gotovi_shpori

«Економічне диво» (цивілізаційний досвід країн Південно-Східної Азії).
є чотири "хвилі" економічного зростання у Півд-СхАзії.1- Японія, 2 - чотири "тигри" - Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, 3 - Індонезія, Малайзія та Таїланд. 4- "економічне диво" Китаю та В'єтнаму.
економічні успіхи були досягнуті за рахунок комбінування чотирьох факторів: 1) експортно-промислової стратегії розв; 2) залучення інозем капіталу; 3) держрегулюв 4) ств життєздатних госп суб'єктів - нац корпорацій.осн напрям еконрозв - індустріалізація: ств сучасної структури економіки, з розвиненим обробним сектором, що використовує передові технології та виробляє засоби вир-ва й споживчі товари, необхідні для динамічного розвитку нац економіки, досягнення екон і соц прогресу. найважливіше значення для створення підприємництва мала наявність ринку та платіжоспроможного попиту. Тому від самого початку розвиток промисловості набув ринково-орієнтованого хар-ру. Спочатку - імпортозаміщуюча модель розвитку. Її прийняття було об'єктивно необхідним, через порівняно великий за абсолютними розмірами платіжоспроможний попит на споживчі товари, який не міг задовольнити імпорт, бо до 70-х років погіршувалися умови торгівлі для країн, що розвиваються, в цілому.це викликало зміни галузевої структури господарства. Випереджаючими темпами розвивалися галузі легкої промисловості - текстильна, взуттєва, харчова, тютюнова. Посилювалася роль зовнішніх факторів в економічному розвиткові розглянутих країн. Насичення внутрішнього споживчого ринку товарами місцевого виробництва супроводжувалося не зменшенням, а поширенням загального обсягу імпорту, до того ж зростала частка в ньому товарів виробничого призначення. Внаслідок цього підвищувався попит на валютні ресурси, а задоволення його не могло здійснюватися тільки за рахунок поширення експорту сировини через обмеженість потенціалу його росту. Крім того, посилювалася залежність від міжнародного поділу праці, і не вимагало диверсифікації експорту, тому розглянуті країни змушені були шукати можливості переходу до політики експортної орієнтації обробної промисловості. Пріоритет - галузей легкої промисловості, а через поширення обслуговуючих їх галузей (виробництво синтетичних волокон, первинна хімія) поступовий розвиток галузей важкої промисловості (металургійної, хімічної промисловості, машинобудування). Тому на світовому ринкові вони з'явилися як виробники та експортери масової споживчої продукції, головним чином для ринків промислово розвинутих держав. починає здійснюватися перехід від традиційних капітало- та трудомістких виробництв до розвитку наукомістких галузей і створення власної науково-дослідної бази. Відбувається поступова переорієнтація з випуску споживчої продукції (яка поки що зберігає пріоритетне значення) на високотехнічні товари та інші компоненти. Водночас зберігається експортна спрямованість виробленої продукції. Головною рисою цієї стадії індустріалізації є поступовий ріст державних та приватних асигнувань на розвиток НДДКР.
країни субрегіону мають відносно високий рівень подушевого доходу, демонструють стабільні й високі темпи економічного розвитку, мають добре розвинуту виробничу інфраструктуру. А головне - уряди країн Південно-Східної Азії проводять комплексну, послідовну політику стимулювання капіталовкладень (внутрішніх і зовнішніх) у ті галузі економіки, де вони можуть забезпечити найбільшу віддачу. Рішуче проводиться боротьба з бюрократизацією системи управління. 
Виступаючи як підприємець, держава безпосередньо сприяла економічному зростанню, бо доходи, які одержували її підприємства, служили важливим джерелом фінансування капіталовкладень. Але в більшості країн передбачалось, що державний сектор у майбутньому буде зведений до мінімуму, бо діяльність його у більшості випадків неефективна, оскільки підпорядкована створенню сприятливих умов для ефективного функціонування приватного капіталу.Держава також виконувала певні регулюючі функції.Державна політика, що реалізувалася у 60-ті, а особливо в 70-ті роки, передбачала систему різноманітних заходів для стимулювання розвитку дрібної промисловості: надання пільгових кредитів, державних замовлень, допомогу в реалізації продукції, розробку необхідних технологій та організацію консультацій з налагодження виробництва. Внаслідок цього масштаби дрібного підприємництва в економіці країн Південно-Східної Азії зросли 

















































«Полюси економічного розвитку»: національний і регіональний аспекти.
Згідно розробкам Ф. Перроу, економічний простір правомірно визначати як силове поле, напруженість якого нерівномірна. У напрямку до полюсів діють певні доцентрові сили, є і сили відцентрові. Ці полюси як би групують нововведення, проте навколо певної лідируючої галузі, і в результаті утворюють територіальні концентрації. Останні характеризуються, зокрема, тим, що чітко простежується зв'язок між виробленим сукупним доходом та інвестиціями, економічним і соціальним рівнем розвитку тощо Таким чином, регіональний полюс зростання являє собою поєднання розвиваються і розширюються галузей, здатних викликати економічне зростання в зоні свого впливу. Дослідниками також встановлено, що виникнення територіальних «точок зростання» обумовлено: нерівномірністю масштабів та ефективності виробництва; наявністю особливо зручних територій для розміщення підприємств декількох сполучених галузей; набирає силу тенденцією зміщення інновацій з великих міст у малі та середні, де є високотехнологічний потенціал, та іншими причинами.
У теорії полюсів зростання є кілька вкрай важливих, принципових тез       - Полюс зростання не самоціль, а засіб підйому району;       - Полюс зростання ефективний тільки в мережі з таких же полюсів;       - Полюс зростання повинен володіти відмінною зв'язком з іншими пунктами району, щоб використовувати його ресурси і передавати їм нововведення та інші імпульси розвитку;       - Полюс зростання повинен здійснювати зв'язок між країною і регіоном;       - Полюси зростання можуть бути самого різного значимості - міжнародної (зв'язок країни зі світом), національної, регіональної та місцевої (наприклад, центральна садиба колгоспу за часів СРСР) і масштабу - від окремого поселення до цілого району;       - Головна мета - пробудження стимулів і сил саморозвитку       Теорія полюсів росту швидко завоювала широку популярність в країнах Заходу, і практично всі ці країни ще в 60-х роках поклали дану теорію в основу своєї регіональної політики. Спочатку мова йшла тільки про піднесення відсталих і депресивних районів, тобто використанні полюсів росту в якості інструменту політики вирівнювання. Пізніше з'явилася ідея підтримки основних центрів для підтримки конкурентоспроможності країни. Згодом же полюса зростання стали розглядатися як каркас всієї територіальної структури суспільства, незалежно від того, розміщувалися вони в процвітаючою частини країни або у відсталій. Так склалася концепція поляризованого простору.
Варіанти стратегії автаркії: недоліки і переваги.
Автаркія (від грец. autarkeia - самозабезпечення). Політика [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]відокремлення країни, добровільна чи вимушена ізоляція від світового ринку. Приклад прямування до автаркії – економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії, де в процесі підготовки до війни ставилося завдання досягти самозабезпечення стратегічними ресурсами. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом.
Перевагами є максимально можливе самозабезпечення й самоізоляції від небезпечних впливів процесів глобалізму, сподівання на власні сили й засоби.
Недоліками є можливе невиправдане сподівання на надмірну самостійність, порушення стійких зв’язків.
Види с. автаркії:
- абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка.
- автаркія експансії (або автаркія нац переваг): вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків.
- автаркія структурна (визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезп країні прорив на ринок).
автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.
Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку. Стратегією закритості можуть скористатися тільки потужні країни.
Механізми становлення відкритості у межах моделі автаркії.
Керована ек.ка є закритою.
Економічна відкритість в межах цієї моделі - це не скасування кордонів, а застосування механізмів, які не суперечать глобальним стратегіям.
Більшість розвинених країн застосовують різноманітні механізми стосовно закритості.
Варіативність міжнародних економічних стратегій розвитку: макроекономічні складові.
На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства і визначає стратегії економічного розвитку.
На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми соціально-економічно горозвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства і визначає стратегії економічного розвитку.
Основні напрями реалізації стратегій в провідних країнах світу: 1.промислова та структурна політика (відбув.пошук стратегії «економії на праці», зменш.труд.місткості прод-ї, залуч.довиробнич.процесів дешевих ресурсів роб.сили)2.соціальна політика (первин.розподіл доходів регул.відносинами власності і надання окремих послуг, як імають суттєве соц..значання(освіта, медицина, пенсій. забезпеч.) 3. еколог.політика (прямі и непрямі субсидії, позики піднизький процент які реаліз.еколог програми, податков пільги.) 4. зовнполітика , 5. Стабілізацполітика

Варіативність міжнародних економічних стратегій розвитку
На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства і визначає стратегії економічного розвитку.
На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми соціально-економічно горозвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язанняцихнагальнихзавданьздійснюється на різнихрівнях та у різноманітних сферах суспільства і визначаєстратегіїекономічногорозвитку.
Основнінапрямиреалізаціїстратегій в провіднихкраїнахсвіту: 1.промислова та структурна політика (відбув.пошукстратегії «економії на праці», зменш.труд.місткостіпрод-ї, залуч.довиробнич.процесівдешевихресурсівроб.сили)2.соціальна політика (первин.розподілдоходіврегул.відносинамивласності і наданняокремихпослуг, якімаютьсуттєвесоц..значання(освіта, медицина, пенсій.забезпеч.) 3. еколог.політика (прямі и непрямісубсидії, позикипіднизький процент якіреаліз.екологпрограми, податковпільги.) 4. зовнполітика , 5. стабілізацполітика
Виділяють такі осн види МСЕР: стратегія домінування, стратегія поступального розвитку, стратегія сталого розвитку, наздоганяюча стратегія
6.Варіативність планетарної стратегії сталого розвитку.
Основними проблемами, що виникають на шляху розроблення та реалізації стратегії сталого розвитку, є такі: застосування ефективного механізму зворотного зв'язку (моніторингу та контролю за діяльністю органів у сфері сталого розвитку, реалізацією заданих цілей); відсутність у стратегіях чітких вимірюваних цілей; ефективне довготермінове планування; розроблення та реалізація чітких планів дій на місцевих рівнях та контроль за їх виконанням; узгодженість механізмів реалізації стратегії сталого розвитку із бюджетним процесом; застосування повного набору ефективних механізмів фінансування сталого розвитку; застосування механізмів інноваційної фіскальної політики.
Низка фундаментальних принципів формування ефективної економічної стратегії держав в планетарному масштабі.
1. Обгрунтованість - підтримка кожного з положень науковими розрахунками.
2. Прозорість - чіткий виклад страт, доведення її
3. Легітимність – сприйняття стратегії переважною більшістю суспільства, політичних та економічних сил.
4. Адекватність - врахування комплексу характеристик поточного стану економічної системи, досягнутих результатів та використання її особливостей як рушіїв економічного оновлення.
5. Контрольованість - наявність визначених критеріїв успішності заходів програми, відстеження своєчасності, повноти їхнього досягнення, орієнтирів оперативного коригування. 6. Логічність - встановлення обмеженої кількості ключових завдань, визначення шляхів їх послідовної реалізації
7. Структурна довершеність. Згідно з теорією менеджменту, будь-яка ефективна стратегія повинна містити три складові: основні цілі, основні елементи політики, послідовн основних дій.
8. Врахування зовнішніх впливів. Слід відмовитися від спроб будувати економічну стратегію, враховуючи лише суто внутрішні фактори і проблеми та ігноруючи при цьому геоекономічні фактори і процеси глобалізації.
7. Варіативність політики автаркії: економічна самодостатність; структурна закритість; економічна закритість; автаркія експансії.
(різниці між переліченими поняттями не має, сенс той же що й в автаркії, з різницею лише що автаркії як такої, в ідеалі не існує, тож в нас є:ектсамодостатність(в країни все є, тому нічого з-за кордону не потрібно), структурна закритість (Росія та дещо Білорусія, .ек закритість(Узбекистан, Сирія, Білорусія),автаркія експансії – в процесі підготовки до війни )Економічна самодостатність - сподівання на власні сили й засоби. Прикладом можуть бути країни Західної Європи, які не залежать від сировинної бази та світової економічної політики. Автаркія експансії – економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії, де в процесі підготовки до війни ставилося завдання досягти самозабезпечення стратегічними ресурсами. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом. Структурна закритість спостерігається в Росії і до нещодавна -Білорусії.
Структурна автаркія – нова форма закритості, широко використовується розвиненими країнами і полягає в створенні особливих (монопольних) умов функціонування для галузей, виробництв, наукових досліджень, які мають стратегічне значення для розвитку національної економіки та знаходяться у стадії формування. Такі умови забезпечують цим напрямкам виключне положення в економіці, підривають основи приватної економічної зацікавленості (мотивацій вигоди), що відвертає від них надмірну увагу і перешкоджає трактувати їх як закриті. Головна з них – посилений інтерес до цього напрямку з боку держави. Ці умови відміняються з набуттям галуззю (виробництвом) певного рівню конкурентоспроможності.Автаркіяце ізоляція держави від зовнішньо-еко впливу,створення незалежного господарства,яке може себе самозабезпечити без усілякої підтримки з зовні. Автаркія є вагомоюпротивагоюсьогоденномуглобалізму. Повнаавтаркія(ізоляція) може бути реалізованатільки в умовах „народного господарства”(виробництва). Автракія–цетакожстратегічний план мілітризації та підготовки до війни. Віндозволяєраціональносконцентруватиресурси та направитиїх на потреби державиПовнаавтаркіянеможливанавіть для великих і багатих ресурсами країн, тому, як правило,влітературіговорять про «автаркічнітенденції» в економічнійполітиці ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]). Історичнийдосвід показав, щотакітенденціїзавдаютьнепоправноїшкодиекономіцікраїни, відкидаючиїї назад в областінауково-технічногопрогресу, економічної ефективно стісуспільного виробництва
8. Варіативністьстратегіїглобалізації і економічноїуніфікаціїсвітового простору
Глобалізація – її зміст і суперечливий характер, наслідки і широкий спектр сприйняття світовим загалом та наукова рефлексія цього феномену – чи не найзагальніше явище сучасності. Важко уявити когось із політиків або дослідників соціально-політичних процесів, які б пройшли повз неї. Твердять, що глобалізація наче дев'ятий вал захльостує планету, руйнуючи при цьому Вестфальсько-Філадельфійську систему як таку, що складається з понад двохсот суверенних націодержав з усталеним міжнародним правом. Відзначаючи нову якість глобалізації, її ідентифікують з п’ятою владою. Водночас доволі поширеними є твердження, що глобалізація нічого в собі не містить, що це лише друге видання колоніалізму. Вона при цьому інтерпретується на кшталт відомої марксистсько-ленінської тези зростання суспільного характеру виробництва та визначається терміном “інтернаціоналізація”. Висловлюються також думки, що глобалізація – просто модне слово, яке не має власного змісту. Об’єктивні передумови глобалізації коріняться у матеріальних основах відтворення людської цивілізації, адже за будь-якого суспільного устрою існує певна відповідність між засобами творення людьми матеріальних благ і способами підтримання їхньої життєдіяльності. У даному разі йдеться не про якісь, хоча й важливі, але поодинокі зміни у виробництві, а ті, що забезпечують третю хвилю цивілізації. Першу і другу, як відомо, детермінували відповідно землеробство і фабрика. Землеробство ліквідувало племінні об’єднання, мисливські угруповання та інші форми соціальної організації, замінивши їх на міста-держави, династичні монархії та федеральні імперії. Фабрика спростувала багато з цих організаційних форм, забезпечила масове виробництво і споживання. Як наслідок утворюється націодержава з масовою і представницькою демократією. Конкретно третя (сучасна) хвиля цивілізації забезпечується суперсимволічним виробництвом (інші терміни: інформаційне виробництво, економіка знання).

9. Варіативність стратегій розвитку транзитивних країн.
основністратегіїрозвиткутранзитивнихкраїн на шляху їхекономічнихперетворень.
- угорська модель стратегії «оксамитовареволюція» означаєпоступовийеволюційнийперехід до ринковихвідносин шляхом різнихвзаємопов’язанихперетворень, які починались ще при командно-адміністративнійсистемі.
- ринкова «шоковатерапія», абопольська модель. Цестратегіяринковоїтрансформації, яка є жорсткимсоціальнимекспериментом над людьми. Буламожлива в Польщі, де збереглисяспецифічніпередумови для переходу до ринку (ринковапсихологія, приватна власність на землю, підтримканаселення, західнийвплив, відкритістьсуспільства, залежністьвідвеликоїбагатомільйонноїдіаспори). «Шоковатерапія» цеодномоментнеадміністративнеруйнуванняпопередньоїсистемиуправління, прискоренаприватизація, наданняшвидкимсуспільнимперетворенням статусу стратегічної мети суспільства.
- чехословацька. Здійснюється, спираючись на «оксамитовуреволюцію» і старі традиції ринкової культури, що збереглися в умовах повного фронтального роздержавлення економіки та значн іекспортн
ізв’язки. Змістцієїмоделі в цивілізованій «м’якій» дестабілізації (роздержавленні) державноївласностіцивілізованими методами, шляхом акціонування й корпоратизації.
- прибалтійська. Специфікаїїполягає в незначних масштабах народногогосподарства й ефективноговикористанняфакторівзовнішньоїдопомоги для стабілізаціївиробництва, споживання і фінансово-грошовоїсистеми.
- російська, щобазується на формальнійприватизації, роздержавленні. Теоретично ця модель є багатообіцяючою.
- українська. Вона ще не реалізована, досить складна, непослідовнавстратегіїекспериментівспроб і помилок, невиправданих жертв.
Основною причиною невдалихринковихтрансформацій в Україні є відсутністьпослідовноїдовгостроковоїстратегії. Існуютьтакожоб’єктивнітруднощірозробкиадекватнихмеханізмівреалізації реформ.
10. Варіативність сучасних макроекономічних політик і стратегій економічного розвитку.
На початку третьоготисячоліттярізкозагострилисяпроблемисоціально-економічногорозвитку. Головна суперечністьсвітовоїекономікидедалібільшепроявляється у скороченні й поступовомувичерпуваннітрадиційнихресурсівгосподарськогозростання за істотногозбльшеннякількостінаселенняпланети. Нинішняситуаціяхарактеризується глобальною трансформацієюусіхкраїнсвіту до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язанняцихнагальнихзавданьздійснюється на різнихрівнях та у різноманітних сферах суспільства і визначаєстратегіїекономічногорозвитку.
Основнінапрямиреалізаціїстратегій в провіднихкраїнахсвіту: 1. промислова та структурна політика (відбув.пошукстратегії «економії на праці», зменш.труд.місткостіпрод-ї, залуч.довиробнич.процесівдешевихресурсівроб.сили)
2. соціальнаполітика (первин.розподілдоходіврегул.відносинамивласності і наданняокремихпослуг, якімаютьсуттєвесоц..значання(освіта, медицина, пенсій.забезпеч.) 3. еколог.політика (прямі и непрямісубсидії, позикипіднизький процент якіреаліз.екологпрограми, податковпільги.) 4. зовнполітика , 5. стабілізацполітика




















11. Вестернізація як стратегічний проект. Стратегія «Золотого мільярда».
Сучасний світ одночасно виступає як єдина цілісність, позаяк надзвичайно активно відбувається глобальна інтеґрація господарських, технологічних та інформаційних структур, які все більше стають транснаціональними і як нагромадження надзвичайно різноманітних етно-державних утворень, що актуалізує пошук діалогу між самодостатніми й принципово різними державами, цивілізаціями та культурами. Наведені альтернативні міркування мають сенс, оскільки спираються на об'єктивну реальність і, зрештою, не є вже й такими альтернативними. Сучасний процес глобалізації світу недостатньо кваліфікувати як лише нову форму міжнародних стосунків. Він є процесом об'єктивним, отже незалежним від суб'єктивних його інтерпретацій. В цьому аспекті слід погодитися з М.Косолаповим про те, що "глобалізація не є змовою підступних сил, а в основі своїй є процесом об'єктивним, який, звичайно, допускає його егоїстичне використання окремими учасниками або їх групами. Одначе "осідлати" й використати можна лише реальний, не штучний процес. Світ глобалізується, а не його глобалізують".
Нині, за свідченням фахівців, глобалізація є скоріше вестернізацією. Активно відбувається нав'язування західних стандартів та західного способу життя. Науково-технічний прогрес подається як єдиний та універсальний спосіб виживання. Очевидною є гегемонія багатих, що випрацьовують тактику приборкання або задобрювання решти, під прикриттям гуманістичної фразеології та "раціональних" економічних викладок. Відбувається тотальна інтеґрація товарів, менталітетів і цілих культур.
12. Взаємозалежність глобальних і національних стратегій економічного розвитку.
Застосування глобальних і національних стратегій стійкого економічного розвитку відкриває шлях до визначення й обгрунтування основних напрямів розвитку національної економіки з урахуванням таких основних чинників:
1) збалансованого розвитку економіки, який забезпечує системне вирішення всього потрібного комплексу заходів;
2) відповідності економіки вимогам, що обумовлені: характером і масштабом завдань, які вирішуються і зараз, і наприкінці періодів прогнозування; особливостями внутрішніх збуджувальних чинників у поточних ситуаціях, а також тих, що прогнозуються; ресурсними обмеженнями (людськими, матеріальними, природними, екологічними, інформаційними, енергетичними); особливостями геополітичних факторів;
3) своєчасного виявлення нових напрямів розвитку національної економіки і, відповідно, точок стабілізації та зростання, які забезпечать у майбутньому її конкурентоспроможність у світовому економічному просторі;
4) своєчасного уточнення напрямів розвитку економіки відповідно до зміни стратегії та умов реалізації національних цілей країни;
5) створення сприятливих умов для розвитку передових перспективних технологій.
Складний комплекс досліджень щодо обгрунтування національних цілей економіки країни обумовлює необхідність вирішення різноманітних наукових і практичних завдань, у процесі якого повинні розроблятися можливі сценарії розвитку соціально-політичних та економічних реалій в країні, світі, насамперед у найбільш важливих, з погляду національних інтересів країни, регіонах світу. На цій основі має бути розроблена система єдиних початкових даних, необхідних для перспективних економічних, соціологічних, оборонних, екологічних та інших досліджень.
13. Види, рівні, суб'єкти та об'єкти міжнародних економічних стратегій.
Види:глобальні,С домінування та підпорядкування,наздогрозв,ек прориву,виживання,антикризові.обмеж зростання.
Види: за структурою: корпоративна, конкурентна, функціональна;
за рівнемрозвитку: страт розвкраїн, страт країн з перехідноюекономікою, КЩР;
За цив. Належністю: сталогоекрозвитку, СЕР в нестабек с-мах, ам страт лідерства, страт екзрост ЄС; За інститутстр-ою: формальна/ неформ.;За галузстр-ою: економіч, соц., еколог; За строком: довгостр (10 р і бліьше)/ середньостр. (менше 10 р)
За параметрами розвсередовища ЕС: зовн/внутр.; За рівнемконкуретоспром: конукр/не конкур Суб'єктомекономічноїстратегіїможевиступати будь-якийсуб'єкт, щоздатенвпливати на процесивласноговідтвореннязавдякисвоємумісцю в інституційнійсистемі, розробляє і здійснюєвласнустратегію, цеможуть бути особа, фірма, корпорація, діловеоб'єднання, держава, міждержавнеекономічнеоб’єднаннятощо. Об'єктекономічноїстратегіївизначається сферою діїсуб'єкта і може бути уособлениміншимсуб’єктом, суспільнимінститутом (системою відносинміжсуб’єктами) абосуспільною системою в цілому. Страт мета – орієнтирдіяльностісуб'єкта, сенсйогорозвитку, полягає у забезпеченнітривкогозбалансованогоекономічноговідтвореннясуб'єктастратегії. Страт мета є надсистемною характеристикою і можепередбачатизначнуструктурнумодифікаціюсуб’єкта. Страт напрямидеталізують мету, визначають шляхи їїдосягнення, виходячиізсистемних характеристик суб'єкта - конкретніцілі на довготерміновийперіод, щореалізуютьстратегічнінапрями та виходять з характеристик об'єктастратегії. Страт пріоритетивизначають вагу окремихстратегічнихзавдань у формуванніекономічноїстратегіїсуб'єкта.


























14. Виміри цивілізацій як об’єктивної реальності як об’єктивна реальність.
Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух. Це нормальна ситуація, коли менш розвинені, занепадні цивілізації отримують імпульс щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаманних їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучасності. Сприймаючи новий виклик, вони мають мобілізуватися,поєднати власні життєздатні елементи культурного набутку з досягненнями найбільш прогресивної цивілізації. В міру цього змінюються і їх стратегії.
Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних, що найбільш яскраво проявляється в протиріччях між Західнохристиянською та Ісламською цивілізаціями, які іноді виливаються навіть в озброєнні конфлікти на кшталт іракського, ліванського, кувейтського конфлікту тощо. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в тій же культурній сфері серед носіїв західнохристиянської культури.
Взагалі головними цінностями провідної цивілізації сучасності виступають:
домінанта ринкового господарства;
пріоритетність раціонального знання, формування на базі нього науки, ідей, інститутів і технологій;
3) принцип законності та захисту прав людини.
Сучасний етап міжцивілізаційної взаємодії відбувається в умовах глобалізації, становлення «світового села». Вона позначена швидкою інтенсифікацією міжцивілізаційних відносин шляхом зростання потоків товарів, послуг, капіталів, інформації, міграції робочої сили тощо, та потужним впливом провідної цивілізації на ідентичність інших цивілізацій.
Здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західнохристиянська цивілізація, розпочала незбройний наступ на менш розвинені цивілізації, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну привабливість західних цінностей. Коригуючи розвиток слабких цивілізацій, вона забезпечує свою стратегію домінування на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює залежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихильної до дій Заходу суспільної думки.
Окремі країни роблять відчайдушні спроби наблизитись до західних стандартів, не позбавившись при цьому своєї цивілізаційної ідентичності. На цей шлях встали Японія, Китай, Індія тощо. Інші країни спробували наблизити свої базові культурні цінності, чи протидіяти просуванню західних цінностей.
Разом із тим, підживлюючись досягненнями Заходу, зане-падні цивілізації отримують новий імпульс розвитку, хоч і в фарватері провідної, шо виражається згодом у реалізації наздоганяючи стратегій.
Однак розвиток сучасної цивілізації несе і певні негативи, які також мають враховуватись в економічних стратегіях. Це:
- соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців;
- зростання роль елітарності;
- послаблення ролі демократичних інститутів;
- відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її віртуалізація;
- зниження рівня моральних якостей в суспільстві тощо.

15. Вплив глобалізації на стратегії економічного розвитку країн.
Глобалізація відкриває нові можливості для розвитку і одночасно накладає нові обмеження та реалізацію національних економічних стратегій. При цьому можливості створюються на наднаціональному рівні, а їхнє використання, як і запобігання негативним наслідкам глобалізації, належать до першочергового обов’язку національних політик. Збереження національного суверенітету, неодмінною складовою якого є суверенне право формувати власну економічну політику, виходячи з примату національних інтересів, за сучасних умов можливе лише за врахування під час формування економічної стратегії держави суті та особливостей теперішнього етапу глобалізації, впливу національної економічної політики на адаптацію України до процесів глобалізації та пріоритету зміцнення національної конкурентоспроможності й забезпечення економічної безпеки країни.
Позитиви глобалізму: можливість глобального регулювання екологічної ситуції на планеті, забезпечення людства від глобальних загроз - планетарні катастрофи), можливість “підтягнути” в економічному плані відсталі країни до рівня просунутих, світова координація боротьби зі СНІД, наркоманією, тероризмом тощо. Проте глобалізація має і негативні наслідки, через що виникають і конфронтаційні стратегії.
Негативи глобалізму:
1. збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між економічно розвинутими країнами2. зростання безробіття, бідності, техногенне перевантаження.3. економічне і політичне послаблення національних держав, пригнічення внутрішніх національних ринків, національних економік.4. зростання рівня тіньової економіки. Зростання корупції5. конфлікт між вимогами глобалізації та соціально-культурними і економічними традиціями націй-держав.


















16. Вплив наднаціональних регулюючих світових та регіональних економічних інституцій на реформи в Україні.
В даний час, з розвитком процесу глобалізації світової економіки, багаті країни знайшли більш інтелігентний спосіб тиснути, контролювати і, врешті-решт, отримувати максимальну вигоду від існування економічних і фінансових організацій, таких як: СОТ, МВФ і Світовий банк. Безумовно, найбільшеприносять шкоду сучаснаполітикакредитування МВФ та Світового банку. МВФ і Світовий банк - ценайважливішіфінансовіінститути, коли-небудьствореніміжнародною системою, однак вони організованіголовним чином для того, щобсприятизміцненнюрозвиненихкраїн, особливо країн заходу і США. У даний момент, Міжнароднийвалютний фонд цілкомзмінивполітикукредитуваннякраїн, щорозвиваються, внаслідокчогопосилилисявимоги, якіпред'являються до цихкраїн. Світовий банк такожвстановивнові правила кредитування. Країни-одержувачі кредиту повиннівідмовитисявідсвоєївнутрішньоїекономічноїполітики і виконувати все новівимогисвітового банку вимог. У рамках виконання умов, висунутихсвітовим банком, такікраїни, як Кенія, Філіппіни і Еквадор проводили науковідослідження, в результатіякихспостерігалосярізкепадіннярівняжиття і зростанняінфляції в країнах, щорозвиваються. Офіційно, головнимзавданням МВФ у світовійекономіці є спостереження і регулюванняміжнародноїплатіжноїсистеми для забезпеченняоптимізаціїміжнародноїторгівлі та світовоїкапіталістичноїекономіки. Але насправді, стратегія МВФ - церегулюванняплатіжного балансу у відношеннівільного ринку, приватного підприємництва та вільноїекономіки. На жаль, цястратегіязабезпечуєтількизниженняекономічногозростання, а не розвитокекономіки.
МВФ є чи не найвпливовішою організацією з огляду на формування стратегій економічного розвитку. Особливе значення позиція Фонду має на розробку економічної політики країн, що розвиваються, і країн з транзитивною економікою.
Україна стала членом МВФ з 1992 р. з квотою 0,647%. За 1994-2001 р. – Україна отримала кредитів на суму 3,9 млрддолл. У 1999 р. Україна опинилася у фінансовій ізоляції за невиконання своїх обов’язків перед Фондом, і лише у 2000 р. співробітництво було відновлено. У вересні 2002 р. завершилося співробітництво між Україною та МВФ по 4-річній програмі розширеного фінансування EFF. На даний момент обговорюється нова програма співробітництва між Україною та МВФ тривалістю до 2 років. На сьогодні МВФ є найбільшим кредитором України. Кредити МВФ йдуть на погашення внутрішнього боргу України.
Після здобуття незалежності Україна у 1992 р. вступає до Світового Банку. Одними зі стратегічних цілей СБ є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо такі, що розвиваються; сприяти стабільному економічному зростанню країн-членів; допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються; заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування.Кошти, що надходять від Світового Банку Україні, спрямовані на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту тощо. У структурі позик СБ значне місце посідають позики на структурну перебудову й розвиток паливо-енергетичної галузі, на впровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі.
Однією з важливих передумов реалізації євроінтеграційної стратегії держави є вирішення комплексу завдань щодо приєднання до Світової організації торгівлі (СОТ). Дана організація об'єднує 153 країн, на які припадає понад 95 % світової торгівлі. Загалом процес приєднання України до СОТ передбачав дві головні складові:проведення двосторонніх та багатосторонніх переговорів та підписання угод з доступу до ринків товарів та послуг з країнами-членами Робочої групи СОТ; гармонізація законодавства України відповідно до вимог угод СОТ. 16 січня 2008 року Україна і ЄС на переговорах в Лондоні врегулювали питання експортних мит, знявши останню перешкоду на шляху України до СОТ. За чотирнадцять років переговорів було завершено двосторонні переговори про доступ до ринків товарів та послуг з 52 країнами-членами СОТ, прийнято більше 50 законів необхідних для адаптації українського законодавства до вимог Світової організації торгівлі. 10 квітня 2008 року Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами. 16 квітня МЗС України направило ноту генеральному секретареві СОТ, в якій повідомило керівництво СОТ про ратифікацію Протоколу про вступ України до цієї організації. Також було ухвалено постанову Кабінету Міністрів. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом СОТ.

17. Глобалізація економіки як чинник формування нових геостратегічних концепцій розвитку.
Основними векторами цивілізаційного розвитку сучасного людства є інтеґрація (у вигляді глобалізації) та диференціація, і стабільний розвиток потребує збалансованості цих векторів. Глобалізація в принципі не може перемогти – світ не може позбутися зворотного вектора розвитку – диференціації. Особистість, яка перебуває в полі глобалізаційних процесів, поступово змінює свої значущі риси, якості, стає більш мобільною, інтеґрованою у мультикультурний світовий, зокрема інформаційний простір, релігійно, культурно, політично більш толерантною.
Визначальним напрямом сучасного економічного розвитку може бути лише швидке й ефективне використання науково-технічних розробок та підвищення на цій основі економічної конкурентоспроможності країн і народів. Еволюція енергозберігаючих та інших наукоємних галузей економіки, а також розвиток глобальних технологічних систем для інформаційних та інших послуг призвели до зменшення залежності економічного розвитку від природних ресурсів. Глобалізація економічних відносин сприяла розширенню прав власності фізичних осіб та корпорацій у географічному плані. Нові підходи до регулювання права власності стали ключовим елементом сучасних міжнародних відносин, функціонально змінили процеси транс націоналізації та глобалізації економіки і врешті-решт прискорили формування глобальних господарських комплексів у формі транснаціональних компаній (МНК), багато профільних ТНК, транснаціональних банків(ТНБ) тощо. Для того, щоб ефективно конкурувати на глобальному ринку, компанія повинна звузити номенклатуру товарів, які вона пропонує, і зосередитися на створенні позитивної репутації у визначеному напрямі. Найбільшого успіху можуть досягти компанії, які сфокусували свою програму на конкретному виробі та зорієнтувалися на глобальний ринок в цілому.
18. Глобалізація і механізми реалізації стратегій розвитку
Модель глобалізації світового економічного простору, у відповідності з якою усі національні економіки повинні включатися до нього на основі формування єдиних інституційних основ – відкритості, саморегульованості, конкурентності, приватного (індивідуалістичного) інтересу. Результатом реалізації такої ідеології є подальше поглиблення економічної (політичної, соціальної, ментальної, інших) диференціації країн, їхнього поділу на домінуючі та залежні, розвинені та відстаючі.
Глобалізай процес є суперечливим і має неоднозначні прояви та наслідки. глобалізація –система, що характеризується прискоренням темпів розвитку усіх сфер суспільного життя (економічної, соціальної, політичної, державної). В основі глобалізації лежить революція в інформаційних технологіях, економічна революція, . Найхарактернішою ознакою глобалізації є посилення взаємодії і взаємозалежності в сучасному суспільстві. Проявами глобалізації також є прискорення зростання фінансової сфери в МЕД, формування системи міжнародних організацій, які разом з ТНК утворюють наднаціональний механізм управління світовою економікою, збільшення числа суб’єктів міжнародного життя, посилення відкритості національних економік, прискорення взаємодії культур.
Ці характерні прояви глобалізації слід враховувати при розробці стратегій економічного розвитку.
Стратегію розвитку країни розробляють та втілюють у життя керівні органи держави і впливові суспільні організації.Глобалізація дає змогу реалізовувати наднаціональні економічні стратегії через впливові міжнародні організації, ТНК, ТНБ.
19. Глобалізація і нове індустріальне суспільство: трансформація стратегій економічного розвитку.
В новому індустріальному суспільстві виробництво набуває комплексного характеру, тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином, вона поширюється практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер. Саме завдяки глобалізації здійснюються головні умови збалансованого економічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій та вартісній формах усіх частин валового національного продукту, піднесення якості людського розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Тому вона є одним із системоутворювальних факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність. Використовуються різні показники, що визначають якісні та кількісні аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Серед них рівень міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, обсяги міжнародної інвестиційної діяльності, обороту фінансового капіталу, спільної підприємницької діяльності, міграції робочої сили тощо.
Переваги глобалізації полягають у більш ефективному розподілі та використанні факторів виробництва, а отже – в істотному підвищенні можливостей для виробництва та споживання.

20. Глобалізація як закономірність розвитку світового господарства і як західний проект.
Захід, який дав товчок розвитку глобальної стихії, відгородився від її негативів подвійним захисним стандартом. До себе цю ринкову дозволеність західні країни фактично не застосовували.
Захід довів, що його власні інтереси виконуються однозначно. Але безграничний лібералізм та повна відкритість, які вигідні Заходу в зовнішньому аспекті, почали все в більшій мірі перетворювати слаборозвинені країни і країни перехідного періоду в глобальні жертви. Черезмірним виявилося перекачування багатства на користь Заходу на основі зростаючої нееквівалентності та глобальної несправедливості. Стало ясно, що цей катастрофічний для країн, що розвиваються та країн, що трансформуються результат є наслідком влади ринкової глобальної стихії.
Загроза зі сторони Заходу для нових країн в тому і є, що сам Захід не має розумної довгострокової стратегії і часто його політика непередбачена. Відомі західні моделі саморегулювання суспільства не підтвердили своєї абсолютної ефективності. Захід своєю політикою не сприяє гармонізації світових господарських відносин і не підтягує мир до власного економічного розвитку. За благочинною його місією приховані механізми небувалої перекачки ресурсів країн, що розвиваються на користь високо розвинутих країн.Багато дослідників дійшли висновку, що в основі стратегії Заходу відносно України лежить економічна агресія і концепція довгострокової “економічної війни”. Але разом з тим “нова стратегія” Заходу на відчуження та ізоляцію більшості постсоціалістичних країн приречена на історичний крах.
Отже,Захід послідовно просуває і реалізує свою ідеологію і стратегію «нового глобалізму» як систему інтегрованого світ.товариства і як уніфіковану систему глоб.світ.порядку
Вже десятиріччями Захід методично і послідовно просуває і реалізує свою ідеологію і стратегію «нового глобалізму» як систему інтегрованого світ.товариства і як уніфіковану систему глоб.світ.порядку. Цей новий глоб.суспільний порядок повинен, за їх замислами, працювати виключно на Захід. Називаючи світу свої уніфіковані стандарти, правила торгівлі, умови інтеграції, Захід захищає свої високі конкурентні переваги і міжн.конкурентноздатність. Таке нерівнопрв»я та несправедливість викликають негативну реакцію менш конкурентноздатних країн і викликає процеси які є протилежними інтеграції, веде до дезінтеграції і цивілізаційним конфліктам.
Неврівноваженість світ.економіки посилюється на геоеконом.рівні під впливом цивілізації Заходу, що намагається підірвати відносну стабільність і підчинити собі контроль над розвитком. Захищаючи свої глоб.інтереси західна цивілізація утворює і розвиває відповідні інтеграційні альянси.
Глобалізм як нова ідеологія і стратегія розвитку Заходу відмінює в односторонньому напрямку класичний принцип міжн.права – принцип невтручання у внутрішні справи націй та держав. Головні країни – глобалізатори, мотивуючи свіої дії відстоюванням екон.демократії і прав людини, пішли на відкрите втручання і вторгнення у країни, що розвив.з масовим застосув.воєнної сили. Вони породжують глобальний державний тероризм. При цьому державам – націям, їх суверенітету не залишається місця і ролі більшої, ніж роль підконтрольних місцевих адміністрацій.
Єдино направленість і корисливість зах.доктрин і стратегії глоб.інтеграції стало вел.загрозою для суверенітету і економ.безпекибагатох країн, у тому числі країн перех.періоду, таких як Україна і ін

21. Глобалізація як західний проект.
Найважливішим, найвпливовішим процесом у середовищі формування стратегій розвитку нині є глобалізація. Західні дослідники в галузі економіки, соціології й політології пов'язують з глобалізацією принципово новий етап у розвитку людства, що якісно відрізняється від попередніх історичних формацій. Зокрема, в економічному вимірі процес глобалізації узгоджується з переходом від індустріального суспільства до постіндустріального. Якщо так, то стратегії економічного розвитку країн, що знаходяться ще на аграрній або індустріальній стадіях, повинні бути націлені саме на постіндустріальні перспективи. З глобалізацією одні фахівці пов'язують надії на поширення соціального прогресу в масштабах усього людства, а інші виступають з песимістичними прогнозами щодо майбутнього розвитку світового суспільства. Така суперечливість у поглядах на глобалізацію має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини.
Глобалізація розглядяється як західний проект тому, що вперше використання терміну та вивчення було здійснено саме західними економістами.
Уперше термін «глобалізація» з'явився в науковому обігу два десятиліття тому, в 1983 р., в статті Т. Левіта, опуГлікованій у журналі «Гарвард бізнес рев'ю». Ним він так назвав феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляли багатонаціональні корпорації. З того часу поняття глобалізації значно розширилося й збагатилося дефініціями. Одне з найбільш розширених, але точних за основною ідеєю тлумачень глобалізації належить У.Т. Андерсону. В книзі «Все тепер пов'язано. Життя в першій глобальній цивілізації» він розглядає глобалізацію як «систему систем», що прискорено змінюється. Ця система охоплює не тільки економіку, але й політику, культуру і навіть біосферу1.
Аналогічне тлумачення глобалізації надає американський дослідник Р. Кеохане, який розглядає її як «стан світу, для якого характерні мережі взаємозалежності, що простягаються на трансконтинентальні відстані. Складовими частинами цих мереж можуть бути оух і вплив потоків капіталу й товарів, інформацій та ідей, людей і насильства, а також пов'язані з екологією біологічно ефективні субстанції» . Відповідно до цього відокремлюються чотири виміри глобалізації: економічна, військова, екологічна і соціально-культурна.
22. Глобалізація як об’єктивний процес розвитку економіки.
Глобалізація розвитку економіки на даний час проявляється через системні зрушення у динаміці світової економічної системи. Якщо раніше успіх підприємництва залежав від класичної комбінації факторів виробництва, то сьогодні це визначається складною комбінацією елементів знань, інтеграцією цих факторів і технологій, об'єднанням капіталу, інформаційних та інтелектуальних ресурсів.
Таким чином, на початок третього тисячоліття розвиток світу відбувається в рамках глобальної економічної системи. Виник глобально функціонуючий світовий виробничо-господарський механізм, складовими якого стали окремі національні економічні системи. У новій міжнародній економіці існує менше можливостей для автономної національної економіки. Глобалізація економіки призводить практично до нездатності регулювання функціонування ринку й системи виробництва на національному рівні в окремо взятій країні у відриві від світових господарських процесів й стану міжнародної кон’юнктури. Глобалізація диктує усім країнам правила щодо взаємного існування та взаємодії на міжнародному рівні, необхідні для досягнення однієї конкретно визначеної мети – створення єдиної світової глобальної економічної та політичної системи.

23. Глобалізація як стратегія і як основа транснаціоналізації світової економіки.
На сьогоднішній день глобалізація відіграє важливу роль у процесі транс націоналізації світової економіки та має значний вплив на розвиток дільності ТНК в різних країнах.
Саме завдяки глобалізації збільшується кількість ТНК, що дає змогу економікам країн переплітатися та розвиватися.
Саме на етапі транснаціоналізації інтернаціоналізованих процесів виникають виробничі комплекси, національна приналежність яких починає долати державні кордони. Ці комплекси інтегруються в могутню торгово-індустріальну транснаціональну систему, в якій лідируюча роль переходить від торгового і промислового капіталу до фінансового капіталу. Отримуючи прибуток з всіх країн світу, ТНК досить швидко нагромадили резерви валют, які сьогодні в декілька разів перевищують резерви всіх центральних банків світу разом узятих. Зрозуміло, що багато які ТНК не відмовляються отримати прибуток на обмінних валютних операціях, на операціях з корпоративними цінними паперами або на ринках державних позик. Це породжує загрозу глобальної фінансової нестабільності, жертвами якої стали, наприклад, в 1998 р. багато які азіатські країни.
24. Глобалізм і національна економіка: інтеграція і протистояння.
Позитиви глобалізму: можливість глобального регулювання екологічної ситуації на планеті, убезпечення людства від глобальних загроз різного характеру, які непереборні для кожної окремо взятої держави і навіть наддержави (скажімо, планетарні катастрофи), можливість «підтягнути» в економічному плані відсталі країни до рівня просунутих, світова координація боротьби зі СНІД, наркоманією, тероризмом тощо. Щоправда вирівнювання економічного розвитку – це тільки задекларований «позитив», у дійсності спостерігається збільшення економічної прірви між країнами внаслідок глобалізації.
Негативи глобалізму:
1. збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між економічно розвинутими країнами
2. зростання безробіття, бідності, безпритульності, а також техногенне перевантаження і деґрадація довкілля в бідних країнах
3. економічне і політичне послаблення національних держав, пригнічення внутрішніх національних ринків, національних економік, що веде до практичного усунення націй-держав з конкурентного середовища
4. зростання рівня тіньової економіки, її розростання до рівня глобально-світової і вихід з-під контролю націй-держав. Загальна криміналізація економічної діяльності, зростання корупції
5. конфлікт між вимогами глобалізації та соціально-культурними і економічними традиціями націй-держав (наприклад, глобальна еліта вимагає від України вільного продажу землі іноземцям, що протиприродно для господаря-українця).










25. Глобальні економічні проблеми сучасності і їхнє відображення у міжнародних стратегіях економічного розвитку.
На сьогоднішній день існує ряд економічних проблем сучасності. Серед основних проблем є проблема економічної відсталості.
Загальновідомі розбіжності в оцінці значення глобалізації для
розвитку країн світу. Слід погодитися, що експансія світових
ринків у Китай, Індію та деякі інші країни, що розвиваються,
всіляко сприяла економічному зростанню цих регіонів. Численне
мільярдне населення при цьому відкрило для себе більш високі
стандарти у споживанні, освіті, охороні здоров’я. Але важко не
побачити, що для значної кількості країн глобалізація приносить
більше шкоди, ніж користі.
Таким чином, значна кількість країн все більше відстає від
розвинутих держав (за рівнем розвитку економіки та якістю
життя). Розрив між багатими і бідними країнами становить
десятки та сотні разів. За даними Світового банку, якщо в середині
ХVIII ст. (перед промисловою революцією) розрив між
найбагатшою та найбіднішою країною світу оцінювався як 5:1, то
зараз це співвідношення досягло рівня 400:1.
Бідні країни намагаються приєднатися до світової економіки,
традиційно спеціалізуючись на сільгосппродукції та мінералах.
Проте торгувати їм з кожним роком усе важче: розвинуті країни,
виступаючи за вільну торгівлю, фактично проводять
протекціоністську політику. Субсидіюючи власне сільське
господарство, вони закривають свої ринки для продукції бідних
країн.
Разом з проблемою економічної відсталості, глобальних масштабів набуває продовольча проблема. І її також можна спостерігати як у багатих,
так і у бідних країнах. Лише мешканці розвинутих країн
страждають від ожиріння та надвиробництва продуктів, а в
країнах, що розвиваються, внаслідок економічної відсталості,
демографічного вибуху та перенаселеності панує голод, нестача
продуктів, у кращому випадку, незбалансованість та
неповноцінність харчування. Також до глобальних економічних проблем можна віднести фінансові кризи, збільшення державного боргу найрозвиненіших країн світу та ін..

26. Глобальні проблеми сучасності та антикризові стратегії економічного розвитку.
Глобальні проблеми загострились настільки, що без них неможливо нині скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції суспільного розвитку, про майбутнє людства.
Одні вчені на Заході довільно звужують коло глобальних проблем, зводячи всю їх багатоманітність до двох-трьох. Інші вдаються до протилежних крайнощів, відносять до них проблеми, які не мають нічого спільного із світовими процесами, а стосуються тільки певних країн або окремих соціальних груп.
Усе це зумовлює необхідність докладної характеристики глобальних проблем сучасності. До них слід віднести ті, які, по-перше, мають справді планетарний, загальносвітовий характер, зачіпають життєві інтереси всіх народів і держав; по-друге, загрожують усьому людству в разі, якщо не будуть вчасно вирішені; по-третє, вимагають для свого розв'язання спільних і невідкладних зусиль усіх держав і народів.
Виходячи з динамічного характеру і складності глобальних проблем сучасності, можна припустити, що спільні зусилля держав не обов'язково швидко приведуть до повсюдного і повного вирішення їх. Глобальні проблеми мають подвійний соціоприрод-ний ха-рактер. Вони водночас і природні, і соціальні. При цьому останній елемент відіграє вирішальну роль. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби вирішення цих проблем.
Найбільшими проблемами сучасності є збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між бідними і заможніми країнами. Тому кожна країна повинно мати таку національну стратегію, яка б абсорбувала нові можливості глобалізації і противостояти зовнішньому руйнівному впливу глобалізма. Це можливо лише шляхом нарощування рівня рівня конкурентоздатності країн і виробників.
Всі глобальні проблеми,сучасності тісно взаємопов'язані і взаємозумовлені, тому ізольоване' вирішення їх практично неможливе. Нездатність людства розв'язати хоча б одну із глобальних проблем надзвичайно негативно вплине на можливість вирішення всіх інших проблем.






























27. Державна економічна внутрішня та зовнішня політика і міжнародні економічні стратегії.
Внутрішня економічна політика держави може бути на підтримку вітчизняного виробника, зменшення рівня безробіття, збільшення суми соціальної допомоги, яка надається тій частині населення, яка її потребує. До державної внутрішньої політики можна віднести підтримка розвитку малого підприємництва та надання кредитів для вже існуючих підприємств під нижчі відсотки. Щодо зовнішньої політики держави, то потрібно розуміти, що для держави є на першому плані – національний чи індивідуальний інтерес. Якщо важливим є підтримання національного інтересу, тоді стратегія держави буде будуватися на протистоянні зовнішнього економічного середовища. Проявами такої стратегії є зведення різноманітних прямих i прихованих захисних барєрів, протекціонізм. Саме в цьому випадку є присутньою стратегія автаркії.
Стратегія автаркії буває кількох видів:
- абсолютна автаркія (опір на власні сили)
- автаркія експансії (постмобілізаційна модель)
- структурна автаркія, (у рамках домовленостей зі світовою спільнотою – напівмобілізаційна модель).
Якщо навпаки, індивідуальні інтереси ставляться на перший план, то держава використовує стратегію відкритості. Стратегія відкритості не вимагає від урядів особливих політичних рішень, оскільки за цієї стратегії рішення приймають суб’єкти господарської діяльності, які вступають у міжнародні економічні відносини із такими ж суб’єктами інших країн.
Важливе значення відіграють міжнародні економічні стратегії, саме вони визначають як будуть розвиватися економіки країн світу та міжнародні регіональні об’єднання в найближчому майбутньому, а також в довгостроковій перспективі.

28. Досвід і реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах світу.
Досвід і реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах світу. США. Головна мета стратегії: вся планета оголошується сферою інтересів США, в тому числі економічних. Відповідно до цієї мети формується міжнародна політика та стратегія розвитку. США є лідером глобалізації, спрямовуючи його в певне русло й активізуючи цей процес. Сучасна стратегія США грунт. на ліберальній моделі. Відповідно до неї уряд здійснює економічну політику, теорет.базою якої є монетаризм, і яка втілюється з 70-х рр. ХХ ст. Так було не завжди. В осн. стратегії Рузвельта – кейсіанська теорія (була домін. в 30-х рр., під час ІІ св.в. і в повоєнні роки). Після війни регулювальна роль держ. не тільки не знизилась, а на деякий час навіть посилилась. 1945 р., Трумен оголосив «середній курс» - його суттю було поєдн. під-кої ініціативи з держ. дія-тю в гос-ві змішаного типу. Економічні стратегії США форм. на засадах кейсіанства до поч. 70-х рр. 1981 р., Рейган запропонував нову програму, яка базувалась на монетар. теорії. В її основі підтримка приватного під-ва при одночасному послаблені держ. втручання в мікроекон. процеси («рейгономіка», до кін.80-х). З кін. мин. ст. в США відбув. реструктуризація економіки. Фокус на інформ. технол. і програмних продуктах. Японія. Модель екон. роз-ку – ієрархічний корпоративізм. Ця модель формув. протягом останніх півтора століть, удосконал. Вона є основою розробки екон. стратегій країни. 1867-68 рр. революція «Мейзді» - розчистила шлях ринковим реформам. Опісля неї держ. здійснює протекц. політику, підтримуючи приватне під-во. 30-40-ві рр. ХХ ст. – політика мілітаризації економіки. Перші повоєнні роки – політика нав’язана амер. окупаційними військами: демілітар. екон., декартелізація, заверш. аграрної реформи. 1947-49 рр. – здійснена земельна реформа, фін. стабілізація, пріорітет ек. реформ – піднесення вир-ва. Роль держ. зросла. Введення індикативних планів. 70-80-ті рр. – структурна перебудова економіки, зміни в ек. політиці уряду. 90-ті рр. – суттєве гальмування ек. Японії, зростання безробіття. 1999 р. – нова стратегія розвитку економіки «великий вибух», зниження знач. ринк. важелів регулювання, зниж. подоходного податку з корпорацій. ФРН. Стратегія Ерхарда (в основі – ідеї фрайбурзької школи) – вільна ринкова економіка, теорія «соц. ринк. ек.», неоліберальний напрям. Стратег. Мета – відновл. ек., досягн. рівня розв. держ. на новій техн. осн. Сильна роль держ. в регул. соц. відносин, підтримка ключових галузей. Криза 1966-67 рр. – формув. нової стратегії, направленої на стабіліз. ек. Політика неокейнсіанства: 5-річне фін. планування, фіскальна політика стабілізації, регул. сукупного попиту. 70-ті рр., Шмідт – стратегія «глобал. регул.». 1982 р., Коль та христ. демократи – стрим. збільш. витрат, стимул. НТП. 1999 р., Шрьодер – неоліберальний напрям, підтримка малого та сер. Бізнесу, зниж. податків. Одним з найв. стратег. напрямів ек. розв. Нім. є її участь і європ. інтеграц. процесах. Франція. Стратег. Політика форм. під низкою чин-ків: переваж. ролі позичкового капіталу, виключна роль держ. в регул. ек. проц., активне членство в ЄС. В період між двома св.в. ек. політика, що тримала назву «дерижизму», спиралась на ідеї Кейнса. Після 2-ї св.в. – декілька хвиль націоналіз. й зміцнення ек. ролі держ. Стратег. мета – індустріаліз. Країни, для утрим. статусу великої держ., соц. орієнтована ринкова економіка. 60-70 рр. – лібералізація ек., мета – збалансув. держ.бюдж. 1981 р., Міттеран – нова хвиля націоналіз., значна увага індикат планув. 90-ті рр., консерватори на чолі з Шираком – стимул. прив. сектора. Уряд Жоспена – радикальні реформи, контроль цін, врегул. держбюджету, стимул. розв. ек. через зростання попиту, соц. пол-ка – 60% держвитрат. З 2007 р. уряд Саркозі – дирижизм з посиленням рин. відносин, з лібер моделлю, активна участь в європ. процесах. ВБ. Протягом війни – жорстке регул. ек. Під час світової кризи – збільшення податків, зменш. посадових окладів та виплат безробітним. 1931 р. – відмова від фрітрейдерства та повершнення до протекц. Перші



















29. Еволюція стратегій Європейського Союзу.
Перший етап формування ЄПС був започаткований саммітом Глав держав «шістки» в Гаазі 2 грудня 1969р., який доручив міністрам закордонних справ розглянути можливість розвитку Співтовариства в напрямі політичного об’єднання. Прийняттям Люксембурзької декларації (27 жовтня 1970р.) було встановлене політичне співробітництво країн "шістки" у формі регулярного обміну інформацією і консультацій з міжнародних проблем.
Рішення про інтенсифікацію політичного співробітництва, прийняте на Паризькій конференції (1972р.), разом із заснуванням Європейської Ради (грудень 1974р.) та рішенням про запровадження прямих виборів до Європарламенту (1976р.) поклали початок інституалізації ЄПС.
На другому етапі, з прийняттям Єдиного європейського акту, відбулася кодифікація політичного співробітництва. Акт передбачав:
· обов’язковість взаємного інформування, консультацій і узгодження точок зору та акцій;
· обов’язковість консультацій перед прийняттям рішень на національному рівні, якщо вони стосуються зовнішньополітичних проблем;
· прийняття рішень консенсусом;
· постійний безпосередній зв’язок між міністерствами закордонних справ;
· створення нових органів політичного співробітництва (Політичного комітету, Групи європейських кореспондентів, робочих груп і Секретаріату.
На третьому етапі, з підписанням Маастрихтського договору про Європейський Союз (ДЄС), поряд із Європейськими Співтовариствами запроваджувалися інші складові співробітництва: спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ), політика у сфері юстиції і внутрішніх справ.
СЗППБ (другий "стовп" ЄС) іде набагато далі ЄПС у багатьох сферах. Головними цілями СЗППБ є :
· захист спільних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу;
· посилення безпеки Союзу та країн-членів;
· збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки;
· сприяння міжнародному співробітництву;
· розвиток та утвердження демократії і верховенства права за безумовного дотримання прав і свобод людини.
З прийняттям Амстердамського договору до ДЄС були інкорпоровані так звані Петерзберзькі завдання, закріплено формування Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО). Були створені Офіс високого представника ЄС з питань СЗППБ та інші виконавчі органи. Під час наступних засідань Європейської Ради були зроблені подальші кроки в розпитку СЗППБ.






30. Еволюція стратегій розвитку економіки України.
Україна розвивається за такими принципами – за моделлю саморозвитку капіталізму, що не розрахована на економічний прорив. Історія не наводить доказів тому, що так званий „саморозвиток” приводив до зміцнення могутності національної держави.
Що стосується України, то стратегічно вивіреної національно-мобілізаційної доктрини у неї немає і досі: розвиток трансформаційних процесів відбувається за „диким” сценарієм, а тому поступове, але досить динамічне послаблення конкурентоздатності країни на світовому ринку є логічним наслідком.
Наприклад, розгортання приватизації – провідної інституції трансформацій, як уже зазначалось, відбувалось усупереч логіці доктрини національної економічної безпеки (ця доктрина не раз декларувалась, причому саме у контексті лібералізації, хоча зазвичай, якщо брати до уваги трансформативні наміри, вона вступає з нею у антагонізм), і результатом втілення цієї програми є перехід ключових, вирішальних структуроутворюючих галузей у власність інших держав, що повністю підриває усяку основу для формування конкурентноздатної національної економіки. Це вже не просто відтік ресурсів – це повне узалежнення економіки країни.
На сьогоднішній день актуальною як в світі, так i особливо для України є мобілізаційна модель, з використанням принципу економічного націоналізму для України, слід зазначити, що передумови використання такої моделі уже дозріли: у суспільстві зростає розуміння того, що національний суверенітет (як збереження цивілізаційної унікальності) не може бути самоціллю, а може бути тільки виразом певної ідеї: щоб стати реальністю, він потребує економічного оформлення, щоб довести свою спроможність та життєздатність – економічних аргументів. Та, найголовніше, у використанні саме такої моделі вже назріла потреба у того прошарку суспільства, що на собі відчув наслідки розмивання національно-економічних граней суспільства, і за використання у своїх приватних цілях моделі надмірної відкритості розплачується з глобальним співтовариством особистою ізоляцією

31. Економічна допомога країн-лідерів країнам з перехідною економікою як інструмент управління трансформаційними процесами у цих країнах.
Країни-лідери досить активно надають фінансову допомогу країнам з перехідною економікою, що дає змогу економікам цих країн розвиватися швидше та більш ефективніше. Приклад економічної допомоги можна привести на країнах-лідерів ЄС та Україною. Такий приклад є характерним і для інших країн, з перехідною економікою.
Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтримки перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (підтримка балансу платежів) шляхом надання позик. Вона спрямована на впровадження заходів у межах економічних реформ, на вдосконалення ядерної політики, на гуманітарну допомогу, пов'язану з проблемами, які виникли внаслідок Чорнобильскої катастрофи, на технічну допомогу всіх видів. Каналами надання допомоги слугували Програма ТАСІS та інші спец. програми. Серед інших секторів, на яких було зосереджено увагу Програми, були енергетика й охорона довкілля. По двох секторах (с/г і продовольство, транспорт та комунікації) спостерігалося зменшення обсягів коштів, що свідчить про зниження уваги до них у Програмі по країні. Однак значні фін. ресурси були надані Україні у формі устаткування і споруд.
Саме фінансова допомога є досить вагомим інструментом трансформаційних процесів у країнах з перехідною економікою, адже вона може мати значний вплив на збільшення фінансування важливих галузей економіки країни та підтримки тих сфер, які потребують цих грошей.

32. Економічна інтеграція як напрям світового економічного розвитку.
Як відомо міжнародна економічна інтеграція являє собою процес господарського і політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв’язків і розподілу праці між окремими національними господарствами, взаємодіях їх економік на різноманітних рівнях і в різноманітних формах. На макрорівні інтеграція розвивається на основі об'єднання національних економік країн, внаслідок чого виникають регіональні інтеграційні утворення. Основними формами регіональної інтеграції є: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і політичний союз. На досить високому рівні розвитку інтеграції національні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єдиною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом факторів виробництва і навіть політичною єдністю.

33. Економічна політика України в контексті діяльності СНД.
Вироблення чіткої та послідовної стратегічної лінії, визначення прийнятних тактичних методів розв’язання кардинальних завдань розвитку України істотно ускладнені парадоксальним і небезпечним дисбалансом зовнішніх чинників. Мова йде про суперечність між дедалі більш прозахідним зовнішньополітичним, військово-стратегічним курсом країни та її жорсткою, значною мірою односторонньою економічною залежністю від Росії, взагалі від відносин за східним вектором із блоком країн СНД. Можна вважати, що ця залежність значною мірою є енергетичною, а це означає, що з підвищенням ефективності комплексу відтворення така залежність має бути подоланою. Але, по-перше, це є справою часу, а по-друге, мають значення й наявні виробничо-технологічні зв’язки, перспективи розвитку виробничої кооперації.
Про характер української торгівлі в рамках СНД свідчить її структура. Так, третину українських закупівель у Росії становить газ, більше однієї п’ятої нафта і нафтопродукти, і до цього додається закупівля вугілля й електроенергії. Предметом закупівлі у другого за значенням зовнішньоторговельного партнера України в СНД Туркменістану майже виключно є газ. Власне, можна сказати, що на сьогодні основним зовнішньоторговельним вектором для України автоматично стає базовий постачальник вуглеводневих енергоносіїв.
Другий за значенням «вузол залежності» України від СНД збут товарів. При цьому також кажуть про безальтернативність, але вже в плані неконкурентності вітчизняних товарів на світових ринках. Однак виробництво неякісних товарів аж ніяк не можна вважати стратегічним вибором, а насправді такий вибір не може не бути пов’язаним із радикальним переозброєнням основних фондів, а отже з інвестиціями. А достатніх навіть для власних потреб інвестиційних ресурсів у країн СНД немає. Один з нечисленних винятків становить російський Газпром, але його інвестиційні інтереси пов’язані з установленням контролю над стратегічними трубопроводами і потужностями нафтопереробки і, як правило, є некомпліментарними стосовно національних пріоритетів України.
Очевидно, що подібний стан речей у принципі не може тривати досить довго, бо можна втратити здатність дотримуватись системи пріоритетів, орієнтованої на національні інтереси, а це загрожує самому існуванню України як суверенної держави.
34. Економічна політика України в контексті розширення ЄС.
Європейське співтовариство визнало Україну як незалежну державу у 1991. На сьогодні ЄС є найбільшим інвестором і другим після Росії торговим партнером України, а також найбільшим донором безоплатної фін. допомоги. Значну матеріальну допомогу було надано Україні для підтримки перехідного періоду у вигляді макрофінансової допомоги (підтримка балансу платежів) шляхом надання позик. Вона спрямована на впровадження заходів у межах економічних реформ, на вдосконалення ядерної політики, на гуманітарну допомогу, пов'язану з проблемами, які виникли внаслідок Чорнобильскої катастрофи, на технічну допомогу всіх видів. Каналами надання допомоги слугували Програма ТАСІS та інші спец. програми. Серед інших секторів, на яких було зосереджено увагу Програми, були енергетика й охорона довкілля. По двох секторах (с/г і продовольство, транспорт та комунікації) спостерігалося зменшення обсягів коштів, що свідчить про зниження уваги до них у Програмі по країні. Однак значні фін. ресурси були надані Україні у формі устаткування і споруд. У 1998 була затверджена стратегія інтеграції України до ЄС, що має забезпечити входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору та отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі. Пріоритет на найближчі роки в галузевій співпраці віддається сфері транс'європейських транспортних, електроенергетичних та інформаційних мереж, співробітництву в галузі юстиції, боротьбі з організованою злочинністю, митній справі, науково-дослідній сфері, промисловій і с/господарській кооперації тощо. Загальна стратегія ЄС щодо України ухвалена Європейською радою у 1999 р. Вона розрахована на 4 роки і є документом, що закладає засади співпраці з державою, яка не є безпосереднім претендентом на вступ до Союзу. Основні положення стосуються підтримки України з боку ЄС в економічній, політичній, культурній сферах, а також у галузі юстиції і внутрішніх справ.


























35. Економічне середовище, види й суб'єкти міжнародних економічних стратегій.
При розробці стратегії необхідно насамперед виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища, великою мірою саме економічного, на економічний розвиток країни дуже сильний Види стратегій класифікуються за вертикальним та горизонтальним рівнями і у загальному вигляді є стратегіями: · Глобальними · Стратегії домінування та підпорядкування · Стратегії поступального розвитку Ці стратегії використовують лише розвинуті країни такі як Швеція, Швейцарія, Голландія, Франція. · Стратегії наздоганального розвитку · Стратегії економічного прориву Являє собою мобілізаційну модель розвитку. Потребує мобілізації всіх зусиль заради поставленої мети. · Стратегії виживання Пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства. · Антикризові стратегії Ця стратегія здійснюється як на глобальному, так і на мікрорівнях. Суб’єкти міжнародних економічних стратегій - Національні інститути та організації - Над регіональні інститути та організації - Наднаціональні регіональні уряди - Національні уряди - Менеджери ТНК - Власники підприємств


36. Економічний глобалізм і економічний антиглобалізм у геостратегічному контексті.
Економічний «глобалізм» являє собою історичний процес, що є результатом новаторства людей і технічного прогресу. Цим терміном називають усе зростаючу ступінь інтеграції країн в усьому світі, обумовлену насамперед торговими і фінансовими потоками. Іноді під ним мається на увазі також рух людей (праці) і знань (технологій) через міжнародні кордони. Глобалізації властиві також більш широкі культурні, політичні й екологічні параметри.
Останніми роками піднялась хвиля безпрецедентного громадського опору сучасному економічному глобалізму, формується і структурується антиглобалізаційний рух, з’являються характерні в цьому плані публікації. Активними учасниками антиглобалістичного руху є різні за цілями, формами організації і діяльності протестні (стосовно до глобалізації) групи: профспілкові, релігійні, зелені, ліві, анархісти, пацифісти та ін. Спектр їхніх антиглобалізаційних інтересів і дій, як з точки зору мотивації, так і організації є унікально різноплановим і різновекторним
.При цьому очевидним є, по-перше, безпрецедентно зростаюча масовість руху; по-друге, його «молодіжний» характер; по-третє, неформальність відносин; по-четверте, переважно електронна основа консолідації; по-п’яте, відносна самостійність груп і організацій без чіткої централізації і «єдиного» керівництва. Серед організаційно оформлених антиглобалізаційних груп превалюють представники розвинених країн, хоча в цей процес поступово і по-своєму зацікавлено втягуються і громадяни країн, що розвиваються, та країн із перехідними економіками.
При неупередженому аналізі видно, що функціонально антиглобалізм зосереджений на таких (далеко не нових) проблемах розвитку, як: збереження середовища нормальної життєдіяльності; захист прав людини і працівників, подолання нерівності і бідності тощо.

37. Економічний націоналізм – стратегія захисту національних економік в умовах глобалізації.
Основною з функцій економічного націоналізму є захист національної економіки. Вперше про це заговорив Ф.Ліст. він виділяє такі економічні положення економічного націоналізму.
Фінанси. Фінансова політика перебуває під контролем держави, регулюється її законами, але не підпорядковується державним установам. Збереження контролю національного капіталу над банківською системою.
Торгівля. Вільне існування внутрішнього ринку. Державне управління торгівлі в міждержавних угодах. Кожна держава захищає своїх виробників через політику протекціонізму з метою їх розвитку. Після підйому галузі промисловості - повернення до вільної торгівлі. Важливим інструментом у процесі становлення народного господарства нації стає політика протекціонізму (обмеження надходження до країни імпортних товарів шляхом введення високого ввізного мита), а також стимулювання розвитку транспорту і технічних знань.
Промисловість. Державна підтримка власного виробника та стратегічно -важливих галузей промисловості. Державний контроль над ними. У перспективі вкрай вигідно розвивати ті галузі, де сьогодні витрати поки що вищі, ніж за кордоном. Розвивати, інвестувати – ось єдина дорога зниження витрат на перспективу.
Сільське господарство. Опора с/г - це середнє фермерське господарство. Їм надається право володіти засобами виробництва та самостійно розпоряджатися результатами своєї праці. Їхня діяльність не має наносити шкоди національному господарству. Рівень та масштаби конкуренції зводяться до мінімуму кооперативними спілками.
Роль держави. Держава – основний інструмент для досягнення економічного добробуту нації та народів, які проживають на її теренах. Через це держава є цінністю для її населення. Держава – окремий гравець у господарській системі поруч з іншими її суб’єктами. За Фрідріхом Лістом, держава повинна інвестувати в науку, освіту та транспортну систему, які виступають головними рушіями розвитку та модернізації нації й країни.
Основна економічна мета. Економічний розвиток нації як частини світової спільноти. Класовість не заперечується, як у марксизмі, але і не допускається безконтрольна експлуатація робітників буржуазією (власниками капіталу). Добробут окремої людини прямо залежить від добробуту нації.
Приватна власність. Не є священною, але сприймається як необхідність. Приватна власність надається представникам нації з метою збільшення особистого та суспільного добробуту. 38. Економічні аспекти зіткнення та взаємодії цивілізацій.
Аспекти зіткнення і взаємодії цивілізацій можна сформулювати у таку схему:
бажання мати вплив на хід подій у світі 2. посилення ролі на світовому ринку 3. стратегія поглинання.
Найголовнішу роль головного агресора у світі можна без вагань віднести США. Через американську фінансову могутність, ця країна «підкорює» собі інші країни, перетворюючи їх на свої колонії. США під прикриттям за демократію суспільства фактично робить країни своїми базами природних ресурсів. Що ж до Європейського союзу, він, незважаючи на свою могутність, все ж не йде шляхом США. Тут більше спостерігається взаємодія цивілізацій, хоч не без зиску для самого Євросоюзу. Безперечно першоосновою їхніх дій є бажання мати якомого більше впливу на хід подій у світі.

39. Економічні інтереси і міжнародні стратегії економічного розвитку.
Загалом економічні інтереси поділяються на: - Комунітарні Це інтереси спільнот. Вони завжди вступають у суперечність з інтересами зовнішнього середовища і дуже часто з інтересами самих підсуб’єктів. Комуні тарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни. А комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності всієї групи країн. - Індивідуальні. Це приватні інтереси господарських суб’єктів, що характеризуються продуктивністю та успішністю. Надзвичайно важливо є сформувати таку стратегію, яка узгоджує національні та індивідуальні інтереси. Стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія – це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту. Міжнародна стратегія економічного розвитку є принциповою, концептуальною, вимірною економічною політикою, яка визначає поведінку суб’єктів міжнародної економічної системи у глобальному середовищі і водночас політику двосторонніх і багатосторонніх економічних стосунків та взаємовідносин суб’єктів міжнародної економічної діяльності. Ці стратегії одночасно підпорядковуються глобальним реаліям і потребам національних та регіональних економік. В них відбиваються стратегічні напрямки та мета розвитку.

40. Економічні механізми підтримки екологічної Економічні механізми підтримки екологічної рівноваги.
Природне середовище впливає на економіку і життя людства за такими напрямами:
надання відновлюваних та невідновлюваних ресурсів як затратних факторів економічного зростання;
освоєння та асиміляція відходів виробництва і побічних продуктів;
прямий вплив на самопочуття людей;
загальна екосистемна функція (гарантія кліматичного чи екологічного кругообігу).
Хоча між трьома складовими реального капіталу існує тісний взаємозв’язок і взаємовплив, вони не є взаємозамінними. Тому стійкий розвиток є можливим за умов збереження продуктивності навколишнього природного середовища.
Природний капітал називають ще екологічним, або екокапіталом, який має відповідні фізичні виміри, класичну продуктивність та інші функції, пов’язані з каліталовіддачею. Йдеться про використання відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів за збереження бажаної продуктивності та здатності до відновлення.
При цьому використання відновлюваних природних ресурсів протягом тривалого часу не повинно перевищувати обсягів їхнього відновлення. Використання ж невідновлюваних природних ресурсів не повинно перевищувати обсягів виробництва заміщуючих їх аналогів. Обсяги викидів та скидів в навколишнє природне середовище забруднюючих речовин та енергій не повинні перевищувати можливостей довкілля до їх безболісної асиміляції. Дані якісні критерії є визначальними при визначенні темпів економічного і соціального розвитку у поєднанні з довгостроковим забезпеченням збереження природних умов життєдіяльності.
Питанням стійкого розвитку була присвячена Всесвітня конференція ООН з довкілля і розвитку, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у 1992 р. Представники майже 180 держав світу підтримали Програму дій на XXI ст., яка розглядає розвиток, екологію, економіку та соціальну безпеку у монолітній єдності. Згідно з конференцією в Ріо стійкий розвиток поєднує в собі неухильне поліпшення економічних та соціальних умов з довготривалим збереженням природних основ життєдіяльності.
рівноваги.



































41. Експансіоністські складові стратегій світового економічного домінування.
Стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. Проаналізуємо експансіоністські складові стратегії світового економ домінування.
Територіальна експансія здійснюється країнами-лідерами не як «видиме» розширення кордонів, а як місце розташування природних і людських ресурсів, зручний економічний чи військово-стратегічний плацдарм, просто «життєвий простір» тощо, що дає підстави говорити про «приховану» експансію, «прикриваючи» її, як правило, високими гуманними цілями, гаслами про безпеку людства, боротьбу з поширенням зброї масового знищення, захистом прав людини тощо (найяскравіший приклад - США).
Політичний експансіонізм, як правило, реалізується країнами-лідерами шляхом приведення до влади в державі та її регіонах провідників тієї політики, яка відповідає інтересам латентного (прихованого) загарбника.
Економічна експансія стає провідним напрямом експансіоністської стратегії взагалі. Серед різновидів економічної експансії можна виділити кредитно-фінансову, валютну, товарну, технологічну, комунікаційну. Така експансія відбувається через такі процеси як: вплив на країну-боржника, втручання у її справи, контроль її економіки різною мірою; створення державами-лідерами вигідної для себе ситуації на валютних ринках; домінування у виробництві найбільш наукомісткої високотехнологічної продукції провідними країнами, а також насаджування ними своїх цін і забезпечення нееквівалентного обміну на світовому ринку; володіння мінерально0сировинними ресурсами.
Культурний експансіонізм (медіа-експансія), спрямований на встановлення провідними країнами світу домінуючого контролю над інформаційним простором інших країн. Медійні компанії провідних держав фільтрують інформаційні потоки, нав'язуючи населенню різних країн певні політичні погляди, стереотипи, ідейні цінності та норми . Медіа-імперіалізм є основою для здійснення політичної, економічної, ідеологічної, культурної, мовної експансії. Це відбувається через ЗМІ, кінофільми, реклами тощо. Основними носіями такої експансії в умовах глобалізації стають міжнародні корпорації та ТНК, які намагаються донести до споживача ідею масової культури.
Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки та встановлення у світі своїх «правил гри», що веде в свою чергу до посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо.
42. Етапи еволюції світового господарства і світових економічних стратегій.
Світове госп сукуп нац-х ек-к, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності.
Періодизацію можна здійснити за різними критеріями. Загальноприйнятною є:
1.Великі географ. відкриття XV-XVI ст. до промисл. революції XVIII-XIX ст.
2. промислова революція
3.кінець XIX - поч. XX ст. 60 рр. (деколонізація)
4.60-ті рр - нинішній час - глобалізація.
1 етап - стихійно-натур. гос.ва (стих. ринкового) - епоха утилітаризму, індивід. центризму.
2 етап - збагачення за рах.екстенсивних методів - етап експансії XV-XVI ст., Епоха колоніальних війн, збагачення за рах. пограбувань; утворюються світ. імперії, які визнач. світ. стратегії.
3 етап - зародження капіталу, колон. війни нової якості, рух товарів доповнюється рухом капіталу, економічне завоювання світу.
4 етап - етап монополізації і формування ТНК, зміна якості ек. завоювання світу.
5 етап - поділ світу на полярні системи.
6 етап - 60-ті рр. - розпад колоніальної системи - вивільнення цивіліз. с.ми цінностей, нац оформлення ментально-поведінк. мотивацій. Особливо загострюється нац. самоідентифікація.
7 етап - виникнення і становлення МО, покликаних урегулювати світ. ек процеси та формув. світ. стратегії ек розвитку.
8 етап - глобалізація і глобальні стратегії.
Стратегія уніфікації світ. ек простору - принцип лібералізації зовн.-ек. зв’язків, розвитку процесів транснаціоналізації; втрач.ся колишня роль світ. орг.цій, їх роль і функції відходять до країн Великої сімки. Основою суч. геоек. та геополіт. стратегій є глобалізація, заснована на лібералізмі. Глобалізація набуває рис транснаціоналізації, а світ. ек стратегії мають на меті підпорядкування світ ек-ки.

43. Етапи кардинальних змін у міжнародних економічних стратегіях. (див. 42)
Кінець XX сторіччя відзначився низкою якісно нових чинників розвитку суспільно-економічних систем. Відбувається відхід від односпрямованої, орієнтованої на технологічно-економічну ефективність, до багатоцільової соціально-гуманістичної моделі. Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця людини у виробництвi й зростання частки розумової працi, яка потребує підвищення освiтнього рiвня та збільшення iндивiдуальної свободи, зростання загальної ефективностi суспiльного виробництва й певне послаблення безпосередньої залежностi людства вiд природних умов існування привели останнiми десятирiччями до пiдвищення ролi позаекономiчних чинникiв суспiльно-економiчного прогресу. Серед них - соціальні, політико-правові, морально-психологічні, культурно-етичні, природно-демографічні чинники. Наростання суперечностей між суспільством і індивідом об’єктивно зумовило посилення гуманістичної спрямованості суспільних систем.


















44. Європейський союз у контексті цивілізаційної взаємодії.
Із завершенням формування спільного ринку і переходом на вищий щабель інтеграції перед ЄС постає нова стратегічна мета шляхом утворення спільного ринку, економічного і валютного союзу, спільної зовнішньої і внутрішньої політики, сприяти гармонійному і збалансованому розвитку економічної діяльності, стійкому і без інфляційному зростанню, яке зберігало б навколишнє середовище, досягнення високого ступеня конвергенції економічних показників, високого рівня зайнятості і соціального захисту населення, підвищення життєвого рівня і якості життя.
Відповідно поставленій меті і визначеним цілям формується політика ЄС по різним напрямам діяльності.
Економічна політика ЄС здійснюється за такими напрямками: торгівельне виробництво ( промисловість, с/г, транспорт), рух фактичного виробництва ( капітал, робоча сила), регіоналізація відносин між суб»єктами міжнародної економіки в межах ЄС (конкуренція, антимонопольне законодавство та ін.).
Промислова політика спрямована на підвищення конкурентоспроможності промисловості країн ЄС.
Аграрна політика. Мета – збільшення продуктивності с/г виробництва шляхом підтримки технічного прогресу, забезпечення раціонального розвитку с/г, оптимального використання фактичного виробництва, особливо людської праці. Заснована спільна організація с/г ринків ( регулювання цін, надання виробникам маркетингових послуг, сприяння стабілізації обсягів експорту і імпорту с/г продукції, впроваджена єдина цінова політика).
Політика в галузі транспорту і зв»язку спрямована на утворення єдиної інфраструктури в просторі ЄС спільні правила щодо перевезень вантажів і пасажирів між державами – членами, встановлені єдині тарифи, ліквідовані всі будь-які перешкоди на шляху перевезень від країни до країни.
Сприяння міжнародному руху фактичного виробництва ліквідовуються обмеження на пересування капіталу і робочої сили між країнами-членами, лібералізується рух капіталу між країнами-членами і 3-ми країнами ( прямі і портфельні інвестиції, надання фінансових послуг і допуск ЦП на ринки капіталу).
Валютно-кредитна система ЄС- утворення валютно-кредитних і фінансових інститутів ЄС пов»язано з процесом економічної інтеграції. Основними елементами валютної інтеграції є : спільна валюта ( 1 січня 1999 року введення в безготівковий обіг євро, а у 2002р. – у готівковий), валютна інтервенція, спільні фонди взаємного кредитування країн-членів, валютно-кредитне регулювання.
Соціальна політика спрямована на забезпечення соціального захисту населення, встановлення партнерських відносин між підприємствами й працівниками, на боротьбу з безпідставним звільненням робітників.
Зовнішньоекономічна політика спирається н угоди, укладені з іншими країнами в контексті міжнародних правових норм, норм і принципів, розроблених ООН, СОТ, МВФ. Спільна зовнішня політика спрямована на захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності ЄС.

45. ЄЕС: стратегія і принципи формування.
Із завершенням формування спільного ринку і переходом на вищий щабель інтеграції перед ЄС постає нова стратегічна мета шляхом утворення спільного ринку, економічного і валютного союзу, спільної зовнішньої і внутрішньої політики, сприяти гармонійному і збалансованому розвитку економічної діяльності, стійкому і без інфляційному зростанню, яке зберігало б навколишнє середовище, досягнення високого ступеня конвергенції економічних показників, високого рівня зайнятості і соціального захисту населення, підвищення життєвого рівня і якості життя.
Цілі ЄС:1).сприяти стійкому й гармонійному економічному і соціальному прогресу, особливо утворенням простору без внутрішніх кордонів, економічного і соціального згуртування й утворення економічного і валютного союзу, 2).сприяти утвердженню індивідуального союзу на міжнародних теренах, особливо здійснення економічної зовнішньої політики й політики безпеки, 3).посилення захисту прав і інтересів громадян держав-членів за допомогою введення громадянства Союзу, 4).розвиток тісного співробітництва в галузі правосуддя та внутрішніх прав, 5).повністю зберігати досягнутий рівень інтеграції Співтовариства.
Як відомо, процедура набуття членства в Євроспільноті ґрунтується, передусім, на нинішній статті 49 Угоди про ЄС (колишня стаття 237 Угоди ЄЕС/ЄС), яка визначає три головні вимоги до країн-кандидатів на вступ:
1. Бути географічно європейською державою
2. Прагнути до членства в ЄС. Необхідною передумовою членства в ЄС є наявність чітко сформульованої національної стратегії інтеграції до Спільноти та інституціонально обов'язкове подання прохання про вступ з боку тієї чи тієї європейської країни.
3. Бути усталеною демократією.
Щодо принципів формування, в 1993 році в Копенгагені були розроблені принципи вступу до ЄС:
Політичні критерії – формування установ в країнах, які гарантують демократію, верховенство закон, забезпечення прав людини, повагу та захист прав людини.
Економічні критерії – існування діючої ринкової економіки та спроможність об’єктів підприємництва витримати тиск конкуренції в межах ЄС.
Членські критерії – спроможність країн претендентів на вступ взяти на себе зобов’язання, що випливають із членства в ЄС, включаючи визнання цілей політичних, економічних, і валютного союзу.
























46. Загальнонаціональні і індивідуальні приватні економічні інтереси та їхній вплив на параметри міжнародних стратегій економічного розвитку країни.
Очевидно, що в основі економічних стратегій лежать економічні інтереси, які умовно можна класифікувати як інтереси комунітарні (або загальнонаціональні) і індивідуальні (останні часто можуть бути представлені як приватні).
Комунітарні економічні інтереси – це інтереси спільнот. Вони є відображенням узгоджених інтересів підсуб'єктів міжнародних економічних відносин і вступають у суперечність із інтересами зовнішнього середовища та дуже часто можуть вступати у суперечність з інтересами самих підсуб'єктів. Комунітарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни, а комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності усієї групи країн.
Індивідуальні інтереси – це інтереси господарюючих суб'єктів, уособлені у двох рисах (прагнуть прибутковості та не визнають кордонів і комунітарних інтересів). Саме вони найбільшою мірою споріднюють усі країни, є основою уніфікації усіх стратегії.
До загальнонаціональних інтересів, як правило, відносять: непорушність конституційного ладу, суверенітет та територіальна цілісність, політична, економічна і соціальна стабільність, безумовне забезпечення законності та підтримання правопорядку, розвиток рівноправного і взаємовигідного міжнародного співробітництва.
Міжнародна економічна стратегія будь-якої держави потребує визначення ієрархії пріоритетів національних інтересів держави. Без їх чіткого визначення може виникнути невідповідність між задекларованими цілями та засобами їх реалізації.
Так, на основі комбінації двох підходів, розроблених Нюхтерляйном і Блеквілом, пріоритети національних інтересів держави можна класифікувати за чотирма категоріями: захист Батьківщин, економічне процвітання, гармонічний розвиток суспільства, створення сприятливих умов для ефективної участі країни у світовому розподілі праці

47. Засади стратегії економічного розвитку України шляхом європейської інтеграції.
Європейська політика сусідства відкриває нові перспективи для партнерства, економічної інтеграції та співробітництва:
- Перспектива просування за рамки партнерства до значного рівня інтеграції, включаючи участь у внутрішньому ринку ЄС та можливість для України брати зростаючу участь у ключових аспектах політик та програм Європейського Союзу
- Розширення рамок та поглиблення політичного співробітництва
- Можливість наближення законодавства в економічній сфері, відкриття економік одна одній та подальше зменшення кількості торговельних бар’єрів, що стимулюватиме інвестиції та зростання
- Збільшена фінансова підтримка: надання ЄС фінансової допомоги Україні сприятиме виконанню заходів, які визначені у даному документі. Також через Європейський інвестиційний банк надаватиметься підтримка проектам, що потребуватимуть інвестицій у інфраструктуру
- Можливості поступового відкриття або збільшення участі у певних програмах Співтовариства, що сприятиме розвитку культурних, освітніх, технічних, наукових зв’язків, а також зв’язків у сфері охорони навколишнього середовища
- Підтримка в адаптації законодавства до норм та стандартів ЄС
- Поглиблення торговельних та економічних відносин
Стратегія інтеграції України до ЄС грунтується на:
- Конституції України ;
- схвалених Верховною Радою України Основних напрямах зовнішньої політики України та Концепції національної безпеки України
- Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами - членами від 14 червня 1994 року та інших договорах, укладених між Україною та ЄС.

Основні напрями інтеграційного процесу:
Адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини
Економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС
Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки
Політична консолідація та зміцнення демократії
Адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС
Культурно-освітня і науково-технічна інтеграція
Регіональна інтеграція України
Галузева співпраця
Співробітництво у галузі охорони довкілля


































48. Засади стратегій економічного розвитку в країнах, що розвиваються.
Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове оподаткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсивному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, темпи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.
Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.
У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформування економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з позитивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.
На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетворення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але методами макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного зростання.
49. Зовнішньоторговельна політика як чинник стратегії соціально-економічного розвитку.
Стимулювання соціально-економічного розвитку в країні може здійснюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики, зокрема її важливою складової – зовнішньоторговельної політики.
Зовнішньоторговельна політика –– сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації зовнішньоекономічної політики в цілому. Історично відомі два основні напрями у формулюванні зовнішньоторговельної політики: протекціонізм та лібералізація, які визначають основні стратегічні пріоритети держави та визначають її поведінку на міжнародній арені.
Лібералізація розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у торгівлі з іншими країнами.
Протекціонізм–– державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.
Від того, який напрям зовнішньоторговельної політики обирає держава у своїй міжнародній діяльності, залежить її стратегія соціально-економічного розвитку. Так, лібералізація зовнішньої торгівлі свідчить про використання країною стратегії відкритості, а протекціонізму – закритих стратегій. Крайнім проявом таких стратегій,є стратегія автаркії. Автаркія –– політика економічного відокремлення країни, спрямована на створення замкнутої, незалежної економіки, здатної забезпечити себе усім необхідним самостійно.
Для захисту національної промисловості від іноземної конкуренції уряд запроваджує протекціоністські тарифи і обмежувальні квоти на імпорт. Водночас приймаються заходи щодо стимулювання експорту продукції промисловості: встановлюються субсидії, податкові пільги, а іноді використовується й демпінг. Проте здійснення протекціоністської політики з метою захисту національного виробництва в сучасних умовах наштовхується на опір з боку світового співтовариства й особливо Світової організація торгівлі (СОТ).
Тенденцією з другої половини XX ст. є лібералізація світової торгівлі. Це призвело до суттєвого зниження тарифних ставок і скорочення нетарифних обмежень. Все ж таки повного відкриття національних ринків для іноземних товарів та послуг нині не відбувається навіть у високо розвинутих країнах.
У той же час є деякі принципові установки, якими уряди країн повинні керуватися. Якщо країна все ж таки мусить увести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це має бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Експортні субсидії й демпінг засуджуються.
Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, стоять перед непростою проблемою узгодження відкритості національних ринків та захисту економіки від іноземної конкуренції. Це одна з найтяжчих проблем у розробці національних економічних стратегій.


























50. Інноваційні, інформаційно-технологічні, фінансово-економічні, інституціональні й соціальні засади трансформації світових економічних стратегій в умовах глобалізації.
Внаслідок поширення інновацій у сфері технологій і менеджменту, активному обміну товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє загальному економічному прогресу. Одночасно посилюються нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку країн. На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни глобальні лідери, ключовими детермінантами успіху яких у третьому тисячолітті стають інтелектуалізація, інноваційність, соціалізація, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. На іншому полюсі світової економіки більшість країн, для котрих економічна глобалізація, насамперед, проявляється як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Розвиток процесів глобалізації характеризується домінуванням у світовій економіці ТНК, які за стратегічною орієнтацією і масштабами діяльності переростають у глобальні. Провідні національні економіки є глибоко транснаціоналізованими. Це і США, і Японія, і Західна Європа, і Південна Корея.
Інституційними засадами трансформації економічних стратегій є процеси розширення і поглиблення економічного регіоналізму шляхом створення об’єднань країн із тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик (зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки, економічні та політичні союзи). Крім того, інституціоналізації світової економіки сприяє створення впливових міжнародних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ) та світових фінансово-інформаційних центрів (Нью-Йорк, Лондон, Токіо та ін.) з багатомільярдними щоденними обсягами валютних операцій.
Інформаційно-технологічна революція спричинила зародження таких понять як «віртуальна економіка», «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо. Глобально організовані мультимедіа-компанії впливають безпосередньо на розум людей засобами несилового і неекономічного характеру. Інформація – важливий фактор, який дав можливість переміщати фактори розвитку буквально за лічені секунди. Головною особливістю глобалізації є те, що через інформацію вона трансформувала співвідношення матеріального і фінансового виробництва. Традиційно в індустріальному суспільстві первинним було матеріальне виробництво. В умовах глобалізації фінанси стали первинним і домінуючим фактором, який вирішує долю виробництва.Найважливішого значення набуває мобільність фінансів: фінанси переміщаються з такою ж швидкістю, що й інформація, мають можливість потрапити туди, де вигідніше середовище. Тому у світовій структурі переважають віртуальні фінанси.
Важливо усвідомлювати, що сучасна парадигма світогосподарського розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, коли конкурентоспроможність країн визначається їхніми динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації. Нові відкриття, винаходи, технології, товари і послуги стають постійною і найважливішою складовою економічного прогресу. Інформація є визначальним фактором виробництва.
51. Інноваційні, фінансово-економічні й соціальні основи забезпечення сталого економічного розвитку.Поняття "стійкий" ("сталий") розвиток з'явилось у 80-х роках у межах діяльності комісії ООН покликаної пов'язати в одне ціле розвиток і екологію.Стійкий розвиток розглядається як тривалий економічний розвиток (як основа задоволення людських потреб), що грунтується на певних умовах і нормативах (індикаторах). У вужчому економічному значенні стійкий розвиток означає створення суспільних благ для багатьох поколінь та дотримання визначальних його передумов. Потребують більшої конкретизації також часові і просторові параметри стійкого економічного розвитку.У підходах до визначення суті стійкого розвитку на початковому етапі домінувала екологічна складова. Нині ж стійкий розвиток означає поряд з екологічними широке коло інноваційних, фінансово-економічних й соціальнихі основ у їх взаємозв'язку та взаємодії. Дуже складним є питання про наявність реальних можливостей для здійснення стійкого розвитку, що не в останню чергу пов'язано з історичними та майбутніми ризиками. Суто економічні передумови такого розвитку визначаються трьома основними показниками: наявністю реального капіталу в широкому значенні, кількістю зайнятих у виробництві та характером їхньої продуктивності, інституціональними можливостями У свою чергу наявний реальний капітал у широкому значенні включає в себе штучний реальний капітал, створення людини в процесі діяльності, власне людський капітал, тобто освічену робочу силу, а також так званий природний реальний капітал. Провідну роль у економічному розвитку відіграють штучний реальний капітал та людський капітал. Створений людський реальний капітал втілюється в товарах тривалого користування, таких як машинне обладнання, інфраструктура. В кінцевому підсумку штучний капітал є складовою загальноекономічного обороту шляхом амортизаційних відрахувань та реінвестування.
52. Інтеграційний вибір України: стратегія економічного розвитку
Економічне зростання в Україні може стати реальним лише на основі структурно-інноваційної моделі економічного зростання, інтенсивного технічного та технологічного оновлення виробництва. Відповідно до цього розроблена стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015рр.” Шляхом Європейської інтеграції”, яка за основу стратегічного курсу, його базовим принципом висуває реалізацію державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження в Україні як високотехнологічної держави. Для прискорення процесу утвердження в Україні інноваційної моделі розвитку економіки необхідним є посилення державного впливу на розвиток інноваційної діяльності. До першочергових заходів у такій сфері слід віднести збільшення фінансування інноваційної діяльності та сприяння розвитку малих і середніх інноваційних підприємств.













53.Класифікаціяекономічних стратегій країн (за рівнем розвитку, цивілізаційною приналежністю,інституціональною та галузевою структурою економіки,рівнемконкурентоспроможності,параметрамисередовища розвитку).
За рівнем розвитку: 1) стратегії домінуючих країн (Японія, США); 2) країн, що розвиваються (Бразилія, Аргентина); 3) країн з перехідною економікою (Китай, Україна).За цивілізаційною приналежністю вирізняють наступні види стратегій: західноєвропейська,східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, південноазійська, східноазійська.За параметрами середовища розвитку розрізняють стратегію відкритості, протекціонізму або автаркії, наступальні стратегії або стратегії лідерства, стратегії „наздоганяючого розвитку”, стратегія поступального розвитку, стратегія виживання, антикризові стратегії тощо.За галузевою структурою економіки: переферійносировиннапереферійно-аграрна, індустріальна, постіндустріальна.За інституційною ознакою: Національні стратегії, які являють собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Регіональні стратегії вимагають примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів, які представляють певне економічне угрупування або регіон світу, але передбачає протиставлення регіональних економічних інтересів інтересам глобальним і подекуди національним (загальна мета – зміцнення і поєднання сил для протистояння агресивному середовищу).Стратегії наднаціональних інституцій (ООН, ЄБРР, СБ, МВФ)Стратегії двостороннього, або багатостороннього розвитку (знаходять свій відбиток в угодах про партнерство)Стратегії ТНК і підприємств, що самостійно виходять на ринок, які мають на меті реалізацію вузько корпоративних інтересів.Глобальні стратегії економічного розвитку розуміють під собою міжкраїновий рівень економічних відносин, який вимагає стратегії примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів усіх рівнів.













54. Класифікація економічних стратегій країн за цивілізаційною приналежністю.
За цивілізаційною приналежністю вирізняють наступні види стратегій: західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, південноазійська, східноазійська.
Новий цивілізаційний розлом сприяв поділу західної цивілізації на західноєвропейську (материнську) і північноамериканську (дочірню) цивілізації.Країни-лідери – США, європейські країни, Японія, Китай представляють різні цивілізації. З  восьми найбільш населених країн світу на сьогоднішній день  всі  належать до  різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн  , то вони належать до   п’яти різних цивілізацій. Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави, не виступаючи складової певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як  України, так і інших європейських країн, Росії, Китаю, держав ісламського світу.
55.Класифікація стратегій економічного розвитку за ознаками (домінуючих країн, транзитивних економік, та країн, що розвиваються).
Як ми знаємо, за рівнем розвитку країни поділяються на: 1) промислово розвинуті країни (Японія, США); 2) країни, що розвиваються (Бразилія, Аргентина); 3) країни з перехідною економікою (Польща, УкраїнаЯкщо розглядати стратегії домінуючих країн, то тут можна виділити наступні стратегії: 1) Стратегії домінування та підпорядкування. (Німеччина, Великобританія, Франція тощо (США, Росія). проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі Стратегія «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах2) Стратегії поступального (сталого) розвитку, або як її називають в Європі «еко-орієнтована стратегія». Ці стратегії використовують лише розвинуті країни світу, такі як Данія, Швеція, Голландія, Німеччина, Франція. Ця стратегія передбачає одночасне задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб населення, забезпечення раціонального та екологобезпечного 3) Стратегія соціалізації розвитку: такий напрям світ.розвитку і такий екон.порядок, карті забезпечували б стабільність світ.економ.системи і справедливий розподіл світ.ресурсів і світ.доходу (скандинавські країни). 4) інноваційні стратегії (наприклад, Фінляндія), які формуються на основі економіки знань, впровадженні нових технологій, позитивному ставленні до змін, готовності населення до активного використання передових продуктів НТП тощо. Стосовно стратегій країн, що розвиваються, то тут необхідно виділити наступні найпоширеніші стратегії: 1) Стратегії наздоганального розвитку: виходять із необхідності, по-перше, активного запозичення здобутків зарубіжного науко¬во-технологічного Стрижнем наздоганяючої модернізації (є освоєння технологічних і економічних механізмів, вже створених країнами і фірмами лідерами.2) Стратегії економічного прориву. Являє собою мобілізаційну модель розвитку. (зараз активно впроваджується НІК – азійськими тиграми).3) Стратегії виживання. Характерні для найменш розвинутих країн світу. Це пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
Стратегії країн з перехідною економікою можна розділити на три великі групи. 1. Трансформаційна стратегія, яку, як правило, реалізують шляхом індустріалізації. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм експортної орієнтації та імпортозаміщення. 2. Модель економічної реконструкції. 3. Стратегія структурної перебудови і фін.стабілізації, направлена на силову адаптацію економіки окремих країн до потреб глобального ринку в рамках його північноцентриської конфігурації.
56. Конкурентне середовище та національні (регіональні) конкурентні переваги як складові сталого розвитку глобальної економіки.
Одним з головних завдань економічної політики держав в умовах стійкого розвитку глобальної економіки є створення сприятливих умов для підвищення конкурентних переваг національних економік. Ці умови поєднуються в одне поняття конкурентного середовища, в якому компанії можуть вільно здійснювати свою діяльність, утримувати та нарощувати частку ринку, забезпечуючи всесторонній розвиток економіки країни в цілому. Для цього насамперед необхідно активізувати внутрішні ресурси країни. Основою конкурентоспроможності країни є конкурентні переваги, оскільки визначаючи свою конкурентну стратегію стійкого розвитку, пріоритетними напрямками діяльності вибираються ті, в яких країна має певну силу(переваги).Конкурента перевага країни – це такий стан при якому всі ресурси країни використовуються настільки плідно, що вона виявляється більш прибутковим, ніж її головні конкуренти. Це свідчить про те, що країна має міцне положення на ринку товарів та послуг, його продукція конкурентоспроможна та користується постійним попитом. Крім цього, країна має стійке фінансове положення. При цьому потреби в фінансових ресурсах для поточного стратегічного та перспективного розвитку задовольняються за рахунок власних коштів, що дозволяє крані своєчасно забезпечувати себе й іншими ресурсами: технічними, технологічними, кадровими, інформаційними та іншими

57. Концептуальні засади економічної глобалізації.
Термін «економічна глобалізація» означає процес дедалі більшої всесвітньої економічної інтеграції, головними рушійними силами якого є:[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та руху капіталів;зростання темпів технологічного прогресу та формування [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ];дерегулювання.
Ці три чинники посилюють один одного: технологічний прогрес стимулює міжнародну торгівлю, а можливість торгувати по всьому світу сприяє поширенню технологічного прогресу. Водночас [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] стимулює розвиток нових технологій та усуває перешкоди для торгівлі Таким чином, економічна глобалізація – процес, що вивільнює рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили від національних перепон; правова і економічна основа міжнародного бізнесу. Головна мета міжнародної економічної глобалізації – встановлення стійких всебічних торгово-економічних зв’язків між національними господарствами, зрощення національних процесів відтворення, зближення соціальних та інституційних структур різних країн. Найбільший рівень стиглості економічної глобалізації – на економічному просторі європейського континенту. Економічна глобалізація має сукупність економічних правил, що базуються на дерегуляції, та приватизації національних економік з метою укріплення їх конкурентоспроможності і збільшення їх привабливості для іноземного капіталу
58. Концептуальні засади стратегій економічного та соціального розвитку країни. Згідно з теорією стратегія це детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування.З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має форму- ватися концепція соціально-економічного розвитку. Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями є: соціально-економічна ефективність; швидкість одержання позитивних результатів; мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.Розробка кон- цепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має базуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз необхідна передумова прогнозування.
Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних і оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (програми) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди.
Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з’ясування необхідності та можливості їхнього застосування для досягнення відповідних цілей.
Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.




































59. Концептуальні засади сучасних реформаторських стратегій розвитку постсоціалістичних країн.
Чинники, які гальмують швидкий розвиток країн із перехідною економікою, зокрема їхньої зовнішньої торгівлі.1) Політика неопротекціонізму розвинутих країн2) Різке поширення використання інформаційних технологій, електронізація та роботизація виробництва знижують відносні переваги цих крахн у дешевій робочій силі, 3)Політика так званого “технологічного неомеркантилізму”, яка виявляється у прагненні Заходу запобігти або обмежити отримання конкурентами з числа країн з перехідною економікою перспективних технологій, Концептуальними засадами сучасних реформаторських стратегій розвитку країн з перехідною економікою є такі: Формування та розвиток ринкових відносин. Держава повинна бути активним реформатором, особливо за умов економіки перехідного типу.Шлях розвитку повинен бути випереджаючого характеру, адже відомо, що «той, хто доганяє, ніколи не наздожене.Пристосування до сучасних умов цивілізаційного розвитку. Застосовувати найновіші досягнення НТП та впроваджувати у виробництво та менеджмент інноваційні технології.пристосування моделі до умов національного економічного середовища, менталітету та інших національних особливостей. Можливим є застосування синтезу різноманітних моделей.формування єдиного світогляду соціально-активної частини населення.
На сьогоднішній день виділяють декілька моделей реформаторських стратегії ринкових трансформацій в країнах з перехідною економікою. Кожна з них має своє концептуальне підґрунтя. 1) ринкова «шокова терапія», яка провадилася в Польщі. «Шокова терапія» швидке руйнування адміністративної системи управління, прискорена приватизація, максимальна відкритість економіки для іноземних товарів і капіта-лу.2) угорська «оксамитова революція» градуалістська стратегія: означає поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин шляхом різних взаємопов’язаних перетворень, які починались ще при командно-адміністративній системі 3) чехословацька ( спиралась на «оксамитову революцію»): цивілізована «м’яка» дестабілізація (роздержавлення) державної власності цивілізованими методами, шляхом акціонування й корпоратизації. 4) китайська «модель державного корпоративізму» (Китай, В’єтнам, Монголія) Трансформація економіки і перехід на ринкові засади передбачається в надрах старої командно адміністративної системи. Процес трансформування визначено як поступовий, тривалий, поетапний. Система державного управління й планування не ліквідується, а пристосовується до нових умов. 5) «ринковий соціалізм» (розвивається Кубою). Це поступовий інерційний перехід 6) прибалтійська: 7) російська, ґрунтується на формальній приватизації, роздержавленні, внаслідок чого утворюються великі транснаціональні компанії олігархічного типу. Державна бюрократія зберігає сильні позиції.


60. Концептуальні основи трансформації міжнародних економічних стратегій в умовах глобалізації.
Глобалізація відкриває нові можливості для розвитку і одночасно накладає нові обмеження на реалізацію міжнародних економічних стратегій. При цьому можливості створюються на наднаціональному рівні, а їхнє використання, як і запобігання негативним наслідкам глобалізації, належать до першочергового обов’язку національних політик. Збереження національного суверенітету, неодмінною складовою якого є суверенне право формувати власну економічну політику, виходячи з примату національних інтересів, за сучасних умов можливе лише за врахування під час формування економічної стратегії держави суті та особливостей теперішнього етапу глобалізації, пріоритету зміцнення національної конкурентоспроможності й забезпечення економічної безпеки країни.Глобалізація стає причиною все більшої нерівності країн (їх соціальної стратифікації). Нерівномірність розвитку країн приводить до різного підходу у формуванні стратегій їхнього розвитку. Так, стратегії розвинених країн спираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Завдання стратегій розвинених країн можна згуртувати по 3-х напрямках: створення загальних передумов для економічного зростання та ефективного господарювання, задоволення потреб суспільства, які не спроможний задовольнити ринок, ослаблення негативних наслідків стихій ринкових сил. Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, мають інші цілі, адже більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою. Так виділяють три основні моделі трансформації країн, що розвиваються, в умовах глобалізації. 1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Ця модель на практиці може набувати двох основних форм експортної орієнтації та імпортозаміщення. Концептуальні засади цієї моделі можна знайти в країнах Західної Європи у добу промислових революцій, революції Мейдзі в Японії та індустріалізації в колишньому Радянському Союзі.2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру. 3. Модель системних перетворень, яку розглядають як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки (що будується на державній власності та вертикальних ієрархічних зв’язках) до ринкової господарської системи (в основі якої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин).


















61. Координація розвитку глобальної економіки Міжнародним валютним фондом та Світовим банком.
Глобальне регулювання в сучасних умовах є результатом своєрідної взаємодії національних, міжнародних та наднаціональних форм і методів. Мета координаційного впливу наднаціональних інститутів – забезпечення безпеки світового співтовариства за такими напрямками:
комплексна лібералізація та вироблення міжнародних правил для регулювання міжнародної торгівлі товарами та послугами
регулювання міжнародних валютних відносин, платіжних балансів та міжнародної заборгованості( МВФ, Банк міжнародних розрахунків, Паризький та Лондонський клуби кредиторів)
забезпечення структурних реформ у світовій еконосіці(ЮНІДО, СБ)
стабілізація кон’юктури на світовому ринку сировини та продовольства
регіональна міжнародна економічна інтеграція зі створенням наднаціональних структур регулювання економіки(ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР)
МВФ є міжурядовою валютно-кредитною організацією, діяльність якої направлена на сприяння розвитку МЕВ, особливо фінансово-кредитних і торговельних. МВФ має статус спеціалізованого закладу ООН. Основними функціями МВФ визначено: -вироблення правил регулювання валютних курсів і контролю за їх виконанням; -надання державам-членам кредитів для вирівнювання платіжних балансів, для підтримки національних валют. Важлива сучасна роль МВФ виражається через його стратегічних завдвннях: -розвиток міжнародного співробітництва у валютній сфері через постійну організацію, яка забезпечує механізм консультацій з міжнародних валютно-фінансових проблем; -сприяння розширенню та збалансованому зростання міжнародної торгівлі, підтриманню високого рівня зайнятості та реальних доходів; -забезпечення стабільності валютних курсів; -допомога у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями, усунення валютних обмежень, що гальмують розвиток світової торгівлі; -скорочення тривалості та зменшення ступеня нерівноваги у міжнародному балансі розрахунків членів.
Світовий банк – це міжнародний інвестиційний інститут, заснований (спочатку під назвою Міжнародний банк реконструкції та розвитку ) одночасно з Міжнародним валютним фондом у відповідності з ухвалою міжнародної валютно - фінансової конференції ,яка відбулася у Бретон- Вудсі в 1944 році. . До складу С.Б входять 2 основні самостійні організації : - міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР); - міжнародна асоціація розвитку (МАР).Світовий банк має ще 2 складові: - міжнародну фінансову корпорацію(МФК); - багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАГІ). МБРР-спеціалізований кредитний заклад ООН з фінансового сприяння в реконструкції і розвитку економік країн-учасниць. МБРР здійснює свою діяльність у вигляді надання довгострокових позик (терміном 15-20 рр.), в основному для розвитку інфраструктури, здійснення с\г проектів, розвитку промисловості.МАР – сприяє економічному розвитку найменш розвинених країн шляхом надання їм пільгових кредитів (на 50 р. під 0,75 % річних). МФК – стимулює приватного підприємництва (п\п) в країнах, що розвиваються. МФК надає кредиит п\п і купує їхні цінні папери (не більше 20%), сприяє інвестиціям, але кошти вкладаються лише в прибуткові підприємства. . БАГІ – спеціалізована установа, метою якої є заохочення інвестицій у країни, що розвиваються, шляхом їхнього страхування від некомерційних ризиків, а саме: -невиконання контракту внаслідок урядового рішення; -революції, перевороти; -військові дії; -експропріація майна; -відміна конвертованості нац.































































62. Країни як суб'єкти і об'єкти глобальних економічних стратегій домінуючих країн.
Суб'єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб'єкт, що здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Звертаючись до економічної стратегії рівня держави, слід насамперед звернути увагу на конкретизацію її об’єкта й суб’єкта. Суб’єктом державної економічної стратегії є держава. У класичній захiднiй економiчнiй науцi за розгляду державної активностi в економiцi прийнято застосовувати щодо дiючого суб'єкта термiн "уряд".Об’єктом державної економічної стратегії є соціально-економічна система в цілому, що є категорією значно більш широкого порядку, ніж держава. Відтак специфіка суб’єкт-об’єктних відносин в державній стратегії полягає у взаємодії складових, які керуються принципово різними системами цінностей.Якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар’єри, але не ліквідуючи місцевих відмінностей, то розквіт регіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить дана країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то регіоналізм справді може стояти на її шляху. У такій системі регіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильних. Сучасний регіоналізм є скоріше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар’єром на її шляху. Або оборонним щитом від неї.Глобалізація - це основна тенденція розвитку сьогоднішнього світу, його економіки і міжнародних економічних відносин. Зробити плоди глобалізації доступними максимальному числу країн - одне із завдань, що стоять перед світовим співтовариством. Глобалізація економіки - одна з закономірностей світового розвитку. Незмірно зросла порівняно з інтеграцією взаємозалежність економік різних країн. Пов'язана з формуванням економічного простору, де галузева структура, обмін інформацією та технологіями, географія розміщення продуктивних сил визначаються з урахуванням світової кон'юнктури, а економічні підйоми і спади набувають планетарні масштаби.Зростаюча глобалізація економіки виражається в різкому збільшенні масштабів і темпів переміщення капіталів, випереджаючому зростанні міжнародної торгівлі порівняно зі зростанням ВВП, виникненням цілодобово працюють у реальному масштабі часу світових фінансових ринків. Створені за останні десятиліття інформаційні системи незмірно посилили здатність фінансового капіталу до швидкого переміщення, що містить у собі, принаймні потенційно, здатність до руйнування стійких економічних систем. Всі ці фактори мають носити Ключовий характер в формуванні сучасний Економічних стратегіях країн, що покликані забезпечити конкурентоспроможність країни в світовому економічному середовищі.Держава реалізує інтереси, делеговані їй суспільством загалом через систему демократичного устрою чи окремими корпоративними групами через інститути легального і нелегального впливу (від впливу політичних партій та груп на коаліційному принципі – до безпосереднього „проштовхування” рішень через механізми корупції). Також нова роль держави, як суб’єкта світових економічних стратегій глобального рівня обумовлена появою і розвитком міжнародних інститутів та міжнародних відносин вцілому. Таким чином країни передали частину своїх повноважень, міжнародним організаціям, членами яких вони є і тепер ці країни вже як учасники, на рівній або ваговій-основі несуть на собі надзвичайно важливу роль у формуванні глобальних стратегій розвитку. Прикладом може слугувати «стратегія стійкого розвитку», яка була прийнята під егідою ООн. Стратегія передбачає вирішення таких основоположних цілей: *різке підвищення темпів економічного зростання у країнах, що розвиваються; *забезпечення такого розвитку, який сприяв би скороченню бідності, розвитку та використанню людських ресурсів і був би екологічно безпечним та стійким; *удосконалення міжнародної валютно-фінансової та торговельної системи; *забезпечення стійкості та стабільності світової економіки та ефективне макроекономічне регулювання як на національному, так і на міжнародному рівнях;*зміцнення міжнародного економічного співробітництва; *мобілізація зусиль для вирішення проблем найменш розвинених країн.
Також Держава як суб’єкт світових стратегій в сучасних умовах є суб’єктом та об’єктом так званої стратегії глобалізації,яка в свою чергу часто сприймається як ідеологія , що нав’язується Західними розвинутими країнами та США, яка на сьогодні є безумовним світовим лідером і, очевидно, якнайповніше розкриває сутність сучасного стану глобалізації. Адже саме від неї залежить спрямованість більшості акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю тих переваг, які надає глобалізація.





































63. Країни як суб'єкти світових економічних стратегій в умовах глобалізації.
На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні вона є безумовним світовим лідером і, очевидно, якнайповніше розкриває сутність сучасного стану глобалізації. Адже саме від неї залежить спрямованість більшості акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю тих переваг, які надає глобалізація. На неї скеровується і вістря антиглобалізаційної критики. Проте, це лише одна сторона проблеми. Адже історичний досвід вказує на обов’язкову множинність реальних суб’єктів політики й альтернативність світового політичного процесу, на короткочасність відвертої домінації Ця думка, до речі, знаходить підтвердження у сучасній практиці. Так виникають і поступово набирають сили інші глобалізаційні центри. У даному випадку на першочергову увагу заслуговує КНР, яка в абсолютних вимірах ще знаходиться далеко позаду від світового лідера, але за темпами прогресу і масивом зростання ВВП є потенційним лідером. "Великий Китай здатний кинути виклик Заходу", - до такої думки схиляється все більше дослідників. На перспективу гідною альтернативою глобалізації "по-американськи" має стати об’єднана Європа.
Якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар’єри, але не ліквідуючи місцевих відмінностей, то розквіт регіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить дана країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то регіоналізм справді може стояти на її шляху. У такій системі регіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильних. Сучасний регіоналізм є скоріше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар’єром на її шляху. Або оборонним щитом від неї.



64. Країни-лідери і наднаціональні економічні регулюючі інституції.
Домінуючі країни виділяють серед інших підсистем світового господарства дуже високим рівнем їх економічного розвитку. За вир-вом ВВП на душу нас-ня вони майже в 5 разів перевищують загальносвітній рівень. І цей розрив все більш поширюється; також Глобалізація призвела до одно полярності – домінуванні наддержави-США. Все залежить від головного напрямку розвитку геополітичної ситуації і від сили впливу нових тенденцій і факторів які будуть сформовані. Але чим більш тиск від США тим більше опір від інших країн. Суперництво і змагання держав у різних сферах світової політики і економіки не зупиняється і не зникає. Суперництво і змагання ведеться за політичний вплив, за ринки збиту , за технологічне лідерство, за реалізацію національних інтересів і цінностей. Зняття з повістки дню загрози світового господству однією наддержавою супроводжується появою нових конфліктів, які можуть перерости в регіональні, міжрегіональні та глобальні.
Країни лідери не лише є вагомими за своїм економічним розвитком, часто вони визначають характер міжнародних відносин, можуть впливати на прийняття рішень загальносвітового масштабу. Також такі країни успішно реалізують свої інтереси через різноманітні міжнародні організації, членами яких вони є і мають там більшість голосів. Також дуже важливим є стратегічне партнерств даних країн, яке суттєво стимулює рівень міжнародного співробітництва та може стати чинником подальшого економічного зростання для його учасників. Під стратегічним партнерством розуміється такий рівень співробітництва між державами, який передбачає спільне здійснення ними своїх ключових національних інтересів. Таке партнерство повинне бути довготривалим, максимально ефективним та взаємовигідним. Воно виключає будь-які несправедливі (дискримінаційні) дії однієї держави по відношенню до іншої. Ухвалені спільно рішення підлягають послідовному виконанню незалежно від зміни керівництва країн-партнерів. Якщо сьогоденні інтереси однієї з держав протирічать духу стратегічного співробітництва між ними, то не виключається можливість поступитися такими інтересами на користь партнера (задля досягнення компромісу). У будь-якому разі подібні дії мусять бути продиктовані умовами, що склалися, та спільним курсом, якого держави дотримуються на міжнародній арені. 
Країни передали частину своїх повноважень, міжнародним організаціям, членами яких вони є і тепер ці країни вже як учасники, на рівній або ваговій-основі несуть на собі надзвичайно важливу роль у формуванні глобальних стратегій розвитку. Таке глобальне регулювання в сучасних умовах є результатом своєрідної взаємодії національних, міжнародних та наднаціональних форм і методів. Мета координаційного впливу наднаціональних інститутів – забезпечення безпеки світового співтовариства за такими напрямками:
Підтримання світового порядку, безпеки, розвитку та співробітництва (ООН
комплексна лібералізація та вироблення міжнародних правил для регулювання міжнародної торгівлі товарами та послугами(ООН, СОТ)
регулювання міжнародних валютних відносин, платіжних балансів та міжнародної заборгованості( МВФ, Банк міжнародних розрахунків, Паризький та Лондонський клуби кредиторів)
забезпечення структурних реформ у світовій еконосіці(ЮНІДО, СБ)
стабілізація кон’юктури на світовому ринку сировини та продовольства
регіональна міжнародна економічна інтеграція зі створенням наднаціональних структур регулювання економіки(ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР)
боротьба з бідністю
протидія та розвязання глобальних проблем сучасності тощо.

















65. Критерії сталого розвитку країн у глобальному середовищі.
Загальноприйнятим вважається твердження про те, що Концепція сталого розвитку охоплює, як мінімум, дві важливі ідеї: цей розвиток передбачає вирішення економічних, соціальних та екологічних проблем. Розвиток буде сталим тільки тоді, коли буде досягнута рівновага між різними факторами, що зумовлюють загальний рівень життя; нинішнє покоління має обов'язок перед прийдешніми поколіннями залишити достатні запаси соціальних, природних та економічних ресурсів для того, щоб вони могли забезпечити для себе рівень добробуту не нижчий, ніж той, що ми маємо зараз.
Всі критерії сталого розвитку можна умовно поділити на 3 групи. Перша група об’єднує критерії (цілі), спрямовані на формування конкурентоспроможної, соціально орієнтованої, екологічно безпечної ринкової економіки. Це:
забезпечення стабільності грошово-фінансової системи;
екологічно орієнтована перебудова структури виробничого потенціалу та розміщення ресурсів відповідно до вимог, необхідних для побудови сучасної розвиненої економіки;
зміна структури виробництва й споживання;
ефективне включення економіки до світової економічної системи; активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями, з метою раціонального використання екосистеми, забезпечення безпечного й сприятливого майбутнього;
формування інституційної системи, адекватної сучасним вимогам і потребам економічної стабілізації та зростання;
забезпечення відповідного економіко-правового середовища;
формування системи забезпечення економічної безпеки держави.
Друга група соціальні цілі спрямована на забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, економічного і соціального благополуччя кожному члену суспільства. До них відносять:
підвищення якості життя населення;
формування системи соціального захисту населення для забезпечення його соціальних гарантій;
установлення гарантій рівності громадян перед законом; правова захищеність людини;
формування системи соціальної безпеки держави;
формування національної культури та ідеології, які б передбачали свідоме, бережливе ставлення до навколишнього середовища, раціональне використання та відтворення природних ресурсів;
забезпечення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту;
формування системи екологічного інформування населення;
забезпечення зайнятості трудоактивного населення, за умови існування безробіття на рівні, що не перевищує природної норми;
відродження та розбудова національної системи науки та освіти;
створення комплексної системи екологічного виховання та освіти всіх верств населення з метою забезпечення практичної реалізації ідеї сталого екологічно зрівноваженого соціально-економічного розвитку;
відродження національної культури і духовності;
побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, яка дасть змогу забезпечити належний екологічно безпечний рівень життя населення;
оптимізація демографічних процесів;
вирішення проблем, пов’язаних з урбанізацією.
Третя група екологічні цілі спрямована на забезпечення охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Це:
формування системи екологічної безпеки держави;
екологічно зорієнтована науково-технічна, інвестиційна, інноваційна політика з чітким визначенням загальнодержавних пріоритетів щодо сталого розвитку економіки;
зменшення техногенного навантаження на довкілля, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основу яких покладено екологічно безпечні технології;
розвиток економічних методів регулювання природокористування і вирішення природоохоронних проблем за рахунок суб’єктів господарювання;
формування збалансованої ефективної структури споживання, в основі якої лежать принципи раціональності і безвідходності;
інституційні перетворення з метою формування нового правового і економічного механізму органів державної влади і органів місцевого самоврядування та природокористувачів;
вдосконалення законодавства у сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів у зв’язку із зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва;
забезпечення умов для формування ринку екотехнологій та екопослуг;
створення надійних систем моніторингу навколишнього середовища.





























66. Макроекономічні важелі закритості національних економік в контексті стратегії відкритості.
Макроекономічна політика країни залежить від вибору країнею певної стратегії розвитку.На сьогодні існує цілий ряд макроекономічних політик і стратегій,які оберають держави для свого подальшого розвитку. Поняття «відкрита економіка» протиставлялося замкненій (автаркічній) економіці. Це поняття пройшло певний шлях розвитку по мірі поглиблення інтернаціоналізації господарчого життя. В перші післявоєнні два десятиліття під відкритістю розуміли певне значення (як правило, більше 10%) експортної та імпортної квоти (в % від ВВП). Серед факторів відкритості економіки важливу роль відграє диверсифікованість галузевої структури господарства. Значна питома вага базових галузей призводить до меншої залученості такого господарства у міжнародний розподіл праці, якщо ж провідними галузями є, наприклад, машинобудування та хімічна промисловість, залученість до МРП зростає. Необхідно відзначити, що поняття відкритості поширюється не тільки на зовнішню торгівлю.
Всього виділяють 3 ключових канали, що пов'язують національні економічні системи зі світовим господарством: зовнішня торгівля, рух капіталу та взаємообмін національних валют. Для визначення відкритості через канал “рух капіталу” запроваджено показник “фінансової відкритості” економіки – це відношення припливу (імпорту) та відпливу (ексопрту) капіталу до ВВП.
Іншим важливим напрямом виміру відкритості економіки є коефіціент еластичності зовнішньоторгівельного обігу відносно ВВП. Коефіціент еластичності дає оцінку тенденцій росту відкритості. При цьому, оскільки показник росту зовнішньоторгівельного обігу не відображає різноспрямованих зсувів у експорті та імпорті, окремо досліджуються коефіцієнти для експорту та імпорту. За динамічного підходу величина коефіцієнту еластичності експорту/імпорту більше 1 свідчить про збільшення відкритості економіки, менше 1 – про збереження відкритості у незмінному стані. Даний показник слід розглядати у сукупності з абсолютним рівнем зовнішньоторгівельного обігу, приміром, на душу населення. Якщо цей показник досяг величини, з якої зовнішньоекономічні зв'язки починають стимулювати економічне зростання та впливати на структуру виробництва, то навіть за коефіцієнта еластичності дещо більше за 1 відкритість економіки збільшується порівняно швидко. Якщо ж вихідний рівень зовнішньоторгівельного обігу ще не досяг цього рівня (границі), то розвиток зовнішньоекономічних зв'язків країни йде повільно, що затруднює отримання користі, яку дає відкрита економіка. Окремий напрям аналізу відкритості господарства країни становить дослідження її валиву на формування структури виробничої та невиробничої сфери, стимулювання економічного та соціального розвитку.
Також за Індексом економічної свободи який розраховується спільно The Wall Street Journal та The Heritage Foundationкраїни класифікують за ступенем відкритості на відкриті, майже відкриті, помірно відкриті, респресовані та такі які не входять до ранжування. До показників відкритості економіки відносять свободу бізнесу, торгівлі, фінансів, державні видатки, монетарну, інвестиційну свободу, свободу від корупцій, свободу прав власності та ринку праці.
Основними ж макроекономічними індикаторами економічного потенціалу та рівня розвитку країн є ВВП, ВНД, ВВП та ВНД на душу населення, стабільна курсова політика, прямі іноземні інвестиції, показники експорту, імпорту, сальдо торгівлі, бюджетного дефіциту, державного боргу та ін
Поряд з ВВП та ВНД одним з найважливіших показників є показник заборгованості. В промислово розвинених державах 80-95 % приросту валового внутрішнього продукту припадає на долю патентів, «ноу-хау», використаних в найсучасніших технологіях. Нині у світі діють понад 4 млн. патентів на винаходи. Прибутки від продажу ліцензій на запатентовані об’єкти права промислової власності складають фантастичну суму понад 100 млрд. дол. США. Вважається, що коли зовнішньоторгівельний оборот досягає 25% від ВВП, тоді він стимулює загальноекономічне зростання.

67. Макроекономічні регулятори інноваційних процесів як основа стратегії сталого розвитку.
Особливе значення серед функцій сучасної держави набуває інноваційна політика. Держава витрачає великі кошти на підтримку розробки і втілення у виробництво новітніх технологій, наукових досягнень, що мають практичне значення. Уряд зосереджує зусилля на створенні сприятливих умов для поширення науково-технічного прогресу в економіці. Держ органи розробляють комплексні цільові програми розвитку технологій та виробництва.
Ці програми передбачають податкові пільги, передачу технологій, ліцензійне стимулювання, стимулювання наукової діяльності, розвиток венчурного бізнесу. Одним з ефективних шляхів стимулювання НТП є утворення дослідницьких центрів, що фінансуються державою. Формуються спеціальні органи в державному апараті для регулювання цього процесу.




































68. Механізм імплементації стратегій ЄС.
Передумови прийняття нової стратегіїПротягом двох років, що передують 2010 Європа, як і весь світ зіткнулися з важким економічною кризою з часів Великої депресії. В результаті цієї кризи Європа сповільнила свій економічний розвиток. Головними проблемами європейських країн стали: високий рівень безробіття, повільне економічне зростання, зростаючий рівень зовнішнього боргу.Незважаючи на деяке поліпшення економічної ситуації в цілому вона залишається нестабільною. Лідери країн-членів ЄС в процесі обговорення проблем економічного розвитку Європи прийшли до висновку про необхідність консолідації зусиль виходу з кризи і створення умов для сталого розвитку.Розроблена стратегія «Європа 2020» дає відповідь на питання про шляхи виходу з кризи та створення умов для стійкого і всеосяжного росту і розвитку. Для досягнення необхідних результатів Європі знадобиться посилення управління економікою.
Цілі і основні фактори зміцнення економіки у відповідності зі стратегією Європа 2020.«Європа 2020» встановлює три основні фактори зміцнення економіки:
Розумне зростання: розвиток економіки, засноване на знаннях та інноваціях.
Стійке зростання: створення економіки, заснованої на доцільному використанні ресурсів, екології та конкуренції.
Всеосяжний зростання: сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, досягнення соціального і територіального згоди.
У відповідності зі стратегією ставляться такі основні цілі, яких Європа збирається досягти до 2020 року:
75% населення у віці від 20 років до 64 років повинні бути працевлаштовані.
3% ВВП ЄС має бути інвестовано в дослідження і розробки.
Досягнення цілей енергетичної політики і політики з приводу зміни клімату (включаючи 30%-ве зниження забруднення навколишнього середовища).
Частка учнів, що кинули школи, не повинна перевищувати 10%. Не менше 40% молоді повинні мати вищу освіту.
Скорочення числа людей, що знаходяться в небезпеці опинитися за межею бідності, на 20 млн.
Пріоритетні напрямки діяльності в рамках стратегії. Для досягнення поставлених цілей в якості пріоритетних висунуті наступні сім напрямки діяльності:
«Інноваційний Союз». Об'єднання зусиль для створення і впровадження інновацій, що дозволить використовувати інноваційні ідеї у виробництві товарів і послуг. Це сприятиме створенню нових робочих місць та зростання економіки.
«Рух Молоді». Підвищення якості освіти. Залучення молодих людей на ринок праці.
«Розвиток цифрових технологій в Європі». Прискорення повсюдного використання високошвидкісного інтернету і надання можливостей участі фізичних та юридичних осіб в загальному цифровому комерційному просторі.
«Доцільне використання ресурсів в Європі». Розумне використання джерел енергії, перехід на економіку з низьким споживанням вуглеводневої сировини. Збільшення використання джерел відновлюваної енергії. Модернізація транспортного сектора. Зниження залежність зростання економіки від кількості споживаних ресурсів.
«Індустріальна політика, спрямована на глобалізацію». Покращення умов для підприємництва, у першу чергу для малого та середнього бізнесу. Розвиток потужної і стійкої промислової бази для повсюдної глобалізації.
План з розвитку нових здібностей і збільшенню кількості робочих місць. Модернізація ринків праці. Підвищення мобільності трудових ресурсів. Надання можливостей для здобуття нових знань і навичок, щоб збільшити можливості для працевлаштування.
«Європейська політика проти бідності». Зниження рівня бідності в ЄС за рахунок розширення взаємодії на всій території Європейського Союзу. За рахунок економічного розвитку та підвищення зайнятості знизити рівень бідності на всій території Європейського Союзу.






















































69. Механізми та інструменти конвергенції України та ЄС.
Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзомвпроваджується на основі Закону України від 1 липня 2010 року «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Відповідно до статті 11 Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в ЄС».
Разом з цим, намір України розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції був проголошений набагато раніше. Так, у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України». Україна вперше заявила про власні євроінтеграційні прагнення. У документі закріплювалося, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна підпише Угоду про партнерство і співробітництво, реалізація якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації».
У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 року, та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року. Зокрема, у Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.
Підтримка курсу на інтеграцію до ЄС традиційно надається й на рівні Верховної Ради України, зокрема відповідні положення містяться в Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про співробітництво України та ЄС, ухваленій 28 листопада 2002 року, Заяві Верховної Ради України від 22 лютого 2007 року з приводу підготовки до початку переговорів щодо нової угоди між Україною та ЄС, Постанові Верховної Ради України з приводу рекомендацій парламентських слухань про стан та перспективи розвитку економічних відносин України з ЄС та Митним союзом, ухваленій 19 травня 2011 року, а також в Постанові Верховної Ради України від 20 березня 2012 року.
Переговори щодо нового базового договору між Україною та ЄС на заміну чинної Угоди про партнерство та співробітництво були започатковані у березні 2007 року (у 2008 році сторони узгодили назву майбутньої угоди – Угода про асоціацію). 11 листопада 2011 року у Брюсселі відбувся завершальний двадцять перший раунд переговорів щодо укладення Угоди про асоціацію, у ході якого були узгоджені всі положення тексту Угоди.
Під час ході П’ятнадцятого Саміту Україна-ЄС (19 грудня 2011 р., м.Київ) лідери України та ЄС офіційно заявили про завершення переговорів щодо Угоди про асоціацію. 30 березня 2012 року у Брюсселі глави переговорних делегацій парафували Угоду.
Угода про асоціацію покликана забезпечити якісно новий, поглиблений формат відносин між Україною та ЄС. Вона стане унікальним двостороннім документом, який виходитиме далеко за рамки подібних угод, укладених ЄС свого часу з країнами Центральної та Східної Європи. Угода не лише закладе якісно нову правову основу для подальших взаємин між Україною та ЄС, але й слугуватиме стратегічним орієнтиром для проведення системних соціально-економічних реформ в Україні, широкомасштабної адаптації законодавства України до норм і правил ЄС.
З укладенням Угоди відносини між Україною та ЄС будуть переведені на новий рівень – від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції. Важливим елементом Угоди є положення про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі. Україна розглядає Угоду про асоціацію як важливий крок на шляху наближення в перспективі до наступного етапу – підготовки до вступу в ЄС.

70. Міжнародна мобільність факторів виробництва і проблема вибору національних стратегій міжнародної економічної поведінки.
Міжнародне переміщення чинників виробництва включає:
переміщення трудових ресурсів, тобто міграцію робочої сили, викликану різницею у рівні доходів, кращими перспективами соціального просування або зайнятості та ін.;
переміщення капітала, суть якого полягає у вилученні з обігу частини національного капітала і включенні його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах.
Міжнародна мобільність трудових ресурсів найбільш проста для розуміння форма руху чинників виробництва. Дійсно, коли ми говоримо про міжнародну мобільність праці, то мова йде про проблеми, пов'язані з фізичним переміщенням робочої сили з однієї країни в іншу. Більш складною формою є міжнародне переміщення капіталу, оскільки вона не тотожна переміщенню машин, устаткування, споруд і т. ін. Засоби виробництва фізично переміщуються між країнами як товари виробничого призначення.
Термін "міжнародний рух капіталу" означає потоки фінансових ресурсів за кордон, головним чином у вигляді: а) міжнародного кредиту та б) прямих зарубіжних інвестицій. Інакше кажучи, це передача грошей кредиторами позичальникам в інших країнах або власниками підприємств за рубежем своїм філіям або дочірні підприємствам.
Міжнародні потоки капіталу підрозділяються на приватні та державні. Приватні вкладення капіталу можуть бути довгострокові (облігації, акції, використання патентів або авторських прав) і короткостроковими (кредитні векселя тощо, строком до одного року і менше). Довгострокові вкладення капіталу здійснюються у вигляді: а) прямих інвестицій і б) портфельних інвестицій. Прямі інвестиції це кредитування або придбання акцій в зарубіжному підприємстві, котре у значній мірі знаходиться у власті інвестора або під його контролем.
Портфельні інвестиції це кредитування або придбання акцій зарубіжному підприємстві, що не належить або непідконтрольне інвестору.
Причини міжнародного переміщення чинників виробництва за о суттю не відрізняються від причин міжнародної торгівлі. кожного разу, коли між країнами виникають істотні відмінності у забезпеченості чинниками виробництва, з'являється прагнення перемістити надлишкові чинники виробництва в країни, де існує дефіцит, заради отримання більшого прибутку.
71. Міжнародні стратегії економічних трансформацій на пострадянському просторі.
Складність реформування пострадянської економіки полягає в тому, що старі інструментити адмін.-командного механізму управління в осн. вже демонтовані, а нові, відп. перехідній економіці, ще далеко не задіяні.
Економічні трансформації у колишніх соціалістичних країнах почалися в 90-х роках, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу, механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом. З»явилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин і перехід до ринкового механізму якнайшвидше («шокова терапія») – цей шлях обрали більшість країн; поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації, - таким чином здійснювалися реформи в Китаї, в Білорусі.
Польща була однією з перших серед країн пострадянського простору, що стала на шлях глибоких ринкових перетворень та застосувала з цією метою «шокову терапію». Відбулося різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; лібералізація цін і зовнішньої торгівлі; впровадження конвертованості національної грошової одиниці; швидка структурна перебудова економіки проведенням прискореної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; відкриття національної економіки для іноземних інвесторів. Шоковий метод супроводжувався болісними соціальними явищами, падінням виробництва, інфляцією, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його мало захищених верств. Через декілька років становище вирівнялося, й реформи проявили свій позитивний результат.
У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Така ситуація склалася через невдале застосування методів «шокової терапії», для якої тут умови були менш сприятливими ніж у країн Східної Європи.
Держава мала монополію у всіх сферах виробництва. Приватний сектор ще не склався. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб’єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах. Основними напрямками реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Основною формою власності стала колективна, а згодом збільшився приватний сектор.
Лібералізація цін призвела до інфляції нечуваних розмірів. Лише в 2 половині 90-х вдалося ввести національні валюти, приборкавши інфляцію та здійснивши грошову реформу. З 2 половини 90-х років реформи набувають більш системного та послідовного характеру. Було завершено грошову реформу, більш-менш упорядковано законодавство, поступово почав зростати приплив іноземних інвестицій. У 19996-1999 рр. спостерігається посилення державного протекціонізму в економіці. Все це підготувало підґрунтя для припинення падіння, а потім і для економічного зростання.
На сьогодні незадовільною лишається галузева структура економіки країн Східної Європи. Вкрай повільно відбувається технологічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні роботи недостатні. Рівень життя основної маси населення поки що значно поступається країнам Західної Європи.
Отже, стратегічною метою на сьогодні є прискорення темпів розвитку економіки й технологічна перебудова промисловості. В зовнішньоекономічному плані – активізація діяльності на зовнішніх ринках, пошук стабільної ніші для своїх товарів та послуг
У процесі ринкової трансформації в суч. умовах не можна обійтись без допомоги МВФО (СБ, МВФ і т.д.), але гол. акцент слід робити на форм. власного нац. капіталу, концентрація якого не повинна відб. хаотично, а тому країни пострад.простору нерідко приход. до співр-ва з МВФО з метою отрим. дод.фінанс. ресурсів до своєї економіки.
Поряд з поглибленням диференціації на пострад. просторі починають розгортатися й інтеграційні процеси різних рівнів. На рівні СНД міждерж. стосунки в тих формах, в яких вони відб-ся, поки що малоефективні й багато в чому неперспективні. Найбільш себе виправдовують двосторонні міжд. зв'язки. Проте останнім часом виникають і багатосторонні інтеграц. процеси, що стосуються об'єднань кількох груп держав (типу “митного союзу”, ЄЕП, ГУАМ та ін.).















































72. Міжнародні урядові установи ООН і економічна доцільність координуючого впливу на окремі сфери національних економік.
Згідно зі статутом ООН метою діяльності організації в екон. сфері є здійсн.багатостороннього співр-ва в розв'язанні міжн. проблем екон. х-ру. Таке багатостороннє співр-во реалізується за допомогою таких органів ООН:
– Генеральна Асамблея;
– Економічна і Соціальна Рада;
– Секретаріат ООН;
– спеціалізовані установи ООН та міжурядові організації, пов'язані з нею.
У стр-рі цих органів регулюванням міжн. екон., у т.ч. й торг.–екон. відносин, займ-ся:
- Генеральна Асамблея;
– Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД);
– Програма розвитку ООН (ПРООН);
– Міжурядовий комітет з науки і техніки в цілях розвитку;
– Консультативний комітет з науки і техніки в цілях розвитку;
– Підготовчий комітет повного складу для спеціальних сесій Генеральної Асамблеї, присвячених міжнародному економічному співробітництву;
– Всесвітня продовольча рада;
– Світова продовольча програма;
– Комітет з політики та програм продовольчої допомоги;
– Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ).
Економічна і Соціальна рада (ЕКОСОР):
– Комісія з транснаціональних корпорацій;
– Регіональні комісії ООН.
Секретаріат ООН:
– Управління Генерального директора з питань розвитку та міжнародного економічного співробітництва;
– Департамент з міжнародних економічних і соціальних питань;
– Департамент з технічного співробітництва в цілях розвитку;
– Центр ООН з ТНК;
Міжнародний торговельний центр.
Серед цих органів найб. вплив на розвиток міжн. торгівлі мають ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ та Міжнародний торговельний центр. Осн. мета ЮНКТАД сприяння міжн. торгівлі, особливо країн, що розвиваються, з метою прискорення їх екон. розвитку. Виконуючи функції міжурядового форуму, ЮНКТАД у той же час займається дослідженнями, розробкою нових концепцій і аналізом торг. політики, здійсн. рішення міжурядових органів, технічне співр-во, обмінюється інф-цією і проводить консультації.
До завдань ЮНСІТРАЛ: сприяння узгодженню та уніфікації права міжн. торгівлі; координація роботи МО, сферою діяльності яких є право міжн. торгівлі; сприяння ширшій участі держав в існуючих міжн. конвенціях і розробка нових міжн. конвенцій та ін. документів щодо права міжн. торгівлі; підготовка кадрів і надання допомоги в сфері права міжн. торгівлі країнам, що розвиваються.
Осн. ф-іями Міжнародного торговельного центру є: розвиток стр-ри заохочення торгівлі і стимулювання Е в держ. та приватному секторах; збір, обробка та розповсюдження інф-ції щодо ринкових можливостей для традиційних і нетрадиційних експортних товарів; удосконалення імпортних операцій з метою оптимального викор-ня дефіцитних ресурсів іноз. валюти шляхом застос. ефективних методів управління в сфері І; навчання держ. службовців, предс-в ділових кіл і викладачів технології експортно–імпортних операцій, проведення досліджень і вдосконалення навчально–методичних матеріалів з питань зовн. торгівлі.
Глобальне регулювання в сучасних умовах є результатом своєрідної взаємодії національних, міжнародних та наднаціональних форм і методів. У результаті світової фінансової кризи 1997-1999р., яка виявила дисбаланс між розвитком глобальної економічної діяльності ТНК та ефектом від глобального регулювання економічних процесів у рамках світового господарства, було взято курс на прискорення розвитку міжнародних інститутів та проведення радикальних реформ у вже існуючих інститутах з метою приведення їх у відповідність до о’єктивних вимого світової економіки.
Мета координаційного впливу наднаціональних інститутів – забезпечення безпеки світового співтовариства за такими напрямками:
комплексна лібералізація та вироблення міжнародних правил для регулювання міжнародної торгівлі товарами та послугами
регулювання міжнародних валютних відносин, платіжних балансів та міжнародної заборгованості( МВФ, Банк міжнародних розрахунків, Паризький та Лондонський клуби кредиторів)
забезпечення структурних реформ у світовій еконосіці(ЮНІДО, СБ)
стабілізація кон’юктури на світовому ринку сировини та продовольства
регіональна міжнародна економічна інтеграція зі створенням наднаціональних структур регулювання економіки(ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР)





































73.Мобілізаційні моделі як форма реалізації наступальних стратегій розвитку.

Мобілізаційна модель базується на тезі про необхідність використання внутрішнього та зовнішнього потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного розвитку країни у глобальному середовищі.
Використання внутрішнього потенціалу (перший етап) зводиться до формування раціональної, життєздатної структури виробництва (на основі відносної закритості). Кінцевим показником ефективності такої структури є досягнення певного рівню стійкості та конкурентоспроможності у глобальному просторі, високий рівень добробуту нації.
Використання зовнішнього потенціалу (другий етап) свідчить про економічну самодостатність і стійке місце у глобальному економічному просторі (ідентифікується з економічною безпекою країни), незалежність від інших економік та прорив (експансія) на зовнішній ринок завдяки використанню набутих економічних переваг. Воно полягає у залученні світових ресурсів.
Мобілізаційна модель - стратегія економічного прориву. М.м. базується на використ. внутр. потенціалу і на високому рівні організації процесу внутр. розвитку. (модель Сталіна, Гітлера, Мусоліні, Рузвельта...)
Спільні риси мобілізаційних моделей:
інституціональність, яка виводить цю модель за межі самовирішення ек проблем, тобто така модель є виразом певної політ волі;
синергетизм- використання однієї з інституціональних складових розвитку суспільства в якості провідної, базової в цій моделі (політика, ідеологія, особистість, або інш.);
комунітарність (спільні інтереси важливіші за власні);
конфронтаційність (с-во трактується як таке, що протистоїть глоб сер.щу);
автарктичність - закритість формується за допомогою провідних макроекономічних форм(рівень доходів та рівномірність їхнього розподілу тощо);
експансивність;
стратегічне регулювання.
Складові м.м.:
наявність страт. Розвитку;
наявність пол. сили (лідера), здатної реалізувати цю стратегію, сформувавши ідеологію;
необхідна визначальна роль держ власності;
планування, уніфікація;
активна кумулятивна роль держави;
жорсткий сусп контроль за діяльністю держави і підприємців (демократизація у суч розумінні - формування потужних інституцій, здатних здійснювати такий контроль).








































































74.Моделі розвитку національних економік і диверсифікація світових економічних стратегій.
1)модель саморозвитку;
2)модель керованого розвитку
а) соціально-ринкове гос-во
б) планове гос-во
в) ринкове гос-во
3) некирований капітилізм.
Чистих моделей не буває.
Активність уряду, глибина втручання владних держави в економіку залежить від різних стратегічних моделей. Найбільш відомі дві: кейнсіанська –активне, монетаристська/ліберальна – загальне регулювання на макрорівні. Хоча існують і інші проміжні моделі.
Серед різноманітних нац. моделей ринкових економік вирізняють: американську (саморозвитку) , скандинавську, саксонську, японську.
Американська модель – це ліберальна ринкова модель, про яку заговорили у 90-х рр, коли лідерство в екон. зростанні перейшло до США. Ця модель будується на сис-мі сприяння усякому заохочуванню підпр-кої активності, збагаченню найб. активної частини нас-ня, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних вир-в. Цю модель характеризують високий рівень прод-сті праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури і екон. рівноваги.
Скандинавська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія) - колективістсько-універсалістська модель соціально-екон. розвитку на основі приватної власності і ринку. Вона відрізняється від багатьох ін. моделей сильною цілеспрямованою, більш відкритою і стійкою соц. політикою. В основі її лежить концепція функціональної соціалізації економіки, яка передб. викор-ня результатів приватнокапіталістичного підприємництва й екон. зростання на соц. вирівнювання, а також установлення виробн. демократії. Це означає широке держ. втручання в економік.
Саксонська (німецька) модель – модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам гос-ва (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. При цьому особлива увага приділяється розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Стимулювання конкуренції пов'язується зі створенням особливої інфр-ри, яка стримує негативний вплив ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб’єктів соц. політики.
Японська модель – модель регульованого корпоративного капіталізму. Ця модель будується на дуже високому рівні розвитку нац. самосвідомості, переважанні інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекон., так і макроекон. рівнях. Держава забезпечує ств.сприятливих умов для госп. діяльності, стимулює динамічний розвиток найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення пром-го зростання, висока конкур-сть корпорацій на світовому ринку в ті часи забезпечувалися також за рахунок імпортування нових технологій, нарощування обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низьких витрат на вир-во продукції. Рівень з/п, а, відповідно, і рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці.
За підходом вітчизняних вчених існує 7 моделей:
1.Китайська модель (Китай, В’єтнам, Монголія). Трансформація ек-ки і перехід на ринкові засади передбачається в надрах старої командно-адміністр системи. Процес трансформ визначено як поступовий, тривалий, поетапний. Система держ управління й планув не ліквідується, а пристос до нових умов.
2. Угорська модель – також означає поступовий перехід до ринк відносин; ринк середовище почало формув ще в надрах командно-адм системи. Проте, на відміну від кит моделі, ком сист не зберігається, а поступово демонтується.
3. Польська модель «шокової терапії» – швидке руйнування адміністр системи управл, прискорена приватизація, максим відкритість економіки для іноземних товарів і капіталу.
4. Чеська-Словацька модель. Ек реформи спир на старі традиції ринк культури. Роздержавлення власності здійснюється м’якими, цивілізованими метод, шляхом акціонування й корпоралізації.
5. Прибалтійська модель (Естонія, Латвія, Литва). Специф її полягає в незначних масштабах нар господ й ефективного використ факторів зовн допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово-грошової системи.
6. Російська модель – ґрунтується на приватизації, роздержавленні, внаслідок чого утворюються великі ТНК олігархічного типу. Державна бюрократія зберігає сильні позиції.
7. Українська модель – де в чому подібна до російської. Специфічною рисою є досить тривалий час (практично перші десять років незалежності) пошуку оптимального стратегічн напряму, визначення стратегічної мети.




































Моделі та стратегії розвитку країн, що розвиваються
Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучен-ня іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове опо-даткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсив-ному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, тем-пи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн
Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.
У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформу-вання економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з пози-тивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.
На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетво-рення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але метода-ми макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала мож-ливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтри-мувати достатньо високі темпи економічного зростання.
Країни, що розвиваються, особливо на ранніх стадіях економічної розбудови, знаходяться у специфічному становищі. У нестабільності їхніх економічних систем закладено значний позитивний потенціал - можливість вибору, якого позбавлені розвинені економіки. Отже, вiд адекватностi, послiдовностi й комплексностi стратегії побудови ринкового середовища залежить довготермінова соцiально-економiчна ефективнiсть намiчених перетворень. Вирiшальна роль у цьому процесi належить державі, завданням якої є спрямування стихiйно дiючих ринкових законiв у конструктивне русло.
Низький початковий рівень розвитку та зародковий стан ринкової організації зумовлюють поєднання у стратегіях країн цієї групи як напрямів, характерних для ринкових економік, так і специфічних. До останніх відносяться передусім індустріалізація, імпортозаміщення, розбудова грошово-фінансової сфери та стабілізація валюти, реформа системи соціального захисту, підвищення культурно-освітнього рівня населення тощо. Такі заходи, особливо на початкових етапах, здійснюються переважно адміністративними засобами.
Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою.
Країни з перехідною (транзитивною) економікою опинилися в процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку, тому перед їх урядами, що розробляють економічні стратегії, постають найгостріші проблеми. Нарощування темпів глобалізації збіглося з докорінною перебудовою економічних відносин у колишніх соціалістичних країнах, яка супроводжувалася падінням виробництва і втратою важливих позицій на світових ринках. Іншою проблемою при розробленні економічних стратегій для урядів країн перехідної економіки є знаходження оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. Із самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 90-х років, практично всі постсоціалістичні країни вдались до політики міжнародної лібералізації, що виявилося, зокрема, в зниженні, а то й ліквідації митних тарифів на імпорт і експорт, усуненні перешкод на вивезення капіталу за кордон та ін. Головною метою при цьому ставилося якнайшвидше входження країни у світовий економічний простір.









































Наднаціональна координація процесів сталого розвитку
Міжн. співр-во в інтересах сталого розвитку, маючи досить розгалужену інституційну і нормативну базу, здійсн. в рамках певних міжн. установ та на базі сис-ми угод. Комплексність сталого розвитку зумовлює опосередковану причетність до цього процесу всіх без винятку орг-цій різних рівнів і спрямованості.
Провідну роль у впровадженні в життя ідеї сталого розвитку на міжн. арені відіграє ООН. Фактично, тільки в рамках ООН діє глобальний механізм узгодження політики більшості держав планети щодо заг.безпеки і переходу до сталого розвитку. Однак, взявши на себе ініціативу з впровадження політики сталого розвитку, ООН виявилася суттєво обмеженою внаслідок позиції західних держав, перш за все США.
Діяльність ООН з впровадження сталого розвитку є вкрай важливою, та вона ніколи не буде ефективною без підтримки міжнародних фінанс., торг. та ін. впливових установ (таких як МВФ, СОТ, ОЕСР), адже саме вони сьогодні визначають розвиток міжн. співт-ва. Успіх в реалізації концепції сталого розвитку залежить переважно від того, наскільки міжн. фінан. і торг. установи будуть віддані принципам сталого розвитку.
Розвиток механізмів міжн. співр-ва, покликаний сприяти реалізації сталого розвитку, з’ясовувати спільні інтереси і вирівнювати суперечності між країнами, суттєво прискорився. Зросла і кількість міжн. інст-в (з 1985 по 1999рр збільшилась на дві треті), причому їх завдання стають більш комплексними, а сфери відповідальності частково перетинаються. Число програмних документів і міжнародних договорів з різних аспектів розвитку неухильно збільшується (за оцінкою ЮНЕП, лише з проблем довкілля їх близько 500). Але із зростанням кількості договорів постала проблема дублювання, фрагментації та браку координації, що підриває ефективність системи в цілому.
Розширення співр-ва міжн. інст-цій, нац. урядів і місцевих та субнац.органів держ. управління допомогло б використати глобалізацію як засіб підтримки сталого розвитку. А для цього необхідний значно вищий ступінь транспарентності й відкритості МВФО та переговорів з питань торгівлі і охорони довкілля, які є рушієм процесу розробки глобальної політики.
Для досягнення цілей сталого розвитку у політику розвитку обов’язково повинна закладатися не лише реформа міжн. правил взаємодії в цьому питанні, а й одночасна зміна рамкових умов на нац. рівні. Вкрай необхідно повернутися до „кодексу ТНК”; розробити програму зміни структури і ф-й МО; необхідно здійснювати цілеспрямовану (за зразком політики МВФ) політику, спрямовану на реальне втілення моделі сталого розвитку; слід переглянути моделі допомоги країнам, що розв., ввести програму списання боргів за умови екологізації економіки та підвищення стандартів рівня життя населення. І врешті-решт, вибудувати ефективну систему глобального управління як спосіб організації сталого глобального поступу сус-ва.


Наднаціональні міжнародні і регіональні економічні регулюючі інституції та їхня роль у реалізації світових економічних стратегій.
Наднаціональні міжнародні економічні регулюючі інчтитуції– це інституції (як правило, блокових об'єднань), які здійснюють наказово-координаторські функції, і їхні постанови мають виконуватись беззаперечно. Правові інституції мають різні назви, й тому виникає необхідність у з’ясуванні основних відмінностей між ними. Міжнародні конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнародних відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично. Наприклад, конференції ГАТТ чи валютні конференції. Бувають випадки, коли конференції переростають в організації, які до своїх назв додають слово «конференція». Наприклад, Конференція з питань тихоокеанського співробітництва.
Сучасний етап світового розвитку характеризується інституалізацією процесів регулювання економічних взаємовідносин. Глобалізація якісно змінює співвідношення національного та наднаціонального компонентів світової регулятивної системи: держави самостійно уже не в змозі реально і ефективно впливати на економічні процеси в умовах розширення і поглиблення міжнародної інтеграції підприємницьких структур і ринків. Постійно зростаючий обмін товарами, послугами, фінансовими ресурсами, інвестиціями, інноваціями все більшою мірою регулюється відповідними міжнародними інститутами, серед котрих чільне місце займають міжнародні фінансові організації (МФО).До наднаціональних інституцій ми можемо віднести структури ООН.
Світова організація торгівлі (СОТ) – це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 153 країни, на долю яких припадає близько 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами-членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації. Цілі СОТ визначено в преамбулі Марракеської Угоди про утворення СОТ:
- підвищення життєвого рівня;
- забезпечення повної зайнятості;
- постійне зростання доходів і ефективного попиту;
- розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними;
- оптимальне використання світових ресурсів згідно з цілями сталого розвитку;
- захист і збереження навколишнього середовища;
- забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку
У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) це міжурядова валютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Основними завданнями МВФ є:
- сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;
- сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;
- надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;
- організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Наздоганяльні стратегії національного економічного розвитку
Керівництво держави, прийнявши концепцію наздоганяльної стратегії (економічна сис-ма, яка відстала в своєму розвитку, намагається за рахунок його прискорення пройти шлях розвинутих країн), не здатне забезп. значно вищі темпи приросту ВВП, ніж в розвинених країнах . За таких умов нац. економіці бажано забезп. 5,6–8,6% щорічного приросту ВВП, вкладати значні кошти у розробку нових сфер вир-ва НТП й досягнення високого рівня продуктивності праці, розвивати кредитний ринок і людський капітал.
Наздоганяльну стратегію надзвичайно часто обирають під час вибору інноваційної моделі розвитку національної економіки.
Ця стратегія сполучає в себе індивідуальні та коммунітариські цілі.
Дана стратегія переслідує мету наздогнати світових інноваційних лідерів. На цьому етапі інноваційна політика переслідує мету нарощування потужностей вир-ва нового технологічного укладу за рахунок ств. нових ресурсних укладів та сприяння розвиткові відп. ринків, або/та тимчасового посилення політ. впливу на інституційний комплекс із метою посилення адаптивної спроможності національної економіки до інновації, більш стрімкого досягнення позицій світових лідерів.
Даний етап не передб. виходу на світові ринки з власним інновац. товаром чи технологією, хоча й можливий. Він переслідує мету наздогнати лідерів у потужності вир-в існуючих інновації та конкурентне витіснення їхнього імпорту з відп.заповненням нац. екон. простору власною високотехн. продукцією довгострокового використання.
На даному етапі має відбуватися посилення соц.орієнтації інноваційної політики держави з метою компенсації перших негативних наслідків у соц. сфері, викликаних структурними зрушеннями.
За цих умов, держава, задав інноваційний напрям структурній перебудові економіці, має можливість плавно делегувати функції малим, середнім та крупним інноваційним фірмам, а також профспілкам для подальшого завершення структурної перебудови.
Індикатором неуспішності реалізації цього типу стратегії виступає неможливість передати державою функцій ринковим механізмам без посилення ризику виникнення некерованих кризових процесів.

Наслідки економічних реформ в Китаї.
Специфічною рисою економічних реформ у Китаї є те, що ринкова економіка будується під керівництвом комуністичної партії, із збереженням основних соціальних і адміністративних структур, з пануванням комуністичної ідеології як в урядових колах, так і серед широких мас населення. Це зумовило поступовість здійснення реформ, без кардинального руйнування діючої соціальної системи. Такий шлях реформування є "еволюційним".
Економічні реформи в Китаї дали вражаючі наслідки. З країни, населення якої балансувало на грані голоду, Китай швидко просувається до групи розвинутих країн. У 80-х і першій половині 90-х років пересічні темпи зростання його ВНП становили 1I-12%, валової промислової продукції - 12, сільськогосподарської продукції - 7,5, експорту - від 8 до 32%.
КНР посідає п'яте місце у списку держав із найрозвинутішою економікою і четверте - за обсягами зовнішньої торгівлі. У 2003 р. ВВП Китаю підвищився на 9,1%, рівень ВВП на душу населення вперше перевищив 1 тис. доларів США. За даними Державного статистичного управління КНР від 16 серпня 2006 року, нинішній рівень ВВП на душу населення становить 1740 доларів США.
За темпами економічного, фінансового і технологічного зростання змагатися з Китаєм сьогодні не здатна жодна з розвинутих країн. Англійський тижневик "Економіст" опублікував прогноз, у якому порівняно темпи модернізації деяких країн. Для того щоб збільшити вдвічі середній дохід на душу населення Великої Британії, потрібно 58 років, Сполучених Штатів-47 років, Японії-34 роки, Південної Кореї -11 років, а Китаю - лише 10. Якщо КНР удасться зберегти темпи зростання ВВП на душу населення на рівні 6-7%, то до 2020 р. рівень життя китайців досягне нинішнього рівня Іспанії.
9 лютого 2006 року Китай оприлюднив інформацію про те, щодо 2050 р. в країні не залишиться бідняків. За підрахунками китайських учених, до цього часу мінімальний щомісячний (!) дохід середньостатистичного китайського громадянина становитиме 1300 доларів США, а середня тривалість життя перевищить 80 років.
Китайський досвід показав, що поступовість переходу до ринкової системи і пом'якшення соціальних наслідків економічних реформ дає змогу послабити чи навіть ліквідувати анти ринкові настрої серед населення.
У керівних документах Комуністичної партії Китаю зазначено, що необхідним є науковий розвиток Китаю, слід більше уваги приділити координуванню розвитку економіки і суспільства, прискоренню розвитку соціальної сфери, встановленню рівності в суспільстві, щоб усі громадяни змогли скористатися досягненнями реформ.
Спостерігається нова для Китаю тенденція не тільки брати зарубіжні інвестиції, а й бути інвестором за кордоном. За повідомленням газети "Цзинцзи жибао" ("Економічна газета"), у 2005 р. обсяг прямих інвестицій китайських підприємств у зарубіжних країнах досяг 6,92 млрд доларів США, 1067 вітчизняних підприємств створили чи одержали дозвіл на створення за кордоном філій,, що на 28,7% більше порівняно з попереднім роком.
































Наслідки міжнародного економічного домінування.
Країнами-лідерами по праву можнавважатитакімогутнідержави як США, Велика Британія, ФРН, Італія, Франція, Швеція, та інші. Що ж доаутсайдерів, то ними є Нігерія, Ефіопія, Афганістан, Бангладеш та багатоінших. Необхіднопідкреслити, що у цихкраїнахпроживає 80% всьогонаселеннясвіту, тоді як виробляєтьсятільки 20% світового ВВП.
Тобто, крімкогортикраїн, котрістабільнорозвиваються і не претендують на світовупершість є 2 полярно-різнігрупи держав: країни-лідери та країни-аутсайдерисучасногоекономічногосвіту. Проблема нерівностіполягаєще й в тому, що з кожнимнаступним роком розрив у рівнірозвиткустає все більшим. Пріоритетом «переможців» є рух у певному, визначеномунапрямку, вигідномувиключноїм. Цейнапрямокдопомагаєїмзбагачуватися, та, нажаль, одночасновін ставить слабкікраїни у все більш складне становище. В свою чергу, країни з низькимрівнемрозвиткупрагнутьвикористовуватиїхнійпозитивнийдосвід (тим самим автоматично ставлячи себе у статус аутсайдерів), не завждиберучи до уваги той факт, щозапровадженняпевнихзаходів з цихкраїнможе бути неефективним. Що створило позитивнийефект для економічностабільних та сильнихкраїн, може стати отруйним для держав-аутсайдерів.
Тобто першим напрямкомвзаємодіїцихдвохгруп є добровільно-примусовенав’язуваннякраїнами-лідерамисвоїхстратегій, цілей та пріоритетівіншим державам, котрі в силу свого становища змушеніїхприймати та наслідувати. Вартотакожпідкреслити, щоодночасно з насадженнямекономічних, політичнихчи будь-якихіншихцілейвідбувається і поступове та поступовестиранняетнокультурноїсвоєрідності – перехідзвичок, стилю життя, світобачення та іншихелементів.Науково-технічна революція принесла домінуючій цивілізації не лише дивіденди, але і низку проблем: соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців; зростання ролі елітарності; послаблення ролі демократичних інститутів; відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її віртуалізація; зниження рівня моральних якостей в суспільстві; зростання злочинності; зростання інформаційного буму, його ролі в економічному житті.
81.Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія автаркії і наслідки її реалізації. Автаркіяце ізоляція держави від зовнішньо-економічного впливу,створення незалежного господарства,яке може себе самозабезпечити без усілякої підтримки з зовні.Автаркія є вагомою противагою сьогоденному глобалізму.Платон та Аристотель визначали автаркію,як „самодостатність” і безумовно,щоб реалізувати автаркію потрібно мати змогу себе забезпечити усім необхідним для життя народних мас.Концепція автаркії була реалізована в повній мірі в докапіталістичних „суспільно-економічних формаціях”.Повна автаркія(ізоляція) може бути реалізована тільки в умовах „народного господарства”(виробництва).Зокрема автаркія була представлена на практиці в суспільствах кінніков та стоїков.Автаркія являє собою політику [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] відокремлення країни, добровільну чи вимушену ізоляцію від світового ринку. Приклад прямування до автаркії – економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії, де в процесі підготовки до війни ставилося завдання досягти самозабезпечення стратегічними ресурсами. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом.Перевагами є максимально можливе самозабезпечення й самоізоляції від небезпечних впливів процесів глобалізму, сподівання на власні сили й засоби. Недоліками є можливе невиправдане сподівання на надмірну самостійність, порушення стійких зв’язків. Види с. автаркії: - абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка. - автаркія експансії (або автаркія нац переваг): вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків. - автаркія структурна (визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезп країні прорив на ринок). Автаркія передбачає захист економіки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, економіка якої знаходиться у кризовому стані, не може скористатися перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії. Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку. Стратегією закритості можуть скористатися тільки потужні країни. Політика автаркії є економічною політикою держав,котрі знаходяться у стані підготовки до війни та характеризуються «консервуванням» економіки, відокремленням від економіки інших держав. Риси автаркії економіки: 1. відособленість; 2. самостійно сформована технологічна структура; 3. прагнення до самостійності; 4. планова економіка; 5.ресурсоно-орієнтована економіка; 6. політичне і військове протистояння зовнішньому середовищу.


































82. Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія відкритості і наслідки її реалізації. Стратегії відкритості не вимагає від держави економічних рішень, бо за цією стратегією рішення приймають суб’єкти господ. діяльності, які вступають у відносини із такими самими суб’єктами інших країн. Відкритість полягає у зниженні або ліквідації торгівельних перешкод, у вільному доступі і транс націоналізації в цілому. Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозвинених країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист економіки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формуванняконкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, економіка якої знаходиться у кризовому стані, не може скористатися перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії. У лібералізації зацікавленні лише потужні країни. Перевагами відкритості можуть скористатися конкурентоспром. підприємці. Тобто відкритість робить незахищеними слаборозвинуті і країни, що розв-ся перед натиском капіталу, товарів, ідей. Відкритість сама по собі не є дієвим механізмом генерації сталого економічного розвитку. Фундаментальними детермінантами економічного зростання є накопичення фізичного і людського капіталу та технологічний розвиток. Відкритість може сприяти цим детермінантам, тому що вона може зробити більш дешевими і доступними капітальні блага, сприяти передачі ідей та технологій із розвинених країн. Але це є лише потенційні її можливості, які можуть бути реалізованими за наявності інших складових. Країни, економіки яких зростають більш швидкими темпами, стають, як правило, більш відкритими. Але зворотний зв’язок між більшою відкритістю та негайним економічним зростанням практично не спостерігається. Одним із наслідків відкритості є неминуче прискорення розриву між рівнем доходів і добробуту окремих соціальних груп всередині країни. Відкритість робить країни більш залежними від зовнішніх шоків, що можуть спровокувати внутрішні конфлікти та політичну нестабільність
83. Національна стратегія сталого розвитку України.
На конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.) було прийнято документ “Порядок денний на XXI століття”, який і на сьогодні є узгодженою програмою дій для досягнення взаємозв’язку економічної, соціальної та екологічної складових розвитку. У цьому документі зазначено, що урядам слід прийняти національну стратегію збалансованого розвитку і що важливим аспектом загального планування для досягнення збалансованого розвитку є формування національного консенсусу щодо політики і програм, зокрема щодо національних планів дій. Національна стратегія повинна ґрунтуватися на ретельній оцінці нинішньої ситуації. В Україні у грудні 1997 р. Було створено Національну комісію сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України. У 2000 р. Мінекоресурсів України спільно з іншими органами виконавчої влади розробило проект “Концепції сталого розвитку України”. Утім, ця концепція критикувалася громадськими екологічними організаціями і не була прийнята Верховною Радою України. Критика з боку громадськості значною мірою була пов’язана з тим, що головний акцент в концепції було зроблено на економічному розвитку, а не на гармонійному поєднанні трьох складових збалансованого розвитку. Національна стратегія розвитку «Україна-2015» підсумовує результати багатомісячної роботи «Українського форуму», спрямованої на створення громадського порядку денного для України, визначення стратегічних орієнтирів державного розвитку, адекватних рівню і складності завдань та викликів, що сьогодні стоять або найближчим часом постануть перед країною. Загалом стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтуватися на аналізі тих дисбалансів, які існують в економічній, соціальній та екологічній сферах і на подальшому визначенні шляхів подолання цих дисбалансів у напрямі досягнення збалансованого розвитку. Тільки усунення дисбалансів в екологічній, економічній і, як наслідок, соціальній сферах може закласти підґрунтя для збалансованого розвитку України, відновлення якості довкілля і збереження біорізноманіття. Для досягнення збалансованого розвитку пропонуються наступні пріоритети: 1) структурна перебудова і оздоровлення економіки України; 2) формування інституційної бази збалансованого розвитку; 3) зниження рівня соціально-економічної нерівності і бідності; 4) розвиток регіональної політики збалансованого розвитку; 5) перехід до збалансованого природокористування; 6) формування демократичного суспільства; 7) освіта і наукове забезпечення у сфері збалансованого розвитку; 8) збалансоване ведення сільського господарства; 9) врахування національних культурних цінностей; 10) розвиток міжнародного співробітництва; 11) збереження біологічного і ландшафтного різноманіття; 12) енергозбереження і збалансований розвиток енергетики. Сьогодні провідними суб’єктами модернізації в Україні є: 1) Громадянське суспільство, що прагне досягати амбітних цілей національного розвитку і має могутній інтелектуальний потенціал, високий рівень освіченості. 2) Держава, яка ініціювала ринкові та демократичні перетворення і має всі важелі для їх здійснення. 3) Національний бізнес. Україна – одна з небагатьох країн на пострадянському просторі, де є достатньо сильний й амбітний національний бізнес. Головним інструментом реалізації системного модернізаційного проекту в Україні має бути не мобілізація державою бізнесу та суспільства для досягнення переважно чужих їм цілей, а мотивація стати повноцінними агентами розвитку, партнерами держави. Необхідно консолідувати новаторські імпульси, що генерують здорові сили суспільства, держави та бізнесу в єдину загальнонаціональну хвилю модернізації.





















































84.Національні економічні стратегії розвитку країн-лідерів
1.Американська (лiберальна) модель у чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй. Для економiки США характерна невисока частка держвласностi, державнi iнвестицiї спрямовуються здебiльшого у капiталомiсткi галузi i такi, що не викликають iнтересу у приватного капiталу. Практикується створення пiдприємств з наступною передачею їх до приватного сектора. Важливими специфiчними рисами економiчної моделi США є федеративний державний устрiй i зумовлена ним багатополюснiсть економiчної системи. З одного боку, це сприяє пiдвищенню економiчної безпеки країни, з iншого - вимагає проведення особливої полiтики з координацiї впливових регiональних iнтересiв. Таким чином, американська модель спирається i розраховує на економiчну активнiсть громадян, скеровуючи їхній iнтерес до максимiзацiї прибутку у суспiльно вигiдне рiчище.2.Німецька модель (неоліберальна модель). З 1948 року втілювалася урядом Ерхарда у процесі післявоєнної реконструкції Німеччини. Офіційно ця модель була проголошена, як модель соціального ринкового господарства. Основні засади моделі: а). Побудова підприємств трудові відносини на яких основані на соціальному порядку. Корисність співробітників оцінювалася не лише з економічної точки зору. б). Створення досконалого конкурентного середовища. Забезпечення зайнятості, соціальних гарантій та безпеки робітників на максимально можливому рівні. в). Сворення міцного середнього прошарку населення. Врівноваження і стабілізація доходів населення не через адміністративні, а через ринкові економічні заходи. г). Встановлення мінімальних доходів, гарантій та заробітної плати. д). Встановлення міцної системи соціального забезпечення і соціального страхування, які знаходяться під контролем та гарантуються державою. Виконання цієї умови забезпечується через чітку систему оподаткування, високих ставок податку. е). Мінімальне пряме втручання держави в економічні реформи та валютну політику. Недоліком такої системи є виникнення певного прошарку людей, який існує за рахунок системи соціального забезпечення і не приймає адекватногї участі у створення ВВП.3. Європейсько-кейнсіанська модель - спирається на тезу про необхідність підтримки і стимулювання сукупного попиту в економіці (Великобританія, Франція, Італія). Економічна політика, що спирається на дану модель, характеризується наступними рисами: А). Сукупний попит легше піддається контролю, коли державний сектор або державна власність відіграються значну роль у структурі виробництва. Б). Бюджет та фіскальна політика використовуються як ключовий інструмент впливу на сукупний попит і напрямки розвитку економіки. В). Узгодження рівня доходів в економіці між урядом, підприємствами та профспілками. Г).Наявність індикативного планування в економіці. (Державі відводиться роль контролера та спостерігача на відміну від імперативного планування, коли державні рішення мають дерективний характер). Ця модель може створювати неефективних виробників і є негнучкою до фундаментальних змін. Вона панувала в Великобританії до середини 80-х. З приходом до влади М. Тетчер почався процес зниження ролі державного сектора у сукупному виробництві, роздержавлення і приватизація. 4. Шведська, Скандинавська модель (соціально-демократична).Скандинавські країни, Португалія, Греція, Іспанія. Характерними ознаками цієї моделі є: Досягнення максимального рівня зайнятості; Підтримка постійно високих темпів економічного зростання за державної підтримки; Справедливий розподіл добробуту, створення міцного суспільного сектора, що охоплює сфери побуту, освіти, житлового будівництва, охорони здоров’я та пенсійного забезпечення. Активна участь держави у розробці та реалізації соціальних программ; Встановлення і підтримка високих стандартів життя і доходів населення; Створення міцної системи місцевого самоврядування; Скоординована політика уряду, підприємців та профспілок у забезпеченні максимального рівня зайнятості і високих стандартів оплати праці; Високі податки та висока податкова база. Державна підтримка зовнішньої торгівлі і забезпеченні рівноваги платіжного балансу. 5. Значнi специфiчнi риси має модель Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи - "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. - близько 20 % нацiонального багатства ), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто
величезної практики проведення промислової полiтики. Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв.
85. Національні інтереси України в процесі створення ЄЕП. З метою оптимізації економічної співпраці, як заявили керівники України, Росії, Казахстану і Білорусі, постала необхідність утворення Єдиного економічного простору (23 лютого 2003 p.), першою сходинкою якого передбачається вільна економічна зона. Для реалізації проекту подальшої розбудови ЄЕП було створено Групу високого рівня (ГВР), що складається з віце-прем'єрів урядів країн-учасниць, міністрів ключових міністерств та їхніх заступників. Основною метою майбутньої інтеграції в рамках ЄЕП, як передбачалося, мало стати досягнення Росією, Білоруссю, Україною і Казахстаном так званих чотирьох свобод (за прикладом Європейського Союзу): вільного переміщення товарів, вільного переміщення капіталів, вільного переміщення трудових ресурсів і послуг, проведення уніфікації ставок митного тарифу. Досягнення цих параметрів стане основою для утворення зони вільної торгівлі. Для першого етапу інтеграції, на переконання сторін, є всі передумови. Росія, Білорусь, Україна і Казахстан разом забезпечують до 94 % загального ВВП країн СНД і 88 % їхнього товарообігу. Кожну зі сторін-учасниць проект ЄЕП чимось приваблює. Для України є вигідним безмитний режим з учасниками ЄЕП, особливо з Росією. Однак Росія обмежує постачання українських труб, арматури, оцинкованого прокату, крохмалю й цукру, підвищує ціни на енергоносії, а Україна квотує імпорт російських автомобілів, цементу, добрив та ін. Відомо, що 80 % товарів і послуг, які вивозяться з України, можна безстроково збувати тільки на ринку СНД. Для України є важливим виробити критерії своєї участі в проектах СНД, отримати гарантії рівних умов співпраці, прийнятних для всіх учасників співтовариства, намагатися змінити на свою користь деякі чинні норми в його рамках (такі, як право вето, право головуючого тощо). На державному рівні фахівці та експерти міжнародного права, досвідчені юристи, економісти, враховуючи сучасний стан української економіки, розробляють чітку аргументацію, яка дасть Україні обґрунтовані висновки щодо можливих наслідків її участі в проектах СНД.
86.Національні переваги і національні пріоритети України як основа стратегічної моделі розвитку.Національні переваги-це сукупність факторів, які надають країні конкурентні переваги на міжнародному просторі. Національні пріоритети в більшості випадків тісно взаємозв’язані з національними перевагами, оскільки для свого стійкого розвитку пріоритетними напрямками діяльності вибираються ті, в яких країна має певну силу(переваги).
Варіація національних( конкурентних) перевагах різних країн відображаються в їх різних структурних затратах (тобто конкурентоздатною ціною),а також в різних рівнях кваліфікації (конкурентоспроможність по диференціації продукту). Вони в свою чергу визначаються великими базовими факторами виробництва: природними ресурсами, робочою силою, капіталом та ступенем економічного розвитку: рівнем доходу на душу населення, загальним рівнем затрат та цін, науковою та технічною кваліфікацією. Основні національні пріоритети, які лежать в основі стратегії розвитку економіки України:1)Забезпечення сталого економічного зростання 2)Утвердження інноваційної моделі розвитку 3)Соціальна переорієнтація економічної політики 4)Забезпечення належного рівня зовнішньоекономічної безпеки держави.
87. Основні стратегічні засади взаємодії України і МВФ. Стратегічна програма розвитку зовнішньоекономічних відносин України має базуватися на забезпеченні її суверенітету в світогоспо-дарських зв'язках, гарантуванні її національної зовнішньоекономічної безпеки. Вся розгалужена сукупність зовнішньоекономічних зв'язків повинна 'рунтуватися на еквівалентному, взаємовигідному обміні, міжнародному поділі й кооперації праці. Взаємодія зі світовим господарством має спиратися на комплексну, гнучку і динамічну державну зовнішньоекономічну політику, в основі якої - максимальна господарська свобода безпосередніх виробників, експортерів товарів і послуг. Україна стала членом МВФ 3 червня 1992 року (відповідно до Закону України від 03.06.92 № 2402-ХІІ "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій"). Кредити МВФ спрямовуються на підтримку курсу національної валюти, міжнародних резервів держави та активних позицій платіжного балансу, згідно з Статутом МВФ. Україна, як повноправний член МВФ, здійснює щорічні консультації щодо стану валютного регулювання за статтею ІV Статуту МВФ, впровадження статистичних та фінансових стандартів та отримання технічної допомоги.Отримувачами кредитів МВФ є центральні банки країн, які зараховують їх у свої міжнародні резерви і використовують виключно для інтервенцій на валютному ринку для вказаних цілей.За роки співробітництва України з МВФ (1994 – 2011 рр.) отримано близько 12,259 млрд. СПЗ, що складає близько 18,28 млрд. дол. США кредитних ресурсів. Співпраця з Міжнародним валютним фондом є важливою з огляду на необхідність збереження належного іміджу країни, що сприятиме підвищенню її кредитного рейтингу на світових фінансових ринках, зменшенню відсоткових ставок по кредитах, дозволить зберігати привабливість для іноземних інвесторів. Кредити МВФ заохочують зростання споживання, сприяють удосконаленню банківської та грошово-кредитної системи держави, надходженню іноземних інвестицій, стимулюють розвиток торгівлі. Питання про співпрацю з МВФ знаходиться скоріше в політичній площині, і його вплив на економіку України буде мати лише опосередкований характер, так само, як і рішення щодо надання чергового траншу кредиту знаходиться в прямій залежності від політичної волі керівництва країни. Відносини України з МВФ мають сприяти вирішенню проблем, які можуть виникнути перед Україною у короткостроковому періоді, а також проведенню реформ, що є необхідними для забезпечення стійкого відновлення економіки країни в середньостроковій перспективі. Швидше за все, співпраця України з Фондом продовжиться. Принаймні, МВФ у цьому має свій інтерес. Основні держави-донори фонду повинні будуть знаходити засоби для нейтралізації надлишкової ліквідності, якою інтенсивно накачували свої економіки у рамках антикризових програм з підтримки споживчого попиту. Глобальна криза повільно відступатиме, споживання та кредитування відновлюватиметься, а зайві кошти на внутрішніх ринках загрожують розвинутим країнам зростанням інфляції. Український ринок міг би легко абсорбувати частину надлишкового євродоларового потоку. Разом з тим, Україна досі дуже залежна від зовнішньої допомоги для вирішення проблем платіжного балансу. МВФ надає Україні довгострокові, порівняно дешеві кредити, які сприяють вирішенню проблем платіжного балансу, з вимогою виконання деяких умов. Але Україна не виконує всі вимоги МВФ, що обумовлює затримання подальшого кредитування.

















88. Основні цивілізаційні розбіжності у принципах економічної організації суспільств. Взагалі головними цінностями провідної цивілізації сучасності виступають: домінанта ринкового господарства; пріоритетність раціонального знання, формування на базі нього науки, ідей, інститутів і технологій; принцип законності та захисту прав людини. Головними ж засадами традиційних цивілізацій виступають принципи: співпадання суб'єктів влади та власн; переваги глибинн, традицреліг знання; відсутність незалежн окремої людської особистості, домінанти прав індивіду над суспільними.
Основні нові індустріальні країни (НІК) – Японія, Південна Корея, Сінгапур і Тайвань – за повоєнні роки перейшли від відсталої, напівфеодальної суспільно-економічної системи до сучасної високотехнологічної конкурентоспроможної економіки.. Таке стрімке економічне зростання дозволяє сьогодні говорити про досягнення цим икраїнами національного економічного успіху. Чинники цього успіху слід шукати в особливостях економічних стратегій, що дозволили поєднати потреби ефективного включення до світової економічної системи та збереження своє рідності національних суспільно-економічних систем. Значний прори впоказує індійська цивілізація.
Щодо мусульманської регіональної цивілізації, то, перш за все, звертається увага на значнийпотенціалцієїкультури, щомаєглобальнийвплив. Самецей фактор використовуєтьсянині Заходом для протистояння з іншимирегіональнимицивілізаціями. Водночасмусульманськацивілізація не маєявнихлідерів, здатнихвзяти на себе відповідальність за спрямованістьглобальнихпроцесів.
Росія як регіональнацивілізаціямаєвсінеобхідніпередумови для зміниспрямованостіглобальних
процесів. Однакподібна точка зору у більшостівипадків не сприймаєтьсясвітовимспівтовариством. Іззанепадомвійськовогопромислового комплексу колишнього СРСР Росіяназавждивтратилапотенційнуможливість на світовелідерство. З точки зоруросійськихдослідників, динамікасвітових і локальнихцивілізацій є взаємопов'язаною, хоча й неоднозначною. В станізанепадуопиниласяафриканська (на південьвід Сахари) цивілізація. Власнийцивілізаційнийрівень тут настількивідрізняєтьсявідєвропейського, щоспробимодернізаціїззовні привели до соціокультурноїдеградації. Зараз доля Африки багато в чомузалежитьвід того, наскількиефективнудопомогуїйнадастьрозвинутийсвіт. Порівняномолодіцивілізації – північноамериканська, латиноамериканська – знаходяться у фазірозквіту. Євразійськацивілізація, щознаходилась в другійполовині XX ст. середлідерів, очолюваласвітову систему соціалізму, сьогоднізазнала крах, увійшла до фазирозпаду. Глибокополяризованою є океанічнацивілізація: в їїскладііснують і таківисокорозвинутідержави, як Австралії Нова Зеландія, і біднікраїниМікронезії, Полінезії і Меланезії.

89. Особливості еволюції міжнародних стратегій економічного розвитку. Важливою категорією міжн ек-ки є світове госп сукупність нац-х ек-к, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності. Етапи еволюції світового господарства чітко прив’язані до осн. історичних віх та зрушень в розвитку світ. ек-ки. Але періодизацію можна здійснити за різними критеріями. Загальноприйнятною є наступна:1)Великі географ. відкриття XV-XVI ст. до промисл. революції XVIII-XIX ст. 2)сама пром. Революція 3)кінець XIX - поч. XX ст. 60 рр. (деколонізація) 4)60-ті рр - нинішній час - глобалізація. Разом зі зміною етапів та форм світового господарства змінювались та еволюціонували і стратегії економічного розвитку:1 етап - стихійно-натур. гос.ва (стих. ринкового) - епоха утилітаризму, індивідуалізму, індивідуумоцентризму. 2 етап - етап збагачення за рах ек методів - етап експансії XV-XVI ст., колон. війни, утворюються світ. імперії, які визнач. світ стратегії. 3 етап - зародження капіталу, колон. війни нової якості, рух товарів доповнюється рухом капіталу, ек завоювання світу. 4 етап - етап монополізації і формування ТНК, змінюється якість ек завоювання світу. 5 етап - поділ світу на полярні системи. 6 етап - 60-ті рр. - розпад колоніальної системи - вивільнення цивіліз. с.ми цінностей, нац оформлення ментально-поведінк. мотивацій. Особливо загострюється нац. самоідентифікація - розпад кол. с.ми у повоєнний період. 7 етап - виникнення і становлення МО, покликаних урегулювати світ. ек процеси та формув. світ. стратегії ек розвитку.8 етап - глобалізація і глобальні стратегії. Глоб. стратегії формуються глоб. гравцями. Стратегія уніфікації світ. ек простору - принцип лібералізації зовн.-ек. зв’язків, розвитку процесів транснаціоналізації; втрач.ся колишня роль світ. орг.цій, їх роль і функції відходять до країн Великої сімки. Основою суч. геоек. та геополіт. стратегій є глобалізація, заснована на лібералізмі. Глобалізація набуває рис транснаціоналізації, а світ. ек стратегії носять характер однонаправлений і мають на меті підпорядкування світ ек-ки. Кінець XX сторіччя відзначився низкою якісно нових чинників розвитку суспільно-економічних систем. Відбувається відхід від односпрямованої, орієнтованої на технологічно-економічну ефективність, до багатоцільової соціально-гуманістичної моделі. Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця людини у виробництвi й зростання частки розумової працi, яка потребує пiдвищення освiтнього рiвня та збільшення iндивiдуальної свободи, зростання загальної ефективностi суспiльного виробництва й певне послаблення безпосередньої залежностi людства вiд природних умов існування привели останнiми десятирiччями до пiдвищення ролi позаекономiчних чинникiв суспiльно-економiчного прогресу. Серед них - соціальні, політико-правові, морально-психологічні, культурно-етичні, природно-демографічні чинники. Наростання суперечностей між суспільством і індивідом об’єктивно зумовило посилення гуманістичної спрямованості суспільних систем

























90. Особливості інтеграційних стратегій країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону історично орієнтувалися на експорт готових виробів, тому ці країни перетворились на найбільших світових постачальників ринку взуття, одягу, текстильних виробів, побутової техніки та комп’ютерної техніки. В цілому процеси розвитку продуктивних сил в АТР свідчать про господарське зближення країн і територій регіону. При цьому, за підрахунками спеціалістів, з другої половини 80-х років ці процеси стали більш інтенсивними і почали набувати інтеграційних рис.Основним інтеграційним угрупуванням є Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) створене в 1989 р. з метою підтримання зростання і розвитку країн-учасниць. До складу входить 21 країна. АТЕС було створено для того щоб протистояти таким інтеграційним угруповування як НАФТА та ЄС. Організація має сприяти зростаючій економічній взаємозалежності держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) у сфері послуг, капіталу, технологій; зміцненню відкритої багатосторонньої торгової системи; підвищенню ступеня лібералізації торгівлі та інвестицій в АТР; зміцненню і стимулюванню розвитку приватного сектора; використанню принципів вільного ринку для збільшення переваг регіонального співробітництва. Іншою організацією є АСЕАН Асоціація держав Південно-східної Азії, створена ще в 1967 році. ДО складу організації входить 10 країн-членів, серед яких найбільшими є Сінгапур, Малайзія, Індонезія, В’єтнам. В 1992 році в межах АСЕАН була підписана угода про створення зони вільної торгівлі.Важливим фактором посилення інтеграційних тенденцій в Східній Азії виступає зростання економічної взаємозалежності в рамках регіону, передусім в трикутнику НІК АСЕАН Китай, що включає основні країни з новими ринками.У країнах цього трикутника у 80-ті роки першу половину 90-х pp. суттєво зросла питома вага взаємних торговельних і інвестиційних звґязків і дещо ослабла залежність від торгівлі з провідними індустріально розвинутими країнами, від припливу інвестицій звідти. Така тенденція стала прямим наслідком зростання виробничого та інвестиційного потенціалів країн трикутника, розширення її внутрішніх ринків, поглиблення внутрішньорегіонального розподілу праці. Особливо помітним стало падіння частки Японії, як в торгівлі, так і в інвестиціях. Послаблення її позицій в регіоні наслідок структурних вад японської економіки, зокрема багаточисельних нетарифних барґєрів для імпорту і пасивності основної маси фірм в іноземному інвестуванні. Разом з тим для Японії частка Східної Азії в торгівлі помітно зростає.Другим головним фактором зростання інтеграційних тенденцій є все більша серйозна заклопотаність тим, що за темпами і глибиною інтеграції Східна Азія суттєво відстає від двох інших центрів, і це може негативно позначитись на її економічних перспективах.Третій фактор східноазіатської інтеграції стрімке посилення економічних позицій КитаюВ регіоні буде формуватися мережа багатосторонніх та двосторонніх зон вільної торгівлі. На більш тривалу перспективу можливе створення східноазіатського економічного співтовариства зі своєю інституціональною структурою. Формування єдиного ареалу здійснить стимулюючий вплив на економіку країн регіону і суттєво вплине на співвідношення сил у світовій економіці. Про масштаби ареалу говорить й те, що його населення складає 2 млрд. чолові





























































91. Особливості інтеграційних стратегій країн ЦСЄ Геополітичне розташування країн Центрально-Східної Європи (далі ЦСЄ), є дуже складним. З одного боку на них "давить" промислово розвинена Європа з її енергопотребами, з іншого боку Близький Схід і Росія, які на сьогодні є одними з основних постачальників енергоресурсів до ЄС. Очевидно, що за такого серединного положення ці країни довго не могли б балансувати між двома потужними центрами сили. Тому їх "вихід" із складу більш слабкого утворення, яким виявилась соціалістична співдружність, і приєднання до сильнішого - Європейського Союзу - явище закономірне. А євроінтеграція для країн ЦСЄ є способом приєднання до процесів глобалізації як складової частини потужного геополітичного гравця - Європейського Союзу. Про це свідчить той факт, що наприкінці 90-х рр. ХХ ст. 14 держав ЦСЄ та середземноморського простору (далі держав ЦСЄ) змінили вектор своєї зовнішньоекономічної політики і заявили про бажання інтегруватися до ЄС. Зі свого боку, і Європейське Співтовариство визнало їх офіційними кандидатами на вступ і почало переговорний процес про приєднання, який закінчився отриманням повноправного членства десятьма в травні 2004 р. (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словацька Республіка, Словенія, Угорщина та Чеська Республіка), а потім ще двома з 2007 р. (Болгарія і Румунія) з цих країн. Ховатія нещодавно успішно завершила переговори щодо вступу до ЄС і планується її приєднання в 2013 році. Македонія та Черногорія залишаються офіційними кандидатами на членство. Варто зазначити, що протягом 7 років, що пройшли з приєднання перших країн ЦСЄ, відбувалося постійне зростання ВВП як в реальних цінах, так і ВВП на душу населення, а також ВВП виміряного за ПКС, тобто має місце поступове зростання добробуту населення країн ЦСЄ і наближення їхніх показників до показників „країн ядра” (ЄС-15). Це підкріплюється високими темпами економічного зростання країн ЦСЄ, які у переважної більшості нових членів у 2-3 рази перевищують відповідний показник країн „старого” ЄС. І навіть не зважаючи на те, що Центральна та Східна Європа є регіоном, який найбільше постраждав від кризи, вона в цілому уникла обвалу валюти, систематичних банкрутств банків і різкої інфляції, що було характерно для попередніх криз.Стратегічним пріоритетом інтеграції країн ЦСЄ до ЄС визначається „входження до західного співтовариства добробуту і безпеки”. Нові члени після вступу до ЄС в основному подолали замкнутість свого економічного простору та увійшли до динамічно зростаючого ринку з обґрунтованими нормами та стандартами. Прийняття до ЄС та пов’язане з цим скорочення тарифних і нетарифних торговельних обмежень додатково стимулювало зовнішню торгівлю та збільшувало ринок збуту. З іншого боку, це робить можливим розширення внутрішнього виробництва та використання ефектів зниження витрат. Завдяки вступу до ЄС „новачки” отримали доступ не лише до вільного обігу товарів з іншими державами Євросоюзу без внутрішнього митного тарифу, але й мають зиск з права вільного обігу послуг, капіталів та платіжних засобів, а також необмеженого права створювати філії і права на роботу в усіх країнах ЄС. Активізація прямих інвестиції з ЄС сприятимуть, завдяки імпорту капіталу, сучасних технологій та управлінських “ноу-хау”, модернізації економіки, зростанню конкурентоспроможності „нових” членів, а також позитивно впливатимуть на зайнятість.Проте від прийняття до ЄС отримали користь не лише країни ЦСЄ, а й тодішні члени ЄС внаслідок значно нижчих витрат праці та енергії в цих державах. Для „старих” членів виникає можливість купувати якісні напівфабрикати та послуги за набагато менших витрат і завдяки цьому здобувати порівняльні переваги відносно США та Японії.Варто зазначити, що зараз перед країнами ЦСЄ стоїть необхідність провести величезну кількість економічних й правових реформ, серед яких: утвердження права власності та створення законодавчої бази підприємництва, розвиток ринку фінансових і банківських послуг, приватизація основних державних компаній та створення ринку цінних паперів. Для закладання основ успішного економічного зростання, країни ЦСЄ мусять докорінно перебудувати застарілу інфраструктуру, розпочати широкомасштабний процес модернізації в промисловості й сільському господарстві, залучити іноземні інвестиції та знайти нові ринки збуту товарів. Так, основна причина успіху тих країн ЦСЄ, які вже увійшли до ЄС, полягає у тому, що національні інституції держав-претендентів спиралися на стандарти ЄС і запроваджували позитивний досвід у реалізації своїх програм.
92.Особливості координації економічного розвитку країн-учасниць ЄЕП. Формування Єдиного економічного простору являє собою програму заходів щодо формування Єдиного економічного простору Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Російської Федерації та України (далі – держави-учасниці) з метою поглиблення багатостороннього економічного співробітництва.
Метою формування ЄЕП є створення умов для стабільного й ефективного розвитку економік держав-учасниць і підвищення рівня життя населення. Основними принципами функціонування ЄЕП є забезпечення свободи переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили через кордони держав-учасниць. ЄЕП формується поступово, шляхом підвищення рівня інтеграції, через синхронізацію здійснюваних державами-учасницями перетворень в економіці, спільних заходів з проведення узгодженої економічної політики, гармонізацію та уніфікацію законодавства у галузі економіки, торгівлі та в інших напрямах, з урахуванням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також досвіду і законодавства Європейського Союзу.Координація процесів формування ЄЕП здійснюється відповідними органами, які створюються на основі окремих міжнародних договорів. Структура органів формується з урахуванням рівнів інтеграції.Органи ЄЕП створюються на основі поєднання міждержавних елементів і принципу передачі частини повноважень держав-учасниць єдиному регулюючому органу з поступовим підвищенням значущості останнього.Здійснення координації й управління формуванням ЄЕП на міждержавному рівні забезпечується Радою глав держав-учасни

93.Особливості формування постіндустріальних стратегій. З останньої чверті XX ст. в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку ( ера послуг і інформації). За наявності потужної, суперсучасної пром-ті в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у госп-ві. ( частина ВВП в 80%, Японія - 63, Німеччина - 68, Франція- 71%). До сфери послуг відносять не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та ін. Але головна увага приділяється інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфері. Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей. У середині 90-х років значна частина ВВП розвинутих країн припадала на продукцію інформаційних галузей телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення. В економіці США 3/4 доданої вартості, створеної в промисловості, становив інформаційний фактор. Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки послуг у ВВП або в числі зайнятих не обов'язково свідчить про перехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невеликих країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зонами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 90 % від ВВП, у Барбадосі 80 %, на Бермудах 89 %. Але ці країни стадію індустріалізації обминули. Назвати їх постіндустріальними не можна бо їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня. В постіндустріальних країнах частка послуг також досить висока. В Росії вона становить 56 % у ВВП, в Україні 47, Польщі 64, Казахстані 60, Естонії 66 %. Але це є свідоцтвом не стільки успішного розвитку сфери послуг, скільки глибокого занепаду промисловості. Найрозвиненим країнам (домінуючим) притаманні стратегії напрямлені на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фінансових і товарних ринків.Основною метою стратегії постіндустріального розвитку економічного простору є створення умов для росту добробуту населення, який у свою чергу визначається якістю економічного, соціального й екологічного просторів. Для досягнення основної мети необхідно створити в економічному просторі умови, що сприятимуть виникненню й розвитку конкурентоспроможних підприємств, включаючи:1. сучасну інфраструктуру (зв’язок, дороги, житло, транспорт, сфера обслуговування); економічну інфраструктуру (ринкові інститути);2. умови для формування й нагромадження знань, що сприяють розвитку інновацій;3. соціальне середовище, що заохочує розвиток інновацій і продуктивну соціальну взаємодію Розбудова майбутнього суспільства є дуже складною проблемою, оскільки інформаційна революція поширюється не тільки на виробничу сферу і на всі соціальні інститути людства. Вона повинна змінити і саму людину, і перш за все характер і умови її праці. Звідси найбільш фундаментальною причиною переваги „економіки навчання» як ключової економічної концепції нового суспільства є те, що вона підкреслює високий темп економічних, соціальних і технологічних змін, які постійно тиснуть на спеціалізоване знання. Вона дає зрозуміти, що дійсно важливим для продуктивності економіки є здатність навчатися (і забувати), а не запас (фонд) знання.




































































94. Переваги і суперечності економічних стратегій у глобальному середовищі. Ознакою сучасного етапу розгортання процесів глобалізації стало посилення нерівномірності, асинхронності та диспропорційності економічного розвитку країн. Дивергенція рівнів добробуту між країнами-лідерами та аутсайдерами світового економічного розвитку, посилюється. Проблема нерівності переходить з площини національної (бідні громадяни проти багатих) в площину міжнаціональну, актуалізуючи при цьому конкуренцію національних економічних моделей щодо їх здатності забезпечити лідерство по основних макроекономічних показниках розвитку. Перевагою стратегій лідерства є економічне (Китай), соціальне (Німеччина, Швеція) або наукове-технологічне (США, Японія) домінування, завдяки якому країни-лідери нарощують свої конкурентні переваги та створюють нові унікальні. Крім того, лідерство одних країн дає імпульс менш розвиненим щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаманних їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучасності. Сприймаючи новий виклик, більш слабкі країни мають мобілізуватися, поєднати власні стратегічні ресурси з досягненнями найбільш прогресивних зрушень. Країни-лідери створюють нові технології, які переймають менш розвинуті країни. Але доцільно зазначити, що стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. В цьому основна суперечність даної стратегії. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі нав’язувати свої «правила гри» на світовій арені та впливати на більш слабкі країни. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки домінуючих країн, посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо. Серед стратегій домінування виділяють стратегію «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації. Провідні економічні стратегії розвитку пов’язуються зі становленням раціональної внутрішньої економічної структури як основи зовнішньої конкурентоспроможності. До чинників конкурентоспроможності у глобальному просторі неодмінно відносять складові, що не завжди можуть вимірюватись за допомогою лише економічних показників. Загальновизнаними у цьому розумінні є підходи, які сформулював ще на початку ХІХ ст. німецький економіст Ф.Ліст. Він розглядає стратегічну функцію держави через її участь у процесах інвестування і зазначає, що свідоме формування конкурентних переваг полягає у проведенні державою цілеспрямованої інвестиційної політики. Складовими такої політики мають бути: визначення стратегії розвитку з урахуванням природного потенціалу і наявності робочої сили; визначення пріоритетних галузей, навколо яких розвиватимуться супутні виробництва і які забезпечуватимуть у майбутньому конкурентоспроможність економіки;  створення відповідної інфраструктури;  створення кредитно-банківської системи з метою акумулювання коштів для державних та приватних інвестицій;  формування підпорядкованої визначеній меті податкової системи;  розвиток державної системи освіти і підготовка фахівців для певних галузей;  створення розгалуженої мережі державних науково-дослідних установ, які забезпечували б пріоритетні галузі новими технологіями та машинами;  ідеологічне виховання нації засобами масової інформації та через систему освіти.
95. Переваги та недоліки стратегії відкритості
Стратегія відкритості спрямовує орієнтацію зовнішньої політики на європейську і євроатлантичну інтеграцію зближення нац.економік різних держав,вирішеня спільних економічних питань та забезпечення вільної конвертації та пересування світових ресурсів та капіталу. Також відкритість пов`язують із становленням ринкових відносин. Це в свою чергу веде до поступок на різних державних фронтах таких як правове та митне регулювання , проведення політики преференційної відкритості, наближення економік та введення спільних стандартів. Серед таких стандартів можна виділити правила СОТ, що до її членів, де йде мова про проведення преференційного режиму у галузі торгівлі,зменшення митних тарифів та введення майже однакових квот на товари, що не завжди вигідно для кожної країни , через різний рівень економічного розвитку. Однак стратегія відкритості дозволяє нарощувати інвестиційний потенціал країни за рахунок притоку іноземних інвестицій,що і є ключовим фактором економічної динаміки країни,за рахунок довгострокових інвестицій.
Негативні наслідки:
Для більш відсталих країн це приводить до відтоку ресурсів (факторів виробництва), йде перерозподіл на користь більш сильних партнерів.
Олігопольна змова між ТНК країн-учасниць,що приводить до підвищення цін.
Ефект утрат від збільшення масштабів виробництва при дуже сильної концентрації.
Процеси відкритості неоднозначні. Спостерігається підвищення ефективності виробництва за рахунок поглиблення спеціалізації. Завдяки зростанню торгівлі посилюється економічна активність у багатьох країнах. А у разі закритості країни,так званого захисного режиму,який призваний захищати нац. виробника,можна захиститись від економічнох криз ,що кояться в світі час від часу. Цеможнапобачити на прикладіазіацькихкраїн,які створили альянс на випадокекономкризи. Китай, Японія, Північ.Корея та АСЕАН використовуютьстратегіюзахисту, закриваються шляхом відкриттявнутрішніхринків, зняттябарєрів у разікризи, а такожможливийввідспільноївалюти. Оджеслідвпроваджувативласну модель відкритості,такзванупоміркованувідкритість,щобвтримуватипанівніпозиції на міжнародному ринку.














96. Передумови й фактори формування, примноження та диверсифікації світових економічних стратегій Міжнародна економічна стратегія розвитку (МЕС) вивчає формування і реалізацію довгострокової ек-ї політики , спрямовану на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях. Різноманітність і диверсифікованість МЕС визначає, по суті, сама специфіка розвитку світового господарства, а саме два протилежні його аспекти: *все більше переплетіння нац-х ек-к в єдину сист, стандартизація осн. ел-ів економік відповідно до вимог транс націоналізації та надзвичайний динамізм розвитку; *з іншого боку – поглиблення розриву в розвитку між найрозвиненішими і найбіднішими країнами, посилення відмінностей всередині груп країн. Кожна країна є особливою, що зумовлено розподілом факторів виробництва, історичними особливостями розвитку, геополітичним положенням. Поки що не можна говорити про єдину для всіх кр-н модель економічного розвитку. В кожному випадку необхідно узгодження можливостей і зовнішніх факторів із врахування того, що в кожна країна є унікальна!!! Чинники, що впливають на формування стратегії із зовні (зовнішні, глобальні фактори): функціонування світового ринку, мобільність факторів вир-ва, інтеграція світового госп-ва, його галузева структура, НТП транс націоналізація ек-х відносин, міжн ек інтеграція, глобалізація ек-х процесів. Внутрішні чинники: розподіл факторів виробництва, історичні особливості розвитку, геополітичне положенням, поточний стан розвитку, політична ситуація, тощо. Варто виокремлювати особливості факторних передумов формування стратегій для розвинених країн, менш та найменш розвинутих. Факторні передумови в найрозвинених країнах, такі як тенденція акумуляції капіталу, високих технологій і кваліфікованої робочої сили, призводить до розробки стратегій напрямлених на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фін і товарних ринків. Тоді як в найменш розвинених країнах факторною передумовою є природні ресурси ( копалини + клімат) та некваліфікована дешева робоча сила ( особл Пвд, Пвд-Сх Азія і дещо Лат Америка), які не можуть надати відчутного імпульсу економіці. В тривалій перспективі це не є ефективною стрижнем ефективної стратегії ( хіба що країни Затоки, що викор-ть нафтодолл. на перебудову ек-ки). Хоча, країни де осн фактор є дешева РС можуть розвивати легку і харчову промисловість, але наразі дані галузі надто залежать від іноземних інвестицій (ТНК), що не є дуже позитивним для країни. Для даних країн головне накопичити капітал. Особливий фактор, окрім факторів виробництва для країн є динаміка процесів у світовій економіці: еволюція цивілізаційних стадій ек-го розвитку, інтернаціоналізація госп життя, НТП, світова ек-на інтеграція, глобалізація ек розвитку.









97. Причини зіткнення цивілізацій та характеристика їх конфлікту.
Проблема зіткнення цивілізацій стала предметом грунтовного аналізу в роботах А. Тойнби. Він розглянув зіткнення Росії, ісламу, Індії і Далекого Сходу із західною цивілізацією і дійшов висновку про існування загальної психології міжцивілізаційних конфліктів. В період першого "нашестя" західної [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на Китай і Японію Захід намагався нав'язати цим народам свою цивілізацію в усій її повноті, разом з релігійним світоглядом і технологією. Але ця спроба успіху не мала. Удруге західна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] запропонувала китайському і японському народу тільки технологію. В результаті цей "зріз" західної цивілізації прижився в далекосхідних суспільствах, зберігши в них цивілізаційну самобутність. Проте разом із західною технологією в ці суспільства проникли і інші елементи західної індивідуалістичної цивілізації, породивши в них серйозне міжцивілізаційне протиріччя.
 Міжцивілізаційний конфлікт між Заходом і рештою світу викликається експансією західної цивілізації проти інших цивілізацій. Вона виражається, передусім, в "імплантації" західних інститутів в інші суспільства. Особливе місце тут займає перенесення інституту "національної держави" в Східну Європу, Південно-східну Азію, Індію. Причина руйнування незахідних суспільств "національною державою" полягає в тому, що воно не відповідало в цих країнах розселенню націй, що проживали компактно на своїх територіях, : національна держава вимагає для свого введення значного перемішування націй, мов, традицій, способів життя. А. Тойнби робить важливий висновок з приводу цивілізаційної цілісності, який слід мати на увазі в умовах глобалізації усім країнам, у тому числі і пострадянській Росії. Він полягає в тому, що не усе можна переносити з чужої цивілізації у свою. Ця цивілізація завжди чинить опір навіть тому чужому "цивілізаційному клину", який можна імплантувати. Вона витісняє його, внаслідок чого і виникає міжцивілізаційна напруженість і конфлікт.
Хантінгтон розрізняє конфлікти двох форм:На мікрорівні конфлікти будуть виникати між різними цивілізаціями врамках:різних держав;однієї держави;або як у Радянському союзі, де групи країн намагалися побудувати новідержави на уламках старих державних утворень.На макрорівні конфлікти найчастіше виникають між мусульманським та не
мусульманським світами.В основі таких протиріч виступають:проблеми впливу на формування глобальної політики;питання військової, економічної могутності;дискримінація спорідненого населення в рамках іншої цивілізації;проблема культури.Причиною конфлікту є боротьба за обмежені ресурси світу. Головною причиною цього конфлікту є відмова від колишнього християнського Бога. "Бог помер", - сказав [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]ще на рубежі XIX і XX вв. Звичайно, помер не Бог, а то уявлення про Бога, яке існувало в західній цивілізації упродовж декількох століть. Але в ісламській цивілізації Бог не помер, а живе своїм повнокровним життям, а разом з ним живе колишній спосіб життя, колишні ісламські інститути, ментальність і світогляд.По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних, що найбільш яскраво проявляється в протиріччях між Західнохристиянською та Ісламською цивілізаціями, які іноді виливаються навіть в озброєнні конфлікти на кшталт іракського, ліванського, кувейтського тощо.






98. Пріоритетні напрямки реалізації стратегії «Європа 2020».
В червні 2010 року в Брюсселі було прийнято нову стратегію розвитку ЄС на наступні десять років «Європа 2020». Ця стратегія стала реакцією на наслідки світової та фінансової кризи 2008-2009 років, в зв’язку з цим керівництво ЄС вирішили жорсткіше контролювати бюджетну та макроекономічну ситуацію в країнах ЄС. Програма «Європа 2020» прийшла на зміну «Лісабонській стратегії». Так, стратегія направлена на стимулювання зростання зайнятості та рівня освіти населення. Також вона включає структурну перебудову в управлінському апараті Європейського Союзу і створення трьох нових органів по нагляду за фінансовою стабільністю та бюджетною дисципліною. Нова стратегія базується на трьох головних приорітетах розумне зростання (розвиток економіки на основі знань та інновацій); стійкий розвиток (цілеспрямоване та раціональне використання ресурсів та вирішення екологічних проблем); всеохоплююче зростання (сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, згладжування соціальних та територіальних розбіжностей). Було запропоновано 7 ініціатив по досягненню цих приорітетів «Інноваційний союз», «Молодь в русі», «Європейська програма дій в області цифрових технологій», «Ресурсно-ефективна Європа», «Індустріальна політика в епоху глобалізації», «Програма по освоєнню нових навиків і створенню нових робочих місць», «Європейська програма по боротьбі з бідністю». Показники яких має досягти ЄС до 2020 року: 75% населення в віці від 20 до 64 років повинні бути працевлаштовані; 3% ВВП ЄС повинен інвестувати в дослідження і розробки; 30%-ве зниження забруднення навколишнього середовища; доля учнів,які покинули школи, не повинна перевищувати 10%; скорочення числа людей, які знаходяться в небезпеці опинитись за межею бідності, на 20 млн.
\










99.Проблема формування Україною національної стратегії розвитку у контексті варіації світових економічних стратегій. Становище, в якому сьогодні знаходиться українська економіка, та сучасні завдання, які стоять перед економічною політикою, вимагають подолання існуючих недоліків та забезпечення побудови й реалізації дієвої довгострокової програми соціально-економічного розвитку України.  Суть такої програми повинна полягати в переході від догматичного сприйняття понять макроекономічної стабілізації як досягнення мінімальних показників інфляції, зміни курсу національної валюти та дефіциту бюджету, до досягнення макроекономічної збалансованості в процесі динамічного економічного зростання та активного використання монетарних та фіскальних важелів економічного стимулювання як чинників цього зростання. Це дозволяє перейти від розпорошення національних ресурсів на реалізацію різного роду “пожежних” заходів до їхньої концентрації на завданнях економічного зростання, мобілізувати значні обсяги матеріальних, фінансових, людських та організаційних ресурсів, які досі марнуються.  Іншими словами, йдеться про формування в Україні “економіки зростання” – економічної системи, розвиток якої відбувається переважно під впливом внутрішніх та іманентних їй чинників і має відносну автономію щодо внутрішніх та зовнішніх політичних впливів. Орієнтирами у цій сфері є:  - забезпечення подальшого відновлення ємності внутрішнього ринку як найкращого способу поширення позитивного ефекту від економічного зростання;  - збереження стану відносної валютно-грошової та фінансової стабільності, оцінюючи стабільність не кількісними показниками, а якісним впливом останніх на економічну та соціальну динаміку;  - забезпечення реалізації факторних переваг України, зокрема – у сфері геоекономіки, інфраструктурного, людського, інтелектуального потенціалу;  - забезпечення випереджаючого розвитку людського капіталу як основного конкурентного чинника в сучасній економіці, якнайповніші розвиток та використання інтелектуального та підприємницького потенціалу нації;  - суттєва активізація інвестиційних процесів, надання їм переважно інноваційної спрямованості;  - забезпечення поширення соціального ефекту від економічного зростання.  З огляду на це, складовими “стратегії зростання” для України мають стати:  - розробка та реалізація стимулів економічного зростання в грошово-кредитній та бюджетно-податковій сферах як таких, що безпосередньо впливають на повсякденну діяльність суб’єктів господарювання, забезпечення достатнього для здійснення регуляторних функцій діапазону змін основних економічних показників у цих сферах, зокрема: - формування дієвих механізмів ремонетизації економіки та збільшення обсягів кредитування при їхньому мінімальному дестабілізуючому ефекті; - формування податкових стимулів зростання й структурної перебудови та дієздатного бюджету розвитку; - сприяння створенню організаційно-інституційної системи національної економіки, орієнтованої на концентрацію ресурсів на цілях зростання (збалансованого співвідношення великого, середнього та малого бізнесу, фінансово-промислових груп, національних та транснаціональних корпорацій, регіональних консорціумів, кластерів тощо); - реалізація заходів щодо захисту внутрішнього ринку, спрямованих на адаптацію національної економіки до діяльності в умовах міжнародної конкуренції, проведення “агресивної” експортної політики, регулювання припливу іноземних інвестицій з метою їхньої концентрації на завданнях структурного оновлення національної економіки; - пошук “консенсусу навколо зростання” – встановлення балансу інтересів основних політико-економічних угруповань навколо реалізації завдань зростання, запобігання загостренню конфлікту інтересів; в тому числі, забезпечення регіональної збалансованості соціально-економічного розвитку та розширення ініціативних прав регіонів в стимулюванні економічного зростання. Принципово важливим засобом забезпечення ефективності стратегії зростання є максимальне уникнення конфлікту стратегічних та стратегічних і тактичних завдань, що, на жаль, досить часто зустрічалося в попередньому досвіді реалізації економічної політики.
100. Проблеми вибору стратегії економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів: синтез і цивілізаційна ідентичність
В той же час світ стає більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій підсилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння розходжень між цивілізаціями і спільності в рамках цивілізації.
В епоху глобалізації на перший план виходять проблеми взаємодії цивілізацій, альтернатива їхнього зіткнення, діалогу або партнерства;
Процес глобалізації за західною моделлю (уніфікації) прискорюється і загрожує розчиненням цивілізацій в уніфікованому світовому співтоваристві;
Процес становлення постіндустріальної глобальної цивілізації нерівномірний і змінює умови функціонування і взаємодії цивілізацій;
Формується інтегральний соціокультурний прошарок, який трансформує системи цінностей, ядро кожної цивілізації
Пітерим Сорокін (футуролог) у 50-х рр.. передбачав, що під впливом економічної глобалізації відбуватиметься зміна соціокультурного укладу, і необхідні стратегії поєднання «чутливого» західного укладу і «зверх чутливого» Східного (і це буде не просте поєднання, а модифікації)






























101Проблеми домінування та інтеграції.
Ознакою сучасного етапу розгортання процесів глобалізації стало посилення нерівномірності, асинхронності та диспропорційності економічного розвитку країн. Дивергенція рівнів добробуту між країнами-лідерами та аутсайдерами світового економічного розвитку, посилюється. Проблема нерівності переходить з площини національної (бідні громадяни проти багатих) в площину міжнаціональну, актуалізуючи при цьому конкуренцію національних економічних моделей щодо їх здатності забезпечити лідерство по основних макроекономічних показниках розвитку. Перевагою стратегій лідерства є економічне (Китай), соціальне (Німеччина, Швеція) або наукове-технологічне (США, Японія) домінування, завдяки якому країни-лідери нарощують свої конкурентні переваги та створюють нові унікальні. Але доцільно зазначити, що стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. В цьому основна суперечність даної стратегії. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі нав’язувати свої «правила гри» на світовій арені та впливати на більш слабкі країни. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки домінуючих країн, посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо.
Серед стратегій домінування виділяють стратегію «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації.
Світова економічна система включає в себе взаємопов'язані національні економіки з аналогічними або различающимися економічним, політичним та ідеологічним порядками. У зв'язку з цим виникає проблема взаємовідносин світової економічної системи та національної економіки тієї чи іншої країни. Це тим більше актуально в умовах домінування країн та угруповань, що володіють економічною потужністю, диктують свої умови, на яких та чи інша країна може претендувати на прийнятну для себе форму інтеграції у світову економічну систему. Ці інтегаціонние процеси не є універсальними і одним з найважливіших критеріїв «прийнятності» є відповідність економічного, політичного та ідеологічного порядків у країні, яка бажає інтегруватися в яку-небудь економічне угруповання, характеру цих порядків, що склалися в даній угрупованню. Цілями подібних інтеграцій найчастіше служать мотиви отримання «режими найбільшого сприяння», економічної підтримки і І.Д. Досить поглянути на величину і структуру запасів корисних копалин стратегічного значення, а також на рівень оплати праці в Західній, Центральній і Східній Європі, щоб прийти до висновку про чітку зацікавленості Західної Європи у використанні інтегруються в ЄС країн Центральної та Східної Європи дешевої робочої сили для трудомістких процесів та отриманні стратегічної сировини. Таким чином, інтеграція національної економіки у світову економічну систему, тобто в її домінуючі угруповання, може бути здійснена у випадку схожості економічного і політичного порядків і зацікавленості цих угруповань у прийомі інтегрується країни на певних умовах.






102Проблеми економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів.
Для більшості країн світу участь у глобалізації є безальтернативним варіантом вибору подальшого шляху, який, як ми бачимо, пов’язаний з серйозними викликами геоекономічними, технологічними, соціальними, цивілізаційними, загрозами поглиблення соціально-економічного розриву та посилення політичної експансії країн глобальних лідерів+
Ключовим геоекономічним викликом XXI століття є те, що формуються два полюси світової економіки. На одному полюсі концентруються країни глобальні лідери з домінуванням США. На іншому полюсі – менш розвинуті країни. Таким чином, здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західнохристиянська цивілізація, розпочала незбройний наступ на менш розвинені цивілізації, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну привабливість західних цінностей. Коригуючи розвиток слабких цивілізацій, вона забезпечує свою стратегію домінування на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює залежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихильної до дій Заходу суспільної думки. Все це спричиняє серйозні негативні тенденції, серед яких посилення соціальної стратифікації населення, перетворення слабкіших країн на сировинні придатки країн-лідерів, зростання елітарності, зниження ролі демократичних інститутів тощо.
Все це стає причиною виникнення наступних глобальниз проблем екон.розвитку :
1. військові витрати, їх збільшення, що гальмує екон.і технологічний розвиток. Як наслідок глоб.нестабільність.
2. загрозливе поруш.балансу в світ.політиці, коли залишилась 1 супердержава, здатна впливати в цілому на цивілізацію.
3. НТР, яка з одного боку приносить високий матеріальний і духовний добробут, а з іншого – викликає прогресивну деградацію менш розвинутих країн
4. проблема демографії – старіння західної цивілізації і численне зростання населення країн, що розвив.
5. наслідок демографічної кризи – сировинна і енергетична проблема, продуктова проблема, екологічна, незабезпеченість населення матеріальними і культурними цінностями, освітою роботою.
Ще одна проблема економічного розвитку – проблема універсалізації культурних цивілізаційних чинників.















103Проблеми формування планетарної стратегії стійкого розвитку і економічні інтереси країн-лідерів.

Насамперед формуванню ефективної стратегії заважає низка об’єктивних перешкод, які Дж. Томпсон називає “парадоксами стратегії”. Серед них він виділяє такі:
план майбутнього будується на базі минулого досвіду, тому вплив екстраполяції (“раціональних” очікувань) може бути надто потужним;
реальна стратегія неодмінно відрізняється від запланованої, оскільки гнучко реагує на зміни у середовищі своєї реалізації;
організація мусить одночасно реагувати на зміни всередині себе і в зовнішньому середовищі, протистоячи як внутрішнім, так і зовнішнім чинникам;
можливості організації часто не збігаються з намірами, які продиктовані під впливом певних позасистемних сил (амбіціями керівника підприємства, тиском міжнародних фінансових організацій чи завищеними очікуваннями суспільства);
відбувається злиття економічних та позаекономічних чинників, які розвиваються на різній методологічній базі;
засоби реалізації стратегії повинні мати конкретну сфокусованість – і одночасно впливати на реалізацію системних змін;
цілеспрямованість та заданість напрямів стратегії поєднується із потребою в гнучкості та інноваційності стратегічних завдань та економічної тактики;
централізоване планування, яке виходить з єдиного центру (дирекції підприємства чи уряду країни) поєднується з децентралізованим виконанням (підрозділами підприємства, органами державної влади і суб’єктами господарювання).
Поряд з перерахованими об’єктивними перешкодами, які утруднюють забезпечення ефективності економічної стратегії, існує також низка типових “суб’єктивних” причин – поширених помилок у розробці та реалізації стратегії. Принагідно зазначимо, що найбільший живильний грунт для узагальнення та аналізу таких помилок представлений практикою економічної політики у перехідних економіках.



















104Процеси глобалізації і економічний націоналізм.
Найбільш виразною ознакою прийдешньої епохи є стрімке наростання процесів світової глобалізації. Ставлення до цього явища у представників різних груп населення з різних країн і регіонів планети неоднозначне, нерідко полярно протилежне. Аналізуючи ці суперечності, доводиться стверджувати, що на даному етапі існує величезний інтерес до явища глобалізації і в той же час ще не досягнуто глибокого розуміння його сутності, повного усвідомлення позитивних і негативних його рис. Незважаючи на те, що вивчення процесів глобалізації активно проводять найвідоміші дослідні центри світу, такі як Колумбійський університет (США), Європейський інститут технологічних досліджень майбутнього (IPTS Institute of Prospective Technological Studies, Севілія, Іспанія) та інші, стає очевидним, що відповіді на ці запитання попереду.Разом з тим для країн, що стали на шлях ринкового розвитку і незалежно від їх волі чи бажання швидко втягуються в процеси глобалізації, надзвичайно важливим є розуміння нових явищ. Це потрібно для того, щоб побудувати менш помилкову і більш ефективну стратегію поведінки в процесі невідворотного входження в систему нового світового порядку. Проблемою націоналізму, як явища ментального порядку, можна було б і далі нехтувати (щоправда, досвід української “революції” 90-х років показує: ним можна успішно користуватися, якщо не вдаватися до дефініцій конкретно-прикладного рівню), якби за нею не стояла інша – економічний націоналізм, його вимоги та наслідки їхнього ігнорування. Економічний націоналізм термін, що використовується для опису політики, які підкреслюють внутрішній контроль над формуванням економіки, праці і капіталу, навіть, якщо це вимагає введення тарифів та інших обмежень на пересування робочої сили, товарів і капіталу. Він виступає проти глобалізації в багатьох випадках, або, принаймні, це питання переваги необмеженої вільної торгівлі. Економічний націоналізм може включати в себе такі доктрини як протекціонізм й імпортозаміщення.
І хоча сьогодні (в умовах ліберально-капіталістичної системи) мова йде про міжнародну торгівлю, що розширюється , про можливо більший інтернаціональний обмін товарами (і, відповідно, прибутку), національне народне господарство повинне прагнути до того, щоб імпорт-експорт існував лише остільки, оскільки необхідно для покриття потреб. Це вимагає зміни системи зовнішньої торгівлі на користь посилення державного втручання у формі мит, квот і заборон, а також відмови від багатонаціональних товарних ринків на користь двосторонніх торговельних угод між окремими державами, які підписані на політичному рівні. Така класична протекціоністська політика захисту та підтримки національного господарства дедалі частіше стає вирішальною при прийнятті будь яких важливиз рішень в галузі економіки країн. що розвиваються в їх прагненні захистити себе від експансії розвинутих країн. Хоча протекціоністські методи застосовуються й розвинутими країнами задля зменшення, наприклад, припливу неякісної продукції з країн «третього світу».




105 Національні стратегії економічного прориву. Мобілізаційна модель.
Мобілізаційна модель - стратегія економічного прориву, яка базується на використанні внутрішнього потенціалу на високому рівні і організації процесу внутр. розвитку. Стратегії економічного прориву також в історії називали «економічним дивом», найбільш відомим є запровадження таких стратегій в Японії, Німеччині (після Другої Світової Війни) та азіатських країнах В’єтнамі, Китаї, Південній Кореї (в другій половині ХХ ст.).
Використання внутрішнього потенціалу (перший етап) зводиться до формування раціональної, життєздатної структури виробництва (на основі відносної закритості). Кінцевим показником ефективності такої структури є досягнення певного рівню стійкості та конкурентоспроможності у глобальному просторі, високий рівень добробуту нації.
Використання зовнішнього потенціалу (другий етап) свідчить про економічну самодостатність і стійке місце у глобальному економічному просторі (ідентифікується з економічною безпекою країни), незалежність від інших економік та прорив (експансія) на зовнішній ринок завдяки використанню набутих економічних переваг. Воно полягає у залученні світових ресурсів.
В Кожній країні ці стратегії мали свої особливості які залежали від національних характеристик та особливостей окремого регіону розташування, але є й ряд спільних характеристик:
- „інституціональність”, опір на неекономічні інституції, що виводить цю модель за межі “самовирішення” економічних проблем. Такі моделі є виразом суспільно-політичної волі (для різних національних суспільств вона є різною);
- вони завідомо є конфронтаційними, частково автарктичними (заперечують повну відкритість) та „національно-егоїстичними”; конфронтаційність - трактування суспільства, як такого, що протистоїть глобальному середовищу. В основі розвитку – протиборство інтересів держав і націй, а не приватних інтересів індивідуумів – членів суспільства;
- як наслідок автарктичності – експансивність щодо глобального простору, яка полягає у намаганнях використовувати світовий потенціал та світові суперечності для досягнення своїх цілей;
- комунітарність (підпорядкування приватних інтересів загальносуспільним);
- стратегічне регулювання державою усіх суспільних (на макро- і мікрорівні) процесів, та зовнішньоекономічної діяльності.
складові МОБІЛІЗАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ
наявність стратегії розвитку;
наявність політичної сили (чи особи), здатної сформувати відповідну ідеологію та реалізувати таку стратегію;
визначальна роль державної власності в економічній структурі суспільства;
дирижизм
активна кумулятивна економічна роль держави;
жорсткий суспільний контроль за діяльністю держави та підприємців (демократизація у сучасному розумінні – це формування потужних демократичних інституцій, які здатні здійснювати такий контроль).









106Регіоналізація як реакція на виклики глобалізації
Регіоналізація світової економіки – це процес, що супроводжує глобалізацію завдяки своєму посиленню.
В основі регіоналізації лежить міжнародна економічна інтеграція, яка активізується глобальною. Регіональні економічні угрупування можна розглядати як осередки, що становлять глобальний економічний простір, в них процеси, притаманні глобалізації (інтернаціоналізація всіх сфер життєдіяльності), здійснюються набагато швидше, ніж у цілому на земній кулі.
Основні моменти:
1. у регіональних об’єднаннях створюються єдиний екон простір без митних кордонів та обмежень на шляху руху капіталу, технологій, робочої сили.
2. як і в глобалізації, регіональні об’єднання формують спільні наднаціональні органи
3. активно йдуть процеси виробничого кооперування;
4. спільна валютна система
5. в основі утворення лежить принцип “доповненості”, що означає багаторівневу систему прийняття рішень;
6. регіоналізація стимулює розвиток міжнародних ек зв’язків усередині об’єднання (як наслідок-високі темпи зростання взаємної торгівлі)
7. регіональні зв’язки мають тенденцію до організаційної трансформації
Якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар’єри, але не ліквідуючи місцевих відмінностей, то розквіт регіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить дана країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то регіоналізм справді може стояти на її шляху. У такій системі регіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильних. Сучасний регіоналізм є скоріше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар’єром на її шляху. Або оборонним щитом від неї.


























107Регіоналізація як цивілізаційне явище(
Регіоналізація світової економіки – це процес, що супроводжує глобалізацію завдяки своєму посиленню.
В основі регіоналізації лежить міжнародна економічна інтеграція, яка активізується глобальною. Регіональні економічні угрупування можна розглядати як осередки, що становлять глобальний економічний простір, в них процеси, притаманні глобалізації (інтернаціоналізація всіх сфер життєдіяльності), здійснюються набагато швидше, ніж у цілому на земній кулі.
Фактори, що сприяють розвиткові регіональної інтеграції:
Схожість рівнів економічного розвитку країн в регіоні;
географічна близкість і наявність історично склавшихся економічних звязків;
спільні економічні, соціальні, політичні, культурні та інші проблеми
У регіональних інтеграційних організаціях високого рівня розвитку створюється єдиний економічний простір без митних перешкод та обмежень на шляху руху капіталу, технологій і робочої сили. Активно йдуть процеси виробничого кооперування. Формується спільна валютна система з єдиною валютою, як це має місце у ЄС. Наднаціональні органи регулюються економікою. В таких об»єднаннях набувають досить великих владних позицій. Посилюється координація і в інших галузях – правовій, екологічній, інформаційній, де також утворюються відповідні наддержавні органи.
Регіональна інтеграція стимулює розвиток міжнародних економічних зв»язків усередині об»єднання. Оскільки усунено торговельні перешкоди між країнами, їх взаємна торгівля зростає швидкими темпами. Регіональні зв»язки мають тенденцію до поглиблення економічної інтеграції та територіального розширення й організаційної трансформації. Так, США домовилися про створення до 2010 року зони вільної торгівлі між країнами-членами АТЕС. В більш віддаленій перспективі створення зони вільної торгівлі між США та ЄС. Т.ч. регіоналізація за своєю суттю все більше набуває глобального характеру і перетворюється на найактивнішу складову механізму глобалізації.
Регіональні інтеграційні угрупування також формують наднаціональні органи(економічні ради, парламенти, суди), що є одним з характерних проявів глобальної країни, яка входить до регіональної організації, мусить віддати частину своїх владних функцій на користь спільної справи організації.
Якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар’єри, але не ліквідуючи місцевих відмінностей, то розквіт регіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить дана країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то регіоналізм справді може стояти на її шляху. У такій системі регіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильних. Сучасний регіоналізм є скоріше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар’єром на її шляху. Або оборонним щитом від неї.

108Ринкова економіка, економічна демократія і стратегії міжнародного економічного розвитку країн з ринковою економікою.
Основними характерними рисами ринкової економіки є такі: різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що ґрунтується на взаємодії попиту та пропозиції, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.
Ринкова економіка передбачає чіткі відповіді на такі запитання: що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти товар? Які будуть витрати виробництва? Для кого призначена вироблювана продукція? Який життєвий цикл виробленого товару?
Ринкова економіка ґрунтується на могутньому фундаменті матеріальних інтересів. Ринкова економіка – це сфера прояву та відтворення відносин товарного виробництва. Вільне підприємництво – це одна з передумов ринкової економіки.
Необхідним інститутом ринкової економіки є гроші, їх конвертованість. Важливе значення мають ціни, зокрема інститут вільного ціноутворення. Поза останнім існування саморегулюючих систем ринкових відносин неможливе.
Ринкова економіка сама під собою має на увазі економічну демократію: невтручання держави, самодостатність ринку, але при цьому, як правило, справедливу конкуренцію, етику.

109Світові «центри тяжіння» і інтеграційні процеси: варіативність міжнародних економічних стратегій.
Провідне положення у світовому господарстві нині займають сім найбільш промислово розвинених країн: США, Японія, Канада, Німеччина, Франція, Великобританія і Італія.
Сучасна структура світового господарства може також бути передана через поняття "центр", "напівпериферія" і "периферія".
Центр світового господарства включає розвинені країни Заходу.
До напівпериферії можна віднести більшість країн з перехідною економікою. У неї входять і найбільш конкурентоспроможні країни, що розвиваються, - "нові індустріальні країни"(НІК).
У перспективі зона напівпериферії і далі розширюватиметься - в неї може вписатися чи не переважаюча частина Латинської Америки, низка країн Азії. Найближчим часом низка країн напівпериферії може увійти до складу центру світового господарства(Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, а також частина країн з перехідними економіками, передусім Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія).
У міру посилення у світовому господарстві інтеграційних процесів країни напівпериферії і периферії будуть, мабуть, групуватися навкруги тісно взаємодіючих центрів світового господарства(США - Канади, Об'єднаної Європи, Японії/Китаю). Можливо і переростання тріоцентризму в дуоцентризм - Захід(Єдина Європа) - Азіатсько-тихоокеанський регіон(включаючи США). У будь-якому випадку ці центри не залишаться замкнутими угрупуваннями. Вони співпрацюватимуть і взаємодіятимуть, роблячи вплив на напівпериферію і периферію і сприяючи їх модернізації.
Периферія світового господарства включає країни, що розвиваються (за винятком НІК).
Щодо варіативності стратегій. США притаманна ліберальна модель розвитку: мінімальне державне втручання, всестороннє заохочення приватного підприємництва. Проте низький рівень моральності приводить до соціальної нестабільності, стимулює розвиток індивідуалізму та егоцентризму. Також США провадить яскраво виражену політику економічної (іноді, навіть, військової) експансії.
Країни Азії прагнуть знайти свій шлях політичного та економічного розвитку, що відрізняється від західної ліберально-ринкової демократії. Тут зберігаються деякі риси адміністративно-командної планової економіки (значний вплив держави), проте з тяжінням до ринкових принципів.
ЄС тяжіє до соціальних спрямувань, намагається максимально забезпечити власну економічну самобутність (чого варті інвестиції в аграрну сферу останнього часу). Проте, через значні соціальні виплати виникають проблеми безробіття та дефіцити бюджетів країн.

















































110Світові економічні ресурси як база реалізації стратегій соціально-економічного розвитку.
Фактори виробництва звичайно об'єднують у такі групи:
1. природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо);
2.трудові ресурси (робоча сила);
3. капітал;
4. технології.
5. інколи - інформація
За походженням фактори виробництва іноді поділяють на такі дві групи:
основні - такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого істор розвитку: геогр. положення, прир ресурси, некваліфікована РС;
розвинуті - такі, які набула країна внаслідок прогресивного ек-го розвитку: сучасні технології, капітал, каліф кадри, науково-технічна база.
Обидві групи факторів є важливими для екон розвитку країни. Залежно від забезпеченості тими або іншими уряд країни розробляє свою ек стратегію. В умовах НТП й інтенсифікації вир.ва друга група факторів має набагато більше значення.
Фактори виробництва розподілені за країнами і регіонами дуже нерівномірно. Найзагальнішою закономірністю, особливо останні роки, є концентрація капіталу, високих технологій, висококваліф РС, наукового потенціалу в ек-но розвинутих країнах – що дає їм можливість бути лідерами. Варто виокремлювати особливості факторних передумов реалізації стратегій для розвинених країн, менш та найменш розвинутих.
Факторні передумови в найрозвинених країнах, такі як тенденція акумуляції капіталу, високих технологій і кваліфікованої РС, призводить до розробки стратегій напрямлених на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій (зменшення капіталоємкості і ресурсозбереження) з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фін і товарних ринків.
Тоді як в найменш розвинених країнах факторною передумовою є природні ресурси ( копалини + клімат) та некваліфікована дешева робоча сила ( особл Пвд, Пвд-Сх Азія і дещо Лат Америка), які не можуть надати відчутного імпульсу економіці. В тривалій перспективі це не є стрижнем ефективної стратегії ( хіба що країни Затоки, що викор-ть нафтодолл. на перебудову ек-ки). Хоча, країни де осн фактор є дешева РС можуть розвивати легку і харчову промисловість, але наразі дані галузі надто залежать від іноземних інвестицій (ТНК), що не є дуже позитивним для країни. Для даних країн головне накопичити капітал і приступити до наступного щаблю розвитку економіки: диверсифікування її галузевої структури. Але цього етапу сьогодні досягли лише окремі країни названої групи.
Особливий фактор, окрім факторів виробництва для країн є динаміка процесів у світовій економіці: еволюція цивілізаційних стадій ек-го розвитку, інтернаціоналізація госп життя, НТП, світова ек-на інтеграція, глобалізація ек розвитку.


111Світові макрорегіональні угрупування і варіативність міжнародних економічних стратегій.
У розвинутих країнах інтеграційні процеси дістали найбільший розвиток у Західній Європі (Європейський Союз) і в Північній Америці (НАФТА). До регіональних угрупувань, що мають інтеграційний характер, можна віднести Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІА), Андський пакт, Спільний ринок Південного Конуса (МЕРКОСУР), Центральноамериканський спільний ринок (КДКМ). Виникнення альтернативних варіантів регіональної інтеграції всередині ЛАІА викликане труднощами інтеграційних процесів. У Південно-Схід¬ній Азії відомим угрупуванням є АСЕАН. Торговельно-економічні утворення є на Близькому Сході, у Тропічній Африці.
Міжнародна регіональна інтеграція є процесом зближення і взаємопереплетення
національних господарств і відповідних механізмів регулювання економіки, соціальних і політичних відносин країн конкретного регіону. Через відносну самостійність кожного з цих секторів інтеграція розділяється на декілька відокремлених секторів: сфера виробництва і послуг, товарні та фінансові ринки країн-членів, соціальна й економічна політика. У кожному секторі спостерігаються свої темпи, глибина і навіть територія розвитку інтеграційного процесу. Сукупність цих окремих інтеграцій утворює міжнародних регіональну інтеграцію.
Слід зазначити, що регіональніі інтеграційні угруповання країн можуть формуватися різними шляхами:
· «знизу-догори», у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли домовленостям між країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв'язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці, насамперед, між США та Канадою;
· «згори-донизу», коли з різних політичних та соціально-економічних причин створюється інтеграційне угруповання країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції. Переважно таким шляхом розвивалась економічна інтеграція в Європі через дво- і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у діяльності інтеграційних угруповань, які вже функціонують. Зокрема, таким шляхом ідуть сьогодні країни Східної Європи, які ставлять за мету інтеграцію до Європейського союзу. Те саме можна сказати про Мексику, її причетність до формування та розвитку Північноамериканської угоди про вільну торгівлю.
В цілому послідовний розвиток форм міжнародної регіональної економічної інтеграції забезпечує найбільш повне, найбільш раціональне використання економічного потенціалу країн та підвищення темпів їх розвитку.
Водночас вирішуються важливі питання соціальної політики за рахунок об'єктивно зумовленого зниження цін на основні товари та послуги та створення нових робочих місць і завдяки концентрації зусиль країн-учасниць на пріоритетних програмах соціально-економічного розвитку.











112Світові фінансово-економічні кризи у контексті глобалізації і антикризові стратегії регіональних співтовариств.
Фінансовому капіталу властива підвищена динамічність, різкість і глибина стрибків кон'юнктури. Негативний характер зазначеного впливу особливо посилюється в роки екстраординарних криз, вплив яких виявляється більш руйнівним, ніж кризових фаз звичайного ділового циклу. Відмінними рисами даних циклів є те, що їхня динаміка не вписується в діловий цикл: імпульси нестабільності приходять зі світових товарних або фінансових ринків, а вплив таких екстраординарних шоків на світогосподарські процеси виявляється тривалішим і у більшості випадків набуває перманентного характеру. Цікаво, що зі все більшою інтернаціоналізацією світової економіки кризи поширюються все ширше: екстраординарний характер мали кризи 50-х, 70-х, 90-х та 2007-08 років, хоча перша торкнулася насамперед економіки США, друга - розвинутих країн, третя - держав з ринками, що народжуються: Мексики (1995), країн Східної Азії (1997), Росії та України (1998), Бразилії (1999), четверта ж – всієї планети.
Загострення фінансово-економічної кризи актуалізувало питання створення та розширення зон домінування окремих валют світу, як механізму протидії поширенню кризових явищ на національні економічні системи.
Глобальна фінансово-економічна криза призвела не лише до ослаблення позицій долара як світової резервної валюти, а й до формування передумов створення полівалютної світової системи. Країни, що сформують на основі власної валюти спільні валютні зони, якісно посилять власний вплив на процеси глобального розвитку та збільшать доходи. Інші країни не зможуть відігравати самостійну економічну роль і залишаться на узбіччі світової фінансової системи.
Заходи, що було вжито (расписать детально):
1. Формування валютних зон (зона впливу російського рубля; зона Південної Америки: Куба, Венесуела, Болівія, Нікарагуа, Домініка, Еквадор; зона Азійсько-Тихоокеанського регіону; зона Північної Америки; зона динару (GCC)).
2. Розширення переліку резервних валют.
3. Державне втручання в економіку.
4. Низка антикризових самітів.

113Середовище та фактори формування міжнародних стратегій економічного розвитку.
Міжнародна економічна стратегія розвитку (МЕС) вивчає формування і реалізацію довгострокової ек-ї політики , спрямовану на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях.
Різноманітність і диверсифікованість МЕС визначає, по суті, сама специфіка розвитку середовища світового господарства, а саме два протилежні його аспекти:
*все більше переплетіння нац-х ек-к в єдину сист, стандартизація осн. ел-ів економік відповідно до вимог транс націоналізації та надзвичайний динамізм розвитку;
*з іншого боку – поглиблення розриву в розвитку між найрозвиненішими і найбіднішими країнами, посилення відмінностей всередині груп країн.
Кожна країна є особливою, що зумовлено розподілом факторів виробництва, історичними особливостями розвитку, геополітичним положенням. Поки що не можна говорити про єдину для всіх кр-н модель економічного розвитку. В кожному випадку необхідно узгодження можливостей і зовнішніх факторів із врахування того, що в кожна країна є унікальна!!!
Чинники, що впливають на формування стратегії із зовні (зовнішні, глобальні фактори): функціонування світового ринку, мобільність факторів вир-ва, інтеграція світового госп-ва, його галузева структура, НТП транс націоналізація ек-х відносин, міжн ек інтеграція, глобалізація ек-х процесів.
Внутрішні чинники: розподіл факторів виробництва, історичні особливості розвитку, геополітичне положенням, поточний стан розвитку, політична ситуація, тощо.
Варто виокремлювати особливості факторних передумов формування стратегій для розвинених країн, менш та найменш розвинутих. Факторні передумови в найрозвинених країнах, такі як тенденція акумуляції капіталу, високих технологій і кваліфікованої робочої сили, призводить до розробки стратегій напрямлених на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фін і товарних ринків. Тоді як в найменш розвинених країнах факторною передумовою є природні ресурси ( копалини + клімат) та некваліфікована дешева робоча сила ( особл Пвд, Пвд-Сх Азія і дещо Лат Америка), які не можуть надати відчутного імпульсу економіці. В тривалій перспективі це не є стрижнем ефективної стратегії ( хіба що країни Затоки, що викор-ть нафтодолл. на перебудову ек-ки). Хоча, країни де осн фактор є дешева РС можуть розвивати легку і харчову промисловість, але наразі дані галузі надто залежать від іноземних інвестицій (ТНК), що не є дуже позитивним для країни. Для даних країн головне накопичити капітал.
Особливий фактор, окрім факторів виробництва для країн є динаміка процесів у світовій економіці: еволюція цивілізаційних стадій ек-го розвитку, інтернаціоналізація госп життя, НТП, світова ек-на інтеграція, глобалізація ек розвитку.




































114 Система міжнародних організацій з регулювання світової торгівлі та їхні стратегічні цілі.
Торговельна політика і проблеми світової торгівлі є об'єктом діяльності багатьох регіональних та глобально-універсальних інститутів як міжурядових, так і неурядових. Усі вони створюють систему міжнародних організацій, що здійснюють координацію і багатостороннє регулювання міждержавних торговельно-економічних відносин.1Глобально-універсальні
Міжурядові - Конференція ООН з питань торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Комісія ООН з правових питань міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародний торговельний центр (МТЦ), Світова організація торгівлі (COT), Всесвітня митна організація (ВМО) та ін.
Неурядові- Міжнародна торговельна палата (МТП), Спілка міжнародних ярмарків (СМЯ) тощо
2Регіональні
Міжурядові- Конференція ООН з питань торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Комісія ООН з правових питань міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародний торговельний центр (МТЦ), Світова організація торгівлі (COT), Всесвітня митна організація (ВМО) та ін.
Неурядові- Європейський діловий конгрес (ЄДК), Дакарський клуб тощо
Створена згідно резолюції Генеральної Асамблеї в 1964 р. у якості спеціального постійного органу конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) є однією із наймасовіших універсальних міжнародних організацій (193 країни). Стратегічними цілями ЮНКТАД визначаються забезпечення розвитку міжнародної торгівлі, рівноправної взаємовигідної співпраці між державами, вироблення принципів політики в міжнародній торгівлі, механізмів її функціонування, створення юридичної бази міжнародної торгівлі, прийняття міжнародних правових актів у галузі торгівлі та інші.
Інший орган в структурі ООН Комісія ООН з правових питань міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) (створена в 1966 р.) реалізує мету підвищення ролі ООН в процесах зменшення і ліквідації правових перешкод, що заважають розвиткові міжнародної торгівлі шляхом сприяння ширшій участі держав в існуючих міжнародних конвенціях та розробки нових конвенцій та інших документів стосовно права міжнародної торгівлі тощо.
Міжнародний торговельний центр (МТЦ) створено в 1964 р. для допомоги країнам, що розвиваються, по таким основним напрямам: можливості розширення експорту, надання інформації і консультацій з питань ринків і методів збуту експортної продукції, допомоги у створенні експортних служб і підготовці відповідних кадрів тощо.
Світова організація торгівлі (СОТ) – головний міжнародний регулятор світової торгівлі товарами, послугами та інтелектуальною власністю. СОТ було створено на основі Генеральної угоди з тарифів торгівлі (ГАТТ) у 1995 р. ГАТТ було засновано в 1948 р. Головною метою ГАТТ було забезпечення умов для розвитку міжнародної торгівлі, послаблення торговельних бар’єрів й урегулювання торговельних спорів. Якщо ГАТТ своєю метою мала регулювання товарів, то СОТ, крім того, регулює міжнародну торгівлю послугами та інтелектуальною власністю. Структурно СОТ складається з ГАТТ, ГАТС (послуги) і ТРІПС (інтелектуальна власність). Стратегічною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Це досягається частково на основі вироблення й установлення правил та угод, що стосується торгівлі між країнамичленами, і частково шляхом переговорів, спрямованих на подальшу лібералізацію торгівлі товарами й послугами.
Ішим прикладом міжурядової міжнародної організації є Всесвітня митна організація (ВМО), яка створена в 1995 р. з метою гармонізації й уніфікації митних систем, поліпшення техніки митної справи і митного законодавства.
Серед універсальних неурядових організацій особливу роль відіграє Міжнародна торгова палата (МТП) (заснована в 1919 p.), яка об'єднує представників підприємницьких структур та їх спілок із розвинутих країн та країн, що розвиваються. Дана міжнародна організація створена для сприяння розвитку приватного підприємництва у світі шляхом заохочення торгівлі, інвестицій і вільних ринків.




















































115Специфіка стратегії автаркії домінуючих, транзитивних країн та країн, що розвиваються.
Стратегії автаркії має на меті формування самодостатньої міцної економіки.
Автаркія – це політика [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]відокремлення країни, добровільна чи вимушена ізоляція від світового ринку. Прикладами автаркії є економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом.
Перевагами є максимально можливе самозабезпечення й самоізоляції від небезпечних впливів процесів глобалізму, сподівання на власні сили й засоби.
Недоліками є можливе невиправдане сподівання на надмірну самостійність, порушення стійких зв’язків.
Види с. автаркії:
- абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка.
- автаркія експансії (або автаркія нац переваг): вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків.
- автаркія структурна (визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезп країні прорив на ринок).
Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозвинутих країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.
Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку. Мобілізаційна модель базується на тезі про необхідність використання внутрішнього та зовнішнього потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного розвитку країни у глобальному середовищі.
У кризові періоди і в розвинених економіках, збудованих на приватних засадах застосовується мобілізаційна модель, елементом якої є закритість у формі автаркії чи протекціонізму. Така закритість вигідна як підприємцям, які таким чином уникають конкуренції, доки їхні підприємства не наберуть сили, так і державі, яка захищає свої виробництва і тим самим свою економічну та політичну незалежність.
Ще більшою мірою така закритість необхідна країнам, що тільки будують свою економіку, або перебудовують її структуру.
Проте, у нинішній час пряма закритість не тільки неприйнятна, але й неможлива. Прямо закривати свою економіку мають змогу лише потужні країни, які диктують свою волю іншим. Але й вони не можуть довести її до абсолюту. Розвиток комунікаційних зв’язків, вільний перетік фінансових капіталів не може зупинити жодна країна.
Проте, більшість з розвинених країн успішно застосовують різноманітні механізми відносної закритості. Так, висока заробітна плата і високий рівень вартості життєвих благ, корпоративно-сімейна форма власності та таргетування робить закритою економіку Японії; висока якість продукції (хоч у неї висока вартість, оскільки висока заробітна плата, яка виплачується в таких виробництвах – вона конкурентноздатна і успішно витискає з власного, як і з світового, ринку аналоги, наприклад, автомобілі) – відповідні сектори економіки Німеччини; високий рівень перерозподілу прибутків (майже 70% відраховується на користь держави) – економіку Швеції; високий рівень планування та державного втручання, визначальна частка державної власності – економіку Франції, Австрії, Нідерландів, тощо. За цих умов важко отримувати надприбутки, використовуючи експансію завдяки національним економічним перевагам.

116Специфіка стратегій по лінії Схід-Захід.
Стосовно інших цивілізацій Захід знаходиться зараз на вершині своєї могутності. Якщо не вважати Японії, у Заходу немає економічних суперників. Він очолює в політичній сфері, у сфері безпеки, а разом з Японією - і в сфері економіки. Світові політичні проблеми і проблеми безпеки ефективно дозволяються під керівництвом США, Великобританії і Франції, світові економічні проблеми - під керівництвом США, Німеччині і Японії. Усі ці країни мають самі тісні відносини один з одним, не допускаючи у своє коло незахідні країни.
Основними ґеополітичними пріоритетами Заходу є: --
збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її европейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; укріплення її базових цінностей та інституцій – демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах ґеоекономіки;
– протидія створенню і зміцненню будь-якого ґеополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярности чи антагоністичної багатополярности;
– зміцнення НАТО і головних стратегічних осей Західного світу: США – Европа, США – Близький Схід, США – Південно-Східна Азія, США – Японія;
– обмеження впливу й експансії “месіанських” держав, у тому числі конфуціанських та ісламських, упередження переростання реґіональних конфліктів у ґлобальні війни;
– збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливости стратегічного домінування в будь-яких реґіональних чи ґлобальних конфліктах;
– зміцнення “римленду” (по периферії Евразії від Ісландії до Японії і Філіппін);
– поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Европейського Союзу та европейської культури в цілому країн Центральної Европи (ЦЕ) і країн, що утворилися після дезінтеґрації СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;
– розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеґрації незахідних країн у ці інститути;
– економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя.
Наведені вище пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері), яка сформувалася після закінчення “холодної війни”, а також інтересам єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати Америки в союзі з розвиненими країнами західної цивілізації.









117Співвідношення національних, регіональних та глобальних стратегій економічного розвитку.
Економічна стратегія є ефективною, якщо вона включена в органічну суспільну систему та виходить з комплексного врахування особливостей відтворення й розвитку останньої.
Національні стратегії, які лежать у центрі міжнародних стратегій відбивають інтереси окремих країн і народів, і на сьогодні підпорядковуються планетарним стратегіям. Національна стратегія економічного розвитку країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку.
Регіональні стратегії формуються для того щоб протистояти глобальній стратегії. Регіональні стратегії вимагають примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів, які представляють певне економічне угрупування або регіон світу, але передбачає протиставлення регіональних економічних інтересів інтересам глобальним і подекуди національним (загальна мета – зміцнення і поєднання сил для протистояння агресивному середовищу).
Глобальні стратегії економічного розвитку розуміють під собою міжкраїновий рівень економічних відносин, який вимагає стратегії примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів усіх попередніх рівнів. Виходячи з своїх національних стратегій, країни вже беруть участь в розробленні або глобальних, або регіональних стратегій економічного розвитку.

118. Сприяння з боку наднаціональних інституцій адаптації реформаторських моделей у транзитивних країнах як напрям координуючого впливу.
Міжнародні організації відіграють важливу роль в успішності процесу економічних реформ. Це досягається шляхом надання координаційних настанов для процесу реформ і шляхом обмеження опортуністичної поведінки країн, наприклад такої, що перешкоджає впровадженню протекціоністської торговельної політики, яка виражає зацікавлення держав в короткостроковій перспективі. Таким чином внутрішні державні фактори виступають першочерговими, при цьому міжнародні інститути мають також певний автономний вплив на внутрішні процеси.
Міжнародні інститути є інструментами, що уряди використовують для того щоб «підвищити їх здатність знаходити свої власні інтереси за допомогою координації політики" що може відрізнятися від державних інтересів.
Країни з перехідною економікою в Європі, які націлені на співробітництво та можливу подальшу інтеграцію в ЕС, використовують МВФ і ЄС як джерела технічної допомоги.
Основною функцією МВФ в Центральній та Східній Європі є - надавати позики для країн, що зазнають тимчасовий дефіцит у платіжному балансі і макроекономічну нестабільность, - за умови, що кредитування країни змінюють свою макроекономічну політику, щоб вирішити ці економічні проблеми. Даючи економіками свою печатку схвалення, сигнали від МВФ для міжнародних інвесторів і фінансових інститутів, що програма економічних реформ працює і потребує довіри.
ЄС створює сприятливі умови для формування тотожної системи ринкових відносин, нормування та законодавчої бази, також виконання маахстрицьких критеріїв, що в свою чергу також виступають певними макроекономічними стимулами для розвитку економіки та надає матеріально-технічну, консультаційну допомогу країнам з якими будо підписано угоди про асоціацію та співробітництво.
МВФ в свою чергу висуває ряд загальних: 1. Бюджетна дисципліна, введені для зменшення стану дефіцит
2. Жорстка грошово-кредитна політика.
3. Державні витрати повинні бути змінені з субсидіями на інвестиції в охорону здоров'я, освіту та інфраструктуру.
4. Податкова реформа з широким і граничні ставки податку.
5. Маркет-визначені, позитивні процентні ставки.
6. Ринкові визначається обмінний курс.
7. Лібералізація зовнішньої торгівлі.
8. Лібералізація обмежень на прямі іноземні інвестиції (ПІІ).
9. Приватизація державних підприємств (ДП в).
10. Дерегулювання економічної діяльності.
11. Безпечні прав власності.















































119Стратегії «наздоганяючого розвитку» та їхня результативність.
Наздоганяючі” країни або, як їх ще називають, „послідовники” („журавлі”) – це країни, які, використовуючи свій наявний потенціал ресурсів, створюють умови для залучення новітніх технологій із розвинених країн для створення інноваційної моделі економіки
Стратегії наздоганального розвиткувиходять із необхідності, по-перше, активного запозичення здобутків зарубіжного науково-технологічного потенціалу (насамперед технологій) через ліцензійний механізм й модернізації на їх основі виробничих потужностей індустріальних галузей, а по-друге, опанування випуску наукоємної продукції, що випускається в країнах пост-індустріалізму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу товарів. Вона точніше пояснює еволюцію країн, що розвиваються, де такий цикл починається з імпорту якогось продукту і надалі будується на суперництві з лідером. Таким чином, стрижнем наздоганяючої модернізації є освоєння технологічних і економічних механізмів, вже створених країнами і фірмами лідерами.
Не зважаючи на так би мовити, втрачений час і необхідність долати недостатнє ресурсне забезпечення, такі країни мають і деякі переваги: вільний доступ до нових технологій, можливість вивчення досвіду створення певних установ, які здійснюють керування фінансовими потоками, та використання форм організації науково-технічного прогресу, які можуть сприяти підвищенню ефективності використання ресурсів капіталу та технологічної бази.
Так, у ХХ ст. Японія використовувала установи, які забезпечували впровадження та використання прогресивних технологій у промисловості разом із гнучкою політикою в даній сфері. Пізніше ця стратегія була скопійована східно-азіатськими економіками (Тайань, Сінгапур, Корея, Індонезія). Сьогодні за рахунок використання згаданої стратегії, враховуючи сучасні тенденції в світовій економіці, розвиваються Китай, Індія та В’єтнам. Як показує досвід, країни-„послідовники” в процесі свого економічного розвитку проходили декілька стадій: від залучення і використання працемістких технологій до становлення власної сфери високих технологій. Ними застосовувалася політика активного державного втручання в залучення іноземних інвестицій, насамперед спрямованих на технологічне оновлення та проведення науково-дослідних проектів всередині держави. Як правило, країни, які здійснюють стратегія наздоганяю чого розвитку, мають: дешеві трудові ресурси, потужну металургійну промисловість, важке машинобудування і мережу науково-дослідних інститутів та потребу в розвитку науки і технічному оновленні.
Результативність даної стратегії можна проаналізувати на прикладі Китаю. Китай активно використовує всі можливості залучення іноземних інвестицій і, починаючи з 80-х років минулого століття, успішно наслідував практику „журавлів” – Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу, поступово проходячи стадії розвитку від експорту текстилю на ринки Західної Європи, США до самостійного розвитку науки та техніки. Сьогодні, завдяки потужній державній підтримці, у цій країні спостерігаються високі темпи приросту ВВП і притоку іноземних інвестицій. Законодавчо врегульована та ефективно використовується система залучення інвестицій у вигляді інновацій і технологій, стимулюється імпортозамінююче виробництво. Залучення в країну іноземних інвестицій шляхом створення підприємств з іноземними інвестиціями стало найефективнішим способом отримання зарубіжної техніки і технології, забезпечення прямої зацікавленості іноземного партнера в освоєнні прогресивної технології, її вдосконалення та ефективному використанні китайськими співзасновниками. Створюючи умови для розвитку співробітництва з іноземними інвесторами, уряд Китаю за основну мету ставить залучення прогресивної технології, використовуючи канали прямого інвестування, які не потребують додаткових затрат, що і є технологічним прогресом як таким.

120Стратегії виживання (інерційні стратегії) економічного розвитку
Стратегія виживання або стратегія інерційного розвитку – це пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
Інерційно-ринкова стратегія ґрунтується на ідеології неолібералізму та ринкового фундаменталізму,покладається на всемогутність ринку при пасивній ролі держави, яка відмовилися від виконання своєї стратегічно-інноваційної функції, на подальше відкриття економіки для ТНК, які використовують країну як джерело енерго-сировинних ресурсів і ринок збуту своєї продукції . Наслідком такої стратегії буде відкочування країни на периферію світового науково-технологічного і економічного прогресу, подальша втрата конкурентоспроможності економіки та її підпорядкування домінуючим країнам і ТНК, нові лиха для більшості населення, виснаженого попередніми експериментами, зростаюча загроза втрати самостійності країни, посилиться загроза соціальних конфліктів і політичних потрясінь.
Інерційно-ринкова стратегія виходить з наступних основних положень. 1. Вирішальна роль ринку в соціально-економічному розвитку країни, оскільки тільки ринкові механізми, вільна конкуренція здатні відібрати найбільш конкурентоспроможні товари і послуги, життєздатні підприємницькі сили. Тому необхідно продовжити курс на витіснення держави з економіки, скорочення його соціальної функції. 2. Довгостроковими орієнтирами у розвитку економіки є зниження інфляції всіма можливими засобами, подальша приватизація державної власності, зменшення частки держбюджету в ВВП, скорочення державної підтримки інвестицій та інновацій, науки, освіти та культури, малозабезпечених верств населення. 3. Збільшення відкритості економіки, створення сприятливих умов для діяльності іноземного капіталу в національній економіці, орієнтація на Захід у зовнішньоекономічних зв'язках, усунення перешкод для підпорядкування ТНК і компрадорської капіталу ряду галузей економіки в розрахунку на те, що це підвищить їх конкурентоспроможність. 4. Відмова від стратегії прориву через побоювання, що це може спричинити помилки і зажадає підвищення активності держави, надія на еволюцію, відторгнення стратегічного й індикативного планування.
Неминучим наслідком такої стратегії будуть невисокі темпи економічного зростання і деградація структури економіки, згортання науково-технічного та інноваційного потенціалу.












121. Стратегії виживання і периферійність економічного розвитку.
Стратегія виживання або стратегія інерційного розвитку – це пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
Інерційно-ринкова стратегія ґрунтується на ідеології неолібералізму та ринкового фундаменталізму,покладається на всемогутність ринку при пасивній ролі держави, яка відмовилися від виконання своєї стратегічно-інноваційної функції, на подальше відкриття економіки для ТНК, які використовують країну як джерело енерго-сировинних ресурсів і ринок збуту своєї продукції . Наслідком такої стратегії буде відкочування країни на периферію світового науково-технологічного і економічного прогресу, подальша втрата конкурентоспроможності економіки та її підпорядкування домінуючим країнам і ТНК, нові лиха для більшості населення, виснаженого попередніми експериментами, зростаюча загроза втрати самостійності країни, посилиться загроза соціальних конфліктів і політичних потрясінь.
Інерційно-ринкова стратегія виходить з наступних основних положень.
Вирішальна роль ринку в соціально-економічному розвитку країни, оскільки тільки ринкові механізми, вільна конкуренція здатні відібрати найбільш конкурентоспроможні товари і послуги, життєздатні підприємницькі сили. Тому необхідно продовжити курс на витіснення держави з економіки, скорочення його соціальної функції.
Довгостроковими орієнтирами у розвитку економіки є зниження інфляції всіма можливими засобами, подальша приватизація державної власності, зменшення частки держбюджету в ВВП, скорочення державної підтримки інвестицій та інновацій, науки, освіти та культури, малозабезпечених верств населення.
Збільшення відкритості економіки, створення сприятливих умов для діяльності іноземного капіталу в національній економіці, орієнтація на Захід у зовнішньоекономічних зв'язках, усунення перешкод для підпорядкування ТНК і компрадорської капіталу ряду галузей економіки в розрахунку на те, що це підвищить їх конкурентоспроможність.
Відмова від стратегії прориву через побоювання, що це може спричинити помилки і зажадає підвищення активності держави, надія на еволюцію, відторгнення стратегічного й індикативного планування. Неминучим наслідком такої стратегії будуть невисокі темпи економічного зростання і деградація структури економіки, згортання науково-технічного та інноваційного потенціалу.
122. Стратегії економічного зростання і державне регулювання ринкової економіки.
Сьогодні у світі широко визнано, що сучасні економічні стратегії економічного зростання характеризуються такими специфічними рисами, як:
рівна важливість ролі усіх видів активів як складових національного багатства: фізичного, фінансового, природного та людського капіталу, що впливають на загальну продуктивність факторів виробництва, а отже, потребують інвестицій;
акцент на розподільчих аспектах зростання та рівному розподілі можливостей доступу до освіти, охорони здоров’я, культурних заходів тощо;
акцент на інститути, які забезпечують ефективне управління, запобігання захопленню інститутів корпоративними інтересами еліт.
Стратегія економічного розвитку характер-ся системою принципів, що дозволяє, за умови їх правильного використання, визначити та досягнути бажаного результату(економічного розвитку) оптимальним шляхом.
Сучасна ринкова економіка є продуктом тривалої еволюції товарно-грошових відносин та держави як одного з найважливіших інститутів регулювання суспільних відносин. Тривалий час розвиток економічних систем, які базувалися в основному на приватній власності на засоби виробництва та загальному характері товарного виробництва, регулювалися, за образним висловом А. Сміта, "незримою рукою" ринкових сил. Йдеться про такі складові ринкового механізму регулювання економіки, як конкуренція, прибуток, ціна, попит, пропозиція і таке інше.
Необхідність державного регулювання економіки зумовлена неспроможністю ринкового саморегулювання розв'язати низку кардинальних проблем розвитку економічної системи.
Державне регулювання економіки - це продукт розвитку людської цивілізації та гуманізації суспільних відносин, коли за допомогою держави пом'якшуються негативні наслідки розвитку і функціонування ринкової економіки.
За своєю суттю державне регулювання ринкової економіки являє собою сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток продуктивних сил. техніко-економічних. організаційно-економічних і соціально-економічних відносин для стабілізації суспільного виробництва та пристосування до соціально-економічних умов, які постійно змінюються.
Держава за допомогою наявного арсеналу засобів та методів регулювання економіки, матеріальних, фінансових, інтелектуальних ресурсів має попереджувати стихійні зміни ринкової кон'юнктури, забезпечувати плавність та поступовість структурних зрушень, протидіяти катастрофічному розвитку економічної системи. Державне втручання у розвиток економічної системи має певні межі, які визначаються тим, щоб воно не звело нанівець мотивацію до творчої, ініціативної праці та підприємницької діяльності з елементами розумного ризику.























123. Стратегії ЄБРР і Україна: основні засади взаємодії.
Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк, ЄБРР)  міжнародний фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Створений в 1991 році Стратегія ЄБРР спрямована на підтримку структурних та галузевих економічних реформ, шляхом розвитку конкуренції, приватизації та підприємництва. ЄБРР сприяє розвитку приватного сектора, зміцненню фінансових закладів та правових систем, а також розвитку інфраструктури, яка є необхідною для підтримки приватного сектора.
 Через надання позик та здійснення інвестицій ЄБРР стимулює надходження до приватного та державного секторів економіки згаданих країн додаткових фінансових ресурсів, допомагає мобілізувати місцевий капітал на реалізацію проектів розвитку національної економіки.
Україна стала членом ЄБРР у серпні 1992 року після підписання Президентом України Указу “Про членство України в Європейському банку реконструкції і розвитку”
З метою врегулювання на законодавчому рівні статусу та діяльності Постійного Представництва ЄБРР в Україні у червні 2007 року було підписано Договір між Урядом України та Європейським банком реконструкції та розвитку про співробітництво та діяльність Постійного Представництва ЄБРР в Україні.
 ЄБРР залишається для України найефективнішим інвестором. Допомога, яку надає ЄБРР, сприяє економічному зростанню, реформуванню та модернізації транспортної галузі, енергетики, енергозбереженню та розвитку муніципальної інфраструктури. Станом на початок 2010 року ЄБРР виділено понад 4,8 млрд. євро на реалізацію 194 проектів у приватному та державному секторах економіки України.Це передусім проекти у секторі транспорту, енергетики та енергозбереження.
Сьогодні за підтримки ЄБРР та ЄІБ на стадії реалізації знаходиться 8 інвестиційних проектів, сума позик ЄБРР за якими складає 494,9 млн. євро та 182 млн. дол. США та сума позик ЄІБ - 563,1 млн. євро.
 

Основою співробітництва України з ЄБРР є його стратегія допомоги нашій державі. В рамках прийнятої стратегії ЄБРР працює у двох напрямках: надання міжнародних кредитів на пільгових умовах під гарантії Уряду та кредитування приватних підприємств України на комерційних умовах
 Рада Директорів ЄБРР 13.04.2011 затвердила Стратегію діяльності в Україні на 2011-2014 роки. Передбачено, що основними її завданнями є:  підвищення енергоефективності у всіх секторах; інтеграція в Європейський енергетичний ринок та зміцнення енергетичної безпеки; сприяння конкуренції та економічній диверсифікації у міру того, як Україна рухатиметься до більш глибокої інтеграції у глобальні ланцюги виробництва і постачання; підтримка реалізації величезного потенціалу України у галузі харчової промисловості та сільського господарства, і, таким чином, сприяння забезпеченню продовольчої безпеки в Україні, а також в рамках регіону і на глобальному рівні; модернізація застарілої інфраструктури України, особливо що стосується модернізації транспортних коридорів та комерціалізації підприємств, які надають комунальні послуги; стабілізація фінансового сектору та сприяння розвитку капіталу у національній валюті. Банк буде зосереджуватись на ключових проблемах переходу до ринкової економіки у тісному співробітництві з іншими МФО та двосторонніми донорами. Відповідно до Стратегії діяльності в Україні ЄБРР планує сприяти підвищенню енергоефективності й безпеки, захисту навколишнього середовища і постійному використанню природних ресурсів у всіх галузях економіки як шляхом безпосереднього кредитування в корпоративний сектор, галузі електроенергетики та інфраструктури, так і шляхом збільшення кредитування в межах кредитних ліній для підвищення енергоефективності в промисловості через місцеві банки.
У фінансовому секторі ЄБРР у короткостроковому періоді буде допомагати у стабілізації фінансового сектору та продовжувати зусилля у напрямку розвитку ринків капіталу в національній валюті, що включає надання банківському сектору цільового довгострокового фінансування акціонерного капіталу та кредитного фінансування, а також технічної допомоги з метою допомоги у здійсненні заходів, які обмежать майбутню нестабільність галузі, включаючи посилення управління, диверсифікацію довгострокових джерел фінансування та підтримку розвитку ринків капіталу в національній валюті.
У муніципальному секторі першочергова увага ЄБРР буде зосереджена на фінансуванні проектів, спрямованих на підвищення енергоефективності та покращення охорони довкілля, зі співфінансуванням та підтримкою технічного співробітництва з Фонду Східноєвропейського партнерства з енергоефективності та довкілля (E5P) або інших донорських джерел.
У сфері електроенергетики й енергетики ЄБРР Банк буде підтримувати диверсифікацію джерел постачання енергоресурсів, покращення енергетичної безпеки та підвищення енергоефективності. Це включатиме модернізацію систем безпеки в атомній галузі, мереж передачі електроенергії, та заходи, що сприятимуть інтеграції України у Європейський енергетичний ринок. Банк також підтримуватиме модернізацію української системи транспортування та розподілу природного газу, за умови, що органи влади впроваджуватимуть комплексну програму реформ, що заслуговуватиме на довіру, включаючи реструктуризацію НАК „Нафтогаз”. Безпека АЕС, які виробляють майже 50% електроенергії в Україні, також має високу пріоритетність. Банк також підтримуватиме диверсифікованість джерел постачання і сприятиме використанню альтернативних видів палива.
У сфері сільського господарства Банк розширить доступ до фінансування, включаючи доступ для малих фермерів, шляхом подальшого розвитку системи складських документів, впровадження та розробки нового фінансового інструменту, пов’язаного з майбутнім врожаєм, для фінансування фермерів до збору врожаю, та інших ринкових інструментів для товарних угод, та сприяння їхньому використанню.



















124. Стратегії ЄБРР: мета і наслідки реалізації в постсоціалістичних країнах.
В процесі реалізації програм та проектів реформування економіки, Україна тісно співпрацює з Європейським банком реконструкції та розвитку по наступних напрямках:
розвиток приватного сектору економіки шляхом відкриття кредитних ліній, а також надання кредитів та участі в акціонерному капіталі українських приватних підприємств;
розвиток фінансового сектору, а саме - підтримка кредитоспроможних українських комерційних банків, банківських ініціатив щодо організації фінансування приватних підприємств;
інвестиції в енергетичний сектор, а саме - реалізація проектів, спрямованих на підвищення потужності енергетичних об'єктів та впровадження енергозберігаючих технологій;
підтримка підприємств сільськогосподарського сектору з метою надання національному агропромисловому комплексу можливості отримання фінансування для придбання мінеральних добрив, насіння, сільськогосподарської техніки та обладнання;
впровадження інфраструктурних проектів, зокрема, в галузі транспорту та телекомунікацій, а також мереж тепло- та водопостачання;
підтримка приватизаційних процесів шляхом надання технічних послуг та фінансування найперспективніших приватизованих підприємств;
експортні виробництва у машинобудуванні;
розвиток готельного господарства, експериментальні проекти у житловому будівництві.
Позики ЄБРР безпосередньо йдуть на розвиток виробництва, причому значна їх частина спрямовується на підтримку приватних малих і середніх підприємств. До співробітництва з ЄБ РР підключаються найсолідніші банки України. В галузевому розрізі ЄБРР інвестує переважно харчову промисловість, видобуток нафти й газу, агро бізнес, телекомунікації (Укртелеком), портове господарство, а також вкладає кошти у фінансову сферу.


125. Стратегії загальноамериканської інтеграції: NAFTA, FTAA.
Кроком до об'єднання континентальних масштабів була американсько-канадська угода про вільну торгівлю між двома державами, укладена в 1988 р. Пізніше починається переговорний процес між США і Мексикою з приводу подібної ж угоди, до якого згодом підключається і Канада. В результаті тривалого переговорного процесу у грудні 1992 р. була підписана тристороння угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі, НАФТА, згідно з якою із січня 1994 р. розпочато формування найбільшого у світі ринку на території в понад 21млн.кв.км, з населенням більше 370 млн.чол. - потенціальних споживачів і сумарним обсягом ВВП в 6,8 трлн.дол. Створення такого ринку передбачено завершити в 2009 р.
Мета NAFTA: створення не спільного ринку західноєвропейського зразка, а зони вільної торгівлі, що дала б можливість кожному з її учасників без перешкод і обмежень розвивати ек. стосунки з іншими державами і регіонами. Мова не йде про погодження торгово-ек. політики кожного із членів з будь-якими наднац. структурами. Більше того, створення подібних структур просто не передбачено. Згідно з угодою передбачено: поетапне (протягом 15 років) скасування мита, а також нетарифних обмежень у взаємній торгівлі; лібералізація інвестиційного режиму, включаючи надання фінансових послуг; забезпечення високого рівня захисту інтелектуальної власності, розробка спільної програми боротьби із забрудненням довкілля.
Цілі країн: США: -посилити могутність північноамериканського економічного «центру» і його вплив на світове господарство; -розширити безмитний ринок реалізації продукції власних товаровиробників; -закріпити позиції національного капіталу, ТНК в економіці Мексики і Канади, - збільшити доступ до мексиканських і канадських ек ресурсів; - через Мексику посилити вплив на всю Латинську Америку.
Канада: -позбавитися протекціоністських обмежень з боку законодавства США і підвищити конкурентоспроможність товарів своїх виробників на ринках США, -суттєво збільшити товарооборот з Мексикою; - через США і Мексику вийти на ринки країн латиноамериканського регіону, -через активізацію зв'язків в межах інтеграційного об'єднання пожвавити ек. в країні.
Мексика: -одержати доступ до досягнень науково-техн. прогресу для модернізації національної економіки; -вигідні умови експорту продукції національних виробників до США і Канади; -залученням додаткових інвестицій і новітніх технологій в національне виробництво, що має забезпечити значне збільшення кількості робочих місць, підвищення конкурентоспроможності національних товарів










































126.Стратегії наднаціональних інституцій і їхній вплив на формування національних стратегій та стратегій світового економічного розвитку.
Основні національні стратегії сучасних країн визначаються такими критеріями, як: 1) рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни; 2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критеріїв.
Зараз міжнародні економічні організації (МО - стабільний інститут багатосторонніх міжн відносин, який створюється, щонайменше, трьома сторонами (державами) і має погоджені учасниками цілі, компетенцію та свої постійні органи, а також інші специфічні політико-організаційні норми) перетворюються на цілком незалежних від національних урядів структур, що здійснюють регулювання світової економіки на наднаціональному рівні і набувають функцій світового уряду. Суверенні права держав при цьому обмежуються не тільки в проведенні власної економічної політики, а й на національну власність. В американських фінансових колах висуваються пропозиції щодо введення нового інструменту по боргах: «debt-forЯnature swaps» обмін боргу на право проведення екологічних програм у країнах-боржниках, тобто право контролювати їх територію; «debt-for-equity swaps» обмін боргу на майно. В керівництві МВФ і Світового банку розглядається концепція про застосування норм приватного комерційного права, на підставі яких держава-боржник може бути оголошеною банкрутом і щодо неї можуть вводити зовнішнє управління економікою.
Отже, міжнародні економічні організації разом з ТНК і ТНБ формують глобальний наднаціональний простір. Глобальна орієнтація транснаціональних корпорацій і банків зменшує для них значення національних економік. Нині вони роблять «економічну погоду». Середні ж і дрібні суб'єкти міжнародного бізнесу вимушені рівнятися на ТНК й пристосовуватись до їхньої політики
Взагалі МЕО спрямовані на досягнення цілей світової економіки та вирішення проблем, які країна не може вирішувати самостійно. Зараз МЕО проводять стратегії на все більше розширення та перебирає на себе все більше функцій – суверенітету держави.


127.Стратегії постсоціалістичних країн у світовому середовищi.
Місце перехідних економік у системі світового господарства визначає цілий ряд суперечливих факторів. З одного боку, це прагнення переважної більшості колишніх соціалістичних держав увійти в політичні, військові та економічні структури Заходу. Об’єктивна реальність сучасного етапу розвитку цих країн зумовлює необхідність активної взаємної співпраці країн між собою. Йдеться про існуючу досі залежність більшості постсоціалістичних економік від російської паливо-сировинної бази, низьку конкурентоспроможність їхнього національного виробництва, близьке географічне розташування країн. У 2004 р. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва приєдналися до ЄС. Саме вступ до ЄС є стратегічною метою України. Прогнозується, що в перші 10 років 21 століття приєднання низки постсоціалістичних країн до ЄС спричинить певні суперечливі наслідки. Позитивними серед них є: сам факт входження економік зазначених країн у систему міжнародного європейського поділу праці, формування тут нових галузей спеціалізації, орієнтованих на світові ринки; поступове зростання якості продукції країн Центрально-Східної Європи до рівня західних стандартів, а отже, підвищення рівня добробуту населення цих країн. Важливе значення в цьому відіграватимуть майбутні дотації з боку ЄС новим державам-учасникам. Проте вступ до
ЄС країн Центрально-Східної Європи означає для них повну відмову від протекціоністських заходів для західних ринків.













































128. Стратегії ринкових реформ в Україні в контексті світового досвіду.
Коли починалися українські реформи, вже існував досвід успішного трансформування поставторитарних, навіть посттоталітарних економік у Китаї та Японії. Вже сталося економічне диво у ФРН, був накопичений досвід реформування в інших країнах повоєнної Західної Європи. Причому в усіх згаданих випадках стартові заходи (а вони визначають подальшу долю країни) були не просто іншими вони були протилежними нашим. Існував і негативний латиноамериканський досвід радикально-монетаристського (тобто такого, як наш) реформування. І 80-і роки період тих реформ уже назвали «загубленим десятиліттям». Таким воно стало для цих країн.
Однак в Україні не врахували і не усвідомили ні позитивного, ні, тим паче, негативного досвіду. Верхи цього не бажали, оскільки купилися на численні спокуси, пов'язані з рецептами МВФ, а низи, природно, не могли. І це при тому, що в пресі, дискусіях і на нарадах, аж до тих, що відбувалися на найвищому рівні, неодноразово пропонувались альтернативні проекти з посиланнями і на теорію, і на світовий досвід.
Було відомо, що успіху в реформах досягали лише ті країни, які творчо підходили до стандартних, у тому числі й монетаристських, схем. Наші ж реформатори проголошували тезу: «Чим менше держави, тим краще», не розуміючи, що саме на перехідному етапі роль держави, адаптованої до ринку, особливо значна. В результаті маємо тяжкі наслідки реформування.
З-посеред того, що може було зроблено всупереч світовому досвіду можна виділити такі моменти:
Перший стосується необхідності враховувати природу процесів, які реформуються, а саме ту обставину, що одні перетворення потребують швидкості, а інші поступовості.
Прийнято вважати, що наші невдачі спричинені недостатньою рішучістю, відсутністю глибини і радикалізму в проведенні реформ. Але візьмемо реформи в Китаї. Вони були незрівнянно поверховішими і менш радикальними, ніж у Росії або у нас, і все ж вони успішні. Що ж до України, то в даному випадку справа не у зволіканні і не в радикалізмі, а в тому, що їх переплутали.
У цій ситуації як докір сприймається визнання Л. Ерхарда, що «німецьке економічне диво сталося без суцільної лібералізації, без повної приватизації, всупереч багатьом зовнішньоторговельним обмеженням».
Доцільно було б повчитися дечому у Польщі, яка лише присягалася на вірність монетаризму, а насправді, на відміну від нас, робила все, що вважала за потрібне. Серед усього корисного, що там зробили, я спинюся на долі держсектора. На відміну від Росії і від нас.
Корисним міг би бути для нас і досвід багатьох країн з перехідною економікою щодо розв'язання проблем полярності між багатими та бідними. Успішно реформовані країни Чехія, Польща, Китай чи В'єтнам як правило, не допускали великого, як у нас, розриву у рівнях доходів. І саме це створювало можливість підтримувати високий масовий попит на продукцію, тобто сприяло дієвості механізмів зростання.
Другий момент, на якому я хочу спинитися, стосується обсягу, системності і повноти наших реформаторських задумів і, відповідно, ринкових реалій. У ході інституціональних, структурних реформ, а також лібералізації і стабілізації реалізовано лише лібералізацію. Стабілізація ж зводилась до придушення грошової маси і купівельного попиту, тобто до того, що пізніше .
Тим часом дослідження Світового банку довели, що успіх реформування перехідних економік незрівнянно більше залежить від першочергового проведення інституціональних і структурних перетворень, ніж від лібералізації, котра, як правило, є вторинною. Саме факт однобічності лібералізації, її непідкріпленості інституціональними реформами і конкурентним середовищем дав Дж. Соросу привід заявити, що «радикальна лібералізація настільки ж небезпечна для відкритого суспільства, як і комунізм».
Якщо ж говорити про структурні зрушення і технологічний прогрес, то тут дуже корисний досвід є в Японії («зграя гусей у польоті») і Китаї останніх двох років.
Отже, практика проведення ринкових реформ в Україні свідчить про необхідність перейти від окремих фрагментарних, суперечливих заходів до системних трансформацій, які б проводилися з урахуванням ефективного світового досвіду.

129.Стратегії розвитку України у глобальному середовищі.
Основні зовнішньополітичні пріоритети України:
–зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;
–інтеґрація до европейських і евроатлантичних політичних і соціальних структур.
– посилення економічного й політичного потенціалу за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;
–Поглиблення партнерства з НАТО
– зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв’язків з країнами Західної Европи
– зміцнення відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном.
– активна участь у створенні европейських і евразійських транспортних коридорів, використання цих коридорів для створення надійної системи постачання енергоносіїв і сировини;
формування в масовій свідомості европейських цінностей.
Українська модель розвитку де в чому схожа на російську. Специфічною рисою є досить тривалий час пошуку оптимального стратегічного напряму, визначення стратегічної мети.
З моменту здобуття незалежності Україна увійшла у світове конкурентне середовище, як суверенна держава, і перед нею постало питання щодо самостійної розробки та здійснення стратегій економічного розвитку.
На сьогодні чіткої стратегії економічного розвитку таки не сформовано.





















130. Стратегії Світового банку і Україна: основні засади взаємодії.
До Світового Банку Україна вступила в 1992 році (водночас із вступом до МВФ); вона є членом всіх його структур  МБРР, МФК, МАР і БАГІ. Серед міжнародних кредитно-фінансових організацій Міжнародний банк реконструкції та розвитку є другим, після МВФ, кредитором України; його частка становить 32,8 % всіх позичок. При цьому спостерігається тенденція зростання частки кредитів МБРР за рахунок зменшення частки МВФ.
Зі цільовим призначенням кредити МБРР поділяються на 4 групи: інституційні; реабілітаційні; на розвиток певної галузі економіки; на структурну перебудову галузей економіки.
Інституційні кредити спрямовані на реформи та розвиток державного управляння фінансами, економікою. Реабілітаційна позика має інвестиціний характер. Кошти, що надходять від Світового Банку, на відміну від коштів МВФ, використовуються більш різноманітно. Вони спрямовані не тільки на погашення дефіциту бюджету й платіжного балансу, але й на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту.
Позики Світового Банку для України вигідніші, ніж позики з інших джерел, оскільки умови надання ним кредиту сприятливіші. За класифікацією СБ Україна належить до III категорії країн (рівень доходів нижче середнього), тому термін погашення кредитів продовжується до 20 років з пільговим періодом 5 років. Відсотки за кредит сплачуються за плаваючою ставкою і становлять близько 6,5 % річних.
За рахунок Світового Банку в Україні реалізується 16 проектів на загальну суму 2895 млн доларів та 15 млн євро. Розподіл фінансування по окремих проектах таких:
реабілітаційна позика (500 млн дол.);
інституційна позика (27 млн дол.);
проект реабілітації гідроенергетики (114 млн дол.);
проект із розробки насінництва (32 млн дол.);
експериментальний проект у вугільній галузі (16 млн дол.);
проект розвитку підприємств (310 млн дол.);
проект структурної перебудови вугільної галузі (300 млн дол.);
проект [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (100 млн дол.);
проект структурної перебудови сільського господарства (300 млн дол.);
проект розвитку підприємств, II етап (300 млн дол.);
проект розвитку експорту (60 млн дол. та 15 млн марок);
проект розвитку ринку електроенергії (317 млн дол.);
проект підтримки соціального захисту (2,6 млн дол);
проект структурної перебудови фінансового сектора (300 млн дол);
проект реабілітації та розширення теплопостачання м. Києва (200 млн дол.);
розвиток системи казначейства (16, 4 млн дол.).
Проект реабілітаційної позики вже реалізовано. Вона була спрямована на фінансування дефіциту, дозволила здійснити заходи по макроекономічній стабілізації, створенню конкурентного середовища на ринку товарів та послуг.
Позики Світового Банку надаються у кілька траншів; кожний наступний надається при виконанні певних умов. Представником позичальника виступає [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
В структурі позик СБ значне місце посідають позики на структурну перебудову й розвиток паливно-енергетичної галузі. Зокрема, 300 млн дол. виділяється на реструктуризацію вугільної промисловості. Проект перебдачає закриття нерентабельних шахт та переобладнання перспективних. Кредит на цей проект виділяється двома траншами по 150 млн дол. кожний. Перший транш одержано наприкінці 1996 року, кошти другого  в 1999 році.
Проект реструктуризації сільського господарства передбачає запровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі, зокрема, впорядкування користування землею. Кредит на це, також двома траншами, вже одержано в 1996 і 1998 роках.
Кошти на розвиток підприємств надаються в два етапи. На першому етапі 310 млн доларів пішли на підтримку масової приватизації підприємств. Завдання другого етапу  реформування економіки України, що передбачає прискорення процесу приватизації, створення прозорого ринку цінних паперів, упровадження [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] підприємств.
Позика на перебудову фінансового сектора передбачає забезпечення відповідності української банківської системи світовим стандартам та її зміцнення.
Затверджено ще два проекти вартістю по 200 млн дол., що будуть кредитуватись Світовим банком: Проект реформування державного управління і Проект реформування державних ресурсів.
Але все ж таки пріоритетним напрямком співробітництва України зі Світовим банком стає одержання коштів на інвестиційні проекти, що надасть нашій країні відчутнішого імпульсу для розвитку економіки.

131. Стратегії Світового банку: мета і реальні наслідки.
Після здобуття незалежності Україна у 1992 р. вступає до Світового Банку. Одними зі стратегічних цілей СБ є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо такі, що розвиваються; сприяти стабільному економічному зростанню країн-членів; допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються; заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування. Кошти, що надходять від Світового Банку Україні, спрямовані на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту тощо. У структурі позик СБ значне місце посідають позики на структурну перебудову й розвиток паливо-енергетичної галузі, на впровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі.








132. Стратегії ТНК і національні стратегії міжнародного економічного розвитку.
ТНК - підприємство, яке об’єднує юр-их осіб будь-яких правових форм і видів д-сті в двох або більше країнах, яке проводить спільну політику і стратегію.
Загальний підхід до розробки стратегії ТНК з урахуванням конкурентних сил, які діють на ТНК, полягає у необхідності (а) захисту компанії від конкурентних сил, (б) спрямуванні їх у вигідному для компанії напрямі та (в) створенні переваг для компанії у довгостроковому періоді.Загальна стратегічна орієнтація компаній, всесвітня за своїм хар-м.Всі транснаціональні компанії проводять широку зовнішньоекономічну експансію.
ТНК можуть перекидати з країни в країну в своїх інтересах великі ресурси. Конкретний вплив діяльності ТНК на економіку тієї чи іншої країни залежить від економічної сили суб’єктів відносин, розташування філіалів і дочірніх компаній ТНК в країні перебування.
Вплив ТНК ґрунтується на фактичному контролі значної частини транснаціонального капіталу, що функціонує на міжнародних фінансових ринках, які в своїй більшості мають олігополістичну структуру.
Позиції ТНК міцні і в економічній політиці. У країнах базування вони формують потужне лобі, яке здійснює значний вплив на уряди розвинутих держав. На уряди держав, де розташовані їх філії, ТНК часто здійснюють тиск у жорстких формах, вимагаючи проведення економічної політики в своїх власних Інтересах, нерідко на шкоду національним інтересам приймаючих країн.Поведінка ТНК спричинює стурбованість у політичних колах світової громадськості.
Транснаціоналізація має як негативні, так і позитивні наслідки. До негативів, як уже відзначалося, належить ослаблення ролі держави в економічних процесах. ТНК може уникати оподаткування в країні базування, переводячи виробничі потужності в країни, де рівень оподаткування нижчий. Позитивна сторона транснаціоналізації полягає в інтенсифікації потоків інвестиційних і фінансових коштів, у і прискоренні темпів міжнародної торгівлі, залученні все більшої кількості країн до світового економічного простору, нових технологій. Не в останню чергу завдяки ТНК утворилися нові індустріальні країни, які зайняли досить помітне місце у світовій економіці.ТНК суттєво впливає на структури господарства інших країн; цей вплив може бути і позитивний, і негативний. Це здійснюється завдяки значним інвестиціям ТНК в трудомісткі галузі виробництва країн регіону. Навіть ті з нових індустріальних країн, що досягли найбільшого успіху (Республіка Корея, Бразилія, Таїланд) відчувають дуже сильну залежність від іноземного капіталу й зарубіжних технологій.


133. Стратегії ТНК і їхній вплив на формування національних економічних стратегій.

134. Стратегії ТНК у контексті стратегій домінування країн-лідерів.

Країни-лідери (у своїй більшості) проводять стратегію експансії. І якщо у Середні Віки це була експансія військового характеру, то сьогодні, переважно, застосовуються економічні важелі.
Саме ТНК – основний структурний елемент економіки більшості таких країн, провідна сила їх розвитку та підвищення ефективності. Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили ТНК у центр світового економічного розвитку.
Сумарні зарубіжні інвестиції ТНК зараз відіграють істотнішу роль, аніж торгівля. Формами вивезення капіталу є прямі та портфельні інвестиції, а також позики і кредити. Найбільш значимі – прямі інвестиції. Причиною зарубіжного інвестування часто стає інтерес до природних ресурсів приймаючих країн, за яким стоїть прагнення забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств сировиною. За рахунок закордонних інвестицій США, наприклад, одержують всі імпортовані фосфати, мідь, олово, 75% марганцевої та залізної руди; Японія – 40% бокситів, 50% нікелю, 60% мідної руди.
Найважливішими напрямами діяльності ТНК у політичній галузі в країні базування є взаємодія та підтримка контактів із керівництвом центральних і регіональних органів виконавчої, законодавчої та судової влади держави, провідних політичних партій і громадських організацій, ЗМІ. Це досягається шляхом ротації кадрів між ТНК і найважливішими держорганами країни перебування, активної участі корпорацій у виборчому процесі, лобіювання інтересів компаній.
Діючи в приймаючих державах, ТНК активно включаються в місцевий політичний процес. Їхні представники вступають у національні асоціації промисловців, усередині яких вони отримують можливість виходу на керівників місцевих органів влади. Корпорації роблять свій «внесок» також у виборчі й інші фонди місцевих політпартій з метою отримання певних комерційних вигод, опосередковано впливаючи і на політичний курс країни перебування.
Отже, можемо констатувати, що ТНК є майже ідеальним інструментом реалізації стратегій домінування провідних країн.



























135. Стратегічна мета та цивілізаційні чинники формування світових економічних співтовариств.
В залежності від форм та видів міжн співтовариств стратегічною метою створення можуть бути:
1.використання переваг ефекту масштабу за рахунок зниження трансакцій них витрат і розширення розміру ринку;
2.створення надійного зовнішньополітичного середовища;
3.рішення завдань торгівельної політики;
4.сприяння структурної перебудові економіки;
5.підтримка молодих галузей національної промисловості.
Для створення економічного інтеграційного угрупування двох чи кількох країн необхідні певні політико-правові, економічні , соц-культурні та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору принципове значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства країн, що інтегруються. Ключовими щодо економічних умов інтеграції є такі критерії: рівень розвитку країн, їх ресурсних та технологічних потенціалів, ступінь зрілості ринкових відн., зокрема національних ринків товарів, послуг, капіталу та праці, масштаби та перспективи розвитку економ. Взаємозв’язків країн. Важливе значення мають також інфраструкт. та соц-культ. сумісність. При цьому економічні інтеграційні угрупування країн можуть формуватися різними шляхами:
* “знизу-догори”, у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли
домовленостям між країнами рол створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв’язків на рівні підприємців, фірм та
корпорацій. Ці зв’язки активно підтримуються на державному рівні і водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме
таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці насамперед між США та Канадою. *“згори-донизу”, коли з різних політичних та соціально- економічних причин створюється інтеграційне угрупування країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції, * переважно таким шляхом розвивалась
економічна інтеграція в Європі через дво- і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у діяльності інтеграційних угруповань, як, вже функціонують Зокрема, такий шлях характерний для сьогодення
країн Східної Європи як, ставлять за мету інтеграцію до Європейського
Союзу.
Інтеграційний процес у своєму розвитку проходить кілька стадій, у тому числі створення єдиного ринку з уніфікацією юридичних та економіко-технічних умов торгівлі, спрямування капіталу і робочої сили, утворення валютного та економічного союзів. Економічний союз передбачає уніфікацію функціонування всіх сфер господарської діяльності, координацію економічної політики країн-членів і створення єдиного законодавства. Можливе формування наднаціональних органів, наділених компетенцією ухвалювати обов'язкові для всіх рішення
136. Стратегічні завдання СОТ у регулюванні міжнародної торгівлі та світового економічного розвитку.
ГАТТ покликана виконувати три функції: впливати на державну зовнішньоекономічну політику розробкою правил міжнародної торгівлі; бути форумом для переговорів, які сприяють лібералізації і передбачуваності торговельних відносин; опікуватися врегулюванням спорів.
ГАТТ спрямовує свою діяльність проти всіх видів протекціонізму, крім митних тарифів. З метою зниження тарифів, які на початок діяльності ГАТТ у багатьох країнах були занадто високими, створено систему тарифних переговорів. Переговори починаються на конференціях і продовжуються на раундах багатосторонніх торговельних переговорів (БТП).
Основною метою ГАТТставилося - забезпечення стабільного зростання і зменшення ризику міжнародних торговельних відносин через:
ліквідацію митних та інших торговельних обмежень;
усунення всіх форм дискримінації в міжнародній торгівлі з метою підвищення рівня життя, забезпечення повної зайнятості населення;
підвищення реальних доходів і попиту, поліпшення використання сировини, зростання виробництва і торговельного обміну.
ГАТТ планувалась як частина Міжнародної торговельної організації (МТО), але угода з МТО не була ратифікована, і ГАТТ усі роки діяла у якості тимчасового органу. З метою підвищення статусу міжнародних торговельних правил і забезпечення відкритості торговельної системи Уругвайський раунд прийняв рішення, що ГАТТ стає постійним органом, який займається загальною процедурою міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної власності.
СОТ - це нова міжнародна організаційна структура, яка заснована на ГАТТ, результатах попередніх погоджень, а також домовленостях, досягнутих під час Уругвайського раунду, іншими словами - це об'єднання держав, спрямоване на створення і підтримку системи юридичних норм міжнародної торгівлі.
Згідно третьої статті Марракєшської угоди, СОТ повинна виконувати чотири функції:
-сприяти реалізації угод Уругвайського раунду і будь-яких інших угод, які укладатимуться в межах організації;
-служити міжнародним форумом для обговорення питань, тлумачення і застосування угод Уругвайського раунду;
-виконувати функції арбітра;
-періодично здійснювати збір інформації про торговий режим у країнах-членах з метою перегляду торгової політики.

























137. Стратегія «рейганоміки»: переваги та недоліки.
Рейганоміка - курс економічної політики американського уряду в 1981-1989 рр.. в період президентства Рональда Рейгана. Пов'язаний з приходом до влади в США консервативно налаштованих сил Республіканської партії, підйомом так званої неоконсервативної хвилі у багатьох розвинених країнах Заходу. Теоретичною основою рейганоміки служила економічна теорія пропозиції. Практичним висновком з неї з'явився перенесення акцентів з регулювання попиту на товари і послуги на стимулювання їх виробництва. Необхідність дати простір інвестиційним та інноваційним процесам, зниженню витрат, збільшення заощаджень і нагромадження приватного капіталу зажадала великих податкових реформ.
Основними пунктами рейганоміки були:
Уповільнення зростання урядових витрат.
Скорочення податків.
Скорочення втручання держави в економіку.
Зниження інфляції шляхом скорочення грошової маси.
Критика
Деякі економісти вважають, що природним розвитком рейганоміки, суть якої полягала в постійному кредитному стимулюванні кінцевого попиту, стала світова економічна криза, гострі прояви якого почалися в 2008
До початку президентства Рейгана економіка США вже багато років перебувала в глибокій кризі. Висока інфляція в 1970-х роках, спричинена насамперед різким підвищенням цін на нафту, поєднувалася з високим безробіттям. Це явище отримало назву стагфляція. У результаті політичного тиску значно збільшилася грошова маса у вигляді готівкових доларів. Встановлений президентом Ніксоном контроль за цінами та рівнем заробітної плати був скасований. Щоб запобігти різкі зміни цін і імпортних поставок нафти, був створений стратегічний нафтовий резерв США. Крім того, президент Картер для контролю над енергоресурсами створив Міністерство енергетики США. Вважають, що закінчення стагфляції пов'язано зі скороченням грошової маси, проведеним Федеральною резервною системою під керівництвом Пола Волкера, і перевиробництвом нафти в 1980-х роках.
Результат
Президент Рейган підписує Акт про податки для відновлення економіки в своєму ранчо в Каліфорнії, 1981 р.
Епоха Рейгана була тривалим періодом економічної експансії, яка тривала до президентства Клінтона. У цей період безробіття поступово знижувалася, Інфляція в 1980 р. становила 13,5%, а до 1988 р. вона впала до 4,1%.
Рейган суттєво збільшив видатки державного бюджету, в особливості на озброєння - від 267,1 мільярда доларів у 1980 р. до 393,1 мільярда, що в розрахунку від величини валового внутрішнього продукту склало зростання від 4,9% до 5,8%, а у розрахунку від витратних статей бюджету - від 22,7% до 27,3%. Для мирного періоду це були безпрецедентні витрати.
Податки при Рейгані були істотно зменшені, в особливості на високі доходи. Максимальний рівень податків з 70% був зменшений. У той же час дефіцит федерального бюджету впав від 6% в 1983 р. до 3,2% валового внутрішнього продукту, а до кінця правління Рейгана - до 2,9%. Щоб покрити дефіцит бюджету, адміністрація Рейгана збільшила державний борг з 997 000 000 000 до 2,85 трильйона доларів. У результаті в епоху Рейгана США знову (як після громадянської війни) з всесвітнього кредитора перетворилися на найбільшого в світі боржника, що розчарувало навіть самого Рейгана.
Соціальне розшарування в епоху Рейгана зросла. Кількість американців, що живуть за межею бідності, збільшилася від 29 мільйонів у 1980 р. до 31,7 мільйона в 1988 р. Частка національного доходу, що припадає на 5% найбагатших американців виросла від 16,5% у 1980 р. до 18,3 % в 1988 р., а на 20% найбільш багатих за ті ж роки - від 44,1% до 46,3%, в той час як частка найбідніших 20% за ті ж роки скоротилася від 4,2% до 3, 8%. Помітною проблемою великих міст стали бездомні, які звинувачували в своїх бідах рейганоміка. Сам Рейган стверджував, що бродяжництво - особистий вибір бездомних


































138. Стратегія «тетчеризму»: переваги та недоліки.
Тетчеризм  політика консервативного правління Великої Британії на чолі з [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (19791990), що супроводжувалась приватизацією національних підприємств, монетаризмом у фінансово-економічній сфері, зменшенням фінансування освіти й охорони здоров'я. Політика тетчеризму тісно пов'язана з соціально-економічними поняттями та категоріями [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та "шокової терапії". Поняття "тетчеризм", як і "рейганоміка", увійшло до світової економічної літератури, відображаючи нове розуміння економічної політики (у межах неолібералізму це концепція в економічній науці і практиці управління господарською діяльністю, прихильники якої відстоюють принципи саморегулювання, вільного від надлишкової регламентації). Запропонована нова економічна програма М. Тетчер базувалась на теорії економічного лібералізму і його сучасної модифікації монетаризму.
Сутність цієї політики, що базувалася на концепції неолібералізму (монетаризму) полягала в: підтримці вільного підприємництва і особистої ініціативи; податковій реформі (відмова від прогресивних ставок оподаткування приватних осіб та підприємців, податкові пільги для підприємництва, скорочення прямого оподаткування і розширення непрямих податків); скороченні бюджетних витрат (скорочення державного апарату, ліквідація галузевих міністерств; скорочення соціальних програм); антиінфляційній політиці (обмеження грошової маси в обігу, підвищення ставки банківського проценту; скасування обмежень на експорт капіталу); приватизації державних галузей і підприємств (вугільна, автомобільна, металургійна, газова і нафтова, авіакосмічна, телекомунікаційна, залізничний та повітряний транспорт тощо); правовому регулюванні проведення страйків. Результатами “тетчеризму” були: зниження інфляції з 18  до 6 відсотків; позитивна динаміка темпів економічного зростання (темпи промислового виробництво – з 1 до 4-6 відсотків тощо); збільшення питомої долі британського промислового виробництва у промисловому виробництві капіталістичних країн з 4 до 6 відсотків; збільшення золотовалютних резервів з $ 4,3 млрд. до $ 16 млрд.; скорочення безробіття з 11 до 8 відсотків; помітне зростання доходів і життєвого рівня населення; високий авторитет М. Тетчер та підтримку виборців.
Проголошені в програмі денаціоналізація і приватизація, дерегулювання, дебюрократизація означали підтримку підприємницької ініціативи, крайній індивідуалізм. Також уряд здійснював політику скорочення витрат і оподаткування, відмови в субсидіях підприємствам, що збанкрутували, приборкання влади профспілок. Реформи заторкнули всі сфери господарського життя країни. Одним із перших кроків було прийняття законів, що обмежували безмежні права профспілок па оголошення страйків, а також законів, що дозволили уряду вистояти у боротьбі зі страйкарями.
У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер керувався монетаристською концепцією, яка пропонувала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику переважного стимулювання приватного бізнесу та одночасного обмеження державного підприємництва. Найважливішим напрямом реформ був курс на приватизацію державного сектору.
уряд М. Тетчер приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що зобов'язував продавати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.
Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулювали розвиток приватного бізнесу, проводилася боротьба з інфляцією.  Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні результати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років Велика Британія мала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинених країн. Різко скорочено рівень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали розвиватися не лише англійська промисловість, а й такі галузі, як торгівля, зв'язок, транспорт, поліпшилися показники фінансово-банківської сфери економіки.




















































139. Стратегія автаркії експансії («автаркії великих просторів»)
«Автаркія Великих просторів», як геоекономічна парадигма створення закритих сфер впливу, яка припускає обов’язковий імператив реінтеграції. Механізм захисту такого простору від зовнішньої деструктивної
дії може варіюватися від повної закритої системи (принцип залізної завіси Й. Сталіна) до напівзакритої (протекціоністські заходи в економічній та інформаційній сферах). Важливим моментом для виживання таких систем стає період модернізації, який повинен відбуватися згідно із зовнішніми імпульсами і розвитком відкритих систем, які забезпечують свою стійкість за рахунок технологічного лідерства.
Закрита система «залізної завіси» Й. Сталіна припускала жорсткий контроль держави над економічною закритою системою, проте вона повинна була проходити процес модернізації з циклічністю 40–50 років, тобто система повинна відкриватися для масштабного технологічного оновлення і потім знову закриватися забезпечуючи таким чином самодостатність свого Великого простору. Застосування математичної методології доказу від зворотного може бути корисне в даному напрямі. Виконані дослідження у сфері оцінки скорочення
виробничих, технологічних, демографічних показників пострадянського простору після дезінтеграції СРСР припускають відправну точку у формуванні «Великої інтеграційної ідеї» . Наведені офіційні статистичні дані показують безпрецедентні скорочення основних критеріїв, що характеризують державні системи країн СНД у порівнянні із загальносоюзною.
Лістом булі розвінені закладені галі Фіхте основі доктрини автаркії, Було Визначіть, Що хоч Поточні Наслідки самоізоляції Інші, Ніж у протекціонізму, оскількі Останній НЕ заперечує корісті міжнародної торгівлі и не ставити Завдання самозабезпечення Країни Всім необхіднім, альо врешті-решт автаркія має на меті відкрітість на паритетних засадах: у контексті міжкраїнної конкуренції країна, Що не досягла бажаної стадії розвітку І не забезпечен собі економічні Переваги на світовому ринках, вімушена керуватіся принципом автаркії - формуваті сітуацію повної економічної незалежності від інших країн. З цією метою країна має відмовітіся від значної Частина імпорту и міжнародну торгівлю поставіті Під контроль держави; провадіті політіку стимулювання и заохочення виробництва замінніків и синтетичність продуктів; Забезпечити мобілізацію усіх продуктивних сил, Що є у її розпорядженні. Протекціонізм Може віступаті інструментом автаркії. Тобто Ліст, на протівагу Фіхте, не заперечує міжнародної торгівлі в умів самоізоляції, альо вважає за необхідне здійснюваті її Під контролем держави.
Щодо інших характеристик автаркії, то ВІН Розглядає її Як необхідну стадію інтернаціоналізації господарських зв'язків: щоб НЕ знізіті Свої спожи до рівня своїх ресурсів, Закрита країна намагається розшірюваті возможности їх поповнення за рахунок обміну, а часто и завоювання та Приєднання нових теріторій (у тому чіслі економічне завоювання джерел сировини). У цьому разі утворюється великий простір, Що стає її «життєвим простором». Особлівістю Концепції Ліста є ті, Що ВІН обґрунтовує ідею, згідно з Якою «великий простір» («життєвий простір»), утворюваній шляхом лібералізації міжнародніх господарських зв'язків, абі досягті гомогенності соціально-економічних складових розвітку, вімушено підкорятіметься домінуючій державі. Тобто Ліст вважає, Що існує два види автаркії: перша - Повна самоізоляція нації, Яка у розрахунку на власні сили намагається досягті високого рівня конкурентоспроможності, и її об'єктивний наслідок - коли країна, сягнувші візначеної стадії розвітку, Може на засідках лібералізму будуваті Свої зовнішньоекономічні зв'язки. Останнє неминучий приведе до домінування Такої Країни на світовому економічному просторі (Як це відбувалося на тій годину Із Англією). Ф. Перру ідентіфікував цею Останній вид автаркії, Як експансіоністській.
Щодо Першої, орієнтованої на повну економічну незалежність на Основі самоізоляції, то її загальновізнано розглядаті Як мобілізаційну модель розвітку економікі, таку, Що є перехіднім щаблем до експансіоністської, природною умів розвітку національного господарства на шляху до віщої стадії.
З Оглядова Як на економічну так и політічну доцільність жодних країна, Що належить до провідніх у сучасности світовому економічному просторі, не Може скорістатіся цією моделлю економічної поведінкі: частина з них - ТОМУ ЩО Вже досягла Певного ступенів и Може провадіті експансіоністську політіку, Інша - ТОМУ ЩО відстає в економічному розвітку. Що ж до декларування необхідності відкрітості Як основи гармонізації міжнародніх відносін, то ця теза НЕ має нічого Спільного з практикою. Це стосується Як розвинення країн, так и тихий, Що розвиваються, ЯКЩО, звичайна ці Країни НЕ сповідують рудіментние індівідуалізму.
Незважаючі на декларування принципу відкрітості, провідні Країни світу всебічно захіщають свою Досить стабільну економіку, внаслідок Чого утворюються потужні центри протистояння, очолювані зокрема США, ЄС та Японією. Наприклад, утворення Європейського співтоваріства Було свого роду віявом протистояння Економічній експансії США І, водночас, Бажанов низькі країн домінуваті хоча б у складі інтеграційного угруповання. Таке протистояння посілює конкурентних Боротьба, трансформуючого її у гіперконкурентну, Наслідки якої неминучий «оплачують» Менш розвінені, неконкурентоспроможні Національні економікі.





























140. Стратегія відкритості і проблеми забезпечення сталого розвитку світової економіки.
Інколи деякі принципи мжн відносин можуть стати на заваді реалізації нац-х інтересів. Так, саме відкритість ек-ки породжує найбільші суперечки. Державна зовн., внутр. політика базується на комунітарних інтересах. Протистояти глоб. викликам можуть лише країни, які ставлять комунітарний інтерес вище за індивідуальний стратегія розвитку країни у глоб. середовищі є стратегією протистояння в цьому середовищі.Прояви такої стратегії - зведення різноманітних прямих і прихованих зах. бар’єрів, протекціонізму. Тобто країна завжди стоїть перед вибором концепції розвитку:
стратегії автаркії (мета - формування самодостатньої міцної економіки і лише надалі приєднання до світ ек простору, але вже на паритетних умовах),
стратегії відкритості (не вимагає від держави ек рішень, бо за цією стратегією рішення приймають суб’єкти господ. діял-ті, які вступають у відносини із такими самими суб’єктами інших країн).Відкритість полягає у зниженні або ліквідації торгівельних перешкод, у вільному доступі і транс націоналізації в цілому. Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозв країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.У лібералізації зацікавленні лише потужні країни. Перевагами відкритості можуть скористатися конкурентоспром. підприємці. Тобто відкритість робить незахищеними слаборозвинуті і країни, що розв-ся перед натиском капіталу, товарів, ідей. Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку.
141.Стратегія домінування і концепція «полюсів розвитку». Ознакою сучасного етапу розгортання процесів глобалізації стало посилення нерівномірності, асинхронності та диспропорційності економічного розвитку країн. Дивергенція рівнів добробуту між країнами-лідерами та аутсайдерами світового економічного розвитку, посилюється. Проблема нерівності переходить з площини національної (бідні громадяни проти багатих) в площину міжнаціональну, актуалізуючи при цьому конкуренцію національних економічних моделей щодо їх здатності забезпечити лідерство по основних макроекономічних показниках розвитку. Перевагою стратегій лідерства є економічне (Китай), соціальне (Німеччина, Швеція) або наукове-технологічне (США, Японія) домінування, завдяки якому країни-лідери нарощують свої конкурентні переваги та створюють нові унікальні. Крім того, лідерство одних країн дає імпульс менш розвиненим щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаманних їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучасності. Сприймаючи новий виклик, більш слабкі країни мають мобілізуватися,поєднати власні стратегічні ресурси з досягненнями найбільш прогресивних зрушень. Країни-лідери створюють нові технології, які переймають менш розвинуті країни.
Але доцільно зазначити, що стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. В цьому основна суперечність даної стратегії. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі нав’язувати свої «правила гри» на світовій арені та впливати на більш слабкі країни. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки домінуючих країн, посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо.
Серед стратегій домінування виділяють стратегію «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації.
Згідно розробкам Ф. Перроу, економічний простір правомірно визначати як силове поле, напруженість якого нерівномірна. У напрямку до полюсів діють певні доцентрові сили, є і сили відцентрові. Ці полюси як би групують нововведення, проте навколо певної лідируючої галузі, і в результаті утворюють територіальні концентрації. Останні характеризуються, зокрема, тим, що чітко простежується зв'язок між виробленим сукупним доходом та інвестиціями, економічним і соціальним рівнем розвитку тощо Таким чином, регіональний полюс зростання являє собою поєднання розвиваються і розширюються галузей, здатних викликати економічне зростання в зоні свого впливу. Дослідниками також встановлено, що виникнення територіальних «точок зростання» обумовлено: нерівномірністю масштабів та ефективності виробництва; наявністю особливо зручних територій для розміщення підприємств декількох сполучених галузей; набирає силу тенденцією зміщення інновацій з великих міст у малі та середні, де є високотехнологічний потенціал, та іншими причинами.
У теорії полюсів зростання є кілька вкрай важливих, принципових тез, про які часто забувають.  Перерахуємо головні з них:
      -Полюс зростання не самоціль, а засіб підйому району;       -Полюс зростання ефективний тільки в мережі з таких же полюсів;       - Полюс зростання повинен володіти відмінною зв'язком з іншими пунктами району, щоб використовувати його ресурси і передавати їм нововведення та інші імпульси розвитку;       - Полюс зростання повинен здійснювати зв'язок між країною і регіоном;       - Полюси зростання можуть бути самого різного значимості - міжнародної (зв'язок країни зі світом), національної, регіональної та місцевої (наприклад, центральна садиба колгоспу за часів СРСР) і масштабу - від окремого поселення до цілого району;       - Головна мета - пробудження стимулів і сил саморозвитку       Теорія полюсів росту швидко завоювала широку популярність в країнах Заходу, і практично всі ці країни ще в 60-х роках поклали дану теорію в основу своєї регіональної політики. Спочатку мова йшла тільки про піднесення відсталих і депресивних районів, тобто використанні полюсів росту в якості інструменту політики вирівнювання. 
142.Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр.
Сутність Стратегії економічного та соц. розвитку України на 2004-2015 рр. полягає у здійсненні глибоких якісних перетворень у всіх сферах сусп. життя. Реалізація визначених Стратегією завдань створить реальні передумови для набуття Україною повноправного членства в ЄС, забезпечить стале економічне зростання, сприятиме утвердженню інноваційної моделі розвитку та соціальній переорієнтації економічної політики.
Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр. – це стратегія майбутнього України з урахуванням, з одного боку, історичного досвіду та особливостей розвитку суспільства, які визначаються національними, культурними, духовними традиціями, а з іншого – викликів XXI століття щодо майбутнього шляху розвитку всієї цивілізації, оскільки Україна повною мірою стала відкритою для сприйняття зовнішніх дій як

143. Стратегія ЄС «Європа 2020»: причини ухвалення та основні цілі.
Європа 2020 - нова європейська стратегія економічного розвитку на найближчі 10 років, прийнята в 2010 році.
Протягом двох років, що передують 2010 Європа, як і весь світ зіткнулися з важким економічною кризою з часів Великої депресії. В результаті цієї кризи Європа сповільнила свій економічний розвиток. Головними проблемами європейських країн стали: високий рівень безробіття, повільне економічне зростання, зростаючий рівень зовнішнього боргу.
Незважаючи на деяке поліпшення економічної ситуації в цілому вона залишається нестабільною. Лідери країн-членів ЄС в процесі обговорення проблем економічного розвитку Європи прийшли до висновку про необхідність консолідації зусиль виходу з кризи і створення умов для сталого розвитку.
Розроблена стратегія «Європа 2020» дає відповідь на питання про шляхи виходу з кризи та створення умов для стійкого і всеосяжного росту і розвитку. Для досягнення необхідних результатів Європі знадобиться посилення управління економікою.
Цілі і основні фактори зміцнення економіки у відповідності зі стратегією Європа 2020
«Європа 2020» встановлює три основні фактори зміцнення економіки [2]:
    Розумне зростання: розвиток економіки, засноване на знаннях та інноваціях.
    Стійке зростання: створення економіки, заснованої на доцільному використанні ресурсів, екології та конкуренції.
    Всеосяжний зростання: сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, досягнення соціального і територіального згоди.
У відповідності зі стратегією ставляться такі основні цілі, яких Європа збирається досягти до 2020 року:
    75% населення у віці від 20 років до 64 років повинні бути працевлаштовані.
    3% ВВП ЄС має бути інвестовано в дослідження і розробки.
    Досягнення цілей енергетичної політики і політики з приводу зміни клімату (включаючи 30%-ве зниження забруднення навколишнього середовища).
    Частка учнів, що кинули школи, не повинна перевищувати 10%. Не менше 40% молоді повинні мати вищу освіту.
    Скорочення числа людей, що знаходяться в небезпеці опинитися за межею бідності, на 20 млн.
Пріоритетні напрямки діяльності в рамках стратегії
Для досягнення поставлених цілей в якості пріоритетних висунуті наступні сім напрямки діяльності [2]:
    «Інноваційний Союз». Об'єднання зусиль для створення і впровадження інновацій, що дозволить використовувати інноваційні ідеї у виробництві товарів і послуг. Це сприятиме створенню нових робочих місць та зростання економіки.
    «Рух Молоді». Підвищення якості освіти. Залучення молодих людей на ринок праці.
    «Розвиток цифрових технологій в Європі». Прискорення повсюдного використання високошвидкісного інтернету і надання можливостей участі фізичних та юридичних осіб в загальному цифровому комерційному просторі.
    «Доцільне використання ресурсів в Європі». Розумне використання джерел енергії, перехід на економіку з низьким споживанням вуглеводневої сировини. Збільшення використання джерел відновлюваної енергії. Модернізація транспортного сектора. Зниження залежність зростання економіки від кількості споживаних ресурсів.
    «Індустріальна політика, спрямована на глобалізацію». Покращення умов для підприємництва, у першу чергу для малого та середнього бізнесу. Розвиток потужної і стійкої промислової бази для повсюдної глобалізації.
    План з розвитку нових здібностей і збільшенню кількості робочих місць ». Модернізація ринків праці. Підвищення мобільності трудових ресурсів. Надання можливостей для здобуття нових знань і навичок, щоб збільшити можливості для працевлаштування.
    «Європейська політика проти бідності». Зниження рівня бідності в ЄС за рахунок розширення взаємодії на всій території Європейського Союзу. За рахунок економічного розвитку та підвищення зайнятості знизити рівень бідності на всій території Європейського Союзу.



144. Стратегія Світового банку та умови її реалізації
Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Світовий банк підтримує реформу державного управління та цивільної служби в країнах Східної Європи та Центральної Азії, продовжуючи політичний діалог з країнами і виділяючи фінансові ресурси на цілі інвестування, надання технічної допомоги та проводячи операції кредитування на цілі розвитку, а також проводячи аналітичні дослідження і складаючи доповіді.  Останнім часом Світовий банк докладає зусиль до розширення масштабів процесу адміністративних реформ шляхом включення в цей процес регіональних, муніципальних та місцевих органів державного управління. Зокрема, Світовий банк підтримує діяльність за такими напрямками:
Підвищення ефективності управління людськими ресурсами в рамках державної служби шляхом перегляду правил і процедур найму на роботу, впровадження меритократичних систем призначення на посади на конкурсній основі, норм професійної етики, оптимізації штатного розкладу та раціоналізації механізмів оплати праці, а також впровадження інформаційних систем для управління кадрами . Реорганізація державних структур та органів шляхом надання технічної допомоги у проведенні оглядів організаційної структури та надання сприяння реформуванню державним органам, відповідальним за керівництво процесом реформ. Крім того, Світовий банк діє за багатьма напрямками програми децентралізації, як у конкретних секторах, так і в більш широкому контексті реорганізації фінансових відносин між органами державного управління різних рівнів. Зміцнення органів, що приймають політичні рішення, зокрема, за допомогою створення організаційного підрозділу, що відповідає за аналіз політики, і реалізації дослідницьких програм на підтримку процесу прийняття рішень. Досягнення консенсусу щодо реформ. В Албанії, Болгарії, Македонії та Молдови Світовий банк провів опитування державних службовців, з тим щоб сформулювати базові показники ефективності діяльності державного управління та його складових компонентів.Через два-три роки вирішено провести повторне опитування цих державних органів, з тим щоб систематично спостерігати за тим, як підвищується ефективність функціонування державної служби в середньостроковій перспективі. Крім того, Банк допоміг уряду Албанії провести огляд системи оплати праці в державному секторі, в приватному секторі та в місцевих представництвах донорських організацій. В результаті цього огляду була отримана важлива інформація, використана при розробці реформ системи оплати праці в Албанії. Створення аналітичної основи для реформ у конкретних областях діяльності. У Росії Світовий банк надає зумовлені попитом своєчасні технічні та консультативні послуги, у тому числі в тому, що стосується розробки моделей оплати праці і зайнятості, аналізу сценаріїв реформи оплати праці та оптимізації штатів, а також оцінки застосовності в Росії підходів до реформування, що застосовувалися країнами ОЕСР в останні десять-п'ятнадцять років.
Умови реалізації:
- інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я й утворення;
- концентрація зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконалюванні методів керування й нарощуванні інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності;
- зміцнення здатності урядів надавати якісні послуги, забезпечення ефективності й прозорості їхньої діяльності;
- охорона навколишнього середовища;
- підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва;
- підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування.




















































145. Стратегія сталого розвитку ООН і економічна допомога країнам, що розвиваються.
Суть стратегії сталого розвитку полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людинаприрода (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Як бачимо, дана концепція має справді всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто загальною і лише окреслює рамки економічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як фундаментального середовища господарської й суспільної діяльності людини. Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:
- Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.
- Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.
- Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф  злидні, які стали у світі звичайним явищем.
- Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.
- Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.
Програма розвитку ООН (ПРООН) . Утворена в 1965 р. Головна мета ПРООН - надання допомоги країнам, що розвиваються, для прискорення їх економічного зростання. Програма фінансується за рахунок добровільних внесків; найбільші донори - розвинуті країни (США, Японія, Нідерланди, Данія, Швеція, Німеччина, Норвегія).
До основних функцій ПРООН належать:
· розроблення проектів і програм розвитку;
· розподіл коштів на втілення проектів;
· технічна допомога;
· консультативні й експертні послуги;
· організація семінарів і навчання фахівців за кордоном;
· підготовка національних управлінських кадрів;
· сприяння здійсненню реформ;
· надання допомоги в надзвичайних ситуациях.
Головні сфери діяльності ПРООН: боротьба із зли-денністю; розвиток управлінської діяльності; технічне співробітництво між країнами, що розвиваються; навколишнє середовище; раціональне використання природних ресурсів; участь жінок у соціальному управлінні.
Структурно до ПРООН входять такі блоки:
· програма “Добровольці ООН”;
· Глобальний екологічний фонд;
· Фонд ООН для розвитку в інтересах жіноцтва;
· Фонд капітального розвитку ООН. 146. Сучасний глобалізм і антиглобалізм у геостратегічному контексті.
Глобалізація, глобалізм і антиглобалізм закономірно стали найважливішою, головною темою дискусій сучасного світового суспільства. Особливого загостреннянабулипроблемиантиглобалізму. Аналіз і баченняцієїпроблемилише на національномурівні є вжевкрайнедостатнім. Бо при цьомувисновкиможутьноситиодносторонній, обмежений характер, виражаючипозиціїабокрайньогоантиглобалізмуабо силового чинасильницькогоглобалізму в залежностівідінтересівкраїни. Не виключаютьсятакожпозиціїнаївногопримітивізму типу утверджень, щоглобальноїекономікинемає і ніколи не буде та інші. Аналізеволюціїсвітовоїполітики і економікифінансовогосвіту, діяльності і розвиткуновихглобальнихкорпорацій, глобальноїміжнародноїконкуренціїсьогодніможна вести лише з глобальнихпозицій на основі комплексного підходу.
Найбільш загальну модель сучасного світу можна уявити як конкурентне поле націй-держав, наддержав (на сьогодні це тільки США), міжнародних організацій або союзів держав, які є „полюсами впливу” (ООН, ЄС, НАТО, СОТ, МВФ, Арабський світ, Азійський полюс тощо), транснаціональних корпорацій – ТНК (їх близько 500, причому половина їх центрів – у США) та, світової промислово-фінансової еліти. Загальні об’єктивні вектори розвитку людства – інтеґрація та диференціація окремих його економічних, політичних, культурницьких та ін. складників. Процес інтеграції сьогодні протікає шляхом глобалізації.
Глобалізм розглядається сьогодні як система абсолютної економічної і політичної влади глобальної еліти та її транснаціональних корпорацій (ТНК), які вийшли з-під контролю націй-держав свого походження і базування та оперують фінансовими потоками більшими ніж сукупний бюджет десятків країн. Вперше концепцію глобалізму виклав З.Бжезинський у 1968 році. Глобалізм як новий світовий суспільно-політичний лад включатиме систему глобального планування і перерозподілу світових ресурсів. Глобалізм – це в першу чергу глобальний ринок, глобальна світова корпоративна імперія, це новий світопорядок, в якому роль націй-держав в економічному, політичному, соціальному, культурному плані зводиться до мінімуму, а особистість активно трансформується в нових умовах.
Антиглобалізм  загальний термін, що описує політичну позицію людей, що протистоять політиці глобалізації. Прихильники антиглобалізму загалом об'єднані ідеєю протистояння політичній владі транснаціональних корпорацій за рахунок суверенітету держав, що проявляється у вигляді торгових договорів та впливу міжнародних економічних організацій. Цейпроцес, на їхню думку, шкодить демократії, правам людини, навколишньомусередовищу і особливо суспільствамкраїн, щорозвиваються.
Антиглобалізмвключаєбагатоокремихрухів. Багато людей, якихназиваютьантиглобалістами, не сприймаютьцьоготерміну, й використовуютьіншіназви, такі як «Рух всесвітньоїсправедливості», «Рух рухів» (популярнийтермін в Італії), «альтерглобалізм» (переважноуФранції) та багатоінших.
В Україніантиглобалістичнийрухтількинабираєсвогооберту.











147. Сучасні антикризові стратегії країн-лідерів.
Впродовж 2007-2010 рр. світ пережив першу значну кризу в цьому тисячолітті, наслідки якої ще тривалий час створюватимуть значні проблеми, для подальшого розвитку світової економіки. Швидке подолання наслідків кризи та зниження імовірності повторення таких процесів в майбутньому, неможливе без використання низки антикризових заходів. При цьому, для ефективної реалізації важливо враховувати сучасні умови функціонування світової економічної системи. Видатні економісти Дж. М. Кейнс, А. Сміт, К. Маркс продемонстрували світу унікальні підходи та інструменти управління економікою, використання яких дозволяє вирішити значну кількість проблем економічної системи. Але, світова економіка зазнає невпинних змін. Через це, економічний інструментарій потребує постійного удосконалення і розвитку. На макроекономічному рівні важливою складовою виходу з кризи є злагодженість антикризових дій. Для кожної країни необхідно розробити стратегічний план заходів виходу з кризи, а також план заходів недопущення кризових явищ в майбутньому, чи їх пом’якшення.
Антикризові стратегії:
Заходи попередження кризи: створення стратегічного плану попередження кризових явищ; із врахуванням таких заходів: контроль професійних якостей осіб, що займаються вирішенням економічних питань; оптимізація економічних процесів.
Заходи виходу з кризи: створення сприятливого підприємницького середовища; соціальний захист населення; зменшення негативних наслідків банкрутства підприємств; міжнародна співпраця.
148. Сучасні геополітичні стратегії світового розвитку: «геополітичні розломи».
Сучасний процес глобалізації супроводжується поглибленням нерівномірності економічного розвитку між різними групами країн. Розвинені держави збільшують свій відрив від бідних країн, зростає контраст між високорозвиненим центром, у якому мешкає менше 1/6 населення, і периферією, в якій зосереджена основна маса населення планети. Згідно даних світового банку 2,8 млрд людей живе менше ніж за 2 дол. на день, а 1,2 млрд – менше ніж за 1 дол. Середні доходи в 20 найбагатших країнах у 37 разів перевищують середні доходи в 20 найбідніших країнах. Розвинені країни концентрують багатства, не тільки створені власними силами, але й перерозподілені за рахунок світових ресурсів. На країни «золотого мільярду» припадає 80 % використання природних ресурсів світу. Саме обмеженість ресурсів планети створює велику проблему для світового економічного розвитку, в тому числі в контексті ліквідації розриву в економічних рівнях. Хоча в умовах двополярного світу в малорозвинених країнах вперше з’явилася можливість розвиватися, і це саме завдяки глобалізації, адже іноземні інвестиції супроводяться впровадженням передових технологій в економіку країн, що розвиваються ТНК переносять туди великі потужності трудомістких і матеріаломістких виробництв. Глобалізація становить різні завдання перед урядами країн неоднакового рівня розвитку в розроблені економічних стратегій. Розвинені країни завдяки глобалізації зміцнили свої позиції у світовій економіці і їх головна мета полягає у збережені цих позицій. Інші країни є представниками «доганяючої » економіки, перед ними постають інші проблеми: структурна перебудова економіки, визначення оптимального режиму відкритості економіки, оптимізація відносин з міжнародними економічними організаціями.









149. Сучасні світові інноваційні економічні стратегії
Після завершення ІІ світової війни протягом усього післявоєнного періоду промислово розвинуті країни прагнули сприяти прискоренню науково-технічного прогресу і, в першу чергу, використанню його результатів у всіх областях економічного і громадського життя. Як самостійний напрямок державної політики цілеспрямоване стимулювання нововведень, так звана інноваційна політика, остаточно сформувалася лише наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Термін “інноваційна політика” (ІП) вперше був використаний у відомій “доповіді Charpie”, підготовленій Міністерством торгівлі США в 1967 р. Зміст поняття ІП з самого початку не був точно визначений, тому в різних країнах воно тлумачилось по-різному.
Поняття інноваційної моделі тісно пов’язане з поняттям інноваційної політики держави. Проте якщо інноваційна модель є певним зразком, ідеальним об`єктом, який держава прагне побудувати, то сучасна державна інноваційна політика – це сукупність заходів (науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових), пов’язаних зі створенням нових чи вдосконаленням існуючих продуктів або технологічних процесів, застосуванням їх у виробництві та комерційною реалізацією, з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту.
Сучасна світова інноваційна економічна стратегія– це сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових та інших заходів, пов’язаних з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту. Інноваційна політика, в широкому розумінні, поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління. Вона торкається всього соціально-економічного середовища, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення країни. В сучасній розвинутій, економічно незалежній державі науково-технічна політика здобуває рис стратегії загального розвитку, підкоряючи собі структурну та інвестиційну політику, економічна політика орієнтується на формування інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, коли зростання ефективності суспільного виробництва досягається за рахунок зростання знань.






























150. Україна – ЄЕП у контексті міжнародних економічних стратегій.Найважливішим пріоритетом сучасної української геополітики є її західноєвропейський вектор. Україна історично і географічно завжди була європейською країною із традиційно тісними зв'язками з європейськими державами, особливостями культури та менталітету населення. Західноєвропейська орієнтація має велике значення і для внутрішньої трансформації українського суспільства, оскільки Україна долучилась до таких загальнолюдських здобутків, як ринкові відносини, демократичні цінності, громадянське суспільство. Таким чином європейський вектор української політики визначає саму сутність змін нашого суспільного життя, прилучення українського суспільства до кращих здобутків європейської цивілізації. Західноєвропейський вектор української геополітики слід розглядати не як тимчасове явище на початковому етапі трансформації суспільства, а як стратегічний процес. Поступово усі країни Східної Європи інтегруватимуться у Велику Європу. Інтеграція східноєвропейських країн до вже існуючих загальноєвропейських структур і трансформа-ція їх ще не достатньо розвинутих економік на західний манер стане для світу явищем справді глобальним, здатним докорінно змінити геополітичний вигляд всього євразійського континенту.

Україна в міжнародному конкурентному середовищі: вибір стратегії розвитку.

В 2008 р. була розроблена «Україна-2015:Національна стратегія розвитку», метою якої є ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО КОЛА РОЗВИНЕНИХ КРАЇН СВІТУ В ІСТОРИЧНО СТИСЛИЙ ПРОМІЖОК ЧАСУ. Стратегія базується, по-перше, на досягненні СУБ’ЄКТНОСТІ ДЕРЖАВИ, тобто здатності самостійно визначати власне майбутнє; і, по-друге, на здійсненні масштабної МОДЕРНІЗАЦІЇ суспільства, економіки, держави. Ми стверджуємо, що модернізаційний проект в України можливий лише в умовах СУСПІЛЬНОЇ НАЛАШТОВАНОСТІ НА ЗМІНИ.
ЗАВДАННЯ І ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ
1. Політичний і державний розвиток
Стратегічний фактор – формування сучасних управлінських інститутів, що
забезпечують розвиток.
Ключове завдання – стабілізація політичної ситуації в країні за умов ефективної
взаємодії органів державної влади.
2. Суспільний розвиток
Стратегічний фактор – суспільна налаштованість на зміни.
Ключове завдання - розвиток продуктивного потенціалу суспільства, перехід до
моделі економіки з дорогою робочою силою.
3. Економічний розвиток
Стратегічний фактор – формування інститутів економіки знань.
Ключове завдання – перехід від переважно експортно-сировинного до
інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку, нарощення конкурентного потенціалу української економіки за рахунок національних переваг в науці, освіті та високих технологіях.

Україна і ЄБРР: основні засади та наслідки стратегічного партнерства.

В процесі реалізації програм та проектів реформування економіки, Україна тісно співпрацює зі Світовим банком та Європейським банком реконструкції та розвитку по наступних напрямках:
розвиток приватного сектору економіки шляхом відкриття кредитних ліній, а також надання кредитів та участі в акціонерному капіталі українських приватних підприємств;
розвиток фінансового сектору, а саме - підтримка кредитоспроможних українських комерційних банків, банківських ініціатив щодо організації фінансування приватних підприємств;
інвестиції в енергетичний сектор, а саме - реалізація проектів, спрямованих на підвищення потужності енергетичних об'єктів та впровадження енергозберігаючих технологій;
підтримка підприємств сільськогосподарського сектору з метою надання національному агропромисловому комплексу можливості отримання фінансування для придбання мінеральних добрив, насіння, сільськогосподарської техніки та обладнання;
впровадження інфраструктурних проектів, зокрема, в галузі транспорту та телекомунікацій, а також мереж тепло- та водопостачання;
підтримка приватизаційних процесів шляхом надання технічних послуг та фінансування найперспективніших приватизованих підприємств;
експортні виробництва у машинобудуванні;
розвиток готельного господарства, експериментальні проекти у житловому будівництві.

153. Україна і стратегії регіоналізації.
Україна вибрала модель асоційованої, а не повної участі в діяльності Співдружності. Це дає їй змогу активно працювати в основних органах СНД, у тому числі в радах Голів урядів та Голів держав, і разом з тим дистанціюватися від тих органів та рішень, які за своїм профілем порушують національний суверенітет або не відповідають власним інтересам України чи її міжнародним зобов'язанням стосовно інших держав та організацій. Таку ж позицію відносно СНД займає Туркменистан, значною мірою її поділяють Азербайджан, Молдова, Грузія, Узбекистан.
Разом із тим Україна приділяє особливу увагу розвитку співробітництва з членами СНД на двосторонній основі. Ще в 1993 р. вона уклала угоди про вільну торгівлю з РФ та Білоруссю, які, на жаль, не були цілком утілені в життя, в основному внаслідок позиції цих двох партнерів. З іншими членами СНД Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.


159. Цивілізаційна диверсифікація і постсоціалістичні країни.
В найбільш загальному плані Європейський регіон можна поділити на дві великі частини: Західна Європа та Центральна та Східна Європа. Країни першої групи відносять до країн з ринковою економікою, країни другої групи характеризують як постсоціалістичні, а частіше - країни з перехідною економікою. Внаслідок збільшення розриву в темпах розвитку і успішності економічних реформ в країнах з перехідною економікою відбувся процес дезінтеграції колишніх партнерів по Раді Економічної взаємодопомоги і утворення угрупувань країн, що відрізняються як за географічним положенням, так і за рівнем розвитку економіки. В економічній літературі закріпилося розмежування колишніх соціальстичних країн Європи як субрегіон Центральної та Східної Європи і країни колишнього СРСР. З другої підгрупи в першу чергу нас цікавлять ті країни колишнього СРСР, які відносяться до Європейського регіону (Росія має специфічний статус. За статистичними звітами ООН її відносять до країн регіону ЦСЄ, за звітами ж МФО – це центрально- азіатська країна) Україна, Білорусь, Молдова. Стан і ступінь розвитку економік країн Західної та Центральної та Східної Європи встановлюються не лише географічними та економічними умовами, а й моделями соціально-економічного розвитку, що покладені в основу економічних програм і економічною політикою цих країн. На відміну від Західної Європи, яка розвивається під активним впливом інтеграції, Східна Європа переживає важкі часи політичної та суспільно-економічної дезінтеграції. Не тільки окремі постсоціалістичні країни намагаються "дистанціюватись" одна від одної, але розпадаються й окремі країни: СРСР, Югославія, а згодом - і ЧССР. Найменш вразливим виявився розпад ЧССР, що перетворилася на дві держави - Чехію та Словаччину - з мінімальними негативними наслідками для економік обох країн. Досить складний цей процес в колишньому СРСР, Ще складніший - у Югославії. Таким чином, два субрегіони Європи розвиваються у двох протилежних напрямах - інтеграції на Заході та дезінтеграції на Сході. Проте саме Європа порівняно з іншими регіонами світу має найкращі передумови для розвитку загальноєвропейської інтеграції, єднання і взаємопов'язаного розвитку.

160. Цивілізаційна складова трансформацій світових економічних стратегій в умовах глобалізації
Глобалізація становить різні завдання перед урядами країн неоднакового рівня розвитку в розробленні економічних стратегій. Розвинуті країни завдяки глобалізації зміцнили свої позиції в світовій економіці, і їх головна мета полягає у збереженні цих позицій. Інші країни є представниками «доганяючої економіки», перед ними постають інші проблеми. Розглянемо основні особливості стратегій розвитку, що випливають у різних соціально-економічних групах країн під впливом глобалізації.
Стратегії розвинутих держав спираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Держава повинна створювати умови для ефективного функціонування ринку, що, зокрема, включає систему гарантії прав власності і обов'язкового виконання контрактів. Важливою функцією держави є забезпечення конкуренції в економічному середовищі країни; вона виражається в антимонопольному законодавстві, в обмеженні імпортних перешкод, в ціновому регулюванні для підтримки молодих фірм. Уряди розвинутих країн значну роль приділяють зовнішньо-економічній експансії, і глобалізація цьому сприяє. Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації, але їх цілі дещо інші. Більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому вони не мають часу для тривалої природної еволюції економічних структур, що відповідали б сучасним стандартам розвинутих країн. У таких умовах роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою. У багатьох країнах, що розвиваються, держава ініціює індустріалізацію шляхом державних інвестицій у пріоритетні галузі, податковими пільгами, а то й адміністративними методами.
Важливими завданнями держав, що розвиваються, є створення умов для освіти широких мас населення, формування достатньої маси кваліфікованих кадрів, виховання менеджерів, що відповідають вимогам сучасної економіки. Держава повинна докладати чималих зусиль щодо зменшення соціально-економічної нерівності населення й забезпечення соціальної стабільності. Одним з першочергових і найскладніших завдань країни з перехідною (транзитивною) економікою є галузева й технологічна перебудова економіки відповідно науково-технічному прогресу й особливостям поширення глобалізації в економічній сфері. Оскільки однією з головних характеристик глобалізації є безпрецедентне поширення інформаційних технологій, то саме на цій проблемі й на стимулюванні впровадження новітніх досягнень науки й техніки у виробництво повинна бути зосереджена увага урядових структур.









161.Цивілізаційна специфіка і міжнародні стратегії економічного розвитку країн Заходу.
У XX ст. західна цивілізація зберегла свою економічну й промислову могутність. Однак у першій його половині західному диктату кинула виклик православна цивілізація (на чолі з СРСР), а в другій японська і мусульманська. Зокрема, частка останньої у світовому економічному продукті зросла у 3,4 раза. Стрімко набирає темпів і китайська цивілізація. За прогнозами, до 2030 р. Китай стане першою державою світу за обсягом ВВП, обігнавши США. Японська цивілізація, здійснивши економічний стрибок у 50-60-і роки, зазнала стагнації у 90-і роки, але залишається другою за економічним і промисловим потенціалом. На межі катастрофи переб. З переходом від фордизму до тойотизму (90-і роки) у передових країнах, особливо в Японії, активно формуються віртуальні підприємства, або підприємницькі мережі, організовані на основі гнучкого автоматизованого виробництва, логістичних систем та інформаційних технологій управління. Великі підприємницькі мережі дедалі частіше організовуються у вигляді віртуальних корпорацій, які можуть поєднувати великі, середні й малі підприємства, а також передбачають гнучке стратегічне управління, децентралізацію власності («перехресне» володіння акціями), електронну комерцію тощо уває православна цивілізація.



162.Цивілізаційна специфіка міжнародних економічних стратегій країн Ісламу
Економічні моделі більшості країн Ісламу мають ряд економічних рис : 1. В економіці домінує державний сектор. В більшості країн основні багатства країни – нафта й газ – націоналізовані. 2. Економіка орієнтована на експорт енергоносіїв і від нього залежить. Нафтодолари дозволяють цим країнам підтримувати високий рівень життя та здійснювати недоступні для інших країн соціальні програми. Особливості країн Ісламу :
1). Багаті малі країни, використовуючи нафтодолари, зуміли перейти від феодалізму прямо у постіндустріальне суспільство. Ці країни піклуються про покоління, що будуть жити після вичерпання нафтових запасів. Вони розвинули наукові галузі промисловості та відмінну сферу послуг. Особлива увага приділяється туризму. 2). Іран створив модель ісламської держави з вираженою релігіозною домінантою. Зовн.торгівля країни націоналізована. Застосовуються протекціонізм та підтримка вітчизняної промисловості. 3).На відміну від ін. країн Турція обрала найбільш ліберальну модель розвитку. Держава провела приватизацію і зараз контролює лиш оборонну та ін. стратегічні галузі промисловості. Уряди Йорданія, Марокко, Катара, Бахрейна вже давно приступили до реорганізації. В ОАЕ та в Сирії все ще сильна традиція родинного правління. Впевненіше за всіх ступили на шлях змін Марокко й Йорданія, що мають традиції політичного плюралізму. Економічні моделі Ісламу мають сильний вплив мусульманської релігії. Для їх моделей характерні домінуюча роль держави та висока питома вага військових витрат в ВВП. Поступово в багатьох країнах йде процес лібералізації економіки.
163.Цивілізаційна специфіка ринкових трансформацій в Україні.
Видається ймовірним, що на економічний розвиток України в найближчій перспективі в першу чергу вплинуть геополітичні та геоекономічні зміни, обумовлені дією закону нерівномірності економічного і політичного розвитку ринкової економіки. Пошук найпридатнішої для України моделі суспільно-економічного розвитку, визначення нею оптимальної стратегії своєї поведінки в світовій економічній та політичній системі вимагають чіткого окреслення цивілізаційної приналежності, усвідомлення своєї ментальної, культурної, біхевіористичної специфічності. Саме спирання на глибинні засади власної цивілізаційної культури, вміле використання в економічній політиці базових національних цінностей, органічне поєднання традиційних методів стимулювання економічної діяльності з сучасними західними, належне врахування особливостей вітчизняної ментальності і модернових досягнень світової наукової думки дозволять забезпечити реалізацію Україною своїх явних та потенційних конкурентних переваг, зайняти достойне місце в неофіційному світовому табелі рангів. Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних, що найбільш яскраво проявляється в протиріччях між Західнохристиянською та Ісламською цивілізаціями, які іноді виливаються навіть в озброєнні конфлікти на кшталт іракського, ліванського, кувейтського тощо. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в сфері кулінарії, філософії, музики серед носіїв західнохристиянської культури. Взагалі, остання поступово поширює свій ареал, трансфор-муючись в кожному окремому локусі в певну модифікацію, але залишаючи свою сутність
164.Цивілізаційна специфіка стратегій країн Ісламу
Економічні моделі більшості країн Ісламу мають ряд економічних рис : 1. В економіці домінує державний сектор. В більшості країн основні багатства країни – нафта й газ – націоналізовані. 2. Економіка орієнтована на експорт енергоносіїв і від нього залежить. Нафтодолари дозволяють цим країнам підтримувати високий рівень життя та здійснювати недоступні для інших країн соціальні програми. Особливості країн Ісламу :
1). Багаті малі країни, використовуючи нафтодолари, зуміли перейти від феодалізму прямо у постіндустріальне суспільство. Ці країни піклуються про покоління, що будуть жити після вичерпання нафтових запасів. Вони розвинули наукові галузі промисловості та відмінну сферу послуг. Особлива увага приділяється туризму. 2). Іран створив модель ісламської держави з вираженою релігіозною домінантою. Зовн.торгівля країни націоналізована. Застосовуються протекціонізм та підтримка вітчизняної промисловості. 3).На відміну від ін. країн Турція обрала найбільш ліберальну модель розвитку. Держава провела приватизацію і зараз контролює лиш оборонну та ін. стратегічні галузі промисловості. Уряди Йорданія, Марокко, Катара, Бахрейна вже давно приступили до реорганізації. В ОАЕ та в Сирії все ще сильна традиція родинного правління. Впевненіше за всіх ступили на шлях змін Марокко й Йорданія, що мають традиції політичного плюралізму. Економічні моделі Ісламу мають сильний вплив мусульманської релігії. Для їх моделей характерні домінуюча роль держави та висока питома вага військових витрат в ВВП. Поступово в багатьох країнах йде процес лібералізації економіки.































165.Цивілізаційна специфіка стратегій ринкових трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи.  У результаті десятилітньої практики ринкової трансформації національні економіки країн Центральної та Східної Європи суттєво змінили власний стан, створили мережу достатньо ефективних соціально-економічних інститутів, законодавства, що пасують до ринкових реалій. Такими країнами, більш або менш успішними в інтеграційному відношенні, виступили Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія. Відповідні зміни відбулися й на рівні міжнародних зв’язків означених держав, що означало також і зміну реального місця країн у світовому господарстві. Але в результаті ринкових реформ, при формуванні нового інституційного механізму, означилися й деякі недоліки системного та, інколи, суб’єктивного характеру. Передусім слід відзначити, що на початку ринкових реформ значно знизився середній рівень реальних доходів населення та збільшилась нерівність в їх розподіленні. Практика країн ЦСЄ свідчить про те, що інституційні чинники, зокрема інститути та правові регулятори, які створюються засобами зовнішньоекономічної політики, відіграють вирішальну роль при забезпеченні національної конкурентоспроможності економік транзитивного типу. Розвиток міжнародного правового поля багатобічного співробітництва та інтеграції постає необхідною функціональною складовою механізму інтеграції та поглиблення спеціалізації національної економіки
166.. Цивілізаційний чинник розвитку національних економік.
Цивілізації представляють собою величезне наднаціональне світове утворення, для кожної з яких характерний специфічний прояв людини, своєрідність культури, традицій, менталітету, загальне сприйняття світу. Кордони цивілізацій не співпадають з державними, а поява їх завжди зумовлена наявністю викликів, що вимагають зважених відгуків. Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух. У традиційних цивілізаціях головну роль відіграє держава, і саме її роль має бути змінена, на перший план має висунутися особистість з її бажаннями, зацікавленнями, жорстким обстоюванням пріоритетності своїх інтересів перед інтересами суспільства. Втім, для традиційного суспільства характерною особливістю є необхідність державного втручання, набуття її інститутами домінантної ролі в процесі трансформації. Таке втручання не залишається непомітним. Посилюючи свої позиції з благих намірів, державі важко відмовитися від своєї провідної ролі в подальшому. Отже перетворена цивілізаційна перебудова отримує специфічний стан, замість швидкої модернізації відбувається становлення маложиттєздатнго об’єкту . Принципи провідної цивілізації реалізуються частково і дуже деформовано, серед населення утворюються прошарки, що дуже по-різному сприймають запозичені цінності. Головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходиться в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку. Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних революцій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.
Найбільш поширена класифікація цивілізацій класифікація А.Дж. Тойнбі. Отже сучасна наука розрізняє цивілізації живі та мертві. Серед перших виділяють ті, що розвиваються, та занепадні. До перших зараз відносять лише Західнохристиянську. Серед других є цивілізації-сателіти на кшталт Православної, Іранської, Японської тощо та цивілізації-релікти на кшталт Іудейської та Несторіанської. Кордони цивілізацій не співпадають з державними, а поява їх завжди зумовлена наявністю викликів, що вимагають зважених відгуків.
Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух.
Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в сфері кулінарії, філософії, музики серед носіїв західнохристиянської культури.
Взагалі головними цінностями провідної цивілізації сучасності виступають:
домінанта ринкового господарства;
пріоритетність раціонального знання, формування на базі нього науки, ідей, інститутів і технологій;
принцип законності та захисту прав людини.
Сучасний етап позначений швидкою інтенсифікацією міжцивілізаційних відносин шляхом зростання потоків товарів, послуг, капіталів, інформації, міграції робочої сили тощо, та потужним впливом провідної цивілізації на ідентичність інших цивілізацій.
Здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західнохристиянська цивілізація, розпочала наступ на менш розвинені цивілізації, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну привабливість західних цінностей. Коригуючи розвиток слабких цивілізацій, вона забезпечує свою домінанту на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює залежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихильної до дій Заходу суспільної думки. Окремі країни роблять відчайдушні спроби наблизитись до західних стандартів, не позбавившись при цьому своєї цивілізаційної ідентичності. На цей шлях встали Японія, Китай, Індія тощо. Щодо інших країн відповідь залишається поки що невизначеною.
Науково-технічна революція принесла домінуючій цивілізації не лише дивіденди, але і низку проблем:
соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців;
зростання роль елітарності;
послаблення ролі демократичних інститутів;
відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її вірту- алізація;

167.Цивілізаційні виміри стратегій економічного розвитку.
Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух. Це нормальна ситуація, коли менш розвинені, занепадні цивілізації отримують імпульс щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаманних їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучасності. Сприймаючи новий виклик, вони мають мобілізуватися, поєднати власні життєздатні елементи культурного набутку з досягненнями найбільш прогресивної цивілізації. В міру цього змінюються і їх стратегії.
Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних, що найбільш яскраво проявляється в протиріччях між Західнохристиянською та Ісламською цивілізаціями, які іноді виливаються навіть в озброєнні конфлікти на кшталт іракського, ліванського, кувейтського конфлікту тощо. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в тій же культурній сфері серед носіїв західнохристиянської культури.
Взагалі головними цінностями провідної цивілізації сучасності виступають:
домінанта ринкового господарства;
пріоритетність раціонального знання, формування на базі нього науки, ідей, інститутів і технологій;
3) принцип законності та захисту прав людини.
Сучасний етап міжцивілізаційної взаємодії відбувається в умовах глобалізації, становлення «світового села». Вона позначена швидкою інтенсифікацією міжцивілізаційних відносин шляхом зростання потоків товарів, послуг, капіталів, інформації, міграції робочої сили тощо, та потужним впливом провідної цивілізації на ідентичність інших цивілізацій.
Здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західнохристиянська цивілізація, розпочала незбройний наступ на менш розвинені цивілізації, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну привабливість західних цінностей. Коригуючи розвиток слабких цивілізацій, вона забезпечує свою стратегію домінування на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює залежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихильної до дій Заходу суспільної думки.
Окремі країни роблять відчайдушні спроби наблизитись до західних стандартів, не позбавившись при цьому своєї цивілізаційної ідентичності. На цей шлях встали Японія, Китай, Індія тощо. Інші країни спробували наблизити свої базові культурні цінності, чи протидіяти просуванню західних цінностей.
Разом із тим, підживлюючись досягненнями Заходу, зане-падні цивілізації отримують новий імпульс розвитку, хоч і в фарватері провідної, шо виражається згодом у реалізації наздоганяючи стратегій.
Однак розвиток сучасної цивілізації несе і певні негативи, які також мають враховуватись в економічних стратегіях. Це:
соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців;
зростання роль елітарності;
послаблення ролі демократичних інститутів;
відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її віртуалізація;
зниження рівня моральних якостей в суспільстві тощо.























































168.Цивілізаційні витоки економічного націоналізму.
Економічний націоналізм – теорія і практика соціально-економічних відносин та органічно пов’язаних з ними етнічних відносин, що базуються на економічній самоіндефікації нації, прагненні домогтися економічного суверенітету. На противагу такому прогресивному економічному націоналізму існує агресивний і руйнівний, що передбачає гіпертрофовану національну економічну ідею, менталітет і національну економічну політику держави, що ґрунтується на проповідуванні зверхності обраної соціально-економічної моделі суспільства, здійснюваної урядом внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Економічний націоналізм зводиться до встановлення закономірностей максимізації прибутків і корисностей в умовах міжкраїнної конкуренції, міжнародного руху капіталу і факторів виробництва, чи абсолютизації природних та відносних переваг. Існує ціла низка країн, що у відповідальні моменти трансформацій змогли вийти за межі економічного націоналізму, і саме тому сформувати власну, національну модель розвитку. Так післявоєнній, переможеній, а тому у всіх відношеннях залежній Німеччині, країнами-переможницями, перш за все США, посилено нав’язувалась ідеологія індивідуалізму і відводилось місце в міжнародному поділі праці, як аграрно-індустріальній країніСаме це дозволило країні, спираючись на національний менталітет, зберегти національну ідентичність і у короткий термін здійснити економічний прорив. Форми вияву економічного націоналізму – проповідування зверхності одного з існуючих в країні типів та форм власності, моделей регулювання економіки, видів здійснюваної економічної політики, економічної культури, психології, національної свідомості, духу народу, моралі тощо, які безпосередньо чи опосередковано впливають на прогрес економіки. У сфері міжнародних економічних відносин економічний націоналізм виявляється в політиці протекціонізму і дійсно є стратегією захисту національних економік в умовах глобалізації.
Причини виникнення несподіваного для багатьох аналітиків ренесансу (а інколи навіть агресії) націоналізму пов'язані з тим, що тривалий час національні та етнічні фактори сприймалися комуністичною ідеологією як другорядні і рудиментарні форми суспільного устрою, тоді як пріоритетними були класові інтереси. Виникнення та експансія ідеології націоналізму обумовлені трьома факторами: прагненням підлеглої національності зберегти середній по країні прожитковий мінімум; захистом власної території від перенаселення представниками інших національностей; здійсненням Центром жорсткої асиміляційної політики. Останній фактор є причиною виникнення у свідомості даної національності почуття страху за своє існування, а також нонконформістських настроїв серед політичної та інтелектуальної еліти. Зрозуміло, що за таких умов приводом для конфлікту може бути будь-що: від побутового інциденту до невірно зрозумілих населенням дій органів влади. Серед причин ренесансу націоналізму як політичної ідеології також слід відзначити формування у свідомості національних політичних і управлінських еліт прагнення до позбавлення від контролю з боку центру. Це теж є вагомим фактором, який має неабиякий конфліктний потенціал










































































169.Цивілізаційні детермінанти формування міжнародних стратегій економічного розвитку.
Кожна країна є особливою, що зумовлено розподілом факторів виробництва, історичними особливостями розвитку, геополітичним положенням. Поки що не можна говорити про єдину для всіх кр-н модель економічного розвитку. В кожному випадку необхідно узгодження можливостей і зовнішніх факторів із врахування того, що в кожна країна є унікальна. Варто зауважити, що країни керуються і своїми власними інтересами, необхідна координація інтересів різних країн адже вони суперечать.
Чинники, що впливають на формування стратегії із зовні (зовнішні, глобальні фактори): функціонування світового ринку, мобільність факторів вир-ва, інтеграція світового госп-ва, його галузева структура, НТП транс націоналізація ек-х відносин, міжн ек інтеграція, глобалізація ек-х процесів. Внутрішні чинники: розподіл факторів виробництва, історичні особливості розвитку, геополітичне положенням, поточний стан розвитку, політична ситуація, тощо.
Варто виокремлювати особливості факторних передумов формування стратегій для розвинених країн, менш та найменш розвинутих. Факторні передумови в найрозвинених країнах, такі як тенденція акумуляції капіталу, високих технологій і кваліфікованої робочої сили, призводить до розробки стратегій напрямлених на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фін і товарних ринків. Тоді як в найменш розвинених країнах факторною передумовою є природні ресурси ( копалини + клімат) та некваліфікована дешева робоча сила ( особл Пвд, Пвд-Сх Азія і дещо Лат Америка), які не можуть надати відчутного імпульсу економіці. В тривалій перспективі це не є ефективною стрижнем ефективної стратегії ( хіба що країни Затоки, що викор-ть нафтодолл. на перебудову ек-ки). Хоча, країни де осн фактор є дешева РС можуть розвивати легку і харчову промисловість, але наразі дані галузі надто залежать від іноземних інвестицій (ТНК), що не є дуже позитивним для країни. Для даних країн головне накопичити капітал. Особливий фактор, окрім факторів виробництва для країн є динаміка процесів у світовій економіці: еволюція цивілізаційних стадій ек-го розвитку, інтернаціоналізація госп життя, НТП, світова ек-на інтеграція, глобалізація ек розвитку. Детермінантами формування міжнародних економічних стратегій являються: розробка стратегії, визначення головної мети і підпорядкування визначених цілей. Їх реалізація здійснюється в декілька етапів:
обґрунтування необхідності зміни пріоритетів розвитку; визначається напрям стратегічних змін;
формується основна мета, яку необхідно досягнути через трансформаційні зміни; визначаються цільові орієнтири, принципи та завдання розвитку;
визначається послідовність дій намічених планів розвитку.
Після визначення головної мети наступною детермінантою розробки стратегії є визначення методів її досягнення. Для досягнення стратегічної мети використовується сукупність заходів – стратегічна політика.
У процесі реалізації стратегії постає низка завдань, що потребують вирішення. Серед основних з них на макрорівні є забезпечення повної зайнятості, стабільності цін, економічного зростання, рівноваги платіжного балансу; на мікро рівні – ефективне використання ресурсів. Оскільки одночасне вирішення цих та інших завдань рідко буває можливим, виокремлюються пріоритетні цілі на кожному етапі здійснення стратегії.
Реалізація стратегії економічного розвитку передбачає формування відповідної законодавчої бази, що забезпечувала б впровадження необхідних заходів щодо реформування економіки й здійснення стратегічної політики. Необхідною умовою ефективної дії механізму реалізації стратегії є зміцнення кредитно-фінансової системи держави, оскільки рішучі економічні перетворення вимагають значних бюджетних витрат та капіталовкладень з боку фірм, приватних банків тощо.
Стратегія має бути обґрунтована, ретельно зважена, вивірена з огляду на реальні можливості кожної країни.



























































170.Цілі та завдання стратегії ЄС «Європа 2020».
«Європа 2020»  стратегія соціально-економічного розвитку [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] на період до [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] року. Прийнята [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] навесні 2010 р. Нова стратегія базується на таких ключових сферах: знання та інновації; стала економіка; вища зайнятість і соціальне залучення. Велике значення приділяється «зеленим технологіям» (ЄС планує до 2020 р. скоротити викиди СО2 на 20%) та конкурентній економіці. «Европа 2020» устанавливает три основных фактора укрепления экономики:
- Розумний ріст: розвиток економіки, засноване на знаннях та інноваціях.
- Стійкий ріст: створення економіки, заснованої на доцільному використанні ресурсів, екології та конкуренції
- Всеохоплюючий ріст: сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, досягнення соціального і територіального згоди.
Стратегічні завдання на період до 2020 року, визначені у Стратегії такі:
- зайнятість осіб у віці 20-64 роки на рівні 75 %;
- обсяг інвестицій у дослідження і розроблення 3 % ВВП ЄС;
- скорочення викидів парникових газів на 20 % порівняно з 1990 року, збільшення
частки поновлюваних джерел енергії до 20 %, енергоефективності на 20 %;
- скорочення частки достроково відрахованих учнів середніх шкіл – до нижче 10%
та підвищення частки осіб з вищою освітою у віці 30-34 роки до 40 %;
- скорочення чисельності осіб, що знаходяться під загрозою опинитися за межею
бідності – до 20 млн.
«Криза продемонструвала очевидні слабкості у нашому економічному урядуванні, зокрема стосовно бюджетного та макроекономічного нагляду», - йдеться у висновках Європейської Ради. «А тому зміцнення економічної політики та координації є ключовим та негайним пріоритетом» для Союзу, - наголошують лідери ЄС.  Для відповіді на нинішні проблеми Європейська Рада остаточно схвалила нову десятирічну стратегію «Європа 2020» - програму ЄС із стимулювання зростання та зайнятості, що приходить на зміну попередній «Лісабонській стратегії» (2000-2010).  «Ми ухвалюємо програму Європа 2020’ - нашу нову стратегію із забезпечення зайнятості та розумного, стабільного та інклюзивного зростання», - говорять лідери ЄС. Стратегія встановлює «послідовні рамки для Європейського Союзу», що дозволить йому «мобілізувати всі свої інструменти та політики».  «Європа 2020» також передбачатиме проведення «структурних реформ» у ЄС.  Нагадаємо, що за словами Президента Європейської Комісії Жозе Мануела Баррозу, «Європа 2020» допоможе ЄС «вийти з десятиліття заборгованості та увійти до доби зростання».
У межах амбітної економічної стратегії "Європа-2020" лідери 27 країн спільноти домовилися про необхідність запровадження штрафних санкцій щодо банків. Таким чином, європейські достойники прагнуть убезпечити себе від повторення ситуації, коли порятунок банків, що опинилися на межі банкрутства, здійснювався бюджетним рахунком.
Крім того, ЄС поставив перед собою завдання майже подвоїти інвестиції у розробку нових, насамперед, "зелених" технологій з нинішніх 1,9 до 3 відсотків від ВВП, а також скоротити кількість осіб, що живуть за межею бідності на, щонайменше, 20 мільйонів.
Стратегічними інструментами 7 Флагманських ініціатив є такі:
1. Європейський дослідницький простір: Бачення – 2020.
2. Європейське Інноваційне партнерство між ЄС та національними державами.
Пілотне Європейське Інноваційне партнерство з забезпечення активного та здорового життя
для людей похилого віку.
3. Єдиний цифровий ринок, заснований на надшвидкісному Інтернеті.
4. Табло Інноваційного Союзу.
5. Молодіжна рамкова програма працевлаштування.

171.Чинники зміцнення економіки ЄС і основні напрями їх реалізації (Програма «Європа 2020»).
«Європа 2020» встановлює три основних фактори зміцнення економіки: - Розумне зростання: розвиток економіки, засноване на знаннях та інноваціях. Розумне зростання означає посилення взаємодії наукових знань, досліджень та інновацій з економічним зростанням і розвитком ЄС. 
Цей фактор зміцнення економіки включає в себе підвищення якості освіти, підвищення якості проведення досліджень, підтримка розповсюдження інноваційних технологій і знань по всьому ЄС, збільшуючи доступ до інформації та технологій спілкування, а також гарантуючи, що інноваційні технології будуть використанні в цілях досягнення глобальних соціальних цілей. Дії у цьому напрямку відкриють інноваційні можливості європейських держав, поліпшать результати освітнього процесу, допоможуть у розвитку економічних та соціальних переваг цифрового суспільства. Всі процеси повинні здійснюватися на рівні ЄС, національному, регіональному та місцевих рівнях.
- Стійке зростання: створення економіки, заснованої на доцільному використанні ресурсів, екології та конкуренції.
Стійке зростання означає побудову економіки на підставі доцільного використання ресурсів, стійкої та конкурентоспроможної економіки, використовуючи лідерство Європи в розробці нових процесів і технологій, включаючи екологічно чисті технології. Такий підхід повинен призвести Європу до малозабрудненого, наповненого природними ресурсами світу. Фактор сталого зростання стане основою ще більш поглибленого, соціального та територіального згуртування нації ЄС.
- Всеохоплюючий зростання: сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, досягнення соціального та територіального згоди.
Всеохоплюючий зростання економіки дає людям нові можливості за допомогою високого рівня зайнятості, інвестицій у знання і навички, боротьби з бідністю та вдосконаленням ринку праці, навчання та соціального захисту, які разом сприяють побудові згуртованого, більш соціально однорідного суспільства. Дуже важливо для посилення територіальної єдності, що плоди економічного зростання розповсюджувалися по всьому ЄС, включаючи віддалені регіони. Європі необхідно задіяти весь свій трудовий потенціал, щоб гідно впоратися з такими проблемами, як старіння нації і посилення світової конкуренції.











172.Чинники національного розвитку України у контексті моделі економічного прориву.
Стратегічною метою економічної політики для кожної національної економіки є забезпечення економічного зростання за допомогою інструментарію державного регулятивного впливу, який відображається в політиці економічного зростання.
Специфіка такої політики визначається обраною моделлю соціально-економічного розвитку. Модель економічного розвитку - це модель визначення домінанти геоекономічної орієнтації країни, реалізації її порівняльних переваг, позиціонування її стратегічного ресурсу у світовому господарстві, мобілізації структурних, технологічних, соціальних, економічних джерел економічного зростання.
Становище, в якому сьогодні перебуває українська економіка, та сучасні завдання економічної політики вимагають побудови й реалізації дієвої стратегії соціально-економічного розвитку України, в основу якої буде покладено формування "економіки зростання". Для цього необхідно, щоб така стратегія передбачала: 1) розроблення та реалізацію стимулів економічного зростання в грошово-кредитній та бюджетно-податковій сферах; 2) реалізацію державної інвестиційної стратегії, орієнтованої на формування національного інвестиційного потенціалу та його спрямування на капіталовкладення в національну економіку; 3) встановлення пріоритетності завдань формування дієздатних фінансово стійких суб'єктів господарювання; 4) сприяння створенню організаційно-інституційної системи національної економіки, орієнтованої на концентрації ресурсів на цілях зростання; 5) реалізацію заходів щодо захисту внутрішнього ринку; 6) розроблення й реалізацію державної політики доходів та розвитку людського капіталу; 7) встановлення балансу інтересів основних політико-економічних угруповань навколо реалізації завдань зростання.
Економічні методи державного регулювання економіки для стимулювання структурних зрушень у напрямі формування нової якості економічного зростання в Україні мають забезпечуватися через фіскальні, монетарні, інвестиційні інструменти.
Сприятливими можливостями для здійснення економічного прориву в рамках стратегії зростання можуть стати: 1) розвиток високотехнологічних галузей, таких як ракетно-космічна промисловість, літако- і суднобудування; галузі аграрно-промислового комплексу; транзитних перевезень, транспортування нафти, газу, електроенергії; сфера послуг зв'язку і телекомунікацій, рекреаційно-туристичного комплексу, які є "локомотивами зростання" та здатні забезпечити перерозподіл ресурсів, засобів у напрямі структурних інноваційних зрушень і дати поштовх усій господарській системі; 2) створення та розвиток нових промислових виробництв - наноіндустрії, яка включає створення наноструктурних систем, наноматеріалів, нанотехнологій і дозволить Україні успішно інтегруватися у глобальний ринок нанотехнологій; 3) реалізація науково-технічних розробок у сфері біо-, опто-, акустоелектроніки, комп'ютерних систем штучного інтелекту й автоматизованого перекладу; проведення системного і прикладного програмування; моделювання віртуальної реальності; побудова інформаційних систем у галузях освіти, науки, культури, медицини, екології, управління, безпеки; 4) розвиток точного машинобудування, створення високоякісних, термостійких та високоміцних матеріалів, використання систем комплексного використання термальних вод, геотермального теплопостачання, що дасть можливість частково вирішити проблему енергопостачання.


























































173.Чинники регіоналізації глобального розвитку.
Якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар’єри, але не ліквідуючи місцевих відмінностей, то розквіт регіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить дана країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то регіоналізм справді може стояти на її шляху. У такій системі регіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильних. Сучасний регіоналізм є скоріше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар’єром на її шляху. Або оборонним щитом від неї. Глобалізація супроводжується регіоналізацією світових економік, в основі якої лежить міжнародна економ інтеграція, яка активізується глобалізацією.
Основні моменти:
1. у регіональних об’єднаннях створюються єдиний екон простір без митних кордонів та обмежень на шляху руху капіталу, технологій, робочої сили.
2. як і в глобалізації, регіональні об’єднання формують спільні наднаціональні органи
3. активно йдуть процеси виробничого кооперування;
4. спільна валютна система
5. в основі утворення лежить принцип “доповненості”, що означає багаторівневу систему прийняття рішень;
6. регіоналізація стимулює розвиток міжнародних ек зв’язків усередині об’єднання (як наслідок-високі темпи зростання взаємної торгівлі)
7. регіональні зв’язки мають тенденцію до організаційної трансформації
Можна спрогнозувати, що в майбутньому відбудеться злиття усі окремих регіональних угрупувань в соціальну глобальну інтеграційну систему.
Серед чинників регіоналізації варто передусім звернути увагу на глобальний процес сьогодення – перехід від централізації до децентралізації. Дж. Нейсбіт трактує його як один із мегатрендів, що визначилися у 80-х роках минулого століття. Йдеться про перебудову суспільних, у тому числі і економічних відносин за принципом “згори вниз”. На думку вченого, індустріальна система виробництва вимагає централізації управління, існування потужних ієрархічних структур. Натомість перехід до постіндустріального або інформаційного суспільства супроводжується децентралізацією. І це стосується не лише механізмів прийняття політичних рішень, а й засад функціонування економіки. Все це позначається і на соціальних відносинах, поліпшуючи їх стан. Не випадково Дж. Нейсбіт розглядає децентралізацію як “могутній двигун” соціальних змін”. Ще однією причиною економічної регіоналізації є зростання масштабів економіки та ускладнення господарського життя. Розширення бізнесового простору, зростання кількості економічних агентів, збільшення числа та різноманіття трансакцій, стрімке наростання обсягів інформації – все це утруднює економічну координацію, прийняття раціональних господарських рішень. Управління економічним розвитком із боку центральних галузевих установ виявляється все більше неефективним. П. Кругман і М. Обстфельд взагалі вважають, що “країни не є економічними утвореннями”, їх такими роблять лише політичні кордони. Саме під впливом економічної глобалізації активізувалося формування регіональних економік, їх інтернаціоналізація. “Відродження регіонів” – це по-суті новітній процес. Американський науковець Е. Блейклі (Е. Blakeli) зазначає, що в США міста та регіони до 1974 року слабо залежали від процесів у світовій економіці і мало цікавилися подіями, що відбуваються за межами країни. Сьогодні ситуація докорінно змінилася. Суттєво посилився вплив та значення зовнішніх чинників, що спонукало регіони до самостійного інтегрування у світову економічну систему: “окремі регіони держави стали структурними елементами цієї системи” З розвитком регіонів зміюється архітектоніка світової економіки. Якщо раніше вона розглядалася як сукупність національних економік, пов’язаних між собою міжнародним поділом праці та світовими ринками, то сьогодні її структурною одиницею стає економічний регіон.




















































«Економічне диво» (цивілізаційний досвід країн Південно-Східної Азії).
«Полюси економічного розвитку»: національний і регіональний аспекти.
Варіанти стратегії автаркії: недоліки і переваги.
Варіативність міжнародних економічних стратегій розвитку: макроекономічні складові.
Варіативність міжнародних стратегій економічного розвитку.
Варіативність планетарної стратегії сталого розвитку.
Варіативність політики автаркії: економічна самодостатність; структурна закритість; економічна закритість; автаркія експансії.
Варіативність стратегії глобалізації і економічної уніфікації світового простору.
Варіативність стратегій розвитку транзитивних країн.
Варіативність сучасних макроекономічних політик і стратегій економічного розвитку.
Вестернізація як стратегічний проект. Стратегія «Золотого мільярда».
Взаємозалежність глобальних і національних стратегій економічного розвитку.
Види, рівні, суб'єкти та об'єкти міжнародних економічних стратегій.
Виміри цивілізацій як об’єктивної реальності як об’єктивна реальність.
Вплив глобалізації на стратегії економічного розвитку країн.
Вплив наднаціональних регулюючих світових та регіональних економічних інституцій на реформи в Україні.
Глобалізація економіки як чинник формування нових геостратегічних концепцій розвитку.
Глобалізація і механізми реалізації стратегій розвитку
Глобалізація і нове індустріальне суспільство: трансформація стратегій економічного розвитку.
Глобалізація як закономірність розвитку світового господарства і як західний проект.
Глобалізація як західний проект.
Глобалізація як об’єктивний процес розвитку економіки.
Глобалізація як стратегія і як основа транснаціоналізації світової економіки.
Глобалізм і національна економіка: інтеграція і протистояння.
Глобальні економічні проблеми сучасності і їхнє відображення у міжнародних стратегіях економічного розвитку.
Глобальні проблеми сучасності та антикризові стратегії економічного розвитку.
Державна економічна внутрішня та зовнішня політика і міжнародні економічні стратегії.
Досвід і реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах світу.
Еволюція стратегій Європейського Союзу.
Еволюція стратегій розвитку економіки України.
Економічна допомога країн-лідерів країнам з перехідною економікою як інструмент управління трансформаційними процесами у цих країнах.
Економічна інтеграція як напрям світового економічного розвитку.
Економічна політика України в контексті діяльності СНД.
Економічна політика України в контексті розширення ЄС.
Економічне середовище, види й суб'єкти міжнародних економічних стратегій.
Економічний глобалізм і економічний антиглобалізм у геостратегічному контексті.
Економічний націоналізм – стратегія захисту національних економік в умовах глобалізації.
Економічні аспекти зіткнення та взаємодії цивілізацій.
Економічні інтереси і міжнародні стратегії економічного розвитку.
Економічні механізми підтримки екологічної рівноваги.
Експансіоністські складові стратегій світового економічного домінування.
Етапи еволюції світового господарства і світових економічних стратегій.
Етапи кардинальних змін у міжнародних економічних стратегіях.
Європейський союз у контексті цивілізаційної взаємодії.
ЄЕС: стратегія і принципи формування.
Загальнонаціональні і індивідуальні приватні економічні інтереси та їхній вплив на параметри міжнародних стратегій економічного розвитку країни.
Засади стратегії економічного розвитку України шляхом європейської інтеграції.
Засади стратегій економічного розвитку в країнах, що розвиваються.
Зовнішньоторговельна політика як чинник стратегії соціально-економічного розвитку.
Інноваційні, інформаційно-технологічні, фінансово-економічні, інституціональні й соціальні засади трансформації світових економічних стратегій в умовах глобалізації.
Інноваційні, фінансово-економічні й соціальні основи забезпечення сталого економічного розвитку.
Інтеграційний вибір України: стратегія економічного розвитку
Класифікація економічних стратегій країн (за рівнем розвитку, цивілізаційною приналежністю, інституціональною та галузевою структурою економіки, рівнем конкурентоспроможності, параметрами середовища розвитку).
Класифікація економічних стратегій країн за цивілізаційною приналежністю.
Класифікація стратегій економічного розвитку за ознаками (домінуючих країн, транзитивних економік, та країн, що розвиваються).
Конкурентне середовище та національні (регіональні) конкурентні переваги як складові сталого розвитку глобальної економіки.
Концептуальні засади економічної глобалізації.
Концептуальні засади стратегій економічного та соціального розвитку країни.
Концептуальні засади сучасних реформаторських стратегій розвитку постсоціалістичних країн.
Концептуальні основи трансформації міжнародних економічних стратегій в умовах глобалізації.
Координація розвитку глобальної економіки Міжнародним валютним фондом та Світовим банком.
Країни як суб'єкти і об'єкти глобальних економічних стратегій домінуючих країн.
Країни як суб'єкти світових економічних стратегій в умовах глобалізації.
Країни-лідери і наднаціональні економічні регулюючі інституції.
Критерії сталого розвитку країн у глобальному середовищі.
Макроекономічні важелі закритості національних економік в контексті стратегії відкритості.
Макроекономічні регулятори інноваційних процесів як основа стратегії сталого розвитку.
Механізм імплементації стратегій ЄС.
Механізми та інструменти конвергенції України та ЄС.
Міжнародна мобільність факторів виробництва і проблема вибору національних стратегій міжнародної економічної поведінки.
Міжнародні стратегії економічних трансформацій на пострадянському просторі.
Міжнародні урядові установи ООН і економічна доцільність координуючого впливу на окремі сфери національних економік.
Мобілізаційні моделі як форма реалізації наступальних стратегій розвитку.
Моделі розвитку національних економік і диверсифікація світових економічних стратегій.
Моделі та стратегії розвитку країн, що розвиваються.
Наднаціональна координація процесів сталого розвитку.
Наднаціональні міжнародні і регіональні економічні регулюючі інституції та їхня роль у реалізації світових економічних стратегій.
Наздоганяльні стратегії національного економічного розвитку
Наслідки економічних реформ в Китаї.
Наслідки міжнародного економічного домінування.
Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія автаркії і наслідки її реалізації.
Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія відкритості і наслідки її реалізації.
Національна стратегія сталого розвитку України.
Національні економічні стратегії розвитку країн-лідерів
Національні інтереси України в процесі створення ЄЕП.
Національні переваги і національні пріоритети України як основа стратегічної моделі розвитку.
Основні стратегічні засади взаємодії України і МВФ.
Основні цивілізаційні розбіжності у принципах економічної організації суспільств.
Особливості еволюції міжнародних стратегій економічного розвитку.
Особливості інтеграційних стратегій країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Особливості інтеграційних стратегій країн ЦСЄ.
Особливості координації економічного розвитку країн-учасниць ЄЕП.
Особливості формування постіндустріальних стратегій.
Переваги і суперечності економічних стратегій у глобальному середовищі.
Переваги та недоліки стратегії відкритості.
Передумови й фактори формування, примноження та диверсифікації світових економічних стратегій.
Причини зіткнення цивілізацій та характеристика їх конфлікту.
Пріоритетні напрямки реалізації стратегії «Європа 2020».
Проблема формування Україною національної стратегії розвитку у контексті варіації світових економічних стратегій.
Проблеми вибору стратегії економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів: синтез і цивілізаційна ідентичність.
Проблеми домінування та інтеграції.
Проблеми економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів.
Проблеми формування планетарної стратегії сталого розвитку і економічні інтереси країн-лідерів.
Процеси глобалізації і економічний націоналізм.
Реалізація стратегії економічного прориву (випереджальної) як прагнення домінування
Регіоналізація як реакція на виклики глобалізації.
Регіоналізація як цивілізаційне явище.
Ринкова економіка, економічна демократія і стратегії міжнародного економічного розвитку країн з ринковою економікою.
Світові «центри тяжіння» і інтеграційні процеси: варіативність міжнародних економічних стратегій.
Світові економічні ресурси як база реалізації стратегій соціально-економічного розвитку.
Світові макрорегіональні угрупування і варіативність міжнародних економічних стратегій.
Світові фінансово-економічні кризи у контексті глобалізації і антикризові стратегії розвинутих країн.
Середовище та фактори формування міжнародних стратегій економічного розвитку.
Система міжнародних організацій з регулювання світової торгівлі та їхні стратегічні цілі.
Специфіка стратегії автаркії домінуючих, транзитивних країн та країн, що розвиваються.
Специфіка стратегій по лінії Схід-Захід.
Співвідношення національних, регіональних та глобальних стратегій економічного розвитку.
Сприяння з боку наднаціональних інституцій адаптації реформаторських моделей у транзитивних країнах як напрям координуючого впливу.
Стратегії «наздоганяючого розвитку» та їхня результативність.
Стратегії виживання (інерційні стратегії) економічного розвитку
Стратегії виживання і периферійність економічного розвитку.
Стратегії економічного зростання і державне регулювання ринкової економіки.
Стратегії ЄБРР і Україна: основні засади взаємодії.
Стратегії ЄБРР: мета і наслідки реалізації в постсоціалістичних країнах.
Стратегії загальноамериканської інтеграції: NAFTA, FTAA.
Стратегії наднаціональних інституцій і їхній вплив на формування національних стратегій.
Стратегії постсоціалістичних країн у світовому середовищі.
Стратегії ринкових реформ в Україні в контексті світового досвіду.
Стратегії розвитку України у глобальному середовищі.
Стратегії Світового банку і Україна: основні засади взаємодії.
Стратегії Світового банку: мета і реальні наслідки.
Стратегії ТНК і національні стратегії міжнародного економічного розвитку.
Стратегії ТНК і їхній вплив на формування національних економічних стратегій.
Стратегії ТНК у контексті стратегій домінування країн-лідерів.
Стратегічна мета та цивілізаційні чинники формування світових економічних співтовариств.
Стратегічні завдання СОТ у регулюванні міжнародної торгівлі та світового економічного розвитку.
Стратегія «рейганоміки»: переваги та недоліки.
Стратегія «тетчеризму»: переваги та недоліки.
Стратегія автаркії експансії («автаркії великих просторів»)
Стратегія відкритості і проблеми забезпечення сталого розвитку світової економіки.
Стратегія домінування і концепція «полюсів розвитку».
Стратегія економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр.
Стратегія ЄС «Європа 2020»: причини ухвалення та основні цілі.
Стратегія Світового банку та умови її реалізації
Стратегія сталого розвитку ООН і економічна допомога країнам, що розвиваються.
Сучасний глобалізм і антиглобалізм у геостратегічному контексті.
Сучасні антикризові стратегії країн-лідерів.
Сучасні геополітичні стратегії світового розвитку: «геополітичні розломи».
Сучасні світові інноваційні економічні стратегії
Україна – ЄЕП у контексті міжнародних економічних стратегій.
Україна в міжнародному конкурентному середовищі: вибір стратегії розвитку.
Україна і ЄБРР: основні засади та наслідки стратегічного партнерства.
Україна і стратегії регіоналізації.
Умови реалізації стратегії економічного прориву («економічне диво»).
Умови та наслідки реалізації стратегії МВФ.
Характеристика зовнішньополітичних зовнішньоекономічних орієнтацій України: євразійська, євроатлантична; чорноморська.
Характеристика світових концепцій національного економічного розвитку.
Характеристика стратегій відкритості та протекціонізму.
Цивілізаційна диверсифікація і постсоціалістичні країни.
Цивілізаційна складова трансформацій світових економічних стратегій в умовах глобалізації.
Цивілізаційна специфіка і міжнародні стратегії економічного розвитку країн Заходу.
Цивілізаційна специфіка міжнародних економічних стратегій країн Ісламу.
Цивілізаційна специфіка ринкових трансформацій в Україні.
Цивілізаційна специфіка стратегій країн Ісламу.
Цивілізаційна специфіка стратегій ринкових трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи.
Цивілізаційний чинник розвитку національних економік.
Цивілізаційні виміри стратегій економічного розвитку.
Цивілізаційні витоки економічного націоналізму.
Цивілізаційні детермінанти формування міжнародних стратегій економічного розвитку.
Цілі та завдання стратегії ЄС «Європа 2020».
Чинники зміцнення економіки ЄС і основні напрями їх реалізації (Програма «Європа 2020»).
Чинники національного розвитку України у контексті моделі економічного прориву.
Чинники регіоналізації глобального розвитку.











































°

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·

·
·
·
·
·
·
·
·
·
·7
·
·
·
·
·
·
· 

®
°

·

·
тРисунок 5C:\Users\Mariia\Documents\KNEY\Міжнародні стратегії ек розвитку\Безымянный.png15

Приложенные файлы

  • doc 18224271
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий