VSE_RAZOM_SID_33


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.
1.


Предмет, мета та завдання курсу СІД. (вибачайте, але на це питання інфи


0, тому знайшла все що
можна)
.

Сьогодні комплекс спеціальних історичних дисциплін має визначену галузь дослідження, охоплюючи різном
а-
нітні напрями вивчення історичних джерел


налічує майже 80 назв.
СІД самостійно вирішують спеціальні питання дж
е-
релознавчого характеру. Водночас виникнення і розвиток комплексу СІД перебуває у прямій залежності від розвитку
власне історичної науки. Особли
вості методичних прийомів спецдисциплін зумовлені специфікою носіїв різнопланової
історичної інформації та унікальністю предмета їхнього дослідження. Ефективність прийомів роботи з джерелами зал
е-
жить від рівня розробки теоретичних питань кожної з дисциплін
, а головне


від розробки загальних проблем джерело
з-
навства, оскільки завдання і дослідницькі прийоми джерелознавства та спецдисциплін тісно пов'язані між собою.

кожна наукова чи навчальна дисципліна має свій, властивий тільки їй предмет дослідження і вив
чення, тобто ту сист
е-
му закономірностей, яка складає наукову сутність тої чи іншої дисципліни.'''
Якщо взяти за пріоритет предметну модель
структурування комплексу СІД, то в ньому досить рельєфно проглядаються дві або й три підсистеми. Професор
І.Войцехівс
ька, розвиваючи підхід професора М.Варшавчика до структури СІД, досить аргументовано довела пр
а-
вомірність поділу їх на : а) дисципліни, що вивчають окремі типи і види джерел; б) дисципліни, що розробляють
спеціальні методи роботи з джерелами.

Пріоритетною
серед спільних ознак СІД є те, що всі вони виступають як історичні. Предмет і результати досліджень у
царині кожної з них у «кінцевому підсумку служать всебічному і поглибленому пізнанню» історичного процесу, подій і
явищ,приросту набутків історичної науки

в цілому. По мірі розширення діапазону історичних досліджень, урізномані
т-
нення джерельної бази, удосконалення методів її пізнання зростає роль СІД, помітним є виокремлення нових дисциплін.
Якщо ще 40 років тому загальна кількість інституйованих СІД не пер
евищувала 15, то тепер їх кількість сягнула 80. Др
у-
гою загальною ознакою СІД є їх спеціальне призначення,спеціальна місія в системі історичної науки. Майже 15 років
тому історики Московського університету наголошували, що поглиблене розроблення історичної
проблематики, викор
и-
стання унікальних методик, залучення специфічних джерел вивели ці дисципліни за межі тих завдань, які, зазвичай, ст
а-
вилися як допоміжні.5 Вони стали вирішувати цілком самостійні питання базових історичних досліджень у галузі
соціально
-
е
кономічної,політичної, етнічної, військової, дипломатичної історії, історії культури, релігії і мистецтва. Серед
піонерів запровадження в науковий обіг і педагогічний процес терміну «спеціальні історичні дисципліни» був і колектив
кафедри джерелознавства т
а архівознавства Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. По
-
третє


це міждисциплінарна
ознака, яка реалізується в інтегративній функції СІД6. Завдяки їй історична наука дуже тісно співпрацює з іншими
науками, адже більшість досліджень у сфері СІД ведуть
ся на порубіжжі з автономними галузями знань, вони часто баз
у-
ються на спільних джерелах, які, на перший погляд, можуть сприйматися як «не історичні». Наприклад, ономастика має
справу з лінгвістичними джерелами, картографія та історична географія спирається

на географічні джерела, фольклор
и-
стика базується на етнографічних джерелах.

Інтегративна функція СІД як їх спільна ознака, реалізується шляхом широкого залучення методів суміжних наук,
оскільки опрацювання джерел, що традиційно є базовими для етно
-


логі
ї, культурології, релігієзнавства, філології, мистецтвознавства тощо, потребує слугування і методами цих наук.
Водночас суміжні науки дедалі ширше застосовують у своїх дискурсах методи історичних та джерелознавчих д
о-
сліджень, зокрема, історичний, хронологі
чний, історико
-
порівняльний, наукової критики джерел та ін. Універсалізм ряду
методів історичного пізнання виступає важливим чинником внутрішньої інтеграції всіх підсистем історичної науки та її
входження в систему науки взагалі. По
-
четверте, усі СІД мають

практичне, інколи навіть прикладне значення. Можна
умовно говорити про практичну геральдику, практичну сфрагістику, практичну фалерис
-


тику, практичну вексилологію і т.д., адже, з одного боку, окрім дослідження історії гербів, печаток, прапорів, шта
н-
дарт
ів, нагородних знаків, існує процес їх практичної розробки, удосконалення, оновлення. З другого боку, не тільки
професійні історики, педагоги, але й практичні працівники державних установ, архівів, музеїв, бібліотек, видавництв,
туристичних бюро, кіностуді
й досить часто прибігають для виконання своїх службових обов‘язків до знань і досвіду
відповідних СІД, зокрема справочинства, книгознавства, генеалогії, метрології, топоніміки, оно
-


мастики тощо.'


2.

Варіативність класифікацій СІД

Історична наука
-

склад
на і багатогранна система знань, яка за структурою складається з двох великих, взаємозумовл
е-
них і тісно пов'язаних між собою підсистем: власне історії (всесвітня, регіональна, національна, окремих епох і проблем)
і знань про саму історичну науку, які викон
ують спеціальні функції у ній, або по відношенню до неї. Ця друга підсист
е-
ма, в свою чергу, має декілька своїх підсистем, серед яких умовно виділяють спеціальні галузі (історіографія, джерел
о-
знавство, історіософія, методологія та ін.) та спеціальні історич
ні дисципліни (дипломатика, геральдика, сфрагістика,
хронологія та ін.). Інтенсивний розвиток історичних знань за останнє століття призвів до помітного зростання ролі чи
с-
ленного комплексу історичних дисциплін, за якими закріпилася назва спеціальних.

Спеціа
льними історичними дисциплінами називають особливі, відносно самостійні галузі історичної науки, які своїми
специфічними методами вивчають певні види або окремі сторони форми і змісту історичних джерел. До допоміжних
історичних дисциплін традиційно віднося
ть палеографію, дипломатику, генеалогію, геральдику, сфрагістику, історичну
метрологію, нумізматику, хронологію, історичну географію, історичну інформатику і деякі ін. Іноді до числа допоміжних
історичних дисциплін відносять особливі розділи історичної нау
ки (історіографію, методологію історії) або навіть
спеціальні історичні науки (археологію або, рідше,
-

етнографію) .

Ці дисципліни традиційно називали допоміжними, оскільки вони надають історику технічний арсенал засобів роботи з
історичними джерелами. Вт
ім, на сьогодні у багатьох з них чітко визначені власні об'єкт, предмет та методи дослідження,
категоріальний апарат. Це дає змогу відійти від "допоміжного" статусу цих дисциплін і свідчить на користь того, що в
о-
ни набули статусу самостійних дисциплін. У з
в'язку з цим ці дисципліни сьогодні все частіше іменують "спеціальними".


За минулі десятиріччя оприлюднений ряд праць, автори яких частково торкнулися питання структури спеціальних іст
о-
ричних дисциплін, окреслили підходи до «визначення критеріїв їх класиф
ікації та групування». Одним з піонерів стру
к-
турування спеціальних історичних дисциплін був професор М.Варшавчик, який у рецензії на навчальний посібник «Сп
е-
циальные исторические дисциплины» висловився за виокремлення в їх структурі двох підгруп: дисциплін
и, які опрац
ь-
овують спеціальні методи історичного пізнання, і дисципліни, які досліджують спеціальні комплекси історичних джерел.


У спеціальних історичних дисциплінах, досить рельєфно проглядаються дві або й три підсистеми. Найбільш обґрунт
о-
ваним і чітким

нам видається поділ спеціальних історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є
вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика


монети, сфрагістика


печатки, геральдика


герби); 2) дисц
и-
пліни, що розробляють спеціальні методи роб
оти з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні джерелу,
незалежно від його видової приналежності (палеографія


зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія


системи
літочислення тощо). Відрізняються ці класи предметом дослідження. Нерідк
о вони можуть вивчати одні й ті ж джерела,
проте кожна з дисциплін використовує свої специфічні методи, пристосовуючи їх до різних за формою, змістом та
функціями у суспільстві джерел.


3
.Джерельна база та історіографія хронології

Хронологія
-

сід, що вив
чає системи часового виміру та історію їх розвитку. Назва її походить від грецьких слів " хр
о-
нос "
-

час, та "логос"
-

наука. Хронологію можна поділити на декілька підрозділів :

-

астрономічна(математична)
-

вивчає і досліджує системи взаємозв"язків рухів не
бесних світил задля встановлення
точного астрономічного часу,

-

історична
-
визначає дати певних історичних дат, документів, досліджує різні системи виміру часу та порівнює їх із с
и-
стемами сьогодення.

Історична хронологія як сід дає зв"язок з філософським
осмисленням світу та з циклом дисциплін,що досліджують рух
світил.

Елементарні уявлення про час та необхідність його виміру і фіксації виникли при переході до землеробства і тваринн
и-
цтва,адже дані знання потрібні були при проведенні с. г. робіт

Історична

хронологія сягає своїх витоків в часи давніх цивілізацій
-

Єгипту та Вавилону. Де виникла із спостереження
за небесним світилами,проте сліди перших календарних систем сягають палеоліту. Згодом дисципліна досягнула висок
о-
го розвитку у Давній Греції та Римі
,а також в середньовіччя. Проте початки хронології як науки,а не сукупності практи
ч-
них знань почали з"явлитись в к.16
-
п.17 століття, з виходом в світ праць вченого
-
гуманіста Жозефа Скалігера "Про п
о-
кращення обрахунку часу"(1583) "Скарб часу",де він розроб
ив систему уніфікації літочислення.

Історична хронологія,аналізуючи значну кількість джерел визначає час,дату історичних подій і час виникнення джерел,
тому вона є дуже важлива у історичному дослідженні.


Початок хронології як науки прийнято віднос
ити до кінця XVI
-

початку XVII ст., коли з критикою григоріанської
реформи календаря виступив видатний французький учений
-
гуманіст Жозеф Скалігер. У своїх працях «Про поліпшення
відліку часу» (1583), «Скарб часів» (1606) та інших розробив систему уніфіка
ції літочислення, що зробила величезний
вплив на подальші наукові розробки і до цих пір широко застосовується в астрономічних і хронологічних підрахунках. У
його календарі, так званому юліанським періодом, рахунок днів проводиться безперервно протягом всьо
го періоду від
початку умовної дати і не розділяється на роки. Це дозволило зв'язати різні календарні ери. Полеміка, викликана працями
Скалігера, стимулювала появу великої кількості робіт з астрономічної та технічної хронології, що містять великий фа
к-
тични
й матеріал.


У XVIII ст. цей матеріал був узагальнений і доповнений у книзі французьких бенедиктинців Дантіні, Клемеісе і
Дюрана «Мистецтво перевірки дат», останнє видання якого включало 44 томи. У XIX
-

початку XX ст. наукова хрон
о-
логія досягла сво
єї вершини. Велику допомогу історикам надають таблиці зіставлення різних календарних систем. Серед
них особливе місце займають «Календаріографічні та хронологічні таблиці» австрійського вченого Р. Шрама, який через
систему відліку часу Скалігера за юліансь
кими днями пов'язав різні календарні стилі.


У першій половині XIX ст. світ побачили перші довідники з хронології. До робіт такого типу відносять праці
Хавського. У другій половині XIX ст. публікується серія довідників, присвячених літочисленню.


У зв‘язку із необхідністю реформи прийнятого в Росії Юліанського календаря у XX ст. з‘являється ряд статей та
брошур, що обґрунтовували ідею переходу на Григоріанський чи будь
-
який інший точний календар. Серед таких
варто виділити робо
ту Степанова ‗‘Календарно
-
хронологічний довідник‘‘, що охоплює проблеми давньоруської хрон
о-
логії.


У 1944р. було видано посібник Л.Черепніна, присвячений російській хронології. 1950
-
60рр. дослідження а
к-
тивізувались у зв‘язку із проектами календар
я, що висувала ООН. В історіографії повоєнного періоду велика увага пр
и-
ділялась історії календаря в дохристиянському періоді Київської Русі, було продовжено вивчення творчості Кирика. Те
х-
нічна сторона хронологічних розрахунків Давньої Русі розглядаються в
роботах Симонова, головні види календарних
таблиць; методи їх використання і проблеми походження розглядаються у статті Пентковського.


4.

Астрономічні основи літочислення. Головні одиниці виміру часу: доба, місяць, рік.


Люди дуже рано почали використову
вати астрономічні явища для вимірювання часу. Набагато пізніше вони зрозуміли,
що основні одиниці такого вимірювання не можуть бути встановлені довільно, оскільки залежать від певних астр
о-
номічних закономірностей.

Однією з перших одиниць виміру часу, прир
одно, були доба, тобто той час, протягом якого Сонце, з'явившись на неб
о-
схилі, "обходить" Землю і знову з'являється в первісної
-
точці. Ділення доби на дві частини
-

денну і нічну полегшувало
фіксацію цього відрізка часу. У різних народів час зміни діб пов'
язувалося зі зміною дня і ночі. Російське слово "доба"
походить від стародавнього "сутикать", тобто з'єднує дві частини ціле, в даному випадку з'єднувати ніч і день, світло і
темряву. В давнину початком доби часто вважався схід Сонця (культ Сонця), у мусул
ьман
-
захід Сонця (культ Місяця), у
наш час найбільш поширеною кордоном між цілодобово служить опівночі, тобто час, умовно відповідне нижньої кул
ь-
мінації Сонця на даній території.

Обертання Землі навколо своєї осі відбувається рівномірно, проте цілий ряд п
ричин ускладнюють вибір критерію для
точного визначення доби. Тому існують поняття: зоряна доба, справжні сонячні і середні сонячні добу.

Зоряна доба визначаються проміжком часу між двома послідовними верхніми кульмінаціями однієї зірки. Їх величина
служи
ть еталоном для вимірювання так званого зоряного часу, є відповідно і похідні зоряної доби (години, хвилини, с
е-
кунди) і спеціальні зоряний годинник, без яких не обходиться жодна обсерваторія в світі. Астрономії необхідно врах
о-
вувати зоряний час.

Звичайний

розпорядок життя тісно пов'язаний з іншими, сонячними цілодобово, з сонячним часом. Сонячна доба
вимірюються відрізком часу між послідовними верхніми кульмінаціями Сонця. Тривалість сонячних діб перевищує з
о-
ряні в середньому на 4 минути Крім того, сонячна

доба через нерівномірність руху Землі по еліптичній орбіті навколо
Сонця мають змінну величину. Користуватися ними у побуті незручно. Тому за еталон прийняті абстрактні середні с
о-
нячні добу, визначаються розрахунковим рівномірним рухом уявної точки ("сере
днього Сонця") по небесному екватору
навколо Землі із середньою швидкістю руху істинного Сонця по екліптиці.

Проміжок часу між двома послідовними кульмінаціями такого "середнього Сонця" називається середніми сонячними
днями й ночами.

Всі годинники в повс
якденному житті відрегульовані по середньому часу, середній час лежить і в основі сучасних к
а-
лендарів. Середній сонячний час, що відраховується від півночі, називається громадянським часом.

У результаті нахилу екліптики по відношенню до площини небесного
екватора і нахилу осі обертання Землі по відн
о-
шенню до площини Земної орбіти тривалість дня і ночі протягом року змінюється. Тільки в період весняного і осіннього
рівнодення на всій земній кулі день дорівнює ночі. В інший час висота кульмінацій Сонця щодня

змінюється, досягаючи
для північної півкулі максимуму в період літнього сонцестояння і мінімуму в період зимового сонцестояння.

Середні сонячні добу, так само як і зоряні, діляться на 24 години, в кожному з яких по 60 хвилин, у хвилинах 60 секунд.

Більш

дрібне ділення доби вперше виникло в Стародавньому Вавілоні й грунтується на шестидесяткова система [3].

Оскільки добу
-

порівняно короткий проміжок часу, поступово вироблялися більші одиниці його вимірювання. На пе
р-
ших порах рахунок вівся за допомогою п
альців. У результаті цього з'явилися такі одиниці виміру часу, як десятиденки
(декади) і двадцатідневкі. Пізніше утвердився рахунок, заснований на астрономічні явища. За одиницю виміру часу був
прийнятий проміжок між двома однаковими фазами Місяця. Так як
найлегше було помітити появу після безмісячні н
о-
чей вузького місячного серпа, цей момент було прийнято вважати за початок нового місяця. Греки називали його не
о-
меніей, тобто молодиком. Доба, протягом яких спостерігався перший захід молодого Місяця, вважали
ся початком кале
н-
дарного місяця у народів, провідних рахунок за місячним календарем. Для хронологічних розрахунків важливий
проміжок часу, що відокремлює щире молодик від неоменіі. У середньому він рівний 36 годинам.

Середня тривалість синодического місяц
я дорівнює 29 дням, 12 години, 44 хвилин і 3 секундам. У практиці побудови
календарів використовувалася тривалість в 29,5 діб, а набегавших різниця усувалася спеціальним введенням додаткових
днів.

Місяці сонячного календаря не пов'язані з фазами Місяця, т
ому їх тривалість була довільній (від 22 до 40 діб), але в с
е-
редньому була близька (30
-
31 добу) до тривалості синодического місяці. Ця обставина певною мірою сприяло збереже
н-
ню рахунку доби тижнями. Семиденний відрізок часу (тиждень) виникла не тільки чере
з шанування сімки богів, які
відповідали семи блукаючим небесних тіл, але й тому, що сім діб складали приблизно четверту частину місячного
місяця.

Прийняте в більшості календарів кількість місяців у році (дванадцять) пов'язане з дванадцятьма зодіакальними

сузір'ями екліптики. У назвах місяців часто простежується їх зв'язок з певними порами року, з більш великими од
и-
ницями часу
-

сезонами.

Третя основна одиниця виміру часу (рік) була менш відчутна, особливо в землях, що лежать ближче до екватора, де
немає
великої різниці між сезонами. Величина сонячного року, тобто проміжку часу, за який Земля обертається навколо
Сонця, була з достатньою точністю розрахована в Давньому Єгипті, де сезонні зміни природи мали виключне значення в
господарському житті країни. "Н
еобхідність обчислювати періоди підйому і спаду води в Нілі створила єгипетську ас
т-
рономію".

Поступово була визначена величина так званого тропічного року, тобто проміжку часу між двома послідовними пр
о-
ходженнями центра Сонця через точку весняного рівноде
ння. Для сучасних розрахунків використовується тривалість
року в 365 доби, 5 годин, 48 хвилин і 46 секунд.

У деяких календарях рахунок років іде по місячним років, пов'язаним з певною кількістю місячних місяців і не мають
відношення до тропічного році.

У

сучасній практиці широко застосовується розподіл року не тільки на місяці, а й на півріччя (6 місяців) і квартали (3
місяці).


5
.


Типи календарів та принципи їх побудови. Поняття ери.


Система відліку великих проміжків часу (літочислення) з поділом на
окремі періоди


роки, місяці і доби


наз
и-
вається календарем. За основу календарних одиниць лічби часу взято природні одиниці часу: сонячний рік, синодичний
місяць і сонячну добу.

Ці одиниці часу між собою несумірні, а тому узгодження їх ускладнювало побу
дову календарів і породжувало плут
а-
нину в літочисленні різних народів, усуненню якої астрономи приділяли великої уваги.

Незалежність основних одиниць часу зумовлювала існування трьох типів календарів: сонячний, місячний і місячно
-
сонячний. У сонячному кале
ндарі основною одиницею часу є тривалість тропічного року (365,2422 середньої доби). С
у-
часний календар належить до сонячних. В основу місячного календаря покладено тривалість синодичного місяця (29,5
доби). Рік у ньому дорівнює 354 або 355 середнім сонячни
м добам, тобто 12 місяцям по 29,5 доби. Місячно
-
сонячний
календар


це комбінація сонячного і місячного календаря.

Порядкові номери років у календарях ведуться від умовного початку, що називається ерою. Відомо понад 200 різних
ер. Єгиптяни рахували ери по
рокам початку правління фараонів, китайці


початки правління фараонів, римляни, напр
и-
клад, лічили спочатку за іменами консулів, далі


"від заснування Риму" (відповідає 753 р. до н. е.). У християнській
релігії введено початок від "створення світу" (5508
р до н. е.), але в VI ст. прийнято нову еру


від народження Христа,
якою користуються у багатьох країнах.

Сучасний календар складається з основних елементів сонячного римського календаря, який був розроблений оле
к-
сандрійським астрономом Созігеном і введен
ий в 45 p. до н. е. Юлієм Цезарем. Рік у ньому становив 365,25 сонячної д
о-
би, причому для зручності лічби запропоновано вважати три роки по 365 діб, а кожний четвертий рік по 366 діб. Роки з
365 добами названо простими, а з 366


високосними. Всі роки, ном
ери яких діляться на 4, вважались високосними.

Рік складався з 12 місяців, тривалість і назви яких зберігалися в європейському і російському календарях; в тому числі і
назви


"июль" та "август" на честь Юлія Цезаря і імператора Августа. Дійшов до нашого ч
асу і вавілонський семиде
н-
ний тиждень.

У юліанському календарі різниця між календарним і тропічним роком дорівнює 0,0078 доби або 11m14s; за 128 років
вона збільшується до 1 доби. На кінець XVI ст., відставання становило вже 10 діб. Італійський професор ма
тематики
Луїджі Ліліо Гараллі .запропонував проект нового календаря, який і був затверджений папою римським Григорієм XIII у
1582p.

Новий календар став називатися григоріанським, або "новим стилем", на відміну від юліанського календаря, або "ст
а-
рого стилю"
. У папській буллі наказувалось вважати наступний після 4 жовтня 1582 p. день не 5, а 15 жовтня. Так було
ліквідовано 10 днів відставання. Щоб надалі не допускати відставання, домовились з кожних 400 років вважати висок
о-
сними не 100, як в юліанському кален
дарі, а 97 років і вважати простими ті вікові роки, в яких число сотень не ділиться
на 4 без остачі, наприклад 1700, 1800, 1900. У Радянській Росії щоб ліквідувати відставання в 13 діб, день після 31 січня
1918 p. стали вважати не 1, а 14 лютого.

6.

Календарі

Стародавнього Єгипту та Стародавньої Греції.

Стародавній Єгипет

Вивчивши табличку зі слон
ової кістки, знайденої в Абідосі, вчені зробили висновок про те, що стародавні єгиптяни
здійснювали богослужіння на честь Сотіс, тобто Сіріуса, як

"Провісником нового року і повені".

