Metod_analit_DETAL

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка






Методичні вказівки до вивчення курсу
Аналітична журналістика


для студентів 3-го курсу
факультету журналістики


напряму підготовки 0108 “журналістика”
(шифр і назва напряму підготовки)
для спеціальності 10.01.08 –– журналістика
факультету журналістики









0












Львів – 2012





Рекомендовано до друку
кафедрою української преси
Протокол № ___ від “ ” 2012 р.




Укладач Олег Костянтинович Романчук
Відповідальний за випуск С.А.Кость
Редактор





Методичні вказівки
до вивчення курсу “Аналітична журналістика”
для студентів 3 курсу факультету журналістики









Підписано до друку .03.2012. Формат 60 х84/16.
Умовн. друк.арк. 0,95. Наклад 200








( Романчук О. К., 2012

Мета та завдання навчальної дисципліни
Мета курсу – набути практичних навиків написання аналітичних статтей[. Ознайомити студентів із роллю аналітичних матеріалів, за влучним визначенням доктора філологічних наук, професора Володимира Здоровеги, “найкваліфікованішого виду журналістських виступів, який потребує відповідного обдарування та досвіду автора”. Дати навики методології перевірки джерел на достовірність, навчати налізувати факти й співставляти концепції, а відтак робити самостійні висновки.
Завдання – ознайомлення зі специфікою аналізу подій, які відбуваються в країні і в світі, прищеплення навиків розуміння необхідності звертання до різноманітних глибинних проблем вибору ефективних шляхів руху суспільства, а також виявлення причин, умов, тенденцій розвитку подій та ситуацій, вивчення основ, мотивів, намірів, дій різних соціальних сил, з’ясування суперечностей, що між ними виникають, оцінка значимості того чи іншого феномена і т. ін.”
У результаті вивчення дисципліни студенти повинні ЗНАТИ:
Специфіку аналітичного відтворення навколишньої дійсності, методику їх написання.
Особливості творення аналітичних матеріалів.
Що таке аналіз і синтез. Їхня мета і завдання.
Різновиди аналітичних засобів відтворення.
Як аналізувати новітні процеси суспільного розвитку.
Що треба розуміти під поняттям “сприйняття інформації”.
Студенти повинні ВМІТИ:
Писати аналітичну статтю, рецензію, огляд.
Аргументувати думку за допомогою об’єктивного, всебічного аналізу соціально-економічних і політичних реформ в Україні, суспільних процесів, аналізу явищ минулого і сьогодення та їх екстраполюванні на майбутнє
Самостійно мислити, усвідомлювати, що суспільство – це насамперед система стосунків між людьми, вивчати першоджерела, історичні документи, мемуари, спогади.
Змістовий модуль 1. Інформація в житті людини. Основні напрями системних досліджень
Тема 1. Інформація. Поняття «інформація» у різних науках
Визначення поняття «інформація». Приклади трактування цього поняття: інформація «міра впорядкованості будь-якої системи» (Норберт Вінер); інформація «позначення змісту, отримуваного із зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів» (Норберт Вінер); інформація «виділена», «перенесена», «пересаджена», «відтворена» «структура джерела на новій речовинно-енергетичній основі».
Інформаційне середовище. Інформація явища. Порогові й безпорогові явища. Вплив інформаційного поля життєвого середовища людини.
Найважливіші властивості розумної системи: сприйняття, збереження та обробка інформації. Сприйняття інформації певна зміна системи під тим чи іншим впливом. Поняття інформаційного ресурсу, інформаційного простору та інформаційного суверенітету.
Тема 2. Інформаційне суспiльство закономipна фаза pозвитку людства
Інформаційне (електронне) суспільство історична фаза в історичному розвитку передових країн. Влада інформації наслідок «другої індустріальної революції», що ґрунтується на мікроелектронній технології.
Пеpехiд людства в інформаційне суспільство закономірний наслідок дiї основних законiв самооpганiзовування: pозвитку зв’язку, комп’ютерних і телекомунікаційних технологій, iнтегpацiї й необхiдної piзноманiтностi.
Інформація головний стратегічний товар XXI століття.

Тема 3. Системний аналіз.
1. Розвиток системних уявлень про оточуючий світ. Передумови виникнення системного підход до аналізу навколишньої дійсності. Системний тип мислення. Основні принципи системного аналізу. Поняття системи як сукупності взаємодіючих елементів, за умови, що вона розглядається в експерименті (аналізі) як єдине ціле. Структура системи. Класифікація систем. Властивості систем. Моделювання в системному аналізі.
2. Поняття структури системи. Форма – зовнішній вигляд об’єкта незалежно від його суті. Сукупність – з’єднання або набір в одну множину безвідносно до форми чи порядку. Структура – множина частин або форм (елементів), які перебувають у взаємодії та специфічному порядку в часі й просторі елементів і зв»язків системи. Функція системи є первинною щодо структури.
3. Класифікація та властивості систем. Системи поділяються на великі та малі, на складні й прості. Великі системи – системи, які складаються з підсистем. Складні системи – системи, призначені для розв»язання багатоцільових задач.
Властивості складних систем:
а) загальність та абстрактність – предмети, явища природи, різноманітні процеси розглядаються як система;
б) множинність – одна й та ж сукупність елементів може бути множиною різних систем;
в) цілісність – система поводить себе як єдине ціле;
г) синергізм – ефективність функціонування системи є вищою, ніж сумарна ефективність ізольованого функціонування ї елементів;
д) еквіпотенційність – система є підсистемою вищого рівня і в той же час вона є системою зі своїми елементами і зв’язками;
е) емерджентність – наявність властивостей у системі, які не можуть бути отримані з властивостей системи; для отримання властивостей системи необхідно аналізувати відношення між її елементами.
Принципи системного підходу, як загальні положення, що відображають стосунки між елементами системи, котрі абстраговані щодо конкретних проблем і ситуацій:
а) пріоритетності – при аналізі все має бути спрямоване для досягнення мети, будь-які зміни та вдосконалення, внесені в систему, мають сприяти опануванню глобальної мети або основної функції;
б) єдності – сумісний аналіз системи як цілого і як сукупності елементів;
в) зв’язаності – будь-який елемент системи розглядається спільно з її зв»язками з оточенням;
г) ієрархії – реалізація ієрархічної побудови системи (за умови існування доцільності) або ж впорядкування компонентів системи за важливістю: віднайдення або створення в системі ієрархічної конструкції з метою кращого аналізу її складових;
д) невизначеності – врахування випадкових факторів, враховуючи й стан невизначеності при формуванні стратегії й тактики розвитку системи;
е) децентралізації – співвідношення між централізацією та децентралізацією при управлінні системою визначається її призначенням і кінцевою метою;
є) децентралізації – компромісу між тотальною централізацією і створенням частинам системи можливостей реагувати на певні дії (рівень централізації має бути мінімальним аби уможливити досягнення мети).

Змістовий модуль 2. Аналітичний підхід до дослідження систем.
Тема 4. Аналіз та синтез у системних дослідженнях. Аналітичний підхід до дослідження систем. Аналіз подій і фактів. Прогноз

1. Аналіз і синтез. Статистичний аналіз. Індуктивний та дедуктивний спосіб мислення. Поняття системи та її структури. Властивості складних систем.
Поняття «аналіз» походить від грецького «аналізіс» – розкладання, розчленування. Це процедура уявного (мисленого в думках), а часто також і реального розчленування предмета (явища, процесу), властивостей предмета (предметів) або стосунків між предметами та частини (ознаки, властивості, відносини); процедурою, зворотною до аналізу, є синтез, з яким аналіз часто поєднується в практичній або пізнавальній діяльності. Тобто журналістові-аналітику вкрай потрібні не лише навики володіння системним мисленням, а й глибоке розуміння самої суті основних принципів системного підходу до ефективного аналізу подій та явищ у суспільних процесах.
Мета аналізу. Пізнавальний аспект – прогноз майбутнього. Конструктивний аспект – план дій, перехід до бажаного майбутнього.
Мета системи. Складові системи як певний матеріальний, інформаційний, енергетичний об»єкти (залежно від мети системи).
Функція системи – дії, які виконує система, або може виконувати для реалізації мети.
Функція елементів системи – сукупність станів елементів системи у просторі й часі.
Тактичні цілі – бажані результати, які можна досягнути у визначений, порівняно короткий відтинок часу.
Макроцілі – результати, які досягаються за довший час і потребують реалізації принаймні однієї тактичної цілі.
Ідеал – мета, яка практично не досягається, але до якої прагне наблизитись система, реалізуючи тактичні й макроцілі.
2. Фундаментальні особливості соціальниих систем.
3. Функціональні завдання аналітичного відтворення подій і явищ.

Тема 5. Аналіз і моделювання в системному дослідженні

1. Моделювання – один із способів наукового пізнання. Слугує для розв’язання тих завдань, які не можуть бути розв’язані безпосередньо на об’єкті. Полягає в заміні деякого об’єкта іншим об»єктом, який володіє схожими властивостями, але дослідження якого є економічно вигіднішим.
Аналогія – твердження про схожість в різних об’єктах.
Модель – провідна ланка між дослідником і об’єктом.
Основні функції моделей систем – пізнавальні й прагматичні.
Моделі систем використовуються як засоби:
осмислення дійсності;
формального опису причинно-наслідкових зв»язків та структури системи;
навчання, імітації та прогнозування поведінки системи.

2. Визначальна роль першоджерел, історичних документів, мемуарів, спогадів як єдино вірного шляху чесного журналіста-дослідника.
3. Що заважає українським ЗМІ об'єктивно і регулярно висвітлювати події з галузі вітчизняної науки, культури, мистецтва, технологій, спорту?
4. Критерії визначення якості аналітичного матеріалу.

Тема 6. Аналітичний підхід до дослідження складних систем. Тлумачення події, як головна функція ЗМІ.
1. Аналітичний підхід – поділ цілого на компоненти (вивчення системи “зсередини”).
2. Аналітична журналістика і рівень масової свідомості.
3. Загрози для України: деінтелектуалізація, деідеологізація.
4. Політична культура України. Її завдання. Роль семіотики в державотворенні.
5. Науково-популярна література: роль і завдання. Цементуюча роль мови у державному будівництві.


Питання до обговорення
Чому аналітична журналістика є найслабшою ланкою в українськиих ЗМІ?
Вільна преса як ефективний канал зворотного зв’язку в суспільстві.
Аналіз і прогноз. Вимоги до аналітичної журналістики.
Ентропія тексту. Її подолання.
Особливості консерватизму постгеноцидного/посттоталітарного/постколоніального суспільства, стереотипи мислення його громадян.
Фундаментальні особливості соціальниих систем.
Витоки системного підходу.
Методи виявлення системних зв’язків у суспільстві.
Від культурної самоорганізації до політичної. Роль і місце аналітичної журналістки в цьому процесі.
Оволодіння логічним й системним мислення - запорука успішної боротьби з історичним невіглаством і дезінформацією.
Приклади успішного застосування аналітичних методів дослідження з метою отримання нових знань.


Література
1. Бахтєєв Борис. Скандальна свобода слова // Свобода, №5, 1319 лютого 2007, с.12.
2. Берталанфи Л. Общая теория систем – критический обзор. Исследования по общей теории систем. Под ред. В. Н. Садовского, Э. Г. Юдина. – М., 1969.
2. Білецький О. Куди ідеш, Україно? // Універсум, №1-2, 2006. – С.10; http://unity.in.ua/pub/2011/10/13/kudi-idesh-ukrayino-pro-krizu-tsiley.aspx
3. Грабовський Сергій. Забута війна // www.pravda.com.ua/news/2007/6/22/60689.htm
4. Гранкіна Н. В. Проблеми становлення якісної преси в Україні // Культура народов Причерноморья. – Симферополь: Межвузовский центр “Крым”, 2004. №49, Т.2. С.45 47.
5. Гумилев Л. Н. Биография научной теории // Знамя. – 1988. – №4. – С.210.
6. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Ленинград: Изд-во Ленинградского университета. – 1989. – С.100.
7. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Навч. посібник. – Львів, 2000. С.18
8. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – М.: Изд-во “Эскимо”, 2007. 864 с.
9. Нерух О. О. Аналітичні жанри. Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності “Журналістика”. Харків. 2002. 22 с.
10. Саєнко Ю. Україна: моделі виживання та проблеми вибору // Універсум, № 12, 2001. С. 47.
11. Сверстюк Євген: “Ми маємо страшенно зіпсутий людський матеріал” // Універсум, №7 8, 2007. – С.36.
12. Малиновский А. А. Общие вопросы строения системы и их значе¬ние для биологии // Проблемы методологии системного исследо¬вания / Под редакцией И. В. Блауберга и др. – Москва, 1970.
13. Українська Радянська Енциклопедія. – 1983. – Т. 10.
14. Мороз Осип. Україна: шляхи вдосконалення держави. Львів: Універсум. – 1998
15. Митичкин С. Образ мышления системного аналитика http://www.mista.ru/sysmind/index.htm
16. Романчук О. К. Системний аналіз у журналістиці. – Навчальний посібник. Міністерство освіти і науки України, ЛНУ імені Івана Франка. – Львів: Універсум, 2008. – 312 с.




СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ АКТУАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ
ЯК ЕФЕКТИВНИЙ МЕТОД АНАЛІТИЧНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Стрімке, але водночас далеко не просте, часто драматичне становлення Української державності наприкінці 80-х на початку 90-х років XX століття вимагало від журналістики швидкого реагування на динамічні політико-соціальні процеси в країні. Тому працівники засобів масової інформації часто вдавалися до спрощеного аналізу подій, не утруднюючи себе пошуком справжніх причин різноманітних кризових явищ у суспільстві, забуваючи, що простіший для сприйняття текст часто містить загрозу деінтелектуалізації суспільства. А це своєю чергою перешкоджає розуміти світ, який дедалі швидше глобалізується. Інтерес до аналітичної журналістики як серед працівників ЗМІ, так і серед читачів/глядачів/слухачів суттєво поменшав.
В Україні сьогодні, по суті, відсутня аналітична журналістика. Немає того, що можна назвати політичним аналізом. Причина банальна: втратився інтерес глядача. А втратився насамперед через велике розчарування в політиках. Через продажність і байдужість (політиків і журналістів, влади загалом). Українська політика/влада непередбачувана, замість замість зрозумілої для громадяк логіки дій і вчинків, прозорої стратегії і тактики часто панує кон’юнктура.
Писати аналітичні матеріали непросто. Це вимагає неабияких інтелектуальних зусиль, самопожертви вимагає, до певної міри навіть.
А ще заважає появі добротних аналітичних матеріалів брак належної освіти й освіченості, брак чіткої власної позиції, Все це унеможливлює здійснення глибокого аналізу причин появи різноманітних кризових явищ у суспільстві. Це призводить до неготовності захищати власний інформаційний простір. Зникає громадянська іпостась журналістики. Маємо безособистісне ремесло. Журналістика перетворилась на відтворенння дійсності на шпальтах газет, в інтернет-просторі, на телеекрані. Заподілись авторські, творчі амбіції. Добротна аналітика, глибока авторська публіцистика тьмяніють на маргінесі журналістських зацікавлень. Відсторонений переказ подій чи ретельний заяв діячів від політики тощо – це не аналіз.
Підтверджень цьому - безліч. Ось що пише з цього приводу Сергій Грабовський:
«У нас, попри незалежну державу, свободу преси та вільну від ідеологічних кайданів науку, «знають» історію журналісти, і за допомогою ЗМІ заповзято репродукують і поширюють це «знання». Створюється своєрідне замкнене коло: невірна інформація журналістів породжує хибні уявлення суспільства, а з числа людей з цими хибними уявленнями рекрутуються нові автори газет й «експерти» телебачення, котрі говорять те ж саме, і т.д., і т.п. <> Тому й читаємо: «Війна до нас прийшла 22 червня 1941 року. Вмикаю не менш прогресивний телеканал і чую те саме. І це кращі – що ж тоді говорити про гірших, котрі розписують, як німецькі танки «Тигр» штурмували Київ у тому ж 1941 році (хоч насправді цих броньованих машин тоді не було навіть у кресленнях...)» [Сергій Грабовський. Забута війна // http://www.pravda.com.ua/articles/2007/06/22/3249662/].
А ще спостерігається відверте намагання нав’язати/прищепити «совєтський патріотизм» в друкованих ЗМІ (газети «Бульвар Гордона», «2000», «Сегодня)»), на багатьохукраїнських телеканалах демонстрацією совєтських і сучасних російських фільмів на тему Другої світової війни, «гражданской войни» і «вєлікой отєчествєнной войни».
Маємо небезпечне і водночас підступне явище для молоді насамперед. Бо бути людиною це зусилля. Цю надзвичайно точну і вдалу думку/сентенцію дуже просто і переконливо пояснює Валерій Балаян, журналіст і кінорежисер:
«Адже у двох-трьох поколінь цілеспрямовано знищували здібність до системного мислення, до самостійного аналізу. Тому вони й тепер продовжують жити рефлексами, тим, що засуне в них «зомбоящик». <> Довкола багато брехні й підробок. Тому раджу якнайменше дивитися телевізор й не читати радянської преси, як казав професор Преображенський. А вона досі існує. І намагайтеся проникнути в першоджерела, в історичні документи, мемуари, спогади. Це буде цікаво й захоплююче, і ви дізнаєтеся щось дійсно правдиве. Це єдиний шлях чесного журналіста-дослідника <> А ще треба пробиватися й до документів, до історичної реальності, бо все приховано за небажанням розуміти, робити неприємні висновки <> Майбутніх журналістів, на жаль, не навчають методології перевірки джерел на достовірність, не вчасть аналізувати факти й співставляти концепції, а відтак робити самостійні висновки» [Бути людиною це зусилля // День, №139-140, п'ятниця, 6 серпня 2010].
Разом з тим без глибокого аналізу державотворчих процесів у посттоталітарному суспільстві не може постати суспільство демократичне. На жаль, «політична та економічна нестабільність в нашій країні призвели до ситуації, коли найбільш читаюча аудиторія перетворилася на байдужу масу, яка віддає перевагу розвагам або просто інформації, не бажаючи вникати у суть процесів та явищ, які переживає країна» [4, 46]. Журналісти впереваж нехтують аналізом подій, які відбуваються в країні. Натомість доволі часто використовують у своїх матеріалах неперевірені й перекручені факти, вторинні ідеї, запозичені з Інтернету.
Успішне маніпулювання свідомістю відбувається тому, що «в переважній більшості випадків переважна більшість громадян не бажає тратити ні душевних, ні розумових сил, ні часу на те, щоб просто засумніватись у повідомленнях. Значною мірою це відбувається тому, що пасивно зануритись у потік інформації значно легше, ніж критично переробляти кожен сигнал» [8, 417].
Такий стан загрожує суспільству занепадом, розпадом особистості. Саме деградація особистості – найважча спадщина доби тоталітаризму – стала першопричиною затяжної соціально-економічної, правової, політичної кризи в українському суспільстві. Міжособистісне спілкування з метою отримання інформації різко зменшилось. Хоча саме діалог є найефективнішим методом захисту від маніпуляції свідомістю. В атмосфері невизначеності журналістові простіше «стягнути» й скомпілювати інформацію з Інтернету, ніж творити оригінальні тексти переконливі, глибокі за змістом і водночас доступні для сприйняття найширшим загалом читачів/глядачів/слухачів. Саме тому в українській журналістиці нині найслабшим місцем залишається аналітика. Із засобів масової інформації, як слушно зауважує Борис Бахтеєєв, зокрема з телеекранів, зникає аналітика, що не дає можливості громадянам зрозуміти, що ж насправді відбувається в країні [1, 12]. Громадськість дозволяє маніпулювати собою, приймає правила гри, які нав’язує їй далека від національних інтересів влада.
Аналітичні матеріали, за влучним визначенням доктора філологічних наук, професора Володимира Здоровеги, це «найкваліфікованіший вид журналістських виступів, який потребує відповідного обдарування та досвіду автора» [7, 18]. Якщо за допомогою фактографічного способу відображення дійсності журналіст фіксує лише деякі, найочевидніші характеристики певного явища (де, що і коли сталося), відтак оперативно інформує читацький/глядацький/слухацький загал, то, застосовуючи аналітичний спосіб відображення дійсності, він намагається з’ясувати суть явища, встановити приховані взаємозв’язки у предметі дослідження. Тобто аналітична журналістика це не лише здатність зафіксувати подію, а й вміння побачити зв’язки (часто невидимі) між явищами й подіями, відтак встановити причини їхньої появи, затим правильно спрогнозувати подальший розвиток цих подій та явищ. Журналіст-аналітик у жодному разі не повинен обмежуватись самою констатацією, скажімо, фактів корупції, не вникаючи в причини цього потворного, антисуспільного явища. Головним для журналіста-аналітика стає його «звертання до різноманітних глибинних проблем вибору ефективних шляхів руху суспільства, а також виявлення причин, умов, тенденцій розвитку подій та ситуацій, вивчення основ, мотивів, намірів, дій різних соціальних сил, з’ясування суперечностей, що між ними виникають, оцінка значимості того чи іншого феномена і т. ін.» [9].
Як відомо, для ефективного функціонування суспільства (яскраво вираженої соціальної системи) постійно має бути увімкнутий канал зворотного зв’язку, дію якого належним чином повинні забезпечувати демократичні принципи: гласність, вільна преса, позбавлена цензури. Однак це лише необхідна умова існування високоякісної преси. Достатня умова її функціонування наявність ерудованих, всебічно підготовлених кадрів. Побудує помилкова думка, що журналістові аби зрозуміти суть явища достатньо спостережливості. Без глибокого, базового рівня знань не може прийти вміння аналізувати те чи інше явище. На жаль, в сучасній Україні професія журналіста-аналітика не в пошані, натомість маємо перепродукування «політологів» і «маркетологів». У вищій школі забувають, що добре написана аналітична (науково-популярна стаття) – це також імідж держави. Разом з тим сучасні українські журналісти (особливмо молоді) часто не бачать суттєвої різниці між таблоїдом і аналітичним, суспільно-громадським виданням.
«У нас, попри незалежну державу, свободу преси та вільну від ідеологічних кайданів науку, «знають» історію журналісти, і за допомогою ЗМІ заповзято репродукують і поширюють це «знання». Створюється замкнене коло: неправдива інформація журналістів породжує хибні уявлення суспільства, а з числа людей з цими хибними уявленнями рекрутуються нові автори газет й «експерти» телебачення, котрі говорять те ж саме, і т.д. і т.п.» [3].
Промивання мозку, маніпулювання свідомістю в період «пєрєстройкі» досягло таких розмірів, що журналісти на ТБ чи в друкованих ЗМІ почали масово друкувати/озвучувати нісенітниці з історії, часто стираючи зі своєї пам’яті навіть свіжі факти – як на клавіатурі комп’ютера натискаючи клавішу «вилучити». А це призводить до того, що суспільство перестає думати, лінується напружувати мозок і протестувати проти написаної/озвученої неправди або й відвертої брехні.
В умовах, коли суспільство перебуває в стані соціальної депресії, майже полярно поділене в матеріальному та духовному сенсі, коли політики не можуть або не бажають визначитися щодо національної ідеї, згуртувати народ, який не відзначається високим рівнем політичної та правової культури, засоби масової інформації не можуть задовольнятися суто інформативною функцією. Їхнє найактуальніше завдання аналізувати і прогнозувати новітні процеси суспільного розвитку.
Обмежуватися донесенням до читацького загалу лише цікавих чи невідомих фактів у постгеноцидній/постколоніальній/посттоталітарній країні є виявом вкрай небезпечної з погляду державної безпеки інформаційної політики. Цікаві чи невідомі факти журналіст-аналітик має поставити у контекст сучасного розвитку суспільства, відтак прогнозувати можливі варіанти майбутнього. У цьому він повинен спиратись на досягнення науки, а можливо, в дечому й випереджати її. При створенні аналітичного тексту приходить почуття відповідальності перед аудиторією за кожне написане слово, за кожну думку.
Зібрати факти, різноманітні дані, документи, свідчення, додавши власні спостереження,– цього ще недостатньо, аби вибудувати струнку логічну інформаційну систему аналітичну статтю. Текст «є спільність думок і слів, зчіплених множиною зв’язків, частина з яких прихована, невидима. Контекст –значно ширша спільність, в яку вплетений текст, і вплетений зв’язками уже впереваж прихованими. І рівень нашого розуміння тексту залежить від того, як глибоко і широко ми змогли ці зв’язки вловити. А отже, побачити в тексті вираз складної і невидимої дійсності» [8, 27].
Зібраний матеріал перебуватиме в стані тематичної, сюжетної та композиційної невизначеності доти, доки автор не витворить певну світоглядну концепцію, доки не появиться чітка стрижнева думка/ідея, довкола якої, як довкруж центра кристалізації, власне, і почне вибудовуватись певна структура/система. Образно кажучи, йдеться про створення своєрідного каталізатора, котрий з інформаційного хаосу почне породжувати/формувати/структурувати зрозумілу для читача систему думок й умовиводів. І від того, наскільки впорядкованим буде текст, наскільки переконливою буде викладена інформація, настільки буде й успішною стаття/передача. Власне кажучи, маємо один із виявів процесу самоорганізації. Якщо ентропія тексту/передачі максимальна (Hmax), то це означає, що жодної впорядкованості у зібраному матеріалі не існує, текст (передача, повідомлення) не несе жодної інформації, літери, слова, речення розкидані хаотично.

«Виявлення реального сенсу/смислу в словах і діях людей, котрі намагались цей сенс/смисл приховати, є інтерпретація, тлумачення. Підступаючи до таких висловлювань або фактів як до об’єкта дослідження (або розслідування), ми повинні від самого початку прийняти, що запропонований нам явно смисл слів і дій є лише однією з можливих версій. І на цьому першому етапі вона не має жодних переваг перед іншими можливими версіями, які ми зобов’язані побудувати самі, без підказки. Тобто до будь-яких слів і справ політиків та їх ідеологів ми повинні підходити як слідчий, котрий вислуховує перше пояснення підозрюваного. У цьому немає жодного порушення презумпції невинуватості ні слідчий, ні ми не відкидаємо можливості, що вислухана версія істинна, не називаємо її автора брехуном чи злочинцем. Але ми й не приймаємо її відразу за істину. Ми хочемо встановити істину» [8, 20].
Ведучи аналітичне дослідження та дбаючи про громадський резонанс публікацій/передач/повідомлень, журналіст-аналітик має брати до уваги таке: головними ознаками розумної системи є сприйняття, збереження та обробка інформації, адаптація зовнішнього середовища до потреб цієї системи. Сприйняття інформації це зміна системи під впливом певних чинників. Одержуючи нові повідомлення, людський мозок намагається зв’язати їх у сумісний масив з тим, що йому вже відомо. Найкраще, коли нова інформація пов’язує в одне ціле старі уявлення з новими відомостями. Оскільки нове повідомлення може містити й протиріччя, то свідомість починає новий пошук і т. д. З віком у людини складаються дедалі стійкіші зв’язки та уявлення, що ґрунтуються на зібраному/накопиченому раніше масиві інформації. Чим тривкіші ці зв’язки, тим вірогіднішою є конфліктна ситуація нова інформація намагається спростовувати/заперечити уявлення, що вже склалися. У такому разі легше відмовитися від нової інформації, ніж руйнувати усталені уявлення. На цьому й базується консерватизм мислення не тільки окремих людей, а й усього суспільства. Людина із усталеними стереотипами не спроможна здійснювати структурний аналіз ситуації вона одразу сприймає її ідеологічне трактування. Яскравий приклад – позиція й дії представників Прогресивної соціалістичної партії, КПУ та інших.
Євген Сверстюк в одному із своїх інтерв’ю слушно зауважив: «Я мав ілюзію, що коли впала цензура, а цензура впала 1989 року, і потім ринула інформація, і люди будуть змінюватися, і буде змінюватися їх світогляд, і розмова буде змінюватися. А виявилося, що цензура впала тільки для тих, які дуже боролися проти цензури і хотіли, щоб вона впала. А є багато тих, які не відчували дискомфорту, брак інформації, вони досить комфортно себе почували в умовах вказівок і в умовах інструкцій. І в 90-ті роки я побачив, що багато людей не сприймають нової інформації, до якої є доступ, не цікавляться нею, їм цікавіше жити у затишку вчорашніх ілюзій. Загалом люди в своєму мисленні керуються стереотипами, і розбивати ці стереотипи надзвичайно важко. Ми всі до певної міри є носіями стереотипів. І тільки відкрита людина готова до діалогу і до роздумів про правду, а закрита людина агресивно сприймає будь-яку інформацію, вона обороняється від будь-якої інформації, живе своїми стереотипами, їй так затишно» [11, 36].
Отож вкрай важливо враховувати явище, яке можна назвати зростанням консерватизму суспільства. Цей суспільний феномен має враховуватися при доборі аргументації під час аналізу.
Історію переосмислюють, а не переписують. Минуле не є абсолютною вартістю, воно має відкривати перед нами життєві дороги, а не навпаки. Факти минулого треба прояснювати всебічно, баз найменшої сентиментальності, без жалю, без емоцій та моралістики читач самотужки зробить висновки, які вважає за потрібні.
Водночас, як показують численні факти, свідомість пересічного громадянина постколоніальної держави з немалими труднощами позбувається нав’язаних совєтською історіографією уявлень, а ще гірше керівництво України далеко не завжди робить належні висновки з уроків історії. А це сприяє руйнації менталітету українського народу.
Отже, перед аналітичною журналістикою постає ще одне завдання: не лише об’єктивно дослідити неоколоніальні прояви в посттоталітарній Україні, а й допомогти державним чинникам виробити чітко окреслену ідеологічну програму протистояння інформаційній агресії. Необхідний прискіпливий системний аналіз кричущих фактів антиукраїнства, встановлення зв’язків між ними, відтак викриття ініціаторів антидержавної пропаганди.
Звідси відповідальна місія аналітичної журналістики: реабілітуючи істину, знаходячи неспростовні аргументи, об’єктивно аналізувати причини наших прорахунків і тим самим допомагати суспільству, яке прагне самоорганізуватися в життєздатну соціальну, політичну й економічну структуру, в реальну, а не декларовану демократичну, правову, конкурентоздатну систему, котра б, не відмовляючись від своїх ідеалів, зуміла нарешті розкрити власний невикористаний потенціал.
Сучасність ставить до аналітичної журналістики нові вимоги. Вона вже не є суто пропагандистською, викривальною, як було наприкінці вісімдесятих на початку дев’яностих років, у час духовного і національного відродження, коли її десятиліттями придушувана інтелектуальна енергія вибухнула з небаченою силою. Нині її завдання не просто оприлюднювати заборонені комуністичним режимом факти й документи, а якомога глибше аналізувати, застосовуючи системний підхід, явища минулого і сьогодення, екстраполювати їх на майбутнє, привчати читача самостійно мислити. Історико-політична банальність нині не спрацьовує. Люди стомлені економічними негараздами, станом невизначеності, їм, як ніколи, потрібні чіткі орієнтири, впевненість у правильності обраного шляху. А отже, перед аналітичною журналістикою постають завдання, які ще на початку 90-х років минулого століття залишались на узбіччі журналістських зацікавлень.

У наш час аналітична журналістика є одним із ефективних механізмів спілкування зі світом. Саме вона володіє широкими можливостями для створення привабливого іміджу України, розвінчування усіляких упереджень щодо неї. Звичайно, йдеться не про примітивне захвалювання та самозамилування, а про відкриття світові країни з тисячолітньою культурою, про яку йому в силу історичних причин нічого не було відомо, про демонстрацію світовій спільноті своїх мистецьких, науково-технічних досягнень, здобутків у фундаментальних дослідженнях, що стали вагомим внеском у розвиток земної цивілізації, але зухвало реквізувались поневолювачами. Цей тематичний аспект аналітичної журналістики може допомогти інституціям громадянського суспільства виробитити ефективну систему заходів, котрі сприятимуть цивілізованому входженню України в ХХІ століття, перетворенню її на могутню, авторитетну державу.
Разом з тим брак системного підходу до аналізу подій сьогодення й минулого неодноразово призводив до помилкової (свідомої чи несвідомої) їхньої інтерпретації, що своєю чергою спотворювало загальну картину минулого, не давало можливості визначити правильні орієнтири на майбутнє.
Поняття АНАЛІЗ, як відомо з енциклопедій, походить від грецького «аналізіс» – розкладання, розчленування, процедура уявного (мисленого в думках), а часто також і реального розчленування предмета (явища, процеса), властивостей предмета (предметів) або стосунків між предметами на частини (ознаки, властивості, відносини); процедурою, зворотною до аналізу, є синтез, з яким аналіз часто поєднується в практичній або пізнавальній діяльності. Тобто журналістові-аналітику вкрай необхідні не лише навики володіння системним мисленням, а й глибоке розуміння самої суті основних принципів системного підходу для ефективного аналізу подій та явищ у суспільних процесах.
«Протиріччя між необмеженістю бажанням людини пізнати світ та обмеженістю існуючих можливостей це зробити, між безмежністю природи та скінченністю ресурсів людства привели до того, що в процесі пізнання ці протиріччя розв’язуються поетапно за допомогою аналітчного та синтетичного мислення. Суть аналізу полягає в поділі цілого на компоненти, представленні складного у вигляді сукупності простіших компонент. Щоб пізнати ціле, складне, необхідний обернений процес – СИНТЕЗ. Використовуючи аналітичний підхід, дослідник вивчає систему «зсередини», маючи обмеженвий горизонт, тобто в стані осягнути лише одну або в кращому разі декілька компонент системи зі зв’язнками між ними. При цьому губиться уявлення про мету функціонування системи, як єдиного цілого.
Аналітичний підхід в явні й формі був ввиділений та сформульований у 17 столітті раціоналістими, одним з найвідоміших був Рене Декарт. Успіх та значення аналітичного підходу полягає не лише в тому, що складне поділяється на все менш складні частини, а в тому, що з’єднавши ці частини відповідним чином, знову утворюжється єдине ціле. Аналітичний метод дозволяє досягнути найкращих результатів за умови, що ціле вдається ролзділити на незалежні одна від одної частини, оскільки в цьому випадку їх окремий розгляд дозволяє скласти правильне уявлення про вкладення їх в загальний ефект.
Однак цілісність системи має величезне значення. При аналізі цілісність порушується, при розчленуванні системи втрачаються не лише суттєві властивості системи («розібраний автомобіль не поїде»), а й зникають суттєві властивості частин системи («відділене кермо автомобіля не кермує, відділене око не бачить»). Результатом аналізу є лише відкриття структури, знання того, як система працює, а не ротзуміння того, чому і навіщо вона це робить.
«Синтетичне мислення вимагає пояснення поведінки системи. Воно суттєвим чином відрізняється від аналізу. На першому кроці аналізу річ, що підлягає поясненню, розділяєтьсмя на частини; в синтетичному мисленні вона повинна розглядатися як частина великого цілого. На другому кроці аналізу пояснюються складові частини; в синтетичному мисленні пояснюється ціле, до складу якого входить річ. На останньому кроці аналізу знання про частини, що має у своєму складі річ, дезінтегрується для поясгнення частин. Це досягається розкриттям їх ролей та функуцій у цілому. Синтетичне мислення відкриває не структуру, а функцію; воно відкриває, чому система працює так, а не те, як вона це робить» [Акофф Р. Искусство решения проблем. М.: Мир, 1982].
Аналітичний метод дозволяє досягнути найвищих результатів за умови, що ціле вдається розділити на незалежні одна від одної чапстини, оскільки в цьому випадку їх окремий розгляд дозволяє скласти правильне уявлення про вкладення їх у загальний ефект. Однак випадки, коли система є сумою складових, зустрічається надзвичайно рідко. Зазвичай вклад частини в загальносистемний ефект залежить і від вкладі в інших складових. Внаслідок цього автономно частина може функціонувати якнайкраще, але загалом ефект функціонування буде далеко не найвищим.
Ідеалом, остаточною метою аналітичного методу є встановлення причинно-наслідкових зв’язків між явищами. Дещо вважається пізнаним і повністю зрозумілим лише в тому випадку, коли відома його причина (сукупність умов, необхідних та достатніх для реалізації наслідку). Однак така ситуація в багатьох випадках є недосяжною, і навіть в тих випадках, коли є причинно-наслідковий опис, все інше має бути виключеним. Для причинно-наслідкового описання не існує поняття оточуючого середовища, оскільки для наслідку нічого, окрім причини, не потрібно (приклад – закон всесвітнього тяжіння, справедливий тоді, коли відсутні всі сили, окрім сили тяжіння)» [Дивак М. Методичний посібник з дисципліни «Системний аналіз». – Тернопіль, 2004. – С.43-44].
Дамо визначення терміну система, яке застосовуватимемо надалі. Автор загальної теорії систем Людвіг фон Берталанфі у 1937 р. визначив систему як сукупність взаємодіючих елементів за умови, що вона розглядається в цьому експерименті (або аналізі) як єдине ціле [2].
За А. Малиновським, «система будується з одиниць, угруповання яких мають самостійне значення, ланки, підсистеми, кожна з яких є одиницею нижчого порядку, що забезпечує ієрархічний принцип, котрий дозволяє проводити дослідження на заданому рівні» [12, 145–150].
За визначенням УРЕ, система – це сукупність якісно визначених елементів (зміст С.), між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія (структура С.) [13, 174]. Там же:
«Найважливішими рисами С. є її розчленованість і цілісність. Природа складових елементів і характер структури С. можуть бути найрізноманітні-шими. С. утворюють окремі тіла, явища, процеси, що взаємодіють між собою, обмінюються енергією або виконують спільну функ-цію Окремі предмети та явища можуть являти собою ієрархії С. (сім’я, виробничий колектив, держ.-політ. С., суспільно-політична формація) Систем загальна теорія – галузь знань, пов’язана з вивченням філософських, науково-технічних і прикладних проблем аналізу й синтезу складних систем довільної природи. Ставить перед собою мету розкрити загальні закономірності в системах, базуючись на аналогічності процесів, які відбуваються у них. С. з. т. досліджує співвідношення частини й цілого; ефект цілісності; структуру й поведінку (в т. ч. цілеспрямовану) систем; задачі самоорганізації, адаптації, керованості та ін.».

Аналіз систем є способом аналізу проблеми.
«Системний аналіз – це сукупність методологічних засобів, які використовуються для підвищення ступеня обґрунтованості рішень у складних (слабко-структурованих) проблемах політичного, військового, наукового, соціального і економічного характеру.
Системний аналіз передбачає розгляд об’єктів як систем, переважно цілеспрямованих. Основні методологічні засади системного аналізу базуються на принципах системного підходу. А саме: теорія систем; кібернетика; дослідження операцій; системний аналіз; системотехніка; інформатика» [Дивак М. Методичний посібник з дисципліни «Системний аналіз». – Тернопіль, 2004. – С.6],
Системи класифікуються за багатьма ознаками: за розміром, за складністю і т. д. При цьому поняття «велика система» зовсім не означає, що вона обов’язково має бути складною, а поняття «складна система» не означає, що вона конче велика.
«Одним із найгеніальніших винаходів природи став розподіл праці. Наприклад, кожна клітина в людському організмі виконує свою, чітко певну функцію. Для найкращого виконання свого завдання клітина видозмінюється й інше завдання виконувати вже не в змозі. М’язеві клітини ніколи не замінять світлочутливі клітини сітківки ока - вони влаштовані абсолютно по-різному. Проте мільярди клітин, що становлять людське тіло, взаємно доповнюють один одного і утворюють щось більше - людину! Людина є складною системою, в якій злагоджено функціонують клітини, органи і системи органів, виконуючі абсолютно різні функції, але підпорядковані єдиній меті - забезпечити виживання конкретної людини. Таким чином, людина є прикладом однієї з найскладніших систем, відомих нам сьогодні. Ми не знаємо і половини про те, як ми самі влаштовані» [Митичкин С. Образ мышления системного аналитика http://www.mista.ru/sysmind/index.htm].
Існують детерміновані та ймовірнісні системи. Детермінована система – це система, частини якої взаємодіють у точно передбачуваний спосіб. Ймовірнісна система – це система, передбачити поведінку якої точно й детально неможливо. Приклади таких систем подає американський вчений Осип Мороз [14, 57–59].
«Системний аналіз спрямований на розв’язання складних проблем. Проблема виникає тоді, коли є розходження маж бажаним і дійсним. Тобто це абстрактна категорія, що відображає розуміння людьми мотивів своєї діяльносьті. Проблеми породжуютьтся та розв’язуються людьми, а тому поняття «проблема» має людські риси сприйняття, що породжує наступні труднощі:
- неясність розуміння проблеми;
- складнощі постановки проблеми на віддалену перспективу;
- складність класифікації проблеми і, як наслідок, вибір неадекватних засобів їх розв’язання;
- спотворена оцінка проблеми (близькі, але дрібні проблеми затуляють великі, але віддалені);
- неправильна оцінка значимості проблем внаслідок вузькопрофесійної точки зору;
- змішування цілей, які необхідно досягнути, із засобами їх досягнення.
Метою застосування системного аналізу до конкретної проблеми є підвищення ступення обгрунтованості рішення, що приймається» [Дивак М. Методичний посібник з дисципліни «Системний аналіз». – Тернопіль, 2004. – С.11].
На відміну від математичної фізики, яка також працює із спрощеними моделями, котрі тією чи іншою мірою відображають той чи інший процес, відтак дають можливість доволі точно провести розрахунки і передбачити поведінку реальної фізичної конструкції чи процесу, застосування системного аналізу дозволяє краще зрозуміти кризові ситуації в розвитку суспільства як динамічної нелінійної самоорганізуючої системи, що перебуває в складних стосунках з навколишнім середовищем, зрозуміти причини помилок й непорозумінь і, можливо, уникнути їх у майбутньому або пом’якшити їх наслідки.
«Природодослідники, – зазначає Л. Гумільов, прийняли системний підхід з радістю, а гуманітарії його проігнорували. І це не випадково: філологи й історики черпають первісне знання із писемних джерел, а в них про системні зв’язки немає ані слова. З їхньої точки зору, системи вигадка, до того ж безкорисна [5, 210]. Позицію істориків та філологів можна зрозуміти, бо «реально існуючим фактором системи є не предмети, а зв’язки між ними, хоча вони не мають ні маси, ні ваги, ні температури» [5, 209]. Тобто первинними елементами інформації є не окремі факти, а зв’язки між ними [6, 100].

Системне мислення в журналістиці

Під час діяльності/мисленні системного аналітика і журналіста-аналітика виразно помітні чіткі паралелі та аналогії при розв’язанні складних проблем і завдань.
«Системний аналітик - це одна з новітніх професій, яка по молодості своїй поступається хіба лише web- майстрові. Системний аналітик володіє особливим уміння структурувати проблему, розділяючи її на частини, на менш складні проблеми, розв’язання яких окремо набагато легше. Об’єднавши розв’зки, можна отримати нову систему. Для системного аналітика існують дві основні проблеми: брак інформації і надлишок її. Надлишок інформації виникає, коли системний аналітик починає завчасу заглиблюватися в деталі та нюанси роботи. Уміння впоратися з потоком інформації про предмет дослідження - головний талант системного аналітика».
Цю сутність мислення системного аналітика, яку пояснює Станіслав Мітічкін [15], з незначними застереженнями можна застосувати і до особливостей професійної діяльності журналіста-аналітика.
Аналізуючи складну систему, системний аналітик абстрагується від несуттєвих до певного часу деталей. Його неможливо збити з пантелику. Він тримає в голові найголовніше, ігноруючи до пори до часу дрібниці, але які згодом обов’язково візьме до уваги. Системний аналітик насамперед вибирає ті засоби, які вважає корисними. Він переслідує єдину мету - розібратися в конкретній галузі дослідження, в конкретному предметі аналізу.
Цими ж правилами/вимогами має керуватися і журналіст-аналітик. Звісна річ, при цьому він має зважати на особливості своєї професії, на особливості досліджуваної проблеми.
«Соціальні системи характерні двома фундаментальними особливостями. Перша їхня структура є вельми складна та динамічно нестабільна, оскільки демократичні соціальні системи мають надзвичайно розгалужений і потужний механізм самоорганізовування порівняно з механізмом прямого управління. Побудова механізму цілковито прямого раціонального управління соціальною системою, якими б принадними не були ті наміри та стільки б не було прикладів тих потуг, в принципі неможлива. Не дано поки ще до кінця збагнути природу і складність процесів самоорганізовування. Навіть якби це й вдалося, то, за Ешбі, механізм управління має бути не меншої складності, ніж сама система. <> Друга особливість соціальні системи не мають явно вираженої глобальної мети. Якщо така мета і є, то вона настільки глибинно латентна щодо людського усвідомлення, що визначити її в поняттях раціональних знань поки що не вдається. Тим більше, що ґлобальну мету соціальній системі, як показав історичний досвід, неможливо задати (нав’язати) іззовні» [10, 4].
Слід пам’ятати, що суспільство – це насамперед система стосунків між людьми. І цю організовану систему людських стосунків утримують не лише державні чинники, але й чинники моральні, ментальні, психологічні, генетичні, тощо. Порушення цих зв’язків (до цього може спричинитись як необережне слово, так і добре продумана інформаційна диверсія, неправдива інформація) може дестабілізувати суспільство.

«Системний підхід як методологічний напрям у науці виходить із того, що весь навколишній світ матеріальний та ідеальний, і будь-який із сущих у ньому об’єктів (процесів) являє собою цілісне утворення систему. <> Будь-яка соціальна криза, в тому числі й дана, є, передусім, серйозним порушенням функціонування суспільства як системи. Це також є формою вияву комплексу накопичених соціальних протиріч. Це одночасно є і показником того, що суспільство вже досягло такої межі, далі якої воно ані існувати, ані розвиватись у колишній своїй якості вже не може. <> Cистемний аналіз показує, що однією з визначальних ланок нашої загальної кризи є криза суспільного системоутворення. Це означає, що сьогодні в Україні немає саме тих основних системотвірних факторів, котрі звичайно забезпечують суспільній системі її єдність, цілісність та нормальний розвиток якiсно нові й прогресивні системи цілей, ідеології, управління. <> Як відомо, мета є кінцевим, заздалегідь запрограмованим, корисним результатом, на досягнення якого спрямоване функціонування системи. А визначення мети взагалі є обов’язковою умовою, вихідним пунктом і початком будь-якої людської діяльності» [2, 10].
Таким чином, якщо намагатися об’єктивно, всебічно аналізувати хід соціально-економічних і політичних реформ в Україні, суспільних процесів, творення українського інформаційного простору, вітчизняної освіти, розвиток науки і культури, політики й економіки, будівництво єдиної української помісної церкви і т. ін., то неодмінно прийдемо до висновку, що без застосування системного аналізу не обійтися. А отже, не обійтися і без аналітичної журналістики. Саме системний підхід до аналізу явищ і процесів в українському суспільстві журналістами-аналітиками є, на наш погляд, найефективнішим.


Література
1. Бахтєєв Борис. Скандальна свобода слова // Свобода, №5, 1319 лютого 2007, с.12.
2. Берталанфи Л. Общая теория систем – критический обзор. Исследования по общей теории систем. Под ред. В. Н. Садовского, Э. Г. Юдина. – М., 1969.
2. Білецький О. Куди ідеш, Україно? // Універсум, №1-2, 2006. – С.10; http://unity.in.ua/pub/2011/10/13/kudi-idesh-ukrayino-pro-krizu-tsiley.aspx
3. Грабовський Сергій. Забута війна // www.pravda.com.ua/news/2007/6/22/60689.htm
4. Гранкіна Н. В. Проблеми становлення якісної преси в Україні // Культура народов Причерноморья. – Симферополь: Межвузовский центр “Крым”, 2004. №49, Т.2. С.45 47.
5. Гумилев Л. Н. Биография научной теории // Знамя. – 1988. – №4. – С.210.
6. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Ленинград: Изд-во Ленинградского университета. – 1989. – С.100.
7. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Навч. посібник. – Львів, 2000. С.18
8. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – М.: Изд-во “Эскимо”, 2007. 864 с.
9. Нерух О. О. Аналітичні жанри. Методичні матеріали для студентів заочного та дистанційного навчання зі спеціальності “Журналістика”. Харків. 2002. 22 с.
10. Саєнко Ю. Україна: моделі виживання та проблеми вибору // Універсум, № 12, 2001. С. 47.
11. Сверстюк Євген: “Ми маємо страшенно зіпсутий людський матеріал” // Універсум, №7 8, 2007. – С.36.
12. Малиновский А. А. Общие вопросы строения системы и их значе¬ние для биологии // Проблемы методологии системного исследо¬вания / Под редакцией И. В. Блауберга и др. – Москва, 1970.
13. Українська Радянська Енциклопедія. – 1983. – Т. 10.
14. Мороз Осип. Україна: шляхи вдосконалення держави. Львів: Універсум. – 1998
15. Митичкин С. Образ мышления системного аналитика http://www.mista.ru/sysmind/index.htm
16. Романчук О. К. Системний аналіз у журналістиці. – Навчальний посібник. Міністерство освіти і науки України, ЛНУ імені Івана Франка. – Львів: Універсум, 2008. – 312 с.


Комунікативна, економічна та політична категорії мови.

Лінгвісти (і не лише лінгвісти) добре знають, що серед багатьох параметрів мови (демографічний, політичний, культурний, технічний, науковий, освітній, ідеологічний, інформаційний тощо) економічний параметр визначається потужністю економіки країни. Яка мова домінує у світі? Англійська. Бо США разом із Великобританією випускають чверть світової продукції.
Одна з діаграм, представлених у Музеї лінгвістики КНУ ім. Тараса Шевченка (http://www.langs.com.ua/movy/econ.htm), переконливо ілюструє економічну потужність мов (так, на англійську припадає 32,2%, на японську – 17,8%, на німецьку – 9,6%, французьку – 5,9%, китайську – 2,7%, а на російську аж 1,3%). За мовнополітичною потужністю (http://www.langs.com.ua/movy/mov-polit.htm) російській мові належить 3%, англійській – 54%, французькій – 30%...
«Чому британці та американці не вчать китайської, тоді як англійську вивчає майже вся юнь Китаю? Секрет у написі Made in. Вважають, що українська десь у третьому десятку (як і за демографічним параметром), що дуже муляє деяким тутешнім колоніальним партіям, «Гегемонам Уркаїни» зокрема. Тим часом за валовим продуктом Росія позаду Нідерландів (нідерландська мова за цим параметром значно сильніша), а бюджет Росії становить лише 2% бюджету США (зараз, може, й не дотягує до бюджету Сан-Франциско або Чикаго). Економічний вимір мови ще й у тому, що вона сама є товаром. У Британії, за даними газети «Санді Таймс», ще років 15 тому англійська мова займала шостий рядок у списку експортних товарів і давала щорічно 3 мільярди доларів прибутку. Не менше заробляють на мові США і Австралія. Мову купують і продають. На цьому хтось заробляє ще й політичний капітал. Дбаючи про інтереси націй і мовне розмаїття, Євросоюз на переклади офіційно виділяє щороку 1 000 000 000 євро. На такі гроші сяк-так могла би прожити вся Естонія чи Молдова. Торгувати українською мовою, зокрема й українськими перекладами з англійської та російської, нам було б дуже вигідно, якби дехто не продавав мову свого громадянства у переносному сенсі. А найбільша вигода від своєї мови саме господарська, бо споконвічну і питому мову народу як чинник порозуміння, відкриття світу і єднання для праці жодна інша ніколи не замінить. Її правове, культурне та ідеологічне приниження може призвести тільки до моральної депресії, душевної роздертості, соціальної нестабільності і спаду виробництва. Її підйом, навпаки, забезпечить нам повагу в Європі і світі» [Віталій Радчук, доцент Інституту філології КНУ імені Т. Шевченка.
Висновок однозначний: крім української мови, найдоцільніше вивчати українським школярам АНГЛІЙСЬКУ, а ще треба штудіювати німецьку, французьку, еспанську. І, звісна річ, японську, китайську. Утвердитись у світі зможемо лише завдяки успіхам в еконо міці, як це зробили Японія, США, Німеччина. При цьому аж ніяк не відділяючи економіки від культури, економіка не може бути брутальною в цивілізованій демократичній державі.
А проблемою поширення російської має турбувася колишня метрополія (принаймні це буде логічніше, ніж демонструвати відверту політику неоколоніалізму), скориставшись досвідом Німеччини й Франції. Хто бажає, хай вивчає російську. Якщо має в цьому конечну потребу.
«Впровадження своєї мови в інші нації – це впровадження політичної та економічної залежності. Кращого довготривалого представництва своїх інтересів і вигадати не можна!» [Шишкин Е. Русский язык – категория экономическая // Литературная Россия. – 2001. – № 49. – 7 груд.].

Науково-технічні знання в інформаційному суспільстві

Сьогодні більш ніж актуально звучать думки знаменитого письменника-фантаста Рея Бредбері, висловлені ним у романі-застереженні «4510 за Фаренгейтом» (нагадаємо, що 4510 за Фарангейтом – це температура, за якої загоряється папір; герой роману пожежник Монтег займався тим, що професійно спалював книжки):
«Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові (читай: українській. – О. Р.) й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба насамперед працювати, а після роботи – розважатися досхочу».<> Треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало почуття стадності – тоді вона не матиме часу думати, чи не так?.. Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше <> Твори класиків скорочуються до п’ятнадцятихвилинної радіопередачі. <> Чимало людей ознайомилися з «Гамлетом», прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: «Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворились в якийсь різновид ванільного спорту. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів, і, підхоплений виром веселощів, залишив собі комікси. І, звичайно, еротичні журнали І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань – ось що, хвалити Бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання А книжки – це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум!.. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті «факти» не змінюються. Але боронь Боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія – вони можуть спробувати пов’язати деякі речі та явища».
Один з героїв твору зрозумів небезпеку й підступність телебачення, облудність зображень віртуальної «реальності»:
«Вони (ці зображення. – О. Р.) кажуть вам, що ви повинні думати, і втовкмачують вам це в голову. Отож вам і починає здаватися, ніби це правильно. Ви починаєте вірити, що це правильно. Вас так настирливо підштовхують до певних висновків, що ваш розум не встигає обуритись: «Які дурниці!» <> Ви можете закрити книжку і сказати їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазурів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну вітальню? Вона ліпить з вас що завгодно. Це «середовище» теж реальне, як і довколишній світ. Воно перетворюється в істину, воно і є істина. Книжку можна перемогти силою розуму». Ще одна промовиста цитата з цього класичного науково-фантастичного роману: «Книжки – лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле».

Роль аналітичної журналістики у популяризації науки методами ЗМІ.

Більшість українських друкованих (та й не лише друкованых) ЗМІ не виявляє жодного інтересу до вітчизняної науки та культури. Проблематично знайти рубрику «Наука» у найтиражніших газетах «Факти и комментарии», «Сегодня». Марина Ковальчук з PR-департаменту компанії GEM слушно констатує, що українські ЗМІ вперто не помічають вітчизняних досягнень у гуманітарній, науковій і технологічній сферах, не цікавляться вітчизняними інтелектуалами, представниками високого мистецтва й науковцями, створюючи спотворений образ країни в свідомості масового читача/глядача. [http://www.telekritika.ua/view/2010-02-04/50887]. «Що ж заважає нашим ЗМІ об’єктивно (а не лише із скандалом та негативом) регулярно висвітлювати події з галузі вітчизняної науки, культури, мистецтва, технологій, спорту?», запитує журналістка. Пояснення вкрай просте: в Україні бракує якісної аналітичної журналістики.
«Людина, яка отримала філологічну або історичну освіту, зможе краще зрозуміти певні процеси, на відміну від людини, яка студіює лише журналістику. Звичайно, що можна вивчати журналістику, закінчувати відповідний факультет, але треба подбати про свою філологічну освіту. Треба пам’ятати, що списки літератури, які подають на факультеті журналістики, відрізняються від тих, які пропонують на філфаці. Це дуже важливий момент, бо лише системне читання допоможе зрозуміти еволюцію певних процесів чи явищ. Ще одним важливим моментом є завдання літератури. Література виконує роль своєрідних таблеток, які дозволяють прожити чуже життя. До речі, кіно і телебачення не дають вам можливості мислити над чужим досвідом таким чином, як це дозволяє робити література», слушно каже відомий журналіст Віталій Портников [«Майбутнє журналістики це... смерть новин» // День, 9 липня 2010].
В СССР на початку 60-х років минулого століття не обійшли своєю увагою проблему видання науково-популярної літератури відомі науковці, письменники і журналісти. Так, видатний вчений, чудовий популяризатор науки, широко знаний письменник-фантаст Іван Єфремов у далекому 1961 році на сторінках журналу «Природа» писав: «Успіх наукової популяризації лише підкреслює, що минув час, коли для пропаганди наукових знань доводилось постачати їх мандрівною, пригодницькою чи детективною декорацією. Тепер у сумі накопичених знань і своєї дієвості наука цікава сама по собі З чимраз більшим поширенням знань і вторгненням науки в життя суспільства, дедалі вагомішою ставатиме їхня роль в будь-якому виді літератури».
1963 року вище керівництво СССР взяло до уваги доповідь (незабаром це принесло відчутні успіхи совєтській науці) спеціальної комісії Управління з науки і техніки США і Національного наукового фонду США американському президентові, в якій, зокрема, констатувалось: «Добробут нації та обороноздатність країни зараз визначаються зовсім не сировиною, не мінеральними та іншими природними ресурсами і навіть не капіталом. Вирішальним джерелом економічного зростання дедалі більше стають знання, а також індивідуальна та суспільна здатність їх використання. Носії й генератори нових знань – вчені, конструктори, інженери, лікарі, педа¬гоги та інші спеціалісти. Тому центр ваги в політичному, воєнному та економічному протистоянні світових держав дедалі сильніше зміщується у сферу вищої освіти. Країна, яка не володіє системою освіти, здатною підготувати кадри вищої кваліфікації, неминуче відстане в техніці й технології. В політичному суперництві вона не має шансів на успіх». Тодішній американський президент Джон Кеннеді, як відомо, зробив правильний висновок. Згодом Рональдові Рейгану приписали афористичний вислів: «Ми даємо гроші на науку не тому, що ми багаті, а ми багаті тому, що даємо гроші на науку».
На жаль, Українська держава цього не хоче зрозуміти. Занепад вітчизняної науки триває, хоча тривожних публікацій з цього приводу предостатньо. Ось лише кілька промовистих заголовків статей, написаних відомими вченими спеціально для журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум»: «Яка держава без науки» [8], «Держава без науки не має майбутнього» [9], «Науковці не повинні бути і не мають права бути байдужими» [10], «А віз і нині там» [11].
Українські науковці слушно наголошують: «Світовий досвід показує: життєвий рівень усіх верств населення, загальна соціально-економічна ситуація в країні визначаються мірою освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. <> Загальносвітовою тенденцією стає стрімке скоро¬чення проміжку часу між ключовими етапами науково-технічного прогресу: відкриттям (винаходом), доведенням його до стадії технології і впровадженням у виробничий процес. Конкуренція, що дедалі більше загострюється, призводить до того, що винахідник виступає невід’ємною і головною складовою циклу розвитку всіх без винятку систем, створених людьми. Людський інтелект, таким чином, стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної доби» [2, 7].
Зайве говорити про винятково важливу роль в інформаційному суспільстві спеціальної літератури, а також літератури науково-популярної [6]. «Науково-популярна література – твори про досягнення суспільних, природничих і технічних наук, про видатних політичних і державних діячів, творців духовних цінностей, адресовані широкому колу читачів Науково-популярна література видається як для висококваліфікованих спеціалістів іншого профілю, так і для малопідготовлених читачів, зокрема для підлітків і дітей. Величезними тиражами виходять написані в різних жанрах книги з основних проблем фундаментальних і прикладних наук, біографії діячів науки, літератури і мистецтва, описи подорожей Академія наук СССР і академії наук союзних республік видають науково-популярні серії книжок з усіх галузей знання. Всесоюзне і республіканські товариства «Знання» – брошури під девізом «Нове в житті, науці і техніці». Вчені, письмен¬ники, новатори виробництва розповідають про досягнення вітчизняної і зарубіжної науки». Саме так у 1982 році УРЕ стисло прояснила суть і завдання науково-популярної літератури.
ХХ сторіччя було віком бурхливого технічного розвитку. Мабуть, за минуле сторіччя людство в цьому напрямі зробило більше, ніж за всю свою попередню історію. Мова йде, звичайно, про технічний розвиток, тому що наукові основи цього розвитку були закладені ще в двох попередніх сторіччях.
Що ж до гуманітарної культури, то, як ми вже зазначали, людство зробило крок назад і почало деградувати у бік того, що, на жаль, помилково стали називати масовою культурою.
Едвард Тайлор висловив слушну думку: «Справжня філософія історії полягає в поширенні і вдосконаленні методів людей зі здоровим глуздом, які будують свої твердження на фактах і перевіряють їх на нових фактах. Чи буде ця система повністю або частково правильна, вона передусім є необхідною умовою для набуття нових відомостей і є основою усього раціонального аспекту нашого життя» [7, 20].
Посттоталітарне суспільство, до якого належить Україна, все ще перебуває у нестійкому стані невизначеності. Але, як відомо, найтяжчим станом для будь-якої інтелектуальної системи є саме такий стан невизначеності, обумовлений поєднанням необхідності приймати рішення і дефіциту інформації, потрібної для цього. У стані невизначеності, коли умови життя не задовольняють людину, її збуджений інтелект інтенсивно шукає шляхів до ліквідації дефіциту інформації через побудову гіпотез, припущень. І тут на допомогу приходить науково-популярна література, яка веде вас у світ пошуків і знахідок, мандрівок і відкриттів. Роль науково-популярної літератури у пропаганді знань і залученні людей до набутків прогресу стає дедалі важливішою. А в Україні тим паче є справді благодатне підґрунтя для зведення цієї вкрай потрібної громадянам незалежної держави літературної споруди. Нагадаємо лише деякі факти. Серед тих, хто своїми відкриттями наблизив день польоту в космос першого землянина, було чимало українців. А саме: герой війни 1812 року генерал Олександр Засядько – нащадок славних запорожців з династії козацьких гармашів; народоволець Микола Кибальчич; Костянтин Ціолковський, рід якого ведеться від Северина Наливайка (до речі, брат Костянтина Едуардовича деякий час підписувався «Ціолковський-Наливайко»); конструктор космічних систем Сергій Корольов; конструктор турбореактивних двигунів академік Архип Люлька; людина драматичної долі Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей), завдяки якому стала можливою висадка американських астронавтів на Місяці. Геніальний вчений-енциклопедист Володимир Вернадський, який розумом сягнув у космічні далі, завжди пам’ятав про своє козацьке коріння [1].
Либонь, не випадково ще 1913 року українські умільці з села Червоного, що на Волині, під керівництвом Федора Терещенка зу-міли виготовити оригінальний аероплан, який за своїми параметра-ми перевищував кращі тогочасні світові зразки. Перший у світі гід-ролітак створив український авіаконструктор Дмитро Григорович.
Хіба це не добротне підґрунтя для подальшої популяризації здобутків українських вчених і винахідників? На жаль, на державному рівні видання науково-популярної літератури масовими тиражами не підтримується і, відверто кажучи, не розвивається, а радше животіє. Крім колекційних журналів «Древо познания», які видає відома британська компанія «Маршал Кавендіш» (віднедавна в кіосках появилася українська версія – «Дерево пізнання» із задекларованим накладом 200 тисяч примірників), а також російського журналу «Вокруг света» (створена й українська редакція – але це також російськомовне видання), більше нічого в кіосках преси не знайти. До того ж «Дерево пізнання» науково-популярним можна назвати хіба що умовно, бо на відміну, скажімо, від «Науки и жизни» (совєтської спадкоємниці) тут у популярній формі викладаються прописні істини, а не нові тенденції в науці, її досягнення, гіпотези тощо. Це радше канал «Discovery» на папері.
В совєтському інформаційному просторі користувалися неабиякою популярністю такі цікаві україномовні журнали, як «Знання та праця» («Наука-фантастика»), «Наука і суспільство», які здобули заслужений авторитет серед більш ніж стотисячної аудиторії читачів.
Нині в Україні можна передплатити «Юний технік України» і «Юний натураліст», «Світ фізики» і «У світі математики». Появляється і науково-популярний журнал «Сузір’я» – для тих, хто цікавиться аерокосмічною тематикою. Невеликим накладом видається науково-популярниий квартальник «Дивосвіт». Завдяки праці видавничого дому «Наутілус», що у Львові, від 1999 року в Україні представлений «Світ науки» – українська версія найстарішого американського журналу «Scientific American» (www.nautilus.com.ua/journal.php). Але за браком коштів це видання припинило своє існування. Не дає про себе чути київський «Пульсар». Літературно-художній та науково-популярний журнал «Світ пригод» (www.universum.org.ua) проіснував лише два роки (2002 – 2003).
Натомість в Росії зуміли зберегти і примножити традиції таких видань, як «Вокруг света», науково-популярних журналів «Техника-молодежи», «Знание – сила», «Наука и жизнь» (існують російськомовна та англомовна версії – Journal «Science and Life»), «Юный техник» – популярний журнал про науку, техніку, фанта¬стику для дітей та юнацтва. Нині в Росії видається науково-популяр¬ний альманах «Не может быть», «Что нового: в науке и технике» – журнал, в якому друкуються матеріали із щомісячника Popular Science, «Экология и жизнь». Видається російською мовою журнал «GEO» (якісне видання про природу, техніку, про людей і подорожі), існує російське видання популярного географічного журналу «National Geographic» тощо. Можна зайти на інтернет-сторінку Бага¬томовного Пошукового Каталогу MavicaNET (http://www.mavicanet. com/lite/ukr/2020.html) і зайвий раз перекона¬тись у розмаїтті науково-популярної літератури у світі. Але не україномовної.
Занепад української науки призвів до занепаду науково-популярної журналістики (читай: аналітичної). «Ще гірша ситуація в нашій країні із науковими виданнями. Здавалося б, тут вже все мало би бути добре, адже вчені у нас є, а писати статті про результати своєї праці то їх святий обов’язок. В Україні, для прикладу, тільки у сфері фізики існує 130 наукових журналів. І всі вони мають одну велику проблему: їх ніхто не читає, окрім авторів та їхніх знайомих. Для порівняння: в Японії в цій сфері існує лише 2 журнали. Однак читають їх у всьому світі. <> Рекламісти Нестле постаралися добряче їхній програмний слоган вельми чітко відображає один із найбільших недоліків як сучасної науки, так і сучасної науково-популярної журналістики. Йдеться про невміння аналізувати факти з точки зору глобального контексту.. Тобто, визначати, який сенс має те чи інше відкриття для кожного окремо взятого індивідуума. В результаті добра частина наукових новин цікавить лише спеціалістів» [5].
Ось що думає з цього приводу менеджер проектів у галузі науки, екології та технології Британської ради в Україні Віктор Кириленко: «Наука в усьому світі повинна служити людям, допомагати їм у їхніх життєвих проблемах, проте ефективне використання можливостей сучасної науки й технологій для потреб людини стримується браком належного інформування, порозуміння між наукою і суспільством у цілому. Посередниками між наукою і суспільством покликані бути ЗМІ. Саме наукові журналісти повідомляли світові про найважливіші в історії людства відкриття та події у сфері науки. Наукові журналісти першими розповіли громадськості про розщеплення атома урану, про випробування першої атомної бомби, про відкриття антибіотиків, про першу у світі операцію з пересадки людського серця, про запуск першого штучного супутника Землі, про відкриття структури ДНК чи клонування тварин. Проте темпи глобального науково-технічного прогресу настільки інтенсифікувалися, що багатьох людей це стало хвилювати. Відкритий і демократичний діалог із питань науки потрібен сучасним суспільствам. Ефективний процес передачі інформації про науку і технологію стає важливою компонентою соціально-економічного розвитку. Зараз гостро відчувається потреба в ефективних комунікаторах науки – посередниках між наукою і суспільством, що й визначає сутність наукової журналістики. <> Україна – велика європейська країна з потужним науково-технічним і інтелектуальним потенціалом. Ефективний діалог у суспільстві про проблеми науково-технічного розвитку життєво важливий для України, бо він є визначальним для подолання безлічі проблем та викликів, які постали перед суспільством у ХХІ столітті, для поліпшення здоров’я й добробуту населення, підвищення конкурентоспроможності України на світовому ринку. Ініціювавши проект «Комунікація науки», Британська рада в Україні пропонує найкращий британський і європейський досвід, а також знання для розвитку прозорої й ефективної наукової комунікації в Україні, розвитку наукової журналістики, наукових прес-служб та ефективної взаємовигідної співпраці між британськими й українськими науковими товариствами і журналістами. Попереду у нас багато кропіткої, але важливої і цікавої роботи» [3].
Еволюційний розвиток земної цивілізації не терпить розривів. Одну з ланок безконечного ланцюга знань і відкриттів повинні викувати і громадяни суверенної Української держави, зокрема її молоде покоління. При цьому розмаїття науково-популярної літератури цілком закономірно може виконати роль своєрідного ковадла дальшого прогресу людства.

Література
1. Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці: Зб. нарисів / Упоряд. і передм. О. К. Романчука. – Львів: Меморіал, 1992.
2. Врублевський В., Мороз О., Саєнко Ю. «Доктрина Кравчука». Начерк програми інтелектуалізації і формування модерної української нації. – Київ: Інформ.-вид. центр «Інтелект», 2001.
3. Гаташ В. Наукова журналістика: швидше немає, ніж є // Дзеркало тижня № 49 (628) 23 – 29 грудня 2006.
4. Дуцяк І.З. Методи формування гіпотез: Монографія. – Київ: Вид.-полігр. центр «Київський університет», 2006.
5. Олійник М. Наука популяризації науки // http://www.mediakrytyka. info/?view=274.
6. Романчук О. Науково-популярна література в Україні: втрат більше, ніж здобутків // Універсум. – 2007. – Ч.7–8.
7. Тайлор Э. Б. Первобытная культура. – Москва: Политиздат, 1989.
8. Шульман Л. Яка держава без науки // Універсум. – 2005. Ч.5–6. – С.4–9.
9. Яцків Я. Держава без науки не має майбутнього // Універсум. – 1998. Ч.1–2.
10. Яцків Я. А віз і нині там // Універсум. – 2008. – Ч.1–2.
11. Яцків Ярослав: «Науковці не повинні бути і не мають права бути байдужими» // Універсум. – 2007. – Ч.11–12.
12. www.nautilus.com.ua/journal.php
13. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
14. http://www.mavicanet.com/lite/ukr/2020.html















Приложенные файлы

  • doc 18230800
    Размер файла: 225 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий