Ekzamen_politichni_doktrini_Kazen



1.Проаналізуйте джерельну базу соціал-демократії.
Історично соціал-демократія виникла придбала політичної ваги я як представник і захисника інтересів індустріального загону найманих працівників, що склалися на процесі бурхливого промислового зростання деяких країнах Західної Європи на середині і друге половині ХІХ століття. Індустріальні робітники і вихідці з середовища формували кістяк партійного активу, утворювали основну масу членського складу, та був, принаймні демократизації виборчого права – і електорату. На одній із головних опор соціал-демократичних партій становили той час професійні спілки. Понад те, що з партій прямо виросли з профспілкового руху. Ідейні витоки соціал-демократії беруть свій початок з часів Великої французької революції 1789 р. й ідей соціалістів-утопістівК.А. Сен-Симона, Ш. Фур'є, Р. Оуена.
е, безсумнівно, і те, що вона отримала імпульс від марксистської теорії та під її впливом. У цьому головним стимулом затвердження, ідучи інституалізації соціал-демократії були формування та зростання наприкінці ХІХ - початку XX в. ролі й впливу робітничого руху у країнах Західної Європи пов'язано з розвиненим капіталізмом. Соціал-демократія спочатку розділяла найважливіші установки марксизму ліквідацію капіталізму і корінне перебудову суспільства до засадах диктатури пролетаріату, усуспільнення коштів виробництва, загальної рівності тощо. Деякі члени цих партій підтримували ідею марксистів про революційному шляху ліквідації капіталізму і до соціалізму. Однак у реальному житті було такого, що соціал-демократія загалом визнала існуючі суспільно-політичні інститути та узвичаєні правила політичної гри. Партії соціал-демократичної орієнтаціїинституциализировались, стали парламентськими партіями. З цього погляду все подальше історію соціал-демократії так можна трактувати ще й як історію поступового відійти від марксизму.


2. Порівняйте види марксизму: еврокомунізм та ленінізм.

Відзначимо те, що вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса виникло наприкінці 40-х років ХІХ століття в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби..
---Марксизм-ленінізм - самовизначення правлячих ідеологій в країнах соціалізму в 20 столітті. Спочатку подані в персоніфікуючій стилістиці (вчення "Маркса - Енгельса - Леніна - Сталіна", тощо), ці конгломерати ідей під впливом процесів "подолання культу особи і його наслідків" почали описуватися як продукт колективного керівництва правлячих партій з акцентованим дистанціюванням від будь-яких ознак харизматичної забарвленості. У структуру марксизму-ленінізму традиційно входили ортодоксальний марксизм, ленінізм і зв'язані вчення регіональних ідеологічних апостолів, що постійно трансформуються на користь еліти, що володарює в той або інший момент. Політичні доктрини марксизму-ленінзму - один із напрямів політичної думки Новітнього Часу.
Мета марксистсько-леніністської ідеології:  усунення від влади буржуазно-націоналістичних, антисоціалістичних сил і перехід всієї повноти влади в державі до Рад депутатів трудящих;  рішуча зміна політичного курсу країни, відновлення регулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства:  відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, що базується на усуспільненій власності на засоби виробництва і відповідає корінним інтересам трудящих, потребам всебічного прогресу країни;  забезпечення виходу країни із всеохоплюючої кризи і поліпшення на цій основі життя трудящих, реальне зміцнення громадського порядку і законності; 
Себайн Д.Г., Торсон. "Історія політичної думки". К.: Основи, 1997. 
----Наприкінці 70-х років голосно про себе заявив ще один напрямок єврокомунізм. Був він не філософським, а скоріше політичним, хоч серед його адептів було немало і філософів (Л.Альтюссер, Р.Гароді, Г.Маркузе, А.Шафф та ін.).
Єврокомунізм виник як реакція на політику марксизму-ленінізму в країнах Східної і Центральної Європи. Його поява датується 1976 роком, коли вийшла книга лідера іспанських комуністів Карилльо «Єврокомунізм і держава», де в стислій формі були викладені основні положення єврокомунізму: а) конвергенція з соціалістичними, соціал-демократичними партіями; б) зближення з християнськими рухами і об'єднаннями; в) ігнорування творчого вкладу Леніна в розвиток марксистської теорії; г) застарілий характер принципу пролетарського інтернаціоналізму; д) неактуальність вчення про диктатуру пролетаріату; е) критика радянської моделі соціалізму.
3.Визначте основні результати першого етапу розвитку політичної науки.
перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
У І тисячолітті до н. е. людство розвивалось у формі трьох цивілізацій: Китаю, який дав Конфуція і Мо Цзи, Індії, яка дала Будду, і Персії, яка дала Заратустру. В цей період у всіх стародавніх народів панували уявлення про божественне походження влади й суспільно-громадського ладу і відбувався поступовий перехід до більш-менш раціонального їх сприйняття. Це була історично перша форма пізнання політики, яку можна визначити як релігійно-міфологічну. Від середини І тисячоліття до н.е. формується дальший етап пізнання політики, з'являються політичні концепції філософсько-стичного спрямування. Цей процес кореспондується, насамперед, із творами Платона й Аристотеля. Платон називав політику «царським мистецтвом», Аристотель «мистецтвом» і пов'язував її з практикою політичного житні різних міст держав (полісів) Давньої Греції. І Платон, і Аристотель дотримувалися погляду на політику як науку про найвище благо людини й держави, про оптимальний державний лад. Її об'єктами, як вважав Аристотель, є прекрасне й справедливе, чого можна досягти в розумно влаштованій державі. Серед усіх наук і мистецтв політика посідає особливе місце, оскільки має шляхетну мету виховати громадян з високими моральними рисами і зробити їх гідними людьми. Інакше кажучи, політика покликана навчити людей гідно й справедливо співіснувати в суспільстві, взаємодіяти у єдиній державі. Слід зауважити, що вже Аристотель робив спроби диференціювати політику, філософію й стику.

4. Визначте неоконсервативні політичні цінності. Економіка пропозицій.
  Традиційність політ. інститутів, політична свобода,посилена увага до інтересів крипних корпорацій посилена увага до інтересів крупних корпорацій та великих груп населення, моральне вдосконалення людини, поєднання індивідуальних цінностей через групові і загально людські, Справедливість через розподіл відповідальності та взаємоповаги між державою та особистістю. Демократія стала не ціллю а інструментом досягнення консенсусу в політиці.
На базі класичної теорії саморегулювання опоненти Дж. М. Кейнса створюють ряд неокласичних теорій(монетаризм, Раціональних очікувань, "економіки пропозиції"), в яких визнають необхідність державного втручання в економіку, однак зводять його до мінімуму і віддають перевагу опосередкованим методам впливу. Монетаризм,пропагує регулювання грошового обігу; теорія раціональних очікувань стверджує, що субґєкти господарювання без держави приймають оптимальні рішення; теорія "економіки пропозиції" пропагує стимулювання пропозиції, зниження витрат, скорочення податків і соціальних витрат.
Всі ці теорії дотримуються протилежних до кейнсіанства позицій. Поширена концепція монетаристів зводиться до того, що, по-перше, система вільного ринку забезпечує високий рівень макроекономічної стабільності на основі конкуренції за умови, що держава не втручається у функціонування економіки; по-друге, коливання сукупних витрат впливає на ціни, а не на рівень виробництва і зайнятості. Монетаристи вважають, що втручання держави у визначення мінімальної заробітної плати, підтримку цін на сільськогосподарську продукцію тощо посилює негнучкість цін і заробітної плати. Отже, держава, втручаючись в економічні процеси, підриває здатність вільного ринку забезпечувати макроекономічну стабільність.
5.Проаналізуйте сутнісні риси держави в марксизмі.
Походження держави, за Марксом і Енгельсом, обумовлено утворенням антагоністичних класів. Держава, писав Енгельс у книзі «Походження сімґї, приватної власності і держави» (1864 p.), виникла в результаті появи приватної власності і звґязаного з цим розколом суспільства на класи з непримиренними інтересами. Вона сила, що стоїть над суспільством і примирює зіткнення класових інтересів. Панівний клас складається з представників нової «аристократії багатства», відтісняючих на задній план стару родову знать.
Ознаки держави: «у порівнянні зі старою родовою організацією, писав Енгельс, держава відрізняється, по-перше, поділом підданих держави за територіальним діленням,... друга відмінна риса встановлення публічної влади...» її відмінність від суспільної влади, по-перше, полягає у класовому характері; по-друге, вона відособлена,відділена від народу; по-третє, вона «складається не тільки з озброєних людей, але і з матеріальних придатків, вґязниць і примусових установ усякого роду, що були невідомі родовому устрою»; по-четверте, «для утримання цієї публічної влади необхідні внески громадян  податки»; по-пґяте, володіючи владою і правом стягнення податків, особлива група осіб, особливий апарат управління і примусу стає, як орган суспільства, над суспільством.Безпосереднім втіленням, особливою організацією цієї влади і є держава.
Сутність держави, пояснювали основоположники марксизму, це суспільний інститут, за допомогою якого економічно панівний клас стає також політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби для реалізації своїх класово-історичних задач. 
6.Поясніть основні положення роботи М.Хайдегера “Буття і час”.
Мартін Хайдеггер (1889-1976) - визначний німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму і феноменології. Він застосовує феноменологічний метод для аналізу розуму й існування людини з метою виявлення їх передумов. Тут Хайдеггер відмовляється від класичних понять матерії, духа, суб'єкта і об'єкта і визначає свободу як суще, що вперше розкриває свою сутність. 
У 1927 році була опублікована робота М. Хайдеггера “Буття і час”. В цій книзі, яка присвячена Гуссерлю, Хайдеггер сформулював в якості “останнього” філософського питання, питання про “зміст буття сущого”. Це основне питання метафізики володіє онтологічною первісністю по відношенню до всіх інших питань. Але вихідним пунктом будь-якої проблематики є людина. “Наука взагалі - пише Хайдеггер, - може бути визначена як цілісність обгрунтованих зв'язків. Це визначення є недосконале і не зачіпає змісту науки. Науки, як людські діяльності, мають спосіб буття, який притаманний цьому сущому (людині). Це суще ми розуміємо, як людське буття”.
Отже, людське буття первинне по відношенню до всього іншого сущого. По-перше, це онтичний пріоритет: це суще визначене в своєму існуванні екзистенцією. По-друге, онтологічний: на основі своєї екзистенціальної визначеності людське буття “онтологічне” саме по собі. Тому людське буття володіє пріоритетом як онтично-онтологічна умова можливостей будь-якої онтології.
ття-в-світі” являє собою, за Хайдеггером, цілісну структуру, яку не можна пояснити окремими її елементами. Тому повинен існувати “план побудови”: він і є “турбота як буття існування”.
Аналіз турботи Хайдеггер починає з аналізу “страху” як основного настрою людського буття. Саме в страсі розкривається існування самого в собі. “Страх як можливість існування буття сам дає феноменальну основу для розгорнутого досягнення первісної цілісності буття існування. Це буття виявляє себе як турбота”.
Турбота у Хайдеггера означає існування на майбутнє, передбачає розкриття можливостей існування. В “турботі” “полягає екзистенціальноонтологічна умова можливостей вільного буття для дійсних екзистенціальних можливостей Оскільки це ж буття можливостей непередбачене, може бути неістинним”.
+Екзистенціоналізм- філос.існування
7.Порівняйте джерельну база лібералізму та неолібералізму. прослідковано, що вивчення історії розвитку філософської думки неолібералізму, зокрема тих його представників, які реконструювали ідеї свободи, рівних прав громадян та справедливості, вимагає залучення широкого кола джерел, різних за походженням та інформаційними можливостями. Джерела дали підставу виділити три основні аспекти дослідження свободи: по-перше, автономність індивіда; по-друге, особисту свободу; по-третє, свободу у плюралізмі ідей і дискурсивного мислення. Дослідження головних закономірностей розвитку філософських ідей лібералізму дозволило виділити принаймні три основні напрямки: 1) консервативний лібералізм; 2) радикальний лібералізм; 3) лібералізм суспільно-політичного дискурсу.
Серед теоретичного спадку, що залишився США від класичного лібералізму доби Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, А. Сміта, Дж. Мілля, А. Тейлора та інших філософів ліберального вчення, слід виокремити ідеали свободи, самодостатності особи та її природних прав, ініціативи і вільної конкуренції, торгівлі, свободи від втручання державних інститутів в економічне і приватне соціальне життя. Перша справжня спроба збагнути сутність вищеозначених ідеалів належить Дж. Хобсону, Т. Гріну, Ф. Науману та ін.
Неолібералізм надав ідеалам свободи, рівності і справедливості більш систематичного розвитку, спрямувавши свою думку на три засади. По-перше, неолібералізм реконструював минулу історію втілення свободи в США і дійшов висновку, що завдяки політичним реформам інституалізовані форми свободи набувають більш повного й довершеного існування. По-друге, ідеал рівності, проектований філософською думкою, відкрив спочатку в Англії, пізніше у США історичну реальність, інституалізуючись у правові норми.

8. З’ясуйте сутність класової боротьби в марксизмі.
Кла
·сова боротьба
·  поняття в суспільствознавстві та в соціальній філософії, яке набуло популярності в 19 ст.; одне з ключових понять [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Сучасна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розглядая класову боротьбу як один з окремих випадків [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].Марксизм виходить з того, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розділене на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], визначені за їхнім відношенням до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. В [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] між класами точиться боротьба, яка є рушієм [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Наприклад, в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] боротьба проходить між класом робітників  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], і класом власників фабрик та заводів  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Класова боротьба знаходить своє вирішення в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка веде до зміни [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і положення класів у суспільстві.
За положеннями марксизму класова боротьба зникає в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]  при [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Перехід від антагоністичного суспільства до безкласового здійснюється через [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].

9.Визначте принципи політичного розвітку в соціал-демократії.
СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ – ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Базові цінності, політичні пріоритети та приклади партій, що сповідують соціал-демократичну доктрину подаються на рис. 5.5.


10.Регіональні відмінності неоконсерватизму. «Рейганоміка» та «Тетчеризм».

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та суперечності 1970-х - початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування пропозиції. Таким чином, був потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов'язаних, на думкунеоконсерваторів, із бюрократизацією державного апарату, невиправданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціальних програм капіталістичної держави. Так звана «рейганоміка» була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж ї 980-х - на початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених капіталістичних країнах (зокрема, у Великій Британії політика М. Тетчер «тетчеризм»). Ця політика стала відповіддю на погіршення умов капіталістичного відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економіці США відбулися структурні зміни. Було проведено масову «чистку» неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Водночас з'явилися нові наукоємні галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. У 1970-і роки активно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рішень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (19811988) економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економічної політики Р. Рейгана було скорочення податків.

11.Поняття формації. Роль привласнення в процесі політичного розвитку. Економічна система буржуазного суспільства.
Суспі
·льно-економі
·чна форма
·ція  одне з базових понять соціальної філософії [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], історичний тип [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], цілісний «соціальний організм», що базується на певному способі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Одна із основних категорій [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Сам термін [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] був запозичений з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і введений в суспільні науки [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. 
Формація в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Виділяють п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:
первіснообщинна
рабовласницька
феодальна
капіталістична
комуністична
Поняття «суспільно-економічна формація» обґрунтовує положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів. У марксизмі суспільно-економічна формація дозволяє виявити повторюваність, спільність суттєвих рис у країнах з однаковим рівнем розвитку виробництва, розкрити причини виникнення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], їхню роль у житті суспільства, відкрити специфічні і загальні закони розвитку формацій і тим самим представити історію суспільства як природничо-історичний закономірний процес.
Спосіб виробництва, що лежить в основі суспільно-економічної формації, є єдність взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин (відносин власності на засоби виробництва). На основі способу виробництва формуються надбудовні відносини ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] інститути суспільства), які закріплюють сформовані виробничі відносини. Єдність взаємодії надбудови і способу виробництва і становить суспільно-економічну формацію.
За марксизмом перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], яка розв'язує антагоністичні суперечності між новими [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і застарілими [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], а також між базисом і надбудовою. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] завершує розвиток класово антагоністичного суспільства.


12.Розвиток особистої свободи особистості в роботах М.Хайдегера і К.Попеппера. Карл Раймунд Поппер (28 липня 1902 – 17 вересня 1994 рр.) – один з найвпливовіших західноєвропейських філософів XX ст., котрий став відомим завдяки своїм працям з епістемології, а також соціальної та політичної філософії, в яких він критикував класичне поняття наукового методу, активно відстоюючи принципи демократії і соціального критицизму як невід’ємних складових на шляху побудови відкритого суспільства. Головні положення своєї соціальної теорії К.Поппер виклав у праці ,,Відкрите суспільство і його вороги”, в якій був здійснений критичний аналіз моделей суспільного устрою, запропонованих Гераклітом, Платоном, Арістотелем, Г.Гегелем, К.Марксом, Ф.Енгельсом та іншими мислителями.
Водночас К.Поппер уникав тверджень, що ним створена теорія відкритого суспільства. Він називав її ,,філософською концепцією” або ,,альтернативою для суспільства майбутнього”.
Там, де недостатньо такої свободи й демократії, де людьми правлять тирани – суспільство перестає бути відкритим, демократія гине. При цьому принцип, за яким демократична влада обирається більшістю – формальність, засіб для досягнення цілі – реалізації політичних свобод і влади закону, які не в силах обмежити ,,самовладдя” громадян. К.Поппер називає демократію ,,найменшим злом з усіх форм правління”. Але ця стриманість оцінок і цілком реалістичний скепсис не заважають йому бути прихильником демократії. Він оголошує злочином не тільки спроби повалити демократію, а й ,,антиегалітаристську позицію в політичному житті”. а думку К.Поппера, однією з найважливіших рис відкритого суспільства є законодавчно дозволений вільний дискурс, результати якого впливають на прийняття важливих рішень у державі. Тому суспільним ідеалом К.Поппера є відкрите суспільство – суспільство влади розуму, свободи, рівності та справедливості.
Відкрите суспільство, за К.Поппером, базується, насамперед, на інструментальній раціональності, десакралізації соціальних і політичних норм і процедур, можливості зміни соціального статусу його членів. Основу такого суспільства складає приватна власність. Її недоторканість є першим і головним правилом організації й самоорганізації відкритого суспільства. Такою ж опорною нормою цього суспільства є демократичні свободи особистості, котрим протиставляється тоталітарний тип держави, в якому рівень свободи людини є мізерним.
_________ Мартін Хайдеггер -німецький [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Створив вчення про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] як про основоположною і невизначеної, але всім причетною стихії світобудови. Зов [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] можна почути на шляхах очищення особистісного існування від обезличивающей ілюзій повсякденності (ранній період) або на шляхах осягнення сутності мови (пізній період). Відомий також своєрідною поетичністю своїх текстів та використанням діалектного німецької мови в серйозних працях. У «>Битии і часу» (1927) Хайдеггер пропонував досліджувати сенс буття й описати форми, у яких буття себе являє, – це завдання він називав «фундаментальної онтологією». Саме появу цього твори ознаменувало поява нового філософського напрями. Основні ідеї цієї книжки були доповнені і розвинені за іншими його доробку, де у систематизованому вигляді викладено основні ідеї філософії існування, які придбали поширення у Німеччини, а й у інших країнах. Це - твір окреслює той відрізок його від шляху, який дає йому бачення минулого, сьогодення й майбутнього, що він задає питання: де й на що ж стоїмо? (>Wostehenwir?)[7]



13.Політична доктрина класичного марксизму та її розвиток. Види сучасного марксизму.
Політичні доктрини марксизму один із напрямів політичної думки Новітнього Часу. Карл Маркс (1818 1883) німецький філософ, економіст, політичний мислитель, основоположник учення, яке згодом здобуло назву марксизму. Марксові належить фундаментальна чотиритомна праця «Капітал». У «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 p.), написаному К.Марксом і Ф. Енгельсом, першому програмовому документі наукового комунізму обґрунтовувались ідеї щодо диктатури пролетаріату як знаряддя соціалістичного перетворення суспільства, необхідності створення пролетарської партії, висувалася теза про пролетарський інтернаціоналізм. Соціалістичні погляди К. Маркса та Ф. Енгельса значною мірою ґрунтувалися на класичній німецькій філософії, англійській політекономії, критичному утопічному соціалізмі. У марксизмі розроблено такі стрижневі політичні ідеї: істинне народовладдя можливе тільки за умови подолання приватної власності на засоби виробництва, їх усуспільнення; досягнення в суспільстві цілковитої соціальної справедливості; визначальними в політичному розвитку суспільства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису й надбудови; головною умовою перемоги революції є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія; держава механізм економічно наймогутнішого класу; право зведена в закон воля панівного класу; комуністична суспільно-економічна формація складається з двох фаз соціалізму та комунізму; в комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й права поступово відімруть, поступившись громадському управлінню не людьми, а речами й виробничими процесами; на найвищій фазі комуністичної формації людство здійснить стрибок із царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане передумовою вільного розвитку всіх.

14. Поняття мікродержави. Мікродержавні прагматичні утворення в класичному анархізмі.
Теорія мікродержави ( оскільки держава є загальне зло для політики в цілому. Треба пам’ятати , що будь які стандарти в політичній поведінці зруйнують людську свободу , тому держава , як джерело політичних і соціальних стандартів може існувати лише у вигляді мікродержави сутність цієї концепції полягає у розпорядженні суспільними ресурсами на рівні місцевої громади. Держава не може встановлювати загально обов’язкові стандарти і повинна базуватися на добровільній згоді індивіда. Мікродержави скоріше не регулятивний а розпорядчий орган спрямований на досягнення загально визнаної позитивної мети.
15. Основні завдання неоконсерватизму. Роль неоконсерватизму в підвищенні рівня глобалізації.

Неоконсервати
·зм (від грец.
·
·
·
· новий і лат. conservo зберігаю, охороняю) сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).
Кредо «нового консерватизму» в економіці заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.
Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.

16. Роль держави і концепції держави в консерватизмі і неоконсерватизмі.
Консерватизм (лат. conservare зберігати, охороняти) політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Головні положення консерватизму було сформульовано у працях Едмунда Берка (17291797), Жозе де Местpa 17531821), Луї де Боналда (17541840). Відправною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 p. есе Е. Берка “Міркування про Французьку революцію”. А термін “консерватизм” увійшов до наукового обігу після заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (17681848) у 1815 р. журналу “Консерватор”.
Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії.
Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів.
Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.
Свою здатність до цього він продемонстрував на поворотних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуренції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, “держави добробуту”. Прихід 1980 р. до влади у США Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі поспіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.
Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв'язок між капіталізмом і демократією.
Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда.
У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм
Неоконсерватизм – су-час, політ, течія, що пристосовує традиц. цінності консерватизму до реалій постіндустр. сусп-ва й визначає урядову політику та поліг, курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (напр. «рейганоміка», «тетчеризм»). Н. ставить завдання функціонального посилення політ, системи, пошуку ідей і підходів щодо створення більш гнучких структур влади, зміцнення «законності і порядку», забезпечення традиц. морально-політ. цінностей через розвиток ін-тів громадян, сусп-ва і збалансованість відносин сусп-ва з природою (Д.Белл, З.Бжезінський, Н.Крістолл та ін.).




18. Розвиток ініціативи власника в лібералізмі. Основні постулати лібералізму.
Лібералізм - сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних концепцій, що ставлять метою ліквідацію або пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу, необмежену свободу підприємництва й торгівлі, парламентський устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи індивідів в усіх сферах суспільного життя Особливо наголошується на вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму "кожний - за себе" може бути реалізований у суспільстві, що грунтується на засадах обміну. Обмін розглядається як найбільш дійовий фактор "управління людьми і поліпшення умов їхнього життя" (К. Полен ).
Він можливий тільки серед рівних і "привчає людей ставитися один до одного як до рівних". Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності. Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах. [10 ; 432]
Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв'язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.
Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв'язку з цим вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться перша вирішальна роль уже тому, що свобода - це насамперед духовне явище і існує вона в культурі. Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції "нового суспільства.Найважливіші положення лібералізму набули в Україні функції захисту інтересів привілейованих верств населення. З’ясовується, що неконтрольована гра ринкових сил аж ніяк не забезпечує соціальної гармонії, справедливості та свободи. Отже, можна зробити висновок: зігравши свою роль у боротьбі з феодалізмом,лібералізм виродився у вчення, що протистоїть соціальному прогресу суспільства. Проте саме лібералізм з його збанкрутілими засадами індивідуалізму, вільної конкуренції та вільного ринку сповідують українські «демократи-реформатори» з 1991 р. незалежно від політичних кольорів – помаранчевих чи біло-блакитних.
Варто зазначити, що в західноєвропейських країнах давно усвідомили, що ринок сам по собі не в змозі перебороти ні безробіття, ні інфляцію, ні бідність, ні корупцію, що тільки державне втручання і реалізація соціальних програм дасть можливість захистити суспільство від революційних потрясінь. Приклад – Німеччина, Австрія, Фінляндія, Франція, вже не кажучи про Швецію, де замість буржуазного лібералізму за основу розвитку суспільства взяли демократичний соціалізм. І не випадково. Бо сутність ліберальних ідей і цінностей полягає, якщо називати речі своїми іменами, в тому, що всі блага життя повинні дістатися тільки сильному, нахабному, нахрапистому, жорстокому, злому, лицемірному, підлому, а сумлінному, законослухняному, справедливому, чесному, благородному, порядному, співчутливому залишається тільки гірка доля бідності та приниження. Прикро, що цього до цих пір не можуть зрозуміти виборці. Результати виборів 2006 р. – яскраве тому підтвердження.
Один з основних постулатів класичного лібералізму - абсолютна свобода індивіда в економічній сфері. Звідси - економічна доктрина мінімального державного втручання соціальну сферу «laissez-fair», концепція держави - «нічного сторожа». Тільки повна свобода, за класичними ліберальними поглядами, забезпечить громадянам держави такі умови, які б дали змогу найбільшою мірою реалізувати свої здібності.
На початку ХХ ст. на заміну цій доктрині невтручання, яка належала традиційному лібералізмові, почав формуватися «новий лібералізм», тобто неолібералізм з ідеєю соціально-політичної держави, яка бере на себе відповідальність за кожну людину і покликана забезпечити «загальне благо» всього народу. Неолібералізм став конструктивною відповіддю на критику ортодоксальної ліберальної держави, яка виявилася нездатною гарантувати достатній життєвий рівень, право на соціальний захист і таким чином забезпечувати безпеку в жорстких умовах ринкової економіки.
Найважливіший постулат лібералізму встановлення балансу між сферами суспільних та особистих інтересів. Вважають, що лібералізм не ідеологічна догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих історичних, національних і культурних умов.
Згідно з ліберальним ідеалом мета створення держави збереження й захист природних прав людини. Відносини між окремою людиною і державою повинні мати договірний характер, а верховенство закону бути інструментом соціального контролю. Суспільний пріоритет надається громадянським свободам над політичними, юридичними та моральними нормами. Вплив держави конституційно обмежений, вона не повинна втручатися в економічне життя суспільства. Політичному стилю лібералізму властиві прагматизм, меркантилізм, раціоналізм. Спосіб політичних відносин пошуки й досягнення консенсусу; засоби поліпшення суспільних умов реформування, філантропія, доброчинність.
\
20. Анархізм як політична доктрина.
Анархізм суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною.Анархізм є антидержавною ідеологією,котра пропагує бездержавність. Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 столітті. Анархізм не треба плутати з нігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський М. О. Бакунін; комуністичний П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації.
Анархізм ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Крім того конкретні анархісти можуть мати додаткові критерії того, що включає в себе анархізм, іАнархізм (від - грецьк. anarchia безвладдя) це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.
Анархісти недооцінюють значення політики, регулятивну роль держави. Невизнання політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до невизнання влади взагалі і демократичних форм реалізації її зокрема. Визнання влади - це контроль над нею, невизнання її - не що інше, як обман або самообман, оскільки влада стає безконтрольною з боку громадян.
Соціальний анархізм, соціалістичний анархізм, анархо-соціалізм, анархістський соціалізм або комунітаристських анархізм (ці поняття взаімозаменями щодо лібертарного соціалізму, лівого лібертаріанства або ж лівого анархізму в даній термінології) є узагальнюючим поняттям, використовуваним, щоб диференціювати дві широкі категорії анархізму, однією з яких є колективізм, а інший - індивідуалістичний анархізм вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв.

21.Місце неоконсерватизму в системі класичної політичної свідомості.

Неоконсерватизм сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”).
Неоконсерватори наголошують, що суспільство складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємоповґязані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.
Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

23.Види анархістської політичної свідомості. Роль корпоративізму в політичній доктрині класичного анархізму.
Анархізм (від - грецьк. anarchia безвладдя) це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян. В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (18061856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги. Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу партія, а економічна профспілки. Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приватної власності й держави.
24Розвиток політичної науки. Основні питання третього етапу розвитку політології.
Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - "політологічна наука") - це наука про політику.
В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:
(перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
(другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;
(третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.

25Роль індивідуальної свободи в класичному анархізмі. Рівність в анархізмі.
Теорія свободи: головним наповненням політичних відносин та взагалі соц. поведінки особи є свобода. Свобода раціоналізує політичну дію. Свобода складається з: усвідомлення власних інтересів; отримання певного обсягу власності; підтримання політичних взаємозв’язків через визнання свободи один одного. Свобода є необхідною ознакою будь-якої політики.
Рівність: абсолютним пріоритетом анархізмує свобода. Рівність формує певні суб’єктні відносини, які заключаються в рівних правах на політичну участь всіх суб’єктів. Рівність повинна підтримуватись державою. Для розвитку політичних відносин, принциповим є факт поваги до всіх політичних суб’єктів.

26Види неоконсерватизму (нові праві, соціал-ліберталізм).
Основні течії консерватизму традиціоналістська й патерналістська виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

27Види класичного консерватизму(структурний та цінносно-процесуальний консерватизм).
Консерватизм (лат. conservare зберігати, охороняти) політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів. Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

28.Поняття власності в політичній доктрині анархізму.

Анархізм - ідея про те, що суспільство може і повинно бути організовано без державного примусу. При цьому існує безліч різних напрямків анархізму, які часто розходяться в тих чи інших питаннях: від другорядних, і аж до основоположних (зокрема - щодо поглядів на приватну власність, ринкові відносини, етнонаціональний питання).
Що таке власність? «Власність кража», відповідає теоретик анархізму. Власність і суспільство несумісні, що пояснює існуючі гострі протиріччя в сучасному суспільстві, неможливість реалізації природних прав людини права на життя, свободу і рівність. Право власності природне, але антисоціальне право, вважає Прудон. Земля, як і вода, природні копалини стали суспільним надбанням. Єдиною формою власності в суспільстві варто визнати працю єдине джерело власності, «яке не дає ніякого права на присвоєння предметів природи». «Усякий накопичений капітал є власність суспільства, він не може бути нічиєю приватною власністю». Правовий інститут приватної власності, за Пру-доном, значимий тільки для буржуазії. З позиції ж робітників, які володіють незначним рухомим майном, цей інститут несправедливий, тому що є джерелом доходу, не заснованого на праці.
Експлуатація людини людиною походить з права сильного, вважає Прудон. За правом сильного послідувало право хитрого, з якого походить прибуток промисловця, торговця і банкіра, всі види суспільної нерівності. Другий результат власності деспотизм. Держава не тільки експлуатує суспільство, але і здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, обплутує їх все зростаючою кількістю законів, що регулюють відносини власників. За допомогою держави буржуазія зберігає ренту і прибуток, множить свою власність, підтримує несправедливий обмін продуктами праці. «Влада людини над людиною, яку б форму вона не приймала, є гноблення. Вища ступінь досконалості суспільства полягає у зґєднанні порядку з анархією, тобто в безвладді».
Більшість анархістів традиційно вважаються лівими, виступаючими проти не тільки державності, а також приватної власності, капіталізму, ринкових відносин. До даного напрямку ставляться анархо-комуністи, більшість анархо-колективістів і анархо-синдикалістів. У той же час анархізм завжди включав в себе індивідуалістичну складову
Анархо-індивідуалізм підтримує ідею власності, яка утримується індивідом для себе, є приватною. Це радикально відрізняє індивідуалістів від соціалістів / колективістів / комуністів / коммунітарістов, які виступають проти такого підходу, причому одні з яких виступають за колективне володіння власністю (як правило, протиставляючи поняття особистої та приватної власності), а інші-і зовсім заперечують поняття власності, стверджуючи, що "все належить всім" [40]. Ідеї анархо-індивідуалізму розвивали Макс Штірнер, Бенджамен Таккер, Генрі Девід Торо [41] почасти Олексій Боровий, Мюррей Ротбард та інші
Самої крайньої [45] формою анархістського індивідуалізму називають " егоїзм " [46], - вчення, розроблене одним з найбільш ранніх і найвідоміших прихильників індивідуалістичного анархізму (хоча, як і Вільям Годвін, і не називав себе анархістом) Макс Штірнер [47]. Книга Штірнера "Єдиний і його власність" ("Der Einzige und sein Eigentum") була видана в 1844 році, і є основним текстом даної філософської традиції. Відповідно до концепції Штірнера, єдине обмеження прав людини - це її сила, обмежена силою інших:
Штирнер виходив з права сили. Відповідно до його концепції суспільство - це ілюзія, його не існує, зате люди є реальністю. Він виступав захисником власності, придбаної фізичною силою, владою, але не моральним правом.
Інша форма анархо-індивідуалізму відстоювалася "Бостонський анархістами" [55], американськими індивідуалістами, які підтримували приватну власність, обмінюються на вільному ринку [58]. Вони відстоювали свободу і власність приватних організацій [59] і виступали за збереження системи найманої праці [60] Те що одні люди наймають інших, експлуатують чужу працю, для них не було проблемою.
Навіть серед американських індивідуалістів 19-го століття, не було монолітною доктрини, оскільки вони не погоджувалися один з одним з різних проблем, включаючи права на інтелектуальну власність і володіння правом власності на землю.
Соціальний анархізм - одна з двох основних категорій анархізму, нарівні з індивідуалістичним анархізмом. Поняття соціального анархізму зазвичай використовують, щоб ідентифікувати коммунітарістскіе форми анархізму, які підкреслюють співробітництво, кооперацію і взаємодопомога, при запереченні приватної власності на засоби виробництва і капіталістичних відносин.
На відміну від мутуалістов, колективістські анархісти виступають проти всіх форм приватної власності на засоби виробництва, вважаючи, що така власність повинна бути коллектівізірованна.
В анархо-комунізмі : Кропоткін вважав, що приватна власність була однією з найважливіших причин гноблення і експлуатації і закликав до її скасування [85], висуваючи на противагу приватній колективну, суспільну власність.
Як і анархо-комуністи, переважна більшість анархо-синдикалістів прагнуть скасувати систему найманої праці і приватну власність на засоби виробництва, в яких бачать одні з найважливіших причини поділу суспільства на клас імущих ( власників) і незаможних (найманих працівників, трудящих).
Анархо-капіталізм (або по-іншому "анархізм вільного ринку", "ринковий анархізм")
"Грунтується на вірі в вільне володіння приватною власністю, запереченні будь-якої форми урядової влади або [її] втручання, та підтримки конкурентоспроможного вільного ринку як головного механізму для соціальної взаємодії " [102].







29. Ситуаційна і джерельна база соціал-демократії.
Джерельна база соц.-дем. :
Теорії свободи(Річард Мілс)
Суть: Головна рена політики – свобода індивіда.
Теорії рівності(Пітер Бах)
Кожний індивід повинен поважати права і свободи інших
Теорії партнерства (Марл Луі Монтеск*є)
Для ефективної політики треба кординація зусиль всіх сусп.. верств і груп.
Теорії соціальної держави ( Поль Пот*є)
Держава повинна займати головне місце в політиці.
Конвергентні теорії ( Е. Дюргейм)
Для розвитку політики треба брати кращі приклади розвитку політики. При чому чим більше доктрина бере участь у аналітичному усвідомлені політики тим краще.
Теорія суспільного руху ( Е. Бернштейна)
Сусп. Рух базується на необхідності врахування кращих зразків в сусп.-ві.


30. Неоконсервативна політична свідомість: виникнення, теоретичне узагальнення, Роль рівності в політичній доктрині марксизму. Загальні принципи розвитку історії за марксизмом. Поняття “комунізму”.

Ноконсерватизм
як доктрина захисту традиції і одвічних цінностей. З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі, Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.
В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну базу серед представників різних верств. На користь консерватизму "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.
Неоконсерватизм - складний і суперечливий конгломерат ідей, принципів, норм, що створюють різноманітні форми сучасної консервативної ідеології. Існують два трактування неоконсерватизму: 1) як современното консерватизму, що пристосовує традиційні для нього цінності та подання до реалій постіндустріальної (пізньоіндустріальної) епохи, і 2) як ідеологічної течії, збагачується і розвивається в процесі суперництва з лібералізмом та соціал-демократизмом. І в першому, і в другому випадках виникнення неоконсерватизму зв'язується з кордоном 60-70-х рр.., Коли прискорення темпів суспільного життя, порушення в ній рівноваги духовного та екологічного почав, поява різноманітних проблем глобального масштабу поставили під сумнів прийнятність деяких первинних цінностей індустріальної цивілізації , коли під невпинним натиском змін виник серйозний криза в орієнтаціях, що виразився в ускладненні процесів соціальної адаптації людини. У цих умовах неоконсерватизм зумів актуалізувати ті положення власної ідеології, які виявилися співзвучними потребам людей в залученні до починається новій епосі: пріоритети сім'ї і релігії, моральної взаємовідповідальності громадянина і держави, повага до закону, перевагу міцного державного порядку і стабільності, збереження універсальних моральних установок, перешкоджають духовного спустошення людських душ, і т. д.
Роль рівності у марксизмі.
У середині XIX ст. у європейській політико-правовій думці почалося формування марксистського політичного i правового вчення. Марксизм обґрунтовував ідею майнової piвностi теорією надлишкового продукту i необхідністю справедливого перерозподілу. Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад грунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві.
В основу свого вчення Маркс заклав розроблений ним принцип історичного матеріалізму, згідно якого розвиток суспільства детерміновано існуючим способом виробництва та рівнем розвитку економічної системи Історія, за Марксом, об'єктивний процес зміни суспільно-економічних формацій (від нижчих до вищих) в результаті класової боротьби та соціальних революцій.
Комунізм
Комуні
·зм (від лат. communis спільний, загальний) політична ідеологія, заснована на ідеї спільної власності, суспільства загальної рівності та свободи[1].
В суспільних відносинах комуністичне вчення наголошує на пріоритеті інтересів колективу над інтересами окремої людини, на абсолютній домінанті, підкоренні людської особистості інтересам спільноти. Відчуження приватних інтересів особи в комунізмі починається зі скасування приватної власності на засоби виробництва, її експропріації.


31 Значення політичного примусу в анархізмі. Роль держави в пригнобленні особистості.
Анархізм (від др.-греч.
·
·
·
·
·
· :
·
· , "Ан", - "без" та
·
·
·
· , "Архе", - "влада") - політична філософія, що містить у собі теорії та погляди, які виступають за ліквідацію будь-якого примусового управління і влади людини над людиною [1]
Анархізм - ідея про те, що суспільство може і повинно бути організовано без державного примусу. При цьому існує безліч різних напрямків анархізму, які часто розходяться в тих чи інших питаннях: від другорядних, і аж до основоположних (зокрема - щодо поглядів на приватну власність, ринкові відносини, етнонаціональний питання).
Анархізм - політична філософія, яка грунтується на свободі і має на меті знищення всіх типів примусу і експлуатації людини людиною. Анархізм пропонує замінити співпрацею індивідів влада, яка існує за рахунок придушення одних людей іншими і завдяки привілеям одних по відношенню до інших. Це означає, що, на думку анархістів, суспільні відносини і інститути повинні грунтуватися на особистій зацікавленості, взаємодопомоги, вільній згоді та відповідальності (що виходить з особистої зацікавленості) кожного учасника, а всі види влади (тобто примусу й експлуатації) повинні бути ліквідовані [2].
Теорія анархізму передбачає наступні принципи :
відсутність влади ,свобода від примусу,свобода асоціацій ,взаємодопомога , різноманітність, рівність, братство.
Свобода від примусу припускає відмову від примусу одних людей іншими до участі в якій би то не було діяльності, чи то в інтересах окремої людини або навіть всього суспільства, проти його волі. Участь у суспільно значущих діях або проектах повинно здійснюватися на думку анархістів не під зовнішнім тиском, але за умови прояву особистої відповідальності перед суспільством, частиною якого він є .
Держава не тільки експлуатує суспільство, але і здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, обплутує їх все зростаючою кількістю законів, що регулюють відносини власників. За допомогою держави буржуазія зберігає ренту і прибуток, множить свою власність, підтримує несправедливий обмін продуктами праці. «Влада людини над людиною, яку б форму вона не приймала, є гноблення. Вища ступінь досконалості суспільства полягає у зґєднанні порядку з анархією, тобто в безвладді». Єдина реальність неповторне «Я», якому протистоять держава і суспільство. «Держава завжди має лише одну мету обмежувати, звґязувати, субординувати окремого, робити його підлеглим чомусь загальному». Вона «вбивця і ворог самобутності. Ми держава і я вороги», пише Штірнер. Усяку вільну діяльність держава намагається загальмувати і придушити. Ту ж функцію, на його думку, виконує і право. Так чинить всяка держава абсолютна, конституційна, демократична. У будь-якій державі «наді мною буде стояти уряд». Держава, закони стоять вище особистості. Штірнер відкидає усі форми тиску на особистість, складаючи фактично кодекс індивідуалістичного анархізму.
Держава не менше зло, ніж експлуатація людини людиною, і усе, що робить держава теж зло. Незалежно від форми будь-яка держава прагне поневолити народ насильством і обманом. «Макіавеллі був тисячу разів правий, писав Бакунін, стверджуючи, що існування, успіх і сила всякої держави монархічної чи республіканської все рівно повинне бути засноване на злочині. Життя кожного уряду є за необхідністю безперервний ряд підлот, мерзенностей і злочинів проти всіх чужоземних народів, а також, і головним чином, проти свого власного чор-норобочого люду, є нескінченна змова проти добробуту народу і проти свободи його». Держава розбещує і тих, хто наділений владою, роблячи їх честолюбними і корисливими деспотами, і тих, хто примушений коритися владі, роблячи їх рабами. Тому Бакунін обґрунтовує «безумовне виключення всякого принципу авторитету і державної необхідності». Там, де починається держава, закінчується індивідуальна свобода. І навпаки.
На думку ідеолога російського анархізму, корінне скасування держави це «повернення свободи усім особам, колективам, асоціаціям, громадам, провінціям, областям, націям і взаємна гарантія цієї свободи за допомогою федерації».
У творах Бакуніна піддано критиці «авторитарний комунізм» з його ідеєю диктатури пролетаріату і «народної держави». На його думку, пролетаріат повинен зруйнувати державу як вічну вґязницю народних мас.

32 Політична свідомість», «політична культура», політична ідеологія», політична наука»: кореляція понять. Категорія «політична доктрина».
Політи
·чна свідо
·мість (від лат. con разом, спільно та scentia знання) це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість, є системою ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому.
Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей.
Ідея і поняття політичної свідомості, як такої, що притаманна, відповідно від індивідуума-рядового члена суспільства, починаючи з класового розшарування в ньому, і до нації і суспільства в цілому особливо розроблені в марксизмі, були загальноприйнятими у СРСР і лишаються популярними в пострадянських філософських школах.
політична культура
Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.
Поняття політичної культури. Політологія вивчає насамперед політичну культуру, що характеризує розвиток теоретичних, ціннісних, нормативних, реальних і підсвідомих уявлень та ставлень громадян. Вони допомагають нам усвідомити й розвинути всебічні зв’язки з інститутами влади і між собою. Від політичної культури людей значною мірою залежать політичні процеси в суспільстві, стабільність і демократизм політичної системи тощо. Цей термін в політологію ввів Г. Алмонд (США). Існує багато уявлень щодо визначення політичної культури. Одні дослідники вважають, що політична культура це якісний бік системи політичних уявлень і політичної поведінки мас, це їх рівень політичних знань, міра включеності у політичний процес, компетентність і професіоналізм. Інші схильні вважати, що політична культура це не якість і не стан політики, а конкретні політичні феномени, які самі формують механізми політичного життя. Г. Алмонд гадав, що за допомогою цього поняття можливо провести зрівняльний аналіз різних політичних систем, бо воно охоплює такі явища як політичні теорії і цінності, ідеології, відмінності національного характеру, культурне середовище, рівень загальної освіти та інше. Це був інструмент, за допомогою якого можно було провести якісний аналіз характеру і рівня розвитку політичної системи.
Політи
·чна ідеоло
·гія система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури. На відміну від науки, ідеологія містить не тільки знання про політичне життя, але й оцінку політичних процесів з позицій носія даної ідеології, тобто містить також і різні упередження.
Політична ідеологія створюється діяльністю певних верств або навіть окремих особистостей. Ідеологія є живильним грунтом для формування суспільно-політичних рухів. З визначення політичної ідеології настає, що в будь-якому випадку вона є різновидом корпоративної свідомості, що відбиває суто групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку, що відрізняється схильністю до духовного експансіонізму.
Основними функціями політичної ідеології є: оволодіння суспільною свідомістю, впровадження в нього власних критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього, створення позитивного образу в очах громадської думки пропонованих нею цілей і завдань політичного розвитку. При цьому політична ідеологія покликана не стільки поширювати, пропагувати свої цілі та ідеали, скільки добиватися цілеспрямованих дій громадян на виконання поставлених нею завдань.
Виділяють 3 основних політичних ідеології: лібералізм, консерватизм, соціал-демократія. Значну роль у сучасному світі відіграють також національні ідеології, правий неоконсерватизм екстремістського толку, фашизм, анархізм, ідеологія «зелених» та інші.
Політична наука це сукупність знань про політику, утворених розвинутою системою спеціалізованих наук і наукових діспіплін, що вивчають політичні явища і процеси. Політична наука становить у той же час частина більш загальної системи політичного знання, з якого вона й виникла. Це знання утворено політичною філософією, наукою і емпіричним рівнем пізнання політики. Як злиті, синкретична політична думка, знання про політику налічує пов засвідченим письмовими джерелами Європи, ок. двох з половиною тис. років і ще більше того - на Сході, у Древньому Китаї та інших країнах. Однак у найбільш розвинених формах воно простежується в європейському регіоні світу, починаючи з політичної думки античного світу. Датувати ж поява політичної науки досить складно, хоча сам процес її формування, як і ін наук, з усіма його закономірностями може бути простежено. Його принципова схема виглядає як руйнування первинного синтетичного знання, відокремлення науки від філософії, оформлення її предметної, методологічної та функціональної структури та взаємодія з філософією на новій автономної основі. Одночасно двоєдиний процес відбувався і у відносинах між народжувалася політичною наукою та найближчими до неї сферами суспільного знання, і насамперед з юридичними науками.
Політи
·чна доктри
·на така, що випливає з певної ідеології, система настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення.


33 Поняття держави та “повзучого партнерства” в класичній соціал- демократії
Соціал-демократія, як один з напрямів соціалістичній ідеології, виникла в кінці XIХ ст в надрах марксизму і в своєму розвитку прошла три етапи. На першому етапі (80-і – 90-і рокиXIХ ст) велика частина соціал-демократичних партій були об'єднані в ІІ Інтернаціоналі, створеному Ф. Енгельсом в 1889 р. і розділяла основні марксистські принципи відносно революційної дороги переходу до соціалізму, насильницьких форм перетворення суспільних стосунків і ролі диктатури пролетаріату в цих процесах. Але вже в кінціXIХ – початку ХХ в.в. починається критичне переосмислення марксистської теорії, пов'язане з іменами відомих діячів німецького робочого руху Ф. Лассаля (1825-1864), Е. Бернштейна (1850-1932) і К. Каутського (1854-1938), - саме вони і вважаються родоначальниками соціал-демократії. Ф. Лассаль висунув положення про можливість мирного переходу до соціалізму на основі загального вибіркового права (що перечило марксистському положенню про роль революції), а також розглядав державу як інститут, що стоїть над класами (що йшло врозріз з марксистським положенням про державу як апарат насильства одного класу над іншим). Е. Бернштейн и К. Каунтський стали агітувати проти таких марксистських положень, як класова боротьба, соціальна революція і диктатура пролетаріату (у газетах "Соціал-демократові", що видавалися ними, і "Нойецайт").

34. Політика і історична спадковість за роботою М.Хайдегера «Буття і час».
Структуру людського буття в її цілісності Хайдеггер позначає як" турботу ". Вона являє собою єдність трьох моментів:" буття-в-світі "," забігання вперед "і" буття-при-внутріміровом-сущому "і є базисом хайдеггеровской" екзистенціальної аналітики ", як він позначив її в" Бутті і часі ". Хайдеггер вважав, що для опису досвіду потрібно спочатку знайти те, для чого подібний опис буде мати сенс. Таким чином Хайдеггер виводить свій опис досвіду через Dasein, для якого буття стає питанням. У "Бутті і часі" Гайдеггер критикував абстрактний метафізичний характер традиційних шляхів опису людської екзистенції, таких як "раціональне тварина", особистість, людина, душа, дух чи суб'єкт.
Трактат " Буття і час "( ньому. Sein und Zeit ) Був опублікований в 1927 році і став першою книгою академічної Хайдеггера. Публікація давала можливість отримати право на крісло Е. Гуссерля в Фрайбурзького університету, і успіх роботи гарантував йому призначення на цей пост.
Дослідження буття вестиметься Хайдеггером через інтерпретацію особливого виду буття, людського буття ( Dasein). Тільки для нього буття і є питанням. У книзі дослідження ведеться через висвітлення таких тем, як смертність, тривога (не в звичайному, а в екзистенціальному сенсі), тимчасовість та історичність. Хайдеггером намічалася друга частина книги, сенс якої полягав у "деструкції" (Destruktion) історії філософії, але він не втілив в життя свої наміри.
"Буття і час" вплинуло на багатьох мислителів, включаючи таких відомих екзистенціалістів, як Жан-Поль Сартр (але сам Хайдеггер дистанціювався від ярлика екзистенціаліста).
Про вплив, який справив Дільтей на Мартіна Хайдеггера, Ганс-Георг Гадамер писав: "Це було б помилкою зробити висновок, що на написання" Буття і часу "Дільтей вплинув в середині 1920-х. Це занадто пізно ". Він додав, що, як йому відомо, до 1923 року Хайдеггер перебував під впливом поглядів іншого, менш відомого філософа - Графа Йорка фон Вартенбурга. Гадамер проте зазначив, що вплив Дільтея було особливо важливим у справі віддалення молодого Хайдеггера від ідей неокантіанства, як сам Хайдеггер згодом визнав в "Бутті і часі".


35 Порівняльний аналіз неолібералізму та неоконсеватизму.
Неоконсерватизм і неолібералізмНеоконсерватизм з'явився в 70-і рр.. XX в. Консервативна тенденція йде від таких різних за своїми позиціями мислителів як Платон, Аристотель, Цицерон, Маккіавелі, Ніцше та інПрихильниками неоконсерватизму є та частина буржуазії, яка отримала найвищий економічний статус, владу і привілеї. Він апелює також до фермерів, ремісникам, сільським жителям та підтримується релігійною філософією.Термін «неоконсерватизм» створює невірне враження стагнації і навіть реакційності.Сучасний консерватизм не має чіткої ідеології. Вся система цінностей неоконсерватизму грунтується на впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але ретроградних. Все це визначає основні риси світосприйняття консерватизму (Г.К. Кальтенбруннер).Перша з них - турбота про створення умов, в яких традиції і спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації людини. Держава зобов'язана бути не тільки сильною. Воно має стати провідником єдиної чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою є також і принцип свободи - можливості здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які допускаються ієрархічним порядком.Влада не може бути підпорядкована якимось функціональним цілям - соціальної справедливості, рівності, свободи і т. п. Сенс її існування полягає тільки в тому, щоб командувати і змушувати тих, хто в іншому випадку займався б реформами і руйнуванням (Р. Скрутон) . Потужність і ефективність державної влади залежить від того, якою мірою їй вдається поєднати в своїй політиці авторитет і традиції.Найбільш сильна директива неоконсерватизму - економічна, точніше - ринкова. Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація на індивіда, розвиток особистої ініціативи, підприємництва і активності, зняття бюрократичних перепон і одночасно удосконалення, надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам - усе це найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндустріального, інформаційного суспільства.Для ліберального напряму ключовими виступають поняття: «свобода», «конкуренція», «плюралізм». Ці ідеї пронизують політичну та економічну концепцію лібералізму і залишаються в якості ключових протягом майже двохсотлітньої його історії. Для характеристики сучасної модифікації класичного лібералізму використовується поняття неолібералізм.Найбільше вплив на суспільне життя лібералізм надав в 60-ті роки ХХ століття, потім його вплив став помітно слабшати, він вступив у смугу ідеологічного і політичного кризи. Теоретики лібералізму роблять спроби забезпечити його відродження шляхом з'єднання основних принципів до потреб сучасного етапу розвитку. Прикладом такого синтезу є, зокрема, евролібералізм.Посилення позицій нової форми консерватизму обумовлено: реакцією на зростання ідеологій, альтернативних пізнього капіталізму, кризою моделі післявоєнного соціально-економічного розвитку, загострення проблеми шляхів досягнення ефективної економіки в умовах постіндустріального суспільства.Поняття «класичний лібералізм», «неолібералізм», «консерватизм», «неоконсерватизм» відбивають пристосування політичних ідей до мінливої історичної реальності. Однак базові принципи теорій залишалися незмінними на всіх етапах розвитку.
36. Поняття власності в соціал-демократії. Розподіл функцій власника. Солідарна відповідальність сторін економічного процесу.

Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.
Соціал-демократія ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (18501932). Його теоретична позиція тісно повґязана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.
Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.
Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції «демократичний соціалізм».
Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.
Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.


37. Поняття революції. Недопустимість політичних струсів в соціал-демократії та марксистська теорія революції.


Поняття революції у марксистській теорії криє в собі цілу історичну епоху: останню фазу капіталізму, перехідний період пролєтарської диктатури та першу фазу соціялізму. Це, у строгому розумінні слова, історичне поняття, що відображає тенденції, наявні у суспільстві; також це поняття діялєктичне, що відображає протилежні тенденції в рамках відповідного історичного періоду тією мірою, якою вони для цього періоду характерні. Ці тенденції та протилежні тенденції є проявами того, невід’ємними елєментами чого є сама марксистська теорія та практика. Марксистська теорія сама по собі представляє силу в історичній боротьбі, і за мірою перетворення її понять, «перекладених» мовою практики, на сили опору, перетворень і перебудови, на них діють мінливості боротьби, що вони їх відображають та охоплюють, але не підпорядковують собі. Відтак, «перегляд» становить елємент поняття революції, складову частину його внутрішнього розвитку.
В цьому короткому нарисі піднімаються лише деякі з проблєм, пов’язаних з таким переглядом. Для початку я коротко нагадаю, що власне означає це марксистське поняття. Революція:
1) означає соціялістичну революцію, знищення капіталістичного ладу, встановлення колєктивної власности на засоби виробництва та управління «безпосередніми виробниками»;
2) починається у промислово-розвинених суспільствах (через крайнє загострення внутрішніх протиріч на цій фазі капіталізму, а також через появу можливости втілити соціялістичний принцип «від кожного за здібностями, кожному за потребами»); перший етап слід проходити якомога швидше, інакше уникнути репресій буде неможливо;
3) відбувається під час економічної кризи, що вона послаблює істнуючий державний апарат;
4) здійснюється у вигляді широкомаштабних (орґанізованих) масових дій робітничої кляси, в результаті яких у перехідний період встановлюється диктатура пролєтаріяту.
Поняття виведене, виходячи з наступних демократичних передумов:
а) революція це справа більшости; і
б) за демократії істнують найбільш сприятливі умови для орґанізації та виховання клясової свідомости.
Ці передумови підкреслюють важливість «суб’єктивного чинника»: передумовами революції є усвідомлення факту експлоатації та шляхів її подолання, досвід перебування у нестерпних умовах та життєва потреба у перетвореннях.
Але марксистське поняття революції означає також тяглість перетворень: розвиток створених капіталізмом продукційних сил, захоплення технолоґій і технічного апарату новими виробниками.
Що має вирішальне значення при перегляді поняття революції, так це не тільки виявлення та перелічування цих вихідних передумов, визнаних фактичним розвитком подій неслушними, але також саме поняття революції в цілому, оскільки всі його елєменти є взаємозв’язаними. Це веде до перегляду марксистського поняття структурного взаємозв’язку між капіталізмом і соціялізмом у наступній частині:
1) проблєма «переходу»: соціялізм у співістнуванні з капіталізмом або як його наступник (спадкоємець);
2) «нове визначення соціялізму» відповідно до нового історичного етапу світового розвитку, а саме: в чому полягає якісна відмінність соціялізму як безумовного заперечення капіталізму?
Межі цього перегляду задані самою марксистською теорією, себто притаманною їй необхідністю розкривати діялєктичне призначення її понять при аналізі суспільної дійсности. Наскільки корпоративний капіталізм відрізняється від попередніх фаз капіталізму, виходячи з яких, марксистські поняття й були сформульовані , наскільки розвиток капіталізму «змінив напрямок» розвитку соціялізму й навпаки, настільки поняття революції буде «новим» поняттям.
Але рівно так само, як фаза, яку проходять капіталізм і соціялізм, є результатом дій економічно-політичних сил, що вони визначали попередні фази, нове поняття стане внутрішнім розвитком старого.
У наступних розділах запропоновані лише деякі напрямки розробки нового поняття.
Марксистське поняття революції має взяти до уваги зміни в маштабі та соціяльній структурі розвиненого капіталізму та нові форми протиріч, характерних для поточної фази капіталізму в його світовому поширенні. Внесення змін до марксистського поняття [революції], таким чином, є не чужорідним додатком чи корегуванням, але радше подальшою розробкою самої марксистської теорії.
Проте, з цією інтерпретацією, схоже, залишається несумісним один момент. У Маркса є одна натяжка, яку можна було б назвати упередженим, навіть позитивістським упередженням, а саме: його віра в неминучу необхідність переходу на «вищу стадію людського розвитку» та в остаточний успіх цього переходу. Хоча Маркс цілком усвідомлював можливість неуспіху, поразки чи зради, альтернатива «соціялізм або варварство» не була невід’ємною частиною його поняття революції. Вона такою частиною має стати: підпорядкування людини знаряддям праці, повному всеохоплюючому апарату виробництва та знищення досягло точки всеосяжної, але неконтрольованої влади, уречевленої, verdinglicht під технолоґічним покривалом та за ширмою мобілізованими національними інтересами; ця, очевидно, самодостатня влада перетворює ідеолоґічно оброблених та інтеґрованих людей на своїх союзників. Вона спроможна завдати смертельного вдару до того, як протидіючі сили будуть достатньо сильними, аби йому запобігти, вибух внутрішнього протиріччя, який зробить абсурдним і спекулятивним будь-який перегляд поняття революції . Усвідомлення такої можливости має укріпити та зміцнити опозицію у всіх її проявах тут єдина надія.


38. Шкода ринкової економіки та плановості в роботі Ф.Ф.Хайека «Шлях до рабства»

Показана Гаєком ідея полягає в тому, що всі форми колективізму через свою логіку неодмінно призводять до встановлення тиранії. Він використав Радянський Союз та Нацистську Німеччину як приклад країн, що пройшли повний «шлях до рабства», що призвело до встановлення диктатури.
Гаєк вважав, що в економічній системі з централізованим плануванням, розподіл та розміщення ресурсів та товарів знаходитиметься в руках порівняно малої групи людей, яка не здатна ефективно обробляти інформацію, необхідну для адекватного розподілу ресурсів та товарів що знаходяться в розпоряджені керівників. Неузгодженість стосовно практичної реалізації будь-якого економічного плану разом з неадекватним керуванням ресурсами центральними планувальниками неодмінно потребуватиме примусу для досягнення бодай якихось цілей. Недієздатність центральних планувальників сприйматиметься як брак необхідних повноважень державою для реалізації начебто гарного задуму. Таке сприйняття призводить до того, що люди голосуватимуть за надання більшої влади державі, та сприятиме зростанню авторитету «сильної руки», керівника, який «здатен робити справи». Після такого розвитку подій країна сповзе в тоталітаризм. Гаєк вважав, що «шлях до рабства» починається з централізованого планування економікою, що пригнічує вільний ринок та завершуєтсья зникненням економічних та особистих свобод людини.
Принципово Гаєк не був проти державного втручання в економіку, але вважав, що мають інсувати певні принципи, які б відокремлювали законне втручання від незаконного. Він боявся, що його ідея може сприйматися не повністю: бізнесмен, який бажає, аби «держава злізла з його спини» не може, наприклад, вимагати протекціонізму від іноземної конкуренції.[3]
Гаєк вважав, що такі країни, як Радянський Союз та Нацистська Німеччина вже завершили свій «шлях до рабства», і що різні демократичні країни йдуть тим самим шляхом. В «Шляху до Рабства» він написав: «Принцип „мета виправдовує засоби“ в індивідуалістичній етиці тлумачиться як заперечення будь-якої моралі. В колективістській етиці він є обов'язково необхідним правилом.»[N 1]


39. Неолібералізм як тип політичної свідомості. Концепція «Держави всезагального блага».

Неолібералізм є неоднорідною течією. “Праве” крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції “нового суспільства” Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти “індустріальне суспільство” і хто хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції “постіндустріального суспільства”.
Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій”, вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки.
В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки “природа людини” незмінна.
Нині ліберальний рух налічує до 110 партій; 60 із них обґєднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947 р. В Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.
Держави загального благоденствування теорія
(«Держави загального благоденствування теорія»,) одна з сучасних буржуазно-реформістських апологетичних теорій про сутність капіталістичного суспільства і буржуазної держави, яке зображується як сила, що усуває несправедливість капіталістичного ладу і забезпечує зростання добробуту широких мас населення. Є частиною хибної ідеї про трансформацію капіталізму в новий суспільний лад. Її теоретичним джерелом з'явилися Кейнсіанство і реформістська ідеологія. Як самостійне поняття концепція «Держави загального благоденства» отримала поширення після 2-ої світової війни 1939-45 і стала невід'ємним елементом офіційної буржуазної пропаганди, а також різних партійних платформ і програм (наприклад, Лейбористської партії у Великобританії, Ліберально-демократичної - в Японії і ін.) Відповідно до цієї концепції, в минулому буржуазна держава стояла на позиціях невтручання і не боролося з соціальними несправедливостями капіталістичного ладу, а нині воно перетворилося на силу, яка нібито протистоїть монополіям і домагається соціальної гармонії. Розвиток державно-монополістичного капіталізму після 2-ої світової війни, що супроводжувалося посиленим втручанням буржуазної держави в економіку, здобуті у боротьбі трудящими соціальні завоювання в ряді капіталістичних країн були використані для пропаганди ідей «Держави загального благоденства». Прихильники цієї «теорії», бачачи притягальну силу ідей соціалізму, прагнули також створити враження, ніби його можливості притаманні і «новому» капіталістичній державі. Насправді теорія «Держави загального благоденства» представляє собою завуальовану форму захисту державно-монополістичного капіталізму, при якому буржуазна держава використовується монополіями для зміцнення своєї економічної потужності і посилення експлуатації трудящих. Що має місце в деяких випадках обмеження діяльності окремих монополій буржуазною державою направлено на дотримання інтересів класу капіталістів в цілому. Соціально-економічні завоювання трудящих в капіталістичних країнах - не наслідок діяльності буржуазної держави, а результат запеклої класової боротьби. Комуністичні і робітничі партії, борючись проти буржуазної і реформістської ідеології, викривають апологетичну сутність концепції «Держави загального благоденства».


40. Поняття надлишкової вартості. Вартість товару та основі марксистського розуміння експлуатації.
Зошит Казена:Джерелом експлутаціїбула надлишкова вартість саме додавання до варт.товару надлишк.вартості є основою постійною експлотації людиною. Надлишкова вартість є джерелом експлотації людини. Джерелп утв.надлишк.вартості. 1.Збільшення к-сть операцій виробництва 2.Головним шляхом є накопичення надлишкової вартості в процесі виробництва через те що частина робоч.часу не оплач.працівнику. S=V+N+M (V-ціна виробництва)(Nзаробітня плата)(M надлишкова вартість) __________________________ сайт
Вартість – це гроші чи грошовий еквівалент, який покупець готовий обміняти на який-небудь предмет чи об'єкт. Незважаючи на явну близькість, в теорії оцінки заведено розрізняти поняття вартості, витрат і ціни.
Вартість – це міра того, скільки гіпотетичний покупець готовий заплатити за оцінювану вартість.
Витрати – це міра затрат, необхідних для того, щоб створити об'єкт, подібний до оцінюваного. Витрати впливають на ринкову вартість, але однозначно її не визначають. Дорогий об'єкт може мати низьку корисність і відповідно невисоку вартість.
алишкова вартість заміщення – сумарна величина ринкової вартості земельної ділянки за її дальшого такого самого використання та вартості заміщення розташованих на ділянці будинків і споруд з урахуванням усіх видів їх зносу (знецінення). Цей різновид вартості заміщення використовується як база оцінки об'єктів нерухомості спеціального призначення, які не мають ринкового попиту.
.Четвертый том, «Теории прибавочной стоимости», содержит критический обзор экономических теорий с точки зрения трактовки существа и форм распределения прибавочной стоимости.
Согласно теории Маркса источником дохода является труд. Остальные виды доходов (предпринимательская прибыль, торговая прибыль, ссудный процент, рента) результат неоплаченного труда рабочих.
Вопрос об источниках эксплуатации, эволюции исторических форм неравенства является дискуссионным. Марксова трактовка трудовой теории стоимости служит теоретической основой понимания эксплуатации наемного труда. По Марксу, в основе эксплуатации лежит отчуждение результатов труда наемных работников капиталистами, что, в свою очередь, обусловлено отчуждением средств производства.
Но можно ли, руководствуясь положениями трудовой теории стоимости, утверждать, что весь создаваемый продукт должен принадлежать рабочим?
Критики Маркса считают, что его теория прибавочной стоимости представляет своего рода теоретическую конструкцию, которая не учитывает того, что предпринимательский труд, труд по управлению, организации производства также является источником ценности товара, создает доход. Лежащая в ее основе трудовая (однофакторная) теория стоимости не согласуется с практикой, ибо труд неоднороден и различается не только по затраченному времени, но и по результатам; создание ценности возможно и без непосредственного участия труда (в случае полной автоматизации производства). Обращается внимание на то, что формы эксплуатации возможны и существуют также в условиях, когда участники производственного процесса являются равноправными субъектами отношений собственности.


41. Проблематика політичних досліджень епохи постмодерну.

Досліджено сучасний стан політичних ідеологій та їх роль в житті суспільства. В якості критеріїв розглянуто: по-перше, деякі основні етапи суспільного розвитку (епохи Модерну та Постмодерну), по-друге, еволюцію розуміння сутності концепту ідеології від тлумачення її як більш чи менш цілісних та впорядкованих систем ідей і усвідомлених переконань до розуміння як способів використання симеологічних форм в контексті відносин панування.
Ключові слова: політичні ідеології, суспільство, інформаційне суспільство.


42.Влада в марксизмі. Політична система в марксизмі.

Согласно марксистскому учению главным признаком государства является наличие такой общественной власти, которая отделена от массы народа, не совпадает с населением и которая осуществляется особыми отрядами людей (армия, полиция, и соответственно учреждения: прокуратура, тюрьмы и т.д.). Иначе говоря, политическая власть - это группа людей, которая занимается только тем, что руководит другими людьми, регулирует отношение между классами, нациями и другими социальными группами людей, (с помощью указанных выше органов управления), защищая интересы определенного (господствующего) класса и, соответственно пресекая любые попытки к изменению существующего общественного строя.
У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економічний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно-економічної формації. Проте попри її жорстку привґязаність до економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь- яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є обґєктивною реальністю.
Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що розвиваються. Основні риси політичних систем цих країн збігаються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче.

43.Консерватизм як політична доктрина. Поняття традиції і політичного досвіду.

Поняття "консерватизм" походить від лат. conservare – "збереження, стан без змін". Як сукупність концептуальних положень консерватизм сформувався в контексті суспільної реакції на факт і результати Великої французької революції та поширення процесів модернізації в країнах Європи. В сучасному форматі термін вперше було вжито у Франції в 1820 р. у часописі " La Conservateur", який видавав Р. Шатобріан. Загальною спрямованістю публікацій часопису стала пропаганда ідей реставрації монархії та відновлення ролі костелу/церкви (клерикалізм). У Великій Британії аналогічне тлумачення цього терміна було застосовано у 1830 p., коли партію "торі," яку трактували як партію порядку, назвали "консервативною." Зі середини XIX ст. поняття набуло загального характеру і використовувалось на означення поглядів окремих особистостей, суспільних груп, протилежних/опозиційних до спадкоємців якобінців, що було синонімом "революціонерів", які виступали за повалення монархії й встановлення республіки, за ліквідацію станового характеру суспільства, за відокремлення церкви від держави і зменшення ролі церкви в суспільному житті. Також консерватори були проти політики індустріалізації, яка загрожувала занепадом аграрного виробництва (в аграрному секторі домінувала аристократія). Отже, консерватори були головними опонентами лібералізму в теорії та на практиці. Поява і стрімке поширення марксизму (соціалізму) сприяло тому, що консерватизм наприкінці XIX ст. почав розглядати його як свого головного опонента. Наявність спільного з лібералізмом ворога призвела до суттєвого зближення консерватизму і правого лібералізму. Розпочався тривалий процес подолання протистояння між консерватизмом і лібералізмом, який характеризувався поступовим опануванням консерваторами багатьох положень лібералізму.
Тради
·ция (обычай) множество представлений, обрядов, привычек и навыков практической и общественной деятельности, передаваемых из поколения в поколение, выступающих одним из регуляторов общественных отношений.
Понятие «традиция» восходит к лат. traditio, к глаголу tradere, означающему «передавать». Первоначально это слово использовалось в буквальном значении, обозначая материальное действие: так, древние римляне применяли его, когда речь шла о необходимости вручить кому-то некий предмет и даже отдать свою дочь замуж. Но передаваемый предмет может быть нематериальным. Это, например, может быть определенное умение или навык: такое действие в фигуральном смысле также является traditio. Таким образом, границы семантического спектра понятия традиции жестко указывают на основное качественное отличие всего того, что можно подвести под это понятие: традиция это прежде всего то, что не создано индивидом или не является продуктом его собственного творческого воображения, короче, то, что ему не принадлежит, будучи переданным кем-то извне, обычай.
Это основное отличие часто отходит в сознании на задний план, уступая место другому, тоже значимому, но производному. Для обыденного сознания эпохи модерна слово «традиция» ассоциируется в первую очередь с тем, что связано с прошлым, утратило новизну и в силу этого противостоит развитию и обновлению, что само по себе неизменно, символизирует стабильность вплоть до застоя, избавляет от необходимости осмысливать ситуацию и принимать решение.
ДОСВІД ПОЛІТИЧНИЙ (political expirience) – узагальнені результати, висновки, уроки, отримані з минулої і дійсної практики політичної діяльності різних суб'єктів політики, що діють як на внутрішній, так і на світовій арені. Узагальнення досвіду - одна з важливих функцій політики, здійснення якої вимагає глибоких знань історії політичної думки, політології, кратології, соціології й інших наукових дисциплін. Д.п. позитивний чи негативний, результативний, ефективний чи безрезультатний, марний, глобальний, світовий чи місцевий, помилковий стимулює пошук нових політичних рішень і орієнтирів, нових прогнозів, форм і методів політичної і владної діяльності.


Поняття розвитку та моделі розвитку в соціал-демократії. Місце людини в політичній системі класичного консерватизму.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.
Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охорони здоров’я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.
Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через робітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.
«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.
Під дією неоконсерватизму сформувалася динамічна модель суспільного розвитку, яка базується на саморегуляції і дуже стійка до соціальних потрясінь. Соціальну базу неоконсерватизму складають "новий середній клас" зацікавлений в провадженні в економіку досягнень науково-технічної революції й групування так званого "молодого капіталу", які сформувалися в сучасних сферах економіки - електроніка, авіація та ін.
Другий різновид - християнсько-демократична, в якій головний акцент ставиться на цінність християнського морального порядку. На відміну від ліберального консерватизму, християнська демократія схвалює державне регулювання поведінки людей, а концепція організованого суспільства зберігає більш уваги.
Історичний досвід переконливо засвідчує, що всі наступні роки європейська соціал-демократія здійснювала стратегію і тактику реального гуманізму, який виключав насильство як спосіб реалізації інтересів найманих працівників і водночас передбачав можливість реалізації політики реформ в межах саме соціальної демократії. У процесі критичного осмислення політичної історії 20-х–30-х років, Другої світової війни, подій «холодної» війни, європейські соціал-демократи внесли відповідні корективи до окремих своїх принципових положень. В узагальненому вигляді їх втілено у програмному документі «Цілі і завдання демократичного соціалізму», прийнятому на першому повоєнному конгресі соціал-демократів 1951 року в місті Франкфурті-на-Майні. Це свідчення того, що представники міжнародної соціал-демократії остаточно відмовилися від цілісної соціал-демократичної ідеології, проголосивши плюралізм думок і світоглядних позицій. Водночас вони вважали за потрібне в постановці цілей і в розв’язанні проблем спиратися на теоретичні розробки, щоразу перевіряючи, чи не суперечать вони основним соціал-демократичним цінностям – принципам свободи, справедливості, солідарності.
Важливо, що еволюція соціал-демократії (від цілісної соціал-демократичної ідеології до світоглядного плюралізму) позбавила цей рух від жорстких ідеологічних рамок, відкрила для його прихильників можливість робити власний вибір на основі широко сформульованих гуманістичних позицій.

45. Перспективи розвитку політичних відносин в сучасній соціал-демократії.






46.Постмодернізм в розвитку політології. Основні риси третього етапу розвитку політичної науки.

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)[5].
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Вебер отмечал растущую роль бюрократии в современном обществе, указывает на возрастающую в связи с этим угрозу демократии. Теоретическим ответом ученого на эту угрозу стала теория плебисцитарной демократии, суть которой в том, что выбранный народом лидер страны, не будучи связанным с бюрократией, должен контролировать ее. Однако реалии XX в. показали слабость этой модели контроля бюрократии.
Фундаментом европейской политологии является теоретическое наследие другого немецкого мыслителя - Роберта Михельса (1976-1936). Его исследовательское пространство: социализм, национализм, фашизм, но главное детище - политические партии; главный политологический труд: "Социология политической партии в условиях демократии" (1911).
Р. Михельс считал, что политические партии - необходимый инструмент защиты социальными слоями своих главных интересов. Он говорил о том, что лидеры внутри партии устанавливают монополию на власть, в результате чего происходит вырождение внутрипартийной демократии, формируется партийная олигархия. Этот процесс Михельс сформулировал как "железный закон олигархизации", в силу которого властные ресурсы партии используются не столько для защиты интересов масс, сколько для реализации интересов партийных лидеров. Тем не менее, утверждал Михельс, без политических партий в современную эпоху нельзя добиться успехов в политической борьбе.

47. “Соціальне партнерство” та його основні структурні компоненти.

СОЦИАЛЬНОЕ ПАРТНЕРСТВО - система институтов и механизмов согласования интересов участников производственного процесса: работников и работодателей. Развитие социального партнерства в его различных формах - важная составная часть процесса усиления социальной направленности современной рыночной экономики, ее социализации. В системе социального партнерства интересы работников представлены, как правило, профсоюзами, интересы работодателей - союзами предпринимателей. В так называемом трипартистском ее варианте третьим непосредственным участником процесса согласования интересов выступает государство, которое одновременно является и гарантом выполнения принятых соглашений. Согласование интересов достигается путем переговорного процесса, в ходе которого стороны договариваются об условиях труда и его оплате, о социальных гарантиях работникам и их роли в деятельности предприятия.
Цель моего реферата: показать значение социального партнерства в развитии общества и
Исходя из цели, я поставила перед собой в работе следующие задачи:
- проследить историю развития социального партнерства;
- рассмотреть подходы к определению социального партнерства;
- выявить особенности становления социального партнерства в РФ;
- определить характерные черты системы социального партнерства в РТ. С тех пор, как система социального партнерства в нашей стране стала последовательно и целенаправленно формироваться, проблемы его развития широко освещаются. Этой теме посвящены многие книги и публикации. Я в своей работе в основном использовала также статьи представителей профсоюзов и государственных органов.

48. Політична влада в анархізмі. Теорія зрощування політичної влади та соціального управління в анархізмі.
Анархизм (від грецьк.anarchia - безвладдя, безвладдя) - суспільно- політичні та соціально-економічні вчення, вороже що входить до кожного державі,противопоставляющее інтереси дрібної приватної власності і його дрібне селянство прогресу суспільства, заснованого на великому виробництві.Философской основою анархізму є індивідуалізм, суб'єктивізм, волюнтаризм.

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності.

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.


49.Поведінковий етап розвитку політичної науки. Чиказька школа

Чиказька школа соціології напрям, котрий мав місце в американській соціології. Він виникає у 1920-тих роках у місті Чикаго і представлений групою дослідників Чиказького університету. В кінці XIX на початку XX століть, Чикаго стає одним із провідних осередків розвитку промисловості, науки і культури. Саме у цей період розвитку міста у Чиказькому університеті з'являється соціологічний факультет. А згодом у ньому виникає нова соціологічна школа, котра стала першою на Американському континенті. Її прийнято називати Чиказькою школою соціології.
Американские политологи вслед за Мерриамом в анализе политических явлений стали применять методы других наук, естественных и точных. Делая упор на психобиологических, количественных аспектах в изучении политической жизни, представители данной школы меньше внимания уделяли социальным и классовым факторам в оценке центральной проблемы политологии - политической власти. Такая научная методология не всегда была эффективной.
Какие бы метаморфозы, по мнению Ч.Мерриама, не претерпевала экономика, социальная и другие стороны жизни, остается длительная борьба за "регулирование и приспособление противоречивых типов человеческих личностей".
Блестящим представителем Чикагской школы, учеником Ч.Мерриама был Гарольд Лассуэл (1902-1979). В своих трудах "Техника пропаганды в мировой войне (1927), "Психопатология и политика"(1930), "Анализ политического поведения"(1947), "Будущее политической науки"(1963) и др. Лассуэл много внимания уделяет методологическим вопросам исследования политики. Большое место среди них занимает разработка теории политического психоанализа. Лассуэл использует методы социальной психологии, психоанализа и психиатрии в изучении политического поведения и пропаганды.
По мнению ученого психологический механизм той или иной личности является важнейшим фактором, определяющим отношение индивида к политике. При анализе политических действий и политического процесса главным является вопрос о власти и вытекающее из нее распределение ценностей. В своей работе "Политика: кто получает что, когда и как"(1936) американский политолог ставит следующие задачи, которые должна решать политическая наука: 1) определить цели и объекты политического процесса; 2) выявит основные тенденции в распределении ценностей; 3) наметить вероятные изменения в будущем: 4) выбрать способы действий, ведущие к максимальному достижению ценностей.


50. Анархія та роль соціальних мікрогруп в політичній доктрині класичного анархізму.


51. Макс ВЕБЕР ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ
Макс Вебер (1864–1920) – німецький соціолог, філософ та історик, народився в Ерфурті в інтелігентній сім'ї. Батько був юристом, мати – освіченою 1 глибоко релігійною жінкою. З раннього дитинства Вебер спілкувався переважно з дорослими, багато читав. В домі Веберів бували відомі філософи, історики і політики, що мало свій вплив на допитливого хлопця. У 13 років Макс подарував на Різдво батькам два власні твори, присвячені історії Німеччини та Риму.
Після гімназії Вебер почав вивчати право у Гейдельберзькому університеті, потім – у Берлінському, Страсбурзькому і Геттінгенськ 
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·Ѓому університетах. Захистив докторську дисертацію, в якій досліджував передумови і ранній етап розвитку капіталізму. Працював приват- доцентом, професором у ряді університетів. Написав низку праць, в яких висвітлював проблеми майбутнього буржуазно-індустріальної цивілізації. Соціалістичну революцію в Росії М. Вебер оцінював негативно.
Праця "Протестантська етика і дух капіталізму" (1903–1904) присвячена аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання зв'язку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.
М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом – з іншого.
Господарська етика останніх трьох релігій – це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.
Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах – господарській, політичній, культурній тощо.
Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.
Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.
Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.
Разом із тим, капіталізм – "це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними".
У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.
Критики М. Вебера (особливо марксисти) неодноразово звинувачували його у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя й у намаганні видати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Але М. Вебер ніколи не прагнув замінити однобічну "матеріалістичну" інтерпретацію причинних зв'язків історії культури таким самим "спіритуалістичним" поясненням. Він виходив з того, що і те, й інше пояснення однаково можливі, враховуючи велику багатоманітність і складність явищ історії та культури і їх взаємний вплив одне на одне. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях йдеться про давноминулі часи, коли "дух" капіталізму дише народжувався, а не про сучасну систему капіталістичного господарювання, яка вже давно не потребує релігійної опори. Сьогоденне економічне життя, як і політика, право, наука, мають власну логіку розвитку, власні критерії раціональності, власну професійну етику.


52. Примус, мета і час в соціал-демократії. Роль групи в соціал-демократії


Соціал-демократія політична ідеологія лівих та ліво-центриських партій на політичному спектрі.

Соціал-демократія відділилась від соціалістичного руху в другій половині XIX століття й досі має вплив у всьому світі[1]. Концепція соціал-демократії зазнала змін з часів появи. Основною відмінністю ідеології соціал-демократії та інших проявів соціалізму, таких як ортодоксальний марксизм, є віра у верховенство політичної дії на противагу верховенству економічної дії або економічний детермінізм.[1]

Історично, соціал-демократичні партії відстоювали соціалізм в строгому сенсі, досяжний через класову боротьбу. На початку XX століття, однак, деякі соціалістичні партії відмовились від революції та інших традиційних ідей марксизму, таких як класнова бортьба, та стали на поміркованіших поглядах. До цих поміркованіших поглядів належала віра в те, що реформізм є бажаним способом побудови соціалізму. Однак, сучасна соціал-демократія відхилилась від соціалізму, та підтримує ідею демократичної соціальної держави, що містить елементи як соціалізму так і капіталізму.[2]


53. Політична система та політична влада в політико-правовій системі неоконсерватизму.


В більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контрвлади тощо. Характерно, що розмежовувати представників цих течій надзвичайно важко. Наприклад, Р. Рейгана, М. Тетчер і Г. Коля одні політологи називають неоконсерваторами, інші новими правими і т. ін.

Загалом же частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-політичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму та неоконсерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основних принципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах. Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом.

Але у XX ст., на останні десятиліття якого припав консервативний Ренесанс, консерватизм виступив ініціатором змін, що стали лейтмотивом більшості передвиборних програм консервативних партій світу. Із супротивників науково-технічного прогресу протягом 70-80-х років консерватори перетворилися на його активних прихильників.

Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційної парадигми консерватизму.

У питаннях державного будівництва консерватори вважають, що без міцної держави суспільство може опинитись у полоні анархії, а якщо треба зробити вибір між індивідом і суспільством, більшість консерваторів на перше місце висувають суспільство (як, до речі, і комуністи).


54. Поняття свободи в анархізмі.


Відсутність влади передбачає, що в анархістський суспільства один людина, або група осіб не будуть нав'язувати свою думку, бажання і волю іншим особам. Це ж має на увазі відсутність ієрархії і представницької демократії, так само як і авторитарного правління. Анархізм виключає будь-якого роду заклики до побудови суспільства тоталітарного типу, при якому всі люди будуть піддані тотальному контролю, а всі сфери людського життя будуть стандартизовані аж до повного однаковості. Якраз навпаки, анархізм закликає до максимального розвитку кожної окремої особи і індивідуалізований підхід до вирішення проблем і потреб окремих людей, якщо на це існують можливості [9].
Свобода від примусу припускає відмову від примусу одних людей іншими до участі в якій би то не було діяльності, чи то в інтересах окремої людини або навіть всього суспільства, проти його волі. Участь у суспільно значущих діях або проектах повинно здійснюватися на думку анархістів не під зовнішнім тиском, але за умови прояву особистої відповідальності перед суспільством, частиною якого він є [10].
Свобода асоціацій передбачає, що в суспільстві, організованому на анархістських принципах можливі будь-якого роду асоціації для задоволення всіх суспільних потреб, будь-які громадські структури повинні створюватися вільно об'єдналися людьми, що володіють рівним правом визначати майбутнє суспільства [11].

Анархісти вважають, що на місце влади повинен бути привнесений принцип дійсної низової ініціативи, коли люди самі, колективно будуть вирішувати громадські питання, і індивідуально (без шкоди для інших) свої особисті питання. Заради вирішення будь-яких проблем, які стосуються суспільства в цілому, а також здійснення проектів, які зачіпають широкі верстви суспільства, ініціатива повинна вибудовуватися знизу вгору, а не навпаки, як це має місце бути в сучасному світі [12]. Якщо буде необхідність у великих організаціях, наприклад зі збирання та утилізації відходів, розвитку комп'ютерних технологій, використанню природних ресурсів, організації промислового виробництва, енергопостачання і чого б то не було ще, анархісти пропонують створювати федеративні спільноти знизу вгору, аж до всесвітнього рівня, або на конфедеративних засадах, з широким розгалуженням горизонтальних зв'язків [13]. При створенні федералістських утворень анархісти пропонують здійснювати їх через систему делегування, з правом негайного відкликання делегатів, що базується на принципі імперативного мандата. Федерації грунтуються на тих же базових принципах, але діють через представництво від колективів. Такі делегати не повинні приймати рішень за висунули його людей, але повинні виконувати покладені на них зобов'язання (у цьому і полягає принцип імперативного мандата) [14].

Два наступних принципу взаємопов'язані. Взаємодопомога - це синонім співробітництва. Коли люди працюють спільно, їх діяльність помітно ефективніше, ніж коли кожен працює поодинці. Колективне взаємодія - це укорочений шлях до досягнення необхідного результату при можливо меншій витраті зусиль [15]. Різноманітність - запорука найбільш повноцінної життя кожної окремої людини, з яких складається суспільство. Фордістско - тейлорістская організація виробництва, стандартизація масового виробництва, уніфікація відчужує людей один від одного, сприяє роздроблення суспільства на егоїстів, стурбованих лише своїми власними інтересами на шкоду оточуючим. Дані тенденції, до того ж, сприяють руйнування навколишнього середовища [16]. З іншого боку, тенденції розвитку цивілізації сприяють розвитку різноманітності робочого процесу, дестандартізаціі і демасифікації (що робить анархізм тільки більш актуальним напрямком громадської думки), а тому жахи конвейерезаціі людського життя, невід'ємно супроводжують індустріалізм виглядають, принаймні в країнах вже пройшли процес індустріалізації, відходять у минуле [17]. Можна сказати, що різноманітність - це більш екологічна форма організації, оскільки передбачає індивідуалізований підхід до виробництва та споживання, і, крім того, анархісти вважають, що громадські організації ефективніше задовольняють інтереси людей тоді, коли ті мають можливість формувати їх на свій розсуд. Коли людське життя грунтується на різноманітності, люди взаємодіють більш природно і безпосередньо. Крім того, різноманітність призводить до того, що окремих людей стає все складніше контролювати [18]. З іншого боку не можна ідеалізувати поняття різноманітність, так як воно можливе і в капіталістичному суспільстві (і не тільки в тій формі, в якій розглядав це питання Елвін Тоффлер), що породжує горезвісне " суспільство споживання ", яке якраз навпаки полегшує здійснення влади державою і капіталізмом, і, крім того, сприяє все більш стрімкого вичерпання природних ресурсів [19].

Анархізм можливий тільки при так званій "просторової невизначеності", тобто коли неможливий тотальний контроль "зверху". На жаль, розвиток сучасних технологій тільки підсилюють даний контроль, начебто не даючи можливості такого ладу, як анархізм [20]. Між тим, в співтоваристві вільних технологій є інша невизначеність: між замовником і споживачем товару. Так що в цьому сенсі, як лад, анархізм в сучасних умовах все одно можливий.
Рівність - означає відсутність ієрархії, однакові для всіх можливості задоволення своїх особистих потреб в мистецтві, творчості, продуктах праці, а також рівний доступ до всіх суспільних благ, у тому числі останнім досягненням науки і техніки [21].
Братство має на увазі, що всі люди є рівними, що інтереси і потреби одних не можуть бути важливіше і / або цінніше інтересів і потреб інших людей.



55.Принципи політичного часу та пізнання історії в науковій спадщині К.Ясперса. Поняття базової емоції

Сенс поняття базова емоція

У науковому співтоваристві існує безліч різних поглядів на природу емоційних процесів. Жодної загальноприйнятої теорії досі не вироблено. У зв'язку з цим, універсального визначення емоційного процесу також не існує, як не існує й загальноприйнятого терміна, для їх позначення. Психологи часто використовують у цьому широкому значенні поняття «афект»[1] і «емоція», проте ці назви вже зарезервовані для позначення конкретних видів емоційних процесів. Термін «емоційний процес» також не є загальноприйнятим, але він, принаймні, не містить неоднозначності.

Попри те, що всі визначення емоційних процесів намагаються описати одне і те ж, різні автори виділяють різні характеристики цього явища в якості основних. Так, наприклад, один із засновників діяльнісного підходу в психології А. М. Леонтьєв, визначає емоційні процеси наступним чином:
До емоційних процесів відноситься широкий клас процесів, внутрішньої регуляції діяльності. Цю функцію вони виконують, відбиваючи той зміст, який мають об'єкти і ситуації, що впливають на суб'єкта, їх значення для здійснення його життя. У людини емоції породжують переживання задоволення, невдоволення, страх а, боязкості і т.п., які грають роль орієнтувальних суб'єктивних сигналів. Найпростіші емоційні процеси виражаються в органічних, рухових і секреторних змінах і належать до числа вроджених реакцій. Однак у ході розвитку емоції втрачають свою, пряму інстинкт івную основу, набувають складнообумовленого характеру, диференціюються й утворять різноманітні види так званих вищих емоційних процесів: соціальних, інтелектуальних і естетичних, що у людини складають головний зміст його емоційного життя.

[2]

У цьому визначенні акцент робиться на оціночної, орієнтовною природі емоційних процесів, а також на їх двоїсту природу: психічної і фізіологічної.

Американський фахівець в області емоцій К. Е. Ізард дає інше визначення:
Емоція - це щось, що переживається як почуття (feeling), яке мотивує, організовує і направляє сприйняття, мислення і дії .

[3]

Тут акцент зміщений на не менш важливий, мотивуючий аспект емоційне процесів, а також додатково звертається увага на те, що емоційний процес представлений у свідомості переживанням. Можна також зауважити, що в діяльнісного підходу сприйняття, мислення і дії - є складовими елементами діяльності.

Таким чином, під емоційними процесами в психології розуміють процеси, що мають як психічну, так і фізіологічну складові, що виділяються з інших психофізіологічних процесів тим, що відображають собою для суб'єкта значення чого-небудь, і відповідним цьому значенню чином регулюють його поведінка, мислення і навіть сприйняття. У свідомості емоційні процеси представлені у вигляді різноманітних переживань. Наприкладстрах. Крім очевидної психічної складової, він має і яскраво виражену фізіологічну (зростання виділення адреналін а, потіння, уповільнення травних процесів). Страх відображає собою реальну або вдаванунебезпекучого-небудь для суб'єкта, а також готує організм до діяльності, спрямованої науникненнянебезпеки (загострюються відчуття , збільшується приплив крові до м'язів). У той же час, наприклад,стрес, так само є психофізіологічним процесом, з'являється при будь-якому впливі, незалежно від його значення для суб'єкта, і тому до емоційних процесів не відноситься.

Персональна по своим истокам даже та философия, принципы которой формулируются и выражаются в обезличенных, объективных и общезначимых теоретических формулах и положениях. Что же касается философии К. Ясперса, то она персональна во всех своих ипостасях и, как это неоднократно отмечал сам автор, она с самого начала разрабатывалась как философия личности в противовес всякому философствованию о вещах и предметном мире. В моей философии, писал К. Ясперс, “речь идет о философствовании как функции самой нашей действительности, о мыслительных образованиях, которые, произойдя из личной жизни, как сообщения обращаются к отдельным людям. Безличностный образ объективированных философских мыслительных форм находит свое подтверждение вновь лишь в экзистенции человеческой личности” 1.

Персонально-антропологическая природа философии К. Ясперса обнаруживает себя в трактовке всех основных тем его учения, идет ли речь о предмете философии, о мире, о “всеобъемлющем” как самом бытии или о человеке. В полемике с позитивистским отождествлением философии и научного исследования, Ясперс стремится определить специфику философии, ее самостоятельность и независимость как формы духовной деятельности, утвердить особый исключительно философский подход к познанию и истолкованию бытия, выходящий за рамки науки. В этой связи он видит свою задачу не в определении общих законов фактического существования мира, а в раскрытии и характеристике человеческих форм конституирования мира, тех человеческих принципов, которым должна быть в конечном счете подчинена научно-теоретическая и нравственно-практическая деятельность человека.

Экзистенциалистская философия К. Ясперса является либерально-буржуазной реакцией на всевозрастающий процесс дегуманизации общественных и личностных отношений в условиях современного капитализма, протестом против отчужденных форм бытия человеческой личности, поглощения ее всеобщими и анонимными структурами общественной жизни. Расценивая современное положение человека как форму массового существования, Ясперс выступает в защиту отдельного индивидуума, судьба которого оказалась в серьезной опасности. Человек стал простым колесиком в огромной машине современного буржуазного государства, утратил свою субстанцию, свою самостоятельность, оказался во власти чуждых и неподлинных форм существования 2. Задачу философии поэтому он видит в том, чтобы указать человеку путь к преодолению этого состояния, к обретению подлинно человеческой экзистенции. С этой целью он предпринимает в своей философии попытку раскрыть ту совокупность человеческих возможностей, которые могут стать средствами к самоосмыслению и самопостижению и достаточными условиями для свободных


56/====
57. Постулати анархізму
Анархизм - теория, пропагандирующая идеи о неограниченной свободе и равенстве людей. Главными постулатами теории Анархизма являются: ликвидация классов, уравнивание в правах всей людей, отсутствие правительства или другой управляющей структуры, ликвидация частной собственности и введение права владения, означающие что физическое лицо может располагать имуществом, которое нельзя передать или уступать кому-либо
Анархізм пропонує замінити співпрацею індивідів влада, існуючу за рахунок придушення одних людей іншими і завдяки привілеям одних по відношенню до інших. Це означає, що, на думку анархістів, суспільні відносини та інститути повинні грунтуватися на особистій зацікавленості, взаємодопомоги, вільній згоді та відповідальності (вихідної з особистої зацікавленості) кожного учасника, а всі види влади (тобто примусу й експлуатації) повинні бути ліквідовані.
Основний ідейний принцип анархізму - заперечення держави та її окремих інститутів, а також всякої насильницької влади в цілому. Центральним програмним пунктом цієї течії вважається звільнення людської особистості від усіх форм економічного, політичного та духовного поневолення. Головним інструментом цього поневолення анархісти називають держава і офіційну релігію, тому весь пафос заперечення спрямований проти них. Анархізм включає в себе три основні течії: анархо-комунізм, анархо-індивідуалізм і анархо-синдикалізм. Представники анархо-комунізму вважали, що на зміну державі повинна прийти децентралізована конфедерація самоврядних комун, заснованих на суспільній власності.

58. Джерела лібералізму. Основні ліберальні постулати.
Ліберальна теорія спочатку сформувалася на Заході, точніше, у ряді країн на берегах Північної Атлантики. Причому початково вона становила якоїсь єдиної школи громадської думки: так, існували значні відмінності між англійською, американської та французької ліберальними традиціями, які приблизно в один і той же час, але спиралися на різні теоретичні джерела і, що навіть важливіше, що вирішували різні історичні завдання. Пізніше ліберальні ідеї були перенесені і в інші країни, однак перенесення цей супроводжувався істотною трансформацією, бо початково ці ідеї формулювалися як відповідь на питання, поставлені в абсолютно іншому історичному контексте.
Головні постулати лібералізму, які виражають філософсько-світоглядну основу вчення, склалися в антифеодальної боротьби, що ставила завдання звільнення від станових і цехових обмежень, свавілля влади, авторитету церкви. Лібералізм органічно пов'язаний з розвитком капіталізму в Європі в XVII-ХVIII століттях і на ранніх етапах представляв собою засіб боротьби,'' третього стану'' проти абсолютизму. Тому зміст лібералізму спочатку визначалося інтересами і прагненнями купців, власників великих і дрібних мануфактур, які стали прагнути до влади після антифеодальних революцій. З'явився клас торговців і промисловців потребував економічній свободі, в соціальних інститутах, в які обиралися б їх представники і забезпечували їм незалежність від примх монарха, земельної аристократії і клерикалів. Соціально-економічні аспекти становлення капіталізму і лібералізму були грунтовно проаналізовано К. Марксом.

59. Моделі соціалізму та їх основні характеристики
Моделі соціалізму

- Ринковий соціалізм. Проблема ринкового соціалізму в цілому впирається в проблему поєднання плану і ринку. У ринковому соціалізмі ринок завжди визнавався як необхідний атрибут сучасного суспільства. Вважається, що ринок може існувати не тільки при частнокапіталістічеськой власності, але при інших її формах - при колективно-трудової, одноосібної, що в сучасному суспільстві, при сучасному рівні розвитку матеріального виробництва неможливо звільнитися від товарного виробництва і ринкових відносин. Негативна сторона ринкового соціалізму полягає в тому, що він відтворює багато з «хвороб» капіталізму, включаючи соціальну нерівність, макронестабільность, руйнування навколишнього середовища, хоча ці негативні сторони передбачається знищити за допомогою активного державного втручання і планування.
- Самоврядний соціалізм. У даному випадку відстоюється теза про те, що самоврядування як на виробництві, так і в суспільстві є першим атрибутом соціалістичності.
- Пролетарський соціалізм - соціалізм, заснований на ідеології робочого класу. Форма правління держави пролетарського соціалізму - диктатура пролетаріату-ця позаекономічних система управління державою відповідає низькому рівню розвитку продуктивних сил.
Творчий соціалізм - ринковий соціалізм, заснований на ідеології творчого класу. Творчий соціалізм виростає з стадії пролетарського соціалізму, він неминучий на етапі загальнонародної форми правління продуктивними силами держави

- Державний соціалізм - концепція, в якій соціалізм зводиться до втручання держави в економіку і соціальні відносини

60,Перший етап розвитку політичної науки. Парадигми політичного знання.
Риси першого етапу
1.Держава як рівноправний субєкт політики який має свої інтереси та потреби для раціоналізації
Всі процеси розглядаються через раціоналізацію інтересів людини
Політична влада розглядається як сукупність інтересів і інструментів влади.Вперше розглядається не тільки як примусовість ,а й як взаємодія людини з інтересами держави.
Політика бачилась як багаторівневе і аспектне явище
Політика пестала бути суспільно-політичною дією яка відірвана від соціального контекту в цілому
Головним соціальним регулятором визнавалась людина і її інтереси.
61.---

62.Політична теорія Ч.Меріама.Сутність політичного лідерства по Меріаму.
Интерес к работам Мерриама обусловлен тем, что он является одним из ученых, оказавших наибольшее влияние на развитие политической науки в США. Тем не менее, следует признать, что в западной литературе недостает работ, в которых были бы освещены все аспекты научной деятельности Мерриама и в полном объеме проанализирована его концепция политической власти. выделенные Мерриамом черты политического лидера: восприимчивость к социальным и политическим тенденциям и быстрая реакция на них, гибкость в личных контактах и во взаимодействии с различными социальными группами, ораторское и писательское мастерство, храбрость.
Возникновение феномена лидерства обусловлено совпадением личностных качеств и психологических потребностей лидера (его способности и стремление к осуществлению власти) с психологическими потребностями его последователей (идентификация с социальной общностью как результат идентификации с лидером). Описанные Мерриамом политики представляют собой лидеров нового типа, возникающего с развитием демократии и отвечающего требованиям усложнившихся политических отношений и быстро меняющегося мира. Главная отличительная черта лидера такого типа – опора на общественную поддержку и умение ее завоевывать.
В феномене политического лидерства наиболее наглядно воплощается политическая власть. Лидер одновременно выполняет функции политического руководства и объединяет общество, становится его символом. В политическом лидерстве, таким образом, выделяются два аспекта – функциональный и символический.
Мерриамом внесен существенный вклад в изучение лидерства: он первым отвел значительное место психологическим и психоаналитическим методам исследования лидерства, указал на значимость последователей лидера и социальной ситуации. Взгляды Мерриама во многом близки к тому, как рассматривается лидерство в современной политической науке.

63,Політична теорія Г.Ласуела та її основні характеристики.
Лассуэлл исследовал феномен власти в его многоаспектное™, рассматривая как неформальную подоплеку властных отношений, так и формальные политические институты и структуру процесса принятия управленческих решений в социальном контексте. Исследование скрытых мотивов поведения индивида в сфере политики, психологических аспектов политического процесса и внедрение в методологию политической науки психоаналитических средств принесли Лассуэллу заслуженную славу основателя политического психоанализа. Одна из главных задач, которую он ставил перед собой, заключалась в постижении деструктивной природы стремления человека к власти и нахождении способов ее преодоления в демократическом обществе. Создание оригинальной ценностноинституциональной модели социального процесса, отражающей контекстуальность среды, в которой происходят политические явления, и разработка модели политического процесса как принятия управленческих решений раскрыли другую грань интересов Лассуэлла. И это стремление отразить сложность и неоднозначность властных отношений определило характер научного творчества этого ученого, которое является во многом ключевым для понимания современных тенденций в политической науке.
Научные взгляды Лассуэлла довольно четко отражают общие тенденции развития англо-американской политической науки. Более того, во многих ее областях он выступал новатором и основоположником. Лассуэлл отразил и осмыслил важнейшие политические проблемы двадцатого века, ибо период научной деятельности Лассуэлла охватывает более пяти десятилетий - с середины двадцатых годов нашего столетия до конца семидесятых. Идеи Лассуэлла легли в основу теорий многих современных западных ученых.

64.Влада, політичний лідер та політична дія в політичній теорії М.Вебера.
За М.Вебером можна виділити три типи легітимності влади: традиційну, харизматичну та легальну.
Традиційна влада грунтується на переконаності і святості традицій і законності репрезентованих ними органів.
Харизматична влада передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості володаря. Термін “харизма” запозичений з історії християнської церкви, де його використовують для позначення проповідників, котрі мали дар безпосереднього спілкування з божеством і обминали при цьому офіційні релігійні інституції. В політичній практиці під харизмою розуміють священний дар, виключні якості керівника.
Легальна влада або раціонально-правова базується на раціонально зрозумілому інтересі.

Традиційне лідерство (перший тип) засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди. Влада правителя здійснюється за традиційними нормами, які є основними в управлінні суспільством, державою. Правитель же, котрий ігнорує традиції, може легко позбутися своєї влади.
Другим типом М. Вебер називає раціонально-легальне лідерство. До нього належать лідери, яких обрано демократичним шляхом і які у випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями. Учений називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної раціонально-державницької позитивної функції.
Третій тип - харизматичне лідерство (від грец. charista винятковий дар, властивий людині) - заснований на вірі мас в особливий "дар благодаті", видатні якості й здібності до правління окремих лідерів. Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю, відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства.

65.Робота М.Вебера “ Протестантська етика і дух капіталізму” та її політологічний зміст.
“Дух капіталізму”.
За Вебером, “Дух капіталізму” - це певний “етос”(звичай, характер, тобто сукупність рис індивідуального плану, що має стійкі ознаки), притаманний лише сучасному західноєвропейському та американському капіталізму, а спроба його більш точного визначення наштовхується на труднощі, які випливають із самої суті дослідницької мети. Водночас він нерозривно пов’язаний як із “покликанням” так і з “аскезою господарського життя”.
За словами Макса Вебера, саме протестантська аскеза додала економіці психологічного імпульсу через “ставлення до своєї праці, як до покликання, легалізувала власне експлуатацію специфічної схильності до праці, оголосивши покликанням також і прагнення підприємця до збагачення.” А один із компонентів сучасного капіталістичного духу - раціональна життєва поведінка на основі ідеї професійного покликання - виникла із духу християнської аскези. (1. Ст.180)
Розкривши суть власне терміну “дух капіталізму”, Вебер дає також і основні чинники, на базі яких він виник. Особливо автор виділяє три основних. Перший - дух раціональності. Його формуванню сприяла антична наука з прерогативою математики та експерементальними доповненнями епохи Відродження, Римське право, удосконалене і поширене в епоху Середньовіччя. Другий чинник - поява вільного робітника і промисловця. Ці носії розкріпаченої праці активно "вростали" в суспільне життя, утверджували в ньому свої позиції разом з розвитком раціоналізму. І, нарешті, третій фактор - протестантське віросповідання, яке найвиразніше втілила в собі суть нового суспільства. Кожен з цих трьох чинників Вебер дослідив і пояснив.
Дуже цікавим в цьому переліку є поняття "раціональності", про яке веде мову Вебер. Визнаючи глибоку внутрішню несумісність економічного раціоналізму і відверто ірраціональних мотивів поведінки людини, яка прагне потойбічного життя сповідуючи католицизм, автор аргументовано розкриває внутрішню логіку розвитку аскетичного протестантизму. В першій частині "Протестантської етики" він протиставляє проблему зародження капіталістичного духу проблемі домінування в суспільстві ідеології традиціоналізму. Як приклад він наводить систему аккордної оплати праці. Згідно з нею розкривається така особливість людськогї психології, відповідно до якої людину завжди задовільняє її теперішній стан і вона не прагне отримати щось додаткове – “Людина “від природи” не прагне заробляти гроші, дедалі більше грошей, вона хоче просто жити, жити так, як вона звикла, і заробляти стільки, скільки потрібно для такого життя.
Кінцевий висновок Вебера простий у своїй геніальності - нестримна, вільна від будь-яких норм жага до набуття існувала протягом всієї історії людства, але для капіталістичного, раціонального ринку необхідний специфічний дух, особлива система мотивацій індивіда.
66.Політична поведінка і політична культура- кореляція понять.
Політи
·чна культу
·ра  сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], окремих [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], які стосуються їх взаємодії з[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Політична культура охоплює рівень знань та уявлень про [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], емоційне ставлення до неї, що мотивує [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] громадян.Політична культура – сукупність цінностей, знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.Поняття політичної культури.політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.
Поняття “політична поведінка”, на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до “політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування” тощо. 
67.Політична система та держава в доктринах класичного і модерніського консерватизму.
З першої половини 19-го століття консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображає, в основному, інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, прийнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед нестримним динамізмом капіталістичного зростання, що загрожував їх існуванню.  В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку історично сформованих форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на відповідні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку базу серед представників різних станів. На користь консерватизму "працюють" негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.  Прихильниками неоконсерватизму є та частина буржуазії, яка отримала найвищий економічний статус, владу і привілеї. Він апелює також до фермерів, ремісникам, сільським жителям та підтримується релігійної філософією. В кінці 70-их років консервативні погляди набувають значний авторитет серед трудящих найманої праці. У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на зміни протистояли йому ідейно-політичних течій. Після другої світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін, покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.  Таким чином, термін «неоконсерватизм» не дуже вдалий, оскільки створює невірне враження стагнації і навіть реакційності. Крім цього неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму і деяких традиційних цінностей.
68. Система джерел неолібералізму. Місце ліберальних теорій в системі неоліберальних концепцій.
Серед багатьох напрямків і концепцій значне місце займає неолібералізм. Неолібералізм - це напрямок в економічній науці і практиці управління господарською діяльністю, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання, вільного від зайвої регламентації. В основі неоліберальної концепції покладено принцип невтручання держави в економіку. Прихильники цього напряму вважають, що ринковий механізм здатний сам регулювати економіку, встановлювати рівновагу між пропозицією і попитом, між виробництвом та споживанням.
Світова сучасна економіка являє собою складне поєднання багатьох взаємозалежних ринків, різних грошових систем і економік різних держав, в яких ціни та курси національних валют можуть встановлюватися і державною владою, і ринковими механізмами. І в результаті чого економічний аналіз сучасної економіки виявляється досить складним, як і теорії сучасної економіки. Це не могло не відбитися і на ліберальних економічних теоріях. Класичний лібералізм, який виник кілька століть назад, поступово модернізувався. І в результаті з'явився неолібералізм, що є сучасною версією лібералізму. Неоліберальна концепція базується на принципі саморегулювання ринкової економіки, вільного від зайвої регламентації держави. Неоліберали слідують двом традиційним положенням. По-перше, вони виходять з того, що ринок як найбільш ефективна система господарства створює найкращі умови для економічного зростання, по-друге, відстоюють пріоритетне значення свободи суб'єктів економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де ці умови відсутні.
69. Політична теорія неоконсервативної хвилі. Сутність економічної доктрини неоконсерватизму.

Неоконсерватизм – одна з головних течій неокласичної думки другої половини 70-х – початку 80-х. Основними складовими неоконсерватизму є монетаризм і теорія пропозиції, сформовані у роки на роботах американських економістів. У центрі проблематики неоконсерватизму перебуває оптимізація ринкової економіки з допомогою антиінфляційної політики і запровадження науково-технічного прогресу. Найважливішу роль у своїйнеоконсерватизм відводить економічний функцій держави, пошуку ефективного співвідношення державного регулювання з її механізмами ринкової саморегуляції.Неоконсервативние теорії спираються на постулати неокласики як основу раціонального поведінки людини у ринкової економіки та модель вільної конкуренції. На цьому виведено загальна методологія теорії неоконсерватизму. Передусім вивчаються причини виникнення економічних труднощів (високого безробіття, низькою динаміку зростання, високої інфляції), що спотворюють мотиви раціонального поведінки, руйнують ринкові механізми, знижують ефективність факторів виробництва. Потім виявляються можливості усунення цих причин, перебувають способи перетворення державного регулювання для мобілізації ринкового потенціалу економіки, підвищення ефективності виробництва і т.п. У цьому методологія неоконсерватизму орієнтується на аналіз довгострокових тенденцій розвитку, що на зв'язок неоконсерватизму з неокейнсианством.
Серед шкіл, які мають консервативне напрям, особливої популярності придбала Чиказька школа Теорія Чиказької школи отримав назву монетаризму. 
Монетари
·зм  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], за якою кількість [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] в обігу є визначальним фактором формування господарської кон'юнктури та існує прямий зв'язок між зміною маси грошей в обігу та величиною валового й національного продуктів. Започаткував теорію монетаризму [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], назву новій економічній теорії дав [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (Karl Brunner).
Монетаризм  альтернативна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] економічна теорія, згідно з якою сукупний обсяг [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і рівень цін змінюються в залежності від зміни [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] грошей, і, отже, досягнення безінфляційного зростання економіки вимагає контролю за оборотом грошової маси.

70. Політична теорія М.Гайдеггера. Присутність та подія.
Ма
·ртін Га
·йдеґґер (нім. Martin Heidegger) (*26 вересня 1889, Мескірх, Німеччина 26 травня 1976, Мескірх) німецький філософ, який зосереджував свою роботу у сферах феноменології та екзистенціалізму. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Поруч із Вітґенштайном здійснив мовну революцію.
Професор Марбурзького (1923-28) і Фрайбурзького (192845) університетів.
Найвидатніші праці: «Буття та час» (1927), «Вступ до метафізики»(1935).
У праці «Час та буття» М. Гайдеґґер сформулював вихідні принципи філософії екзистенціалізму, згідно з якими життя сучасної людини у світі науково-технічної цивілізації є нібито «несправжнім» існуванням. «Справжнє» існування досягається, за Гайдеґґером, лише відмовою від раціоналістично-наукового способу життєдіяльності на користь ірраціоналістичного «переживання» т.зв. екзистенції, основний смисл якої виявляє лише смерть. Тільки перед лицем смерті людина ніби пізнає «смисл буття», усвідомлюючи тлінність людського існування. В останні роки життя Гайдеґґер багато уваги приділяв «екзистенціальному аналізу» мови, звідки бере початок «феноменологічна герменевтика».
71. Ситуація виникнення та основні політичні завдання неоконсерватизму.
Неоконсервати
·зм (від грец.
·
·
·
· новий і лат. conservo зберігаю, охороняю) сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).
Кредо «нового консерватизму» в економіці заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.
Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи у світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.
Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження, особливо після Першої світової війни, консерватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З'являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д'Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Ю. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою "доктрину пробудження". Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків.
Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєння окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його рисами лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму. Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й політико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважали батькизасновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів.
Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і невизначеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості.
Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов'язково враховує реалії та пристосовується до них. Так, у період становлення вільного підприємництва він інтегрував ідеї вільної конкуренції, ринку, а після великої економічної кризи на початку XX ст. ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, що свідчать про глибокі трансформації консерватизму в 70-80-ті роки XX ст.
Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей суспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини. Як наслідок перемога на виборах консерваторів у США (Рональд Рейган, 1980 і 1984 pp.), Великобританії (Маргарет Тетчер, тричі підряд з 1979 до 1989 p.), Німеччині (Гельмут Коль, чотири рази підряд з 1982 до 1998 p.).


72. Політична ситуації навколо виникнення неолібералізму. Ринок та значення його функціонування для розвитку політичних доктрин ХХ століття.
Неолібералі
·зм (від давньогрец.
·
·
·
· neos «новий», та лат. liberalis «вільний») варіант ідеології лібералізму. Як термін, фр. nйo-liberalisme, вперше використаний 1938 р. французьким економістом Бернаром Лаверне (фр. Bernard Lavergne), і того ж року запропонований німецьким економістом Олександром Рюстов (нім. Alexander Rьstow) для протиставлення ідей класичного лібералізму домінуючим, на той час, колективістським та егалітарним тенденціям в ліберальній ідеології.
Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм.
Принципи:
1)Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи. Спираючись на методологію індивідуалізму класичної школи економіки, прибічники неолібералізму вважають, що ринки створюють природній порядок в суспільстві через добровільний обмін товарами та послугами, що сприяє підвищенню ефективності виробництва, добробуту та свободі. Ринкова економіка краще координує діяльність децентралізованих економічних агентів, які пристосовуються до невизначеності та невпинних змін в розпорошеній інформації. Хоча існування хиби ринку і визнається прибічниками неолібералізму, хиба державних втручань, на їхню думку, може мати куди гірші наслідки.
2)Необхідність розбудови правової держави (нім. Rechtsstaat або верховенства права). Влада правової держави обмежене фундаментальними принципами верховенства права. Спираючись на Кантівське розуміння свободи, закону та розуму, правова держава є інструментом законності для регулювання конфліктних взаємовідносин автономних індивидів на ринку. Функція такої держави полягає у підтримці цілісності та стабільності суспільства через захист особистих свобод.
3)Мінімізація втручань держави. Прибічники неолібералізму вважають, що ліберальна держава має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена. На відміну від принципів чистого laissez-faire, на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації.
4)Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень. Словами Людвіга фон Мізеса «Якщо спробувати передати ідеї лібералізму одним словом, то це слово буде власність, або приватна власність на засоби виробництва. Решта випливає з цього принципу.»

73. Політична теорія формального володарювання М.Вебера.(панування)
Власть не может существовать без господства (панування). Для политологии всегда был важен вопрос о том, в чьих интересах осуществляется власть. Ответ здесь может быть однозначным: в интересах господствующих социальных групп, классов, слоев. Выяснение сущности господства позволяет во всей полноте раскрыть механизм осуществления политической власти в обществе.
В самом общем плане господство это такое осуществление власти, ко - торое принимает институциональные Формы (парламент, суд, прокуратура, армия ит. д.) и предполагает расчленение общества на господствующие и подчиненные группы, а также выделение и обособление особого управленческого аппарата.

Наиболее полно теория господства была разработана М. Вебером, который дал всесторонний анализ проблемы власти и господства. Он считал, что власть предшествует господству и не всегда приобретает его характеристики. Вебер исходил из признания основным и конечным субъектом политики личность и на основе этого подхода дал свою типологию господства, которое, по его мнению, обозначает вероятность того, что приказания встретят повиновение определенной группы людей. На этом основании Вебер выделял тридйда^чистого» господства: традиционное, харизмата - ческое, легитимное.

74. Система джерел та ситуація виникнення неоконсерватизму.
Ми намагалися розташувати умовно виділені групи філософських теорій за місцем, яке вони займають, на нашу думку, у ієрархії консервативного світорозуміння. Щодо важливості знайомства з фундаментальними філософськими джерелами для розуміння сучасної консервативної політичної ідеології, хочемо процитувати дуже ситуативне висловлювання німецького неоконсерватора Гюнтера Рормозера [21]: "Питання ми повинні поставити не щодо того, як класифікувати ідеологічні позиції пана Єльціна чи його найближчих друзів та радників. Питання повинно ставитись інакше: які були ті історичні та духовні джерела, з яких вони черпали свої сили і завдяки яким вони змогли здійснити цей опір?" (мається на увазі опір спробі державного перевороту в СРСР у 1991 р.) Такий вибір авторитетної цитати обумовлений наміром підкреслити прагматичну й антитеоретизуючу самопрезентацію консерватизму, висловлену ще Едмундом Бьорком. Консервативна думка прагне прояву на рівні сьогоденного земного життя, для чого спирається на духовні авторитети з минулого, котрі постачають суспільству ідеї, що приймаються на віру, становлять суть політичної ідеології, стають мірою суспільнозначущих подій, а часто і "мірою усіх речей". Саме духовний авторитет визначає якісний вимір політичної доктрини. До яких ідейних "натхненників" звертається сучасний неоконсерватизм?
1. О н т о л о г і ч н і т е о р і ї, що стверджують цілісність та ієрархічність побудови світу та людського суспільства, яке є певною надіндивідуальною цілісністю. За словами К.С. Гаджиєва, в консервативних мислителів так чи інакше присутня ідея певного життєвого початку усього реального світу, а людина, через обмеженість свого розуму, неправомочна братись за перебудову світу, оскільки при цьому вона ризикує ушкодити цей духовний першопочаток життя.
2. К у л ь т у р о л о г і ч н і т е о р і ї: для консервативного світогляду культура як сфера духовного є головним виміром буття, його матрицею, фундаментом, значно ширшим і глибшим феноменом, ніж у раціоналістичній філософській традиції. Тому для консервативного світогляду неприйнятне вузьке сприйняття культури як "надбудови", навпаки, в консервативному розумінні філософії культури тісно сплітаються теоцентричні, антропологічні, соціологічні, аксіологічні та "власне культурні" теорії. "Консерватизм як світогляд є способом сприйняття, осмислення й засвоєння життєвого простору в трикутнику "Бог - людина - суспільство" [31]. Усі культурологічні теорії дуже тісно переплетені між собою і їх дифференціювання є, звичайно, значною мірою неточним.
2.1. Т е о ц е н т р и ч н і теорії: для консервативного розуміння мірою усіх речей виступає зовсім не людина, а Бог та вищий закон, природний чи божественний, який непідвладний людині. Закони історії і розвиток суспільства визначені Богом. Шлях до спасіння західної цивілізації консерватор вбачає в посиленні ролі релігії не тільки в духовній, але й у світській сфері.
2.1. Т е о ц е н т р и ч н і теорії: для консервативного розуміння мірою усіх речей виступає зовсім не людина, а Бог та вищий закон, природний чи божественний, який непідвладний людині. Закони історії і розвиток суспільства визначені Богом. Шлях до спасіння західної цивілізації консерватор вбачає в посиленні ролі релігії не тільки в духовній, але й у світській сфері.
2.2. С о ц і о л о г і ч н і теорії: стверджують органічну природу суспільства, розглядають шляхи вирішення питання співвідношення індивід - суспільство, функціонування масового суспільства. Оскільки природа людини незмінна та гріховна, тому зло, особливо соціальне, можна лише пом'якшувати та стримувати, але не можливо знищити.
2.3. А н т р о п о л о г і ч н і теорії: релігія є джерелом консервативної концепції гріховної та незмінної людської природи, згідно з якою зло, як і добро, властиве людській натурі відпочатку. Людина за своєю природою - складна, суперечлива, нецілісна, проте і аж ніяк не одномірна істота, в ній поєнуються духовний та вітальний початки, які неможливо розділити. Неприйнятною є абсолютизація доброї волі чи розуму людини як її найвищого прояву і ставлення до розумових можливостей як необмежених. Консерватори вбачають трагедію людини в намаганнях поставити себе вище за власну природу, подолати власні інстинкти. Свобода людини в сфері створюваної нею культури, що здається безмежною, насправді жорстко обмежена біологічними законами природи та надіндивідуальними соціальними силами.
2.4. А к с і о л о г і ч н і теорії: консервативне мислення спирається на широке коло традиційних цінностей великих груп (цивілізація, держава, нація, етнос), малих та середніх груп (церква, місцевість, корпорації, родина, друзі) та на особисті цінності на кшалт поваги, визнання, авторитету, статусу, гідності, самоповаги.
2.5. В л а с н е к у л ь т у р н і теорії: розглядають людину, спільноти, соціальні та політичні інститути через призму історично склавшихся нематеріальних, духовних форм буття: менталітету, колективної свідомості, традиційних цінностей, символів та ритуалів, моралі. В певному розумунні власне культурні теорії є синтезованим об'єднанням теоцентричних, антропологічних, соціологічних і аксіологічних теорій та підходів.
3.Г н о с е о л о г і ч н і та м е т о д о л о г і ч н і підходи: хочемо підкреслити, що для консервативного світогляду пізнання вже не є такою цінністю чи самоціллю як для раціоналістичної філософської традиції, що бере свій початок в Стародавній Греції та продовжує розвиватись в західній філософії Нового часу. Тому спосіб теоретичного пізнання завжди одночасно може виступати як спосіб практичної дії, оскільки немає потреби в якихось особливих способах пізнання, які не могли б бути реалізованими в практичному житті. Наприклад, авторитет інтеллектуальний виступає зразком для написання статті чи розуміння якогось матеріалу, авторитет політичний виступає зразком для проведення політичного курсу. Теоретична і практична дія здійснюються одним й тим самим методом.
4. Ф і л о с о ф і я і с т о р і ї: історія є безперечною традиційною цінністю європейської філософської традиції - як християнської, так і античної. За словами німецького неоконсерватора пана Рормозера, сьогодні відбувається воскресіння історії, що знову починає сприйматись як така, що має сенс, на противагу епосі постмодерну, що була викинула історію з філософського пантеону як перелік випадковостей. Неоконсервативна доктрина постулює, що якщо людство вже не бачить мети свого існування попереду, то ми маємо озирнутись - а чи не загубили ми її позаду?
5. К о н ц е п ц і ї в л а с н о с т і : власність розглядається як необхідна запорука особистої свободи. При цьому власність не повинна абсолютизуватись, жодна економічна теорія не повинна абсолютизуватись, оскільки в очах сучасного консерватизму економічні теорії є похідними від наявної ситуації, менталітету, історичних цінностей кожного конкретного народу. Ідеолог американських неоправих П. Уейрич каже: "Наші гасла засновуються не на економічній теорії, а на релігійних поглядах"

75. Приклади класифікації політичних доктрин. Класичні та модерніські, державні та альтернативні.
Існує багато підходів щодо класифікації політичних доктрин. Поширеним є поділ відповідно до історичного періоду, коли доктрину створили і вона набула суспільного визнання. Відповідно до цього підходу вирізняють доктрини доби античності, Середньовіччя, Нового часу, сучасності. Означений підхід передбачає охоплення широких часових періодів у декілька століть, навіть тисячоліття. Подібна періодизація зручна щодо попередніх етапів розвитку людства, коли кількість доктрин була незначною, а їхнє "існування" вимірювали тривалим періодом.

Зазначена систематизація має свої вади, позаяк дуже важко прецизійно визначити часові межі певного етапу (античності, Середньовіччя тощо). Крім того, розвиток політичної практики та політичної науки протягом останніх двох віків стимулювали формування багатьох доктрин з різницею не в століття, а в декілька десятків років. Це призвело до систематизації політичних доктрин відповідно до певного сторіччя – політичні доктрини XIX, XX і XXI ст. У цьому випадку ми можемо чітко визначити часові межі етапу розвитку політичних доктрин та забезпечити адекватну конкретно-історичну прив'язку до умов і практики.

Водночас не всі доктрини кореспондуються з окресленими часовими межами. Низка політичних доктрин, що сформувалися в XIX ст., успішно перейшли і продовжували розвиватися в XX ст. Подібний процес простежується і щодо доктрин, які сформувалися в XX ст. й активно функціонують вже у XXI ст. (неофеменізм, екологізм тощо). Варто зазначити, що згадана систематизація передбачає віднесення політичної доктрини до конкретного століття на підставі факту, коли вона вперше сформульована. Відповідно розвиватися вона може як у межах того самого століття, так і впродовж наступного/наступних.

Активно поширювалась систематизація політичних доктрин, одночасно з ідеологією, у системі координат: "лівий" – "правий". Як політичне явище поділ на "лівих" і "правих" відбувся у французьких Генеральних штатах 1789 p., коли депутати від "третього стану" (простолюд) сиділи ліворуч від короля, а аристократія, представники духовенства розташувались праворуч від монарха й активно його підтримували. Саме представники "третього стану" займали революційну позицію, вимагали скинути короля і встановити республіку. З того часу сформувався лінійний спектр оцінки/виміру політичних ідеологій, поглядів, коли крайні ліві та крайні праві позиції визначають межі цього спектра.

76. Порівняйте державні теорії в політичній доктрині класичних лібералізму та консерватизму.
Лібералізм (від лат. liberalis вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.
Консервати
·зм (фр. conservatisme, від лат. conservo «охороняю», «зберігаю») визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.
Основні ідеї класичного консерватизму:
визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;
в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;
недоторканість, святість приватної власності;
ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;
держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;
політика підпорядкована релігійній моралі;
функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї;
переконаність про вроджену нерівність людей.

77. Національна держава в політичній системі неоконсерватизму.
Національна держава повинна перш за все нести відповідальність перед власним народом, а вже в залежності від цього враховувати й інтереси інших. Для забезпечення пріоритету загальних національних інтересів необхідна інтеграція народа в націю. Консерватизм має визначитись, хто є політичним суб'єктом, носієм національних інтересів: всі громадяни даної національної держави чи тільки представники корінної (титульної) нації. У першому випадку національна ідентичність визначається перш за все через приналежність людини до національної культури і через громадянство. Питання в тому, як інтерпретує корінна нація свій власний статус ("вища", "обрана", рівна серед рівних, "найрівніша серед рівних" і т.д.). В.М. Мєжуєв визначає націю як міжіндивідуальну комунікацію людей на основі спільних цінностей та норм, заданих не спільним походженням, кровною спорідненістю чи спільним співжиттям, а культурою. Етнос людина не вибирає, а націю - може вибрати. Нація - це державна, соціальна, культурна приналежність індивіда, а не його антропологічна чи етнічна визначеність.
К о л е к т и в н а і д е н т и ч н і с т ь. "Культурний ренесанс" - повернення історії, нації, релігії як основ колективної ідентичності - це шлях подолання розриву між культурою з одного боку та економікою й технологією, з іншого. Тоді як економіка, фінанси, інформаційні та комунікаційні технології набувають дедалі глобальнішого масштабу, культура все більше виявляє тенденцію до локалізації. Етнічні, мовні, культурні, релігійні, регіональні аспекти дедалі більше починають відроджуватися у колективній свідомості як реакція несприйняття уніфікуючого глобалізму. Поширення глобальної техногенної цивілізації призводить до появи почуття незахищенності у величезної кількості людей, що змушує їх шукати надіндивідуальний сенс існування. Якщо лібералізм, виходячи з власної раціональної ціннісної структури, помічав тільки ситуативні об'єднання людей в "зацікавлені групи", "групи за раціональними інтересами", то неоконсерватизм визнає існування "груп ірраціонального інтересу"; визнає, що розвиток суспільства відбувається завдяки здатності великих колективів до збереження і передачі цінностей; приділяє увагу механізму формування відповідної колективної ідентичності.

78. Види класичного консерватизму та їх основні відмінності.
Ліберальний консерватизм.
Ліберальний консерватизм є варіантом консерватизму, який об'єднує консервативні цінності та політику із певним нахилом до лібералізму. Терміни консерватизм та лібералізм мали різні значення у різні часи й у різних країнах, тож і ліберальний консерватизм теж має широкий спектр значень. Історично цей термін використовували для позначення поглядів, які поєднували економічний лібералізм, що відповідав ринковому принципу laissez-faire, та класичного консервативного потягу до збереження традицій, поваги до влади і до релігійних цінностей. Цей напрям думки протистояв класичному лібералізму, який вимагав свободи особистості як у економічній, так і в соціальній сферах.
Поступово загальна консервативна ідеологія прийняла позицію економічних лібералів, і термін ліберальний консерватизм став просто консерватизмом. Це справедливо для країн, у яких ліберальна економіка є давньою традицією, як наприклад у США, а тому вважається консервативною цінністю. В інших країнах, таких як Італія чи Іспанія, в яких ліберальні консерватори були однією із основних політичних сил, терміни лібералізм та консерватизм можуть вважатися синонімами.
Інше значення терміну ліберальний консерватизм розвинувся в Європі. Це поєднання сучасних, менш традиціоналістичних, консервативних поглядів із соціальним лібералізмом. Такі погляди виникли як опозиція більш колективістським поглядам соціалізму. Часто такі погляди включають консервативні ідеї щодо економіки вільного ринку та віру в особисту відповідальність з ліберальними соціальними поглядами щодо прав людини, енвайроменталізму та підтримкою добробуту держави. Це філософія шведського прем'єр-міністра Фредріка Рейнфельдта. Ці погляди часто називають соціальним консерватизмом
Консервативний лібералізм.
Консервативний лібералізм є різновидом лібералізму, який об'єднує підтримку ліберальних цінностей та політики із певним нахилом до консерватизму, тобто складає праве крило ліберального руху. Корені консервативного лібералізму ведуть початок ще з часів зародження лібералізму. До світових воєн політичний клас у більшості європейських країн складався із консеративних лібералів. Консервативний лібералізм більш позитивний і менш радикальний варіант класичного лібералізму. Події Першої світової війни призвели радикальніші кола класичного лібералізму до поміркованіших, тобто консервативніших, поглядів.
Культурний консерватизм.
Культурний консерватизм є світоглядом, який надає великого значення збереженню культурної спадщини нації чи сукупності народів, як наприклад у випадку західної культури чи китайської цивілізації. Культурні консерватори намагаються пристосувати до сучасного життя норми минулого. Ідеали можуть бути романтичні, як наприклад у антиметричного руху, який протестує проти запровадження метричної системи мір. Вони можуть бути також інституційними, як наприклад відстоювання капіталізму, відомкремлення церкви від держави чи влада закону.
Сюди належить також соціальний консерватизм, який виступає за збереження деяких моральних норм та звичаїв. Подекуди у світі вважається аморальним для жінки показувати надто багато оголеного тіла чи обличчя, і так далі.
Культурні консерватори зазвичай твердять, що старі інституції й старі порядки пристосувалися з часом до відповідного місця й увійшли у відповідну культуру, а тому повинні бути збереженими. Стверджується також, що люди мають право на власні культурні норми, власну мову й традиції.
Релігійний консерватизм.
Релігійні консерватори намагаються застосувати у політиці ідеологічні вчення, а часом і вплинути на закони. Релігійний консерватизм часто перебуває в конфлікті із тим сучасним культурним середовищем, в якому живуть віруючі. Нерідко релігійні консерватори закликають до повернення до першооснов і засуджують реалії сучасного життя, вбачаючи в ньому корупцію, гріховність та єресь. Як приклад можна навести радикальних реформаторів часів протестантської Реформації, реставраціоналізм 19-го століття й чимало сучасних релігійних течій.

79. Політична система та система політичних регуляторів в політичній доктрині модерніського лібералізму.
З моменту виникнення лібералізм не був єдиним плином, але всі його прихильники розділяли дві обов'язкові основоположні установки. Перша з них полягає у визнанні свободи особистості найбільш значущою моральної і політичної цінністю. Всі інші цінності розглядаються ліберальної доктриною як засобу досягнення або підтримки цієї свободи. Інша установка - непохитна віра лібералів в прогрес, у здатність науки поступово вирішити всі соціальні проблеми.
Основи ліберальної економічної теорії були розроблені в кінці XVIII століття А. Смітом. Її основні положення свідчать:
в економічній сфері кожен індивід, що абсолютно нормально, керується своїми власними інтересами, кожен прагне до отримання максимального прибутку;
різні галузі економіки пов'язані між собою ринковими відносинами, які дозволяють регулювати відносини попиту та пропозиції;
беручи участь в економічному житті суспільства, кожна людина, крім задоволення власних інтересів, мимоволі сприяє реалізації спільних інтересів, бо вони - не що інше, як "сума інтересів окремих членів суспільства".
Стихійне регулювання економіки А. Сміт уподібнює "невидиму руку" Провидіння, завдяки якій окремі індивіди і соціальні групи сприяють гармонізації економічного життя суспільства, вважаючи при цьому, що вони задовольняють свої власні інтереси.
Відстоюючи права людини, ідеологи лібералізму не переставали повторювати про необхідність обмеження функцій держави, щодо їх мінімізації. Державний контроль у ліберальній трактуванні - неминуче зло, без якого не можна обійтися, але яке слід обмежити областю зовнішньої політики, а всередині країни захистом громадян від посягання на їхнє життя і майно. Неприпустимо, вважали вони, втручання держави в економічне життя, в стихійний ринковий механізм. В економіці держава повинна бути "нічним сторожем", забезпечувати порядок, охороняти суб'єктів економічного життя, але не більше того. Визнаючи свободу особистості найбільш значущою моральної і політичної цінністю, ліберали вимагали захисту для приватного життя людини від втручання ззовні. Ця вимога відносилося в першу чергу до державних інститутів: "свобода від ..." трактувалася як вимога, спрямована до держави, залишити людину в спокої.
Процес демократизації західного суспільства протікав на тлі бурхливо розвивається капіталізму з промислової революції. Епоха "грюндерского", "манчестерського" капіталізму з його неприкритою хіт чеський експлуатацією найманої праці виявила глибоке протиріччя в ідейних установках ліберальної теорії: свобода і рівність не бажали уживатися один з одним, одна цінність суперечила іншій.
На практиці виявилося, що суспільство "Laissez-faire", яке відстоювали ліберали, суспільство безмежної конкуренції не тільки не призвело до гармонійних відносин між людьми, але й не дало обіцяного розвитку економіки. Гасло "рівних можливостей", "індивідуальних свобод" перетворився на право нещадної експлуатації мільйонів найманих робітників. Наслідком цього стала глибока соціальна та майнова диференціація західного суспільства, що поставило під сумнів цінності ліберальних ідей у свідомості народних мас.
Найбільшої гостроти суперечності в західних країнах досягли в 20-ті роки XX ст., Які увійшли в історію як "ера великої депресії". Економічні та соціальні стреси цих років вимагали перегляду теоретичних і політичних принципів ліберальної доктрини. На зміну "класичного лібералізму" була розроблена концепція "нового" чи "соціального" лібералізму. У її фундамент було покладено ідеї англійського економіста Д. Кейнса, який обгрунтував необхідність контролю з боку держави за економічними процесами. Гаслом "нового лібералізму" стало "держава загального благоденства" з його програмою допомоги найбільш незахищеним прошаркам громадським на основі активного втручань держави в економічне життя через податки, державну власність, бюджет, планування. Характерною особливістю "нового лібералізму" стала активна соціальна політика: доступне всім медичне обслуговування, безкоштовна шкільна освіта, розширення системи соціального забезпечення і т.д. У політичній практиці ця доктрина знайшла втілення в політиці "нового курсу" Ф. Рузвельта.


80. Елітариські теорії структурної політики Г.Моски та В.Парето.
Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці 19 ст. на початку 20 ст. Вони повґязані з іменами італійських соціологів і політологів В. Парето і Г. Моска. Вільфредо Парето виходив з того, що світом в усі часи правила і повинна правити обрана меншість найздібніших і найпродуктивніших людей еліта. "Подобається це деяким теоретикам чи ні, писав він у трактаті із загальної соціології, але людське суспільство неоднорідне, й індивіди різняться фізично, морально та інтелектуально". Сукупність індивідів, які різняться результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності і становлять еліту. Парето сформулював оригінальну теорію кругообігу еліт, яка пояснює, на його думку, динаміку соціального розвитку. Суть цієї теорії полягає ось у чому: соціальна система прагне рівноваги і в разі порушення цієї рівноваги згодом намагається знову вернутися до неї; процес коливання систем і поступової "стабілізації" їх утворює соціальний цикл; тривалість циклу залежить від циркуляції еліт. Еліти виникають із нижчих верств суспільства і в процесі боротьби піднімаються на вищі щаблі, там розквітають, а згодом вироджуються і зникають. Цей кругообіг еліт Парето вважає "універсальним законом історії". Учений пропонує варіант класифікації еліт. Він поділяє їх на два головні типи, які послідовно змінюють один одного. Перший тип "леви", яким притаманний крайній консерватизм, грубі "силові" методи правління. Другий тип це "лисиці", майстри обдурювання й політичних спекуляцій. Кожна з цих еліт має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, які з плином часу перестають відповідати потребам суспільства.

А тому збереження рівноваги соціальної системи потребує постійної заміни одного різновиду еліт на інший через зміни повторюваних ситуацій. Суспільство, де переважає еліта "левів", застійне, водночас еліта "лисиць" є динамічною. За Парето, механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечується пропорційний приплив до еліти людей обох орієнтацій. Призупинення такої циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційного руйнування системи, до появи нової еліти, що складається переважно з "лисиць", які згодом вироджуються в "левів" прибічників деспотизму. Поділяючи еліту відповідно до теорії циркуляції на правлячу і неправлячу, Парето розглядає революцію лише як боротьбу і заміну правлячої еліти на потенційну, яка лише маскується під захисників інтересів народу, щоб дістати його підтримку, а насправді тільки обдурює його. Маси від зміни еліт здебільшого нічого не виграють. Більше того, нова правляча еліта вдається з часом до ще жорстокішої і витонченішої експлуатації мас, ніж ЇЇ попередники.

Іншим відомим теоретиком елітизму був співвітчизник Парето Гаетано Моска. У праці "Основи політичної науки" він обґрунтував ідею поділу всіх існуючих суспільств на два класи клас правлячих і клас неправлячих, підлеглих. Перший клас завжди відносно малочисельний, монополізує владу, здійснює всі політичні функції й користується вигодами і привілеями. Виходячи з ідеї про клас "правителів", Моска розробив концепцію формування "правлячих класів", політичної еліти. Він вважає, що найважливішим критерієм входження до політичної еліти є вміння керувати іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальні, моральні та інтелектуальні переваги, які вирізняють певну особу із загальної маси суспільних індивідів.

Відзначаючи згуртованість цієї групи та її панівне становище, Моска називає її політичним класом. Цей клас не є незмінним. До його складу можуть поступово потрапляти кращі представники інших верств. Учений вважає, що існує дві тенденції його розвитку: аристократична і демократична. Перша виявляється в прагненні політичного класу бути правлячим через спадковість, якщо не юридично, то фактично. Переважання аристократичної тенденції призводить до кристалізації, а згодом і до виродження класу і, як наслідок, до суспільного застою. Це сприяє активізації боротьби нових соціальних сил, щоб зайняти панівне становище в суспільстві. Друга, демократична, тенденція полягає в оновленні політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління й активних елементів нижчих верств. Таке оновлення захищає еліту від деградації, робить її здатною до ефективного керівництва суспільством. Найбажанішим для суспільства станом є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями розвитку політичного часу, оскільки це забезпечує стабільність і спадковість у керівництві суспільством, сприяє його якісному оновленню.

Тлумачення Моска поняття "клас" відрізняється від тлумачення марксистського. Як уже зазначалося, для Моска, як і для багатьох інших представників елітизму, визначальним чинником соціального розшарування виступає не економіка, а політика. Тому в нього політичний клас прирівнюється до правлячого як зорганізованої при владі меншості.

Перші елітисти були вороже налаштовані щодо демократії. В основу їхніх теорій покладено тезу про одвічну нерівність людей, про нездатність маси здійснювати функції управління суспільством. Маси некомпетентні в політиці, вони інертні, а в стані бунтарства підривають підвалини суспільства. Тому правління більшості народу нездійсненне на практиці.

Гаетано Моска стверджував: "Демократи є, з одного боку, не що інше як міф, а з іншого цей міф породжує найгірший тип політичної організації: диктатуру тих, хто переміг на виборах".

Ця антидемократична спрямованість концепцій Парето і Моска набула дальшого розвитку в працях німецького вченого Роберта Міхельса. Р. Міхельс проаналізував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Учений доходить висновку, що сама організація суспільства потребує елітарності і неминуче відтворює її завдяки закономірності розвитку організаційних структур. У суспільстві діє "залізний закон олігархічних тенденцій". Його суть полягає в тому, що невідривно від суспільного прогресу виникають і розвиваються великі організації, які обовґязково спричинюють появу олігархізації управління суспільством і сприяють формуванню політичної еліти, оскільки керівництво цими організаціями неможливе всіма її членами. Ефективність їхньої роботи потребує спеціалізації й раціоналізації, а отже, і керівного ядра та апарату, які поступово, але неминуче виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику своїм власним інтересам, опікуються власними привілеями, тобто перетворюються на олігархію. Залізному законові олігархічних тенденцій підлягає і демократія, оскільки, щоб зберегти себе і досягти певної стабілізації, вона змушена організовуватися. А це спричинює виокремлення активної меншості еліти, якій маси змушені підкоритися через неможливість прямого контролю над великою організацією. Унаслідок цього, вважає Міхельс, демократія неминуче трансформується в олігархію. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке не здатна подолати. По-перше, вона суперечить людській природі, по-друге, неминуче породжує в собі олігархічне ядро. Із дії закону олігархічних тенденцій Міхельс робив песимістичні висновки стосовно можливостей демократії та соціал-демократичних партій.

81. Особливості внутрішніх політичних цінностей в неоконсервативній політичній доктрині.
традиційність політичних інститутів
політична свобода
центр прийняття пол. рішень
посилення уваги до інтересів крупних корпорацій та великих груп населення
моральне вдосконалення суспільства
пріоритет групових інтересів над індивідуальними
поєднання індивідуальних цінностей через групові і загальнолюдські
справедливість через розподіл відповідальності та взаємоповагу між державою та особистістю
демократія стала не самоціллю, а інструментом досягнення консенсусу в політиці
«сильна держава – сильна родина – сильна корпорація»
Кожний індивід повинен відчувати турботу д-ви


Неоконсерватизм сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства(“рейганоміка”, “тетчеризм”).
Неоконсерватори наголошують, що суспільство складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємоповґязані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріненими в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.
Неоконсерватори прихильники елітарної демократії вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію “обмеженої” демократії.
Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

82.Сутність третього етапу розвитку політичної науки. Значення ІІ світової війни в складанні сучасного політичного знання.

Третій етап (середина 70-х рр. XX в. –н.в.) характерний із розробкою та розвитком нових парадигм політичної науки.
У цей час розробили:
-футурологическая концепція єдиної держави (З. Кларк, До. Сон);
- концепція постіндустріального суспільства (Д. Белл, Р. Арон, Дж.Гелбрайт, З. Бжезинський);
- концепція інформаційного суспільства (Про. Тоффлер, Дж.Нейсбит, Є. Масуда);
- концепція національного інтересу (Р.Моргентау);
- теорія елітарною демократії; силова концепція влади.
У сучасному зарубіжної політології вирізняються такі основні школи:
- англо-американська – розробляє проблеми політичної модернізації, стабільності, політичних конфліктів, зовнішньої політики України (З.Липсет, До. Райт, З.Хантингтон, Р.Моргентау, Дж.Сартари, Р. Дарендорф);
- французька – займається проблемами типології політичних режимів, легітимності, партійно-політичної інфраструктури (М.Дюверже, Ж.Бурдо, М.Крозье, Р. Арон);
- німецька – займається порівняльним аналізом політичних систем, проблемами функціонування громадянського суспільства і правової держави (Р. Майєр, І.Флетчер);
- польська – проводить дослідження політичного життя суспільства, головних напрямів демократизації політичною системою (Є.Вятр, Т.Бодио, А. Боднар, До.Опалек, Ф.Ришка).



1)перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
2)другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;
3)третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.
У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх досліджень.
Це перш за все такі питання, як:
політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);
політична культура (Г. Алмонд);
політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);
партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);
конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).

83. Неоконсервативна політична свідомість та основні її характеристики.

Традиціоналістський консерватизм представлений патерналістським крилом в англійському торизмі та французькому голлізмі, німецькими правими консерваторами й частиною соціалконсерваторів Німеччини. Для прихильників цієї течії характерні більші порівняно з новими правими акценти на традиціях і релігії. Але якщо в Європі вони роблять ставку на християнство, то нові праві у США на модерністські "електронні" церкви. Європейські нові праві взагалі відмовляються від іудейських і християнських традицій і виступають за відродження язичництва. А неокон-серватори є прихильниками ліберальних церков.
Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим простішого повернення до минулого. Вся система цінностей консерватизму базується на певності, що минуле ефективніше, раціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до перемін, але ретроградними (реакційними, протистояннями прогресу) методами. Все це визначає основні риси світосприйняття сучасного консерватизму (Генріх Карл Кальтенбруннер). Спадщина та вірність традиціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких традиції та спадщина сприймалися та реалізовувалися б суспільством. Стабільність - головна умова утвердження істотної цінності орієнтації на людину. Звідси та необхідність протистояти згубному процесу визволення людини від інституціонального обґрунтованого порядку, істотна риса та державний авторитет. Встановлення такого порядку, коли, базуючись на лояльності громадян, вимагається захист державного суверенітету.
Держава повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну волю людей. Важливою рисою є також принцип волі, спроможність здійснювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах правових норм. Влада не може бути підпорядкована якійсь функціональній меті соціальної справедливості, рівності, волі тощо.
Зміст влади, на думку соціолога Роберта Скрутоні, зводиться до того, щоб командувати і змушувати тих, хто в іншому випадку займався б реформами та руйнуванням. Залежно від того, в якій мірі державній владі вдається зв'язати в політиці авторитет і традиції, складається її міцність і ефективність. Звідси й зневажливе ставлення до ліберально-реформістської держави загального добробуту. Суспільне напруження, незадоволення мас знімається в суспільстві не рівністю, а наданням законної сили нерівності. Власність - основа розкриття людиною ЇЇ соціальної суті. На переконанні у безнадії, неспроможності людської природи, у обмеженні сфери людського розуму і складається органічна нерозумність й гріховність людини, а, отже, необхідне і важливе значення має універсальний моральний порядок і базується підхід неоконсерватизму до організації суспільного життя. 1 все це санкціонується і підтримується релігією. Традиції, символіка і навіть забобони набувають особливого значення.
Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечується консерватизмом. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогресу, його взаємодію з соціальним і, насамперед, науково-технічним. Ускладнювалася взаємодія науково-технічного, суспільного прогресу з соціальним прогресом. Постала проблема виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в усіх сферах примусили замислюватися над тим чи виправданий прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв'язків. Звідси прагнення людей до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій. Виникає сприятливий психологічний клімат для розповсюдження консервативних ідей. Серед постулатів неоконсерватизму виділяється природна та вічна (фізична й розумова) нерівність людей, необхідність суспільних класів і соціальних верств, а, отже, абсурдні спроби соціального рівняння всіх за допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схильне до потенційної тиранії. Необхідність активної участі аристократії у державному управлінні, важлива роль приватної власності - гаранта особистої волі та соціального порядку. Все це свідчить, що неоконсерватизм - значно складніше й суперечливіше явище і що спрощений його аналіз може ввести в оману.
«Ретроградні» ідеї та засоби безпосередньо спрямовані на зміну основи основ функціонування будь-якого суспільного організму -відносин власності. Проголошене неоконсерваторами гасло «демократія власників» стало реалізовуватися шляхом всілякого заохочення дрібного бізнесу, поширення різного роду систем участі у прибутках, розпиленні акцій, особливо, в галузях і компаніях, які зазнали денаціоналізації, а також сприяння переходу ряду підприємств та фірм у власність зайнятого у них персоналу. На початку 90-х років в Англії внаслідок проведених заходів приватизації та розпиленню власності, частка осіб, що володіють акціями серед дорослого населення, збільшилася до 32%, у порівнянні з початком 80-х років (7%). До середини 90-х років на 70% зросла кількість самостійних власників, тобто осіб, що мають власну справу, але які не користуються найманою працею та ін. Аналогічні зміни сталися у ряді країн Західної Європи,США та Латинської Америки.
Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у дебюрократизацію стали в 90-х роках зміни у функціонуванні самої державної влади і державних владних структур та державного апарату. В США, Англії, частково у Франції, Німеччині деякі з державних і муніципальних служб передані на контрактних основах бізнесменам. Ще одним істотним напрямком діяльності неоконсерваторів стало їх активне сприяння поширенню різноманітних.систем участі персоналу у підвищенні якості продукції, у вдосконаленні технології виробництва і навіть у прийнятті керівних рішень тощо. Здійснення нововведень означало досить масштабні й глибокі зміни у сфері виробничих відносин і відносин власності. їх головний зміст полягає в помітному послабленні відчуження власника і робітника від засобів виробництва, процесу та результатів праці. У сфері соціальної політики корекція виявилася менш істотно. Неоконсерватизм відкинув питання про соціальні втрати модернізації. Повністю ігноруються проблеми відчуження мас від політичних інститутів. Відкидається принцип рівності тощо. Неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створює умови для існування і розвитку інших ідейно-політичних концепцій та доктрин.

84. Соціал-демократична політична свідомість. Роль громадянського суспільства в соціал-демократії

Концепція "демократичного соціалізму" трансформується під впливом процесів, які нині відбуваються в середовищі соціал-демократії. Йдеться про два основні напрями. Перший традиційний, здавна пов'язаний з промисловим робітничим класом, профспілками і робітничим кооперативним рухом. Він враховує якісні зміни, які нині відбуваються в продуктивних силах суспільства і відображаються неминучими змінами в матеріальній базі і надбудовних інститутах.
Не зазіхаючи на основу існуючого ладу, прибічники цього напряму категорично виступають проти того, щоб неминучі витрати перетворень перекладалися на найбільш знедолених шляхом скорочення зайнятості, демонтажу соціальної інфраструктури, а також проти безмежного панування нелюдськості, егоїзму і користолюбства. Здоровий розвиток суспільних відносин відбуватиметься лише в тому випадку, якщо більшості населення надана можливість пристосування до нової ситуації без значних економічних і соціальних втрат.
Другий напрям модерністський, також пов'язаний з робітничим класом і його професійними організаціями. Проте захист інтересів промислових робітників перестає бути домінуючим. Відбувається дедалі більша орієнтація на працівників найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях, на середні верстви науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Робиться висновок про розмивання класової свідомості робітників, втрату ними готовності вважати себе носіями певної колективної волі.
Вважається, що за допомогою держави та її інститутів потрібно тримати ринок під постійним контролем, спрямовуючи його розвиток в інтересах суспільства. З цією ідеєю пов'язується концепція "співучасті" робітників і службовців в управлінні "нробництвом. Така виробнича демократія здійснюється за допомогою інституту соціального партнерства системи колективних договорів з власниками підприємств стосовно умов праці, побуту, відпусток та ін.

85. Політичні доктрини як рівень політичної свідомості.

Політична доктрина (лат. doktrina - вчення) найчастіше виступає як більш-менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємоузгоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ і організації політичної діяльності. Доктрина часто є засобом боротьби за владу.
У змістовному відношенні політична свідомість містить у собі також ідеї і уявлення, в яких різноманітні групи людей усвідомлюють свої політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичної свідомості прийнято називати політичною ідеологією.
Коротше кажучи, політична ідеологія - доктрина, що обгрунтовує зазіхання будь-якої групи на владу або її використання та передбачає ту або іншу стратегію політичних дій.
На відміну від науки, завданням якої є пошук істини, функції ідеології, передусім, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення.
86. політологія- це наука про політику. Виникнення політології повязують з рубежем XIX-XXст. В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжуеться до Нового часу.Другий етап починаеться з Нового часу и продовжується приблизно до середини XIX ст.Третій етап- це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни.

86. Етапи розвитку світової політичної науки.
Політологія в системі суспільних наук
Процес становлення політології як самостійної наукової дисципліни припадає на період з кінця XIX до середини XX століття.
В цей період у Європі виникають наукові школи:
у Німеччині – правова школа, що пов’язана з науковими концепціями правової держави й громадянського суспільства видатних філософів І. Канта та Г. Гегеля;
у Франції – Вільна школа політичних наук;
у Великій Британії – Лондонська школа економіки та політичних наук.
У 1857 року запроваджується читання курсу з політичної філософії у Колумбійському коледжі, що вважається початком систематичних досліджень політики в США.
У 1880 р. засновується американська школа політичної науки. Згодом було створено Американську асоціацію політичних наук, вийшли з друку перші наукові журнали з політичних досліджень. В першій половині XX ст. політична наука в США зосереджує свою увагу на вивченні поведінки суб’єктів влади, характеру владних відносин, проблем розподілу ресурсів. Політична думка в Німеччині, ґрунтуючись на традиціях німецької класичної філософії, розвивається як наука про державу. В Іспанії розвиток науки про політику базується на категоріях та методах юриспруденції. Політичні дослідження у Франції розвиваються у тісному взаємозв’язку з конституційним правом.
Лише в 1948 році на організованому ЮНЕСКО у Парижі міжнародному колоквіумі було запроваджено термін “політична наука”, визначено її основний предмет, створена Міжнародна асоціація політичних наук (МАПН), яка координує політологічні дослідження на міжнародному рівні. 3 1990 року політологія почала впроваджуватися як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах України.
ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ:
1) стародавній етап – еволюція уявлень про політику від її релігійно-міфілогічного сприйняття до раціонального тлумачення;
2) новий етап (XVI–XIX ст.) – формування теоретико- ідеологічної бази науки про політику;
3) новітній етап (перша половина XX ст.) – остаточне утвердження політології як науки;
4) сучасний етап (з другої половини ХХ ст.) – виокремлення та самостійний розвиток субдисциплін політології (політичний менеджмент, політична аналітика і прогнозування, виборчий інженіринг тощо).
ЗВ’ЯЗОК ПОЛІТОЛОГІЇ З ІНШИМИ СУСПІЛЬНИМИ НАУКАМИ. Політика не може існувати ізольовано. Вона тісно переплітається з іншими соціальними феноменами. Тому політологія акумулює та використовує результати напрацювань суміжних з політологією суспільних наук, зокрема:
філософії – щодо розуміння основ суспільного та людського розвитку;
правознавства – щодо визначення політичних інститутів і норм;
психології – щодо тлумачення політичної поведінки, політичної свідомості, раціонального та ірраціонального ставлення до політичних процесів;
культурології – щодо усвідомлення політичних традицій та цінностей як основи політичної культури;
соціології – щодо дослідження соціальної структури суспільства, демографічних процесів, політичних настроїв та уподобань;
антропології та етнографії – щодо походження публічної влади та політики.

87. Політична владі в традиціоналізмі. На прикладі класичного консерватизму і неоконсерватизму.

Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм спрямований на такі форми державного і суспільного життя, які склалися історично. Основні риси:
1.спадкоємність
2.стабільність
3.державний авторитет.
4.принцип свободи.
В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення іволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами:
1.конституціоналізм
2.поділ влади
3.загальне виборче право.

88. Особливості функціонування держави та зміна її рольового навантаження в політичних моделях класичного і нового лібералізму.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.
Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зокрема, у працях Б. Констана. Він розрізняв свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку, народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особистих прав, з'являється лише у нових народів.
Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є.
В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації, позаекономічних форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватись принципом «laissez faire» (франц. «дозвольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло.
Проголошення і конституційне закріплення права на свободу, приватну власність і вільну економічну діяльність, втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і поділу влади забезпечили прискорений розвиток продуктивних сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, становленню правової держави, парламентаризму й демократії. В цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.
Однак давно помічено, що свобода ворог рівності. Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась свободою лише для небагатьох для власників, тобто для буржуазії. Держава, яка дала рівні права всім громадянам і усунулась від втручання в економіку, залишила слабких без захисту і зробила їх здобиччю сильних. Замість цивілізованого індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли кожен діяв лише у власних інтересах, не зважаючи на інтереси інших людей і суспільства в цілому. Збагачення одних здійснювалось за рахунок зубожіння інших. Загострилась класова боротьба, про що свідчать численні виступи робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції, наприклад, через 82 роки після прийняття Декларації прав людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання робітників Парижа проти безправ'я і злиденного існування, яке увійшло в історію під назвою Паризької Комуни.
На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних країн значною мірою вплинуло те, шо в 50-ті роки у США сформувався своєрідний консенсус між лібералами та представниками поміркованого крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економіку й соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування окремих його сторін. Мова йшла про те, шо держава повинна захищати інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров'я, освіти, культури, житлового будівництва тошо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула поширення концепція «держави загального благоденства». Та сталося так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консенсусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами зліва. Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й ліберальних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами.



89 Політична доктрина та її характеристики. Рівні теоретичної політичної свідомості.

Політи
·чна доктри
·на така, що випливає з певної ідеології, система настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення. Зазвичай у структурі політичної свідомості виділяють три рівні: щоденний, емпіричний і теоретичний. Щоденна політична свідомість має конкретних постійних носіїв - індивіди, соціальні групи і спільноти; характеризується відносно тривалими рисами. Емпіричний рівень політичної свідомості - більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на грунті практичного повсякденного досвіду людей. На відміну від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси. Теоретичний рівень політичної свідомості - найбільш високий східець у пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні, істотні зв'язки і відношення соціально-політичної дійсності.
Політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка характеризує суб'єктивну сторону політичної системи. За своїм змістом політична свідомість - ця складне явище, в узагальненій формі що відображає ступінь представлень громадян про політику і раціонального до неї відношення.
13.1. Політична свідомість, рівні, функції, форми. Суб'єктивна сторона політичного життя знаходить своє віддзеркалення в політичній свідомості. Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток суспільно-політичних процесів. Отже, вона здатна справляти значний вплив на політичне життя, на динаміку політичної культури суспільства. Крім того, від рівня політичної свідомості багато в чому залежить політична поведінка, характер політичної діяльності, як окремих людей, так і їх суспільно-політичних об'єднань.
Політична свідомість - це усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами та ін.).
В структуру політичної свідомості включаються політичні норми і цінності, політичні переконання і уявлення, теоретичні і емпіричні знання. Політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації.
Політична свідомість взаємозв'язана і взаємодіє з іншою форою суспільної свідомості: економічними переконаннями, правовими теоріями і нормами, філософськими навчаннями, етичними концепціями, естетичними цінностями, художніми поглядами.
Функції політичної свідомості:
пізнавально-інформаційна - пізнання світу політики, отримання політичної інформації;
оцінна - оцінка політичної дійсності і формування політичних поглядів, переконань, позицій;
регулятивна - регулює соціальну поведінку людей на основі сприйняття дійсності, а також на основі сукупності що виробляються їм політичних ідей, норм, уявлень і переконань;
мобілізуюча - спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільному житті ради відстоювання своїх соціально-політичних інтересів.
Політична свідомість - системна освіта, що має різні рівні:
теоретичний - представлений різними роду концепціями, ідеями, переконаннями, що мають політичний характер. Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:
а) ставити і вирішувати її найважливішу мету і задачі - як фундаментальні (стратегічні), так і поточні (тактичні);
б) визначати засоби і методи їх досягнення;
в) визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення рішення наспілих проблем;
г) виробляти концептуальні підходи до соціального контролю ходу виконання політичних рішень і цільових програм;
д) коректувати політику з урахуванням даних політичного досвіду.
емпіричний - базується на безпосередній практиці, участі в політичному процесі різних соціальних спільнот.

90. Джерельна база класичного консерватизму.

Його виникнення як політичної ідеології пов'язане з крахом системи феодалізму та династично-монархічного режиму в Європі внаслідок грандіозних змін, які започаткували доба Просвітництва і Велика Французька революція кінця XVIII століття. Вперше термін “консерватизм” було вжито французьким письменником Франсуа-Рене де Шатобріаном, який жалкував за зруйнованими аристократичними устоями старих монархій. Визначним фундатором політико-ідеологічної теорії консерватизму по праву вважається англійський філософ і політик Едмунд Берк, книга якого “Роздуми про Французьку революцію” довго залишалася для його численних послідовників “Біблією консерватизму”. Центральне місце в системі цінностей консерватизму належить державі та її інтеграційній ролі для суспільства. Серед його визначальних ознак можна виділити безперечно традиційну для даного народу мораль, що зберігає його як єдине культурне ціле, та ієрархічність, чітка стратифікація суспільства. Крім того, поняттями, котрі наповнюють сенс консерватизму завжди були порядок, авторитет, відповідальність, стабільність, релігійність, патріотизм, обов'язковість, честь, праця, сім'я, право та дисципліна. В економіці консерватизм сповідує недоторканість приватної власності, розглядаючи її як передумову досягнення особистої свободи і збереження соціального порядку, принципи вільної конкуренції та необхідність мінімального державного регулювання економіки. У процесі перегляду та залучення до своєї ідеологічної орбіти ліберальних ідей і цінностей з консерватизму класичного витворився неоконсерватизм. У політичній системі суспільства він прагне створити гнучкіші й ефективніші структури влади, відновити традиційні моральні цінності та забезпечити належні законність і порядок. В економічних відносинах неоконсерватизм орієнтується на всебічне стимулювання приватного підприємництва, зменшення державного втручання, запровадження монетаристської моделі розвитку. У соціальній сфері спостерігається жорстка державна економія, скорочення соціальних програм, підтримка стабільної структури суспільства з переважаючою часткою “середніх класів”.
Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова conservare, що означає «охороняти», «зберігати». Щоправда, з'явилась вона дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 p., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (17681848) почав видавати журнал «Консерватор».
Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції.
Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (17291797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відповідно до природного ходу явиш, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.
Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, шоб ця рівновага в подальшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові.-Так повільна, поступова еволюція поєднується з принципом збереження.
Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, шо вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи: якщо перші змінюють сутність об'єктів, то другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на превеликий жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.
Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка у тогочасній Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 1840), Жозе де Местр (17531821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (17731859), а в США «батьки-засновники» цієї держави Джон Адамс (17351826), Александер Гамільтон (1757-1804).
Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, шо повернутись у дореволюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували республіку, як форму державного правління; зразком «конституційова-ного суспільства» вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка, котрий припускав реформи, але поєднував їх з традицією, вони протиставляли традиції і авторитет реформам. На їхню думку, новації завжди вносять велику смуту в суспільне життя.
К. Меттерніх виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи європейських держав, заснованої на дотриманні балансу між наймогут-нішими державами. Таку систему він вбачав у Священному союзі, створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і Пруссії. Зовнішньополітичний еквілібріум найтіснішим чином пов'язаний із внутрішньополітичним пануванням консервативних сил.
Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони, передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдосконалішими теоретичними схемами.
Якщо лібералізм відразу виник як буржуазна політична ідеологія, то консерватизм спочатку відбивав інтереси феодально-аристократичних кіл у їхній боротьбі проти буржуазії і лише згодом став щоразу більше використовуватись буржуазією для захисту власних інтересів. Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій
18481849 pp. і чітко проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка (18151898), прем'єр-міністра Великобританії, лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін.
О. фон Бісмарк соціальну базу своєї консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, шо великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею «однієї нації», яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.
О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ і стояли біля їх витоків. Особливо наочно ця необхідність виявилась з переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух. За цих умов, відстоюючи єдину мету зміцнення економічного й політичного панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення. Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласницької аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців, які зазнавали утисків від монополістичних конкурентів, відстоювали старі цінності.




 вдІё
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·ц Заголовок 1 Заголовок 315

Приложенные файлы

  • doc 18248159
    Размер файла: 598 kB Загрузок: 1

Добавить комментарий