Начебто б нічого незвичайного в такій табличці немає, якби не одна обстав
ина: вона відноситься до часу I династії,
тобто датується серединою III

тисячоліття
до Р.Х. Значить вже в цей час у єгиптян була

календарна

система, створення
якої вчені відносять до середини IV тисячоліття до Р.Х., якщо не до ще більш давніх часів.

Справа в тому, що за кілька днів до наст
ання розливу Нілу відбувався геліактіческій схід Сіріуса, тобто Сіріус перший
раз у році з'являвся на ранковому небі. Ця

подія

зараз зазвичай називають першим ранковим сходом С
иріуса. У Древнь
о-
му Єгипті він зазвичай відбувався десь близько 20 липня. Отже, табличка з Абідос повідомляє нам про те, що перший
ранковий схід Сиріуса віщує розлив Нілу і означає початок нового року.

Єгипетський рік складався з 12 місяців по 30 днів у ко
жному і мав п'ять додаткових днів у кінці року. З періоду Нового
царства вживалися такі назви місяців:

1. Тот.

2. Фаофі.

3. Атір.

4. Хойак.

5. Тібі.

6. Мехір.

7. Фаменот.

8. Фармути.

9. Пахон.

10. Пайн.

11. Епіфіт.

12. Месорі.

Деякі з цих назв зустрічалися

вже в епоху Середнього царства. З текстів написів слід, що перші чотири місяці називал
и-
ся

"Місяцями повені",
-

наступні чотири
-

"Місяцями зростання"

або

"Місяцями зерна",
-

і останні чотири
-

"Місяцями спеки"

або

"Місяцями збору врожаю".

Все виглядає так
, як ніби місяці займають фіксоване положення щодо часів року.

Як

ніби з

календарем

все ясно і
про
с-
то, але вчені до цих пір не прийшли до єдиної думки про те, що собою являв

календар

стародавніх єгиптян. У чому ж
справа?

А справа все в тому, що

календар

з роками строго визначеної довжини дуже зручний для цивільної влади, але не г
о-
диться для визначення правильного часу початку різних видів сільськогоспо
дарських робіт. Рік з 365 днів зрушує поч
а-
ток нового року за кожні чотири роки на добу тому. Протягом століть початок нового року за таким календарем перем
і-
щається по всіх сезонах року, тому і з'явився термін "блукаючий рік". І через 1461 єгипетський рік р
анковий схід Сиріуса
припадає на одну і ту ж дату єгипетського

календаря
. Цей період отримав назву періоду Сотіс.

Про цю особливість давньоєгипетського кал
ендаря та період Сотіс знали ще стародавні греки. Невже стародавні єги
п-
тяни не бачили, що початок нового року за їхнім календарем весь час зміщується? Звичайно ж, бачили! І вже згадувана
табличка з Абідос, і численні тексти часів Середнього та Нового царст
ва незаперечно свідчать про те, що перший ранк
о-
вий схід Сиріуса визначався як початок нового року. Швидше за все, в Давньому Єгипті було, як мінімум, два різних к
а-
лендаря. Один був зручний цивільній владі і складався з 365 днів, а інший був строго прив'яза
ний до першого ранкового
сходу Сиріуса і визначав час початку різних сільськогосподарських робіт.

Більше

того
, була висунута гіпотеза про те, що єгипетський календар був місячним і рі
к починався з першого молодика
після першого ранкового сходу Сиріуса. За цією гіпотезою в кожному році містилося 12 або 13 місячних місяців. Можна
сказати, що питання про календар єгиптян не вирішено й досі, суперечки тривають, але очевидно, що зна
ч-
них

астрономічних

знань єгиптянам не було потрібно.

Перша відома нам спроба боротися з блукає календарем сталася в 238 році до Р.Х., коли

Птолемей

III Евергет видав так
званий Каннопському декрет. Збереглася плита з текстом цього декрету:

"Щоб пори року незмінно припадали як має по теперішньому пор
ядку світу, і не трапилося б те, що деякі з громадських
свят, які припадають на зиму, коли
-
небудь припали на літо,
-

так як

зірка

[Сіріус] за кожні чотири роки йде на один день

вперед, а
-

інші, що святкується влітку, в майбутнє час не припали б на зиму, як це було і як буде траплятися, якщо рік
буде і надалі складатиметься з 360 днів і п'яти днів, які до них додають, то відтепер пропонується через кожні чотири
роки святкувати с
вято богів Евергета після п'яти додаткових днів і перед новим роком, щоб кожен знав, що колишні н
е-
доліки в обчисленні пір року і років відтепер щасливо виправлені царем Евергетом ".

Як можна бачити система високосних років пропонувалася ще майже за триста
років до юліанської реформи календаря.
Проте, судячи по збереженим джерелам наступних десятиліть,

реформа

Евергета не змогла зломити відстало
с-
ті

мислення

чиновників і не пережила свого творця. У Єгипті реформа календаря була проведена лише

Августом

в 26
році до Р.Х.

Календар

зберіг свою структуру, назви місяців і знайшов фіксований новий рік, який припадав на 29 серпня
за юліанським

календарем. Високосними ж вважалися ті роки, при розподілі яких на 4 виходив залишок, що дорівнює
трьом.

Трохи про

літочисленн
я

в Давньому Єгипті. У період з I по XXX династії рахунок років вівся по роках правління фар
а-
онів. В епоху еллінізму одночасно з такою формою літочислення була введена так звана "ера Набонассара", початок якої
за юліанським календарем припадав на 26 лютого

747 року до Р.Х. Діоклетіан ввів в Єгипті літочислення
по

консульській

році, що починається з 1
-
го січня. Цю еру, що почалася в 284 р
оці після Р.Х., стали називати "ерою Ді
о-
клетіана". Ера
-
то прищепилася, але початок року консервативні єгиптяни повернули на 29 серпня. Незважаючи на ара
б-
ське завоювання, християни
-
копти досі використовують в церковному

календарі

еру Діоклетіана.

Стародавня Греція

Давньогрецькі календарі

були місячно
-
сонячними з примітивними і нерегулярними правилами

інтеркаляції
. Саме к
а-
лендарі, а не календар, бо кожне місто
-
республіка



поліс



мало свій власний календар.

Щоправда у своєму циклі

землеробських

робіт

греки

жили за

сонячним календарем
, чітко погоджуючи цю працю із в
и-
глядом

зоряного неба
. У своєму громадському житті греки користувалися місячно
-
сонячними календарями, в яких назви
місяців походили від свят, що у ці місяці відзначалися.

Місячно
-
сонячні

календарі

у

Стародавній Греції

використовували вже на початку

1 тисячоліття до н. е.

Приблизно
з

500
року до н.

е. набули поширення

октатерії

(
грец.

)



8
-
річні цикли, в яких п'ять звичайних років за 12 міс
я-
цями поєднувалися з трьома роками по 13 місяців. Пізніше ці правила були запозичені римським календарем. Октатерії
в
Греції

продовжували використовуватися навіть після реформи Юлія Цезаря. Початок року припадав на середину літа.

У другій половині

III

століття до н.

е. давньогрецьким істориком

Тімеєм

і математиком

Ератосфеном

було введено л
і-
точислення від перших

Олімпійських ігор
. Ігри проводилися один раз на чотири роки в дні, близькі до літнь
о-
го
сонцестояння
. Починалися вони на 11
-
й і закінчувалися на 16
-
й день після

молодика
. Відлік років вівся за порядковим
номером ігор та номером року в чотириріччі. Перші Олімпійські ігри відкрилися

1 липня

776

року до н.

е. за юліанським
календарем. У

394

році імперато
ром

Феодосієм I

олімпійські ігри були заборонені.

Римляни

називали їх «otium graecum»
(грецьким неробством). Однак літочислення за олімпіадами ще деякий час зберігалося.

Найбільш відомими були афінський, або

аттичний календар
, та

македонський

календар
. Перший із них широко викор
и-
стовували грецькі

астрономи
, другий став популярним після завоювання

Александра Македонського
.

Аттичний календар



давньогрецький календар
, який використовувався в

Аттиці
, родовій території

Афінського
поліса
. У порів
нянні із сучасним

григоріанським календарем

атти
чний має багато своєрідних особливостей, являє собою
культурний

артефакт

і розкриває певні риси

менталітету давніх греків
.

Місяці аттичного календаря

Аттичний к
а-
лендар

Назва

давньогрецькою

Значення

Кіл
ь-
кість

днів

Григоріанський к
а-
лендар

Гекатомбеон


καηομβαιών

місяць принесення

гекатомби

30

23 червня



23 липня

Метагітніон

Μεηαγειηνιών

місяць новосіль

29

23 липня



22 серпня

Боедроміон

Βοηδρομιών

місяць свята

Боедромій

30

23 серпня



22 в
е-
ресня

Піанепсіон

Πσανευιών

місяць свята варіння

бобів

29

23 вересня



22 ж
о-
втня

Мемактеріон

Μαιμακηηριών

місяць

бурі

30

23 жовтня



22 л
и-
стопада

Посідеон

Ποζιδειών

місяць

Посейдона

29

23 листопада



22
грудня

Гамеліон

Γαμηλιών

місяць

весіль

30

23 грудня



22 січня

Анфестеріон

Ανθεζηηριών

місяць свята

Анфестерій

на
честь

Діоніса
)

29

23 січня



20 лютого

Елафеболіон


λαθηβολιών

місяць свята полювання (на
честь

Артеміди
)

30

21 лютого



23 б
е-
резня

Муніхіон

Μοσνστιών

місяць

Артеміди

Муніхії

29

24 березня



22 кві
т-
ня

Фаргеліон

Θαργηλιών

місяць

жнив

30

23 квітня



23 травня

Скірофоріон

Σκιροθοριών

місяць свята

Скірофорій

(на
честь

Аф
іни
)

29

24 травня



22 чер
в-
ня

Початок нового року в аттичному календарі здебільшого випадав на місяць літнього

сонцесто
яння

(друга полов
и-
на
червня
). Місяць починався з неоменії. 13 (емболісмічний) місяць повторювався взимку. Як правило, це був

посідеон
.
Назва місяця

гамеліона

походить від «гамос»



шлюб
: у цей час давні греки одружували своїх дітей.

Семиденного

тижня

давні греки не знали, а поділяли місяць на три

декади
. У першій
дні мали свої порядкові номери, у
другій вони звалися «перший», «другий» і

т.

д. з додаванням слів «після десяти», дні третього десятка лічилися у зворо
т-
ному порядку: «дев'ятий від кінця місяця», «восьмий від кінця місяця» і

т.

д. 30
-
й день мав назву «стар
ий і новий», 29
-
й
день був «передуючий». У місяці, що мав 29 днів, його виключали з лічби.

Добу

давні греки розпочинали від

заходу Сонця
. Давньогрецький науковець І століття до н.

е.

Гемін

пише, що «для
ділового та громадського життя тривалість місячного періоду округлялась до 29,5 доби, тому два місяці становили 59
діб». Проте два

синодичних
місяці



59,06 доби. Отже, через кожні 33 місяці з цього залишку в 0,06 доби набігало 1,1
доби. Відтак давні греки допускали відрив обліку днів у календарі від

фаз Місяця
. Щоб узгодити тривалість календарн
о-
го
року

із

сонячним
, за Геміном, «давні встановили додатковий місяць через кожен рік», що, звичайно, лише ускладнюв
а-
ло ситуацію.

593 до н. е.

відомий афінський громадський діяч

Солон

ввів систему октаетерид: правило додавання трьох місяців за
кожні вісім років. Проте за ці

вісім років між сонячним та місячним календарями виникла розбіжність у три дні. Не зн
а-
ючи точної тривалості

тропічног
о року

та

синодичного місяця
, давні греки ввели правило: додавати ці три дні після
кожних двох восьмирічок.

432 до н. е.

астроном

Метон

запропонував використовувати для календарних обчислень 19
-
річний цикл (нині відомий
як
Метонів цикл
). Він виявив, що 235 синодичних місяців у сумі дають 6

940 днів і що за цей проміжок часу зміна

пір
року
відбувається 19 разів. Отже, тривалість одного року в середньому становить 6940

: 19 = 365,26 доби. За цей час, вв
а-
жав Метон,

Сонце

проходить через 12

зодіакальних сузір'їв
, затримуючись у кожному на таку кількість діб: 365,26

: 12 =
30,4 доби.

Цей календар був точнішим від тих, які використовували греки раніше. Хоча греки продовжували використовувати
менш точний 8
-
річний цикл і після Метона, до

середини ІІІ століття

н.

е. Річ у тім, що 19
-
річний цикл був для них непр
и-
датним, оскільки за ним було незручно визначати моменти їх найважливіших свят, оскільки

Олімпійські ігри

відбувалися
через кожні 4 роки (тобто двічі на 8 років, див.

Олімпіада у хронології
),

Піфійські ігри

в

Дельфах



один раз на 8 років.
В самих Афінах існувало п'ять свят, що повторювалися через чотири роки.

Римський письменник

Цензорин

у

238

році н.

е. зауважив, що і в його час 8
-
річний цикл залишався у греків найпоп
у-
лярнішим. Однак давніх греків їхній календар цілком влаштовував: в Афінах ним користувалися ще й у VI столітті

н.

е., а
у

Візантійській імперії



до кінця VII століття

н.

е., тобто впродовж 600 років після введення

юліанського календаря
.

Македонський календар

Це був місячно
-
сонячний календар, який використовувався в Македонії протягом довгих років, а потім був завезений
Олександром Македонським в
Єгипет. Місяці в ньому мали по 29 і 30 днів, всі дні були пронумеровані, а в порожньому
місяці 29
-
е число опускалося. В результаті цього останнім днем
місяця завжди було 30
-
е число. Через деякі проміжки
часу вводилися додаткові місяці.

Відомостей про те,

яким чином люди користувалися календарем поза Єгипту, немає. За літочисленням Селевкідів,
Олександр Македонський помер на 29
-
й день вавілонського місяця айару, який відповідав вечора 10 червня 323 року до
н.е. Згідно писемному джерелу, названому «Щоденник

Олександра», він помер в останній день місяця десія. Значить, в
цей час македонський календар збігався з Місяцем.

Оскільки грецькі документи птолемеївского Єгипту містять безліч зіставлень македонських і єгипетських дат, то оста
н-
ні досить легко можна пере
вести в юліанські.

Знову ж з письмових джерел відомо, що аж до 240 року до н.е. македонські місяці постійно збігалися з місячними ф
а-
зами. Швидше за все, у відповідності з 25
-
річним єгипетським циклом в календар вводилися додаткові дні і місяці. Як і в
маке
донському календарі, додатковий місяць вставлявся кожні два роки, хоча за весь цикл слід було зробити всього лише
дев'ять вставок. Але у зв'язку з тим, що календар звірявся по сонячному році, єгиптяни намагалися не вносити в нього
плутанину, роблячи додатк
ові вставки.

Македонський календар в Єгипті використовувався, як правило, для культових цілей. Наближені Олександра Македо
н-
ського навіть свята єгипетських богів відзначали по македонському календарем. Але зіставлення і підгонка даного к
а-
лендаря до сонячног
о році, а також додатково вставляються місяці сильно впливали на зв'язок між порами року і кале
н-
дарними місяцями. Наприклад, 1 Діос могло випасти на 25 серпня в початку царювання Птолемея II і на 15 січня
-

в
кінці. Але в повсякденному житті єгипетський ка
лендар був більш простим і зручним.

Приблизно з середини III століття до н.е. всі греки, що проживають в Єгипті, стали користуватися єгипетським кале
н-
дарем, а македонський застосовувався тільки в державній сфері. У Марокко навіть в наші дні в діловому житт
і корист
у-
ються сонячним календарем, а офіційно дати наводяться за мусульманським місячним році. Єгипетський календар був
досить рухливим, тому грекам доводилося звірятися із зоряним календарем, який складали відповідно з єгипетським р
о-
ком.

У той час, коли
при владі перебував Птолемей III, про корекцію македонського календаря ніхто не дбав. Наприклад, 1
-
е
число місяця горпіея в 232 році до н.е. припадало на п'ятий день після повного місяця. Наприкінці III століття до н.е.
придворним астрономам було дано завд
ання підігнати македонський календар до єгипетського так, щоб місяці в кале
н-
дарях відрізнялися один від одного тільки назвами. Спочатку македонський місяць десятеро відповідав єгипетському
тоту, але потім, в 163 році до н.е., до влади прийшов Птолемей VII
Філометор, який відновив македонський календар. У
145 році до н.е., вже після його смерті, календарна реформа була скасована. У 119 році до н.е. в силу увійшло нове
співвідношення македонських і єгипетських місяців. Тепер єгипетському тоту відповідав макед
онський Діос.

Не тільки у володіннях Селевкідов, але і в Єгипті грецький календар незабаром був замінений місцевим. Але якщо С
е-
левкіди тільки трохи підкоригували місячно
-
сонячний календар, то Птолемеї повністю відмовилися від такого літочи
с-
лення.

7.

Календарн
а система Київської Русі
.
В наш час науково
-
технічного прогресу та все більшої урбанізації населе
н-
ня існує безліч різноманітних форм передачі інформації. За допомогою комп‘ютера за лічені секунди можна наперед
визначити рік, місяць, число, день до кінця ти
сячоліття. Та за сухими цифрами ми поступово втрачаємо зв‘язок з прир
о-
дою, забуваємо і про такий безцінний скарб, як давній український календар, який тисячоліттями творили наші пращури,
наповнюючи його, мов соти медом, різноманітними знаннями про навколиш
нє середовище, багатим досвідом з астр
о-
номії та агротехніки, своїми філософськими і релігійними поглядами та віруваннями, самобутньою міфологією.


Спробуємо помандрувати дорогою часу в минуле і познайомитися з деякою давньою історією нашого календаря та лі
т
о-
числення.

Календар


система рахунку великих проміжків часу, в основу яких покладена періодичність видимих рухів небесних тіл.
Сам термін ―календар‖ давньоримського походження (лат. Calendarium


букв. боргова книга, бо в Стародавньому Римі
боржники плат
или проценти в день ―календ‖


перших числах кожного місяця). З початком нової ери (Різдва Христов
о-
го), коли римське літочислення набуло світового поширення, термін ―календар‖ і римські назви місяців були поступово
прийняті більшістю країн світу. На формув
ання загальноприйнятого поняття ―календар‖ також вплинули і давні уявле
н-
ня про природу у протослов‘ян, особливо балканських, та протоукраїнців. По це свідчать досить стійкі традиції зимового
свята Коляди


свята народження Сонця (період зимового сонцестоян
ня) з надзвичайно стародавньою хліборобською
атрибутикою, що бере свій початок з неолітнього періоду історії, коли ще не вміли молоти зерно. Етимологія слова ―к
о-
ляда‖ визначає первісне слово ―коло‖ як одне з давніх найменувань сонця (так його зображують і
в символах) і слова ―да‖
як ―дай‖, з санскриту ―da‖


―давати‖, ―наділяти‖. Отже, поняття ―Коляди‖


це свято, в період якого дається (наро
д-
жується) коло (сонце), що буде творить новий кругообіг в природі. За віруваннями наших пращурів, цей кругообіг і пр
о-
ходить ―від Коляди до Коляди‖, про що засвідчує ―Велесова книга‖.


Український річний календар з давнини поділявся на чотири пори року у відповідності з видимим рухом сонця по
небесній сфері та сезонними змінами в природі, за якими розподілялися сільського
сподарські цикли. Задовго до впр
о-
вадження християнства і офіційних назв місяців у наших пращурів уже існувала чітка структура з дванадцяти місяців.
Наявність таких систематизованих календарів підтверджують археологічні знахідки. Так, оригінальний календар,

що був
витиснений на керамічному глеку IV ст. н. е., було знайдено у 1899 р. поблизу с. Ромашки, що на Київщині. Вчені ро
з-
шифрували його зміст. На верхньому поясі зображено схеми, знаки богів, сюжетні малюнки давніх святкових обрядів,
що славили Перуна, Я
рила, Купала тощо. На нижньому полі


позначки
-
квадратики (дні числа). Кожен з місяців позн
а-
чений малюнком у 12 прямокутних рамках. Верхньому малюнку, на якому зображено свято, відповідає по 27 квадратиків


буденних днів


за сільськогосподарським річним
циклом. Початок відліку на календарі дано з весни. Окрім глиняного
календаря, віднайдено чимало зображень на дереві, так званих ―похідних календарів,‖


палиць, на яких робили зарубки
(буденні дні) та кружечки чи хрестики (свята). Отже, календарі, що дійшл
и до нашого часу, свідчать про широке іх вик
о-
ристання в давньоукраїнському побуті та ритуалах.

Як і всі давні народи світу, хлібороби
-
українці поклонялися небу, сонцю, місяцю, зорям. За небесними світилами вони
звіряли і прогнозували свій календар. Віру в
небесних богів уособлює символ на пластинці


знаку влади Святослава Іг
о-
ревича (960 р.)


Див. мал. Ініціалу.

З прийняттям християнства на Київську Русь перейшла форма церковних календарів


місяцесловів (menologium). Перші
такі місяцеслови з‘явилися на хр
истиянському Сході ще в VI ст., а до Х ст. Греція мала у себе цілком впорядковані хр
и-
стиянські зібрання, до яких входили важливі християнські дати, свята, дні пам‘яті святих угодників і т. п. Укріплюючись
в тій чи іншій країні на місці дохристиянських віру
вань, християнська церква пропагувала і свій місяцеслов. Він дод
а-
вався в обов‘язковому порядку до євангелій, апостолів, требників та інших церковнобогослужбових книг. Починаючи з
ХІ ст. до давньоруських місяцесловів вносяться і свої святі угодники: Володим
ир Великий, Борис і Гліб


1015 р., пр
е-
под. Мойсей Угрин Печерський


1041 р., Феодосій Печерський


1074 р. і т. д., записуються також і свої церковні свята,
пов‘язані з освяченням храмів, перенесенням мощей та ін. Поступово, розвиваючись на власному ґрун
ті, місяцеслови
наповнювалися церковними християнськими святами, що суміщалися з дохристиянськими народними святами, перейм
а-
ли народні елементи, котрі базувалися на стародавніх віруваннях, обрядах, повір‘ях. Притому, що церква забороняла
давні традиції, вс
е ж з певними їх елементами вона мусила миритися, а часом і повністю їх копіювала. Таким чином, за
в-
дяки народній творчості суто церковний календар перетворився на церковно
-
народний річний календар, який корист
у-
вався у всі віки по прийняттю християнства вел
икою популярністю як у світському житті, так і в побуті.

Як ми знаємо, християнство принесло офіційні (латинські) назви місяців. Але поряд з цими назвами часто вживалися і
давньоукраїнські, що свідчить про давні календарні знання наших пращурів і свої міцн
і традиції. Назви наших місяців
відображали зміни в природі та різні господарські потреби населення. Хронологічно більшість з них відповідає тому ч
а-
сові, коли система землеробства була ще вогнева, або підсічна, коли не було сохи і земля давала свої врожаї
шляхом
змішування її з деревною золою, котру отримували від спаленого лісу. Перші записи назв наших місяців збереглися в
―Церковному соборнику‖ в додатку до Київської, так званої Остромирової Євангелії 1056 р. та Галицької Євангелії 1144
р., а також в Остр
ізьких виданнях ХVI ст.


Термін ―місяць‖, що означає проміжок часу, близький до періоду обертання Місяця навколо Землі, також дуже давній. На
це вказує і саме слово ―місяць‖, спільне для всіх індоєвропейських мов: укр.


місяць, болг.


месец, чес.


měsic
, пол.


miesiac, білор.


місик, д.
-
прус.


menins, литов.


mлnyo, фр.


mois, грец.


mēn, санскр.


mes.

Розглянемо календарні назви українських місяців у порівнянні з загальноприйнятими латинськими назвами.


І. Січень. Давноукраїнська назва: просинець

(від просіяння сонячного світла). Коли першим місяцем був март, січень був
одинадцятим, коли рік починався з вересня, то п‘ятим, а з 1700 р. став першим. Лат. Januarius (від імені давноримського
божества сонця, світла, воріт і дверей Януса).

ІІ. Лютий. Да
вньоукр. назва: сєчень (від сікти дерева для спалювання, ще


січень зиму пересікає); сніжень (від снігу).
Був 12
-
м місяцем, згодом помінявся місцем з січнем. Лат. Februarius (букв. місяць очищення, пов‘язаний з обядом оч
и-
щення в Стародавньому Римі).

ІІІ.
Березень. Давньоукр. назва: сухий (від сушіння зрубаних дерев), ще називався березол (від спалення деревини для
отримання золи). До 1342 р. з нього починався новий рік. Сучасна назва березень раніше стосувалася наступного місяця
квітня. В середині ХІХ ст.,

коли з української мови відійшов термін март, його місце зайняв березень. Лат. Marcius (від
давньоримського бога весни та врожаю Марса, згодом він став богом війни. В Стародавньому Римі був першим місяцем
року) .

IV. Квітень. Давньоукр. назва: брезозол, б
ерезозол (від спалення дерев для золи). Сучасна назва


від ХV ст. Лат. Aprilis
(від aperire


відкривати або apricus


сонячний).

V. Травень. Давньоукр. назва: травень, травний (від трави). Лат. Majus. (від імені давньоримської богині весни Майї).


VI. Чер
вень. Давньоукр. назва: ізок (коник
-
цвіркун, в цьому місяці їх особливо багато); червень (червець


красильна
комаха, з якої в цю пору добували цінний червоний барвник). Лат. Junius (на честь богині Юнони).

VII. Липень. Давньоукр. назва: червень (від черво
них ягід); липень (від цвітіння липи, мед, зібраний з липи, називається
липець). Лат. Julius (на честь римського імператора Юлія Цезаря, який впровадив у 46 р. до н. е. новий календар, так зв
а-
ний Юліанський).

VIII. Серпень. Давньоукр. назва: зарев (в цьому

місяці все дозрівало); серпень (від серпа). Лат. Augustus (на честь римс
ь-
кого імператора Августа).

ІХ. Вересень. Давньоукр. назва: рюєн, ревун (від реву осінніх вітрів та звірів); вересень (від рослини вересу, що цвіте в
цей час). Назва вересень увійшла д
о календаря на поч. ХХ ст. Лат. September (від septem


7
-
й, що вказує на первісний
римський рахунок відліку від березня. Коли ж 1582 р. прийняли Григоріанський календар, назви залишили за Юліанс
ь-
ким, а вони також не відповідають).


Х. Жовтень. Давньоукр.
назва: листопад (від осіннього жовтого листопаду). В четвероєвангелії (1144 р.) записано: ―Мць
октябрь рекомий листопад‖. Лат. Oktober (від okto


8, себто до календарної реформи Юлія Цезаря в 46 р. до н. е. він був
восьмий).

ХІ. Листопад. Давньоукр. назва
: грудень (від замерзлих грудок землі зі снігом). Ще за часів київської Русі останній
місяць осені називався груднем. За основу ж сучасного календаря взято західноукраїнський поділ часу, де останній
місяць осені називався листопадом. Лат. November (від nov
em


9).

ХІІ. Грудень. Давньоукр. назва: студень, студений (від стужі, морозу); грудень (мерзлі грузки землі). У наш час грудень
завершує календарний рік. Лат. December (від decem


10).

Сьогодні в Україні діє офіційний календар, в якому збережено стародав
ні і самобутні назви місяців, і це засвідчує нашу
давню культуру і шану до народної спадщини.

Історичні вказівки свідчать про те, що наші пращури, подібно до персів, єгиптян, стародавніх греків та римлян, розпоч
и-
нали рік з весни, з березня, коли по зимовом
у відпочинку пробуджувалася природа, а відтак надходили сільськогосп
о-
дарські роботи. Дотримуючись давньоукраїнського березневого літочислення, літописець Нестор також починає свою
―Повість времяних літ‖ з березня місяця ―в лето 6360 (852), индикта 15‖. За
біблійною легендою, сам Господь сказав до
Мойсея й до Аарона про місяць март (березень): ―Оцей місяць для вас


початок місяців. Він вам перший між місяцями
року‖. (Книга Вихід. 12,2). Звідси зрозуміло, чому і грецька церква і наша починали літочислення з
березня. Але згодом
грецька церква перенесла початок нового року на вересень, а з 1342 р. і в нас було введено святкування нового року, і
церковного і світського, з 1 вересня. У Європі під впливом католицизму початком року вважався січень за Юліанським
кал
ендарем. У 1582 р. папа Григорій ХІІІ, з метою позбутися невідповідностей між світським


Юліанським календарем і
астрономічним роком, прийняв новий календар, так званий Григоріанський. Різниця між Юліанським та Григоріанським
календарями (старим і новим с
тилем) складала 10 діб (зараз 13 діб). У нас же продовжували вести відлік часу від ―с
о-
творіння світу‖ і у вересневих роках. Тільки в західних регіонах України, де були тісніші зв‘язки з європейськими
країнами, січневим відліком стали користуватися раніше.
З поч. XVIII ст., за Петра І було прийнято вважати світський
новий рік 1 січня 1770 р. від ―Різдва Христового‖ за старим стилем (Юліанським календарем). Лише у 1918 р. в нас
офіційно було введено Григоріанський календар із святкуванням нового року 1 січня.

Відтак і до нашого часу в Україні
святкують офіційний початок нового року 1 січня (за новим стилем) та 14 січня (за старим стилем), що залишили за с
о-
бою наші православні та греко
-
католицькі християни. Церковний новий рік зостався незмінний


з 1 вересня.


З прийняттям християнства в Київську Русь прийшла і християнська література: хроніки, житія, євангелії, хронографи і т.
п., тож церковнослужителі, літописці, переписчики книг мали бути обізнаними з різним літочисленням, місячним та с
о-
нячним календарями, і
ндиктом, давати раду щорічним записам і узгоджувати їх за літочисленням ―від сотворіння світу‖,
―від потопу‖, ―від Різдва Христового‖ і т. п. Літочислення ―від сотворіння світу‖ було принесене з Візантії, де стародавні
богослови та астрономи прийшли до вис
новку, що час ―Різдва Христового‖ відповідає 5508 р. від ―сотворіння світу‖. До
цієї дати додавали кількість літ, що пройшли від ―Р. Хр.‖ до року даної події. Наприклад, рік хрещення України
-
Русі


6496 (тобто 5508 + 988). Система літочислення від ―Р. Хр.‖

(нова ера) сьогодні прийнята більшістю країн світу. Індикт
або круг індикту


вид римського літочислення, період у 15 років. Для визначення індикту треба скласти роки від ―с
о-
творіння світу‖ (5508) і даний рік нашої ери, суму поділити на 15. Частка вкаже,
скільки пройшло кругів індикту від ―с
о-
творіння світу‖, а остача


індикт, що відповідає даному рокові. Коли остачі не буде, то індикт 15
-
й.

Часто поряд з роком від ―сотворіння світу‖ записували рахунок за календарями


―місячним кругом‖ (19
-
річний період,
через який місяць
-
молодик і повний місяць повертаються на попередні дні і повністю повторюються) та ―сонячним кр
у-
гом‖ (базується на 28
-
річному періоді, через який повністю повторюються в тих самих числах дні тижня). Часто такий
ґрунтовний підхід стосувався

подій затемнення сонця, падіння метеоритів, появи комет тощо.

Існували і книги, які на основі астрономічних знань та математики пояснювали різні розрахунки літ. Прикладом цьому є
твір диякона Кирика ―Учение о числах‖, написаний 1136 р. за князя Святослава

Ольговича (з чернігівського княжого р
о-
ду). Праця дійшла до нашого часу в рукопису XVI ст. Це одне з перших наукових досліджень про календар за часів
Київської Русі, в якому подані теоретичні основи календарних розрахунків, описані різні види календарів, в
изначення
чисел віків світу і навіть вирахувано число днів від ―сотворіння світу‖ до 1136 р. (виявилося 29 120 652 дні).

В давнину записи вели по святках, а самі дні і роки та інші цифрові знаки позначали літерами кириличної абетки. Напр
и-
клад: літері А від
повідає числове значення 1, В


2, Г


3, Д


4, З


7, І


10, К


20, О


70, Р


100, Ф


500 і т. п. Тисячі
зображували літерами з особливою позначкою. (Мал. )


(Вставка
-

залишити місце 8 х 2,3 см)

Давні традиції має український календар і в своєму ху
дожньому оформленні. Цьому сприяли і предковічні вірування в
бога Сонця та уявлення про божественність небесної системи, про небесний рай і т. п. Згодом, по прийняттю християнс
ь-
кої релігії, віра в Ісуса Христа заступила всі попередні вірування, а за христи
янським тлумаченням втілення всесвітнього
і сонячного світла, Сонцем Правди виступають Ісус Христос та Матір Божа. Наприклад, в Об‘явленні Св. Івана Богосл
о-
ва, 12,1 читаємо: ―І з‘явилася на небі велика ознака: Жінка, зодягнена в сонце, а під ногами її міся
ць, а на її голові вінок з
дванадцяти зір‖. Отже, сонце, місяць, зорі стали християнськими символами вічності. Зображення трикутної зірки є
біблійним знаком, так званим ―всевидячим оком‖


символом Божого Промислу. Ці символи і відобразилися в малюнках,
лі
тописних мініатюрах, графічних ілюстраціях до різних богослужебних книг, літописів, ізборників, календарів і т.п.
(Мал. 2).

Традиції зображення християнських небесних символів яскраво позначають період Гетьманської України. Вони зобр
а-
жені на клейнодах, в г
ербах митрополита Петра Могили, гетьманів Данила Апостола та Івана Мазепи, в гербах давніх
українських міст, знаходять своє багате примінення в мистецтві української книжкової графіки.

Разом з християнською літературою на Україну були принесені і оформлені

давньогрецькі знання про зодіакальні сузір‘я
та їх знаки (грец. zōdiakós, від zōon


тварина). Одними з перших таких зображень знаків зодіаку є малюнки в Ізборнику
Святослава 1073 г. (Мал. 3) З того часу популярні у всьому світі зодіакальні позначення не
сходять і з листків українс
ь-
ких календарів.

В наш час в Україні друкується безліч цікавих календарів, серед яких особливо популярні церковні та народні. Вони
містять астрономічні відомості про час сходу та заходу Сонця і Місяця, тривалість дня і фази Місяц
я, дають оповіді про
духовні цінності, розповідають про церковні свята, народні традиції, погодні прикмети, вартують історичну та культурну
пам‘ять народу. З цих багатьох струмочків потрібних знань календар творить велику ріку життя, якою невпинно тече у
в
ічність час.

8. Календарна система Петра
I

Близько двохсот років росіяни жили і користувалися такою системою рахунку

років. Однак під кінець лише першої тр
е-
тини 7208 від створення світу їм

довелося посилити святкування новолітт
я. 19 грудня юліанського
годово
го кола з вере
с-
невим початком був підписаний і опублікований іменний указ царя і великого князя Петра I Олексійовича.

Царський
указ називався так: (О писанні надалі Генваря з 1 числа 1700

року в усіх паперах літа від Різдва Хр
истового, а не від
ств
орення ми
ра ((Повне зібрання законів Російської імперії з 1649 року.
-

Том III(1689
-
1699 рр.).
-

СПб., 1830.
-

С. 680
-
681.
-

Ј 1735).


Справжнім рескриптом наказувалося зміна ери і новоліття: з 1Січень 7208 від створення світу належало надалі (в ро
з-
ряд і

в

всіх приказах, в пометах, записках, в грамотах і в усіх Наших Великого

Государя указах про всяких ділах і в нак
а-
зових і на площах у всяких

фортецях і в городах Воєводам в списках і в пометах і в кошторисних і по

предметних спи
с-
ках і у всяких наказових і

мирських справах літа писати і числити роки Генваря з 1 числа 7208 і вважати сього від нар
о-
джені Бога і Спаса нашого Ісуса Христа 1700 році, а рік потому Генваря з

1 числа з предбудущаго 7209 писати від Різдва
Христового з 1 числа

1701 і в предбудущее лаг
одити по тому ж, "а з того новаго року
Ген
варя місяці і інші місяці і числа
писати сряду до Генваря неодмінно і

в прочия літа, счісляя літа від Різдва Христового по тому ж (".


Реформа була обумовлена
об'єкти
вними обставинами. В указі гово
рилось: (А то

вказали Ми Великий Государ учин
и-
ти, для того що у багатьох Християнських навколишніх народах, які православну Християнським

Східну віру тримають з
нами згідно, літа пишуть числом від РіздваХристова (.


Втім, щоб нововведення було прийнято без особливих
ускладнень, указ

закінчувався розсудливою застереженням: (А
буде хто захоче писати і від

створення світу: і їм писати обидва ті літа
-

від створення світу і від різдва Христового пі
д-
ряд вільно (.


Юліанський календар сам по собі був Петром I на Русі
збережений, по

приказці, до наступної оказії. Як вже говор
и-
лося, російська цар, мабуть, що не осмілився зазіхнути на овіяне старови
ною і незаперечною автори
тетом надбання вел
и-
кого і божественного Цезаря. А це означало,

що збереглося і запізнювання календар
них дат
-

у той час
-

на 10

днів. 19 грудня 7208 від створення світу, коли був виданий реформа
-

ційний указ, в Європі відповідало 29 грудня 1699
від різдва Христового за григоріанським календарем.


9.

Юліанський календар

Юліанський календар



календар, запров
аджений з

1 січня

45 р. до н.

е.

Юлієм Цезарем

наприкінці

46 до
н.

е.

Спираючись на поради грецького астронома

Созігена
(Sosigenes) та щоб домогтися того, аби певні астрономічні події
на зразок весняного та осіннього рівнодення відбувалися щороку в певний цілком визначений день, Цезар узгодив трив
а-
лість року із

сонячним календарем
, тобто встановив її рівною 365 із чвертю дня (365.25). Четвертинки дня враховувалися
так: кожного четвертого року до

календаря додавався ще один день, і тривалість місяця лютого ставала не 29, а 30 днів.

Свого часу Гай Юлій Цезар пожартував: «Римляни завжди перемагають, але ніколи не знають, коли це трапилося.»

Ім'я Цезаря вшановано в латинській назві сьомого місяця (то
дішнього п'ятого)



Julius
. Пізніше,

Октавіан А
в-
густ

виправив конструкцію

високосного року
, і восьмий місяць на його честь названо

Augustus
. А щоб не осоромитися
перед імператором
-
попередником, місяць серпень

August
us

також отримав 31
-
й день, який взяли з кінця року



29/30
лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.

Але

юліанський рік

тривалістю в 365 днів і 6 годин довший за істинний сонячний рік (365.2422 днів, або 365 днів, 5 г
о-
дин, 48 хвилин і 46
секунд) на 11 хвилин 14 секунд. Різниця становить близько 0.0078 дня за рік або близько одного дня
за 128 років. За півтора тисячоліття календар знову відставав на десять днів. Що й стало причиною введення
в

1582

році

Григоріанського календаря
.


10.Григоріанський календар


(
григоріянський
)




календар
, запроваджений

4 жовтня

1582

року

Папою Римс
ь-
ким

Григорієм XIII
, і нині ухвалений у світі як міжнародний стандарт.
Статус стандарту григоріанського календаря з
а-
тверджено

ISO 8601
. Григоріанський календар було розроблено на заміну

юліанського
.

Календар ділить час на

календарні роки

тривалістю 365 або 366

днів
. Роки тривалістю 365 днів називають звичайними,
а роки тривалістю 366 днів



високосними
. Високосним є кожен четвертий рік, за винятком років, порядковий номер
яких ділиться без залишку на 100, але не діл
иться без залишку на 400. Таким чином, час поділено на цикли тривалістю
400 років. Середня тривалість року в григоріанському календарі становить 365,2425 днів або 365 днів 5

годин

49

хвилин

і
12

секунд
.

Кожен рік
поділяється на 12 місяців із різною кількістю днів. Місяць

лютий

триває 28 днів у звичайні роки, і 29 днів



у високосні. Початком календарного року вважають дату

1 січня
.

Реформа календаря мала за мету ліквідувати зсув весняного рівнодення: від запровадження

юліанського календаря

до
16 століття виникла різниця в 10 днів порівняно з фактичним настанням рівнодення. Оскільки дата весняного рівнодення
є важлив
ою для визначення дати

Великодня
, це створювало проблеми. Згідно з нововведенням папи, одразу ж після

4
жовтня

1582

року настало

15
жовтня
. Цього дня в

Італії
,

Франції
,

Іспанії
,

Португалії

та

Речі Посполитій

(зокрема, й на
території України) запроваджено григоріанський календар



десять днів було вилучено з кал
ендаря.

1583

року Григорій XIII надіслав

Константинопольському Патріарху

Ієремії II

посольство
з пропозицією перейти на
новий календар. Наприкінці

1583

року на соборі в
Константинополі

пропозицію було відкинуто як невідповідну каноні
ч-
ним правилам святкування

Великодня
.

В Укра
їні григоріанський календар де
-
юре було запроваджено одразу ж після його ухвалення Папою Римським (оскіл
ь-
ки 1582 року українські землі входили до складу Речі Посполитої, що була офіційно католицькою державою). Проте в
той час ситуація між польською католиц
ькою та українською православною церквою була дуже напруженою; спроби
змусити православних прийняти григоріанський календар лише ускладнили ситуацію. Відтак українська православна
(так само, як і греко
-
католицька) церква досі дотримується юліанського кален
даря.

Натомість у мирському житті григоріанський календар почав діяти в

Українській Народній Республіці

з

16 лют
о-
го

1918

року, цей день стали вважати

1 березня

1918

року. Закон про це було ухвалено
12 лютого 1918 року (за старим
стилем) на засіданні

Малої ради

Української Народної Республіки

в

Коростені

[1]
[2]
.

Незадовго до того григоріанський календар було запроваджено в

Радянській Росії
; згідно з декр
е-
том

Раднаркому

після

31 січня

1918

року йшло

14

лютого

1918

року.
Російська православна церква

й деякі інші правосл
а-
вні церкви не прийняли григоріанський календар, тож і далі послуговуються юліанським календарем.

З цього списку виходить, що в ряді країн, наприкл
ад в Російській імперії, в 1900 році був день 29 лютого, тоді як в б
і-
льшості країн його не було.

У деяких країнах, що перейшли на григоріанський календар, згодом відновлювалося юліанський лік часу внаслідок
приєднання до інших держав.

У XVI столітті
перейшла на григоріанський календар тільки католицька частина Швейцарії, протестантс
ь-
кі

кантони

перейшли

1753

року, а останній,

Грізон
,



1811

року. Іноді перехід на григоріанський календар супроводж
у-
вався серйозними заворушеннями.
Наприклад, коли польський король

Стефан Баторій

запровадив новий календар
у

Ризі

(1584 року), місцеві купці підняли заколот, оголосивши, що зрушення на 10 днів зриває терміни поставок і призв
о-
дить до значних збитків. Бунтівники розгромили ризьку церкву і вбили кількох муніципальних служ
бовців. Справитися з
«календарними заворушеннями» і повісити його керівників вдалося лише влітку

1589

року.

У зв'язку з неодночасним переходом країн на григоріанський календар можуть виникати поми
лки сприйняття дат: н
а-
приклад, відомо, що

Мігель де Сервантес

і

Вільям Шекспір

померли

23
квітня

1616

року. Насправді ці події відбулися з
різницею в 10 днів, оскільки в католицькій Іспанії новий стиль діяв від початку запровадження його Папою,
а

Великобританія

перейшла на новий календар лише

1752

року.

Незвичайним був перехід на
григоріанський календар на

Алясці
, оскільки там він поєднувався з перенесенням

лінії зм
і-
ни дати
. Тому після п'ятниці

5 жовтня

1867

за старим стилем ішла ще одна п'ятниця 18 жовтня 1867 за новим.

Деякі країни розтягув
али перехід на кілька років, щоб уникнути стрибка. Наприклад, у Швеції вирішили скасовувати
високосні дні лютого з 1700 по 1740 роки. 1700 року було скасовано перший високосний день. Потім почалася війна і про
перехід забули. Таким чином, Швеція жила за св
оїм особливим календарем.

1711

року

Карл XII
визнав це непрактичним і
вирішив повернутися до старого стилю, д
одавши в лютому 2 дні. Тому в Швеції було

30 лютого

1712

року. Л
и-
ше

1753

року новий стиль було
-
таки запроваджено: після 17 лютого було відразу 1 березня.


Дати до

4 жовтня

1582

не перераховуються за григоріанським календарем і наводяться за юліанським. У країнах, де
григоріанський календар прийнято із запізненням пізно, існує проблема тлумачення дат. Наприклад, інформ
ація про те,
що певна людина народилася в

Російській імперії

22 квітня 1870 року, вимагає
додаткового пояснення, за яким календ
а-
рем приведена дата. Зазвичай, проблема розв'язується наведенням дат за обома стилями: старим і новим. Зазначена дата
народження виглядає в такому записі як 10 (22) квітня.

11.Методика переведення дат
з юліанського на г
ригоріанський стиль

Юлианский календарь ввел в употребление Юлий Цезарь в 46 году до нашей эры. Разрабатывали его якобы египетские
астрономы (александрийские астрономы во главе с Созигеном), но назвали точно в его честь.

Окончательную форму он приобрел в 8

году нашей эры.


Год начинался с 1 января, так как именно в этот день избранные консулы вступали в должность, ну и дальше все как мы
знаем
-

12 месяцев, 365 дней, иногда 366.



Именно этим "иногда" он и отличается от григорианского календаря.



Собственно

проблема в том, что полный оборот вокруг солнца
-

тропический год
-

Земля совершает за 365.24219878
дней. В календаре же число дней целое. Получается, что если в году 365 дней, то каждый год календарь будет сбиваться
-

уходить вперед почти на четверть дня
.


В юлианском календаре поступили просто
-

для коррекции расхождения положили, что каждый четвертый год будет в
и-
сокосным (
annus bissextus
), и будет иметь 366 дней. Таким образом, средняя продолжительность года в юлианском к
а-
лендаре 365.25, уже гораздо бли
же к настоящего тропическому году.



Но недостаточно близко
-

теперь календарь стал отставать каждый год на 11 минут 14 секунд. За 128 лет это будут уже
сутки. Это приводит к тому, что некоторые даты, связанные с астрономическими явлениями, например, астро
номическое
весеннее равноденствие, начинают смещаться к началу календарного года.


Расхождение между астрономическим весенним равноденствием и календарным, зафиксированным 21 марта, станов
и-
лось все более явным, и поскольку к весеннему равноденствию был при
вязан праздник Пасхи, многие в католической
Европе считали, что с проблемой надо что
-
то делать.


Наконец, папа Григорий XIII собрался и провел реформу календаря, получив то, что мы знаем сейчас как григорианский
календарь. Проект разработал Луиджи Лилио, и

согласно ему, в дальнейшем високосными должны были считаться тол
ь-
ко те вековые годы, число сотен лет которых без остатка делятся на 4 (1600, 2000, 2400), а иные будут считаться прост
ы-
ми. Также была устранена накопленная с 8 года нашей эры ошибка в 10 дней
, и согласно декрету папы от 24 февраля
1582 года устанавливалось, что за 4 октября 1582 года должно наступить сразу 15 октября.


В новом календаре средняя продолжительность года была 365.2425 дней. Ошибка составляла всего 26 секунд, и расхо
ж-
дение в сутки
накапливалось уже примерно за 3300 лет.



Как говорится, "ну а точнее нам и не надо". Или, скажем так
-

это уже будут проблемы наших отдаленных потомков. В
принципе, можно будет объявить каждый год, делящийся без остатка на 4000, не високосным, и тогда сре
днее значение
года будет 365.24225, с еще более меньшей ошибкой.


Католические страны перешли на новый календарь практически сразу (против папы не попрешь), протестантские со
скрипом, одной из последних была Великобритания, в 1752 году, ну и до самого конц
а держалась только православная
Греция, которая приняла григорианский календарь только в 1929 году.


Сейчас юлианского календаря придерживаются только некоторые православные церкви, например, Русская и Сербская.


Юлианский календарь продолжает отставать от

григорианского
-

каждые сто лет (если вековой год не делится на 4 без
остатка) на одни сутки, или на трое суток за 400 лет. К 20 веку эта разница достигла 13 дней.



Калькулятор ниже переводит дату из григорианского календаря в юлианский и наоборот.

Как и
м пользоваться
-

вводим дату, в поле "Юлианский календарь" отображается дата юлианского календаря, как если
бы введенная дата относилась к григорианскому календарю, а в поле "Григорианский календарь" отображается дата гр
и-
горианского календаря, как если бы
введенная дата относилась к юлианскому календарю.


Отмечу также, что до 15 октября 1582 григорианского календаря не существовало в принципе, поэтому говорить о григ
о-
рианских датах, соответствующих более ранним юлианским датам бессмысленно, хотя их и можно
экстраполировать в
прошлое.

12. Календар французької республіки




календар
, що був запроваджений у

Франції

в

1793

році з початком револ
ю-
ційної ери.
Був скасований

Наполеоном I

в

1806

році. В

1871

році був знову ненадовго впроваджений

Паризькою ком
у-
ною
.

Початок року
за цим календарем припадав на

день
осіннього рівнодення

(теж щоразу змінювався). 1793 року (перший
рік за новим календарем) осіннє рівнодення припало на

22 вересня



саме в цей день бу
ло проголошено Французьку
республіку.

Кожен рік поділявся на дванадцять

місяців

по 30 днів. Місяць складався з трьох

декад

по десять днів, останній день д
е-
кади



вихідний для державних службовців. Наприкінці року залишалися ще п'ять, або у

високосному році

шість днів,
що

не входили до жодного місяця
. Ці дні мали особливі назви та вважалися святковими.

Місяці

Місяці революційного календаря:



Осінь



Вандем'єр

(
фр.

Vendémiaire
) з 22 вересня по 21 жовтня



місяць збору винограду,



Брюмер

(
фр.

Brumaire
) з 22 жовтня по 20 листопада



місяць туманів,



Фрімер

(
фр.

Frimaire
) з 21 листопада по 20 грудня



місяць приморозків;



Зима



Нівоз

(
фр.

Nivôse
) з 21 грудня по 19 січня



місяць снігу,



Плювіоз

(
фр.

Pluviôse
) з 20 січня по 18 лютого



місяць дощу,



Вентоз

(
фр.

Ventôse
) з 19 лютого по 20 березня



місяць вітру;



Весна



Жерміналь

(
фр.

Germinal
) з 21 березня по 19 квітня



місяць паростків,



Флореаль

(
фр.

Floréal
) з 20 квітня по 19 травня



місяць квітів,



Преріаль

(
фр.

Prairial
) з 20 травня по 18 червня



місяць трави;



Літо



Мессідор

(
фр.

Messidor
) з 19 червня по 18 липня



місяць збору врожаю,



Термідор

(
фр.

Thermidor
)
з 19 липня по 17 серпня



місяць спеки,



Фрюктідор

(
фр.

Fructidor
) з 18 серпня по 16 вересня



місяць плодів.


13. Історіографія та джерела вивчення метрології

Метрологія

(грецька μέηρον



міра, λόγος



слово, вчення)



це наука про

вимірювання
, методи забезпечення їх є
д-
ності та способи досягнення необхідної точності. Основне її завдання



установлення одиниць

вимірювань фізичних
величин, відтворення їх з допомогою еталонів, а також розроблення методів передачі розмірів одиниць вимірювань від
національних еталонів через робочі еталони до робочих засобів вимірювань.

Розрізняють теоретичну, прикладну (практичну)
і загальну метрологію. Крім того, введення поняття «загальна» метр
о-
логія дало поштовх до появи ряду «галузевих» метрологій, наприклад, медичної, будівельної, спортивної, гравітаційно
-
релятивістської метрології тощо.

Новий Закон України «Про метрологію та м
етрологічну діяльність», що набере чинності 2016 року, визн
а-
чає

метрологію

як науку про вимірювання та їх застосування
[1]
.


14. Систе
ма мір періоду Київської Русі.

У феодальному суспільстві, особливо до створення централізм ваних феодальних держав, єдиних мір майже не було, і
кожний великий феодал міг встановлювати свої міри. Системі державної і політичної роздробленості повністю
відпов
ідала економічна роздробленість, а в зв'язку з цим панував різнобій у системі мір.


Зростання продуктивних сил визначило тенденцію до уніфікації мір. У XVI

XVII ст. намічається прагнення виробити
загальнодержавні міри виміру і грошового рахунку для всієї к
раїни. У XVII ст. на основі централізації Російської держ
а-
ви, розвитку математичних знань починається заміна місцевих і побутових мір більш або менш одноманітною системою
метрології. Ця система з деякими змінами збереглась до введення метричної системи в С
РСР.


Проте і після утворення Російської централізованої держави в народі збереглися місцеві міри, які відрізнялися від
офіціальних.


Назвемо деякі міри, якими користувалися в період Київської Русі і пізніше.


У Київській Русі, судячи з ряду джерел, а голо
вне з опису подорожі ігумена Даниїла на початку XII ст. в Палестину
(«Хождение игумена Даниила в Святую землю»), існували такі міри довжини: верста, або поприще,


750 сажень, трохи
більше 1 км; сажень


3 ліктя, близько 1 м 42 см; лікоть


2 п'яді


від 45

до 47 см; п'ядь


півліктя.


Проте ці одиниці виміру відстані у стародавній Русі були дуже нестійкими і неточними. Навіть тоді, коли одна й та с
а-
ма за назвою одиниця виміру зустрічається в різних джерелах, вона має неоднакову величину.


Дуже часто зустріч
ається в джерелах, наприклад, така одиниця виміру відстані, як поприще. Спостерігається вже рі
з-
ниця в обчисленні поприща за описом подорожі ігумена Даниїла і за «Житием Феодосія». З «Жития Феодосия» видно,
що відстань від Києва до Василькова дорівнює 50 по
прищам (35 верст). Поприще дорівнювало 720 м.


Можна порівняти поприще з одиницями виміру довжини, в будь
-

яких іноземних джерелах і перевести міри, що там
зустрічаються на російські. В іноземних джерелах термін «поприще» відповідає грецькій мілі (1000 кро
ків), що і стан
о-
вить приблизно 720 м.


Уже в період Київської Русі поряд з поприщем зустрічалась одиниця виміру верста. Так, в одному з джерел XII ст.
відстань з Білгорода до Києва визначається у 10 верст. Це число могло викликати подив, оскільки з «Ходжен
ня Дани
и-
ла...» або з «Жития Феодосия» відомо, що верста майже дорівнює поприщу, і тоді ця відстань дуже маленька, менша, ніж
відстань від Києва до Василькова. Проте, виявляється, що верста мала значні коливання. У джерелах, в тому числі і Д
а-
ниїла Паломника
, зустрічаються так знані великі версти. Даниїл Паломник визначає, наприклад, відстань від Рамен до
Єрусалима у 20 великих верст. Ця вказівка па великі версти дає підставу припустити, що були, очевидно, і версти малі.


У Київській Русі користувались і
іншими мірами довжини, зустрічається наприклад, таке визначення, як перестріл


відстань, що її пролетить стріла, пущена з лука.


У різних актових матеріалах вказувалось, що у Київській Русі користувалися такими мірами ваги: гривна (одночасно
була і вагово
ю і грошовою одиницею) і півгривна


96 або 48 золотників, близько 409 або 204 г; золотник; берковець
-

10
пудів. Проте, як вказує Н.В.Устюгов у своїй статті «Очерк древнерусской метрологии» стародавні джерела не дають
можливості установити точне співвіднош
ення між усіма цими ваговими одиницями, тобто гривнею, гривенкою, пудом і
берковцем.


Дуже різноманітними були міри рідких і сипких тіл. У літописі за 997 р. є розповідь про тривалу облогу печенігами
Білгорода, доля якого залежала від того, у кого раніше з
акінчаться запаси харчів. Щоб обдурити ворогів, білгородці
зібрали з усіх жителів, міста по жмені вівса і пшениці і зварили «цежь» (кисіль) і медову ситу. Ці розчини налили в пос
у-
дини і поставили у викопані ями. В одну яму поставили «кадь и налияти цежа ка
дь», в другу


«кадь с ситой», а потім
запросили печенігів, яким сказали, що мають «корм з землі». Ця витівка вдалася, і печеніги «во свояси идоша». В цьому
місці літопису згадуються такі міри рідини: кадь, відро, лукно та корчага. Ми до цього часу ще незн
аемо точної місткості
цих одиниц, крім відра і каді. Відро як одиниця міри з'явилося у XI ст.


В одній з статей «Руської Правди» сказано: «...вирнику взяти 7 ведер солоду на неделю». Але й тут нема точних
вказівок про місткість відра і встановити її можна
тільки на основі непрямих даних. Відро в період Київської Русі і
пізніше ділилося на 10 кварт, в кожній кварті було по 10 чарок. Місткість каді, або окови, складала близько 16 пудів. Ці
міри існували лише у Східній Русі і не застосовувались у Новгородськом
у і Псковському князівствах. У XIV

XVI ст.
тільки новгородською мірою була короб'я, яка ділилася на чверті і четвертинки. Місткість короб"ї дорівнювала 8 пудам.
Короб'єю вимірювалось, головним чином, зерно. Сіль та деякі інші продукти вимірювались рогозино
ю, або рогожею.
Рогозина солі мала вагу від 21 до 28 пудів.


Двінські володіння Новгорода мали свою, відмінну від Новгородської, міру сипких тіл


пуз. Пуз жита


це трохи
більше 2
-
х пудів. Мірою сипких тіл у Пскові була зобниця; одна зобниця жита важила 1
6 пудів 13 фунтів. Зобниця
поділялась на два позобення або на чотири четвірки.


Дуже складним був грошовий розрахунок в Київській Русі. Він створювався і самобутньо, і під впливом пожвавлення
торговельних зв'язків між Сходом і Заходом.


Значного поширення
у Київській Русі в X ст. і в першій чверті XI ст. набули семанідські дирхеми, які певним чином
взаємодіяли з місцевими грошима і впливали на їхню вартість. Становлячи здебільшого еквівалент шкурки куниці, ди
р-
хем почав називатись її назвою, тобто купою; пол
овинка купи або дирхема називалась резаною, а четверта частина ди
р-
хема


веверицею або пізніше векшей. У XI ст. дирхем почав називатися ногатою.


З цих чотирьох одиниць


ногата, куна, резана і вевериця в XI ст. склалася система грошового розрахунку на чол
і з
срібною гривнею.


Ногата
-
дирхем містила 2,46 г срібла. Встановилось таке співвідношення в грошовому розрахунку:


1 гривна = 49,25 г срібла = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам = 100 веверицям.


1 ногата = 2,46 г срібла = 1 1/4 кунам = 2 1/2 резанам = 5

веверицям

1 куна = 1,97 г срібла = 2 резанам = 4 веверицям.

1 резана = 0,98 г срібла = 2 веверицям.

1 вевериця = 0,49 г срібла.


Згодом у Київській Русі з'явився західноєвропейський денарій, який за своєю вартістю був близький до резана.


16. Історична
метрологія Лівобережної України у 18
-
19 ст.

Метрологія


від гр.. метос

міра та логос


наука,вчення


вивчає виникнення одиниць виміру, формування їх у проц
е-
сі іст. розвитку, функціонування системи мір та засобів вимірювань у різні іст. періоди, з*ясовує

реальні величини давніх
мір та відповідність їх мірам сучасної метричної системи. До метрологічних понять відносяться також способи лічби
предметів обліку
продукції у с/г і н
а-
родних промислах.

































17. Проблеми теоретичної
геральдики

Герáльдика

(
лат.

heraldus



«
опові сник
»)



допоміжна

історична

дисципліна, що вивчає

герби
, кольорові

емблеми
,
які належать особам, родам чи спільнотам. Будова

гербів

регулюється особливими законами

європейської

геральдики
, які
вирізняють її від інших світових систем пов'язаних із емблемами чи

символами
, незалежно від часу їх появи і сфери в
и-
користання.

Геральдика

є також, водночас, різновидом соціального кодування і системою

знаків
. Ця система
базується на

гербових
зображеннях

і

тинктурах
, які розміщуються на

геральдичних щитах

відповідно до певних принципів та правил. Сума цих
принципів та правил разом із
сумою усіх наявних гербових зображень та тинктур складають так зв
а-
ну

геральдичну

граматику опису гербів



блазон
.

Геральдику

інколи визначають як гербознавство або мистецтво зображення та опису гербів. Її відносять до спеціал
ь-
них
історичних дисциплін
, розглядаючи як складову

історичної науки




18. Правила складання гербів

Герáльдика

(
лат.

heraldus



«
опові сник
»)



допоміжна

історична

дисципліна, що вивчає

герби
, кольорові

емблеми
,
які належать особам, родам чи спільнотам. Будова

гербів

регулюється особливими законами

європейської

геральдики
, які
вирізняють її від інших світових систем пов'язаних із емблемами чи

символами
, незалежно від часу їх появи і сфери в
и-
користання.

Геральдика

є також, водночас, різновидом соціального кодування і системою

знаків
. Ця система
базується на

гербових
зображеннях

і

тинктурах
, які розміщуються на

геральдичних щитах

відповідно до певних принципів та правил. Сума цих
принципів та правил разом із сумою усіх наявних гербових зображень та
тинктур складають так зв
а-
ну

геральдичну

граматику опису гербів



блазон
.

Геральдику

ін
коли визначають як гербознавство або мистецтво зображення та опису гербів. Її відносять до спеціал
ь-
них
історичних дисциплін
, розглядаючи як складову

історичної науки
.







19.
Державний герб України

Знаки, схожі на сучасні герби, зародилися ще в Стародавньому світі. Вони були пов'язані з обожненням давніми нар
о-
дами певних звірів або предметів


так званих тотемів. Пізніше, із появою держав, ці символи карбувалися на монетах,
зображувалися на щитах воїнів, на військових знаменах, на печатках тощо. Так, у Єгипті символами Верхнього та Ни
ж-
нього царств були сокіл та змія, символом грецького міста Афін була сова, Коринфа


крилатий кінь, римляни як си
м-
вол використовували орла.

У се
редньовічній Європі герби набули сучасного вигляду, були встановлені правила їх створення та описання. Виникла
навіть окрема наука


геральдика
. У цей час герби часто символізували окрему людину або родину. Спочатку вони
використовувалися для розпізнавання

рицарів під час битви, пізніше


як ознака роду, що передавалась у спадок. Звідси,
власне, і пішла назва

«герб»



від німецького слова «еrbe», «спадок». Власні герби мали й окремі міста; наприклад, ге
р-
бом Парижа й досі є корабель, Венеції


крилатий лев,
Флоренції


лілея.


Виникнення

національних гербів

припадає на період об'єднання європейських держав у Новий час. Герби держав ств
о-
рювалися за різними принципами


десь це були давні символи певного територіального утворення, яке увійшло до
складу єдиної (
централізованої) держави (наприклад, Німеччина обрала гербом орла Священної Римської імперії, герб
Іспанії включає герби королівств, які її утворили), десь створювався зовсім новий герб (особливо коли держава до цього
ніколи не була незалежною).


Основою

г
ерба України

є тризуб


Знак Княжої Держави Володимира Великого. Версій про походження тризуба існує
безліч. У різних варіаціях він з'являється на монетах, печатках, клеймах князів роду Рюриковичів із часів Святослава Іг
о-
ровича (щоправда, у його часи це бу
в двозуб). Учені тлумачать ці зображення по
-
різному: як символ державної влади, як
церковну емблему, як монограму, як орнамент. Багато вчених вважають тризуб родовим знаком самої родини Рюрик
о-
вичів. Походження символу також породило багато версій. Так, нап
риклад, низка фахівців вважають тризуб схематичним
зображенням птаха (зокрема, сокола, ворона, голуба). Дехто бачить у тризубі корону. Інші вважають тризуб символом
християнської Трійці або ж триєдиного божества з язичницького пантеону.


Цікаво, що як таки
й тризуб є одним із найдавніших символів, відомих людству. Із тризубом зображували грецького бога
моря Посейдона та його римського «колегу» Нептуна; у руках богів Шиви та Вішну він з'являється в індійській міф
о-
логії. Тризуб широко використовувався в різном
анітних символах, пов'язаних із числом 3, яке вважалося священним
практично всіма народами.


Варто зазначити, що український народ протягом свого існування використовував й інші символи. Зупинимося на
найбільш відомих та поширених.


Важливу роль в історії
України відіграло козацтво. Тому не дивно, що

зображення козака

тривалий час використовув
а-
лося нашим народом як свого роду символ. Велика історична роль цього символу відображена також у Конституції
України, яка встановлює використання у великому Державном
у Гербі козака з мушкетом.

Уперше таке зображення («рицар
-
козак із самопалом») з'являється в 1575 р. на печатці Війська Запорізького, яка разом з
іншими клейнодами була передана козакам польським королем Стефаном Баторієм. Пізніше козак зображувався з му
ш-
к
етом та шаблею на боці. Цей символ використовувався запорожцями і під час польського панування, і за часів Хмел
ь-
ниччини; пізніше його успадкувала й Гетьманщина: у її діловодстві його називають «гербом нації». Сьогодні козак зо
б-
ражений на гербах Дніпропетро
вської та Запорізької областей


до їхнього складу увійшли землі Запорізької Січі. Цей
символ зберігався як символ українських земель до кінця XVIII ст.


ліквідації гетьманського уряду.


Іншим поширеним символом України був

архангел Михаїл
. Полководець не
бесного воїнства, він віддавна вважався
оборонцем усіх християн та давніх слов'ян зокрема. Упродовж тривалого часу архангел Михаїл був зображений на гербі
міста Києва та Київської землі; на гербі столиці його можна побачити й зараз. Неодноразово він з'явля
вся й на козацьких
знаменах. Коли в 1863 р. почалося Січневе повстання поляків проти російського повстання, саме архангел Михаїл си
м-
волізував на гербі повстанців українські землі.


Іншим важливим символом був

галицький лев
. Лев


один із найстаріших елемен
тів гербових символів. Він розміщ
е-
ний на гербах багатьох сучасних держав: Чехії, Бельгії, Нідерландів, Великої Британії, Швеції, Болгарії тощо. Уперше він
з'явився як символ Галичини на печатці галицько
-
волинських князів Андрія та Лева II (князювали в 1308

1323 рр.). К
о-
льори лева та тла


золотий і блакитний


збігаються з кольорами українського прапора. Золотий галицький лев був
проголошений гербом Головною Руською радою під час революції 1848 р. в місті Львові.


Уперше необхідність створення власного держ
авного герба постала перед Україною після Лютневої революції 1917 р. та
створення Української Центральної Ради. Пропонувався цілий ряд символів: вже згадувані лев, козак, архангел Михаїл, а
також лук або самостріл, які дуже часто використовувались у гербах

українських міст, наприклад, на старих гербах Києва
та Харкова; сьогодні лук зображений на гербі міста Полтави. Дехто пропонував створити зовсім новий символ, напр
и-
клад, пішовши шляхом Французької Республіки, використати як символ стилізоване зображення б
укви «У» (французи
використовують монограму RF). Один із провідних діячів Центральної Ради, видатний історик Михайло Грушевський
пропонував створити комбінований герб. За його задумом, у центрі герба мав бути зображений золотий плуг, а навколо
нього


триз
уб, лев, козак із мушкетом, арбалет та вершник (що символізував би історичний період перебування
України у складі Литовсько
-
Руської держави). Над гербовим щитом Михайло Грушевський пропонував розмістити гол
у-
ба з оливовою гілкою


символ миру. Підтримувати
щит мали робітник та селянка. Однак проект так і не був реалізов
а-
ний. Разом із цим Центральна Рада з утворенням Української Народної Республіки все ширше використовувала як си
м-
вол тризуб


на державній печатці, на грошових знаках. У лютому 1918 р. тризуб б
ув розміщений на військово
-
морському прапорі УНР, а в березні того ж року


затверджений як державний герб УНР. Таким чином підкреслювал
о-
ся, що Українська держава спирається на традиції Київської Русі. Тризуб на гербі УНР був оповитий стилізованими ол
и-
вови
ми гілками


символ прагнення нової держави до миру із сусідами. Ескіз герба виконав український художник В
а-
силь Кричевський.


Однак сама УНР після цього проіснувала недовго: у квітні 1918 р. внаслідок державного перевороту до влади прийшов
Павло Скоропадс
ький, який був проголошений гетьманом. Зрозуміло, що, здобувши такий титул, він почав відроджувати
козацькі традиції. За його правління видатний український графік Юрій Нарбут (автор ескізів грошей УНР) розробив
державну печатку, на якій поєднав обидва іст
оричні символи


козака та тризуб. На восьмикутному тлі зображувався
козак, у верхній частині печатки було розміщено тризуб. За гетьмана тризуб уперше з'явився на кокардах військ
о-
во¬службовців армії Української держави.


Після повалення Павла Скоропадськог
о та приходу до влади Директорії тризуб знову став гербом України. Проголошена
після розпаду Австро
-
Угорщини Західно
-
Українська Народна Республіка використовувала як власні герби і галицького
лева, і тризуб.


Однак молодим українським державам не вдалося в
истояти в громадянській війні, і на території Наддніпрянщини була
встановлена радянська влада, а західні землі відійшли до Польщі, Чехословаччини та Румунії.


Герб радянської України вперше був затверджений у 1919 р. Він являв собою червоний геральдичний щ
ит із зображе
н-
ням золотих серпа та молота на тлі променів сонця, що сходить; щит оточували колоски пшениці, унизу розміщувався
напис «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» українською та російською мовами. У 1929 р. на щиток додали напис У.С.Р.Р.
(Українська С
оціалістична Радянська Республіка).


У 1937 р. назву республіки було змінено на «Українська Радянська Соціалістична Республіка»


УРСР, що призвело до
зміни напису й на гербі. У 1947 р. назву республіки перенесли на стрічку, яка розташовувалася на колосках
, а у верхню
частину додали червону зірку. Цей герб був доволі типовим для радянських республік і надалі


для соціалістичних
держав; він мав відображати перш за все владу трудящих: робітників та селян (що й символізувалося серпом та молотом).
Девіз «Проле
тарі всіх країн, єднайтеся!» також розміщувався на гербах усіх радянських республік із відповідними
мовними варіаціями. Такі герби не відображали традицій держави, а історичні символи оголошувалися реакційними та
контрреволюційними. Тому зрозуміло, що триз
уб у СРСР був під неофіційною забороною. Він, однак, активно викор
и-
стовувався в українському патріотично налаштованому середовищі. У своїй символіці тризуб використовували О
р-
ганізація українських націоналістів та Українська повстанська армія.


Після
проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 р. та її підтвердження на Всеукраїнському референдумі п
о-
стало питання про зміну старого герба радянського зразка. У 1992 р. Верховна Рада України затвердила с
у-
часний

Державний Герб України,

розроблений груп
ою у складі А. Гречила, О. Кохана та І. Турецького. Конституція
України, прийнята 28 червня 1996 р., затвердила тризуб як малий герб нашої держави. Питання про прийняття великого
Державного Герба залишається нерозв'язаним; Конституція України лише вимагає
використання в ньому тризуба (Знаку
Княжої Держави Володимира Великого) та козака (герба Війська Запорізького).


Призначення герба

Герб має дуже широку сферу використання. Він, як правило, карбується на монетах та зображується на банкнотах держ
а-
ви, засвідч
уючи їхнє походження. Побачити герб усередині країни можна на будівлях державних установ, а за її межами


на посольствах, консульствах та інших дипломатичних представництвах. Зображення герба на паспорті посвідчує
громадянство його власника. Герб зображує
ться й на печатках державних підприємств, установ та організацій, причому
його використання тут суворо регламентується. Зберігає герб і військове значення, адже його можна побачити на різних
елементах військової уніформи: кокардах, шевронах тощо. Крім того
, державний герб може використовуватися як ел
е-
мент емблем різноманітних державних та громадських організацій, хоча й у цьому випадку його використання суворо
регулюється. Герб охороняється законодавством, наруга над ним тягне за собою юридичну відповідальн
ість.

20. Міська геральдика України доби Середньовіччя

Герáльдика

(
лат.

heraldus



«
опові сник
»)



допоміжна

історична

дисципліна, що вивчає

герби
, кольорові

емблеми
,
які належать особам, родам чи спільнотам. Будова

гербів

регулюється особливими законами

європейської

геральдики
, які
вирізняють її від інших світових систем пов'язаних із емблемами чи

символами
, незалежно від часу їх появи і сфери в
и-
користання.

Геральдика

є також, водночас, різновидом соціального кодування і системою

знаків
. Ця система
базується на

гербових
зображеннях

і

тинктурах
, які розміщуються на

геральдичних щитах

відповідно до певних принципів та правил. Сума цих
принципів та правил разом із сумою усіх наявних гербових зображень та тинктур складають так зв
а-
ну

геральдичну

граматику опису гербів



блазон
.

Геральдику

інколи визначають як гербознавство або мистецтво зображення та опису
гербів. Її відносять до спеціал
ь-
них
історичних дисциплін
, розглядаючи як складову

історичної науки
.

У мові багатьох народів Європи слово «герб» є близьким або ідентичним слову «зброя». Подіб
на етимологічна близ
ь-
кість не випадкова і свідчить, що герб мав стосунок до військового спорядження. Він початково був військовим атриб
у-
том лицаря.









21.Родова геральдика та її особливості.


Герáльдика

(
лат.

heraldus



«
опові сник
»)



допоміжна

історична
дисципліна, що вивчає

герби
, кольорові

емблеми
,
які належать особам, родам чи спільнотам. Будова
гербів

регулюється особливими законами

європейської

геральдики
, які
вирізняють її від інших світових систем пов'язаних із емблемами чи
символами
, незалежно від часу їх появи і сфери вик
о-
ристання.

Геральдика

є також, водночас, різновидом соціального кодування і системою

знаків
. Ця система базується на

гербових
зображеннях

і
тинктурах
, які розміщуються на
геральдичних щитах

відповідно до певних принципів та правил. Сума цих
принципів та правил разом із сумою усіх наявних гербових зображень та т
инктур складають так звану
геральди
ч-
ну

граматику опису гербів



блазон
.

Геральдику

інко
ли визначають як гербознавство або мистецтво зображення та опису гербів. Її відносять до спеціал
ь-
них

історичних дисциплін
, розглядаючи як складову
історичної науки
.

Постання

геральдики

пов'я
зують із виникненням гербів у

Західній Європі
у першій половині

12 століття
. Їх генеза в
и-
кликала суперечки вже у
середньовіччі



тогочасні науковці приписували вин
а-
хід

геральдики
Адаму
,

Ною
,

Александру
,

Юлію Цезарю

і

королю Артуру
. Проте ці
гіпотези

були відсі
я-
ні

геральдистами
19



початку

20 століття
, які запропонували три головні теорії походження гербів: греко
-
римську, ге
р-
мано
-
скандина
вську та східну
[1]
. Однак їх достовірність також була заперечена дослідниками наступних десятиліть
[2]
.

Починаючи з кінця 20 століття і до сьогодні більшість

геральдистів
Заходу

притримується думки, що герби виникли
між

1120

1150

роками, у північній

Франції
, При
рейнській
Німеччині
,

Англії
,

Швейцарії

і північній
Італії

у середовищі
військових як засіб розрізнення союзників і ворогів у бою. У 2
-
й половині 12 століття ці герби перетворилися з індивід
у-
альних знаків у

сімейні

чи

родові
, допомагаючи визначати особу у роді, а рід у цілій соціальній системі. Поява
геральд
и-
ки

збіглася із поширенням
прізвищ

і була однією з нових форм самоідентифікації західноєвропейського середньовічного
суспільства
[3]
.

У 1
-
половині

13 століття

герби, які спочатку використовувалися між військовими

аристократами
, поширилися серед
цивільної знаті і простого люду
[4]
. Вони використовувались як знаки ідентифікації на

печатках
, як позначки
власності на
майні та як орнаментальні мотиви у

мистецтві
[5]
. У

14 столітті

геральдична

мода набула популярності у середовищі ві
й-
ськової і міської знаті

Східної Європи
, увібравши у себе елементи місцевої символіки. З початком
Ренесансу
, у

Західній
Європі
зародився звичай надавати ге
рби легендарним особам минувщини



героям

кельтсько
-
ге
рманського

чи
античного

світів,

біблійним
персонажам
,

святим

і

філософським
поняттям
.

У

16



18 століттях
, попри занепад використання
печаток у

Європі
, місце яких заст
у-
пив

підпис
,

геральдика
продовжувала

процвітати. У цей період було створено близько 10 мільйонів гербів. Якщо у сере
д-
ньовіччі знавці

геральдики


герольди



реєстрували герби у
геральдичних сувоях
, то у новому часі їхні намагання к
о-
дифікувати усі розмаїття тогочасних

геральдичних
знаків герби зазнали краху. У континентальній Європі панував при
н-
цип свободи прийняття і використання герба, тому дослідники не встигали упорядкуват
и їх усі. З середини

17

до серед
и-
ни 18 століття
геральдика

отримала бурхливий розвиток у

Італії
,

Австрії

і Південній
Німеччині
, збагатившись різномані
т-
ними формами під впливом
барокового

мистецтва. Звідти гербовий бум потрапив до

Речі Поспол
и-
тої
,

Гетьманщини

і

Російської імперії
. Водночас, у

Франції
геральдичні знаки почали конкурувати із новими вид
а-
ми

емблем


вензелями
,

монограмами
,
кокардами
[6]
.

Сильного удару на розвиток
геральдики

завдали лихоліття
Французької революції

1789

1799
років.

Паризькі

політики

затаврували герби «знаками

феодалізму»
, заборонили їх використання і розпорядилися
знищити їх по країні.

Хоча

геральдичні

символи мали мало спільного з

феодалізмом
, а їх

вжиток
був поширений не лише
серед

знаті
, а й простолюдинів, торгівельно
-
ремісничих корпорацій та

міст
, з подачі

революціонерів

вони стали асоці
ю-
ватися виключно зі
шляхетством

і кастами «обраних»
[7]
. Шкода нанесена
французьким «геральдичним терором» мала
загальноєвропейський резонанс. Вона сприяла поширенню помилкових уявлень про герби, різко звузила соціальну сферу
їх використання, та передала контроль над
геральдичними

знаками державним організаціям
[8]

У 18



20 століттях

геральдика
пу
стила глибоке коріння не лише у себе вдома, в Європі, а й в

Новому Св
і-
ті
,

А
зії

та

Африці
. Її інтернаціоналізація збагачувала герби новими мотивами, що інколи супроводжувалось порушенням
європейських

геральдичних

правил. Проте саме це доп
омагало гербам витримувати конкуренцію з іншими не геральди
ч-
ними символами 20 століття



логотипами
.

22.Походження та історія герба м. києва.

Символом
Київського князівста починаючи від правління Володимира М
о-
номаха був архангел Михаїл, що вражав змія списом. Цей мотив було використано на руських монетах 12


13 століть.
Ймовірно, архангел


патрон Мономаховичів


поступово перетворився на емблему князів
ства і Києва загалом. Втім
використання цього символа саме як герба Києва і Київщини, документально не зафіксовано, позаяк західно
-
європейська
геральдика не була поширена на більшій частині руських земель.

Відомий також ще один символ Київщини часів Грюнва
льдської битви


чорний крокуючий ведмідь на білому тлі. За
переказами прапор з таким зображення слугував символом Київського воєводства за правління Вітовта.

Перший відомий історикам герб Києва з'явлається у 1500 році у зв'язку з отриманням містом магдебу
рзького права. На
магістратській печатці початку 16 століття з'являється зображення руки з кушею (арбалетом). Ймовірно, такий герб си
м-
волізував порубіжне значення Києва, жителі якого постійно захищалися від нападів ворогів, переважно татар. Традиці
й-
но куша

або лук фігурував у європейській геральдиці як символ диких і войовничих народів, або регіонів де ведеться
війна.

Герб з кушею пробув київським гербом аж до 18 століття. Його зображення зафіксоване на міських хоругвах 17 столі
т-
тя, що зберігається у Трофей
ній колекції Військового музею Стокгольма. Хоча у пізньому середньовіччі київським міс
ь-
ким гербом була "рука з кушею", гербом Київської землі слугував староруський архангел. Так Київське воїводство у
складі Речі Посполитої мало своїм гербом червоний щит із

зображенням срібного ангела з опущеним мечем і піхвами.

У 1782 році за наказом російської імператориці Катерини II місто одержало новий герб на основі видозміненого рус
ь-
кого символу


зображення Михаїла
-
архангела у срібних шатах і плащі, з мечем і щитом.
Цей символ водночас був і
земельним гербом. Загалом, тенденція заміни старих міських гербів на земельні була характерна для України катерини
н-
ських часів. Втім, кияни не дуже радо прийняли катериниську реформу. Київський магістрат продовжував використов
у-
ват
и стару печатку з кушею щонайменше два роки по запровадженню нового гербу.

В часи української революції 1917 року і постання УНР велися спроби замінити герб. Так, у 1918 році відповідальний
за розробку українських гербів Георгій Нарбут розробив проект ново
го гербу Києва, що поєднував зображення архангела
Михаїла і тризуб Володимира. Проте затвердити новий герб не вдалося через агресію російських більшовиків.

З постанням УРСР місто Київ отримало новий герб, "необтяжений котреволюційними елементами", який ост
аточно
оформився по закінченню Другої світової війни. Ним став щит, поділений на червону (праву) і синю (ліву) частини, п
о-
серед яких розміщувалось стилізоване зображення квітучої гілки каштана, оперезане зображенням стародавнього герба
Києва


куші. У верх
ній частині щита розміщувався напис "Київ". Сам щит був вставлений у щит "слов'янської форми",
у горішній частині якого знаходився соціалістичний символ


зображення серпа і молота, а знизу


Золота Зірка» Героя
Радянського Союзу, як знак статусу міста
-
гер
оя. В цілому, радянський герб Києва не відповідав законам геральдики, був
маніфістацією комуністичних ідеологем і слугував, скоріше, емблемою міста, а не гербом.

Після отримання Україною незалежності герб Києва вкотре було змінено. У 1995 року рішенням Киї
вради місту пове
р-
нули герб часів Російської імперії


стилізоване зображення архангела Михайла.

23.Герб міста Києва за радянської доби.


Радянська доба


Герб Києва часів УРСР (
1969

1995
)

З часів радянської окупації Києва до 1960
-
х років (є відомості про ініціативу міськвиконкому у 1944

1945 щодо р
о-
зробки київського герба, яка не принесла результату)

місто було без герба. Проте, коли

1965

року Київ був урочисто
нагороджений званням

«місто
-
герой»
, з'явилося бажання якось відзначити цю «зірочку» в міській символіці. Звідси
народився задум створити радянський герб столиці

УРСР
.

З цією метою у грудні

1966

року було оголошено відкритий конкурс. Він проходив у три тури і тривав до

1968

року.
Кращим був визнаний варіант архітектора
-
художника Флоріана Юр'єва і скульптора

Бориса Довганя
. Герб затвердж
е-
ний

22 серпня

1969

року.

Опис герба: щит, поділений на червону (праву) і синю (ліву) частини, посеред яких розміщувалось стилізоване зобр
а-
ження квітучої гілки кашта
на, оперезане зображенням стародавнього герба Києва



лука. У верхній частині щита ро
з-
міщувався напис «Київ». Сам щит був вставлений у щит «слов'янської форми», у горішній частині якого знаходився
соціалістичний символ



зображення серпа і молота, а знизу



«Золота Зірка» Героя Радянського Союзу
, як знак стат
у-
су

міста
-
героя. У цілому, радянський герб Києва не відповідав законам геральдики, слугував, скоріше, емблемою міста,
ніж гербом.

24. Герб міста Львова.

Вперше зображення лева зустрічається на печатці

галицько
-
волинських князів

Андрія II

та

Лева ІІ
, котрі називали с
е-
бе

правителями усієї Русі, Галича і Володимира
. Припуска
ється, що лев був знаком династії

Романовичів
, однак з першої
половини ХІV ст. він однозначно стає територіальним
гербом

Гал
ицько
-
Волинської держави
, адміністративним центром
якої був Львів.

Найстарша відома міська печатка прикріплена до пергаментної грамоти Львівського магістрату

1359

року. На ній
з
о-
бражено лева, який крокує у відчиненій міській брамі з трьома зубчастими баштами і бійницями. Зображення поєднало
символ назви (тотожний з іменем сина засновника,

Лева I Даниловича
) і старовинну емблему князівства. У

1526

році
польський король

Сигізмунд II Август

формально затвердив цей герб.

Олександер Гваньїні в «Описі Сарматії» (158
5) хибно подає, що місто Львів ніби
-
то має герб, який мав його засно
в-
ник



князь Лев: чорний лев у короні на золотому щиті дряпається на скалу. На коругвах Львівської землі на синіх по
л-
тнищах був жовтий лев (в короні або без), який дряпається на скалу.

Піс
ля аудієнції львівського архієпископа Соліковського у папи

Сікста V
у

1586

році, місто отримало право користуват
и-
ся папським гербом



левом, що стоїть на задніх лапах і тримає в передніх три пагорби та восьмипроменеву зірку. Хоча
на міських печатках і надалі використовувався давній міський символ, а на деяких із них по
міщалися обидва варіанти.

6 листопада

1789

року імператор

Йозеф ІІ

затвердив герб Львова, в якому "папський" лев стояв у міській брамі з
трьома
вежами.

Радянський герб затверджений

15 липня

1967

рок
у. У синьому щиті червоні відчинені міські ворота з трьома вежами, в
арці стоїть золотий лев, обернений вправо. На центральній вежі воріт



золоті серп і молот. Автори



І. Картушенко,

З.
Кецало
,

Л. Левицький
,

Е. Мисько
,

Я. Новаківський
.

5 липня

1990

року сесія

Львівської міської ради

затвердила сучасний
герб

Львова
: у синьому полі золоті кам'яні ворота з
трьома вежами, середня з яких вища від бічних, в отворі бр
ами крокує у правий геральдичний бік золотий лев. Також
були затверджені великий герб та
хоругва (прапор)

Львова. Символи розробили за мотивами старого герба

А. Ґречило
, В.
Турецький, І. Турецький та І. Сварник.

25.Державний герб україни.


Русь

Докладніше:

Тамга
,

Тризуб
,

Знаки Рюриковичів

та

Руський лев


Тризуб на монеті
Володимира Святославича
.

З н
айдавніших часів

тризуб

шанується як магічний

знак
, свого роду

оберіг
. Це зображення археологи зустрічали у б
а-
гатьох пам'ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Відомий

серед народів Сходу і Середземномор'я з
найдавніших часів, на українських землях з II ст. Існує до 30 теорій походження і значення
тризуба

(
сокіл
, якір, символ
триєдинства світу тощо).

За часів

Київської Русі

тризуб був родовим знаком

Рюриковичі
в
. Його зображення археологи знаходять на монетах, п
е-
чатках, посуді, цеглі, настінних розписах.

Посли київського

князя

Ігоря

(
912

945

рр.) при уклада
нні договору з
візантійцями

мали свої печатки з тризубами. К
и-
ївський князь
Володимир Святославович

(
980

1015

рр.) карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався по
р-
трет володаря, а з іншого



тризуб.

Гербом

Галицько
-
Волинської держави

був

лев

рампант без корони на голові. Саме такі зображення маємо на печатках з
першої половини

14 століття
. Зокрема, саме лев був розташований як головний геральдичний елемент печатки

Юрія І
.
Найраніше з відомих зображень лева зустрічається на печатці з грамоти 1316 року князів

Андрія

і

Лева II
; проте вваж
а-
ють, що ця печатка належала ще князеві

Леву Дан
иловичу
.

Литовсько
-
польська доба

Докладніше:

Погоня

В складі

Вел
икого Князівства Литовського

та

Королівства пол
ьського
українські землі були представлені земельними
гербами.

Державний герб

королівства Руського

у символіці короля Польського був представ
лений гербом

руського королівства
.
Герб

королівства руського

(у складі королівства Польщі

1340

1434
), пізніше

воєводства Руського

(
1434

1772
) був на
синьому полі золотий коронований

лев
, що дереться на скелю.

Своя символіка була у

Белзького

(
1462

1793
),

Подільського

(
1434

1793
) та

Підляського

воєводств (
1513

1795
)

Королівства польського
.

Державний герб Великого князя Руського у символіці Великого князя литовського, Руського і Жемайтійського був
представлений гербом головної землі Русі



Київщини
. Герб

Київського князівства
, пізніше
воєводства

(
1471

1792
) був
срібний

ангел
, що тримає в правій руці опущений

меч
, а в лівій



піхви, в червоному

щиті
.

Своя символіка була у

Берестейського

(
1566

1795
),

Брацлавського
(
1569

1795
),

Волинського

(
1569

1795
)
та

Чернігівського

воєводств (
1635

1667
)

Великого Князівства Литовського

(від

1569

ро
ку


Королівства польськ
о-
го
).

Волинське князівство

мало широку автономію в рамках литовської де
ржави (
1340

1390
,

1431

1452
). Його гербом
був срібний

хрест

на червоному щиті

Першим
оригінальним українським гербом, відомим з

16 століття
, був

лицар із самопалом
, герб

Війська Запорозького
.
Вперше він фіксується на печатці

1592
року
[2]
. На ній зображено вояка з
мушкетом
, символ Війська. За легендою
18
столі
т-
тя
, поява цього гербу позв'язувалася із військовою реформою короля

Речі Посполитої

Стефана Баторія
.
[3]
. Втім пов'язув
а-
ти появу герба Війська Запорозького з реформою Баторія немає підстав, оскільки, по
-
перше, в першоджерелах про реф
о-
рми Баторія немає жодної згадки про надання герба к
озакам; по
-
друге, герб використовувало нереєстрове козацтво, без
згадок королівського титулу. Ймовірно, герб Війська Запорозького мав місцеве українське походження



він виник з
ініціативи козацтва для обґрунтування привілейованого статусу та політичної ва
ги запорозького козацтва
[4]
.

Сталих кольорів герб Війська не мав. У 18 столітті

на полкових і сотенних прапорах

Гетьманщини

лицаря зображали у
червоному або позолоченому жупані на блакит
ному або золотому тлі.

Герб «лицаря із самопалом» використовувався на більшості козацьких військових печатках кінця 16



першої полов
и-
ни 17 століття, печатках гетьманів та кошових отаманів. Виняток становила печатка

Івана Виговського
, що використав на
печатці свій герб. Після розколу козацької держави Хмельницького в середині 17 столітт
я на Військо Запорозьке Город
о-
ве (
Гетьманщину
) та Військо Запорозьке Низове (
Запорожжя
) герб «лицаря із самопалом» використовували обидва утв
о-
рення. На відміну від городових козаків, низовики додали д
о традиційного герба спис.

Вперше великий

герб

з'явився в

Україні

у результаті діяльності Другої
малоросійської колегії
.

1765

року її президент
граф Румянцев запропонував замінити стару печатку із

козаком
(гербом Війська Запорозького) новим знаком і подав два
«абриси на апробацію: один із щитотримачами
-
малоросіянами з

бунчуком
, а інший



під короною імпереторською з
сінню,
щити

ж під короною княжою». На щиті розміщувалися

герби

п'яти князівств, які колись були на терит
о-
рії

Гетьманщини
: Київського



срібний

Архангел Михаїл
на блакитному
тлі, Переяславського



срібна

вежа

на черв
о-
ному тлі, Стародубського



срібний

дуб

на червоному тлі, Сіверського



золотий

мур

на червоному
тлі, Чернігівськ
о-
го



чорний

орел

із золотим

хрес
том

на срібному тлі, в центрі



герб

Російської імперії у вигляді двоголового орла
з

Юрієм
-
змієборцем

на

щитку
.

На дану пропозицію геральдична контора зауважила, що недоціль
но державний

герб Росії

розміщувати в центральн
о-
му

щитку
, адже так може скластися враження, що

Росія

є часткою чи князівством Малоросії. Саме тому затвержений і
м-
ператрицею в
аріант великого герба Малоросії був таким: на золотому

щиті

імператорський

орел
, що тримає на гр
у-
дях

щиток

з гербами п'яти малоросійських князівств покритий князівською короною,

щит

розташований під сінню, яку
покриває імператорська

корона
.

Герб

із щитотримачами імперський уряд відкинув з бажання позбутися згадки про коз
а-
цтво і хоч якогось натяку на попередній

герб

Гетьманщини. Таким чином, даний

герб
став об'єктивно відображати статус
Гетьманщини часі
в Другої малоросійської колегії



статус обмеженої автономії в рамках імперії.
[5]

Українська Народна рес
публіка


Проекти герба УНР 1917 (реконструкція):

1. літера «У»

2. абревіатура «УNP»

3. зірки за кількістю земель УНР

4. зірки за кількістю літер в слові «Україна»

5. Проект великого герба Грушевського.

Революційні події

1917
року відродили українську державність і поставили на порядок денний питання державного ге
р-
ба України. Але лише проголошення незалежності

УНР
спонукало творців української держави перейти до конкретних
заходів герботворення. Саме тоді, у листопаді
1917

р. за і
ніціативою Генерального секретаря освіти було створено г
е-
ральдично
-
прапорну комісію на чолі з Д.

Антоновичем.

Українські геральдисти пропонували (1) використати історичні символи



«козака

із

мушкетом»

або Архистратига

Михаїла, (2) запозичити досвід творення символіки

Франції



на синьому полі герба розмістити літеру «У
» або
абревіатуру «УНР», або (3) скопіювати емблему

США



на синьому полі герба помістити золоті зірки за кількістю з
е-
мель України
або літер у слові

«Україна»
. Серед різноманітних проектів державного герба, з'явилася ідея великого герба.
Зокрема, історик

Михайло Грушевський

запропонував намалювати золотий

плуг

на синьому полі як символ творчої ми
р-
ної праці, а навколо нього державні знаки старої України



тризуб Володимира, святий Юрій з галицько
-
волинським
левом на щиті,
козак Війська Запорозького, київська куша та львівський лев. Вінчати гербовий щит мусив голуб з гілкою
оливи, як вісник національного замирення і спокою
[7]
. Ці символи, на думку вченого, підкреслювали культурний хара
к-
тер Української республіки. Проте, робота комісії так і не була завершена.
[6]

25 лютого

1918

року в

Коростені

Українська

Центральна Рада
прийняла Тризуб за герб

УНР
. На це рішення вплинуло
зокрема те, що тризуб на
був популярності в країні, оскільки його було зображено на нововведених у грудні 1917 р
о-
ку

карбованцях
.
[8]

22 березня

1918 було встановлено малюнки великого та малого державних

гербів
, за прое
к-
том

В.

Кричевського
.

19 лютого

1992

року
Верховна Рада України
затвердила своєю постановою Державний герб незалежної

України
. Ним
став золотий

Тризуб

на

синьому щиті


національний символ

українців

часів визвольних змагань

20 століття
. Проект
герба, затверджений Верховною Радою, був розроблений групою українських геральдистів


Андрієм Гречилом
,
Олексієм Коханом та Іваном Турецьким. Постанова визначала Тризуб малим гербом України, вважаючи його головним
елементом великого герба. Зобра
ження герба мусило розміщуватися на печатках органів державної влади і державного
управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ.
Документ також мав додаток, в якому містилися кольорове, чо
рно
-
біле та схематичне зображення герба із вказаними
пропорціями щита і тризуба.

28 червня

1996

року була прийнята

Конституція України
, яка у Статті 20 проголошувала Тризуб головним елементом
великого Державного герба України. Тризуб визначався як знак княжої держави

Володимира Великого

і малий Держа
в-
ний герб України. Згідно з Конституцією великий Державний герб мусив встановлюватися в ма
йбутньому, окремим з
а-
коном Верховної Ради України, з урахуванням малого герба та

герба Війська Запорізького
.

26. Джерела та історіографія вивчення сфрагістики
.
Сфрагістика (від гр. або лат


печатка, штамп)


вивчає сфрагі
с-
тичні пам‘ятки


печатки, пломби, геми, скарабеї, історію їх виникнення, побутування, застосування, мате
ріал, з якого
вони виготовлені, зроблені з відтиски задля уточнення часу і місця створення та авторства даного історичного джерела,
визначення автентичності.

Перші спроби узагальнення знань про печатки сягають епохи середньовіччя. У 1725 р канонік Цюріха К
онрад з Муре у
трактаті «Збірка про мистецтво прози» визначив напрями досліджень у практичному печаткознавстві: типи П, їхні фо
р-
ми, матеріал відтисків та їхній колір, способи прикріплення П до документів, написи та зображення на них, юридичне
значення. Сам
е Конрад з Муре став першим теоретиком С, який систематизував усе те, що було відомо на той час у гал
у-
зі печаткознавства.

На новий науковий рівень С підніс член духовної конгрегації Св. Мавра у Франції Жан Мабільйон. У праці «Шість книг
про дипломатику» 18
61, він запропонував використовувати П при визначенні автентичності історичних джерел. У 1709
нім юрист Гейнекційу праці «Стародавні печатки германців та інших народів» подав систематичний виклад відомих та
ной час сфрагістичних пам
'яток.
Одним із першиз
визначивши П як багатогранне джерело з мистецтва і культури, вів
вивчав етимологію поняття, його синоніми, способи прикріплення П до документів. У середині 18 ст відомий нім дослі
д-
ник Гейман уперше запропонував грецький аналог назви цього типу джерел, а зг
одом, уже у наступному столітті, нім
учений Гротефенд здійснив спробу упорядкування сфрагістичної термінології та класифікації П.

У 19 ст у Європі виникають три головні осередки джерелознавчих студій, які визначали наукові напрями СІД. Так, у 1819
у Франкф
урті

на
-
Майні почало діяти Товариство з вивчення стародавньої нім історії, 1821 у Парижі

ь Школа хартій,
1854 Інститут дослідження австрійської історії у Відні.

Одним із перших укр. Дослідників у галузі С був митрополит Болховітінов. У 1818 р він опублік
ував статтю про грамоту
князів Мстислава Володимировича та Всеволода Мстиславича. Митрополит заклав основи укр. С та класифікував П за
їхніми власниками.

П запорізьких козаків потрапили до сфери зацікавлення Скальковського, яки йзапочаткував новий напрям
сфрагістичних
досліджень. Львівський істрик Зубрицький вивчав сф пам‘
ятки Галицько
-
Волинського князівства. У

друг пол. 19 ст зна
ч-
ний слід у нац. С залишив Лазаревський, який досл козацькі, міські, цехові П.

Наприкінці 19


на поч. 20 ст інтерес до С в Укра
їні значно зростає. На ниві С працюють істоики Петрушевич, Петров,
Слабченко, Грушевський, Крип‘
якевич, Юргевич.
Сф пам‘
ятки уцікавлять колекціонерів, зокрема Кибальчича, Леопа
р-
дова, Болсуновського
.

У 192
-
30 із сф розвідками по київську міську печатку,
київські міські цехи 16
-
18 ст виступили Антипович та Корнилович.
Герб та сігіллюм Ль вова опрацював у монографічному досл Соханевич, а П буковинських сіл дослідив Гремада.

Черговий етап розвитку сф студій в україні повящ із 1959, коли вийшла друком узагаль
нююча стаття Крип‘якевича ―Стан
і завання укр. С». у виданому 1963 р підручнику із СІД містився розділ із С, написаний Стрельським.

У 1977 р вийшов перший і поки що єдиний підручний із С, підготовлений Гавриленком.

Новий етап у вивчення сф пам‘
яток почина
ється в україні з 1990, коли було створено Українське геральдичне товариство.


27. Печатка як історичне джерело, походження та різновиди печаток
.
Історія появи П сягає давніх часів. Вони б
у-
ли поширені у Вавилонії, Єгипті, Ассирії, Мідії, Хеттії, Персії, К
итаї, Японії. На той час вони являли собою невелику
кольорові камеї у формі циліндрів та глиняних булл. Як матеріал використовувалися стеатит, слонова кістка, мідь, к
а-
мінь. П виконували ф
-
ю знаку власності ні ті чи ін речі та гарнтували їхню недоторканість
.

Зі Сходу печатки запозичили Греція та Рим. Тут п вико рис у формі персня. До згаданих вище ф
-
й додається ще й забе
з-
печення таємності листування, підтвердження достовірності заповіту, вірогідності тексту, написаного поряд із підписом.

У середньовіччі форм
а П та спосіб її прикладення залежали від розвитку документообігу та ролі П. будь
-
які пошкодже
н-
ня або її злам давали підстави для того, аби піддати сумніву сам документ, який вона супроводжувала. До 8 ст уживалися
переважно однобічні П, з 10


двобічні, як
і звисали на шнурку чи були прикладені до пергаменту або паперу. Паралельно
вик і П
-
перстені.

У новий час значного поширення набули П, що прикладаються. Вислі П поступово виходять із вжитку, однак у папській
канцелярії вони вик і в 20 ст.

Нині П виконує ф
-
ю завірення документа поряд із підписом.

В якості матеріалу для виготовлення П у різні періоди слугували свинець, золото, срібло, бронза, віск, олово, сургуч, ф
а-
рба та чорнило. За найдавніших часів та в ранньому середньовіччі використовували глину. Клімати
чні умови визначали
поширення надалі на пд. Олов‘
яних, а на пн від Альп


воскових
П. віск зеленого, червоного, білого, чорного та блаки
т-
ного кольорів був найпоширенішим матеріалрм у середні віки. Згодом для відтисків поч. вико рис сажу, а з кінц 19 ст


ф
арбу й чорнило.

За формою П под. на круглі, овальні,еліпсоподібні, трикутні, квадратні, шестикутні, восьмикутні. Європейська С розрі
з-
няє такі групи початкових зображень:

-

Портретне: маєстичне( погруддя або зображення фігури володаря на троні), піше, кінне,
понтифікальне або св
я-
щениче:

-

Гербове

-

Образове ( із малюнками звірів, рослин, архітектурних або агіографічних мотивів)

-

Написове (із девізами, сентенціями, монограмами, ініціалами, лігатурами, назвами власників П)


28. Печатки періоду Київської Русі
.
Інститут металевих привисних печаток прийшов на Русь з Візантії. Першим з киї
в-
ських князів, хто їх використовував, був Святослав Ігоревич (930
-
і


972 рр.). Після нього тривалий час свинцеві печа
т-
ки не застосовувались. Існують версії, що вони були замінені

вірчими знаками


спеціальними підвісками з зображе
н-
ням княжих знамен. Відродження традиції привисних печаток слід пов‘язувати з князями Ярославом та Мстиславом В
о-
лодимировичами (983

1036 рр.). Не зна
-

йшла підтвердження висунута свого часу Т. Василевськ
им версія про існування молівдовула у Володимира Великого
(960
-
і


1015 рр.). Викликає певні сумніви атрибуція печаток Ізяслава Володимировича(981

1001 рр.) та Святополка
Ярополковича (981

1019 рр.). До цього часу печатки київських князів окремо не розгляд
ались.

Печатка із зображенням архистратига Михаїла (1080
-
ті рр.), власником якої був князь Олег Святославич, онук Ярослава
Мудрого.

Печатка містить напис, який засвідчує, що князь повернувся із заслання з острова Родос на територію Тмутаракані у
званні дук
и


людини, яка приїхала керувати від імені Візантії.

Одна з легенд стверджує, ніби символіку започаткували перші князі Кий, Щек, Хорив. Встановили її як знамено для з
а-
снованої ними держави. Легенда розповідає, що скликали князі віче для вибору знака, на я
кому виступив старий дід
-

самітник із київських печер і порадив не придумувати його, а попросити від Бога. Після молитви, на небі спалахнуло
сяйво, а в ньому чітко вирізнявся знак, від якого йшло яскраве світло на півнеба. Так появився золотий тризуб на г
олуб
о-
му тлі.

Перша згадка про давньоруські знаки в літописах належить до X ст., де повідомляється, що посли київського князя Ігоря
під час укладання договору з Візантією мали свої печатки з певними символами, що служили підставою посольських
повноважень. А

дружина Ігоря Ольга розставляла князівські знаки по всій землі Київській, про що збереглася згадка в
„Повісті временних літ‖.

У Київській Русі тризуб став великокнязівським знаком, його зображення відоме нам з печатки київського князя Свято
с-
лава, на прапо
рах його воїнів.

29. Військові печатки запорожців.
Військову печатку округлої форми виготовляли зі срібла; вона мала зображення к
о-
зака у гостроверхій шапці, в жупані з ґудзиками на грудях, із шаблею й порохівницею при боці та рушницею через ліве
плече, зі
списом, ―стоящим пред рицером, воина бодрствующаго знаменующим‖, і з написом по краю лицевого боку:
―Печать славного воіска запорозкого низового‖ або ―Печать войска ея імператорскаго величества запорожскаго низов
о-
го‖. Паланкові, або курінні, печатки були к
руглими чи чотирикутними, виготовленими зі срібла, із зображенням левів,
оленів, коней, місяця, зірок, корон, списів, шабель і луків. Пірнач, або шестопер чи жезл,
-

та сама булава, лише меншого
розміру, зі срібною чи залізною кулею на горішньому кінці пали
ці, з вертикальними вирізами уздовж кулі, або із особл
и-
вими виступами у формі наконечників списів упоперек кулі, часом із шістьма перами над кулею. Пірначі, як і булави,
використовувалися також з дуже давніх часів: залізні та бронзові пірначі були відомі о
сетинам і сванетам у V
-
VII ст. до
Р. X.; особливо багато було їх у Сванетії, яку можна вважати батьківщиною пірначів; згодом вони зустрічалися у татар та
інших азіатських народів, як знак влади: по
-
татарськи ―буздихан‖, або ―буздичан‖,
-

воєводський жезл, я
блуко якого о
б-
тикане гострими цвяхами, й котрий водночас був і булавою, і пірначем.Литаврами називали спочатку залізні, а потім ср
і-
бні котли з натягнутою на них шкірою і з дерев'яними паличками для ударів по шкірі. Значки
-

прапори куренів чи с
о-
тень. Палиц
і
-

звичайні палки, товсті, гладенько обстругані, помальовані під горіх, оправлені з обох кінців сріблом і з
тупим залізцем на кінці. Армати, або гармати й мортири,
-

мідні, залізні, стягнуті обручами, невеликі, переважно польс
ь-
кого, російського й турецьког
о виробництва.

30.

Печатки у 17
-
19 столітті

як джерело з ІУ.























31. Державний прапор України: походження та історична доля.




стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Співвідн
о-
шення ширини прапора до його довжини 2:3[1].

Жовтий (золотий) і синій кольори використовувалися на гербі Руського королівства 14 століття. Вони також вживалися
на гербах руських земель, князів, шляхти і міст середньовіччя і раннього нового часу. У

18 столітті козацькі прапори
Війська Запорозького часто вироблялися з синього полотнища із лицарем у золотих чи червлених шатах, із золотим о
р-
наментом та арматурою. 1848 року українці Галичини використовували синьо
-
жовтий стяг як національний прапор. В
19
17

1921 роках, під час української революції, цей стяг був державним прапором Української Народної Республіки й
Української Держави. 1991 року, після розвалу СРСР, цей прапор де
-
факто використовувався як державний стяг нез
а-
лежної України. 18 вересня 1991 р
оку Президія Верховної Ради України юридично закріпила за синьо
-
жовтим біколором
статус офіційного прапора країни[2][3]. 23 серпня в Україні щорічно відзначають День державного прапора.


32. Джерела та історіографія нумізматики.


num
isma, грец. nómisma


монета)


історична дисципліна, що вивчає старовинні монети та м
е-
далі як джерело історичних, економічних, політичних і культурних знань, а також історію грошового обігу та монетного
виробництва. Також слово нумізматика використовуєтьс
я на позначення різновиду колекціонування[1]

Термін «нумізматика» почав використовуватися в Середні віки як назва науки про монети. Об'єктом вивчення нумізм
а-
тики є також бони (таким чином, боністика як наука є підрозділом нумізматики). Монети вивчаються ну
мізматикою в
різних аспектах


мистецькому, економічному, політичному тощо.


Нумізматика має багатовіковий шлях розвитку та бере свій початок від звичайного колекціонування монет. Більшість
сучасників відносять початок нумізматики


як звичайного колекціон
ування монет


до доби Відродження, хоч існ
у-
ють припущення про збирання монетних колекцій ще в Стародавньому Римі. У XIV

XVI століттях з'являється значна
кількість нумізматичних збірок, створюються основні принципи і форми нумізматичного колекціонування. М
онетні
збірки починають комплектуватися за тематичним і хронологічним принципами. Виділяється окремий напрям нумізм
а-
тичного колекціонування


збирання та вивчення медалей. Колекції монет збирають не тільки можновладці, а й пре
д-
ставники культури і мистецтва
.


Серед найвідоміших колекціонерів цієї доби можна назвати папу римського Павла II (1464

1471 роки), італійських г
у-
маністів Франческо Петрарку (1304

1374 роки) і Джованні Бокаччо (1313

1375 роки), Еразма Ротердамського (1469

1536 роки) та інших. У
середині XVI століття в Європі вже налічувалося близько 1000 нумізматичних збірок. Виникають
перші інвентарні описи колекцій.


До кінця XVI століття абсолютна більшість вчених
-
нумізматів обмежується дослідженням античного періоду, і лише на
межі XVI

XVII с
толіть з'являються праці з нумізматики доби Середньовіччя.


Із розвитком абсолютизму в багатьох столицях європейських держав виникають мюнцкабінети, які вважаються нео
б-
хідною частиною придворного музею чи королівської бібліотеки. Серед найбільших нумізмати
чних збірок і відповідно
наукових центрів Європи XVII

XVIII століть виділяються:


Імператорський мюнцкабінет у Відні, який веде свій початок від збірки королів


Габсбургів: Фрідріха III (1440

1493
роки), Максиміліана I (1493

1519 роки) та Фердинанда І (15
56

1564 роки).

Кабінет медалей Національної бібліотеки в Парижі, започаткований з колекцій багатьох французьких королів, збірки
Людовика XIV (1643

1715 роки).

Королівський мюнцкабінет у Берліні, збірку якого започаткували колекції бранденбурзьких курфюрсті
в XVI

XVII
століть.

Британський музей у Лондоні, сформований на основі дарувань та купівель колекцій різних осіб.

Ермітаж у Санкт
-
Петербурзі, заснований Катериною II (1762

1796 роки).

Засновником нумізматики як науки традиційно вважається директор Імперато
рського мюнцкабінету у Відні Йозеф
Іларіум Екгель (1737

1798 роки), який написав восьмитомну працю «Doctrina numorum veterum» («Учення про старода
в-
ні монети», Відень, 1792

1798 роки), що досі не втратила своєї наукової ваги. Він започаткував систематизацію

античних
монет на основі історико
-
географічного принципу, розподіливши монети в хронологічному порядку. Цим дослідником
були закладені основні принципи опису монет: метал, вагова система, типологія і техніка виробництва.


Перші лекції з нумізматики були п
рочитані у XVIII столітті в університетах міста Галле (Німеччина) та міста Упсала
(Швеція). В XIX столітті нумізматика стає університетською дисципліною. У 1836 році в Парижі починає видаватися
«Revue Numismatique», а в Лондоні


«Numismatic Jurnal» (з 183
8 року


«The Numismatic Chronicle»), з 1860

1870
-
их
років у Відні виходить «Numismatiche Zeitschrift», а в Берліні


«Zeitschrift fur Numismatik».


У багатьох країнах Європи виникають нумізматичні товариства: в 1836 році засновується Королівське нумізмати
чне
товарство в Лондоні, в 1841


Бельгійське королівське нумізматичне товариство, у 1843


Нумізматичне товариство в
Берліні тощо.


Найстарша і найбільш широка група в нумізматиці


давньогрецькі монети.


Основні етапи розвитку нумізматики

Донауковий (ілю
стративний) етап


період до кінця XVII століття.

Класифікаційно
-
описовий етап


період від кінця XVII століття до кінця XIX століття. У цей період головними за
в-
даннями для себе дослідники вважали визначення, атрибуцію і опис монет

Етап системного вивчення

нумізматичного матеріалу


період від межі XIX

XX століть і до нині. Перед дослідниками
стоять завдання комплексного дослідження певних груп монет і скарбів, монетних знахідок однієї археологічної пам'я
т-
ки, однієї території чи одного періоду.

Основні завд
ання

Основними завданнями нумізматики є: всебічне джерелознавче дослідження монети і пов'язаних з нею відомостей і
н-
ших джерел; реєстрація монет і монетних знахідок; комплексне дослідження сукупностей монет та монетних знахідок;
розробка методів дослідження

монет та монетних знахідок; дослідження грошового обігу на основі нумізматичних та
писемних джерел, конкретного прояву товарно
-
грошових відносин; вивчення техніки та умов виготовлення монет та м
о-
нетних знаків.


Предмет науки

Нумізматика вивчає історію
монетного карбування та грошового обігу за монетами, грошовими злитками, та іншими
пам'ятниками (монетними штемпелями, документацією). Вивчення монети як засобу грошового обігу, державного док
у-
мента, виробу ремесла та мистецтва епіграфічного джерела відбув
ається у тісному зв'язку з використанням інших іст
о-
ричних джерел


писемних та археологічних.


Нумізматичні джерела

У розв'язанні своїх сучасних завдань нумізматика спирається на два типи нумізматичних джерел: основні та допоміжні.

Основні джерела

До основ
них нумізматичних джерел відносять: окремі монети (включаючи зливки, монетні знаки; монетні знахідки; м
а-
теріали та інструменти монетного виробництва; вагові гирьки (для зважування окремих груп монет). До цієї групи дж
е-
рел належать також і монетні штемпелі,

котрі зберігаються в музейних збірках Відня, Берліна, Дрездена, Санкт
-
Петербурга.

Допоміжні джерела

До допоміжних нумізматичних джерел відносять: примітивні гроші, товаро
-
гроші; медалі, жетони, знаки; печатки; п
и-
семні джерела; паперові грошові знаки.


Дос
лідження техніки виготовлення монет також суттєво допомагає у їх визначенні та є одним із завдань сучасної
нумізматики. Монетне виробництво в свою чергу поділяється на два основні етапи: ручне (у добу античності та середн
ь-
овіччя) та машинне (з XVI століття
). Існували дві відмінні техніки виготовлення монет: лиття та карбування. Більшість
монет виготовлено у техніці карбування; лиття використовувалося у Давній Греції і Римі.


33. Монети періоду античності


Найдавнішими монетами відкарбованими на українських
землях були емісії грецьких колоній заснованих на північн
о-
му узбережжі Чорного моря (Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей та ін.) Випускались вони впродовж 6 ст. до н. е.


4 ст.
н. е. Однак ареал їх розповсюдження є незначним. Одночасно поширювались і монет
и карбовані на монетних дворах м
а-
терикової Греції та островів Егейського моря і Малої Азії.


Значно частіше зустрічається на українських землях монетна продукція стародавнього Риму. Насамперед, це срібні д
е-
нарії імператорської епохи, особливо часів пануван
ня імператорів Траяна, Адріана, Луція Вера, Марка Аврелія та Ко
м-
мода (2 ст. н. е.). Ці монети перебували в обігу до 5 ст. Знахідки пізнішого часу є рідкими. Масштаби використання
римських денаріїв були дуже значними. Інколи у скарбах фіксується по декілька

тисяч цих монет, а всього монетних
знахідок у яких вони присутні зафіксовано біля 1500.


У 6
-
7 ст. на землях України з'явилася невелика кількість візантійських монет


срібних та бронзових, рідше золотих.


34. Грошова система в україні за княжих часів.


Впродовж 8
-
11 ст. на грошовому ринку Київської держави домінують арабські дірхеми, відкарбовані на чисельних дв
о-
рах Арабського халіфату у Середній Азії, Ірані, Північній Африці, на Близькому Сході і навіть на Піренейському півос
т-
рові. На Русь вони проникал
и двома основними шляхами


Волзьким та шляхом «з варяг у греки». Причому інтенси
в-
нішим був перший. Одночасно потреби ринку обслуговували візантійські срібні міліарісії та західноєвропейські монети
денарієвого типу. Але вплив цих грошових одиниць на економ
ічне життя був мізерним.


В епоху найбільшої могутності Київської держави князі розпочали власне монетне карбування. Так, Володимир Свят
о-
славич Великий (980

1015) випускав т. зв. «златники» та «срібляники»


золоті та срібні монети, на лицевому боці яких
р
озміщено зображення князя з усіма регаліями, а на зворотньому


княжий герб


тризуб. Після Володимира Великого
срібну монету карбували князі Святополк Ярополкович (1015

1019), Ярослав Мудрий (1019

1054) та можливо, тмутар
а-
канський князь Олег
-
Михаїл. Деякі

з них виконані на високому мистецькому рівні і є цінними пам'ятками нашої історії.

Срібляник Ярослава Мудрого (1019

1054).

Лицьова


св. Георгій, зворотна


тризубець.

У другій половині 11 ст. у зв'язку з припиненням масового ввезення іноземних монет і ві
дсутністю власних покладів
срібла Київська Русь вступає у т. зв. «безмонетний період». Є припущення, що тоді роль засобів обігу виконували хутра
звірів, насамперед, куниці (Martes) та вивірки (Sciurus). Вони використовувалися паралельно з арабськими монета
ми. У
письмових джерелах згадуються такі номінали тогочасної грошової системи: куна, ногата, рєзана, векша, гривна.

Співвідношення між ними, на основі розрахунків здійснених за Короткою редакцією «Руської Правди» виглядає так: 1
гривна = 20 нотатам = 25
кунам = 50 рєзанам = 150 векшам.

У 12
-
13 ст. при проведенні значних фінансових операцій широко використовувались срібні злитки


гривни. Р
о-
зрізняють декілька їх типів, основними з яких є: київські, чернігівські та новгородські. Різною була і вага гривен. Т
еор
е-
тично вона становила 204,756 г. срібла.


35. Монетна система Ольвії та Херсонесу


Херсонес починає карбування власної монети із срібла і міді у другій чверті
IV

ст. до н.е. Основні зображення на
херсонеських монетах були пов‘язані з культами шанованих
в місті богині Діви і Геракла.
До херсонеського карбування
можна віднести і кілька випусків монет Керкінітіди, яка входила до складу херсонеської держави. Карбування
Керкінітіди тривало недовго


з середини IV до кінця ІІІ ст. до н.е. Основні зображення: Н
іка


лев, що напав на бика;
Тиха


вершник; скіф, що сидить на скелі


кінь.

Монети Херсонеса ІІІ

ІІ ст. до н.е. не виявляють ознак кризи, що зачепила Боспор і Ольвію, хоча нестача металу відч
у-
вається, що проявилось у надкарбуванні срібла і міді.

У 24 р.
до н.е. Херсонес проголошує богиню Діву вічною царицею міста і розпочинає з цього часу нову еру. Золоті і
мідні монети, датовані цією ерою, випускались з 47 до 134 р. н.е. і дають можливість прослідкувати залежність Херсон
е-
са від римської політики у Північ
ному Причорномор‘ї. Однак в середині ІІ ст. Херсонес дістав певну свободу в межах
Римської імперії. З цього часу випускаються серії мідних монет: Херсонес


Діва, Асклепій


Гігієйя, Діва


лань, бик,
Херсонес


Ніка. Але в кінці ІІІ ст. Херсонес припиняє
випуск власної монети.

Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей випускали власну монету протягом всієї античної доби, інші міста


Керкінітіда,
Феодосія, Німфей, Фанагорія, Горгіпія, Сіндіка карбували монету епізодично. Основним матеріалом для монет були мідь
і
срібло, рідше


золото. Техніка карбування була всюди однаковою. Спочатку у формах відливались круглі заготовки,
на яких потім викарбовували зображення і легенди. Такі заготовки виявлені в Ольвії і Херсонесі.

Ольвія в архаїчний час показала своєрідність мо
нетної справи, яка виявилась у відливанні монет, спочатку це були
дельфіни, а потім литі аси. Дельфіни поділяються на дві групи


анепіграфні і з написом АРІХО або ?Y. Анепіграфні
дельфіни мають різноманітну форму


від точного відтворення форми дельфіна д
о схематичного зображення різних
видів риб. Для виготовлення таких дельфінів використовувалось, принаймні, 9 типів сплавів з домішками олова, свинцю,
сурми, миш‘яку в різних комбінаціях і пропорціях. Для виготовлення дельфінів з написами використовувалась
тільки
олов‘яно
-
свинцева бронза і всі вони однакової форми. Враховуючи, що монети одного номіналу і одного центру завжди
відрізняють сталість форми і однотипність сплаву, можна припустити, що різні серії анепіграфних дельфінів відливались
різними майстрами
. Домішки миш‘яку і сурми в металі анепіграфних дельфінів характеризують сировину північно
-
уральського походження, що також підтверджує роботу в Ольвії варварських майстрів.

Наступною монетною формою в Ольвії стають литі аси із зображенням Афіни з одного б
оку і колеса з другого, а також
Горгони або Деметри з одного і орла з дельфіном у пазурах з другого боку, які характеризуються сталістю форми і р
е-
цепту сплаву. Але в IV ст. до н.е. випуск литих монет припиняється і монетна справа Ольвії набуває загальних д
ля інших
колоній

Карбовані мідні ―борисфени‖ мали зображення річкового божества з одного боку і сокири та горита на другому. Ці м
о-
нети випускались до кінця ІІІ ст. до н.е. У IV ст. карбувались також срібні і золоті монети, але в ІІІ ст. до н.е. всі монети

знову карбувались виключно з міді. В кінці ІІІ

ІІ ст. до н.е. відомо декілька срібних монет, але вони, як і мідні, надкарб
о-
вуються і перекарбовуються, що свідчить про нестійке становище фінансів в цей час. Цікаві монети скіфського царя
Скілура, що карбувал
ись в Ольвії у ІІ ст. до н.е.

Після гетського розгрому, на межі нової ери, в Ольвії відновлюється випуск мідної монети, але, крім міської мідної,
карбують золоті і срібні монети скіфських царів Фарзоя і Інісмея.

З кінця ІІ ст. монети набувають вигляду моне
т римських провінцій


на лицьовому боці зображені портрети і титул
а-
тура римських імператорів і членів їх сімей. Останні монети Ольвії були випущені при Олександрі Севері. Після готськ
о-
го розгрому, хоча місто ще продовжувало існувати, монетна емісія в Ольв
ії припиняється.

36.
Карбування монет на українських землях відновлюється у другій половині XIV ст. На початку власного карбування
монет Галицька Русь володіла розвинутим грошовим господарством, що підтверджується не лише знахідками монет д
о-
польських часів
, а й існуванням системи кредитних відносин, яка виникла розвивалась на основі інтенсивної зовнішньої і
внутрішньої торгівлі галицьких міст. У Галичині після окупації її Польщею у 1349 р. Казимир III (1333


1370) і його
наступники


Людовик Угорський (137
0

1382), Владислав Опольський (1372


1378), Владислав Ягайло (1380


1434)


карбували у Львові срібні півгроші з гербом Галичини і написом «moneta Russie» (1337


1403) та мідні монети


п
у-
ли (1351


1382), які випускались як дрібна розмінна монета для м
іської торгівлі (1 квартник


6


8 пул). Майже к
о-
жен другий з українських скарбів XIV


XV ст. містив празькі гроші, про які ми згадували трохи вище. Вони були
випущені на межі XIII і XIV ст. за правління чеського короля Вацлава II (вагою 3,7 г, діаметро
м


ЗО мм), виготовлені з
високопробного срібла, ці монети досить швидко витіснили з грошового обігу Чехії, Польщі та інших сусідніх країн
низькопробні і занадто легкі монети. До кінця XV ст. празькі гроші домінували на ринках Східної Європи.


У монографії

середини 50
-
х років І. Крип'якевич висловлював думку, що «Хмельницький вживав заходів щодо
випуску власної монети». Відомо, що гетьман від самого початку Визвольної війни (1648


1654) прагнув провадити
самостійну фінансову політику, вважаючи її однією з
основних ознак державності. Емісія власної монети дала б змогу Б.
Хмельницькому регулювати грошовий обіг в Україні, уніфікувати ціни і податки, позбутись анархії грошового ринку, де
панували іноземні монети. У Головному архіві давніх актів у Варшаві зберіг
ається лист подільського воєводи С. Потоц
ь-
кого до короля Яна Казимира від 29 жовтня 1652 р. У цьому листі Потоцький скаржиться на «свавілля Б. Хмельницького,
що зазіхає на права короля і карбує власні гроші». Існує повідомлення у «Gasette de France» за 165
2 рік про те, що «у П
о-
льщі почалось обурення з приводу того, що козацький гетьман Б. Хмельницький почав карбувати монети «за власним
зразком». Після Визвольної війни було запроваджено одну з найвищих посад у гетьманській адміністрації


посаду г
е-
нерального

«підскарбія», до обов'язків якого входила відповідальність за стан фінансів козацького війська, за розподіл
натуральних і грошових податків, встановлювання мита, очолювання скарбової канцелярії та ін. Проте нумізматичні
знахідки на підтвердження думки про

те, що Б. Хмельницький карбував власні монети,


відсутні. Ще однією спробою
запровадити власну грошову систему в Україні став Гадяцький договір 1658 p., укладений між урядом Речі Посполитої і
козацькою верхівкою на чолі з гетьманом І. Виговським. Гадяцьк
ий договір визначав права й обов'язки українського к
о-
зацького війська. Один з пунктів цієї угоди зазначав: «Волно будет ковати козацкую монету, на заплату тилко козацкому
войску. Менниця (монетний двір) для деланя чекану и всяких денег в Киеве, или где спо
собнее усмотрено будет, имеет
быти устроена». А в іншій статті Гадяцької угоди сказано: «Деньги делать будут по обычаю княжества Литовского».
Проте, наскільки відомо дослідникам, суттєвих кроків щодо реалізації намічених пунктів не було зроблено. Обраний
1
665 року гетьманом Правобережної України, П. Дорошенко став продовжувачем справи Хмельницького у творенні
Української держави від Перемишля до Путивля. В організації своєї держави Дорошенко провів важливі реформи: ств
о-
рив постійне військо, а щоб утримувати

його, він пильно дбав про державні фінанси, заходився карбувати монету. Для
цього було організовано карбівню у м. Лисянці, де випускались півтораки, які в Україні називали чехами. Вони були
копією польських срібних монет вартістю 1,5 гроша і вагою 1,08 г
(з них 1,31 г чистого срібла). На лицьовому боці монет
унизу містилось число «3», яке означало її вартість у 3 півгроші, які тоді вже не карбувались, а на зворотному боці


традиційна цифра


24 (гроші) як пам'ятка колишньої вартості талера. Дослідники поч
атку XX ст. торкались питання
щодо карбування монет гетьманом П. Дорошенком (1665


1676). Історик М. Слабченко вважав, що Дорошенко споча
т-
ку в Тарговиці, згодом у Лисянці, що на Вінниччині, карбував власні гроші. Натомість В. Шугаєвський, заперечуючи це,
пише, що гетьман П. Дорошенко не мав жодного відношення до Тарговицького монетного двору, на якому виготовляли
татарські й турецькі монети. А в Лисянці не виготовляли власних гетьманських монет, лише наслідували старі польські
чехи (півтораки Яна Казимира)

з датами до 1662 року. 1676 року П. Дорошенко зрікся булави, після цього випуск його
грошей припинився. Монетарія Янка Гранковського було заарештовано і на допиті в Малоросійському приказі він
зізнався, що карбував у Лисянці гроші для П. Дорошенка. Ця сто
рінка в історії грошей потребує ще подальшого вивчення
та пошуку нових матеріалів. Зі середини XVII ст. на території Української козацької держави поширились російські
срібні і в незначній кількості мідні монети. Срібні монети


російські талери або єфимки

в грошовому обігу того часу
відігравали незначну роль.


До кінця XVII ст. на Гетьманщині домінували грошові одиниці, відкарбовані в Польщі та в інших західноєвр
о-
пейських державах. Після Полтавської битви 1709 р. Петро І примусово запровадив у грошовий обі
г українських земель
російську монету, аби довести всім (хоча б на прикладі монетного господарства краю), що автономію України ліквідов
а-
но. Самійло Величко у своєму літописі розповідає, що російський цар Петро І (1682


1725) «после баталии Полтавской
зо ш
ведом, монету староверную Польскую зо всей Малой России, то есть леви, орлянки, чвертки, полталярки, орти, ти
м-
фи, шостарки, шаги, чехи, осмаки и лядские зо всей Малой России вывели выгубил; тилко таляров да червоных памятка
осталася; а натомисть своею медн
ою и сребною дробною и твердою, красным кунштом изданною, наполнил Малую Ро
с-
сию монетою». Дослідник А. Єршов у своїй роботі подає співвідношення цих грошових одиниць: 1 осьмак польський


1 орту


1/4 талера =16 польських грошей (згодом


18) = 10 2/3 (зго
дом


12) копійкам; 1 лядська = 1/2 гроша
(півгрошовик) = 9 грошиків польських (шеляги) = 1/3 копійки. За Петра І було введено десяткову монетну систему:
рубль, гривеник, копійка. 1713 року розпочато випуск копійок нового зразка з гербом на аверсі та напис
ом «копейка» і
датою (рік означений літерами)


на реверсі. 1723
-
й


рік випуску мідних 5 копійок; а 1724
-
го було відкарбовано золоті
монети


червонець, 2 карбованці. На всіх монетах є зображення царя Петра І і вказано номінал. Упродовж XVIII ст.
проводил
ись реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської держави, у тому числі
Лівобережної України. Випускались мідні (копійка, п'ятаки), срібні (рублі, полтинники, гривеники), золоті (до 1753 р.


червонці, з 1755 р.


10
-
рублеві
імперіали, 5
-
рублеві півімперіали) монети. Поряд з російськими, в обігу українських
земель перебували польські та західноєвропейські монети аж до 30
-
х років XVIII ст., а то й довше, незважаючи на розп
о-
рядження Петра І про примусове їх вилучення з обігу. У
1730


1740 pp. відбувається зменшення царської казни, вив
е-
зення срібла і золота за кордон. Це призвело до початку нової грошової кризи. З початку XIX ст. можна говорити про
повну заміну в грошовому обігу України всієї іноземної монети російською. Але окре
мі назви монет, такі, як «злотий»
(«злот»), «шаг», застосовувались до певних номіналів російської монети (наприклад, злотий =15 копійок, шаг =1/2 копі
й-
ки), збереглись у деяких місцевостях України аж до революції 1917 року. Із запровадженням грошової одиниц
і Російс
ь-
кої імперії було ускладнено товарно
-
грошові відносини України з іноземними державами.


Після поділу українських земель між Російською та Австрійською імперіями наприкінці XVIII ст. і входженням
Наддніпрянщини (Східної України) до Російської імпері
ї, а Східної Галичини (Західної України)


до складу Австрійс
ь-
кої імперії, усі згадки про національну грошову систему зникають. На підневільних українських територіях встано
в-
люється грошова система держав
-
окупантів.

ЦЕ ПИТАННЯ МОЖНА СКОРОТИТИ,АЛЕ ДУМАЮ ВАР
ТО ПРОЧИТАТИ ВСЕ ШОБ ПОНЯТИ В ЧОМУ ПРОБЛ
Е-
МА))

37.

(від грец.

ζηορία (історія)


розповідь про минуле та грец. γραθφ (графо)


пишу) як поняття з
а-
стосовується у трьох значеннях:



як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, пр
оцес нагромадження і розвитку історичних знань;



як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи
країні;



як науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої
проблеми, теми, події,
певного періоду конкретної доби.

Історіографія вживається у вдосконаленні методології історичних досліджень.

Українська історіографія


спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань,
української і
сторичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських
істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.

В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні д
істав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в
Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед
російських університетів щодо викладання історіографії. У 1874 професор І. Лашнюков опублікува
в у Києві «Очерки
русской историографии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максим
о-
вич, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович.

Фалеристика


від грецького фалера

металева прикраса у вигляді жетону, бляхи;
велика медаль) комплексно вивчає
історію заснування та функціонування орденів, нагородних медалей, нагрудних знаків відзнаки, значків та жетонів, д
о-
сліджує процеси виникнення й розвитку нагородної системи, а також нагородну документацію та статистику в кон
тексті
розвитку суспільства.

Джерельна база фалеристики
. Речові джерела (нагородні знаки); писемні джерела (опубліковані та неопубліковані м
а-
теріали, що містять відомості про нагородні знаки, історію їх створення та функціонування, відзначення ними); фотод
о-
кументи (озвучення указів про нагороди) або фонічні (записи урочистостей, пов‘язаних з нагородженням, проектами,
ескізами, описами знаків, озвучення списків нагороджених тощо); зображальні (іконографічні) джерела (художні та
графічні оригінальні твори, по
в‘язані з відзнаками, кіно фотодокументи із знаками нагород та процедурою нагородження
ними, портрети осіб в мундирах з орденами).

38. боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю.


це все шо найшла.





39.

Орден

Год

у
чре
жд
е-
ния

Девиз

Сте
пени

Примечания

Св. Андрея
Первозванного

1698

«За веру и ве
р-
ность»

1

Первый и высший орден до 1917 года. Награжд
а-
лись только высшие сановники. Восстановлен в
России как государственная награда в 1998.

Св. Екатерины


1714

«За любовь и
Отечество»

2

Женский орден. Награждали дам высшего света
за общественно полезную и благотворительную
деятельность, а также великих княгинь по праву
рождения. Восстановлен в России как госуда
р-
ственная награда в 2012.

Военный

Св. Георгия

1769

«За службу и
храбрость»

1,2,
3,4

Орден за военные заслуги, наиболее уважаемый в
российском обществе. 4
-
й ст. награждали также за
выслугу лет, за которую выдано прим. 3/4 от всех
награждений. Восстановлен в России как госуда
р-
ственная награда в 2000 г.[3].

Св. князя Вл
а-
димира

1782

«Польза, честь
и слава»

4


Св. Александра
Невского

1725

«За труды и
Отечество»

1

В 1942 орден Александра Невского (с несколько
измененным названием) был восстановлен как в
о-
инская награда СССР. Возобновлен в современной
России, но уже как общег
ражданская награда.

Белого орла

1831

«За веру, царя и
закон»


1

Польский орден, основанный в 1705 и включѐ
н-
ный в российские награды после включения
Польши в состав империи.

Св. Анны

1797

«Любящим
правду,

благочестие и
верность»

4

Орден существовал с 1735

года в немецком кн
я-
жестве Гольштейн. В правление Екатерины II стал
династическим орденом Российского Императо
р-
ского Дома. Первые награждения этим орденом
проводились только как императорской династ
и-
ческой наградой. Был введѐн в систему госуда
р-
ственных наг
рад Павлом I номинально, и орден,
оставаясь династическим, дополнительно получил
и государственный статус. Один из самых масс
о-
вых орденов.

Св. Станислава


1831

«Награждая,
поощряет»

3

Польский орден, основанный в 1765 и включѐ
н-
ный в систему российских наг
рад после присоед
и-
нения Польши к империи. Самый массовый орден
для награждения, прежде всего, чиновников.

Св. Иоанна
Иерусалимск
о-
го

Мальтийский
крест

1798


3

Введѐн в систему государственных наград Павлом
I. С 1801 награждений не производилось, с 1817 о
т-
м
енен в России.

Virtuti Militari

1831

«Государь и
Отечество»

5

Польский орден, единовременно включѐнный в
систему российских наград в 1831, награждения
производились до 1835 гг.


40. Медалі, яких удостоєні учасники німецько
-
радянської війни, можна умовно

розділити на дві групи, відповідно
до хронології заснування цих відзнак.

До першої групи відносяться медалі, встановлені під час німецько
-
радянської війни:


Медаль «За оборону Ленінграда» (22 грудня 1942)

Медаль «За оборону Одеси» (22 грудня 1942)

Медаль
«За оборону Севастополя» (22 грудня 1942)

Медаль «За оборону Сталінграда» (22 грудня 1942)

Медаль «За оборону Москви» (1 травня 1944)

Медаль «За оборону Кавказу» (1 травня 1944)

Медаль «За оборону Києва» (21 червня 1961)

Медаль «За оборону Радянського
Заполяр'я» (5 грудня 1944)


До другої групи відносяться медалі, встановлені після німецько
-
радянської війни:

Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941

1945 рр.» (9 травня 1945)

Медаль «За взяття Будапешта» (9 червня 1945)

Медаль «
За взяття Кенігсберга» (9 червня 1945)

Медаль «За взяття Відня» (9 червня 1945)

Медаль «За взяття Берліна» (9 червня 1945)

Медаль «За визволення Бєлграда» (9 червня 1945)

Медаль «За визволення Варшави» (9 червня 1945)

Медаль «За визволення Праги» (9 червня

1945)

Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941

1945 рр.» (6 червня 1945)

Медаль «За перемогу над Японією» (30 вересня 1945)


6 червня 1945 р. була заснована медаль "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні


41. До початку Великої Ві
тчизняної війни

в СРСР була досить компактна нагородна система. Зокрема, військовосл
у-
жбовці могли бути відзначені: вищою нагородою СРСР


орденом Леніна (1930 р.), знаком особливої відмінності


м
е-
даллю ―Золота Зірка‖ (1939 р.), двома орденами


Червоного
Прапора (1924 р.), Червоної Зірки (1930 р.) і медалями


―За
відвагу‖ і ―За бойові заслуги‖ (1938 р.).


42. На орденському ланцюзі:


орден князя Ярослава Мудрого I ступеня

На шийній стрічці:


орден Свободи

орден князя Ярослава Мудрого ІІ, ІІІ ступенів

орден «За заслуги» І ступеня

орден Богдана Хмельницького І ступеня

орден «За мужність» І ступеня

На лівому боці грудей:


ордени «Золота Зірка» та Держави звання Герой України (розміщуються вище інших державних нагород)

орден князя Ярослава Мудрого IV, V
ступенів

орден «За заслуги» ІІ, ІІІ ступенів

орден Героїв Небесної Сотні

орден «За мужність» ІІ, ІІІ ступенів

орден княгині Ольги І, ІІ, ІІІ ступенів

орден Данила Галицького

відзнака Президента України


Хрест Івана Мазепи

орден «За доблесну шахтарську пра
цю» І, ІІ, ІІІ ступенів

медаль «За військову службу Україні»

медаль «За бездоганну службу» І, ІІ, ІІІ ступеня

медаль «Захиснику Вітчизни»

медаль «За врятоване життя»

відзнака Президента України


медаль «За працю і звитягу»

відзнака Президента України


юв
ілейна медаль «60 років визволення України від фашистських загарбників»

відзнака Президента України


ювілейна медаль «20 років незалежності України»

відзнака Президента України


пам'ятна медаль «25 років виведення військ з Афганістану»

відзнака Президент
а України


медаль «70 років визволення України від фашистських загарбників»

На лівому боці грудей нижче нагород на колодках (стрічках):


зірка ордена князя Ярослава Мудрого І, ІІ ступенів

зірка ордена «За заслуги» I ступеня

зірка ордена «За мужність» I ст
упеня

На правому боці грудей:


орден Богдана Хмельницького ІІ, ІІІ ступенів

нагрудний знак до почесного звання України

нагрудний знак до Державної премії України

На плечовій нагородній стрічці через праве плече (нижче банта):


зірка ордена князя Ярослава
Мудрого I ступеня для носіння на плечовій стрічці

Для орденів «Золота Зірка» та Держави звання Герой України, ордена князя Ярослава Мудрого, ордена «За заслуги»
передбачені мініатюри, які носять замість знака та зірки відповідного ордена і розміщують з лів
ого боку грудей.


Медалі, засновані згідно з рішеннями Ради глав держав СНД, що вручалися в Україні[ред. • ред. код]

Також відповідно до рішень Ради глав держав
-
учасниць Співдружності Незалежних Держав, підписаних від імені Укр
а-
їни, Президентом України бул
и проведені нагородження громадян України медалями:


Ювілейна медаль «50 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941

1945 гг.»[13]

Медаль Жукова[14]

Ювілейна медаль «60 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941

1945 гг.»[15]

Ювілейна медаль «65 лет П
обеды в Великой Отечественной войне 1941

1945 гг.»[16][17] (медаллю також були наг
о-
роджені громадяни іноземних держав, що не входять до СНД).


43. Сучасні лицарські ордена

Орден Британської Імперії

Сучасна система честі складається з 10 кавалерських
орденів. У кожній є свої ступеня і у деяких пов'язані медалі, як
можна бачити в статтях нижче (наведені по порядку зниження цінності почесті):


Орден Підв'язки (заснований 1348)

Орден Будяка (1687)

Орден Лазні (1725)

Орден Святого Михайла і Святого Георгія

(англ. Most Distinguished Order of St Michael and St George, 1818)

Орден «За видатні заслуги» (англ. Distinguished Service Order, 1886)

Королівський вікторіанський орден (англ. Royal Victorian Order, 1896)

Орден «За заслуги» (англ. Order of Merit, 1902)

Орден імперської служби (англ. Imperial Service Order, 1903)

Орден Британської Імперії (англ. Most Excellent Order of the British Empire, 1917)

Орден кавалерів Честі (англ. Order of the Companions of Honour, 1917)

Статути кожного ордена вказують розмір орд
ена, використання букв після імені, а також вид і носіння знаків відмінн
о-
сті. Крім Ордена імперської Служби, всі ордена мають свої літери після імені.


Знаки відзнаки[ред. • ред. код]

Британські знаки відмінності, в порядку носіння:


Хрест Вікторії (VC)

Ге
оргіївський хрест (Великобританія) (GC)

Хрест Видатної Мужності (Великобританія) (CGC)

Королівський Червоний хрест 1 класу (RRC)

Георгіївська медаль (Британія) (GM)

Хрест «За відмінну службу» (Великобританія)(DSC)

Воєнний Хрест (Великобританія) (MC)

Хрест
«За видатні льотні заслуги» (Великобританія) (DFC)

Медаль морський хоробрості (SGM)

Королівська медаль хоробрості (QGM)

Хрест ВПС (Великобританія) (AFC)

Королівський Червоний хрест 2 класу (RRC)

Орден Британської Індії (OBI)

Кайзер
-
і
-
Хінд Medal.

Останні
два не видавалися з 1947.


44. Боні стика



це допоміжна історична дисципліна, що вивчає різні паперові грошові знаки, в більшій мірі які вже
вийшли з обігу.


Для історії це має велике значення, оскільки будь
-
які старовинні грошові знаки чи бони можуть пев
ною мірою свідчити
про економічне і політичне життя суспільства у певний час. Крім того, багато які бони мають значну мистецьку цінність
(серед таких варто навести грошові знаки Української Народної Республіки та Української Держави 1918 р., ескізи яких
ви
конав Нарбут Георгій Іванович), розмінні марки міста Одеси (автор ескізів
-

А.Ждах) та ін.


Боністика як наука існує з початку 20 століття. Вона тісно пов'язана з нумізматикою. В Україні серйозно займаються
науковою роботою в галузі боністики такі
дослідники, як Р. Тхоржевський (період визвольних змагань 1917
-
1920 рр., по
них захистив ще за радянських часів кандидатську дисертацію), О. Клименко (емісії УПА
-

захистив 2000 року дисерт
а-
цію
-
комплексне дослідження бофонів УПА), Г. Марковецька (період ви
звольних змагань 1917
-
1920 рр. у Західній Укра
ї-
ні) (З їхніми роботами можна ознайомитися на ресурсі Олександра Баранова, див. посилання). Окремі цікаві публікації
підготував В. Чорноіваненко для журналу "Визвольний Шлях".


Гроші Української держави

Боністи
ка


спеціальна історична дисципліна, що вивчає паперові грошові знаки. Термін ―bon‖ виник у XIX столітті у
Франції для означення окремих видів цінних паперів: чеків, талонів тощо. Пізніше поширений для позначення всіх гр
о-
шових знаків


банкнот, державних
та банківських білетів, у тому числі розмінних, розрахункових, кредитних грошових
знаків


казначейських білетів, зобов‘язань державної скарбниці тощо. Бони та їхні різні замінники, а також облігації
внутрішньої позики, акції, купони цінних паперів, чеки,
талони, квитанції, ордери, сертифікати, знаки казино, лото, лот
е-
рейні білети, векселі, боргові зобов‘язання що перебувають в обігу разом з паперовими грошима


є об‘єктом вивчення
боністики. Боністика вивчає як гроші державних емісій (загальнообов‘язкові е
мітовані згідно із законом), так і місцеві та
приватні грошові випуски (не обов‘язкові для всіх) що перебувають у обігу паралельно з національною валютою. Це
тимчасові бони, які надходять до обігу на регіональному рівні від імені владних структур , міст, о
рганів місцевого само
в-
рядування , відділень великих банків, підприємств кооперативів тощо, під забезпеченням матеріальних цінностей, що
перебувають у їхній власності (валюти, нерухомого майна представників влади). Появу місцевих та приватних грошей
зумовлю
ють об‘єктивні причини
-

війни, революції, спад виробництва, зменшення податкових надходжень до місцевих
бюджетів, складний фінансовий стан держави коли населення потерпає від нестачі готівки. Місцеві бони


грошові вип
у-
ски місцевих самоуправлінь, великих
підприємств та установ. Приватні (внутрішні) бони
-

грошові випуски від імені вл
а-
сників магазинів, аптек, їдалень, атракціонів тощо. Характерними для бон є такі ознаки:


а) емблематична (герби, емблеми, символічні знаки);


б) палеографічна (шрифти, моногра
ми, підписи, та рукописні позначки);


в) сфрагістична (печатки, штемпелі, конгреви, перфорація);


г) хронологічна (дати);


ґ) метрологічна (номінали);


д) орнаментально
-
мистецька (прикраси);


є) філігранологічна (водяні знаки, матеріал виготовлення);


е) е
піграфічна (надруки, пізнішого походження);


ж) дипломатична (формуляр документа, зміст написів);


з) орфографічна (орфографія тексту);


і) іконографічна (портретні зображення, конгреви);


ї) маргіналістична (написи від руки пізнішого походження).


Джерела



паперові знаки (гроші).


45.

!!!
Нижче ще є


Першими українськими банкнотами стали 100 карбованців, які з'явилися на

ринку 24 грудня 1917 р. (6 січня 1918 p.).

Автором їх проекту був

видатний український графік, професор та ректор Української академії

мистецтва Георгій Нарбут (1886


1920), який виконав їх у бароковому

стилі, вперше використавши як елемент оформлення давній княжий знак св. Володимира Великого


тризуб, на той час
ще не затверджений як

державний герб України. Новацією було позначення н
оміналу мовами

народів, які проживали на Україні
-

українською, російською, польською

та івритом. Даний проект підтримала комісія Генерального секретаріату

фінансів, до складу якої входили окрім представників влади входили

художник Георгій Нарбут, гравери

Гришманюк, Петренко. Згодом на

засіданні комісії розглядались та затверджувались проекти всіх

українських грошових знаків


всього 23 зразки купюр, автором 12 з них

був Георгій Нарбут, 2


Олександр Красовський, 2


Іван Мозалевський,

2


Антон Середа
, 2


Григорій Золотов, 2


Борис Романовський, 1



Василь Кричевський.

+
45

Після ліквідації українських грошей козацької доби справжніх українських грошей на території України не випускал
о-
ся. Лише утворення Української Народної Республіки (УНР) дало
можливість швидко віддрукувати й оперативно дост
а-
вити з Берліна українські гроші
-

гривні
-

і ввести їх в обіг. Ще й зараз висока якість паперу, технічного й художнього
виконання, широке використання символіки Київської Русі роблять тогочасну гривню добре
захищеною від фальшува
н-
ня. Зважаючи на труднощі 19171920 рр., монет не карбували, в обігу перебували лише паперові гроші, на яких були з
о-
бражені емблема держави та українські написи. Стверджуючи інтернаціоналізм і демократизм, перші банкноти в УНР
друкувал
ися з надписами українською мовою
-

на лицевій стороні і російською, польською та єврейською мовами
-

на
звороті.


Гривня у вартісному відношенні прив'язувалася до повноцінного довоєнного рубля царської Росії (0,7742 г чистого з
о-
лота). Тоді 1 руб. = 2 грив
ням, а 1 гривня = 100 шагам.


Нестача дрібних розмінних монет, потреба замінити російські рублі та інші обставини зумовили появу регіональних і
міських грошей з різними назвами: бони, чеки, розмінні знаки, розмінні білети та ін. Власні гроші в 1917
-
1920
рр. випу
с-
калися в обіг на Донбасі, Слобожанщині, Сіверщині, Полтавщині, Херсонщині, Київщині, в Таврії, Галичині. На терит
о-
рії Волині свої грошові знаки мали: Кременець
-

розмінні білети вартістю 1, 3 та 5 крб.; Дубно
-

чек вартістю 10 крб.;
Луцьк
-

розмін
ний знак вартістю 20 гривень; Житомир
-

розмінні білети вартістю 1, 3 і 5 крб. та ін. Оригінальним явищем
тогочасного грошового обігу стали численні види грошей, що їх випускали управи, уряди, загони тощо. Окрім цього, на
ринках оберталися паперові й метал
еві німецькі бони для окупованих східних територій. Особливим феноменом відр
о-
дження національної грошової одиниці стали "лісові" гроші Української повстанської армії (1942
-
1948 рр.) які відіграв
а-
ли роль облігацій, позичений борг за якими командування УПА з
обов'язувалося повернути після досягнення незалежно
с-
ті України.


46
.
За період 1985
-
1990 рр. купівельна спроможність радянського рубля суттєво зменшилася. В цих умовах на ринку
з‘явилися розподільчі картки, талони, купони тощо. Окремі підприємства та орган
ізації розпочали випуск власних гр
о-
шових замінників


бон
. Збільшувалися диспропорції купівельної спроможності рубля в окремих союзних республіках.



47

Грошова реформа 1922

1924 років

-

реформа у новоствореному Радянському Союзі з обміну старих знецінених

рублів («радзнаків») шляхом деномінації на нові та впровадження твердої, забезпеченої золотом валюти
-

червінця. Р
е-
форма мала на меті впорядкувати грошову систему країни, яка опинилась на межі колапсу після перших років свого «к
о-
муністичного» існування. З
упинити інфляцію. Створити підґрунтя для успішного впровадження НЕПу.

Перші роки радянської влади та економічна політика «воєнного комунізму» призвели до цілковитого розбалансування
товарно
-
грошового обігу та гіперінфляції.

У цей час емісія грошей різко зр
осла, через це з року в рік зростав дефіциту бюджету (в 1920 р. він склав 1055 млрд р
у-
блів), посилилося знецінення грошей, яке викликало у населення прагнення перетворювати гроші у матеріальні цінності,
що збільшило швидкість їх обігу, але ще більше
-

зниж
ення їх вартості.

У 1921 році реальна вартість 100 тис. «радзнаків» (перші радянські рублі) дорівнювала вартості однієї дореволюційної
копійки.

В обігу перебували царські кредитні білети, думські гроші, «керенки», цінні папери і «радзнаки», які не користув
алися
довірою у населення.

Країну поглинала натуралізація господарських відносин, що вела до остаточного розладу грошової системи
-

була вв
е-
дена карткова система, що свідчило про порушення принципу еквівалентності обміну, коли гроші вже не могли нормал
ь-
но
виконувати головну свою функцію
-

міру вартості. На місцевих ринках з'явилися натуральні еквіваленти (зерно, сіль
тощо), що підривало фінансову базу держави.

Оздоровлення фінансів було визнане одним із елементів нової економічної політики. 10 жовтня 1921 р
оку Всеросійс
ь-
кий ЦВК, а 4 січня 1922 року ВУЦВК прийняли декрет «Про заходи щодо впорядкування фінансового господарства».
Основну роль в оздоровленні фінансів мав відіграти Державний банк, заново заснований 12 жовтня 1922 р.

Грошова реформа 1947 року

або
«Сталінська» реформа


комплекс заходів, здійснених урядом СРСР у грошово
-
фінансовій сфері та спрямованих на ліквідацію відповідних економічних наслідків Другої світової війни 1941

1945. В
роки війни різко зросли військові витрати, тоді як виробництво спож
ивчих товарів значно скоротилося, зменшився роз
д-
рібний товарообіг. Для покриття зростаючого дисбалансу емітувалась велика кількість грошей. Крім того на території,
звільненій від німців, в обігу виявилося чимало фальшивих емітованих Третім Рейхом, та прост
о по злочинному залиш
е-
них, через неготовність комуністів до війни в підвалах банків грошових знаків. Цих грошей було так багато, що порівн
я-
но з ними особисті збереження населення становили невелику суму. Все це збільшило надлишок грошей в обігу, що в
и-
клика
ло незабезпеченість грошей товарною масою, як наслідок зниження їх купівельної спроможності.

Грошова реформа в СРСР 1961 року



грошова реформа, що була проведена в СРСР в 1960

1961 роках у формі
«чистої» деномінації. ЦК КПРС назвав цю реформу «найгуманніш
ою у світі».

У 1958 році в обстановці суворої таємності обговорювалися питання загального оздоровлення грошової системи СРСР,
деномінації карбованця та випуску грошей нового зразка. 24 лютого 1958 року Рада міністрів СРСР прийняла постанову
про карбування
монет нового зразка.


Про майбутню реформу населення було повідомлено заздалегідь. 4 травня 1960 року в Кремлі було підписано постан
о-
ву № 470 Ради міністрів СРСР «Про зміну масштабу цін і заміні нині обігових грошей новими грошима». На наступний
день вона
була опублікована, після чого різко збільшилися закупівлі товарів повсякденного попиту, посилився приплив
вкладів населення в ощадкасу. У столичних ювелірних магазинах виручка 5

6 травня підскочила в три рази. У уніве
р-
магах стрімко розпродувалося вовняні т
канини, шуби, хутряні манто.


48

Враховуючи значні інфляційні процеси, що відбулися в Україні за період 1992 •


1994 років, введення нової націон
а-
льної валюти


гривні вимагало проведення зміни масштабу цін з урахуванням визначеного рівня деномінації
українс
ь-
кого карбованця. Відповідні розрахунки й обгрунтування були проведені і враховували такі економічні та соціальні а
с-
пекти:



рівень інфляції в Україні;



рівень цін на основні споживчі товари;



рівень середньої та мінімальної заробітної плати і пенсій;



к
урс національної валюти до іноземних валют;



прийнятний номінальний ряд банкнот і розмінних монет гривні;



фактична купюрна структура купоно
-
карбованців;



рівень цін на метал, який використовується в розмінних монетах порівняно з їх номінальною вартістю.

У ре
зультаті був прийнятий рівень деномінації українського карбованця



100000 крб. за 1 гривню, який став єдиним загальноприйнятим для перерахування цін, переоцінки матеріальних і
грошових коштів, обміну готівки. Важливим питанням, яке мало вирішальне практич
не значення для забезпечення орг
а-
нізованості проведення грошової реформи, була організація обміну карбованців на гривні.


Невід'ємною частиною підготовки до грошової реформи в Україні було виготовлення нової національної валюти


гривні. У зв'язку з браком

власної матеріально
-
технічної бази виробництва банкнот і монет було вирішено замовити їх
виготовлення за кордоном. У жовтні 1991 року перше замовлення на виготовлення банкнот номіналами 1, 2, 5, 10 і 20
гривень було розміщено на канадській фірмі «
Canadian

Bank

Note

Company

Limited
», а пізніше на фірмі «
Thomas

De

La

Rue

Company

Limited
» (Великобританія) були замовлені банкноти номінальною вартістю 50, 100 та 200 гривень.

Розмінні монети було вирішено карбувати на Луганському верстатобудівному заводі і
частково


на Монетному дворі
Італії. Усі банкноти, виготовлені за кордоном, і розмінна монета установами Національного банку України були перер
а-
ховані, перевірені на якість й упаковані відповідно до нормативних вимог в Україні.

Цю величезну за обсягом роб
оту було завершено 1995 року.

в Україні населення було завчасно повідомлено про час і порядок проведення грошової реформи. Указ Президента
«Про грошову реформу в Україні» був підписаний 25 серпня 1996 року й оприлюднений у засобах масової інформації
наступ
ного дня, тобто за тиждень до початку реформи. У той же період були опубліковані перші рішення Державної к
о-
місії з проведення в Україні грошової реформи, а також нормативні документи Національного банку України. На цілод
о-
бовий режим роботи було переведено
електронну пошту Національного банку України, яка забезпечувала безперебійний
зв'язок з комерційними банками і регіональними управліннями НБУ.

Грошова реформа проводилася з 2 по 16 вересня 1996 року, результатом якої стало запровадження повноцінної
націона
льної валюти України


гривні.

Із 2 вересня 1996 року Національний банк України припинив емісію українських карбованців і випустив в обіг банкн
о-
ти вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень та розмінні монети номінальною вартістю 1,2, 5, 10, 25 і 50 копійо
к. Випуск в
обіг нової національної валюти здійснювався шляхом проведення обміну населенню українських карбованців на гривні, а
також виплат заробітної плати, стипендій, пенсій, допомог, інших грошових виплат населенню виключно в гривнях.

Напередодні грошо
вої реформи були перераховані в гривні за встановленим курсом


100000 карбованців за 1 гри
в-
ню, без обмежень і конфіскацій


ціни, тарифи, оклади заробітної плати, стипендії, пенсії та інші грошові виплати нас
е-
ленню, кошти юридичних осіб та інших суб'єктів

господарювання (резидентів і нерезидентів), що зберігались на раху
н-
ках у банках і в цінних паперах, усі види заощаджень населення на рахунках у банках, страхових полісах і цінних пап
е-
рах, а також активи і пасиви балансів підприємств, установ, організацій,

установ банків, укладені угоди тощо.

49
.
(від грец. óνομα


«ім'я», «назва»)


наука, розділ мовознавства про сукупність власних (у більш в
у-
зькому сенсі
-

особистих) імен (онімів) об'єктів. Ономастика вивчає історію та закономірності їх виникн
ення, розвитку і
функціонування, зміни, поширення і структури власних імен у мові і мовленні, в літературній і діалектній сферах.

Предметом вивчення є такі групи власних імен:



антропоніми (прізвища, прізвиська, псевдоніми та аноніми, криптоніми,
астроніми),



топоніми (гідроніми, ороніми, а також антропотопоніми)



зооніми, фітоніми,



космоніми,



хрононіми, та ін.


50
.
Антропоні міка



галузь ономастики, що вивчає власні назви людей (антропоніми).

Антропоніміка досліджує:



особливості утворення
антропонімів,



основні принципи номінації людини,



шляхи переходу апелятива в антропонім і навпаки,



хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі, виникнення різних форм найменування людини,



словотвір різних класів антропонімів,



функціонування ти
х чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах.



Антропоніміка також розв'язує суто практичні проблеми:



правопис антропонімів,



передача антропонімів іншою мовою.

Антропономіка, поряд із топонімікою, виділилася в окрему галузь ономастики в 196
0

1970
-
х роках. До цього в наук
о-
вих працях на позначення антропономіки часто вживався термін «ономастика».

У 1960
-
х почалося системне наукове дослідження українських антропонімів. З'явилися праці Лукії Гумецької, Юліана
Редька, Михайла Худаша, Павла Чучки,

Розалії Керсти.





Приложенные файлы

  • pdf 18097199
    Размер файла: 3 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий