Konspekt EP

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Національний університет “Львівська політехніка”


Кафедра менеджменту і міжнародного підприємництва







Конспект лекцій
з дисципліни “Економіка підприємства”

для студентів усіх форм навчання напряму підготовки 6.070106 “Автомобільний транспорт“













Затверджено
на засіданні кафедри менеджменту
і міжнародного підприємництва
Протокол №_ від ________2012р.







Львів 2012

Конспект лекцій з дисципліни “Економіка підприємства” для студентів усіх форм навчання напряму підготовки 6.070106 “Автомобільний транспорт“


Укладачі: к.е.н., доц. Чернобай Л.І., асист. Стасюк Н.Р.


Затверджено на засіданні кафедри менеджменту і міжнародного підприємництва
Протокол № __ від ___ серпня 2012 р.





ЗМІСТ
13 TOC \o "1-3" \h \z \u 14
13 LINK \l "_Toc534484620" 14РОЗДІЛ 1.  515
13 LINK \l "_Toc534484623" 141.1. Особливості мікроекономіки знань 515
13 LINK \l "_Toc534484627" 141.2. Форми підприємницької діяльності в умовах інноваційного розвитку 1715
1.313 LINK \l "_Toc534484630" 14. Концепція процесно-структурованого менеджменту 2115
13 LINK \l "_Toc534484640" 14РОЗДІЛ 2.  2715
13 LINK \l "_Toc534484651" 142.1. Основний капітал 2715
13 LINK \l "_Toc534484652" 142.1.1. Економічна сутність, класифікація і структура основного капіталу 2715
13 LINK \l "_Toc534484653" 142.1.2. Зміст нематеріальних і довгострокових фінансових активів 3215
13 LINK \l "_Toc534484654" 142.1.3. Методи оцінювання основних фондів 3515
13 LINK \l "_Toc534484655" 142.1.4. Зношення і відтворення основних фондів 3715
13 LINK \l "_Toc534484656" 142.1.5. Амортизація основних фондів 3915
13 LINK \l "_Toc534484657" 142.1.6. Показники використання основних фондів 5215
13 LINK \l "_Toc534484658" 142.1.7. Виробнича потужність підприємства 5615
13 LINK \l "_Toc534484660" 142.2. Оборотний капітал 5915
13 LINK \l "_Toc534484661" 142.2.1. Склад, структура і кругообіг оборотного капіталу 5915
13 LINK \l "_Toc534484662" 142.2.2. Нормування обротного капіталу (обігових коштів) 6115
13 LINK \l "_Toc534484663" 142.2.3. Показники використання обігових коштів 6615
13 LINK \l "_Toc534484664" 142.2.4. Напрями покращення використання обігових коштів 6915
13 LINK \l "_Toc534484640" 14РОЗДІЛ 3.  7215
313 LINK \l "_Toc534484642" 14.1. Базисні категорії та концептуальні положення людського капіталу 7215
13 LINK \l "_Toc534484643" 143.2. Трудові фактори: сутність та структура 7815
13 LINK \l "_Toc534484644" 143.3. Класифікація і характеристика кадрів (персоналу) підприємства 7915
13 LINK \l "_Toc534484645" 143.4. Підготовка і перепідготовка кадрів 8515
13 LINK \l "_Toc534484646" 143.5. Нормування праці та її організація 8915
13 LINK \l "_Toc534484647" 143.6. Розрахунки чисельності працюючих 9315
13 LINK \l "_Toc534484648" 143.7. Продуктивність праці і резерви її підвищення 9415
13 LINK \l "_Toc534484649" 143.8. Заробітна плата: форми, системи, принципи формування 9615
13 LINK \l "_Toc534484640" 14РОЗДІЛ 4.  10515
13 LINK \l "_Toc534484667" 144.1. Поняття інформації 10515
13 LINK \l "_Toc534484668" 144.2. Форми і функції інформації 10815
13 LINK \l "_Toc534484669" 144.3. Особливості та економічне значення інформації 11415
13 LINK \l "_Toc534484670" 144.4. Об’єкти, предмети і показники економічного оцінювання інформаційного забезпечення управління підприємством 11515
13 LINK \l "_Toc534484678" 14РОЗДІЛ 5 .  12715
13 LINK \l "_Toc534484684" 145.1. Поняття та класифікація витрат 12715
13 LINK \l "_Toc534484685" 145.2. Групування витрат за економічними елементами 13015
13 LINK \l "_Toc534484686" 145.3. Сутність збутових витрат і методика їх формування в умовах інноваційної діяльності 13815
13 LINK \l "_Toc534484690" 145.4. Види цін 14115
13 LINK \l "_Toc534484691" 145.5. Політика ціноутворення на підприємстві 14315
13 LINK \l "_Toc534484693" 145.6. Стратегія цінової політики підприємства 14815
13 LINK \l "_Toc534484678" 14РОЗДІЛ 6 .  15215
13 LINK \l "_Toc534484696" 146.1. Показники якості й методи їх оцінювання 15215
13 LINK \l "_Toc534484697" 146.2 Організаційно-методичні принципи забезпечення якості й управління якістю 15615
13 LINK \l "_Toc534484698" 146.3. Управління витратами на забезпечення якості 16615
13 LINK \l "_Toc534484699" 146.4. Методи оцінювання конкурентоспроможності інноваційної продукції 17115
13 LINK \l "_Toc534484702" 146.5. Концепції міжнародної конкурентоспроможності підприємства та їх еволюція 18015
13 LINK \l "_Toc534484703" 146.6. Фактори міжнародної конкурентоспроможності підприємства 19315
13 LINK \l "_Toc534484704" 146.7. Показники і методи оцінки рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства 19915
13 LINK \l "_Toc534484678" 14РОЗДІЛ 7 .  20615
13 LINK \l "_Toc534484707" 147.1. Фінансові відносини підприємства 20615
13 LINK \l "_Toc534484708" 147.2. Фінансові ресурси підприємства 20815
13 LINK \l "_Toc534484709" 147.3. Фінансовий стан підприємства та визначення його фінансової стійкості 20915
13 LINK \l "_Toc534484710" 147.4. Результати фінансової діяльності підприємства 21415
13 LINK \l "_Toc534484711" 147.5. Рентабельність, її види та методи розрахунку 22215
13 LINK \l "_Toc534484713" 14РОЗДІЛ 8  22315
13 LINK \l "_Toc534484715" 148.1. Характеристика економічної безпеки підприємства 22315
13 LINK \l "_Toc534484716" 148.2. Забезпечення економічної безпеки підприємства 22615
13 LINK \l "_Toc534484717" 148.3. Аналіз та оцінка рівня економічної безпеки підприємства 22715
13 LINK \l "_Toc534484718" 148.4. Комерційна таємниця як один із найголовніших об'єктів економічної безпеки підприємства 23315
13 LINK \l "_Toc534484719" 148.5. Служба безпеки на підприємстві 23615
13 LINK \l "_Toc534484727" 148.6. Основні характеристики процесу реструктуризації підприємства 15240
13 LINK \l "_Toc534484729" 148.7. Санація (фінансове оздоровлення) підприємства 24415
13 LINK \l "_Toc534484733" 148.8. Банкрутство як засіб оздоровлення економіки 25015
13 LINK \l "_Toc534484735" 148.9. Ліквідація підприємства 25815
15
РОЗДІЛ 1
1.1. Особливості мікроекономіки знань
Функціонування економіки складається, як відомо, з повторюваних актів (процесів) виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Ці процеси, відповідно до базисних положень системної парадигми, реалізуються шляхом створення, функціонування і ліквідації економічних систем. На практиці кожна система бере участь у реалізації декількох, а то й усіх перерахованих процесів. Так, підприємство робить продукцію, споживає вхідні ресурси, розподіляє цю продукцію споживачам, обмінюється з постачальниками і споживачами матеріальними і фінансовими ресурсами. Щоб виявити ключові компетенції підприємств і інших видів економічних систем у функціонуванні економіки, розглянемо системні властивості чотирьох згаданих економічних актів (процесів).
Відзначимо, що змістом виробництва є поєднання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних і інших) для створення нових одиниць благ. Поява в просторі цих нових одиниць чи екземплярів товарів, які раніше не існували, диверсифікує простір, знижує ступінь його однорідності. Разом з тим виробництво як процес носить поновлюваний, триваючий і систематичний характер, що сприяє стабільності (безперервності) часу. Можна сказати, що виробництво як процес збільшує "однорідність часу", тобто стійкість міжперіодних зв'язків.
Обмін як економічний процес чи акт, навпаки, врівноважує стан його учасників, робить більш гомогенною оточуючу їх частину простору. Однак ситуація до акту обміну відмінна від ситуації після нього, що означає зменшення "однорідності часу". Розподіл благ змінює стан об'єктів до і після акту розподілу і зменшує однорідність як часу, так і простору. Споживання, нарешті, як правило, пов'язане зі зміною автономного статусу і форми споживаного продукту, включенням його у відповідне середовище і ніби розчиненням його в цьому середовищі. При цьому ресурси втрачають свою специфічність. Це приводить до збільшення однорідності простору. Одночасно споживання, як процес відновлення витрачених в попередньому циклі ресурсів, забезпечує продовження його існування в наступному періоді і тим самим сприяє безперервності часу.
Таким чином, кожен з чотирьох видів економічних процесів (актів) певним чином змінює ступінь розмаїтості економічного простору і мінливість ходу економічного часу. Показники ступеня розмаїтості простору-часу будемо називати варіативними характеристиками економіки, процеси їх зміни - варіативними процесами, а вплив функціонування економічних систем на ці характеристики - варіативними функціями систем. Відзначимо важливість варіативних властивостей економіки для всіх аспектів економічної діяльності і всіх рівнів економіки. Так, інвестиційна діяльність найбільш ефективна в умовах "однорідності часу", коли інвестор упевнений у стабільності; навпаки, інноваційна діяльність припускає неоднорідність часу; торгово-посередницька діяльність зв'язана з неоднорідністю простору (наявність тих чи інших благ в одних точках простору і відсутності їх в інших); доставка товарів, навпаки, вимагає визначеної однорідності простору, розвитку інфраструктури.
Характеристика чотирьох базових економічних процесів з погляду їх впливу на варіативні характеристики простору-часу представлена в табл. 1.1.

Таблиця 1.1
Вплив основних економічних процесів на варіативні характеристики простору-часу
Базові економічні процеси (акти)
Варіативні функції базових процесів (актів)


Однорідність простору
Однорідність часу

Виробництво
Зменшує
Збільшує

Розподіл
Зменшує
Зменшує

Обмін
Збільшує
Зменшує

Споживання
Збільшує
Збільшує


Ми бачимо, що чотири стандартних базисних економічних процеси (акти) складають повний список можливих комбінацій зменшення/збільшення однорідності (чи, що те ж саме, збільшення/зменшення розмаїтості) простору-часу, причому кожній комбінації цих ознак відповідає рівно один з економічних актів. При цьому кожен з цих процесів (актів) реалізує дні варіативні функції, і реалізація кожної з таких функцій розподілена між двома базисними процесами (актами). Найбільш релевантними для загального опису результатів функціонування економічних систем у просторі і в часі є характеристики їх впливу на варіативні характеристики простору-часу.
Відзначимо також значення варіативних функцій економічних систем для загальної характеристики ситуації в економіці. З балансом інтенсивності цих функцій тісно пов'язане уявлення про гармонійність економіки. В основі гармонійності як поняття лежать співмірність і збалансованість, поєднання єдності і різноманіття. Під гармонічною економікою варто розуміти таку форму організації економічного життя і діяльності, при якій досягається інтегральна просторово-часова збалансованість і цілісність в умовах стійкого еволюційного розвитку.
Загальне відчуття дисгармонії в учасника економічної діяльності виникає тоді, коли умови й обставини його діяльності міняються настільки швидко, що він не встигає зреагувати і пристосуватися до нового становища. Відповідно, базовою умовою гармонії є помірна швидкість змін просторових і часових характеристик економіки. Для нормального суб'єкта економічної діяльності однаково неприйнятні і занадто часті й істотні зміни економічних умов ("епоха змін", "економічний шторм"), і занадто рідкі зміни ("епоха застою", "економічний штиль"), і занадто дрібна, мінлива від області до області структура економічного простору ("ущелини і скелі"), і занадто монотонна структура такого простору ("пустеля").
У таких умовах особливого значення набувають знання, що є необхідним ресурсом і разом з тим результатом діяльності підприємства, предметом виробництва і обігу в економіці поряд з іншими видами матеріальних і нематеріальних благ. У залежності від стадії, на якій знаходиться суспільство, роль знання як виду благ змінюється. Яку роль відіграють знання в суспільстві, що знаходиться в стадії "економіки знань", і чим характеризується ця стадія? Можна виділити такі базові характеристики економіки знань.
1. В економіці знань знання стає повноцінним товаром. Тим самим змінюється склад товарної маси в економіці. Туди підключається деякий новий товар, що дотепер таким у своїй масі не вважався. Відзначимо, що товаром стають самі по собі знання (а не людина, наділена знаннями, не техніка, у яку вкладені знання).
2. В економіці знань товар (не тільки когнітивний, але і практично кожен) несе в собі унікальні знання. Важливо не просто створити ще одну копію товару, а використовувати для створення нового товару унікальні знання, втілювані в ньому.
3. В економіці знань знання стає одним із основних факторів виробництва. Традиційно як безпосередні фактори виробництва розглядають працю, капітал і землю. В економіці знань знання стає одним з факторів (а на думку багатьох економістів – єдиним фактором) виробництва.
Відповідно під мікроекономікою знань розуміють теорію і практику міжфірмових взаємин і розвитку підприємств (фірм) в економіці знань. Можна виділити такі мікроекономічні особливості цієї стадії:
1) індивідуалізація товару і гнучкість його виробництва:
2) індивідуалізація трансакцій;
3) різноманіття функцій знань (товар, фактор, засіб тезаврації, засіб управління);
4) персоналізація знання;
5) важлива роль професійного середовища виробництва, фіксації і поширення знань;
6) сполучення суперництва і співробітництва у відносинах між агентами.
Основна маса товарів в економіці знань переходить на індивідуальну стадію. Важливо не зробити новий екземпляр товару, ця задача буде вирішуватися порівняно легко, з мінімальними витратами (близькими до тих, що необхідні сьогодні для реплікації інформації). Важливо створити новий вид товару, що вимагає зовсім інших економічних зусиль: і іншого ставлення до тих, хто створює цей товар; і іншої технології виробництва (відмови від конвеєрних ліній). Підприємство буде конкурентним тільки тоді, коли воно в стані створювати, робити і продавати нові товари. Але якщо індивідуальний товар, то індивідуальна і кожна угода. У такій ситуації не може бути масової ціни - тільки індивідуальна ціна й індивідуальна трансакція. Знання самі є не тільки товаром, не тільки фактором, але і засобом тезаврації. Економіка в цілому при цьому з реплікаційної, тобто заснованої на відтворенні якомога більшої кількості екземплярів даного товару (їжі, одягу, меблів, телевізорів і т.д.). стає інноваційною, тобто заснованою на створенні нових видів товарів.
У процесі системного аналізу діяльності економічних систем і їх взаємодії знання виступають у якості одного з видів продукції будь-якої економічної системи, зокрема підприємства. Однак якщо раніше знання вважалися як би відходами виробництва, несуттєвими для економіки, оскільки головним було виробництво якомога більшої кількості матеріальних благ, то в міру розвитку матеріального виробництва ціль зміщається від кількості матеріальних благ до їх якості. Якість же як здатність задовольняти потреби – категорія суто індивідуальна. Для того щоб зробити нову індивідуалізовану продукцію, потрібні серйозні, об'ємні й актуальні знання. Суспільство рухається від епохи масового виробництва до епохи індивідуального виробництва, і як основний ресурс тут будуть затребувані саме знання.
В економіці знань стане неможливим розглядати конкуренцію як чільний спосіб взаємин між підприємствами. Поєднання конкуренції і кооперації - це принципово новий момент. Конкуренція - лише одна сторона медалі. Без кооперації, так само як і без конкуренції, неможливе існування сучасної економіки взагалі й економіки знань тим більше. У принципі в числі рушійних сил економіки можна виділити, подібно до механіки Ньютона, такі види сил:
сила відштовхування (конкуренція, суперництво);
сила притягання (інтеграція, злиття);
сила тертя (кооперація, співробітництво);
сила інерції (традиції, звички, еволюційний розвиток).
Системний підхід вимагає рівноправного розгляду й урахування дії всіх цих сил на економічних агентів. Це вимагає зміни багатьох базових положень економічної теорії і базованих на ній рекомендацій для бізнесу. Співвідношення між цими силами залежить від технологічного укладу і стадії розвитку суспільства. Зростання і диверсифікованість ролі знань в економіці буде сприяти посиленню дії трьох останніх видів сил. Прагнення до інтеграції обумовлено необхідністю концентрації інформації - необхідної умови створення знань; кооперація природно виникає на стадії інституціоналізації знань; сили інерції необхідні для підтримки кумулятивного ефекту знань.
На сьогодні відомо ряд підходів до теоретичного опису функціонування підприємств. Серед таких підходів виділяють неокласичний, інституціональний, інформаційний, менеджеріальний, культурний тощо. Кожен із них описує діяльність фірми з якого-небудь одного боку, так що фірма виступає як система, яку можна охарактеризувати одним чи декількома поняттями. На думку К. Коннера і К. Прахалада, підприємство варто розглядати не як еклектичний набір матеріальних ресурсів, а як ієрархію нематеріальних знань і процесів, необхідних для створення нового знання". Відповідно до такого підходу внутрішній простір кожного підприємства (заповнений в цілому "працею" і "капіталом") можна представити у вигляді семи підсистем, кожна з яких реалізує визначене коло видів діяльності, здійснюваних у просторі визначених груп ресурсів. Підсистеми при цьому виділяються за функціональними системоутворюючими ознаками. Таке представлення ми будемо називати системною структурою підприємства, доповнюючи нею добре відомі раніше організаційну, управлінську і функціональну структури підприємства.
Перша підсистема ("ментальна") даної структури охоплює усі види ментальної діяльності працівників. У результаті функціонування даної підсистеми: а) відбувається осмислення працівниками і менеджментом різноманітних явищ, що протікають у рамках підприємства: б) формуються ті чи інші ментальні конструкції ("ментальні моделі"), використовувані в розумових процесах особами, що приймають участь у діяльності чи управлінні даним підприємством. Тут відбиваються характеристики мислення індивідів, особливості їх сприйняття й інтерпретації інформації, стереотипність підходів, здатність до прогнозування ситуації тощо.
Друга підсистема ("культурна") охоплює культурну діяльність усередині підприємства. Її результатами є: а) ранжирування й оцінка важливості і значимості інформації, що циркулює усередині підприємства чи надходить ззовні; б) погоджені оцінки важливості і цінності різних явищ, що торкаються підприємства, особливості взаємодії і координації діяльності суб'єктів внутрішньофірмових відносин (готовність до компромісу, навички спільної діяльності, способи інтерпретації інформації, взаємна довіра і т.д.). За визначенням Т. Парсонса, основною функцією культури є "збереження і відтворення зразка". Культура служить живильним середовищем для інституціональної "флори" підприємства, тобто сукупності відносно стійких норм, правил, традицій, зразків поводження тощо.
Третя підсистема ("інституціональна") охоплює інституціональну діяльність підприємства, внутрішньофірмові мікроінститути, тобто діючі на даному підприємстві формальні і неформальні норми, правила, традиції, включаючи традиції індивідуального і групового бачення працівниками підприємства і його підрозділів, інтерпретації дій керівництва і працівників, традиції формування відносин у системі "людина-машина" (ергономічні інститути) і ін. Інституціональний простір підприємства має досить насичену структуру, у якій діють як специфічні для даного підприємства інститути, так і проекції загальнокраїнних, територіальних і галузевих інституцій.
Четверта підсистема ("когнітивна") забезпечує створення і використання знань на підприємстві. Вона включає механізми пізнання і їхній продукт - корпоративні знання. Під механізмами розуміється система колективного добору, сприйняття, обробки і запам'ятовування інформації про зовнішнє і внутрішнє середовище підприємства, а також використання цієї інформації для екстракції знань. Результатами функціонування цієї підсистеми є: а) база знань, зосереджена в організації, але розподілена між окремими особами, групами і колективами; б) нові чи модифіковані механізми пізнання, що функціонують на підприємстві. Формування когнітивних механізмів визначається й індивідуально-груповими особливостями мислення, і культурним середовищем, і системою інститутів підприємства.
Перераховані чотири підсистеми утворюють ментально-інституціональну основу функціонування підприємства. Її зміна може відбуватися тільки у відносно довгостроковому періоді. Відтворення, збереження й еволюція цієї фундаментальної структури забезпечується механізмами спадковості. Для кожного даного підприємства ці механізми відтворюють його соціально-економічний генотип - сукупність наслідуваних і повільно змінюваних характеристик даного підприємства.
П'ята підсистема ("майново-технологічна") включає організаційно-управлінські і техніко-технологічні механізми, що функціонують на підприємстві. У рамках цієї підсистеми з використанням активів підприємства здійснюється безпосереднє виробництво продукції.
Шоста підсистема ("імітаційна") складається з поведінкових зразків (паттернів і кейсів), запозичених з історії функціонування інших підприємств. Іншими словами, ця підсистема являє собою проекцію зовнішнього корпоративного середовища на внутрішній простір підприємства. У рамках даної підсистеми ці зразки досліджуються і стають об'єктами імітації на підприємстві.
Сьома підсистема ("історична") відбиває досвід функціонування самого підприємства і є проекцією власної траєкторії розвитку на внутрішній простір підприємства. Ця підсистема включає також інформацію про "системні події", що відбувалися на підприємстві чи поза ним. Досвід діяльності фіксується в документах, а також входить в особисту і групову виробничу "пам'ять" працівників і є важливою частиною інтелектуального простору підприємства.
За словами Конфуція, у людини є три шляхи чинити розумно: 1) найблагородніший – міркування; 2) найлегший – наслідування; 3) найгіркіший – досвід. Ця класифікація залишається справедливою і для варіантів прийняття рішень на підприємстві як суб'єкті економіки. Перший варіант реалізується на базі ментальної, культурної, інституціональної і когнітивної підсистем (з урахуванням обмежень, що задаються в організаційно-технологічній і майновій підсистемах), другий – за допомогою імітаційної підсистеми, третій – за допомогою історичної підсистеми.
Таким чином, підприємство складається з ментальних, культурних, інституціональних, когнітивних, виробничих технологій і продуктів діяльності відповідних систем, а також зовнішніх і власних прецедентів. У цілому вони визначають соціальні, економічні, технічні і ергономічні (людино-машинні) технології. Можна стверджувати, що такі підсистеми є в складі будь-якого підприємства - від індивідуально-підприємницького до промислового гіганта. У залежності від галузевої приналежності підприємства, його розмірів, вибраних підприємством стратегій тощо пропорції цих складових можуть мінятися. Якщо, наприклад, говорити, що дане конкретне підприємство "складається на 90% із власної історії", то це означає, що переважна частина рішень на підприємстві приймається на базі прецеденту, що мав місце в житті даного підприємства.
Не слід вважати, що кожна з цих систем локалізована і займає якусь частину території підприємства. По суті, кожна охоплює все підприємство, однак у нас є підстави розглядати їх як системи, використовуючи в якості їхнього виділення функціональні системоутворюючі ознаки.
Множина перерахованих підсистем може бути упорядкована за двома незалежними підставами: 1) ступенем специфічності (індивідуальності) кожної підсистеми для даного підприємства: 2) ступенем керованості, тобто можливості зміни даної підсистеми за бажанням керівництва підприємства. В обох випадках упорядкування підсистем по зростанню кожної з ознак відповідає порядку перерахування підсистем при їх наведеному вище описі. Так, якщо говорити про специфічність підсистем, то найменш специфічною є ментальна підсистема, а найбільш специфічною – історична.
Перша підстава пояснюється тим, що індивідуальні учасники виробництва є також суб'єктами цілої низки інших соціальних систем (родина, муніципальні утворення, коло друзів і родичів і т.д.). Оскільки їх ментальні особливості є результатом багатофакторного і багатобічного впливу, то ментальна підсистема рідко є індивідуальною для даного підприємства. Культурна підсистема має більш специфічний характер, оскільки значною мірою залежить від галузевої приналежності підприємства.
Друга підстава пов'язана з індивідуальністю історичною підсистемою, що відбиває особливості розвитку даного конкретного підприємства. Така ж ієрархія має місце, якщо розглядати ступінь керованості систем. Ментальний рівень практично не підлягає регулюванню (хоча можливий, звичайно, спеціальний добір при найманні працівників на підприємство). Найбільшою мірою керована частина історичної підсистеми, що відбиває сьогоднішній день підприємства. Інші підсистеми займають проміжні місця.
Для графічного відображення безлічі перерахованих підсистем з урахуванням зазначеної упорядкованості за двома ознаками найбільш придатною є фігура трапеції, розділеної горизонтальними відрізками на сім смуг (шарів) - "сендвіч-піраміди" (рис. 5.1). Тоді ступінь керованості підсистем можна відбити у вигляді розташування шарів за висотою, а ступінь специфічності – у довжині смуги. У нижній частині піраміди розташовані чотири групи базисних, відносно повільно і важко мінливих складових (фундаментальна група), у верхній частині піраміди - складові, зміна яких може відбуватися в результаті реалізації конкретних рішень (функціональна група).
Розташування підсистем відповідає такій добре відомій послідовності етапів процесу інтерналізації інновацій:
1) осмислення – процес сприйняття й узгодження з ментальними моделями, надання змісту;
2) оцінка – зіставлення з культурними зразками, визначення важливості явища;
3) інституціоналізація – визначення внутрішньофірмових інститутів, що забезпечують поширення даної інновації на підприємстві;
4) пізнання – глибокий аналіз, порівняння з наявними знаннями;
5) матеріалізація – матеріальне забезпечення інновації, стикування чи її включення в активи підприємства;
6) бенчмаркінг – зіставлення з аналогічними зовнішніми зразками;
7) імпринтінг – закріплення, включення в історичну пам'ять підприємства.
Зовнішнє доповнення підприємства в навколишнім середовищі також може бути представлене у виді аналогічної "сендвіч-піраміди". Стрілки (1)-(7) на рис. 1.1 показують, що підсистеми підприємства, представлені шарами "сендвіч-піраміди", взаємодіють з відповідними підсистемами зовнішнього середовища.
Таким чином, кожне підприємство, розглянуте як економічна система, володіє універсальною і єдиною для всіх підприємств внутрішньою "системною" структурою, що складається із семи підсистем: ментальної, організаційно-культурної, інституціональної, когнітивної, майново-технологічної, імітаційної й історичної. Тим часом не тільки підприємство, але і будь-яка економічна система також характеризується таким же складом функціональних підсистем. При цьому кожна з підсистем робить свій "продукт", що частково використовується в якості вхідного наступною підсистемою, частково поширюється каналами міжфірмової взаємодії. Поряд з цим функціонування кожної з підсистем необхідно для підтримки стабільності сусідньої, розташованої нижче системи. Подальші дослідження показали, що аналогічну внутрішню структуру мають всі економічні системи, і наявність такої структури виділяє економічні системи з усієї множини систем (рис. 1.1).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 1.1. Системна структура підприємства

Відзначимо два висновки, що випливають з такого підходу. По-перше, кожна з підсистем дуже щільно "вписана" у загальну системну структуру підприємства і якнайтісніше пов'язана із сусідніми підсистемами. Скільки-небудь серйозна зміна кожної з внутрішніх підсистем неможлива без зміни сусідніх "шарів" піраміди. Зокрема, управління когнітивною підсистемою підприємства неможливе без одночасного регулювання функціонування системи внутрішньофірмових інститутів і майново-технологічної підсистеми. Оскільки ці підсистеми також знаходяться в тісному зв'язку зі своїми "сусідами", то істотні інноваційні зміни в ту чи іншу підсистему можуть бути внесені (незалежно від того, чи є вони ендогенними чи екзогенними) тільки при одночасному і погодженому впливі на всі підсистеми. Це може мати місце тільки тоді, коли дана економічна система (наприклад, дане підприємство) піддається впливу іншої економічної системи (наприклад, системної події чи проекту, що має таку ж структуру внутрішніх підсистем). Цей проект може бути як внутрішнім (ендогенним), так і зовнішнім (екзогенним). Такий проект чи подія повинні мати дестабілізуючий компонент, що здійснює тимчасове розбалансування системи з наступним упровадженням нового елемента в підсистему.
По-друге, такий підхід акцентує увагу на поліфункціональності підприємства. Стає ясно, яку важливу роль грають в економіці "нетоварно-грошові" трансакції і відповідні потоки. Кожне без винятку підприємство є джерелом і разом з тим реципієнтом не тільки матеріальних благ, але і значного, дуже значимого для економіки обсягу нематеріальних цінностей. Як правило, вони поширюються поза рамками товарно-грошових відносин, але саме вони в кінцевому рахунку визначають успіх кожного окремого підприємства.
Стадія економіки знань, у якій головним фактором і результатом економічної діяльності є знання, настає слідом за розвитком "реплікаційної" стадії економіки, у якій роль основного фактора і результату виробництва відіграють товарно-матеріальні цінності. Рух з цієї вихідної точки може в принципі здійснюватися в двох напрямках, кожному з який відповідає свій сценарій, своя послідовність фаз (рис. 1.2).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 1.2. Можливі сценарії розвитку країни

Якщо в країні буде реалізована стратегія гармонійного і збалансованого інноваційно-стабілізаційного розвитку, то реальним стає рух країни за першим сценарієм, початковою стадією якого є перехід до економіки знань як наступної стадії розвитку економіки і суспільства. Тут основним ресурсом виробництва й основним фактором конкурентоздатності країни стають знання. Подальший рух у цьому напрямку приводить до економіки інститутів, де основним ресурсом країни виступає її інституціональна система, сукупність діючих усередині країни інститутів. На цій стадії в міжнародній конкуренції виграють ті країни, у яких реалізована найбільш ефективна інституціональна система. Наступна стадія - економіка культури, де перемагає країна з найбільш розвинутою культурою. І, нарешті, останній пункт на цьому шляху - це економіка думки, де основним ресурсом і фактором конкуренції стає якість мислення населення, його інтелектуальний, моральний і емоційний рівні, а також ступінь їхньої гармонізації.
Якщо ж стратегія інноваційного розвитку не буде реалізована і події розгорнуться за іншим сценарієм (сценарій 2), то на країну чекає шлях повторюваного розвитку (переважно тут говорять про доганяючий розвиток, однак, оскільки для нас важливіший характер руху, ніж його ціль, правильніше говорити про повторюваний розвиток). Якщо висловлюватися ще точніше, то мова йде про економіку наслідування, оскільки в економічному розвитку різних об'єктів не може бути повторення, а можливе в кращому випадку наслідування. У цьому випадку економіка знань стане не майбутнім, а минулим.
Оскільки ефективний розвиток підприємств інноваційного типу в умовах економіки знань можливий за формування середовища їх функціонування, особливого значення набуває роль державного регулювання. На етапі становлення ринкових відносин в Україні доцільно використовувати такі моделі інноваційного розвитку, а саме:
1) «активної дифузії інновацій», яка характеризується взаємодією уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і організаціями. Головне завдання науки розробка нових засобів застосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій;
2) «державної підтримки інноваційних форм», що орієнтована на державну підтримку будь-яких національних інноваційних структур у виході з наукомісткою продукцією на світовий ринок. Основна мета уряду щодо розвитку цієї моделі полягає у сприянні народженню науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринкової економіки;
3) «локального інноваційного середовища» на зразок «наукових парків», «технополісів», а в Україні «територіальних науково-технічних центрів», що характеризується концентрацією на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку;
4) «міжгалузевих наукових технологічних комплексів» (МНТК), яка може стати інноваційною системою за умови генерації всіх характерних для моделі «локальне інноваційне середовище» факторів. МНТК, що діють в Україні, мають науково-виробничий потенціал, хоча існують певні труднощі, які пов'язані з не відпрацьованістю міждержавних відносин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя;
5) модель СНД, заснована на науково-технічному співробітництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНД за спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін науково-технічною інформацією тощо;
6) «світового співробітництва», орієнтована на активну участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і широкому обміні науковими результатами і новими технологіями.
Зазначені вище моделі передбачають активну участь держави
Отже, державна політика України має орієнтуватися на різні моделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-технічного потенціалу і конкретних проблем, що постають, та сприяти формуванню і ефективному функціонуванню базової ланки економіки постіндустріального суспільства – інноваційного підприємства.


1.2. Форми підприємницької діяльності в умовах інноваційного розвитку
Інноваційний тип розвитку економіки характеризується перенесенням акценту з науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, переходом до випуску високотехнологічної продукції, новими організаційними і управлінськими рішеннями в інноваційній діяльності – створення технопарків, технополісів, проведення політики ресурсозбереження, інтелектуалізації всієї виробничої діяльності. Характерною ознакою нової моделі економічного розвитку є широке формування венчурного підприємництва, залучення ризикового капіталу.
Інвестування у інноваційну діяльність є одним із шляхів забезпечення поширення технологічних нововведень та підвищення продуктивності виробництва. В розрахунку на одиницю витрат середня віддача інвестицій у науково-дослідні роботі оцінюється приблизно у 50%, що значно вище від рівня ефективності інвестицій у бізнесовому секторі (в цілому приблизно 10%). В країнах ЄС 80-92 відсотки росту ВВП забезпечено за рахунок інновацій в економіці, а в Україні – лише 0,1 відсотка (Голова Рахункової палати В.Симоненко). Україна, посідаючи за кількістю науковців на один млн. жителів провідне місце у світі, поки що не може спрямувати наукову діяльність на утримання кінцевого результату. Якщо в країна ЄС нематеріальні активи становлять 50-85 відсотків вартості майна підприємств, то в нашій державі через відсутність ринку інтелектуальної власності - один відсоток.
Складність проблеми комерціалізації результатів наукового пошуку полягає в тому, що просте накопичення розробок в будь-яких масштабах не втілюється в інноваційний процес. Передача знань по ланцюгу від однієї фази інноваційного процесу до іншої потребує додаткової посередницької системи у вигляді інноваційно-впроваджувальних підприємств. Ці підприємства діють на ринку новизни, який виникає в умовах невизначеності, і розвиваються у специфічному середовищі взаємовідносин учасників ринку.
Інноваційно впроваджувальні підприємства – це активні, незалежні суб'єкти ринку, які виконують специфічні дії по безпосередньому пошуку новинок або диверсифікації виробництва, активно залучаючи тим самим в цей процес фінансовий капітал та інтелектуальний потенціал.
На основі способу організації інноваційного процесу на підприємстві можна виділити три моделі інноваційного підприємства:
1. Інноваційне підприємство на основі внутрішньої організації. Інновація створюється і освоюється всередині фірми її спеціалізованими підрозділами на базі планування і моніторингу їх взаємодії по інноваційному проекту. Більшою мірою це характерно для підприємств корпоративного типу, які створюють внутрішні венчури ЗАТ «Норд», AT «Новокраматорський машинобудівний завод» та інші.
2. Інноваційне підприємство на основі зовнішніх організацій за допомогою контрактів. Замовлення на створення та освоєння інновацій здійснюється між сторонніми організаціями. До таких зовнішніх організацій можна віднести НВО «Полікін», яке виконує замовлення підприємств будівельної галузі.
3. Інноваційне підприємство на основі зовнішньої організації за допомогою венчурів, коли фірма для реалізації інноваційного проекту організовує дочірні венчурні фірми, яка залучає додаткові фінансові та інші засоби.
Одним з головних завдань держави в цілях активізації інноваційної діяльності серед вітчизняних підприємств є розвиток інноваційного підприємництва і відповідної інфраструктури.
Для інноваційного підприємництва важлива наявність підприємницького середовища, яке дозволяє знаходити відповідні організаційні форми для реалізації ідеї, нововведень.
Підприємницьке середовище – це середовище, яке сприяє відтворенню і здійсненню цілеспрямованого пошуку, підготовки і реалізації нововведень. Елементами такого середовища є: наявність інвесторів з вільними фінансовими ресурсами і товаровиробників з вільними потужностями, які можна використати для виготовлення конкурентноздатної продукції; існування відповідної інфраструктури.
1. Виробничі компанії (стратегічні інвестори). Ці компанії вміють виробляти і продавати продукцію, вони виходять на інноваційний ринок з новими ідеями і розробками, які дозволяють підвищити конкурентноздатність на ринку, тобто знизити собівартість чи випустити продукцію з новими споживчими властивостями.
2. Венчурні фірми – це невеликі, але дуже гнучкі та мобільні підприємства, які створюються для доробки, комерційної і промислової реалізації ідей, винаходів, корисних моделей, впровадження яких пов'язане з певним ризиком. Венчурні структури утворюються, як правило, невеликою групою однодумців – інженерів, дослідників, менеджерів, які мають відповідний досвід в науково-експериментальній діяльності.
Виділяють дві форми венчурних підприємств: самостійні фірми та фірми, що входять до складу великих корпорацій. Венчур є тимчасовою структурою. Створюються фірми на договірній основі на засоби, отримані шляхом об’єднання, як правило, декількох умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспільної потреби в реалізації цієї ідеї; підприємця, здатного на основі нової ідеї створити фірму; ризикового капіталу для фінансування фірми.
3. Фінансово-кредитні інститути – працюють в інвестиційній сфері так, як і в будь-якій іншій: дають кредити для поповнення оборотних засобів чи закупки обладнання і очікують своєчасного повернення наданих засобів разом з раніше встановленими відсотками.
4. Дослідні центри (ДЦ) – вони мають різноманітну назву: лабораторія, КБ, НДІ і т. д. Загальним для всіх є те, що результат їх діяльності – це продукт науковий, науково-технічний або просто технічний. Значна кількість дослідних центрів повністю або частково фінансується державою. У ДЦ бізнесмен повинен займатись підвищенням коефіцієнта перетворення результатів наукових досліджень в інновації. Дієвим методом такого підвищення є створення дочірніх малих інноваційних підприємств, орієнтованих саме на перетворення наукових результатів в бізнес, тобто на впровадження наукових результатів у виробництво. МІП часто виділяються від крупних дослідних центрів, при цьому на чолі компанії стає, як правило, провідний вчений; під його керівництвом отримують наукові результати, які збираються реалізувати малі компанії.
Іншим дієвим методом підвищення інноваційної активності є розвиток інноваційної інфраструктури, орієнтованої на професійну допомогу в найбільш слабких точках інноваційного процесу.
5. Бізнес-інкубатори – це організації, основним завданням яких є підтримка малих, новоутворених фірм і починаючих підприємців, що хочуть, але не мають можливості почати свою справу. Вони можуть надавати таким фірмам приміщення та необхідне устаткування на певний період, забезпечувати їх консультаціями, організовувати інформаційне та рекламне забезпечення. Тривалість перебування новоутвореної фірми в інкубаторі обмежується терміном три роки. Цього періоду фірмі достатньо, щоб бути спроможною самостійно вирішувати господарські проблеми.
Таким чином, бізнес-інкубатори можуть існувати в двох видах: діяти як самостійні організації або ж виступати як ядро технопарків. У першому випадку бізнес-інкубатори створюються, як правило, для підтримки нетехнологічного підприємництва і фірм звичайних технологій.
В другому випадку інкубатори, що знаходяться в складі технопарку, орієнтовані на роботу в сфері високих технологій, підтримку малих починаючих інноваційних підприємств, малого інноваційного підприємництва в науково-технічній сфері.
6. Технопарки.
Технопарк представляє собою територіально відокремлений комплекс, заснований на базі провідного університету, котрий здійснює наукове, кадрове та інформаційне обслуговування інноваційних процесів.
Інколи технопарки називають технологічними (або інноваційними) центрами, але це не змінює суті об'єкта. Надалі такий науково-промисловий комплекс, що включає науково-дослідний центр і промислову зону, в якій на умовах оренди розташовуються малі підприємства, будемо називати технопарком.
7. Дослідний університет, який представляє собою установу, основні зусилля якої направлені на проведення наукових дослідів і підготовку майбутніх дослідників. Основною відмінністю дослідного університету від звичайного ВУЗу полягає в тому, що в його рамках відбувається інтеграція освіти, науки і практичної діяльності, наслідком чого є підготовка не теоретичних спеціалістів в будь-якій галузі, а випускників, здатних вирішувати прикладні завдання. Оскільки університет взаємодіє з підприємствами того регіону, де воно розташоване, підготовка його випускників в більшій мірі відповідає вимогам роботодавця, ніж підготовка спеціалістів, які закінчили звичайні освітні ВУЗи.
Дослідний університет складається з дослідних центрів. Такий центр являє собою міждисциплінарну організацію, функціонуючу на постійній чи тимчасовій основі, головним завданням якої є проведення наукових досліджень, які проводяться як за рахунок університету, так і за замовленням державних органів, приватних компаній та інших зовнішніх організацій. Дослідні центри створюються чи ліквідуються університетом в залежності від впливу зовнішнього оточенні, тому їм притаманна гнучкість, що в умовах нестабільної економіки, швидкоплинного науково-технічного середовища дозволяє університету бути на вістрі науково-технічного прогресу. До складу дослідного університету входять також:
Науковий відділ – призначений для управління науковими контрактами університету і займається пошуком проектів, оформленням необхідної документації, забезпеченням участі в міжнародних освітніх проектах, менеджментом фінансових ресурсів, які надходять для реалізації проектів.
Агентство з трансферу технології – головним завданням якого є проведення навчальних семінарів для наукових робітників університету; перевірка розробки на патентоздатність; здійснення патентування; охорона прав інтелектуальної власності; надання юридичних послуг.
Бізнес-інкубатор, технопарки, інноваційно-технологічні центри покликані сприяти комерціалізації розробок університету. Як правило, до функцій, які вони виконують, можна віднести: оцінку ринкового потенціалу розробки; надання ресурсів (споруд, обладнання) на пільгових умовах, залучення партнерів для реалізації проекту; сприяння у створенні маркетингу високотехнологічної продукції, надання консультативних послуг. Таким чином, для підвищення зацікавленості відповідного сектору в розвитку інноваційної діяльності доцільно використовувати досвід, накопичений промислово розвиненими країнами та окремими постсоціалістичними країнами в формуванні та використанні різноманітних організаційно-правових форм інноваційного підприємництва.
1.3. Концепція процесно-структурованого менеджменту
На даний час у світі з тією чи іншою мірою ефективності використовують системний, процесний, структурний, функціональний та ситуаційний підходи до управління. Однак на даний час визріла необхідність формування інтегрованого підходу, який поєднав би у собі переваги різних концепцій управління, не перетворившись при цьому на бюрократичний інструмент чи машину для формування непотрібних інформаційних потоків і надлишкових управлінських рішень. Ситуація ускладнюється тим, що немає однозначного трактування сутності вищезгаданих підходів. Різні автори вкладають у поняття системного чи процесного підходу доволі суперечливі компоненти, а перелік функцій управління вже давно став множинним за найменуваннями при більш-менш подібній технології управління.
Борисова З.Н. трактує процесно-структурний підхід до проектування системи управління бізнес-процесами організації як такий, що припускає первинність процесного підходу над структурою організації. Основні етапи процесно-структурного підходу до проектування і розвитку систем управління бізнес-процесами організації можна представити в такий спосіб:
перший етап – визначення стратегії і місії;
другий етап – визначення функцій і процесів;
третій етап – визначення організаційної структури управління;
четвертий етап – визначення кадрових ресурсів;
п'ятий етап – вироблення організаційної культури.
На західних підприємствах в основному використовують методики, засновані на процесно-орієнтованому підході до формування системи бюджетування і побудови бюджетної моделі. На відміну від організаційної і фінансової структури бізнес-процеси міняються досить рідко, що обумовлює їхнє використання як основу для бюджетного управління.
Кравченко К.А., Мешалкин В.П. виклали у своїй праці основи процесно-структурного підходу до проектування і розвитку високоефективних систем управління крупними промисловими компаніями. Ними розроблені та використані на практиці діяльності двох найбільших компаній нафтового і хімічного секторів промисловості сучасні методи і методики проектування і регламентації бізнес-процесів, моделювання організаційної структури і функціональних підсистем управління, побудови модифікованої системи ключових показників ефективності крупних промислових компаній.
Серед вітчизняних науковців проблемами формування та розвитку процесно-структурованого підходу до управління віднедавна почали займатися Кузьмін О.Є., Мельник О.Г., Босак А.О., Мукан О.В., Петришин Н.Я. та інші. Сучасні умови функціонування вимагають створення новітньої парадигми менеджменту, яка б інтегрувала усі існуючі надбання у менеджменті та була би спрямована на створення ефективного комплексного підходу до управління підприємствами. Саме на поєднання переваг усіх концепцій менеджменту спрямований запропонований процесно-структурований підхід до менеджменту.
Процесно-структурований менеджмент поєднує в собі процесійний, системний, ситуаційний, динамічний та функціональний підходи і ґрунтується на концепції, відповідно до якої менеджмент розглядається як процес, що є послідовністю певних завершених етапів, кожен з яких має свою структуру, що в сукупності забезпечують здійснення управлінського впливу керуючої системи на керовану з метою досягнення цілей організації у певних умовах функціонування. Згідно процесно-структурованого менеджменту процес управління організацією охоплює такі етапи:
1. Виокремлення сукупності конкретних функцій менеджменту та забезпечення їхньої реалізації через загальні функції (планування, організування, мотивування, контролювання, регулювання). Цей етап є прерогативою керівної системи організації та відображає види діяльності апарату управління.
2. Створення методів менеджменту як потенційних способів та прийомів впливу керівної системи на керовану. Методи менеджменту зазвичай виступають у документальній формі та мають спрямувальний, організаційний, регламентний, розпорядчий характер.
3. Трансформування методів менеджменту в управлінські рішення шляхом їх правового узаконення та вибору найкращих альтернатив. На цьому етапі можлива співпраця між керівною та керованою системою на підприємствах, у яких практикується залучення виконавців до ухвалення управлінських рішень.
4. Забезпечення впливу керівної системи на керовану через управлінські рішення та механізми керівництва (форми влади, стилі керівництва, налагодження соціально-психологічної взаємодії між керівниками та підлеглими).
Вищевказані етапи процесно-структурованого менеджменту відображають взаємодію між керівною та керованою системами організації. Характеристики та параметри кожного етапу формуються під впливом середовища функціонування, повинні бути динамічними з урахуванням ситуаційності у діяльності, охоплюють усі елементи підприємства як системи.
Процесно-структурований підхід до управління підприємством дозволяє одержати структуру, діяльність якої спрямована на постійне поліпшення якості кінцевого продукту і задоволення клієнта. Такий підхід ґрунтується на понятті бізнесу-процесу.
Бізнес-процес складається з набору операцій. Порядок їх виконання в рамках бізнес-процесу, як правило, чітко визначений технологією чи відповідними правилами й інструкціями. Тому такі поняття, як маршрути і правила, що визначають бізнес-логіку процесу, є необхідними його характеристиками.
Внутрішні бізнес-процеси підприємства поділяються на основні і допоміжні. Основні (процеси виробництва, розробки нового продукту і висновку його на ринок і т.д. ) створюють додану вартість, допоміжні процеси (управління фінансами, управління персоналом і т.д.), формують інфраструктуру підприємства.
Розглянемо основні переваги систем управління, що базуються на бізнес-процесах, і спробуємо порівняти їх із системами, орієнтованими на функції. У процесно-орієнтованому підході значна увага приділяється питанням взаємодії підрозділів. Іншими словами, процесно-орієнтований підхід дозволяє об'єднати окремі, іноді розрізнені зусилля підрозділів, спрямовані на виконання конкретних функцій, у єдиний ланцюжок об'єднаних зусиль компанії, спрямованих на досягнення конкретних стратегічних результатів – надання клієнту якісного кінцевого продукту в найкоротший термін.
Саме процесно-орієнтований підхід дозволяє врахувати такі важливі аспекти бізнесу, як орієнтація на кінцевий продукт, зацікавленість кожного конкретного виконавця в підвищенні якості кінцевого продукту і, як наслідок, зацікавленість у якісному виконанні своєї роботи. Це, своєю чергою, дозволяє керівництву компанії делегувати частину повноважень з прийняття управлінських рішень на рівень конкретних виконавців процесу. Крім того, система, одиницею управління якої є бізнес-процес, характеризується динамічним поводженням і більш гнучким реагуванням на внутрішні і зовнішні зміни. Функціонально орієнтована структура управління, навпаки, характеризується статичністю і неоптимальною взаємодією її структурних одиниць. Саме ці особливості функціонально орієнтованої структури накладають визначені вимоги-обмеження на характер можливих змін бізнесу компанії, з одного боку, і служать причиною збільшення накладних витрат, зв'язаних з міжфункціональною взаємодією, з іншого.
Об'єднання внутрішніх бізнес-процесів підприємств у наскрізні дозволяє зв'язати воєдино процеси постачання, логістики, виробництва і збуту продукції. При побудові системи управління, заснованої на бізнес-процесах, основний акцент роблять на пророблення механізмів взаємодії в рамках процесу як між структурними одиницями усередині компанії, так і з зовнішнім середовищем, тобто з клієнтами, постачальниками і партнерами. Сьогодні при яскраво вираженій функціональній спрямованості систем управління практично всіх підприємств одиницею управління залишається структурний підрозділ. Однак у деяких галузях перші кроки в напрямку процесно-орієнтованого підходу вже зроблені.
З погляду системного аналізу більшість великих підприємств сьогодні перебуває в стані підвищеної ентропії системи управління, що, своєю чергою, є наслідком невизначеності і консервативності багатьох бізнес-процесів. Таке положення – результат жорстокої боротьби компаній за розширення сфери впливу, коли окремі підприємства купувалися компаніями без особливої турботи про стан справ і занепокоєння про пророблення механізмів взаємодії з іншими підприємствами в складі холдингів.
Поспішність прийнятих рішень і азарт конкурентної боротьби не дозволяли компаніям відслідковувати і проробляти зміни в структурі управління. Це відбилося на взаєминах структурних одиниць і всередині компаній-холдингів, і з зовнішнім середовищем, а виразилося відсутністю єдиних стратегічних цілей і зацікавленості в їх досягненні. Часом єдине, що поєднує структурні одиниці компанії, що виступають на ринках, це спільний бренд.
Виходячи з вищесказаного можемо систематизувати чинники макро- та мікросередовища в системі процесно-структурованого менеджменту (рис. 1.3).
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 1.3. Класифікація чинників макро- та мікросередовища в системі процесно-структурованого менеджменту

Кожна з груп чинників макро- та мікросередовища може бути деталізована залежно від галузі, в якій працює підприємство, його розміру та стадії розвитку. Особливість процесно-структурованого менеджменту полягає в тому, що бізнес-процеси визначають структурні взаємодії в організації, а вплив тих чи інших чинників носить ситуаційно-динамічний характер. Визначальне значення має система комунікацій підприємства, оскільки вона є тим середовищем, в якому формуються і через яке передаються впливи макро- та мікро середовища та зворотна реакція на них з боку системи управління підприємства.
Управління інноваційною діяльністю (ІД) є частковою функцією менеджменту, яка як і всі інші часткові функції, реалізується шляхом послідовного виконання загальних функції менеджменту. До загальних функцій належать планування, організування, мотивування, контролювання та регулювання. Дослідження взаємозв'язку функцій дає можливість вдосконалювати управління, формувати ефективну систему менеджменту, усувати зайві ланки, бюрократичні перепони, опір перемінам. Безперервне виконання функцій менеджменту є його технологією. Завдяки реалізації загальних функцій менеджменту виникають методи управління ІД, які своєю чергою слугують підставою для прийняття відповідних управлінських рішень. Процес управління ІД був би неможливим без використання різного роду комунікацій, як всередині підприємства, так і з його зовнішнім середовищем (рис. 1.4).
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 1.4. Реалізація управління інноваційною діяльністю шляхом виконання загальних функцій менеджменту
РОЗДІЛ 2
2.1. Основний капітал
2.1.1. Економічна сутність, класифікація і структура основного капіталу
Економічні суб'єкти (корпорації, підприємства, індивідуальні виробники) для здійснення виробничого процесу повинні використовувати певні ресурси: матеріальні, трудові, природні, інформаційні і грошові. Важливого значення при цьому набувають засоби виробництва.
Засоби виробництва – це сукупність всіх елементів, що беруть участь у процесі виготовлення продукції. Вони поділяються на засоби праці (верстати, машини, печі тощо) і предмети праці (сировина, матеріали, напівфабрикати та ін.).
Необхідною умовою реалізації основної мети підприємства - отримання прибутку - є відтворення капіталу, що охоплює стадії інвестування, виробництва і реалізації.
У процесі свого використання капітал перебуває в постійному русі як у межах діяльності окремого підприємства, так і в економічній системі країни в цілому. Процес такого постійного руху характеризується терміном «оборот капіталу», під яким розуміється процес безперервного руху капіталу в економічній системі, що супроводжується послідовним перетворенням однієї його форми в іншу.
У процесі обороту різні види капіталу характеризуються різною інтенсивністю руху. Одна частина виробничого капіталу у формі предметів праці використовується у процесі виробництва продукції протягом тільки одного виробничого циклу (сировина, енергія тощо), інша його частина - засоби праці - функціонує протягом багатьох виробничих циклів (будівлі, устаткування тощо).
Відповідно за формами авансування залученого капіталу в активи підприємства його поділяють на основний і оборотний.
Оборотний капітал визначає ту частину капіталу, що авансується в предмети праці, використовується тільки в одному виробничому циклі і повертається на підприємство за один оборот.
Основний капітал формує ту частину активів підприємства, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, частинами переносячи свою вартість на вартість готової продукції. Основні активи становлять виробничу основу підприємств (будівлі, споруди, машини, устаткування, ін.), звідси - їх назва.
На відміну від оборотних основні активи не беруть участі в обороті коштів. Свою вартість вони відтворюють через оборотні активи, поступово переносячи її на вартість виробленої продукції. Отже, основні активи знаходяться поза безпосереднім оборотом коштів. Звідси - їх ще дві назви: «необоротні» або «позаоборотні» активи.
Подібний за значенням зміст простежується в англомовній термінології. Основний капітал (основні активи) називають базовим - basic capital (basic assets), або фіксованим, тобто нерухомим, - fixed capital (fixed assets).
Конкретними формами основного капіталу (необоротних активів) на підприємстві є основні засоби, нематеріальні активи, фінансові інвестиції (рис. 2.3).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 2.3. Склад основного капіталу (необоротних активів)

Необоротні активи визнаються, тобто відображаються в балансі підприємства, якщо відповідають загальним критеріям визнання активів, а саме:
існує ймовірність того, що підприємство отримає у майбутньому економічні вигоди, пов'язані з використанням цих активів;
вартість може бути достовірно визначена.
Майбутні економічні вигоди від використання необоротного активу можуть бути отримані у вигляді доходу від реалізації продукції (послуг), економії витрат тощо. Наприклад, придбана ліцензія на використання нової технології може забезпечити економію витрат. Слід зазначити, що окремі об'єкти безпосередньо не збільшують економічні вигоди, однак можуть бути потрібні для забезпечення одержання майбутніх економічних вигід від інших активів. Прикладом можуть бути основні засоби, придбані для охорони довкілля або з метою безпеки.
Другий критерій здебільшого обумовлюється наявністю інформації про витрати на придбання або створення об'єкта.
Основні засоби - це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний термін корисного використання яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за один рік). (Винятком у складі основних засобів варто визнати «капітальні засоби на поліпшення земель». Вони, скоріш за все, не можуть бути віднесені до категорії «матеріальних»).
Відповідно до згаданого Положення (стандарту) бухгалтерського обліку (П(С)БО-7) установлюються такі елементи обліку зазначених активів.
1. Основні засоби.
1.1. Земельні ділянки.
1.2. Капітальні витрати на поліпшення земель.
1.3. Будівлі, споруди і передавальні пристрої (зокрема, до будівель належать корпуси цехів, депо, гаражі, складські приміщення, офіси, житлові будівлі тощо; до споруд - естакади, свердловини, резервуари, мости, автомобільні дороги тощо; до передавальних пристроїв - нафто- і газопроводи, водорозподільні мережі, електромережі, лінії зв'язку тощо).
1.4. Машини та обладнання.
1.5. Транспортні засоби.
1.6. Інструменти, прилади та інвентар.
1.7. Робоча і продуктивна худоба.
1.8. Багаторічні насадження.
1.9. Інші основні засоби.
2. Інші необоротні матеріальні активи.
2.1. Бібліотечні фонди.
2.2. Малоцінні необоротні матеріальні активи (наприклад, спеціальні інструменти і спеціальні пристосування, інвентар).
2.3. Тимчасові (нетитульні) споруди.
2.4. Природні ресурси.
2.5. Інвентарна тара.
2.6. Предмети прокату.
2.7. Інші необоротні матеріальні активи.
Ключовими компонентами основного капіталу взагалі й основних засобів зокрема є основні фонди, що становлять матеріальну основу виробництва. Зокрема, у складі основних засобів, крім «капітальних витрат на поліпшення земель», усі інші елементи належать до категорії «основних фондів».
Основні фонди - це частина засобів виробництва, що зберігають свою натуральну форму і властивості, беруть участь у багатьох виробничих циклах і свою вартість переносять на вартість готової продукції частинами в міру спрацювання.
Залежно від характеру участі основних фондів у виробничому процесі розрізняють виробничі і невиробничі основні фонди. Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального виробництва; невиробничі - задовольняють побутові і культурні потреби працюючих. До них належать житлові будинки, дитячі садки та ясла, клуби, стадіони та їх оснащення, які є власністю підприємств та перебувають на їх балансі.
Основні фонди є досить різнорідними, тому їх можна поділити на групи за певними ознаками. Ознаки ці можуть бути різними залежно від мети, для якої призначена дана група. Після введення Національних стандартів бухобліку (01.01.2000р.) в Україні для цілей бухгалтерського та податкового обліку існують дві різні класифікації, кожна з яких побудована на власних принципах. Класифікацію бухгалтерського обліку ми вже навели вище.
Податкова класифікація передбачає поділ основних фондів на чотири групи. Більш докладно вона буде розглянута в розділі, що стосується амортизації. В основу класифікації основних фондів для цілей оподатковування покладений критерій терміну використання з урахуванням фактору морального зношення. Мета класифікації - поділ об'єктів на групи для застосування до кожної групи встановленої саме для неї норми амортизації.
На відміну від класифікації податкового обліку, класифікація, яка запропонована П(С)БО-7, не пов'язана з порядком нарахування амортизації, тобто до об'єктів кожної групи може бути застосований будь-який метод нарахування амортизації.
Наведене визначення основних фондів є теоретичною основою формування поняття про дану економічну категорію. Однак застосування закладених у нього критеріїв занадто складне для практики податкового обліку. Зокрема, податковому інспектору часом складно буває розібратися, у скількох виробничих циклах беруть участь інструменти, пристосування або компоненти господарського інвентарю. Тому для зазначених цілей прийняте інше визначення основних фондів (Закон України "Про оподаткування прибутку підприємства" від 22.05.1997 р. № 283/97 - ВР), що наводиться нами нижче.
Основні фонди - матеріальні цінності, які використовуються у виробничій діяльності платника податку протягом періоду, що перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, і вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зношенням.
Аналіз категорій «основні фонди» і «основні засоби» дає можливість зробити такі висновки:
податкове поняття «основні фонди» охоплює тільки виробничі основні фонди;
слід розрізняти «основні фонди» і «невиробничі фонди»; терміном «невиробничі фонди» позначають капітальні активи, що не використовуються в господарській діяльності платника податку і для яких встановлено особливий порядок податкового обліку;
бухгалтерський термін «основні засоби» поширюється на матеріальні активи, що використовуються як для виробничих, так і невиробничих цілей.
Отже, бухгалтерська категорія «основні засоби» має більш широкий зміст, ніж податковий термін «основні фонди».
Співвідношення різних груп основних фондів у загальній їх вартості називається структурою основних фондів. Структура основних виробничих фондів різних галузей і підприємств залежить від різних факторів: складності, конструктивно-технологічних характеристик продукції, типу виробництва, особливостей технологічних процесів і технічного рівня застосовуваних машин і устаткування, рівня концентрації виробництва, розміщення підприємств галузі на території країни тощо.
Залежно від ступеня безпосереднього впливу на предмети праці основні виробничі фонди поділяються на активні і пасивні. До активної частини основних виробничих фондів належать такі їх елементи (робочі машини та обладнання, інструменти), що безпосередньо діють на форму і властивості предметів праці, визначають продуктивність праці, обсяг випуску продукції. До пасивної частини основних фондів належать ті елементи (будівлі, споруди, передавальні пристрої), що створюють умови для нормальної роботи активних основних фондів. Через те що активні елементи основних фондів визначають виробничі можливості галузей, об'єднань і підприємств, а також їх продуктивність і ступінь технічної озброєності праці, перспективним напрямком є підвищення частки активної частини основних виробничих фондів, тобто машин, обладнання, інструментів.

2.1.2. Зміст нематеріальних і довгострокових фінансових активів
Нематеріальні активи. Під нематеріальними активами розуміють немонетарні активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані та утримуються підприємством з метою використання протягом періоду більше від одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи для надання в оренду іншим особам.
Найбільш повна характеристика нематеріальних активів міститься в наказі Фонду державного майна України, Державного комітету з питань науки і технологій «Про затвердження порядку експертної оцінки нематеріальних активів» (від 27.07.95 р. № 969197). Методичні засади бухгалтерського обліку інформації про нематеріальні активи встановлює Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» - П(С)БО 8. Аналітичний облік нематеріальних активів ведеться за окремими групами. Групою нематеріальних активів є сукупність однотипних за призначенням та умовами використання нематеріальних активів.
До окремих груп нематеріальних активів згідно з П(С)БО 8 належать:
1. Права користування природними ресурсами:
права на користування надрами, у тому числі на розроблення родовищ корисних копалин;
права на користування геологічною, геоморфологічною та іншою інформацією про стан та можливості господарського використання природного середовища в цілому або його елементів, яка міститься у звітах, картах та інших матеріалах;
права на використання водних, біологічних та інших ресурсів, яке будь-яким чином впливає на рівень екологічної безпеки життєдіяльності підприємства, населеного пункту, регіону тощо.
2. Права користування майном:
право покупця на подальше господарювання або інше використання земельної ділянки;
право покупця на подальше господарське використання будівель або інших необоротних матеріальних активів;
право на оренду землі, приміщень або інших необоротних матеріальних активів.
При цьому не слід ототожнювати плату за право на оренду майна та орендні платежі.
3. Права на знаки для товарів і послуг - відображаються засвідчені права на позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо).
4. Права на об'єкти промислової власності:
винахід (корисну модель) - результат творчої діяльності людини у будь-якій галузі технології (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура, клімат, рослини, спосіб тощо);
промисловий зразок – результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання (форма, рисунок, забарвлення або їх сполучення, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу та призначені для задоволення естетичних і ергономічних потреб);
породу тварин;
сорт рослин;
«ноу-хау» (секрети виробництва - знання та відомості, що стосуються певної діяльності та дозволяють отримати економічні вигоди);
інші об'єкти промислової власності (захист від недобросовісної конкуренції, топології інтегральних мікросхем тощо).
5. Авторські та суміжні з ними права - ведеться облік прав на обнародувані та необнародувані твори в галузі науки, літератури і мистецтва, виражені в усній, письмовій чи будь-якій іншій формах, а саме:
літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру (книги, брошури, статті, комп'ютерні програми тощо);
виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори;
музичні твори з текстом і без тексту;
драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні та інші твори, створені для сценічного показу;
аудіовізуальні твори;
скульптури, картини, малюнки, гравюри, літографії та інші твори образотворчого мистецтва;
твори архітектури;
фотографії;
твори прикладного мистецтва, якщо вони не охороняються спеціальним законом про промислову власність;
ілюстрації, карти, плани, ескізи, пластичні твори, що стосуються географії, геології, топології, архітектури та інших галузей науки;
сценічні обробки творів і обробки фольклору, придатні для сценічного показу;
переклади, адаптації, аранжування, інші перероблення творів і обробки фольклору (похідні твори) без заподіяння шкоди охороні оригінальних творів, на основі яких створено похідні твори;
збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, вміщуючи бази даних, інші складові за умови, що вони є результатом творчої праці з добору, координації або впорядкування змісту без заподіяння шкоди охороні творів, що входять до них;
інші твори.
6 Гудвіл (ділова репутація) - умовна вартість іміджу, репутації, ділових зв'язків фірм (goodwill). Визначається різницею між оцінкою компанії на фондовій біржі і сумою чистих/нетто-активів. Якщо компанія має гарну репутацію, гудвіл виражається позитивною величиною, при поганому іміджі фірми гудвіл виражається негативною величиною. Гудвіл є невловимим основним капіталом, допомагаючи давати додаткові дивіденди, зокрема, за рахунок можливості продавати товари за більш високими цінами, ніж ціни конкурентів.
7. Інші нематеріальні активи - враховуються об'єкти права користування економічними, організаційними та іншими вигодами, зокрема:
право на місце на товарній, фондовій біржі;
право на здійснення певної діяльності (витрати на отримання ліцензій та інших спеціальних дозволів);
право на економічні вигоди від користування монопольним становищем на ринку;
право на користування податковими, господарськими та іншими привілеями.
Довгострокові фінансові інвестиції. До складу основного капіталу також входять витрати на незавершені капітальні вкладення в основні засоби. Це - та частина витрат на придбання і будівництво основних засобів, що ще не перетворилася в основні засоби, не може брати участі в процесі господарської діяльності, а тому не повинна піддаватися амортизації. До основного капіталу ці витрати відносяться з тієї причини, що вони вже вилучені з оборотного капіталу (на їх величину зменшена сума оборотного капіталу).
Довгострокові фінансові інвестиції становлять витрати на участь на паях у статутному капіталі в інших підприємствах, на придбання акцій і облігацій на довгостроковій основі. Крім того, до фінансових інвестицій належать:
довгострокові позики, видані іншими підприємствами під боргові зобов'язання;
вартість майна, переданого в довгострокову оренду на правах фінансового лізингу (тобто з правом викупу або передачі власності на майно після закінчення терміну оренди);
довгострокова дебіторська заборгованість.

2.1.3. Методи оцінювання основних фондів
Облік основних виробничих фондів здійснюється в натуральній і вартісній (грошовій) формах.
Облік основних фондів у натуральному вираженні необхідний для:
визначення технічного складу основних фондів;
розрахунку виробничих потужностей;
розроблення балансів обладнання і визначення ступеня його використання тощо.
Можна навести такі приклади натуральних одиниць основних фондів:
наявні одиниці (шт.),
одиниці потужності або продуктивності (м, кг, г, л, погонний м, м2, м3, байт тощо; за одиницю часу: с, хв., год., добу, місяць, рік);
одиниці, що характеризують розмір основних фондів (габарити, вага, об'єм/обсяг);
одиниці, що характеризують величину негативної роботи, пов'язаної з порушенням природного середовища (викиди шкідливих речовин в атмосферу, воду або ґрунт, кількість порушених земель тощо).
Облік основних фондів у вартісному (грошовому) вираженні називається оцінкою.
Грошова (вартісна) оцінка основних фондів необхідна для розв'язання таких завдань:
формування єдиної критеріальної основи порівняння різних форм основних фондів;
визначення їх загального обсягу, динамки і структури;
оцінки розміру вартості, що переноситься на вартість готової продукції (амортизаційних відрахувань);
визначення зміни розміру основних фондів в окремих галузях і підприємствах за певний період.
Використовуються такі види вартісної оцінки основних виробничих фондів.
1. Оцінка за первісною (початковою, фактичною) вартістю, тобто за фактичними витратами, що зазнало підприємство у зв'язку зі створенням (купівлею) основних виробничих фондів, їх доставкою і монтажем, у цінах того року, у якому ці витрати були зроблені. До первісної вартості необоротних активів входять такі витрати:
суми (без непрямих податків), що сплачують постачальникам активів;
суми, що сплачують підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт;
реєстраційні збори, державне мито та аналогічні платежі, здійснені у зв'язку з придбанням (отриманням) прав на об'єкт основних засобів та інших необоротних матеріальних активів;
суми ввізного мита;
суми непрямих податків, сплачені у зв'язку з придбанням (створенням) основних засобів, які не відшкодовуються підприємству;
витрати на страхування ризиків, пов'язаних з доставкою основних засобів;
інші витрати, безпосередньо пов'язані з доведенням основних засобів до стану, у якому вони придатні для використання у запланованих цілях.
Витрати на сплату відсотків за користування кредитом не входять до первісної вартості необоротних активів, придбаних (створених) повністю або частково за рахунок позикового капіталу.
2. Оцінка за відновною вартістю, тобто за вартістю відтворення основних виробничих фондів у сучасних умовах. Необхідність оцінки за відновною вартістю викликана тим, що у зв'язку з науково-технічним прогресом або інфляційними факторами ті самі види засобів праці (верстати, печі тощо), виготовлені в різні роки, мають різну вартісну оцінку. Це вимагає періодичного переоцінювання основних фондів.
За базу для визначення відновної вартості, як правило, використовують ринкові ціни на ті чи інші елементи основних фондів.
Цей вид оцінки враховує вплив таких основних груп факторів:
морального зношення основних фондів;
зміни масштабу діючої грошової одиниці (наприклад, унаслідок інфляції);
кон'юнктурного коливання цін на основні фонди (наприклад, унаслідок ажіотажного попиту або митної політики, яка застосовується державою).
Відновна вартість використовується в таких ситуаціях:
при купівлі/продажу раніше придбаних основних фондів;
при оцінці реальної вартості основних фондів, яка визначається під час інвентаризації; це може знадобитися при зміні форм власності, ліквідації підприємства або визначенні заставної вартості.
3. Оцінка за залишковою вартістю, тобто за існуючою вартістю, що ще не перенесена на готову продукцію.
Цей вид оцінки використовується для розрахунку амортизаційних відрахувань.
Залишкова вартість визначається як різниця між первісною (відновною) вартістю та сумою зносу, накопиченою за весь термін експлуатації об’єкта. Обчислюється залишкова вартість(Фз) за формулою:
Фз = Фп(в) - Сзн , (2.27)
де Фп – первісна (відновна) вартість основних фондів, грн.;
Сзн – сума накопиченого зносу (амортизації) об’єкта основних фондів, грн.
Залишкова вартість ще називається балансовою вартістю основних фондів.
4. Ліквідаційна вартість - вартість реалізації об'єкта після закінчення терміну його корисного використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов’язаних з його ліквідацією. Вона визначається за формулою
Фл = Фр - Зл, (2.28)
де Фл - ліквідаційна вартість;
Фр- ринкова ціна об'єкта;
Зл - витрати, пов'язані з ліквідацією об'єкта.

2.1.4. Зношення і відтворення основних фондів
У процесі експлуатації всі основні виробничі фонди піддаються фізичному і моральному зношенню.
Фізичне спрацювання (зношення) - це втрата основними фондами їх споживчої вартості, тобто певних властивостей. Наприклад, зниження продуктивності, втрата частини функцій тощо.
Фізичне спрацювання відбувається як під час роботи основних фондів, так і при їх бездіяльності (наприклад, під впливом корозії). Ступінь фізичного зношення устаткування залежить від багатьох факторів: конструкції і якості матеріалів, типу виробництва, специфіки технологічних процесів, кваліфікації робітників, часу фактичного використання і продуктивності устаткування тощо.
Фізичне зношення основних засобів умовно поділяється на дві частини, одну з яких періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу в такий спосіб усунути неможливо – з часом настає момент повного фізичного зносу, що потребує заміни такого засобу праці на новий екземпляр.
Моральне спрацювання (знос) основних фондів відображає зменшення їх вартості незалежно від фізичного зношення. Розрізняють моральний знос першого (І) і другого (II) роду.
Моральне зношення І роду відбувається тоді, коли основні фонди з аналогічними споживчими властивостями (продуктивністю, функціями, експлуатаційними характеристиками) з'являються на ринку за більш низькою ціною. Моральне зношення першого роду викликається підвищенням продуктивності праці в галузях, які виготовляють основні фонди, зокрема, виробництво машин здійснюється з меншими витратами, і вони стають дешевшими.
Моральне зношення II роду відбувається тоді, коли за тією самою ціною на ринку з'являються основні фонди з більш високими споживчими властивостями. Моральне зношення другого роду зумовлене тим, що починається випуск більш ефективних машин і устаткування (вища продуктивність, більша кількість виконуваних функцій, менша енергоємність та ін.) за такою самою ціною. Унаслідок цього використання техніки, яка продається за старою ціною, стає невигідним, її змушені переоцінювати, незважаючи на відносно непоганий фізичний стан. Іноді таку техніку змушені заміняти навіть раніше від фізичного спрацювання.
Часто відбувається поєднання зазначених видів морального зношування (тобто І і II роду). У цьому випадку за більш низькою ціною можна купити основні фонди навіть з більш високими функціональними характеристиками, ніж аналоги, які вони заміняють. Інакше кажучи, нова техніка виявляється і дешевшою, і кращою.
Фізичне зношення та моральне старіння основних фондів можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами зношення і старіння та формами їх відтворення існує певний взаємозв’язок (рис. 2.4.)

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 2.4. Види зношення основних фондів та форми їх відтворення

Відшкодування усувного фізичного зношення основних фондів відбувається за рахунок поточного та капітального ремонтів, а попередження за рахунок своєчасного проведення технічного огляду та обслуговування. Призначення поточного ремонту – зберігати засоби праці у придатному для продуктивного використання стані завдяки проведенню регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних несправностей і попередження прогресуючого фізичного зношення. Капітальний ремонт передбачає відшкодування фізичного зношення конструктивних елементів основних фондів та максимально можливе відновлення до паспортних даних початкових техніко-експлуатаційних параметрів.
З метою усунення часткового морального зношення основних фондів проводять їх модернізацію, яка передбачає вдосконалення основних фондів з метою запобігання їх морального старіння та підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до сучасного рівня досягнень науково-технічного прогресу.
Під час модернізації, як правило, замінюють елементи основних фондів або вузли устаткування, які зазнають морального зносу більш за інші. При цьому інші елементи можуть залишатися без зміни. Наприклад, у цеху можуть бути замінені тільки робочі машини і обладнання або найбільш важливі їх частини; у верстатах - інструмент або ходова частина; у комп'ютері - блок пам'яті або інтегральна схема тощо.

2.1.5. Амортизація основних фондів
Амортизація - це поступове перенесення вартості основних фондів на вироблену продукцію для накопичення коштів для повного їх відновлення (реновації).
Грошовим вираженням розміру амортизації є амортизаційні відрахування, що відповідають ступеню спрацювання основних фондів.
З часом частка неусувного або повного зношення збільшується і призводить до неможливості подальшої експлуатації об’єкта основних фондів, в результаті настає момент його повного спрацювання. Єдиним шляхом відтворення споживчих властивостей такого об’єкта основних фондів є його заміна.
Підтримання та оновлення основних фондів пов’язані з різними формами їх відтворення.
Розрізняють просте та розширене відтворення основних фондів. Просте відтворення передбачає відновлення капіталу в незмінних розмірах, а розширене - у постійно зростаючих масштабах (підвищення обсягу і/або номенклатури виробів, випуск більш якісної продукції, тобто з вищою продуктивністю, новими властивостями чи функціями та ін.). Форми простого відтворення - заміна застарілих засобів праці на аналогічні та капітальний ремонт. Грошовим джерелом простого відтворення є амортизаційні відрахування.
Розширене відтворення основних фондів здійснюється шляхом реконструкції, розширення і технічного переозброєння діючих і будівництва нових підприємств і цехів. Усі роботи, пов'язані зі створенням основних фондів, називаються капітальним будівництвом.
Капітальне будівництво є особливою сферою матеріального виробництва, що поєднує будівельну індустрію, діяльність замовників, які створюють умови для інвестування, проектно-дослідні організації, наукові інститути. Ця сфера забезпечує впровадження в дію основних фондів і виробничих потужностей, а також окремих об'єктів будівництва.
Капітальне будівництво є головним джерелом розширеного відтворення основних фондів, а також сферою практичного здійснення капітальних, вкладень або інвестування.
У сучасних умовах інвестиції є найважливішим засобом забезпечення прогресивних структурних зрушень в економіці, поліпшення якісних показників діяльності на мікро- та макрорівнях. Чим більше масштабні обсяги і вище ефективність інвестицій, тим швидше відбувається відтворювальний процес.
До нового будівництва належить створення комплексу об'єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначень, яке здійснюється для створення нових виробничих потужностей. Після введення в експлуатацію нові підприємства перебуватимуть на самостійному балансі.
До розширення належить будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві, а також будівництво нових і збільшення потужностей існуючих окремих цехів і об'єктів на території діючих підприємств або майданчиках, що приєднані до них.
У період переходу до ринкової економіки, коли відбувається спад економіки і багато підприємств припиняє свою діяльність через нестачу коштів, перевага віддається реконструкції і технічному переозброєнню діючих підприємств.
Реконструкція діючих підприємств - це перебудова існуючих цехів і об'єктів, як правило, без розширення будівель і споруд основного призначення. Вона пов'язується з удосконаленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на основі досягнень науково-технічного прогресу. Реконструкція здійснюється за комплексним проектом розвитку підприємства в цілому, її завдання - збільшити виробничі потужності, поліпшити якість і змінити номенклатуру продукції. При цьому чисельність працюючих звичайно не збільшується, проте поліпшуються умови їх праці і передбачаються заходи щодо охорони навколишнього середовища.
При реконструкції виробнича потужність підприємства збільшується насамперед унаслідок усунення диспропорцій у технологічних ланках; упроваджуються маловідходна і безвідходна технології, гнучкі виробництва; скорочується кількість робочих місць; підвищується продуктивність праці; знижуються матеріаломісткість виробництва і собівартість продукції; підвищується фондовіддача і поліпшуються інші техніко-економічні показники діючого підприємства.
Технічне переозброєння – комплекс заходів щодо підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів і ділянок на основі впровадження передової техніки і технології, механізації й автоматизації виробництва, модернізації і заміни застарілого і фізично зношеного устаткування новим, більш продуктивним. Сюди ж належать також заходи щодо удосконалення загальнозаводського господарства і допоміжних служб. Вони здійснюються за проектами і кошторисами на окремі об'єкти або види робіт. Останні розробляються на основі єдиного комплексу заходів техніко-економічного переоснащення, як правило, без розширення виробничих площ.
Метою технічного переозброєння діючих підприємств є повна інтенсифікація виробництва, збільшення виробничих потужностей, зростання випуску продукції і поліпшення її якості завдяки продуктивності праці і поліпшення інших техніко-економічних показників роботи підприємства.
Амортизаційні відрахування є важливою частиною поточних витрат на виробництво продукції (вони вносяться у собівартість) і фінансових ресурсів народного господарства. Система амортизації відіграє важливу роль в економічному механізмі, виконуючи такі функції:
формування фондів для повного відновлення основних фондів, що вибувають, після закінчення терміну їх придатності (забезпечення простого відтворення);
накопичення коштів для розширеного відтворення;
створення системи планово-фінансових нормативів, необхідних для планування відтворення основних фондів;
створення системи госпрозрахункових нормативів, які використовуються у розрахунках собівартості, прибутку і рентабельності;
створення фонду розвитку виробництва, науки і техніки;
стимулювання більш швидкого відновлення основних фондів.
Якщо раніше амортизаційні відрахування складалися з двох частин (повне відновлення і капітальний ремонт), то тепер капітальний ремонт, як і інші види ремонту, здійснюється за рахунок поточних витрат виробництва. Відповідно до чинного законодавства у випадку, якщо витрати на ремонт перевищують 5% балансової вартості всіх основних фондів, то їх відносять на збільшення балансової вартості основних фондів.
Амортизація здійснюється на основі річних норм амортизаційних відрахувань. Під нормою амортизаційних відрахувань розуміють частку вартості основних фондів, що має бути перенесена на готову продукцію протягом року. Норми амортизації встановлюються державою у відсотках від вартості основних фондів.
Амортизація основних фондів є важливою складовою фінансової політики держави. Справа в тому, що амортизаційні відрахування входять до собівартості продукції, знижуючи прибуток, тобто оподатковувану частину виручки підприємства. Таким чином, підприємства, які успішно господарюють, зацікавлені в збільшенні норм амортизації. У цьому випадку знижується оподаткування тієї частини фінансових надходжень підприємства, що йде на технічне переозброєння підприємства. До того ж скорочується термін амортизації, тобто період, протягом якого підприємство може обновити свої засоби виробництва. Отже, норма амортизації є своєрідним компромісом між державою і підприємством щодо податкових виплат.
Встановлюючи норми амортизації, держава змушена знаходити доцільний оптимум з урахуванням двох протилежних тенденцій:
зниження норм підвищує можливості податкових надходжень у даний момент часу і зменшує їх у майбутньому, адже це погіршує умови для відновлення технічного потенціалу (засобів виробництва) підприємств, що неминуче призведе в майбутньому до зниження доходів підприємств і податкових надходжень відповідно;
збільшення норм амортизації погіршує можливості збирання податків у даний момент і створює передумови для їх збільшення в майбутньому; підприємствам створюються умови для прискореного відновлення основних фондів і посилення їх технічного потенціалу, модернізації засобів виробництва.
Загалом говоримо про амортизаційні відрахування трьох видів:
амортизаційні відрахування на основні виробничі фонди;
амортизаційні відрахування на надані в операційну оренду основні фонди;
витрати пов’язані зі зношенням нематеріальних активів.
Згідно положень Податкового кодексу України основні фонди підлягають розподілу за відповідними групами (табл. 2.7).

Таблиця 2.7
Класифікація груп основних засобів та інших необоротних активів і мінімально допустимі строки їх амортизування
Групи
Мінімально допустимі строки корисного використання, роки

група 1 – земельні ділянки
-

група 2 – капітальні витрати на поліпшення земель, не пов'язані з будівництвом
15

група 3 – будівлі
20

– споруди
15

– передавальні пристрої
10

група 4 – машини та обладнання
5

з них:

електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, пов'язані з ними засоби зчитування або друку інформації, пов'язані з ними комп'ютерні програми (крім програм, витрати на придбання яких визнаються роялті, та/або програм, які визнаються нематеріальним активом), інші інформаційні системи, комутатори, маршрутизатори, модулі, модеми, джерела безперебійного живлення та засоби їх підключення до телекомунікаційних мереж, телефони (в тому числі стільникові), мікрофони і рації, вартість яких перевищує 2500 гривень
2

група 5 – транспортні засоби
5

група 6 – інструменти, прилади, інвентар (меблі)
4

група 7 – тварини
6

група 8 – багаторічні насадження
10

група 9 – інші основні засоби
12

група 10 – бібліотечні фонди
-

група 11 – малоцінні необоротні і матеріальні активи
-

група 12 – тимчасові і  (нетитульні) споруди
5

група 13 – природні ресурси
-

група 14 – інвентарна тара
6

група 15 – предмети прокату
5

група 16 – довгострокові і біологічні активи
7


Таблиця 2.8
Класифікація груп нематеріальних активів і мінімально допустимі строки їх амортизування
Групи
Строк дії права користування

група 1 – права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище)
відповідно до правовстановлюючого документа

група 2 – права користування майном (право користування земельною ділянкою, крім права постійного користування земельною ділянкою, відповідно до закону, право користування будівлею, право на оренду приміщень тощо)


група 3 – права на комерційні позначення (права на торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційні (фірмові) найменування тощо), крім тих, витрати на придбання яких визнаються роялті


група 4 – права на об'єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, в тому числі ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо) крім тих, витрати на придбання яких визнаються роялті
відповідно до правовстановлюючого документа, але не менш як 5 років

група 5 – авторське право та суміжні з ним права (право на літературні, художні, музичні твори, комп'ютерні програми, програми для ЕОМ, компіляції даних (бази даних), фонограми, відеограми, передачі (програми), організацій мовлення тощо) крім тих, витрати на придбання яких визнаються роялті
відповідно до правовстановлюючого документа, але не менш як 2 роки

група 6 – інші нематеріальні активи (право на ведення діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо)
відповідно до правовстановлюючого документа


Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, який встановлюється наказом по підприємству при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не менше ніж визначено базово і призупиняється на період його виводу з експлуатації (для реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання, консервації та інших причин) на підставі документів, які свідчать про виведення таких основних засобів з експлуатації).
При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід ураховувати:
очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;
фізичний та моральний знос, що передбачається;
правові або інші обмеження щодо строків використання об'єкта та інші фактори.
Строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядається в разі зміни очікуваних економічних вигод від його використання, але він не може бути меншим, ніж визначено базово.
Амортизація основних засобів провадиться до досягнення залишкової вартості об'єктом його ліквідаційної вартості.
Амортизація основних засобів нараховується із застосуванням таких методів:
1) прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на строк корисного використання об'єкта основних засобів;
2) зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у %) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість;
3) прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється відповідно до строку корисного використання об'єкта і подвоюється.
Метод прискореного зменшення залишкової вартості застосовується лише при нарахуванні амортизації до об'єктів основних засобів, що входять до груп 4 (машини та обладнання) та 5 (транспортні засоби);
4) кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання;
5) виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів.
Амортизація об'єктів груп 9, 12, 14, 15 нараховується за методами, що наведені в підпунктах 1 і 5. Амортизація малоцінних необоротних матеріальних активів і бібліотечних фондів може нараховуватися за рішенням платника податків у першому місяці використання об'єкта в розмірі 50 відсотків його вартості, яка амортизується, та решта 50 відсотків вартості, яка амортизується, у місяці їх вилучення з активів (списання з балансу) внаслідок невідповідності критеріям визнання активом або в першому місяці використання об'єкта в розмірі 100 відсотків його вартості.
На основні засоби груп 1 та 13 амортизація не нараховується.
Нарахування амортизації в цілях оподаткування здійснюється підприємством за методом, визначеним наказом про облікову політику з метою складання фінансової звітності, та може переглядатися в разі зміни очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання.
Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, наступного за місяцем прийняття рішення про зміну методу амортизації.
Кругообіг вартості основних фондів - це безперервний і послідовний рух вартості у сфері матеріального виробництва.
На першій стадії основні фонди як носії споживчої вартості у створенні продукції беруть участь повністю, а у формуванні її вартості частково, у міру того як основні фонди втрачають споживчі властивості.
Друга стадія - вартість основних фондів, яка через амортизаційні відрахування входить до собівартості новоствореної продукції, поступово повертається на підприємство в міру реалізації випущеної продукції. На підприємстві починає накопичуватися амортизаційний фонд для реновації основних фондів, тобто придбання нового обладнання в майбутньому замість зношеного.
Третя стадія - після повної амортизації купуються нові засоби виробництва і вилучаються старі.
Розглянемо більш детальніше економічні методи нарахування амортизації.
Прямолінійна амортизація (амортизація рівними сумами за рік): вартість, що амортизується, списується рівномірно, виходячи з очікуваного терміну використання об'єкта основних засобів. При цьому норма і сума амортизаційних відрахувань залишаються незмінними протягом періоду амортизації. Норма річних амортизаційних відрахувань (На) розраховується за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.29)
де Сб – балансова вартість основних фондів, грн.;
Слік – ліквідаційна вартість основних фондів, грн.;
Тн – нормативний термін використання основних фондів, років.
Сума річної амортизації (Ар) при використанніі цього методу буде однакова впродовж усього нормативного терміну і визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415 або 13 EMBED Equation.3 1415, (2.30)
де Спер – первісна вартість основних фондів, грн.

Дегресивна амортизація (амортизація зі зменшенням сум за рік): у перші роки використання об'єкта на витрати списуються більш вагомі суми, ніж у наступні роки. Розрізняють такі форми дегресивної амортизації: геометрично-дегресивний метод (зменшення залишкової вартості), арифметично-дегресивний (кумулятивний) метод, методи зменшуваного залишку, прискореного зменшення залишкової вартості й амортизація на основі ступеневих знижуваних ставок.
При геометрично-дегресивному методі амортизація розраховується за допомогою застосування твердої відсоткової ставки амортизації до останньої залишкової вартості об'єкта (амортизація на основі залишкової вартості). У даному випадку амортизаційні відрахування поступово зменшуються, повне списання вартості основних фондів не відбувається ніколи. Відрахування завжди менші від залишкової вартості (навіть вартості металобрухту).
Згідно з арифметично-дегресивним (кумулятивним) методом річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, і кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується як відношення кількості років, що залишаються до кінця очікуваного терміну використання об'єкта основних засобів, до суми кількості років його корисного використання. Для цього методу характерно, що величина річних відрахувань зменшується, і до кінця терміну використання відбувається повне списання вартості.
Метод зменшуваного залишку полягає в тому, що застосовується тверда норма амортизації, а база розрахунку амортизації прив'язується до балансової вартості, однак балансовою вартістю вважається не повна первісна вартість на початок звітного періоду, а залишкова вартість. Зокрема, елементи даного методу використовуються сьогодні в Україні.
У податковому обліку балансова вартість груп основних фондів на початок звітного періоду визначається за формулою
Ба =Ба-1+Па-1-Вв-1-Аа-1, (2.31)
де Ба - балансова вартість груп на початок звітного періоду, грн.;
Ба-1 - балансова вартість груп на початок попереднього періоду, грн.;
Па-1 - сума витрат на придбання основних фондів, проведення капітального ремонту, реконструкцію й інші поліпшення основних фондів протягом попереднього періоду, грн.;
Ba-1 - сума виведених з експлуатації основних фондів протягом попереднього періоду, грн.;
Аа-1 - сума амортизаційних відрахувань за попередній період, грн.
Амортизація окремого об'єкта основних фондів 1-ї групи здійснюється до досягнення балансовою вартістю такого об'єкта ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Залишкова вартість такого об'єкта належить до складу валових витрат за результатами відповідного податкового періоду, а вартість такого об'єкта прирівнюється до нуля.
Амортизація основних фондів груп 2,3,4 здійснюється до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення.
Відповідно до методу прискореного зменшення залишкової вартості річна норма амортизації розраховується виходячи з терміну корисного використання об'єкта і подвоюється. Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року і річної норми амортизації.
Поряд із вищезгаданими методами до дегресивної амортизації можна віднести метод на основі ступеневих ставок, що знижуються. Даний спосіб передбачає тверді амортизаційні ставки, що знижуються дегресивно при збільшенні терміну корисної служби об'єкта.
Прогресивна амортизація (амортизація в зростаючих сумах за рік): на початку використання об'єкта на витрати списується менша сума, ніж наприкінці терміну корисної служби. Нарахування амортизації здійснюється за аналогією до дегресивної амортизації, але зі зростанням регулярної суми амортизації.
Виробнича амортизація (амортизація залежно від виробітку і ступеня експлуатації об'єкта) - на відміну від розглянутих методів амортизації, пов'язаних із фактором часу, при застосуванні даного методу для вихідної величини розраховується квота амортизації, що залежить від продуктивності. Списання на основі цього методу більш за все наближається до фактичного технічного зменшення вартості об'єкта. Застосування цього методу економічно виправдане у випадку значних коливань у виробітку, а також у випадку можливості визначення обсягу виробітку за рік (рис. 2.5).
Запропоновані вище методи можна поділити на неприскорені і прискорені.


Методи амортизації
Залежить від строку служби
Залежить від виробітку (виробнича)


Прямолінійна
Дегресивна
Прогресивна




Геометрично-дегресивна
Арифметично-дегресивна (кумулятивна)
Прискореного зменшення залишкової вартості
Зменшення залишку
На основі понижувальних ступеневих норм



Сума амортизаційних відрахувань
Залишається незмінною
Зменшується в геометричному ряду
Зменшується в арифметичному ряду
Зменшується
Зменшується
Зменшується ступенево (за відрізками часу)
Збільшується
Змінюється

База амортизаційних відрахувань
Витрати на придбання
Залишкова балансова вартість
Витрати на придбання
Залишкова балансова вартість
Залишкова балансова вартість
Залишкова балансова вартість
Залишкова балансова вартість
Витрати на придбання

Визначення суми амортизації
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
Аналогічно дегресивним методам, тільки амортизація здійснюється прискореним методом
13 EMBED Equation.3 1415

Норма амортизації (%)
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
Норми за групами основних фондів згідно із Законом "Про оподаткування прибутку підприємств"
Норми згідно із Законом "Про оподаткування прибутку підприємств"



Сфера використання
Економічна
Економічна
Економічна
Економічна
Податкова
Податкова
Економічна
Економічна


Графічне зображення процесу амортизації

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 2.5. Методи амортизації
t - індекс періоду; t-1 - індекс попереднього періоду і; а - норма амортизації; п - строк корисного використання у роках; А - сума амортизації; Б - балансова вартість; П - сума витрат на придбання, реконструкцію, поліпшення основних фондів; В - сума виведених основних фондів; Фп - вартість придбання (початкова вартість); Фл - ліквідаційна вартість; Фt-1 - залишкова вартість на кінець попереднього періоду; Lt - продуктивність (ступінь навантаження, потужність) за рік t; bt - залишковий термін корисного використання, розрахований з початку року.

Неприскореною амортизацією слід вважати таку систему її нарахування, яка забезпечує, щоб протягом усього економічно раціонального терміну служби засобів праці накопичена сума амортизаційних відрахувань максимально відповідала реальним темпам втрати засобами праці споживчих властивостей і вартості. З цього можна зробити висновок, що тривалість амортизаційного періоду при застосуванні неприскореної амортизації повинна дорівнювати економічно раціональному терміну служби засобів праці. Крім цього, в умовах високих темпів інфляції слід забезпечувати своєчасну і повну індексацію основних фондів.
З огляду на дані особливості, до неприскореної амортизації можна віднести прямолінійний і виробничий методи її нарахування.
Прямолінійний метод орієнтований на рівномірне фізичне і моральне зношення основних фондів. Таке допущення є цілком правомірним стосовно фізичного спрацювання. Однак інакше стоїть справа щодо морального зношення. Моральне зношення основних фондів здебільшого відбувається прискореними, а не рівномірними темпами, як це передбачено в нормах амортизаційних відрахувань. Тому підприємцю необхідно мати амортизаційні відрахування, які б забезпечували йому можливість заміни існуючих основних фондів за умов прискореного їх морального зношення.
До недоліків рівномірного нарахування амортизації слід віднести:
свідомо фіксовану незмінну величину амортизаційного періоду;
недостатній стимулювальний вплив на підвищення ефективності використання основного капіталу;
можливість недоамортизації через недостатнє урахування впливу морального зношення;
недостатнє урахування умов внутрішнього використання основного капіталу.
Прискореною амортизацією варто вважати таку систему її нарахування і порядок переоцінки засобів праці, за яких протягом перших років або всього амортизаційного періоду забезпечується випереджальне зростання накопиченої суми амортизаційних відрахувань порівняно з реальними темпами втрати засобами праці споживчих властивостей і вартості. З її допомогою пом'якшується жорсткість неприскорених методів амортизації. За умови, що амортизаційний період дорівнює економічно раціональному терміну служби засобів праці, дегресивні методи амортизації також можна віднести до неприскорених методів. У випадку ж застосування підприємством занижених термінів корисного використання засобів праці всі розглянуті методи амортизації є прискореними.
Добровільність вибору режиму прискореної амортизації має свій сенс. Наведені на початку параграфа пояснення щодо вигідності для підприємства підвищених норм амортизації справедливі тільки для підприємств, що успішно господарюють. Успішність господарювання в даному випадку має чітко окреслений орієнтир: собівартість виробленої підприємством продукції значно нижча від ціни, яку диктує ринок. Інакше кажучи, для підприємства існує резерв підвищення собівартості (за рахунок збільшення амортизаційних відрахувань) без підвищення відпускної (оптової) ціни реалізації продукції.
Ситуація змінюється, якщо собівартість продукції перебуває в критичній близькості до рівня цін на ринку. Будь-яке збільшення собівартості (у даному випадку за рахунок амортизаційних відрахувань) може змусити підняти ціну реалізації, що, як правило, спричинює зменшення обсягу продажу. У подібній ситуації підприємства виявляються не зацікавленими в збільшенні норм амортизації. Більше того, відомі випадки, коли підприємства вживали заходів щодо зменшення звичайних норм амортизації. Такі ситуації виникали, якщо промислові підприємства, втрачаючи велику частину свого портфеля замовлень, виявлялися завантаженими на 20-40% потужності. Деякі підприємства зверталися в міністерство з проханням про консервацію частини своїх потужностей. В економічному плані це означало призупинення режиму амортизації основних фондів. Такий режим називається відстроченою амортизацією.
Іншим випадком невигідності підвищення норм амортизаційних відрахувань є ситуація, коли підприємство дотримується стратегії занижених (порівняно з конкурентами) цін. Прибуток, що підприємство одержує за рахунок додаткових обсягів продажу, виявляється вищим від вигод прискореної амортизації.
Переваги прискореної амортизації можна аналізувати в двох аспектах:
1) більш швидке відтворення основних фондів;
2) зниження податкового преса для підприємства.
В умовах ринкової економіки необхідно постійно стежити за конкурентоспроможністю продукції. Отже, виробник має завжди бути готовим до швидкого переходу на більш прогресивну або економічну технологію. Частину потреби в капітальних вкладеннях на це виробник покриває за рахунок амортизаційних накопичень, що при прискореному методі амортизації дає можливість тільки за перші три роки експлуатації основного капіталу забезпечити понад 50% вартості техніки, яка замінюється. Прискорена амортизація дає можливість більш повно врахувати моральне зношення і знизити можливість переамортизації.
Водночас політика прискореної амортизації є важливим інструментом активізації інвестиційної діяльності підприємств, створює можливість стимулювати оновлення продукції і виробничого апарату.
Серед найбільш прогресивних змін, викликаних реформуванням бухгалтерського обліку, слід назвати право підприємств самостійно встановлювати метод і норму амортизації.

2.1.6. Показники використання основних фондів
Для характеристики використання основних фондів використовують узагальнюючі та часткові показники.
Узагальнюючі показники використання основних фондів залежать від багатьох техніко-організаційних і економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів. До них належать фондовіддача і фондомісткість.
Фондовіддача (випуск продукції на 1 грн. основних фондів) по підприємству чи галузі визначається відношенням товарної, валової, реалізованої або чистої продукції до середньорічної вартості основних виробничих фондів.
Показник фондовіддачі розраховується за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.32)
де Р - річний випуск товарної, валової, реалізованої або чистої продукції, грн.; Фср - середньорічна вартість основних фондів, грн.
13 EMBED Equation.3 1415, (2.33)
де Фп- балансова вартість основних фондів на початок року, грн.;
Фв-вартість основних фондів, що вводяться в плановому році, грн.;
Фвив- вартість виведених протягом року основних фондів, грн.;
Тв, Твиб - кількість місяців використання фондів, що вибувають та вводяться.
Резерви підвищення фондовіддачі наведені в табл. 2.9.

Таблиця 2.9
Резерви підвищення фондовіддачі
Збільшення терміну роботи обладнання
Оптимальне завантаження техніки, виробничих площ
Технічне удосконалення виробничих основних фондів

Введення в дію придбаного, але не встановленого обладнання
Скорочення терміну досягнення проектної продуктивності обладнання
Технічне переоснащення

Підвищення коефіцієнту змінності
Ліквідація вузьких місць, забезпечення відповідності окремих ділянок
Реконструкція на базі нової техніки

Скорочення кількості переналадок
Оптимальне заповнення робочого обсягу печей та агрегатів
Використання прогресивних технологічних процесів

Скорочення часу перебування в ремонті
Максимальне використання номінальної потужності обладнання
Модернізація обладнання


Наукова організація праці та виробництва
Упровадження раціоналізаторських пропозицій


Раціональне використання виробничих площ



Найбільш поширеним на сьогодні є вартісний метод виміру, оскільки він надає можливість порівнювати обсяги продукції, випущеної в різних галузях і в різні періоди часу. Крім того, він є найбільш простим і наочним. Але разом з тим зазначений метод має недоліки. Вони пов'язані із знеособленістю, а також із постійною зміною цін. Тому, разом із вартісним, було б доцільно застосовувати і натуральний метод виміру фондовіддачі. Але цей спосіб має обмежений характер. Він може застосовуватися тільки для вимірювання однорідної продукції, до того ж при цьому не враховується якість товарів. Тому цей метод має допоміжний характер.
Величина, зворотна показнику фондовіддачі, називається фондомісткістю і характеризує величину основних виробничих фондів (за вартістю), яка припадає на кожну грошову одиницю продукції, що випускається:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.34)
Незважаючи на те що фондовіддача і фондомісткість є зворотними величинами, вони мають різні сфери застосування. Наприклад, показники фондовіддачі необхідні для ретроспективного аналізу використання основних фондів і застосовуються винятково для внутрішньогосподарських аналітичних розрахунків на підприємстві.
Показники фондомісткості використовуються для перспективного (прогнозного) аналізу і прийняття рішень на майбутнє щодо ефективних напрямів інвестування. Зокрема, може бути визначено необхідний обсяг капітальних вкладень з метою випуску певного виду продукції.
Рентабельність основних фондів (RО.Ф.) характеризує, яка частка прибутку підприємства припадає 1 грн. середньорічної вартості основних фондів
13 EMBED Equation.3 1415, (2.35)
де П – прибуток, отриманий підприємством за рік, грн..
Фондооснащеність (Фосн) показує, яка частина середньорічної вартості основних фондів припадає на одиницю основного устаткування і визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.36)
де Ао – облікова кількість устаткування на підприємстві.
Фондоозброєність (Фозб) визначає частку вартості основних фондів, яка припадає на одного середньооблікового працівника і обчислюється за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.37)
де Чп – середньооблікова чисельність працівників.

Часткові показники характеризують рівень використання основних фондів залежно від окремих факторів, наприклад, часу, потужності (за одиницю часу), ступеня оновлення.
Коефіцієнт екстенсивного завантаження обладнання характеризує рівень використання його в часі і визначається за кожною групою однотипного устаткування за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.38)
де Тфв- фактичний час, відпрацьований обладнанням, годин; Тд- час можливого використання обладнання (режимний, плановий фонд часу), годин.
Рівень використання машин та обладнання за продуктивністю чи потужністю характеризується коефіцієнтом інтенсивного використання:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.39)
де Qфaкm - фактичний випуск продукції за одиницю часу; Qmexн - технічно обґрунтований випуск продукції за одиницю часу.
Даний коефіцієнт можна визначати, використовуючи показники потужності - фактичної та технічно обґрунтованої.
Інтегральний коефіцієнт використання машин та обладнання за потужністю і в часі К.інт визначають як добуток двох розглянутих вище коефіцієнтів Ке і Кі
13 EMBED Equation.3 1415, (2.40)
Ефективність використання за факторами часу та потужністю визначає зону використання устаткування і відповідно зону втрат, які подані на рис. 2.6.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 2.6. Зони ефективного та неефективного використання обладнання

Одним із важливих показників використання обладнання є коефіцієнт змінності. Його величина характеризує ступінь інтенсифікації виробництва. Фактичний коефіцієнт змінності роботи обладнання визначається співвідношенням кількості машино-змін, відпрацьованих обладнанням підприємства чи цеху за добу, до загальної кількості встановленого обладнання:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.41)
де F1, F2, F3- кількості фактично відпрацьованих машинозмін у І, II і III змінах; Wоб- загальна кількість машин та обладнання, які існують на підприємстві чи в цеху.
Залежно від цілей аналізу і специфіки виробництва використовуються і декілька інших показників, наприклад:
питома вага прогресивного устаткування в загальному парку;
питома вага фізично зношеного і морально застарілого устаткування;
питома вага устаткування з терміном служби до 5 років, від 5 до 10 років, від 10 до 20 років, понад 20 років;
коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності;
напруженість використання площ;
коефіцієнт оновлення основних фондів;
коефіцієнт вибуття основних фондів.

Інтенсифікація використання основних фондів може бути досягнута завдяки застосуванню комплексу заходів, що охоплюють весь виробничий процес, а саме впровадженню передових технологій, інтенсифікації технологічних процесів, зменшенню планових і усуненню позапланових простоїв обладнання, виключенню непродуктивної роботи устаткування (до цього, зокрема, призводять випуск браку, завищення припусків на механічну обробку тощо), поліпшенню якості сировини, матеріалів і вихідних заготівок, поліпшенню стану обладнання, підвищенню рівня спеціалізації виробництва та ін.

2.1.7. Виробнича потужність підприємства
Основні фонди підприємства створюються і вводяться в дію з метою формування його певної виробничої потужності, під якою розуміють здатність підприємства забезпечити максимально можливий випуск продукції за певний період (звичайно за рік, квартал, місяць) при повному використанні устаткування і виробничих площ на даному підприємстві.
Виробничу потужність можна оцінювати в натуральних (для спеціалізованих виробництв), умовних (якщо випускаються вироби різної номенклатури) показниках і у вартісному вимірі.
Виробнича потужність підприємства визначається за потужністю провідних цехів, а потужність останніх оцінюється за потужністю провідних ділянок або груп обладнання. При оцінці виробничої потужності потрібно враховувати, що вона може змінюватися. Зміни бувають обумовлені використанням нової техніки, упровадженням прогресивної технології, матеріалів, розвитком спеціалізації і кооперування, удосконалюванням структури виробництва, підвищенням кваліфікації працюючих, поліпшенням організації виробництва і праці.
При розрахунку виробничої потужності до уваги беруть:
номенклатуру, асортимент і якість продукції, що виготовляється;
кількість встановленого обладнання за видами (крім обладнання ремонтних і допоміжних служб);
виробничі площі основних цехів підприємства;
режим роботи підприємства (реальний фонд часу його роботи);
трудомісткість продукції, яка виготовляється на цьому обладнанні;
прогресивні норми продуктивності та використання обладнання;
тривалість виробничого циклу.
Методика розрахунку виробничої потужності залежить від форми і методів організації виробництва, номенклатури продукції, що виготовляється, типу обладнання, яке використовується, характеру виробничого процесу.
Виробничу потужність розраховують при аналізі й обґрунтуванні виробничої програми, у зв'язку з підготовкою і випуском нових виробів, при реконструкції виробництва. У випадку дисбалансу виробничих потужностей в окремих цехах проводяться організаційно-технічні заходи щодо введення нового обладнання, зміни режиму роботи, зниження трудомісткості продукції тощо.
Наведемо загальні методичні принципи розрахунку виробничої потужності підприємства:
Виробничу потужність визначають за всією номенклатурою продукції.
Виробнича потужність встановлюється виходячи з потужності провідних підрозділів з урахуванням заходів щодо ліквідації «вузьких» і «широких» місць.
При розрахунку виробничої потужності враховують усе введене в експлуатацію обладнання основного виробництва.
Виробнича потужність обчислюється за прогресивними нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ, трудомісткості виробів, виходу продукції із матеріальних ресурсів та з урахуванням прогресивної технології і організації праці.
Для розрахунків виробничої потужності необхідно брати максимально можливий фонд робочого часу устаткування.
У загальному вигляді виробничу потужність і-тої групи устаткування (Мі) можна визначити за формулою
Мі=Пі *Тр*mі або 13 EMBED Equation.3 1415, (2.42)
де Пі – продуктивність і-го устаткування за годину у відповідних одиницях ;
Тр – річний фонд часу роботи одиниці і-го виду устаткування, год.;
mі – середньорічна кількість і-го устаткування;
tі – трудомісткість виготовлення одиниці продукції ,н.-год.;
Кв.н. – коефіцієнт виконання норм виробітку на даному устаткуванні.
Розрахунок потужності здійснюється за всіма виробничими цехами підприємства.
Визначення виробничої потужності завершують складанням планового та звітного балансів виробничих потужностей. Так, виробничу потужність на кінець періоду (Мк) визначають за схемою
Мк=Мп+ Мвв - Мвив + Мрел, (2.43)
де Мп- виробнича потужність на початок періоду; Мвв - збільшення виробничої потужності за рахунок введення нового устаткування або збільшення фонду роботи існуючого за рахунок організаційно-технічних заходів; Мвив - зменшення потужності за рахунок виведення обладнання; Мрел- резервна потужність.
Середньорічна виробнича потужність підприємства (М) визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.44)
де tee і teue - кількість повних місяців з моменту введення потужностей у дію до кінця року та з моменту виведення потужностей до кінця року.
Показниками використання виробничої потужності є:
фактичний випуск продукції в натуральному вимірі або у вартісних оцінках за певний період (Впф);
випуск продукції на одиницю обладнання, на 1 кв. метр виробничої площі у вартісних одиницях;
середній відсоток завантаження устаткування (Кзав),
коефіцієнт змінності;
коефіцієнт використання виробничої потужності, який визначається за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.45)
Після обґрунтування виробничої програми оцінюють можливості її виконання з урахуванням виробничої потужності при нормативному використанні, а також проводять такий розрахунок: планований обсяг випуску (розроблений з урахуванням планів збуту й укладених договорів - Вплан) зіставляють з можливим (Вмож). Якщо Вмож<Вплан, необхідно збільшити виробничу потужність або поліпшити її використання, а при Вмож>Вплан слід передбачити довантаження потужності на основі додаткових замовлень, пошуку ринків збуту. У випадку повного використання потужностей і відсутності можливості її збільшення необхідно передбачити зменшення плану виробничої програми.


2.2. Оборотний капітал
2.2.1. Склад, структура і кругообіг оборотного капіталу
Оборотним капіталом (обіговими коштами) називають засоби виробництва, що, на відміну від основних фондів, беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою речову форму.
Оборотним капітал називається тому, що він перебуває в постійному обороті. Зокрема, за один оборот (виробничий цикл) гроші вкладаються в придбання сировини, під час виробництва сировина трансформується в готову продукцію, після продажу продукції кошти знову повертаються на підприємство у формі грошей.
Оборотний капітал складається з двох частин - оборотних фондів і фондів обігу (рис. 2.7).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 2.7. Склад оборотного капіталу

Оборотні фонди у своїй речовій формі утворюють предмети праці. Вони в процесі переробки змінюють свою натуральну форму, фізико-хімічні властивості та місцеположення. Оборотні фонди циркулюють у сфері виробництва й у процесі виготовлення продукції споживаються цілком, отже, цілком переносять свою вартість на створений продукт і містять у собі:
предмети праці (сировину, основні матеріали і напівфабрикати, допоміжні матеріали, паливо, тару, запасні частини тощо);
засоби праці з терміном служби не більше ніж один рік, звичайно це малоцінні та швидкозношувальні предмети (наприклад, інструменти, господарський інвентар, оснащення, спецодяг);
незавершене виробництво;
витрати майбутніх періодів.
Фонди обігу пов'язані з обслуговуванням процесу обігу товарів. Вони не беруть участі у створенні вартості, а є її носіями. Після закінчення виробничого циклу виготовлення продукції та її реалізації вартість оборотних фондів відшкодовується у виручці від реалізації продукції (робіт, послуг). Це створює можливість систематичного відтворення процесу виробництва, що здійснюється шляхом безперервного кругообігу засобів виробництва. До фондів обігу належать:
готова продукція, що зберігається на складах підприємства;
товари, відвантажені споживачу, але ним не оплачені;
кошти в розрахунках і готівка.

Структура оборотного капіталу - це кількісне співвідношення окремих елементів у загальному обсязі обігових коштів, виражене у відсотках до підсумку.
У своєму русі оборотний капітал проходить послідовно три стадії: постачання (передвиробнича стадія), виробництво (стадія виробництва) і збут (стадія реалізації).
Перша стадія кругообігу оборотного капіталу є підготовчою. Вона проходить у сфері обігу. Тут відбувається перетворення коштів у виробничі запаси.
Друга стадія пов'язана безпосередньо з процесом виробництва. На цій стадії далі авансується вартість продукції, що виготовляється. Зокрема, до вартості використаних виробничих запасів додаються витрати на заробітну плату та відповідні нарахування, а також перенесена вартість виробничих основних фондів (амортизація). Виробнича стадія кругообігу закінчується випуском готової продукції, після чого настає стадія її реалізації.
На третій стадії кругообігу відбувається реалізація (продаж) готової продукції. Лише після того, як товарна форма вартості виробленої продукції перетвориться в грошову, авансовані засоби повертаються на підприємство за рахунок частини виручки від реалізації продукції. Інша її сума йде на формування грошового накопичення - прибутку. Частина прибутку, призначена для розширення обігових коштів, приєднується до них і здійснює разом з ними подальші цикли обороту.
Грошова форма, яку отримують оборотні кошти на третій стадії їх кругообігу, одночасно є і початковою формою нового обороту капіталу. Кругообіг оборотного капіталу, таким чином, відбувається за схемою (рис. 2.8).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 2.8. Кругообіг оборотного капіталу

Г–Т...Т–НЗВ–П...Т'–Г', (2.46)
де Г - грошові кошти, які авансуються господарським суб'єктом; Т -товар (предмети праці); НЗВ - незавершене виробництво; П - готова продукція, здатна перетворитися в товар (Т '); Т' - готова продукція; Г' - грошові кошти, отримані від продажу продукції, що містять додану вартість (заробітну плату з нарахуваннями і прибуток).

2.2.2. Нормування обротного капіталу (обігових коштів)
Завданням планування обігових коштів є встановлення науково обґрунтованих нормативів, що забезпечують безперебійність виробничо-господарської діяльності підприємств за допомогою мінімальної кількості обігових коштів. Нормативи оборотних коштів за окремими елементами та загальною сумою .підприємства розробляють самостійно.
Ритмічність, злагодженість і висока результативність виробничої діяльності багато в чому залежать від оптимальних обсягів обігових коштів на підприємстві. Тому важливого значення набуває процес нормування оборотних коштів, що належить до поточного фінансового планування.
Під нормативом (або лімітом) обігових коштів розуміється затверджена на підприємстві мінімальна, однак достатня для безперервної роботи підприємства сума обігових коштів.
У межах цього нормативу підприємство здійснює прямий підрахунок необхідних обігових коштів за кожним елементом з урахуванням конкретних умов роботи:
типу виробництва і профілю підприємства;
умов постачання і збуту;
періодичності витрат матеріальних ресурсів;
тривалості виробничого циклу.
Окремі нормативи розраховуються для таких елементів:
запасів сировини, основних і допоміжних матеріалів, купованих напівфабрикатів;
палива і мастил;
тари;
запасних частин;
малоцінних і швидкозношувальних предметів;
незавершеного виробництва;
витрат майбутніх періодів;
запасів готової продукції.
Окремі нормативи елементів матеріальних цінностей можуть поєднуватися в укрупнені нормативи (наприклад, виробничі запаси в цілому, незавершене виробництво, готова продукція). Сума цих укрупнених нормативів становить загальний (сукупний) норматив обігових коштів підприємства.
Нормування власних обігових коштів передбачає такі етапи розроблення нормативу:
1) визначення норм запасу за групами товарно-матеріальних цінностей у відносних величинах, як правило, у днях забезпечення роботи;
2) визначення величини одноденного витрачання даного виду матеріальних цінностей (одноденним за окремими елементами виробничих запасів є сума витрат згідно з відповідною статтею кошторису виробництва за квартал, поділена на 90);
3) визначення окремого нормативу власних обігових коштів у грошовій формі шляхом множення одноденних витрат на норму запасу в днях.
Норма запасу в днях для купованих виробничих матеріалів (сировина, напівфабрикати тощо) визначає кількість днів роботи підприємства, упродовж якої потрібно створити запас цих матеріалів, щоб забезпечити безперервність виробничого процесу.
Норма запасу в днях складається з таких елементів:
часу перебування матеріалу у вигляді складського запасу (норма поточного запасу);
часу перебування матеріалів у формі норм гарантійного чи страхового запасу;
часу перебування матеріалів упродовж перевезення після їх оплати (норма транспортного запасу);
часу, необхідного для підготовки матеріалів до використання у виробництві (норма технологічного запасу).
Норми запасів обігових коштів використовуються для розрахунків річних нормативів протягом кількох років. Вони уточнюються за окремими видами матеріальних цінностей при складанні річних фінансових планів у випадку істотної зміни умов виробництва, постачання і збуту. Норми запасів обігових коштів залежать від таких характеристик:
умов роботи підприємства;
тривалості виробничого циклу;
періодичності запуску матеріалів у виробництво;
часу підготовки матеріалів до виробничого використання;
віддаленості постачальників;
частоти, рівномірності і комплектності постачань;
розмірів партій, що постачаються та ін.
За деякими елементами обігових коштів (наприклад, виробничий і господарський інвентар, спецодяг) норму запасу в днях визначити неможливо (або недоцільно встановлювати). У цих випадках нормується потреба в них відносно до будь-якої характерної для даного елемента розрахункової бази, наприклад, до кількості працюючих, до вартості виробничого, енергетичного або транспортного устаткування, до виробничої площі.
При формуванні розміру нормативу обігових коштів працівники підприємства змушені знаходити «золоту середину», вибираючи між двома крайностями:
1) занижений запас (норматив) обігових коштів на підприємстві дає можливість уникнути заморожування коштів, однак підвищується ризик зриву планових завдань (зокрема, зростає ймовірність простоїв через несвоєчасне постачання сировини або комплектуючих, затримку сервісних робіт через несвоєчасні проплати тощо); іншим наслідком є погіршення якості робіт (дефіцит поточних коштів змушує відшукувати найдешевші, а отже, неякісні і ризиковані варіанти постачання ресурсів і виконання робіт);
2) завищений запас (норматив) оборотних коштів підвищує надійність роботи підприємства, однак зменшує економічну ефективність роботи підприємства. Зростають витрати на зберігання запасів (вартість додаткових площ, експлуатаційні витрати зі зберігання й охорони тощо), збільшується ймовірність непередбачених збитків (втрата властивостей сировини, збитки від розкрадань та ін.). Але найголовніше те, що обігові кошти, заморожуючись у запасах, вилучаються з обороту.
Таким чином, розрахунок нормативу оборотних коштів є одним із завдань вибору, тобто пошуку оптимального рішення.
У загальному вигляді норматив оборотних коштів з окремих елементів (запаси сировини, палива, покупних напівфабрикатів, запасних частин) визначається за формулою
Hоб=qд*Tнорм, (2.47)
де qд- середня потреба за одиницю часу, наприклад, середньоденна або середньотижнева потреба у певному матеріалі, грн./день (грн./тижд.);
Тнорм - норма запасу, тобто часовий період, протягом якого передбачається робота на даному запасі (наприклад, норма запасу в днях, кількість днів забезпеченості матеріалом).
У тому випадку, якщо відома потреба в оборотних коштах у цілому за період, її питоме значення (за одиницю часу) можна визначити за формулою
qд=qріч/Fр, (2.48)
де qріч - річна (квартальна) потреба в матеріалі, передбачена кошторисом витрат на виробництві, грн.;
Fр - річний (квартальний) фонд роботи підприємств у календарних днях.

Нормування виробничих запасів на підприємствах здійснюється, виходячи з готового обсягу виробництва, норм витрати матеріалів на одиницю готової продукції і існуючих умов постачання і збуту. Виробничі запаси нормуються в натуральному і грошовому вираженні. Залежно від призначення і сфери обслуговування виробництва вони поділяються на поточні, страхові, транспортні і технологічні.
Для планомірного безперебійного процесу виробництва на підприємстві утворюються поточні запаси сировини, матеріалів, палива, тари. Вони мають покривати потребу підприємства на період між двома постачаннями. Отже, поточний запас ZnM, що відповідає величині постачання в тоннах, метрах чи інших натуральних одиницях виміру, розраховується на підставі середньодобової потреби в матеріалі й інтервалі постачання:
Zn.м=qм*Tn, (2.49)
де qM - середньодобова потреба в матеріалі, у натуральних одиницях виміру; Тп - середній інтервал між постачаннями матеріалу, дн.
Норма поточного запасу (у днях) Тнорм.пот. залежить від частоти і рівномірності постачань, відстані між постачальниками і споживачами, характеру й обсягу споживання матеріалів. За інших однакових умов частота постачань впливає на формування норм поточного запасу. Чим менше інтервали між двома постачаннями, тим менше повинно бути на складі матеріалів і, отже, тим менше буде потреба в обігових коштах на їх покриття.
Розрахунок сумарного нормативу обігових коштів за усією сукупністю матеріальних ресурсів повинен враховувати неодночасність постачання різних матеріалів. За одними матеріальними цінностями запаси закінчуються, за іншими - тільки надходять на склад. Унаслідок цього загальний стан запасів на кожен день такий, що для одних матеріалів вони становлять максимальну, для інших - мінімальну, а для третіх - середню величину. У цілому розмір запасу становить величину, близьку до половини загального запасу матеріалів, які використовуються на даному підприємстві. Тому при розрахунку нормативу обігових коштів для поточного запасу враховується не вся його величина, а тільки половина, тобто
13 EMBED Equation.3 1415, 13 EMBED Equation.3 1415 (2.50)
де Тнорм.пот - може оцінюватися середньою тривалістю норми оборотних коштів за окремими видами обігових коштів або матеріальних цінностей.
Страховий, або гарантійний, запас створюється на випадок непередбачених відхилень, порушень планових строків або партій поставок, а також порушень планових умов споживання матеріалів. Величина страхового запасу розраховується за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.51)
Де Твід - кількість днів відхилення середнього інтервалу поставок від планових строків за звітний період.
На практиці страховий запас часто встановлюють у половинному розмірі від поточного запасу.
Транспортний запас створюється за рахунок тієї кількості оборотних коштів, що перебувають у транспортуванні після їх оплати.
У деяких випадках виникає необхідність у підготовчому (технологічному) запасі. Він створюється у тих випадках, якщо сировина або матеріали, які перебувають на підприємстві, не можуть бути використані у виробництві відразу, а потребують перед виробничим використанням підготовки (сортування, комплектація, розкрій, дроблення, сушіння). Величина підготовчого запасу визначається відповідно до технологічних інструкцій і з урахуванням конкретних умов виробництва.

Відомі три методи розрахунку нормативів обігових коштів:
1) аналітичний;
2) метод прямих розрахунків;
3) коефіцієнтний метод.
Аналітичний, чи дослідно-статистичний, метод базується на урахуванні останніх досягнень техніки і технології та існуючої практики організації виробництва, постачання та збуту. Його особливість полягає в тому, що при аналізі існуючих товарно-матеріальних цінностей корегуються їх фактичні запаси і виключаються надлишкові і непотрібні цінності.
Метод прямих розрахунків передбачає науково обґрунтований облік запасів з кожного елемента обігових коштів в умовах досягнутого організаційно-технічного рівня підприємств з урахуванням усіх змін, що відбуваються в розвитку техніки і технології, в організації виробництва, транспортуванні товарно-матеріальних цінностей і у сфері розрахунків.
Коефіцієнтний метод передбачає внесення у норматив попереднього періоду поправок у заплановані зміни обсягу виробництва, а також швидкості обігу коштів. Застосування диференційованих коефіцієнтів з окремих елементів обігових коштів доцільно в тому випадку, якщо нормативи інколи уточнюються шляхом прямих розрахунків.

2.2.3. Показники використання обігових коштів
Найважливішими показниками ефективності використання обігових коштів є швидкість їхнього обороту (коефіцієнт оборотності) і тривалість одного обороту в днях.
Коефіцієнт оборотності обігових коштів показує кількість оборотів, які ці кошти здійснюють за плановий період. Даний коефіцієнт визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.52)
де Р - обсяг реалізованої в плановому періоді продукції в діючих оптових цінах за рік (квартал), грн.; Ооб.с.з.- середньорічна вартість залишку обігових коштів, грн.
Коефіцієнт оборотності показує суму реалізованої продукції, що припадає на одну гривню обігових коштів.
Коефіцієнт завантаження обігових коштів в обороті характеризує їх суму, що припадає на одну гривню реалізованої продукції:
13 EMBED Equation.3 1415. (2.53)
Тривалість одного обороту обігових коштів (середній період оборотності) показує, протягом якого періоду (за скільки днів) обігові кошти здійснюють один оборот. Значення цього показника в днях може бути визначене:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.54)
де Д – кількість календарних днів у плановому періоді.
Формулу 2.46 можна подати в іншому вигляді:
13 EMBED Equation.3 1415. (2.55)
Тепер можна прирівняти праві частини обох виразів - (2.52) і (2.55):
13 EMBED Equation.3 1415. (2.56)
Отримана формула наочно ілюструє відомий не тільки економістам принцип: «Час - гроші!». У нашому випадку права частина формули містить час, а ліва - гроші.
Користуючись цією формулою, можна визначати різні параметри, що характеризують період оборотності обігових коштів.
1. Обсяг виробництва при конкретних значеннях середнього залишку і періоду оборотності
13 EMBED Equation.3 1415 (2.57)
або його зміна
13 EMBED Equation.3 1415, (2.58)
Де Ооб.сз1 Ооб.сз2 – старе (1) і нове (2) значення середнього залишку обігових коштів Тоб1 і Тоб1 - відповідні періоди оборотності обігових коштів.
2. Середній період оборотності (тривалість одного обороту) при даному обсязі і середньому залишку обігових коштів
13 EMBED Equation.3 1415 (2.59)
або зміна середнього періоду оборотності, необхідного для змінення обсягу виробництва (реалізації) в конкретних межах зміни середнього залишку,
13 EMBED Equation.3 1415, (2.60)
де Р1 і Р2 - обсяг реалізації продукції в колишньому (1) і новому (2) варіантах.
3. Середній залишок обігових коштів, необхідних для забезпечення даного обсягу реалізації (Р) при певному періоді оборотності
13 EMBED Equation.3 1415 (2.61)
або зміна середнього залишку коштів (їх вивільнення або додаткове залучення обігових коштів)
13 EMBED Equation.3 1415 (2.62)
Вивільненням обігових коштів називається відносне зменшення потреби в обігових коштах, обумовлене прискоренням їх оборотності, що забезпечує збереження або підвищення існуючого рівня реалізації продукції.
Між витратами коштів і витратами часу існує безпосередній зв'язок. Напрями реалізації цього зв'язку можна простежити в подальших викладках (формули 2.57-2.62):
однакового результату щодо нарощення обсягу реалізації можна досягти шляхом: а) збільшення середнього залишку обігових коштів при незмінній швидкості їх обертання; б) підвищення швидкості обороту обігових коштів при незмінному їх обсязі (зниження періоду оборотності);
за своїм економічним результатом економія часу рівнозначна економії грошей: зниження періоду оборотності обігових коштів надає можливість без втрати обсягу реалізації відмовитися від частини обігових коштів або ж при збереженні їх залишку збільшити обсяг реалізованої продукції;
дефіцит обігових коштів може бути певною мірою компенсований економією часу: потрібно змусити оборотні кошти обертатися швидше, скорочуючи періоди постачання сировини, виготовлення продукції, реалізації готових товарів;
будь-яке гальмування ходу циклів оборотності обігових коштів змушує розплачуватися за це грішми; щоб не втратити обсягу реалізації, підприємство змушене «роздувати» обігові кошти; саме сюди, як правило, спрямовується затримана зарплата, саме це заважає її своєчасному підвищенню.
Абсолютне вивільнення показує пряме зменшення потреби в обігових коштах.
Відносне вивільнення характеризує як зміну величини обігових коштів, так і зміну обсягу реалізованої продукції. Щоб визначити його, потрібно розрахувати потребу в обігових коштах за звітний період (рік), виходячи з фактичного обороту та обсягу реалізації продукції протягом зазначеного періоду і оборотності в днях за попередній період (рік). Різниця й показує суму вивільнення обігових коштів.
Ці показники можуть бути обчислені в цілому за всіма обіговими коштами і за окремими їх елементами (так звана по елементна оборотність коштів).
Потреба в обігових коштах зв'язана прямою залежністю не тільки з обсягом виробництва (збуту), але й з тривалістю обороту. При скороченні періоду оборотності відбувається вивільнення обігових коштів з обігу, і, навпаки, збільшення періоду оборотності викликає потребу в додаткових коштах.
У випадках, коли відносне вивільнення обігових коштів, зумовлене прискоренням оборотності, перевищує додаткову потребу в коштах, необхідних для забезпечення збільшення обсягів виробництва, відбувається абсолютне вивільнення обігових коштів. Якщо ж додаткова потреба в обігових коштах, яка пов'язана з нарощуванням обсягу виробництва, більше тієї величини, що вивільняється внаслідок прискорення оборотності, можемо говорити тільки про відносне вивільнення обігових коштів. Воно визначає розмір зниження цієї додаткової потреби. Величина обігових коштів, що вивільнилися завдяки прискоренню оборотності, характеризує поліпшення використання оборотного капіталу.

2.2.4. Напрями покращення використання обігових коштів
За своїм економічним змістом заходи для підвищення ефективності використання обігових коштів можна умовно диференціювати на дві групи: 1) ті, що пов'язані зі зміною чинників вартості; 2) ті, що зумовлені зміною чинників часу.
Перші спрямовані на безпосереднє зниження середнього залишку обігових коштів. Другі мають на меті скорочення тривалості перебування обігових коштів у різних фазах економічного процесу.
Слід підкреслити, що наведена диференціація має умовний характер. Адже скорочення потреби в будь-якому вигляді обігових коштів зрештою призводить до зниження періоду оборотності. А скорочення тривалості одного обороту надає можливість зменшити середній залишок обігових коштів.
За стадіями циклу оборотності обігових коштів напрями підвищення ефективності їх використання можна виділити в три підгрупи, що представляють:
1) передвиробничу стадію;
2) виробничу стадію (незавершене виробництво);
3) реалізаційну стадію.
Передвиробнича стадія. Величина виробничих запасів і відносний розмір обігових коштів на їх утворення можуть бути зменшені шляхом удосконалення матеріально-технічного забезпечення:
прискорення і здешевлення перевезень;
поліпшення організації складського господарства на основі його механізації й автоматизації;
застосування більш точного нормування запасів матеріалів;
скорочення невиробничих втрат матеріалів;
повторного використання відходів виробництва.
Виробнича стадія. Незавершене виробництво і сума вкладених у нього коштів при існуючому обсязі виробництва залежать від тривалості виробничого циклу. Тривалість виробничого циклу може бути скорочена внаслідок:
упровадження потокових (зокрема, конвеєрних) методів обробки;
зменшення тривалості міжопераційних періодів за рахунок ретельної підготовки виробництва, останнє передбачає зменшення перебоїв і забезпечення ритмічної роботи підприємств;
застосування автоматичного устаткування, верстатів із числовим програмним управлінням, гнучких виробничих систем;
підвищення змінності виробництва.
Важливим напрямом поліпшення використання обігових коштів є раціональне використання матеріальних ресурсів, зниження матеріаломісткості продукції. Для цього є різні шляхи, головні з яких:
економічно обґрунтований вибір матеріальних ресурсів та норм їх витрачання;
підвищення коефіцієнта використання матеріалів;
комплексне використання сировини і відходів виробництва;
підвищення якості сировини, матеріалів і готової продукції;
удосконалення конструкцій виробів;
удосконалення виробничих процесів і впровадження нової прогресивної технології;
скорочення виробничих витрат матеріальних ресурсів;
застосування соціально-економічних стимулів поліпшення використання матеріальних ресурсів.
Реалізаційна стадія. Скорочення перебування готової продукції на складі залежить від багатьох факторів. Одні з них безпосередньо пов'язані з роботою підприємств, інші – з організацією збуту продукції. До перших належать якість і номенклатура продукції, обґрунтоване планування асортименту, партій продукції та періодів їх випуску; до других - організація збуту продукції, вибір системи розрахунків, термінів доставки продукції до споживачів.
Висока якість продукції, точне дотримання планового асортименту, ритмічність роботи підприємств значно скорочують час реалізації продукції. Прискорюють реалізацію продукції постійний зв'язок із замовниками, своєчасне повідомлення їх про відвантаження продукції, швидка обробка необхідних документів, своєчасне забезпечення транспортними засобами. Скорочення проміжних ланок в апараті збуту, своєчасна рознарядка, чітка робота транспорту також сприяють скороченню тривалості оборотних циклів.
Значна частина зазначених напрямів нерозривно пов'язана з науково-технічним прогресом. На цей час створюються і впроваджуються у виробництво принципово нові засоби праці і технологічні процеси, які забезпечують можливість виготовлення продукції з меншими питомими витратами живої праці, сировини, матеріалів і енергії; полегшують і прискорюють перебудову всього процесу виробництва на основі системи машин та устаткування, що створена на принципах автоматизації і безперервності процесів при широкому використанні електроніки. Усе більш вагомого значення набуває створення складних автоматизованих комплексів на базі ЕОМ, впровадження автоматично переналагоджувальних модулів і гнучких виробничих систем.
Важливе місце серед заходів заощадження матеріальних ресурсів займають соціальні й економічні методи управління:
удосконалення нормування й обліку витрат матеріальних ресурсів, матеріального стимулювання, ціноутворення;
розвиток творчої ініціативи, методів морального заохочення економії тощо.
Значною мірою знайти відповіді на питання становлення шляхів підвищення ефективності використання обігових коштів дає можливість логістика.
У разі ефективного управління своїми і чужими обіговими коштами підприємство може забезпечити раціональну економічну діяльність, збалансовану за витратами і доходністю.
РОЗДІЛ 3
3.1. Базисні категорії та концептуальні положення людського капіталу
На даний час існує кілька теорій розвитку суспільства – теорія постіндустріального суспільства, теорія стійкого розвитку, теорія інформаційної економіки, теорія економіки знань, теорія глобального мережного суспільства тощо. Спільним аспектом названих теорій є зростаюча роль теоретичного знання та зростання класу його носіїв – спеціалістів найвищого рівня, здатних до створення нових знань та їх міждисциплінарного розвитку.
Інтелектуалізація економіки потребує формування та розвитку теорії людського капіталу та її впровадження у практику ринкових перетворень. Еволюцію концепції людського капіталу бачимо у працях А.Сміта, Дж.М.Кларка, І.Фішера, Л.Вальраса, М.Вебера, Ф.Ліста. Термін «людський капітал» у сучасному розумінні ввів у науковий обіг представник Чікагської школи, видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки (1992 р.) Г.Беккер, якого вважають автором нових розділів економічної теорії – економіки дискримінації, теорії людського капіталу, економіки злочинності, економіки домашнього господарства тощо. У його праці "Людський капітал" (1964 р.), яка стала класикою сучасної економічної думки, він дав визначення людського капіталу і виділив його типи – специфічний (корисний для окремого працедавця) та загальний (універсальний для різних виробництв).
За Г.Беккером людський капітал (Human Capital) – це сукупність людських здібностей та властивостей (досвід, знання, навички, здоров’я), які дозволяють отримувати дохід. З одного боку, працівник, який володіє великим запасом нагромадженого спеціального капіталу внаслідок багаторічної роботи на одному підприємстві, навряд чи зможе розраховувати на ідентичний рівень оплати праці в іншому підприємстві. З іншого боку, для підприємця такий працівник має вищу цінність, ніж новий. Це дає змогу усвідомити причину нижчої плинності кадрів у працівників з більшим стажем роботи і вищу частку заповнюваності вакансій фірми на основі внутрішніх просувань, ніж відносно набору із зовнішніх джерел.
Теорія людського капіталу виникла у 1960-х рр. і пов’язана з іменами Г.Беккера, Т.Шульца, Дж.Мінцера. Вони звернули увагу на ту роль, яку знання і вміння працівників відіграють у процесі виробництва, і розробили методику оцінювання ефективності інвестування коштів підприємства в освіту та навчання співробітників.
Основний внесок у популяризацію ідеї людського капіталу здійснив інший представник Чікагської школи, лауреат Нобелівської премії з економіки (1979 р.) Теодор Шульц. Його називають автором концепції "людського капіталу", висвітленню положень якої присвячена низка його праць ("Виникаюча економічна сцена і шкільна освіта" (1958 р.), "Вкладення в людський капітал: роль освіти й наукових досліджень", (1971 р.), "Інвестиції в людей: економіка якості населення" (1981 р.) та ін.
Людський капітал – це соціально-економічна категорія, похідна від категорій “[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]”, “[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]”, “[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]”, “людський фактор”, у загальному вигляді його можна розглядати як економічну категорію, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу.
Тематика людського капіталу розвинена також в працях В. Бейсброда, Дж. Мінцера, Дж. Кендріка, Л. Хансена. Зацікавлює дослідження М. Катца, який вивчав вплив на працездатність людей житлових умов.
В економічній теорії під людським капіталом у найширшому сенсі розуміють сукупність притаманних кожній людині знань, навичок, здібностей і кваліфікацій носіїв робочої сили, які можуть бути використані нею у виробничих чи споживчих цілях. Він єдиний з-поміж ресурсів має здатність оновлюватися, вдосконалюватися розвиватися.
Людський капітал розглядають як сукупність людських здібностей, що дає можливість їх носію отримувати дохід. Здатність приносити дохід ставить людський капітал на один рівень з іншими формами капіталу, які функціонують у суспільному виробництві. Людський капітал формується на основі вроджених якостей людини завдяки цілеспрямованим інвестиціям у його розвиток. Залежно від обсягу та послідовності цих інвестицій зростає віддача від цього фактора виробництва, яка проявляється на індивідуальному та суспільному рівнях. На рівні суспільного відтворення якість людського капіталу виражається в ефективності виробництва та темпах економічного зростання. Інвестиції у людський капітал визначають сприйнятливість суспільства до нових знань та технологій, створюють мотивацію для розвитку і прогресу.
Людський капітал в широкому сенсі – це інтенсивний продуктивний [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], розвитку суспільства і сім'ї, що включає освічену частину трудових ресурсів, знання, інструментарій інтелектуального і управлінської праці, місце існування і трудової діяльності, що забезпечують ефективне і раціональне функціонування людського капіталу як продуктивного чинника розвитку. У вузькому розумінні людський капітал – це [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], якісна і продуктивна [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Людський капітал - головний фактор формування і розвитку [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], як наступного вищого етапу розвитку. Однією з умов розвитку і підвищення якості людського капіталу є високий [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Використовують таку класифікацію людського капіталу:
1. Індивідуальний людський капітал.
2. Людський капітал фірми.
3. Національний людський капітал.
Проблемам діагностування та прогнозування розвитку людського капіталу приділяли увагу вітчизняні дослідники, серед яких Д.Богиня, З.Варналій, А.Гальчинський, В.Геєць, О.Грішнова, Г.Євтушенко, Є.Лібанова, В.Куценко, С.Писаренко, Л.Семів, Л.Шевчук та інші.
Грішнова О.А. людський капітал характеризує як сукупність сформованих і розвинутих внаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій поведінки індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і впливають завдяки цьому на зростання доходів свого власника і національного доходу.
Шевчук Л.Т. підходячи до трактування людського капіталу як капітальних ресурсів суспільства, вкладених у людей, людину чи як можливостей людини брати участь у виробництві, творити, будувати, створювати цінності, поняття "людського капіталу" розкриває як частину сукупних знань, здібностей і кваліфікацій носіїв робочої сили, яка здатна приносити дохід, тобто, яка використовується для виробництва товарів і послуг.
Виникає проблема вимірювання в людського капіталу у грошовому еквіваленті. Потенційний людський капітал територіальної суспільної системи (населеного пункту, регіону, держави, світу) автор оцінює як вартість здобутої особами, що проживають в межах досліджуваної територіальної суспільної системи професійної освіти (середньої спеціальної, неповної вищої та вищої), незалежно від того, де вони цю освіту здобули, включаючи кошти на фінансування науки. Фактичний (реальний) людський – як вартість здобутої особами, що беруть участь у виробництві товарів, послуг і благ, освіти, незалежно від того, де вони цю освіту здобули, включаючи кошти на фінансування науки. Реальний (фактичний) людський капітал за обсягом у грошовому еквіваленті менший за потенціальний
Потенційний і реальний людський капітал Шевчук Л.Т. розглядає як основний людський капітал і вводить поняття "авансований людський капітал". Він представляє собою грошовий капітал, призначений на забезпечення дошкільної і шкільної освіти, функціонування системи охорони здоров'я, культури і житлового фонду, установ, організацій та підприємств, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності населення, без яких неможливо створити основний людський капітал і забезпечити його відтворення.
Інтегруючи описані підходи до трактування категорії «людський капітал» слід визнати, що існує чимало суміжних понять, які частково перетинаються, вносячи певний дисонанс у концепцію людського капіталу (рис. 2.1).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 2.1. Сутність, види та елементи людського капіталу

У ширшому розумінні капітал – це все те, що здатне приносити дохід, чи ресурси, створені людьми для виробництва товарів і послуг. У більш вузькому сенсі – це вкладене в діяльність, працююче джерело доходів у вигляді засобів виробництва. У поєднанні з поняттям робочої сили (здатність людини до праці, тобто сукупність її фізичних та інтелектуальних здібностей, які можуть бути використані у виробництві) отримуємо сутність людського капіталу.
Економічна цінність людського капіталу не потребує доведення, однак відразу виникає низка проблем:
1. Цінність окремих працівників дуже різниться – від висококласних спеціалістів, які до того ж потрійно удосконалюються, до цілком бездарних виконавців. Як виміряти грошовий еквівалент тих чи інших у статиці та динаміці?
2. Які є способи збільшення людського капіталу?
3. Людський капітал є власністю корпорації, але люди не можуть бути чиєюсь власністю.
Один з фундаторів концепції інтелектуального капіталу Т.Стюарт пропонує відносити всіх працівників до однієї з чотирьох категорій (рис. 2.2).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 2.2. Двовекторна градація персоналу у системі людського капіталу

Сегмент А відображає некваліфіковану працю – організація потребує таких людей, іноді у великих кількостях, але їх ніхто не сприймає як особистості. Такі працівники взаємозамінні, їх легко віднайти на ринку праці і швидко навчити виконувати задані операції.
Сегмент В – це люди, які є кваліфікованими працівниками, але їх кваліфікація не є універсальною. Їх важко замінити, бо вони «виросли» в організації і добре знайомі з формальними і неформальними процедурами, однак вони не приймають рішень і не є креативними, отже додана вартість виконуваної ними роботи невисока.
Сегмент С представлений працівниками, які мають спеціальні навики та вміння і приносять чималий прибуток. Однак їх кваліфікація є універсальною, вони не представляють інтересу як особистості і на ринку праці є достатньо подібних спеціалістів.
Сегмент D – це майстри своєї справи, спеціалісти екстра-класу, які до того ж є сильними особистями і «вросли» у систему управління корпорацією (іноді на неформальних засадах за рахунок застосування комбінації еталонної та експертної влади).
Людський капітал корпорації втілений у сегменті D, оскільки силами цих спеціалістів, їх наснаги і досвіду створюються унікальні продукти, які формують потенціал бізнесу. Всі інші сегменти – відображають лише вартість робочої сили – дешевої (А), помірної (В) і дорогої (С).
Чим вища насиченість бізнесу людським капіталом, тобто чим більша в ньому частка високорентабельної роботи, яку виконують спеціалісти, яких важко замінити, - тим вище цінують послуги компанії і тим вища її конкурентоспроможність. Таким чином, «інтелектуальна» компанія вкладатиме якомога менше коштів у працю, що не має особливої цінності з погляду споживачів, і автоматизувати працю, виконувану працівниками, яких легко замінити.
Найнезручнішими для керівництва підприємства є працівники сегменту В – з одного боку вони не приносять високої доданої вартості, з іншого – їх не можна «вирвати з контексту» без порушення психологічної цілісності та стійкої корпоративної культури підприємства. Більше того, якщо їм дати трохи влади та відповідної інформації, заставити підвищити свій професійний рівень, - вони цілком можуть перейти на рівень D. Однак ступінь їх капіталізації значною мірою залежатиме від лояльності до керівництва підприєимства.
Що стосується розвитку працівників сегменту А, то тут шлях один – автоматизація, тобто заміна більшої кількості працівників на машини під керівництвом «одного з багатьох». Сегмент С, хоча і представлений висококласними фахівцями, однак може бути переданий в аутсорсинг або (частково) стати грунтом для зростання представника сегменту D.
З вищевикладеного висновуємо, що людський капітал є сукупністю знань, трудових навиків і особистих якостей, які дозволяють людям забезпечити процес виробництва (задовольнити запити клієнтів), а отже забезпечити додану вартість для підприємства та особистий дохід для себе.

3.2. Трудові фактори: сутність та структура
Праця нарівні з капіталом і природними ресурсами є найважливішим фактором виробництва. У широкому розумінні праця – це цілеспрямована діяльність людини щодо створення матеріальних і духовних благ, шляхом перетворення ресурсів в необхідні продукти. У вузькому розумінні під працею слід розуміти розумові і фізичні витрати, здійснювані людьми в процесі трудової діяльності.
Компоненти виробничої системи, що характеризують джерела праці, одержали назву трудових факторів.
Трудові фактори - це люди і притаманні їм здібності виконувати фізичну й інтелектуальну роботу.
Формування трудових факторів пов'язано з трьома ключовими категоріями: трудовими ресурсами; робочою силою; трудовим потенціалом.
Трудові ресурси - це економічно активне, працездатне населення, тобто частина населення країни (регіону), яка володіє фізичним розвиток, розумовими здібностями і знанням, необхідними для виконання тих чи інших робіт.
За законодавством України до трудових ресурсів відносять населення в працездатному віці: чоловіки віком 16-60 років і жінки 16-55 років.
Основні дані, що характеризують трудові ресурси України, наведені в табл. 2.1 ч 2.3.
Робоча сила - здатність людини до праці, тобто сукупність фізичних і інтелектуальних здібностей людини, необхідних для здійснення трудових процесів.
Трудовий потенціал - наявні або очікувані кількісні та якісні трудові фактори, якими володіє суспільство (національна економіка, регіон). Кількісно трудовий потенціал вимірюється кількістю економічно активного, працездатного населення (кількістю трудових ресурсів). Якісно трудовий потенціал визначається професійно-освітнім рівнем трудових ресурсів.
Поняття трудових ресурсів, робочої сили, трудового потенціалу не націленні на вивчення індивідуальних якостей людини як працівника і особистості, що є суттєво важливим в інноваційній діяльності. Тому більш природнім поняттям є людина праці як індивідуальний елемент трудових ресурсів, власник робочої сили, володар трудового потенціалу.

3.3. Класифікація і характеристика кадрів (персоналу) підприємства
На будь-якому підприємстві ключовим є людський фактор – люди, які на ньому працюють. Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства використовують терміни: кадри, персонал, трудовий колектив.
Під кадрами розуміють основний (штатний) склад працівників підприємств, установ та організацій у різних галузях народного господарства.
Виходячи з визначення пріоритету розвитку особистості, необхідно відмовитися від однобокого підходу до працівників як «кадрів» без належного врахування їх особистих якостей і інтересів. З цієї точки зору належить визнати правомірним застосування поняття «персонал», корінь якого пов’язаний з уявленням про сукупність взаємодіючих індивідуальностей.

Таблиця 2.1
Показники, що характеризують трудові ресурси України за 2000-2010 рр.

Економічно активне населення (ЕАН)
у тому числі


у віці 15-70 років
працездатного віку
зайняте населення
безробітне населення (за методологією МОП)


в середньому, тис. осіб
у % до населення відповідної вікової групи
в середньому, тис. осіб
у % до населення відповідної вікової групи
у віці 15-70 років
працездатного віку
у віці 15-70 років
працездатного віку






в середньому, тис. осіб
у % до населення відповідної вікової групи
в середньому, тис. осіб
у % до населення відповідної вікової групи
в середньому, тис. осіб
у % до ЕАН відповідної вікової групи
в середньому, тис. осіб
у % до ЕАН відповідної вікової групи

2000
22 830,8
63,2
21 150,7
73,7
20 175,0
55,8
18 520,7
64,5
2 6
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
Таблиця 2.2
Показники, що характеризують структуру безробіття в Україні за 2000-2010 рр.

Безробітне населення працездатного віку зареєстроване у державній службі зайнятості
Кількість незайнятих громадян, які скористалися послугами державної служби зайнятості, в цілому за рік
Потреба в робочій силі, на кінець року
Навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце, вакантну посаду, на кінець року
Середній розмір допомоги по безробіттю в грудні



Всього, тис. осіб
з них





в середньому, тис. осіб
у % до

Працевлаштовано
перебували на обліку, на кінець року






ЕАН працездатного віку
населення працездатного віку

тис. осіб
у % до тих, які перебували на обліку
тис. осіб
тис. осіб
осіб
гривень
у %












до мінімальної зарплати
до попереднього року

2000
1178,7
5,6
4,2
2 744,1
597,0
21,8
1 188,0
68,2
17
59,39
50,3
119,2

2001
1063,2
5,1
3,8
2 760,2
772,7
28,0
1 028,8
96,9
11
85,23
72,2
143,5

2002
1028,1
5,0
3,7
2 799,2
831,8
29,7
1 055,2
123,9
9
105,98
64,2
124,3

2003
1024,2
5,0
3,6
2 835,
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·5
40,3
564,0
63,9
9
780,05
84,6
119,0

Таблиця 2.3
Показники, що характеризують оборотність та вартість робочої сили в Україні за 2000-2010 рр.

Середньооблікова кількість штатних працівників, тис. осіб
Коефіцієнт обороту робочої сили, у % до середньооблікової кількості штатних працівників
Середньомісячна заробітна плата



по прийому
по звільненню
номінальна
реальна





гривень
у % до прожиткового мінімуму для працездатних осіб**
у % до попереднього року

2000
13678
20,0
25,0
230
80,0
99,1

2001
12931
22,
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·* До 2009 р. включно дані наведено без урахування найманих праців25,3ників статистично малих підприємств та зайнятих у фізичних осіб-підприємців, за 2010 р. – по підприємствах, установах, організаціях та їхніх відокремлених підрозділах із кількістю найманих працівників 10 і більше осіб.
** Показник розраховано до розміру прожиткового мінімуму, що діяв у грудні відповідного року.

В англомовній термінології для позначення тотожного поняття «кадри» теж частіше вживається термін - «персонал» (personnel). Однак цей термін зберігає дещо інший відтінок, характеризуючи належність працівника до певної професійної групи - науковий персонал, технічний персонал тощо. «Економічна енциклопедія» дає таке визначення: «персонал – особовий склад установи, організації, підприємства, фірми, компанії або частина цього складу, що поділяється за ознакою виконуваної роботи (наприклад, у правлінський персонал)».
Термін "трудовий колектив" має більш соціально-економічний відтінок. Саме трудовий колектив виступає у ролі економічного суб'єкта, відстоюючи економічні і соціальні інтереси найманих працівників у відносинах з іншим економічним суб'єктом - власником (або колективом власників) підприємства.
Трудові фактори характеризуються кількісно і якісно.
Кількісною характеристикою трудових факторів є ступінь забезпеченості виробництва працівниками тієї чи іншої категорії. Цю характеристику визначають такі показники:
загальна кількість населення;
співвідношення працюючих і непрацюючих;
тривалість робочого часу;
наявність на ринку праці працівників необхідної категорії.
Якісними характеристиками є:
професія;
спеціальність;
кваліфікація;
досвід;
рівень освіти і виховання.
Професія характеризує певний вид роботи в одній із галузей виробництва, що вимагає відповідного комплексу спеціальних знань і практичних навичок, необхідних для її виконання. У самій професії розрізняють спеціальності, що вимагають додаткових знань і навичок для виконання роботи на певній ділянці даної галузі виробництва. Наприклад, професія слюсаря поділяється на спеціальності «слюсар-складальник», «слюсар-інструментальник» тощо.
Кваліфікація - це сукупність знань та умінь виконувати роботи відповідного рівня складності на окремих ділянках виробництва. Обов'язковим і найбільш суттєвим елементом кваліфікації є загальноосвітня і загальнотехнічна підготовка працівника нарівні з одержанням виробничих навичок з певної спеціальності. Чим вище технологічний рівень виробництва, складніша система машин і технологія процесів, тим більш значні вимоги до кваліфікації робітника. Він має не тільки володіти певними прийомами виконання виробничої операції, але й знати конструкцію машини, властивості використаних сировини і матеріалів, розуміти теоретичні основи виробництва - технологію, економіку й організацію виробництва галузі, у якій він працює. У діяльності робітника високої кваліфікації зростає частка розумової праці, його функції наближаються до функцій інженерно-технічних працівників.
Згідно з діючим в Україні Класифікатором професій весь персонал працюючих у нашій країні поділяється на дев'ять груп (розділів професій) (табл. 2.4).

Таблиця 2.4
Класифікатор професій України (скорочений до другого розряду)
1
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

11
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

12
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

13
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

14
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

2
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

21
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

22
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

23
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

24
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

3
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

31
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

32
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

33
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

34
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

35
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

4
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

41
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

42
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

5
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

51
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

52
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

53
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

6
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

61
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

7
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

71
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

72
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

73
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

74
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

75
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

8
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

81
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

82
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

83
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

84
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

9
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

91
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

92
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

93
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

94
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]


1. Законодавці, вищі державні службовці, керівники.
Крім представників, що визначають державну і регіональну політику, даний розділ професій містить керівників об'єднань, підприємств, установ, організацій і їхніх підрозділів (керівники функціональних підрозділів, цехів, дільниць).
2. Професіонали
Цей розділ містить професії, що передбачають високий рівень знань у сфері фізичних, математичних, технічних, біологічних, анатомічних, медичних і гуманітарних наук. До них належать наукові співробітники, інженери, конструктори, технологи, архітектори тощо, а також професіонали високого рівня (як правило, ті, що мають наукові ступені і звання або значний досвід роботи). Згідно з Постановою КМ України професіонали відповідно до їх кваліфікації поділяються на 4 категорії: вищу, першу, другу і професіонал даної галузі знань (наприклад, фізик, астроном, архітектор, конструктор, економіст тощо). Однак у деяких галузях можуть використовуватися й інші види кваліфікаційних категорій. Зокрема, у науковій сфері використовується такий розподіл: головний науковий співробітник, провідний науковий співробітник, старший науковий співробітник і молодший науковий співробітник.
3. Фахівці.
Даний розподіл враховує професії, що передбачають знання в одній чи декількох сферах природничих, технічних чи гуманітарних наук. Професійні знання полягають у використанні методів відповідних наук. Професії даної категорії відповідають рівню молодшого фахівця, бакалавра, фахівця. Фахівці поділяються на такі кваліфікаційні категорії: першу, другу, третю, без категорії.
4. Технічні службовці.
Даний розподіл містить професії, що передбачають знання, необхідні для підготовки, збереження та відтворення інформації, а також виконання розрахунків. Ці професії вимагають повної загальної і/або професійної середньої освіти чи середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.
Технічні службовці можуть одержувати такі категорії: першу, другу, третю, без категорії.
5. Робочі сфери торгівлі і побутових послуг.
Професійні знання охоплюють забезпечення послуг, пов'язаних із перевезеннями, харчуванням, побутовим обслуговуванням, торгівлею, охороною тощо. Значна частина професій вимагає загальної середньої і/або професійної освіти або середньої освіти і професійної підготовки на виробництві.
6. Кваліфіковані робітники сільського і лісового господарств, риборозведення та рибальства.
Професії даного розподілу вимагають знань і навичок виконання функцій у відповідних секторах економіки. Необхідний рівень освіти – повна середня освіта і/або професійна освіта або середня освіта і професійна підготовка на виробництві.
7. Кваліфіковані робітники з інструментом.
Цей розподіл містить професії, що передбачають знання, необхідні для вибору способів використання матеріалів та інструментів, визначення стадій виробничого процесу, характеристик і призначення готової продукції. Необхідний освітній рівень - середня і/або професійна освіта і професійна підготовка на виробництві (у деяких випадках - кваліфікація молодшого спеціаліста). Робітники за тарифними розрядами поділяються на такі кваліфікаційні групи (при 6-розрядній сітці): висококваліфіковані робітники - 5-й і 6-й розряди, кваліфіковані - 3-й і 4-й розряди, низько кваліфіковані - 1-й і 2-й розряди, некваліфіковані робітники, що не мають розрядів.
8. Оператори і складальники устаткування і машин.
Розділ містить професії, що передбачають знання, необхідні для експлуатації і нагляду за роботою устаткування і машин, у тому числі високоавтоматизованого, а також для їх складання. Необхідний освітній рівень - середня освіта плюс професійна освіта чи професійна підготовка на підприємстві (у деяких випадках - кваліфікація молодшого фахівця). Кваліфікаційна диференціація в даному випадку аналогічна попередній групі.
9. Найпростіші професії
Даний розділ містить професії, що вимагають знання для виконання завдань із використанням простих інструментів, у деяких випадках зі значними фізичними зусиллями. Зазначені завдання пов'язані з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, очищенням, пранням, виконанням низько кваліфікованих робіт у різних галузях економіки. Необхідний рівень освіти - незакінчена середня освіта і мінімальна професійна підготовка на виробництві або інструктаж.

3.4. Підготовка і перепідготовка кадрів
Основні принципи здійснення підготовки кадрів визначені Законом України «Про освіту».
Спеціалізована підготовка кваліфікованих робітників здійснюється в професійно-технічних училищах (школах). Випускникам таких училищ надається кваліфікація «кваліфікований робітник» з отриманням професії відповідного розряду (категорії). Інший напрямок підготовки робітників пов'язаний із навчанням безпосередньо на виробництві. Займаються цим спеціальні підрозділи (на великих підприємствах) і кваліфіковані робітники-наставники. На період виробничого навчання особа, яка навчається, зараховується учнем (з одержанням заробітної плати).
Кадри більш високої кваліфікації готуються в єдиній системі вищих навчальних закладів (ВНЗ). Існуюча сьогодні єдина система навчальних закладів охоплює технікуми (училища), коледжі, інститути, академії, університети. Кожен з них має свій статут і відповідний (один із чотирьох) рівень акредитації: І рівень - технікуми, училища - дають кваліфікацію молодшого спеціаліста; II рівень - коледжі - видають диплом бакалавра; III і IV рівні – інститути, консерваторії, академії, університети - залежно від акредитації дають кваліфікацію спеціаліста або відповідно магістра (табл. 2.5, 2.6).
Швидкий процес оновлення знань, істотна зміна технічних, інформаційних і організаційних умов сучасного виробництва обумовлюють необхідність підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.
Підвищення кваліфікації кадрів - процес поглиблення теоретичних знань, удосконалення умінь і практичних навичок у межах професій та спеціальностей або розширення кваліфікаційного профілю працівників через набуття інших навичок і суміжних професій.

Таблиця 2.5
Професійно-технічні навчальні заклади*

Кількість закладів
Кількість учнів, тис.
Прийнято учнів, тис.
Підготовлено (випущено) кваліфікованих робітників, тис.

1990
1246
643,4
380,5
376,7

1991
1251
648,4
377,4
338,1
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·9,3

2010
976
433,5
282,9
247,4

*Дані за 1990-1994 рр. наведені по ПТНЗ Міністерства освіти і науки України (МОН), починаючи з 1995 р. - включають заклади МОН та інших міністерств (відомств).

Таблиця 2.6
Вищі навчальні заклади
(на початок навчального року)

Кількість закладів:
Кількість студентів у закладах, тис.


I-II рівнів акредитації
III-IY рівнів акредитації
I-II рівнів акредитації
III-IY рівнів акредитації

1990/91
742
149
757,0
881,3

1991/92
754
156
739,2
876,2

1992/93
753
158
718,8
855,9

1993/
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
349
361,5
2129,8

 
Таблиця 2.6 (продовження)
(на початок навчального року)

Прийнято студентів, тис.
Випущено фахівців, тис.
Кількість аспірантів***
Кількість докторантів***


I-II рівнів акредитації
III-IY рівнів акредитації*
I-II рівнів акредитації
III-IY рівнів акредитації**



1990/91
241,0
174,5
228,7
136,9
13374


1991/92
237,5
173,7
223,0
137,0
13596
503

1992/93
212,6
170,4
199,8
144,1
13992
592

1993/94
198,9
170,0
198,0
153,5
14816
765

1994/95
194,0
198,0
204,3
149,0
15643
927

1995/96
188,8
2
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
2007/08
142,5
491,2
134,3
468,4
32497
1418

2008/09
114,4
425,2**
118,1
505,2***
33344
1476

2009/10
93,4
370,5**
114,8
527,3***
34115
1463

2010/11
129,1
392,0
111,0
543,7
34653
1561

* Прийнято осіб на початковий цикл навчання (без тих, що прийняті для продовження навчання з метою здобуття більш високого освітньо-кваліфікаційного рівня).
* Випущено фахівців (без тих, що закінчили відповідний цикл навчання та продовжують навчання з метою здобуття більш високого освітньо-кваліфікаційного рівня).
*** На кінець 1990, 1991, ..., 2010 року.

Підвищення кваліфікації кадрів відбувається за трьома основними напрямками:
індивідуально, методом самонавчання;
на спеціальних курсах (у навчальних закладах або при підприємствах);
методом стажування на провідному підприємстві (у деяких випадках стажування може передбачати й роботу на конкретному робочому місці).
Перепідготовка кадрів - комплекс навчальних і тренінгових заходів, що передбачають зміну професії (спеціальності) або галузевої сфери діяльності.
Перепідготовка кадрів стає особливо актуальною в період структурних змін в економіці, коли згортаються одні галузі чи сектори економіки і починають швидко розвиватися інші.
Основними інститутами підвищення кваліфікації робітників є школи з вивчення передового досвіду безпосередньо в цехах, на робочих місцях; школи чи курси з оволодіння суміжними професіями або спеціальностями; курси цільового призначення, що використовуються для перепідготовки робітників з метою освоєння нового устаткування, переходу на випуск іншої продукції, у зв'язку зі зміною технології виробництва; курси, на яких робітники одержують мінімум теоретичних знань, необхідних для роботи за певною спеціальністю.
Велике значення має перепідготовка фахівців і службовців. Діючою системою підвищення кваліфікації передбачається, що фахівці й службовці проходять перепідготовку регулярно, через кожні 3-5 років. Тривалість перепідготовки складає звичайно кілька місяців і диференціюється за категоріями працівників.
Значне місце в цій роботі належить заходам, спрямованим на перетворення періодичного підвищення кваліфікації в єдину державну систему перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів. Ця система має три основні форми:
1) поточне підвищення кваліфікації всіх працівників за місцем їх роботи на підприємствах і в організаціях;
2) періодичну перепідготовку фахівців (не менше ніж один раз на п'ять років) переважно з відривом від виробництва в спеціальних навчальних закладах на термін до трьох місяців;
3) перепідготовку фахівців і керівників згідно з виробничою необхідністю.
Постійне поповнення і оновлення знань є необхідною передумовою високої кваліфікації і компетентності кадрів і має першочергове значення для прискорення соціального й економічного розвитку країни.
Усі зміни, що відбуваються у виробництві і споживанні продукції, створюють безпосередній вплив на систему підготовки кадрів. Вона повинна бути адекватною наявним потребам в економіці.
Можна виділити три основних напрямки трансформації освітньої сфери при підготовці фахівців, яка має відбутися у XXI столітті:
підготовка до життя у мінливому світі;
підготовка до життя в інформаційній економіці;
підготовка до життя в глобальному середовищі (у світі з системою глобальних зв'язків).
Перший напрямок пов'язаний з високими темпами соціально-економічних трансформацій. За минуле століття періоди докорінних змін базових технологій і вироблюваної продукції скоротилися з кількох десятиріч до 1-2 років. Це обумовлює зміни базової освітньої парадигми, а саме: необхідно перейти від навчання знанням і навичкам до навчання здібностям навчатися і самоудосконалюватися.
Збільшення технологічних можливостей виробничих систем формувати різноманіття виробів зі стандартного набору вихідних матеріалів відкриває принципово нові можливості підвищення індивідуальних можливостей окремих виробничих систем і виконавців. Це диктує нові завдання системі освіти, пов'язані з переходом від навчання стандартним знанням і навичкам до розвитку індивідуального потенціалу працюючих.
Інформатизація економіки також висуває нові вимоги до системи підготовки кадрів. Серед основних з них можна назвати забезпечення переходу від навичок використання матеріальних засобів виробництва до навичок використання інформаційних засобів виробництва; навчання навичкам споживання інформаційних товарів; навчання основам інформаційної екологи.
І, нарешті, глобалізація економіки обумовлює необхідність освоєння працюючими навичок використання міжнародних комунікаційних засобів, знання міжнародних стандартів і правил, іноземних мов і уміння використовувати переваги міжнародного віртуального простору.

3.5. Нормування праці та її організація
Будь-яка трудова діяльність стає предметом економічної науки лише в тому випадку, якщо її можна виміряти з необхідною і достатньою для практики ступінню точності. Отже, існує об’єктивна необхідність визначення конкретної кількості живої праці для забезпечення високої ефективності виробництва. Під виміром праці розуміють встановлення необхідних затрат часу працівника для виконання конкретної роботи шляхом застосування різних методів і засобів. Оскільки будь-який процес праці відбувається в часі, то універсальною мірою кількості живої праці є робочий час.
Таким чином, сутність нормування праці полягає в установленні об’єктивно необхідних затрат робочого часу на виконання певної роботи за нормальної організації та інтенсифікації праці.
Норма праці – конкретна форма впровадження міри праці, тобто кількість робочого часу, об’єктивно необхідна для виконання конкретної роботи, конкретним робітником у конкретних організаційно-технічних умовах виробництва. Норма праці є тією первинною ланкою організації праці та виробництва, від якої починаються і на якій ґрунтуються всі планово-економічні розрахунки на підприємстві.
Головними завданнями нормування праці в сучасних умовах, які характеризуються радикальними змінами виробничих і трудових відносин, слід вважати:
розробку і впровадження технічно-обґрунтованих норм, використання яких забезпечує зниження трудомісткості виробничих процесів і підвищення продуктивності праці;
систематичне вивчення фактичних затрат робочого часу з метою ліквідації будь-яких втрат;
створення умов для планомірного вдосконалення трудових процесів і підвищення професійної майстерності працівників;
удосконалення нормативної бази для нормування праці на базі комп’ютеризації робіт.
Предметом нормування праці є тривалість трудових процесів в часі, об’єктом може бути будь-яка доцільна діяльність людини як фізична, так і розумова.
До принципів нормування праці належать: науковість, об’єктивність, оптимальність, динамічність, прогресивність. Функції нормування праці – відокремлені напрями процесу нормування, реалізація розкриває сутність та призначення норм праці: норма праці є основою обґрунтування всіх планово-економічних розрахунків господарської діяльності підприємств; норма праці становлять об’єктивну основу раціональної організації та оперативного управління виробництвом; норми праці є дієвим засобом забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та мірою її оплати.
Для встановлення прогресивних норм праці необхідно знати: фактичні затрати робочого часу; чому мають місце втрати робочого часу; що слід зробити для того, щоб кожний працівник успішно виконував свої трудові функції відповідно до встановлених норм затрат праці. Відповідь на ці запитання можна отримати за допомогою аналізу трудового процесу і затрат робочого часу.
Виділяють два головних методи вивчення затрат робочого часу:
метод безпосередніх вимірів (за поточним часом);
метод моментних спостережень (коли спостерігач фіксує не тривалість окремих категорій робочого часу, а реєструє сам факт наявності тієї чи іншої категорії в конкретний момент спостереження).
В залежності від об’єкта дослідження, завдань, точності вимірів, форми реєстрації затрат робочого часу розрізняють наступні способи вивчення затрат робочого часу: фотографія робочого часу, хронометраж і фотохронометраж.
Норми праці класифікуються на:
норми часу – кількість робочого часу, необхідного для виконання конкретної роботи за певних організаційно-технічних умов;
норми виробітку – кількість одиниць продукції в натуральних показниках, яку має виготовити робітник за певний проміжок робочого часу (година, зміна, декада, місяць), виходячи з установленої норми часу;
норма обслуговування – кількість виробничих об’єктів, що їх має обслуговувати робітник за одиницю робочого часу;
норма чисельності – розрахункова кількість працівників, необхідних для виконання певного обсягу робіт;
норма підлеглості – оптимальна кількість осіб, підлеглих одному керівникові;
нормоване завдання – розрахунковий обсяг роботи, що його має виконати працівник за певний проміжок часу (зміну, місяць);
норма штучного часу – сумарний час (за винятком підготовчо-завершального), необхідний для виготовлення одиниці продукції за певних організаційно-технічних умов;
норма штучно-калькуляційного часу – сумарний час норми штучного часу і норми підготовчо-завершального часу на одиницю продукції;
мікроелементні норми – відрізки часу, які характеризують тривалість виконання окремих трудових рухів;
технічно-обґрунтовані норми праці – це норми, які встановлені з максимальних урахуванням чинників, котрі впливають на їх величину (знаряддя і предмети праці, організація й обслуговування робочого місця тощо);
досвідно-статистичні норми – це норми, установлені за допомогою сумарних методів нормування, на підставі досвіду нормувальника або на основі статистичної інформації про трудомісткість подібних робіт.
Так як норма часу є базовим показником живої праці, а всі інші види норм є похідними від норми часу, то особливу увагу слід приділити вивченню складових елементів норми часу: нормі підготовчо-завершальної роботи, нормі штучного часу, на партію виробів, штучно-калькуляційного, оперативного часу, обслуговування робочого місця та відпочинку.
Кожний працівник може за годину (зміну) виготовити конкретну кількість виробів, тобто в кожного буде свій індивідуальний виробіток, але наявність конкретної норми часу дасть змогу орієнтувати працівника на конкретну величину норми виробітку. Тому необхідно звернути увагу на залежність між нормою часу та нормою виробітку і зворотно. Між зміною норми виробітку і норми часу існує така залежність: якщо норма часу зменшується на Х%, то норма виробітку зростає на Y%:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.1)
13 EMBED Equation.3 1415, (2.2)
Норми праці становлять об’єктивну основу раціональної організації праці та оперативного управління виробництвом. Основна задача організації праці полягає в систематичному удосконаленні трудового процесу з метою підвищення продуктивності праці при забезпеченні комфортності праці і розвитку творчої ініціативи працюючих. Організація праці направлена на: найкраще поєднання техніки і людей в єдиному виробничому процесі; забезпечення найбільш ефективного використання матеріальних і трудових ресурсів; сприяння збереженню здоров’я людини. Організація праці передбачає розроблення і впровадження заходів по використанню резервів підвищення продуктивності праці. Всі ці резерви поділяються на дві групи: резерви зниження трудомісткості виконання робіт і резерви покращення використання фонду робочого часу.
До основних правил організації праці можна віднести:
відокремлення основної роботи від допоміжної і обслуговуючої, тобто чіткий розподіл праці;
спеціалізація робітника на певному виді робіт і закріплення за робочим місцем однорідних детале-операцій;
синхронізація часткових процесів та чітка взаємодія між працівниками в процесі кооперації праці;
своєчасне і якісне планування роботи на завтра;
забезпечення режиму праці та відпочинку;
організація та обслуговування робочих місць;
правильне чередування робіт, забезпечення рівномірного ритму праці;
застосування раціональних малостомлюючих прийомів праці;
стимулювання інтересів до удосконалення методів роботи.
Одним із головних напрямків організації праці на підприємстві є раціоналізація трудових процесів, тобто впровадження прогресивних методів і прийомів праці. Метод праці – спосіб здійснення процесу праці, який характеризується комплексом прийомів, операцій і визначеною послідовністю їх виконання. Для того, щоб вивчити методи праці, операцію поділяють на менші елементи: трудові рухи, трудові дії, трудові прийоми, комплекси прийомів. Перед тим як проектувати будь-які із перерахованих робочих рухів, спеціалісти повинні проаналізувати їх доцільність, погодити техніко-економічні показники з розстановкою працівників, зручністю їх робочої пози, ступенем стомлювання тощо.
Не менш важливим напрямком організації праці на підприємстві є організація та обслуговування робочих місць. Під організацією робочого місця розуміють заходи по створенню на робочому місці необхідних умов для досягнення продуктивної праці при мінімальному стомленні робітника та найбільш повному використанні устаткування. Яка організація праці на робочому місці – такий рівень організації буде і на підприємстві. Організація обслуговування робочого місця передбачає забезпечення його всім необхідним на основі змінно-добових завдань (доставка всіх предметів на робоче місце: документів, інструментів, матеріалів, технічне обслуговування і ремонт).

3.6. Розрахунки чисельності працюючих
Визначення оптимальної чисельності персоналу є найважливішим елементом управління трудовими ресурсами. Кількість працюючих та їх якісний склад впливають на результати усіх видів діяльності підприємства і визначають продуктивність праці.
В економічній практиці існує значна кількість методів визначення чисельності працюючих, але найбільш поширеними з них є методи розрахунку чисельності:
за трудомісткістю робіт;
за нормами виробітку;
за кількістю робочих місць з урахуванням норм їх обслуговування і контролю.
Особливо важливим є визначення планової трудомісткості продукції як суми всіх трудозатрат. Знаючи трудомісткість кожного виробу, кожної технологічної стадії, неважко визначити необхідну чисельність працівників як за професійним, так і за кваліфікаційним складом
Якщо відома сумарна нормативна трудомісткість робіт, то планова чисельність працюючих визначається так:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.3)
де tсум – сумарна нормативна трудомісткість виробничої програми планового періоду;
Тр- розрахунковий ефективний фонд часу одного працюючого;
Квн - коефіцієнт виконання норм.
За умов існування на підприємстві системи нормування виробітку чисельність працюючих можна визначити за такою залежністю:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.4)
де N – планова кількість виробів за розрахунковий період, одиниць;
Нвир – годинна норма виробітку одного робітника, одиниць.
Для визначення чисельності працівників, зайнятих обслуговуванням виробництва (управлінський апарат), розрахунок ведеться на основі норм обслуговування робочих місць:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.5)
де то - кількість об'єктів (робочих місць), що обслуговуються;
Пзм - кількість робочих змін на добу;
Ноб - нормативна кількість об'єктів, що обслуговується одним працюючим;
Кп - коефіцієнт переведення явочної чисельності працюючих в облікову:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.6)
де f - плановий відсоток невиходів на роботу.
Розрахунок чисельності допоміжного персоналу частіше за все виконують за формулою
Чдоп=Прм*Пзм*Кn, (2.7)
де Прм - кількість робочих місць.
Чисельність управлінського персоналу визначається на основі типових окладних та штатно-окладних розкладів і моделей організаційних структур управління. Чисельність працюючих може бути визначена не тільки за кожною окремою функцією управління, але й за окремими видами робіт (облікові, проектні, обчислювальні), а також за посадами (конструктори, технологи, економісти).
Розрахунок кількості працюючих необхідний не тільки для планування роботи і фонду заробітної плати, але також для зіставлення з наявними трудовими ресурсами і визначення необхідності в кадрах.

3.7. Продуктивність праці і резерви її підвищення
Інтегральним показником якості робочої сили є продуктивність праці.
Під продуктивністю праці слід розуміти витрати праці на виробництво одиниці продукції.
Для характеристики рівня продуктивності праці можна використовувати:
прямий показник (прямий метод), що характеризує випуск продукції за одиницю робочого часу (виробіток продукції);
зворотний показник (зворотний метод), що оцінює витрати робочого часу на одиницю виробленої продукції або виконаної роботи (трудомісткість продукції).
Прямий показник визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.8)
де П – показник виробітку продукції;
В - обсяг виготовленої продукції;
Т - кількість робочого часу, витраченого на виробництво даної продукції.
Варто зазначити, що показник обсягу виготовленої продукції можна визначити за такими чинниками:
обсягом валової продукції (містить готову і незавершену продукцію);
величиною чистої продукції (національного доходу - для оцінки продуктивності суспільної праці на рівні держави);
обсягом товарної (готової) продукції;
обсягом реалізованої (проданої) продукції.
При цьому сам показник може бути виражений як в натуральних оцінках (шт., м3 і т. ін.), так і у вартісному вимірі.
Продуктивність праці є одним із ключових показників оцінки ефективності економіки. Тому збільшення продуктивності праці, безумовно, буде забезпечувати стійке економічне зростання.
Зворотний метод дає можливість оцінити трудомісткість продукції (Нп ), тобто величину, обернену виробітку:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.9)
Під трудомісткістю слід розуміти витрати живої праці на виробництво одиниці продукції або виконання одиниці роботи.
Величину трудових витрат при визначенні продуктивності праці вимірюють кількістю людино-годин, людино-днів, людино-місяців тощо, витрачених на виготовлення даної продукції.
Резерви, тобто невикористані можливості зростання продуктивності праці, визначаються протягом кожного періоду часу за можливим використанням на конкретному підприємстві чи в галузі досягнень науки і техніки, організації суспільного виробництва, соціального розвитку. Залежно від особливостей виявлення і використання резерви можна поділити на дві групи:
резерви зниження трудомісткості, тобто можливості скорочення витрат праці (фонду часу) робітників, ІТП та інших категорій працівників на одиницю виробленої продукції за рахунок механізації, автоматизації виробничих процесів, удосконалення організації виробництва і праці;
резерви якісного поліпшення використання одиниці робочого часу за рахунок ліквідації всіляких його втрат, усунення непродуктивних витрат праці (зокрема, пов'язаних з браком, відхиленнями від діючої технології і т. ін.), поліпшення умов праці на робочих місцях.
Для виявлення резервів і розроблення конкретних заходів з їх використання необхідно визначити відповідні фактори, тобто рушійні сили чи об'єктивні умови, що визначають можливості підвищення продуктивності праці. Усі ці фактори можна поділити на чотири основні групи: матеріально-технічні, організаційні, економічні і соціальні.
Матеріально-технічні фактори пов'язані з науково-технічним прогресом, що забезпечує підвищення ефективності техніки, удосконалення технології, підвищення якості матеріалів.
Важливу роль у забезпеченні зростання продуктивності праці відіграють організаційні фактори. Вони пов'язані з підвищенням рівня концентрації, спеціалізації і кооперування, раціональним розміщенням підприємств, забезпеченням ефективної організації виробничих процесів, праці і заробітної плати.
Економічні фактори зростання продуктивності праці пов'язані з впровадженням у виробництво економічних методів управління. Вони базуються на використанні принципів матеріальної зацікавленості і відповідальності, на впровадженні повного господарського розрахунку, на удосконалюванні ціноутворення, фінансово-кредитного механізму.
Великий вплив на підвищення продуктивності праці мають соціальні фактори. Вони пов'язані з умовами життя та діяльності людей у виробництві й інших сферах суспільного життя.
Усі чотири групи факторів зростання продуктивності праці діють не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку, доповнюючи один одного. Однак слід зазначити, що реалізація організаційно-економічних і соціальних факторів потребує, звичайно, значно менших капітальних вкладень, ніж забезпечення інших двох груп факторів. При цьому вони можуть справити великий вплив на підвищення ефективності виробництва і забезпечити найбільш швидку віддачу, а отже, повинні використовуватися в першу чергу.

3.8. Заробітна плата: форми, системи, принципи формування
Трудові фактори, як і будь-які інші ресурси, реалізуються через ринок. Ціною праці є заробітна плата, величина якої формується під впливом попиту і пропозиції. Сума грошей, яку працюючий отримує за свою роботу, називається номінальною заробітною платою.
Організація системи заробітної плати на підприємствах, незалежно від форм власності, вимагає дотримування таких принципів:
заробітна плата повинна відповідати кількості і якості роботи працюючих з урахуванням результатів діяльності підприємств;
рівень заробітної плати має гарантувати працюючому відповідний рівень добробуту і матеріального забезпечення;
має дотримуватися диференціація зарплати залежно від умов праці і важливості галузі в економіці країни;
темпи зростання заробітної плати не повинні перевищувати темпів зростання продуктивності праці;
величина заробітної плати найманого працівника за фактично виконану норму праці не може бути нижче встановленої державою мінімальної заробітної плати;
працюючі за сумісництвом одержують заробітну плату за фактично виконану роботу;
форми, системи і розмір заробітної плати працівників встановлюються підприємствами самостійно;
заробітна плата працівників регулюється податком з доходу.
Ефективність оплати праці на підприємстві визначається тим, на скільки повно вона виконує свої функції, а саме:
відтворювальну – необхідність встановлення норм оплати праці на рівні, який забезпечує паралельне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації;
стимулюючу – стимулювання залежності величини заробітної плати працівників від кількості та якості результатів праці в конкретних умовах діяльності;
регулювальну – диференціонування рівня оплати праці працівника певного фаху і кваліфікації відповідно до відповідальності та складності його трудових завдань;
соціальну – втілення соціальної справедливості й передбачає однакову оплату за однакову роботу.
До головних критеріїв структурної побудови системи заробітної плати відносять:
на скільки в оплаті праці реалізується головна мета – відтворення робочої сили і утримання сім’ї;
на скільки зарплата відповідає посиленню інтенсивності виробництва і підвищенню якості продукції;
на скільки заробітна плата сприяє зростанню продуктивності праці.
Варто розрізняти такі види заробітної плати:
основну заробітну плату, що залежить від результату праці працівників і визначається тарифними ставками, розрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами в розмірах, не вищих від встановлених чинним законодавством;
додаткову заробітну плату, що залежить від результатів господарської діяльності підприємства і встановлюється у вигляді премій, винагород і компенсаційних виплат, передбачених трудовим законодавством;
мінімальну заробітну плату - установлений державою розмір плати за просту, некваліфіковану роботу, нижче від якого не може здійснюватися оплата праці за фактично виконану найманим працівником повну місячну норму праці; до неї не входять доплати, надбавки, заохочувальні і компенсаційні виплати; мінімальна заробітна плата регулюється державою з урахуванням рівня економічного розвитку країни, середньої продуктивності праці, середньої заробітної плати і вартості мінімального споживчого кошика;
реальну заробітну плату, що визначається кількістю товарів і послуг, яку можна купити за номінальну заробітну плату.
Історично номінальна і мінімальна заробітні плати мають тенденцію до зростання, але так не завжди відбувається з реальною заробітною платою. Адже купівельна спроможність номінальної заробітної плати, тобто реальна заробітна плата, залежить від рівня цін. Таким чином, величина реальної заробітної плати прямо пропорційна номінальній і обернено пропорційна рівню цін. В економічних дослідженнях реальна заробітна плата є основним показником для оцінювання вартості трудових факторів і порівняльного аналізу ринку праці різних країн.
Структура заробітної плати може бути представлена таким чином:
З = З1 + З2 = З11+ З12 + З21 + З22 , (2.10)
де З1 – частина заробітної плати, яка стимулює фактори трудового внеску в досягнення поточних результатів;
З2 - частина заробітної плати, яка стимулює фактори трудового внеску в досягнення кінцевих результатів;
З11 - частина заробітної плати, яка стимулює постійні фактори трудового внеску;
З12 - частина заробітної плати, яка стимулює змінні фактори трудового внеску;
З21 - частина заробітної плати, яка стимулює фактори трудового внеску в досягнення кінцевих результатів за кількістю;
З22 - частина заробітної плати, яка стимулює фактори трудового внеску в досягнення кінцевих результатів за якістю.
Кожен працівник повинен мати гарантію отримання заробітної плати визначеного розміру у відповідності до освіти, кваліфікації, знань, досвіду тощо, тобто за постійні фактори трудового внеску (величина 311). Структура заробітної плати може бути наступна З11 = 40 – 60%, З12 = 10 – 20%, З21 = 10 – 20%, З22 = 15 – 25%. При. виборі конкретних значень на даному підприємстві необхідно враховувати властивості виробів, які випускаються, організаційно-технічний рівень, конкурентноздатність, призначення продукції, що виготовляється, склад робочої сили, а також результати аналізу статистичних матеріалів за використанням систем матеріальних стимулів праці за попередні періоди.
Для стимулювання трудового внеску в досягнення кінцевих результатів потрібно використовувати преміювання. До основних показників преміювання відносять такі: виконання та перевиконання планових показників, підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції.
Надбавки є додатковими виплатами працівникам за високу професійну майстерність робітників; за високі досягнення в праці службовців; за вислугу років (зазвичай стосується військових та працівників правоохоронних органів); за виконання особливо важливої чи особливо термінової роботи; за знання й використання в роботі іноземних мов; за класність водіям легкових і вантажних автомобілів, автобусів; за роботу в умовах режимних обмежень тощо.
Робота з організації оплати праці на підприємстві передбачає вирішення таких завдань:
вибір способів побудови заробітної плати працівників підприємства;
визначення форм та систем оплати праці;
розробка систем посадових окладів службовців та спеціалістів;
розробка критеріїв преміювання та встановлення розмірів винагород працівникам підприємства.
У сучасній практиці господарювання способи побудови заробітної плати працівників підприємства базуються на тарифній або безтарифній системі оплати праці. Тарифна система дає змогу порівнювати між собою складність різних видів праці та умов виконання і відповідно диференціювати заробітну плату працівників різних категорій та кваліфікацій. Основними елементами тарифної системи оплати праці є: тарифно-кваліфікаційні довідники; тарифні сітки; тарифні ставки; схеми посадових окладів.
Тарифно-кваліфікаційні довідники – це нормативні документи, які містять кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт.
Тарифна сітка призначена для визначення співвідношення в оплаті праці робітників різної кваліфікації, що виконують роботи різної складності. Вона являє собою сукупність кваліфікаційних розрядів та відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Тарифний розряд характеризує рівень кваліфікації робітника та складність роботи. Тарифний коефіцієнт показує, у скільки разів рівень оплати праці і-го розряду перевищує рівень оплати праці першого розряду. Тарифний коефіцієнт першого розряду дорівнює одиниці.
Тарифна ставка визначає абсолютний розмір заробітку за годину, день або місяць роботи. Нижня границя тарифної ставки першого розряду обмежується розміром встановленого державою мінімуму заробітної плати.
Доплати – це кошти, що виплачуються понад встановлені тарифні ставки, нормативи, ліміти у зв’язку з виникненням особливих умов чи обставин. Доплати установлюються за: роботу у понаднормовий час; суміщення професій (посад); розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт; виконання обов’язків тимчасово-відсутнього працівника; роботу у важких та шкідливих умовах праці; роботу в нічний час; перевезення небезпечних вантажів; роботу у вихідні дні; багатозмінний режим роботи; роз’їзний характер праці тощо.
Конкретні матеріальні стимули формуються в процесі застосування форм та систем заробітної плати. Можна виділити чотири форми оплати праці:
відрядна;
почасова;
комбінована (почасово-відрядна);
комісійна.
При відрядній формі величина заробітної плати визначається кількістю виготовленої продукції. Основою розрахунків виступає розцінка, тобто величина заробітної плати за одиницю виготовленої продукції. Відрядна форма оплати праці добре стимулює ріст обсягів виробництва (продуктивність праці), але не зацікавлює працівників у виготовленні якісної продукції. Застосовується при наявності норм часу чи виробітку, необхідності та можливості збільшення продуктивності праці.
Можна виділити наступні системи відрядної форми оплати праці.
Проста відрядна. Відрядний заробіток формується за формулою:
Звп = Р*Фв, (2.11)
де Звп – заробітна плата відрядна проста, грн.;
Фв – фактичний виробіток, од.вим.;
Р – розцінка (величина заробітної плати за одиницю виготовленої продукції), грн./од.вим.
Р = Тст * Нч, (2.12)
де Тст – погодинна тарифна ставка, грн./год.;
Нч – норма часу на виготовлення одиниці виробу, год./од.вим.
Відрядно-преміальна. Відрядний заробіток збільшується на величину премії, яку встановлюють за досягнення певних показників. Розраховується за формулою:
Звпр = Р*Фв*Кпр, (2.13)
де Звпр – заробітна плата відрядна преміальна, грн.;
Кпр – коефіцієнт, який враховує величину премії (наприклад, при премії у розмірі 30%, Кпр = 1,3).
Відрядно-прогресивна. При досягненні певного рівня виконання завдання праця може оплачуватись за підвищеними розцінками. Тобто в організації розробляється певна прогресивна шкала розцінок. Наприклад, при виробітку від 0 до Фо праця оплачується за розцінкою Ро, від Фо до Ф1 – за розцінкою Р1 і т.д., понад Фn – за розцінкою Рn. При цьому Р1>Ро, Р2>Р1, Рn>Pn-1. Розрахувати величину відрядної прогресивної заробітної плати можна за такою формулою:
Звпрог = Ро*Фо + Р1* (Ф1-Фо) + + Рn*(Фn+1 – Фn), (2.14)
де Звпрог – відрядна прогресивна заробітна плата, грн.;
Ро, Р1, , Рn – відрядні розцінки, грн./од.вим. (розраховуються за методикою відрядної простої заробітної плати);
Фо, Ф1, , Фn – фактичні виробітки, од.вим.
Непряма відрядна. Заробіток допоміжних робітників (ремонтників, наладчиків тощо) ставиться в залежність від виробітку основних робітників, яких вони обслуговують. Непряму відрядну заробітну плату обчислюють за формулою:
Звн = Рвн * Фв * Фо, (2.15)
де Звн – заробітна плата відрядна непряма, грн;
Фв – фактичний виробіток основних робітників, од.вим.;
Фо – кількість об’єктів, які обслуговує допоміжний робітник, од.вим.;
Рвн – розцінка відрядна непряма, грн./од.вим
Рвн = Тстд / (Но*Нв), (2.16)
де Тстд – погодинна тарифна ставка допоміжного робітника, грн./год.;
Но – норма обслуговування допоміжного працівника, од.вим.;
Нв – норма виробітку основних робітників, яких обслуговує допоміжний робітник, од.вим..
Акордна відрядна. За конкретний обсяг робіт встановлюється фонд оплати праці, а також строки виконання, розмір додаткової премії, показники якості тощо. Фонд оплати праці при акордній відрядній системі може розраховуватись за такою формулою:
ФОПва = Ч*Зс, (2.17)
де ФОПва – відрядний акордний фонд оплати праці, грн.;
Ч – чисельність працівників, чол.;
Зс – середня заробітна плата, грн./чол.
Бригадна (колективна) відрядна. Колективний фонд оплати праці заробляють спільно всі члени колективу, а потім він підлягає розподілу між ними з урахуванням певних умов. Бригадний відрядний фонд оплати праці розраховують за формулою:
ФОПвбр = Тфзп * Кпр * Кдоп, (2.18)
де ФОПвбр – відрядний бригадний фонд оплати праці, грн.;
Кпр – коефіцієнт, який враховує премії;
Кдоп – коефіцієнт, який враховує доплати;
Тфзп – тарифний фонд заробітної плати, грн.
Тфзп = Тстс * Тб, (2.19)
де Тстс – середня погодинна тарифна ставка в бригаді, грн./год.;
Тб – трудомісткість бригадних робіт, н.год.
Почасова форма оплати праці ставить в залежність величину заробітної плати від кількості відпрацьованого часу. Вона в більшій мірі спрямована на стимулювання якісної роботи, але практично не зацікавлює працівників у збільшенні обсягів виробництва. Використовується в тих випадках, коли важко за роботу установити норми часу чи виробітку, а також коли немає необхідності або можливості нарощувати обсяги виробництва. Можна виділити наступні системи почасової форми оплати праці.
Проста почасова. Почасовий заробіток повністю залежить від кількості відпрацьованого часу. Проста почасова заробітна плата розраховується за формулою:
Зпп = Тст * Тг, (2.20)
де Зпп – заробітна плата почасова проста, грн.;
Тст – почасова тарифна ставка, грн./год.;
Тг – кількість відпрацьованих годин, год.
Почасово-преміальна. До почасового заробітку додають премію за виконання певних показників. Розраховують за формулою:
Зппр = Тст * Тг * Кпр, (2.21)
де Зппр - заробітна плата почасова проста, грн..
Бригадна (колективна) почасова. Колективний фонд оплати праці заробляється членами бригади спільно, залежно від кількості відпрацьованого часу, певних показників преміювання, а потім з допомогою конкретного методу розподіляється між працівниками. Бригадний почасовий фонд оплати праці розраховується за формулою:
ФОПпбр = Тфзп * Кпр * Кдоп, (2.22)
де ФОПпбр – почасовий бригадний фонд оплати праці, грн.;
Кпр – коефіцієнт, який враховує премії;
Кдоп – коефіцієнт, який враховує доплати;
Тфзп – тарифний фонд заробітної плати, грн.
Тфзп = Тстс * Тгб, (2.23)
де Тстс – середня почасова тарифна ставка в бригаді, грн./год.;
Тгб – кількість відпрацьованого бригадою часу, год.
При розподілі бригадного (при відрядній та почасовій формі оплати праці) та акордного (при відрядній формі оплати праці) фондів оплати праці використовують такі методи:
з урахуванням розряду та кваліфікації працівників;
з урахуванням коефіцієнту трудової активності;
змішаний варіант (одночасно враховуються розряд, кваліфікація та трудова активність);
метод рівномірного розподілу;
бальний метод тощо.
Комбінована (почасово-відрядна) форма оплати праці базується на тому, що заробіток працівника складається з трьох частин:
почасової (включає тарифну оплату, доплати, надбавки);
відрядної (формується як доплата за виконання нормованих завдань);
преміальної (складається з премій за виконання певних показників).
Комбіновану заробітну плату розраховують за формулою:
Зкомб = Тст * Тг * Кдоп * Кнадб * Кн * Кпр, (2.24)
де Зкомб – заробітна плата комбінована, грн.;
Тг – кількість відпрацьованих годин, год.;
Кдоп – коефіцієнт, що враховує доплати;
Кнадб – коефіцієнт, що враховує надбавки;
Кн – коефіцієнт, що враховує доплату за виконання нормованих завдань;
Кпр – коефіцієнт, що враховує премії.
Характерною особливістю комбінованої форми є те, що вона органічно поєднує переваги відрядної і погодинної форм оплати праці, а також усуває їх можливі недоліки.
При комісійній формі комісійний заробіток визначається на основі нормативу у відсотках до показника, покращенню якого сприяє трудова діяльність працівника. Найчастіше результуючими показниками можуть бути обсяг виконаної роботи, прибуток, виручка від реалізації. Таким чином, комісійна заробітна плата працівника розраховується як добуток нормативної ставки і відповідного показника. Величина нормативу (у відсотках) встановлюється на рівні, який забезпечує стимулюючий вплив заробітної плати.
Особливості трудової діяльності працівників конкретних підприємницьких професій (брокерів, дилерів, збутовиків, вояжерів та ін.) вимагають використання різноманітних підходів щодо побудови комісійної форми оплати праці, які знаходять відображення в системах заробітної плати. Найбільш характерними системами комісійної форми є такі:
1.Система лінійної комісійної винагороди. Працівникам встановлюється “твердий” норматив у відсотках до величини результуючого показника. Комісійна лінійна заробітна плата розраховується за формулою:
Зкл = (С * П) / 100%, (2.25)
де Зкл – заробітна плата комісійна лінійна, грн.;
С – ставка нормативна комісійна, %;
П – значення результуючого показника, грн.
При цьому слід пам'ятати про те, що, з одного боку, при досягненні певного рівня заробітної плати працівник стає не зацікавленим у подальшому виконанні роботи, а з другого, – існує можливість неконтрольованого зростання заробітної плати, що у порівнянні з розмірами заробітків інших категорій працівників може викликати конфліктні ситуації.
2.Система прогресивної комісійної винагороди. Вона базується на встановленні системи нормативних ставок винагород, які збільшуються в процесі поліпшення результуючого показника. Наприклад, при отриманні значення результуючого показника від 0 до По оплата здійснюється з використанням нормативної ставки Со; при набутті результуючим показником значення від По до П1 застосовується нормативна ставка С1 і т.д., якщо ж результуючий показник перевищує граничне значення шкали Пn, то діє ставка Сn. Причому комісійні ставки мають характер зростання. Комісійна прогресивна заробітна плата розраховується за формулою:
ЗПР = (Со*По + С1 (П1-По) + + Сn (Пn+1 – Пn)) / 100%, (2.26)
де ЗПР – заробітна плата комісійна прогресивна, грн.;
Со, С1, , Сn – комісійні ставки, % (С1>Со, Сn>Сn-1);
По, П1, , Пn, Пn+1 – значення результуючого показника відповідно до розробленої шкали, грн.
Цю систему найдоцільніше використовувати на початковій стадії підприємницької діяльності, оскільки з її допомогою стимулюється прискорений розвиток підприємства. Але слід пам'ятати і про можливість необґрунтованого зростання заробітної плати працівників.
3.Система регресивної комісійної винагороди. Вона передбачає зменшення нормативної ставки винагороди на певних етапах поліпшення результуючого показника, що буде сприяти оптимізації розмірів заробітної плати. Комісійна регресивна заробітна плата розраховується за вищенаведеною формулою.
Додатково до розглянутих систем можливі варіанти, при яких працівник може отримувати гарантований мінімум заробітку. Причому цей мінімум установлюватись або понад комісійний заробіток, або в його межах.
Досвід країн з ринковою економікою показує, що найбільш ефективне використання комісійної форми оплати праці досягається тоді, коли вміло поєднуються різноманітні системи оплати праці, вдало добираються результуючі показники і обґрунтовано встановлюються гарантовані мінімуми.

РОЗДІЛ 4
4.1. Поняття інформації
Інформація є однією з найбільш складних природничих і філософських категорій. Фактично до осмислення її як фундаментальної природної сутності людство прийшло тільки в середині XX століття. До цього термін «інформація» характеризував тільки процеси, що відбуваються в суспільстві.
Початковий зміст цього поняття - відомості, повідомлення, нові знання. У 20-ті роки XX сторіччя були перші спроби виміряти кількість інформації. Виявилося, що, чим менш імовірна подія, про яку йдеться в повідомленні, тим більше інформації вона несе (хоча залежність і не має лінійного характеру). Отже, інформацією стають ті повідомлення, що знімають невизначеність, яка існувала до їх отримання. Англійці жартували, що повідомлення «завтра буде дощ» практично не несе інформації, тому що має майже стовідсоткову ймовірність. Якщо існує однакова вірогідність двох можливих варіантів виникнення певної події (наприклад, «буде дощ» і «не буде дощу»), то повідомлення про кожен з них несе одиницю інформації, що називається бітом. Таке визначення інформації, безумовно, сформувалося на основі антропоцентричного підходу, тому що «приймачем», або «споживачем» повідомлення, однозначно вважається людина.
Значно ширше поняття інформації як форми відображення. Якщо в предметі відбуваються зміни, які відображають вплив іншого предмета або сили природи, то можна сказати, що перший предмет стає носієм інформації про другий предмет або природне явище. Так, скелі «записують» інформацію про хвилі, які розбиваються об них, або вітри, які століттями їх обточують; пісок або сніг довго «пам'ятають» інформацію про тварин, які по них пройшли; земля «консервує» і зберігає «пам'ять» про геологічні і навіть суспільні процеси, що відбуваються на її поверхні. Здатність предметів і явищ відображати інформацію використовується людиною для її передачі або фіксації (закріплення). У даному трактуванні вже вдалося позбутися антропоцентричного тлумачення терміна. Інформацію-відображення може «приймати» не тільки людина. Усі представники тваринного і рослинного світу сприймають інформацію про явища, що відбуваються в природі навколо них, і навіть про ті, які можуть статися в майбутньому. Це створює можливості корегування своєї поведінки.
Однак реальний зміст інформації ширший і від терміна «відображення». Адже відображення - це щось вторинне. А хіба не володіють споконвічне інформацією тіла і сили природи?
З розвитком кібернетики формуються нові підходи до трактування інформації на основі категорії відмінності (різниці). Інакше кажучи, інформація - це щось, що передає відмінні ознаки природних об'єктів (предметів, процесів, явищ) у просторі і часі, за допомогою яких вони можуть відрізнятися один від одного.
Очевидно, що, чим різноманітніше явище природи, тим більшим набором характерних ознак воно може бути описане. Не випадково з цим пов'язане ще одне поняття інформації - ступінь різноманітності в об'єктах і процесах природи.
Цікавий підхід до визначення інформації зустрічаємо у О.А. Борисенка. Для нього предтечею інформації є абсолютні обмеження («обмеження обмежень»). Взаємодіючи з абсолютним рухом («рухом руху»), вони утворюють інформацію. Отже, можна зробити висновок, що вихідною фундаментальною основою інформації є обмеження руху, або ступені свободи матеріальних об'єктів.
Значний внесок у формування поняття інформації як фундаментального природного фактору вніс радянський вчений Н.Ф. Реймерс. У 60-ті роки XX століття він запропонував трактувати інформацію як «один із найважливіших природних ресурсів і одночасно суспільне надбання, оскільки весь розвиток людства - результат освоєння й обробки інформації, яка отримується з навколишнього середовища і накопичується суспільством». Хоча в цьому визначенні і залишається відкритим питання про - сутність самої інформації.
На основі фундаментальних знань в галузі генетики, накопичених більш ніж за віковий період, протягом останніх десятиліть XX століття людство підійшло до усвідомлення інформації як нематеріальної реальності, що є керуючим фактором, своєрідною програмою дій для матеріальних природних і соціальних систем. Усе в світі - від най дрібніших клітин до космічних об'єктів - розвивається і рухається відповідно до чітких інформаційних програм, сутність яких людина усвідомлює, відкриваючи закони природи, чи то стосовно генетичного коду, чи порядку руху сузір'їв. Отже, можна стверджувати, що нематеріальна інформація керує матеріальним світом.
Можливо, саме символічний образ інформації відображений у Біблії: «Спочатку було Слово»... (Іоанн 1:1-5). Адже в грецькій мові, з якої на більшість європейських мов була перекладена Біблія, «логос», крім значення «слово», має й інші значення, зокрема, «сенс» або «задум».
Усі охарактеризовані підходи до визначення інформації, швидше за все, є різними гранями такого складного і багатопланового природного явища, як інформаційна реальність. Лише спробувавши зрозуміти, яким чином усі ці грані взаємозв'язані одна з одною, ми зможемо наблизитися до формування більш-менш цілісної картини змісту інформації з тих її мозаїчних фрагментів, які здаються окремими розрізненими частинами.
Перш ніж сформулювати визначення інформації, позначимо її принципові властивості.
Перше. Інформація - це те, що визначає (ідентифікує) ознаки предметів і явищ у просторі й часі. Дійсно, чим відрізняється один об'єкт (предмет, процес або явище) від іншого? Набором своїх параметрів у просторі і часі, тобто своїми просторовими характеристиками (структура, внутрішні зв'язки) і здатністю змінюватися або не змінюватися в часі (динаміка внутрішніх процесів, характер внутрішніх протиріч, тенденцій тощо). Що таке просторово-часові характеристики предмета? Це його форма, агрегатний стан (твердий, рідкий, газоподібний, плазмовий), різні фізико-хімічні властивості (твердість, пластичність, теплопровідність, спектральні особливості, електропровідність, електромагнітні параметри тощо). Усі ці властивості визначаються різною здатністю предметів змінювати (не змінювати) свій стан (просторову структуру, температуру, інші фізичні параметри) у просторі і часі. Цим, зокрема, обумовлені підходи до визначення інформації на основі категорії відмінності (зміна у просторі-часі) і програми дій (зміна в часі).
Друге. За допомогою чого створюється просторово-часові відмінні ознаки об'єктів (предметів, процесів, явищ) у природі? За допомогою різниці в наборі ступенів свободи у різних об'єктах (системах), тобто їх можливості змінювати свій стан або реалізовувати свої можливості здійснювати різні форми руху. Ступені свободи, або обмеження, і є тим, що в поєднанні з абсолютною потенцією до руху формує такі природні сутності, як матерія, простір, час, закони природи.
Третє. Яка природа інформаційної реальності? Інформація нематеріальна, її не можна віднести до категорії об'єктивної реальності. У цьому плані вона, швидше, могла б бути названа віртуальною, тобто можливою реальністю. Інформація - це те, що не є матерією, але формує матеріальні сутності - об'єктивної реальності: предмети і явища природи.
Четверте. Хоча інформація нематеріальна, вона не може проявитися без матеріальної сутності, яка є носієм пам'яті, тобто засобом фіксації, накопичення і відтворення інформації.
З урахуванням вищевикладеного сформулюємо визначення, що відбиває зазначені властивості інформаційної реальності.
Інформація - це природна реальність, що несе в собі характерні ознаки предметів і явищ природи, які виявляються в просторі і часі.
Саме цю природну реальність намагаються передати люди у своїх повідомленнях і сприймають об'єкти матеріального світу, відбиваючи вплив тіл і сил природи. Саме ця природна реальність формує відмінність одних явищ від інших і, отже, служить мірою різноманітності в природі. Саме ця природна реальність є своєрідною програмою розвитку природних і суспільних процесів. І саме цю природну реальність намагаються осягти люди, щоб внести усвідомленість і доцільність у цей розвиток.

4.2. Форми і функції інформації
Тільки тому, що теорія інформації є новою наукою (перше визначення було дане лише на початку 50-х років XX сторіччя), ми не можемо поки що побачити того різноманіття її форм і проявів, яке вже вміємо розрізняти в речовинно-енергетичному, тобто матеріальному, світі.
Складність вивчення інформації полягає в її «безтілесності» і неможливості відчути органами чуттів. Те, що ми відчуваємо (бачимо, чуємо), гадаючи, що відчуваємо інформацію (газети, книги, дискети), - лише її матеріальні носії, тобто об'єкти матеріального світу.
«Безтілесна», нематеріальна, а тому абстрактна сутність інформації обумовлює складності її вивчення.
«Відчуття» матеріально-енергетичного світу дає можливість людству «розгледіти» різноманітні елементи і форми його прояву, наприклад, складові частини речовин, хімічні елементи, переходи одних речовин в інші, агрегатні стани, форми енергії, види руху і т.ін. «Розгледівши» деталі, людина змогла все це назвати, створивши для всього цього термінологічну основу.
Швидше за все, інформаційний світ не менш різноманітний. Колись людина побачить багатство його образів, вивчить їх, прокласифікує, дасть назви різним проявам і властивостям цього світу.
Можна, мабуть, стверджувати, що еволюція природи - це розвиток чи трансформація матеріально-інформаційної сутності. Можна сказати й інакше: еволюція природи здійснювалася через трансформацію різних форм інформаційної сутності, тому що будь-яка матеріальна сутність - мікрочастинка, речовина, біологічний організм, людина або суспільна структура - це закріплена пам'яттю інформаційно впорядкована система руху матеріально-енергетичних потоків. Поряд з тим, що названі сутності є цілком конкретними матеріальними об'єктами, інформаційні системи, які забезпечують їх стійке існування (функціонування), можна вважати певними формами інформаційної сутності.
Таким чином, у процесі еволюції природа змогла пройти шлях від більш простих системних утворень матерії, що само-організується - мікрочастинок, які не такі вже й прості, - до найскладніших матеріально-інформаційних систем, що втілилися в людині і соціальних структурах (рис. 2.9).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 2.9. Рівні інформаційної сутності

Отже, інформаційна реальність, ймовірно, маючи у своїй основі єдину сутнісну природу, розвилася в масштабах нашої Землі в складний різноманітний світ, де провідним виконавцем є людина, яка діє в рамках суспільства.
Інформація виконує широкий спектр різних функцій, які забезпечують існування, взаємозв'язок і розвиток різних сутностей (об'єктів) матеріального світу.
Оперуючи звичними поняттями та аналогіями матеріального світу, спробуємо систематизувати основні функції інформаційних сутностей (рис. 2.10).
1. Першооснова формування і структуризації матеріального світу з хаосу. Інформаційна сутність є фактично тією основою, що надала можливість сформуватися матеріальному світу. За одним із припущень (див. попередній параграф), предтечею інформації є первинні («абсолютні») обмеження, які, взаємодіючи з первинною потенцією енергії («абсолютним рухом»), утворюють спочатку необхідні умови існування матеріального світу (включаючи простір, час, фізичні закони світобудови), а потім і інші необхідні атрибути матеріальної природи: мікрочастинки, макроскопічні матеріальні об'єкти та інші структури.


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 2.10. Природні і соціально-економічні функції інформації

2. Засіб регулювання в просторі і часі матеріально-енергетично-інформаційних систем. Інформація є тим провідним фактором, що визначає стан будь-якої системи, включаючи її динамічну рівновагу (гомеостаз), або вихід з даного стану. У регулюванні будь-яких матеріально-енергетичних потоків важливими є не тільки маса матеріальних факторів, але і їх інформаційний зміст. Зокрема, стан екосистеми залежить не просто від об'єму біомаси (енергії), яка прокачується через систему, але й від співвідношення певних біологічних видів. Більш того, велику роль відіграє генетична якість (тобто інформаційні властивості) біологічних ресурсів.
Чим складніша фізична або біологічна система, тим більшим запасом інформаційного різноманіття вона повинна володіти для стійкого, керованого стану.
3. Програма(и) саморозвитку матерії (засіб упорядкованості матеріальних систем у часі). Це той Сенс, Ідея, Порядок (послідовність подій), Креслення світобудови, Код, за якими розвивається природа: рухаються і змінюються космічні об'єкти, ростуть і розвиваються живі організми, людина і суспільство. У багатьох джерелах автори відзначають наявність у споконвічній природі не тільки Першопричини, але й Сенсу, Мети розвитку. У християнстві Бог - також і ціль буття.
З появою на Землі людини природі планети була подарована можливість самій створювати інформаційні програми-коди, свідомо управляючи своєю діяльністю. Подібні програми пройшли колосальний шлях від примітивних планів, що регламентували перші трудові акти людини, до найскладніших автоматизованих програм, які керують унікальними технічними комплексами, реалізують процеси життєзабезпечення всієї людської цивілізації.
Роль програм у сучасному суспільстві величезна. Розроблення і реалізація будь-якого проекту починається з його планування (до речі, самі проекти часто так і називаються - програмами). Програми-плани пронизують діяльність будь-якого економічного суб'єкта - від маленького підприємства і родини до національної економіки. Фактично будь-який технологічний процес - це насамперед інформаційна програма. У більшості сучасних технічних пристроїв найважливішим блоком (і часто найбільш дорогим) є блок керування, тобто знову-таки програма. До речі, у сучасних пральних машинах-автоматах ціна маленького електронного блоку управління становить ледь не половину вартості всієї машини.
Напередодні XXI століття програмний продукт перетворився в один із найбільш вигідних товарів, приносячи виробникам мільярдні прибутки. І його споживачі платять величезні гроші, розуміючи, що, тільки впровадивши найбільш прогресивні засоби виробництва, вони зможуть різко підвищити ефективність, а це, у свою чергу, надзвичайно вигідно в економічному плані.
Найближчим часом (у найближчому майбутньому) - вже реальною є технічна можливість створення штучного інтелекту і програм відтворення не тільки своїх аналогів, але й більш досконалих систем.
4. Інформаційні сутності, що утворюють автономні системи самоуправління і самовідтворення (біологічних організмів), а також їх угруповання (біоценози, екосистеми). Саме інформаційні системи перетворюють матеріально-енергетичну субстанцію в інформаційну сутність, яка діє, реагує і відчуває себе як єдиний організм. Ген, генетичний код, геном - ось ті інформаційні одиниці, які визначають, врешті-решт характер біологічного виду. Як відомо, ані окремий живий організм, ані навіть цілий біологічний вид не здатні жити поза співіснуванням з іншими біологічними видами. Разом вони утворюють своєрідні інформаційні системні одиниці (біоценози, екосистеми), які виникали і розвивалися паралельно з розвитком самих біологічних видів.
5. Інформаційні сутності, які становлять особистісну систему людини, а також формують суспільні об'єднання. Якщо біологічний організм є матеріально-інформаційною істотою, то особистість (людина «соціо»), хоч і живе в матеріальному тілі, але є вже цілком інформаційною системою, яка споживає винятково інформаційні ресурси (факти, відчуття). Його продуктами також є інформаційні образи: реакції, емоції, знання, художні образи, ідеї, прийняті рішення, команди до дії тощо. Як біоорганізми не можуть існувати відокремлено, поза екосистемними співтовариствами, так і людська особистість не може сформуватися ізольовано від суспільних утворень: соціальних (родини, асоціації, партії, країни, блоки тощо) і соціально-економічних (підприємства, корпорації, консорціуми, галузі, різні об'єднання виробників і споживачів). Реальна людина є симбіозом матеріальної (людина «біо») та інформаційної (людина «соціо») сутностей, або, за влучним виразом Декарта, «єднання душі і тіла». Відповідно матеріально-інформаційну природу мають усі названі суспільні утворення. Отже, провідним фактором, що формує їх, є інформація.
Доукінс називає тонку структуру інформації, що ґрунтується на пам'яті людини, мемом («тете» - від «memory - пам'ять»). «Своєрідний бульйон людської культури» («The Soup of human culture») «зварений» з мемів («memes») ... Подібно до генів меми розрізняються своїми властивостями: довговічністю, продуктивністю, точністю відтворення при копіюванні тощо. Еволюція гена, створення мозку забезпечили середовище, де з'явилися перші меми. Утворившись завдяки здатності до самовідтворення, меми сформували свій власний, більш швидкий вид еволюції.
Фабер і Прупс пішли ще далі. Вони описали формування своєрідних аналогів генотипів для фізичних систем і висунули постулат про «унікальний генотип» природної системи при розвитку в її лоні економічної системи, яка володіє власним аналогом геномів. Використовуючи вищенаведену термінологію Доукінса, аналог «економічного генотипу» можна назвати мемоном (тетопе). Економічні мемони, робить висновок Й. Кон, здатні пристосовуватися до конкретних економічних умов (виробничих технологій, наявних ресурсів, споживчого капіталу на одиницю продукції, цін на товари, структури ринку тощо) подібно до того, як біологічні види пристосовуються (використовуючи свій потенціал) до місцевих біогеографічних умов шляхом часткового засвоєння і накопичення додаткової (найчастіше надлишкової, тобто такої, що не використовується) інформації.
І інформаційні ресурси, і інформаційні продукти можуть розглядатися як самостійні функції інформаційної сутності. У деяких джерелах ці дві інформаційні сутності розрізняються термінологічно: перша називається інформацією, друга - знаннями.
6. Первинний ресурс інтелектуальної діяльності біологічних організмів і людини. Діяльність вищих живих організмів базується на випереджальному принципі. Скануючи (зчитуючи) інформацію (факти) із зовнішнього середовища своїми органами чуттів, біологічні організми прогнозують можливу картину подій, виходячи з якої визначають свою поведінку.
7. Продукт інформаційної діяльності вищих біологічних організмів і людини. Інформаційна продукція біологічних організмів і людини надзвичайно різноманітна. У тварин, у тому числі людини, вона починається з реакцій і емоцій, які обслуговують процеси життєдіяльності організму і забезпечують стан гомеостазу (рівноваги) і метаболізму (обмінних процесів).
Людина набуває здатність абстрактного мислення. Це означає, що вона може формувати інформаційні образи, відносно відірвані від реальної дійсності, тобто створювати віртуальну реальність. Інформаційні образи, які вона генерує, виконують соціальні й економічні функції і відрізняються великим різноманіттям. Назвемо тільки деякі з них:
емоції;
знання;
художні образи;
ідеї;
конструктивні принципи;
технологічні рішення;
прийняті рішення;
команди до дії.
Таким чином, використовуючи термінологію матеріального виробництва, можна сказати, що інформаційна продукція може виступати у формі заготівки (наприклад, зібраних і проаналізованих фактів), напівфабрикатів (ідей), готових виробів (інформаційних послуг, наприклад, консультацій) або «інформаційних вузлів» (художніх зразків) і складних систем (технологічних рішень).
Згадані в пункті 3 програми (включаючи плани розробок і комп'ютерних програм) також є одним із різновидів інформаційної продукції. В розвинутих економічних системах будь-який продукт стає об'єктом купівлі-продажу. Інформаційна продукція не є в цьому винятком.
8. Комунікаційний засіб та інструмент інтеграції і дезінтеграції об'єктів існуючого світу. Здійснення чотирьох попередніх функцій стало реальним завдяки ще одній функції інформації - комунікаційній. Об'єкти і суб'єкти підтримують один з одним інформаційний зв'язок. Інформація поєднує. Але вона за певних обставин може і роз'єднувати, створюючи нездоланні бар'єри страху, відчуженості, неприйняття.
9. Мотиваційний (енергетичний) вплив. Л.В. Гнатюк, називаючи інформацію «знаком енергетичного впливу», говорить про певне «гравітаційне поле» уособленої мови, «енергію тяжіння», про поле в людському суспільстві, яке притягує до себе ті змістовні структури для яких інформація даного поля має значення.
«...Адже чим є наше духовне життя, як не постійним використанням тієї енергії, яку містять у собі думки? Я, хто отримав у своє розпорядження думку, користуюсь її ритмікою, способом структурування, тобто тими енергетичними можливостями, яких у мене самого не було доти, доки я не став користуватися новою думкою як завершеним енергетичним утворенням» (Гнатюк, 1999).
10. Формування організаційного потенціалу упорядкованості суспільних структур. Дана функція співзвучна з програмною функцією (пункт 3). Однак на відміну від неї вона не передає імпульсу розвитку, а тільки створює для нього необхідне інформаційне підґрунтя (умови для саморозвитку систем).
Можливими елементами формування організаційного потенціалу упорядкованості можуть бути етичні норми, устрої, традиції, вірування, звичаї, звички, смаки, заборони, стандарти, закони - усе те, що зрештою формує стереотип поведінки даної соціальної групи або (якщо використовувати наведену вище термінологію - функція 5) її культурний (соціальний) інформаційний код.
Так, інформація відіграє величезну роль у регулюванні поведінки будь-якої матеріально-інформаційної системи. Однак (може бути, у тому і полягає мудрість природи!) вона не дозволяє вийти системі за межі відведених їй природою цілком матеріальних границь, завдяки чому вона і залишається завжди матеріально-інформаційною системою. Скажімо, на Землі завжди будуть існувати обмеження невтримної технічної фантазії людини і її невгамовного бажання змінити природу. Ці обмеження людина завжди носить із собою – адже її тіло здатне існувати тільки в дуже вузьких інтервалах властивостей цілком матеріального середовища.

4.3. Особливості та економічне значення інформації
Властивості інформації відрізняються від властивостей матеріального світу. На відміну від матеріально-енергетичної субстанції вона не підлягає тим закономірностям і причинно-наслідковим зв'язкам, що діють у матеріальному світі, адже цими закономірностями і зв'язками і є інформація. Вона не підвладна обмеженням у часі і просторі, тому що сама формує ці обмеження (як, напевне, і самі категорії простору і часу). Зокрема, інформаційні образи можуть бути тиражовані у нескінченно великій кількості разів у нескінченно малому просторовому об'ємі. При цьому всі створені інформаційні образи можуть зберігатися нескінченно довго (на відміну від їх матеріальних носіїв).
Наведені теоретичні викладки мають важливе практичне значення. Зазначені властивості інформаційної реальності можуть суттєво вплинути на економічні відносини в процесі інформатизації суспільства. Зокрема, значних змін можуть зазнавати відносини власності на інформаційні засоби виробництва, товарно-грошові відносини та інші звичні атрибути економіки.
Властивості інформації взагалі змінюють усі існуючі уявлення про соціально-економічні інститути, які століттями трималися на матеріальності засобів виробництва.
Кінець XX століття після появи інформаційних засобів виробництва в несподіваному ракурсі висвітлив поняття "суспільних засобів виробництва". Будь-якою комп'ютерною програмою, конструкторською ідеєю або технологічним «ноу-хау» одночасно можуть користуватися всі жителі Землі. І саме це перетворює їх у справді «суспільні засоби виробництва».
Правильно й інше: поява кожної з програм, що тиражуються, не означає зникнення «десь чогось» (як матеріально-енергетичної субстанції). Програми виникають немовби з нічого легким натисканням кнопки. І навпаки: скільки не продавай програмну або відеопродукцію, її у продавця не убуває. На відміну від матеріальних товарів інформаційні продукти не споживаються, а використовуються, адже їх не можна «спожити» (використати без залишку). Скільки їх не використовуй, менше не стає. Вони не зникають і фізично не зношуються (на відміну від їх матеріальних носіїв).
Сьогодні зовсім несподіваного контексту набуває відома біблійна легенда. Ісус п'ятьма хлібами в одну мить нагодував п'ять тисяч чоловік (!). Хіба таке можливо? У матеріальному світі, скоріш за все, - ні, ...але в інформаційному - цілком. Якщо процес годування розуміти не буквально, але припустити під ним угамування почуття голоду якимось інформаційним засобом...
Сказане надає змогу сформулювати основні властивості інформаційних товарів:
можливість тиражування нескінченної кількості разів у нескінченно малому обсязі простору за нескінченно малі інтервали часу;
фізичну незношуваність;
збереження товару продавцем після продажу його покупцю;
принципову фізичну можливість подальшого тиражування і продажу товару покупцем;
відсутність фізичних перешкод безкоштовного присвоєння інформаційних товарів (зокрема, засобів виробництва) будь-яким суб'єктом - існують тільки етичні бар'єри;
для отримання благ основним стає не фізичне володіння засобами виробництва, а інтелектуальна здатність їх використання (освоєння).
Інформація (у широкому розумінні) є основою механізмів, які обумовлюють еволюцію природи, однією із форм якої є соціально-економічний розвиток. Саме інформація визначає темп, напрямок і характер процесів, які відбуваються в суспільстві й економіці. Будь-які процеси цілеспрямованої трансформації соціально-економічної системи можуть привести до задуманої мети тільки за умови їх системного інформаційного забезпечення, При цьому під останнім розуміється не тільки збір, оброблення і прогнозування необхідних даних, але й залучення якомога більш повного спектру наведених функціональних особливостей інформаційної сутності: ретельне системне опрацювання програми досягнення мети, зміна політичних орієнтирів, планування (у термінах і виконавцях) заходів, які забезпечують формування мотиваційного механізму, ідеологічна підготовка суспільства, навчання виконавців методичним основам тощо.
Перехід до інформаційного (постіндустріального) суспільства потребує ще більш глибоких перетворень, адже інформаційний фактор перетворюється в основний предмет виробництва і споживання соціально-економічної системи.

4.4. Об’єкти, предмети і показники економічного оцінювання інформаційного забезпечення управління підприємством
Стрімкий попит в ринкових умовах на інформацію та інформаційні послуги зумовив те, що сучасна технологія опрацювання інформації орієнтована на застосування досить широкого спектра технічних засобів, і насамперед електронних обчислювальних машин і засобів комунікацій. На їх основі створюються обчислювальні системи і мережі різних конфігурацій не тільки для накопичення, збереження, обробки інформації, а й для максимального наближення термінальних пристроїв до робочого місця фахівця або керівника, який приймає управлінське рішення.
Різноманітність сфер економічної діяльності сприяє появі великої кількості інформаційних систем економічного характеру, які вбирають у себе всі особливості структури управління, схеми декомпозиції управлінських завдань і предметних технологій.
Під інформаційним забезпеченням інноваційної діяльності підприємства необхідно розуміти систему якісних і кількісних показників, що характеризують рівень задоволення суб'єктів управлінської діяльності управлінською інформацією та інформаційними технологіями з метою реалізації інформаційною системою інноваційної діяльності підприємства встановлених цілей і завдань.
Враховуючи це, складові інформаційної системи управління інноваційною діяльністю (цілі і завдання інформаційної системи, управлінська інформація, суб'єкти управлінської діяльності, інформаційні технології) є факторами впливу на рівень інформаційного забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства
З метою виявлення фактичного стану інформаційного забезпечення інноваційною діяльністю підприємства, впливу на нього вищевказаних факторів під час дослідження проводять анкетне опитування керівників підприємств, які є експертами у царині інформатизації.
За проведеними дослідженнями доходимо висновку, що однією з важливих передумов формування ефективної інформаційної системи управління економічним розвитком підприємства є об'єктивне оцінювання фактичного рівня інформаційного забезпечення. Огляд літературних джерел, а саме праць Герасимчука В.Г., Кострова А.В., Одинцової В.Г., Горошко В.І., Лимонової Л.А., Кузьміна О.Є., Георгіаді Н.Г. та інших дав можливість ствердити, що усталеного підходу до оцінювання інформаційного забезпечення управлінської діяльності не існує.
Причиною цього є те, що немає єдності у трактуванні поняття "інформаційне забезпечення". Варто зауважити, що аналіз підходів до оцінювання інформаційного забезпечення здебільшого є фрагментарним. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності автори здебільшого розглядають з технічної, а не економічної позиції. Проведені дослідження дають змогу констатувати, що необхідно розробити методичні рекомендації щодо оцінювання рівня інформаційного забезпечення управлінської діяльності підприємства, які б характеризували системність, економічну ефективність і повноту охоплення управлінських процесів.
З огляду на це, а також на уточнення понять "інформація", "управлінська інформація", "інформаційна технологія", "інформаційна система", "інформаційне забезпечення" тощо у роботі розроблено власні методичні рекомендації щодо оцінювання рівня інформаційного забезпечення управлінської діяльності підприємства.
Дослідження показали, що під час оцінювання інформаційного забезпечення необхідно аналізувати (табл. 1.2):
реалізацію цілей і завдань інформаційної системи управління інноваційною діяльністю підприємства;
забезпечення підприємства управлінською інформацією;
документальне забезпечення управлінської діяльності;
технологічне забезпечення управлінської діяльності;
кадрове забезпечення управлінської діяльності та обслуговування ІС.

Таблиця 2.11
Об'єкти і предмети оцінювання інформаційного забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства
Об'єкти оцінювання
Предмети оцінювання

Цілі і завдання інформаційної системи управління інноваційною діяльністю підприємства
Досягнення цілей
Виконання завдань

Суб'єкти управління інноваційною діяльністю підприємства і обслуговування ІС
Рівень інформаційної освіти
Рівень підвищення кваліфікації
Достатність кількості працівників з обслуговування ІС
Легітимність документів
Повнота документоутворення
Наявність документів
Правильність оформлення і зберігання документів
Безпечність використання і зберігання документів
Легітимність використання
Відповідність потребам
Наявність необхідних технологій
Безпечність використання
Наявність необхідної інформації
Доступність інформації
Достовірність інформації
Повнота інформації
Своєчасність отримання інформації


Інформаційні технології управління інноваційною діяльністю підприємства поділяють на ручні та комбіновані. Документальне забезпечення запроваджене у кожній з перерахованих систем. Документ є джерелом інформації та формою її зберігання, передачі, отримання. Документальне забезпечення виділено як окремий об'єкт, оскільки кожен з показників, які його характеризують, не відображає інших об'єктів.
На підставі аналізу факторів, що впливають на інформаційне забезпечення управління підприємством, та використання загальних методів наукового дослідження, зокрема систематизації, індукції і дедукції, індексного методу, порівняння тощо Кузьмін О.Є., Георгіаді Н.Г. розробили систему показників, які характеризують інформаційне забезпечення управлінської діяльності підприємства.
Під час оцінювання інформаційного забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства необхідно розрахувати коефіцієнти вагомості узагальнювальних показників, наведених у табл. 2.12.

Таблиця 2.12
Показники, що характеризують інформаційне забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства
Групи показників
Назва показників
Умовні позначення

Показники реалізації встановлених і цілей і завдань ІС
Показник реалізації цілей
Prc


Показник виконання завдань
Pvz


Узагальнюючий показник реалізації встановлених цілей і завдань ІС
Рrcz

Показники документального забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства
Показник легітимності управлінської документації
Рld


Показник повноти охоплення управлінських процесів чинною системою документообігу
Рo


Показник фізичної наявності документів
Pfnd


Показник відповідності оформлення документів до чинних правил і вимог
Pvod


Показник відповідності вимогам щодо правильного зберігання документів
Рvv


Показник відповідності реєстраційних архівних документів щодо чинних інструкцій
Pvdi


Показник безпечності зберігання і використання документів
Pbzd


Узагальнюючий показник документального забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства
Pdz

Показники технологічного забезпечення управлінської діяльності
Показник легітимності використовуваних технологій
Plt


Показник наявності використовуваних технологій
Рnt


Показник безпечності використовуваних технологій
Pbvt


Узагальнюючий показник технологічного забезпечення управління економічним розвитком підприємства
Рtz

Показники забезпеченості підприємства управлінською інформацією
Показник достовірності наявної і доступної управлінської інформації
Pdndi


Показник повноти необхідної для управлінського процесу інформації
Ppi


Показник своєчасності отримуваної і використовуваної інформації
Рsovi


Узагальнюючий показник забезпечення керівників підприємства управлінською інформацією
Рzi

Показники кадрового забезпечення управлінської діяльності і обслуговування ІС
Показник рівня інформаційної освіти суб'єктів управлінської діяльності
Prio


Показник підвищення кваліфікації суб'єктів управлінської діяльності у сфері інформатизації
Pрк


Показник відповідності фактичної чисельності працівників з обслуговування ІС до нормативної
Pvch


Узагальнюючий показник кадрового забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства та обслуговування ІС
Pkz


Як показали проведені дослідження, при цьому діятиме умова
krcz + kdz + ktz + kzi + kkz = l, (2.63)
де krcz - коефіцієнт вагомості узагальнюючого показника реалізації встановлених цілей і завдань ІС; kdz - коефіцієнт вагомості узагальнюючого показника документального забезпечення управлінської діяльності; ktz - коефіцієнт вагомості узагальнюючого показника технологічного забезпечення управлінської діяльності; kzi - коефіцієнт вагомості узагальнюючого показника забезпечення підприємства управлінською інформацією; kkz - коефіцієнт вагомості узагальнюючого показника кадрового забезпечення управлінської діяльності і обслуговування ІС.
У табл. 2.12 наведено також показники, на підставі яких розраховуються узагальнюючі показники за кожною групою показників. З метою розрахунку узагальнюючих показників у межах кожної групи необхідно також розрахувати коефіцієнти вагомості показників в узагальнюючих показниках кожної групи. Під час розрахунку усіх показників із врахуванням їх коефіцієнтів вагомості, а також значення узагальнюючих показників із врахуванням (2.63) можна оцінити інформаційне забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства:
Ру = Prcz * krcz + Pdz * kdz + Pmz * kmz + Pzi * kzi + Pkz * kkz. (2.64)
Для словесного трактування числових значень розрахованих показників (узагальнюючих та інтегрованого показників інформаційного забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства) використовують вербально-числову шкалу Харінгтона (табл. 2.13).

Таблиця 2.13
Шкала оцінювання рівня інформаційного забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства
Рівні інформаційного забезпечення
Числові інтервали

Дуже високий
1,000-0,081

Високий
0,800-0,631

Середній
0,630-0,371

Низький
0,370-0,210

Дуже низький
0,200 - 0,000

Розглянемо сутність кожного з показників, які характеризують інформаційне забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства і особливості їх розрахунку:
1. Показник реалізації цілей (Рrc) характеризує рівень фактичної реалізації цілей ІС від загальної кількості встановлених за певний період часу:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.65)
де Сf - кількість фактично реалізованих цілей IC;
Czag - загальна кількість встановлених цілей ІСУЕП.
Чим більше значення Рrc наближається до одиниці, тим вищий рівень фактичної реалізації визначених цілей IC
2. Показник виконання завдань (Рvz) характеризує рівень фактичного виконання завдань IC від загальної кількості встановлених за певний період часу:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.66)
де Zf - кількість фактично виконаних завдань IC;
Zzag - загальна кількість встановлених завдань IC.
Чим більше значення Рvz наближається до одиниці, тим вищий рівень фактичного виконання встановлених завдань IC. Отже, розрахувавши значення показників, які характеризують цілі і завдання IC, а також визначивши коефіцієнти їх вагомості, що відповідають умові
krc + kvz = l, (2.67)
слід розрахувати узагальнюючий показник групи Prcz як суму значень розрахованих показників, скореговану на відповідні коефіцієнти вагомості:
Prcz = Prc * krc + Pvz * kvz. (2.68)
3. Показник легітимності управлінської документації (Рld) характеризує наявність законного права у суб'єкта інформаційної діяльності формувати, використовувати і зберігати конкретну управлінську документацію, наприклад, характеристики, інструкції, описи використовуваної технології, коментарі та пояснювальні записки і креслення до інноваційних розробок, роз'яснення щодо забезпечення на підприємстві технічного захисту інформації тощо. Показник легітимності управлінської документації можна розрахувати так:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.69)
де Кzak - кількість документів, якими законно володіє підприємство;
Кzag1 - загальна кількість документів, які є у розпорядженні підприємства.
Чим більшим є значення Рld, тим легітимнішою є управлінська документація.
4. Показник повноти охоплення управлінських процесів чинною системою документообігу (Ро). Цей показник характеризує забезпеченість відповідними документами виконуваних робіт за функціями управління у підрозділах організації Значення показника розраховують так [43, с. 170]:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.70)
де Ро - показник повноти охоплення управлінських процесів чинною системою документообігу;
n - кількість підрозділів, що виконують управлінські завдання за конкретними функціями управління;
Ni - загальна кількість завдань за конкретними функціями, передбаченими положеннями про i-й підрозділ;
Wi - кількість фактично використовуваних номенклатурних документів, передбачених для оформлення формування і виконання управлінських завдань в i-му підрозділі.
У разі повного охоплення управлінських процесів чинною системою документообігу Рo = 1.
5. Показник фізичної наявності документів (Pfnd) характеризує стан дотримання керівниками підприємства дисципліни документоутворення, документообігу та зберігання документів. Його слід розраховувати так:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.71)
де Kzd - кількість фактично заведених і наявних номенклатурних справ або документів;
Кnom - загальна кількість номенклатурних справ або документів за номенклатурним переліком.
Значення цього показника має відповідати умові Pfnd = 1.
6. Показник відповідності оформлення документів чинним правилам і вимогам (Pvod). Цей показник, як і попередній, характеризує дисципліну документування на підприємстві, проте його особливість полягає у тому, що його значення показує частку документів із загального переліку оформлених на підприємстві, що відповідають чинним правилам і вимогам. Його необхідно розраховувати за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.72)
де Kprav - кількість правильно оформлених документів.
Значення цього показника в ідеалі має відповідати умові Pvod = 1.
7. Показник відповідності вимогам щодо правильного зберігання документів (Рvv) характеризує дотримання на підприємстві правил і процедур архівної дисципліни. Його потрібно розраховувати за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.73)
де Karh - кількість документів, які є наявними в архіві і зберігаються відповідно до чинних вимог.
Цей показник повинен відповідати умові Pvv = 1.
8. Показник відповідності реєстраційних архівних документів щодо чинних інструкцій (Pvdi). До таких документів належать: журнал обліку архівних матеріалів, акти списання архівних матеріалів, протоколи рішень про списання архівних матеріалів, інструкції щодо зберігання архівних матеріалів тощо. Значення цього показника можна розрахувати за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.74)
де D1 - кількість реєстраційних документів, що ведуться без порушення чинних вимог;
D2 - кількість реєстраційних документів, які повинен оформляти відповідальний за архів.
9. Показник безпечності зберігання і використання (обігу) документів (Pbzd) характеризує рівень дотримання на підприємстві правил безпеки щодо задокументованої інформації. Розраховують за формулою
13 EMBED Equation.3 1415, (2.75)
де D3 - кількість документів, порушення оформлення яких виявлено;
Кzag2 - загальна кількість документів, які оформило підприємство.
Значення цього показника має відповідати умові Pbzd = 0.
Отже, розрахувавши значення показників, які належать до тих, що характеризують документальне забезпечення управління інноваційною діяльністю підприємства, а також визначивши коефіцієнти їх вагомості, що відповідають умові
kld + ko + kfnd + kvod + kvv + kvdi + kbzd = 1, (2.76)
необхідно розрахувати узагальнюючий показник групи Pdz як суму значень розрахованих показників, скореговану на відповідні коефіцієнти вагомості:
Pdz = Pld*kld + Po*ko + Pfnd*kfnd + Pvod*kvod + Pvv*kvv + Pvdi*kvdi + Pbzd*kbzd. (2.77)
10. Показник легітимності використовуваних технологій (Plt) характеризує якісний стан технологічного забезпечення управління економічним розвитком підприємства Розраховують за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.78)
де Тlic - кількість ліцензованих технологій, що використовуються на підприємстві;
Tzag - загальна кількість технологій, що фактично використовуються на підприємстві
Значення цього показника має відповідати умові Plt = 1.
11. Показник наявності необхідних технологій (Pnt) характеризує забезпеченість управлінських процесів необхідними технічними засобами і програмними продуктами для успішної розробки і реалізації управлінських рішень. Його потрібно розраховувати за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.79)
де Тypr - кількість необхідних для управлінського процесу технологій.
Значення показника має відповідати умові Pnt = 1.
12. Показник безпечності використовуваних технологій (Pbvt) характеризує кількість фактів порушення інформаційної безпеки на одиницю використовуваних технологій. За значенням цього показника можна формувати висновок про відповідність використовуваної технології щодо вимог інформаційної безпеки підприємства Цей показник необхідно розраховувати в такий спосіб:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.80)
де Fpb - кількість фактів порушення інформаційної безпеки підприємства.
Значення показника має відповідати умові Pbvt = 0. На підставі розрахунку показників з групи технологічного забезпечення управління економічним розвитком підприємства, розраховуємо узагальнюючий показник групи (Ptz):
Ptz = Plt * klt + Pnt * knt + Pbvt * kbvt, (2.81)
при цьому для коефіцієнтів вагомості цих показників діятиме умова
klt + knt + kbvt = l. (2.82)
13. Показник достовірності наявної і доступної управлінської інформації (Pdndi) характеризує якість управлінської інформації зокрема частку інформації із масиву використовуваної, перевірка якої свідчить про її правдивість. Цей показник потрібно розраховувати за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.83)
де Izag - загальна кількість інформаційних повідомлень до моменту перевірки їх правдивості під час розробки управлінського рішення;
Iprav - кількість інформаційних повідомлень, які в результаті перевірки виявились правдивими.
Ідеальним значенням цього показника є Pdndi = 1.
14. Показник повноти необхідної для управлінського процесу інформації (Ррi) характеризує якість управлінської інформації; що акумулюється керівниками підприємства для розробки управлінських рішень. Значення цього показника потрібно розраховувати за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.84)
де Іkor - кількість інформаційних повідомлень, які виявились корисними для ухвалення управлінських рішень у результаті повноти інформації, що містилась у них.
Значення цього показника має задовольняти умові Ррі = 1.
15. Показник своєчасності отримання і використання інформації (Psovi) характеризує, наскільки корисною в часі є інформація для розробки і реалізації управлінських рішень. Значення цього показника потрібно аналізувати із врахуванням таких факторів, як використовувані технології акумулювання, обробки і передачі інформації, професійність управлінського персоналу тощо.
Значення цього показника необхідно розраховувати за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.85)
де Iyhv - кількість інформаційних повідомлень, які своєчасно надійшли для формування і ухвалення управлінського рішення;
Іreal - кількість інформаційних повідомлень, які забезпечили своєчасність реалізації рішень.
На підставі розрахунку показників за (2.83), (2.84) і (2.85) можливо розрахувати значення узагальнюючого показника забезпеченості управлінського процесу інформацією як суму розрахованих вище показників, що скореговані на коефіцієнти їх вагомості:
Р = Рdndi * kdndi + Рpi * kpi + Psovi * ksovi, (2.86)
при цьому для коефіцієнтів вагомості цих показників діятиме умова
kdndi + kpi + ksovi = 1. (2.87)
16. Показник рівня інформаційної освіти суб'єктів управлінської діяльності (Рrio) характеризує частку чисельності суб'єктів управлінської діяльності, які одержали інформаційну освіту в загальній чисельності суб'єктів управлінської діяльності підприємства:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.88)
де Нrіо – чисельність суб'єктів управлінської діяльності, які одержали інформаційну освіту;
Hzag - загальна чисельність суб'єктів управлінської діяльності підприємства.
Чим більше значення показника Рrіо, тим вищим є рівень інформаційної освіти працівників підприємства загалом.
17. Показник підвищення кваліфікації суб'єктів управлінської діяльності у сфері інформатизації (Ррk) характеризує частку чисельності суб'єктів управління, які фактично підвищили свою кваліфікацію за певний період часу, в загальній чисельності суб'єктів управлінської діяльності підприємства:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.89)
де Нрk - чисельність суб'єктів управлінської діяльності, які фактично підвищили свою кваліфікацію за певний період часу.
Чим більшим є значення показника Ррk, тим вищим є рівень кваліфікації у сфері інформатизації суб'єктів управлінської діяльності підприємства загалом.
18. Показник відповідності фактичної чисельності працівників з обслуговування IC до нормативної (Pvch) характеризує частку фактичної чисельності працівників з обслуговування IC за певний період часу у нормативній чисельності працівників підприємства, які повинні обслуговувати IC:
13 EMBED Equation.3 1415, (2.90)
де Hf - фактична чисельність працівників з обслуговування IC;
Нnorm - нормативна чисельність працівників підприємства, які повинні обслуговувати IC.
Наближення значення показника Pvch до одиниці свідчить про більшу відповідність фактичної чисельності працівників з обслуговування IC за певний період часу до нормативної чисельності працівників підприємства, які повинні обслуговувати IC.
На підставі розрахунку показників, що належать до групи кадрового забезпечення управлінської діяльності і обслуговування IC, розраховуємо узагальнюючий показник групи (Pkz):
Pkz = Ргіо * krio + Рpk * kpk + Pvch * kvch, (2.91)
при цьому для коефіцієнтів вагомості цих показників діятиме умова
krio + kpk + kvch = l. (2.92)
В такий спосіб запропоновані методичні рекомендації дають змогу оцінити фактичний стан інформаційного забезпечення управління економічним розвитком підприємства з метою удосконалення існуючої або формування нової ІС.
РОЗДІЛ 5
5.1. Поняття та класифікація витрат
Будь-яка діяльність, передусім виробнича, потребує певних ресурсів. Обсяг використання ресурсів підприємства у грошовому вимірі для досягнення певної мети - це витрати підприємства. Вони пов’язані з простим та розширеним відтворенням основних та оборотних засобів, виробництвом та реалізацією продукції , наданням послуг, виконанням робіт, вкладанням коштів у ринкові фінансові інструменти, залученням зовнішніх джерел фінансування тощо. Відповідні витрати підприємства, що зумовлені різними видами його діяльності, поділяються на інвестиційні, фінансові та операційні виробничі).
Витрати, пов’язані з інвестиційною діяльністю, спрямовуються на створення чи купівлю дохідних активів або соціальних благ(капітальне будівництво, розширення та розвиток виробничої і соціальної сфери, придбання довгострокових цінних паперів тощо). Інвестиційні витрати розглядаються окремо зі специфічною методикою їх обґрунтування.
Витрати, пов’язані з фінансовою діяльністю підприємства, включають сплату відсотків іншим юридичним та фізичним особам за отримані від них фінансові кошти у вигляді кредитів і позик, посередником під час розміщення на первинному ринку цінних паперів акцій, облігацій, витрати внаслідок власної емісії тощо.
Найбільшу частку в усіх витратах підприємства мають операційні витрати. Вони пов’язані з основним видом діяльності підприємства(виробництво продукції, надання послуг, виконання робіт) або такі, що забезпечують здійснення цієї діяльності.
Витрати підприємства, пов’язані з операційною діяльністю, можуть бути різними, тому їх класифікують за ознаками, наведеними в табл. 3.4. За місцем відповідальності (місцем виникнення витрат) витрати на виробництво групуються за виробництвами, цехами, дільницями, технологічними переділами, службами та іншими адміністративно відокремленими структурними підрозділами підприємства.

Таблиця 3.4
Класифікація операційних витрат підприємства
Ознаки
Характеристика витрат

1. За центрами відповідальності (місцем виникнення витрат)
Виробництво, цех. дільниця, технологічний переділ, служба

2. За видами продукції, робіт, послуг
На вироби, типові представники виробів, групи однорідних виробів, одноразові замовлення, напівфабрикати, валову, товарну, реалізовану продукцію

3. За єдністю складом (однорідністю) витрат
Одноелементні та комплексні

4. За видами витрат
За економічними елементами та за статтями калькуляції

5. За способами перенесення вартості на продукцію
Прямі та непрямі

6. За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат
Змінні та постійні

7. За календарними періодами
Поточні, довгострокові, одноразові

8. За доцільністю витрачання
Продуктивні та непродуктивні

9. За визначенням відношення до собівартості продукції
На продукцію та відповідно до періоду


Усі витрати на виробництво включаються до собівартості окремих видів продукції, робіт і послуг (у тому числі окремих виробів, виготовлених за індивідуальними замовленнями), груп однорідних виробів, типових представників виробів, напівфабрикатів.
За єдністю складу витрати поділяються на одноелементні та комплексні. Одноелементні – складаються з одного елементу витрат, комплексні – з кількох економічних елементів.
За видами витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями калькуляції.
Під економічними елементами витрат розуміють сукупність економічно однорідних витрат в грошовому виразі за їх видами (це групування дозволяє відповісти на запитання, що витрачено на даний об'єкт).
Статті калькуляції формують ці витрати для визначення собівартості продукції – одні витрати показуються за їх видами (елементами), інші – за комплексними статтями (включають декілька елементів). При цьому один елемент витрат може бути присутнім у кількох статтях калькуляції.
За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються на прямі та непрямі.
Прямі – це витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом.
До прямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом окремого виду продукції (прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці тощо), які можуть бути безпосередньо включені до її собівартості.
Непрямі витрати – витрати, що не можуть бути віднесені безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом.
До непрямих витрат належать витрати, пов'язані з виробництвом кількох видів продукції (загальновиробничі). що включаються до виробничої собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають кілька елементів), які відрізняються за їх функціональною роллю у виробничому процесі.
За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат витрати поділяються на змінні та постійні.
До змінних витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується із його зниженням.
До змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати.
Постійні – це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) обсягу випуску продукції істотно не змінюється.
До постійних належать витрати, пов'язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.
Витрати на виробництво поділяються за календарними періодами на поточні, довгострокові та одноразові.
Поточні, тобто постійні, звичайні витрати або витрати, у яких періодичність менша ніж місяць.
Довгострокові витрати – це витрати, пов'язані з виконанням довгострокового договору (контракту), тобто контракту, який не планується завершити раніше, ніж через 9 місяців з моменту здійснення перших витрат або отримання авансу (передоплати).
Одноразові, тобто однократні витрати, або витрати, які здійснюються один раз (з періодичністю більш ніж місяць) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.
За доцільністю витрачання витрати поділяються на продуктивні та непродуктивні.
Продуктивні – передбачені технологією та організацією виробництва.
Непродуктивні – не обов'язкові, що виникають у результаті певних недоліків організації виробництва, порушення технології тощо.
За визначенням відношення до собівартості продукції розрізняють витрати на продукцію та витрати періоду.
Витрати на продукцію – це витрати, пов'язані з виробництвом. У виробничій сфері до таких витрат належать усі витрати (матеріали, зарплата, амортизація верстатів тощо), пов'язані з функцією виробництва продукції.
Витрати на виробництво продукції створюють виробничу собівартість продукції (робіт, послуг).
Витрати періоду – це витрати, що не включаються до виробничої собівартості і розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені. Це витрати на управління, збут продукції та інші операційні витрати.
За функціями операційні витрати поділяють на витрати на виробництво, адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати.
Витрати на виробництво включають витрати матеріальних і трудових ресурсів, які безпосередньо пов’язані з виробництвом продукції (робіт, послуг). Наприклад, сировина і матеріали, заробітна плата основних робітників з нарахуваннями на неї, амортизація виробничого устаткування тощо.
До адміністративних витрат відносяться витрати на заробітну плату адміністративно-управлінського персоналу та нарахування на неї, витрати на утримання та амортизаційні відрахування по основних засобах загальногосподарського призначення, витрати на комунальні послуги, на охорону, юридичні та аудиторські послуги тощо.
Витрати на збут включають витрати на заробітну плату працівників відділу збуту з нарахуваннями на неї, утримання та амортизацію основних фондів, пов’язаних з реалізацією продукції, витрати на утримання складів; фірмових магазинів, витрати рекламу; маркетинг тощо.
До інших операційних витрат відносять витрати на плату за орендоване майно, витрати на покриття сумнівних та безнадійних боргів дебіторів підприємства, суми втрат від знецінення запасів, нестач і псування матеріальних цінностей тощо.

5.2. Групування витрат за економічними елементами
Витрати операційної діяльності групуються за наступними економічними елементами:
матеріальні витрати;
витрати на оплату праці;
відрахування на соціальні заходи;
амортизація;
інші операційні витрати.
Це групування є єдиним для всіх видів економічної діяльності.
Матеріальні витрати
До складу елемента "Матеріальні витрати" включаються витрати на:
сировину й матеріали, які використані як основні та допоміжні матеріали в операційній діяльності підприємства при виготовленні продукції (робіт, послуг) або для господарських потреб, технічних цілей та сприяння у виробничому процесі;
купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, які використані в операційній діяльності підприємства;
придбане у сторонніх підприємств і організацій будь-яке паливо та енергія всіх видів, які використані на технологічні та інші операційні цілі, в тому числі на експлуатацію транспортних засобів, опалення та освітлення приміщень, на вироблення з палива тепло- та електроенергії;
тару й тарні матеріали, що використані в операційній діяльності підприємства;
будівельні матеріали, які використані як основні та допоміжні матеріали в операційній діяльності підприємства;
запасні частини, які використані для ремонту основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та малоцінних і швидкозношуваних предметів підприємства;
інші матеріальні витрати, які відображають вартість виконаних для підприємства робіт і послуг виробничого та невиробничого характеру;
обробку сировини й матеріалів;
проведення іспитів з випробування сировини й матеріалів, які використовуються у виробництві; транспортні послуги, які є складовою технологічного процесу виробництва тощо;
малоцінні й швидкозношувані предмети (МШП), що використовуються протягом не більше одного року або нормального операційного циклу, якщо він більше одного року, в операційній діяльності підприємства, зокрема: інструмент, господарський інвентар, спеціальне оснащення;
спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисну;
мило та інші миючі засоби, знешкоджувальні засоби, молоко і лікувально-профілактичне харчування тощо;
відшкодування витрат працівникам за придбання ними спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту у випадках невидачі їх адміністрацією.
З витрат на матеріальні цінності, що включаються до собівартості продукції, вираховується вартість зворотних відходів.
Витрати на оплату праці
До складу елемента "Витрати на оплату праці" включаються:
заробітна плата за окладами й тарифами;
надбавки та доплати до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених діючим законодавством;
премії та заохочення;
матеріальна допомога;
компенсаційні виплати;
оплата відпусток та іншого невідпрацьованого часу;
інші витрати на оплату праці.
Витрати на оплату праці складаються з основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних і компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців, а також суми процентних або комісійних нарахувань в залежності від обсягу доходів (прибутку), отриманих від реалізації продукції (робіт, послуг).
Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми за трудові успіхи та винахідливість, за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань та функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
До витрат на виплату основної заробітної плати належать:
заробітна плата, нарахована за виконану роботу (відпрацьований час) відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців, незалежно від форм і систем оплати праці, прийнятих на підприємстві:
вартість продукції, що видається в порядку натуральної оплати працівникам згідно з діючим законодавством.
До витрат на виплату додаткової заробітної плати належать:
1. Надбавки та доплати до тарифних ставок та посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством:
кваліфікованим робітникам, зайнятим на особливо відповідальних роботах, за високу кваліфікаційну майстерність;
за класність водіям автомобілів, робітникам локомотивних бригад, трактористам-машиністам, робітникам провідних професій та іншим категоріям працівників тих галузей народного господарства, в яких введено такі надбавки та доплати за звання майстра і класи кваліфікації;
бригадирам з числа робітників, не звільненим від основної роботи, за керівництво бригадами;
персональні надбавки;
керівникам, спеціалістам, службовцям за високі досягнення в праці або за виконання особливо важливих завдань на строк їх виконання;
за знання іноземної мови:
за суміщення професій (посад), розширення зон обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт;
доплати до середнього заробітку;
за роботу у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах, в багатозмінному та неперервному режимі виробництва, включаючи доплати за роботу у вихідні дні, що є робочими днями за графіком, у нічний час;
працівникам, постійно зайнятим на підземних роботах, за нормативний час пересування їх у шахті (руднику) від ствола до місця роботи і назад;
інші надбавки і доплати.
2. Премії робітникам, керівникам, спеціалістам та іншим службовцям за виробничі результати, включаючи премії за економію конкретних видів матеріальних ресурсів, в тому числі за:
виконання та перевиконання виробничих завдань;
виконання акордних завдань у встановлений строк;
підвищення продуктивності праці, виробітку;
поліпшення кінцевих результатів господарської діяльності бригади, дільниці, цеху;
економію сировини, матеріалів, інструментів та інших матеріальних цінностей;
зменшення простоїв устаткування та за інші якісні показники в роботі підприємств, а також премії, нараховані робітникам із преміального фонду майстра тощо.
3. Винагороди (процентні надбавки) за вислугу років, стаж роботи (надбавки за стаж роботи за спеціальністю на даному підприємстві).
4. Оплата праці працівників, які не перебувають у штаті підприємств, за виконання робіт згідно з договорами цивільно-правового характеру, включаючи договір підряду, виконання разових робіт (ремонт інвентарю, побілка і фарбування, робіт з експертизи тощо), за умови, що розрахунки з працівниками за виконану роботу провадяться безпосередньо цим підприємством. Розмір коштів, спрямованих на оплату праці цих працівників, визначається, виходячи з кошторису на виконання робіт (послуг) за договором і платіжних документів.
5. Оплата за працю у вихідні та святкові (неробочі) дні, в понадурочний час за розцінками, встановленими законодавчими актами.
6. Заробітна плата до кінцевого розрахунку по закінченні року (або іншого періоду) обумовлена системами оплати праці на сільськогосподарських підприємствах.
7. Суми відшкодування втраченого заробітку внаслідок тимчасової втрати працездатності до фактичного заробітку у випадках, коли працівник продовжує працювати на підприємстві.
8. Виплати різниці в окладах працівників, працевлаштованим з інших підприємств зі збереженням протягом деякого часу (відповідно до законодавства) розміру посадового окладу за попереднім місцем роботи, а також при тимчасовому заступництві.
9. Процентні або комісійні винагороди, виплачені додатково до тарифної ставки (окладу).
10. Оплата працівникам днів відпочинку, що надаються їм у зв'язку з роботою понад нормальну тривалість робочого часу при вахтовому методі організації праці, при підсумованому обліку робочого часу і в інших випадках, передбачених законодавством.
11. Оплата праці кваліфікованих робітників, керівників, спеціалістів підприємств, залучених без звільнення від основної роботи для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників, для керівництва виробничою практикою студентів, для навчання учнів загальноосвітніх шкіл.
12. Оплата праці студентів вищих навчальних закладів і учнів середніх спеціальних і професійно-технічних навчальних закладів, які працюють на підприємствах у складі студентських загонів.
13. Оплата праці студентів вищих навчальних закладів і учнів середніх спеціальних і професійно-технічних закладів, що проходять виробничу практику на підприємстві, а також оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл у період професійної орієнтації, які залучені на тимчасову роботу до посильної праці на період канікул.
14. Суми виплат, пов'язаних з індексацією заробітної плати працівників у межах, передбачених чинним законодавством.
15. Оплата за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи у випадках, передбачених чинним законодавством.
16. Вартість безкоштовно наданих працівникам окремих галузей народного господарства (відповідно до законодавства) комунальних послуг, продуктів харчування; витрати на оплату житла, безкоштовно наданого працівникам підприємств відповідно до законодавства (суми грошових компенсацій за ненадання безкоштовно житла, комунальних послуг та інше).
17. Витрати, пов'язані з наданням безкоштовного проїзду працівникам залізничного, авіаційного, морського, річкового, автомобільного транспорту та міського електротранспорту.
18. Вартість безкоштовно наданих предметів (включаючи формений одяг, обмундирування), що залишаються в особистому постійному користуванні, або сума пільг у зв'язку з продажем їх за зниженими цінами.
19. Оплата щорічних і додаткових відпусток відповідно до законодавства, грошових компенсацій за невикористану відпустку.
20. Оплата спеціальної перерви в роботі у випадках, передбачених законодавством, оплата пільгового часу підліткам.
21. Оплата робочого часу працівників, які залучаються до виконання державних або громадських обов'язків, якщо ці обов'язки виконуються в робочий час відповідно до законодавства.
22. Заробітна плата, яка зберігається відповідно до законодавства за місцем основної роботи за працівниками, залученими на сільськогосподарські та інші роботи, згідно з відповідними рішеннями уряду.
23. Суми заробітної плати за основним місцем роботи робітникам, керівникам і спеціалістам підприємств за час їх навчання з відривом від виробництва в системі підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.
24. Оплата навчальних відпусток, наданих працівникам, які навчаються у вечірніх та заочних вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, аспірантурах, а також навчаються без відриву від виробництва у вечірніх, заочних загальноосвітніх школах.
25. Суми, виплачені особам, які проходять навчання (підготовку) для роботи на щойно введених в дію підприємствах за рахунок коштів, передбачених у загальних кошторисах будівництва.
26. Оплата працівникам-донорам днів обстеження, здавання крові та відпочинку, що надаються після кожного дня здавання крові.
Витрати, пов'язані з іншими заохочувальними та компенсаційними виплатами формують:
оплата простоїв не з вини працівника;
суми, що виплачуються працівникам, які перебувають у відпустці з ініціативи адміністрації з частковим збереженням заробітної плати;
суми, що виплачуються працівникам, які брали участь у страйках;
надбавки і доплати, не передбачені законодавством і понад розміри, встановлені чинним законодавством:
винагороди за підсумками роботи за рік;
винагороди (процентні надбавки) за вислугу років, стаж роботи (надбавки за стаж роботи за спеціальністю на даному підприємстві), не передбачені законодавством і понад розміри, встановлені чинним законодавством;
винагороди за відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції;
премії за сприяння винахідництву та раціоналізації, за створення, освоєння та впровадження нової техніки, за введення в дію в строк і достроково виробничих потужностей та об'єктів будівництва, за своєчасну поставку продукції на експорт та інші;
премії, що виплачуються у встановленому порядку за спеціальними системами преміювання.
одноразові заохочення (наприклад, окремих працівників за ви конання особливо важливих виробничих завдань, заохочень до ювілейних та пам'ятних дат як у грошовій, так і натуральній формі);
виплати підвищеної (диференційної) оплати праці працівникам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, оплати додаткової відпустки, виплата різниці між заробітками при переведенні на нижче оплачувану роботу, видатки по збереженню середньої заробітної плати при звільненні у зв'язку з відселенням, виплата компенсації за час вимушеного простою, що проводяться відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи";
матеріальна допомога (оздоровчі, екологічні та інші виплати).
Відрахування на соціальні заходи.
До складу елемента "Відрахування на соціальні заходи" включаються:
відрахування на обов'язкове державне пенсійне страхування;
відрахування на обов’язкове державне соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності;
відрахування на обов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття;
відрахування на обов'язкове державне страхування від нещасних випадків;
відрахування на індивідуальне страхування персоналу підприємства;
відрахування на інші соціальні заходи.
Амортизація
До елемента "Амортизація" включається сума нарахованої амортизації основних засобів, малоцінних необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів.
Основні засоби – матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх в процесі виробництва, або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або, для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік), а первісна вартість яких в межах суми, визначеної для таких активів на підприємстві.
Малоцінні необоротні матеріальні активи – матеріальні активи, первісна вартість яких менша ніж визначена підприємством для основних засобів, а строк корисного використання їх більше одного року, зокрема, спеціальні інструменти, спеціальні пристосування, вартість яких погашається нарахуванням зносу за встановленою підприємством кошторисною ставкою (нормою) з урахуванням очікуваного способу використання таких об'єктів.
Нематеріальні активи – немонетарні активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані та утримуються підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.
Амортизація – систематичний розподіл вартості активів, які амортизуються протягом строку їх корисного використання (експлуатації).
Інші операційні витрати
До елемента "Інші операційні витрати" належать:
витрати на відрядження фізичних осіб;
витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності підприємства;
витрати щодо сплати за участь у семінарах;
витрати на проведення аудиту;
витрати на транспортне обслуговування;
оплата за використання та обслуговування технічних засобів управління;
витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів, що видані для ведення господарської діяльності;
витрати на охорону праці;
витрати на перевезення працівників до місця роботи і назад;
витрати, пов'язані з виконанням робіт вахтовим методом;
витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ:
витрати зі страхування ризиків;
витрати на гарантійний ремонт, гарантійне обслуговування або гарантійні заміни та витрати на утримання гарантійних майстерень;
витрати на проведення рекламних заходів;
витрати на організацію прийомів, презентацій і свят;
витрати на відшкодування складських, вантажно-розвантажувальних, перевалочних робіт, пакувальних матеріалів;
витрати на оплату послуг транспортно-експедиційних, страхових та посередницьких організацій;
витрати на оплату експортного (вивізного) мита та митних зборів;
витрати, пов'язані з професійною підготовкою або перепідготовкою фізичних осіб підприємства;
податки, збори та інші обов'язкові платежі;
витрати підприємства, пов'язані з утриманням та експлуатацією фондів природоохоронного призначення:
витрати на оприлюднення річного звіту;
сума сплачених орендарем платежів за користування наданими в оперативний лізинг (оренду) основними засобами, іншими необоротними активами;
витрати підприємств – суб'єктів валютного ринку;
компенсації робітникам (за власний інструмент, особистий транспорт);
витрати підприємства, пов'язані з випробуваннями якості виробів, деталей, вузлів, встановленими стандартами або технічними умовами;
інші витрати (втрати від браку, витрати на операції із скляною тарою, відшкодування заробітку внаслідок каліцтва та іншого ушкодження здоров'я працівника, відрахування на пенсійне забезпечення від вартості послуг мобільного зв'язку тощо):
інші операційні витрати.

5.3. Сутність збутових витрат і методика їх формування в умовах інноваційної діяльності
До витрат на збут належать витрати, пов'язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), зокрема:
1) витрати на утримання підрозділів підприємства, що пов’язані зі збутом продукції:
на оплату праці та комісійні винагороди працівникам підрозділів, продавцям та торговим агентам, що забезпечують збут продукції;
відрахування на соціальні заходи;
витрати на оплату службових відряджень;
витрати на матеріали, канцелярські товари тощо;
2) витрати на утримання, ремонт та експлуатацію основних засобів. інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів, пов'язаних зі збутом продукції:
на технічний огляд, технічне обслуговування, ремонт та утримання у робочому стані основних засобів та інших необоротних матеріальних активів;
на оплату праці робітників, зайнятих обслуговуванням та ремонтом основних засобів та нематеріальних активів;
відрахування на соціальні заходи;
вартість спожитих електроенергії, матеріалів, запасних частин, мастильних та обтиральних матеріалів, води, пари та інших видів енергії;
амортизаційні відрахування від вартості основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів;
сума сплачених орендарем платежів за користування наданими в оперативну оренду основні засоби, інші необоротні матеріальні активи та нематеріальні активи;
3) витрати, пов'язані з транспортуванням, перевалкою та страхуванням готової продукції:
на відшкодування транспортних, перевалочних і страхувальних витрат постачальника, що включаються до ціни продукції згідно з базисом поставки, передбаченим угодою сторін;
на оплату послуг транспортно-експедиційних та посередницьких організацій (включаючи комісійну винагороду), вартість яких включається до ціни продукції згідно з базисом поставки, передбаченим угодою сторін;
4) витрати, пов'язані з забезпеченням правил техніки безпеки та охорони праці:
на оплату праці працівників, зайнятих забезпеченням нормальних умов праці та правил техніки безпеки;
відрахування на соціальні заходи;
на матеріали, паливо й енергію для забезпечення охорони праці;
5) фактичні витрати на гарантійний ремонт та гарантійне обслуговування продукції або гарантійні заміни проданих товарів, якщо на підприємстві не створювався резервний фонд:
на утримання персоналу, що забезпечує нормальну експлуатацію виробів у споживача у межах встановленого терміну служби (інструктажі, технічне обслуговування, налагодження, перевірка правильності використання виробу тощо):
на гарантійний ремонт (обслуговування) проданих товарів, якщо передбачено умовами реалізації продукції;
на утримання гарантійних майстерень;
6) витрати на проведення передпродажних та рекламних заходів та на дослідження ринку (маркетингу) стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються підприємством:
на розробку і видання рекламних виробів (ілюстрованих прейскурантів, каталогів, брошур, альбомів, проспектів, плакатів, афіш, рекламних листів, листівок тощо):
на розробку і виготовлення ескізів етикеток, зразків фірмових пакетів і упаковки;
на рекламу в засобах масової Інформації (оголошення в пресі, передачі по радіо і телебаченню), витрати на світову, комп'ютерну та іншу зовнішню рекламу;
на придбання, виготовлення, копіювання, дублювання і демонстрацію рекламних кіно-, відео- і діафільмів;
на виготовлення стендів, муляжів, рекламних щитів, покажчиків тощо (в сумі амортизації, зносу щодо зазначеного інвентарю);
на зберігання та експедирування рекламних матеріалів;
на оформлення вітрин, кімнат-зразків, виставок-продажу, включаючи відрядження працівників підприємства на виставку продукції підприємства;
на уцінку продукції, що повністю або частково втратила первинну якість за час експонування у вітринах;
на проведення інших рекламних заходів, пов'язаних з діяльністю підприємства;
на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання і розповсюдження подарунків, включаючи безоплатну роздачу зразків товарів або безоплатне надання послуг (виконання робіт) з рекламними цілями;
на придбання літератури інформаційного характеру для дослідження ринку;
7) витрати на зберігання, навантаження, розвантажування й пакування продукції:
на відшкодування складських, вантажно-розвантажувальних витрат постачальника, що включаються до ціни продукції згідно з базисом поставки, передбаченим угодою сторін;
на пакувальні матеріали для затарювання готової продукції на складах. Витрати на пакування готової продукції включаються до витрат на збут продукції, якщо пакування готової продукції проводиться після її здавання на склад. Якщо пакування продукції (згідно з установленим технологічним процесом) проводиться в цехах до здавання її на склад готової продукції, вартість тари включається до виробничої собівартості продукції (до відповідних статей калькуляції або до комплексної статті, якщо тара виготовляється окремо від виробів);
на ремонт тари та операції з скляною тарою;
на пожежну, сторожову охорону, використання та обслуговування засобів сигналізації та телефонного зв’язку (включаючи оплату послуг сторонніх підприємств щодо зберігання і збуту продукції тощо);
8) податки та збори:
на сплату експортного (вивізного) мита та митних зборів;
єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України при вивезені вантажу;
портові збори.
збори на обов'язкове державне пенсійне страхування з вартості послуг мобільного зв'язку, якщо ці послуги пов'язані з реалізацією (збутом) продукції;
збір на парковку і стоянку вантажних автомобілів, пов'язаних зі збутом продукції;
податок з реклами;
комунальний податок; (якщо підрозділи збуту відокремлені і знаходяться в інших містах);
готельний збір;
9) інші витрати, пов'язані із збутом продукції.
Методика формування витрат, пов’язаних з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг) підприємства наведена в табл. 3.5.

Таблиця 3.5
Методика формування витрат на збут інноваційної продукції підприємства
Вид витрат
Умовне позначення витрат
Методика розрахунку

Витрати на пакувальні матеріали
ВПМ
13 EMBED Equation.3 1415, де КП – кількість і-го виду пакувальних матеріалів; ОЦ – облікова ціна одиниці і-го виду пакувальних матеріалів

Витрати на ремонт тари
ВРТ
Господарський спосіб виконання робіт
ВРТ = МВ + ВОП + ВСЗ + А,
де МВ – матеріальні витрати; ВОП – витрати на оплату праці; ВСЗ – відрахування на соціальні звходи; А – амортизація
Підрядний спосіб виконання робіт
ВРТ = ВП
де ВП – вартість робіт за договором з підрядником

Оплата праці працівникам, що забезпечують збут продукції
ОП
ОП = ОВР * Р,
де ОВР – обсяг виконаних робіт; Р – розцінка

Витрати на рекламу
ВР
Господарський спосіб виконання робіт
ВР = МВ + ВОП + ВСЗ + А,
де МВ – матеріальні витрати; ВОП – витрати на оплату праці; ВСЗ – відрахування на соціальні звходи; А – амортизація
Підрядний спосіб виконання робіт
ВР = ВП, де ВП – вартість робіт за договором з підрядником

Витрати на відрядження
ВВ
ВВ = КД * Д + ТП + НЖ,
де КД – кількість днів; Д – добові; ТП – витрати на транспорт; НЖ – витрати на найм житла

Витрати на утримання основних засобів
ВУОЗ
ВУОЗ = ОО + СТ + А + ВРО + ВК + ПО
де ОО – операційна оренда; СТ – страхування; А – амортизація; ВРО – ремонт та технічне обслуговування; ВК – витрати щодо комунального обслуговування; ПО – послуги підрядних організацій

Витрати на транспортування
ВТ
Господарський спосіб виконання робіт
ВТ = МВ + ВОП + ВСЗ + А,
де МВ – матеріальні витрати; ВОП – витрати на оплату праці; ВСЗ – відрахування на соціальні звходи; А – амортизація
Підрядний спосіб виконання робіт
ВТ = ОР * Ц,
де ОР – обсяг робіт; Ц – ціна за одиницю роботи

Витрати на гарантійний ремонт
ВГ
Господарський спосіб виконання робіт
ВГ = МВ + ВОП + ВСЗ + А, де МВ – матеріальні витрати; ВОП – витрати на оплату праці; ВСЗ – відрахування на соціальні заходи; А – амортизація
Підрядний спосіб виконання робіт ВГ = ОР * Ц, де ОР – обсяг робіт; Ц – розцінка


5.4. Види цін
Одним із основних ринкових інструментів, які впливають на процеси виробництва, обміну і споживання, є ціна.
Ціна - це економічна категорія, що означає суму грошей, за яку продавець згодний продати, а покупець готовий купити товар.
В умовах товарно-грошових відносин ціна (Ц) є сполучною ланкою між виробником і споживачем, тобто є інструментом забезпечення рівноваги попиту та пропозиції. Кількісно ціна визначається, з одного боку, витратами виробництва (3), з іншого - ефектом, що одержує споживач (Е):
3<Ц<Е (3.35)
Для нормальної роботи ціна повинна перевищувати витрати виробництва і реалізації товарів, але бути меншою від сумарного ефекту, який одержує споживач.
Ціни розрізняються залежно від того, на якій стадії товароруху вони формуються. Звичайний масовий товар проходить три стадії товароруху: 1) підприємство - оптова торгівля; 2) оптова торгівля - роздрібна торгівля; 3) роздрібна торгівля - споживачі. Відповідно до цих стадій товароруху виділяють три види цін:
оптові ціни підприємства (відпускання продукції підприємством);
оптові ціни промисловості (продаж оптовою торгівлею);
роздрібні ціни (продаж роздрібною торгівлею).
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Св – собівартість виробництва продукції;
П – прибуток, який підприємство планує одержати;
НП - непрямі податки;
Нзб і Нт - відповідно надбавки збутових і торгових організацій (складаються з витрат та запланованого прибутку).
Оптова (відпускна) ціна підприємства - це ціна, за якою реалізується продукція підприємства-виробника. Структурно вона складається із собівартості товару, прибутку підприємства і непрямих податків (акциз і податок на додану вартість). На основі оптових цін підприємства планують і аналізують вартісні економічні показники діяльності підприємства.
Оптова (відпускна) ціна промисловості - ціна, за якою підприємства й організації-постачальники оплачують продукцію підприємствам-виробникам або збутовим (оптовим) організаціям. Вона містить у собі, крім оптової ціни підприємства, також постачальницько-збутову націнку (витрати плюс прибуток постачальницько-збутових організацій).
Роздрібна ціна - ціна, за яку товари реалізуються у роздрібній торговельній мережі населенню. Формування роздрібної ціни відбувається шляхом додавання до оптової ціни промисловості торговельної націнки, що складається з витрат і прибутку торговельних організацій.
Оптова ціна промисловості може збігатися з оптовою ціною підприємства. Це відбувається в тому випадку, коли підприємство, що випускає товар, самостійно реалізує його в систему роздрібної торгівлі. Оптова ціна підприємства може збігатися із роздрібною при самостійній реалізації продукції підприємством через власний роздрібний магазин.
За специфікою виділяють такі види ціни:
а) базисна ціна (як вартісний рівень для формування величини ціни залежно від різного рівня якості);
б) скорегована ціна, що враховує конкретні особливості економічної ситуації.
Оптова ціна підприємства залежно від попиту і особливостей (повноти) врахування витрат з доставки (фрахтування) товарів споживачу може набувати різних форм: від варіанта ціна «франко-склад (завод, фабрика тощо)», коли сам споживач оплачує всі витрати, пов'язані з одержанням товару прямо зі складу виробника, до варіанта ціна «доставлено з оплатою мита», коли всі транспортні витрати з доставки товару від виробника до споживача несе постачальник (враховуючи оплату імпортного мита, дозволів на ввезення і ін.). Розглянутий механізм ціноутворення характ
· "$&,8BH ўРДЖО
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·ерний для зовнішньоекономічної діяльності фірми.
При переході до ринку важливу роль відіграє така класифікаційна ознака, як ступінь незалежності цін від впливу держави при їх формуванні.
Залежно від ступеню впливу держави на процес ціноутворення розрізняють:
1) вільні ціни, що формуються на ринку під впливом кон'юнктури незалежно від державних органів. Держава може домагатися зміни цих цін (їх рівня) тільки шляхом впливу на кон'юнктуру ринку;
2) регульовані ціни, що формуються під впливом попиту та пропозиції, але при своєму формуванні знаходяться під певним впливом державних органів або за допомогою прямого обмеження їх зростання чи зниження, або шляхом регламентації рентабельності, або будь-яким аналогічним методом;
3) фіксовані ціни, що встановлюються державними органами на обмежене коло товарів (електроенергія, комунальні послуги тощо).

5.5. Політика ціноутворення на підприємстві
Формування ціни на конкретний товар є найважливішою складовою товарної політики підприємства. Розробкою цінової політики на підприємстві займаються вищі посадові особи, тому що рівень цін на товари в остаточному підсумку визначає і основні фінансово-економічні результати діяльності фірми. Отже, ціна повинна бути встановлена на такому рівні, щоб відшкодувати витрати і забезпечити одержання певного прибутку.
Інноваційний суб’єкт господарювання, як і всі інші комерційні фірми, визначає та веде певну політику в області ціноутворення на свою продукцію, яка враховує всі необхідні фактори ціноутворення:
тип ринку збуту продукції (чиста конкуренція, монопольна чи олігопольна конкуренція, чиста монополія). В інноваційній сфері частіше спостерігається монопольна чи олігопольна конкуренція, коли продавець може суттєво вплинути на ціну;
рівень попиту на продукцію інноваційного підприємства;
рівень витрат на виробництво і реалізацію продукції (забезпечення бажаного рівня рентабельності);
конкретні умови угоди – правові можливості надання знижок чи підвищення ціни.

Оскільки взаємовідносини між інноваторами та замовниками будуються на договірних засадах, то і ціна на інноваційну продукцію обумовлюється в договорі. Прийнято при складанні договору представляти плановий кошторис витрат, пов’язаних з дослідженнями та розробкою нового продукту. Цей кошторис узгоджується з замовником, складається договір узгодження ціни, на якому і ґрунтується договірна ціна інноваційної продукції. Всі подальші зміни у вартості робіт корегуються додатковими договорами між розробниками (інноваторами) та замовниками (інвесторами). При складанні договору враховується взаємна вигода розробників інноваційної продукції та її замовників.

Ціноутворення - це процес формування ціни на конкретний товар. Знаючи, з яких елементів складається ціна, можна говорити і про сам процес утворення ціни, тобто про ціноутворення. Цей процес складається з декількох етапів, що послідовно здійснюються один за одним (рис. 3.3).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.3. Послідовність розроблення і розрахунку ціни

1. Вибір мети. Фірма повинна насамперед визначити, яку мету вона ставить при виробництві та продажі конкретного товару. Коли чітко визначені мета і місце товару на ринку, простіше і легше сформувати комплексний план маркетингу і установити ціну. Починати треба з вибору мети. Можна виділити три основні цілі цінової політики маркетингу:
забезпечення збуту (або виживання);
максимізація прибутку;
утримання ринку.
Забезпечення збуту - головна мета фірм, що здійснюють діяльність в умовах жорсткої конкуренції, коли на ринку багато виробників з аналогічними товарами. Як правило, ця мета реалізується шляхом зменшення ціни за одиницю товару. Цю мету фірми вибирають у тих випадках, коли:
ціновий попит споживачів еластичний;
фірма бажає домогтися максимального зростання збуту і збільшення загального прибутку шляхом деякого зниження доходу з кожної одиниці товару;
фірма припускає, що збільшення обсягу реалізації скоротить відносні витрати виробництва і збуту;
якщо низькі ціни відштовхують конкурентів;
коли існує значний ринок споживачів.
Для досягнення поставленої мети використовуються занижені ціни - ціни проникнення; вони призначені для захоплення більшої частки ринку і сприяють збільшенню обсягу збуту.
Мета, що заснована на максимізації прибутку, має кілька різновидів. Наприклад, фірма прагне до досягнення стабільно високого рівня прибутку (на рік або декілька років).
Таке завдання ставиться не тільки компанією, що займає стійке положення на ринку, але й фірмою, не занадто впевненою у своєму майбутньому, однак яка намагається максимально використовувати вигідну для себе кон'юнктуру ринку. Різновидами мети, заснованої на максимізації прибутку, можуть бути:
встановлення фірмою стабільного на кілька років доходу, що відповідає розміру середнього прибутку;
розрахунок зростання ціни, а отже, і прибутку у зв'язку зі збільшенням капіталовкладень;
прагнення до швидкого одержання початкового прибутку, якщо компанія не впевнена в сприятливому розвитку бізнесу або їй не вистачає коштів.
Мета, заснована на утриманні ринку, полягає в збереженні фірмою існуючого положення на ринку або сприятливих умов для своєї діяльності. При цьому фірма здійснює всі можливі заходи щодо запобігання зменшення збуту і загострення конкурентної боротьби. Компанії ретельно стежать за ситуацією на ринку, динамікою цін, появою нових товарів, діями конкурентів. Вони не допускають надмірного завищення або заниження цін на продукцію і прагнуть знижувати витрати виробництва і збуту.
2. Визначення попиту. Наступним етапом встановлення ціни є визначення попиту. Неможливо розрахувати ціну, не вивчивши попит на даний товар. Висока або низька ціна, призначена фірмою, негайно відіб'ється на попиті на товар.
Залежність між ціною і відповідним їй рівнем попиту характеризується кривою попиту. Вона показує, що, чим вища ціна, тим нижчий попит. За інших однакових умов покупець з обмеженим бюджетом відмовиться від споживання товару з високою ціною, якщо йому буде наданий вибір альтернативних товарів. Однак, це співвідношення буде іншим, якщо мова йде про збут престижних товарів, коли зростання цін викликане поліпшенням якості, більшою відповідністю моді чи інфляції.
Розходження в підходах до визначення попиту зумовлюються типом ринку. В умовах чистої монополії крива попиту показує обернено пропорційну залежність між попитом і ціною, а також обґрунтованість попиту при тій ціні, яку встановила фірма. З появою конкурентів крива попиту буде змінюватися під впливом цінової політики інших фірм.
Визначаючи величину попиту на свій товар, фірма повинна його оцінити при різних цінах і спробувати з'ясувати причини його зміни. На величину попиту впливають такі фактори: потреба в товарі, відсутність заміни або конкурентів, платоспроможність потенційних покупців, купівельні звички тощо. Попит по-різному реагує на ціну: ступінь його чутливості до зміни ціни показує коефіцієнт еластичності попиту, який при визначенні попиту необхідно розрахувати.
3. Аналіз витрат. Попит на товар визначає верхній рівень ціни, що може установити фірма. Валові витрати виробництва (сума постійних і змінних витрат) визначають мінімальну її величину. Це важливо враховувати, якщо фірма знижує ціни. Тоді з'являється реальна загроза зазнати збитків через змушену необхідність установити ціну нижчу за витрати. Таку політику фірма може проводити тільки протягом короткого періоду проникнення на ринок. Не свідчать про добре продуману політику цін і часті їх перегляди, викликані коливаннями витрат і попиту. Доцільніше враховувати витрати за нормативами.
Крім цього, не слід забувати про граничні показники. По-перше, оцінюють граничні витрати і граничний доход. По-друге, визначають обсяг продукції, що дасть можливість продати всі ті одиниці, для яких граничний дохід переважає надграничні витрати.
4. Аналіз цін конкурентів. Істотний вплив на ціну має поведінка конкурентів і ціни на їх продукцію. Кожна фірма повинна знати ціни на продукцію конкурентів і відмітні риси їх товарів. З цією метою здійснюються порівняльні покупки, унаслідок яких проводиться аналіз цін, товарів і якості. Фірма може використовувати отриману інформацію як вихідну для ціноутворення і визначення свого місця серед конкурентів.
5. Вибір методу ціноутворення. Пройшовши всі зазначені етапи, фірма може розпочати визначення ціни на товар. Оптимально можлива ціна повинна цілком відшкодовувати всі витрати на виробництво, розподіл і збут товару, а також забезпечувати одержання певної норми прибутку.
Можливі три варіанти встановлення рівня ціни:
мінімальний рівень, обумовлений витратами;
максимальний рівень, сформований попитом;
оптимальний рівень ціни з обліком як витрат виробництва, так і споживчого попиту.
Залежно від особливостей товару, розмірів і фінансової міцності фірми-продавця, а також завдань, які вона ставить, для формування ціни можуть бути використані різні методи. Виділяють три основні методи ціноутворення:
1) на основі повних (або тільки прямих) витрат виробництва;
2) на основі аналізу беззбитковості й одержання цільового
прибутку;
3) на основі «цінності товару, яка сприймається споживачем».
Суть методу, що ґрунтується на визначенні повних витрат, полягає в підсумовуванні сукупних витрат - змінних (прямих) «плюс» постійні (накладні) витрати - і прибутку, який фірма сподівається одержати. Суть методу, що базується на прямих витратах, полягає у встановленні ціни шляхом додавання до змінних витрат певної надбавки до прибутку. При цьому постійні витрати як загальні витрати на підприємстві в цілому не розподіляються за окремими товарами, а сплачуються з різниці між сумою цін реалізації і змінних витрат на виробництво продукції. Ця різниця одержала назву «доданого прибутку» або «маржі прибутку».
Інший метод ціноутворення, заснований на витратах, орієнтується на одержання цільового прибутку. У цьому випадку ціна відразу встановлюється фірмою, виходячи з бажаного розміру прибутку. Однак для відшкодування витрат виробництва необхідно реалізувати певний обсяг продукції за даною ціною або ж за більш високою ціною, проте в меншій кількості. Тут особливо важлива цінова еластичність попиту. Використовуючи даний метод ціноутворення, фірма повинна визначити, при якому рівні ціни будуть досягнуті обсяги продажу, що дадуть можливість відшкодувати валові витрати і отримати цільовий прибуток. Основою такого розрахунку є побудова графіка беззбитковості.
Розрахунок ціни на основі «цінності товару, яка сприймається споживачем» є одним із найоригінальніших методів ціноутворення, що широко застосовується у розвинених країнах. При розрахунку цін за цим методом витратні орієнтири поступаються місцем сприйняттю товару покупцем. Для того щоб підсилити цінність товару, продавець використовує нецінові заходи впливу: надає сервісне обслуговування, особливі гарантії покупцям, право користуватися товарною маркою фірми у випадку перепродажу тощо. Ціна тільки підтверджує покупцю цінність товару.
6. Встановлення кінцевої ціни - завершальний етап ціноутворення. Зупинивши свій вибір на одній із зазначених методик, фірма може приступити до розрахунку (встановленню) ціни, яка повинна враховувати психологічне сприйняття покупцем товару фірми. Наприклад, для багатьох споживачів єдина інформація про якість товару міститься в ціні, і вона є показником якості. Головне завдання фірми - продати всю вироблену продукцію. Для цього звичайно спочатку встановлюється ціна для споживачів нееластичного попиту (на який не дуже впливає рівень цін), а потім за допомогою диверсифікації цін «відловлюються» покупці еластичного попиту.

5.6. Стратегія цінової політики підприємства
Після того як засвоєні теоретичні основи формування витрат і ціноутворення, доречно перейти до мистецтва контролю над цінами і ремесла одержання прибутку.
Стратегія ціноутворення в інноваційній сфері полягає в наступному: якщо в основі стратегії – фактор виживання фірми на ринку, то ціна на продукцію знижується; якщо фактор максимізації прибутків – ціна підвищується (або припускається зниження ціни для досягнення збільшення обсягів продажів); якщо стратегія спрямована на підвищення якості продукції, то ціна як правило підвищується з метою компенсації додаткових витрат на підвищення якості і з метою забезпечення психологічного сприйняття продукту споживачем як високоякісного (за принципом «висока ціна – висока якість»).
Формально загальний обсяг прибутку, що одержує фірма, може бути виражений формулою:
П = (Ц-В)* Q, (3.36)
де Ц - ціна, за якою вдається реалізувати одиницю продукції, що випускається; В - витрати на виробництво і реалізацію одиниці продукції; Q - обсяг реалізованої продукції.
Насправді процеси формування витрат, ціни і прибутку набагато складніші. Усі складові даної формули, як це показано в попередніх підрозділах, взаємопов'язані і взаємозалежні і, крім того, залежать від багатьох інших факторів. Зокрема, розглянемо одну групу зв'язків.
Граничні витрати впливають на визначення обсягу реалізації, а той впливає на середнє значення витрат. У свою чергу, граничні і середні витрати взаємопов'язані одні з одними. Таким чином, коло замкнулося.
А ось інша група зв'язків.
Витрати (В) є своєрідним фундаментом для ціни (Ц), іншим істотним фактором є націнка на витрати (Н, %), тобто:
Ц = В + Н*(В/100) (3.37)
Саме цей показник націнки визначає прибуток, що одержує фірма від продажу одного виробу П = Н*(В/100%). У свою чергу, цей показник залежить від цілої низки факторів попиту і конкуренції. Вони визначають, скільки «відсотків» до витрат можна «попросити» у покупця за даний виріб.
На практиці використовують три підходи до визначення цін на продукцію:
1. Орієнтація на витрати.
2. Орієнтація на попит.
3. Орієнтація на конкурентів.
1. Ціноутворення з орієнтацією на витрати враховує такі фактори:
витрати основного виробництва;
витрати супутнього виробництва;
маркетингові витрати;
фіксовані націнки на прибуток.
Орієнтація на витрати при формуванні цін використовується тоді, коли у фірми дуже різноманітний асортимент товарів, особливо «дрібної продукції», що перетворює у занадто дороге заняття точне встановлення ціни на кожний продукт. Крім того, деякі наукоємні продукти вбирають у себе такі значні витрати ще на етапі розроблення, що ці витрати можуть дати орієнтир на ціну продукту. У таких випадках використовується принцип орієнтації на витрати. Наприклад, архітектор, що розробив проект будинку, може зажадати гонорар у розмірах фіксованого відсотка від вартості будинку. Якщо будинок коштує один мільйон, а його гонорар буде обчислюватися з розрахунку 15%, то він становитиме 150 тис. дол.
Значний інтерес становить майстерність вибору тієї ланки у загальному ланцюгу витрат виготовлення і реалізації продукції, на якій треба сконцентрувати визначення основного фактору ціноутворення, тобто націнки. При цьому можливі ситуації вибору пріоритетною базою для формування прибутку одного з трьох зазначених вище видів витрат, а саме: витрат основного виробництва; витрат супутнього виробництва; маркетингових витрат. Як бачимо з попереднього підрозділу, інструментом цінової політики є і сама націнка для формування прибутку.
2. Ціноутворення, орієнтоване на попит, враховує такі фактори:
смаки і звички клієнтів;
доходи клієнтів;
наявність аналогових товарів на ринку і ціна на них;
умови впровадження на ринок.
Даний підхід не завжди може бути успішно застосований на практиці внаслідок того, що попит значно складніше визначити і виразити в кількісних показниках порівняно з витратами. Звичайно на практиці доводиться мати справу з аналізом динаміки попиту за минулий період і на цій основі прогнозувати ціни на товар. Якщо необхідно визначити ціну на новий товар за відсутності достовірного уявлення про криву попиту на дану продукцію, підприємство змушене вивчати попит на аналогічний товар.
На відміну від попереднього підходу акцент переноситься від витрат до контролю за націнкою. Ця проблема частково висвітлена в підрозділі про диверсифікацію цін. Окремо варто виділити проблему формування цін для нових виробів при проникненні їх на ринок. Тут можливі два принципово різних підходи.
Перший пов'язаний з установленням початкової низької ціни для залучення нових покупців з поступовим збільшенням ціни, після того як покупці звикнуть до виробу (стратегія «проникнення на ринок»); другий підхід спрямований на те, щоб негайно одержати високі прибутки. Через якийсь час ціни починають знижуватися, щоб не втратити покупців (стратегія «зняття вершків»).
3. Ціноутворення з орієнтацією на конкуренцію передбачає урахування таких факторів:
кількість фірм у галузі;
аналогічні імпортні товари;
знання цін на товари конкурентів.
Такий підхід застосовується звичайно серед великих постачальників, що запрошуються до участі в торгах на постачання певних видів товарів. Пропозиції (тендери) з указівкою найменшої ціни підприємства-постачальники звичайно подають заздалегідь у запечатаному конверті до певного строку. Така форма подання ціни необхідна для дотримання умов і правил добросовісної конкуренції. Переможець тендера (як правило, з найменшою ціною) не має права вносити зміни (убік збільшення) до попередньо встановленої ціни. Тому підприємства при встановленні найменшої ціни ґрунтуються на власних витратах і аналізі можливостей конкурентів.
При такому підході можуть використовуватися такі методи контролю над ціною:
ціна нижча від конкурентної (мета - проникнення на ринок);
ціна вища від конкурентної (стратегія «престижних цін» для продажу унікальних товарів);
договірна ціна (стандартна продукція за умовами замовника);
кількісна знижка (заснована або на грошовій сумі угоди, або на кількості проданих товарів);
знижка, що накопичується (кумулятивна) (заснована на загальній сумі покупок клієнта за певний період);
торговельна знижка (надається виробникам оптових товарів);
сезонна знижка.
Досить поширеною є стратегія «йти за лідером». При такій стратегії ціна на товар установлюється стосовно ціни, запропонованої основним конкурентом, як правило, провідною фірмою галузі. Ціна, запропонована даним підприємством, не повинна перевищувати ціни, запропонованої лідером. На взаємозамінну продукцію, що поставляється різними трейдерами на ринок (наприклад, бензин) установлюється однакова ціна. Якщо продукція (зокрема, автомобілі) близька за параметрами, то можливі деякі розходження в цінах. Безперечне лідерство в цінах забезпечується лише тоді, коли фірма має всі переваги перед конкурентами або за обсягом виробництва продукції, або за рівнем витрат.
Один з цікавих прийомів - ціна «падаючий лідер». Цей метод використовується роздрібними торговцями для рекламування деяких своїх товарів, що продаються за дуже низькими цінами. Розрахунок будується на тому, що приваблені зазначеним товаром, як наживкою (принадою), покупці куплять також якісь зовсім інші товари.
Аналіз цінової політики і її формування безпосередньо впливають на результати діяльності підприємства. Саме від ціни залежить, наскільки вдалим буде збут і який буде прибуток. Уміле маневрування цінами (використання гнучких цін, які оперативно змінюються залежно від зміни витрат виробництва, зміни співвідношення попиту та пропозиції або змін в життєвому циклі продукції) надає можливість підприємству підвищити рівень своєї адаптаційної спроможності, не стояти на місці, швидко реагувати на зміну ринкової ситуації і перемагати в конкурентній боротьбі.
РОЗДІЛ 6
6.1. Показники якості й методи їх оцінювання
Під якістю розуміють сукупність характеристик об’єкту (товар, послуга, процес, організація, система або люба комбінація із них), які відносяться до його здатності задовольняти обумовлені або передбачені потреби.
Проблеми управління якістю породили завдання кількісної оцінки якості, необхідні для об'єктивного вибору й прийняття управлінських рішень при стандартизації й сертифікації продукції, плануванні підвищення її якості тощо. Оцінка якості може розглядатися як основа формування всього механізму управління якістю продукції на всіх стадіях ЖЦП.
При оцінці якості використовують такі терміни:
градація якості - категорія, або розряд, привласнені об'єктам однакового функціонального призначення, але з різними вимогами до якості;
рівень якості (відносна характеристика, що є результатом порівняння сукупності значень показників якості продукції з відповідною сукупністю базових значень цих показників) - при кількісній статистичній оцінці;
міра якості - при виконанні точних технічних оцінок;
відносна якість - при порівнянні об'єктів.
Вимоги до якості - вираження певних потреб або їхній переклад у набір кількісно або якісно встановлених вимог до характеристик об'єкта, щоб дати можливість їхньої реалізації й перевірки.
Види показників якості
Показники якості - кількісно або якісно встановлені конкретні вимоги до характеристик (властивостей) об'єкта, що дають можливість їхньої реалізації й перевірки. Основні різновиди показників якості наведені в табл. 3.6.
Показники призначення визначають основні функціональні властивості продукції й обумовлюють діапазон її застосовності.
Таблиця 3.6
Основні типи показників якості
№ з/п
Ознаки класифікації
Види показників

1.
Відношення до властивостей продукції
1.1. Призначення
1.2. Надійності
1.3. Технологічності
1.4. Ергономічності
1.5. Естетичності
1.6. Стандартизації
1.7. Патентно-правові
1.8. Економічні

2.
Кількість відображених властивостей
2.1. Одиничні
2.2. Комплексні
2.3. Інтегральні

3.
Метод визначення
3.1. Інструментальні
3.2. Розрахункові
3.3. Статистичні
3.4. Органолептичні
3.5. Експертні
3.6. Соціологічні
3.7. Комбіновані

4.
Стадія визначення
4.1. Проектні
4.2. Виробничі
4.3. Експлуатаційні
4.4. Прогнозовані

5.
Розмірність відображених величин
5.1. Абсолютні
5.2. Приведені
5.3. Безрозмірні

6.
Значимість при оцінювання якості
6.1. Основні
6.2. Додаткові


Показники надійності характеризують здатність продукції до збереження працездатності при дотриманні певних умов експлуатації й технічного обслуговування (виражають властивості безвідмовності, довговічності, ремонтопридатності, зберігання).
Показники технологічності пов'язані з досконалістю конструктивно-технологічних рішень продукції, що обумовлюють високу продуктивність праці при виготовленні, ремонті й технічному обслуговуванні.
Ергономічні показники характеризують пристосованість продукції до антропометричних, фізіологічних, психофізіологічних і психологічних властивостей споживача, що проявляється в системі "людина - виріб - навколишнє середовище".
Естетичні показники зв'язані зі здатністю виробу до вираження краси в предметно-почуттєвій формі (відбивають властивості гармонійності, оригінальності, інформаційній виразності, раціональності форми тощо).
Показники стандартизації характеризують відповідність продукції стандартам.
Економічні показники відбивають витрати на розробку, виготовлення й експлуатацію продукції.
Вимір і оцінка показників якості
Теоретичні й прикладні проблеми оцінки якості об'єктів (виробів, послуг, процесів, систем) вивчаються наукою, яку називають кваліметрією. Кваліметрія ставить перед собою три основні практичні завдання:
розробку методів визначення чисельних значень показників якості продукції, збору й обробки даних для встановлення вимог до точності показників;
розробку єдиних методів виміру й оцінки показників якості;
розробку одиничних, комплексних і інтегральних показників якості продукції.
До методів кваліметрії відносять:
1) інструментальний, заснований на використанні засобів вимірювання;
2) розрахунковий, що полягає в обчисленнях за значеннями параметрів продукції, знайденими іншими методами;
3) статистичний, що використовує правила прикладної математичної статистики й заснований на підрахунку числа подій або об'єктів;
4) органолептичний, заснований на аналізі сприйняття продукції органами почуттів без застосування технічних вимірювальних засобів;
5) експертний, який враховує думку групи експертів;
6) соціологічний, заснований на зборі й аналізі думок споживачів даної продукції;
7) комбінований, що включає кілька методів визначення показників якості.
Кваліметрія широко використовує експертні методи порівняння, засновані на градуюванні. При порівнянні застосовують одну із трьох шкал:
шкалу рівнів (із прийнятою величиною рівня Q порівнюють всі інші величини Qі: (Qі - Q =
·Q);
шкалу порядку (результатом оцінки якості є ранжируваний ряд порівнюваних величин (Q1 < Q2 < ... шкалу відносин (порівняння величини з еталоном за принципом Qі/(Qеталон = q)
З погляду кількості відображених властивостей показники якості можуть бути одиничними (відносяться до однієї властивості) або комплексними (стосуються декількох властивостей одночасно). Комплексні показники можуть бути пов'язані з одиничними деякою функціональною залежністю, однак це не завжди можливо. Тому у кваліметрії застосовують суб'єктивний спосіб побудови комплексних показників якості за принципом середнього зваженого (табл. 3.7).

Таблиця 3.7
Комплексні показники якості
№ з/п
Назви комплексних показників
Формули для розрахунків

1.
Середнє арифметичне
13 EMBED Equation.3 1415

2.
Середнє геометричне зважене
13 EMBED Equation.3 1415

3.
Середнє квадратичне зважене
13 EMBED Equation.3 1415

4.
Середнє гармонічне зважене
13 EMBED Equation.3 1415

Позначення: Qі - одиничні показники якості, n - число одиничних показників якості, qi - вагові коефіцієнти показників якості
Документальне оформлення вимог до якості
Номенклатура показників якості продукції - сукупність показників її якості по характеризованих властивостях, нормативно прийнята для оцінювання рівня якості цієї продукції. Номенклатура показників якості однорідної продукції встановлюється в державних стандартах Системи показників якості (СПЯ). Обов'язкові вимоги до якості продукції включені в державні стандарти - стандарти на продукцію.
На продукцію розробляють:
стандарти загальних технічних умов, які повинні містити загальні вимоги до груп однорідної продукції;
стандарти технічних умов, які повинні містити вимоги до конкретної продукції.
Стандарт загальних технічних умов у загальному випадку містить наступні розділи:
класифікація, основні параметри й (або) розміри;
загальні технічні вимоги;
вимоги безпеки;
вимоги охорони навколишнього середовища;
методи контролю;
правила приймання;
транспортування й зберігання;
вказівки по експлуатації (ремонту, утилізації);
гарантії виготовлювача.
Номенклатуру, склад, зміст і найменування розділів (підрозділів) визначають відповідно до особливостей стандартизованої продукції й характеру пропонованих до неї вимог. При доцільності стандартизації окремих вимог до груп продукції можуть розроблятися стандарти, що встановлюють:
класифікацію продукції;
основні параметри й (або) розміри;
загальні технічні вимоги;
вимоги безпеки;
вимоги охорони навколишнього середовища;
методи випробувань;
типи, сортамент, марки;
правила приймання;
маркування, упакування;
правила зберігання й транспортування;
правила експлуатації, ремонту й утилізації.
Розділ "Загальні технічні вимоги" у загальному випадку містить наступні підрозділи:
характеристики (показники) якості;
вимоги до сировини, матеріалам, покупним виробам;
комплектність;
маркування;
упакування.
У загальному випадку підрозділ "Характеристики (показники) якості" містить пункти відповідно до груп номенклатури показників якості продукції. У підрозділі "Характеристики (показники) якості" приводять, як правило, тільки ті вимоги, які є обов'язковими й підлягають перевірці.
Стандарт технічних умов установлює для однієї або декількох марок, моделей продукції всебічні вимоги, дотримання яких повинне забезпечуватися при виробництві, поставці, споживанні (експлуатації), ремонті й утилізації даної продукції.

6.2 Організаційно-методичні принципи забезпечення якості й управління якістю
Моделі якості
1. "Петля якості"
В основі всіх систем якості лежить "петля якості". Вона включає 11 етапів, або стадій, життя продукту (рис. 3.4), на кожному з яких повинна вироблятися оцінка якості.
Таким чином, забезпечення якості продукції складається із процедур забезпечення якості на кожній стадії життєвого циклу продукції (ЖЦП).
1.1. Забезпечення якості маркетингу
Маркетинг повинен:
1. Створити систему пошуку, обробки й аналізу інформації про вимоги, пропоновані зовнішнім середовищем (споживачами, суспільством) до продукції й організації. Основними показниками якості маркетингової інформації при цьому повинні виступати її повнота, вірогідність і актуальність.
2. Встановити наявність поточної або перспективної потреби, засобом якої може стати конкретний товар (послуга), і сформулювати вимоги споживачів.
Основою для виконання наступного етапу ЖЦП може служити загальний опис продукції, що включає наступні аспекти:
параметри експлуатації (умови використання, надійність тощо );
споживчі уподобання відносно дизайну й органолептичних характеристик продукції;
вимоги до впакування;
процедури забезпечення якості продукції в процесі експлуатації;
існуючі законодавчі обмеження й стандарти.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.4. "Петля якості" у системі менеджменту якості

Належний рівень якості перерахованих вище робіт забезпечується за допомогою:
1) розробки системи документованих процедур зі збирання, обробки й аналізу даних;
2) планування робіт з періодичним переглядом планів і їхнім коректуванням (якщо буде потреба);
3) доручення виконання робіт кваліфікованому персоналу, що має у своєму розпорядженні необхідні засоби.
1.2. Якість при розробці продукції
Етап розробки продукції ЖЦП повинен забезпечити переклад попередніх параметрів продукції, які є в описі, представленому маркетологами, на мову технічних вимог до матеріалів, конструкції, технологічних процесів. Якість проектування забезпечується шляхом:
1) розробки й реалізації програми проектування, що включає контрольні точки оцінки проекту на кожному етапі програми. Результати оцінки й аналізу підлягають реєстрації й відбиттю в технічних умовах і кресленнях;
2) залучення до аналізу проекту представників різних підрозділів організації;
3) затвердження всієї документації, що становить основу проекту, на відповідних рівнях керівництва, що несуть відповідальність за виробництво продукції.
1.3. Якість матеріально-технічного постачання
Покупні сировина, матеріали й комплектуючі вироби безпосередньо впливають на якість продукції.
Якість постачання забезпечується наступними заходами:
1. Розробкою й реалізацією програми поставок, що містить:
вимоги до замовлень на поставку;
домовленість про забезпечення якості;
домовленість про методи перевірки;
плани приймального контролю;
процедуру вхідного контролю.
2. Процедурами врегулювання спірних питань, що відносяться до якості поставок.
3. Організацією робіт із прийому, зберіганню, видачі, а також по забезпеченню схоронності матеріалів.
1.4. Забезпечення якості при виробництві продукції
Якість виробництва забезпечується наступними заходами:
1. Плануванням виробничих операцій, докладно документованих у робочих інструкціях.
2. Технічним контролем виробничих процесів.
3. Створенням умов, що виключають можливість ушкодження матеріалів, напівфабрикатів і продукції в ході виробництва (відповідним зберіганням, захистом і переміщенням).
4. Перевіркою, калібруванням і випробуваннями устаткування, інструментів і оснащення.
1.5. Забезпечення якості після виробництва продукції
У першу чергу мова йде про впакування, монтаж і технічне обслуговування.
Якість на цих стадіях ЖЦП забезпечують:
1. Планування всіх процесів.
2. Створення умов, що виключають можливість псування продукції до відправлення споживачеві або в торговельну мережу й при навантажувально-розвантажувальних роботах.
3. Грамотно складена супровідна документація на продукцію.
4. Перевірка й випробування контрольно-вимірювального й іншого устаткування, використовуваного при монтажі.
5. Узгодження взаємних зобов'язань продавців і споживачів.
2. "Спіраль якості"
Спіраль якості являє собою просторову модель якості, у якій кожний виток характеризується новим, вищим рівнем якості. Такий розвиток обумовлений постійною еволюцією індивідуальних, групових і суспільних потреб.
3. Круг Демінга
Модель Демінга описує діяльність з управління якістю, реалізовану на кожному етапі ЖЦП (рис. 3.5).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.5. Круг Демінга

Зміст робіт з управління якістю продукції
Ще раз повернемося до рис. 3.4. У рамках концепції "Загального управління якістю" передбачається залучення в роботу із забезпечення, підтримки й удосконалювання якості всіх структурних підрозділів організації, усього персоналу фірми - від рядового робітника або службовця до глави фірми. Для ефективної роботи організації будуть потрібні не тільки різні ресурси, але й розробка всіляких механізмів взаємодії й процесів. Саме в такий спосіб створюється система якості, що представляє собою сукупність організаційної структури, ресурсів, процесів і методик, що забезпечують адміністративне (загальне) управління якістю. Ефективна, добре структурована система якості дозволяє організації оптимізувати якість із погляду зменшення різних ризиків, зниження витрат і зростання прибутку.
Всі системи якості, незважаючи на особливості підприємств і організацій, спрямовані на досягнення фундаментальних цілей (рис. 3.6).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.6. Цілі систем якості

Політика в галузі якості реалізується за допомогою забезпечення якості, управління якістю й удосконалювання якості.
Забезпечення якості - це планована й систематично здійснювана діяльність у рамках системи якості, необхідна для створення впевненості в належній якості об'єкта (продукції, процесу, системи).
Управління якістю являє собою методи й види діяльності оперативного характеру, використовувані для задоволення вимог до якості й орієнтовані на усунення недоліків на всіх стадіях "петлі якості".
Особлива увага при рішенні завдань з управління якістю приділяється таким видам діяльності, як планування якості, контроль над якістю, мотивація й навчання персоналу.
Планування якості
Планування якості являє собою діяльність, що встановлює вимоги до якості й застосування окремих складових систем якості. При цьому передбачається визначення конкретних показників якості в усіх напрямках діяльності фірми (приклади таких показників наведені на рис. 3.7).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.7. Приклади показників якості різних напрямків діяльності фірми

Контроль і аналіз якості
Контроль якості - діяльність, що включає проведення вимірів, експертизи, випробувань або оцінки параметрів об'єкта й порівняння отриманих величин із установленими вимогами до цих параметрів.
За способом відбору контрольованої продукції розрізняють суцільний (100-процентний) і вибірковий контроль.
Суцільний контроль є трудомістким і дорогим, тому в крупносерійному і масовому виробництві контролю піддають лише частину партії продукції (вибірку). Якщо якість продукції у вибірці відповідає встановленим вимогам, то вся партія вважається відповідною цим вимогам; якщо не відповідає, то вся партія бракується. Однак при такому методі контролю зберігається ймовірність помилкового бракування (ризик постачальника) або, навпаки, визнання партії виробів придатною (ризик замовника). Обидві можливі помилки, що виражають у відсотках, окремо обмовляються при укладанні контрактів на поставку продукції.
Широко розповсюдженим методом контролю є контрольні карти, що є різновидом графіка, який містить граничні лінії регулювання (рис. 3.6). Якщо точки графіка входять в область між контрольними границями, це свідчить про нормальне протікання виробничого процесу; вихід точок за межі границь вказує на необхідність вживання заходів по регулюванню процесу.
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 3.8. Контрольна карта (умовна)

На рис. 3.8 видні наступні сигнали про неполадки у виробничому процесі:
1. Вихід процесу з-під контролю (точка 4).
2. Порушення в налагодженні устаткування (точки 8, 9, 10, 11).
3. Зниження точності технологічного процесу (точки 12, 13, 14, 15).
Навчання й мотивація персоналу
1. Навчання персоналу
Безсумнівно, що для залучення всього персоналу організації в діяльність по вдосконалюванню якості буде потрібно додаткове навчання персоналу. При цьому необхідно переслідувати три основні цілі:
1. Освоєння теорії управління якістю.
2. Зміна ставлення до проблем якості.
3. Пробудження свідомості.
Можна скористатися позитивним досвідом японських гуртків якості, що приділяють особливу увагу навчанню рядових працівників. На перших 7-8 засіданнях гуртка (тривалістю не більше однієї години) вивчаються такі теми:
методи збору, аналізу й подання даних;
засоби регулювання технологічних процесів (вибірковий контроль, контрольні карти);
методи виявлення проблем (причинно-наслідкові діаграми, "мозкова атака" і ін.);
методи групового ситуаційного аналізу.
Таким чином, працівників фірми вчать виявленню, дослідженню й рішенню проблем в галузі якості.
2. Стимулювання діяльності з вдосконалювання якості
Особливу увагу при створенні ефективної системи якості в організації необхідно приділити формуванню системи мотивування співробітників, заснованої на суспільному визнанні заслуг і винагороді працівників, що домоглися успіхів в удосконалюванні якості.
Процес визнання заслуг повинен бути спрямований на рішення наступних завдань:
демонстрацію позитивного ставлення організації до високих досягнень у праці;
популяризацію високих досягнень у праці;
використання різних форм суспільного визнання заслуг працівників;
стимулювання творчої активності співробітників;
поліпшення морального клімату в організації;
забезпечення процесу підвищення трудової активності.
До основних форм визнання заслуг співробітників організації прийнято відносити:
1. Матеріальна винагорода.
2. Суспільне визнання особистості:
2.1. Просування по службі.
2.2. Цінні подарунки.
2.3. Розміщення фотографії на спеціальному стенді.
2.4. Спеціальні завдання тощо.
3. Суспільне визнання колективу:
3.1. Організація колективного відпочинку за рахунок фірми.
3.2. Вручення грамот, значків і знаків у присутності колег по фірмі.
3.3. Публікація повідомлень про досягнення колективу в пресі.
3.4. Надання інформації про досягнення на розгляд вищого керівництва.
3. Премії якості
Говорячи про визнання заслуг в галузі вдосконалювання якості, не можна обійти мовчанням рівень досягнень фірми в цілому. Основною формою суспільного визнання для організацій є премії якості.
Найбільш відомими преміями якості є:
премія Демінга (Японія, 1951 р.);
премія Болдріджа (США, 1987 р.);
Європейська премія (1992 р.).
Премія Демінга оцінювала діяльність організації за 48-ма показниками, об'єднаними в 10 груп:
1. Проведення політики в галузі якості.
2. Організація й управління діяльністю підприємства.
3. Збір і обробка інформації про якість.
4. Одержання й поширення знань в галузі управління якістю.
5. Аналіз проблем якості.
6. Стандартизація.
7. Контроль якості.
8. Забезпечення якості.
9. Досягнуті результати.
10. Плани щодо якості.
Така система оцінки діяльності фірми орієнтована в першу чергу на оцінку стандартизації й стабільності процесів.
Американська національна премія якості (премія Болдріджа) вручається переможцям конкурсу президентом США у Всесвітній день якості. Вона розглядає 32 показники діяльності організації, поєднуючи їх в 7 груп:
1. Керівництво діяльністю в галузі якості.
2. Аналітична робота.
3. Стратегічне планування якості.
4. Забезпечення якості.
5. Робота з персоналом.
6. Досягнуті результати.
7. Задоволення запитів споживачів.
Премія Болдріджа орієнтована насамперед на досягнення запланованого рівня якості. Від премії Демінга її відрізняє увага до стратегічного планування якості.
Європейська премія якості узагальнила позитивний досвід існуючих до її оцінних систем. Вона містить оцінку діяльності організацій по дев'яти напрямках:
1. Роль керівництва в управлінні якістю.
2. Управління персоналом.
3. Стратегія й політика в галузі якості.
4. Ефективність використання ресурсів.
5. Процеси.
6. Задоволеність персоналу роботою.
7. Задоволеність споживачів.
8. Результати діяльності.
9. Вплив на суспільство.
Сьогодні національні премії якості існують у десятках країн, у тому числі і в Україні. Українська премія якості присуджується щорічно на конкурсній основі. При розробці цієї премії з якості одночасно вирішувалися два завдання:
1. Забезпечення сумісності із закордонними преміями.
2. Максимально можливе врахування вітчизняної специфіки.
Причому пріоритетним було перше завдання, що було обумовлено, по-перше, необхідністю інтеграції вітчизняної економіки у світову, а по-друге, забезпеченням українським підприємствам можливості порівняння результатів їхньої діяльності в галузі вдосконалювання якості із кращими закордонними досягненнями в цій сфері. Як приклад врахування вітчизняної специфіки можна привести заміну критерію "Вплив на суспільство" Європейської премії на актуальні для українців критерії "Безпека продукції (послуг)" і "Екологічність продукції (послуг)".
У рамках українського конкурсу організації оцінюються за дев’ятьма критеріями у такий спосіб:
1. Роль керівництва в організації робіт - 100 балів.
Оцінюється прихильність керівництва ідеї вдосконалювання якості, його особиста участь у роботі з управління якістю, ефективність цієї діяльності. Сприяння процесу вдосконалювання якості може здійснюватися за допомогою грамотного розміщення пріоритетів, виділення ресурсів для навчання, залучення персоналу в рішення проблем якості, стимулювання досягнень в галузі якості.
2. Використання потенціалу персоналу - 120 балів.
Оцінюються процедура наймання, системи навчання й підвищення кваліфікації, заохочувальна система, погодженість кадрової політики з політикою якості, рівень суспільної активності персоналу, ступінь соціального захисту персоналу, його поінформованість у питаннях безпеки праці й екології.
3. Планування в галузі якості - 100 балів.
Оцінці підлягають інформаційна база планування, структура планів, цілісність системи планування робіт з якості, процедура розробки планів, ступінь поінформованості персоналу організації про плани, регулярність аналізу й коректування планів.
4. Раціональне використання ресурсів - 100 балів.
По всіх видах ресурсів організації (сировинних, фінансових, інформаційних) оцінюються повнота обліку, ефективність використання, безперервність контролю, погодженість ресурсної бази з необхідністю вдосконалювання якості.
5. Управління технологічними процесами - 130 балів.
Розглядаються наявність регламентованих вимог до виробничих процесів, наявність і якість технологічних інструкцій, ефективність використовуваних технологічних режимів, динаміка процесу вдосконалювання прийомів роботи, ступінь володіння персоналом сучасними прийомами управління технологічними процесами.
6. Задоволеність персоналу роботою в організації - 90 балів.
Оцінці підлягають умотивованість персоналу (можливість кар'єрного росту, участі в управлінні, наявність системи суспільного визнання заслуг), умови роботи (оплата праці, умови наймання, робочий мікроклімат тощо), умови відпочинку (система відпусток, медичне обслуговування тощо).
7. Задоволеність споживачів - 180 балів.
Конкретними показниками можуть виступати, наприклад, кількість скарг або рекламацій на продукцію (послуги), частка постійних споживачів. Якісними показниками є ставлення споживачів до продукції й послуг (відповідність вимогам, ціни, своєчасність поставки тощо ), ставлення до сервісу (гарантійне обслуговування, якість документації, технічна допомога й ін.), ставлення до фірми (активність, чуйність, мобільність тощо).
8. Результати діяльності організації - 120 балів.
Розглядаються показники прибутку й збитків, обсягів продажів, величини позикових засобів, розмірів фондів, рух фінансових потоків, а також коефіцієнти ліквідності, фінансової стійкості тощо.
9. Безпека продукції для суспільства - 60 балів.
Оцінюється в першу чергу екологічність продукції.
Модель премії якості зображена на рис. 3.9.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.9. Модель премії якості

Неважко помітити, що перші п'ять критеріїв відносяться до передумов успішної діяльності організації в галузі якості, а останні чотири - до результатів.
Загальна бальна оцінка першої групи критеріїв становить 550 балів, а другої - 450 балів, що говорить про прагнення активізувати роботу організацій в галузі вдосконалювання внутрішньофірмової діяльності, пов'язаної з якістю.

6.3. Управління витратами на забезпечення якості
Витрати на якість продукції
Витрати, пов'язані з якістю, являють собою (рис. 3.10):
витрати забезпечення й гарантування належного рівня якості продукції;
витрати, пов'язані із втратами у випадку недосягнення належного рівня якості.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.10. Витрати на забезпечення якості

У ході розробки, освоєння виробництва й безпосередньо випуску нової продукції утворяться так називані базові витрати, більша частина яких відбиває вартісну величину різних факторів виробництва, а також загальновиробничі й загальногосподарські витрати, що відносяться на виготовлення продукції через кошторис витрат, і додаткові витрати, обумовлені вдосконалюванням продукції й відновленням якості продукції до належного рівня у випадку його недосягнення.
Однією зі статей додаткових витрат є витрати на оцінку якості, що включають у свій склад:
витрати на контролюючий персонал;
витрати на спеціальне контрольно-вимірювальне устаткування;
накладні витрати відділу технічного контролю, або служби якості;
витрати на інформацію в сфері торгівлі;
витрати на організацію й проведення вибіркових обстежень думок споживачів про якість виробленої продукції.
Витрати на запобігання втрати якості складаються з таких статей:
витрати на доробку продукції, що не відповідає вимогам споживачів і вимогам стандартів;
витрати на перевірку, ремонт, модернізацію інструмента, оснащення, устаткування, технології;
витрати на впровадження в організації системи якості (її оснащення, персонал), розробку стандартів і іншу документацію.
Як при випуску нової, так і освоєної продукції може виникнути брак. З його виправленням і наслідками зв'язана ще одна група витрат.
Для аналізу витрат на забезпечення якості продукції використовується всіляка інформація. При цьому можливі наступні цілі проведення такого аналізу:
1) визначення структури витрат;
2) вивчення можливості зниження витрат на одиницю продукції:
при збереженні колишнього рівня якості;
з поліпшенням якості продукції;
3) визначення цінової політики організації на основі витрат виробництва;
4) визначення причин відхилення якості від установлених вимог тощо.
Основним внутрішньофірмовим джерелом інформації для такого роду аналізу звичайно служить кошторис витрат на виробництво. Цей документ наочний, достовірний і містить дані, що володіють певною послідовністю. Кошторис особливо зручний при пошуку можливостей зниження витрат на продукцію. Великий обсяг інформації також міститься в бухгалтерських документах.
Однак організації, що вдосконалюють якість своєї продукції, не повинні обмежуватися внутрішньою інформацією. Звичайно вдаються до збору первинної інформації шляхом опитування або анкетування певної вибірки продавців або споживачів.
Застосування функціонально-вартісного аналізу при вдосконалюванні якості продукції
Функціонально-вартісний аналіз (ФВА) є методом системного дослідження функцій об'єкта (продукції, процесу, структури), спрямований на мінімізацію витрат у сферах проектування, виробництва й експлуатації при збереженні або підвищенні якості об'єкта. Фактично ФВА є технологією аналізу витрат на виконання виробом його функцій. Цілі ФВА розрізняються залежно від стадії його застосування (рис. 3.11).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.11. Цілі ФВА

При проведенні функціонально-вартісного аналізу визначають функції елементів технічного об'єкта або системи й проводять оцінку витрат на реалізацію цих функцій для того, щоб ці витрати знизити.
ФВА може бути задіяний при рішенні наступних проблем:
підвищенні якості продукції;
досягненні оптимального співвідношення "якість-ціна";
зниженні собівартості продукції;
скороченні або ліквідації браку;
усуненні вузьких місць і диспропорцій у виробництві продукції.
Основні принципи ФВА представлені на рис. 3.12.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.12. Основні принципи ФВА

Функціональність означає розгляд продукту як комплексу виконуваних функцій.
Системність припускає вивчення кожної функції продукту як самостійної системи, реалізованою сукупністю матеріальних елементів і зв'язків між ними, з одного боку, і як частини системи більше високого порядку - з іншого.
Економічність означає необхідність аналізу витрат на функції продукції і їхні матеріальні носії на всіх стадіях життєвого циклу продукту (від проектування до експлуатації).
Принцип творчості у ФВА пов'язаний з необхідністю активізації колективної роботи над продукцією, що припускає наявність не тільки індивідуального, але й колективної творчості.
Існують три форми ФВА:
1. Коригувальна (використовується при вдосконалюванні раніше створених продуктів).
2. Творча (застосовується при проектуванні нової продукції).
3. Інверсна (використовується при пошуку нових сфер застосування продукції, уніфікації продукції).
Ціна продукції є одним з найважливіших елементів її конкурентноздатності, тому функціональний аналіз доповнюється вартісним, що дозволяє оцінити витрати на реалізацію функцій продукції у виробництві й при експлуатації.
При аналізі готової продукції виникають два варіанти рішення завдання:
1) виконання матеріальним носієм однієї функції;
2) виконання матеріальним носієм декількох функцій.
У першому випадку витрати на функцію визначаються собівартістю відповідного матеріального носія (деталі, блоку тощо).
У другому випадку витрати розподіляються між функціями пропорційно участі носія в реалізації функцій, визначеній експертним методом. Виробничі витрати на функцію визначаються за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (3.38)
де
·ij - участь носія функції в її реалізації (частка одиниці, %);
Sмнij - собівартість (прямі витрати) і-го носія на j-у функцію;
n - число матеріальних носіїв, що забезпечують j-у функцію.
Сума витрат по всіх функціях і витрат на зв'язку між носіями функцій, реалізованих при складально-монтажних операціях, становить витрати на виріб у цілому.
Більш складним є завдання вартісної оцінки функцій проектованого виробу, розв'язуване в умовах відсутності повної інформації на основі визначення припустимих витрат на функції з урахуванням споживчої значимості функцій і ступеня складності виробничого виконання при заданому рівні якості.
Визначення укрупнених витрат на виріб у цілому можливо різними методами (моделюванням, методом питомих витрат, структурної аналогії тощо). Розподіл витрат за функціями здійснюється за схемою, зображеною на рис. 3.13.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.13. Алгоритм розподілу витрат за функціями нового виробу

Оцінка варіантів рішень, отриманих у результаті ФВА, виробляється за критерієм інтегральної якості:
k
· = (Q ч С) max, (3.39)
де Q - комплексний показник якості; С - сукупні витрати на виріб.

6.4. Методи оцінювання конкурентоспроможності інноваційної продукції
Одна з актуальних проблем фірми, підприємства або організації - конкурентноздатність її продукції. Для вітчизняних підприємців це нова проблема, яка у зв'язку з розширенням товарообігу стає проблемою номер один.
“Конкуренція” походить від латинського слова “зіштовхуватися”, що дуже добре виражає її сутність. Конкуренція виникає між експортерами, виробниками, постачальниками за ринки збуту, а між імпортерами - за вигідніші умови придбання товару.
Раніше суб'єктами конкуренції були монополії і держави, у даний час додалися ще підприємства середнього і дрібного бізнесу, що підсилило конкуренцію.
Можна говорити про два методи конкурентної боротьби: ціновий, який заснований на зниженні витрат, і неціновий, що передбачає підвищення якості, економічності, екологічності тощо.
В даний час на перше місце виходить неціновий метод конкурентної боротьби, тому що в покупців головним критерієм стала якість, а не ціна.
Вітчизняним експортерам особливу увагу варто звернути на відповідність виробленої продукції екологічним стандартам індустріально розвинутих країн. В ЄС приймають жорсткі заходи проти країн із низькими екологічними стандартами. Це, безперечно, пов'язано з турботою про навколишнє середовище, але має значення також і те, що підприємства, які не піклуються про екологічну чистоту своєї продукції, мають нижчі витрати і їм легше знижувати ціни.
Якість - це сукупність властивостей, які обумовлюють придатність даного товару задовольняти визначені потреби відповідно до призначення товару. Якість і конкурентноздатність знаходяться в нерозривному зв'язку і дуже важливе їх співвідношення.
Конкурентноздатність - це комплекс характеристик товару, які відрізняють його від товарів-аналогів. Конкурентноспроможним товаром вважається той товар, який на одиницю своєї ціни задовольняє більше потреб, на вищому рівні, ніж товари-аналоги.
Відмінності конкурентноспроможних товарів пов'язані як із витратами на їхнє виробництво, так і з відповідністю товару суспільним потребам: моді, екології тощо.
Конкурентноздатність оцінюється за такими критеріями:
технічні характеристики;
економічні характеристики: розміри витрат споживання (повна ціна споживання);
комерційні показники: рівень ціни, терміни постачання, ступінь відповідальності продавця, умови платежу тощо;
організаційні показники: терміни здійснення ремонту, забезпеченість гарантійним або постгарантійним обслуговуванням.
У зв'язку з тим, що на перший план став виходити неціновий метод конкурентної боротьби, з'явилося таке поняття, як “повна ціна споживання”, тобто повна сума витрат на придбання товару і його використання, а оскільки зараз гостро стоїть екологічна проблема, то і витрати на ліквідацію або обмін старого товару на новий (інший).
Повна ціна споживання є повною сумою витрат на придбання товару і його використання. За деякими підрахунками, витрати на придбання машинобудівної продукції складають у середньому біля 15% повної ціни споживання, а всі інші витрати відбуваються в процесі експлуатації. Конкурентноздатність у самому загальному виді можна виразити формулою:
К = Р / С ( Max, (3.40)
тобто більш конкурентноспроможний товар, у якого відношення корисного ефекту (Р) до сукупних витрат на його придбання і використання (С) максимальне порівняно з іншими аналогічними товарами.
Експортери-виробники використовують досягнення НТП для того, щоб зробити свою продукцію більш конкурентноспроможною, пропонують споживачу нові моделі, які забезпечують підвищення якісних параметрів (продуктивності, безпеки і т.п.) при незмінних або спадаючих витратах при експлуатації.
Конкурентноздатність товару кількісно визначається в процесі приведення цін, тобто вивчення товарів-аналогів, їх технічних і комерційних характеристик.
Найвідповідальніша частина роботи з визначення ціни в період підготування угоди - приведення цін.
Приведення цін - це вивчення технічних і комерційних умов товарів аналогів, для чого використовується конкурентний лист.
Конкурентний лист - варіант розрахунку ціни в табличній формі, у котру (форму) вносяться технічні характеристики і комерційні умови реалізації товарів-аналогів і даного товару. Зразок можливого варіанту форми конкурентного листа виглядає так:
Таблиця 3.8
Приклад конкурентного листа
Конкурентний лист

До контракту №

Країна і фірма

Назва товару

Базис ціни

Одиниця виміру і кількість

Термін поставки

Загальна вартість

Курс валют

Умови розрахунку



Пропонована до затвердження ціна порівняно з ринковими цінами



Асортимент
Кіль-кість
Пропонована до затвердження ціна
Ціна попередньої угоди
Ціна по конкурентних пропозиціях
Остаточна, приведена ціна по даному контракту




дата
фірма
ціна
дата
фірма
ціна













До конкурентного листа додається:
характеристика ринкових цін;
обґрунтування доцільності проведення операції, зокрема, по запропонованій ціні в даній країні і в даний час.
Конкурентний лист і додатки підписують виконавці і начальник відділу кон'юнктури і цін.
Порівняння технічних характеристик товару й інших умов зовнішньоторговельної операції є базою зіставлення цін.
Розрахунок ціни повинний виходити з єдиних методологічних принципів приведення цін.
До відомих цін конкурентів вносяться поправки у визначеній послідовності:
1. Конкурентні аналоги приводять до масштабу базового товару по кількісних показниках. Якщо в матеріалі про ціни на аналогічну продукцію конкурентів зазначена ціна за партію виробів, то необхідно визначити ціну за одиницю продукції і збільшити її з урахуванням знижки з ціни на обсяг замовлення і зниження витрат виробництва на одиницю продукції.
2. Роблять перерахунок цін конкурентів у валюту майбутньої угоди. Курс валюти приймається на момент дії конкурентного матеріалу, із якого береться інформація про ціни конкурентів.
3. Здійснюють приведення ціни до терміну можливого укладання контракту, щоб врахувати вплив світової інфляції, зміни курсу валют.
Для експортних операцій оптимальним рівнем прийнято вважати середній розмір із приведених цін конкурентів.
При виході на ринки індустріально розвинутих країн вітчизняні експортери приймають, як правило, не усереднену, а саму нижню з приведених цін.
У теорії та практиці маркетингу розроблено й апробовано такі принципи оцінювання конкурентоспроможності товарів (КСТ): аналізування з позиції певного суб’єкта ринку (виготовлювача, продавця, споживача); орієнтація на конкретний сегмент ринку; відповідність до вимог нормативних і юридичних документів; орієнтація на певний тип ринку; запобігання подвійного рахунку; формування номенклатури критеріїв КСТ з урахуванням рекомендованих і перевищення обов’язкових вимог; квазистабільність ринкової кон’юнктури в період проведення дослідження; аналізування переважно раціональної поведінки суб’єктів ринку.
Загальний порядок оцінювання КСТ передбачає виконання таких етапів, як вибір товарів-аналогів, номенклатури критеріїв і визначення конкурентоспроможності різними методами.
Для оцінки одиничних критеріїв КСТ застосовують вимірювальні, розрахункові, експертні, соціологічні, експериментальні та реєстраційні методи. Групові та узагальнювальні критерії визначають розрахунковими методами.
Проаналізувавши літературні джерела, класифікуємо методи оцінювання КСТ за такими ознаками: номенклатура критеріїв, ЖЦТ, форма подання даних (табл. 3.9).
За номенклатурою критеріїв виділяють прямі та непрямі методи. Прямі методи засновані на номенклатурі критеріїв, яка містить інтегральний показник якості – співвідношення якість/ціна. До прямих методів можна віднести метод визначення інтегрального показника КСТ і норми споживчої цінності.
Економічний зміст інтегрального показника конкурентоспроможності полягає у відображенні кількості одиниць корисного ефекту, яку отримує споживач, на одиницю витрат. Якщо К<1, то товар, що оцінюється, поступається аналогу; К>1 – перевершує; К=1 – однаково конкурентоспроможні товари. Цей метод широко використовується споживчими організаціями для експертизи товарів. Проте він має такі недоліки, які можуть спричинити похибку при розрахунку: труднощі при виборі товару-аналога; неврахування впливу факторів, що не вимірюються кількісно; порівняння двох товарів, а не конкурентоспроможності загалом тощо.
Ще одним методом прямого оцінювання є визначення показника конкурентоспроможності на основі норми споживчої цінності (НСЦ). НСЦ є безмірною, синтетичною та динамічною величиною і може замінюватись залежно від часу, ринку, концепції маркетингу на підприємстві. Цим методом можна точніше визначити та оцінити характеристики товару і пристосувати їх до вимог ринку, оскільки за еталон приймаються реальні побажання та потреби споживачів. Він застосовується при виведенні нових товарів на нові ринки.

Таблиця 3.9
Характеристика методів оцінювання конкурентоспроможності товарів промислових підприємств
Назва методу
Розрахунки за даним методом
Сутність методу

Метод інтегрального показника конкурентоспроможності
Ккс=(Іяк*Цс6аз)/Цсоц, де Ккс – коефіцієнт конкурентоспроможності; Іяк – інтегральний показник якості; Цс6аз, Цсоц – ціна споживання відповідно базового та оцінюваного товару
Оцінювання конкурентоспроможності на основі інтегрального показника якості та ціни споживання

Метод, заснований на нормі споживчої цінності
К(НСЦ)=(РnеРmtРzюрРхеколРусоц.псих.)*(1/(n+m+z+х+у)), де Рnе, Рmt, Рzюр, Рхекол, Русоц.псих. – відповідно показники конкурентоспроможності на основі НСЦ для економічних, технічних, юридичних, екологічних, соціально-психологічних показників; n, m, z, x, y – показники значущості факторів залежно від вимог споживачів
Показник К(НСЦ) лежить в межах від 0 до 1, причому коли К(НСЦ) =0, це вказує на повну неконкурентоспроможність товару, і коли К(НСЦ)= 1, товар є повністю конкурентоспроможним на даний період часу

Метод конкурентних переваг
Ка.з=(Еа.з/Ел.о)*k1*k2**kn, де Ка.з – конкурентоспроможність аналізованого товару; Еа.з, Ел.о – ефективність відповідно аналізованого і конкурентного товару; k1, k2, kn – коефіцієнти конкурентних переваг
Оцінювання конкурентоспроможності товару з використанням коефіцієнтів конкурентних переваг

Бальний метод
Ko=
·ai*Ki, де Кo – узагальнена балова оцінка конкурентоспроможності; аі – коефіцієнт значущості і-того показника; Кі – балова оцінка і-того показника
Заснований на баловій оцінці показників

Метод семантичного диференціалу
Базується на експертних оцінках параметрів досліджуваних товарів, побудові профілів і аналізуванні семантики за кожним параметром і товаром

Метод урахування ідеальної точки
А0=
·Win*(Ii-Xi), де А0 – відношення до об’єкта; Win – сила судження, що об’єкт має показник і; Ii – ідеальне значення характеристики і; Xi – оцінка показника і; n – кількість показників
В основу методу покладено виключення значень, які не відповідають ідеалу чи є вищими за нього. Найвища оцінка конкурентоспроможності товару дорівнює 0, тобто чим ближче А0 до нуля, тим лояльніше відношення споживачів до товару, а отже, і вища конкурентоспроможність

Метод використання функції бажаності
13 EMBED Equation.3 1415, де t – основа натурального логарифма; х – значення параметра об’єкта, який досліджують
Визначення конкурентоспроможності на основі оцінювання параметрів досліджуваних об’єктів з точки зору їх придатності чи бажаності відносно будь-якого практичного використання

Метод питомої ціни
Визначення конкурентоспроможності через порівняння питомої ціни одиниці маси товару певного призначення різних виготовлювачів на конкретному ринку

Метод інженерного прогнозування
І0=(
·
·і*Ii)/
·
·і, де І0 – узагальнювальний індекс конкурентоспроможності;
·і – ваговий коефіцієнт значущості і-го показника конкурентоспроможності з позицій споживачів; Ii – індекс конкурентоспроможності і-го показника
Заснований на використанні "еталонного" товару

Метод інтегрального економічного показника якості
Ік1=Кінт1/Кінт2, де Ік1 – коефіцієнт конкурентоспроможності; Кінт1, Кінт2 -інтегральний економічний показник якості товарів
Метод заснований на порівнянні інтегральних економічних показників якості досліджуваних товарів

Метод оцінювання конкурентоспроможності за факторами сервісного та післяпродажного обслуговування
13 EMBED Equation.3 1415, де Z-коефіцієнт конкурентоспроможності за факторами сервісного та післяпродажного обслуговування; Кjn, Кja – балова оцінка j-гo показника відповідно оцінюваного та аналогічного товару;
·j – вагомість j-гo показника, Р – кількість показників
Оцінювання факторів сервісного і післяпродажного обслуговування за чотирибальною шкалою з урахуванням їх вагомості за досліджуваними товарами

Метод оцінювання конкурентоспроможності за обсягами продажів
Метод заснований на непрямому вимірюванні конкурентоспроможності за обсягами продажів. При цьому робиться припущення, що обсяг продажів конкурентної продукції свідчить про споживчі уподобання і тому може бути критерієм конкурентоспроможності

Метод частки ринку
ДП0=ОП0/(ОП0+ОПі), де ДП0 – частка продажів оцінюваного товару на ринку; ОП0, ОПі – обсяги продажів оцінюваного товару та його аналогу
Визначення конкурентоспроможності товару відносно аналогу через частку продажів на ринку

Метод відносних витрат
Оцінювання відбувається за показником витрат на виробництво та обіг

Метод "Радар конкурентоспроможності"
I=Sp/S, де S – загальна площа оцінкового кола, яка дорівнює 3,14, Sp – площа радара.
Узагальнений критерій конкурентоспроможності визначають за формулою: К=Іоц/Ібаз
Метод дозволяє визначити узагальнений критерій конкурентоспроможності товарів з співвідношень площ "радарів" їхніх показників і візуально оцінити конкурентоспроможність досліджуваного товару порівняно з конкурентами

Матриця Нільсена
Використання уточненої номенклатури критеріїв конкурентоспроможності та якісного оцінювання за трьома групами комерційного успіху доповнене кількісним 100-бальним оцінюванням, причому в межах кожної категорії для підвищення точності оцінка дається в інтервалі 0-40 балів для категорії "нижче середнього", 40-70 балів для категорії "середнє" і 70-100 балів для категорії "вище середнього". Величину узагальненого показника конкурентоспроможності – підсумковий рейтинг – визначають з урахуванням коефіцієнтів вагомості і групових критеріїв

Матриця оцінки конкурентних переваг
Рейтингування конкурентів відповідно до параметрів товару на основі аналізування конкурентів і параметрів групою експертів

Матриця покупця
Проводиться за тими ж етапами, що й попередній метод, але характеристики визначають для певного сегмента ринку. Матриці використовують для подальшого факторного аналізу, тобто виявлення характеристик, які найкраще/найгірше впливають на конкурентоспроможність товару загалом або на певному ринку

Матричний метод оцінювання конкурентоспроможності на основі аналізування ринкових часток і динаміки
Суть матричного методу полягає в побудові матриці, в якій по вертикалі відображаються темпи росту обсягів продажів всіх або основних товарів-конкурентів на ринку, а по горизонталі вказується частка ринку, яку займає кожний товар. Чим більша ця частка, тим вища фактична конкурентоспроможність товарів фірми на даному ринку, і навпаки

Метод середнього зваженого арифметичного
Конкурентоспроможність оцінюють за допомогою знаходження середнього арифметичного показника якості кожного товару від всіх його показників з урахуванням їх вагомості

Метод аналізування ієрархій
Визначення узагальненого показника конкурентоспроможності за допомогою попарних порівнянь показників різних рівнів ієрархії


До непрямих належать методи, засновані на номенклатурі критеріїв, що містять тільки характеристики якості. Ними користуються для оцінювання КСТ, що мають близькі значення роздрібної ціни. Аналізуючи КСТ, використовують кількісні, якісні критерії та рівень відповідності стандартам.
Можна виокремити такі непрямі методи оцінювання КСТ, як метод конкурентних переваг, бальний, урахування ідеальної точки, застосування функції бажаності тощо.
За допомогою методу конкурентних переваг кількісно оцінюють конкурентоспроможність однопараметричних об’єктів (машин, обладнання, устаткування та ін.); для багатопараметричних (товари широкого вжитку, складна техніка, прилади) доцільно використовувати експертні методи.
Баловий метод полягає у розробленні списку головних оцінкових показників, виставленні балових оцінок за певною шкалою та їх підсумовуванні. Найбільша сума балів відповідає конкурентоспроможності товару. Для більшої конкретизації пропонується рангувати показники та їхні балові оцінки за ступенем значущості, який визначають експертним шляхом.
В останні роки для оцінювання КСТ використовують семантичний диференціал, який базується на експертних оцінках параметрів досліджуваних товарів, побудові профілів і аналізуванні семантики за кожним товаром і параметром.
Визначаючи СКПТ за методом урахування ідеальної точки, використовують багатофакторну модель Фішбейна, відповідно до якої ставлення до товару вираховується як сума добутків суджень про показники об’єкта та їхнє оцінкове значення. За даним методом виключаються значення, які не відповідають чи є вищими за еталон. Даний метод дозволяє виявити відповідність оцінюваного товару очікуванням споживачів і прийняти рішення щодо покращання параметрів, які відхиляються від значень еталону. Проте значним недоліком цього методу є суб’єктивізм у судженнях про товар.
Для ґрунтовнішого аналізу КСТ часто застосовують функцію бажаності як безмірну шкалу для оцінювання рівнів параметрів порівнюваних об’єктів. За допомогою методу аналізують придатність параметрів об’єктів щодо використання чи бажаність відносно будь-якого використання. До недоліків даного методу належать урахування впливу на КСТ тільки якісних параметрів, необґрунтованість функцій бажаності та ін.
За метою й стадією оцінювання виділяють методи, які використовують на стадіях проектування й виготовлення; реалізації та експлуатації.
На стадіях проектування і виготовлення застосовують методи, які дозволяють прогнозувати конкурентоспроможність, визначати шляхи підвищення якості нових товарів. Серед таких методів найбільш поширеними є метод питомої ціни; метод інженерного прогнозування; методи, засновані на використанні інтегрального показника якості; методи, засновані на використанні інтегрального показника якості з урахуванням якості сервісного і післяпродажного обслуговування.
Відповідно до першого методу розраховується показник питомої ваги ціни одиниці маси товару певного призначення різних виготовлювачів на конкретному ринку. Чим більша питома ціна, тим вище КСТ даної моделі. Основний недолік цього підходу полягає у тому, що розрахунок заснований на статистичних даних за минулий період і не відображає поточні зміни.
На практиці для аналізування КСТ підприємствами-виробниками широко використовується метод інженерного прогнозування, за яким порівнюють показники товарів кожного конкурента з "еталоном" і визначають узагальнювальний показник КСТ.
Методи, засновані на використанні інтегрального економічного показника якості, передбачають визначення коефіцієнта КСТ за порівнюваними товарами. Однак при цьому не враховують економічно раціональні терміни служби порівнюваних товарів, а також супутні (соціальні, екологічні, економічні) результати у вартісному вираженні.
За факторами сервісного та післяпродажного обслуговування КСТ оцінюють за шкалою балових оцінок, яку формують для кожного товару через опитування потенційних споживачів.
На стадіях реалізації та експлуатації КСТ оцінюють торговельні, споживчі організації та підприємства-продуценти.
У торговельних організаціях оцінюють КСТ на основі обсягів продажів, рівня і швидкості реалізації. При цьому робиться припущення, що обсяги продажів конкурентної продукції свідчить про споживчі переваги і тому може бути критерієм КСТ. На основі даних про попит торговельні організації регулюють обсяги закупівель товару.
Перевагою даної методики є відносна простота і доступність. Недоліком є невелика достовірність результатів, оскільки масовість продажів може пояснюватись не КСТ, а слабким конкурентним середовищем і відсутністю чи нестачею товарів-конкурентів.
Підприємства-продуценти оцінюють КСТ на стадіях реалізації та експлуатації методами частки ринку, порівняльних витрат, порівняння економічних показників господарської діяльності.
Метод частки ринку заснований на порівнянні частки продажів на ринку оцінюваного та базового товарів. За даним методом не враховується вплив на частку ринку розмірів підприємства та окремих факторів на КСТ.
Сутність методу порівняльних витрат полягає у тому, що КСТ оцінюють за показниками витрат виробництва та обігу, причому конкурентоспроможним вважають товар, який вироблено та реалізовано з меншими витратами. Такий метод використовують, як правило, при оцінюванні КСТ у експортно-імпортній діяльності підприємства.
Зміст методу порівнянь економічних показників господарської діяльності полягає у порівнянні таких показників, як темпи росту фізичного товарообороту, рівень рентабельності товарообороту конкретного товару та коефіцієнт фінансової стійкості за товарною групою. На основі отримання даних за кожним показником для конкретного товару визначають місце з точки зору КСТ, тобто ранг даних. Оскільки оцінювані показники мають різну розмірність, узагальнювальний показник розраховують як суму рангових місць. Перевагою даною методу є врахування концептуальних проблем розвитку, зіставність і швидкість розрахунків. Проте за цим методом оцінюються тільки економічні аспекти і не враховуються соціальні моменти діяльності.
За формою подання даних розрізняють графічні, матричні, розрахункові та комбіновані методи оцінювання КСТ.
До графічних методів належить метод "радара конкурентоспроможності", за яким обирають показники для оцінювання та їх вагомість для потенційних споживачів аналізованих товарів і будують діаграму "Радар". У радарі КСТ відображають багатокутниками. Чим більшою є площа багатокутника, тим вища КСТ. У радар може включатися будь-яка кількість параметрів, які є значущими, за думкою споживачів, для даного виду товару. Зі збільшенням кількості параметрів достовірність оцінювання підвищується. До переваг даного методу належать його простота та наочність. Проте даний метод не дозволяє визначити інтегральну оцінку КСТ.
Матричні методи оцінювання КСТ базуються на формуванні та аналізуванні матриць Нільсена, конкурентних переваг, покупця, частки ринку і динаміки.
Основу методу оцінювання КСТ за допомогою матриці Нільсена становить таблиця оцінювання комерційного успіху нового товару через аналізування групових критеріїв (товарних, збутових, ринкових, виробничих), градацію рівня комерційного успіху за трьома оцінками – "нижче середнього", "середнє", "вище середнього" та характеристики ознак за кожним одиничним критерієм аналізованого товару для віднесення до певної групи.
Побудова матриці конкурентних переваг потребує проведення експертної оцінки найважливіших параметрів досліджуваних товарів з подальшим визначенням рейтингу конкурентів відповідно до значень параметрів. Цей метод використовують для оцінювання як технічних, так і споживчих характеристик порівняно з товарами-конкурентами.
Матрицю покупця формують за такими етапами: чітке окреслення цільового ринку, визначення важливих характеристик товару для даного ринку, розподілення характеристик за важливістю для споживача, балове оцінювання характеристик порівнюваних товарів, занесення результатів у таблицю.
Матричні методи доцільно застосовувати для проведення факторного аналізу, тобто виявлення впливу значень характеристик на КСТ загалом чи на певному ринку. Однак у процесі прийняття рішень на основі таких методів необхідно враховувати фактор суб’єктивізму експертів.
Сутність матричного методу оцінювання КСТ через аналізування ринкових часток та їх динаміки зводиться до формування матриці, в якій по вертикалі відображають темпи росту обсягів продажів усіх чи основних товарів-конкурентів на ринку, а по горизонталі вказують частку ринку, яку займає кожний товар. Чим більша частка, тим вища КСТ підприємства на даному ринку, і навпаки. Якщо це співвідношення більше за одиницю, частка ринку вважається високою, якщо менше – низькою.
Серед розрахункових методів найбільш поширеними є методи середнього зваженого арифметичного та аналізування ієрархій.
На практиці, як правило, графічні методи комбінують з розрахунковими. У результаті для оцінювання КСТ застосовують комбіновані відповідно розрахунково-графічні та розрахунково-матричні методи.

6.5. Концепції міжнародної конкурентоспроможності підприємства та їх еволюція
Підвищення наукового інтересу вчених до проблематики міжнародної конкурентоспроможності підприємств виникало як на ґрунті посилення процесів глобалізації конкуренції, так і внаслідок принципового висновку М. Портера: «Єдиного типу глобальної стратегії не існує.... Більшість глобальних стратегій - це нерозривне поєднання торгівлі і прямих іноземних інвестицій». Парадоксальність цього висновку полягала втому, що ще у 80-х роках XX століття вважалося, що усі стратегії конкуренції певною мірою вкладаються у три типових варіанти - стратегії міжнародних витрат, стратегію диференціації та стратегію концентрації на вузькому сегменті ринку (фокусування). Згідно з цими стратегіями менеджерам підприємств, у тому числі - продуцентів світового ринку, наука пропонувала рецепти досягнення конкурентного успіху на основі мінімізації витрат виробництва, або диференціації продукту, або «фокусування» на певному сегменті. При цьому обґрунтовувалась доцільність вибору лише однієї з цих стратегій конкуренції, щоб не розпорошувати ресурси і не зупинятися «посеред дороги». А для правильного вибору стратегії рекомендувалося ідентифікувати ланцюжок створення підприємством (фірмою) споживчих цінностей, а певну ланку його (виробництво, збут, технологію тощо) зробити ключовою, тобто такою, що могла забезпечувати усталені конкурентні переваги підприємства.
Проте в умовах перманентного загострення міжнародної конкуренції на світових ринках використання цих «типових» стратегій виявилося малоефективним. А ряд успішних фірм, всупереч науковим рекомендаціям, взагалі, поруч із стратегією мінімізації витрат, застосували стратегію диференціації. Стало зрозумілим, що вразливість «типових» стратегій конкуренції зумовлюється їх формальною схемою побудови за принципом «від аналізу (ситуації) до дії». Коли ж ситуація на ринку змінюється, вони стають «непрацездатними».
Криза типових стратегій конкуренції на світових ринках у кінці 80-х років XX ст. призвела до підриву довіри до самого поняття і до базових положень теорії міжнародної конкурентоспроможності. Об'єктом уваги менеджменту корпорацій стали реструктуризація, перебудова організаційних структур управління, менеджмент якості, персоналу тощо. Однак ці заходи, хоча і забезпечували тимчасовий успіх, у стратегічній перспективі вийшли з моди вже у середині 90-х років XX ст., надаючи простір новим науково-теоретичним дискусіям щодо інтерпретації сутності та технологій забезпечення міжнародної конкурентоспроможності та спробам розробки її нових теоретичних моделей.
Розвиваючи теоретичну модель М. Портера, Р. Нельсон у роботі «Рецепти успіху у конкурентоспроможності» розширив поле дослідження у пояснені конкурентоспроможності до трьох рівнів - мікроекономічного (власні зусилля компанії), макроекономічного і промислової політики держави з активним втручанням в економіку через фінансування НДДКР і захист внутрішнього ринку. Узагальнюючи підходи до тлумачення міжнародної конкурентоспроможності США, С. Коен виділяє серед них: еволюціоністський (зниження міжнародної конкурентоспроможності США с об'єктивним процесом еволюції міжнародної конкуренції, до якої слід пристосовуватися); макроекономічний (забезпечення міжнародної конкурентоспроможності є макроекономічною проблемою, яка має бути вирішена скороченням дефіциту Держбюджету та достатньою девальвацією національної валюти); прагматичний (забезпечення міжнародної конкурентоспроможності вимагає конструктивних реформ і активної коригуючої політики уряду); глобалістський (в умовах глобалізації конкуренція проходить не між країнами, а між глобалізованими транснаціональними структурами, а отже, національна конкурентоспроможність втрачає свою значущість); японський (міжнародна конкурентоспроможність є проблемою країн у відносинах їх з Японією); «cassandras» (зниження конкурентоспроможності США є економічною загрозою); «pollyannas» (проблеми конкурентоспроможності США не існує, оскільки вони мають наймогутнішу у світі економіку).
Розвитку теоретичних уявлень міжнародної конкурентоспроможності сприяли також праці зарубіжних вчених: Дж. Вороноффа, П. Каценштейна, П.Кругмана, Дж.Лоджа, І. Накатані, Р. Рапкіна, В. Сандгольця, Б. Скотта, А. Спенса, Г. Стіглера, Л. Тайсона, Дж. Харта. З різних теоретичних позицій і методологічних підходів у працях цих вчених обґрунтовуються сутність і джерела формування міжнародної конкурентоспроможності підприємства. Узагальнюючи праці визначних економістів Піддубна Л.І. виділяє базові підходи: 1. Макроекономічний підхід, за яким міжнародна конкурентоспроможність підприємства визначається або у площині «раціонально-конкурентного» механізму ринку і приниженої ролі держави, або навпаки - на основі «планово-раціональної» японської моделі її формування. 2. Компаратистський (неокомпаратистський) підхід до пояснення міжнародного конкурентного успіху, прибічники якого обґрунтовують вирішальну роль корпоративних інституцій і механізмів в інтегруванні зусиль суспільства для вирішення проблем підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни та її підприємств. 3. Культурологістський підхід, що полягає в ефективній адаптації підприємства до міжнародного конкурентного середовища. 4. Коаліційний підхід до пояснення міжнародної конкурентоспроможності базується на тому, що ефективне реагування на виклики міжнародної конкуренції вимагає політичної підтримки, і саме коаліції забезпечують підтримку, яка необхідна для прийняття і реалізації певної політики.
Дж. Харт у роботі «Міжнародна конкурентоспроможність США, Японії і Західної Європи» висуває соціально-державну концепцію міжнародної конкурентоспроможності, у якій тріада «уряд - бізнес - праця» виступає як «система - інститут» досягнення міжнародної конкурентоспроможності. «Розподіл влади, зазначає він, між трьома соціальними «діячами» - урядом, бізнесом і працею - є основою підтримки соціально-державного устрою, а отже, співпраця, взаємозалежність і координація дій між урядом, бізнесом і трудом є необхідними для досягнення міжнародної конкурентоспроможності країни». Використовуючи соціально-державний підхід та поняття «інституційна асиметрія», У. Накатані доводить, що саме інституційні відмінності між США і Японією є причиною асиметрії в динаміці міжнародної конкурентоспроможності цих країн. Основна ідея, що формує капіталізм японського типу, на його думку, полягає у системності зв'язків, тоді як сутність капіталізму західного типу відображається в концепції ринку.
Акцентуючи увагу на важливості соціально-державного підходу до пояснення феномену міжнародної конкурентоспроможності, дослідник «японського економічного дива» Г. Куліков водночас зауважує, що проблема полягає у тому, що соціально-політичні інститути країн мають досить складну внутрішню структуру і їх майже неможливо порівнювати, оскільки вони мають унікальні національні риси. Неможливим, на його думку, є також їх точний статистичний аналіз, на відміну від інших економічних факторів, які зазвичай використовуються для визначення конкурентоспроможності.
З позицій сьогодення таке твердження вимагає додаткового обґрунтування, оскільки сучасна теорія і практика досить успішно долають бар'єри і труднощі у міжкраїнному порівняльному аналізі конкурентоспроможності, використовуючи різні методики її аналізу та оцінки.
Досліджуючи крізь призму японської моделі прориву до світового рівня конкурентоспроможності причини міжнародного конкурентного успіху німецьких та італійських фірм, і водночас, занепаду британської промисловості у 80-х р. XX ст., М. Бест, співавтор відомого на Заході підручника «Політи-зована економіка», розвиває думку А. Чандлера, за якою «Нова конкуренція», що в останні десятиріччя XX ст. прийшла на зміну «Старій конкуренції», відрізняється тим, що у ній «видима рука» держави переважає «невидиму руку ринку».
Відмінності «Нової конкуренції» від «Старої конкуренції», за М.Бестом, визначаються «у чотирьох вимірах: організації фірми, типі координації, організації галузі, типі промислової політики. Нова конкуренція характеризується стратегіями у кожному із цих вимірів». Найважливішою причиною, що загострила проблему міжнародної конкурентоспроможності фірм в умовах «Нової конкуренції», М. Бест визначає «смерть виробничо-орієнтованої концепції» в економічній теорії післявоєнного часу. «Коли мікроекономіка відродилась у післявоєнний час, зазначає він, вона прийняла форму вальрасів-ської теорії загальної рівноваги, яка як і її кейнсіанська суперниця (вайлуватий партнер у неокласичному синтезі), а не як маршалліанський попередник, не розглядала виробництво». Головний висновок М. Беста заслуговує особливої уваги: «Японії пощастило, що їй не була нав'язана ідеологія вільних ринків... Японський досвід не мав більше такого успіху у країнах третього світу, в яких ту ж саму роль мала взяти на себе невидима рука вільного ринку». Важливість цього теоретичного висновку М. Беста, як і творче використання японського досвіду економічного відродження та розвитку для проведення системно-структурних реформ в українській економіці, не викликає сумнівів. На користь цього свідчать і результати досліджень японських і російських вчених за темою «Можливості використання досвіду післявоєнних реформ в Японії для Росії». Головний висновок, що міститься у спільному науковому звіті за цією темою, полягає у тому, що досвід реформування Японії є більш прийнятним для Росії, ніж методи «шокової терапії», що вироблені Гарвардською школою економіки та Міжнародним валютним фондом.
Вагомий науковий внесок у розвиток теоретичних досліджень міжнародної конкурентоспроможності зроблено у працях представників британської школи конкурентоспроможності - Дж. Даннінга, Р. Каплінські, К, Фрімена, Р. Хамфрі. Згідно з еклектичною теорією міжнародного виробництва Дж. Даннінга, формування міжнародної конкурентоспроможності компанії відбувається на основі трьох груп факторів: переваг володіння (ownership advantages - О-переваги); переваг розміщення (localization advantages - L-переваги); переваг інтернаціоналізації (internationalization advantages - І-переваги). Л. Руденко зазначає, що модель «OLI - переваг» Дж. Даннінга суттєво збагачує потенціал аналізу міжнародної конкурентоспроможності компаній і, насамперед, за рахунок системного врахування її факторних джерел та введення у «даймонд» М. Портера додаткового елемента «діяльності міжнародного бізнесу».
Новаторською, з позицій розвитку теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства, є робота Г. Хамела (Лондонська школа бізнесу) і К. Прахалада (Мічманський університет) «Конкуруючи за майбутнє». Якщо у М. Портера головною «одиницею аналізу» конкурентоспроможності є ланцюжок цінностей компанії, то Г. Хамел і К. Прахалад розширюють «одиницю аналізу» конкурентоспроможності до масштабу усієї компанії. Сильною стороною концепції конкурентоспроможності Г. Хамела і К. Прохалада, на думку фахівців, є її стрижень - модель конкурентного змагання та перемагання «не ресурсами, а вмінням». Розвиваючи цю модель у роботі «Революція в бізнесі», Г. Хамел наголошував, що ера «лінійного еволюційного розвитку» закінчилась разом із XX століттям і сучасний бізнес увійшов у стадію «революційних потрясінь», у якій конкуренція - це вже не «продукт проти продукту», «ефективність проти ефективності», «худа фірма проти товстої» тощо, а «нелінійна» інновація проти «лінійної». І саме «нелінійні» інновації та нестандартні рішення стають у ній основою глобальної конкурентоспроможності фірм і компаній.
Істотне прирощення наукового знання міжнародної конкурентоспроможності пов'язане із скандинавською школою теорії конкурентоспроможності, і, насамперед, із працями датських економістів Б.-О. Лундвала і Б. Йонсона і норвезьких вчених Б. Асхайма та А. Ізаксена, Е. Райнерта. Наукові розробки цих вчених віддзеркалювали період «двостороннього тиску» на економіки скандинавських країн, що опинилися стиснутими з боку нових індустріальних країн, які посилювали контроль за ринками товарів невеликої складності і природного походження та розвинених країн, що збільшували контроль ринків високотехнологічної складної продукції. Виживання «малих» країн у цій ситуації вимагало розробки стратегії розвитку, що мала забезпечити прийнятний рівень їх включенні) у системи міжнародного поділу праці та міжнародної конкурентоспроможності.
Науковому вирішенню цих завдань значною мірою сприяла розроблена Б.-О. Лундваллом і Б. Йонсоном концепція економіки навчання, у якій обгрунтовано кумулятивний характер інноваційного розвитку на основі «додаткових» інновацій та «економіки навчання» усього населення країни. Для більш глибокого розуміння впливу феномену «економіки навчання» на рівень міжнародної конкурентоспроможності (фірми) Б.- О. Лундвал запропонував поділяти фактор знання на чотири таксономічні групи: і) «знаю-що» (know-what); 2) «знаю-чому» (know-why); 3) «знаю - як» (know - how); 4) «знаю - хто» (know - who) «знаю - що» у цих групах відноситься до накопиченого знання конкурентоспроможності, «знаю - чому» - визначає причину поведінки суб'єкта до підвищення конкурентоспроможності; «знаю - як» - відноситься до змісту дій (поведінки), спрямованих на досягнення бажаного рівня конкурентоспроможності, «знаю - хто» - визначає суб'єкта, який має бути залученим для реалізації завдання.
Концепція економіки навчання набула великої популярності у країнах Західної і Центрально-Східної Європи, а її ключові теоретичні положення були покладені В. Асхаймом і А. Ізаксеном в основу концепції регіону навчання  та використані Е. Райнертом в обґрунтуванні моделі формування конкурентоспроможності країни на основі створення ключових виробництв і підприємств з високою «промисловою рентою» і високим потенціалом зростання «вибіркових переможців» (pick winners).
Створена зарубіжними дослідниками протягом 70 - 80 pp. XX ст. теоретична і методологічна база у формі різних теоретичних положень, ідей, підходів і концепцій міжнародної конкурентоспроможності сприяла активному розгортанню наукових досліджень із цієї проблематики у країнах пострадянського простору, і насамперед, в Україні та Росії. Можна констатувати, що на теренах пострадянського простору сьогодні утворилися дві провідні наукові школи міжнародної конкурентоспроможності - українська і російська, у яких учені синтезують світовий науковий доробок, виходячи із особливостей національних економік і сучасної глобальної конкуренції та пропонуючи нові підходи до вирішення проблем підвищення міжнародної конкурентоспроможності на загальнонаціональному, регіональному та мікроекономічному рівнях. При цьому можна виділити два основних русла вітчизняних теоретичних і прикладних досліджень міжнародної конкурентоспроможності: 1) національний (макроекономічний і регіональний), що розробляється переважно Київською школою конкурентоспроможності; 2) мікроекономічний (на рівні підприємства), що розробляється переважно вченими Харківської, Луганської та Донецької шкіл конкурентоспроможності.
Недооцінка «академічним мейнстримом» загальнотеоретичного рівня розробки проблем конкурентоспроможності спонукала багатьох українських і російських вчених відійти від абсолютизації принципу нормативності і спрямувати зусилля на поглиблене дослідження сутнісно-змістовного ядра конкурентоспроможності. Дослідження у цій сфері сприяли формуванню багаторівневого наукового знання конкурентоспроможності із виокремленням:
сутнісно-змістовного блоку теорії конкурентоспроможності, який має давати відповіді на базові питання: «чому, навіщо?», «де?» виникає і «що?» являє собою конкурентоспроможність;
теорії національної конкурентоспроможності суб'єктів;
теорії міжнародної конкурентоспроможності із виокремленням у ній теорії міжнародної конкурентоспроможності країни (регіону) і теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства.
Загальною рисою сучасних підходів до дослідження міжнародної конкурентоспроможності підприємства є прагнення авторів визначити її сутність, реалізуючи принцип діалектики загального і особливого, або за методологічною схемою «конкурентоспроможність (загальне) - міжнародна конкурентоспроможність підприємства (особливе)». Цей принцип використовується практично на усіх рівнях наукового дискурсу конкурентоспроможності у працях як зарубіжних, так і вітчизняних вчених (табл. 3.10).
За вживаними ключовими словами наведені у табл. 1.1 дефініції можна виокремити у два основних блоки. Перший блок складають визначення конкурентоспроможності, що містять спільний ключовий термін «здатність» («спроможність», «можливість») суб'єкта (чи об'єкта) - підприємства, національної економіки, країни. Проте тлумачення критеріальних ознак здатності суб'єкта є неоднозначним і асоціюється із: високими темпами зростання ВВП і доходів населення (Всесвітній економічний форум); виробленням, збутом і споживанням товарів привабливіших, ніж у конкурентів (інститут менеджменту і розвитку (А. Гальчинський, Б. Геєць, А. Кінах, Б. Семиноженко,); виробництвом товарів і послуг, що відповідають новітнім технологіям і міжнародним стандартам (О. Шнипко, Б. Кваснюк), задовольняють за співвідношенням ціна/якість суспільно-корисні потреби (І. Булєєв, Н. Брюховецька) або вимоги внутрішнього і зовнішнього ринків (Г. Куліков); підтримкою частки ринку (К. Айгінгер); участю у конкурентній боротьбі на ринку (А. Воронкова, М. Рисе); нейтралізацією дестабілізуючих чинників розвитку (М. Кизим, П. Бернацький); забезпеченням економічного зростання (Ю. Полунєєв).

Таблиця 3.10
Сутнісне визначення понять «конкурентоспроможність», «національна конкурентоспроможність країни», міжнародна конкурентоспроможність підприємства» в сучасних дослідженнях

Автор, джерело
Дефініція
Ключові слова

1
2
3
4

1
The Global Competitiveness Report 2006-2007
Конкурентоспроможність - здатність країни досягати високих темпів зростання ВВП на душу населення
Здатність країни; зростання ВВП на душу населення

2
World Competitiveness Yearbook
Конкурентоспроможність - це реальна і потенційна можливість фірм проектувати, виготовляти, збувати товари, які за ціновими характеристиками привабливіші для споживачів, ніж товари їх конкурентів
Можливість фірми; при вабливість товар і в; конкуренти

3
К. Айгінер
Конкурентоспроможність - здатність підтримувати частки ринків, збільшувати прибуток, поліпшувати соціальні стандарти та стандарти навколишнього середо вища
Здатність; частка ринку; прибуток; соціальні та економічні стандарти

4
І. Булєєв, H. Брюховецька
Конкурентоспроможність - це економічна і соціально-політична категорія, що характеризує потенційні можливості і здатність суб'єктів ринкових відносин у конкретній інституційній сфері своєчасно задовольняти суспільно-корисні потреби необхідної якості за прийнятною ціною
Можливості суб'єктів; задоволення потреб; якість; ціна

5
А. Воронкова
Конкурентоспроможність можна визначити як іманентну економічному об'єкту здатність до участі у ринковій економіці в умовах конкуренції
Здатність об'єкта; ринок; конкуренція

6
М. Гельвановський, В. Жукова, Н. Трохимова
Конкурентоспроможність - це володіння властивостями, які створюють переваги для суб'єкта економічного змагання
Властивості суб'єкта; конкурентні переваги

7
Ю. Іванов
Конкурентоспроможність - це властивість виробничо-економічних систем... змінювати траєкторію руху або режим функціонування у процесі адаптації до зовнішнього середовища з метою збереження, розвитку існуючих або створення нових конкурентних переваг
Властивість систем; адаптація; зовнішнє середовище; конкурентні переваги

8
Н. Калюжнова
Конкурентоспроможність - це найважливіша системоутворювальна властивість економічної системи, яка бере участь у конкурентних процесах
Властивість системи; конкурентні процеси

9
К. Миргородська
Конкурентоспроможність можна визначити як потенціал, яким володіє економічний суб'єкт, який створює йому переваги у конкурентній боротьбі
Потенціал суб'єкта; конкурентні переваги

10
Р. Фатхутдінов
Конкурентоспроможність - це властивість об'єкта, що характеризується ступенем реального або потенційного задоволення конкретної потреби порівняно з аналогічними об'єктами, які подані на цьому ринку
Властивість об'єкта; рівень задоволення потреб; аналогічний об'єкт; ринок

11
С. Ємельянов
Конкурентоспроможність виробника – це його потенційна або реалізована спроможність забезпечувати залучення у господарський обіг (експлуатацію) власних або залучених активів (цінностей), які можуть стати конкурентними перевагами
Спроможність; залучення активів; конкурентні переваги

12
Л. Антонюк
Конкурентоспроможність країни характеризується наявністю в ній механізмів формування умов і засобів, які сприяють вирішенню завдань загальнонаціональної безпеки, економічного розвитку та підвищення рівня життя населення
Механізм формування; національна безпека; економічний розвиток; рівень життя населення

13
А. Гальчинський, В. Геєць, А. Кінах, В. Семиноженко
Конкурентоспроможність - здатність національної економіки виробляти і споживати товари і послуги в умовах конкуренції з товарами і послугами, виробленими в інших країнах, при цьому результатом конкурентної переваги повинно бути зростання рівнів життя населення при дотриманні міжнародних економічних стандартів
Здатність економіки; виробництво і споживання товарів; конкуренція; рівень життя; міжнародні стандарти

14
Б. Кваснюк
Національна конкурентоспроможність - це здатність країни в умовах вільного ринку та справедливого розподілу суспільного продукту виробляти товари і послуги, що відповідають установленим міжнародним стандартам, і на цій основі підвищувати рівень реальних доходів населення та підтримувати його у довгостроковій перспективі
Здатність країни; виробництво товарів; міжнародні стандарти

15
М. Кизим, П. Бернацький
Конкурентоспроможність економіки країни відображає її потенціал та здатність протистояти дестабілізуючій дії чинників, що створюють загрозу розвитку держави
Здатність і потенціал країни; дестабілізуючі чинники; нейтралізація

16
Г. Куликов
Реальна конкурентоспроможність країни являє собою ступінь можливості національних галузей економіки за умови вільного і справедливого ринку виробляти товари і послуги, що задовольняють вимогам як внутрішнього, так і зовнішнього ринків при одночасному зростанні реальних доходів найманої праці
Ступінь можливості країни; виробництво товарів; вимоги зовнішніх ринків

17
Ю. Полунєєв
Конкурентоспроможність країни - це її здатність забезпечити стале економічне зростання
Здатність країни; стале економічне зростання

18
О. Шнипко
Конкурентоспроможність країни - це сукупність притаманних економіці факторів, здатних забезпечити пропозицію товарів і послуг, виготовлених за умов застосування новітніх технологій, вільного і справедливого ринку та зростаючих доходів населення
Здатність; пропозиція товарів; новітні технології; вільний і справедливий ринок; зростання доходів населення

19
Л. Піддубна
Міжнародна конкурентоспроможність підприємства - це особливий функціональний стан системи економічного розвитку підприємства, за якого забезпечується його інтегрування у світогосподарські структури, життєздатність і роль як суб'єкта міжнародної економічної діяльності
Функціональний стан підприємства; світогосподарські структури; інтегрування; життєздатність

20
М. Рисс
Міжнародна конкурентоспроможність підприємства - це здатність підприємства брати ефективну участь і конкурентній боротьбі на міжнародних ринках
Здатність підприємства; ефективна участь; конкурентна боротьба; міжнародні ринки


Другий блок становлять дефініції конкурентоспроможності (табл. 3.10) зі спільним ключовим терміном - «властивість (стан) економічних систем», тлумачення якого також є неоднозначним: адаптація до зовнішнього середовища (Ю. Іванов), конкурентний потенціал (Н. Калюжнова, К. Миргородська), конкурентні переваги (М. Гельвановський, Б. Жукова, Н. Трофімова), ступінь задоволення потреб ринку (Р. Фатхутдінов), забезпечення життєздатності суб'єкта міжнародної економічної діяльності (А. Піддубна).
Перший блок дефініцій віддзеркалює соціально-когнітивний підхід до тлумачення конкурентоспроможності, а другий - системно-функціональний, при цьому і в першому, і другому підходах конкурентоспроможність визначається як засіб або механізм досягнення певної мети (досягнення високих темпів розвитку, зростання ВВП і доходів населення, вироблення і споживання привабливіших, ніжу конкурентів, товарів, підтримки частки ринку, збільшення прибутків, забезпечення життєздатності суб'єкта тощо).
Проте, якщо у першому підході домінує «моментний зріз» або статична характеристика конкурентоспроможності як результату господарської (управлінської) діяльності, то у другому підході створюється можливість теоретичного відображення динамічних характеристик конкурентоспроможності у просторі та у часі. Такий ракурс, орієнтований на системний аналіз формування конкурентоспроможності, є більш продуктивним, оскільки у дослідницький процес включається не тільки результативний аспект економічної діяльності, у тому числі на міжнародному її рівні, а і її структурні та функціональні характеристики. Слід зазначити, що в межах системного підходу істотно розширюється гносеологічний і онтологічний простір пізнання конкурентоспроможності на основі потенціалу міждисциплінарного наукового пошуку, але, водночас, суттєво посилюється суб'єктивна складова дослідницького процесу: особливої значущості у ньому набуває формування адекватної онтологічним основам конкурентоспроможності методологий аналізу.
Теоретичну науку, як відомо, збагачує серйозний науковий дискурс, у перебігу якого і народжується істина. Стосовно теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства в сучасній економічній науці він майже відсутній. Як наукове поняття міжнародна конкурентоспроможність підприємства розглядається переважно у контексті міжнародного економічного аналізу та проблем глобалізації, у яких акцент робиться на обґрунтування його відмінностей та межі застосування. Так, П. Кругман зазначає, що дефініція міжнародної конкурентоспроможності країни викликає набагато більше проблем, ніж у випадку її визначення на мікроекономічному рівні. Якщо для компанії, на його думку, є межа зниження міжнародної конкурентоспроможності, поза якою вона вимушена залишити зовнішній ринок, то країни, стверджує він, не мають чітко вираженої цієї межі і не можуть збанкрутіти і припинити своє існування у випадку зниження конкурентоспроможності.
Г. Куліков навпаки дотримується протилежної думки, зазначаючи, що країни також мають межу конкурентоспроможності, яка виражається у формі дезінтеграції, громадянської війни, перевороту чи революції. Він наводить приклад, що Радянський Союз розпався певною мірою внаслідок невисокої конкурентоспроможності своєї промисловості на світових ринках, і разом із А. Хартом пропонує політико-економічну концепцію міжнародної конкурентоспроможності, наголошуючи, що як і підрахунок медалей на Олімпійських іграх вона зачіпає усі прошарки суспільства.
Аналіз наукових праць дозволяє стверджувати, що теорія міжнародної конкурентоспроможності підприємства як цілісне знання зі сформованим предметним простором, власною методологією, системою категорій і законів сьогодні знаходиться на етапі становлення, коли більш розробленою є її функціонально-прикладна частина (рис. 3.14), хоча і в ній залишаються проблемні місця, що пов'язані, зокрема, із обґрунтуванням методів формування синергетичного ефекту взаємодії факторів міжнародної конкурентоспроможності підприємства.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 3.14. Рівнева структура і проблемні смислові блоки теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства

Причини асиметричності у формуванні цих складових теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства пояснює модель розвитку наукового знання, пропонована академіком Б. Кедровим, за якою на етапі становлення теорії темпи накопичення емпіричних даних випереджають темпи їх осмислення, а розвиток теорії визначається рухом даних від емпірико-прикладного рівня до її сутнісно-змістовного ядра (рис. 3.14). Пропонована модель визначає й вектор подальшого розвитку теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства - перехід від множини до інтегрованої концепції, від функціональності до субстрактності, від одновимірного до багатовимірного і системного знання явища. Необхідність цього переходу зумовлюється зростанням таких її гносеологічних прогалин.
По-перше, предмет теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства в сучасному її оформленні збігається із предметом теорії міжнародної конкуренції, що є філософсько-методологічним протиріччям і означає відсутність у першої власного, чітко окресленого предмету дослідження. Однією із причин цієї ситуації є ототожнювання неокласичною наукою предметних просторів теорії ринку і теорії економічного розвитку.
По-друге, все більш неадекватною сучасній онтології об'єкта дослідження постає методологія теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства. Спроби експлікації цього феномену виключно на основі ендогенно детермінованих ринкових критеріїв методологічно і гносеологічно є обмеженими, оскільки ринковий механізм за онтологічними основами значно поступається механізму економічного розвитку, у якому, як зазначає С. Гареллі, «конкурентоспроможність стала тим, чим гравітація у фізиці».
По-третє, з'ясування механізму «зчеплення» і взаємодії виробничої і ринкової систем міжнародної економічної діяльності підприємства, як різних системних утворень, виходить за межі власне економічної науки і вимагає комплементарного синтезу методологій теорії систем, еволюціонізму, праксеології, гомеостатики та інших наук. Будь-які спроби з'ясувати цей механізм засобами економічної науки є непродуктивними і призводять до методологічного кола, у якому причина є наслідком, суб'єкт виробничої діяльності ототожнюється із суб'єктом ринкової діяльності, а сфера «виробництва» конкурентних переваг - із сферою реалізації конкурентоспроможності.
По-четверте, потреба подальшого розвитку теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства зумовлюється ускладненням механізмів формування результатів міжнародної економічної діяльності у площині системно-стратегічного, а не тільки ринкового бачення джерел розвитку, а крізь призму понять «національний економічний простір», «глобальні інтереси держави» і «національна безпека» «невидима рука» ринку істотно доповнюється «видимою рукою» держави.
Зазначені «прогалини» і протиріччя спричинюють зниження пізнавального потенціалу теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства в сучасних її версіях, яка досягла своєї гносеологічної межі і дедалі більше відстає від потреб з'ясування складних і нелінійних процесів формування та відтворення результатів світового економічного розвитку в умовах зростаючої відкритості національних економічних систем і прогресуючої його асиметричності у різних сегментах світової економіки.
Якщо виходити із принципу, за яким метод будь-якої науки передує її предмету, а її дескриптивна і експлікативна функції мають своїм підґрунтям методологічну функцію, то логічним стає поглиблений аналіз методологічних проблем розвитку та подальшої фундаменталізацїї теорії міжнародної конкурентоспроможності підприємства.

6.6. Фактори міжнародної конкурентоспроможності підприємства
З урахуванням мети дослідження визначимо, насамперед, основні характеристики, які відображають сутнісний бік фактора ( від лат. factor - той, що робить) як істотного об'єктивного причинного явища, вплив якого визначає характер або окремі риси об'єкта впливу. По-перше, властивістю фактора є те, що він володіє спроможністю при впливі на будь-яке явище змінювати його кількісні та якісні характеристики. По-друге, поняття фактора включає силу, яка надає імпульс руху і змінює просторово-темпоральні характеристики предмета впливу. По-третє, фактор є величиною, яка у кожен момент часу має точку впливу на предмет, кількісне значення впливу та його спрямованість у просторі. По-четверте, фактор, залучений у процес господарської діяльності підприємства, є економічним ресурсом (активом), винагородженням якого виступає релевантна форма факторного доходу. По-п'яте, властивість фактора генерувати дохід не реалізується автоматично, а забезпечується за умови його ефективного використання, що становить одне із найважливіших завдань управління розвитком підприємства. Навіть побіжний перелік найбільш суттєвих характеристик фактора свідчить, наскільки складним і багатоаспектним з теоретичних і прикладних позицій є факторний аналіз міжнародної конкурентоспроможності підприємства.
Розвиваючи класичні та неокласичні теорії міжнародної торгівлі, М. Портер набагато розширив інструментарій аналізу, що пропонувався в моделях факторних переваг А. Сміта, Д. Рікардо та Хекшера-Оліна, включивши у нього п'ять груп факторів; 1) людські ресурси; 2) природні ресурси; 3) капітал; 4) науково-технологічний та інформаційний потенціал; 5) інфраструктуру. Методологічним стрижнем його підходу є ідея якості факторів конкурентоспроможності, на підставі якої здійснюється їхранжирування на базисні (низького рангу) і спеціалізовані (високого рангу). Відсутність окремих базисних факторів може бути не слабкою, а навпаки, сильною стороною у конкурентній боротьбі, що стимулює компанії до нововведень та переходу до використання спеціалізованих факторів.
Факторна теорія конкурентоспроможності М. Портера стала віддзеркаленням тих змін, коли конкурентоспроможність країн значною мірою визначалася наявністю у них основних факторів виробництва природних, трудових ресурсів і капіталу, але із розвитком науково-технологічного прогресу більш суттєву роль у забезпеченні конкурентоспроможності країн стали відігравати так звані розвинені (спеціалізовані) фактори - науковий потенціал, інфраструктура, рівень освіти населення, які неможливо придбати на ринку і які створюють можливість досягнення конкурентних переваг «високого рангу», що складно піддаються копіюванню конкурентами.
Сформовані у працях М. Портера та розвинені у роботах І. Ансоффа, Г. Хамела і С Прахалада, Б. Карлоффа, П. Друкера ідеї і положення теорії факторів конкурентоспроможності отримали новий імпульс розвитку у дослідженнях вітчизняних вчених, і, насамперед, у працях представників Харківської школи конкурентоспроможності - В. Пономаренка, Ю. Іванова, М. Кизима, О. Тищенка, О. Шинкаренка, науковий внесок яких пов'язаний із розвитком методологічних засад аналізу факторів, обґрунтуванням принципів їх класифікації, ієрархічної структури системних взаємозв'язків і методичного інструментарію оцінки впливів на рівень конкурентоспроможності підприємства. Додаткової ваги працям цих учених надає їх спрямованість на формування організаційно-управлінського механізму забезпечення конкурентоспроможності підприємства.
Світовий досвід засвідчує високу продуктивність саме багаторівневих ієрархічних моделей синтезу систем управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств, у яких за схемою «зверху вниз» знижується невизначеність у продукуванні управлінських рішень за рахунок інкорпорування в них державно-регулятивного контуру та координації методів і засобів, які через галузеві особливості конкретизуються у алгоритми продукування доцільних управлінських рішень на корпоративному рівні.
Аналіз і узагальнення теоретичних підходів до факторного аналізу конкурентоспроможності та управлінської практики забезпечення усталеності міжнародної економічної діяльності підприємства дозволяє стверджувати про формування у науковому середовищі концептуально нового погляду вчених на взаємозв'язок факторних моделей економічного розвитку і конкурентоспроможності та потребу розробки єдиної або «сумісної» методології їх факторного аналізу.
Наукові дослідження складу факторів виробничої функції, як відомо, зумовили зміну її двохфакторної моделі (праця і капітал) на багатофакторну (праця, капітал, підприємницькі здібності, науково-технічний прогрес). Якщо модель виробничої функції у певний історичний час «так легко» була розширена за рахунок підприємницького фактора та технічного прогресу, то сьогодні існують вагомі підстави для формування факторної моделі конкурентоспроможності з урахуванням стрімкого нарощування ролі організаційно-управлінських, інституційних та інформаційних джерел сучасного економічного розвитку. Зростаюча роль цих джерел не означає вичерпність природного і соціального начал економічного розвитку: мова йде не про їх заміщення, а про таку модель оновлення і реконструкції у взаємодії з «традиційними» началами, у якій, як зазначає М. Кастельс, забезпечується максимізація конкурентоспроможності. У цій моделі кожен із факторів набуває форми капіталу підприємства і стає основою формування особливого виробничого, технологічного, організаційного, інституційного або інформаційного «коду» конкурентоспроможності, а виробнича функція трансформується у функцію міжнародної конкурентоспроможності підприємства:

13 EMBED Equation.3 1415 (3.41)

де МКП – міжнародна конкурентоспроможність підприємства;
Ф1, Ф2, Ф3, Ф4, Ф5, Ф6 – відповідно інтелектуальний, технологічний, природний, інституційний, організаційний, інформаційний фактори конкурентоспроможності.
Права частина функції 3.41 відображає основні фактори, що формують глибинне ядро (інваріант) або геном міжнародної конкурентоспроможності підприємства, якому відповідає історичний генотип економічного розвитку і домінантний в країні тип технологічного укладу. В реальних умовах міжнародної економічної діяльності підприємства основні фактори зазнають процесів гібридності, змішування, симбіозів і функціонального різноманіття. Це спричиняє процес прогресуючої факторизації міжнародної конкурентоспроможності підприємства як віддзеркалення широкого різноманіття її факторних джерел і моделей (рис. 3.15).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 3.15. Система факторів як генотип/фенотип міжнародної конкурентоспроможності підприємства

Систему основних факторів міжнародної конкурентоспроможності підприємства утворюють природний, технологічний, інтелектуальний, інституцій ний, організаційний та інформаційний фактори, а сучасною тенденцією у динамічних змінах її структури є посилення ролі третьої-шостої груп факторів. Так, за даними консалтингової компанії «Interbrand», за останні тридцять п'ять років частка матеріальних активів у структурі загальних активів підприємства знизилася із 70% до 30%, а нематеріальні активи сьогодні генерують дохід, який капіталізується у 90% вартості підприємства, що, на думку І. Репіної, зумовлює потребу формування нового категоріального каркасу теорії активів підприємства.
У сучасній науковій літературі не існує чіткого й однозначного трактування поняття «інтелектуальний фактор», яке вживається поряд із такими поняттями, як «інтелектуальний ресурс», «інтелектуальний капітал», «нематеріальні активи», «інтелектуальна власність». Так, в одних працях він ототожнюється із людиною, яка займається творчою працею, у других - трактується як сукупність наукового знання та документальних об'єктів привласнення наукової праці (об'єктів інтелектуальної та промислової власності, у третіх - визначається як особливий наслідок створення інновацій людським капіталом та інтелектуальною силою, який можна описати та ідентифікувати. Існує і підхід, за яким сенс поняття «інтелектуальний фактор (ресурс)» розкривається крізь термінологію господарського обліку із використанням понять інтелектуальні та нематеріальні активи, що асоціюється із підходами, які використовуються у західній літературі, а його продуктивність визначається тісним зв'язком з проблематикою управління конкурентоспроможністю підприє мства.
Розкриваючи властивості активів сучасного і майбутнього підприємства, І. Репіна доводить, що вони мають бути результатоорієнтованими, динамічними і не матеріаломісткими. За таких характеристик інтелектуальний фактор міжнародної конкурентоспроможності підприємства може бути визначений як частина контрольованих підприємством ресурсів, за допомогою яких формується його конкурентний потенціал і використання якого забезпечує усталене функціонування підприємства на зовнішньому ринку. Тобто інтелектуальний фактор (ресурс) стає джерелом міжнародної конкурентоспроможності підприємства лише тоді, коли він включається у процес формування конкурентного потенціалу підприємства і орієнтований на реалізацію мети його зовнішньоекономічної діяльності.
Однією із особливостей глобальної конкуренції є те, що підприємство перебуває під тиском і навіть під контролем, що здійснюється за допомогою сучасних інформаційно-комунікативних технологій. У такій ситуації підприємство по суті перетворюється на організацію використання та переробки інформації як ресурсу підвищення його конкурентоспроможності.
Системна концепція, згідно з якою підприємство розглядається як відкрита система, яка взаємодіє із зовнішнім середовищем, зумовлює потребу комплексного врахування факторів впливу на рівень його міжнародної конкурентоспроможності, що актуалізує потребу розробки адекватної методології і методів систематизації факторів внутрішнього і зовнішнього середовища міжнародної економічної діяльності підприємства.
Аналіз наукових праць свідчить про істотні розбіжності у підходах щодо обґрунтування науково-методичних засад систематизації внутрішніх і зовнішніх факторів міжнародної конкурентоспроможності підприємства. Так, структуризацію внутрішніх факторів пропонується здійснювати на основі їх виокремлення у дві підсистеми, що віддзеркалюють «дерево показників конкурентоспроможності товарів» і стратегію та ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства. На думку Ю. Іванова, внутрішні фактори конкурентоспроможності підприємства є настільки взаємопов'язаними і взаємообумовленими, що їх диференціація за підсистемами є методично некоректною. Перевагою пропонованого підходу, є те, що він ґрунтується не на детальному описі внутрішніх факторів, а їх виокремленні у блоки, що забезпечує підвищення керованості процесу координації факторів і досягнення синергетичного ефекту їх впливу на конкурентоспроможність підприємства.
В умовах міжнародної економічної діяльності підприємства істотний вплив на рівень його конкурентоспроможності здійснює зовнішнє середовище з високим рівнем його динамічності та невизначеності. Вивчення й аналіз праць із цієї проблематики дозволяє виділити два основних підходи до опису структури зовнішнього середовища - ієрархічний, що ґрунтується на уявленні зовнішнього середовища із багаторівневою структурою, і неієрархічний, за яким зовнішнє середовище розглядається як сукупність стосовно автономних і взаємодоповнюючих рівнів. Найбільш розробленою на теоретичному і прикладному рівнях є модель «галузевої конкуренції» М. Портера, у якій зовнішнє середовище ототожнюється із галуззю, у якій функціонує підприємство.
Аналітична цінність пропонованого підходу підвищується завдяки визначенням обмежень, що детермінують зазначені контури зовнішнього середовища, а також формалізованим апаратом обґрунтування складу факторів дальнього і конкурентного середовища. Так, аналіз факторів зовнішнього середовища пропонується визначати за допомогою моделі:

13 EMBED Equation.3 1415, (3.42)

де BДП - система факторів зовнішнього середовища;
ВД, ВК - відповідно підсистеми факторів дальнього і конкурентного середовища підприємства.

З урахуванням особливостей підприємств склад факторів дальнього середовища пропонується визначати за моделлю:

ВД = E, C, H, P, F, L, (3.43)

де E, C, H, P, F, L – відповідно економічні, соціальні, технічні, політичні, фізичні та екологічні фактори.

Аналіз факторів конкурентного середовища пропонується здійснювати за моделлю:

ВК = M, Q, U, (3.44)

де М, Q, U – відповідно постачальники, замовники, конкуренти.

Пропонований підхід за формою і змістом є новаторським, адже у ньому комплексно й системно охоплюються теоретичний, методологічний і методичний рівні факторного аналізу зовнішнього середовища, що істотно відрізняє його від тих підходів, у яких рівень розробки проблеми обмежується розглядом структури зовнішнього середовища або описом процесу його аналізу. Новизна цього підходу визначається й тим, що вперше у наукових дослідженнях застосовується достатньо коректний формалізований інструментарій оцінки та багатовимірний аналіз рівня достатності дальнього середовища.

6.7. Показники і методи оцінки рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства
Проблема оцінки рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства є досить новою для світової економічної науки, а перші наукові праці із цієї проблематики опубліковані у 70-х pp. XX ст. В останнє десятиріччя вона перетворилася на самостійний напрям наукової діяльності, який привертає все більшу увагу вчених різних країн, хоча загальноприйнятої точки зору щодо вирішення цих питань дотепер не існує. Детальний аналіз усіх існуючих у літературі підходів до побудови системи оцінних показників і методів вимірювання рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства в межах цієї роботи є неможливим, тому увага акцентується на найбільш істотних, на думку автора, наукових доробках у цій сфері.
Підходи та методико-практичний інструментарій вимірювання і оцінки конкурентоспроможності на національному і міжнародному рівнях пропонувалися і змінювалися разом з еволюцією концепцій міжнародної конкурентоспроможності. З 1998-1999 pp. безперечними лідерами у цій сфері наукової діяльності стали: Всесвітній економічний форум у Давосі (ВЕФ), який щорічно публікує «Глобальний звіт про конкурентоспроможність» та Міжнародний інститут розвитку менеджменту (МІРМ), який публікує «Щорічники світової конкурентоспроможності. Протягом останнього десятиріччя ці міжнародні інституції вдосконалювали власні методології вимірювання конкурентоспроможності.
Починаючи з 2004 р. у Звітах ВЕФ використовується два різних підходи до оцінки конкурентоспроможності, які знаходять відображення у розрахунках: індексу конкурентоспроможності росту (The Growth Competitiveness Index - GCI) та індексу поточної конкурентоспроможності (The Current Competitiveness Index - ССІ) або конкурентоспроможності бізнесу (The Business Competitiveness Index - ВСІ). Якщо за індексом GCI визначається рівень конкурентоспроможності національних економік, то за індексом конкурентоспроможності бізнесу (ВСІ) і особливо його модифікацією - індексом мікро економічної конкурентоспроможності (МСІ) - рівень конкурентоспроможності мікроекономічних суб'єктів. Індекс мікроекономічної конкурентоспроможності (МСІ) розраховується за субіндексами «Діяльність і стратегія компаній» (16 показників) та «Діловий клімат» (31 показник), де питома вага першого субіндексу дорівнює 0,37, а другого 0,63 [440]. Рейтинги країн за індексом конкурентоспроможності росту (GCI) та індексом конкурентоспроможності бізнесу (ВСІ), розраховані за методиками експертів Всесвітнього економічного форуму та Міжнародного інституту менеджменту.
Наприклад, у колективній монографії вчених Харківського національного економічного університету та Науково-дослідницького центру індустріальних проблем розвитку НАН України подано детальний аналіз пропонованих у літературі методів вимірювання та оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства із виокремленням їх у такі групи:
Методи, що ґрунтуються на аналізі порівняльних переваг.
Методи, що базуються на теорії рівноваги фірми і галузі.
Методи, побудовані на основі теорії ефективної конкуренції.
Методи, що базуються на теорії якості товару.
Матричні методи оцінки конкурентоспроможності.
Інтегральний метод оцінки конкурентоспроможності.
Метод, що базується на теорії мультиплікатора.
Метод визначення позиції в конкуренції з точки зору стратегічного потенціалу підприємства.
Методи, засновані на порівнянні з еталоном.

Розбіжності у поглядах вчених щодо базових принципів формування методологічних засад оцінки конкурентоспроможності підприємств знаходить відображення у різних підходах до визначення переліку її показників-індикаторів і методів їх комплексної (інтегрованої) оцінки. Аналіз наукових праць примушує звернути увагу, насамперед, на підходи, у яких зроблено спробу синтезувати (хоча і в різній мірі) переваги різних методів вимірювання та оцінки конкурентоспроможності підприємства.
Так, пропонований метод комплексної оцінки конкурентоспроможності підприємства ґрунтується на використанні існуючої офіційної статистичної звітності підприємства та врахування перспектив його стратегічного розвитку. Згідно з ним поділ факторів конкурентоспроможності підприємства поділяється на дві групи - «фактори базування» і «фактори конкурентного середовища», - у взаємодії яких формується два джерела конкурентоспроможності - операційна ефективність і стратегічне позиціювання. Ця методологічна схема визначає модель вимірювання конкурентоспроможності підприємства - за показниками його операційної ефективності, інноваційної активності та ринкової адаптивності:

13 EMBED Equation.3 1415, (3.45)

де К - критерій оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства;
Ке - критерій операційної ефективності;
Кі - коефіцієнт інноваційності;
Ка - коефіцієнт адаптивності підприємства.

До переваг пропонованого методу вимірювання та оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства слід віднести його надійне інформаційне підґрунтя, можливість використання існуючої статистичної бази розрахунків й отримання однозначної інтерпретації результатів оцінювання та їх використання в управлінні конкурентоспроможністю підприємства. Водночас, на думку автора, він містить недоліки і викликає ряд сумнівів стосовно його відповідності системній концепції конкурентоспроможності. Так, навряд чи можна погодитися із підходом авторів до вимірювання показника інноваційної активності підприємства як «відношення частки інноваційних витрат у загальному обсязі виробничих витрат підприємства у базисний інтервал часу до аналогічного показника у попередній інтервал часу». За такого підходу залишаються «у тіні» інші важливі складові інноваційної активності підприємства, що характеризують не тільки процес виробництва, а й впровадження інновацій. Так, згідно з методологією розрахунку Європейського інноваційного рейтингу (European Innovation Scoreboard - CEIS) рівень схильності до інноваційної діяльності на мікроекономічному рівні оцінюється за допомогою 6 показників, що окрім інноваційних витрат, включають показники самостійного та у кооперуванні з іншими впровадження інновацій, використання венчурного капіталу ранніх стадій, витрати на інформаційно-комунікативні технології та інші. Викликає сумнів і сама інтерпретація інноваційної активності як «фактора, що безпосередньо впливає на рівень конкурентоспроможності підприємства». Більш обґрунтованою є позиція вчених, які у порівняльному аналізі та оцінці конкурентоспроможності підприємства застосовують категорію «інноваційний потенціал».
Інший підхід до інтегральної оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства враховує інноваційний аспект розвитку підприємства, але базується на застосуванні формалізованого інструментарію оцінки, що включає:
Формування інформаційного простору показників фінансової конкурентоспроможності підприємства.
Побудову локального і комплексного показників фінансової конкурентоспроможності підприємства.
Вибір пріоритетів інноваційного розвитку підприємства на основі аналізу моделей панельних даних.
Головною рисою цього підходу є застосування математичного інструментарію багатофакторних регресійних моделей та оцінки впливу окремих факторів на основі часових або варіаційних рядів і панельних даних. Але його істотний недолік полягає у тому, що фінансові показники не розкривають усе різноманіття факторів та умов міжнародної економічної діяльності підприємства, і зокрема тих, що віддзеркалюють рівень менеджменту, стан середовища, інституційного та інших факторів, вплив яких на рівень міжнародної конкурентоспроможності підприємства вітчизняними і зарубіжними вченими пропонується здійснювати переважно бальним або експертним методами.
За глибиною теоретичної і науково-методичної розробки проблематики вимірювання та оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства істотно відрізняється підхід, що пропонується у роботах О. Тищенка. Наголошуючи, що неможливо покладатися лише на фінансові показники та кількісні оцінки і залишати поза увагою зростаючий інтерес вчених і практиків до параметрів, що споконвічно не мають кількісних значень, він пропонує підхід до визначення інтегрального показника конкурентоспроможності підприємства, що базується на застосуванні таких формалізованих методів, як багатовимірний статистичний аналіз, факторний і кластерний аналіз, метод головних компонент, таксономічний аналіз, метод радара. Відповідно до нього на базі характеристик стратегічного потенціалу підприємства розраховується інтегральний показник конкурентоспроможності, а принципи системності й комплексності оцінювання забезпечуються через вимірювання ефективності ресурсної бази (із застосуванням таксономічного аналізу) та рівня розвитку стратегічного потенціалу підприємства (із застосуванням моделі еластичності). Для змістовної інтерпретації результатів вимірювання - оцінки - автором введено поняття «модифікований показник рівня конкурентоспроможності підприємства», що визначається за формулою:

Y*ксп = 1 - Yксп, (3.46)

де Y*ксп - модифікований показник рівня конкурентоспроможності підприємства;
Yксп - результуючий (залежний) показник конкурентоспроможності підприємства, що визначається на основі застосування моделі еластичності.

Важливою рисою цього підходу є те, що він дозволяє інтегрувати переваги інших підходів у єдине ціле, а це створює підґрунтя формування єдиної системної й комплексної методологічної бази вимірювання та оцінки конкурентоспроможності як основи розробки стратегії розвитку підприємства.
Розвитку методичних засад комплексної оцінки рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства, на думку автора, сприяє використання апарату теорії графів і логічних матриць згортання. Методичний підхід із застосуванням цього інструментарію вперше для розробки регіональних програм розвитку запропоновано Н. Андронніковою, В. Бурковим, С. Леонтьєвим, а в управлінні міжнародною конкурентоспроможністю підприємства – Л.Піддубною. Загальна схема і взаємозв'язки етапів процесу комплексного оцінювання рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства із використанням апарату теорії графів і логічних матриць згортання наведена на рис. 3.16.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 3.16. Загальна схема і взаємозв'язки етапів методу комплексної оцінки рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємств (МКП)

Згідно з рис. 3.16, процес комплексного оцінювання рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства включає вирішення таких завдань:
Формування інформаційного простору показників-індикатор і в міжнародної конкурентоспроможності підприємства, їх якісний і кількісний аналіз та відбір найбільш істотних.
Формування системи локальних показників, яка має адекватно відображати релевантний зміст і містити достатній обсяг інформації щодо конкретних джерел міжнародної конкурентоспроможності підприємства.
Агрегування локальних показників у комплексний (узагальнюючий) показник рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства.
Оцінка та відбір напружених варіантів розвитку управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства.
Формування інформаційного (ознакового) простору міжнародної конкурентоспроможності підприємства є першим етапом процесу комплексної оцінки міжнародної конкурентоспроможності підприємства (див. рис. 3.16).
Вимоги до виконання дій на цьому етапі процесу оцінювання полягають утому, що: по-перше, сукупність показників повинна максимально повно відображати фактори впливу на міжнародну конкурентоспроможність підприємства; по-друге, кількість показників мас бути обмеженою до кола, при якому забезпечується необхідний рівень достовірності інформації про стан міжнародної конкурентоспроможності підприємства; по-третє, сукупність показників має охоплювати як внутрішньосистемні інформаційні потоки, що виникають у межах внутрішнього середовища підприємства, так і міжсистемні потоки, що циркулюють у межах зовнішнього середовища; по-четверте, показники міжнародної конкурентоспроможності підприємства мають забезпечувати зворотні зв'язки в системі управління і виконувати не тільки обліково-звітну, а й аналітико-прогностичну функції, тобто створювати інформаційне підґрунтя для формулювання цілей і постановки завдань розвитку управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства.
Методи і підходи, що застосовуються для формування інформаційного простору міжнародної конкурентоспроможності підприємства є різними (SWOT-аналіз, регресійний аналіз, метод ієрархій, експертний та ін.), але кінцевим результатом їх застосування, як правило, є еталонний опис рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства за визначеним набором показників, що є орієнтиром у постановці цілей розвитку системи управління конкурентоспроможністю.

РОЗДІЛ 7
7.1. Фінансові відносини підприємства
Фінансова діяльність пов’язана з формуванням і використанням грошових фондів у процесі їх кругообігу. До основних проблем фінансової діяльності відносять:
де знайти фінансові кошти;
куди їх витратити;
які результати фінансової діяльності;
як побудувати взаємовідносини між державою і підприємствами?
З метою управління фінансами підприємств і вирішення вищезгаданих проблем застосовується фінансовий механізм.
Фінансовий механізм підприємства – це система управління фінансовими потоками підприємства для реалізації зовнішніх і внутрішніх відносин підприємства.
Фінансовий механізм включає шість основних елементів:
фінансові методи;
фінансові інструменти;
фінансові відносини;
правове регулювання;
нормативне забезпечення;
інформаційне забезпечення.
Фінансові методи – це способи впливу на інтереси економічних суб’єктів за допомогою фінансових інструментів. До таких методів належать:
фінансове планування;
фінансовий облік;
фінансовий аналіз;
фінансове регулювання;
фінансовий контроль.
Фінансові методи пов’язані з порівнянням витрат і результатів, матеріальним стимулюванням і відповідальністю щодо ефективного використання коштів. Дія фінансових методів виявляється у формуванні та використанні грошових коштів підприємства.
Фінансові інструменти – це прийоми дій та/чи методів або набір фінансових показників, через які керуюча система може впливати на господарську діяльність підприємства (прибуток, ціна, заробітна плата, податки тощо).
Фінансові відносини – відносини, що виникають між підприємством та іншими економічними суб’єктами за допомогою грошових платежів.
Зовнішні фінансові відносини визначають питання взаємодії підприємства з державою, суб’єктами територій, на яких ведуть діяльність підприємства, і суміжними економічними суб’єктами (споживачами і постачальниками).
Внутрішні фінансові відносини пов’язують, з одного боку, власника (власників) підприємства з трудовим колективом найманих робітників, з іншого боку, окремих виконавців або підрозділи підприємства між собою.
Фінансові відносини та інструменти підприємства представлено в таблиці 3.11.
Таблиця 3.11
Фінансові відносини та інструменти підприємства

Фінансові відносини
Фінансові інструменти

Зовнішні
1) підприємство – держава
з боку підприємства: податкові, митні та інші види платежів;
з боку держави: субсидії, дотації, пільги щодо податків, цільові кредитні лінії, прискорена амортизація, пені, штрафи


2) підприємство – суб’єкт території
з боку підприємства: платежі в місцевий бюджет, місцеві податки;
з боку держави: централізовані інвестиції (субсидії, дотації), пільги щодо податків та платежів, пені, штрафні санкції


3) підприємства – суміжні суб’єкти
постачальники ресурсів: ціни за ресурси, платежі, взаємні штрафи
споживачі: ціни за товари, штрафи, виплати, надбавки та знижки до ціни


4) підприємства – інші організації (банки, інвестиційні, страхові компанії, біржі, суспільні організації тощо)
страхові відшкодування, застави, кредити, орендна плата, лізингові платежі, позички, благодійні внески, банківський відсоток

Внутрішні
1) власник – колектив підприємства
заробітна платня, премії, доплати, надбавки, заохочення, штрафні санкції, дивіденди, пайові частки


2) підприємство – його структурні підрозділи
ціни внутрішньофірмової передачі, доходи від вкладення капіталу в дочірні підприємства, дивіденди, прибуток


Правове регулювання функціонування фінансового механізму містить в собі законодавчі акти, постанови, накази та інші правові документи.
Нормативне забезпечення – це інструкції, нормативи, норми, тарифні ставки, методичні вказівки та роз’яснення.
Інформаційне забезпечення – це різна економічна, комерційна, фінансова та інша інформація (ціни, курси валют, дивідендна політика, відсотки на товарних, фондових та валютних ринках).

7.2. Фінансові ресурси підприємства
Фінансові ресурси підприємства – це сукупність власних грошових доходів і надходжень зовні (залучені і позичені кошти), призначених для виконання фінансових зобов’язань підприємства, фінансування поточних витрат і капітальних вкладень, пов’язаних із відтворенням засобів виробництва.
На етапі створення підприємства фінансові ресурси формуються на основі утворення статутного фонду. Залежно від організаційно-правових форм господарювання його джерелами є акціонерний капітал, пайові внески членів кооперативів, довгостроковий кредит, бюджетні дотації.
На етапі функціонування підприємства джерелами фінансування виступають внутрішньогосподарські накопичення на основі відрахувань від прибутку та амортизації, або за рахунок додатково залучених коштів (кредитів) чи державних субсидій.
Загалом фінансові ресурси можна поділити на такі групи:
власні і прирівняні до них кошти;
ресурси, що мобілізуються на фінансовому ринку;
надходження із зовнішніх джерел.
Структура фінансових ресурсів подана на рисунку 3.20.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.20. Джерела формування фінансових ресурсів підприємства

Використання фінансових ресурсів здійснюється за такими напрямками:
поточні витрати на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг);
інвестування коштів у капітальні вкладення, пов’язані з розширенням виробництва і його технічним оновленням, використанням нематеріальних активів;
інвестування фінансових ресурсів у цінні папери;
платежі фінансовій і банківській системам, внески в позабюджетні фонди;
утворення різних грошових фондів і резервів (нагромадження, споживання, резервний);
благодійні цілі, спонсорство тощо.

7.3. Фінансовий стан підприємства та визначення його фінансової стійкості
В умовах розвитку ринкових відносин, корпоратизації підприємств, розвитку фондового ринку особлива увага належить фінансовому стану підприємства. Доля того, щоб чітко зрозуміти поняття "фінансовий стан", необхідно визначитися у категоріях фінанси, фінансова діяльність. Зрозуміло, що залежно від того, що таке фінанси, знаходиться зміст фінансової роботи на підприємстві. Якщо фінанси - це грошові ресурси і грошові засоби, то фінансова робота - це отримання і витрачання грошових засобів і складання звітів.
Таким чином, фінансова діяльність як частина господарської діяльності включає в себе всі грошові відносини, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції, відтворенням основних і оборотних фондів, утворенням і використанням доходів. Виходячи з того, що фінансова робота на підприємстві перш за все спрямована на створення фінансових ресурсів для розвитку підприємства, на його привабливість для акціонерів, то можна дійти висновку, що фінансова робота має за мету поліпшення фінансового стану підприємства.
Фінансовий стан - це сукупність показників, які відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.
До факторів, що впливають на фінансовий стан підприємства, відносять:
а) науково-технічний прогрес і рівень виробництва продукції;
б) структура господарської системи;
в) господарський механізм і рівень організації виробництва та праці;
г) соціальні умови і рівень використання трудових ресурсів;
д) зовнішньоекономічні зв’язки та їх ефективність;
е) продуктивність праці або працемісткість;
є) матеріаловіддача предметів праці або матеріаломісткість;
ж) амортизація основних засобів або амортизаціємісткість;
з) оборотність оборотних засобів;
й) кінцевий результат господарської діяльності;
і) ефективність господарської діяльності;
ї) фінансовий стан і платоспроможність підприємства.
Стійкий фінансовий стан формується у процесі всієї виробничо-господарської діяльності підприємства. Визначення його на ту чи іншу дату відповідає на запитання, наскільки правильно підприємство керувало фінансовими ресурсами протягом періоду, що передує цій даті. Однак партнерів і акціонерів підприємств цікавить не процес, а результат, тобто показники фінансового стану за звітний період, котрі можна визначити на базі даних публічної офіційної звітності.
Фінансовим станом підприємства цікавляться і податкові органи - з точки зору здатності підприємства своєчасно і повністю сплачувати податки. Також фінансовий стан підприємства є основним критерієм для банків при вирішенні питання про доцільність або недоцільність видачі йому кредиту, а при позитивному вирішенні цього питання - під які проценти і на який термін.
Показники фінансового стану повинні бути такими, щоб усі, пов'язані з підприємством економічними відносинами, могли отримати відповідь на запитання, наскільки надійне підприємство як партнер у цих відносинах і відповідно прийняти рішення про економічну доцільність продовження з ним цих відносин. Підприємство також зацікавлене в своєму хорошому фінансовому стані, тому що свій інтерес воно може реалізувати лише через забезпечення нормальних взаємовідносин з партнерами.
Інформація про фінансовий стан підприємства і його оцінка можуть бути основою для прийняття рішень кредиторами і позичальниками грошових коштів, яких цікавить платоспроможність підприємства і ризик неповернення позичених коштів; акціонерами і засновниками підприємства, яких цікавить рентабельність акціонерного капіталу і внесків засновників у складі загальних інвестицій; працівниками управління підприємств, відповідальних за ефективне використання виробничих ресурсів і стабільність усіх видів доходів підприємства. Інформація про фінансове становище підприємства викликає значний інтерес і у постачальників матеріально-технічних ресурсів, зарубіжних інвесторів, працівників податкової служби, страхових компаній, органів державного управління. Отже, аналіз показників фінансового стану має винятково важливе значення.
Завдання визначення фінансового стану такі:
загальна оцінка майна підприємства в цілому і в розрізі його груп, виявлення причин, що зумовили його зміну;
оцінка зміни темпів зростання мобільних оборотних засобів та іммобілізованих засобів;
оцінка зміни джерел коштів формування майна підприємства, в тому числі власних оборотних засобів;
оцінка стану запасів та витрат, виявлення причин утворення наднормативних запасів і витрат;
оцінка стану розрахунків і платоспроможності підприємства;
оцінка ефективності використання оборотних засобів і виявлення напрямків зміцнення фінансової стійкості підприємства.
Одна із важливих характеристик фінансового стану підприємства стабільність його діяльності в перспективі. Вона пов'язана із загальною фінансовою структурою підприємства, мірою залежності від зовнішніх кредиторів та інвесторів.
Партнерам важлива не тільки здатність підприємства повертати позичені кошти, але і його фінансова незалежність, здатність маневрувати власними засобами, достатня фінансова забезпеченість безперебійного процесу діяльності.
При виникненні договірних відносин між підприємствами з'являється інтерес до фінансової стійкості один одного ж критерію надійності партнера. Показники фінансової стійкості характеризують стан і структуру активів підприємства і забезпеченість їх джерелами покриття (пасивами), їх можна розділити на дві групи: показники, що визначають стан основних засобів і показники, що визначають стан оборотних засобів. Стан оборотних засобів відображають у таких показниках: коефіцієнт забезпеченості матеріальних запасів власними оборотними засобами, коефіцієнт маневрування власних засобів. Стан основних фондів вимірюється індексом постійного активу, коефіцієнтом довготермінового залучення позичених коштів, коефіцієнтом нагромадження зносу і коефіцієнтом реальної вартості майна.
Крім цього, є ще показники, які відображають ступінь фінансової незалежності підприємства: коефіцієнт автономності і коефіцієнт співвідношення власних і позичених коштів.
Коефіцієнт забезпеченості матеріальних запасів власними оборотними засобами Кзмз - це частка від ділення власних оборотних засобів ВОЗ на матеріальні запаси Мз. Цей показник вказує, в якій мірі матеріальні запаси покриті власними джерелами і не потребують залучених:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.52)
Коефіцієнт маневрування власних коштів показує, наскільки мобільні власні джерела коштів підприємства і розраховується діленням власних оборотних засобів на всі джерела власних коштів підприємства Вк:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.53)
За даним коефіцієнтом можна судити, яка частина власних коштів вкладена в оборотні засоби, а яка - капіталізована. Значення даного показника може відчутно змінюватися від галузевої належності підприємства (в фондомістких виробництвах рівень даного коефіцієнта повинен бути менший, ніж у матеріаломістких, оскільки в фондомістких галузях значна частина власних коштів є джерелом покриття основних виробничих фондів.).
Не менше значення має фінансова оцінка виробничого потенціалу підприємства, яка характеризує стан його основних фондів. Індекс постійного активу - Іn, тобто коефіцієнт співвідношення основних засобів і позаоборотних активів - ОЗ до власних коштів, який характеризує частку основних засобів і позаоборотних активів у джерелах власних коштів:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.54)
Якщо підприємство не користується довготерміновими кредитами і позиками, то, додавши коефіцієнт маневрування і індекс постійного активу, завжди можна отримати одиницю.
Коефіцієнт довготермінового залучення позичених коштів Кд визначають шляхом ділення довготермінових кредитів Дк до власних коштів і довготермінових кредитів:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.55)
Його значення полягає не тільки в тому, що він збільшує коефіцієнт маневрування власних коштів, але ще й тому, що він оцінює, наскільки інтенсивно підприємство використовує залучені кошти для оновлення і розширення виробництва.
Інтенсивність формування іншого джерела коштів на капітальні вкладення визначають також і коефіцієнтом нагромадження зносу Кзн, який розраховують як співвідношення нарахованої суми зносу - 3 до початкової вартості основних фондів Оnв. Цей показник характеризує, в якій мірі заміна і оновлення основних засобів профінансовані за рахунок зносу.
13 EMBED Equation.3 1415 (3.56)
Важливим показником фінансової стійкості є коефіцієнт реальної вартості майна. Він називається ще коефіцієнтом реальної вартості основних і матеріальних оборотних засобів у майні підприємства (Крв) і визначає, яку частку у вартості майна займають засоби виробництва. Коефіцієнт розраховують діленням сумарної величини основних засобів за залишковою вартістю - Озв, виробничих запасів - ВЗ, незавершеного виробництва – НВ, малоцінних і швидкозношуваних предметів за залишковою вартістю МШПз на вартість майна (активів підприємства) ВМ:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.57)
Узагальнена характеристика фінансової стійкості підприємства може бути дана за допомогою коефіцієнта автономії власності й коефіцієнта співвідношення власних і позичених коштів. Коефіцієнт автономії (власності) Ка - це відношення власних коштів ВК до всієї суми пасивів СП:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.58)
Коефіцієнт співвідношення позичених і власних коштів - Кс – це результат ділення позичених коштів Пк на власні:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.59)
Показники, які характеризують фінансову стійкість, як бачимо, тісно пов'язані між собою і впливають один на одного. Цей взаємозв'язок можна простежити за схемою, поданою у табл. 3.12. Знак "+" показує, що із зростанням одного коефіцієнта зросте й інший. Знак "–" показує, що при зростанні одного інший зменшується. Знак "0" - відсутність взаємозв'язку між коефіцієнтами. Слід звернути увагу, що характер зв'язку Кс з іншими коефіцієнтами в усіх випадках мінусовий. Кс - єдиний з коефіцієнтів, який характеризує поліпшення фінансової стійкості не збільшенням свого рівня, а зменшенням. Зв'язок Крв і Кзн позначений двома ознаками: характер впливу залежить від того, за рахунок чого зростає (зменшується) коефіцієнт реальної вартості майна, якщо за рахунок основних засобів "–", "+", за рахунок матеріальних оборотних засобів "–".

Таблиця 3.12
Схема взаємозв'язку показників фінансової стійкості
№ з/п
Коефіцієнти фінансової стійкості
Кзмз
Км
Іп
Кд
Кзн
Крв
Кс

1
Кзмз – коефіцієнт забезпеченості власними оборотними засобами
*
+

+
0
–+


2
Км - коефіцієнт маневрування власних коштів
+
*

+
0
0
0

3
Іп - індекс постійного активу


*
+
0
+


4
Кд - коефіцієнт довгострокового залучення позичених коштів
+
+
+
*
+
0


5
Кзн - коефіцієнт нагромадження
0
0
0
+
*
0
0

6
Крв - коефіцієнт реальної вартості майна
–+
0
+
0
0
*


7
Кс - коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів

0


0

*


Ми навели лише деякі показники, що використовують при визначенні фінансової стійкості підприємства. Однак, існують показники, які характеризують ділову активність підприємства, зокрема, це коефіцієнт стійкості економічного зростання і чистої виручки. До груп таких показників належать також фондовіддача, матеріаломісткість, продуктивність праці, оборотність оборотного та власного капіталу.
Коефіцієнт стійкості економічного зростання розраховують за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (3.60)
де Пч - чистий прибуток підприємства;
Да - дивіденди, виплачені акціонерам;
ВК - власний капітал.
Даний коефіцієнт показує, якими темпами у середньому збільшується власний капітал за рахунок фінансово-господарської діяльності, а не за рахунок залучення податкового акціонерного капіталу.
Коефіцієнт чистої виручки - Кчв показує, скільки на кожну гривню, отриману від реалізації продукції - Qp припадає чистої виручки – ЧВ:
13 EMBED Equation.3 1415 (3.61)
Необхідно також зазначити, що інвестиційну привабливість підприємства (акціонерного товариства) характеризують показники, які впливають на доходність капіталу підприємства, курс акцій і рівень дивідендів.

7.4. Результати фінансової діяльності підприємства
Виручка від реалізації продукції і доход підприємства
В умовах ринкової системи господарювання метою функціонування будь-якого підприємства сфери матеріального виробництва є виготовлення і реалізація готової продукції (виконання робіт чи надання послуг), що знаходить своє відображення у фінансових результатах його діяльності. Але, крім реалізації основної продукції, підприємство може займатися іншою діяльністю. У зв'язку з цим величина валової виручки підприємства включає три елементи, а саме, виручку від:
реалізації основної продукції (виконання робіт чи надання послуг);
реалізації матеріальних цінностей та іншого майна підприємства (основних фондів, матеріалів, нематеріальних активів - патентів, ліцензій, торгових марок, програмних забезпечень для ЕОМ тощо);
позареалізаційних операцій (здачі майна в оренду, операції з цінними паперами, короткотермінові фінансові вкладення тощо).
Величину виручки від реалізації основної продукції визначають загальною сумою грошових засобів, отриманих за виготовлену продукцію. При розрахунку величини виручки від реалізації продукції вираховують податок на додану вартість і акцизи (для підакцизних товарів), що є непрямими податками, які надходять у Держбюджет.
До факторів, що впливають на величину виручки від реалізації основної продукції належать обсяг виробництва продукції, її якість, асортимент, ритмічність роботи підприємства тощо.
В умовах ринкової економіки підприємство самостійно розпоряджається своїм майном. Воно має право продавати, списувати чи передавати на баланс інших підприємств свої матеріальні цінності й інше майно. У результаті цього підприємство отримує виручку, що не пов'язана з основними видами його діяльності. Величину виручки від реалізації матеріальних цінностей та іншого майна підприємства визначають ціною їх продажу. Наприклад, виручку від реалізації основних фондів визначають за їх залишковою вартістю.
До виручки від позареалізаційних операцій входять виручки від здачі майна в оренду, величина якої залежить від орендної плати; від проведення операцій з цінними паперами, де величина виручки визначається ціною їх продажу; від довго- і короткотермінових фінансових вкладень. Під довготерміновими фінансовими вкладеннями розуміють вкладення (розміщення) власних грошових засобів у статутних фондах інших підприємств. Короткотермінові фінансові вкладення передбачають придбання цінних паперів як державних, так і приватних: казначейських зобов'язань, облігацій тощо. Виручку від цього виду діяльності отримують у вигляді процентів і дивідендів. У випадку придбання державних цінних паперів розмір державних коштів регламентують умови їх випуску та розміщення.
Отже, валова виручка підприємства - це загальна сума грошових коштів, одержаних від реалізації і позареалізаційної діяльності підприємства. Проте на основі цього показника не можна об'єктивно оцінити фінансові результати діяльності підприємства. Узагальнюючим показником, що характеризує фінансовий стан підприємства, є доход. Як показник фінансових результатів валовий доход - це виручка від підприємницької діяльності (валова виручка) за мінусом матеріальних і прирівнюваних до них витрат. Схема формування і розподілу доходу підприємства подана на рис. 3.21.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.21. Формування і розподіл доходу підприємства

Віднявши від валового доходу податки й інші платежі до бюджету (податок на прибуток, плата за землю, за воду, за використання природних ресурсів, місцеві податки та збори) і процент за користування банківським кредитом, одержимо госпрозрахунковий доход. На підприємстві цей доход використовують перш за все на формування фонду оплати праці (фонд заробітної плати і нарахування на неї). Після цього на підприємстві залишається прибуток, який використовують на погашення кредитів, а також для нормального функціонування підприємства. З прибутку створюють резервний фонд (для покриття непередбачених витрат), фонд споживання (матеріальне стимулювання робітників і задоволення їх соціальних потреб) та фонд нагромадження (на здійснення інвестиційної діяльності).
Економічна суть прибутку, його види і методи розрахунку
Прибуток як і собівартість є важливим узагальнюючим, якісним, оціночним показником діяльності підприємств.
Для отримання фінансового результату треба зіставити виручку з затратами на виробництво продукції і її реалізацію, тобто з собівартістю продукції. Підприємство отримує прибуток, якщо виручка перевищує собівартість. У випадку, якщо виручка дорівнює собівартості, то підприємство лише відшкодовує збитки на виробництво і реалізацію продукції, а, прибуток відсутній. Нарешті, якщо затрати перевищують виручку, то підприємство несе збитки.
З економічної точки зору прибуток – різниця між грошовими надходженнями і грошовими видатками. З господарської точки зору прибуток – це різниця між майновим станом підприємства на кінець і початок звітного періоду.
За іншим підходом розмежовують прибуток для цілей оподаткування і економічний прибуток. Прибуток для цілей оподаткування визначається положеннями Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” (ст.3) і розраховується шляхом зменшення скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку та на суму амортизаційних відрахувань. За аналогічним підходом визначається прибуток бухгалтерський, однак між ним та прибутком для цілей оподаткування є відмінності щодо визначення суми валового доходу та суми валових витрат суб’єкта господарювання.
Розглянемо прибуток, який використовується для цілей оподаткування.
В умовах функціонування ринкової економіки прибуток підприємства є джерелом усіх фінансових ресурсів. Він характеризує економічну ефективність виробництва і відображає ступінь використання усіх ресурсів підприємства. Від величини прибутку залежать розміри фонду нагромадження і споживання, тобто технічний, соціальний розвиток підприємства, вибір систем матеріального заохочення.
Кінцевий фінансовий результат називається валовим (балансовим) прибутком (збитком) і складається з фінансового результату від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів та іншого майна підприємства, а також доходів від позареалізаційних операцій, зменшений на суму витрат за цими операціями.
Прибуток класифікується за такими ознаками (табл. 3.13):
джерелами формування;
видами діяльності;
складом елементів, що формують прибуток.
Таблиця 3.13
Класифікація прибутку
Прибуток підприємства

За джерелами формування
За основними видами діяльності
За складом елементів, що формують прибуток

прибуток від реалізації продукції;
прибуток від іншої реалізації;
прибуток від позареалізаційних операцій
прибуток від операційної діяльності;
прибуток від інвестиційної діяльності;
прибуток від фінансової діяльності
маржинальний прибуток;
балансовий (валовий) прибуток;
чистий прибуток


І. Прибуток (збиток) від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається як різниця між виручкою від реалізації в діючих цінах за мінусом ПДВ, акцизів та витрат на виробництво і реалізацію продукції. Його можна визначити двома методами.
По-перше, методом прямого рахунку.
При використанні даного методу всі розрахунки ґрунтуються на прямому підрахунку виручки від реалізації за оптовими цінами підприємства (без ПДВ) та собівартості продукції на весь асортимент, тобто за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (3.62)
де п – кількість видів продукції, яку випускають;
Аі – кількість продукції і-того виду в натуральних одиницях вираження;
Ці – ціна одиниці продукції і-того виду;
Сі – собівартість одиниці продукції і-того виду.
Схематично порядок визначення прибутку від реалізації товарної продукції представлено на рисунку 3.22. Підприємства, що займаються експортною діяльністю, при нарахуванні прибутку з виручки від реалізації продукції виключають транспортні тарифи.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.22. Прибуток від реалізації товарної продукції

По-друге, пофакторним методом.
На величину прибутку можуть впливати такі фактори:
1) Внутрішні або залежні від роботи підприємства: зростання обсягу продукції (вплив прямо пропорційний), зниження собівартості продукції (вплив обернено пропорційний); підвищення якості.
Внутрішні фактори можна розділити на:
виробничі;
невиробничі.
Виробничі фактори в свою чергу включають:
екстенсивні;
інтенсивні.
Екстенсивні фактори впливають на процес отримання прибутку через кількісні зміни: обсягу засобів і предметів праці, фінансових ресурсів, часу роботи обладнання, чисельності персоналу, фонду робочого часу.
Інтенсивні фактори впливають на процес отримання прибутку через "якісні" зміни: підвищення продуктивності обладнання і його якості, використання прогресивних видів матеріалів, модифікацію технології їх обробки, прискорення оборотності оборотних засобів, підвищення кваліфікації і продуктивності праці персоналу, зниження трудомісткості й матеріаломісткості продукції, удосконалення організації праці і ефективніше використання фінансових ресурсів.
До невиробничих факторів відносять постачальницько-збутову і природоохоронну діяльність, соціальні умови праці і побуту.
2) Зовнішні або незалежні від роботи підприємства: фактор цін, тарифів, банківських процентів, податкових ставок і пільг, штрафних санкцій, зміна природних умов.
Пофакторний метод має переваги перед методом прямого рахунку, оскільки він дає можливість конкретно встановити напрямки зростання прибутку, виявити його резерви.
Резервами зростання прибутку, як правило, є збільшення обсягів виробництва продукції, зниження собівартості.
ІІ. До прибутку від іншої реалізації включають прибуток від реалізації продукції (або послуг) непромислових господарств, що перебувають на балансі підприємств (підсобне сільське господарство, транспортне та інше), доходи від реалізації товарно-матеріальних цінностей, які не брали участі у виробничому процесі, прибуток від реалізації основних засобів.
Розрахунок величини даного прибутку проводять аналогічно до розрахунку прибутку від основної діяльності.
Так, прибуток від реалізації основних засобів визначають як різницю між виручкою від реалізації - основних засобів, непотрібного обладнання і витратами, пов'язаними з рекламою і транспортуванням.
ІІІ. Позареалізаційний прибуток (збитки) планують тільки на ті господарські операції, які виникають за нормальних умов виробництва і мають постійний характер. До позареалізаційного прибутку в сучасних умовах входять: прибуток від спільної діяльності підприємств, орендна плата від здачі в оренду приміщення, проценти за реалізацію цінних паперів (акцій, облігацій), штрафи, що їх сплачують інші підприємства за порушення договірних зобов'язань. Суму цього прибутку визначають виходячи з її частки в прибутку від реалізації товарної продукції у звітному році (множенням планового прибутку від реалізації продукції на даний коефіцієнт).
IV. Прибуток від операційної діяльності залежить від специфіки галузі, в якій працює підприємство, і характеризує основний вид діяльності підприємства. Для більшості підприємств базою операційної діяльності є виробничо-комерційна або товарно-збутова діяльність.
V. Прибуток від інвестиційної діяльності включає результати вкладення капіталу, спрямованого на розширення економічного потенціалу підприємства. Наприклад, доходи від участі в спільних підприємствах або вкладення цінних паперів (прибуток від позареалізаційних операцій), або прибуток від реалізації майна (прибуток від іншої реалізації).
VI. Прибуток від фінансової діяльності пов’язаний із забезпеченням підприємства зовнішніми джерелами фінансування (залучення додаткового акціонерного капіталу, емісія облігацій та інших цінних паперів, залучення кредиту, надання кредиту тощо).
VII. Маржинальний прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності (валового доходу від цієї діяльності, зменшеного на суму непрямих податкових платежів) за відрахуванням суми змінних витрат.
VIII. Валовий прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності за мінусом всіх операційних витрат (як змінних, так і постійних).
IX. Чистий прибуток характеризує суму валового прибутку, зменшеного на суму податкових платежів за його рахунок.
Схема формування чистого прибутку підприємства подана в таблиці 3.14.

Таблиця 3.14
Порядок формування чистого прибутку підприємства
Дохід від реалізації продукції
– ПДВ, акцизи та інші податки, які входять до ціни продукції (напр., податок на рекламу)

= Чистий дохід від реалізації продукції
– Змінні операційні витрати

= Маржинальний операційний прибуток
– Постійні операційні витрати

= Валовий операційний прибуток
– Податок на прибуток підприємства та інші обов’язкові платежі з прибутку (напр., оподаткування дивідендів)

= Чистий операційний прибуток



Розподіляють чистий прибуток всередині підприємства на формування фонду нагромадження (фонду розвитку виробництва) і фонду споживання (фонду матеріального заохочення і фонду соціального розвитку). Розподіляють на власний розсуд залежно від потреби і технічного стану підприємства. Схематично це виглядає, як на рис. 3.23.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 3.23. Розподіл прибутку підприємства

Фонд нагромадження формується за рахунок прибутку, його використовують на купівлю і будівництво основних фондів виробничого та невиробничого призначення і здійснення інших капітальних вкладень. Частину засобів фонду нагромадження, спрямовану на довготермінові інвестиції, не витрачають безповоротно. Замість витрачених грошових ресурсів, які рахувалися в активі балансу на розрахунковому рахунку, з'являється еквівалентна вартість інших засобів.
Крім цього, за рахунок фонду нагромадження фінансуються видатки, які мають безповоротний характер:
на проведення науково-дослідних робіт;
на природоохоронні заходи;
видатки понад встановлені норми включення до собівартості для оподаткування;
видатки на випуск цінних паперів;
внески на створення інших підприємств;
сплата штрафних санкцій у випадку приховування прибутку, порушення вимог з охорони навколишнього середовища.
Для контролю за рухом засобів рекомендовано у складі фонду нагромадження відокремлювати фонд нагромадження утворений і фонд нагромадження використаний.
Фонд споживання використовують на фінансування соціальних потреб і матеріальне стимулювання робітників: виплату премій, не пов'язаних з виробничими показниками; виплата матеріальної допомоги; оплату путівок, лікування, медикаментів для робітників і членів їх сімей; виплату дивідендів.
Видатки з фонду споживання мають безповоротний характер.
Резервний фонд призначений для покриття балансових і непередбачуваних втрат, викликаних стихіями.
Державний вплив на вибір напрямків і обсягів використання прибутку здійснюють через податки, податкові пільги, а також економічні санкції відповідно до законодавства України.

7.5. Рентабельність, її види та методи розрахунку
Рентабельність - це відносний показник, який характеризує рівень прибутковості підприємства. Використання його поряд з показником прибутку зумовлено тим, що останній може бути одержаний при використанні більшої або меншої маси виробничих фондів, тобто в показнику прибутку безпосередньо не видно ефективності функціонування основних фондів.
Розрізняють рентабельність виробництва і рентабельність окремих видів продукції. Існує загальна і розрахункова рентабельність.
Загальну рентабельність визначають за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (3.63)
де Пб – сума балансового прибутку; Оф. – середньорічна балансова вартість основних виробничих фондів; Об.к. – середньорічна вартість нормованих оборотних коштів.
Показник розрахункової рентабельності визначають як відношення чистого прибутку до середньорічної вартості основних фондів і оборотних коштів.
Для визначення ефективності поточних витрат у практиці планування і ціноутворення розраховують рентабельність продукції, тобто вигідність виробництва окремих видів продукції.
13 EMBED Equation.3 1415, (3.64)
де П - прибуток від реалізації одиниці продукції;
С - повна собівартість одиниці продукції.
Резервами зростання рентабельності є:
величина прибутку. Чим більший прибуток, тим вищий рівень рентабельності;
величина вартості основних фондів і нормованих оборотних коштів. Чим більша сума авансових коштів на виробництво продукції, тим нижчий рівень рентабельності;
величина собівартості продукції впливає обернено пропорційно на рівень рентабельності: менша собівартість дає вищу рентабельність конкретного виду продукції.
РОЗДІЛ 8
8.1. Характеристика економічної безпеки підприємства
Формування безпеки підприємства має за мету захист його інтересів. Безпека – це такий стан, за яким нейтралізуються або знищуються загрози інтересам, самому існуванню підприємства.
Одне з першочергових значень для підприємства має економічна безпека – нейтралізація факторів, які підривають стійкість функціонування економічного механізму.
Необхідність постійного дотримання економічної безпеки зумовлюється об'єктивно наявним для кожного суб'єкта господарювання завдання забезпечення стабільності функціонування та досягнення головних цілей своєї діяльності. Рівень економічної безпеки підприємства залежить від того, наскільки ефективно його керівництво і спеціалісти (менеджери) будуть спроможні уникнути можливих загроз і ліквідувати шкідливі наслідки окремих негативних складових зовнішнього і внутрішнього середовища.
Мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування нині та забезпечити високий потенціал розвитку в майбутньому.
Перехід до ринкової економіки, поява значної кількості підприємств різноманітних організаційно-правових форм, що базуються на різних формах власності, наявність великої кількості способів конкурентної боротьби, недосконалість конкурентної бази, слабкість державних структур, що покликані створювати нормальні умови для розвитку бізнесу, криміналізація господарського життя та багато інших причин спонукали суб'єктів господарської діяльності більше приділяти уваги економічній безпеці.
Формування системи економічної безпеки залежить від розмірів підприємства, його економічних, фінансових, виробничо-технічних, інформаційних, інтелектуальних, професійних, організаційних та інших можливостей. Як свідчить світовий досвід, малі підприємства частіше за все користуються послугами зовнішніх спеціалізованих організацій: різноманітних консалтингових і маркетингових центрів, фірм з підбору кадрів, так званих кредитних бюро, що надають інформаційні послуги з перевірки ділової репутації партнерів, оборонних агентств та ін.
Середні підприємства, як правило, використовують комбіновану систему безпеки. З одного боку, у випадку необхідності отримують послуги від зовнішньої організації, з іншого – активно опираються на можливості власних служб та підрозділів, наприклад, юридичних, фінансових відділів, служб маркетингу, охорони кадрів, економічного аналізу, діловодства. Інколи з метою підвищення ефективності діяльності цих служб та підрозділів із захисту економічних інтересів на таких підприємствах створюються координаційний орган або призначається керівник, який відповідає за економічну безпеку підприємства.
Для великого підприємства доречно створювати свої власні служби безпеки. Як правило, всю діяльність із забезпечення безпеки координує один із керівників підприємства.
Вся система економічної безпеки включає в себе три базові елементи:
інтереси;
загрози;
захист.
Можна виділити принаймні чотири види економічних інтересів:
інтереси, якими керується сам суб'єкт і які свідомо чи несвідомо направляють його вчинки; їх можна назвати мотиваційними інтересами;
інтереси, які суб'єкт публічно висуває як мотив своїх вчинків і які можуть не співпадати з мотиваційними;
інтереси, під якими можна розуміти фактичні інтереси в тому вигляді, в якому вони виявлені та зафіксовані спостерігачами;
інтереси, які, на думку спостерігачів, найкращим чином відповідають потребам суб'єкта, їх приписним інтересам.
Із найзагальніших ознак загроз, що притаманні всім видам загроз, можна виділити такі: 1) конкретність; 2) реальність; 3) дійсність; 4) створення економічної небезпеки.
Особливі ознаки, що є для конкретних видів загроз, розглядаються в таких аспектах: 1) зміст загрози; 2) форма виявлення; 3) інтенсивність; 4) момент припущеного виконання.
Загроза як елемент системи економічної безпеки є сукупністю діянь (дій або бездіяльності), а також умов і чинників, що породжують економічну небезпеку.
Таке визначення зумовлює певну організаційну структуру загрози, що може бути представлена в такому вигляді:
об'єкт взаємовідносин з приводу загрози;
суб'єкт взаємовідносин з приводу загрози; джерело загрози;
склад загрозливого спрямування;
спосіб і засоби здійснення загрозливого спрямування;
мета здійснення загрозливого спрямування;
умови, в яких відбувається загроза, сприйняття суб'єктом (об'єктом) впливу загрози.
Щоб запобігти або усунути появу конкретної загрози, застосовується третій базовий елемент системи – захист. При цьому головними принципами забезпечення захисту мають бути: а) законність; б) дотримання балансу інтересів держави, підприємств різних форм власності та фізичних осіб; в) їх взаємна відповідальність з забезпечення захисту.
Особливо актуальні проблеми забезпечення безпеки для підприємств з високим рівнем залежності від зовнішніх джерел матеріальних ресурсів та ринків збуту продукції.
Основним джерелом загроз для економічної безпеки виступає зовнішнє середовище. Кожна дія підприємства можлива тільки тоді, коли це допускає середовище. Підприємство постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем, забезпечуючи собі тим самим можливість виживання. Для цього існує розгалужена система зв'язків. В якості зовнішніх зв'язків розуміють канали надходження факторів виробництва від постачальників до збуту продукції клієнтам. Предметом зв'язків можуть бути матеріальні потоки, інформація, фінанси тощо. Поряд з цим існують зв'язки із суміжними підприємствами, контрагентами, конкурентами, організаціями, органами державного управління (рис. 4.1).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис. 4.1. Основні форми прояву реальних загроз безпеці підприємства

Для забезпечення безпеки підприємства повинні виявлятися причини, фактори виникнення економічних загроз, здійснюватись їх моніторинг та прогнозованість.
Моніторинг – це інформаційно-аналітична постійно діюча система спостережень за динамікою показників, які характеризують безпеку. В сучасних умовах роль регулярного, всебічного, об'єктивного моніторингу особливо значна, оскільки має місце висока рухомість, нестійкість соціально-економічних показників, наявність багатьох збуджуючих взаємодій, потребуючих постійної уваги. Якщо якість моніторингу недостатньо висока, то динаміка від'ємних економічних тенденцій, їх виникнення і розвиток можуть вийти із-під контролю і стати некерованими та деякою мірою безповоротними.
На основі моніторингу підприємство повинно розробляти і застосовувати в управлінні механізм впливу на зовнішні та внутрішні фактори з метою управління безпекою. Для цього в стратегічному плані мають бути обґрунтування, які характеризують стан виробничо-господарської діяльності, вихід на порогові значення яких означає виникнення економічної загрози.

8.2. Забезпечення економічної безпеки підприємства
До функціональних складових економічної безпеки можна віднести:
фінансову складову, яка проявляється в забезпеченні ефективного використання виробничих ресурсів;
кадрову складову – ефективне управління персоналом, розвиток інтелектуального потенціалу;
технічну складову – застосування сучасної техніки і прогресивної технології;
правову складову – правове забезпечення діяльності підприємства;
інформаційну складову – ефективне інформаційне забезпечення підприємства;
екологічну складову – дотримання екологічних норма, мінімізація забруднення довкілля;
силову складову – забезпечення фізичної безпеки працівників підприємства і збереження його майна.
Процес організації забезпечення економічної безпеки має включати цілий ряд заходів, що здійснюється поетапно в певній послідовності або одночасно.
Найважливішим етапом забезпечення економічної безпеки підприємства є стратегічне планування і прогнозування його економічної безпеки. Цей етап передбачає розробку стратегічного плану забезпечення економічної безпеки підприємства. У цьому документі необхідно задати якісні параметри використання корпоративних ресурсів підприємства у поєднанні з його організаційно-функціональною структурою і взаємозв'язками структурних підрозділів, а також деякі кількісні орієнтири забезпечення функціональних складових і економічної безпеки підприємства в цілому.
Після розробки стратегічного плану забезпечення економічної безпеки підприємства і вироблення рекомендацій щодо його реалізації відповідно до даних документів здійснюється стратегічне планування фінансово-господарської діяльності.
Другим етапом механізму забезпечення економічної безпеки підприємства є проведення оперативної оцінки рівня забезпечення і поточне тактичне планування економічної безпеки підприємства. Аналіз рівня економічної безпеки підприємства проводиться на основі оцінки ефективності заходів щодо запобігання збиткам і розрахунку функціональних і сукупного критеріїв економічної безпеки підприємства.
Поточне планування економічної безпеки підприємства здійснюється на основі розробки декількох альтернативних сценаріїв розвитку ситуації і розрахунку значень сукупного критерію економічної безпеки по кожному з них. Після вибору за результатами розрахунків кращого варіанта і аналізу інших виробляються оперативні рекомендації щодо поточного планування діяльності підприємства. Ці рекомендації не носять, на відміну від стратегічних, довгострокового характеру і задають не лише якісні орієнтири поточної діяльності підприємства, але й містять кількісні завдання.
На основі оперативної оцінки рівня економічної безпеки підприємства і вироблених рекомендацій здійснюється оперативне планування фінансово-господарської діяльності підприємства, після чого проводиться практична реалізація розроблених планів.
У процесі здійснення підприємством своєї фінансово-господарської діяльності збирається інформація для аналізу стану його економічної безпеки, на основі якої здійснюється оцінка функціональних і сукупних критеріїв економічної безпеки цього підприємства, їх відхилень від планових значень, аналізуються причини виникнення цих відхилень. Після цього виробляються рекомендації щодо коригування набору корпоративних ресурсів, систем стратегічного і поточного планування фінансово-господарської діяльності підприємства, а також системи оперативного управління його діяльністю.
На завершальному етапі здійснюється функціональний аналіз та загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки. Тільки в результаті ретельного здійснення в повному обсязі зазначених дій можна буде досягти належного рівня економічної безпеки підприємства.

8.3. Аналіз та оцінка рівня економічної безпеки підприємства
Очевидно, що оцінка рівня економічної безпеки підприємства за всіма функціональними складовими на основі статистичних методів обробки інформації надто ускладнена, оскільки більшість аспектів цієї проблеми важко піддаються математичній формалізації, а деякі з них – не піддаються зовсім. Проте важливість цієї проблеми для ефективного функціонування підприємства дуже велика, тому пропонується оцінювати рівень економічної безпеки підприємства на основі визначення сукупного критерію економічної безпеки підприємства, що розраховується на основі бачень кваліфікованих експертів за частковими функціональними критеріями економічної безпеки підприємства.
Часткові функціональні критерії економічної безпеки підприємства по кожній з її складових розраховуються на основі оцінки збитків економічної безпеки підприємства і ефективності заходів щодо їх запобігання.
У табл. 4.1 наведена схема, за якою розраховується сукупний критерій економічної безпеки підприємства.
Формула розрахунку сукупного критерію економічної безпеки підприємства (СКЕБ):
13 EMBED Equation.3 1415 (4.1)
де Kі – значення часткових функціональних критеріїв економічної безпеки підприємства; di – питома вага значущості функціональних складових економічної безпеки підприємства (13 EMBED Equation.3 1415); N – кількість функціональних складових економічної безпеки підприємства.
Таблиця 4.1
Схема розрахунку сукупного критерію економічної безпеки підприємства
ФУНКЦІОНАЛЬНІ СКЛАДОВІ

ПОКАЗНИКИ
Фінансова
Інтелектуальна і кадрова
Техніко-технологічна
Політико-правова
Інформаційна
Екологічна
Силова
УСЬОГО

Значення часткових функціональних критеріїв ЕБП









Питомі ваги значущості функціональних складових ЕБП









Сукупний критерії економічної безпеки підприємства: СКЕБ




Питома вага часткових функціональних критеріїв економічної безпеки підприємства у сукупному критерії його економічної безпеки розраховується на основі оцінки сукупних збитків за функціональними складовими.
Безперечно, цей метод розрахунку сукупного критерію економічної безпеки підприємства містить значну частку суб'єктивного фактора бачень експертів, що проводять оцінку рівня економічної безпеки підприємства. Суб'єктивізм методу, що пропонується, відбивається як в оцінці збитків при визначенні часткових функціональних критеріїв економічної безпеки підприємства, так і в процесі розподілу питомої ваги функціональних складових при розрахунку сукупного критерію економічної безпеки підприємства. Однак саме відсутність чітко заданих параметрів оцінки дозволяє найбільш ефективно настроїти цей гнучкий інструмент всебічної оцінки діяльності підприємства на специфіку конкретної організації.
Якісні та кількісні показники
Аналіз рівня економічної безпеки підприємства проводиться на основі порівняння, отриманого внаслідок розрахунку значення сукупного критерію економічної безпеки підприємства з отриманими раніше значеннями цього критерію для підприємства, що аналізується, а також, по можливості, з розрахованими для порівняння значеннями цього критерію для аналогічних підприємств певної галузі. Крім того, порівнюються поточні та минулі оцінки часткових функціональних критеріїв і виявляються ступені впливу зміни стану функціональних складових на зміну значення сукупного критерію економічної безпеки підприємства. Після цього розрахунку необхідно провести функціональний аналіз заходів для підтримування необхідного рівня функціональних складових економічної безпеки підприємства.
Цей функціональний аналіз сприятиме виявленню недоліків і резервів комплексу заходів, що реалізовуються підприємством, для становлення кожної з функціональних складових економічної безпеки і безпеки підприємства в цілому, а також дасть можливість менеджерам підприємства скоригувати функціональну систему його економічної безпеки. Сформулюємо алгоритм проведення такого функціонального аналізу.
Визначення структури негативних впливів за кожною функціональною складовою економічної безпеки підприємства. Відокремлення об'єктивних і суб'єктивних негативних впливів.
Формування списку заходів, що були вжитті підприємством до моменту проведення оцінки рівня його економічної безпеки для усунення впливу негативних факторів. Такі списки заходів формуються за кожною з функціональних складових і за кожним негативним фактором усередині кожної складової. У випадку якщо в минулому було вжито певні превентивні заходи з попередження тих чи інших негативних впливів, їх також необхідно внести до списку заходів, навіть якщо негативні впливи, що очікувалися, так і не мали місця.
Оцінка ефективності вжитих заходів з точки зору нейтралізації конкретних негативних факторів за кожною з функціональних складових економічної безпеки підприємства. Оцінка ефективності вжитих заходів може здійснюватись експертами, що проводять загальну оцінку економічної безпеки певного підприємства, або спеціально запрошеними лише з цією метою, на основі оцінки відношення економічного ефекту, отриманого від реалізації заходів, що оцінюються, відверненого за допомогою цих заходів можливого збитку, до сукупних витрат на реалізацію комплексу заходів і вартості зазнаного збитку за функціональною складовою.
Визначення причин недостатньої ефективності заходів, запроваджених з метою усунення негативних факторів, що вже виникли, і запобігання можливим, а також визначення відповідальних за низьку ефективність реалізації вжитих заходів.
Визначення переліку очікуваних негативних впливів. До цього списку включаються негативні впливи, які не вдалося усунути до певного моменту часу, і тому їхній вплив поширюється надалі, а також ті негативні впливи, що можуть з'явитися у майбутньому.
Вироблення рекомендацій щодо усунення існуючих негативних впливів і попередження можливих.
Оцінка вартості кожного із запропонованих заходів щодо усунення негативних впливів та визначення виконавців, відповідальних за реалізацію заходів, що пропонуються.
Російською економічною академією імені Г.В.Плеханова такий функціональний аналіз пропонується оформляти картою функціонального аналізу економічної безпеки підприємства.
У табл. 4.2 наведено приклад карти функціонального аналізу економічної безпеки підприємства.

Таблиця 4.2
Зразок карти функціонального аналізу економічної безпеки підприємства
Функціональні складові
Негативні впливи
Заходи, яких було вжито для попередження негативних впливів
Отриманий ефект чи попереджені збитки
Ефективність запроваджених заходів
Очікувані впливи
Рекомендовані заходи щодо їх попередження


Очікувані
що реалізувались
що були відвернуті







назва
збиток
назва
збиток
назва
збиток
захід
вартість заходу


назва
збиток
захід
вартість заходу
Відповідальний виконавець

1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16

1. Фінансова
















2. Інтелектуальна і кадрова
















Разом
















Усього

















При заповненні такої карти негативні фактори, що впливають відразу на декілька функціональних складових економічної безпеки, повинні окремо враховуватися за всіма складовими, що змінилися внаслідок цього. При цьому збитки і ефекти слід також розділяти на відповідні складові, а вартість заходів у разі їх повторення в різних складових повинна враховуватися в бюджеті тільки один раз.
Створення карти функціонального аналізу економічної безпеки підприємства дозволяє вирішувати одночасно сукупність найважливіших проблем забезпечення його економічної безпеки. Серед них передусім необхідно виділити такі:
1. Оцінюючи значення фінансових збитків від очікуваних, реалізованих та відвернених негативних впливів, ми можемо отримати достовірне уявлення про масштаби потенційного, відверненого і зазнаного підприємством збитку від сукупності негатив них впливів на його економічну безпеку. Також через аналіз питомої ваги функціональних збитків у загальному сукупному збитку можна досить точно оцінити значущість функціональних складових економічної безпеки підприємства. Схема роз рахунку питомої ваги функціональних складових економічної безпеки підприємства на основі аналізу функціональної структури збитків, розрахованих за картою функціонального аналізу економічної безпеки підприємства, наведена у табл. 4.3.
Принцип розрахунку питомої ваги функціональних складових економічної безпеки підприємства на основі аналізу збитків дозволяє визначити однорідний параметр дослідження складно вимірюваних іншими засобами функціональних складових економічної безпеки, і тому цей метод є вельми ефективним у розв'язанні проблеми оцінки функціональних складових економічної безпеки підприємства.
2. На основі карти функціонального аналізу фахівець має можливість оцінювати ефективність дій, що проводяться підприємством, з метою запобігання можливим і реальним негативним впливам. Ця оцінка здійснюється шляхом віднесення вартості конкретних заходів, спрямованих на відвернення збитків, і отриманих додаткових ефектів до витрат на реалізацію цих заходів і вартості зазнаних збитків незважаючи на запобіжні заходи. Така оцінка повинна здійснюватись у розрізі функціональних складових економічної безпеки підприємства на основі даних карти функціонально го аналізу, а також у розрізі структурних підрозділів підприємства.
Оцінка ефективності діяльності структурних підрозділів на основі співвідношення бюджетів, з одного боку – на проведення заходів для запобігання негативних впливів і з іншого – даних по збитках, що були попереджені, але все ж таки реалізувалися, дає об'єктивну і підкріплену фінансовими розрахунками картину ефективності діяльності усіх структурних підрозділів підприємства як у розрізі забезпечення функціональних складових економічної безпеки підприємства, так і всієї роботи підрозділу в цілому. Оцінка ефективності роботи структурних підрозділів підприємства дозволяє правильно визначати причини виникнення негативних факторів і відповідальних за неефективну протидію їхньому впливові, а також сформувати систему заходів запобігання впливам, що вже діють чи тільки очікуються, ефективно плануючи при цьому розподіл бюджету підприємства по структурних підрозділах і функціональних складових його економічної безпеки.

Таблиця 4.3
Схема розрахунку питомої ваги функціональних складових економічної безпеки підприємства
Функціональні складові економічної безпеки підприємства
Типи збитків



Очікуваний
Відвернутий
Що реалізувався
Сукупність збитків
Питома вага сукупних збитків у розрізі функціональних складових

1. Фінансова






2. Інтелектуальна і кадрова






3. Техніко-технологічна






4. Політико-правова






5. Екологічна






6. Інформаційна






7. Силова






8. Загальний збиток







Для найбільш адекватної оцінки впливу кожної складової економічної безпеки підприємства на загальний рівень економічної безпеки необхідно дослідити такі істотно важливі проблеми:
1. Визначити функціональну складову економічної безпеки підприємства, під якою розуміють сукупність процесів, що здійснюються в організації, з усіма їх характерними особливостями і взаємозв'язками, що складають єдину родинну групу з точки зору їх функціональної ролі в забезпеченні економічної безпеки підприємства. При дослідженні й описі основної суті функціональних складових економічної безпеки підприємства необхідно виділяти:
а) найважливіші фактори, що впливають на стан функціональної складової;
б) основні процеси, що чинять вплив на забезпечення функціональної складової економічної безпеки підприємства;
в) економічні індикатори, що відбивають рівень забезпечення функціональної складової економічної безпеки підприємства;
г) заходи щодо забезпечення максимально високого рівня функціональної складової економічної безпеки підприємства.
При аналізі факторів, що впливають на стан функціональної складової економічної безпеки підприємства, доцільно виділяти внутрішні та зовнішні впливи, суб'єкти цих внутрішніх і зовнішніх впливів, а також склад, стан і методи використання тих корпоративних ресурсів, що беруть участь у процесі забезпечення даної функціональної складової економічної безпеки підприємства. Вельми важливим тут є аналіз як зовнішніх, так і внутрішніх негативних впливів, а також оцінка зазнаних і прогнозування можливих збитків від них для даної функціональної складової та економічної безпеки підприємства загалом.
Планування й аналіз забезпечення функціональних складових економічної безпеки підприємства здійснюється у тісному поєднанні з такими функціями планування і аналізу господарської діяльності підприємства, як:
календарне планування господарської діяльності підприємства;
нормування матеріалів і поставок;
фінансове і бюджетне планування, в тому числі планування заборгованості;
планування персоналу;
планування режимів роботи обладнання;
планування збуту;
бухгалтерський облік і фінансовий аналіз.
4. Розрахунок рівня виконання запланованих значень часткових критеріїв ста ну функціональних складових економічної безпеки підприємства. Здійснюється він шляхом розподілу сумарної загальної оцінки фактичного рівня забезпечення функціональної складової економічної безпеки підприємства до запланованого значення цього показника. Планові та фактичні значення часткових функціональних критеріїв забезпечення економічної безпеки підприємства розраховуються за методикою, аналогічною методиці розрахунку сукупного критерію економічної безпеки підприємства. Частковий функціональний критерій економічної безпеки підприємства за цією методикою необхідно розраховувати як відношення сукупного відверненого збитку за даною складовою економічної безпеки підприємства до суми витрат на реалізацію заходів із запобігання збиткам від негативних впливів і загального зазнаного збитку за складовою. Розрахунку часткового функціонального критерію економічної безпеки підприємства відповідає така формула:
13 EMBED Equation.3 1415, (4.2)
де ЧФК – частковий функціональний критерій рівня забезпечення функціональної складової економічної безпеки підприємства;
Звід – сукупний відвернений збиток за складовою;
В – сумарні витрати на реалізацію заходів із запобігання збиткам з цієї функціональної складової економічної безпеки підприємства в періоді, що аналізується;
Ззаг – загальний зазнаний збиток за даною функціональною складовою економічної безпеки підприємства.
Безсумнівно, що достовірна оцінка всіх можливих зазнаних і відвернених збитків з кожного із заходів, які реалізуються, є надто складною, однак саме така методика співвідношення різних аспектів економічної безпеки підприємства за однорідним критерієм оцінки збитків, який, до того ж, вимірюється в тих самих вартісних одиницях, що й витрати на реалізацію заходів, які вживаються, є, мабуть, найбільш адекватною при розрахунку ефекту, що отриманий від заходів із забезпечення функціональних складових економічної безпеки підприємства.

8.4. Комерційна таємниця як один із найголовніших об'єктів економічної безпеки підприємства
Визначення комерційної таємниці
Закон України від 02.10.92 р. № 2657-ХІІ «Про інформацію» передбачає існування двох видів інформації в Україні: відкриту та з обмеженим доступом. Водночас інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну та таємну.
Таємна інформація – це інформація, що містить відомості, які встановлюють державну та іншу, передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.
Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. До конфіденційної можна віднести будь-яку інформацію професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру. Володарі такої інформації самостійно встановлюють режим доступу до неї, включаючи належність її до конфіденційності, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.
Однак це правило не поширюється на інформацію комерційного та банківського характеру, а також іншу інформацію, правовий режим якої встановлений Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, а також таку інформацію, приховання якої становить загрозу життю і здоров'ю людей.
Під комерційною таємницею підприємства мають на увазі відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державними таємницями, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.
Склад та обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю. Порядок їх захисту визначається керівником підприємства. Визначений перелік відомостей, що є комерційною таємницею, – це інформація, що належить підприємству на праві власності у повному обсязі. Підприємство має право розпоряджатися такою інформацією на власний розсуд і здійснювати щодо неї будь-які законні дії, не порушуючи при цьому права третіх осіб.
Крім того, підприємство як власник відомостей, що містить комерційну таємницю, має право призначити особу (осіб), яка здійснює володіння, користування та розпорядження такою інформацією, і визначити правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо комерційної таємниці. Але відповідно до закону, не будь-якій інформації підприємство може надати режим комерційної таємниці, обмеживши таким чином до неї доступ третіх осіб і насамперед контролюючих органів. Це обумовлено тим, що законом не визначено перелік відомостей, що становлять комерційну таємницю. Законом про підприємства передбачено, що склад та обсяг відомостей, які становлять комерційну таємницю підприємства, визначаються його керівником з урахуванням Постанови Кабінету Міністрів України від 09.08.93 р. № 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційну таємницю».
Доступ державних органів влади до комерційної таємниці
У разі якщо інформація, право на отримання якої надано державному органу законом, не міститься в переліку відомостей, що не становлять комерційну таємницю, згідно з Постановою КМУ № 611, і підприємство нібито правомірно надасть такій інформації статус комерційної таємниці, воно все одно буде зобов'язане розкрити таку інформацію на вимогу компетентного органу. Головним аргументом органів влади в такій ситуації буде посилання на чинне законодавство України, яке дійсно встановлює повноваження ряду органів влади з отримання інформації від фізичних та юридичних осіб усіх форм власності, необхідної зазначеними органами для реалізації своїх повноважень. Перелік таких органів наведено в табл. 4.4.

Таблиця 4.4
Перелік органів державної влади, які мають право на одержання конфіденційної інформації
№ з/п
Орган, який має право на одержання конфіденційної інформації
Підстава
Відомості та документи, які надають суб'єктам підприємницької діяльності при перевірці чи запиті компетентних органів

1.
Служба безпеки України
П. 3 ч. 1 ст. 25 Закону України від 25.03.92 р. 2229-ХІІ «Про Службу безпеки України»
Службова документація та звітність з питань державної безпеки України

2.
Підрозділи МВС, СБУ, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність
П. 4 ч.1. ст. 8 Закону України від 18.02.92 р. 2135-ХІІ«Про оперативно-розшукову діяльність»
Відомості та документи, що характеризують діяльність підприємств, а також спосіб життя окремих осіб підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів

3.
Що ведуть боротьбу з організованою злочинністю
Пп. «б» п.2 ст. 12 Закону України від 30.06.93 р. 3341-XII «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»
Інформація документи про операції, рахунки, вклади внутрішні та зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб. Надається негайно, а якщо це неможливо - не пізніше ніж протягом 10 діб

4.
Міліція
П. 17 ч. 1 ст. 11 Закону України від 20.12.90 р. 565-ХІІ «Про міліцію»
Відомості необхідні у справах про злочини, що знаходяться у проваджені міліції

6.
Державна податкова служба
Ст. 11 Закону України від 04.12.90 р. 509-XII «Про державну податкову службу»
1. Грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, кошториси, декларації, товарно-касові книги, інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків, інших платежів.
2. Показники РРО і комп'ютерних систем, що застосовують для розрахунків за готівкою з споживачами. Наявність свідоцтва про державну реєстрацію, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо).
3. Пояснення про джерела отримання доходів, обчислення і сплати податків, інших платежів. Інформація про внесення до Державного реєстру фізичних осіб – платників податку та інших обов'язкових платежів

7.
Антимонопольний комітет України
Ст. 16 Закону України від 26.11.93 р. 3659-XII «Про антимонопольний комітет України»
Документи та інші матеріали, необхідні для проведення перевірки антимонопольного законодавства

8.
Органи дізнання та органи попереднього слідства
Ст. 66 Кримінально-процесуального кодексу України
Документи, які можуть встановити необхідні у справі фактичні дані. Виконання цих вимог є обов'язковими для усіх громадян, підприємств і організацій

9.
Органи прокуратури України
Ст. 8 Закону України від 05.11.91р. 1789-XII «Про прокуратуру»
Статистична та інша інформація або копії, необхідні для здійснення прокурорського нагляду чи розслідування, видаються на вимогу прокурора або слідчого, інструкції, накази та інші акти і документи

10.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України
Ст. 8 Закону України від 30.10.96 р. 448/96 ВР «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»
Документи фінансово-господарської діяльності емітентів осіб, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, фондових бірж та само регульованих операцій


8.5. Служба безпеки на підприємстві
Основні положення
Багатогранність сфер забезпечення і захисту інформації потребує створення спеціальної служби, яка здійснює реалізацію спеціальних захисних заходів. За кордоном чисельність і склад служби безпеки підприємства (фірми, компанії тощо) визначається реальними потребами підприємства і ступенем конфіденційності його інформації. Залежно від масштабів і потужностей організації діяльність із забезпечення підприємства і захисту інформації може бути реалізована від абонентного обслуговування силами спеціальних центрів безпеки до повномасштабної служби компанії з розвиненою штатною чисельністю. В іноземних джерелах розглядається така структура служби безпеки фірми.
Основними завданнями служби безпеки (СБ) підприємства виступає забезпечення безпеки підприємства, виробництва, продукції та захист комерційної, промислової, фінансової, ділової та іншої інформації незалежно від її призначення і форми при всій різноманітності можливих каналів її розповсюдження та різноманітних дій конкурентів.
СБ підприємства утворюється наказом директора з метою захисту економічних інтересів підприємства.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 4.2. Організаційна схема служби безпеки в Європі

СБ є самостійним підрозділом і підпорядковується безпосередньо керівнику підприємства.
Керівництво СБ здійснює начальник СБ, який призначається і звільнюється з посади керівником підприємства.
Структура і штат СБ за представленням начальника затверджується керівником підприємства.
Діяльність СБ фінансується за рахунок включення її витрат у собівартість робіт, які виконує підприємство.
У своїй діяльності СБ керується законами України, указами президента, постановами Кабінету Міністрів України, відомчими наказами та вказівками, Статутом підприємства, наказами керівництва підприємства.
Основні функції служби безпеки
Відповідно до основних завдань СБ виконує такі функції:
1. З питань допуску працівників до інформації, що охороняється:
спільно зі спеціалістами, відповідальними виконавцями розробляється перелік відомостей, які становлять комерційну таємницю (КТ) підприємства. Вносить відповідні документи на розгляд і затвердження керівника. Контролює відповідність змісту та умов проведення робіт реквізиту «КТ – власність підприємства» та строки його дії;
розробляє та здійснює заходи, які забезпечують доступ до охоронної інформації тільки тих осіб, яким це необхідно для виконання службових обов'язків;
розробляє систему організаційних та технічних заходів, які регламентують усередині об'єктовий режим підприємства;
здійснює контроль за виготовленням, звітом, зберіганням, видачею та використанням бланків службових посвідчень, печаток, штампів підприємства, а також металевих і мастичних печаток з індивідуальними обліковими номерами.
2. З питань діловодства:
організовує і веде діловодство: контролює забезпечення встановленого порядку розмноження документів, їх обрахунку, зберігання та користування ними;
забезпечення дотримання правил відправлення документів, які містять комерційну таємницю підприємства;
розробляє і здійснює заходи з передбачення розголошення інформації при проведенні діловодства.
3. З питань передачі та прийому інформації технічними засобами зв'язку:
організовує прийом-передачу охоронної інформації та відкритої кореспонденції телетайпом, телексом, телефаксом;
обирає ефективні та економічні заходи зв'язку в залежності від характеру інформації, що передається. Обраховує та аналізує вхідну та вихідну кореспонденцію, оперативно доводить до адресантів.
4. З питань забезпечення пропускного режиму, охорони майна персоналу підприємства, контролю за протипожежною безпекою:
розробляє документи, які регламентують пропускний режим та затверджують їх у керівництва підприємства. Оформлює, обраховує, видає забирає всі види пропусків на території підприємства; контролює оформлення документів на ввіз та вивіз матеріальних цінностей;
організовує контрольно-пропускні пости. Встановлює тимчасовий режим охорони об'єктів підприємства. Експлуатує технічні засоби охорони.
розробляє і здійснює заходи з забезпечення особистої безпеки персоналу;
слідкує за станом протипожежної безпеки, передбачає заходи з уникнення порушень.
5. З питань інженерно-технічного забезпечення охоронної інформації та охорони підприємства:
розробляє вимоги до приміщень, де ведуться операції з охоронною інформацією, зберігаються відповідні документи, вироби, а також матеріальні цінності. Проводить атестацію приміщень і об'єктів зберігання матеріальних цінностей. Організовує установку та експлуатацію технічних засобів захисту, в тому числі й засобів протидії технічним розвідникам;
організовує спецперевірки та спецдослідження. Контролює документи з експлуатації;
веде обрахунок сейфів, металевих шаф, спеціальних сховищ (а також ключів до них), в яких дозволено постійно або тимчасово зберігати документи, які містять цінну інформацію (з реквізитом «КТ – власність підприємства»);
контролює виконання заявок (договорів) на встановлення засобів зв'язку.
6. З питань безпеки інформації здійснює:
приймає участь у підборі кадрів, здатних вести ефективну роботу із зарубіжними фірмами та в підготовці оформлення виїзних документів для закордонних відряджень;
приймає участь у підготовці документів та матеріалів (програми, контракти) з зовнішньоекономічної діяльності, організації переговорів та інших сумісних із закордонними спеціалістами заходів на території підприємства та за її межами.
Здійснення методичної допомоги відповідним виконавцям з питань забезпечення економічної безпеки при підписанні договорів зі сторонніми організаціями.
Участь в експертизі матеріалів, підготованих до відкритої публікації (статті, доповідь, реклама тощо).
Здійснює організаційно-методологічне керівництво, уповноважене з захисту комерційної таємниці в структурі підрозділів. Проводить консультації для співробітників підприємства з організаційно-правовими питаннями забезпечення економічної безпеки та способи захисту охоронної інформації.
10 Із залученням спеціалістів підприємства вивчає всі види діяльності підрозділів з метою виявлення та закриття можливих каналів розповсюдження охоронної інформації та нанесення економічного збитку.
11. Організовує службові розслідування за фактами розголошення комерційної таємниці, втрати документів або виробів, які містять такі відомості.
Здійснює зв'язок з правоохоронними та іншими державними органами захисту комерційної таємниці.
Склад служби безпеки
Організаційно служба безпеки складається з таких структурних одиниць:
відділу режиму та охорони, в складі сектора режиму та сектора охорони;
спеціального відділу в складі сектора обробки секретної документації та сектору обробки документів з грифом «Комерційна таємниця»;
інженерно-технічна група;
група безпеки зовнішньої діяльності.
Права, обов'язки та відповідальність працівників служби безпеки.
Мають право:
вимагати від усіх співробітників підприємства, партнерів, клієнтів чіткого і неухильного виконання вимог нормативних документів або договірних зобов'язань із захисту комерційної таємниці;
вносити пропозиції з удосконалення правових, організаційних та інженерно-технічних заходів із захисту комерційної таємниці.
Зобов'язані:
здійснювати контроль за відповідністю «інструкції з захисту комерційної таємниці».
доповідати керівництву про факти порушення вимог нормативних документів з захисту комерційної таємниці та інших дій, які можуть призвести до розповсюдження інформації або втрати документів чи виробів;
не допускати неправомірного ознайомлення із документами та матеріалами з грифом «Комерційна таємниця» сторонніх осіб.
Співробітники СБ несуть відповідальність за особисте порушення безпеки комерційної таємниці і за невикористання своїх прав при виконанні функціональних обов'язків з захисту конфіденційності відомостей працівниками підприємства.
Позаштатні структури служби безпеки.
З метою більш широкого і якісного огляду та виконання захисту комерційної таємниці рішенням керівництва підприємства та СБ можуть утворюватись окремі комісії, які вирішують певні контрольно-ревізійні функції на тимчасовій або постійній основі, такі як:
квартальні або річні комісії з перевірки наявності, стану та звітності документів (матеріалів, відомостей, цінностей);
комісії з оцінки можливостей публікації періодичних документів, об'яв, проспектів, інтерв'ю та інших виступів;
періодично перевірочні комісії для визначення рівня знань та вмінь виконувати вимоги нормативних документів з захисту комерційної таємниці, а також з оцінки ефективності та надійності захисту заходів з забезпечення безпеки підприємства.
8.6. Основні характеристики процесу реструктуризації підприємства
Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначає процес реструктуризації підприємства – здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом його поділу з переходом боргових зобов’язань до юридичної особи, що не підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів.
Сучасному економічному стану України характерні кризові явища в економіці, які викликані зниженням купівельної спроможності населення та деформованою структурою виробництва. Для забезпечення ефективного розвитку виробничого потенціалу країни необхідна структурна перебудова існуючої системи виробництва. Вона може бути практично реалізована шляхом проведення ефективної політики реструктуризації та санації підприємств, які потенційно є конкурентоспроможними, або ж ліквідації збиткових і збанкрутілих підприємств.
Метою проведення реструктуризації є створення суб’єктів підприємницької діяльності, які здатні ефективно функціонувати в умовах ринкової економіки та виготовляти конкурентоспроможну продукцію, бути технічно забезпеченими і фінансово дієздатними.
Реструктуризацію можна проводити на мікро- та макрорівні.
На мікрорівні передбачається проведення реструктуризації на рівні підприємств. Це стосується перебудови їх виробничо-технічних, організаційних та фінансових систем.
Щодо реструктуризації на макрорівні, то в такому випадку діяльність спрямовується на зміну співвідношення окремих галузей, розвитку елементів ринкової інфраструктури, механізмів управління економікою, приватизаційними процесами.
Процес реструктуризації врешті-решт повинен забезпечувати платоспроможність підприємств, що обумовлюється зменшенням витрат, підвищенням продуктивності праці, покращанням якості продукції, запровадженням нових технологій, модернізацією обладнання.
Процес реструктуризації може бути викликаний низкою зовнішніх і внутрішніх причин.
Зовнішні чинники реструктуризації:
технологічний прогрес (використання новітніх технологій, ефективних транспортних мереж, передових методів інформаційного зв’язку);
міжнародна економічна інтеграція (скорочення торговельних і митних бар’єрів, вільний потік капіталу, підвищення мобільності робочої сили, утворення економічних угруповань, монетарна інтеграція та створення міжнародних валют);
докорінні зміни на ринках розвинутих країн(зменшення ступеня державного регулювання економіки, більш агресивний експорт, пошук додаткових ринків збуту);
зміни соціально-економічних систем (трансформація економічних систем країн Центральної та Східної Європи та Азії, зростання долі приватного сектора);
політика уряду (податкова, кредитна, митна, соціальна, інформаційна).
Внутрішні чинники реструктуризації:
незадовільний рівень загального менеджменту (слабка орієнтація на ринок, відсутність стратегії, низька кваліфікація кадрів);
слабкий фінансовий менеджмент {управління грошовими потоками, прийняття інвестиційних рішень, управління витратами);
неконкурентоспроможність продукції (поява нових продуктів і конкурентів, виробництво застарілої продукції, падіння обсягів продажу);
високі витрати (високі постійні витрати, високі змінні витрати, високий рівень точки беззбитковості, високий рівень втрат, висока вартість сервісу);
слабка робота служби маркетингу;
конфлікт інтересів (власників, робітників, клієнтів, партнерів).
Основними завданням реструктуризації підприємства є:
забезпечення виживання підприємства;
відновлення конкурентоспроможність підприємства на ринку. Особливості та характер реструктуризаційних процесів залежать від виду реструктуризації підприємств та організацій (рис. 4.4).
Часткова реструктуризація (обмежена) використовується підприємством для відновлення технічної та економічної дієздатності. Заходи, які можна вжити, це переоцінка активів, зниження дебіторської заборгованості, реструктуризація боргів та ін.
Якщо проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді необхідно застосовувати комплексну реструктуризацію (усебічну). Вона охоплює більш суттєві зміни у розробці нової організаційної структури, технологічної, трудової, технічної та продуктової політики, зміни у менеджменті, організації тощо.
Санаційна реструктуризація (відновна) використовується для підприємств, які перебувають у передкризовому або кризовому стані і мають намір вийти з нього.

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 4.4. Класифікація видів реструктуризації

Ознаками такої реструктуризації є: висока заборгованість; втрата ринкових позицій: великі запаси готової продукції: проблеми з постачанням та залишками матеріалів; незавершеність виробництва; втрата ліквідності.
Основними напрямами санаційної реструктуризації є: зменшення розмірів підприємства; скорочення ринків; скорочення ресурсів; скорочення пропозиції.
Адаптаційна реструктуризація (прогресивна) використовується за відсутності кризи, але з появою негативних тенденцій з метою їх подолання та адаптації підприємства до нових ринкових умов.
Ознаками такої реструктуризації є: зниження загальної ефективності; вичерпання ринкового потенціалу; відсталість порівняно зі світовими стандартами; перспективи на інших ринках; низька ефективність управління.
Основними напрямами адаптаційної реструктуризації є: розвиток нових внутрішніх та зовнішніх ринків; розвиток нових продуктів.
Випереджаюча реструктуризація має місце На успішних підприємствах, які передбачають можливість зміни умов функціонування і прагнуть підсилити свої ключові позиції та конкурентні переваги.
Управлінська реструктуризація пов’язана з системою підготовки і перепідготовки персоналу з орієнтацією на конкурентоспроможне функціонування підприємства, зі зміною його організаційної структури, менеджменту, маркетингу, інноваційної та технологічної політики.
Технічна реструктуризація забезпечує підприємству відповідний рівень виробничого потенціалу, технології, ноу-хау, ефективних систем постачання й логістики, що дозволить виготовляти конкурентоспроможну продукцію та виходити на ринок.
Економічна реструктуризація повинна забезпечити достатній рівень рентабельності шляхом оптимізації капітальних і поточних витрат, обсягу продажу, збалансованої цінової політики та ін.
Фінансова реструктуризація досягається, коли суб’єкт господарювання матиме таку структуру балансу підприємства, за якої показники ліквідності та платоспроможності задовольнять вимоги ринку, а також позбудеться проблем із виплатою кредитів, відсотків та з погашенням інших боргових зобов’язань.
Організаційно-правова реструктуризація стосується зміни організаційної структури, власника державних підприємств та зміни власності через зміну участі в капіталі, характеризується процесами комерціалізації та корпоратизації підприємств.
Оперативна реструктуризація пов’язана з підвищенням своєї ліквідності за рахунок внутрішніх ресурсів у рамках санаційної реструктуризації. Триває декілька місяців, оскільки оперативні зміни на підприємстві потребують проведення комплексу заходів основними з яких є:
створення нових складових структурних підрозділів підприємства;
зміна окремих складових організаційної структури підприємства;
оперативне зниження дебіторської заборгованості;
зменшення величини оборотних фондів через виявлення і реалізацію зайвих запасів;
скорочення обсягів основних фондів через реалізацію зайвого обладнання, транспортних засобів тощо;
аналітична оцінка і припинення здійснення неефективних інвестицій та ін.
Стратегічна реструктуризація здійснюється в довгостроковому періоді,
базується на результатах оперативної реструктуризації і передбачає залучення як внутрішніх, так і зовнішніх джерел фінансування в межах адаптаційної та випереджаючої реструктуризації. Для досягнення конкурентоспроможності необхідно визначити стратегічну мету підприємства, розробити стратегічну концепцію розвитку, а також напрями та інструменти реалізації цієї мети. Основними з них є: диверсифікація виробництва; завоювання нових ринків збуту; підвищення кваліфікації персоналу; придбання нового устаткування; впровадження новітніх технологій; сертифікація виробництва; реструктуризація організаційної структури підприємства; реструктуризація власності; купівля-продаж бізнесу.

8.7. Санація (фінансове оздоровлення) підприємства
Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначає процес санації підприємства системою заходів, що здійснюються під час упровадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.
Процес санації можна характеризувати як систему заходів, спрямованих на запобігання його банкрутству.
Санація підприємства може проводитись у трьох випадках:
До моменту порушення кредиторами питання про банкрутство, якщо підприємство звертається за зовнішньою допомогою у спробі вийти з кризи.
Якщо підприємство, звернувшись до господарського суду із заявою щодо порушення справи про банкрутство, одночасно пропонує умови своєї санації.
Якщо рішення суду про санацію виносить господарський суд на підставі одержаних пропозицій щодо задоволення вимог кредиторів до боржника і виконання його зобов’язань перед бюджетом.
Класична модель санації передбачає послідовне здійснення відповідних заходів (рис. 4.5).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Рис. 4.5. Класична модель санації підприємства

Процес санації проводиться на основі оцінки фактичного фінансового стану підприємства за даними бухгалтерської та фінансової документації. Проведення такого аналізу дає змогу визначити: якщо виробничий потенціал підприємства зруйнований, структура балансу незадовільна, то приймається рішення про ліквідацію підприємства; якщо ж підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, прибутковість, має ринки збуту, підготовлений управлінський персонал і продукція відповідає пріоритетним напрямкам, то приймається рішення про проведення санації.
При проведенні санації необхідно визначити основні стратегічні цілі та тактику проведення санації (забезпечення прибутковості, рентабельності, конкурентоспроможності та ін.). Суть стратегії полягає у виборі найвигіднішого варіанта розвитку підприємства.
На підставі обґрунтованої стратегії розробляється програма санаційних заходів, розроблених на основі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів та висновків про можливість залучення капіталів.
На базі санаційної програми розробляється проект санації, який містить техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, конкретні графіки і методи залучення коштів, терміни окупності інвестицій, оцінку ефективності санаційних заходів, прогнозовані результати санації.
Техніко-економічного обґрунтування санації підприємства складається з таких розділів:
загальні положення;
характеристика підприємства;
аналіз ринку;
забезпеченість ресурсами;
основні технічні рішення щодо перепрофілювання підприємства;
персонал підприємства і продуктивність праці;
кошторис витрат на будівництво;
собівартість продукції;
оцінка ефективності заходів для санації підприємства;
основні техніко-економічні показники підприємства, що підлягає санації;
фінансова й економічна оцінка санації;
висновки та рекомендації.
Для техніко-економічного обґрунтування санації підприємства використовується низка показників, які слід розглядати в базовому та перспективному (після проведення санації) періодах:.
Такими показниками є:
рентабельність продукції;
рентабельність виробництва;
термін окупності інвестицій;
обсяг фінансових ресурсів для проведення санації;
точка беззбитковості;
витрати на виробництво і реалізацію продукції;
обсяг реалізованої продукції;
умови та строки погашення кредитів;
використання виробничих потужностей;
чисельність працюючих;
показники фінансової стійкості.
Бізнес-план санації спрямований на відновлення платоспроможності боржника і досягнення ефективної діяльності з урахуванням наданої підтримки для проведення санаційних заходів.
Бізнес-план фінансового оздоровлення може мати такі розділи:
1.Загальна характеристика підприємства та його фінансового стану.
2.Основні параметри проекту бізнес-плану (обґрунтування варіанта санації, розрахунок обсягу необхідних фінансових ресурсів, строки реалізації плану і погашення інвестованих коштів, фінансові результати реалізації плану).
3.Заходи фінансового оздоровлення (заходи організаційно-економічного, технічного характеру та фінанси, необхідні для їхнього здійснення):
реформування системи управління (зміна складу керівників, заміна в методах та структурі управління, обґрунтування необхідної чисельності персоналу), перепідготовка персоналу;
інвентаризація активів підприємства, продаж зайвих;
упровадження нових засобів автоматизації та механізації виробництва, прогресивних технологій, удосконалення організації праці;
виявлення резервів зниження витрат виробництва і обґрунтування шляхів їх реалізації;
встановлення контролю витрат;
реструктуризація боргів перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокові позики або іпотеки;
перепрофілювання підприємства;
закриття нерентабельних виробництв;
відстрочка, розстрочка або прощення частини боргів, про що укладається окрема мирова угода;
продаж дочірніх підприємств, незавершеного будівництва, зайвого устаткування, матеріалів і залишків готової продукції;
інші методи відновлення платоспроможності боржника.
Характеристика ринку та конкуренції (характеристика галузі та перспективи її розвитку; сегменти ринку цього бізнесу; основні конкуренти та їхні конкурентні переваги; стратегія виживання на ринку; очікувані зміни на ринках).
Маркетингова діяльність підприємства (стратегія маркетингу, канали розподілу та збуту, життєвий цикл товару).
Виробничий план підприємства та його ресурсне забезпечення (виробнича програма підприємства, обсяг продажу товару, потреба в основних фондах, оборотних коштах, персоналі, інвестиціях).
Фінансовий план – це найважливіший розділ бізнес-плану санації (прогнозування фінансових результатів, обґрунтування джерел фінансування, складання прогнозного балансу, розрахунок фінансових коефіцієнтів тощо).
Обґрунтування варіантів подолання найбільш, імовірних ризиків при проведенні санаційного процесу.
Порядок проведення санації підприємств України регулюється чинним законодавством, а саме Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Цей закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Законом визначено механізм фінансового оздоровлення залежно від масштабів кризового стану підприємства та умов надання йому зовнішньої допомоги. У зв’язку з цим розрізняють два види санації:
1. Санація підприємства без зміни статусу юридичної особи. Здійснюється з метою усунення неплатоспроможності підприємства, якщо його кризовий стан є тимчасовим. Санація може відбуватись у таких формах:
погашення боргу підприємства за рахунок бюджетних коштів (тільки для державних підприємств);
погашення боргу підприємства за рахунок цільового кредиту банку (здійснює комерційний банк, що обслуговує підприємство);
переадресування боргу на іншу юридичну особу (такою особою може бути підприємство, що виявило бажання у санації підприємства-боржника; повинна бути згода кредитора);
випуск облігацій або інших боргових цінних паперів під гарантію санатора (здійснює комерційний банк, що обслуговує підприємство).
2. Санація підприємства зі зміною статусу юридичної особи. Здійснюється за умови глибокої кризи підприємства, має назву реорганізації підприємства; передбачає зміну форми власності, організаційно-правових форм діяльності та ін. Санація може відбуватись у формах:
злиття підприємства-боржника з іншим фінансово стійким підприємством;
поглинання підприємства-боржника підприємством-санатором;
розподіл підприємства (використовується для підприємств із багатогалузевою господарською діяльністю; виділені в процесі розподілу підприємства одержують статус нової юридичної особи, а майнові права і обов’язки переходять до кожної з них на основі поділу балансу);
перетворення на відкрите акціонерне товариство (здійснюється за ініціативою групи засновників);
передача в оренду (найпоширеніша при санації державних підприємств);
приватизація державного підприємства (регламентується системою законодавчих актів).
При порівнянні базових та перспективних показників особливу увагу слід звертати на показники прибутковості, їх динаміку, чинники, які забезпечують зростання прибутку, джерела зниження витрат на виробництво продукції, прискорення обігу оборотних коштів.
Фінансування санаційних заходів може здійснюватися: власниками підприємства; персоналом підприємства у формі відстрочки або відмови від винагороди за виробничі результати; надання працівниками позик; купівлі акцій цього підприємства; кредиторами шляхом пролонгації та реструктуризації наявної заборгованості; повної або часткової відмови від своїх вимог; надання додаткових кредитів; специфічною формою санації є надання цільового банківського кредиту під максимально високу ставку; Національним банком України у формі проведення цільових кредитних аукціонів для комерційних банків під програми санації виробництва; державою, якщо вона визнає продукцію підприємства суспільно необхідною і розраховує на збільшення надходжень до бюджету внаслідок збільшення випуску та збуту цієї продукції. Однак клопотання про проведення санації може бути подане лише боржником, власником підприємства-боржника та кредитором.
Клопотання про проведення санації має бути подане до господарського суду.
Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів виносить ухвалу про проведення санації підприємства-боржника та призначення керуючого санацією.
Протягом 7 днів від дня винесення визначення про проведення санації учасники санації зобов’язані заключити угоду, в якій повинні міститися зобов’язання про задоволення вимог усіх кредиторів підприємства-боржника в узгоджені з ними терміни, строки проведення санації та інші умови. Відповідальність за виконання зобов’язань перед кредиторами учасники санації несуть солідарно, якщо в угоді не передбачене інше.
Санація вводиться на строк не більше 12 місяців.
За клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією цей строк може бути продовжено ще до 6 місяців або скорочено. У разі неспроможності державних або муніципальних підприємств термін проведення санації подовженню не підлягає.
Після закінчення 12 місяців з початку санації повинно бути задоволено не менше 40% загальної суми вимог кредиторів.
Контроль за проведенням санації здійснює господарський суд, який виніс визначення про проведення санації.
Господарський суд розглядає заяви членів трудового колективу підприємства-боржника, його власника або кредитора про неефективність санації.
Господарський суд на основі перевірки заяви може прийняти рішення аж до припинення санації. У цьому випадку господарський суд ухвалює рішення про визнання боржника неспроможним (банкротом) і про відкриття конкурсного виробництва.
Якщо санація дала позитивні результати (зобов’язання перед кредиторами виконані, відновлена платоспроможність підприємства), то господарський суд виносить визначення про завершення санації і припинення справи про банкрутство підприємства.
8.8. Банкрутство як засіб оздоровлення економіки
Поняття "банкрутство" органічно властиве сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує неспроможність підприємства задовольняти вимоги кредиторів щодо оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов’язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди.
За нормальних умов господарювання акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості підприємства. Одна з перших ознак можливого банкрутства – спад прибутковості нижче за вартість його капіталу. Відсотки за кредит і дивіденди, що сплачуються підприємством, перестають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання, а вкладання коштів у таке підприємство стає невигідним.
Банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідної процедури.
Економічний зміст банкрутства полягає в тому, що із господарського обороту вилучаються неплатоспроможні підприємства. Оскільки економічна неспроможність одного підприємства відображується на фінансовому стані інших суб’єктів господарювання, які є його контрагентами, то банкрутство дає можливість іншим підприємствам покращити свої справи та досягнути фінансової стабільності.
Без процесу банкрутства економіка не може бути еластичною. Економічна відповідальність, формою реалізації якої виступає банкрутство, дає можливість господарюючим суб’єктам працювати ефективно. В протилежних випадках фінансові, трудові, матеріальні ресурси через ринкову інфраструктуру переходять від неефективно до успішно працюючих підприємств. Таким чином, банкрутство підприємств перетворюється на плату за результативність виробничо-господарської діяльності. Підприємство, яке не здатне до конкуренції і не знайшло свого місця на ринку товарів і послуг, не маючи власних резервів проводити санацію або реструктуризацію, повинне припинити своє існування, щоб створити можливість на його місці виникнути іншому, конкурентоспроможному підприємству. Для того щоб упорядкувати процес банкрутства, запобігти так званому "фіктивному банкрутству", необхідно мати відповідну базу, яка регламентує процедуру санації чи ліквідації підприємства. Законодавство про банкрутство захищає право власності і дає можливість власникам проводити необхідні економічні рішення, які не суперечать законодавству, і відповідно – брати на себе всю відповідальність за рішення і ризики. З іншого боку, господарське законодавство покликане захищати кредиторів від недобросовісних і неплатоспроможних партнерів, гарантувати їм повернення вкладених у підприємство коштів.
Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, суб’єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", здійснює державний орган з питань банкрутства.
Державний орган з питань банкрутства має такі повноваження:
сприяє створенню організаційних, економічних умов, необхідних для реалізації процедур для відновлювання платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, щодо яких порушена справа про банкрутство;
організує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);
здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють дії як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією ліквідатори);
забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;
здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;
організує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;
готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак прихованого, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%;
готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України типові документи щодо здійснення процедури банкрутства.
Законодавством України передбачені заходи щодо запобігання банкрутству боржника та його позасудові процедури:
Засновники (учасники) боржника – юридичної особи, власник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов’язані вживати своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника.
Власником майна боржника державного чи приватного підприємства, засновниками (учасниками) боржника – юридичної особи, кредиторами боржника, іншими особами в межах заходів щодо запобігання банкрутству боржника може бути надана фінансова допомога в розмірі, достатньому для погашення зобов’язань боржника перед кредиторами, у тому числі зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) і відновлення платоспроможності боржника (досудова санація).
Надання фінансової допомоги боржнику зобов’язує його взяти на себе відповідні зобов’язання перед особами, які надали таку допомогу.
Досудова санація державних підприємств проводиться за рахунок коштів державних підприємств та інших джерел фінансування. Обсяг коштів для проведення досудової санації державних підприємств за рахунок коштів Державного бюджету України щорічно встановлюється законом про Державний бюджет України.
Територіальним органом з питань банкрутства є регіональне (обласне) управління Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції.
Розглянемо правову базу з питань банкрутства підприємств як форму реалізації державної політики в сфері оздоровлення економіки. Сучасне законодавство про банкрутство вирішує низку таких важливих питань:
Охорона інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника.
Охорона інтересів одних кредиторів від недобросовісних дій інших кредиторів.
Охорона інтересів боржника від недобросовісних дій його кредиторів. Існує декілька шляхів виходу підприємства зі стану банкрутства:
Адміністративне керування. Призначення досвідченого адміністратора полягає в тому, щоб урятувати підприємство від банкрутства.
Адміністративна ліквідація. Заставні кредитори призначають ліквідаторів. Заставний кредитор – це кредитор, наприклад банк, який дає позичку під гарантовану заставу. Ліквідатор значною мірою виконує функції адміністратора, з тією лише різницею, що його завдання полягає у забезпеченні достатньої кількості коштів для розрахунків із кредиторами.
Добровільна ліквідація. Підприємство за власним бажанням залишає бізнес, а акціонери призначають ліквідатора для реалізації активів підприємства для того, щоб повернути кошти кредиторам.
Недобровільна (примусова) ліквідація. Кредитори виступають з ініціативою банкрутства і звертаються до суду. Суд призначає ліквідаторів, які беруть на себе керування і здійснюють процедуру банкрутства.
5.Добровільна домовленість. Здійснюється у випадках, коли підприємство досягає згоди з кредиторами без апеляційного суду з суперечливих питань.
Діалектика процедури банкрутства передбачає судові процедури розпорядження майном боржника, санації, мирової угоди, ліквідації. В судових процедурах сконцентровані юридичні приписи, а в санації і мировій угоді –дозволи. Фінансове оздоровлення боржника – це санація і мирова угода.
Історичний досвід інституту банкрутства говорить про те, що в процесі його становлення здійснюється поступальний розвиток правових механізмів, які спрямовані на запобігання банкрутства і ліквідацію підприємств-боржників як суб’єктів господарських відносин. Одним із засобів реалізації таких заходів стає укладання мирової угоди, важливою рискою якої є врегулювання фінансових відносин між боржниками та кредиторами.
Мирова угода є перспективною і бажаною для сучасної економіки процедурою, яка дає можливість досягнути мінімальної конфліктності між кредиторами і боржником. Мирова угода максимально відповідає інтересам розвитку ринкових відносин.
Якщо учасники бажають урегулювати питання погашення боргу, то вони можуть використати мирову угоду на будь-якій стадії процедури банкрутства. Мирова угода як судова процедура передбачає своїм завданням досягнення згоди між кредиторами та боржниками з урегулювання боргу та відновлення платоспроможності підприємств. Шляхом оформлення спеціального документа сторони закріплюють умови мирової угоди – розстрочення або прощення боргу. Укладання мирової угоди дає можливість припинити справу про банкрутство. Однак якщо боржник не виконує умови угоди, то кредитори мають право її розірвати та поновити дії стосовно справи про банкрутство.
Важливим питанням є трансформація процедур банкрутства. Процедура розпорядження майном може переходити в ліквідацію або санацію, а потім у мирову угоду. Ліквідація або санація обернено не трансформуються в розпорядження майном у зв’язку з тим, що розпорядження майном є підготовчою стадією. Вона створює умови для наступної трансформації. Мирова угода може трансформуватися в процедуру розпорядження майном у випадках визнання недійсною та розірваною мировою угодою за умови, що така угода була укладена на цій стадії.
Санація як процедура може трансформуватися в ліквідацію або мирову угоду, але як і розпорядження майном санація є щодо ліквідаційної процедури необоротною трансформацією. Оберненою трансформацією володіє мирова угода, що грає позитивну роль, даючи можливість задіяти весь арсенал заходів із фінансового оздоровлення боржника.
Вибір судових процедур, які випливають за розпорядженням майном, належить комітету кредиторів, які вирішують долю боржника.
Залежно від виду підприємства-боржника, його діяльності, наявності майна передбачається загальний, спеціальний або спрощений порядок ведення справи про банкрутство.
Загальний порядок справи про банкрутство передбачає використання стадії розпорядження майном з подальшою трансформацією справи про банкрутство в процедуру санації, ліквідації або мирової угоди.
Спеціальний порядок застосовується у випадках притягнення до участі у справі додаткових учасників, продовження термінів санації, сумісництві двох процедур (розпорядження і санація). Однак процедурам ліквідації та мирової угоди завжди передує "безпроцедурний" період (до двох місяців) для проведення розрахунків із кредиторами або укладання мирової угоди.
Спрощений порядок застосовується при ліквідації боржника без процедури розпорядження майном.
Вибір загального або спрощеного порядку розгляду справ про банкрутство належить кредиторам або суду.
Розглянемо методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства відповідно до наказу Міністерства економіки від 17 січня 2001 р. № 10.
Поточною платоспроможністю може характеризуватися фінансовий стан будь-якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадковий збіг обставин тимчасово сум наявних у нього коштів і високоліквідних активів недостатньо для погашення поточного боргу, що відповідає законодавчому визначенню як неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов’язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх сплати, у тому числі із заробітної плати, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Економічним показником ознак поточної платоспроможності (Пп) за наявності простроченої кредиторської заборгованості є різниця між сумою наявних у підприємства грошових коштів, їх еквівалентів та інших високоліквідних активів і його поточних зобов’язань, що визначаються за формулою:
Пп = А040 + А045 + А220 + А230 + А240 – П620, (4.21)
де А040, А045, А220, А230, А240 – відповідні рядки активу балансу;
П620 – підсумок IV розділу пасиву балансу.
Від’ємний результат алгебраїчної суми зазначених статей балансу свідчить про поточну неплатоспроможність підприємства.
Фінансовий стан підприємства, в якого на початку і в кінці звітного кварталу мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, відповідає законодавчому визначенню боржника, який неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку сплати.
Ознаки критичної неплатоспроможності, що відповідають фінансовому стану потенційного банкрутства, мають місце, якщо на початку і в кінці звітного кварталу, що передував поданню заяви про порушення справи про банкрутство, мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, а коефіцієнт покриття (Кп) і коефіцієнт забезпечення власними засобами (Кз) у кінці звітного кварталу менше їх нормативних значень – 1,5 і 0,1 відповідно.
Коефіцієнт покриття характеризує достатність оборотних коштів підприємства для погашення своїх боргів і визначається як відношення суми оборотних коштів до загальної суми поточних зобов’язань за кредиторами банку, інших позикових коштів і розрахунків з кредиторами.
Коефіцієнт покриття визначається за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (4.22)
де А260 – підсумок II розділу активу балансу.
Коефіцієнт забезпечення власними засобами характеризує наявність власних оборотних коштів у підприємства, необхідних для його фінансової сталості, визначається як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних засобів та інших необоротних активів до вартості наявних у підприємства оборотних активів – виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів.
Коефіцієнт забезпечення власними засобами визначається за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (4.23)
де П380 – підсумок розділу І пасиву балансу;
А080, А260 – підсумки І і II розділів активу балансу відповідно.
Якщо в кінці звітного кварталу хоча б один із зазначених коефіцієнтів (Кп або Kз) перевищує його нормативне значення або протягом звітного кварталу спостерігається їх зростання, перевага повинна надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника або його санації в процесі провадження справи про банкрутство.
Якщо протягом терміну, установленого планом санації боржника, забезпечується позитивний показник поточної платоспроможності і перевищення нормативного значення коефіцієнта покриття (Кп > 1,5) при наявності тенденції зростання рентабельності, платоспроможність боржника може вважатися відновленою (відсутні ознаки потенційного банкрутства).
Якщо за підсумками року коефіцієнт покриття менше 1 і підприємство не отримало прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення визнаних судом вимог кредиторів можливе не інакше ніж через застосування ліквідаційної процедури.
Наявність ознак надкритичної неплатоспроможності (за підсумками року Кп < 1 за відсутності прибутку) відповідає фінансовому становищу боржника, коли він, відповідно до закону, зобов’язаний звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство, тобто коли задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання його грошових зобов’язань у повному обсязі перед іншими кредиторами.
Якщо на початку звітного періоду, що передував поданню заяви до господарського суду про порушення справи про банкрутство, були відсутні ознаки надкритичної неплатоспроможності, тобто фактичний коефіцієнт покриття перевищував 1 при нульовій або позитивній рентабельності, це може свідчити про наявність ознак фіктивного банкрутства.
Економічними ознаками дій щодо доведення до банкрутства може вважатися таке фінансове становище боржника, якщо підприємство не мало ознак надкритичної неплатоспроможності напередодні виконання угод, укладених з корисливих мотивів, або здійснення інших дій, які, відповідно до статті 1564 Кримінального кодексу України, кваліфікуються умисними, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта підприємницької діяльності.
Якщо на окремих стадіях провадження у справі про банкрутство буде встановлено, що боржником подані недостовірні відомості про своє майно в бухгалтерському балансі або в інших документах, що свідчать про його фінансове та майнове становище, яке фактично характеризується ознаками надкритичної неплатоспроможності, у таких випадках можуть мати місце ознаки приховування банкрутства.
З метою своєчасного виявлення тенденцій формування незадовільної структури балансу у прибутково працюючого підприємства і вживання випереджувальних заходів, спрямованих на запобігання банкрутству, проводиться систематичний експрес-аналіз фінансового стану підприємства (фінансовий моніторинг) за допомогою коефіцієнта Бівера.
Коефіцієнт Бівера Кб розраховується як відношення різниці між чистим прибутком і нарахованою амортизацією до суми довгострокових і поточних зобов’язань за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415, (4.24)
де Ф220 і Ф260– чистий прибуток і амортизація, наведені у рядках 220 і 260 форми № 2 "Звіт про фінансові результати" відповідно;
П480 і П620 – довгострокові і поточні зобов’язання (підсумки розділів III і IV), наведені у рядках 480 і 620 форми № 1 "Баланс".
Ознакою формування незадовільної структури балансу є таке фінансове становище підприємства, в якого протягом тривалого часу (1,5-2 роки) коефіцієнт Бівера не перевищує 0,2, що відображає небажане скорочення частки прибутку, яка направляється на розвиток виробництва. Така тенденція врешті-решт призводить до незадовільної структури балансу, коли підприємство починає працювати в борг і його коефіцієнт забезпечення власними засобами стає менше 0,1.
Положення Закону України не застосовуються до юридичних осіб-підприємств, що є об’єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийняте рішення щодо цього. На такі підприємства поширюється дія Постанови Кабінету Міністрів України від 17 березня 2000 р. № 515. "Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств".
Досудова санація – це система заходів щодо відновлення платоспроможності державного підприємства-боржника, які здійснюються органом, уповноваженим управляти державним майном боржника, з метою запобігання його банкрутству до початку порушення провадження у справі про банкрутство.
Для розроблення плану досудової санації на підприємстві утворюється робоча група на чолі з керівництвом підприємства, до складу якої входить також представник уповноваженого органу та можуть залучатися кредитори за їхньою згодою. У разі надходження пропозицій від потенційних інвесторів план досудової санації розробляється за їхньою участю.
План досудової санації державних підприємств повинен містити:
реквізити підприємства;
відомості про фінансово-господарське становище;
заходи щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних засобів, передача майна в оренду, відстрочення та (або) розстрочення платежів, переоформлення короткотермінових кредитів у довгострокові, скорочення працюючих тощо і термін їх здійснення;
розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів;
визначення джерел фінансування заходів (зобов’язання інвесторів, кредиторів щодо погашення боргу або надання фінансової допомоги, кошти державного бюджету, кошти, отримані від оренди майна, відчуження основних засобів, погашення дебіторської заборгованості, кредити банків тощо);
умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації;
очікувані наслідки виконання плану досудової санації.
Крім цього, неплатоспроможні підприємства та організації, майно яких перебуває у державній власності, вносяться до реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій відповідно до Положення про реєстр неплатоспроможних підприємств та організацій, яке затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 25.11.1996 № 1403. Ведення реєстру здійснює державний орган з питань банкрутства для організації роботи із зазначеними підприємствами і здійснення заходів запобігання їх банкрутству.


8.9. Ліквідація підприємства
Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів і форм власності регулюються законом.
Розглянемо наслідки визнання боржника банкрутом. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:
підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;
строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута та зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) вважається таким, що настав;
припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;
відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
укладання угод, пов’язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому цим розділом;
скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладання нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
вимоги за зобов’язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв’язку з банкрутством п