Derzhava_i_pravo_Sparti


ДЕРЖАВА І ПРАВО СПАРТИ
1. Утворення і розвиток Спартанської держави
Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується історія класичної Греції, представлена в традиціях, легендах і міфах, творах істориків та археологічних розкопках. Це була своєрідна країна — у розумінні як соціального ладу і побуту, так і державно-політичного устрою та права. Значною мірою ці особливості пояснюються природними умовами. Спарта лежала у південній частині Балканського півострова — в Пелопонесі. Південь Пелопонесу, де була стародавня Спарта — це Лаконська долина, зрошувана рікою Евротом, близько 30 км завдовжки і 10 км завширшки. З півночі вона була покрита високими горами, а з півдня болотами, які тяглися до самого моря. Для Лаконської долини характерні родючі землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикоростучими фруктовими деревами та виноградниками. Однак незначна площа цієї долини і відсутність зручних гаваней схиляли місцеве населення, з одного боку, до замкнутості, а з іншого — до загарбницьких походів на своїх сусідів, особливо на західну територію Мессенію.
Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її територія була населена племенами ахеян. У Спарті, за переказами, правив базилевс Менелай, чоловік прекрасної Єлени, через яку почалася Троянська війна. Близько XI ст. до н.е. усю Лаконіку завоювали дорійці, що просувалися з півночі. Переможені племена ахеян були частково перетворені на рабів — ілотів, а частково (у важкодоступних гірських районах) — поставлені в залежність від дорійців і обкладені різними повинностями. Спарта стала економічним і адміністративно-політичним центром дорійців, їх столицею. Дорійці були настільки впевнені у міцності свого панування над Лаконікою, що навіть не збудували навколо міста укріплення. Це було єдине неукріплене місто в Греції.
Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та керувати завойованими територіями прискорювали розклад первіснообщинного ладу у дорійців, стимулювали процес утворення держави. Сприяли цьому й часті сутички з сусідами, внутрішня боротьба, ріст продуктивних сил, поглиблення майнової та соціальної нерівності. Таким чином, після завоювання Лаконіки у дорійців досить швидко — приблизно в Х-ІХ ст. до н.е. — розкладаються родоплемінні відносини й утворюється рабовласницька держава.
Крім того що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші характерні особливості. Суспільно-економічний та державно-правовий розвиток країни відбувався повільно, носив застійний характер. Довгий час зберігалися численні елементи общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло розвивалися слабо. Розташована на сприятливих для землеробства й скотарства землях Спарта стала країною аграрною, землеробство було основним заняттям переважної більшості населення. Господарство мало натуральний характер, майже не будучи пов'язане з ринковими відносинами.
З іншого боку, необхідність підтримувати своє панування над масами поневоленого населення, кількість якого значно перевищувала число спартанців-дорійців, вимагала існування міцної держави, централізованого апарату примусу. Держава у спартанців набувала характеру військового табору зі збереженням аграрних рис.
Міцна, централізована влада у поєднанні з численними елементами первіснообщинного ладу, з домінуючим в економіці землеробством складають особливість всього спартанського (і взагалі дорійського) ладу.
Багато суспільно-політичних та державно-правових інститутів Спарти пов'язують з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікурга, в образі якого злилися, згідно з легендою, риси людини і бога (VIII ст. до н.е.). Лікург, що був дядьком і вихователем спартанського царя, за повелінням дельфійського оракула склав збірник законів — ретру (буквально —"угоду"), оскільки в суспільстві на той час значно поглибилася майнова диференціація, загострилися соціальні відносини, росло незадоволення бідноти, почалися заворушення. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни.
Лікург, окрім того, провів велику земельну реформу, яка покінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках земельних володінь. За переказами, Лікург поділив усю територію Спарти на дев'ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спар-танців-чоловіків, котрі становили ополчення. Кожен за жеребкуванням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). Вважаючи свою місію виконаною, він покинув країну, взявши з громадян присягу не порушувати встановлених законів і порядків. Після смерті Лікурга йому у Спарті збудовано храм, а сам він оголошений героєм і богом. Згодом ім'я Лікурга для спартанців стало символом справедливого та ідеального вождя, патріота.
В наступні століття відбувається значне розширення території Спарти, оскільки загарбання сусідніх земель стало рушійною силою зовнішньої політики країни. Однією із перших загарбано Мессенію, поневолено її населення. Далі захоплено ще декілька територій і міст — "полісів" Пелопонесу, інші примушено вступити у створений Спартою т. зв. Пелопонеський союз (Корінф, Мегари, Міке-ни, Мантінею та ін.). В результаті Спарта стала однією з найвпливовіших і наймогутніших держав Стародавньої Греції.
2. Суспільний лад
Як зазначалося вище, суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах, побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родоплемінного устрою, діяли старі звичаї, обряди, традиції.
Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періегринів та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним коштом спартанці, тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті — на фратрії. Кожен спартанець належав до якої-небудь філи. Але все більше родовий лад витіснявся державним, і родові філи змінювалися територіальними. Щодо самих спартанців, то їхня держава, політичний режим, право були демократичними, а щодо маси залежного населення — аристократичною формою правління, тиранічною за методами і суттю.
Рівноправних спартанців у IX-VIII ст. до н.е. налічувалося близько 9-10 тис. чол., а у V ст. до н.е. їх вже було не більше 6 тис. Рівноправним спартанцем вважався тільки той, обоє батьків якого були громадянами Спарти.
Після досягнення повноліття — 20 років — спартанець ставав повноправним громадянином і воїном. Одне було невіддільне від іншого. Спартанець не воїн не був повноправним громадянином.
"Община рівних" була військовою общиною з колективною власністю і колективною робочою силою. Всі її члени вважалися рівноправними. Матеріальну основу общини становила земля, оброблювана підкореним населенням, — ілотами. З колективної землі кожен спартанець за жеребкуванням одержував ділянку (kleros) разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню: продажу, даруванню і т.п. Земельні наділи спочатку були однаковими, проте згодом з'явилася нерівність у майновому становищі різних громадян, хоч і надалі вони йменувалися homoioi — "рівні". Нерівність виникала насамперед внаслідок поділу землі між спадкоємцями після смерті батьків: кожен із спадкоємців мав меншу ділянку, ніж інший громадянин, який свою землю не ділив. Крім того, якщо землю успадковували дочки, то при одруженні з ними хтось, звичайно, збільшував своє землеволодіння.
Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором. Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирного часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, боротьбою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий сиситій, участь в яких була обов'язковою. Нікому не дозволялось харчуватися вдома. Обов'язковою стравою на цих трапезах була юшка з бичачої крові, яка нібито додавала сили й мужності.
Ті громадяни, які через бідність не могли робити внески, виключалися з числа "рівних" і переходили в категорію "гіпомейонів" — збіднілих, опущених. Нових учасників спільних обідів приймали шляхом голосування (хлібними кульками). Якщо хоч один голос був проти (хлібна кулька роздушена) — кандидата відхиляли. У побуті довгий час домінували звичаї колективізму, суворої простоти, невибагливості. Житло спартанця повинно було бути збудованим за допомогою сокири й пилки, як і всі меблі. В обігу були тільки важкі й громіздкі гроші (монети), найбільші з яких доводилось перевозити возами (щоб не з'явилося бажання до їх накопичення).
Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонароджену дитину батько повинен був принести геронтам (див. далі), які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (вкидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і матері. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спеціальні табори, де вони під керівництвом особливих вихователів (педономів) проходили спеціальну виучку, їх виховували фізично загартованими, нечутливими до болю, голоду, втоми. Виховували почуття глибокого патріотизму, дисциплінованості, безумовного підпорядкування наказам властей і командирів. Дітей привчали споживати грубу, абияку їжу, одягатися в грубий, невибагливий одяг, спати на твердій постелі або й без неї, у простих житлах (без вікон і дверей) чи під голим небом.
Діти постійно перебували разом: разом вчилися грамоти, гралися, їли, спали. Голови стригли їм наголо, ходили увесь час босі. Голодним дозволялося самим здобувати собі додаткову їжу, навіть шляхом крадіжки. Але спійманих на цьому жорстоко били. Хлопці купались і мились тільки в холодній воді, нічим не змащували свого тіла. У старшому віці починалася військова виучка, яка тривала до 20-річного віку. Хлопців вчили скромності, невибагливості, маломовності. Спартанець повинен був висловлюватись просто, коротко.
Для перевірки фізичної витривалості у храмі Артеміди часто влаштовували справжні бичування підлітків. За екзекуцією стежили жерці. Підлітки призначали на важкі фізичні роботи, які вони мусили виконувати без будь-якого ремстування. За поведінкою молоді стежили не тільки вихователі, а й усі громадяни під загрозою штрафу і безчестя за недбалість. В основу всього виховання був покладений принцип: перемагати в бою і підкорятися вождям. Це робилось, як вважали, з благородною метою: процвітання держави і добробуту її населення.
У віці з 20 до 60 років кожен спартанець повинен був відбувати військову службу. З 20 років наставала й громадянська рівноправність (не з 30, як вважалося раніше). Правда, деякі права спартанець набував тільки з 30-річного віку — одружуватись, бути обраним на посаду ефора (див. нижче). Одруження було обов'язковим. Небажання одружуватись, затягування з цим або одруження чи відмова від нього з корисливих міркувань — підлягали покаранню.
Немалу увагу в Спарті приділяли й вихованню жінок, які займали в суспільстві дуже своєрідне становище. Молоді спартанки до заміжжя вчилися грамоти, ведення домашнього господарства, займалися тими ж фізичними вправами, що й юнаки: гімнастикою, бігом, боротьбою, киданням диска та списа й ін. Виховання жінок розглядалось як важлива державна справа, бо на їх обов'язку лежало народження здорових дітей, майбутніх захисників батьківщини. Вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася сімейним обов'язкам. Формою шлюбу була моногамна сім'я, хоч зберігалося чимало пережитків групового шлюбу. Бездітні шлюби розривалися або чоловік міг брати ще одну жінку. З іншого боку, кілька братів могли мати спільну жінку; мужчина, якому сподобалася жінка його друга, за згодою останнього міг ділити її з ним. Не вважалося ганебним запропонувати свою жінку гостеві, подорожньому, від якого, до того ж, можна було сподіватися гарного потомства. Але таємне порушення подружньої вірності жорстоко каралось, аж до смертної кари включно. Жінки користувались у Спарті більшою повагою, самостійністю й авторитетом, ніж в інших грецьких державах.
Повертаючись до чоловіків-спартанців, зазначимо, що військові заняття, тренування, фізичні вправи були їх основним заняттям. Якщо спартанець порушив військову дисципліну, проявив на полі бою боягузтво, не допоміг товаришеві або втратив зброю — його позбавляли честі (накладали атімію), громадянських політичних і особистих прав. Тоді ніхто з ним не розмовляв, не подав руки, не бажав знаходитись поруч. Земельна ділянка забиралась. Він потрапляв в категорію ніби прокажених.
На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). Як зазначалось, у процесі утворення Спартанської держави велику роль відіграли завоювання, внаслідок яких маси поневоленого населення перетворено в рабів — ілотів. У їх положенні теж було немало своєрідного. Це не були приватні, домашні раби, а колективні, державні, котрі не мали ні політичних, ні цивільних прав. Вони були розписані за клерами (ділянками) спартанців — по 10-15 осіб. Могли мати сім'ю.
Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін. Зменшувати розмір оброку не можна було. Помимо стягування оброку господар міг використовувати ілотів у своєму домашньому господарстві. Там використовувались і військовополонені — раби, яких держава продавала на публічних торгах.
Ілоти були зобов'язані при потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій, маючи на меті розладнувати ряди і тил противника. Після бою зброю в ілотів відбирали.
Як зазначалось, ілоти могли мати свої сім'ї, залишали собі частину вирощеного врожаю та інших продуктів.
Ілотів у кількісному відношенні було значно більше, ніж спартанців, вони неодноразово, як засвідчують грецькі історики, піднімали повстання. Ці повстання нещадно придушувались. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами залякування і терору, тому й жили вони, по суті, у постійній бойовій готовності, в умовах військового табору. Не вдовольняючись окремими актами терору стосовно ілотів, спартанці щорічно оголошували беззбройним ілотам "священну війну" (так звані крипти), під час якої вбивали сотні й тисячі найміцніших, найрозумніших, найвідважніших ілотів. Недарма в центрі своєї столиці спартанці побудували храм Страху, а в Афінах стояв храм "Милосердя.
При кожній нагоді і без неї ілотів нещадно били, щоб "вони ніколи не відівчились почувати себе рабами". Господарі-спартанці повинні були під страхом покарання вбивати тих ілотів, які виділялись силою, добрим здоров'ям, розумом.
Отже, не дивно, що ілоти при будь-якій нагоді піднімали бунти і повстання, іноді дуже загрозливі. Так, під час землетрусу 464 р. до н.е. ілоти масово повстали, боролись майже 10 років, а Спарті навіть довелось просити військову допомогу в Афін. Історик Ксенофонт, характеризуючи настрої ілотів, пише, що вони "готові були негайно з'їсти своїх панів зі шкірою і волоссям".
Іноді ілоти відпускались державою на волю, передусім за здійснені військові подвиги. Це мало місце, зокрема, під час Пелопонеської війни, коли відразу 2 тис. ілотів надали волю. Щоправда, як розповідає Фукідід, вони тут же зникли невідомо куди. Очевидно, спартанці їх знищили. Відпущені на волю ілоти йменувалися неодсшоди. Про їх правове становище певних відомостей немає.
Періеки (грец. periojkos, дослівно проживаючі довкола). Це жителі сусідніх зі Спартою територій, на які Спарта поширила вплив, підпорядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене населення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли продавати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, скотарством, менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Проте політично вони залишалися безправними, оскільки не були громадянами Спарти. На них не поширювались правила виховання, побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності (фізичні роботи, сплата оброку натурою і грішми), служили у війську в якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).
У сфері управління користувались певною автономією, обираючи свою адміністрацію, різних службових осіб. Проте над ними був встановлений нагляд і контроль Спартанської держави в особі спеціальних урядовців-гармостів. Вказівки гармостів були обов'язковими до виконання. Для утримання періеків (а їх було значно більше, ніж вільних громадян) у покорі спартанці теж застосовували до них режим страху і терору. Зокрема, ефори без суду й слідства могли карати смертю будь-кого з періеків чи будь-яку їх кількість.
Ось таким був суспільний устрій Спарти. Наголосимо, що спартанці робили все для того, придумували всякі засоби і заходи, щоб утримати в рівновазі суспільний порядок, який історично склався.
Звідси походив їх консерватизм у поглядах, звичаях і традиціях, нормах поведінки, побуті, їх побоювання всього нового, невідомого і що виходило за межі звичайного способу життя, підозріле ставлення до чужоземців та ін. Однак спартанський лад при всій його зовнішній стабільності і непохитності поволі руйнувався як ззовні, так і зсередини.
3. Державний устрій
Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені реформами Лікурга. Тоді ж, у VII ст. до н.е., при царях Полідорі та Феопомпі пройшли реформи державного устрою. Були розширені права ради старійшин, якій надано право анулювати рішення Народних зборів, створено новий орган державної влади — ефорат.
Отже, в конечному вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.
Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза всяким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легендами, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалуженнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) — Агіадами (одне плем'я) і Еврофонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. У випадку передчасної смерті сина спадкував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного родича.
Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конфлікти, які паслаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокрема, ради старійшин і ефорів, які розглядали і вирішували ці спори. Існувала постійна ворожнеча і між двома царськими родами .
Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали присягу, що будуть дотримуватись законів і звичаїв країни. Далі присягали ефори, що будуть шанувати владу царів, якщо останні дотримуватимуться присяги.
Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі' військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'язковими.
За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів місці на свій розсуд — аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо у поході. Звільнялись вони від цього тільки у випадку фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а також при досягненні 60-річного віку.
З V ст. до н.е. у поході (чи на війні) кожного царя супроводжували два ефори, які контролювали його дії, але вмішуватись у командування військом не мали права. Потім вони складали звіт про дії царя і могли висувати питання про притягнення його до відповідальності. У такому випадку суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою — смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіскація майна.
Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірками стосовно діяльності царів. Якщо на небі появилась літаюча зірка (яка рухається по небосхилу), то це означало негативну оцінку царської діяльності богами. Тоді здійснення влади царями призупинялося аж до отримання вияснення від так званого Дельфійського оракула або з Олімпії. Коли це вияснення було негативним для царів ( чи так його інтерпретували ефори), то царів судили і позбавляли влади.
Царі, як зазначалось, здійснювали культові функції. Вони вважались представниками народу і держави перед богами, приносили богам жертви, власкавлювали їх, просили допомоги й підтримки. Щодо судових функцій, то за царями збережено право розглядати й вирішувати справи про спадкування майна померлого батька його дочками і їх видання заміж, усиновлення й удочеріння, будівництво і стан доріг.
Царям віддавали почесті, вони були оточені увагою й повагою, їм відводились спеціальні місця на зборах, іграх, видовищах, при їх появі усі вставали (крім ефорів). На користь царів встановлено з громадян різноманітні збори ( переважно натуральні), вони отримували значну частину військової здобичі. Царів пишно хоронили, в країні оголошувалась десятиденна жалоба.
Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була Рада старійшин — герусія. Вона бере початки, очевидно, з колишньої родоплемінної організації — ради племінних старійшин. Проте з утворенням держави до її складу входили вже не просто люди досвідчені, заслужені, а представники знаті, верхівки суспільства. До складу герусі входило 30 осіб — два царі та 28 членів — геронтів. Обиралися геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів, які досягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську. Вибори відбувались примітивно: голосом, криком (за кого кричали голосніше, той і обраний).
Це відкривало можливості до зловживань з боку тих, хто керував виборами. Геронти не несли жодної відповідальності за свою діяльність. Герусію скликали спочатку лише царі, бо у ранню епоху вона вважалась дорадчим органом при царях. Вони й головували на засіданнях. Потім мали право скликати її й головувати на засіданнях також ефори.
Компетенція герусії, спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як звужувались повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н.е. герусія стала, по суті, найважливішим органом влади й управління Спарти.
Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала чужоземні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готувала проекти рішень зборів, які від імені герусії доповідав на зборах хтось з геронтів. На обговорення зборів герусія виносила й ті державні справи, з яких серед її членів не було одноголосності, тобто панували розбіжності. Герусія мала право (з VIII ст. до н.е.) накладати заборону, призупиняти будь-яке рішення Народних зборів. Для цього достатньо було геронтам і царям встати й піти зі зборів.
Герусія мала й судові функції. Вона розглядала кримінальні справи, з яких обвинуваченому загрожувала смертна кара, вигнання або позбавлення честі. До таких злочинів належали передусім державна зрада, скоєння вбивства, зловживання владою, хабарництво й ін. Герусія розглядала й справи зі звинувачення царів.
З IV ст. до н.е., особливо під час Пелопонеської війни, значення герусії почало зменшуватися у зв'язку зі зростанням у державному житті ролі ефорів.
Народні збори — ареllа. У Спарті їх поза всяким сумнівом можна вважати чи не найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Однак на відміну від демократичних Афін тут вони не відігравали домінуючої ролі, не мали такого ж великого, як у Афінах, значення. Участь у Народних зборах мали право приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі досягли 20-річного віку, мали земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням політичні права. Отже, спартанські жінки, молодь до 20 років, чужинці, періеки, ілоти в Народних зборах участі не брали.
Стосовно регулярності їх скликання, то одні дослідники вважають, що скликались Народні збори при потребі, інші — що регулярно, у певні строки, але не частіше одного разу на місяць. Заздалегідь вивішувався порядок денний. Скликали збори за розпорядженням царів, у пізніші часи — ефорів. Вони ж і головували на зборах — спочатку обидва царі, а приблизно з V ст. до н.е. — ефори.
Виступати на зборах мали право не всі, як у Афінах, а тільки царі, геронти, ефори, інші службові особи, чужоземні посли, іноді (з дозволу властей) деякі інші особи. Згодом цей порядок дещо демократизувався і виступати дістали змогу й рядові громадяни. При необхідності могли скликатись позачергові, надзвичайні збори, в яких брали участь наявні на даний момент у місті громадяни. Ці збори називали малими (mikra ареllа).
Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували питання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб, командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фронти, вирішували, хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у випадку виникнення спорів з приводу спадкування престолу, укладення чи розірвання союзу з іншими державами, вибирали послів. Тут обговорювались справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці його членів. Збори надавали або позбавляли громадянства.
Питання на засідання зборів і проекти рішень готували герусія та ефори. Народні збори могли їх прийняти або відхилити, але дискутувати з цього приводу, вносити поправки не могли. Голосування проводилось криком (у зачиненому будиночку спеціальна комісія слухала і вирішувала: кричать голосніше "за" чи "проти"). Якщо були сумніви, то учасники зборів розходились у різні сторони: в одну — ті, хто "за", в іншу — хто "проти".
Народні збори іноді виступали в якості судового органу. Це було тоді, коли порушувалось питання про усунення з посади за скоєний злочин будь-кого із службових осіб. Обвинувачем тоді виступав хтось з герусії або ефорів, а Народні збори лише голосували — усувати або ні.
Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут ефорату — не встановлено. Не було єдиної думки з цього приводу навіть у стародавніх істориків. Одні дослідники вважають, що ефорат виник ще до Лікурга, інші — що його створив Лікург, ще інші — що цар Феопомп у 755-754 pp. до н.е., бо саме з цього часу збереглись листи й рішення ефорів та роки стали називати іменами ефорів — епонімів (тобто тих ефорів, які у даний рік очолювали колегію). Немає також єдиної думки стосовно компетенції ефорів у ті давні часи. Так чи інакше, при Лікургові вони вже існували. Та обставина, що у своїх реформах, рішеннях, законодавчих актах Лікург про них не згадує — засвідчує, ймовірніше, про те, що він не вважав за потрібне змінювати їх правове становище чи компетенцію.
Вважається, що спочатку компетенція ефорів була обмеженою: вони здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян, над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так званої Мессенської війни (середина VIII ст. до н.е.) царі Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у походах, доручили ефорам здійснювати судочинство. Так пише Плутарх.
Надалі влада ефорів почала все більше й більше зростати. Вони нібито виступали в якості представників й захисників інтересів народу, а насправді — знаті, яка побоювалась царів, не була певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання яких уза-лежнила від себе. З цією метою встановлено, що ефори призначатимуться не царем, а їх обиратимуть Народні збори (кандидатури пропонувала герусія, котра, як відомо, керувала тоді роботою Народних зборів). Час проведення цієї реформи невідомий.
Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний колегіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма, іменем якого називався рік. Рішення у колегії приймалися за більшістю голосів. Засідала колегія при потребі.
Отже, влада ефорів, як зазначалось, при підтримці знаті зростала і у другій половині V ст. до н.е. досягла свого апогею.
Ефори скликали Народні збори та герусію і головували на їх засіданнях, очолювали їх діяльність. Причому скликали ці органи незалежно від волі царів, а іноді і всупереч їхньому бажанню. Відали зовнішніми зносинами — вели переговори з іноземними послами, висували перед Народними зборами питання про війну чи мир з різними країнами. У випадку війни оголошували і керували мобілізацією війська, видавали наказ про виступ у похід. Двоє ефорів супроводжували кожного царя у поході та на війні, контролювали його дії, доповідаючи про все це усій колегії ефорів. Фактично у їхніх руках перебувало все » внутрішнє управління країною. Ефорам і далі належали функції нагляду за способом життя і поведінкою громадян, періеків та ілотів, а також вихованням молоді. їм належали обширні поліцейські функції, зокрема, нагляд за дотриманням законів і звичаїв країни, збереженням правопорядку. Обіймаючи посаду, вони зверталися до всього населення з вимогою голити вуса й шанувати закони, тобто неухильно підпорядковуватись суворій дисципліні військового табору, за якою жила уся Спарта. Хоча самі ефори не так неухильно її притримувались. Так, вони не вставали при появі царів, харчувались не на спільних трапезах, а окремо.
Ефори контролювали всіх службових осіб, перевіряли їх звіти, у тому числі військових командирів, будь-яку службову особу за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків могли усунути з посади і віддати до суду: справу розглядала герусія або Народні збори. До відповідальності ефори могли притягнути й царів, котрих теж судила герусія чи Народні збори. Приватних осіб могли судити самі ефори, виносити й вирок — аж до смертної кари включно. Вони мали право видалити за межі держави (прогнати) й будь-якого чужоземця.
Ефорам належали судові функції зі цивільних справ громадян. У таких випадках вони розглядали справи одноосібно.
Після закінчення однорічного терміну урядування ефори звітувались про діяльність перед новообраною колегією ефорів. Остання могла при необхідності притягнути попередніх до відповідальності.
Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні збори. Царі розглядали дрібні кримінальні справи, справи про спадкування, видання заміж дочок-спадкоємиць, спори про стан і користування дорогами, справи воїнів під час військових походів. Ефори розглядали кримінальні справи приватних осіб, у тому числі чужоземців, цивільні справи громадян, періеків і чужоземців. Герусія і Народні збори розглядали важливіші кримінальні справи, справи про службові злочини і проступки службових осіб, у тому числі царів.
Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років були зобов'язані нести військову службу в якості важ-коозброєних воїнів (гоплітів). Це ж стосувалося і періеків. При необхідності в якості легкоозброєної піхоти залучали ілотів. Періеки, ілоти, частково спартанці служили й на флоті, який, однак, не був великим. Гопліти поділялися на 12 лохів — по 500 воїнів у кожному. Очолював лоху лохаг. Лохи (згодом мори)поділялися на дрібніші військові загони — еномоти (по 40-50 осіб) на чолі з еномархами. Командував армією (чи окремими арміями) цар, котрого визначили Народні збори чи герусія. Якщо одночасно з однією армією йшли обидва царі — то один визначався старшим, головнішим. Помічниками царів у війську були полемархи. Кількість спартанців — гоплітів у різні часи коливалась від 7 до 9 тис. У часи Пелопонеської війни їх було близько 6 тис. Тисячу воїнів — найбільш молодих і старих — виділяли для охорони міста і держави.
У складі війська була й кіннота — невеликий загін у 300 осіб, де служили найбагатші громадяни, що могли мати й утримувати коней. У І мирний час цей загін охороняв і супроводжував царів, забезпечував і безпеку держави.
У війську панувала залізна дисципліна, безумовне підпорядкування наказам командирів. Утеча з поля бою, боягузтво, невиручення товариша вважались негідними спартанця. За це воїна позбавляли громадянства, земельного наділу, політичних прав, а іноді й карали смертю (залежно від тяжкості проступку). Хоробрість і стійкість воїнів у Спарті цінувались вище, ніж будь-які інші людські якості та цінності. Смерть на полі бою вважалась вартіснішою, ніж ганебне, непомітне життя.
4. Джерела та характерні риси права
Джерелами права у Спарті були звичаї, звичаєве право, потім закони. У VIII ст. до н.е. появився, як зазначалось, збірник законів — законодавство Лікурга. Однак незважаючи на це, у Спарті переважало неписане, звичаєве право, законодавство тривалий час не отримувало помітного розвитку. Загалом право країни було спрямоване на забезпечення прав і привілеїв спартанців та закріплення безправного становища ілотів.
Право власності. Пануючи над масами поневоленого населення, спартанці постійно мусили турбуватись про забезпечення повсякчасної консолідації вільних громадян, дотримання повної солідарності між ними. Власне тому тривалий час у Спарті зберігалась общинна власність на землю, а керівники держави докладали чимало зусиль, щоб не допустити до різкої майнової диференціації серед "рівних".
Общинна земля, як зазначалось, була розділена на наділи, які щорічно за жеребкуванням розділялись між громадянами. Відчужувати ці землі не можна було. Проте згодом появилась і приватна власність на землю. Це передусім землі, які надавались державою громадянам за певні заслуги. Ними можна було вільно розпоряджатись. Далі — це землі, заселені періеками, тобто у гірських і передгірських районах, на окраїнах держави. Щоправда, їх купівля вважалася недостойною, мало чи не ганебною справою. Тому соціальна нерівність, у тому числі в земельних питаннях, все одно виникала.
У першій половині IV ст. до н.е. появився закон, який дозволяв дарування і заповідання будівель і земельних ділянок, що раніше суворо заборонялось. Хоч продаж-купівля землі все одно не допускалися, але це вже був серйозний крок до ще більшої майнової диференціації. Існувала в Спарті й заборона громадянам займатися торгівлею, ремеслом, але й це не слугувало ефективною гарантією проти появи приватної власності, до речі, як і введення важкої, громіздкої монети. Помимо спільної земельної власності збереження елементів первіснообщинних відносин проявлялося і у тому, що вважалось допустимим безоплатно користуватись чужими рабами, чужим реманентом, кіньми, мисливськими собаками, навіть брати з чужих комор харчові припаси. Це не означає, що у Спарті зовсім не було торгівлі, норм зобов'язально-договірного права тощо. Вони, очевидно, існували, діяли, але загалом договірне право було нерозвинене, непоширене, бо в країні домінувала не приватна, а спільна, колективна власність, існували численні пережитки первіснообщинних відносин. Купівля-продаж, позичка, обмін речей тривалий час відбувалися у простій, усній формі, щоправда, при свідках, зазвичай не за гроші, а у бартерній формі (товар за товар, річ за річ).
Сімейне право. У Спарті існував парний шлюб, але з багатьма специфічними рисами, елементами групового шлюбу. Як зазначалось, декілька братів могли мати одну дружину, а одна жінка — декілька чоловіків. Не вважалось ганебним "позичити" дружину товаришеві або запропонувати гостеві. Водночас жінки посідали у суспільстві високе становище, користувались повагою і пошаною. Спартанка сама вибирала чоловіка, без згоди дівчини шлюб не укладався. Жінки мали своє майно, розпоряджались ним, а коли у Спарті почали активніше розвиватись торговельно-грошові відносини, то появлялось немало багатих жінок, котрі мали свої землі, рабів, багатства.
У сім'ї жінка теж користувалась повагою, авторитетом. Вона керувала веденням всього домашнього господарства, вихованням малолітніх дітей, оскільки чоловік, постійно знаходячись у військовому таборі і там харчуючись, вдома появлявся нечасто. Однак влада чоловіка у сім'ї була великою, авторитет — беззаперечним, слово — вважалось законом.
Розлучення відбувалося без зайвих формальностей, за згодою сторін. У випадку сімейного конфлікту справу розглядали царі або ефори.
Спадкування майна померлого батька чи чоловіка відбувалося згідно зі законом. Спадкували передусім сини, при їх відсутності — Дочки. Дружині померлого поверталось її придане, залишались подарунки чоловіка. У випадку відсутності дітей майно померлого спадкували його найближчі кровні родичі за чоловічою лінією — брати, батько, дід та ін.
Кримінальне право. Знову ж таки норм кримінального характеру, як і інших галузей права, існувало дуже мало. Діяли звичаї, традиції. Норми кримінального права обмежувались зазвичай вказівкою на заборону, каральність тих чи інших вчинків. Саме покарання обирали судді. Це могли бути штрафи, конфіскація майна чи навіть земельного наділу (клеросу), вигнання, позбавлення прав, позбавлення громадянства, смертна кара (мечем, задушенням чи скиданням зі скелі).
Позбавлення прав (атімія) вважають одним з найтяжчих покарань. Така людина не могла звертатися до суду для захисту своїх інтересів, брати участь у політичному житті, зазнавала постійної зневаги, бойкоту громади. Атімією карали за боягузтво на полі бою, втечу з бою, здачу в полон ворогові. За вчинення надалі якогось героїчного поступку, подвигу атімію могли з воїна зняти.
Оскарження судових вироків не допускалось. Тільки у виняткових випадках засуджений міг апелювати до Народних зборів.
Судовий процес між громадянами мав змагальний характер, але часто звинувачення брали на себе державні органи — царі, ефори, ге-ронти. Доказами слугували власне признання, покази свідків, речові докази, документи, присяга.
Впродовж декількох століть Спарта зберігала зазначені риси військово-землеробської держави, з владою аристократії, численними пережитками родо-племінних відносин. Менш-більш серйозні переміни в її суспільно-політичному ладі, економіці намітились аж у V-IV ст. до н.е. Сприяли цьому передусім греко-перські війни, а також Пелопонеська війна (431-404 pp.).
Ставши в VI-V ст. до н.е. наймогутнішою державою Пелопонесу, в процесі греко-перських воєн Спарта стала поряд з Афінами фактичним організатором і керівником антиперської боротьби греків. Після перемоги у цій кривавій війні між Спартою і Афінами виник конфлікт, який завершився спочатку укладенням на ЗО років перемир'я (446 р. до н.е.), а далі — Пелопонеською війною. На боці Спарти виступили держави Пелопонеського союзу та інші, де правила аристократія, на боці Афін — держави Афінського морського союзу та ті, де існувала демократія. Хоча чіткого такого поділу не існувало, бо, як засвідчують Фукідід та інші історики, у кожній грецькій державі постійно існували і боролись дві партії, дві сили — аристократична і демократична, і залежно від того, яка в даний момент перемагала, відповідно приєднувались то до Спарти, то до Афін.
Отже, війна була виявом антагонізмів — економічних, політичних, соціальних, які давно вже визрівали, накопичувались, двох різних укладів, двох систем. Не останню роль відігравала й торговельна конкуенція між Афінами та деякими членами Пелопонеського союзу. Війна продовжувалась 27 років і закінчилась перемогою Спарти з покладенням на переможені Афіни великої контрибуції.
Пелопонеська війна привела до серйозних змін в політичному ладі багатьох грецьких держав. По-перше, розпався Афінський морський союз, втратили свою економічну і політичну гегемонію у південній Греції Афіни, у багатьох державах прийшли до влади або зміцніли аристократичні кола, олігархії. Та й у самій Спарті перемога, притік афінського золота й срібла призвели до послаблення Лікургівського устрою, поглиблення майнової диференціації, розвитку приватної власності, торгівлі. Війни значно скоротили кількість повноправних громадян — спартанців. У V ст. до н.е. 'їх налічувалось уже 8 тис, а наприкінці IV — 2 тис, далі — ще менше. Власті намагалися запобігти цьому процесові, вживали заохочуючих заходів до збільшення народжуваності дітей. Так, громадянин, який мав трьох синів, звільнявся від військової служби, а чотирьох — ще й від будь-яких податків. Але, з іншого боку, це вело до роздрібнення земельних ділянок, і немало спартанців потрапляло в категорію так званих гіпомейонів. Багатьом з них не подобався постійний військовий режим життя, побуту. Перша відома спроба здійснити суспільно-політичний переворот відноситься до 399 р. до н.е., коли владу, щоправда, невдало, спробував захопити спартанець з категорії так званих Кінадон. Зростало невдоволення свавільним, диктаторським пануванням Спарти у багатьох грецьких державах, де спартанці настановили своїх гармостів (намісників). Першими виступили Фіви. У битві 371 р. до н.е. під Левктрами спартанці вперше у своїй історії потерпіли нищівну поразку. Гегемонії Спарти у Греції покладено кінець.
Крім того, наслідком цієї поразки було чергове повстання ілотів і відродження держави Мессенії (369 р. до н.е.).
В 243 р. до н.е. проект докорінних реформ запропонував цар Агіс. Він спробував відновити суворі лікургівські звичаї і порядки, у тому числі щодо "спартанського" способу життя; з метою збільшення кількості повноправних громадян (яких тоді налічувалося всього близько 700 осіб) запропонував надати громадянські права частині періеків, Деяким чужоземцям; провести перерозподіл землі, надавши кожному спартанцю однакову ділянку; ліквідувати всі борги та ін. Він перший віддав усі свої землі і майно для перерозподілу. Проте знать і багаті виступили проти Агіса, проти його реформ, віддали його до суду герусії, домоглися страти.
Але на цьому спроби реформувати суспільно-політичний устрій країни не закінчились. У 226 р. до н.е. цар Клеомен III, спираючись набідноту, періеків і найманців, яких було немало у війську, все-таки здійснив переворот. Він перебив ефорів та їх прибічників, ліквідував ефорат взагалі, а компетенцію герусії значно обмежив. Відновив сиссітії, спартанські методи виховання молоді. Надав громадянські права багатьом періекам, через що кількість повноправних громадян зросла до 4 тис. осіб. Проведено перерозподіл землі, лишки земель у знаті конфісковано. Дозволено ілотам викуплятися на волю, чим скористалося { близько 6 тис. ілотів.
Перелякана спартанська знать запросила на допомогу македонського царя Антігона. У 221 р. до н.е. військо Клеомена було розбито, він утік до Єгипту, де незабаром загинув. Усі його реформи у Спарті були скасовані. У кінці III ст. до н.е. тут знову розгортається широкий рух за реформи, в якому поруч з біднотою активну участь беруть ілоти. До влади приходить тиран Набіс. Він надав права громадянства всім періекам та ілотам, ліквідував борги, конфіскував землі у знаті та наділив ними всіх безземельних, створив сильну армію. Але знову ж таки проти нього виступили Македонія, власна знать та ін. Набіс був розбитий, незабаром його вбили. Спарту змусили вступити у так званий Ахейський союз, створений під егідою Македонії. У 146 р. до н.е. Спарта разом з усією Грецією потрапила під владу Риму.

Приложенные файлы

  • docx 18227248
    Размер файла: 50 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий