєю встановлення миру і справедливості, а примарним бажанням отримати миттєву вигоду від злочину і повернути старі порядки, механічно додавши до них плоди політики Цезаря. Проте розгортання подій під час убивства й безпосередньо після нього наводить на думку, що ситуація могла б розгортатися й відповідно їхнім очікуваннями. Потрібно було лише не випускати сенаторів з курії, доки не було б оголошено наступного диктатора з числа заколотників замість убитого Цезаря. Але піти далі заколотники були не готові, подальший культурний поступ був пов'язаний, як з’ясувалося, не з відновленням республіки, а зі встановленням імператорської влади. Особисті амбіції, хоч і приховані, можливо, від самих учасників змови щодо реставрації старих порядків із збереженням тих привілеїв, що їх надавав Цезар, виявилися історично нежиттєздатними. В результаті самі змовники просто зійшли з історичного подіуму, залишивши запитання, чому спроба усунення жорстокого диктатора, навіть і шляхом холоднокровного вбивства (а такий засіб е звичайним для історії) не була успішною? Чи не означає це, що очевидна для людини раціонально зрозуміла справедливість, вмотивована власною спонукою користі, не призводить до бажаного результату? Якщо це так, чи можна вважати, що такий шлях встановлення справедливості в історії культурного поступу людства з якихось причин є просто тупиковим?
Позицію Сенату можна визначити як «залякана байдужість». Сенатори не намагалися перешодити нападникам незалежно від ставлення до Цезаря, для них результати його політики не були підставою для його захисту, так само, як і сцена вбивства на їх очах вищого посадовця і просто людини. Позиція Сенату – це позиція безособової влади. Вона байдужа до морального аспекту того, що відбувається. Кожен окремий сенатор боїться тільки постраждати у сутичці. Водночас смерть Цезаря нічого не змінює для них як для членів вищої владної структури Риму.
Нарешті, один з найближчих прибічників Цезаря – консул Долабела. Він протягом однієї доби з моменту вбивства диктатора кілька разів діаметрально змінює свою позицію і приєднується до тієї сторони, що тимчасово перемагає. Його мотивом є намагання отримати якомога більшу вигоду з того, що відбулося. Цей епізод давньоримської історії може бути розглянутий як загальна схема реалізації владних амбіцій в історії культури.
Доба імперії
Август, що прийшов на зміну Цезарю, був видатним державним діячем, одним з перших, хто усвідомив важливість для монархічного устрою ідеологічного впливу, що здіснювався не наївним методом самовихвалення. Для нього головним було показати, що він задовольняє прагнення всіх соціальних прошарків, усіх, хто брав участь у конфліктах, громадянськіх війнах. Це були гасла миру та золотого віку, що нарешті настав. Рим нарешті виконав свою місію, підкорив усі народи, справедливо править ними, а римські громадяни і Рим стоять вище всіх народів і міст. Звідси стимуляція римського патріотизму (наприклад, вимога, щоб всі римські громадяни ходили у тогах), остаточне завершення римського міфу у творах Вергілія і Тіта Лівія, реставрація давніх культів і забобонів, уславлення начебто знову ожилих римських доброчинностей, осуд «східних забобонів і вчень». Усі ці заслуги пов’язувалися з особистістю самого Августа, який здійснив «римський міф».
Принцепс, перший серед рівних, начебто нічим не відрізнявся від сенаторів і магістрів, крім набутого своїми заслугами маштабу власного авторитету, що здавна було пов’язано з Сенатом. Насправді реальну владу Сенат втратив, і всі залежали від Августа. Почалася ще непомітна у правління Августа, але така, що поступово загострювалася, криза колективних цілей, що не усвідомлювалася сучасниками, а з нею – і криза великих цілей, та дій, що до них вели. З динамічної історія, як і життя народу, стає статичною, зі сповненої змін – стабільною. Лінія, що зигзагоподібно, але невпинно йшла нагору, перетворюється на горизонтальну. У цих умовах колективна діяльність людей, спрямована на вирішення важливих для всього колективу завдань, втрачала для них практичне значення і сенс. Ці причини призводили й до занепаду культури – економічна залежність породжувала моральну, що виражалося у вимозі послужливості до вищих, лестощах. Множилися приклади вихвалення тиранів, консули проголошували панегірики імператору, розписуючи його доброчинність, подвиги, щастя, що він приніс народу. Якщо при Августі ідея досягнення Римом кульмінації та виконання його місії була ще новою, то пізніше вона стала такою звичною, що нікого не могла надихати. Туга завершеності, начебто навіки встановленої системи Риму та божественного непереможного імператора при всьму позірному благополуччі ставала все гнітючішою.
Література, мистецтво періоду республіки та переходу до імперії
Згідно з давнім римським уявленням, для римського громадянина, сповненого дігнітас, гідними заняттями були політика, війна, жрецькі відправи, керування фамілією та господарством, а також розробка питань права і культа. Інші види розумової діяльності, наприклад, будівництво та оздоблення храмів, здавна доручалися майстрам з інших земель. На знак подяки вони залишали твори, що прославляли їхніх хазяїв. Частіше за все римським письменникам і митцям доводилося шукати покровительства знатних родин, ставати на положення їхніх клієнтів. Еліта ж покровительствовала деяким поетам, особливо тим, хто прославляли подвиги знатних патронів (ім’я Меценат для позначення покровителя мистецтв і митців стало називним). Це суперечило традиційним уявленням про віртус, що мала бути результатом визнання народу, а не найманого іноземного прославителя. Тому коли в Римі під впливом Греції стали розвиватися поезія і драматургія, вони були розраховані переважно на плебс, що захоплювався видовищами. Перші римські письменники писали грецькою. Як і інші представнки римської інтелігенції (вчителі, граматики, лікарі), поети та драматурги у Римі III-II ст. до н.е. були або відпущеними на волю освіченими рабами, або уродженцями італійських і грецьких міст, тобто не римськими громадянами, або вихідцями з простого народу. Наприклад, у III ст. до н.е. Гомера латинською мовою переклав Лівій Андронік. Він був освіченим грецьким рабом, якого привезли в Рим після пограбування міста Тарента у 272 р. до н.е.
Початок поезії латиною поклав Квінт Енній (239-169 рр. до н.е.). Він склав національно-історичний епос «Літопис», де виклав історію Риму від Ромула до сучасних йому подій. Він переробляв також грецькі комедії, трагедії, сатири та епіграми, започаткував латинський гекзаметр, який використовували і пізніші поети Риму. Для стийхійного проникнення елліністичної культури велике значення мала організація театральних вистав, оскільки сюжети будувалися на грецьких зразках, а в текстах зустрічалися афоризми та вирази, що доводили до римської публіки зразки елінської думки.
Проте процес проникнення грецької культури в Рим не був мирним. Класичним представником «охоронного духу» вважається Катон Старший або Цензор (234-149 pp. до н.е.) Він самостійно вивчив у зрілому віці грецьку мову і став першим латинським письменником-прозаїком. Але Катон виступав не стільки проти грецької науки і літератури, скільки ратував за розквіт вітчизняної культури та латинської мови. Всіма засобами – судовими процесами, промовами, жорсткими заходами – під час своєї цензури він боровся зі шкідливими для «римського духу» іноземними новшествами – пишнотами (він навіть провів закон проти них), користолюбством, лінощами, зверхністю і марнославством та подібними виявами рис, що були протилежними римським доброчинностям. Особливо обурювали його схильність до індивідуалізму, «особистої думки», звеличування «героїв». У своєму творі «Оріджінес» («Начала») він протиставляв славолюбивих греків римлянам, які свою велич творили не за рахунок окремих великих осіб, а своєю колективною мудрістю і звитягою, не вимагаючи прославлення.
У I ст. до н.е. з появою поняття «поважного», «шановного дозвілля», з’являється прошарок людей, які не вважали за доцільне займатися політикою. Вони й склали когорту істориків, поетів, філософів і письменників цього періоду. З багатьох римських літераторів деякі отримали всесвітнє визнання. Серед них – Вергілій, Горацій та Овідій.
Вергілій (Туллій Вергілій Марон) (70-19 рр. до н.е.), якого вчителем вважав великий Данте, працював над своєю «Енеїдою» 11 років. У ній він віддав належне Гомеру, але задумувалася поема як панегірик Августу. Це поема про Енея – вцілілого учасника облоги Трої, предка Ромула. «Енеїда» стала літературним епосом, що прославляє долю й високу місію римського народу. Кожний епізод книги підкорений єдиному цілому – темі долі, що веде Енея, який врятувався з-під уламків зруйнованої ахейцями Трої, до заснування нового царства, а його нащадків – до влади над світом. Строфи, що говорять про імперський дух Риму краще за сторінки історії:
Римлянин! Навчись народами правити державно!
У цьому мистецтво твоє – накладати умови миру.
Милість покірним являти й гамувати війною пихатих!
Один з найобдарованіших римських поетів, Овідій (Публій Овідій Назон) народився у 43 р. до н.е. Його батько дав йому блискучу освіту, але Овідій не відчував потягу до ораторського мистецтва, так само, як і до державної служби. Овідій уславився двома своїми творами – «Наука кохання» та «Метаморфози». «Наука кохання» – поема у трьох книгах, яка містить у собі наставляння, спочатку для чоловіків – як можна здобути та зберегти за собою жіночу любов, а потім для жінок – як зваблювати чоловіків та зберігати їхню прихильність. Цей твір, що відрізняється подекуди нескромністю змісту, у літературному відношенні виявляє зрілість таланту та майстерність Овідія. Він блискуче і твердо змальовує одну картину за іншою, досконало обробляючи кожну деталь. Цей твір написаний Овідієм у 2 р. до н.е., коли автору було 43 роки. «Метаморфози» – найкапітальніша праця Овідія, у якій з невичерпною уявою оброблено грецькі міфи.
Не тільки літературна праця, але й праця істориків знаходила у Римі багатющий матеріал. Тит Лівій (59-17 рр. до н.е.) написав історію Риму у 149 книгах. Гай Юлій Цезар був не тільки видатним діячем Риму, але і його хроністом. Він залишив Історію галльської війни, оповідь про громадянську війну проти Помпея. Гай Светоній Транквілл, секретар імператора АдріанаЮ відомий своєю біографічною працею «Життя 12 цезарів».
Наприкінці республіканського та в імператорський період Рим повною мірою сприйняв теорії та вчення, які склалися у епоху еллінізму, розвиваючи та збагачуючи їх власними ідеями. Звідси й інтерес до питань, звідки береться зло, як жити, як подолати відчуженість, яка сприймалась, як відчуженість від космічної гармонії, та роз’єднаність, що суперечила самим основам психології громадянина античного міста, як не втратити самоповагу, що дається свободою. Цими питаннями займалася і філософія, і наука, і релігія.
За свідченням Цицерона, широке розповсюдження у Римі першим з філософських вчень отримало епікурейство. Воно особливо припало до смаку простому народу, бо не вимагало особливого навчання. Епікурейство навчало, що для щастя необхідні тільки чесність та справедливість, виправдовувало прагнення до насолоди та дотримання власної вигоди. Геніальний поет і філософ Давнього Риму Лукрецій (99-55 рр. до н.е.) сприйняв вчення Епікура. Розвиваючи думки Епікура, автор поеми «Про природу речей» намагається вивільнити людину від забобонів, страху перед смертю та богами. Лукрецій пристрасно прагне навернути читачів до такого сприйняття вчення, яке має позбавити їх страждань, обумовлених забобонами, дати їм внутрішній спокій і душевний мир, тобто справжнє щастя. Основним принципом каноніки (теорії пізнання) Лукреція є положення, що природа складається з порожнечі та простих елементів (атомів), які і являють собою начала всіх речей. Атоми рухаються у порожнечі у різних напрямках. Саме цей рух, а не божественна сила, і утворює світ. Духовний бік людини складається з духу та душі, які теж тілесні й нероздільні. Вони складаються з атомів, але найменших, тонкіших, до того ж, круглих. Дух (розум), що знаходиться у серці, керує життям людини і є такою ж частиною людини, як і його тіло. Душа є розлитою по всьому тілу. Оскільки душа і дух за своєю природою смертні та знищуються разом з тілом, немає ніякої підстави боятися смерті, яка не є зло: мертві, не знаючи радостей живих людей, не знають і їхніх страждань.
Заслуговують на увагу думки філософа-поета щодо суспільного устрою та історичного розвитку. Коли Лукрецій говорив, що у первісному суспільстві ніхто ніколи не дотримувався спільного блага і тащив до себе надіслану Фортуною здобич, кожен римлянин розумів недосконалість такого порядку. На відміну від своїх грецьких попередників, що розрізняли тільки 2 стадії, дикість та цивілізацію (тобто полісне життя), якщо переводити на сучасну термінологію, він уводив ще проміжну стадію царської влади: царі вчили людей новаціям, що змінювали їхнє життя, засновували міста, будували фортеці для захисту. Але з відкриттям золота та багатства вони, а не сила і краса, стали давати пошану. Кожен домагався для себе влади та переваг, царів було вбито, почалися смути. Тоді частина людей навчила інших обирати магістратів та встановлювати право, щоб люди підкорялися законам. І нелегко жити тому, вважав Лукрецій, хто своїми діями порушує загальний союз миру. Так історія людства, хоч і в самих загальних рисах, була пристосована до традиційної історії Риму, зокрема, до трактовки ролі царів. Погляди епікурейців концентруються Лукрецієм у висновку про відносини людини і суспільства і його політичною верхівкою: не треба втручатися у політику, якщо не хочеш порушити спокій духу. Краще обрати життя, присвячене науці, роздумам, радостям дружби, життя непомітне, приховане, менш за все піддане тривогам та небезпекам. У період безперервних смут, швидких змін у долях людей і політичних діячів особливо, така точка зору була для багатьох привабливою.
За поглядами епікурейців, боги не втручалися у людське життя, не брали участь у створенні космосу, не освячували людські стосунки. Вони вважали, що людські спільноти виникали для самозахисту, взаємодопомоги, обміну знаннями та послугами і будувалися на основі дотримання всіма членами спільноти угоди про невчинення одне одному зла та підтримки слабких – тобто для спільного блага. Поняття «спільного блага» узгоджувалося з первісними римськими цінностями.
Ще одним впливовим філософським вченням, що прийшло у Рим з Греції, був стоїцизм. Великий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) у своїх філософських поглядах притримувався стоїчного вчення.. Він почав свою кар’єру як хомо новус, невідома людина, й досяг вершини у 63 р. до н.е., ставши консулом. Потім, після другого періоду політичної активності, був оголошений поза законом та обезголовлений. Його роботи з моральної філософії, політичної теорії, захисту республіканського закону вплинули на християнських мислителів.
Головним, таким, що викликає найбільшу повагу, Цицерон вважає велич духу, талант і твердість у перенесенні несприятливих обставин, збереження гідності в нещасті, справи, що їх схвалюють люди, і щастя, що його посилають боги. Водночас він критикує і стоїків. Доброчинність для нього – властивість, спрямована на благо інших. Він спросотовує Катона, що захищає стоїків. Цицерон говорить: якщо для стоїків байдуже все, крім мудрості та благочинності, то як вони можуть виступати у судах і обґрунтовувати тріумф Сципіона – адже взяття Ганнібалом Риму має бути для них байдужим? Взагалі ж, Цицерон твердо стояв на ґрунті традиційних цінностей римського громадянина, проголошуючи першим обов’язком людини служіння республіці, бо коли люди від цього ухиляються, республіка стає здобиччю принцепсів. Водночас він виправдовує політику Риму відносно інших народів. Усі народи, зауважує він, можуть терпіти рабство, тому що уникають труднощів і готові перенести все, щоб їх уникнути. Тільки римляни не можуть терпіти рабство, тому що з часів предків усе підкоряли честі та гідності.
Пізній стоїцизм представлений послідовником Цицерона Сенекою (Старшим), який залишив антологію ораторського мистецтва. Сенека (1-65 рр. н.е.) був одним з найбагатших людей, вихователем Нерона, при якому він відігравав провідну роль, а потім потрапив у немилість. Головне завдання філософії, вважав Сенека, – надати людям почуття гуманності, спільності єднання, навчити їх жити згідно з природою, що приписує жити благочинно. Філософія робить людей вільними, дозволяє піднятися над будь-яким статусом, бо високий дух, що дає можливість пізнавати, об’єднує мудрих людей одне з одним і зі світом, може жити і в тілі вершника, і в тілі відпущеника або раба. Не менш важливе завдання філософії – навчити людей переносити нещастя, бідність, хвороби, вигнання, подолати страх смерті. Ті, хто набув благочинності, яка робить дух непохитним, спокійним, цілісним, небоязким і поблажливим до інших, ті, хто правильно мислить і наслідує закони природи, добровільно їм підкорюючись, ті – хороші люди, вірі боні. Вони рівні між собою і утворюють певну нову спільноту, що не залежить від статусу та місця народження, бо для мудреця – батьківщина – весь світ. Формула мудрості за Сенекою: мудрець веде себе чесно та доброчинно, завжди знає, чого хоче, завжди вірний прийнятому рішенню. «Припини сподіватся і ти припиниш боятися» – цитує Сенека філософа Гелатона. Подолавши пристрасті, людина стає вільною, нікому не служить, нічого не бажає, нікого не боїться. Він радить привчати себе до бідності, час від часу живучи на 2 асса, як тисячі рабів і бідняків. Імператори I ст. до філософів ставились скептично. Деякі з них явно належали до опозиції. Навіть ті, хто наслідував порадам Сенеки, – мовчати, коли всі виражають захват, – теж здавалися небезпечними й накликали на себе підозри імператорів-диктаторів.
У давньоримських містах із самого початку функції ринку, місця ділових зустрічей, громадських зібрань і видовищ (ігор гладіаторів) поєднував форум. Через римський форум проходить Священна дорога (віа Сакра), якою тріумфальні процесії рухалися на Капітолійський пагорб. На віа Сакра знаходиться тріумфальна арка Тіта, побудована на честь взяття Єрусалима. Тріумфальна арка – типово римська споруда, що зводилася на честь пам’ятної події. Вперше ця архітектурна форма з’явилась біля 200 р. до н.е. Найшанованішим давнім святилищем Риму був храм Вести на форумі III ст. до н.е.). Тут жриці-весталки неусипно підтримували священний вогонь, що символізував джерело життя та могутність римського народу. Серед інших споруд, що були на форумі, – храм близнюків Кастора і Полукса, 484 р. до н.е., базіліка Юлія, закладена Юлієм Цезарем, храм Венери і Роми, відбудований у 135 р. н.е. за ініціативою імператора Адріана.
Архітектура Риму була найкращим чином пристосована до практичних цілей. Її досягнення належать більше до інженерної справи, ніж до мистецтва. Справжнє новаторство Рим виявив у побудові шляхів, мостів, плануванні міст і громадських споруд. Прикладами римської архітектури є гробниці, житлові приміщення, мости, фортечні мури. Знаменита римська Апіева дорога була побудована з використанням покриття, яке становить аналог бетону. Із туфу будували підземні водогони.
Прикладом римської архітектури є базіліки: довгий дах, з виступами, колонадою для торгівлі, суду, контор. З найвідоміших архітектурних споруд Давнього Риму відзначимо: Колізей або амфітеатр Флавіїв (70-90 рр. до н.е.), де застосовано арочні яруси з напівколонами; Пантеон (храм всіх богів), піднебіння якого на 1,5 м ширше, ніж у Соборі Св. Петра (тепер це церква Санта Марія Ротонда ад Матірес), у ньому могло розміститися 87 000 глядачів; величезні терми Каракалли або Терми Антонінів 217 р. до н.е., пам’ятка римському стилю життя – вони займають площу 330 кв. м.; Циркус Максимус, пристосований для змагань на колісницях, який збільшували і розширяли до тих пір, поки він не став вміщувати 385 000 глядачів. Склепіння й бані – найоригінальніші творіння римських зодчих. Шедевром серед них є баня Пантеона – храму всіх богів, побудованого в 125 р. н.е. за доби витонченого і освіченого імператора Адріана. Пантеон демонструє повне вивільнення від грецької схеми і, без сумніву, є класичним зразком ретельно вивірених пропорцій і співвідношення частин з цілим.
Типово римськими спорудами були амфітеатри. Театри Давньої Греції не були круговими і будувалися зазвичай з використанням підвищення рельєфу. Римляни насолоджувалися кривавими боями гладіаторів поміж собою чи з дикими тваринами. Іноді амфітеатри наповнювали водою і влаштовували морські баталії. Підлога була вкрита товстим шаром піску, щоб добре всотувалася кров.
Криза III століття. Поширення християнства
Остаточно розкладаються офіційні традиційні цінності, а з ними – і останні сліди громадянськості, що ще жила в ідеології муніціпальної знаті, в період кризи III ст. Основоположні гасла «вічного Риму», непереможного імператора, достатку, рівності, згоди, щастя і свободи лунають на тлі поразок римських армій на всіх кордонах; провінції відпадають від Риму; імператори проголошувалися солдатами, сенатом, провінціями, а через кілька років чи місяців відбувалося їхнє повалення та страта; переважна більшість населення страждала від зовнішніх та внутрішніх війн, пограбувань, податків, здирництва, епідемій, голода, землі закидалися, ремесла приходили у занепад, ціни зростали. Загострилися всі соціальні суперечності, міста приходили у занепад, формувався новий клас земельних магнатів, що концентрували у своїх руках земельні ресурси, а з ними – і реальну владу над масами залежних. Імператори вимагали божеських почестей, а ні про яку свободу чи незалежність – економічну, громадянську, духовну – не могло йтися. Для ефективнішого керування було створено провінції. Спочатку це було позначення сфери дії магістратів. Потім так стали називатися самі землі – документи про межі землі, адміністративну структуру, привілеї. Провінція доручалася керуванню проконсула чи пропретора, який збирав війська, податки, через едикти здійснював владу. Скоро Рим досяг виключного розквіту завдяки податкам з провінцій. Але надалі внутрішня консолідація провінцій призвела до того, що Рим став слабшати, а провінції міцніли. Стали розквітати міста Лугдунум (Ліон), Медіолан (Мілан). Для захисту кордонів римляни побудували вал Лімес. У 250-265 рр. у багатьох районах імперії спалахувала чума. Деякий час у Римі вмирало до 5 000 осіб за день. За чумою прийшов голод. Почалася інфляція золотих і срібних монет, що їх випускали імператори. Марк Аврелій випускав монету, в якій було 75 % срібла. Імператор Гален через 100 років карбував таку ж срібну монету з 95 % домішок. Міста та споруди, амфітеатри, шляхи, тощо приходили у занепад. На середину III ст. Римська імперія являла картину великого й глибокого занепаду. За 90 років, починаючи з 180 р. н.е., шляхом узурпації чи за правом претендувало на владу 80 імператорів. Навали варварів стали постійними. Вони безперешкодно переходили лімес – кордон імперії. Так, у 286 р. готи захопили та пограбували Афіни.
За таких умов втрачали свою дієвість старі філософські вчення, ставала безглуздою ідея всезагальної гармонії та блага тієї необхідності, що царювала у природі та суспільстві, безглуздим було служіння імперії, що розвалювалася. Владі стало складно нав’язувати культи часто негідних імператорів, і вони стали частіше звертатися за допомогою до християнської секти. У цих умовах відбувся розкол Римської імперії. Це сталося за часів правління імператора Константина. Він не порозумівся з жителями Риму і вирішив перенести столицю імперії на береги Босфора. У 330 р. Константин заснував столицю Східної Римської імперії – Константинопіль.
Флавій Валерій Константін (306-337 рр.), пізніше названий Константіном Великим, народився у сучасній Сербії. Своїм едиктом він проголосив релігійну терпимість. Він стверджував, що йому було видіння хреста з словами: «Цим переможеш». На смертному ложі він хрестився, і, таким чином, у момент християнського навернення імператора Рим перестав бути центром Імперії, яку сам Рим створив. Офіційно Константинопіль став столицею Римської імперії у 331 р., у першу річницю його інаугурації, і залишався більше 1000 років місцем перебування наймогутнішого християнського ієрарха.
Константинопіль став спочатку джерелом, а потім – серцем Візантійської держави. Константин насадив те історичне уявлення, що саме християнство поєднується з політикою. Ісус рішуче відкидав будь-яку участь у політиці, і до Константина християни не прагнули влади як засобу досягнення своїх цілей. Найважливішими нововведеннями християнства можна вважати віру у дійсне, а не уявне втілення Бога у людину (Христа), його свідому жертовну смерть і воскресіння. Рисами, що протягом віків визначають привабливість християнської релігії є: поняття про Бога як втілення не тільки досконалого Духу, Розуму та Всемогутності але й милосердя і любові; вчення про абсолютну цінність людської особистості, яка створена Богом за своїм образом і подобою; вчення про рівність всіх людей по відношенню до Бога; вчення про ідеальне призначення людини, яке полягає у всебічном духовном удосконаленні. Розповсюдженню християнства сприяв Пакс Романа (Римський світ). За три століття по розп’яттю Христа християнські громади виникли у більшості великих міст східної частини середземноморського басейну. Спочатку у християнства було багато конкурентів – культи Ізіди, Кібели, Мітри, останній – особливо у римських військах. Альтернативою християнству був гностицизм. Він розділяв Творця або Деміурга, що створив світ зла і верховне Божество. Гностики розрізняли фізичну і духовну сутність людини. Саме остання дозволяє їй досягти вищих небесних сфер. Майже одразу з появою християнства виникли єресі. Провідні з них – докетизм і аріанство. Докетизм – вчення, що стверджує примарність Боголюдини. Аріанство – християнська єресь, що виникла на початку IV ст. Вона отримала назву за ім’ям свого засновника, пресвітера Арія (256-336 рр.). За вченням Арія, Христос, що є другим у святій Трійці, хоча і являє собою найдосконаліше Боже творіння, але є все ж створеним Богом, тобто має людську (тварну) природу). Він Син Божий не за сутністю, а за благодаттю. Це підривало авторитет церкви як хранительниці Одкровення. Адже християнська віра засновувалася на переконанні у божественності Ісуса Христа. У 325 р. Арія було засуджено Вселенським Нікейським собором, він помер у вигнанні. Ще були монофізитство, несторіанство та інші єресі. У IV ст. християнство було прийнято Римом у якості державної релігії.
Християнське мистецтво спочатку виявило себе як компроміс між християнським духовним світобаченням і обрубленими, схематизованими античними формами. Це відчувається у ранніх розписах християнських катакомб і у творах IV ст., коли християнство було узаконено. У пізніх портретах на жорстких, «брутальних» обличчях імператорів раптово з’являються дивно розширені очі, що дивляться нерухомо. Традиційні мотиви античної міфології трактуються як символи та перемішуються з новою християнською символікою: у розписах катакомб фігурують і риби, символ хрещення, і голуб, символ миру, і Орфей, що приборкує звірів музикою, символ Христа – «ловця душ». Образ юнака, що несе на плечах ягня, теж відомий у здавна в античній пластиці, тепер виявляється першим зображенням Христа – «Доброго пастиря», тобто знов символом.
Розпад Римської імперії тривав. Наприкінці IV ст. і у V ст. відбувається «велике переселення народів». На території імперії оселяється багато чисельне плем’я готів, що перейшло Дунай. Готи просуваються уперед, усюди зустрічаючи підтримку рабів, що повстали, та народів, що були поневолені Римом. Руйнівним вихорем проноситься імперією навала кочівників-гуннів. Вестготи, потім вандали захоплюють та руйнують самий Рим. У 476 р. Риму було нанесено заключний удар, і влада перейшла до варварських дружин. Ця дата знаменує кінець Західної Римської імперії. Продовжувала існувати Східна Римська імперія. Але її історія та історія її мистецтва належали вже іншій ері в історії людства, що тривала приблизно 1000 років, – добі Середніх віків.
Література: 8, 12, 22, 23, 26, 28, 32, 33, 42, 43, 50, 59, 67, 72, 76, 85, 86, 91, 96.

Питання для самоконтролю:
Виникнення Риму та періодизація римської історії.
Принципи соціально-політичної організації Риму.
Соціальний устрій та політико-правова система Риму.
Царський період римської історії.
Основні риси республіканського періоду Давнього Риму.
Проаналізувати імперський період римської імперії.
Характеристика архітектурних пам’яток Риму.
Характеристика мистецтва Риму.
Характеристика літератури Риму.
Розкол Римської імперії, поява християнської релігії.
Сутність християнства.

КУЛЬТУРА СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Доба Середньовіччя у Західній Європі охоплює понад десять сторіч. Її відлік починається з падіння Західної Римської імперії. У 476 р. ватажком германських найманців Одоакром був повалений останній імператор Західної Римської імперії, Ромул Август. Цю подію прийнято вважати початком Середньовіччя.
Європейське Середньовіччя охоплює великий проміжок часу, тому може бути умовно розділено на кілька періодів:
V-VIII ст. – раннє Середньовіччя: становлення середньовічного Заходу, виникнення на уламках Римської імперії варварських королівств, народжених із синтезу римської і варварської культур;
IX-XIII ст. – зріле Середньовіччя: виникнення головних культурних центрів середньовічної Європи: держави франків (VIII-IX ст.), Священної римської імперії німецької нації (X ст.), формування основ європейського християнського світобачення, підйом міської цивілізації (XI-XIII ст.);
XIV-XVI ст. – пізнє Середньовіччя: трансформація європейської середньовічної цивілізації.
Завершується Середньовіччя у першій половині XVII ст.
Термін «Середній вік», латиною «Мідіум аевум», уперше почали використовувати благочестиві християни, які вважали, що живуть між першим і другим пришестям Христа. У XV ст. вчені Відродження почали говорити про Середні віки як про період від занепаду античності до відродження класичної культури у їхню власну епоху. Для них античний світ був високою цивілізацією. Середньовіччя уявлялося падінням у варварство, обмеженістю, релігійним фанатизмом. Пізніше, коли Середньовіччя змінив Новий час, а потім і він сам став відходити в минуле, знадобилися нові терміни, щоб розмічати плин часу. Середньовічний період став одним з чотирьох періодів, на які зараз умовно поділяють європейську історію: давнина, Середньовіччя, Новий час і Новітній час (або «сучасність»).
Можливо, найскладнішим у процесі розуміння певної культурної доби є входження сучасної свідомості у її культурний контекст. У даному випадку потрібно зрозуміти, що складало цілісне світобачення середньовічної людини, яке врешті-решт відбилося в архітектурі романського і готичного стилів, куртуазній літературі лицарства, карнавальній культурі середньовічних міст, формуванні засад європейської системи освіти, основ сучасного європейського економічного порядку і правової організації суспільства. Сучасна свідомість намагається осягнути ці складні, тривалі й неоднозначні за своїми методами та наслідками процеси шляхом підведення їх під один провідний принцип. Але єдиний принцип знайти складно, якщо свідомо чи мимоволі не знехтувати тими явищами і фактами, що виявляються, висвічуються у певний період, але не можуть бути охоплені запропонованими пояснювальними принципами. Наприклад, як бути з епохою Відродження? Адже воно підносить і осмислює античні здобутки культури, проголошує Середньовіччя епохою варварства і обскурантизму, саме знаходиться всередині доби Середньовіччя і, до того ж, поширюється переважно на певний європейський ареал. Водночас в історії Середньовіччя виділяють, крім власне Ренесансу, ще низку локальних відроджень, які теж характеризувалися увагою до здобутків античності. До того ж, доба Середньовіччя, яка зазвичай вважається закінченою у першій половині XVII століття, іноді, за формальною ознакою, може взагалі хронологічно подовжуватися до 1917 р. Адже саме тоді пререстала існувати династична гілка візантійських імператорів Східної Римської імперії, що була волею історії пересаджена на ґрунт Російського самодержавства. А двоглавий орел, який Візантія принесла у Росію, дивним чином посів своє місце у гербі Росії. Отже, можливо, Середньовіччя ще триває. З цього випливає умовність будь-яких поділів як в історії взагалі, так і в історії культури зокрема. Ці поділи існують для більшої зручності розгляду масиву фактів і явищ, що утворюють саму історію, так само, як і історію культури. Але часто саме ці поділи привертають і утримують увагу більше, ніж відповідь на головне запитання: чи може людина зрозуміти власну історію, перебуваючи всередені цього процесу?
Можливо, історія підкоряється не формальній логіці і лінійній хронологічній послідовності, а квантовій логіці? Наприклад, згідно з аристотелівською логікою, монета, яку підкінули у повітря, може впасти чи орлом, чи решіткою. Але в якому стані вона перебуває, коли обертається у повітрі? Цей стан можна визначити як «може бути». Якщо історія – процес, що триває, то і її етапи – стани «може бути», до яких не можна застосувати ніякого усталеного й остаточного принципу розуміння, а тільки характеризувати низку станів як множинність всесвітів певного періоду культури. Ці всесвіти підпорядковані одному з пояснювальних принципів і систематизують існуючу сукупність фактів і явищ саме навкруги цього принципу. Але сам цей принцип є достатньо довільним і навіть випадковим утворенням, що виникає завдяки стану обертання монетки (тобто історичного зрізу буття цілої культурної епохи) на основі «може бути» вже в сучасний для розгляду історичний період. Іншими словами, ми пояснюємо і розуміємо не саму історію, а самих себе у «дзеркалі історії». Але на відміну від аналогії з монетою, яка пасивно сприймається спостерігачем, сучасність сама виступає зрізом історії. Вона не тільки всотує у себе спадщину минулого, але й пропонує зрозуміти цю спадщину під певним кутом зору, сприймає у минулому те, що може сприйняти, і фактично змінює це минуле згідно зі станом власного розуміння. Виходячи з зазначеного, принципом, що утворює звязок станів «може бути» минулого і сучасного є такий, що найбільшим чином актуалізується для сьогодення. І саме цей принцип і стає бар’єром свідомості, що його потрібно подолати для розуміння того чи іншого історичного періоду.
Історичний контекст переходу Римського світу до Середньовічного
У перший виділений період історії Середньовіччя, починаючи з III ст., єдність Римського світу почала розвалюватися. Причинами цього були:
вивільнення провінцій: у 212 р. едикт імператора Каракалли надав право громадянства всім жителям імперії; це дало можливість провінціям претендувати на самостійність; крім того, зменшилася кількість сенаторів-римлян, сенатори не римського походження стали заповнювати Сенат;
зменшення економічної могутності: вивільнення провінцій зменшило приток економічних засобів, в першу чергу – золота; східні провінції, які були посередниками у крупній торгівлі, стали розширювати власні контакти зі Сходом; заснування Константинополя перемістило центр тяжіння Римського світу на Схід; західні міста почали занепадати, а східні – розвиватися;
прийняття християнства: відмова від попередніх богів і прийняття християнства не сприяло піднесенню Рима; структури Римського світу потрібні були церкві лише як форма, в яку можна було втілитися; це була опора й засіб самоствердження нової сили, якою виступило християнство у європейській історії; християнська римська церква сприйняла римську й грецьку культурну спадщину, але вона і стала руйнівницею замкненої економіки Риму;
варварські навали: безперервні варварські навали стали постійним і катастрофічним чинником трансформації Римського світу; демографічна криза призвела до визнання розселення варварів на кордонах імперії і змусила комплектувати ними армію; вторгнення варварів надали катастрофічний розгін центробіжним силам, що роздирали імперію, так розпочалося змішування народів, яке було характерне для Середньовіччя.
Фактичною історичною канвою формування середньовічного світу були складні етноутворюючі процеси на території Європи, що розпочалися з падінням Західної Римської імперії, а може («може бути»), були зовнішнім рушієм її падіння. Як відзначає французький дослідник Ж.Ле Гофф, римська історія навіть у період найбільших успіхів була лише історією грандіозного закритого світу. У I ст. цей світ закрився прикордонним валом, знаменитим лімесом, який історик називає «китайською стіною західного світу». У квантовій логіці це нестабільний стан визначеності, початок якого одночасно знаменує його руйнування, що власне й відбулося у подальшій історії. Рух варварських племен фактично підпадає під дію принципу «перевертання монети» або нагадує хвилі, що гуляли континентом, підштовхуючи одна одну. Наприкінці V ст. Св. Амвросій так описував послідовність цих вторгнень: гунни накинулися на аланів, алани – на готів, готи – на тайфалів та сарматів. Вигнані зі своєї території готи взялися за зброю проти римлян у 378 р. тому, що їх розмістили на малій території без засобів до існування. Римляни за золото продавали їм м’ясо собак та інших поганих тварин, примушували продавати дітей у рабство за бідну їжу. Але навіть ті імператори, які ще намагалися втихомирити агресивність варварських племен і поселяли їх на римський території з федеральними правами й виявленням поваги до їхніх звичаїв, скоріше наблизили падіння Риму. Причиною була принципова відмінність культур римського і варварського світів. Ось такими бачилися гунни в одному з тогочасних описів: «Їх дикість переважає усе, що можна уявити... Гунни не варять і не готують собі їжу, вони вживають лише коріння диких рослин та сире м’ясо тварин, що потрапляють до них, яке вони іноді зігрівають, тримаючи його, сидячи верхи на коні, між стегнами. Вони здаються привязаними до своїх коней... вони їдять і п’ють, не сходячи на землю, навіть сплять, схилившись до худих ший своїх скакунів».
Проте, таке уявлення про варварів можна вважати однобічним. Варвари, що у V ст. розселились Римською імперією, пройшли тривалий шлях еволюції. Вони багато бачили, багато дізналися, немало засвоїли від контактів з різними культурами й цивілізаціями. На них вплинули азійські культури, іранський світ, греко-римські провінції, які потім стали Візантією. Ці варвари знали тонку техніку обробки металів, ювелірне і шкіряне виробництво. Про короля готів Залмоксеса відомо, що він був чудово обізнаним у філософії. І, нарешті, головне: варварська поведінка завойовників була змінена завдяки тому, що значна їх частина – остготи, вестготи, бургунди, вандали, лангобарди – прийняла християнство, хоча і у вигляді аріанства, що в VI-VII ст. поширилося серед варварських народів.
На початку 6 ст. розподіл Заходу був завершеним між англосаксами, що осіли в Британії, франками, що зайняли Галлію, вестготами, які хазяйнували в Іспанії, та остготами, які ствердилися в Італії. Після виникнення ісламу й утворенням мусульманського світу у VII ст. араби відірвали від Заходу країни Магрибу та легко відбили у вестготів Іспанію.
Остготське відродження
У V-VI ст. франки заснували державу Галлія (Італія). Першими її правителями були легендарні франк Хлодвіг та остгот Теодоріх. Останній з 493 по 526 рр. був королем остготів. Теодоріх став наймогутнішим романізованим королем варварів. Його резиденція розташовувалася в Равенні. Теодоріх виховувався у Константинополі і глибоко всотав у себе Римську цивілізацію. Він поважав римські закони та інститути. Король намагався об’єднати римлян і варварів у єдиний народ. Найбільше він бажав створити королівство, схоже на імперію. Аріанин за своїми віруваннями, Теодоріх був фактично християнином, тому виявляв терпимість до католицизму, тобто Римської церкви. Він оточував себе римськими радниками, що сприяло формуванню умов культурного розвитку. За його правління був відбудований театр Помпея у Римі, міста відбудовувалися і прикрашалися стародавніми статуями, будівництво велося за традиціями римської архітектури. При дворі Теодоріха заохочувалися музичне мистецтво, історичні та природничі науки, світська поезія, відбувалися театральні та циркові вистави. У культурному житті V-VII ст. цей період названий «Остготським відродженням». Його провідними представниками стали Касіодор, Боецій та Ісидор Севільський.
Касіодор (490-580 р.р.) спочатку був першою політичною фігурою при дворі Теодоріха. Після відвоювання Юстиніаном Італії (539 р.) Касіодор пішов у монастир Віварій у Калабрії, де ним було забезпечено переклад грецьких праць і копіювання праць латинських авторів. Таким чином, монастирські скрипторії виконали велику справу збереження рукописів. Цим Касіодор підготовував інтелектуальну освіту нових народів. Протягом усього раннього Середньовіччя монастирські бібліотеки були хранителями науки і культури. Зрештою, саме Касіодор став головним джерелом середньовічних авторів. Він склав «Наставляння у божествених та світських науках», де залишив основи латинської риторики, що широко використовувалася християнською літературою та педагогікою. Основним твором Касіодора були «Варії». Твір був опублікований у 537-538 рр. і містив широкі відомості про соціальне, політичне, культурне життя остготського суспільства, торгівлю, військову справу, звичаї того часу. Його приклад мав чисельних послідовників.
Аніцій Северін Боецій (480-525 рр.) заклав основи нового типу філософського мислення. Його доля була трагічною. Він був звинувачений Теодоріхом у державній зраді і страчений. Спадщину Боеція складають переклади і коментарі до праць із логіки Аристотеля, Порфірія і Цицерона, де він дав для ознайомлення зразки визначень, наприклад: «Природа – форма будь-якої одиничної речі у її специфічних особливостях. Людина – індивідуалізована субстанція розумної природи». Перу Боеція належать теологічні трактати «Про Трійцю», «Отець і Син» та ін. Антична духовна спадщина, яку переосмислив раніше Блаженний Августин (354-430 рр.), завдяки Боецію була пристосована до нових історичних умов.
Найбільше уваги Боецій приділяє системі освіти. Він дбає про створення писаних латиною підручників, узагальнюючи в доступній формі досягнення греків у головних на той час галузях знання: арифметиці, музиці, геометрії та астрономії. Саме Боецій остаточно поділяє існуючу за його часів систему «семи вільних мистецтв» на два рівні – «трівіум» та «квадрівіум». До першого належали граматика, риторика й діалектика. До другого – арифметика, музика, геометрія та астрономія.
Ісидору Севільському (570-636 рр.) належить дев’ятитомна енциклопедія «Етимології». Спочатку твір визначає систему кількаступеневої освіти трівіум – квадрівіум – медицина – право – теологія. Саме такий порядок наприкінці XII-XIII ст. практикуватиметься у середньовічних університетах. У наступних книгах доповнюється і підкріплюється запропонована схема освіти, наведено різноманітні історичні, географічні, військові, етнографічні відомості. Ісидор Севільский вірив у те, що природа речей схована у їх назвах, і що світська культура є необхідною для глибшого проникнення у св. Письмо.
Каролінгське відродження
У VI-VIII ст. західна Європа являла собою три великих держави: франкську – в Галлії, вестготську – в Іспанії, лангобардську – в Італії, та кілька невеликих окраїнних королівств і герцогств. З 751 р. стала виявлятися пануюча роль Франкського королівства, де панував Карл Великий. Саме при дворі Карла Великого відродилося старе поняття «Європа». Так Каролінги стали називати ту частину світу, на якій вони володарювали, на відміну від язичницьких земель, Візантії та християнського світу загалом.
Король був покровителем вченості, сприяв виданню граматик, історій та балад. Він залучав до свого двору видатних учених: Алкуїна Йоркського, Пітера Пізанського, Агобарда Ліонського. Алкуїн Йоркський (735-804 рр.) став главою придворної школи і придворної академії у 790-і рр. Йому належить вироблення програми навчання в придворній школі (латина – сім шляхетних наук – богослов’я), вироблення методики викладання. Алкуїн виконав роль передаточної ланки у введенні семи вільних мистецтв. Його духовний син, абат, а потім архієпіскоп Майнца Рабан Мавр, якого називали наставником Німеччини, залишив середньовіччю енциклопедію «Про Всесвіт» і педагогічний трактат «Про виховання кліриків».
Проте не слід перебільшувати здобутки Каролінгського відродження. Це не була систематична і ґрунтовна система опанування знаннями. Рукописи були на той час великою рідкістю. Вони частіше розглядались як пердмети розкоші, ніж навчання. Їх не стільки читали, скільки розглядали. Тому культура каролінгського двору нічим не відрізнялася від культури варварських королів, таких як Теодоріх чи Сісебут. Вона зазвичай не йшла далі тих забав, які так полонили варварську думку, – словесних вправ, загадок, учених головоломок. Королівська академія була чимось на кшталт світської розваги, якій віддавався гурток близьких до государя осіб, що улесливо називали його то Давидом, то Гомером. Імператор, коли навчився читати (але не писати), що вже було великим досягненням для мирянина, розважався зробленими для нього великими літерами, які він ночами вгадував навпомацки під подушкою. Захоплення античністю частіше за все обмежувалося знайомством з нею за Касіодором та Ісидором Севільським. Проте Каролінгське відродження стало одним з етапів становлення інтелектуального та художнього арсеналу середньовічного Заходу. Переписані та виправлені тексти давніх авторів пізніше стали основою розповсюдження античної літератури. Каролінгське відродження залишило середньовічним людям пристрасть до виправляння текстів, потяг до майбутньої гуманістичної культури та переконання, що просвіта – один з головних обов’язків держави та правителя, які беруть у ній великі сили.
Отже, античність ніколи не втрачала своєї центруючої та рушійної сили. Локальні історичні відродженння, як відрізки траекторії обертання монети, створювали тяглість ідей та історичного часу, щоб у певний момент досягти нової якості – відтворення античної культури у світобаченні та злетах духу мистецтва, гуманістичної думки та соціально-політичних колізій Ренесансу.
Карл Великий за своє життя провів 53 військові кампанії. Він розсунув межі держави франків у всіх напрямках, розорив землі слов’ян. Карл помер у 814 р. Його діти й онуки почали ділити спадок, що призвело до громадянської війни. У 843 р. було укладено Верденський мир, а імперія розділилася на 3 частини. Цей мир заклав основу майбутньої Німеччини та Франції, а серединна частина тривалий час залишалась яблуком роздору.
Зріле Середньовіччя
IX ст. вважається самим темним з темних віків. Але саме цей період є вирішальним для виникнення феодалізму. Феодалізм розквітнув біля 1000 р. у залежності від місця та фази своєї еволюції у тій чи іншій країні. Найдовершенішої форми він досяг у Німеччині та Франції, не досяг завершеності в Італії, де були міцнішими античні традиції та ширша участь сеньйорів у міському житті, що стримувало його розвиток. В Іспанії розвиток феодалізму наклався на особливі умови Реконкісти.
Феодалізм – це система інститутів, які народжують і регулюють обов’язки підкорення та служби з боку однієї вільної людини (васала) стосовно іншої вільної людини (господаря, сеньйора, феодала, сюзерена), а також обов’язки захисту та підтримки з боку господаря стосовно васала. Васальна залежність підтримувалася такими пожалуваннями: льоном (ф’єфом) – ділянкою землі, де могли бути або вже були споруди чи навіть замок, юридичною недоторканістю та лицарством. Це дає можливість зрозуміти, що феодалізм – це, перш за все, система землевласництва й землекористування. Васальна залежність виникла з римської практики комендації, коли патрон скріплював пропозицію про захист потискуванням рук із клієнтом. З часів Каролінгів складається система зв’язків васалів із сюзереном, які скріплювалися клятвою вірності та принесенням омажу – особливого виявлення пошани і поваги, що символізувалося поцілунком. Васал проголошував формулу омажу: «Сір, Я стаю Вашою людиною». Після цього двоє чоловіків обіймалися, потім васал ставав на коліна та наділявся символами його нового статусу – прапором, списом, ділянкою землі (інфеодація). З цього моменту вони були пов’язані на все життя угодою про взаємні обов’язки. Васал клявся служити, сюзерен – захищати та підтримувати. До прав феодала належали: право залучати васала для несення служби сеньйору, надання дозволу йому на шлюб, обов’язок викупу (васалом) володаря з полону, посвята у лицарі старшого сина васала, ін. Васал отримував доход із землі та судову владу над її мешканцями. У разі невиконання зобов’язань земля та доход з неї поверталися володарю.
Васали намагалися закріпити за собою право наслідування, сюзерени протидіяли цьому під різними приводами. Тому квітнули жорсткі правові суперечки. Спочатку на кожній території створювали свої кодекси феодального права та свої системи судів. Зрештою виявилося, що володіння земельним наділом та служіння сюзерену непоєднувані. Це був конфлікт володаря маєтку, що піклується про власні інтереси, і вимоги піклуватися про інтереси сюзерена.
Лицарство і ордени
Імперія Карла Великого виявила себе як реалізація потенціалу новонародженої військової і соціальної сили, якою стало лицарство. Середньовічне лицарство сформувалось у IX-X ст. на основі військових загонів ранньофеодальної епохи. Ключовими для формування прошарку лицарів стають катафракти – важкі коні, що здатні нести на собі вершника в лаштунках. Важка кавалерія прийшла на Захід з Персії та Візантії. У цей же час винайшли стремена. Вершник зміг впевнено триматися в сідлі, навалюючись на спис вагою тіла та силою коня. Цей винахід перетворив кінноту з легкого мобільного війська на могутню наступальну силу. Лицарство склало привілейовану частину середньовічного суспільства. У Франції лицарі називалися шевальє, в Іспанії – кабальєро, у Німеччині – ріттери. Розквіт лицарства припадає на XII-XIV ст. Спочатку лицарство було тільки військовою повинністю васалів і не давало ніяких прав на станове майно, але вже у XIII ст. перетворилося на замкнену спадкову групу, а з XIV ст. приналежність до лицарства означала приналежність до знаті. В епоху хрестових походів прошарок лицарів, що служили за платню, але на самих почесних умовах, став у Європі достатньо чисельним.
Хрестові походи, основною рушійною силою яких стало лицарство, становлять визначну, хоча й суперечливу сторінку історії культури Середньовіччя. Зовнішньо військово-релігійні експедиції західних європейців на Близький Схід та в Африку, які надихалися католицькою церквою, здійснювалися з метою боротьби проти невірних (мусульман) і завоювання святих місць, пов’язаних із земним життям Ісуса. Але справжня причина може полягати й у тому, що військові способи отримання доходів здавалися лицарському прошарку всіх рівнів – від короля до простого лицаря – легкішими за мирні. Тому народився подвійний войовничий рух, що розширював межі християнського світу через далекі хрестові походи в мусульманські країни і водночас вів завоювання і захоплення у Європі. Німці, наприклад, без вагань вступали у боротьбу навіть з тими сусідами, що прийняли християнство.
У 1031 р. турки-сельджуки перейшли Окс, тобто Аму-Дарью. Цим почалося спустошення Візантійської імперії зі Сходу. У 1071 р. біля озера Ван сельджуки вщент розгромили армію імператора Романа IV Діогена. 27 листопада 1095 р. папа Урбан II на Соборі у Клермоні (Овернь) закликав всіх християн звільнити Єрусалім: а саме – припинити феодальні війни, примиритися з візантійським патріархом, дати відсіч туркам. Заклик було підхоплено у всій Латинській церкві. З цього часу протягом шести чи семи поколінь королі, графи, лицарі, простолюдини й навіть діти прагнули взяти Хрест та йти битися з невірними у Святій землі. Одержимість повернути Святу землю тривала 200 років.
Усього нараховується 8 хрестових походів, крім того, один хрестовий похід дітей (1212 р.). Хрестовими походами називають також походи німецьких феодалів у XII-XIII ст. проти слов’ян та інших народів Прибалтики (походи проти язичників), а також Альбігойські війни. 1-й закінчився захватом у турків-сельджуків Єрусаліму та утворенням Єрусалимського королівства (у 1187 р. Єрусалім було відвойовано Салах-ад-Діном). Другий і треті були безрезультатними. Четвертий похід був був спрямований проти Візантії. Він був організований переважно зусиллями венеціанського купецтва. Після захоплення хрестоносцями Константинополя (1204 р.) на частині території Візантії була утворена Латинська імперія. 7 та 8 хрестові походи були справою переважно Франції, суттєвої ролі не відіграли.
У період хрестових походів утворилися перші лицарські ордени. Вони були засновані в Іспанії і Палестині в XI-XII ст. Одним з найвідоміших лицарських орденів з давньою і легендарною історією був орден госпіталю Св. Іоана Ієрусалимського (Госпітальєри або Іоаніти). Він з’явився у 1099 р., після 1 хрестового походу. Лицарі несли обітниці військового, медичного та пастирського послуху. Після падіння Акри вони втекли на Кіпр та правили Родосом, а потім – Мальтою (1530-1801 рр.).
Бідні лицарі Христа і Храму Соломона (Тамплієри) з’явилися у 1118 р. Орден Тамплієрів або Храмовників було засновано в Єрусалимі. Король Ієрусалиму відвів спочатку для ордену дім на місці зруйнованого храму царя Соломона. Звідси й назва – «храмовники» або лицарі Храму. Орден був утворений з метою охороняти паломників на шляху до Єрусалиму. Емблема ордену – два лицарі на одному коні – сходить до першого магістра ордену Гуго де Пейна, який був таким бідним, що мав одного коня на двох зі своїм другом. Проте з часом тамплієри стали займатися фінансовими операціями, скупкою земель і накопичили величезні багатства. На початок XIV ст. орден нараховував 15 тис. лицарів, які забезпечували в Європі безпеку шляхів, супроводжували торгівельні каравани та групи паломників, захищали містечка й міста від розбійників. Крім того, вони забезпечували безпеку при русі капіталів. Можна було здати гроші в одному місці й отримати таку ж суму – за вирахуванням комісійних – в іншому, на іншому кінці Європи. Саме тамплієри винайшли та пустили в обіг векселі. Король Філіпп Красивий віддав наказ знищити орден і конфіскувати всі скарби. 19 березня 1314 р. останній Великий магістр ордену був спалений живцем на о. Сіте, в центрі Парижа.
Церква також створила нові ордени – жебрацькі. Це було зроблено з ваганнями і труднощами. У 1206 р. син багатого ассізького купця Франциск теж ступив на цей шлях. Його однодумці – 12 менших братів (міноритів) – спочатку були налаштовані лише на те, щоб смиренням та абсолютною бідністю, що прирекала на жебрацтво, сприяти очищенню цього зіпсованого світу. Папська церква намагалася нав’язати Франциску свій устав, зробити братів-міноритів орденом, що входив би до церковної організації. Франциск був охоплений суперечливим почуттям – підданістю церкві та відданістю своїм суворим аскетичним ідеалам. Врешті-решт він поступився церкві, але сам пійшов у пустелю. Там, у Ля-Верне, напередодні його смерті в 1226 р. стигмати поклали кінець його стражданням, ставши йому спокутою та винагородою. Він залишив духовні твори «Пісня Творень» та «Заповіт», де говорить про обов’язок практикувати бідність, жити виключно трудами своїх рук та милостинею. Орден після його смерті тривалий час роздирала боротьба між ревнителями абсолютної бідності та прихильниками пристосування до світу.
У цей же час знатний іспанський каноник Домінік Гусман залюбки прийняв від папи устав для невеликої групи проповідників, яких об’єднав, щоб проповіддю та прикладом бідності навернути на шлях ортодоксії єретиків. Насправді головним завданням ордену була боротьба є єресями. Тому домініканці мали бути ґрунтовно «підготовані» в галузі теології. Спочатку вони заполонили собою усі кафедри в університетах, а потім підкорили своєму впливу систему освіти загалом. Домініканцем був Фома Аквінський – один з найвидатніших теологів і філософів Середньовіччя (1225-1274 рр.). Але в очах частини народу домініканці та францисканці були символом лицемірства, а перші викликали й ненависть, тому що очолили репресивну боротьбу з єрессю, взявши у свої руки інквізицію. З 1232 р. з числа домініканців почали обирати членів трибуналу інквізиції.
Латинська церква мала більш великий вплив у високих політичних сферах, ніж у житті простих людей. Церковні ієрархи часто геть не цікавилися життям народу. Звідси єресі, забобони та обурення церковним багатством. У1170 р. ліонський купець Пь’єр Вальдо з учнями, ліонськими бідняками, котрих пізніше назвали вальденсами, зайшли у критиці церкви так далеко, що нарешті порвали з нею. Але найбільшого успіху серед єретиків досягли катари. Це єретичне вчення розповсюдилося у XI-XIII ст. переважно серед ремісників і селян. Рух катарів був в основі маніхейством. Катари вважали, що існує два рівномогутніх начала – Добро і Зло. І Господь безсилий перед Князем зла, якого одні вважали рівним йому богом, інші – нижчим відносно нього дияволом, але таким, що з успіхом повстав проти нього. Земний світ і матерія, з якої світ складається, – це витвір Бога зла. Тому й католицька церква належить до зла. І стосовно світу, його організації, феодального суспільства та його наставника, римської церкви, можливо лише тільки повне їх заперечення. Катари швидко організувалися у церкву зі своїми єпіскопами, духовенством з «довершених» людей та створили свій особливий ритуал. Це була антицерква з вченням, що являло собою антикатолицизм. Вчення катарів лягло в основу діяльності церковної секти у Південній Франції (м. Альбі) та їх пізніших послідовників – вальденсів. До альбігойців приєдналася частина місцевої знаті. Католицька церква надихала хрестові походи проти альбігойців. Папські інквізитори, здебільшого домініканці, відправляли альбігойців, які вперто трималися своїх переконань, на вогнище.
За оцінками істориків, хрестові походи мали переважно негативні соціо-культурні наслідки для Європи, зокрема:
не сприяли піднесенню торгівлі, яке почалося завдяки попереднім зв’язкам з мусульманським світом та внутрішньому економічному розвитку Заходу; отримані від фрахту суден кошти тільки дозволили швидко розбагатіти Генуї та перш за все Венеції;
не принесли ані технічних новацій, ані нових виробництв, які прийшли іншими шляхами;
не стали шляхом привнесення нових духовних цінностей, що запозичувалися через центри перекладацької діяльності та бібліотеки Греції, Італії (у першу чергу – Сіцілії);
не сприяли єдності християнського світу та супроводжувалися погіршенням морального духу як війська, так і взагалі соціально-культурної атмосфери того часу; хрестові походи відбувалися як вкрай жорстокі акції: у 1096 р., проходячи Рейнські землі, хрестоносці вбили 8000 євреїв; вони грабували й наповнювали награбованим свої сундуки; при першому руйнуванні Єрусалиму хрестоносці холоднокровно знищили 70 000 мешканців;
остаточним став розкол між Заходом і Візантією;
фінансування хрестових походів стало причиною хибної практики продажу індульгенцій.
Серед позитивних культурно-історичних наслідків хрестових походів було те, що вони дали поштовх лицарському роману, філософії та літературі, які стали не тільки частиною куртуазної лицарської культури, але й надбанням світової культурної скарбниці.
Лицарська і куртуазна культура
Середовище спілкування і застосування чеснот, що відтворювалося і розвивалося у середньовічному суспільстві, а точніше – у світській спільноті, колі обраних, шляхетних лицарів і дам, сформувало куртуазну поведінку, куртуазний роман (або літературу), куртуазність як таку. На кінець XI ст. склався лицарський етичний кодекс, що базувався на обов’язковому служінні Церкві, захисті сиріт та незаможних, військовій відвазі. Необхідність присягатися та дотримуватися присяги стала одним з елементів і ознак зміни ментальності з варварської на цивілізаційну. У варварів не було безчестям хитрувати чи обманювати – звичай дозволяв. Натомість, у лицарів бути вірним стало доблестю і честю, а стати зрадником – ганьба. Виховання лицаря відбувалося поетапно – з семи років він оселявся у чужій сім’ї як паж або валет. Саме у такому званні в замку багатого землевласника він починав освоювати ази практичної школи, що звалася куртуазією. Тобто вчився ґречності і взагалі світським манерам. Підготовка лицаря включала володіння 7 чеснотами – верховою їздою, фехтуванням, плаванням, мисливством, володінням списом, грою у шашки та складанням віршів для прекрасної дами. У 15 років юнак отримував освячений короткий меч і ставав зброєносцем. Разом з іншими юнаками він ніс важку і часом небезпечну службу. По виповненні 18 років чи за подвиг на полі бою зброєносця посвячували у лицарі, і король або сеньйор вручав йому меч. Кожен лицар мав право посвятити будь-яку людину у лицарство ударом меча плазом, але обряд посвячення (аколаду) намагалися проводити з великою урочистістю за встановленим ритуалом. Головну частину церемонії складало оперезування лицаря мечем. Це робив один з старійших лицарів. Після цього юнаку завдавався удар долонею по потилиці, шиї, щоці з наставлянням: «Будь хоробрим». Це був єдиний удар у житті, який лицар міг не повертати. Потім слідувала демонстрація сили та вправності лицаря. Згодом обряд посвяти відбувався у святкові дні – на Великдень, Різдво, Трійцю.
Свою вправність, відвагу та благородство лицарі демонстрували під час турнірів. Розрізнявся турнір-бій між двома групами рівної чисельності; поєдинок-двобій на списах та бугурт – один з варіантів турніру, що імітує штурм фортеці. Перші правила турнірних боїв встановив Жоффруа де Прейї (помер приблизно у 1066 р.) у Франції. Потім вони розповсюдилися на Англію та Німеччину. Перед початком турніру той, хто посилав виклик (сеньйор-призвідник) мав таємно з’ясувати у свого майбутнього супротивника (сеньйора-захисника), чи згоден він прийняти куртуазний бій. Правилами була розроблена детальна процедура публічної церемонії турніру, включаючи участь місцевого гербового короля, який отримував затуплений турнірний меч, тримаючи його за вістря. Він мав передати цей меч сеньйору-захиснику руків’ям вперед. Коли все було підготовлено, сеньори, призвідник і захисник, урочисто вїжджали у місто та займали апартаменти, під вікнами яких вони обов’язково поміщали свої герби. Наступного дня судді у найближчому монастирі влаштовували розбір кандидатур. На суді встановлювалися покарання лицарям, які були викриті у якому-небудь неблагородному вчинку. Деякі тяжкі провини (т.зв. рекомендації) не давали права участі у турнірі. Такими провинами могли бути недотримання слова, участь у лихварстві, нерівний шлюб та «рекомендація дам». В разі, якщо оголошений «рекомендованим» лицар все ж таки виходив на поле, його стягували з коня і безкарно били доти, поки з нього на землю не спадав шолом. Напередодні турніру кожна партія учасників верхи, але без зброї, виїжджала на поле для складення присяги, яку оголошував герольд. У розпал танців, якими завершувався вечір, дві найкрасивіші та благородні дами обирали почесного лицаря. Його роль полягала у тому, щоб сидячи верхи під час змагання тримати на вістрі списа «серпанок прихильності» (довгу білу вуаль, розшиту блискітками). На прохання дам почесний лицар опускав серпанок на голову рекомендованого учасника, після чого побиття припинялося. Такому лицарю зараховували поразку, а коня віддавали трубачам та менестрелям. По знаку король гербів (вища особа в ієрархії герольдів) тричі викликав: «Рубайте канати, нехай відбудеться бій!», і турнір починався. Слуги на конях готувалися витягти своїх хазяїв з бійки та викрикували їхні бойові заклики, піші обороняли їх дубинами і допомагали піднятися, або витягали з поля в разі падіння. Коли судді вирішували, що турнір закінчено, вони давали знак сурмачам сурмити відбій. Сурми не замовкали, поки на полі залишався хоч один боєць. Турнірним призом були коштовності, уловча птиця, іноді просто поцілунок. На турнірах, що їх влаштовували великоможні пани існував звичай робити подарунки всім лицарям, що брали участь у турнірі: гроші, хутро, шовкову одежу, заводських тварин. Приз лицарю вручала дама, яку обирали судді. У цей час гербовий король вигукував бойовий девіз лицаря. Свято завершувалося танцями.
Якщо лицар скоїв провину, обман, безчесний вчинок чи злочин, відбувався ритуал позбавлення лицарського звання. Лицаря, що вчинив злочин, роззброювали і одягнутого у довгу сорочку виводили на поміст перед натовпом людей. Священник читав 109 псалом, де містилися прокляття на голову нечестивця, потім розжалуваного лицаря укладали на ноші, і як небіжчика, померлого для лицарства, несли до церкви. В церкві винний прилюдно мав вислухати заупокійні молитви. Померлим вважався він сам, адже він помер для честі. Надалі частина його герба усікалася, і в такому вигляді, зі слідами безчестя, успадковувалася.
Хоча порушники турнірних правил піддавалися жорстоким покаранням, турніри часто перетворювались на криваві бійки. Смертельні випадки у цих бійках були такі часті, що після 1179 р. за рішенням Латеранського собору учасників турнірів відлучали від Церкви та забороняли ховати в освяченій землі.
Куртуазність (англ. «courtly love» – чемний, гречний, ввічливий, лицарський та любов, кохання) є також середньовічна концепція кохання, згідно з якою стосунки між закоханим та його дамою подібні стосункам між васалом та його паном. Вперше поняття куртуазного кохання зустрічається наприкінці XI ст. у поетів при дворі можновладних сеньйорів Аквітанії та Провансу. Найважливіший вплив на складення ідеалу куртуазної любові справив римський поет Овідій, поетичний трактат якого «Мистецтво кохання» став своєрідною енциклопедією поведінки лицаря, закоханого у Прекрасну даму: він тремтить від кохання, не спить, блідий, може померти від нерозділених почуттів. Уявлення про подібну модель поведінки ускладнилися через культ Діви Марії. У цьому випадку прекрасна Дама, якій служив лицар, ставала образом його духовної любові. Куртуазна любов не була явищем виключно літературним, а являла собою комплекс чинників – соціальних, релігійних, еротичних, філософських. Існує думка, що куртуазія потягнула за собою пом’якшення звичаїв та складення кодексу лицарської честі. Свій розквіт куртуазія пережила у XII ст. при дворі французького короля Людовіка VII, а потім короля Англії, Генріха II. Донька французького короля, графиня Марія Шампанська надихала Кретьєна де Труа (1130-1190 рр.) на написання куртуазного роману «Ланцелот, або лицар воза», герой якого безумовно підкорюється своїй госпожі. У XIII ст. найкрупнішим твором куртуазної культури стала «Поема про троянду», написана близько 1230 р. лицарем Гільомом де Лорісом., яка являла собою куртуазно-любовну алегорію, своєрідний словник «символів кохання». У цьому творі, який залишився незавершеним, Гільом де Лоріс продовжує тему, започатковану Овідієм, і обігрує найменші відтінки любовного почуття. Юний герой роману знаходить чарівний сад, де у джерелі кохання бачить відображення Троянди. У ту ж мить його вражає своєю стрілою Амур. Віднині закоханий приречений Троянді. Але вона виявляється замкненою у башту, яку зводить навкруги Троянди Ревність. На цьому частина роману, написана де Лорісом, закінчувалася. Через 40 років його завершив вчений городянин Жан де Мен. Кохання лицарів – основа психологічних описів у подальшій літературі, які складали трувери або трубадури (від прованського «знаходити, винаходити») і міннезінгери – співці любові у французьських та германських лицарів. Концепція куртуазної любові широко розповсюдилася Європою. Свідченням цього став твір німецького міннезінгера Готфріда Страсьбурського «Трістан та Ізольда», в Англії – «Алегорія Любові» Л’юіса, в Італії – сонети Франческо Петрарки до Лаури. У «Божественній комедії» Прекрасна Дама Данте – Беатріче, є не тільки його коханою, але й духовним провідником.
Проте, піднесення дами серця, дружини свого сюзерена або навіть обітниця служити Діві Марії, що давалася лицарями, не є загальним типом ставлення до жінки у середньовічній культурі. Релігійність і фанатизм, якими була просякнута духовність Середньовіччя, віднайшла свій відбиток у церковному антифемінізмі. Проповідництво, тобто викривання пороків, що панують у суспільстві, було широко притаманно Середньовіччю. А от жінка в очах проповідників – це знаряддя диявола, яке використовується ним як засіб спокуси та штовхання людини на загибельний шлях. З іншого боку, можна вірогідно стверджувати, що відраза монаха до жінки та його страх перед нею видають його прихований статевий потяг. Середньовічна література, що мала форму екземпла, – літератури прикладів, зберігає безліч цікавих, неоднозначних і повчальних розповідей про жінку, які переважно малюють її в негативному світлі. Жак Вітрійський наводить серед інших оповідь про дружину, яка врятувала свого чоловіка, що його кинули у темницю від голодної смерті тим, що кормила його молоком з своїх грудей. Цим вона розчулила тирана, який вивільнив її чоловіка з ув’язнення. Інша історія, що сходить ще до античності, починається як розповідь про вірну дружину, що гірко оплакує свого померлого чоловіка, сидячі на його могилі. У цей час поряд з кладовищем вішають злочинця, і король наказує лицарю стерегти повішеного, щоб його тіло не викрали родичі для поховання, інакше його самого повісять. Спрага змусила лицаря ненадовго відлучитися, і коли він повернувся, то тіла злочинця на шибениці не було. Лицаря охопив жах. Вдова, що оплакувала чоловіка, дізналася про справу і пообіцяла виручити лицаря, якщо він одружиться з нею. Він погодився. Тоді вдова запропонувала повісити замість вкраденого трупа рештки її померлого чоловіка. Таким чином вірність вдови була нетривалою.
Взагалі клірики демонізували жінку, вбачаючи у ній знаряддя диявола, створене для погибелі людини, тобто мужчини. У той самий час, як автори лицарських романів, трубадури і міннезінгери оспівували прекрасну даму, створюючи її витончений культ та цілу систему поетичних засобів для піднесення любові між чоловіком та жінкою, ваганти (мандрівні поети, часто студенти) славили статеве кохання як одну з найбільших радостей, що дана людині, монахи-проповідники випрацьовували інше розуміння, на противагу цим тенденціям. Навіть культ Марії не сприяв реабілітації жінки.
Культура Середньовіччя – це не тільки культура лицарства, але в першу чергу, культура християнської релігійності. Особливо сильною була віра в майбутнє загробне життя та культ смерті. Французький дослідник Жан Дюбі взагалі характеризує християнство на Заході у X, XI, а, можливо, й до XIII ст. як «релігію мертвих». А. Гуревич, глибокий дослідник середньовічної культури, стверджує, що у Середні віки два світи, земний та потойбічний, так щільно поєднуються, що постають як різні частини єдиного цілого. Він висловлює думку, що в релігійно-культурній традиції мертві сприймалися як особливий віковий клас суспільства. Навіть поняття «цей світ» і «потойбічний світ» були відсутніми. Уявлявся скоріше всеохоплюючий ієрархізований універсум, який включав як світ живих, так і світ мертвих.
Смерть, за уявленнями середньовічних людей, не була завершенням, суцільним кінцем людського існування. Йдеться не про ту очевидну для християнина річ, що після смерті тіла залишається безсмертна душа. Важливо інше: зв’язок між людьми смертю не переривається, померлі можуть спілкуватися з живими. Мертві зберігають зацікавленість у світі живих, вони відвідують цей світ, щоб владнати свої земні справи та покращати своє становище на тому світі. На тому світі іноді також опиняються тимчасово померлі. Їх загробне існування не має нічого спільного з вічним сном та спокоєм. Один священник, що потрапив на той світ помилково, був обпалений пекельним вогнем, був знайдений на своєму ліжку непритомний, з опіками.
Описування перебування людини у потойбічному світі дають середньовічні пам’ятки літератури, які мають назву «візії», – видіння, або ходіння у царство мертвих. Видіння фіксують екстраординарні події – смерть тієї чи іншої особи, її мандри на тому світі та наступне повернення у число живих, яким воскреслий відкриває таємниці світу мертвих. Вищим художнім вираженням та завершенням цього жанру слугує неперевершена «Божественна комедія» Данте Алігьєрі.
Біля 1000 р. західна література почала описувати християнське суспільство за тричленною схемою. Три категорії людей складали суспільство: священники, вояки, селяни. Вони були різні, але доповнювали одна одну. Їх гармонійна єдність була «тілом» суспільства. Прийнято вважати, що сутнісною ознакою культури Середньовіччя була його ієрархічність. Ця ієрархічність базувалася на системі контрактних відносин, коли не тільки феодальні стосунки «васал-сюзерен» були її основним елементом, але й решта соціальних сходинок будувалася за цим принципом. Верденський договір 843 р. висував принцип «кожна людина повинна мати володаря». Насправді феодальне суспільство являло собою масу суперечливих залежностей, які ще більше ускладнювалися виключеннями, винятками і привілеями. У деяких частинах Європи, Північній Італії, наприклад, кріпосні приносили присягу своєму хазяїну так само, як і лицарі – своєму сеньйору. Теоретично єдиними незалежними людьми повинні були бути папа та імператор, але й вони були васалами Бога. Християнське суспільство мало являти собою єдине тіло (корпус). Цей ідеал проголошувався і теоретиками каролінгської епохи, і папством часів хрестових походів, починаючи з папи Урбана II. Але саме тіло християнського середньовічного світу було двоголовим. Його головами були папа та імператор. Термін «папа», що означає верховну церковну владу, з VII ст. став застосовуватися виключно до спадкоємця Св. Петра у Римському єпископаті. У перші віки християнства папами називали усіх священників, які користувалися правом благословення. У свій час, шукаючи підтримки церкви, Карл Великий подарував папі екзархат Равенни. Римська церква натомість порвала з Константинополем і шукала нового надійного захисника. Союз франків з папами був остаточно закріплений у 800 р., під час 5-ї подорожі Карла до Італії. У 800 р. папа Лев III помазав Карла на імператора, щоб боронити церкву. Водночас церква підтримувала государя проти влади воєнної – священник допомагав королю змирити воїна. Це робилося, перш за все, для того, щоб перетворити королівську владу на своє знаряддя, відводячи їй роль захисника церкви. Папа коронував Карла, поклав корону на його чоло, оголосив кесарем та Августом і схилив перед ним коліна. Ця процедура була нелегітимною, але з того часу на Заході став імператор-католик, незалежний від візантійської імперії.
Не зважаючи на взаємну залежність, середньовічна історія знала скоріше боротьбу та суперечності, ніж союз, папи та імператора. У боротьбі за владу та вплив імператор міг висунути на якийсь час антипапу (тільки у XII ст. їх було біля десятку). Водночас, імператор не так беззаперечно міг вважатися главою громади мирян. Натомість папа у будь-якому разі визнавався безумовним главою релігійного суспільства. Вирішальний крок для цього зробив папа Григорій VII. У своєму «Диктаті папи» 1075 р. він проголосив серед іншого, що тільки римський єпіскоп може по праву бути названим вселенським. За одне XII ст. вікарій святого Петра перетворився на вікарія Христова і став контролювати канонізацію та освящення нових святих. У XIII та XIV ст. церква за рахунок розвитку папської фіскальної системи перетворилася на справжню монархію.
Порушення тричленної схеми суспільства було пов’язано з розквітом міст у XI-XIII ст., яке слід розглядати в контексті зростання суспільного розподілу праці. У римському світі міста були, перш за все, політичними, адміністративними та військовими центрами, і тільки потім – економічними. У ранньому Середньовіччі міста зберігали спочатку тільки політичну та адміністративну функцію. Але з часом з різноманітних соціальних елементів місто створювало нове суспільство. Чинниками утворення та розвитку середньовічної культури (переважно у містах) були:
християнська релігія: християнство було міською релігією, тому підтримувало міста; спочатку нові міста часто утворювалися навкруги церковних споруд, але хоча єпіскопальні міста виконували певну економічну функцію, це була примітивна функція, яку забезпечували амбари єпіскопа або міських монастирів, куди звозилися припаси з сільських місцевостей, і звідки за службу чи за гроші, а у голодні роки й задарма вони розподілялися серед частини мешканців; з часом роль міст як місць перебування представників владних прошарків (земельної аристократії та духовенства) почала зростати; становлення юридично-правової системи та укріплення влади уособлювала резиденція князя чи єпископа;
підйом сільского господарства та міграція з сільської місцевості; оскільки міста потребували того, щоб їх кормили, навкруги них поширювалася запашка; хоча міщани складали 5% населення середньовічного світу, а 50% складали селяни, з часом міщанам вдалося поставити свої власні інтереси вище інтересів сільского суспільства;
пожвавлення торгівлі та формування нового статусу мешканців міста; мешканці міста поступово вивільнялися від влади феодальних відносин, що панували за межами стін міста; цьому сприяли хартії, що давали не тільки особисту свободу, але й територіальну; на Балтиці та на Північному морі почали утворюватися об’єднання для спільної торгівлі та взаємного захисту; перша така Ганза (торгівельний союз або ліга) була створена у Вісбю на о. Готланд у 1161 р. під назвою «Об’єднання готландських мандрівників священної Римської Імперії»; за століття склалася величезна конфедерація вільних морських міст від Атлантики до Фінської затоки; Ганзейська ліга отримала найбільший вплив у XIV ст., заснувала низку закордонних представництв (конторе), з якої отримували прибуток усі члени; членами Ганзи в різні часи було до 200 міст;
поява класу купців: поява купців знаменувала собою перехід від закритої до відкритої економіки; це був економічно могутній клас, і він не хотів залишатися підкореним священикам і воїнам;
суспільний розподіл праці: якщо у X-XIII ст. крупні землевласники розподіляли по селах своїх фахівців – конюхів, ковалів, гончарів, возних, то пізніше в містах ця спеціалізація була доведена до логічного кінця, і ремісник припинив відчувати себе селянином; Середньовічне місто, поміж іншого, стало являти собою велику майстерню, де саме і почався розподіл праці; у «Книзі ремесел», складеній за часів Людовіка Святого (1260-1270 рр.), було визначено 130 спеціалізацій, з яких тільки на залізообробні припадало 22 наіменування;
розвиток кам’яного будівництва: у 1003 р. фіксується зростання кількості церковних споруд; їх будівництво мало бути забезпечене зростанням виробництва будівельних матеріалів (камінь, дерево, залізо), появою технологій та виготовленням знарядь праці для цього виробництва, пристроями для транспортування каменю та підйому вантажів, наймом робочої сили, фінансуванням робіт; усе це зробило будівництво (соборів, мостів, житлових будинків) центром першої і єдиної середньовічної індустрії; романське мистецтво, що було виявом злету християнського світу після 1000 р., протягом XII ст. стало преображатися; новий образ мистецтва, готика, з’явився у місті, а будівництво нових міських соборів стало його вищим проявом; 1143 р. вважається початком стилю «готика» в архітектурі; його ознакою стала церква у Сен-Дені біля Парижа, де абат Сюжер вперше побудував стрільчасті арки в апсиді; дона є попередницею Нотр-Дам-де-Парі; найвидатнішими зразками готики вважаються Шартрський, Рейнський та Амьєнський собори, але найвитонченішим вважається Сен-Шапель, будівництво якої було завершено у 1248 р.
Міське будівництво було перехрестям, де руйнувалася тричастинна будова суспільства, і де складався новий його образ. Нова ментальність несла з собою спрагу знань. Поштовх для розвитку науки та освіти у Середньовіччі готували науково-технологічні відкриття, зокрема – вдосконалення виробництва паперу та скла. Виготовлення паперу почалося у Європі у 1144 р. у м. Ксатива, біля Валенсії. Ще одним практичним досягненням, що дало поштовх науці та освіті, стало виробництво скла. Скло відкрило шлях для експериментів алхіміків та хіміків, скляні ковпаки стали захищати рослини, що дозволило розвивати товарне садівництво. Прозоре скло зробило можливим розвиток оптики і стало важливим кроком у виробництві точних приладів. У 1260 р. Роджер Бекон, як вважають, сконструював першу пару окулярів. Використання окулярів дало нові можливості читання монахам, вченим, пришвидшило розповсюдження освіти.
Розвиток середньовічної освіти
Ренесанс XII ст. висунув ідею цінності світської освіти, незалежної від церкви. У XII ст. міські школи значно випередили монастирські. Якщо у XII ст. голос монахів, таких як Петро Достопочтенний з Клюні, був вказівним для християнськог світу, то вже Св. Бернард у XIII ст. намагався вирватися з Парижа та його соблазнів, щоб увести школярів у пустелю, у монастирську школу, а духовні керманичі орденів домініканців і францисканців самі селилися в містах і стали правити душами з церковних та університетських кафедр.
Але для відкриття освітнього закладу вимагалася санкція церкви. Це зумовило, що нові навчальні центри вийшли з єпіскопальних шкіл. Так церква і монахи сприяли виникненню університетів. В Європі відкрилися Болонський (1088 р., відновлений у 1215 р.), Паризький (1150 р.), Оксфордський (1167 р.) університети. На 1300 р. відкривається вже значна кількість таких закладів у Франції, Італії, Англії та Іспанії. Нові освітні осередки мали свій набір програм, свою методику та могли набирати викладачів та учнів. Перші університети являли собою корпорації людей інтелектуальної праці. Саме слово «університет» означає корпорація. Дійсно, університети являли собою корпорації викладачів і студентів, які розрізнялися тим, що в одних, як у Болоньї, заправляли справами студенти, а в інших, як у Парижі, – викладачі.
Університети отримали права і привілеї, певну незалежність від світської влади. В середньовічних університетах існували свої статути, що приймалися на загальних зборах, друкарські засоби і навіть суди. До університетських привілеїв належало звільнення викладачів і студентів від військової повинності, шляхових податків, нічної варти у містах на стіні та в інших місцях, знижка на плату за житло. Деканом обирався найстаріший з викладачів. У визнаних центрах інтелектуального життя зростає виготовлення книг та заснування бібліотек. Книга з об’єкту пошани перетворюється на інструмент знань. В університетах утворюються архіви – прообрази університетських бібліотек, де зберігаються книги, підручники, взяті там за плату і переписані для себе. Середньовічний університет зазвичай мав 4-5 факультетів – богословський (теологічний), права, медицини, гуманітарних наук або філософії та музики. Ці факультети мали спільний устав та спільних викладачів. На початку утворення університетів заняття часто проводилися вдома або у найманому приміщенні. Іноді ж викладач читав лекції з вікна, а студенти слухали на вулиці. Під час лекції магістр читав книги і пояснював складні місця. Студент – вчив напам’ять і міг за нехлюйство й лінощі бути випоротим. З часом, коли стали стверджуватися міцні організаційні принципи та духовні традиції, університети стали відзначати початок нового навчального року урочистою месою Духу святому, покровителю вільних мистецтв.
Освіта середньовічних університетів відбивала світогляд та рівень знань свого часу. Нове віяння і вимога часу, яким врешті- решт стала підкорена середньовічна освіта, полягало у випрацювані основ писемної культури, що відкрилася за сучасним визначенням, як «галактика Гутенберга», культура не мовленевої, а «писемної думки і слова». Адже світ, у якому процвітало ораторське мистецтво, вже зник, а нова цивілізація, що прийшла йому на зміну, не хотіла мати справу з народними зібраннями та форумами. Провідною формою навчання, що визначалася змістом, була схоластика (від лат. «шкільний», «учений»). Схоластичне навчання характеризувалося поєднанням теологічної догматики з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем. На практиці, як це відбулося у Паризькому університеті, схоластичне навчання могло звестися до вивчення «суми» – енциклопедичного зібрання відповідей на запитання. Водночас схоластика мала і позитивне значення. Вона вчила систематизувати знання і брати участь у диспутах.
Основою всієї середньовічної культури була християнська частина культури, яку становило Святе Письмо. Тому головним факультетом був Теологічний. Біблія була приступною усім, але текст вважався дуже складним, таким багатим та утаємниченим, що вимагав трактувань кількох рівнів. Звідси ціла низка підходів, коментарів і глос, за якими втрачався оригінал. Таким чином, між текстом і читачем виникав подвійний екран. Святе Письмо не тільки не вивчалося у своєму оригінальному вигляді, але й Біблія перетворювалася на збірки цитат чи парафраз, ставала зібранням максим чи анекдотів. Тому ключем для розуміння всіх предметів був підготовчий факультет, що називався артистичним-мистецьким. Трівіум, перший цикл з вивчення 7 вільних мистецтв складали: граматика, риторика та діалектика. Головним мистецтвом серед них була граматика – навчання слів та мови. Граматика становила основу викладання аж до кінця XII ст. Від неї переходили вже до інших наук і особливу увагу приділяли етиці, яка доповнювала вільні мистецтва і начебто вінчала їх. Наука граматика, як її визначає каноник Деле, мала багато значень, і не тільки тому, що через коментування авторів дозволяла звертатися до будь-якого сюжету, але й тому, що завдяки словам вона дозволяла добратися до прихованого смислу ключем, до якого вони є. Крім того, до складу семи вільних мистецтв входили арифметика, геометрія, музика, астрономія. Геометрія включала географію та виміри площ. Училися на підготовчому 6 років. Потім 5 – на вищіх факультетах і ще 5 – на богословському. Природниче знання теж знаходилося під значним впливом релігійно-теологічних уявлень. Природа вбачалася величезним хранилищем символів. Люди Середньовіччя входили у контакт з фізичною реальністю шляхом містичних та білянаукових абстракцій. Як пояснює «Світильник», популярний збірник різноманітних відомостей, що використовувався для навчання, тілесна людина створена з 4 елементів: землі (плоті), води (крові), повітря (дихання) та вогню (теплоти), тому її називають мікрокосмом, тобто зменшеним світом, антропоморфним мікрокосмом. Учені Середньовіччя викладали картину світу, населеного чудовиськами і дивами Сходу. Уява та мистецтво від цього виграли, а наука понесла збитки. Середньовічна зоологія була зоологією «Фізиолога» – олександрійського твору II ст., перекладеного латиною у V ст., де наука розчинена у поезії стилю басні та морального повчання. Тварини тут перетворені на символи. Середньовіччя видобуло з цього матеріал для своїх бестіаріїв, тому й зоологічні пізнання епохи опинилисья на межі неуцтва.
Університетська освіта за рахунок опанування мовною культурою і культурою «писемного мислення» стала одним з важливих кроків до утворення у середньовічному суспільстві етнічних спільнот з ознаками національної самосвідомості. Не зважаючи на ріст населення і утворення низки соціально-політичних формацій з ознаками держави, на ранніх етапах історії взагалі не було почуття приналежності до якоїсь національної спільноти. У всіх питаннях про національність головне – це стан самосвідомості. На думку сучасних істориків та культурологів, національність полягає не в єдності крові й не в рідній землі як місті спільного народження. Навіть мова не може бути визнаною остаточним показником національної приналежності. Національність існує тільки в розумі людей. Тільки свідомість людини – середовище перебування національності, тому що національність – це спосіб розглядати себе, а не сутність у собі.
Саме тому можна погодитися з тим підходом, який визначає провідний принцип руху середньовічної самосвідомості як залежний від впливу домінуючого християнського релігійного світобачення. Самосвідомість людей у XIII ст. перебувала у тому, що малося в дійсності. Як зазначає історик Н. Девіс, середньовічні європейці усвідомлювали свою приналежність до рідного міста, певної групи людей, що спілкувалася певною говіркою, не застосовуючи латинську чи грецьку мову, людей, у яких був спільний володар, які належали до суспільного інституту і, понад усе, – до спільного християнського світу. За межами цього середньовічній людині можна чекати лише Смерті і Страшного суду. Тоді, нарешті, кожен дізнається, до якої ж справді соціальної групи він належить: до пасажирів на плоту Проклятих, до тих, хто кається і пливе у Чистилище, або, може, до тих, хто славить Бога в Раю.
Нагальною проблемою духовного шукання людини Середньовіччя були стосунки людини з Богом. Ще у II ст. відомий богослов Іріней був, мабуть, першим християнським письменником, який намагався встановити правові стосунки між Богом і Христом з одного боку, та дияволом – з іншого, стосовно прав на людину. Іріней вважав: диявол отримав право влади над людиною у той момент, коли коли людина під впливом спокуси та зваблення порушила божеський заповіт і вчинила гріх. Зрозуміло, спокуса була провиною диявола, але оскільки людина добровільно дала себе спокусити та відійшла від Бога, диявол отримав повне право господства над людиною. Це право має бути відняте у диявола теж добровільним бажанням людини. Але добровільне визволення від диявола перевищує сили людини. Тому вступився Спаситель, який мав бути теж людиною, щоб зберегти шлях для вивільнення і законно вивільнити людину. Бог дозволяв у своїй мудрості дияволу терзати та спокушати віруючого. Але демони не можуть спонукати до гріха, а тільки спокушати. Тому віруючі відповідають за те, що не перемогли спокуси. Отже, суперечність Середньовічного світогляду, що залишалася невирішеної протягом всієї доби Середньовіччя, – чи зможе людина добровільно вивільнитися від спокус диявола.
Звільнення – процес, що триває у часі. Але час – категорія складна. Його сприйняття у Середньовіччі відрізняється від розуміння часу у Відродженні. Людина у ті часи не завжди ясно уявляла собі, що знаходиться за межам її міста, села, країни. Потенціал уяви витискався цим обмеженням у духовний вимір. Середньовічна людина – це душа, що продукує час, який протікає між сходом і заходом. На сході був «рай божий», на заході – перед духовним баченням людини поставав «судний день». У подальшому для людини Середніх віків основну психологічну установку відносно часу складали постійні очікування кінця людського земного існування. Але такого кінця, який стане почаком нового стану, коли часу вже не буде, настане вічність. Це було очікування душею «нового неба і нової землі, тому що минуле небо і минула земля вже пройшли».
Якщо вічність – це царина божого існування, і людина може спілкуватися з Богом, тільки напружуючи душевні сили, то й характер такого спілкування становить особистісний процес подолання тяжіння земної частини природи людини. Тоді процес цього спілкування суто особистісний, він являє на кожному кроці такого спілкування акт входження душі людини у царство Боже шляхом долання у розумі й серці тієї перешкоди, яку являє для людини осягання поняття «вічність». Людина у цьому акті намагається позбутися гріховних наслідків земного існування і, водночас, у результаті акту подолання своєї «тварної» природи, привносить у своє земне буття частинку вічності, що одухотворена його власною життєвою енергією. Такими частинками стають фактично твори середньовічних «батьків Церкви», зокрема і самого Августина, де відображений шлях входження у царину Бога. Фактично йдеться про створення умов для подолання земних спокус, які диявол пропонує людині, щоб залишити її у полоні власного впливу, тобто йдеться про ключову проблему середньовічної християнської теологічної думки, яку сформулював ще Іриней.
Ці уявлення відбилися в середньовічній іконографії. Зображення «Страшного Суда» на середньовічних іконах являє собою єдину площину, своєрідний зоровий аналог вічності. В іконі «спресовані» всі три часових виміри – минуле, теперішне і майбутнє: народи чекають Суда, але це очікування виявляє себе як стан минулого, бо у мить, що триває, на іконі ангели «згортують небо у сувій» і довгими списами «скидають пітьму», тобто аннулюють перший акт творення, відділення неба від пітьми. Одночасно на іконі представлений і результат – майбутнє. Це правосуддя, що вже відбулося. Засуджені вже піддаються тортурам, а праведники вже отримують блаженство. І все це одночасний образ вічності.
Література: 4, 8, 9, 10, 12, 22, 33, 38, 41, 48, 50, 51, 56, 61, 65, 80, 82, 93.

Питання для самоконтролю:
Поняття феодалізму. Сутність васальних відносин.
Періодизація та принципи організації середньовічного суспільства.
Основні принципи та елементи культури лицарства в Середньовіччі.
Ордени Середньовіччя.
Розвиток науки та освіти у період Середньовіччя.
Мистецтво доби Середньовіччя.
Література доби Середньовіччя.
Духовні пошуки людини Середньовіччя.

СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ВІДРОДЖЕННЯ. ГУМАНІСТИЧНИЙ РУХ

Відродження, або Ренесанс – епоха в історії культури Європи, яка прийшла на зміну культурі Середніх віків. Вона охоплює період XIV-XVI віків і поділяється на Раннє Відродження, Високе Відродження та Пізнє Відродження. Для італійського Відродження усталеним (у приблизних датах) є виділення етапу Проторенесансу (1250-1400 р.р.), Раннього Відродження (1400-1500), Високого відродження (1500-1525 р.р.) та Пізнього Відродження (1525-1600 р.р.). Залежно від конкретних історичних умов в кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по різному.
Іноді здається, що певним протиріччям виглядає виділення в середині тривалого періоду Середньовіччя епохи Відродження, що була наче викликом принципам та світоглядним домінантам свого ширшого часового контексту. Насправді подив має викликати не стільки існування начебто особливого періоду в середині Середньовіччя, скільки нездатність розуму збагнути таємницю часу взагалі і зокрема дивна «забудькуватість» людського сприйняття стосовно найгостріших суперечностей картини світу, що, власне, самим розумом і формується. Коли людина виявляє, що не в змозі вирішити суперечності, які постають наочно у її власній картині світу, вона начебто природно забуває про них, витискує на периферію свідомості і просувається далі тією часовою віссю, яку створила для фіксації і пояснення картини власного існування у світі. Здається, такий спосіб вирішення суперечностей є властивим не тільки окремій особистості, але й суспільній свідомості загалом. Спробуємо зрозуміти механізм вирішення суспільною свідомістю світоглядних суперечностей як процес «витискування». Проблеми світогляду виникають як антиномії розуму, але, оскільки не можуть бути вирішені епохою у практичній площині, начебто розширяють культурне підґрунтя епохи, створюють духовну й матеріальну базу наступної культурної моделі шляхом формування нової структури бачення людини – у прямому і переносному значенні: як зміну світогляду і розширення горизонту людського бачення світу. Про дієвість такого механізму витискування свідчать практичні наукові і технологічні досягнення періоду Відродження.
Три винаходи визначили обличчя нової епохи: артилерія, книгодрукування і компас. Крім того, реальним свідченням розширення горизонту людського світобачення стали відкриття в астрономії. Власне, артилерія бере початок від винаходу та знайдення застосування пороху у Європі. З XIV ст. аркебуза, а потім мушкет починають знецінювати лицарські лаштунки, відвагу й майстерність. Коли артилерійські гармати удосконалилися, разом з мурами замків артилерія починає руйнувати і сам феодалізм. Лицарство стає непотрібним. Йому на зміну приходять регулярні армії. Тільки організація армії на регулярній основі могла забезпечити спеціальну підготовку вояків, необхідну для ефективного використання вогнепальної зброї. Виникла потреба у систематичному навчанні військових – піхотинців, артилеристів, кавалерії. Для цього були необхідні професійні кадри та інструктори. З’явилася і консолідувалася каста військових і моряків. Для навчання таких офіцерів виникла необхідність створення військових академій, ефективність навчання в яких значно підвищилася з появою книгодрукування.
Перший друкарський верстат Іоанна Генсфлейш цум Гутенберга почав працювати у 1450 р. у Майнці на Рейні. Перші книги отримали назву інкунабули (від лат. «колиска»). До них належать друковані видання у Європі, що вийшли до 1 січня 1501 р. Відомо біля 40 тис. назв інкунабул. Першими інкунабулами були Біблія і Католікон – Книга універсального знання. Вона була складена генуезцем Джовані Бальбо у XIII ст. Це була перша світська книга масового змісту. Революційність винаходу зовсім не обмежувалася економією часу і збільшенням кількості видань. Друкарський верстат започаткував «Галактику Гутенберга» – новий тип взаємодії людина – Всесвіт і людина – людина. Основна ідея агрегату була запозичена від стародавніх китайських ксилографічних кліше. Але в ньому було застосовано революційну новацію – шрифт. Це були однакові металеві відливки, які зображували літери. Китайський ієрогліф містить вказівку на певний асоціативний ряд. Асоціативний ряд – це образ усього світу, який начебто відблискує однією своєю гранню у свідомості. Хоча кількість асоціацій, що має викликати один ієрогліф, технічно і синтаксично обмежена, проте, вони фундаментально віддзеркалюють світ. Отже, декілька ієрогліфів – і картина світу отримує сталий вигляд. Натомість елемент шрифту відповідає літері. Літера не означає нічого, крім самої себе. Але комбінація літер, яка утворює слово, є знаком, тобто певною вказівкою на щось інше – явище, дію, річ, тощо. Щоб описати картину світу, європейцю потрібно значно більше слів ніж китайцю – ієрогліфів. Але взаємозв’язки і рух явищ, на які вказують слова, передаються динамічніше. Отже, якщо ксилографічне кліше китайців означало печатку, на якій написано: «цей світ відповідає такій комбінації ієрогліфів», то європейське слово ознало: «події цього світу відповідають такій комбінації слів».
Європейський тип мислення не тільки фіксував зміни світу, але фактично продукував їх. Оскільки винахід шрифту дозволяв легко набирати, редагувати та виправляти книгу, зміни світу стали продукуватися масовою свідомістю, а книга, саме друкований текст, стали інтерактивним інструментом втілення, зберігання і передачі цих змін. Таким чином, винахід книгодрукування став одним з поворотних пунктів історії людства. Здатність людини до творення нових смислів у словах починає створювати світ, паралельний реальному. «Галактика Гутенберга» стала носієм і наочним доказом існування цього світу.
Відкриття компасу у поєднанні з появою сміливої та ініціативної особистості призвело до нових географічних відкриттів. Існування 4 континенту було поступово підтверджено шляхом випробувань і помилок. 1492 р. став офіційною датою відкриття Америки. Але у той час Христофору Колумбу (1451-1506 рр.) вдалося тільки наблизитися до неї. Перетнувши Атлантичний океан, він досяг о. Самана, відкрив Саргасове море та інші географічні об’єкти. Приблизно через 20 років після першого плавання та повернення Колумба мореплавець Амеріго Веспуччі (1454-1512 рр.) здійснив кілька трансатлантичних плавань. Ставши головним лоцманом Іспанії, він дав своє ім’я новому континенту. У 1519-1522 рр. іспанська експедиція під орудою португальця Фернана Магеллана (1480-1521 рр.) здійснила навколосвітове плавання. Було доведено, що земля таки кругла, а Тихий та Атлантичний – два різних океани. Тепер людина вже не могла уявити собі картину, що іноді зображувалася на середньовічних мініатюрах, – мандрівник, який досяг «краю світу», просунув голову за цей «край» – умовну лінію горизонту – і з цікавістю безпосередньо споглядає за рухом «Сонця і світил». Що ж насправді відбулося? Горизонт був досягнутим, але віднині він став іншим. Колумб і Магеллан, можливо, і не намагалися знайти точку опори, щоб перевернути Землю, як пропонував Архімед, але фактично зробили це, довівши, що відтепер такою точкою опори є сама Земля, а новим горизонтом – небо.
Оволодіння небом почалося з праці польського астронома Миколая Коперніка (1473-1543 рр.) «Про обертання небесних сфер» (1543 р.), де він обґрунтував геліоцентричну систему світу. Копернік пояснив видимі рухи небесних світил обертанням планет навколо осі та обертанням планет (і Землі у тому числі) навколо Сонця. Геліоцентрична система світу стала основою космологічних теорій Джордано Бруно (1548-1600 рр.), вона підтверджувалася астрономічними відкриттями Галілео Галілея (1564-1642 рр.), але спростовувала офіційну церковну доктрину, освячену авторитетом Аристотеля. Тому від 1616 р. до 1828 р. вчення Коперніка було заборонене католицькою церквою. Зважимо, що революційні зміни як у певних технологіях, так і в уявленнях про побудову Всесвіту і Сонячної системи, мали місце переважно вже в період Пізнього Відродження. Для того, щоб вони відбулися як факт виробництва і науковий факт, спочатку мали відбутися радикальні зміни у світогляді людини взагалі. Особистісна свідомість мала вивільнитися від попередньої структури уявлень про себе і про Всесвіт, в яких панувала християнська релігійна концепція.
Для людини Відродження характерно переживання не кінця часу, а його початку. Італійський вчений, архітектор і теоретик мистецтва Відродження Леон Альберті (1404-1472 рр.) писав: «Є три речі, які людина може вважати своєю особистою власністю: її душа, тіло і ... найдорогоцінніша річ ... час». Але якщо час – власність людини, то вона намагається привласнити не тільки минуле, але й майбутнє. У Відродженні головним наслідком нового сприйняття часу стає його привласнення. Світоглядна установка на привласнення часу відіграла ключову роль для розвитку європейської культури аж до сьогодення. Привласнення часу не просто розширяє межі існування людської особистості. Насправді воно змінює характер взаємовідносин людини з вічністю і Богом. Вічність є цариною Бога. Вона неосяжна для людського розуміння, і входження у неї для людини – найвища винагорода від Бога. Власне, входження у вічність є ознакою подолання окремою особистістю тих самих спокус, на які наражає диявол людину за земне життя. Зі зміною часово-просторової характеристики буття людини, що відбувається у Відродженні, вічність десакралізується. Час через пам’ять стає містком для входження людини вже у іншу вічність з іншими намірами. Думка Альберті, наведена вище, означає, що людині стає не потрібна Божественна вічність як своєрідна винагорода за усвідомлення й виявлення стану приниженості перед Богом. Людина ставить у центр своїх зусиль, своєї духовної і матеріальної діяльності себе саму тим, що проголошує власне безсмертя здатністю відновлювати існування минулого у власній пам’яті.
Початок часу у Відродженні пов'язаний із формуванням історичної пам’яті окремої особистості, знаменується появою на тлі культурного ландшафту історичної особистості. Середньовіччя переживало час не прогресивно-історично, а релігійно-історично. Августін вважав, що справжній вимір часу задає душа, а не пам’ять: «У тобі, душа моя, вимірюю я час Тривалим є не минуле, якого немає; тривале минуле це тривала пам’ять про минуле». Для Августіна пам’ять – це ланцюг, ланками якого є події, які душа пережила у минулому й обрала як опору душі у теперішньому часі. Ця опора потрібна для спрямування енергії своєї душі в майбутнє. Майбутнє було власне майбутнім вічності, що чекає кожного після Страшного суда.
Зовсім іншою постає пам’ять у Відродженні. Леонардо да Вінчі зауважує, що пам’ять дозволяє давно минули речі представити як такі, що існують тепер, і перетворити їх на колективну історію людства. Історія у нього постає як спосіб визначити моральну цінність речей і подій, а також досягти безсмертя шляхом накопичення минулого досвіду інших через історію. Але звернемо увагу на суттєву відмінність розуміння часу в Августіна і да Вінчі: це не прагення увійти у вічність, що з’єднає людину з Богом, а, скоріше, відчуття могутності людини від опанування часом у результаті чіткого розподілу минулого і теперішнього часу. Це був процес формування історичного мислення, який вело бажання «роздвинути» межі теперішнього, наблизити майбутнє, створити і реалізувати його проект.
У Відродженні, як здається, людина начебто забуває про тривалі пошуки Бога і починає активно розбудовувати власне середовище існування – міста, країни, держави, опановувати нові землі за допомогою винаходів, що стали надбанням учених і мислителів Відродження. Що ж дало поштовх появі «нової особистості» у Відродженні? Г. Гегель назвав це «пробудженням самотності Духа». Самотність Духа іноді визначають за наслідками його діяльності. Вона відбилася у розпаді права і моралі феодального суспільства, боротьбі класів, зіткненні приватних інтересів. Але чи розкриває зазначений перелік сутність того світоглядного переламу, що відбувався в особистісній свідомості? Розпад права і моралі середньовічного суспільства – природний процес. Будь-яка суспільна система в певний час охоплюється кризою і розпадається. Але розпад права і моралі є не причиною «самотності Духа», а його наслідком. Причиною є час (про що вже йшлося), плин якого у досить таємничий спосіб змінює якість і структуру всього, що ним охоплюється як пояснювальним принципом. Сам час від цього зрозумілішим не стає. У даному випадку йдеться про зміни світобачення людини. Світ начебто залишається тим самим, але поряд з розширенням його географічних меж (географічними відкриттями і вдосконаленням засобів пересування та комунікації) головним чинником змін виступає мотивація людини до перегляду попередньої ціннісної системи світоглядних орієнтирів.
Для розуміння природи цих змін розглянемо зміст двох давніх французьких легенд, які переказує відомий англійський дослідник ренесансної культури початку минулого століття Уолтер Пайтер. У першій оповіді, що належить XIII ст., йдеться про дивовижний приклад дружби. Аміс і Аміл, так звуть друзів, абсолютно походять один на одного. Вони бережуть відданість один одному під час випробувань долі. Трапилось так, що Аміса вразила проказа. Дружина його не могла до нього наблизитися і навіть задумала його вдавити. Він залишив дім свій і наказав своїм слугам, щоб вони перенесли його до дома Аміла. Аміл зрозумів, хто знаходиться біля його дому, – це його товариш, що врятував його від смерті, здобув йому в дружини доньку короля Франції. Він наказав перенести Аміса до свого дома, у свою почивальню, і сказав, що там він буде залишатися до виконання волі Божої над ним. І ось вночі, коли вони одні лежали у спальні, Бог послав до Аміса янгола Рафаїла, який промовив: «Я Рафаїл, янгол Господа. Прийшов сказати, що ти можеш одужати, бо почуті молитви твої. Попроси Аміла, щоб він вбив двох своїх дітей та скупав тебе у крові їх. Тоді сцілиться тіло твоє». Аміл почув слова янгола й виконав їх. Далі історія розповідає про чудесне сцілення і спасіння самих дітей, яких Аміл залишає вбитими, з приставленими до тулуба головами, а застає такими, що весело грають у спальні. І тілки червоні шрами навкруги шиї не залишають сумніву, що все було правдою і Божим випробуванням. Прагнення чуда, здійснення чуда і, врешті-решт, глибока віра у провидіння і милість Божу є ціннісним центром світогляду середньовічної людини.
Зміна цього центру, що відбувається у наступній оповіді, свідчить про приход нового світобачення і переоцінку ставлення до тих цінностей, що утримували й організовували життя тривалий період середньовічної історії. П’єса про Окасена і Ніколету теж належить XIII ст. Ця п’єса є характерною для поєзії трубадурів. Трубадури у переважній більшості були людьми найвищого рангу: вони творили для вибраного кола слухачів, у якому панували вишукані звичаї. Окасен, єдиний син графа Гарена де Бокера, запалав коханням до Ніколети – прекрасної дівчини невідомого походження, що була купленою у сарацинів. Але батько не дозволяє йому одружитися з нею. Дія обертається навколо пригод закоханих, взаємна вірність яких нагороджується наприкінці п’єси. Але на відміну від попередньої оповіді, ціннісним стрижнем її є ствердження зовсім іншої особистісної позиції. Ця позиція – вивільнення людського серця, що пов’язано з бунтарством, спротивом морально-релігійним ідеям епохи. Як зазначає У. Пайтер, коментуючи другу легенду: «У своїх пошуках втіхи почуття і фантазії, у своїй любові до краси, обожненні тілесного люди вийшли далеко за межі християнського ідеалу. Їхня любов стала своєрідним ідолопоклонством, якоюсь дивною антирелігією. Це було повернення античної Венери...». Найповніше вираження цей дух свободи отримує у різкій відповіді Окасена, коли йому погрожують пеклом, якщо він зробить Ніколету своєю коханкою. Сповнений ніжності і почуття, він бачить на шляху у рай лише неохайну команду сивих попів, які день і ніч вештаються біля вівтарів у старих сандалях. З Ніколеттою або навіть без неї він готовий потрапити у пекло разом з «добрими вченими», як він говорить, з акторами, сміливими вершниками, що вмирали у двобої, з благородними мужами, з красивими, ніжними дамами, що мають двох чи трьох кавалерів, крім власного вірного пана, – все це з музикою, у золоті, сріблі та розкішних крапчасто-білих та сірих хутрах.
Отже, йдеться про дозрівання людського духу до здатності протестувати проти усталеної і насильницьки нав’язаної традиції поведінки. Свідоме обрання іншого шляху, який є шляхом свідомого бунту проти релігійних оков духу, – такою є сутність пробудження, про яку писав Гегель. У новому типі світосприйняття Бог поступається місцем людині, яка вірить у свої сили не тому, що вона має на це неспростовні підстави, а тому, що її не влаштовує існуючий порядок речей, вона не тільки не хоче жити старими уявленнями, а повстає проти них, з ризиком залишитися без підтримки вищих сил. Вищі сили до цього часу уособлювали для людини надію на інше, блаженне існування, хоча і тільки для праведників. Але виявляється, що свобода, яка відкидає страх церковного відлучення, а напротивагу цьому спокушає радістю земних насолод і випробовує мужність боротьбою за свій вибір, є привабливішою для людини Ренесансу. Людина Ренесансу відкриває новий простір існування. Якщо у суворому світогляді раннього та зрілого Середньовіччя основний вимір ціннісного світоглядного спрямування був направлений на небеса, стосунки людини з Богом і, врешті-решт, визнання мізерності людини перед Його всемогутністю, то таємничість природного руху історії саме й виявилася у розширенні простору буттєвого середовища людини. У новому просторі з’явилась нова людина – енергійна, підприємлива, жадібна до життя у будь-якому сенсі. Ця активність окремої особи стала визначатися як провідна риса Відродження. Але спочатку простір внутрішньої активності відбився в опануванні формою у витворах образотворчого мистецтва. Процес відкриття особистості, відбитий у мисленні і творчості гуманістів Відродження.
Гуманістичний рух епохи Відродження. Видатні гуманісти
Гуманістичний рух – складне й багатовимірне явище, що хронологічно охоплює весь період Відродження, сягає витоками періоду античності і продовжує надихати своїми ідеями культурну проблематику сучасності. Зазвичай під гуманізмом розуміють визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, а також ствердження блага людини як критерія оцінки суспільних відносин. Але таке розуміння гуманізму скоріше декларує певні цінності, ніж розкриває їх. З моменту появи історичної особистості гуманістичного типу ця характеристика не обмежується певною культурно-історичною епохою чи періодом. Тому слід відрізняти гуманізм у загальному розумінні, гуманізм як характеристику особистості, починаючи з епохи Відродження і до теперішнього часу, й гуманізм у широкому і вузькому значенні. Гуманізмом у широкому значенні прийнято називати рух, що звільнив Захід Європи від поневолення католицькою церквою і започаткував нову незалежну науку, світську філософію, літературу, школу і самостійне мистецтво. Гуманізм у вузькому значенні означав світську науку й освіченість, яка базувалася на оволодінні мовами, переважно латинською і грецькою, і поглибленому вивченні античних авторів.
Гуманізм як характеристика особистості є най наближенішою до реального відображення світоглядної позиції людини ренесансного типу і найвільнішою від впливу наступних істричних ціннісних систем. Період Відродження, у якому було започатковано цей рух, був вкрай насиченим суперечливими проявами релігійного, політичного, соціального і культурного життя, і діяльність гуманістів, які складали живу канву цього часу, не може бути зведеною до усталених і незмінних оцінок. Головна характеристика людей, яких подалі об’єднано у коло гуманістів, зважаючи на оцінку їх діяльності, а також значення їх ідей для майбутнього розвитку науки і культурно-історичного поступу, може бути визначена таким чином: це здатність, потреба і практика індивідуалістичного вільного мислення.
Щоб зрозуміти сутність гуманістичного руху, потрібно знайти рушійну силу культуротворчої діяльності мислителів Відродження, розглянувши цей рух в історичному контексті. У період XIV-XV ст., до якого належить пік гуманістичного руху, відбувалося руйнування середньовічного політичного і соціального устрою. Особливо чітко ці процеси простежувалися в Італії. Показовою у цьому плані є історія Флоренції, що дала світу низку геніїв мистецтва і культури, серед яких Данте, Ф. Петрарка, Дж. Бокаччо, Донателло, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Н. Макіавеллі, ін. У 1293 р. у Флоренції вперше в Європі було прийнято антидворянську конституцію «Встановлення справедливості», яка позбавляла феодалів політичних прав. У 14 ст. у Флоренції було утворено мануфактурне виробництво і вперше у світі виникли ранньокапіталістичні відносини. У 1345 р. тут відбувся перший в історії страйк, а у 1378 р. у результаті повстання працівників ткацьких виробництв, до яких приєдналися ремісники і городяни («пополо минуто»), утворено робітничий уряд. У результаті зради ватажків повстання воно було придушене, влада була захоплена олігархами («пополо грассо»), а з 1434 р. Флоренція знаходилася під тиранією роду Медичі, який правив з невеликими перервами до XVIII ст. Саме з встановленням тиранії роду Медичі у Флоренції утворилась знаменита Флорентійська Платонівська академія.
Водночас мала місце криза середньовічної церковної догматики і практики церкви. Декілька століть поспіль панування католицької церкви над державою і культурою залишалося суттєвою ознакою Середньовіччя. Це панування базувалося на проголошенні в якості абсолюту аскетичного ідеалу. Наприкінці XIV ст. очевидною стала самодискредитація католицької церкви, практика якої наочно суперечила задекларованим нею принципам. У боротьбі за владу та багатство, яке вона приносить, у католицький церкві виник «Великий розкол» (1378-1417 рр.). До 1417 р. папський престол посідали одночасно двоє, а іноді троє пап, які запекло боролися між собою. З припиненням «Великого розколу» папство перетворилося на світську державу, глава якої користувався залишками духовної влади виключно з політичними та фінансовими цілями. Це відкрило шлях для застосування своїх здібностей гуманістам, які були переважно вихідцями з середніх і навіть нижчих класів міського населення. Щоб мати хоч якісь доходи, вони або приймали духовний сан, залишаючись суто світськими людьми за образом життя і за переконаннями, або домагалися університетських кафедр чи відкривали свої школи. Але частіше і з більшим бажанням вони ставали на службу приватним особам, йшли до республіканських урядів, до государів чи в папську курію. Скоро папський двір стає одним з найпривабливіших для гуманістів центрів. Папи залюбки беруть гуманістів на службу. За папи Боніфація IX на папську службу вступає Джовані Поджіо (1380-1459 рр.), при Інокентія VII – Леонардо Бруні (1369-1444 рр.). За Миколая V, який сам любив давню літературу, майже всі найкрупніші гуманісти знаходилися на папській службі. У XIV ст. набув поширення звичай супроводжувати промовами дипломатичні зносини та всі більш-менш важливі акти внутрішнього життя держави. Це сприяло запрошенню гуманістів до роботи в урядах. Наприклад, і Поджіо, і Бруні після припинення служби у папській курії, кожен у свій час, обіймали посади секретарів Флорентійської республіки.
Рушійна сила гуманізму та його основні напрями
Спонукою дії окремої людини в переважній більшості випадків є природна потреба або/і практичний інтерес. Практичний інтерес (прагнення багатства, слави чи влади) достатньо виявив себе у період Відродження, коли розпад права і моралі феодального суспільства, боротьба класів, зіткнення приватних інтересів відкрили простір для енергійної особи. Але влада чи багатство не можуть бути остаточною ціллю людини, оскільки задовольняють тільки марнославний бік її натури і тільки за рахунок інших. Водночас, потреба відкрити власну особистість в усіх її вимірах, в її універсальних можливостях дійсно може розглядатися як природна. Вона і є насправді найпрактичнішим інтересом людини у процесі самопізнання. Хоча гуманісти у переважній більшості були вихідцями з незаможних родин, пріоритетом їх особистих прагнень не були матеріальне збагачення і примара марнославства. Наприклад, Піко делла Мірандола (1463-1494 рр.) левову частку успадкованого майна передав містичному другу поету Бенівені, щоб той використав його на справи кохання, головним чином, на «ніжну благодійність» – весільні подарунки для селянських дівчат Флоренцї. Він також витратив величезну суму на скупку збірки кабалістичної рукописів, які потім виявились підробкою.
Природною особистісною потребою гуманістів Відродження була потреба з’ясувати природу людини, матеріалом і точкою відліку для розуміння якої була їх власна природа і власна цікавість до відкриття себе в наявному історичному матеріалі від античної літератури і науки до сучасного їм політичного досвіду епохи. Саме у реалізації цього прагнення і виявилася їх блискуча і неперевершена в попередній історії індивідуальна свобода мислення.
Можна визначити декілька головних напрямів, у яких гуманістична думка виявила себе найплідніше: літературна творчість; переклад і коментарі античної спадщини; формування основ наукового вивчення і критики давніх текстів; педагочні ідеї та освітня діяльність; розробка теоретичних основ мистецької творчості; політичні ідеї; осмислення античної філософії; релігійні пошуки.
Поява цих напрямків не випадкова, вона має певну логіку. Цю логіку можна схематизувати в певному ланцюгу. Ренесансний період означав зміни у сприйнятті простору і часу. Вони виявляють себе як потреба у вільному мисленні, яке було індивідуальною знаковою рисою гуманістів Відродження. Вільне мислення веде до заперечення церковної догматики і практики. Необхідність обґрунтування нових «потреб особистості» визначає інтерес до античної спадщини, яка була найближчим і найдоступнішим джерелом для підкріплення власної позиції гуманістів. Вивчення античної спадщини стимулює опанування давніми мовами (не тільки латиною і грецькою, але й арабською, давньоєврейською, халдейською тощо). Оволодіння давніми мовами систематизує мислення, задає його спільні форми й визначає загальні підходи до розуміння і трактування проблематики античної культури. Опанування спадщиною античної культури сприяє поширенню філософсько-релігійних вчень давнини. Введення в науковий, публіцистичний, літературний, теологічний обіг нових трактовок і нового розуміння Святого Письма, релігійних і філософсько-містичних пам’яток і текстів дає поштовх появі нових ідей у сфері релігії, філософії, мистецтва, філології, педагогіки і політики.
Проте, логіка як інструмент отримання істинного судження панує тільки у сфері попередньо заданих нею правил. У галузі історії і особливо в царині культури логіка має властивість перетворюватися з інструменту отримання істинних суджень у судження оціночні. У такому мисленні щось має бути прогресивним і вірним, а щось – реакційним і хибним. Діяльність гуманістів була вираженням індивідуальної потреби вільного мислення, а не свідомою критикою церкви чи завершеною філософською концепцією, політичним проектом або вченням про людину. Фактично, у гуманістів не було вибору, оскільки зміни, що виявили себе в історичному русі, не могли не відбутися, отже, ці зміни мали реалізувати себе у позиції чи ідеях окремих людей, оскільки історичний час відкрив можливість побачити світ більш багатовимірно й цілісно, ніж у попередню епоху. Проте, така можливість зовсім не означала, що гуманістам відкрилася істина в останній інстанції. Навпаки, історія гуманістичного руху доводить, по-перше, що історичне явище в процесі своєї подальшої оцінки і вивчення викривлюється в залежності від уподобань дослідника чи меж впливу пануючої ідеологічної, тобто оціночної, системи. По- друге, що сам рух, тобто постійні зміни, роблять неможливим ствердження в якості незмінного й остаточного будь -якого суспільного ідеалу, принципу чи провідної ідеї, хоч це і була б ідея цінності людини, невичерпної потужності й сили людського розуму чи права людини на гідність. Подальша історія довела, що гуманістичні ідеї цінності людини часто використовують для демагогічного прикриття спроб отримання влади. Сила розуму (ще більше посилена наукою), як будь-яка сила, приносить добро та зло в залежності від намірів того, хто нею користується, а право людини на гідність гарантується здебільшого вірою самих гуманістів у природну моральність людини. Вірою, що послідовно руйнувалася як історичною епохою, так і висновками самих гуманістів.
У витоків гуманістичної культури епохи Відродження стояв великий Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.). Якщо увага до внутрішнього світу людини є суттєвою рисою гуманістичного руху, то Данте був першим, хто закарбував свій внутрішній світ, осяяний коханням до Беатриче, в рядках сонетів і безсмертних кантах «Божественної комедії». У 1274 р. дев’ятирічний хлопчик замилувався на травневому святі дівчинкою одного з ним віку, донькою сусіда Портинарі. Через дев’ять років він побачив її знов вже заміжньою жінкою і на цей раз захопився нею. На все життя Беатриче стає «володаркою його помислів». Навіть після смерті Беатриче (1290 р.) й одруження Данте в силу політичної та ділової необхідності, що було звичайним у ті часи, з Джемою Донаті, Данте залишається у полоні своєї пристрасті. Повість «Нове життя» (1292-1293 рр.) містить кілька сонетів і канцон, що супроводжуються стислою розповіддю про життя поета. Данте згадує про кожне відчуття, що пронизувало його зустріч з Беатриче. Висока і нерозгадана таємниця кохання спалахує у незрозумілих для непосвяченого деталях – побіжна посмішка Беатриче чи відмова у привітанні. Під час хвороби до Данте приходять думки про смерть. У своїх мареннях він бачить жінок з розпущеним волоссям, які говорять йому, що він теж помре, птахів, що мертвими падають на землю, землю, що дрижить, і сонце, що згасло. Хтось говорить йому, що його кохана померла. Внутрішньому баченню Данте постає видіння янголів, що, начебто, символізує надію, і радісне сподівання Божої благодаті, але серце підказує йому, що Беатриче дійсно пішла з життя.
Якщо говорити мовою психології, Данте перебував у стані тривалого афекту. Це стан, який виснажує людину і змушує її страждати, але саме в цьому стані Данте відкрилися глибини власної душі і стали приступними картини «Божественної комедії». На щастя, його переживання не стали ілюстрацією до висновків медико-психіатричного обстеження, а були піднесені генієм поета на висоту безсмертної розповіді про особисте кохання, яке завжди сповнене для людини невичерпної туги. Проте відкриття особистості самого Данте було б неповним без іншого аспекту. У 1302 р. Данте було вигнано з Флоренції, і він був змушений 20 років перебувати на чужині. За роки вигнання з Флоренції він жодного разу не намагався викликати дружину до себе і ніколи, на відміну від імені Беатриче, не згадував про неї у «Божественній комедії».
Комедія, яку Данте писав упродовж 14 років (1307-1321 рр.), була названа сучасниками Божественною. У її побудові свідомо домінує число 3, якому Данте надавав містичного значення, та його похідні: трихрядкова строфа (терцина), три кольори, в які убрана Беатриче, три рівня Пекла з дев’ятьма колами на кожному з них, на Пекло, Чистилище і Вирій (за виключенням вступу) приходяться по 33 пісні, тощо. Данте починає поему зі слів: «На середині життєвого шляху я опинився у похмурому лісі». Це теж опис стану душі самого Данте. Йому здавалося, що у хащі опинився не тільки він. Усім шлях загородили символічні звірі: пантера – чуттєва насолода, лев – гординя, вовчиця – користолюбство. Але поет висловлює сподівання, що з’явиться той, хто зажене у надра Пекла вовчицю користолюбства. Данте стверджує: найглибше падіння людини – це втрата Любові, а найнижча точка падіння знаходиться у крижаних глибинах Пекла, поряд із замерзлою постаттю Іуди. Земного Раю досягають на верхній точці гори Чистилище у духмяному гаю, де «біль поступається місцем надії». Джерело Любові знаходиться у серці небесної Рози Світу, яка рухає «Сонце і світила». А шлях особистого спасіння, на думку Данте, відкритий для всіх. Це – розум, самопізнання і наука, які виводять людину до розуміння істини, що відкривається вірою.
Отже, гуманіст Данте не стільки критикує церкву, скільки намагається знайти своє особисте місце у Серці небесної Рози Світу, яка є таким же загальнолюдським культурним символом, як фундаментальним каменем культури є релігія. Данте був суворо релігійною людиною. Тому не варто, мабуть, вишукувати в нього або виокремлювати в інших гуманістів особливу антицерковну спрямованість. Такий підхід більше викривляє, ніж висвітлює. Адже церква – тільки недосконала історична інституція земного оформлення стосунків людини з Богом. Абсолютизувати її вплив означає тільки підкреслювати і посилювати твердження про принципову недосконалість людської природи й обмеженість здатності людини до самопізнання і самореалізації. Насправді, Данте прагнув іншого. Він постійно шукав принципових підстав усьому, що відбувалося в ньому самому та навкруги нього. «Божественна комедія» – це спосіб, яким він виконав своє призначення з огляду на усвідомлювану ним місію розкрити всім те, що стало доступно йому, і потребу спокутувати провини, які він відчував за собою. Недаремно у своїй подорожі Данте, просуваючись на інше коло, одночасно очищується сам – з його лоба зникає печатка, що символізує певний гріх. Але якщо людська природа і є чимось сталим, то її відкриття шляхом, яким провів Данте себе у Божественній комедії, тільки починалося.
Кращі роки Данте збіглися з роками юності Франческо Петрарки (1304-1374 рр.) Разом з родиною він був вигнаний із Флоренції одночасно з Данте за приналежність до партії гібелінів (партія гвельфів підтримувала папську владу, а гібелінів – імператорську). У спадок від батька він отримав тільки рукопис з працями Цицерона. У 1327 р. Петрарка вперше побачив Лауру, нерозділене кохання до якої стало джерелом його натхнення. Літературна спадщина Петрарки розпадається на дві нерівні частини: італійську поезію (канцонь’єре) та різноманітні твори, що написані латиною. Канцонь’єре містять сонети і канцони (пісні), що зображують кохання Петрарки до Лаури за її життя та після її смерті, вірші політичного та релігійного змісту і Тріумфи – алегоричну картину кохання поета. Логіка Тріумфів полягає у змалюванні перемоги кохання над людиною, цнотливості – над коханням, смерті – над цнотливістю, слави – над смертю, часу – над славою і вічності – над часом. Якщо вірним є твердження, що в ліричних творах Петрарки виявилися увага до внутрішнього світу людини, то таку характеристику можна сміливо застосувати до всієї ренесансної та післяренесансної літератури. Так, його сонети вперше в італійській поезії постають формою вираження внутрішньої історії індивідуального почуття. Але крок, зроблений Петраркою до описування внутрішнього світу людини, виявив суперечність, у межах якої відбувався подальший рух ренесансного гуманізму, – вироблення нового світогляду як цілісної системи суперечить вимозі виправдання нових потреб. Саме оце останнє «виправдання нових потреб» і є ключем до розуміння гуманістичного руху. З цієї точки зору перемога вічності над усім, починаючи з людської потреби у коханні, скоріше повертає до Августіна, ніж стверджує нові обрії людського визначення. Невипадково у латинському спадку Петрарки міститься твір у формі діалогу з Августіном, в якому виявляється суперечність між особистими устремліннями поета і традиційною аскетичною мораллю. Можливо, така суперечливість буде зрозумілішою з наступного: хоча сам Петрарка і був вигнаний з Авіньону за кохання до Лаури і після декількох невдалих спроб повернутися у Авіньойон оселився у Венеції (1362-1367 рр.), де жила його незаконнонароджена донька з чоловіком, він з обуренням відкинув пропозицію папи Бенедикта ХІІ продати останньому сестру за кардинальську мантію. Папа все ж купив красуню-сестру в іншого з братів.
Прояснення часу і прояснення особистості складало в епоху Ренесансу єдиний процес. Характерні риси історичного часу невіддільні від життя гуманістів. Прикладом багатозначності поняття «гуманіст» може слугувати творчість Лоренцо Валли (1407-1457 рр.). Валла був відомим гуманістом і філологом, який здійснив порівняльний аналіз грецького і латинського текстів «Нового Заповіту», переклав з грецької Геродота, Фукідіда, частину «Іліади». Але замислимось над фактами його творчості та біографії. Дитинство і молодість він проводить у курії папи Мартина V, отже, зазнає впливу форм католицької церковної практики, а у 1448 р. отримує посаду апостольського секретаря та каноніка церкви св. Іоанна, які зберігає до кінця життя. Дивно, але ні формальною, ні духовною перешкодою його служіння при папській курії не стало те, що упродовж життя Валла здійснює критику інституту чернецтва (діалог «Про чернечу обітницю»), дає зразок історичної критики тексту у праці «Про підробність дарчої грамоти Константіна» (ця «дарча грамота» упродовж віків слугувала основою зазіхань папи на світську владу), притягається до суду інквізиції у 1444 р., і, між іншим, пише трактати з філософії, один з яких, «Про насолоду» (1431 р.) являє собою проповідь нічим не стриманої чуттєвої втіхи і насолоди. В залежності від того, ким хочуть бачити Валлу, цей трактат тлумачиться або як проповідь видатним гуманістом вчення епікурейців про нестримну фізичну насолоду, або навпаки, як оптимістична і радісна трактовка християнської моралі.
Ще один видатний діяч Відродження, хоча і наявно демонструє індивідуалізм і свободу мислення, яка є суттєввою ознакою гуманістів, зовсім не вписується в загальне трафаретне уявлення про високу оцінку моральних якостей людини гуманістами. Йдеться про флорентійського історика, письменника і драматурга Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), який був достатньо беспринципним, щоб бути визнаним видатним теоретиком і практиком політичної науки. Макіавеллі був секретарем Флорентійської республіки. З поверненням до влади тирана Медічи він був висланий із Флоренції, але намагався всіми силами повернутись у світ влади та політичних інтриг. У 1519 р. Макіавеллі повертається на службу і за короткий час стає впливовою фігурою, але скоро втрачає посаду і разом з тим – довіру до себе. На його власну думку, він – політик за покликанням, а це означає прагнення втручатися у людські справи з метою впливати на них за допомогою точного знання смаків, побажань і схильностей людей, прагнення панувати над людьми завдяки вмінню вгадувати потаємні рухи людської душі. Зрозуміло, що такий підхід, можливо, і є практичним, але аж ніяк не моральним. У своїй книзі «Государ» (1513 р.) Макіавеллі дає настанови правителю і визначає критерій моральності: добре – все, що слугує цілям політики, а погане – все, що їм протидіє. Для досягнення намічених цілей можна застосовувати і зраду, і жорстокість. Щодо народу, то він зовсім не повинен любити правителя, а от боятися повинен обов’язково. Взагалі ж, обов’язком населення є постачати солдат і гроші, а чи щасливе воно від цього, чи ні – байдуже. Правитель, що хоче зберегти свою владу, має бути за обставинами, то добрим, то ні. Макіавеллі був поганої думки про природу людини, що змушувало його з великим сумнівом ставитися до можливості встановлення досконалого й тривалого державного порядку.
Зважимо, що поради, які Макіавеллі дає правителю, радикально відрізняються від тих принципів виховання, які гуманісти Відродження бажали зробити загальними для системи освіти. Першим основоположні принципи гуманістичної педагогіки виклав П’єтро Верджеріо (1370-1444 рр.) у трактаті «Про благородні нрави та вільні науки» (1402 р.). В основі гуманістичної педагогіки було визнання прав особистості на всебічний розвиток. Виховання мало базуватися на вивченні індивідуальних потреб і здібностей дитини, а його обмеженням мали бути приписи практичної моралі. Щоб ці приписи були краще зрозумілими і визнаними всіма, потрібно було вивчати етику. Леонардо Бруні (1374-1444 рр.) створив цілісну концепцію гуманістичної освіти, яка мала удосконалювати і прикрашати людину, надавати їй гідність і «благородну прямоту». З цією метою гуманістична освіта мала поєднувати пізнання моральної філософії, історії ораторського мистецтва, а також вивчення філології, якій надавалося особливе значення. Вітторино да Фельтре (1378-1446 рр.) розвинув ідеї Верджеріо та Бруні і створив перший навчальний заклад нового типу. У школі, яку він назвав «радісний дім», було здійснено спробу подолати релігійно-схоластичну орієнтацію і аскетичний дух, що були притаманні освітнім закладам того часу.
Гуманістична педагогіка демонструє радше утопічний, ніж практичний підхід до виховання. Варто тільки замислитися, яке застосування своїм чеснотам і «благородній прямоті» міг знайти випускник «радісного дому» в атмосфері соціальної напруги, інтриг і постійної боротьби «сильних особистостей», які демонструвала історія Італії, та власне і всієї Європи впродовж періоду Відродження і поза його межами. Але історія сповнена суперечностей, що постійно руйнують логіку, яка ось-ось, здавалося б, усе пояснить. Якщо ж ідеї реалізують себе всупереч логіці історії, то реалізацією ідей гуманізму став короткий період існування Флорентійської академії. Дивним, хоча й нерідким, в історії є вже те, що Флорентійську (Платонівську) академію (1459 -1521 рр.) було встановлено під час правління тирана Козімо Медичі. Академія не була офіційною установою, юридично пов’язаною з державою або церквою. Це не був і університет, де читалися регулярні лекції. В Академії не навчалися тим чи іншим наукам, не отримували вчені ступені чи права на викладання дисциплін. Це було щось середнє між клубом, релігійною сектою і вченим семінаром. Власне, Академія може вважатися дивовижним прикладом втілення тієї самої утопії, про яку мріяли педагоги, – гуманісти. Але залишається відкритим запитання, звідки з’явилися «академіки»? Адже для їх виховання не було створено спеціальних закладів освіти. Вони були продуктом тієї самої аскетичної, схоластичної системи католицького виховання і освіти, проти яких так активно виступили. Але головним є інше: якщо Ренесанс був відкриттям особистості, то піком щасливої гармонії «відкритої особистості» гуманістичного типу з самою собою в її теоретичних напрацюваннях, вільних творчих волевиявленнях і практичній реалізації стала саме Флорентійська академія. Дійсно, якщо визначити стисло, то основними ідеями гуманізму було уявлення про античність як про завершену цивілізацію, розуміння людини як центру світу, ствердження моральнісної природи людини. Уявлення про людину як центр світу реалізувало себе у «райських» засадах організації Академії, де все було спрямовано на потребу людини-академіка. Античність як завершена цивілізація реалізувала себе фактом відродження самої себе у перекладах, актуалізації платонівської і неоплатонівської філософії мислителями гуманістами. А це і є насправді найбільший тріумф філософії як мислення про мислення, коли ідеї відроджуються і стають актуальними у нових історичних умовах. Ствердження моральнісної природи людини було таким повним, що її демонстрував навіть тиран Лоренцо Медичі на прізвисько «Пишний», який сам був членом Академії. Духовні й матеріальні веселощі, романтичний захват кожного члена Академії всіма іншими її членами як найкраще свідчить про досягнення істинного розуміння слова «моральність». Це було вільне товариство людей, залюблених у філософію Платона, які ділили свій час між вільними заняттями, прогулянками, гулянками, читанням, вивченням і перекладом античних авторів. Саме цей вільний дух мислення і творчої праці, вільготного ставлення до життя, природи, мистецтва і релігії утворював найсприятливішу атмосферу для формування унікального інтелектуального клімату, який іноді може повторюватися в певних умовах, але чомусь – і це питання гуманістам залишається без відповіді, – не створюється штучно й не триває довго.
Главою Флорентійської академії став гуманіст Марсіліо Фічіно (1433-1499 рр.) – філософ-неоплатонік, який переклав латиною мовою твори Платона, Плотіна, Ямвліха, Прокла та ін. Коли ідеї спрощуються, вони втрачають попередній сенс. Щоб зберегти сенс вчення у повному обсязі, необхідно не тільки цілком відтворити його, але й вмістити у нову, просторішу оболонку. Фічіно перевершує християнство, розширюючи його межі до розуміння природних основ релігійності, а філософію робить такою, що стає мудрістю, в основі якої непорушна основа любові. Так, у трактаті «Про християнську релігію» Він розглядає християнство як прояв релігійного почуття, потреби в релігійній вірі, що споконвіку притаманна людству. Фічіно подає християнство як окремий, хоча й найвищий, прояв потреби в релігійній вірі. Основою ж релігійного почуття є сила, яка, починаючи з Данте, рухає «Сонце і світила» – кохання. Згідно з Фічіно, Кохання – це та рушійна сила, яка змушує Бога «вилити» свою сутність у світ, і тому, з іншого боку, змушує його творіння шукати возз’єднання з Ним.
До кола «академіків» входили Крістофоро Ландіно (1424-1498 рр.), коментатор Вергілія, Горація і Данте; Піко делла Мірандола (1463-1494 рр.), який познайомив гуманістів академії зі східними джерелами (зокрема, вивчав Каббалу – тексти іспанських євреїв другої половини XIII ст., об’єднані у книгу «Сефер-Зогар Тора»), поет, драматург і філолог Анжело Поліціано (1454-1494 рр.) та ін.
Крім Італії, гуманістичний рух отримав самостійну форму в Німеччині. Але німецький гуманізм, на відміну від італійського, прагнув не стільки ствердити стихійний індивідуалізм, скільки знайти необхідні форми обмеження особистісного потягу до анархізму й авантюризму. Іншими словами, багатомірна людська природа реалізувала себе в гуманістичному русі Німеччини вільним самообмеженням особистості, яким врешті-решт став суворий протестантизм. Представники гуманістичної думки Німеччини мислили вільно, але в межах певного історичного коридору. Цей «коридор» утворювали такі суперечливі мотиви, як відданість католицькій церкві і прагнення вивільнитися від принизливих форм духовної дискредитації вчення, які католицизмом поширювалися; вільнодумний вплив, який був результатом глибокого вивчення античних поетів і прозаїків, а також єврейських середньовічних трактатів, неприйняття революційного духу реформації, який вів до жорстоких соціально-політичних збурень. Так, Рудольф Агрікола (1443-1485 рр.) поєднував любов до античної спадщини з повною відданістю католицькій церкві та її догматам. Іоганн Рейхлін (1455-1522 рр.) був глибоким знавцем латини, давньогрецької і особливо давньоєврейської мови. Це змушувало його розриватися між відданістю католицькій церкві на чолі з папою і критичним ставленням до існуючих перекладів Біблії. Натомість, Ульріх фон Гуттен (1488-1423 рр.), обізнаний у античних авторах, був одним з найвідданіших соратників М. Лютера, який безперервно виступав проти папства і крупних феодалів. Агріппа Нетесгеймський (1486-1535 рр.) був прикладом досить своєрідного типу гуманістичних поглядів. Прагнення до точного знання поєднувалося в нього з великим інтересом до алхімії і астрології, а серйозне ставлення до богослов’я не суперечило критичній оцінці людських знань. У 1530 р. він написав трактат «Про недостовірність і марність наук та мистецтв». Одним з найвідоміших і найвидатніших гуманістів Німеччини був Герхард Герхардс, більш відомий як Дезидерій або Еразм Роттердамський (1466-1536 рр.). Його книги віками залишалися під забороною церкви, але в Англії друкувалися вільно. Так, «Похвала глупоті» (1511 р.) витримала 43 видання тільки за його життя. Більше 3000 класичних фраз та говірок увійшло в розмову завдяки його зібранню «Адажіо». Наприклад, «лити олію у вогонь», «висіти на волосині», «заглядати подарованому коню у зуби», «посилати сов в Афіни», «орати пісок», «посадити віслюка за арфу». Еразм Роттердамський був переконаним християнином і тому, можливо, не брав участі у Реформації. Проте, церковна практика здавалася йому викривленою і хибною. Спираючись на здоровий глузд і почуття природної справедливості, що є свідченням вільного розуму й гідності людського духу, Дезидерій запитував у папи Юлія II: «Яке буде нещастя, якщо верховний понтифік, вікарій Христа, спробує наслідувати його життя, наповнене бідністю і трудами?» І відповідав: «Тисячі писарчуків та сикофантів (донощик, наклепник) залишаться без роботи». Еразм був чужим будь-якого релігійного фанатизму, не перебільшував і можливості людського розуму. Глибина і спражня людяність світогляду Еразма дозволяє визнати у ньому великого гуманіста свого часу.
В Англії найвидатнішим представником гуманістичного руху був Томас Мор (1478-1535 рр.), канцлер Англії, письменник, який дружив з Еразмом Роттердамським. Книга «Утопія» (1516 р.) зробила ім’я Томаса Мора безсмертним, але якою є справжня ціна цього твору для людства? В «Утопії» вперше в історії Мор зобразив суспільство, де ліквідовано приватну і особисту власність, введено рівність споживання, а привілеями володіють люди освічені і доброчинні. Праця в Утопії становить обов’язок усіх громадян, але важку фізичну роботу виконують злочинці.
Назва книги («утопія» у дослівному перекладі з грецької означає «місце, якого ніде не існує») виглядає певним застереженням. Але ні в той час, ні потім застереження ніхто не почув. Книга була б не шкідливою, якби залишалася тільки невинним літературним жартом, написаним для розваги публіки. Можливо, Мор сподівався, що саме так цю книгу і сприймуть. Проте, ймовірніше, він вкладав у свій твір бачення майбутнього ідеального устрою. Підступність Утопії у тому, що вона з моменту своєї появи вимагає все нових і нових жертв на вівтар власного втілення, спокушаючи принадами ідеального й досконалого суспільства. Можна навести достатньо аргументів на користь тези, що Утопія неможлива, починаючи з назви, і закінчуючи небажанням людини жити за будь-якими незмінними правилами, хоч якими логічними й справедливими вони б не були. Але утопія так міцно заволоділа розумом частини людства, що не зважаючи на жахливий досвід іі історичного втілення спроби зробити її реальною не припинялись до теперішнього часу. Парадокс полягає у тому, що заборона на будь-які утопії є забороною вільної думки як такої, що просто не може бути виконано, а спроби втілення Утопії роблять реальністю і підтримують анти-Утопію.
Ще один шанувальник Дезидерія народився у Франції. Видатний гуманіст Франсуа Рабле (1494-1553 рр.) листувався з Еразмом Роттердамським і навіть називав його своїми батьком і матір’ю. Рабле отримав освіту в духовній школі, а потім – у францисканському монастирі. Він був знайомий з античною культурою, навчався на медичному факультеті університету в Монпельє. Світову славу йому приніс роман «Гаргантюа і Пантагрюєль» – варіант запозиченої з народної літератури легенди про велетня Гаргантюа. Одразу після опублікування роман став користуватися широкою популярністю у публіки, але богословський коледж Сорбонна засудив його за непристойність. Дійсно, якщо можливим є сполучення «огидний реалізм», то воно цілком стосується цього твору. Погляд Рабле на людину, можливо, і викликає сміх, але цей сміх є певним викликом піднесеному уявленню про неї, яке традиційно приписують гуманістам. На думку В. Гюго, у Рабле вся людина стає «суцільним екскрементом». Важливим епізодом роману є опис ще одного варіанту утопії, яку Рабле назвав Телемським абатством і пропонував в якості ідеала людського співжиття. Життя в абатстві побудовано як пряма протилежність життю монастиря і зводиться до правила «роби, що завгодно». Можна допустити, що дивовижна сміливість думки, притаманна гуманістам, у Рабле отримала свою унікальну модифікацію: він свідомо знищив будь-які обмеження в опису фізіологічних станів людини і так само застосував цей принцип для опису можливого стану її соціальної організації, знехтувавши здоровим глуздом на догоду принципу насолоди. Можливо, Рабле зробив це навмисне. На відміну від Мора, він не перебував у полоні ілюзії її втілення. Утопія Рабле ілюструє одну важливу залежність, на яку не часто звертають увагу: Телемське абатство – це «рай», від якого ніхто з його мешканців не відмовиться, хоча цей «рай» має бути забезпечений чиїмось рабством. Отже, теза про впевненість гуманістів у високих моральних якостях людини вщент розбивається прихованою іронією Рабле: непомітно він забив цвях у труну, де поховано надію на здійснення утопії, але зробив це так майстерно, що головне зусилля критики було спрямовано на доведення тези про неможливість її матеріального втілення. Насправді, головне запитання, яке приховано ставить Рабле, не у тому, чи можлива утопія під назвою «Телемське абатство» – Рабле дав на це свою фантастичну відповідь: так, можливе, бо всі витрати на утримання абатства здійснює королівська казна (Рабле навіть не розгядає питання, хто буде утримувати самого короля), а у тому, чи прагне її людина? Здається, прагне, бо Телемське абатство існує. В ідеальному вигляді – у романі Рабле, у недосконалому йвикривленому – в історії.
Перша книга роману Рабле була опублікована у рік народження знаменитого французького філософа-гуманіста Мішеля де Монтеня (1533-1592 рр.). Він міг бути знайомий з романом Рабле, але важко уявити його шанувальником книги. Занадто різні типи світобачення демонструють ці два великі французькі гуманісти. Якщо гуманістичному руху притаманно прагнення змінити людину, то Рабле, намагаючись це зробити, більше глузує з людини, ніж захоплюється її чеснотами, а Монтень сподівається на милосердя Господа, який вибачить жалюгідні у своїй самовпевненості зазіхання людського розуму на велич і абсолютну могутність.
На відміну від Рабле, який рано позбувся батьківської опіки, рано зустрівся з виворотом життя і злиднями, Монтень з дитинства був оточений самим лагідним піклуванням: він прокидався під звуки тихої музики, все сумне і неприємне ретельно приховувалося від нього. Прекрасну класичну освіту Монтень починав з оволодіння латиною мовою, яку викладав його особистий вчитель-німець. Наслідком такого штучного виховання стала пожиттєва потреба Монтеня відправляти культ власної особистості. Так, для Монтеня все життя не було нічого важливішого за служіння самому собі. Ключовим для розуміння світогляду Монтеня є його вислів: «Можна давати себе у борг іншим. Але віддаватися слід тільки самому собі». Він переймався створенням умов для найкомфортнішого і найприємнішого власного існування і вивченням тих потреб і запитів, які є природними для його особистості. «Найбільше благо на землі – знати, як належати самому собі. Всі дивляться перед собою. Але я дивлюсь всередину себе Я весь час міркую про себе, я випробую себе на смак». Але не слід вважати Монтеня завершеним типом егоїста, якого тільки знала історія. Велич Монтеня як філософа, письменника, гуманіста й людини визначається унікальними характеристиками його особистості: щирістю, прагненням правди, чесністю думки. Ці якості самі по собі ще не утворюють велику особистість. Це просто якості особистості, які могли б бути протилежними, а їхній носій – успішним інтриганом, марнославним брехуном і спритним кар’єристом. І все це було б настільки нецікавим, що ім’я його історія ніколи б не зберегла. Але Монтень, на щастя, унікально поєднав у собі: потребу сказати правду про себе, не боячись негативних оцінок сучасників і нащадків; здібності й літературний талант описати свої спостереження і висновки; щасливу долю, яка дала йому фінансову незалежність, високий соціальний статус і матеріал для спостережень. Монтень був просто непересічною особистістю: він був юристом, але не відчував особливої схильності до своєї юридичної професії, суддів вважав казуїстами, закон – павутинням, де може легко заплутатись і найневинніша людина, не схвалював переслідування гугенотів і смертну кару. Його найбільшим прагненням було усунутись від служби, але коли він був обраним мером міста Бордо, то виконував ці обов’язки з обережністю і проявами терпимості та людяності два дворічних терміна. Водночас, він хоч і був мером, не захотів ризикувати своїм безцінним життям і втік з міста, коли в ньому спалахнула моровиця. Незважаючи на це, громадяни Бордо запропонували йому цю посаду і на третій термін. Але Монтень відмовився і повернувся у родовий замок, щоб працювати над своїми «Пробами». Ця книга, яку складають кілька томів, виходила протягом 1580-1588 рр. Записки філософа не утворюють будь-якої системи. Але моральна рівновага, душевна ясність, і здоровий глузд дозволили йому скласти і закарбувати різнобарвну картину душевних рухів, пристрастей, чеснот та вад, притаманних людині.
Як філософ Монтень належить до напрямку скептицизму. В основі скептицизму лежить глибоке переконання у недостовірності людського знання. Хоча він і був прихильником наукового прогресу, у принциповому відношенні наука для нього давала так само мало, як і будь-яке традиційне марновірство. Саме скептицизм Монтеня відкривав йому шлях до визнання істин віри. Монтень був істинним католиком і боявся у своїх «Пробах» висловити щось «противне святим встановленням католицької апостольської римської церкви». Але навіть за такої установки Монтень побачив, що:
людина не може пізнати абсолютної істини; всі істини, що вона визнає за абсолютні насправді є відносними;
людина існує не для того, щоб створювати собі моральні ідеали і до них наближатися, а щоб бути щасливою;
людина має виховувати себе для щастя, намагаючись виробити в собі такий стан духу, в якому щастя відчувається сильніше, а нещастя – слабше;
щастя окремої людини обумовлене тим, наскільки вона є егоїстом; егоїзм є справжньою причиною людських дій; «Я живу з дня на день і, говорячи по совісті, живу тільки для самого себе»;
щоб успішно робити свою справу, потрібно вивчити свій характер, свої схильності, свої можливості та сили; Монтень погоджується з принципом: «Роби свою справу і пізнай самого себе»;
останнім абсолютом, що насправді пояснює собою все суще, є не розум, а доля і випадок; «Нерозумно вважати, що розум може замінити долю... Скажу навіть більше: і сама наша мудрість ... більшою частиною підкоряється волі випадку...».
Монтень не проголошував ніяких ідеалів ні в моральній, ні в політичній галузі. Він вважав, що бажати зміни порядку, що існує заради знищення недоліків, які притаманні цьому порядку, – все одно, що лікувати хворобу смертю. Але якщо в політичних переконаннях філософ постає крайнім консерватором, то його педагогічні теорії доволі прогресивні. На думку Монтеня, мета освіти не полягає в тому, щоб зробити з вихованця спеціаліста-священника, юриста чи лікаря, а, перш за все, людину як таку, виховати особистість з розвиненим розумом, непохитною волею, і з благородним характером. Людину, яка б могла насолоджуватися життям і стійко переносити лиха, які випали на її долю.
Започаткований гуманістичним рухом Ренесансу сплеск інтересу до античної спадщини сприяв і розвитку народних мов. Наявність літературної традиції на народних мовах стала головною ознакою національної самосвідомості сучасних націй. У Франції цю традицію заклали поети Плеяди, главою яких був П’єр де Ронсар (1524-1585 рр.). В Італії, де ця традиція була старшою та сильнішою, вона була узагальнена Лудовіко Аріосто (1474-1533 рр.) та Торквато Тасо (1544-1595 рр.), у Португалії – Луїсом де Камоенсом (1524-1580 рр.), в Іспанії – Мігелем де Сервантесом Сааваедрою (1547-1616 рр.) та основоположником національного театру, Лопе де Вегою (1562-1635 р.р.), в Англії – поетом Едмундом Спенсером (1552-1599 рр.), драматургами Крістофером Марло (1564-1593 рр.) і великим Вільямом Шекспіром.
Вільям Шекспір – могутня постать Відродження, що належить до останнього його періоду (1564-1616 р.). Драматург, поет, актор, він ще за життя був високо оцінений критикою і публікою, його ставили вище за Чосера та Марло і порівнювали з Вергілієм і Сенекою. Шекспірівський канон – це твори, що безумовно належать йому, – містить 37 п’єс, дві поеми і 154 сонети. Серед найвідоміших і популярних – комедії «Сон у літню ніч», «Приборкання непокірної», «Багато галасу даремно», трагедії «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет» та ін. Сонети, написані в 1590-х рр., пов’язані з суто особистими моментами життя Шекспіра. Корифей англійського романтизму Г. Вордсворт вважав, що в сонетах Шекспір відкрив своє серце. Це так, але цього замало. Як душа Леонардо оселилася у портреті Джоконди, щоб відкривати душі тих, хто зустрічається з нею поглядом, так серце Шекспіра в рядках сонетів відкриває серця тих, хто поринає у їхню магію. Сонети були надруковані в 1609 р., можливо без відома автора і на відміну від інших поетичних і драматичних творів Шекспіра за його життя не перевидавалися. Їхній адресат досі залишається загадкою.
Таємниця народження дару великого англійця не має раціонального пояснення. Адже юнацькі та молоді роки життя Шекспіра, коли формувався його духовний і душевний образ, не були відзначені ніякими видатними життєвими умовами. Він отримав стандартну освіту в місцевій граматичній школі, де мав досить посередні успіхи у навчанні. Але у своїх творах Шекспір виявляє не тільки широке володіння античною літературою, а й точне й глибоке знання знання симптомів психічних розладів, морської справи, ботаніки й ентомології, заплутаного англійського права, а якщо цього замало, то місцевого колориту італійського життя, що зовсім важко пояснити. Але справжня таємниця в іншому: чому і як одній людини взагалі дається знати так багато про красу і ницість духу, сумнівну хитрість розуму й безпорадну приреченість пристрасної душі. В історичній хроніці «Генріх IV» невичерпний гумор, винахідливість та життєлюбство сера Джона Фальстафа на всі часи забезпечує цьому персонажу прихильність глядачів. У трагедії «Гамлет» можна знайти всі варіанти сумнівів, які шматують сумління, розум і волю людини, що стоїть перед необхідністю вибору і дії згідно з усвідомленим обов’язком. «Ромео і Джульєтта» – потужне збільшувальне скло трагічної історії кохання, яке спокушає трагічною красою своєї кривавої розв’язки закоханих усіх часів, а трикутник «Яго – Дездемона – Отелло» не можна зруйнувати, бо насправді це питання до людини, що й дотепер не має відповіді: чому абсолютна підступність (Яго) може скористатися абсолютною довірливістю (Отелло), щоб зруйнувати абсолютну жіночу досконалість (Дездемона). Англійське «gentle», що його використовував Шекспір для характеристики Дездемони, означає ніжність, м’якість, благородство, людяність – фактично гуманізм. У комедіях і драмах Шекспір створив вічні загальнолюдські типи, які помістив у декорації різних країн та епох. Насправді, здається, що це скраплені рухи душі, які Шекспір наділив іменами і виштовхнув таємничою силою свого дару за межі простору та часу в царину люських цінностей. Відкриття Ренесансом людської особистості відбулося. Те, що відкрив у людській особистості Шекспір, здається, не додало йому оптимізму. Але великий драматург уник зустрічі зі своїми персонажами та руйнівними колізіями в реальному житті. Коли чарівник слова Шекспір сказав усе про про людські пристрасті, страждання і радості, він купив дворянський герб, велику ділянку землі і маєток у рідномі Стратфорді, де й помер, залишивши пристойну спадщину. Того ж року в іншому куточку Європи у злиднях помер геній європейської культури – іспанський письменник Сервантес.
Батьки Сервантеса не могли дати сину хорошу освіту, але він надолужив це читанням та засвоєнням оповідей про лицарські турніри та славні подвиги предків. Майбутній письменник почав свої мандри у 24 роки, коли після вуличної бійки був змушений втекти в Італію, де завербувався у солдати, у битві при Лепанто був поранений, на все життя пошкодив руку, брав участь у низці морських експедицій, потрапив у полон до морських піратів і 5 років провів у алжирському полоні, був викуплений монахами-тринітаріями, повернувся в Іспанію, одружився, став служити у відомстві державного збору податків. Чесний і наївний, як і герой його головної книги, Сервантес двічі потрапляв у в’язницю за звинуваченнями, які можна назвати непорозумінням або злим роком. Під час такого перебування у в’язниці йому на думку спала тема новели: образ людини, що з’їхала з глузду від читання лицарських романів, людини, яка відправилась здійснювати лицарські подвиги, щоб наслідувати героям улюблених книг. Герой роману мавпує своїм виглядом, вчинками та мовою героїв лицарської епіки. Можливо, спочатку автор ставив на меті висміяти лицарські романи. Але поступово виявляється, що Сервантес створює радикально новий тип оповіді: роман, який «під’єднує» читача через створення певного образно-символічного поля твору до свідомості героя роману. «Свідомість» героя роману – річ умовна. Дон Кіхот не існує. Він – витвір уяви, літературного таланту, втілення досвіду Сервантеса й особливого типу його світобачення. Але герой врешті-решт оживає у свідомості читачів різних поколінь і часів, втілюючи чи схвальне чи зневажливе ставлення до типу «дон Кіхотів». Це стає можливим тому, що своїм романом Сервантес здійснив радикальний переворот у свідомості читацької аудиторії. Усіма засобами стилістики, мовою, символікою роману, його сюжетом, що започатковує жанр роману-подорожі у європейській літературній традиції, Сервантес створює умови для поступового проникнення у свідомість читача і перетворення його на співавтора оповіді. Можливість такого проникнення обумовлена ефектом «тривимірної протяжності» роману, що налаштовує на тривале вдумливе сприйняття обставин подорожі дон Кіхота і його зброєносця Панси. Якщо «Проби» Монтеня у сенсі продовження такої аналогії є «лінією», яка створювалася історико-соціальними узагальненнями і психологічними портретами, написаними з «натури», комедії і драми Шекспіра постають «двовимірними» полотнами, на яких відбилися змодельовані авторською уявою схеми поведінки й описування реакції людини, яка поміщена в певні умови й визначена у своїй поведінці пристрастями, які вирують у її душі, то роман Сервантеса стає майже відчутним простором, у якому реальність створюється взаємодією трьох вимірів – автора, читача і персонажа. Дивовижним чином динаміка пошуку і подорожі включає механізми підживлення через свідомість читача варіативної здатності персонажів роману і вони набувають самостійного життя.
Якщо вірно, що велич кожного великого роману полягає у мірі його символічності, то символічні глибини «Дон Кіхота» не будуть вичерпані наступними поколіннями. Адже якщо Шекспір змушує Гамлета відкрити собі й читачеві, що «зв’язок часів зруйновано», то Сервантес змушує читача пережити цю руйнацію у сцені смерті Дон Кіхота, коли йому, а значить, і читачу-учаснику цієї позачасової міфологічної дії, відкривається остаточна істина бутя. Її складно і навіть принципово невірно переказувати «своїми словами», так само як безглуздо «починати смажити рибу, яку ще не зловили», але можна привернути увагу до логіки появи цієї істини. Отже, Сервантес з самого початку намагається досягти небезпечної для нього і насправді суперечливої мети: зобразити недоладність лицарства у сучасних для нього умовах, у той час як сам він є одночасно типом лицаря – людини благородної і мужньої з одного боку, і типом людини-невдахи – з іншого, життя якої є «суцільним непорозумінням», низкою випробувань, втрат і поразок. Подорож у романі стає шляхом споріднення читача через прояви «безглуздості» героя зі станом, у якому останній постійно перебуває. Це стан «сакрального безумства» героя. Це те саме безумство, що сходить до послань апостола Павла, який писав про одновірців як про безумців «заради Христа». Недолугі подвиги Кіхота були спотвореними рештками сили, що насправді надихала лицарство упродовж віків, сили, яка фактично створила і тримала Середньовіччя. В результаті Сервантес проводить дон Кіхота крізь низку жорстоких, безглуздих і, що найбільш прикро, закономірних поразок, щоб наприкінці герой помер, пройшовши останнє приниження: його топчуть свині. Врешті-решт, ситуації, у які потрапляє Дон Кіхот, викликають не сміх, а жалість і запитання: хто і навіщо глузує з людини, створюючи її такою жалюгідною, беззахисною і недоречною у свій же історичний, тобто фізичний час існування? Істина відкривається нам в останній відповіді дон Кіхота. Коли Кіхот починає помирати, Панса бажає його втішити і говорить, що скоро вони відправляться у лицарські мандри. Але Кіхот відповідає: «Ні, все це назавжди минуло, і прошу у всіх пробачення; я вже не Дон Кіхот, я знов Алонзо Добрий, як мене називали». Саме тільки одне це слово, що його згадують вперше і в останнє, і має ще значення перед ликом смерті. Все минеться, сказав апостол, тільки любов залишиться. Отже, хоча вищенаведене питання залишається, відповідь є. Її дав письменник, коли поставив останню крапку у романі: щоб відкрити особистість, потрібно прожити життя і перестати бути дон Кіхотом і стати Алонсо Добрим. Але ці імена можуть бути іншими, і означати вони будуть інше. Є певна сумна гармонія у долі Сервантеса і головного персонажа його роману «Дон Кіхот»: бурхливе життя і невтішна доля Сервантеса стають начебто реальною ілюстрацією до роману про Лицаря сумного образу. Не зважаючи на всесвітню славу своїх творів ще за життя автора, Сервантес помер у злиднях, у монастирі, прийнявши чернецтво за кілька днів до смерті.
Отже, основні ідеї гуманізму виявили себе у різних сферах. Узагальнено значення самого феномену гуманізму можна звести до наступного:
запропоновано термін «людська особистість»; у період Відродження стали надавати особливого значення унікальності та особливо цінувати людську індивідуальність;
виникло і стало провідним принципом розуміння історії та розвитку суспільства поняття «прогрес»;
у політиці гуманізм проклав ідеї суверенної держави на противагу християнській спільноті; було закладено розуміння, що суверенна національна держава – це аналог автономної людської особистості.
Література: 1, 9, 10, 12, 18, 27, 30, 44, 50, 51, 53, 55, 61, 62, 66, 79, 80, 83, 93, 98, 99.

Питання для самоконтролю:
Періодизація Відродження та його сутнісні риси.
Значення доби Відродження для європейської історії.
Література доби Відродження. Характеристика авторів та творчості.
Життя та ідеї гуманістів Ренесансу, основні риси гуманістичного способу мислення.

МИСТЕЦЬКІ ЗДОБУТКИ РЕНЕСАНСУ

Інше сприйняття часу, нероздільно пов’язане з трансформацією простору, вимагало від митців епохи не тільки іншого бачення, а, в першу чергу, іншого, незалежного мислення. Ця незалежність, очевидно, виявилася у творах образотворчого мистецтва вже у ранній період. У живопису це було відкриття перспективи. У скульптурі – подолання безтілесності готичних фігур, яке стало кроком до подальшого «відкриття особистості» мистецтвом Ренесансу. Отже, вектор духовного стремління, спрямований угору в середньовічному світі, починає розпорошувати свою ціннісну енергію і наповнювати нею об’ємні скульптурні й живописні форми творів митців Відродження. Для техніки такого наповнення був потрібен математичний, точний розрахунок. Тому справжнім скальпелем митців Відродження стала геометрія. «Розчленування» стало у подальшому пристрастю ренесансних художників. Архітектор і теоретик мистецтва Леон Баттіста Альберті (1404-1472 рр.) писав у трактаті «Про зодчество»: «Все мистецтво та вміння будувати зосереджено тільки у розчленуванні», а в іншій книзі: «Мені хочеться, щоб живописець був якомога найкраще обізнаний у всіх вільних мистецтвах, але, перш за все, я бажаю, щоб він узнав геометрію». Саме завдяки послідовному втіленню цього принципу в епоху Ренесансу була доведена до досконалості та велика теорія, що краса полягає у пропорційності частин.
Один з видатних засновників Проторенесансу, Ніколо Пізано (1220-1278 рр.) створив пластичні образи, сповнені потужної сили. Якщо говорити про витоки його творчості, на поверхні, здається, лежить аналогія між пластичною наповненістю постатей скульптора у зображенні пізанського баптистерія і рельєфами римських саркофагів. Можливо, саме ця схожість дала підставу говорити про втілення античних зразків у мистецтві Відродження. Але простим копіюванням стилю не можна обмежити акт відкриття особистості Відродженням. Для цього були потрібні кардинальні зміни світосприйняття і винаходження новаторської техніки.
Джотто ді Бондоне (1266-1337 рр.) став справжнім реформатором італійського живопису. Він народився у Тоскані, працював у багатьох містах Італії, закінчив життя у Флоренції.
Саме Джотто найвиразніше втілив у своєму мистецтві головну якість Ренесансу – незалежність мислення. Новаторське бачення митця виявилось у втіленні ним принципу домірності і способу геометричної побудови його творінь. Наприклад, в інтер’єрі Капели дель Арена торжествує принцип розчленування й рівноваги, фрески розташовані рівними рядами та поміщені у прямокутники. Джотто створив образ світу, що був адекватний реальному за своїми основними якостями, – матеріальності та просторовій протяжності. Використавши низку відомих у його час прийомів, зокрема, спрощену, так звану античну перспективу, він зміг надати сценічному простору ілюзію глибини та чіткість структури. Водночас Джотто розробив техніку моделювання форм за допомогою світлотіні. Це дозволило надати об’єм зображенню, водночас зберігаючи чистоту кольору.
До великих новаторів належать Паоло Учелло (1397-1475 рр.), який підкорив перспективу, Андреа Мантенья (1431-1506 рр.) – майстер реалістичного, гострого ракурсу в зображенні людських постатей, Сандро Боттічеллі (1446-1510 рр.), полотно якого «Народження Венери» (1485 р.) з його витонченою і майже невловимою чуттєвістю зовсім не суперечить ідеалу жіночості на віка втіленому Леонардо у образі Джоконди. Новизна і сміливість мистецького сприйняття надихала вишукані форми та колір Антоніо Алегрі, відомого як Кореджо (1489-1534 рр.), венеціанця Тіціано Вечелліо (Тіціана) (1477-1576 рр.), Джакомо Робусті (Тінторето) (1518-1594 рр.).
Бурхливо та енергійно розвивалося і мистецтво Північної Європи. Німеччина уславилася іменами Альбрехта Дюрера (1471-1528 рр.) та Лукаса Кранаха Старшого з Нюрнберга (1472-1553 рр.).
Водночас, багатьом видатним та оригінальним митцям ближче було продовження середньовічних традицій. До таких відносяться нідерландець Ієронім Босх (1450-1516 pр.) з його видіннями Пекла, фламандський художник Пітер Брейгель Старший (1525-1569 рр.), стиль якого отримав назву «мужицького» за звичку автора зображувати себе на полотнах у натовпі селян та жебраків. Смаки в іспанському мистецтві диктував критянин Доменіко Теотокопулі, який отримав прізвисько «Ель Греко» – Грек (1541-1614 рр.).
«Відкриття особистості», яке вважається основним досягненням ренесансної культури, насправді слід розуміти не стільки як новаторське за технікою та формою зображення людини мистецькими чи літературними засобами, а як відкриття людиною себе у нових обставинах, нових історичних і буттєвих умовах власного існування і виклику, що йде від життя. Адже, саме так ми сприймаємо творчість титанів Відродження – як спосіб зрозуміти себе у сучасних умовах. У зв’язку з цим потрібно подолати вимушену лінійність нашого історичного бачення. Долі трьох титанів Відродження – Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.), Рафаеля Санті (Санціо) (1483-1520 рр.) та Мікеланджело Буонаротті (1475-1564 рр.) – залишаються не тільки вражаючим прикладом невичерпності можливостей людського духу, але й свідченням драматичності культурного поступу людства, невизначеності «щасливого фіналу» розвитку як людської культури, так і його історії взагалі.
Особистість геніального Леонардо да Вінчі зазвичай вражає різноманітністю художніх і людських вимірів. Ця незвичайна людина все знала і вміла – все, що знав і вмів його час. Крім того, він угадував багато чого, про що в його час ще навіть не подумували. Леонардо був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом і фізіологом, ботаніком Він обмірковував конструкцію літального апарату й дійшов до ідеї гелікоптера. Дехто вбачає у начерках та ескізах Леонардо передбачення атомних вибухів. Але в усіх його витворах є щось незавершене, недоговорене, те, що хвилює уяву і знов ставить велику загадку про внутрішні сили людини.
Відомо мало творів митця не тільки тому, що вони загинули, але й тому, що він сам їх зазвичай не завершував. Залишилося тільки кілька завершених картин його пензля (12 полотен), майже зовсім зруйнована фреска «Таємна вечеря» у Мілані та багато малюнків і начерків. Тут фігури і голови у різних поворотах, прекрасні та потворні обличчя, обличчя юнаків і старих, спокійні чи викривлені люттю, багато замальовок рослин, дерев, коней, жіночих зачісок, анатомічних проб тощо. А крім того – якісь стихійні космічні лиха, потоки вод, що ринули, величезні гармати, машини, схожі на панцирники, водолазні скафандри, тощо. Складається враження, що хвилі енергії, які втілювалися в образи та ідеї і відкривали особистість Леонардо для сучасників і прийдешніх поколінь, створювали тієї ж самої миті самого Леонардо. Але тоді ні про яку довершеність уже не йдеться. Йдеться про миттєвий спалах прозріння і єдину, майже випадкову нагоду для самого митця вхопити й відобразити виплеск понад потужних вируючих сил Всесвіту. Це насправді понадлюдська задача, але людина за своєю природою ставить собі цілі, які знаходяться поза нею. Іноді, намагаючись досягти досконалості і гармонії, довести задум до кінця, Леонардо насправді відсував кінець усе далі й далі, виснажував власні сили і терпіння замовників. Так власне і було під час праці над фрескою «Таємна вечеря». Але сама гармонія є суперечливим для людського розуму поєднанням тотального взаємопов’язаного руху з абсолютним «зовнішнім» (слово «зовнішнім» є вже спробою вираження цього руху з «точки зору» Бога, а не людини) спокоєм. Досяжний людському генію образ досконалого духовного стану людини втілює «Мона Ліза» Леонардо. Сутність його можна передати словом «невловимість». Портрет ззовні дихає спокоєм, і, водночас, начебто відбиває безперервний рух внутрішнього життя, можливо, плин самого часу. В роботі над полотном великий флорентієць застосував сфумато. Так називається прийом, розроблений Леонардо. Сфумато полягає у пом’якшенні обрисів предметів за допомогою відтворення засобами живопису світлоповітряного середовища. «Сфумато» у перекладі з італійської означає «те, що зникло, як дим». Якщо Леонардо досяг досконалості і створив те, що зникає як дим, то перевершити його вже неможливо. Можливо лише спробувати це зробити і врешті-решт здійснити ще один крок на шляху «відкриття особистості». Але після «спокою досконалості» наступним кроком стає знання про гіркоту і страждання, які супроводжують земне життя людини.
Завдяки Рафаелю, більше, ніж будь-якому іншому майстру Високого Відродження, Рим став художнім центром західного світу, який зберіг свій незаперечний авторитет упродовж наступних двох століть. Рафаель Санті прожив всього 37 років. Це було нетривале, але плідне і щасливе життя. Загальновизнано, що творчість Рафаеля втілює собою зразок ясної домірності, чіткої врівноваженості та чистоти стилю. Рафаель долає, узагальнює примхливу дрібність форм натури і приводить їх до спокійної, величної єдності. З 1508 р. Рафаель постійно працював у Римі, де на замовлення Ватикана виконував велику кількість монументальних робіт. Найвидатніші з них – розписи ватиканських станц апартаментів папи. Найкраща з його фресок, «Афінська школа», втілює достатньо утопічне уявлення ренесансних гуманістів про золоті часи розквіту «античної премудрості». Його найвідоміша «Сікстинська мадонна» (1515-1519 рр.) вражає поєднанням простоти і одухотвореності обличчя молодої жінки, дивною глибиною і проникливістю погляду дитини на її руках. Рафаель справедливо вважається найгармонійнішим художником Високого Відродження. Водночас, якщо стан гармонії взагалі характеризується нестабільністю, то нетривалий період життя Рафаеля, який, тим не менше, встиг втілити фактично всі свої творчі задуми, не є приводом для жалю. Адже альтернативою стану досягнення гармонії є прагнення гармонії. А як свідчать долі Леонардо і особливо Мікеланджело, таке прагнення вимагає високої особистої плати. Тому, чим тривалішим стає життя, тим більше зусиль зі сплати відсотків за прагнення до ідеалу воно вимагає. Саме це і є, врешті-решт відкриттям особистості.
Мікеланджело був скульптором, різьбярем і поетом. Його тривале життя стало низкою подвигів, які він здійснював у скорботі і стражданнях, начебто не зі своєї волі, а під спонукою свого генія. Одна з робіт Мікеланджело, статуя Давида висотою близько п’яти метрів, була встановлена біля Палаццо Веккіо у Флоренції на початку XVI ст. Її встановлення на той час символізувало прагнення Флорентійської республіки до опору зовнішнім і внутрішнім ворогам. Мікеланджело висік статую з єдиної мармурової глиби, а це означало не тільки важку фізичну напругу, але й відсутність права на помилку – неточний рух міг безнадійно зіпсувати всю роботу. Наприкінці життя він пережив безмежну скорботу, ставши свідком облоги та падіння Флоренції, знищення республіки, епохи терору та інквізиції. Роки страдницької самотності були проведені у Римі, де Мікеланджело помер у віці вісімдесяти дев’яти років. Він вважав себе скульптором, а не живописцем. Його статуї – це титани з напруженими м’язами, сильними і пристрасними, але начебто скутими рухами.
Проте, за іронією долі найзавершенішим з його творів виявився не скульптурний, а живописний – розпис стелі Сікстинської каплиці. Працюючи у Сікстинській каплиці, Мікеланджело сам здійснив небувалий подвиг. Він відмовився від помічників і всю роботу виконав сам. Йому доводилося писати стоячи на риштуванні та закинувши голову догори, так, що фарба капала йому на обличчя. Це тривало кожен день протягом кількох років. Його власне тіло після завершення роботи стало спотвореним – корпус викривився, груди запали, виросло воло. Тривалий час він не міг дивитись прямо перед собою, а читати мав, високо піднімаючи книгу над головою. Уже старою людиною йому було суджено повернутися до розпису Сікстинської каплиці, щоб написати на стіні «Страшний суд». З лавини оголених тіл, що рушаться у безодню, привертає увагу і змушує здригнутися атлетична фігура людини, яка прикрила рукою одне око і дивиться іншим з виразом безмежного жаху.
На тлі неперевершених творів мистецтва, якими знаменується переможна хода нового світосприйняття в період Раннього та Високого Відродження, суперечністю виглядає обернення ренесансної манери на течію маньєризму. Але його поява має певну логіку. Слово «маньєризм» означає наслідування манери. Зовнішньою причиною появи маньєризму стало утвердження історико-художньої першості Італії. Оскільки з часів Рафаеля та Мікеланджело Рим завоював славу визнаної столиці живописної і скульптурної майстерності, художники і скульптори намагалися зробити етапним пунктом своєї кар’єри подорож у Рим і навчання у місцевих знаменитостей. Повернувшись у Францію, Німеччину чи Нідерланди, художники пропагували римські естетичні принципи. Значення Риму також підтримувалося північноєвропейськими володарями й багатіями. Вони намагалися наростити свою політико-економічну міць, наймали італійських художників для декорування палаців, що будувалися за італійськими проектами або мавпували італійські зразки. Майстри цього періоду намагалися перевершити своїх великих учителів і створили високі зразки живопису. Полотна Франческо Парміджаніно (1503-1540 рр.) відрізняються вишуканістю та спокоєм. Роботи Якопо да Понтормо (1494-1557 рр.) та його послідовника Аньоло Бронзіно (1503-1572 рр.) вражають багатим світлоносним колоритом. Але прагнучи до ідеальної досконалості, майстри даного періоду починають вдавалися до нарочитої витонченості. Примітно, що у подальших оцінках творчості цих майстрів часто повторюється така характеристика – «вишукана холодність і відчужена загадковість». Спроба перевершити попередників є природною для митця. Але втілення цього прагнення змінює сам спосіб бачення творця і згодом приводить до того, що маньєризм порушує класичний канон зображення краси, сформований, перевірений і втілений художниками та скульпторами ренесансної епохи.
Доменіко Теотокопулі (1541-1614 рр.) випрацював свій індивідуальний стиль, своєрідний, маньєристичний підхід до живопису, що характеризувався подовженням та спотворенням і викривленням облич та постатей та наданням переваги холодним і присмерковим кольорам. Ці якості були присутніми у його великих релігійних композиціях і в написаних ним портретах сучасників.
Але найоригінальніше бачення виявив Джузеппе Арчімбольдо (1527-1593 рр.). Він почав творчий шлях роботою над вітражами собору у Мілані, але потім переїхав до Праги. Арчімбольдо не тільки увійшов в історію мистецтва як віртуозний майстер живопису, але й далеко випередив свій час, угадавши на кілька віків вперед появу сюрреалізму. Саме у Празі художник написав серію портретів, скомпонованих з неодушевлених об’єктів. Його фантастичні голови, що символізують чотири пори року, складені з фрагментів пейзажу, квітів, овочей і тварин, навіть з горщиків та інших приземлених побутових предметів, написані яскравими, начебто сяючими фарбами з надзвичайною увагою до деталей.
Узагальнюючи логіку внутрішнього руху культурно-мистецького розвитку, що знаменується появою маньєризму, можна зазначити наступне. Прагнучи перевершити геніальних попередників, майстри звертаються до складніших та неспокійних різновидів гармонії. Це спонукає митців з середини підривати форми, які щойно отримали рівновагу у відповідності з класичними канонами. В результаті сконцентрована та цілеспрямована енергія духовної творчості розсіюється, за висловом У. Еко, « як тонкий гребінь хвилі, що піною розпорошується на всі боки при ударі об скелю». Може виникнути запитання: якщо твори мистецтва досягли довершеності й опановано формулу, за якою ця довершеність досягається, навіщо змінювати манеру, техніку і форму? Насправді, драматична, якщо не трагічна, сутність самої творчої природи людини виявляється в контексті результатів її діяльності, втіленої, у даному випадку, в сфері художньої культури. Вона полягає у тому, що досягнення ідеалу довершеності, яке, здається, відбулося у творчості геніальних майстрів Високого Відродження, не тільки не завершує процес творчого пошуку, а й драматизує його необхідністю знайдення нових шляхів викиду енергії, які людина містить у собі як «розумний інструмент» пізнання і діяльності. І в цьому смислі «відкриття особистості» є досить умовним позначенням процесу її майже одночасного створення, реалізації та руйнування. Митець намагається відтворити і втілити той бік власного бачення світу, який йому дозволяє втілити час і його стан перебування у цьому часі. Але у будь-якому разі і втілений задум, і сама відкрита особистість зникають, щоб вивільнити місце новим спробам відкриття нової особистості.
Значення доби Відродження у світовій культурі слід розуміти з урахуванням тих неоднозначних наслідків, що до них призводять будь-які спроби будь-якої діяльності людини, що зводиться в абсолют, постає, на перший погляд, єдино вірною, остаточною точкою світоглядною відліку на всі часи й епохи. Так сталося і з Ренесансом. Християнські богослови саме у Відродженні побачили джерело кризи християнства, що спіткала його кілька століть потому. Ось що писав один католицький філософ : «Ренесанс – це не Середні віки плюс людина. Це середні віки мінус Бог». А М. Бердяєв був ще категоричніший: «Ренесанс стверджував самостійність людини і одночасно зводив перешкоду між нею і вічними істинами християнства. У цьому витоки трагедії новітньої історії. Бог став ворогом людини, а людина – ворогом Бога».
Література: 1, 8, 11, 22, 27, 30, 41, 50, 51, 53, 61, 62, 66, 79, 98.

Питання для самоконтролю:
Характеристика творчості видатних представників Раннього Відродження в Італії.
Новаторський внесок у мистецтво живопису італійських, німецьких, голандских митців XV-XVI століть.
Відкриття особистості у творчості да Вінчі та Мікеланджело: порівняльна характеристика.
Характеристика мистецької течії маньєризму.

КУЛЬТУРА ЕПОХИ РЕФОРМАЦІЇ. XVII СТОЛІТТЯ

XVII ст. дало світу імена, які не поступаються Відродженню. У сфері драматургії і театру – Корнель, Расін, Мольєр. У філософії – Декарт, Спіноза, Лейбніц. У галузі науки – Ньютон, Кеплер, Галілей, Гарвей. У живопису – Пуссен, Веласкес, Караваджо, Рембрандт, ван Дейк, Рубенс. У музиці – Монтеверді і Кореллі. У галузі архітектури – Борроміні, у скульптурі – Берніні. Однак перелік імен не відкриває ані причин їхньої появи, до чого власне прагне будь-яка гілка знання, ані визначає об’єднавчий принцип щодо цих імен. Перелік імен – це тільки відправна точка, щоб створити модель майбутнього, яка визначається смислом і значенням сукупної діяльності цих видатних постатей. Але зазирнути в майбутнє ми можемо, лише звернувши свій погляд у минуле. Майбутнє – це те, що відбулось у мить між запитом з теперішнього і відповіддю з минулого. Отже, з епохи Відродження, коли час перестає бути власністю Бога, а натомість людина намагається стати володарем власного часу, вмістивши його у межі розуміння своєї історії, починається формування певної тенденції, яка поступово стає провідною і залишається такою аж до сучасного періоду. Ця тенденція може бути визначена як домінування антропоцентризму, на відміну від богоцентризму, що був притаманний європейському християнському Середньовіччю.
Але такий розподіл, «богоцентризм – антропоцентризм», є доволі вузьким. Він не відбиває об’єктивну картину історії, а є тільки інструментом мислення людини для потреб її мислення. Тобто потрібен людині тільки для того, щоб схопити і зафіксувати спосіб і можливості її мислення. Водночас, спрощене протиставлення «богоцентризм-антропоцентризм» нівелює і приховує смислову глибину дійсної історії. Адже кожен з історичних етапів залишає у собі не витребуваним вантаж самих різних фактів і подій. Цей масив утворює реальне тіло історії. А от принцип, яким ми відокремлюємо один історичний етап від іншого, насправді з необхідністю залишає у затінку інші події і принципи, що утворювалися на підставі іншого причинно-наслідкового ланцюга. Водночас, у певний момент історія демонструє зв’язок усього з усім. Наприклад, гуманізм, який становить провідну рису Відродження, базується на античній спадщині, а християнство, відкидаючи релігійні вірування язичництва, провокує їх відновлення у новій формі суперечливістю своєї релігійної концепції. Отже, ми змушені або штучно протиставляти певні історичні періоди, визначаючи їх завдяки провідному принципу, ідеї, що домінувала у певну епоху, або все більше розширювати основу нашого розгляду, додаючи до нього нашарування всіх наступних епох так, що спосіб нашого розуміння зрештою починає нагадувати перевернуту піраміду – тобто важку і хитку конструкцію, яку з кожним новим кроком усе важче утримувати в рівновазі.
З наведеного випливає альтернатива: або історія – це дійсно лінійний ряд послідовних подій, з’єднаних жорстким причинно-наслідковим зв’язком, або це одна велика подія, що відбулася колись, коли ще не було часу і людської історії, і людина тепер намагається збагнути цю подію і свою роль у цій події доступними засобами. Але проблема полягає у тому, що обидва підходи виявляють себе як постійний і нездоланний чинник руху свідомості людини, що осягає свою історію і самої історії, що насправді рухається не лінійно, а багатовекторно й багатовимірно.
Звідси й проблема розуміння: чим більше ми наближаємося у своєму розгляді феномена культури до тієї точки історії культурного розвитку, яка збігається з сьогоденням, тим менш зрозумілим цей феномен стає. Іншими словами, моделювання майбутнього шляхом запиту у минуле в процесі наближення минулого до сьогодення стає не просто все складнішим, а фактично таким, що не піддається розмежуванню як способу визначення, створення будь-якої структурності. Ця ситуація наводить на думку, що історія може у певний момент у свідомості людини зустрітися з самою собою, і тоді дійсно має настати якісно новий її етап – історія має зникнути, оскільки все, що відбувається, має стати одночасно минулим, сьогоденням і майбутнім. Але поки цей етап культурного поступу ще не настав, необхідним виявляється здійснювати кроки йому назустріч. Таким кроком і є розуміння чинників, що складали культурну ситуацію Нового часу. Передумовами формування культурної ситуації XVII ст. були:
зміни стосунків людини з Богом: релігійна свідомість завжди визначає внутрішню і зовнішню цінність людського існування; зміни релігійної свідомості у XVI ст. у Європі отримали назву «Реформація» і пов’язані зі вченням М. Лютера і появою протестантизму ;
зміни в інституті католицької церкви, що отримали назву «Контрреформація» і відбилися як у формуванні нових інститутів духовного впливу, що їх виробила католицька церква (зокрема, орден єзуїтів), так і у формуванні стилів мистецького світобачення (бароко і класицизм);
зміни у способі виробництва й розподілу продуктів виробництва, а також розуміння принципів соціально-політичного устрою в Європі, які теж сягають своїм корінням явища Реформації.
Наслідками цих процесів стали:
встановлення буржуазного способу виробництва, буржуазних цінностей і буржуазного ставлення до людини;
поява політичних концепцій Гуго Гроція, Джона Локка, Томаса Гоббса та ін., які формували модель соціально-політичного устрою буржуазного суспільства і торували шлях встановленню принципів громадянського суспільства і ринкової економіки;
наукові відкриття, які склали підвалини картини світу Нового часу, що дали поштовх технологічно-промисловому розвитку сучасності і пов’язані з іменами Лейбніца, Ньютона, Кеплера, Декарта, Галлілея та ін.;
новий тип мистецького світобачення, що відбився у стилях класицизму і бароко. Поява і розвиток зазначених типів художнього світобачення стали містком для появи радикального естетико-художнього перевороту у наступні часи.
XVII та XVIII ст. постають як епоха появи державності нового типу. Її становлення протікає у часовий проміжок між нідерландською революцією початку XVII ст. та англійською 1648 р. і завершується Великою французькою революцією 1789 р. Отже, часовий проміжок становлення нової державності значно більший за одне століття. А причини зміни форм державності, а фактично – соціально-економічного і політичного устрою, – сягають у ще більші історичні глибини. Проте, занурення у них потрібно тільки для орієнтації у причинно-наслідкових зв’язках історичних подій. Нові форми державності виникають у зв’язку зі «зношеністю» католицької оболонки, в яку була загорнута християнська релігія, і потребою змінити її. Реформація (лат. перетворення, виправлення) – це сукупність різнопланових релігійних перетворень, що призвели до радикальної зміни попереднього укладу в західному християнському світі. Релігійний рух у межах Реформації був спрямований проти католицької церкви. Цей рух спричинив створення кількох нових, т.зв. протестантських церков. Формально початок Реформації датується 31 жовтня 1517 р., коли Мартін Лютер (1483-1546 рр.) оприлюднив свої 95 тез до диспуту про прояснення дієвості індульгенцій, з осудженням у них низки зловживань римсько-католицької ієрархії. Важливе значення для розповсюдження реформаторських учень мав політичний устрій країни. Федераціями у XVI ст. були Німеччина, Швейцарія та Нідерланди. У цих країнах одні території (князівства, кантони, провінції) зробилися протестантськими, інші залишилися католицькими, що призвело до релігійного і навіть політичного розбрату. В унітарних державах, де тільки частина населення прийняла Реформацію, розподіл отримав не територіальний, а становий характер. Прикладом можуть бути Франція і Польща, де народної маси дуже мало торкнувся протестантизм, на відміну від дворян та мешканців міст. У результаті сумно відомої Варфоломіївської ночі у Франції було знищено близько 30 тисяч протестантів. Не останнім чинником здійснення цього кривавого заходу були зазіхання на власність жертв масового знищення. Іноді траплялося так, що в одній і тій самій країні співіснували різні форми протестантизму (у Німеччині – лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, у Польщі – гуситство, кальвінізм, социніанство, в Англії – англіканство, кальвінізм, індепендентство). Тридцятирічна війна, що хвилями прокочувалася Європою і врешті зменшила населення Німеччини на 10 млн., була війною за встановлення територіальних кордонів і політичних форм організації, а також визначала вертикальне і горизонтальне розмежування між католиками і протестантами. Завершення Реформації частіше за все прийнято відносити до часу закінчення Тридцятирічної війни у Європі у XVII ст. (1618-1648 рр.). Власне, протестантизм як термінологічне позначення виникає після 1529 р. Тоді у м. Шпейєр відбувся черговий імперський з’їзд глав німецьких князівств і вільних міст (рейхстаг). На ньому було відмінено рішення попереднього рейхстагу 1526 р. про свободу правителів у виборі церковного устрою для своїх підданих. Серед учасників були й керівники земель і міст, де вже відбулася лютеранська церковна реформа. Свою незгоду з вказаною відміною вони висловили, заявивши «протестацію». З цієї пори прихильників Реформації у Німеччині, а потім – в інших країнах стали називати протестантами. У Швейцарії рух Реформації пов’язаний з іменем Ульріха Цвінглі (1484-1531 рр.). Його вчення мало радикальніший за реформи Лютера характер. Цвінглі нищив усе, що не ґрунтувалося на священному Писанні, у той час як Лютер зберігав усе, що Біблії не суперечило. В результаті у цвінгліанстві було визнано ширші права за людським розумом, в основу церковного устрою покладено принцип громадського самоврядування, а не підпорядкування князівським консисторіям (судовим органам) і канцеляріям, як у лютеранстві, а також передбачалося право громади скидати світську (виборну) владу, якщо остання вимагає чогось супротивного Богу. Надалі цвінгіанство фактично розчинилося у реформаторський течії кальвінізму, названій за ім’ям її засновника французького богослова Жана Кальвіна (1509-1564 рр.), який жив у Женеві до своєї смерті.
Явище Реформації можна розглянути як вияв дії трьох категорій причин:
по-перше: прагнення віруючих очистити віру від мертвих нашарувань, а церкву – від зловживань. Всупереч прямому покликанню і задекларованим католицькою церквою принципам, сумління віруючих було ображене практикою «вавілонської блудниці» й «антихриста» – такі назви у той час заслужили для себе католицька церква і папа. Церква і папа зловживали своєю духовною владою: папа проголошувався майже Богом, церква збагачувалася за рахунок торгівлі індульгенціями, надмірний розвиток обрядовості знецінював і вбивав істинний зміст релігії;
по-друге: прагнення молодими європейськими державами національної самостійності, яке виражало себе у вимогах соборної реформи та утворенні національних церков, а також незалежного існування державної влади. Епоха, що безпосередньо передувала Реформації, була часом утворення західноєвропейських національностей; консолідуючим началом націотворення були, зокрема, національні літератури, які живилися в період пізнього Відродження з джерел рідних мов і взагалі культурної традиції європейських народів. Католицизм відкидав національне начало у церковному житті, але прагнення визнання національної релігійної самостійності було сильнішим за спротив Риму; воно реалізувало себе у соборному русі, що почався ще у XV ст. Констанцький (1414-1418 рр.) і Базельський ( 1431-1448 рр.) собори висунули пропозицію, щоб главою церкви був не папа, а собор, вищий за папу. На практиці це могло призвести до встановлення контролю над політичними і майновими справами пап (переважно італійців) в інтересах кіл, представлених своєю національною церквою. Рим виходив з положення тим, що укладав конкордати з окремими урядами про статус католицької церкви, її права та привілеї;
по-третє: економічна неефективність «релігійно-середньовічного» способу виробництва, який не сприяв зростанню економічного прибутку та капіталу як цілі виробництва. У Середньовіччі існувала «релігійна детермінованість економіки», яка полягала в тому, що головним для середньовічного християнського вчення про економіку був принцип підпорядкування виробничої діяльності законам християнської моралі; виробники мали задовольняти потреби дворян та церковників; натомість вони отримували від перших захист, від других – участь у божественному житті та моральний закон, якому мала бути суворо підпорядкована їхня діяльність; моральний закон визначав, що продавець мав уступати товар за справедливою ціною, яка визначається можливістю забезпечити існування постачальників, а гроші, надані у борг, не можна вимагати назад з відсотками, оскільки канонічне право рішуче забороняло лихварство; до того ж, смисл середньовічного виробництва полягав у безпосередньому й миттєвому використанню багатства; отже, головним способом застосування багатства було знищення його корисної цінності, а не підвищення ефективності самого виробництва.
Така ситуація визначалася пануванням релігії, а релігію можна розглянути не тільки як форму задоволення духовних потреб людини, але й як спосіб, яким суспільству бажано використовувати надлишкові багатства. Іншими словами, оскільки суспільство прагнуло богоугодності, розглядало її як пануючу цінність, то богоугодність і визначала у середньовічному суспільстві спосіб винищення наявних ресурсів, спрямовуючи їх на будівництво соборів, утримання марних священиків і монахів, пишні культові церемонії, тощо. Таким чином, моральна релігійна думка була запереченням природних законів: втручання церкви перешкоджало вільному розвитку виробничих сил.
Усі три категорії причин тільки штучно можуть бути відокремлені та роз’єднані. Насправді кожна з них може бути розглянута і як окрема сфера, духовно-релігійна, соціокультурна чи економічна, і як багатовекторний наслідок єдиного чинника, яким є шлях людини через історію (релігії, економіки, мистецтва, науки, політичного удосконалення) до себе. Цей шлях між Відродженням і Новим часом пролягає через подолання Реформацією обмежень, які іноді спрощено зводять до боротьби з практикою католицької церкви.
В епоху Реформації ситуація змінюється. Рух Реформації змінив три речі. По-перше, характер християнської віри, яка у протестантизмі стала зорієнтованою на безпосереднє спілкування людини з Богом, проминаючи чисельних посередників у вигляді церковного католицького кліру. По-друге, характер економічного виробництва, яке стало тепер по-справжньому зорієнтованим на формування ефективної економіки і який, у свою чергу, сприяв зростанню економічного поступу суспільства й окремих виробників. І, по-третє, характер ставлення до багатства. Смисл, який суспільство стало надавати багатству, у протестантській концепції радикально змінився: воно втратило свою безпосередню користь і стало означати головним чином можливість збільшувати виробничі сили.
Духовним лідером Реформації був німецький священик Мартін Лютер. Своїми витоками переконання Лютера сходять до духовних пошуків церковних діячів ще раннього Середньовіччя, зокрема, християнського філософа IV-V ст. Августіна, з працею якого «Про град Божий» Лютер був знайомий. У праці «Про град Божий» родоначальник християнської філософії розділяв мирський град і град небесний. Рух земної історії Августін починав з гріхопадіння Адама й розглядав як поступальний на шляху до моральної досконалості і стану «неможливості грішити», який набувається завдяки благодаті. Земний град – це держава, яку Августін вважав «злочинною зграєю». На думку мислителя, така держава є необхідною лише в умовах людської гріховності. Натомість спільнота праведних і буде тим небесним градом, який «не від світу цього». Небесним або Божим градом, вважав Августін, має бути церква.
Вчення Августіна не є вільним від суперечностей. Наприклад:
яким чином людство прийде до побудови граду небесного, якщо перше гріхопадіння Адама було актом його свобідної волі й морального вибору, тобто реалізацією певної сутності, даної йому творцем;
в історії людства важко знайти підтвердження тези про поступове прогресивне зменшення здатності людини грішити;
сам Августін наполягає на божественному визначенні, згідно з яким, людина може отримати Божу благодать і бути врятованою тільки з волі Бога.
Отже, чи можна сподіватися на побудову граду небесного зусиллями самої людини? Але головне заперечення проти глибокого і проникливого вчення Августіна висуває наступна історія суспільства, церкви і держави. Адже градом небесним Августін вважав церкву і її служителів, які відкидають егоїстичну любов до себе, і, натомість, стверджують любов до Бога аж до забуття себе. Крім Євангельської оповіді, яка є предметом віри, як і саме християнство, реальна історія і практика католицької церкви на кожному кроці цьому суперечила власним принципам. Власне, ці протиріччя в їх історичному розвитку і призвели до появи протестантського вчення Мартина Лютера.
Саме вчення можна звести до наступних положень:
головний постулат Лютера: «Бог не може дозволити володарювати душею нікому іншому, крім Себе, навіть церкві. Тільки сам Бог володарює душею..» зводить напряму віруючого з Богом, безпосередньо проникає у свідомість і заволодіває нею без посередників та інтерпретаторів;
у Євангелії немає ідеї про нерівність людей, тому неправильним є виділення особливого положення священиків у світі; з цього випливало, що немає різниці між кліриком і мирянином і не церковні обряди головне у релігії;
будь-яка людина може зустрітися з Богом на сторінках Біблії; з цього випливало, що будь-який віруючий може бути пастором, а будь-яка община може обирати пастора із свого середовища;
від гріхів не можна відкупитися; служителі церкви мають допомагати християнину в організації його релігійного життя, але не можуть бути розпорядниками благодаті, і тим більше – торгувати нею; Лютер не засудив тоді саму можливість індульгенцій; його спротив викликав комерційний характер їх розповсюдження, коли акт віри замінювався купівлею-продажем.
Зміна стосунків людини з Богом, наближення людини до Бога, яке проголосив Лютер, мало несподівані й радикальні соціально-економічні наслідки. До Лютера богоугодною, отже, такою що мала суспільне визнання і поширення, була суперечлива практика:
надання і отримання милостині (часто-густо релігійні спільноти та монахи, що жебракували, приховували за цим елементарне неробство та систематичні зловживання);
купівлі-продажу індульгенцій (виходило, що діяв принцип «мета виправдовує засоби»; той, у кого були статки на придбання індульгенції, начебто мав змогу сплатити певний час життя у раю; прихильник Риму, який вкрав чи скоїв інший злочин, але пожертвував церкві, купив індульгенцію, вважався богоугодним, хто ж чесно трудився, але церкві не жертвував, був Богом невидимим);
спрямування багатства заможними верствами на «богоугодні» справи (насправді католицьке духовенство фактично використовувало людське марнославство – хто більше жертвував, той мав більше шани від церкви; в дійсності відбувалося перепливання грошей з соціально-економічної сфери у сферу релігійно-культову; величезна армія кліриків і монахів накопичувала й марнувала надлишкове багатство Європи, підштовхуючи дворян і купців до розтринькування грошів і суперництва у цій справі).
Лютер зруйнував духовно-релігійний принцип, що підтримував і освячував цю практику, а саме: він заперечив, що таким шляхом можна потрапити на небеса. В результаті багатство виявилося позбавленим смислу, якщо не враховувати його виробничої функції. Але разом з втратою смислу багатства як способу марнування додаткового продукту, багатство отримало зовсім новий смисл. Цей смисл йому надала доктрина Жана Кальвіна. Він учив, що Бог у своєму абсолютному передбаченні ще до створення світу наперед визначив одних до спасіння, інших – до загибелі. Це передвизначення цілком незмінне й неминуче, людина не може знати мотивів Божої волі. Передвизначеність – це сила, що спонукає людину робити добро, і залишає її тієї миті, коли вона вчиняє зло. Оскільки ніхто не знає наперед, визначений він Богом до спасіння чи до загибелі, кожен має напружувати сили, щоб своїм життям довести, що він є Божий обранець і вартий спасіння.
Кальвін проголосив, що здобуття багатства має не абиякий сенс, бо його власник практично доводить цим, що його релігійний шлях є прийнятним для Бога. Іншими словами, для віруючого- кальвініста професійний успіх є необхідною умовою підтвердження дієвості його віри. Отже, кальвінізм – це оціночна система, вироблена суспільною культурою на певному історичному етапі, яка стимулює розвиток особистої ініціативи, підприємливості та професійної успішності. Для людини європейського типу, яка щиро прагне віри, вчення Кальвіна є абсолютно переконливим. Світоглядно-культурологічними компонентами цього вчення є:
відмова від релігійного самообману: кальвінізм не налаштовує на марне очікування дива, віруючому відомо, що дива у вигляді особистого спасіння, купленого за гроші, не буде; неможна його випросити ані чернечим жебракуванням, ані показним благодійництвом, ані жертовним послухом;
зміна остаточних цілей віруючого: для нього метою є не особисте спасіння, а уславлення Господа, до якого треба прагнути не тільки через особисту молитву, але й через дію; благодійність не є засобом досягнення спасіння, але вона необхідна як доказ спасіння реально досягнутого;
переоцінка засобів досягнення суспільного успіху: згідно зі вченням Кальвіна, торгівля визнавалася моральною справою, а позики дозволялися; адже той, хто веде торгівлю і позичає, ризикує власним капіталом, отже, має отримати винагороду за свої зусилля;
проголошення чітких вимог особистої моралі та соціальної нормативності: обов’язком і життєвим покликанням людини, визначеним безпосередньо Богом, проголошувалася покора та доброчесна праця; християнин-реформат має бути скромним, працелюбним, заощадливим, якомога стараннішим та «морально-підприємливим» у своїй професії комерсанта, промисловця, тощо.
Доктрина Кальвіна стала для ділової женевської та нідерландської буржуазії ефективним синтезом реалізації релігійного почуття та потреби фінансової, промислової, торгівельної активності. Аскетизм, проголошений кальвінізмом, у практичному житті набрав ознак буржуазної ощадливості, зумовив скасування численних католицьких свят, збільшення кількості робочих днів. Але був ще один наслідок, природний для вираження європейської буржуазної ментальності і характерно відсутній у слов’янській культурній традиції. Накопичення багатства не стало самоціллю і способом ствердити свою зверхність над ближнім. Справжня святість кальвіністських богоугодних справ полягала у відході від будь-якого життя, що володіло б у цьому світі сяянням розкоші та величі. Багатство у буржуазній системі цінностей стає чимось, що не можна виставляти напоказ. Зважимо, що йдеться про багатство, яке зароблене суспільно-визнаним шляхом, і є ознакою не тільки почесного соціального статусу, але й ознакою справжнього релігійного благочестя, «релігійної успішності». Історія суспільної культури слов’янського світу не знає прикладів такого вражаючого позитивного впливу релігійного чи соціально-політичного вчення на ментальність широких суспільних верств і створення стабільної позитивної мотивації до здійснення та підтримання умов ефективного виробництва.
Рух церкви проти Реформації називається Контрреформацією. Формально Контрреформація виявила себе у роботі Тридентського собору, що збирався з 1545 по 1563 рр. На ньому всі напрямки Реформації було оголошено єретичними, підтверджено авторитет папи і встановлено Інквізицію, до компетенції якої входило визначення Індексу заборонених книг. Згідно з Індексом, забороні підлягали праці Боккаччо, Макіавеллі, Абеляра, Еразма Роттердамського та інших.
Але боротьба з Реформацією не зводилася тільки до заборон та переслідувань інакомислячих. Дивним чином культурна поступ людства виявляє себе у досить суперечливій формі. Так, вимога церковно-релігійного оновлення у виконанні Кальвіна вела до заборони всіх виявлень живого життя і такої реакційної дії, як страта видатного лікаря-дослідника Мігеля Сервета (1511-1553 рр.), а заснування у 1540 р. ордена єзуїтів для боротьби з реформаторськими течіями під гаслом: «Мета виправдовує засоби» врешті-решт призвело до формування мережі духовно-освітніх закладів, зі стін яких вийшли видатні письменники, вчені, суспільно-політичні діячі. Релігійне бачення Лютера, а ще більше – Кальвіна, не допускало прояву будь-якої пишності у відправленні релігійного обряду. Аскетична простота протестантської обрядовості стовідсотково несе у собі величезний моральний смисл, але чи дає вона простір розвитку культури в мистецьких формах? Звісно, ні. Натомість, вражаюча пишність католицького обряду, хоч і потребувала значних витрат для свого забезпечення, але не була результатом суто нестримного прагнення до розкоші та збагачення самого духовенства. Можна припустити, що велич і вражаюче багатство католицької служби є відповіддю на прагнення людини у задоволенні певної потреби. І ця потреба є природною, тобто вона пов’язана з сутністю його родової організації. Але важливо не те, як дослідити культурні форми втілення цієї потреби, а те, щоб зрозуміти її саму – тобто побачити, відчути й назвати. Ця потреба піднесення екстазу (навіть еротичного) до стану справжньої духовної величі. Саме з цієї потреби, як з’ясовується у ході історичного розгортання культурних форм, народжуються мистецькі стилі, які потім оформлюють духовне життя епохи. Такими мистецькими формами у XVII ст. стали бароко і класицизм, а народив ці мистецькі стилі саме той тип духовної релігійної практики, який пов’язаний з Контрреформацією.
Звичайно, це твердження не слід сприймати буквально. По-перше, будь-який стиль є тільки наступною спробою узагальнення найтиповіших тенденцій мистецького самовираження у тому чи іншому виді художньої творчості. Тому навіть якщо митець і виконує чиєсь замовлення, то це аж ніяк не замовлення самого «стилю» як безособової таємничої сили, на кшталт зловісного замовника «Реквієма» В.-А. Моцарту. Хоча у момент складення стилю про нього нічого не відомо. Це стосується навіть такого винятку, як стиль класицизм, який вперто і безуспішно намагався утриматися в жорстких межах власних вимог, аж доки це просто не стало нудним та нецікавим.
По-друге, католицька церква, зрозуміло, не замовляла стиль бароко чи класицизм у примарній надії створити передумови для своєрідного «релігійного шоу», щоб привабити більшу кількість неофітів – нових прихильників. Цікаво, що у XX ст. перетворення зовнішнього культового боку релігії на шоу стало нормою у зв’язку з появою нового типу протестантської ментальності – американської, яка у відповідності з законами жанру і принципом єдності протилежностей досягла успіху саме на основі продажу релігійного шоу. Парадокс у тому, що започаткувала релігію як шоу і мистецький стиль саме католицька церква.
По-третє, в принципі, не важливо, чи було бароко породженням суто католицької церкви, чи ні, оскільки важливо зрозуміти, що насправді істина змінюється у момент відчуття найбільшого опанування нею. То ж, важливо розглянути деякі підстави для висловленого вище твердження, а потім ці підстави, як незмінні і встановлені факти, можуть комбінуватися в іншому контексті для обґрунтування зовсім іншого твердження. Таким чином, буде відбуватися розвиток самої культури у частині її подальшого осмислення.
Мистецтво
Отже, що таке бароко? Перш за все – це архітектурний стиль та стиль декоративно-прикладного мистецтва. Він панував у Європі з кінця епохи Відродження аж до кінця XVIII ст.
Головні риси цього стилю:
надмірний розвиток і видавання уперед усіх несучих частин споруди, які утримують її основну вагу;
перетворення прямих ліній на примхливо-ламані, вигнуті та перервні і взагалі примхливе порушення принципів класичної архітектури;
надлишок прикрас.
Назва «бароко» перейшла від архітектури до скульптури та живопису одного з ним часу та напрямку. Живопис бароко представлений такими геніальними майстрами, як Рубенс, Рембрандт, Веласкес. Але тут зв’язок із католицизмом не виявляє себе безпосередньо, а можливо, слід говорити про зв’язок бароко у живопису з підготовкою його пізньої стадії рококо, для якого характерні зовсім інші мотиви й естетичні задачі.
Взагалі ж, якщо говорити про творчість видатного голландця живописця Франса Хальса (1580/85-1566 рр.), і геніального голландця Рембрандта (1609-1669 рр.), то бароко у творчості цих художників має бути або по-іншому визначено, або слід визнати, що це стиль сприйняття життя, що може досить недосяжним для раціонального пояснення способом відбитися в манері письма і світосприйнятті митця. Франс Халс стає найпроникливішим психологом і трагічним спостерігачем з сумно-безпристрасним пензлем «відкривача правди». Якщо бароко – це надмірний розвиток та видавання уперед деталей, то Хальс у споруді «людина» так виписав деталь «старість», що стає зрозумілим: у цьому віці на людину чекає жах, перспектива якого у тому, що б ставати все більшим, бароково-надлишковим («Груповий портрет регентш притулку для пристарілих», 1664 р.). Відносно Рембрандта, то на думку мистецтвознавців, поняття «бароко» у притаманне розумінню міської буржуазії (а творчість живописців голландської школи переважно саме такого типу) властиво живописцю до початку 1640-х рр., коли він був найпопулярнішим художником Голландії. Молодий, щасливий, сповнений енергії та грошей від замовлень, які він безтурботно витрачав то на колекцію творів мистецтва, тканин, зброї, морських тварин та екзотичних речей, Рембрандт знайшов і своє особисте щастя. Вважають, що збірний образ на картині «Даная» (1636-1647 рр.), що втілює чуттєвє кохання, був надиханий переважно дружиною митця .
Широко відомий також автопортрет художника з дружиною. Але у 1642 р. Сакія вмирає зовсім молодою. І того ж року він написав один з найвідомыших своїх творів – груповий портрет офіцерів стрілецької роти, пізніше неточно названий «Нічна варта». Офіцери замовляли свої портрети, а Рембрандт створює сюжетну картину, у якій присутні досить дивні деталі – наприклад, маленька дівчина з куркою, як персонаж з казки. Постаті зображені в русі, на різній відстані, а головне – із використанням фантастичного засобу рембрандтівського живопису. Вивчення полотен майстра доводить, що такого освітлення у природі не буває. Але ж Рембрандт його відтворив. Саме з цього моменту крива творчості Рембрандта вивільняється від того, що можна назвати «бароко», одночасно набираючи все більше ознак геніальної неповторності й загальнолюдської значущості. Одночасно крива його життєвого успіху стрімко йде донизу. Свої статки він втратив, колекція була віддана у сплату за борги, збіднілий і знедолений, він писав свої кращі картини наприкінці життя...(«Повернення блудного сина», пізній «Автопортрет»). Неповторна світлотінь майстра осяює посмішку, таємницю якої він дозволяє розділити з собою всім, хто дивиться на цей останній автопортрет.
Чому ж католицька контрреформація пов’язується з барочним стилем? Зовнішній зв’язок формулюється таким чином: не зважаючи на значне послаблення католицизму, в результаті реформаторського руху Ватикан залишався всесвітнім центром католицизму. Теократична папська держава намагалася надати блиску та величі церкві і не шкодувала коштів на будівництво.
Чисельні архітектурні композиції у стилі бароко створені у Римі у XVII ст. (овальна площа перед собором Св. Петра, Церква Ордена єзуїтів, Іспанські сходи, фонтан Треві та ін.) на віки вперед визначили загальний дух і образ «Вічного міста», поєднавши пластичним динамізмом своїх конструкцій залишки римської давнини – Форум, Пантеон, Колізей – із сучасним конструктивізмом. Найвидатніші барочні ансамблі і споруди Риму утворюють ефект архітектурної поверхні з універсальними естетичними якостями. Ці якості виявляють себе за рахунок живого зв’язку з оточуючим середовищем. Барочний архітектурний стиль Риму XVII ст. втілив те, що потім чітко виявилося в барочній скульптурі – здатність впливати на свідомість за рахунок надання архітектурній формі хвилястої гнучкості та вібраційної проникаючої сили. Простір міста, який змогла обвити і організувати гнучкими, звивистими закругленими лініями своїх форм барочна архітектура, стає образом із заданою функцією – захопити зір, а значить, увагу і привести за собою у світ видінь та містично-релігійного екстазу, який пробуджує глибинну людську чуттєвість. Чарівником римського бароко називають архітектора Франческо Бороміні (1599-1667 рр.). Це його архітектурному генію належить Церква Сан Карло Алле куатро Фонтане. Вона втілює всі стильові особливості бароко – в плані споруда наближається до ромба з увігнутими боками, фасад вирішений у криволінійних обрисах, що створює ефект його «коливань», кути будівлі зрізані, а розташовані біля них чотири скульптурні групи з фонтанами розшифровують назву церкви. Прикладом інтер’єру споруди бароко є церква Сан-Іво того ж автора, внутрішній план якої виріше