3_lekcija

Частини мови
У кожній мові усі слова поділені на певні групи, або класи. Основою такого поділу є концептуалізація об'єктивної дійсності.
Особливості когніції людини зумовили формування в різних мовах більш-менш однакової системи частин мови. Зокрема, розрізнення іменників і дієслів притаманне усім мовам. В усіх мовах наявні займенники, є розмежування іменників і прикметників. Наприклад, у сучасних арабській та українській мовах виокремлюють фактично ті ж самі частини мови.
Однак така схожість не означає, що в усіх мовах кількість і склад частин мови тотожні. Так, ще в давньоруській мові не було числівників як окремої частини мови, а назви чисел розподілялись між прикметниками та іменниками. У деяких східних мовах (корейській, кхмерській та ін.) прикметник за своїми ознаками наближається не до іменника, як в індоєвропейських мовах, а до дієслова. У тибетській мові традиційно розрізняють тільки чотири частини мови: імена, дієслова, займенники та частки.
Семантичне розрізнення слів ще не розмежовує частини мови. Слово ходіння називає дію, а слово десятка число. Проте це не дієслово і числівник, а два іменники, тому що вони мають граматичні ознаки саме цієї частини мови. Карпенко пише, що диференціація частин мови відбувалась у реченні на основі синтаксичного критерію. Історично поняття «член речення» є давнішим за поняття «частина мови». Не дієслова виконували в реченні функцію присудка, а навпаки, ті слова, що були присудком, поступово стали окремою, граматично відмінною частиною мови дієсловом. Оскільки для присудка потрібні були пристосування до особи, зв'язок із певним часом (відносно моменту мовлення), то він набув форм вираження особи та часу, які граматично відмежовують слова-присудки від інших слів, роблять їх окремою частиною мови. Після морфологічного виокремлення частин мови у межах речення їх зв'язок із членами речення послабився, ці класи слів набули здатності виконувати функції різних членів речення.
Граматичні відмінності частин мови реалізуються передусім у словозміні та категоріальній вираженості, меншою мірою в особливостях словотвору. Це свідчить про використання морфологічного критерію у виокремленні частин мови. Наприклад, в українській мові іменник відрізняється від інших частин мови тим, що має притаманні тільки йому системи словозміни і граматичних категорій реляційних (відмінок, число) та дериваційних (рід, категорія істот і неістот). Для нього характерні певні особливості словотвору.
Семантичний, синтаксичний і морфологічний критерії виокремлення частин мови сформувалися у чіткій історичній послідовності, разом з утворенням самих частин мови. Поділ слів на класи виробився історично в самій мові, а не був запроваджений її дослідниками.
Частини мови класи слів, що відображають об'єктивну дійсність і виокремлюються на основі семантичного, синтаксичного та морфологічного критеріїв.
Різні частини мови можуть мати різний ступінь виділеності. І в цьому полягає основна причина дискусій з приводу існування тих чи інших частин мови. Так, Л. Щерба та В. Виноградов вважали окремою частиною мови так звану категорію стану (нині її називають предикативом): мені холодно, треба їхати, час додому. У сучасних граматиках української мови така частина мови не виокремлюється, а предикативи розглядаються як різновид прислівників (іноді дієслів).
Три критерії виділення частин мови можна застосовувати щодо членів речення. Однак існують слова, які не є членами речення, не мають словозміни і не виражають ніяких супровідних граматичних категорій, напр.: і, але, же, ну, на, в. Поділ цих службових слів на частини мови ускладнений, і щодо них застосовують лише семантичний і синтаксичний критерії. Службові слова за значенням чітко поділяються на семантичні класи, а за функціями на синтаксичні класи. Так, прийменники, сполучники і частки виражають відношення, у яких перебувають повнозначні частини мови: сонце на небі (прийменник), батько й мати (сполучник), коли ж настане літо? (частка). Проте деякі мовознавці вважають, що службові слова не є частинами мови.
В. Виноградов поділяв слова на чотири категорії:
1) частини мови: імена (іменники, прикметники та числівники), займенники, дієслова, прислівники, категорія стану; 2) частки мови (службові слова): власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники; модальні (вставні) слова; вигуки.
І. Вихованець виокремив три категорії слів, одною з яких і є частини мови. Вони являють собою морфологічні слова: іменник, прикметник, числівник, дієслово, прислівник (займенникові слова він розподілив між іменниками, прикметниками, числівниками та прислівниками). Дві інші категорії слів Вихованець кваліфікує як нечастиномовні. До них належать слова-морфеми (всі службові слова) і слова-речення (вигуки, звуконаслідувальні слова та стверджувальні й заперечні частки-речення, що слугують відповідями на запитання: «Ти любиш читати книжки?» «Так!»).
На особливу увагу заслуговують займенники (займенникові слова). Вони в актах мовлення наповнюються різним змістом, тому утворюють у граматиці особливу систему слів, для яких характерні найвища абстрактність значення в мові й найвиразніша конкретність у мовленні. Це дає їм змогу виконувати дейктичну (вказівну) функцію, визначаючи координати акту мовлення, тобто прив'язуючи його до мовця, місця і часу. Три координати акту мовлення, вихідною точкою яких є тріада «я тут тепер» (Ю. Степанов, О. Тараненко), притаманні будь-якому висловлюванню і є однією з умов існування речення. Всі ці координати найкраще виражаються займенниками або займенниковими словами (прислівниками та іншими частинами мови із займенниковим значенням: тут, там, тепер, колись тощо). Взагалі, займенники утворились у реченні для відображення його координат. Проте дейктичні засоби мови не обмежуються лише займенниками. До них належать граматичні категорії часу (координата «тепер»), відмінка (координата «тут»), особи й числа в дієслова (координата «я»).
Синтаксис
Граматика як розділ мовознавства, крім морфологічного рівня мови, досліджує і синтаксичний. Основними одиницями цього рівня є словосполучення, синтагма і речення. Нині деякі мовознавці виокремлюють також більші за речення одиниці, які є компонентами тексту.
Словосполучення і синтагма
У процесі мовлення для побудови основної комунікативної одиниці, тобто речення, використовують словосполучення. Аналіз уже існуючих речень передбачає їх поділ на синтагми.
Словосполучення. Кожне речення складається зі слів. Перш ніж утворити речення, слова об'єднують у певні блоки, конструкції. Словосполучення синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв'язку. Як правило, словосполучення складаються з двох слів: новий дім, дуже швидко. Одне слово є головним (дім, швидко), а друге граматично залежним, підпорядкованим головному (новий, дуже).
Здатність слів сполучатися між собою називається валентністю . Деякі слова характеризуються обмеженою валентністю. Так, прикметники на позначення масті буланий, вороний, гнідий сполучаються лише з назвами коней (загальними та власними: гнідий кінь, гнідий Розгін), прикметник карий поєднується тільки зі словом очі та з назвами коней. Однак більшість слів мають досить широку валентність.
Розрізняють граматичну і лексичну валентності. Граматична валентність передбачає залежність сполучуваності слів від їх належності до певної частини мови (прикметники, наприклад, сполучаються з іменниками і не сполучаються з дієсловами). Лексична валентність полягає в сполучуваності конкретних слів. Так, можна сказати: стрімкий рух, грізно глянути, але беззмістовними і тому невживаними є сполучення слів стрімкий диван, грізно спати. Для структурної організації речення особливе значення має валентність дієслів та інших предикативних слів.
Слова у словосполученні поєднані підрядним зв'язком. Виокремлюють три типи підрядного зв'язку:
узгодження, при якому головне слово узгоджується із залежним словом у всіх граматичних формах: теплий день, гарне село, моя думка. Трапляються випадки неповного узгодження: місто Київ, річка Дніпро (загальні назви узгоджуються з власними у відмінку й числі, але не узгоджуються в роді);
керування, при якому головне слово вимагає від залежного певної відмінкової форми (з прийменником або без нього): читати книжку, сісти за стіл, шматок хліба, дума про тебе, завзятий до роботи;
3) прилягання, при якому залежне слово є незмінним: швидко йдуть, розмовляли йдучи.
Підрядний зв'язок слів може бути слабким і сильним. За слабкого підрядного зв'язку залежне слово є необов'язковим, оскільки головне може вживатись і без нього. Сильний підрядний зв'язок передбачає обов'язкове вживання залежного слова. Завжди слабким зв'язком є узгодження (замість зелена трава, щедрий урожай можна сказати: трава, урожай). Керування та прилягання можуть бути і слабким (замість сіли за стіл, швидко йдуть можна сказати: сіли, йдуть), і сильним (у словосполученнях читати книжку, хочуть вчитись опущення залежних слів неможливе). При сильному керуванні залежних слів може бути більше одного: дати студентам завдання, нагородити переможця грамотою.
Деякі мовознавці розрізняють позиційне та інтонаційне прилягання. Основою позиційного прилягання є те, що залежне слово у словосполученні, не маючи своїх морфологічних форм зв'язку з головним словом, пов'язується з ним позиційно, тобто стоїть поряд (у препозиції чи постпозиції). Так, у реченні Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... (В. Сосюра) прислівники тихо і легко прилягають до дієслова дише, що засвідчує їх позиція. При інтонаційному приляганні залежне слово приєднується до головного інтонаційним виділенням (підвищенням мелодійного тону), відмежовуючись при цьому від інших можливих зв'язків паузою. У реченні Але шептала й ти в зимові ночі мені колись шовковії слова (О. Олесь) прислівник колись прилягає не до прикметника шовковії, а до дієслова шептала, що виражено інтонацією підвищенням тону вимови прислівника колись та паузою між словами колись і шовковії.
Однак констатувати позиційне та інтонаційне прилягання доречно лише в тих випадках, коли в реченні є кілька слів, які можуть виконувати роль головного слова словосполучення. У більшості ж випадків, на думку О. Мельничука, зв'язок невідмінюваного слова з певним ведучим словом словосполучення виявляється у тому, що в простому реченні буває відсутнє інше ведуче слово, з яким це невідмінюване слово могло б бути пов'язане зв'язком прилягання. У реченні Тихо, тихо Дунай воду несе повторений прислівник тихо позиційно не суміжний з головним словом несе, але прилягає він саме до нього, оскільки немає іншого слова, до якого він міг би прилягати. Тому й особливого інтонаційного оформлення прилягання в таких випадках не вимагає.
У деяких мовах зв'язок слів у словосполученні набуває своєрідних форм, які дещо відрізняються від узгодження, керування та прилягання, хоч і не виходять за їх межі. Такою особливою формою є ізафет. Так, у тюркських мовах у зв'язку з відсутністю відносних прикметників атрибутивні словосполучення, які виражають відносну ознаку, будуються з двох іменників, перший з яких виконує функцію атрибута, носія ознаки.
Виокремлюють такі види ізафета:
а) просте поєднання двох іменників, за якого прикметникова функція визначається порядком слів (препозицією), а зв'язок слів є різновидом прилягання: азерб. демир jол «залізниця» (буквально «залізна дорога», де демир «залізо»);
б) своєрідне узгодження, при якому морфологічний показник зв'язку (афікс приналежності в третій особі) міститься не в означуючому, залежному слові, а в головному, означуваному слові: тур. pamuk bezi «бавовняна тканина» (pamuk «бавовник», bez «тканина», і афікс зв'язку). Деякі мовознавці вважають ізафетом лише цю конструкцію з показником зв'язку в головному слові атрибутивного словосполучення: сам показник (афікс) і є ізафетом, тобто «додачею». Наявність цієї додачі дає змогу всупереч узвичаєному порядку слів розташовувати означення і в постпозиції, як, наприклад, у перській мові (індоєвропейська): ketabe pesдr «хлопцева книжка» (ketab «книжка», pesдr «хлопець», e афікс зв'язку, ізафет). Постпозиція означення є тут похідним моментом, а не сутністю ізафета;
в) сполучення узгодження з керуванням, за якого атрибутивний компонент стоїть у родовому відмінку, а субстантивний компонент має показник зв'язку (афікс приналежності в третій особі): азерб. атанын китабы «батькова книга» (ата «батько», нын афікс родового відмінка, китаб «книга», ы афікс зв'язку).
Між компонентами словосполучення встановлюються різні смислові відношення. Розрізняють такі їх типи:
атрибутивні (означальні): залежне слово називає ознаку предмета, вираженого головним словом (весняний вітер, сині очі);
об'єктні: залежне слово позначає предмет дії або ознаки (рубати дрова, ласий до меду);
суб'єктні: залежне слово вказує на виконавця дії чи носія стану, вираженого головним словом (наказ ректора, щастя людей);
комплективні: залежне слово конкретизує зміст головного слова (тарілка борщу, зарахувати студентом);
релятивні: залежне слово виражає ознаку дії або іншої ознаки (лагідно дивитись, дуже гарячий).
Словосполучення відрізняється від речення тим, що воно називає (виконує номінативну функцію), а речення повідомляє (виконує комунікативну функцію). Тому поєднання слів типу сонце світить, літак летить є не словосполученнями, а реченнями. Поєднання підмета з присудком здійснюється за допомогою особливого граматичного зв'язку координації, який не є ні підрядним, ні сурядним. Координація це повне або часткове уподібнення слів, що виражають підмет і присудок. Головні члени речення можуть координуватись, наприклад, у відмінку, роді та числі (трава зелена), у роді та числі (соловейко щебетав), у числі (дівчата співають) тощо. Смислові відношення між підметом і присудком становлять особливий тип предикацію.
У мовах з поліперсональною відміною дієслів, за якої дієслово узгоджується одночасно з підметом і додатком (мови групи банту, Північного Кавказу), присудок формально уподібнюється як до підмета, так і до додатка. У реченні зулуської мови Umfana uyayithanda inja (Хлопчик любить собаку) у дієслівній формі початковий префікс u- пов'язує дієслово з підметом umfana (який, у свою чергу, поєднується з дієсловом префіксом um-), другий префікс -уа- вказує на теперішній час, а третій -уі- узгоджує дієслово з додатком inja (що теж має узгоджувальний префікс in-). Речення Собака любить хлопчика звучало б так: Inja iyamthanda umfana. Слова хлопчик і собака належать до різних класів, тому для узгодження з підметом у цьому реченні дієслово має вже префікс і-, а для узгодження з додатком префікс -m-. У таких випадках наявні тричленні словосполучення-речення, компоненти яких пов'язані саме способом узгодження (взаємоузгодження), а не координації.
Деякі мовознавці вважають, що словосполучення можуть утворюватися також на основі сурядного зв'язку (брат і сестра).
Синтагма. Поряд із терміном «словосполучення» у мовознавстві широко використовують термін «синтагма». Деякі мовознавці навіть ототожнюють їх (О. Реформатський). Однак мовна реальність засвідчує існування синтаксичних одиниць двох типів: граматично організованих будівельних конструкцій, з яких формується речення, тобто словосполучень, та інтонаційно організованих частин, на які поділяється вже утворене речення, тобто синтагм. Вчення про синтагму розроблене у працях Л. Щерби, В. Виноградова, Є. Кротевича, О. Мельничука та ін. Синтагми мають лінійний характер, тобто не можуть бути розірваними іншим текстом на відміну від словосполучень. У реченні Студент читає цікаву книжку інтонаційно можна виокремити дві синтагми: студент читає і цікаву книжку. Граматично в ньому наявні теж два словосполучення: цікаву книжку і читає книжку. Предикативне поєднання слів студент читає не є словосполученням.
Не слід також ототожнювати синтагму з тактом чи фонетичним словом. Такт виділяється єдністю наголосу, а синтагма включає, як правило, два чи більше наголошених слова, хоч у кожній синтагмі один наголос (синтагматичний) є провідним і становить її інтонаційний центр: Досвітні огні | переможні | урочі | Прорізали темряву ночі. У цьому реченні наявні чотири синтагми, але сім слів-тактів.
Синтагма не є суто формальною одиницею плану вираження, вона має і план вираження, і план змісту. Основою інтонаційного поділу речення на синтагми є семантична та синтаксична єдність цих «шматків». Отже, синтагма є окремою мовленнєвою одиницею, відмінною від словосполучення і такту. її виокремлення зумовлене інтонаційним оформленням речення.
Речення
Мовне спілкування здійснюється за допомогою речень. Вони виконують комунікативну функцію. Речення мінімальна комунікативна одиниця, для якої характерні інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.
Речення може складатися з одного слова. У мові існують типові форми однослівних речень, зокрема називні (Вечір, Ніч), безособові (Світає). У певній ситуації, наприклад у діалозі, будь-яке окреме слово в будь-якій формі може стати реченням: Додому, Прошу! Ходім? Добре, Рятуйте! Засобом, який перетворює слово в речення, є інтонація.
Однак самої інтонації для утворення речення недостатньо. Оскільки більшість речень включають до свого складу кілька слів, то ці компоненти повинні певним чином організовуватись у комунікативний ланцюжок. Цю функцію виконують моделі, за якими будуються речення. їх ще називають структурними схемами речення, або схемами породження речення. Кожна мова має певну кількість таких моделей. Структурні схеми речення можна виразити словесним описом або за допомогою спеціальної символіки, напр.: Палити забороняється Inf – Vf3s, що означає: підмет виражений інфінітивом, а присудок особовою формою дієслова у III особі однини.
Схеми породження речення дають змогу утворити тільки мінімальні синтаксичні структури непоширені речення. Для вираження більшого об'єму інформації речення поширюються за допомогою схем розгортання: В приміщеннях палити суворо забороняється. Весною сонце сходить рано. У кожній схемі розгортання речення замість слова виступає словосполучення. Інтонаційна оформленість і схеми породження речення є обов'язковими елементами граматичної форми речення, а обов'язковими елементами його граматичного значення є орієнтаційні координати та синтаксичні категорії, які виражаються передусім інтонацією та схемою породження речення (або її окремим компонентом). Розрізняють п'ять синтаксичних категорій речення.
Категорія синтаксичного часу. Вона прив'язує повідомлення до певного (відносного) часового моменту, Ця категорія найчастіше виражена дієслівним присудком (Бригада працює теперішній час, Птахи відлетіли минулий час) і лише при його відсутності інтонацією або іншими засобами (День, Тиша теперішній час). Синтаксичний час речення не слід ототожнювати з морфологічним часом дієслова. У реченні Ну, я пішов наявне дієслово минулого часу, але синтаксичний час речення майбутній. Морфологічного абсолютного часу немає, а синтаксичний абсолютний час, тобто безвідносний до моменту мовлення, існує: Земля обертається навколо Сонця.
Категорія синтаксичного способу. Ця синтаксична категорія характеризує подію як реальну: Студенти вчаться (дійсний спосіб) або ірреальну, тобто ймовірну, бажану, необхідну: Студенти вчились би, Хай вчаться студенти! (умовний і наказовий способи). Синтаксичний спосіб притаманний кожному реченню. При цьому речення в дійсному способі мають категорію синтаксичного часу, а реченням в ірреальних способах час не властивий.
Категорія об'єктивної модальності. За своїм змістом вона фактично збігається з категорією синтаксичного способу, вказуючи на відношення повідомлення до дійсності. Категорія об'єктивної модальності реалізується за допомогою категорії синтаксичного способу. Проте різновидів об'єктивної модальності є більше, ніж синтаксичних способів. Так, в українській мові О. Мельничук розрізняє сім модальних значень речення: розповідність (Іду, Мовчу, Дивлюся на дорогу), питальність (Кого діждалась? Парубка чи воїна?), спонукальність (Скажи ж мені правду, мій добрий козаче), бажальність (Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста), умовність (/ зовсім забулось би, перемоглось), імовірність (Либонь, у них уже діло покінчено) і переповідність (У нього, мовляв, теж план є).
4. Категорія суб'єктивної модальності. Вона виражає відношення мовця до повідомлення. У зв'язку із семантичною різноманітністю суб'єктивна модальність виражається різними засобами: спеціальними модальними частками (ніби, либонь, навряд), модальними (вставними) словами (можливо, імовірно), вигуками, інтонацією, порядком слів тощо.
Будь-яка оцінка, будь-яке ставлення мовця до свого висловлювання легко можуть бути виражені в реченні: Вже почалось, мабуть, майбутнє (міркування); Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня (звернення-побажання) (Ліна Костенко). Однак значна частина речень має нульову суб'єктивну модальність. Нині у мовознавчій літературі беруться під сумнів засади розмежування об'єктивної і суб'єктивної модальностей.
5. Категорія предикативності. Ця синтаксична категорія співвідносить речення з дійсністю, надаючи йому комунікативної здатності. Відношення предикації пов'язують підмет і присудок, але головним носієм предикативності в двоскладному реченні є присудок, який, як правило, виражений дієсловом. Особові форми дієслова (як і інші предикативні одиниці) мають здатність породжувати речення. Ця здатність і є предикативністю. Вона пов'язана з валентністю. Так, дієслівна форма читає завдяки своїй валентності може бути доповнена двома словами: Дідусь читає листа. Людина читає об'яви. Диктор читає повідомлення.
З точки зору сполучуваності, тобто можливих при дієслові порожніх клітин, дієслова можуть бути одновалентними (неперехідні дієслова: ліс шумить, сонце світить), двовалентними (мати любить дочку), тривалентними (Командир нагороджує солдата медаллю) аж до семивалентних.
Залежно від конкретної ситуації та семантики дієслово може мати різну валентність. Так, у реченні Студент пише ручкою у зошиті диктант дієслово пише є чотиривалентним, а в реченні Студент пише ручкою в зошиті листа матері про своє життя шестивалентним (пише хто? чим? в чому? що? кому? про що?). Валентність існує як потенція, яка в конкретних текстах не завжди реалізується цілком. Звичайно говорять Студент пише диктант, не реалізуючи решту клітинок валентності: «чим?», «на чому?», оскільки ця інформація відома, однак клітинки ці існують.
Заповнені в реченні порожні клітинки дієслівної валентності називаються актантами. Категорія предикативності переважно виявляється як матеріалізація валентності дієслів (взагалі предикативних слів) у певній кількості актантів. Існують дієслова, що не мають валентності. До них належать деякі безособові дієслова (смеркається, світає), які теж співвідносять речення з дійсністю, виражають категорію предикативності. Однак, відображаючи певну синкретичну, неподільну ситуацію, вони для вираження предикативності ніяких актантів не потребують. Це свідчить про те, що предикат є центральним виразником предикативності, а актанти периферійним.
Теорію валентності дієслів розробив французький мовознавець Люсьєн Теньєр (18931954), який виокремив лівобічну валентність, виразником якої є перший актант суб'єкт дії чи носій стану (найчастіше це підмет, але в реченнях типу Мене лихоманить, Мені подобається суб'єкт виконує функцію додатка), і правобічну валентність, яка виражена другим (прямий додаток) та всіма іншими можливими актантами.
У розвитку цієї теорії та застосуванні її до української мови активну участь узяв А. Загнітко. На його думку, валентність дієслова є його опосередкованою морфологічною граматичною категорією. її опосередкованість обумовлена тим, що саме по собі дієслово безпосередніх виразників валентності не має ця морфологічна категорія дієслова виражається тільки в реченні. А. Загнітко з'ясував, що в українській мові найбільше одновалентних і двовалентних дієслів, а тривалентних нараховується 4900. Дієслів з високою валентністю в українській мові мало: п'ятивалентних 60, шестивалентних 50, семивалентних 80.
Якщо синтаксичні категорії часу, способу, об'єктивної і суб'єктивної модальності реалізуються у протиставленнях (в українській мові синтаксичних часів є чотири, синтаксичних способів три і т. д.), то предикативність речення має тільки один вияв і протиставляється непредикативності, тобто усім іншим мовним одиницям, що не є реченнями.
Речення як синтаксична одиниця має граматичну форму і граматичне значення. Ці його елементи є надбанням мови, і їх не треба ототожнювати з тією реальною інформацією, яку передають конкретні речення в актах спілкування. Реальна інформація, конкретний зміст речень належать не мові, а мовленню. У реченні «Гло
·кая ку
·здра ште
·ко будлану
·ла бо
·кра и кудря
·чит бокрёнка», яке Л. Щерба побудував із беззмістовних звукосполучень, компоненти речення, що належать мові, помітні особливо виразно.
Основою сконструйованого Л. Щербою речення є структурна схема N 1 – Vf  N 4 з її частковим повторенням та застосуванням двох схем розгортання: AdjN 1 – Adv Vf – N 4 і Vf – N4. Цей схематичний вираз є значно абстрактнішим, ніж речення Л. Щерби. Його можна назвати синтаксемою, оскільки він становить інваріант речення і належить винятково мові. У мові існують синтаксеми, тобто структурні схеми речення, та будівельний матеріал для них (морфеми і лексеми).
Речення Л. Щерби є однією з можливих реалізацій синтаксеми, тобто її алосинтаксом (якщо зберігати єдність термінології для всіх рівнів мови). Для його побудови використані, крім самої схеми, такі будівельні компоненти, як словозмінні і словотвірні морфеми, сполучник. Відсутній у цьому реченні тільки лексичний рівень. Речення існує в мові як щабель синтаксем та їх варіантних реалізацій, тобто алосинтаксів.
Повна забудова алосинтакса всіма необхідними для спілкування компонентами робить його мовленнєвою одиницею. На цьому нижчому щаблі абстрактності функціонує вже не речення, а висловлення, текст. Речення існує як мовна одиниця, а висловлення конструюється в процесі мовлення. Будь-який текст при першому його продукуванні творився. Чимало висловлень може не конструюватись, а відтворюватись подібно до використання фонем, морфем та слів.
Існують й інші осмислення терміна «синтаксема». Російський мовознавець Галина Золотова вважає її елементарною одиницею синтаксису, яка може вживатися самостійно чи бути компонентом речення. Український мовознавець Станіслав Семчинський (19311999) розглядає синтаксему вже в емічному плані (на найабстрактнішому рівні мови, де функціонують фонеми, морфеми, лексеми), як одиницю синтаксичної системи, яка охоплює засоби сполучення і розташування слів у знаковому тексті. Деякі мовознавці ототожнюють синтаксему із функціональною синтаксичною одиницею (глибинним членом речення) або зі словосполученням. Глибинним членом називають компонент речення, що виконує функціональне (семантичне) навантаження незалежно від граматичного оформлення. Так, у реченні Поема пишеться поетом суб'єктом дії і, отже, глибинним підметом є форма поетом, а об'єктом дії і, відповідно, глибинним додатком є форма поема, хоч за поверхневою структурою цього речення, навпаки, форма поема являє собою підмет, а форма поетом додаток.
Отже, реченню як мінімальній комунікативній одиниці характерні синтаксичні час і спосіб, об'єктивна і суб'єктивна модальності, предикативність. Воно завжди інтонаційно оформлене і будується на основі структурної схеми.
Граматичне і актуальне членування речення
Мовний зміст речення не обмежується одним щаблем абстрактності. Крім синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення, існує ще один, менш абстрактний рівень його змісту граматичне членування речення, тобто члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, як, наприклад, категорія предикативності, а є його складниками.
Членами речення є абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення. їх поділяють на головні (підмет і присудок у двоскладному реченні, головний член в односкладному реченні) і другорядні (означення, додаток, обставина). У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інформацію.
Існування членів речення обумовлене валентністю дієслова. Як носій предикації, воно доповнюється актантами, тобто членами речення. Якщо всі актанти є членами речення, то не всі члени речення є актантами, оскільки існують члени речення, що входять у групу підмета чи підпорядковуються іншим актантам (не залежать безпосередньо від дієслова). Наприклад, майже щодо кожної дії можна вказати, де, коли і як вона протікала, виразивши цю інформацію спеціальними членами речення різними обставинами. Такі уточнення, іноді дуже істотні для змісту речення, не являють собою окремих «учасників» цього змісту. Вони не пов'язані з валентністю дієслова. Такі обставинні компоненти речення Л. Теньєр назвав сиконстантами.
Однак самі по собі члени речення не здатні виразити відносної вагомості різних компонентів повідомлення. Це здійснюється за допомогою актуального членування речення. Воно полягає у поділі речення на дві частини вихідну (те, про що говориться) і власне інформативну (те, що повідомляється). Вихідну частину позначають термінами «основа», «дане», «відоме», «тема», а інформативну термінами «ядро», «нове», «невідоме», «рема» (грец. гета висловлення): Завтра (тема) вирушаємо в турпохід (рема). Декана звуть (тема) Євген Михайлович (рема).
Тема і рема можуть збігатися з поділом на групу підмета й групу присудка, але частіше вони не збігаються: Ліс (тема) усе густішав, чорнішав (рема). Скрізь (тема) п'ялись сосни, буків уже не було (рема). Стежка (тема) ставала прикрішою (рема) (М. Коцюбинський). Тема, як правило, передує ремі. Але можлива й інверсія, коли невідоме стоїть на початку речення: Навіть він (рема) не міг нічого зробити (тема). У такому випадку рема є особливо наголошеною, інтонаційно виділеною.
Вчення про актуальне членування речення розробив чеський мовознавець Вілем Матезіус. Актуальне членування передбачає входження речення в ширший контекст, адже речення набуває конкретного членування залежно від інших речень, які його оточують і пов'язані з ним спільним змістом.
Текст
Лінгвістика тексту, тобто вчення про текст і його одиниці, більші за речення, виникла наприкінці XX ст. й інтенсивно розробляється нині мовознавцями усього світу.
Виокремлюють такі компоненти тексту:
складне синтаксичне ціле, або надфразова єдність, одиниця тексту, до якої входять кілька речень, об'єднаних в одне ціле семантико-граматичними відношеннями;
абзац відносно завершена одиниця тексту, яка об'єднує кілька речень на основі змісту;
дискурс одиниця тексту, більша за абзац, для якої характерна єдність змісту, або взагалі будь-який текст чи його частина, яким притаманна семантична пов'язаність. Термін «дискурс» Р. Якобсон тлумачить як діалог, обмін висловленнями.
Пов'язаність змісту частин тексту виявляється в повторах, заміні номінації (Петренко літній чоловік він), анафорах (формах зв'язку з попереднім текстом, до яких належать повтори, в т.ч. й синтаксичних конструкцій, анафоричні займенники), катафорах (формах зв'язку з наступним текстом, до яких входять питальні речення, різні вступні фрази та ін.), у структурі початку кількох суміжних абзаців, у повному або частковому узгодженні форм дієслів тощо. Пов'язаність тексту називають когезією.
Головним завданням лінгвістики тексту нині стали пошуки закономірностей текстоутворення, тобто з мети дослідження текст (дискурс) перетворився на засіб дослідження функціонування мови. Зручність використання цього засобу полягає в тому, що в тексті реалізуються водночас усі рівні мови, тоді як мовознавство за традицією відмежовує їх один від одного. Замість виокремлення засобів зв'язку речень у межах дискурсу лінгвістика тексту зосередила увагу на з'ясуванні відношень між різними висловленнями (градація істотності, дейктичність, виділення тощо). Розвідки у галузі лінгвістики тексту дали змогу мовознавцям констатувати, що текст є п'ятим, найвищим основним рівнем мови.
Розвиток граматичної системи мови
Граматична система мови як на морфологічному, так і на синтаксичному рівнях змінюється дуже повільно, її розвиток виявляється у зміні значення (функціонального навантаження), зникненні або появі певних компонентів граматичної будови мови.
Виокремлюють три види граматичних змін: зміни граматичних категорій, грамем і граматичних форм.
Зміни граматичних категорій. Ці граматичні зміни є найвагомішими, наймасштабнішими для мови, вони відбуваються дуже рідко. Так, за час існування давньоруської мови та її нащадків української, російської і білоруської мов (від VI ст. до сьогодення) у іменників з'явилася тільки граматична категорія істот/неістот, у дієслів вид, виникла лише одна нова частина мови числівник. У дієслова на основі дієприкметників розвинулась нова категорія дієприслівник. У вказаних мовних і хронологічних межах можна констатувати також зникнення граматичних категорій роду та числа числівника у зв'язку з його формуванням як окремої частини мови. Категорія роду зникла й у формах множини іменників і прикметників. Синтаксичні категорії за цей період не змінились.
В історії англійського іменника за ті ж півтори тисячі років з'явилась одна нова граматична категорія означеності/неозначеності і зникло дві роду (у XII XV ст.) та відмінка (до X ст. було п'ять відмінків, у XII ст. чотири, у XIV ст. три, у XV ст. їх не стало зовсім).
Зміни значення, функціонального навантаження граматичних категорій тісно пов'язані з появою чи зникненням грамем. Так, зникнення двоїни в історії давньоруської мови зумовило семантичну перебудову граматичної категорії числа. Опозиція тільки двох її компонентів (однини і множини), що збереглася в українській, російській і білоруській мовах, призвела до більш чіткого й абстрагованого протиставлення чисел, причому семантичний обсяг множини помітно розширився, включивши й ті випадки, що раніше обслуговувалися двоїною.
Зміни грамем (частковокатегоріальних значень). Ці зміни відбуваються у межах певних граматичних категорій, причому значно частіше, ніж зміни самих граматичних категорій. Так, у різних мовах залежно від загального типу їх граматичної будови зростає (фінно-угорські мови) чи зменшується (германські та романські мови) кількість відмінків. У російській мові спочатку зник кличний відмінок, що існував у давньоруській мові, а потім розвинувся знову: стара форма мамо! (як і в українській мові, в якій кличний відмінок не зникав), нова мам!
В історії української мови, як і інших слов'янських мов, змінився грамемний склад дієслівної граматичної категорії часу. У найдавніший період давньоруської мови було аж чотири минулі часи, але не було майбутнього. У зв'язку з цим теперішній час мав зовсім інше значення, ніж нині: вказував не на момент мовлення, а на протяжну дію, скеровану від моменту мовлення в майбутнє. Із чотирьох минулих часів два (імперфект і аорист) зникли ще в давньоруський період, на основі видозміненого третього (перфекта) сформувався сучасний минулий час, а четвертий (плюсквамперфект) зберігся в українській мові як давноминулий час лише реліктово і вживається дуже рідко. Грамема майбутнього часу розвинулася як цілком нова. Потреба в ній була настільки гострою, що в мові закріпилось аж три її форми одна для майбутнього часу доконаного виду (напишу) і дві для майбутнього часу недоконаного виду (писатиму, буду писати).
Зміни граматичних форм. Ці процеси передбачають зміну флексій. Наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» є така фраза: кожухи начашя мости мостити по болотомъ). Усі слова тут сучасному читачеві зрозумілі, а граматичні форми не зовсім. Дієслово начашя подано у вже зниклій формі минулого часу (аористі), а іменник кожухи (орудний відмінок множини) нині має форму кожухами. Так само давальний відмінок множини іменника болотомъ нині має закінчення -ам (болотам). Зміна флексій свідчить про зміну граматичних форм у процесі формування української мови.
У давньоруській мові давальний відмінок множини виражався у різних відмінах іменників чотирма флексіями: -амъ (женамъ), -омъ (болотомъ), -ъмъ (син-ъм-ъ), -ьмъ (ночьмъ). Орудний множини теж мав чотири закінчення: -ами (женами), -ы (кожухы, болоты), -ъми (сынъми), -ьми (ночьми). В обох випадках на українському ґрунті залишилася лише одна, перша флексія (-ам, -ами), витіснивши всі інші. Тільки в орудному відмінку кілька слів ще зберігають флексію -ьми (людьми, кістьми) та -има (очима, плечима, дверима).
Основними причинами зміни граматичних форм є тяжіння мови до усунення флексійної синонімії (наведений приклад з давальним та орудним відмінками множини) і флексійної омонімії. Дію тенденції до усунення флексійної омонімії ілюструє доля родового відмінка множини іменників. Так, більшість іменників чоловічого роду і всі іменники середнього роду давньоруської мови в родовому відмінку множини мали закінчення -ъ, яке після занепаду редукованих голосних перетворилося на нульову флексію: кожух-ъ -> кожух, болот-ъ > болот. У називному та знахідному відмінках однини іменники чоловічого роду мали таку ж флексію -ъь: кожух-ь (збіг флексій стався внаслідок фонетичних змін праслов'янської доби), а більшість іменників середнього роду флексію -о: болото. Отже, у формах чоловічого роду існувала флексійна омонімія, а в формах середнього роду її не було. Тому для усунення омонімії форма родового відмінка множини іменників чоловічого роду змінилася: кожух-ъ > кожуховъ (флексія -овъ запозичена з іншої відміни іменників), а в середньому роді, де омонімії не було, форма родового відмінка не змінилася: боліт.
Обидві причини змін граматичних форм є прикладом антиномій, внутрішніми чинниками мовного розвитку, стосуються асиметрії означуючого і означуваного.
Зміни граматичних форм можна порівняти з розвитком лексичних архаїзмів. Так, зникнення слова обумовлене появою іншого, яке його витісняє і виражає той самий зміст. За такою ж схемою у формі кожухы флексія -ы зникла, витіснившись флексією -ами, яка виражає той самий зміст. Різниця між цими процесами полягає в тому, що флексія, яка перемогла, не є новою вона здавна функціонувала в мові, вживаючись в іншій групі слів. Це зумовлене тим, що граматика є закритою системою, у ній значно рідше з'являються нові компоненти. Тому граматичні зміни й відбуваються значно повільніше, ніж лексичні.
Основою зміни граматичних форм є зміна флексій за аналогією. Розрізняють горизонтальну і вертикальну граматичні аналогії. Горизонтальна аналогія наявна при взаємодії різних форм з однаковим граматичним значенням: витіснення флексією -ами інших форм орудного відмінка множини у процесі формування української мови. Вертикальна аналогія виявляється у межах одної словозмінної парадигми у випадках взаємодії різних за значенням форм: називний відмінок множини у давньоруських іменниках чоловічого роду мав флексію -и (пор. її залишки в сучасній російській мові: соседи, черти), але під впливом знахідного відмінка замінив її на -ы: сади > сады.
До змін граматичної форми належать і зміни морфемного складу слова. Вони є не парадигматичними (у межах парадигми одна морфема впливає на іншу і зрештою витісняє її), а синтагматичними (у межах одної морфемної послідовності, тобто слова, сусідні морфеми взаємодіють між собою і певною мірою перебудовуються). Так, морфемний склад іменників на -а- колись був трикомпонентним: сестр-а-мъ, сестр-а-ми, сестр-а-хъ, причому компонент -а- являв собою суфікс і завершував твірну основу. Однак фонетичні зміни і взаємодія із закінченням спричинили те, що цей суфікс відірвався від твірної основи і перейшов до закінчення. Флексії -мъ, -ми, -хъ подовжилися і після занепаду редукованих голосних набули вигляду: -ам, -ами, -ах.
Отже, розвиток граматичної системи мови полягає у змінах граматичних категорій, грамем і граматичних форм. Зміни граматичних категорій і грамем стосуються вищого рівня мовної абстрактності рівня інваріантів, тобто структурних одиниць мови, абстрагованих від їх варіантів, а зміни граматичних форм реалізуються на нижчому рівні мовної абстрактності на рівні варіантів.

Соціолінгвістична класифікація мов
Вивченням соціальних аспектів розвитку мови, її функцій та суспільного використання займається соціолінгвістика. Існує кілька видів соціолінгвістичної класифікації мов, що ґрунтуються на різних ознаках: 1) за наявністю/відсутністю писемності: письмові й безписемні мови; 2) за часом створення писемності: давньописемні, старописемні, молодописемні, новописемні; 3) за юридичним статусом: державні, офіційні мови, мови корінних нечисленних народів, мови з невизначеним статусом; 4) за обсягом виконуваних суспільних функцій.
Представник цього напряму мовознавства О. Ткаченко розробив соціолінгвістичну класифікацію мов. Він виокремив такі соціолінгвістичні типи мов: одноосібні, частковогенераційні, частковоетнічні, повноетнічні частковотериторіальні, повноетнічні повнотериторіальні, мови з позатериторіальною монофункційністю, поліфункціині мононаціональні, поліфункціині полінаціональні, поліфункціині поліетнічні мови.
Одноосібні мови. До цього типу належать мови, що наблизилися до вимирання. Одноосібною мовою володіє лише одна людина. Такою, наприклад, була камасинська мова з групи самодійських, якою у 80-ті роки XX ст. володіла лише одна жінка. Мовознавці нараховують 46 таких мов.
Частковогенераційні мови. Це мови, якими користується невелика група людей, як правило, старшого віку. Наприклад, водською мовою (належить до прибалтійсько-фінських) в Ленінградській області Росії у 80-ті роки XX ст. розмовляли ЗО35 осіб похилого віку. Мова леко (Болівія) має приблизно 20 носіїв, а мова камбап (Камерун) приблизно ЗО.
Частковоетнічні мови. Вони є повногенераційними, тобто ними послуговуються не лише люди похилого віку, а й молодь. Однак не всі представники певного етносу володіють своєю етнічною мовою. Наприклад, із 700 тис. уельсців (Англія) у 1981 р. уельську мову знали тільки 550 тис. Серед слов'янських мов до частковоетнічних належать верхньолужицька й нижньолужицька (остання близька до частковогенераційних, оскільки частина молодих людей розмовляє німецькою). Частковоетнічними є й українська та білоруська мови, адже 12,3% українців (їх майже 45 млн.) і чверть білорусів (їх понад 8 млн.) російськомовні. О. Ткаченко зазначає, що частковоетнічна мова «в разі занепаду може бути ступенем до поступового вимирання, а в разі соціального піднесення, навпаки, ступенем до набуття рангу повноетнічної мови».
Повноетнічні частковотериторіальні мови. До цього типу належать мови етносів, у яких усі їх представники користуються рідною мовою, але через відсутність державності не можуть поширити її на всю територію свого проживання, тобто стимулювати до її засвоєння національні меншини. Повноетнічними частковотериторіальними були латвійська, литовська й естонська мови за часів існування СРСР. Здобувши незалежність, країни Прибалтики почали вести мовну політику, згідно з якою представники національних меншин мусили оволодіти державною мовою або виїхати за межі країни.
Повноетнічні повнотериторіальні мови. Цей тип утворюють мови, що є надбанням усього етносу, який має свою державу. Вони мають статус державних і слугують засобом спілкування на території всієї держави. До повноетнічних повнотериторіальних мов належать грецька, албанська, більшість слов'янських мов, зокрема польська, чеська, словацька, болгарська, македонська, словенська, сербська, хорватська, боснійська, чорногорська.
Мови з позатериторіальною монофункційністю. До цього типу входять мови, які обслуговують увесь етнос у межах держави (повноетнічні повнотериторіальні), і поширені поза своєю територією, виконуючи якусь одну функцію. Наприклад, італійська мова стала світовою мовою вокалістів і вивчається в консерваторіях усього світу. В XIX ст. широкого монофункційного розповсюдження набула французька як мова дипломатії.
Поліфункційні мононаціональні мови. Мова цього типу в межах своєї держави є повноетнічною повнотериторіальною, а за її межами використовується як засіб спілкування, залишаючись рідною лише для однієї нації. Поліфункційні мононаціональні мови, яких є понад 60, виконують функцію міжнаціонального спілкування. До них належать мови суахілі, хауса (Африка), турецька, гінді, китайська (Азія), арабська (Азія й Африка) і російська мова. Одним з результатів функціонування мононаціональних мов за межами території своєї держави є розвиток білінгвізму.
Поліфункційні полінаціональні мови. Ними є мови, що функціонують у своїй державі і ще в кількох унаслідок переселення людей чи поширення самих мов. До цього типу мов належать англійська, німецька, арабська, французька, іспанська, португальська. Англійська мова має п'ять варіантів британський, американський, канадський, австралійський і новозеландський. Вона є державною ще в 25-ти країнах і однією з двох державних у 19-ти країнах. Німецька мова має швейцарський, австрійський, люксембурзький та ліхтенштейнський варіанти. Арабська є державною в 19-ти країнах, а в 3-х функціонує як друга державна. Французька мова має статус державної або другої державної в 25-ти країнах. Іспанська поширена, крім Іспанії, майже в усій Латинській Америці. Португальська мова має в Бразилії більше носіїв, ніж у самій Португалії, є державною в Африці, зокрема в Анголі, Сан-Томе, Принсипі та Мозамбіку.
Поліфункційні мононаціональні і поліфункційні полінаціональні мови вивчають у загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах усього світу, використовують у міжнародних інституціях. Найпоширеніші мови цих типів, зокрема англійська, арабська, іспанська, російська, китайська та французька офіційно кваліфіковані як світові в ООН.
Поліфункційні поліетнічні мови. Це мови, що зі своєї етнічної території поширилися на землі інших етносів, цілком витіснивши мови цих етносів. Поліфункційна поліетнічна мова приречена на розпад, оскільки кожен етнос, що оволодів нею, зрештою переробляє її на свій лад, витворює свою мову. Такою є латинська мова, яка породила цілу групу романських мов, а сама стала мертвою. Однак, навіть будучи мертвою, використовувалася й використовується досі, адже має багату літературу. Якщо мова цього типу не мала писемності, як, наприклад, праслов'янська, то вона просто відмирала, продовжившись у своїх нащадках живих мовах (слов'янських).
Соціолінгвістична класифікація мов побудована за ієрархічним принципом. Перехідним є статус частковоетнічної мови. Залежно від історичних обставин та суспільних уподобань вона може стати частковогенераційною, одноосібною або навіть зникнути. Кращим варіантом її розвитку є перехід до повноетнічних мов або до вищих типів. Отже, соціолінгвістична класифікація мов передбачає поділ їх за використанням у межах держави і світу.

{ђ Heading 1{ђ Heading 2{ђ Heading 3{ђ Heading 4{ђ Heading 5{ђ Heading 6{ђ Heading 7{ђ Heading 8{ђ Heading 9Default Paragraph Font Table Normal
No List{ђHeading 1 Char{ђHeading 2 Char{ђHeading 3 Char{ђHeading 4 Char{ђHeading 5 Char{ђHeading 6 Char{ђHeading 7 Char{ђHeading 8 Char{ђHeading 9 Char{  Title Char{°
Subtitle Char{ No Spacing{

Приложенные файлы

  • doc 18319153
    Размер файла: 136 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий