Lekcija 2

Intergramaton
РОЗДІЛ 1
Політологія як наукова та навчальна дисципліна
ЛЕКЦІЯ 2
ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
План
Політична думка Стародавнього світу
Політичні вчення в Стародавній Греції
Політичні вчення в Стародавньому Римі
Політична думки епохи Середньовіччя
Політичні вчення Нового часу
Політичне вчення Просвітництва
Соціально-політична теорія марксизму

Світова політична думки розвивалася як активна, цілеспрямована, узагальнююча діяльність у формі різноманітних понять, категорій, теорій, доктрин з метою пізнання політичних зв’язків, відносин, форм та функцій політики і влади, політичних процесів та інститутів, політичної ідеології та культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей, творення нових ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

Політична думка Стародавнього Світу
Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Іран, Індія, Китай, Вавилон, Ассирія). Формування політичної думки пов’язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли виникає приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин – на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. В цей час політична думки ще не виокремилась в самостійну сферу знання, відтворювалась в релігійно-міфологічній формі. Лише у УІІ-УІ ст.. до н.е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія). Уже в цей час найінтелектуальніші представники того періоду стали замислюватися над мистецтвом керування державою, сутністю улаштування суспільного співжиття, місцем і призначенням людини у житті, методами і засобами завоювання, збереження і зміцнення державної влади, ефективними застосуванням з цією метою правових настанов, над походженням і значенням право, держави, а згодом і політики у суспільстві.
1.1. Політичні доктрини в Китаї. Конфуціанство. Найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-479), основні ідеї якого викладені у творі “Лунь юй” (“Бесіди і висловлювання”). Конфуціанство як теоретико-політична парадигма відтворювало погляди спадкової аристократії, владу імператора вважало священною, яка дарується небом, а розподіл людей на вищих і нижчих – всезагальним законом справедливості. Державу Конфуцій розглядав як велику сім’ю, в якій влада уподібнювалась владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї, тому влада імператора є чимось на зразок влади батька. Квінтесенція політичної філософії Конфуція містилася в тезі “керувати народом за допомогою доброчесності й вносити порядок у народ за допомогою правил поведінки”.
Велике місце у творчості Конфуція посідає проблема державної влади: правителі повинні керуватися довірою народу, виховуватися на основі свого власного прикладу, оскільки форми, в яких здійснюється управління державою, впливають на вдачу людей і суспільства в цілому.
Мислитель виступав за аристократичну форму правління, його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не багатство та соціальне походження. Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства: він відкидав війни, бунти, боротьбу за владу, завойовницькі походи.

Політичні вчення в Стародавній Греції
В античній Греції на рубежі ІІ та І тисячоліть до н.е. формуються суспільно-громадські центри, розвиваються політичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять три етапи:
Перший етап (ІХ-УІ ст. до н.е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений працями Гомера, Гесіода, Солона, Геракліта, Піфагора та піфагорійців.
Другий етап (друга половина ІУ-ІІ ст. до н.е.) припадає на період розквіту древньогрецької філософської і політичної думки. Цей етап представлений вченнями софістів, Сократа, Демокріта, Платона, Арістотеля.
Третій етап (друга половина ІУ – ІІ ст. до н.е.) характеризується занепадом давньогрецької державності. Погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені у вченнях Епікура, стоїків, Поліція.
Давньогрецька і давньоримська політичні парадигми характеризуються такими рисами:
- відбулась велика духовна революція, яка вивільнила людину;
- свобода як онтологічна умова людського існування спряла самореалізації людини;
- апробувалися всі форми політичних режимів і були викладені міркування про ідеальну державу (політію як конституційну демократію);
- вперше були розроблені ідеї про розподіл влади, правову державу і громадянське суспільство;
- мораль вважалась основою політики як удосконалення особистості;
- розум – рушійна сила суспільного прогресу;
- розвиток політичної демократії як основи становлення давньогрецької цивілізації;
- повернення до себе як вищий розквіт “грецького духу”;
- розвиток натурфілософії стоїцизму: завжди жити згідно з природою, природа тотожна розуму, людини повинна чинити розумно;
- розвиток системи рабовласницького права Давнього Риму, в якому виокремлювалось природне право, право народів, право громадян, а також приватне і публічне право;
- римське право як мистецтво добра і справедливості;
- уявлення про те, що державність виникла в ході історичного процесу і є продуктом “суспільного договору”, а різні закони можуть бути удосконалені, включало в себе концепцію історичного прогресу.
2.1. Політичні погляди Платона. Платон (428-347 до н.е.) – давньогрецький філософ, який у своїх працях “держава”, “Політика”, “Закони” виклав вчення про ідеальну державу.
Саме Платон заклав основи політичної філософії: розробив концепцію ідеальної справедливої держави, принципи політичної солідарності, колективізму і рівності; проаналізував такі форми правління, як аристократія, тімократія, олігархія, тиранія, анархія, демократія.
Також вчений філософськи обґрунтував теорію політики, політичне знання, політичне мистецтво; визначив такі поняття, як політична ідеологія, державний устрій, форми державного управління, політична свобода, справедливий закон.
Окрім того Платон передбачив необхідність розмежування влад, визначив важливість геополітичного чинника, можливості споживчої рівності, важливості поділу праці, скасування приватної власності; вченим було запропоновано побудову системи державних органів і структур, ієрархію державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і багатьох посадових осіб; подальше осмислення природної правової доктрини договірного характеру держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, тощо.
Ідеальна держава у Платона – це природне прагнення людей до суспільного життя з метою забезпечення потреб для існування і самовдосконалення, вона має слугувати наближенню людей до ідей добра, спокою і щастя. Для ідеальної держави характерний поділ праці та відмінності між моральними костями громадян: відповідно до цього держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Правителі мають бути філософи, чеснотою яких була мудрість; для воїнів має бути притаманна мужність; ремісники мають панувати над самими собою. Справедливість полягала в тому, щоб кожен мав працювати відповідно до власних здібностей і дотримувався відповідного місця в суспільстві: правителі, які природно наділені розумом, правили; воїни захищали державу; ремісники і землероби працювати на благо держави.
З точки зору Платона політика – це царське мистецтво, засноване на знанні і таланті правити людьми, але у разі наявності володаря “царського мистецтва” закони не потрібні (істинне правління), в усіх інших випадках треба керуватися як природними, так і писаними законами: тоді правитель – раб, а закон – володар. Закони встановлюються для загального блага і не можуть мати корпоративний характер, наука про закони – найважливіша наука вдосконалення самої природи людини.
2.2. Політичні погляди Арістотеля (384-322). Давньогрецький філософ, вчений-енциклопедист, один із найдавніших мислителів в історії людства. Головні політичні ідеї виклав у працях “Політика”, “Афінська політика”, “Риторика”, “Етика”. Мислитель започаткував емпірико-теоретичний підхід до вивчення політичних проблем, досліджень політичної системи.
Саме він розширив класифікацію форм правління, запропонувавши шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політія, демократія. Арістотель є засновником патріархальної теорії держави: держава – це результат розвитку сім’ї, абсолютна влада правителя є продовженням влади батька в сім’ї.
У праці “Політика” вчений виклав основні проблеми суспільного і державного життя, розглядав людину як “політичну істоту”, яка прагне до державного об’єднання. При правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному – для задоволення приватних інтересів правлячої групи.
Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив увагу на такій державній моделі, яка була б доцільною для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму. Витоки поглядів мислителя на політичні інститути та процеси – у природно-людському джерелі, тобто у політичній природі людину, яку він розглядає як політичну істоту, об’єктивне начало всіх політичних процесів. Звідси і держава, хоч вона і передує індивіду як ціле частини, - насамперед, організація людей, але не всіх, а лише тих, хто може брати участь у законодавчій, судовій, військовій діяльності, тобто громадян. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спільності, - це “самодостатня для існування сукупність громадян”.
Зміна розуміння категорії “громадян” тягне за собою і зміну форми держави, тобто політичної системи, яка втілюється у верховній владі й залежить від кількості правлячих: один – це монархія або тиранія, кілька – аристократія чи олігархія; більшість – політія або демократія. Правильні форми держави – це ті, де правителі турбується про загальне благо (монархія, аристократія і політія), неправильні – це ті, де правителі задовольняють свої особисті інтереси. Найбільш життєздатна форма – це політія, тобто поєднання демократія і олігархії, де багаті змиряються з бідними шляхом швидкого зростання середньої верстви населення, де панує закон, де всі громадяни знають один одного, дотримуються рівності та гідності і мають велику кількість рабів.
Арістотель вважав, що фундаментальною основою “правильної” демократії може стати “середній клас”, який може нейтралізувати соціальна крайнощі у певній системі відносно “цілого”, оскільки середні верстви, “з’єднавшись з тією або іншою крайністю” “забезпечують рівновагу і перешкоджають перевазі суперників”, нейтралізуючи тиск актуальної негативної тенденції.
Всесвітньо-історичне значення політичної концепції Арістотеля полягає у завершенні стародавньої політичної теорії, започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної справедливої діяльності людини, визначення місця і ролі держави, закладанні концептуальної основи майбутньої правової держави, розробці фундаментальної методології дослідження політичних процесів. Арістотеля – противник будь-якої сваволі й деспотизму, саме тому він виступає ідеологом “середнього” класу, який однаковою мірою протистоїть можливим крайнощам як тоталітарної, так і радикально-демократичної трансформації державного влаштування поліса. Ліберально лінія розвитку античної політичної думки одержала свій подальший розвиток у теоріях “змішаного” державного устрою Полібія і Цицерона, а “Політика” Арістотеля являє собою комплексне політологічне дослідження ключових проблем тогочасності, раціонального аналога якому не було створено в жодну з подальших епох.

Політичні вчення в Стародавньому Римі
Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Пояснюється це тим, що тут формувались держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадковістю у розвитку їх культури. Політичні вчення у Стародавньому Римі формувалися на снові філософських шкіл, перенесених з Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, які відповідали відносинам зрілості рабовласницького суспільства. Зміни у політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної власності та рабства.
Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) в діалогах “Про державу” і “Про закони”, наслідуючи Платона, виклав вчення про державу в дусі вчення аристократії, відповідно до якого держава виростає з сім’ї, і державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму.
Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави – охорона майнових інтересів громадян.
Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону.
Майнові та соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а через відносини приватної власності, що встановлюються в суспільстві.
Позитивно оцінюючи значні багатства і договори у житті суспільства, Цицерон приходить до висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.
Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антей Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), численні праці якого дійшли в оригіналі до сучасності. Найбільший твір мислителя “Листи до Луцілія”, в якому автор, зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, розглядає переважно морально-етичні проблеми, при правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу.
Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них, як до духовно рівних.
Неминучий і божественний за характером, закон долі набуває значення рольового права природи, якому підкоряються всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт – природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи. Окремі ж державні утворення – випадкові та значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості та в тому числі належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ними.
Таким чином, Сенека свою індивідуалістичну етику, намагається зв’язати з завданнями суспільства і держави. Етика мислителя мала великий вплив на формування християнської ідеології.
Бурхливий розквіт політичної думки в Стародавньому Римі припадає на правління Юстиніана (527-568 рр.), який завершив кодифікацію римського права, оскільки на період його правління нагромадилась велика кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої системи, що частково застаріли. Окрім того, деякі закони, вердикти суперечили один одному, потребували систематизації; модернізації потребувало і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифікацію законів.

Політична думки епохи Середньовіччя
Еволюція поглядів епохи Середньовіччя (ХУ-ХУІ ст.) включає три етапи:
І. – ранньофеодальний (кінець У – середина ХІ ст.) На цьому етапі держави спочатку організуються у великі, або слабо інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;
ІІ. – етап розвитку феодального ладу (середина ХІ – кінець ХУ ст.) Для нього характерні централізовані станово-представницькі монархії;
ІІІ. – етап пізнього Середньовіччя (кінець ХУ – початок ХУІІ ст.). Державність характеризується переважно абсолютними монархіями.
Характерні риси політичної думки Середньовіччя:
- теоцентризм, в контексті якого джерелом будь-якого буття благодаті та краси є Бог;
- схоластичний метод навчання, який мордував догмати церкви, що стали одночасно і політичними аксіомами; для нього характерні стереотипність мислення і нетворчий відхід до дійсності;
- біблейський традиціоналізмі і ретроспективність: Біблія вважалася джерелом і мірою оцінки всього;
- екзегетика як мистецтво правильно тлумачення і пояснення положень Біблії; відповідно вся політика зумовлювалось вченням про гріхопадіння і спокутування: за допомогою божественної благодаті тільки і можливе було спасіння;
- сотеорілогізм як орієнтація всієї життєдіяльності на “спасіння душі”;
- антропоцентризм як сукупність поглядів, які відіграють визначну роль людини у сфері творіння Бога; божественні якості людини – це розум і воля;
- есхатологія як вчення про кінець світу; історія розглядається в християнському світогляді як процес, і цілеспрямований Богом і зумовлений ціллю – царством Есхатона (Царства Божого)
- креаціонізм, як вчення про те, що Бог – це не тільки зовнішнє буття, алей в Вище Благо, Вища Істина і Вища Краса;
- провіденціалізм як вчення про постійний і необхідний зв'язок людини з Богом; людина – це буття, створене Богом;
- символізм як прихована сутність і значення того чи іншого предмета, явища, процесу;
- герменевтика як мистецтво тлумачення тексту; текст як головний предмет аналізу проходив чотири стадії: етимологічну, семантичну, концептуальну, спекулятивну;
- патристика як сутність вчень “батьків церкви”, які захищали християнство від язичництва; політична влада та держава, з точки зору патристів, мають релігійне (божественне) походження.

Найпомітнішою постаттю епохи Середньовіччя був “князь теології”, чернець-домініканець Фома Аквінський (1224-1274). Своїми видатними працями “Сума проти язичників”, “Сума теології” він заклав основи середньовічного розуміння суспільства, держави, влади, людини. Як середньовічний філософ, він вважав, що оскільки світ збудований на основі ієрархічності, то на чолі цього порядку стоїть Бог і всі види влади на Землі – від Бога. З точки зору Фоми Аквінського, держава необхідна і на її чолі стоїть світська влада, але вона є вторинною, бо всі види влади на Землі від Бога. Поділяє населення на верстви: вищий клас – правителів; середній – вояків, суддів, чиновників, учених, священиків, дворян; нижчий клас – найманців, ремісників. Останній клас не повинен брати участь у політичному житті країни. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.
Марсилій Падуанський (1280-1343) – провісник свободи совісті і права народу на законодавчу владу. Був проти підпорядкування політики засадам релігії та моралі; його творчість свідчить про рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища. У своєму трактаті “Захисник миру” (1324) він одним із перших почав проводите чітке розмежування законодавчої та виконавчої влади, стверджував, що виконавча влада визначає компетенцію й організацію виконавчої влади. Держава – це світський інститут, який розвивається за власними законами: держава виросла з сім’ї як найпростішого осередку суспільства. Він заперечував претензії папи на владу над світом, оскільки влада духовна повинна бути відділена від світської.
Положення Падуанського про природне походження держави, народ як джерело суверенної влади, верховенство закону і розподіл повноважень різних інститутів влади мали велике значення для розвитку буржуазних державно-правових концепцій.

Політичні вчення Нового часу
Політичні вчення Нового часу були спрямовані на обґрунтування можливості влаштування суспільства на принципах свободи і громадянської рівності. Ці вчення віддзеркалювали потреби й інтереси буржуазії, яка зароджувалася і яка боролась проти феодалізму. Загальною концептуальною основою для мислителів Нового часу стали принципи природного права, згідно з яким кожна людина народжується з не відчуженими правами (право на життя, вільний розвиток, працюю, участь у справах суспільства і держави). Засновником нової політичної думки був Нікколо Макіавеллі.
Політичні погляди Н. Макіавеллі (1469-1527) – італійський державний діяч, політичний мислитель, який започаткував виокремлення науки про політику в окрему галузь, дослідженню якої присвятив все своє життя.
Головні праці – “Володар” (1513), “Історія Флоренції” (1532), “Міркування про першу декаду Тіта Лівія” (1519), в яких обґрунтував світську концепцію політики, вільної від релігійних і моральних забобонів, як засобу реалізації соціальних інтересів; висунув гасло “мета виправдовує засоби”, в контексті якого правитель задля слави ч могутності держави може порушувати моральні закони.
Протиставивши теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд і розуміючи силу як основу права, Н. Макіавеллі у вченнях про людину виходить з її незмінної природи, яка втілює в собі агресивність, владолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, зрадництво, ненависть, лицемірство. Він писав: “Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна”.
Основні принципи політики,
обґрунтовані Н. Макіавеллі у праці “Володар”:
1. - щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей, їх бажання та інтереси;
2. - в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеального та кращого;
3. - влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть;
4. – правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток;
5. – правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі;
6. – тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.
Макіавеллі стверджував, що не може бути людина моральною, коли аморальною є епоха: моральність в таких умовах приводить індивіда до невдач і глибокого розчарування. Життя сприяє сміливим, настійливим, впевненим у собі молодим людям, тому фортуна – це потенційний успіх, який слід розвивати і реалізовувати своєю активною діяльністю. Філософією справжньої людини повинна бути впевненість у собі, ініціатива, ризик, активна діяльність.
Ідеал Макіавеллі – сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, адже лише свободі і рівність можуть розвивати здібності індивіда, втілювати в ньому любов до загального блага і необхідність громадської чесноти.
У середині ХУІ ст. образ Макіавеллі було символічно спалено на вогнищі, папа офіційно засудив усі його праці і записав їх в індекс заборонених книг. В цілому заслуги Н. Мкіавеллі у розвиток політичної науки полягають у тому, що він сформулював вічний, але суперечливий закон “мета виправдовує засоби”, виступив проти феодальної роздрібненості, за створення централізованої держави, заклав основи нової політичної науки, відкинув схоластику, замінивши її реалізмом і раціоналізмом, розкрив таємниці функціонування влади.
Політичні погляди Томаса Гоббса (1588-1679). Англійський філософ, який свої політичні погляди виклав у роботах “Філософські основи вчення про громадянина” (1642), “Левіафан або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської “ (1651). Вчений розглядав проблеми походження і сутності держави, природи і влади, взаємин громадян з правителями, принципи політичного і суспільного життя, з’ясовував принципи соціальної психології, моралі, релігії; розвивав вчення про природний стан, суспільний договорів і громадянські права. В основу теорії держави Т. Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважав, що спочатку усі люди були рівними, але егоїзм сприяв виникненню у суспільстві “війни всіх проти всіх”. Оскільки в природному стані існувала “війна всіх проти всіх”, люди вимушені були укласти суспільний договір з правителем, відавши частину прав суверену взамін на власну безпеку. Правитель у відповідь на це зобов’язувався гарантувати безпечне життя підданих, та покласти край загальній війні. Для укладення суспільного договору необхідною була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об’єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу.
Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в який спосіб примиряються в державі страх і свобода, свобода й необхідність. Надбанням теорії соціальної культури стали сформульовані Гоббсом 19 “природних законів” – правил людського співжиття, суспільних регуляторів-норматівів, основними серед яких він вважав загальнолюдську максиму: “не роби іншому того, чого не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе”. Проте, перетворюючи моральні закони на громадські, Гоббс фактично позбавляє мораль її специфічної регулятивної функції, ототожнює її з політикою, підпорядковуючи її завданню державної доцільності.
Невипадково образ “Левіафана” став називним для характеристики тоталітарних, антигуманітарних політичних режимів. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влади на гілки недопустимий, бо призводить до громадянської війни.
Влада монарха не підлягає будь-якому контролю, він стоїть над законом. Гоббс впевнений, що держава – це і є суспільство, а суспільство – це є держава, яка стоять над людиною. Політичні ідеї Гоббса справили вплив на подальший розвиток цивілізації, не втративши своєї евристичної цінності і сьогодні, спираючись на закони розвитку держави із її розуму і досвіду.
Політичні погляди Дж. Локка (1632-1704). Англійський філософ та політичний мислитель, розвинув державно-правові концепції Нового часу, основоположник лібералізму та конституціоналізму. В своєму доробку “Два трактати про державне правління” (1690) висунув ідеї про права людини, поділ влади і правову державу. Він вважав, що такі права, як право на життя, власність і свободу є невідчужуваними від людини і ніхто не повинен посягати на них. Суспільний договір між державою і людиною був укладений не внаслідок того, що в природному стані існує ворожнеча, а тому, що права людей недостатньо захищені, були відсутні органи, які б об’єктивно вирішували конфлікти між людьми.
Суть локківської концепції полягає в тому, що він пропагує нерозривну взаємозалежність основних політичних і економічних прав людини, виводячи загальну необхідність державної організації з потреби гарантії, досягнення цієї мети. На відміну від Гоббса, у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не вистарчаються, а переходячи до держави, зберігаються при індивідах. Окрім того, Локк, на відміну від Гоббса поглиблює тему приватної власності і праці, які є невід’ємними атрибутами людини. Вчений виступає як теоретик конституційних прав, при яких закони і виконавча влада підпорядковані правовій формі держави та природному праву. Мета держави – врівноваження гілок влади, збереження свободи і власності громадян; держава ставить своїм завданням створювати такі закони, які б захищали громадян і проводили у життя закони. Держава виникає там і тоді, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист і передають його суспільству, хоча в такому суспільстві людини не може підкорити себе деспотичній владі управління. В такому випадку крайнім заходом узурпації влади у Локка є право народу на повалення таких правителів, які пригнічують народ.
5. Політичне вчення Просвітництва
(кінець ХУІІ – початок ХІХ ст..)
Просвітництво – ідейно-політична течія часів переходу від феодалізму до капіталізму; відображало інтереси буржуазії, яка зароджувалася, й народних мас і відіграло роль ідеологічної підготовки буржуазних революцій, найрадикальнішою з яких була Велика французька революція (1789).
У цей період відбувається формування ліберальної політичної доктрини, обґрунтування необхідності розподілу влади, дається характеристика правової держави, здійснюється аналіз цінностей та механізму функціонування демократії, формується концепція прав людини і громадянина.
Соціально-економічні основи Просвітництва зумовили його головні ідейні настанови, які полягали у критичному ставленні до соціальної і політичної організації феодального суспільства, а також до його ідеологічної легітимації. Мета Просвітництва – критика основ феодальної ідеології, релігійних забобонів, у боротьбі за віротерпимість, свободу наукової та філософської думки.
Просвітництво у Франції було філософською революцією, яка підготувала революцію політичну. Характерні риси політичної науки Просвітництва:
- вороже ставлення до феодального права;
- захист просвітництва, свободи, самоврядування;
- відстоювання інтересів народних мас;
- історичний оптимізм;
- визнання розуму як базової константи вирішення всіх проблем;
- позбавлення від релігійних забобонів;
- ствердження рівності всіх перед законом;
- боротьба за визволення людини;
- впровадження ідеалів гуманізму в сфери педагогіки та моралі
Видатними мислителями епохи Просвітництва були Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755) і Жан-Жак Руссо (1712-1778).
Шарль-Луї Монтеск’є у своїх творах “Розвідки про причини величі і падіння римлян” (1734), “Про дух законів” (1798) охарактеризував основні форми правління: деспотію, монархію, демократію, аристократію, показавши їх залежність від природних факторів, зокрема розміру території країн. Окрім того, кожна форма правління формувала психологічні риси людей: республіка – доброчесність; монархія – честь; деспотія – страх. Просвітитель теоретично обґрунтував ідею розподілу влади на законодавчу, виконавчу, судову як необхідну умову рівноваги суспільних сил, здійснення політичної свободи.
Жан-Жак Руссо – французький філософ, просвітник, громадський діяч, письменник, який у своїх творах “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762), “Міркування про походження і засади нерівності між людьми” виклав свої погляди на цивілізаційний поступ людства. Дотримуючись думки про те, що суверенітет народу виявляється з здійсненні ним законодавчої влади, вчений відстоював принцип прямої демократії, ідеал народного суверенітету, на його думку, ґрунтувався на тотальній ідеї про загальну волю народу, необмежену правами і свободами окремих громадян.
Однією з найбільш величних ідей просвітителя була ідея свободи і рівності людини і народів. Причиною нерівності між людьми і народами він вбачав у встановленні власності на землю, яка породжує всі конфлікти і протиріччя; першоджерело зла він вбачав в нерівності, яка породжує багатство, спричинює розкоші і неробство. Найвищим благом для людини Руссо вважав свободу і рівність усіх станів, але індивід повинен підкорятися “загальній волі”, якщо його приватні інтереси розійшлись з суспільними. Суспільство як універсальне “моральне й колективне ціле” стає джерелом і носієм усякої влади.

6. Соціально-політична теорія марксизму
Марксизм – одна з течій суспільно-політичної думки, яка спричинила політичний вплив на розвиток суспільних наук і відіграла значну роль в європейській і світовій історії ХІХ – ХХ століття.
Об’єктивними передумовами зародження марксизму були економічні фактори: кризові явища в розвитку капіталізму першої половини ХІХ століття (анархія виронитва, стахія ринку, криза в промисловості); різке посилення майнової нерівності, зниження рівня життя більшості; зубожіння широких мас трудящих, що називається пролетаризацією населення. Суспільно-політичні фактори: відкритий виступ пролетаріату проти експлуататорів (чартистський рух, повстання в Ліоні, бунт сілезьких робітників); зростання самосвідомості передової частини робітничого класу.
Характерні особливості марксизму як суспільно-політичної доктрини:
- переосмислення у матеріалістичному дусі гегелівської діяла етики і максимальне використання її можливостей для аналізу економічних, політичних та державно-правових проблем суспільства;
- діалектико-матеріалістичне осмислення політичних та державно-правових явищ;
- виведення законів і принципів суспільного розвитку з об’єктивної реальності, а не з мислення;
- аналізу природи держави і права як основних політичних інститутів суспільства, що мають специфіку та існують як відносно самостійні.
Принципові положення марксизму:
1. Матеріалістичне розуміння історії: положення про те, що на певному рівно розвиту продуктивні сили вступають в протиріччя в існуючою економічною і політичною організацією суспільства , що призводить до зміни способу виробництва, а з ним і всієї суспільної організації;
2. Розкриття ролі продуктивних сил і виробничих відносин як таких, що визначають зміст політичної та ідеологічної надбудови;
3. Нові виробничі відносини, що відповідають досягнутому рівню продуктивних сил, формують певний тип суспільно-політичного ладу (формації);
4. історичні способи виробництва (рабовласницький, феодальний, капіталістичний) послідовно змінюють один одного як сходини суспільного прогресу;
5. Панівні класи, використовуючи свою економічну і політичну владу, експлуатують більшу частину населення, привласнюючи собі додаткову вартість (теорія додаткової вартості);
6. Класова боротьба експлуатованих мас заради справедливого розподілу власності та політичної влади є рушійною силою суспільного прогресу.
Стрижневі політичні ідеї марксизму:
1. Істинне народовладдя можливе винятково за умови скасування приватної власності на основні засоби виробництва, її усуспільнення та зняття усіх видів відчуження.
2. Досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудови його на соціалістичних засадах знайде практичну реалізацію мирними засобами або шляхом збройного повстання народу.
3. Визначальними у політичному розвитку людства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба.
4. Головною умовою перемоги революції й переходу до соціалізму, які можливі лише водночас у більшості індустріально розвинених країн або хоч у кількох з них, є диктатура пролетаріату.
5. Авангардом робітничого класу є комуністична партія, яка ставить за мету організацію його класової боротьби, керівництво нею, завоювання політичної влади.
6. Робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватись не девізом “Усі люди брати”, а гаслом “Пролетарі всіх країн, єднайтеся”, тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму.
Радянський марксизм – етакратизм, був спрямований проти утвердження плюралізму форм власності, особливо проти індивідуальної трудової власності. Община і держава – ось два центральні суб’єкти власності етакратичного суспільства.
Багатоманітні зв’язки, що складаються між людьми в процесі їх діяльності в різних сферах суспільного життя, називаються суспільними відносинами. Відносини, що складаються між людьми у зв’язку з їх участю у справах політично організованого суспільства, в державних справах, є політичні відносини. Суть політичних відносин полягає в тому, що вони виникають між учасниками соціальних спільностей в ході реалізації ними своїх індивідуальних, групових і загальних інтересів і вимагають засобів державного підкорення. В цьому своєрідність політичних відносин, їх специфіка як форми діяльності людей. Всяка суспільна проблема має політичний характер, якщо пов’язана з інтересами соціальних груп або суспільства. Зміст поняття політика багато аспектний. По-перше, політика – це участь в справах держави, в управлінні життєдіяльністю суспільства; по-друге, це сфера відносин народів, класів, соціальних спільностей; по-третє, це концентроване відображення інтересів різних соціальних спільностей; по-четверте, це наука, а також і мистецтво; по-п’яте, в побутовому розумінні – це нерідко характеристика способу дій, спрямованих на досягнення певної мети у відносинах між людьми.

ЛІТЕРАТУРА

13PAGE 15


13PAGE 141915




< Заголовок 1H Заголовок 2N Заголовок 3N Заголовок 4T Заголовок 5T Заголовок 615тD Верхний колонтитул, Номер страницыd Основной текст с отступомb Основной текст с отступом 2l Основной текст с отступом 316C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\Lekcija 2.doc16C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\Lekcija 2.doc16C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\Lekcija 2.doc16C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\Lekcija 2.doc16C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\Lekcija 2.doc16C:\Documents and Settings\1\Рабочий стол\Lekcija 2.doc1SC:\Documents and Settings\1\Application Data\Microsoft\Word\Автокопия Lekcija 2.asd1SC:\Documents and Settings\1\Application Data\Microsoft\Word\Автокопия Lekcija 2.asd1SC:\Documents and Settings\1\Application Data\Microsoft\Word\Автокопия Lekcija 2.asd1SC:\Documents and Settings\1\Application Data\Microsoft\Word\Автокопия Lekcija 2.asd
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·Times New Roman

Приложенные файлы

  • doc 18318862
    Размер файла: 100 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий