ZALIK_Problemi_kriminalnogo_prava-1

Контрольні питання для підготовки до заліку зі спецкурсу „Проблеми кримінального права”.

Кримінальне правопорушення та його види.
Кримінальне правопорушення – це конфлікт з приводу протиправного спричинення одним із його учасників суттєвої шкоди або створення загрози спричинення такої шкоди, правовим наслідком якого є кримінальна відповідальність або інші засоби кримінально-правового реагування. Ознаки кримінального правопорушення:
Діяння
Суспільна шкідливість/небезпечність
Наявність причинного (обумовлюючого) зв’язку між діянням і шкодою. Діяння має бути причиною наслідку.
Наявність правового наслідку – юридичної відповідальності.
Винність
Осудність правопорушника
Передбачуваність кримінальним законом.
Види кримінальних правопорушень:
Ті, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність:
Злочини;
Кримінальні проступки.
Ті, які не тягнуть за собою кримінальної відповідальності:
Ексцес малолітніх;
Ексцес неосудних.

Причини доцільності виокремлення кримінального проступку як виду кримінального правопорушення.
Пояснювальна записка до проекту закону «Про внесення змін до ККУ щодо запровадження інституту кримінальних проступків»:
Урахування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (особливо ст.. 6, яка передбачає право кожного на справедливий судовий розгляд) та практики ЄСПЛ, згідно з якими деякі адміністративні правопорушення, закріплені у КпАП мають кримінальний характер, який визначається за ступенем їх суспільної небезпечності та видом стягнення, що накладається на особу, винну у їх вчиненні.
Досвід країн Західної Європи (ФРН, Австрія, Швейцарія, Франція і т.д.)
Продовження гуманізації кримінального права шляхом перетворення окремих нетяжких злочинів на кримінальні проступки
Реформа адміністративно-деліктного права, внаслідок якої накладати адміністративні стягнення будуть тільки адміністративні органи.
Отримання обвинуваченим у вчиненні кримінальних проступків усіх процедурних прав і гарантій кримінального процесу, яких особи позбавлені в процедурі щодо адміністративних правопорушень.
Зменшення випадків неправомірного використання результатів адміністративного провадження при розслідуванні кримінальних справ.

Поняття кримінального проступку та перспективи віднесення до числа таких проступків різних правопорушень.
Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» С. Головатого:
Стаття 11-1. Види кримінального правопорушення
Залежно від ступеню тяжкості кримінальні правопорушення поділяються на злочини та кримінальні проступки.
Стаття 11-2. Кримінальний проступок
Кримінальним проступком є діяння, за яке передбачене покарання у виді громадських робіт, або інше, більш м’яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
Проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо введення інституту кримінальних проступків» В. Д. Швеця:
Стаття 11. Поняття кримінального правопорушення та його види
1. Кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення.
2. Кримінальними правопорушеннями є злочини та кримінальні проступки.
3. Злочином є передбачене Книгою 1 (Про злочини) Особливої частини цього Кодексу суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
4. Кримінальним проступком є передбачене Книгою 2 (Про кримінальні проступки) Особливої частини цього Кодексу суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального проступку.
5. Не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Кримінальними проступками деякі гіпотези пропонують визначити:
Злочини, що максимально караються громадськими роботами;
Злочини, що максимально караються арештом;
Злочини невеликої та деякі злочини середньої тяжкості;
Злочини невеликої та більшість злочинів середньої тяжкості.
Існує декілька позицій стосовно законодавчого оформлення кримінального проступку:
Створити самостійний Кодекс кримінальних проступків;
Створити самостійний розділ чинного ККУ;
Розшарувати проступки в діючому тексті ККУ.

Кримінальна відповідальність у структурі протидії злочинності.
Існує загальна та спеціальна протидія злочинності, а також відповідні їм відносно самостійні механізми їх здійснення.
Загальна протидія злочинності – це ефективне функціонування всіх інститутів суспільства та держави за допомогою яких формується раціональна система впливу на фактори злочинності, в результаті чого мінімалізується число злочинних проявів. Раціональне, правомірне функціонування державних та громадських інституцій в масштабах всієї держави чи на регіональному рівні не маючи своєю безпосередньою метою протидію злочинності, а будучи спрямованим на забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства, тим самим об’єктивно забезпечує протидію злочинності.
Суб’єктами загальної протидії злочинності виступають всі соціальні та державно-правові інституції, існуючі в певному суспільстві.
Спеціальна протидія злочинності (точніше – її проявам) – це сукупність кримінально-правових, кримінально-процесуальних, оперативно-розшукових, криміналістичних та кримінологічних засобів, за допомогою яких забезпечується безпосередній правовий та кримінологічний вплив на реальні й потенційні злочинні прояви.
Суб’єктами такої протидії виступають не всі соціальні та державно-правові інституції і навіть не всі правоохоронні органи, а лише спеціально уповноважена на це їх частина, яка отримала назву „кримінальна юстиція”.
У найбільш загальному виді кримінальна юстиція - це система державних органів, діяльність якої спрямована на винесення справедливого рішення у кримінальній справі.
Спеціальна протидія злочинності здійснюється за двома взаємопов’язаними між собою напрямами: а) кримінально-правове реагування на вчинення злочинного діяння. Найбільш розповсюдженою формою кримінально-правового реагування на злочинні прояви є застосування кримінальної відповідальності, тому його можна вважати кримінально-правовим реагуванням. Але воно здійснюється в чітко визначених процесуальних межах і може претендувати на назву „кримінально-процесуальне”. Щоб не створювати понятійної конкуренції, пропонується оперувати більш узагальненим терміном „правове реагування” або, для забезпечення лаконічності, просто „реагування”.
б) спеціально-кримінологічне запобігання вчиненню нових злочинів. Перший засіб запобігання злочинів - профілактика. Вона являє собою нейтралізацію криміногенних передумов можливого злочину, тобто діяльність з усунення та нейтралізації причин вчинення злочинного діяння, а також умов, що сприяють цьому.
Коли профілактика виявляється недостатньо ефективною, виникає потреба у застосуванні другого засобу запобігання – попередження (за іншою термінологією – відвернення) злочину. Попередження злочинів – це сукупність заходів, спрямованих на окремі групи або конкретних осіб, які виношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочину; усунення криміногенних факторів, що обумовлюють формування злочинного мотиву до початку виконання злочину.

Проблема визначення кримінальної відповідальності.
Щодо сутнісного визначення кримінальної відповідальності в теорії існує безліч точок зору. Основні з них зводяться до наступного:
1. Кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, яка вчинила злочин, відповісти за його вчинення на підставі кримінального закону, дати звіт перед державою за порушення кримінально-правової заборони й зазнати заходів державного примусу – обмежень (втрат) особистого, майнового або іншого характеру, передбачених як покарання.
Критика такого підходу. Ототожнення кримінальної відповідальності з певним обов’язком не враховує того, що взятий сам по собі обов’язок відповісти за порушення кримінально-правової заборони не є реакцією держави на вчинення злочину. Для того, щоб зазначений обов’язок був виконаний (перетворився із можливості у дійсність), потрібна втілена у процесуальну форму діяльність уповноважених державних органів, які спочатку викривають винного, кваліфікують вчинене ним діяння як злочин, а далі застосовують до відповідного суб’єкта санкцію кримінально-правової норми. Обов’язок відповідати не тотожний відповідальності – він виступає лише її необхідною передумовою.
2. Кримінальна відповідальність – це покарання за вчинення злочину.
Критика такого підходу. Ототожнення кримінальної відповідальності з покаранням є архаїчним уявленням про відповідальність. Ці поняття є близькими, але водночас відрізняються один від одного у тому числі за змістом. Покарання, будучи похідним від кримінальної відповідальності, основна, проте не єдина форма кримінальної відповідальності: кримінальна відповідальність можлива і без покарання. Так, у КК України 2001 р. передбачені випадки, коли суд взагалі не призначає винному покарання: 1) втрата особою, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, суспільної небезпечності внаслідок бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці (ч. 4 ст. 74 КК); 2) закінчення вказаних у ст. 49 КК строків давності (ч. 5 ст. 74 КК); 3) захворювання особи, яка вчинила злочин, до постановлення вироку на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (ч. 2 ст. 84 КК); 4) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості неповнолітнім, до якого з урахуванням його щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки застосовуються примусові заходи виховного характеру, а не покарання (ст. 105 КК).
3. Кримінальна відповідальність - це специфічні (охоронні) кримінально-правові відносини, які виникають з моменту вчинення злочину між державою й особою, яка вчинила злочин.
Критика такого підходу. Кримінально-правові відносини – це самостійна кримінально-правова категорія, ототожнення якої з іншими недоцільне.
Кримінальна відповідальність – це особливий кримінально-правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин, яке полягає у здійснюваному судом в обвинувальному вироку осуді порушника кримінально-правової заборони з обмеженням або позбавленням його певних благ чи без такого.
Кримінальну відповідальність доцільно розуміти як засудження особи за вчинення нею злочину обвинувальним вироком суду з обмеженням чи позбавленням її законних прав та інтересів чи без такого.
Феномен кримінальної відповідальності доцільно розглядати у вузькому (власному, кримінально-правовому), та в широкому (міжгалузевому) сенсі:
У першому з них кримінальна відповідальність - це здійснене в інтересах захисту правопорядку а) засудження суспільно-небезпечного діяння та його суб’єкта обвинувальним вироком суду, що набрав чинності з б) обмеженням або позбавленням засудженого певних прав та свобод чи без такого.

Форми кримінальної відповідальності.
На наш погляд, формами кримінальної відповідальності є:
- покарання (Розділ Х Загальної ч. КК);
- звільнення від покарання (Розділ Х Загальної ч. КК);
- звільнення від відбування призначеного покарання (Розділ ХІІ Загальної ч. КК ).
Не існує, також, підстав визнавати формою кримінальної відповідальності так зване звільнення від неї, а насправді відмову від застосування кримінальної відповідальності, регламентоване як розділом ІХ Загальної частини КК України та деякими статтями інших її розділів, так і низкою статей Особливої його частини. Річ у тім, що у разі звільнення від кримінальної відповідальності відсутній державний осуд того, хто вчинив злочин, який є обов’язковим елементом змісту кримінальної відповідальності. У такому випадку не постановляється обвинувальний вирок суду, яким особа офіційно визнається винною у вчиненні злочину, що виражає негативну оцінку вчинку і його суб’єкта з боку держави. У разі звільнення від кримінальної відповідальності при тому, що його підстави є нереабілітуючими, держава з різних міркувань відмовляється від свого права піддати особу, яка вчинила злочин, осуду і, тим більше, примусу, передбачених кримінальним законом. Сказане дає підстави стверджувати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це форма реалізації кримінально-правових норм поза інститутом кримінальної відповідальності.
Дискусійним залишається питання щодо віднесення до форм кримінальної відповідальності примусових заходів медичного характеру. Ясно одне: коли вони застосовуються до неосудної особи – це не може вважатися кримінальною відповідальністю. Щодо примусових заходів медичного характеру які застосовуються до обмежено осудних осіб, такої однозначності немає. З огляду на те, що такі заходи переважно застосовуються паралельно з покаранням, вважати їх самостійною формою кримінальної відповідальності не доцільно.
Впровадження кримінального проступку потребує встановлення кримінальної відповідальності за їх вчинення не у формі покарання, а у формі кримінального стягнення. Окрім іншого, це дозволить встановити кримінальну відповідальність юридичних осіб.

Механізм застосування кримінальної відповідальності.
Процес реагування на вчинений злочин утворює самостійну систему заходів, які застосовуються у певній послідовності. Оскільки, як зазначалося, головним засобом такого реагування, як і спеціальної протидії злочинності взагалі, є кримінальна відповідальність, механізм її застосування чи незастосування й уособлює собою механізм спеціальної протидії злочинності. Його утворюють послідовно здійснювані в межах кримінально-процесуальної форми наступні складові:
- притягнення до кримінальної відповідальності;
- покладання кримінальної відповідальності;
- реалізація кримінальної відповідальності;
-
Покладання кримінальної відповідальності на особу, яка вчинила кримінальне правопорушення та роль прокурора в його здійсненні.
Після притягнення до відповідальності настає черга покладання кримінальної відповідальності на суб’єкта його вчинення або відмова від цього. Як зазначає академік Ю.В. Баулін, „... органи державної влади спершу притягують особу до кримінальної відповідальності, а потім покладають на неї таку відповідальність” (11, с. 48(. При цьому закон дозволяє за наявності законних підстав взагалі відмовитися від покладання відповідальності на суб’єкта, застосувавши до нього так зване звільнення від кримінальної відповідальності.
Покладання кримінальної відповідальності є центральною, власне матеріально - правова складовою механізму застосування кримінальної відповідальності.
Єдиним суб’єктом покладання кримінальної відповідальності відповідно до Конституції та галузевого законодавства України є суд.
Зміст покладання кримінальної відповідальності складає діяльність суду із здійснення засудження суб’єкта, притягнутого до такої відповідальності з визначенням виду й міри обмеження чи позбавлення його певних благ або без такого.
Роль прокуратури в покладанні судом кримінальної відповідальності на особу, визнану винуватою у вчиненні злочину полягає в реалізації конституційної функції підтримання державного обвинувачення в суді (п.1 ст.121 Конституції України).

Реалізація кримінальної відповідальності та роль прокурора в її здійсненні.
Далі, після покладання відповідальності, розпочинається її реалізація, тобто реальне буття встановлених законом та визначених обвинувальним вироком суду у конкретній справі форм цієї відповідальності, головною серед яких залишається покарання.
Суб’єктами реалізації кримінальної відповідальності переважно виступають органи кримінально-виконавчої системи. Лише деякі з видів покарання реалізуються за участі інших інституцій, наприклад, види громадських робіт, які повинні виконуватися засудженими до них особами, визначаються органами місцевого самоврядування (ч.1 ст. 56 КК).
Роль прокуратури в реалізації кримінальної відповідальності полягає у виконанні нею конституційної функції нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах(п. 4 ст. 121 Конституції України).
Підстава та умови настання кримінальної відповідальності.
З філософської точки зору підставою настання кримінальної відповідальності є свобода вибору (волі).
В теорії кримінального права висловлювалась думка щодо існування фактичної та юридичної підстав настання кримінальної відповідальності. Фактична підстава розглядалась як факт об’єктивної дійсності, що обумовлює настання кримінальної відповідальності. Таким виступає факт вчинення злочину.
Поняття злочину, як відомо, визначається в ч.1 ст. 11 КК. Цією ж статтею КК визначається поняття малозначного діяння, що не містить матеріальної ознаки злочину (ч. 2 ст. 11 КК).
Юридичною підставою кримінальної відповідальності прихильники цієї точки зору називають наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом.
В КК України 2001 року відбулося об’єднання фактичної та юридичної підстав в одну кримінально-правову норму (ч.1 ст.2 КК).
Отже, кримінально-правова (матеріально-правова) підстава настання кримінальної відповідальності одна: це – наявність у діянні ознак складу злочину ( ч. 1 ст. 2 КК ).
Поряд з нею слід виокремлювати й процесуально-правову (формальну) підставу, а саме – наявність обвинувального вироку суду, що набув чинності. Лише сукупність двох означених підстав здатна „запустити” механізм реалізації кримінальної відповідальності та чітко визначити початок її настання.
Кримінальна відповідальність має наставати не лише за наявності підстави для цього, але й за наявності визначених законом умов. Першою з них закон про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 2 КК України ) називає відсутність недоведеності вини особи у вчиненні злочину. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли доведено винуватість конкретного суб’єкта у вчиненні передбаченого Особливою частиною КК України діяння.
Наступною умовою настання кримінальної відповідальності відповідно до ч. 3 ст. 2 КК є відсутність факту попереднього застосування відповідальності за той самий злочин. Як відомо, у кримінальному праві існує принцип неприпустимості подвійної відповідальності за одне й те ж діяння (non bis in idem), у відповідності з яким і сформульовано в законі зазначену умову настання кримінальної відповідальності.
Ще однією умовою настання кримінальної відповідальності слід визнати відсутність підстав для обов’язкового звільнення від кримінальної відповідальності. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли відсутня передбачена законом необхідність або можливість звільнити особу від кримінальної відповідальності. За наявності необхідності звільнити особу від кримінальної відповідальності за нормами розділу ІХ Загальної частини КК України (загальне звільнення) чи за відповідними статтями Особливої його частини (особливе звільнення) кримінальну відповідальність застосовувати неможливо (при обов’язковому звільненні) або недоцільно (при факультативному звільненні).

Склад злочину та його структура.























Проблемні аспекти об’єктивних ознак складу злочину.

Проблемні аспекти суб’єктивних ознаки складу злочину.
Суб’єктивні ознаки складу злочину, як відомо, зосереджені у двох його елементах: суб’єктивній стороні злочину та суб’єкті злочину.
Проблемні аспекти: дискусійним залишається проблема вини у так званих формальних складах злочину. Стосовно цього слід зауважити наступне. За загальновизнаною думкою злочини з формальним складом можуть вчинятися лише умисно. З огляду на те, що законодавче визначення необережної вини сфокусоване на суспільно небезпечних наслідках діяння, а вони не входять до структури об’єктивної сторони формальних складів злочину, можливість вчинення такого злочину з необережності виключається. Отже без зміни теоретичного розуміння та законодавчого визначення форм вини необережний злочин з формальним складом уявити неможливо. Такі злочини є виключно умисними.
Умисел є формою вини, для якої характерне найбільш негативне (зневажливе) психічне ставлення суб’єкта суспільно небезпечного діяння до охоронюваних законом цінностей, що обумовлює його підвищену у порівнянні з необережністю небезпечність.
Відповідно до ст. 24 КК умисел поділяється на прямий і непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала лише можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і не бажаючи цього свідомо припускала їх настання. Як зазначав відомий дослідник складу злочину О.М. Трайнін, евентуальний умисел – і в цьому його особливість – передбачає, що наслідок, який не бажає, але свідомо припускає винний, є саме евентуальним, тобто може настати, а може і не настати.
Таким чином, розмежування видів умислу здійснюється шляхом співвідношення його інтелектуальних та вольових ознак. Розмежування видів умислу значною мірою впливає на ступінь вини, а тому й на межі відповідальності та покарання, виступаючи одним із чинників їх індивідуалізації.
Законодавець визначає види умислу відповідно до матеріальних складів злочину вказуючи на психічне ставлення суб’єкта як до діяння, так і до наслідків (ст. 24 КК). При цьому у злочинах з формальним складом, де наслідки не є його елементом, вольова ознака у виді психічного ставлення до них на перший погляд не впливає на визначення виду умислу. Саме тому цю ознаку вини визначають через психічне ставлення не до наслідків, а до самого діяння.
В теорії склалося щонайменше два підходи до визначення психічного ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак формального складу злочину. Одні криміналісти вважають, що в цих складах злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпечність діяння і бажає його вчинити не формуючи свого психічного ставлення до наслідків діяння. На думку іншої групи фахівців, усвідомлення суспільної небезпечності діяння неможливе без усвідомлення небезпечності його наслідків навіть тоді, коли останні винесено за межі законодавчого визначення складу злочину.
Окремим проблемним аспектом залишається визначення виду умислу у злочинах з формальним складом. Переважна більшість фахівців упевнена, що такі злочини вчиняються лише з прямим умислом, але існує й протилежна думка.
З точки зору представників першої групи вчених, оскільки у злочинах з формальним складом наслідки не є обов’язковим його елементом, психічне ставлення до них відсутнє. На їхню думку, ознакою об’єктивної сторони, яка втілює суспільну небезпечність діяння у зазначених складах, є заборонене законом діяння. Усвідомлення суспільної небезпечності цього діяння та бажання вчинити його і складають зміст інтелектуального та вольового моментів умислу у формальному складі злочину. Тому непрямий умисел при вчиненні злочинів з таким складом виключається, адже передбачення, як різновид психічного ставлення до дійсності, згідно ст. 24 КК стосується лише наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за рамками об’єктивної сторони.
Викладене вище дає змогу зробити висновок, що необхідною та достатньою умовою наявності вини у злочинах з формальним складом можна вважати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та бажання його вчинити, але за умови, що усвідомлення суспільної небезпечності діяння розуміється як результат усвідомлення його наслідків, а бажання вчинити злочинне діяння одночасно означає наявність бажання досягти злочинних наслідків. Та обставина, що ці наслідки в формальному складі злочину „опинилися” за межами складу жодним чином не змінює змісту вини суб’єкта. Модифікується в формальному складі злочину в порівнянні з матеріальним складом лише форма вина, а не її зміст.
Стосовно іншого аспекту дискусії щодо змісту вини у формальних складах злочину, а саме – виду умислу, зауважимо, що для злочинів з формальним складом характерною є вина у виді прямого умислу. Але не тому, що суб’єкт не має психічного ставлення до наслідків діяння. Напроти, саме наявність такого ставлення до наслідків визначає зміст ставлення до діяння. До речі саме тому законодавча формула умислу є універсальною і не потребує змін та „уточнень”.
Щодо суб’єкта злочину слід зазначити, що традиційно його поняття формулюється таким чином: це фізична, осудна особа, яка у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила злочин (с. 18 КК). Звідси випливає три ознаки загального суб'єкта - його „фізичність”, осудність та досягнення віку кримінальної відповідальності. Якщо ж суб'єкт наділений бодай одною додатковою ознакою, він автоматично зараховується в ряд так званих спеціальних суб'єктів.
Подібне визначення суб'єкта злочину має суттєві вади, головна з котрих - недостатня повнота ознак і, як наслідок, недостатньо докладна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до чисто формальної класифікації суб’єктів, що в свою чергу породжує різноголосицю та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема під час кваліфікації співучасті в злочині з спеціальним суб’єктом.
Суб'єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила ла у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб'єкта – обов’язкові та факультативні.
До обов'язкових ознак належать фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на цей час віку кримінальної відповідальності.
Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб'єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК, або однозначно витікають із її змісту. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується декілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності.
Особливий інтерес викликає друга обов'язкова ознака суб’єкта – осудність, формула котрої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК).
Недолік цього визначення вбачається в тому, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом, на наш погляд, могло б бути наступне визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один (психологічний), а щонайменше три критерії: соціально-медичний, психологічний та юридичний. Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки - інтелектуальна і вольова. Юридичний критерій осудності немов би виростає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, що вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Врешті-решт, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. По відношенню до суб'єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі і кримінальне зокрема безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.
Необхідність відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного - перетворюється в самоціль, позбавлену юридичного сенсу.
Обов’язкові ознаки суб'єкта злочину характеризують його як загального суб'єкта. Однак в КК велику питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб'єктом.
Поділ суб'єктів на загальний та спеціальний проводиться в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме – за наявністю чи відсутністю бодай однієї обставини, котра б доповнювала обов'язковий перелік основних ознак злочину („фізичність”, осудність та досягненні певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Наявність будь-якої додаткової обставини в характеристиці суб'єкта не завжди автоматично перетворює його із загального в спеціальний. Справа в тому, що і за наявності додаткових ознак, причому прямо передбачених в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.
Спеціальний же суб’єкт - це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх без винятку осіб, а лише для певної їх категорії, до котрої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а стосовно лише відповідної групи злочинів – службових, військових і т. ін. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, котра тільки їм і адресується. Особа, наділена лише обов'язковими ознаками суб'єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна - це виступити в ролі співучасника в злочині, що скоює спеціальний суб’єкт. Особа ж, котра має ознаки і спеціального суб’єкта, в разі порушення загальної заборони буде нести відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, та ж посадова особа чи військовослужбовець, котрі вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти.
Таким чином, розподіл суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально-механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, котре вчиняє суб’єкт, або, іншими словами, за характером кримінальної протиправності діяння.
Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, піддаються більш дрібнішій класифікації, котра має не лише пізнавальне, а й практичне, значення. Загальні суб’єкти в залежності від того, мають вони поряд з обов'язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками.
Загальний суб'єкт першого виду - це фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних.
Загальний суб'єкт другого виду - це суб'єкт, котрий має поряд з обов'язковими, і додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але вони не перетворюють його в спеціального суб'єкта, оскільки ним порушується не спеціальна, „вузька” заборона, а загальна, обов'язкова для всіх: не вбий, не вкради і т. ін. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі дитиновбивства, службову особу у складі вимагання чи торгівлі людьми тощо.
Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи в залежності від: 1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації.

Проблемні аспекти визначення стадій вчинення злочину.
Стадії злочину – це певні етапи розвитку злочинного вчинку в часі. Першою з них є готування до вчинення злочину. Інколи стадією злочину, яка не тягне за собою кримінальної відповідальності, називають і виявлення умислу. Навряд чи є підстави вважати виявлення умислу стадією злочину. Виявлення умислу саме по собі ще не є створенням умов для вчинення злочину. Це лише озвучування думок стосовно можливого злочинного діяння. Саме через це його не визнають злочинним за принципом „За думки не судять, а судять за діяння”.
Першою стадією вчинення злочину є готування до злочину. На відміну від виявлення умислу, готування – це вчинення певних діянь, які за своїм змістом є реальним створенням умов для вчинення у майбутньому злочинного діяння. В чинному кримінальному законодавстві виявлення умислу не визначається, оскільки воно не має кримінально-правового значення. Щодо законодавчого визначення готування до злочину в(ст. 14 КК України) слід зазначити, що воно адекватно відображає сутність та зміст цього кримінально-правового явища.
Наступна стадія злочину – замах на його вчинення. Існує проблема законодавчого визначення цієї стадії. На думку декого із фахівців, законодавче визначення замаху на вчинення злочину в ст. 15 КК є невдалим. У ній йдеться про вчинення діяння, яке спрямоване на вчинення злочину. Тобто вчинення іншого діяння у майбутньому. Але ж це – продовження думки, викладеної у попередній ст. 14 КК стосовно готування до злочину як створення певних умов для реалізації злочинного наміру. Тобто законодавець у ст. 15 КК фактично продовжує характеризувати стадію готування до злочину замість того, щоб чітко визначити ознаки замаху.
Головна з них полягає в тому, що замах – це початок виконання об’єктивної сторони злочину, не доведеного до кінця з причин, незалежних від суб’єкта його вчинення. Саме цю ознаку й необхідно передбачити в законодавчому визначенні зазначеної стадії злочину.
Завершальна стадія злочину – його закінчення. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України. Визначення закінченого злочину залежить від законодавчої конструкції складу злочину (матеріальний, формальний, усічений). У злочині з матеріальним складом його закінчення співпадає з моментом настання шкідливих наслідків злочинного діяння. Якщо склад злочину визначено в законі як формальний, злочин вважається закінченим в момент закінчення самого злочинного діяння безвідносно того, настали його шкідливі наслідки чи ні. Злочин з усіченим формальним складом вважається закінченим на стадії готування або замаху на його вчинення (бандитизм є закінченим злочином з початку організації банди, а не з моменту вчинення нею нападів).


Добровільна відмова від продовження злочину на різних стадіях його вчинення.
1. Поняття добровільної відмови від вчинення злочину і її ознаки. Згідно з ч. 1 ст. 17 "добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця". Ознаками добровільної відмови є: а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; б) відмова від вчинення злочину з волі самої особи; в) наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Остаточне припинення готування до злочину або замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність умислу продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні злочину, його призупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від вчинення злочину, оскільки не припиняється загроза, небезпека заподіяння шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Наприклад, злодій, який усвідомив, що не зможе відчинити сейф з грошима тим інструментом, що є у нього, і припиняє розпочатий злочин, щоб принести інший інструмент, не може бути визнаний особою, яка добровільно відмовилася від крадіжки. Тільки остаточна відмова від доведення злочину до кінця свідчить про добровільну відмову від вчинення злочину. Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання при невдалій спробі вчинення злочину, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для закінчення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця. Наприклад, немає добровільної відмови від спроби повторного пострілу в потерпілого у зв'язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство. Тут уже перший постріл утворив закінчений замах на вбивство, через це добровільна відмова повністю виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована тільки при призначенні покарання. Верховний Суд України вважає, що, коли відмова сталася вже після закінчення всіх дій, які винний вважав за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, його дії слід кваліфікувати як закінчений замах на той злочин, що його винний хотів учинити. Друга ознака добровільної відмови - це недоведєння злочину до кінця з власної волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої відмови (добра воля), але й текст ч. 1 і 2 ст. 15, де замах на злочин визначається як діяння, що не було доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного. При добровільній відмові від вчинення злочину особа свідомо, зі своєї волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця. Нарешті, важливою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що причини (обставини), які він не в змозі перебороти (подолати) для закінчення початого їм злочину, відсутні і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити. Наприклад, винний з метою зґвалтування довів потерпілу до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої або наркотики, і, усвідомлюючи, що він може безперешкодно довести злочин до кінця, пожалів жертву і відмовився від продовження злочину. Практика Верховного Суду України в таких справах виходить з того, що "для визнання відмови від Зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася від цього і з власної волі припинила злочинні дії". Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення, - це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання (наприклад, злодій намагався відкрити сейф з коштовностями, але не зміг). Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця визначається за суб'єктивним критерієм, тобто уявленням про це самої особи. Тому не має значення, чи існувала насправді така можливість. Наприклад, якщо суб'єкт з метою крадіжки грошей проник у помешкання каси, але, злякавшись відповідальності, сейф зламувати не став і залишив касу, не знаючи при цьому, що в сейфі не було грошей, то йдеться про добровільну відмову, хоча реальної можливості вчинення крадіжки в даній ситуації взагалі не було.
2. Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різними: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину тощо. Ці мотиви не мають значення для добровільної відмови від злочину.
Стадії вчинення злочину, на яких можлива добровільна відмова від злочину. Добровільна відмова від злочину можлива тільки в незакінченому злочині, лише до моменту закінчення злочину, бо тільки в цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку заподіяння шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом. Добровільна відмова виключається на стадії закінченого злочину, оскільки є всі елементи складу злочину і відмовитися від завершеного посягання вже неможливо, воно незворотне. Таким чином, поняття закінченого злочину і добровільної відмови від злочину є взаємовиключними. Так, добровільна відмова від одержання хабара може мати місце тільки до його прийняття. Тому наступне повернення хабара незалежно від мотивів не звільняє службову особу від кримінальної відповідальності за цей злочин. На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива у всіх випадках, причому у формі простої (чистої) бездіяльності. Утримання від подальших дій з створення умов для вчинення злочину усуває небезпеку для об'єкта, який охороняється кримінальним законом і виключає можливість вчинення злочину. При цьому можуть бути зроблені і якісь дії в ліквідації створених умов для вчинення злочину. Проте вони не обов'язкові і не мають значення для встановлення добровільної відмови (наприклад, особа знищує придбану зброю, або пристосований засіб, або знаряддя злочину). На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при готуванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від подальших дій, які були безпосередньо спрямовані на вчинення злочину. На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є певний проміжок часу, у ході якого особа контролює розвиток причинного зв'язку, може втрутитись і перешкодити настанню суспільно небезпечного наслідку. Наприклад, особа штовхнула потерпілого у водоймище з метою позбавлення його життя, а потім врятувала його; суб'єкт залишив ввімкнену електроплиту з метою зробити пожежу, а коли пожежа виникла, загасив вогонь. Добровільна відмова в цих випадках можлива лише завдяки активним діям. Якщо зазначеного проміжку часу між діянням і наслідком немає або розвиток причинного зв'язку вже закінчився, добровільна відмова на стадії закінченого замаху неможлива; тут може мати місце лише відмова від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин. Наприклад, суб'єкт, бажаючи вбити, зробив постріл у потерпілого, але не влучив. Тут від замаху на вбивство вже відмовитися не можна; можлива лише відмова від повторного замаху на життя потерпілого.
Підстави виключення кримінальної відповідальності при добровільній відмові від злочину. Відповідно до ст. 17 добровільна відмова від злочину є самостійною підставою виключення кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, оскільки шляхом добровільної відмови особа усуває створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне заподіяння шкоди об'єкту, перешкоджає закінченню злочину.
Правові наслідки добровільної відмови від злочину. Згідно з ч. 2 ст. 17 "особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину". Звідси випливає, що особа, що добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до злочину або замах на злочин. Отже, ця норма має велике значення в попередженні закінчення злочинів, бо сприяє відмові від продовження і завершення розпочатого особою злочину. Положення зазначеної норми про добровільну відмову можуть бути використані й іншими особами для попередження злочинів. Якщо в діянні (діях або бездіяльності), яке вчинене особою до добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину, кримінальна відповідальність настає за це посягання, а за добровільно припинене готування або замах відповідальність виключається. Наприклад, особа, яка незаконно виготовила зброю для вбивства і добровільно відмовилася від нього, але зброю не здала органам влади, не підлягає відповідальності за готування до вбивства, але відповідатиме за ст. 263 за незаконне виготовлення зброї. Так само особа, яка заподіяла потерпілій тілесне ушкодження з метою зґвалтування і добровільно відмовилася від доведення цього злочину до кінця, не відповідає за замах на зґвалтування, але відповідатиме за заподіяне тілесне ушкодження.

Система та види покарань в КК України.
У ст. 50 розділі X Загальної частини КК України покарання визначається як захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає у передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого. Це визначення є загальним і ним охоплюється будь-який окремий вид покарання, включений до системи покарань. . За своєю правовою природою покарання є однією із форм кримінальної відповідальності поряд з іншими її формами, такими як звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання.
Передбачені чинним КК України окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка закріплена у ст. 51 КК України у формі встановленого законом про кримінальну відповідальність і обов'язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, розташованих у певному порядку відповідно до ступеня їх суворості.
Встановлюючи цей перелік, законодавець, по-перше, створює тим самим основу для побудови санкцій у відповідних нормах Особливої частини КК України, де передбачені окремі види покарань і визначені межі їх призначення за певні злочини, і, по-друге, надає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань необхідну їх індивідуалізацію відповідно до ступеня тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного та обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Відповідно до ст. 52 КК України всі покарання поділені на основні і додаткові (самостійні підсистеми).
Основні покарання – це ті, які можуть застосовуватися як самостійний засіб впливу, несуть в собі основний заряд кари і не можуть призначатися на додаток до інших видів покарань. Основні покарання вважаються найбільш суворими, вони можуть призначатися лише самостійно і незалежно один від одного. Вони не можуть поєднуватися з іншими видами покарань. За один злочин може бути застосовано лише одне основне покарання, вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК.
Відповідно до ст. 52 КК України основними покараннями є: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний термін, довічне позбавлення волі.
Додатковими називаються покарання, які не можуть застосовуватися самостійно і завжди лише приєднуються на додаток до основних видів покарань . Вироком суду, на відміну від основного покарання, може бути призначено декілька додаткових покарань (ч. 4 ст. 52 КК України). Додатковими покараннями є : позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу і конфіскація майна – не можуть застосовуватися самостійно, вони лише приєднуються до основного.
Покарання, які можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові отримали назву змішаних покарань. Це - штраф і позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю. В якості основних вони застосовуються на загальних підставах. В якості додаткових – штраф може застосовуватися лише у випадках і межах, встановлених в Особливій частині К.К., а позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю – і в тих випадках, коли не передбачено санкцією норми Особливої частини КК України.
За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони можуть бути класифіковані як загальні та спеціальні. Загальні покарання можуть бути призначені, як правило, будь-якій особі, що вчинила злочин (наприклад штраф, позбавлення волі). Спеціальними є покарання, які передбачені у статтях 54, 55, 58, 62 КК України і призначаються лише певному (більш вузькому) колу суб'єктів.
За можливістю визначення строку (терміну дії тих обмежень, що складають зміст покарання) покарання поділяються на строкові та безстрокові. Можливі класифікації покарань і за іншими ознаками, на підставі яких можуть бути виділені, наприклад, покарання, пов'язані та не пов'язані з позбавленням волі; застосовувані та не застосовувані до неповнолітніх; від відбування яких можливе або, навпаки, неприпустиме звільнення з випробуванням, умовно-дострокове звільнення чи заміна невідбутої їх частини більш м'яким тощо

Загальні засади призначення покарання та їх співвідношення з принципами призначення покарання.
Загальні засади призначення покарання це система встановлених законом і обов'язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання у кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якій це покарання призначається. Cуд зобов'язаний при цьому виходити з наведених вимог (правил) призначення покарання у всіх без виключення випадках. Зазначеними правилами повинен керуватися й прокурор, який підтримує державне обвинувачення в суді.
Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються із трьох обов'язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: а) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); б) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); в) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (п. 3).
Перша вимога означає, що, за загальним правилом, суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачено у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлено для цього виду покарання в санкції. За відносно визначеною санкцією, де зазначені мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначено лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (наприклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) один рік; для виправних робіт (ч. 1 ст. 57 КК) шість місяців). За альтернативною санкцією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначити його в межах, установлених для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді і зобов'язаний приєднати до основного покарання й додаткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК).
Проте в частинах 3 та 4 ст. 65 КК передбачено й винятки із цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).
Друга вимога полягає в тому, що суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують підставу та умови відповідальності за злочин, цілі та види покарань, підстави, порядок та межі їх застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин або за злочин, вчинений у співучасті, суд має обов'язково враховувати положення ст. 68 КК, а при визначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків зобов'язаний виходити з порядку і меж його призначення, встановлених для цих випадків у статтях 70-72 КК. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема використовувати надані йому законом можливості з пом'якшення покарання, передбачені, наприклад, ч. З ст. 43 (вчинення злочину при виконанні спеціального завдання), статтями 69 та 69' КК тощо.
Третя вимога - при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК). Ця вимога означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається в ст. 12 КК, яка поділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м'яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин навіть довічне позбавлення волі.
Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд має враховувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значущість об'єкта злочину. Наприклад, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не одній, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п'яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене покарання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим більше розмір завданих збитків, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.
При призначенні покарання суд ураховує особу винного, оскільки обставини, що її характеризують, мають велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Згідно з цією ж постановою Пленуму, досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи непогашених судимостей, адміністративних стягнень), склад родини (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан та ін.
Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме:
1) справедливості. Покарання має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним засадам суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Справедливість має два аспекти. Вона повинна стосуватися, перш за все, законних інтересів потерпілих від злочину. Але справедливим має бути і ставлення до обвинувачуваної особи.
2) законності. Згідно з цим принципом: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожен з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, установлених законом.,
3) обґрунтованості. Покарання застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і доцільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку.
4) індивідуалізації покарання. Вона полягає в обов'язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. З ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначено таке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).

Призначення більш м’якого покарання ніж передбачено в законі.
ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за вчинений злочин, і призначити за злочин будь-якого ступеня тяжкості більш м'яке покарання порівняно з тим, яке у цій санкції передбачено. Отже, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Підставами застосування ст. 69 КК закон визнає дві групи чинників, що характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, що певним чином характеризують особу винного.
Обставини, що пом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК мають відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин обов'язково повинно бути декілька не менше двох. По-друге, ці обставини мають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому знижувати істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно недоцільним.
Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, що можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні цих даних беруться до уваги: зразкова поведінка особи в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова Діяльність, позитивна характеристика, прагнення залагодити заподіяну Шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що в усіх таких випадках повинні бути встановлені такі дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.
Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявності тільки двох розглядуваних підстав застосування ст. 69 КК в їх єдності та сукупності. Якщо судом встановлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або тільки позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК є неприпустимим.
Порядок призначення більш м'якого покарання припускає застосування судом одного із таких правил (варіантів) застосування ст. 69 КК:
Призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин.
Перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове
Керуючись приписами частин 1 та 2 ст. 69 КК, суд також може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов'язкове.
На підставі частин 1 та 2 ст. 69 КК суд має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м'якого виду основного покарання і одночасно не призначати додаткове покарання, передбачене в санкції як обов'язкове.

Межі відповідальності за вчинення незакінченого злочину.
Межі кримінальної відповідальності у формі покарання за незакінчений злочин визначені статтею 68 КК України, відповідно до ч.1 якої „при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
Вочевидь, що в переважній більшості випадків суспільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії або не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому в ч. 1 ст. 68 КК наголошується на необхідності урахування судом ступеня тяжкості вчиненого діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений злочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, форма вини, мотиви, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо), які суд має врахувати та оцінити в їх сукупності.
Ступінь здійснення злочинного наміру визначає, до якої стадії було доведено злочин до стадії готування або замаху. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) чи незакінченим (перерваний замах).
Необхідно також встановити, чому саме, через які причини злочин не було доведено до кінця.
Якщо в ч. 1 ст. 68 КК закон називає чинники, які має врахувати суд при призначенні покарання за незакінчений злочин, то в частинах 2 та З ст. 68 КК встановлюється той максимум покарання, в межах якого воно може бути призначено судом у цих випадках. Ці граничні межі диференційовані в законі залежно від стадії незакінченого злочину і за готування до злочину (ст. 14 КК) строк або розмір покарання складає половину (ч. 2 ст. 68 КК), а за замах (ст. 15 КК) дві третини (ч. З ст. 68 КК) максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК. Із цих приписів частин 2 та 3 ст. 68 КК випливає, що їх вимоги мають для суду обов'язковий характер, а передбачені ними правила пом'якшення покарання застосовуються:
лише у випадках вчинення особою незакінченого злочину готування або замаху, але обходять готування до злочину невеликої тяжкості, яке згідно з ч. 2 ст. 14 КК не тягне за собою кримінальної відповідальності;
лише до таких видів покарань, які мають строковий характер(наприклад, позбавлення волі) або призначаються у певному розмірі(наприклад, штраф) і не можуть бути застосовані, якщо найбільш суворим видом покарання в санкції є довічне позбавлення волі (наприклад, ч. 2 ст. 115 КК), оскільки останнє має безстроковий (невизначений строком чи розміром) характер. Виняток із цього правила становлять тільки випадки застосування положень частин 2 та 3 ст. 68 КК до осіб, яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК покарання у виді довічного позбавлення волі призначено бути не може і до яких у зв'язку з цим вимоги частин2 та 3 ст. 68 КК мають застосовуватися, виходячи із встановленої в санкції максимальної межі позбавлення волі на певний строк (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. у ред. від 12 червня 2009 p.);
лише до основного виду покарання і обходять додаткове. Тому, якщо в санкції поряд із основним передбачено й додаткове покарання, то при застосуванні вимог частин 2 та 3 ст. 68 КК останнє до уваги судом не береться;
лише до найбільш суворого виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції. Тому, якщо санкція є альтернативною, суд зобов'язаний застосувати вимоги частин 2 та 3 ст. 68 КК відносно максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду основного покарання з числа тих декількох, які в цій санкції передбачені.

Межі відповідальності за вчинення злочину в співучасті.

Призначення покарання за сукупністю злочинів та за сукупністю вироків.

Проблемні аспекти інституту звільнення від покарання та від його відбування.

Звільнення від кримінальної відповідальності та відмова від її застосування: проблема співвідношення.

Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Поняття кримінально-правової кваліфікації.
Кримінально-правова кваліфікація – оцінка діяння, яке заподіяло чи могло заподіяти суспільну шкоду та характеризується ознаками кримінальної протиправності, що полягає у визначенні того, якою статтею кримінального закону передбачене це діяння.
Кримінально-правова кваліфікація – частина процесу застосування кримінального Закону – офіційна діяльність уповноважених на те органів держави (дізнання, досудового слідства).
У ході кримінально-правової кваліфікації:
1.суспільно-небезпечна поведінка підлягає оцінці (заподіяння істотної шкоди, загроза заподіяння істотної шкоди)
2.визначається кримінальна протиправність діяння. Ознаки кримінально-правової кваліфікації: 1. Здійснюється у відповідній процедурній формі. 2.Має обов’язкове значення.
Зміст кримінально-правової кваліфікації – у визначенні кримінально-правової норми, яка передбачає скоєне діяння. Кримінально-правова кваліфікація включає в себе:
Оцінку фактичних обставин, виділення тих, що мають кримінально-правове значення.
Вибір статті КК, яка містить відповідну кримінально-правову норму.
Обґрунтування її застосування.
Процедура закріплення висновку про те, що це є або не є злочином.
Як зазначає Навроцький, для кримінально-правової кваліфікації притаманний дихотомічний поділ: «кваліфікація злочинів» і «кваліфікація не злочинів».
Кваліфікація злочинів – це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками скоєного та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.
Виходить, Застосування кримінального закону –це найширше поняття. Кримінально-правова кваліфікація – це частина процесу застосування КЗ. Кримінально-правова кваліфікація поділяється на кваліфікацію злочинів і не злочинів.

Проблемні аспекти визначення поняття та системи злочинів проти життя і здоров’я.

Проблема законодавчого визначення вбивства.
Поняття вбивства надано у ч. 1 ст.115 „Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншої людині”.
Це визначення страждає суперечливістю. З одного боку – законодавець вказує, що вбивство – це саме умисне заподіяння смерті, з іншого – необережне заподіяння смерті все ж-таки називає „Вбивство через необережність” (ст. 119 КК). Сумістити ці визначення можна тільки шляхом систематичного тлумачення – визнати, що за його підсумками вбивство – це умисне чи необережне протиправне заподіяння смерті іншої людині.
Слід звернути увагу, що до законодавчого визначення вбивства в науці кримінального права є претензії. Багато вчених наполягають на тому, щоб відмовитися від того, щоб називати вбивством необережне заподіяння смерті (як у КК РФ). Деякі науковці вважають, що у визначенні вбивства має бути слово „насильницьке”, тому, що важко назвати вбивством позбавлення життя на прохання майбутнього потерпілого. Такий злочин, на думку прихильників відповідного підходу до сутності вбивства, має бути передбачений окремою статтею зі значно більш м’якою санкцією, ніж „просте” вбивство.
Суттєві заперечення мають місце щодо визнання вбивством позбавлення лікарем безнадійно хворого. Значна кількість спеціалістів з кримінального права та медицини пропонують легалізувати таке позбавлення життя (його називають „евтаназія”, „еутаназія” чи „ейтаназія”), напевно з дотриманням ретельно розробленої процедури (як у деяких країнах). На даний час таке позбавлення життя підпадає під ознаки ч. 1 ст. 115.
Повернемось до визначення вбивства, згадаємо, що це – умисне чи необережне протиправне заподіяння смерті іншої людині. Кожне слово визначення має суттєве значення для правильної кваліфікації відповідних дій, тому потребує ретельного тлумачення.
Потерпілій – інша людина. З цього випливає, що самогубство – не вбивство і взагалі не злочин.
Відомо що на певних етапах розвитку суспільства людей, що невдало намагалися позбавити себе життя, піддавалі кримінальної відповідальності за замах на вбивство. За даними істориків, наприклад, у Англії у ХІІІ віці самогубство вважалося „тяжким вбивством самого собі”, а допомога в ньому – як співучасть у такому вбивстві; сотні людей були притягнути до відповідальності за замах на власне життя. У Зведенні законів Російської імперії (1882 г.) для осіб, що посягнули на своє життя, були передбачені каторжні роботи як для вбивць.
Якщо самогубство за визначенням ч. ст. 115 КК України – не вбивство, неможлива і співучасть в ньому. Тому не підлягає відповідальності, наприклад той, хто наданням засобів сприяв іншої особі позбавити собі життя. Хоча такі дії дуже нагадують пособництво, насправді ним не є, оскільки неможлива співучасть у незлочинних діях.
Кодекси деяких сучасних країн містять статті, які передбачають кримінальну відповідальність за „підмовляння” до самогубства або інші види участі в ньому у якості самостійних злочинів. У КК України подібних статей немає, незважаючи на те, що наукова спільнота наполягає на криміналізації окремих видів допомоги у самогубстві.

Види вбивств за обтяжуючих обставин та їх загальна характеристика.
Кримінальну відповідальність за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах передбачає ч. 2 ст. 115 КК. Обтяжуючими обставинами ч. 2 ст. 115 КК є:
Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115КК).
Таке вбивство характеризується одним (єдиним) умислом на вбивство двох (або більше) потерпілих, тобто винний має намір і мету вбити двох або більше осіб.
Вбивство двох чи більше потерпілих може бути вчинене одночасно або в різний час. Ця обставина вирішального значення не має. Головне, що поєднує вбивст-В?„ДВОХ чи більше осіб за п. 1,- це єдність умислу таких дій. За відсутності єдності умислу на вбивство двох чи більше осіб злочин кваліфікується як повторне вбивство. За п. 1 кваліфікуються і ті випадки, коли після вбивства однієї особи винний вчинив замах навбивство іншої особи або коли вбивству передував замах на вбивство Другої людини, якщо всі ці дії (обидва злочини) охоплювались одним умислом.
Разом з тим при спрямованості умислу на вбивство двох або більше осіб вбивство одного з них і замах на життя іншого (другого) не може вважатися закінченим злочином, вбивством двох чи більше осіб, бо злочинний намір вбити двох чи більше не був здійснений за причин, від волі винного незалежних. Тому такі дії кваліфікуються за ч. 1 ст. 115 КК чи ч. 1 ст. 15, ч. 2 ст. 115 і п. 1 ч. 2 ст. 115КК.
Якщо вбивство двох або більше осіб охоплювалось одним (єдиним) умислом, то перерва в часі між убивством одного і вбивством другого (інших) потерпілого юридичного значення не має і на кваліфікацію цього злочину не впливає.
Замах на вбивство кількох осіб кваліфікується за ст. 15 і п. 1 ч. 2 ст. 115 КК. Додатково кваліфікувати ці дії ще й за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК немає потреби, якщо спосіб заподіяння смерті був небезпечний тільки для цих потерпілих. Убивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) відрізняється від вбивства способом, що був небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК), суб'єктивно: за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК дії кваліфікуються при намірі винного вбити кількох осіб, а за п. 5 ч. 2 ст. 115 КК - тоді, коли його умислом охоплювалося заподіяти смерть одному, а щодо інших потерпілих винний діяв необережно - вчинив необережне вбивство (ст. 119 КК) чи поставив потерпілих у небезпечне для життя становище (ст. 135 КК), окрім жертви.
Вбивство двох осіб не може підпадати під ознаки п. 1 ч. 2 ст. 115 КК, якщо одне з них було необережним, (ст. 119 КК) або вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК), чи в стані фізіологічного афекту (ст. 116КК).
Умисне вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного була у стані вагітності (п. 2 ч.2ст. 115КК).
Для кваліфікації вбивства за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК не мають значення:
а) взаємостосунки винного і потерпілої (чоловік чи жінка, знайомі, друзі, закохані чи зовсім незнайомі);
б) звідки винному було відомо про вагітність потер пілої;
в) строк вагітності;
г) мотиви вбивства (помста, ревнощі, хуліганство).
За відсутності доказів того, що винний безсумнівно знав про вагітність потерпілої, його дії не підпадають під ознаки п. 2 ч. 2 ст. 115 КК. У таких випадках застосовується ч. 1 ст. 115 КК України.
Малолітньою визнається дитина віком до 14 років. Життя дитини починається після фізіологічних пологів. Вбивство малолітньої дитини теж кваліфікується за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК лише у випадках, коли винний усвідомлював або міг усвідомлювати, що потерпілою є малолітня дитина, тобто такою, що не досягла віку 14 років. Якщо винна особа сумлінно помилялася, тобто не усвідомлювала і заобставинами не могла усвідомлювати віку дитини, то відповідальність настає за ч. 1 ст. 115 КК.
Умисне вбивство заручника (п. З ч. 2 ст. 115 КК).
Заручником називається особа, яку захопили і тримають проти її волі з метою примусити родичів затриманого, державну або іншу установу, підприємство чи організацію, посадову чи якусь фізичну особу задовольнити вимоги винного за умови звільнення затриманої особи (ч. 1 ст. 147 КК).
Умисне вбивство двох заручників, чи з особливою жорстокістю, чи з корисливих мотивів, або вчинене на замовлення, або за попередньою змовою групою осіб, кваліфікується за п. п. 1, 4, 6, 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК.
Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п.4ч. 2ст. 115КК).
У п. 4 ч. 2 ст. 115 КК йдеться не про жорстокість взагалі, бо вбивство - це завжди акт жорстокості, а про особливу жорстокість, коли жертві були заподіяні особливі муки (безпосередньо передвбивством чи під час його), особливі страждання, або коли винний застосував тортури, мордування, мучено діючу отруту чи спричинив потерпілому безліч поранень. Особлива жорстокість може визначитися у уещадності до жертви, глумі над мерцем, заподіянні особливо тяжких страждань присутнім при вбивстві близьким чи рідним потерпілого.
У судовій практиці визнається, що ознака особливої жорстокості вбивства є у випадках, коли напередодні чи в процесі вбивства до потерпілого застосовувались тортури, мордування, або винний глумився над жертвою і при цьому мав намір спричинити потерпілому особливі муки та страждання. Так, за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК були кваліфіковані дії М., який під час сварки облив свою коханку бензином, підпалив і замкнув її в хаті. У потерпілої було опалено 95% тіла, від чого вона померла у лікарні1.
Не може визнаватися особливою жорстокістю знищення мерця (трупа), а також сама по собі множина (безліч) заподіяних потерпілому поранень.
Вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох інших осіб (п. 5 ч. 2 ст. 135 КК) має місце тоді, коли винний здійснював намір на вбивство певної особи і при цьому розумів, що він застосовує такий спосіб, який небезпечний для життя не тільки однієї людини. Такими способами можуть бути: постріл у натовп або застосування для вбивства вогню (пожежі), води (затоплення), спорудження різних пасток тощо.
Пунктом 5 ч. 2 ст. 115 КК вбивство охоплюється у тих випадках, коли небезпека для інших осіб, крім жертви, була реальною, тобто дії винного могли заподіяти їм шкоду (здоров'ю чи життю). Якщопри вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох осіб, були спричинені тілесні ушкодження або заподіяна смерть іншим особам, то воно кваліфікується, крім п. 5 ч. 2 ст. 115 КК, також і за п. 1 цієї статті чи за статтями, які передбачають відповідальність за тілесні ушкодження.
Вбивство із корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) -це вбивство з метою отримати майно чи майнові прибутки або права. Це може бути також намір звільнитися від майнових витрат. Це може бути і вбивство за винагороду, чи з метою отримання грошей, права на житло, або з метою звільнитися від сплати аліментів на утримання дитини, чи когось іншого з утриманців. Особливість корисливого вбивства з корисливих мотивів полягає в тому, що єдиною перешкодою отримати майнову вигоду чи право на неї є потерпілий, і з настанням його смерті ця перешкода усувається. Для застосування п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, вдалося винному одержати майнову чи іншу винагороду чи ні. Але п. 6 ч. 2 ст. 115 КК не може застосовуватися у тих випадках, коли вбивця не може одержати майнову вигоду від вчиненого ним убивства, наприклад, звільнитися від сплати боргу.
Не підпадає під ознаки п. 6 ч. 2 ст. 115 КК також убивство дружини з метою звільнитися від неї, бо головним мотивом цього злочину є не корисливий мотив, а мета таким чином розірвати шлюб.
Особливість вбивства з корисливих мотивів полягає в тому, шо його мотив виникає до вчинення злочину, а вбивство є лише здійсненням цього наміру з таких спонукань. Якщо ж намір заволодіти майном потерпілого виник у момент убивства або відразу ж після вбивства, то воно не може кваліфікуватися за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК. Таке вбивство кваліфікується як вчинене без обтяжуючих обставин, а привласнене після вбивства майно - як крадіжка за ст. 185 КК.
Не підпадає під ознаки п. 6 ч. 2 ст. 115 КК вбивство при охороні власного майна, бо від цього винний не може одержати ніякої вигоди, так само як і у випадках вбивства за заподіяну майнову шкоду (знищення або пошкодження майна винного, коли не виникало стану ні необхідної оборони, ні крайньої необхідності).
Вбивство з корисливих мотивів за багатьма ознаками схоже на вбивство при розбої, що утворює сукупність злочинів (п. 6 ч. 2 ст. 115 та ст. 187 КК.)
Відрізняються ці злочини тим, що при вбивстві з корисливих мотивів:
а) намір отримати майнову вигоду внаслідок убивства виникає до вчинення вбивства. При розбої винний напа дає з метою заволодіти майном потерпілого, яким при розбої буває випадкова, незнайома особа. Вбивство з ко рисливих мотивів частіше буває вчиненим щодо знайо мих осіб;
б) вбивство з корисливих мотивів вчиняється також з метою отримання майнових прав або майна у майбут ньому (наприклад, права на житло чи спадкоємство), то ді як при розбої це неможливо. При розбої винний праг не заволодіти майном негайно і тільки тим, яке перебу ває у потерпілого чи при ньому.
Таким чином, вбивство, вчинене нападом з метою заволодіти майном у момент злочину, утворює сукупність злочинів і кваліфікується за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та ст. 187 КК. Вбивство, яке не має ознак розбою (без нападу), кваліфікується тільки за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.
Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 15 КК) характерне тим, що воно вчинюється, як може здатися, без видимих істотних причин, але з явною неповагою до суспільства. Винний вчинює дії винятково цинічні чи особливо зухвалі. Його поведінка є відвертий виклик громадському порядку й обумовлена бажанням протиставити себе всім, хто його оточує, показати всім свою зневагу до них.
Вбивство з хуліганських мотивів вчинюється іноді без приводу чи з використанням незначного приводу для вчинення злочину. Воно може бути вчинено і як відповідні дії на зауваження потерпілого чи іншу незначну подію (відмову дати припалити, відповісти на запитання чи на пропозицію стати в чергу тощо).
У багатьох випадках вбивство з хуліганських спонукань є кульмінацією хуліганської поведінки винного. Якщо інші хуліганські дії винного були відокремлені місцем чи часом від вбивства, то вони утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК та відповідною частиною ст. 296 КК. При ідеальній сукупності цих злочинів все вчинене охоплюється п. 7 ч. 2 ст. 115 КК і додаткова їх кваліфікація за ст. 296 КК буде зайвою.
У тих випадках, коли конфлікт між винним і потерпілим виник на підставі хуліганських спонукань, а потім переріс в особисті неприязні стосунки між ними, то вбивство не може бути кваліфіковано за п. 7 ч. 2 ст. 115 КК, бо переважним уже був не хуліганський мотив, а мотив помсти.
Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) вчинюється у тих випадках, коли намір винного був викликаний службовою чи громадською діяльністю потерпілого. Наприклад, вбивство громадянина, який намагався припинити порушення громадського порядку, чи свідка за те, що він дав правдиві показання, і т. ін. Приводом до вбивства у таких випадках є службова чи громадська діяльність потерпілого. Власне кажучи, таке вбивство є помстою за суспільне корисну діяльність потерпілого. Таке вбивство може бути вчинене і відносно того потерпілого, який перешкоджав здійсненню антисуспільних намірів винного (наприклад, вбивство охоронця, слідчого чи прокурора і т. ін.).
За п. 8 ч. 2 ст. 115 КК кваліфікується вбивство лише у тих випадках, коли дії потерпілого були правомірні. Якщо службова особа або громадянин діяли неправомірно, то вбивство їх за таку діяльність не підпадає під ознаки п 8 ч. 2 ст. 115 КК. Таке вбивство підпадає під ознаки ч. 1 ст. 115 КК України.
Оскільки п. 8 ч. 2 ст. 115 КК передбачає відповідальність за вбивство «у зв'язку з виконанням службового або громадського обов'язку», то для кваліфікації злочину за цією нормою не має значення, де і коли потерпілий виконував ці обов'язки, як і те - продовжує він їх виконувати чи вже не виконує; не має значення і те, чиї інтереси порушувались службовою чи громадською діяльністю потерпілого - самого винного, його рідних чи друзів.
Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК). У п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України поєднані два самостійні мотиви вбивства, які визнаються законом кваліфікуючими обставинами вбивства. У деяких випадках вони можуть бути в сукупності, одночасно.
Вбивство з метою приховати інший злочин припускає вчинення винним до цього іншого злочину або замаху на злочин. При цьому для кваліфікації вбивства за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК не має значення, який злочин був попереднім і хто став потерпілим - чи той же потерпілий або свідок попереднього злочину, чи інші особи, які на думку винного, могли його викрити.
За п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України вбивство кваліфікується незалежно від того, чи вдалося винному досягти мети  приховати попередній злочин, а також незалежно й від того, чи можна було таким чином злочин приховати.
Вбивство з метою приховати інший злочин утворює з цим попереднім злочином сукупність, і вони кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України та статтею, яка передбачає відповідальність заприховуваний злочин, наприклад, умисне вбивство з метою приховати попередній вчинений розбій кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 2 чи 3 ст. 187 КК України1.
Вбивство з метою полегшити вчинення іншого злочину - це є один із засобів усунути ту особу, яка, на думку винного, може перешкодити здійсненню його наміру. Наприклад, убивство охоронця майна. Кваліфікація постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.- С. 172-173; Практика судів України в кримінальних та цивільних справах.-змінюється залежно від того, чи вдалося винному вчинити той злочин, який він хотів полегшити вбивством. Вчинення позначеного злочину чи замах на нього утворюють сукупність із вбивством.
Вбивство, поєднане зі зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115 ЮС) містить у собі два різних самостійних злочини - вбивство і зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Поєднує їх лише те, що один із них (зґвалтування) є кваліфікуючою ознакою другого (вбивство).
Вбивство, поєднане зі зґвалтуванням чи насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом вчинюється як під час зґвалтування чи замаху на нього, так і після зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом. В усіх випадках ці злочини утворюють сукупність і кваліфікуються за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 152 чи ч. З ст. 153 ЮС України.
Необережно заподіяна смерть при зґвалтуванні чи насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом також кваліфікується за сукупністю зло-чинів-за ст. 119 та ч. 4 ст. 152 ЮС або ч. 2 чи 3 ст. 153 КК.
Якщо зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом було вчинене групою осіб, то за вбивство, поєднане з ним, відповідають усі співучасники, незалежно від того, чи всі вони мали статевий зв'язок з потерпілою.
Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК). Таке вбивство визнається вчиненим за обтяжуючих обставин незалежно від мотивів вбивства (помста, ревнощі, кар'єризм тощо) і від того, хто був виконавцем і замовником убивства. Вбивство, вчинене на замовлення і за платню, кваліфікується за сукупністю пунктів 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК України.
Вбивством, учиненим на замовлення, називається умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник-вчинити або не вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру.
Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні виконавцеві дії матеріального чи нематеріального характеру - до чи після вбивства, виконав чи не виконав їх замовник, збирався він це робити чи ні. До дій матеріального характеру в таких випадках треба відносити, зокрема, сплату виконавцеві винагороди за вчинення вбивства, передачу чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов'язань тощо. Діями нематеріального характеру можуть бути будь-які дії, вчинення чи невчинення яких безпосередньо не пов'язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства (допомога у працевлаштуванні, вирішенні певних життєвих проблем, звільнення від кримінальної відповідальності, залучення до вчинення інших злочинів, якщо цього бажає виконавець, тощо).
Дії виконавця умисного вбивства на замовлення кваліфікуються за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності й інших обтяжуючих обставин, зазначених у ч. 2 ст. 115 КК, і за відповідними пунктами цієї статті. Зокрема, у випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчинюється з метою одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей чи інших вигод матеріального характеру, дії виконавця, кваліфікуються за пунктами 11 та 6 ч. 2ст. 115КК.
Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи повинен визнаватися або підмовником, або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем), і його дії мають кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 27 та п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до того підстав - і за іншими пунктами цієї статті (наприклад за п. 6 - якщо виконавець вчинив убивство з метою одержання вигод матеріального харак-теру; за п. 11 - якщо вбивство було замовлено групі осіб).
Дії замовника умисного вбивства, який був співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11 та 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою, а за наявності до того підстав - і за іншими пунктами ч. 2 ст. 115 КК. У випадку, коли замовник, який не є співвиконавцем убивства, діяв з корисливих, а виконавець з якихось інших мотивів,- дії замовника кваліфікуються за ст. 27 і пунктами 6 та 11 ч. 2 ст. 115 КК.
Зважаючи на те, що відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь інший насильницький злочин щодо неї, цей пункт ч. 2 ст. 115 КК не може застосовуватися тоді, коли замовник доручив заподіяти потерпілому тілесні ушкодження, а виконавець умисно вбив потерпілого. У цьому разі замовник повинен нести відповідальність за співучасть у вчиненні того злочину, який він організував чи до вчинення якого схилив виконавця, а останній - за той злочин, який він фактично вчинив.
У випадках, коли виконавець взяв на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, дії замовника залежно від конкретних обставин справи повинні розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами статей 27 і 15 та п. 11 ч. 2 ст. 115 КК.1
Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК). Відповідальності за вбивство, вчинене групою осіб, підлягають усі учасники групи незалежно від того, хто безпосередньо заподіяв смерть потерпілому.
Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, має місце тоді, коли у позбавленні потерпілого життя брали участь за попередньою домовленістю як співвиконавці дві і більше особи. Співвиконавцями умисного вбивства повинні визнаватись і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але, будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, здійснили частину того обсягу дій, який група вважала за необхідне виконати з метою реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють убивство за попереднім зговором, до таких дій можуть бути віднесені:
застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись та ким станом, заподіяв потерпілому смерть;
подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співвиконавцем (застосу вання до потерпілого фізичного чи психічного насильст ва, зв'язування його чи утримання під час того, як інший співучасник завдає йому ударів з метою заподіяння смерті тощо);
усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це (тримання чи ізоляція особи, яка намагається допомогти жертві, відвернення уваги такої особи тощо), а також сприяння доступу іншій особі до жертви;
- надання особі, яка згідно з домовленістю запо діює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства передачею зброї, даванням порад тощо;
- ведення спостереження за потерпілим, іншими особа ми чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу навбивство.
Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного із співучасників кваліфікуються як умисне вбивство двох і більше осіб, вчинене за попередньою змовою, за пунктами 12 та 1 ч. 2 ст. 115 КК.
Умисним вбивством, вчиненим організованою групою, є умисне позбавлення потерпілого життя, здійснене групою, яка являє собою стійке об'єднання двох і більше осіб, що спеціально зорганізувалися для спільної злочинної ДІЯЛЬНОСТІ.
Відповідальність за умисне вбивство, вчинене організованою групою, настає незалежно від того, була вона створена і функціонувала з метою здійснення саме цього вбивства чи для заняття іншою злочинною діяльністю.
Члени організованої групи, що брали участь у вчиненні умисного вбивства, несуть відповідальність за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК без посилання на ст. 27 КК незалежно від того, яку роль вони при цьому виконували.
Якщо організована група являє собою банду, відповідальність її членів настає за ст. 257 та п. 12 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності підстав - і за іншими пунктами ч. 2 ст. 115КК1.
Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого ст. 116-118 КК (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК). За п. 13 ч. 2 ст. 115 кваліфікується вбивство,що має ознаки ч. 1 чи ч. 2 ст. 115 КК, яке було вчинене повторно, тобто вдруге (чи більше).
Повторним визнається вбивство, вчинене:
а) за відсутності єдиного умислу на вбивство двох чи більше осіб;
б) у різний час незалежно від тривалості перерви між ними.
Повторності не утворює:
а) вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) чи в стані фізіологічного афекту (ст. 116КК);
б) вбивство, за яким уже закінчилися строки давності (ст. 49 КК) чи судимість знята або погашена (ст. 88 КК);
в) вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК);
г) необережне вбивство (ст. 119 КК);
д) вдруге вчинена спроба замаху на вбивство однієї і тієї самої особи, якщо ці дії охоплювалися одним умис лом.
Для кваліфікації злочину за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК не має значення:
а) чи був винний притягнутий до кримінальної відпо відальності за перше вбивство;
б) чи відбував він покарання за перше вбивство чи ні, відбув таке покарання повністю чи частково.
Вбивство вважається повторним і тоді, коли вбивству чи замахові на нього передував замах на вбивство або готування до вбивства, а також заподіяння смерті при бандитизмі (ст. 257 КК), посяганні на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 348 КК).
Для кваліфікації вбивства як повторного за п. 13 ч. 2 ст. Н5 КК не має значення, яку роль відігравав винний у попередньому вбивстві - був він виконавцем злочину чи іншим співучасником (організатором, підмовником чи пособником). Повторність надає як співвиконавство, так і інша форма співучасті. Посягання на життя працівника правоохоронного органу чи члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК) особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, кваліфікується лише за ст. 348 КК. Оскільки ця норма не передбачає вчинення такого злочину при обтяжуючих обставинах, то додаткова кваліфікація цих дій ще й за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК непотрібна.
Не може кваліфікуватися вбивство однієї особи за сукупністю пунктів 6, 7, 8 та 9 ч. 2 ст. 115 КК у будь-якому їх поєднанні, оскільки неможливо вчинити вбивство одночасно з корисливих, хуліганських мотивів, у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку чи з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення.
Відповідно до ст. 277 Кримінально-процесуального кодексу суд не може змінювати кваліфікацію дій винного в умисному вбивстві з одного пункту на інший пункт ч. 2 ст. 115 КК, якщо це тягне за собою зміну формулювання обвинувачення, що погіршує становище підсудного і порушує його право на захист.
Але міра покарання за ч. 2 ст. 115 КК призначається за сукупністю пунктів, а не окремо по кожному з них. Безпідставно, наприклад, було призначено покарання І. . за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК - п'ятнадцять років позбавлення волі. Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що суд безпідставно призначив засудженим І. таК. покарання окремо за кожним з названих пунктів ч. 2 ст. 115 Санкція цієї статті є загальною як до будь-якого з пунктів, так і до будь-якої їх сукупності. Окремо по кожному пункту вона не визначена, а тому міра покарання по кожному з них, у разі наявності їх сукупності, призначатися не може.1
Стаття 115 КК містить вичерпний перелік обтяжуючих обставин, за яких вбивство визнається кваліфікованим. Убивство за інших обтяжуючих злочин обставин (наприклад, використання безпорадного стану потерпілого, своїх рідних - батька чи матері), які у ст. 115 КК не згадані, кваліфікується за ч. 1 ст. 115 КК.
Згідно з принципом повноти осудності при кваліфікації вбивства, яке містить кілька обтяжуючих обставин, злочин кваліфікується за всіма пунктами ч. 2 ст. 115 КК, що передбачають ці обставини. Так, вироком судової колегії обласного суду П., раніше судимого за ст. 15 та ч. 1 ст. 115 КК, засуджено за пунктами 2,4 та 13 ч. 2 ст. 115 КК до 15 років позбавлення волі за те, що він на грунті особистих неприязних стосунків з особливою жорстокістю вбив О., знаючи, що вона вагітна.

Умисні вбивства за пом’якшуючими обставинами (привілейовані) вбивства
Умисні вбивства, що передбачені статтями 116, 117, 118 об’єднує привілейованими, оскільки вчинюються за обставин, що суттєво зніжують їх суспільну небезпеку (ці обставини розглядатимуться при аналізі кожної статті). Усі статті, що теоретично об’єднуються у „привілейовані вбивства” містять лише одну частину.
Рівень суспільної небезпеки цих злочинів відображений в санкціях статей, які є значно більш м’якими у порівнянні із санкціями “простого” вбивства. Продемонструємо це.
Статті. 116 „Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання” і Ст. 117 „Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини” мають однакові санкції: обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на самий строк.
Обидва злочини є злочинами середньої тяжкості.
Ст. 118 „Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” містить найбільш м’яку санкцію серед усіх вбивств – виправні роботи на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років. Ця санкція навіть менше, ніж санкція за вбивство через необережність (злочин, передбачений ст. 119 карається обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк (ч. 1) чи позбавленням волі на строк віл п’яти до восьми років (ч. 2, де йдеться про вбивство через необережність двох або більше осіб.
Як бачимо, статтею 118 передбачений злочин невеликої тяжкості.
Ст. 116 Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання.
Умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого.
Знов нагадаємо, що застосовувати будь-яку статтю КК можна лише при наявності усіх ознак. Відсутність хоча б однієї означає відсутність даного складу злочину. Ст. 116 складана для застосування (крім іншого) тим, що містить оціночні поняття. Тому слід приділяти увагу тому, що образа яка викликала стан хвилювання має бути саме тяжкою, хвилювання – обов’язково сильним та таким, що виникло раптово, знущання систематичним. За відсутності таких показників вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 115, а стан сильного душевного хвилювання (якщо вона саме сильне) враховується судом при призначенні покарання.
Неоднозначно розуміння і слова „образа”. Обговорюється питання, чи є образою саме умисне приниження честі та гідності? Більшість науковців вважають, що так. Тому за умовою, що ситуація, яка викликала стан душевного хвилювання була об’єктивно образливою, але умислу на образу у майбутнього потерпілого не було, ст. 116 також застосовувати неможна (наприклад, один з подружжя раптово застигнув іншого з коханцем). З приводу образи є і ще одна проблема. Що слід враховувати при вирішенні питання про тяжкість образи – особисті якості того, кого вона схвилювала (збільшену образливість) чи уявлення, що склалися у суспільстві? Більш переконливим вбачається останній погляд.
При застосуванні статті 116, виникають і проблеми, пов’язані з поняттям „насильство”. Насильство – це обов’язково умисні дії, тому до того, хто вбив іншу людину за наявністю майже усіх ознак ст. 116, але в зв’язку з спричиненням шкоди з необережності – застосовувати ст. 116 неможна. На жаль, неможливо застосувати ст. 116 до батька, якій вбив водія за те, що він з необережності наїхав на його дитину, незважаючи на наявність усіх інших ознак ст.116, оскільки необережне спричинення шкоди – це не насильство. Неможна забувати і, те що ст. 116 передбачає тільки протизаконне насильство.
Насильство, що стало причиною хвилювання, майбутня жертва не обов’язково застосовує саме до того, хто його потім вб’є. Відповідальність за ст. 166 не виключається і у випадках, коли відповідні дії вчинювалися щодо інших осіб, не тільки близьких, а навіть сторонніх до того, хто від цього раптово прийшов у стан сильного душевного хвилювання.
Щодо раптовості виникнення сильного душевного хвилювання, так її слід тлумачити таким чином, що умисел на вбивство виник саме в стані сильного душевного хвилювання і саме в ньому (а не пізніше) був реалізованим. Інакше, знов-таки, застосовувати слід ст. 115.
Існує аргументована думка, що змісту статті ст. 116 не суперечить і ситуація, коли сильне душевне хвилювання раптово виникає і раптово же реалізується після того, як особа узнає про те, що до близької для неї людини колись було застосовано протизаконне насильство. Відомі випадки, коли таки події дійсно кваліфікувалися за ст. 116. Доводом може служити те, що сильне душевне хвилювання раптово виникло саме внаслідок протизаконного насильства, як і йдеться у диспозиції ст. 116.
При вбивстві, передбаченому ст. 116 КК умисел бути обох видів – прямий та непрямий. Мотив у статі не вказаний. Досить переконливою є точка зору, що мотивом цього вбивства є непереборне у даної обстановці бажання помсти, що також раптово виникло внаслідок відповідних дій.
Ст. 117 Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини
Диспозиція статті 117 наступна: умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів.
Ця стаття вже згадувалася у в зв’язку з обговорюванням питання про початок життя людини. Ще раз повторимо, що саме її диспозиція дає інформацію про те, що життя людини починається с початку фізіологічних пологів, оскільки законодавець вже з такого моменту вважає позбавлення того, хто народжується саме вбивством.
Найбільші труднощі, що виникають при застосуванні цієї статті концентруються навколо двох питань. По-перше, чи потрібно доказувати, що жінка у момент вбивства перебувала у особливому обумовленому пологами стані? По-друге, чи можливо застосування ст. 117 за умовою, що мета вбити дитину виникла ще до пологів?
Серед науковців і практиків доволі розповсюдженою є точка зору, що матір, яка позбавила життя свою дитину хоча й одразу після пологів, але із заздалегідь обдуманим умислом, підлягає відповідальності на загальних засадах, а не по ст. 117. Крім того, багато практичних працівників впевнені, що застосування ст. 117 можливо тільки за умови, що доведений особливий психологічний стан жінки. Така точка зору відображена навіть в деяких підручниках та коментарях до Кримінального кодексу. На думка автора цього посібника – це є «фантазування» на тему кримінального закону. Дійсно, якщо ми спробуємо виявити логіку законодавця при конструюванні ст. 117 «Вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини» в якості привілейованого складу, то дійдемо висновку, що однією із причин такого рішення було те, що будь-яка жінка продовж пологів, і деякій час після них перебуває в особливому фізіологічному і психологічному стані, який послаблює її здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Проте звернемо увагу, що цей стан не є ознакою даної статті, про нього у законі нема жодного слова.
Історичне тлумачення статті та здоровий глузд підказують, що законодавець мав на увазі не тільки особливий стан жінок під час пологів. Відомо, що більшість таких вбивств скоюють жінки, що перебувають у складних життєвих умовах (не мають чоловіка, житла, можливості самостійно утримувати дитину та ін.). Без сумніву, законодавець врахував і ці фактори. Причому сконструював статтю таким чином, що фактично «усереднив» усіх жінок, які вчинили такий страшний злочин під час пологів або одразу після них. Не можна виключати, що існують випадки, коли жінка не дуже страждає впродовж пологів, й вони зовсім не травмують її психіку. Але ст. 117 розповсюджується й на них, оскільки про особливий психічний стан у неї не йдеться. Не йдеться і про момент виникнення умислу на вбивство дитини. Погіршувати стан жінки шляхом приписування закону ознак, яких він не має, ніхто не може.
Проте відносно психолого-психіатричної експертизи щодо таких жінок – усе правильно. Експертиза потрібна тому, що пологи за своєю природою – тяжке випробування, яке може взагалі позбавляти жінку усвідомлювати свої дії або керувати ними. Тому можливо визнання її неосудною, що означає відсутність складу злочину за відсутністю суб’єкту.
Точки зору щодо необхідності встановлення особливого психічного стану та неможливості застосовувати статтю 117 у випадках, коли матір вирішила вбити дитину ще до пологів ігнорують конструкцію цього складу злочину. Проте особа, що застосовує кримінальний, закон завжди має пам’ятати, що вона зобов’язана ні на крок не відступати від ознак, що передбачені у Кримінальному кодексі.
На превеликий жаль, такі відступи іноді дозволяє собі у своїх Постановах Пленум Верховного Суду України. Принаймні це він робіть у п. 21, постанови «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я» від 7 лютого 2003 р. де обговорюється проблема часу вчинення вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини.
Цей приклад неадекватного роз’яснення відомий усім фахівцям, хто звертався до цей Постанови. Вона дає наступну рекомендацію (до речі, на жаль, за стилем викладення більш схожу на розпорядження): «Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини слід кваліфікувати за ст. 117 КК, якщо воно вчинене під час пологів або одразу ж після них. Вчинення цих дій через деякий час після пологів за відсутності кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, тягне відповідальність за ч. 1 зазначеної статті». И це при тому, що в п. 2 ч.2 ст. 115 КК у якості кваліфікуючої ознаки міститься „вбивство малолітньої дитини”. Зрозуміло, що новонароджена дитина є саме малолітньою. Тому відсутність в умисному вбивстві матір’ю своєї новонародженої дитини не одразу після пологів ознак ч. 2. ст. 115 неможливо у принципі. Проте відомі випадки, коли слідчі та судді, побоюючись суперечок із Верховним Судом, все ж-таки кваліфікували відповідні події за частиною 1, а не 2 ст. 115 КК. Це є порушенням закону. З позицій гуманізму перехід від привілейованого складу злочину одразу до кваліфікованого (оминаючи основний склад), дійсно не зовсім виправданий. Але інше рішення на базі нині діючого закону неможливо, й навіть Верховний Суд не має права корегувати Кримінальний кодекс.
Ст. 118 Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.
Текст диспозиції повністю співпадає із назвою статті. Нагадаємо, що санкція цієї статті найбільш м’яка порівняльне з усіма іншими санкціями за вбивства (навіть – за необережне): виправні роботи на строк до двох років, обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на строк до двох років, тобто це злочин невеликої тяжкості!
Аналіз судової практики свідчить, що стаття 118 іноді застосовується, коли насправді ніякого перевищення меж необхідної оборони не було, тобто особа кримінальної відповідальності не підлягає. Більш того, відомі випадки, коли у разі спричинення смерті у стані необхідної оборони без перевищення її меж, тобто, коли особа не вчиняла ніякого злочину, до неї застосовувалася ст. 115 КК України. Все це є результатом нерозуміння суті статті 36, поганого знання її ознак.
Є сенс згадати, що визначення вбивства (ч. 1 ст. 115 КК) орієнтує на те, щоб особа, яка застосовує закон, вирішуючи питання кваліфікації, насамперед повинна з’ясувати, чи не перебував той, хто спричинив іншій людині смерть, у стані необхідної оборони. Якщо такий стан був, варіантів вирішення долі людини два: або відповідальності нема взагалі (якщо перевищення необхідної оборони не було), або до неї слід застосовувати ст. 118, тобто статтю із виключно м’якою санкцією. Тому правозастосовник має дуже добре розуміти усі ознаки необхідної оборони, по-перше, та її перевищення по-друге. Потрібно вивчити кожне слово статті 36, розуміти усі її ознаки. Стаття розроблена дуже детально, що дає можливість знайти відповіді на численні питання, що виникають на практиці – головне бути вкрай уважним. Окремі питання застосування ст. 36 КК України роз’яснює ППВСУ № 1від 26.04.2002 р.
Насамперед, слід знати, що необхідна оборона можлива тільки від посягання, ступень суспільної небезпеки якого досягає рівня злочину (аж ніяк не менш). Тому відбиття посягання, суспільна небезпека якого не відповідає злочину, кваліфікується на загальних засадах. Особа, яка вбила іншу, наприклад, щоб захистити свою власність від посягання, яке може розглядатися як дрібне розкрадання, відповідає не за ст. 118, а за ч. 1 ст. 115.
Оборона може бути лише своєчасною. Інакше дії кваліфікуються на загальних засадах.
З тексту статті чітко випливає, що необхідна оборона можлива не тільки від нападу, що загрожує життю чи здоров’ю будь-якої особи, а й від посягань на інші інтереси (свої, чужі, державні), тобто і від посягань на власність. Право на необхідну оборону не обмежено тим, що особа могла б звернутися за допомогою чи втекти (на жаль, відомі випадки, коли суди ігнорують ці вказівки закону).
У ч. 3. ст. 36 передбачено два варіанта перевищення меж необхідної оборони:
1. Умисне заподіяння тому, хто посягає тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання.
2. Умисне заподіяння тому, хто посягає тяжкої шкоди, яка явно не відповідає обстановці захисту.
Слід звернути увагу на слово „явно”, яке фігурує в обох варіантах визначення перевищення меж необхідної оборони. Воно свідчить про те, що не будь-яка невідповідність тяжкої шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту є перевищенням, а виключне „явна”, тобто „очевидна”, така, що характеризується значним „розривом”. Тому шкода, спричинена при необхідній обороні не обов’язково має бути меншою, ніж та, що загрожувала – вона може бути рівною і навіть більшою.
Обидва варіанти перевищення меж необхідної оборони – це незалежні одна від одної обставини. Якщо нема перевищення меж необхідної оборони за першим варіантом, це зовсім не означає, що його нема взагалі. Навіть за умови, що людина відбила посягання шляхом спричинення шкоди, меншої, ніж та, що загрожувала, – перевищення меж необхідної оборони все одне можливо. Така ситуація може мати місце, коли, наприклад, відбиваючи посягання на своє життя, людина спричинила нападнику тяжке тілесне ушкодження, розуміючи, що має явні переваги і цілком могла би обійтися меншою шкодою. Обстановка захисту насамперед характеризується співвідношенням сил того, хто посягає і того, хто здійснює оборону.
В якості однієї з обставин, що виключають перевищення меж необхідної оборони (не мають наслідком кримінальну відповідальність) у ч. 5 ст. 36 визначається „відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає”. Іноді працівники правоохоронних органів „не помічають” слово „насильницьке”. Слід пам’ятати, що насильство – це завжди певний вплив на людину (фізичний чи психічний), а не на предмети. Якщо злочинець намагається проникнути у житло, ігноруючи присутність господаря, тобто проти його волі, це є проявом насильства і означає що господар у небезпеці. Тому він й може застосовувати будь-яки способи самозахисту (аж до самого позбавлення життя). Відповідно, нема насильницького проникнення у житло, якщо злочинець, наприклад, застосовує відмичку до двері, не знаючи про те, що господар перебуває вдома. За таких обставин злочинець посягає лише на власність, позбавлення його життя в такої ситуації підпадає під ознаки вбивства при перевищенні меж необхідної оборони.
У ст. 118 передбачено відповідальність не тільки за перевищення меж необхідної оборони, а й за перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Умови правомірності затримання особи, що вчинила злочин, а також ознаки перевищення відповідних заходів сформульовані у ст. 38 КК України. До речи, не можна погодитися із роз’ясненням ППВСУ нібито „за змістом ст. 38 КК до необхідної оборони прирівнюються дії, вчинені під час правомірного затримання та доставлення відповідним органам влади особи, яка вчинила злочин”. Насправді це різні, хоча й схожі обставини.
З диспозиції ст. 118 випливає, що позбавлення життя злочинця під час його затримання, якщо не були перевищені необхідні для цього заходи, може бути і правомірним. Проте науковці справедливо вказують, що стаття 38 потребує змін з метою усунення такої можливості. Аргументом слугує те, що особу, що вчинила злочин, позбавити життя не можна навіть за рішенням суду, оскільки покарання у виді смертної кари у КК не існує. Тим більш неможна дозволяти спричиняти смерть при затриманні злочинця з метою доставлення його відповідним органам влади. Проте на даний час закон це все ж таки дозволяє (звісно з дотриманням умов, передбачених у ст. 38). У наукової літературі зустрічається точка зору, нібито за сенсом ст. 118 позбавлення особи життя у зв’язку з її затриманням завжди є перевищенням заходів, необхідних для цього затримання. На жаль, насправді це не так. Адже у диспозиції йдеться не про „вбивство при затриманні злочинця”, а про вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання. Можна тільки сподіватися на те, що законодавець з часом виправить ситуацію і сформулює статтю таким чином, щоб ніяких сумнівів у тому, що закон не дозволяє позбавлення життя особи у ситуації, що розглядається.
2.2.3. С. 119 Вбивство через необережність
Нагадаємо, що вбивство через необережність не є вбивством з пом’якшуючими обставинами. Воно виокремлено від умисних вбивств за формою вини. Як уже обговорювалося при загальній характеристики вбивства, застосування цієї статті потрібує найретельнішого вивчення форм та видів вини (ст. 24, 25 КК).
Необережності (як і умислу) „взагалі” не існує. Вона виявляється або як злочинна самовпевненість, або як злочинна недбалість.
Слід пам’ятати, що злочинна недбалість – це єдиний вид вини, при якому особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Необережність має місце тільки при тому, що особа повинна була і могла передбачити ці наслідки. Недбалість неможна плутати із казусом, тобто відсутністю вини. При казусі особа не тільки не передбачала можливості настання наслідків свого діяння, але й не повинна була або не могла їх передбачити. Доволі розповсюдженою помилкою є уявлення нібито при казусі особа і не повинна була і не могла передбачити наслідки. Це не так. Достатнього відсутності одного з цих критеріїв недбалості.
Як вже підкреслювалося, на практиці за злочинну самовпевненість дуже часто сприймають непрямий умисел, відповідно плутають умисне вбивство з необережним. Така помилка є справжнім „дарунком” злочинцю. Таким чином, вбивство з непрямим умислом є суміжним злочином з вбивством через необережність. Про це вже йшлося при загальної характеристики вбивства (а саме, його суб’єктивної сторони), тому згадаємо цю проблему дуже коротко.
При злочинній самовпевненості особа саме впевнена, переконана що наслідки не настануть, вона їх виключає, оскільки мають місце конкретні обставини, що породжують таки уявлення. При непрямому умислі особа, навпаки, не впевнена, що наслідки не настануть. Вона може на це сподіватися (на щасливий випадок, збіг обставин, „може-таки” та ін.) – тобто наслідків не виключає, а значить, їх припускає. Наявність хоча і непрямого, проте умислу свідчить про вчинення саме умисного вбивства. Нагадаємо ще раз, що при непрямому умислі злочинець зовсім не обов’язково ставиться до можливого наслідку своїх дій „байдуже”. Байдужість – це лише один з варіантів відношення до наслідків, що притаманне непрямому умислу. Злочинець може бути аж ніяк не байдужим, а навпаки, вкрай зацікавленим, щоб наслідки не настали, може „мріяти”, щоб усе обійшлося. Проте за умовою, що це саме „мрії” (сподівання на збіг обставин, везіння, щасливий випадок, Божу милість), – це непрямий умисел, а ніяк не злочинна самовпевненість.
Необережне позбавлення життя фігурує у якості кваліфікуючої ознаки низки статей Кримінального кодексу, розташованих у різних його розділах. Прикладами можуть слугувати ч. 2 ст. 134 – незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило смерть потерпілої, ч. 2 ст. 194 – умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило загибель людей; ч. 2 ст. 272 – порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці..., якщо воно спричинило загибель людей та ін. Для кваліфікації за такими ознаками особа, що застосовує КК має точно знати, що відношення до загибелі людей є проявом саме необережності. За наявності непрямого умислу (якій дуже схожий зі злочинної самовпевненістю) до смерті має місце умисне вбивство
Злочин, передбачений ст. 119 „Вбивство з необережності” є суміжним і зі злочином, передбаченим ч. 2 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого), оскільки необережне вбивство є його складовою. Ст. 119 застосовується у тому разі, коли злочинець не має умислу ані на тяжке тілесне ушкодження, ані на смерть (більш детально про це буде йтися при характеристиці тяжкого тілесного ушкодження, що потягло смерть потерпілого).
2.2.4.Ст. 120 Доведення до самогубства
Проблем, пов’язаних із застосуванням цієї статті дуже багато. Значна їхня частина стосується суб’єктивної сторони цього злочину. У деяких джерелах висловлюється думка, нібито доведення до самогубства із прямим умислом слід кваліфікувати як умисне вбивство. Така позиція суперечить уявленням про об’єктивний характер причинного зв’язку. Причинний зв'язок є об'єктивним у тому сенсі, що він існує незалежно від того, чи робила людина певні вчинки спеціально, щоб домогтися певного результату, тобто свідомо, цілеспрямовано створювала причинний зв'язок, чи ж заподіяння шкоди стало побічним або навіть зовсім непередбачуваним результатом її поведінки. Причинний зв'язок як втілення ретельно продуманого, ідеально спланованого людиною розвитку подій все одне існує об'єктивно як і той зв'язок, що залишився нею непоміченим. Сама по собі наявність певної мети як явища суб'єктивної сторони, не підкріпленої діями, які об'єктивно заподіюють якусь шкоду, нічого не змінює в об'єктивній стороні злочину, а значить і в його кваліфікації. Тому, з погляду автора і всупереч досить розповсюдженій в науці кримінального права думці, доведення до самогубства з прямим умислом залишається таким, а зовсім не перетворюється в убивство, навіть якщо злочинець бажав, щоб потерпілий наклав на себе руки. Суб’єктивна сторона не здатна „викривлювати” сторону об’єктивну. Якщо особа спричинює іншій людині смерть, то за наявністю вини це може бути тільки вбивством (умисним чи необережним в залежності від форми вини). Якщо ж особа спричинює собі смерть сама, при тому, що має певний „набір” інших варіантів вибору – це не може бути вбивством, навіть інша особа цього бажала і саме для цього здійснювала жорстоке поводження (або інші дії, що зазначені у ст. 120). Самогубство (незалежно від того, чи було воно результатом доведення, чи причини його інші, наприклад тяжка хвороба). – це позбавлення себе життя за власним вибором, тобто при об’єктивній можливості жити далі. Прямий умисел на доведення до самогубства не перетворює цей злочин у вбивство.
Проте існує ситуація, коли вбивство дуже нагадує самогубство. Така подія має місце у разі, коли злочинець ставить іншу особу у ситуацію, коли „третього не дано”. Автор цього посібника називає її „ситуацією фатального вибору”, тобто таке становище, коли особу примушують власноручне позбавити собі життя під загрозою негайного, неминучого вбивства чи страшних мучень. Така ситуація може розглядатися за аналогію із крайньої необхідністю, коли виконавцем злочину вважається той, хто вчинив його „чужими руками”, тобто під загрозою негайної смерті примусив іншу особу, наприклад, відкрити кодовий замок державного сейфа і віддати йому гроші. Відповідно, той, хто примусив іншу людину, наприклад, вистрибнути з великої висоти чи зробити постріл у себе під загрозою негайної смерті має відповідати за вбивство, а не за „доведення до самогубства”. Таку ситуацію можна розглядати у якості опосередкованого спричинення смерті. Як і будь-яке інше, таке вбивство відрізняється від доведення до самогубства ознаками об’єктивної, а не суб’єктивної сторони.

Поняття та види тілесних ушкоджень.
Розмежування т.у. від катування, побоїв.
КК України передбачає тілесні ушкодження трьох видів: легкі, середньої тяжкості, тяжкі.
У свою чергу легкі тілесні ушкодження поділяються на таки, що потягли короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125) та не потягли відповідних наслідків (ч. 1 ст. 125). Проте статей, що передбачають тілесні ушкодження не 3, а більше. Крім умисних тілесних ушкоджень, передбачених загальними нормами КК передбачає деякі умисні тілесні ушкодження при пом’якшуючих обставинах (в стані сильного душевного, при перевищенні меж необхідної оборони...). КК містить і статті щодо необережних тілесних ушкоджень (згадаємо, що необережне спричинення легких тілесних ушкоджень це – не злочин).
Тілесне ушкодження – це порушення анатомічної цілісності або фізіологічної функції органів чи тканин людини. Для розподілу тілесних ушкоджень на види використовуються наступні критерії:
Медичний – вимірюється кількістю днів, протягом яких людина перебувала на лікарняному. Крім того до медичного критерію відноситься небезпека для життя у момент спричинення, переривання вагітності та психічна хвороба (притаманні тяжкому тілесному ушкодженню)
Економічний. Показник цього критерію – ступень стійкої втрати працездатності. Вимірюється у відсотках чи простих дробах.
Естетичний – непоправне знівечення обличчя (один з варіантів тяжкого тілесного ушкодження).

Ступінь тяжкості тілесного ушкодження



Тяжке

середньої тяжкості
Легке




Що спричинило короткочасний розлад здоров’я...
що не спричинило розладу здоров’я...

Небезпека для життя у момент спричинення
небезпечно
не є небезпечним
не є небезпечним
не є небезпечним

естетичний
непоправне знівечення обличчя
----------
----------
--------

медичний
не має значення
Тривале (більше ніж 21 день)
більше ніж 6 і до 21 дня
до 6 днів

економічний
більш ніж 33%

Більше ніж 10% і до 33%
До 10 %
----------

Розподіл тілесних ушкоджень на види має важливе значення для кваліфікації багатьох суспільно-небезпечних діянь (зокрема, грабежу, розбою, вимагання). Відповідні статті КК мають ознаки „насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого”, „насильство, небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого”.
Слід пам’ятати, що насильство, яке не є небезпечним ні для життя, ні для здоров’я – це будь-яке насильство, що не перевищує умисних легких тілесних ушкоджень, що не спричинили ані розладу здоров’я, ані втрати працездатності (тобто, дії, передбачені ч. 1 ст. 125 є верхньою межею такого насильства).
Відповідне, насильство, небезпечне для життя чи здоров’я – це умисні легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК), умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження (ст. 122 КК), умисні тяжкі тілесні ушкодження (ст. 121 КК).
Здоровий глузд підказує, що позбавлення людини життя аж ніяк не належить до насильства „що є небезпечним для життя”, оскільки смерть виключає життя, а не є „небезпечною” для неї.
Слід також пам’ятати, що насильством, небезпечним для життя чи здоров’я є і таке, що створює небезпеку для життя чи здоров’я особи у момент його застосування, незалежно від того, чи призвело воно до тілесних ушкоджень (скидання з висоти, застосування електроструму тощо). Ця інформація буде ще раз нагадуватися при характеристиці злочинів проти власності).
Побої (ст. 126). Відрізняються від тілесних ушкоджень тим, що не спричиняють порушення ані анатомічної цілісності, ані фізіологічної функції органів або тканин людини. Жодна експертиза виявити побої не може. Якщо будь-які порушення є – це вже не побої, а тілесні ушкодження.
Катування (ст. 127) – передбачає не тільки фізичну шкоду, але і моральні страждання. Особливість катувань – спеціальна мета: „примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, в тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб”.

Відмінність умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) від умисного вбивства та вбивства через необережність.
Ч.2 ст. 121 у якості однієї з кваліфікуючих ознак передбачає умисне тяжке тілесне ушкодження, „що спричинило смерть потерпілого”. На практиці ця кваліфікуюча ознака застосовується далеко не завжди правильно. Особливістю конструкції цього складу злочину є те, що він сконструйований в якості складу з так званою складною (подвійною) виною. Цей склад містить два наслідку, причому другий з них (смерть) є похідним від першого (тяжке тілесне ушкодження). Оскільки кінцевим результатом дій злочинця є смерть, частина друга ст. 121 в цьому варіанті має значну подібність з умисним вбивством та із вбивством через необережність. Зрозуміло, до яких помилок у кваліфікації, а значить і у призначенні покарання, може привести недосконале знання про розмежування відповідних злочинів. Тому слід ретельно розібратися в цьому питанні.
Відмінність умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого від умисного вбивства.
Різниця між цими злочинами полягає цілком у площині суб’єктивної сторони. На це звертає увагу і ППВСУ у п. 22: „...при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного. А в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю. У тому же пункті Постанови підкреслюється: „Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має”.
Цілком очевидно, що за наявності умислу стосовно смерті потерпілого, особа, що її спричинила, повинна відповідати за умисне вбивство. Повторимо те, про ще вже йшлося у попередніх підрозділах. Не можна забувати, що згідно зі ст. 24 КК „умисел поділяється на прямий та непрямий”. На жаль, про це пам’ятають не усі особи, що застосовують кримінальний закон. Доволі розповсюдженою є думка, нібито „якщо злочинець не бажає смерті – це вбивство з необережності”. Це груба помилка. При тому, що особа не бажає смерті, вона може її свідомо припускати, тобто діяти з непрямим умислом. Вже роз’яснювалося, що непрямий умисел неможна плутати із злочинною самовпевненістю, котра має місце лише за наявністю впевненості у тому, що наслідки не настануть. Якщо переконання у ненастанні наслідків нема (таке переконання завжди базується на конкретних обставинах, які дають можливість розраховувати на те, що смерть не настане), а особа всього лише сподівається на щасливий кінець – це непрямий умисел. За таких обставин застосовується стаття „умисне вбивство”.
Підсумовуючи викладене, ще раз помітимо, що умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого характеризується умислом (прямим або непрямим) щодо першого наслідку, тобто тяжкого тілесного ушкодження, і необережністю (злочинною недбалістю або злочинною самовпевненістю) щодо похідного наслідку, тобто смерті.
На думку автора цього посібника, недбалість щодо смерті при наявності умислу стосовно тяжкого тілесного ушкодження практично не зустрічається. Тяжке тілесне ушкодження дуже тісно „наближається” до смерті. Особа, що умисне спричиняє саме тяжке тілесне ушкодження, частіше за все розуміє, що від такого ушкодження можлива смерть, тобто злочинець передбачає настання саме такого наслідку. При цьому впевненість у щасливому кінці можлива тільки за умов, що особа здійснила заходи, що за її переконанням здатні відвернуть настання смерті (перев’язав рану, викликав швидку та ін.). Таке можливе, коли злочинець бажає спричинити саме каліцтво, вважаючи, що така помста краще, ніж спричинення смерті (яку він не просто не бажає, а всіляке намагається відвернути). Здається, таки ситуації зустрічаються нечасто, тому й сфера застосування ч. 2 ст. 121 є доволі вузькою. На жаль, на практиці дуже розповсюдженими є випадки, коли заміст умисного вбивства (з непрямим умислом) злочинцю ставиться в провину умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть.
Відмінність тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого від вбивства через необережність
Подібність між цими злочинами полягає у тому, що і при тяжкому тілесному ушкодженні, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), і при необережному вбивстві (ст. 119) ставлення особи, що спричинила смерть, до цього наслідку – це необережність. Дуже розповсюдженою є думка, нібито вбивство через необережність має місце, коли особа в загалі не мала умислу на спричинення будь-якої шкоди. Насправді, є підстави застосовувати ст. 119 в усіх випадках, коли особа, що не мала умислу на вбивство, не мала його і на тяжке тілесне ушкодження. Таким чином, умисел може бути на середньої тяжкості чи легке тілесне ушкодження, на нанесення удару з метою спричинення всього лише фізичного болю, а не тілесного ушкодження та ін. Зрозуміло, що особа може також взагалі не мати умислу на спричинення шкоди (наприклад, щось уронила на потерпілого тобто). Усі ці численні випадки створюють ознаки необережного вбивства, ст. 119. Тобто, для його визнання достатньо виключити умисел на тяжке тілесне ушкодження та умисел на спричинення смерті.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124).
Відповідальність за цей злочин настає за наявності наслідків, зазначених у ст. 121. Умови, за яких тяжке тілесне ушкодження вважається вчиненим при перевищенні меж необхідної оборони або заходів щодо затримання злочинця, такі самі, як і при умисному вбивстві, передбаченому ст. 118.
Якщо цей злочин вчинений у стані сильного душевного хви? лювання, зумовленого протиправними діями потерпілого, відповідальність настає не за ст. 123, а за ст. 124.
Заподіяння середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження за обставин, зазначених у ст. 124, не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Покарання за злочин: за ст. 124 громадські роботи на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.
Залишення в небезпеці та ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст.135 і 136 КК).
Залишення у небезпеці та ненадання допомоги дуже схожі між собою, оскільки в обох випадках хтось кидає людину у складному стані напризволяще. Ці злочини насамперед відрізняються за суб’єктом. Суб’єкт ст. 135 (Залишення у небезпеці) – спеціальний: особа, що зобов'язана піклуватися про потерпілого або така, що сама поставила потерпілого у небезпечний для життя стан. Злочин, передбачений ст. 136 вчиняється суб’єктом загальним, навіть таким, що не має ніякого відношення до потерпілого та того стану, в якому він опинився.
Автор вважає, що «поставлення в небезпеку» у кримінальному праві іноді трактують занадто широко, а саме, його вбачають там, де насправді людина поставила себе в небезпечне для життя становище сама, хоча і під впливом іншої особи. Є підстави думати, що «поставлення в небезпечне для життя становище» має місце, коли злочинець робить певні дії проти волі потерпілого (насильство, витончений обман), тобто сам потерпілий не бере участь у створенні ситуації, що виявилась для нього смертельно небезпечною.
Коли людина потрапляє у небезпечний для життя стан за власною волею, нехай навіть і під впливом умовлянь чи обіцянок з боку іншої особи, вважати, що остання поставила людину в небезпечне для життя становище немає підстав. У такому стані потерпілий опинився сам, пішов на ризик добровільно. А інформаційні дії особи, яка до цього схилила, лише обумовлюють рішення ризикнути. Тому, якщо той, хто утягнув людину в небезпеку, умовив її вчинити авантюру, а потім залишив у біді, відповідати повинен не за статтею «Залишення в небезпеці», а за «Ненадання допомоги» (якщо не є особою, зобов'язаною піклуватися про потерпілого).
Повторимо, що автор аргументовано відстоює точку зору, що бездіяльність (якщо вона не є інформаційним сигналом) сама по собі не здатна до спричинення, оскільки позбавлена динамічного начала, не має ні найменшого ступеня інтенсивності. Бездіяльність у вигляді залишення у небезпеці, як і ненадання допомоги, сама по собі ніякої шкоди не заподіює в силу відсутності власної енергетики. Однак, об'єктивна сторона відповідних складів сформульована законодавцем з використанням слів, якими фіксується процес заподіяння, – «заподіяло», «спричинило». Формально з цього випливає, що, приміром, той, хто байдуже пройшов мимо людини, що гине від поранення, стикаючи кров’ю, тобто не надав йому допомоги, заподіяв йому смерть, інакше кажучи, – убив. Але ж санкції статей, що передбачають бездіяльність-невтручання, нижчі, ніж навіть за необережне убивство. Автор переконаний: це пояснюється зовсім не специфікою причинного зв'язку при бездіяльності-невтручанні, як це прийнято вважати, а його відсутністю. Досить зрозуміло, що вбив потерпілого, той, хто його поранив, а не особа, що кинула напризволяще.
А отже, такі варіанти бездіяльності ні за яких обставин, ні при якій формі вини не можуть бути кваліфіковані як убивство. Наведені у літературі приклади залишення в небезпеці при наявності прямого умислу щодо смерті потерпілого, кваліфіковані як умисне убивство, насправді ілюструють заподіяння смерті попередніми діями злочинця, причому такими діями, що відбуваються проти волі потерпілого (або поза нею), і тим самим ставлять його в небезпечне для життя становище.
Якщо з незалежних від злочинця причин потерпілому вдалося уникнути смерті, то кваліфікація злочину залежить від форми вини стосовно вчиненої дії. У випадку прямого умислу на позбавлення життя – замах на убивство. Вести мову про залишення в небезпеці за таких обставин не має сенсу, оскільки протиприродно було б очікувати від особи дій для порятунку того, кого вона прагнула вбити (або чию смерть свідомо припускала).
У випадку необережного ставлення до наслідків, той хто їх спричинив, повинен відповісти за свою подальшу поведінку – залишення в небезпечному для життя стані особи, яку у такий стан сам же (того не бажаючи і не припускаючи) і поставив. Як відомо, досить розповсюдженою є ситуація, коли водій відповідає по ст. 286 КК України „Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами” за те, що травмував перехожого (з необережності) та за ст. 135 КК України „Залишення у небезпеки” за те, кинув його у небезпечному стані та зник.
Досить важливо розуміти, і те, що причинний зв'язок не перетворюється в явище суб'єктивного порядку через те, що людина цілеспрямовано створювала його, витончено «конструювала». Причинний зв'язок як утілення ретельно продуманого, ідеально спланованого людиною розвитку подій усе одне залишається об'єктивним, як і той зв'язок, що залишився нею непоміченим. Таке трактування об'єктивного характеру причинного зв'язку, що відповідає загальнонауковим уявленням, дозволяє визнати безпідставною досить розповсюджену в кримінальному праві точку зору, нібито наявність прямого умислу завдати певної шкоди сама по собі здатна трансформувати один злочин в інший. Зокрема, що доведення до самогубства з прямим наміром є убивством, що ним є залишення в небезпеці, котре супроводжується бажанням смерті і т.п. Таке бачення рівнозначно визнанню можливості „спричинення думкою”.
Як вже обговорювалось, автор вважає, що соціальний сенс кримінального переслідування за ненадання допомоги та залишення у небезпеці полягає в охороні моральності, а небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що оберігають моральні засади суспільства, такі неминущі загальнолюдські цінності, як взаємодопомога і взаємовиручка людей. Тим, що людина відмовилася допомогти іншій, залишила її без допомоги, вона справді виявила себе різко негативно. Але негативна характеристика вчинку ніяк не може збільшитися у зв'язку з тими обставинами, що мали місце після цього, оскільки подальший розвиток подій їй вже не підвладний. Така поведінка аморальна сама по собі, і цього цілком достатньо (у плані об'єктивної сторони) для притягнення до кримінальної відповідальності за залишення в небезпеці або ненадання допомоги. Включати в диспозицію відповідних статей указівку на шкоду, заподіяну зовсім іншими силами, як кваліфікуючу ознаку складу, значить ставити відповідальність особи в залежність від подій, що не мають до її поведінки ні найменшого відношення. Злочинець у подібних випадках відповідає не за заподіяння шкоди, а за незапобігання їй. Причинний зв'язок при бездіяльності-невтручанні відсутній. Автор впевнений у тому, що ст. 135 та 136 мають бути змінені законодавцем.
На жаль, не усі правоохоронці правильно сприймають ч. 2 ст. 135, де йдеться про залишення в небезпеці, вчинене „матір’ю стосовно новонародженою дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані”. Систематичне тлумачення цієї ознаки доводить висновку, що мати, яка залишила у небезпеці свою новонароджену дитину перебуваючи в обумовленому пологами стані, кримінальній відповідальності не підлягає.

Відмежування залишення в небезпеці від ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.
Залишення у небезпеці та ненадання допомоги дуже схожі між собою, оскільки в обох випадках хтось кидає людину у складному стані напризволяще. Ці злочини насамперед відрізняються за суб’єктом. Суб’єкт ст. 135 (Залишення у небезпеці) – спеціальний: особа, що зобов'язана піклуватися про потерпілого або така, що сама поставила потерпілого у небезпечний для життя стан. Злочин, передбачений ст. 136 вчиняється суб’єктом загальним, навіть таким, що не має ніякого відношення до потерпілого та того стану, в якому він опинився.
Автор вважає, що «поставлення в небезпеку» у кримінальному праві іноді трактують занадто широко, а саме, його вбачають там, де насправді людина поставила себе в небезпечне для життя становище сама, хоча і під впливом іншої особи. Є підстави думати, що «поставлення в небезпечне для життя становище» має місце, коли злочинець робить певні дії проти волі потерпілого (насильство, витончений обман), тобто сам потерпілий не бере участь у створенні ситуації, що виявилась для нього смертельно небезпечною.
Коли людина потрапляє у небезпечний для життя стан за власною волею, нехай навіть і під впливом умовлянь чи обіцянок з боку іншої особи, вважати, що остання поставила людину в небезпечне для життя становище немає підстав. У такому стані потерпілий опинився сам, пішов на ризик добровільно. А інформаційні дії особи, яка до цього схилила, лише обумовлюють рішення ризикнути. Тому, якщо той, хто утягнув людину в небезпеку, умовив її вчинити авантюру, а потім залишив у біді, відповідати повинен не за статтею «Залишення в небезпеці», а за «Ненадання допомоги» (якщо не є особою, зобов'язаною піклуватися про потерпілого).
Повторимо, що автор аргументовано відстоює точку зору, що бездіяльність (якщо вона не є інформаційним сигналом) сама по собі не здатна до спричинення, оскільки позбавлена динамічного начала, не має ні найменшого ступеня інтенсивності. Бездіяльність у вигляді залишення у небезпеці, як і ненадання допомоги, сама по собі ніякої шкоди не заподіює в силу відсутності власної енергетики. Однак, об'єктивна сторона відповідних складів сформульована законодавцем з використанням слів, якими фіксується процес заподіяння, – «заподіяло», «спричинило». Формально з цього випливає, що, приміром, той, хто байдуже пройшов мимо людини, що гине від поранення, стикаючи кров’ю, тобто не надав йому допомоги, заподіяв йому смерть, інакше кажучи, – убив. Але ж санкції статей, що передбачають бездіяльність-невтручання, нижчі, ніж навіть за необережне убивство. Автор переконаний: це пояснюється зовсім не специфікою причинного зв'язку при бездіяльності-невтручанні, як це прийнято вважати, а його відсутністю. Досить зрозуміло, що вбив потерпілого, той, хто його поранив, а не особа, що кинула напризволяще.
А отже, такі варіанти бездіяльності ні за яких обставин, ні при якій формі вини не можуть бути кваліфіковані як убивство. Наведені у літературі приклади залишення в небезпеці при наявності прямого умислу щодо смерті потерпілого, кваліфіковані як умисне убивство, насправді ілюструють заподіяння смерті попередніми діями злочинця, причому такими діями, що відбуваються проти волі потерпілого (або поза нею), і тим самим ставлять його в небезпечне для життя становище.
Якщо з незалежних від злочинця причин потерпілому вдалося уникнути смерті, то кваліфікація злочину залежить від форми вини стосовно вчиненої дії. У випадку прямого умислу на позбавлення життя – замах на убивство. Вести мову про залишення в небезпеці за таких обставин не має сенсу, оскільки протиприродно було б очікувати від особи дій для порятунку того, кого вона прагнула вбити (або чию смерть свідомо припускала).
У випадку необережного ставлення до наслідків, той хто їх спричинив, повинен відповісти за свою подальшу поведінку – залишення в небезпечному для життя стані особи, яку у такий стан сам же (того не бажаючи і не припускаючи) і поставив. Як відомо, досить розповсюдженою є ситуація, коли водій відповідає по ст. 286 КК України „Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами” за те, що травмував перехожого (з необережності) та за ст. 135 КК України
„Залишення у небезпеки” за те, кинув його у небезпечному стані та зник.
Досить важливо розуміти, і те, що причинний зв'язок не перетворюється в явище суб'єктивного порядку через те, що людина цілеспрямовано створювала його, витончено «конструювала». Причинний зв'язок як утілення ретельно продуманого, ідеально спланованого людиною розвитку подій усе одне залишається об'єктивним, як і той зв'язок, що залишився нею непоміченим. Таке трактування об'єктивного характеру причинного зв'язку, що відповідає загальнонауковим уявленням, дозволяє визнати безпідставною досить розповсюджену в кримінальному праві точку зору, нібито наявність прямого умислу завдати певної шкоди сама по собі здатна трансформувати один злочин в інший. Зокрема, що доведення до самогубства з прямим наміром є убивством, що ним є залишення в небезпеці, котре супроводжується бажанням смерті і т.п. Таке бачення рівнозначно визнанню можливості „спричинення думкою”.
Як вже обговорювалось, автор вважає, що соціальний сенс кримінального переслідування за ненадання допомоги та залишення у небезпеці полягає в охороні моральності, а небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що оберігають моральні засади суспільства, такі неминущі загальнолюдські цінності, як взаємодопомога і взаємовиручка людей. Тим, що людина відмовилася допомогти іншій, залишила її без допомоги, вона справді виявила себе різко негативно. Але негативна характеристика вчинку ніяк не може збільшитися у зв'язку з тими обставинами, що мали місце після цього, оскільки подальший розвиток подій їй вже не підвладний. Така поведінка аморальна сама по собі, і цього цілком достатньо (у плані об'єктивної сторони) для притягнення до кримінальної відповідальності за залишення в небезпеці або ненадання допомоги. Включати в диспозицію відповідних статей указівку на шкоду, заподіяну зовсім іншими силами, як кваліфікуючу ознаку складу, значить ставити відповідальність особи в залежність від подій, що не мають до її поведінки ні найменшого відношення.
Злочинець у подібних випадках відповідає не за заподіяння шкоди, а за незапобігання їй. Причинний зв'язок при бездіяльності-невтручанні відсутній. Автор впевнений у тому, що ст. 135 та 136 мають бути змінені законодавцем.
На жаль, не усі правоохоронці правильно сприймають ч. 2 ст. 135, де йдеться про залишення в небезпеці, вчинене „матір’ю стосовно новонародженою дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані”. Систематичне тлумачення цієї ознаки доводить висновку, що мати, яка залишила у небезпеці свою новонароджену дитину перебуваючи в обумовленому пологами стані, кримінальній відповідальності не підлягає.

Злочини у сфері медичного обслуговування
Деякі статті цієї групи (131, 139, 140) сконструйовані як склади „матеріальні”, тобто з вказівкою на „наслідки”, що „спричинені” бездіяльністю („ненадання”, „невиконання”, „неналежне виконання”). Проте, як відомо з визначення, що надається у ч. 1 ст. 115 КК, спричинення (заподіяння) смерті (якщо вона протиправно) іншої людині – це вбивство. Зрозуміло, що (наприклад) ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139) – це не вбивство. Про теж свідчить і санкція ч. 2 цієї статті. Диспозиція передбачає „спричинення смерті”, а санкція – максимум три роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (поряд з обмеженням волі). Така м’яка санкція свідчить, що і законодавець таке діяння вбивством не вважає, хоча й безпідставно застосовує слово „спричинено”
З точки зору автора цього посібника, яку він відстоює у докторської дисертації (монографії), численних публікаціях та доповідях, причинний зв’язок при бездіяльності-невтручанні відсутній, тому формулювання, подібні до того, що присутнє у ч. 2 ст. 139 є некоректними.
У стислому виді точка зору автора на цю проблему виглядає наступним чином.
Специфікою причинного зв’язку є його породжуючий характер. Саме він складає сутність спричинення, відрізняє причинний зв’язок від всіх інших видів зв’язків. Аналіз історико-мовознавчих даних про походження категорії „причина” дозволяє стверджувати, що семантичне ядро причинності, яке зберігається з найдавніших часів аж до наших днів, – це «дія». Категорія причинності випливає із самої сутності матерії – її активності. Терміном «породження» фіксуються активна (силова, енергетична) суть спричинення. Саме генетичний, виробляючий, дієвий моменти відбивають загальнонаукові категорії «причина», «причинність», «причинний зв'язок».
Бездіяльність здатна бути навіть не причиною, а її носієм лише за умовою, що вона слугує інформацією для людини. Бездіяльність як інформаційний сигнал енергетичними властивостями володіє, оскільки інформація фізично сприймається органами чуттів, являє собою певний контакт з енергоносіями (звукові хвилі, світло і т.д.). Тільки в такій якості бездіяльність і здатна брати участь у процесі заподіяння. Без переносу фізичної енергії не може бути і самого інформаційного заподіяння. За джерелом інформації закріпився термін «сигнал». Сигнал містить у собі матеріально-енергетичні характеристики, але зміст його не залежить ні від якості енергії, ні від її абсолютної величини. Інформаційний вплив стосовно до людини завжди опосередкований роботою її свідомості. Якщо свідомість не бере участі у цьому процесі як активний агент, носій інформації ніколи не трансформується у власне інформацію. Свідомість може реагувати на те, що людина бачить, чує, сприймає дотиком, органами нюху і смаку, а також на власні думки, спогади, фантастичні образи тощо – носій інформації може бути різним. Але інформація служить не причиною змін у навколишньому світі, а активуючим компонентом процесу породження, сигналом, каталізатором, що ініціює цей процес, тобто носієм причини. Навіть мимовільні реакції людини на одержувану інформацію – шок, переляк, із усіма випливаючими наслідками аж до розладу здоров'я і навіть смерті – є результатом «розшифровки» інформаційного сигналу. Мало сприйняти сигнал органами чуттів, потрібно ще зрозуміти, осягнути його зміст (можна чути іноземну мову, але не розуміти її).
В інших випадках тобто коли бездіяльність, позбавлена інформативності – активного діючого, силового, продуктивного, подорожуючого начала, вона не здатна бути причиною жодних змін у навколишньому світі (як у природній, так і в соціальній його сферах). Іншими словами, бездіяльність не може виступати носієм причини будь-якої події за умови, що вона не служить енергетичним поштовхом до розвитку якогось процесу, не здатна вивести певну систему зі стану динамічної рівноваги.
Таким чином, бездіяльність здатна бути носієм причини винятково як інформаційний сигнал. Сприйнята іншою особою, вона може виступати фактором, що травмує психіку, і викликати мимовільну реакцію організму, аж до загибелі. В інших випадках це – інформаційне зумовлювання. Тому бездіяльність-невтручання (якщо воно не носить інформаційного характеру) саме по собі, не супроводжуване діями, цілком позбавлена активного, виробляючого, енергетичного начала, а тому причиною яких-небудь змін служити не може. В цих випадках злочинець насправді відповідає не за заподіяння шкоди, а за її незапобігання. Автор стверджує, що злочини, пов’язані з різного роду ненаданням допомоги, у силу відсутності причинного зв'язку між поведінкою злочинця і важким станом потерпілого, не є злочинами проти життя або здоров'я. Суспільна небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що забезпечують моральні підвалини суспільства, – такі загальнолюдські цінності як взаємодопомога і взаємовиручка людей.

Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності.
Як відомо, 1 липня 2011 року набули чинності закони України „Про засади запобігання і протидії корупції” та „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”. В зв’язку з цим у Національної академії прокуратури України змінився навчальний план. Серед навчальних предметів, що викладаються силами кафедри кримінально-правових дисциплін, з’явився новий спецкурс „Правові засоби протидії корупції”, якій значною мірою орієнтований на пізнання законодавчих новел у Кримінальному кодексі. Тому в даному посібнику, що відповідає навчальної програмі, будуть розглянути так звані традиційні службові злочини, тобто ті, склади яких існують у Кримінальному кодексі з часів його прийняття та до того ж є втіленням наступності кримінального права, тобто були й в попередньому кримінальному законодавстві.
Злочини корупційної спрямованості є найбільш тяжкими проявами корупції як соціального явища. Проте не усі злочини у сфері службової діяльності можна розглядати в якості корупційних, а лише ті, що підпадають під ознаки загальних положень закону „Про засади запобігання в протидії корупції”. Насамперед корупція виявляється у використанні службовою особою наданих їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди. Тому, наприклад, зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), перевищення влади або службових повноважень (ст. 364), не завжди є корупційними злочинами, а лише за умовою відповідної спрямованості. Неможливо вважати корупційним злочином і службову недбалість (ст. 367), оскільки „невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них” аж ніяк не сумісне з метою одержання неправомірної вигоди.
Об’єкт злочинів у сфері службової діяльності – нормальна робота відповідних органів, їхній авторитет. Власність може бути додатковим, але не основним об’єктом злочинів, склади яких передбачені цим розділом.
Об’єктивна сторона. У більшості складів діяння визначено у формі дії. Бездіяльність може характеризувати лише злочини, що передбачені статтями 364 (Зловживання владою або службовим становищем) і 367 (Службова недбалість)
Наслідок. Як матеріальні сконструйовані основні склади статей 364, 365 і 367. Наслідки – практично однакові: істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб (у ст. 365 „Перевищення влади або службових повноважень” відсутнє слово „свободам)”.
У „Примітці” визначається розмір шкоди, „якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків”. Слово „якщо” свідчить про те, що шкода може бути і іншою (моральна, політична, фізична). В такому разі істотна шкода – оціночне поняття. Практика визнає істотною обмеження конституційних прав людей, підрив авторитету органів державної влади або місцевого самоврядування, порушення громадського порядку та ін..
Якщо спричинена шкода не може розглядатися у якості істотної, це означає, що злочину у такої події нема. (відповідальність може будь-якою іншою, але не кримінальною).
Решта складів злочинів ц сфері службової діяльності – формальні, тобто наслідків не передбачають.
Суб’єктивна сторона
Вина. Для більшості складів – прямий умисел щодо діяння. Тільки службова недбалість можлива з необережності. Щодо наслідків може бути як умисел, так і необережність.
Мотив – у ст. 364: „...з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб”. Це фактично будь-які інтереси (важко уявити собі мотив, який не був би ані корисливим, ані іншим особистим, ані втілював би інтереси інших осіб). До речи, саме вказівкою на мотив у плані конструкції суб’єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) текстуально відрізняється від перевищення влади або службових повноважень (ст. 365).
Суб’єкт Вік – не молодше 16 років.

Поняття службової особи.
Аналіз законодавчих визначень дозволяє виокремити 3 види службових осіб (за критерієм специфіки повноважень):
1.Представник влади: має право пред’являти певні вимоги особам, що не є його підлеглими.
2.Виконує організаційно-розпорядчі обов’язки: має підлеглих (відповідно, ними керує).
3. Виконує адміністративно-господарські обов’язки: приймає самостійні рішення щодо майна, тобто розпоряджується ним.
Усі функції будь-яка з цих осіб може виконувати не тільки постійно, а й тимчасово а також за спеціальним повноваженням, тобто без зайняття посади, для виконання певного завдання без вказівки на часові межі.
Не службові особи – ті, що виконують суто технічні чи професійні функції (лікар, коли здійснює саме лікувальну, а не іншу діяльність; викладач, що надає знання). Як відомо, лікар, що видає лікарняний, чи викладач під час, коли приймає іспити визнаються службовими особами. Така практика склалася ще з часів чинності КК України 1961 р. Проте із визначенням, яку саме функцію службової особи виконують відповідні суб’єкти, існують проблеми. З тим, що таки суб’єкти дійсно є службовими особами, погоджуються не усі науковці.
Слід пам’ятати, що встановити певну функцію службової особи не означає, що ця особа скоїла саме службовий злочин. Потрібно встановити зв’язок між цією функцією та відповідним порушенням. Службовий злочин – тільки той, в якому службова особа використовує свій статус.

Відмінність зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень.
Ст. 364 – Зловживання владою або службовим становищем. Ч.1 Зловживання владою або службовим становищем, тобто, умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним, чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.
Існує переконлива точка зору, що інтереси служби – це насамперед інтереси суспільства взагалі. Тому дії службової особи у вузьковідомчих інтересах на шкоду загальнодержавним інтересам чи інтересам інших підприємств установ чи організацій, можуть визнаватися вчиненими всупереч інтересам служби.
Конкретні форми зловживання: використання службового становища в процесі приватизації, нецільове використання коштів або приміщень, обладнання, транспорту, використання праці підлеглих в особистих інтересах (за державні кошти) та ін.
Склад матеріальний. Наслідки – істотна шкода (про неї вже йшлося)
Майнові збитки можуть бути такими:
а) прямі (незаконні виплати)
б) упущена вигода (при тимчасовому запозиченні - вилучення майна, яке приносить доходи, з обігу)
в) знос обладнання при нецільовому використанні
Істотна шкодою якщо вона не має нематеріального виміру – категорія оціночна, визнається у кожному конкретному випадку. Постає питання: чи можна об’єднати нематеріальну шкоду з матеріальними збитками для підсумкового визнання шкоди істотною? Здається – ні, оскільки це одне, що „складати кілограми з кілометрами” чи „вимірювати пуди аршинами”.
Ч.2 Тяжкі наслідки. Якщо наслідки не пов’язані із спричиненням матеріальних збитків, які можуть бути точно обчислені, тяжкими наслідками традиційно визнають такі: повний розвал діяльності підприємства, отруєння людей, масові заворушення, аварії, загибель людей, тяжкі тілесні ушкодження, тривала зупинка транспорту.
Ч.3. Якщо відповідні дії вчинені працівником правоохоронного органу (органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, державної податкової служби, рибоохорони, державної контрольно-ревізійної служби (см. закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів від 23 грудня 1993 р.».).
Суб’єктивна сторона.
Вина. До діяння – тільки прямий умисел. Ставлення до наслідків може бути і необережним.
Мотиви. Корисливі мотиви – прагнення отримати незаконну майнову вигоду, позбавитися від матеріальних витрат. Інші особисті інтереси – прагнення одержати вигоду нематеріального характеру – кар’єризм, помста, заздрість, прагнення уникнути відповідальності за недоліки. Інтереси третіх осіб – прагнення догодити начальству, надати переваги або пільги чи звільнити від обов’язків родичів, знайомих.
Зловживання владою або службовим становищем кваліфікується по ст. 364 тільки у випадках, коли відповідальність за таке діяння не передбачена спеціальними складами (191 – “Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”, злочини проти правосуддя, господарські та інші (Наприклад, ст. 298 – знищення, руйнування або пошкодження пам’яток, об’єктів культурної спадщини та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам’ятці. Ч.4 – службовою особою. Ст. 303 – Сутенерство, ч.2 та ін).

Відмінність зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) від
перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК).
Роз’яснення цього питання слушно надає ППВСУ „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” від 26.12. 2003. У п. 5 цієї Постанови усі різноманітні способи перевищення влади або службових повноважень зводяться до наступних:
вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи чи службової особи іншого відомства;
вчинення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку, - за відсутності цих умов. (наприклад, обшук чи встановлення технічних приладів без дозволу суду);
вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально;
вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти (наприклад, протизаконне насильство, обшук начальником підлеглих при підозрі на крадіжку).
Звернемо увагу, що перевищення влади або службових повноважень цілком можливо розглядати як спеціальну норму щодо зловживання владою або службовим становищем. Не викликає сумнівів, що тільки службова особа, використовуючи саме своє службове становище, зловживаючи ним, має реальну можливість виконати дії, яки можна розглядати як перевищення. Навряд чи „людина з вулиці” здатна, наприклад, вчинити дії, які є компетенцією іншої службової особи, чи вчинити одноособово дії, які могли бути вчинені лише колегіально. З цього випливає, що навіть якщо законодавець скасує статтю 365, службові особи, що вчинили відповідні дії, однаково будуть притягнути до кримінальної відповідальності, а саме, за ст. 364.

Службове підроблення. Особливості предмету цього злочину.

Відмінність зловживання владою або службовим становищем та перевищення влади або службових повноважень від службової недбалості.

Характеристика хабарництва (статті 368,369, 370 КК)
Проблема предмету. Під хабарництвом наука кримінального права та практика застосування кримінального закону традиційно розуміла давання хабара, одержання хабара та провокацію хабара. Нещодавно цей узагальнюючий термін з’явився в самому Кримінальному кодексі. Він застосовується у ст. 368-2 „Незаконне збагачення”. У ч. 1 цієї статті йдеться про те, що незаконне збагачення має місце „за відсутністю ознак хабарництва”.
Предмет усіх злочинів, що об’єднуються у „хабарництво” відповідно до ст. 368 є хабар „у будь-якому вигляді”. У зв’язку з такою „розпливчатістю” законодавчої характеристики хабара постає питання – чи можуть бути предметом хабарництва послуги нематеріального характеру (частіше за усе обговорюється питання щодо сексуальних послуг у якості предмета хабара)? Пленум роз’яснює, що предметом відповідних злочинів є тільки майно, право на майно, послуги матеріального характеру. Це тлумачення випливає з самого „хабар”, яке завжди відбувало саме корисливу спрямованість того, хто його одержує, тобто слово „хабар” насичено корисливим мотивом.
Друге питання щодо предмету хабарництва – чи має значення для застосування ч. 1 ст. 368 розмір хабара? Ця проблема вже обговорювалася у в зв’язку з поняттям малозначності діяння (тема 1), тому нагадаємо її у скороченому виді. Більшість прокурорських працівників намагаються застосувати щодо цього суспільно небезпечного діяння поняття малозначності. Проте об’єкт одержання хабара – зовсім не відносини власності. Об’єктом цього злочину є авторитет відповідного органу, який не оцінюється у гривнях. Шкода від одержання хабара є перш за все моральною, тому поняття малозначності до хабарництва застосовувати не можна.
Слід звернути увагу на зміни до ст. 368, що містяться у Законі України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”, якій набув чинності 1 липня 2011 р. У ст. 368 з’явилася ч. 2 „Одержання хабара у значному розмірі”. Відповідно до „Примітки”, хабаром у значному розмірі вважається такий, що у п’ять і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян. В частині 1 статті розмір не вказаний, але логіка підказує, що його слід розуміти як „незначний”. Це ще один доказ до того, що поняття „малозначності” стосовно хабарництва застосуванню не підлягає.
Досить розповсюдженими є хибні уявлення про відсутність складу одержання хабара у випадках, коли службова особа «погоджується» отримати певні матеріальні блага за свою сумлінно виконану, цілком правомірну дію, яка попередньо обумовленою не була. Насправді аналізована ситуація цілком підпадає під одержання хабара, відповідає усім ознакам складу цього злочину. Не випадково на це звертає увагу Постанова Пленуму Верховного суду України. В п. 3 чітко йдеться: «Оскільки виконання чи невиконання службовою особою відповідних дій перебуває за межами об’єктивної сторони даного злочину відповідальність настає незалежно від того, до чи після вчинення цих дій було одержано хабар, був чи не був він обумовлений до їх виконання, виконала чи не виконала службова особа обумовлене, збиралася чи ні вона це зробити». Для урозуміння цього навіть непотрібно роз’яснень Постанови Пленуму Верховного Суду, оскільки у тесті ст. 368 усе гарно прочитується. Помилку можна пояснити лише недостатньою увагою до законодавчого визначення. Як результат – можливість впливати на корупційні прояви в такій ситуації практичними працівниками часто не використовується, незважаючи на те, що проблема „хабара-підкупу” і „хабара винагороди” вирішена у ППВСУ.
Наведена вище рекомендація ППВСУ дає відповідь і на питання чи можна застосовувати ст. 368, якщо службова особа не збиралася виконувати дії, за яки одержала винагороду? ППВСУ переконливо стверджує, що це також одержання хабара, тому, що виконання дій за винагороду не охоплюються об’єктивною стороною ст. 368. Це зовсім не шахрайство, як вважають деякі практики. Шахрайство може бути у тому разі, коли, наприклад, службова особа вводить відвідувача в оману, говорячи, що певна послуга є платною, а цю платню обертає на свою користь. Тут особі, що обманута, й на думку не спадає, щ вона „підкупає” службову особу. Остання також розуміє, що одержує не „хабар”.
Проблема давання хабара підлеглими „на всяк випадок” та одержання його керівником також вирішена ППВСУ. У п. 2 йдеться наступне: Одержання службовою особою незаконної винагороди від підлеглих чи підконтрольних осіб за протегування чи потурання, за вирішення на їх користь питань, які входять до її компетенції, також слід розцінювати як одержання хабара. Дії винних належить визнавати давання і одержанням хабара й у тих випадках, коли умови одержання матеріальних цінностей або послуг хоча спеціально і не обумовлювалися, але учасники злочину усвідомлювали, що особа дає хабар з метою задоволення тих чи інших власних інтересів або інтересів третіх осіб”.
Кваліфікуючу ознаку ч. 2 – одержання хабара, поєднане з вимаганням не завжди розуміють правильно. Є роз’яснення у „Примітці”. Вимагання хабара „...з погрозою вчинення або не вчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів”. Йдеться про погрозу саме законним інтересам особи, у якої вимагають хабара.
Адекватне розуміння „вимагання” має значення не тільки для правильної кваліфікації дій того, хто одержує хабар, а й для можливості звільнити від відповідальності того, хто дає хабар (см. ч. 6 ст. 369).
Якщо особа, яка застосовує закон, здійснить помилку – визнає вимагання там, де його немає – це потягне за собою звільнення хабародавця від відповідальності за його злочин при тому, що насправді підстав для цього нема.
Друга обставина, що дозволяє звільнити особи від відповідальності за давання хабара „...якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи...”. Це альтернативні умови: для звільнення достатньо або вимагання, або добровільної заяви. Звільнення не означає, що особа не є злочинцем. Вона зовсім не потерпіла, а таке звільнення – не є реабілітуючою обставиною. На це звертає увагу і ППВСУ.
Ще одна проблема, пов’язана із звільненням хабародавця: як бути, якщо особа не знала, що кримінальна справа відносно неї вже порушена? Таку особу треба звільняти від кримінальної відповідальності за давання хабара, якщо вона не лише не знала про те, що кримінальна справа щодо неї вже порушена, але за фактичними обставинами і не могла цього знати (питання вирішується за правилами так званої звиняючої помилки.).
На превеликий жаль, після вступу у законну силу Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України про відповідальність за корупційні правопорушення, склалася помилкова практика застосування заміст статті 368 КК України ст. 172-2 КУПаП, у випадках, коли, на думку працівників правоохоронних органів, розмір винагороди є таким, що характеризується „малозначністю”. На практиці з’явився навіть вираз „міні-хабар”, якій відносять до „адміністративної корупції”. Повторимо – це помилка. Така кваліфікація не відповідає закону, вона є проявом не протидії корупції, а, навпаки, послаблення протидії. Про неможливість застосування ч. 2 ст. 11 КК України щодо одержання чи давання хабара вже йшлося.
Ст. 370 Провокація хабара
Головна проблема: практичні працівники вважають, що цю статтю потрібно скасувати з кримінального кодексу, оскільки вона нібито заважає боротьбі з хабарництвом. Проте, навіть при виключенні цій статті з КК, кримінальна відповідальність за провокацію можлива як за співучасть (підбурювання) у отримані або даванні хабара.
Провокацію хабара неможна плутати зі оперативними діями, коли ніякої провокації немає, а про вимагання у неї хабара заявила відповідна особа, яка хабар не надала.
Ст. 369 Пропозиція або давання забара
Ч. 1 статті 369 „Пропозиція хабара” є законодавчою новелою. Пропозиція хабара за сенсом є криміналізованим виявленням наміру здійснити злочин в майбутньому. Подібних статей у КК України дуже мало. Прикладом може слугувати ст. 129 „Погроза вбивством”, що застосовується саме у тих випадках, коли відсутні як замах, так і готування до вбивства.
Помітимо, що пропозицію хабара можна констатувати тільки у разі, коли не малі місце підготовчі до давання хабара дії, а також відсутні ознаки замаху на давання. Це можливо у наступних випадках: по-перше, коли особа встигла лише висловити пропозицію, та на цьому усе було припинено (особа не знайшла грошей, не змогла прийти на місце зустрічі чи не дочекалася там службову особу, була затримана правоохоронцями та ін.). по-друге, коли службова особа не дала згоду на одержання хабара в майбутньому; по-третє, коли службова особа таку згоду дала, але отримати хабар не встигла завдяки знов-таки втручанню незалежних від її волі обставин. Здається, що довести пропозицію хабара дуже важко. Не викликає сумнівів, що пропозиція можлива у будь-якої формі: усно, письмово, конклюдентними діями.
Кафедра кримінально-правових дисциплін приєднується до точки зору переважної більшості вчених України щодо необхідності виключення пропозиції хабара з ст. 369 КК.

Поняття та система злочинів проти власності.
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 10 від 06.11.2009 „Про судову практику у злочинах проти власності”. Предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи: речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо, а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія.
Якщо за викрадення, заволодіння, привласнення, знищення, пошкодження та інші діяння щодо певного майна, предметів або засобів (наприклад, вогнепальна зброя, наркотичні засоби, психотропні речовини, прекурсори, радіоактивні матеріали тощо) відповідальність передбачено за статтями, які містяться в інших розділах Особливої частини ККУ, то такі діяння мають кваліфікуватися за цими статтями і додаткової кваліфікації за відповідними статтями розділу VI Особливої частини КК не потребують.
Корисливі:
І. Пов’язані з вилученням майна і обертанням його на свою користь або користь інших осіб.
1. 185. Крадіжка - (таємне викрадення чужого майна) - це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб. Викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється за відсутності потерпілого, але й у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють факту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно відбувається у присутності потерпілої особи за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для неї, а також тоді, коли викрадення вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, що виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, стан сп'яніння).
2. 186. Грабіж - це відкрите викрадення чужого майна у присутності потерпілого або інших осіб, які усвідомлюють протиправний характер дій винної особи, яка у свою чергу усвідомлює, що її дії помічені і оцінюються як викрадення.
3. 187. Розбій. - це напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Розбій вважається закінченим з моменту нападу.
4. 188-1 Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (насправді це не „викрадення: енергія – матеріальна цінність, але не відповідає ознакам майна як предмету злочинів проти власності).
5. 189. Вимагання полягає у незаконній вимозі передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмежити права, свободи або законні інтереси цих осіб, пошкодити чи знищити їхнє майно або майно, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголосити відомості, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.Погроза при вимаганні можестосуватись як самого потерпілого, так і його близьких родичів. Закінч. З моменту пред’явлення вимоги.
6. 190. Шахрайство - це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) чи зловживання довірою (недобросовісне використання довіри потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов'язковості передачі їй майна або права на нього. Обов'язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього.
7.191. Привласн., розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
ІІ. Не пов’язані з вилученням майна і обертанням його на свою користь або користь інших осіб.
1.Ст. 192 Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою.
2.Ст. 193. Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї.
3.198. Придбання, зберігання або збут майна, одержаного злочинним шляхом (цей злочин може бути і корисливим, але такий мотив у статті не вказаній).
4. 197-1 – Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (цей злочин може бути і некорисливим).
Некорисливі.
1. Ст.194 – Умисне знищення або пошкодження майна
2. ст. 194-1 –Умисне пошкодження об’єктів електроенергетики.
3. Ст.196 – Необережне знищення або пошкодження майна.
4. Ст. 195– Погроза знищення майна (чи це злочин проти власності?)
5.Ст.197 – Порушення обов’язків щодо охорони майна.
6. 197-1 – Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (цей злочин може бути і корисливим).
Розмежування:
Грабіж (186). Плутають, коли викрадення хтось бачить. Якщо злочинцю це невідомо – крадіжка. Якщо він це розуміє – грабіж.
Розбій (187). Якщо до потерпілого було застосовано насильство, а коли він знепритомнів, у нього вилучили майно, але насильство застосовувалось з іншою метою (наприклад, з помсти, з хуліганських мотивів), це не розбій, а сукупність крадіжки та відповідного тілесного ушкодження.
Шахрайство (ст. 190) Плутають, коли крадіжка поєднана з обманом. Якщо обман застосовується для полегшення доступу до майна, а потім його вилучають таємно – це крадіжка (п. 17 ППВСУ); якщо обман є способом заволодіння (потерпілий добровільно віддає майно, вважаючи, що це для нього вигідно чи він зобов’язаній його віддати), це шахрайство.
Екологічні злочини. Плутають, коли майно – це тварини чи рослини. Якщо дика тварина перебуває у середовищі свого існування, можлива відповідальність за незаконне полювання, а якщо, наприклад, тварина таємно вилучена із зоопарку це – крадіжка.
Злочини у сфері інтелектуальній власності. Плутають, коли викрадають, наприклад, дискету з певним художнім твором.
Привласнення чи розтрата (ч. 1 ст. 191). Крадіжку плутають з цим злочином, коли особа має доступ до майна у зв’язку з роботою (правоохоронці іноді помилково вважають, що це майно – ввірено, насправді це не так).
Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст.193). Знайти можна лише загублене майно. Якщо воно забуто, це не 193, а крадіжка. Слід пам’ятати, що ст. 193 ст. у якості предмету злочину передбачає не будь-яке майно, а лише таке, що має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність. Привласнення іншого знайденого (не забутого!) майна не є злочином.
Самоправство (ст.356). Плутають з крадіжкою, коли особа самовільно вилучає майно, але „не назавжди”, а з майбутнім поверненням. Якщо теж саме робить службова особа, вона відповідає не за ч. 2 ст. 191, а за ст. 364 (за наявності істотної шкоди).
Умисне знищення майна (ст. 194). Особа може таємно вилучити чуже майно, але не з метою незаконного збагачення, а з метою назавжди позбавити власника цього майна (з помсти, заздрости); вилучивши – знищує його.
Крадіжка певних предметів (зброя, наркотики, автомобіль та ін) передбачена низкою спеціальних норм. Саме ці норми (а не ст. 185) застосовуються у випадках такої конкуренції.

Корисливі злочини проти власності та їх види.
І. Пов’язані з вилученням майна і обертанням його на свою користь або користь інших осіб.
1. 185. Крадіжка
2. 186. Грабіж
3. 187. Розбій.
4. 188-1 Викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (насправді це не „викрадення: енергія – матеріальна цінність, але не відповідає ознакам майна як предмету злочинів проти власності).
5. 189. Вимагання
6. 190. Шахрайство
7.191. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
ІІ. Не пов’язані з вилученням майна і обертанням його на свою користь або користь інших осіб.
1.Ст. 192 Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою.
2.Ст. 193. Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї.
3.198. Придбання, зберігання або збут майна, одержаного злочинним шляхом (цей злочин може бути і корисливим, але такий мотив у статті не вказаній).
4. 197-1 – Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (цей злочин може бути і некорисливим).
Усі корисливі злочини, пов’язані з вилученням майна і обертанням його на свою користь або користь інших осіб мають загальні ознаки: умисне, протиправне, незворотне вилучення чужого майна і обертання його на свою користь або користь інших осіб з корисливою метою. Відсутність в конкретної події хоча б однієї з цих ознак означає відсутність будь-якого злочину з даної групи (тобто – це ані крадіжка, ані грабіж, ані іншій злочин з цієї групи).
Об’єкт: відносини власності. Предмет: чуже майно (для шахрайства – ще і право на майно, для вимагання, крім майна і право на нього - дії майнового характеру).
Майно як предмет злочинів, пов’язаних з вилученням майна і обертанням його на свою користь або користь інших осіб: відокремлена річ матеріального світу, вилучена з природного середовища, в яку вкладена людська праця, така що має економічну цінність (не процес, не ідея, не послуга, не інформація).
1. „Матеріальна” ознака.
а) відокремлена річ (не енергія!)
б) саме річ, а не інформація, не ідея, не послуга (не можна „викрасти” авторство, навіть якщо особа незаконно заволоділа рукописом. У такому вип. можна застос. ст. 176 – порушення авторського права.
2.”Соціальна” ознака
а) вкладена людська праця (дики тварини, рослини у своєму середовищі – це предмет екологічних злочинів)
б) предмет вилучений з природного середовища
Якщо в тварину вкладена праця, проте вона не вилучена з природного середовища, вона не може бути визнана майном (наприклад, диких тварин зимою підгодовують, але це не „перетворює” їх в майно, за умовою, що вони мешкають на свободі).
3. „Юридична” ознака – в момент вилучення річ вже належить власнику і ще не вийшла з його фактичного володіння. Не можна викрасти те, чого ще нема, можна тільки спричинити шкоду у вигляді упущеної вигоди (ст. 192). Якщо злочинець обертає на свою користь (або користь інших осіб) майно, що вже вибило з фактичного володіння власника – можлива відповідальність по ст. 193 (Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилось у неї), якщо воно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність або є скарбом).
4. „Економічна ознака” – майно має бути цінним (від 0,2 соціальної пільги).
Майно – це й гроші, цінні папери (виконують функцію грошей, тому що вільно обертаються: акції, облігації) Заволодіння квитанціями, номерками – це готування до викрадення.
Розмір викраденого майна виступає у якості кваліфікуючих ознак: (см. примітку до ст. 185).
Об’єктивна сторона діяння: тільки дії.
Дій дві: 1. вилучення: фізичне або інтелектуальне (при шахрайстві)
2.обертання, тобто заволодіння.
Якщо відбулося тільки вилучення (без обертання) – викрадення не закінчено, має місце замах на відповідний злочин (крім розбою та вимагання, оскільки вони є злочинами з усіченим складом).
Якщо вилучення не було, а мало місце лише тільки заволодіння – можлива відповідальність за ст. 193 „Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї”. Слід пам’ятати, що предметом у ст. 193 є не будь-яке чуже майно, а лише таке, що має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність або скарб.
Наслідків також 2.
1.Матеріальні збитки для потерпілого
2. Незаконне збагачення винного.
Момент закінчення. Розбій та вимагання – усічені склади. Розбій закінчений з моменту нападу, поєднаного з фізичним чи психічним насильством, вимагання – з моменту, коли пред’явлена вимога, супроводжена погрозою. Таке можливо, коли злочинець не мав змоги довести задумане до кінця з причин, що не залежали від нього (опір потерпілого, відсутність майна, втручання інших осіб тощо).
Решта злочинів даної групи передбачені як злочини з матеріальним склади. Вони закінчені, коли у злочинця з’явилась хоча б первісна можливість розпорядитися майном як своїм (сховати, передати іншому). Це завжди питання факту, конкретної обстановки. Можна заперечити дослідникам, яки вважають, що дані злочини є закінченими, коли злочинець, вилучивши майно мав можливість його викинути. Ця позиція суперечить сутності будь якого розкрадання як злочину, що спрямований на збагачення. Злочинець викрадає майно не для того, щоб його викинути. До того ж, зробити це він може завжди. Тому, якщо визнати злочин закінченим, коли у злочинця з’явилася можливість викинути майно, то для незакінчених крадіжки, грабежу та ін., просто не залишалось би місця – вони були б закінченими практично завжди.
Правильно визначити момент закінчення розкрадання дуже важливо, оскільки від цього залежить:
1. кваліфікувати скоєне як закінчений злочин, чи як замах на нього (від цього залежить покарання, оскільки за замах воно не може бути більшим ніж дві третини максимуму санкції)
2. була чи не була добровільна відмова від вчинення злочину.
3. була інша особа співучасником викрадення, чи вона отримала майно, здобуте злочинним шляхом (ст. 198)
4. можливість переростання у більш тяжкій злочин (наприклад, незакінчена крадіжка може перерости у грабіж чи розбій, закінчена –ні; тут буде сукупність крадіжки та тілесного ушкодження).
Протиправність дій – відсутні засади для отримання цього майна, що випливають з інших норм права. Таке можливо, наприклад, коли особа тайно заволодіває своїм майном, яке йому не віддає один з подружжя після розлучення. Це може бути визнане порушенням недоторканості житла (ст. 162) та самоправством (ст. 356), а не викраденням майна.
Способом вчинення дій визначається конкретна форма (крадіжка – таємний, грабіж – відкритий та ін.).
Суб’єктивна сторона
Вина – прямий умисел для усіх розкрадань.
Мета – корислива: прагнення до незаконного збагачення за рахунок інших осіб. Коли злочинець обертає майно на користь інших осіб, його власна користь виявляється у тому, що вона звільняє собі від витрат, яки були б неминучі, якщо б він діяв за законом.
Мотив – не обов’язково корисливий. Підлітки іноді вчиняють крадіжки з мотиву „самоствердження”.
Незворотність – це також ознака суб’єктивної сторони. Незворотність означає, що вилучаючи майно, особа не збирається його повертати. Відповідно при тимчасовому незаконному „запозиченні” не буде ніякої форми розкрадання. Приватну особу за таки дії можна притягувати до відповідальності за самоправство (ст. 356 ), а службову – за зловживання владою або службовим становищем (ст. 364), звісно, за наявності усіх інших ознак складів цих злочинів. Наприклад касир незаконно „позичає” гроші з каси. Це не привласнення (і взагалі не розкрадання).
Суб’єкт
Вік. Крадіжка, грабіж, розбій, вимагання – 14 р., решта – 16.
Спеціальний суб’єкт – ст. 191. Ч. 1 – особа, якій майно ввірено чи перебувало в віданні. Ч. 2 – службова особа.


Загальна характеристика та види некорисливих злочинів проти власності.
1. Ст.194 – Умисне знищення або пошкодження майна
2. ст. 194-1 –Умисне пошкодження об’єктів електроенергетики.
3. Ст.196 – Необережне знищення або пошкодження майна.
4. Ст. 195– Погроза знищення майна (чи це злочин проти власності?)
5.Ст.197 – Порушення обов’язків щодо охорони майна.
6. 197-1 – Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (цей злочин може бути і корисливим).
Ст. 194. Умисне знищення або пошкодження майна.
При застосуванні цієї статті існують проблеми, пов’язані із кваліфікуючими ознаками. Одна з них – вчинення дій «шляхом підпалу, вибуху чи іншим загально-небезпечним способом». Слід пам’ятати про слова, що узагальнюють наведені способи: «інші загально-небезпечні». Враховуючи це законодавче положення, кваліфікуючу ознаку, що обговорюється можна застосовувати лише за умовою що обраний злочинцем спосіб є дійсно загально-небезпечним, тобто створює небезпеку для життя, здоров’я чи власності інших осіб. Якщо такої небезпеки нема, сам по собі підпал, вибух тощо не дає підстав для застосування цієї статті. Наприклад, злочинець спалив чужу машину далеко від житла інших людей, тобто ні здоров’я, ні життя ні власність людей не лише не постраждали, а за тих умов і не могли постраждати. На жаль, цю обставину на практиці іноді ігнорують, що є порушенням закону.
Ще одна проблема породжується, знов таки, нерозумінням деякими практиками того, що крім прямого умислу існує ще і умисел непрямий, який неможна плутати із злочинною самовпевненістю. Йдеться про кваліфікуючу ознаку «загибель людей чи інші тяжкі наслідки». Вина щодо таких наслідків умисного знищення чи пошкодження майна у ст. 194 передбачена лише у виді необережності (про це свідчить насамперед відносно невелика санкція). Якщо злочинець діяв хоча б із непрямим умислом до загибелі людей – до нього крім ст. 194 слід застосовувати і статтю 115 «Умисне вбивство». Нагадаємо, що непрямий умисел має місце, коли особа, знищуючи чи пошкоджуючи майно, передбачала, що наслідком цього може бути загибель людей, не бажала цього, але свідомо це припускала (тобто не виключала можливості такої події, не була впевнена у тому, що ніхто не загине). Така ситуація можлива, наприклад, за умовою, що злочинець, підпалюючи чужий дім, не знає точно – чи відсутні там люди. Це вже не знищення майна, що потягло загибель людей, а знищення його загально-небезпечним способом (якщо вогонь міг би перекинутися на інші дома чи приміщення) та умисне вбивство, тобто ідеальна сукупність злочинів.
Співвідношення умисного знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК) із диверсією (ст. 113 КК) та масовими заворушеннями (ст. 294 КК).
Питання про розмежування цих злочинів викликане тим, що і при диверсії, і при масових заворушеннях може бути знищеним або пошкодженим чуже майно. Щоб орієнтуватися у кваліфікації таких дій, слід пам’ятати, що диверсія передбачає знищення чи пошкодження майна саме з метою підриву економічної системи держави, а масові заворушення вчинюються не однією особою й навіть не просто групою осіб, а натовпом.
Умисне пошкодження об’єктів електроенергетики (ст. 194-1)
Ця стаття передбачає окремий випадок умисного пошкодження чи знищення майна, тобто місить спеціальну норму щодо той, що передбачена ст. 194. Предметом ст. 194 -1 є не будь-яке майно, а об’єкти електроенергетики.
Особливості наслідків основного складу полягає у тому, що ними є потенційна шкода у двох варіантах, а крім того ще і шкода реальна. Підкреслимо, що усі ці наслідки передбачені саме у ч. 1. Наслідки викладені наступним чином: «якщо ці дії призвели або могли призвести до порушення нормальної роботи цих об’єктів, або спричинили небезпеку для життя людей. Така конструкція основного складу є нетиповою. Насамперед слово «могло» є дуже невизначеним, оскільки передбачає будь-яку ступень ймовірності події, навіть надзвичайно малу, тобто абстрактну можливість. Використовувати таку ознаку у статті КК рівнозначно тому, що б взагалі не включати до диспозиції вказівку на наслідок. Зрозуміло, що ситуація абстрактної можливості порушення нормальної роботи об’єктів електроенергетики значно відрізняється за ступенем суспільної небезпеки від той, коли ця робота дійсно порушена, проте обидва «наслідки» передбачені однією частиною статті. До того ж, ця ж частина містить і вказівку на створення небезпеки для життя людей (слово «спричинило», яке використовує законодавець важко визнати адекватним). Висновок щодо частини 1 статті 194-1 наступний: фактично її можна використовувати у випадках будь-яких пошкоджень об’єктів електроенергетики, тому, що абстрактна можливість порушення їхній нормальної роботи (саме такий зміст слова «могло») існує завжди. Зрозуміло, що наслідки у виді порушення нормальної роботи об’єкту чи створення небезпеки для життя людей мають вплинути на вид та розмір покарання у межах санкції, тому вони мають бути чітко визначені у процесуальних документах.
Наслідки ч. 3 ст. 194 аналогічні тим, що передбачені у ст. 194. Вони вже обговорювалися, або не зайвим буде нагадати, що ця частина передбачає необережне ставлення до наслідків. У разі хоча б непрямого умислу до загибелі людей застосовувати слід і ст. 115. Умисне ставлення до інших тяжких наслідків також вимагає сукупності ст. 194-1 із відповідним злочином.
Ст. 197 КК Порушення обов’язків щодо охорони майна.
Особливість статті полягає у тому, що вона передбачає злочин зі спеціальним суб’єктом (нагадаємо, що у розділі, що аналізується, таких статей лише дві: перша – ст. 191). Відповідно до диспозиції ст. 197 суб’єктом є особа якій доручено або зберігання майна, або його охорона. Ним може бути сторож, гардеробник, експедитор, кур’єр та ін. Це стосується лише суб’єкта, що не є службовою особою. Якщо ж службова особа не організувала належним чином відповідну діяльність (зрозуміло, що така особа не повинна особисто охороняти та зберігати майно) – за умовою наявності істотної шкоди вона відповідає за ст. 367 «Службова недбалість».
Склад злочину, що передбачений ст. 197 – матеріальний, тобто стаття містить вказівку на наслідки. Вони сформульовані у якості оціночного поняття – «тяжкі наслідки для власника майна». Питання про їх наявність вирішується з урахуванням усіх обставин справи. Ними визнають викрадення майна, що обумовлене неналежною охороною, псування майна у значних розмірах та ін.
Вина при вченні цього злочину може безперечно бути умисною чи необережною щодо діяння, тобто порушення обов’язків. Переважає думка, що вина щодо наслідків може бути тільки у формі необережності.
Ст. 196. Необережне знищення або пошкодження майна. Співвідношення з необережним вбивством.
Питання про співвідношення необережного знищення або пошкодження майна з необережним вбивством обумовлено незвичайною конструкцією цього складу злочину. Стаття складається з однієї частини, диспозиція якої містить вказівку не тільки на необережне знищення чи пошкодження майна, а й на похідний наслідок – «що спричинило тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей». Як бачимо, в диспозицію статті про необережне пошкодження чи знищення майна «вмонтовано» необережне вбивство. Зрозуміло, що за відсутності наслідків у виді тяжких тілесних ушкоджень або загибелі людей кримінальна відповідальність особи, яка з необережності пошкодила чи знищила чуже майно виключається. Можливо, це й справедливо. Проте дуже дивує санкція цієї статті. Само по собі вбивство через необережність (ст. 119 КК) навіть однієї людини передбачає покарання у виді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той же строк. А стаття, що передбачає загибель людей (не однієї людини, а саме людей!) у якості наслідку необережного пошкодження чи знищення майна (тобто очевидно значно більш небезпечної події) – містить суттєво більш м’яку санкцію: виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк також до трьох років. Як що ж говорити про ч. 2 ст. 119, де йдеться про необережне вбивство двох або більше осіб, то санкція за такий злочин – тільки позбавлення волі, причому на строк від п’яти до восьмі років. Співставлення цих санкцій дозволяє дійти парадоксального, якщо не казати жахливого, висновку: особа, що не тільки спричинила іншої людині смерть з необережності, а й при цьому знищила чуже майно (наприклад, з необережності спалила чужій дім разом зі усіма його мешканцями) опиняється у кращому правовому стані, ніж та, що з необережності позбавила життя одну людину (наприклад, вронила на неї тяжій предмет), якщо майно при цьому не постраждало Останній суб’єкт може бути наказаній більш суворе. Розумного пояснення такого стану речей знайти не вдається. Це можна розцінювати лише як грубу, неприпустиму помилку законодавця, що має бути якомога скоріше ним виправлена.
Ст. 195 Погроза знищення майна
Особливість цієї статті полягає у тому, що незважаючи на те, що вона міститься у розділі „Злочини проти власності”, насправді передбачає злочин, при вчиненні якого відносини власності зовсім не страждають. Як і погроза вбивством, стаття „Погроза знищенням майна” застосовується у випадках, коли той, хто погрожує, не виконує дій, безпосередньо спрямованих на знищення майна. Інакше, якщо знищити майно не вдалося з причин, що не залежалі від волі особи, вона відповідає по статтям 15 і 194 КК, тобто за замах на знищення майна. Якщо людина створювала умови для знищення майна у майбутньому – до неї застосовуються ст. 14 та 194 КК – готування до знищення майна. Стаття 195 „Погроза знищення майна” ставиться у провину за умовою лише висловлення відповідної погрози (воно може бути усним, письмовим, по телефону, комп’ютеру та іншим засобам зв’язку). Відповідно до диспозиції, стаття застосовується якщо потерпілий мав „реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози”. Зрозуміло, що не має значення, чи збирався злочинець цю погрозу реалізовувати, чи просто „лякав” потерпілого.
Слід звернути увагу, що у статті йдеться не про будь-яку погрозу знищенням майна, а лише здійсненням цього шляхом підпалу, вибуху або іншим загально- небезпечним способом.

Загальна характеристика та система злочинів у сфері господарської діяльності.
Об'єднуючи в VII розділ Особливої частини Кримінального кодексу України (далі по тексту КК) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], які вчиняються у сфері господарської діяльності, законодавець виходить із спільності їх родового об'єкта, яким є правомірна господарська діяльність .
Безпосереднім  об'єктом  цих  злочинів  - правомірна господарська діяльність в певній сфері, що порушується конкретним злочином. При вчиненні деяких злочинів у сфері господарської діяльності шкода заподіюється крім основного ще і додатковому безпосередньому об'єкту. Так, наприклад, безпосереднім об'єктом такого злочину, як випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст.227 КК), є порядок забезпечення випуску доброякісної продукції, а додатковим можуть виступати [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] або здоров'я споживача.
З об'єктивної сторони більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчиняються шляхом дії (наприклад, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (ст.205 КК), протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (ст.201 КК) тощо). Окремі злочини можуть виразитися тільки у бездіяльності - «ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ст.212 КК) тощо).
Велику частину злочинів у сфері господарської діяльності слід віднести до злочинів з формальним складом. Тому такі злочини необхідно вважати закінченими незалежно від настання наслідків, тобто з моменту вчинення вказаних у законі дій. Так, виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей, державних цінних паперів або білетів державної лотереї (ст.199 КК) є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з указаних дій, а не з моменту настання негативних наслідків через ці дії.
Серед злочинів у сфері господарської діяльності є злочини з так званим [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] складом, тобто такі, для об'єктивної сторони яких необхідно [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] не тільки суспільне небезпечне діяння, а й настання шкідливих наслідків, це, наприклад, доведення до банкрутства (ст.219 КК).
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] за окремі злочини у сфері господарської діяльності законодавець пов'язує з розміром предмета злочину. Так, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] за порушення законодавства про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] систему України настає тільки тоді,  коли предметом цього злочину були [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] кошти у великих розмірах.
Більшість диспозицій статей, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, є бланкетними, тому встановлення ознак об'єктивної сторони цих злочинів передбачає звернення до низки законодавчих та інших нормативних актів інших галузей права наприклад, господарського, банківського, митного, податкового, валютного тощо.
Суб'єктивна сторона злочинів, які вчиняються у сфері господарської діяльності, характеризується умисною формою вини. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони деяких складів є наявність мотиву та мети. Так, відповідальність за розголошення комерційної або банківської таємниці (ст.232) настає тільки тоді, коли це діяння вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів. Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, утворюють [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] за наявності спеціальної мети розголошення чи іншого використання таких відомостей.
Суб'єктами злочинів у сфері господарської діяльності можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. На підставі прямої вказівки закону суб'єкт деяких злочинів спеціальний (службова особа, платник податків, засновник, власник суб'єкта господарської діяльності та інші).
З’ясування зазначених об'єктивних та суб'єктивних ознак дозволяє сформулювати [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] злочинів у сфері господарської діяльності. Це умисне суспільно-небезпечне діяння (дія або бездіяльність), передбачне Розділом УІІ КК України, що заподіює шкоду, правомірній господарській діяльності в різних її сферах.
Залежно від видового об'єкта посягання, злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності можуть бути таких видів: 1.  Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської та бюджетної систем України (ст.ст. 199, 200, 201, 204, 210, 211, 212, 212-1 і 216). 2.   Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів (статті 203-1, 205, 206, 209,209-1, 213, 229, 230, 231 і 232).
3.   Злочини у сфері банкрутства (стаття 219).
4.   Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223-1, 223-2, 224, 232-1, 232-2).
5.   Злочини у сфері обслуговування споживачів (стаття 227).    6.    Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (стаття 233).


Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї.

Підробка грошей та інші незаконні операції з підробленими грошима посягають на кредитно-фінансову та економічну систему України, добробут народу. Отже об’єктом цього злочину можна визначити кредитно-фінансову та економічну систему України.
Таке посягання заподіює у фінансово-кредитній та економічній сфері велику шкоду тому, що у ринковій економіці вся сукупність господарських зв'язків реалізується через механізм системи вартісних відносин. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] не тільки підтверджують суспільне значення витрат на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] товару, а й визначають відповідність даного товару суспільним потребам. Таким чином, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] виступають не лише втіленням вартості при обміні, а й визначенням їх кількісного виміру у конкретному товарі. Гроші використовуються як еквівалент при обміні товарів, тому, що вони: а) є законним платіжним засобом, декларованим [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] як гроші; б) кількісно обмежені в обігу, а [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] емісії належить тільки державі; в) можуть легально обмінюватися на різні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Створення в Україні остаточно сформованої грошової системи з постійною національною валютою вимагає застосування всіх необхідних заходів її захисту.
Для притягнення до кримінальної відповідальності за підробку грошей чи цінних паперів не має юридичного значення спосіб їх виготовлення. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] утворює будь-який спосіб, якщо він дає змогу досягти злочинної мети - збуту підробних купюр чи паперів.
Грубе, невдале підроблювання, яке розраховане на передачу таких фальшивок неосвіченим особам чи особам з фізичними вадами, утворює [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] іншого злочину - шахрайства (ст. 190 КК).Адже такі гроші не можуть довгий час перебувати в обізі, подібний обман достатньо швидко розкриється самим потерпілим при більш детальному їх розгляді. В цьому випадку шкода завдається не кредитно-грошовій системі держави, а власності потерпілого.
Зацікавлюють випадки, коли суб’єкт злочину надає частинам купюри чи декількох окремих купюр виду єдиного цілого – єлиної купюри. Це може бути монтаж, коли з двох, трьох дефектних, ветхих банкнот виготовляють одну гарну, придатну для використання грошову банкноту. Не дивлячись на часткову підробку грошового знака, такі дії складу злочину, передбаченого статтею 199 КК України не утворюють, оскільки як правило ступінь підробки грошового знака достатньо низка, тому зростання грошової маси не відбувається. Подібні гроші є неплатоспроможними. Їх реалізація утворює склад шахрайства (ст.190 КК УКраїни), оскільки винний заволодіває майном шляхом обманого вручення підробних грошових знаків, які не є платіжним засобом.
Склад шахрайства буде утворювати й розшарування суб’єктом однієї дійсної банкноти з наступним домалюванням недостатніх елементів, з метою збуту частково підробленого грошового знака. Однак й тут виникають певні складнощі, які обумовлюється тим, що виготовлені грошові знаки є фальшивими лише на половину, адже одна зі сторін через підробку є неплатоспроможною. Оскільки емісія купюри вже врахована державою, то при збуті однієї частинини такої купюри поєднаною із підробною частиною, за думкою деяких вчених, це не може спричинити реальної шкоди грошовій системі державі, а відтак подібні дії дії будуть утворювати склад шахрайства. Проте якщо за такою системою виготовляються декілька (два та більше) грошових знаків, в яких є достатня схожість з оригіналом, то їх збут спричиняє зростання грошової маси, внаслідок чого спричиняється шкода грошовій системі держави. Такі дії можуть кваліфікуватися за ст.199 КК України. Таким чином при оцінці фактів виготовляння підробних грошових знаків шляхом їх розшарування та наступного домалювання іншої відсутньої частини з метою їх наступного збуту, для вірної кваліфікації необхідно встановлювати ступінь схожісті кожного реалізованого грошового знака з оригіналом.
Також за думкою деяких вчених, якщо якість зображення однієї підробної сторони грошового знака відповідає умовам, за яких подібні грошові знаки можуть знаходитись в обігу, а якість іншої сторони підробного грошового знака викоючає таку можливість, такі дії утворюють реальну сукупність ст.199 та ст.190 КК України.
Однак на нашу думку одночасна наявність двох перелічених факторів виключає вільний та більш-менш довгий час обігу такого грошового знака в фінансовій системі держави, а значить не може спричинити їй шкоду. Відтак подібні дії слід кваліфікувати за ст.190 КК України.
Об’єктивна сторона складу злочину, передбаченому ст.199 КК України, може виражитися в наступному.
Виготовлення підробних грошей є створення будь-яким способом повністю чи частково фальшивих предметів цього злочину.
Зберігання – це утримання предмету цього злочину у володінні суб’єкта злочину: при собі, в приміщенні, в іншому відомому суб’єктові злочину місці.
Придбання – набуття предметів злочину суб»єктом злочину у свою власність: купівля-продаж, обмін, дарування тощо.
Перевезення – переміщення суб’єктом предметів злочину через певну територію за допомогою будь-якого транспортного засобу.
Пересилання - переміщення суб’єктом предметів злочину, без безпосередньої участі останнього (поштові або багажні відправлення).
Ввезення в Україну – потрапляння на територію нашої держави предметів злочину за допомогою транспортних засобів за безпосередньою участю суб’єкта злочину.
Збутом підробних грошових знаків чи цінних паперів є випуск їх в обіг як особою, що їх виготовила, так і тією особою, яка їх не підробляла, не виготовляла, незалежно від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], звідки вони до неї потрапили, але за умови, що ця особа усвідомлювала факт випуску в обіг підробних грошей.
Підробкою грошових знаків буде і фальсифікація грошової купюри меншої цінності на купюру більшої цінності, наприклад, купюри цінністю в 10 гривень на купюру в 100 гривень.
Предметами фальшування можуть бути:
- [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] казначейські білети і білети Національного банку України;
-        розмінні металеві монети;
-         іноземна валюта;
-         [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (акції, облігації, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], сертифікати та ін.) - ст.2 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006  № 3480-IV.
Суб’єктом цього злочину, є фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла шістнадцяти років.
Суб’єктивна строна. Підробка грошей або цінних паперів, а також їх збут є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] умисним, оскільки підробка грошей вчинюється з метою випуску їх в обіг. Підробка грошей чи цінних паперів з іншою метою, наприклад, для колекції, демонстрації своєї майстерності складу злочину не утворює. Частина 2 ст. 199 КК передбачає підвищену відповідальність у випадках вчинення цього злочину:
-        за попередньою змовою групою осіб (діяння вчинення двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про спільне його вчинення (див. ч.2 ст.28 КК України));
-      особою, раніше судимою за виготовлення чи збут підроблених грошей чи цінних паперів (за наявності судимості за попередній [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка не знята чи не погашена в установленому законом поряду);
-        у великому розмірі.
Особливо кваліфікований склад цього злочину (ч.3) передбачає відповідальність за вчинення цього злочину організованою групою або в особливо великому розмірі.
Згідно з приміткою до ст. 199 КК підробка грошей чи інші незаконні операції, відповідальність за які передбачена ст. 199 КК, вважаються вчиненими у великому розмірі, якщо сума підробки у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян; в особливо великому розмірі - якщо сума підробки у чотириста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Карається виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї:
за ч. 1 ст. 199 КК - позбавленням волі на строк від трьох до семи років; за ч. 2 ст. 199 КК - позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років; за ч. З ст. 199 КК - позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом.

Стаття включена в Кримінальний кодекс України на виконання міжнародних зобов’язань України, передбачених, зокрема, Конвенцією про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, прийнятою 08 листопада 1990 року державами – членами Ради Європи.
Об’єктом цього злочину є визначений законодавством України порядок здійснення господарської діяльності.
Об’єктивна сторона цього злочину може виражатися в:
1) фінансових операціях з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення предикатного діяння чи укладення угоди щодо них;
2) діях, спрямованих на приховання чи маскування: а) незаконного походження таких коштів або іншого майна; б) володіння ними; в) прав на такі кошти або майно; г) джерела їх походження; д)місцезнаходження; е) переміщення;
3) набуття, володіння або використання таких коштів чи іншого майна.
Відповідальність за зазначені дії настає лише у разі, коли кошти або інше майно, що є предметом легалізації, були одержані внаслідок вчинення предикатного діяння (передбаченого п. 1 примітки до ст. 209 КК, яке передувало легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом) і ці дії були вчинені умисно з метою надання правомірного вигляду володінню, використанню, розпорядженню такими коштами або майном, їх набуттю чи для приховання джерел їх походження.
Місце одержання коштів або іншого майна внаслідок вчинення предикатного діяння (злочину) - на території України чи за її межами - значення не має, оскільки вони можуть бути легалізовані як на Україні, так і за кордоном. Тому при кримінально-правовій оцінці як предикатного діяння, так і легалізації доходів мають ураховуватися положення статей 6-8 КК про дію кримінального закону в просторі.
Головною ознакою злочину, передбаченого ст. 209 КК, є його предмет - гроші чи майно, що були здобуті, надбані шляхом вчинення злочину (предикатний злочин) чи в інший незаконний способ.
Предикатним діянням (злочином) – відповідно до примітки до цієї статті є діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або діяння, вчинене за межами України, якщо воно визнається суспільно небезпечним протиправним діянням, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, за Кримінальним кодексом України та внаслідок вчинення якого незаконно одержані доходи.
Кримінальна відповідальність за ст. 209 КК не виключена й у тих випадках, коли особа, котра вчинила предикатне діяння, була звільнена від кримінальної відповідальності в установленому законом порядку (у зв’язку із закінченням строків давності, застосуванням амністії тощо) або не притягувалася до такої відповідальності (наприклад, у зв’язку зі смертю), а одержані внаслідок зазначеного діяння кошти або інше майно стали предметом легалізації.
Не може визнаватися предикатним діянням злочин, відповідальність за який передбачена статтею 212 КК, незалежно від того, за якою частиною цієї статті він кваліфікований та яке покарання встановлено за його вчинення.
Слід звернути увагу, що чинним законодавством не визначено мінімального розміру коштів чи вартості іншого майна як предмета легалізації, який дає підстави для притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 209 КК. Тому при кримінально-правовій оцінці дій, передбачених ч. 1 цієї статті, вчинених щодо коштів чи майна, розмір яких є незначним, необхідно виходити з положень ч. 2 ст. 11 КК (малозначність діяння) і передусім враховувати розмір доходів, одержаних злочинним шляхом.
Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, визнається вчиненою у великому розмірі, якщо предметом злочину були кошти або інше майно на суму, що перевищує шість тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Особливо великий розмір легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, утворюється якщо предметом злочину були кошти або інше майно на суму, що перевищує вісімнадцять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Якщо відмивані гроші чи майно були надбані злочином, то діяння утворює сукупність злочинів - ст. 209 КК і статті, яка передбачає відповідальність за той злочин, яким були здобуті ці кошти. На думку деяких вчених право на майно також можна відносити до предметів злочину, передбаченого ст.209 КК України.
Суб»єктом легалізації (відмивання) грошових коштів чи майна, здобутих незаконно, є осудна особа, яка досягла віку шістнадцяти років. Особа, яка не вчиняла предикатного діяння, може бути суб’єктом злочину при його вчиненні у формі будь-якої з дій, зазначених у ч.1 ст. 209 КК. Особа, яка вчинила предикатне діяння, також може бути суб’єктом цього злочину в різних його формах, окрім набуття та володіння, а за використання коштів чи іншого майна відповідає лише у разі, якщо воно полягало у вчиненні фінансової операції чи укладенні угоди.
Суб’єктивна сторона цього злочину виражається в умисній формі вини.
Стаття 209 КК містить формальний склад злочину - діяння визнається закінченим з моменту вчинення фінансової операції з грішми чи з моменту використання майна у господарській діяльності, незалежно від настання злочинних наслідків.
Легалізація (відмивання) грошей є спеціальним видом приховування злочину, яким грошові кошти чи майно були здобуті. Якщо грошові кошти чи майно легалізує особа, яка їх незаконно не здобувала, але яка безсумнівно знала про їх походження, то дії утворюють сукупність злочинів, передбачених статтею 209 КК і статтею 396 КК.
Заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом, за відсутності ознак легалізації (відмивання) таких доходів кваліфікується за ст.198 КК («Придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом»).
Карається легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом:
за ч. 1 ст. 209 КК - позбавленням волі на строк від трьох до шести років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльнісю на строк до двох років з конфіскацією коштів та іншого майна, одержаних злочинним шляхом, та з конфіскацією майна;
за ч. 2 ст. 209 КК - позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльнісю на строк до трьох років з конфіскацією коштів або іншого майна, одержаних злочинним шляхом, та з конфіскацією майна.

Ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів).
Умисне ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), що входять в систему оподаткування, введених у встановленому законом порядку, вчинене службовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності або особою, яка займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи чи будь-якою іншою особою, яка зобов’язана їх сплачувати, якщо ці діяння призвели до фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах. Ухилення від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів (ст. 212 КК України) є одним із найбільш шкідливих господарських злочинів. По-перше, цим діянням руйнується формування фінансових надходжень у державний бюджет, і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] стає неспроможною виконувати свої соціальні функції. По-друге, вся соціальна сфера недоотримує фінансового забезпечення (лікарі, вчителі, пенсіонери, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] тощо).
По-третє, суб'єкти несплати податків отримують невиправдані прибутки і мають змогу тиснути на ринку своїх сумлінних конкурентів.
Між тим обов'язок сплачувати [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Так стаття 67 Конституції України [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] обов'язок кожного громадянина (іноземця та особи без громадянства у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] до закону випадках) сплачувати [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Об’єктом цього злочину є встановлений законом порядок наповнення державного бюджету України.
Об’єктивна сторона цього зочину виражається особливо в бездіяльності, особливо коли данний злочин вчинюється способом    неподання податкових декларацій та розрахунків; проте при скоєнні цього злочину шляхом приховування (заниження) об'єктів [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] особа вчиняє активні дії.
Згідно з чинним законодавством України об'єктами оподаткування є: 1)   доходи (прибутки), додана вартість продукції, товарів; 2)    майно юридичних осіб;
3) обороти з реалізації товарів (робіт, послуг);
4)   [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] імпортних товарів;
5)  вартість послуг за встановлення та розміщення реклами та деякі ін.
Приховування (заниження) об'єктів оподаткування є способом зменшення платежів або способом ухилення від сплати податків частково чи у повному обсязі.
Злочин вважається закінченим з моменту ненадходження зазначених сум до бюджету або цільового фонду (дописати наслідки). Таким моментом є наступна доба з нуля годин нуля хвилин після встановленого строку в який мав бути сплачений певний платіж. Якщо сплата відповідних платежів відбулася в останній день строку, але платіж дійшов до відповідної установи після встановленого строку для його сплати – ухиляння бути не повинно. Такий платіж має вважатися сплаченим своєчасно.
Діяння кваліфікується за ч. 1 ст. 212 КК України у випадках заподіяння державі ухиленням від сплати податків шкоди у значних розмірах. Завдана шкода у значному розмірі – є шкода, яка у тисячу і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Заподіяння несплатою податків шкоди менших розмірів тягне за собою адміністративну відповідальність.
Склад злочину, передбачений ст..212 КК України – матеріальний.
Податковим кодексом України від 2010 року встановлена щоквартальна сплата податку поданням податкової декларації і розрахунків із внесенням до неї авансових внесків податків до бюджету у розмірах, передбачених фінансовими розрахунками підприємницької діяльності за рік.
Також Податковим кодексом України передбачено порядок і строки сплати інших податків і зборів (акцизний збір, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і збори, податок на додану вартість тощо).
Порушення встановленого порядку і строків подання декларацій про доходи і несплата податків є об'єктивною стороною діяння, передбаченого ч. 1 ст. 212 КК України.
Предметом цього злочину є лише такі обов’язкові платежі, які передбачені в Податковому кодексі України
Згідно статті 6 Податкового кодексу України від 02.12.10., податком є обов’язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу. Збором (платою, внеском) є обов’язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.
Порядок і розміри сплати податків та інших обов'язкових платежів суб'єктами підприємницької діяльності, а також строки їх сплати, встановлюються законами України, декретами Кабінету Міністрів та інструкціями Міністерства [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і Головної податкової адміністрації.

Суб’єктом ухилення від сплати податків є осудна особа, яка досягла на час вчинення злочину шістнадцяти років. За ст. 212 КК України кваліфікуються дії службових осіб і суб'єктів підприємницької діяльності, на яких покладені обов’язки подавати декларації про доходи, складати [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] звіти, баланси, вести [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], пов'язані з обчисленням і сплатою податків,- [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] підприємств і організацій, їх заступники, головні бухгалтери, інші посадові особи, на яких покладені такі обов’язки, а також інші фізичні особи, які зобов»язані особисто сплачувати обов’язкові платежі.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується умисною формою вини. Наявність корисливого мотиву не є обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ст.212 КК України. Особа може вчиняти такі дії і з корпоративних інтересів (розвиток виробництва).
Кваліфікований склад цього злочину (ч.2) передбачає:
скоєння цього злочину за попереднью змовою групою осіб (ч2 ст.28 КК України);
заподіяння шкоди цим злочином у великому розмірі.
За ч. 3 ст. 212 КК України діяння кваліфікується у випадках, коли: 1)      діяння, передбачене ч. 1 ст. 212 КК України, було вчинене особою, яка має не зняту чи не погашену судимість за раніше вчинене діяння, передбачене ч. 1 або ч. 2 ст. 212 КК України; 2)     ухиленням від сплати податків державі була заподіяна шкода в особливо великих розмірах.
Згідно з приміткою до ст. 212 КК України, під великим розміром коштів слід розуміти суми податків, зборів і інших обов’язкових платежів, які в три тисячі і більше разів перевищують установлений законодавством неоподаткований мінімум доходів громадян, особливо великими розмірами заподіяної державі шкоди є сума податку, яка у п’ять тисяч і більше разів перевищує установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
Частиною 4 ст. 212 КК передбачено спеціальний вид звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так особа, яка вперше вчинила діяння, передбачене частинами першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення її до відповідальності сплатила податки (збори), а також відшкодувала шкоду, завдану державі несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня).
У тих випадках, коли приховування об’єктів оподаткування поєднується з посадовою підробкою документів, діяння кваліфікується лише за ст. 212 КК України. Сукупності злочинів при цьому, як правило, не буде тому, що підробка документів (ст. 366 КК України) є способом, частиною об’єктивної сторони діяння, передбаченого ст. 212 КК України.Карається ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів: за ч. 1 ст. 212 КК - карається штрафом від однієї тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 212 КК - караються штрафом від двох тисяч до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3р.; за ч. 3 ст. 212 КК - караються штрафом від п'ятнадцяти тисяч до двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна.

Фіктивне підприємництво.
Фіктивним (недійсним) підприємництвом називається створення або придбання того чи іншого підприємства (суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи) без наміру використовувати його за його економічно-господарським призначенням (статутною діяльністю) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.
На наявність мети прикриття незаконної господарської діяльності або здійснення її видів, щодо яких є заборона (фіктивного підприємництва), – може вказувати використання викрадених, знайдених, підроблених, позичених паспортів або тих, що належали померлим громадянам, а також документів осіб, які дали згоду зареєструвати юридичну особу на своє ім’я. Використання при цьому підроблених документів або їх підробка мають додатково кваліфікуватися за ст. 358 чи ст. 366 КК.
Фіктивне [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] є своєрідним видом шахрайства, оскільки головний спосіб його вчинення - [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Винна особа створює недійсне підприємство або набуває (купує, обмінює, іншим чином стає власником) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на підприємство без наміру використовувати його відповідно до його призначення.
Злочин вважається закінченим з моменту державної реєстрації суб’єкта підприємництва (юридичної особи) або набуття права власності на нього.
Під незаконною діяльністю, про яку йдеться у ст. 205 КК, слід розуміти такі види діяльності, які особа або не має права здійснювати взагалі, або ж, маючи право на це за певних умов чи з дотриманням певного порядку, здійснює з їх порушенням.
Діяльність, щодо якої є заборона – це діяльність певного виду, що спеціально заборонена законодавцем з урахуванням особливостей цього виду діяльності.
Об’єктом цього злочину є визначений законодавством України порядок здійснення господарської діяльності.
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 205 КК виражається в тому, що
а) винна особа офіційно створює або набуває у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] підприємство (або частину підприємства);
б) винна особа не має наміру використання цих суб'єктів підприємницької діяльності за їх статутним призначенням;
в) винна особа має намір отримати під створені чи придбані підприємства [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і використати ці [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на підрив діяльності конкурентів, монополізацію ринку товарів і послуг, інші цілі, не сумісні зі статутним призначенням створених або придбаних підприємств;
г) заподіяння [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] шкоди державі, банку, кредитній установі, іншим юридичним або фізичним особам.
Частина 1 цього злочину містить формальний склад.
Предметом виступає суб’єкт підприємницької діяльності (юридична особа), яка створюється з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона.
Суб’єктами цього злочину є громадяни України, особи без громадянства, іноземці (як службові особи, так і неслужбові), які з визначеною в цій статті метою вчинили дії, спрямовані на створення (заснування чи реєстрацію) або придбання суб’єкта підприємницької діяльності та досягли 16 років.
Дії осіб, на ім’я яких за їхньою згодою зареєстровано суб’єкт підприємництва з метою, зазначеною в ст. 205 КК, мають кваліфікуватись як пособництво фіктивному підприємництву, а в разі, коли їх діями здійснено легалізацію (державну реєстрацію) суб’єкта підприємництва (підписання та нотаріальне посвідчення установчих документів, призначення на посаду керівника підприємства тощо), – як виконання цього злочину. При цьому зазначені особи повинні не тільки погодитися вчинити певні дії, але й усвідомлювати мету цих дій.
Суб’єктивна сторона. Фіктивне [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] вчинюється умисно, оскільки способом вчинення є [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Конститутивною ознакою суб’єктивної сторони є мета – прикриття незаконної господарської діяльності або здійснення видів господарської діяльності, щодо яких є заборона.
Частина 2 ст.205 КК України є злочином із матеріальним складом. Треба мати на увазі, що відповідальність за ч. 2 ст. 205 КК за ознакою заподіяння великої матеріальної шкоди настає лише в разі заподіяння такої шкоди внаслідок створення чи придбання суб’єкта підприємницької діяльності.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] шкода, заподіяна фіктивним [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] державі, банку, кредитним установам, іншим юридичним особам, визнається великою, якщо вона у тисячу і більше разів перевищує встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а фізичним особам -яка у двісті разів перевищує цей мінімум.
У разі, коли створений чи придбаний суб’єкт підприємницької діяльності розпочав незаконну діяльність, яка містить ознаки ще й іншого злочину, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 205 КК і тією статтею КК, якою передбачено відповідальність за здійснення незаконної діяльності.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], поєднане з незаконним одержанням [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], коштів, субсидій і привласненням їх, утворює сукупність злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 205 КК та відповідною частиною статті 191 КК, або ст. 205 КК та ст. 222 КК.
Коли такі дії поєднані з доведенням до банкрутства, їх також необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною ст. 205 КК та ст. 219 КК.
Карається фіктивне підприємство:
за ч. 1. ст. 205 КК - карається штрафом від п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
за ч. 2 ст. 205 КК - караються штрафом від трьох тисяч до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.






















, Знак Знак

Приложенные файлы

  • doc 18321712
    Размер файла: 772 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий