kult


1. Термін та поняття «культура». Функції культуриТермін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов´язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не просто про обробіток землі, а про «обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою» селянина. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини — у листах Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.), у вислові «культура духу є філософія» йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва («agri cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу» («cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися «природній людині минулого».Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов´язані з рівнем розвитку культури.
Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.
Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб´єкта. У значенні «культури» часто вживається поняття «цивілізація». Цивілізація — це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища. Поняття «культура» вживається:—      для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);—      для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);—      для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдіяльності людей;—      як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.). Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей. Поняття «цивілізація» (лат. civilis— громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі — матеріальної культури. У даному випадку — це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).Функції культури слід зазначити такі:—      людинотворча — засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві й у світі, мету свого життя;—      інформативна — збагачення людини попереднім досвідом, тобто, щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури (І. В. Гете);—      регулятивна — культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;—      аксіологічна — встановлення ціннісних пріоритетів;—      гедоністична — спрямування на отримання задоволення, насолоди. Таким чином, культура — це специфічна форма об´єднання людей і формування духовної свідомості окремої особи.
2. Поняття ментальності та національного характеру. Архетипи української культури.
Поняття про характер (як окремої людини, так і народу) існувало ще в давній Русі й передавалося словами "нрав, норов", що означало не тільки характер, "образ мислей і почуттів", а й моральність та звичаєвість, притаманні народу, і поняття симпатії та любові. Відомо, що народи з давніх-давен, спілкуючись між собою, приглядалися одні до інших, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.Нині поняття національний характер охоплює типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуроморфічні та глибинно психічні причини.Расою у цьому випадку називаємо групу людей, яка має спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила впродовж своєї історії і довгого проживання на спільній території.Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру. Так, багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою українського народу. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те зусиль.Історичні чинники впливали на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантюрно-козацький" тип характеру.Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств. Культура нації витворюється впродовж багатьох тисячоліть; починаючи із прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.Ментальність — це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності.Отже, ментальністю сьогодні прийнято називати, власне, те, що можна вважати "духом народу". В національній культурі, як правило, відображена й ментальність народу-творця. Національні відмінності — це насамперед відмінності у психології мислення, яка відображається передусім у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Українські архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, і є узагальненням досвіду наших предків.).Архетип - первісна форма для наступних утворень; початкова форма чогось. Архетипи проектуючись на зовнішній світ визначають своєрідність культури.Українські архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, є узагальненням досвіду наших предків. Українська культура пройшла трипалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На її розвиток впливали природні умови, географічне положення, територія, міграційні процеси, елементи інших культур.Найпоширенішим є архетип води -- пробудження до життя, очищення. Загальновживаним є архетип гори, який фіксує соціальний досвід людства. Ходіння на гору -- прилучення до божества. Архетип гори -- концепт упорядкування космосу; гора, пізніше камінь, -- осереддя Всесвіту.Серед архетипів українського народу перше місце посідає архетип доброї матері. Він виявився вже в часи трипільської культури. Раніше згадувалась трипільська богиня родючості -- Велика Матір усього сущого. Вона пов'язана з хліборобським характером життя наших пращурів. Одним з різновидів вербалізації архетипу доброї матері є матір-природа (добра земля), що переноситься на рідну землю взагалі (неньку-Україну). Про релігійний характер архетипу доброї рідної землі яскраво свідчать думи, де поряд вживаються слова "край веселий" і "мир хрещений" ("мир християнський"), У думі про втечу трьох братів з Азова "земля турецька" ототожнюється з "вірою бусурменською". У колядках українці просять Бога глянути на їхню землю, на Україну. Щедрівки теж нерідко прославляють хліборобську працю на рідній землі. Архетип доброї землі як матері широко розповсюджений в українській художній літературі. Архетип української доброї матері, Матері-Батьківщини виявляється і в національній символіці, насамперед кольорах національного прапора.Аналогічно слід сприймати й образ Юди. На українському ґрунті він трактується як Марко Проклятий. На цьому часто спекулювали наші поневолювачі. Вони намагались переконати народ, що найбільшими його ворогами є ті, хто виступав за свободу України, бо вони начебто хотіли запродати рідну землю чужоземним загарбникам. Згадаймо офіційне ставлення в дореволюційній і пореволюційній Росії до гетьмана Івана Мазепи, який зображався не інакше, як зрадник, і з волі царя щороку проклинався в православних церквах. Символ, що визнаний за герб нашої держави.У духовному житті українського народу важливу роль відіграє архетип трійці, відомий ще з дохристиянських часів. Він міг символізувати три стихії (повітря, воду й землю), сокола в польоті або вершечок булави як знак влади. Та він може символізувати, трійцю життєвих енергій (Мудрість, Знання й Любов), трьох рівноправних сил, що виходять з одного джерела -- Абсолюту. Цей знак виявлений на цеглі Десятинної церкви, на гербі французької королеви, доньки Ярослава Мудрого -- Анни та ін.Як відомо, слово "тризубець" вживалось в українській мові щодо назви тризубих вил. Нерідко в колядках оспівуються три образи (красного сонця, ясного місяця і дрібних зірок), до яких прирівнюється пан господар, його дружина і дрібні дітки.Почесне місце серед етнічних архетипів посідає архетип доброго дідуся. Він згадується у народних легендах, переказах, казках. Такий дідусь милосердний, мудрий, справедливий. Найдосконалішою вербалізацією цього архетипу можна вважати святого Миколая, який особливо шанується українським народом.Своєрідним антиподом Миколая в українському народно-релігійному світогляді є архетип Ірода. У колядках його називають безумним, жорстоким, бо навіть не жаліє рідного сина. В наш час цей образ переосмислюється. Ірод сприймається як узагальнений образ сучасного диктатора, винуватця Великого Голодомору та іншого лиха на українській землі. Архетип тіні = образ чорта, диявола.
3. Самобутні риси духовної культури українського народуСеред досягнень української культури гідне місце займають образотворче мистецтво , музика , театр і кіно.Образотворче мистецтво відомо з часів первісно- общинного ладу ( схематичні жіночі статуетки з бивнів мамонта - періоду верхнього палеоліту , петрогліфи і зображення на керамічному посуді трипільської культури та ін.) Великий вплив на формування художньої культури на сучасній території України зробило мистецтво античних держав Північного Причорномор'я ( 6 ст.до н.е. - 4 століття н.е.)В період Київської Русі високого розвинена досягають архітектура і монументальний живопис ( мозаїка і фрески Софійського собору , Михайлівського золотоверхого монастиря в Києві , Спаського собору в Чернігові та ін.)У ХІУ - ХУ ст . з формуванням української народності створюється самобутня культура . У 15-17 ст. виникають нові жанри в образотворчому мистецтві України - портрет , пейзаж , історична , побутова картина. Поряд з настінними розписами на релігійну тематику та іконами проявляється жанр батального живопису , в якому знаходять місце ідеї визвольної боротьби українського народу проти соціального гніту і іноземних загарбників. З появою книгодрукування починається розвиток гравюри (друкарні у Львові , Острозі , Києві, Чернігові , Почаєві та ін.) Пануючими відбери в ХУІ - ХУШ ст. були місцеві варіанти ренесансу і бароко.Наприкінці ХУІ - початку XIX ст . образотворче мистецтво на Україні розвивається у напрямі класицизму , потім романтизму , Багато вихідців з України , згодом відомі художники , пройшли навчання в петербурзькій Академії мистецтв ( А.П. Лосенко , К.І , Головачевський , И.П.Мартос , Д. Г , Левицький , В . Л. Боровиковський , А.І. Куінцжі ) . Цю ж Академію Виповни Т.Г.Шевченка - засновник критичного реалізму в українському образотворчому мистецтві.Наприкінці XIX - початку XX вв. отримує подальший розвиток портретна , жанрова і пейзажний живопис . Національною самобутністю , вірністю принципам народного реалізму відрізняються полотна українських художників цього періоду - К.А.Трутовсхого , Н.К.Пімоненко , А.А.Мурашко , С.І.Васільковского , І.І.Труша , А.Х.Новаківского і інших .Велику роль у зміцненні творчих зв'язків українських та російських художників зіграв уродженець України великий російський художник И.Е.Репин . Багато його роботи, зокрема знамениті "Запорожці" , як і полотна О.Куїнджі , І.Айвазовського , І. Крамського , Н.Ківшенко , О.Ярошенко , братів Маковських та інших російських художників , присвячені Україні .З перемогою Великої Жовтневої соціалістичної революції з'являються нові види образотворчого мистецтва , що знайшли свій розвиток в таких формах , як політичний плакат , сатирична графіка , монументальне декоративне оформлення . Твори українських радянських художників відображають історичне минуле народу , пейзажі рідної , країни , мирну працю радянських людей. Такі роботи як "Хліб" Т.Яблонської , "Повернення" В.Костецький , "На місці колишніх боїв " В.Задорожний користуються популярністю в країні.Великого розвитку на Україні досягло декоративно- прикладне мистецтво. Поряд з традиційними видами декоративно- прикладного мистецтва ( художній розпис , вишивка , килимарство , декоративне ткацтво , різьблення по дереву, металу , кістки , плетіння з лози , декоративна кераміка та ін.) в радянський час виникли нові його види: монументальна декоративна скульптура ( в Закарпатті) , підлаковий розпис ( с.Петріковка . Дніпропетровської обл.) , розпис на порцеляні , декоративний живопис . У ряді районів України на основі місцевих народних традицій створені художньо - промислові артілі : ткацтва - у Кролевці Сумської обл. , Декоративної кераміки - в Опоаше Полтавської обл. , Вишивки - у Решетилівці Полтавської обл. , Декоративного розпису - у Петриківці Дніпропетровської обл. та ін Одна з видатних народних художниць М.Приймаченко стала лауреатом республіканської премії ім.Шевченка .Професійна музика на сучасній території України , як і російська , виникла на основі народної музики східно- слов'янських племен. Деякі пісні " А ми просо сіяли , сіяли " , "Ой , весна , весна та весняночка " вважаються пам'ятками музичної культури давньоруської держави. Висока художня майстерність простежується вже в церковній музиці як одноголосной ( " ірмологіон " ) , так і особливо многоголосной ( партесное спів). У ХУІ ст. з'являються перші співочі капели і кріпаки оркестри , оперні та балетні трупи. Найбільш відомі серед українських композиторів того часу М , С. Березовський , АД.Ведель і Д.С.Бортнянского . Наприкінці ХУ1 - початку XIX ст . з'являються перші симфонічні твори ( "Українська симфонія " і симфонія соль- мінор з " козачком " невідомих авторів ), пісні - романси. У 1862 р. з'являється перша українська опера " Запорожець за Дунаєм" С.С.Гулака -Артемовського. Основоположником української музичної класики вважається М.В.Лисенка , / автор ряду опер , романсів , пісень , інструментальних творів. На українські теми писали російські композитори - класики М.И.Глинки , П. І. Чайковський, М. П. Мусоргський , б.А.Рімскій -Корсаков та інУ 1809 р. в Одесі було відкрито перший постійний оперний театр . Потім такі театри з'явилися в Києві та Харкові. У другій половині XIX в . відкривається ряд музичних шкіл , що сприяло розвиток музичної освіти на Україні .Але справжній розквіт музичної культури і мистецтва на Україні почався після революції. Тепер в республіці функціонують три консерваторії , музично-педагогічний інститут , Інститут мистецтв , два Інституту культури , 33 музичних училища і близько 400 музичних шкіл. Серед професійних республіканських колективів - такі відомі , як Державна заслужена академічна капела "Думка" і Державна ордена Трудового Червоного Прапора капела бандуристів , Державний заслужений академічний український народний хор імені Г.Верьовки , Державний заслужений симфонічний оркестр УРСР. У палацах культури і клубах налічуються сотні колективів та художньої самодіяльності.З перших років Радянської влади на Україні були створені музичні творчі організації , державні оперні театри.У творах українських радянських композиторів оспівується героїчне минуле народу , мирну працю радянських людей. Далеко за межами республіки відомі імена видатних українських співаків , народних артистів Радянського Союзу МЛітвіненко -Вольгемут , І.Паторжинський , З.Гайдай , Б.Гмирі , Л.Руденко , Е.Чавдар , М.Гришка , Є. Мірошниченко , Д.Гіатюка я інших . Україна дала радянської вокальної яколе також таких майстрів як І.Козловський , І.Масленникова , Б.Руденко , Г.Олейніченко . Близько двохсот українських виконавців стали лауреатами я дипломантами міжнародних і всесоюзних конкурсів.Українське театральне мистецтво своїми коренями також ідуть до поетичної творчості східнослов'янських племен , їх обрядам і іграм , що виникли на основі трудової діяльності , а пізніше - до мистецтва бродячих акторів - скоморохів , відомих з часів Давньоруської держави.У 17-18 ст. на Україні виникає шкільний театр , розквіт якого пов'язаний з Київською академією , в стінах якої були поставлені і показані драматичні твори Ф. Прокоповича та інших драматургів. З другої половини 17 в . відомі уявлення народного лялькового театру - вертепу , який сприяв помітному розвиток українського народного комедійного театру.У першій половині XIX в . на Україні функціонують професійні театри (у Харкові , Києві , Львові, Полтаві , Одесі та інших містах ) ; в до репертуарі , поряд з п'єсами йшли російською , а в західноукраїнських областях польською мовами , з'являються п'єси І.П.Котяяревского , Г. Ф.Квіткі - Основ'яненко та інших українських драматургів , що поклали початок українському національному професійному театру , виникнення якого пов'язують з постановкою в 1819 р. вистави " Наталка- Полтавка " І.П. Котляревського.Розвиток українського класичного театру другій половині XIX - початку XX ст . нерозривно пов'язане з іменами видатних українських акторів і режисерів М.Кропивницького , М.Старицького , Я.Карпенко -Карого , Я.Заньковецкой , М.Садовського , П.Саксаганського , про які К.Станіславський писав як про "блискучої плеяди майстрів" , чиї імена вписані " золотими буквами в скрижалі світового мистецтва" .Після перемоги Великого Жовтня професійні театри були націоналізовані , виникли нові творчі колективи. У 1919 р. був створений Перший державний драматичний театр УРСР ім. Т.Г.Шевченка в Києві , пізніше Український драматичний театр ім.І.Франка , з'являються театри для дітей та юнацтва , пересувні робітничо- селянські театри.Українське театральне мистецтво постійно розвивалося на основі творчого методу соціалістичного реалізму . Багато творів українських радянських драматургів увійшли в репертуар всього радянського сценічного мистецтва , серед них такі як " Загибель ескадри " , "Правда" , "Платон Кречет" О. Є. Корнійчука , п'єси І.А.Кочергі , І.К.Мікітенко , С . І.Яновского та інПро зростання театрального мистецтва на Україні свідчить той факт , що замість одного стаціонарного театру до революції , в якому вистави йшли українською мовою , тепер налічується 58 . А всього в республіці працює 74 професійних театру. На сценах театрів України ставляться спектаклі української , російської та зарубіжної класики. У 1976 р. в Українській РСР налічувалося 35 народних артистів СРСР і 136 народних артистів республіки.Народження кіномистецтва на Україні відноситься до 90 - м рокам III в . , Коли були зняті перші хронікальні фільми. Однак систематичне виробництво повнометражних фільмів почалося в перші роки Радянської влади (фільм "Остап Бандура " , 1923 р., режисер В.Р. Гардин , за участю М.Заньковецької ) .Наприкінці 1920 -х років, у період німого кіно , був створивши ряд стрічок , які увійшли в історію радянського кіно, зокрема фільм О.П.Довженка "Звенигора" (1928 р.).Лучині фільми українського кінематографа ( "Земля" , "Арсенал" , "Щорс" , "Богдан Хмельницький" , "Веселка" , " Поема про море" , "Надзвичайна подія " , " кожен" , " Іванна " , "Весна на Зарічній вулиці "тощо) відомі радянському і зарубіжному глядачеві . Великого розвитку досягло українське хронікально- документальне і науково- популярне кіно ( " До таємниць довголіття " , "Мова тварин" я ін ) , зазначене поруч всесоюзних і міжнародних премій.До революції на Україні не було державних шкіл з українською мовою навчання. Як і в ряді міжнародних околиць , царський уряд проводив тут насильницьку русифікацію , В західноукраїнських землях школа служила способом денаціоналізації українського населення , його онімечення , полонізації та мадяризації . Тільки після революції і возз'єднання українських земель в єдиній соціалістичній державі український народ отримав право на свою національну школу і розвиток культури українською мовою. В даний час навчання українською мовою проводиться в 82% шкіл. У республіці працюють також школи з російською , молдавською, угорською і польською мовою викладання . Тільки у двох областях - Донецькій та Дніпропетровській - зараз більше шкіл , ніж їх було до революції по всій Україні .Найважливішим завданням , успішно вирішеною на Україну в ході культурного будівництва , було створення нової національної інтелігенції. Якщо до революції на Україні налічувалося лише 27 вищих навчальних закладів , в яких навчалося тільки 35 тисяч студентів , то до початку 1976 р. в дев'яти університетах , 133 інститутах і 730 середніх спеціальних навчальних закладах навчалося понад I млн. 600 тис. чоловік , т. е. більше студентів , чий в іншій європейській країні.За період 1939-1959 рр. . число осіб з вищою , середньою та неповною середньою освітою зросло серед усього населення в 4 рази , а серед колгоспників - у 8 разів . Тепер дві третини самодіяльного населення республіки має вищу і середню освіту. У вузах і технікумах України навчається в даний час більше 4,5 тис. студентів з 90 країн світу. Іншого українських студентів навчається у вузах інших країн.З перемогою Великого Жовтня відкрилася нова епоха в розвитку науки і техніки на Україні . Центром наукової думки в республіці є заснована в 1919 р. Академія наук УРСР. Тоді в Академії налічувалося чотири інститути з 140 співробітниками . У 1976 р. в ній налічувалося 81 науково -дослідна установа , а всього в Українській РСР працює понад 171 тис. наукових співробітників (серед них 296 академіків в членів кореспондентів , понад 4 тис. докторів і 47 тис. кандидатів наук) , що працюють в 803 наукових установах , 142 вузах та підприємствах .Вчені Радянської України внесли помітний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки , розробку найважливіших напрямів науки і техніки. У 1931 р. у Харківському фізико-технічному інституті Академії наук УГВР були досліджені важливі ядерні реакції , процеси поділу ядра , а в 1935-1936 рр. . в Харкові побудований перший в СРСР прискорювач елементарних частинок на 2,5 млн. електрон-вольт .Український інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона - головне установа Радянського Союзу з питань зварювання металів. Його робота також отримали світове визнання.Українськими вченими під керівництвом академіка С.А. Лебедєва вперше в Радянському Союзі створена електронно- обчислювальна машина.Імена вчених мікробіолога Л.К.Заболотного , геохіміка B.І. Вернадського , фізіолога А.А. Богомольця , історика Д.І. Багалія , сходознавця А.Ю. Кримського , вченого в галузі електрозварювання і мостобудування Є.О.Патона , хірурга Н.К.Амосова , металурга і конструктора електрозварювальної апаратури Б.Є.Патона , авіаконструктора О.К.Антонова та інших загальновідомі. Великі заслуги українських учених у дослідженні космосу та створенні перших космічних кораблів.Велика армія вчених трудиться в сфері суспільних наук . У 1965 р. в Києві було завершено видання 17 -томної Української Радянської Енциклопедії , а в 1974 р. багатотомної " Історії міст і сіл Української РСР " . Українська радянська література розвиває прогресивні традиції дореволюційних російських в українських художників слова . Для її розвитку іншого зробили такі видатні письменники , як П. Тичина , М. Рильський , М. Бажан , В. Сосюра , А.Гончар , С. Яновський , Остап Вишня , А. Калишко , М. Стельмах , C.Смоліч та інші .Про ступінь розвитку культури українського народу можна судити по зростанню видань літератури рідною мовою. У 90 -х роках XIX в . на Україні видавалося українською мовою лише 10-15 книжок на рік , а в 1972 р. випущено близько 9407 назві , з них три чверті українською мовою. На Україні з 1798 р., коли вийшла "Енеїда" І. Котляревського , до 1916 р. була видана 2531 книга , а за роки Радянської влади - 271 тис. книг і брошур тиражем 3,8 млрд. примірників, з них 80 % на українською мовою. Якщо до революції в царській Росії виходила лише одна газета українською мовою , то тепер з 2500 газет і журналів , що виходять в республіці , 1800 друкується українською мовою. У республіці видаються книги , газети і журнали на мовах інших радянських народів. Одночасно близько 430 книг українських письменників вийшло в світ у перекладах на російську та інші мови народів СРСР.Українська РСР підсмикує широкі наукові та культурні зв'язки з багатьма стрілами світу , активно бореться за зміцнення миру і дружби між народами. Велику роботу проводить Українське суспільство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами.Культура українського та інших радянських народів є невід'ємною складовою частиною культури першої в світі соціалістичної держави - Союзу РСР. Вона досягла високого рівня розвитку і повного розквіту в процесі всебічної збагачення радянських народів на ідейній основі марксизму- ленінізму , пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного патріотизму.Духовна культура – це складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери; показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Саме його власна, а не завезена поневолювачем, не нав'язана імперським центром, не імпортована з-за кордону.Взявши за зразок чужу культуру для творення власної, народ виглядатиме нижче-вартісним і провінційним. Так було з українцями в "інтернаціональній сім'ї братніх народів", культура якої зводилася до теорії "злиття всіх націй і народів" із їхньою усередненою духовністю. Так було й за часів Київської Русі, коли з волі князівсько-боярської верхівки русичів-українців загнали до візантійського духовного ярма.Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської) церковної унії у 1596 р.
4. Ранні форми культури на українських землях (від найдавніших археологічних культур до антів).
Поселення первісних людей на території України з'явилися близько 1 млн років до н.е., за так званої кам'яної доби, найдавнішим періодом якої був палеоліт  — понад 1 млн — 10 тис. років до н.е.
За палеоліту відбулися процеси розселення первісних людей та формування людини сучасного типу, з'явилися перші примітивні знаряддя праці.
Схема появи та розвитку людини на території України така ж, як і в інших регіонах Землі від пітекантропа та неандертальця у період раннього палеоліту до людини сучасного типу (гомо сапієнс — людина розумна, період пізнього палеоліту бл. 40-35 тис. років до н.е.).
Клімат на той час був досить теплим, люди селилися невеликими групами (стадами), головними їхнім заняттями були мисливство, збирання їстівних рослин та викопування коренів, які вживали в їжу. Неабияку роль у житті первісних людей відігравало використання вогню, який вони навчилися штучно видобувати 100 тис, років до н.е.
Існуючий на той час вид людського соціального устрою — стадо, яке проіснувало протягом сотень тисяч років, в пізньому палеоліті поступається місцем вищій формі організації людей — родовій общині із загальною власністю на засоби побуту та полювання. Рід стає основою організації людського життя.
У розвиткові первіснообщинного устрою епоха, що характеризувалася керівною роллю жінки в родині, побуті, суспільних відносинах між членами общини, дістала назву матріархат . У пізньому палеоліті відбулися значні зміни в господарській діяльності первісних людей, удосконалювались засоби праці, полювання; на зміну загостреному каменю прийшли метальний спис та списометалка — попередники лука. З'явилися предмети побуту з кісток, у тому числі й голки. З часом люди почали займатися рибальством. Свідченням тому є риб'ячі кістки, знайдені археологами на стоянках первісних людей. Виникають перші релігійні уявлення та вірування, пов'язані з анімізмом, тотемізмом, фетишизмом, магією тощо. Найдавнішими археологічними пам'ятками тих часів вважаються стоянка біля с. Королеве (Закарпаття), печери Кіїк-Коба, Чокурча, Вовчий Грот, Старосілля (Крим), стоянки біля с. Шзин, Пушкарі, Чулатів (р. Десна) й поблизу сіл Круглик, Кодак, Кирилівка (р, Дніпро) тощо.
Важливі зміни в житті людського суспільства відбулися за мезоліту, перехідного періоду, який датується 10-7 тис. років до н.е. Внаслідок поступового потепління сформувалися кліматичні й ландшафтно-географічні умови, близькі до сучасних. Провідне місце в господарстві первісних людей поряд з полюванням і збиральництвом посіла нова галузь — рибальство. Почали застосовуватися лук і стріли. Тривало вдосконалення знарядь мисливства» Серед найпоширеніших були мікроліти — дрібні крем'яні знаряддя геометричних форм; їх застосовували як наконечники стріл, списів, дротиків, гарпунів або леза ножів у дерев'яних чи кістяних оправах. Наприкінці мезолітичної епохи виникла нова форма людського устрою: об'єднання споріднених родів у племена. Найвідоміші тогочасні поселення — Буран-Кая, Шан-Коба та Мурзак-Коба (Крим), Гривеники (Дністер), Осокорівка (Надпоріжжя), Рогалик-Якимівка (р. Срвар), Білолісся, Грижеве, Мирне (Одещина).
Заключним періодом кам'яної доби був неоліт . Це період від 7 до 3 тис. років до н.е., який характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил. Людина переходить від привласнюючих способів існування — збиральництва, мисливства, рибальства, до відтворюючих форм господарства — землеробства й скотарства. Відбувається також подальший розвиток обробки дерева, каменю і кістки, застосовуються шліфування й свердління. Широко використовуються сокири, тесла, серпи, пили тощо. Виникають ткацтво, гончарство. У межах України виявлено близько 500 неолітичних поселень.
Перехідним періодом від неоліту до бронзового віку був енеоліт (від грец. aeneus  — мідь та камінь), початок якого датується IV - III тис. до н.е. Найяскравішою археологічною знахідкою цього періоду є трипільська культура, пам'ятки якої вперше було досліджено біля с.Трипілля на Київщині наприкінці XIX ст. та на території, що простяглася від річок Прут і Дунай до Дніпра. Провідними галузями господарства носіїв цієї культури були землеробство і скотарство. Поселення розташовувалися поблизу річок і складалися з кількох десятків наземних будівель, розміщених рядами або колом одне біля одного. До них, крім житлових, належали й господарські будівлі. Основні знаряддя, праці — мотики, скребачки, ножі, різці, свердла, тесла та ін. — виготовлялися з каменю (кременю) та кісток тварин. Використовувались і металеві вироби — мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Пізньотрипільські поселення укріплювалися ровами та оборонними валами. Найвідоміші трипільські поселення — Майданецьке, Таланки, Доброводи, Халеп'я. Деякі вчені вважають трипільців предтечами українського народу.ІІ-І тис, до н.е. — бронзова доба, яка характеризується появою металів. Спочатку застосовували вироби з міді та бронзи (сплав міді з оловом) та інші, а в І тис. до н.е. — із заліза. Внаслідок удосконалення знарядь праці й подальшого розвитку господарства провідну роль у житті тогочасного суспільства починають відігравати чоловіки. Відбувається поступовий перехід від матріархату до патріархату.У IX ст. до н.е. в українських степах з'являються племена кіммерійців які, були вихідцями з Поволжя. Вони населяли межиріччя Дону й Дністра, їздили верхи на конях, обробляли залізо. Кіммерійці утворили великі племінні союзи, що очолювались царями. У VI ст. до н.е. відбулася часткова асиміляція кіммерійців з іраномовними кочовими племенами скіфів, які осіли в Причорноморських степах і утворили тут велику державу -Скіфію. На правому березі Дніпра жили скіфи-орачі, а в Причорноморських степах — так звані "царські скіфи", яким корилися свої й чужі племена. Важливим джерелом їхнього прибутку, крім завойовницьких походів, була торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на збіжжя, хутро, віск, мед, а також рабів скіфи отримували вина, тканини, зброю, предмети розкоші.
У III ст. до н.е. в українські степи прийшли сармати, етнічно споріднені зі скіфами. До складу сарматського об'єднання входили такі військово-політичні союзи племен: язичи, роксолани, сіраки, аорси, а з I ст. до н.е. — алани. Кінець пануванню сарматів у степах Північного Причорномор'я поклала навала готів (середина III ст.).
В українських землях готи перебували до IV-V ст., створивши так звану державу Германаріха — нет ривке політичне об'єднання підкорених слов ' янських, пізньоскіфських, дакійських та сарматських груп. Археологічним відповідником готів на території України є вельбарська (поширена на Волині, Поділлі, частково на Лівобережжі та в Криму) та частина черняхівської культур.
Кінець готів наприкінці IV ст. поклали гуни, поява яких відкрила епоху Великого переселення народів. Гуни створили у Північному Причорномор ' ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.
II ст. до н.е. — час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана трубинецька культура. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями і сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. У II ст, н.е, зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською.Залишки цієї культури можна Зустріти від Карпат до Сіверського Донця. Особливістю її є застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Припинили своє існування наприкінці IV  — у V ст. н.е.Дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України, відігравали торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря. Час їхнього існування відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста — Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (на території м. Севастополя) — згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші. У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни — чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.
Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст.
Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром та Віолою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Слов'яни - автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV-VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола . Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські приміщення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища. Політичний устрій антів народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори — віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів — Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира. На початку VII ст. назва антів зникла із джерел, а їхній племінний союз розпався.
5. Особливості культури Кукутень-Трипілля В III тисячолітті до н.е. на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю була поширена культура, яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Форма селищ. властивою особливістю селищ трипільських часів було те, що житла були розташовані по колу. Отже, середина селища становила вільну, незабудовану площу. Це був майдан, який був для розташування великої рогатої худоби. Житла. Техніка будівництва. У в селищі було біля 30 жител, житла - великі (до 4-5 м у ширину і до 15-20 м у довжину). Українська селянська хата - це піч з добудованим до печі простором, що охоплює піл (місце для спання), який прилягає до печі та стіл поставлений на площі, де порається господиня. Ця хата - однопокоєва або двопокоєва, розподілена сіньми. Також для трипільських часів мають місце хати багатопокоєв. Хата має чотири покої (кімнати-камери), відокремлені один від одного дерев'яними перегородками; в кожному покої піч або груба з колопічними підвищеннями (лежанками), місцями для спання. Іноді у покої розташовували дві печі. Трипільську хату будували з брусів, поставлених сторч і обмазаних ззовні, і зсередини грубим шаром глини. На півдні (Уманьщині), де бракувало дерева, хату будовали, як і нині, із саманну. Моделі трипільських хат знайдені під час розкопок, вказують, що хати розмальовувалися, як ззовні, так із середини. Родинний лад.  у трипільській хаті жили родичі, але для кожної малої родини виділялась окрема камера, окремий покій. Родинний лад трипільців становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Україна трипільських часів - суцільно хліборобська країна. Хліборобство не було додатковою галуззю в системі господарства того часу, воно становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством було сполучене скотарство. Скотарство - великохудобне. Віл і корова визначали склад стада. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов'язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, це вказує, що худоба була спільною власністю цілої громади і стадо було громадським. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським. Села були відкриті, збудовані на відкритих місцях, без топографічного пристосовування до рельєфу місцевості, який давав би природні умови для захисту. Життя було осіло-хліборобське і мирне. Трипільці могли мешкати на берегах річок зовсім невеликими оселями, незважаючи на те, що це може становити для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному помешканні селища, розкопаного на Коломийщині під Трипіллям, мешкало 10-15 осіб, то у 30-х роках у цьому помешканні повинно б було жити 300- 500 людей. Такі, мабуть, були середні розміри селищ трипільських часів. Також були менші, але були й більші. Отже, можна казати про Трипілля, як високорозвинену культуру ефектних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду. Відповідно до цього, трипільську культуру називають культурою мальованої кераміки.
6. Особливості скіфської культури, її вплив на культуру давніх слов’янКультура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря (з VIII ст. до Н. X.), коли були засновані міста-поліси.Від скіфів українці успадкували керамічне і декоративне мистецтво, низку слів (собака, топір та ін.), елементи одягу (біла сорочка, чоботи, шпичаста шапка), деталі озброєння (сагайдак, пернач). Українська жива мова виразно зберегла сліди цієї первісної, архаїчної тотожності багатства і худоби в подвійному значенні слова товар. Товар - це одночасно худоба і крам. Хліборобська культура трипілля III тисячоліття до н.е., пов'язана з передньоазійським культурним світом, територіально консолідується у межах Наддніпров'я - Наддунав'я. Це культура замкнених теренів. Державництво скіфів - це імперія вершників з центром, що знаходиться на Україні, і з безмежно розтяглою територією. Вершницька імперія скіфів - могутня, специфічно "варварська". Скарби Чортомлика, золото Куль-Оби кажуть про накопичувані багатства. Відстань від Дунаю до Обі, від Альп до Алтаю вказує на її теренові простори. Вали, обсяг і висота скіфських городищ свідчать про міцність. Науковці знаходять на Обі - могили; на Полтавщині, Київщині й Поділлі - городища. Щодо поселень скіфів, то вони були городищами. Геродот, який побував у Скіфії в V ст. до н.е., описав їх звичаї у своєму творі “Історія”. Він сповіщає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а трохи північніше від Борисфена (Дніпро) і на схід – скіфи_кочівники. Скіфи ділилися на племена, але влада над ними належала одному родові скіфських царів, які ділили Скіфію між собою, пересуваючись за своїми численними стадами худоби з місця на місце у пошуках гарних пасовищ. У скіфському суспільстві була багата верхівка і маса бідніших, які пасли стада багатих скіфів, стригли овець, обробляли шкіри, хутра. Захоплених під час воєнних походів полонених скіфи перетворювали на рабів і використовували їх працю у сільському господарстві. Основу господарської діяльності скіфів становило скотарство.Скіфська релігійно_міфологічна система сполучала у собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропо_морфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.Одяг скіфів, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількість таких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Про міцність і велич Скіфської держави свідчать скіфські кургани. Померлих знатних скіфів ховали під курганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предмети розкоші, зброю. У великих камерах_катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети.Для скіфів золото не було дорогоцінним металом чи символом знатності.Цей дуже пластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіх знахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються. На весь світ відомі такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха, на якому зображений бій скіфів з греками, золота оббивка горита з кургану Чортомлик, деталі кінської упряжі , одягу, головних уборів, металевий посуд. Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили.
7. Міфологія давніх слов’ян; культи, обряди, свята.
Порівнюючи різні свідчення і перекази про язичницькі богослужіння у стародавніх слов'ян, помічаю, не зважаючи на місцеві особливості, основи легенд були у всіх слов'ян однаковими. Стародавні слов'яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов'яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась переважно богом чи богом Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів. Його вважали владикою неба, джерелом божественної сили і називали Великим богом, Старим богом чи Прабогом – Сварогом. Інші боги були істотами, що походили від верховного бога, його витворами, що залежали від нього, посередниками між ним і світом. Можна сказати, що релігія древніх слов'ян, принаймні східних, була монотеїстичною. Найближчою до бога сутністю є світло. Слов'яни вірили, що єство світла з'явилось на землі і втілилося у роді людському. Отже, істотна частина слов'янського язичництва відноситься до світопоклоніння. У полабських слов'ян це був Сварожич-Радогост, тобто син Сварога, шанований на Русі під іменем Дажбога, Хорса чи Сонця. Перун, шанований стародавніми русинами, найголовніша божественна істота бога Вседержителя – Сварога. Він володів громом та блискавкою. Він був богом війни і миру. У західних слов'ян найвеличнішим божеством був Триглав. Він зображався з трьома головами, які означали три царства: небо, землю і пекло.
Лад чи Ладо добре відомий і навіть до цього часу згадується в народних піснях, і однозначний з ним Жив також шанувався у стародавніх слов'ян. Це бог всіляких насолод і благополуччя. Від нього залежало родинне щастя. Жив – божество життя, краси та весни, бог благополуччя. Лада – богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Покровителем скотарства був Велес (Волос) – «скотий» бог. Стрибог – бог ураганного вітру. Хорс – бог сонця.  Дажбог – теж божество сонця. Це також і прабатько людей. Волхви - це чарівники, віщуни, чаклуни й мудреці (стародавні слов'яни так називали жерців). 1. Поховальний та сімейно-родовий культ предків.На всій території, на якій проживали слов'янські племена, зустрічаються численні могильники і кургани з захороненнями. Поховальні звичаї були складними і різноманітними: кремація, трупоположення, часто ховали або спалювали в човні. Над могилою як правило насипали курган; з померлим завжди клали різні речі, при похованні знатних вбивали коня, а інколи і раба, навіть жінку померлого. Все це пов'язано з уявленнями про загробне життя. Померлі, за віруваннями, ділилися на дві категорії. Одна категорія – «чисті» покійники, які померли природною смертю – їх називали незалежно від віку і статі, батьками (родителями); друга – «нечисті» померлі (мертвяки, заложні), ті, хто загинув неприродною, насильницькою або передчасною смертю, померлі від п’янства і чаклуни. Відношення до цих двох категорій померлих було докорінно різним: «родителів» шанували, розглядали їх як покровителів сім’ї, а «мертвяків» боялись і старалися знешкодити. Шанування «родителів» – це справжній родовий культ предків. Поминають родителів в певні дні року, особливо в родительську суботу (перед масляною, а також перед трійцею), на радуницю (тиждень перед паскою). Домовик – це невидимий заступник сім’ї; він є в кожному домі, живе під піччю, під порогом; людиноподібний; слідкує за господарством, заступник працьовитих хазяїв, але карає лінивих і недбайливих; потребує до себе поваги и маленьких жертвоприношень – трішки хліба, солі, каші і т. і.; любить коней і піклується про них. Домовик може поставати в вигляді старика, померлого господаря або навіть живого. В його образі як би уособлюється благополуччя і неблагополуччя сім’ї і господарства. 2. Общинні хліборобські культи.Число 12 частіше всього зустрічається в новорічній обрядності: 12 «старців», які керували ритуалом, 12 снопів, по яких гадають про майбутній врожай, вода із 12 криниць для підблюдних гадань; священний вогонь «бадняк» горить 12 днів (6 днів в кінці старого року і 6 на початку нового). Для січневих заклинань і гадань потребувались спеціальні посудини для священної води, в яку опускали золоте кільце. одною із головних підблюдних пісень була «слава хлібу». Вода і золото – обов'язкові атрибути новорічних аграрно-магічних гадань, так же, як вода і сонце, забезпечували древньому слов’янину урожай..
Свято перших паростків – 2 травня. Поступово було замінене святом Бориса і Гліба («Бориса-хлібника», «Боришь-день»).
Моління про дощ з 20 по 30 травня.
Ярилів день – 4 червня.
Моління про дощ з 11 по 20 червня.
Свято Купала (пізніше Івана Купала) – 24 червня.
Моління про дощ з 4 по 6 липня.
Відбір жертв для свята Перуна 12 липня.
Моління про дощ з 15 по 18 липня.Свято Перуна – 20 липня.Початок жнив – 24 липня.«Зажинки», закінчення жнив – 7 серпня. Свято «перших плодів» («Спас» 6 серпня).ІІІ. Обряди стародавніх слов'ян.а. Весняні обряди.Першим було свято Весни, торжество на честь Лада, воскресіння чи повернення сонця, літній сонцеворот. Свято Весни починалось досить рано – тільки-но починав танути сніг, відправлялося богослужіння і приносився в жертву козел. Зелена віха, тобто висока гілка, зв’язана на зразок мітли, є ніби оголошенням весняного свята. Свято весни мало чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне.Після весняного свята розпочиналися польові роботи, що супроводжувалися піснями та веселощами. б. Літні обряди.Коли землероби обсіювались і наставало більше вільного часу, слов'яни справляли свято на честь Лада, що звалось Семик. Це свято звалось на Русі Ярилом. Дівчата та хлопці у вінках, з гіллям збирались у коло на березі річки на узвишші, у гаю. Зрубане дерево, прикрашене стрічками (символічними знаками) служить неодмінною умовою того свята у русичів. Як правило, те дерево – береза і воно символізувало матір Ладу – природу.Релігійно-землеробське значення літнього свята видно із звичаю ходити полями з образами, повитими квітами, співаючи відповідні тій порі (русальні) пісні.У сімейному відношенні літницькі пісні виражають передчуття швидкого шлюбу. Нарешті, на завершення тривалого свята Лада відправлялось велике торжество Купала. .Перш за все молодь іде купатися, потім дівчата одягають вінки з чорноклена з духмяним зіллям, підперізуються чорнобилем і перед заходом сонця збираються на пагорбі неодмінно над річкою. Там ставлять два зображення: одне опудало схоже на людину, друге – на дерево, прибране у жіночі шати, стрічки та вінки. Цим деревом звичайно є чорноклен, потім розкидають купи соломи, запалюють і, ставши колом, співають пісні, тримаючи зображення. У парі парубок із дівчиною скачуть через вогонь, потім, коли всі перескачуть, кидають на воду зображення, з яких чоловіче називається Купалом, а жіноче – Мореною. Потім скидають із себе вінки на воду та співають пісні. Значення цього свята символічне поєднання шлюбом Сонця з Водою, від якого утворились життя та любов у творенні.в. Зимові обряди.Третє свято у слов'ян було взимку, в той час, коли сонце мало найменшу силу і повертало знову на весну, коли зима бореться з літом (тобто зимовий сонцеворот). У слов'ян це свято зветься Колядою.Відправлялось воно у відношенні релігійному на честь сонця, що народжувалось. В той час здійснювались ігри та різні ворожіння й приносились жертви.У родинному відношенні свято мало те значення, що тоді складався хоровод на весну і освячувався релігійними обрядами. Своє значення мало свято і стосовно землеробства. Звичай щедрувати, колядувати і віншувати на новий рік був переважно землеробським. Співаки – колядники і щедрівники – під вікном прославляють багатство і щастя господаря і бажають йому такого ж добра і на наступний рік. Звичай посипання зерном на новий рік мав значення освячення зерен, що готувались для посіву.Такими були річні свята та обряди стародавніх слов'ян, що відповідали річному колу сонця, з чого видно, що основою того кола було поклоніння сонцю.8. Грецька колонізація північного Причорномор'я та її культурно-історичне значення
На VII ст. до Р. Х. припадає створення перших грецьких поселень – колоній на українському Причорномор’ї. Здебільшого поява греків на землях Північного Причорномор’я пов’язана з перенаселенням і зубожінням грецького культурно-історичного простору.
Умовна колонізація відбулася мирно й поступово, з великими проміжками часу. У І ст. від Р.Х. Північне Причорномор’я підпало під вплив Римської імперії. Згодом, починаючи з III ст. від Р. Х.,
внаслідок постійних нападів кочівників (готи, гунни та ін.), розпочався занепад міст.
У Північному Причорномор’ї греки заснували кілька сотень поселень та міст.
Тісний зв’язок із митрополією програмував розвиток культури. В архітектуру, що мала античні особливості з деякими місцевими відхиленнями, міцно ввійшла ордерна система.
У містах впроваджувалося прямолінійне планування за так званою гіпподамовою системою.Вулиці перетиналися під прямим кутом. Впорядковувалися бруковані вулиці та площі, водопровідні
канали тощо.
У V–IV ст. до Р. Х. набуває поширення будівництво культових споруд: храмів та вівтарів. В античних містах-державах та найвизначніших святилищах цього регіону існувало не менше як півтора-два десятки храмів.
Будівельним матеріалом був місцевий камінь вапняк. Райони причорноморських міст не мали мармуру чи інших кращих порід каменю. Готову скульптуру, а згодом мармур, довозили з Греції й островів Егейського моря. .
Грецькі міста-держави Північного Причорномор’я управлялись народними зборами і різними колегіями. Міста карбували свої монети. Біля кожного поселення знаходилися кладовище-некрополь.
Скульптуру античних причорноморських міст можна поділити на два види: твори високопрофесійної пластики, авторами якої були приїжджі майстри або їхні талановиті учні, вихідці з місцевих про-
шарків населення, котрі за своїм рівнем не були гіршими від приїжджих; твори самодіяльних скульпторів чи ремісників, котрим властиві особливі стильові прикмети, оригінальні ідейно-сюжетні
вирішення пластичних образів.
Збереглося багато пам’яток надгробної, меморіальної скульптури – статуї, бюсти, плити із емблематикою та рельєфи. Деякі мармурові надгробки привезені, або виконані на місці. Більшість
меморіальних надгробків – роботи місцевих скульпторів. Надгробки V–IV ст. до Р. Х. нагадують надгробну пластику класичної Греції.
Вони суворі та лаконічні, обмежені невеликою кількістю прикрас. Від II–І ст. до Р. Х. збереглись вузькі високі плити з написами, рельєфними зображеннями та сценами із життя покійника – жалобні
постаті, подружжя за трапезою тощо.
Велике поширення в Північному Причорномор’ї мала дерев’яна різьба. Різьба по дереву, водночас із іншими видами мистецтва, мала велике економічне значення. Об’єктами цього виду мистецтва були меблі, саркофаги, декоративні скриньки, шкатулки, знаряддя праці, дерев’яний посуд.
Паралельно розвивалася мініатюрна різьба на кістках. Переважно вона доповнювала дерев’яну різьбу предметів меблювання, туалету тощо. Зазвичай зображувалися мотиви птахів, грифонів. Як
матеріал використовувалася кістка місцевих домашніх тварин і привізна слонова кістка.
У VI–V ст. до Р. Х. значного розвитку в Північному Причорномор’ї досягло виробництво предметів із бронзи, срібла, золота чи електра. Виробництво почалося з ювелірних прикрас, де згодом застосовуються мініатюрні зображення. Іноді зображення тварин вирішувалося у скіфському звіриному стилі, що засвідчує взаємовпливи антично-грецьких і степово-скіфських мистецьких есте-
тичних смаків.
У причорноморських містах, зокрема Ольвії, Херсонесі, Пантікапею, карбуються власні монети, що як художні твори часто досягають високого рівня.
Духовна культура, мистецтво і релігія античних міст-полісів Північного Причорномор’я відповідали традиціям античних полісів Греції. Характерною рисою релігійних вірувань Північного Причорномор’я був політеїзм – шанування багатьох божеств, які уособлювали різні явища й сили природи.З часом до релігійних культів античних міст-полісів проникають елементи релігійних вірувань місцевих племен.
Мешканці античних міст-держав Північного Причорномор’я зосереджували чималу увагу на вихованні та освіті. Упродовж усієї історії їхнього існування пріоритетною тут була еллінська мова і писемність з її різними діалектами.
Населення Північного Причорномор’я надавало великого значення розвитку медичних знань. Безліч медичних інструментів з бронзи, срібла, кістки знайдено при розкопках міст і некрополів регіону. Визначну роль у повсякденному й святковому житті греків відігравав театр. Збереглися різноманітні свідчення про театри Ольвії, Херсонеса й Боспора, що підтверджують любов греків до театральних вистав – це численні статуетки акторів і керамічні зменшені моделі театральних масок. Театральні вистави в Ольвії ставилися вже в першій половині V ст. до Р. Х.
Отже, розвиток культури грецьких міст-держав Північного Причорномор’я проходив із дотриманням основних культурних тенденцій метрополій, але одночасно не був позбавлений місцевих особливостей. З боку формування української культури надмірний інтерес пов’язаний з тим, що грецька колонізація значно вплинула на розвиток культури місцевого населення. Адже тісні взаємини з грецькими містами-державами долучили землеробів і скотарів до цивілізаційних культурно-історичних процесів.
9. Культура і релігія дохристиянської Русі. Перша релігійна реформа київського князя Володимира ВеликогоВ IX —X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава — Київська Русь. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій — до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. При розкопках стародавніх міст знайшли велику кількість знарядь праці, зокрема сільського господарства, костяних гребенів, прикрас із кольорових меблів і скла. Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза.Відомо, що в епоху воєнної демократії у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія — політеїзм (багатобожжя). Спочатку слов'яни приносили жертви "злим" і "добрим" духам (упирям, берегиням), пізніше — Перуну — богу блискавки, Даж-богу — богу Сонця. Жертви приносили також озерам, рікам, колодязям, оскільки слов'яни вірили в очисну силу води. У вересні особливо урочисто святкувалося свято Рода на честь завершення всього циклу землеробських робіт, на якому пробували "дари природи" — сир, мед кашу тощо. На честь бога Велеса (Волоса) — покровителя худоби на початку січня випікали печиво у вигляді домашньої худоби, одягали маски тварин. Щороку ЗО липня стародавні слов'яни відзначали свято Перуна, якому приносили в жертву биків, баранів, когутів. Стародавні слов'яни глибоко шанували Дажбога, бога неба Сварога та його сина — бога вогню Сварожича.На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджувалась писемність, складалися моральні та правові норми, розвивалась архітектура, скульптура (зокрема дерев'яна), спостерігалися зародки театралізованих вистав тощо. Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні, епос східних слов'ян був виявом не лише поетичної культури, а й політичної свідомості народу, розуміння свого місця в історії.Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були введені до "Повісті временних літ".До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Колядками, весільними піснями східних слов'ян захоплювалися чехи, румуни, поляки, які частково переносили їх у свій побут. З давніх-давен дійшли до нас старовинні загадки, казки (наприклад, про царя Світозара, про три царства), перекази про ковалів-змієборців, ігри ("А ми просо сіяли-сіяли" та ін.).Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури й архітектури. Наприклад, на початку X ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та меншими зрубами. У "Повісті временних літ" згадується про існування 945 р. в Києві кам'яного князівського палацу Свято слава. Розкопки фундаменту палацу, проведені в 1981 — 1982 pp.,засвідчують, що його стіни були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових пород порфиру, вапняку, мармуру.Виняткової витонченості ДОСЯГАЙ ювеліри Київської Русі в VI — І IX ст. Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов'ян у давні часи існували різноманітні музичні інструменти — гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.Отже, духовна культура вбирала специфічні риси своєї епохи, пізніше чимало її досягнень запозичило християнство: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури — в кам'яній, старі орнаменти — в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Іван Купала — Іоанн Хреститель, Перун — Ілля-Пророк, Велес — Власій, Сварог — святі Кузьма та Дем'ян та ін.).Першою за часом реформою Володимира була релігійна. Одразу ж по утвердженні на київському столі князь «поставив ідолів на горбі над двором теремним (княжим) Перуна дерев'яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, й Мокош», як свідчить Нестор-літописець. Мова йде про влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому було зібрано слов'янських і неслов'янських богів з богом-громовержцем Перуном на чолі.князь прагнув до монотеїстичного культу, вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог. Але реформа була приречена на неуспіх Стара, віджила язичницька віра не відповідала новим відносинам у суспільстві, що швидко оновлювалось. Отже, природно, що згодом Володимир вирішив запровадити на Русі християнство як державну релігію.
10. Запровадження християнства і його вплив на розвиток культури Київської Русі.
Ще за часів Аскольда на Русі починаються процеси християнізації. Константинопольський патріарх Фотій посилає на київську землю архієпископа Михайла Сірина і шість єпископів. На принципово новий щабель підноситься давньоруська культура. Починається будівництво церков, виникає література. Взимку 860-861 років славетний просвітник Кирило під час своєї хазарської місії мав нагоду бачити у Херсонесі “Євангеліє і Псалтир руськими письменами писані”. Це було за рік до винайдення ним особливої слов’янської абетки. Але впливова верхівка у Руській державі противилася прийняттю християнства і, організувавши заколот, убила Аскольда і Діра.
У Х ст. відбувалися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. В
країні виникали все нові й нові міста, що були осередками ремесла і торгівлі, центрами
державно#адміністративного управління.
Русь ставала цілісною державою з відносно єдиною монархічною формою правління й набувала дедалі більшого авторитету на міжнародній арені.
Соціально#економічний і політичний розвиток Давньоруської держави неминуче вимагав відповідних зрушень і в сфері ідеології.
Приведення форм язичницьких вірувань східних слов’ян до єдиної давньоруської релігійної системи не увінчалася успіхом. Язичницька віра не спроможна була ідеологічно задовольнити потреби молодої держави. Вона недостатньо сприяла потребам об’єднання держави, підвищенню її міжнародного авторитету.
Х ст. вже була Київська Русь, потребувала такої ідеології, яка б виправдовувала нові
соціально#політичні порядки, слугувала б потребам панівної верхівки. Ставало дедалі
очевиднішим, що давньоруська державність мала потребу у монотеїстичній релігії.
Київський князь Володимир спробував підвести релігійну основу, освятити свій політичний авторитет авторитетом найбільш шанованих богів.до цих богів увійшли не тільки слов’янські.
Знайомлячись з християнським віровченням і поступово прилучаючись до нього,
панівна верхівка впевнилася у придатності саме цієї релігії для потреб зміцнення і подальшого об’єднання держави.
Слідом за наверненням киян до християнства розпочалося хрещення мешканців
інших давньоруських земель. Хрещення Русі викликало гостру реакцію народу, що виявлялася нерідко у формі фізичної розправи. Запровадження християнського вірування
було складною і суперечливою подією в історії Київської Русі. Саме ця обставина – запровадження християнства остаточно визначила входження Русі до загального європейського ландшафту, розширивши економічні, політичні і культурні зв’язки з християнськими державами Європи.
Християнство справляло значний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяло єднанню всіх руських земель. Разом з феодалізмом і християнством на
Русі утверджується новий світогляд, який наголошує на сприйнятті значущості людини
і людства у навколишньому світі.
Східні слов’яни з прийняттям християнства постали не як варварське плем’я, що
протистоїть навколишнім народам, а як особливий народ, який має рівні права з іншими
державами і народами.
Не підлягає сумніву, що прийняття християнства сприяло розвитку писемності,
освіти, мистецтва, розвитку філософської, політичної, соціальної думки.
Через християнську літературу на Русь прийшла вся мудрість, раніше накопичена європейським світом.
Поетичність,
чуттєвість, сентиментальність — ці характерні риси українського народу знайшли своє
вираження у християнстві.
11.Візантія й Київська Русь – взаємозв’язок культурних традицій.Література.Прийняття православного християнства мало логічним наслідком запозичення візантійської релігійної літератури. Значний вплив на розвиток культури справила поява в Київській Русі богослужебних книг ( Євангелія та Псалтиря). Біблія стала джерелом образів та сюжетів для руських митців.  Протягом перших століть, поки оригінальні твори ще не були написані, літературний "вакуум" заповнювало перекладне візантійське письменство. Із релігійної літератури, запозиченої з Візантії, набули поширення твори святих отців та учителів церкви (Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, і особливо, Іоанна Златоуста), а також житія святих, в т.ч. і в спеціальних обробках. За зразком візантійських житій пізніше були створені "Києво-Печерський Патерик" і княжі житія. Через Візантію прийшли і нечисленні зразки світської літератури. Архітектура.
В архітектурі Київської Русі відбулося переплетіння привнесених та місцевих традицій. Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, основою якого є квадрат, розділений чотирма стовпами, а приміщення, що приєднуються до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. Храм міг бути розширений за рахунок добудов до цих прилеглих приміщень. Це було важливим нововведенням. За цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві. Освіта й наука. Під впливом нової віри донаукові давньоруські знання були витіснені запозиченими через перекладну природничу та історичну наукову літературу. До неї належать: "Шестоднев" і "Фізіолог" Василія Великого, Георгія Пісіди та Іоана – екзарха Болгарського. Історична література – хроніки Іоана Малали та Георгія Амартоли. Ці твори стоять на межі між історіографією та  белетристикою і викладають у хронологічному порядку світову історію від Адама і Єви до ІХ століття. Вплив хронік помітний у "Повісті временних літ" та у  Галицько – Волинському літописі. Маючи тісні культурні та торговельні зв’язки з Візантією, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії. Образотворче мистецтво. Візантійські майстри, що зводили перші храми, принесли на Русь і традиції мозаїки, які включали виготовлення кольорового скла, мистецтво створення мозаїк в храмах, типові образи та тематику. Серед них – ті, що зараз є гордістю Софійського собору і всієї України: Христос Пантократор (Вседержитель) – в головному куполі собору, Марія – Оранта (Заступниця) – в центральній абсиді, "святительський чин" (фігури "святих отців") у нижній абсиді храму. Ці фрески виконано майстрами  з Візантії і їх київськими учнями, що пізніше на основі побаченого створювали нове мистецтво Київської Русі. Ці ж майстри виконали і численні фрески давніх храмів, зокрема, й св. Софії. Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли ікони. Як відомо, будь-яке іконне зображення створюється за чітко встановленими канонами щодо зовнішності та оточення (Ісус Христос – чоловік близько 30 років, з довгим темним волоссям, у грецькій туніці, правою рукою благословляє; Богоматір – жінка середнього віку, в грецькому одязі, з дитиною на руках або біля щоки; св. Георгій – юнак в одязі римського воїна, на коні, списом вбиває змія, що лежить під копитами і т.д.) Ці канони називаються іконографічними типами, і більшість з них має візантійське походження. Місцеві іконописці змінювали риси обличчя, роблячи його подібним до слов’янського типу, часом дещо змінювали одяг та інші деталі, але іконографічні типи є незмінними до цього часу.Музика.церковний хоровий спів та духовна музика запозичені з Візантії. 12.Література Київської Русі
До наших днів дійшли два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.
Перекладна література представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:
- біблійна література
- природничо-наукова література
- повісті (прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і
подвиги Олександра Македонського).
На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна література Київської Русі.
1. Житія – це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги» та ін. На відміну від візантійських, вони набували світського характеру, зображували державних діячів.
2. Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви.
3. «Повчання Мономаха» - зразок популярного в середньовічній літературі жанру
повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки
правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального
характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі,
боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною
поведінкою подавати приклад іншим.
4. Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка
Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з
половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної
землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам.
5. Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. –
«Києво-Печерський патерик».
6. Паломницька література. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є
«Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських
монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене – топографію
середньовічної Палестини, біблійні легенди.
7. Історична література. Літописання – оригінальний вид літератури, якого не знала
жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні твори, у яких розповідь велася за
роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди
про окремі історичні події.
Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ».
Важливе культурно-історичне значення має «Київський літопис», який продовжує «Повість минулих літ» . Унікальною пам’яткою історичної літератури є «Галицько-Волинський літопис».
Не викликає сумнівів, що в Київській Русі була поширена й усна словесність,
зокрема календарно-обрядова поезія, епічні оповідання, казки, легенди, перекази, билини, які
дійшли до нас у фольклорних творах.
Серед найзначніших здобутків усної словесності Х—XI ст. — билинний епос.
У билинах втілені патріотичні ідеї, боротьба народу за незалежність, уявлення про героїв-
богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець,
Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Микула Селянинович. Історія
зберегла також імена народних співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких
зустрічаються у «Слові о полку Ігоревім» та «Повісті минулих літ».
13. Архітектура Київської Русі. Собор святої Софії.
Cтародавня Русь була дерев’яною, а русичі були народом-теслею. Дерев’яними були і перші церкви в Києві. Із встановленням ранньофеодальної держави формується певний тип забудови міст, що мав трирівневу структуру:
- дитинець та верхнє місто, де був князівський двір, житла дружинників і бояр, укріплена фортеця, церковне подвір’я.
- окольний град, де жила переважна частина міського населення. Житло бідноти – однокамерні будинки площею до 20 м2, які зводились за допомогою каркасно-стовпової конструкції, що обмазувалась глиною і білилась подібно до української хати.
- посад, околиця, заселена ремісниками й торговцями з рядами крамниць та майстерень.
Місто мало лінійну систему забудови – уздовж шляхів, струмків, річок. Муроване (кам’яне) будівництво на Русі розпочалось після прийняття християнства в 988 р. Відтоді поширюється культова архітектура. У ранній період храмобудівництва домінує візантійська традиція з хрестово-купольною конструкцією, коли прямокутне приміщення розбивалося стовпами на подовжені нефи, інтер’єр прикрашався мозаїками і фресками, оздоблювався мармуром. Типові риси цього стилю мала Десятинна церква в Києві.
Поступово візантійський вплив слабне, за часів Ярослава Мудрого архітектура набуває національних рис. Пам’яткою цього періоду є шедевр середньовічної архітектури Софіївський собор у Києві, закладений 1037 р. на зразок Константинопольської Святої Софії. Храм є величезною п’ятинефною хрестово-купольною спорудою з 13 банями і хрещатим підкупольним простором. За розміром він перевищував візантійські храми, оскільки був «руською митрополією», головним храмом Київської Русі. Він став не тільки релігійним, а й політичним та культурним центром: тут відбувалися церемонії посвячення на великокняжий престол, приймали іноземних гостей, при соборі було засновано бібліотеку та скрипторій. Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший комплекс мозаїк і фресок ХІ ст., є пам’яткою світового значення. Храм мав багате внутрішнє оздоблення: його мозаїка мала 177 відтінків, що створювало багатий колоритний ансамбль; на стінах було багато фресок зі сценами мирського життя – полювання на диких звірів, народні гуляння, ігри скоморохів. Усередині собору над центральним куполом – велике мозаїчне зображення Марії Оранти – Богоматері, що молиться.
У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється в багатьох давньоруських містах.
У ХІІ ст. формуються власні архітектурні школи – київська, чернігівська, переяславська, галицька. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки, архітектура більше схожа до романської, в інтер’єрі зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. На початку ХІІІ ст. відчутні ознаки романського стилю (Миколаївська та П’ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у м. Холм)
Поряд з культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура –– міські брами, надбрамні вежі, ворота, вали, фортеці. Київ був оточений валами і дерев’яними стінами висотою до 16 м.
З появою стінобитних пристроїв усе частіше зводять високі кам’яні мури, вежі, оборонні башти з бійницями (оборонні укріплення Галича, Кам’янця, Дрогобича, Луцька).14. Образотворче мистецтво Київської Русі: іконопис, фреска, мозаїкаМозаїчні зображення викладали з різнокольорової (177 відтінків) смальти (сплаву свинцю і скла) на підлозі та стінах. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та випуклі поверхні – апсиди, куполи, склепіння, арки. Мозаїками прикрашені вівтар і купол Софіївського собору, зокрема у круглому медальйоні – поясне зображення Христа-Пантократора (Уседержателя), Марії Оранти. Технологія виготовлення різнокольорової смальти була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво вимагало великого уміння. Тому більш поширений був фресковий розпис, який виконувався мінеральними фарбами по сирій штукатурці. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні.
Разом з будівництвом храмів розвивався культовий станковий живопис, зокрема іконопис. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися, сподівалися знайти зцілення. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності. Перші ікони були завезені з Візантії й Болгарії, але в ХІ ст. з’явилися власні іконописні школи. Найвідомішою іконописною майстернею була Печерська, де творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій (кінець ХІ – поч. ХІІ ст.). Першою руською іконою вважають ікону Дмитра Солунського, написану на замовлення Ізяслава Ярославовича, коли він відстоював своє право на великокняжий престол, тому святий зображений з мечем, символом влади. Творів давньоруського іконопису збереглось дуже мало, більшість із них зберігається в Третьяковській галереї в Москві: «Ярославська Оранта», «Св. Борис та Гліб», «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматір» та ін.
15. Становлення освіти і наукових знань в Київській Русі. Організація книжної справи.
Писемність у дохристиянські часи була поширена у завнішньо-політичній, економічній і торгівельній сферах. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 907, 911, 944, 970 рр. Згадується і звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу.
Крім договорів князів, оригінальними пам’ятками давньоруського письма були численні надписи на предметах домашнього вжитку.
Після введення християнства, у Київській Русі утверджується кирилична система письма, яка стоворена для перекладу з грецької мови богослужбових книг на одну зі слов’янських. На основі грецького алфавіту було створено глаголицю і кирилицю.
У Х –ХІ ст. писемність переростає в освіту. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (978— 1054 pp.) утворилися такі типи шкіл:
- школи «книжного вчення» – державні школи підвищеного типу для підготовки дітей князівської знаті до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя; тут вивчали мови – грецьку й латинську, канонічні книги, «сім вільних мистецтв» – тобто основи граматики, риторики, логіки, арифметики, геометрії, астрономії і музики; прикладом таких шкіл були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) при Софійському соборі, яка мала міжнародне значення.
- монастирські школи – згідно зі Студитським уставом, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти, при монастирях з ХI ст. відкривалися школи, які поділялися на внутрішні (для майбутніх монахів) і зовнішні (для мирян);
- школи грамоти – існували переважно в містах, у них учили дітей бояр, купців, заможних ремісників здебільшого на кошти батьків; вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів;
- жіночі школи – школи для дівчат, де навчали грамоті, письму, рукоділлю; прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). - годувальництво – форма домашнього виховання дітей князівської знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) годувальників серед воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Годувальники були за наставників і управителів, в їхні обов’язки входило розумове, моральне і військово-фізичне виховання, залучення до державних справ, військового й політичного життя, вивчення мов.
Поширеною формою навчання була також самоосвіта.
Для поглиблення освіти служили бібліотеки, що організовувалися при монастирях та церквах. Перша і найбільша була заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим у Софії Київській.
Крім Києва, бібліотеки були засновані в Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі та ін.
Поява і поширення писемності та освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут наукових знань. Осердям тогочасної науки була теологія (богослов’я).Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та в торгівлі. Давні русичі мали знання з хімії, а саме — хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів зі скла, різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток. Був відомий і грецький вогонь – легкозаймиста речовина, яку використовували в при обороні міст.
Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Особливу увагу в русичів привертала наука про живу природу, тобто основи біології, яка мала на той час описовий характер.
У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар (як правило, з ченців). Лікували молитвою, зіллям , застосовували різного роду процедури. Серед найвідоміших лікарів були лаврські ченці Даміан та Агапій.
16. Музична творчість Київської Русііснували три музичні культури різного походження і призначення – народна, професійна (інструментальна) і церковна музика (церковні співи).
Записів народна музика походить з язичницьких часів і пов’язана з календарно-обрядовою поезією (колядками, щедрівками, веснянками, русаліями, купальськими піснями), з трудовою діяльністю (обжинкові пісні), шлюбно-сімейними відносинами (весільні пісні) і навіть зі скотарством, полюванням, віщунством. Носіями народного мистецтва були скоморохи, які поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій. Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Музика супроводжувала також ратні походи княжих бойових дружин. Особливу роль тут відігравали труби і бубни.
В Київській Русі були поширені такі інструменти: струнні — гудок, смик, лютня, гуслі; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця.
На музичній культурі Київської Русі позначився вплив Візантії, звідки прийшла церковна музика, гімнографія, система нотації і запису музики. Надзвичайно поширився церковний спів, у якому панували жанри канону і кондаки. Його основою стало восьмигласся, коли кожен з восьми гласів мав свої мелодійні формули, наспіви, тексти. Церковний спів був монодичним, акапельним, мав два стилі – кондакарний (сольний, з досить складною мелодикою, розрахованою на професійне виконання) і знаменний (хоровий, речитативний, йому притаманна величність, універсальність, зручність запису).
У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, які були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала
Києво-Печерська лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана. Давнім видом музичної культури є дзвонна музика. Дзвонами повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народне віче.
17.Характеристика культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIII століттях.У 30-х рр. ХІІ ст. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалася на окремі землі (князівства).
У 1199 р. волинський князь Роман приборкав боярську верхівку і об’єднав Галичину і Волинь, у 1202 р. він оволодіває Києвом і стає великим князем. Центром своєї держави він обрав близький до західних кордонів Галич. Найвищого розвитку Галицько-Волинське князівство досягло у 30 – 60 рр. ХІІІ ст. за правління Романового сина – Данила Галицького. Це було одне з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості, до його складу входили галицькі, перемишльські, звенигородські, теребовлянські, володимирські, луцькі, белзькі і холмські землі, а також територія сучасного Поділляі Бессарабії. Воно занепало через відсутність міцної княжої влади і надмірно сильної боярської аристократії, у 1349 р. Галичина була захоплена сусідньою Польщею, а Волинь – Литвою.
Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємозв’язки з культурою інших земель Стародавньої Русі. Разом з тим Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв’язки з країнами Західної Європи, що виявилось у торгівлі та дипломатії. Воно перебувало під впливом різних культурних традицій – Київської Русі та Візантії, Західної та Центральної Європи та азійського Сходу.
Провідну роль у культурному житі країни займала Волинь, а саме м. Володимир, яке прославилося завдяки діяльності князя Василька, великого книжника і філософа. Другим за значенням був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам’ятками письменства – Галицько-Волинським літописом та Галицьким Євангеліє.
. Визначальним було культове будівництво. Причому на ранньому етапі, коли князівство перебувало у складі київської держави, мистецтво та архітектура розвивались у руслі традицій київсько-візантійського стилю. Але починаючи з ХІІ ст. усе яскравіше проявляються місцеві особливості – будуються церкви з білого каменю з широким застосуванням рельєфних прикрас, що характерно було для романського стилю. У 1157 р. Ярославом Осмомислом був зведений Успенський собор – третій за розміром собор Київської Русі, найбільша святиня й окраса княжого Галича, яскравий зразок галицької білокам’яної архітектури.
У ХІІІ – ХІV ст. закладається низка нових міст і замків, наймогутнішими серед яких були Луцьк, Острог, Кременець, Олесько, Хотин, Білгород-Дністровський, Холм, Львів (1256). Певні зміни відбуваються й у зведенні оборонних споруд (мурів, веж, башт), які будуються з каменю. Іконопис Галицько-Волинського князівства розвивався під русько-візантійським впливом, проте зображення більш реалістичні, яскравіші, життєрадісніші.
Розвивався фресковий і мозаїчний живопис, хоча мозаїчні панно не збереглись. Але з’являються вітражі, які називали римським склом і які є свідченням романського, навіть готичного стилю. Розвивається й рельєфна пластика. У всіх давньоруських землях були відомі галицькі кахлі з рельєфними зображеннями.
Найвагомішою літературною пам’яткою був Галицько-Волинський літопис, який під впливом західноєвропейських хронік мав характер цілісного біографічного твору. Розповідь то забігає вперед, то повертається назад.18. Розвиток освіти, літератури та книжної справи в Галицько-Волинському князівстві.
Розвиток літератури проходив у руслі жанрових та тематичних традицій Київської Русі. Головною пам’яткою літератури західних земель того часу є «Галицько-Волинський літопис».
Літопис охоплює час від 1201 р. до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1261 р., у другій – події 1262–1292 pp.
До кращих пам’яток перекладної літератури належить велике за обсягом хронографічне зведення, що охоплювало від «створення світу» до захоплення Єрусалима Титом у 70 р.
тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна
частина вищого духовенства походила з Греції.
Центрами тогочасної освіти були: Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі твори рицарської поезії, які прославляли подвиги князів; Галич, де на початку XIII ст. жив «премудрий книжник» Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Покровителем освіти і письменства був згадуваний волинський князь В. Василькович.
На Волині церковно-парохіяльні школи існували в Луцьку, Холмі, Овручі.
З урахуванням державних потреб у тогочасних школах, окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, особливо – грецьку і латинську. Давали також певні відомості з географії, природознавства, історії.
у школах учням давали початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури, навчали також музики та співу.
Знання про астрономію, фізичні явища, географію поширювались через перекладені праці «Християнської топографії» Козьми Індикоплова, «Шестоднева» Іоанна екзарха Болгарського та «Хроніки» Георгія Амартола.
У солеварній промисловості вперше було застосовано досконаліші знаряддя, зокрема керат (коловорот), яким піднімали з криниць соляну ропу, а також і практичніші казани. Вже у XIII ст. з’явилися перші водяні млини, які працювали цілорічно.
Деякі компоненти середньовічної металургії виразно вказують на знання людьми того
часу фізичних властивостей металів і матеріалів – вогнестійкості, плавкості (в разі компонування сплавів), конденсації солей, акустики тощо. Це необхідно було, зокрема, для відливання дзвонів і виготовлення зброї.
Виробничі промисли потребували певних хімічних знань, потрібних для виготовлення розчинів, вичинки шкіри, фарбування тканин. У зв’язку з лікарською практикою розвивалася хімія ліків, а водночас з іконописанням – хімія фарб.
Окрім книг богослужбового призначення, під керівництвом В. Васильовича, переписувалися й укладалися книги для позацерковного читання, зокрема «Прологи» та «Збірники».
Найкращим показником ідейно-філософських зацікавлень князя
В. Васильковича та його вченого оточення слугує так званий «Паре-
несис» – збірник «Повчань» Єфрема Сирина, який був виготовлений
1288 р. у князівському скрипторії.
19. Особливості архітектури, живопису і художніх ремесел у Галицько-Волинському князівствіРозвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі.
Але географічне становище й безпосередні зв’язки Галичини з латинським Заходом призводять до поступового ослаблення старих, візантійських традицій на користь нових, спочатку романських, а потім готичних впливів.
У XIII ст. особливого значення набуло заснування нових міст,
які виникали як укріплені пункти. До найвідоміших, заснованих Д. Галицьким, міст зараховують Холм та Львів.
За характером забудови Холм, куди Данило переніс столицю
князівства, належав до міст побудованих на природному узвишші.
Визначальними пам’ятками є найдавніші храми. Центральне місце серед них посідає Миколаївська церква, яку можна визнати фундацією Д. Галицького. церква мала план грецького рівно-раменного хреста.
Княжою фундацією наступника Данила Лева (1264–1301) є згодом докорінно перебудований монастирський комплекс св. Онуфрія. Давня церква складалась із двох частин: головної, «великої церкви» і прибудованої до неї каплиці Св. Трійці – «малої
церкви».
До княжого періоду належить заснування П’ятницької церкви, католицької готичної каплиці св. Івана Хрестителя та латинського парохіяльного храму Марії Сніжної на околиці княжого міста.
На околицях княжого Галича знайдені останки фундаментів до 30 церковних будівель. До наших днів збереглась церква
св. Пантелеймона. Визначною пам’яткою Галича був Успенський собор. На горі Карпиця, знайдений добре збережений фундамент Спаської церкви, що належала до найпросторіших церков княжого Галича. Збудована в XII ст., вона була тринавною й триапсидною. У середині ХІІ ст.князь Мстислав Ізяславович заклав перший цегляний храм Волині –
Успенський собор. Слідом за ним з’являються монументальні
споруди в Лучеську (сучасне місто Луцьк). Так у 1170-х рр. князь
Ярослав Ізяславович будує церкву св. Івана Богослова.
Володимир Василькович збудував церкву апостола Петра в Бересті та церкву Благовіщення в Кам’янці. У Володимирі-Волинському він спорудив церкву св. Дмитрія і святих апостолів з монастирем.
З ХIV ст. у розвитку архітектури, як і загалом містобудування, спостерігається звернення західноєвропейської традиції.
Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинському князівстві розвивалось будівництво замків та фортець. Нерідко оборонну функцію виконували феодальні замки.
Унікальними на загальноєвропейському тлі явищами в оборонному будівництві княжої доби є розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Підкамені..
В образотворчому мистецтві східнохристиянська орієнтація української культури визначила домінантну перевагу візантійського напряму.Малярство відігравало провідну роль серед образотворчих видів мистецтва.
інтенсивний розвиток монументального малярства на Волині мав в часи князя В. Васильковича . До нього належать найперші фрески церкви св. Дмит-
рія Солунського у Володимирі. Другий малярський ансамбль,
роботи над яким велися в 1288 р., – декорація церкви св. Георгія в
Любомлі.
Станкове малярство XIII–XІV ст. репрезентоване лише іконописом. Поширенню іконопису сприяла вироблена на візантійській основі система декорації храму. Найстарішою пам’яткою іконопису вказаного періоду є ікона «Богородиці Одигітрії» останньої третини XIII ст. з Успенської
Церкви. Майстри живопису виявляли глибокий інтерес до внутрішнього світу людини, намагаючись відтворити його засобами іконописання. Ще однією знаменитою іконою того часу є «Луцька Богородиця».
Поширеним у цей час стало й зображення Богородиці-По-крови.
Надзвичайно популярними були ікони св. Миколая. Його зображали в золотавих або білих ризах, як пастиря, котрий благословляє вірних і проповідує слово Боже. У руках він
зазвичай тримає Святе Письмо або Божественну Літургію.
Однією з тематичних ліній в іконописанні Галицько-Волинського князівства став образ святих мучеників – Дмитрія, Фрола, Лавра, Бориса та Гліба. Найпопулярнішим образом цієї трагічної й героїчної доби був образ воїна-захисника св. Юрія Змієборця.
Найменш відомою сторінкою малярства Галицько-Волинської
доби є мініатюра рукописних книг. Серед нечисельних пам’яток виділяють мініатюри Добрилового євангелія, Оршанського євангелія та служебника Варлаама Хотинського, які доносять високий рівень художньої культури Волині. На галицьких землях рукописна мініатюра представлена в Галицькому та Євсевієвому євангеліях. Скромне місце в культурі цього періоду посідає скульптура. Хоча традиція скульптурної декорації храмів отримала продовження і дальший розвиток. Про це свідчить опис спорудженої за короля Данила церкви св. Іоанна Златоуста в Холмі. Найхарактернішою скульптурною пам’яткою Галицько-Волинської Русі є оздоблення пишного романського порталу церкви св. Пантелеймона в селі Шевченкове поблизу сучасного Галича. Довкола порталу – пілястри і колони, а вгорі на їх капітелях простягся характерний романський фриз з акантового листя. Поряд із скульптурою, призначеною переважно для декорації мурованих храмів, розвивалося мистецтво дрібної пластики.
20. Поширення католицизму на українських землях в польсько-литовську добу. Берестейська церковна унія. Полемічна літератураПочинаючи з ХІV ст. усі державні утворення на українських землях опинилися під іноземною владою. У кінці ХІV ст. більша частина українських земель увійшла до влади Великого князівства Литовського. Багато литовських магнатів прийняли православ’я, споріднювалися з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова була визнана офіційною.
Дещо інша ситуація склалася на українських землях, які потрапили у ХІV – першій половині ХV ст. у польську залежність (Галичина, Волинь). Тут було скасовано автономію, впроваджено польське право і судочинство. За умовами польсько-литовського договору 1385 р. (Кревська унія) литовський князь Ягайло, ставши польським королем, зобов’язувався прийняти католицизм і прилучити Литву з усіма українськими землями до Польського королівства. Зароджувався гострий релігійний, соціальний та національний конфлікт, який згодом поширився на всі сторони життя України і призвів до трагічних наслідків.
Вирішальною у долі України подією стали Люблінська унія 1569 р., згідно з якою Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством в єдину державу – Річ Посполиту . Знищуються рештки автономії і державних традицій. Поширюється католицизм, засновуються католицькі освітні заклади, насаджується польська і латинська мови. У 1596 р. було укладено Брестську церковну унію про об’єднання православної та католицької церков. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська (греко-католицька) церква (з’єднана з Ватиканом) і православна церква. Були й позитивні зрушення:
У цей час активізується розвиток ремесел, цехового виробництва, пожвавлюються зовнішньоекономічні та торгівельні взаємовідносини. Зростає політична та економічна могутність міст, чому сприяло запровадження магдебурзького права.
- Розвиток законодавства (Литовські статути 1529-1588 рр, у яких відбився вплив римського права, «Руської правди» та ідей епохи Відродження).
- Поява друкарства (перші книги слов'янською мовою надруковані Швайпольтом Фіолем близько 1480-90-х рр., Франциском Скориною 1517-20 рр., Іваном Федоровим: друк слов’янської «Азбуки» 1574 р. та «Острозької Біблії» 1578 р.).
- Формування національних мов.
- Утвердження нових архітектурних стилів (готичний стиль, ренесансний стиль, а пізніше й бароко).
- Розвиток нових літературних жанрів (під впливом ідей реформації та гуманізму з’являється полемічна література, розвивається світська, так звана міщанська література – сатиричні поеми, повісті, дидактичні оди, драми).
Полемічна література як оригінальне явище української духовної культури дістало таку назву від свого головного завдання – полемізувати з представниками інших конфесій, насамперед католицизму, що прагнули поширити свій вплив на православне населення.
Полеміка між православними і католиками ХVІ ст. досягла своєї кульмінації у період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р.Письменники-полемісти обстоювали право народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували і вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересів свого народу.
Першим визначним полемістом з православного боку вважається Герасим Смотрицький (перша половина ХVІ – 1594), автора книги «Ключ царства небесного». З католицького і греко-католицького табору активно полемізували Петро Скарга, Іпатій Потій, Щасний Жебровський, Бенедикт Гербест. Письменники-полемісти у своїх творах вдавались до ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії.
Інший відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький (1577—1633). Є автором повного курсу церковнослов'янської мови – унікальної «Граматики слов'янської» (1619), де подано орфографію, морфологію, синтаксис. Іван Вишенський (1545-50—1620). Відомо 16 творів, найвизначніші з яких спрямовані проти Берестейської церковної унії: «Послання до єпископів...», «Писання до всіх, у Лядскій землі живущих», «Викриття диявола-світодержця», «Порада» та ін. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства, відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські.
Христофор Філалет. Відомий як автор полемічного твору «Апокрисис» (1597), спрямованого проти Берестейської церковнеої унії 1596 р. та папства.
Клірик Острозький .Автор полемічних послань до прихильника унії Потія («Отпис на лист…», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа…», 1599) та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську освіченість, зокрема, цитував Петрарку.
Захарія Копистенський Його найбільшим полемічним твором вважаєьться «Палінодія, або книга оборони» (1621—1622), що була спрямована проти католицизму та унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під єгідою православ'я.
21. Церковні братства та їх роль в розвитку української культуриБратства – національно-релігійні та громадсько-культурні об’єднання міського населення, православного духовенства, шляхти, які почали виникати у кінці ХVІ ст. для захисту соціально-економічних інтересів і духових цінностей українського народу.
Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але особливу активізували свою діяльність після Люблінської унії 1569 р. і в період підготовки Брестської унії 1596 р. Братства організовувалися при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їхніх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. У братському русі активністю вирізнялися Львівське Ставропігійське, Луцьке Хрестовоздвиженське та Київське братства. Значний внесок здійснило Львівське братство у розвиток українського шкільництва. Воно виступало засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання і поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Львівська братська школа мала елементи вищої освіти, хоч за програмою братські школи були закладами середнього типу. Братські школи були загальнодоступними, у них навчалися на кошти братств сироти, діти бідних батьків. Більш заможні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова. Наприкінці ХV – початку ХVІІ ст. братські школи діяли у багатьох містах України.
У кінці ХVІ ст. в Україні виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинської, у якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися із досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу. Першою навчальною установою такого типу стала Острозька греко-слов’яно-латинська колегія, заснована близько 1576 р. відомом діячем і меценатом української культури К.Острозьким. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «семи вільних мистецтв», яка поділялася на тривіум – граматику, риторику і діалектику і квадривіум – арифметику, геометрію, музику, астрономію. Особлива увага приділялася вивченню слов’янської, грецької та латинської мов. Складовими частинами Острозького культурно-освітнього центру разом із колегією, були літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку у 1577 – 1582 рр. очолював Іван Федоров.
Сучасники називали Острозьку колегію академією. ЇЇ першим ректором був Герасим Смотрицький – письменник і культурно-освітній діяч ХVІ ст. Тут працювали вчені, письменники, перекладачі з високою гуманістичною культурою. Найголовнішою культурною пам’яткою Острозького центру було перше видання повної художньої ілюстрованої Біблії церковнослов’янською мовою 1581 р. «Острозька Біблія» була найпершою друкованою Біблією не тільки на сході слов’янства, але й серед усього слов’янського світу. Серед відомих вихованців Острозької колегії були майбутній гетьман П. Конашевич-Сагайдачний та письменник, церковний діяч М. Смотрицький. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 pp. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Иова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.
22. Освітні процеси в Україні в польсько-литовську добу. КнигодрукуванняШкільна освіта у литовсько-польські часи була тісно пов’язана з церквою. У школах, що існували при церквах і монастирях, навчалися діти не лише феодальної знаті, а й селян та ремісників.В церковно-парафіяльних школах вивчали азбуку, молитви, читали часослов та псалтир, вчилися скоропису та лічбі, тобто це були початкові школи. Вчителями були дяки. Викладання проводилось церковнослов’янською мовою. З метою поширення католицизму протягом якихось 30-40 років відкривають цілу мережу єзуїтських колегій за зразком західноєвропейських вищих шкіл. Тут працювали високого рівня вчителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Курс поділявся на два рівні: «тривіум» (граматика, поетика, риторика) та «квадріум» (математика, астрономія, музика, діалектика). Додатково вивчали основи історії, географії, космографії, природознавства. Мовою навчання була латинська. Василь) Острозький. У 1576 р. заснував у своїй резиденції в м.Острог славнозвісну Острозьку греко-слов’яно-латинську колегію, що задумувалася як майбутня православна академія. Тут викладали “сім вільних наук”. Князь Острозький подарував школі багатющу бібліотеку. Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури. Братства дуже підтримували українські козаки. Головний напрям діяльності братств – це заснування українських братських шкіл із високим рівнем викладання. У 1585 р. Львівське братство організувало свою школу. Виховання в ній мало церковний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися слов’янська та грецька мови, а також “вільні науки”. За аналогією зі Львівською школою виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці та інших містах. У Києві братська школа засновується у 1615 р. Тут навчалися представники практично всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духовенства. У 1631 р. архімандрит Києво- Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум. Майже до кінця ХV ст. книжка в Україні була рукописною. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникненння наприкінці ХV століття східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483 –1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були видрукувані церковні книги – “Часослов” і “Октоїх”. Типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже відразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але справжнє поширення книгодрукування в Україні розпочинається лише з другої половини ХVІ ст. І пов’язане воно з ім’ям Івана Федорова. У 1572 р. він прибув до Львова, заснував друкарню. У 1574 р. тут побачив світ “Апостол” – перша друкована книга в Україні, що мала церковний характер. У 1578 р. Федоров видає “Буквар” і “Азбуку”. Із 1580 року Федоров працює в Острозі, у друкарні знаменитого Острозького культурно-освітнього осередку, де за рік виходить повне друковане видання Біблії церковнослов’янською мовою. Окрім друкарень Федорова, в Україні швидко почали роботу інші типографії. Існували також “мандрівні” пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх із місця на місце.
23. Мистецтво українського ренесансу (XV - перша половина XVII ст.).
Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження бульшим на західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам´янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини - місця проживання основних громад - руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини - ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста - велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучилися широкими магістралями, що було одним з найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.Перебудовується замок у Кам´янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації - бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам´яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфітпо (спосіб декоративного оздоболення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шару штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатпурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна кам´яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П. Бар-бон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).З архітектурою був пов´язаний розвиток українського кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів.У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд з ними виникають нові жанри -портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви - українське міщанство, що об´єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П´ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині.Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. 24. Українська полемічна література XVI - першої половини XVII ст.. Творчість І.Вишенського.Полемічна література як оригінальне явище дістало таку назву від свого головного завдання – полемізувати з представниками інших конфесій, насамперед католицизму, що прагнули поширити свій вплив на православне населення. Письменники-полемісти обстоювали право народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували і вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересів свого народу. Першим визначним полемістом з православного боку вважається Герасим Смотрицький (перша половина ХVІ – 1594), автора книги «Ключ царства небесного». Письменники-полемісти у своїх творах вдавались до ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Інший відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький – український мовознавець, письменник, церковний і освітній діяч. Є автором повного курсу церковнослов'янської мови – унікальної «Граматики слов'янської» (1619), де подано орфографію, морфологію, синтаксис. Іван Вишенський (1545-50—1620) український письменник-полеміст. У 70-х рр. ХVI ст., не мирячись з феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря (півострів Афон у Греції), що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Підтримував зв’язки з Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Відомо 16 творів, найвизначніші з яких спрямовані проти Берестейської церковної унії: «Послання до єпископів...», «Писання до всіх, у Лядскій землі живущих», «Викриття диявола-світодержця», «Порада» та ін. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства, відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Христофо р Філалет (жив у 2-й пол. 16 ст. – на поч 17 ст.) –український письменник-полеміст з Волині, вихованець острозької школи, філософ. Відомий як автор полемічного твору «Апокрисис» (1597), спрямованого проти Берестейської церковнеої унії 1596 р. та папства. Клірик Острозький— письменник-полеміст, релігійний і освітній діяч др. пол. XVI ст. Автор полемічних послань до прихильника унії Потія («Отпис на лист…», 1598; «На другій лист велебного отца Ипатіа…», 1599) та історії Флорентійського собору, в яких виявив високу теологічну і світську освіченість, зокрема, цитував Петрарку. Захарія Копистенський - шляхтич з Перемишля, український письменник, культурний і церковний діяч, з 1624 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря. Його найбільшим полемічним твором вважаєьться «Палінодія, або книга оборони» (1621—1622), що була спрямована проти католицизму та унії і виражала ідею об'єднання Східної Європи під єгідою православ'я.25. Козацтво як феномен української культури. Культура Запорізької Січі.Наступ польського католицизму привів до об,єднання всіх ерств українського населення навколо православ’я. Керівною силою в захисті своєї віри виступало козацтво. Козаки дбали про збереження існуючих церков, монастирів, надавали пожертви на їх облаштування. В кожній Січі в центрі площі знаходилась церква на честь головного козацького свята – Покрова Пресвятої Богородиці. З кожного військового походу козаки передали частину захопленої здобичі на оздоблення своєї церкви. Коли козаки молились, то їх права рука була на ефесі шаблі, а шаблю вони частково витягали з піхов. Це було знаком, що в любу хвилину вони готові були стати на захист православної віри. Не рідко в кінці свого життя козаки йшли в монастир і ставали монахами. Кожен курінь на Січі обов’язково мав свої ікони. Під ними сидів сам курінний отаман. Козак – це вільна і озброєна людина. Він вважав себе лицарем славного війська Запорізького. Найважливішою козацькою зброєю була рушниця. Лук і стріли використовувались до середини ХVІІ століття. У великій пошані в козаків були шаблі. Побратими оцінювали козака не по одягу, а по зброї. Якщо при боці у того була довга польська шабля “корабеля”, то це вказувало на те, що відібрана вона у польського шляхтича у важкому бою, який все життя вправлявся у фектуванні і живим би її не віддав. Займаючись фізичними і військовими вправами, козаки прекрасно володіли також списами, ножами, булавами, келепами, прийомами рукопашного бою. На Січ приймались вихідці з усього світу, але тільки чоловіки. На «вступному іспиті» запитували новачка: «В Бога віруєш?» Той відповідав: «Вірую». Нова вимога: «А ну перехрестись». Новенькому давали інше прізвище. Гумор – характерна риса козаків. На голові довга чуприна – оселедець, чим довший, тим почесніший. Вуса у козаків спадали донизу і теж були предметом гордості. Чим довші – тим краще, почесніше. У лівому вусі могла бути срібна сережка. Вдягались козаки в ХVІ-ХVІІ століттях не в однострій, а доволі різноманітно. Одяг рядових козаків був домотканим, сірого, нефарбованого кольору. На голову одягалась шапка з вівці – «кучма». Доповнювали одяг сорочка, штани-шаровари, свитка. У заможних, статечних козаків були кунтуші, жупани, поверх яких вдягали ще й кирею, підбиту хутром. Різнокольорові (чорні, жовті, червоні) чоботи. Першими однострій почали носити реєстрові козаки. У виборних козаків каптани у ХVІІІ столітті були білого кольору, у компанійців – червоного, пушкарів і сердюків – жовтого. Шаровари підтримував поясок – очкур. Козаки харчувались рослинною їжею та рибними стравами. Різноманітні каші, кулеші, щерба, саламаха, галушки. В меншій мірі вживали м’ясо, яйця, молоко, масло. Серед козаків було поширене куріння тютюну.Козаки ставились з величезною повагою до своїх батька, неньки, дружини. Значна кількість козаків мала добру освіту. Деякі із старшин мали навіть вищу освіту, закінчивши різноманітні колегіуми, академії, університети. На Січі була своя школа. ХVІІІ століття стало періодом розквіту козацького літопису. В цьому ж столітті розквітла козацька філософія, політологія, правознавство, історіографія, з’явився перший твір на розмовній українській мові полтавського діалекту «Енеїда» І.Котляревського. Великою пошаною у козаків користувались пісні, думи, танці. В них оспівуються народні герої. Пісні та думи пройняті визвольним духом, ненавистю до загарбників. Вони сповнені пафосом боротьби проти гнобителів.26.Українське бароко в архітектурі.
у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко.
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі. Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. У XVIII столітті, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів (Йоган Шедель –дзвіниця Києво-печерської Лаври; Бартоломео Растреллі збудував Андріївську церкву, Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським). В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові). Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр. Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т. зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII століття ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).27. Українське бароко в образотворчому мистецтвіТрадиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI століття, поступово витісняється новими віяннями.
У XVII столітті в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII столітті в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслав, оздоблення церкви Святого Юра в Дрогобичі та ін. Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень — від князя Володимира до Петра I.
Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни — портрети, виконані прийомами іконописної техніки. На другу половину XVIII століття припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис.
Абсолютно особливим жанром стала «народна картина». Це — в першу чергу серія козацьких образів: «Козак з бандурою», «Козак Мамай». Художники майстерно оздоблювали книги. Сторінки прикрашали цікавими й оригінальними мініатюрами та гравюрами. Цілі майстерні по гравіруванню існували при київській, чернігівській та львівській друкарнях. Діяли і малярські школи. У Києві їх було дві - у Лаврі й Академії. Видатними живописцями, послідовниками київської малярської школи стали Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, які, у силу умов, жили і працювали в основному поза Україною, у Росії. Левицький і Боровиковський розмалювали чудову Андріївську церкву в Києві, споруджену за проектом італійського архітектора Варфоломія Растреллі у стилі бароко. їм же належать парадні портрети російських аристократів, царів і цариць, української знаті.28. Українське бароко в літературі. Книгодрукування
Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.
Літопис Самовидця - автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст.
Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.
Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов´янською, староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».
У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.
Переважна частина літературних творів другої половини XVII—XVIII ст. анонімна. Порівняно небагато авторів називали своє ім´я. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб´янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.
З середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною.
У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала.29. Церковна та культурно-просвітницька діяльність П.Могили.Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Берестейською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.
Важливу роль Петро Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 році на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». В 1—3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8—12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 року в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів — від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 році у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.
Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили.
Славетний Митрополит значної уваги приділяв зміцненню матеріального становища Української православної церкви. Він зайняв рішучу позицію щодо повернення православних церков і майна, відібраних уніатами, а повернуті храми відбудовувалися за безпосередньої участі П. Могили. Серед них, у Києві – це Св. Софія, церкви Десятинна, Василівська (Трьохсвятительська), Спаса на Берестові, Михайлівська Видубицького
монастиря. Їх реставрували, оздоблювали іконами, водночас проводили археологічні пошуки, зокрема на території Десятинної церкви.30. Літописання й історична література часів козацької державності.
Велике значення для розвитку історичної думки, для дослідження подій тих часів має Літопис Самовидця. Як вважають вчені, автором його був генеральний підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський. Події, що охоплюють період 1648-1702 pp., висвітлено з позицій представника старшинської верхівки. Автор схвалює Визвольну війну, звеличує Б. Хмельницького, критикує гетьманів-невдах. Водночас він засуджує боротьбу козаків і посполитих селян із людьми «значними», із старшиною, із заможними селянами та міщанами. Літопис Самовидця не лише визначний історичний твір, а й чудова літературна і мовна пам'ятка. Написаний близькою до розмовної мовою, з багатьма приказками, прислів'ями, влучними виразами, літопис читати дуже цікаво, повчально і пізнавально.
Розвивалося козацьке літописання й у XVIII ст. У чотиритомному літописі (1648-1720), що дійшов до нас неповним, канцелярист Самійло Величко прославляє історію козацтва. Особливо високої оцінки заслужив перший том твору під назвою «Сказання про війну козацьку з поляками». У ньому підноситься постать Б. Хмельницького як видатного полководця, мудрого політика, визначного сина неньки-України.
Подібні ідеї пропагував і третій козацький літописець, гадяцький полковник Григорій Граб'янка. На його думку, історичні знання мають не лише наукове, а й практичне значення. У літописі «Дєйствія презєльной брані» також обстоюються ідеї визвольної боротьби українського народу за самостійність і незалежність отчої землі. Автор прагнув показати «народ український як рівний серед усіх народів». Літописець - переконаний поборник автономії України.
31. Києво-Могилянська академія – духовний центр східноєвропейського православного регіону.Освітня діяльність Києво-Могилянського колегіуму (заснований у 1632 р.). У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-их рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а і як осередок учених та письменників – так званий Києво-Могилянський атеней . У часи П.Могили – це філософи Йосип Кононович-Горбацький і Іван Трофимович, поети і письменники Сільвестр Косов, Х.Євлевич, С.Почаський, Т.Баєвський, І.Гізель. У мазепинський період – Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Гедеон Вишневський та інші. В академії викладалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання, але з початку ХVІІІ ст. її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Навчання в академії було поділене на два рівні – тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія й музика). Академія була щедро забезпечена матеріально як із боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Навчальний заклад підтримував зв’язки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном. Із-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед них особливо слід згадати імена письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороду, політичного й церкового діяча, драматурга Феофана Прокоповича, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя та інших. Професорів і студентів академії з середини ХVІІ ст. постійно запрошують до Москви, де вони стають піонерами західноєвропейської освіти й культури. Весь російський єпископат 1700 – 1762 рр. складався виключно з випускників Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як-от: Єпіфаній Славинецький - автор слов'яно-греко-латинського лексикона (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов’яно-греко-латинської академії (1687 р.), яка створювалася за київським взірцем; Феофан Прокопович – митрополит, один із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.
У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти всіх станів. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів із різних галузей знань всіма європейськими мовами, якими вільно володіли студенти.
Останній період підйому в культурній діяльності Київської академії пов’язується з ім’ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Сильвестр Ляскоронський, Симон Тодорський та інші. У цей час було оновлено будівлі академії (яку називали Могиляно-Заборовською) і реформовано навчальний процес. У другій половині ХVІІІ ст. академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий навчальний заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим закладу був Іван Фальківський, що займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких вища математика, німецька мова і філософія ; заснував культурний осередок “Вільне поетичне товариство”.

32.Іван Мазепа як меценат і культурний діячМазепа зарекомендовує себе щедрим меценатом. Відбудовуються і споруджуються – часто на його кошт – церкви й монастирі. І – не тільки у великих містах, а й у селах. Він постійно опікувався Києво – Могилянською академією. При ньому було споруджено один із її великих корпусів, за його гетьманування з’явилися численні школи.
Мазепа Був людиною глибоко набожною, сам писав вірші, і деякі з них згодом стали народними піснями. Гетьман Мазепа визначався як великий книголюб і меценат тогочасних видань.
У вівтарі грецького православного coбору Воскресіння при Господньому Гробі в Єрусалимі переховується поміж іншими церковними дарами прекрасний, виcoкої мистецької вартості образ різбленої на срібній дошці плащениці – дар гетьмана Івана Мазепи до Божого Гробу.
І Мазепа посприяв відкриттю Києво – Могилянської Aкадемії.
Гетьман побудував папірню для чернігівської катедри, що постачала папір для тогочасних видань. У вірші – панегірику говориться про роль гетьмана в організації чернігівської колегії, про те, що саме Мазепі завдячувала чернігівська колегія за свій розквіт.
Мазепа також має низку заслуг при будуванні й оздобленні церков. Коштом гетьмана була вибудована в 1690 р. велика камінна церква св. Миколая в київському пустинному монастирі на Печерському, та трапезна церква в цьому ж монастирі Покрови Пресвятої Богородиці; келії для братії. В 1695 р. було розбудовано за його коштом камінний мур у Печерський лаврі, позолочено верх та прибудовано бічні приділи з північного й південного боку великої лаврської церкви Успення Пресв. Богородиці з надбудованими над ними 5 банями. Далі в 1698 – 96 р.р. відбудовано церкву всіх Святих над Оконанською Горамою Лаври, де іззовні був виставленний ліпної роботи герб Мазепи.
У тому ж часі розпочато на бажання і кошт гетьмана надбудовувати бічні приділи на нижніх папертях Києво – Софіївського Собору.
З величавих церков, побудованих коштом Мазепи поза Києвом, згадаємо камінну coборну церкву Вознесіння в Переяслові, вибудовану у 1698р. Дерев`яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, з`являється хист до будування церков з каміння.
Найвидатнішим явищем мазепинської архітектури, будування великих “coборних” катедральних і монастирських церков. У їхній будові проглядається ніби нове відродження старих візантійських традицій. Найбільшої уваги присвячено оздобленню головного входу або порталу, де була помітна надзвичайна розкіш скульптурної орнаментації, з декоративними щитами, з розірваними фронтонами, хвилястими лініями волют, пілястрами та кольонами з розкішно оздобленими капітелями, завитки виноградної лози, листки аканту, дитячі фігурки янголів, китиці квітів і овочів, яскраві фарби, золота ікон, золочені орли та “coнця” з монограмами Христа і Діви Марії.
Малярство мазепинської доби досягло пишного розквіту та повного й яскравого виявлення своєї своєрідності. Найкращими іконостасами є іконостаси Свято – Миколаївського військового coбору в Києві.
33. Барокова архітектура. С. Ковнір. І. Григорович-Барський.
у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко.
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври (народний зодчий Стефан Ковнір.
Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви
Києво-Печерської лаври. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі.
У XVIII столітті, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів (Йоган Шедель –дзвіниця Києво-печерської Лаври; Бартоломео Растреллі збудував Андріївську церкву, Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським).
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.
Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки.
КОВНІР Степан (Стефан) Дем’яновичУ 1720 р. з невідомих причин став кріпаком Києво-Печерської лаври, де навчався будівельній справі й брав участь у відбудові споруд монастиря після великої пожежі 1718 р. Прийнято вважати, що його вчителями - І. Каландін, Д. Дебоскет, Й. Г. Шедель, П. Неєлов, І. Григорович-Барський. У спорудженні Великої лаврської дзвін-ниці та друкарні, Кловського палацу, Андріївської церкви бере участь вже як співавтор.У 1744—1745 рр. майстер збудував Ковнірівський корпус, що органічно завершив ансамбль головної площі Києво-Печерської лаври. Його барочна архітектура доповнювала пишні форми Успенського собору, не дисонуючи з класичною колонадою Великої дзвіниці. Ця споруда засвідчила появу оригінального майстра, який створив неповторний симбіоз народної української архітектури та європейського бароко.Архітектурним шедевром С. Ковніра стала дзвіниця на Дальніх печерах Києво-Печерської лаври (1754—1761). За оригінальністю силуету, довершеністю архітектурних форм, гармонією з природним та архітектурним середовищем вона не має аналогів у світовій архітектурі. Цією спорудою майстер започаткував своєрідний напрям — спорудження двоярусних дзвіниць.У 1759—1763 рр. зодчий збудував дзвіницю на Ближніх печерах, утворивши таким чином основні архітектурні домінанти ансамблю печер і надавши йому завершеності.Майже водночас споруджено дзвіницю Братського монастиря в Києві (1756—1759), яка не збереглася до нашого часу. Вона була однією з окрас центральної площі київського Подолу. Не збереглася також і церква Антонія та Феодосія у м. Василькові, що на Київщині.Був автором і будівничим Троїцької церкви в Китаївській пустині поблизу Києва (1763—1767).
Іван Григорович Григорович-Барський З 1724 р. Іван навчався в Київській академії.
Наприкінці 40-х рр. Григорович-Барський розпочинає службову кар'єру і водночас — архітектурну діяльність. Першою його роботою стало спорудження міського водогону . Центральною спорудою водогону, що охопив увесь Поділ, був павільйон-фонтан, так званий «Феліціан», на майдані перед будинком магістрату (нині Контрактова площа).
Протягом 1748-1749 рр. архітектор працював у Кирилівському монастирі, зокрема спорудив у трапезній новий для Києва тип двоповерхової церкви — Василя Великого. Поряд з будівництвом у Києві Іван Григорович-Барський бере участь у спорудженні унікального собору в м. Козелець, розпочатого 1766 р. видатним українським архітектором Андрієм Квасовим.
Найвище піднесення творчості майстра припадає приблизно на кінець 60-х — початок 70-х рр. XVIII ст. У цей період він стає найпопулярнішим архітектором Києва. Жодне будівництво на Подолі не обійшлося без його участі. За два десятиріччя Барський спорудив церкву Красногорського монастиря, Набережно-Микільську дзвіницю, галерею Константинівської церкви і ряд цивільних споруд. 1766 р. він будує корпус братських келій Межигірського монастиря і — майже водночас — один з найкращих своїх творів — Покровську церкву в Києві. Вона являла собою видовжений хрест з трьома куполами і втілювала принцип об'ємно-просторового побудування, характерний для української архітектури. 1765 р. було зведено будинок нової бурси, який, за описом сучасника, являв собою «немалого пространства двухэтажные деревянные покои» й мав у нижньому Поверсі «по написанному плану двенадцать изб с горницами и четверо сеней». У ці ж роки Григорович-Барський спорудив будинок гостиного двору навпроти Воскресенської церкви на Подолі.
Найбільше відомостей збереглося про цивільні споруди Григоровича-Барського в Межигірському монастирі. Однією з кращих вважався корпус келій проти Спаської церкви.
До цього періоду належить і будівництво Набережно-Микільської церкви на Подолі, яка являла собою однокупольну споруду на хрестовій основі. Близька за архітектурою церква побудована й у с. Лемеші на Чернігівщині, над могилою батька графа О. Розумовського. Останнім архітектурним твором митця стала дзвіниця Успенського собору (1782) у Києві.
34. Еволюція музичного мистецтва. А. Ведель, М. Березовський, Д. Бортнянський
Період ХVІІ_ХVІІІ ст. позначений високими здобутками вітчизняної музичної культури. В церквах і монастирях виникли хорові колективи, пишне і барвисте звучання яких протиставлялось хоровій та органній музиці католицьких костьолів. У середній і вищих школах виховувалися регенти і співаки.
У 1738 році в м. Глухові було відкрито музичну школу, що мала готувати співаків для
Придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів.
Найяскравіша творчость видатних майстрів хорової музики XVIII ст. — М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя, спадщина яких є найціннішим надбанням вітчизняної культури.
Музична спадщина Максима Созонтовича Березовського досить значна. Навчаючись у Київській академії, він пробував свої сили в компонуванні. Виконувані його товаришами пісні привертали увагу і Березовського взяли до Петербурзької придворної співацької капели. Духовна музика М. Березовського за звучанням наближалася до світської, в інтонаціях її часто чуються звороти побутуючих наспівів.
Видатним композитором в Україні цього періоду був Артем Лук’янович Ведель. Відомо, що він здобув загальну освіту і серйозну музичну підготовку в Київській академії. В
академії існували великий студентський хор, оркестр, класи нотної грамоти.
Участь Веделя у великому студентському хорі як співака_соліста, а потім регента
сприяла глибокому освоєнню усього його репертуару. Хор обов’язково співав під час
урочистих богослужінь у Братській церкві. Виконувалися і світські твори — канти, гімни,
присвячені різним подіям. На відміну від Березовського, Ведель працював винятково в
жанрах культової музики, проте аналіз його творчості свідчить, що вона виходить за
межі богослужебного призначення і духовного змісту текстів. За своїм емоційно_образним спрямуванням музика Веделя є цілком світською, пов’язаною з певним історичним, стильно_національним контекстом.
Творчість Дмитра Степановича Бортнянського посідає особливе місце у вітчизняній
музичній культурі. Бортнянський засвоїв ряд виражальних засобів, особливостей форми, що виробилися у західноєвропейській музиці, й застосував їх для вирішення національних творчих завдань. При цьому вітчизняна музика не втратила оригінальності й
самобутнього стилю.
Для творчості композитора характерне широке використання інтонацій народної пісні,
побутових кантових та романсових зворотів і ритмів.
Новаторські устремління українських поетів, зокрема, Ф. Прокоповича, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін., помітно впливали на формування музичних творів. Твори відбивають традиції, властиві фольклору.
Найяскравішим зразком пісенно_романсової творчості XVII ст. стала пісня «Їхав козак
за Дунай» Семена Климовського.
У другій половині XVII ст. з’являються нові осередки, де інтенсивно розвивається інструментальна музика. Це музичні цехи в українських містах, музика в козацькому війську.
Саме в козацькому середовищі сформувались характерні риси української інструментальної музики.
Існували оркестри та інструментальні ансамблі й у поміщицьких садибах, навчальних закладах тощо.
У XVIII ст. було здійснено перші записи народної музики. Записувалася вона буквеною, цифровою, лінійною нотацією.
Українська пісня посідала чільне місце не лише в сімейному музикуванні, а й в аматорському співі на дозвіллі молоді. У побуті знайомі мелодії та супровід до них нерідко підбирались самими музикантами, «на слух». Музика відігравала важливу роль і у шкільній драмі, яка набула значного розвитку в ХVІІ_ХVІІІ ст. у навчальних закладах, зокрема у Київській академії.
35. Театральне мистецтво XVII-XVIII ст., види театральних вистав.Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями.
Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення.
Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу.
У XVII ст. на території Східної Галичини й у Києві з´являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.
Розвиток шкільного театру припадає на другу половину XVII — першу половину XVIII ст. У київських шкільних драмах, окрім релігійних тем, піднімалися питання утвердження загальнолюдських цінностей, втілених в алегоричних образах і релігійних розмірковуваннях.
Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів.
Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом.
Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).
У трагікомедії «Владимер» розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.
На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.
У кращих своїх зразках українська інтермедія була гострою політичною сатирою на окремі соціальні явища тогочасного суспільства, в ній звучали мотиви визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти, викривалися гнобителі народу — шляхтичі, євреї-орендарі, православні, уніатські католицькі священики.
У середині XVI ст. з´являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан.
До XVIII ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України.
Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789—1790 pp. у царському палаці, названому в XIX ст. Марийським, влаштовувались російськомовні вистави для «благородного товариства», а наприкінці 1790 р.— на початку 1791 р. тут виступала італійська трупа.
36. Філософська та літературна творчість Г.Сковороди.
Г. С. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був добре обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя і нового часу. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні.В основу філософських поглядів Г. С Сковороди лягло вчення про три світи (макрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ — Біблія). Кожний з цих світів має дві натури: внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну).Особливо виділяється у його філософії теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури — зовнішню і внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв'язку з людськими знаннями, воно нескінченне так само, як і світ, що є об'єктом пізнання.Основну увагу філософ зосередив на проблемі людини і її щастя. На думку мислителя, важливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Така умова буде реальною лише тоді, коли праця відповідатиме душевному покликанню людини, її нахилам. Так народилася оригінальна теорія «сродної праці». Природа чи Бог кожній людині від народження дає певні здібності і головне не занедбати їх, а відчути і жити згідно з ними. Г. С Сковорода заклинає не робити довгим нічого, що припиняється, не називати щастям нічого, що руйнується, не любити життя, що закінчується смертю. Свої філософські погляди Г. С Сковорода вмотивовував не у наукових працях, а в філософсько-літературних творах. Він написав сімнадцять літератур-но-філософських трактатів, поетичну збірку «Сад божественних пісень», збірку «Байки Харківські». Літературно-філософську цінність представляють і твори та листи, писані латинською мовою, що залишилися поза збірками.Мотиви творів Г. С Сковороди дуже щирі і, як кришталь, прозорі, вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, вони перейняті інтересами людського добра; у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію. А це означає, що Г. С Сковорода був не тільки талановитим письменником, самобутнім мислителем, а й справжнім громадським діячем. 
37.Становлення нової української літератури. Творчість І.Котляревського
І. Котляревський — фундатор нової української літератури, бо є першим її класиком, зачинателем. Його твори — історичний злам у розвитку української літератури, початок нового її етапу.Він перший звернувся, до животворних джерел народної мови, зробив її літературною, використав багатющі скарби фольклору та етнографії свого народу. Він писав реалістичні та народні твори.Котляревський увів нові жанри: епічну травестійно-бурлескну тему, комічну оперу, водевіль.Його твори сповнені непідробного гумору, високої, поетичної, щирої любові до народу.Крок за кроком розкриває нам письменник образ простого народу, стверджує його велику духовну силу, яка творить майбутнє. Як поет-гуманіст, поет-просвітитель, він співчуває закріпаченому селянству, засуджує негативні явища жорстокої феодально-кріпосницької дійсності, оспівує патріотичні почуття трудящих.П'єси Котляревського привабливі та безсмертні своїм правдивим відтворенням народних картин селянського життя в Україні на початку XIX ст.
Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».
Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.
До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»).
переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. Перший «Кобзар» виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік - «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української культури.
Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Безперечним є значення його етнографічної збірки «Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».
Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок(М.Віленська). Її збірка «Народнi оповiдання», повісті «Iнститутка», «Кармелюк» приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей.
Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних настроїв
того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. С.Руданський Популярність йому принесли «співомовки» - сатиричні невеликі вірші, діалоги.
І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті. життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сімя», «Микола Джеря»).
На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей про народне життя. Романи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» (спільно з І.Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерiвна» та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.
У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів»яле листя», історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав смiється», поема «Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя».
Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей.. Від лірики письменниця йде до поем («Давняя казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У
катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лiсова пiсня»).
У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського.
Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до свободи.
38.Галицьке відродження. «Руська трійця»Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-католицьке духовенство. Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам — для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національногоУ середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка "Зоря".Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці""Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича ("Загадка", "Погоня", "Тута за милою", "Сумрак вечірній"), Я.Головацького ("Два віночки"), І.Вагилевича (поеми "Мадей", "Жулин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні "із старих рукописів" тощо.Руська Рада, яка створена у1848 р організувала культурно-освітнє товариство — "Галицько-руську матицю", відкрила народний просвітній інститут — "Народний дім"; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — "Зоря Галицька". У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботу якої очолив професор Я.Головацький. Окремі предмети викладалися українською мовою."Народовці" у 1868 р. заснували у Львові Товариство "Просвіта", яке мало на меті поширення освіти серед народу. За активної допомоги вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень, бібліотек, де діяли хори, театральні трупи, спортивні секції, кооперативи.Третій політичний етап виникли політичні групи, які висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації "Руська Рада" (1870 p.), "Народна Рада" (1885 p.), а згодом й політичні партії.З ініціативи І.Франка, М.Павлика та С.Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини створила 1890 р. Русько-українську радикальну партію. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1.Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.Понад 15 років М.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Водночас із М.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Грінченко, В.Гнатюк, I.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк, Ф.Колеса. їхні наукові праці публікувалися у "Записках Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка", "Збірнику математично-природничої і лікарської секції", "Етнографічному збірнику", "Пам'ятках українсько-руської мови і літератури" й інших виданнях товариства.У 1898 р. М.Грушевський спільно з І.Франком заснував "Літературно-науковий вісник", що згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів "Української видавничої спілки" (1899 р.) і "Товариства прихильників української науки, літератури і штуки" (1904 p.).39.Заснування та розвиток Харківського та Київського університетів у першій половині ХІХ ст.Харківський університет
На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін домігся згоди на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.
17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному.
В університеті працювали два відомі професори математики – Тимофій Федорович Осиповський та його учень Михайло Васильович Остроградський. У 1813 р. Т.Ф.Осиповський став ректором університету. В університеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак, історики Микола Іванович Костомаров та Дмитро Іванович Багалій.
З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського.
Харківський університет – єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії – біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау.
Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І.В.Гете і О.Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П.П.Семенова-Тян-Шанського та інших.
Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-ху-дожній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».
Київський університет
15 липня 1834 р., відбулося урочисте відкриття Університету Св. Володимира
18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора Університету було затверджено 30-річного професора ботаніки, історика, фольклориста, видатного вченого-енциклопедиста Михайла Олександровича Максимовича..
Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філософський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет.
До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печерську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був перведений у нове приміщення. Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. університетського статуту уможливили послідовну розбудову кафедральної системи - кількість кафедр зросла з 20 до 37.
Серед видатних постатей університету Микола Іванович Костомаров. Професор Київського університету, видатний український історик,етнограф, письменник, публіцист, громадський діяч.
у 1863 р. нового університетського статуту. відкрито 15 нових кафедр.
Завдяки реформам Київський університет кінця ХІХ століття - це потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1913 р зросла до 5000. Наукову та викладацьку роботу здійснювали 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки, 2 обсерваторії, ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 шпитальні та 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр та 9 лабораторій. Викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньовідомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного імені Нестора-літописця.
За роки існування Київського університету в ньому працювали сотні видатних науковців, серед них:
історики й філологи: М. Максимович, М. Костомаров, П. Павлов, В. Антонович, В. Іконніков, М. Драгоманов, М. Довнар-Запольський, М. Дашкевич, А.Лобода, Ф. Вовк, Ф. Фортинський, Ю. Кулаковський, С. Єфремов, А. Кримський, О. Гермайзе, Є. Тарле, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін
40. Особливості романтизму в українській художній культуріСвоїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні українського народу. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О.Павловського і збірка М.Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах.
   Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М.Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І.Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров; у Львові — М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький («Руська трійця»), М.Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш.
   Романтики зверталися до зображення героїчного минулого народу, щедро використовуючи народно-фантастичні повір’я, казки та легенди.
   На перший план романтики поставили проблему "людина і суспільство”, конфлікт особи й народу, неприйняття героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого.    В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів “Живописна Україна” (“У Києві”, “Видубицький монастир”, “Дари в Чигирині”).В музиці романтизму особливого значення набуває жанр пісні. У перші десятиліття ХІХ ст. відбувалося становлення романтичної народної пісні-романсу авторського походження з переважанням любовно-ліричної тематики, мотивів зради, розлуки, поетизація туги і смутку (“Ой і зрада, карі очі, зрада”, “Сидить голуб на березі”, “Сонце низенько”), пісні-романси з опер Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, Г. Квітки-Основ’яненка “Хусточко ж моя шовковая” зі “Сватання на Гончарівці”, п’єс С Писаревського (“Де ти бродиш, моя доле”). В інструментальній музиці романтичний стиль проявляє себе у більшій емоційній чуттєвості, індивідуалізації мелодизму, народній образності, що проростає фольклорними елементами і інтонаціями пісні-романсу. Це фортепіанні твори О. Лизогуба – романтичні мініатюри – ноктюрни, мазурка, а також варіації “Ой не ходи, Грицю”, твори Й. Витвицького , зокрема його варіації “Україна”, мініатюри для фортепіано знаменитого вченого Михайла Маркевича (наприклад, обробка “Ой чия ти, серденько”), “Полонез” А. Данилевського. Найвидатнішим скрипалем доби був Гаврило Рачинський ( варіації “Віють вітри”, “Ой кряче, кряче молоденький ворон”, полонези, вальси з романтичними рисами). Ілля Лизогуб (брат Олександра) створив ранньоромантичну віолончельну сонату. Романтичні риси виявили себе в ліричному тематизмі симфонії невідомого автора 1809 р., в “Симфоніях” М. Вербицького.М. Вербицький створив також велику кількість хорових творів, церковних і світських, музично-драматичних, солоспівів, був зачинателем перемишльської композиторської школи, автором національного гимну “Ще не вмерла Україна”. Його послідовниками були І. Лаврівський, В. Матюк. У Східній і Наддніпрянській Україні творили С. Гулак-Артемовський, М. Аркас, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Колачевський. Микола Лисенко (1842-1912) опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл “Музика до “Кобзаря” Т.Г. Шевченка”, який включає пнад 80 творів різних жанрів і форм. Він автор перших класичних національних опер “Наталка Полтавка, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, вершиною і кращим зразком героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка “Тарас Бульба”. У творчості Лисенка відбулася стильова генерація музичної мови і повністю сформувалася українська національна модель музичного романтизму.Під впливом великого зацікавлення митців-романтиків до фольклору в середині ХІХ ст. відбувається становлення етнографії як науки, а також порівняльного літературознавства, мистецтвознавства у різних ділянках.41. Реалістичний дискурс в українській літературіРеалі́зм — стиль і метод у літературі, який вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століття. реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. Типові для Реалістичноої поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;•вільна побудова творів;•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.42. Український живопис другої половини ХІХ ст.Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).
У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії, входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).
Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. В ці роки художник створює ряд картин з життя українського села. Це - "В чистий четвер", "Жниця", "Збирання сіна на Україні", "Біля річки", "Свати". Художник з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані зі сватанням.
Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін, автор знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький.
43. Художня творчість Тараса ШевченкаХудожня спадщина Тараса величезна – збереглось 835 творів, картин, портретів, гравюр на різні теми, написані протягом різних періодів життя великого Кобзаря. Ще понад 270 художніх творів вважаються втраченими.
Потяг до живопису та малювання у Шевченка був з самих ранніх років його життя, ще будучи зовсім маленьким Тарас любив розмальовувати крейдою стіни хати, стіл, лавки. Якось намалював п’яного дяка Богорського, в якого перебував на вихованні з 13 років. Дяк образився на свій портрет і покарав юного художника. Згодом Шевченко втікає від дяка-самодура. Тарас цілеспрямовано шукає у навколишніх селах вчителя-маляра. І знаходить – спершу стає учнем диякона Ефремова, а згодом вчиться малярству ще в багатьох різних майстрів.
У 1828 році Шевченко стає наймитом Павла Енгельгарда. Павло Енгельгард запримітив талановитого хлопця і вирішив зробити з нього свого придворного живописця і спершу взяв його з собою у мандрівку до Вільно, де Шевченко ймовірно навчався у професора малювання Віленського Університету Рустемеса.
Одна з картин того періоду – «Погруддя жінки», написана простим олівцем у 1830 році, Тарасу тоді було всього 16 років.
У 1831 році Енгельгард разом із Шевченком переїздить до Санкт-Петербургу. У Петербурзі талановитого хлопця помічають видатні російські художники Карл Брюллов та Василь Жуковський, які спільними зусиллями викупляють Тараса із кріпацтва та сприяють його вступу до Петербурзької академії мистецтв.
«Катерина» – одна з найцікавіших картин Шевченка, написана олією у 1840 році. Картина дуже символічна. Босонога дівчина на центрі картини, символізує страждаючий український народ, російський солдат на коні – самодержавну російську монархію, що пригнічує Україну, селянин, який сидись на землі втілює собою вільне минуле, прагнення до якого наскрізь пронизує як літературну, так і художню творчість Тараса.
картина «Циганка гадає українській дівчині», написана у 1841 році, тут теж прослідковується схожий сюжет, а українська дівчина символізує не що інше, але саму Україну.
У 1843 році Тарас покидає Петербург та відправляється у свою мандрівку Україною під час якої малює низку гарних українських пейзажів.
У 1847 році Шевченко отримав замовлення написати портрет молодої княгині Катерини Кейкаутової, ніжна та юна жінка, яка страждала від деспотизму свого чоловіка, викликала співчуття та симпатію художника. Цей образ був його останньою згадкою про свободу – при поверненні з маєтку князя на нього вже чекали жандарми, в яких був наказ арештувати Шевченка. Шевченка віддано у солдати із забороною писати та малювати.
10 років провів Шевченко у засланні, і тільки у 1857 році, завдяки клопотанням його друзів у Петербурзі він отримав довгоочікуване помилування. Саме в ці важкі роки мистецтво Шевченка-художника осягає незвичайної глибини, окрашене особистими стражданнями воно ще більше починає звертатись до вічних тем.
Серед майже 400 робіт того періоду виділяються акварельні пейзажі, зроблені під час експедиції географа А. І. Бутакова, до якого Тарас потрапив художником. Шевченко дуже любив природу і був прекрасним пейзажистом.
одна з кращих його картин пейзажного напрямку – «Пожежа у степу», написана у 1848 році, під час степного переходу із Орська до Аральського моря, коли Шевченко став очевидцем дивовижного вражаючого видовища – велетенського полум’я, від підпаленої казахами сухої трави.
Портретам належить велике місце в Шевченковому доробку. Він почав працювати над ними ще кріпаком. В академії продовжував роботу в цій галузі. Незабаром він стає одним із відомих і популярних портретистів. Створені ним образи відзначаються невимушеністю, природністю, вдалою композиційною побудовою і свіжістю барв, намаганням дати психологічну характеристику людині. Шевченко зробив великий внесок у розвиток побутового жанру і став його основоположником в українському мистецтві. Особливо хвилювало художника підневільне, часто трагічне становище жінки.
44.Архітектура України ХІХ ст.
В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.
Створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.
Поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.
Відомі зодчі першої половини ХІХ ст такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.
Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури.
Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському.
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.
У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса.
Найбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ-ХІХ ст досягла Одеса. ЇЇ збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей. В 1804 р. градоначальник Одеси А.Е. Ришельє замовив проект театру відомому архітекторові Тома де Томану.
Театр збудований у 1809 р. поблизу моря добре виділявся серед навколишньої забудови і кожен хто приїжджав до Одеси морем, першою бачив цю споруду. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, вона збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов – садиба Воронова та будинок Старої біржі.
Серед нових міст найбурхливіше розвивався Севастополь. В 1804 р. Севастополь оголосили головним військовим портом Чорноморського флоту, а згодом фортецею.
Особливу діяльність по забудові Севастополя розвинув М. Лазарєв. В архітектурі Севастополя переважали давньогрецькі форми. В греко доричному ордері збудовано в 1843 р. Петропавлівський собор, що являє собою периптер з сорока чотирьма колонами. При Морській бібліотеці було споруджено так звану башту вітрів.
Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць. У 1810 р. на Аскольдовій могилі споруджено церкву-Ротонду у вигляді мовзолею-пам’ятника Аскольдові. Після нищівної пожежі Подолу у 1811 р. Миленському довелося багато попрацювати над забудовою цієї частини міста. У Фролівському монастирі Миленський спорудив Воскресенську. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор - Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам'ять про спільну боротьбу російського й українського народу протии іноземних загарбників.
Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.
45.Українська драматургія і театр в Україні ХІХ ст. Театр корифеївДо 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі.
За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму.
Професійна українська трупа була створена на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії.
Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського, й від 1881 року, коли український вийшов на свій самостійний шлях.
1882 року було створено перший Український професійний театр — Театр корифеїв. Його засновником та організатором став Марко Лукич Кропивницький. Він був не лише актор, а й режисер, драматург, композитор, виконавець музичних творів, художник, педагог та організатор театральної справи.
Сім’я Тобілевичів - корифеї національного театрального мистецтва: драматург і актор Іван Карпенко- Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка Марія Садовська-Барілотті.
Найдіяльнішим після Марка Кропивницького був Микола Карпович Садовський
Він зустрівся з Марією Костянтинівною Заньковецькою і поряд з нею пішов шляхом, який для обох був єдиним у житті покликанням — обоє випили з одного келиха чарівне зілля театру і ніщо вже не могло розлучити їх на сцені, незважаючи на тимчасові незлагоди та розлуки у житті.
Садовський-Тобілевич порівняно легко й вільно пішов шляхом артиста, вступивши до трупи М.Л.Кропивницького, створеної у рідному Єлисаветграді 1881 року. За кілька років трупа Кропивницього зміцніла і добилася права гастролювати в Києві, Петербурзі, Москві; зачаровувала своєю грою тисячі глядачів. Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський були неповторними артистичними індивідуальностями. Самий стиль синтетичного театру, який поєднував драматичне й комедійне дiйство з музичними і вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав чисто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. 46. Українське музичне мистецтво ХІХ ст. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).
Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети.
Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано.
Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок.
Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії.
Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка.
Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.
Етнографічна спадщина Лисенка — запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем» (1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» (1892), «Народні музичні інструменти на Вкраїні» (1894).
У композиторській спадщині Лисенка важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б'ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Будучи світським композитором, Лисенко усе ж написав декілька творів на духовну тематику: "Камо пойду от лиця Твоєго", "Херувимська" та молитву "Боже великий, єдиний" (сл. О. Кониського), а також здійснив обробки трьох побожних пісень - "Пречиста Діво, мати Руського краю", "Хресним древом", "Діва днесь пресущественного раждаєт".
Отримавши фахову освіту як піаніст, Лисенко став автором ряду фортепіанних творів великих та малих форм - це "Українські рапсодії", "Героїчне скерцо", "Епічний фрагмент", "Українська сюїта". Фортепіанні мініатюри М. Лисенко об'єднував у невеликі цикли - "Альбом літа 1900", "Альбом особистий" тощо.
47. Українська культура на початку ХХ ст. (1900−1920). Феномен українського авангардуТрадиційні тенденції в царині літератури - романтизм і неореалізм поєднувалися з
розвитком футуризму, символізму. виділяють «нову школу» української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська).
Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М.Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913р.)
На початку століття в українській літературі помітне місце займали
Письменники В.Винниченко , твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп).
Популярністю користувався В.Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В.Пачовський працював декілька десятиріч.
Початок минулого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної
культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної
виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість
М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському осмислили творчу
спадщину М.Лисенка.
В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як
О.Мурашко, О.Новаківський, І.Трут, П.Ковжун, М.Сосенко, М.Бойчук.
Міжнародного визнання досяг український скульптор О.Архипенко - творець нового напряму в мистецтві.
У 1904 р. М.Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р.
там же функціонував український стаціонарний театр М.Садовського, у 1915 р.
І.Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа
Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л.Українки, О.Олеся,
В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів
європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л.Курбас став організатором
"Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися
завдання оновлення українського сценічного мистецтва.
З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми
були відзняті у Харкові. Там же актор О.Олексієнко ставить фільми за творами
І.Котляревського, М.Гоголя, М.Старицького. Перший український постановник і
оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка",
"Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські
актори - М.Садовський, М.Заньковецька, Л.Лінницька.
В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-
визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І.Яворницький
пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І.Крип'якевич, ряд
визначних праць зі сходознавства – А.Кримський. Наукове товариство ім.
Т.Шевченка, яке очолив М.Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад
100 томів "Записок наукового товариства", 35 томів "Етнографічного збірника",
15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені
історико-філософською секцією.
Початок ХХ ст. – час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів,
перші кроки авіації.
киянин Ігор Сікорський,
автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р у Києві.
У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки
в 1911-1913 рр. будують першу в країні авієтку – малопотужний літак широкого
використання, яку випробовує відомий льотчик того часу Петро Нестеров.
Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології,
загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з
роботою І.Мечникова та його учнів - Г.Мінха, В.Високовича, Д.Заболотного,
М.Гамалії, В.Субботіна, Л.Гіршмана, С.Ігумнова.
Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії.
здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання.
У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний
український вчений В.Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати
Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші
післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Вже на початку XX ст. українська культура відзначалась прагненням вирвати людину з "рамок біологічного існування" і ввести її до широкої часової й просторової перспективи, до єдності зі Всесвітом. "авангардного" мистецтва, зокрема українського авангарду 1900—1910-х рр. Втрата віри в красу, ідеально-духовні первини особистості, матеріалізація туги, поетизація суму, страждання, болю оповиті традиційними мотивами фольклорно-поетичпої тематики, що набули вселенського звучання. Вопи окреслюють характер творчості молодих талантів галицької України (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карман-ський, С. Чарнецький, О. Луцький, В. Бирчак, М. Яцків, О. Турмін-ський), які входили до угруповання "Молода Муза" (1906). Остаппя не була організацією, це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді, яка творила в різних галузях мистецтва: композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, живописець І. Ссверин, скрипаль і маляр І. Косинип. В атмосфері гарячих дискусій та суперечок у відомій тоді кав'ярні "Монополь" на площі Бернардинів у Львові зріло намагання визволитись як від неоромантичного ілюзіонізму, пантеїзму та гедонізму, так і прагнення шукати в мистецтві нових шляхів через включення в русло загальноєвропейського культурного процесу. "Молода Муза" була однією з ланок в ланцюзі літературних організацій багатьох країн Європи — "Молода Бельгія", "Молода Німеччина", "Молода Франція", "Молода Польща" та інші, що проголосили своїм гаслом "мистецтво заради мистецтва". Акцептом їхньої творчості стала неповторна, самоцінна індивідуальність, яка вбирає в себе різні часові й географічні простори, містичним зв'язком з'єднує давнину і сучасність, переплавляє в горнилі душі своєї розмаїті культурні світи. Другою особливістю було прагнення збагатити поетичну мову, арсенал засобів художнього зображення, позбутися узвичаєних образів-формул, творчо трансформувати здобутки модерних європейських течій (М. Ільпиць-кий). Осередками авангардних пошуків ставали не лише молоді акторські групи або журнали, а й мистецькі виставки, яких на той час було чимало й які набували іноді епатуючого характеру: одеські "Салопи" скульптора В. Іздсбського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия" студії Є. Агафонова, приголомшуючі "Будяк" та "Вьїкусь". Вони сприяли активній європеїзації українського малярства й пластики, формуванню нової художньої свідомості.
48. Школа бойчукістів: особливості художнього стилюГрупа митців, так званих «бойчукістів», що утворилася під началом Михайла Бойчука (М. Касперович, С. Бодуен-де-Куртене, С. Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Серед його послідовників — брат Тимофій Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, О.Бізюков, М.Рокицький. Активну участь у розвиткові монументально-декоративного мистецтва брали учні В. Кричевського, М. Бойчука, Л. Крамаренка — О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр, О. Саєнко, М. Шехтман та ін. Михайло Бойчук практично впроваджував у життя концепцію української школи фрескового живопису, зверненого до сучасних проблем життя, до боротьби за нову Україну. Школа ця отримала назву «бойчукізм», а її послідовників називають «бойчукістами». Коли бойчукісти об'єдналися в Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), то розвивали концепцію національної своєрідності українського мистецтва. Головним принципом заснованого М. Бойчуком мистецького напрямку став відхід від безпосереднього натурного відтворення світу, що поєднувало його пошуки сучасного стилю українського мистецтва із загальноєвропейським авангардним рухом. Служачи людству, а не матерії, відновлюючи високе духовне начало в мистецтві, прорив на нові рубежі світосприйняття він здійснює не шляхом звернення до абстракцій, як це робили безпредметники, а шляхом збереження образотворчості. Розв’язуючи проблему нового героя, бойчукісти наповнюють його образ узагальненим, символічним змістом. В умовах 1920-х рр. серед складових їхнього синтетичного стилю переважає фольклорна традиція в її поетичному або ж грубувато-гротескному вислові. Вона поєднується зі спорідненими за характером формальних умовностей принципами візантійської художньої системи, що відбилися в мистецтві Київської Русі та ранньоренесансної доби. Надання переваги таким стильовим проявам у минулому ставало основою кардинальних розходжень бойчукістів та деяких інших представників авангардного руху в Україні. Орієнтація на традиції, їх відбір та синтез в поєднанні з найновішими можливостями художньої форми, якими збагатилося тогочасне європейське мистецтво, стали основою неповторного національного стилю школи М. Бойчука.Потужну усну традицію, не закріплену в жодних письмових джерелах, передали авторові учні М.Бойчука – М. Трубецька, В. Кутинська, А. Іванова (її розповіді нотував М. Кутинський, рідний брат художниці), С. Колос, М. Холодна, О. Бізюков, О. Кравченко, М. Юнак, С. Янушівський. Саме завдяки бойчукістам Україна у 20-30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу. Бойчукізм як концепція розвитку українського мистецтва протистояв сталінській концепції «соціалістичної культури», через що школа «українських монументалістів» і була знищена тоталітарною системою. Бойчукізм поширився в українських мистецьких центрах — Львові, Києві, Харкові, Одесі. Своїх послідовників, а потім i учнів Бойчук переконував: "Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятися запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Iндивiдуальнiсть сама виявиться, коли майстер визріє". Загалом слід зазначити, що бойчукісти свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. М. Бойчук як професор став не тільки корифеєм монументального стилю, а й фундатором вищої художньої освіти в Україні.
49. Театр Леся Курбаса та світоглядний зміст його художніх інновацій
Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо-бутки класичної європейської драматургії і традиції українського те-атру. Прагнучи вивести український національний театр із провінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни – березня. Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чистякової. У 1926–1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.
Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в П-рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре-штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.
50. «Розстріляне Відродження»: поезія, драматургія, проза. Провідні діячі та їхній внесок в культурне життя України 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (1927- 1932) - спілка, яка ставила за мету об'єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Керівники ВУСПП висунули гасло "союзник або ворог", виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський).Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах: "Аспанфут", "Авангард", "Ланка", "Марс". У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900- 1919), В. Еллан (1894-1925), П. Тичина (1891-1967), В. Сосюра (1898-1965), М. Рильський (1895-1964), поети-неокласики.В. Еллан-Блакитний - один із зачинателів української радянської поезії. Його перша поетична книга - "Удари молота і серця" - зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства.Одним із найяскравіших поетів того часу був П. Тичина. Його ранні збірки - "Сонячні кларнети", "Плуг", "Вітер з України" - краще в його творчому доробку, тут увічнено визвольну боротьбу українського народу.В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману "Третя рота".Творчість М. Бажана (1904-1983), що спершу тяжів до футуризму, характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом ("Руро-марш", "Протигаз", "Будівлі").У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті (Ю. Яновський ("Майстер корабля"), П. Панч ("Голубі ешелони"), І. Ле ("Роман міжгір'я"), А. Головко ("Бур'ян").Літературна дискусія в Україні 1925-1928 рр., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними.Продовжували працювати корифеї сцени - М. Старицький і П. Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.Справжнім реформатором театру був Л. Курбас, що заснував "Березіль" - експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті р. українська музика. У галузі музичного мистецтва в Україні розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М. Леонто-вич, Я. Степовий, К. Стеценко. Композитори і педагоги Б. Лято-шинський, Л. Ревуцький, М. Вериківський, В. Косенко, С. Людке-вич збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами.Новий вид мистецтва - кіно -. 1896 р. А. К. Федецький знімав документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), у яких знімалися відомі актори. У 20-30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. У 1927 р. в Харкові була створена мультиплікаційна майстерня.Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894-1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями ("Сумка дипкур'єра", "Звенигора", "Щорс", "Арсенал", "Земля" та інші.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм "Звенигора" (1928). Вперше в історії кіномистецтва до фільму було введено епічну, філософську та ліричну стихії, з цим фільмом пов'язаний новий етап у розвитку українського кінематографа - поетичне кіно. 30-і рр. - це час масових репресій у середовищі інтелігенції. У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу. У суспільстві сформувався духовно-ідеологічний монополізм, всі галузі культури підпадали під ідеологічний тиск. За правління Сталіна відбувалася де-інтелектуалізація та дегуманізація суспільства, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни - вчені, вузівські викладачі і студенти, митці (С.Єфремов, М.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, М.Куліш, Л.Курбас, М.Ірчан, Остап Вишня, 3.Тулуб, Б.Антоненко-Давидович, І.Кулик, І. Микитенко, В.Підмогильний, Є.Плужник, В.Поліщук, О.Слісаренко, М.Бойчук, Ю.Михайлів, І.Падалка, В.Седляр та інші).
51. Політика українізації і головні напрями її здійснення в Україні.Політика «українізації». Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські.
ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи, науки і техніки.
до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет.
Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур.
У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.
Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати.
52. Образотворче мистецтво України у 1920-1980-ті рокиРозвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.
Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін.
Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич — засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.
Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.
Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.
53.Література української діаспориОднією з провідних тем поетів-емігрантів є мотив туги за батьківщиною, мотив викриття тоталітарного режиму, який заважав жити в Україні щасливо і вільно.
Ніколи письменники-емігранти не поривали духовного зв'язку з Україною.
Українська проза письменників-емігрантів — це трагічна правда про життя нашої нації за часів тоталітарного режиму. «Розстріляним Відродженням» називають мистецьку течію, яка намагалася словом боротись проти системи. Тоталітарна машина жорстоко розправилася з ними: з 259 українських письменників, які друкувалися в тридцятих роках XX століття, у 1938 році залишилось тільки 36 і лише небагатьом вдалося виїхати за кордон.
Твори І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський» — це життєва правда про долю переслідуваного і гнаного більшовиками українця. Сам автор на власному прикладі пройшов цей шлях і писав про нього з такою ж правдивістю.
Одним з перших творів про «наслідки» колективізації була повість У. Самчука «Марія». Ніхто в тодішньому СРСР не міг висвітлити відкрито цей процес в нашій історії, бо йому закривали рот чи то кулею в голову, чи таборами і в'язницями.
Жахливими цифрами про голодомор 30-х років вражає роман В. Барки «Жовтий князь».
Поети “Празької школи”
До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі.
Поезія представників “нью-йоркської групи”
Після другої світової війни за межами України знову опинилася чимало поетично обдарованих митців, які з різних (головним чином політичних) причин стали представниками української літературної думки у великому світі, але відіграли значну роль у розвитку її красного письменства.
Актуалізація естетичних начал поетичної творчості на противагу яким завгодно благородним, але службовим його функціям і мотивам, є новим кроком у розвитку української поезії, як у зіставленні з літературними програмами МУРу (Мистецького Українського Руху), так і з пригніченим літературним процесом в Україні 50-х років.
Окреслюючи цей новий етап у розвитку української поезії як цілісності, мовиться, передусім, про творчість поетів так званої Нью-йоркської групи (Емма Андієвська, Богдан Бойчук, Женя Васильківська, Віра Вовк, Патриція Килина, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський).
Нью-йоркська група не є нині власне нью-йоркською: Віра Вовк живе й працює в Аргентині, Емма Андієвська — в Німеччині, отож назва ця є більше символічною й відбиває один історичний момент, коли різні долі перехрестилися на терені творення нового поетичного слова. Адже йдеться про явища на межах національної й світової поетичної традиції, несподівані ефекти поєднання й дифузії різних напрямів і стилів.
Перші спроби формування Нью-Йоркської групи виникли 1954 р. (Б.Бойчук, Ю.Тарнавський, Патриція Килина, Женя Васильківська, гурт малярів: Б. Певний, Ю.Соловій, Л. Гуцалюк). Конкретних обрисів група набула 21 грудня 1958 р. Мета цієї групи полягала у створенні власного видавництва, виданні щорічника «Нові поезії» (у 90-х рр. перейменованого на піврічник «Світовид») за зразком американського часопису «Роеtrу».
У світоглядних засадах група спиралася на філософію екзистенціалізму, а в естетичних — переважно на концепцію сюрреалізму.
Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його осягненні за допомогою невичерпних можливостей несвідомого. Нью-Йоркська група зробила рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва, до визнання його як самоцінного духовного явища. Вона не лише продовжила справу модерністів початку XX ст., а й довела її до повного розв'язання: письменник мусить відповідати своєму природному покликанню.
Для українських письменників 30—80-х років XX століття еміграція була трагедією їх життя. Бо це не просто життя за кордоном, це означало заборону повернутись до рідного краю. Однак, як не важко було письменникам-емігрантам, які знали, що їх твори не дійдуть до українського читача, вони писали, щоб народи світу знали, що є така країна — Україна, що є такий народ — український з його болем і стражданням, з його проблемами, які необхідно розв'язати.
Творчість таких письменників-емігрантів, як І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осмачка, О. Олесь, та багатьох інших — це наша спадщина, твори, які несуть правду про ті часи, твори, в яких історія не переписувалась.
54. Феномен «шістдесятників» та його світоглядне значення
Внаслідок лібералізації суспільного й культурного життя для радянського суспільства доступнішими стали гуманістичні цінності західної культури. Під їх впливом серед інтелігенції викристалізовувалося, набувало реальних обрисів критичне ставлення до дійсності, до обмеження творчості рамками «соціалістичного реалізму». Відроджувався інтерес до власної національної культури, народних звичаїв і обрядів, власної історії. Природно виникло таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво.
Важливим документом відродження 60-х pp. стала праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». З позицій «розширеного трактування соціалістичного реалізму» автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що В.Ленін вкладав у поняття «націоналізм поневоленої нації» позитивний зміст.
Провідною постаттю серед молодих поетів був В.Симоненко. У 1962 р. вийшла його збірка «Тиша і грім», у 1963 − віршована казка для дітей «Цар Плаксій і Лоскотон». У 1964-1965 pp., уже після смерті поета (14 грудня 1963 p.), були опубліковані збірки поезій, книжки «Вино з троянд», «Земне тяжіння», «Подорож в країну навпаки». Його збірки вийшли також у Мюнхені (1965, 1973 рр.) під заголовком «Берег чекань». Провідна ідея творчості поета − безмежна любов до рідної землі.
Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х pp. Ліна Костенко. Її перші збірки, написані в час хрущовської «відлиги» («Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця»), засвідчили непересічний талант поетеси, її природну мудрість глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі. Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, А.Кос-Анатольського, С.Людкевича, братів Г. і П. Майбородів, Ю.Мейтуса, Л.Ревуцького, А.Штогаренка та ін. Новаторством була позначена авангардна музика композиторів-шістдесятників Л.Грабовського, В.Годзяцького, В.Сильвестрова, В.Загоруєва.
Нову хвилю в кінематографі представляли С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Л.Осика. Непересічним талантом і майстерністю відзначалися переклади Г.Кочура, М.Лукаша. Нові імена та ідеї з'явилися в історії, археології, літературознавстві, мистецтвознавстві.
Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Дерегуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, народних майстрів К.Білокур, М.Приймаченко, Г.Василащук. Оригінальні форми й незвичний зміст принесла творчість художників О.Заливахи, А.Горської, В.Кушніра, В.Зарецького.
З рухом шістдесятників тісно пов'язано ім'я талановитої художниці Т.Яблонської, яка ще в 50-і pp. здобула популярність і визнання своїми картинами «Хліб», «Весна», «Над Дніпром», «Ранок» та ін. У 60-і pp. Т.Яблонська на противагу «соціалістичному реалізму», що тяжів фактично до натуралізму, демонструє нові рішення синтетичних образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису (картини «Травень», «Фольклорна сюїта» та ін.). Т.Яблонська разом із В.Зарецьким та іншими художниками-шістдесятниками стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя.
Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В.Добровольський, Н.Ужвій, Ю.Лавров, Є.Пономаренко, М.Романов, К.Хохлов. Традиції Л.Курбаса творчо наслідували його учні − режисери Г.Юра, М.Крушельницький, Б.Тягно, В.Скляренко та ін.
З оригінальними ідеями та творчими знахідками влилися в потужний струмінь суспільно-культурного руху шістдесятників І.Драч, М.Осадчий, Є.Сверстюк, І.Світличний, М.Горинь, С.Караванський, В.Мороз, М.Лукаш, В.Стус, М.Холодний, І.Калинець, І.Стасів-Калинець та багато інших відомих і менш відомих трудівників і творців української культури новітнього часу. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, що об’єднували молодих інтелектуалів − письменників, критиків, поетів, художників, композиторів. Характерною особливістю їхньої діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження нового покоління митців, культивування національних культурних традицій і здобутків.
Після зустрічі М.Хрущова з творчою інтелігенцією, яка відбулася 8 березня 1963 р. та була позначена брутальним ставленням до творців мистецьких цінностей, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників − літераторів, художників, вчених, учителів, студентів. Критика за «формалізм і «космополітизм», «відхід від марксизму-ленінізму» доповнювалася адміністративними заходами: заборонами публікувати твори шістдесятників, провадити літературно-мистецькі вечори, закриттям клубів творчої молоді.
55.Розвиток архітектури у другій половині ХХ ст.
У післявоєнний час зусилля архітекторів були спрямовані на відбудову знищеного німецько-фашистськими окупантами. Відразу після визволення Києва було об'явлено конкурс на кращий проект відбудови Хрещатика. Архітектори О.Власов, А.Добровольський, В.Єлізаров, Б.Приймак, О.Заваров, О.Малиновський, проект яких було втілено в життя, вирішили зробити головну магістраль столиці багатофункціональною, зосередивши з лівого боку різноманітні установи, а з правого - житлову забудову. У забудові Хрещатика переважають елементи класицизму з поєднанням рис народного ужиткового мистецтва (керамічний декор). Великі відбудовні роботи були проведені у Севастополі, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Тернополі, інших містах і селах України.
У післявоєнний період створюються типові проекти житлових будинків та громадських споруд, запроваджуються нові будівельні матеріали (залізнобетонні конструкції, гіпсоблоки, бетон, облицьовувальна плитка тощо). У 50 рр. архітектори звертаються до традицій класичної архітектури (річковий вокзал у Києві, 1961 р., арх. В.Гопкало, В.Ладний, Г.Скуцький; кінотеатр "Київ", 1952, арх. В.Чуприна, О.Тацій та ін.; театр у Полтаві, 1957, арх. О.Малишенко та ін).
У 60-х роках було взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельного будівництва з метою максимально здешевити будівництво і забезпечити громадян житлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами. Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами в двох рівнях, використання монолітного залізобетону).
При зведенні громадських споруд архітектори шукають нові художньо-функціональні рішення, використовуючи можливості таких будівельних матеріалів, як скло, метал, бетон. Поноваторськи сприймалися у 60-х рр. Палац спорту у Києві (1958-1960, арх. М.Гречина, О.Заваров), універмаг "Україна" (1960-1966 рр., арх. І.Гомоляка) з суцільними заскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією.
Великої художньо-образної виразності досягла архітектор Є.Маринченко при спорудженні палацу "Україна" у Києві. Споруда сприймається динамічною завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду.
Прикладом умілого поєднання архітектури і скульптури є споруда Будинку художника в Києві (1977, арх. А.Добровольський, А.Макухіна), оздоблена бронзовими статуями муз (скульптор В. Бородай).
У 70-80-х рр. реконструюються та створюються нові корпуси вищих навчальних закладів: комплекс Київського національного університету ім. Т.Шевченка; Донецького університету ; навчальний корпус Львівського політехнічного інституту .
В останні роки загострюється проблема органічного поєднання старої забудови з новою, яка, часто дисонує з історичними пам'ятками. Набуває розвитку не лише споруджуване швидкісними індустріальними методами висотне житлове будівництво, а й малоповерхова котеджна забудова.
56. Розвиток української професійної музичної культури в Україні у ХХ ст.
Геній Миколи Леонтовича особливо яскраво проявився в хоровій творчості, у галузі обробки пісенного фольклору. Його знаменит; хорову обробку колядки "Щедрик" співає весь світ. Такі його хори, як "Дударик", "Козака несуть", "Із-за гори сніжок летить", "Ой з-за гори кам'яної" та багато інших стали справжніми шедеврами хорової музики.
Ще один видатний майстер хорової музики - Кирило Стеценко залишив численні обробки народних пісень. Він займався організацією концертів, літературних вечорів, творчих гуртків та опікуванням музичною освітою. Серед творів К.Стеценка вирізняються дитяча опера "Лисичка, котик і півник" та оперета "Сватання на Гончарівці". ^ Видатним сучасником К.Стеценка був також Яків Степовий. Його твори також насичені інтонаціями народної музики. При цьому він приніс в українську музику засади професійного мистецтва. Я. Степовий переважно працював у галузі малих форм - пісня, романс, фортепіанна мініатюра.
Подальшому розвитку українського музичного мистецтва помітно сприяло відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних Зубових закладів. В українські музиці XX ст. інтенсивно розвиваються такі жанри, як опера, симфонія, інструментальна музика, а також виконавство і музична наука. Найкрупнішими композиторами XX ст. були В.Косенко, Б. Лятошинський, Л.Ревуцький, С.Людкевич.
Найпомітнішим явищем у галузі опери та симфоній стала творчість видатного композитора та педагога Бориса Лятошинського. Його опера "Золотий обруч" та симфонії відкривали шлях українській музиці у світовий музичний простір.
Продовжував розвивати напрям романтичного мистецтва Віктор Косенко. Прекрасний піаніст, композитор, педагог, він збагатив українську музику чудовими інструментальними творами, симфоніями. Симфонічні, хорові та інструментальні твори Левка Ревуцького увійшли в скарбницю музики XX ст. Станіслав Людкевич продовжував розвивати західноукраїнську композиторську школу.
Велика заслуга Б.Лятошинського, Л.Ревуцького та С.Людкевича полягала також у створенні національної композиторської школи.
На світовий щабель піднялися й українські співаки, серед яких - С. Крушельницька, Б.Гмиря, А.Солов'яненко, Є. Мірошниченко.
Україна вимушено знаходилась осторонь світового процесу. пошуки західної музики називалися ворожими радянській культурі, а композитори, які потрапляли під вплив цієї музики, прилюдно засуджувалися, цькувалися, а їхня музика заборонялася до виконання.
Певний прорив був здійснений лише на початку 60-х років. Кілька молодих українських музикантів - В.Сильвестров, Л. Грабовський, В.Годзяцький, диригент І. Блажков - утворили групу по вивченню новітніх досягнень світової музики та її поширення в Україні.
Окремою цариною в українській музиці залишається пісенна творчість. її кращими представниками у XX ст. є П.Майборода, О.Білаш, І.Шамо, А.Філіпенко та їх молодші колеги - В.Івасюк, Т.Петриненко.
Із здобуттям незалежності, в Україні з'явилися нові можливості розвивати творчі таланти -фестивалі. Провідними залишаються в українській музиці симфонічний та оперно-балетний жанр. Окремою частиною продовжує бути хорове мистецтво України, яке представляють такі колективи, як національні хорові колективи "Думка", Хор ім. Г.Верьовки, камерний хор "Київ". Національним художнім скарбом є також творчість видатної народної співачки Ніни Матвієнко.
Серед молоді особливим попитом користується естрадна музика, її кращі представники - рок-гурти "Воплі Відоплясова" ("ВВ"), "Океан Ельзи", "Мандри", "Друга ріка", співаки Т. Петриненко, С.Ротару, А.Лорак, Т.Повалій, Р.Кириченко, Іво Бобул і ті, хто створив основу для розвитку в Україні цивілізованого шоу-бізнесу.
57. Українська поп-музика 1960-х – 1980-х рр. Творчість В. Івасюка.
1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Ґодзяцький, Володимир Губа. Центральною фігурою в цій групі був дириґент Ігор Блажков. В подальшому кожен з композиторів пішов своїм шляхом в мистецтві, а неформальна група розпалася.
В ці ж роки продовжують працювати композитори Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського. У 1970-ті — 1980-ті роки стають відомими композитори, що розширили традиційну для української музики пізньоромантичну стилістику за рахунок новітніх прийомів європейського модернізму - М.Скорик, Є.Станкович, І.Карабиць, В.Бібік та інші.
Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.
Паралельно досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.
Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949–22.05.1979) — видатний український композитор і поет, один із основоположників української естрадної музики. Є автором ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем. Чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні.
1964 Пише свою першу пісню «Колискова» на вірші батька. У рідній школі створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка».1966 Під псевдонімом Весняний надсилає на обласний конкурс пісні «Відлітали журавлі» на вірш поета Віктора Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власний вірш. За пісню «Відлітали журавлі» удостоєний першої премії.
Серед композиторів-піснярів цих років також О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші. Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В.Морозова (1970-і рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.).
58.Український театр у ХХ ст.
До революції існував лише один стаціонарний український театр – трупа Миколи Садовського. У 1918 р. в Києві було створено Український національний театр, до складу якого увійшли Іван Мар’яненко, Лесь Курбас, Микола Садовський, Панас Саксаганський та ін. актори. За фінансової підтримки уряду українські вистави йшли в театрах Києва, Чернігова, Полтави, Житомира, Катеринослава; видавався тижневик «Театральні вісті». 1918 р. було засновано Український театр драми та опери (керівник Микола Садовський).
Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.
Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму.
Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров), Імені І. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. -— у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. У 1920 р. в республіці нараховувалося 45 театрів, у 1940 — 140 та понад 40 — пересувних (робітничо-селянських). Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.
Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру. у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. У 1926–1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.
Митець вперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був заарештований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.
У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.
У 40–50-ті роки у театрах працювали талановиті актори М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гриш-ко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, К.Хохлов, Ю.Лавров, М.Романов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський.
60-70-і роки Розвиток театрального мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков.
За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.
59. Тенденції розвитку української кінематографії у ХХ ст. Феномен українського поетичного кіно.
Перший український фільм — «Запорізька Січ», зняв в 1911 Данило Сахненко в Катеринославі .
Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Наймичка». Королевою екрану тих часів була Віра Холодна.
Протягом 1912–1913 рр. у Львові було створено студії «Фабрика-фільм», «Кінофільм», «Полонія», «Леополія».
1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося в 1928 року ввести в дію київську кінофабрику. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».
У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін».
Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).
У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року - фільм О.Соловйова «Фронт».
Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.
У 1945-53 рр. на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук і високофахові роботи «Подвиг розвідника», «Тарас Шевченко».
У часи другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. З'являються фільми «Весна на Зарічній вулиці», «Спрага», «Іванна», «Сон» «За двома зайцями».
Українське поетичне кіно
Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.
У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).
Однак реакційна політика т.зв. «заствторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.
Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).
В 1970-80-х роках українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя.
На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні „старики“» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.
Українськими кіностудіями було знято також кінострічки: «Д'Артан'ян і три мушкетери», «Пригоди Електроніка», «Місце зустрічі змінити не можна», «Зелений фургон», «Чародії», «Самотня жінка бажає познайомитись».
Неігрове та анімаційне кіно
У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія знімала науково-популярні фільми «Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.
Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» .), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях»).
За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989).
1990-ті
У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма). У 1994-му вийшов на екран фільм «Дорога на Січ».
60. Проблеми розвитку культури в незалежній Україні.
Розвиваючись в умовах постійних спроб асиміляції з боку іноземних держав українська культура не лише змогла вижити, але й подарувати світу багато шедеврів мистецтва та кінематографу, неповторні літературні твори та пам’ятки архітектури.
Нажаль, економічні кризи, політична нестабільність та відсутність політичної волі суттєво загальмували процес культурної модернізації. На сьогодні реформування культури – це закладення ідеологічного фундаменту для розбудови суспільства майбутнього на основі нашого історичного коріння, мови, звичаїв і традицій, а не запозичених стереотипів та імпортованих шаблонів.
Актуальні проблеми у сфері культури включають:
- Низький рівень культури та духовності суспільства;
- Низький рівень державного фінансування;
- Занепад вітчизняного кінематографу, книгодрукування, мистецтва.
- Охорона та популяризація історичних пам’яток;
- Спекуляція питаннями мови, історії та релігії.
Відсутність чітких державних кроків з відродження української культури призвели до помітного занепаду суспільної моралі, втрату моральних цінностей, зміну світогляду від первинних основ духовного розвитку до безвідповідального споживання матеріальних благ, посилення соціальної байдужості, апатії та агресії. Ці тенденції яскраво простежуються як у повсякденній культурі спілкування більшості громадян, так і низькому рівні політичної культури та свідомості суспільства, неможливості консолідації зусиль для вирішення спільних проблем.
Подібний стан багато в чому зумовлений слабким державним фінансуванням галузі культури, яка самостійно не може протистояти загрозливим тенденціям до її утисків, створення загального відчуття байдужості до історичних традицій та утвердження стереотипу матеріального споживання над ідейним створенням, популяризація культу сили, багатства та влади. Через брак державних коштів закриваються музеї, мистецькі центри, книгарні та театри, приміщення яких потім незаконно приватизовуються. Не краща ситуація спостерігається у вітчизняному книгодрукуванні. Систематично скорочується випуск українських книжок, а ті нечисленні, хоча й безумовно успішні спроби популяризації та відродження української книги не мають державної підтримки і часто здійснюються за кошти приватних осіб.
Якщо держава не хоче витрачати кошти на популяризацію власної історії, культури, звичаїв та традицій, вона мимоволі змушена пропагувати культуру інших народів. Вітчизняний ринок кінофільмів вже давно перенасичений стрічками іноземного виробництва, причому не завжди високої якості. Багато західних, популярних серед молоді фільмів негативно впливають на свідомість підлітків, пропагують страх, ненависть, расизм, насилля, шкідливі звички, культ сили, безвідповідальний спосіб споживацького життя.
Великий вплив на неможливість культурного об’єднання має штучна спекуляція політичними силами спірними питаннями: мови, історії, релігії. Шляхом маніпуляції суспільною свідомістю, підміною понять та викривлення фактів в суспільстві формуються ворожі настрої, коли в єдиній соборній державі існують різні народи, які мають своїх героїв, ворогів, історію та звичаї. Велика Вітчизняна війна, радянська армія, ОУН-УПА, НАТО, націоналізм, релігійні розколи виноситься для публічного обговорення лише з однією метою – відволікти громадян від реальних економічних, соціальних та екологічних проблем в державі та відповідальності влади. Адже більшість українців, в першу чергу, об’єднують цілком конкретні питання, що хвилюють кожну людину незалежно від місця проживання, віросповідання чи ставлення до історії. Це проблеми освіти, охорони здоров’я, працевлаштування, екологічного захисту, гідних зарплат та достойних пенсій. Не в змозі дати відповіді на ці питання, політики просто задурюють людям голови тими речами, що не потребують чіткої відповіді, а де можна довго змагатися у красномовстві, даючи власну оцінку подіям, що давно минули і стали історією.

Приложенные файлы

  • docx 18334600
    Размер файла: 231 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий