mb


Сутність категорії «безпека» та її класифікація.
Безпека – це стан, коли відсутня небезпека, захищеності від загроз ключовим цінностям.
Класифік-ія: 1) Залежно від об’єкта: «безпека людини» в її індивідуальній якості, «безпека групи людей» (наприклад, етнічних груп), «безпека суспільства», «національна безпека» держав, «регіональна безпека» або «колективна безпека» груп держав (що складають регіон, союз тощо),«глобальна безпека» всієї світової спільноти як одного цілого. 2) За ф-ним типом: військова, ек, політ, енергет, продовольча, інф. 3) За джередами
небезпеки: внутрішня, зовнішня.
Генезис та еволюція системи міжнародної безпеки, її сучасні рівні.
Ідея міжнародної безпеки виникла як природна реакція держав і
народів на руйнівні наслідки воєнних конфліктів. Однією з перших відомих спроб забезпечити загальний мир між державами зробила католицька церква наприкінці Х ст.
Новітня історія формування системи міжнародної безпеки починається після Першої світової війни. В 1919 р. з метою “розвитку співробітництва між народами й гарантії їхнього миру й безпеки” була створена Ліга Націй. Однак надійну систему колективної
безпеки ні в Європі, ні в інших регіонах у міжвоєнний період реалізувати не вдалося. Основи створення системи і забезпечення міжнародної безпеки, які діяли в другий період її розвитку від завершення Другої світової війни до завершення “холодної війни”, були визначені в Ялтинській й Потсдамській
угодах (1945 р.) про післявоєнний устрій миру. Найбільш визначними
подіями цього періоду були такі. Були створені відповідні міжнародні й регіональні інститути (насамперед, Організація Об’єднаних Націй. Головна
відповідальність за підтримку міжнародного миру й безпеки покладена на Раду Безпеки ООН).
У другій половині 1980-х рр. як історична перспектива була висунута ідея всеосяжної системи міжнародної безпеки. Четвертий період, який триває і до сьогодні, пов’язують із подіями 11 вересня 2001р. у США. Він ознаменувався інтенсифікацією процесів глобалізації, демократизації, науково-технічної революції, якісним зростанням ролі регіональних і колективних систем безпеки, недержавних дійових осіб.
Рівні: Міжнародна безпека формується на основі національної безпеки окремих країн і народів, регіональної (субрегіональної) безпеки груп держав і районів миру та інтегрується до рівня глобальної міжнародної безпеки, коли мова йде про захист і реалізацію загальнолюдських інтересів та загрози планетарного характеру.
Структура сучасної системи міжнародної безпеки та її принципи.
Сучасна структура МБ – це протистояння двох тенденцій:
Фрагментація та
регіоналізація МБ ( рез-том є напруженість і суперництво: децентраліз. Сист МБ – розклад на відносно самостійні комплекси рег безп; США – єдина в світі військ наддержава з політ амбіціями, яким важко протистояти; по закінченню «холодної війни» великі держави (окрім США) керуються рег інтересами; зросла конкуренція між великими держ і регіонами світу; збільш к-ті конфліктів і локальних війн, що є наслідком зникнення стримуючих механізмів після розпаду біполярної сист світу.
Прагнення до глоб
стратегічної взаємоповязанності: загроза нац. Безп перестає бути виключно військ і набуває різного хар-ру. Необхідним є створення глоб механізму корд і спів роб між країнами ; в багатьох регіонах відбув зсув у напрямку спільної оборони або багатостор заходів безпеки.
Принципи МП та МЕП.
Національна безпека та система національно-державних інтересів.
Національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.
Сист Нац.-держ інтересів – сук-ть фундамент принципів забезп життєдія-ті держ, слідування яким дозволяє не лише зберегти націю як єдине ціле, а й забезп їй достатні перспективи росту.
Нац-держ інтерес можна визначити, виходячи саме з суттєвих ознак нації як етносоціальної спільноти. В структуру нац.-держ інтересу входить зміцнення ек могутності на основі своїх внутр. ресурсів, примноження і раціональне викор нац багатств, гармонійний розвиток продуктивних сил, що функціонують на національній території, а також забезпечення захисту цілісності території. До структури нац.-держ інтересу входить також розвиток національної культури, мови, підтримання на належному рівні нац самосвідомості, що оберігають і розвивають нац. самобутність і нац. середовище, формують нац буття спільноти .
5, Поняття «небезп» та її типологія.
Небезпека – можливість негат впливу на соціум, в рез-ті якого йому може бути завдано будь-якої шкоди, що погіршує його стан, а також надає його розвиткові небажаних параметрів.
Клас-ія: 1) за джерелом походж: природна, техногенна, соціальна; 2) за ступенем ймовірності виникнення: реальна (нехтувати заходами протидії не варто: військ, еколог, ек), потенційна (можливий негат вплив: ядерна зброя), уявна (суб’єктивне перебільшення реальної небезпеки: кінець світу); 3) за локалізацією: пов’язані з космосом, атмо-, гідро-, літосферою; 4) за наслідками: захворювання, травми, смертельні випадки, аварії, пожежі.
6. Основні функції системи безпеки держави.
Сист безпеки держ – спеціально створена в країні конституйована сук-ть установ, інститутів, закладів, а також засобів, методів і напрямків їх дія-ті з забезп надійного захисту нац. Інтересів.
 виявлення та прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави, здійснення заходів з їх попередження чи нейтралізації;
 створення і підтримка в готовності сил і засобів підтримання безпеки;
 управління силами та засобами забезпечення безпеки у повсякденних умовах і за надзвичайних обставин;
 здійснення системи заходів з встановлення нормального функціонування суб’єктів безпеки;
 участь у заходах із забезпечення безпеки за межами країни у відповідності з міжнародними угодами і
договорами, укладеними чи прийнятими державою.
7. Підходи до визначення сукупної сили держави.
СИЛА ДЕРЖАВИ – це поняття, до якого зводяться військові сили., трудові, природні тощо. Першим комплексну характеристику сили дав Г. Моргентау. Він виділяв в цьому понятті дев'ять чинників:
– географічне положення;
– природні ресурси;
– промислові можливості;
– військовий потенціал;
– населення;
– національний характер;
– національна мораль;
– якість дипломатії;
– якість уряду.
Цікава оцінка сили держави, розроблена Р. Клаймом. Він вивів наступну формулу сили держави: Вм – (Км+еп- Вп) х (Сц Нв), де Вм – видима сила (потужність) держави, Км. – критична маса, що складається з кількості населення і території, Еп – економічний потенціал, В – військовий потенціал, Сц – стратегічна мета, Нв – національна воля. По цій формулі можна дати кількісну оцінку потужності країни через систему показників.
8
9. Система міжнародної безпеки: структура, принципи, сучасні характеристики.
МБ - система міжнародних відносин, заснована на дотриманні всіма державами загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, що виключає можливість вирішення спірних питань і протиріч між ними шляхом застосування сили та погроз.
Принципи: ствердження мирного існування; забезпечення рівної безпеки для віх держав; створення дієвих гарантів у військ, політ, ек та гуманітарній сферах; недопущення перегонів озброєння у космосі, припинення всіх випробувань ядерної зброї та повна її ліквідація; справедливе політичне врегулювання міжнародних криз і регіональних конфліктів; формування ефективних методів попередження міжн тероризму знищення геноциду, пропаганди фашизму; виключення з міжн практики усіх форм дискримінації, відмова від ек блокад і санкцій; встановлення нового економічного порядку, що забезпечуватиме рівну економічну безпеку всіх держав.
Сучасна структура МБ – це протистояння двох тенденцій:
Фрагментація та
регіоналізація МБ (рез-том є напруженість і суперництво: децентраліз. Сист МБ – розклад на відносно самостійні комплекси рег безп; США – єдина в світі військ наддержава з політ амбіціями, яким важко протистояти; по закінченню «холодної війни» великі держави (окрім США) керуються рег інтересами; зросла конкуренція між великими держ і регіонами світу; збільш к-ті конфліктів і локальних війн, що є наслідком зникнення стримуючих механізмів після розпаду біполярної сист світу.
Прагнення до глоб
стратегічної взаємоповязанності: загроза нац. Безп перестає бути виключно військ і набуває різного хар-ру. Необхідним є створення глоб механізму корд і спів роб між країнами ; в багатьох регіонах відбув зсув у напрямку спільної оборони або багатостор заходів безпеки.
10. Регіональні та глобальні загрози міжнародній безпеці.
Залежно від масштабів прояву розрізняють такі загрози МБ:
-національні
-регіональні
-глобальні.
Отже, розглянемо регіон та глоб загрози. Але існує ряд причин, за яких регіональні загрози набувають глобальних масштабів:
1. Загроза національній безпеці перестає бути виключно військовою, а набуває різного характеру. Необхідним є створення глобального механізму координації і співробітництва між країнами. На перший план виходять глобальні проблеми (збройні конфлікти, масова бідність, деградація навколишнього середовища, потоки біженців, наркотики, злочинність тощо), вирішення яких потребує колективних зусиль.
2. В багатьох регіонах відбувається зсув у напряму спільної оборони або багатосторонніх заходів безпеки. Сьогодні військова глобалізація, загрози та виклики глобального характеру спонукають до переосмислення ідеї національної
безпеки та її практичної реалізації. Доктрина національної безпеки
лишається одним з найважливіших принципів сучасної державності.
Збереження МБ є завданням таких регіональних та глобальних МО: ООН, Рада безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ОДКБ (в СНД), ШОС, Регіональний форум (в АСЕАН), Рух держав, що не приєдналися; Ліга арабських держав, Організація африканської єдності та інші
регіональні організації
11. Проблеми безпеки на Близькому та Середньому Сході.
Глобальні загрози безпеці випливають з конфліктогенності регіону, що залишався постійно уразливим та був ареною конфліктів двох типів: спричинених протиріччями між країнами регіону (арабо-ізраїльськими та арабо-іранськими протиріччями, ситуацією в Курдистані, проблемою Західної Сахари, розвитком ісламізму, конфліктів, спричинених розмежуванням країн регіону, суперечками щодо кордонів, розподілу водних ресурсів, контролю нафтових родовищ тощо); спровокованих позарегіональними державами, які прямо чи опосердковано задіяні до подій в регіоні.
Безпека охоплює низку взаємопов’язаних компонентів:
- фізично-географічних (недоторканість кордонів, територіальну цілісність країн
регіону, контроль над власними природними ресурсами та шляхами їх транспортування);
- внутрішньополітичних (політична стабільність регіональної системи в цілому та окремих її компонентів);
- міжнародний аспект (захист від зовнішніх загроз).
Регіональні загрози (арабо-ізраїльське протистояння, міжарабські конфлікти,
ісламський тероризм, якісна та кількісна мілітаризація регіону). Субрегіональні загрози, джерелом яких є арабо-іранські протиріччя та існуючі незгоди між арабськими країнами
Затоки. Відносини між країнами Перської затоки характеризуються постійною напругою і відсутністю сталої системи субрегіональних відносин.
До внутрішніх загроз слід віднести внутрішню політичну та соціальну нестабільність, релігійні та етнічні конфлікти, суперечності, що існують в межах суспільства, між владою та народом або усередині самої влади.
12.Формування регіональної безпеки на євразійському пострадянському просторі.
Співдружність Незалежних Держав була створена у 1991 р. за участі 12 держав-членів .
Цілі: формування умов стабільного розвитку економік держав — учасниць цього договору в інтересах підвищення життєвого рівня їх населення; поетапне створення загального економічного простору на основі ринкових відносин; створення рівних можливостей і гарантій для всіх суб’єктів господарювання; спільне здійснення економічних проектів, що мають загальний інтерес; вирішення спільними зусиллями екологічних проблем, а також ліквідація наслідків стихійного лиха та катастроф.
Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) було створено 2000 р. ЄврАзЕс створено для підвищення ефективності процесу формування Митного союзу і Єдиного економічного простору, а також для реалізації інших цілей і завдань, визначених в Угоді про Митний союз, Договорі про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях, Договорі про Митний союз і Єдиний економічний простір.
2002 р. – ГУАМ. метою співробітництва ГУУАМ є:
сприяння соціально-економічному розвитку;
зміцнення і розширення торговельно-економічних зв’язків; розвиток і ефективне використання в інтересах країн ГУУАМ транспортно-комунікаційних магістралей і відповідної інфраструктури, розташованої на їх території;
зміцнення регіональної безпеки в усіх сферах діяльності; розвиток відносин у галузях науки, культури і в гуманітарній сфері; взаємодія в рамках міжнародних організацій; боротьба з міжнародним тероризмом, організованою злочинністю та наркобізнесом.
13.Проблеми безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні
Азійсько4Тихоокеанський регіон – один із найбільших регіонів
світу, географічне поєднання держав чотирьох континентів. АТР вийшов на перше місце у світі за темпами мілітаризації. Список найбільших імпортерів зброї очолили Індія, Китай, Південна Корея та
Пакистан. На них припадає понад чверть загального обсягу глобальних поставок озброєнь. Останнім часом дедалі частіше доводиться чути про військово-морське суперництво
Китаю та Японії, Китаю та Індії, не вщухає конфлікт на Корейському півострові. Най більші побоювання викликає швидка модернізація
армії Китаю. Значно ускладнює ситуацію те, що в АТР розташована найбільша кількість ядерних держав (Китай, Індія, Пакистан, КНДР), існують такі загрози безпеці, як тероризм, наркотрафік, деградація екосистеми та нелегальна міграція.
Із завершенням «холодної війни» у регіо ні розпочалися пошуки нових форм багатосторонньої взаємодії у сфері безпеки. Сьогодні інститутами обговорення питань безпеки в АТР
є: Регіональний форум АСЕАН, Східноазійський саміт (САС), Шанхайська організація співробітництва (ШОС), Шестисторонні переговори щодо ядерної програми
Північної Кореї.
14. Особливості системи регіональної безпеки в Європі.
Протягом останнього десятиліття у
світовій політиці відбулися значні зміни, що призвели до концептуального перегляду
способів та засобів забезпечення міжнародної безпеки. Якщо раніше держави Євросоюзу у питаннях безпеки покладалися цілком на політико-оборонний механізм НАТО і політичний механізм ОБСЄ та ООН, то згодом, у 90-ті рр.ХХ ст. проблеми безпеки чим далі набувають актуальності для європейської політики і стають «внутрішнім пріоритетом» Європейського Союзу. Євросоюз наполегливо і поступово наближається до можливості впливати на вирішення проблем європейської та міжнародної безпеки. Передусім відбулося розширення політико-правового механізму забезпечення європейської безпеки – Спільної зовнішньої та безпекової політики - через впровадження доповнюючої ініціативи – Європейської політики безпеки та оборони.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), що проходила з 3 липня 1973 р. по 1 серпня 1975 р. за участю 33-х європейських держав, США і Канади, завершилася підписанням главами держав і урядів в Гельсінкі Заключного акту, який став довгостроковою програмою дій з будівництва єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи.
Згідно з Гельсінкським Заключним актом до основних напрямів діяльності Організації відносяться наступні:- питання, що стосуються безпеки в Європі;- співробітництво в галузі економіки, науки, технологій та довкілля;- співробітництво в гуманітарній та інших сферах (права людини, інформація, культура, освіта).
15. Геополітичні загрози сучасної міжнародної системи безпеки
Геополітичні загрози - це явища, що дестабілізують геополітичну ситуацію у світі, котрі, якщо їм не протистояти і не регулювати їх, можуть призвести до світового хаосу. Геополітичні загрози: Регіональні та локальні війни, порушення режиму ядерного нерозповсюдження, сучасне виробництво і торгівля зброєю, міжнародний тероризм, сучасні конфлікти, деградація навколишнього середовища, проблема демографії та глобальної міграції.
16.Геополітичні загрози сучасної міжнародної ситеми безпеки.
Геополітичні загрози- це явища, що дестабілізують геополітичну ситуацію у світі, котрі, якщо їм не протистояти і не регулювати їх, можуть призвести до світового хаосу: регіон. та локальні війни,порушення режиму ядерного нерозп-ня,сучасне в-во і торгівля зброєю, міжн. тероризм, суч. конфлікти, деградація навк. серед-ща, проблеми демографії та глобальної міграції.Фрагментація та регіоналізація: децентралізація системи міжн.безпеки фрагментація світу на відносно самостійні комлекси регіон. безпеки; США - єдина військова наддержава, геополіт. амбіціям якої складно протистояти; після «холодної війни» держави керуються регіон. інтересами; зросла конкуренція між великими державами і регіонами світу; збільшення к-сті конфліктів і локальних війн через зникнення стримуючих механізмів після розпаду біполярної системи.
17.Операційні моделі міжнародної безпеки.
У теорії міжнародної безпеки виділяють 4 основні операційні моделі, що конкурують між собою:
Однополярна
Виникла після розпаду СРСР, США залищилася єдиною наддержавою, на яку впав тягар світового лідерства. США взяли на себе місію не допустити «вакууму сили» в міжнародних відносинах ізабезпечити поширення демократії по всьому світу. Однополярна модель передбачає посилення системи військово-політичних союзів,де США грають провідну роль.
«Концерн держав»
Може взяти на себе відповідальність як за підтримання стабільності у світі, так i за запобігання i врегулювання локальних конфліктів.Гідність такої моделі полягає в її кращій керованості, більшій ефективності, тому що у рамках такої конструкції легше узгодити позиції i прийняти рішення, ніж в організаціях, які налічують 10 або 100 членів.
Багатополярна
Передбачається наявність багатьох центрів сили: ЄС, Японія, Китай, Індія, АСЕАН, Росія. Визнаючи міць США вони проводять свій курс уміжнародних справах, часто не співпадаючий з американськими інтересами. Зростанню впливу цих центрів є те, що на передній план висуваються не військові, а економічні., науково-технічні, інформаційні та культурні складові цього феномена.
Така модель має сенс лише при виключенні бачення системи міжнародних відносин як поля вічної конкуренції між «центрами сил», бо це призведе до деструктивних конфліктів i постійного поділу сфер впливу.
Глобальна.
Заснована на тому, що міжнародна безпека може бути по-справжньому забезпечена лише тільки на глобальному рівні, коли всі члени світової спільноти беруть участь в її створенні. Створення цієї моделі можливе тільки тоді, коли всі країни i народи будуть розділяти якийсь мінімум загальнолюдських цінностей i на якісно новий щабель підніметься провідна роль ООН.
Кожна операційна модель розподілу сил у міжнародних відносинах має 3 варіанти реалізації в залежності від характеру відносин між учасниками систем міжнародної безпеки.
Колективний
Коли існує група держав, об’єднаних спільною метою захисту своєї національної безпеки, i системою військово-політичних заходів, спрямованих проти потенційного супротивника.
Всезагальний
Наголошує багатовимірний характер МБ, інституційну основу складають глобальні організації типу ООН. Враховує інтереси усіх членів світової спільноти.
Коопераційний
Поєднує 1 i 2. Визнає багатовимірний характер,встановлює ієрархію пріоритетів,націлює на першочергові завдання.
18.Система колективної безпеки країн.
Головним елементом є наявність групи держав, об’єднаних спільною метою(захист безпеки),i система військово-політичних заходів, спрямованих проти потенційного супротивника або агресора.
Може бути КБ таких видів: організація держав з подібними культурою, соціально-політичним розвитком,цінностями (НАТО,ЄС,СНД);союз різнотипних держав, створений з метою протистояти сильним загрозам.
Для системи колективної безпеки властиві такі ознаки:
закріплення загальновизнаних принципів та норм міжнародного права щодо заборони застосування чи погрози силою, недоторканності кордонів, невтручання у внутрішні справи тощо;
закріплення зобов’язання держав-членів щодо мирного врегулювання спорів;
наявність механізмів колективної реалізації санкцій стосовно порушників.ф
Дієздатність систем колективної безпеки залежить від суб’єктивних факторів: участь великих держав та їх зацікавленість, політична воля, солідарність та безсторонність учасників системи. Важливою обставиною, яка визначає дієздатність ситем КБ, є також наявність достатніх інституційних та фінансових засобів для здійснення примусових заходів у відповідь на ситуації, пов’язані із загрозою міжнародному миру та безпеці( наприклад, достатньої чисельності війського контингенту, зброї або фінансових засобів для проведення військової операції).
21.Вплив глобалізації на систему міжнародної безпеки.
Глобалізація має суперечливий вплив на еволюцію системи міжнародної безпеки. З одного боку, глобалізація сприяє прискореному розвитку продуктивних сил, науково-технічному прогресу, все більш інтенсивного спілкування держав і народів. Таким чином вона об'єктивно сприяє створенню людством ресурсної бази та інтелектуального потенціалу для забезпечення міжнародної безпеки на якісно новому рівні. Зростання взаємозалежності країн і народів у всіх сферах буття допомагає і в формуванні нових політичних підходів, націлених на створеннядемократичних багатосторонніх механізмів управління міжнародною системою, а отже, і надійного вирішення проблем безпеки.
І в той же час процеси глобалізації, в основному розвиваються стихійно, без колективного направляючого впливу світової спільноти, посилюють цілий ряд застарілих проблем міжнародної безпеки, породжують нові ризики та виклики. 
Посилюючи взаємозалежність держав у сфері безпеки і економіки, глобалізація веде до глибоких змін пріоритетів їхнього курсу на світовій арені, змушує по-новому поглянути на арсенал зовнішньополітичних засобів, сприяє швидким змінам порядку денного світової політики. Змінюється зміст поняття "потужність держави". При збереженні значної ролі військово-силового компоненту на перший план все більше висуваються економічні, фінансові, інтелектуальні та інформаційні ресурси впливу на партнерів і опонентів.  Фактори, що полегшують або, навпаки, ускладнюють доступ держав до благ глобалізації, все активніше включаються в арсенал стратегій забезпечення національної безпеки. Глобалізація і маніпулювання її ходом все частіше використовуються як знаряддя політичного тиску. 
Створилася ситуація, що несе в собі великий кризовий потенціал і одночасно мало пристосована до запобігання та врегулювання глобальних проблем безпеки на колективній основі. Відсутність ефективних механізмів координації дій і врахування інтересів широкого кола держав може бути використано як привід або виправдання тези про те, що обзаведення зброєю масового знищення, нехай навіть в обмеженій кількості, стає чи не єдиним способом гарантувати свою безпеку в нестабільному і важкопередбачувані світі. Небезпека становища полягає в тому, що, якщо не вжити термінових заходів, загрози міжнародному миру і безпеки можуть розростися до таких масштабів, коли світова спільнота буде не в змозі не лише впоратися з ними, але й утримати ситуацію під контролем
19.Переваги та вади режиму колективної безпеки в умовах глобалізації.
Під колективною безпекою розуміється такий порядок міждержавного співробітництва, за якого будь який акт агресії проти будь-кого з учасників подібної системи вважається агресією проти усіх інших її учасників. Колективна безпека спрямована не тільки проти держав, що не беруть участі в ній, але і проти учасників, які порушують свої зобов`язання і здійснюють агресивні акти. Особливості системи колективної безпеки: універсальність, що передбачає вимоги необхідних дій з боку кожного члена системи; автоматизм здійснення санкцій у разі необхідності; відсутність протиріч щодо розуміння агресії та необхідності реагувати на виклики.
Аргументи прихильників колективної безпеки:
1. Колективна безпека підвищує вірогідність того, що агресор зіштовхнеться з коаліцією держав, що мають переважаючу силу. Порівняно з цим без колективної безпеки агресори могли б очікувати у найгіршому випадку, приблизно рівне протистояння.
2. Колективна безпека створює організації, що самі по собі сприятимуть створенню сприятливих для збереження миру умов шляхом надання інформації, корисної для скорочення занепокоєності стосовно експансіоністських намірів інших держав, а також появі міжнародних форумів з обміну ідеями та зміцнення спільних цінностей.
3. Колективна безпека сприяє регламентуванню дилеми безпеки. Держави потребують меншого наступального потенціалу в зв’язку з тим, що всі учасники колективної безпеки роблять свій наступальний внесок у перемогу над агресором. Транспарентність, що надається організаціями колективної безпеки, допомагає скорочувати непевність стосовно потенціалу окремих держав, тим самим зменшується невірне тлумачення намірів та відпадає необхідність у попереджувальних заходах з превентивного нарощування сили.
Перша проблема – всі члени колективної безпеки мають розглядати агресію як головну загрозу, порівняно з якою всі інші загрози та цінності відходять на другий план. Але на практиці держави переслідують власні егоїстичні інтереси і не поспішають підпорядковувати їх колективним інтересам. Друга проблема – у вирішальні моменти історії, перед обличчям реальної загрози всі учасники системи колективної безпеки мають об’єднатися для боротьби з агресором – реалії ж свідчать про їхню схильність підтримати ту чи іншу сторону конфлікту. Саме з цієї причини виникає третя проблема, коли країни дуже
рідко доходять згоди щодо визначення справжнього «агресора», що є обов’язковою умовою при здійсненні колективних санкцій. Ні Ліга Націй, ні ООН не спромоглися розробити прийнятне визначення агресії згідно з міжнародним правом.
20.Механізм гарантування національної безпеки позаблокових країн.
Сутність позаблокового статусу держав визначається як її невходження до міжнародних структур колективної безпеки та оборони. Позаблокова країна у міжнародних відносинах розраховує виключно на власні сили, розбудовує свою без пекову політику на основі принципу оборонної достатності та відповідно до норм міжнародного права. Позаблоковий статус означає насамперед такого досягнення i підтримку рівня обороноздатності країни, який дозволяє їй самостійно забезпечити недоторканність своїх кордонів i територій, що є надзвичайно дорогим задоволенням, пов’язаним із додатковими бюджетними витратами i обмеженням соціально-економічних програм.
.
22.Сутність поняття «міжнародний конфлікт», його класифікація.
Міжнародний конфлікт-безпосереднє чи опосередковане зіткненні інтересів двох чи більше сторін ( держав, груп держав, народів, політичних течій) на основі навних між ними протирічобєктивного чи суб’єктивного характеру.
Можна визначити наступні критерії класифікації міжнародних конфліктів:
1. За сферою суперечностей: політичні конфлікти (володіння
чи контроль за певною територією, забезпечення статусу та місця в ієрархії міжнародних відносин, тощо); економічні конфлікти (контроль над ресурсами, володіння ексклюзивними правами та цінностями, забезпечення та зміна існуючого економічного порядку тощо); ідеологічні конфлікти (несумісність цінностей та ідей); міжетнічні конфлікти (етнічна дискримінація, боротьба за самовизначення тощо).
2. За засобами: збройні конфлікти; не збройні конфлікти (дипломатичні демарші, економічні війни, інформаційні війни, пропаганда тощо).
3. За масштабами: глобальні (світові); регіональні; локальні
(прикордонні райони, в межах невеликих районів та регіонів)
4. За кількістю конфліктуючих сторін: двосторонні; багатосторонні; коаліційні (блокові).
5. За часомтривалості: короткотривалі (блискавичні), тривалістю від кількох днів до кількох місяців; середньотривалі, до 4 – 6 років; довготривалі, від 6 – 7 років.
6. За історичним виміром: класичні традиційні конфлікти (зазвичай міждержавні війні); некласичні конфлікти (асиметричні збройні конфлікти, інформаційно-кібернетичні війни, збройні сутички між приватними комбатантами)
7. За відкритістю: дійсні (реальні) конфлікти; приховані (латентні та ще не реалізовані) конфлікти; фальшиві конфлікти.
Також виділяють симетричні-характерізуються приблизно рівними силами втягнутих у конфлікт сторін; асиметричні-конфлікти з різкою відмінністю потенціалів конфліктуючих сторін.
За А. Раппопортом(формою протікання міжнародного конфлікту) виділяють:
«бойові дії», «гру», «дебати».
Така диференціація дозволяє врахувати різносторонні аспекти міжнародних конфліктів, в тому числі тих, які не відносяться до класичних типів конфліктів і які не часто беруться до аналізу в наукових дослідженнях. Це дозволяє більш чітко виділити ті основні конфліктогенні чинники, які є сформовані як в наслідок діяльності потенційних учасників конфліктів, так і структурними особливостями міжнародної системи. Окрім того, необхідно зауважити, що
дане узагальнення критеріїв для класифікації конфліктів не може бути універсальним засобом для аналізу міжнародних конфліктів, а лише дозволяє параметрувати міжнародні конфлікти, вводячи їх в абстрактну аналітичну площину.
23.Фази розвитку міжнародного конфлікту.
Довільні, абстрактні відрізки часу, в яких розвивається даний конфлікт, вони реальні, визначаються історичними i соціальними причинами. Ці причини знаходять прояв у конкурентних ознаках, що належать до змін внутрішніх характеристик держав-учасниць конфлікту, загальним політичним i конкретним інтересам, цілям, засобам, зовнішнім союзам i зобов’язанням учасників конфлікту, втягуванню нових учасників із притаманними їм i застосовними у даному конфлікті засобами боротьби, союзам i зобов’язанням, міжнародним умовам, в яких конфлікт розвивається.
В залежності від форми й типу конфлікту переходи між фазами можуть бути або дискретними, помітними, стрибкоподібними; або ж прихованими, майже непомітними. Можна виокремити наступні основні фази міжнародного конфлікту:
- латентна (нульова);
- ініціація («відкриття»);
- ескалація;
- закріплення;
- деескалація;
- врегулювання або вирішення;
- постконфліктне будівництво та примирення
1) Оформлені на основі об’єктивних i суб’єктивних протиріч, економічних i політичних інтересів сторін, що стикаються на міжнародній арені, принципово політичне відношення i відповідні йому економічні, ідеологічні, правові, військово-стратегічні, дипломатичні відносини з приводу даних протиріч, виражені в тій чи іншій мірі в гострій конфліктній формі.
2) Субєктивне визначення конфліктуючими сторонами своїх інтересів, цілей, стратегій i форм боротьби для вирішення об’єктивних протиріч з урахуванням свого потенціалу i можливостей застосування мирних i немирних засобів, використання зовнішніх союзів i зобов’язань; оцінка загальної внутрішньої міжнародної ситуації.
3) Використання сторонами широкого діапазону економічних, політичних, ідеологічних, психологічних, моральних, правових, дипломатичних i військових(але не у формі прямої збройної війни) засобів, втягнення у конфлікт в різній мірі інших держав—індивідуальна, через блоки i договори, через ООН—з подальшим ускладненням системи політичних відносин i дій всіх прямих i опосередкованих учасників даного конфлікту.
4) Нарощення боротьби до найбільш гострого політичного рівня—міжнародної політичної кризи, яка може охопити відносини безпосередніх учасників, держав регіон, інших регіонів, найбільших держав, ООН, а інколи, весь світ, перерости у світову кризу, що вже несе загрозу розв’язування збройної боротьби.
5) Міжнародний збройний конфлікт, що починається з обмеженого конфлікту i здатний розвиватися до більш високого рівня збройної боротьби із застосуванням сучасної зброї, втягненням союзників i найбільших світових держав, розширенням території.
24.Роль НАТО у формуванні сучасної системи міжнародної безпеки.
Основна роль НАТО – гарантувати безпеку й територіальну цілісність держав-учасників, яка залишається незмінною. Однак, беручи до уваги нову військово-політичну обстановку, коли масована (глобальна) загроза змінилася різноманітними джерелами небезпеки, збройні сили блоку мають виконувати широкий спектр функцій в умовах миру, кризи й війни. Роль збройних сил в умовах миру полягає в тому, щоб нейтралізувати джерела загрози безпеці членів блоку. Для цього передбачається їхня участь у перевірці виконання угод по контролю над озброєннями, підвищенні передбачуваності військової діяльності, внесення вкладу в глобальну стабільність шляхом виділення своїх сил для місій ООН. У випадку виникнення кризових ситуацій, збройні сили НАТО можуть підкріплювати політичні дії в рамках широкого підходу до безпеки. З метою подолання криз, їхнього мирного врегулювання збройні сили повинні мати можливості для своєчасних відповідей, стримування дій, спрямованих проти кожного із союзників, а у випадку агресії - відбивати її, відновлювати територіальну цілісність держав-учасниць. Сьогодні всеохоплююча війна в Європі стала малоймовірною, однак треба запобігати підвищенню її ймовірності в перспективі, підтримувати стабільність. Тому збройні сили країн НАТО зобов'язані забезпечувати гарантії на випадок потенційної загрози на рівні, необхідному для запобігання війни будь-якого масштабу.
30. Глобальний характер загрози міжнародного тероризму.
Завдяки розвитку науки і техніки тероризм стає загрозою вже не окремим особистостям, а набуває значення глобальної проблеми, яка загрожує всьому людству. У світі щорічно здійснюється від 320 до 620 терористичних актів.
Найбільший інтерес являє собою політичний тероризм. Він виступає як соціально-політичне явище, засноване на використанні або загрозі використання політичного насильства у формі терористичного акту з метою створення атмосфери жаху в суспільстві для досягнення політичних цілей суб’єктів терористичної діяльності.
Тероризм не є чітким і сталим явищем, а являє собою метод політичної боротьби, до якого вдаються різні соціальні прошарки населення.
Міжнародний тероризм - це такий, який розповсюджується на громадян і територію більш ніж однієї країни. Такі терористичні організації, як “Всесвітній ісламський фронт боротьби проти іудеїв і хрестоносців“, “Аль-Каїда”, “Аль-Джихад”.
Терористичними актами можуть бути:
диверсія;
замах на вбивство;
викрадення;
пограбування (експропріація);
захоплення будівель;
збройні напади;
кібертероризм (напади на комп’ютерні мережі);
хайджекінг (захоплення транспортного засобу - літак, залізничний потяг, автомобіль).
Останнім часом проблема тероризму все більше і більше набуває глобального характеру. У зв’язку з цим зросло міжнародне співробітництво в боротьбі з тероризмом. Було прийнято цілий ряд документів, які регламентували діяльність у цій сфері, а саме:
Конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом (1997);
Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (1999) та інші.
У 1999 році Генеральна Асамблея ООН заснувала відділення по запобіганню тероризму, яке розпочало свою роботу в квітні того ж року. Головним напрямом діяльності відділення є дослідження і технічна співпраця, а також взаємодія у сприянні активізації міжнародного співробітництва в попередженні тероризму.
Особливе місце в боротьбі світового співтовариства з тероризмом займає Інтерпол - міжнародна організація карної поліції, яка була організована ще в 1927 р.
25.Участь Європейського союзу у формуванні та трансформації систем міжнародної безпеки.
Ідея безпеки у Європі завжди сприймалася державами по-різному, з огляду на національну специфіку, проте завжди залишались певні константи, які й досі актуальні. Говорячи про процес побудови європейської системи безпеки, необхідно зазначити, що практична діяльність в рамках Спільної європейської політики безпеки і оборони розпочалася після підписання угоди між ЄС та НАТО щодо запровадження механізму взаємодії органів обох структур та
використання можливостей альянсу (так звана угода Берлін плюс 2002 р.). Провідні європейські держави не залишають плани зміцнити європейську ідентичність у сфері безпеки і оборони у власних інституційних рамках. Ключовим елементом спільної політики ЄС у сфері безпеки і оборони є збройні сили Євросоюзу чисельністю 60 тисяч осіб, метою створення яких є виконання оперативних завдань, передусім, на теренах Європи.
Важливим досягненням у справі інтеграції у сфері озброєнь стало створення Європейського Агентства з питань оборони, схвалене на саміті ЄС у Брюсселі в 2004 році. Нова структура розбудовує оборонні спроможності та координує співпрацю європейських виробників зброї та військової техніки. Цілком природно, що активність Євросоюзу в даному питанні не може пройти повз увагу провідних світових гравців, які уважно відстежують процес формування оборонного виміру ЄС. Питання трансформації трансатлантичної архітектури безпеки в результаті розширення компетенції ЄС посідає особливе місце у взаєминах США і Євросоюзу. Вашингтон лояльно поставився до зусиль ЄС, спрямованих на створення нової політики у сфері безпеки і оборони, не сприймаючи їх як серйозну загрозу своєму впливу.
Аналізуючи перспективи європейської політики у галузі безпеки і оборони, можна говорити, що трансатлантичні зв’язки, принаймні, у коротко- і середньостроковій перспективах зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Північноатлантичного альянсу, для ефективного реагування на сучасні виклики. Нинішня ситуація багато в чому зумовлена слабкістю позицій об’єднаної Європи, неузгодженістю дій лідерів європейських держав та їхнім небажанням йти далі декларацій, а також прагненнями окремих національних урядів зберегти за собою важелі управління у зовнішній та безпековій політиці, внаслідок чого європейська концепція спільної безпеки реалізовувалася досить повільно.
У Європейського Союзу немає можливостей врегульовувати кризи середнього і великого масштабів, вести глобальне протистояння проти міжнародного тероризму і самостійно контролювати важливі шляхи нелегального транспортування зброї, наркотичних засобів і нелегальних мігрантів.
Пріоритетним напрямом подальшого розвитку ЄПБО визнається не кількісне нарощування показників, а якісна реалізація потенціалу в цій сфері, що у свою чергу висуває перед державами-членами ЄС такі завдання: покращення способів та засобів здобуття інформації на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях; підвищення ефективності взаємодії національних компонентів ЗС за рахунок розробки і прийняття на озброєння уніфікованих систем озброєння та військової техніки; досягнення чисельності ЗС поставленим завданням, а також більш активне залучення резервістів до проведення операцій; зменшення витрат на утримання особового складу шляхом скорочення чисельності військ і зайвого озброєння та впровадження автоматизованих систем озброєння; повне
використання європейського оборонно-промислового потенціалу та створення умов для подальшого розвитку оборонного виробництва через збільшення інвестицій в модернізаціюоборонної, технологічної і промислової бази; забезпечення гнучкості реагування на кризові
ситуації; використання досягнень науки у сферах ядерної енергії, нанотехнологій та біології,
а також впровадження цивільних технологій у військову сферу.
27.Засоби та інструменти міжнародного впливу на недопущення військових конфліктів.
Попередження конфлікту - це діяльність, спрямована на недопущення її виникнення і руйнівного впливу на ту чи іншу сторону, той або інший елемент суспільної системи. Попередження конфлікту передбачає його прогнозування. А прогнозування в певному роді є однією з форм передбачення. В основі прогнозування лежить підвищення ефективності та результативності прийнятих рішень, розробка конкретних рекомендацій для практичної діяльності. Основними завданнями прогнозування є: відсутність небажаних результатів розвитку подій; адаптація до неминучого; прискорення ймовірного розвитку конкретного явища у бажаному напрямку. 
26.Сучасна роль ОБСЄ у становленні і розвитку системи міжнародної безпеки.
Особливу, чисто європейську форму міжнародної регіональної системи безпеки являє собою ОБСЄ — Організація з безпеки й співробітництва в Європі. Це система консультацій, процесів обговорень, що проводяться на різних рівнях та з різноманітних аспектів міжнародної безпеки.
 Цілями ОБСЄ є: сприяння поліпшенню взаємних відносин, а також створення умов щодо забезпеченню тривалого миру; підтримка розрядки міжнародної напруженості; визнання неподільності європейської безпеки, а також взаємної зацікавленості в розвитку співробітництва між державами-членами; визнання тісного взаємозв’язку миру і безпеки в Європі та у всьому світі тощо. У своїй діяльності ОБСЄ тісно співпрацює з іншими регіональними організаціями, зокрема, ЄС, Радою Європи та НАТО.
До механізмів ОБСЄ в рамках мирного врегулювання суперечок належить Валлеттський механізм, який був остаточно сформований у 1992 р. Він використовується ОБСЄ в ситуації, коли сторони значний час не в змозі врегулювати суперечку шляхом прямих консультацій чи переговорів або домовитися про процедуру його врегулювання.
Іншим важливим механізмом ОБСЄ з врегулювання конфліктів стає діяльність бюро і місій організації на місцях, а також функціонуванням таких інститутів як Центр із запобігання конфліктів, Верховний комісар у справах національних меншин. Основним інструментом стають місії, що направляються до зон конфліктів. 
Незважаючи на те, що на стадіях превентивної дипломатії і постконфліктного устрою світу ОБСЄ був накопичений продуктивний досвід, який був з різною часткою успіху застосований у вирішенні регіональних конфліктів, питання адаптації механізмів ОБСЄ до сучасних умов системи європейської безпеки залишається відкритим.
28.Феномен міжнародного збройного втручання як центральної проблеми формування нової системи міжнародної безпеки.
Вважається, що «важко сформулювати законні критерії, за якими можна відрізнити міжнародні війни від внутрішніх, i небажано мати виборчі правила права війни для двох типів конфлікту», яке «важко обґрунтувати» і яке «зводить нанівець гуманітарну мету права війни в більшості випадків, в яких зараз відбуваються війни ». «Різниця між міжнародними війнами і внутрішніми конфліктами фактично більше не є логічним або сумісним з духом гуманітарного права, такого, яким його знають сьогодні ...; більшість міжнародних конфліктів проходить під виглядом внутрішніх конфліктів, які в основному мають приховану форму або протікають не дуже інтенсивно. Однак, визнання цієї відмінності певним чином зводить нанівець гуманітарну мету права війни в більшості випадків відбуваються зараз воєн».
Складність, з гуманітарної точки зору, полягає в тому, що, хоча інтернаціоналізовані збройні конфлікти мають свої особливості, що відрізняють їх від міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів, абсолютно немає ніяких підстав для створення проміжної ланки між правом, застосованим у внутрішніх збройних конфліктах, і правом, регулюючим військові дії міжнародного характеру. У зв'язку з цим застосування міжнародного гуманітарного права до інтернаціоналізованим збройним конфліктам передбачає визначення подій як повністю міжнародних або повністю неміжнародних згідно з різними критеріями, що містяться у Женевських конвенціях, протоколах до них і в міжнародному звичаєвому праві. У продовження цього в Женевських конвенцій 1949 р. найбільше уваги приділялося регулювання не стільки внутрішніх, скільки міждержавних війн, при цьому велика частина істотних положень, що містяться у Женевських конвенціях 1949 р., застосовується «... у разі оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що виникає між двома або кількома Договірними Сторонами, навіть в тому випадку, якщо одна з них не визнає стан війни. Конвенція буде застосовуватись також у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору» (стаття 2, загальна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р.).
Охарактеризувавши загальні принципи і норми міжнародного права, що співвідносяться з збройним втручанням, можна підкреслити, що: - На сучасному етапі в залежності від характеру збройного конфлікту - міжнародного чи внутрішнього - застосовуються різні підходи міжнародного права, що регулюють застосування збройного втручання, які, в основному зумовлені різними обставинами, в яких протікає конфлікт. У даних умовах необхідні, на наш погляд, конкретні критерії, за якими можна відрізнити міжнародні конфлікти від внутрішніх і мати різні узаконені встановлення збройного втручання для двох типів конфлікту. - Головним критерієм і метою збройного втручання є «всебічний контроль» за конфліктом, але військова присутність не повинно зводитися до окупації. Гуманітарне право вимагає ясності у визначенні обставин, при яких військового втручання буде досить, щоб нейтралізувати і не перетворити внутрішній конфлікт в міжнародний. Право-ненормоване (нецільове) іноземне військове втручання не призведе до того, що гуманітарні норми будуть суворо дотримуватися. - Озброєного втручання не повинно обходити право війни і застосовується виключно в надзвичайних ситуаціях.- У міжнародного співтовариства має бути створений неупереджений орган, наділений повноваженнями авторитетно визначати статус збройних конфліктів і необхідність застосування збройного втручання.
- Міжнародному гуманітарному праву слід юридично виключити негативний вплив політичних порядків денних на гуманітарні принципи, застосовні при збройне втручання. - Кожна держава-учасниця міжнародних договорів, що регулюють застосування військової сили зобов'язана сумлінно виконувати взяті на себе зобов'язання за цими угодами. В іншому випадку міжнародним правом має бути передбачена відповідальність за його недотримання.
- Характер застосування збройного втручання повинен здійснюватися в рамках певного правового механізму .
29. Комплекс реального і потенційного розповсюдження зброї масового знищення.
Зброя масового ураження — зброя, призначена для нанесення масових втрат або руйнувань на великій площі.
Уражаючі чинники зброї масового ураження, як правило, продовжують наносити ураження протягом тривалого часу. Також ЗМУ деморалізує як війська, так і цивільне населення. Порівнянні наслідки можуть наступити і у разі застосування звичайної зброї або здійснення терористичних актів на екологічно небезпечних об'єктах, таких як АЕС, дамбах і гідровузлах, хімічних заводах тощо.
На озброєнні сучасних держав перебувають три основні види зброї масового ураження: - хімічна зброя; - біологічна зброя; - ядерна.
ЗМУ характеризується великою руйнівною спроможністю та великою територією ураження. Об'єктами можуть бути як самі люди, так і навколишнє середовище: родючі ґрунти, місцевість, рослини, тварини.
Вражаючі фактори ЗМУ завжди діють як миттєво, так і впродовж деякого часу.
Вражаючі фактори ядерного вибуху — це повітряна ударна хвиля, сейсмічна хвиля, світлове випромінювання (може призвести до займання деяких легкозаймистих речовин, навіть на великих відстанях), проникаюча радіація, електромагнітний імпульс (миттєва дія), радіоактивне забруднення (діє протягом певного часу).
Для хімічної зброї вражаючим фактором є дія отруйної речовини (ОР) певного виду (газоподібного, аерозольного, на поверхні предметів). Час дії ОР залежить від її виду та від метеорологічних умов.
Для біологічної зброї вражаючий фактор — збудник хвороби (аерозоль, на поверхні предметів). Тривалість дії може змінюватись в залежності від збудника та зовнішніх умов від декількох годин до десятків років (природні спалахи сибірської виразки існують щонайменше десятиріччями).
Зброя масового ураження гіпотетично може працювати і на інших принципах: інфразвукова зброя, радіологічна зброя, надрадіочастотна зброя, генетична зброя, геофізична зброя або тектонічна зброя, променева зброяОфіційно поява жодного прийняття на озброєння зразка подібної зброї не оголошено.
31. Внутрішні збройні конфлікти та миротворча діяльність.
Збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони:
а) мають свою організацію;
б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;
в) установили свою владу на частиною території держави;
г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».
Внутрішні конфлікти 90-х років ХХ століття виникали переважно етнічній і релігійній.
Сучасні конфлікти здобувають і певну політико-географічну орієнтацію. Вони виникають у регіонах, які можна зарахувати радше до тих, що розвиваються або перебувають у процесі переходу від авторитарних до демократичних режимів правління. Сучасні збройні конфлікти зосереджені, насамперед, у країнах Африки й Азії, а також на пострадянському просторі.
Зміна характеру конфліктів від міждержавних до внутрідержавних не означає зниження їхньої міжнародної значимості.
Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.
Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН, що одержали найменування «гуманітарної інтервенції» - військове втручання в події для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.). а також для припинення військового протиборства воюючих сторін.
Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, початі з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там, які супроводжувалися масовими людськими жертвами.
У цілому вплив на конфлікт для його мирного завершення здійснюється завдяки:
– превентивній дипломатії
–  підтримці миру
–  збереженню миру
–  відновленню миру
32. Сутність поняття «національна економічна безпека».
Під національною безпекою держави необхідно розуміти захищеність життєво важливих інтересів людини і грома- дянина, суспільства й держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, вчасне ви- явлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. На думку В. А. Ліпкана, національна безпека – це свідомий цілеспрямований організований вплив су- б’єкта управління на реальні загрози й небезпеки, завдяки якому державні та недержавні інституції створюють сприятливі умови для прогресуючого розвитку українських національних інтересів, джерел добробуту конкретної особи, суспільства й держави, а також забезпечують ефективне функціонування системи національної безпеки України.
33. Сутність і характеристика класифікації загроз економічній безпеці суб’єктів господарювання.
Загрозами економічній безпеці України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи.
Можна застосувати класифікацію загроз економічній безпеці за такими параметрами:
1. За місцем виникнення: внутрішні, зовнішні.
2. За ступенем небезпеки: особливо небезпечні, небезпечні.
3. За можливістю здійснення: реальні, потенційні.
4. За масштабами здійснення: загальнонаціональні, локальні, індивідуальні.
5. За тривалістю дії: тимчасові, постійні.
6. За сферою спрямування: виробничі, фінансові, експортно-імпортні, технологічні, інституційні, воєнно-економічні, соціально-економічні, демографо-економічні, еколого-економічні.
7. За ставленням до них: об'єктивні, суб'єктивні.
8. За характером спрямування: прямі, непрямі.
39. Сучасні загрози економічній безпеці країн Європейського Союзу
В другій половині 2009 посеред інвесторів почало поширюватися занепокоєння можливостями кризи державних запозичень низки європейських країн, що значною мірою зросло на початку 2010. Зазначені кризові явища поширилися серед таких країн єврозони як Греція, Ірландія, Італія, Іспанія та Португалія, та перекинулася на інші країни ЄС, що знахдяться поза зоною обігу євро. Ісландія, що пережила дуже глибоку кризу в 2008 (дивися 2008-2011 ісландська фінансова криза), під час якої зазнала колапсу вся банківська система країни, цього разу більш помірно відчула кризу, частково завдяки рішенню не виплачувати борги іноземним банкам. Це непросте рішення було прийнято під час національного референдуму. В країнах, що входять до ЄС, особливо у тих із них, що за прикладом України проводили масивні вливання у банківську систему задля її порятунку, боргове навантаження на державні фінанси зростало просто шаленним темпами. Саме погіршення спроможності державних фінансів вчасно виплачувати відсотки та тіло кредитів без подальших все зростаючих запозичень призвело до зростання розриву у доходності по облігаціям та вартості страхування ризику банкрутства.
В той же час проблема лише кількох країн учасниць перетворювалася на загальну системну кризу всієї єврозони. В травні 2011, грецький державний борг опинився у центрі уваги всього світу. Грецьке суспільство у своїй переважній більшості відкидало будь-які пропозиції, що були спрямовані на заощадження державних коштів, та виказувало власне незадоволення ситуацією через агресивні вуличні протестні акції. Наприкінці червня 2011 грецький уряд спрямував до парламенту законопроекти, що передбачали економію бюджетних коштів у розмірі 28 мільярдів євро (коло 314 мільярдів гривень) протягом наступних 5 років. У разі прийняття запропонованих змін грекам обіцяли надати 12 мільярдів євро із загальноєвропейського фонду. Без вказаного грошового вливання уряд Греції був би змушений оголосити банкрутсво вже в середині липня 2011 року.
2 травня 2010 року країни єврозони та Міжнародний валютний фонд домовилися про €110 мільярдний кредит для Греції, що має супроводжуватися дуже жорсткими заходами економії. Зразу ж за тим був наданий €85 мільярдний рятувальний пакет для Ірландії, та €78 мільярдний план по викупу державних боргових паперів Португалії. Всі ці кроки мали зупинити кризу, що розпочалася в Греції, та крокувала по всьому континенту.
34. Рівні економічної безпеки:
Основоположний зміст відтворення:
 на рівні індивідуума полягає у споживанні,
 на рівні СГД - це забезпечення процесу виробництва,
 на рівні держави - перерозподіл ресурсів.рівні економічної безпеки:  
Рівні: Глобальна економічна безпека - має своєю основною метою гарантії безпеки одразу всієї світової спільноти, а не лише окремих регіонів чи груп країн.
Міжнародна економічна безпека - це комплекс міжнародних умов співіснування домовленостей та інституціональних структур, за яких кожній державі - члену світової спільноти, забезпечується можливість вільно обирати і здійснювати свою стратегію соціального та економічного розвитку, не зазнаючи зовнішнього тиску і розраховуючи на невтручання, розуміння та взаємоприйнятну і взаємовигідну співпрацю з боку інших держав.
Економічна безпека держави - стан економіки та інститутів державної влади при якому при якому гарантується захист національних інтересів, соціальна направленість державної політики, достатній оборонний потенціал навіть за умови несприятливого розвитку зовнішніх або внутрішніх факторів#.
Економічна безпека підприємства - це система створення механізму мобілізації й найбільш оптимального управління корпоративними ресурсами даного підприємства з метою найбільш ефективного їх використання і забезпечення стійкого функціонування того чи іншого підприємства, його активної протидії будь-яким негативним чинникам впливу на свою економічну безпеку.
35. Критерій економічної безпеки — це оцінка стану економіки з погляду найважливіших процесів, що відображають сутність економічної безпеки. Критерій — ознака, на підставі якої виробляється оцінка, визначення або класифікація чого-небудь, мірило оцінки. З огляду на це, критеріальна оцінка безпеки містить у собі оцінки:
ресурсний потенціал та можливості його розвитку,
дотримання відтворювальних пропорцій,
 розвиненість механізмів, відповідальних за економічне відтворення,
 рівень ефективності використання засобів виробництва тощо.
Критерії належного стану економічної безпеки країни є:
а) у матеріально-сировинній сфері:
народне господарство повинно забезпечуватися достатніми для сталого розвитку обсягами сировинних ресурсів та інвестиційних товарів;
потрібні достатні обсяги державних резервів і запасів стратегічно важливих видів продукції і товарів, у тому числі - товарів критичного імпорту;
потрібен обсяг споживчих товарів, достатній для підтримання соціально прийнятних рівнів споживання населення;
б) у сфері господарського механізму: фінансово-бюджетна і грошово-кредитна системи повинні бути здатні до
забезпечення стійкого розвитку національної економіки;
повинні існувати умови для стабільного розвитку СГД, які діють відповідно до чинного законодавства і в рамках загального відтворювального процесу;
необхідний випереджаючий розвиток науково-технічного й інноваційного потенціалів для забезпечення стійкого економічного зростання;
потрібна консолідованість економічних інтересів громадян, СГД, регіонів, держави у напрямі стійкого економічного розвитку;
інститути державної влади мають здійснювати дійову політику щодо реалізації і захисту національних економічних інтересів;
рівень життя населення і ступінь соціального розшарування повинні уможливити поєднання стимулів економічного зростання із збереженням суспільної згоди;
в) у сфері взаємодії зі світовою економічною системою:
повинно забезпечуватися ефективне включення національної економіки у світогосподарську систему, що поєднує у собі розвиток експортного потенціалу, задоволення потреб внутрішнього ринку, захист вітчизняних товаровиробників і розвиток їхньої міжнародної конкурентоспроможності;
включення в міжнародні валютно-фінансові відносини має сприяти забезпеченню сталості грошово-фінансової системи;
критичний імпорт стратегічних ресурсів повинен забезпечуватися достатнім обсягом валютних ресурсів і відбуватися на диверсифікованій основі.
Сутність економічної безпеки реалізується також у системі показників — індикаторів економічної безпеки. Розрізняють: економічні, соціальні, фінансові індикатори. Серед них: рівень, якість і тривалість життя; темпи інфляції; обсяг грошової маси; рівень безробіття; рівень депопуляції; валовий внутрішній продукт (ВВП); економічне зростання; дефіцит бюджету; державний борг; інтегрованість у світову економіку; сальдо експорту-імпорту; енергетична залежність; розмір золотовалютних резервів; обсяг тіньової економіки.
38. Передумови та фактори формування економічної безпеки вітчизняних суб’єктів господарювання
Щодо аналогій сучасних загроз економічній безпеці країн Європейського Союзу із Україною, то варто зазначити, що імітація зростання економіки Греції була організовна частково через проведення літньої Олімпіади 2004 року. Маючи за мету профінансувати одноразову подію, уряд Греції розширив запозичення та витрачав гроші на будівельні та інфраструктурні проекти в середині країни. Більшість із витрачених державою коштів іще кілька років (2005-2007) циркулювали країною, даючи спотворене відчуття здорової та зростаючої економіки. При тому поважні американські інвестиційні банки за багатомільйонні хабарі допомагали уряду Греції ховати від Єврокомісії та світу правду про жахливий розмір грецького державного боргу. ЄВРО-2012 може стати кроком у прірву для України, як держави, але не для спритних ділків, що із фантастичною швидкістю "освоюють" вичавлені із підприємців та громадян податки, отримані від МВФ кредити та виручені від розпродажу залишків державного майна чималі кошти. Хронічні дефіцити НАК "Нафтогаз" та Пенсійного фонду України щомісяця перетворюються на боргові зобовязання уряду України, які Нацбанк без зупинки друкує із вересня 2008-го року. Ніщо не обмежує Нацбанк у подальшому від перепродажу боргів уряду, тим самим ставлячи під загрозу фінансову, бюджетну та соціальну стабільність держави.
37. Загальна характеристика підсистем економічної безпеки України
Бюджетна безпека – стан забезпечення платоспроможності держави з урахуванням балансу доходів і видатків державного й місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів.
Податкова безпека держави визначається ефективністю її податкової політики, яка має оптимально поєднувати фіскальні інтереси держави та індивідуальні й корпоративні інтереси платників податків.
Боргова безпека держави — певний рівень державної заборгованості з урахуванням вартості її обслуговування, а також оптимальність співвідношення між ними з точки зору стійкості фінансової системи країни до внутрішніх і зовнішніх загроз, можливості країни виконувати свої боргові зобов’язання, а також підтримувати свою платоспроможність та кредитний рейтинг.
Фінансова безпека банківської системи – забезпечення ефективного використання національного банківського ресурсу та попередження загроз банківській системі країни.
Валютна безпека держави — ступінь забезпеченості держави валютними коштами, достатніми для забезпечення позитивного сальдо платіжного балансу, виконання міжнародних зобов’язань, накопичення необхідного обсягу валютних резервів та підтримання стабільності національної грошової одиниці.
Грошово-кредитна безпека — такий стан грошово-кредитної системи, який характеризується стабільністю грошової одиниці, доступністю кредитних ресурсів та таким рівнем інфляції, що забезпечує економічне зростання та підвищення реальних доходів населення.
Інвестиційна безпека — досягнення рівня інвестицій, що дає змогу оптимально задовольняти потреби економіки у капітальних вкладеннях з урахуванням ефективного використання і повернення інвестованих коштів, оптимального співвідношення між розмірами іноземних та зарубіжних інвестицій та підтримання позитивного національного платіжного балансу.
Фінансова безпека фондового ринку — оптимальний обсяг його капіталізації, здатний забезпечити стійкий фінансовий стан емітентів, власників, покупців, організаторів торгівлі, торговців, інститутів спільного інвестування, посередників і держави загалом.
40. Основні фактори формування економічної безпеки на пострадянському просторі
Економічна безпека - складна багатофакторна категорія, що характеризує здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб власного населення і держави, протистояння дестабілізуючій дії чинників, що створюють загрозу нормальному розвитку країни, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання.
Найважливішим фактором економічної безпеки на рівні СГД
-є дієвість відносин між підприємствами з приводу забезпечення фінансовими ресурсами, сировиною, матеріалами і комплектуючими, виробничими та іншими послугами, а також збуту готової продукції.
-Реалізація продукції на експорт, так само як й інші прояви відкритості економіки, може частково зменшити взаємозалежність економічної безпеки суб´єктіврізних рівнів, але одночасно вводить зовнішній чинник економічної безпеки суб´єктагосподарювання,що практично не піддається регулюванню на національному рівні.
-Відтворення держави як інституту. Має за підґрунтя передусім надходження від податків і зборів, оформлених у державному бюджеті.
36. Критерії оцінки макроекономічної безпеки України.
Індикатори та порогові значення індикаторів стану макроекономічної безпеки України
Рівень "тінізації" економіки, % до ВВП не більше 30
Відношення обсягу ВВП до середнього значення у країнах ЄС, % не менше 75
Відношення обсягу ВВП на одну особу до середнього значення у країнах ЄС, % не менше 50
Відношення обсягу ВВП на одну особу до середньосвітового значення, % не менше 100
Валове нагромадження основного капіталу, % до ВВП не менше 25
Зміна запасів матеріальних оборотних коштів, % до ВВП -1,5 - +1,5
Відношення сальдо платіжного балансу України до ВВП, % -1 - +1
Відношення темпу росту продуктивності праці до темпу росту заробітної плати, разів не менше 1
Частка наявних доходів нефінансових корпорацій у валових наявних доходах, % не менше 14-15
Частка сектору загальнодержавного управління в наявних доходах, % не більше 20
Національний економічний інтерес країни у глобальному вимірі полягає в органічному поєднанні власних конкурентних переваг з перевагами міжнародного співробітництва заради забезпечення її громадянам світових стандартів життя.
41. Національний економічний інтерес країни у глобальному вимірі
полягає в органічному поєднанні власних конкурентних переваг з перевагами міжнародного співробітництва заради забезпечення її громадянам світових стандартів життя.
Класифікація національних економічних інтересів:
-За ступенем важливості:життєво важливі, стратегічні, тактичні;
-За тривалістю дії:довго-, середньо-та короткотермінові;
-За характером зіткнення:паралельні, конфронтаційні, розбіжні, спільні;
-За місцем дії:внутрішні, зовнішні;
-За ступенем реалізації:нереалізовані, частково реалізовані, реалізовані;
-За сферами реалізації:виробничі, фінансові, експортно-імпортні, технологічні, інституційні, військово-економічні, соціально-економічні, демографічно-економічні, еколого-економічніта ін.
Національні економічні інтереси за ступенем їх важливості та пріоритетності для держави:
-соціально-економічні реформи, забезпечення та примноження матеріальних цінностей;
-розвиток науково-технічного потенціалу держави;
-удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування;
-гарантія приватної власності;
-інтеграція в європейський та світовий простір;
-забезпечення верховенства права;
-підтримання екологічно та технічно безпечних умов життєдіяльності;
-система стратегічного партнерства та підтримання регіональної безпеки;
-раціональне використання природних ресурсів.
42. Форми вияву національного економічного інтересу України в екзогенній сфері:
-Опанування державою європейськими соціально-економічними стандартами, котрі задають світові зразки і найбільшою мірою відповідають нашому національному менталітету та діловій культурі.
-Підпорядкування процесу транснаціоналізації національної економіки досягненню Україною високого конкурентного статусу у світі.
-В національних інтересах України зберегти національну ідентичність українців за кордоном, не допустити їх масової асиміляції з іншими націями, створити економічні фінансові, правові та гуманітарні мотиваційні умови для повернення емігрантів на Батьківщину і їх повноцінну суспільну інтеграцію.
43
44.Сучасний інструментарій забезпечення економічної безпеки країн.Власне, економічна безпека великою мірою досягається за рахунок створення інститутами влади ефективних механізмів захисту та реалізації національних економічних інтересів, пов'язаних із розвитком соціальне орієнтованої національної економіки, забезпеченням соціально-політичної стабільності, консолідацією нації тощо.надійна система забезпечення економічної безпеки будується така система виходячи з цілей і принципів забезпечення економічної безпеки шляхом створення нормативно-правової бази, що регулює відносини у сфері економічної безпеки, визначення основних напрямків діяльності органів державної влади у цій сфері, формування відповідних органів забезпечення економічної безпеки та вироблення механізмів контролю і нагляду за їх, діяльністю.
При аналізі економічної безпеки виділяються передусім три важливі складові:1. Економічна незалежність, 2. Стійкість і стабільність національної економіки 3. Здатність до саморозвитку і прогресу, Механізм забезпечення економічної безпеки – система організаційно-економічних і правових заходів для запобігання економічних і соціальних загроз, реалізації можливостей підвищення рівня економічної безпеки.Він містить у собі наступні елементи: об'єктивний і всебічний моніторинг економіки і суспільства з метою виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз економічної безпеки; вироблення порогових, гранично припустимих значень соціально-економічних показників, недотримання яких призведе до нестабільності і соціальних конфліктів; діяльність держави щодо виявлення й попередження внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці економіки, реалізації наявних можливостей.Дія механізму забезпечення економічної безпеки може розглядатися на таких рівнях:1. Стратегічний рівень забезпечення економічної безпеки припускає ліквідацію протиріч або як мінімум їхню локалізацію й ослаблення. Фактично на стратегічному рівні повинні прийматися і реалізовуватися глобальні (із точки зору національної економіки), системоутворюючі рішення.2. Тактичний рівень припускає рішення задач, пов'язаних з ліквідацією самих загроз чи запобіганню їхнього впливу на економічну сферу. На тактичному рівні повинні розроблятися комплекси превентивних заходів.3. На оперативному рівні економічна безпека забезпечується шляхом ліквідації наслідків загроз. Результати рішення задач на даному рівні є переважно комплексами оперативних заходів.
46.Характер впливу дезінтеграційних процесів на міжнародні конфлікти.  
Я смогла найти только что в об щем про дезинтергацию,дальше надо думать самому.
За цілком правильним твердженням К.Дойча, існує щонайменше шість причин, які призводять до дезінтеграції:1) Швидке зростання тягаря в економічній, військовій або політичній царинах для всієї спільноти, або якоїсь її складової частини /особливо, якщо це зростання тягаря відбувається на ранньому етапі, до того як інтеграція укорінилась і призвела до народження глибокої політичної лояльності та звичаїв/.2) Значне піднесення соціальної мобілізації та політичної активності, більш швидке, ніж процес громадянської асиміляції і набуття загальноїполітичної культури спільноти.3) Різке посилення регіональної, економічної, культурної, соціальної, лінгвістичної або етнічної диференціації, більш швидке і сильне, нЬк будь-який компенсуючий інтеграційний процес.4) Серйозний занепад у царині політичних і адміністративних можливостей уряду й політичної еліти вирішувати поточні завдання та нести тягар.5) Закритий характер політичної еліти, яка посилено гальмує доступ нових членів та ідей, що призводять до зростання ворожих контреліт серед потенційних членів правлячої еліти, які до неї так і не увійшли.6) Нездатність уряду і еліти вчасно проводити потрібні реформи та вирішувати питання, яких бажає чи очікує населення; або нездатність вчасно реагувати на занепад або втрату деяких привілеїв чи домінуючих позицій.
По-перше, дезінтеграція найчастіше і в першу чергу призводить до скорочення контактів, послаблення взаємозв'язків та взаємодій між складовими частинами раніше цілісної системи /політичної нації, суспільства, держави, міждержавного утворення/, а також занепаду діяльності спільних координаційних інститутів.По-друге, в певних умовах дезінтеграція може набути необоротного характеру і набрати крайньої форми, відомої ще як сепаратизм, тобто перетворитись на один із різновидів націоналістичного руху, який має на меті створення самостійної держави.І, по-третє, процес дезінтеграції не можна розглядати як однозначно негативний, або однозначно позитивний. Бо він готує грунт, з одного боку, до послаблення, занепаду; а часом і розчленування багатонаціональних держав, а, з іншого - до народження нових, чи відродження старих національних держав.
45.Місце людського капіталу у формуванні національної економічної безпеки.
Людський капітал є і розподіленим інтенсивним чинником розвитку. Він пронизує всю економіку й суспільство. І забезпечує їх функціонування та розвитку. Або, навпаки, пригнічує – за низького її якості. Людський капітал через фахівців і інформаційні технології вносить внесок у розвиток і зростання економіки скрізь, в усіх проявах економічної та виробничої діяльності.
Людський капітал вносить свій внесок у збільшення якості і продуктивність праці в усіх проявах життєдіяльності і життєзабезпечення. В усіх життєвих видах економічної діяльності, управління освічені професіонали визначають продуктивність і ефективність праці. А знання, якісний працю, кваліфікація фахівців відіграють вирішальну роль ефективності функціонування та роботи інститутів власності та організації всіх форм і деяких видів.
Слід зауважити що все більш реально проявляє себе низка внутрішніх загроз і ризиків,
які підривають основи національної безпеки. При цьому найбільшої уваги заслуговують ті, що є критичними, а саме:
1. Поглиблення невідповідності професійно-кваліфікаційної структури пропозиції робочої сили попиту на неї.
2. Погіршення ситуації із формуванням людського капіталу, що негативно впливає на рівень забезпечення економіки країни кваліфікованими кадрами та перешкоджає удосконаленню її структури.
3. Заміщення національних емігрантів іммігрантами – носіями інших моделей трудової поведінки.
4. Поляризація трудової нерівності.
6. Надмірне поширення неформальної зайнятості у потенційно перспективних та самозайнятості у технологічно примітивних видах економічної діяльності
Для попередження викладених вище загроз необхідно здійснити ряд
термінових заходів за такими пріоритетними напрямами:
найголовніше – це інвестиції у людський капітал.
1. З метою збереження і подальшого розвитку трудових знань та
навичок у високотехнологічній сфері слід проводити гнучку та неухильну
політику щодо розміщення на території країни технологічно складних і
інтелектуально насичених виробництв.
2. З метою виправлення невідповідності професійно-кваліфікаційної структури пропозиції робочої сили попиту на неї необхідне
впровадження комплексу заходів одночасно у двох споріднених сферах: з
одного боку – подолання кризи в каналах узгодження трудових навичок та
знань, потрібних на робочому місці, з пропозицією системи освіти та
професійної підготовки; з іншого боку, – відновлення масштабної
професійно-кваліфікаційної орієнтації населення за допомогою більш
досконалих методів інформування та пропаганди;
3. Забезпечення прав на національно-культурну ідентичність трудових іммігрантів має здійснюватися без порушення відповідних прав
титульної нації
4. Пом’якшення поляризації трудової нерівності шляхом удосконалення системи стимулів до зайняття певним видом трудової
діяльності. В цьому напрямі держава засобами податкової, антимонопольної
та дозвільної політики повинна сприяти підвищенню професійної
мобільності та конструктивної конкуренції на локальних ринках праці.
47.Сучасна роль ООН у збереженні миру і реалізації миротворчих операцій.
ООН було створено для об'єднання всіх демократичних держав з єдиною метою протидії загрозам міжнародному світу і загальну стабільність. Але досягнення цього нереально, до того часу, доки всі члени міжнародного співтовариства не усвідомлюють той факт, що реалізація їх індивідуальних інтересів неможлива без втілення колективних інтересів усієї світової спільноти. ООН відповідно до своїм статусом несе головну відповідальність у підтриманні міжнародного світу і запобігання конфліктів. У той самий час, миротворча діяльність із врегулюванню криз (наприклад, як-от Балканські війни, Іракський криза) показала, наскільки різні підходи держав — членів до проблема до проблеми врегулювання конфліктам та щодо використання силових заходів. Створення ООН стало втіленням одвічною мрії людства про позбавлення б людства від нескінченності низки воєн та забезпечили мирні умови життя народів, їх поступальний просування шляхом соціально-економічного прогресу, процвітання та розвитку, вільного зі страху за майбутнє.
Важливим інструментом підтримки миру стають миротворчі операції ООН. Їх діяльність регулюється прийнятої на основі Статуту ООН серією резолюцій Генеральної Асамблеї, яка регулярно розглядає питання про миротворчих операціях. Необхідність такого роду регулювання визначається двома моментами.
По-перше, миротворчі операції набули значного розмаху.
По-друге, вони прямо не передбачені Статутом ООН, а випливають з його загальних цілей і принципів.
миротворчість означає операції збройних сил без застосування зброї, за винятком випадків самооборони, які здійснюються за згодою основних воюючих сторін і призначені для спостереження за дотриманням угоди про перемир'я. Мета - підтримка дипломатичних зусиль задля досягнення політичного врегулювання спору.
Миротворчі сили ООН характеризуються наступними рисами:
- Їх персонал надається і оснащується державами-членами;
- Миротворчі сили застосовуються за рішенням Ради Безпеки і в рамках цього рішення;
- Миротворчі сили діють під прапором ООН;
- Миротворчі сили використовуються при наявності бажання сторін у конфлікті його припинити;
- Миротворчі сили підпорядковуються Генеральному секретарю ООН.
49.Ключові причини міжнародних гуманітарних операцій.
Міжнаро́дні миротво́рчі опера́ції  — це міжнародні дії та інші заходи, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООНвідповідно до Статуту ООН, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки згідно з положеннями глави восьмої Статуту ООН, а так само дії і заходи багатонаціональних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН.
Гуманітарні операції проводяться з метою надання допомоги та захисту жертв конфлікту або стихійного лиха, полегшення тягот населення, особливо в умовах, коли місцева влада не бажає або неспроможна налагодити нормальну життєдіяльність населення.
У світлі існуючого права й у рамках Уставу ООН можна представити дві теоретичні ситуації, у яких застосовується гуманітарна інтервенція.
Перша містить у собі використання збройної сили в ситуаціях, коли уряд систематично й крупномасштабно порушує права людини або, говорячи іншою мовою, де уряд піддає своє населення систематичній політиці терору (приміром, може служити режим Червоних кхмерів у Камбоджі). Друга може бути описана як ситуація, при якій населення зіштовхується з урядом, що потерпів крах, тотальним хаосом й анархією, які випливають із даної ситуації й ведуть до етнічних, релігійних або/і цивільних хвилювань, заворушень, внаслідок порушення прав якоїсь частини громадян ("failed state").
Гуманітарна інтервенція, за визначенням, має на увазі використання збройної сили й відсутність необхідності в реальній згоді законного уряду на проведення дій, що вживаються третьою стороною - державою або групою держав. Ці правові вимоги, або складові елементи, є за своєю суттю сукупними. Якщо один з елементів випадає, то операція може кваліфікуватися як така, що забезпечує "гуманітарну допомогу", але не може характеризуватися як гуманітарна інтервенція [1, 165].
Традиційні миротворчі операції ООН не підпадають під доктрину гуманітарної інтервенції. Дотепер миротворчі операції ООН завжди вживала за згодою держави, на її території й на основі угоди з ООН. Тенденція, яка наразі існує в Секретаріаті ООН й міститься у введенні поняття "операції по припиненню вогню або/і за спостереженням", не тільки виходить за межі традиційної миротворчості, але й, більше того, може ґрунтуватися на попередніх угодах по припиненню вогню, досягнутих відповідними сторонами.
48.Види миротворчих операцій ООН.
Міжнародні миротворчі операції поділяються на:
операції зі встановлення (сприяння) миру;
операції з підтримання миру;
операції з примушення до миру;
операції з відбудови миру.
Крім того, у рамках миротворчої діяльності можуть проводитись пошуково-рятувальні, гуманітарні та електоральні операції.
Операції зі встановлення (сприяння) миру проводяться за обов’язкової згоди сторін конфлікту з метою вирішення конфліктів, мирного урегулювання або превентивного розгортання військ, встановлення контролю за умовами перемир’я та виконання угоди про припинення вогню, забезпечення дотримання прав людини, надання гуманітарної допомоги населенню.
Операції з підтримання миру проводяться зазвичай, після досягнення домовленостей між сторонами конфлікту з метою недопущення відновлення конфлікту та надання допомоги у розвитку процесу мирного врегулювання, роз’єднання збройних формувань, задіяних у конфлікті, припинення та запобігання ескалації воєнних дій, відновлення законності та правопорядку, забезпечення нормального функціонування державних і громадських установ та організацій.
Операції з примушення до миру проводяться за відсутності згоди сторін конфлікту введенням міжнародних санкцій та застосуванням військової сили з метою припинення збройного конфлікту і примушення ворогуючих сторін до встановлення перемир’я.
Операції з відбудови миру проводяться у постконфліктний період з метою відновлення життєдіяльності важливих елементів інфраструктури та цивільних інститутів країни, демілітаризації району конфлікту встановленням контролю над озброєнням та військовою технікою сторін, що перебували у конфлікті, забезпеченням проведення інституційних реформ.
Пошуково-рятувальні операції проводяться з метою пошуку і порятунку населення, що потерпає від стихійного лиха та природних катаклізмів використанням літальних апаратів, надводних кораблів і підводних човнів, наземних транспортних засобів, спеціальних команд та обладнання на суші й на морі.
Гуманітарні операції проводяться з метою надання допомоги та захисту жертв конфлікту або стихійного лиха, полегшення тягот населення, особливо в умовах, коли місцева влада не бажає або неспроможна налагодити нормальну життєдіяльність населення.
Електоральні операції проводяться з метою створення умов та надання допомоги в проведенні демократичних виборів до органів влади. Вони можуть бути як самостійними операціями, так і складовою масштабніших операцій з постконфліктного врегулювання.
57.Особливості європейської регіональної системи захисту інтелектуальної власності.
Головні угоди з охорони інтелектуальної власності в Європейському Союзі:\
Паризька конвенція про охорону промислової власності,
Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів,
Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення Ключові інструменти реалізації патентної системи ЄС:
розширення державної підтримки інноваційних фірм малого і середнього бізнесу,
зниження патентних мит,
забезпечення недорогої патентної охорони,
співробітництво і координація діяльності національних патентних відомств країн Євросоюзу.
популяризація і полегшення доступу користувачів до патентної інформації.
Функції центрів Європейського патентного відомства:
інформування зацікавлених осіб щодо національних і міжнародних патентних даних,
надання рекомендацій з їх використання,
організація семінарів та конференцій з проблем патентування і патентного права.
50.Міжнародний тероризм як форма асиметричної війни.
Міжнародний тероризм - тероризм, здійснюваний під керівництвом зарубіжних осіб, організацій чи держав [1].
Це специфічна форма тероризму, що зародилася в кінці 1960-х років і отримала розвиток до кінця XX - початку XXI століття. Основними цілями міжнародного тероризму є дезорганізація державного управління, нанесення економічного і політичного збитку, дестабілізація, які повинні спонукати уряд до зміни політики.
1. Характерні особливості
Основними рисами міжнародного тероризму є глобалізація, професіоналізація і опора на екстремістську ідеологію. Також наголошується використання терористів- самогубців, загроза використання неконвенційного ( ядерного, хімічного або бактеріологічного) зброї та раціональний підхід [1] [9].
Резолюція 1373 Ради Безпеки ООН від 28 вересня 2001 року відзначає "тісний зв'язок між міжнародним тероризмом і транснаціональною організованою злочинністю, незаконними наркотиками, відмиванням грошей, незаконним обігом зброї та незаконними перевезеннями ядерних, хімічних, біологічних та інших потенційно смертоносних матеріалів ". Фахівці відзначають також зростання технічної оснащеності терористів і їх негласну підтримку з боку деяких держав.
Для досягнення своїх цілей терористичні організації широко використовують мережу Інтернет, радіо і телебачення.
Міжнародний тероризм представляє особливу небезпеку у зв'язку з тим, що загрожує міжнародного правопорядку і міждержавним відносинам. Будь-яка акція міжнародного тероризму зачіпає інтереси декількох (як мінімум двох) держав і для припинення або попередження таких акцій необхідно широке міждержавне співробітництво [14].
Асиметрична війна — вид війни, який характеризується істотною різницею у військовій силі або можливостях використання стратегій і тактик сторонами-учасниками.
Терміном «асиметрична війна» можна описати конфлікт, в якому ресурси двох сторін суттєво розрізняються, і під час боротьби суперники намагаються використовувати характерні недоліки один одного. Такі війни часто включають стратегії і тактики нетрадиційних війн: «слабкий» комбатант намагається використовувати таку стратегію, щоб компенсувати власну різницю і в кількісному, і в якісному відношенні. Такі стратегії не обов'язково є мілітаризованими. І це різко контрастує з симетричними війнами, де дві сторони мають подібну віськову силу та ресурси і покладаються на тактики, які в цілому є подібними, відрізняючись лише в деталях і виконання.
Цей термін часто використовується для описання того, що називають «тероризмом», «каральними акціями» та «контр терористичними операціями», по суті, насильницький конфлікт між офіційними військовими та неофіційним, слабо екіпірованим, але гнучким супротивником.
Характеристика участі НАТО та Європейського союзу у боротьбі з міжнародним тероризмом.
Зважаючи на необхідність зміцнення солідарності у сьогоднішньому середовищі безпеки, особливо в галузі боротьби з тероризмом і розповсюдженням зброї масового знищення, політика партнерства НАТО постійно розширюється з метою розбудови більш близьких і результативних відносин з широким спектром країн і міжнародних організацій. Це країни-партнери з євроатлантичного регіону, країни ширшого середземноморського регіону, “контактні” країни, такі як Японія, Австралія, Пакистан і Китай та міжнародні організації, такі як Європейський Союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ООН
Відносини НАТО-ЄС охоплюють широке коло питань, що становлять спільний інтерес в галузі безпеки, оборони, врегулювання кризових ситуацій, боротьбу з тероризмом, розвиток сумісних і взаємодоповнюючих військових ресурсів, а також планування на випадок надзвичайних ситуацій.
Політичні принципи стратегічного партнерства НА ТО-ЄС:
- ефективні спільні консультації;
- рівність ЄС і НАТО у процесі прийняття рішень;
- повага до інтересів країн-членів ЄС і НАТО;
- повага до принципів Статуту ООН;
- узгоджена, прозора і координована розробка вимог військової спроможності, спільних для двох організацій.
НАТО і ЄС поділяють спільні цінності та стратегічні інтереси. ЄС є унікальним і вагомим партнером НАТО. В сучасних умовах фінансових труднощів НАТО і ЄС поглиблюють практичну співпрацю у рамках військових операцій, розширюють політичні консультації та цілковито співпрацюють у розбудові сучасного оборонного потенціалу. НАТО і ЄС працюють пліч-о-пліч у рамках операцій із подолання наслідків кризових ситуацій, підкріплюючи зусилля один одного, зокрема в Афганістані, у Косові та у боротьбі з піратством. НАТО визнає, що ЄС потребує більш потужних і боєздатних оборонних сил. НАТО також визнає занепокоєння деяких країн – членів Альянсу, що не входять до складу ЄС, та їхні суттєві внески у зміцнення потенціалу ЄС, щоб забезпечити його здатність реагувати на спільні загрози в галузі безпеки. Щодо стратегічного партнерства між НАТО і ЄС, необхідно забезпечити якомога активніше залучення країн НАТО, що не є членами ЄС, у цих зусиллях НАТО тісно співпрацює з ЄС, з метою гарантування того, щоб оборона та ініціативи ЄС щодо зведення та обміну ресурсами доповнювали і взаємно підсилювали одна одну. ЄС докладає зусилля зокрема в галузі дозаправлення у повітрі, медичного забезпечення, військово-морського спостереження та підготовки.
Участь України в боротьбі з міжнародним тероризмом.
Тероризм - одне з найскладніших і найнебезпечніших явищ політичного життя як минулого, так і сьогодення. В Україні розвитку тероризму сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток потужного нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.
З метою захисту особи, держави і суспільства від тероризму, виявлення й усунення його причин і умов, визначення правової та організаційної основи боротьби з цим небезпечним явищем, повноважень і обов’язків органів виконавчої влади, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері 20 березня 2003 р. було прийнято Закон України “Про боротьбу з тероризмом”. У цьому законі визначено поняття тероризму, терористичного акту, терористичної діяльності тощо.
В Україні відсутні терористичні організації в повному розумінні цього слова. Проблема тероризму в нашій державі перебуває в іншій площині, а саме в існуванні певних суперечностей у політичній, економічній та соціальній сферах, що може стати підґрунтям для поширення цього небезпечного явища. Про складність ситуації в Україні свідчить наявність у великій кількості зброї, незаконного придбання та виготовлення вибухових речовин, пристроїв, а також розвинена криміналізація суспільства.
Проте, Україна завжди рішуче засуджувала та засуджує тероризм в усіх його формах і проявах. Країна дотримується положень Генеральної асамблеї ООН Декларації щодо заходів з ліквідації міжнародного тероризму, Україна відразу приєдналася до міжнародної антитерористичної коаліції, підтримавши проведення військової операції в Афганістані в рамках реалізації права на індивідуальну та колективну самооборону згідно зі ст.51 Статуту ООН, висунула цілу низку ініціатив у рамках діяльності антитерористичної коаліції, які були успішно реалізовані, наприклад, скликання міністерського засідання Ради Безпеки з питань тероризму. 11 грудня 1998 року Указом Президента України було створено Антитерористичний центр при Службі безпеки України (АТЦ), на який покладено завдання координації діяльності органів виконавчої влади усіх рівнів, спрямованої на запобігання та припинення терористичних актів стосовно державних діячів, критичних об'єктів життєзабезпечення населення, об'єктів підвищеної небезпеки та актів, що загрожують життю і здоров'ю великої кількості людей.
Сьогодні міжнародне співтовариство вже здійснило ряд спільних заходів щодо тероризму. Як відомо, сучасна система багатостороннього співробітництва у сфері боротьби з тероризмом була створена протягом останніх чотирьох десятиліть. Її основу складають 13 універсальних конвенцій і протоколів, що стосуються боротьби з різноманітними проявами тероризму на суші, морі та у повітрі, які були розроблені і прийняті в рамках ООН. Можна сказати, що Україна є повноправною учасницею всіх згаданих міжнародних конвенцій і протоколів.
53.Сутність поняття «міжнародна інформаційна безпека» та ключові моделі її забезпечення.
Інформаційний простір має кілька визначень:
1) це система спільного використання країнами своїх інформ-х ресурсів за узгодженими сферами діяльності.2) це сукупність інформаційних технологій транснаціональних структур, що впливають на формування світоглядних процесів у суспільстві. МІЖНАРОДНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР ВИЗНАЧАЄТЬСЯ:  * конституційними нормами окремих держав, міжнародними угодами та технічним забезпеченням процесу інформації. Він складається із національних, регіональних та територіальних інформаційних просторів.  Міжнародна інформаційна безпека визначається як:   * стан захищенності інформаційного середовища суспільства, який забезпечує його формування, використання й розвиток в інтересах громадян, організацій, держави.  Моделі системи глобальної інформаційної безпеки 1. Модель А (США) – створення абсолютної системи захисту країни-інформаційного лідера проти будь-якого виду наступальної інформаційної зброї, що змушує інші країни шукати альянсу з нею.
2. Модель В (США, Росія, Грузія, Осетія) – створення значної переваги держави-потенційного ініціатора інформаційної війни в наступальних видах озброєнь, у знешкодженні систем захисту держави-противника засобами інформаційного впливу.
3. Модель С (Coca Cola, Pepsi) – наявність кількох країн-інфолідерів та потенційного протиборства між ними, а також забезпечення в перспективі домінування однієї держави у сфері міжнародної інформаційної безпеки.
4. Модель D(авіакосмічна галузь, формув міжн станд Sony+Panasonic=CD) – всі конфліктуючі сторони використовують транспарентність інформації для формування ситуативних альянсів з метою використання можливостей інфоінфраструктури на окремих територіях.
5. Модель Е(Іран-Ірак, ООН) – протиборство світової спільноти та міжнародної організованої злочинності, здатної контролювати політичні, економічні та суспільні процеси.
54.Ідентифікація загроз міжнародній інформаційній безпеці та сфери їх прояву.
Для характеристики основних критеріїв інформаційної безпеки застосовують модель тріади CIA(Confidentiality, Integrity and Availability)
Ця система передбачає такі основні характеристики інформаційної безпеки:*конфіденційність;
*цілісність;* доступність
ЗАГРОЗИ МІЖНАРОДНІЙ ІНФОРМАЦІЙНІЙ БЕЗПЕЦІ:
1) розробка і використання засобів несанкціонованого втручання в роботу ІКТ;
2) неправомірне використання та нанесення збитку інформаційним ресурсам іншої держави;
3) цілеспрямована інформаційна дія на критичні інфраструктури і населення іншої держави;
4) дії, направлені на домінування в інформаційному просторі, заохочення тероризму та ведення інформаційних війн;
5) можливість розробки та поширення інформаційної зброї,
6) загроза інформаційних війн і інформаційного тероризму, здатних викликати інформаційні конфлікти зі значними руйнівними наслідками;
7) неможливість держав здійснювати контроль над потоками інформації і над засобами масової інформації.
В економічній сфері критичними є:
системи загальноекономічного аналізу та прогнозування економічного розвитку, структури координації управлінських дій в економічній сфері, системи управління в стратегічних системах (енергетика, комунікації, інформаційні мережі).
Суспільна сфера виступає найбільш вразливою для інформаційних впливів, оскільки:
включає системи формування громадської думки, інформаційні структури політичних партій, громадських рухів, національно-культурних та релігійних інституцій, структури забезпечення основних прав і свобод людини, плюралізму і незалежності виявлення поглядів, вільного обміну ідеями та інформацією.
ІНФОРМАЦІЙНІ ЗАГРОЗИ В НАУКОВО-ТЕХНОЛОГІЧНІЙ СФЕРІ:
вивезення інф-ї унікального науково-технологічного характеру на біологічних носіях до міжнар-х систем спостереження, аналізу та прогнозування тенденцій науково-технологічного розвитку.
У військовій сфері вразливими в умовах інформаційного протиборства вважаються:
інф-і ресурси збройних сил, ВПК, системи управління військами, системи контролю і постійного спостереження, канали надходження інф-ї стратегічного, оперативного та розвідувального характеру.
55. Підходи розвинутих країн та країн, що розвиваються, до проблем міжнародної інформаційної безпеки.
На сьогодні звертають на себе увагу суттєві відмінності у підходах розвинутих країн та країн, що розвиваються, до вирішення проблеми міжнародної інформаційної безпеки.
Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції розвинутих країн передбачає: її визнання як гіпотетичного силового протистояння; перенесення розгляду концепції міжнародної інформаційної безпеки на регіональний або тематичний рівень; виділення з комплексної проблеми міжнародної інформаційної безпеки таких складових, як кримінальні та терористичні міжнародні інформаційні загрози і створення міжнародного механізму контролю подібних інформаційних злочинів.
Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції незахідних країн передбачає: пропозиції щодо встановлення міжнародно-правової норми про заборону застосування засобів впливу на інформаційні ресурси та інформаційний потенціал міжнародного, регіонального та національного призначення;створення спеціального Міжнародного суду з інформаційної злочинності; спільні розробки технології глобального захисту від інформаційної агресії.
Особливу позицію з проблеми міжнародної інформаційної безпеки займає Росія, представники якої активно лобіюють в ООН та інших міжнародних організаціях ініціативи щодо протидії потенційним загрозам нових інформаційних технологій, підкреслюючи новий фактор дисбалансу сил і домінування в глобальній інфосфері однієї країни (США) або альянсу країн (ЄС).
56.Ключові напрями дій світової спільноти із забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.
Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції розвинутих країн передбачає:
її визнання як гіпотетичного силового протистояння;
перенесення розгляду концепції міжнародної інформаційної безпеки на регіональний або тематичний рівень;
виділення з комплексної проблеми міжнародної інформаційної безпеки таких складових, як кримінальні та терористичні міжнародні інформаційні загрози і створення міжнародного механізму контролю подібних інформаційних злочинів.
Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції незахідних країн передбачає:
пропозиції щодо встановлення міжнародно-правової норми про заборону застосування засобів впливу на інформаційні ресурси та інформаційний потенціал міжнародного, регіонального та національного призначення;
створення спеціального Міжнародного суду з інформаційної злочинності;
спільні розробки технології глобального захисту від інформаційної агресії.
Особливу позицію з проблеми міжнародної інформаційної безпеки займає Росія, представники якої активно лобіюють в ООН та інших міжнародних організаціях ініціативи щодо протидії потенційним загрозам нових інформаційних технологій, підкреслюючи новий фактор дисбалансу сил і домінування в глобальній інфосфері однієї країни (США) або альянсу країн (ЄС).
Суть пропозиції Російської Федерації:
- створення міжнародного механізму забезпечення міжнародної інформаційної безпеки, який був би закріплений поетапно в багатосторонній декларації, масштабній концепції міжнародної інформаційної безпеки, міжнародному договорі або конвенції комплексного характеру з врахуванням структури інформаційних загроз (військових, кримінальних, терористичних, цивільних).
Для реалізації пропозицій Росія запропонувала:
розробити основні принципи побудови глобальної системи міжнародної інформаційної безпеки;
прийняти в рамках ООН багатосторонні декларації, конвенції з міжнародної інформаційної безпеки на основі розроблених принципів;
узгодити принципи протидії міжнародному інформаційному тероризму та злочинності;
гармонізувати національні законодавства з відповідними міжнародними нормами та ін.;
Ключові міжнародні Договори та Декларації у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки:
1. Резолюція ГА ООН (A/RES/53/70) «Досягнення у сфері інформатизації та телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки» (1998 р.),
2. Резолюція A/RES/56/19 (2001 р.), в якій було схвалено ідею щодо створення спеціальної Групи урядових експертів держав-членів ООН (ГУЕ) для проведення усестороннього дослідження проблеми МІБ.
3. Резолюція (A/RES/57/53) (2002 р.), яка задекларувала неприпустимість використання інформаційно-телекомунікаційних технологій і засобів в цілях негативного впливу на інфраструктуру держав.
58.Характеристика американської та японської систем захисту інтелектуальної власності.
Елементи американської системи захисту інтелектуальної власності:
нормативно-правове регулювання,
механізми зовнішньоекономічної дипломатії.
надання державам, які дотримуються усіх вимог у сфері захисту ІВ, технічної допомоги та безтарифного імпорту певних груп товарів
США – ініціатор глобалізації у сфері охорони прав інтелектуальної власності. Відстоюючи права американських власників, США здійснюють контроль за дотриманням іншими країнами прав інтелектуальної власності та застосовують вплив щодо них.
Ефективним заходом, спрямованим на боротьбу з порушеннями, є щорічне складання так званого Списку «Спеціальні 301», згідно з яким Офіс Торговельного представника США визначає країни, що не забезпечують адекватну та ефективну охорону прав інтелектуальної власності або відмовляються від надання справедливого і рівноправного доступу на ринок американських товарів, пов'язаних з використанням прав інтелектуальної власності.
Специфіка японської системи захисту інтелектуальної власності:
орієнтація на вдосконалення закордонних технічних досягнень;
можливість «ігнорування» патенту у випадку блокування використання тієї або іншої технічної розробки.
Японська система захисту прав на інтелектуальну власність має свою специфіку. Якщо в західних країнах на першому місці стоїть завдання забезпечення права власника власності, то в Японії - "суспільна корисність", оскільки практичному використанню інновацій приділяється першорядна увага. Відповідно перевага віддається захистові застосовуваного патенту на практиці. Правові норми будуються так, що в разі блокування використання тієї або іншої технічної розробки, створюються можливості "обходу" патенту. У країні створений особливий психологічний клімат, що виражається, приміром, у тім, що японська суспільна думка підтримує ті вітчизняні фірми, що з успіхом удосконалили закордонні технічні досягнення. Політика Міністерства міжнародної торгівлі і промисловості Японії спрямована на створення умов для видачі ліцензій іноземних фірм, що діють у країні, усім вітчизняним компаніям, що бажають одержати доступ до їх технології. Патентна система Японії і більшості інших країн ґрунтується на принципі, за яким винахід належить тому, хто першим зареєструє патент. Принцип "перший той, хто зареєстрував" припускає наявність визначеного терміну між подачею заявки на патент і його видачу. Патентна заявка відкрита для вивчення, що дозволяє як заперечити пріоритет винаходу, так і уникнути непотрібних витрат дослідникам, що вже розробляють даний напрямок. Японські компанії можуть ознайомитися з наявними на реєстрації в Японському патентному бюро (ЯПБ) західними технологіями для їхнього освоєння.
59.Масштаби і характеристика сучасного інформаційного розриву країн світового співтовариства.
Асиметричний розвиток глобального інформаційного суспільства, кількісним вимірником яких слугує показник міжнародного цифрового розриву. глибинна причина полягає у значному розриві у знаннях та масштабах інноваційної діяльності між країнами-лідерами та країнами-аутсайдерами, зокрема, у сфері сучасних цифрових технологій, що зумовлює подальшу неспроможність аутсайдерів ефективно застосовувати ІКТ у цілях економічного зростання і розвитку.
Цифровий розрив-
Новий вид соціальної диференціації, що витікає з різних можливостей використання новітніх ІТ.
Термін, характерний прибічникам концепцій, що пов'язують долі інформаційних структур, засобів і процесів їх нерівномірного розповсюдження серед громадян з питаннями громадянських прав і матеріального добробуту.
Подолання глобальної цифрової нерівності, яка існує між багатими і бідними країнами було однією з головних цілей Всесвітнього саміту з питань інформаційного суспільства.
Так, за наявними даними на початку ХХІ століття 80 % людей у світі жодного разу не користувалися телефоном і 93 % не використовували комп’ютер [10]. А багато населених пунктів, регіонів, а часом і цілі країни не мають ресурсів для задоволення елементарних потреб своїх громадян в освіті й охороні здоров’я. Практично не охопленими Інтернетом регіонами є Центральна й Південна Америка, а особливо – Африка.
Тривожною особливістю нинішнього стану „цифрової нерівності” є те, що не спостерігається ознак реального подолання гігантської прірви між країнами-лідерами розвитку інформаційних технологій і країнами-аутсайдерами.
60.Інформаційні війни та технології їх реалізації.
ІВ— використання і управління інформацією з метою набуття конкурентоздатної переваги над супротивником.Інформаційна війна може включати в себе збір тактичної інформації, забезпечення безпеки власних інформаційних ресурсів, поширення пропаганди або дезінформації, щоб деморалізувати військо та населення ворога, підрив якості інформації супротивника і попередження можливості збору інформації супротивником.
Часто ІВ ведеться в комплексі з кібер- та психологічною війнами з метою ширшого охоплення цілей, із залученням радіоелектронної боротьби та мережевих технологій.
Основним засобом ведення ІВ є інформаційна зброя.
ІВ ведеться шляхом інформаційних операцій.
Види ІВ:
Психологічна війна; Кібервійна; Мережева війна; Ідеологічна диверсія; Радіоелектронна боротьба, яка може проявлятися такими способами:
Телебачення і радіомовлення можуть бути подавлені.
Ресурси телебачення і радіомовлення можуть бути захоплені/підкорені для кампанії дезінформації.
Мережі комунікацій можуть бути заблоковані або недоступні.
Операції фондової біржі можуть саботуватися електронним втручанням, даючи витік чутливої інформації або поширюючи дезінформацію.
Прикладом акту ІВ може бути випадок, коли в 1991 під час війни в затоці, голландські хакери викрали інформацію про пересування американських військ з Міністерства оборони США і пробували продавати її іракцям, які подумали, що це є містифікацією і відмовилися від неї.
Методи і способи ІВ
Американська Військова Авіація має Ескадрони Інформаційної Війни починаючи з 1980-х. ЇЇ місія -Забезпечити суверенний вибір для захисту Сполучених штатів і його глобальних інтересів. Крім того, блокування таких мереж електронним способом також дозволяє їм бути повторно швидко введеними в дію після того, як ворожа територія зайнята. Так само можна діяти з військовими інформаційними одиницями супротивника з метою подальшого використання. Вперше подібні методи використовувалися проти Іракських мереж комунікацій під час першої Війни в Затоці.
61. Діяльність ООН у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.
Ключові міжнародні Договори та Декларації у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки:
1. Резолюція ГА ООН (A/RES/53/70) «Досягнення у сфері інформатизації та телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки» (1998 р.),
2. Резолюція A/RES/56/19 (2001 р.), в якій було схвалено ідею щодо створення спеціальної Групи урядових експертів держав-членів ООН (ГУЕ) для проведення усестороннього дослідження проблеми МІБ.
3. Резолюція (A/RES/57/53) (2002 р.), яка задекларувала неприпустимість використання інформаційно-телекомунікаційних технологій і засобів в цілях негативного впливу на інфраструктуру держав.
Резолюція (A/RES/57/53) (2002 р.) визначила також напрями діяльності ООН:
- узгодження понятійного апарату у сфері МІБ;
- розгляд чинників, що впливають на стан МІБ у контексті загроз терористичного, кримінального та військового характеру;
- визначення заходів запобігання використанню інформаційних технологій та засобів в терористичних і інших злочинних цілях;
- розгляд можливих шляхів міжнародної взаємодії правоохоронних органів по запобіганню і припиненню правопорушень в інформаційному просторі;
- забезпечення уніфікованої класифікації правопорушень у сфері інформаційної безпеки, а також визначення відповідальності, яка виникає у зв’язку зі здійсненням дій, що класифікуються як злочинні;
- оцінка можливості надання міжнародної допомоги країнам, що стали жертвами інформаційних атак.
62. Сучасна інформаційна політика України: міжнародна стратегія та національна специфіка.
У Законі України "Про інформацію" державна інформаційна політика визначається як сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
У "Концепції національної інформаційної політики України" під національною інформаційною політикою розглядається "стратегія, напрями і завдання держави у сфері збирання, зберігання, використання та поширення інформації та інформаційних ресурсів у суспільстві".
Головними напрямами і способами здійснення державної інформаційної політики згідно із Законом України "Про інформацію" є:
· забезпечення доступу громадянам до інформації;
· створення національних систем і мереж інформації;
· зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;
· забезпечення ефективного використання інформації;
· сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;
· створення загальної системи охорони інформації;
· сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.
до головних напрямків здійснення сучасної державної інформаційної політики слід віднести:
· забезпечення свободи слова;
· забезпечення та сприяння вільному доступу до суспільнозначимої інформації;
· збереження суспільної моралі, захист честі і гідності особистості;
· сприяння конкуренції у сфері засобів масової інформації та ІКТ (зокрема за допомогою регулювання концентрації засобів масової інформації; державної підтримки ЗМІ тощо);
· залучення інвестицій у розвиток ІКТ та їх пільгове оподаткування;
· сприяння відкритості та прозорості органів державної влади та місцевого самоврядування (зокрема, розробка і впровадження електронного уряду);
· захист культурної і мовної самобутності; переведення культурної спадщини у цифровий формат;
· захист інтересів найбільш вразливих громадян (неповнолітніх, непрацездатних, національних меншин) в інформаційній сфері;
· боротьба з неналежним використанням сучасних інформаційних технологій;
· забезпечення інформаційної безпеки;
· захист персональних даних;
· охорона недоторканності приватного життя;
· формування позитивного іміджу держави та державних органів.
Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції. Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не має порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.
З метою удосконалення державної інформаційної політики в Україні Указом Президента "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року "Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України" (від 6 грудня 2001 р.) передбачалося розробити проект Стратегії впровадження національної інформаційної політики, в якому основна увага мала приділятися:
· створенню і впровадженню дійових механізмів реалізації інформаційних прав і свобод громадянина, суспільства і держави, закріплених у Конституції та законах України;
· подальшому вдосконаленню законодавства України в інформаційній сфері;
· розвитку на основі сучасних інформаційних технологій національної інформаційної інфраструктури, вдосконаленню системи інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади, підвищенню конкурентоспроможності національних виробників інформаційного продукту, видів інформаційного виробництва;
· визначенню порядку функціонування та механізмів державного контролю за супутниковими, кабельними і комп'ютерними системами передачі інформації;
· формуванню єдиної державної системи зв'язків з громадськістю;
· подальшій лібералізації українського ринку телекомунікацій за умов гарантування реалізації національних інтересів та недопущення монополізації інформаційних ринків;
· розвитку науково-технічного та кадрового забезпечення інформаційної галузі;
· забезпеченню інформаційного суверенітету України та вдосконаленню системи захисту національних інформаційних ресурсів.
63. Ключові підходи до визначення сутності фінансової безпеки та характеристика факторів, які її визначають.
Фінансова безпека як дефініція розглядається під різними кутами, зокрема:
— з позицій ресурсно-функціонального підходу, фінансова безпека — захищеність фінансових інтересів суб'єктів господарювання на усіх рівнях фінансових відносин; забезпеченість домашніх господарств, підприємств, організацій і установ, регіонів, галузей, секторів економіки держави фінансовими ресурсами, достатніми для задоволення їх потреб і виконання відповідних зобов'язань;
— з погляду статики, фінансова безпека — такий стан фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової, інвестиційної, митно-тарифної і фондової систем, які характеризуються збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю попередити зовнішню фінансову експансію, забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи і економічне зростання;
— у контексті нормативно-правового регламентування фінансова безпека передбачає створення таких умов функціонування фінансової системи, за яких, по-перше, фактично відсутня можливість спрямовувати фінансові потоки в незакріплені законодавчими нормативними актами сфери їх використання і, по-друге, до мінімуму знижена можливість зловживання фінансовими ресурсами.
Таким чином, з позицій різностороннього підходу фінансова безпека — захищеність фінансових інтересів на усіх рівнях фінансових відносин; певний рівень незалежності, стабільності і стійкості фінансової системи країни в умовах впливу на неї зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих факторів, що складають загрозу фінансовій безпеці; здатність фінансової системи держави забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та стале економічне зростання.
64. Підсистеми фінансової безпеки та їх взаємозв’язок
ПІДСИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ:
1. Бюджетна безпека – стан забезпечення платоспроможності держави з урахуванням балансу доходів і видатків державного й місцевих бюджетів та ефективності використання бюджетних коштів.
2. Податкова безпека держави визначається ефективністю її податкової політики, яка має оптимально поєднувати фіскальні інтереси держави та індивідуальні й корпоративні інтереси платників податків.
3. Боргова безпека держави — певний рівень державної заборгованості з урахуванням вартості її обслуговування, а також оптимальність співвідношення між ними з точки зору стійкості фінансової системи країни до внутрішніх і зовнішніх загроз, можливості країни виконувати свої боргові зобов’язання, а також підтримувати свою платоспроможність та кредитний рейтинг.
4. Фінансова безпека банківської системи – забезпечення ефективного використання національного банківського ресурсу та попередження загроз банківській системі країни.
5. Валютна безпека держави — ступінь забезпеченості держави валютними коштами, достатніми для забезпечення позитивного сальдо платіжного балансу, виконання міжнародних зобов’язань, накопичення необхідного обсягу валютних резервів та підтримання стабільності національної грошової одиниці.
6. Грошово-кредитна безпека — такий стан грошово-кредитної системи, який характеризується стабільністю грошової одиниці, доступністю кредитних ресурсів та таким рівнем інфляції, що забезпечує економічне зростання та підвищення реальних доходів населення.
7. Інвестиційна безпека — досягнення рівня інвестицій, що дає змогу оптимально задовольняти потреби економіки у капітальних вкладеннях з урахуванням ефективного використання і повернення інвестованих коштів, оптимального співвідношення між розмірами іноземних та зарубіжних інвестицій та підтримання позитивного національного платіжного балансу.
8. Фінансова безпека фондового ринку — оптимальний обсяг його капіталізації, здатний забезпечити стійкий фінансовий стан емітентів, власників, покупців, організаторів торгівлі, торговців, інститутів спільного інвестування, посередників і держави загалом.
65. Система показників оцінки рівня фінансової безпеки: підходи МВФ та вітчизняна практика.
Основні критерії фінансової безпеки - це оцінка стану економіки під кутом зору найважливіших процесів, що відображають сутність фінансової безпеки. Основним критерієм фінансової безпеки, на думку вітчизняних науковців, є здатність економіки країни зберігати або швидко поновлювати критичний рівень суспільного відтворення в умовах критичного зменшення (припинення) зовнішніх поставок ресурсів або кризових ситуацій внутрішнього характеру, що утворюються в державі.
А також:критеріальна оцінка безпеки включає оцінку ресурсного потенціалу і можливостей його розвитку; рівня ефективності використання ресурсів, капіталу і праці та його відповідності рівню найбільш розвинутих і передових країн, а також рівню, за якого загрози внутрішнього і зовнішнього характеру зводяться до мінімуму; конкурентоспроможності економіки; цілісності територій і економічного простору; суверенітету, незалежності та можливостей протистояння зовнішнім загрозам; соціальної стабільності, а також умов розв'язання соціальних конфліктів та запобігання їм.
Визначено, що, критерії можуть бути якісними або кількісними і, у свою чергу, диктують вибір певних показників, які при порівнянні з відповідними індикаторами визначають стан фінансової безпеки.
До індикаторів, які описують стан фінансової безпеки країни і виступають основними факторами впливу на фінансову незалежність держави, можна віднести:
– рівень присутності іноземного капіталу в рамках іноземних – прямих і портфельних – інвестицій;
– рівень монетизації ВВП;
– дефіцит державного бюджету;
–ступінь доларизації національної економіки;
– швидкість обігу готівки;
– динаміка процентних ставок за банківській кредит;
– відношення суми валових міжнародних резервів НБУ до загальної суми річного імпорту;
– валютний курс;
– питома вага довгострокових банківських кредитів у загальному обсязі наданих кредитів тощо.
66. Сутність та характеристика офшорних зон, їх вплив на міжнародну фінансову безпеку.
Офшорні зони — це позанаціональні фінансові центри, які здійснюють значні обсяги кредитування й фінансування в валютах інших країн (євровалютах). Синоніми офшорної зони — офшорний центр, безподаткова зона, податковий притулок, податкова гавань.
Основні ознак у визначенні офшорних зон:
Оподаткування. Багато офшорних юрисдикцій стягують податки, проте всі вони або не стягують податок на прибуток взагалі, або стягують його тільки з певних категорій доходу, або стягують податок нижчий, ніж у тій країні, де платники є податковими резидентами. Відсутність податку на прибуток, як правило, є частиною політики залучення іноземного капіталу. У ряді випадків податок на прибуток не вводиться внаслідок бідності значної частини населення.
Фінансова секретність. Особливістю офшорних юрисдикцій є наявність надмірно жорстких правил захисту банківської і комерційної таємниці. Вони відмовляють у порушенні своїх бар'єрів секретності навіть тоді, коли є серйозне порушення законів іншої країни.
Валютний контроль. Офшорні юрисдикції мають систему подвійного валютного контролю. В її основу поставлена відмінність між резидентами і нерезидентами, а також між національною і іноземною валютами. Загальне правило: резиденти піддаються валютному контролю, а нерезиденти валютному контролю не піддаються
Комунікації. Більшість офшорних юрисдикцій мають надійні засоби зв'язку — добрі телефонні, кабельні та телексні послуги зв'язку для з'єднання їх з іншими країнами. Багато хто має також регулярний повітряний зв'язок.
Легкість доступу до зарубіжної банківської системи. Можливість розміщувати капітал у твердій валюті в надійних банках стабільної країни. Великі секретарські компанії з визнаною міжнародною репутацією мають усталені зв'язки і можливість відкривати для своїх клієнтів рахунки в першокласних зарубіжних банках. Офшорній фірмі може бути відкритий валютний банківський рахунок у зарубіжному банку. Такий рахунок може використовуватися для безготівкових розрахунків, здійснення інших операцій (перекази, акредитиви, банківські гарантії) або для акумуляції неформальних фундацій коштів як "скарбничка" грошей.
Недоліків для економіки країни: створення передумов для відтоку капіталу, підтримка тіньового сектору економіки, скорочення зайнятості в країнах- донорах, отримання позаконкурентних переваг компаніями, які використовують офшори, негативний вплив на соціально-економічну ситуацію в країнах-донорах, пов'язаний з ухиленням від оподаткування, несправедливі податкові умови та інші .
67. Типізація офшорних зон та механізми їх використання.
Офшорні зони — це позанаціональні фінансові центри, які здійснюють значні обсяги кредитування й фінансування в валютах інших країн (євровалютах).
Офшорні зони підрозділяються на дві основні групи:
класичні офшори
"податкові сховища".
Класичні офшори — пільговий режим для людей, що віддають перевагу технологіям утаємничення свого бізнесу. У цих країнах офшорні компанії користуються режимом найбільшого сприяння. їх звільняють від податків, гранично спрощують процедуру реєстрації і, що головне, не цікавляться ні походженням капіталу компанії, ні його розміром, ні особистостями їх власників, ні фінансовою і податковою звітністю.
Офшорні зони бувають не тільки фінансові, іноді вони спеціалізуються по інших галузях.
Друга група офшорних зон суттєво відрізняється від першої. В основному, набагато менш ліберальним ставленням до офшорних компаній:
там вони найчастіше не мають можливості відбутися від держави копійчаними щорічними внесками, а сплачують податки, правда, дуже невисокі (близько.5%). Тому часто ці країни називають "податковими притулками";
держава, як правило, достатньо пильно цікавиться особистостями фундаторів. Треба мати не менше двох акціонерів і двох директорів, дані про які заносяться в спеціальні реєстри. І хоча звичайно ці ролі виконують підставні особи, все одно така процедура не завжди буває приємна для тих, хто вдається до повної конфіденціальності свого бізнесу;необхідно проводити щорічну аудиторську перевірку і надавати звіт фіскальним органам.
Офшорні зони з низьким рівнем оподаткування - офшори в таких зонах звичайно обкладаються податками, але за дуже скромною ставкою, вимоги до бухгалтерського і фінансового обліку офіційно регламентуються;
Офшорні зони з пільговими схемами оподаткування - офшорні компанії в даних зонах вигідні при грамотному використанні особливостей місцевого комерційного та фінансового законодавства;
В залежності від цілей, яких бажає досягти власник офшорної компанії, розрізняють офшори, які підходять:
1) для організації та ефективного здійснення посередницьких експортно-імпортних торговельних операцій;
2) для відкриття депозитів, розрахункових, мультивалютних, кредитних, дебетово-кредитових і інших рахунків в іноземних банках різного класу (від стандартних і до першокласних), організації розрахунків між контрагентами за допомогою таких дієвих фінансових інструментів, як акредитив, інкасо або чек;
3) для оптимізації податкових витрат, тобто офіційної та законної мінімізації витрат на сплату податків;
4) для усунення проблем з подвійним оподаткуванням отриманих доходів або іншого використання норм (або ж їх відсутності) ратифікованих конвенцій та угод про уникнення подвійного оподаткування.
68. Вплив глобальної фінансової кризи на різні країни та регіони
Світова фінансова економічна криза поширилась у 2007 році, коли на світових фондових ринках відбулося перше падіння фондових індексів провідних банків та фінансових компаній.
Проаналізувавши дану ситуацію я вважаю з огляду на ризики та скорочення експортоорієнтованого виробництва внаслідок падіння світового попиту та ускладнення платежів за експортними операціями, необхідно здійснити комплекс заходів, спрямованих на розширення внутрішнього попиту на групу експортних товарів і, тим самим, посилення ролі внутрішнього виробництва. Також в умовах фінансової кризи стратегічним напрямом діяльності уряду є стимулювання збільшення інвестицій у реальний сектор національної економіки.
Відновлення економіки після фінансової кризи йде нерівномірно, економічне зростання в розвинених країнах дуже низьке, а економіка країн, що розвиваються, навпаки, "перегрівається". «Зростання у країнах з розвиненою економікою, епіцентрі фінансової кризи, залишається дуже низьким, а безробіття - занадто високою. У той же час країни з ринковою економікою - особливо в Азії та Латинській Америці - рвуться вперед, і в результаті їм доводиться мати справу з "перегрівом" економіки. Країни з низькими доходом виявилися досить стійкими, але вони зараз страждають від високих цін на продовольство і паливо.
69. Характеристика заходів виходу з країн з глобальної фінансової кризи.
- прийняті безпрецедентні узгоджені фіскальні заходи
- різке скорочення відсоткові ставки, центральні банки взяли зобов'язання проводити політику стимулювання економічного зростання
- відновлення внутрішньої системи кредитування та багатосторонні міжнародні потоки капіталу, відновлення нормального потоку кредитів на фінансових системах й забезпечення стійкості системоутворюючих установ
- співробітництва урядів
- заходи до створення сильнішогї, глобальніше згуртованої наглядової і регулятивної системи майбутнього фінансового сектора, яка підтримуватиме стійкого світового зростання і відповідатиме потребам бізнесу і громадян.
- реформувати, і модернізувати фінансові установи
- бажано досягти новий глобальний консенсус у питанні про основних цінностях та принципи, які стимулювати стійку економічну активність
- пожвавлення світової торгівлі, і інвестицій
- підтримка тих, кого торкнувся криза, з допомогою робочих місць і вжиття заходів на підтримку зростання надходжень
71. Напрямки вдосконалення діяльності інститутів глобального фінансового менеджменту.
Однією з головних функцій міжнародних валютно-фінансових структур є недопущення кризових потрясінь у міжнародних валютних відносинах.• підвищення відсоткових ставок;• здійснення жорсткої монетарної і фіскальної політики;• лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки;• приватизація та макроекономічна стабілізація шляхом скорочення інфляції та
бюджетного дефіциту.
оптимізацію шляхів співробітництва з урядовим і комерційним секторами, вдосконалення механізмів взаємодії з міжнародними організаціями глобального типу, активізацію виконання своїх освітньої, інформаційної, ідеологічної та інших функцій. З’ясовано, що статус міжнародних неурядових організацій не відображає їх роль у глобальному суспільстві, а тому повноваження організацій неурядового сектору потребують перегляду і розширення на державному і на міжнародному рівнях, що дозволить їм активізувати діяльність у таких напрямках, як співробітництво з комерційним сектором ,з урядом
Найбільш перспективною моделлю глобального менеджменту є така його схема, яка включає збалансованість представництва інтересів крупних держав, інтеграційних блоків країн, в т.ч. слаборозвинутих, суспільних інститутів та міжнародних структур, що унеможливлюють монополію окремих країн, сил чи центрів у розробці глобальних стратегій розвитку сучасної цивілізації.
70. Глобальні фінансові дисбаланси: сутність та масштаби.
Фінансові дисбаланси - це результат глибоких трансформацій світової економіки, пов’язаних зі стримким наростанням розриву між матеріально-речовим змістом глобального валового продукту та вартісною формою його вираження. Останнє відбувається через відприв процесів капіталізації компаній від реальної основи соціального-економічного прогресу - зростання продуктивності суспільної праці; наростання асиметрії між обсягами фінансових послуг та реального виробництва; поглиблення диспропорцій між виробничим та спекулятивним нагромадженням капіталу; відсутність ефективних інструментів регулювання національних фінансових ринків; наростання асиметричності у галузевій та територіальній диспозиції міжнародних фінансових потоків, у світовому розподілі заощаджень та інвестицій, боргу і кредиту.
Ці фактори за умов лібералізації процесів міжкраїнового та міжрегіонального переливу капіталів, створюють структурні передумови для відтворення та нагромадження у світовій економіці глобальних фінансових дисбалансів. Адже якщо в умовах закритої економіки єдиним джерелом для нагромадження капіталу в країні є внутрішні заощадження, то відкрита економічна система суттєво розширює джерела доступних для неї фінансових ресурсів через включення до них зовнішніх інвестицій, котрі є результатом заощаджень іноземних суб’єктів. Водночас в умовах відкритої економіки внутрішні заощадження країни можуть і не бути реальним джерелом фінансування національного нагромадження, а спрямовуватися на фінансування зарубіжних економік у формах відпливу капіталу, формування золотовалютних резервів, погашення зовнішнього боргу, перетворення заощаджень у наявну готівкову іноземну валюту та ін.
Ряд зарубіжних вчених навіть обґрунтовують думку про те, що глобальні фінансові дисбаланси провокуються безпосередньо периферійними країнами.
Стабілізація глобальних фінансових дисбалансів є завданням комплексним та системним, досягнення якого не можливе в рамках лише однієї країни (наприклад, США) чи обмеженої краї нової групи, так як обумовлюється багатонаціональними фінансовими дисбалансами. Про це зайвий раз свідчать різноспрямовані тенденції щодо динаміки інвестицій та заощаджень у країнах, які швидко розбудовують свої національні ринки – з одного боку, азійські, підтримують профіцитні сальдо поточного рахунку, а з іншого – у постсоціалістичних східноєвропейських країнах тривалий проміжок часу спостерігаються дефіцитні сальдо поточного рахунку завдяки інтенсивному зростанню інвестицій у регіоні, головним чином у країнах з низькими доходами.
73. Характеристика способів одержання злочинних грошей та організовані структури, що забезпечують їх відмивання.
Контрабанда валюти. Кошти транспортуються в зарубіжну країну, серед яких перевага віддається тим, де не провадиться валютний контроль або існує законодавство, що охороняє банківську таємницю
Смарфінг. Смарфінг — це метод "відмивання" "брудних" грошей шляхом уникнення "документального сліду
Структурування. . Суть його полягає у штучному роздрібненні такої фінансової угоди на множину маленьких одиничних операцій з невеликими сумами.
Використання компаній, які служать прикриттям. Будь-який бізнес, де є "багато готівки", може бути ефективною компанією для прикриття: ювелірні магазини, контори, які дають готівку по чекам, туристичні агентства, компанії, які проводять експортно-імпортні операції, страхові компанії.
Схеми урівноважуючих кредитів. Метод включає тимчасове розміщення незаконних коштів в офшорному банку та використання рахунку як забезпечення банківського кредиту в іншій країні.
придбання контрактів на товари з одного рахунку, в той час як з іншого рахунку здійснюється продаж еквівалентної кількості товару. Основна задача полягає в приховуванні цих операцій серед законних операцій на суму в мільйони доларів.
Перепродаж. Це прийом з нерухомим майном, при якому той, хто займається відмиванням грошей, придбає майно за фіксованою або відображеною ціною, яка значно менше його ринкової вартості. Потім він перепродає майно за його дійсну вартість, отримуючи фіктивний прибуток.
"Коралові" компанії . Вони зареєстровані, мають рахунок в банку теж в одній з країн "податкового або фінансового раю", адреси, службовців, але займаються лише незаконними операціями.
Азартні ігри та казино. Гроші безперешкодно переводяться з однієї країни в іншу з використанням банківських можливостей казино. Тут вони можуть конвертуватися в інші форми грошового обігу і депонуватися у фінансових закладах.
Також використовують Обмін валюти, Підпільні банківські системи, Брокерські бюро та біржі, Бізнес із готівкою та офшорні зони.
72. Головні підходи до визначення сутності операцій з відмивання «брудних грошей» та канали відмивання.
Поняття Брудні гроші (англ. dirty money) і "Відмивання грошей" (англ. money laundering) — терміни, що виникли у США в 30-ті роки XX ст. у зв'язку з прийняттям у країні закону, який забороняв вільний продаж алкогольних напоїв. Одним із негативних наслідків "сухого закону" стала контрабанда алкоголю, доходи від якої вкладалися в розвиток мережі пралень, отримуючи таким чином легальний статус. Відтоді подібного роду операції отримали образну назву "відмивання грошей".
«Відмивання» грошей це операція, в процесі якої приховуються походження, призначення грошового платежу. «Відмивання грошей» - це конверсія, або "очищення" майна, яка бере початок від серйозного злочину з метою приховання джерела його походження. Слід зазначити, що процес відмивання «брудних» грошей несе загрозу для загальноекономічного розвитку територій та країн, які відмовляються від жорсткого контролю за цим видом міжнародної злочинної діяльності.
Безпосереднім джерелом одержання «брудних» коштів є тіньова економіка як сукупність неврахованих і протиправних видів економічної діяльності. Вона включає три сегменти: 
«неофіційну» («неформальну», «сіру»); (не заборонені законом легальні види економічної діяльності, в рамках яких мають місце нефіксоване офіційною статистикою виробництво товарів і послуг, приховування цієї діяльності від податків)
«підпільну» («кримінальну», «чорну»); (заборонені законом види економічної діяльності, як-то: незаконне виробництво та збут зброї, наркотиків, контрабанда, рекет, злодійство, бандитизм, а також незаконна практика);
фіктивну економіку (хабарництво та всякого роду шахрайство, пов'язане з отриманням і передачею грошей).
Щодо каналів походження «брудних» грошей, то у світовій практиці виділяють такі основні генератори грошових потоків:
організовані злочинні угруповання, яким необхідно легалізувати кошти, отримані внаслідок торгівлі наркотичними речовинами, а також внаслідок здійснення іншої злочинної діяльності;
терористичні угруповання, які використовують систему відмивання "брудних" грошей для отримання коштів на закупівлю зброї та техніки для ведення військових дій;
так звані корумповані чиновники, що отримують "брудні" гроші у формі хабарів, коштів з державних соціальних фондів, а також привласнених позик міжнародних фінансових інституцій, отриманих у рамках фінансової допомоги.
74. Стадії процесу відмивання «брудних грошей», характеристика механізмів відмивання на стадії розміщення.
Процес відмивання грошей зазвичай відбувається в три стадії:розміщення, маскування й інтеграції. Однак першій стадії передуєпідготовка всього процесу, який полягає в перевезенні готівки з місцяпроведення злочинної діяльності в інше місце, що надає первісні га-рантії успіху запланованого підприємства.
Перша стадія — розміщення. Це стадія, в якій доходи, одержанібезпосередньо від злочину, вперше розміщуються у фінансових уста-новах або використовуються для скуповування різного виду активів(включаючи цінні папери). Друга стадія — маскування (приховання).Це стадія, в якій починається перша спроба приховування або мас-кування джерела походження й ідентичності власника грошей. На-решті, третя стадія — стадія інтеграції (легітимації), в ході якої грошівводяться в легальні господарські структури і фінансові системи зметою їхньої остаточної асиміляції з усіма наявними там коштами.
У першій фазі виконавці злочину вводять готівку, яка походитьпрямо від злочину, у будь-який банк чи іншу фінансову установу.Для цієї стадії процесу відмивання грошей характерні такі риси:
предметом відмивання є цінності, одержані безпосередньо відзлочину;
найчастіше предмет відмивання виступає у вигляді готівки;
дії злочинців набувають вигляду фінансових операцій, які за-хоплюють своєю короткостроковістю, а також однаковістю іпростотою.
75. Механізми відмивання «брудних грошей» на стадіях маскування та інтеграції.
Мета другої стадії процесу відмивання грошей (стадії розшарування) — відокремлення злочинних доходів від джерела їх походження шляхом проведення низки фінансових операцій, у результаті яких обривається ланцюжок слідів і забезпечується анонімність майнових цінностей.
Операції другої стадії мають, як правило, міжнародний характер. Для їх здійснення широко використовуються підставні особи та фірми, які виставляють фіктивні рахунки як основу для здійснення грошових переказів.
Характерним для цієї стадії процесу відмивання грошей є також придбання цінних паперів на вторинному ринку (щоб приховати первинне джерело походження коштів, їх купівля та продаж здійснюються із залученням брокерів або дилерів брокерської фірми).
Найважливішим методом розшарування сьогодні є електронний переказ коштів. Правоохоронні та податкові органи багатьох країн занепокоєні проблемою електронних платежів, які можна виконувати анонімно і на будь-які відстані, що створює ідеальні умови для уникнення сплати податків, вимивання грошей та іншої злочинної діяльності.
Нині у проведенні операцій другої стадії велику роль відіграють офшорні зони та країни із м’яким податковим режимом і слаборозвинутою системою фінансового контролю. Гроші переказуються на рахунки офшорних фірм на підставі фіктивних експортно–імпортних контрактів, як правило, із завищеними цінами.
Третьою стадією є інтеграція. Гроші набувають нового, легального джерела походження та інвестуються у легальну економіку. Відмиті кошти, як правило, інвестуються у підприємства, які у подальшому можуть бути використані у кримінальній діяльності.
Варто зазначити, що, якщо факту відмивання грошей не було виявлено на етапах розміщення та розшарування, то на третій стадії відрізнити та відокремити злочинні доходи від законно отриманих надзвичайно складно.
Серед знарядь та інструментів, застосовуваних для досягнення інтеграції, використовують фіктивний продаж нерухомості, фіктивні фірми для надання необґрунтованих кредитів, втягування в незаконну діяльність банківських службовців у різних країнах і т.п.
76. Джерела інформації та основні заходи з розпізнавання операцій, пов’язаних з відмиванням «брудних грошей».
Розпізнавання спроб відмивання «брудних» грошей у процесі банківської діяльності розцінюється як сукупність заходів, спрямованих на організацію постійного чи періодичного надходження інформації про клієнтів і підозрілі угоди. Ця інформація може послужити підставою для відповідних дій, які спрямовані на припинення небажаних фінансових зв'язків. Такі дії зазвичай включають етапи:
збирання інформації про угоди, які потенційно можуть бути використані для відмивання грошей, а також створення умов для постійного надходження такої інформації;
оброблення накопиченої інформації за допомогою різних методів, а також класифікація сумнівних і нетипових (незвичайних) угод на підставі різних критеріїв;
моніторинг сумнівних і нетипових операцій;
підготовка висновків на основі обробки інформації, що стала результатом розпізнавання.
77. Функціональні компетенції міжнародних організацій у сфері боротьби з відмиванням «брудних» грошей.
Проблема тінізації економічних відносин актуальна для всіх без винятку країн світу. Для протидії відмиванню брудних грошей в 1989 році згідно з рішенням «великої сімки» була створена ФАТФ – міжнародна група з протидії відмиванню брудних грошей, це міжурядова організація. Сьогодні до неї входять 31 країна і дві міжнародні організації.
ФАТФ — це міжурядовий орган, метою роботи якого є розвиток і впровадження на міжнародному рівні заходів і стандартів з боротьби щодо відмивання грошей. ФАТФ плідно співпрацює з багатьма міжнародними організаціями.
MONEYVAL – Спеціальний комітет експертів Ради Європи з взаємної оцінки заходів протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму створений у вересні 1997 року за рішенням Комітету Міністрів Ради Європи для здійснення незалежного та загального аналізу боротьби з легалізацією кримінальних коштів, які були прийняті у 21 країні – члені Ради Європи та які не є членами Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів (FATF). Метою діяльності Комітету MONEYVAL є створення системи заходів боротьби з відмиванням коштів та фінансуванням тероризму, а також дотримання міжнародних стандартів та найкращої практики.
ООН – Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-
Франциско (США) і вступив у силу 24 жовтня 1945 р, міжнародна організація об’єднує 192 країни світу. З кінця 1980-х років питання протидії відмиванню доходів та фінансуванню тероризму займають все більш значне місце в зусиллях ООН по забезпеченню міжнародної безпеки та запобігання злочинності. Міжнародні програми у сфері боротьби протидії відмиванню доходів первісно були тісно пов’язані із зусиллями ООН по боротьбі з незаконним обігом наркотиків.
Також є такі організації як: Егмонтська група, Євразійська група, Світовий банк / МВФ, Базельський комітет, ЄБРР та Інтерпол.
78.Характеристика законодавства України у сфері боротьби з відмиванням «брудних грошей».
Кабінет Міністрів затвердив план заходів на 2012 рік із запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.
Відповідну постанову схвалено на засіданні уряду 28 грудня 2011 року. Проект документу розроблено Кабінетом Міністрів спільно з Національним банком України.
Нормативно-правовий акт спрямований на забезпечення реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та положень Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму».
Документ передбачає продовження впровадження в національне законодавство Сорока Рекомендацій Групи розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей та фінансуванням тероризму (FATF), Дев'яти Спеціальних рекомендацій FATF по боротьбі з фінансуванням тероризму та інших міжнародних стандартів з метою вдосконалення системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму шляхом запровадження низки практичних заходів.
79.Характеристика рекомендацій ФАТФ у сфері протидії відмиванню «брудних грошей
ФАТФ — це міжурядовий орган, метою роботи якого є розвиток і впровадження на міжнародному рівні заходів і стандартів з боротьби щодо відмивання грошей. ФАТФ відслідковує процеси імплементації таких заходів, вивчає способи і техніку відмивання грошей, розробляє превентивні та запобіжні заходи, сприяє загальносвітовій імплементації стандартів боротьби з відмиванням грошей. Існує 40 рекомендацій за наступною стркткурою:
a. правові системи
в. заходи, що мають вживатися фінансовими установами та підприємствами у нефінансових сферах діяльності для запобігання відмиванню грошей і фінансуванню тероризму
с. інституційні та інші заходи, необхідні для систем боротьби з відмиванням грошей і фінансуванням тероризму
d.  міжнародне співробітництво
 Основним елементом в боротьбі проти відмивання грошей і фінансування тероризму є необхідність моніторингу систем країн на предмет їх відповідності вимогам міжнародних стандартів. Взаємна оцінка, проведена FATF та відповідними регіональними організаціями по розробці фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів, а також оцінки, проведені Міжнародним валютним фондом та Світовим банком, є необхідним механізмом забезпечення ефективної імплементації рекомендацій FATF всіма країнами
80.Асиметричність виробництва та споживання продуктів харчування у сучасному світі.
В умовах глобалізації стратегічно важливою і основною умовою збереження економічної стабільності, соціальної стійкості та суверенітету держави є забезпечення її продовольчої безпеки. За оцінками Організації Об'єднаних Націй, сьогодні понад мільйон людей світу страждають від недоїдання.
У грудні1974 р. Генеральна Асамблея ООН на основі пропозицій Продовольчої і сільськогосподарської організації (ФAO) ухвалила резолюцію"Міжнародні зобов'язання по забезпеченню про-довольчої безпеки у світі". Згідно з резолюцією, світова продовольча безпе-ка– це утримання стабільності на ринках продовольчих товарів за доступ-ності базових продуктів харчування для всіх країн світу.
У своїх прогнозах фахівці відзначають неадекватність тенденцій ви-робництва зростаючим потребам у продуктах харчування. Варто зазначити, що чисельність населення світу щорічно збільшується на1,4 %, а виробництво продуктів харчування на душу населення– на0,9 %. При цьому, державу чи регіон оголошують зоною лиха, якщо третина населення не забезпечення продуктами харчування.
За оцінками Організації Об'єднаних Націй, сьогодні понад 1 млн. людей у світі страждають від недоїдання. Природні катаклізми та неврожай сільськогосподарських культур ще більше посилюють існуючі проблеми.
Причинами асиметричності забезпеченості основними продуктами харчування є те, що продовольча проблема в сучасному світі самостійно не існує, і її вирішення нерозривно пов'язане з іншими глобальними проблемами, зокрема енергетичною, сировинною, екологічною тощо, покращення продовольчої безпеки населення світу значною мірою залежить від факторів, які виходять за межі сільського господарства, а, також, часткове вирішення проблем голоду в країнах, що розвиваються, є неможливим без втручання та міжнародного впливу.
81.Сутність продовольчої безпеки, умови та заходи її досягнення.
Продовольча безпека – це такий стан економіки держави, при якому гарантується стабільне забезпечення переробної промисловості с/г сировиною, населення – достатньою кількістю безпечних і повноцінних продуктів харчування, а також відносна незалежність від імпорту сировини і продовольства. Заходи щодо забезпечення продовольчої безпеки: - проведення ефективної аграрної політики, створення економічних передумов забезпечення стабільних способів господарювання; - досягнення раціональної зайнятості населення, соціальна політика, спрямована на подолання бідності та нерівності за доступу до основних продуктів харчування; - впровадження комплексних стратегій розвитку аграрного сектору економіки з метою нарощення виробництва продуктів харчування та підвищення його ефективності; - поставки продовольства для задоволення потреб населення, гарантія безпеки продуктів харчування ; - здійснення активної зовнішньоекономічної діяльності, оптимізація експортно-імпортних постачань; - удосконалення механізму реагування за надзвичайних ситуацій на продовольчому ринку. Умови досягнення продовольчої безпеки: а)Фізична доступність продовольства б)Економічна доступність продовольства в)Безпека харчування
Головні критерії продовольчої безпеки: - виробництво 75-80% основних видів продуктів харчування від загального обсягу завдяки вітчизняним товаровиробникам; - споживання населенням біологічно повноцінної продукції з рекомендованим рівнем калорійності – не нижче 3000 Ккал за добу; - створення продовольчих запасів на рівні 20% від загального обсягу споживання. Додаткові критерії продовольчої безпеки: - частка витрат на продукти харчування в загальному бюджеті окремих категорій населення; - територіальна доступність продовольства; - ступінь «натуральності» і доброякісності продуктів; - вплив якості продуктів харчування на стан здоров’я і тривалість життя населення, зокрема продуктів, отриманих з допомогою методів генної інженерії та біотехнологій.
82. Ключові критерії визначення рівня продовольчої безпеки країн.
Продовольча безпека – це такий стан економіки держави, при якому гарантується стабільне забезпечення переробної промисловості сільськогосподарською сировиною, населення – достатньою кількістю безпечних і повноцінних продуктів харчування, а також відносна незалежність від імпорту сировини і продовольства.
Головні критерії продовольчої безпеки:
- виробництво 75-80% основних видів продуктів харчування від загального обсягу завдяки вітчизняним товаровиробникам;
- споживання населенням біологічно повноцінної продукції з рекомендованим рівнем калорійності – не нижче 3000 Ккал за добу;
- створення продовольчих запасів на рівні 20% від загального обсягу споживання.
Також існують додаткові критерії продовольчої безпеки:
- частка витрат на продукти харчування в загальному бюджеті окремих категорій населення;
- територіальна доступність продовольства;
- ступінь «натуральності» і доброякісності продуктів;
вплив якості продуктів харчування на стан здоров’я і тривалість життя населення, зокрема продуктів, отриманих з допомогою методів генної інженерії та біотехнологій.
83. Характеристика структури споживання продуктів харчування у країнах з різним рівнем соціально-економічного розвитку.
Частка доходів, які витрачає населення на продукти харчування в кожній країні, зазвичай, скорочується в міру підвищення його доходів. Вона змінюється від 60% в окремих країнах із найнижчим рівнем доходів до 15% і нижче в країнах з високим рівнем доходів. Значний вплив доходів на вибір продуктів харчування характеризують дані продовольчих балансів кожної країни.
Крім частки, що витрачається на харчування, різняться і структури споживання.
В країнах з низьким рівнем доходів на м'ясо і субпродукти витрачається 3% від усіх харчів, а в
країнах з високим рівнем доходів 8%. В той же час на картоплю і коренеплодні в країнах з низьким рівнем доходів витрачається 11%, в той час, в країнах з високим рівнем доходів 1%.
84.Сучасна система забезпечення продовольчої безпеки у провідних країнах світу.
Інструменти впливу держави на діяльність апк в розвинутих країнах світу:
- ціновий механізм регулювання;
- кредитне регулювання;
- податкове регулювання;
- регулювання інвестиційної діяльності;
- проведення антимонопольної політики;
- пряме регулювання виробництва й реалізації сільгосппродукції і продуктів харчування;
- регулювання експорту й імпорту продовольства;
- регулювання земельних відносин;
- стимулювання науково-технічного прогресу в агровиробничій сфері;
- підтримка господарств, що працюють у несприятливих природно-економічних умовах;
- соціальна підтримка сільгоспвиробників тощо.
У Німеччині ще в 1955 р. був прийнятий Закон «Про сільське господарство Німеччини», в якому передбачено, що держава повинна розглядати проблему постачання населення продовольством як стратегічну, формувати продовольчі фонди, застосовувати всі можливі заходи для підтримки національного агропродовольчого виробництва і не дозволяти продовольчому постачанню потрапити в залежність від третіх країн.
У Франції для забеспечення продовольчої безпеки держава:
- регулює ціни,
- обмежує імпорт продовольства і сировини для його виробництва,
- субсидиює експорт й ліцензує імпорт,
- виплачує дотації і компенсації фермерським господарствам для розвитку їх матеріально-технічної бази,
- надає податкові пільги.
В США, згідно Закону «Про продовольчу безпеку», державна продовольча політика спрямована на:
− підтримку виробників найважливіших товарних груп ;
− реалізація структурної політики (скорочення посівів окремих культур, страхування сільськогосподарської діяльності, фінансування наукових досліджень, забезпечення національної системи сільськогосподарської інформації тощо);
− фінансову підтримку агропродовольчого комплексу (безповоротні дотації фермерам для підтримки рівня їх доходів, пільгові кредити для них тощо);
субсидування експорту агропродовольчої продукції як складова продовольчої допомоги, що мала на меті, крім інших, і політичні цілі.
85. Роль ГМО у забезпеченні глобальної продовольчої безпеки.
За оцінками Організації Об'єднаних Націй, сьогодні понад 1 млн. людей у світі страждають від недоїдання. Природні катаклізми та неврожай сільськогосподарських культур ще більше посилюють існуючі проблеми. Одним з способів вирішення проблем продовольчої безпеки — є викоростання генетично модифікованих організмів (ГМO). ГМО - це організм, генотип якого було змінено за допомогою методів генної інженерії.
У світі вирощуються генетично модифіковані сорти, переважно 4 видів с/г-х культур: сої, кукурудзи, бавовни та ріпаку.
Основні переваги ГМ культур для с/господарських виробників:
- значне зменшення використання пестицидів для обробки рослин та зменшення їх шкідливого впливу на навколишнє середовище та здоров’я фермерів;
- зменшення кількості необхідної для обробки землі техніки.
Основні переваги ГМ культур з позицій глобальної продовольчої безпеки:
- збільшення сільськогосподарського виробництва та виробництва кормів та волокнистої продукції;
- збереження біологічного різноманіття
- зростання стабільності сільськогосподарського виробництва
- зменшення ризиків недоїдання та голоду;
– зростання екон-х та соц-х вигод у зв’язку зі скороченням бідності в країнах, що розвиваються.
89. Сутність економічної злочинності та її види.
Економічна злочинність — це, безумовно, частина загальної злочинності в сфері економіки, оскільки вчинений злочин у будь-якій сфері має матеріальний вектор. В той же час економічну злочинність необхідно розглядати як соціальне явище, яке включає в себе не лише економічний вектор, а й політичний, завдяки чому вона, фактично, трансформується у системний чинник впливу на процеси у всіх сферах життєдіяльності держави.
За ознакою сфери охоплення економічну злочинність виділяють, як внутрішню, зовнішню та глобальну – транснаціональну та мультинаціональну діяльність.
Основні види злочинів глобальної злочинності:
Міжнародні злочини – спрямовані проти світової спільноти та безпеки людства (агресія, насильницьке встановлення режиму і т.п.);
Злочини, що носять міжнародний характер – контрабанда, незаконне розповсюдження продукції, нелегальна міграція, піратство (і інтелектуальне в тому числі), розповсюдження порнографії, друкування фальшивих грошей та ін.
Злочини, пов'язані з нерезидентами – здійснені суб'єктами іншої держави або ж проти них самих.
Виділяють такі основні види злочинної діяльності:
Шахрайство з інтелектуальною власністю; - Комп'ютерна злочинність;
Злочинність в сфері екології; - Торгівля забороненими товарами;
Торгівля людьми; - “Відмивання” грошей; - Шахрайство із страховими та перестраховими операціями; - Доведення до банкрутства; - Корупція:
Проникнення в легальний бізнес; - Крадіжки національно-культурних цінностей; - Тероризм.
Отже, види економічної злочинності залежать безпосередньо від об'єкта їх посягань. В той же час, незалежно від виду, вона складається з кримінально караних діянь суб'єктів підприємницької діяльності, посягає на порядок управління економікою, спричиняє значні збитки державі, суспільству чи окремим громадянам, має триваючий характер, характеризується високою латентністю і вчиняється фізичними особами. Тому кожне дослідження економічної злочинності є актуальним, оскільки в ньому враховуються її нові тенденції, на основі яких визначається механізм її злочинних дій, що дозволяє виробляти методи попередження та боротьби з нею.
86.Світовий досвід регулювання безпечності продуктів харчування та розв’язання глобальної продовольчої безпеки.
У Конвенції про охорону біологічного різноманіття, яка прийнята на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро 5 червня 1992 року, біотехнологія визначена як «будь-який вид технології, пов’язаний із використанням біологічних систем, живих організмів або їхніх похідних для виготовлення або зміни продуктів або процесів з метою їх конкретного вживання».Нинішнє покоління ГМ рослин охоплює генетично модифіковані рослини, які можуть виробляти цінні фармацевтичні матеріали.
Ризики неконтрольованого використання ГМ-продукції: – загроза перезапилення біологічно чистих сортів модифікованими та неконтрольоване використання таких культур в їжу; – ризик неконтрольованого потрапляння харчових вакцин до організму вагітних жінок з непередбачуваними результатами; – розповсюдження вакцин та біологічно активних речовин, які виділяються за природних умов з рослинних залишків через ґрунтові та поверхневі води.
На сьогодні стратегія маркетингу біотехнологічних компаній спрямована на роботу з фермерами, які зацікавлені у скорочені витрат на вирощування врожаю сільгоспкультур. Стосовно культур, стійких до гербіцидів, стратегія маркетингу базується на концепції «технологічного пакету» – комплексної ціни за ГМ-насіння і за гербіцид, а також провадиться широка рекламна кампанія щодо переваг ГМ-культур в «кукурудзяному поясі» США.
Сьогодні ЄС допускає імпорт лише двох ГМ-культур – кукурудзи, стійкої до сільськогосподарських комах-шкідників, та сої, стійкої до гербіциду. Політика ЄС під впливом широкої дискусії щодо загроз від ГМО трансформується у бік можливої заборони використання ГМ-насіння та імпорту ГМ-продукції, а її наслідки можуть бути досить суттєвими для суб’єктів ринку сільськогосподарської продукції, які зробили ставку на вирощування ГМ-культур. Підходи до визначення “справжності” сільгосппродукції в ЄС: – добровільне визначення сільгосппродукції по відношенню до певних властивостей ГМО; – добровільне визначення сільгосппродукції як продукції без ГМО; – обов’язкове визначення сільгосппродукції для ГМ-продукції.
2000 р. став переломним в історії трансгенних продуктів харчування в Європі: через сильний пресинг з боку споживачів, що розпочався у Великій Британії, а потім поширився на весь Євросоюз, найбільші виробники заявили, що відмовляються від використання ГМО. Від продажу ГМ-продуктів відмовилися й провідні торговельні мережі.
Для забезпечення контролю за ризиками і для покупців, і для продавців у США було розроблено плани відбору множинних проб для якісного аналітичного тестування. Вони визначаються:– кількістю відібраних та перевірених зразків; – максимальною кількістю результатів, припустимих для даної партії сировини; – кількістю зерен в кожному зразку.
87. Головні напрямки реформування агропромислового сектору України в контексті забезпечення національної продовольчої безпеки.
Агропромисловий комплекс України — це сукупність галузей, до складу яких входять сільське господарство і підприємства, які пов'язані з сільськогосподарським виробництвом, здійснюють транспортування, зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції, а також забезпечують сільськогосподарських товаровиробників технікою, засобами захисту рослин, пально-мастильними матеріалами, обслуговують та ремонтують сільськогосподарську техніку тощо.
Радикальні зміни, що відбулися в сільському господарстві держави у 2000 році, пов'язані з Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Були реформувані колективні сільськогосподарські підприємства на засадах приватної власності на землю та майно. Та була стоврена інфраструктури аграрного ринку, в тому числі товарних бірж, оптових ринків, агроторгових домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової торгівлі.
88. Поняття та специфіка тіньової економіки.
Суть поняття "тіньова економіка" спеціалісти визначають по-різному. Одні науковці визначають його, як стан розвитку кризових, криміногенних процесів в економіці, коли доходи злочинного походження стали засобом скоєння злочинів, а отримані за їх рахунок доходи – трансформувались не законні, інші – як економічна діяльність, яка з якихось причин не враховується офіційною статистикою і не потрапляє до валового національного продукту, або включає ті види економічної діяльності, які не записані на національних дохідних рахунках.
Формують декілька теоретичних підходів до визначення поняття «тіньова економіка»:
- юридичний (правовий) – коли головним критерієм віднесення до тіньової економіки є незаконний характер діяльності, тобто поза межами офіційного законодавства:
- економічний - тіньова економіка визначається як виробництво приховане від податків;
- статистичний - критерієм віднесення до тіньової економіки є неврахування господарської діяльності органами статистики;
- соціологічний - підвищена увага до соціальних моментів, неекономічної мотивації, до соціального статусу учасників тіньової економіки;
- комплексний - враховує всі вищезазначені підходи.
Види тіньової економіки: легальна (але не врахована статистичними органами); - прихована; - кримінальна.
Тіньова економіка може бути розподілена на зони – неофіційну, підпільну та фіктивну економіку. При цьому в неофіційній будуть задіяні власники, акціонери, менеджери, виконавці, в підпільній – сфера матеріального виробництва та невиробничої діяльності, а фіктивну представляють хабарництво та фіктивні угоди.
В тіньовій економіці можна виділити як позитивні так і негативні фактори. До позитивів відносять нагромадження капіталу; додаткові робочі місця; реалізація ідей; формування механізмів підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки (колекторські фірми); виробництво стратегічних та імпортозамінних товарів та послуг. До негативів: зменшення обсягів податків, неврегульованість розвитку економіки, зниження інвестиційної привабливості національної еокноміки, неможливість використання тіньових коштів в екстрених цілях.
90. Законодавчі та економічні засоби легалізації тіньового бізнесу.
Напрями зниження тіньової діяльності у сфері підприємництва
Створення умов для легалізації тіньових структур
Зниження податкового тиску, захист інтересів підприємців
Стимулювання підприємницької діяльності
Застосування жорстких адміністративних і каральних заходів
Усунення державних корумпованих структур на всіх рівнях влади
Державна політика детінізації повинна містити дві взаємоузгоджені складові:
Адміністративна складова детінізації
Впровадження механізму безповоротності покарання порушників податкового законодавства
Зробити мінімізацію податків економічно невигідною
Порушення повинно підпадати під адміністративну відповідальність
Мотиваційна складова детінізації
Зниження податкового навантаження
Спрощення податкового законодавства
Покращення якості державних послуг
До економічних засобів детінізації бізнесу відносяться:
Реформування національної системи фінансового контролю за здійсненням протизаконної діяльності у напрямі розробки конкретних інструментів обмеження тіньових систем перерозподілу фінансових ресурсів за кожним конкретним випадком
Формування спеціального реєстру та загального переліку декларацій із заявленим до відшкодування сумами ПДВ, які вважаються сумнівними
Застосування мінімальних цін на високоліквідні імпортні товари (передусім підакцизні) для розрахунків і сплати податків; створення інституту представників митної та податкової в зарубіжних країнах (для обміну інформацією про оподаткування зовнішньоекономічної діяльності українських суб’єктів підприємництва)
Запровадження моніторингу за внутріфірмовими цінами в межах холдингових компаній
Застосування змін в організаційній структурі державних холдингових компаній (зокрема, позбавлення підприємств права юридичної особи) та інші
Спрощення податкового законодавства, забезпечення його прозорості, стабільності та упорядкованості;
Покращення інвестиційного клімату та активізації притоку закордонних та внутрішніх капіталів через спрощення державного регулювання підприємництва, мінімізацію податкового тиску, прозорість надання податкових пільг;
Підвищення контролю за використанням коштів державного та місцевого бюджетів, а також забезпечення прозорості, гласності та доступності громадськості до приватизаційних процесів;
Гарантування на державному рівні жодних спроб притягнення до кримінальної відповідальності власників капіталів, що отримані незаконним шляхом, але за умови залучення таких капіталів до виробничої сфери економіки.
91. Тіньова економіка як суспільне явище: позитивні та негативні прояви.
До позитивів тіньової економіки можна віднести
1) нагромадження капіталу;
2) додаткові робочі місця;
3) реалізація ідей;
4) формування механізмів підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки (колекторські фірми);
5) виробництво стратегічних та імпортозамінних товарів та послуг.
Негативи тіньової економіки
Економічні
Зменшення обсягів податків
Сумбурність та неврегульованість розвитку економіки
Зниження інвестиційної привабливості національної економіки
Неможливість використання тіньових коштів в екстрених цілях (під час фінансово-економічної кризи, стихійного лиха, введення надзвичайного стану)
Соціальні
Видача зарплати в конвертах
Зменшення обсягів пенсійного забезпечення
Неможливість сформувати ефективну систему охорони здоров'я, доступу до освіти та ін.
Втрата довіри громадян до органів державного управління
Політичні
Складність управління економікою країни
Створення негативного іміджу держави
92. Неформальна економіка, її сутність та види.
Неформа́льна еконо́міка  — сектор економіки, царина людської діяльності, спрямованої на отримання вигоди, основне регулювання в якій відбувається за допомогою домінуючих неформальних норм. Може бути визначена як вся економічна діяльність, що з різних причин (негрошовий оборот, високі податки, законодавчі заборони і т. д.) не враховується офіційною статистикою і не входить до ВНП.
В широкому сенсі неформальна економіка тотожня прихованій, закритій від спостереження,в неї підмножинами входять нерегулярна, «Сіра» і тіньова економіки а також багато інших.
Неформальну економіку можна визначити як сукупність відносин, притаманних всій економіці в цілому, або — в рамках економіко-соціологічного підходу — як особливу стратегію (логіку) економічних агентів, спосіб заробити на задоволенні попиту людей, незалежно від легальності здійснюваних дій, і, з іншого боку, можливість суб'єктів економіки переслідувати свої цілі в прийнятніших для них умовах, ніж ті, які існують в рамках законів.
Крім такого широкого сенсу «неформальна економіка» визначається як «сіра» економіка: діяльність з метою отримання вигоди, коли доходи і способи їхнього отримання залишаються за рамками управління державними інститутами, в той час, як схожі види діяльності ними регулюються.«Сіра» економіка — це прихована діяльність, яка могла б бути показана, але тим, хто її здійснює, представляється вигіднішим уникати зайвої уваги контролюючих органів. У це вужче визначення входять легальні види діяльності тіньової економіки (разом з її кримінальними різновидами) і не входить соціальна економіка (в тому числі домашня, суспільна та моральна), яка дуже слабко піддається обліку, навіть якщо її не намагаються приховати.
Зайнятість в неформальному секторі характеризується такими рисами:
•    відсутність офіційної реєстрації діяльності;
•    переважання самозайнятості;
•    низька капіталозброєність праці, застарілі і шкідливі технології;
•    легкий доступ для працівників, відсутність перешкод;
•    низький рівень доходів, безправ'я працівників;
•  нерідко "контроль" діяльності з боку кримінальних структур.
93. Умови існування тіньової економіки в країнах з різним рівнем соціально-економічного розвитку.
Країни, що розвиваються
В економіці надмірно бюрократизованих і корумпованих країн, що розвиваються тіньова економіка замінює собою економіку офіційну, дозволяючи людям виживати і працювати.
У країнах, що розвиваються найбільша частка тіньової економіки сконцентрована в таких галузях, як будівництво, виробництво одягу, роздрібна торгівля.
Країни з перехідною економікою
Контроль держави в країнах з перехідною економікою набагато суттєвіший, ніж у країнах, що розвиваються, і основну складову тіньової економіки становлять операції, приховувані зареєстрованими фірмами від держави.
Якщо розраховувати рівень податкового тягаря як середньозважений для «білого» і «тіньового» секторів економіки, то зниження ставок податків може призвести до підвищення середнього податкового тягаря за рахунок зменшення «тіньового» сектора і збільшення збирання податків.
Розвинені країни
Розвинені країни — це держави з розвиненою ринковою економікою, багаторічними традиціями існування ринкових інститутів і стабільною політичною системою з відносно високими рівнями доходів населення і індустріалізацією. Останнім часом частка тіньової економіки в розвинених країнах зростає, що пов'язують зі збільшенням контролю з боку держави.
У 60-ті роки на тлі демонтажу колоніальної системи тривав процес глобалізації економіки розвинених країн, недолік некваліфікованої робочої сили в багатьох з них було вирішено за рахунок міграції з країн третього світу. Цей процес значною мірою сприяв збільшенню неформальної економіки в розвинених країнах, так як менш забезпечені мігранти легше включаються в неформальну економіку.
Велика частка неформальної економіки в сфері послуг, це пов'язано як з тим, що основний капітал зайнятих у неформальному секторі — людський, так і з легкістю уникнення оподаткування при безпосередньому контакті з замовником.
94. Шляхи детінізації економіки.
Детінізація економіки - це цілісна система дій, спрямована передусім на подолання та викорінення причин та передумов процесів та явищ тінізації.
Стратегічна мета детінізації – істотне зниження рівня тінізації економіки шляхом легалізації тіньових капіталів, створення сприятливих умов для залучення їх в економіку.
Заходи щодо детінізації економіки:
- "амністія" капіталів некримінального походження, в першу чергу тих, що спрямовуються в інноваційну сферу та інші суспільно значущі та пріоритетні сектори.
- запровадження под. стимулів до нагромадження та інвестування коштів в інноваційний сектор юридичними особами, які пропонується надавати за фактичними результатами діяльності;
- звуження фінансової бази тіньового господарювання через зменшення рівня оподаткування фізичних осіб на величину документально підтверджених коштів, витрачених на розвиток людського капіталу;
- реальне і радикальне спрощення погоджувальних та дозвільних процедур щодо здійснення підприємницької діяльності, особливо в інноваційній сфері;
- впровадження наявних теоретичних розробок щодо виявлення напівлегальних фінансово-промислових угруповань та ліквідації виявлених схем іллегалізації капіталу;
- обов'язкове обґрунтування джерел походження грошових коштів при купівлі товарів, вартість яких перевищує певну заздалегідь визначену суму (житла, земельних ділянок, транспортних засобів та предметів розкошу);
- залучення до реалізації стратегії легалізації представників міжнародних організацій, спеціалізованих на протидії нелегальному господарюванню, та громадянського суспільства;
95. Методи оцінки тіньової економіки.
Методи оцінки тіньової економіки, що найчастіше використовуються в практиці різних країн, можна умовно об’єднати в такі групи:1. Мікрометоди (прямі методи).2. Макрометоди (непрямі методи).До першої групи можна віднести метод товарних потоків, коли вивчається шлях товарів і послуг від виробника до споживача, а також зіставляються дані щодо ресурсів товарів і послуг і їх використання на проміжне споживання, кінцеве споживання, валове нагромадження та експорт, отримані з різних джерел інформації, на основі незалежних оцінок. Для альтернативних оцінок різних макроекономічних показників можуть використовуватися математичні моделі (для оцінки випуску малими і середніми економічними одиницями — на базі даних щодо великих підприємств; для оцінки доходів населення — на базі відношення між доходами та витратами на певні товари й послуги). До мікрометодів відносять також опитування населення та експертів, вибіркові обстеження, аналіз записів податкових книг.Макрометоди — це методи непрямих оцінок тіньової економіки (окремих її компонентів), засновані або на інформації про окремі фактори чи явища, або на порівняльному аналізі даних, одержаних з різних джерел. Така інформація дає змогу уявити масштаби та тенденції розвитку тіньової діяльності в рамках певної групи одиниць або певного явища. Ці дані потім поширюються на всю відповідну сукупність одиниць чи явищ.До макрометодів належать:1) обстеження домашніх господарств і окремих їх членів;2) змішані обстеження домашніх господарств і некорпоративних підприємств (виробничі одиниці приватного сектору і їх власники).
Перевагу в Європейському союзі надають непрямим
("indirect methods")
метод різниці між національними витратами та доходами населення,
метод різниці між офіційною та реальною робочою силою,
метод угод,
метод попиту на валюту,
електричний метод (метод Кауфман-Калиберда, метод Лацко),
моделювання.
96. Тіньова економіка в Україні, форми її прояву.
Важливою проблемою сучасного розвитку економіки України є значні обсяги її тонізації. Тіньова економіка чинить значний негативний вплив на всі соціально-економічні процеси, які відбуваються у суспільстві. Поширення тіньової економіки веде до різкого зниження ефективності державної політики, утруднення регулювання економіки ринковими методами, застосування інструментів податкової політики.
Серед основних чинників, які визначають надзвичайне зростання обсягів тіньової економіки на сучасному етапі розвитку держави, можна назвати: неефективність управління державною власністю і захисту прав власників; відсутність стабільного законодавства, яке регламентує економічну діяльність; недоліки у діяльності судової влади; незбалансованість державної регуляторної політики; відсутність стабільного законодавства, яке регламентує економічну діяльність.
Головними технологіями тінізації економіки і, відповідно, основними формами прояву тіньових доходів у сучасній Україні є такі:
1.Тіньова зайнятість і нелегальне виробництво товарів і послуг.
2.Приховування прибутків підприємств і доходів громадян від оподаткування, необґрунтовані податкові пільги та заборгованість із заробітної плати.
3. Шахрайство у фінансово-кредитній сфері та у ціноутворенні.
4.Масове розкрадання державної власності, в тому числі у процесі її роздержавлення та приватизації.
5.Кримінальний бізнес з торгівлі наркотиками, зброєю, людьми, інтелектуальною власністю та ін.
6.Комп'ютерна злочинність.
7.Відмивання "брудних" грошей (капіталу).
Подальша тінізація економіки та розвиток корупції перетворюють Україну на нове макроекономічне утворення - так звану тіньову парадержаву, що є утворенням макроекономічного рівня державного типу, в якому, через високий рівень корупції і тінізації, державні послуги та суспільні блага розподіляються, на жаль, за ринковим принципом. У такому утворенні існують корупційні ринки державних послуг та суспільних благ: адміністративно-господарських рішень, державних посад, привілеїв і пільг, державного захисту прав і свобод, державної освіти і науки.
Важливим чинником детінізації економіки має стати продовження широкомасштабної податкової реформи, спрямованої на зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, заохочення інвестиційної діяльності та нагромадження амортизаційних фондів підприємств, мінімізацію витрат на виконання й адміністрування податкового законодавства.
97-98
99. Паливно-енергетичний комплекс в системі національної економічної безпеки країни.
Важливою складовою економічної безпеки є енергетична безпека держави, якій на сучасному етап приділяється досить багато уваги. Енергетична безпека держави передбачає такий стан економіки, який забезпечує захищеність національних інтересів у енергетичній сфері від наявних і потенційних загроз внутрішнього та зовнішнього характеру, дає змогу задовольняти реальні потреби в паливно-енергетичних ресурсах для забезпечення життєдіяльності населення та надійного функціонування національної економіки в режимах звичайного, надзвичайного та воєнного стану.
Перше сприйняття значимості паливно-енергетичного комплексу в системі економічної безпеки пов'язують з нафтовими кризами 1973-1974 рр. Саме тоді на протязі декількох місяців енергетична ситуація в світі змінилася докорінно – за черговим спалахом арабо-ізраїльського конфлікту сталося багаторазове підвищення цін на головний енергоносій – нафту, що було ініційовано провідними експортерами цієї сировини - країнами членами ОПЕК. Разом з суттєвим підвищенням цін на нафту було втілено ембарго на постачання нафти низці промислово розвинутих країн світу та певні загрози повного припинення таких постачань. Саме ці події обумовили усвідомлення проблематики енергетичної забезпеченості економіки.
Сьогодні, в епоху зростаючого використання енергоносіїв економіками світу паливно-енергетичний комплекс набуває надзвичайної важливості для забезпечення національної економічної безпеки країн. Більше того, асиметрична розміреність ресурсів паливно-енергетичних ресурсів у світі викликає додаткові проблеми.
100. Сутність енергетичної безпеки держави, її основні аспекти.
Енергетична безпека – це стан готовності паливно-енергетичного комплексу країни щодо максимально надійного, технічно безпечного, екологічно прийнятного, економічно ефективного та обґрунтовано достатнього енергозабезпечення економіки держави й населення, а також щодо гарантованого забезпечення можливості керівництва держави у формуванні і здійсненні політики захисту національних інтересів у сфері енергетики без зовнішнього та внутрішнього тиску.
Сутність енергетичної безпеки держави як складової економічної безпеки полягає перш за все в стабільному забезпеченні народного господарства паливно-енергетичними ресурсами. Особливо це актуально для країн, в яких рівень споживання енергії в промисловості суттєвий.
Враховуючи комплексність впливу енергетичної безпеки на функціонування держави, а відповідно і національну та економічну безпеку країни в цілому, необхідним є виділення ряду взаємопов’язаних чинників, які впливають на енергетичну безпеку:
Екологічна безпека – це такий стан виробництва палива та енергії, при якому мінімізується забруднення навколишнього середовища продуктами функціонування енергетичних об’єктів.
Соціальна стабільність - має хоча й опосередкований, але значний вплив на енергетичну безпеку країни. Людина має право на надійне, своєчасне та якісне енергозабезпечення за прийнятними та відповідними до її доходів цінами.
Енергозабезпеченість та енергоефективність - очевидною є необхідність забезпечення сильної енергетичної складової частини у ході формування конкурентної позиції держави в міжнародному фінансово-економічному просторі, а отже, необхідність становлення і розвитку конкурентних національних енергоресурсів.
Енергонезалежність - на фоні загальних глобалізаційних процесів розвитку світової економіки найбільш уразливою стороною господарського комплексу України є надмірно високий ступінь залежності виробничо-технологічної бази, а також соціально-значимих сфер діяльності від імпорту енергоносіїв.
101. Паливно-енергетичний баланс країни, сутність та методика та підходи до формування.
Паливно-енергетичний баланс - система показників, яка відображає кількісну рівність між прибутком і витратою енергії та характеризує структуру виробництва і використання енергії в економіці, співвідношення між потребою в паливі у межах відповідної територіальної чи виробничої одиниці (країни, району, галузі, підприємства тощо) за певний період.
Прибуткова частина П.-е.б. формується за рахунок видобування основних видів палива (нафта з газовим конденсатом, природний і нафтовий газ, вугілля, торф, сланці, дрова), виробництва первинної електроенергії на гідро- і атомних станціях, імпорту палива та інших надходжень.
Витратна частина П.-е.б. являє собою розподіл первинних паливно-енергетичних ресурсів на вироблення електроенергії, теплоенергії, стиснутого повітря, на виробничо-технологічні потреби (включаючи втрати при транспортуванні і зберіганні), експорт енергоресурсів.
Прибуткова і видаткова частини П.-е.б. ураховують залишок енергоресурсів на кінець року.
У складі П.-е.б. можуть виділятися баланси природних енергетичних ресурсів, побічних енергетичних ресурсів, паливний та ін. При складанні П.-е.б. різні паливні і енергетичні ресурси зводяться до одного кількісного вимірника.
Паливно-енергетичний баланс може складатися по: стадіях енергетичного потоку (видобування, переробка, транспортування, зберігання та кінцеве використання); енергетичних устаткованнях і об'єктах (електростанції, котельні, нафтопереробні заводи); використанню (корисна енергія, втрати); територіальному розрізу; економіці в цілому, галузях економіки та промисловості, транспорту тощо.
102.Сучасні тенденції світового енергоспоживання.
Мінімум енергії, необхідний для підтримки життєдіяльності людини дорівнює 12,6 МДж на день або 4,18•103 МДж на рік, що еквівалентно енергії, яка виділяється при спалюванні 125 кг нафти. У зв’язку з підвищенням вимог людей до комфорту на початку ХХ століття споживання енергії перевищило біологічно необхідний рівень у 5,5 раза, у 1980 р. – в 13,3 раза, а на початку ХХІ століття – в 23-25 разів.
У середньому одна людина за рік споживає енергію 2,2 т у.п. (тонн умовного палива), у той час як у США споживання енергії дорівнює 12, у Німеччині – 6, а в країнах Африки – 0,1 т у.п., що на 40% менше мінімуму енергії для підтримки життєдіяльності людини.
Темпи приросту використання геоенергетичних ресурсів становлять 3-4% на рік. Приріст у 4% означає збільшення їх кількості за 30 років утричі, а за 100 років – в 50 разів, тобто приріст використання енергоресурсів випереджує приріст числа землян. Світове використання енергоресурсів по роках у тоннах умовного палива (т у.п.) наведено в таблиці 1.1.На початку ХХІ сторіччя на Землі щорічно споживається понад 14 млрд. т у.п. енергії. За прогнозом Всесвітньої Енергетичної Ради і Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (WEC/IIASA) у 2020 р. глобальне енергоспоживання людства складе 19,4 млрд. т у.п.
У найближче десятиліття зростання попиту на 90% буде покриватися за рахунок використання палива. Слід зазначити, що питоме енергоспоживання на одиницю виробленої продукції в країнах Східної Європи, у тому числі й в Україні, у 15 разів вище, ніж у Японії, у 10 разів вище, ніж у Франції, у 5-6 разів вище, ніж у США. На 1 долар США продукції в Японії витрачається 0,13, у Франції – 0,19, у Південній Кореї – 0,31, США – 0,35 кг, а в країнах Східної Європи – 1,9-2,2 кг нафтового еквіваленту. 
103. Рівень забезпеченості країн паливно-енергетичними ресурсами та глобальна асиметрія їх розміщення.
При цьому на частку країн, що входять в економічне угруповання ОПЕК, припадає близько 77% світових запасів нафти і 41% запасів газу.
Найбільша частка світових запасів нафти припадає на регіон Блиського Сходу (100,1 млрд. тонн). На другому місці знаходиться Латинська Америка (17,1 млрд. тонн), за якою слідує Росія та СНД (15,2 млрд. тонн).
Як ми маємо можливість бачити світові запаси нафти розміщені нерівномірно і такі регіони, як Північна Америка, Європа, Австралія і Океанія забезпечені нею дуже слабо.
Серед багатьох тисяч родовищ нафти особливе значення мають родовища-гіганти з запасами понад 500 млн. т у кожному. Таких унікальних родовищ у світі близько 50. Більше половини знаходяться в країнах Близького і Середнього Сходу.
Нафта й газ, завдяки схожому геологічному походженню у більшості випадків залягають разом. Сьогодні у світі розвідано понад 600 нафтогазоносних басейнів. Більша кількість світових запасів газу припадає на Росію та країни Ближнього та Середнього Сходу. Отже, газом регіони світу забезпечені також нерівномірно.
Вугільні басейни світу охоплюють до 15% площі суходолу. Загальні запаси - 15 трлн. Тонн. Найбільші поклади вугілля знаходяться у КНР, США, Росії, Україні, Казахстані, Польщі, Австралії, ФРН, Канаді, ПАР. Цікаво зазначити, що є країни абсолютно забезпечені нафтою та газом рідко мають такі ж великі поклади вугілля. Вийнятком є лише Росія і в певній мірі США.
104.Важелі державного регулювання у сфері забезпечення енергетичної безпеки.
Важливим важелем державного регулювання є державна підтримка галузей, яка повинна бути виваженою та раціональною. Одним з важелів державного регулювання є ціноутворення. Складовою державної політики на ринку енергоресурсів є субсидування окремих груп споживачів. Одним з важелів державного регулювання на ринку енергоресурсів є ліцензування
Основними завданнями Національного агентства України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів є:* проведення єдиної державної політики у сфері використання енергетичних ресурсів та енергозбереження;*забезпечення збільшення частки нетрадиційних та альтернативних видів палива у балансі попиту та пропонування енергоносіїв; *створення державної системи моніторингу виробництва, споживання, експорту та імпорту енергоносіїв, удосконалення системи обліку та контролю за споживанням енергетичних ресурсів; *забезпечення функціонування єдиної системи нормування питомих витрат енергетичних ресурсів у суспільному виробництві.
105. Характеристика злочинів у нафтогазовому комплексі.
Серед способів, які застосовуються злочинцями, слід виокремити такі:
1. Здійснення шахрайських угод з нафтою, газом та їх похідними. Найбільш поширеними способами здійснення шахрайства при реалізації вуглеводнів є накопичення не облікованих об’ємів енергоносіїв шляхом обману постачальників та споживачів через недоливу чи недовіс, підлаштування показників густини, температури.
2. Крадіжка вуглеводнів шляхом несанкціонованих врізань у магістральні трубопроводи. Цей вид злочинної діяльності останніми роками набуває поширення, злочинці все частіше здійснюють врізання в трубопроводи, які знаходяться під тиском за допомогою переносних засобів. Цей спосіб є надзвичайно небезпечним і для самих злочинців, оскільки виявлено непоодинокі випадки смертельні отруєння парами нафтопродуктів та вибухи газопроводів під час врізання зі створенням небезпечних ситуацій для навколишнього середовища та оточуючих.
3. Незаконна підприємницька діяльність при виробництві та реалізації нафтопродуктів (переробка вуглеводнів на підпільних міні-заводах без дотримання технологічних умов).
4. Привласнення нафтопродуктів з використанням свого службового становища. Використання службових та посадових повноважень значно збільшує ступінь суспільної небезпеки такого роду злочинців, оскільки завдяки наданим їм повноваженням вони мають доступ до секретної інформації.
5. Зловживання при підтриманні запасів держрезерву. Нафтопродукти є стратегічно важливим продуктом та обов’язково у визначеному обсязі та якості знаходяться у Державному резерві. Внаслідок своїх природних властивостей бензин втрачає своє октанове і якість його може змінюється.
6. Привласнення експортної виручки шляхом здійснення зустрічних закупок в режимі товарообміну (бартер, кліринг, зустрічні закупівлі – угоди «світч»).
7. Викрадення нафти та газу шляхом фальсифікації даних про втрати.
8. Заниження реального обсягу нафтопродуктів при транспортуванні, в тому числі за кордон.
9. Переведення активів нафтогазових компаній в офшорні зони та ухилення від сплати податків.
106. Проблеми незаконного обігу радіоактивних речовин.
Згідно Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ) під незаконним обігом розуміють злочинні або несанкціоновані дії по відношенню до ядерних та інших радіоактивних матеріалів, які можуть включати імпорт, експорт, володіння, продаж, постачання, переміщення, використання, зберігання, захоронення або передачу зазначених матеріалів.
Події у багатьох районах світу, як і раніше свідчать про триваючі переміщеннях радіоактивних матеріалів поза регулюючими і законними структурами. Такі переміщення можуть бути або навмисними, або ненавмисними. Навмисні - це незаконні переміщення радіоактивних матеріалів, включаючи ядерний матеріал, в терористичних, політичних цілях або в цілях отримання незаконного прибутку, в цілому розглядаються як незаконний обіг. Найчастіше переміщення поза рамками регулюючого контролю виявляються за своїм характером ненавмисними. Прикладом ненавмисного переміщення може бути перевезення сталі, забрудненої розплавленим радіоактивним джерелом, за яким був втрачений належний контроль. Такий вантаж може становити загрозу здоров'ю та безпеці відповідного персоналу, а також населення в цілому.
97. Особливості тіньової економіки
Тіньова економіка — господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. «Тіньові» підприємства не перерозподіляють власних доходів до бюджетів та державних цільових фондів, вони не сплачують податки, збільшуючи власні прибутки.
Виділять три види тіньової економіки [3]:
«Друга» тіньова економіка — це заборонена законом економічна діяльність працівників «білої» (офіційної) економіки, яка приводить до прихованого перерозподілу раніше створеного національного доходу. З точки зору суспільства у цілому «друга» тіньова економіка не виробляє ніяких нових товарів чи послуг: вигодами, які отримуються від «другої» економіки, користуються одні люди за рахунок втрат, які несуть інші люди.
«Сіра» тіньова економіка — економічна діяльність по виготовленню та реалізації звичайних товарів та послуг яка дозволена законом, але не реєструється (переважно дрібний бізнес). На відміну від «другої» економіки, яка невідривно пов'язана з «білою» (офіційною) економікою та паразитує за її рахунок, «сіра» економіка функціонує автономно. У цьому секторі виробники або свідомо ухиляються від офіційного обліку, не бажаючи нести витрати (пов'язані з отриманням ліцензій, сплатою податків тощо), або звітування про такий вид діяльності взагалі не передбачено.
«Чорна» тіньова економіка (економіка організованої злочинності) — заборонена законом економічна діяльність, яка пов'язана з виробництвом та реалізацією заборонених та дефіцитних товарів та послуг. «Чорною» економікою у широкому значені можна вважати всі види діяльності, які повністю виключені з нормального економічного життя, оскільки вони вважаються несумісними з ним й такими, що його руйнують (наприклад, наркобізнес, грабунки тощо).
Особливості тіньової економіки в україніГоловними технологіями тінізації економіки і, відповідно, основними формами прояву тіньових доходів у сучасній Україні є такі:
1.Тіньова зайнятість і нелегальне виробництво товарів і послуг.
2.Приховування прибутків підприємств і доходів громадян від оподаткування, необґрунтовані податкові пільги та заборгованість із заробітної плати.
3. Шахрайство у фінансово-кредитній сфері та у ціноутворенні.
4.Масове розкрадання державної власності, в тому числі у процесі її роздержавлення та приватизації.
5.Кримінальний бізнес з торгівлі наркотиками, зброєю, людьми, інтелектуальною власністю та ін.
6.Комп'ютерна злочинність.
7.Відмивання "брудних" грошей (капіталу).
З огляду на це, стратегія боротьби з негативними проявами тіньової економіки має бути комплексною, тобто поєднувати політичні, економічні, законодавчі, силові та організаційні заходи.
107.. Нормативно-правова база забезпечення енергетичної безпеки у світі
Організації що забезпечують нормативно правову базу енергетичної безпеки у світі
Міжнародне енергетичне агентство
Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) є провідним світовим міжнародним урядовим форумом науково-технічної співпраці в області мирного використання ядерної технології. Згідно з Статутом двома основними цілями діяльності МАГАТЕ є контроль за мирним використанням атомної енергії і забезпечення того, що допомогу МАГАТЕ не буде використано у військових цілях.
МАГАТЕ встановлює стандарти ядерної безпеки і захисту довкілля, надає країнам-членам технічну допомогу, а також заохочує обмін науковою і технічною інформацією щодо ядерної енергії.
Однією з важливих функцій Агентства є забезпечення того, що ядерні матеріали і обладнання для атомних станцій не використовуватимуть для військових цілей. Система безпеки МАГАТЕ базується на суворому контролі за використанням ядерних матеріалів, які здійснюють на місцях інспектори МАГАТЕ
ОПЕК- картель, створений нафтовидобувними державами для стабілізації цін на нафту. Членами даної організації є країни, чия економіка багато в чому залежить від доходів від експорту нафти. Основна мета організації — контроль над світовими цінами на нафту.
Агентство по взаємодії регуляторів енергоринку ЄС
Документи:
Енергетична хартія
Хартія Європейської безпеки
Зелена книга (єдина енергетична політика ЄС)
Ініціатива прозорості видобувних галузей (ЕІТІ)
116. Концепція стійкого розвитку як універсальний механізм досягнення економіко-екологічної безпеки.
Сталий ро́звиток (англ. Sustainable development) — загальна концепція стосовно необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства і захистом інтересів майбутніх поколінь, включаючи їхню потребу в безпечному і здоровому довкіллі.
Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:
Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.
Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.
Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на благополучніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф — злидні, які стали у світі звичайним явищем.
Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.
Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.
Приклади впровадження концепції
Будівництво доріг, будівель має супроводжуватися відповідним зростанням зелених насаджень — щоб не погіршувати стан довкілля.
Зростання виробництва зерна не повинно супроводжуватися виснаженням чи іншим погіршенням якості ґрунту.
Видобування корисних копалин (наприклад металевих руд, вугілля) має супроводжуватися створенням підприємств, що не залежать від цього видобутку. Таким чином, щоб після вичерпання майбутні покоління (а часто й поточні) не мали економічних проблем.
У приватному сенсі — заробітна плата повинна компенсувати витрати на відновлення здоров'я, погіршене через виконувану роботу.
Медичні препарати та хірургічні операції повинні не лише вирішувати поточну проблему, але й не призвести до погіршення стану здоров'я пацієнта у майбутньому, часто це включає і здоров'я наступних поколінь.
Навчання та використання праці жінок не повинне приводити до відмови від виконання основного обов'язку — народження дітей. Фактично найбільша шкода, яка може бути завдана майбутнім поколінням — це пряме їх знищення.
108.Підходи до забезпечення енергетичної безпеки держави.
Гарантування державою енергетичної безпеки це досягнення стану технічно надійного, стабільного, економічно ефективного та екологічно прийнятного забезпечення енергетичними ресурсами економіки та соціальної сфери країни, а також створення умов для формування і реалізації політики захисту національних інтересів у сфері енергетики.
На формування раціональної структури паливно-енергетичного балансу країни впливають наступні фактори: 1)рівень забезпечення країни власними ресурсами, 2)енергетична місткість наявних енергоресурсів, 3)економічна ефективність використання палива, 4)пріоритети розвитку окремих галузей економіки, 5)вартість технологій перетворення первинних енергоресурсів та коефіцієнт корисної дії технології їх перетворення, 6)екологічні вимоги до застосування технологій перетворення енергоресурсів.
Головними напрямами підвищення рівня енергетичної безпеки є:- збільшення видобутку і споживання власних енергоресурсів
- активне впровадження політики енергозбереження та заходів щодо зменшення енергоємності всього господарського комплексу країни
- модернізація підприємств паливно-енергетичного комплексу
- розвиток відновлювальної енергетики
- диверсифікація поставок палива
Сучасна система державного регулювання паливно-енергетичного комплексу країни
Головні заходи щодо зниження енергетичної залежності є: - Підвищення рівня власного виробництва ПЕР (за рахунок зростання обсягів їх видобутку, зменшення абсолютного рівня імпорту, ефективного та оптимального енергоспоживання)
- Диверсифікація джерел зовнішнього постачання ПЕР, забезпечивши не менш 3-х джерел постачання по кожному виду енергоресурсів з 25-30% забезпечення від загального обсягу
- Забезпечення внутрішньої енергетичної незалежності (монополії, запаси, державний контроль)
109
110.Загрози енергетичній безпеці в умовах посилення конкуренції на глобальному та регіональному ринках енергетичних ресурсів.
Енергетична безпека держави передбачає такий стан економіки, який забезпечує захищеність національних інтересів у енергетичній сфері від наявних та потенційних загроз внутрішнього та зовнішнього характеру, дає змогу задовольняти реальні потреби в паливно-енергетичних ресурсах для забезпечення життєдіяльності населення та надійного функціонування національної економіки в режимах звичайного, надзвичайного та воєнного стану.
Основними загрозами енергетичній безпеці є: - висока енергоємність ВВП, - висока частка імпорту палива з однієї країни в загальному його обсязі, - висока частка домінуючого паливного ресурсу у споживанні енергоресурсів, - значний знос основних виробничих засобів підприємств паливно-енергетичного комплексу, - недостатній обсяг видобутку джерел енергії (нафта, газ, вугілля), - неповне завантаження транзитних частин нафтогазотранспортних систем.
Загроза наростання регіональних енергетичних диспропорцій полягає в збільшенні кількості країн і великих регіонів, розвиток яких не є забезпеченим власними енергоресурсами. Швидке зростання залежності від імпорту енергії демонструють найбільш швидко розвиваються (Китай, Індія), які поки не можуть гарантувати собі стійкість енергетичного імпорту.
Окремо тут варто сказати про проблему енергетичної бідності. На думку експертів Світового Банку, зараз на перший план виходять проблеми відсутності доступу значного числа найбідніших верств населення до екологічно чистої та економічно доступної енергії, включаючи електрику. За умови збереження існуючої тенденції, до 2030 р. електрикою не зможуть користуватися 1.4 мільйона чоловік, всього на 200 мільйонів менше, ніж сьогодні.
111.Концептуалізація енергетичної безпеки в європейському контексті.
Енергетична безпека в Європі може забезпечуватися лише через активну політику Європейського Союзу в напрямі просування своїх стандартів відносин в енергетичній сфері в країнах-транзитерах і країнах-постачальниках. Практичним відображенням має слугувати набрання чинності Європейською енергетичною хартією поширення положень Директиви 2003/55/ЕС і Регламенту ЕС 1775/2005 на всі задіяні сторони і поліпшення прозорості роботи енергетичних компаній.
Головними постачальниками газу до країн ЄС є Росія, Норвегія, Алжир, країни Центральної Азії, Лівія, Єгипетта інші. ВидобуваннягазувкраїнахЄСзначноскорочується, а споживання збільшується, що робить ЄС у перспективі залежнимвід газопостачання. За прогнозами, опублікованими в Зеленій книзі ЄС, в наступні 25 років залежність ЄС від газопостачання сягне 80%. Майже увесь газ (90%), що отримує ЄС, транспортується трубопроводами. Лише 10% займає ЗПГ (зріджений природній газ).
119. Конвенції з урегулювання проблем сфери екологічної безпеки.
Конвенція із запобігання забруднення моря скиданнями відходів та інших матеріалів (Лондонська конвенція) – конвенція, прийнята 29 грудня 1972 року, метою якої є сприяти ефективній боротьбі з усіма джерелами забруднення моря та вжиттю усіх можливих заходів для попередження забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів, які можуть складати небезпеку для здоров'я людини, завдати шкоди живим ресурсам та життю в морі, завдати шкоди зонам відпочинку чи перешкоджати іншим законним видам використання моря.
Бернська Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі від 1979 року набула чинності першого червня 1982-го. Мета конвенції полягає в наступному: збереженні дикої флори та фауни та їхніх природних місцеперебувань; заохоченні співпраці між державами в галузі охорони природи; моніторингу та контролі стану вразливих видів та видів, що знаходяться під загрозою зникнення; допомозі в виданні законодавчих актів та проведенні наукових досліджень з охорони природи.
Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р - міжнар.-правовий документ, розроблений під егідою Європейської економічної комісії ООН (ЄЕК ООН) та підписаний 13.XI 1979 у м. Женеві (Швейцарія). Метою Конвенції є співробітництво держав у боротьбі з перенесенням речовин, що забруднюють повітря, на великі відстані, розробка широкої програми моніторингу та оцінки перенесення таких речовин на великі відстані, вивчення наслідків перенесення забруднювачів повітря на великі відстані та пошук світовою спільнотою шляхів вирішення проблеми.
Ра́мкова конве́нція ООН про змі́ну клімату — є стрижнем зусиль світової спільноти з відвернення глобального потепління. Конвенція була прийнята в червні 1992 року на Світовому самміті в Ріо-де-Жанейро і введена в дію в березні 1998 року. Головною метою Конвенції є "стабілізація концентрації парникових газів в атмосфері на рівні, що запобігає небезпечному антропогенному втручанню в кліматичну систему."
117. Підходи до охорони навколишнього середовища в контексті забезпечення міжнародної екологічної безпеки
Механізм правового забезпечення екологічної безпеки - сукупність державно-правових підходів, спрямованих на регулювання діяльності, спроможної посилювати рівень екологічної безпеки, попередження погіршеня екологічної обстановки та виникнення небезпеки для населення та природних систем, локалізацію проявів екологічної небезпеки.
Організаційно-превентивний підхід - комплекс юридично значимих дій, які спрямовані на виявлення екологічно небезпечних об’єктів, зон, територій і видів діяльлності, впровадження і застосування важелів щодо попередження виникнення екологічної небезпеки.
Регулятивно- стимулюючий підхід - система юридичних норм і правил, спрямованих на регулювання відносин , забезпечення дотримання пріоритетів, нормативів, стандартів, лімітів та інших вимог у галузі екологічної безпеки.
Розпорядчо-виконавчий підхід - цілеспрямована діяльність спеціально уповноважених органів щодо реалізації заходів та функцій в сфері забезпечення екологічної безпеки.
Забезпечувальний підхід – система юридично значимих дій, спрямованих на попередження екологічних правопорушень, захист права людини на екологічну безпеку і пов’язаних з ним інших екологічних прав та застосування до осіб засобів державно-правового примусу у рвзі порушення ними вимог і норм екологічної безпеки.
118. Міжнародні організації, що провадять діяльність з охорони навколишнього середовища.
Важливе значення в галузі охорони навколишнього природного середовища мають спеціалізовані автономні установи Організації Об'єднаних Націй (ООН). Найголовніші з них: - ЮНЕП (від англ. UNEP — United Nations Environmental Program — програма ООН по навколишньому середовищу). Створена 1973 р., координує всі види діяльності в галузі захисту навколишнього середовища, розробляє програми подальших спільних дій у цій галузі. - ЮНЕСКО (від англ. UNESCO — United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization – Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). Існує з 1946 р. с ціллю сприяння миру і міжнародній безпеці, співпраці між державами в сфері освіти, науки і культури. У рамках ЮНЕСКО розроблені і успішно здійснюються ціла низка важливих наукових природоохоронних програм: “Людина і біосфера”, “Міжнародна гідрологічна програма”, “Програма вивчення Світового океану”, ЮНЕП, МБП. - ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), створена 1946 р. Її головне завдання – охорона здоров’я народів світу, про що зазначено в її статуті, що передбачає вжиття заходів щодо оздоровлення і підтримання належної якості оточуючого людину середовища. - МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), створена у 1957 р. Одним із найголовніших своїх завдань вважає сприяння запобіганню несприятливих наслідків мирного використання атомної енергії, забезпечуючи тим самим підтримання здоров'я і благополуччя людей. - МСОП (від англ. IUCN – International Union for the Conservation of Nature – Міжнародний союз по охороні природи), створений 1948 р. у Фонтенбло (Франція) за ініціативою ЮНЕСКО.
113. Екологічна складова в контексті міжнародної безпеки.
Екологічна безпека це комплекс заходів спрямованих на зниження шкідливих наслідків сучасного промислового виробництва і викидів в атмосферу
Екологічна безпека реалізується на:
-глобальному,
-регіональному
-локальному рівнях
На глобальному рівні екологічна безпека забезпечується через прогнозування і відстеження процесів в стані біосфери в цілому і складових її сфер (глобальна зміна клімату, парниковий ефект, озоновий екран, опустелювання планети, забруднення Світового океану) (ООН, ЮНЕСКО, ЮНЕП)
Регіональний рівень включає великі географічні або економічні зони, а іноді території декількох держав. Контроль і управління здійснюються на рівні уряду держави і на рівні міждержавних зв'язків (об'єднана Європа, Союз африканських держав)
На цьому рівні система управління екологічною безпекою включає в себе:
екологізацію економіки
нові екологічно безпечні технології
витримування темпів економічного розвитку, які не перешкоджають відновленню якості навколишнього середовища і сприяють раціональному використанню природних ресурсів
Локальний рівень включає міста, райони, підприємства металургії, хімічної, нафтопереробної, гірничодобувної промисловості та оборонного комплексу, а також контроль викидів, стоків, та ін.
Рішення конкретних локальних проблем визначає можливість досягнення мети управління екологічною безпекою регіонального та глобального рівнів
До основних критеріїв екологічної безпеки відносять:
-Біологічні
-Екологічні
-Ландшафтні і географічні
-Ресурсні
-Політико-інформаційні
-Моральні й правові
-Індивідуальні
-Генетичні
-Соціальні
-Психологічні
-Економічні
-Технічні
114. Науково-технічний прогрес та його екологічні наслідки.
Забруднення природного середовища — це таке привнесення в геосистему різних речовин і сполук, за якого перевищуються граничні концентрації, а отже, і місткість геосистеми.
На сьогоднішній день існують наступні глобальні проблеми: безпосереднє забруднення навколишнього середовища; збільшення масштабів сировинних ресурсів природного походження.
Видобуток вугілля супроводжується відкачуванням сотень мільйонів тонн води, нафти — навпаки закачуванням, а за останніми даними, водоспоживання подвоюється приблизно кожні 10 років, причому найбільша кількість води йде на зрошення (57%). Промисловість використовує 30%, на побутові потреби населення йде 6%, сільськогосподарське будівництво споживає 4%, рибне господарство — 3%.
Обидві проблеми тісно пов'язані, бо друга викликає першу. Окремі види забруднень особливо помітно впливають на екологічні системи і залежить це не лише від масштабів виробництва. Багато технологій розроблено без урахування екологічного фактора, часто вони малоефективні щодо одержання кінцевого продукту, але завдають значної шкоди природі.
Прикладом того, як технічний прогрес може обертатись регресом, є механічний обробіток грунту. Створені потужні трактори, плуги, культиватори і борони, які можуть обробляти грунт на глибину 27 см і більше. Виявилось, що підвищення інтенсивності механічного обробітку грунту порушує його мікроструктуру, негативно позначається на врожайності і стимулює ерозію. Застосування потужнішої (а відповідно і важчої) техніки призводить до збільшення механічного тиску на грунт.
115. Міжнародні зусилля країн у підтримці клімату та збереженні екосистеми.
Вперше основні принципи міжнародної екологічної співпраці були узагальнені в Декларації Стокгольмської конференції ООН (1972). В сучасному розумінні вони викладені в Декларації конференції ООН в Ріо-де-Жанейро (1992). Ці принципи включають наступні ідеї: - люди мають право на здорове і плодотворне життя в гармонії з природою; - розвиток задля благополуччя теперішнього покоління не повинен здійснюватись на шкоду інтересів розвитку наступних поколінь та на шкоду довкіллю; -  держави мають суверенне право розроблювати свої власні ресурси, але без шкоди довкіллю за межами їх кордонів та ін.
Можна виділити такі форми міжнародної співпраці у сфері природокористування.
1. Парламентське співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології. 2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН. 3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об’єктів. 4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.
Однією із основних форм міжнародної співпраці щодо вирішення проблем навколишнього середовища є укладання договорів та інших видів міжнародних угод. Двосторонні і багатосторонні угоди і міжнародні конвенції використовуються з метою координації природоохоронних заходів різних країн. Учасниками таких угод є держави, які мають спільні проблеми або інтереси.
Приклад: Кіо́тський протоко́л — міжнародна угода, що зобов'язує розвинуті країни та країни з перехідною економікою скоротити або стабілізувати викиди парникових газів у 2008–2012 роках до рівня 1990 року, це додатковий документ до Рамкової конвенції ООН зі змін клімату, підписаної 1992 року на міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро.
112.Енергетична безпека у світі: регіональні особливості.
Загроза наростання регіональних енергетичних диспропорцій виявляється у збільшенні кількості країн і великих регіонів, розвиток яких не забезпечено власними енергоресурсами Якщо в 1990 р. такі держави виробляли 87% світового ВВП, то на початку XXI ст. — уже 90%. Основну частину прогнозних енергоресурсів мають Північна Америка і країни СНД, їм також належить велика частина розвіданих запасів (далі йдуть зона Перської затоки й Австралія). Особливо різко зросла залежність від імпорту енергії країн, що швидко розвиваються, — Китаю, Індії та ін. Зокрема, Азія вже сьогодні 60% своїх потреб у нафті забезпечує за рахунок імпорту, а до 2020 р. імпорт має покривати до 80% попиту. Окремо потрібно сказати про проблему енергетичних злиднів. Найбідніші верстви населення в багатьох країнах не мають доступу до екологічно чистої і економічно прийнятної енергії, у тому числі і до електрики. Якщо існуючі тенденції збережуться, в 2030 р. електрикою не зможуть користуватися 1,4 млн людей, всього на 200 млн менше, ніж сьогодні.
Путеводитель
Сутність категорії «безпека» та її класифікація.
Генезис та еволюція системи міжнародної безпеки, її сучасні рівні.
Структура сучасної системи міжнародної безпеки та її принципи.
Національна безпека та система національно-державних інтересів.
Поняття «небезпека» та її типологія.
Основні функції системи безпеки держави.
Підходи до визначення сукупної сили держави.
Значення статусу держави за фактором «економіка» в інтегральній оцінці сили держави.
Система міжнародної безпеки: структура, принципи, сучасні характеристики.
Регіональні та глобальні загрози міжнародній безпеці.
Проблеми безпеки на Близькому та Середньому Сході.
Формування регіональної безпеки на євразійському пострадянському просторі.
Проблеми безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
Особливості системи регіональної безпеки в Європі.
Геополітичні загрози сучасної міжнародної системи безпеки.
Операційні моделі міжнародної безпеки.
Система колективної безпеки країн.
Переваги та вади режиму колективної безпеки в умовах глобалізації.
Механізм гарантування національної безпеки позаблокових країн.
Механізм гарантування національної безпеки позаблокових країн.
Вплив глобалізації на систему міжнародної безпеки.
Сутність поняття «міжнародний конфлікт», його класифікація.
Фази розвитку міжнародного конфлікту.
Роль НАТО у формуванні сучасної системи міжнародної безпеки.
Участь Європейського союзу у формуванні та трансформації систем міжнародної безпеки.
Сучасна роль ОБСЄ у становленні і розвитку системи міжнародної безпеки.
Засоби та інструменти міжнародного впливу на недопущення військових конфліктів.
Феномен міжнародного збройного втручання як центральної проблеми формування нової системи міжнародної безпеки.
Комплекс реального і потенційного розповсюдження зброї масового знищення.
Глобальний характер загрози міжнародного тероризму.
Внутрішні збройні конфлікти та миротворча діяльність.
Сутність поняття «національна економічна безпека».
Сутність і характеристика класифікації загроз економічній безпеці суб’єктів господарювання.
Особливості взаємозв’язку та взаємодії рівнів національної економічної безпеки.
Критерії та індикатори національної економічної безпеки.
Характеристика індикаторів і критеріїв оцінки макроекономічної безпеки України.
Загальна характеристика підсистем економічної безпеки України.
Передумови та фактори формування економічної безпеки вітчизняних суб’єктів господарювання.
Сучасні загрози економічній безпеці країн Європейського Союзу.
Основні фактори формування економічної безпеки на пострадянському просторі.
Національний економічний інтерес в глобальному вимірі.
Особливості реалізації національних економічних інтересів України в екзогенній сфері.
Реалізація національних інтересів країн у зовнішньоекономічній сфері.
Сучасний інструментарій забезпечення економічної безпеки країн.
Місце людського капіталу у формуванні національної економічної безпеки.
Характер впливу дезінтеграційних процесів на міжнародні конфлікти.
Сучасна роль ООН у збереженні миру і реалізації миротворчих операцій.
Види миротворчих операцій ООН.
Ключові причини міжнародних гуманітарних операцій.
Міжнародний тероризм як форма асиметричної війни.
Характеристика участі НАТО та Європейського союзу у боротьбі з міжнародним тероризмом.
Участь України в боротьбі з міжнародним тероризмом.
Сутність поняття «міжнародна інформаційна безпека» та ключові моделі її забезпечення.
Ідентифікація загроз міжнародній інформаційній безпеці та сфери їх прояву.
Підходи розвинутих країн та країн, що розвиваються, до проблем міжнародної інформаційної безпеки.
Ключові напрями дій світової спільноти із забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.
Особливості європейської регіональної системи захисту інтелектуальної власності.
Характеристика американської та японської систем захисту інтелектуальної власності.
Масштаби і характеристика сучасного інформаційного розриву країн світового співтовариства.
Інформаційні війни та технології їх реалізації.
Діяльність ООН у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.
Сучасна інформаційна політика України: міжнародна стратегія та національна специфіка.
Ключові підходи до визначення сутності фінансової безпеки та характеристика факторів, які її визначають.
Підсистеми фінансової безпеки та їх взаємозв’язок.
Система показників оцінки рівня фінансової безпеки: підходи МВФ та вітчизняна практика.
Сутність та характеристика офшорних зон, їх вплив на міжнародну фінансову безпеку.
Типізація офшорних зон та механізми їх використання.
Вплив глобальної фінансової кризи на різні країни та регіони.
Характеристика заходів виходу з країн з глобальної фінансової кризи.
Глобальні фінансові дисбаланси: сутність та масштаби.
Напрямки вдосконалення діяльності інститутів глобального фінансового менеджменту.
Головні підходи до визначення сутності операцій з відмивання «брудних грошей» та канали відмивання.
Характеристика способів одержання злочинних грошей та організовані структури, що забезпечують їх відмивання.
Стадії процесу відмивання «брудних грошей», характеристика механізмів відмивання на стадії розміщення.
Механізми відмивання «брудних грошей» на стадіях маскування та інтеграції.
Джерела інформації та основні заходи з розпізнавання операцій, пов’язаних з відмиванням «брудних грошей».
Функціональні компетенції міжнародних організацій у сфері боротьби з відмиванням «брудних» грошей.
Характеристика законодавства України у сфері боротьби з відмиванням «брудних грошей».
Характеристика рекомендацій ФАТФ у сфері протидії відмиванню «брудних грошей».
Асиметричність виробництва та споживання продуктів харчування у сучасному світі.
Сутність продовольчої безпеки, умови та заходи її досягнення.
Ключові критерії визначення рівня продовольчої безпеки країн.
Характеристика структури споживання продуктів харчування у країнах з різним рівнем соціально-економічного розвитку.
Сучасна система забезпечення продовольчої безпеки у провідних країнах світу.
Роль ГМО у забезпеченні глобальної продовольчої безпеки.
Світовий досвід регулювання безпечності продуктів харчування та розв’язання глобальної продовольчої безпеки.
Головні напрямки реформування агропромислового сектору України в контексті забезпечення національної продовольчої безпеки.
Поняття та специфіка тіньової економіки.
Сутність економічної злочинності та її види.
Законодавчі та економічні засоби легалізації тіньового бізнесу.
Тіньова економіка як суспільне явище: позитивні та негативні прояви.
Неформальна економіка, її сутність та види.
Умови існування тіньової економіки в країнах з різним рівнем соціально-економічного розвитку.
Шляхи детінізації економіки.
Методи оцінки тіньової економіки.
Тіньова економіка в Україні, форми її прояву.
Практичні види та специфіка тіньової економіки.
Світова практика детінізації економіки.
Паливно-енергетичний комплекс в системі національної економічної безпеки країни.
Сутність енергетичної безпеки держави, її основні аспекти.
Паливно-енергетичний баланс країни, сутність та методика та підходи до формування.
Сучасні тенденції світового енергоспоживання.
Рівень забезпеченості країн паливно-енергетичними ресурсами та глобальна асиметрія їх розміщення.
Важелі державного регулювання у сфері забезпечення енергетичної безпеки.
Характеристика злочинів у нафтогазовому комплексі.
Проблеми незаконного обігу радіоактивних речовин.
Нормативно-правова база забезпечення енергетичної безпеки у світі.
Підходи до забезпечення енергетичної безпеки держави.
Енергетичне співробітництво в умовах нових викликів у світовій енергетиці.
Загрози енергетичній безпеці в умовах посилення конкуренції на глобальному та регіональному ринках енергетичних ресурсів.
Концептуалізація енергетичної безпеки в європейському контексті.
Енергетична безпека у світі: регіональні особливості.
Екологічна складова в контексті міжнародної безпеки.
Науково-технічний прогрес та його екологічні наслідки.
Міжнародні зусилля країн у підтримці клімату та збереженні екосистеми.
Концепція стійкого розвитку як універсальний механізм досягнення економіко-екологічної безпеки.
Підходи до охорони навколишнього середовища в контексті забезпечення міжнародної екологічної безпеки.
Міжнародні організації, що провадять діяльність з охорони навколишнього середовища.
Конвенції з урегулювання проблем сфери екологічної безпеки.
Участь України в механізмах Кіотського протоколу

Приложенные файлы

  • docx 18070941
    Размер файла: 221 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий