O_Bondareva_MAZMUD_GI


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.


1




Київський національний університет

імені Тараса Шевче
н
ка


Інститут філології



Бондарева Олена Євгенівна




УДК 8 (09)883



МІФ ТА АНТИМІФ У ЖАНРОВОМУ МОДЕЛЮВАННІ

УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМАТУРГІЇ

КІНЦЯ
ХХ


ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ



10.01.01


українська література

10.01.06


теорія літератури





Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук











Київ


200
7




2




Дисертацією є рукопис.


Роботу виконано на кафедрі новітньої

української літератури Інституту філол
о
гії

Киї
в
ського національного університету імені Тараса Шевченка.


Науковий консультант


доктор філологічних наук, професор

Семенюк Григорій Фокович
,

Київський національний університет

імені Тараса Ш
е
вченка,

завідув
ач кафедри новітньої української літератури,

директор Інституту філології.


Офіційні опоненти


доктор філологічних наук, професор


Панченко Володимир Євгенович
,


На
ціональний університет “Києво
-
Могилянська акад
е
мія”,


віце
-
президент з навчальної роботи;






доктор філологічних наук, професор


Марко Василь Петрович
,


Кіровоградський державний педагогічний університет


імені Во
лодимира Винниченка,


професор кафедри української літератури і журналі
с
тики;



доктор філологічних наук, професор


Ткачук Микола
Платонович
,


Тернопільський національний педагогічний універс
и
тет


імені Володимира Гнатюка,


завідувач
кафедри історії українськ
ої літератури,


декан філологічного факультету.


Провідна установа


Інститут літератури ім.

Т.Г.Шевченка НАН України.


Захист відбудеться 22 березня 2007 року о 10 годині на зас
і
данні спеціалізованої
вчено
ї ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня докт
о-
ра філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Ше
в-
ченка за адресою: 01033, м. Київ, бул
ь
вар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науко
вій бібліотеці ім.
М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевч
е
нка за
адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано 15 лютого 2007 р.



Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філо
логічних наук, доцент Л.О.Ткаченко




3




ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Хоча сучасна драматургія є невід’ємною складовою літературного проц
е
су,
впродовж останніх десятиліть питання “наявності”, “репре
зентативності” нові
т
ньої
української драматургічної літератури неодноразово ставилось під сумнів. Систем
а-
тизації потребує і досвід сучасних дослідників новітньої драм
а
тургії, позначений
аналізом п’єс 1980
-
х рр. (Л.Дем’янівська, Ю.Корзов, Т.Свербілова, Г.Се
менюк,
С.Хороб), поколіннєтворчою градацією новітньої драми (Н.Мірошниченко,
С.Гончарова
-
Грабовська, Л.Залеська
-
Онишкевич, М.Шаповал), рефлектуванням р
о-
до
-
видової специфіки п’єс (В.Фьодоров), розглядом драматургії як партитури теа
т-
рального тексту (Г.Весело
вська, В.Даниленко, О.Клековкін, Н.Корнієнко,
О.Красильникова, Н.Прозорова) або з позицій лінгвокомунікати
в
них стратегій
(Н.Висоцька, І.Зайцева).

Актуальність теми

дисертації зумовлена: відсутністю наук
о
вих розвідок, у
яких узагальнено досвід еволюції, у т
ому числі жанрової, української драматургі
ч-
ної літератури 70
-
90
-
х років ХХ ст. й сучасної драматургії в Україні; невивч
е
ністю
драматургічного матеріалу через розпорошеність необхідних текстів (значною ча
с-
тиною це драматургія “журнальна”, “антологічна” або
видана о
б
меженим накладом,
у тому числі “самвидав”), їх художню неоднозначність і малодоступність читач
е-
ві/глядачеві; невизначеністю жанрової парадигми драматургії, зорієнтованої на іст
о-
ричний, міфологічний, естетичний матеріал різного ґатунку; симул
ь
танні
стю родо
-
видового парадигмального реєстру драматургії (класична, некласична та постнекл
а-
сична драма); необхідністю теоретичного обґрунтування взаємодії жанрових кліше
міфу і драми, різновекторних шляхів та наслідків їхньої процесуальної контамінації,
що ви
лилися у нові сталі й рухомі жанроутворення, а також у дифузні жанри, жа
н-
рові мутації та деформації, зрештою


в “антижанри”; розмитістю уявлень про д
и-
намічність та поліваріативність картин світу в новітній драмі; потребою фундаме
н-
тального незаанґаж
о
ваного

наукового дослідження української драматургії останніх
десятиліть, спроможного подолати фрагмента
р
ність уявлень про цей родо
-
видовий
різновид сучасної літератури, наділеного високим коефіцієнтом концентрації акту
а-
льної інформації, оздобленого оптимал
ь
ним
бібліографічним апаратом, позначеного
достатньо вираженою аналітикою найсуттєвіших проблем сучасної драмату
р
гії.

У роботі проаналізовано об’ємний
текстовий матеріал
, представлений
п’єсами українських драматургів різних творчих генерацій у межах досліджув
а
н
ої
доби у метропольній та діаспорній традиціях (понад 100 персоналій).
Об’єктом д
о-
слідження

в
и
ступає український драматургічний процес з кінця 70
-
х рр. ХХ ст. до
останніх сьогоденних публікацій, розглянутий в аспекті жанрово
-
міфологічних і
н-
тенцій та пріори
тетів,
предметом



можливі форми та фіксовані механізми процес
у-
альної взаємодії міфу і драми під тиском стильової еклектики, жанрової гібридиз
а-
ції, потужної інтертекстуальності та різних європейських театральних пра
к
тик ХХ
століття.

Мета дисертації



систе
мно відрефлектувати корпус міфопоетичних інт
е
нцій
української драматургії кінця ХХ


початку ХХІ століть, довести органічний і пр
о-
дуктивний зв’язок міфопоетики і сучасних жанромодулятивних процесів у драмат
у-
ргічній царині, охарактеризувати новітні текстові

стратегії міфологізації драми. Ре
а-


4




лізація цієї мети передбачає послідовне розв’язання наступних
завдань
: 1) прослі
д-
кувати закономірності переходу української драматургії до постмоде
р
них засад при
збереженні полістильового тяжіння, співвіднести ці процеси
в діаспоровій та мат
е-
риковій драмі; 2) ввести у науковий контекст ч
и
сельні розпорошені тексти новітніх
українських драматургів, обґрунтувати, через що вони вартують на повноцінну на
у-
кову рефлексію, і таким чином змоделювати потенційне академічне поле для п
од
а-
льших студіювань новітньої укра
ї
нської драматургії; 3) з’ясувати, яким чином на
специфіку драматургічного твору останніх десятиліть впливають міфотворення, д
е-
міфологізація, реміфологізація і чи є підстави розглядати міфопоетику як продукт
и-
вну драматургі
чну стр
а
тегію новітньої літератури для театру; 4) окреслити жанрову
специфіку, проаналізувати проблемні моменти динаміки новітньої української др
а-
матургії, причини і механізми оформлення нових жанрових пріоритетів, обґрунтув
а-
ти критерії сучасної внутридрам
атургічної типології; 5) дослідити різнорівневі те
н-
денції моделювання сценічного простору, персонажів, драматургічного мо
в
лення в
аналізованих текстах, розглянути опозицію міметичної/неміметичної п’єси, розкр
и-
ти потенційність міфологічних структур для жанр
ово
-
стильової динаміки драмату
р-
гії останньої третини ХХ


початку ХХІ століття; 6) пояснити причини креації та
окреслити специфіку авторського неоміфологічного дефініювання жанрів, що на с
у-
часному етапі є загальноприйнятою практикою, встановити кореляції м
іж “трад
и-
ційними” і “авторськими” жанрами у досліджуваних драматургічних текстах; підд
а-
ти аналізу різні рівні засвоєння драматургами означеної доби художніх та культу
р-
них “претекстів”, визначити критерії активного відбору, завдяки якому тексти поп
е-
редніх е
пох, прочитані на інтертекстуальному чи інтермедіальному рівні, набувають
статусу естетичних міфів для драматургії к
і
нця ХХ


початку ХХІ століть; довести
зв’язок сучасних інтертексту
а
льних стратегій з драматургічним документалізмом
межі 70
-
80
-
х рр., порів
няти специфіку інтерпретації “соціального міфу” та “культ
у-
рної міфології” в поколіннєтворчих експериментах українських драматургів; 7) пр
о-
студіювати колізії національної міфології в рецепції драматургів української діасп
о-
ри і метрополії, показати симультан
ність її інтерпретації при радикальному оно
в-
ленні жанрового змісту традиційних форм драматургії; 8) прояснити передумови і
н-
тенсивного сплеску біографічної драми у досліджувану добу та визначити стратегії
комплікування різних біографічних канонів/“рихлонів”

у др
а
матургічному тексті
постмодерної епохи; 9) виявити, які моделі світу продуктивно розвиває сучасна н
а-
ціональна драматургія, обґрунтувати неоміфологічну природу цих моделей, досл
і-
дити їх витоки, з’ясувати семантику їхніх міфопоетичних констант у контек
сті др
а-
мату
р
гічної жанрової динаміки; висвітлити своєрідність застосування принципів
“театру в театрі”, охарактеризувати функції та різновиди цієї моделі в індивідуал
ь-
ній авторській стилістиці драматургів різних поколінь та предста
в
ників української
діаспо
рної драматургії, прослідкувати, наскільки цей театр
а
льний код впливає на
сучасне жанрове продукування драми; 10) пов’язати те
н
денції активізації жанрових
категорій драми з оформленням сучасного “міфа театру” як одного з метаміфів укр
а-
їнського постмодерніз
му, який, безумовно, впливатиме на подальший розвиток др
а-
матургії


як автономної від театрального кону, так і зоріє
н
тованої на нього.

Визначальним у
методології

дослідження став системно
-
аналітичний пі
д
хід, у
якому сполучено цілу низку конкретних методів
(ритуально
-
міфологічний, порівн
я-


5




льно
-
історичний, історико
-
генетичний, структурний, типологічний, семіотичний, і
н-
терпретативний), із застосуванням локальних методик структуралізму, постструкт
у-
ралізму, порівняльного літературознавства, архетипної критики, на
укового модел
ю-
вання, інтермедіальних типологій, через певну інтеґрацію структурних та інтерпр
е-
тативних методологічних стратегій.

Наукова новизна

роботи: вперше драматургія української “метрополії” та д
і-
аспори розглядається як органічна цілісність, базован
а на єдиній етнолітер
а
турній
традиції з варіабельними шляхами її збереження чи модифікації; вп
е
рше у науковий
обіг вводиться великий шерег імен драматургів та розпорош
е
них драматургічних
текстів (у тому числі рукописів); вперше за останні десятиліття дослі
джується жа
н-
ровий зріз сучасної української драматургії у зв’язку з її ст
и
льовими пріоритетами
та рефлексогенними координатами; вперше апробується комплікативна гіпотеза с
у-
часних драматургічних жанрів з їх дифузійними, гі
б
ридними, моноцентричними,
комплекс
ними, центонними формами; вперше розглянуто панорамну адаптацію к
а-
рдинальних положень західноєвропейської та східноєвропейської постмодерної ф
і-
лософії в український драматургічний контекст; вперше зафіксовано конкретні м
е-
ханізми драматургічного поступу від

аполог
е
тико
-
міметичних до символіко
-
ігрових
жанрових форм, від канонічних сюжетних схем і жанрів до авторського міфотв
о-
рення і жанрової креації; новим теоретичним і фактичним матеріалом доповнено та
частково скориговано концепцію вертепу як ключової струк
турної моделі, своєрі
д-
ного “кліше” українс
ь
кої національної драми; теоретично обґрунтовано своєрідність
сучасного драматичного твору як драми дискурсу, доведено ізоморфність такої др
а-
ми новітнім прозовим стратегіям; вперше відрефлектовано параметри ревізії

хри
с-
тиянського міфа українською драматургією постмодерної доби, систематизов
а
но
найбільш загальні тенденції переосмислення біблійної сюжетики, символіки і сем
а-
нтики сучасними драматургами; вперше докладно проаналізовано моделі світу, типи
драматургічних к
онфліктів і специфіку драматургічного героя в українській драм
а-
тургії доби естетичної деконструкції; вперше теоретичного оформлення набуває
структурна модель родо
-
видової “проникності” сучасної драми, теоретичній сист
е-
матизації підпадають процеси циклізаці
ї, дециклізації, фрагмент
а
ції, випадковості
конструювання цілісності, скасування відкритої діалогічності, “ґлосовість”, св
і
дома
не
-
театральність, белетризація та романізація сучасної драми; запропоновано нову
теоретичну модель монодрами, оформлену на перет
ині драматургічного слова, ест
е-
тичної концепції “потоку свідомості” і психотерапевтичної монодраматичної стр
а-
тегії школи Я.Л.Морено, здійснено апробацію цієї моделі на численних текстах н
о-
вітніх українських монодрам; розробл
е
но та проварійовано структуру в
іртуального
простору сучасної української драматургії, встановлено її зв’язок з іншими проду
к-
тивними моделями світу в драмі постмодерної доби; змодельовано структурно
-
семантичне поле глобалізації прийому “театру в театрі” до рівня жанромодуляти
в-
ного принци
пу, що дає можливість розглядати театр як претекст і ключовий гіпе
р-
текст с
у
часної драми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
. Тема та базові
положення дисертації корелюють з проблематикою наукової роботи кафедри нові
т-
ньої українськ
ої літератури (номер державної реєстрації 01 БФ 04401) Інституту ф
і-
лології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередж
е-


6




ною на комплексних дослідженнях естетичних шукань н
о
вітнього українського п
и-
сьменс
т
ва.

Теоретичне значення одер
жаних результатів
. Матеріали дисертації розс
у-
вають обшири сучасного драматургічного дискурсу в Україні, дають змогу відкин
у-
ти хибні тези про його обмеженість, законсервованість і вторинність, натомість пр
о-
понуючи наукове обґрунтування його розмаїтості, пот
енційності і самобутності. В
и-
значені та проаналізовані ключові параметри новітньої української драматургії, в
и-
явлені провідні тенденції драматургічного поступу межі ХХ
-
ХХІ століть, окреслені
його жанрові пріоритети у площині перетину сучасних міфоструктур
і драматургі
ч-
них практик. Теоретично доповнені уявлення про жанрові кордони драматургії, д
о-
ведено їх розбалансованість, рухомість і проникність на сучасному етапі. Ситуати
в-
не вписування новітньої української драматургії у ширший синхронний географі
ч-
ний кон
текст (східноєвропейський, загальноєвропейський) моделює проблемне поле
для нових порівняльних літ
е
ратурознавчих досліджень, покликаних ідентифікувати
адекватне місце новітньої української драми у форм
у
ванні концепції європейської
драми межі ХХ
-
ХХІ століть
. Сукупність проаналізованих текстів дозволяє говорити
про драм
а
тургію принаймні трьох останніх десятиліть як про певну процесуальну
систему, яка піддається чіткому структурному моделюванню та комплексному ан
а-
лізу, а також дає змогу виділити пріоритетні на
прямки сучасної української драм
а-
тургії у зрізах жанрів, стильових модифікацій, стратегій драматургічного письма та
міфологічних пріорит
е
тів.


Практична цінність дослідження
: матеріали дисертації можуть бути викор
и-
стані для розширення чільних програм з іс
торії української літератури кі
н
ця ХХ


початку ХХІ ст., при читанні курсів лекцій в університетах, написанні м
о
нографій та
укладанні підручників, навчальних посібників з теорії та історії літератури, фахових
видань інформативно
-
довідкового характеру; окре
мі розр
о
блені проблеми можуть
бути включені у програми спецкурсів і спецсем
і
нарів.


Особистий внесок здобувача
. Дисертаційне дослідження є персональною р
о-
ботою, всі її результати отримані безпосередньо дисертан
т
ом.

Апробацію результатів

дисертаційного до
слідження здійснено на Міжнаро
д-
них наукових конференціях: “ХХ століття у дзеркалі літератури і культ
у
ри”
(Херсон, 2001), “Функціонування мовних одиниць у художньому і публіцисти
ч
ному
мовленні” (Херсон, 2001), “Мова і культура” (Київ, 2002, 2003, 2004, 2005
), “Мовно
-
культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження” (Київ, 2003), “Літер
а-
тура в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2003; 2004; 2005), “Підсумки і пер
с-
пективи розв
и
тку літератури та літературознавчої думки ХХ ст.” (Харків, 2003),
“Російс
ька мова і література: проблеми вивчення та в
и
кладання в Україні” (Київ,
2003; 2005); “Християнство і література: проблема взаємодії у загальнокультурному
контексті” (Херсон, 2004), “Семіотика культ
у
ри/тексту в етнонаціональних картинах
світу” (Київ, 2004)
; “Філологія в Київському універс
и
теті”, присвяченій 200
-
річчю
від дня народження М.О.Максимовича (Київ, 2004), “Медицина й мистецтво: дух
о-
вна єдність та і
с
торичні зв’язки” (Донецьк, 2004), “Актуальні проблеми історичної
та теоретичної поетики” (Кам’янець
-
Подільський, 2004), “Мови та літератури нар
о-
дів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005), “Київські філологічні школи: істор
и-
ко
-
теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005), “Слов’янські літератури в ко
н-


7




тексті світової” (Мінськ, 2005),
“Літературні ж
анри: теоретичні підходи в мин
у
лому
і сьогоденні. VII Поспєловські читання”

(Москва, 2005),
“Російська та білоруська л
і-
тератури на межі ХХ
-
ХХІ століть” (Мінськ, 2006)
; у П’ятій міжнар
о
дній літній к
у-
льтурно
-
антропологічній школі молодих учених “Культура


О
св
і
та


Людина”
(Курськ, 2003); на
п’ятому Міжнародному Форумі русистів України “Російське сл
о-
во у мовному просторі Євразії” (Ялта
-
Лівадія, 2005), шостому Міжнародному Ф
о-
румі русистів Укр
а
їни “Русистика України у слов’янознавчому контексті Європи та
світу:

підсумки та перспективи” (Ялта
-
Лівадія, 2006); на Міжнародному театрал
ь-
ному симпозіумі (Херсон, 2005);
на Всеукраїнських наукових конференціях: “Укра
ї-
нська мова і л
і
тература: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Херсон,
2001), “Семантика мовних
одиниць: теоретичний і прагматичний аспе
к
ти” (Херсон,
2001), “Творчість Гоголя. Проблеми вивчення і викладання” (Ніжин, 2001), “Вол
о-
димир Гнатюк і сучасність: фольклористика, етнографія, літературознавство” (Те
р-
нопіль, 2001), “Михайло Коцюбинський


митець
, педагог і громадянин” (Ві
н
ниця,
2004), “Радість і страждання як чинники культури” (Київ, 2006),
“Когнітивна лінгв
і-
ст
и
ка: теорія і практика” (Херсон, 2006), “Концепції культури в історії української
гуманіта
р
ної думки ХІХ
-
ХХ ст.” (Київ, 2006)
; Всеукраїнсь
кій науково
-
методичній
конференції “Актуальні питання розвитку спеціальностей мистецтва у контексті
ступеневої освіти” (Херсон, 2001); Наукових читаннях “Постмодернізм як пробл
е
ма
в історії художньої літератури” (Київ, 2002); науковій конференції “Достоє
в
с
ький:
монолог крізь століття” у рамках театрального фестивалю “Вечори Д
о
стоєвського в
Києві” (Київ, 2001); круглому столі філологів і кул
ь
турологів “Світ Гоголя: сучасні
трактування” (Київ, 2002); науково
-
практичному семінарі “Поезія у дзеркалі ХХІ
столітт
я” (Київ, 2002);
філологічному семінарі “Теоретичні й методологічні пробл
е-
ми літературознавства” на теми “Національні моделі порівняльного літературозна
в-
ства” (Київ, 2005), “Понятійний апарат сучасного літературознавства: “своє” й “ч
у-
же” (Київ, 2006),

а та
кож на засіданнях кафедри новітньої української літератури
КНУ імені Тар
а
са Шевченка.

Публікації
. За темою дисертаційного дослідження опубліковано моногр
а
фію
(обсягом 32 д.а.) та 49 ст
а
тей (основних


24).

Обсяг і структура роботи
. Дисертація складається
зі вступу, чотирьох ро
з
ділів
та висновків. Обсяг основного тексту


473 сторінки, загального


529 сторінок. Р
у-
копис укомплектовано бібліографічним апаратом (916 позицій), додатками (примі
т-
ками і коментар
я
ми).


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ





У “
Вступі
” викладено проблематику дисертації, обґрунтовано актуал
ь
ність
обраної теми, проаналізовано стан висвітлення проблеми, визначено мет
о
дологічну
основу, сформульовано мету і з
авдання роботи, окреслено її теорет
и
чну і практичну
цінність, названо етапи апр
о
бації результатів.

У
розділі 1




Міфотворча і міфоруйнівна тенденції у драматургічних ж
а-
нрах останньої третини ХХ


початку ХХІ століть



досліджується пр
о
блемне
поле взаємод
ії драми і міфу, в якому відбуваються жанрові зрушення новітньої др
а-
мату
р
гії.



8




Підрозділ 1.1


В
плив міфотворення, деміфологізації, реміфологізації на
жанрову специфіку драматургії останніх десятиліть
” присвячено категоріальн
о-
му осмисленню змін, яких на пере
бігу з міфом зазнає жанрова система нові
т
ньої
драматургії. В українській драмі
відбувається інтенсивне накопичення фактичного
матеріалу, що дає підстави для нової розробки драматургічної жанрової проблем
а-
тики, досліджень жанрово
-
стильових модифікацій, їх с
труктурно
-
змістових хара
к-
теристик; змінюється значення жанрів як факторів, якими регл
а
ментується художня
цілісність твору; жанри нерідко стають ігровими, їхня художня або комбінаторна
мета превалює над прагматичною. Вр
а
ховуючи спектр розмаїття сучасних жан
рових
маркувань у драматургії, поліцентризм/ацентризм атомізованого літературного пр
о-
цесу, розмитість ко
р
донів між власне драматургічними та іншими родо
-
видовими
ознаками, уніфікація теор
е
тичних положень на цих теренах вбачається можливою за
умов звуження
підходу до жанромодулятивних перебігів та створення не універс
а-
льної, а лок
а
льних типологій, коли в кожному конкретному випадку за критерій
правитиме один із провідних чинників продуктивного жанротворення: таким чинн
и-
ком у дисертації обрано міф. Нове міфот
ворення у драмі відбувається головним ч
и-
ном не на загальному структурному рівні організації тексту, а у більш локальних р
е-
гістрах: сюжетному, мотивному, образному, інтертекстуальному, контекстуальн
о
му,
жанровому. Лише в окремих драматургічних жанрах збереж
е
но/поновлено модель
сильного протагоніста; натомість текстовий загал драматургії: демонструє “деевг
е-
меризацію”, індивідуалізацію протагоніста, його полеміку з “масовими” або “трад
и-
ційними” цінностями, увагу до авторських прийомів нетрадиційної міфізації;
акту
а-
лізує експеримент; грає як з канонізованими драматургі
ч
но
-
театральною практикою
ХХ століття страт
е
гіями “відчуження” (Б.Брехт), “очуднення” (В.Шкловський,
Л.Курбас), “жор
с
токості” (А.Арто), “ритуалізації” та перформативізації
(Є.Гротовський), “надмарі
онетковості” (Г.Крег), так і з новітніми формами репрез
е-
нтації, не схильними обсервувати міф як цілісність: увагу переключено на сегменти
і локальні аспекти міфа, скасовується можливість чітко означених, системних чи
н-
ників, натомість все окремішнє, поодино
ке набуває пріоритетності. Специфіка укр
а-
їнської драматургії постмодерної доби у стильовому локусі вбачається в її баланс
у-
ванні на межі двох векторів тяжіння


модерністського та барокового. Водночас
постмодерністські “підживлення” з російської і американо
-
європейської літерату
р-
них систем суттєво деформують національно зорієнтовану вісь “неомодернізм

необароко”, уніфікують худ
о
жні процеси, задані у несхожих системах координат,
розхитують ментальні ос
о
бливості літературної традиції, базованої на етнографіч
но
-
романтичних домінантах. Подібна тран
с
стильова орієнтованість є одним із факторів
дестабілізації традиційних жанрів, імпульсом жанротворення. На покордонні цінн
і-
сних орієнтацій і стильових пріоритетів жанри перебирають на себе функції динам
і-
чного врегулю
вання комплікації незливних філософських, соціологічних, кул
ь
тур
-
історичних постулатів, несумісних міфологічних світів, упорядкування еклект
и
чних
художніх засобів та систем їх опосередкованої ре
а
лізації.

М.Моклиця впевнена, що “як би не змішували жанрові
компоненти драмату
р-
ги ХХ століття, ... трагедія і комедія залишаються визначальними для всіх жанрів
драматичного роду”. Її твердження, що домінанта трагічного чи комічного “стає о
с-


9




новою кожного нового жанрового утворення” або що “розвиток драматичних жанрі
в


це коливання між трагедією і комедію та різноманітні коливання смішного і траг
і-
чного”
1
, на сьогоденному жанровому матеріалі української драматургії можна о
б-
стоювати і ставити під сумнів залежно від типу орг
а
нізації драматичного дискурсу,
що править за
предмет розгляду


а)
класичний

(чітка жанрова структура; фіксовані
“чисті” жанри; наявність усталеного жанрового змісту, його канонічність і нормат
и-
вність; прокресленість характерів дій
о
вих осіб; спеціалізація загальних принципів
організації тексту; фіксо
ваність часопростору; універсальність, органічність конфл
і-
ктів; точна демаркація компонентів структури; чітко окреслена проблематика; абс
о-
лютний логоцентризм; спроби рефлексивного опанування гармонії та ідеалу; мо
ж-
ливість нерадикал
ь
них опозицій; недвозначн
ий вододіл між суб’єктом і об’єктом;
мім
е
тизм як принцип презентації буття; стрункість і логічність мови; дефінітивна
чіткість і семантична стабільність термінів у маркуванні компонентів тексту; проз
о-
рість вербальних засобів; завершеність і цілісність Косм
осу, його незмінність; неі
н-
терпретативність; соціальний реалізм; когнітивізм у антропологічній сфері), б)
н
е-
класичний

(розвиток внутрішніх суперечностей всередині структури; онт
о
логічна
та іманентна релятивність жанр
о
вого змісту; презирство до лінійних схе
м будь
-
якого рівня структури; символізація хронотопу; модальність конфлі
к
тів; розмивання
компонентів структури


наприклад, “відкриті” фінали; “подвійна” пр
о
блематика;
сумнівний логоцентризм; досвід протиріччя; загострення міфологічних опозицій;
втрата про
відного статусу суб’єкт
-
об’єктною опозиц
і
єю; психоаналітизм; спроби
вивільнитися від диктату логіко
-
граматичної будови мови; конституювання некл
а-
сичних жанрів; епатажна відмова від традиції; моделювання можливих світів; розд
і-
лення функцій між вербальними т
а невербальними театральними техніками; онтол
о-
гічна криза, плюралізм онтологічної проблематики


екзистенціальна, психологічна,
логічна, мовна артикуляція буття; можливість інтерпретації; історицизм; феномен
о-
логічність; інтенціональність свідом
о
сті) чи в)
постнекласичний

(поліваріативність
жанрової оболонки та унікальність її наповнення; недетермінованість дії; розмива
н-
ня/скасування сюжету; темпоральність; ідіографізм; часткова або повна інкасація
класичних компонентів драматургічної структури; непрозора “к
омплексна” пробл
е-
матика на покордонні різних взаємопроникних сфер; логотомія при акцентації ди
с-
кретного літературоцентризму; досвід трансґрессії; зняття або перелицювання оп
о-
зицій; т
о
тальне зруйнування суб’єкт
-
об’єктної дилеми, послідовна деструкція її
кон
цептів; інтелектуалізм; формування ігрових моделей раціональності, в тому чи
с-
лі мовної, плюральність мовних ігор; фундаментальна відмова від будь
-
яких “іде
н-
тичностей”, заміна понятійних категорій симулякрами з метою підкреслити їх при
н-
ципову нефіксованість
; декларована семантична неповнота вербальних засобів; н
а-
ратив як єдино можлива форма артикуляції буття; постісторизм; децентрація і
н-
струментів презентації культурних смислів; семіотизація). Мірк
у
вання М.Моклиці
щодо універсальності жанрової системи драмат
ургії справе
д
ливі лише стосовно
класичного драматургічного дискурсу. Ми поділяємо поз
и
цію Н.Копистянської, яка
обстоює неможливість утворення жа
н
рової системи з “чистих жанрів” і справедливо
вказує, що часто дослідники не враховують п
о
стійний розвиток і вз
аємодію жанрів,



1

Моклиця М. Основи літературознавства.


Тернопіль, 2002.


С.125, 127.



10




через що стереотипи, вироблені на основі одних творів певного періоду, не відпов
і-
дають аналізу інших артефактів у діа
х
ронії
1
; у некласичному і постнекласичному
дискурсах, відб
у
вається оформлення нових жанрових систем з урахуванням змін у
ча
сопросторовому м
и
сленні.

Комплікативність жанрологічних стратегій є органічною особливістю украї
н-
ської драматургії впродовж ключових етапів її історії: генеалогічно укра
ї
нський
драматургічний контекст тяжів до складних (“синтетичних”


Н.Копистянська) жа
н-
рів, які формувалися з гетерогенних складників, приналежних до різних жанрів, р
о-
дів, видів мистецтва. Сьогодні у драматургії практи
ч
но знято з порядку денного
“чисті” жанрові форми, а комплікативні жанролог
і
чні стратегії носять синкретичний
характер, вбира
ючи барочну літу
р
гійну або ігрову компоненту, травестійні моделі,
теоретичні постулати українського си
м
волізму та експресіонізму, жанрові сколи
драми абсурду та концептуалізму, межуючи з наративними структурами, антиутоп
і-
чними модусами або перебуваючи на п
озиціях мовних колізій при зіткненні украї
н-
ських, російських і польських фраз чи сюрреалістичного “розмивання” будь
-
яких
жанрових корд
о
нів. Окрім жанрового поля, під трансформаційними зрушеннями
опиняється сучасний р
о
до
-
видовий контекст. Міфоруйнівні та м
іфотворчі процеси
у новітній українській драматургії суттєво вплинули на жанрову сист
е
му, сприяли
посиленню її синтетичності, здійснили тиск на формування бе
з
лічі “перехідних”
жанрових структур, обсяг яких має широку амплітуду коливань, стали потужними
кат
алізаторами системних зрушень для драматургічного жанротворення, ускладн
е-
ного співіснуванням класичної, некласичної та постнекласичної пар
а
дигм драми,
розмаїттям ідіостилістик, опануванням раніше штучно стримуваних тенденцій нац
і-
ональної і світової драмату
ргічно
-
театральної практики. Жанрова с
и
стема новітньої
драми надзвичайно еластична, рухома, процесуальна, більш того, рівень комплік
а-
цій глобалізується, пересуваючись із ж
а
нрового поля на родо
-
видові взаємовпливи,
що свідчить про експеримент
а
льний преформі
зм новітньої драми та потенціал для
подальшої стабілізації драматургічних жанрів.

Підрозділ 1.2


Т
отальна

міфопоетика як драматургічна жанротворча
стратегія
” присвячено поетапному аналізу дієвих механізмів оформлення неклас
и-
чного і постнекласичного дискур
сів у драматургії у зв’язку з редукцією канонічних
вимог імітат
-
драми на користь відчутної міфоцентричності; окреслено спектр фун
к-
цій, в яких у новітній українській драматургії вист
у
пає міф.

Деміфологізація, розпочата в українській драмі з радянського ідео
логічн
о
го
міфа, поступово поширюється на інші міфологічні системи. 70
-
ті роки ХХ ст. позн
а-
чені зрушеннями і в теорії драми: поширюється концепція пріоритетності “конфлі
к-
ту” над “дією”, відбувається загострення категорії “конфл
і
кту”, його глобалізація і
пол
яризація конфліктних начал, стрімка й неухильна їх міфолог
і
зація. Українська
драматургія відходить від асимільованого під зовні
ш
німи впливами документально
-
репортажного принципу організації сценічних текстів, активізує національну міф
о-
логію як глибоке джер
ело сюжетів, жанрів та при
н
ципів організації драматургічного
цілого, знову розглядає р
е
лігійний чинник як націєтворчий і культуротворчий, а
стосовно драматургічних текстів


як формо
-

і жанротворчий. В естетичній свідом
о-



1

Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературозн
авства.


Львів, 2005.


С.66, 13, 9.



11




сті драматургів 80
-
х


початку 90
-
х
рр. провідне місце посідає міфологія у компе
н-
саторній іпостасі: міфологічні ресу
р
си редагують тематичний діапазон драматургії,
руйнують жанровий стереотип однолінійної безконфліктної п’єси або твору з “ігр
а-
шковим” конфліктом, трансформують поняття “драмату
ргічного конфлікту”, відд
а-
ючи перевагу ігр
о
вій концепції останнього; деформують “чисті” кордони жанрів на
користь жанрового синтетизму й еклектики. Видозмінюється й міф: новітнє міф
о-
творення в українській суспільній свідомості, пов’язане з формуванням ново
ї карт
и-
ни світу та оформленням її базових категорій, набуває ознак територіальної та іде
о-
логічної автономності. Йдеться про новий міфоцентричний дискурс сучасного др
а-
матургічного жанрового моделювання, хоч конкретні механізми вз
а
ємодії міфа і
драми на рівн
і жанротворення і драматургічної архітектоніки є досить завуальов
а-
ними.

Підрозділ 1.3


Вплив міфологічних структур на жанрово
-
креативну пра
к-
тику українських драматургів кризової доби
” пов’язує теоретичні аспекти нові
т-
ньої драмоміфології з творчою практико
ю драматургів кількох пок
о
лінь та різних
жанрово
-
стильових уподобань. Жанрові функції сьогоденної др
а
матургії зазнали
змін порівняно з традиційним сприйняттям драмату
р
гічного тексту як ескізу для
сценічного втілення або, навпаки, як суто “драми для ч
и
тання
”. Наприкінці 70
-
х рр.
ХХ століття в українській драматургії поно
в
люється відчутний міфопоетичний
струмінь. Його вплив на жанрову специфіку драматичних творів спершу відчуваєт
ь-
ся там, де зсередини руйнується штучна концепція
homo soveticus
, дрібнішають п
о-
л
ітичні конфлікти, нівелюється канон соцр
е
алістичної п’єси. Трансформацій зазнає
драматургічна стилістика: драмату
р
ги культивують умовність, у п’єси вводяться
прямі виразники авторського голосу, ставиться під сумнів безапеляційний реаліст
и-
чний хронотоп, пов
ертається надривний трагізм, посилюються позиції іронії, грот
е-
ску, активізується ігровий м
о
дус, знімається відвертий “моралізм”, розгалужується
підтекст, набуває поширення притчева обробка сюжетних ремінісценцій. Відбув
а-
ється загострено ко
н
фліктна психолог
ізація драматургічного контексту. Руйнація
стереотипів соцреалізму та поступове засвоєння окремих стратегій м
о
дерністської
драми, вплив перших західних взірців постмодерної літератури й есеїстики пров
о-
кують рух
о
мість драматургічних жанрових моделей, деклар
ативно долається “теорія
безконфліктності”. А
к
тивізовано пошуки нових/оновлених ресурсів драматургічної
умовності, покликаних деструктурувати чільний реалістичний хронотоп, запроп
о-
нувати нові сценічні моделі, здатні розкривати перед реципієнтами недосту
п
ні

за
реальної повсякденності сегменти соціального чи культурного обшару, п
о
вертаючи
театру втрачену умовність та ігрову природу. У драмі на хвилі док
у
ментального
струменя зароджуються засади інтертекстуалізму та міжтекстової полемічної ком
у-
нікації; з різних

культурних полів формується реєстр міфолог
і
чних “сюжетів”, з
якими варто “полемізувати” через мовленнєві акції драмату
р
гічних героїв: офіціозні
версії української історії викликають сплеск контрве
р
сій, ціннісний світ людини
-
“совка” зазнає абсурдизації, ві
дбувається переосмислення та нове прочитання “ві
ч-
них” образів і традиційних міфів. Зрештою, міф
о
поетичні проекції нової драми
центрують зневажувані радянською драматургією глибинна національна міф
о
логія
та ментальні культурософські ідеї, драма звертається
до українських бар
о
кових і
модерних інвектив, частково долається дискретність етнодраматургічної традиції,


12




спричинена штучною переорієнтацією її ключових формально
-
змістових пріорит
е-
тів на “загальнорадянські цінності”. Розхитування соцреалістичного канону
відбув
а-
ється не тільки на змістовних теренах: в теоретичному корпусі переосмислюється
поняття драми як “відтворювання” та “наслідування”, а театру


як “засобу пропаг
а-
нди”. Драматурги 80
-
х поступово відходять від актуалізації зовнішньої дії, розго
р-
тання сю
жетів за принципом причинно
-
наслідкової казуальності, поповнюють нац
і-
ональну драматургічну поетику низкою міфопоетичних “актуалізацій” та “нововв
е-
день”. Ро
з
вивається авторське міфотворення, проявлене на різних рівнях (заголовки
драм; жа
н
рові визначення як
ключові субтексти до п’єси в цілому; увага до коду
двійництва; авторська сюжетна міфологія; гра з традиційним міфом). Жанровий зріз
драматургії демонструє реєстр найрізноманітніших маркувань, запропон
о
ваних для
своїх творів драматургами різних поколінь: гі
бридні або взаємопроникні жанролог
і-
чні номінації; акцентовані тематико
-
патетичні номінування; б
е
летризовані дефініції;
розширення термінологічного визначення шляхом стислого коментування; оказі
о-
нальні “розшифровування” усталеного жанрологічного терміна; бе
зтерм
і
нологічне
довільне маркування; термінологізація за типом організації драматургічного тексту;
асимілювання інших оформлених жанрових модусів. Більшість авторських жанр
о-
вих дефініцій мають виразну міфопоетичну або ігрову специфіку. Драматурги сх
и-
ляютьс
я до індивідуальної, разового використання, переважно оказіональної жанр
о-
логічної термінології, “розгортання” термінологічної моноодиниці в багатоярусну
конструкцію, складові якої ставлять під сумнів або спростовують точну жанрову в
е-
рифікацію твору. На тлі

а
к
тивізації постреалістичних тенденцій у драматургії театр
як своєрідний естети
ч
ний простір набуває статусу “тексту”, точніше


“претексту”
драматургії. Відносна розкутість драм
а
тургії 90
-
х рр., її свідомий міфопоетичний
вибір багато в чому спричинені усу
ненням іззовні та нівелюванням зсередини пан
і-
вної соцреалістичної стратегії та публікаторською лавиною раніше невідомих, заб
о-
ронених або маловідомих творів, що сповідували ту ж саму міфопоетичну стиліст
и-
ку і поволі з’єднували розірвані ланки етнолітературн
ої традиції. Жанрологічні пр
о-
екції межі ХХ
-
ХХІ ст. зорієнтовані на плідну школу жанрового моделювання, ств
о-
рену “вісімдесятниками”; жанрова палітра ще більше еклектизується, ро
з
слоюються
жанрові визначення: акцентація неканонічних, але вже наявних у є
в
ропе
йському
жанр
о
вому регістрі дефініцій; позиціонування рольових амплуа у жанрі; залучення
у дефініювання інтермедіальних театральних зв’язків; уточнення місця
-
дії на рі
в
ні
жанрової одиниці; позиціонування “адресата” тексту


актора чи аудиторії; свідома
акце
нтація оновлення “давніх” жанрів; жанрові симулякри з модальн
и
ми акцентами;
белетризація жанрових означень; акцентація перформативних стратегій; комплік
у-
вання кількох “вичерпаних” жанрів; жанрова креація з присмаком парадоксу; декл
а-
рування “сценарної” текс
тової стр
а
тегії; привласнення іншомедіальної термінології;
провокативний контекст тр
а
диційних жанрових одиниць; відкрита провокативність
на рівні мовної деструкції; використання м
і
фологічних кліше з метою жанрового
маркування; просторі кількакомпонентні “р
азові” оказіональні жанрові визначення.
У сучасній драматургії фіксуємо постійну “сейсмічну активність” жанрових корд
о-
нів, що сприяє інтенсифікації оформлення нестабільних жанрових утворень. Пос
и-
лення естетичних позицій української драми межі ХХ
-
ХХІ ст. вб
ачається і в пер
е-
міщенні центру смисл
о
вої субстанції явищ з ідейно
-
тематичної і жанрово
-
стильової


13




площин (рівня зовнішньої атрибутованості артефактів) на рівні контекстуальний, і
н-
тертекстуальний, асоціативний, інтуїтивний, тобто на вегетативну периферію ст
ру
к-
тури художнього тек
с
ту. За три останніх десятиліття в українській драмі на шляху її
синтезу з міфом відбулися системні зрушення, закріпилися численні трансформ
а-
ційні процеси, скеровані на вивільнення драматургів від нормативної стилі
с
тики
будь
-
якого одн
означного спрямування, деканонізацію жанрової системи на користь
жанрового діалогізму і жанрової мод
а
льності, на абсолютність умовно
-
метафоричного плану творів, зорієнтованих на театрал
ь
ний кін, а зараз численні е
к-
спериментальні форми при глобальній стильо
вій нетотожності починають напо
в
н
ю-
ватися поглибленим змістом.

У
другому розділі




Варіювання соціальних міфів у драматургічному
процесі останньої трет
и
ни ХХ


початку ХХІ століть



досліджено динаміку
взаємодії драматургічного жанрового моделювання із “
вторинними” міфами р
і
зної
семантики


історичними/політичними, соціальними/ідеологічними, національн
и-
ми/міфами н
о
вого цілепокладання.

Підрозділ 2.1


Міфічний статус особистості в “театрі історії”: “бунт жанру

історичної драми
” акумулює аналіз різних стр
атегій адаптації у новітню драму к
о-
лективних уявлень великих спільнот як “сакральної соціології”. “Соціальний міф”
(П.Гуревич, В.Пивоєв, Д.Козолупенко, М.Савельєва), “іст
о
ричний міф” (Е.Кінан),
“національний міф” (Б.Андерсон, О.Гриценко), він же “ідеолог
і
ч
ний” (Ю.Антонян),
або “політизований сакральний” (О.Клековкін, Г.Юрковськиий) чи “політичний”
міф (К.Флад, А.Кольєв), “міф як різновид ід
е
ології” (Р.Барт) є суттєвим чинником
історичн
о
го процесу, який він обслуговує, і культурного процесу, який він формує.

У ХХ ст. подібні міфи нерідко обслуговувались за допомогою доведених до грани
ч-
ної межі театральних стратегій



н
айбільш органічним жанром, через чиє посере
д-
ництво в літературу “переливається” ідеологічний міф, стає драма. Особливо плі
д-
ними за рі
з
них часів
, а надто в радянському контексті, були “посвячення” масові,
легітимовані театром. Філософські дослідження політичних стратегій ХХ ст. нашт
о-
вхують західних мислителів (Д.Німмо, Д.Комс, Ж.Сорель) на кат
е
горіально відверті
драматургічно
-
театральні аналогії.
Очевидною у соціофілософській рецепції поді
б-
них міфологічних структур вбачається оголена функціональна прагматика, позба
в-
лена прихованих естетичних ресурсів.
Офіційна історична драматургія 80
-
х рр. пі
д-
тримувала чільні на той час метанарації, пориваючи з ме
нтальними драматургічн
и-
ми традиціями, що сприяло розвою імітат
-
літератури й засиллю деструктивних те
н-
денцій у розвитку драматургічних жанрів.
Інтерпретацію соціальних міфів ХХ ст
о-
ліття у будь
-
якій площині


історичній, ідеологічній, національній


новітня
украї
н-
ська драматургія здійснює через відхід від сформованих соцреалі
с
тичною традицією
стереотипів, моделей героя, сценічних ситуацій, жанрових кодів і сюжетних ма
т-
риць.
Поступове нівелювання офіціозної моделі радянської історії розхитало і жа
н-
ровий стерео
тип істор
и
чної драми, що на драматургічних теренах пов’язується зі
скасуванням документалізму, ревізією історичних міфів та самого погляду на іст
о-
рію як на логічну низку достовірних тверджень про минуле.
У другій половині 80
-
х
накреслюєт
ь
ся, у 90
-
ті рр. ле
гітимізуються нові стратегії опрацювання історичних
сюжетів засобами драматургічних жанрів. Увага до психологічної компоненти яс
к-
равих історичних персоналій витісняєт
ь
ся на глибокий жанрологічний маргінес.



14




Плюралістична ідеологія постмодерної доби з недові
рою до будь
-
якого, у тому чи
с-
лі ідеологічного, універсалізму, презирством до авторитетів та зневагою до метан
а-
рацій намагається позбутися ід
е
ологічного ядра, його місце закономірно заступають
периферійні дискретні міфологіки, позбавлені універсальних коорд
инат, але в с
у-
часному українському драматургічному контексті не вивільнені від ідеологічних н
а-
станов. Шлях жанрового нівелювання історичної драми від секулярних документ
а-
лістських стр
а
тегій до маріонеткових постісторичних перформансів розглянуто як
художню

диверсифікацію знакових історичних референтів (“Короткий курс”, “Дв
а-
дцять т
а
кий
-
то з’їзд нашої партії” В.Діброви, “Кліп”, “Блонді та Адольф”
З.Сагалова, “Натуральне господарство у Шамбалі” О.Шипенка, “Маленька п’єса про
з раду для однієї актриси”, “Record
ing” О.Ірванця, “Острів пана Мор
е
но”
О.Бейдермана).
Міфологізація актуальної історії стає однією з наріжних тенденцій
драматургічної динаміки: процесуальні або завершені історичні події драматургами
дезактуалізуються та розглядаються як семантико
-
міфологіч
не ядро, здатне
породжувати безліч центробіжних сюжетів; навіть повне завершення акуальної
історичної колізії не є перешкодою для її “домислювання” або моделювання нових
сюжетних відгалужень. У площині постісторичних перформансів

зневажено жанр
власне істо
ричної драми, так само як і політи
ч
ної, митці апелюють до теоретичних
надбань західноєвропейської та східнослов’янської постмодерної наукової та худ
о-
жньої рефлексії. Більшість драматургів, апелюючи до історичних імен як до міфол
о-
гічних постатей, виходить з

того, що лінійна історія впродовж ХХ століття вже б
а-
гатократно сфальсифікована, тож верифікованість подій може бути відносною або
взагалі скасованою: реальні сюжети трансформуються у міфологічні, маловіддал
е-
ний минущий час потрактовується як ахронний, кон
кретний історичний топос пер
е-
творюється на а
б
страктно
-
символічний сценічний локус, а фальсифікаційні стратегії
“соціальної”, “політичної” міфології витісняються ігровими, театральними. “Пол
і-
тичні” міфи ХХ століття ледь не повністю витісняються “персональни
ми” міфами,
які деструктурують себе й анігілюють з іншими персональн
и
ми міфонаративами,
утворюючи комплікативні конструкти. Натомість історичної драми, базованої на л
і-
нійній чи циклічній моделі історичного процесу та позначеної прихильністю до і
с-
торичних н
аративів, драматурги вдаються до бріколажних дифузійних жанрологі
ч-
них форм, які водночас підпадають деконструкції, стають тимчас
о
вими перехідними
конвенціями на шляху жанрових експериментів.
Жанрово
-
стильові ревізії в опрац
ю-
ванні історичної сюжетики пов’яз
ані з пріоритетними напрямами: а) спростуванням
соцреалістичної видовищно
-
субкультурної моделі “історії з нульового циклу” з пр
и-
таманними їй кліше і встановленням натомість моделі постколоніальної ревізії іст
о-
ричних міфів з переведенням їх у міфологічну пл
ощину поза ідеологіями; б) адапт
а-
цією до постмодерністського “скасува
н
ня історії”, її іронічним переосмисленням,
пастішуванням, міфологічною цикл
і
зацією. Реміфологізаційні інтенції драматургії
90
-
х ставлять під сумнів жа
н
рову продуктивність історичної драм
атургії, натомість
культивують комплікативні жанрологічні модуси, в межах яких продукуються гі
б-
ридні і колажні жанрові структури, позбавлені конкретного ядра: історичні перс
о-
нажі у таких п’єсах виводяться з референційних контекстів, наділяються не характ
е-
р
ними для них рисами, потрапляють у штучні та ризоморфні сцен
і
чні ситуації.



15




Підрозділ 2.2


Міф та антиміф людини
-
“совка” у драматургічному тра
н-
скрибуванні: від апологетико
-
міметичних до символіко
-
ігрових жа
н
рових
форм
” присвячено жанровим моделям подолання
соцреалістичних стандартів орг
а-
нізації драматургічного твору, конфлікту, типу героя та його сцені
ч
ної поведінки,
актуалізованих у препостмодерністських, постмодерністських та не
о
реалістичних
стильових координатах. Моделі героя
-
сучасника створюються др
а
мату
ргами 80
-
90
-
х
рр. із залученням міфологічних стратегій. П’єси “нової хвилі” розгортають персон
а-
жні ряди як скасування моделі людини
-
“совка”, найпершою альтернативою соцре
а-
лістичному героєві (небагатослівному, впевненому у собі, ідеологічно заанґажов
а-
ному,
нерефлективному) стає антигерой
-
маргінал, який копирсається в собі, у сим
п-
томах хвороби покоління. Драматургія говорить новомовою (чорнуха і сюр), відб
у-
вається підкре
с
лена деестетизація персонажів, на перший план виходять не
-
герої,
здатні до болісних копир
сань у собі (граничний прояв


маргінали з редукованою
почуттєвою сферою, для яких чорнушечні акції є єдино можливою формою внутр
і-
шнього спротиву). Надривний кіч комуналки, звалища, смітника суттєво переоріє
н-
товував драматургічну стилістику: діалоги ставал
и розлогими, але порожніми і ди
с-
кретними; редукції підпала дія на кону; багатослівні рефлексії персонажів не являли
сильних характерів, не містили несподіваних відкриттів, “дія” дорівнювала “рефле
к-
сії”, акцентувались стратегії мовного спротиву


проникненн
я у сценічні тексти сл
е-
нґу, ствердження рефере
н
ційного потенціалу неконвенційної лексики та фразеології,
знижена і деструктивна мовна гра з текстами культури. Актуалізувався драматургі
ч-
ний тип “зайвої людини”, яка “випала” з “системи”. Перехід від “зайвої
людини” 80
-
х до “маленької людини” 90
-
х пов’язаний із маргінал
ь
ним статусом рефлексивних
дисидентських героїв у драмі “нової хвилі” на тлі тоді ще офіційної моделі протаг
о-
ніста, сформованого за умов ідеологічного анґажементу; скасування подібного ім
і-
тат
-
ку
льтурного ядра відкриває галерею н
е
завуальованих протистоянням “системі”
слабких та розпорошених ідентичностей постколоні
а
льних героїв на тлі рухомої
препостмодерністської аксіології або ціннісного вакууму постмодерної доби. “Н
о-
вохвилівці” поставили під су
мнів валідність і довготривалість соціалізму як суспіл
ь-
но прийнятної ідеолого
-
економічної моделі: їх контрміфологічна стратегія спрям
о-
вується на знетронення конкретних символів/ідолів соціалістичної міфології та заг
а-
льних концепцій, на яких вона базув
а
лась

(трилогія О.Шипенка про підпільний рок:
“Серсо”, “Спостерігач”, “Смерть Ван Халена”). Епатувався соцреалістичний наратив
“в
е
ликого стилю”, розтину було піддано взірцеві, еталонні міфообрази радянської
доктрини. В акт творчості переводилося буденне життя н
еформалів з його найни
ж-
чими життєвими реаліями та випадковостями: у п’єсах скасовується зовнішня, ф
а-
бульна дія, їх персонажі багатослівно “переоповідають себе” (з текстів зникають в
о-
льові, активні й небагатослівні протагоністи з індивідуально прокресленою
лінією
долі, причетною до офіційної системи цінностей). В.Діброва як представник насту
п-
ного за “новохвилівським” покоління драматургів, навпаки, висловлює сумнів у
продуктивності ментальних моделей для пострадянської людини, яка в “совковій”
системі коорди
нат перетворюється на н
е
виліковного мутанта. Дійові особи його
“Поетики застілля”, однолітки “альтернативного” покоління О.Шипенка, давно ж
и-
вучи в іншій системі актуальних координат, досі вимірюють світ “совковим” ми
с-
ленням з відповідними цінностями і кате
горіями, ілю
с
труючи застигання віджилої


16




ідеології у формі “культурного стилю”, супроводжуваного граничними формами с
о-
ціального аутизму. Модусом літургічності у “Поетиці застілля” маркується не інт
е-
лектуальний спротив, як у трилогії О.Шипенка, а навпаки


р
а
дянський хронотоп з
усіма його абсурдними святами, концептами і цінностями: морально понівечене п
о-
коління не може позбавитись спустошлив
о
го тягаря віджилої доби. Протиставлення
радянській “системі” героїв
-
неформалів у трилогії О.Шипенка поступається генер
а-
лізації впливу вже скасованої “си
с
теми” на спотворений ментально
-
психічний світ
героїв В.Діброви. Об’єднання “совков
о
го” та “дисидентського” аксіологічних полів
та зняття разючих протиріч між ними здійснює З.Сагалов (“Надб
е
режжя Круазетт”),
створивши п’єс
у
-
паліндром, де героїні не лише за радянських умов сповідують ді
а-
метрально пр
о
тилежні життєві принципи, але й поступово міняються місцями на тлі
нових с
у
спільних обставин. По ходу дії драматург поволі знімає біполярну модель
конфлікту, характерну для струк
тури близнюкових міфів, і долає опозицію між об
о-
ма аксіологіями, розгл
я
даючи сестер як жертв “системи”. Певні моделі “виходу” за
нищівні межі пострадянської дійсності пропонують виключно п’єси неореалісти
ч-
ного спрямування (“Пересаджене серце” В.Фольварочно
го, “Нелегалка”, “Жага ек
с-
трему”, “Євангеліє від Івана” А.Крима). “Порожні люди” у названих драмах не є т
о-
тальним типом нового драматургічного героя, а лише еманують негативний перс
о-
нажний ряд, якому протиставлено понівечених “сист
е
мою”, але внутрішньо ціл
ьних
персонажів, здатних пережити непевні часи та відрод
и
тися. Неореалістична драма
розвиває традиції українс
ь
кої соціально
-
проблемної та соціально
-
психологічної
п’єси, не цураючись окремих прийомів постмоде
р
ного драматургічного письма, але
продовжуючи пол
яризувати дій
о
вих осіб на “безнадійних” та “наділених моральним
шансом”. Якщо драматурги 80
-
х найч
а
стіше полишали “альтернативних” героїв на
повному роздоріжжі, а п’єси нері
д
ко мали відкриті фінали, якщо постмодерністська
драматургія взагалі позбавляє свої
х децентрованих персонажів будь
-
якої перспект
и-
ви, то неореалістична драма 90
-
х стає своєрідним акумулянтом “позитивної прогр
а-
ми” для “зайвих людей” новітньої формації. Водночас у її текстах повністю знім
а-
ється культивована реалістами 70
-
80
-
х ідеологічна оп
озиція “ми”/“вони”. Реалісти
ч-
на традиція у постмодерну добу нівелює продукти
в
ний соцреалістично
-
постмодерністський міф людини
-
“совка” як остаточного морального каліки, дегр
а-
дованого шута з відмерлими почуттями, пропонуючи антиміфологічну версію п
о
с-
тупового

болісного оговтання героїв від “совкової” родової травми або межичасн
о
го
травматичного шоку. Концепт “система” драматургами
-
неореалістами узагал
ь
н
ю-
ється


нова “система” не краща від знетроненої старої, їй так само байдужа ко
н
кр
е-
т
на людина з її проблемами

та життєвими негараздами. Якщо у постмодерній драм
а-
тургії “відсутніми” стають референти, порожні симулятивні знаки яких наб
у
вають
самостійного онтологічного сенсу, то неореалістична драма ситуацію перел
и
цьовує:
“присутній” референт у новій системі координ
ат ніяк не “означ
е
ний”. Проте у не
о-
реалістичній драматургії 90
-
х крист
а
лізуються пошуки шляхів гармонізації розкол
о-
того та збуреного потрясіннями українського світу кінця ХХ ст., який у др
а
матург
і-
чних стратегіях “нової хвилі” поставав хаотично та ентропійн
о, а у постм
о
дерних
текстах і досі лишається дискретним і спотвореним. Реалістична драма нам
а
гається
втримати від постмодерної деструкції замкнену цілісність категорії “стра
ж
дання”,
оформлену ще в циклізмі античної трагедійної трилогії: неординарний вч
и
нок

героя


17






страждання


покарання, яким г
е
рой спокутує власну неординарність


апофеоз


настання чергового етапу космізації (примирення героя та світу). Н
о
вітні драм
а-
турги, розробляючи суча
с
ний їм соціокультурний контекст, найчастіше відходять
від мім
е
тико
-
реалістичних стратегій до символіко
-
ігрових (парадокси “Серсо”
О.Шипенка, двоїстість ант
и
героя, імпресіоністично
-
експресіоністські алюзії в його
“Спостерігачі”, обігр
а
ний код двійництва у “Смерті Ван Халена” О.Шипенка і “Н
а-
дб
е
режжі Круазетт” З.Сагалова; оз
вучування “зовнішнього” і “внутрішнього” мо
в-
лення, зняття вербальної напруги через “переклад” абсурдних складових конц
е
пт
о-
сфери, поступове зривання машкар з дійових осіб, експерименти з означ
у
ванням у
“Поетиці застілля” В.Діброви). Навіть неореалістичні п’
єси активно асимілюють м
і-
фопо
е
тичну свідомість, оперують її прийомами.
Переосмислення драматургією р
а-
дянської соціально
-
ідеологічної міфології змушує драматургів шукати дієві ант
и
м
і-
фологічні ресурси для ревізій створеної імітат
-
драмою м
о
делі людини
-
“совка”
, пр
о-
понувати жанрово
-
стильові нововведення її інтерпр
е
тацій.

У
підрозділі 2.3


“Міф України” і його новітні інтерпретації у гібридних
жанрових структурах материкової та діаспорної драми
” увагу з
о
середжено на
інтерпретаціях у
к
раїнської ідеї через релігій
ну і світську міфологічні складові у
драматургії діаспори і метрополії.
Порівняння діаспорної драматургії другої пол
о-
вини ХХ


початку ХХІ ст. з метр
о
польною драмою досліджуваної доби дозволяє
виокремити проблемно
-
тематичні локуси, спільні для обох традиці
й. Новітні драм
а-
турги почасти усвідомлюють подальшу непродуктивність панівних в
україноцентричному літературному дискурсі матриць


“плакал
ь
ної” і “славлячої”,
тому шукають шляхів опрацювання “міфа України” у більш органічних, ест
е
тично
адекватних координа
тах. Якщо метропольна “дозволена” драматургія 20
-
30
-
х рр.
демонструє поступовий неухильний відхід від національних основ на користь
“радянської” пропагандистської проблематики, то діаспорні митці докладають ч
и-
мало зусиль, аби протистояти дискредитації укра
їнської національної ідеї радянс
ь-
ким офіціозом. Однією з матриць інтерпретації української історії та драматургічних
проекцій міфа України для діаспорних драматургів стає плідна в національній
традиції барокової та модерністської доби релігійна драма. Майж
е знищений у
драматургічній літературі
материкової
України концепт “християнська нація” в
а-
бить діаспорних драм
а
тургів, причому на другий план відходять конфесійні
різночитання, і семанти
ч
не поле інтерпретації християнського міфа як
націєтворчого стає надко
нфесійно
-
секулярним.
З
а “сакральну” для письме
н
ників
діаспори править не конфесійна, а національна приналежність: християнська
алюзивність обслуговуює не стільки віру, скільки національно
-
українські
центр
о
версійні компоненти. Вилучені з сакрального контекс
ту церковно
-
літургійної
обрядовості, євангельські локуси переносяться в обмирщено
-
алюзивний план
української історії ХХ ст. Надконфесійне секулярне наповне
н
ня не заважає
даіспорній драмі апелювати до принципів поетики староукраїнського, у тому числі
народн
ого театру. “Українська транско
н
фесійність” інтерпретується як непохитна
міфологічна цілісність, опозиційна до великоде
р
жавної візантійсько
-
православної
ортодоксії імперського штибу. Посилюється увага до різдвяного архетипу, компле
к-
су хресного шляху, хресн
их мук і хресної жертви, а великодня секуляризована с
ю-
жетика відсувається у футурологічну проекцію “во
с
кресіння України” на рівні


18




державності і супроводжується необхідною для ць
о
го умовою


смертю новітнього
Ірода або крахом нового імперського режиму.
Д
рам
и “Ірод Окаянний” І.Завади, “Не
плач, Рахіле...” Ю.Тиса, “Зимове дійство” В.Вовк вписуються у давню європейську
тр
а
дицію національних міфологічних “привласнень” Христа, заякорену на
надпотужній знаковості і матричності цього сакрального образу, посилених з
а рах
у-
нок національно
-
політичної складової. Маркованість українського контину
у
му в
євангельському сюжеті є прямим відсиланням до народних вертепів, колядк
о
вий
шар акцентує модель “народного Христа”, відмінну від його офіційно
-
конфесійних
версій. Топографіч
на л
о
калізація українських “малих батьківщин” Христа
(Лемківщини, Гуцульщини, Поділля) художньо декларує сакральні “а
н
тицентри”,
відмічені Божественним промислом, на противагу офіційному імперському “це
н-
тру”, відкритому для промислу диявольського. З іншого

боку, в такий спосіб
оновлюється вертепна народна версія народження українського Христа, що дає зм
о-
гу розгортання широкого культурного контексту шляхом розширення значень пр
о-
ст
о
ру і часу у матричній (вертепній) сценічній ситуації. Вертепний код уможливлює

зняття конфесійних нюансів та різночитань, натомість формує привабливу
ек
у
менічну модель етнічно
-
ментальної спільноти, здатної протистояти Іроду. На
комплікативну жанрологічну структуру п’єс діаспорних драматургів спраць
о
вують
використання давніх власне у
країнських форм (трансформованої поетики “вінка
сонетів”, поновного введення до сучасних п’єс барокових інтермедій і масок; вик
о-
ристання текстів гагілок, плачів
-
лементів і молебнів до Матері Б
о
жої, алюзії на
Трійцю, алегорії для лялькового театру, а
р
хаїзов
аної молитовної мови), які свідчать
про певну стилістичну фрагментацію, еклектизм і жанрову гібридність аналізованих
творів.
У цілому діаспорний міф України вписаний в євангельський контекст і п
о-
збавлений суперечливих акцентів. Метропольна драматургія оста
нньої третина ХХ
ст., осмислюючи українську історію не в євангельських, а у відверто світських коо
р-
динатах, виявила безліч загострень, хитань і суперечностей, витворивши біполярну
модель опозицій між ревними носіями національної ідеї та її супротивниками.
Україноцентрична міфологія інтерпретується драмою 70
-
80
-
х рр. позитивно і по
в-
чал
ь
но, що знижує естетичний рівень п’єс та імпульсує сплеск реанімованих, але не
осучаснених жанрових стратегій, які на тлі пошукової стилістики в інших пробле
м-
но
-
тематичних регі
страх драматургії виглядають законсервовано і руд
и
ментарно.
Навіть на межі тисячоліть ще друкуються п’єси з гранично поляриз
о
ваним,
ідеологічно анґажованим, ледь не анахронічним утіленням козацької міфології, пр
и-
клад чого являє “Зрада” С.Майданської.
Ідеол
огічна н
астанова авторки стає на
заваді повноцінній жанровій реалізації органічної для української літератури
драм
а
тичної поеми. При відчутній заідеологізованості мутацій зазнає сам
е цей

жанр,
вбираючи в себе ознаки нав’язливого доктринерства сере
д
ньовічно
ї агіографії,
матричні форми тенденційного літописання, опраць
о
вані та відхилені історико
-
революційною драмою, повчальні елементи патерикової традиції, позірний п
а
фос
панегіричного віршування; мутована драматична поема вписується у розряд творів
неомонуме
н
талізму, регресує, втрачаючи свої ледь не столітні надбання. На схилі
тисячоліть українська драма віднаходить конструктивний шлях ро
з
робки
національної міфології через ускладнення та розслоєння естетичних контекстів і п
о-
етичних ресурсів відповідних художні
х моделей, сюжетів і образів (позиціонування


19




героя і самої наці
о
нальної ідеї “на роздоріжжі” у драмі Г. та Л.Тельнюк “У.Б.Н.”,
ігровий модус в опрац
ю
ванні козацької міфології у п’єсах Б.Жолдака “Чарований
запорожець” і В.Бойка “К
о
заки та Лейба
-
шинкар”). Зм
інюється реєстр ключових
персонажів національно
-
міфологічного пантеону, він проблематизується за рахунок
художнього осмислення відносно нових для національної міф
о
логії постатей
В.Винниченка, С.Бандери, Н.Махна, С.Петлюри, А.Шептиц
ь
кого (п’єси
Я.Верещака,
М.Лактіонова
-
Стезенка, В.Фольварочного, В.Герасимчука та ін.), тож
відкриваються можливості естетичного переформатування національного міфа і
ревізії його пріор
и
тетів.

У
третьому розділі




Митець як міф та антиміф



розглянуто скл
а
дний
комплекс проблем,

пов’язаних з архетипним образом Митця в новітній українській
драм
а
тургії.

Підрозділ 3.1


Трансформація модерністського міфу про Творця у пос
т-
модерністську добу і жанрологічний шлях від теургічного дійства до антиви
с-
тави
” присвячено порівняльному аналізу ж
анрової реалізації дискурсу художника у
драматургії українського модернізму і різностильових стратегіях постмодерної д
о-
би. Оскільки і в модерністській, і в сучасній драматургії чимало текстів зосереджені
на розв’язанні складного комплексу проблем творчості

та створенні цілої гал
е
реї
художніх образів митців як драматичних репрезентантів культурного процесу, через
систему порівняльних базових понять розгорнуто картину трансформаційних тенд
е-
нцій від модерністської драми про креативну “надлюдину”, монологічного

“прор
о-
ка” до сучасних новацій у жанрово марк
о
ваних драматургічних текстах ізоморфної
тематики, присвячених різним аспе
к
там творчості


від біографічних до архетипних.
Враховано різний статус др
а
матургічних жанрів у художніх системах двох рубежів


ХІХ
-
ХХ
і ХХ
-
ХХІ ст
о
літь: у модернізмі драма як глибоко емотивний синтетичний
дискурс епохи кр
и
зи
ratio
, культурної сугестивності, чуттєвої рефлективності та
граничного інд
и
відуалізму


один із ключових жанрів, де відбувається апробація
модерністс
ь
ких пріоритетів,

а трагізм драми, як і модернізму в цілому, виявляється
оптимістичним і г
у
маністичним; у літературі доби постмодерну з його недовірою до
emotio

і тяжінням до приміряння/зривання різних масок вона ж


неакцентов
а
ний
раритет з глибокого жанрологічного марґін
есу, де моделювальна динаміка носить
уривчастий псевдоритмічний характер, орієнтуючись здебільшого на акти вже оф
о-
рмленої законодавчої стилістики, зініційовані найчастіше філософс
ь
кою, а також
прозовою (зрідка поетичною) традиціями, закріплені їхнім худо
ж
н
ім та есеїстичним
досвідом і відрефлектовані критикою й літер
а
турознавством. Утім, ця обставина не
заперечує очевидну наявність дискретного коду модерністських стратегій в украї
н-
ській драматургії постмодерної доби, яка не відповідає майже універсальній для

з
а-
хідної естетичної думки біполярній моделі несумісності модернізму і постмодерні
з-
му.

Творчість є культурфілософською колізією, яка врівні цікавить і модерністс
ь-
ких, і протопостмодерністських, і сучасних драматургів. Сприйняття художньої тв
о-
рчості, а у з
в’язку з цим і художня рецепція образу митця у кризові, “п
е
рехідні”
епохи набуває дещо специфічних рис, виступаючи як “міфотворчість”. Друга пол
о-
вина ХХ ст. трансформує код “культу творчості” у “культ констру
ю
вання”, який
проявляє себе в літературі ще до о
формлення постмоде
р
ністського мейнстриму


20




(драматургічний “документалізм”). Нерідко естетичний “дискурс митця”, явлений у
драматичних творах українського модернізму, віддзеркалював і авторську поз
и
цію
індивідуального модерного драматурга, і ключовий “субтек
ст” його життєтворчості
(Леся Українка, М.Куліш, В.Винниченко). Дискурс митця у драматургії українськ
о-
го модернізму не втілюється у форми бі
о
графічної драми


письменники
-
модерністи
свідомо оминають “культивування” авторитетів і міркують про колізії узагал
ьнен
о-
го, символічного Художника, загубленого у безодні між Божественним і Диявольс
ь-
ким промислами. В українській модерній драмі, присвяченій колізіям творчої ос
о-
бистості, в загальних рисах формується модель постмодерного драматургічного бі
о-
графізму. Центро
м такої моделі для українських митців початку ХХ ст. стають ні
ц-
шеансько
-
фрейдистські мотиви, ізоморфні сформованій за доби модернізму псих
о
а-
налітичній рецепції архетипної структури геніального митця класиками юнгіанс
ь
кої
школи. Поняття творчості суттєво зм
інюється у драмі доби постмодерну: у нов
і
тніх
п’єсах нерідко домінує семіотичний контекст креативної життєвої поведі
н
ки, а теу
р-
гічний міф російського модернізму, свого часу лише фрагментарно адаптований в
український контекст, на новому оберті “переживаєть
ся” українською драматург
і
єю
кінця ХХ


поча
т
ку ХХІ ст. Більш того, цей міф доводиться до граничної межі і по
с-
тупово розщеплюється на “життя” (найчастіше модель нещасливої, приреченої р
о-
дини або навпаки


родинного благополуччя як цвинтаря для таланту, том
у біл
ь-
шість п’єс завершується смертю або смертельною хворобою головних героїв) і “тв
о-
рчість” (інтертекстуальні стратегії, нові рецептивні ракурси, ігрові вкраплення, ді
а-
лог текстів автора п’єси і біографічного протагоніста). Деміфологізація заштампов
а-
них с
оцреалістичною традицією образів видатних митців України та Європи відб
у-
вається не через “деканонізацію” класики і пов’язане з нею заперечення самого
принципу “ідеологічного читання”, як це робила постмодерна проза, просякнута ід
е-
єю нонселекції, а головним

чином за рахунок акцентування пост
-
юнгіанських пс
и-
хологічних комплексів, якими потенційно наділені митці, виведення на сцену їхніх
конфліктних подружніх стосунків, сегм
е
нтацією їхнього внутрішнього “Я” на кілька
автономних психічних конструктів, які важко

поєднати у гармонійне ціле; увагу
драматургів зосереджено і на небі
о
графічному розв’язанні колізії життєтворчості
людини мистецтва. Автори небіографічних п’єс, присвячених проблемі митця і ми
с-
тецтва у постмодерністську епоху, полемізують із модерністською

концепцією х
у-
дожника, але нові станда
р
ти дискурсу митця поки що обстоюють ідіографічно, без
спільної концептуальної наст
а
нови.

Підрозділ 3.2


Поет як медіум, біографічний персонаж і текст: еволюція
“бі
о
графічної” драми у міфологічному та антиміфологічному

контекстах



присвячено аналізу біографічної драматургії, яка у досліджуваний період прев
а
лює
в дискурсі митця. На відміну від модерністської традиції, в якій творчість і творча
особистість розглядались переважно в абстрактно
-
символічній площині, новітня

драматургія засв
і
дчує превалювання в її текстах біографічного локусу. Українські
драматурги, працюючи в біографічному фарватері, віддають перев
а
гу сильному і
неординарному типу протагоніста, найбільшу прихильність виявивши до емблем
а-
тичних пост
а
тей україн
ської літератури, які за радянських часів були перетворені на
знеособлені монументи і стали нормативними взірцевими героями класичної імпе
р-
ської міфології, а герої подібних міфів, як відомо, втілюють загальну примарну мету


21




(настанову), а не конкретні людсь
кі характ
е
ри.
На сучасному етапі проблематично
знайти нетривіальні ракурси драматургічної інтерпретації письменницьких біогр
а-
фій, особливо коли йдеться про пе
р
соналії, наближені традицією до евгемеричних
міфологічних героїв (в українському контексті це нас
амперед знакові постаті наці
о-
нального письменства


Шевченко, Франко, Леся Українка, Кобилянська, Довже
н-
ко).
Драматурги, які подають не лише репліковану біографію письменника, а й с
у-
проводжують свої розмисли текстуальними ві
д
силаннями до його художніх твор
ів,
потрапляють у надскладну ситуацію розрізнення “голосів” біографічно реального та
естетичн
о
го суб’єктів і організації цих двох субтекстів у певний ряд драматургічних
взаємин. Ретрансльований е
с
тетичний матеріал при цьому, як правило, не піддається
сумні
ву, критиці, полемічним інтерпретаціям, натомість спрацьовує як ілюстр
а
ція
до тих чи інших сегментів біографічного міфа про “генія”, покликана випр
а
вдати
черговий біографічний культ.
Біографічна драма також певною мірою п
о
збавлена
“дірчастості” тексту, яка

створювала б вільне поле реалізації інт
е
нцій драматурга
(задані вік персонажа, його родинний стан, психотип, характер мислення і поведі
н-
ки, контекст, його максимальна конкретизація, інколи навіть т
и
ражована типізація),
але виведення на сценічний кін саме
протагоніста
-
митця через його креативність,
нестандартність, внутрішню конфліктність дає драматургові змогу інспірувати бе
з-
ліч неординарних сценічних ситу
а
цій.

З кінця 70
-
х років українська біографічна драма, являючи собою драматургі
ч-
ний варіант життєпису,

проходить складний шлях жанрової еволюції, який розпоч
и-
нається на міметичному рівні “ювілейної” п’єси. Вже драматурги
-
традиціоналісти
навіть за часів соцреалістичного пресингу прагнули докорінно змінити драматургі
ч-
ну стилістику, вивести на сцену оновленог
о героя, схильного до багаторівневої ре
ф-
лексії, апробувати синтетичні або дифузійні з
а
соби драматургічного письма.

У 80
-
ті
рр. гостро відчувається родо
-
видова консервативність драми, її тодішня малоприд
а-
тність для формального експериментато
р
ства. Це помітн
о при порівнянні п’єси
Ю.Щербака “Маленька футбольна команда” з однойменним раніше написаним оп
о-
віданням, з якого і виріс драмат
у
ргічний текст. Жанрові кордони оповідання
Ю.Щербак розсував вільно і впе
в
нено, інтерпретував їх через активну комплікацію з
“не
прозовими” формальними елементами (використання структ
у
рного кліше сонета
з кодою; наявність фрагментів, написаних в асоціативній манері “потоку свідомо
с-
ті”; задіяність публіцистичних інтонацій; дискретна метаметафоричність); в опов
і-
данні, спов
і
дуючи принц
ипи неореалістичного письма, автор говорив з читачем як
наратор і як ліричний герой водночас, ігноруючи ст
а
ндартні вимоги і традиційні
жанрові оболонки. П’єса ж, попри її непересічність для свого часу, демонструє пр
и-
стосування автора до канонічних вимог тр
агедійного жанру (у “позитивного” прот
а-
гоніста, наділеного ознаками ідеального “героя доби”, активного виборювача пра
в-
ди, є “негативний” антагоніст; чільне місце відводиться Хору; рання смерть прот
а-
гоніста возведена в ранг спра
в
жньої трагічної події, вона
є жертвою в ім’я високої
мети; акцентуються стрункість сюжету і катартичний модус). Відповідно, відтвор
е-
ний у прозовій версії абсолютно нестандартний для тодішньої літератури образ т
и-
хої, споглядальної та делікатної людини, супроводжуваний несуєтною камерн
ою л
і-
нією поступового згасання молодого життя, витісняється черговим стереотипом
“борця” у вельми консерват
и
вній формі драми.



22




Нова концепція драматургічного героя біографічного жанру, запропон
о
вана
на межі ХХ
-
ХХІ століть, змінює не стільки ставлення драмат
ургів до своїх перс
о-
нажів та їхніх життєвих прототипів (адже для авторів новітніх п’єс, на відміну від
постмодерністської прози Ю.Андруховича, С.Жадана та інших, Шевченко лишаєт
ь-
ся класиком так само, як і Шекспір, Леся Українка, І.Франко, Л.Толстой та ін.)
, ск
і-
льки розширює межі авторської свободи, яка реалізується в різних формально
-
змістових площинах. Знімаються соцреалістичні вимоги “обмеженості” та ієрархі
ч-
ності протагоністів біографічного канону


суттєво ро
з
ширюється неієрархізований
реєстр “святців”
новітньої драматургії, і поряд з традиційними образами названих
митців, актуальних для попереднього каноноутворення, актуалізується “призаб
у-
тий” архетип універсальної барокової люд
и
ни (“Містер Сковорода” Я.Верещака і
О.Вратарьова, “Сад” В.Шевчука), чільне
місце посідають нові типи та імена біогр
а-
фічних героїв


режисер фатальних мет
а
морфоз Кафка (“Не вірте добродію Кафці”
З.Сагалова), наділений рисами “сакральної жертви” юний Леонід Кисельов (“Мал
е-
нька футбольна команда” Ю.Щербака), українські дисиденти В.С
тус і Н.Світлична
(“Іконостас України” В.Вовк), чеський патріот Чапек (“В облозі Саламандр (Чапек)”
В.Герасимчука), очільник чилійського інт
е
лектуального спротиву Пабло Неруда
(“Зоря і смерть Пабло Неруди” І.Драча), західноукраїнський письменник Ярослав
Га
лан (“Вирок (Обірвані струни)” В.Фольварочного, “Б
а
лада про Ярослава Галана”
Д.Дереча), видатна балерина Айседора Дункан (“Мені тісно в імені твоєму”
Т.Іващенко, “Три життя Айседори Дункан” З.Сагалова), внутрішньо роздво
є
ний
В.Сосюра (“Третя Рота” О.Климен
ко), невизнаний “пророк” Винниченко (“Доки м
о-
ре перелечу...”, “Петлюра” В.Фольварочного), знакові постаті старокитайської літ
е-
ратури, які розхитували її канон (“Друже Лі Бо, брате Ду Фу” О.Лишеги), ексцен
т-
ричні, сексуально привабливі Едіт Піаф (“Ассо та П
іаф, або Ще один тост


за Ме
р-
моза!” О.Миколайчука
-
Низовця) і Сара Бернар (“Любовні ігри Сари та Елеон
о
ри”
З.Сагалова), Василь Єрошенко


колишній українець, що став класиком новітньої
японської літератури (“Гомарано” О.Муратова), н
а
ділений психоневрастені
чними
рисами геніальний художник Марк Шагал (“Польоти з ангелом” З.Сагалова). Як б
а-
чимо, опозиція “міфу батьківства” у новітній українській драмі створюється, на ві
д-
міну від брутально
-
деконструктивних стратегій сучасної прози, виключно в естет
и-
чній площині



шляхом суттєвого розширення мистецького пантеону, його поступ
о-
вої деієра
р
хізації (натомість раціонального, впевненого у своєму житті
-
покликанні
(= “боротьбі”), “мармурового” ідеологічного доктрин
е
ра (новонаверненого реаліста,
навіть прагматика) драматур
ги здебільшого пропонують децентрованого інтуїтивн
о-
го персонажа, який сприймає власну творчість з позицій барокових (формальні тр
ю-
ки, містична місія, мовні ігри), модерністських (божевілля, загос
т
рення архетипної
сфери, синестезія, досвід граничної межі, с
новидіння, спокута) або постмодерніс
т-
ських (гра, операціональна логіка, цитатність, конструювання, перелицювання пол
я-
рних акцентів, циклізація біографічних сюжетів)); коригуванням набору узагальн
е-
них якостей його представників (натомість цілісності та мону
ментальності, знаков
о-
сті для культурного поля відтепер серед пріорит
е
тів


ексцентрика; презирство до
канонічних вимог; біографічна “індивідуал
ь
ність”; “антизнаковість” щодо канону;
психічні компл
е
кси, якими в принципі знімається можливість гармонізації жи
ття
творчої людини; внутрішня надлам
а
ність; нетривіальність, вірогідність модальних


23




оцінок життєвого і творчого шляху героя; підкреслена чуттєвість, інколи навіть


надчуттєвість; ситуативна непрогнозованість; спонтанна креативність); полемізац
і-
єю евгемери
чної проекції розробки ключового сюжету; сегментацією біографі
ч
них
образів на кілька стійких психічних комплексів (наприклад, триіпостасно предста
в-
ляють своїх протагоністок З.Сагалов (“Три життя Айседори Дункан”), Ю.Щербак
(“Сподіватись”) і Н.Неждана (“І в
се
-
таки я тебе зраджу...”)). Інший спосіб сегмент
а-
ції (тиражування) протагоніста
-
митця конституюється привілей
о
ваним становищем
подвійних текстових стратегій і введенням різних бінарних моделей протагоні
с
тів:
внутрішньо
-
опозиційної


протагоніст і антагоні
ст злиті в одній особі (“Д
о
ки море
перелечу...” В.Фольварочного, “Втеча від реал
ь
ності” Т.Іващенко, “І все
-
таки я тебе
зраджу...” Н.Нежданої, “Окови для Чехова” В.Герасимчука); семіотичної


один п
е-
рсонаж знаково вибудовує власне життя за взірцем іншого (“
Цикута для Сократа”,
“Душа в огні”, “Поет і король, або Кончина Мольєра” В.Герасимчука); реінкарн
а-
ційної


протагоніст оживає як антаг
о
ніст (“Трагедія Нобеля і драма Хемінгуея”
В.Герасимчука); паралельної


метафізичне “прот
и
стояння” двох протагоністів є
л
ише грою уяви, тож може сприйматися як кон
ф
лікт лише на рівні опозиціонування
у тексті (“Кохані Бетховена і коханки Паг
а
ніні” В.Герасимчука); агонально
-
опозиційної


протагоніст і ант
а
гоніст ведуть нескінченну боротьбу, в якій не може
бути переможців (“Мен
і тісно в імені тв
о
єму”, “Таїна буття” Т.Іващенко, “Поганські
святі (Лев і Левиця)” І.Коваль, “А
с
со та Піаф, або Ще один тост


за Мермоза!”
О.Миколайчука
-
Низовця, “Любовні ігри Сари та Елеонори” З.Сагалова). Посил
ю-
ються мотиви “безс
и
лого” перед буденним ж
иттям трагічного героя, присудженого
на смерть


гине Ярослав Г
а
лан у п’єсі Д.Дереча; занапастив власну родину Франко
у “Таїні буття” Т.Іващенко і “...посеред раю, на майдані” В.Клименка; трагічно вм
и-
рає зраджена Єсеніним Айседора Дункан під пером Т.Іващен
ко і З.Сагалова; ско
р-
ботну мелодію грають у фіналі приречені Бетховен і Паганіні В.Герасимчука; на
очах у глядачів помирає самотній Шевченко в “Оксані” О.Денисенка; на власн
о
му
похороні присутня Леся Українка у Ю.Щербака та Н.Нежданої; на схилі жи
т
тя свою
сімейну трагедію осмислює нещасна дружина Льва Толстого у творі І.Коваль; ста
в-
ши Нобелевським лауреатом, самогубством кінчає життя Ернест Хемінгуей у “Тр
а-
гедії Нобеля і драмі Хемінгуея” В.Герасимчука; з думою про Україну вмирає Ви
н-
ниченко у новій п’єсі В.Ф
ольварочного. Більшість біографічних персонажів вия
в-
ляють свою беззахисну “неканонічність” у брутальних р
о
динних протистояннях:
вони не “лакуються”, як це відбувалось у межах “міфу батьківства”, а навпаки, пр
о-
блематизуються, показані надто складними людьми
, здатними переживати суто
людські проблеми і конфлікти не обов’язково у тр
а
диційній “моральній” площині,
більш того


опиняються безсилими перед ними. Статус їх “богообраності” відх
о-
дить з моделей біографічного життя в
и
ключно у царину творчості, але у нов
ітніх
п’єсах він фігурує пунктирно, даючи авторам здійснити “демонтаж” монументал
ь-
них принципів знетроненого біографічного канону. Кардинально переосмислюється
деміургічна місія автора драматургі
ч
ного твору як режисера
-
новатора щодо нового
“прочитання” від
омого біограф
і
чного сюжету, посилюється ступінь його творчої р
о-
зкутості та саморефлективності, абсолютизується його автономізація від заялож
е
них
біографічно
-
документальних життєписних стратегій, по
-
новому інтерпретується та
розсло
ю
ється ідея “смерті автора
” (=“біографічного протагоніста”) в контексті ап
е-


24




лювання до його претекстових творів, що стає основним полігоном жанрологі
ч
них
н
о
вацій.

У
підрозділі 3.3


Транзитивність літературного героя у новітній драмі

увагу зосереджено на з
датності сучасної драматург
ії засвоювати й інтерпретув
а
ти
концептоцен
т
ричні літературні міфи, що “мандрують” в художній літературі, пер
е-
ливаючись із однієї культурної системи в іншу та видозмінюючи при цьому свій
код, утім лишаючись стійкими “знаками” культури: опанування такої стр
а
тегії за
в-
жди вважалось свідченням високого естетичного рівня тієї чи іншої сл
о
весної тр
а-
диції. Українська драматургія кінця ХХ


початку ХХІ століття вд
а
ється до чисел
ь-
них інтерпретативних стратегій, в епіцентрі яких опиняються сюжети й образи св
і-
тової кла
сики, кваліфіковані А.Нямцу як “традиційні стру
к
тури”


Одіссей, Мен
е-
лай, Креонт, Медея, Олоферн, Дон Жуан, Дон Кіхот, Ф
а
уст, Гамлет, Ромео і Джул
ь-
єтта, Пігмаліон, Крихітка Цахес, Грегор Замза, Чо
р
ний чоловік тощо. Вже цей неп
о-
вний перелік говорить про нез
доланність і плі
д
ність літературоцентризму драмату
р-
гії аналізованої доби, засвідчує її естетичну валідність та потенційну здатність вести
повноцінний діалог зі світовою клас
и
кою.
У новітніх п’єсах ці структури функці
о-
нують саме як літ
е
ратурні міфи


складн
і комплекси
-
цикли, оформлені не лише б
а-
зовими протосюжетами, а всім спектром подальших культурінтерпретацій і сутні
с-
них трансформацій, що ві
д
буваються з протосюжетами в літературній діахронії. В
о-
ни закликають драматургів до оригінального діалогізму, серед
новітніх ресурсів
як
о
го


полеміка з окремим текстом чи автором, полемічне осмислення дискурса
традиційного г
е
роя чи традиційного сюжету, жанровий діалогізм, доповнення і ут
о-
чнення образу чи картини світу в межах дискурсу тр
а
диційних структур, діалог а
в-
тор
ських стратегій, апокриф
і
зація).

Українські драматурги кінця ХХ


початку ХХІ ст. повертають драматургі
ч-
ним текстам рафінований літературоцентризм, який закрі
п
люється через різні ал
ю-
зивно
-
ремінісцентні принципи: а) гру з традиційними сюжетами і вічними обр
азами
(“Пом
и
лка Сервантеса” В.Герасимчука, “Осінь у Вероні”, “Заповіт цнотливого б
а-
бія” А.Крима), їх апокрифічне переосмислення; б) гру з діахро
н
ним дискурсом тр
и-
валих літературних рецепцій “традиційних структур” (“Зап
о
віт цнотливого бабія”
А.Крима, “Помил
ка Сервантеса” В.Герасимчука, “Дван
а
дцята ніч, зіграна акторами
далекої від Англії країни, які ніколи і не знали слів Шекспіра” В.Клименка); в) зав
у-
альоване дистанціювання від літературних пр
о
тотекстів, використання їх естети
ч-
них кодів в інших семантичних
площинах (“Блонді та Адольф” З.Сагалова); г) а
в-
т
о
рську гру новітніх драматургів з від
о
мими біографічними міфами видатних пис
ь-
менників через полеміку з їх творч
і
стю (“Не вірте добродію Кафці!” З.Сагалова,
“Поганські святі (Лев і Лев
и
ця)” І.Коваль). Відтак н
айширший літературний дискурс
розглядається сучасними драматургами як своєрідна міфологічна система, придатна
для гри та інтерпр
е
тації через сформованість власного асоціативного поля, а безліч
новітніх драм
а
тургічних текстів починає орієнтуватися на елітар
ного реципієнта,
здатного декодувати ті чи інші ігрові текстові стратегії в опрацюванні л
і
тературних
міфів.

Четвертий розділ


Драматургічне жанрове моделювання міфологі
ч
них і
неоміфологічних моделей світу
” презентує панораму новітніх пош
у
кових стратегій
ук
раїнської драматургії на рівні авторського міфо
-

і жанротворення, нових принц
и-


25




пів світомоделювання у зв’язку з мас
-
медійною інтеграцією, оф
о
рмлення жанрових
“рихлонів” і канонів, переходу концептуалістських принципів у постконцептуаліс
т-
ський кіч, тоталізац
ію міфа театру.

У
підрозділі 4.1


Християнська міфологія у жанровому полі новітньої др
а-
ми: від канонічних сюжетів і жанрів до авторського міфо
-

та жанротв
о
рення

деканонізацію Святого пис
ь
ма новітньою українською драмою пов’язано зі світ
о-
глядними зрушення
ми постхристиянської д
о
би і водночас з наслідками тиску “міфу
Батьківства” на українську драму.
У

жанровому полі новітньої української драми
чимале місце відводиться переосмисленню канон
і
чних сюжетів і жанрів христия
н-
ської драмоміфології. Проблемні аспекти

“пер
е
бігу” християнської віри і постмод
е-
рної культури ускладнюються продуктивн
и
ми етнолоітературними традиціями ві
д-
носно довільної гри з сакральним тек
с
том у бароковій та модерністській драматургії
і наслідками ідеологічного тиску літературного “міфу бать
ківства” на новітнє пис
ь-
менство. Біблія інтерпретуєт
ь
ся українською драмою кінця ХХ


початку ХХІ ст. не
як “священний”, “конф
е
сійний”, а як “світський” рефлексогенний текст, наділений
ускладненою міф
о
логічною структурою із безліччю смислопороджувальних об
разів
та продукти
в
них сюжетів, який у добу пізнього постмодернізму може бути “перес
т-
вор
е
ний”, завдяки чому продуктивними стають жанрові моделі перелицьованого
євангелія (у тому числі секулярного), антижитія, новітніх апокрифів, квазібіблійних
оповідей, диф
узійних параєванг
е
лій, драми абсурду з біблійними ремінісценціями, а
ключові біблійні образи зазнають найрізноманітніших постфігуративних тл
у
мачень
(“Розп’яття” В.Герасимчука, “Сім кроків на Го
л
гофу” О.Гончарова, “Учитель”
А.Дністрового, “Правитель рептилі
й” І.Андрусяка). “Секулярна” м
о
дель рецепції
євангельських протосмислів виявляється більш продуктивною, аніж, наприклад, р
е-
лігійно
-
містеріальна (зреалізована одинично у драмі В.Босовича “Ісус, син Бога Ж
и-
вого”), вона активно перекодовує окремі сакральні об
р
а
зи і дії у стійкі міфологеми,
наділені колосальним алюзивно
-
асоціативним потенціалом.

Великий масив суча
с-
них п’єс, не базуючись безпосередньо на б
і
блійній сюжетиці, демонструє стійкий
інтерес до євангельської алюзивності, включеної у принципово іншу сист
ему кодів
та естетичних коо
р
динат.

Підрозділ 4.2


Моделі світу, типи драматургічних конфліктів і жанрові
мод
а
льності драматургії постіндустріальної доби
” презентує два абсолютно н
о-
вих для драматургії семанти
ч
них і жанрових поля


віртуальну реальність та
верт
и-
кальний хронотоп.
Доробки новітніх українських драматургів демонстр
у
ють і пос
т-
модерні кризи (суб’єктивності, тілесності, репрезентації), які розго
р
таються на тлі
необарокового театрального крою світоустрою, адаптованого до гри і ошуканства.
Апокаліпти
чно
-
карнавальний модус, що реалізовувався в експер
и
ментальних тек
с-
тах “нової хвилі” у характерних для неї обживаних топосах смітника, комуналки,
звалища, підвалу, з п
о
чатку 90
-
х втілюється в інші моделі: а) тотальної зневіри, д
е-
зактуалізації ціннісної верт
икалі; б) національного кол
а
псу; в) нової версії всесві
т-
нього потопу; г) модальної ядерної катастрофи, в українськ
о
му контексті матеріал
і-
зованої реальним Чорнобилем; д) другого пришестя Христа; ж) дивних сновидінь; з)
клінічної смерті. У сучасній сублім
а
ти
вній парадигмі “критики культури” кожен акт
співпричетності до гетероге
н
них культурних кодів міфологізується і стає відтворе
н-
ням наново, реактуалізуючи креативний код міфу творі
н
ня.



26




Структурною моделлю для цілої низки недавніх українських п’єс вист
у
пає
ві
ртуальний простір, тому окремі параметри постмодерних драматургічних текстів
формуються на межі комп’ютерних (мас
-
медійних) стереотипів і драм
а
тургічного
жанротворення, а віртуальність стає дискурсивною структурою, здатною пронизув
а-
ти різні рівні текстової

організації та сполучати різні прийоми драм
а
тургічного п
и-
сьма з мовою й ідеями високих технологій. Проникнення на сценічний кін телев
і
з
о-
рів, комп’ютерів, магнітофонів, відеотехніки суттєво зм
і
нює ракурси сприйняття
сцен
і
чних персонажів і впливає на їх іде
нтифікацію і взаємини з зовнішнім світом і
глядачами. Задається практично новий тип прот
а
гоніста, здатного перебувати або в
актуальній і віртуальній реальності одночасно, або між ними в якості медіатора; ф
о-
рмуються нові моделі актантних дій; жанрові к
о
ди у
складнюються нагромадженням
розв’язок, що нагадує процес неодноразов
о
го редагування комп’ютерних файлів.
В.Герасимчук (“Цикута для Сократа”) дає паралельні моделі віртуальної і актуал
ь-
ної реальностей, причому віртуальний світ і його протагоніст виступають
знаковим
гіпертекстом для актуального пр
о
тагоніста і семіотичного конструювання тексту
його життя


тобто, процес творчості з огляду на його віртуалізацію метафоризуєт
ь-
ся у “прочитання”, “копіювання” і “правку” файлів. Обидві реальності дифузно пр
о-
низують
одна одну, у фіналі пер
е
творившись на єдину двоїсту гіперреальність.
Я.Верещак (“Душа моя зі шрамом на коліні”) моделює ситуацію віртуального обм
і-
ну тілами і душами між персонажами
-
двійниками: під статус “віртуального товару”
потрапляють не лише тіла, одяг
, перуки, зачіски, коханки, статус, літ
е
ратурні твори,
і й найпот
а
ємніші думки, і герої тимчасово стають кібер
-
маріонетками. О.Ірванець
(“Маленька п’єса про зраду для однієї актриси”, “Прямий ефір”, “Recording”, “Еле
к-
тричка на Великдень”) виводить на сцену

безліч різних приладів мас
-
медіа, які, пр
и-
четні до віртуальних каналів комунікації, дозволяють авторові на різних рівнях те
к-
сту змоделювати гіперреальність, позбавлену конкретних референтів і напо
в
нену
симулякрами. У названих п’єсах сукупно пропонуються н
аступні моделі симуляції:
симулятивний тип протагон
і
стів, перетворених на своєрідних кіборгів; симулятивні
співрозмовники
-
девтерагоністи, які проблематизують наявність адресата інформації,
розповсюджуваної посередництвом кіберпростору; симулятивний хроното
п з відч
у-
тною алюзивністю до різних культурних текстів та соціоісторичної реальності м
и-
нулих десятиліть, а також до впізнаваних моделей кваз
і
ноосфери; дискредитацію
референції ошуканством читача/глядача і тиском модальних та ісономічних акце
н-
тів; прихильні
сть до принципу “театру в театрі”, чим актуальний модус р
е
ференції
перетворюється на ігровий; активізація алюз
и
вно
-
конотативного поля словесної
оболонки; травестування мовної інтерференції; штучне моделювання дії у замкн
е-
ному й обмеженому просторі. Гіперре
альні події, в які втягуються герої п’єс, не м
а-
ють власного змісту, позбавлені власної мети, непідвладні п
о
рядку й логіці.
В.Діброва (“Тягнуть телев
і
зор”) моделює складні взаємини між театральною грою
на сцені і симуляцією ЗМІ. Більшість мовних кліше тлум
а
читься у п’єсі подвійно


з
позицій актуальної реальності і з точки зору вірту
а
льності. Розмите референційне
поле “звичайних” слів до нескінченності множить театральні світи, а головним гер
о-
єм п’єси по суті виступає телевізор, ідеально придатний для маніпу
лювання соці
у-
мом прилад, який дезорієнтує загальну структуру сприйняття. На подвійній (потрі
й-
ній і т.д.) сцені встановлюється серійний потік спостерігачів і цілий конвеєр прод
у-


27




кування, передачі та споживання недостовірної інформації, центрованої довкола о
д-
ного з міфів інформаційної спільноти


постаті “американського президента”


ко
н-
цепта різних спекуляцій доби “пост
-
”. Новітня драматургія дає приклади не лише
сценічного модел
ю
вання віртуальної реальності, але і її пастішування (“Матриця:
Для тих, хто бачи
в фільм” П.Жданова і “Матриця ІІ: Перед і Зад Вантаження” Стр
о-
нґовського): пастішований прототекст (кіноблокбастер “Матриця”) карнавально с
а-
кралізується і стає простором суперсимулякрів. Образ імпліцитного драматурга в
контек
с
ті спроектованої віртуальності

перетворюється на постать комп’ютерного
оператора, хакера чи маніпулятора, жанр


на антижанр, художність


на сист
е
му
інформаційних кодів. Новітні драматургічні моделі світу, пов’язані з кризою авте
н-
тичності нинішнього українського суспільства, позбавл
я
ю
ть персонажів тих ознак,
які були преференцією власне драматургічного дискурсу: поверхневої свідомо заг
о-
стреної афектації, певної театральності у повсякденній поведінці, яскравої інсцен
і-
зації зовнішнього мовлення, так само численні постмодерні п’єси ігнору
ють прий
о-
ми внутрішнього мовлення, використання німих сцен, голосу із
-
за лаштунків, синт
е-
тичних ресурсів театрального дійства. Відповідно максим
а
льної редукції в сучасних
п’єсах зазнає сфера емоцій, яка переноситься з подієвого плану на рівень задоволе
н-
ня
від театрального ошуканства. Украї
н
ська постмодерна драма частково комплікує
західну модель фрагментованої спільноти з національним посттоталітарним диску
р-
сом, який отримав у спадок закономірні наслідки тривалої мінімалізації бажань, п
о-
вноцінних емоцій та
саморефлексій, внаслідок чого герої драм нерідко мають ката
с-
трофічно обмежений п
о
чуттєвий регістр (“Останній забій” О.Росича, “Пастка на
миші” І.Бондаря
-
Терещенка та ін.). У постмодерному дискурсі будь
-
які сильні п
о-
чуття витісняються випадков
і
стю, яскраві
вчинки


легкою грою, глибокі рефлексії


містифікованими опові
д
ками, а розпорошеність особистості інколи обертається
навіть повною “дематеріалізацією” персонажів. Для таких героїв сенсом наділ
е
ні
лише мізерні інстинкти плоті при повному омертвінні душі. В
ідтак і “стра
ж
дання”
дійових осіб стають або елементом переконливої вистави, або засобом невдалого
психологічного захисту, або складовою перформансу чи неприхов
у
ваної симуляції.
Новітня українська драматургія у процесі ревізії традиційної структури драмати
чн
о-
го твору, жанрових особливостей, типів драматургічного конфлікту і моделей героя
все більше віддаляється від формально
-
змістового герметизму, зближуючись з філ
о-
софсько
-
естетичною есеїстикою, прозою, “м
е
режевою” літературою. Створювані
драматургами кінця

ХХ


початку ХХІ ст. моделі світу є здебільшого індивідуал
ь-
ними трансформаціями різних аспектів “буденного катастрофізму” доби, за якої
людство невідновлювано втрачає вертикальну ієрархію цінностей на користь афф
і-
рмативної культурної парадигми і розмитих
ціннісних кодів постіндустріальної і
н-
формаційної спільноти. Актуальний модус референції у новітніх п’єсах нерідко п
е-
ретворюється на ігровий, ключові категорії драми (протагоніст, антагоніст, кон
ф-
лікт, афектація, емоційність, катарсис, сценічна дія, мовленн
єва поведінка) підпад
а-
ють під розчинні впливи віртуалізації і симуляції, за рахунок ч
о
го основним полем
“гри” стає не стільки сценічний кін, ск
і
льки мовна оболонка п’єс.

Підрозділом 4.3


Оформлення нової системи жанрологічних стратегій

конституюється сист
ема жанрологічних стратегій, раніше маргінальних для украї
н-
ської драми або взагалі відсутніх в етнодраматургічній діахронії. Новітні драмату
р-


28




ги все частіше прагнуть відійти від стандартних жанрових різновидів класичної
драми не лише на рівні авторського жа
нрового означення, а насамп
е
ред у площині
перегляду ідеї драматургічного тексту як партитури для цілісного спектакля, що має
чітку фабульну лінію і відповідне жанрове наповнення. У ж
а
нровому моделюванні
новітня драма може бути цікавою насамперед через нові
тні жанрологічні стр
а
тегії, в
яких здійснено перегляд концепції драматургічного тексту, кордони якого задані ще
параметрами “Поетики” Арістотеля. Серед нових жанрових пріоритетів можна н
а-
звати експериментальні “рихлони”: а) драма як ігровий д
і
алог візуальн
их текстів за
принципом поетичного жанру ґлоси (“Зміна оптики
-
2” І.Бондаря
-
Терещенка); б)
драма як глобалізована рем
а
рка (чимала кількість драматичних творів
Ю.Тарнавського); в) дециклізовані з
а
сади об’єднання драматургічних мікроодиниць
в єдине ціле (“Я.
Сіріус. Ке
н
тавр” Л.Паріс; “ESC: сім абсурдових п’єс” С.Ушкалова).
Інші стратегії закріпл
е
ні не на рівні поодиноких текстів і авторів, а функціонують по
суті вже як певні кан
о
ни зі своєю внутрішньою системою естетичних ресурсів: а)
драма для ч
и
тання, що дед
алі більше тяжіє до метадраматургії, тому потенційно
конструюється як не
-
спектакль, бо свідомо не розрахована на сценічну інтерпрет
а-
цію (“Тарас” Б.Стельмаха; “Стефко продався мормонам”, “Вчасно обняти Вербл
ю-
да...” Я.Верещака та ін.); б) гранично беле
т
ризов
ана драма (“Гора” І.Драча; “Про
двох придурків” С.Пиркало; “Чайні замальовки” В.Діброви); в) драматургічні цикли,
принципово замкнені (“трикутний квадрат” Ю.Тарнавського) або потенційно ві
д
к-
риті для подальшого наповнення (“Ще одна притча про любов” Л.Волош
ин; “Пр
и-
дурки” С.Щученка); г) монодрама (“Хованка” Я.Верещака; “Vita varia est” (“Життя
мінливе”) О.Гончарова; “М
а
ленька п’єса про зраду для однієї актриси”, “Recording”
О.Ірванця; “Із життя дзеркала” І.Мамушева; “Мільйон пар
а
шутиків” Н.Нежданої;
“Людина”
Ю.Паскара; “Три життя Айседори Дункан”, “Не вірте добродію Кафці!”
З.Сагалова; “Синій автомобіль” Я.Стельмаха; “Гра в шахи” О.Шипенка; “плач”, “л
і-
жко”, “останнє прощання” Ю.Тарнавського) та застосування її продуктивних при
н-
ципів для організ
а
ції в цілому не

монодраматичних жанрових конструкцій.

Жанровий код драматургічного циклу, закладений у “Маленьких трагед
і
ях”
О.Пушкіна, б
е
реться на озброєння європейськими драматургами
-
абсурдистами, які
стали віддавати перевагу одиничним і циклізованим невеличким творам,

побудов
а-
ним на сукупності наступних ознак: зниженість і абсурдизація героя; камерність ф
о-
рми; обмежена кількість дійових осіб; стислість або відсутність експозиції; скас
у-
вання складної інтриги; імпульсивність діалогу; домінування внутрішньої колізії над
з
овні
ш
ньою; миттєвість розв’язки. Ю.Тарнавський (тетралогія “трикутний квадрат”)
орієнтується на гру з ант
и
чним каноном драматичної тетралогії


трагічної трилогії,
завершуваної сатирівською драмою. Л.Волошин (цикл “Ще одна притча про л
ю-
бов”) принц
и
пами цик
лізації обирає притчевість сюжетів, їх виразну внутрішню
конфліктність, трагедійну розв’язку, філософську інтерпретацію кохання, тобто,
“нанизує” несхожі твори на заданий семантичний остов за кумулятивним принц
и-
пом “самодостатньої е
к
фрази”, що робить цикл
принципово відкритою структурою.
С.Щученко (цикл “Придурки”) за критерій циклізації обирає принцип “колекції”


ми бачимо сюжетно гетерогенні тексти, відсутність внутрішньої композиційної л
о-
гіки, окремішність (“експонатність”) к
о
жного твору всередині циклу

при наявності
деяких спільних рис поетики, які, власне, і організують циклічну є
д
ність: камерність


29




дії, розсіяний літературоцентризм, спокійне інтонаційне вирішення, прозора парад
о-
ксальність мізансценування. Монодрама, надзвичайно продуктивна в новітній у
кр
а-
їнській літературі, всередині новоствореного жанрового канону вже демонструє п
е-
вну динаміку. Безліч варіацій сучасної монодрами вимагають обґрунтування її те
о-
ретичної моделі, що можливо на перетині власне жанрових ознак монодрами, пс
и-
хотерапевтичних кат
егорій монодрами, вироблених і а
п
робованих школою
Я.Л.Морено, і дискурсивних властивостей постмодерної естетики. Жанрові особл
и-
вості монодрами в сучасному контексті спростовують родо
-
видову модель драми як
агонально
-
діалогічного тексту, о
с
новною властивіст
ю якого є презентація через дію,
наслідування дії дією: надзвичайну увагу приділено опозиції “я”/“інший” як прое
к-
ції внутрішнього розд
і
леного індивіда, що уможливлює спонтанну сценічну дію і
вивільнення креативного потенціалу протагоніста для його рольовог
о розвитку. Ж
а-
нрові можливості монодрами базуються на ка
р
динальному діалогізмі театрального
мовлення, навіть реалізованого у формі монологу. Герой
-
протагоніст монодрами п
е-
ребирає на себе функції відсутніх пе
р
сонажів, втілює суб’єкт
-
об’єктні стосунки,
охопл
ює своїм єством цілий діапазон характерів і їх комбінацій. У 80
-
ті рр. структ
у-
рною ознакою української мон
о
драми був заглиблений ліро
-
психологізм (“Стіна”
Ю.Щербака, “Синій автом
о
біль” Я.Стельмаха), і монодраму жанрово вирізняли:
емоційність монологів геро
я; рясно орнаментована стилістика зовнішнього мовле
н-
ня; “оживання” на сцені думок, ілюзій, спогадів; нео
р
динарність і внутрішня сила
протагоніста. З 90
-
х рр. жанрове поле монодрами стає поліг
о
ном експериментів: в
і-
дбувається апробація пе
р
формативної монодра
матичної стратегії (“Гра в шахи”
О.Шипенка), яка закріплює в монодрамі випадкову, нерелевантну риторику; мон
о
д-
раматичні елементи стають каркасом для белетризованих текстів (“Про двох пр
и
д
у-
рків” С.Пиркало; “Чайні замальовки” В.Діброви); монодрама вписується

в абсу
р
д
и-
стський контекст (“Людина” Ю.Паскара)


монолог повністю втрачає риси хара
к
т
е-
рологічності; протагоністи монодрами починають втілювати множинність ідент
и
ч-
ностей “легіонованої” безособистісної людини (“Маленька п’єса про зраду для о
д
н
і-
єї актриси”,
“Recording” О.Ірванця). Водночас драматурги 90
-
х і початку 2000
-
х рр.
не цураються психологізації, закладеної у монодрамі 80
-
х (“Надбережжя Кру
а
зетт”
З.Сагалова, “Мільйон парашутиків” Н.Нежданої), і наділяють моногероїнь двома р
і-
зними голосами з урахування
м виконання обох ролей однією актрисою. Т
а
ким ч
и-
ном, окрім розробки традиційного річища психологічно заглибленої мон
о
драми, а
к-
туалізація змістовності монодраматичної форми відбувається або через п
о
новлення
жанрових меж, всередині яких можливі збагачення за

рахунок інших п
о
кордо
н
них
жанрів і практик, або через розмивання будь
-
яких жанрових нормативів на шляху до
драматургії дискурса. І.Драч (“Гора”) створює белетр
и
зований текст драми, наділ
е-
ний ознаками всіх трьох родів літератури і їх різних жанрових форм,
являючи при
к-
лад багатовимірної дифузійності і жанрового критицизму, коли мо
ж
ливості окремих
родів, видів і жанрів, зведені в одному контексті, оформлюються у нове художнє ц
і-
ле. Неординарні моделі світу, запропоновані новітніми драматург
а
ми, інспірують
акти
вну роботу підтексту, мішкуючи межу між реальністю, творчі
с
тю і спростува
н-
ням останньої через неомодель гіперт
е
ксту.

Підрозділом 4.4


Естетизація жанрових категорій і “міф театру”. Т
е
атр як
претекст і гіпертекст сучасної драми
” засвідчено глобалізацію теат
ральних резе
р-


30




вів як своєрідного метаміфа драматургії постмодерної доби
. Переглядаються

вну
т-
рішні естетичні резерви всеохопного концепту “Театр” і сема
н
тичних полів,
пов’язаних з його сутнісним наповненням. Міф “Театру” як ун
і
версальної ігрової
системи і а
рхет
и
пної моделі світоустрою стає для новітньої української драматургії
своєрідним естетичним орієнтиром і потужним гіперт
е
кстом, що, власне, і утримує
її жанрову систему від повного розчинення у видовищно
-
субкультурному компле
к-
сі. Особливу увагу новітня д
рама приділяє магії орган
і
зації сценічного простору,
сцені як універсальній моделі світу, ефектам внутритекстового тиражування театр
а-
льного кону, а також набуткам і естети
ч
ному переформатуванню окремих положень
європейських театральних практик ХХ ст. Автор
и новітніх п’єс нерідко вже на тек
с-
туальному рівні програмують багат
о
ярусність внутрішніх сценічних локусів, гру з
реципієнтом, розмивання кордонів між залою і сценою, між спектаклем як результ
а-
том невидимої праці і перформативними демонстраціями його прив
селюдного ств
о-
рення. У подібних текстах герої та події відповідним чином міфологізуються, фо
р-
мується відносно стабільний регістр персонажів, пов’язаних зі специфікою Театра
як Тексту (Режисер, Драматург, Актор, Хор, Диригент, Лялька, Конферансьє, перс
о-
нажі

dell’ arte

тощо). У більшості постмодерних драм повністю нівелюється межа
між ім
і
тацією і творчістю, а саме поняття “творчого акту” підміняється концептом
“бріколаж”, логіка якого тотожна міфологічному мисленню. Драматургія межі ХХ
-
ХХІ століть виявляє сті
йкий інтерес до “театру в театрі”, модифікуючи ст
е
реотип
цієї драматургічної ситуації (“вистава у виставі” або “текст у тексті”). Сучасні др
а-
матурги шукають нетрадиційних ресурсів для моделювання вторинного театральн
о-
го простору на теренах експериментально
ї драматургії: в окр
е
мих п’єсах “вистави у
виставі” перестають бути стратегічним центром фабули, виконуючи функції не “і
н-
корпорованих спектаклів”, а інтелектуальних шоу
-
проекцій, в яких активізовано м
і-
фологічний потенціал театру і багаторівнево кодовано др
а
матичну гру. Новітня
драма вивищується над обіграванням “театру в театрі” виключно як конструктивн
о-
го структурного прийому, де “вн
у
трішня” п’єса лише підпорядковується стратегії
п’єси зовнішньої, і тяжіє до опанування його як потужного міфопоетичного при
н-
ципу зі своєю особливою системою т
е
атральних кодів та референціалів. В
рамках
ігрової стратегії театром реактив
о
вані власні міфи, переробок зазнає власна класика,
нерідко драм
а
тичні жанри плагіатують себе, але ігровий модус

знімає апокаліптичну
напругу пов
ної зневіри та абсолютного розмивання ієрархічних смислів, а в украї
н-
ській драматургії межі ХХ
-
ХХІ століть, живлений ігровою бароковою традицією,
саме він формує певні конструктивні формально
-
змістові тенд
е
нції, які можуть в
подальшому визначити потужний в
ектор розвитку вітчизняної драматургічної літ
е-
ратури.

Дисертація завершується “
Висновками
”. Послідовний аналіз творів украї
н-
ської драматургії означеної доби доводить їх репрезентативність, системність, вис
о-
кий рівень міфопоетичності, сфо
р
мованість жанромод
улятивних процесів і таким
чином спростовує міф про її одвічну “кризу”. Вписуваність досліджуваного матері
а-
лу в парадигму “перехідних епох” обумовлена банкрутс
т
вом ідентичності сучасного
українського суспільства, покордонним характером новітньої українсько
ї літерат
у-
ри, інтенсивним субкультурним сплеском всер
е
дині драматургії, раніше відсутньою
жанровою еклектикою, активізацією ігр
о
вих естетичних практик, концентрованими


31




імпульсами нетрадиційного жанрового моделювання, виразною національною ст
и-
льовою специфі
кою (комплексною рецепцією барокових, модерністських і постм
о-
дерністських текстових стратегій). Водночас драматургія кінця 90
-
х рр. ХХ


поча
т-
ку ХХІ ст. вже наділена рисами певного синтезу, “підсумковості”, демонструє дов
о-
лі високий естетичний р
і
вень і впо
вні може бути кваліфікована як якісно новий етап
розвитку української літератури для театру. Від кінця 70
-
х


початку 80
-
х рр. ХХ ст.
система драматургічних ж
а
нрів в українському контексті зазнає суттєвих змін і тр
а-
нсформацій, а подальші десятиліття стають

лабораторією інтенсивних пош
у
ків та
накопичення об’ємного фактичного матеріалу з нетрадиційними підходами до о
р
г
а-
нізації текстового і паратекстового рівнів драми, різнофокусними стильовими прі
о-
ритетами, поліморфними неоміфологічними “ін’єкціями” на образн
ому, сюже
т
ному,
мотивн
о
му, жанровому та структурному рівнях. Зона інтенсивного перетину різних
міфологічних складових з принцип
а
ми організації драматургічного тексту суттєво
розширила поле експериментування для нові
т
ніх драматургів і зумовила очевидну
жанр
ову динаміку, фіксовану в моделях переходу від класичної до некл
а
сичної, від
некласичної до постнекласичної драми. Ві
д
носно нові жанрово
-
стильові комплекси,
сформовані у “драматургії переходу”, акумулюють потенційні можлив
о
сті для п
о-
дальшої жанрової дин
а
мі
ки: оновлення національної моделі драми, ревізію етно
д-
раматургічних жанрових кліше і матриць (вертепу, літургійного дійства, шк
і
льної
драми, інтермедії, ігрових форм театральності козацької доби, драматичної поеми,
жорсткої інт
е
лектуальної драми експресіон
ізму); відкритість національно продукт
и-
вних жанрових форм для інокульту
р
них драматургічних кодів та впливу європейс
ь-
ких театральних практик ХХ ст.; помітну семантичну регіоналізацію м
і
фопоетичн
о-
го жанрового і мотивного потенціалу української драматургії з
відчу
т
ною інт
е
нцією
на певну покордонність, пов’язану з можливістю інтегрувати впливи різних культ
у-
рних парадигм


географічних, ментальних, стильових; очевидний п
е
рехід з декон
с-
труктивної фази до конструктивної пошукової з оновленням реміол
о
гізаційного п
о-
тенціалу драматургічних жанрів, причому українська п
о
страдянська драма, розрах
о-
вана на елітарного і камерного реципієнта, у підходах до пошуків н
о
вої формально
-
змістової якості зберігає множинність міфоп
о
етичних стратегій, їх високий інтеле
к-
туалізм і акцен
товану комбінаторність, літературоцентризм, гориз
о
нтально
-
вертикальну відкритість для впливів; “дее
в
гемеризацію” протагоніста, його полем
і-
ку з “масовими” і “традиційними” цінностями; переключення уваги на лок
а
льні а
с-
пекти міфа, скомпліковані за неси
с
темним

принципом, згідно з яким міф у драмат
у-
ргічній рецепції вже не обсервується як цілі
с
ність.

Українська драматургія останніх десятиліть ХХ


початку ХХІ ст. радик
а
льно
переосмислює християнську драмоміфологію, страдницьку версію міфу козацтва,
модерністські
міфи про людину
-
творця; також є всі підстави говорити про поступ
о-
ве оформлення нових для української драми наскрізних міфів (а
б
сурд, Чорнобиль,
українська мова, сегментація людини і простору, симуляти
в
ний світ, невписаність
українства в систему світових ко
ординат, двійництво, лицедійство). Нові наскрізні
міфи нерідко стають структурною основою для неканоні
ч
них жанрових моделей
п’єс


драми з елементами абсурду (або яскраво абсурд
и
стської), трагедійно
-
карнавальної жанрової модифікації, драми мовної дестру
к
ці
ї, п’єси з симулятивним
естетичним комплексом ризоморфного тексту, амбейної драми, драматургічного


32




центона. Надіндивідуальними факторами розбала
н
сування традиційних жанрових
норм в українській драматургії кінця ХХ


початку ХХІ ст. можна вважати її одн
о-
час
не тяжіння до модерністських і барокових естетичних координат, уніфікацію х
у-
дожніх процесів, заданих у різних стиль
о
вих параметрах, переміщення на далеку
периферію національно
-
романтичної, етнографічної, а в останні роки


і психолог
і-
чної компоненти драмат
ургічного тексту, карнавально
-
ігрові уподобання драмату
р-
гів, відкритість національної в
е
рсії драми постмодерної доби для інонаціональних та
прозових, поетичних, есе
ї
стичних впливів, активізацію комплікативної жанрології.
У зв’язку з цим неправомірно говори
ти про сучасну драматургічну систему як сук
у-
пність “чистих” традиційних жанрів. У діахронії український драматургічний ко
н-
текст неодноразово виявляв тяжіння до синтетичних жанрових форм, які формув
а-
лися з гетерогенних складників, приналежних до різних жанр
ів, родів, видів мисте
ц-
тва. На різних етапах розвитку української драматургії дослідники вже не раз фікс
у-
вали її жанровидову нечіткість, але у 80
-
90
-
ті рр. ХХ ст. зліче
н
ність атрибутованих
жанрів на цих теренах, так само як і більш
-
менш чітка атриб
у
тивніст
ь жанрових
форм драми, опиняються під сумнівом, оскільки на цей момент самототожність в
і-
домих жанрів уже сягнула апогею, після чого підпала деструкції в комплексах п
о-
тужної гібридизації та створення проміжних форм, в яких жанрова домінанта вия
в-
ляється відс
утньою. Такі гібридні жанрові форми є навдивовижу пластичними, їхня
рухомість зумовлює концентрований преформізм для подальшого жанрового розв
и-
тку. У новітній українській драматургії очевидним інтегративним потенціалом над
і-
лений різнорівневий міф, який у б
агатьох випадках може правити за жанрову дом
і-
нанту при окресленні кордонів та рефлектуванні багатоярусної структури новітньої
жанрової системи др
а
ми.

На окремих аспектах міфу базується і синтетичний характер комплікати
в
ної
жанрології драматургії постмоде
рної доби, яка інтегрувала барочну літу
р
гійну або
ігрову компоненту, травестійні моделі, теоретичні набутки українс
ь
кого символізму
й експресіонізму, жанрові сколи драми абсурду, поетику наративних структур, а
н-
тиутопічні модуси, різномовні стратегії, ефект
и сюрреалістичного розмивання жа
н-
рових кордонів. Подеколи для новітніх авторів така “нежанровість” художнього м
и-
слення межує з шахрайством, адже соціокульт
у
рна маргіналізація драматургічного
дискурсу на гребені формального експериментаторства відкриває йог
о для непроф
е-
сіоналів. Врівні з жа
н
ровим полем під трансформаційні зрушення підпадає і родо
-
видовий контекст, і жа
н
рологічні новації драматургів на межі тисячоліть у багатьох
випадках стають міжродовими, а для с
у
часних текстів межують і з іншими видами
мис
тецтв, насамперед з театральними практиками та інсталяціями. У новітній укра
ї-
нській драматургії однією з наріжних, так само як за доби бароко, є проблема ко
р-
донів художнього тексту через постійний вихід жанрів, навіть комплікативних, за
власні межі, автоде
конструктивні п
о
шуки та високу сейсмічну активність жанрових
кордонів. Під впливом архітектоніки міфів та міфологічних циклів новітні драмат
у-
ргічні жанри виявляють тяжіння до коловоротів, циклічності, амбейності, полісем
а-
нтичності, на
д
звичайної концентрова
ності. Субстанціонально
-
смисловий центр у
більшості перехідних жанрів драми пересувається з проблемно
-
тематичної, у найп
і-
зніших текстах навіть з жанрово
-
стильової домінанти на вегетативну п
е
риферію


33




структури художнього тексту, тобто на контекстуальний, інт
ертекстуальний, асоці
а-
тивний, інтуїти
в
ний рівні.

Розхитування традиційних жанрових пріоритетів в українській драматургії
останньої третини ХХ


початку ХХІ ст. проявляється на глибинному рівні перегл
я-
ду категорії “драматичного цілого” з чітко прописаними н
ормами орган
і
зації тексту,
причому ревізіонуються різні попередні щаблі організації жанрово
-
видової цілісн
о-
сті драми: а) драматичне ціле розглядається як міф або міфологічний цикл, внасл
і-
док чого відбувається циклізація мікротекстів; б) драматичне ціле вис
тупає як
пов’язаний прихованими принципами комплект дециклізованих драматургічних м
і-
кроодиниць, написаних у стильовій парадигмі “таетра абсурду”; в) драма витлум
а-
чується як не
-
діалог, що сприяє жанровому констит
у
юванню монодрами; г) драма
програмується як
фрагментарний ігровий діалог текстів різної природи, організов
а-
ний за принципом поети
ч
ного жанру ґлоси, тобто як виключно філологічна гра; д)
драма, запрограмована як не
-
спектакль, реалізуєт
ь
ся в жанровому різновиді “драми
для читання”; е) за рахунок редук
ції “основного” тексту і його поглинання розшир
е-
ним паратекстом драма перетв
о
рюється на глобалізовану ремарку; ж) белетризації
драми і рухомості її родо
-
видових кордонів сприяє її позиціонування як пр
о
зи.

Формування нового жанрово
-
стильового контексту укра
їнської драматургії в
і-
дбувається також під тиском “антидраматургії”, представленої великим мас
и
вом
кіч
-
продукції сучасного самвидаву і мережевих “архівів”: основною страт
е
гією п
о-
дібних текстів стають мовно
-
концептутальні ігри в “низьк
о
му” мовно
-
семантичном
у
регістрі. “Низькому” регістру формально
-
змістових деконстру
к
цій в українській
драматургії протистоїть “високий” регістр


одним із ключ
о
вих метаміфів для др
а-
матургії постмодерної доби виступає Театр (міфологем
а
ми стають його простір,
стратегії, практики,

магічна сила впливу, приховані естетичні резерви, багаторі
в
неві
коди). Експериментальна драма приділяє багато уваги нетрадиційним ресурсам м
о-
делювання вторинного театрального прост
о
ру, і прийом “театр у театрі” в її текстах
глобалізується до рівня ключово
го тв
о
рчого принципу, завдяки якому відбувається
новітній ефективний синтез драм
а
тургічних жанрів і міфологічного мислення. У
драматургії сьогодні, попри на
д
мір різновекторних тенденцій, спостерігається пра
г-
нення до констр
у
ктивного синтезу, міфопоетичність

світосприйняття драматургів
нового пок
о
ління сприяє оформленню розмаїтих і художньо самостійних ідіостилі
с-
тик. Новітня українська драма, переставши бути офіційним засобом впливу на мас
о-
ву аудиторію, знову наділена культурологічним статусом і літературною
продукт
и-
вністю.


Ключові положення дисертації відображено у публікаціях:

а) основних:

1.

Бондарева О. Міф і драма у новітньому літературному контексті: Поновлення структу
р
ного
зв’язку через жанрове моделювання: Монографія.


К.: Четверта хвиля, 2006.


512 с
. (
Рецензії
: 1)
Гуляк А.

Новітня українська драматургія на видноколі “актуальної літератури” // Русская литер
а-
тура. Исследования / Киевск. нац. ун
-
т им. Тараса Шевченко.


К., 2006.


Вып. 10.


С.319
-
323; 2)
Мішукув О., Ільїнська Н.

Народження жанру з дух
у міфотворчості // Південний архів. Ф
і
лологічні
науки. Вип. ХХХV.


Херсон: Вид
-
во ХДУ, 2006.


С.95
-
97); 3)
Олійникова К.Г
. Рецензія на мон
о-
графію: О.Бондарева “Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структу
р-
ного зв’язку через жанров
е м
о
делювання”.


К., 2006 // Східнослов’янська філологія. Вип.12.




34




Горлівка: Вид
-
во ГДПІІМ, 2007.


С.202
-
203; 4)
Мережинська Г
. Драматургічну Атлантиду ві
д-
найдено? // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В
о-
лоди
мира Гнатюка.


Вип.ХХІ.


Терн
о
піль:ТНПУ, 2007.


С.313
-
317).

2.

Бондарева О. Драма як соціальний міф // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наук
о-
вих праць. Вип. ХІІІ.


Херсон: Айлант, 2001.


С. 146
-
150.

3.

Бондарева О. Леся Українка як драматична ге
роїня // Наука і сучасність. Збірник наук
о
вих
праць Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.


К.: Л
о
гос, 2002. Том
ХХХV.


С.223


231.

4.

Бондарева О. Українська драма “нової хвилі” як постмодерний феномен // Літературозн
а
вчі
студії:

Збірник наукових праць. Вип.3.


К.; Київський національний університет імені Тараса
Шевче
н
ка.


2002.


С.95
-
100.

5.

Бондарева О.
Pro

i
contra

жанру драматичної поеми на межі ХХ
-
ХХІ століть // Русская литер
а-
тура. Исследования: Сборник научных трудов.


К.:

ИПЦ “Киевский универс
и
тет”, 2003.


Вип.
ІV.


С.18
-
27.

6.

Бондарева О. Проблеми художньої динаміки сучасної української драматургії // Вісник Ха
р-
ківськ. нац. ун
-
ту ім.В.Н.Каразіна.


№ 60. Серія ФІЛОЛОГІЯ.


Вип. 39 “Харківська ф
і
лологічна
школа і сучасніс
ть”.


Ха
р
ків, 2004.


С.169
-
174.

7.

Бондарева О. Трансформації образів Христа й Богородиці в українській постмодерній
др
а
матургії // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Вип. ХХІV.


Херсон:
Видавни
ц
тво ХДУ, 2004.


С. 50
-
59.

8.

Бондаре
ва О. “П’єси про великих” Валерія Герасимчука і жанрова парадигма біографічної др
а-
ми
// Русская литерат
у
ра. Исследования: Сб.научн.тр. Вып. VІ.


К.: Логос, 2004.


С.70
-
80.

9.

Бондарева О. Символізація сценічного простору в п’єсах сучасних українських драма
ту
р
гів //
Литература в контексте культуры. Зб. наук. пр.


Вип. 11.


Дніпропетровськ: Вид
-
во Дніпр
о-
петр.ун
-
ту, 2003.


С.117
-
124.

10.

Бондарева О. Міф України у драматургії української діаспори // Літературознавчі студії: Збі
р-
ник наукових праць. В
и
пуск 11.


К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004.


С.75
-
82.

11.

Бондарева О. Неоміфологічні моделі світу в українській драматургії “нової хвилі”// Літератур
о-
знавчі студії.


Вип. 10.


К.: ВПЦ “Київський національний університет імені Тараса Шевче
н
ка”,
2004.


С.46
-
5
1.

12.

Бондарева О. “Театр у театрі” в драматургії “нової хвилі”: конструктивний прийом чи міфол
о-
гічний принцип? // Література в контексті культури: Зб. наук. пр.


Вип. 14.


Д.: Вид
-
во Дніпр
о-
перт. ун
-
ту, 2004.


С.271
-
279.

13.

Бондарева О. Віртуальні світи в ук
раїнській драмі кінця ХХ


початку ХХІ століть // Рус
с
кая
литература. Исслед
о
вания: Сб. научн. трудов. Вып. VІІ.


К.: Логос, 2005.


С.
299
-
318
.

14.

Бондарева О. Сучасна українська драматургія


“діагностична модель” суспільства // Пі
в
денний
архів. Філологічні

науки: Збірник наукових праць. Випуск ХХІХ.


Херсон: Видавниц
т
во ХДУ,
2005.


С.13
-
18.

15.

Бондарева О. “Тотальна” міфопоетика як драматургічна стратегія останньої третини ХХ


поч
а-
тку ХХІ століття // Південний архів. Філологічні науки: Збірн. наук. праць.
Випуск ХХХ.


Херсон:
Вид
а
вництво ХДУ, 2005.


С.13
-
19.

16.

Бондарева О. Жанр монодрами в сучасній українській драматургії // Наукові праці Кам’янець
-
Подільськ. державн. університету: Філологічні науки. Випуск 10. Т.1.


Кам’янець
-
Подільський:
Аб
е
тка
-
НОВА, 20
05.


С.19
-
27.

17.

Бондарева О. Міфопоетичні особливості драматургії української діаспори //
Литература в ко
н-
тексті культури. Зб. наук. пр.


Вип. 15.


Дніпропе
т
ровськ: Вид
-
во ДНУ, 2005.


С.7
-
18.

18.

Бондарева О. Міф у творчій рецепції “традиціоналістів”, “нов
охвилівців” і сучасних українс
ь-
ких драматургів //
Літературознавчі студії.


Вип. 12.


К.: Видавничий дім Дмитра Бур
а
го, 2005.


С.96
-
102.

19.

Бондарева О. Образ Олександра Довженка у п’єсі В.Герасимчука “Душа в огні” // Літератур
о
з-
навчі студії.


Вип. 13.


К.: ВПЦ “Київський національний університет імені Тараса Ше
в
ченка”,
2005.


С.40
-
48.



35




20.

Бондарева Е. Становление новой художественной силистики в пьесах Марии Арбатовой «Зав
и-
стник» и Юрия Ще
р
бака «Сподіватись» // Literatura. Mit. Sacrum. Kultura.


Rossica L
ublinensia ІІІ.


Lublin: Wyd. Uniwersytetu Marii Curie
-
Skłodowskiej, 2005.


S. 167
-
174.

21.

Бондарева О. Жанрово
-
стильові параметри української драматургії постмодерної доби // На
у-
кові записки.


Вип. 64. Ч.1.


Серія: Філологічні науки (літературознавство)
.


Кіров
о
град: РВВ
КДПУ ім. В.Винниченка, 2006.


С.84
-
98.

22.

Бондарева О. Українська народно
-
поетична та світова літературно
-
міфологічна традиції в а
в-
т
о
рській міфології Я.Верещака (за п’єсою “Душа моя зі шрамом на коліні”) // Русская лит
е
ратура.
Исследован
ия: Сб. н
а
учн. трудов. Вып. VІІІ.


К.: Логос, 2006.


С.
366
-
391
.

23.

Бондарева О. Міфопоетичні та жанрові парадокси сучасної драматургічної рецепції радя
н
ських
політико
-
ідеологічних метанарацій // Наукові записки Луганського національного пед
а
гогічного
уніве
рситету. Вип. 6. Серія “Філологічні науки”: Зб. наукових праць [Норми та п
а
радокси свідом
о-
сті й мислення].


Луганськ: Ал
ь
ма
-
матер, 2006.


С.387
-
409.

24.

Бондарева О. Постісторичний перформанс у маріонетковому театрі, або Соцреалістична і
с
торія
мовою постмод
ерної драми //
Русская литература. Исследования: Сб. научн. трудов. Вып. ІХ.


К.:
Л
о
гос, 2006.


С.
162
-
183
.

25.

Бондарева О. “Зайві люди” новітньої формації, або Антиміф людини
-
“совка” у драматург
і
чних
текстах новореалістичної та постмодерної стилістики //
П
івденний архів.
Філологічні науки:
Збірник наукових праць
.

Випуск ХХХ
ІІ
.


Херсон: Вида
в
ництво ХДУ, 2006.


С.
4
-
17.

26.

Бондарева О. Наукова рецепція сучасної драматургії: український та російський контексти //
Філ
о
логічні семінари.


Вип.9: Національні модел
і порівняльного літературознавства.


К.: ВПЦ
“Київський універс
и
тет”, 2006.


С.29
-
39.

б) додаткових:

1.

Бондарева О.
Драматизм міфу і міфологізм драми: Моногр.


Херсон: Персей,2000.

188 с.

2.

Бондарева Е., Гуляк А.
Числовая символика мифа:

Моногр.



К.: Знан
ня, 2002.


240 с.

3.

Бондарева Е.
«Феномен Шатрова» в историко
-
политической драматургии // Проблемы худ
о-
жественного ист
о
ризма.


Ч.2.


Херсон, 1990.


С.65
-
76.

4.

Бондарева О. Людська буттєвість крізь театралізацію життя: гуманістичний аспект // Гуман
і-
та
р
н
а освіта: Збірник наукових праць АПН України і Гуманітарного інституту.


Вип.1.


Серія:
Психологія і педагогіка.


Київ
-
Херсон: А
й
лант, 2000.


С. 318
-
325.

5.

Бондарева Е. Драматизм
мифа и мифологизм драмы

// Південний архів (Філологічні на
у
ки).
Збірник на
ук
о
вих праць. Вип. Х
-
ХІ.


Херсон: ОЛДІ, 2000.


С. 282
-
306.

6.

Бондарева О. Посвятницька містерія як архетип драми (за п’єсою Василя Босовича “Опір”) //
Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць.


Вип. 3.


К.: ІВЦ Держкомст
а
ту України.


2000.


С. 1
44
-
151.

7.

Бондарева О. Міф і драма: спільні принципи жанроутворення

// Международный конкурс уч
и-
телей: Сборник м
а
териалов 1
-
го подсеминара преподавателей ВУЗов /Под общ. ред.
М.М.Сидоренко.


А
р
тек, 2000.


С. 31
-
44.

8.

Бондарева О. Особливості функціонування

міфу в українській драматургії “нової хвилі” // Н
а-
ука і сучасність. Збірник наукових праць Нац. пед. ун
-
ту ім. М.П.Драгоманова.


К.: Л
о
гос, 2000.


Том ХХІІ (Вип. 2. Ч.2).


С. 212
-
223.

9.

Бондарева О. Художні принципи міфоструктури сучасної української д
рами // Південний а
р-
хів. Філологічні науки: Зб. наук. пр. Випуск ІХ.


Херсон: А
й
лант, 2001.


С. 189
-
193.

10.

Бондарева О. Семантика маски у сучасній драмоміфології // Південний архів. Філологічні на
у-
ки: Збірник наукових праць. Випуск Х.


Херсон: А
й
лант, 20
01.


С. 30
-
34.

11.

Бондарева О. Маріонетка як міфологема драми // Наукові записки Тернопільського державн
о-
го педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Літературознавство. Випуск ІХ.


Т
е
рнопіль: ТДПУ, 2001.


С. 207
-
217.

12.

Бондарева О. Катар
тичні елементи драми і міфу // Наукові записки Тернопільського держа
в-
ного педагогічного університету імені В.Гнатюка. Серія: Літературознавство. Випуск ІХ.


Те
р-
нопіль: ТДПУ, 2001.


С. 218
-
227.



36




13.

Бондарева О. Частина національно
-
історичного лібрето (Реценз
ія на монографію С.Хороба
“Українська драматургія: крізь виміри часу.


Івано
-
Франківськ, 1999) // Пер
е
вал.


2001.


№ 3
-
4.


С.454
-
459.

14.

Бондарева О. Міф і антиміф про українську драму (Рецензія на монографію С.Хороба “Слово


образ


форма: у пошуках ху
дожності”


Івано
-
Франківськ, 2000) // Українознавчі студії.


Ів
а-
но
-
Франківськ: Прикарпатський державний педагогічний університет ім. В.Стефаника; Інститут
укра
ї
нознавства.


2001.


№ 3.


С.230
-
235.

15.

Бондарева О. Театралізація життя як міф дійсності //
Наука і сучасність. Збірник наукових
праць Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Т. ХХІХ.


К.: Л
о
гос,
2001.


С. 188
-
195.

16.

Бондарева Е.
Идиоматическая символика и картирование мира в драматургии «новой во
л
ны»
//
Південний архів.
Філологічні науки: Збірник наукових праць. Вип. Х
V
І.


Херсон: Вида
в
ництво
ХДПУ, 200
2
.


С. 24
-
28.

17.

Бондарева О. Гра як естетичний феномен (Культурологічний та педагогічний аспекти) //
Обр
а-
з
о
вание без границ: Международный журнал.


2002.


№ 2.


С.54
-
57.

18.

Бондарева О.
Смерть і посмертя людини культури (за п’єсами Юрія Щербака і Неди
Нежданої)

//
М
о
ва і культура: Науковий щорічний журнал. У 10
-
ти т. Вип.5.


Т.
IV
.


Ч.І.


К.:
Видавничий Дім Дми
т
ра Бураго.


2002.


С.49
-
59.

19.

Бондарева О. Містерійні особливо
сті християнства і теоретичні аспекти драмоміфології // Г
у-
маніта
р
ний seminarium.


2003.


№ 1.


С.47
-
50.

20.

Бондарева О. Українська драма межі ХХ
-
ХХІ століть: проблеми художньої динаміки // Мова і
культура.


К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003.


Вип.
V
І.


Т.6. Ч.2.
Художня література в
ко
н
тексті культури.


С.5
-
13.


21.

Бондарева Е.
Новейшая драма и ее мифоструктуры как объект современного культурологич
е-
ского исследования // Время и человек в зеркале гуманитарных исследований: Матери
а
лы V ме
ж-
дунар. культу
рно
-
антропологич. школы м
о
лодых ученых «Культура
-
Образование
-
Человек»: В 2
-
х
т.


Курск: Изд
-
во Курск. гос.ун
-
та, 2003.


Т.1.


С
.

133
-
140.

22.

Бондарева О. Драматургія Юрія Щербака і традиції жанру біографічної драми // Медицина в
художніх образах: Статті. В
ип. 3.


Д
о
нецьк: Норд
-
Прес, 2004.


С.305
-
336.

23.

Бондарева О. “Мов виноград у золотую чашу, вино словес він проливає в світ...”: Пере
д
мова до
видання вибраних творів І.Кочерги // Кочерга І. Вибрані тв
о
ри / Передм. О.Бондаревої.


К.: Са
к-
цент Плюс, 2005.


С.5
-
24.

24.

Бондарева О. “Омріяна ієрофанія” української діаспори у драматургічних проекціях другої п
о-
л
о
вини ХХ століття // Вісник Таврійської фундації: Літературно
-
науковий збірник. Випуск 2.


К.
-
Херсон: Просв
і
та, 2006.


С.7
-
21.

25.

Бондарева О. Від “альфи” д
о “омеги”: порубіжна релігійно
-
поетична самосвідомість ХХ ст
о-
ліття як літературознавча проблема (Рецензія на монографію Н.Ільїнської “Религиозно
-
философские искания в русской поэтической традиции рубежей ХХ века: специфика созн
а
ния,
концептосфера, поэт
и
ка”
) //
Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Випуск
ХХХІІІ.


Херсон: Вид
а
вництво ХДУ, 2006.


С.91
-
95.


АНОТАЦІЯ

Бондарева О.Є.

Міф та антиміф у жанровому моделюванні української драм
а
тургії
кінця ХХ


початку ХХІ століття. Рукопис. Д
исертація на здобуття на
у
кового ст
у-
пеня доктора філологічних наук зі спеціальностей 10.01.01


украї
н
ська література:
10.01.06


теорія літератури. Київський національний університет імені Т
а
раса Ш
е-
вченка, 2006.

У дисертації досліджено основні закономірно
сті жанрового моделювання в укр
а-
їнській драматургії останньої третини ХХ


початку ХХІ ст., можливі форми та фі
к-
совані механізми процесуальної взаємодії міфу і драми під тиском стильової екле
к-
тики, жанрової гібридизації, потужної гіпертекстуальності, різни
х європейських т
е-


37




атральних практик ХХ ст. Жанрова система новітньої української драматургії ві
д-
рефлектована як структурна цілісність зі сформованими закономірностями та мех
а-
нізмами внутрішніх процесів. Окремі аспекти розглянуто на порівняльному си
н
х-
ронному

зрізі метропольної і діаспорної драми, о
б
ґрунтування більшості жанрових
модусів враховує діахронні претексти.
У науковий контекст введено чисельні ро
з-
порошені тексти українських драматургів досліджуваного періоду, обґрунт
о
вано,
через що вони вартують на п
овноцінну наукову рефлексію, і таким чином змод
е-
льовано потенційне академічне поле для подальших студіювань новітньої українс
ь-
кої драматургії. Проаналізовано різні рівні засвоєння новітніми драматургами х
у-
дожніх та культурних “прете
к
стів”, визначено провід
ні критерії активного відбору,
завдяки якому певні тек
с
ти попередніх епох, прочитані на інтертекстуальному чи
інтермедіальному рівні, наб
у
вають статусу естетичних міфів для драматургії кінця
ХХ


початку ХХІ століть. Обґрунтовано специфіку авторського неом
іфологічного
дефіні
ю
вання жанрів, що на сучасному етапі є загальноприйнятою практикою,
встановлено кореляції між “традиційними” і “авторськими” жанрами у досліджув
а-
них драм
а
тургічних текстах.

Ключові слова
: драма; міф; антиміф; драмоміфологія; жанрове моде
люва
н
ня; зміст і
кордони жанру; жанрові дифузії; комплікативні жанротворчі страт
е
гії.


АННОТАЦИЯ

Бондарева Е.Е.

Миф и антимиф в жанровом моделировании украинской драмату
р-
гии конца ХХ


начала ХХІ века. Рукопись. Диссертация на соискание учѐной ст
е-
пени док
тора филологических наук по специальностям 10.01.01


укр
а
инская лит
е-
ратура; 10.01.06


теория литературы. Киевский национальний университет имени
Т
а
раса Шевченко, 2006.

В диссертации исследованы основные закономерности жанрового моделиров
а-
ния в украинско
й драматургии последней трети ХХ


начала ХХІ вв., потенциал
ь-
ные формы и фиксированные механизмы процессуального взаимодейс
т
вия мифа и
драмы под прессингом стилевой эклектики, жанровой гибридизации, мощной г
и-
пертекстуальности, различных европейских театрал
ьных пра
к
тик ХХ в. Жанровая
система новейшей украинской драматургии отрефлектирована как структурная ц
е-
лостность с оформившимися закономерностями и механизмами внутренних проц
е-
сов. Отдельные аспекты заявленной проблематики впервые рассмотены в сопоста
в-
лени
и синхронных пластов метропольной и диаспорной драмы (благодаря чему в
о-
зобновляется органическая цельность укр
а
инской драматургии, которая зиждется
на единой этнолитературной традиции, но имеет вариабельные пути еѐ реализации),
обоснование большинства совр
еменных жанровых модусов опирается на диахро
н-
ные претексты. Впервые в н
а
учный обиход вводится большой реестр современных
украинских др
а
матургов (И.Андрусяк, А.Багряна, М.Барнич, А.Бейдерман,
И.Бондар
-
Терещенко, В.Босович, Н.Братан, А.Вербец, Я.Верещак, М.В
иргинская,
А.Вишневский, В.Вовк, Л.Волошин, С.Воробьѐв, В
.
Герасимчук, О.Гончаров,
Л.Демська, К.Демчук, А.Денисенко, Л.Дзюба, В.Диброва, А.Днистровой, Б.Жолдак,
И.Завада, Т.Иващенко, А.Ирванец, Е.Клименко, И.Коваль, А.Крым, С.Л
а
зо,
И.Лучук, О.Миколайчук
-
Низ
овец, Неда Неждана, С.Новицкая, Л.Парис, Ю.Паскар,
А
.
Погребинская, В.Сердюк, Б.Стельмах, Я.Стельмах, Ю.Тарнавский,


38




В.Фольварочный и др.


всего более ста персоналий), исслед
о
ваны не только пьесы,
опубликованные в книгах и периодике, но также задействованы
материалы разли
ч-
ных антологий, тексты «сетературы» и сами
з
дата, архивы Гильдии драматургов
Украины, Конфедерации украинских драматургов, рукописные тексты, предоста
в-
ленные самими драматургами. Таким обр
а
зом, проанализировано объѐмное плато
новейшей украи
н
с
кой драматургии, благодаря чему возможным представляется
рефлектирование еѐ ключевых тенденций. Теоретически обоснованы
разноуровн
е-
вые стратегии текстового мод
е
лирования сценического пространства, персонажей,
драматургического речевого поведения в пьесах н
овейших украинских драмату
р-
гов, чем, собстенно, задекларирована современная оппозиция миметич
е-
ской/немиметической пьесы. Раскрывается потенциал
ь
ность мифологических
структур для жанрово
-
стилевой динамики драматургии
последней трети ХХ


нач
а-
ла ХХІ вв.

В на
учный ко
н
текст вводятся многочисленные распорошенные тексты
украинских драмату
р
гов исследуемого периода, носящие явно экспериментальный
характер и, соответстенно, практически выпавшие за пределы современного офиц
и-
ального литературно
-
театрального процесса,
обоснованы положения их валидн
о
сти
для полноценных научных рефлексий, и таким образом смоделировано потенц
и-
альное академическое поле для дальнейших исследований новейшей у
к
раинской
драматургии. Проанализированы различные уровни освоения новейшими драм
а-
тург
ами художественных и культурных «претекстов», маркированы ключевые кр
и-
терии активного отбора, благодаря которому определѐнные тексты предшеству
ю-
щих эпох, прочитанные на интертекстуальном или интермедиальном уровне, пол
у-
чают статус эстетических мифов для др
аматургии конца ХХ


начала ХХІ вв. Обо
с-
нована специфика авторского неомифологич
е
ского дефинирования жанров, что на
нынешнем этапе драматургической дин
а
мики является общераспространѐнной
практикой, установлены корреляции м
е
жду «традиционными» и «авторскими
»
жанрами в исследуемых драматургических текстах. Материалы диссертации опр
о-
вергают ложный тезис о законсервированн
о
сти, ограниченности, маргинальности и
художественной вторичности современного драматургического дискурса в Укра
и-
не, научно обосновывают его
разнообразие, потенциальность и самобытность. Те
о-
ретически дополнены представления о жанровых границах современного драмату
р-
гического текста, обоснована их разбалансированность, подвижность и проница
е-
мость на современном этапе литературного развития. В кон
тексте украинкой др
а-
матургии рассмотрены и тексты русскоязычных драматургов, которые преимущ
е-
ственно публиковались и ставились или сейчас активно работают в России
(Н.Ворожбит, А.Дьяченко, В.Клименко, М.Курочкин, А.Росич, З.Сагалов). Впис
ы-
ванием новейшей у
краинской драматургии в более широкий синхронный географ
и-
ческий контекст (восточноевропейский, западноевропейский) смоделировано пр
о-
блемное поле для новых исследований в области сравнительного литературовед
е-
ния.

Сов
о
купность проанализированных текстов даѐт

основания идентифицировать
украинскую драматургию последней трети ХХ


начала ХХ
I

вв. как сложную пр
о-
цессуальную систему, поддающуюся чѐткому структурному моделированию и ко
м-
плексному анализу, выделить приоритетные напра
в
ления еѐ развития в жанровых
среза
х, стилевых модификациях, мифологических приоритетах и стратегиях драм
а-
тургического письма.



39




Ключевые слова
: драма; миф; антимиф; драмомифология; жанровое моделиров
а-
ние; содержание и границы жанра; жанровые диффузии; компликативные жанр
о-
мод
е
лирующие стратег
ии.


SUMMARY

Bondareva O E. Myth and anti
-
myth in the genre modeling of the Ukrainian drama of
the XX


beginning of the XXI century. Manuscript. Ph. D thesis. (doctor of h
u
manities


10.01.01


Ukrainian literature; 10.01.06


theory of literature). Ta
ras Shevchenko Kyiv
N
a
tional University, 2006.

The thesis aims at investigating the basic rules of genre modeling in the Ukrainian drama
of the last quarter of the XX


the beginning of the XXI century, possible forms and fixed
schemes of interaction betw
een myth and drama under the influence of the style eclectics,
genre transformations, massive hyper
-
textuality, of various theatrical practice of the XX
ce
n
tury. The genre system of the contemporary Ukrainian drama is reflected as a structural
completeness

with formed rules and schemes of i
n
ner
-
processes. Definite aspects are i
n-
vestigated on the comparative and synchronic material of the drama of Diaspora and m
e-
tropolis, groun
d
ing of the most genre modus includes diachronic pretexts. Different levels
of tre
nds of organizations of the stage space, chara
c
ters, drama language are investigated
in the plays of the contemporary playwrights, thanks to whom there emerged a modern
opposition of m
i
metic
\

non
-
mimetic play, where one can see the potential of mythologica
l
structures for the genre
-
style development of drama of the end of the XX


beginning of
the XXI century. The thesis i
n
cludes plethora of sprawling texts of the Ukrainian pla
y-
wrights of the period, which can be looked upon as totally experimental and thus

fall out
of the frame of the official theatrical pro
c
ess of our times. It is grounded why they are
worth investigating and thus a new academic field of further drama studies is potentially
opened. Different levels of acknowled
g
ing the pretexts by contempo
rary Ukrainian writers
are studied, the main criteria of the sele
c
tion are determined, that will allow definite texts
read on the intertextual level to get the status of aesthetical myths for the drama of the end
of the XX


beginning of the XXI ce
n
tury. T
he thesis grounds the peculiarity of the a
u-
thor’s neo mythological defining of genres, that’s well used nowadays. It also determines
co
r
relations between traditional and author’s genre on the drama texts being investigated.

Key words
: drama, myth, anti
-
my
th, drama
-
mythology, genre modeling, content and genre
frames, genre diffusions, complex genre
-
creating strategies.


Приложенные файлы

  • pdf 18139116
    Размер файла: 426 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий