grycenko_ku_2008

 Гриценко Т.Б.

ББК 60.5я 73
К 90
Авторський колектив: Т.Б.Гриценко, С.П.Гриценко, І.В.Грищенко, А.Ю. Кондратюк, Т.Ф.Мельничук, С.А.Сироватський, О.В.Охріменко, В.В. Панталієнко, М.А. Перевальська
Рецензенти:
М.М.Карабанов – доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т.Шевченка;
В.Ф.Цвих – доктор політичних наук, професор кафедри політології Київського національного університету ім. Т.Шевченка;
М.К.Дмитренко – доктор філологічних наук, завідувач відділу фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України;
Г.П.Бикова – кандидат філологічних наук, доцент кафедри англійської мови та української мови для зооветеринарних спеціальностей НАУ
К 90

Культурологія: Навчальний посібник / За ред. Т. Гриценко. – К.: Центр навчальної літератури, 2008.
У навчальному посібнику теоретично викладено положення і концепції культурології, питання природи і сутності культури, властивості культурних форм, проблеми типології культури та провідні тенденції сучасного світового і вітчизняного культурного розвитку.

У посібнику подано тести до розділів, «Тести для визначення рівня знань студентів» за трьома модулями, «Варіанти контрольних запитань для визначення рівня знань студентів» теж за трьома модулями, список тем рефератів.
Рекомендовано викладачам і студентам заочної форми навчання, усім, хто займається самоосвітою, цікавиться культурологічними знаннями.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА
1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДИСЦИПЛІНИ
1.1. Предмет і завдання дисципліни
Методи й принципи культурології
1.2. Культура як предмет культурології
Культура та цивілізація
Співвідношення культур
Форми вираження культури
1.3. Основні концепції культурології
Культурологічна думка в Україні
Українська культурологічна думка за кордоном
2. КУЛЬТУРА НА РАННІХ ЕТАПАХ РОЗВИТКУ
2.1. Культура первісного суспільства як історичний тип
2.2. Світосприйняття первісної людини
Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва на території України
3. КУЛЬТУРА НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
3.1. Культура Стародавнього Сходу
3.2. Культура Месопотамії, її основні досягнення
3.3. Культура Стародавнього Єгипту
3.4. Стародавня культура Індії
3.5. Культура Давнього Ізраїлю
3.6. Культура Стародавнього Китаю
4. АНТИЧНА КУЛЬТУРА
4.1. Культура античного світу, її характерні риси й особливості
4.2. Давньогрецька культура
Етапи розвитку культури Стародавньої Греції
4.3 Елліністична культура
4.4 Давньоримська культура
5. КУЛЬТУРА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
5.1. Загальна характеристика культури Середньовіччя
5.2. Культура Візантії
Освіта та наукові знання
Історичні знання
Література
Образотворче мистецтво
Архітектура
Живопис
Іконопис
Музика
5. 3.Середньовічна культура Західної Європи (V – XV ст.)
Каролінзьке відродження (VІІІ – ІХ ст.)
Освіта
Лицарська культура
Міська культура
Образотворче мистецтво
5.4. Культура Київської Русі
Писемність і освіта
Наукові знання
Література
Архітектура
Образотворче мистецтво
6. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ Й РЕФОРМАЦІЇ
6.1. Визначення і хронологічні межі епохи Відродження й Реформації
6.1.1. Світоглядні основи доби Відродження. Ренесансний гуманізм, його еволюція й характерні ознаки
6.2. Соціально-економічні й духовні перетворення в Європі XIV–XVI ст.
Історичне тло доби Відродження
Перетворення у духовній сфері
Розвиток науки
Перехідний характер доби Відродження
6.2.1. Християнський антропоцентризм
6.3. Італійське Відродження
6.3.1 Періодизація італійського Відродження
6.3.2 Місто Флоренція – «Афіни італійського Відродження»
6.3.3. Гуманізм італійського Відродження
6.3.4 Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження
6.3.5 Філософія італійського Відродження
6.4 Архітектура італійського Відродження
6.4.1. Образотворче мистецтво італійського Відродження
Проторенесанс
Раннє Відродження
Високе й Пізнє Відродження
Леонардо да Вінчі
Рафаель Санті
Мікеланджело
Відродження у Венеції
6.5. Північне Відродження
6.5.1. Визначення терміну «Північне Відродження»
6.5.2. Гуманізм Північного Відродження
Зародження гуманізму у країнах Північного Відродження
Відмінності італійського ренесансного гуманізму та гуманізму Північного Відродження
6.5.3. Відродження у Нідерландах
Образотворче мистецтво Нідерландів доби Відродження
6.5.4. Відродження у Німеччині
Політичний та соціально-економічний устрій німецьких міст
Місто Нюрнберг – центр німецького гуманізму
Образотворче мистецтво Німеччини доби Відродження
6.5.5. Відродження у Франції
Образотворче мистецтво Франції доби Відродження
6.5.6. Відродження в Англії
Театральне мистецтво Англії доби Відродження
6.6. Українське культурне піднесення (кінець XV – перша половина XVII ст.)
6.6.1. Освіта і культура
6.6.2. Братства та їх роль у національному й культурному піднесенні України
6.6.3. Архітектура та образотворче мистецтво
Архітектура
Скульптура
Живопис
Книжкова мініатюра
6.6.4. Література і книгодрукування
Розвиток друкарської справи
Література
6.7. Реформація та контрреформація. Передумови становлення та розвитку протестантської культури
6.7.1. Передумови й початок реформаційного руху. Мартін Лютер
6.7.2. Основні соціальні, політичні й релігійні ідеї реформаційного руху
Послідовники й прихильники лютерівського вчення
Поширення реформаційних ідей в Італії
6.7.3. Контрреформація. Виникнення ордену єзуїтів
7. КУЛЬТУРА ЕПОХИ АБСОЛЮТИЗМУ І ПРОСВІТНИЦТВА
7.1.Соціально-економічні зміни у Західній Європі ХVІІ–ХVІІІ ст.
7.2.Стиль бароко в європейському мистецтві
Архітектура
Живопис
Музика
7.3. Витоки та основні засади Просвітництва
7.4. Стильові і жанрові особливості мистецтва ХVІІІ ст.
Живопис
Архітектура
Література
Музика
7.5.Українська культура в XVIІ–XVIII ст.
Література
Літописи
Освіта і наука
Архітектура
Скульптура
Живопис
Музика
Театр
8. КУЛЬТУРА В ЕПОХУ ПРОМИСЛОВОГО ПЕРЕВОРОТУ ТА СОЦІАЛЬНИХ ЗРУШЕНЬ
8.1. Загальна характеристика розвитку країн Європи та Північної Америки у другий період нової історії
Розвиток науки й техніки
Картина світу у другий період Нової історії
Світоглядні засади європейської культури ХІХст.
Еволюція національних культур
Образотворче мистецтво ХІХ ст.
8.2. Неокласицизм – рушійна стильова форма художнього розвитку європейського мистецтва кінця XVIII – початку ХІХ ст.
8.2.1. Франція
Архітектура Франції кінця XVIІI – першої третини XIX ст.
8.2.2. Англія
8.2.3. Скандинавські країни
8.2.4. Росія
8.2.5. Україна
8.3. Романтизм як одна з основних естетичних і світоглядних моделей XIX ст.
8.3.1. Основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку
Музичне мистецтво. Опера
Іспанія
Німеччина
Італія
Чехія
Польща
Угорщина
Норвегія
Росія
Україна
Література
Образотворче мистецтво першої половини ХІХ ст.
Музичне мистецтво
8.4. Реалізм – історично-конкретна форма художньої свідомості
8.4.1. Основні принципи реалістичного методу
Франція
Англія
Норвегія
Росія
Україна
Становлення нової української літератури та літературної мови
Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст.
Жанровий живопис
Музичне мистецтво
Театральне мистецтво
8.5. Імпресіонізм та його сутність
8.5.1. Імпресіонізм – визначне явище у живописі та скульптурі
8.5.2. Імпресіонізм у музиці
8.5.3. Імпресіонізм і символізм у літературі
8.5.4. Постімпресіонізм
9. КУЛЬТУРА ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
9.1. Основні тенденції розвитку культури в ХХ ст.
Художнє мистецтво. Живопис
Література
Драматургія і театр
Музична культура
Кіно
9.2. Особливості культурного розвитку України в ХХ ст.
Освіта. Наука
Література
Театральне мистецтво.Музика. Кіно
Архітектура
Образотворче мистецтво
Репресії. Друга світова війна
Мовне питання
Архітектура
Існуючі проблеми та подальший розвиток української культури
СЛОВНИК ТЕРМІНІВ
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Передмова
У 2003 році на відміну від курсу “Українська та зарубіжна культура”, що обмежувався рамками історії культури, “Культурологію” було введено як базову навчальну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.
Навчальний посібник до вивчення дисципліни “Культурологія” підготовлено на допомогу студентам-бакалаврам заочної форми навчання вищих навчальних закладів освіти ІІІ та IV рівнів акредитації. Він містить теоретичні матеріали, контрольні запитання до кожної теми, обов’язкову й додаткову літературу, а також включає у себе тестовий контроль.
Приступаючи до вивчення культурології, студент передусім повинен усвідомити, що ця наука народилася на перехресті філософії, історії, психології, мовознавства, релігієзнавства й соціології. Її джерелами виступають окремі науки про культуру, у межах яких досліджуються конкретні явища духовної культури людства. Вивчення культурології передбачає раціональне засвоєння інтегральної культури народів світу, розкриття їх багатства через призму національної культури як домінуючої складової, усвідомлення того, що тільки діалог світових культур дає можливість осягнути глибину й особливості власної національної культури.
Вивчення людського суспільства через його культуру надзвичайно актуальне в наш час, оскільки сьогодні стало очевидним, що лише економічні й політичні характеристики не можуть дати повного розуміння соціальних явищ. Культурологічний підхід дає можливість всебічного усвідомлення важливості таких феноменів суспільної свідомості, як мистецтво, література, релігія, філософія тощо. Аналіз духовних цінностей, що переважають у тому чи іншому суспільстві допомагає виявити не тільки рівень його розвитку, і стан, а й зрозуміти, чому те чи інше суспільство живе так, а не інакше.
Вивчення культури як суспільного явища допоможе пояснити численні процеси духовного й соціального життя. Виявлення комплексу взаємозв’язаних культурних явищ у суспільстві допоможе дати пояснення багатьом культурним явищам у суспільстві, надасть можливість систематизувати, класифікувати та впорядкувати велике різноманіття форм людської діяльності.
Культурологія відкриває цикл гуманітарних дисциплін, що викладаються у ВНЗ. Вона дає уявлення про роль філософії, політології в соціальному житті, знайомить із методикою аналізу різноманітних політичних культур. У цьому контексті культурологію можна розглядати як певний напрям у соціальній філософії або політичній теорії.
Особливістю культурології є те, що вивчення суспільства пов’язано із заглибленням у світ його мистецтва, літератури, духовних цінностей. Культурологія дає можливість осягнути як єдиний комплекс живопис, поезію, релігію та інші сфери творчості того чи іншого народу, робить доступним осягнення глибин його естетичних пристрастей та вподобань у конкретний історичний період. Оскільки навчальний посібник призначений передусім для студентів аграрних спеціальностей, його мистецтвознавча орієнтація повинна частково компенсувати нестачу гуманітарних знань, необхідних для формування естетичних поглядів особистості, а також усвідомлення важливості духовних сфер соціального буття. Отже, розділи, що складають цей навчальний посібник, більш-менш повно знайомлять з історією різних культур. Винятком є розділ “Культура на ранніх етапах її розвитку”, який дає загальну картину доісторичних стадій становленню будь-якої культури. У той же час певну увагу приділено розгляду пам’яток археологічних культур, що знайдено на території сучасної України, які своїм існуванням і досі продовжують справляти певний вплив на культуру, мистецтво й свідомість людей.
Посібник рекомендовано викладачам та студентам, усім, хто цікавиться проблемами культури.

1. Методологічні основи дисципліни
Для усвідомлення специфіки культурологічного знання студентам необхідно мати чітке уявлення про предмет і завдання дисципліни, місце культурології у системі гуманітарних та природничих наук, ознайомитися з основними методами й принципами дослідження культурології, що відкривають широкі можливості пізнання життя та глибин істини, ніж кожна наука окремо. Серед основних наукових концепцій культурологічного знання в розділі відзначено три напрями української культурології. Велика увага приділяється розкриттю поняття “культура” як предмету культурології.

1.1. Предмет і завдання дисципліни
Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці ХХ ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія – це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у ВНЗ. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культурологія – це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними*1, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.
*1: { Антропологія – букв. наука про людину. Комплекс наук про людину, суспільство й культуру.}
Культурологія – це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю. Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія – це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.
Методи й принципи культурології
Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів й принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури,*2 представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів:
*2: { Епістемологія – це теорія пізнання. Гносеологія – розділ філософії, що вивчає джерела, форми й методи наукового пізнання, умови його істинності, здатність людини пізнавати дійсність; теорія пізнання.}
Діахронний – виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.
Синхронний – порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.
Порівняльний – виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.
Типологічний – виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів.
Археологічний – вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок.
Семіотичний – ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту.
Психологічний – вивчення суб’єктивних механізмів функціонування культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.
Біографічний – тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливості творців культурних цінностей.
Цивілізаційний – осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних й природничих знань у контексті культурної епохи.
Термін ”культурологія” у 1909 р. запропонував німецький філософ і фізик В.Освальд, який виявив різницю між культурологією та соціологією*3, а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 році американський філософ Леслі Уайт (1900-1995 рр.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця “Наука про культуру” (1949 р.) сприяла виділенню культуро-логії в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхід-ність визначення предмету культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західно-європейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика*4 та посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження “культурологія” закріпилася в Україні та деяких країнах СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.
*3: {Соціологія – наука про суспільство, суспільні відносини й проблеми соціальної взаємодії.}
*4: { Семіотика – дисципліна, що досліджує властивості знаків і знакових систем.}
В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури, чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
Другий. Філософія культури або теорія культури. Її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші та найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури – масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.
Отже, культурологія – це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.
1.2. Культура як предмет культурології
Термін “культура” походить від латинських слів “colo”, ”cultio”, що означає обробіток, “colore” – обробляти, вирощувати, а пізніше – поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н.е. ці слова пов’язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234 – 149 рр. до н.е.) у своєму трактаті “Про землеробство” уже пише не просто про обробіток землі, а про “обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою” селянина. Поступово поняття “культура” поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини – у листах Марка Тулія Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.), відомих під назвою “Тускуланські бесіди” (45 р. до н.е.) у вислові “культура духу є філософія” йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово “культура” продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва (“agri cultura”), але в інших сферах людського буття воно набуває значення “культу” (“cultus”). У XVII ст. слово “культура” починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу, починає протиставлятися “природній людині минулого”.
Зараз культура – це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подаль-шу долю людини, ціль її життя.
Отже, культура – це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної та духовної праці, системою соціальних норм і настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.
Культура та цивілізація
У значенні “культури” часто вживається поняття цивілізація. Цивілізація – це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.
Поняття “культура” вживається:
- для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);
- для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);
- для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому значенні, – як сфера духовної життєдіяльності людей;
- як загальний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).
Під поняттям “культура” розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.
Поняття “цивілізація” (< лат. civilis – громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі – матеріальної культури. У даному випадку – це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).
Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводять до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності, класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.
Базове значення поняття цивілізація походить із уявлень стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава – це суспільство, в якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані цареві, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких чеснот вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.
Значення поняття “цивілізація” змінилося у XVIII ст., коли французькі матеріалісти-просвітителі стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметним ресурсом культури*5.
*5: { Гуревич П.С. Современный гуманитарный словарь-справочник. – М.: Олімп; ООО “Фирма “Изд-во АСТ”, 1999. – С. 486-487; Кононенко Б.И. Культурология в терминах, понятиях, именах. – М.:Изд-во “Щит-М”, 2001. – С. 254-255. }
Цивілізація й культура також становлять два різні засоби реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному і практичному. Цивілізація характеризується засобом і рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєї власної природи. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу – це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання – ознака культури, її традицій, норм і цінностей.
Співвідношення культур
Культура – це фактор, що організовує всі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:
народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;
“висока культура”, до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, виховані народною культурою і є справжніми її носіями;
елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально-етичні особливості, запозичення елементів інших культур, дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;
демократична культура – культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;
масова культура з’явилася на початку ХХ ст. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). “Масова культура” суперечлива: з одного боку, вона робить доступними культурні здобутки “високої культури”, а з іншого – вульгаризує їх, підміняє оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.
Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича.
Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території.
Політична культура – важливий фактор суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних народів у різні часи.
Правова культура – формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні.
Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання.
Технічна культура – оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура.
Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені за часів колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.
Форми вираження культури
У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін.
Наука як уособлення і найвищій рівень розвитку культурного процесу, узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.
Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина отримує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.
Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи – партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага людині відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.
Мистецтво – це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вира-ження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості – літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає у чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по-перше, його тісний зв’язок з переживаннями та чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб’єктивне бачення дійсності, по-третє, образність та творчий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спілкування людей.
Функції культури слід зазначити такі:
- людинотворча – засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві й у світі, мету свого життя;
- інформативна – збагачення людини попереднім досвідом, тобто щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури (І.В.Гете);
- регулятивна – культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;
- аксіологічна – встановлення ціннісних пріоритетів;
- гедоністична – спрямування на отримання задоволення, насо-лоди.
Таким чином, культура – це специфічна форма об’єднання людей і формування духовної свідомості окремої особи.
Історична типологія культури (< гр. typos – відбиток, зразок + logos – слово, вчення) представляє основні соціокультурні періоди людства: культура Стародавнього світу, культура Середньовіччя, культура Нового та Новітнього часу, які включають у себе культуру первісного суспільства, культуру народів Стародавнього Сходу, культуру Античного світу, культуру Середньовіччя, культуру епохи Відродження, культуру абсолютизму й Просвітництва, культуру епохи промислового перевороту й соціальних зрушень, культуру ХХ століття.
Історія культури українського народу є одним із ланцюгів історії світової культури. Народи сучасного світу формувалися у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, разом з ними формувалися і зростали їх унікальні культури. Не є винятком й українська культура. Її особливості великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, сприятливого для землеробства. Українська культура належить до культур східнослов’янського типу, суттєві риси якої поєднують її з культурою інших племен, що у другій половині І тис. н.е. утворили державу Київська Русь. Формування сучасної української культури відбувалося у складних умовах, визначених перебуванням нащадків давніх русичів у складі таких європейських держав, як Литва, Польща, Австро-Угорщина, Румунія й Росія, де, вбираючи досягнення інших народів і збагачуючи їх власним надбанням, вона формувалася як унікальне світове явище. Нині, розвиваючись як культура власної держави, культура українського народу вступає в новий етап свого розвитку – культурний ренесанс України ХХІ століття.
1.3. Основні концепції культурології
Знайомлячись із основними концепціями культурології, ми повинні мати на увазі, що до першої половини ХІХ ст. феномен культури розглядався лише на засадах її раціонального осмислення. У другій половині ХІХ ст. його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною основою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незважаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та людиною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармонії свідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку сучасної людини перебувають у постійній конфронтації. Нині культурознавство уже відмовилося від раціональних цінностей європейської культури. Зневірившись у спекулятивно-філософських композиціях, воно стало на шлях широких культурологічних узагальнень позаєвропейської конкретики й виявлення проблемного поля самозначущих і самобутніх культур.
У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливості людини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного розуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму. Але це твердження містило у собі протиріччя, оскільки нічого не говорилося про прогрес розвитку самого людського розуму.
Філософія Гегеля як теорія культури. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) – великий філософ, представник класичної німецької філософії, уперше поставив питання про співвідношення культури й людського розуму. У філософській системі Гегеля культура продовжувала виступати як реалізація розуму, але не людського, а всесвітнього. Він вважав, що розвиток світової культури виявляє таку цілісність і логіку, що не може виводитися зі складової індивідуальних зусиль людей. Не ігноруючи розмаїття культурних форм і якісної різниці національних культур, Гегель вважав їх лише ступенем у саморозвитку Всесвітнього Духу.
Філософія культури Шпенглера. Визначний німецький філософ, історик Освальд Шпенглер (1880–1936) розвинув учення про культуру як безліч замкнених “організмів” (єгипетського, китайського, індійського і т. ін.), що виражали “колективну душу народу”, яка проходить певний цикл життя, який триває упродовж тисячоліть. На його погляд, органічна культура, умираючи, перероджується на свою супротилежність – цивілізацію, пануючим принципом якої є голий практицизм і раціоналізм. Шпенглер став виразником больових проблем європейської культури. Не зважаючи на те, що він не пояснив процес зародження нових культур, він уперше поставив питання, які стали відправною точкою серйозного сучасного дослідження про людину, культуру й цивілізацію.
Людина, творчість та культура у філософії Бердяєва. Визначний російський релігійний філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874–1948) був першим виразником духовного драматизму переломної епохи, коли старі культурні форми стали тісними для подальшого розвитку людства, яке перейшло до створення нових форм і засобів утілення. Він вважав, що людина як вільний творець, стоїть вище культури, тому його творчість обмежують сталі культурні форми. Говорячи про історичну долю Росії, Бердяєв покладав надії на “чудо релігійного перетворення життя” як альтернативу сковуючому символізму культури й механічно-бездушному порядку цивілізації.
Культура і несвідоме начало у концепції Фрейда. Австрійський мислитель, лікар-психіатр і невропатолог Зігмунд Фрейд (1856–1939), проаналізувавши відомі концепції культури, вирішив зосередити свої дослідження на самій людині. Він створив нове направлення у психології та медицині, яке назвав психоаналізом, принципи його розповсюдив на різні галузі людської культури – міфологію, фольклор, художню творчість, релігію й т. ін. Відкривши в людині несвідоме начало природного походження, яке направляють сексуальні бажання та бажання смерті, Фрейд виявив рушійну силу її творчого потенціалу – сублімацію, тобто використання сексуально-біологічної енергії не за прямим призначенням. Саме вона, на його погляд, і є рушійною силою потягу людини до знань, мистецтва та високого ідеалу.
Культура й колективне несвідоме у концепції Юнга. Швейцарський психолог і філософ Карл Густав Юнг (1875–1961), як і Фрейд, починав працювати лікарем-психіатром. Однак він не зупинився на сексуально-біологічному трактуванні несвідомого, а віднайшов, що типові образи, які з’являлися його пацієнтам у сновидіннях, збігаються із символами світової культури, про які вони не могли знати. Це явище Юнг пояснював як природну силу й визначив як його колективне несвідоме, а його первинні форми – архетипами колективного несвідомого. Так, виходило, що колективне несвідоме має культурне походження, але передається у спадщину біологічно. Отже, людині для забезпечення цілісності своєї душі треба не боротися з несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог. Причиною руйнації символів є раціоналізм, що зіпсував здатність людини відповідати божественним символам та ідеям і віддав її “на милість” психічного пекла. “Демони” вириваються з-під контролю ослаблої культури, тому ХХ ст. стає віком нечуваних психічних епідемій, що маскуються під ідеологічні забарвлення. Отже, європейська культура, щоб відродити втрачену єдність людської душі, повинна докорінно змінитися.
“Виклик та Відповідь” як рушійна сила у розвитку культури у концепції А. Тойнбі. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889–1975) багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загальну концепцію розвитку культури. Як і Шпенглер, він виходив із того, що у великій кількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них Тойнбі розглядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиною свого божественного призначення. Вважаючи, що людський шлях не визначається божеством, він розкрив альтернативи розвитку культури. Рушійною силою культури Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: “божественне” й “диявольське”. На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом “Відповідей” творчого людського духу на “Виклик”, що закидає йому природа, а кінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один і той же “Виклик” може бути декілька варіантів “Відповідей”.
Цінність як головний принцип культури у концепції П.Сорокіна. Визначний російський соціолог і культуролог Питирим Олександрович Сорокін (1889–1968), розвиваючи концепції Шпенглера й Тойнбі, визнавав прогресивний розвиток сучасної західної культури, але, визначаючи її стан як кризовий, оцінював її не як остаточний занепад, а як необхідну фазу становлення нової цивілізації, що врешті-решт об’єднає все людство. На його думку, культура є сукупністю усього створеного або визнаного даним суспільством на тій чи іншій стадії розвитку, у процесі якого суспільство формує різноманітні культурні системи: пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові т. ін., що формуються у систему вищих рангів. Ця тенденція веде до створення культурних надсистем, кожна з яких має власну ментальність, філософію й світорозуміння, а об’єднуючим фактором цих систем є цінність. Саме цінність за П.Сорокіним і складає фундамент кожної культури.
Культура як сукупність знакових систем: структуралізм К.Леві-Стросса, М.Фуко та ін. Помітне місце в сучасній культурі посідає структуралізм. Це – сучасний напрям розвитку гуманітарного знання, пов’язаний з використанням структурного методу моделювання, елементів семіотики, формалізації та математики у лінгвістиці, літературознавстві, етнографії, історії та ін. Об’єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем (мова, наука, мистецтво, міфологія, мода, реклама). Основа структурного методу полягає у виявленні структури як відносно стійкої сукупності відношень; визнання методологічного примата відношень над елементами системи. Основні ідеї структуралізму були розроблені у роботах французьких учених, серед яких виділялися етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс (1908), філософ, історик культури й науки Мішель Фуко (1926–1984), філософ Жак Дерріда (1930), психіатр Жак Лакан (1901–1981).
Концепція гри (Й.Хейзинга, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Фінк). Найрозповсюдженішою нині серед культурологічних концепцій є концепція ігрової культури. Найяскравіший її представник – голландський культуролог, історик і філософ-ідеаліст Йоганн Хейзинга (1872-1945). Розвиток культури за його теорією відбувається у процесі гри. Уся культурна творчість – це гра: поезія, музика, художня творчість, мораль і усі можливі форми культури. Різні версії такої концепції мають місце у концепціях інших культурологів. В основу цієї концепції покладено тлумачення мистецтва як гри, тобто спонтанної, незацікавленої діяльності, яка сама по собі приємна і не має певної мети. Культуротворча властивість гри полягає у тому, що у своїй діяльності з перетворення навколишнього середовища людина “програє” цей діяльний процес у власній уяві. Як вважав Хейзинга, елементи гри присутні в усіх сферах матеріальної культури й визначають зміст її форми – цілі епохи “грають” у пошуки ідеалу та шляхів його здійснення, не створюючи принципово нових орієнтирів.
Аналіз сучасного культурного стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883–1955). Піддаючи критиці сучасну “масову культуру”, він протиставляє їй “живу” культуру, що є особистим надбанням людини. Конкретні елементи такої культури складають елітарний пласт культурного процесу, що може протистояти “масовій культурі”. Важливим елементом людського буття вважає гру німецький філософ Е.Фінк, який ставить її в один ряд із такими поняттями, як смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тваринному світові, бо фантазія як засіб оперування уявленнями притаманна лише людині, яка у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.
Культурологічна думка в Україні
Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку ХІХст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722–1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи (“макрокосм”) та “світ символів” (або Біблія). Усе в світі має “зовнішню” або матеріальну натуру, і “внутрішню” (духовну натуру”), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.
Діячі “Кирило-Мефодіївського братства” проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті “Дві руські народності” (1861) стверджував, що у давнину на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.
Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов’янських народів проводили у своїй творчості члени “Руської трійці” в Галичині (середина ХІХ ст.). У передмові до збірника народних пісень “Русалка Дністрова” зокрема зазначалося: “Нарід Руский оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородных окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він най ширше задержеу у своех поведенках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвецькі деди спадком лишили”
Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Афанасійович Потебня (1836–1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов’янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи – потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації.
На рубежі ХІХ–ХХ ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т.Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М.І.Костомаров, І.І.Огієнко, М.С.Грушевський, відстоювали позиції безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М.С.Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України *6. За радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.
*6: {Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Знання, 1991. – С.111–112.}
Наступний етап у розвитку української культурології пов’язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.
Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам’ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови й літератури.
Загальною теорією української культури була філософія культури. Її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.
Соціологія культури досліджувала функціонування культури загалом, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.
Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.
За нових умов розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою куль-турою. З’явилося чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи Я.Ісаєвич, А.Макаров, В.Овсійчук, М.Попович, В.Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки.
Українська культурологічна думка за кордоном
Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М.С.Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д.Антонович та І.Крип’якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкненості національної культури, визнаючи існування загальнолюдської світової культури. У той же час у ХХ ст., коли активізувалися рухи народів до національного самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М.С.Грушевський та І.І.Огієнко. Абсолютизуючи роль національної мови, вони вважали її єдиним провідним фактором збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за рубежем. Так, І.І.Огієнко висунув ідею “рідномовної політики”, в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнської культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови і через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, у тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології також була представлена греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861–1944), передбачала інкорпорацію української культури у західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.

Завдання й запитання для самоконтролю
1. Розкрити значення культурології як науки та навчальної дисципліни.
2. Розкрити роль і значення культурології як комплексного дослідження процесів і явищ у суспільстві.
3. Назвати напрями дослідження української культурології.
4. Назвати методи й принципи дослідження культурології.
5. Які основні концепції вивчення культурології ?
6. Які основні концепції зарубіжної культурології ?
7. Які основні концепції української культурології ?
8. Розкрити зміст поняття культури як предмета вивчення культурології.
9. Що таке культура і чим вона відрізняється від цивілізації ?
10. Дати характеристику матеріальної та духовної культури.
11. Розкрити роль і значення мистецтва як складової культури.
12. Розкрити функції культури у суспільстві.
13. Розкрити значення культура у процесі державотворення.
14. Назвати види (підгрупи) й форми вираження культури.
15. Що таке культурний рівень і як проявляється нерівномірність розвитку культури ?
16. Розкрити основні методичні принципи вивчення культури.
2. КУЛЬТУРА НА РАННІХ ЕТАПАХ РОЗВИТКУ
Первісне суспільство – найдовший період часу, що знаменував появу людини та перехід її від некультурного стану до культурного. За цей час відбулося зародження людини сучасного типу (homo sapiens), утвердження екзогамії, перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого, відділення скотарства від землеробства, а поява зародків писемності свідчила про перехід від доісторичних часів розвитку людства до історичних.
2.1. Культура первісного суспільства як історичний тип
Щоб збагнути суть і закономірності розвитку культури первісного суспільства передусім потрібно засвоїти досить складну його періодизацію. На сьогодні склалося три її види: археологічна, культурно-цивілізаційна та історична, що відповідає становленню та розвитку суспільно-економічних формацій.
Археологічна періодизація, що ґрунтується на дослідженнях матеріальних знахідок, поділила цей період на три віки: кам’яний, мідно-бронзовий та залізний. Кам’яний вік був також розбитий на три періоди: палеоліт (древній або “нижній” камінь), мезоліт (“середній” камінь) та неоліт (новий або “верхній” камінь), що характеризувалися певною технікою обробки, формою та призначенням кам’яних знарядь праці. Кожний з цих періодів поділявся на археологічні культури, назва яких відповідала найбільш характерним місцям знахідок. Однак при усіх своїх достоїнствах така періодизація не враховувала досягнень історико-культурного розвитку, зводячи їх лише до матеріалу й техніки обробки знарядь праці, зброї, житла, місця поховання т. ін.
Другу, культурно-цивілізаційну періодизацію, запропонував американський історик та етнограф Льюіс Генрі Морган (1818–1881), який, відстоюючи ідею прогресу та єдності історичного шляху людства, обґрунтував положення про розвиток власності від колективних форм до приватних, про еволюцію сім’ї та шлюбу від групових форм до індивідуальних, першим продемонстрував значення роду як основного осередку первісного суспільства. У книзі “Стародавнє суспільство” він поділив усю історію первісного суспільства на два періоди – “дикість” і “варварство”, даючи кожному комплексну характеристику матеріальної та духовної культури.
Сучасні вчені використовують також і третю періодизацію, в основу якої покладено вчення про суспільно-економічну формацію, створену на базі відповідного засобу виробництва. Це первісно-общинний та рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм й комунізм.
Учені-археологи виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу, які традиційно називають віками: кам'яний, мідно-бронзовий, залізний.
Кам’яний вік – найдовший період часу в історії людства. Він тривав від появи людини до початку поширення перших металів –міді, бронзи та ін. Палеоліт поділяється на три основні відрізки часу –палеоліт, мезоліт, неоліт, кожен із них у свою чергу має свої епохи або періоди.
Через нерівномірність історичного розвитку початок кам’яного віку, як і окремих його епох та періодів, на різних територіях земної кулі не збігається у часі. Якщо в Африці людина з’явилася понад 2 млн. років тому, то в Європі – близько 1 млн. років тому. Кам’яний вік у Європі закінчився в 3 тис. до н.е., а в аборигенів Південної Азії, Австралії, на островах Тихого океану тривав до Великих географічних відкриттів (середина XV – середина XVII ст.).
Палеоліт, у свою чергу поділяється на ранній, середній і пізній. Ранній палеоліт складає дві археологічні культури: Шельську та Ашельську. Середній палеоліт відповідає Мустьєрській культурі. Носіями культур раннього палеоліту були Homo habilis (людина уміла), пітекантроп та синантроп. За Мустьєрської епохи з’являється новий тип людини – неандерталець. У період пізнього палеоліту, якому відповідають Оріньякська, Солютрейська та Мадленська культури, сформувалася людина сучасного типу – кроманьйонець та гримальді.
Важливим періодом в історії людства був неоліт, який тривав протягом 8–7 тис. до н.е. у країнах Стародавнього Сходу і від 6 до 3 тис. до н.е. в Європі. Головною особливістю неоліту був перехід від привласнюючого типу господарства (полювання, рибальство, збиральництво) до відтворюючого (скотарство, землеробство). У період від 40 до 35 тис. років до н.е. зароджується людина сучасного типу Homo sapiens. З’являється глиняний посуд, у техніці обробки кам’яних знарядь починають застосовуватися нові прийоми – шліфування, розпилювання й свердління. З’являються перші великі могильники. Неолітичні стоянки й поселення розташовувалися переважно на берегах річок і озер. Стоянки мисливців і рибалок були звичайно, короткочасними, а поселення землеробсько-скотарських племен – більш тривалими. Інколи житла будували на палях на воді. В культурах Переднього Сходу з’явилися перші укріплені поселення Єрихон, Чатал-Хююк в Малій Азії і мисливсько-рибальські культури – Кампінійська, Ертебелле в Західній Європі, культура ямково-гребінцевої кераміки у лісовій смузі Східної Європи, зокрема на території північно-східної частини Лівобережної України та ін. Крім того, в Україні відомо кількасот неолітичних стоянок, а також Маріупольський та Деріївський могильники.
Первіснообщинний лад епохи неоліту характеризувався розквітом матріархату. Відбувався процес подальшого формування племен та складання груп племен. Мистецтво цього часу представлено різноманітною і багатою орнаментиковою керамікою, реалістичною скульптурою, наскальними зображеннями.
Мідний вік, або енеоліт, (5 тис. до н.е.) став періодом виникнення та розвитку металургії міді. Першими нечисленними металевими виробами з міді чи свинцю були примітивні прикраси, виготовлені за допомогою холодного кування. Вони з’явилися на Передньому та Ближньому Сході за часів неоліту. Початок енеоліту в Європі пов’язаний з розвитком гірничорудної справи, відливанням металу та виробництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами з каменю, кістки й рогу. Гірничо-металургійний процес здійснювали професійні майстри: гірники, металурги, ковалі-ливарники. З численних копалень Балканського півострова надходили тисячі тон руди, а виплавлений з неї метал у вигляді зливків або готових виробів шляхом міжплемінного обміну потрапляв до районів, що не мали власної сировини.
Основою економіки в епоху енеоліту стало орне землеробство і скотарство, розвивалися ремесла й домобудівництво. Нових рис набуло мистецтво й релігійні уявлення. Складнішою стала суспільна організація – виділилася племінна верхівка. Окремі племена, пов’язані з виробництвом і розповсюдженням міді, нагромадили значні багатства. Тривав процес утворення великих споріднених міжплемінних об’єднань. Унаслідок просування частини населення у Пруто-Дністровське межиріччя тут виникла знаменита трипільська культура, яка згодом поширилася на всю територію Молдови та Правобережної України. Носії трипільської культури підтримували тісні зв’язки зі спорідненими племенами Балкан і Подунав’я, постачаючи одержаний від них метал племенам середньостогівської культури, неолітичної дніпро-донецької культури та ін.
У 4 тис. до н.е. після приручення коня, розпочався процес освоєння скотарськими племенами широкої смуги євразійських степів. У Північному Причорномор’ї, на Півдні і Сході від трипільців, мешкали різні групи населення мідного віку, про що свідчать Чаплинський могильник на Дніпропетровщині, археологічні пам’ятки типу нижнього шару Михайлівського поселення у Херсонській області. У Криму й прилеглих районах степу розвивалася кеміобинська культура. У середині 3 тис. тис. до н.е. всю євразійську степову смугу займали племена ямкової культури та афанасьєвської культури. У той же час на території Північного Причорномор’я відчувався вплив кавказьких культур раннього періоду бронзового віку.
Бронзовий вік був періодом поширення виробів з бронзи, тобто сплаву міді з миш’яком, оловом, рідше – із свинцем та цинком. Перехід від міді до бронзи обумовлювався тим, що бронза була твердіша та легкоплавкіша за мідь. Винайдення бронзи й поширення виробів з неї у різних частинах земної кулі відбувалося не одночасно: в 4 тис. до н.е. бронза вже була відома на території Ірану, Месопотамії, Малої Азії, в Єгипті, у 3 тис. до н.е. – у Середземномор’ї, Індії, протягом 2 тис. до н.е. – в усій Європі та Азії. Виникнення металургійних центрів, поява майстрів з виготовлення бронзових знарядь праці та зброї зумовили виробничу спеціалізацію і прискорили процес другого великого поділу праці – відокремлення ремесла від скотарства і землеробства. Поширення виробів з бронзи призвело до розвитку обміну, що покликало вдосконалення засобів пересування – суден на веслах і з вітрилами та колісних візків. Виникнення нових знарядь праці сприяло у свою чергу подальшому розвитку орного землеробства й кочового скотарства. Нагромадження цінностей у руках окремих осіб, майнова нерівність призводили до поступового розпаду первіснообщинного ладу.
За часів бронзового віку у Месопотамії та Єгипті виникають перші міста і держави, формуються ранньокласові суспільства. На островах Егейського моря та прилеглих територіях Балканського півострова і Малої Азії з’явилася високо розвинута Крито-мікенська (Егейська) культура.
На території сучасної України бронзовий вік тривав близько 1 тисячі років. Основним заняттям жителів території степового півдня України, починаючи з XIX ст. до н.е., було орне землеробство. Існувало також місцеве високо розвинуте бронзоливарне виробництво, яке базувалося на руді з копалин поблизу сучасного Артемівська. наприкінці 2 – на початку 1 тис. до н.е. на Чорноморському узбережжі жили кіммерійці, які ймовірно були носіями культур пізнього періоду бронзового віку.
Залізний вік характеризується розвитком добування заліза та виготовленням із нього основних знарядь виробництва і зброї. Абсолютна хронологія початку залізного віку у різних країнах неоднакова. У зв’язку з тим, що археологічна класифікація не тотожна історичній, він не співпадає з будь-якою однією суспільно-економічною формацією, оскільки відображає лише певний рівень розвитку продуктивних сил: у Месопотамії, Єгипті, Передній Азії, Індії й Китаї він розпочався в умовах рабовласницького ладу, в більшості країн Європи, Азії й Африки припадає на той час, коли там існував ще первіснообщинний лад або відбувався процес його розкладу, а в Америці, Австралії й Океанії його започаткували прибулі європейці.
У багатьох племен залізного віку уже відбулося виокремлення ремесла. Із зростанням продуктивності праці виникло товарне виробництво безпосередньо для обміну й розширилася внутрішньо племінна й міжплемінна торгівля. Замкненість патріархально-родових колективів була порушена, укріплювалася приватна власність і влада племінної аристократії, поглиблювалося майнове розшарування між членами громади. Соціальна неоднорідність призводить до внутрішніх і зовнішніх конфліктів та воєнних сутичок. Унаслідок цього відбувається виникнення укріплених поселень – городищ, що стають центрами ремісничого виробництва та обміну, а найважливіші з них – політичними центрами. За нових історичних умов утворилися великі союзи племен, що відіграли значну роль у формуванні народностей. На території багатьох країн у цей час відбувався остаточний розклад первісного ладу, формувалося класове суспільство й держава.
Культура на ранніх етапах розвитку як історичний тип розвивалася в умовах первіснообщинного ладу, який охоплює період часу близько 2 млн. років тому до 6–4 тис. до н.е. Первіснообщинний лад був першою в історії людства суспільно-економічною формацією, що ґрунтувалася на колективній власності окремих общин на засоби виробництва при зрівняльному розподілі продукції. Історія первісного суспільства поділяється на два періоди: дикість і варварство.
Дикість, якій у сучасній археологічній періодизації відповідають палеоліт і мезоліт, характеризується поступовим виділенням людини з тваринного світу, привласненням готових продуктів природи, створенням перших найпростіших знарядь праці, добуванням вогню. Вона починається з появою людини і закінчується виникненням гончарства. У цей період виникає перша форма суспільно-економічних відносин – “первісне людське стадо”, що мешкає на певній території і представляє собою невелику групу людей без професійних та соціальних відмінностей.
Варварство починається з виникненням гончарства і закінчується виготовленням луку і стріл, зародженням писемності. Основним осередком суспільства тих часів був рід, що об’єднував групу людей – кровних родичів, тому другою формою суспільно-економічних відносин був родовий лад. Кілька родів становили плем’я.
Період родового ладу пройшов через два етапи розвитку – матріархат і патріархат. Матріархат, або материнська родова община, – це форма суспільного устрою, яка характеризується переважним становищем жінки у суспільстві. Осередком материнського суспільства була материнська сім’я – велика група близьких родичів по жіночій лінії.Патріархат, або батьківська родова община, знаменував собою останній період історії первіснообщинного ладу і поклав початок класовому суспільству. Патріархат існував за часів мідного та бронзового віку, раннього періоду залізного віку. Він прийшов на зміну матріархату і передував класовому суспільству.
Перехід до патріархату відбувся у результаті значного розвитку продуктивних сил. Розвиток скотарства, плужного землеробства, рибальства й ремесла, особливо обробки металів, створив умови для економічного життя кількісно менших, ніж родова община колективів, підніс значення праці чоловіка. Родовід по материнській лінії змінився батьківським.
Основою виробничих відносин первіснообщинного ладу була суспільна власність на засоби виробництва у нерозвинутому вигляді, колективний труд, що базувався не на поділі праці, а на об’єднанні колективних зусиль усієї громади у здобуванні засобів для життя. Головна мета первіснообщинного виробництва полягала не в задоволенні потреб окремих членів общини, а в забезпеченні умов існування всіх.
Велике значення для розвитку продуктивних сил мав перехід від привласнюючого типу господарства, до якого належали збиральництво, полювання та рибальство, до відтворюючого, яке знаменувало появу землеробства й тваринництва, що призвело до першого суспільного поділу праці – виділення пастуших племен. Це значно підвищило продуктивність праці і створило певні можливості для виробництва додаткового продукту й розвитку обміну. Другим великим суспільним поділом праці було виділення ремесла, що сприяло подальшому вдосконаленню засобів праці та підвищенню її продуктивності. З розвитком індивідуальної праці на її основі поступово виникає приватна власність і приватне господарство, що породило майнову нерівність і експлуатацію. Так на основі нових суспільно-економічних відносин відбувається класовий поділ суспільства, що вступає в новий етап свого розвитку.
2.2. Світосприйняття первісної людини
На первісному етапі розвитку людини й формування людського суспільства зароджується культова свідомість, в основі якої лежали первісні вірування – тотемізм, фетишизм, магія.
Тотемізм – культ священних предків. Кожне плем’я мало своїх священних предків, які частіше за усе ототожнювалися з тваринами. Така система називалася тотемізм. Тотем – це не просто тварина, а божественна тварина, від якої пішли і реальні тварини й люди.
Фетишизм – обожнення предмета, який сприймається носієм демонічних сил і пов’язується з долею всього племені. Наприклад, індійці пуабло, визнаючи себе дітьми Сонця, відкривають у своєму житті перспективу, що виходить далеко за межі їх обмеженого існування.
Магія. У міфах людина не лише залежить від всесвіту, а й навпаки, може впливати на світ. Таким чином, доля одних істот або речей, пов’язана з іншими. Отже, магія – це спосіб впливу на предмет через використання не їх об’єктивних якостей, а містичної причетності одне одному, де містичний зв'язок виступає знаряддям людської волі. Магія не могла фізично впливати на якість предметів і явищ, але магічні слова і обряди справляли вплив на людей, уселяючи відчуття єдності, оптимізму,
Первісні вірування формували уявлення людей про самих себе, про природу й світ, які систематизувалися у міфології, що відігравала в той час роль суспільної ідеології. Міфологія (< гр. mythos – оповідання, передання + logos – поняття, вчення) – це форма суспільної свідомості, зображення усього світу наповненого живими істотами, наділеними чудесними й фантастичними якостями. Це також спосіб людського буття й світосприйняття, що ґрунтується на спорідненості людини й природи. Засобом виживання людини в жорстокій природі могло бути лише відчуття її спорідненості із грізними стихіями. Таке світосприйняття складало першооснову міфу, що допомагав людині відчути себе частиною космосу – упорядкованої системи всесвіту, на відміну від хаосу. Міфологію складали міфи. Як відомо, міфи (< гр. mythos – передання) – це фантастичні символічні уявлення людей про світ, а також оповідання про поганських богів і надприродних героїв. Компенсуючи недостатність знань про природу, вони становлять першу історичну форму культури. Міф не давав об’єктивної картини світу, а лише наділяв його певним смислом. Це, насамперед, одухотворені сили та явища природи, яких бояться та приносять жертви, покладаючи на них свої надії. Кожне плем'я створювало своїх богів та міфологічних персонажів, тому релігія первісних людей і називається “язичництво” або народна релігія.
Міфологія та міфотворчість у зародковому вигляді містили у собі всі основні форми суспільної свідомості, релігії й філософії, розвивали фантазію, формували поетичне мислення, отже, епоху первісного суспільства не без підстав називають “дитинством людства”, без пізнання якого неможливо усвідомити сутність сучасної цивілізації.
Міфологія була своєрідним ембріоном не тільки первісної культури, а й культури взагалі, основним способом сприйняття, розуміння й пізнання світу, що оточував первісну людину. Опора на могутню міфологічну традицію була і дотепер залишається головним засобом консервації культури та збереження її протягом довгих тисячоліть із майже невідчутними змінами. Головним призначенням міфів була побудова картини світу й з’ясування у ній місця самої людини, що відображує типологія міфів.
Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний, або причинно-пояснювальний, що трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, культурних рис, соціальних об’єктів. Це розповіді про походження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарчої діяльності й т.п.). Космогонічні міфи оповідають про походження космосу як цілісної системи, його структуру – вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та небесного світів, пронизаних єдиним стрижнем – світовим деревом або світовою горою, та горизонтально-концентричну, що складається з вузького кола “домашнього” світу та безкраїх просторів “чужого”, ще неосвоєного культурою, про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення культурного світу. Логічним продовженням космогонічного міфу є міф антропологічний, присвячений обставинам походження першої людини або першопредків племені чи роду. Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними. Есхатологічні міфи (< гр. eskhatos – останній, кінцевий), де йдеться про загибель, “смерть”, або “кінець світу” (всесвітній потоп у “Епосі про Гільгамеша”, біблейському Апокаліпсисі, давньогрецькому міфі про “Девкаліона й Пірру”). Календарні міфи трактують зміну сезонів року як циклічний процес умирання й відродження природи.
Першопращури – група персонажів, що уособлюють прабатьків ранніх людських співтовариств, прабатьки, яким нащадки завдячують своїм існуванням, або тотемні істоти, що набувають поступово антропоморфного (людиноподібного) вигляду.
Культурні герої – це персонажі, які вперше створюють для людини різні культурні чи побутові атрибути – вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полювання, різні види мистецтв, правила пове-дінки, закони. У слов’янській та українській міфології це – Велес – бог скотарства і багатства, заступник тварин, Сварог – бог небесного вогню, опікун ковальства і шлюбу, Дажбог – бог сонця і жнив; Дана – берегиня води, Лада – берегиня весни і любові, покровителька шлюбу та домашнього вогнища, Купайло – бог земних плодів, родючості та добробуту.
Духи – міфологічні істоти, що нібито постійно взаємодіють з людиною, допомагають або перешкоджають їй у різних видах діяльності, наповнюють життя позитивом чи негативом Це – русалка – діва, що живе у воді і часто виходить на сушу, мавка – діва, що живе у лісі, Віла – володарка криниць і озер, Лісовик – лісовий дух, покровитель звірів, Домовик – хатній дух, покровитель дому, дідько – нечистий дух, Відьма та відьмак – чаклунка та чарівник, упир – дух, що п’є з людей кров, вовкулака – обернена на вовка людина.
Боги й напівбоги – могутні надприродні істоти, що створюють світ людей і керують ними. З розвитком релігійних уявлень образи богів еволюціонують від політеїзму до монотеїзму у напрямі абсолю-тизації суттєвих ознак до всемогутності й безсмертя, всевладдя й всевідання. Серед них усемогутній слов’янський Перун – бог війни, блискавки і грому.
Міф відігравав роль консолідуючої сили людини з общиною, порядок якої був таким же священним, як і закони природи. Міфологія – це стійка й консервативна система, але вона не вічна. Причиною її руйнування є не просте накопичення знань, а внутрішнє звільнення людини. Міф не може регулювати життя вільної людини, тому реалізація свободи, з одного боку, підриває основи міфології, а з іншого – стає джерелом виникнення нової форми культури, де міф трансформується у релігію, мистецтво й філософію.
Із міфів виділяється мистецтво. Його коріння сягає міфологічних церемоній і ритуалів, де людина переживає зміст і красу, натхнення життям, як втілення божественних сил. Це видовищні та ігрові форми мистецтва, танці, пісні та форми музичної творчості.
Форми образотворчої діяльності людини, що сприймаються, як мистецтво, виникли близько 30 тис. років тому. Це – трафаретні зо-браження людської руки, зображення звірів, маски, що викори-стовувалися у відповідних ритуалах. Прикладом може бути поліхро-мний живопис печери Альтаміра в Іспанії. У печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами. Примітивні музичні інструменти лише могли відбивати такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танок мав театралізований характер і відтворював сцени різноманітних трудових актів. Однак ритуали ще продовжують носити магічний характер й направлені не на естетичні, а на містичні цілі поєднання з богами.
Важливим було подолання міфів філософією. Якщо міф виражав нераціональну мудрість у символічних образах, то філософія намагається зробити мудрість предметом раціонального мислення.
Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва на території України
Найбільш давні стоянки первісної людини періоду раннього палеоліту було віднайдено у Закарпатті, на Житомирщині, уздовж середньої течії Дністра, у Донбасі та в Криму.
В епоху мезоліту (9–6 тис. до н.е.) природні умови на українських землях стали нагадувати теперішні. Виділилися чотири природно-ландшафтні зони: лісова – Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного й Лівобережного лісостепу; степова зона; регіон гірського Криму. Цікавою пам’яткою вважається печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої були розмальовані зображеннями людей, звірів, мисливців та танцюючих чаклунів.
У 6–3 тис. до н.е., коли на території України настала епоха неоліту, у житті людини відбувається перший якісний поворот – перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворюючих видів діяльності – обробітку землі й розведення домашніх тварин, що знаменувало собою перший великий суспільний поділ праці.
Формування аграрної та тваринницької культур викликало відповідні соціальні зміни. Якщо збирачі та мисливці вважали здобуте продовольство спільним для усіх членів роду, то тепер воно вважається власністю лише окремих груп або осіб. Надлишки продовольства стимулювали формування касти військових, адміністративного персоналу, служителів культу та інших соціальних категорій людей, які не мали відношення до здобуття чи виготовлення харчів.
На півночі та північному сході України проживали племена, що займалися мисливством та рибальством, а у південно-західній частині населення віддавало перевагу землеробству й тваринництву. Нині на території України археологами знайдено не більше десяти неолітичних культур, аналіз яких свідчить про те, що у людей ускладнився світогляд, з’явилися нові релігійні культи, у тому числі культ черепів, пов’язаний з ушановуванням предків. На поселеннях та у могильниках епохи неоліту виявлено також численні зразки образотворчого мистецтва. У той час, як на північній частині Східної Європи знайдені перші антропоморфні статуетки, вирізьблені з кістки чи дерева, у Маріупольському могильнику археологи розкопали декілька зображень тварин, виконаних у такій само техніці різьблення по кістці. Але справжнім досягненням образотворчого мистецтва епохи неоліту є зображення на плитах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя.
Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи був енеоліт (у перекладі з латинської – мідний камінь). Ця епоха на території України припадає на 4–3 тис. до н.е. То був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих віднину та оволоділи першим металом – міддю. У цю історичну епоху з’явилася добре відома нині Трипільська культура, що існувала на території від осин первісного суспільства, час подальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства – землеробства та скотарства. Племена освоїли нову сировсучасної Республіки Молдова до річки Псел на Сумщині. Її елементи відшукав у 1893–1906 рр. на територіях Обухівського й Кагарлицького районів, вулиці Кирилівській у Києві археолог-аматор В.Хвойка. Свою назву ця культура отримала від села Трипілля під Києвом, де було знайдено найбільше її поселення.
З другої половини епохи бронзи, тобто за 2750–1200 рр. до н.е., на території України з’являються землеробсько-скотарські племена Середнього Подунав’я, пізніше – народи північноєвропейського походження. Вони розселялися у верхів’ях Прип’яті, Західного Бугу, Дністра і використовували у боях з автохтонним населенням бойові кам’яні сокири. Водночас на сході та півдні з’являються численні тваринницькі племена, що прийшли з Поволжя та Північного Кавказу. Вони змішалися з місцевим населенням і, освоївши степові та лісостепові області, дійшли до Балкан. Головною особливістю епохи було відділення тваринницьких племен від землеробських. З появою запасів продовольства виникла необхідність охороняти його від нападників, виникли нові види наступальної та оборонної зброї: мечі, удосконалені списи, панцири, щити та ін. Виділилася племінна верхівка, ускладнилися суспільні відносини в середині родів і племен, удосконалилися владні функції, поглибилася соціальна стратифікація. Деякі етнографи вважають, що наприкінці цього періоду уже остаточно сформувалися спільноти прагерманців, правенедів, прабалтів та праслов’ян.
Кіммерійці. Скіфсько-сарматська епоха. Наприкінці 2 тис. до н.е. територію південної України населяли кіммерійці. Вони займалися табунним тваринництвом, добре володіли обробкою бронзи та заліза, постійного житла кіммерійці не мали, вони жили у тимчасових таборах й зимівниках, одними з перших навчилися виплавляти залізо, кували мечі завдовжки понад метр, залізні наконечники для стріл. Згадки про них зникають після 570 р. до н.е. Форми суспільного життя кіммерійців у подальшому наслідували скіфи.
Скіфи мігрували на територію України у першій половині VII ст. до н.е. За згадками стародавніх істориків, спочатку вони перебували у Середній Азії або в степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом. Потім, під натиском сусідів, відійшли у Північне Причорномор’я, трохи згодом частина їх мігрувала у Передню Азію. Північний Кавказ довго залишався для них надійним тилом, де вони були забезпечені продуктами харчування, кольоровими металами, поповнювали свої війська. Завдяки походам до Малої Азії скіфи потрапили під сильний вплив східних культур Ассирії, Вавилону, Мідії. Поселившись на землях нинішньої України, вони поступово змішувалися з місцевим населенням, переймали його побут і звичаї. Апогеєм могутності скіфської держави зі столицею, яка перебувала на території нинішньої Запорізької області, стало ІV ст. до н.е. Скіфи вели жваву торгівлю з Ольвією, Херсонесом, Тирою, Пантикопеєм, Македонією, Істрією, а також римськими провінціями. На той час у них уже склалася патріархальна система общини з чіткою соціальною диференціацією. Кожний повнолітній скіф був передусім воїном, що володів різноманітними видами зброї.
На той час скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (< полі та гр. theos бог), тобто багатобожжя або віри у багатьох богів, і фактично відповідала рівню, що передував створенню релігії з загальнодержавним пантеоном богів
У другій половині ІІ століття до н.е. Північне Причорномор’я заселило іраномовне плем’я сарматів, що прибуло з-за Уралу й Поволжя. В основній масі вони були кочовиками-скотарями, їх житла та зброя майже не відрізнялися від скіфських. У первісних суспільствах зародилися такі досягнення культури, як виготовлення знарядь праці, привласнююча та відтворююча форми економіки, релігійні уявлення, мова та сигнально-знакові системи. Практична необхідність створення сховища для збереження свого життєвого простору призвела до виникнення архітектури. З’являється кераміка – улюблений предмет дослідження археологів. Людина навчилася розводити худобу, обробляти землю, жити у злагоді із сусідами й навіть торгувати.

Завдання і запитання для самоконтролю
1. У чому полягає значення первісної культури для подальшого розвитку світової культури ?
2. Які основні здобутки первісної культури мали велике значення для подальшого розвитку світової культури ?
3. Які первісні вірування було покладено в основу міфології ?
4. Розкрийте роль і значення міфу в первісній культурі ?
5. Дайте визначення міфу й розкрийте його типологію.
6. У чому полягає роль і значення міфу як першої історичної форми культури ?
7. У чому полягає роль і значення міфології як першої форми суспільної свідомості ?
8. Розкрийте типологію міфологічних персонажів.
9. Які причини виникнення релігії, мистецтва й філософії у первісному суспільстві ?
10. У чому полягають особливості первісного мистецтва ?
3. КУЛЬТУРА НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
Культура Стародавнього Сходу – один із найважливіших етапів історії людства. Саме тут з океану первісних культур виникають перші цивілізації, формуються такі специфічні елементи культури, як література, право, мораль, мистецтво. Культура Стародавнього Сходу зароджувалася на великих територіях, розташованих у Північно-Східній Африці, Передній, Південній та Східній Азії, але цей процес відбувався дуже повільними темпами тільки у родючих долинах рік Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу та Хуанхе. Сприятливі природні умови уже у IV ст. до н.е. започаткували розвиток землеробського господарства, заснованого на штучному зрошенні. Однак ці долини були лише оазисами, навколо яких вирувала стихія культурно відсталих кочових народів
3.1. Культура Стародавнього Сходу
Для вивчення розділу необхідно звернути увагу на тривале збереження в культурі народів Стародавнього Сходу залишків первісного суспільства. У той же час з’являються нові верстви населення – рабовласники та раби, утворюється така специфічна форма влади як східна деспотія, де вся верховна влада зосереджувалася в руках царя, а земля вважалася власністю держави. Цивілізація – це такий ступінь розвитку та упорядкованості суспільства, де виникає писемність, утворюються міста, будуються монументальні споруди, формується соціально-класовий поділ суспільства та держава. Роль і значення стародавніх цивілізацій для розвитку людства дуже велика. Передусім слід зазначити, що, не являючись прямими нащадками цих цивілізацій, ми багато запозичили від перших цивілізацій, насамперед, державу як форму людського співіснування, закони, що регулюють взаємовідносини між людьми; писемність як засіб передачі та засвоєння інформації, систему рахунку, колесо, філософські, наукові й практичні знання, мистецтва та ремесла. Представники перших цивілізацій, не маючи засобів сучасної техніки, створили величезні кам’яні монументи, які ми, володіючи ними, не можемо зрушити з місця, вони могли бачити у темряві, відчувати колір глибинних шарів каменю, створювати на землі зображення, які сприймаються лише з великої висоти.
Особливе значення у подальшому розвитку людства має писемність. Близько 6 тис. років тому вона з’явилася як клинопис у Месопотамії та ієрогліфи у Стародавньому Єгипті.
Перші цивілізації, що розпочали своє існування у IV тисячолітті до н.е., в історичному та географічному аспектах об’єднує термін “Стародавній Схід”. Він і дотепер вживається відповідно до античної традиції – так називалися території на схід від Риму, де проживали народи неантичного походження, що були втягнуті у середземноморський світ культур за часів розквіту давньоримської держави – Шумер, Єгипет, Вавилон, Палестина.
У соціально-політичному плані відмінними рисами перших цивілізацій були: деспотичний характер правління, жорстока монополізація й централізація влади, персоніфікація влади в особі монарха (царя або фараона), підпорядкування усіх форм суспільного життя релігійним нормам, повна домінація держави над особистістю. Такий порядок організації суспільства забезпечував функціонування життєво важливих іригаційних систем та будівництво пірамід, сприяв активній завойовницькій політиці.
3.2. Культура Месопотамії, її основні досягнення
охоплюють період часу 3200 – 539 рр. до н.е., вона має світове значення, оскільки дала перший поштовх культурним процесам, які були розвинуті іншими народами. Месопотамія (грецька назва Межиріччя) – це територія в середній та нижній течії річок Тигр і Євфрат – колиска світової цивілізації. У IV–III тисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Акад, Вавилон, Ассирійська імперія, Ново-Вавилонська держава. Вивчаючи цей матеріал, варто розглядати їх, як чотири хвилі цивілізації.
Перша хвиля. Досягнення шумерів (IV – кінець III тис. до н.е.) у різноманітних галузях культури були винятково високі. Вони винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні системи (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог. Шумери розробили клинописну систему писемності, з якої розвинувся фінікійський, а потім й давньогрецький алфавіт – основа більшості алфавітних систем світу. Наприкінці ІІІ тис. до н.е. у місті Ур було укладено перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. У Шумері виникає справжня література, представлена передусім найдавнішою епічною поемою “Сказання про Гільгамеша” (“Одного, що пізнав усе”), де міститься найдавніший опис всесвітнього потопу – події, що стала елементом біблійної есхатології – релігійного вчення про кінець світу.
Друга хвиля. Нова хвиля переселенців-еламітів, що спустилися з Еламських гір Персії-Ірану, призвела до утворення могутньої Вавілонської держави, яка проіснувала з початку ІІ тис. до 539 р. до н.е. На деякий час вона об’єднала області Шумеру й Акаду, успадкувавши культуру стародавніх шумерів. Столицею царства стає місто Вавилон. Особливої величі воно набуло за царя Хаммурапі, що уславився як автор другого кодексу законів, де не лише констатувався принцип “око за око, зуб за зуб”, але й стверджувалася необхідність турботи про вдів та сиріт. Вавилонська держава являла собою теократію, але правив тут не бог у плоті, як у Єгипті, а його заступник на землі – цар. Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення у вавилонських уявленнях про світ, що втілюється у пам’ятках мистецтва: храмах, пірамідах-зіккуратах, на стінах з рельєфами й написами.
Третя хвиля. Орієнтація на земні цінності ще більше проявилася в культурі Ассирії (14–9 століття до н.е.), що неодноразово завойовувала Месопотамію, а у 605 р. до н.е. була остаточно знищена Вавилоном. Основна тема ассирійського мистецтва – полювання, битви, розправи над полоненими втілені з відразливим натуралізмом, але виконані із вражаючим лаконізмом і виразністю. У столиці Ассирії Ниневії царем Ашшурбаніпалом було зібрано грандіозну колекцію рукописів, яка утримувалася у зразковому порядку. Наприклад, був глиняний каталог, що містив перелік усіх текстів, у тому числі й “Енума Еліш” (“Коли вгорі”). Величезне книгосховище утримувалося у зразковому згадку про всесвітній потоп, що стався внаслідок гніву богів.
Четверта хвиля. Ново-Вавилонське царство або Халдейська держава успадкувало ассиро-вавилонську культуру. У VI ст. до н.е. Вавилон стає його столицею. На той час він вважався величезним містом, де мешкало близько І млн. жителів. Визначними архітектурними спорудами були стіни Вавилона, Висячі сади, Вавилонська вежа. Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу. Вони першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину – на 60 секунд, навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет, сформували семиденний тиждень, присвятивши кожний день окремому божеству*7. У 301 р. до н.е., після завоювання Вавилону військами Олександра Македонського, Вавилон остаточно залучається до елліністичної культури.
*7: { В англійській мові, відповідно, Sunday – неділя – День Сонця, Monday – День Місяця – понеділок і т.д.}
Культура Месопотамії була не такою консервативною, як єгипетська. Месопотамська традиція світосприйняття лягла в основу картини світу практично усіх народів Середземномор’я.

3.3. Культура Стародавнього Єгипту
(2900–300 рр. до н.е.) – наочний цьому приклад. Одним з вирішальних факторів розвитку давньоєгипетської цивілізації були природно-географічні умови – це вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельтового оазису та безплідна пустеля навкруги. Як у давні часи, так і тепер, у плідній частині, що складає лише 3,5 відсотка території, проживало 99,5 відсотка населення. Давньоєгипетська держава виникла в останні століття IV тис. до н.е. На цей час сформувалася ієрогліфічна (священна) та ієратична (спрощена) система писемності, художній канон, релігійні уявлення.
Визначальним фактором давньоєгипетської культури була насичена магією й тотемістичними пережитками релігія. Боги забезпечували впорядковане існування світу, складовою якого була людина. Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Вони вважали, що смерть – це лише тимчасовим розлучення душі з тілом, а тому намагалися якнайдовше зберегти його завдяки бальзамування. Фараон для єгиптян як предмет поклоніння, був живим божеством. Саме слово “фараон” у перекладі означало “великий дім” – він міг брати у потойбічне життя усіх, хто був йому там потрібен, решта відходила у небуття.
В епоху Старого царства (2755–2255 рр. до н.е.) розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. Перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчатої піраміди, яка отримала назву мастаба, що означає лавка, була побудована для фараона Джосера його верховним сановником, а також архітектором і лікарем славнозвісним мудрецем Імхотепом. За фараонів Хеопса, Хефрена й Мікеріна було здійснено будівництво найвеличніших пірамід Єгипту. Так, висота піраміди Хеопса становила 146,5 м, а довжина сторони платформи – 230 м, вона складалася з 2 млн. 300 тис. кам’яних блоків середньою масою 2,5 тонни. Точність припасування блоків була такою, що між ними й зараз не можна просунути лезло ножа. З часом, будівництво пірамід поступово занепадає, але у Фаюмській оазі, за античними джерелами, було побудовано грандіозну споруду під назвою Лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридорів. Це відбувалося уже в епоху Середнього царства (2134–1784 рр. до н.е.), яка несла у собі й інші зміни. Канонічність художнього мислення в образотворчому мистецтві спочатку розвивалася у ритуально-релігійному контексті, наприклад, статуя сидячого фараона втілювала, передусім, священну силу і могутність, а не портретну індивіду-альність, зображення простої людини виконувалося схематично – голова та кінцівки зображувалися у профіль, тулуб і очі в анфас, фігури чоловіків замальовувалися чорнуватим (теракотовим) кольором, жінок – білим або жовтим. Поступово скульптура втрачає канонічну офіційність, зображення фараонів тепер уже не образи божества, а правителів, стурбованих долею своєї держави. Аналогічні почуття передають скульптурні портрети сановників та нижчих адміністраторів. Таким чином, було започатковано нову мистецько-культурну традицію – “художній реалізм”. У цю епоху учені обчислили поверхню кулі, сформулювали уявлення про функції мозку в організмі.
Епоха Нового царства (1570–1070 рр. до н.е.) була найвищим піднесенням Єгипту. Самобутнім явищем цього періоду стала так звана “давньоєгипетська Реформація”, пов’язана з ім’ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи обмежити владу жерців, він звів складну релігійну систему до культу єдиного бога Атона й узяв собі офіційне ім’я Ехнатон (“бажаний Атону”), переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон. Змінився і характер мистецтва: посилилася увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою й насолоди життям. Образи людей стають більш живими й динамічними. Це скульптурні зображення самого Ехнатона та його родини й цариці Нефертіті. Події цих часів яскраво описані у романі польського письменника Болеслава Пруса “Фараон”. Але вже за життя наступника Ехнатона – Тутанхамона жерці повертають свій статус, відновлюється культ Амона, столиця держави повертається до Фів. Занепали новаторські тенденції культури.
Таким чином, традиційність, самодостатність і консерватизм давньоєгипетської культури зумовили майже незмінний характер цієї цивілізації протягом трьох тисячоліть її існування.
3.4. Стародавня культура Індії
Рання індійська цивілізація сформувалася на півночі Індії у 3 тис. до н.е. Її основними центрами були Хараппа та Мохенджо-Даро, що знаходяться на території сучасного Пакистану. Велике значення для розвитку індійської культури мало розташування Індії на великому шовковому шляху, завдяки чому вона увібрала в себе численні здобутки культур інших народів. Крім того, давньоіндійська держава підтримувала тісні зв’язки з Месопотамією та іншими державами Центральної та Середньої Азії.
У Стародавній Індії існувала велика кількість релігій, що активно взаємодіяли між собою. Поступово на ранніх етапах розвитку виділилися найголовніші: брахманізм, індуїзм та джайнізм, а пізніше – буддизм та іслам.
Вивчення культури Індії стародавніх часів корисне й цікаве ще й тому, що багато її елементів набули розвитку у наступні історичні епохи й дожили до наших днів. Уже на ранніх етапах розвитку в долині ріки Інд процвітала міська культура з високим рівнем будівельної техніки й управління комунальним господарством: плануванням кварталів, ретельно продуманою системою водогону й каналізації, технічно оснащеними басейнами та майже сучасними зручностями в житлових будинках.
Художня культура давньоіндійського суспільства, як і культура інших стародавніх держав, була тісно пов’язана з традиційними для неї релігійними й філософськими системами. Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різних релігійних традицій. Найбільш значними пам’ятками давньоіндійського релігійного живопису вважаються настінні розписи печерного монастиря Аджанта, що представляють собою різноманітні моменти з життя Будди, міфологічні теми, сцени з повсякденного життя й палацові сюжети. Усі вони прекрасно збереглися завдяки тому, що індійці добре знали секрети стійких фарб та уміли готувати відповідну грунтовку.
Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу, лише від палацу царя Чендрагупти збереглися окремі фрагменти. Кам’яне будівництво розпочалося тільки у перші віки нової ери.
Буддистські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того часу представлена печерними комплексами, храмами й кам’яними ступами – спорудами, в яких зберігалися реліквії Будди. У цей період було зведено грандіозний печерний храм в Карлі, що має 14 метрів у висоту, 14 метрів у ширину і близько 38 метрів у довжину. Вартий уваги й храмовий комплекс у місті Еллорі, що будувався декілька віків. Шедеврами індійської архітектури є також індуїстський храм та буддистська ступа у місті Санчі.
Таким чином, задовго до приходу аріїв, на території Індостану виникла й процвітала унікальна культура, що стала прототипом пізніших культур.
3.5. Культура Давнього Ізраїлю
Вузькою смугою на захід від Месопотамії, між Середземним морем й Ліванським хребтом, між Синайським півостровом та рікою Йорданом простягнулася територія Палестини. До ХІІІ ст. до н.е. землі Ханаану (давня назва Палестини) населяли землеробські народи: хананеї, моавітяни, амореї та ін. У ХІІІ ст. до н.е. їх починають витісняти скотарські племена семітського походження – предки євреїв. Давньоєврейська держава у різних формах проіснувала майже тисячу років, з Х ст. до н.е. до 70 р. н.е., коли Палестина була остаточно захоплена Римом і перетворена у провінцію Римської імперії.
Унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру є Біблія. Її поява сприяла розвитку літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових поетичних форм. Літургійна поезія в поєднанні з хоровим співом була введена царем Давидом у богослужебну практику. Світська поезія представлена у Біблії циклом любовної лірики – Піснею Пісень царя Соломона. Повчальна проза постає Книгою Йова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв’язані проблеми буття.
У період так званого Другого храму (536 р. до н.е. – 70 р. н.е.) у давньоєврейській літературі формується новелістична й історична література, що несе у собі ознаки впливу греко-античної традиції – це книги Йосифа Флавія "Іудейські старожитності” та “Іудейська війна”.
Зародження іудейського образотворчого мистецтва пов’язане з появою синагог, що після знищення Єрусалимського храму стають не лише релігійним, а й громадськими осередками євреїв. Археологічні розкопки давніх синагог у Бег-Альфа (Ізраїль) і Дура-Європос (Сирія) показали, що мозаїчні й фрескові зображення тварини й людини складають звичайний елемент не лише синагогального інтер’єру, а й зовнішнього декору.
Останні століття епохи Другого храму було відзначено посиленим впливом еллінізму на культуру стародавніх євреїв, особливо у середземноморській діаспорі, а саме в Олександрії. Саме там з’являється новий жанр єврейської літератури – драма. Автором декількох п’єс був Ієхезакель на прізвисько Трагік. Одна з його п’єс, “Вихід з Єгипту”, що була створена за законами давньогрецької трагедії, збереглася до наших днів.
Олександрійський історіограф Артапан намагався синтезувати елліністичні мотиви з традиційним світоглядом іудаїзму. У творі про історію єврейського народу він міфологізує образ пророка Мойсея за греко-єгипетським зразком, наділяючи його рисами божества Гермеса-Тота.
Найвизначнішим представником єврейського еллінізму в діаспорі був теолог і філософ Фелон Олександрійський (І ст. н.е.). Використовуючи ідеї грецької філософії він розробляє метод алегоричного тлумачення Біблії, створює вчення про Логос (Слово), що було посередником між Богом та людьми.
Таким чином, елліністичні тенденції у розвитку єврейської культури розкололи єврейство на елліністів та ортодоксів, а в епоху Середньовіччя елліністичні традиції були значною мірою винищені.
3.6. Культура Стародавнього Китаю
Приступаючи до вивчення культури Стародавнього Китаю, читачам важливо усвідомити, що її здобутки було покладено в основу не тільки середньовічної, а й сучасної китайської культури. Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географічною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців – стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного водою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.
Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н.е. було засновано державу Ся на чолі з імператором Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V–II ст. до н.е., в епоху “Воюючих держав”, коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для формування Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Південно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця ІІ ст. н.е.
Велику роль у формуванні китайської культури, як у давні часи, так і тепер, відігравала ієрархічність. Моделлю державоустрою були традиційні взаємини у сім’ї: імператор був сином неба, він не тільки гарантував всесвітній порядок, а й вважався батьком усіх китайців, що складали єдину велику сім’ю, священним обов’язком кожного з її членів було свято виконувати свій “синовній” обов’язок.
Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія – фіксовані норми поведінки й мислення, що склалися на основі культу древності. Вони були покладені в основу нового типу міської раціональної культури й культури управління, якими повинні були володіти чиновники та державні службовці. На відміну від інших країн, китайські чиновники не були замкненою кастою, адміністративні посади отримували не за шляхетне походження, а за певні заслуги перед державою та у випадку успішного складання іспитів.
Важливою рисою стародавньої китайської культури, на відміну від європейської, було не досягнення практичних цілей а особисте самовдосконалення людини. Конфуціанство та даосизм були скоріше морально-етичні вчення, аніж релігійні вірування. Людина Стародавнього Китаю вважала себе частиною Всесвіту, підпорядкованою загальним законам, тому прагнула не розпоряджатися природою, а вкорінюватися у ній. Навіть сучасний Китай, оволодівши новітніми досягненнями науки, зберіг традиційний тип культури, що гуртує людей в єдине ціле.
Китайська цивілізація з перших років свого існування зробила важливі кроки на шляху самовдосконалення. На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо – традиційний рис з’явився пізніше. З давніх часів китайці використовували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано, в середині 2 тис. до н.е., вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII–IX ст. китайці першими у світі почали вживати чай, китайський поет Лу Юй навіть написав “Книгу чаю” (“Ча цзинь”, 760 р. ), де виклав систему його правильного приготування, про чай у порошках можна дізнатися з книги китайського каліграфа Х століття Цзян Сяна “Ча лу” (1053 р.).
У 2 тис. до н.е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Шицзин” (XI–VI cт.ст. до н.е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувалися про своїх підданих.
Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди – Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, завдяки якій китайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вони або висікалися у скелях, або мали традиційний для Китаю вигляд пагод. Значною мірою китайська буддистська архітектура й скульптура зазнали впливу індійських традицій, оскільки саме в Індії і з’явився буддизм. Це обумовлено й тим, що для будівництва храмів і створення статуй часто запрошувалися індійські майстри.
Семитисячну культуру Стародавнього Китаю цілком можна віднести до “вічних цивілізацій”, зберігши власну самобутність, вона дала світові компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування і навіть ватерклозет.
Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по-справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу та усвідомлення свого місця в ньому.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Що таке “цивілізація” та які її ознаки?
2. У чому полягають особливості культури Стародавнього Сходу?
3. Які основні причини виникнення цивілізацій Стародавнього Сходу?
4. Які з Семи чудес світу належали до цивілізацій Стародавнього Сходу ?
5. Дати загальну характеристику культури Стародавнього Єгипту.
6. Визначити світоглядні концепції культури Стародавнього Єгипту.
7. У чому полягають духовні витоки давньоєгипетського мистецтва ?
8. Назвіть основні пам’ятки Давньоєгипетської культури і характеризуйте їх.
9. У чому полягають особливості культури Месопотамії ?
10. Назвіть чотири хвилі культури Месопотамії й охарактеризуйте їх.
11. Які досягнення характеризують культуру Месопотамії ?
12. Дайте загальну характеристику образотворчого мистецтва та архітектури Месопотамії.
13. Назвіть основні досягнення культури Месопотамії, які не втратили значення і тепер.
14. У чому полягає значення культури стародавньої Палестини для сьогодення ?
15. Дайте характеристику Біблії як визначної пам’ятки світової культури.
16. Назвіть передумови формування Хараппської цивілізації.
17. У чому полягають особливості формування давньокитайської культури ?
3. КУЛЬТУРА НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
Культура Стародавнього Сходу – один із найважливіших етапів історії людства. Саме тут з океану первісних культур виникають перші цивілізації, формуються такі специфічні елементи культури, як література, право, мораль, мистецтво. Культура Стародавнього Сходу зароджувалася на великих територіях, розташованих у Північно-Східній Африці, Передній, Південній та Східній Азії, але цей процес відбувався дуже повільними темпами тільки у родючих долинах рік Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу та Хуанхе. Сприятливі природні умови уже у IV ст. до н.е. започаткували розвиток землеробського господарства, заснованого на штучному зрошенні. Однак ці долини були лише оазисами, навколо яких вирувала стихія культурно відсталих кочових народів
3.1. Культура Стародавнього Сходу
Для вивчення розділу необхідно звернути увагу на тривале збереження в культурі народів Стародавнього Сходу залишків первісного суспільства. У той же час з’являються нові верстви населення – рабовласники та раби, утворюється така специфічна форма влади як східна деспотія, де вся верховна влада зосереджувалася в руках царя, а земля вважалася власністю держави. Цивілізація – це такий ступінь розвитку та упорядкованості суспільства, де виникає писемність, утворюються міста, будуються монументальні споруди, формується соціально-класовий поділ суспільства та держава. Роль і значення стародавніх цивілізацій для розвитку людства дуже велика. Передусім слід зазначити, що, не являючись прямими нащадками цих цивілізацій, ми багато запозичили від перших цивілізацій, насамперед, державу як форму людського співіснування, закони, що регулюють взаємовідносини між людьми; писемність як засіб передачі та засвоєння інформації, систему рахунку, колесо, філософські, наукові й практичні знання, мистецтва та ремесла. Представники перших цивілізацій, не маючи засобів сучасної техніки, створили величезні кам’яні монументи, які ми, володіючи ними, не можемо зрушити з місця, вони могли бачити у темряві, відчувати колір глибинних шарів каменю, створювати на землі зображення, які сприймаються лише з великої висоти.
Особливе значення у подальшому розвитку людства має писемність. Близько 6 тис. років тому вона з’явилася як клинопис у Месопотамії та ієрогліфи у Стародавньому Єгипті.
Перші цивілізації, що розпочали своє існування у IV тисячолітті до н.е., в історичному та географічному аспектах об’єднує термін “Стародавній Схід”. Він і дотепер вживається відповідно до античної традиції – так називалися території на схід від Риму, де проживали народи неантичного походження, що були втягнуті у середземноморський світ культур за часів розквіту давньоримської держави – Шумер, Єгипет, Вавилон, Палестина.
У соціально-політичному плані відмінними рисами перших цивілізацій були: деспотичний характер правління, жорстока монополізація й централізація влади, персоніфікація влади в особі монарха (царя або фараона), підпорядкування усіх форм суспільного життя релігійним нормам, повна домінація держави над особистістю. Такий порядок організації суспільства забезпечував функціонування життєво важливих іригаційних систем та будівництво пірамід, сприяв активній завойовницькій політиці.
3.2. Культура Месопотамії, її основні досягнення
охоплюють період часу 3200 – 539 рр. до н.е., вона має світове значення, оскільки дала перший поштовх культурним процесам, які були розвинуті іншими народами. Месопотамія (грецька назва Межиріччя) – це територія в середній та нижній течії річок Тигр і Євфрат – колиска світової цивілізації. У IV–III тисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Акад, Вавилон, Ассирійська імперія, Ново-Вавилонська держава. Вивчаючи цей матеріал, варто розглядати їх, як чотири хвилі цивілізації.
Перша хвиля. Досягнення шумерів (IV – кінець III тис. до н.е.) у різноманітних галузях культури були винятково високі. Вони винайшли колесо й гончарний круг, побудували першу у світі ступінчасту піраміду, створили найдавніші календарні системи (сонячну й місячну), склали рецептурний довідник та бібліотечний каталог. Шумери розробили клинописну систему писемності, з якої розвинувся фінікійський, а потім й давньогрецький алфавіт – основа більшості алфавітних систем світу. Наприкінці ІІІ тис. до н.е. у місті Ур було укладено перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. У Шумері виникає справжня література, представлена передусім найдавнішою епічною поемою “Сказання про Гільгамеша” (“Одного, що пізнав усе”), де міститься найдавніший опис всесвітнього потопу – події, що стала елементом біблійної есхатології – релігійного вчення про кінець світу.
Друга хвиля. Нова хвиля переселенців-еламітів, що спустилися з Еламських гір Персії-Ірану, призвела до утворення могутньої Вавілонської держави, яка проіснувала з початку ІІ тис. до 539 р. до н.е. На деякий час вона об’єднала області Шумеру й Акаду, успадкувавши культуру стародавніх шумерів. Столицею царства стає місто Вавилон. Особливої величі воно набуло за царя Хаммурапі, що уславився як автор другого кодексу законів, де не лише констатувався принцип “око за око, зуб за зуб”, але й стверджувалася необхідність турботи про вдів та сиріт. Вавилонська держава являла собою теократію, але правив тут не бог у плоті, як у Єгипті, а його заступник на землі – цар. Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення у вавилонських уявленнях про світ, що втілюється у пам’ятках мистецтва: храмах, пірамідах-зіккуратах, на стінах з рельєфами й написами.
Третя хвиля. Орієнтація на земні цінності ще більше проявилася в культурі Ассирії (14–9 століття до н.е.), що неодноразово завойовувала Месопотамію, а у 605 р. до н.е. була остаточно знищена Вавилоном. Основна тема ассирійського мистецтва – полювання, битви, розправи над полоненими втілені з відразливим натуралізмом, але виконані із вражаючим лаконізмом і виразністю. У столиці Ассирії Ниневії царем Ашшурбаніпалом було зібрано грандіозну колекцію рукописів, яка утримувалася у зразковому порядку. Наприклад, був глиняний каталог, що містив перелік усіх текстів, у тому числі й “Енума Еліш” (“Коли вгорі”). Величезне книгосховище утримувалося у зразковому згадку про всесвітній потоп, що стався внаслідок гніву богів.
Четверта хвиля. Ново-Вавилонське царство або Халдейська держава успадкувало ассиро-вавилонську культуру. У VI ст. до н.е. Вавилон стає його столицею. На той час він вважався величезним містом, де мешкало близько І млн. жителів. Визначними архітектурними спорудами були стіни Вавилона, Висячі сади, Вавилонська вежа. Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу. Вони першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину – на 60 секунд, навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет, сформували семиденний тиждень, присвятивши кожний день окремому божеству*7. У 301 р. до н.е., після завоювання Вавилону військами Олександра Македонського, Вавилон остаточно залучається до елліністичної культури.
*7: { В англійській мові, відповідно, Sunday – неділя – День Сонця, Monday – День Місяця – понеділок і т.д.}
Культура Месопотамії була не такою консервативною, як єгипетська. Месопотамська традиція світосприйняття лягла в основу картини світу практично усіх народів Середземномор’я.
3.3. Культура Стародавнього Єгипту
(2900–300 рр. до н.е.) – наочний цьому приклад. Одним з вирішальних факторів розвитку давньоєгипетської цивілізації були природно-географічні умови – це вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельтового оазису та безплідна пустеля навкруги. Як у давні часи, так і тепер, у плідній частині, що складає лише 3,5 відсотка території, проживало 99,5 відсотка населення. Давньоєгипетська держава виникла в останні століття IV тис. до н.е. На цей час сформувалася ієрогліфічна (священна) та ієратична (спрощена) система писемності, художній канон, релігійні уявлення.
Визначальним фактором давньоєгипетської культури була насичена магією й тотемістичними пережитками релігія. Боги забезпечували впорядковане існування світу, складовою якого була людина. Єгиптяни розробили вчення про безсмертя душі. Вони вважали, що смерть – це лише тимчасовим розлучення душі з тілом, а тому намагалися якнайдовше зберегти його завдяки бальзамування. Фараон для єгиптян як предмет поклоніння, був живим божеством. Саме слово “фараон” у перекладі означало “великий дім” – він міг брати у потойбічне життя усіх, хто був йому там потрібен, решта відходила у небуття.
В епоху Старого царства (2755–2255 рр. до н.е.) розпочинається будівництво знаменитих єгипетських пірамід. Перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчатої піраміди, яка отримала назву мастаба, що означає лавка, була побудована для фараона Джосера його верховним сановником, а також архітектором і лікарем славнозвісним мудрецем Імхотепом. За фараонів Хеопса, Хефрена й Мікеріна було здійснено будівництво найвеличніших пірамід Єгипту. Так, висота піраміди Хеопса становила 146,5 м, а довжина сторони платформи – 230 м, вона складалася з 2 млн. 300 тис. кам’яних блоків середньою масою 2,5 тонни. Точність припасування блоків була такою, що між ними й зараз не можна просунути лезло ножа. З часом, будівництво пірамід поступово занепадає, але у Фаюмській оазі, за античними джерелами, було побудовано грандіозну споруду під назвою Лабіринт з тисячею приміщень, галерей і коридорів. Це відбувалося уже в епоху Середнього царства (2134–1784 рр. до н.е.), яка несла у собі й інші зміни. Канонічність художнього мислення в образотворчому мистецтві спочатку розвивалася у ритуально-релігійному контексті, наприклад, статуя сидячого фараона втілювала, передусім, священну силу і могутність, а не портретну індивіду-альність, зображення простої людини виконувалося схематично – голова та кінцівки зображувалися у профіль, тулуб і очі в анфас, фігури чоловіків замальовувалися чорнуватим (теракотовим) кольором, жінок – білим або жовтим. Поступово скульптура втрачає канонічну офіційність, зображення фараонів тепер уже не образи божества, а правителів, стурбованих долею своєї держави. Аналогічні почуття передають скульптурні портрети сановників та нижчих адміністраторів. Таким чином, було започатковано нову мистецько-культурну традицію – “художній реалізм”. У цю епоху учені обчислили поверхню кулі, сформулювали уявлення про функції мозку в організмі.
Епоха Нового царства (1570–1070 рр. до н.е.) була найвищим піднесенням Єгипту. Самобутнім явищем цього періоду стала так звана “давньоєгипетська Реформація”, пов’язана з ім’ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи обмежити владу жерців, він звів складну релігійну систему до культу єдиного бога Атона й узяв собі офіційне ім’я Ехнатон (“бажаний Атону”), переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон. Змінився і характер мистецтва: посилилася увага до окремої людини, зазвучали мотиви милування природою й насолоди життям. Образи людей стають більш живими й динамічними. Це скульптурні зображення самого Ехнатона та його родини й цариці Нефертіті. Події цих часів яскраво описані у романі польського письменника Болеслава Пруса “Фараон”. Але вже за життя наступника Ехнатона – Тутанхамона жерці повертають свій статус, відновлюється культ Амона, столиця держави повертається до Фів. Занепали новаторські тенденції культури.
Таким чином, традиційність, самодостатність і консерватизм давньоєгипетської культури зумовили майже незмінний характер цієї цивілізації протягом трьох тисячоліть її існування.
3.4. Стародавня культура Індії
Рання індійська цивілізація сформувалася на півночі Індії у 3 тис. до н.е. Її основними центрами були Хараппа та Мохенджо-Даро, що знаходяться на території сучасного Пакистану. Велике значення для розвитку індійської культури мало розташування Індії на великому шовковому шляху, завдяки чому вона увібрала в себе численні здобутки культур інших народів. Крім того, давньоіндійська держава підтримувала тісні зв’язки з Месопотамією та іншими державами Центральної та Середньої Азії.
У Стародавній Індії існувала велика кількість релігій, що активно взаємодіяли між собою. Поступово на ранніх етапах розвитку виділилися найголовніші: брахманізм, індуїзм та джайнізм, а пізніше – буддизм та іслам.
Вивчення культури Індії стародавніх часів корисне й цікаве ще й тому, що багато її елементів набули розвитку у наступні історичні епохи й дожили до наших днів. Уже на ранніх етапах розвитку в долині ріки Інд процвітала міська культура з високим рівнем будівельної техніки й управління комунальним господарством: плануванням кварталів, ретельно продуманою системою водогону й каналізації, технічно оснащеними басейнами та майже сучасними зручностями в житлових будинках.
Художня культура давньоіндійського суспільства, як і культура інших стародавніх держав, була тісно пов’язана з традиційними для неї релігійними й філософськими системами. Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різних релігійних традицій. Найбільш значними пам’ятками давньоіндійського релігійного живопису вважаються настінні розписи печерного монастиря Аджанта, що представляють собою різноманітні моменти з життя Будди, міфологічні теми, сцени з повсякденного життя й палацові сюжети. Усі вони прекрасно збереглися завдяки тому, що індійці добре знали секрети стійких фарб та уміли готувати відповідну грунтовку.
Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу, лише від палацу царя Чендрагупти збереглися окремі фрагменти. Кам’яне будівництво розпочалося тільки у перші віки нової ери.
Буддистські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того часу представлена печерними комплексами, храмами й кам’яними ступами – спорудами, в яких зберігалися реліквії Будди. У цей період було зведено грандіозний печерний храм в Карлі, що має 14 метрів у висоту, 14 метрів у ширину і близько 38 метрів у довжину. Вартий уваги й храмовий комплекс у місті Еллорі, що будувався декілька віків. Шедеврами індійської архітектури є також індуїстський храм та буддистська ступа у місті Санчі.
Таким чином, задовго до приходу аріїв, на території Індостану виникла й процвітала унікальна культура, що стала прототипом пізніших культур.
3.5. Культура Давнього Ізраїлю
Вузькою смугою на захід від Месопотамії, між Середземним морем й Ліванським хребтом, між Синайським півостровом та рікою Йорданом простягнулася територія Палестини. До ХІІІ ст. до н.е. землі Ханаану (давня назва Палестини) населяли землеробські народи: хананеї, моавітяни, амореї та ін. У ХІІІ ст. до н.е. їх починають витісняти скотарські племена семітського походження – предки євреїв. Давньоєврейська держава у різних формах проіснувала майже тисячу років, з Х ст. до н.е. до 70 р. н.е., коли Палестина була остаточно захоплена Римом і перетворена у провінцію Римської імперії.
Унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру є Біблія. Її поява сприяла розвитку літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових поетичних форм. Літургійна поезія в поєднанні з хоровим співом була введена царем Давидом у богослужебну практику. Світська поезія представлена у Біблії циклом любовної лірики – Піснею Пісень царя Соломона. Повчальна проза постає Книгою Йова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв’язані проблеми буття.
У період так званого Другого храму (536 р. до н.е. – 70 р. н.е.) у давньоєврейській літературі формується новелістична й історична література, що несе у собі ознаки впливу греко-античної традиції – це книги Йосифа Флавія "Іудейські старожитності” та “Іудейська війна”.
Зародження іудейського образотворчого мистецтва пов’язане з появою синагог, що після знищення Єрусалимського храму стають не лише релігійним, а й громадськими осередками євреїв. Археологічні розкопки давніх синагог у Бег-Альфа (Ізраїль) і Дура-Європос (Сирія) показали, що мозаїчні й фрескові зображення тварини й людини складають звичайний елемент не лише синагогального інтер’єру, а й зовнішнього декору.
Останні століття епохи Другого храму було відзначено посиленим впливом еллінізму на культуру стародавніх євреїв, особливо у середземноморській діаспорі, а саме в Олександрії. Саме там з’являється новий жанр єврейської літератури – драма. Автором декількох п’єс був Ієхезакель на прізвисько Трагік. Одна з його п’єс, “Вихід з Єгипту”, що була створена за законами давньогрецької трагедії, збереглася до наших днів.
Олександрійський історіограф Артапан намагався синтезувати елліністичні мотиви з традиційним світоглядом іудаїзму. У творі про історію єврейського народу він міфологізує образ пророка Мойсея за греко-єгипетським зразком, наділяючи його рисами божества Гермеса-Тота.
Найвизначнішим представником єврейського еллінізму в діаспорі був теолог і філософ Фелон Олександрійський (І ст. н.е.). Використовуючи ідеї грецької філософії він розробляє метод алегоричного тлумачення Біблії, створює вчення про Логос (Слово), що було посередником між Богом та людьми.
Таким чином, елліністичні тенденції у розвитку єврейської культури розкололи єврейство на елліністів та ортодоксів, а в епоху Середньовіччя елліністичні традиції були значною мірою винищені.
3.6. Культура Стародавнього Китаю
Приступаючи до вивчення культури Стародавнього Китаю, читачам важливо усвідомити, що її здобутки було покладено в основу не тільки середньовічної, а й сучасної китайської культури. Така усталеність культурних традицій пояснюється не стільки географічною ізольованістю, скільки психологічною відокремленістю китайців – стародавні китайці уявляли собі Всесвіт у вигляді великого континенту, з усіх боків оточеного водою, у центрі якого знаходиться Піднебесна імперія, тобто сам Китай.
Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н.е. було засновано державу Ся на чолі з імператором Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V–II ст. до н.е., в епоху “Воюючих держав”, коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для формування Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Південно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця ІІ ст. н.е.
Велику роль у формуванні китайської культури, як у давні часи, так і тепер, відігравала ієрархічність. Моделлю державоустрою були традиційні взаємини у сім’ї: імператор був сином неба, він не тільки гарантував всесвітній порядок, а й вважався батьком усіх китайців, що складали єдину велику сім’ю, священним обов’язком кожного з її членів було свято виконувати свій “синовній” обов’язок.
Важливою рисою китайської культури була китайська церемонія – фіксовані норми поведінки й мислення, що склалися на основі культу древності. Вони були покладені в основу нового типу міської раціональної культури й культури управління, якими повинні були володіти чиновники та державні службовці. На відміну від інших країн, китайські чиновники не були замкненою кастою, адміністративні посади отримували не за шляхетне походження, а за певні заслуги перед державою та у випадку успішного складання іспитів.
Важливою рисою стародавньої китайської культури, на відміну від європейської, було не досягнення практичних цілей а особисте самовдосконалення людини. Конфуціанство та даосизм були скоріше морально-етичні вчення, аніж релігійні вірування. Людина Стародавнього Китаю вважала себе частиною Всесвіту, підпорядкованою загальним законам, тому прагнула не розпоряджатися природою, а вкорінюватися у ній. Навіть сучасний Китай, оволодівши новітніми досягненнями науки, зберіг традиційний тип культури, що гуртує людей в єдине ціле.
Китайська цивілізація з перших років свого існування зробила важливі кроки на шляху самовдосконалення. На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо – традиційний рис з’явився пізніше. З давніх часів китайці використовували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано, в середині 2 тис. до н.е., вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII–IX ст. китайці першими у світі почали вживати чай, китайський поет Лу Юй навіть написав “Книгу чаю” (“Ча цзинь”, 760 р. ), де виклав систему його правильного приготування, про чай у порошках можна дізнатися з книги китайського каліграфа Х століття Цзян Сяна “Ча лу” (1053 р.).
У 2 тис. до н.е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам’яткою китайської літератури є книга пісень “Шицзин” (XI–VI cт.ст. до н.е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувалися про своїх підданих.
Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди – Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, завдяки якій китайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вони або висікалися у скелях, або мали традиційний для Китаю вигляд пагод. Значною мірою китайська буддистська архітектура й скульптура зазнали впливу індійських традицій, оскільки саме в Індії і з’явився буддизм. Це обумовлено й тим, що для будівництва храмів і створення статуй часто запрошувалися індійські майстри.
Семитисячну культуру Стародавнього Китаю цілком можна віднести до “вічних цивілізацій”, зберігши власну самобутність, вона дала світові компас, спідометр, сейсмограф, порох, книгодрукування і навіть ватерклозет.
Цивілізації Стародавнього Сходу зробили величезний внесок до світової культури. Це були перші, по-справжньому тверді кроки на шляху до опанування та осмислення навколишнього світу та усвідомлення свого місця в ньому.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Що таке “цивілізація” та які її ознаки?
2. У чому полягають особливості культури Стародавнього Сходу?
3. Які основні причини виникнення цивілізацій Стародавнього Сходу?
4. Які з Семи чудес світу належали до цивілізацій Стародавнього Сходу ?
5. Дати загальну характеристику культури Стародавнього Єгипту.
6. Визначити світоглядні концепції культури Стародавнього Єгипту.
7. У чому полягають духовні витоки давньоєгипетського мистецтва ?
8. Назвіть основні пам’ятки Давньоєгипетської культури і характеризуйте їх.
9. У чому полягають особливості культури Месопотамії ?
10. Назвіть чотири хвилі культури Месопотамії й охарактеризуйте їх.
11. Які досягнення характеризують культуру Месопотамії ?
12. Дайте загальну характеристику образотворчого мистецтва та архітектури Месопотамії.
13. Назвіть основні досягнення культури Месопотамії, які не втратили значення і тепер.
14. У чому полягає значення культури стародавньої Палестини для сьогодення ?
15. Дайте характеристику Біблії як визначної пам’ятки світової культури.
16. Назвіть передумови формування Хараппської цивілізації.
17. У чому полягають особливості формування давньокитайської культури ?
4. АНТИЧНА КУЛЬТУРА
Культура античності проіснувала понад три тисячоліття, залишивши глибокий слід в історії людства. Навіть навала варварів і панування християнської ідеології не спромоглися остаточно стерти слід цієї цивілізації. Антична традиція ніколи не переривалася, але приймала інші, часом незвичні для себе форми: витвори грецьких і римських скульпторів були ідеалом (зразком, або “класом”) для цілих європейських культурних епох – Ренесансу й класицизму. Європейська та американська цивілізації наслідували від неї зародки наукових знань, норми держави і права та християнську релігію.
4.1. Культура античного світу, її характерні риси й особливості
Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури Стародавнього світу. Термін “античний” (< від лат. аntiquus, давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для означення давньої греко-римської культури з XII ст. до н.е. до V ст. н.е. Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням міста Коринфу у 146 р. до н.е., а римський – під натиском варварів у 475 р. н.е. Історія античної культури – це історія формування, розвитку, розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор’я та суміжних країн у період з ІІІ тис. до н.е. до середини V ст. н.е., які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.
Передумовою глибокого вивчення й усвідомлення ролі та місця античної культури у світовій історії є її періодизація. Антична культура складає два періоди – це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н .е. до І ст. до н.е. та давньоримська, яка розвивалася в період VIII ст. до н.е. до V ст. н.е. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої Греції займає окреме місце – вона створила чудові зразки людського генія, що пронизали усі грані людського життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру, архітектуру, живопис і т. ін. Вона дала світові плеяду блискучих імен, таких як драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот і Фукидід, філософи Демокрит, Платон та Аристотель.
Понад 500 років правив в античному світі Стародавній Рим. За цей час під впливом Греції та Сходу він також створив самобутню культуру, що глибоко проникла в культуру більшості європейських народів. З моменту її падіння пройшло понад півтори тисячі років, однак і дотепер в усій Європі збереглися руїни старовинних міст, дороги, акведуки, залишки старовинних палаців та громадських будівель. Культура Стародавнього Риму продовжує й зараз жити у багатьох сучасних мовах, створених на основі латини, у сучасному праві, у міській європейській архітектурі, у звичаях та традиціях багатьох народів. Таким чином, проіснувавши понад три тисячоліття, антична культура залишила по собі глибокий слід в історії людства.
В основі давньогрецької культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів. У безсмертних поемах “Іліада” та “Одіссея” завершився процес розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй “Теогонії” дав систематичне викладення головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами почуттів і настроїв людини.
Як і інші народи, стародавні греки, поклонялися силам природи, що уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів Стародавнього Сходу уроджене естетичне відчуття стародавніх греків під впливом чудесної природи формували уявлення про богів як людиноподібних істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю, без перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів на рівень ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям негативними якостями. Крім численних богів та героїв, греки створили велику кількість духів: сатир, німф, дріад та ін., що населяли ліси, струмки та поля.
Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім’ї був верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера.
У Зевса була дружина Гера та брати: Посейдона – володар морів, Гадес, або Аїд, володів підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було декілька дітей, головними серед яких були Афіна та Аполлон. Аполлону, як богу сонця, відповідала богиня місяця Артеміда – покровителька лісного звіра та птахів. Аполлона оточували музи – покровительки мистецтв: Кліо – історії, Евтерпа – ліричної поезії, Талія – комедії, Мельпомена – трагедії, Терпсіхора – танців, Ерато – еротичної поезії, Полігімнія – пантоміми, Уранія – астрономії, Калліопа – співів, а тому другим ім’ям Аполона було Музагет.
Дітьми Зевса були також Гефест – бог вогню й небесний коваль і богиня краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса Деметри. Її дочку Персефону викрав Аїд, після чого вона стала царицею підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для побачення зі своєю матір’ю, природа починала оживати. Богом виноградної лози й виноробства був Діоніс, або Вакх. Свята на честь цього божества супроводжувалися несамовитим розгулом, що доходив до нестями. Міф розповідає про те, як шанувальниці Діоніса, перебуваючи в екстазі, навіть роздерли його на шматки.
Однак, релігійна єдність греків сформувалася не відразу: вона формувалася від поклоніння силам природи та шанування предків на домашньому та родовому рівні до утворення загальнонаціональних культів. Однак жоден культ не отримав такого визнання усіма греками, як культ бога сонця Аполлона у фокідському місті Дельфах біля підніжжя гори Парнас. Своєю славою дельфійське святилище зобов’язане оракулу, віщуну, що пророкував майбутнє. Біля ущелини у скелі, звідки виходили одуряючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв'язні слова, які вважалися віщанням самого бога, а жерці уже по-своєму тлумачили сказане. Дельфійський оракул, до якого зверталися і представники інших народів, прославився далеко за межами грецького світу, завдяки чому жерці дельфійського Аполлона знали про все, що відбувалося не тільки у Греції, а й у всьому світі, завдяки чому набули великого авторитету в міжнародних політичних питаннях.
Наділені особливо тонким художнім відчуттям, стародавні греки особливої уваги надавали розвитку естетичної сторони свого культу, тому провідні мистецькі форми та стильові напрями у розвитку стародавньої культури Греції відігравали роль їх духовного єднання. Складаючи гімни на честь богів, що виконувалися під акомпанемент ліри (кіфари), кларнету або флейти, греки створили оригінальну релігійну музику та численні обряди, відтворюючи драматичні епізоди з життя міфологічних персонажів, які пізніше стали основою театрального мистецтва. Жертвопринесення у греків перетворювалося на своєрідні бенкети, у яких начебто брали участь самі боги, свята – у забави з танцями, кулачними боями, бігом наввипередки і т. ін. Такі змагання на честь богів називалися агонами. Агони влаштовувалися у різних місцях, але найбільшою популярністю користувалися такі свята в Олімпії. Друге місце за масштабами та значенням посідали Піфійські змагання у Дельфах. Оскільки елліни не проводили межі між мистецтвом та спортом, спершу тут відбувалися лише конкурси музикантів, де під акомпанемент кіфари учасники виконували хвалебні пісні на честь Аполлона, а згодом до них було додано змагання співаків, флейтистів, атлетів та вершників, тут змагалися навіть поети. У Немейській долині поблизу міста Клеон відбувалися Немейські ігри, де водночас змагалися атлети з бігу, боротьби та у кінних змаганнях, а пізніше виборювали першість і музиканти. В Істмійських іграх, що провадилися на Корінфському перешийку, також виступали атлети, музиканти і поети. Крім дельфійського оракула та Олімпійських ігор духовно греків єднали сказання про героїв, що виникли у результаті поетичної обробки творів місцевої міфології народними співаками-декламаторами – рапсодами, які переробляли та доповнювали їх, розвиваючи первісний химерний зміст і розповсюджуючи ці твори по усій Елладі. Найбільш відомими поетичними оповіданнями загальнонаціонального значення були перекази про Троянську війну, зібрані у дві великі поеми “Іліада” й “Одіссея”, авторство яких приписує сліпому співаку Гомеру. Для освічених греків усіх поколінь вони були найулюбленішими книгами, на яких виховувалися цілі покоління, формуючи почуття загально-національної свідомості.
4.2. Давньогрецька культура
Стародавня Греція, або Еллада – це загальна назва групи рабовласницьких держав, що існували на території Південної частини Балканського півострова, островів Егейського моря, західного узбережжя півострова Мала Азія, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія. Етнічний склад Стародавньої Греції у 3 тис. до н.е. був досить строкатий, його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили та асимілювали протогрецькі племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест, Мікени, Тиринф, Пилос та ін. сформувалися на початку 2 тис. до н.е., в епоху бронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н.е. призвело до розпаду держав й пожвавленню родових відношень. У ІХ ст. Північну Грецію заселили еолійці, Середню Грецію й Пелоппонес – дорійці, Аттику та острови – іонійці. У VIII–VI ст. у Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства – поліс, що тривалий період був осередком культурного життя не лише Греції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби демосу з родовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах, або олігархічною, як у Спарті чи на острові Кріт. Боротьба полісів за гегемонію у Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії, яка ініціювала створення великої держави – імперії Олександра Македонського, яка сягала від Дунаю до Інду. Цим було покладено початок елліністичної культури, основним змістом якої були взаємовпливи та взаємопроникнення грецьких (еллінських) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на її місці нових держав і союзів воєнізованого типу, що змагалися за першість у володінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н.е. перетворилася на римську провінцією під назвою Ахайя.
Етапи розвитку культури Стародавньої Греції
Протягом багатьох віків Стародавня Греція не була собою єдиним цілим ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім не безпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос, як порядок, що протистоїть хаосу, це міра, як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не відбувалися без урочистої ходи або спортивного змагання.
У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п’ять етапів: Егейський (Крито-Мікенський) ІІІ тис–ХІ ст. до н.е., гомерівський – ХІI–VІІІ ст. до н.е., архаїчний – VIII–VI ст. до н. е., класичний – V ст. – остання третина IV ст. до н.е., Елліністичний – остання третина ІV–І ст. до н.е. За цей час протогрецьке населення і давньогрецькі племена, об’єднанні загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння (середина IV ст.) становила ядро візантійської культури.
Перша точна дата еллінської історії – 776 р. до н.е., це дата перших Олімпійських ігор, друга – Велика колонізація VIII–VI ст. до н.е., що являла собою широке розселення греків на території узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.
1. ІІІ–ІІ тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація, – перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст – егейців – свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системи писемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько 1450 р. до н.е. о. Кріт завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися з егейцями. У XII–XI ст. до н.е. ахейське населення було знищене дорійськими племенами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців призвела до фактичного зникнення егейської культури.
2. Гомерівський період (XII–VIII ст. до н.е.). Відомості про цей період бідні й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”.
Навколо гомерівських поем та особистості їхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. У греків до V ст. не виникало сумнівів в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічних творів про Троянську війну та гімнів на честь богів. Уперше критично поставився до Гомера історик Геродот, але особливо відзначився у цьому софіст Зоїл (IV ст.), що встановив у поемах “Іліада” та “Одіссея” низку протиріч. Далі з критики гомерівських текстів виникли цілі школи. Одні стверджували, що “Іліада” і “Одіссея” – це продукт колективної творчості багатьох співаків-поетів, інші наполягали на єдиній художній композиції епосу та історичності особистості Гомера. Археологічні відкриття та порівняльне вивчення народної творчості інших народів пролили нове світло на події, що згадувалися у поемах, але й дотепер проблема авторства “Іліади” та “Одіссеї” залишається відкритою. У наш час переважають теорії, що пом'якшують крайності обох напрямків – усі вони сходяться на тому, що гомерівські поеми, безсумнівно, є справжнім шедевром світової літератури.
Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Хоча, “Іліада” та “Одіссея” твори, насамперед, поетичні, де минуле й вигадка сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.
Згідно з творами Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові (demos), тобто вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Місце, де відбувалися збори, як правило на торговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і родовими старійшинами – главами родин, які становили раду старійшин (advice of elders, or bullae).
Однак, під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів, первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виділення воєнної аристократії. Соціальний лад гомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родів складалися фратрії , із фратрій складалися філи, тобто племена, племена об’єднувалися в окремі народності. Давньогрецькі філи були військово-культовими об'єднаннями, з яких групувалися роди. Кожна філа мала певну територію, на якій стояв жертовник на честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар – філобасилей – жрець і вождь в одній особі. Спочатку басилеї були виборними й визначними членами громади, що служили спільним інтересам, за що одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали перше місце у громаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством й достатком, перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноградники.
Суспільству гомерівської доби вже відоме рабство. Його поява свідчить про розкладання родового ладу, утворення приватної власності й держави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи, період патріархального або домашнього рабства й рабства в класичній формі. Середину між патріархальним і класичним рабством займає рабство народів древніх східних монархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівській Греції існувало домашнє рабство.
З ускладненням завдань керівництва країною та збільшенням багатства аристократії, цар поступово втрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посада верховного жерця, а до VIII ст. у більшості грецьких громад вона зникає. У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка повинна закріпити нові соціально-економічні відносини й забезпечити панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.
3. Архаїчний період (VIII–VI ст. до н.е.) є перехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації: утворилася полісна система, відбулася кодифікація законів, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.
Подальший розвиток рабовласництва, поділ праці й ріст товарно-грошового господарства, які сприяли виділенню аристократичних родів, тепер починають підривати основи їхнього панування й сприяють подальшому розвитку рабовласницької держави. Запровадження нових виробничих відносин на основі розвитку рабовласництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшення чисельності населення призвели до появи так званих зайвих людей, що відправляються в далекі країни у пошуках кращого життя й багатства. Переселенці заселяли й освоювали пустуючи землі, засновуючи там поселення – колонії. Колонізація йшла в трьох напрямках: у північно-східному – по узбережжю Геллеспонту (Дарданелл), Пропоніди (Мармурового моря) й Понта Євксинського (Чорного моря); у західному – в Італію й Сицилію; у південному – по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). На західному березі Чорного моря найважливішими колоніями були Одесс, Томи, Істр, Тір, Ольвія, у Криму – Херсонес, Феодосія, Пантикопей, Фанагорія й Танаіс.
Цей процес завдав відчутного впливу на всі сфери життя греків. Відбулося подальше зміцнення й розвиток рабовласницького способу виробництва, остаточне відділення ремесла від сільського господарства, розширення товарообміну й перехід на вирощування садово-городніх культур.
Відокремлення ремесла від сільського господарства викликало бурхливе зростання міст. Первісний вигляд міста-поліса зовсім змінився. Якщо в мікенську епоху він був лише місцем перебування вождя та його війська, а в гомерівську – становив тільки укріплену його частину, то тепер він був сукупністю поселень, що входили в міську смугу. Місто зі своїми околицями фактично перетворилося на самоврядну цивільну громаду – місто-державу, або поліс (polis, Сivitas). Поліси складали повноправні громадяни – члени міської громади, кожний з яких мав право на земельну власність, політичні права й був зобов’язаний служити в ополченні. Але частина населення міста, що не мала усієї повноти громадянських прав, до громади поліса не входила (метеки, периеки, вільновід-пущеники, а також і позбавлені будь-яких прав раби). Форми влади в полісі були різні, якщо в Спарті вона була олігархічною, то в Афінах – демократичною.
Економічне піднесення Греції підривало значення родової аристократії. Родова організація в колоніях уже не мала під собою міцної соціальної основи й традицій, а тому людей там стали цінувати не за знатністю та походженням, а за багатством, яким вони володіли. З ростом товарно-грошового господарства й рабовласництва збільшувалася майнова нерівність серед вільних громадян, загострювалася класова боротьба. Вільний хлібороб, одержавши кредит у свого багатого сусіда, у випадку несвоєчасної виплати боргу, міг легко втратити своє майно і разом зі своєю родиною потрапити до рабства. Так родова аристократія поступилася своїм пануванням на користь грошовій аристократії.
Перехідним щаблем цього переходу була тиранія – форма одноособової влади, встановленої насильницьким шляхом. У більшості випадків тирани до влади виступали як вожді демосу. Як правило, це були вихідці з аристократії, що різних причинах відірвалися від свого середовища. Зовні положення тиранів нагадувало положення монарха – одноособового носія влади, але заради народної підтримки вони змушені були вдаватися до демагогічних прийомів: лагідному поводженню з людьми, заступництву в судах та обмеженню багатих на користь бідних
Першою великою перемогою демократії було видання писаних законів, або кодифікація звичаєвого права, проведеного в інтересах держави як єдиного цілого, а не окремих родів і місцевостей. За кодифікацією законів слідували зміни у правлячих органах – аристократичні ради поступово розширювалися за рахунок представників демократії. Стародавні родові культи замінялися шануванням божеств і героїв, популярних серед демократичних верств населення. Таким чином, тиранія стала одним із шляхів створення грецьких держав, зломила силу родових установ і культів.
Подальшому розвитку грецької культури сприяла поява писемності. Уже в VIII ст. на основі фінікійського алфавіту виник грецький, що складався з 24 букв. Його особливістю було позначення не тільки приголосних, але й голосних звуків. Таким чином була започаткована давньогрецька література, історію якої стали починати уже не з Гомера, а Гесіода, поезія якого також представляє високий рівень художньої творчості.
Глибоким художнім вираженням глибоких змін, що відбувалися у післягомерівський період стала лірична поезія. На першому місці серед ліричних поетів VII ст. стояв Архілох, який пережив усі скорботи й радощі свого часу. Високого вираження й досконалості лірична поезія знайшла у творчості поетів Алкея та Сафо, що оспівували любов, природу, пори року, друзів і дружню гулянку. Центральне місце у поезіях Сафо – це жінка, сповнена любовної пристрасті й ревнощів до своєї подруги. Поезія краси, веселощів й любові становила головні мотиви поетичної творчості Анакреонта, що жив у другій половині VI ст. до н.е., але у своїх творах він більше звертається до гарних хлопчиків, ніж до жінок.
Отже лейтмотивом грецької поезії VII–VI ст. ст. була еротика, але цим далеко не вичерпується її зміст. Віршованою формою поети також користувалися для вираження політичних, філософських і релігійних ідеалів, оспівування військових подвигів. Політичні мотиви і настрої виступають в елегіях Феогніда, Алкея, Солона й частково Піндара, знаменитого своїми піснями на честь переможців на Олімпійських, Піфійских і Немійських іграх. У той же час лірична поезія цього часу була розрахована на дуже тонкий суспільний прошарок греків, вільних від матеріальних турбот і занурений в особисті переживання.
4. Класичний період. (V–IV ст. до н.е.) знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, що прийшла на зміну аристократичній олігархії, несла у собі нові почуття, думки та ідеї. Світосприйняття аристократії було притаманне невеликому колу людей, які вважали себе обранцями долі та вищою породою людства. Їхні думки й почуття спрямовувалися до героїчних часів крито-мікенської епохи або концентрувалися навколо інтимних переживань. Для століття демократії були характерні інші мотиви. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільш популярних давньогрецьких богів – Афіни, Деметри й Діоніса.
На честь богині Афіни влаштовували свято панафіній, у якому брало участь усе афінське населення. В образі богині знайшла своє втілення ідея державної централізації, до якої прагнули всі демократичні сили. Панафінії відбувалися кожного четвертого року й тривали шість днів підряд. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зі смолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музичних змагань. Всенародне значення мали й свята на честь Деметри і ціла низка свят, присвячених богу Діонісу.
З пісень і молитов, що прославляли бога Діоніса, виникла грецька трагедія. Трагедія у власному розумінні слова означає “пісня цапів”, коли одягнені в цапині шкіри люди зображували сатирів – супутників Діоніса. Під різкі звуки флейт, бубнів і тимпанів у стані екстатичного сп'яніння його учасники розривали на частини тварин, пожираючи їхнє закривавлене м'ясо. Цей культ з VII ст. поширюється у багатьох містах-полісах Греції, але із часів тиранії організацію свят на честь Діоніса взяла на себе держава, перетворивши їх на загальнодержавний культ.
Спочатку дифірамби, що виконувалися хором на честь Діоніса, не відрізнялися ні складністю, ні розмаїтістю, ні художністю. Великим кроком уперед було введення до хору дійової особи – актора. Актор декламував міф про Діоніса й подавав репліки хору. Між актором і хором зав'язувався діалог, який складав основу драматичного твору. Першим автором грецької трагедії вважається Есхіл. Введенням другого дійової особи він пожвавив виставу, вніс у неї більше динамічності. Есхілу також приписують введення декорацій, масок, котурнів, а також літальних, громоносних та інших машин.
Як і грецька драма, грецький театр також був тісно пов’язаний з культом Діоніса й діонісіями. Він походить від жертвопринесень та магічних церемоній, при здійсненні яких учасники розташовувалися навколо жертовника у вигляді амфітеатру на схилах прилеглого до нього пагорба. Влаштовані на відкритому просторі, грецькі театри були загальнодоступними і вміщали велику кількість народу. Театр Діоніса в Афінах, наприклад, міг розмістити до 30 тисяч глядачів. У наступну, елліністичну епоху, театри уже розраховувалися на 50, 100 і навіть більше тисяч глядачів. Таким чином, навіть у конструкції грецького театру був закладений демократичний принцип.
Головну частину театру становили: приміщення для глядачів – койлоне, місце для хору – орхестра, місце, де вивішувалися декорації й виступали актори – скена (сцена). У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами, які символізували царський палац. Місця для глядачів були відгороджені дерев'яною або кам'яною стіною без даху.
Спочатку театральні вистави влаштовували тільки на свята Діоніса, але поступово театр набуває суспільного значення, стаючи не тільки місцем відпочинку, а й політичною трибуною. Предметом театральних вистав були трагедії й комедії.
З V ст. до н.е. під час театральної вистави демонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей – місця, часу й дії. Ці умови, обґрунтовані згодом Аристотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичного європейського театру. До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. В основу грецьких трагедій звичайно був покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу, що наповнювався змістом сучасності, наближаючи його до масового глядача. Таким чином, значення давньогрецької трагедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію із сучасністю, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для народу. Із грецьких трагіків світову славу набули Есхіл, Софокл та Евріпід. Громадські мотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, що виросла з того ж коріння, що й трагедія.
З давніх часів у Стародавній Греції існувало всенародне свято діонісії, яке закінчувалося святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово “комедія” – сполучення слів комос і ода (пісня), що в цілому означає «пісні під час комоса». У пізніші часи, в результаті літературної обробки утворився новий жанр – комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією її злободенністю й дріб'язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски – різноманітними.
У демократичних Афінах, з їх широко розвиненим політичним життям, широкого розвитку набула політична комедія, неперевер-шеним майстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.
Менше значення відігравала лірика, її розвиток був притаманніший часам тиранії й олігархії, чим періоду розвиненого демократичного життя. Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були “Історія греко-персидських війн” Геродота та “Історія пелопонеської війни” Фукідіда.
Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які передбачали не тільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь технічної майстерності.
Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н.е. остаточно визначилися два архітектурних стилі – дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з'являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам'ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон – храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордеру. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.
Художні будівлі споруджували й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.
У тісному зв'язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Древній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.
Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака – метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій – чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н.е. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни – проводирки у битвах (Промахос), що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни – 12-ти метрова Афіна-Деза (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев'яній основі, що називається хрисоелефантинною технікою. Вона стояла, спираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги (Ніке), на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі – битва кентаврів з лапифами – міфічним плем'ям, що жило у Фессалії.
Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії, виконаного в тій же техніці. На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних описів або через погані копії.
Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця – “Дорифора”, “Поранена амазонка”, юнак-атлет, що накладає пов'язку переможця на свою голову – “Діадумен”, монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.
Характерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій та урочистість, з одного боку, багатство і розмаїття матеріалу та художня майстерність, з іншого.
Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах “Строкатого портика” в Афінах і альтанки (лесхи) у Дельфах. Уявлення про сюжети й характер творчості Полігнота дають описи його картин у давньогрецького письменника ІІ ст. Павсанія, що склав своєрідний путівник по найвизначніших пам'ятниках архітектури і мистецтва Греції “Опис Еллади”. Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.
Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об’єднує 200 міст, але разом з тим, протиборство двох моделей розвитку культури – афінська і спартанська знекровлює Грецію й робить її легкою здобиччю Македонської держави.
4.3 Елліністична культура
(323–30 рр. до н.е.) проходить під знаком кризи традиційних античних цінностей і широкої експансії культурних здобутків далеко за межі країни. Утворення величезної імперії Александра Македонського та її наступників – елліністичних монархій уперше створило умови для всебічної інтеграції протилежних культур Сходу й Заходу. Афіни перетворюються на своєрідний “музей” цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів – Олександрії Єгипетської з її уславленою бібліотекою при Мусейоні (“храм Муз”), Антіохії, Селевкії, Пергаму – збудованих за регулярним планом велетенських міст із сотнями тисяч різноплемінних жителів.
Значення соціальних процесів, що призвели до утворення елліністичного світу, полягає у створенні єдиного економічного простору для різноманітних національних культур. Замкненість держави-поліса змінилася відкритістю міста, що належав великій імперії. Виник тип особи, національної за походженням, але вихованого грецькою мовою на досягненнях грецької культури, яку почали називати еллін.
Відмінними рисами елліністичної культури були синкретизм, космополітизм, індивідуалізм та перевага природно-математичних та технічних наук над гуманітарними.
Змінилися і релігійні уявлення греків. Традиційні релігійні форми, поєднавшись зі східними релігійними традиціями, породили нові форми. Поширилося ототожнення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами. Деякі культи, (наприклад, культи Ісіди і Кібели) греки засвоїли майже незмінними, тільки перейменували Ісіду на Деметру, а Кібелу на Афродіту чи Артеміду. Новий культ Серапіса в еллінізованому Єгипті – поєднання мемфіського Осіріса-Апіса з грецькими богами Зевсом, Гадесом та Асклепієм. Поряд з місцевими культами з’являються і деякі універсальні божества, що поєднують у собі подібні функції найшановніших богів різних народів. Чільне місце в культурі еллінізму посідає культ Зевса Гіпсіста (Найвищого), що ототожнювався з фінікійським Ваалмі, єгипетським Амоном, вавилонським Белом, іудейським Ягве та багатьом іншим. Не меншого поширення набуває відроджений культ Діоніса. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.
Елліністична духовна атмосфера соціальної та психологічної нестабільності породжує потребу в різноманітних містичних обрядах, віру в магію, астрологію, поширення містерій. Східні релігійні традиції привносять з собою глибокий містицизм, підвищену роль екстазу в обрядовості й культі царської особи.
Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки, яка виділилася з філософії. Її центрами стали засновані Александром Македонським міста, насамперед столиці елліністичного Єгипту Александрії, названої у його честь. Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою. Учені, що працювали тут, були на утриманні держави. Матеріальна база наукових досліджень зростала завдяки меценатству.
До наукових надбань елліністичної епохи належить видатна праця Евкліда “Початки” – синтез математичних знань стародавнього світу, роботи Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики та засновника тригонометрії Аполлонія з Перги та ін. Походи Александра Македонського, зі свого боку, стимулювали розвиток астрономії та географії. Знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовило цілу низку наукових відкриттів. Так, Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, що стала першою в астрономії здогадкою про будову сонячної системи, Ератосфен дійшов до висновку про кулястість Землі і досить точно виміряв довжину її кола, Дікеарх склав карту світу й вирахував висоту багатьох гір Греції. Розширилося пізнання природи та людини. Аристофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст – ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Завдяки анатомічним дослідженням відбувалося накопичення медичних знань.
Подальшого розвитку набуває історична наука. Формуються два типи історичних досліджень – це, насамперед, мемуаристика, що більше скидалася на художню прозу. Розрахована на емоційну реакцію читача, вона здебільшого вихваляла особисті заслуги можновладців. Це праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Фелаха. У той же час мають місце об’єктивні й точні дослідження історичних подій, як роботи Птоломея І, Ієроніма з Кардії, а також автора “Загальної історії” Полібія. Історична література епохи еллінізму доповнюється також греко-мовними історіями інших народів. Це історія Єгипту, написана грецьким істориком Манефоном, історія Вавилону жерця Бероса (Berossos), грецький переклад єврейського П’ятикнижжя (лат. Септуагінта, тобто переклад сімдесяти двох тлумачів, зроблений для царів з династії Птоломеїв). Усе це свідчить про провідну роль грецької мови й культури тих часів.
Особливим досягненням елліністичної культури була поява грецької філології. Зберігання в Александрійській бібліотеці величезної кількості текстів потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики, встановлення авторської редакції, граматичних коментарів, з’ясування авторства та часу написання текстів. Основи грецької філології заклали Зенодот Ефеський, Аристарх Візантійський та ін. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови. В Александрійській бібліотеці також були зроблені коментарі до творів Гомера, Гесіода й загалом до грецької поезії. У ІІ ст. до н.е. сформувалася філологічна школа при Пергамській бібліотеці, яка вивчала грецьку ораторську та філософську прозу.
Характерними рисами елліністичного мистецтва були світськість, патетика та інтерес до побутових тем. Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класичної літератури відступили, майже зникли трагедія та ораторська література. Поезія перетворюється на мистецтво для обраних, задовольняючи нахили високоінтелектуальної еліти. Авторами поетичних творів стають переважно учні-філологи, які вносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії. Це твори Аполонія Родоського, Каллімаха та ліричного поета Феокріта Сіракузького – засновника буколічної (сільської) ідилії. У той же час смаки широких верств населення яскраво відбивали мім і комедія. Видатним представником “нової аттичної” комедії був Менандр, який всупереч ідеалістичним поглядам елітної літератури зосередився на відображенні реального життя, характерних персонажів, створюючи справжню комедію характерів. Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педантизм, еротика, в основу сюжетів покладена заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній світ та інтимні переживання людини.
В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам’ятниками архітектурного мистецтва були насамперед культові споруди – храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого у 356 р. до н.е. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Карії Мавсола в Галікарнасі, монументальні вівтарі – Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах. Подальшого розвитку набуває містобудування, прикладом чого стали новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Саме у цей час зодчим вдалося впровадити в життя планову систему міської забудови, розроблену ще у V ст. до н.е. архітектором з Мілету Гіпподамом. Створюється міське середовище, яке однаково задовольняє як вимогам зручності, так і законам естетики. Багато уваги надається житловому та цивільному будівництву. Керуючись грецькими архітектурними нормами зодчі елліністичної епохи перейняли притаманну Сходові монументальність та розкіш, що виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.
В елліністичній скульптурі переважає патетичний стиль, що відповідає новим рисам архітектури, але порівняно з класичною скульптурою мистецький рівень її дещо нижчий. Виникають нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповнювали скульптори Пергама, Александрії, Родосу та Антіохії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об’ємів та засобів виразності. Поряд з класичними зразками з’являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичні персонажі доповнюються скульптурними картинами “гігантомахії” – боротьби богів, скульптурними групами, жанровими та еротичними сюжетами. З’являється скульптурний портрет.
Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа: Євтехід Сікіонський, що створив скульптурну групу “Тихе” (богиня долі та щастя), Харес із Лінда – автор гігантської бронзової скульптури бога Геліоса на острові Родос – знаменитий Колос Родось-кий, що став одним із семи чудес світу.
Найвідоміші пам’ятники патетичного монументалізму – це скульптурні групи на фронтоні храму Самофракії та монументальний фриз велетенського Паргамського вівтаря – наочне втілення Родоської скульптурної школи. До цього напряму можна також зарахувати й скульптурну групу “Лаокоон” (Агесандр, Полідор та Афінадор) і “Бик Фарнезе” (Апполоній й Тавріск із Тралл). Традиції Праксителя продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської (“Венера Мілоська”). Мистецтво скульптурного портрета елліністичної епохи представлене також статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній “Камеї Гонзага”.
Живопис епохи еллінізму розробляв ті ж самі теми: реалістичний портрет, побутові та еротичні сюжети. Розвивається пейзаж. Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делона, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі.
Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. У той же час культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжували ознаки кризи й занепаду. Традиційні засади грецького соціуму поступово вичерпувалися. На історичну арену виходила нова культуротворча сила – Рим, який наприкінці І ст. до н.е. утвердив своє панування в елліністичному світі. Однак підкорення Еллади не знищило її культуру, навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і в часи наступного періоду античної культури – римської античності.
4.4 Давньоримська культура
( VIII ст. до н.е. – V ст. н.е.) має тисячолітню історію, значення якої важко переоцінити: латинська мова справила значний вплив на розвиток цілої групи європейських мов, що стали називатися романськими, ще два-три століття тому вона була мовою філософії, науки, медицини, юриспруденції, релігії і літератури багатьох народів. Дотепер більшість наукових, медичних, юридичних термінів – латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, у системі державного й приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя. Вивчення античної, зокрема римської культури, дає змогу зрозуміти закономірності розвитку багатьох соціальних та культурних феноменів, робить можливим більш ґрунтовне вивчення сьогоднішніх соціальних та культурних процесів.
Давньоримська культура утворилася шляхом злиття культур багатьох народів: етрусків, сабінів, еквів, вольсків, на основі яких формувався римський народ – POPULUS ROMANUS.
У своєму політичному, соціально-економічному і культурному розвитку Стародавній Рим пройшов три періоди:
1. 754 (753)–510 (509) до н.е. – царський період. У цей час правили сім царів: Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Приск, Сервій Тулій, Тарквіній Гордий. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза неї – плебеї. За переказами, Ромул започаткував сенат – головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.
2. 510 (509)–30 (27) до н.е. – республіка. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями і плебеями останні домоглися утворення посади народного трибуна – спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. Підкоривши усю територію Італії, Рим перетворився на велику державу, що добилася гегемонії в усьому Середземномор’ї. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49–45 рр. до н.е. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті – Октавіан Август, що у 27 р. до н.е. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.
3. 30 (27) до н.е. – 476 – імперія. Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після великої перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника – Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори мали довічну владу народного трибуна, звання верховного понтифіката (жерця), за бажанням обіймали посаду консула, проконсула, цензора, вільно розпоряджалися скарбницею. У 2 ст. до н.е., за часів імператора Траяна країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н.е. Римської імперії на Східну й Західну.
За переказами, Рим було засновано у 754 або 753 р. до н.е. братами Ромулом і Ремом, відбувається формування класового суспільства й державного апарату*8. Взагалі життя етрусків – попередників римлян маловивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу, це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. Їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом – родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царський період (754 – 510 до н.е.), під час якого з’явилися перші етруські боги. Статую вовчиці – емблему Риму, також створили етруски.
*8: {Ромул, лат. міфічний засновник, і перший цар (рекс) Рима, син Р е і С і л ь в і ї та М а р с а, брат-близнюк Рема. А м у л і й , що захопив трон Альби Лонги, скинув свого брата, Н у м и т о р а – діда братів – і повелів кинути дітей у Тибр. Ріка винесла дітей на берег, а вовчиця послана Марсом, вигодувала їх. Потім хлопчиків виховали пастух Ф а в с т у л і його дружина А к к а Л а р е н ц і я. Коли брати підросли, вони вбили Амулія, повернули владу дідові й заснували нове місто там, де їх знайшла вовчиця. При зведенні стін нового міста (названого згодом по імені Ромула Римом) між братами спалахнула сварка, і Ромул убив Рема. Ставши царем Рима, Ромул, щоб збільшити населення міста, запросив на свято сусідів-сабинян; під час бенкету римські юнаки викрали сабинських дівчин. Виникла війна між сабинянами й римлянами була припинена завдяки втручанню викрадених жінок, що не бажали допустити загибелі чоловіків і братів. По легенді, Ромул живим був вознесенський на небо й шанувався римлянами під ім'ям бога К в і р і н а. У римському мистецтві часто зображувалися епізоди життя Ромула, (Вовчиця, викрадення сабінянок, апофеоз Ромула й ін.).
}
У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов’язані побудовою підземного каналу – Великої клоаки (сloaca maxima), а також поширенням особливого типу житла з центральною залою, що має отвір у даху – атрію.
Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Давній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Лари і Пенати опікувалися житлом, двері охороняв Янус, домашнє вогнище – богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя – генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги, Юпітер – загально італійське божество неба; Марс – спочатку покровитель рослин, а пізніше – бог війни; Квірін – близьке до Марсу божество.
Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів було зроблено також за часів правління етруської династії, оскільки саме у етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбі виник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Аноною і Мінервою. З’являються і боги, запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродіта – з італійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон – із Нептуном, який спочатку не мав жодного відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські отримали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.
Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада фактично перебувала в руках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмежені можливості. Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв поставила питання про гарантії правового захисту останніх від свавілля патриціанської влади. Такою гарантією стала кодифікація римського права.
Фіксація законів стає важливим елементом переходу від родового суспільства до класового і становлення римського полісу. Зведення законів, що отримало назву “Закони дванадцяти таблиць”, було записано на мідних пластинах і виставлено для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так у Римі було започатковано полісну республіку. Але на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури. Завдяки грецькому культурному впливу в Римі починають споруджувати базиліки – великі криті зали для зборів купців, судових засідань, коміцій. Форум з портиками, колонадами, галереями стає загальновизнаним центром не лише політичного, а й усього громадського життя у місті. Уже в середині ІІ ст. до н.е. у Римі зникають будівлі, криті соломою. З’являється бруківка, у будівництві громадських споруд замість туф починають застосовувати вапняк і мармур.
Від періоду становлення словесності латинською мовою до ІІІ ст. до н.е. з писемних пам’яток не збереглося майже нічого. Римська словесність розвивалася лише на основі фольклору. Це релігійні гімни (carmen), пісні на честь померлих – елегії, погребальні пісні плакальниць. Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різновидом якої були ателлани – веселі п’єси з сільського побуту.
Проза згаданого часу дійшла лише у писаних “Законах дванадцяти таблиць”, сенатських промовах, богословських трактатах, зате плідно розвивалася поезія. Першим поетом Стародавнього Риму вважається Лівій Андронік (280–207 рр. до н.е.), що здійснив переклад з грецької “Одіссеї”, що став першим поетичним твором, написаним латинською мовою, а також створив кілька трагедій та комедій. Родоначальником епічного жанру був Гней Невій (270 –204 рр. до н.е.) – автор “Пісні про Пунічну війну”, а також декількох трагедій та віршів. Римський поет Квінт Еній (239–169 рр. до н.е.) створив історичний епос під назвою “Літопис” (Annales), де вперше ввів у латинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій з життя Стародавньої Греції був Тіт Марций Плавт (254–184 рр. до н.е.). Переробляючи нову аттичну комедію в стилі карикатури та буфонади, він створив характери-маски у віршованих комедіях “Цапи”, “Горщик”, “Хвалькуватий воїн”, де жіночі ролі виконували чоловіки
Культура епохи імперії. Римська імперія проіснувала п’ять століть – від 27 року до н.е. до 476 року н.е. За цей період вона пройшла складний шлях становлення, розквіту й падіння.
Наприкінці І ст. до н.е. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27–14 рр. до н.е.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва. Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову столицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об’єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п’яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування.
Кінець І–ІІ другого ст. до н.е. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значимості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей – місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найкрупнішої й найдосконалішої в епоху античності.
Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13–19 рр. н.е.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвиток портретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. У скульптурних образах римського портрету було втілено ідеал суворої класичної краси – типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З’явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими (портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей).
Великого значення у давньоримському суспільстві надавали освіті. Освіта в Римі починалася з семи років. Заняття з дітьми проводив, як правило, раб-педагог, переважно з греків. Діти мали змогу ходити у початкову школу, де навчалися читанню, письму та лічбі. З 12 до 16 років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичним зразком. Головними предметами у них були література та граматика, однак викладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й музика. У 16 років юнак досягав повноліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вони приступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів або латинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освіту завершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, в Пергамі та Массілії.
Риторика у Римі була основою освіти. Уміння публічного виступу було необхідним атрибутом усього громадсько-політичного життя – у народних зборах, сенатських та судових засіданнях звучали яскраві промови, з натхненними промовами до війська повинен був вміти звертатися навіть полководець. Видатними ораторами свого часу були сенатор Аппій Клавдій Цек, Гай Гракх, Марк Антоній, Луцій Ліцилій Крас, Марк Тулій Цицерон. Але з ускладненням соціальних умов життя, ораторське мистецтво втрачало правдивість, простоту й щирість. Оратор за будь-яку ціну намагався довести свою правоту, навіть тоді, коли вона входила у протиріччя з істиною. “Дуже помиляється той, – казав Цицерон, – хто шукає в проголошених нами у судах промовах відбиття наших переконань. Ці промови носять характер самих процесів та обставин, і аж ніяк не виражають справжніх поглядів ні людей, ні патронів”. Часто у промовах використовували інвективи – у своїх аргументах оратор за допомогою пліток та необґрунтованих звинувачень виставляв особу свого опонента у спотвореному вигляді. Однак, незважаючи на це, риторика мала велике значення для розвитку римської культури. Елементи риторики зустрічаються у публіцистичних творах, у римській історіографії та художній літературі. Крім того, ораторське мистецтво сприяло подальшому розвитку латинської мови.
Видатне місце у римській літературі того часу посідав Гай Юлій Цезар (102–44 рр. до н.е.) – визнаний другим після Цицерона оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари “Нотатки про Галльську війну” та “Нотатки про Громадянську війну”, інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям був Гай Салюстій Крісп (86–35 рр. до н.е.), якому належать роботи “Про змову Катіліни”, “Югуртинська війна”, “Листи до Цезаря”. Майже всі галузі знань охоплюють твори Марка Теренція Варрона (116–27 рр. до н.е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір “Сільське господарство”.
Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239–169 рр. до н.е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н.е.), автор знаменитої поеми “Про природу речей”, що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.
Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катул (87–54 рр. до н.е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням – хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40–104 рр. н.е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н.е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман “Золотий осел”, автором якого був Апулей (бл.125 – бл.180 н.е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Його дев’ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.
На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу – старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло знайти розповсюдження християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину, як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним "сином божим", а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.
У середині II ст. правителі невеликого сирійсько-месопотамського князівства з центром в Едесі офіційно дозволили християнський культ, а з III ст. християнство активно поширюється у Вірменському царстві та Ефіопській державі Ассум. У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії в країні.
Період становлення християнства ініціював величезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології, викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей час формувалася система управління християнськими громадами, що поступово привело до формування християнської церкви – організації для управління релігійним життям християн.
Друга половина IV ст. була часом талановитих та освічених проповідників: Григорія Нізіанського, Григорія Ніського, Василія Великого, Іоанна Злотоустого.
Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід’ємну частину свого становлення та розвитку.

Запитання і завдання для самоконтролю
1. У чому полягають особливості античної культури?
2. Розкрийте роль і місце античності у світовій культурі.
3. Яке значення мала міфологія для розвитку античної культури ?
4. Назвіть головні риси й особливості давньогрецької культури.
5. Роз’ясніть суть гомерівського питання?
6. У чому полягає роль і значення давньогрецького полісу для розвитку культури ?
7. Назвіть етапи розвитку культури Стародавньої Греції.
8. Які відмінності культури Стародавньої Греції від Стародавнього Риму ?
9. Дайте коротку характеристику періодам розвитку давньогрецької культури.
10. Розкрийте роль і значення еллінізму як завершального етапу розвитку давньогрецької культури.
11. Дайте загальну характеристику культури Стародавнього Рим
5. КУЛЬТУРА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
5.1. Загальна характеристика культури Середньовіччя
Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією стародавнього світу і передує новій історії. Термін «середні віки» ( лат. мedium aevum, букв. – середній вік) з’явився в ХV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до ХV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період – (кінець V – перша половина ХІ ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період (друга половина ХІ–ХІІ ст.) – час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період (ХІV–ХVст.) – час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.
Період Середніх віків займає V–ХV ст., у сучасній історичній науці його назвали епохою феодалізму, у рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з’явилися нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура, особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали складатися основні класи капіталістичного суспільства – буржуазія та пролетаріат.
В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн Піренейського, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських країн – Данії, Норвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Західної Римської імперії.
У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної епохи характерним є, з одного боку – жорстока експлуатація селянства та низький, примітивний стан техніки, а з іншого – зростання продуктивних сил. Відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних відносин, які завершаться буржуазними революціями у деяких європейських країнах.
Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей. Разом з тим, християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об’єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у ХІ ст. на західне та східне християнство.
5.2. Культура Візантії
У ІV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з’явилася нова християнська імперія – Візантійська (330–1453 рр.). Її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн. кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Кріт, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 році.
Державною мовою у Візантії в ІV–VІ ст. була латинська, а з VІІ ст. до кінця існування імперії – грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов’яни та інші народи, але переважали греки.
Візантійська культура зароджувалась і розвивалась в умовах гострих, суперечливих процесів тогочасного суспільства. Система християнського світогляду стверджувалася в непримиренній боротьбі з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами античного світу. Візантійська культура стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Володіючи величезними територіями, Візантія контролювала торгові шляхи з Європи в Азію та Африку, протоки Босфор і Дарданелли, що також вплинуло на культурний розвиток держави.
Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичайно вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Візантійська культура в основному була християнською. Разом з тим особливе місце займає і народна культура – музика, танок, церковні та театралізовані вистави, героїчний народний епос, гумористична творчість та ін. Вагомий внесок у створення пам’яток архітектури, живопису, прикладного мистецтва та художніх ремесел зробили народні майстри.
Освіта та наукові знання
До освіти та наукових знань у візантійському суспільстві ставилися з повагою. В імперії з централізованим управлінням та досить розвиненим бюрократичним апаратом без хорошої освіти неможливо було зайняти достойне місце в суспільстві. За традицією всі науки об’єднувались під загальною назвою «філософія» (теоретична та практична). До теоретичної філософії відносили: богослов’я, астрономія, арифметика, геометрія, медицина, музика. До практичної – етика, політика та історія. Високого рівня розвитку досягли також граматика, риторика, діалектика, логіка, та, особливо, юриспруденція.
Починали навчання у початкових школах, де вчили писати, читати, рахувати, скоропису та початкам логіки. Книгою для навчання служив Псалтир. Такі школи були приватними та платними. Часто школами опікувались монастирі, церковні або міські общини, тому навчання було доступне практично для всіх верств населення. Навчання дітей при церквах і монастирях здійснювалось кліриками та монахами, задовольняючи власні потреби у кадрах нижчого духовенства. Продовжували навчання у школах граматики, де вивчали давньогрецьких авторів і риторику – своєрідне мистецтво складання і виголошування святкових речей (на честь перемоги Василева, народження спадкоємця, заключення миру та ін.). Рівень освіченості і термін навчання визначалися за практичними професійними розрахунками.
У ранній період центрами освіти та наукових знань були міста Афіни, Александрія, Антиохія, Бейрут, Газа. В ІХ ст. у Константинополі засновується Магнаврська вища школа, а в ХІ ст. – університет, що мав філософський та юридичний факультети. При університеті була відкрита вища медична школа.*9
*9: {Литаврин Г.Г. Как жили византийцы. – М.: Алетейя, 2000. – С. 197 }
Освіта та наука у Візантії мали церковно-релігійний характер, тому головне місце в системі наукових знань, займало богослов’я. Тут продовжувалась антична філософська традиція, а візантійські богослови засвоїли та зберегли багатство думки і витонченість діалектики грецьких філософів. Богословські диспути, що відбувались по всій імперії, були спрямовані на створення системи православного віровчення, на висловлення християнських істин мовою філософії. Богослови боролися також з єресями та прихильниками язичниства.
Вчителі церкви, так звані «Великі Каппадокійці» (Василій Кесарійський, Григорій Назіанзін, Григорій Ніський), а також Патріарх Константинопольський Іоанн Златоуст в ІV – V ст., Іоанн Дамаскін у VІІІ ст. у своїх творах, проповідях, листах систематизували православне богослов’я. Панування релігійно-догматичного світогляду гальмувало розвиток наук, особливо природничих. Разом з тим візантійці піднесли на досить високий рівень ті знання, що вирішували богословські питання. У боротьбі з інакодумцями та єресями ними була створена християнська онтологія (вчення про буття), антропологія та психологія – вчення про походження та еволюцію людини, про її особистість, душу та тіло. З VІ ст. важливе місце в богослов’ї посідає логіка (наука про методи доведень та спростувань).
Починаючи з Х–ХІ ст. у розвитку богословсько-філософської думки Візантії простежуються дві тенденції. Перша виявляла інтерес до внутрішнього світу та його влаштування, віри в можливості людського розуму. Представником цього напряму був Михаїл Пселл (ХІ ст.) – філософ, історик, філолог і юрист. Найвідоміша його праця – «Логіка». У ХІІ ст. внаслідок посилення матеріалістичних тенденцій спостерігається увага до філософії Демокріта та Епікура.
Друга тенденція виявилась у творах аскетів та релігійних містиків, які головну увагу зосереджували на внутрішньому світі людини, її вдосконаленні в дусі християнської етики смирення, послушання та внутрішнього спокою. Представниками таких поглядів були синайський монах-аскет Іоан Лествічник (біля 525–600 рр.), містик Симеон Новий Богослов (948–1022 рр.) та архієпископ Фессалонікський Григорій Палама (біля 1297–1360 рр.).
У ХІV–ХV ст. раціоналістичний напрям у філософії і науці зміцнюється. Яскравими його представниками були Федор Метохіт, Мануїл Хрісолф, Георгій Геміст Пліфон, Віссаріон Нікейський. Це вчені та політичні діячі, яскравими рисами світогляду яких були проповідь індивідуалізму, духовна довершеність людини, обожнення античної культури. У цілому візантійська філософія опиралась на вивчення античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів.
Розвиток природничих наук, математики та астрономії у Візантії мали прикладне значення для ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи та сільського господарства. Так, у ІХ ст. Лев Математик започаткував алгебру, вчений був автором багатьох винаходів, у тому числі світлового телеграфа та різних механізмів.
У космографії та астрономії велася боротьба між прихильниками античних систем і тими, що захищали християнський світогляд. Представником останніх був Козьма Індикоплов (саме той, що плавав до Індії). У праці «Християнська топографія» він заперечує вчення давньогрецького астронома Птолемея про геоцентричну систему світу. Його космогонічні уявлення базувалися на біблійних твердженнях, що Земля є пласким чотирикутником, який оточений океаном та покритий небесами. Астрономічні спостереження були тісно пов’язані з астрологією. У ХІІ–ХV ст. у Візантії перекладаються та вивчаються астрономічні твори і таблиці арабських учених.
Візантійці досягли значних успіхів у медицині. Вони були знайомі з працями Галена та Гіппократа, узагальнювали практичний досвід і вдосконалювали діагностику. Володіли знаннями хімії, уміли використовувати античні рецепти при виготовленні скла, кераміки, мозаїчної смальти, емалі та фарб. А винахід так званого «грецького вогню» (суміш нафти, гашеного вапна та смоли) допомогав візантійцям здобувати перемогу у морських битвах із ворогами.
Широкі торгові та дипломатичні зв’язки сприяли розвитку географічних знань у Візантії. Цінні географічні відомості залишили у своїх паломницьких творах візантійські мандрівники.
Оригінальною пам’яткою в галузі сільського господарства стала енциклопедія «Геопоніки», де був сконцентрований досвід землеробів.
Історичні знання
На історичну науку Візантії сильний вплив мали традиції античної історіографії. Її збагатили праці Прокопія Кесарійського (VІ – поч.VІІ ст.), Агафія Мірінейського, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта. Найвидатнішим візантійським істориком був Прокопій Кесарійський, що написав праці «Історія війн Юстиніана з персами, вандалами та готами», «Про будівлі Юстиніана». У них він вихваляє імператора за мудру політику та прославляє його перемоги.
Досить цікавими є історичні пам’ятки енциклопедичного характеру Х ст. – «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору», «Про феми». Вони містять цінні відомості про середньовічне життя, а також історико-географічні та етнографічні знання. Визначними істориками ХІ–ХІІ ст. були Михаїл Пселл – ініціатор створення константинопольської вищої школи, Анна Компіна, Микита Хоніат та ін.
Паралельно з історичною наукою у Візантії був розвинений такий жанр історичного твору, як хронографія, започаткований кесарійським єпископом Євсевієм (біля 260–340 рр.). У хроніках реєструвалися важливі події певного періоду. Кожна хроніка писалася декількома людьми, авторського права не було. Хроніки були частиною всесвітньої історії. Видатними хроністами того часу були Іоанн Малала, автор «Всесвітньої хронічки» відомої на Русі з ХІ ст., Феофан Ісповідник та Георгій Амартол (VІІІ–ІХ ст.), хроніки якого лягли в основу вітчизняного літописання.*10
*10: {История средних веков. У 2-х т. – Раннее новое время. /Под ред. С.П.Карпова/. – Т.1. С. 579.}
Література
У ІV–VІ ст. у літературі простежуються два напрямки. Перший базується на античній культурній традиції, другий – на церковному світогляді. Між двома напрямками точилася боротьба та взаємне ідейне збагачення. Поширеними були такі античні жанри, як промови, епіграми, любовна лірика, еротична повість. На початку VІІ ст. зароджується новий літературний жанр – церковна поезія (гімнографія), яку представляють талановиті філософи та письменники. Найбільш яскравими серед них були: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін – філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Золотоуст – засновник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит – захисник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Константинополі.
У VІІ–ІХ ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми античної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта, що оспівує подвиги візантійців у боротьбі з арабами, увібрав характерні риси феодальної епохи.
У ХІІ–ХІV ст. на зміну героїчному епосу прийшов епічний жанр середньовічної куртуазної літератури – лицарський роман та лицарська лірика. У ХV ст. у літературній творчості Візантії посилюються гуманістичні ідеї, спостерігається інтерес до людської особистості, до життя інших народів та країн. Зароджуються такі нові для Візантії жанри, як новела, байка, сатира, збірники любовних пісень та віршів, «плачі» за завойованими османами землями та Константинополем. Вони склали основу візантійської народної (світської) літератури. Світську поезію VІІ ст. представляли письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема „Гексамерон”), у ХІ ст. – Христофор Мітилянський та Іоанн Євхаїтський.*11
*11: {Культурологія: теорія та історія культури. Навч.посіб. / За ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К.: Центр навчальної літеретури, 2004. – С. 154.}
Образотворче мистецтво
Візантійське мистецтво досягло свого розквіту в часи правління імператора Юстиніана (527–565 рр.). При ньому Візантія займала обширні території і була країною із складним апаратом державного управління та добре розвиненою дипломатією.
У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні культурні традиції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але цю спадщину Візантія змінила, створивши оригінальний художній стиль, що був характерний для періоду Середньовіччя.
Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала – пишність, видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське мистецтво об’єднало ці два начала в єдину художню систему, суворо нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого церемоніалу. Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність, цілісність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку образотворчого мистецтва античності, разом з тим, вони поповнили її новим символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Була розроблена ціла естетична теорія образу та символу. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога та врятуватись. Головним завданням цього мистецтва було представляти і тлумачити принципи християнської віри.

Архітектура
Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстер’єру) та зовсім незначну – внутрішньому (інтер’єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віряни не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський храм сприймався як своєрідне житло Бога, місце, де збиралися віряни для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Як смиренний християнин, з багатим духовним життям, храм повинен бути підкреслено строгим у екстер’єрі.
У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка – це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п’ять і більше повздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній – вхід. Повздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста – головного символа християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.
Другий тип храму – хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев’ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.
Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532–537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів – базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, у діаметрі якого складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище*12. Багате оздоблення стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори – Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл.
*12: {Храмы. Монастыри. – М.: Аванта, 2003. – С. 82 – 83.}
Після завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і м. Константинополь отримало назву м.Стамбул, а храм святої Софії, який майже тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його куполом з’явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30 – ті роки ХХ ст. Айя Софія (так її назвали турки) перетворилася на музей.
Живопис
Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з натурального каміння, смальти, керамічних плиток. Фреска – техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.
У ІV–VІ ст. у візантійському живопису переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у ІХ – ХІІ ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді – фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як охоронці – фігури архангелів. У нижньому ярусі – апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) – Євангелісти. На стовпах – Благовіщення, на стінах трансепта – сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні – страшний суд та ін
При внутрішньому оздобденні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер’єру храму. Поряд із золотом, особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.
Іконопис
Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена й одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Це найбільше проявлялося в іконописі. У композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Сьогодні вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам’яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст., написані восковими фарбами, такі, як «Христос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немовлям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».
Варто відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ – ІХ ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, яка розглядалася як мистецтво, прославлення тілесної, а не духовної краси. Її замінило мистецтво плоского рельєфу. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.
У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея відтворення в іконі «божественного прообразу», «архетипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш суворим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а і душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва.*13 Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, утвердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.
*13: {Лазарев В.Н. История Византийской живописи. – М.: Искусство, 1986. – С. 20. }
Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове приймалось лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилась на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його ім’я взагалі не писалось.
У Х–ХІІ ст. у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво – чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота.
Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Усе разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі
Музика
Зразків ранньовізантійської музичної творчості майже не збереглося. Внаслідок руху іконоборства всі музичні рукописи, які зберігалися у монастирях, були знищені. Лише деякі пам’ятки розповідають про розвиток духовної музики. У музичному житті Візантії панувала церковна, виключно вокальна музика, яка пронизувала усі сторони життя середньовічної людини. Досить часті богослужіння супроводжувались різними наспівами, що виконувались не тільки кліром, але і прихожанами. Поступово церковна музика виходила за межі монастирів і церков та поширювалась у суспільному житті.
Значний вплив на розвиток музичного мистецтва Візантії у VІ VІІ ст. мала сірійська музика (гімнографія), бо основою східної літургії був гімн. До особливих форм візантійського літургійного музичного мистецтва належали кондаки, канони і тропарі. Основоположником кондака – жанру візантійської церковної поезії і музики, був Роман Солодкоспівець – диякон із Бейрута. Його твори – це багатострофні драматичні поеми з монологами і діалогами героїв. У VІІІ ст. кондак почав витіснятися складним багатострофним твором – каноном. Цей музичний жанр виник в умовах боротьби імперії з іконошанувальниками. Канон призначався для співу народом, що визначало архітектоніку його тексту та характер музики. Ці мелодії були досить популярні, тому що у них прославлялось покровительство Бога народу у його боротьбі з тиранами. Наспіви були нескладні, але емоціонально виражальні, підпорядковані системі восьмиголосся. Особлива заслуга у створенні канонів належить Андрію Крітському, Іоану Дамаскіну та Козьмі Ієрусалимському. Складний музично-поетичний жанр „візантійського канона” пізніше призвів до поділу функцій поета і композитора.
Досить популярними серед простого люду були гімни – святкові релігійні пісні, що складалися за текстом Біблії. Вони мали чітку строфічну структуру та виразну мелодію. Відомим автором християнських гімнів був Єфрем Сирин (VІ ст.), який влаштовував у святкові та недільні дні драматичні вистави, де звучали побутові наспіви. Народні риси музичного мистецтва проявлялися і під час святкувань на іподромі, де виконувались аккламації (вітальні оклики), що містили у собі елементи народної музики. Єдність світської і духовної влади у особі імператора сприяла близькості світської та духовної музики. До початку VІІІ ст. поширеним у побуті був орган, що заборонявся візантійською церквою. Він використовувався під час циркових вистав, весіль та обходин. Пізніше орган став культовим музичним інструментом.
Культура Візантії має велике історичне і художнє значення. Важливою її особливістю є те, що вона стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Традиції античної цивілізації зародили у Візантії гуманістичні ідеї, які в подальшому позитивно вплинули на західноєвропейську культуру, культуру Близького сходу та культуру східнослов’янських народів. Збереження у Візантії централізованої імперії і сильної імператорської влади мало великий позитивний вплив на ідеологію та культуру Візантії.
В основному культура Візантії була релігійною, разом з тим, широкого розвитку набула світська, народна культура. За рівнем розвитку освіченості, духовного і мистецького життя Візантія стояла попереду усіх країн середньовічної Європи.

Запитання для самоконтролю
Які хронологічні рамки у світовій історії займає період Середньовіччя ?
Яку роль у житті народів середньовічної Європи відігравала церква?
Наступницею культури яких країн стала Візантія?
Які риси притаманні візантійській культурі?
Який характер мала освіта і наука у Візантії?
Які дисципліни вивчалися в освітніх закладах Візантії?
Які літературні жанри характерні для розвитку візантійської літератури?
Що таке куртуазна література?
Які риси характерні для візантійського мистецтва?
Які архітектурні форми застосовувалися у культовому будівництві?
Назвіть пам’ятки візантійського зодчества.
Назвіть головні види візантійського живопису.
Яка тематика розписів та оздоблень існувала у візантійських храмах?
Які види прикладного мистецтва мали місце у візантійській культурі?
Що є характерним для іконографічних схем у візантійському мистецтві?
Що характерне для візантійського музичного мистецтва?
Яке значення мала візантійська культура для середньовічної культури Київської Русі та країн Західної Європи?

5. 3.Середньовічна культура Західної Європи (V – XV ст.)
Народи країн Західної Європи пройшли надзвичайно складний шлях свого культурного розвитку. У цю епоху були розширені горизонти європейської культури, сформувалась історико-культурна єдність Європи, утворилися життєдіяльні нації та держави, сформувалися європейські мови, були створені пам’ятки культури, що збагатили історію світової культури, здобуті значні успіхи в науці та техніці.
Раннє Середньовіччя – це час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на арену європейської історії. Саме в цей час створюються перші письмові «історії». Це «Гетика» – історія готів Іордана (VІ ст.), «Історія про королів готів, вандалів і свевів» Ісидора Севільського ( І пол. VІІ ст.), «Історія франків» Григорія Турського (ІІ пол. VІ ст.), «Церковна історія народу англів» Біди Достопочтенного (кін. VІІ – поч. VІІІ ст.), «Історія лангобардів» Павла Диякона (VІІІ ст.).
Культура раннього Середньовіччя пережила складний процес синтезу пізньоантичної, християнської та варварської традицій. Після загибелі західної Римської імперії (V – VІІ ст.), Захід опинився у становищі занепаду та варварства. Цю територію заселяли варварські племена, переважно германського походження. Вони утворили на зайнятих територіях ряд самостійних, але недовговічних держав, що змінювали одна одну. У Галлії та частинах нинішньої Німеччини поселилися франки, на півночі Іспанії – вестготи, в північній Італії – остготи, в Англії – англи та сакси. Ці народи мали власні багатовікові художні традиції. Доторкнувшись до класичного античного мистецтва, вони не втратили своїх традицій та їх значення, а навпаки, склали основу, на якій формувалось мистецтво середньовічної Західної Європи. У цьому процесі важливу роль відігравали художні традиції цих «варварських» народів, мистецтву яких характерна перевага декоративності над образотворчістю, а також динамізм форм і підвищена експресивність.
Саме у цей час складається особливий тип духовного життя західноєвропейського суспільства, в якому головну роль відіграють християнська релігія та церква. Ще в епоху пізньої античності християнство стало підгрунтям для об’єднання різних поглядів, уявлень, настроїв – від теологічних доктрин до язичницьких забобонів та варварських обрядів. Християнство було тією прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості епохи. Християнська ідеологія поступово зміцнювалась і поширювалась.
Велике значення для середньовіччя мала діяльність отця церкви, теолога, єпископа Гіппонського Аврелія Августина. Він обгрунтував у праці «Про град божий» догму про роль церкви, християнську філософію, історію та християнську психологію, що стала основою середньовічного католицизму.
Середньовічна культура формувалася в регіоні, де знаходився центр римської цивілізації, яка не зникла одномоментно. Продовжували існувати суспільні відносини, інститути влади, культура, шкільні традиції та ін. Наприклад, Середньовіччя перейняло від античності римську шкільну традицію – систему «семи вільних мистецтв», що ділилися на два рівні: нижчий, початковий – тривіум, що включав вивчення граматики, діалектики, риторики та вищий – квадривіум, до якого входили арифметика, геометрія, музика та астрономія. Найбільш поширений у середні віки підручник був створений неоплатоніком Марціаном Капеллою у V ст.
Важливим засобом культурної спадковості між античністю та середньовіччям була латинська мова, яка одночасно служила мовою церкви, державною, міжнародного спілкування та культурного розвитку. Латинська мова пізніше лягла в основу романських мов.
Античні впливи спостерігалися також і в культурному житті остготської Італії та вестготської Іспанії. Поважним вчителем середньовіччя вважався Северин Боецій (480 – 525 рр.). Його трактат про арифметику та музику, твори з логіки та теології, переклади логічних творів Арістотеля стали фундаментом середньовічної системи освіти та філософії.
Відомий учений Флавій Коссіодор (480 – 585 рр.) у своєму творі «Варії» зібрав документи ділової та дипломатичної переписки. Цей твір став на довгий час зразком латинської стилістики. Коссіодор заснував обитель Віварій – культурний центр, що об’єднував школу та майстерню з перепису книг (скрипторій), бібліотеку. Віварій став зразком для бенедиктинських монастирів, які з VІ ст. перетворюються в центри збереженння культури на Заході аж до епохи розвинутого Середньовіччя.
Першим середньовічним енциклопедистом вважали вихідця із вестготської Іспанії Ісидора Севільського ( 570 – 636 рр.). У своєму творі «Етимології» в 20 книгах він зберіг значну частину античних знань.
Античні впливи на культуру середньовіччя часто відбувалися у непримиренній боротьбі язичників та християн. Так, проти культури язичників у кінці VІ – поч. VІІ ст. різко виступав папа Григорій І (590 – 604 рр.). Він відкидав поєднання античної мудрості та мирських знань із світом християнського духовного життя. З його ім’ям пов’язаний розвиток латинської агіографічної літератури.
Каролінзьке відродження (VІІІ – ІХ ст.)
За своїм історичним та історико-культурним значенням каролінзька епоха досить цікава. Остання чверть VІІІ – перша половина ІХ ст. у країнах Західної Європи характеризується розквітом мистецтва, що було пов’язано із створенням Карлом Великим першої імперії Середньовіччя, що займала території від Ельби до Барселони – майже всієї тодішньої християнської Європи (окрім Британії та північно-західної Іспанії). Цей період назвали «Каролінзьким відродженням» через те, що суттєвою рисою мистецтва цього часу було свідоме наслідування пізньоантичної культури.
Політика Карла Великого, що зводилася до захисту церкви, проведення судової і військової реформ, сприяла формуванню феодальних відносин у Західній Європі. Карл Великий опікувався освітою у державі. «Капітулярій про науки», виданий у 787 р., зобов’язував утворювати школи у всіх єпархіях, при кожному монастирі. Також була проведена реформа письма та написані підручники з різних шкільних дисциплін. Центром освіти стала придворна академія в Аахені, якою керував монах Алкуїн. Він сприяв вивченню грамоти та філософії для досягнення вершин мудрості. При дворі Карла Великого існувала історична школа, яскравими представниками якої були Павло Диякон, автор «Історії лангобардів», та Ейнгард, що склав «Життєпис» Карла Великого.
Для каролінзького мистецтва характерне звернення до античності, що найбільше проявилось в архітектурі будівель центричного типу. До таких пам’яток належать придворна капела (собор) Карла Великого в Аахені, церква в Жерменьї де Пре, поблизу Орлеана. Каролінзький період підготував тип романської базиліки з двома трансептами, подовженим хором та баштами.
Важливим елементом архітектури був монументальний живопис у техніці фрески та мозаїки. Пам’яток монументального живопису залишилось дуже мало. Це мозаїка апсиди церкви в Жерменьї де Пре (806 р.), розписи на біблійні та євангельські сюжети в швейцарській церкві в м. Мюнстері (кін. ІХ ст.) та мозаїки апсид церков Санта Марія ін Домініка, Санта Прасседе (817 – 824 рр.) та ін.
Оригінальним видом мистецтва, що представлений великою кількістю пам’яток, є книжкова мініатюра. Каролінзька книга – це пам’ятка релігійного змісту. Вона належала вищому духовенству та придворно-аристократичним колам. За допомогою техніки гуаші, золота, фарбування пергамента пурпуром книга набула декоративної пишності. Центром виготовлення розкішних рукописів було м. Аахен – резиденція імператорського двору. На замовлення Карла Великого було створено багато ілюстрованих Євангелій. У цих художньо оздоблених манускриптах помітний візантійський вплив, поряд із елементами ранньохристиянського англосаксонського та німецького мистецтва. Поєднання цих традицій породила каролінзський стиль у якому створені ілюстрації «Золотих Євангелій Харлі», «Євангеліє Карла Великого», «Аахенське Євангеліє» та ін.
Після смерті Карла Великого культурний розвиток занепадає, школи закриваються. Але культурне життя не припиняється, воно зосереджується у монастирях, що у ІХ – Х ст. стали центрами культурно-освітнього життя. У монастирських скрипторіях були переписані та збережені для майбутніх поколінь античні твори, з’явилася монастирська релігійна поезія та світська література, представлена «історичними поемами», «славословіями» на честь королів, дружинною поезією, записами німецького фольклору, що пізніше став основою німецького епосу «Вальтарій». На півночі Європи в Ісландії та Норвегії з’явилася своєрідна поезія скальдів, що була необхідним елементом життя двору конунга та його дружини. Поширена була і така література, як житія святих та видіння, що відбивали систему уявлень народу та його свідомість.
У Х ст. через війни та міжусобиці культурний розвиток згас і наступив період т.з. «культурного мовчання», що проіснував аж до кінця Х ст. А період ХІ – ХІV ст. стане часом, коли культура набуде своїх класичних форм.
Світогляд. Теологія та філософія. Світогляд середніх віків був в основному теологічним. У час переходу від античності до Середньовіччя найбільш прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості людини, було християнство. Воно стало ідеологічним стрижнем культури та всього духовного життя середньовічного суспільства. Вищою формою ідеології освічених людей була теологія або релігійна філософія, а для неосвічених прошарків населення вона мала практичне значення як культова релігія. Поєднання теології та інших рівнів релігійної свідомості створило специфічну ідеологію, що мала вплив на всі класи та прошарки феодального суспільства.
Пізнати Бога – означало пізнати його одкровення через священне письмо. У ХІ ст. виник інтелектуальний рух, який називали схоластикою (від лат. schola – школа ). Схоластика – це філософія, що виходить із теології, тісно з нею пов’язана, але не рівнозначна їй. Її суть – розуміння основ християнства з раціоналістичних позицій та за допомогою логіки. Центральне місце у схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій – загальних понять.
Протиборство різних напрямків у схоластиці відкрило нові імена у середньовічній релігійній філософії. Це Петро Абеляр (1079-1142 рр.), який розвинув методи діалектики. Він був прихильником концептуалізму та опозиціонером до церкви. Його противником був Бернар Клервоський, яскравий представник середньовічної містики, що тяжів до Бога і вершиною його містичної медитації було злиття людини з Богом.
У ХІІ ст. спостерігається помітний інтерес до греко-римської спадщини, глибоке вивчення та переклад латинською мовою праць Арістотеля, трактатів античних учених Евкліда, Птолемея, Гіппократа та ін. Вчення Арістотеля швидко поширилося у наукових центрах Італії, Франції, Англії та Іспанії. Цьому сприяла діяльність знаменитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193– 1280 рр.).
Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний середньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців, доктор Фома Аквінський (бл. 1226 – 1274 рр.). Філософська система Фоми Аквінського базувалася на принципі «гармонії» віри і розуму. Він проголосив Бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання «істини одкровення», розглядав філософію як «служницю теології», проголошував вищість церковної влади над світською. З кінця ХІІІ ст. вчення Фоми Аквінського було визнано офіційною доктриною католицької церкви.
На становлення натурфілософії великий вплив мало вчення Миколи Кузанського (1401–1464 рр.). Він намагався виробити універсальне осмислення початку світу та влаштування Всесвіту, що базувалися не на ортодоксальному християнстві, а на діалектико- пантеїстичному його пояснення. М. Кузанський намагався відокремити предмет раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов’я.
Освіта
Школи та університети. У Західній Європі середньовічна освіта будувалася на античній основі і передбачала вивчення «семи вільних наук». Граматика вважалася «матір’ю усіх наук», діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії та логіки, риторика навчала правильно та чітко говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія вважалися науками про числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії. Такий поділ започаткував філософ Боецій, у працях якого тривіум визначався як система гуманітарних знань, а квадривіум – природничих.
У ХІ ст. школи поділилися на монастирські, кафедральні та приходські. Внаслідок розвитку міст, появи прошарку горожан та розквітом цехів з’являються світські, міські, приватні, гільдійські та муніципальні школи, над якими церква не мала прямої влади. Навчання в школах велося латинською мовою, а з ХІV ст. поступово впроваджується навчання національними мовами.
Велике значення для поширення середньовічної освіти мав розвиток міст, які були центрами ремесел і торгівлі, а також знайомство з візантійською та арабською культурами.
З часом кафедральні школи у великих містах Європи перетворилися в університети (від лат. Universitas – сукупність). Так, у ХІІІ ст. такі вищі школи вже існували в Болоньї, Оксфорді, Палермо, Салерно, Парижі, Монпельє та інших містах. Університет мав юридичну, адміністративну та фінансову автономію, яка надавалася господарем або папою.
Найстарішими університетами (кінець ХІІ ст.) Західної Європи є Болонський, Паризький, Оксфордський та Орлеанський. Навчання у них велося латинською мовою, а основним методом викладання були лекції професорів. Практикувалися і диспути або прилюдні дискусії, що часто влаштовувалися на богословсько-філософські теми. У диспутах брали участь як професори, так і студенти.
У ХІV–ХV ст. у містах Західної Європи з’являються колегії (коледжі). Спочатку так називались гуртожитки, але поступово вони перетворилися на центри занять, лекцій та диспутів. Наприклад, заснована у 1257 р. духівником французського короля Робером де Сорбон колегія, була названа Сорбонною і здобула високий авторитет. Її іменем став називатися Паризький університет.
Середньовічні університети, як правило, складалися з чотирьох факультетів: вільних мистецтв, медичний, юридичний і теологічний. Університети були центрами знань і відігравали важливу роль у культурному розвитку суспільства.
Наукові знання. У період Середньовіччя важливого значення набули наукові знання. У ХІІІ ст. особливий інтерес проявився до експериментальних знань. До цього часу знання мали умоглядний характер та фантастичний зміст. Природничі методи пізнання не розроблялися, поширювалися лише граматичні, риторичні та логічні погляди.
Але життя вимагало не ілюзорних, а практичних знань. Почалося вивчення природи не тільки як Божого дару, а й як сукупності явищ, які можна пізнати розумом. Це спричинило розвиток таких наук, як механіка, математика, фізика, хімія, біологія, астрономія та медицина. Основи експериментального методу в науці заклав професор Оксфордського університету Роджер Бекон (бл. 1214–1292 рр.). Він займався вивченням природи, надавав перевагу експерименту перед суто абстрактною аргументацією. Бекон досяг значних результатів у фізиці, хімії та оптиці. Йому належали твердження про те, що можна створити судна та колісниці, які рухаються самі, апарати, що літають у повітрі та ін. Церква засуджувала Бекона за його наукові погляди.
Продовжувачами справи Бекона були Микола Отрекур, що був близький до атомізму, та Микола Орезмський (Орем), що наблизився до відкриття закону падіння тіл і розвинув учення про добове обертання Землі.
У часи Середньовіччя розвивалися медичні знання, центром вивчення яких була медична школа в Салерно.
З ХІІІ ст. у Західній Європі набула поширення алхімія. Це назва донаукової хімії, в основі якої лежала помилкова ідея про можливість перетворювати неблагородні метали на золото та срібло за допомогою «філософського каменя». Практична робота алхіміків дала поштовх для розвитку хімії та металургії.
Значною мірою збагачуються і географічні знання європейців. Так, у ХІІІ ст. брати Вівальді із Генуї намагалися обійти західноафриканське узбережжя, а венеціанець Марко Поло здійснив подорожі до Китаю та Центральної Азії, про які описував у відомій праці «Книга»*14. У ІХ–ХV ст. з’являються численні описи різних земель мандрівниками, вдосконалюються карти, складаються географічні атласи. Усе це мало важливе значення для підготовки Великих географічних відкриттів. Так, у 1497–1499 роках Христофор Колумб відкрив морський шлях з Європи в Індію, у 1519–1622 рр. здійснив перше кругосвітнє плавання Васко да Гама, чим довів, що між Америкою та Азією лежить океан, і що земля має форму кулі *15.
*14: {Культура Средневековья и Возрождение: Хрестоматия. – Харьков: Факт, 1998. – С. 126.}
*15: {Там само, с. 162. }
Західноєвропейський епос періоду Середньовіччя поділяється на дві групи: історичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу) та фантастичний, близький до фольклору та народної казки. До числа знаменитих пам’яток світової літератури ввійшли такі твори, як «Сказання про Беовульфа» (Англія), «Пісня про Роланда» (Франція), «Пісня про Сіда» (Іспанія), а також ісландські саги – «Старша Едда» та «Молодша Едда» тощо. Пов’язаний із певним типом історичого осмислення світу героїчний епос Середньовіччя був методом ритуально-символічного відображення дійсності.
Лицарська культура
Починаючи з ХІ ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся довершеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. Замки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарчими центрами. Разом з тим, вони дали життя оригінальній придворній культурі – лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку у період Середньовіччя . Її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в ХІ – ХІV ст.
Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях – бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. Courtois – люб’язний, ввічливий) – середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб’язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння і повагу*16.
*16: { Руа Ж.Ж. История рыцарства. – М.: Алетейа, 2001. – С. 7. }
Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині ХІІ ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім’я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».
Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. У лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.
Оригінальним явищем лицарської культури стала музично- поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів*17. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.
*17: {Іванов К.А. Трубадуры, труверы и минезингеры. – С. 11.}
У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. «Висока» любов протиставлялась «безглуздій» любові – долі «дурних багачів», старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. У ХІІ ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції з’явилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазних романів і драм, ліричних віршів. Головними пісенними жанрами труверів були пастурелі, сирвенти, шансон.

Наприкінці ХІІ – ХІІІ ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезингерів – лицарських поетів-співців величного кохання під супровід музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї,тощо.
Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно- релігійним началом і перемогла у цій боротьбі.
Міська культура
У ХІ ст. центрами культурного життя у Західній Європі стали міста. Міська культура була вільнодумною та антицерковною і тісно пов’язаною з народною творчістю. Найяскравіше ці риси проявилися у міській літературі, яка створювалась на основі народної мови на противагу латиномовній літературі.
Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм характерні сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалась ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Мудрість народу набула форми прислів’я та приказок. Церква переслідувала міських поетів.
Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгріна, сильного та дурного ведмедя Брена.
У ХІІІ ст. зароджується міське театральне мистецтво. Театралізовані дійства (так звані міські «ігри») мали світський життєвий характер. Виразними засобами цих дійств були фольклор, творчість бродячих акторів – жонглерів, танцюристів, співаків, музикантів, акробатів, фокусників. У ХІІІ ст. найулюбленішою була «Гра про Робена і Маріон». Театралізовані «ігри» розігрувалися на міських площах, вони відтворювали народну культуру Середньовіччя.
Носіями духу протесту та вільнодумства були мандрівні школярі та студенти – ваганти, що були опозиційно настроєні до церкви та існуючих порядків. Ваганти створили своєрідну поезію і пісні латинською мовою, в яких оспівували радість життя. Так, поезія французького поета ХV ст. Війона насичена терпким смаком життя, ліризмом, трагічними протиріччями та драматизмом. У його віршах – страждання простих людей, їх оптимізм та бунтарські настрої того часу.
Ідеями вільнодумства пройнята досить популярна у ХІV ст. філософсько-алегорична поема «Роман про розу». Автори поеми Гільйом де Лоріс і Жан де Мен оспівують Природу та Розум, критикують класову структуру феодального суспільства.
Для розвитку середньовічної культури велике значення мала творчість видатного поета і мислителя, флорентійця Данте Аліг’єрі (1265–1321 рр.). Кращим його твором є «Божественна комедія», у якій автор створив величну картину світу, природи, буття суспільства та людини. Він веде читача через пекельні муки, чистилище, до бажаного раю, щоб знайти мудрість, зміцнити людський дух заради ідеї добра.
Демократичні та реалістичні тенденції, що поширювалися наприкінці Середньовіччя, проявилися у творчості інших видатних письменників і поетів. Це творчість іспанського воїна та письменника Хуана Мануеле (збірник повчальних оповідань «Граф Луканор»), англійських поетів Джефрі Чосера («Кентерберійські оповідання») та Уїльяма Ленгленда («Видіння Уїльяма про Петра Орача») та ін. З часом міська культура стала невід’ємною складовою частиною народної культури в цілому.
Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал – масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори – гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині – шпільманами, в Іспанії – хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам’яті народу.
Образотворче мистецтво
Середньовіччя створило свої особливі форми художнього вираження, що відповідали світогляду даної епохи. Мистецтво було одним із засобів осягнення абсолютної ідеї, божественної істини. Тому йому характерні такі риси, як символізм та алегоричність. Середньовічне мистецтво було релігійне, оскільки формувалось у сфері релігійного мислення. Як церква, так і світське мистецтво цього періоду, було єдиним за стилем, який значною мірою, визначався вченням християнства, його ставленням до світу. Головним завданням мистецтва було втілення божественного начала.
Середньовічне мистецтво не знало поділу на професійне та народне. Пам’ятки мистецтва створювали безіменні майстри, що були ремісниками. Майстри, що зводили собори, прагнули показати світ у його багатогранності та завершеній гармонійній єдності. Намагання знайти певну закономірність цілісності світу породило принципи ієрархії, що визначали характер архітектури та мистецтва, співвідношення у них структурних і композиційних елементів.
Середньовічні собори були своєрідними кам’яними енциклопедіями універсальних знань, «біблійним світом», а для більш освічених глядачів вони слугували втіленням християнських догм та уявлень про світ..
Романський стиль. Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з Х по ХІІІ ст. У той час середньовічні держави були конгломератами окремих, замкнутих і вічно ворогуючих феодів (помість). Тому романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту.
Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. Її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам’яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами – фресками.
Головні великі будівлі – це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам’яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з ХІ ст. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості.
Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам’яної монументальної скульптури у формі рельєфа на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури різні за розміром, розміщені у межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, в свою чергу, більші за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, об’ємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.
Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот, у яких поєднуються фігури звірів, птахів, людини. У них простежуються пережитки народних уявлень епохи варварства.
У Західній Європі скульптурні твори, в основному, виготовлялися переважно із каменю та піщанику, в Італії – з мармуру. Поширеним було лиття з бронзи, різьблення скульптури з дерева.
Пам’ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шпейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Арлі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та в інших європейських країнах.
Готичне мистецтво. Термін «готика» виник в Італії в епоху Відродження. У більшості європейських країн розквіт готики припадає на ХІІІ–ХІV ст. Це був час стрімкого росту та процвітання міст.Тому в мистецтві готики поряд з феодальними елементами посилюються риси культури бюргерства. Головними творцями готичної культури були вже не монастирські, а світські майстри. Тому для готичного мистецтва характерні дві риси, що відрізняють його від романського – посилення раціоналізму та реалістичних тенденцій.
Архітектура незмінно залишалась основою середньовічного синтезу мистецтв. На відміну від романського, готичний собор неосяжний, часто асиметричний, спрямований вгору. Каркасна система готичної архітектури (стрілчасті арки, що опираються на стовпи; боковий розпір хрестових зводів, викладених на нервюрах, передається аркбутанами на контрфорси) дозволила будувати дуже високі та великі інтер’єри соборів, прорізати стіни високими вікнами з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору у височину зумовлена велетенськими ажурними вежами, стрілчастими вікнами та порталами, вигнутими статуями, складним орнаментом.
В образотворчому готичному мистецтві особливе значення належить скульптурі, що розвивалась у тісному зв’язку з архітектурою. Головні риси, що характеризують готичну скульптуру, такі: по-перше, перехід від абстрактного начала у художній концепції до явищ реального світу, домінування релігійної тематики, образи якої змінюються, наділяються рисами глибокої людяності, посилення ролі світських сюжетів і поява портрету. Другою особливістю є те, що рельєф залишається у готичному мистецтві, але головним видом скульптури стає кругла пластика, перші пам’ятки якої з’явилися у середині ХІІ ст.
Вибір сюжетів і розміщення зображень регламентували правила, встановлені церквою. Сукупність зображень, розподіл їх по фасадах соборів відбивали систему релігійного світорозуміння епохи. Скульптура у готичному храмі присутня скрізь – на фасадах, карнизах, порталах, галереях та капітелях колон, під зводами капел, на гвинтових східцях, на водогінних трубах, на консолях та інших місцях. Наприклад, кожен із французьких соборів у Шартрі, Ам’єні та Реймсі нараховує близько двох тисяч скульптурних творів*18.
*18: {Що? Як? Чому? Світ мистецтва. Харків. – УФММС, 1999. – С. 77.}
Своєю могутністю та фантазією вражають скульптурні зображення собору Паризької Богоматері (Нотр-Дам-де-Парі), Реймського та Шартрського соборів у Франції, Кельнського собору у Німеччині, Кентерберійського собору та собору Вестмінстерського абатства в Англії та інші.
Каркасна конструкція готичного собору сприяла витісненню площини стін великими віконними прорізами, тому монументальний фресковий живопис поступається місцем мистецтву вітража. Вітраж –орнаментальна або сюжетна декоративна композиція (вікно), у якій зображення складається із шматочків кольорового скла, що з’єднуються між собою вузькими свинцевими перегородками. Тримається вітраж на залізній арматурі, що закріплена у кам’яних амбразурах та сплетіннях віконних прорізів. Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Заповіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла «троянда» над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітражу.
Пам’ятками готичного зодчества є собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам’єні (Франція), собор у Кельні (Німеччина), Вестмінстерське абатство в Лондоні (Великобританія), собор св. Стефана у Відні (Австрія), костьоли Діви Марії у Гданську і Кракові (Польща) та інші.
Живопис розвивався переважно не в формі настінних розписів, а головним чином у мініатюрах рукописів та в розписах вівтарів.
Яскравим прикладом готичного живопису служить розпис деяких соборів Чехії, де втілились самобутні національні та реалістичні риси мистецтва того періоду.
Ріст духовної та матеріальної культури, розвиток знань, посилили інтерес до ілюстрованої книги, яка прикрашалася мініатюрами – живописними зображеннями у вигляді заставок або на всю сторінку. Мистецтво книжкової мініатюри досить швидко розвивалось та вдосконалювалось. Багатство та гармонійність оформлення сторінок, де текст, ініціали та ілюстрація досягали органічного поєднання, робили готичну книгу великим надбанням. Окрім мистецького значення, ілюстровані рукописні книги були джерелом історичних та культурологічних знань. Так, польський манускрипт «Книга ремесел» (ХVІ ст.) у прекрасних живих та виразних композиціях зображує картини праці кожум’як, бондарів, ковалів, кравців, шевців.
Ілюструвалися як богослужебні, так і книги світського характеру. Наприклад, знамениті французькі «великі хронічки» представляють у картинах всю історію Франції, починаючи з Меровінгів, а німецька книга любовних пісень «Рукопис Мапессе» (ХІV ст.) є образотворчим літописом «куртуазного» побуту, з турнірами, полюваннями, подвигами на честь «прекрасної дами». Особливо цінними є Кельтські рукописи, яким характерна висока художня майстерність та виразність. Це – Біблія Дарроу, Євангеліє Ліндисфарна та Біблія Келлса.*19
*19: {Бекет В. История живописи. – М.: Издательство «Астрель», 2003. – С. 30.}
Загалом образотворче оздоблення готичних соборів (статуї, рельєфи, вітражі та вівтарний живопис) відігравало роль образної енциклопедії середньовічних богословських знань. Цікаво, що у кожному соборі домінувала якась окрема тема. Паризький – присвячувався Божій Матері і всьому, що з нею пов’язано. Ам’єнський собор з фігурами пророків на фасаді, виражав ідею месіанства. У Реймському соборі особлива роль відведена портретам французьких королів.
Поряд з цими сюжетами, у соборах знайшли місце інші зображення та мотиви. Наприклад, сцени ремісничих і сільських робіт, зображення ковалів, сіячів, будівельників. Пояснювалося це тим, що праця послана людині Богом за спокуту гріхів Алегорії гріхів та гріховних пристрастей зображалися у вигляді химер, язичницьких потвор. Зображення звірів та рослин уособлювали світ природи, створений у перші дні творіння.
Часто готичні собори прикрашали зображеннями жонглерів, музикантів і танцюристів, у яких відбились народні кумедні вистави, що були у середні віки досить поширеними. Готична архітектура демонструє надзвичайно органічне поєднання ремесла і мистецтва та досконалість форм і синтезу мистецтва.
Готичний собор – це цілий світ, що увібрав у себе життя середньовічного міста. Поряд з ратушею, він був центром зосередження усього суспільного життя. Готичне мистецтво володіє великою виразною силою. Напруження душевних сил, що закарбоване на обличчях та фігурах, створює враження бажання звільнитися від плоті та досягти потусторонніх таїн буття. У цьому мистецтві немає спокою, благоденства, воно пройняте сум’яттям, високим духовним поривом. Краса готичної скульптури – це творіння духа, пошук та боротьба з плоттю.
Готичне мистецтво було переважно культовим та розвивалося в рамках феодально-релігійної ідеології. У ньому відбилося формування національних держав, зміцнення міст і міських торгових та ремісничих кіл.
Музика. Велику роль у музичному житті країн Західної Європи зіграла римо-католицька церква, яка використовувала емоційну силу музичного мистецтва для впливу на прихожан. Стиль церковної католицької музики сформувався у ІV – VІІ ст. н.е. Намагання церкви відділити церковні наспіви від мирського життя породило таке явище у церковному житті, як Григоріанський спів. Кодекс під назвою «Григоріанський антифонарій» містив зібрання церковних хорових наспівів, основою для яких була Біблія. Григоріанському співу характерні суворість, стриманість мелодії, підпорядкування тексту. Він є суто одноголосим, виконується тільки чоловічим хором в унісон.
Найдавнішим видом Григоріанського співу є псалмодія, яку християнська церква вважала молитовним співом, що найбільше відповідав містичному духу церковного ритуалу.
З часом різні види Григоріанського співу об’єдналися у меси – циклічні вокальні або вокально-інструментальні твори релігійного характеру, що виконувались латинською мовою. Символічний зміст мес пов’язаний з обрядом «перетворення хліба і вина у тіло і кров Ісуса». У ІХ ст. на основі Григоріанського співу виникають перші рінні форми церковного професійного багатоголосся – органум і дискант. З розвитком культового багатоголосся значення у ньому Григоріанського співу зменшується, разом з тим, Григоріанські мелодії використовувались як тематична основа багатьох духовних творів
У цей же час з’являються нові музичні форми «антигригоріанських течій», що стало своєрідним ударом по церковній ідеології з боку народної творчості. Це – гімни, які, порівняно із псалмодією, були більш мелодійно розвинені і структурно довершені. Пісні-гімни поступово стали виконуватись у церквах усіма прихожанами у вигляді інтермедій (вставок). Слідом за гімнами з’явилися секвенції (імпровізаційно – поетичні вставки, якими прикрашався старий молитовний текст), тропи (вставки-діалоги) і театралізовані літургійні драми.
Занепад монастирської та лицарської культури сприяв перенесенню музичного життя до міст – центрів економічного, політичного та культурного життя, де складався новой музичний побут і творчість. Центрами музичного життя у Західній Європі були Італія, Франція та Іспанія. Музична творчість відтворювала міське життя, повне протиріч та конфліктів між аристократією і буржуазією, між багатими бюргерами і міською біднотою. У королівських, князівських і єпископських дворах музика відігравала декоративно-звеселяючу та політико-демонстративну роль. Їм протистояло народне мистецтво жонглерів, шпільманів, гістріонів, які обслуговували народ на ярмарках, гуляннях, весіллях і похоронах. Поряд із розважальними піснями вони виконували пісні-сатири, пісні протесту, пісні повстання на владу багатих і духовенства.
Особливості художнього розвитку у середні віки визначалися тісним зв’язком з релігією, бо сам світогляд середньовіччя був переважно теологічним, що церква була головним замовником творів мистецтва, а духовенство – єдиним освіченим класом. Щоб залучити до віри, церква використовувала силу мистецтва, а ставлення до нього було таке ж, як до Священного Писання. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо нього розвивалася. Разом з тим мистецтво було дуже близьке до народної творчості.
Культура Середньовіччя, що проіснувала тисячу років, породила нові ідеї та образи, нові естетичні ідеали та нові художні форми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Мислителі і художники прагнули гармонії, замислювались над влаштуванням світу. Творцями культурних шедеврів були прості майстри, що уміли відтворити багатство внутрішнього світу людини, її душевні пориви.
Середньовічна культура досить різноманітна, їй характерні внутрішні протиріччя, вона зазнала розквіту і занепаду. Разом з тим, їй властива ідейна, духовна та художня цілісність, що визначалась історичною реальністю, яка лежала в її основі.

Запитання для самоконтролю
Яке значення мали античні впливи на культуру Середньовіччя?
Що характерне для розвитку культури в епоху Каролінзького відродження?
Що було характерним для світогляду Середніх віків?
Що таке схоластика, у чому її завдання?
Які характерні особливості притаманні середньовічній освіті?
Яка система освіти існувала в середньовічній Європі?
Як розвивалися наукові знання у Середні віки?
Що таке лицарська культура?
Що проповідували лицарські поети-співаки?
Які риси характерні для розвитку культури середньовічного міста?
Хто був носієм карнавального свята в період Середньовіччя?
12. Які характерні ознаки Григоріанського співу?
13. Яку головну функцію виконувало середньовічне мистецтво?
14. Які стильові особливості романського храму?
15. Які стильові особливості готичного храму?
16. Які риси характерні для романського образотворчого мистецтва?
17. Які риси характерні для готичного образотворчого мистецтва?
18. Яке місце посідає культура Середньовіччя у світовій культурі?
5.4. Культура Київської Русі
Існування Київської Русі охоплює період з ІХ по 40 – рр. ХІІІ ст. У часи економічного та культурного розквіту давньоруська держава займала територію від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волго-Окського межиріччя до Карпат. Етнічну основу держави складали східні слов’яни, що були об’єднані у великі міжплемінні союзи. У давньоруському літописі «Повість минулих літ» вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов’ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; вятичі. Окрім східних слов’ян, у межах Київської Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та балтські племена. Політичною формою держави у Київській Русі була ранньофеодальна монархія з елементами феодалізму. Східнослов’янські міжплемінні об’єднання поступово склалися у єдину народність, що була названа «Русь».
Держава представляла собою історично важливу, контактну територію між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загальноєвропейську історико-культурну спільність. Вона мала широкі міжнародні зв’язки з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Болгарією, країнами Західної Європи – такими, як Франція, Англія, Данія, Швеція, Норвегія.*20.
*20: {Давня історія України. У трьох томах. – К.: Інститут археології НАН України, 2000. – Т.3. – С. 217 – 218. }
Важливе значення для культури Київської Русі мало запровадження християнства. На думку академіка Б.Рибакова, «прийняття християнства поставило Русь на один щабель з передовими державами того часу».*21.
*21: {Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: 1981. – С. 456. }
Після укладення ряду договорів, особливо зміцніли зв’язки з Візантією, а прийнятття християнства поєднало Русь із традиціями візантійського православ’я, політичною думкою та культурними досягненнями.
Київська Русь стала своєрідним центром слов’янської культури, яка, у свою чергу, мала на собі вплив культур країн ісламу, Заходу, Закавказзя і Східного Середземномор’я. Вона проіснувала до 40-х рр. ХІІІ ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингізхана та Батия.
Писемність і освіта
Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.
Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.
Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.
Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.
Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.
Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.
У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.
Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.
Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.
Наукові знання
У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. У Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори мали матеріалістично-релігійне спрямування.
Для Київської Русі характерне богословсько-схоластичне сприйняття світу. Перші наукові знання були почерпнуті із таких перекладних джерел як «Фізіолог» та «Шестиднев», трактатів Козьми Індикоплова. Ці знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з’явилися в результаті виробничої діяльності людей. Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва та у торгівлі. Записувалися міри довжини, об’єму, робилися розрахунки при складанні церковних календарів та пасхалій.
Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвідчують, що у Киівській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.
Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме – хімічними властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні – суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувались також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.
Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов’янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література.
У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі – волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно лікував хворих чернець Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира Мономаха Ганна, склала лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран *22.
*22: {Давня історія України. Т.3. – С. 619. }
Література
Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. Її виникнення та розвиток пов’язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.
З прийняттям християнства з’являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов’янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фольклорні джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З’явилося літописання – вид історичної літератури.
Яскравою пам’яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Відомі три редакції «Повісті минулих літ». Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя – у складі Іпатіївського літопису.
Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладений ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі ( ХІІ ст.), який розповідає про події 1118–1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ». До Київського літопису увійшли матеріали переяславського та чернігівського літописання.
За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.
Унікальною пам’яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 рр. Він є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв’язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію.
В ХІ–ХІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. У цей час були створені пам’ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це – «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та інші.
Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187 рр.), у якому відбиті патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі.
Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико-літературною пам’яткою, в якій проголошується повна культурна і церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.
Авторами так званої «учительної» літератури ХІ – ХІІ ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори того часу.
В ХІ–ХІІІ ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна література, або «житія». Пам’ятками такої літератури є «Чтеніє о житії и о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печерського», «Хождєнія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також зображення монастирського побуту.
Цінною літературною пам’яткою є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям – спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина.
У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є «Житіє і хождєніє Данила, руськія землі ігумена”. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.
Пам’яткою початку ХІІІ ст. є «Києво-Печерський патерик» – збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. У його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря.
Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов’ян ще до виникнення писемності. Це – обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях.
Особливе місце посідали пісні-билини, в яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі як Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були билини: «Ілля Муромець і соловей розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і змій», «Добриня Нікітіч та Альоша Попович» та інші.
Музика і театр. Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.
Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов’ян у дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових та ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян – давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.
При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців як руських, так й іноземних, що застольною музикою під час банкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».
Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два – на духових інструментах і трапецієвидній арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багатооздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим духовим інструментом був бубон.
Після запровадження християнства зароджується церковна музика – дзвонарство та одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалась знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.
Старослов’янські звичаї та обряди з часом втратили своє суто обрядове призначення і поступово перетворились на народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи – народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. Наприкінці ХVІІ ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скоморошество зникає.
Архітектура
У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: «дитинець», або «днешній град», у якому містилися князівські та боярські двори, «окольний град» у якому проживало міське населення, та «посади», або «кінці», заселені ремісничим і торговим людом.
Важливого значення в економічному та культурному розвитку давньоруської держави набували міста, правила забудови яких були викладені у так званій «Кормчій книзі» – збірнику законів, до якого входили як давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування.
За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам’яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудови. Споруди будували із дерев’яних зрубів. В основному це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями – перед входом. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх – підкліть, що трохи заглиблювався у землю.
Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах будували гридниці – великі зали для прийомів, а також – поруби (в’язниці для непокірних).
Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасностовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура була дерев’яною.*23
*23: {Толочко П.П. Древний Киев. – К., 1983. – С. 112 – 113. }
З поширенням християнства у міській забудові переважає будівництво храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. Вони будували храми, що за багатством не поступалися Царгородським. І це було справою не лише престижу, руські князі щиро вірували у бога, а як відомо – «віра без діл мертва єсть».
У багатьох країнах світу Х – ХІ ст. відзначилися активною будівничою діяльністю грецьких майстрів. Візантійські будівничі традиції позначалися на романській архітектурі Західної Європи. Типи архітектурних споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому зрозуміло, чому саме досвід візантійського будівництва був використаний руськими князями та християнською церквою.
Кам’яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися точно за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цемяночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер’єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращення акустики робили голосники – порожнину всередині стіни, в яку закладали глечики.
Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989–996 рр. Вона збудована за загальнохристиянськими правилами у пам’ять про мучеників-християн. У плані це тринефна, хрестово-купольна споруда, інтер’єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була зразком для багатьох давньоруських культових споруд ХІ–ХІІ ст. У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ордами Батия, до сьогодні зберігся лише її фундамент.
Храми будуються і як необхідність вшанування подій особистого життя (перемога у битві, чудесне врятування від смерті, тощо). Так, з’являються перші церкви в ім’я Василя у Києві, Преображення у Василеві. Будувалися храми в ім’я Софії, що символізувала премудрість Христову і Матері Божої. Такі храми збудовані у Києві, Новгороді та Полоцьку. Ряд соборів присвячені Успінню Богородиці. За архітектурним типом вони походять від Успенського собору Печерського монастиря і зведені у Смоленську, Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані, Володимирі-Волинському, Галичі.
До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди як церкву Богородиці у Тмуторокані (1021р.) (не збереглася) та спаський собор у Чернігові (1036 р.), збудовані князем Мстиславом Володимировичем. Спаський собор у Чернігові зберігся до наших днів майже у первісному вигляді.
Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037р). Споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії, цей храм не був його простою копією. Майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. За типом це п’ятинефний хрестово-купольний храм з хрещатим під- купольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями.
Софійський собор був «руською митрополією», головним храмом давньоруської держави. Він був не тільки релігійним, але й політичним і культурним центром. Тут відбувалися церемонії посадження на великокняжий престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку та скрипторій (майстерню з перекладу та переписування книг). Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок ХІ ст. Київський собор св. Софії є пам’яткою світового значення, яка у 1990 році занесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини.
Окрім Києва монументальне будівництво першої половини ХІ ст. провадилося і в таких містах, як Полоцьк, Новгород, Чернігів.
У другій половині ХІ ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, в яких будуються нові кам’яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.
У ХІІ ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше схожа до романської. В інтер’єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належить храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 р.), Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Юріївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібський (1128 р.) та Успенський (І пол. ХІІ ст.) собори і П’ятницька церква (поч.ХІІІ ст.) у Чернігові, Михайлівська церква у Смоленську (кін. ХІІ ст.) та інші. Вони об’єднані єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою.
На початку ХІІІ ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар, Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове будівництво переміщується на західно-руські землі. Особливий розквіт архітектури спостерігається після об’єднання у ХІІІ ст. Волинського та Галицького князівств. Для архітектури цього часу характерні риси романського стилю. Пам’яток цієї архітектури збереглося дуже мало. Це Миколаївська та П”ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у місті Холм. Галицькі монументальні будівлі були зведені з світло-сірого вапняку, тому їх ще називали білокам’яними.
Поряд із культовою важливе місце посідала оборонна архітектура. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди з товстими кріпосними стінами. Так, Київ був оточений валами і дерев’яними стінами загальною висотою до 16 метрів. Вхід до міста був можливий тільки через кам’яні ворота – Львівські, Лядські та парадні Золоті. Золоті ворота відбудовані, і сьогодні є пам’яткою давньоруської оборонної архітектур.
Оборонне будівництво вдосконалюється та продовжується у ХІІІ ст. З появою стінобитних пристроїв все частіше зводяться високі кам’яні укріплення, оборонні башти з бійницями. При їх будівництві запозичується досвід європейських країн, вдало використовуються особливості місцевого ландшафту. Зразками оборонних споруд того часу є укріплення Галича, Кам’янця, Любліна, Дрогобича, Луцька. До оборонних споруд ХІV–ХV ст. належать також феодальні замки з міцними кам’яними мурами та вежами.
Образотворче мистецтво
З культовою архітектурою був тісно пов’язаний монументально-декоративний живопис, характерний для візантійських художніх шкіл. У Київській Русі візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів – мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця Х до початку ХІІ ст.*24 Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер’єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великогота Ярослава Мудрого.
*24: {Мистецтво Київської Русі. – К.: «Мистецтво», 1989. – С. 30. }
Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Фрески чудово поєднувались з фактурою кам’яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Техніка фрески була запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Так, новим у митецькій діяльностідавньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У ХІІ ст. мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві міста Києва, але вони не збереглися.
До найвизначніших пам’яток українського і світового монументтально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у м.Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер’єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це – поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти. У народі Богоматір Софії Київської вважали заступницею Києва і Русі і називали її «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою. Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом «Великої Богині», що уособлювала силу землі.*25.
*25: {Київська Русь. Культура. Традиції.Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1982. – С. 85.}
Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна композиція «Євхаристія» (причащання апостолів), а ще нижче – «святительський чин», який є одним із кращих зразків монументального живопису. Мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святоі Софії у Києві *26.
*26: {Українська культура: історія і сучасність: Навч.посібник. – Львів: Світ, 1994. – С.179 }
Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини ХІІ ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.
Разом з будівництвом храмів розвивався іконопис – вид культового станкового живопису. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер’єрї культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегородкою, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці ХІ ст. з’явилися власні. Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало.
Становлення давньоруського іконопису припадає на ІІ половину ХІ – початок ХІІ ст. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших руських іконописців – Григорія та Аліпія. Деякі дослідників пов’язують з київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта» (ХІІ ст.), «Устюзьке Благовіщення» (ХІІ ст.), «Дмитрій Солунський» (ХІІ ст.) і композицію Свенської (або Печерської) Богоматері» (ХІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці – Елеуса”, привезеної наприкінці ХІ – початок ХІІ ст. з Візантії до Вишгорода поблизу м.Києва. Її назвали «Володимирська Богоматір» (Третьяковська галерея, м. Москва). Образи, втілені в іконах, вважалися зразком моральної чистоти й одухотвореності.
У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» – Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб» Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.
В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва. Це – різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору Софії Київської, шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золотоверхого та Києво-Печерського монастирів.
Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям, що знайдений в руїнах Десятинної церкви. Шиферні різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова.
Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (Х–ХІ ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.
Цінними витворами давньоруського пластичного мистецтва є вироби різьбярів по каменю у вигляді невеликих кам’яних іконок, на яких найчастіше зображали Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної кам’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», що зберігається у Київському історичному музеї.
Оригінальним видом мистецтва за княжої доби було мистецтво книжкової мініатюри. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася та ілюструвалася руськими писцями та художниками, зразками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги. Пам’ятками давньоруських рукописів є «Остромирове євангеліє» (1056–1057 рр.), «Ізборник Святослава» (1073 р.), «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове євангеліє» (ХІІ ст.) «Мстиславове євангеліє» (ХІІ ст.) та ін.
Видатним явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії Київської Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (ХV ст.) Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку та інші важливі історичні події.*27 Орнаментика більшості давньоруських рукописів була пов’язана з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.
*27: {Рибаков Б.А. Из истории культуры древней Руси / Исследования и заметки. – М.: 1984 – С. 188 – 240. }
Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно-ужиткового мистецтва, в якому проявилися риси давньоруської естетики та багатовікових художніх традицій східних слов’ян. Поширеними на Русі були такі види прикладного мистецтва, як скань, чернь, зернь, позолота, перегородчаста емаль та художнє литво. Скань – це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу. Скань широко використовувалась у жіночих прикрасах та окладах книг. Чернь – чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому світилися срібні фігури. Її наносили на браслети, зап’ястя, колти, персні, хрести, зброю тощо. Зернь – дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси.
У давньоруській державі також було поширеним кування та карбування золота, срібла та міді. Чудовим зразком цього мистецтва є також врата Суздальського собору (ХІІІ ст.), де поряд з біблійними сценами зображено язичницьких істот, що стережуть вхід.
Оригінальними видами прикладного мистецтва було художнє литво. Давньоруські майстри відливали безліч різних речей, від невеличких прикрас до великих церковних дзвонів. Цінною пам’яткою художнього литва є великий мідний хорос, знайдений на Подолі у м. Києві. Він оздоблений жар-птицями – символами світла та знаками вогню і сонця.
Міжнародне визнання здобули вироби майстрів із різьби по дереву та кістці, майолікова кераміка, а також виробництво скла. Пам’ятками різних художніх ремесел є бронзові панікадила, дзвони, смальта, скляне намисто, кубки, чари, браслети, різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів та зброї, дзеркала, ложки, шахові та шашкові фігури та ін.
Важливе місце у господарському житті Київської Русі посідали ремесла. Провідною їх галуззю була чорна металургія, яка розвивалась за межами міста. Залізо видобувалось із болотяних руд. Давніми центрами залізоробного ремесла були м. Городськ на Тетереві (Коростишевський район, Житомирська область), та м. Вишгород (Київської область). Центрами обробки чорного металу були міста Київ, Новгород, Смоленськ , Чернігів, Галич, Вишгород. Давньоруські ковалі знали такі техніки обробки заліза, як кування, зварка, цементація, обточка, інкрустація кольоровими металами, полірування, вони володіли усіма видами обробки кольорових металів. Доваршеними формами і художнім оздобленням, відомі давньоруські мечі.
Розвивалось також гончарство, що процвітало у таких містах, як Білгород і Вишгород.
Високого рівня досягла обробка дерева, каменю, виготовлення цегли та вапна. Деревообробний промисел був особливо поширений у будівельній справі. Кам’яне будівництво сприяло появі цегельників, каменярів, вапнярів.
Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри, виготовлення взуття, прядіння, ткацтво та інші.
Отже, давньоруське мистецтво є однією з найяскравіших сторінок історії художньої культури доби Середньовіччя. Київська Русь відігравала значну роль у світовій історії, а її мистецтво за три століття досягло художніх вершин. Великий вплив на мистецтво Київської Русі мали культури інших народів, особливо Візантії. Разом з тим у скарбницю світової культури, багато нового і цінного внесли давньоруські митці. Загалом культурний розвиток Київської Русі ІХ – ХІІІ ст. знаходився на високому європейському рівні. На жаль, монголо-татарська навала перервала цей яскравий період вітчизняної історії. Разом з тим, культура Київської Русі в усіх своїх формах і жанрах показала яскраву самобутність і заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.
Запитання для самоконтролю
Культура яких розвинених середньовічних країн мала значний вплив на давньоруську культуру?
Назвіть джерела вивчення історії та культури Київської Русі.
Як називалася система давньоруського письма?
Хто започаткував шкільну освіту у Київській Русі?
Хто із руських князів найбільше опікувався розвитком освіти та культури?
Назвіть відомі давньоруські літописи.
Назвіть найвизначніші пам’ятки перекладної літератури.
Назвіть пам’ятки оригінальної літератури.
Хто був носієм музично-театрального мистецтва у Київській Русі?
Які види музичних інструментів використовувалися за княжої доби?
Які види архітектури були поширеними у Київській Русі?
Назвіть пам’ятки оборонної архітектури.
Назвіть пам’ятки культової архітектури.
Які види образотворчого мистецтва використовувалися для оздоблення храмів?
Які види прикладного мистецтва були поширені за княжої доби?
Яке значення мала християнська релігія для розвитку давньоруської культури?
6. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ Й РЕФОРМАЦІЇ
6.1. Визначення і хронологічні межі епохи Відродження й Реформації
Термінами «Відродження» і «Реформація» характеризують певний період в історії Західної Європи. Цей період визначають як перехідну добу від Середньовіччя до Нового часу. Відродження – поняття більш широке, його застосовують для позначення цієї доби в цілому.
Реформація зазвичай розглядається як другий етап у розвитку західноєвропейського Відродження і мала місце у країнах Центральної та Північної Європи (т. зв. Північне Відродження).
Термін «Відродження» (фр. «Ренесанс», італ. «Рінашіменто») було введено в ужиток у XVI cт. італійським живописцем та істориком мистецтва Джорджо Вазарі. Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне значення: по-перше, воно трактувалося як повернення до ідеалів і цінностей античності; по-друге, ототожнювалося з Христовим Воскресінням – Великоднем (відродження до нового життя після страждань і смерті). У XVIII ст. видатний французький філософ Вольтер та інші просвітники протиставляли цей період Середнім вікам, які вважали відсталими у культурному відношенні, а період XIV – XVI ст. був, на їхню думку, добою справжнього відродження науки й мистецтва. З легкої руки французьких просвітників XVIII ст. у науці надовго закріпилася антиісторична схема: антична культура – Середньовіччя (зупинка в культурному розвитку) – відродження античної культури і культури взагалі (початок нової історії).
Доба Відродження повністю охоплює два століття – XV і XVI. Однак «прелюдія» починається вже з ХІV ст. – першими «людьми Відродження» вважають італійців філософа й поета Кола ді Рієнці і поета Франческо Петрарку. Прийнято вважати також, що «на порозі» цієї доби стояв видатний італійський поет Данте Аліг’єрі, якого називають останнім поетом Середньовіччя і разом із тим – першим поетом Нового часу.
«Епілог» доби припадає на початок XVII ст. – останнім представником Відродження вважається італійський письменник-гуманіст Томмазо Кампанелла. В Італії доба Відродження тривала близько трьох століть, а в інших країнах лише кілька десятиліть, останній період пізнього або високого Відродження та Ранньої Реформації можна розглядати тільки виходячи з умов загальноєвропейського розвитку, хоча специфіку кожної окремої країни необхідно враховувати.
У 20 – 50-ті рр. XVI ст. у культурному житті не лише Італії, а й інших країн Європи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму». Відповідно формується новий стиль. В італійській літературі стиль «маньєризм» сформувався до початку Контрреформації. Він виник як один із закономірних наслідків внутрішніх протиріч доби Відродження. У літературі Північного Відродження до доби маньєризму, або контрренесансу належить ціла низка письменників Франції й Англії. Це поети Плеяди, Монтень і Шекспір.

6.1.1. Світоглядні основи доби Відродження. Ренесансний гуманізм, його еволюція й характерні ознаки
Головна причина того, що визначення «Відродження» поширюється на всю європейську культуру XV ст. й частково XVI ст., полягає у тому, що спільними були внутрішні тенденції культурного процесу. У цей час повсюди поширюється нове гуманістичне світосприйняття й зростає самоусвідомлення особистості. Світогляд Відродження був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, у силу й волю людини-героя, у те, що людина – міра всіх речей.
Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм.
Гуманізм Відродження – це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлення всієї повноти величі людини, її здатності осягнути й обернути собі на благо все багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм – це також нове вчення про людину, нова етика, що відігравала головну роль у сфері гуманітарного знання, це й новий науковий метод, який вплинув на розвиток природничих наук. Термін «гуманізм» походить від латинського «humanus» – людяний, людський. З’явився новий комплекс гуманітарних наук – studia humanitatis. Крім граматики і риторики, що традиційно вивчалися у середньовічній системі освіти, цей комплекс увібрав у себе нові дисципліни: історію, етику, філософію, поетику, педагогіку. Цими галузями знань почав професійно займатися новий прошарок інтелігенції – гуманісти. Це були поети й філософи, філологи й історики, світські особи і церковнослужителі. Гуманізм відкинув усі зовнішні авторитети. Він протиставив їм самовизначення самодостатньої особистості. Ідеологічною основою нового художнього світосприйняття стала концепція абсолютної свободи богорівної особистості.
Для гуманізму було характерне свідоме прагнення до вироблення нових соціально-етичних ідеалів. Своїм гаслом гуманісти проголосили шляхетність не за походженням, а за інтелектом. Вони шанували особисті заслуги, а не дворянські титули. Ознакою гуманізму було також критичне ставлення до тодішнього стану католицької церкви і, що особливо важливо, визнання неправочинності її монополії в інтелектуальній діяльності суспільства. Гуманізм категорично не заперечував церкву. Він стверджував пріоритет розуму по відношенню до авторитету віри. Отже, характерною ознакою гуманізму є прагнення до людяності, створення хороших умов життя. Гуманізм починається тоді, коди людина починає роздумувати про свою роль у світі, про смисл і мету свого життя.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Визначте хронологічні межі епохи Відродження й Реформації?
2. Поясніть, у чому суть понять Відродження, Реформація.
3. Чому термін Відродження поширюється на всю європейську культуру XV ? початку XVI ст.?
4. Поясніть значення терміну «гуманізм» з точки зору філософських визначень.
5. Чому люди епохи Відродження вважали епоху середньовіччя «варварською» і «дикою»?
6. У чому полягає ренесансний гуманізм?
7. Розкажіть про еволюцію гуманізму.
8. Яка нова риса гуманізму? У чому вона полягала?
9. Яке співвідношення між гуманізмом і античністю?
10. Підготуйте повідомлення «Гуманізм і Ренесанс».
6.2. Соціально-економічні й духовні перетворення в Європі XIV–XVI ст.
Історичне тло доби Відродження
Для країн Європи це була доба великих потрясінь, найдинамічніший і найбурхливіший період у їхній історії. 24 травня 1453р. турецький султан Мухаммед ІІ штурмом узяв Константинополь, столицю Візантійської імперії. Ця подія знаменувала кінець середньовічного періоду історії*28. Високоосвчені греки, що втекли після падіння Візантії від турецьких загарбників, оселилися у Німеччині і Франції, але головним чином в Італії. У цей час Західна Європа «тонула у крові» через міжусобні війни. Англія мало не загинула внаслідок суперечки, що отримала поетичну назву «війна Червоної та Білої троянд». У Франції король Людовик ХІ рубав голови непокірних васалів – таким чином він прагнув «прибрати до рук» напівнезалежні володіння численних французьких герцогів. У Німеччині ворогували між собою багаточисельні князьки, які не визнавали влади імператора, тому країна переживала жорстокі війни. На Піренейському півострові також точилася боротьба. Дон Карлос ворогував із власним батьком, аррагоно-наваррським королем Хуаном ІІ через материнський спадок. Кастильські королі вели непосильну боротьбу з грандами: останні домагалися повної незалежності. Італію роздирали як власні, так і чужі загарбники. Вона перебувала у стані роздрібненості і складалася з багатьох князівств і республік, що виборювали одне в одного клаптики землі.
*28: {Лисичкина О.Б. Мировая художественная культура: Возрождение. Учеб. пособие для старших классов средней школы. – Часть II. – Кн.2 – СПб.: СпецЛит, 2000. – С. 3.}
В Італії процес суспільного розвитку проходив інакше. Тут процвітала торгівля, що привертала капітали. У відносинах з сусідами силу кулачного права замінила дипломатія. Уперше після того, як антична цивілізація впала, знову популярним став розум. Версальський двір, що вважався ідеалом блискучого суспільства, був тільки відблиском італійської витонченості вдач. В Італії була встановлена академія філософії, відновлені бенкети Платона в особливому залі, де розмовляли без чинів та етикету, збирався кращі представники науки і мистецтва.
Отже, зовнішні й громадянські війни були історичним тлом доби Відродження. Революційні зрушення, пов’язані зі зміною формацій, врешті-решт вилилися в Німеччині у Велику селянську війну 1526 р. і народний рух на чолі з Томасом Мюнцером, тобто у першу європейську буржуазну революцію. У цьому ж XVI ст. відбулася й друга буржуазна революція у Нідерландах, яка спричинила утвердження у цій країні капіталістичного ладу.
Перетворення у духовній сфері
З того часу, коли «бюргерство зламало міць феодалізму», почалося помітне зрушення у культурі й науці. Революційні перетворення у духовній сфері були частиною цього гострого й різнобічного процесу загальноєвропейської революційної ситуації, пов’язаної з відносно тривалим процесом зміни формацій. У кожній країні цей процес мав свої особливості. В Італії вирішальне значення мала революція у культурі, яку також спричинили соціально-економічні зрушення у цій країні. У загальноєвропейському масштабі культура італійського Відродження справила революційний вплив на інші європейські країни – Францію, Німеччину, Польщу. Німецька Реформація вплинула на Італію та її реформаційний рух.
Освічені греки, що оселилися в Європі після падіння Константинополя, посіли почесне місце в університетах Італії, Франції й Німеччини. Вони дали поштовх і новий напрямок науковим працям своїх учнів і послідовників. Усі вони викладали грецьку мову, науково обробляли грецьку граматику й уперше переклали кращих класиків своєї батьківщини. Завдяки їхнім зусиллям навчальна та наукова діяльність європейських університетів дуже пожвавилася. З цих оновлених університетів почали виходити талановиті винахідники, обдаровані вчені, видатні художники, сміливі реформатори-мислителі.
Всесвітньо-історичне значення італійського Відродження полягало у тому, що революційний переворот в ідеології збігся у часі з аналогічним по силі і значимості революційним переворотом у літературі й образотворчому мистецтві.
Розвиток науки
У добу Відродження виникає сучасне природознавство, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, рятувальний пояс, вітромір.
Географічні відкриття епохи – це й розвиток метеорології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляду завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична система. Усі церковні сили ополчилися на «Коперникову єресь» (серед них і протестанти на чолі з Лютером). Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (до цієї епохи належить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології – усе це теж досягнення доби Відродження.
Однак у ті самі часи – і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон, П. Лаплас та ін.) займалися астрологією, алхімією тощо. Але магія й астрологія були своєрідною противагою теологізуючому баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю. Будучи дуже поширеною і в епоху середньовіччя, магія тепер виходить з підпілля культури і, прибравши новий вигляд, висуває інше уявлення про світ, що ґрунтується на визнанні єдності реальності, не тільки гармонійно впорядкованої, а й сповненої імпульсів різноманітних життєвих енергій. Людина-мудрець виступає у Джордано Бруно, Томазо Кампанелли, Френсіса Бекона, Готфріда Лейбніца та інших натурфілософів пізнього Відродження у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалось відчуття єдності буття і мислення, властиве ренесансному світорозумінню.
Перехідний характер доби Відродження
Доба Відродження була перехідною у більшості країн, що через неї пройшли. У цю добу переходу від Середньовіччя до культури Нового часу у літературах європейських країн виникають індивідуальні стилі. Національну класичну форму Ренесанс отримав, насамперед, в Італії. Індивідуальний стиль Петрарки й Боккаччо стає у середньовічній, феодально-роздрібненій Італії першим європейським національним стилем, тобто однією з тих основних естетичних форм, у яких народ пізнавав себе, свою цінність і своє історичне значення. Ренесанс – це класичний національний стиль літератури Італії. Петрарка був першим гуманістом Європи, видатним письменником, поетична мова і стиль якого стали мірою і зразком для усієї наступної італійської літератури аж до XX ст. Тому доба Відродження в Італії, на відміну від Англії, Франції, Іспанії, Німеччини, не була тільки перехідною: вона створила самодостатні, до певної міри абсолютні, загальнолюдські, ідеологічні й естетичні цінності.
6.2.1. Християнський антропоцентризм
Ідейною домінантою Відродження був християнський антропоцентризм, з позицій якого людина була центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим її творінням, а весь навколишній світ – творінням рук не лише Божих, але й людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставили емоційно насичене особисте переживання. Релігійно-аскетичне світосприйняття, твердження про гріховність людського життя не заперечувалися, доповнювалися проголошенням особистого права людини на задоволення звичайних земних потреб, на насолоду життям. Усі ці питання відображені в таких трактатах гуманістів, як «Промова про гідність людини» Дж. Піко делла Мірандоли, «Про лицемірство» Леонардо Бруні, «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського.
Антропоцентризм притаманний у тій чи іншій мірі всім видам мистецтва Ренесансу. В архітектурі він виявляється у співмірності споруди до людини, у тому, що архітектурний образ базується на пропорціях людської фігури. Ця гуманістична лінія йде від такої споруди, як капела Пацці у Флоренції і до храму Темпьєтто, зведеному Браманте. Арки гостинно звертаються до відвідувача (фасад Виховного будинку Брунеллескі). Стара сакристія флорентійської церкви Сан Лоренцо – це затишна будівля зі спокійними горизонтальними членуваннями, яка здається просторою та обжитою.
Можна стверджувати, що антропоцентризм в образотворчому мистецтві Ренесансу ще більш очевидний, ніж у гуманітарних студіях. Саме з доби раннього Відродження – кватроченто – в європейській скульптурі й живописі виникає портрет – людська особистість почала привертати інтерес, шанувалася єдина у своєму роді людина (uomo unico). Середньовічне мистецтво, яке усіляко принижувало людину і не визнавало за індивідуальністю права на самостійне існування, вороже ставилося до портрета. Малочисельні портретні зображення готичної доби майже всі мали культове призначення – це були портрети на надгробках. Кватроченто створює самостійний, світський за призначенням тип портрета*29.
*29: {Либман М.Я. Проблемы стиля в изобразительном искусстве эпохи возрождения в Италии // Ренессанс, барокко, классицизм. Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV-XVII веков / Под. ред. Б.Р.Виппера, Т.Н.Ливанова. – М.: Наука, 1966. – С. 26.}
Якщо для скульптурних портретів Відродження прикладами іноді були античні скульптурні бюсти, то профільний і пізніше тричетвертний погрудний живописний портрет раннього Відродження цілком є винаходом доби. Уже в цих живописних портретах яскраво виражена антропоцентричність мистецтва Відродження. Зображення людини займало майже всю поверхню. Художник або взагалі не зображував краєвид (твори флорентійця Доменіко Венеціано) або підкоряв краєвид зображенню людини (П’єро делла Франческа – портрети Федеріко да Монтефельтре і Беатриси Сфорца).
Крім того і мистецтву Раннього, і мистецтву Високого Відродження були притаманні типізація та ідеалізація. У різних митців різних поколінь ці риси були виражені більше або менше. Кінна статуя кондотьєра Гаттамелати (скульптор Донателло) є прикладом рівноваги між гострою індивідуалізацією образу в усій його неповторності і високою типізацією. Причому між індивідуалізацією і типізацією немає внутрішньої суперечності. Індивідуалізація має виявити характерні риси даної людини, бо вони неповторні і становлять її сутність, а типізація є тим п’єдесталом, на який була поставлена людина Відродження. Отже, з початку XV ст. антропоцентризм став одним із головних елементів ренесансного мистецтва з тим, щоб у подальшому стати типовою рисою Відродження взагалі.
6.3. Італійське Відродження
6.3.1 Періодизація італійського Відродження
Періоди історії італійської культури прийнято позначати назвами століть:
1) дученто (ХІІІ ст.) – Протовідродження (Проторенесанс);
2) треченто (XIV ст.) – продовження Проторенесансу;
3) кватроченто (XV ст.) – Раннє Відродження (Ранній Ренесанс);
4) чінквеченто (XVI ст.) – Високе Відродження (Високий Ренесанс).
Хронологічні рамки століття не зовсім збігаються з певними періодами культурного розвитку. Так, проторенесанс датується кінцем ХІІІ ст., Ранній Ренесанс закінчується в 90-х рр. XV ст., а Високий Ренесанс вичерпує себе вже у 30-і рр. XVI ст. Він триває до кінця XVI ст. лише у Венеції – саме до цього періоду найчастіше застосовують термін «пізній Ренесанс».
Кінець ХІІІ ст., дученто – прелюдія Відродження, доба звільнення селян від кріпосної залежності, послаблення могутності феодалів, поява антифеодальних програм і конституцій на зразок «Встановлення справедливості» у Флоренції. Це епоха Данте і Джотто. Громадяни виступили тоді єдиним фронтом проти дворянства, в якого були відібрані політичні права. Проторенесанс був початком ренесансної культури Італії. Він ще тісно пов’язаний із середньовіччям, з романськими, готичними та візантійськими традиціями*30.
*30: {Детальніше див: Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. – Вып. 1: От древнейших времен по XVI век. Очерк. – М.: Искусство, 1987. – С. 224.}
Раннє Відродження, XIV ст., треченто – це доба пополанської демократії, республіканських міст-держав. У цей період з’являються перші мануфактури*31. Це століття великого поета Франческо Петрарки, для якого найважливішим була «реальна, земна, внутрішньо вільна людина»*32. У цю добу звичайна людина – купець, прядильник – стає героєм новел Джованні Боккаччо і Франко Саккеті – нової життєстверджувальної літератури.
*31: {Рутенбург В.И. Возрождение и религия // Типология и периодизация культуры Возрождения / Под. ред. В.И.Рутенбурга. – М.: Наука, 1978. – С. 16.}
*32: {Хлодовский Р.И. Франческо Петрарка. – М.: Наука, 1974. – С. 144.}
Кватроченто, XV ст. – це час розквіту образотворчого мистецтва Відродження. У політичній еволюції Італії з кінця XIV ст. починається новий період: придушення народних повстань, встановлення олігархії, і нарешті, встановлення тиранії. У період кватроченто ідеал народності поступається загальнолюдському ідеалові «всебічно й гармонійно розвиненої особистості».
Останній період Відродження (XVІ ст.), чінквеченто – це доба небаченого розквіту мистецтва й філософії, доба Леонардо да Вінчі й Нікколо Макьявеллі.
У літературі й образотворчому мистецтві виникає новий стиль – маньєризм. Індивідуалізм витісняється суб’єктивізмом, ідеалізація людини – спіритуалізацією або підкресленим інтересом до окремої, характерної риси; свобода волі придушується, а розум витісняється почуттями, навіть інстинктом, як останнім притулком «природної» свободи. Поетові й художникові-маньєристу все у світі починає здаватися ненадійним, плинним, у тому числі й він сам.
Однак маньєристи деякі від середньовічного аскетизму. Права, завойовані гуманізмом Відродження для плоті, не заперечуються*33.
*33: {Аникст А.А. Ренессанс, маньеризм и барокко в литературе и театре Западной Европы // Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV–XVIII веков. Ренессанс. Барокко. Классицизм. / Под. ред. Б.Р.Виппера, Т.Н.Иванова. – М.: Наука, 1966. – С. 223.}
Зміна стилю ренесансу на стиль маньєризм відбувалася в Італії у межах мистецтва й літератури доби Відродження. Учені стверджують, що 30-і рр. XVI ст. в Італії впала естетична система національного класичного стилю, а не культура Відродження. Гуманізм був надто могутнім явищем, щоб згаснути в один момент, без напруженої, героїчної боротьби за власні ідеали*34.
*34: {Хлодовский Р.И. О ренессансе, маньєризме и конце эпохи Возрождения в литературах Западной Европы // Типология и периодизация культуры Возрождения / Под. ред. В.И. Рутенбурга. – М.: Наука, 1974. – С. 125.}
Зокрема, у літературі Італії другої третини XVI ст. ідейна боротьба не згасає, а навпаки, загострюється. Маньєризм як стиль не тільки вторинний і перехідний, а ідейно полівалентний. Він дисгармонійний і принципово еклектичний. Ця риса вказує на програмний зв’язок маньєризму з Відродженням. Маньєризм утворюється з уламків ренесансу, що поєднуються дивним чином. Він намагається продовжувати й вдосконалювати «велику манеру» Рафаеля й Мікеланджело, Петрарки й Боккаччо у таку добу, коли ідеологічні основи класичного стилю виявляються в Італії неприйнятними ні для противників, ні для прихильників класичного гуманізму доби Відродження.
6.3.2 Місто Флоренція – «Афіни італійського Відродження»
Флоренція була великим передовим центром Тосканської області, одиним із найбільших торговельно-промислових центрів Італії, який одягав у яскраві сукна й шовки багату Європу й Левант. З XV ст. це місто стало справжньою столицею італійської культури й передової думки, величезною мистецькою лабораторією. Тому Флоренцію доби Відродження порівнюють з давньогрецькими Афінами. У цьому місті створено шедеври архітектури й образотворчого мистецтва, що у наступних століттях були визнані еталонами ідеальної краси.
У Флоренції утворилася синьйорія – правління одного найбагатшого роду. Ця форма правління фактично замінила собою республіканську форму державної влади. Після придушення повстання чомпі (найманих робітників) у Флоренції фактично володарював рід Альбіцці, а з 1434 р. до влади прийшли Медичі, багаті банкіри. Їхні предки були членами одного з найстаріших цехів – аптекарів та лікарів.
Після Медичі Флоренція пережила важкий період правління релігійного реформатора Савонароли та чужоземне нашестя, яке принесло у XVI ст. до столиці Відродження, до міста вільної думки та нового мистецтва жорстоку й відкрито монархічну владу нових Медичі. Ці правителі – герцоги, а потім великі герцоги намагалися абсолютистськими методами врятувати політичний престиж Італії, яка у цей час втрачала свою незалежність.
6.3.3. Гуманізм італійського Відродження
У Флоренції, Римі, Мілані, Венеції та деяких інших італійських містах з’являються гуртки освічених людей, де обговорювалися проблеми моралі і громадського життя, ідеї античної філософії та питання наукового пізнання природи. Непохитний у середні віки пріоритет богослов’я над наукою похитнувся перед вірою у безмежні можливості людського розуму. Виник інтерес до проникнення у таємниці природи, до дослідного знання й експерименту; на основі відкриттів у галузі астрономії, географії, природничих наук почала формуватися наукова картина світу, з’явилися нові уявлення про час і простір, а у свідомості людини поступово формувалася впевненість у можливості пізнання реальності, що її оточує*35.
*35: {Юренева Т.Ю. Музееведение: Учебник для высшей школы. – М.: Академический Проект, 2004. – С. 69-70.}
Найяскравішим явищем італійського гуманізму була діяльність флорентійської Платонівської академії. Ідея її заснування належить відомому меценату Козімо Медичі
Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії протягом усього періоду його розвитку з XIV до XVI ст. є його практична орієнтованість та громадянська етика. У ранньому гуманізмі вибір морального ідеалу робився не на користь чернечої аскези, а на користь повнокровного життя у миру. Ці ідеї проголошував уже Ф. Петрарка.
6.3.4 Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження
Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця італійського Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною та середньовічною культурами. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Боккаччо, К. Салютаті. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку «зайшла у глухий кут». Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв’язку із «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством». Саме «шлях до античності» вимагав від митців Відродження критичного переосмислення Середньовіччя, оскільки у цю попередню добу розуміння й використання античної класики було досить обмеженим.
У період Раннього Відродження італійські майстри інтуїтивно зверталися до античних попередників. Причому у ранньому гуманізмі виправдання античної мудрості не означало протиставлення її християнству. Навпаки, цілком виразним було прагнення замирити християнство з язичницькою культурою. У період розквіту ренесансної культури митці свідомо вивчали, перекладали й тлумачили твори древніх митців, намагалися пристосувати їх до запитів свого часу.
Звернення до античності не було причиною Відродження, до неї звернулися «після того, як чітко сформувалися нові художні запити, що випливали з глибоких соціальних зрушень в італійській комуні».
Джерелами відродження були:
- готичні впливи;
- візантійська спадщина;
- вплив культури країн Східного Середземномор’я;
- античність.
Основним був вплив античності, особливо вплив творів Гомера і Вергілія.
Пам’ятки античності були добре відомі італійським художникам. Збереглися руїни римських храмів і амфітеатрів, мощі християнських святих зберігалися в античних саркофагах, під час проведення земельних робіт нерідко знаходили античні статуї і рельєфи.
У мистецтві Високого Відродження прямих запозичень з античності майже немає. Щоправда, Рафаель і Браманте, Мікеланджело і Джуліано да Сангалло вивчали античні пам’ятки та античних авторів, однак те, що вони сприйняли в першу чергу – це був дух античності.
6.3.5 Філософія італійського Відродження
Філософська думка італійського Відродження охоплює два з половиною століття, починаючи від Франческо Петрарки до Джордано Бруно. Її не можна розглядати як етап розкладу середньовічної схоластики. Ренесансна філософія протистоїть системі схоластичного знання. Йдеться не про полеміку цих двох типів філософських систем: філософська система Відродження будується на інших засадах, вона виникає, зростає й розвивається незалежно від схоластичної традиції.
В еволюції філософської думки італійського Відродження учені виділяють три характерні етапи:
1) гуманістичний, або антропоцентричний, який протиставляє схоластичному теоцентризмові інтерес до людини у її стосунках із світом і Богом (середина XIV – середина XV ст.);
2) неоплатонічний, пов’язаний із постановкою широких онтологічних проблем (остання третина XV – перша третина XVI ст.);
3) натурфілософський (XVI – початок XVII ст.)*36.
*36: {Горфункель А.Х. Основные этапы развития итальянской философии в эпоху Возрождения // Типология и периодизация культуры Возрождения / Под. ред. В.И. Рутенбурга. – М.: Наука, 1978. – С. 54.}
Цей поділ досить умовний і має не стільки хронологічний, скільки типологічний характер. Представників гуманістичної традиції можна зустріти і в середині XVI ст.; твори Платона перекладали в Італії і до Марсіліо Фічіно.
Натурфілософія Відродження здійснила прорив до дослідного знання, сформулювала вимогу безпосереднього вивчення дійсності. Філософія Відродження виникала поза філософською традицією Середньовіччя, поза професійною філософією університетів і чернечих орденів. Гуманісти відродили філософію – у її новому, порівняно зі схоластикою, розумінні. Гуманізм зробив філософію надбанням нових суспільних верств
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Поясніть, чому Відродження пов’язане з переходом від однієї суспільної формації до іншої?
2. Розкажіть, яким було історичне тло доби Відродження?
3. У чому полягали особливості державного устрою держав Західної Європи доби Відродження?
4. Розкажіть про перетворення у духовній сфері цієї доби.
5. Чому Ренесанс вважають класичним національним стилем літератури Італії?
6. Допишіть речення:
Християнський антропоцентризм – це .
Італійське Відродження поділяють на такі періоди .
Маньєризм – це стиль .
В історії італійського гуманізму можна виділити такі основні етапи: .
Характерними рисами ренесансного гуманізму в Італії є: .
7. Охарактеризуйте кожен із періодів італійського Відродження.
8. Поясніть, чому місто Флоренцію вважають «Афінами італійського Відродження».
9. Яким був політичний устрій Флоренції?
10. У чому полягав гуманізм італійського Відродження?
11. Поясніть, що таке неоплатонізм? Які думки висловлювали флорентійські неоплатоністи?
12. Яке значення античної спадщини у культурі італійського Відродження?
13. Як розвивалася філософська думка італійського Відродження?
14. Розкажіть про філософські погляди Петрарки.
15. Що розумів Петрарка під словами «зіпсованість» і «безбожжя»?
16. Підготуйте повідомлення «Значення академії, заснованої Козимо Медичі».

6.4 Архітектура італійського Відродження
Зачинателем архітектури Раннього Відродження за традицією вважається Філіппо Брунеллескі, що працював у Флоренції у першій половині XV ст. Він був творцем світської за духом архітектури. Елементи античного ордеру в цього майстра переосмислені по-новому, перетворені у привабливу декорацію. Найхарактерніші його будівлі – капелла Пацці з легким портиком і Виховний дім у Флоренції.
Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. XV ст. архітектором Філіппо Брунеллескі був зведений славнозвісний купол собору Санта Марія дель Фьоре. Цей купол, що урочисто височить над містом, на віки визначив силует Флоренції. Цього архітектора вважають автором нового стилю, оскільки він уперше вивів ордер на фасад споруди. З античним ордером він повівся цілком вільно, знайшов у ньому нові можливості для вираження нового змісту. Брунеллескі надзвичайно глибоко проник у сутність античної ордерної архітектури та її художні можливості.
Наступний важливий етап у розвитку нової ренесансної архітектури пов’язаний з іменем Леона Баттіста Альберті. Цей митець був пристрасним шанувальником античності, прагнув не тільки відродити античну манеру, але й перевершити древніх. Кожна його споруда – сміливий експеримент як у сфері типології будівлі, так і у творчому осмисленні архітектурної мови античності, у створенні на її основі нових прийомів художньої виразності. Найбільш яскраве нововведення в його творчості, яке мало великі наслідки, – застосування ордеру в усіх трьох ярусах традиційного фасаду флорентійського палаццо, що до того часу втратив середньовічну недоступність*37.
*37: {Детальніше див.: О.Б.Лисичкина Мировая художественная культура: Возрождение. Учеб. пособие для старших классов средней школы. – Часть ІІ. – Кн. 2. – СПб.: СпецЛит, 2000. – С. 170.}
Альберті вперше запропонував для церковного фасаду (у двох варіантах) античний мотив тріумфальної арки, який згодом був використаний у найрізноманітніших контекстах.
На початку XVI ст. центр архітектури перемістився до Риму – столиці папської держави. Тут працював видатний архітектор Високого Відродження Донато Браманте. У Римі ордер і його різні сполучення зі стіною та арками віртуозно використовувався цим архітектором для характеристики простору простору. Це виявилося у композиції величезного двору Бельведеру, що спадає трьома терасами до Ватиканського двору. Прагнучи досягти суто римської величі, Браманте сполучив тут риси античної вілли, театру й форуму. Бельведер став прикладом виключно винахідливого сполучення стіни, ордеру й аркад.
Наступний період у розвитку ренесансної архітектури пов’язаний із Венецією. Найвидатнішими архітекторами, що працювали тут на початку XVI ст., були Палладіо і Сансовіно.
Переломне значення для архітектури Пізнього Відродження мала зведена у Римі церква Іль Джезу, заснована у 1568 р. за проектом архітектора Віньойоли. Після його смерті керівництво будівельними роботами перейшло до Джакомо делла Порта. Він розвинув ідеї свого попередника. Побудову церкви, що стала головним вогнищем єзуїтського ордену, закінчено у 1584 р. Новаторство цієї споруди виявляється, у першу чергу, в її новому ставленні до оточення, у новому задумі архітектурного ансамблю. Церква розташована не відокремлено від оточення, а тісно прилягає до обширної споруди єзуїтської колегії, включаючись до її загального масиву. Одна з бічних стін церкви – проста й сувора, обмежена вузьким провулком; головний же фасад церкви виходить на кут невеликої площі, внаслідок чого основна точка зору на фасад (включаючи й купол) відкривається не спереду, а з кута. Так створено зв’язок будівлі з оточуючим простором, враження безперервного руху, що стане типовим для архітектури бароко.
6.4.1. Образотворче мистецтво італійського Відродження
Істинною метою мистецтва, на думку італійців, мало стати відтворення живого людського тіла. Усе інше, за словами Мікеланджело, порожня забава, яку можна надати меншим талантам. «Для мистецтва потрібне одне, – говорив Челліні, – уміти чудово виписати чоловічий і жіночий торс». Людське тіло представлено в їхніх картинах здоровим, енергійним, атлетичним. Воно схоже з античним тілом Греції. Кожний м’яз, суглоб, хвилястий вигин тіла вивчений до найдрібніших подробиць, переданий з надзвичайною досконалістю.
Італійській школі були чужі зображення жорстокості і всього, що здатне викликати жах
Проторенесанс
Симптоми проторенесансу в образотворчому мистецтві не означали знищення готичної традиції. Часом ці традиції просто сповнювалися більш життєрадісних та світських засад при збереженні старої іконографії та традиційного тлумачення форм. Готичне мистецтво позбавлялося драматичної напруги, ставало граційним, дещо манірним, усміхненим або меланхолійним. Візантійська ікона стала приємно-світською. Саме ця, почасти проторенесансна, почасти готична течія панувала у XIV ст.
У проторенесансі була й інша, історично більш рання течія, яка рішуче протистояла готиці. Її представниками були скульптори – Нікколо Пізано і Арнольфо ді Камбіо.
Нікколо Пізано працював ще у середині XIII ст., коли європейська готика була у повному розквіті. Але він надавав перевагу рельєфам на римських саркофагах. Надихаючись римською пластикою, Пізано подолав безплотність готичних фігур, в яких під одягом не відчувалося тіла, та «заспокоїв» їхню підвищену експресію. Найвідоміші твори цього митця – скульптури для кафедри пізанського баптистерія.
Однак єдиним митцем, якого в образотворчому мистецтві Проторенесансу можна поставити поряд із Данте, був Джотто. Нове відчуття людської гідності виражено у фресках Джотто майже з такою самою силою, як у «Божественній комедії». Цьому видатному художникові належать розписи церкви в Ассізі, присвячені життю Франциска Ассизького, а також фрески у падуанській Капелі дель Арена і в церкві Санта Кроче у Флоренції. Падуанські фрески презентували цикл євангельських оповідей про життя Ісуса Христа, а флорентійські також присвячені Св. Франциску.
Раннє Відродження
У добу кватроченто вражає щедрість, багатоманітність художньої творчості, що полилася наче з рогу достатку. Архітектура, скульптура і живопис у цю добу переходять з рук ремісників до професійних майстрів. Художник своєю творчістю стверджує свою власну індивідуальність у мистецтві
Художників високо цінували. Члени родини Медичі були меценатами й справжніми шанувальниками мистецтва, особливо Козімо Медичі та його онук Лоренцо. Римські папи, герцоги, іноземні королі змагалися за честь запрошувати італійських художників до свого двору.
Зачинателями мистецтва Раннього Відродження вважаються троє митців: Мазаччо, Донателло, Брунеллескі. Флорентієць Мазаччо – художник мужнього енергійного стилю. Він помер дуже молодим, але встиг зажити слави основоположника живопису кватроченто своїми розписами у капеллі Бранкаччі. У цьому ансамблі він досяг небувалого до нього, майже скульптурного відчуття міцних фігур.
У його фресках – еволюція, яку пережив живопис з часів Джотто. У картинах відчувається реалізм, що виявляється у фарбах, у знанні анатомії, перспективи. Є ще деяка скупченість в угрупуванні, але в той же час задній план розроблений ретельніше і природніше. Архітектурні правила, симетрія в розташуванні частин картини приймають більш живі форми.
Діяльність Мазаччо (справжнє ім’я Томмазо ди Джованні ди Симоні Кассаї) мала велике значення для історії італійського живопису. У його картинах відчувається благородність, витонченість, гармонія тонів.
Разом з живописом в Італії процвітала і бронзолитейная скульптура. Скульптори перевершували живописців знанням анатомії. Становище змінилося тільки після Верроккьо, який був одночасно і скульптором, і живописцем. Андреа дель Верроккьо (1435-1488) був учителем великого Леонардо да Вінчі, і перші пізнання з анатомії знаменитий учень отримав від нього. Картина Верроккьо «Хрещення Ісуса Христа» становить особливий інтерес.
Скульптор Донателло прожив довге життя і здійснив нововведення майже в усіх жанрах і різновидах пластики. Він створив тип круглої статуї, що стоїть самостійно і не пов’язана з архітектурою. Донателло заснував школу майстрів рельєфу, що вкривав фризи ренесансних будівель. Він був автором кінного монумента кондотьєра Гаттамелати і портретів-бюстів, які нагадували римські портрети.
«Св. Георгій» – мармурова статуя в церкві Ор-Сан-Мікеле у Флоренції, одна з кращих робіт Донателло (справжнє ім’я Донато ди Никколо ди Бетто Барді, 1386-1466). Зображення безстрашного воїна сповнене шляхетності й відваги, поворот голови і уся постать виражають рішучість. З плеча вільно спадає плащ, що прикриває частину грудей і ліву руку. Не захищене щитом тіло облягає панцир.
Завдяки вивченню античних пам’ятників, Донателло досяг досконалості в передачі тілесних форм
Бронзова статуя Гаттамелати в Падуї роботи Донателло чудова не лише досконалістю техніки, але живою і монументальною передачею фігур вершника і коня. Голову коня можна прийняти за античний твір. Лицар є витвором епохи Відродження – у ньому вперше виконане завдання зображення зовнішнього вигляду.
Сандро Боттічеллі (справжнє ім’я – Алессандро Філіпепі; 1445-1510). У його творчості є поширеним зображення Мадонни в урочистій обстановці. У картині „Коронування Мадонни” немовля Христос в одній руці тримає гранат, а іншою водить руку Мадонни, яка пише в розгорненій книзі початок пісні-подяки. Троє хлопчиків тримають книгу і чорнильницю, а два ангели піднімають вінець над головою Мадонни.
Філіппіно Ліппі (1457-1504), учень Ботічеллі, писав невеликі картини. У Флоренції знаходиться його робота «Муки апостола Петра». Фігура проконсула свідчить про вивчення античних пам’ятників.
Третім зачинателем мистецтва раннього Відродження вважається архітектор і скульптор Брунеллескі. Він створив архітектуру за духом цілком світську, вишукано просту, з гармонійними пропорціями. У його спорудах ніби зовсім зникає відчуття ваги каменю, спротиву матеріалу.
Мазаччо, Донателло і Брунеллескі працювали у першій половині XV ст. у Флоренції. Флорентійська школа XV ст. залишалася провідною. Вона була лабораторією художніх ідей, які підхоплювали й переробляли інші школи. Флоренція, її мистецтво виховали справжніх новаторів – техніків, художників. Вони прагнули наслідувати природу, однак їхні твори не були простими її копіями.
Надзвичайно великого значення майстри флорентійської школи надавали рельєфності, яку вважали одним із наріжних каменів ренесансної художньої програми, пов’язаної з перебудовою системи художнього бачення. По-новому відчувати світ – означало по-новому його бачити. Людина доби Відродження хотіла освоїти світ як реальну арену своїх дій.
Високе й Пізнє Відродження
Проторенесанс тривав в Італії приблизно півтора століття, Ранній Ренесанс – близько століття, Високий Ренесанс – усього років тридцять. Його завершення пов’язують з 1530 р., “трагічною” межею, коли італійські міста втратили свободу. Вони стали здобиччю габсбурзької монархії, усередині країни панувала політична та релігійна агресія.
Ця криза назрівала давно. Власне, уся перша третина XVI ст. (період Високого Відродження) була останнім вольовим спалахом, останнім зусиллям республіканських кіл відстояти незалежність країни.
Гуманістична культура Італії стала всесвітнім надбанням саме тоді, коли її домашнє вогнище згасло. Мистецтво чінквеченто, яке увінчало ренесансну культуру, було вже не місцевим, а всесвітнім явищем.
Достатньо лише трьох імен, щоб осягнути значення середньоіталійської культури Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Вони були в усьому несхожі між собою, хоча усі троє сформувалися у лоні флорентійської школи, а потім працювали при дворі меценатів, головним чином пап.
Леонардо да Вінчі
Леонардо да Вінчі (1452-1519), напевно, більше, ніж будь-якого іншого діяча Відродження стосується поняття homo universale. Ця надзвичайна людина все знала і все вміла – все, що знали й вміли в його добу; крім того, він передбачив багато чого, про що в його добу навіть і не думали. Так, він обмірковував конструкцію літального апарата і, наскільки можна судити з його рисунків, йому спала на думку ідея гелікоптера. Леонардо був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом і фізіологом, ботаніком Причому в наукових заняттях він залишався митцем, так само як в мистецтві залишався мислителем і вченим.
Леонардо да Вінчі був незаконним сином флорентійського нотаріуса, який дав синові чудову освіту.
Близько 1480 р. міланський правитель Лодовіко Сфорца зібрав з усієї Італії видатних діячів науки і мистецтва. Серед інших його вибір упав на Леонардо да Вінчі. Під час перебування у Лодовіко Сфорца Леонардо да Вінчі трудився над колосальною кінною статуєю батька герцога. Її планувалося відлити з бронзи за формою Леонардо, але реалізувати цей задум перешкодила війна. Коли французи взяли Мілан, гасконські стрілки вибрали коня роботи Леонардо да Вінчі мішенню для учбових стрільб.
У цей же період була написана найвідоміша картина Леонардо да Вінчі «Таємна Вечеря», яка змушує дивуватися інтелектуальній силі художника, дає уявлення про те, наскільки ретельно він розмірковував над загальною концепцією і над кожною деталлю. Це величезна фреска, на якій фігури написані у півтора раза більшими за натуральну величину. Тепер про її деталі можна скласти уявлення лише за допомогою численних копій. «Таємна Вечеря» є прикладом мудрого розуміння законів монументального живопису.
З творів останнього двадцятиліття життя Леонардо найвідоміший – «Мона Ліза» («Джоконда»). Цей портрет привертав і привертає до себе увагу. Автор створив образ проникливого, гострого, пильного людського інтелекту: він належить усім часам, локальні прикмети часу у ньому розчинені й майже не відчуваються, так само, як у блакитному «місячному» ландшафті, над яким панує Мона Ліза. Невловимий вираз обличчя Джоконди з її пильним поглядом, у якому є трохи посмішки, трохи іронії, трохи ще чогось. Його не можна відтворити, так як складається з багаточисельних світлотіньових нюансів. «Сфумато» – ніжний серпанок світлотіні, який так любив Леонардо, тут творить дива, надаючи нерухомому портрету внутрішнє життя, що безперервно протікає у часі.
Картина Леонардо да Вінчі «Богоматір з Христом» відома також під назвою «Мадонни Літти». Богоматір зображена сидячою між двох невеликих напівкруглих вікон у червоному хітоні і голубому плащі. Очі її напівопущені і дивляться на немовля, якого вона годує. Немовля Ісус повернуло очі до глядача і тримає в руці маленьку пташку, що символізує його майбутні страждання. На іншій картині Леонардо «Святе сімейство» теж зображена Діва Марія з Сином, Йосипом і Св.Катериною з пальмовою гілкою і книгою в руках.
«Мадонна у гроті»– велика картина, що за форматом нагадує типове ренесансне вікно: прямокутник, зверху заокруглений. Це поширений у ренесансному живописі формат. Ренесансна картина – це подоба до вікна, вікна у світ. Світ, що у ньому відкривається, – збільшений, величавий, урочистий, більш урочистий, ніж справжній, але настільки ж реальний, такий, що має вражати своєю подібністю до відображення у дзеркалі
Рафаель Санті
Рафаель Санті (1483-1520) народився в невеликому містечку Урбіно, розташованому на східному схилі Апеннін.
Сучасник Леонардо, Рафаель Санті прожив недовге, але дуже плідне життя. Леонардо і Мікеланджело, що дожили до старості, втілили лише деякі зі своїх задумів, і лише деякі їм вдалося довести до кінця. Рафаель, що помер молодим, майже всі свої задуми завершив. Його мистецтво – втілення ясної співмірності, урівноваженості, чистоти стилю. Як справжній майстер Відродження, Рафаель був різнобічним митцем: архітектором, монументалістом, майстром портрету, декоратором. Але найбільше він уславився як творець дивних «Мадонн».
У лондонській Національній галереї зберігається один з юнацьких творів Рафаеля «Сон лицаря». На малюнку зображено лаврове дерево, біля підніжжя якого заснув лицар у традиційному напівримському озброєнні; з боків від нього стоять дві алегоричні жіночі фігури, що зображують Чесноту і Насолоду. Гірський пейзаж на задньому плані нагадує своїми контурами Урбіно.
Самостійними роботами Рафаеля початку XVI ст. прийнято вважати декілька Мадонн, «Спасителя на хресті» і ряд біблійних картин. Одна з кращих Мадонн цього періоду відома під назвою «Мадонна зі щиголем». В особі Богоматері вже відчуваються його майбутні Мадонни, але Немовля ще позбавлене тієї виразності та експресії, якими вирізняються його наступні твори.
Першою великою самостійною картиною Рафаеля слід визнати «Коронування Богоматері», в якій відчувається вплив Перуджіно, а також власні риси великого таланту, що розвивається. До цього твору Рафаель виконав багато ескізів олівцем. Замовила картину Магдалина Одді. Коли картина була написана, її помістили в церкві св. Франциска під ім’ям Перуджіно.
У 1502 р. він пише невеликий образ Мадонни, відомий під назвою «Мадонна з книгою». У 1505 р. він отримав замовлення від монастиря Монте-Лючіа: черниці хотіли отримати з його майстерні картину «Коронування Богоматері». Рафаель приїхав до Перуджії для підписання договору і отримання завдатку в 30 дукатів. У договорі йшлося, що ікона виконується кращим майстром Перуджії.
Усі Мадонни цього часу тяжіють до одного і того ж типу. Першою картиною флорентійського періоду вважають «Мадонну Грандука».
Пізні композиції Рафаеля ускладнюються – до Богоматері і Христа приєднується Предтеча, так з’явилися знамениті картини – «Мадонна у зеленому», «Луврська садівниця». Очі в усіх Мадонн опущені вниз і уважно дивляться на Сина. У «Луврській садівниці» краса Богоматері бездоганна, пейзаж і фігури зливаються в чистій гармонії, малюнок суворий. Волосся Мадонни вільними локонами спадає на плечі, вуха і спину. Обличчя освітлене тим дивним напівсвітлом, який властивий самому лише Рафаело.
Найбільшим твором художника, що завершив цикл його флорентійських робіт, вважається «Покладання до труни» – складна композиція, виконана на дереві. Беручись за це замовлення, Рафаель зробив цілий ряд ескізів. Два роки художник не починав роботу, вивчаючи картини Перуджіно з сюжетом, робив замальовки моменту поховання. Магдалина, що цілує руку бездиханного тіла – один із кращих рафаелівських образів.
«Сікстинська Мадонна» була виконана для невеликого монастиря Св. Сікста в Піаченці. Чорне братство хотіло отримати ікону Богоматері з Св. Сікстом і Св. Варварою з боків. І Рафаель створив ікону, що виявилася якимось одкровенням. Написана вона була відразу, без підготовчих ескізів, її образ з’явився художникові уві сні.
Цю картину визнано одним із найбільших досягнень живопису Ренесансу, так само, як Венера Мілоська є апогеєм античної скульптури. Покірливий спокій і величавість Богоматері, краса Св. Варвари, благоговійно-добродушне захоплення Св. Сикста, якесь таємне полум’я в погляді немовляти, краса двох ангелів біля підніжжя картини – усе це зливається в гармонію, подібну до якої важко знайти навіть у самого Рафаеля.
Ймовірно, причиною ранньої смерті Рафаеля стало його захоплення розкопками. 28 березня 1520 р. він захворів, а 6 квітня його вже не стало. У момент його смерті відбулося явище, що вразило весь Рим: стіни Ватикану тріснули, і Папа був вимушений бігти зі свого палацу. Рафаеля поховали в Пантеоні.
З трьох корифеїв Високого Відродження Рафаель був довгий час найбільше шанований.
Мікеланджело
Третьою вершиною мистецтва Відродження вважають творчість Мікеланджело Буонаротті. Його довге життя – це низка подвигів, які наче мимоволі творив геній. Він був скульптором, архітектором, живописцем і поетом. Але в усьому він залишався скульптором. Його фігури, написані на плафоні Сікстинської капели, можна прийняти за статуї, у його віршах, здається, відчутний різець скульптора.
Молодший сучасник Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, народився двадцятьма двома роками пізніше від нього, а помер через сорок чотири роки після його смерті (1475-1564). Його юнацькі, глибоко талановиті роботи, особливо «Богоматір із бездиханним тілом Сина» в соборі Св. Петра і «Давид», свідчили, що Мікеланджело – творець за покликанням.
Статуя Давида – її висота близько п’яти метрів – мала стояти на площі Сеньйорії у Флоренції. Встановлення цієї статуї мало особливе політичне значення: у цей час (поч. XVI ст.) Флорентійська республіка позбавилася від своїх внутрішніх тиранів і була сповнена рішучості протистояти й зовнішнім ворогам. Хотіли вірити, що маленька Флоренція зможе перемогти, як колись мирний пастух Давид переміг велетня Голіафа. Для Мікеланджело відкрилася можливість повністю виявити своє обдарування. Він виконав з однієї мармурової глиби прекрасного у своєму стриманому гніві молодого гіганта.
Через усю творчість митця проходять два головних скульптурних задуми: гробниця папи Юлія ІІ і гробниця Медичі. Результатом роботи над гробницею папи Юлія ІІ залишилися статуї грізного пророка Мойсея та полонених (повністю завершені: «Скутий полонений» та «Помираючий полонений»). Повільно обходячи фігуру «Скутого полоненого», слідкуючи за зміною пластичних аспектів, глядач спостерігає усі стадії марного зусилля розірвати мотузки. «Помираючий полонений» не розриває свої мотузки: закинувши за голову руки і схиляючи голову до плеча, він поринув у стан, що однаково схожий і на смерть, і на сон – довгоочікуване звільнення від мук.
Скульптури Капелли Медичі, закінчені у 30-і рр. XVI ст., не підлягають однозначному тлумаченню. Це «Ніч» і «День», «Вечір» та «Ранок».
Мадонни Рафаеля – ідеальне уособлення чистоти і невинності, якої ніколи не досягали інші художники. У Мікеланджело найкраще виходили біблійні фігури: могутні, стихійні образи Єгови, стародавніх пророків і сивіл. Вони були ближчими його душі, ніж євангельські образи. Тому, ймовірно, Сікстинська капела з її „Страшним Судом” і „Створенням миру” є найбільшим живописним твором Мікеланджело. У Сікстинській капелі весь його геній відобразився повною мірою.
Розписи стелі Сікстинської капели. Усю середину стелі Мікеланджело заповнив сюжетними композиціями, оточив кожну написаними фігурами оголених юнаків Серед сюжетних розписів Сікстинської Капелли найбільш уславлена композиція «Створення Адама». Внутрішній зміст цієї лаконічної композиції надзвичайно глибокий: вона є наче вічним символом звершення, одухотворення. Творча сила, Бог-деміург, не зупиняючись у своєму стрімкому польоті, простягає руку і ледве торкається простягнутої назустріч, ще інертної руки Адама. Ми начебто бачимо, як оживає тіло Адама, як прокидаються у ньому сили життя.
Уже в похилому віці Мікеланджело судилося знову повернутися до розписів Сікстинської капели. На цей раз він написав на стіні «Страшний Суд».
Останній період свого життя Мікеланджело цілком присвятив закінченню споруди римського храму Св. Петра. До нього над цим комплексом споруд працювали Сен-Галло, Джакондо, Рафаель і Перрузі. І ось у віці 70 років Мікеланджело за наполяганням Папи взявся за цю колосальну працю. Завданння було виконане ним блискуче: купол собору, безперечно, краща частина всієї споруди і чудо будівельного мистецтва.
Відродження у Венеції
Якщо у Флоренції і в Середній Італії образотворчі мистецтва розвивалися переважно під знаком пластики (живопис був, насамперед, пластичний), то у Венеції панував живопис як такий, радісна стихія кольору.
Відродження у Венеції – відокремлена і своєрідна частина загальноіталійського Відродження. Воно розпочалося тут пізніше, тривало довше, значення античних тенденцій у Венеції було найменшим, а зв’язок з наступним розвитком європейського живопису – більш поступовий.
Любов венеціанців до чуттєвої краси кольору (вони не вважали його другорядним елементом живопису, як флорентійці) призвела до нового живописного принципу. Матеріальність зображення у венеціанському живописі досягається не стільки за допомогою світлотіні, скільки за допомогою градацій кольору. Це є вже і у творі «Венера, що спить» Джорджоне. Тіло сплячої Венери написане з мінімальним світлотіньовим моделюванням – воно наче просто рівномірно освітлено, і його ніби вкриває рівний світло-золотистий тон. Відчутно сприймаються усі ніжні переходи, підйоми та заглиблення форми. Згодом Веронезе, Тиціан, Тінторетто піднесли мистецтво «ліплення» за допомогою кольору до найвищої стадії майстерності.
Першим самобутнім венеціанським художником прийнято вважати Джованні Белліні (біля 1430-1516). Більшість його робіт знаходиться у Венеції і вирізняється благородністю типів, що зображаються, а також красою компонування.
На чолі венеціанської школи стояв один з найбільших італійських художників Вечелліо, більш відомий як Тиціан (1476/1477 або 1489/1490-1576). По колориту Тиціан визнаний єдиним майстром у своєму роді, а по урочистості композиції його можна порівняти лише з Рубенсом. Проживши довге життя, Тиціан створив велику кількість творів, найрізноманітніших за сюжетом і трактуванням.
За походженням він був дворянином і сином багача. Відчувши потяг до живопису, Тиціан поступив у майстерню Белліні, а потім захопився талантом свого товариша Джорджоне. Слава його починається з 1508 р., коли він написав на дверях старої шафи так зване «Крісто делла Монета» – картину, відому нині під назвою «Динарій кесаря».
Слава Тиціана розповсюдилася далеко за межі Венеції. Його запрошували до Риму і Парижу, Карл V замовляв йому свої портрети, заявивши, що ніхто, окрім Тиціана, не повинен писати їх. З 1545 р. Тиціан на запрошення Папи прибув до Риму, довго жив там і помер від морової язви.
Художника вважають великим майстром зображення жіночого тіла. У музеях зберігається багато Данай і Венер, що належать його пензлю. Іноді Тиціан писав у романтично-символічному стилі. Прикладом може служити «Любов небесна і земна», зображена у вигляді двох жінок біля колодязя-саркофага. У цьому ж стилі написана картина «Три віки», що зображає пастуха з пастушкою, маленьких крилатих амурів і старих, оточених кістками. У картинах останнього періоду діяльності Тиціана вже відчувається значний занепад, хоча колорит і композиція залишаються такими ж могутніми.
Найтиповішим митцем святкової Венеції був Паоло Веронезе. Він був талановитим і простодушним у своєму мистецтві. Увесь розмах його обдарування відчутний у його багатофігурних великих композиціях, таких як «Шлюб у Кані Галілейській», «Бенкет у будинку Левія», «Таємна Вечеря». Це були колоритні видовища пишних обідів у венеціанських палаццо з музикантами, блазнями, собаками. У них майже не було нічого релігійного, тому художникові з приводу одного твору довелося відповідати перед трибуналом святої інквізиції. Фарби Веронезе світлоносні, насичені затоном, вони матеріальні – ніби перетворюються у справжнє срібло, оксамит, хмари, тіла.
Характеристика епохи італійського Ренесансу була б неповною без творів скульптури, меблів і предметів розкоші.
Серед них фонтан Нептуна в Болоньї роботи Джованні та Болонья (1524-1608), чудовий енергійними контурами і вдалою композицією окремих частин. Джованні та Болонья – найвидатніший скульптор кінця епохи Ренесансу. Своїм декоративним творам він надавав колосальних розмірів і прикрашав їх пластичними зображеннями в стилі „гротеск” – масками і фантастичними тваринами.
Чудово задумана бронзова статуя Меркурія зображає бога тим, що мчить за вітром, який представлений у вигляді голови Еола,що видуває струмінь повітря. У цій статуї Джіованні дав нове життя античному міфу.
Архітектура впливала на декоративні прикраси приміщень: кімнати повторюють мотиви монументальної архітектури, а в камінах видно послідовну зміну архітрава, фриза, що вінчає карнизи, що розділяють і сполучають частини.
Розкішні парадні скрині, позолочені, прикрашені різьбленням і живописом складали частину обстановки жител знатних і багатих громадян Італії. Скульптори і живописці змагалися в мистецтві обробки цих скринь. Дуже часто ящики виготовляли із запашного дерева з метою додавання речам приємного запаху.
Гончарна майстерність у західних народів прийшла в занепад і збереглася тільки на Сході. Звідти це ремесло перейшло до Іспанії, де маври виготовляли глиняний глазурований посуд. Його прикрашали листям на білому тлі, що відливалося металевим червоно-жовтим блиском. Центром виробництва Іспано-Мавританії служив острів Майорка, звідки і пішла назва «майоліка». Заслуженою славою користувалися твори Урбіно, Губбіо, Лезаро, а також Феррари.
Спочатку голубе або жовте тло посудини розмальовували світлими арабесками; пізніше навчилися відтворювати картини і складні композиції різними фарбами на світлому тлі. Вибір фарб залишався обмеженим, і тому кращими вважалися ті вироби з орнаментальними прикрасами, на яких зображені фігури людей. Повного розквіту майолікове виробництво досягло у XVI ст.
Проте особливо яскраво епоху Відродження характеризують роботи із золота, в яких художники відступали від строго архітектурних правил. Начиння і посуд прикрашали розкішним поєднанням рослин і тварин. Коштовні камені і навіть морські раковини приймали живий, осмислений вигляд.
Кращим прикладом подібного мистецтва може служити знаменита сільниця Франциска I роботи Бенвенуто Челліні. На овальній підставці зображений бог моря, поряд з ним – корабель, що служить сільницею; навпроти бога сидить Земля, біля неї – храм, що служить посудиною для приправ; навколо зображені морські і земні звірі, риби і раковини. Сільниця – єдиний достовірний твір Бенвенуто Челліні.

Запитання і завдання для самоконтролю
1. Розкажіть про розвиток архітектури доби Відродження.
2. Допишіть речення:
До будівель проторенесансного типу належать ... .
Проторенесансна архітектура заперечує ... .
Зачинателем архітектури Раннього Відродження вважають... .
Найхарактерніші будівлі Філіппа Брунеллескі – ... .
Проторенесанс привніс у готичне мистецтво ... .
3. Розкажіть про розвиток образотворчого мистецтва доби Відродження.
4. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:
«Різноплановість таланту Леонардо да Вінчі».
«Незалежна свобода генія, – широта художнього розмаху – характерні риси Мікеланджело Буанаротті».
«Творчість Рафаеля Санті».
«Художники Італії доби Відродження».
5. Охарактеризуйте багатоманітність художньої творчості раннього Відродження.
6. Які характерні риси Раннього і Високого Ренесансу?
7. Розкажіть про Відродження у Венеції.
8. Напишіть повідомлення «Розвиток української архітектури XV-XVI століть»
9. Напишіть повідомлення на тему: «Скульптура доби Відродження».
6.5. Північне Відродження
6.5.1. Визначення терміну «Північне Відродження»
Термін «Північне Відродження» застосовують до культури XV-XVI ст. в європейських країнах, що розташовані на північ від Італії. Цей термін досить умовний. Його застосовують за аналогією до італійського Відродження. Культура Відродження у Нідерландах, Німеччині, Франції та Англії була продовженням готичних традицій. Ця культура просто внутрішньо еволюціонувала у бік «світської».
Специфіку Північного Відродження становить саме це поєднання самобутніх готичних традицій з впливами італійської культури.
6.5.2. Гуманізм Північного Відродження
Зародження гуманізму у країнах Північного Відродження
Початком виникнення гуманістичного руху на північ від Альп можна вважати 1432 р. – час відкриття церковного собору у Базелі. Саме тоді виникла потреба у «нових людях» – гуманістах. Більше того, на цьому соборі вони відіграли вирішальну роль (були довіреними особами й авторами програмних документів собору). Скромний секретар одного з єпископів Еней Сильвій Пікколоміні у процесі соборних дискусій перетворився на всесильного канцлера імперії і кардинала. Голландця Миколая Кузанського було висунуто на одне з перших місць у церкві, а лицар Грегор фон Геймбург виступив з промовами від імені усього німецького народу. Так виник гуманістичний рух у цьому європейському регіоні*38.
*38: {Немилов А.Н. Специфика гуманизма Северного Возрождения // Типология и периодизация культуры Возрождения / Под. ред. В.И. Рутенбурга. – М.: Наука, 1978. – С. 44.}
З 70-х рр. XVI ст. центром гуманізму стає Париж. Причому тут також книгодрукування було одним із стимулів поширення гуманістичної освіченості. Друкарня Сорбонни була створена за ініціативою Гійома Фіше. Завдяки посередництву Гейнліна фон Штейна до цієї справи були залучені не тільки німецькі друкарі, але й молоді гуманісти, у тому числі Рейхлін.
Поступово саме пов’язаний із іноземним земляцтвом коледж Монтегю при Паризькому університеті стає центром розвитку гуманістичної культури. До Паризького університету запрошують італійських учених – Павла Емілія та Фаусто Андреліні, тут надають покровительство молодому Еразмові Роттердамському. З появою перших паростків Реформації у 1521 р. у Франції створюється знаменита реформаційно-гуманістична група в місті Мо навколо гуманіста-єпископа Гійома Брісонне.
Із загостренням класової боротьби у Німеччині за обставин буржуазної революції втрачається єдність гуманістичного руху. Головним фактором, що розколов табір гуманістів, була конфесійна полеміка. Диспути навколо Лютера провели межу, що поділили гуманістів на два табори. У Німеччині це відбулося вже у 20-х рр. XVI ст., у 30-х це відбулося у Нідерландах та Франції. У цій гострій полеміці шліфується стиль нелатинської літератури, створюються латинські неологізми, що спиралися на народну мову. У цей час з’являються найкращі шедеври гуманістичної латини: «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, безсмертні діалоги Гуттена, поезія Еобана Гесса, еразмівські «Розмови» та ціла низка інших творів. У Франції найзначнішими і водночас останніми творами подібної літератури стали «Кимвал світу» (1537) та трактат Бюде «Про перехід еллінства до християнства» (1534).
Грандіозна праця Слейдена «Коментарі про стан релігії й держави за часів імператора Карла V» 1556 р. знаменує наступний і заключний етап розвитку гуманізму Північного Відродження, який можна назвати «ерудитським». Реформація ствердила поширення національних мов у теології, отже і в іншій різноманітній літературі

Відмінності італійського ренесансного гуманізму та гуманізму Північного Відродження
Гуманістів Північного Відродження відрізняє від італійських інтерес до Середньовіччя – це було ознакою не середньовічного світогляду, а проявом тверезого патріотизму. Помітна різниця є також у ставленні гуманістів до університетів. У той час як в Італії гуманістичні академії процвітали поза межами університетів, гуманісти Північного Відродження вели боротьбу за університети. В Італії набагато раніше відбулося розмежування сфери гуманізму та природничих наук. Головна відмінність між італійським та північним гуманізмом полягає в інтересі гуманістів Північного Відродження до математики й природничих наук.
На певному етапі розвитку, особливо напередодні Реформації, у північному гуманізмі проявляється виразний інтерес до «світської теології» – навіть більше, ніж це мало місце в італійському гуманізмі. В Італії ці питання не пов’язувалися з проблемами патріотизму і проектами реформ суспільної системи.
Прагнення до реформування церкви в гуманізмі Північного Відродження. Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен
Літературні процеси, що відбувалися у країнах Північного Відродження, були дуже своєрідні. Наприклад, у Німеччині найпопулярнішим жанром XV – XVI ст. вважалася так звана література про глупоту і дурнів. У цьому жанрі написаний твір одного з найосвіченіших людей Європи – Еразма Роттердамського «Похвала глупоті». Це сатира, спрямована проти «смердючого болота» богословів і невігласів-ченців, пап, хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.
Видання Еразмом у Базелі у 1516 р. Нового Заповіту його друзі – видатний англійський гуманіст Томас Мор, члени оксфордського гуманістичного гуртка Колет й Лінакр, а також покровитель Еразма архієпископ Кентерберійський Уорхем, сприйняли як важливий крок до здійснення церковної реформи, про яку вони мріяли.
Дослідники вказують, що пороки сучасності засуджував Ульріх фон Гуттен – видатний політичний мислитель, поет-лицар. Він був одним із авторів памфлету «Листи темних людей». У цьому творі гнівно викрито лицемірство папства, піднесено ідею єдиної Німеччини, у якій вся влада має належати лицарству. Гуттен підготував боротьбу за реформу церкви, яка розпочалася виступом Мартіна Лютера у 1517 р. і невдовзі охопила всю Німеччину.
6.5.3. Відродження у Нідерландах
Цій невеликій країні, що займала територію теперішніх Бельгії й Голландії, судилося стати у XV ст. найяскравішим після Італії вогнищем європейського мистецтва. Нідерландські міста не були політично самостійними. Однак вони у цей час багатіли й міцніли, вели широку торгівлю, розвивали мануфактурне виробництво тканин, килимів, скла. Крупним центром міжнародної торгівлі було старовинне місто Брюгге. Однак наприкінці XV ст. більшого значення набуває місто Антверпен.
На межі XV–XVІ ст. для Нідерландів настали важкі й грізні часи. Маленька, але багата країна, що раніше входила до складу самостійного герцогства Бургундського, тепер увійшла до володінь династії Габсбургів. Чим більше багатів і процвітав Антверпен – міжнародний порт, – тим більш зухвало грабували його іспанські монархи. У Нідерландах, як у себе вдома, хазяйнувала іспанська інквізиція. Пізніше, за правління іспанського короля Філіпа ІІ, був встановлений терористичний режим герцога Альби. Усюди зводилися шибениці, палали цілі селища, цей кривавий бенкет завершила епідемія чуми. Люди, що перебували у відчаї, хапалися за примари – з’являлися містичні вчення, релігійні секти, заняття чаклунством, за які католицька церква переслідувала ще більше. Протягом цілого століття у Нідерландах накопичувалося обурення, що згодом вилилося у революцію.
Образотворче мистецтво Нідерландів доби Відродження
У нідерландській архітектурі цього часу ще панує готичний стиль. Крім церков, характерними будівлями доби були ратуші, міські мури й башти, будинки купецьких і ремісничих гільдій, торговельні ряди і, звичайно, житлові будинки дуже характерного типу: з вузькими фасадами та високими трикутними або ступінчастими фронтонами. Церкви у Нідерландах зводили здебільшого з цегли. Тому церковна скульптура тут не набула великого розвитку.
Паростки нового мистецтва у Нідерландах спостерігаються спочатку у книжковій мініатюрі. У XV ст. мініатюрний живопис тут досягає найвищого ступеня розквіту. Найпоказовіший приклад цього виду мистецтва – славнозвісний «Часослов герцога Беррійського», проілюстрований братами Лімбург.
З мініатюри великий живопис XV ст. успадкував любовний, поетичний і водночас прискіпливий погляд на світ. Однак у порівнянні з мініатюрою, у великому живописі є й нові художні якості: допитливий, зосереджений погляд на людину, на її обличчя, у глибину її очей. Брати Ян та Губерт ван Ейки, котрі вважаються засновниками національної школи нідерландського живопису, також розпочинали свій творчий шлях як мініатюристи.
Найвідоміший твір ван Ейків – великий Гентський вівтар – був розпочатий Губертом, а після його смерті продовжений і 1432 р. закінчений Яном ван Ейком. Вівтарі, що складалися з багатьох стулок, з XIV ст. набули поширення не тільки в Нідерландах, а в усьому західнохристиянському світі. Подібні твори писали практично усі майстри нідерландського живопису доби Відродження. Такий вівтар міг складатися із двох (диптих), трьох (триптих) або кількох (поліптих) стулок, на яких вміщувалися священні зображення. Вибір сюжетів міг бути довільним, але перевага надавалася сценам з Житія святих, Євангелій та Апокаліпсиса. Стулки сполучалися між собою за принципом ширми.
Ян Ван Ейк був також видатним портретистом. Один із його найвідоміших портретних творів – парний портрет подружжя Арнольфіні. На полотні презентовані звичайні люди, одягнені за тогочасною модою, у звичайній кімнаті з люстрою, балдахіном, дзеркалом і кімнатним собачкою.
На поч. XV ст. у Нідерландах одночасно із новим художнім баченням з’являється і новий метод його образного втілення – олійний живопис. До цього часу ця техніка не мала самодостатньої ролі: олійними фарбами розписували дерев’яні статуї, килими й знамена. Художники, що писали картини на дерев’яних дошках, користувалися такими фарбами дуже рідко й неохоче: сира рослинна олія висихала дуже повільно. Завершений твір доводилося сушити на сонці впродовж кількох днів, при цьому фарби нерідко блякли й розтріскувалися.
Однак з XV ст. олійна техніка поширилася по всій Європі. Згодом вона зайняла панівне становище у європейському живописі і зберігала його аж до XIX ст. Це відбулося завдяки нововведенню, яке здійснив Ян ван Ейк. Він удосконалив технологію олійного живопису: спробував розчиняти проварену й очищену лляну олію у так званому білому брюггському лаку (легкій речовині типу скипидару). Додавши ретельно розтертий пігмент, майстер отримав густу масу, що легко висихала навіть у тіні. Ці удосконалені ван Ейком фарби мали й інші властивості: тепер їх можна було змішувати на палітрі, отримуючи надзвичайне багатство кольорів та відтінків. Художник отримав можливість вільно накладати один шар фарби поверх іншого, тобто вносити зміни до картини у процесі написання. Намітивши основні форми плямами одного кольору, він міг «оживляти» їх легкими мазками іншого тону, передавати вигляд предметів і складні переходи від світла до тіні з надзвичайною точністю. На сонці олійні фарби горіли й мінилися, наче дорогоцінне каміння або готичний вітраж. З часу Яна ван Ейка олійна техніка стала традиційною для Нідерландів. Уже з XV ст. вона поширилася у Німеччині й Франції, а згодом – в Італії. Особливо популярною нова техніка була у венеціанських живописців.
Нідерландські художники мають також пристрасть до деталей. І ставлення до деталей у них релігійно-шанобливе: деталі для нідерландців є носіями потаємного змісту. Квітка лілеї у вазі, рушник, чайник над вогнищем, книга – будь-який із цих предметів, крім свого прямого значення, має також і інше – потаємне. Речі зображено з любов’ю, вони витончено-гарні, навіть одухотворено-гарні. Негарні обличчя здаються симпатичними – не в звичайному сенсі правильності й пропорційності рис, а як дорогоцінні, тонко вироблені «предмети». Повага до самих себе, до своїх буднів, до світу речей перетворювалася через релігійне світосприйняття і поетизувалася за допомогою мистецтва. Це цілком мирське бюргерське життя, але благочестиве й освячене релігією. Таким самим був дух протестантських реформ, під знаком яких відбувалося нідерландське Відродження.
При цьому головні діючі особи часом опиняються де-небудь у куточку. Такі композиції у кінці XV ст. характерні для творчості Ієроніма Босха. Це був надзвичайно своєрідний художник. Суто нідерландська прискіпливість і спостережливість поєднуються в нього із бурхливою фантазією та вельми похмурим гумором. Один із його улюблених сюжетів – «Спокуса святого Антонія», де відлюдника обступають дияволи. Босх заселяв свої картини легіонами маленьких страховидних створінь, які є якимось неймовірним симбіозом плазунів, ракоподібних, лускатих, панцирних і жаберних істот із додаванням рослинних і неорганічних елементів: уламків глеків, щитів, шоломів, голок. Часом у цих монстрів можна помітити й людські частини тіла. Апофеоз босхівської демонології – його «Музичне пекло», що нагадує сад катувань: оголені люди тут перемішалися з чудовиськами, які лізуть на них з усіх боків.
У XVI ст. у нідерландському мистецтві починають поширюватися романізуючі течії, які знаходилися під впливом італійського Чінквеченто. Іноді нідерландські художники буквально запозичували композиції Леонардо да Вінчі або переносили до живопису його малюнки. Зображення «класичної наготи», прекрасне в італійців, нідерландцям ніяк не давалося і часом мало дещо комічний вигляд, як, наприклад, у творі «Нептун і Амфітріта» Яна Госсарта. Тіла античних божеств у цьому творі пишні й роздуті.
У цю добу працював надзвичайно обдарований митець – Пітер Брейгель, прозваний Мужицьким. Усі особливості його мистецтва виникли на ґрунті самобутніх нідерландських традицій, причому найбільшою мірою він зобов’язаний Босху. Як ніхто інший, Брейгель виразив дух свого часу і його народний колорит. Він був художником-мислителем, однак художник мислив в унісон із народною мудрістю, так само афористично й метафорично. Філософія життя, що міститься у його алегоріях, гірка, іронічна, але й мужня. Навчався і жив художник в Антверпені. У молоді роки відвідав Італію, однак «романістом» не став. Здається, найбільше враження на нього справили альпійські гори. Він їх багато замальовував, і пізніше у його творах незмінно височать на горизонті скелясті хребти, хоча в усьому іншому пейзаж типово фламандський.
Улюблений тип композицій Брейгеля – великий простір, ніби побачений із вершини. Усе написано дуже ретельно й чітко. Сюжет зазвичай пов’язаний з фольклором: Брейгель писав картини-притчі. Одна з них має назву «Фламандські прислів’я». Зображено близько сотні людей (хоча за розміром картина невелика), що поринули у дивні й безглузді заняття. Хтось намагається пробити чолом стіну, хтось зариває криницю, у якій плаває теля, хтось викидає риб у річку, якась жінка душить чортеня Усе це – наочна реалізація метафор, на яких побудовані народні прислів’я про людську глупоту. Деякі з них забуті, а інші й досі живуть і навіть мають аналоги в інших мовах. У творах «Селянський танок» та «Селянське весілля» Брейгель від душі милується селянськими грубуватими веселощами. У нього також є живописний цикл «Пори року», у якому презентовані чудові краєвиди Фландрії. Найкраща із цього циклу картина «Мисливці на снігу». До самого далекого горизонту місцевість поринула у м’які замети, які перетинають дзеркала із льоду. Надзвичайно точно передане співвідношення снігової рівнини, свинцевого неба і темних, майже чорних силуетів дерев і мисливців на передньому плані.
6.5.4. Відродження у Німеччині
Німеччина у XV ст. була типовою середньовічною країною, розділеною на багато карликових князівств (курфюршеств). Роздрібненість у ній не долалася, як в інших країнах, а підсилювалася. Число самостійних територіальних одиниць сягало тисячі. Хаотичність і роз’єднаність гальмували економічний розвиток, хоча німецькі міста усе ще відігравали значну роль у світовій торгівлі. Обстановка у Німеччині склалася така, що усі суспільні стани – і селяни, і бюргери, і навіть лицарство – були налаштовані опозиційно до князів – «імперських чинів». Ця тотальна опозиція вилилася на початку XVI ст. у Реформацію та селянську війну.
Політичний та соціально-економічний устрій німецьких міст
Так само, як в Італії, хоча й на два століття пізніше, німецькі міста починають вести боротьбу зі своїми феодальними сеньйорами за політичні права. Після звільнення від своїх колишніх господарів німецькі міста формально підкоряються владі імператора – владі далекій та примарній. На відміну від багатих італійських комун, більшість німецьких міст перебували у злиднях. Процвітали тільки найбільші з них завдяки відносній економічній незалежності, розвитку торгівлі й ремесла. Міста на Півночі були, головним чином, торгівельними центрами..
У середині XV ст. художні центри Німеччини пересуваються на Південний захід країни. Одним із найрозвиненіших центрів південної Німеччини був Нюрнберг. Крім книгодрукування, тут процвітали також зброярство, виготовлення різноманітних інструментів та інших виробів з металу. Ці галузі не тільки становили основу господарчого життя південнонімецьких міст. Вони, також були поживним середовищем для мистецтва. Ілюстрації для книжок, креслення механізмів, зброя, проекти ювелірних прикрас – усе це виконувалося художниками, граверами й винахідниками. А в означену добу художник, гравер і винахідник нерідко був однією особою.
Місто Нюрнберг – центр німецького гуманізму
Південнонімецьке місто Нюрнберг було не тільки центром зародження ранньокапіталістичних відносин, а й центром гуманістичної культури. Тут жили географи Себастіан Мюнстер та Мартін Бегайм. Серед типографів і видавців були люди з гуманістичною освітою, такі як Антон Кобергер. Малюнки для книжок, що виходили з друкарні Кобергера, виконували провідні німецькі художники – Михаель Вольгемут та Альбрехт Дюрер.
Образотворче мистецтво Німеччини доби Відродження
Культура німецьких міст у XV ст. багато у чому залишалася середньовічною. У ній виявилися всі характерні риси пізньої готики з одного боку – криза та згасання великого стилю, а з другого – проторенесансне начало, що виростало безпосередньо з цього стилю. Криза виявилася у послабленні й в’ялості попередньої, раніше такої цілісної й сильної художньої концепції. Архітектура була, як і колись, готична. Але її готичний вигляд ставав більш зовнішнім, більше зводився до декорування. Починають переважати споруди ділового призначення, які не так сильно потребували єдності з образотворчим мистецтвом.
Живопис та скульптура поступово віддалялися від архітектури, втрачали органічну єдність з нею, яка була запорукою цільності й життєвості готичного стилю. Фреска майже зовсім зникає, залишається вітраж, що зберігав досить високі художні якості. Головною сферою застосування образотворчого мистецтва були надгробки та вівтарі, у живопис проникають деякі віяння з Італії і особливо з Нідерландів, однак сприйняття цих віянь поки що не робило німецьке мистецтво ні ренесансним, ні проторенесансним, а хіба що більш еклектичним. Прикладом може бути пізньоготичний так званий «м’який стиль», де неочікувано пролунали ідилічні, ніжні до слащавості ноти. Такою є вельми граційна «Мадонна в альтанці з троянд» кельнського живописця Стефана Лохнера.
За стилем твори Ріменшнайдера не тільки знаходяться у руслі готичної традиції, але у них ще більше загострено те, що у готиці закладено як можливість. Форми його скульптур неспокійні, кутасті, перерізані зигзагами складок. Його скульптурні групи наче втиснуті у дуже малий простір, фігури ніби витісняють одна одну, і їхні виразні великі голови виглядають якось відокремлено, виступаючи із загальної маси тіл. Готичні принципи виразності Ріменшнайдер доводить до максимуму. Однак власне готична скульптура підкорялася архітектурній конструкції, ця конструкція обумовлювала пластичні закони і визначала певні межі динамізму скульптури. У той час мистецтво Ріменшнайдера вже належить добі, коли пластика звільнялася від диктату архітектури. Її вже ніщо не стримувало, і готична експресія тепер отримала справжній простір.
У XV ст. у Німеччині виникає мистецтво гравюри. Виникнення гравюри тісно пов’язане з початком ери книгодрукування. Перші гравюри на дереві – ксилографії з’являються ще у перші десятиліття XV ст., раніше, ніж перші друковані книги Гутенберга. Хоча на німецькому ґрунті гравюра почала поширюватися трохи раніше, ніж в Нідерландах та Італії, однак для Німеччини це демократичне мистецтво мало особливе значення. На ранніх стадіях це була безіменна «низова» творчість на зразок усного фольклору. Пізніше, коли цією технікою зацікавилися професійні художники, гравюра на дереві переживає справжнє художнє піднесення. Молодий Альбрехт Дюрер створює у техніці ксилографії свої перші шедеври.
У першій чверті XVI ст., тобто під час найдраматичніших подій німецької історії, роль народних гравюр знову стає значною – тепер вони залучаються до революційної пропаганди як агітаційні листівки селян, ілюстрації памфлетів, політичні карикатури.
Гравюра на міді, більш вигадлива техніка, починає розвиватися дещо пізніше за ксилографію і з самого початку – як здобуток професійних митців, які були також і живописцями. Як гравер на міді уславився Мартін Шонгауер. Його гравюри відзначаються красою малюнку, багатством живих спостережень і майстерністю впевненого штриха.
Найяскравішою зіркою німецького мистецтва XVI ст. був Альбрехт Дюрер – видатний живописець, гравер, перший на німецькому ґрунті художник-універсал ренесансного типу. Його не можна назвати італьянізуючим майстром: велич Дюрера у його національній самобутності.
Дюрер був автором теоретичних трактатів «Про живопис», «Про прекрасне», «Про пропорції». У них йдеться про закони співмірності й пропорційності, про важливість геометрії, про необхідність постійно вчитися у природи і брати в різних моделей найкраще і поєднувати в одному образі. Однак практика Дюрера складніша за його теорію.
Щоправда, у нього є роботи цілком у дусі чінквеченто, такі як оголені фігури Адама і Єви, однак вони – не найхарактерніше для майстра. Характерніші аркуші «Апокаліпсиса» – великі гравюри на дереві. Серія «Апокаліпсис» була створена на межі XV-XVI ст. і на зламі епох. Як завжди у середні віки, відчуття великих подій і змін у людській свідомості пов’язувалося із біблійними пророцтвами.
Через п’ятнадцять років були створені знамениті гравюри на міді Дюрера: «Вершник, диявол і смерть», «Святий Ієронім», «Меланхолія».
Живописець Грюневальд був повною протилежністю Дюреру. Грюневальд – це митець, що цілком знаходиться у полоні емоційної стихії. За красою кольору цей митець може нагадати венеціанців, однак за внутрішнім змістом образів Грюневальд цілком від них відрізняється. Один із його центральних творів – Ізенгеймський вівтар. Центральна частина цього вівтаря – «Голгофа» Яким страшним виглядає мертвий Христос, що вночі висить на хресті! Він особливо страшний тому, що тут немає умовності готичних композицій: тло має реальну глибину, а фігури – реальний об’єм; закривавлене мертве тіло виглядає справжнім. Патетичні фігури обабіч хреста за розмірами значно менші за розп’ятого Ісуса, хоча розміщені у тій самій просторовій площині. Ніч пустельна й зеленкувата. Усе це не виглядало б так жахливо, якби загальне рішення картини було площинним і умовним. Однак воно реальне й живописне, і у цьому порушенні об’ємів є щось від жахливого сну: тіло розп’ятого наче насувається на глядача з глибини.
Ізенгеймський вівтар, цей дивний, по-своєму прекрасний і водночас відразливий твір був завершений у 1516 р. У ці роки навіть врівноважений Гольбейн, молодший сучасник Дюрера й Грюневальда, художник зовсім іншого спрямування, котрий уже не мав нічого спільного з готичною традицією, створив серію гравюр на дереві «Образи смерті» .
Громадянська позиція Гольбейна завдяки його «Образам смерті» стає зрозумілою. Художник був близький до найвидатніших німецьких гуманістів, у тому числі до Еразма Роттердамського. Він неодноразово писав портрети Еразма, ілюстрував його «Похвалу глупоті». Але активно у політичні події він не втручався. Після поразки Селянської війни художник емігрував до Англії, де прожив до кінця свого життя, працюючи портретистом при дворі англійського короля.
Портрети – головне у творчості Гольбейна. У цьому жанрі він досяг вершини спокійної, відшліфованої й урівноваженої майстерності. Художня манера Гольбейна настільки об’єктивна, що здається, ніби через нього промовляє сама натура. Еразм Роттердамський у нього виглядає мудрим й іронічним, Амербах – тонким і чарівним, Шарль Моретт – відлюдькуватим, Томас Мор – суворо зосередженим. Це є наслідком безпомилково вірного відтворення художником об’ємів на площині.
В Англії мистецтво Гольбейна мало величезний вплив і визначило розвиток англійського живопису як переважно живопису портретів.
6.5.5. Відродження у Франції
У Франції поява багатої і своєрідної ренесансної культури відбувається в умовах значних змін у державному устрої. «Ренесансна держава» існувала у Франції близько 150 років (XVI – перша половина XVII ст.)*39. Це була децентралізована династична влада без покірливої бюрократії. Влада спиралася на підтримку населення, ця підтримка надавалася через Генеральні і провінційні штати. «Ренесансна монархія» закінчується за часів правління Людовіка XIV, коли складається добре організована центральна влада «абсолютного уряду».
*39: {Люблинская А.Д. Государство эпохи Возрождения в Западной Европе // Типология и периодизация культуры Возрождения / Под. ред. В.И. Рутенбурга. – М.: Наука, 1978. – С. 8.}
У Франції підсумки XV – XVI ст. протилежні наслідкам того, що відбулося в цей самий час у Німеччині. Реформаційний рух потерпів тут повний крах, країна залишалася католицькою. Хоча абсолютною монархією Франція стає на початку XVI ст., королівська влада була досить сильною і в XV ст. Це накладало певний відбиток на французьке мистецтво: у ньому рано з’явився відтінок «придворності». Малопомітний у літературі, де у XV ст. ще панувала стихія народної творчості і яскравим метеором виник у поезії бунтівний школяр Франсуа Війон, а XVI ст. було часом Рабле, Ронсара й Монтеня, цей відтінок набагато сильніше проявився в образотворчому мистецтві. Монархи, підсилюючи сяйво й славу свого двору, оточили себе художниками, яким вони пред’являли свої вимоги.
Образотворче мистецтво Франції доби Відродження
У французькому мистецтві драматичні ноти приглушені: тут не було аналогій до творчості Босха, Брейгеля, Дюрера, Грюнвальда, хоча історія Франції за ці два століття була також сповнена бурхливих і жорстоких подій. Столітня війна, війна з Габсбургами, релігійні війни католиків з гугенотами, кривава Варфоломіївська ніч – усе це було у французькій історії. Але ці настрої , якщо й виявилися у мистецтві, то, головним чином, у надгробній пластиці. У цілому ж французьке мистецтво залишалося вишукано-спокійним. Загалом виявилася не тільки раблезіанська життєрадісність, але й офіційна орієнтація замовників – королів та придворних – на мистецтво італійського маньєризму.
У XV ст. найкращі досягнення французького мистецтва пов’язані з мініатюрним живописом, який так само, як і в Нідерландах, мав тут давні традиції. У цей час нідерландська і французька школи мініатюристів дуже тісно взаємодіють, їх не завжди можна розрізнити. У них було спільне вогнище – Бургундія. У XV ст. це французьке герцогство було самостійним, до нього входили й Нідерланди. При дворі бургундських герцогів працювали і нідерландські, і французькі майстри – і самий Ян ван Ейк, і брати Лімбурги.
Одним із шедеврів цього виду мистецтва були ілюстрації до рукописної книги «Великих французьких хронік». Ця книга була виготовлена у середині XV ст. для бургундського герцога Філіпа Доброго. Головний художник цього твору – Сімон Марміон – виконав у манускрипті п’ятнадцять мініатюр, інші сімдесят п’ять – його помічники. Тут проілюстрована історія Франції, починаючи з легендарного походження франків від троянців, і закінчуючи подіями Столітньої війни з Англією.
Найвідомішим з французьких живописців XV ст. був головний суперник Марміона в мистецтві мініатюри – Жан Фуке. Майже одночасно з «Великими хроніками» Марміона, у Франції створюється аналогічний за тематикою кодекс з ілюстраціями Фуке. Ці ілюстрації ще розкішніші за фарбами, вільніші у передачі простору, більш цілісні за композицією, ніж у бургундського майстра.
Фуке ілюстрував ще багато рукописних книжок (і між іншим, твори Бокаччо), але не менш відомі його портрети – короля Карла VII і придворних, а також диптих Ет’єна Шевальє із зображенням мадонни. У вигляді мадонни зображена фаворитка Карла VII Агнеса Сорель. У цьому творі є вже певний присмак того вишуканого, холодного еротизму, що згодом пролунає у віршах Ронсара. У кольоровому відношенні тут є дещо від живопису вітражів.
У XVI ст. світського вигляду набуває французька архітектура. У цю добу вона відзначається стильовою цільністю – вигадливо варіюються і сполучаються елементи готики та італійських палаццо. При цьому вирішуються й загальні проблеми містобудування, планування. Міста тепер починають набувати вигляду, наближеного до сучасного – з прямими широкими вулицями, забудованими за одним планом. За такі завдання могла серйозно братися лише сильна централізована держава.
Один за одними зводяться у Франції пишні палаци й замки. Вони оточені парками, обнесені стінами й вежами, виникає проблема архітектурного ансамблю. Таким є королівський замок Шамбор, побудований у першій половині XVI ст. Його триповерховий масив, симетричний і суворий, дуже ефектно увінчаний декоративним готичним завершенням. У подальшому у Франції починають старанно вивчати античну архітектуру, систему античних ордерів. Коли головна королівська резиденція переноситься до Парижу, архітектор П’єр Леско будує там на місці старого палацу розкішний Лувр .
Усі ці споруди будувалися або починали будувати за часів правління короля Франциска І, котрий усіляко сприяв розвитку мистецтва. При цьому він орієнтувався на італійські зразки. Саме він прийняв у себе Леонардо да Вінчі.
Найвідоміші французькі скульптори Жан Гужон і Жермен Пілон також зазнали впливу школи Фонтенбло, що не заважало їм виконувати чарівні твори. Гужон багато працював разом з архітектором Леско, будівничим Лувра. Леско створив проект «Фонтану німф» у вигляді галереї із семи аркад, а рельєфи між пілястрами, що зображують німф, виконав Гужон. У цих образах маньєристична видовженість та вишукані вигини фігур виглядають виправданими й естетично необхідними. Німфи Гужона, швидше нагадують кращі твори французької готики, ніж маньєризму, і разом з тим у них є дещо від античної класики.
Італійські впливи порівняно мало торкнулися мистецтва портрету: тут більш відчутний вплив нідерландських традицій. У Франції XVI ст. були широко розповсюджені портрети-рисунки олівцем і трохи підфарбовані сангіною. У цій галузі працювали відомі митці, що очолювали майстерні й школи: Жан Клуе Молодший, його син Франсуа Клуе, батько й син Дюмустьє та багато інших. Вони залишили обширну галерею образів людей XVI ст. Серед них є і король Франциск І, і його спадкоємець Карл ІХ, Генріх Наваррський, Катерина Медичі, поет Ронсар. Вони зображені тверезо й просто, без значного проникнення у внутрішній світ, але й без лестощів, без алегорій і з великою портретною схожістю.
Доба французького Відродження була для історії французького мистецтва перехідною і стилістично не усталеною. Франція XVI ст. рішуче розірвала зі своїм готичним минулим, а звернення до нового пройшло через стадію сильного впливу іноземної художньої культури.
6.5.6. Відродження в Англії
Англія у XVI ст. переживала розквіт театру й драматургії, але її образотворче мистецтво нічим особливо не відзначилося. Кальвіністська релігійна реформа, що була здійснена пуританами, виявилася тут надто послідовною у своєму іконоборництві: вона ліквідувала монастирі – основні центри художньої культури. Таким чином повністю припинився розвиток релігійного живопису. Розвиток світського мистецтва тут гальмувався відсутністю необхідної традиції. Англійські монархи надавали перевагу іноземним художникам, і так тривало досить довгий час. Піднесення національного англійського живопису розпочалося лише у XVIII ст.
Театральне мистецтво Англії доби Відродження
На англійському ґрунті у творчості видатного драматурга Вільяма Шекспіра досягнув своєї вершини європейський театр доби Відродження. Театр Шекспіра не тільки був підсумком розвитку національного англійського театру, але певною мірою підсумовував досягнення усієї попередньої драматургічної культури давнини і нового часу. Одночасно творчість Шекспіра відкривала перспективи для подальшого розвитку театру й драми на шляху соціально-філософського осмислення життя і глибокого розкриття внутрішнього світу людини.

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками – такі риси притаманні першим п’єсам Шекспіра (комедії «Приборкання непокірної», «Сон літньої ночі», «Два веронці», «Комедія помилок», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч»). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не за одягом і званням, а за її розумом, відвагою, благородством. Перша велика трагедія Шекспіра – «Ромео і Джульєта», потім «Юлій Цезар», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло». Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Характери людей та обставини, в яких вони діють, зображені Шекспіром у всій складності і глибині, у русі, розвитку, змінах. Вони – творіння великого пророчого митця, який знав, наскільки багатоманітне життя.
Творчість Шекспіра просякнута справжнім гуманізмом, але гуманізмом трагічним. Це усвідомлення трагедії кожної окремої людини у суспільстві, усвідомлення напруги тієї боротьби, яку людина веде з жорстоким суспільством, боротьби майже безнадійної, але все ж таки необхідної.
Головна риса трагедій Шекспіра («Гамлет», «Король Лір», «Макбет» та ін.) – у зіткненні реального й ідеального. Тут можна бачити, як ренесансний синтез трансформується в антагонізм. Особливістю пізнього гуманізму є його амбівалентність. Вона виявляється і в характері багатьох персонажів Шекспіра. Найяскравіше це виявилося у характері Гамлета. Він і слабкий, і сильний, і дієвий, й інфантильний герой. Але не тільки він містить у своєму характері різні можливості. Хто такий Лір – деспот чи шляхетна людина- А Отелло – дикун, що ледве прикриває свою примітивність подобою цивілізованої людини чи шляхетний гуманіст? Інші персонажі шекспірівських трагедій також ставлять перед нами подібні дилеми*40.
*40: {Аникст А.А. Ренессанс, маньеризм и барокко в литературе и театре Западной Европы. // Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV-XVIII веков. Ренессанс. Барокко. Классицизм / Под ред. Б.Р.Виппера, Т.Н.Ливанова. – М.: Наука, 1966. – С. 217-218.}
У творчості Шекспіра виявлені характерні особливості літератури й драми Пізнього Відродження – сполучення різнорідних жанрових елементів. Це славнозвісне змішування трагічного й комічного досягає найбільшої гостроти у трагедіях «Гамлет» і «Король Лір». У «Гамлеті», наприклад, сполучені твереза життєва правда і фантастичний образ із потойбічного світу.
Для пізнього гуманізму в цілому було характерним посилення безпосередньо життєвого змісту драматургії. Стиль шекспірівських п’єс свідчить, що зникає значна доля риторичності. Виконання стає більш натуралістичним. У «Гамлеті» міститься теоретична платформа театрального мистецтва нового типу. Вустами самого героя заперечується стара риторично-декламаційна манера з її крайнощами й перебільшеннями. Гамлет засуджує акторів, котрі «рвуть пристрасть на шматки». Він радить акторам: «рухайтеся відповідно до діалогів, говоріть, слідкуючи за рухами, з тим лише застереженням, щоб це не виходило за межі природного»*41.
*41: {Аникст А.А. Ренессанс, маньеризм и барокко в литературе и театре Западной Европы. // Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV-XVIII веков. Ренессанс. Барокко. Классицизм / Под ред. Б.Р.Виппера, Т.Н.Ливанова. – М.: Наука, 1966. – С. 218-219.}
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Поясніть значення терміну «Північне Відродження».
2. Як відбувалося зародження гуманізму у країнах Північного Відродження?
3. Що характерне культурі Північного Відродження?
4. Підготуйте коротке повідомлення «Література Північного Відродження».
5. Допишіть речення:
Гуманізм Північного Відродження поділяється на періоди: ... .
Гуманісти першого періоду Північного Відродження – це ... .
Для другого періоду розвитку гуманізму є характерним ... .
З 70-х рр. XVI ст. центром гуманізму стає ... .
Результати діяльності заальпійської школи елліністики виявилися у творчості ... .
Головна відмінність між італійським та північним гуманізмом полягає в ... .
6. Дайте характеристику кожного періоду гуманізму Північного Відродження.
7. У чому полягає відмінність італійського ренесансного гуманізму і гуманізму Північного Відродження?
8. Чому Нідерланди XV ст. стали найяскравішим після Італії вогнищем європейського мистецтва?
9. Розкажіть про Відродження у Німеччині.
10. Чому місто Нюрнберг вважають центром німецького гуманізму?
11. Підготуйте повідомлення на одну із запропонованих тем: «Ренесанс у Франції», «Відродження в Англії».
12. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:
Нідерланди в добу Відродження (Рубенс, Ван Ейк, Рембранд)
13. Розкажіть про Ренесанс у Німеччині.
14. Підготуйте повідомлення «Розвиток гравюри у добу Відродження».
6.6. Українське культурне піднесення (кінець XV – перша половина XVII ст.)
У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.
Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що вистyпала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом.
Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоча і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон – польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август – в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.
За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта прирівнювалася у правах із польською та литовською. Її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання і руської мови в офіційному діловодстві.
Фактично українська еліта у 60-70-х рр. XVI ст. не мала можливостей маневрувати. Вона була поставлена перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту. Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.
6.6.1. Освіта і культура
Руська (українська) мова у литовській державі було визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський, по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах – північному (білоруському) і південному (українському).
Розширюється сфера застосування української мови. У 1556- 1561 рр. в Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення Kнягинi Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукописі Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст.
Перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, Україна зближувалася із Західною Європою. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась із такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.
Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. У 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.
Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. У Паризькому університеті в 1353р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Pутенії». Тут учився у 1369 р. Іван «з Рутенн», у 1397 р. – «Герцан Вілевич рутенської нації з Києва». 3 XV ст. при університетах у Празі (заснований 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті у 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом XV-XVI ст. – 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 – із Самбора. При університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших Європейських університетах.
У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу – від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст, становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. і до кінця XVIII ст. вчилося 250 українських студентів.
Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.
Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім’ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. 3а тодішнім звичаєм Юрій обрав собі нове прізвище – Георгій Дротбич де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо земля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.
Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з’явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовальняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, заснованому в 1119 р.
Студент з Дрогобича ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478-1482 рр. читає лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини – першому серед вихідців із України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла; щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.
Ю. Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках.
Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, reографії. Зокрема, у ній зроблено спробу визначити географічні координати Москви, Вільно (Вільнюса), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні.
Відомо, що у 1488 р. Ю. Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Миколай Коперник – автор вчення про гeліоцентричну систему, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрогобича, бо саме на цьому факультеті почав учитися з осені 1491 року.*42
*42: {Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2003. – С. 269-270.}
Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин). Biн походить із міста Кросна (нині воєводство Польщі). П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.).

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського, уродженця села Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Biн учився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544 рр.), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив із Римом». С.Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.
С.Оріховського вважали неперевершеним оратором і називали українським Демосфеном і сучасним Ціцероном. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість вчених вважає саме С. Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної вiри. С.Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням завжди підкреслював це у виступах.
З Острогом зв’язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ’я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького. Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим серед тогочасних українських магнатів.
В Острозькій слов’яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі наукові сили України. У ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі церковно-слов’янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», (навчання проводилося трьома мовами: грецькою, латинською та українською (слов’янською), а ще «греко-слов’янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576-1636 рр.) у школі навчалося 500 осіб.
Складовими частинами Острозькогo освітнього осередку, поруч зі школою стали гурток учених богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Смотрицький, син відомого своєю літературно-книжною працею дяка-переписувача книг Данила зі Смотрича. Г.Смотрицького запросив до Острога для підгoтовки до друку Біблії К.Острозький.
Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій Смотрицький. Його вчителями були батько, а також один із найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс, який після смерті Герасима став ректором; а згодом у 1601 р. – патріархом Александрійським; а в 1621 р. – Константинопольським.
Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагoг, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбільше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібника з мови – «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Єв’ю (тепер Вевіс, Литва). Його поява тісно пов’язана з культурно-національним рухом на українських та білоруських землях кінця XVI – початку XVII ст. В основі цього руху було збереження культурних традицій, зокрема церковно-слов’нської мови як мови освіти, науки, літератури.
6.6.2. Братства та їх роль у національному й культурному піднесенні України
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.
Братства – це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства – це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.
Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVIIст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас – керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону – учителі, вчені, письменники.
Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом – князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці на той час була досить значна сума – близько 50 тис. золотих.
Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України – Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше – митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVIIст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.
6.6.3. Архітектура та образотворче мистецтво
Друга половина ХVI – перша половина XVII ст. – це найнеспокійніший період у житті України. Починаючи від Люблінської унії 1569 р., коли Литва об’єдналася з ІІольщею в oднy державу – Річ Посполиту. Тому українські землі – Київщина, Волинь, Брацлавщина, – що входили до складу Литви, були загарбані польськими феодалами, почалася активна боротьба українського народу проти соціально-політичного та національного гніту. Це був час безперервних зовнішніх і внутрішніх війн, героїчних дерзань і могутніх творчих поривань.
3а короткий час українське мистецтво пройшло бурхливу еволюцію, у ньому запанував ренесанс, світоглядною основою якого був гуманізм. Як нова система знань, він мав радикальний вплив на тогочасне українське суспільство.
Ренесанс в Україні мав своєрідний характер, і як історичний етап він хронологічно не збігався з європейським. У ньому накреслилися ті закономірності, що випливали з можливостей і умов даного середовища. Маючи свої прикмети, мистецтво України здобуло в цей період ті властиві ренесансу важливі риси, які взагаті притаманні всім школам.
Українське мистецтво цього періоду відобразило в собі всю складність тогочасного суспільного життя, у ньому виразилися високі гуманістичні ідеали, віра в людину, розбуджені могутнім антифеодальним рухом, боротьбою народу проти соціального та національнoго поневолення.
Архітектура
Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях уже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне, насамперед, для Львова і Кам’янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини – місця проживання основних громад – руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею. У Львові основні в’їзні брами сполучалися широкими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.
Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам’янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.
3 глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськими Афінами». Найкращі споруди замку – Кругла Башта і Луцька брама – без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.
Одночасно з острозьким перебудовується замок у Кам’янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації – бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам’яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоболення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.
На 70-90-ті рр. XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам’яниця» (1588-1589, архітектор П.Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П.Римлянин, А.Прихильний, вежа Корнякта (архітектор П.Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П.Красовський).
Скульптура
3 архітектурою був пов’язаний розвиток українського кам’яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці – каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві – початок XVII ст., архітектори і скульптори П.Римлянин, А.Бемер, Г.Горст та ін.).
Надгробний пам’ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним із характерник зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався зі скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-ті рр. XVI ст., скульптор Й.Пфістер та Г.Горст), князя К.Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.

Живопис
У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри – портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутовик сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.
Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви – українське міщанство, що об’єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції.
Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVIIст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівськик іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П’ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством
Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, – зображення Стефана Баторія (1576), створене львів’янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-30-і рр. XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х рр. XVII ст. – це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.
Книжкова мініатюра
Плідно розвивається у цю добу й книжкова мініатюра. Найдосконалішим прикладом цього виду мистецтва є ілюстрації Пересопницького Євангелія. Ця рукописна книга XVI ст. є унікальною пам’яткою української ренесансної культури. Це національна святиня України і результат багаторічної подвижницької праці. За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.
Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського Національної Академії наук України.
6.6.4. Література і книгодрукування
Розвиток друкарської справи
Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До інших видань прилучився німець Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень. Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.
Переїхавши до Львова у 1572р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І.Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські книги «Апостол» і «Азбуку». Але справжнього розмаху ренесансна особистість І.Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького – Лоренцо Медичі української культури. Однією із шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.
Текстовою основою Острозької Біблії була Геннадіївська Біблія, складена в Новгороді наприкінці XVI ст. і подарована царем Іваном Грозним князю К.-В.Острозько
·му. У текст вводилися нові розділи, перекладені з грецької, латинської і чеської мов. І.Федоров намагався дати зразок шрифтів церковнослов’янських літер, щo був у широкому вжитку серед усіх східнослов’янськик народів. Для цієї книги вперше в історії світової поліграфії створено новий шрифт шести видів і під час набору на 1256 сторінках не зроблено жодної помилки. У художньому оформленні видання органічно поєднані риси ренесансного орнаменту з орнаментальними мотивами українського народно-декоративного мистецтва.
Важко переоцінити роль особистості І.Федорова у становленні книгодрукування в Україні. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство, Наступними виданнями братської друкарні були граматика «Адельфотис» (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм «Граматика словенська». Ці видання стали основою для знаменитої «Грамматіки Славенськія» Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником із граматики в східнослов’янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М.Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов’янської філології як науки.
У першій половині XVII ст. книгодрукуванням займалися в різний час монах Пафнутій Кулчич, славетний український лексикограф Памво Беринда, Іван Кунотович, Михайло Сльозка. У другій половині XVII ст. видавнича діяльність братств занепадає, друкування книжок зосереджується в руках монастирів, що призводить до зменшення кількості світських видань.
Література
В українській літературі, що знаходилася під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її оріентацією на аскетизм, загальну рівність. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму – Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем’ян Наливайко, Стефан і Лаврентій 3изанії – проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу.
3агалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на українский народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ царства небесного» (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога єзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.
Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі», написаному у відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам відступникам від православ’я» Іван Вишенський – український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст – таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним із перших виступив проти кріпацької неволі.
Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належатъ Памво Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.
Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.
Своєрідністъ і драматизм Ренесансу в Україні полягае і в тому, що своєї вершини він досягае в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Розкрийте сутність поняття «Ренесанс в українській культурі».
2. В якому виді мистецтва України найхарактерніше проявились ознаки ренесансного стилю?
3. Коли і з якою метою створювались братства в Україні? Назвіть найвідоміші з них.
4. Назвіть імена видатних архітекторів, малярів та скульпторів України кінця XVI-початку XVII ст.
5. Назвіть імена видатних філософів-гуманістів кінця XV – середини XVI ст. зачинателів гуманістичної культури в Україні.
6. Чому колегія в Острозі вважається осередком ренесансної культури в Україні?
7. Що таке полемічна література? Назвіть імена визначних письменників-полемістів.
8. Розкажіть про українське друкарство ренесансної доби. Назвіть найвідоміші друковані видання.
9. У чому, на Вашу думку, полягає найсуттєвіший вплив і значення ренесансної культури для України?
6.7. Реформація та контрреформація. Передумови становлення та розвитку протестантської культури
6.7.1. Передумови й початок реформаційного руху. Мартін Лютер
У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви – Реформація (від лат. reformatio – перетворення, виправлення). Представники цього руху заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про можливість «спасіння» віруючих «добрими справами» (тобто, пожертвуваннями і молитвами), культ святих, ікони, обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, проводити богослужіння рідною мовою. Джерелом віровчення послідовники реформаційного руху вважали саме лише Святе Письмо (Біблію) і відкидали Священний Переказ (рішення церковних соборів, вердикти римських пап).
Ідея реформації церкви «носилася у повітрі» за доби Гуманізму й Відродження так само, як ідеї відродження мистецтва й науки. Виразником цієї ідеї став чернець августинського ордену, син рудокопа Мартін Лютер. У 1517 р. Лютер представив до загального розгляду 95 тезисів проти папської влади. Він спалив папську буллу, що відлучала його від церкви. Ним був написаний для церкви новий катехізис.
Лютерівське вчення поширилося у Швеції, Данії, Франконії, Гессенських і Бранденбурзьких землях. Розпочалася війна протестантів з німецьким імператором Карлом V. Ця війна тривала з перервами до 1536 р., коли імператор змушений був укласти мирний договір у Нюрнберзі. З цього часу протестанти отримали громадянські права нарівні з католиками. Повстання Лютера стало сигналом до появи інших супротивників папської влади. Найзначнішими з них були Ульріх Цвінглі, Жан Кальвін та Філіп Меланхтон.
Релігійним наслідком Реформації у країнах, де вона перемогла, було утворення нових протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах).
6.7.2. Основні соціальні, політичні й релігійні ідеї реформаційного руху
У реформаційному русі переплелися елементи соціальні й політичні, які змінили вигляд Європи. Лютер наголошував на необхідності релігійного оновлення й відродження до нового життя. Усе висловлювалося у дусі Відродження: з цієї точки зору протестантську Реформу можна розглядати як результат великого й різноманітного ренесансного руху. Лютер звернувся до принципу «повернення до першоджерел». Усе, що традиційне християнство створювало віками, йому здавалося накипом, штучною конструкцією, важким тягарем.
Учення Лютера містить три основні положення:
1) вчення про виправдання людини за допомогою віри;
2) вчення про непогрішимість Святого Письма як єдиного джерела істини;
3) вчення про свободу самостійного тлумачення Святого Письма.
Традиційне вчення церкви полягає у тому, що людина спасається за допомогою віри й добрих діянь. Лютер відкинув цінність діянь. Віра, на його думку, «виправдовує без будь-яких діянь». Людина після гріхопадіння Адама настільки збідніла, що сама по собі вже не здатна ні на що. Усе, що людина виробляє для себе, – це жадання – термін, яким Лютер позначив усе, що пов’язано з егоїзмом та себелюбством. Тому спасіння людини залежить тільки від божественної любові, яка дається безкорисливо. Віра полягає у тому, щоб це розуміти й довіритися Господові.
Лютер вважав, що всі знання про Бога та взаємозв’язки «людина – Бог» подані Господом у Святому Письмі. Писання треба розуміти у відповідності до написаного, воно не потребує ані доводів розуму, ані богословських коментарів. Тільки Писання має непогрішимий авторитет, а папи, єпископи, собор і вся традиція перешкоджають розумінню священного тексту. Звідси й заклик Лютера до відмови від церковних таїнств та церковної ієрархії. Будь-яка людина, за твердженням Лютера, може проповідувати слово Боже.
Ядром лютерівського вчення є рішуча відмова від будь-яких цінностей, гуманістичної літератури й філософії. Людський розум – ніщо перед Богом, тому тайна спасіння цілком належить вірі. Ніяке зусилля не спасе людину, крім Божої благодаті й Божого співчуття. Переконання у цьому, на думку Лютера, дарує мир. У цьому аспекті лютерівська позиція є антигуманістичною, оскільки гуманізм як спосіб мислення спирається у першу чергу на свободу волі й людський розум.

Послідовники й прихильники лютерівського вчення
Переконаним прихильником лютерівських ідей був Ульрих Цвінглі (1484-1531). На його думку, Писання є єдиним джерелом істини. Римський папа й собори не мають влади, більшої, ніж означеної у Писанні. Спасіння досягається лише вірою, а не діяннями. Людська доля є визначеною наперед.
Інший послідовник Лютера – Жан Кальвін – був по суті теократичним правителем Женеви з 1541 до 1564 рр. Його правління було надто суворим по відношенню до релігійного життя і до моральності громадян, і особливо – по відношенню до інакомислячих.
Так само, як Лютер, Кальвін був переконаний, що спасіння можливе лише за допомогою Слова Божого. Будь-яке уявлення про Господа, що походить не від Біблії, а від людського розуму, є порожній продукт фантазії, просто ідол. Розум і людське бажання були невиправною і ризикованою помилкою, гріхом Адама, оскільки розум спотворює істину й волю, схиляє їх до зла. Саме первородний гріх, на думку Кальвіна, зменшив і послабив природні дари людини й повністю виключив у ній надприродне. У питанні щодо визначеного наперед Кальвін навіть перевершив Лютера. Він вважав, що Божій волі необхідно цілком підпорядковувати людську волю й наміри.
Ще один із послідовників Лютера – Філіп Меланхтон (1497-1560) – спромігся майстерно обійти різкість свого вчителя. Він намагався узгодити лютеранську позицію і традиційну католицьку теологію. Меланхтон прагнув виправити Лютера у трьох ключових пунктах:
1) підтримуючи тезу, що у справі спасіння головна роль належить вірі, він уточнював, що людина своїми діяннями «співпрацює» з нею, і це стає причиною її спасіння;
2) з метою покласти край теологічним суперечкам, які викликало лютерівське вчення про свободу вибору, Меланхтон прагнув відродити значення традиції, яку відкидав Лютер;
3) він звинувачував Лютера у деспотичній суворості й войовничості.
Однак майстерний план примирення християн розпався у 1541 р. у Ратисбоні. Лютерани, кальвіністи й католики, що зібралися у цьому місті, не прийняли запропоновану Меланхтоном основу угоди. По Західній Європі прокотилася хвиля повстань і кривавих війн між протестантами й католиками.
Поширення реформаційних ідей в Італії
Минуло 20 років з моменту відкритого виступу Лютера, і цей приклад спричинив появу нових релігійних реформаторів. Престол римського первосвященика захитався. Від папського престолу відпали Англія, Голландія, Північна Німеччина, Швеція, Швейцарія, Данія й Норвегія. Ідея перетворення католицизму почала знаходити послідовників у Пьємонті, Савойї, у долинах Альпійських гір, на берегах Рейну, у Франції і навіть у Польщі. Ідеї реформації поширилися і в самій Італії: Феррарська герцогиня Рене вчилася богослов’ю в самого Кальвіна. Становище папи стало вкрай загрозливим.
Римський престол у цей час обіймав папа Павло ІІІ. З метою визначити стан, у якому перебувала католицька церква, папа призначив особливу верховну комісію. Комісія мала виявити причини занепаду віри, а також накреслити заходи для покращання ситуації. Після ретельного розслідування комісією була подана велика доповідна записка. У цьому документі були перераховані 28 найголовніших лих, що перетворюють Рим на табір нероб, розпусників і злочинників. Були перераховані й заходи, необхідні, на думку комісії, для виправлення становища.
Отже, на думку комісії, необхідно було провести такі заходи: установити сувору цензуру над ганебною поведінкою ченців, ретельно викорінити забобони, що підтримувалися й підсилювалися монастирями; обов’язково припинити торгівлю церковними посадами; звільнити духівництво від обітниці безшлюбності, оскільки позашлюбні статеві стосунки зробилися у церкві повсякденним явищем; докорінно виправити зміст і спрямування університетської освіти, що підривала авторитет церкви; заборонити свавілля при продажу індульгенцій; з метою викорінення хабарництва призначати священикам і капеланам певне утримання.
6.7.3. Контрреформація. Виникнення ордену єзуїтів
З’ясувавши у загальних рисах стан, у якому перебувала католицька церква, папська влада зуміла організувати могутній опір. Католицька реакція на реформаційний рух отримала назву контрреформації. Головним знаряддям контрреформації стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.
У цей самий час на історичній арені з’являється така постать, як Ігнатій Лойола. Він та кілька його сподвижників були рукоположені на священиків папою Павлом ІІІ. Згодом Лойола висловив побажання створити духовний орден, покликаний повернути католицькій церкві її блиск та велич. Папа римський прихильно поставився до цієї ідеї. Так утворився орден єзуїтів, або Товариство Ісуса – організація, яка мала виступити на захист католицького вчення. Єзуїти завзято проповідували проти єресей та хибних поглядів. Крім звичних чернечих обітниць, до уставу нового Ордену була вміщена і четверта – присвятити своє життя постійному служінню Христу й папі, виконувати військову службу під знаменом хреста, служити тільки Ісусу та римському первосвященику, як Його земному наміснику; таким чином, тільки чинний папа та його наступники будуть керувати орденом у справах спасіння душі й поширення вір.
Лойола створив зразкову організацію внутрішнього устрою ордену. Головним завданням Товариства Ісуса було виховання молоді, викладання у нижчих, середніх і вищих навчальних закладах. Благодійність, місіонерство та тлумачення богословських істин при цьому відходили на другий план. Оскільки папа римський силою обставин знаходився під загальним контролем, Лойола призначив незалежного від нього владику – «чорного папу». Згідно з уставом, цей «чорний папа» міг цілком самостійно йти до поставленої цілі.
Орден єзуїтів продовжував існувати і після смерті Лойоли. Товариство Ісуса розвивалося й багатіло, накопичувало скарби в усіх частинах світу. Контрреформація перемогла в кількох європейських країнах: Південній Німеччині, Австрії, Польщі. Її перемога була ознаменована суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства. Так, наприклад, у 1559 р. було вперше опубліковано «Індекс заборонених книг», що підлягали знищенню.
Якщо на початку XVI ст. католицький Рим намагався виступити у розтерзаній Італії від імені усієї нації, і папська курія у цей час робила все можливе, щоб пов’язати зі своєю світською, державною політикою найвищі досягнення гуманістичної культури й класичного національного стилю, то у добу реформації, а згодом і контрреформації церковний і світський абсолютизм розпочинає послідовну боротьбу проти гуманістичної культури Відродження і класичного художнього стилю цієї доби.
Орден єзуїтів намагався засвоїти абстрактну форму studia humanitatis, пристосувати її до потреб своєї «культурної політики». Джордано Бруно висловлювався про єзуїтський, формалізований «гуманізм» у більш, ніж рішучих висловлюваннях. Він називав такий гуманізм попросту лайном. Страта Джордано Бруно ніби зменшувала кінець італійського Відродження. Бруно пішов на вогнище тому, що для нього істина все ще не знаходилася поза людиною і не могла бути відокремленою від конкретної особистості.
Запитання і завдання для самоконтролю
1. Розкажіть про передумови й початок реформаційного руху.
2. Чому лютерівське вчення поширювалося в європейських країнах?
3. Які основні соціальні, політичні й релігійні ідеї реформаційного руху?
4. З яких положень складається учення Лютера?
5. Розкажіть про послідовників Лютера.
6. Що таке контрреформація?
7. Закінчить речення:
Високе Відродження втілилося у творчості ... .
Лютерівське вчення поширилося у ... .
Релігійним наслідком Реформації було створення ... .
Учення Лютера містить три основні положення ... .
Послідовниками Лютера були ... .
Меланхон прагнув виправити три ключові пункти вчення Лютера: ... .
Католицька реакція – це ... .
Головним знаряддям контрреформації були ... .
7. КУЛЬТУРА ЕПОХИ АБСОЛЮТИЗМУ І ПРОСВІТНИЦТВА
7.1.Соціально-економічні зміни у Західній Європі ХVІІ–ХVІІІ ст.
XVІІ і XVІІІ ст. відкрили нову еру в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації – феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції – в Англії (XVІІ ст.) та Франції (XVІІІ ст.). Посилилась роль буржуазії в суспільному житті. Вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки тощо. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки, експериментальність.та дослідження.
ХVІІ ст. – це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи на собі яскраво виражений відбиток кризи гуманістичних ідеалів епохи Відродження, водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. І головне, що визначає вірність ХVІІ ст. попередній епосі – це раціоналістичність. Навіть у суперечностях бароко чітко прослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завоювання Відродження –віри в непереможну силу людського розуму.
У Західній Європі почався загальний прогрес знань. Розвивається раціональний спосіб пізнання. Учені стверджували, що раціональні висновки повинні спиратися на досвід, факт, йти від реального світу речей. XVІІ ст. – це століття науки, це час видатних наукових відкриттів у різних галузях науки. Було здійснено величезну роботу у сфері наукового мислення і пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика, медицина тощо. Це вік, що приніс європейським народам упорядкованість державного життя, припинення релігійних воєн, осмислення високого поняття громадянськості і громадянського обов’язку. Це “золоте століття” театру.
Значних успіхів досягають медицина, астрономія, механіка, філософія. Німецький астроном Іоганн Кеплер (1571–1630) відкрив закони руху планет; англійський лікар Уільям Гарвей (1578–1657) першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології та ембріології як науки; італійський фізик і математик Еванджеліста Торічеллі (1608–1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології; наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ ст. англійський астроном і геофізик Галілео Галілей (1564–1642) рух зірок, вичислив орбіти більше двадцяти комет, винайшов телескоп; нідерландський натураліст Антоні ван Левенгук (1632–1723) винайшов мікроскоп з однією лінзою, що давала ефект 150–300-кратного збільшення; англійський експериментатор Роберт Гук (1635–1703) відкрив клітинну будову тканин, а також ртутні термометри, вдосконалив мікроскоп. Учені вдосконалили компас і годинник.
Підсумком у науковій революції ХVІІ ст. стали відкриття великого англійського фізика, астронома і математика, засновника класичної і небесної небесної механіки Ісаака Ньютона (1643–1727). Він був яскравим представником математичного природознавства. Вченому випала доля підбити підсумок попередніх наукових відкриттів. Ньютон зробив вагомий внесок у розроблення диференціального та інтегрального обчислення, описав дисперсію світла в оптиці, побудував дзеркальний телескоп, теоретично обгрунтував закони Й.Кеплера, пояснив обертання планет навколо Сонця, припливи в океанах, ініціював створення єдиного підходу до вивчення фізичних явищ на базі механіки, заклав основи механіки суцільного середовища та акустики.
Для ефективної організації наукових досліджень в країнах Західної Європи разом з навчальними закладами почали створюватися перші товариства вчених. У 1575 р. іспанський король Філіп ІІ заснував у Мадриді академію математичних наук. У 1635 р. Арман Жан Дюплесі, герцог Рішельє, заснував Французьку академію – об’єднання вчених, переважно філологів. У 1666 р. офіційно оформляється Паризька природничо-наукова Академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. У ХVІІ ст. виникли і перші загальнонаціональні академії наук. Одним з творців славетної Лондонської академії наук став хімік і фізик Роберт Бойль (1627–1691) у 1662 р., до якої з 1672 р. належав Ісаак Ньютон. Першою академією в галузі суспільних наук була Португальська академія історії. Значну роль у виробленні засадних принципів створення Петербурзької та Лейпцігської академії наук відіграв німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, мовознавець Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646–1716).
Для ХVІІ ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом. Найвидатніший німецький філософ-пантеїст, містик Якоб Беме (1575–1624) визнавав справжнім лише такий раціоналізм, який спирається на конкретний містичний досвід спілкування з надприродним. Містиком був видатний французький математик, фізик, письменник і філософ Блез Паскаль (1623–1662), автор відомого закону гідростатики і теореми проективної геометрії, які носять його ім’я. Отже, під впливом наукової революції та промислового розвитку відбулася активна зміна способу мислення та світобачення особистості. Науково-філософська та суспільна думка еволюціонували від схоластики, натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіризму, наукового експерименту та індукції.
Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом (1596–1650) – французьким філософом, математиком, фізиком, фізіологом, представником класичного раціоналізму. Учений по-новому підійшов до наукових знань, в основі яких було багато неперевіреного, приблизного, здогадного, часткового. Він намагався досягти цілісного наукового пояснення Всесвіту. Декарт передбачав, що прогрес пізнання прискорюється відповідно до накопичення людством знань, порівнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, раціоналізм, наукові дослідження Всесвіту стали визначальною тенденцією культурного розвитку ХVІІ–ХVІІІ ст.
Основоположником емпіричного (досвідного) методу пізнання став англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626). Він зумів передбачити величезну роль науки в житті людства, доводив доцільність практичного втілення її результатів для примноження могутності людини, її влади над природою та поліпшення добробуту. Учений розробив детальну класифікацію наук, перейняту пізніше французькими енциклопедистами, став основоположником у розробленні індуктивної логіки.
Англійський філософ середини ХVІІ ст. Томас Гоббс (1588–1679), основоположник першої закінченої системи механістичного матеріалізму, вважав, що люди рівні від природи, але в процесі розвитку виникає нерівність, а через нерівність утворюється взаємна недовіра
Суспільно-політичні ідеї голландського філософа Баруха (Бенедикта), Спінози (1632–1677) відображали інтереси буржуазії, яка прийшла до влади і була заінтересована в упокоренні народу. Крім “людей розуму”, на думку Спінози, є “натовп”, яким керують пристасті, а не розум. Тому потрібна сильна держава, яка забезпечує людям мирне життя, їх права, зокрема, право приватної власності , свободу совісті й думки.
У політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій – на ті часи прогресивної форми політичної організації. У класичному вигляді політичний абсолютизм реалізує тенденцію до загальної регламентації, прагне поставити під повсякденний контроль всі сфери громадського життя: промисловість і торгівлю, майнові відносини і побут, релігію і моральність, мистецтво, науку й філософію. З цим було пов’язано зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого були Італія, Іспанія, Франція, Фландрія (Бельгія), Голландія.
7.2.Стиль бароко в європейському мистецтві
Друга половина ХVІ – початок ХVІІ ст. належать до найскладніших періодів в історії європейської літератури й мистецтва. В Англії, Іспанії й Польщі саме в цей період досяг свого розквіту припізнілий Ренесанс. В Італії ж криза гуманізму й культури Відродження проявилася вже у середині ХVІ ст., і на цьому грунті виник маньєризм, який у другій половині ХVІ ст. набув значного поширення й у самій Італії та за її межами.
Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти зародженню нових напрямків і методів творчості. У ХVІІ ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.
Бароко було пов’язане з прогресивними явищами й процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням. Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд з аристократичним і католицьким розвивалося бароко буржуазно-протестантське, особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське бароко одержало значне поширення у тих романських і західнослов’янських країнах, де панівною релігією залишався католицизм.
Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного “великого стилю”, приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.
Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У ХVІІІ ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва.
Архітектура
Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Архітектура бароко тяжіла до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни тощо. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер’єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.
Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер’єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Скульптури, фонтани, гроти прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах. Лише у період зрілого бароко (друга половина ХVІІ ст.) палаццо в оформленні досягає ще більшої пишності і величності.
У цей час виникають нові форми в архітектурі. Архітектура бароко не терпить прямих ліній й чітко окреслених статичних площин. Відмовляється від прямих ліній і півкіл ренесансу, але і не повертається до сполучення прямих ліній у гострому куті, характерному для готики, – у її спорудах домінують вигнуті й хвилеподібні лінії, площини стін маскуються прикрасами і теж починають вигинатися або ж тонуть у напівтемряві. Барочні фасади подібні до хвилеподібної лінії, завдяки чому стираються чіткі обриси будівлі, вона немовби розчиняється у просторі. Високі й величні бані барочних храмів прагнуть створити ілюзію безодні зоряного неба.
У храмовій архітектурі зрілого бароко (друга половина XVII ст.) спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду, але й інтер’єр церкви, як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (згодом додається органна музика). Скульптура тісно пов’язана з архітектурою, у бароко (найчастіше) не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора.
У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив у період зрілого бароко італійський архітектор і скульптор Лоренцо Джованні Берніні (1598–1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі (1657–1663). Це головний його витвір. Глибина майдану – 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів з 284 колон тосканського ордера заввишки 19 м, прикрашених 96 статуями, що утворює строге незамкнене коло.
Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавими зразками цього типу є церква Сан-Лоренцо (1624–1683), палаццо Каріньяно в Турині, які спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і вчений Гваріно Гваріні (1624–1687).
В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: церква Санта Марія делла Вікторія у Римі, церква Санта Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезаря у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села (архітектор Варфоломій Растреллі (1700–1771)). Будівлі (церкви Сан-Карло алле Куатро Фонтане, Сант-Іво у Римі) за проектами італійського архітектора Франческо Борроміні (1599–1667) поєднували химерну пластику й оригінальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою, скульптурою, горельєфами і барельєфами.
Тісно з архітектурою була зв’язана скульптура. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю.
Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насамперед, це – роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського Франціско д’Єсте та Людовіка ХІV, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.
Живопис
В європейському живопису доби бароко значного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нові способи зображення реальних об’єктів через мову і організацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світу на основі християнської (Рембрандт) і античної традицій (Пуссен) співіснують у рівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє ХVІІ ст. від ХVІІІ ст., і ХІХ ст., коли міфологеми уступили місце образам реальної дійсності.
Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мікеланджело Караваджо (1573–1610) і голландець Пітер Пауел Рубенс (1577–1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Молодий художник пише натюрморти, портрети, сюжетні картини (“Хворий Вакх”, “Хлопчик, що чистить грушу”, “Продавець фруктів”).
Поступово Караваджо тяжіє до монументальних творів. Наприкінці 90-х років художник написав такі монументальні роботи, як “Жертвоприношення Авраама”, “Марія Магдалина кається”, “Відпочинок по дорозі в Єгипет”. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності: простої людини, персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклі картин, присвячених діянням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими, народними типами, зморшкуватими, незграбними. За євангельськими оповідями, апостоли були простими людьми, рибалками. Він любив усе справжнє, неприкрашене, тілесне, міцне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожі на ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису (“Лютняр”, “Гравці”). Караваджо першим у європейському мистецтві почав писати станкові натюрморти.
Рубенс Пітер Пауел – великий фламандський живописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школи живопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавець нумізматики, державний діяч і дипломат.
Початкову художню освіту Рубенс отримав у живописців місцевого значення. У 1600 р. Рубенс їде в Італію вдосконалювати свою художню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга, де спочатку копіює картини великих майстрів. З 1605 р. Рубенс навчається в Римі до 1608 р. Восени 1608 р. він отримує з дому листа – важко хвора мати. Поспіхом залишає Італію і, як зясувалося, назавжди.
Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, не тільки визначили його живописну манеру, але й принесли йому успіх і визнання, закріпили віру у власні сили. Вони були періодом формування його мистецтва. Майстер намагався об’єднати різні школи, як античні, так і сучасні, і на такому синтезі творити своє, власне художнє бачення.
Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, домінування почуття над безпристрасністю, цілковита відстороненість від містики, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою ( “Герцог Лерма на коні” (іл.12), “Поставлення хреста” та “Зняття хреста”, “Персей та Андромеда”, “Поклоніння волхвів ” тощо). Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні.
У Рубенса був улюблений учень – Антоніс Ван Дейк (1599–1641). Народився в багатій купецькій сім’ї. Антоніс отримав хорошу освіту, Крім фламандської мови він володів іспанською, французькою, італійською, англійською, знав історію, теологію і світову культуру. У віці 19 років юнак стає самостійним майстром.
З 1621 р. Ван Дейк подорожує по Італії (Римі, Неаполі, Турині, Палермо, Флоренції, Венеції, Генуї) до 1627 р., де завоював несподіваний успіх як портретист, особливо в Генуї, серед генуезької аристократії. У портретах та автопортретах художник підкреслював аристократизм, тендітність, вишуканість, витонченість форм. Вони є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтерєрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні.
Ван Дейк повернувся на батьківщину вже знаменитим. Писав великі картини на міфологічні і релігійні теми, але вони занадто театральні і поступаються портретам.
Останнє десятиріччя він жив в Англії, де Карл І подарував йому звання головного королівського живописця, дав рицарське звання. На віддяку Ван Дейк створив галерею парадних портретів англійської придворної аристократії: 35 портретів Карла І, 20 портретів королеви і їхніх дітей та портрети членів двору. Роки, проведені художником в Англії, були наповнені величезною працею. За цей час він написав близько 400 полотен.
Продовжувачем фламандської живописної школи був Якоб Йорданс (1593–1678). Відомий живописець народився у великй бюргерзькій сім’ї в Антверпені. Художню освіту здобував у місцевого живописця Адама ван Ноорта, відомого в основному тим, що був учителем Рубенса.
Перші картини Йорданса відображали життя реального світу. Навіть в релігійних сюжетах художник зображував правдиві життєві ситуації і персонажі («Святе сімейство з Св.Анною», «Святе сімейство», «Святе сімейство з пастухами», «Чотири Євангелісти», «Втеча в Єгипет»).
Йорданс написав велику кількість портретів на замовлення фламандських бюргерів, а також сімейні («Портрет чети Зурпель», «Сімейний портрет»). Його твори – втілення фламандського життєлюбства. Серед багаточисельних творів кінця 40-х рр. («Блудний син», «Св.Павло в Лістрі», «Діоген шукає людину») – останній спалах самобутнього таланту життєлюбного фламандця.
У 1652 р. Йорданс виконав грандіозний цикл монументально-декоративних робіт в замку вдови принца Оранського, Амалії Холмс. Величезна алегорична композиція (8,5х8,2м) “Тріумф принца Фредеріка Хендріка Нассауського” вражає кількістю персонажів і преметів.
Відомим фламандським живописцем, видатним майстром натюрморта, анімалістом був Франс Снейдерс (1579–1657). З його іменем зв’язаний один із яскравих періодів фламандського натюрморта. Більшість творів художника умовно можна назвати натюрмортами, оскільки вони одночасно є картинами анімаційного жанру і побутовими сценами. Снейдерс – новатор натюрморта. Він оживив цей жанр, облагородив сюжет.
Майстерність у передачі розмаїття живої природи, пристрасність в оспівуванні земних щедрот, життєрадісність ставлять роботи Франса Снейдерса в один ряд з найкращими творами видатних фламандських живописців.
Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр (1632–1675), відомий в історії мистецтва як Вермеєр Дельфтський. Шедеврами Вермеєра пишаються найкращі колекції світового живопису. А про автора, який жив у центрі Європи, відомо майже не збереглося. Завдяки архівним і церковним документам установлені окремі факти з його життя. Наскільки мало відомостей про творчість, настільки велика слава одного з найбільших представників золотого періоду голландського живопису.
Художник своєю творчістю прославив рідне місто. Вермеєр з натури малював види Амстердама, писав побутові сценки з життя: «Молочниця», «Лютнистка», «Урок музики», «Концерт», «Офіцер і усміхнена дівчина». До першого періоду творчості належить «Христос у домі Марти і Марії», «Діана з німфами», які зображені у вигляді образів своїх сучасників. Шедевром його залишається «Вид Делфта», безмежна відданість в любові до свого міста. Митець умів створити ілюзію розчинення предметів у світлоповітряному середовищі, що й визначило його славу у ХІХ ст.
Вершиною голландського мистецтва ХVІІ ст. стала творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1606–1669). Художньому ремеслу спочатку навчався у місцевого лейденського живописця Якоба Сваненбрюха (Сваненбурха), а продовжив навчання в Амстердамі у знаменитого живописця Пітера Ластмана.
У 1625 р. Рембрандт повертається в рідний Лейден, дев’ятнадцятилітній юнак стає незалежним художником. Разом зі своїм земляком Яном Лівенсом відкриває майстерню, набирає учнів, отримує замовлення. Кожну роботу молодого художника лейденського періоду без перебільшення можна назвати шедевром. Це полотна – «Побиття Святого Стефана», «Притча про нерозумного багача», «Христос в Еммаусі», «Плач Ієремії у зруйнованому Єрусалимі», «Портрет матер», «Іуда повертає тридцять срібляків», «Валаамська ослиця».
В Амстердам Рембрандт повертається після смерті батька, в 1631 р. У столиці він разом з своїм новим другом Хендріком ван Ейленбюрхом засновує так звану академію живопису, реставрації і торгівлі картинами. У перші роки амстердамського життя художник працює переважно як портретист. Серед десятків портретів, написаних живописцем з 1631 по 1635 рр., найбільш цікавими є «Портрет Бургграфа», «Портрет корабельного майстра і його дружини», «Портрет Мартіна Дай», «Портрет Мартена Соольманса», «Портрет художника Жака де Гейна». Всюди, окрім передачі ідеальної схожості, Рембрандт знаходить яскраву соціальну характеристику портретованих.
Вершиною портретного мистецтва митця стає картина «Урок анатомії лікаря Тульпа», написана на замовлення корпорації хірургів. Його картини щасливого періоду життя – кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному вбранні «Автопортрет з Саскією на колінах», «Портрет дружини в 21 рік», написаний на третій день після весілля, з сяючими обличчями, з радістю буття) – написані в стилі бароко.
Знамените полотно художника “Даная”, написане 1636 р. і переписане ним після смерті Саскії 1645 р. викликало велику кількість суперечок. Багато спеціалістів твердить, що зображений на ньому сюжет не відповідає міфу про дочку аргосського царя Акрісія, до якої у вигляді золотого дощу проникає Зевс, адже його образ на картині відсутній.
Творчість другого періоду – період високої майстерності художника. У творах цього часу він зображує повсякденне життя з усіма його принадами. У сюжетах, взятих із Святого Письма, змалював звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан («Святе сімейство», «Жертвоприношення Авраама», «Бенкет Валтасара», «Осліплення Самсона філістимлянами»).
Останній період у житті Рембрандта був складним і навіть трагічним, але це пора його шедеврів. Образи цих років монументальні і величні, глибоко філософські і високо поетичні («Пейзаж з руїнами на горі», «Пейзаж з млином», «Зречення апостола Петра», «Аман, Ассур і Есфір», «Євангеліст Матфій», «Апостол Варфоломій», «Портрет Ієремії Деккера», «Єврейська наречена»). Головними виражальними засобами для митця був колір і світло. Композиція живописних робіт будувалася на рівновазі кольорових гам. Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу.
Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто звучить співчуття знедоленим («Сліпий Товіт», «Зняття з хреста» «Поклоніння пастухів» та ін.). Як офортист Рембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві.
Творча спадщина становить понад 600 картин, 300 офортів і близько 2000 рисунків. Рембрандт залишив близько 100 автопортретів, виконаних у різних техніках.
Рембрандт вважається вершиною голландського реалізму. Твори Рембрандта за змістом, сповнені внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційні за колоритом. Рембрандт – майстер групового портрета. Писав картини на біблійні та міфологічні теми
Коріння іспанської духовної культури «золотого віку» сягає в епоху доби реконкісти – національно-визвольної боротьби іспанців з арабами. Ще на зорі середньовіччя увесь Піренейський півострів був завойований арабами. Корінні іспанці не могли протистояти завойовникам. Маленький клаптик землі в горах на півночі Піренеїв – єдиний, що задишився у VІІІ ст. незавойованим, самостійним, став цетром упертої, стійкої, яка тривала понад сім століть, реконкісти, тобто зворотного відвоювання Іспанії у маврів (так називали арабів). Рухаючись з півночі на південь, освоєння території зростали, і, нарешті, залишилась остання цитадель арабів – Гранадський халіфат, яка теж впала у кінці XV ст.
Таким чином, уся середньовічна історія Іспанії, все становлення цієї нації проходило в постійній боротьбі проти іга чужоземців. Народ, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина – реальна і водночас героїзована.
Об’єднання країни як завершення реконкісти сталося наприкінці XV ст. З початку XVІ ст. Іспанія – наймогутніша держава Європи, а в другій половині XVІ ст. – форпост загальноєвропейського контрреформаційного руху. У самій країні лютувала інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості. Такою була Іспанія в період «золотого віку». І при цьому – злет національного художнього генія наприкінці XVІ – першої половини XVІІ ст., не бачений раніше і надалі не пережитий іспанською культурою.
Основоположником «золотого століття» іспанського живопису вважають Доменіко Теотокопулі (Доменікос Теотокопулос), якого прозвали Ель Греко (був грецького походження) (1541–1614). написані «Оплакування Христа», «Благовіщення», «Портрет Вінченцо з Анастаджи». Він малює релігійні сюжети («Моління про чашу», «Трійця», «Воскресіння Христа», «Вознесіння Марії», «Святе сімейство»), найчастіше вівтарні образи, рідше античні («Лаокоон»), види Толедо, багато портретів.
Наступним представником іспанського живопису та одним з найкращих офортистів Європи епохи бароко був іспанець Хусепе де Рібера (1591–1652).
У Неаполі займається графікою і здобуває визнання як художника-графіка («Оплакування», «Роз’пяття апостола Петра», «Чоловіча голова з пов’язкою», «Святий Ієронім за читанням»). В експресивному стилі написані композиції, які оригінально інтерпретують караваджистські принципи («П’яний Сілен»), і твори, в яких світлі кольорові тони, покладені широкими площинами, нагадують про вплив венеціанських майстрів. У його стилі появляються м’якість і одухотвореність барочного характеру завдяки впливу Рубенса і Ван Дейка. У 1637 р. створені «Аполон і Марсій», «Свята трійця» із серії картин, замовлених монастирем Сан Мартіно – одне з найкращих його творінь. Цікава його галерея філософів та апостолів: «Філософ», «Діоген», «Демокріт», який сміється з «Філософа з дзеркалом» – Сократ зображений у несподіваному ракурсі, його Сократа, попри непривабливу зовнішність, сповнена величі, значущості і сили.
Сучасником Рібери був живописець, один із найяскравіших представників севільської школи, майстер монументальних композицій – Франсіско Сурбаран (1598–1664). Художню освіту Сурбаран отримав у маловідомого художника Педро Вільянуева в Севільї. Живучи в Севільї, Сурбаран пише багато картин на замовлення домініканського монастиря Сан-Пабло Ель Реаль. Майстерно зумів передати глибоке і водночас особисте, духовно напружене релігійне почуття, причому його образи відрізняє суворість і деяка архаїчність, об’єми виділені сильними контрастами світлотіні, «Народження Богоматері», «Христос-хлопчик», «Непорочне зачаття», «Свята Касильда» . Ці стилістичні риси характерні і для натюрмортів.
Найвидатнішим представником іспанського живопису «золотого століття» був Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599–1660). У 1622 р. Веласкес переїжджає до Мадрида. Знайомиться з картинною галереєю, на той час однієї з найбагатших у Європі, копіює роботи Леонардо да Вінчі, Веронезе, Рафаеля, Рубенса, Тиціана. Знаток і цінитель мистецтва Філіпп ІV назвав севільського художника прекрасним портретистом і висловив бажання позувати йому. Веласкес сорок років служив придворним художником при Філіппі ІV. Але це не завадило йому йти творчим шляхом у мистецтві. Композиційно-новаторською була його картина «Здача Бреди», присвячена переможній події у безславній для іспанців війні з голландцями: переможці і переможені подані достойно, на рівних.
Релігійні сюжети перших років творчості змінюють портрети.
Веласкесові портрети (Філіппа ІV “Ла Фрага”, його дітей, графа Олівареса та інших придворних) сповнені гідності і сприймаються неоднозначно. Пронизливий погляд портретованого папи Інокентія Х, холодних світлих очей, виразу губів, вказують на жорсткість, мужність і сильну натуру. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа сказав: “Надто правдиво!” На зміну портрету-ідеалу епохи Відродження бароко висуває портрет людини у всій її складності.
Одночасно з портретами придворної знаті художник створив серію пейзажів («Алея в королівському саду», «Фонтан в королівському саду»).
Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадного портрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Відомими творами Веласкеса є «Венера з дзеркалом», «Меніни» (фрейліни). Однією з останніх робіт Веласкеса стала картина «Прялі» (1657) – одна з перших робіт, присвячних жінкам-трудівницям.
Завершує період «золотого віку» у другій половині ХVІІ ст. один з найвидатніших художників Мурільо Бартоломео Естебан (1618–1682), майстер релігійного та жанрового живопису. 1640 р. Мурільо на п’ять років відправляється в Мадрид. Там доля звела його з великим Веласкесом, який допоміг молодому художникові отримати дозвіл на копіювання у королівських палацах полотен Тиціана, Рубенса, Ван Дейка.
У 1645 р. художник виконав перше важливе замовлення – серію картин для дворика монастиря Сан Франциско в Севільї. У севільській школі панував реалістичний стиль, зв’язаний з творчістю Сурбарана, у якого Мурільо запозичив інтерес до сильних світлових контрастів і скульптурно чіткої передачі об’ємів «Мадонна дель Росаріо». У творах наступних років, наприклад, «Різдво Богородиці», світло і тіні передані м’яко, гнучко, явно під впливом Ван Дейка.
Для вільного продажу ним були написані різні варіанти мадонн – «Мадонна з немовлям», «Мадонна з немовлям і хлопчиком Іоанном», «Мадонна з яблуком».
Взагалі ХVІІ ст. увійшло в історію як «золоте століття» живопису. Видатні майстри живопису, які працювали у цей період, втілили в своїй творчості нові пошуки.
Музика
Важливу віху залишили ХVІІ–ХVІІІ ст. в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів.
На межі ХVІ–ХVІІ ст. в Італії (Флоренції) виникла опера, синтетичність якої дозволяє найбільш повно відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини.
Оскільки опера є витвором професійного мистецтва, то й саме слово «опера» італійською мовою означає праця, справа. Опера – це синтез музики, слова, акторської гри, живопису. Можна сказати, що опера повертала традиції первісного синкретичного мистецтва, але вже на іншому витку історії – професійному.
Перші зразки опери називалися «драма на музиці», «драма через музику». Їх створення було пов’язане з прагненням відродити давньогрецьку трагедію. У них діють герої грецької міфології. Творцями опери вважалися композитор і співак Якопо Пері (1561–1633) та поет і драматург Оттавіо Рінуччіні (1563–1621). Перша їх опера «Дафна» не збереглася, друга «Евридіка» дійшла до наших днів. Її прем’єра відбулася у Флоренції в 1600 р., і ця дата вважається роком народження опери.
Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. У другій половині ХVІІ ст. опера досягає розквіту у Франції. У Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія, меса і концерт.
Найвизначніші тогочасні композитори Італії – Александро Скарлатті (1660–1725), у Франції – Жан-Батіст Люллі (1632–1682), у Німеччині – Генрі Шютц (1585–1682), а в Англії – Генрі Перселл (1658–1695). Це справді національні митці, що прекрасно виразили себе і епоху в своїх творах.
Постійний оперний театр був відкритий у Парижі в 1669 р. Творцем французької опери був Жан Батіст Люллі. Свої опери називав «ліричними трагедіями». Найвідоміші з них – «Альцеста», «Психея», «Арміда». Сюжети опер написані переважно на основі античних міфів. Один з найвизначніших представників французької опери ХVІІІ ст. був також Жан Філіпп Рамо.
У Німеччині в цей період панувала італійська опера. У 1678 р. в Гамбурзі – найбільшому культурному центрі Німеччини – відкрився оперний театр. Національні зразки німецької опери виявились у зінгшпілі (спів з грою). Її героями ставали прості жителі міста і села, сувора мораль яких протиставлялася розбещеності аристократії. У такому ж плані звучали й австрійські – віденські зінгшпілі.
В усіх операх згаданих композиторів узаконюються античні мотиви. Одночасно з оперою розвивається ораторія та кантата – вокально-інструментальні жанри (для солістів, хору та оркестру) на релігійні, біблійні, а іноді й на світські сюжети. Бурхливо розвивається також інструментальна музика для органа, клавесина, смичкових інструментів.
У другій половині XVІІ – початку XVІІІ ст. опера збагатилася таким різновидом як опера-серіа (буквально – серйозна опера). Для неї характерні помпезність, пишне оформлення, зображення батальних сцен, стихійних лих. Її героями були боги, імператори, полководці. Центром оперного мистецтва стає Неаполь. Найкрупнішим представником оперної школи був Александро Скарлатті. Крім цього виникає новий жанр – опера-буффа (комічна опера). Її перший автор – Джованні Баттіста Перголезі, який написав оперу “Служниця-господиня”.
Інструментальна музика епохи бароко вражає розмаїттям жанрів, форм та інструментальних ансамблів. З минулих віків у ХVІІ ст. перейшов орган – клавішно-духовий інструмент. Головним жанром органної музики стала фуга (біг, швидка течія) – найбільш розвинута форма поліфонічної (багатоголосої) музики. У багатьох європейських країнах з’явилися талановиті композитори і виконавці органної музики. Італійські, французькі, німецькі, нідерландські церкви часом перетворювалися в концертні зали, де слухачі із захопленням сприймали віртуозну гру музикантів.
Популярним інструментом епохи бароко були також клавікорд і клавесин – попередники фортепіано. У клавірному репертуарі велике місце посідали танці, які об’єднувались у сюїту (послідовність). Це одна з різновидностей багаточастинних форм інструментальної музики. Паралельно з сюїтою виникає соната (звучати) – один з основних жанрів сольної або камерно-інструментальної музики. Поряд з цими жанрами народжується також концерт (змагання) – твір для багатьох виконавців, в якому менша кількість інструментів чи голосів або один соліст протистоїть більшості.
Уже у ХVІ ст. стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє найбільший представник епохи, німецький композитор Йоганн Себастьян Бах (1685–1750). Змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності, він створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Великий німецький композитор та органіст створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесину.
Упродовж всього життя Бах писав музику для попередника сучасного фортепіано – клавіру. Цей інструмент був поширеним у домашньому музикуванні як серед музикантів-професіоналів, так і серед любителів. Чимало творів композитор написав для різних складів оркестрів
Творча спадщина Баха становить величезну кількість творів різних жанрів і різних спрямувань – це сотні композицій для органа – фуги, токкати з фугами, хорали; для клавесина – сюїти, варіації, фантазії. У жанрі вокально-інструментальної музики Бах дав світові 200 кантат, пов’язаних із протестантським релігійним культом, 24 світських кантати підкреслено гумористичнонго змісту, цикл із 48 прелюдій і фуг. Оркестрова спадщина складається з багатьох інструментальних концертів для клавесина, скрипки, віолончелі, флейти та ін. Розмаїта його творчість у камерному і вокальному жанрах. Титанічна спадщина його обіймає близько 1700 творів у всіх жанрах музики, за винятком опери.
Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685–1759), його інструментальна музика.
Музика Генделя, в якій особливо глибоко синтезовані на німецькій основі елементи англійської, італійської та французької мелодики, відзначається широким диханням, могутнім звучанням, шляхетною витонченістю.
Визначальними в музиці бароко стають піднесені, величні образи, сильні почуття й емоції. Тому провідними є монументальні, масштабні жанри, в яких людський голос поєднується з можливостями оркестру та хору – опера, ораторія, меса тощо.
У центрі музичної культури стає композитор, виконавець, які безпосередньо звертаються до слухача. Продовжується процес його професійного становлення, розгортання музичного життя, освіти, нотодрукування. Інтенсивно розвивається інструментальна музика.
7.3. Витоки та основні засади Просвітництва
Переломним моментом в історії людства вважається ХVІІІ ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І.Канта «Що таке Просвітництво?» (1874). Просвітництво – явише досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім’я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVII ст. по всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу. У XVIIІ ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-політичного становища тієї або іншої країни.
Хронологічно – це приблизно друга половина XVII – XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.
Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині ХVІІ ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині ХVІІІ ст., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство.
Розвиток культури в окремих країнах американського континенту у ХVІІІ ст. відбувається в умовах виняткових контрастів. Далеко вже була «епоха відкриттів», підхолив до кінця «колоніальний період». У два останні десятиліття ХVІІІ ст. Північна, Центральна і Південна Америка пережили серйозні політичні події. Першими в низці численних національно-визвольних рухів були революційні повстання в тринадцяти англійських колоніях (1776–1789) і у французькій колонії Гаїті (1790–1803).
Подальший процес визвольного руху, що увінчував ці й інші подібні виступи, охопив Сполучені Штати, іспанські колонії, Бразилію. Під впливом ідей Великої французької революції американська революція повинна була виконати два основні завдання: боротьба за незалежність і утвердження капіталізму в західній півкулі. Поширенню просвітительських ідей усіляко сприяла діяльність таких американських політичних діячів, як Б.Франклін (1706–1790), Т.Пейн (1737–1809), Т.Джефферсон (1743–1826).
Англія, Франція, Німеччина – провідні країни, діючі у європейському культурному просторі, їм належать головні досягнення епохи Просвітництва, але їх внесок у культуру різний за значенням і глибиною. Вони пережили великі соціальні потрясіння і вийшли з цих потрясінь також із різними результатами. Але для всіх держав, мабуть, головним пафосом часу було пргнення до знищення феодалізму.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.
Французьке Просвітництво, що визначилось, насамперед, своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Джона Локка (1632–1704) – видатнго англійського філософа-матеріаліста, просвітителя, засновника ідейно-політичної доктрини лібералізму, який розробив емпіричну теорію пізнання, просвітники висунули ідею свободи, свободи слова, совісті, друку, рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у «Декларації прав людини і громадянина» (1789).
Просвітництво охопило майже всю Європу, хоча більшість просвітителів залишалися при цьому яскравими особистостями з власними, часто відмінними від інших діячів культури ідеями. Просвітники Франції зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу, який став гегемоном духовного життя Європи. «Володарем дум» усіх освічених людей ХVІІІ ст., найвидатнішим діячем французького просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694–1778). Усе ХVІІІ ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах – трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.
Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами. У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм.
Поруч із Вольтером “патріархом” раннього французького Просвітництва справедливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск’є (1689–1755). Беручи за зразок Англію, що пережила буржуазну революцію, він у своїй праці «Роздуми про причини величі римлян та їхнього занепаду» (1734) пропонував обмежити монархію конституційними установами й законодавчими діями двопалатного парламенту, підносячи ідеали римського республіканізму та стоїцизму, розвивав учення про залежність юридичних норм держави від типів державного устрою – республіканського, монархічного чи деспотичного. У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Не меншу відомість отримав інший співвітчизник Вольтера Жан-Жак Руссо (1712–1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Він став автором особливої світоглядної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади.
Мистецтво революційної пори, яскрава сторінка світової художньої культури, логічно вписалося в художній контекст Просвітництва, з яким генетично пов’язане основними своїми ідеями.
Аналіз мистецтва епохи Просвітництва є перш за все розглядом французької художньої спадщини – яскравої, складної й самобутньої. У ній дістали розвиток усі ті процеси, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху. У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. європейська культура розвивалась під безпосереднім впливом двох революцій – Англійської та Французької. Революційні події наклали відбиток на творчість філософів, публіцистів, літераторів того часу. У роки Реставрації відроджується світський напрямок у літературі, музиці та образотворчому мистецтві, який в попередній період пригнічувався пануванням пуританської нетерпимості й суворої релігійної моралі.
Одним із наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка посіла провідне місце в системі видів мистецтва. Для літератури того часу характерне поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жанрових форм, головною з яких став роман.
Жоден із представлених напрямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі. Тому вона мала публіцистичний характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя.
Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму (О.Поп, Вольтер), то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму (Д.Дефо, Д.Дідро, А.-Ф.Прево, Г.-Е.Лессінг), якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика та течія сентименталізму (С.Річардсон, Л.Стерн, Ж.-Жак Руссо). Суть реалізму полягає в зображенні характерів у їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. У найдовершенішому вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі ХVІІІ ст. Англія вже з середини ХVІІ ст. стала на шлях капіталістичного розвитку. Тут сталися серйозні зрушення в суспільстві. Провідну роль починає відігравати – буржуазія. Її представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя.
На службу Просвітництву була поставлена велика сила впливу, притаманна театрові. Філдінг, Гольдоні, Бомарше, Шіллер писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові. Та, вихваляючи енергію, цілеспрямованість, міць людини нової епохи, вони не ідеалізували буржуа, використовуючи навіть злу пародію. Відкриттям ХVІІІ ст. стала міщанська драма, великого розквіту досягла комедія. Важливим було ХVІІІ ст. і для розвитку реалізму. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних авторів.
Панівні тенденції у культурному розвитку Європи того часу звертають нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Декілька поколінь мислителів і письменників формувалися під впливом ідей Вольтера. Життя письменника, філософа-Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Він вважався першим поетом Франції ХVІІІ ст.
Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах “Філософські листи” та Основи філософії Ньютона’. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми “Генріада”, знаменитої поеми “Орлеанська діва”, що розвінчувала церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набуло чітко окреслених рис сучасності.
Офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург (“Едіп”, “Брут”,”Заїра”, “Смерть Цезаря”, “Фанатизм, або Пророк Магомета”), творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму ХVІІ ст.
Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його па’мять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастілії над могилою письменника в Пантеоні.
Віддали свої яскраві таланти відкриттю нових шляхів розвитку людства, культури, літератури – французькі філософи-матеріалісти, письменники – Дені Дідро (1713–1784) й Жан Жак Руссо (1712–1778). Продовжуючи діяльність Вольтера, Дідро у творах “Лист про сліпих на науку зрячим”, “Розмова Д’Аламбера з Дідро” відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Естетичні погляди Дідро мали надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури.
Руссо був представником радикального крила французького Просвітництва. Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла, стали епохальним досягненням європейського сентименталізму. Людина у Руссо – істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.
Література Просвітництва створила такі жанри як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства.
Просвітницький реалізм вивів на перший план героїв з демократичного середовища, показав їхню боротьбу за існування, за визнання в суспільстві, за утвердження почуття гідності.
З ідеологією та практикою Просвітництва тісно був пов’язаний енциклопедизм – духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини ХVІІІ ст. Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесл” (1751–1780), опублікованої в 35-ти томах тексту з ілюстраціями. Дідро був головним редактором і натхненником “Енциклопедії”. Попри усі непорозуміння між багатьма видатними ученими, філософами, публіцистами, він зумів їх об’єднати і залучити до співпраці: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д’Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших.
Отже, духовна культура Просвітництва була складною і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.
7.4. Стильові і жанрові особливості мистецтва ХVІІІ ст.
На ХVІІІ ст. припадає виникнення нових художніх напрямків – рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVІІІ ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVІІІ ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо – це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його
Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне та інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер’єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

Живопис
Основоположником рококо у живопису можна вважати Жанна Антуана Ватто (1684–1721), який був вихідцем із простого середовища. Він любив побутовий жанр, копіював полотна голландців, багато малював з натури, був зачарований живописом Рембрандта і Рубенса. Картина «Відплиття на Каферу» – перша з серії «галантних святкувань», що відображають основні риси манери художника з її підкресленою театральністю. Сам живописець брав участь у театральному житті свого часу і частково в маскарадах. Чутливий до норову і способу життя сучасників, створив свій шедевр – велике полотно «Лавка Жерсена».
Основною темою полотен стають «галантні святкування», світ безтурботного життя, які зображаються з вишуканою грацією. («Венеціанські свята», «Розмова в парку»).
Справжнім представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703–1770). Писав портрети, серед яких широко відомий «Мадам де Помпадур». На замовлення Королівського двору виконав чотири алегоричних композиції для Версаля. Уже прославленим майстром отримав важливі замовлення на роботи для оздоблення королівських резиденцій і оперного театру.
Художник широкого творчого діапазону, він писав картини, робив панно, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, ескізи костюмів тощо. Теми творів різноманітні – релігійні, міфологічні, пейзажі.
Продовжувачем творчості Ватто і Буше був Жан Оноре Фрагонар (1732–1806). На його формування вплинув живопис Шардена і Буше, свідченням цього є роботи, виконані з великою легкістю. Деякий час жив в Італії, вивчав великі барочні живописні цикли, робив ескізи пейзажів, які пізніше використовував для фону в своїх роботах. Повернувшись в Париж, починає роботу над серією полотен на чуттєві і галантні сюжети, а також над циклом “Пробудження кохання в серці дівчини”, виконаним на замовлення Дюбаррі для павільйона Лувесьєн.
Він збагачує загальну тенденцію введеням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій. («Поцілунок крадькома», «Щасливі можливості гойдалок»).
Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої половини ХVІІ ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівня Н.Пуссена. Проте з середини ХVІІІ ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.
На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції ХVІІ ст. при королівському дворі виник новий стиль класицизм і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл Європи. У ХVІІІ ст. класицизм оголосив війну пишному бароко й рококо в літературі й мистецтві. Історичним грунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов’язок кожного, як виконання громадського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом.
Класицизм – напрям у європейській літературі і мистецтві ХVІІ – початку ХVІІІ ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва та літератури стародавньої Греції і Риму у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Цей стиль послідовно розвивав не тільки традиції античності, але й епохи Відродження. Його ідейним підгрунтям став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його вільнішим від умовностей і жорстких нормативів.
Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, грунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну естетичну норму. Теоретики класицизму створили систему класичних канонів для театру, літератури. живопису.
Класицизм приніс свої найзначніші плоди в культурі Франції та цілої Європи, яка почала активно наслідувати французький досвід.
Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві був Жорж де Латур (1593–1652).
Засновником класицистичного напряму у живопису був французький художник Ніколя Пуссен ((1594–1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Теми його полотен: міфологія, історія, біблійні сюжети “Тріумф Давида”. Герої його картин – люди сильних характерів, величних вчинків, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою.
Найкраще у Пуссена – його пейзажі. Пуссен – творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Він створив чудовий цикл “Пори року”. Мистецтво Пуссена – це мистецтво значної думки та яскравого духу. Митець обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери.
Продовжувачем класицизму в живопису був Клод Лоррен (1600–1662). Головна тема його творів – це велич природи. Він малював море, античні руїни, краєвиди з постаттями людей. Клод, як і Пуссен, зобразив чотири пори року. Це був неперевершений колорист свого часу.
У XVІІІ ст. в європейському мистецтві зароджується неокласицизм. Неокласицизм – течія в літературі та мистецтві ХVІІІ – початку ХХ ст., що базувалася на стилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і частково класицизму.
У мистецтві неокласицизм пов’язаний із англійським живописцем Уільямом Хогартом (1679–1764). Картини писав олією, часто живописні роботи відтворював в гравюрах. Розмножені в серіях естампів, твори Хогарта мали великий успіх. Він створив цикли: “Кар’єра проститутки”, “Модний шлюб”, “Кар’єра марнотрата” з шести, восьми композицій, пов’язаних загальним сюжетом. Це був єдиний художник англійського Просвітництва і перший живописець-просвітитель у Європі.
Ідейним натхненником неокласицизму був Йоганн Іоахім Вінкельман (1717–1768) – засновник історії мистецтв як науки, автор праць з античного мистецтвознавства, що отримали європейське визнання. Художнім кредо неокласицизму стало гасло “архітектура, що говорить”. У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, геометричні правильні форми, простежувався зв’язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості французького художника Жана-Батіста-Сімеона Шардена (1699–1779). В Італії і Франції та частково в Німеччині неокласицизм існував поряд з рококо. На відміну від класицизму, в моду ввійшло не лише мистецтво Риму, а й Еллади. У стилі неокласицизму побудована площа Згоди в Парижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж.-А.Габріеля (1698–1782). Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев’єви у Парижі, яку в роки Французької революції переіменували на Пантеон.
У Росії неокласицизм не розвинувся в стильову систему. Риси рококо оригінально переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх і яскравих сторінок європейського мистецтва. З’явившись у ХVІІІ ст., він набув довершення в ХІХ ст. Видатними представниками російського класицизму ХVІІІ ст., в архітектурі були В.Баженов, М.Казаков, у скульптурі – М.Козловський, Ф.Шубін, Ф.Щедрін, Е.Фальконе та ін., у малярстві – І.Нікітін, Ф.Рокотов, Д.Левицький, В.Боровиковський та ін.
Романтизм як напрям у європейській літературі і мистецтві зародився в Німеччині у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, в наслідках антифеодальних революцій, в можливостях існуючої цивілізації. Вони боролися проти канонів класицизму. Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло “над прозою життя”, ставило митця над “сірою повсякденністю”. Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.
Живопис ХVІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису ХVІІ ст. Найбільші здобутки живопису пов’язані з творчістю вищезгаданих художників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, Хогарта і Д.Рейндольса в Англії.
Романтизм є характерним для творчості іспанського генія Франсиско Хосе де Гойї (1746–1828). Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків Іспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво ХІХ і ХХ ст.
Гойя був першим живописцем двору Карлоса ІV, але зображував сім’ю короля (“Сімейство короля Карлоса ІV”) зі злою насмішкою; він був придворним художником за Жозефа Бонапарта – ставленика Наполеона, він створив графічну серію “Страхіття війни” про спротив окупантам і потрясаючу картину “Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року”; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобонами. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу і моральну силу, мужність і патріотизм.
У першій половині творчого життя Гойя займався тільки живописом. Він був неперевершеним живописцем, блискучим колористом, намагався наслідувати Веласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконані в стилі рококо, – картони для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалер Гойя працював у 1770-х і 1780-х рр. Він брав для них різноманітні сюжети: тут були нищі, стражники, контрабандисти, мотиви маскараду.
Ставши відомим і модним придворним живописцем, Гойя писав дуже багато портретів, не відмовлявся і від церковних замовлень, побутових тем – “Сім’я герцога Осуни” (“Молочниця з Бордо”).
У середині 80-х років Гойя виконав (поки що тільки для себе) серію рисунків, які назвав “Капрічос”, тобто капризи, фантазії. У 1799 р. мадридська газета представила колекцію гравюр на примхливі теми, вигравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йому чудом вдалося уникнути інквізиції. Коли художник працював над “Капрічос”, йому було вже за п’ятдесят, був хворим, глухим, але він став художником і людиною нового типу, нового віку – віку пробудження розуму. Ця колекція згодом перетворилася на шедевр іспанської гравюри та на один з найважливіших витворів світового мистецтва. Колекція складається з 80 естампів, підписаних знизу. З самого початку свого існування “Капрічос” зробили вирішальний внесок у популяризацію творів автора та розуміння його світобаченн
Архітектура
В архітектурі найяскравішим зразком класицизму залишається ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668–1689 рр. за наказом французького короля Людовіка ХІV. Архітектори цієї пам’ятки – Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль, – це програмний твір. Це регулярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтанів та скульптур. Загальна його довжина – близько трьох кілометрів.
У стилі класицизму було зведено Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.
У голландській архітектурі, починаючи із середини ХVІІ ст. відбувається крутий поворот до класицизму. Основні принципи класицизму – ментальність, наслідування античним зразкам, нормативість творчості, раціоналізм, моралізаторствоГолландські зодчі другої половини ХVІІ ст. створили новий тип патриціанського житлового будинку з фасадом, прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зразком для подібних споруд протягом всього ХVІІ ст. і початку ХVІІІ ст.
Література
Задавала тон новому напряму і література. Творчість таких видатних письменників епохи як Корнель, Расін, Мольєр підкоряє гострим відчуттям значущості проблем “людина і суспільство”, установкою на гармонію душею окремої людини і навколишнім життям.
У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії Корнеля та Ж.Расіна, байки Ж.Лафонтена, сатира Н.Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а й переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосується творчості Мольєра, яка поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєра перестали бути “низьким” жанром. Його найкращі п’єси за тематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня трагедії. З кінця ХVІІ ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху Просвітництва.
Англійські письменники створюють особливий жанр роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д.Дефо, Д.Свіфт, С.Річардсон, Г.Філдінг.
Одним з найвідміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (1660–1731). Популярні твори: “Робінзон Крузо”, “Молль Флендерс”, “Історія полковника Джека”, “Капітан Сінгльтон” принесли автору світову славу і визнання. У “Робінзоні Крузо” прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, необмежених людських можливостей та їх реалізації. Автор твору переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїй силі та розумі.
Іншого англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта (1667–1745) роман “Мандри Гулівера” у світі читача користувався необмеженою популярністю. Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість.
Творчість великого шотландського поета Роберта Бернса (1759–1796) здобула визнання за життя. У своїх поезіях він змалював образи селян, виступав проти соціального й національного гніту – “Був бідний фермер батько мій”, “Веселі жебраки”. Частина його творів періоду Французької буржуазної революції пройнята революційними настроями – “Дерево свободи”, “Чесна бідність”.
У романах Антуана-Франсуа Прево (1697–1763) бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя – матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас А.-Ф. Прево порушив канони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішніми психологічними чинниками, насамперед якостями характеру (“Записки знатної людини”, “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”).
Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749 – 1832), великий поет Йоган Фрідріх Шіллер (1759 – 1805), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744 – 1803), Г.Форстер (1754 – 1794) та К.Шубарт (1739 – 1791). Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріжним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.
Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера – одному з основоположників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. У драмі “Розбійники” в образі Карла Моора автор втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драматичному творі “Вільгельм Тель” возвеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність та свободу країни з-під австрійського гніту. В “Оді до радості“ поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.
Найвидатнішим представником епохи Просвітництва у німецькій літературі був Гете. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумів значення Французької революції. Він, як великий гуманіст, вірив у творчі можливості людини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі “Фауст”. Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рік до смерті.
У літературі ХІХ–ХХ ст. Фауст є символом титанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.

Музика
Висока хвиля суспільного руху ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й “старого” класицизму прийшло спочатку до ряду нових “проміжних” течій, а потім до революційного класицизму ХVІІІ ст. Найбільш чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії. У вокальну та інструментальну твочість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори.
Передкласична доба (так її називають, оскільки вона передує віденській класиці) охоплює майже століття – від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ століть. Це період бурхливого розквіту всіх музичних жанрів у великих європейських країнах, музична культура яких набуває дедалі виразніших національних рис.
Найвидатнішими представниками передкласичної італійської музики були Джованні Баттісту Перголезе (1710–1736), який написав 14 опер, багато вокально-інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло (1740–1816) – автор ”Сивільського цирульника” та Доменіко Чімароза (1749–1801) – автор “Таємного шлюбу”.
Італійська передкласична музика дала багатий ужинок і в галузі інструментальної, камерної та оркестрової музики – Антоніо Вівальді (1678–1741), Джузеппе Тартіні (1692–1770). Італія дала світові Доменіко Скарлатті (1685–1757) – геніального клавесиніста ХVІІІ ст.
Найвидатніший представник передкласичної французької музики – Жан-Філіпп Рамо (1683–1764).
Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків в особі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у ХVІІІ ст. виникло кілька так чи інакше пов’язаних із Просвітництвом “молодих” стилів, що формували смаки суспільства. Їхня спільна мета – стильове полегшення, відмова від релігійної тематики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннім представником цієї школи, просвітницького класицизму ХVІІІ ст., з його громадським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами, був Хрістоф Віллібальд Глюк (1714–1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва. Вона, на його думку, повинна торкнутися, головним чином, опер-серіа, які необхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальної віртуозності, встановивши при цьому співвідношення між драматичною дією і музикою, зливши гармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близько стоїть до трактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.
Багата обсягом, різноманітна жанрами творчість видатного композитора-новатора Йозефа Франца Гайдна (1732–1809), одного з основоположників віденської класичної школи. Велике історичне значення митця не тільки в тому, що він удосконалив і утвердив класичний тип симфонії і квартетів, а в тому, що він був і засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. П.І.Чайковський сказав, що якби не було Гайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бетховена, він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії.
Наступний геніальний представник культури епохи Просвітництва – Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791). Творчість Моцарта – вершина європейської музики ХVІІІ століття. Важко навіть підібрати відповідні слова, щоб ними передати подив, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигом цього феноменального музичного творця.
Твори великого новатора сповнені глибокого філософського та ідейно-емоційного змісту. Його музичні образи формуються в широкому діапазоні,– від інтимних або трагічних, скорботно-патетичних, сповнених лірико-філософських роздумів частин до наповнених по вінця життєдайним і радісним торжеством фіналів; від патетичного благоговіння до незламної волі в боротьбі, до героїки й титанічної могутності у переборенні страждань.
Багата творчість Людвіга ван Бетховена (1770–1827) дуже різноманітна за жанрами і тематикою. Це опери, дев’ять симфоній, тридцять дві сонати для фортепіано, сімнадцять струнних квартетів, п’ять фортепіанних концертів, десять сонат для скрипки й фортепіано, концерти для скрипки з оркестром, двадцять три збірники варіацій для фортепіано, численних пісень, арій, пісенних обробок, ораторій тощо.
У сфері музичної культури остаточно запанувала опера, яка стає справжнім синтезом мистецтв (музика, костюми, декорації, бутафорія тощо). Поряд з оперою розвиваються й інші великі вокально-інструментальні форми – кантата, інструментальний та сольний концерт.
Творча спадщина трьох геніальних представників віденської класики постійно засвідчує свою непорушну життєздатність.
Отже, європейська культура ХVІІ– ХVІІІ ст., яка розвивалася на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виразилося в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення навколишнього світу.
7.5.Українська культура в XVIІ–XVIII ст.
XVI–XVIII ст. – винятково складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілу низку причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.
Друга половина XVI початок XVII ст. час пробудження та відродження національної самосвідомості українського народу, високого громадянського змісту й патріотичного спрямування всіх культурних зачинань. Ці процеси були тісно пов’язані з політичними і культурними рухами в Європі, які дістали назву Відродження.
Європейський Ренесанс утвердив гуманізм, основними постулатами якого були встановлення справедливого суспільного ладу та пошанування людини як особистості. Понад усе ставилися людське щастя, високий рівень освіченості, свобода, закоханість у мистецтво.
Гуманістичні ідеї в Україну приносила національна інтелігенція, що навчалась у західноєвропейських університетах і поверталася на батьківщину. Але гуманізм в Україні був позбавлений соціальної спрямованості, економічної підтримки, як в Італії, тому не міг відігравати вирішальної ролі в культурному житті. Адже одним із нагальних завдань була боротьба за визволення з-під іноземного панування, проти примусового покатоличення та спольщення. Цьому завданню в Україні більшою мірою відповідали ідеї Реформації.
Реформація одна з течій антифеодального руху.
Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. У містах України, як і в деяких інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців – поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва.
Загальнонародна війна за свободу України 1648–1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення – все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни зміцнювалася нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.
У 1596 р. у Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ’я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ’ю.
Польський уряд вбачав у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р. польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними.
Всупереч розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів Брестська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні.
На середину XVІІ ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. Її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки.
Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною. Гадяцький договір України з Польщею 1658 р. передбачав, що в автономній Українській державі буде діяти необмежена кількість шкіл, колегіумів, друкарень, можна буде друкувати світські та релігійно-політичні книги.
У 1720–1722 рр. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. *43
*43: {Ісаєвич.Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – С.213.}
Найпопулярнішим твором друкованої літератури була в XVIII ст. чотиритомна “Книга житій святих” Дмитра Туптала.
З літературних творів, що виходили друком, найширше коло читачів мали, в першу чергу, ораторсько-повчальна проза, житія, духовні вірші. За кількістю назв найпоширенішим літературним жанром стали панегірики і панегіричні вірші. Бароковий панегіризм успадкував від ренесансного алегорію, насиченість античною атрибутикою, проте пізні панегірики схематичніші, віддаленіші від реальності.
Поширились весільні панегірики, панегірики, присвячені військовим і державним діячам, які видавалися з нагоди тих чи інших подій їхнього життя. Панегіричний характер мали також проповіді та вірші з нагоди похоронів.
Окрему групу становлять панегірики гетьманам Іванові Самойловичу, Іванові Мазепі (їх найбільше), Кирилові Розумовському. Твори на честь гетьманів репрезентують державницький струмінь в українській бароковій літературі.
У культурі бароко важливим елементом залишалася спадщина античної літератури, і це знайшло певне відображення в репертуарі видань. Для учнів колегіумів видавалися твори староримських авторів, інколи з науково-допоміжним апаратом.
З навчальною метою публікувалися латинською мовою твори Корнелія Непота, Ціцерона, Горація, Лукреція Кара, Верґілія, Теренція Варрони, Плінія Старшого. Наприкінці XVIII ст. у Галичині з’являються і німецькомовні публікації на античні теми.
Якщо українська книга кінця XVI – першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, властивих тогочасній європейській книжці в цілому.
Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. І коли насильством, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край.
Синод здійснював контроль за змістом і мовою видань під загрозою жорстоких покарань. І тому не дивно, що за XVIII ст. ми маємо небагато українських друкованих творів, але зате з’явилася велика кількість творів рукописних, що випадково побачили світ тільки в XIX ст.
У боротьбі за свободу друку, що так довго і так вперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. І права Лаври були зламані, вона вже й не протестувала і почала друкувати книжки, тільки однакові з книжками московськими. Настав третій, новий період лаврського друкарства, що вже цілком ішов під патріотичним “прапором русифікації”.
Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI – на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов’янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.
В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування: були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.
Література
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.
Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі “Апокрисис” (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К.Острозький у творі “Пересторога” (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця.
Великий вплив на сучасників мали писання афонського ченця Івана родом з Вишні, у літературі – Іван Вишенський (15451620). Його пристрасні послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності.
Концепція Вишенського про рівність та свободу народу і особи ставила мету захистити вчення православної церкви від впливу католицизму. Захищаючи православну віру, він узяв на себе роль борця за права приниженого й експлуатованого українського селянства проти соціальної несправедливості, національного гноблення.
Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму “Треносі” (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви в Україні, що входила до складу Польщі.
Поряд з перекладною літературою з’являються оригінальні твори. У XVIІ ст. відмічається розквіт українського епосу – створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ’ю.
У XVIІ–XVIIІ ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими – учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов’язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжство богів”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світа вбогих”, Касіян Сакович – “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович – книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни” та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI–XVII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв’язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI – першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов’язані з ім’ям Григорія Сковороди.
Суспільно-політичні події середини – другої половини XVІІ ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVІІІ ст. За усталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українського письменства ХІ–ХVІІІ ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.
Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи – бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.
Українська література XVII ст. – різномовна. Вона творилася церковнослов’янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість – одна з характерних прикмет української літератури ХVІІ–XVІІІ ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія – таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл – події життя святих; мораліте – драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький – драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський – “Воскресіння мертвих”.
У кінці ХVІІ–XVІІІ ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVІІІ ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема, сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором.
Переважна частина літературних творів другої половини ХVІІ–XVІІІ ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім’я. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб’янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.
Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIIІ ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722–1794). Його багатогранна творчість – це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVІІІ ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.
Г.Сковорода був талановитим художником слова – байкар і поет. За п’ять років він написав 30 байок (“Харківські байки”), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами (“Бджола і Шершень”, “Олениця і Кабан”). На його думку, тільки “сродний труд” приносить щастя людині і користь суспільству.
У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію ХVІІ–XVІІІ ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.
Українська література XVІІ–XVІІІ ст. достатньо відобразила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, української ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.
Літописи
Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з’явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, Визвольну війну 1648–1657 р. та ін. – літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи виразами, прислів’ями і приказками, порівняннями тощо. Автор ”Літопису” не відокремлює Україну 16481654 p. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу, зокрема, польського поета Самійла Твардовського і німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення. Автор стверджує, що український народ виживе, попри всі намагання сусідів звести його з історичної арени.
Освіта і наука
Однією з характерних рис української культури XVI–XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.
Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.
Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу.
Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл.
У Києві 1615 p. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов’янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів Йов Борецький (1616–1619), Мелетій Смотрицький (1619–1620), Касіян Сакович (1620–1624).
Києво-Могилянською колегією, а з 1701 p. Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І.Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником, а Ф. Прокопович ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д.Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович сузір’я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.
Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу
Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук.
Уряд царської Росії позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію. У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, в 1726 р. – у Харкові, у 1738 р. – у Переяславі. Таким чином, у XVI – першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменних людей. Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя.
Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а з часом професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в нєдєлю цвєтную о власті і честі царской” Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. – це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

Архітектура
В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам’янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти.
У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись дерев’яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам’яне мурування. У містах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище, наприклад, усипальниця Богдана Хмельницького у с. Суботові, де він був похований 1657 p. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Форма набуває самостійного значення.
Дивовижне розмаїття архітектурних форм “українського” бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев’яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696–1701), Воскресенська – у Сумах (1703), Катерининська – у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок – поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689–1709) та ін.
Провідним типом споруд стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це – Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз – територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев’яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.
У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель (1680–1752) на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.
У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі (1675–1744). Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.
В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).
Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був І. Мазепа, який кохався в архітектурі та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, на церкву Всіх Святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та інших містах. В.Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші І.Мазепа. Будували також багато старшин: В.Миклашевський, В.Борковський, В. Кочубей, К.Мокієвський, П.Герцен, Д.Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р.Заборовський. Відома пам’ятка, яка дійшла до сьогодні, зведена під його орудою Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.
У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.
Кінець ХVІІ – початок ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулиць, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. У цей час поступового запроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.
Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.
Розвиток архітектури Києва значною мірою пов’язаний з ім’ям визначного архітектора Андрія Миленського, який народився в 1766 р. в сім’ї військовослужбовця. Свій шлях у будівельній справі він почав у 1775 р. Миленський за короткий час перетворив патріархальний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й слави на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший в Україні “Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права”, що являє собою тосканську колону з п’єдисталом у вигляді арки.
У другій половині XVІІІ ст. розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса. У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.
У 1790 р. архітектору Івану Старову (1745–1808) доручили обрати нову територію, скласти проект міста Миколаєва. В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста, спланованого на класицистичних засадах
Найбільшого розвитку серед міст кінця ХVІІІ ст. досягла Одеса. Її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей. У забудові Одеси брали участь петербурзькі архітектори, такі як Ф.К. Боффо, Г.І.Горічеллі. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, збудована двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітектурна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам’ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь бульвару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов – садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Скульптура була тісно пов’язана з архітектурою. У другій половині XVІІ–XVІІІ ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов’язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах. В українській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаментального декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер’єрів як на західноукраїнських, так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.
Скульптура
Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні У XVІІІ ст. пов’заний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677–1762) й Сисоя Шалматова.
Для оформлення київської ратуші Іван Равич створив серію мідних овальних рельєфів. Монументальну дарохранительницю для Флорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви. З сюжетних рельєфів найкраще виконано “Таємну вечерю”.
Відомий скульптор і різьбяр на дереві Сисой Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу міста Лубен, який завершувала оригінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про створення світу. Він виконав і чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768–1773). Роботи Шалматова пов’язані й з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф.
Вершинним досягненням у скульптурі є досягнення визначного європейського скульптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних відомостей, не знаємо його навіть імені, невідомо, коли він з’явився на обрії українського мистецтва. Іван Георгій Пінзель у середині 40-х рр. XVІІІ ст потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на Поділлі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбутньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бучачі стали алегоричні постаті (12) на побудованій Меретином міській ратуші. Скульптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульптор показав свої творчі можливості, розкритті образної глибини скульптур. В околицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам’яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровської церкви. Скульптури, що їх виконав для фасаду собору св. Юра у Львові в 1759–1761 рр.; дві великі статуї святих – Афанасія і Лева на другому поверсі фасадної стіни та фігура св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури.
На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тернопільщині, над якими Пінзель працював у 1761р.
Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко – одна з найяскравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.

Живопис
Він також увібрав найкращі досягнення бароко багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами Львовом, Києвом сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.
На живопис дедалі більше впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві – популярних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист”, що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.
Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів – від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с. Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава був зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П’ятницької церкви в с. Жовква) та Й. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.
Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.
Але в цей же час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький – родом з Києва, Володимир Боровиковський – з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної скульптури працював виходець з України (м. Ічні) – Іван Мартос.
Музика
Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.
Друга половина XVІІ–XVІІІ ст. – один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVІІІ ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу.
Вершини свого розвитку досяг музичний епос – думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи – національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього періоду займають постаті Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. – (дума “Про Хмельницького і Барабаша”, “Про корсунську перемогу”, історичні пісні “Засвіт встали козаченьки”, “Ой Богдане, батьку Хмелю”).
У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVІІІ ст. – і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М.Дилецького, М.Березовського, Д.Бортнянського. А в 1738 p. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 p. у Харкові спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні.
Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Галаганів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спадок від Івана Галагана до Григорія Галагана.
Великий хор та оркестр мав протягом 1770–1780 рр. генерал-губернатор Малоросії російський граф П.Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігівщині. Велика капела була в російського князя Г.Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів.
У другій половині XVІІ – першій половині XVІІІ ст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. рars – частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.
Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.
У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рис належить об’ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.
Українська музика доби бароко найвище досягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як “київський розспів” він набув поширення в Москві та інших містах Росії.
З розвитком партесного співу почали з’являтися й теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М.Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат “Граматика музикальна”, яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.
У хоровому концерті другої половини XVІІІ ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729–1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.
Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825). Народився в Глухові, очевидно там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга – у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769–1779). Це був час не тільки навчання, але й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості. У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів.
На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук’янович Ведель (1767–1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований з прекрасним голосом, А.Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані.
Твори М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя – це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVІІІ ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.

Театр
Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.
Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. мали якнайширше побутування в Україні.
На другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці ХVІ ст. українського шкільного театру.
З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині ХVІІ ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з ХVІІ ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.
У ХVІІ ст. на території Східної Галичини й у Києві з’являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.
Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини ХVІІІ ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі – анонімні і без дат написання чи вистави.
Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є “Воскресіння мертвих” Георгія Кониського. У п’єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов’язане з хабарництвом.
Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини ХVІІІ ст. (“Владимер” Феофана Прокоповича (1705), “Іосиф Патріарха” Лаврентія Горки (1708), “Милость Божія...” невідомого автора (1728).
У трагедокомедії “Владимер” розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.
На другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.
Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.
У