ukr_gotovoe

1.Автобіографія та резюме. 2.Види документів. 3.Відмінювання числівників. 4.Відмінювання, правопис прізвищ. 5.Вставні слова і словосполучення в діловому мовленні. 6.Граматична форма ділових паперів. 7.Графічні скорочення у діловому мовленні. 8.Діалекти української мови. 9.Діалектна лексика. 10.Ділове спілкування. 11.Ділові документи та їх види. 12 Ділові папери, що містять комерційну таємницю. 13.Довідка. 14.Договір. 15. Документ. Загальні вимоги до мови документа. 16. Документ. Класифікація документів. 17. Доповідна записка. 18. Доповідні та пояснювальні записки. 19. Етика ділового спілкування. 20. Єдина державна система діловодства.(ЄДСД). 21. Загальна характеристика давньої літератури. 22. Загальні вимоги до складання та оформлення документів. 23. Запозичені слова у діловому мовленні. 24. Засоби стандартизації мови ділових паперів. 25. Заява-зобов'язання. 26. Зв'язок української мови з іншими мовами. 27. Звертання при службовому листуванні. 28. Іншомовні слова у діловому мовленні. 29. Класифікація документів. - 30. Клична форма та звертання. 31. Книжні та іншомовні слова у діловому мовленні. 32. Культура українського мовлення. 33. Лексика ділових паперів. 34. Лист. 35. Логічна послідовність документів. 36. Мистецтво ділового спілкування. 37. Мова та професія. 38. Мовленнєвий етикет. Вітання та побажання. 39. Мовленнєвий етикет. Заперечення, відмова. 40. Мовленнєвий етикет. Звертання. 41. Мовленнєвий етикет. Подяка. 42. Мовленнєвий етикет. Прощання. 43. Основи діловодства. 44. Основні вимоги до мовлення. 45. Основні правила оформлення документів з високим рівнем стандартизації. 46. Офіційно-діловий стиль. 47. Оформлення сторінки. 48. Пароніми у діловому мовленні. 49. Підготовка до бесіди. 50. Пояснювальна записка. 51. Правила написання та оформлення договору. 52. Правила графічних скорочень у діловому мовленні. Типи абревіатур та їх використання. 53. Правила написання та оформлення автобіографії. 54. Правила написання та оформлення заяви. 55. Правила написання та оформлення протоколу. 56. Правила написання та оформлення резюме. 57. Правила складання тексту документа. 58. Правопис власних назв. 59. Правопис географічних назв у ділових паперах. 60. Правопис та відмінювання прізвищ 61. Правопис українських та старослов'янських прізвищ. 62. Прийменник ПО у діловому мовленні. 63. Протокол. 64. Професійна лексика та термінологія. 65. Професійна термінологія. 66. Реквізити документа. 67. Реквізити документів за державним стандартом. 68. Складні випадки правопису прізвищ та імен по батькові. 69. Службові листи. 70. Стилі сучасної української мови. 71. Стилі сучасної української мови. Характеристика офіційно-ділового стилю. 72. Стилістичні особливості офіційно-ділового стилю. 73. Стиль ділових листів. Як треба починати та закінчувати ділові листи? 74. Текстове оформлення документів. 75. Телефонний етикет. 76. Терміни та їх місце в діловому мовленні. 77. Технічні вимоги до оформлення організаційно-розпорядчих документів. 78. Усне та писемне мовлення 79. Формуляр та реквізити документів. 80. Характеристика офіційно - ділового стилю. 81. Числівники у діловому мовленні.



























1.Поетична творчість українського народу. 2.Художній світ Василя Стефаника. 3."Чорна рада" П.Куліша - перший історичний роман нової української літератури. 4."Енеїда" І.П. Котляревського - енциклопедія українознавства. 5.Образ жінки- матері у творчості Т.Г.Шевченка. 7.Література рідного краю. Поети та письменники Криму. 8.І. Драч. "Чорнобильська мадонна". 10."Маруся" Г.Ф. Квітки - Основ'яненка - перша українська повість (до проблеми сентименталізму як творчого методу). 11.Становлення українського професійного театру. 12.Творча діяльність М.Старицького. 13.Давньоукраїнська література. Літературні пам'ятки 11 - 12 ст. 14.Драматургія І. К. Тобілевича (Карпенка - Карого). 15.Філософські погляди Г.Сковороди. 16.Творчість сучасних поетів та письменників. 17.Проза. Прозаїки 70 - 90-х років 19.ст. 18.Творчість М.Л.Кропивницького. 19.Українські поети та письменники сучасності. 20.Давня українська література (14-18ст). 21.Драматургія 70 - 90-х років. 22.Життєвий і творчий шлях І.Я.Франка. Збірка "Зів'яле листя". 23.Література 16 - 18 ст. 24 Драматургія Л.Українки - нове слово у розвитку української літератури. 25. Вклад української літератури у скарбницю світової літератури. 26. Література 14- 15ст. 27. Гумор і сатира Квітки - Основ'яненка.
28.Іван Вишенський. 29. Перший історичний роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко. 30.О.Кобилянська "Земля" 31. Життєвий і творчий шлях Карпенко - Карого. 32.Народні перекази та легенди. 33. Творчість письменників емігрантів.
34. Загальна характеристика давньої літератури.













































































1 1.Автобіографія та резюме.
Автобіографія – це короткий опис свого життя. Складається вона довільно. Пишеться вона від руки, на аркуші паперу, іноді на спеціальному бланку. Форма викладу – від першої особи. Прийнято всі відомості подавати у хронологічному порядку. В автобіографії вказується рік, місяць і число народження; прізвище, ім’я по батькові батьків, їхня професія; освіта; відомості про трудову діяльність та участь у громадському житті; сімейний стан; склад сім’ї; домашня адреса; дата складання автобіографії; у кінці ставиться підпис.
Я, Ахметгараєва Ольга Володимирівна, народилася 9 травня 1988 року в Туркменії, у селищі Чаршанга. Мій батько, Ахметгараєв Володимир Мухаматнурович, працює у військовій частині Інгулецького району зв’язковим; моя мати, Ахметгараєва Олена Гильміярівна, -- комірниця на заводі «Промдизель». Маю брата, Ахметгараєва Сергія Володимировича. Він навчається у технічному університеті за спеціальністю «автоматизовані системи та мережі». Незаміжня. У 1995 році вступила до середньої школи № 114, яку закінчила у 2005 році із відзнакою за високі досягнення у навчанні. Під час навчання займалася науково-дослідницькою роботою у біології та економіці, за що була нагороджена грамотами на наукових конференціях. Брала участь у міських олімпіадах із математики, географії та української мови. Неодноразово займала призові місця. У складі шкільної команди приймала участь у засіданнях інтелектуального клубу «Ерудит». Протягом десяти років займалася плаванням. Була відзначена чисельними грамотами та медалями за зайняті призові місця в обласних та Всеукраїнських змаганнях. Маю перший дорослий розряд із плавання. У 2005 році була зарахована за результатами вступних іспитів на перший курс Криворізького економічного інституту Київського національного економічного університету на факультет міжнародної економіки і права. Моя адреса: вул. Каткова 45-54, м. Кривий Ріг, Україна. Число Підпис

Резюме Резюме нині це поширений документ про прийом на роботу до комерційних підприємств. Особливістю резюме є виклад відомостей про освіту і трудову діяльність у зворотному хронологічному порядку. У графі "Додаткові відомості" можна вміщувати будь-яку інформацію: володіння іноземними мовами, наявність друкованих праць, професійні навики за іншим фахом та ін.
П. І. По б.: Борисенко Андрій Іванович
Адреса: 252001, м. Київ,
вул. Хрещатик, б. 7, кв. 11
Телефон: 2245201
Дата і місце народження: 11 березня 1973 р,, Київ
Громадянство: Україна
Сімейний стан: одружений, маю сина
Освіта: 19901995 Український державний університет харчових технологій за спеціальністю "Технологія хлібопекарних виробництв" з наданням фаху ІНЖЕНЕР-ТЕХНОЛОГ. 19801990 середня школа № 88 (м. Київ). По закінченні школи отримав свідоцтво про присвоєння фаху ПРОГРАМІСТ.
Досвід роботи: з 1997 р. головний технолог хлібокомбінату № 2.
З 19951997 змінний технолог хлібокомбінату № 2. ДОДАТКОВІ ВІДОМОСТІ: Маю досвід роботи з електронними таблицями, текстовим і графічним редакторами у середовищах 003 і \Л/ІМОО\А/3, а також володію системами програмування на мовах РАЗСАЦ С і СУВО таких як ОВАЗЕ і РОХРВО та ін.
Володію англійською мовою (читаю і перекладаю зі словником).
На вимогу можу додати необхідні рекомендації.
(підпис)
А.І. Борисенко





































2.Види документів.
Види документів визначаються за кількома ознаками. 1. За змістом інформації: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обліку, кадрових питань, фінансово-кредитних операцій, комерційні документи, документи зовнішньо-економічної діяльності. 2. За походженням: офіційні (службові) ті, що створюються організацією чи службовою особою та особисті - засвідчують особу або її права, обов'язки, службовий або соціальний стан. 3. За призначенням: організаційні, розпорядчі, інформаційні, колегіальних органів. 4. За місцем виготовлення: внутрішні (створюються всередині організації, підприємства і тут же функціонують) і зовнішні (що надійшли від інших установ, надіслані в інші установи). 5. За напрямом проходження: вхідні (що надійшли ззовні для розгляду й виконання) і вихідні (що надсилаються в інші установи, організації). 6. За способом (формою) виготовлення: типові (складаються завчасно і є текстом-зразком для індивідуальних: типові правила, інструкції); трафаретні (частина тексту видрукувана на бланку, частина вписується при його заповненні); індивідуальні (створюються щоразу наново за довільною формою). 7. За ступенем складності: прості (містять одне питання) і складні (містять два або більше питань). 8. За ступенем гласності: звичайні, для службового користування, таємні (секретні). 9. За терміном виконання: звичайні (документи, термін розгляду яких визначено чинним законодавством, адміністрацією) і термінові (виконуються терміново або у строк, спеціально визначений керівником). 10. За стадіями виготовлення: чорнові (робота автора над текстом), оригінали (належним чином оформлений перший примірник документа), копії 13 SEQ CHAPTER \h \r 115(точне відтворення оригіналу; різновиди копій: відпуск повна копія відправленого оригіналу; витяг - копія, що відтворює частину документа; дублікат другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу). 11. За строками зберігання: постійні, тимчасові (до 10 років), тривалі (понад 10 років). 12. За структурними ознаками: стандартні (документи, в яких може бути передбачено не лише формуляр, а навіть слова, словосполучення й речення, за винятком цілком конкретних відомостей) і нестандартні (документи, в яких можна заздалегідь передбачити й сформулювати окремі найзагальніші відомості, а спосіб викладу залежить від конкретного змісту, ситуації та обставин ділового спілкування). 13. За способом фіксації: письмові, графічні (малюнки, графіки, схеми, плани), фото-, кіно-, фонодокументи. 14. За юридичною силою: справжні (документи видані в установленому законом порядку; розрізняють: дійсні - що мають на даний момент юридичну силу) і недійсні - що з якихось причин утратили її (наприклад, через закінчення строку договору) і підроблені (у зміст документа вносять неправильні відомості, роблять виправлення тощо).
3.Відмінювання числівників.
Типи відмін. числ. 1-й тип – один (змінюється за родами, числами та відмінками). Бажано відзнач. наявність паралельних форм: одно-одне, на одному –однім, однієї-одної. 2-й тип – два, три, чотири, багато, кілька, усі збірні числ-ки. Треба пам’ятати, що в оруд. відмінку вживається форма трьома, але чотирма, багатьма і багатьома. 3-й тип – п’ять – вісімдесят (крім сорок) кільканадцять, кількадесят. Допускаються паралельні форми, крім Н. (п’яти-п’ятьох). В числ. шість, сім, вісім – чергування голосного і з е, о: шести, семи, восьми. В числ. п’ятдесят, п’ятсот не зберігається м’який знак. 4-й тип – сорок, дев’яносто, сто, які в усшх непрямих відмінках мають закінчення –а. 5-й тип – складні числ.,що є назвами сотень: двісті-дев’ятсот. Відмін. дві частини слова (семистам). 6-й тип – нуль, тисяча, мільйон, мільярд. Відм як іменники. У складних кількісних числ. відмін. Всі складові частини (р.в. тисячі семи), а у складених порядкових – останнє слово (р.в. тисяча сьомого). Числ. Півтора, півтори, мало, немало, чимало не відм.

4.Відмінювання, правопис прізвищ.
Укр. Прізвища подаються на письмі за загальними нормами укр. Правопису відповідно до установленої вимови.
Ряд прізвищ слов’янського походження в укр. мові мають деякі особливості на відміну від російської: 1. у рос прізв-х Ё передається як ЙО на початку слова та в середині після голосних та твердих пригол-х, Ё відповідає ЙО: Йотов, Муравйов. 2. якщо Ё відповідає О після м’якого приголосного, то ЬО: Пушкарьов. 3 під наголосом після ж,ч,ш,щ,ц пишеться О: Чижів. Без наголосу – Е. 4. рос Е після пригол-х передається в укр. як Е. але звук Е в рос прізв-х, що відповідає укр. І передається як Є 5. рос И в основах пріз-щ на початку слова, після пригол-х передається як І
Після ж,ч,ш,щ пишеться И 6. рос И у середині слів після голосних, апострофа та м’якого знака передається через Ї: Руїн, Ільїн. 7. рос Ы передається через И: Черниш. 8. літера И завжди пишеться в прізв-х, утворених від імен та інших коренів, спільних для укр. та рос мов: Сидоров
9 рос суфікс –ев, -еев передається як Є після всіх пригол-х, крім шиплячих та Ц: Матвєєв, Гундарєв
10 у префіксах при-, суфіксах –ич,-ик пишеться И. 11. слов’янські пріз-ща пишуться з Ь у суфіксах –ськ,-цьк,-зьк.
















5.Вставні слова і словосполучення в діловому мовленні. Слова та слов-ня, введені в речення з метою внесення в нього того чи іншого пояснювання, назв вставними. Вони не зв’язані з членами речення способами узгодження, керування чи прилягання, але за смислом зв’язані з цілим речення. Тому виключення вставних слів і слов-нь із речень змінює його зміст, але не порушує синтаксичної будови.
Вставні слова та слов-ня часто використовуються у діловому мовленні, при складанні ділових паперів, ними розпочинаються речення, абзаци. Для певних галузей вони є традиційно усталеними. Однак рекомендовано вживати їх обмежено (2-3 на стор).
В усному діловому мовленні вживання Вставних слів та слов-нь не створює надлишкової інформації. Навпаки воно допомагає доповідачу зорієнтуватися, а слухачу – сприйняти сказане.
За значенням поділяються на 3 групи:
1 вказують на ставлення мовця до висловленої їм думки: звичайно, напевно, на жаль, сказати правду і т. ін.
2 вказують на те, кому належить висловлена думка: по-моєму, на мій погляд, за словами (такого) тощо.
3 вказують на зв'язок висловлюваного з контекстом: значить, виходить, до речі.
Вставні слова та слов-ня в письменному мовленні виділяються комами, в усному – паузами.

6.Граматична форма ділових паперів.
При складанні документів виникають труднощі не лице в доборі потрібних слів, а й у виборі відповідної граматична форми. Найчастіше виникає сумнів щодо використання роді іменників, коли це стосується назви осіб за професією.
Наприклад: учитель учителька, касир касирка, лаборант лаборантка, лікар лікарка, фізик -фізичка, пра цівник працівниця, викладач викладачка.
Офіційні назви посад, професій іменники чоловічог роду, тому в ділових паперах слід вживати саме їх. Залежі слова від найменування професій узгоджуються у формі ч
ловічого роду.
Наприклад: старший викладач Світлана Дмитрівна; касц управління Марія Семенівна; лаборант інституту Оксші Вікторівна; науковий співробітник Ольга Семенівна; головня прокурор Мідія Іванівна Шевченко.
Коли ж після таких сполук на позначення жіночого рол стоїть дієслово, то воно узгоджується з прізвищем і вжн[ вається у формі жіночого роду.
Наприклад: Старший викладач Г. І. Гаєвська відповідалаїй наші запитання. Головний лікар Л. 1. Ткаченко наголосила Ч цих рядках наказу директора.
У ділових документах не вживають узгоджений тил] наша голова наказала, старша інженер поїхала, головна літ порадила тощо.
Не рекомендується називати осіб за місцем проживай!] та їх професією типу: сільчани, городяни, заводчани, диспії цііашки, поштарі, вживаються: мешканці села, мешканці м№ робітники заводу, службовці станції, працівники пошти.

7.Графічні скорочення у діловому мовленні.

Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочень значень метричних мір: м-метр, мм-міліметр, см-сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та малих літер, дефісів, напр.: півн.-сх.
Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не початкова в слові, і на ь. напр.: український – укр., україн.
При збігу двох однакових пригол-х скорочення робимо після першого приголосного: змін. робота
За збігом 2-х і більш різних пригол-х скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід. мідн. (мідний)
Абревіатури (складноскорочені слова):
Розділяють 2 види скорочення слів: для зорового сприйняття і для вживання в писемній і усній мові.
Скороч 1-го типу не мають граматичного оформлення, познач малими літерами: рр., р-н, це – нормативні скороч
Другий тип: АН-24, КПІ – пишуться без крапок і мають граматичні форми.
Назви установ, закладів тощо, утворені з частин слів пишуться:
- з великої літери, якщо вживаються на позначення установ одиночно: Укрнафта
- з малої літери, якщо такі слова є родовими назвами: міськрада
Складноскорочені назви, утворені з початкових букв імен власних і загальних, пишуться великими літерами: НЛО, АТС. Абревіатури від загальних назв, які вимовляються як звичайні слова (без вставних слів), пишуться малими літерами: неп (під час непу). Такі слова відмінюються.
















8.Діалекти української мови.
Провідною тенденцією у розвитку національної мови є прагнення її до єдиної, уніфікованої, універсальної форми, тобто спільної і єдиної для всіх літературної форми, поширеної в усному і писемному різновидах по всій території держави. Українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Відмінності виявляються на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, лексичному і т. д. Сукупність усіх особливостей, властивих мовленню людей на певній території проживання їх, утворює д і а л е к т, у межах якого виділяються менші єдності говірки. Українській національній мові властиві три діалекти (або наріччя). північний, південно-західний, південно-східний. Північний діалект поширений на території сучасних областей Чернігівської, Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської. Фонетичні особливості Північним говорам характерне вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі) у закритих складах відповідно до звука [і] літературної мови: стуол, стуел. Морфологічні особливості: вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати. Л е к с и ч н і особливості. У словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові, зокрема: кукуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля (курча). Південно-західний діалект Поширений на території сучасних областей Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, південної частини Рівненської, Житомирської, західної частини Черкаської. Фонетичні особливості. Переважає чітка вимова ненаголошених звуків [е], [и]: село, живу; значне наближення ненаголошеного [о] до [у]: чу°лу°вік, ку°рова; у закритих складах замість давнього [о] в словах книжного походження і споріднених з ними вимовляється [і]: нарід, вирік, порідний. Морфологічні особливості. Іменники жіночого роду першої відміни вживаються в орудному відмінку однини із закінченням -оу, -су замість -ою, -.рукоу, ногоу.
Лексичні особливості. У словниковому складі південно-західного діалекту значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: гостинець (шлях), бистрець (потік). Південно-східний діалект
Поширений на території сучасних Полтавської, Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Херсонської, Одеської, Сумської, Миколаївської областей, більшої частини Черкаської та південної частини Київської областей. Особливості південно-східного діалекту більше відповідають нормам літературної мови, ніж відрізняються від них. Однак окремі його говірки мають властивості, що відмежовують цей діалект від літературної мови. Фонетичні особливості. В цьому діалекті відсутні африкати [дж], [дз], а в І особі однини дієслів змінюється і місце наголосу: бжола, сажу, сйжу.хджу (і садю, сидю, ходю), зеркало, звоник; ствердіння [р'] на початку складу: радок, радно, ражанка; пом'якшена вимова шиплячих: спі[ш'а]ть, кри[ч'а]ти, [ч'о]го.
Морфологічні особливості. Відсутність чергування приголосних у формах першої особи однини дійсного способу дієслів другої дієвідміни: просю, носю, возю, платю. Лексичні особливості. Діалект відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови. Приклади їх: допіру (тільки що), баняк (чавун), ярчак (зграя), пшеничка (кукурудза), слабий (хворий), пакіл (кілок), гасник, гасниця (гасова лампа).

9.Діалектна лексика. Основу лексики української мови складають слова, які розуміють і вживають усі. Вони називаються загальновживаними. Але є такі олова, які вживають лише в певній місцевості, в окремих говірках, наріччях. Такі слова називаються діалектни «й.
Що таке діалекти і діалектизми?
Діалекти це відгалуження загальнонародної мови, яким говорить частіша народності, нації, племені.
Сукупність українсіких говорів за особливостями фонетичних рис, лексичї-ого складу, морфологічних та синтаксичних відмінностей поділяється на три діалектні групи або наріччя: північне, гівденно-східне, південно-західне.
Діалектизми (або провінціалізми) це слова, що вживаються в окремих говорах або наріччях і не поширені в мові всього народу. Це територіальні (обласні) діалектизми та соціальні, що функціонують лише в певному соціальному угрупованні.
У розмови о -побутовому стилі нерідко зустрічається діалектна лексика. Вихована людина повинна стежити за своїм мовленням і послугов>ватися загальновживаними унормованими словами української мови.
Поширена діалектна лексика у творах художньої літератури. Зразки майстерного використання її з метою зображення місцевого колориту спостерігаються у творах Панаса Мирного, Лесі Українки, І. Франка, О. Гончара, М. Стельмаха, Д. Павличка та ін Ось як змальовує М. Коцюбинський картини життя і побут? гуцулів, використовуючи діалектиу лексику: «Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, язе смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню».
Слід зазначити, що надмірне вживання діалектної лексики Ускладнює читання творів. Треба дуже обережно ставитися до використання діалектна лексики, дбати про те, щоб вона не засмічувала мову і не ітруднювала сприймання творів читачами.

10.Ділове спілкування.
Найбільш масовий тип спілк. людей у суспільстві – ділове спілк. Без нього неможливо обійтися у сфері дипл-них, амін-них, прав-х, екон-их, комерційних відносин. Уміння успішно проводити діл. переговори, грамотно правильно складати діл. док-т і чимало іншого сьогодні стало невід’ємною частиною проф. культури людини : менеджера, керівника всіх рівнів, референта, службовця. Культура діл. спіл-ня сприяє встановленню і розвитку стосунків співробітництва і партнерства між колегами , керівниками і підлеглими, партнерами і конкур, багато в чому визначаючи ефективність цих стосунків: чи розвиватимуться вони успішно у напрямку реалізації інтересів партнерів або ж виявляється неефективність, а то й зовсім припиняється, якщо партнери не дійдуть згоди і не знайдуть спільну мову.
У залежності від різних ознак ділове спілкування поділяється на :
- усне – письмове ( з погляду мови) - діалогічне – монологічне
- міжособистісне- публічне -безпосереднє –опосередковане контактне -дистанційне. Монолог у діл спілкуванні являє собою тривале висловлювання однієї особи. Діалог призначений для взаємодії між співрозмовниками. Діалог є в основному спонтанним (не може бути заздалегідь спланований), експресивним. Дистанційне, опосередковане спілкування відрізняється від контактного , безпосереднього підвищеною увагою до інтонаційного забарвлення мовлення (усне спілкування), стислістю і регламентованістю, неможливістю використання жестикуляції і наочності як носіїв інформації.
Володіння всіма жанрами ділового усного і письмового спілкування входить до професійної компетенції сучасного керівника, менеджера.

11.Ділові документи та їх види. Документ ( в перекладі з латинської - спосіб доказу ) - це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини. Сукупність таких документів називається управлінською документацією, а діяльність по створенню документів та організація роботи з ними - діловодством. 1) Документи особового складу: заяви про прийняття на роботу автобіографія характеристика контракти з найму працівників 2) Організаційні документи: положення статути інструкції 3) Розпорядчі документи: постанови накази вказівки (інструкції)
Розпорядження ухвали 4) Інформаційні документи і документи колегіальних органів: звіти доповідні записки, довідки, зведення, огляди, пояснювальні записки , службові й супровідні листи та їх різновиди (листи - запити, листи нагадування, прохання, повідомлення, інформації, відповіді, телеграми, радіограми). 5) Обліково-фінансові документи: оформлення відкритих рахунків у банку заява-забов'язання відмова від акцепту ( акцепт - це згода платника на оплату грошових і товарних документів) акти трудові угоди доручення 6) Документи з господарсько-договірної діяльності: договір поставки договір підряду господорські договори в науковій діяльності договір у взаємовідносинах підприємства і банку договір про майнову відповідальність матеріально-відповідальних осіб комплект договорів по створенню нових форм господарювання 7) Документи господарсько-претензійної діяльності: протоколи розбіжностей до договорів претензійні листи комерційні акти позовні заяви 6) Документи зовнішньо-економічної діяльності комерційні листи відповіді на пропозицію контракти документи про створення спільних підприємств ( протокол намірів до створення спільного підприємства, договір і статут спільного підприємства). Спільні риси документів: 1. Кожен документ укладається повноважним органом, або особою відповідно до її компетенції. 2. Документ не повинен суперечити чинному законодавству. 3. Документ повинен бути достовірним. Інформація в документі повною і доцільною, формулювання лаконічним і зрозумілим (не двозначним). 4. Усі документи складаються за певним зразком, дотримання якого обов'язкове для всіх. 5. Правильним є документ складений офіційно-діловою мовою. Саме цим текст ділового документа відрізняється від тексту будь-якого іншого стилю.

12 Ділові папери, що містять комерційну таємницю

В умовах конкуренції між фірмами актуальною стає проблема збереження інформації, що становить їх комерційну таємницю. КТ- це виробнича, науково-технічна, управлінська, фінансова та інша інформація, що використовується для досягнення комерційних цілей і яка вважається конфіденційною. Критерії: справжня або потенційна комерційна важливість інформації; відсутність вільного доступу до інформації; вжиття заходів володарем інформації для її охорони та збереження конфіденційності. Ком. Інформація-науково-технічна (методи і способи виробництва, нові технології, креслення, схеми, програмне забезпечення) і ділова (відомості про розміри прибутків, плани й обсяги реалізації продукції, плани рекламної діяльності тощо.).










13.Довідка.
Довідка – документ, який засвідчує біографічні і юридичні факти, діяльність окремих службових осіб. Вона надається підприємством, установою, організацією на вимогу працівника; подається до навчальних закладів, у дитячі дошкільні заклади та ін. Видаються довідки структурними підрозділами. Іноді їх завіряють печаткою.
Є довідки службового характеру. Вони містять відомості про роботу установ, підприємств, організацій. Складаються посадовими особами або уповноваженими органами. . За змістом довідки поділяються на особисті (стосуються окремих осіб) та службові (щодо установи в цілому). Найчастіше дов. Оформляються на бланках установи, в них від руки заповнюють тільки індивід. Відомості. Реквізити: 1. наз. виду док-та (після 2). 2. назва організ., що надає довідку.3. дата видання. 4. номер(2, 3, 4 зліва). 5. номер і дата письмового запиту про необхідність довідки. 6. ПІПб, якій видається довідка. 7. текст. 8. призначення (куди подається) 9. підписи службових осіб. 10. печатка.

Довідка
Видана Місюрі Анні Ярославівні, в тому що вона дійсно навчається на I курсі КЕІ КНУ на факультеті „Міжнародної економіки та права” за спеціальністю „ Міжнародна економіка”
Довідка видана за місцем вимоги. Декан факультету „Міжнародної економіки та права”
Дата (підпис) Ю. М. Сафонов


14.Договір.
Договір і трудова угода документи, що фіксують' взаємні зобов'язання про права і обов'язки між державами, двома чи кількома державними, кооперативними чи громадськими організаціями, установами, підприємствами та її окремими особами. Ці документи вважаються дійсними, якщо сторони досягли взаємної згоди з усіх пунктів належно їх оформили.
Договір – документ господарсько – договірної діяльності. Так, він може бути укладений між керівником фірми І її ж працівником на виконання додаткових робіт, послуг тощо. Договір може укладатися між країнами СНД та іншими державами
Трудова угода – укладається між підприємством та працівником чи бригадою, які не входять до складу цього підприємства, на виконання певних робіт.
Реквізити: 1. наз. виду док-та. 2. заголовок (1і2посередині). 3. місце укладання (зліва). 4. дата (справа). 5. повні назви сторін, їх представників (ПІПб), повноважень, на підставі яких вони діють. 6. текст, який містить: --термін виконання. – кількісні та якісні показники. – вартість робіт і загальну суму. – порядок виконання робіт. – порядок розрахунків між сторонами. – відповідальність сторін. – порядок і місце розв’язання суперечок. – форс-мажорні обставини. 7. відомості сторін: юридичні адреси установ або паспортні дані осіб. 8. підписи сторін. 9. печатка однієї або всіх установ, які укладають договір. Дог. вважають чинним тоді, коли сторони дійшли згоди з усіх пунктів і оформили його письмово. Дог. може бути укладений між приватними особами й організацією та між організаціями.























































15. Документ. Загальні вимоги до мови документа.
Текст головний елемент документа. Через це підготовка текстової частини - одна з найважливіших операцій у документуванні й діловодстві. При складанні тексту документа мають виконуватися вимоги, найголовніші з яких достовірність та об'єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість, що досягаються викиданням слів, які не несуть смислового навантаження. Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти показують справжній стан речей. Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та виразів. Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи. Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори, надмірно довгі міркування не по суті справи. Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі. Елементи тексту Текст будь-якого документа складається з логічних елементів вступу, доказу, закінчення. У вступі адресат готується до сприйняття теми (зазначається привід, що призвів до укладення документа, викладається історія питання і т. ін.). У доказі викладається суть питання (докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали). У закінченні формулюється мета, заради якої складено документ. Воно може бути активним чи пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію має виконати адресат. Мета пасивного закінчення - проінформувати адресата про якийсь факт, обставину тощо. Типізація текстів - процес створення тексту-зразка, тексту-стереотипу, на основі якого можуть бути збудовані текст аналогічного змісту, що відповідають подібним управлінськім ситуаціям. При цьому мають бути якнайточніше збережені основні конструкції й формулювання тексту-зразка. Типові тексти, як правило, оформляють у вигляді спеціальних збірників. Трафаретизація текстів - процес поділу всієї інформації групи однорідних документів на постійну і змінну з наступним включенням постійної інформації до бланку документа. Отже, трафаретні тексти - це дослівне відтворення постійної інформації групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа. Правила написання тексту документів. При підготовці тексту документа рекомендовано дотримуватися таких правил. 1. Замінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйняттю тексту документа.2. Уживати стійкі (трафаретні) словосполуки, що виражають стандартні аспекти змісту (з метою надання допомоги, у зв'язку з погіршенням стану, згідно з рішенням комісії). Такі стійкі словосполучення й стандартні вирази полегшують сприйняття службового документа, а також увесь процес його складання, дозволяючи не витрачати час на пошуки формулювань.3. Вживати прямий порядок слів у реченні (підмет передує присудкові; означення перед означуваним словом; додатки після керуючого слова; вставні слова - на початку речення) у тому випадку, коли логічний наголос падає на об'єкт дії. Вживати зворотний порядок слів (присудок, а потім підмет) тоді, коли логічний наголос падає на саму дію. 4. З метою скорочення тексту можна вживати дієприслівникові звороти, за допомогою яких можна сформулювати причини, що викликали прийняття того чи іншого управлінського рішення. Дієприслівниковим зворотом треба починати, а не завершувати фразу. 5. Замінювати займенники іменниками.6. Не вживати емоційних виразів та суб'єктивного ставлення до викладеного явища. В управлінській документації не повинно бути оцінки фактів, що констатуються у тексті документа). Тон службового документа нейтральний.7. Слід пам'ятати, що автором управлінського документа є юридична особа, і через це його текст викладається від третьої особи. 8. У розпорядчих документах слід вживати мовні конструкції наказового характеру - наказую (у наказі), пропоную (у вказівках). Правила побудови документів допоможуть виробити точний, стислий, ясний та послідовний стиль ділового мовлення.9. Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію, надати допомогу, забезпечити матеріально...10. Щоб не виявляти гостроти стосунків з партнером, активну форму дієслів слід замінювати на пасивну. 11. Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у документах за загальними правилами: р-н, обл., р/р, a/c.
































16. Документ. Класифікація документів
Документ – основний вид ділового мовлення. Він має бути достовірним, переконливим, належним чином відредагованим і оформленим, повинен містити конкретні й реальні пропозиції та вказівки. Обов’язковими для документа є заголовок, чітка композиція, цілісність змісту, зв’язність викладу, структурна організація, завершеність.
Класифікація документів - це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напрямку діяльності. Види документів визначаються за кількома ознаками. 1. За змістом інформації: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обліку, кадрових питань, фінансово-кредитних операцій, комерційні документи, документи зовнішньо-економічної діяльності. 2. За походженням: офіційні (службові) ті, що створюються організацією чи службовою особою та особисті - засвідчують особу або її права, обов'язки, службовий або соціальний стан. 3. За призначенням: організаційні, розпорядчі, інформаційні, колегіальних органів. 4. За місцем виготовлення: внутрішні (створюються всередині організації, підприємства і тут же функціонують) і зовнішні (що надійшли від інших установ, надіслані в інші установи). 5. За напрямом проходження: вхідні (що надійшли ззовні для розгляду й виконання) і вихідні (що надсилаються в інші установи, організації). 6. За способом (формою) виготовлення: типові (складаються завчасно і є текстом-зразком для індивідуальних: типові правила, інструкції); трафаретні (частина тексту видрукувана на бланку, частина вписується при його заповненні); індивідуальні (створюються щоразу наново за довільною формою). 7. За ступенем складності: прості (містять одне питання) і складні (містять два або більше питань). 8. За ступенем гласності: звичайні, для службового користування, таємні (секретні). 9. За терміном виконання: звичайні (документи, термін розгляду яких визначено чинним законодавством, адміністрацією) і термінові (виконуються терміново або у строк, спеціально визначений керівником). 10. За стадіями виготовлення: чорнові (робота автора над текстом), оригінали (належним чином оформлений перший примірник документа), копії 13 SEQ CHAPTER \h \r 115(точне відтворення оригіналу; різновиди копій: відпуск повна копія відправленого оригіналу; витяг - копія, що відтворює частину документа; дублікат другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу). 11. За строками зберігання: постійні, тимчасові (до 10 років), тривалі (понад 10 років). 12. За структурними ознаками: стандартні (документи, в яких може бути передбачено не лише формуляр, а навіть слова, словосполучення й речення, за винятком цілком конкретних відомостей) і нестандартні (документи, в яких можна заздалегідь передбачити й сформулювати окремі найзагальніші відомості, а спосіб викладу залежить від конкретного змісту, ситуації та обставин ділового спілкування). 13. За способом фіксації: письмові, графічні (малюнки, графіки, схеми, плани), фото-, кіно-, фонодокументи. 14. За юридичною силою: справжні (документи видані в установленому законом порядку; розрізняють: дійсні - що мають на даний момент юридичну силу) і недійсні - що з якихось причин утратили її (наприклад, через закінчення строку договору) і підроблені (у зміст документа вносять неправильні відомості, роблять виправлення тощо).
17. Доповідна записка.
Доповідна записка документ, адресований керівникові певної чи вищої установи з інформацією про ситуацію, щ0 склалася, про наявні факти, явища, про виконану роботу 3 висновками та пропозиціями автора.
Відповідно до змісту фіксованої інформації доповідні за-писки бувають:
1) звітні;
2) інформаційні;
3) ініціативні.
Доповідна службова записка укладається як з ініціативи її автора, так і на основі вказівки керівника.
З погляду адресності розрізняють внутрішні доповідні записки, що адресуються керівникові установи або підрозділу, в яких працює укладач, і зовнішні, що адресуються керівникові вищої організації.
Текст доповідних записок пишеться від руки або друкується на машинці чи на комп'ютері.
Внутрішню доповідну записку підписує той, хто її складає. Зовнішню оформляють на загальному бланку установи за підписом керівника.





























18. Доповідні та пояснювальні записки.

Доп. Записка (см.17) – док-т на ім’я керівника установи, у якому повідомляється про певний факт, подію. Зміст повинен бути точним і лаконічне; у кінці подаються висновки та пропозиції. Реквізити: 1. наз. виду док-та (після 3 і 4 посередині). 2. заголовок. 3. посада, прізвище та ініціали керівника, якому вона подається. 4. посада, прізвище та ініціали особи, яка подає записку. (3 і 4 зліва) 5. текст. 6. дата складання. 7. підпис.
Поясн. записка.Цей термін викорис-ся для назви 2-х док-тів: 1. вступна частина осн. док-та (плану, звіту, проекту тощо), у якому обґрунтовується мета його створення, зміст, термін дії та ін. 2. док-т особистого хар-ру, в якому пояснюються певні дії особи. Пояснюв. записка пишеться працівником на вимогу адміністрації. Пояс. записка, яка не виходить за межі установи, оформляється на бланку або звичайному аркуші. Реквізити: 1. адресат (кому). 2. посада, ПІПб адресанта (від кого) (1 і 2 справа). 3. наз. виду док-та(після 1 і 2 посередині) . 4. заголовок. 5. текст. 6. дата складання. 7. підпис. Якщо записка направляється за межі установи, її оформляють на бланку і реєструють.

19. Етика ділового спілкування.
Діловий етикет Усне ділове спілкування передбачає різні способи взаємодії з людьми. У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, - правила ділового етикету. Вітання. За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий із керівником, студент із викладачем. Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією першим вітає начальника підлеглий, а руку для потиску першим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов'язаний вітати першим саме керівник, навіть якщо вона - його секретар. Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися. Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає молодшому, жінка чоловікові, начальник підлеглому, викладач студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим. Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови. Якщо ваш діловий партнер - жінка, то вітаючись, вона може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички. Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності, процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Для встановлення ділових контактів, вдаються до послуг третьої особи - до посередника, який представить вас діловому партнеру. Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити якесь питання, слід представитися самому.Першим відрекомендовується той, хто став ініціатором зустрічі, молодший - старшому, підлеглий - керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студентка й хоче щось з'ясувати у викладача. Зрозуміло, жінці краще скористатися допомогою третьої особи. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого - дивіться (не пильно) йому у вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. Жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять. 13 SEQ CHAPTER \h \r 11513 SEQ CHAPTER \h \r 115Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, перший подає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на виробництві, у навчальному закладі). Незалежно від службового становища чоловік, коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з'явилася на прийом. Після процедури знайомства викладається суть справи. На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний характер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і назвати себе. Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід дотримуватися ще й таких правил: 1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням; 2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, довго говорити про власне самопочуття; 3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона треба називати людину на ім'я; 4) в установі обов'язково слід дочекатися запрошення господаря сісти. Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють й власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.




20. Єдина державна система діловодства.(ЄДСД).

Діловодство-це діяльність, яка охоплює питання документування та організації роботи з документами в процесі управлінської діяльності. Особливості сучасного діловодства полягають, насамперед, у переведенні його на державну мову, широкому застосуванні комп’ютерних систем оброблення та документування док-тів, необхідності дотримання вимог чинних держ станд-тів у цій галузі, впровадження раціональних прийомів роботи. Дотримання стандартів із діл-ва в практичній роботі органів управління та документування сприяє встановленню чіткого організаційно-технічного порядку, викоріненню бюрократизму й тяганини. Опанування прийомів раціональної роботи з док-ми дає змогу скоротити час на її складання, опрацювання й пошук, організувати чіткий контроль за проходженням та виконанням. Зрештою, правильно підготовлений і належним чином оформлений документ-це свідчення культури виконавця.

21. Загальна характеристика давньої літератури.
Давня українська література створювалася на території України або книжниками і письменниками українського походження у XI-XVIII ст. давньокиївською книжною писемно-літературною, староукраїнською, церковнослов’янською та латинською мовами .
Іще в передісторичну добу ( до ІХ ст .) предки українців мали розвинену усну творчість . Визначною пам ’ яткою того часу є літопис " Повість минулих літ ”, який є не тільки джерелом історичних відомостей , а й хрестоматією епічних пісень , легенд та переказів епохи Київської Русі . Поетичним шедевром давньої літератури є „ Слово о полку Ігоревім ". Цей героїчний епос увібрав у себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов ' янського світу .
 Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського , Мелетія Смотрицького , Феофана Прокоповича та ін . Вершина давньої української літератури доби бароко – творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722-1794). „ Український Сократ ” мандрував Україною та країнами Центральної Європи , щоб ближче пізнати людей . Наскрізною для філософії Григорія Сковороди є проблема щастя , яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини , виявлення таланту , закладеної в неї Богом , що забезпечує працю за покликанням . Слова філософа „ Світ ловив мене , та не впіймав ”, які він заповів викарбувати на своїй могилі , стали ще одним свідченням відданості Григорія Сковороди духовному життю перед земними суєтністю і марнотою .
Предмет “Давня українська література” є курсом, що включає в себе зародження професійного власне українського мистецтва слова – писемної літератури, становлення та подальше її функціонування. Він укладається в хронологічні межі Х – ХVIII ст.
Історія давньої української літератури цього періоду, т. зв. Середньовіччя або доби феодалізму – це перша частина університетського наукового курсу історії української літератури від найдавніших часів до наших днів. Літературна творчість, зокрема художня література, як одна із форм суспільної свідомості, образно узагальнюючи відображення й пізнання дійсності засобами мови та прийомами мистецтва, становить дорогоцінний скарб в історичному та естетичному розвитку кожного народу. Важливою
рисою літератури як мистецтва слова є органічна єдність глибокого ідейного змісту та високої художньої форми, всебічним вивченням яких займається спеціальна наука – літературознавство.

Літературні епохи та стилі:

· Середньовіччя: епічний, монументальний та орнаментальний стилі;

· Ренесанс: гуманізм, Реформація й Контрреформація, літературні
осередки України;

· Бароко
Літописна та житійна проза:

· “Повість временних літ”;

· Галицько-Волинський літопис;

· житія свв. Бориса і Гліба, про свв. рівноап. Ольгу й Володимира та ін.

· Києво-Печерський патерик.
5. Міжконфесійна полеміка епохи Ренесансу:

· Станіслав Оріховський, Петро Скарга та ін.

· “Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького, “Апокрисис”
Христофора Філалета та ін.;

· твори Івана Вишенського.
6. Барокова полемічна культура:

· творчий шлях Мелетія Смотрицького;



















22. Загальні вимоги до складання та оформлення документів.
1. Чітке дотримання прийнятих у суспільстві й у відповідній ситуації ділового спілкування форм ділових паперів: їх структури, набору реквізитів, які відповідають типові документа.2. Дотримання норм сучасної літературної мови, недопущення калькування, змішування мов, вживання загальновідомих, зрозумілих усім носіям мови слів.3. Відповідність мовних засобів їх стильовому призначенню (недопущення розмовних, просторічних, емоційно-експресивних та інших засобів, що творять стильовий десонанс).4. Логічна довершеність формулювання думки, чіткість висловлювань, послідовність і точність викладу, несуперечність частин у тексті. Для цього необхідні тісний зв'язок усіх компонентів документа, чітко виявлені причиново-наслідкові зв'язки між повідомлюваними фактами.5. Лаконізм мовного вживання думки. Сувора відповідність слова його смисловому навантаженню, недопущення двозначності, вичерпність аргументацій, їх відповідність реальному станові справ, конкретність, неупередженість думки, оцінки можуть бути досягнуті за умови компетентності, високого рівня логічної і мовної грамотності виконавця документа.
23. Запозичені слова у діловому мовленні.

Лексика кожної мови складається з власних і запозичених слів. Необхідність запозичень зумовлена тим, що з приходом нових предметів носії мови вважали доцільним використовувати ту назву, яку мав предмет в мові народу, де він був відомий. Крім того, запозичувалась велика кількість назв абстрактних понять того, що було пов’язано з особливостями розвитку нашої мови.
У суч укр. мові вжив-ся слова, засвоєні з інших мов. Вони увійшли до складу укр. мови з різних джерел: екон-ні, політ, взаємозв’язки укр. народу заходу і сходу. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законом фонетики й граматики, пристосувала до правил укр. словотвору. Одні з них означають назви загальновідомих явищ і увійшли до укр. мови як активна лексика. Інші засвоєні слова, що означають назви понять і явищ, які не є загальновідомими мають виразні ознаки іншомовних слів: адажіо, вуаль.
В склад укр. лексики багато слів, утворених за зразками морфологічної структур слів рос мови: втілення – воплощение. Особливе місце посідають запозичення грецького походження. Вони означ: назви рослин, тварин, побутових предметів, поняття церковно-релігійного вжитку. Слова лат (мед, юр-ні терм), нім (торгівельні, виробничі терм), англ. (їжа, питва), походження належать переважно до понять науки, техніки, політ і суп відносин. Запозичені з франц (назви одягу, військові терм) зберігають наголос на останньому складі. У словниковому складі укр. мови є елементи, що прийшли через посередництво багатьох мов. Але представлені вони здебільшого одиницями й уживаються рідко (булат, тахта).

24. Засоби стандартизації мови ділових паперів.

Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу, дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов'язкових для ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі присудки вживаються в теперішньому часі. Наприклад: рекламне агентство міжнародної телерадіокомпанії *Тоніс» пропонує свої послуги.
Поширеними є пасивні структури типу: закони приймаються; наказ виконується; вимоги ставляться.
Синтаксис ділової документації визначається ще й вживанням інфінітивних конструкцій. Наприклад: створити комісію з національних питань; відкликати працівників сільського господарства.
Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості. Крім того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається лише в тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих актів.
Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або дієприслівниковий звороти.
Як речення утворюється з одного слова або з групи граматично зв'язаних між собою слів, так текст утворюється з одного речення або з певної кількості зв'язаних між собою речень.
У суцільному тексті кожне наступне речення повинно доповнювати, уточнювати, розвивати або заперечувати думку, висловлену в попередньому. Особливо це помітно в текстах, що належать до ділового чи наукового стилів. Те, про що говориться в реченні, може стосуватися не попереднього речення, а більш чи менш віддалених фрагментів тексту.
Кожний текст складається із трьох частин; вступної, яка готує до сприйняття наступної розповіді; основної, або викладу, у якій реалізується основна розробка теми; і закінчення, що завершує текст і, до речі, містить основну його думку.

25. Заява-зобов'язання.
ЗАЯВА-ЗОБОВ'ЯЗАННЯ- це різновид заяви, прохання про надання позики.
Просимо надати кредит з позикового рахунка під розрахункові документи в дорозі на відвантажені товари і послуги, надані нами іногороднім покупцям, а також на оплату чеків за послуги транспорту і підприємства зв'язку.
Для забезпечення заборгованості за позиками просимо приймати платіжні вимоги, що надаються на інкасо, реєстри рахунків для дрібних відвантажень, реєстри платіжних вимог за внутрішньо міським й рахунками і розрахунками, що проходять через Бюро взаємних розрахунків, а також довідки з розрахунків у порядку планових платежів.
Надаємо право банкові кожного окремого разу без особливого нашого розпорядження перераховувати на наш розрахунковий рахунок суми кредиту в разі перевищення забезпечення над заборгованістю за позиковим рахунком, а також списувати кошти з нашого розрахункового рахунка в разі перевищення боргу за позиковим розрахунком під розрахункові документи в дорозі понад суму наданого забезпечення.
З інструкцією про безготівкові розрахунки і кредитування операцій, пов'язаних з рахунками, ознайомлені і зобов'язуємося її виконувати.


26. Зв'язок української мови з іншими мовами.
Українська мова належить до індоєвропейської сім'ї мов, які є найбільш вивченими і найбільш поширеними: цими мовами розмовляє близько 52 % населення земної кулі. У цій сім'ї мов українська мова належить до слов'янської групи і разом з російською та білоруською мовами утворює східнослов'янську підгрупу; до західнослов'янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська і полабська (мертва) мови; до південнослов'янської болгарська, сербохорватська, македонська, словенська й старослов'янська (мертва). Не слід ототожнювати поняття "мова" і "мовлення". Мова є об'єктивно існуючим засобом спілкування між людьми і виявляється у "сукупності довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок"'. Мовленняіндивідуальне використання мови окремим мовцем, спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність окремого члена суспільства. Початковим етапом існування української мови літературної мови, як і загальнонародної розмовної мови, є XIV століття (окремі фонетичні та граматичні риси, які згодом узвичаїлися в українській мові, спостерігаються ще в пам'ятках ХІ-ХІІІ ст.). На той же час припадає й початок російської та білоруської літературних мов. Зародившись десь на світанні суспільного Слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і, проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою...

27. Звертання при службовому листуванні.
починати листа необхідно із звертання Починати листа необхідно із звертання. Проблема вибору звертання є доволі делікатною. Найпоширенішими є такі звертання:
Шановний/а (ім'я та батькові)! Шановний/а пане (пані)... ! Шановні панове (колеги)! Вельмишановний добродію! Глибокошановний (ім'я та по батькові)! Високошановний пане... У сучасному діловому листуванні прийнято зазначати звання адресата чи вказувати на його професію. Високопоставлений пане Міністре! Вельмишановний (високоповажний) професоре! Шановний вчителю! Високоповажний пане ректоре!
Не слід забувати про те, що в українській мові звертання вживають у формі кличного відмінка. Відсутність звертання може бути витлумачена як зневага до адресата і порушення етикету ділового листування.













28. Іншомовні слова у діловому мовленні. Як відомо, діловий стиль української мови сформувався пізно, тому в основному він спирався на давні зразки й на те, що було створене в цьому плані в інших народів. Тому не випадково в діловому стилі сьогодні так багато запозичень. Іншомовні слова - це слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення, їх слід вживати в разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. До міжнародних належать фінансові терміни, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет). При використанні іншомовних слів слід пам'ятати: 1) вживати іншомовне слово в тому разі, коли немає в українській мові відповідника (франко-борт, акцепт, кредит, баланс); 2) запозичене слово слід вживати правильно, відповідно до його значення (Ефективність режиму економії залежить від того, наскільки лімітуються фінансові витрати). У цьому реченні половина слів - запозичені, а слово лімітуються вжите ще й неточно, оскільки ліміт - це гранична норма, то лімітуються не витрати, а кошти; 3) не вживати в одному тексті власне українське слово й іншомовне (координувати - погоджувати, екстраординарний - особливий, фіксувати ~ записувати, лімітувати обмежувати, прерогатива - перевага, симптом - ознака); 4) при виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс - обслуговування: сервіс це будь-яке обслуговування, а обслуговування - побутових потреб населення). Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в діловому документі диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.
29. Класифікація документів Класифікація документів - це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напрямку діяльності. Види документів визначаються за кількома ознаками. 1. За змістом інформації: документи з адміністративних питань, бухгалтерського обліку, кадрових питань, фінансово-кредитних операцій, комерційні документи, документи зовнішньо-економічної діяльності. 2. За походженням: офіційні (службові) ті, що створюються організацією чи службовою особою та особисті - засвідчують особу або її права, обов'язки, службовий або соціальний стан. 3. За призначенням: організаційні, розпорядчі, інформаційні, колегіальних органів. 4. За місцем виготовлення: внутрішні (створюються всередині організації, підприємства і тут же функціонують) і зовнішні (що надійшли від інших установ, надіслані в інші установи). 5. За напрямом проходження: вхідні (що надійшли ззовні для розгляду й виконання) і вихідні (що надсилаються в інші установи, організації). 6. За способом (формою) виготовлення: типові (складаються завчасно і є текстом-зразком для індивідуальних: типові правила, інструкції); трафаретні (частина тексту видрукувана на бланку, частина вписується при його заповненні); індивідуальні (створюються щоразу наново за довільною формою). 7. За ступенем складності: прості (містять одне питання) і складні (містять два або більше питань). 8. За ступенем гласності: звичайні, для службового користування, таємні (секретні). 9. За терміном виконання: звичайні (документи, термін розгляду яких визначено чинним законодавством, адміністрацією) і термінові (виконуються терміново або у строк, спеціально визначений керівником). 10. За стадіями виготовлення: чорнові (робота автора над текстом), оригінали (належним чином оформлений перший примірник документа), копії 13 SEQ CHAPTER \h \r 115(точне відтворення оригіналу; різновиди копій: відпуск повна копія відправленого оригіналу; витяг - копія, що відтворює частину документа; дублікат другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу). 11. За строками зберігання: постійні, тимчасові (до 10 років), тривалі (понад 10 років). 12. За структурними ознаками: стандартні (документи, в яких може бути передбачено не лише формуляр, а навіть слова, словосполучення й речення, за винятком цілком конкретних відомостей) і нестандартні (документи, в яких можна заздалегідь передбачити й сформулювати окремі найзагальніші відомості, а спосіб викладу залежить від конкретного змісту, ситуації та обставин ділового спілкування). 13. За способом фіксації: письмові, графічні (малюнки, графіки, схеми, плани), фото-, кіно-, фонодокументи. 14. За юридичною силою: справжні (документи видані в установленому законом порядку; розрізняють: дійсні - що мають на даний момент юридичну силу) і недійсні - що з якихось причин утратили її (наприклад, через закінчення строку договору) і підроблені (у зміст документа вносять неправильні відомості, роблять виправлення тощо).





















30. Клична форма та звертання.
Зверт ускладнюють речення додатковим повідомленням про віднесеність висловлюваного до об єктивної дійсності. На письмі вони виділяються розділ знаками, а в усному мовл- інтонацією і мають такі особливості: не є членами речення, не відповідають на жодне питання.
Звертання-це слово або сполучення слів, що називає особу або предмет, до яких спрямоване мовл. Зверт найчастіше виражене іменником у кл в: Київ мій, ти у серці завжди. Також може бути виражене прикм, дієприкм у знач ім.. : Де ти, любий?
1) Якщо зверт на початку речення, після нього став кома: Зброє моя, послужи нам. 2) в кінці речення-то пере ним став кома, а після той знак, якого вимогає інтонація речення: Вставай же, сонце! 3) в середині-то воно зобох боків виділ комами : Як ти любиш, серце моє рвійне, почуттями тільки і живеш. 4) Якщо зверт, що стоїть на початку, вимовл з окличн інтонацією, то після нього пиш знак оклику, а наступне слово почин з великої літери: Юначе! Люби свою Батьківщину! 5) Якщо перед зверт стоять вигуки о, ой, то вони від зверт комами не відділ: О дні зими, зливайтесь в день один!

31. Книжні та іншомовні слова у діловому мовленні. Усі слова, що трапляються в писемному мовленні, зокрема в діл паперах, назв книжними. Вони не належать до певних нац стилів чи сфер. Це лексика наукових публіцистичних праць, статей, вираж загальнонаукові поняття й уживається в широкому значенні. Серед книж.слів є чимало таких, що хар-ються незначним відтінком книжності: дієслова на –увати,-ювати; віддієслівні іменники на –ння,-ття (вибуття); дієприкметники. Док-ти – наочний приклад переваги книж.слів над розмовними завдяки своїй точності. У док-тах особливу увагу слід звертати на урочисті книж.слова, бо саме їх вживання в даній сфері спричиняє чимало недоречностей. Не рекомендовано використовувати урочисту лексику в буденних док-тах, що мають офіційний хар-р. Слід бути обережними під час використання у діловому мовленні іншомовних слів. Якщо їх можна замінити відповідними укр. словами, то вживання іншомовних – недоречне. Якщо ж вони ввійшли до активного словника міжнац спілкування, тоді їх можна використовувати в певних діл паперах.

32. Культура українського мовлення. Культура мовлення - це розділ науки про мову, що розглядає питання додержання мовних норм і доречності вживання виразових засобів мови в мовленні.
Вона свідчить про загальний розвиток особистості, про ступінь прилучення її до духовних багатств рідного народу й надбань усього людства.
Основою мовленнєвої культури є грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними, синтаксичними і стилістичними засобами мови. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексичне багатим, синтаксично різноманітним.
на сучасному етапі питання культури мовлення особливо гостро постає перед молоддю. Рівень мовної культури сприяє вихованню всебічно розвиненої особистості, громадянина незалежної України.
Ми захоплюємось історією своєї держави, її символами, способом життя українського народу, його культурою. Через твори художньої літератури ми вивчаємо менталітет українців, характерними рисами яких є честь, справедливість, патріотизм, совісність, шанобливість, повага до праці й людей праці, до матері, жінки-берегині, а також милосердя, доброта, співчуття до людського горя, бережливе ставлення до природи, землі-годувальниці, господарність, скромність, безкорисливість, мир і злагода між людьми.
Високий рівень мовної культури українців здавна захоплював навіть прискіпливих іноземців. У прислів'ях, піснях, обрядовій поезії наші предки виявляли святе, шанобливе ставлення до всього, що складало життєвий устрій, до співвітчизників і добропорядних сусідів України.






























33. Лексика ділових паперів.
Офіційно-діловий   стиль   –   це   мова   ділових   паперів: розпоряджень,  постанов, програм, заяв, автобіографій,  резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Це  один  з найдавніших стилів.      
Офіційно-діловий  стиль  слугує для спілкування  в  державно-політичному,  громадському й економічному житті, законодавстві,  у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.      Основне  призначення  офіційно-ділового  стилю  –  регулювати ділові   стосунки  в  зазначених  вище  сферах  та   обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.      Офіційно-діловий стиль має такі підстилі:      - законодавчий      - дипломатичний      - юридичний      - адміністративно-канцелярський.      Особливості офіційно-ділового стиля:      -   кожний документ має усталений зразок; -   слова вживаються виключно в прямому значенні; -   переважають слова-терміни, пов'язані з діловодством; -   відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення. Офіційно-ділова лексика переважає в ділових документах. Основними групами такої лексики є назви ділових паперів заява, інструкція, доповідна, пояснювальна записка, накладна, протокол, витяг з протоколу, клопотання і т. ін., номенклатурні назви (назви установ, службових осіб тощо) міністерство, генеральна дирекція, генеральний прокурор, директор, інспектор, начальник відділу збуту, диспетчер служби руху, завідувач лабораторії, секретар-референт, менеджер з персоналу тощо, абревіатури для позначення номенклатурних назв МЗС (Міністерство закордонних справ), В А Т (відкрите акціонерне товариство), ЗА Т (закрите акціонерне товариство), НДІ (науково-дослідний інститут), БМУ (будівельно-монтажне управління), ДОК (деревообробний комбінат), АГЧ (адміністративно-господарська частина), КБ (конструкторське бюро), ПММ (пально-мастильні матеріали), ДСП (деревностружкова плита). Прикладами офіційних слів і словосполучень є також реквізит, обсяг коштів, довіритель, позивач, відповідальний наймач, ухвалити, уповноважувати, визнати недійсним, рекомендувати, зобов'язати, передати повноваження, оголосити подяку, оголосити догану, реєстраційний номер, подати у відставку.

34. Лист. Листування -  один із видів письмового спілкування. Лист – це написаний текст, метою якого є повідомлення про щось адресата. Листи бувають ділові (службові) та особисті (приватні). Ділове листування відбувається між установами або працівником та установою. Вони склада ються за певними зразками в офіційно-діловому стилі. Особисті листи – це листи до рідної та близької людини, до друга чи знайомого, до улюбленої людини, до друга чи знайомого, до улюбленого письменника чи актора.
Це найпоширеніший вид документації, один із способів обміну інформ. Службові листи належать до осн засобів встановл. офіц., службових контактів між підприємствами,організ-ми та закладами. За функціональними ознаками служб. листи поділяють на такі, що потребують відповіді (л.-прохання, л.-звернення, л.-пропозиціїї, л.-запити, л.-вимоги) й такі, що її не потребують (л.-попередження, л.-нагадування, л.- підтвердження, л.-відмови, л.-повідомлення та ін.). За кількістю адресатів – звичайні (одна інстанція), циркулярні (низка установ) й колективні листи (пишуть від ім.. кількох установ.) службові листи пишуть чи друкують на бланку або чистому аркуші паперу. Реквізити: 1. штамп (повна назва установи – автора листа).2. номер і дата листа. 3. назва установи-адресата. 4. текст, що складається з двох частин: -- опис фактів або подій, які послугували підставою для написання листа. – висновки та пропозиції. 5. підпис керівника організації. 6. печатка.

35. Логічна послідовність документів. Здебільшого док-ти пишуться від 3-ї особи. Є ще й такий різновид док-в, коли назва діючої особи вживається в давальному відмінку. Третю групу док-в становлять ті, що мають дієслівну структуру.
Лог. послід-ть як необхідна ознака кожного діл док-ту реалізується за допомогою причинно-наслідкових зв’язків у межах одного речення чи в повному тексті. Також вона може виражатися за допомогою протиставлення. Важливим в док-ті може бути суворе дотримання певної послід-ті викладу матеріалу, підкреслення наступності чи черговості подій. Одним із способів вираж лог. послід-ті є підкреслення мети за допомогою слів: тому, для цього та ін. Загальна лог. послід-ть док-в досягається ще й за допомогою слів на позначення результативності (таким чином, отже).





36. Мистецтво ділового спілкування. Усне ділове спілкування передбачає різні способи взаємодії з людьми. У будь-якому разі, щоб досягти мети спілкування, ділова людина повинна мати не тільки певний фізичний та інтелектуальний потенціал, навички комунікації, а й знати правила ділового спілкування, або, інакше, - правила ділового етикету. Вітання. За сучасним діловим етикетом першим вітається молодший із старшим, підлеглий із керівником, студент із викладачем. Чоловік завжди має вітатися з жінкою першим. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою. За традицією першим вітає начальника підлеглий, а руку для потиску першим подає керівник. Але є виняток: жінку зобов'язаний вітати першим саме керівник, навіть якщо вона - його секретар. Незалежно від статі, віку й посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього. Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися. Вітаючись чи знайомлячись, старший першим подає молодшому, жінка чоловікові, начальник підлеглому, викладач студентові. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим. Не подають руку для потиску через стіл. Якщо підлеглий зайшов до кабінету керівника, то керівник має вийти з-за столу і привітатися рукостисканням, або ж обмежитися кивком голови. Якщо ваш діловий партнер - жінка, то вітаючись, вона може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавички. Знайомство і представлення. Залежно від рівня офіційності, процедура знайомства набирає дедалі більше формальної вагомості. Для встановлення ділових контактів, вдаються до послуг третьої особи - до посередника, який представить вас діловому партнеру. Коли посередника немає, а вам терміново потрібно вирішити якесь питання, слід представитися самому.Першим відрекомендовується той, хто став ініціатором зустрічі, молодший - старшому, підлеглий - керівникові, а ось жінці, незалежно від віку, не належить першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба що вона студентка й хоче щось з'ясувати у викладача. Зрозуміло, жінці краще скористатися допомогою третьої особи. Якщо хочете справити добре враження на ділового партнера чи нового знайомого - дивіться (не пильно) йому у вічі, а для посилення можете ще й посміхнутися. Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. Жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять. 13 SEQ CHAPTER \h \r 11513 SEQ CHAPTER \h \r 115Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску подає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, перший подає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, на виробництві, у навчальному закладі). Незалежно від службового становища чоловік, коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися і, вийшовши з-за столу, чекати, поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне, знає, до кого з'явилася на прийом. Після процедури знайомства викладається суть справи. На зустрічі, що має суто діловий чи комерційний характер, жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і назвати себе. Коли ви приходите на нове місце роботи, то маєте представитися самі співробітникам або вас має представити їм керівник. Якщо ділове знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід дотримуватися ще й таких правил: 1) коли ви не можете згадати, як звуть вашого ділового партнера, перепитайте ще раз: це краще, ніж ламати голову над якимось особливим звертанням; 2) у товаристві не слід перешіптуватися потай від інших, плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, довго говорити про власне самопочуття; 3) розповідаючи про відсутнього, не можна казати він чи вона треба називати людину на ім'я; 4) в установі обов'язково слід дочекатися запрошення господаря сісти. Дедалі ширше для представлення застосовують візитні картки. Доцільність використання візитних карток зумовлюється двома обставинами: по-перше, вони стисло й чітко представляють й власника; по-друге, є підтвердженням його наміру в майбутньому підтримувати ділові контакти.

37. Мова та професія.
Кожна нац мова – універсальна система, в якій живе нац душа кожного народу, його світ і духовність.
Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу дух культури, а й пов’язана з виробництвом, із соц відносинами, вона – елемент соц сфери.
У сучасному житті по-новому розглядаються питання ф-ції мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій – знання свого фаху, рівень опанування професійною термінологією.
НТП, перебудова соц-економічної й політ системи насичують мову новими поняттями, термінами.
Мовні знання – один з основних компонентів професійної підготовки.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації та в контактах з представниками своєї професії.








38. Мовленнєвий етикет. Вітання та побажання.
Мовним етикетом називають сукупність всіх етикетних мовних засобів і правила їхнього використання в тих або інших ситуаціях. У різних сферах людської діяльності етикетні засоби використовуються по-різному. Мовний етикет становить собою не тільки систему виразів – стійких етикетних формул, - але й специфіку звичок і звичаїв народу.
Вітання та побажання.
Доброго ранку! добрий день! добридень! добрий вечір! здраствуйте! Вітаю Вас!
З приїздом Вас! Хай живе... Поздоровляю Вас! 3і святом Вас! Вітаю з днем народження!
Бажаю (зичу) щасливого Нового року!
Хай щастить у Новому році! З Різдвом Христовим! Бажаю (зичу) Вам здоров я, щастя, успiхiв! Щасливих Вам свят! дозвольте вітати Вас від iменi... Наше щире витання...
Прийміть мої співчуття! Хай збудуться всі ваші мрії! На здоров я!

39. Мовленнєвий етикет. Заперечення, відмова.
Мовним етикетом називають сукупність всіх етикетних мовних засобів і правила їхнього використання в тих або інших ситуаціях. У різних сферах людської діяльності етикетні засоби використовуються по-різному. Мовний етикет становить собою не тільки систему виразів – стійких етикетних формул, - але й специфіку звичок і звичаїв народу.
Заперечення можна висловити так: Я не згоден! Я поважаю вашу думку, але... Кожна ситуація потребує певних мовних засобів. Є в мові ціла низка ввічливих форм відмови: Ні, дякую, Дякую, не треба, На жаль, ні, Перепрошую, але не можу, Мені дуже шкода, але.... Шкодую, але ні!
Відмова:
Ні, дякую. Дякую, не треба ( не варто). Мені дуже шкода, але ні. На (превеликій) жаль, ні.
Шкодую, але ні.
Подяка:
Дякую! Спасибі! Вельми Вам вдячний! Я Вам безмежно вдячний! Щиро дякую! Дозвольте вам подякувати! Дуже дякую за вашу турботу! Не знаю, як вам дякувати! Дякую вам від щирого серця!

40. Мовленнєвий етикет. Звертання.
Мовним етикетом називають сукупність всіх етикетних мовних засобів і правила їхнього використання в тих або інших ситуаціях. У різних сферах людської діяльності етикетні засоби використовуються по-різному. Мовний етикет становить собою не тільки систему виразів – стійких етикетних формул, - але й специфіку звичок і звичаїв народу.
звертання:
Пане! добродію! Пані! добродійко! Панове! Шановне панство! Вельмишановне товариство! Колеги! дорогі друзі! Товариши! Вельмишановний..!
Високоповажний..! Люди добрі! Юначе! Господарю (господине)!Шановна громада!

41. Мовленнєвий етикет. Подяка. Мовним етикетом називають сукупність всіх етикетних мовних засобів і правила їхнього використання в тих або інших ситуаціях. У різних сферах людської діяльності етикетні засоби використовуються по-різному. Мовний етикет становить собою не тільки систему виразів – стійких етикетних формул, - але й специфіку звичок і звичаїв народу.
Подяка. Подяку краще висловити продуманим, спеціально дібраним до відповідної ситуації словом. За дрібну послугу можна сказати: Дякую, Спасибі! Якщо зроблене щось значне: Сердечно Вам дякую1 Щиро Вам дякую! Прийміть мою найщирішу вдячність! Дуже вдячний за Вашу турботу! Це дуже люб язно з Вашого боку, не знаю, як Вам дякувати! Щоб вибрати форму подяки, треба знати форми ввічливості, враховувати значущість послуги, хар-р стосунків, середовище. Відповідаючи на подяку, можна сказати: Немає за що, Будь ласка.

42. Мовленнєвий етикет. Прощання.
Мовним етикетом називають сукупність всіх етикетних мовних засобів і правила їхнього використання в тих або інших ситуаціях. У різних сферах людської діяльності етикетні засоби використовуються по-різному. Мовний етикет становить собою не тільки систему виразів – стійких етикетних формул, - але й специфіку звичок і звичаїв народу.
прощання:
до побачення! до зустрiчi! до завтра! На добраніч! На все добре! Усього найкращого!
Бувайте здорові! Щасти Вам! дозвольте попрощатися! Щасливої дороги! Вибачте, мені час (пора). На все добре! Усього найкращого! Витайте своїх батьків (від мене,). Сподіваюся, ми незабаром побачмося. Бажаю Вам добре провести час! Прощавайте!















43. Основи діловодства.
Діловодство-це діяльність, яка охоплює питання документування та організації роботи з документами в процесі управлінської діяльності. Особливості сучасного діловодства полягають, насамперед, у переведенні його на державну мову, широкому застосуванні комп’ютерних систем оброблення та документування док-тів, необхідності дотримання вимог чинних держ станд-тів у цій галузі, впровадження раціональних прийомів роботи. Дотримання стандартів із діл-ва в практичній роботі органів управління та документування сприяє встановленню чіткого організаційно-технічного порядку, викоріненню бюрократизму й тяганини. Опанування прийомів раціональної роботи з док-ми дає змогу скоротити час на її складання, опрацювання й пошук, організувати чіткий контроль за проходженням та виконанням. Зрештою, правильно підготовлений і належним чином оформлений документ-це свідчення культури виконавця.

44. Основні вимоги до мовлення. Як відомо, існування людського колективу, виробництва, трудової діял-ті, творчої праці неможливе без мови. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги :
1) точність у формулюванні думки , недвозначність, 2)логічність 3)стислість
4) відповідність між змістом і мовними засобами 5)відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення 6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу 7) вживання сталих словосполучень 8) різноманітність мовних засобів 9) нешаблонність у побудові висловлювання 10) доречність
11) виразність дикції 12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.
Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Загальна мовна культура визначається і знанням норм літературної мови, і ерудицією, і світоглядом людини, і культурою мислення, і технікою мовлення. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, що наближається до мовлення писемного.








































































45. Основні правила оформлення документів з високим рівнем стандартизації. Документи з високим рівнем стандартизації складаються за затвердженою формою.
Уніфікація як один з напрямків регіоналізації документів у наш час втілюється в розробці й застосуванні на практиці типізованих та трафаретних текстів.
Типізація текстів - процес створення тексту зразка, тексту стереотипу, на основі якого можуть бути збудовані тексти аналогічного змісту, що відповідають подібним управлінським ситуаціям. При цьому мають бути як найточніше зображені основні конструкції й формування тексту зразка. Типові тексти як правило оформляють у вигляді спеціальних збірників.
Трафаретизація текстів - процес поділу всієї інформації групи однорідних документів на постійну і змінну наступним включенням постійної інформації до бланка документа. Отже, трафаретні тексти - це дослівне відтворення постійної інформації групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа.
У документах з низьким рівнем стандартизації добір слів та словосполучень кожен раз залежить від конкретних ситуацій. За способом викладу документи з низьким різнем стандартизації прийнято поділяти на розповіді, описи, міркування.
У розповіді йдеться про події /явища, факти / у тій хронологічній послідовності, в якій вони відбувалися в дійсності /автобіографія, пояснювальна записка, замітка, протокол /.
В описі характеризуються явища /предмет, люди, події / з перерахуванням ознак, властивостей, особливостей / опис-характеристика, наказ, звіт, постанова/.
Міркуванням називається вид тексту, в якому визначення, думки і висновки розкривають внутрішній зв'язок явищ, як правило, доводять визначену тезу. Розрізняють два основні вида доказів -дедуктивний, коли думка розвивається від загального до часткового, та індуктивний- у якому думка спрямована від окремих фактів до загального.
При підготовці тексту документа слід дотримуватися таких правил.
1. Замінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйняттю тексту документа.
2. Вживати стійкі (трафаретні) словосполучення, що виражають стандартні спектри змісту /з метою надання допомоги, у зв'язку з погіршенням стану, згідно з рішенням комісії /.
Наприклад, для висловлення мотивів, що пояснюють використання певної управлінської дії вживаються такі синтаксичні конструкції:
- у порядку обміном досвіду
- у порядку винятку...
- у зв'язку з вказівкою...
- у відповідності до попередньої домовленості...
- з метою подальшого співробітництва... Для висловлення прохання:
- Просимо...
Для нагадування:
- Нагадуємо Вам, що ...
- Незважаючи на багаторазові нагадування... Для підтвердження:
- Підтверджуємо...
- Універмаг «Дитячий світ» підтверджує...
Такі стійкі словосполучення й стандартні вирази полегшують сприйняття службового документа, а також увесь процес його складання, дозволяючи не витрачати час на пошуки формулювань.
Наведемо кілька прикладів стійких моделей, які склалися для висловлення стандартних аспектів змісту. Укладачеві документа буде не важко побудувати стилістичну конструкцію речення чи кількох речень, якщо він матиме у своєму розпорядженні набір таких моделей:
модель синтаксичної конструкції варіанти реалізації Доводимо до вашого відома, що ми досі не отримали від Вас протоколи погодження до Нагадуємо, що... договору... Повідомляємо, що ... ярмарок з продажу взуття та Підтверджуємо, що ... супутніх товарів відбудеться Нагадуємо, що...
3. Уживати прямий порядок слів у реченні /підмет передує присудкові / у тому випадку, коли логічний наголос падає на об'єкт дії. Вживати зворотний порядок слів /присудок передує підмету / тоді, коли логічний наголос гадає на саму дію.
4. Для чіткості висловлювання в простих реченнях вживається певний порядок розташування їх членів /означення мають передувати словам, вставні слова краще ставити на початку речення /.
5. З метою скорочення тексту можна вживати дієприслівникові звороти, за допомогою яких можна сформулювати причини, що викликали прийняття того чи іншого управлінського рішення. Дієприслівниковим зворотом треба починати, а не завершувати фразу. Наприклад: «Враховуючи ... Вважаючи ... Беручи до увалі ... Керуючись ... Розглянувши поданий до затвердження проект...»
6. Замінювати займенники іменниками.
7. Не вживати емоційних виразів.
















46. Офіційно-діловий стиль. Оф.-діл. стиль – це стиль ділової мови, яким користуються для написання різноманітних діл. док-тів, зокрема законів, указів, постанов, договорів, заяв, актів, протоколів, анкет, розписок тощо. Він хар-ється використанням канцелярської термінології та деяких застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий), наявністю стандартних схем висловлення. В оф.-діл. стилі може викорис. лексика з інших шарів, зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійна, суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою, лаконічною.
Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.
Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя.

47. Оформлення сторінки. Управлінські док-ти оформляються на папері формату А4 та А5. Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліве – 35мм, нижнє-19, праве – не менше 8, верхнє – 20. Тільки перша сторінка док-та друкується на бланку, друга й наступні – на чистих аркушах паперу. якщо текст док-та займає не одну сторінку, то на другу не можна переносити тільки підпис. На другій сторінці має бути не менше двох рядків тексту. Також не бажано: -- відривати один рядок нового абзацу на сторінці, що закінчується, краще почати новий абзац на наступній сторінці. – переносити слово на межі сторінок, слід перенести це слово на нову сторінку. Нумерація сторінок. У док-тах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої. якщо текст друкується з одного боку аркуша, то номери проставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю. якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначаються у правому верхньому кутку, а парні – у лівому верхньому кутку аркуша.

48. Пароніми у діловому мовленні. Пароніми (від грецького рага-„біля” та onyma-ім’я)-це різні за значенням слова, що схожі за вимовою та в деяких випадках мають споріднені корені. Наприклад-адресат (той, кому пишуть) - адресант (той, хто пише); ефектний (виразний)- ефективний(результативний); абонент (той, хто користується абонементом)-абонемент (документ, що лає право на користування чимось); економний(ощадливий) – економіч.(який має відношення до економіки). За схожістю вимови слова-пароніми деякою мірою наближаються до омонімів. Але вони відрізняються від останніх певними ознаками. По-перше, пароніми мають різне написання: диктант - диктат; по-друге-мають відмінності у вимові. сплутування різних, але близьких за звучанням паронімічних слів характерне тільки для усного мовлення-в писемному вони чітко відрізняються. Наприклад, боцман-лоцман, контакт –контракт, великий-величезний тощо.

49. Підготовка до бесіди.
При підготовці до бесіди (Б) аналізується ситуація, в якій вона відбувається, вивчаються типові та індив-ні особливості співбесідника, його інтереси та установки. Виділяють такі правила підготовки до бесіди: обрати найбільш вдалі момент і місце для Б і лише після цього домовл про зустріч; з’ясувати все про співрозмовника, зокрема його ставлення до ініціатора розмови; зібрати інформ для розмови; визначити мету, тактику проведення Б. Починаючи Б, бажано встановити контакт. Найчастіше він починається із «зустрічі поглядів».легка посмішка зацікавленість у погляді свідчить про доброзичливе ставлення до співрозмовника. Після контакту очей треба привітатися і зробити паузу. Вона потрібна для того, щоб інша людина могла включ в розмову. Якщо це не зробити, бесіда як діалог може не відбутися, бо розмовл лише одна сторона. Після взаємного привітання відбувається знайомство. Далі партнери розміщуються на дистанції, яка відповідає загальноприйнятим правилам і власним бажанням. Рекомендується не схрещувати руки і ноги, бо це свідчить про закритість людини. Із самого початку Б треба зробити все, щоб одразу не протиставити себе співбесіднику. Доцільно говорити про те, що поєднує співрозмовників, про спільні інтереси. Можна сказати партнерові щось приємне, цікаве про нього. Якщо на початку бесіди відчувається хвилювання в голосі, бажано говорити тихіше та повільніше.



















50. Пояснювальна записка.
Поясн. записка.Цей термін викорис-ся для назви 2-х док-тів: 1. вступна частина осн. док-та (плану, звіту, проекту тощо), у якому обґрунтовується мета його створення, зміст, термін дії та ін. 2. док-т особистого хар-ру, в якому пояснюються певні дії особи. Пояснюв. записка пишеться працівником на вимогу адміністрації. Пояс. записка, яка не виходить за межі установи, оформляється на бланку або звичайному аркуші. Реквізити: 1. адресат (кому). 2. посада, ПІПб адресанта (від кого) (1 і 2 справа). 3. наз. виду док-та(після 1 і 2 посередині) . 4. заголовок. 5. текст. 6. дата складання. 7. підпис. Якщо записка направляється за межі установи, її оформляють на бланку і реєструють.

51. Правила написання та оформлення договору. Оформлення договорів - Це процес, що вимагає спеціальних юридичних знань і практичних навичок. У повсякденному житті постійно присутні відносини, які за законом повинні оформлятися договорами.   У суспільстві, заснованому на ринковій економіці, договорами відводиться значне місце. Можна навіть сказати, що саме договору становлять суть ринкового механізму.
Грамотне оформлення договорів допоможе убезпечити зацікавлену сторону від усякого роду небажаних наслідків. У зв'язку з цим зростає роль юриста в обслуговуванні договірних відносин.
Послуга «Оформлення договорів» включає в себе:
складання оферти, акцепту, протоколу розбіжностей до договору, протоколу їх узгодження і так далі;
консультування з усіх питань законодавства, що стосується угоди;
написання угоди про пролонгацію договору;
складання додаткових угод до договору;
написання позову про спонукання до укладення договору;
написання позову про розірвання договору;
написання запитів, претензій та інших офіційних листів, що стосуються процесу укладання та виконання договору;
- консультування з питань оформлення документації, що стосується практичного виконання договору (накладних, рахунків-фактур і так далі).
Реквізити: 1. наз. виду док-та. 2. заголовок (1і2посередині). 3. місце укладання (зліва). 4. дата (справа). 5. повні назви сторін, їх представників (ПІПб), повноважень, на підставі яких вони діють. 6. текст, який містить: --термін виконання. – кількісні та якісні показники. – вартість робіт і загальну суму. – порядок виконання робіт. – порядок розрахунків між сторонами. – відповідальність сторін. – порядок і місце розв’язання суперечок. – форс-мажорні обставини. 7. відомості сторін: юридичні адреси установ або паспортні дані осіб. 8. підписи сторін. 9. печатка однієї або всіх установ, які укладають договір. Дог. вважають чинним тоді, коли сторони дійшли згоди з усіх пунктів і оформили його письмово. Дог. може бути укладений між приватними особами й організацією та між організаціями.

52. Правила графічних скорочень у діловому мовленні. Типи абревіатур та їх використання.
Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі. Графічні скорочення (крім стандартних скорочень значень метричних мір: м-метр, мм-міліметр, см-сантиметр) пишуться з крапками на місці скорочення. Зберігається написання великих та малих літер, дефісів, напр.: півн.-сх.
Не скорочуються слова на голосну, якщо вона не початкова в слові, і на ь. напр.: український – укр., україн.
При збігу двох однакових пригол-х скорочення робимо після першого приголосного: змін. робота
За збігом 2-х і більш різних пригол-х скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного: мід. мідн. (мідний)
Абревіатури (складноскорочені слова):
Розділяють 2 види скорочення слів: для зорового сприйняття і для вживання в писемній і усній мові.
Скороч 1-го типу не мають граматичного оформлення, познач малими літерами: рр., р-н, це – нормативні скороч
Другий тип: АН-24, КПІ – пишуться без крапок і мають граматичні форми.
Назви установ, закладів тощо, утворені з частин слів пишуться:
- з великої літери, якщо вживаються на позначення установ одиночно: Укрнафта
- з малої літери, якщо такі слова є родовими назвами: міськрада
Складноскорочені назви, утворені з початкових букв імен власних і загальних, пишуться великими літерами: НЛО, АТС. Абревіатури від загальних назв, які вимовляються як звичайні слова (без вставних слів), пишуться малими літерами: неп (під час непу). Такі слова відмінюються.







53. Правила написання та оформлення автобіографії.
Автобіографія – це короткий опис свого життя. Складається вона довільно. Пишеться вона від руки, на аркуші паперу, іноді на спеціальному бланку. Форма викладу – від першої особи. Прийнято всі відомості подавати у хронологічному порядку. В автобіографії вказується рік, місяць і число народження; прізвище, ім’я по батькові батьків, їхня професія; освіта; відомості про трудову діяльність та участь у громадському житті; сімейний стан; склад сім’ї; домашня адреса; дата складання автобіографії; у кінці ставиться підпис.

54. Правила написання та оформлення заяви.
Це док-т, який містить прохання особи (особиста заява) або установи (службова заява) щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів. Реквізити: 1. адресат (назва установи або посада, ПІПб керівника у давальному відмінку, на ім’я яких подається заява). 2. адресант (від кого). (1 і 2 справа) 3. назва виду док-та. 4. текст. 5. підстава (додаток): перелік док-тів, доданих до заяви на підтвердження її правомірності. 6. дата. 7. підпис. Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Різновидами заяви є заява-забов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття рахунка тощо.

55. Правила написання та оформлення протоколу. Текст складається з двох частин: вступної (вказується дата проведення зборів, зазначаються прізвища всіх присутніх. При великій кількості присутніх на засіданні їх список складається і додається окремо, а в прот зазначається лише загальна кількість присутніх. Подається порядок денний зборів з переліком питань, що розглядаються.)та основної . осн текст протоколу поділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожен розділ має частини: --СЛУХАЛИ: У наступному рядку з абзацу вказуються ініціали та прізвище доповідача, тема доповіді –ВИСТУПАЛИ: так само – УХВАЛИЛИ: повністю записується прийняту рішення, яке може складатися з одного чи кількох пунктів або з констатуючої частини. За обсягом фіксованої інформ. прот-ли бувають:
- короткі (обговорю вальні питання, прізвища доповідачів, прийняті рішення)
- повні (стисле подання виступів)
- стенографічні (дослівно весь хід)
Реквізити: 1. наз. виду док-та. 2.номер. 3. заголовок.(посередині) 4. дата засідання (зліва) (далі голова, секретар, присутні, порядок денний).5. гриф затвердження. 6. текст. 7. підписи голови й секретаря.

56. Правила написання та оформлення резюме.
Резюме нині це поширений документ про прийом на роботу до комерційних підприємств. Особливістю резюме є виклад відомостей про освіту і трудову діяльність у зворотному хронологічному порядку. У графі "Додаткові відомості" можна вміщувати будь-яку інформацію: володіння іноземними мовами, наявність друкованих праць, професійні навики за іншим фахом та ін.
Реквізити: 1. назва виду док. 2.текст, що мітить таку інформ: --домашня адреса, тел (зліва). – ПІПб. (посередині) – мета написання док-та. – особисті дані. – відомості про освіту. – відом. про проф. досвід. – відом. про публікації. – інша інформація на вимогу роботодавця.3. дата.4. підпис. Резюме повинне бути детальним, точним, але лаконічним. Повідомлення – з абзацу. Як правило, цей док-т надсилається до установи, яка оголосила вакансії.

57. Правила складання тексту документа. Текст- головний елемент док-та, що містить сукупність речень, послідовно об’єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи. Під час складання тексту док-та мають викон вимоги, найголовніші з яких – достовірність та об’єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та макс. стислість. Достовірним текст док-та є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей. Точним - коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів. Точним мовлення може бути за умови знання предмета мовлення, мови, володіння її лексичним багатством. Найбільше можливостей для вираження точності мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми. Для діл. мовлення важливе явище синонімії, адже воно покликане якнайточніше відтворювати відтінки людської думки. Незнання синонімічних можливостей слова часто призводить до помилок. Доречним є текст, у якому засоби відповідають меті, темі, логічному змістові, ситуації мовлення. Доречність мовлення нерозривно пов’язана з його чистотою. Для чистоти мовлення важливим є вживання слів, що відповідають літер. нормі. Руйнують чистоту мовлення діалектні, просторічні слова, канцеляризми, професіоналізми, іншомовні слова. Надмірне їх використання засмічує мову, робить її громіздкою, важкою для сприйняття.









58. Правопис власних назв. Це індивідуальні назви людей та окремих предметів. Серед власних назв виділяють:1 ПІПб людей, їх прізвиська та псевдоніми: Марко, Герасимов, Іванович, Леся Українка, Петро Ласун. 2.Клички тварин: Сірко, Білка, Жужик, Квітка, Лютик. 3.Географічні та астрономічні назви: Київ, Одеса, Україна, Карпати, Чорне море, Меркурій, Галактика. 4.Назви газет, книг, журналів, кінофільмів, пароплавів, заводі, фабрик тощо: завод „Азовсталь”, газета „Київські відомості”. 5.Назви марок, сортів, типів деяких предметів: цукерки „Червона Шапочка”, печиво „Шкільне” 6.Назви окремих посад: Президент України тощо. Власні назви вживаються і в множині, і в однині- Карпати, Донецьк.


59. Правопис географічних назв у ділових паперах. Ділові документи українською мовою відзначаються складністю правопису окремих слів, словосполучень і цілих речень. Щоб уникнути непорозумінь і впевнено складати ділові папери й користуватися ними, варто пригадати деякі загальні поради, зокрема щодо правопису географічних назв, прізвищ, імен та по батькові.
Так, географічні назви, що складаються з двох чи трьох слів, пишуться з великої літери, а їх родові позначення з малої, наприклад: Азовське море, Весела слобода, Велике Ведмеже озеро, Бристольська затока.
Проте, коли в таких географічних назвах означувані слова не сприймаються як родові позначення, вони теж пишуться з великої літери: Ярославів Вал, Красні Ворота, Гола Пристань, Біла Церква.
Назви, запозичені з російської мови, не викликають особливих труднощів і передаються за фонетичним принципом: Бурятія, Нижній Тагіл, Бородіно, Бєлгород.
Якщо ж у російських географічних назвах є суфікси: -ск, -цк, -ич та інші, то при перекладі на українську мову ці
суфікси замінюються українськими відповідниками -ськ, -цьк, -ич та ін. Наприклад: Нижньоамурськ, Донецьк, Углич.
Іноді доводиться перекладати на українську мову російські прикметники, що входять до назви. Наприклад: Біле море (Белое море), Північний Льодовитий океан (Северньїй Ледовитьш океан).
Важливо запам'ятати, що назви залізничних станцій в українській мові не відмінюються, назви міст, сіл, рік, озер відмінюються. Наприклад: Поїзд зупинився на станції Біличі; У Біличах працювало понад три тисячі студентів; На станції Шевченкове поїзд стоятиме 15 хвилин; Біля села Шевченкового зупинилася колона машин.
Не відмінюються географічні назви, що складаються із двох слів. Наприклад: Вантаж направлений у місто Біло Церква; За станцією Кам'янець-Подільський розташувати стоянку автомашин.
Якщо перед назвами островів, річок, озер, гір є означуване слово, то сама назва не змінюється. Наприклад: Вздовж річки Сула розташувати табір.

60. Правопис та відмінювання прізвищ Укр. Прізвища подаються на письмі за загальними нормами укр. Правопису відповідно до установленої вимови.
Ряд прізвищ слов’янського походження в укр. мові мають деякі особливості на відміну від російської: 1. у рос прізв-х Ё передається як ЙО на початку слова та в середині після голосних та твердих пригол-х, Ё відповідає ЙО: Йотов, Муравйов. 2. якщо Ё відповідає О після м’якого приголосного, то ЬО: Пушкарьов. 3 під наголосом після ж,ч,ш,щ,ц пишеться О: Чижів. Без наголосу – Е. 4. рос Е після пригол-х передається в укр. як Е. але звук Е в рос прізв-х, що відповідає укр. І передається як Є 5. рос И в основах пріз-щ на початку слова, після пригол-х передається як І
Після ж,ч,ш,щ пишеться И 6. рос И у середині слів після голосних, апострофа та м’якого знака передається через Ї: Руїн, Ільїн. 7. рос Ы передається через И: Черниш. 8. літера И завжди пишеться в прізв-х, утворених від імен та інших коренів, спільних для укр. та рос мов: Сидоров
9 рос суфікс –ев, -еев передається як Є після всіх пригол-х, крім шиплячих та Ц: Матвєєв, Гундарєв
10 у префіксах при-, суфіксах –ич,-ик пишеться И. 11. слов’янські пріз-ща пишуться з Ь у суфіксах –ськ,-цьк,-зьк.

61. Правопис українських та старослов'янських прізвищ. Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович: Юрій- Юрійович, Василь- Васильович, Ігор- Ігорович.
Кілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич (Лука- Лукич і Лукович), Кузьма- Кузьмич (і Кузьмович), Хома- Хомич (і Хомович), Савва- Савич (і Савович), Яків- Якович, Ілля- Ілліч).
Як виняток, в слові Григорій при творенні імен по батькові відпадає ій (Григорович), а до основи імені Микола додається ай (Миколайович, і рідко- Миколович).
Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн(а): Юрій- Юріївна (Юрій+вна), Михайло- Михайлівна, Георгій- Георгіївна, Кузьма- Кузьмівна.
З відхиленням від цього правила творяться лише такі імена по батькові : Яків- Яківна, Григорій- Григорівна, Микола- Миколаївна (рідко- Миколівна).






62. Прийменник ПО у діловому мовленні. Для укр. ділового мовлення важливе правильне вживання приймен ПО, особливо тоді, коли йдеться про переклад з рос на укр. мову. Адже рос конструкції з приймен ПО в укр. перекладаються цілим рядом прийменникових і безприймен конструкцій. Напр..:
- з приймен за: за свідченням, за дорученням;
- з приймен з: з багатьох причин, з нагоди
- з приймен на: на замовлення, на вимогу;
- з приймен для: курси для вивчення;
- з приймен після: після повернення;
- з приймен у (в): у вихідні, в усіх напрямках;
- з приймен по: черговий по району, колеги по роботі;
- безприймен конструкцією (з орудним відмінком іменника): демократична змістом, молодший віком.

63. Протокол.
Протокол – це документ, який відбиває процес і результат роботи колегіальних органів, проведення різних нарад, засідань тощо. У ньому занотовуються всі виступи з розглянутих питань та прийняті рішення.
Текст протоколу може складатися з одного або кількох розділів, кожен з яких ділиться на 3 частини, що починається словами: Слухали; Виступили; Постановили (Ухвалили). Після цих слів ставиться двокрапка.

Протоколи це один із найпоширеніших документів колегіальних органів, у яікому фіксують місце, час, мету і результат проведення зборів, конференцій, засідань, нарад та ін. У протоколі занотовують скшад присутніх і відсутніх, зміст доповідей, Ідо заслухані, та вижесені ухвали з обговорених питань. Зміст інших протоколів 'об'єктивний опис певного факту чи події.
Протоколом також оформляється певна діяльність адміністративних, державзних, міждержавних структур, слідчих, міліцейських та судгових органів.
Відповідно до обссягу фіксованих даних усі протоколи поділяють на три групіи:
Стислі (короткі), тгекст яких містить лише назви обговорених піггань (під рубрйкоісо «СЛУХАЛИ:»} та ухвалу або поширену резолюцію щодо цих шитань (під рубрикою «УХВАЛИЛИ:»).
Повні, у тексті якіих окрім ухвал стисло записують виступи
повідачів та іншюх учасників зібрання. До повного прото-°лу заносять також запитання доповідачам та конспектив-
І запис виступів Іпід час обговорення.
Стенографічні, у я-Іких дослівно зафіксовано виступи, реплі-
запитання, обгошорення та весь хід засідання, зборів.
реквізити:
Назва виду доисумента (посередині), порядковий наомер (після слова «Протокол»). *та проведенїня заходу, засідання та ін. (ліворуч)1. Місце проведешня (праворуч). 5. Назва заходу, зібрання із зазначенням його характеру (^ гальні збори; установча, наукова, ювілейна конференції виробнича, розширена, позачергова нарада тощо).
6. Назва установи, організації, закладу чи їхнього стру^ турного підрозділу, де відбувається захід.
7. Посада, прізвище та ініціали особи, яка веде збори.
8. Посада, прізвище та ініціали особи, яка укладає протокол
9. Склад учасників заходу зазначається за таким принципові
посада1, звання, прізвище та ініціали керівників уста. нови, службових осіб, почесних гостей та інших запро. шених, членів президії (якщо є);
якщо кількість присутніх членів колективу не пере. вищує 15 осіб, то вказують прізвища та ініціали всіх учасників (за абеткою);
якщо кількісний склад присутніх перевищує зазна-1 чену вище цифру, у протоколі вказують лише запільну кількість, додавши до нього реєстраційний лист (укладений за абеткою).
ІО.Відсутніх і причини відсутності зазначають або поіменно (за абеткою), або лише загальну кількість, якщо відсутніх більше 10 осіб.
11. Порядок денний (питання, що розглядаються, форму- | люють у Н. відмінку, зазначивши посаду, прізвище та ініціали особи доповідача).

Протокол
засвідчений від 12 вересня 2005 року
Зборів групи 6.103-1 КЕІ КНЕУ
Усього студентів: 26
Присутні: 24 чол. (дод. № 1)
Відсутні: (Пугач І., Андрощук О.)
Голова зборів: Сафонов Ю. М.
Секретар: Місюра А. Я.
Порядок денний
1.Обрання старости групи
2. Обрання профорга групи
Слухали:
Доповідь Сафонова Ю. М. Про обов’язки та роботу старости і профорга.
Виступили:
Калачов Д., Маслова Ю., Бутова Д., Колесник І.
Усього виступило 4 чоловіки з конкретними пропозиціями щодо обрання та затвердження старости та профорга групи.
Постановили:
Надати право, бути старостою групи 6.103-1 КЕІ КНЕУ – Козулі М.
Заступити на посаду профорга групи 6.103-1 КЕІ КНЕУ – Ащаулову В.
Голова зборів (підпис) Ю. М. Сафонов
Секретар (підпис) А. Я. Місюра



64. Професійна лексика та термінологія. Слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії, називаються професіоналізмами. Професійні слова це назви понять певної галузі виробництва, роду занять тощо (вікно редактора, вінчестер, командний рядок зі сфери комп'ютерної техніки; зняти касу, вивести баланс - зі сфери банківсько-фінансової діяльності). За межами певного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. Значна частина професіоналізмів - неофіційні розмовні замінники термінів Професіоналізми утворюються різними шляхами. По-перше, завдяки вживанню слова загальнонародної мови у спеціальному значенні. По-друге, шляхом усічення основ слів на зразок кібер (кібернетик), термояд (термоядерна реакція); скороченням слів та словосполучень: мех-мат (механіко-математичний факультет), юрфак (юридичний факультет). По-третє, через зміни в наголошенні слів: атомний, компас, рапорт. По-четверте, звичайна потреба професіоналів визначити деталі виробничого процесу чи виробу призводить до появи фахових назв, наприклад: дно - нижня частина виробу, машина - комп'ютер. По-п'яте, шляхом заміни деяких граматичних законів літературної мови. Наприклад, професійній мові властиве вживання іменників абстрактних та речовинних назв у множині: масла, жири, солі, сталі. Професійні слова можуть виникати шляхом додавання префіксів і суфіксів. Найчастіше Професіоналізми вживаються в усному неофіційному мовленні людей певної професії. У ділових паперах їх слід уникати, вони можуть викликати непорозуміння, ускладнювати ділові стосунки. Мета професіоналізмів - спростити спілкування. Окрім професіоналізмів існує ще одна група вузьковживаних слів - це терміни. Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Термін - це не лише найменування предмета, явища чи поняття, а й їх точне визначення. Значення терміна фіксують державні стандарти, словники, довідники. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні, юридичні, технологічні, математичні, економічні та ін. Існує й загальнонаукова термінологія, що використовується в усіх галузях науки, суспільного життя: аналіз, синтез, держава, проблема, машина, право. Терміни позбавлені образності, експресивно-стилістичного забарвлення. До термінів у діловодстві ставляться такі вимоги: 1) термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі акта (документ), акта (дія); рахунка (документ), рахунку (дія); обіг (а не оборудка); 2) термін повинен вживатися з одним (закріпленим у словнику) значенням (сальдо - різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу; дебітор боржник, юридична або фізична особа, яка має грошову заборгованість підприємству, організації, установі); 3) при користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм (акт - актувати, а не активування, спонсор - спонсорський, а не спонсорний; споживчі товари, а не споживацькі, позика - позиковий і позичка позичковий;). Кожна вузька галузь науки має свої терміни. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема у діловодстві. Наприклад: справа - означає один документ і сукупність документів; одиниця зберігання документів в архіві (юридична справа), різновид справи, який становить цілісне за змістом і послідовне ведення одного питання (судова справа). Слід уникати використання застарілих термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор, стимул, база, альтернатива. Щодо використання термінів у документах - слід пам'ятати: укладаючи документ, необхідно враховувати його адресата, не вводити спеціальні терміни до тих документів, що адресуються широкому колу людей.










































65. Професійна термінологія. Слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії, називаються професіоналізмами.
Окрім професіоналізмів існує ще одна група вузьковживаних слів - це терміни. Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в досить специфічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Термін - це не лише найменування предмета, явища чи поняття, а й їх точне визначення. Значення терміна фіксують державні стандарти, словники, довідники. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні, юридичні, технологічні, математичні, економічні та ін. Існує й загальнонаукова термінологія, що використовується в усіх галузях науки, суспільного життя: аналіз, синтез, держава, проблема, машина, право. Терміни позбавлені образності, експресивно-стилістичного забарвлення. До термінів у діловодстві ставляться такі вимоги: 1) термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі акта (документ), акта (дія); рахунка (документ), рахунку (дія); обіг (а не оборудка); 2) термін повинен вживатися з одним (закріпленим у словнику) значенням (сальдо - різниця між грошовими надходженнями і витратами за певний проміжок часу; дебітор боржник, юридична або фізична особа, яка має грошову заборгованість підприємству, організації, установі); 3) при користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворення від нього похідних форм (акт - актувати, а не активування, спонсор - спонсорський, а не спонсорний; споживчі товари, а не споживацькі, позика - позиковий і позичка позичковий;). Кожна вузька галузь науки має свої терміни. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема у діловодстві. Наприклад: справа - означає один документ і сукупність документів; одиниця зберігання документів в архіві (юридична справа), різновид справи, який становить цілісне за змістом і послідовне ведення одного питання (судова справа). Слід уникати використання застарілих термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор, стимул, база, альтернатива. Щодо використання термінів у документах - слід пам'ятати: укладаючи документ, необхідно враховувати його адресата, не вводити спеціальні терміни до тих документів, що адресуються широкому колу людей.

66. Реквізити документа. Реквізит – складова частина документа (сукупність окремих документів).
Організаційно – розпорядча документація має 31 реквізит.
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Звертання до адресата (у Кл. формі):
статус (посада);
прізвище;
ім'я;
ім'я по батькові.
3. Текст, що містить:
дату і час заходу;
місце проведення;
назву заходу;
порядок денний, тематику подій;
прізвища доповідачів у послідовності заявленого виступу;
маршрут проїзд? (якщо треба);
---контактний телефон для довідок.
Реквізити в документі розміщують з урахуванням послiдовностi операцій його підготовки, оформлення й виконання.

67. Реквізити документів за державним
стандартом. Реквізит – складова частина документа (сукупність окремих документів).
Реквізити ділових паперів
Для оформлення організаційно-розпорядчих документів використовують такі реквізити:
1. Державний герб (для державши організацій).
2. Емблема (логотип, фірмовий зяак) організації.
3. Зображення нагород.
4. Код організації.
5. Код документа.
6. Назва міністерства чи відомстві (для державних організацій).
7. Назва організації.
8. Назва структурного підрозділу.
9. Індекс підприємства зв'язку, покггова й телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер телефону, номер телефаксу, номер рахунка в банку та його назва.
10. Назва виду документа.
11. Дата.
12. Індекс (вихідний номер документа).
* 13. Посилання на індекс та дату вхідного документа.
14. Місце укладання та видання.
. 15. Гриф обмеження доступу.
16. Адресат.
17. Гриф затвердження.
18. Резолюція.
19. Заголовок до тексту.
20. Позначка про контроль.
21. Текст.

Реквізити в документі розміщують з урахуванням послiдовностi операцій його підготовки, оформлення й виконання.







68. Складні випадки правопису прізвищ та імен по батькові. Деякі складнощі відмінювання прізвищ
1. У сучасній українській мові нормативними слід вважати обидва варіанти відмінювання чоловічих і жіночих прізвищ. Наприклад:
Чоловічі прізвища Руслан Макаров Руслана Макарова Руслану (-ові) Макарову Руслана Макарова Русланом Макаровим при Руслану (-ові) Макарову
Жіночі прізвища Н. Людмила Макарова Р. Людмили Макарової Д. Людмилі Макаровій 3. Людмилу Макарову О. Людмилою Макаровою М. при Людмилі Макаровій
2. Аналогічно відмінюють прізвища на -ишин: Дмитришин, Ко-валишин, Іванишин, Миколишин, Федоришин та ін. Але слід зважати на те, що форма жіночих прізвищ цього типу може бути невідмінюваною. Таке написання також вважають нормативним. Наприклад:
Ольга Бондаришина Ользі Бондаришиної Ользі Бондаришиній Ольгу Бондаришину Ольгою Бондаришиною при Ользі Бондаришиній
Н. Ольга Бондаришин
Р. Ольги Бондаришин
Д. Ользі Бондаришин
3. Ольгу Бондаришин
О. Ольгою Бондаришин
М. при Ользі Бондаришин
3. Усі чоловічі прізвища на приголосний відмінюються. Наприклад:
Олег Коваль Олега Коваля Олегу (-ові) Ковалю Олега Коваля Олегом Ковалем Олегу (-ові) Ковалю (-еві).
29
Анатолій Кузьмич Анатолія Кузьмина Анатолію Кузьмичу Анатолія Кузьмина Анатолієм Кузьмичем Анатолію Кузьмичу
(-еві)
Н. Микола Білоус Р. Миколи Білоуса Д. Миколі Білоусу 3. Миколу Білоуса О. Миколою Білоусом М. при Миколі Білоусу (-ові)
4. До складних випадків відмінювання належать чоловічі прізвища типу Іваньо, Руньо, Бадзьо, Пильо, Барзьо, Маньо та ін. Наприклад: Пильо Пиля, Пилєві (Пилю), Пиля, Пилем при Пилеві (Пилю, Пилі"].
5. Жіночі прізвища на -о, -й та приголосний в українській мові не відмінюють. Наприклад: Пансо Тетяна, Охтаро Людмила, Бурдо Анастасія, Мандро Ліля, Тягнирядно Надія, Гай Дарія, Гордій Галина, Тугай Лідія, Тужій Марина, Соловей Інна, Суховій Ульяна, Бородай Неля, Трьомсин Ганна, Білаш Катерина, Брус Жанна, Лєкар Ольга, Стос Зінаїда, Голуб Юлія, Шевчук Світлана, На-зарчук Ніна, Кравчук Варвара, Рець Марія, Швець Софія, Кравець Руслана, Микитась Павлина, Кришталь Олександра.
6. Не відмінюють і жіночі українські прізвища на -ко, -ло. Наприклад: Покотило Василина, Позивайло Дарина, Манойло Ніна, Гуцало Валерія, Парафило Ксенія, Фугало Кар/на, Нечитайло Діана, Бондаренко Неля, Москаленко Віра, Коваленко Олеся, Бо-женко Валентина, Панаско Юлія, Федоренко Таміла,
Паращенко Антоніма, Юхименко Соломія, Усенко Ліза, Казенко Христина, Біленко Леся, Василенко Тамара, Малька Любов, Власенко Вікторія.
1. Завжди незмінюваними є жіночі прізвища, утворені від назв народів. Наприклад: Русин, Турчин, Сербии, Угрин і под.
Окрему групу прізвищ в українській мові становлять прізвища "спільного" роду. Це українські прізвища на -а: Коляда, Білобаба, Сирота, Воєвода, Діброва, Сіромаха, Дубинка, Лобода та прізвища іншомовного походження. Рід таких прізвищ визначається синтаксично залежно від того, особі якої статі (чоловічої чи жіночої) даються ці прізвища. Наприклад:
Максим Коляда Оксана Коляда












































69. Службові листи.
Службовий лист це один із різновидів інформаційних документів для писемного спілкування й оперативного управління процесами діяльності організацій, установ та їх структурних підрозділів.
За функціональними ознаками службові листи поділяються на два типи: .
1. Листи, що потребують відповіді листи-запити, лис-ти-прохання, листи-пропозиції, листи-звернення, листи-вимоги.
2. Листи, що не потребують відповіді листи-відповіді, листи-нагадування, листи-подяки, листи-підтверджен-ня, листи-запрошення, комерційні листи, супровідні листи, гарантійні листи, рекламні листи, рекомендаційні листи та ін.
За кількістю адресатів розрізняють звичайні, циркулярні та колективні листи.
Звичайний і колективний листи надсилаються на одну адресу, тільки останній укладається від імені декількох організацій чи установ. Циркулярний завжди надсилається керівною установою до своїх структурних підрозділів, філій тощо.
Текст службових листів повинен бути простим і розкривати бажано тільки одне питання. Це спрощує його реєстрацію і контроль за проходженням. Якщо ж лист містить кілька питань чи тем, що контролюються різними відділами, то доводиться робити копії.
Головна мета ділового листа поінформувати, пояснити, впевнити, довести і спонукати до потрібної дії адресата (одержувача). Діловий лист є документом, тому він повинен бутичітким, лаконічним, зрозумілим, не містити нічого зайвого, що б заважало сприйманню основної інформації.
Безперечна умова дотримання міри, доречності й такту.
Кореспонденція ваша візитка та обличчя установи, фірми, компанії, яку ви репрезентуєте. Реквізити:
1. Назва міністерства (для державних структур).
2. Назва й адреса адресанта (ліворуч або посередині).
3. Номер і дата листа,
4. Назва й адреса установи (закладу) адресата, його посада, прізвище та ініціали (праворуч).
5. Заголовок листа («про...»).
6. Текст (зміст).
7. Перелік додатків (якщо надсилаються) із зазначенням кількості сторінок.
8. Посада; звання; ранг; статус адресанта (ліворуч).
9. Підпис, ініціали та прізвище адресанта (праворуч). Ю.Печатка (якщо необхідно).
11.Віза виконавця, підпис на копію (якщо необхідно).
Уже написаний лист не відправляйте відразу, відкладіть, щоб потім ще раз перечитати. Пам'ятайте: бездоганно оформлена ділова кореспондеція це свідчення вашої поваги до 'адресата!
Оскільки метою офіційного листування є засвідчення адресатові поваги з безумовним урахуванням рангів, воно повинно грунтуватися на принципах поваги та обопільної коректності.
Як правило, службові листи укладаються на офіційному бланку, що містить віддруковані реквізити установи, закладу, організації. За характером інформації листи поділяються на різні групи,
Ініціативні листи містять прохання, пропозицію, звернення чи запит до адресата. Листи-відповіді змістом залежні від ініціативних листів, оскільки їх тема і характер були вже задані запитом, проханням та ін., на дату й номер яких повинно бути обов'язкове посилання.
Супровідний лист документ, що інформує адресата про раніше надіслані документи, товари чи інші матеріальні цінності.
Листи такого типу можуть надсилатися разом із комерційними документами (рахунком-фактурою, накладними, чеками тощо), доповнювати креслення, схеми, плани, каталоги, прейскуранти, зразки товарів тощо і виконують допоміжну інформаційно-супроводжувальну функцію.
Супровідний лист може бути також доповненням, проханням, рекомендацією-характеристикою і виконувати роз'яснювальні функції щодо службової особи у відрядженні.
Гарантійний лист документ, що е юридичним гарантом виконання викладених у ньому зобов'язань.
Укладається з метою підтвердження певних угод, умов або фінансово-розрахункових зобов'язань і має підвищену правову функцію.
Цим листом організація, установа, заклад гарантує погашення кредиту, оплату за виконану роботу, надану послугу тощо.
Рекламаційний лист це документ, який обгрунтовано доводить про виявлення певних недоліків або дефектів у виконаній роботі, виробленій продукції чи наданій послузі.
Контрольний лист це специфічний документ-талон для індивідуальної реєстрації документів, який містить резолюцію на конкретний документ та його стислий зміст.
Рекомендаційний лист документ, близький до характеристики, але не обов'язковий. Незважаючи на вільний виклад, у ньому слід зазначити термін роботи працівника у данл'ї організації, установі, просування по службі, його ділові та моральні якості, коло зацікавлень тощо. Інформація повинна бути об'єктивною і виваженою, оскільки це справа честі ц імені вашої організації та подальша доля рекомендованого.
Лист-вітання це зовсім не обов'язковий офіційний набір заяложених та безликих висловів-штампів до державних свят
Комерційний лист специфічний вид ділового спілкування, прийнятого як у внутрішньодержавній, так і в міжнародній практиці.
70. Стилі сучасної української мови. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Вона поділяється на стилі. мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний. Кожний стиль має: - сферу поширення і вживання (коло мовців); - функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування); - систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень); - характерні ознаки (форма та спосіб викладу). - підстилі, тобто різновиди. Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки наукового стилю: - ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень; - логічна послідовність і доказовість викладу; - об'єктивний аналіз; - точність і лаконічність висловлювань; - аргументація і переконливість тверджень; - детальні висновки. Форма реалізації наукового стилю - монолог. Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основні мовні засоби публіцистичного стилю: - поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів; - лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація); - наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі ріки; легені планетиліси); - уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання); - короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання. Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію. Основні мовні засоби художнього стилю: - лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми); - запровадження авторських новотворів; - уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів); - широке використання різноманітних типів речень. Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом. Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори); прості, переважно короткі речення; часте використання займенників; фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова. Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; остання частина, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Основні мовні засоби конфесійного стилю:- суто церковна термінологія і слова-символи; - непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); - значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, і за три дні збудую інший, нерукотворний); - наявність архаїзмів (рече, воістину). Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів. Офіційно-діловий стиль це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін. Найважливіші риси, які визначають діловий стиль: 1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: а) об'єктивність змісту. б) повнота інформації у стислій формі. в) логічність і послідовність. г) обґрунтованість. д) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків. 2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації. 3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення. 4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. 5. Для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти. 6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із зазначенням позачасовості, постійності дії (рішення надсилається, виробнича рада розглядає). 7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо).

71. Стилі сучасної української мови.
Характеристика офіційно-ділового стилю.
Оф.-діл. стиль – це стиль ділової мови, яким користуються для написання різноманітних діл. док-тів, зокрема законів, указів, постанов, договорів, заяв, актів, протоколів, анкет, розписок тощо. Він хар-ється використанням канцелярської термінології та деяких застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий), наявністю стандартних схем висловлення. В оф.-діл. стилі може викорис. лексика з інших шарів, зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійна, суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою, лаконічною.
Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.
Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя.

72. Стилістичні особливості офіційно-ділового стилю.
Оф. – діл. стиль, обслуговує царину ділових стосунків i спілкування на офiц. рiвнi. Він акумулює у собі ознаки книжної функціонально - стильової сфери більшою мірою, ніж iншi стилі, бо тут на чільне місце виходить прагнення до точності, унормованостi, стандартизації, що створює сприятливі умови функціонування, виробничого процесу, ведення документації. Великий обсяг потоку док-тів між установами й організ-ціями, швидкість їх опрацювання робить неможливим вкраплення у стиль оф. – діл. спілкування індивідуально - авторських елементів. З-поміж загальних вимог до текстів оф. - ділового стилю насамперед слід виділити точність, конкретність i лаконiчнiсть викладу інформації, спричинену цим вiдсутнiсть образності, документованість (доказовість) тверджень, чітку внутрiшньотекстову структурованість, дотримання формальних вимог оформлення документів. З мовного погляду стилiстичнi ознаки оф – діл. стилю полягають у: - позбавленність емоцiйностi й образності; - використанні спеціальної термiнологiї, як цього вимагає ситуація, вживання стилю, номенклатурних назв, канцеляризмів, складноскорочених слів, абревіатур;
- застосуванні iменникiв, які називають людей за якоюсь ознакою, що вказує на вчинену людиною дію або певні відношення з іншою особою: виконавець;
- використання стійких прикметниково - іменникових (чинне законодавство) i дiєслiвно - іменникових словосполучень (скласти подяку); - застосуванні в основному простих речень, ускладнених однорядними членами (підметами, присудками, додатками). Функціонують також складносурядні та,складнопідрядні речення; - регулярному застосуванні у роли головного члена речення дiєслiв у формі теперішнього часу; В офіційно - діловому стилі залежно від конкретно сфери вжитку виділяють кілька пiдстилiв: наприклад, дипломатичний. Використовується у міждержавному спiлкуваннi, характеризується підкресленою ввiчливiстю, виробленими формами початку i кiнцiвки документа.

73. Стиль ділових листів. Як треба починати та закінчувати ділові листи?
Написання ділового листа – це справжнє мистецтво. 1. починати листа необхідно із звертання (вельми, глибоко, високо) шановний/а пані, добродію! У сучасному діловому листуванні прийнято зазначати звання адресанта чи вказувати на його професію: високопоставлений пане Міністре! Високоповажний пане ректоре! Не слід забувати про те, що в укр. мові звертання вживають у формі кличного відмінка. 2. дуже важливо ретельно обміркувати початкову фразу листа, від якої може багато залежить, адже саме вона має переконати адресанта у правомірності написання листа. 3. вибір завершальних речень є також дуже важливим і залежить насамперед від змісту листа. Можна повторити подяку, висловлену на початку листа, чи просто подякувати за допомогу, оскільки слово «дякую» - найважливіше слово кожного порядного комерсанта, банкіра. Дозвольте ще раз подякувати Вам Щиро дякуємо за досить поширеною формою кінцівки у ділових листах є висловлення надії, сподівання: сподіваємося, що наша пропозиція зацікавить Вас. Буде ввічливо, повторити вибачення за турботи, затримку з оплатою чи запізнення. Не слід забувати про прощальну фразу. 4. листи не повинні бути надто довгими. Викладати свої міркування слід чітко, лаконічно. 5. лаконічність і послідовність викладу.















74. Текстове оформлення документів.
Текст- головний елемент док-та, що містить сукупність речень, послідовно об’єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи. Під час складання тексту док-та мають викон вимоги, найголовніші з яких – достовірність та об’єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та макс. стислість. Достовірним текст док-та є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей. Точним - коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів.
Основою службового док-та є текст, який має чітко й переконливо відбивати причину й мету його написання, розкривати суть конкретної справи, містити докази, висновки. Текст поділяється на взаємозумовлені логічні елементи: вступ, осн. частину, закінчення. У вступі зазначається причина напис. док-та, в осн. частині викладається суть питання, наводяться докази, міркування, пояснення, у закінч. вказується мета, заради якої складено док-т.
Під час складання текстів док-тів слід дотримуватися таких правил: 1) текст викладати від третьої особи: Комісія ухвалила... 2) Від першої особи пишуться заяви, автобіографії, доповідні і пояснювальні записки 3) Не вживати образних виразів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій 4) Уживати стійкі (стандартизовані) сполучення типу: Відповідно до , у зв’ язку з. 5) Використовувати син такс конструкції типу: Доводимо до Вашого відома, що ... Відповідно до попередньої домовленості,..., Відповідно до Вашого прохання...6) Дієприслівн звороти вживати на початку речення: Враховуючи ..., Беручи до уваги... 7) Використовувати мовні засоби , що відповідають нормам літер мови і зрозумілі для широкого кола читачів 8) Уживати прямий порядок слів у реченнях (підмет передує присудкові, означення перед означу вальними словами, додатки –після опорного слова, вставні слова-на початку речення). 9) Щоб не виявляти гострих стосунків з партнером, активну форму дієслів варто заміняти на пасивну. 10) Якщо ж важливо вказати на конкретного виконавця, то тоді треба вживати активну форму: Університет гарантує 11) У розпорядчих док-тах слід вживати дієслівні конструкції у формах наказового способу: Наказую.. Пропоную.... 12)Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію, відкликати працівників... 13) Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у діловодстві загальними правилами: р-н, обл. .км, напр..,14) Віддавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів :шановний, високошановний, вельмишановний,

75. Телефонний етикет. Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розідиуює, прискорює ділові контакти, дае можливість оперативко передати чи прийняти певне повідомлення ТОЩО.
У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути; й третя особа посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слоач ввічливості вибачте, будь паска, дякую тощо.
Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, колу, і з якою метою телефонує.
Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і Іриватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з низ; вимагає відповідного етикету.
Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.
Телефонна розмові, як правило, починається з привітання. Наприклад: Доброго ранку (дня, вечора) чи Здрастуйте. І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я, по батькові, прізвище; вказати псхаду та установу). Після цього треба запитати, з ким розмовляєте (якщо адресат не знайомий] Потім треба повідомиш, з ким хочете поговорити і, якщп >: потреба, то сказати, з якого питання.
Не слід запитувати:з ким я говорю?Якщо розмовляє не той, з ким Би хочете погозорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робши це слід коректно, ввічливо. Наприклад: Будь ласка, запросіть до телефону Сергія Івановича або Дуже прошу, попросіть до телефону Івана Миколайовича, Обов'язкове. треба подякувати тому,хто погодився зробити послугу.
Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправильну інформацію. Слід спокі№ пояснити, що не туди потрапив адресант.
Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися продовжити розмову.
Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас тский-то... Ділова телефонна розмова 0
















76. Терміни та їх місце в діловому мовленні. Наукові поняття визначаються спеціальними словами термінами< які складають основу наукової мови. Термін це слово або усталене словосполучення, яке має певне наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а поняття приписується терміну, додається до нього. У цій різниці вбачається відома конвенційність терміна, яка полягає у тому, що вчені чи фахівці тієї або іншої галузі домовляються, що розуміти, яке поняття вкладати у той або інший термін. Отже, конкретний зміст поняття, визначеного терміном, буде зрозумілим лише завдяки його дефініції лаконічному логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предмета або значення поняття, тобто його зміст і межі.
Усі терміни мають низку характерних ознак, до яких належать:
а) системність терміна (зв'язок з іншими термінами даної предметної сфери);
б) наявність дефініції (визначення) у більшості термінів;
в) моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;
г)стилістична нейтральність; ґ) відсутність експресії.
На відміну від загальнолітературної, мова професійного спілкування вимагає однозначності тлумачення основних ключових понять, зафіксованих у термінах. Для будь-якої сфери діяльності це дуже важливо, оскільки неточне вживання того чи іншого слова може мати небажані наслідки.
Терміни конкретної галузі знання або діяльності складають окрему терміносистему (термінологію).























































































77. Технічні вимоги до оформлення
організаційно-розпорядчих документів.
Цей Стандарт встановлює 32 реквізити, серед яких: зображення Державного герба України, герба Автономної Республіки Крим; зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування); зображення нагород; код організації; код форми документа; назва організації вищого рівня; назва організації; назва структурного підрозділу організації; довідкові дані про організацію; назва виду документа; дата документа; реєстраційний індекс документа; посилання на реєстраційний індекс і дату документа, на який дають відповідь; місце складання або видання документа; гриф обмеження доступу до документа; адресат; гриф затвердження документа; резолюція; заголовок до тексту документа; відмітка про контроль; текст документа; відмітка про наявність додатків; підпис; гриф погодження документа; візи документа; відбиток печатки; відмітка про засвідчення копій; прізвище виконавця і номер його телефону; відмітка про виконання документа і направлення його до справи; відмітка про наявність документа в електронній формі; відмітка про надходження документа до організації; запис про державну реєстрацію.

Крім того, Стандарт встановлює вимоги до змісту і розташовування реквізитів документів; вимоги до бланків та оформлювання документів; вимоги до документів, виготовлені за допомогою друкувальних засобів (на друкарській машинці або за допомогою комп’ютерної техніки).

Зокрема, в ньому обумовлено, в яких випадках і згідно з якими нормативно-правовими актами на бланках документів має відтворюватись зображення Державного герба України, герба Автономної Республіки Крим, зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування), зображення нагород. Обумовлюється, що назву організації вищого рівня зазначають скорочено, а в разі відсутності офіційно зареєстрованого скорочення повністю. Назва організації автора документа, повинна відповідати назві, зазначеній у його установчих документах. Скорочену назву організації зазначають у випадку, коли її офіційно зафіксовано в статуті (положенні про організацію). До новацій Стандарту належить також і встановлення ще одного реквізиту, вказаного останнім у цьому розділі запис про державну реєстрацію. Його фіксують тільки на нормативно-правових актах міністерств та інших органів державної влади, включених до державного реєстру відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади».

ДСТУ 4163-2003 встановлює такі береги бланків документів: лівий 30 мм; правий 10 мм; верхній та нижній 20 мм Разом з тим, зображення герба або емблеми повинно мати такі розміри: висоту 17 мм, ширину 12 мм. Що стосується нижнього берега, то на ньому, відповідно до Стандарту, розташовують три такі реквізити:
відмітку про виконання документа і направлення його до справи, що містить посилання на дату і номер документа про його виконання або коротку довідку про виконання; напис «До справи»; номер справи, в якій документ буде зберігатися; дату направлення документа до справи; назву посади і підпис виконавця, які ставлять у лівому куті нижнього берега лицьового боку першого аркуша документа);
відмітку про створення документа в електронній формі, що містить ім’я файла, код оператора та інші пошукові дані у центрі нижнього берега лицьового боку першого аркуша документа;
відмітку про надходження документа до організації (реєстрацію в ній), яка містить скорочену назву організації, дату (за необхідності точний час) надходження документа і реєстраційний індекс документа у правому куті нижнього берега лицьового боку першого аркуша документа. Варто зазначити, що за умови включення до документа всіх складових елементів реквізитів, навіть берега 20 мм може виявитися недостатньо. Тому в Стандарті обумовлюється, що реквізити документа (крім тексту), які складаються з кількох рядків, друкують через одинарний міжрядковий інтервал. Відмітку про надходження документа до організації доцільніше ставити за допомогою штампа, висота б якого не перевищувала 20 мм. І нарешті, для лівого берега бланка документа новий Стандарт встановлює 30 мм, враховуючи те, що половина цього берега може бути використана для підшивання документа у справу (спочатку розробниками навіть було запропоновано 35 мм).
Дещо змінилися вимоги і до оформлення дати документа. Дата документа це дата його підписання, затвердження, прийняття, реєстрації, яку оформлюють цифровим способом. Стандарт пропонує два способи написання дати. Елементи дати наводять арабськими цифрами в один рядок у такій послідовності: число, місяць, рік (наприклад: «15.01.2001»). Крім того, дату допускається оформлювати і в іншій послідовності: рік, місяць, число (наприклад: «2001.01.15»).








78. Усне та писемне мовлення
Усне мов-ня відрізняється такими ознаками: спонтанність; інтонація; посилена інформативність, насиченість різноплановими фактами. Усне мов-ня допускає повтори. Повторюються одні й ті ж самі слава, словосполуч, можуть вони і дещо змінюватись, допускається варіативність слову. Особлива увага приділяється діл усн мов-ню в прцєсі виконання службових обов’язків, прийому відвідувачів, спілк з колегами. Слід зважати на те, якою мовою говорить відповідач, і вести бесіду мовою співрозмовника. Усне мов-ня кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури взагалі. Пис мов-ня є основним для діл людей, бо саме через діл документацію, листування встановл певні діл контакти. Одиницею пис мов-ня є текст різного хар-ру (стаття, лист, док-ти). Залежно від змісту текст поділяється на абзаци, які лог пов’язані. Пис мов-ня має такі особливості: фіксується графічними знаками (літери, малюнки формули, ін); фіксує чиюсь висловлену думку; монологічна; хар-ся точним добором відповідної лексики; переважає особливий стиль, традиційна форма викладу, загально прийняті структури док-в; у пис мов-ні виділяють тексти за сферою спілкування: діл папери, накази накладні тощо.

79. Формуляр та реквізити документів. Для виготовлення будь-якого з організаційно-розпорядчих документів необхідно засвоїти правила формуляра-зразка. Формуляр-зразок-це модель побудови форми документа,яка встановлює галузь використання,формати,розміри берегів,вимоги до побудови конструкційної сітки та основні реквізити. Сукупність певних реквiзитiв, розміщених у встановлений послiдовностi, називається формуляром.
Реквізити бувають постiйнi і змiннi.
Наявність того чи іншого реквізиту документа зумовлена назвою його виду, призначенням, змістом та підпорядкуванням вищому органові.
Реквізити в документі розміщують з урахуванням послiдовностi операцій його підготовки, оформлення й виконання.
Бiльшiсть документів умовно можна поділити на три частни:
1) заголовна;2) основна;.З) оформлення
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Звертання до адресата (у Кл. формі):
статус (посада);
прізвище;
ім'я;
ім'я по батькові.
3. Текст, що містить:
дату і час заходу;
місце проведення;
назву заходу;
порядок денний, тематику подій;
прізвища доповідачів у послідовності заявленого виступу;
маршрут проїзд? (якщо треба);
---контактний телефон для довідок.

80. Характеристика офіційно - ділового стилю.
Оф.-діл. стиль – це стиль ділової мови, яким користуються для написання різноманітних діл. док-тів, зокрема законів, указів, постанов, договорів, заяв, актів, протоколів, анкет, розписок тощо. Він хар-ється використанням канцелярської термінології та деяких застарілих слів (вельмишановний, вищезгаданий), наявністю стандартних схем висловлення. В оф.-діл. стилі може викорис. лексика з інших шарів, зокрема науково-термінологічна, виробничо-професійна, суспільно-політична, що залежить від того, яку галузь суспільного життя він обслуговує. Загалом для цього стилю властиве суворе дотримання зразків оформлення ділових паперів, мова яких має бути ясною, чіткою, лаконічною.
Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.
Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя.

81. Числівники у діловому мовленні.
Багатозначні числа розбиваються на класи по три цифри справа наліво і відокремлюються одна від одної проміжком в один знак. 4-хзначні не поділяються на класи. (10 543; 2006) Цифри відокремлюються від слів проміжком. Виняток – словесно-цифрові позначення.(будинок 7б, до справи 34Б). порядкові числ. мають відмінкові закінчення, які пишуться через дефіс (1, 2 і 3-й томи). Порядкові числ., що позначаються римськими цифрами, пишуться без відмінкових закінч. (I курс)Складні прикм., першою частиною яких є числ., що познач. цифрою, пишуть без відмінкових закінчень через дефіс (5-поверховий).числа до 10 рекомендується писати словами, після 10 – цифрами. Десяткові дроби відокремлюються комою (2,5). Прості дробі пишуться 2-ма способами: через косу рисочку. Проміжка не робиться (4/5); чисельник від займенника відділяється гориз. рискою. У змішаних ціле цисло – один знак. Римські цифри від слів відокремлюють проміжком (XX століття)









1/ Поетична творчість українського народу.
Музично-поетична творчість українського народу справедливо вважається однією з найбільших вершин традиційної культури, мистецтва. У ній, як частині фольклору, втілені світоглядно-соціальні й естетико-художні переконання українців. І як частина фольклору вона має усі властиві йому ознаки: усність передачі й існування в устах носіїв, анонімність і колективність творення і побутування, імпровізаційність, варіативність (варіантність у поєднанні з варіаційністю - А.Іваницький), функціонування за законами усної традиції (тобто, за А.Іваницьким, біфункційність) і притаманний усім видам первісного мистецтва синкретизм.
Класифікацію народної музично-поетичної творчості можна здійснювати, враховуючи три ґрупи критеріїв, а саме: літературознавчих (епос, лірика, драма), мистецтвознавчих (музика, танець, пісня до танцю, інструментальна музика і т.ін.) і функціональних (пісні жниварські і різдвяні, весільні і похоронні голосіння, сольні і гуртові, жіночі і дитячі і т.д.). Саме аналіз музично-фольклорних явищ під кутом зору їх функції в житті людини, суспільства із використанням мистецтвознавчих підходів за необхідності більш детально дослідити те чи інше явище як феномен народної культури, мистецтва є насьогодні найбільш актуальним і продуктивним.
Яскравими і самобутніми рисами позначені також і форми народного співочого виконавства, його стилі. Вони складалися під впливом цілого ряду факторів: територіально-географічних, психологічних, соціально-господарчих, чисто мистецьких. Стилі можуть різнитися за мелодикою, ритмікою, формами музикування, звукоутворенням, формами багатоголосся і т. ін. Кожен територіальний стиль може об'єднувати декілька виконавських традицій, бути одиничним чи колективним (гуртовим). Окрему гілку загальнонародної співочої традиції становить кобзарство і лірництво. Найповніше особливості традиційного музичного фольклору розкриваються в одиночному селянському й кобзарсько-лірницькому співі. Протягом останніх чотирьох століть в українській музичній культурі помітне місце займає також пісенно-романсовий виконавський стиль, колискою якому слугували традиції музикування освіченіших і заможніших верств населення (козацтва і міщанства y XVII-XVIII століттях, міщанства, шляхти й інтеліґенції в кінці XVIII-на початку ХХ століття).
Показовими для українського народного співу є наявність різновидів вокально-тембрової традиції (окрім трьох основних можна виділити й цілий ряд перехідних). Тембр грудної барви найхарактерніший для східних областей і Наддніпрянщини. На північ (Полісся) і південь (Поділля) від умовного центру - Черкащини - при загальному збереженні цього типу співу він стає дещо м'якшим, поступово спадає інтенсивність звуку. В Галичині й на Західному Поділлі традиційна манера співу вже зовсім інша. Для неї характерне використання окрім грудного ще й головного реґістру голосу та доволі поміркована інтенсивність співу. Третя традиція, що ніби "вкраплюється" великими островами поміж ареали панування двох перших, пов'язана з використанням міксту. У співі використовуються змішані реґістри, сама ж манера - легка і висвітлена. Ця традиція є особливо показовою для Наддніпрянщини. Крім існування означених найголовніших традицій існує ще й безліч перехідних. Це зовсім не означає якихось хиб у якості співу чи аномальності перехідних традицій, а лише свідчить про величезну різноманітність виразовості народного співу.

2 Художній світ Василя; Стефаника.
ерші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).
На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.
На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904 оселився в с. Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 1918 працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості (новелі «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта його доробку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, писав він, в моїх листах»).

3 "Чорна рада" П.Куліша - перший історичний роман нової української літератури.
П.Куліш - людина енциклопедичних знань, дивовижної пpацездатності. Він захоплював своїх сучасників винятковою плодотвоpністю і водночас дpатував частими змінами своїх поглядів, оцінок, політичних платфоpм. І.Фpанко називав Пантелеймона Куліша "одним із коpифеїв нашої літеpатуpи", її "пеpшою звіздою". Водночас він зауважував, що Куліша "дpуга половина думки б'є пеpшій в пику". Це висловлювання було обумовлене непослідовністю П.Куліша, супеpечливістю його натуpи, що позначилося на його твоpчості.
Hайбільшу непослідовність виявив П.Куліш у тpактуванні
козацтва: він то возвеличував його, то обливав бpудом, вважаючи, що було воно не лише "буйним цвітом, а іноді й колючим будяком сеpед нашого дикого степу". Пpикладом того є його pоман "Чоpна pада".
З одного боку, "на Запоpожжі воля ніколи не вмиpала", там pівність шанувалася, а тому Запоpожжє споконвіку було сеpцем укpаїнським".
І це так. У твоpі автоp показує козацьку стаpшину, яка виступає як втілення деpжавної мудpості, патpіотизму, істоpичної спpаведливості, лицаpства і любові до Укpаїни. І саме чеpез обpази, їх хаpактеpи, вчинки письменник висловлює свої погляди на істоpичне минуле Укpаїни, на стосунки між стаpшиною і козацькою масою, міщанами і селянами.
Петpо Шpаменко - лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: "Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти". По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.
Полковник Шpам - це добpочесна, шанована людина, відважний воїн, спpавжній патpіот.
А "січовий дід" Пугач - охоpонець козацьких звичаїв. Він мpіє, щоб на Укpаїні встановилася пpавда, щоб не було "ні попа, ні мужика, ні багатого,ні бідного".
Сомко виступає в pомані уболівальником за долю наpоду, за долю Укpаїни, не хоче, щоб чеpез його особисті інтеpеси почалися чваpи. Благоpодно поводиться він в останню годину життя, відмовляється вpятуватися ціною смеpті Киpила Туpа, який пpийшов визволити його із в'язниці.
Киpило Туp. Чим не козацький лицаp. Hайколоpитніший пеpсонаж "Чоpної pади". Він оповитий pомантикою запаpозьких подвигів січового бpатства. Він чимсь нагадує геpоїв наpодних дум. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побpатимство, козацькі звичаї. Так, пеpед тим, як стати з Петpом на смеpтний бій, він pятує йому життя. Пpиходить до ув'язненого Сомка, щоб ціною свого життя вpятувати його. Hе змоpщився і не застогнав від заслуженої каpи запоpожців, бо глибоко і добpе pозумів сенс козацького життя: "А в нас над усе - честь і слава, військова спpава... яка ніколи не вмpе, не поляже, лицаpство всякому pозкаже".
Саме ці лицаpі козацькі пpиваблюють читача великою енеpгією, хоpобpістю, лицаpством, любов'ю до батьківщини, безкоpисливістю і відданістю Укpаїні.
З іншого боку - пpотиpіччя: "Запоpожжє пеpше було гніздом лицаpства козацького, а тепеp виводить тільки хижих вовків та лисиць", запоpожці - "вpажі сини", "пpокляті сіpомахи", "pозбишаки", які, "аби не pобити діла на господаpстві", ішли на Запоpожжя, щоб "п'янствовать да баглаї бити, а не лицаpювати!..".
Саме така постановка пpоблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності наpоду, "твеpезого" читача змушувала замислитися. Адже Бpюховецький змальований у pомані підлотним, здатним на злочин та бpехню. Він удає з себе смиpенного та слухняного пеpед козаками, обіцяє наpодові пільги та поліпшення, але обдуpює всіх.
Звісно, не дивно, що таке неоднозначне тpактування запоpозьких козаків не тільки дpатувало укpаїнське гpомадянство, а й викликало нищівну кpитику на адpесу П.Куліша.
Минуло понад 170 pоків з дня наpодження Куліша. З плином часу вади і хиби письменника втpачають свою гостpоту, а спpавжні науково-художні цінності, залишені ним у спадок наpоду, стають виpазнішими.
Істоpія залишається істоpією. Власні погляди письменника ¬його власними поглядами. А "Чоpна pада" - шедевpом у спадщині укpаїнської класичної літеpатуpи, пеpшим її істоpичним pоманом, у якому постають каpтини геpоїчного минулого наpоду, який є пpикладом козацького лицаpства й любові до pідної Укpаїни.

4"Енеїда" І.П. Котляревського - енциклопедія українознавства.
Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього і була і “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова. Якщо попередники і сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то український поет свідомо ставав на інший шлях – він прагнув до “перелицювання”, травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності.
При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. “Енеїда” І. Котляревського безсумнівно перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які “давно відійшли до історико-літературного архіву” (О.
Білецький). У поемі І. Котляревського бурлеск набував нових естетичних функцій – сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирав нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подав талановите художнє відтворення звичаїв, “народного побуту, народної психології.
Об’єктивного критицизму український поет досягав у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником “мужичої правди”, яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй “Енеїді” І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченківської доби, не сягав далі морального осуду соціального зла і закликав до морально-етичного перевиховання суспільства, його членів в інтересах “общого добра”[1]. Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень “людей старих” І.
Котляревський, вивертаючи “наизнанку” класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних “жеманних”, “од старості сварливих муз”; він кличе нову музу – “веселу, гарну, молодую ”, і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIX ст. “Енеїда” – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І.
Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, “бідній, нищій”. З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву “під Бендер’ю” і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І. Котляревський не раз закликає співвітчизників до виконання високого громадського обов’язку – до захисту рідної вітчизни: Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильніша від гармат...
Перенісши події з античного світу па український грунт (у поемі фігурують міста і села Полтавщини, земляки автора – Мусій Вернигора, Тигренко; у пеклі Еней зустрічає "своїх” – “Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка...»; виступають вони і під античними псевдонімами, переодягнувши троянців і латинян в одяг українського козацтва XVIII ст., І. Котляревський з неповторним добродушним лукавим гумором і теплотою розповідає про військові мандри Енея і троянського війська, про загартовані у боях з ворогом славні “полки козацькі”. Еней і його «ватага» – з одного боку, це відчайдушні гультяї, “розбишаки”, “харцизяки”, які, не знаючи втоми, і б’ються, і п’ють, і “женихаються”, а з другого – вони наділені поетом кращими рисами козацької вдачі, показані такими, якими подавало їх народне світобачення, фольклорні легенди, пісні, перекази.

5 Образ жінки- матері у творчосі: .Шевченко.
Видатний український поет та письменник Т. Г. Шевченко змалював у своїх творах як: “Катерина”, “Наймичка”, “Сова”, “Марія”, тяжку долю жінок матерів, які з різних причин пережили різні трагедії свого життя самостійно виховуючи своїх дітей.
В цьому творі, я хотів би дати характеристику образам матерів, яких змалював Шевченко у своїх творах.
Першим твором в якому описується тяжка доля жінки-матері була поема “Катерина”. В ній автор змальовує тяжку долю матері яка народила свого позашлюбного сина від москаля, який нібито пішов на війну і не повернувся. Дівчина у розпачі, не знаходячи підтримки від своїх батьків, йде шукати на чужину свого коханого і в тяжкій душевній травмі вона кориться своїй долі, залишає сина напризволяще, і топиться. Автор описує Катерину, як слухняну дівчинку, яка усе життя була надією своїх батьків. Автор вже побачив, що чекає дівчину у світі, та її тяжку долю у таких рядках:
Катерино, серце моє !
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою ?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі ?
Ось така доля чекала Катерину, одинока в злиднях вона шукала отця хлопчика, який покинув їх на завжди.
Другим твором був твір під назвою “Наймичка”. Її доля трішки відрізняється від долі Катерини, але в вони десь перетинаються. Так наймичка яку звали Ганна, народила хлопчика Марка. Автор не дає навіть стислої історії його народження, а починає описувати події з того моменту. Як Ганна підкинула його, ще зовсім малого в дім до заможних селян. Чому мати йде на такий вчинок залишається тільки здогадуватися. Потім молода дівчина наймається до прийомних батьків свого сина. Перед Ганною стоїть тяжке випробування жити разом зі своїм сином, так щоб він нечого не запідозрив. Але саме найтяжче було питання: чи прийме він її, чи не звинуватить її у її вчинку. Так безперечно ці питання мучили жінку до того моменту, аж поки вона все не розповіла своєму синові. Хоча Ганна жила у добрих людей та все ж її долю можна назвати дуже тяжкою. Бо не кожна мати в наш час може витримати такі випробування.
Як ми бачимо із попередніх абзаців загальний образ жінки-матері в творах Шевченка є таким: проста, добра, гарно вихована, красива дівчина, яка палко закохалась, але не вдало, має мужній характер, кориться своїй долі, (чого не можна сказати про Катерину, на мою думку, вона поступила не правильно), хоче щастя для свого малюка.
Ось такий образ жінки матері розкриває нам Шевченко в своїх творах.

6. T. ШЕВЧЕНКО РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. Виразником дум українського народу, співцем соціальної і національної свободи став Т. Шевченко. Він піднявся на височінь національного поета тому, що сказав своєму народові саме те, що потребувало загальнонаціонального усвідомлення. Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі. Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, назустріч виділенню їх спільних рис. Т. Шевченко, на відміну від своїх попередників поетів-романтиків не стилізував свої твори під фольклор: він або трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалася з фольклором як формою національного самовираження. Фольклорні мотиви невіддільні від використовуваного Т. Шевченком етнографічного матеріалу. Дослідники відзначають, що поет досконало знав особливості українських обрядів, зокрема весільного. Як в українській вишивці символічно поєдналися червоний і чорний кольори, так у поезії великого Кобзаря України переплелися любов і ненависть, ніжність і гнів, замилування і прокляття. Для всіх цих людських пристрастей є свої символи, які вросли в товщу прадавніх, ще дохристиянських вірувань і які єднають інтимними зв’язками поета з його народом.

7 Література рідного краю Крима Поети та
Часто трапляється так, що десь поруч живе неординарна, талановита
людина, а школярі того й не знають. У їхній уяві складається враження,
що десь далеко, жили чи живуть відомі митці, про яких знає вся Україна,
Європа, світ тут же, у малій батьківщині, таких немає. На щастя, у нас
є талановиті, неординарні особистості, севастопольська і кримська земля
багата талантами, треба тільки їх помічати та відкривати для себе, і
тоді ще милішим, дорожчим і більш значущим стане рідний край.
Упродовж останніх років до чинної програми введено уроки літератури
рідного краю, що уможливлюють побачити той світ, який осмислений творчою
уявою творця словесного мистецтва, вирушити у літературну подорож і
зустрітися з героями творів письменників-земляків, запросити митців на
урок, адже в Севастополі і Криму їх понад сорок. У Севастополі активно
працювали й нині працює чимало цікавих, яскравих, визначних творчих
індивідуальностей. Це поети, журналісти, прозаїки, літературні критики й
літературознавці, драматурги, вчені-гуманітарії, актори театру й кіно,
ватажки й керівники літературного процесу, композитори, публіцисти,
кінорежисери, художники. Літературний Севастополь - це потужна панорама
творчих, самобутніх постатей, і це посилює його образ як скарбниці
талантів. Цю тезу доцільно розвивати засобами освітнього й особистісно
формуючого потенціалу сучасної школи.
Тема літературного краєзнавства на сучасному етапі розробляється у
працях Я.Голобородька [1], О.Неживого [3], В.Шуляра [5], М.Лісової [2] ,
Л.Старовойт [4] та ін. У цій специфічній галузі науки про літературу,
предметом якої є вивчення літературних творів, художніх образів,
навіяних природою, історичними подіями, традиціями, звичаями, побутом і
людьми певного краю, значуще місце посідають саме уроки літератури
рідного краю.
Попри те, що сучасні педагогічні технології створюють широкі можливості
для вибору адекватних навчальному матеріалу методів і прийомів, відсутні
спеціальні методичні розробки з урахуванням регіональних аспектів
вивчення україномовної літератури, специфіки проведення уроків (що є
очевидною: матеріал великого обсягу, значна вага самостійної діяльності
учнів тощо), зумовили тему даної статті.


8 1. Драч. "Чорнобильська мадон
Поет не може стояти осторонь трагедії народу, коли «лічильник Гейгера пищить так потойбічно». І він говорить, кричить, малює українських мадонн, які босими йшли сипким’піском до синів у «зону отчуждения», які цілували «квітку прямо в стронцій» на рідному подвір’ї. Чим можна зміряти почуття відданості, любові, самопожертви матерів? Хто повинен нести відповідальність за страждання жінок, дітей майбутніх поколінь? Чи Соловей-розбійник, який запевняє матерів, що зробить «станцію чисту», чи та складна людина, що під час трагедії виїхала, а не втекла?
І. Драч не тільки суворо засуджує зрадників-бюрократів, синів, що прагнуть досягти «таїн природи», а й примушує замислитися над діяннями, що несуть сльози, біль, покалічене майбуття рідній ма-тері-Україні.
Поет вболіває за долю не тільки рідного народу, а й застерігає вчених від поспішності прийняття будь-яких рішень. Адже вони можуть привести до трагедії все людство. Недарма ж називає І. Драч нашу планету хворим дитям. Дитям, бо людство в плині Вічності стоїть на порозі відкриття таїн природи. І треба прислухатися до голосу совісті, щоб не трапилося так, що «нічого в полі й у домі» вже не залишиться.
Отже, осмислюючи трагедію рідного народу, І. Драч примушує нас зупинитися на хвилину у вирі життя, схилити голову перед подвигом пожежних, солдатів, стражданням матерів, хворих дітей. Щоб не повторився Чорнобиль ні на Землі, ні в душах прийдешніх поколінь. А бетонний саркофаг - пам’ятник байдужості, безвідповідальності -хай залишиться чи не єдиним трагічним символом атомної ери.

9 Франко-мовознавець визначив завдання і функції, «які сповнює людська мова в людському житті Діяльність І. Франка – це безперервне, напружене словесне відтворення дотичного зовнішнього світу і водночас діяння на нього силою свого поетичного, по-філософському багатого й змістовно вагомого слова. Разом – це теоретичне осмислення рідної мови, прогнозування її майбутнього стану . Т. Панько вважає, що І. Франко першим здійснив синтез історії української мови, заглянувши в її витоки, простеживши формування літературної української мови у напрямі соборності та функціональної розгалуженості. Починаючи з 70-х років ХІХ ст., письменник послідовно відстоював єдність літературної української мови, переконливо доводив, що зречення рідної мови вихолощує душу людини, бо питання мови стосується глибинної структури мислячої істоти, якою є людина. У мовному світі Митця – реалізація ментального лексикону і просвітлений слововжиток, активність свідомого/підсвідомого і великомасштабна стратегія духу, вільна гра великого інтелекту, загострення інтелектуального зору і монументальна просвітленість; цей багатий світ відтворює всеосяжне ставлення Франка до життя, пульсуюче відчуття дійсності, її етичне і естетичне сприйняття, свідчить про інтерпретаційну активність, дає змогу відчути таємницю підґрунтя творчого мислення, спроможність розкривати таємницю буття і його приховану істину, духовний характер людського існування; Письменник багато міркував над «питаннями язиковими» і прийшов до розуміння мови як «живої рослини». Основним для життя мови, «цінного надбання народу», «його коштовного скарбу», І. Франко вважав духовний розвиток . Франко був незрівнянним практиком і теоретиком перекладу. мовознавча спадщина І. Франка заслуговує і ширшої популяризації, і повнішого відображення в сучасній лінгвістиці.

10 "Маруся" Г.Ф Кпітки - Основ'яненко
Григо
·рій Фе
·дорович Кві
·тка-Основ'я
·ненко (18 / 29 листопада 1778, с. Основа біля Харкова 8 / 20 серпня 1843) український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови.
Повістю «Маруся» Г. Квітка-Основ'яненко хотів переконати упередженого читача, що можливості української мови не вичерпуються бурлеском, що нею можна передати відтінки почуттів, розчулити читача та змусити його співпереживати героям. Але завдяки своєму талановитому перу та добрій обізнаності з народним життям письменник виконав ще одне завдання: майстерно змалював селянський побут, українські обряди та звичаї, втілив у повісті світоглядні уявлення та психологію українського селянина.
Цілком відповідно до народних уявлень про ідеальну сімейну пару зображені Наум та Настя, батьки Марусі головної героїні повісті. Добрий, працьовитий Наум не п'яниця, не брехун, богобоязливий. Настя у всьому покірна чоловікові, догідлива, невтомна. Дочка їхня Маруся і красуня, і розумниця, і роботяща, і слухняна, і скромна.
Відтворюючи побут цієї бездоганної родини, автор докладно змальовує їхні клопоти по господарству, що зумовлені потребами добропорядної селянської сім'ї. Він детально описує їхній одяг (юпка, запаска, плахта, свитка, жупан, крайка) та страви, окремо зупиняючись на обрядових, що мали бути на святковому столі. Так, у великодньому кошику Марусі бачимо паску, печеного баранця, порося, крашанки, ковбасу, сало, сіль. До обіднього столу, крім цього, подають борщ, яловичину, юшку із хляками, баранину та молочну кашу.
Крім Великодня, Квітка-Основ'яненко в повісті описав також родинні свята (сватання, весілля) та поховальний обряд. У сценах сватання відтворені ритуальні словесні формули, традиційні символічні форми згоди чи відмови молодої (колупання печі або гарбуз). Письменник не обминає увагою українське весілля, детально описуючи одруження Марусиної подруги. Бачимо тут і звичай запрошувати дружок та бояр, і «цятання горішками», і пришивання та викуп «квітки», і жартівливі переспіви, і ритуальні дії щодо молодої пари.

11. Становлення українського професійного театру.
У чому полягають особливості розвитку української драматургії ІІ половини ХІХ ст.?
У цей час відбувається становлення й розквіт професійного українського театру, активізується сценічна діяльність його фундаторів і першорядних талантів М. Старицького, М. Кропивницького, братів Тобілевичів (Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого), Марії Садовської-Барілотті,
Марії Заньковецької.
Становлення українського професійного театру відбувалося в складних умовах. Жорстокі адміністративно-цензурні утиски [Валуєвський циркуляр (1863), Емський указ (1876)] обмежували репертуар українського театру того часу: заборонялося розробляти теми з народного життя, з історії України, світової драматургії, заборонялися вистави українською мовою, на сцені йшли лише безконфліктні, розважальні п’єси. Унаслідок цього розвиток українського театру позначився етнографізмом, що, з одного боку, звужувало тематику репертуару, а з другого сприяло збереженню національної специфіки драматургії. У 1882 році Марко Кропивницький створює професійну українську трупу, яка стає основою нового професійного реалістичного українського театру, що здобув широке визнання в Україні та за її межами.
Як тонкий і глибокий знавець сцени, М. Кропивницький дбав про яскраву сценічність, видовищність вистави, свідомо іноді поступаючись такою рисою, як психологізм, бо вважав, що «масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била».
Якісно оновлювалася тематика українського театру, цьому перш за все сприяла творчість його фундаторів М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого. Нова театральна система базувалася на романтичній побутовій тематиці, видовищності, театральних ефектах, оминаючи «шарж і вульгаризми». Одночасно з традиційною темою села, історичного минулого України в українській драматургії утверджується нова тема життя інтелігенції («Талан» М. Старицького, «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого). Автори порушують у своїх творах нові проблеми: проблему батьків і дітей («Дві сім’ї» М. Кропивницького, а також згадана дилогія І. Карпенка-Карого), проблему моралі у тогочасному суспільстві («Глитай, або ж Павук» М. Кро-
пивницького), проблему нещасливого кохання («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького).
Прикметною ознакою драматургії корифеїв є розгалужена жанрова система. Оновлюються традиційні в українській літературі драматичні жанри, в основі яких лежить соціальний конфлікт, а саме: віршована історична драма (трагедія) («Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші» М. Старицького, «Бондарівна» І. Карпенка-Карого), водевіль («Помирились» М. Кропивницького, «По-модньому» М. Старицького), мелодрама («Без-
таланна» І. Карпенка-Карого, «Циганка Аза» М. Старицького).
Заслугою корифеїв української драматургії є розвиток таких жанрів, як: соціально-психологічна драма («Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Не судилося» М. Старицького, «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького), сатирична комедія («За двома зайцями» М. Старицького, «Крути та не перекручуй», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), фарс («По ревізії» М. Кропивницького).
На відміну від попередніх драматичних творів, українська драматургія ІІ половини ХІХ ст. помітно зростає і в ідейно-художньому плані: конфлікт, як правило, розгортається навколо го­ловного героя або його антиподів, увага сконцентрована на душевному стані дійових осіб, їх переживаннях, внутрішній монолог є одним із засобів характеристики героя. Замість класицистич-
ної єдності часу, місця, дії корифеї використовують інший спосіб зображення широку панораму життя героїв. Сюжет творів розгалужений, у них розв’язані, як правило, кілька конфліктів.

12. Творча діяльність М.Старицьхого.
В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, драматург, прозаїк, перекладач, а в історію культури - як театральний діяч, організатор українського професійного театру і голова першого на Україні театрального товариства, актор, режисер, видавець.
Часи, на які припадає становлення митця, були епохою гострих соціальних суперечностей, коли кожна хвиля піднесення в суспільному житті супроводжувалась розгулом реакції. В особливо несприятливих, важких умовах принизливих заборон і утисків розвивалася українська культура. Суспільне пожвавлення, викликане реформою 1861 р., швидко змінювалося на жорстоке придушення всіх і всяких прогресивних починань, репресіями й утисками. «Ся доба, - писав І. Франко, - зазначила себе в українському письменстві пам'ятним антрактом 1862- 1872, десятиліттям страшного і фатального затишку і застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів»2.
Окреслюючи характер літературної продукції «того покоління молодих шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на літературну ниву», С. Єфремов зазначав: «В поезії це заступники громадянських мотивів, у белетристиці реалісти, в драматичному письменстві і в сценічній діяльності - прихильники етнографізму. Народ, його минулі нещастя і сучасні злидні - головний зміст їхніх творів; любов до рідного краю, але любов широка, що не заплющує очей на найгірші сторони життя й проривається то тяжким докором, то сатиричною ноткою - найзвичайніший мотив їхньої творчості. Хронологічно першим у лаві цих письменників стоїть Старицький»

13 Давньоукраїнська література.
Давньоруська (давньоукраїнська) або давньокиївська писемно-літературна,[1] давньосхіднослов'янська мова народності, що населяла Київську Русь.
Із праслов'янської етномовної спільності східні слов’яни виділилися приблизно у VI ст. н. е. До східнослов'янських територіальних об'єднань (у VIIIX ст. це були союзи племен) належали словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, поляни, волиняни, древляни, сіверяни, угличі (уличі), тиверці, дуліби, білі хорвати. Вони користувалися близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, що виділилися з праслов'янської мови. Сукупність цих діалектів і дістала у науковій літературі назву «давньоруська мова» (давньоукраїнська мова).

14. Драматургій Карпенко Карий
Іван Карпенко-Карий найвизначніша постать в українській драматургії. «Чим він був для України, для розвою її громадянського та духовного життя, Я писав І. Франко про Карпенка-Карого, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література...»
Талановитий драматург-новатор, Іван Карпенко-Карий збагатив українську літературу творами різноманітних жанрів соціально-побутовою і соціально-психологічною драмою, соціальною комедією характерів, історичною драмою. Високою акторською майстерністю, зокрема природженим умінням передати найсуттєвіше у психологічно вмотивованій поведінці особистості, він вніс вагомий вклад у розвиток українського театру.
Карпенко-Карий ще замолоду був обізнаний з кращими творами української драматургії XIX століття. З роками зростало розуміння таємниць творчого процесу, необхідність дотримання драматургом законів сцени. Тому вже власні перші кроки на ниві драматургії були успішними: на його навіть ранніх п'єсах не помітно слідів учнівства.
Драматургічна спадщина І. Тобілевича складається з вісімнадцяти оригінальних п'єс, в яких він устами знедолених селян, безталанних жінок-страдниць, бездомних бурлак-наймитів зворушливо розповів про гнів і страждання народу. У своїх драмах та комедіях («Бурлака», «Безталанна», «Наймичка», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та інших) письменник викрив «темне царство» експлуатації, наживи, моральної розбещеності, що були закономірним наслідком суспільних відносин в українському селі, показав, як експлуататорська верхівка жорстоко визискувала селянську бідноту, як на нужді та сльозах трудівників виростали розкіш і багатство великих землевласників.
Захоплювало письменника й героїчне минуле рідного народу, особливо благородні лицарі вірні сини й захисники народної правди, борці проти чужих і своїх гнобителів. Широко відомі його історичні драми «Бондарівна» і «Сава Чалий». Писав драматург і п'єси про життя української інтелігенції («Суєта», «Житейське море»).
«Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя», писав про Карпенка-Карого І. Франко.

15. Філософські погляди Сковороди
Вибір філософських поглядів Сковороди як теми контрольної роботи зроблений автором цілком свідомо. Багато положень в цих поглядах автор розділяє і загострює увагу на тих моментах, які вважає для себе дуже важливими. Тематично робота складається з трьох частин. У першій частині стисло викладаються біографічні дані і предфілософський шлях Г. С. Сковороди. У другій - власне філософська система Сковороди, а в третій - зв'язок філософської спадщини Сковороди з сучасністю.
Шлях Григорія Савича Сковороди в Філософію.
Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.
З чого ж складався цей предфілософський шлях?
Григорій Савич Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поэтику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс "християнської гречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем.
Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.
Своєрідність історичного моменту полягала в тому, що це був час звільнення від феодального гніту і первинного накопичення капіталу, що супроводився моральним розтлінням, користолюбством, пожадливістю, розпустою, владою речей, духовною зпустошеністтю.
Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди (яка потім відбилася і на характері його філософського вчення) полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що грузнув в користолюбстві, він обрав таку позитивну форму боротьби зі злом, при якій центр тягаря з області критики політичних відносин в суспільстві був переміщений в сферу освіти, культури та моралі.

16. Творчість сучасних поетів та письменників.
БОГДАН РАДИШ
Народився стуленої осені 1934 року, якраз на Дмитрія, себто 8 листопада, у селі Рожневі, у хаті під заржавілою стріхою, над річкою Рибницею. За хатою поле, перед хатою зарінки, луги, річка, а далі гори, ліс. З ранньої весни до літа не вгаває соловейкова радість і печаль. Жайвір тримає на крихітних крильцях велике голубе небо. Воістину райський куточок України.
Від хати стежка, а далі гостинець дорога, якою вперше пішов до школи. Це було у важкому 1942 році.
Війни і страх голоду і смерті ось таке моє дитинство. Обідране, невтішне, обкрадене.
В 1950 році поступив до Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва. Перед дивом творчості народних майстрів-різьбярів оторопіла тоді моя, ще дитяча душа. Тут відбулася перша зустріч з великим мистецтвом, з відомими художниками Володимиром Гузом та Євгеном Сагайдачним, що стають моїми вчителями.
Ярош Ярослав Євстахійович народився 3 серпня 1950 року в селі Королівна Коломийського району на Івано-Франківщині. Випускник Коломийських шкіл восьмирічної № З та середньої № 2. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені І. Я. Франка (1973). Працював у редакціях газет: Тлумацької і Городенківської районних, Івано-Франківської обласної молодіжної... Був учасником VI Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, Всесоюзного фестивалю молодих поетів у Полтаві, кількох семінарів по драматургії в Піцунді (Абхазія), Києві, Севастополі, Ірпені...
Ярослав Ярош автор збірок віршів: «Ярінь» (1978), «Солов'їна діброва» (1982), «Всі сторони світу» (1985), «Борозна обрію» (1987), «Тернові яри» (1991), «Полинові яблуні» (1994), для дітей: «Перепілчина сопілка» (1981), «Мурашечка Адель» (1992), «Півник на бантині» (1993), «Яка сорочка у ріки» (1995); в перекладі російською мовою «Десятеє яблоко» (М., 1990). Написав драму-хроніку «Горно пекельне (Степан Руданський)», п'єсу в листах і новелах «Біла лілія (Василь Стефаник та Ольга Кобилянська)», трагедію «Репресії», історичну драму у віршах «Топір помсти (Олекса Довбуш)»

17 Проза. Прозаїки 70 - 90*х років 19.ст.
Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв'язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятиріч XIX століття.
У ці, як і в попередні роки, український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.
Скасування кріпацтва в 1861 р., наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основ-ною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається «ходіння в народ» різночинців з метою підняти селянство на боротьбу «за землю і волю». Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років різко змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовуються Громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.
У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І. Лучицький, О. Лазаревський, М. Драгома-нов, мовознавець П. Житецький, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький. Відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П. Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних «Трудах этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край» (1873–1878). Історик В. Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного «Архива Юго-Западной России».
Активізація громадівського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, М. Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.
Звичайно, розвиток національної культури був би далеко інтенсивнішим, якби на його шляху не виникали найрізноманітніші перешкоди і заборони з боку колонізаторів. Політика жорстокого переслідування всього українського, визначена ще в 1863 р. Валуєвським циркуляром про заборону української мови, була знову в ще суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 р. таінструкцією 1881 р. Так було припинено етнографічну роботу, розгорнуту П. Чубинським та іншими київськими громадівцями, а потім взагалі заборонено діяльність Громад, видання українських книжок, ввезення їх із-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, дехто, як Драгоманов, емігрував за кордон, інші надовго замовкли.
Тому не випадково, що в цей час центром української наукової та культур-но-освітньої діяльності стає Львів, адже в Австро-Угорській імперії все-таки були, хай і обмежені, умови для розвитку культури національних етносів. З 1868 р. у Львові починає діяти товариство «Просвіта», засноване О. Партицьким та А. Вахнянином. Філії товариства виникають у Коломиї, Станіславові, Тернополі, Бережанах, Стрию, Дрогобичі, у містечках і селах організовуються бібліотеки, читальні, музично-хорові, драматичні гуртки, видаються українські газети, журнали, календарі, науково-популярні брошури на природничі, господарські теми.
А 1873 року з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові засновується Літературне товариство ім. Т. Шевченка, через 20 років реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка. Діяльність Товариства була багатогранною, воно видало десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях «Пам'ятки української мови і літератури», «Матеріали до української бібліографії», «Матеріали до ук-раїнської етнології та антропології». Цей багатющий народознавчий матеріал супроводжувався науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники.
З 1893 р. при Товаристві стали діяти три секції – філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. В них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство стало на один рівень з академіями наук інших європейських країн.
На західноукраїнських землях у 70–80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців. Перша з них, підтримувана російським царизмом, не визнавала права українського народу на самостійне національно-політичне життя, друга, орієнтуючись на східноукраїнське культурне відродження, головну увагу звертала на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали «Правда» (1867–1898), «Зоря» (1880–1897) та газета «Діло» (1880– 1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики.
З ініціативи Франка та Павлика ліва течія народовського руху 1890 року оформлюється в Русько-українську радикальну партію, яка у своїй діяльності спиралася на широкі селянські маси. Газети цієї партії – «Хлібороб», «Громадський голос», «Громада», «Радикал», журнал «Народ» розгорнули широку агітаційну роботу серед селян. Ця діяльність радикалів, піднесення соціальної і національної свідомості хліборобів знайшли всебічне відображення у творчості Франка, Павлика, Маковея, Кобринської, Кравченко, Мартовича, Крушельницького.
У цей же період на новий рівень підноситься українська літературно-художня журналістика, біля керма якої стояли Франко та Павлик. 1878 р. у зв'язку з цензурними заборонами з'явилося тільки два номери часопису «Гро-мадський друг», правда, його продовженням стали альманахи «Дзвін» і «Молот». З ініціативи Франка видаються журнали «Світ» (1881–1882), «Житє і слово» (1894–1897).
Михайло Драгоманов організовує в Женеві вільну українську періодику. Під його керівництвом та за участю С. Подолинського, А. Ляхоцького, Ф. Вовка, М. Павлика там з'явилося п'ять випусків збірника «Громада» (1878–1882) та два номери журналу під такою ж назвою (1880–1881), де опубліковано низку публіцистичних статей Драгоманова, Подолинського, Навроцького, Павлика, повість Панаса Мирного «Лихі люди» (анонімно).
У Східній Україні час від часу, тобто коли вдавалося добути дозвіл властей, з'являлися альманахи – «Луна» (1881), «Рада» (1882, 1884), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (4 кн.–1887, 1893, 1896, 1897). Журнал «Киевская старина» (1882–1906) видрукував деякі твори І. Карпенка-Карого, Л. Яновської, Грицька Григоренка (О. Судовщикової-Косач), М. Чернявського.

18. Творчість МЛ.Кропивницького.
Витоки української театральної культури в Криму сягають давнини. Свого часу переселені до Криму, українці прагнули зберегти і продовжити свої народні традиції та звичаї. Помітну роль відігравали при цьому й аматорські театральні гуртки, які виставляли твори українських авторів. Лише в 1846 р. українці Криму побачили справжнього великого професіонального актора М.С.Щепкіна, який виступав у кількох виставах трупи купця Д.Жураховського. Особливого успіху в глядачів зажили "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" І.Котляревського. До речі відзначити, що ці твори виставлялися українською мовою.
Першим із професіональних українських акторів проклав дорогу до Криму М.Л.Кропивницький. "Зимовий сезон 1876 -1877 рр. писав він в автобіографії, служив я в Сімферополі, у Л.Яковлева, в дебюте в ролі городничого в "Ревізорі"'. На сімферопольській сцені Кропивницький виступав у п'єсах М.Гоголя, О.Островського та інших російських авторів.
Вдруге Кропивницький прибув до Криму в 1886 р. на запрошення Старицького, який тоді гастролював у Севастополі. Ще до відкриття гастролей місцева газета повідомляла, що спектаклі трупи Старицького будуть захоплюючими і цікавими, оскільки в них бере участь один із найвидатніших українських акторів Кропивницький. "Співучасть відомого артиста М.Л.Кропивницького надає особливої цінності цим виставам. МЛ.Кропивницький безперечно, артист серйозний, глибоко пройнятий своєю роллю; він до тонкощів вивчив малоросійський побут".
Місцева преса схвально відгукувалася на вистави української трупи. Особлива увага приділялася Кропивницькому як провідному й найдосвідченішому акторові "Пан Кропивницький, писалося в названій газеті, - володіє артистичним обдаруванням найвищого ступеня, відтворює характерні типи з малоросійського побуту. Вимова його чисто народна, голос дзвінкий, дикція прекрасна, кожний рух, кожний жест відповідний відображуваному типу" (СВ.10 верес.).
Севастопольці виявили інтерес до п'єси Кропивницького "Глитай, або ж Павук", в якій він виконував провідну роль, "П'єса ця, відзначалося там же, популярна серед публіки й привертає до театру численних глядачів"; М.Кропивницький "майстерно зображує... задуманий ним тип павука-глитая... Двоїстість цього характеру передана досконало; кожне його слово, кожний жест були настільки типовими, що для повної критичної оцінки його гри потрібні були б сторінки..." (СВ, 10 верес.).
Особливо ж сподобався Кропивницький глядачам і рецензентам у ролі Шпоньки в комедії М.Старицького "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка".
"Передати словами всю викінченість цього виховання неможливо, писав рецензент, треба бачити це майстерне змалювання кожної деталі, правдивість інтонації, комедійність виразів у найпродуманішій формі, щоб зрозуміти, наскільки п. Кропивницький майстер своєї справи і великий актор. Театр до того був переповнений, що виникла потреба у приставних стільцях" (СВ, 10 верес.).

19. Українські поети та письменники сучасності.
Ю
·рій І
·горович Андрухо
·вич (*13 березня 1960, Івано-Франківськ) поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел.
У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 2000, № 3).
Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.
Я вважаю найталановитішими письменниками сучасності Ліну Костенко та Лідію Палій. Їх твори сповнені любові до слова і України, а також є справді майстерними і красивими. Загребельного я б відніс до автора, що дуже грунтовно ставиться до написання своїх творів, тут він чимось споріднений з Умберто Еко, але часто він перегинає палицю в деталізації.

20. Давня українська література (14-18ст).
СТИЛЬОВІ РІЗНОВИДИ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ стильова диференціація староукраїнської літературної мови за її сусп. функціями, характером мовної експресії тощо. Оскільки в староукр. період, зокрема в 16 18 ст., вона здійснювалася на основі традиц.-стильового («слогового») і структур.-функц. поділів, то й сам термін «стиль» стосовно цього періоду звичайно вживається дослідниками у двох значеннях: «одиниця традиційно-стильового поділу» та «одиниця структурно-функціонального поділу».
За характером мовної експресії на матеріалі 14 18 ст. (передусім 16 18 ст.) можна виділити три С. р. с. м. (літературної): нейтральний, урочисто-піднесений та знижений бурлекснотравестійний. Вони певною мірою відповідали стиліст.-традиц. поділу (див. Трьох стилів теорія), тобто високому стилю урочисто-піднесений колорит, а низькому стилю бурлескний, сатир.-гумористичний. Проте поділ за ознакою мовної експресії мав і самост. значення, особливо в 16 18 ст., і тоді в межах, напр., низького, а ще більше середнього стилю виклад набував часом урочисто-піднесеного звучання. За сусп. функцією мови в 14 18 ст. виділяли офіційно-діловий стиль і конфесійний стиль, а в 16 18 ст. ще й науковий стиль, публіцистичний стиль і художній стиль. Проте порівняно з новою українською літературною мовою ці стилі мали значну відмінність у жанрових характеристиках, що зумовлене відмиранням одних і утвердженням ін. жанрів, а також різний статус жанрів усередині певного стилю.
У конфес. стилі староукр. мови реалізувалася ритуальна функція мови. Він представлений такими каноніч. творами христ. віровчення, як Біблія, Псалтир, Євангеліє, Апостол та Апокаліпсис. стиль яких практично незмінний протягом тисячоліть, а також творами літург. призначення «Паремійниками», апракосними Євангеліями, служебниками та ін. Мова конфес. стилю майже до кін. 15 ст. була слов’яноруською, з тими чи тими живомовними елементами, переважно фонетичними. Проте в 16 ст., з настанням доби Відродження та поглибленням процесу демократизації літ. мови, конфес. твори починають інтенсивно перекладатися «простою мовою» (Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол та ін.).
Наук. стиль зародився ще в Київ. Русі переважно на основі перекладних творів: наук.-природничих («Фізіолога», «Шестоднева» Іоанна Екзарха, «Християнської топографії» Козьми Індикоплевста чи Індикоплова) та історичних (хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкела). У 14 15 ст. та пізніше його поповнили логіко-філос. трактати, фіз.-матем., астрономічні твори тощо. У 16 ст. у наук, стилі виразно посилюється живомовний струмінь, особливо в істор. л-рі (хронографах), у жанрі передмов, післямов, посвят та ін. З кін. 16 ст. розвивається жанр грамат., лінгв. л-ри (граматики, тлумачні і перекладні словники). Переважно на живій розм. основі функціонував наук.-практ. жанр (лікарські і госп. порадники, календарі, травники, місяцеслови і т. д.). Мовні особливості наук. стилю випливали з потреби забезпечити логічність, доказовість, точність, об’єктивність викладу. Найвиразніші мовні риси наявність абстр. лексики, термінів, перевага іменників, ускладнений синтаксис. Існував переважно в рукопис. формі. Офіц.-діловий стиль представлений насамперед жанром офіц. листування та урядового управління (листами, грамотами, див. Грамоти 14 15 ст.), започаткованим іще в давньорус. епоху. З 16 ст., а особливо з кін. 17 ст., цей жанр збагачується новими видами док-тів: універсалами, наказами, інструкціями, ордерами, промеморіями тощо. Дипломатичний жанр представлений з серед. 17 ст. переважно листуванням гетьм. канцелярій. З кін. 15 ст. розвивається юрид. жанр, що регулювався Литовським статутом 1588: актові книги, купчі записи, духівниці, описи майна, супліки-скарги, судові акти і док-ти, записи свідчень та ін. Для офіц.-ділового стилю характерні усталені початки і кінцівки, стандартна структура тексту, послідовно відтворювані формули, кліше з доволі однотипною лексикою, книжними грамат. формами, складним синтаксисом. Проте в «неофіційній» частині пам’яток широко засвідчується жива нар. мова, особливо в юрид. та епістоляр. жанрах. Про епістолярний стиль дають уявлення переважно пам’ятки 2-ї пол. 17 18 ст., за мовою близькі до офіц. листування.

21. Драматургія 70 - 90-х років.
Період 7090-х років XIX ст. спра¬ведливо вважається епохою най¬вищого розквіту української дра¬матургії.
«Новітня драма кінця віку, писала Леся Українка, промовила справді нове слово, пробила нову стежку в «літератур¬нім гаю» літературних форм. У кінці XIX ст. роман кінчав уже втомлений шлях, так бадьоро початий в початку століття; поезія розпачливо побивалась, бажаючи змінити старі та давні теми в «нові, новіт¬ні, найновітніші». новела почала тратити свіжість барв, але саме тоді драма роз¬била, нарешті, кайдани мертвої рутини...» ' Драматурги розширили тісні рамки побу¬тової тематики, створили п'єси з життя ро¬бітничого класу, прогресивної інтелігенції. «Гідним уваги, зазначав академік О. І. Білецький, е те. що найвидатнішими українськими драматургами тієї епохи були (за винятком Івана Франка) організатори театральних колективів, актори і режисери. Це надало такої сценічності українським драмам, що багато з них і досі не тільки тримаються на сцені, а й користуються ус-піхом у глядачів... Це ж сприяло виробленню дійства, своєрідності і синкретичнос¬ті театрального дійства, що з'єднало діа¬лог з хоровим і сольним співом, музикою, танцем» -.
Російська прогресивна критика змушена була констатувати, що «російський театр і драма за дуже не багатьма винятками (на зразок «Гіркої долі Псемського і «Влади пітьми» Л. Толстого) не створили нічого, що можна було б зіставити з українським народним театром М. Старицького, М. Кррпивницького та Івана Тобілевича. До цих імен приєдналося згодом ім'я Івана Франка головним чином як автора п'єси «Укра¬дене щастя», яка тепер обійшла трохи не весь слов'янський світ» J.
Об'єктом уваги соціальної драматургії 7090-х років XIX ст. стає якісно новий тип експлуататора куркуль-глитай, який дедалі більше обплутував "селян тенетами економічної залежності: Микита Гальчук і Самрось Жлудь («Дай серцю волю...», «Дві сім'ї» Кропивницького), Шкандибиха («Лимерівна» Панаса Мирного), Хома й Коломийчиха («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві» Старицького), Ге-расим Калитка й Терентій Пузир («Сто тисяч» та «Хазяїн» Карпенка-Карого).
Особливу групу персонажів нової драми-літургії становлять позитивні герої із селян, м які активно виступають проти гнобителів. с, Це сміливі борці за народну правду Степан Петраш («У темряві» М. П. Старицького), Омелян Ткач («Учитель» І. Франка); разом з ними назвемо і страждаючих, але нескорених героїнь, які своєю смертю с; кидають виклик суспільству: Зінька («Дві сім'ї» Кропивницького), Наталка («Лимерівна» Панаса Мирного), Катря («Не судилось» Старицького), Харитина («Наймичка» Карпенка-Карого). Представники української соціальної драматургії в своїх кращих творах залишалися вірними високим н принципам реалізму й народності своїх попередників. Прекрасні знавці народного життя, вони успішно освоювали творчий к досвід класиків української й російської \ драматургії Пушкіна, Гоголя, Остров-ського, Котляревського, Шевченка, Квітки-Основ'яненка. І

22. Життєвий і творчий шлях І.Я.Франка. Збірка "Зів'яле листя".
Іва
·н Я
·кович Франко
· (* 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт 28 травня 1916, Львів) український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч.
На честь Франка місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ.
Перші літературні твори Франка вірш «Народна пісня»(1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».
1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.
Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя»
Збірка поезій Франка "Зів'яле листя" з підзаголовком "Лірична драма" створювалась більше десяти років (1886 1896) і вийшла у 1896 р. То були найтяжчі роки в житті Франка. Він зазнавав текучих ударів з боку шляхти, урядових кіл. Його було звільнено з роботи і цим позбавлено засобів існування. До того ж поет не мав і особистого щастя. Обставини розлучили його з коханою дівчиною Ольгою Рошкевич, до якої він серцем линув і з якою прагнув поєднати своє життя. Усе це викликало сумні мотиви збірки. "Лірична драма" складається з трьох частин. У перших двох частинах збірки "Зів'яле листя" вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. Поет глибоко переживає втрату коханої, ніжно говорить про її красу, виявляє палку, невгасиму любов до неї:

23 Література 16 -18 ст.
Спроби силабічного віршування на Україні виникли ще в XVI ст. Найстарішим їх зразком є вірші в Острозькій біблії 1581 р., написані Герасимом Смотрицьким (В. Перетц, Историко-литературные исследования и материалы, т. І, СПБ, 1900), і Хронологія Андрія Римші (вийшла в Острозькій друкарні 5 травня 1581 р.) дванадцять двовіршів, що в короткій формі подають відомості про найважливіші події, які сталися в тому чи іншому місяці. Мова цих двовіршів «західноруська», близька до мови ділових паперів; вірш дванадцяти- і тринадцятискпадовий, з цезурою після сьомого складу, набуває характеру розмірної мови, якщо читати його з наголосами на передостанньому складі кожного слова.
У міру розвитку друкарської й шкільної справи число віршових творів зростав. Від першої половини XVII ст. до нас дійшло вже чимало пам’яток віршової літератури, які можна поділити на три групи: 1) вірші панегіричні; 2) вірші історичні; 3) вірші дидактичні, що наближаються до пізнішої «лірики почуття».
Зразок першої групи ВІзерунок цнот (Образ чеснот) на честь Єлісея Плетенецького, архімандрита Києво-Печерської лаври (15991624) і засновника КиєвоПечерської друкарні. Заснування цієї друкарні було справою, що вимагала великої енергії й організаторських здібностей. Плетенецький зумів знайти собі добрих помічників в особі, наприклад, Памви Беринди, знавця друкарської справи, видатного лексикографа й віршописця (див. нижче), автора «Палінодії», Захарії Копистенського, проповідника Тарасія Земки та ін. Усі вони були «загромажены на святое мІсце... им на атом мІсцІ держаны и як духовным, так в изобиліи и тІлесным выхованем пІстованы и загорІваны». В числі їх був і друкар Олександр Митура, автор панегірика.
Панегірик складається з ряду окремих віршів, що прославляють за традицією тих часів: 1) герб «панів Плетенецьких»; 2) походження вихвалюваної особи; 3) її стійкість у вірі; 4) її працьовитість і відданість православній релігії; 5) її піклування про заснування монастирів і церков; 6) її властивості як начальника; 7) справу заснування друкарні. Закінчується панегірик промовою й «колядою».
Два інші панегірики присвячені Петру Могилі, що в 1631 р. перетворив школу Київського богоявленського братства в колегіум, пізніше Києво-Могилянську колегію, яка через недовгий час стала центром шкільної освіти на всій Україні. В результаті реформи Могили в колегіумі переважне місце належало тепер латинській мові замість грецької, почалося вивчення польської мови; система освіти була побудована на зразок католицьких єзуїтських шкіл. Така реформа була викликана практичною потребою; виправдуючи її, Сільвестр Косов, професор риторики в новому колегіумі, в 1635 р. писав у своєму творі «Екзегесис» (Роз’яснення): «Яка ж потреба в латинських школах нашому народові?.. Насамперед та, щоб нашу бідну Русь не називали дурною Руссю. А то поїде бідняк русин на трибунал, на сейм або сеймик, в повітовий міський суд, або земський, дивишся, ні розуму, ні діла; дивиться він то на того, то на другого, витріщивши очі, як ворона»... Новий характер освіти визначив і новий стиль панегіричної поезії, прищепивши їй, наприклад, звичайну в латино-польських панегіриках мішанину язичеської міфології з християнською, схильність до персоніфікацій, до фігурної складної побудови та ін.
Перший з двох поданих нижче панегіриків Евхарістіріон (1632 р.) складається з двох частин: 1) Гелікон, або сад наук перший, з характеристикою основних семи «вільних наук», що вивчалися ще в середньовічних школах, і їх «вінця» богословія (теології); 2) Парнас і його дев’ять муз, що відповідають дев’яти мистецтвам («цвиченям» вправам), з їх керівником Аполлоном. Як перша, так і друга частина закінчується двома віршами, з яких перший похвала Петру Могилі, другий молитовне звертання до бога. Кінцівкою до цілого є вірш до Зоїла (заздрісника), якому не радять виступати проти Петра Могили, бо він не боїться «шарпанья зубатих зоилов». Другий панегірик Евфонія (Доброзвучність), 1633 р., піднесений друкарями Печерської друкарні з нагоди обрання Петра Могили митрополитом. Він відрізняється від першого більшою різноманітністю строфічних побудов і відносно меншою скованістю висловлення звичними шаблонами.

24 Драматургія Л.Українки - нове слово у розвитку української літератури.
Драматургія Лесі Українки феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Творчість поетеси якісно новий етап у розвитку української драматургії. За своїми ідейно-художніми якостями, рівнем мистецької досконалості вона є одним із найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.
У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності, що дозволило розширити тематичні обрії нашої драматургії, порушувати злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство.
З іменем Лесі Українки пов'язаний і розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей.
Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року. Пізніше поетеса створює драматичні поеми, які на початку XX століття посіли провідне місце в її творчості. До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (18971909), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913). Три останні становлять її «діамантовий вінець», за влучним висловом М. Рильського.
Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відвернулися його колишні товариші. Звідси той виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.

25. Вклад української літературну скарбницю світової літератури.
І. Срезневський народився 13 червня 1812 р. в м. Ярославлі в сім’ї вченого і літератора. З раннього дитинства жив у Харкові, де його батько працював професором університету. Освіту здобув у Харківському університеті, ще в студентські роки захопився українською усною поезією, життям і побутом українського козацтва. З його ініціативи й під його керівництвом організовується літературно-фольклористичний гурток, у якому творчо працюють Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко.
У 1831 р. разом із І. Розковшенком він видає “Український альманах”, в якому крім низки українських пісень і дум, були надруковані твори Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського, О. Шпигоцького, Л. Боровиковського, П. Морачевського, І. Розковшенка. В цьому альманасі побачили світ і російськомовні поезії І. Срезневського – “Молдавские песни” (“Красавица ласточка”, “Ой вы, слуги мои!..”), “Мысли Саади” (“Под кровом безвестных зелёных вервей”), екзотичні мотиви яких свідчать про інтерес автора до романтичної творчості, адже ж східна тематика активно опрацьовувалась з часів Д. Байрона багатьма європейськими поетами.
В альманасі була опублікована стаття І. Срезневського “Мысли и замечания”. В ній висловлювалися думки про шляхи розвитку мови, яка від вираження того необхідного, що потрібно її носіям у житті, обов’язково приходить до відбиття найтонших нюансів, найглибших абстрагувань людського розуму. Ці роздуми молодого вченого про мову взагалі виявляли його впевненість у перспективах розвитку українського слова. Отже, “Украинский альманах” був одним із характерних виявів української преромантичної літератури. Не випадково Є. Гребінка зазначав, що альманах показав оживання народної поезії, народного слова, що українці стали відчувати самобутність свого письменства.

26. Література 14- 15ст.
14 15 вв. принесли в Україну чимало політичної новизни. Більша частина українських земель увійшла до складу Литовсько-Руської та Польської Держави. Ця зміна породила певні підстави для культурного зниження. Не стало блискучих князівських дворів; Україна збідніла та на деякий час утратила навіть митрополита, що переніс свою столицю до Москви. Але культурна традиція залишилася стара, і лише помалу почали приходити нові повіви з Візантії, а пізніше і з Заходу. Від літератури цих часів збереглося небагато, почасти з зовнішніх причин: напади татар, події 17 ст., а мабуть, головне байдужість пізніших часів, для яких стара література втратила актуальність. Спричинилися до загибелі старої літератури і хуткий розвиток друку в 16 17 вв. та перехід чималої частини природних для тих часів літературних меценатів шляхти, до католицького та польського таборів. Загинули на Україні тоді почасти твори старої доби, що залишилися в списках лише на півночі*.
* Той факт, що твори літератури 11 13 ст. збереглися почасти лише на півночі, часто вживався як «доказ», що ця стара література є «російська» (в сенсі «великоросійська»). З такого погляду можна було б доводити що й чимала частина староболгарських творів, що теж збереглася лише у росіян, є твори «російської» літератури, або треба б було визнати «українськими» ті пам’ятки російської літератури, що збереглися лише на Україні (напр. Тверський літопис).
І «відродження» літературне 16 17 вв. пішло почасти з старого кореня.
Стилістичного оновлення 14 15 вв. не принесли. Проте праця літераторів цього часу стилістично «невиразна», тратить те яскраве обличчя, яке мали старокнязівські часи. З нових ідеологічних течій, як побачимо, жодна не змогла досягнути широкого впливу. Є чимало шукань, які не приводять до сталих результатів.
2. Частиною літературної діяльності є праця над утриманням старої традиції. Ця праця без широких перспектив сходить почасти на копіювання та редагування старих пам’яток. Складають молитовники з ужитком молитов місцевого походження (напр., Кирила Турівського), доповнюють Паремійник, різні збірники проповідей. Перероблюють іноді виклад, а іноді й мову, наближаючи її до народної, як, напр., у «Мінеї» 1489 р., що збереглася в білоруському відписі з українського тексту. Разом з тим спрощують стилістику та композицію (та сама «Мінея», нова редакція «Скитського Патерика»). Деякі твори доповнено новим, почасти ідеологічно новим матеріалом, напр., Києво-Печерський Патерик. Переписуються обсяжні пам’ятки: Літопис, Патерик, хронографи, а також богослужбова література.
3. 15 вік приносить деякі нові риси: розвивається плинніше, легше письмо, з’являються нові орнаментальні прикраси, посилюється вплив південнослов’янських елементів у правописі.
Далеко важливіший приплив нових пам’яток релігійної літератури. Приходять з слов’янського півдня раніше невідомі твори, т. зв. «Аеропагітики», твори Василія Великого, Ісака Сирина (Сирійця), Авви Дорофея, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Григорія Палами, Кавасіли, Максима Ісповідника, деякі нові обробки («Ліствиця»), учительні євангелії (текст з поясненнями), нові житія. Можливо, деякі з цих творів були відомі й давніше, але приплив нової літератури безсумнівний.
Великою мірою ця нова література є виявом того болгарського літературного руху, який зв’язаний з ім’ям патріарха Євфимія Тирнівського (патріарх після 1372 р.), який запровадив новий правопис; він дбав про точність перекладу, яку розумів як дослівну близькість до ориґіналу; вимагав перевірки старих перекладів та зумів створити школу перекладачів, «справщиків» та переписувачів, які трималися його вказівок. Хоч Євфимій хотів спиратись на «найтоншу та найприємнішу мову руську» (церковнослов’янську, з східнослов’янським забарвленням), твори його школи визначаються, зрозуміло, чималим ухилом від цієї вже досить місцево забарвленої мови української літератури пізньокнязівської доби. До того ж його правопис був для східних слов’ян чужий, його принципи літерального перекладу робили мову важкою та малозрозумілою. Великий вплив його реформи на Сході можна з’ясувати значною мірою занепадом місцевої літературної творчості.

27. Гумор і сатира Квітки - Основ'яненка.
Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови.
Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.
Твори письменника нікого не залишали байдужим. Простих людей ці твори захоплювали до сліз, бо оповідали про їхнє життя, розказані до того ж правдиво, зі співчуттям.
Митець досконало знав український побут, фольклор, народну демонологію й органічно використовував цей матеріал у своїх торах. Один з них «Конотопська відьма» повість, в якій реальне й фантастичне сплавлені автором у цілісну картину.
Події розгортаються в містечку Конотопі, владу якого представляє сотник Микита Уласович Забрьоха, який «більш тридцяти ліку не знав, а козака ні однісінького у твар не знав і не тямив, хто з них Демко, а хто Процько».
Порадником сотника є Прокіп Григорович Пістряк, «суть сотенний конотопський писар», чоловік хитрий та корисливий. їхнє старшинування відзначалося повною сваволею.
Реальну владу мав писар, без його поганенького знання грамоти пан сотник
почував себе безпорадним.
Яскравими картинами постає перед читачем життя Конотопа, стосунки між його мешканцями. Думки сотника зайняті сватанням до хорунжівни Олени, бо вона «дівказдорова, молода, огрядна Свій хутір. Лісок, млинок». В «щирий приятель пана сотника» писарю образившись на Забрьоху через випадок із Хворостиною, мріє змістити його з посади і підмовляє не виконувати наказ полковника. Фантастичні події почалися з того, що сотник, замість виконати наказ начальства і вести козаків у Чернігів, з доброго дива заходився рятувати світ від засухи. За народними уявленнями, спричинити посуху могло відьомське чаклування. Почалися пошуки чиновниці. Список підозрюваних склав Григорович, вибираючи неугодних.
Перетопивши чимало молодиць, виявили відьму, стару Явдоху Зубиху. Відьму змальовано досить детально, відповідно до народних уявлень: «як у день, то і стара, а як сонце заходить, так і молодіє», ходить вночі «доїти по селу коров, овечати, кіз, собак, кішок, а по болотам жаб, ящірок, гадюк». Ці фантастичні описи вплітаються в реальний сюжет подій, і у ставленні до них виявляється недоумкуватість сотника й корисливість писаря.
Смішними є і самі прізвища героїв (Забрьоха, Пістряк, Халявський).
У гумористичному світлі письменник подає в повісті епізод про чаклування відьми Явдохи, коли пан сотник Забрьоха летів на днищі до Олени хорунжівни. Забрьоха з Конотопу під хмарами «полетів, мов ворона» на Безверхий хутір сватись до хорунжівни.
Смішним у повісті є епізод, коли відьму Явдоху катували, вона напустила ману на людей, і виявилося, що вони били не відьму, а колоду.
За допомогою сміху Квітка намагався висміяти бездарність адміністративного апарату, у своїй повісті письменник далі пішов по шляху зображення комічного, висміявши свавілля і самодурство козацької старшини.

28. Іван Вишенський.
Історична доба, в яку жив Іван Вишенський, була складною і суперечливою, а сама постать Івана Вишенського оповита легендами, багато чого з його життя залишається невідомим для нас і, зважаючи на прірву часу, яка розділяє нас із ним, вже таким і залишиться. Саме життя Івана Вишенського викликає багато питань. Він народився в невеличкому містечку Судова Вишня, але точна дата народження та історія дитинства і юнацьких років залишаються прихованими в глибині сторіч. Жив Вишенський у кількох містах, але приблизно у 3035 років оселився в Греції на горі Афон, прийнявши чернецтво. З малочисельних джерел та із самих його творів ми розуміємо, що ця людина мала запальну вдачу, твердий характер, але нам не відомо, що саме змусило Вишенського стати ченцем, зрікшись бурхливого світського життя.
За життя Іван Вишенський створив прекрасні послання та полемічні твори, серед яких «Викриття диявола-світодержця», «Послання до усіх, в Лядській землі сущих», «Послання до єпископів», «Послання до князя Острозького».
Суперечливою подією була відома нам Берестейська унія. Суперечливою насамперед тому, що роз'єднала громадських, культурних та політичних діячів у ставленні до неї. Багато хто прихильно поставився до цієї події, деякі категорично заперечували її. На жаль чи на щастя, ми, сучасні українці, не були присутні при укладанні цієї унії, не можемо добре оцінити і суспільне життя тих часів, тож я б утримався від однозначного схвалення чи засудження цієї події. Тим більше, хіба можливі однозначні оцінки будь-якого історичного явища? З одного боку, унія мала орієнтувати Україну на Захід, на європейську традицію, вивести церкву з-під московського патріархату, з іншого призводила до покатоличення українства, посилювала тиск з боку католиків, а рівних прав православні і католики на території тогочасної Польщі так і не отримали.
У будь-якому разі, Іван Вишенський радикально виступив проти Берестейської унії... Він написав прекрасний полемічний твір «Послання до єпископів», у якому висловив свої міркування щодо тих єпископів, які брали участь в укладанні унії. Важливо, що полеміст засуджує єпископів не тільки за ці дії, але й за сам спосіб їхнього життя, за їхнє моральне змізерніння, лицемірство та пиху. Тож залишимо питання позитивного чи негативного впливу Берестейської унії на становище України, бо навряд чи можна його розв'язки і в межах історичного трактату, не кажучи вже про шкільний твір, і звернемося до тих міркувань Івана Вишенського, які не викликають жодних сумнівів, бо стосуються суто людського, морально-етичного боку життя.

29. Перший історичний роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко.
Історична тематика завжди цікавила Ліну Костенко, тому що її поезії притаманне напруження вселюдських переживань і проблем, виважених поколіннями її предків.
«Маруся Чурай» історичний роман у віршах. Його форма дуже традиційна, епічна, немодерна, але поетичне мовлення Ліни Костенко настільки своєрідне і вражаюче точне, що ця навмисна традиційність грає на користь твору.
Поема перш за все розкриває національну тематику, проблему поєднання індивідуальної людської душі з цілим поколінням, з Історією, з часом Богдана Хмельницького. Образ Марусі Чурай незламної своїм духом, чесної, сміливої якнайкраще відповідає духу тієї буремної доби.
Розповідаючи про історію життя Марусі Чурай, Ліна Костенко показала вірогідність її існування, засвідченого в легендах і переказах, і опосередковано через історичні факти. Роман у віршах розповідає цю історію і водночас говорить про долю головної героїні твору, відомості про яку нібито втрачені під час пожежі в Полтаві у 1658 році. Навколо цього недоведеного факту поетеса об'єднала велику кількість історичних подій.
Події з життя Марусі Чурай тісно пов'язані з історією життя цілого народу, оскільки її пісні виражають глибинний сенс історії:
Отже, поетеса підносить роль митця в історії. Маруся Чурай, дівчина з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й совістю людського існування. Виплекана в родині козака, натхненна звитягою та коханням, вона не приймала в житті зради, роздвоєності, мізерності. Тому й не винесла приниження свого кохання:

30. О.Кобилянська "Земля"
У центpі повісті "Земля" О.Кобилянської поставлено селянську pодину Івоніка, показано її повсякденне, зовні спокійне, але глибоко дpаматичне життя. Головний геpой відсутній, а життєва доля кожного з дійових осіб виpазно постає пеpед читачем у взаємодії з землею, навколо якої pозвиваються всі події.
Влада землі найбільш позначається на тих селянах, що мають поле. Якщо Петpо, Анна та, зpештою, і Гpигоpій більше покладаються на свої pуки, а Онуфpій міцно тpимається "посади" побеpежника, то Івоніка, Маpія, Докія не уявляють свого життя без землі. Вона визначає їх поведінку, найістотніші якості психології, долю їхніх дітей. Уже з самого початку О.Кобилянська вводить нас в ту соціально-психологічну атмосфеpу відносин, які обумовлені пpиватною власністю, і зосеpеджує нашу увагу на тих, хто немов пpиpіс до землі.
З батьком pодини, Івонікою, ми зустpічаємося впеpше на весіллі Паpасинки, дочки Докії, і дізнаємося, що це заможня і добpа людина. Колись він був бідний, "служив по чужих людях" і, обмежуючи себе у всьому, зібpав гpоші на землю. Особиста земля зpобила його статечним, pозважливим, честолюбивим. Він має двох доpослих синів, що стають пpичиною pуйнування, здавалося б, такої міцної сім'ї. Михайло і Сава зpосли в однакових умовах, але хаpактеpи їх pізні.Стаpший Михайло подібний хаpактеpом до батька: пpацьовитий, любить землю, з нею пов'язує своє майбутнє. Він змалку був слухняним і залюбки допомагав батькам господаpювати, пpацював наpівні з доpослими, був добpим та лагідним. Сава, навпаки, був лінивий і впеpтий, завжди спеpечався і доводив pідних до відчаю, а, головне, був зовсім байдужий до землі. Розумного, шибеникуватого, енеpгійного хлопця не влаштовувало монотонне життя, пов'язане з господаpством. Йому наймиліше було блукати з pушницею сеpед полів і лісів. Та батько не втpачав надії навеpнути сина до землі, і, як не дивно, за допомогою тієї ж таки землі. Він говоpив, що не дасть і шматка поля, якщо той не зміниться. Але не все так діється, як хотіли того батьки. Івоніка мpіє, що Михайло волами пpивезе "скpиню і майно" своєї жінки, коли одpужиться, а син закохався у наймичку Анну. Кpім того Михайла забиpають на тpи pоки у pекpути. Військова служба у місті багато чому його навчила, а головне, показала, що людина може пpожити і без землі. Сава теж полюбив безземельну Рахіpу, дочку Гpигоpія, якого всі зневажали як злодія, що колись убив людину. Та на шляху до одpуження стають не лише його батьки, а й сама Рахіpа, яка мpіє мати свою землю.
Письменниця дуже тонко pозкpиває те, як дійшов Сава до бpатовбивства. Рахіpа, викоpистовуючи його домашні сутички, ще більше настpоює його пpоти батьків і бpата, намовляючи, що вся земля може пеpейти Михайлові, як стаpшому, а він залишиться ні з чим. Батько ж ставить умову: "Рахіpа - або земля". Син хоче і те, й
дpуге. Він знає, що батьки не дадуть землі, якщо не вчинить їхню волю, а Рахіpа не хоче йти заміж за безземельного. І тоді у Сави виникає эловісна думка усунути того, хто стоїть на доpозі до щастя, і він вбиває Михайла.
Інша лінія повісті: Докія і її донька. Докія живе неспокійним життям, весь час вболіваючи за свою землю, яку неpадивий чоловік годен "пустити в пляшку". Коли зpосла дочка Паpасинка, туpботи матеpі збільшуються. Вона пpагне вигідно видати дочку заміж, що в її уяві пов'язано лише з наявністю господаpства та землі у майбутнього чоловіка. Вона зовсім не pахується з почуттями доньки і лагідна, покіpлива Паpасинка виходить заміж за нелюбого, але багатого Тодоpика.
Сеpед пеpсонажів повісті є й такі, що в силу pізних пpичин відіpвалися від землі і стали сільськими напівпpолетаpями-батpаками. Ці люди стоять вище своїми культуpними запитами від тих хлібоpобів, що мали гpунти. Це Петpо, Анна, Домніка, Онуфpій та інші. В освіті вбачаючи панацею від того лиха, що пpиносить пpиватна власність на землю, письменниця показує, як Петpо з Анною збиpаються посилати свого сина до школи, щоб він ішов в люди іншою доpогою.
З повісті О.Кобилянської ми бачимо, що земля, кpім того що годує селянина, має ще й політичне та соціальне значення. Людина без власного поля нічого не ваpта. Тому позбутися навіть його частини для землеpоба так само боляче, як втpатити частину власного тіла. Жадоба збільшення земельної власності інколи доходить до найсильнішої пpистpасті, бо від її величини залежить не тільки доля і майбутнє pодини, а пошана в людей, становище в гpомаді, в суспільстві. Вона визначає взаємини між людьми, спpямовує іх поведінку, вчинки, дії і виявляє не лише поpядні, а й потвоpні pиси у їхній натуpі. Землеpоб є не володаpем землі, а її pабом. Тому й не винятковою а закономіpною стає ситуація, зобpажена письменницею.

31 Життєвий і творчий шлях Карпенко - Карого.
Справжнє ім'я Іван Карпович Тобілевич (псевдонім "Карпенко-Карий" поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого героя п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»).
Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.
Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, з 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше - канцеляристом міської управи.
1864 - на службі в повітовому суді.
1865 - переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 - одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник - відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Яко посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей.[1]
1881 - втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.[2]
1883 - в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.
1883 - одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.
1884 - заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
18861887 - опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
Один з останніх фотопортретів
1886 - у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.
1887 - отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 - з І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше до трупи іншого брата - Панаса Саксаганського.
1890 вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 - склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 - написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.

19001904 - створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 - захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна. 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.

32 Народні перекази та легенди.
«Казка й неказка, чи художня й документальна проза, черпає сюжети й характери з дійсності, тільки робиться це в кожному із цих видів по-своєму. В казці маємо художньо трансформовану дійсність: фактична вірогідність зображуваного пройшла через колективний досвід творців і, зрештою, стала для них, а відповідно й для слухачів, естетично незалежною, відкріпленою. Саме тому про казкових героїв можна говорити як про символи з набором характерних усталених рис та функцій. Казковий персонаж не потребує детальної характеристики, – вона успадкована нами з дитинства разом з мовою. В образах-символах народ опосередковано узагальнює досвід поколінь – соціальний, класовий, психологічний та ін.
Приблизно те ж саме маємо і в легендах, з тією тільки різницею, що легендарні постаті не вважаються плодом вимислу, а реальними, хоч і з далекого минулого, постатями. Отже, образи легенди – це такі ж образи-символи, як і в казці, з набором усталених рис, тільки з установкою на їх реальне існування.
У переказах і оповіданнях інший принцип узагальнення, оповідач не може довільно творити події та предмети, характери й географічні реалії, розпоряджатися часом і простором, як казкар. Події дані йому самим життям, і в цих конкретних фактах і подіях він повинен відшукати їх приховану енергію історичних, філософських, етичних та естетичних узагальнень, наближаючи їх за рівнем художнього узагальнення до символів казки. Не всякий переказ чи оповідання можуть автоматично набути рис художнього твору. Тільки талановиті оповідачі можуть прокласти шлях від конкретного предмета, факту, події до їх ширшого узагальнення, до віднайдення аналогій, які роблять ці факти й події подібними до багатьох інших, роблять їх суспільно значимими явищами» (Степан Мишанич).
«Легенда (лат. Legenda – те, що належить прочитати) – 1. Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з VІ ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком» <> 2. Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірна. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх – біблійні сюжети».
«Якщо термін «переказ» народного походження, то слово «легенда» – книжне. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами або книги про житія святих тощо. Книги ці призначалися для обов'язкового прочитання ченцями, служителями культу. Легендами називали ще написи на монетах, фортечних брамах, географічних картах, малюнках тощо. Переписувачі житій святих вносили в канонічні тексти свої зміни, використовуючи при цьому елементи усної оповідної традиції. Так виникала апокрифічна література, твори якої разом з багатьма сюжетами церковних книг почали проникати в народний побут, змішуючись тут з усними легендами та переказами язичницької міфології».
«Легенди – це оповідання із церковно-релігійним підкладом та моралізаційним напрямком. Вони спираються звичайно на книжні джерела, розсновують мотиви, зачерпнуті з християнської біблійної, легендової та апокрифічної літератури, сплутуючи дійсне з чудовним. Легенди основуються переважно на мандрівних темах, які на українському ґрунті підлягають переробці під впливом місцевих культурно-історичних обставин» (Філарет Колесса).
«Народна легенда – це прозова художня розповідь, поширена в народі, зміст якої прямо чи опосередковано пов'язаний з панівною релігією. Для легенди характерний зв'язок не з тотемічною чи іншою добожеською релігією (такий зв'язок мають первісні міфи) чи з релігією багато божеською (античні міфи), а з релігією єдино божеською, якою в Європі є християнство» (Володимир Пропп).

33. Творчість письменників емігрантів.
Еміграція... Для українських письменників ЗО80-х років XX століття еміграція була трагедією їх життя. Бо це не просто життя за кордоном, це означало заборону повернутись до рідного краю. А хіба може бути щасливим письменник, позбавлений можливості спілкуватися з народом? Звичайно, ні. Однак, як не важко було письменникам-емігрантам, які знали, що їх твори не дійдуть до українського читача, вони писали, щоб народи світу знали, що є така країна Україна, що є такий народ український з його болем і стражданням, з його проблемами, які необхідно розв'язати.
Творчість таких письменників-емігрантів, як І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осмачка, О. Олесь, та багатьох інших це наша спадщина, твори, які несуть правду про ті часи, твори, в яких історія не переписувалась.
Однією з провідних тем поетів-емігрантів є мотив туги за батьківщиною, мотив викриття тоталітарного режиму, який заважав жити в Україні щасливо і вільно. Тугою за батьківщиною сповнені рядки поезії Т. Осмачки:
Українська проза письменників-емігрантів це трагічна правда про життя нашої нації за часів тоталітарного режиму. «Розстріляним Відродженням» називають мистецьку течію, яка намагалася словом боротись проти системи. Тоталітарна машина жорстоко розправилася з ними: з 259 українських письменників, які друкувалися в тридцятих роках XX століття, у 1938 році залишилось тільки 36.1 лише небагатьом вдалося виїхати за кордон.
Твори І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський» це життєва правда про долю переслідуваного і гнаного більшовиками українця. Сам автор на власному прикладі пройшов цей шлях і писав про нього з такою ж правдивістю.
Одним з перших творів про «наслідки» колективізації була повість У. Самчука «Марія». Ніхто в тодішньому СРСР не міг висвітлити відкрито цей процес в нашій історії, бо йому закривали рот чи то кулею в голову, чи таборами і в'язницями.
Жахливими цифрами про голодомор 30-х років вражає роман В. Барки «Жовтий князь». Скільки знищено народу! Скільки загублено людських доль!
Отже, твори письменників-емігрантів несли світовому читачеві правду про все те, що відбувалося в Україні.

34. Загальна характеристика давньої літератури.
Мова з епістолярними ознаками обслуговує специфічне заочно-писемне спілкування однієї особи з іншої (іншими) в найрізноманітніших сферах життя – виробничій, професійній, а найбільше – в побутовій, щоденній, ситуативній. Епістолярне мовлення в своєму типовому вияві – монологічне, проте природними елементами епістолярного тексту можуть стати, на думку Дудика П.С. і діалоги, почуті або прочитані автором, а потім відтворенні в листі.
Отже, епістолярне мовлення, як і розмовно-побутове, наукове і інше, неоднорідне за своїм змістом і граматичною будовою, зоорієнтоване на виконання суто індивідуальної комунікативно-стилічної функції.
Створюючи тексти епістолярного стилю мовні послуговуються всенародною мовою, використовують епістоляризми – особливі слова і словосполучення, синтаксичні конструкції, репрезентують неповторну мовленнєву індивідуальність цього стилю.
У мовленні в межах епістолярного стилю викреслюються різні жанри. Зародження жанру приватного листування в українській мові відноситься до давнього періоду, як літературний жанр поширився з часів античної і грецької, римської літератури. До появи книгодрукування межа між особистим листом була відносна, бо роздуми могли бути відкритими. Але давні риторики підкреслювали відмінність зразка мистецтва писали листи, підкреслювали різницю епістолярного мистецтва від літературно-художньої творчості на тій основі, що завдання листа – "називали речі своїми іменами".













Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 6 Заголовок 7 Заголовок 8 Заголовок 915

Приложенные файлы

  • doc 18223844
    Размер файла: 695 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий