lektsiyi_lyud_i_svit_1-2-3-4-5


1. Вступ.
1.1. Поняття людини як біосоціальної істоти. Індивідуальність як феномен людини. Особа. Особистість. Персона. Громадянин.
4914900607060Основною ідеєю курсу «Людина і світ» є визнання людини як найвищої цінності на Землі і окреслення найбільш перспективних шляхів формування особистості, яка поєднує в собі патріотизм і любов до своєї Вітчизни.
02851150Світогляд – це система поглядів, звернених на об’єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтири. Із власного життєвого досвіду ви вже знаєте, що без світоглядного вибору людина позбавлена повноцінної реальної діяльності. Сам світоглядний вибір є досить складним явищем. І визначають його насамперед такі основні моменти. По-перше, цей процес є індивідуально-особистим творенням людиною цілісної картини світу. Це творення ґрунтується на прагненнях і бажаннях людини, воно визначене нестримною жагою до усвідомлення нею цілей, мети і характеру своєї діяльності. Тобто шлях до того, чого прагне людина, вона вибирає і окреслює сама. По-друге, не кожна людина має здатність самостійно визначатись у світобаченні. Тому вона з необхідністю звертається до надбань світоглядної культури, які творяться як правило, видатними особистостями або творчими колективами. І, по-третє, людина тільки на рівні поєднання власного бачення світу і суспільно-узагальненого відношення до нього робить свій єдиний і неповторний світоглядний вибір – займає відповідну своїй душевно-природно-соціальній сутності життєву позицію.
Життєва позиція – це вихідний момент, початок діяльності людини в певному напрямі. Це те, з чого починається і чим закінчується життєвий шлях людини як особистості. У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «Людина –світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «Людина-світ»:
1.Онтологічний (онтологія-вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв’язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування. В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду, міфологічними, релігійними, науковими.
2. Гносеологічний (гносеологія – вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе, визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності, з’ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий. Оскільки самопізнання – стихійний процес, в якому сумнів цілком природний, цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини. Однією з форм пізнання є агностицизм – заперечення пізнавання світу. Так, у філософії І.Канта визначається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів – буття світу і людини в цілому непізнавані. Інша філософська концепція, наприклад гегелівська чи філософія марксизму, визначають можливість одержання повного й істинного знання.
3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності –пізнавальної, виробничої, моральної.
4. Аксіологічний (аксіологія – вчення про цінності) – це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-побутових і т.п.). Через аксіологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.
Іноді аспекти світогляду поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, а другий (гносеологічній) і четвертий (аксіологічний) – духовних відношень.
У виділених 4 аспектах світогляду його структура розкривається з погляду способів людської діяльності, типів відношень «людина-світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій. Світогляд ще можна поділяти на: буденний (світовідчуття) і теоретичний, індивідуальний і масовий.
Природно-історично склалося так, що теоретичними підвалинами формування життєвої позиції особистості постали такі основні типи світогляду як міфологія, релігія, наука і філософія. Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:
1. Міфологічний – це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (розумна Тварина з душею), а возвеличується, абсолютизується Природа.
2. Релігійний – це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (істота, що має тіло і душу, вірить у винятковість надприродного), а возвеличується, абсолютизується Надприродне (Бог, диявол та інш.)
3. Науковий - це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (Істота, яка пізнає і перетворює Світ), а возвеличується, абсолютизується Істина.
4. Філософський - це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (Істота, яка здатна бути мудрою), а возвеличується, абсолютизується Істина.
4000500863602171700996954476756985
Таке визначення основних теоретичних підвалин світогляду показує, що в реальній дійсності кожна особистість має неповторний, особливий світогляд, який є комплексним явищем і в якому переплітаються елементи міфічності, релігійності, науковості і філософічності. Одночасно в цьому переплетінні завжди переважають елементи того чи іншого світоглядного типу – тільки так світоглядно конкретизується життєва позиція людини.
Саме тому в повсякденному житті людина прагне такого світогляду, який відкрив би шлях до її власної економічної визначеності й захищеності, до її власного відносно високого рівня політичної свободи, духовної наснаги і душевного спокою. Такий світогляд як цілісне теоретичне явище, як «рецепт» для кожної особистості ще не вироблений, і що найважливіше - ніколи не буде вироблений. Однак людина має перебувати у постійному пошуку саме такого світогляду, знаючи що це прагнення є вічним, хоча мета недосяжна. Саме в цьому прагненні людина досягає високої прозорості власного світоглядного вибору й відповідно до нього намагається відбутись у світі. Абсолютної відповідності між світоглядним вибором і реальним процесом життя людини не було, немає і бути не може. Бо реальний процес життя людини, як правило, або далекий, або близький до її світоглядного вибору. Проте це не означає, що загальновідома фраза: «Обставини сильніші за нас» - цілком правильна. Річ у тім, що в тому чи іншому типі світогляду є свій рівень визначення місця людини у світі, її активності, її діяльності – її сили. Водночас, ця активність обмежується. Наприклад, міфологія пропагує безсилля людини щодо природи і т.д. Тому від того, як людина усвідомлює переваги тієї чи іншої світоглядної культури і її обмеженість, багато в чому залежить життя людини. Хоч обставини часто сильніші за людину, потрібно пам’ятати, що врешті-решт творцем цих обставин є сама людина. Якщо обставини гальмують рух людини до щастя, їх по-можливості потрібно змінити. Таке розуміння співвідношення світоглядного вибору і реального процесу життя людини приводить до загального висновку: завжди, в усі періоди історії людської цивілізації докорінних змін (у прогресивному чи регресивному аспекті) не відбувалось доти, поки докорінно не змінювався світогляд.
01043305 Індивід — поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття «індивід» несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Термін «індивід» разом з тим віддзеркалює родові, а не особистісні ознаки. Без групової ідентифікації неможлива соціалізація особистості. Проте, слід розуміти, що для становлення людини дуже важливими є процеси, протилежні соціалізації, процеси індивідуалізації. Соціалізація, важливою ознакою якої є формування соціально-рольових якостей особистості, є хоч дуже важливим, проте лише етапом розвитку людини. Він має змінитись процесами протилежної спрямованості, суть яких полягає у поверненні до індивідуальних особливостей людини, але не на індивідному, а на індивідуальнісному рівні. Трактовка особистості лише як соціального індивіду не може пояснити всіх феноменів і проявів особистісного, таких, як суб'єктна активність, надситуативна активність, творча ініціатива, вищі прояви таланту і геніальності людини та інших. Проте, навіть піднімаючись на вищі рівні розвитку індивідуальності, людина не перестає бути соціальною істотою, отже "феномен Ми" завжди залишається важливою складовою її психології, при цьому переважання групових ролей над особистісними ("феномен Ми") і домінуюче амплуа (при недостатній різноманітності особистісних ролей) можна розглядати, як дві форми збідніння індивідуальності. Можна говорити про таке поняття, як "людина рольова" тобто людина, в якої соціальність переважає над індивідуальністю. З точки зору проблеми розвитку особистості та індивідуальності "рольова людина" - це особистість без індивідуальності. Людина юрби - це, відповідно, індивід без індивідуальності, який втратив ознаки особистості, оскільки юрба знеособлює людину.
Проблема людини займає одне з провідних місць у суспільствознавстві. Сучасна наука розмежовує поняття «людина», «особа», «особистість», «персона», «громадянин».
457200019050Людина — вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це — біологічна істота, з іншого — творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.
Особа — людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються.
-114300429895Особистість — це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. Особистість по суті - це людина зі сформованим світоглядом, самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BC%D0%BE%D1%81%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C" \o "Самосвідомість" Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості.
Персона (від латів. persona) - в психології особа індивіда в тому вигляді, в якому вона представлена іншим, в протилежність автентичному Я. Термін, введений у вживання Карлом Юнгом, походить від назви маски, що використовувалася етруськими мімами. Згідно Юнгу, персона дає можливість індивідові взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина грає в нім. Це дорога досягнення компромісу між внутрішньою психологічною структурою особи і суспільством. Персона дає можливість індивідові пристосовуватися до вимог його оточення.
59436000З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».
Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

2. Соціалізація особистості.
-704857232652.1. Поняття «соціалізація». Родинна соціалізація. Сім’я. Гендерна соціалізація особистості
Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.
Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.
До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.
Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість — об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії.
Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:
1. Соціалізація дитини.
2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).
3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).
4. Соціалізація дорослих.
На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.
-114300-114300Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.
Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін. Можливий і такий випадок, коли те або інше завдання, невирішене в певному віці, зовні не позначається на її соціалізації, але через певний період часу (інколи досить значний) воно "виринає", що призводить до мовбито невмотивованих вчинків і рішень, до дефектів соціалізації. Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації - дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.
У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації — докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.
Розвиток особистості здійснюється в процесі її соціалізації, виховання та саморозвитку, що є компонентами цілісного процесу, а також під впливом великої кількості обставин, які умовно можна звести до таких груп: –  макрофактори (суспільства, держав, планета, світ і навіть космос); – мезафактори (етнокультурні умови, тип поселення, в яких живе і розвивається людина); –  мікрофактори (сім’я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, товариство ровесників, засоби масової інформації та інші інститути виховання).
Кожна дитина з появою на світ потрапляє у свою сім’ю, де в оточенні своїх батьків і рідних робить перші кроки, промовляє перші слова, де батьки піклуються про неї, оточують своєю любов’ю, турботою, ласкою. Потім дитина здобуває перші успіхи самостійності у дитячому садочку, приміряє перші дорослі ролі у учнівському колективі школи, здобуває знання про навколишній світ, вчиться долати перші незначні перешкоди, які зустрічаються на її шляху. Після закінчення школи, вже не 3810-5080дитина, а самостійна молода людина вступає у вищі навчальні заклади, де потрапляє у новий колектив - студентський, здобуває перші знання обраної професії і оволодіває практичними вміннями і навичками, намагається знайти своє місце у суспільстві, самовизначитись у своєму житті. Також саме у цей період життя молода людина прагне створити свою сім’ю, продовжити свій рід, народжуючи дітей. Закінчивши певний навчальний заклад, і здобувши ґрунтовні знання і вміння, молода людина потрапляє у новий колектив, влаштовуючись на певне місце роботи , де її також чекають нові успіхи і невдачі, творчі злети і падіння, де людина працюватиме на користь суспільства і буде отримувати від цього особисте задоволення – від того, що вона знайшла своє місце у житті, що зуміла самоствердитися, і. взагалі, що вона потрібна суспільству, бо виконує у ньому певну роль.
25146002017395Таким чином, людина від свого народження до смерті проходить великий і складний шлях свого життя, де вона зустрічається і взаємодіє з різними людьми і групами людей, потрапляє під вплив різних середовищ. Тому, що дане питання у сучасному суспільстві є досить актуальне і цікаве для дослідження як саме і яким чином конкретне середовище чи колектив людей впливають на формування особистості людини, її рис характеру, типу темпераменту, манер поведінки, чи залежить поведінка людини від того середовища, в якому вона перебуває.
Сім’я - це соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв’язками з подружжям, кровних родичів і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей. Вона забезпечує соціалізацію людини, самореалізацію особистості, захист від проблем, сприяє формуванню особистості з усталеною поведінкою.
00Сім'я є різновіковим колективом. Структура її багато в чому залежить від звичаїв, культурних і національних традицій, моральних та правових норм. У межах її формується система стосунків між старшими та молодшими, батьками і дітьми, що визначає психологічний клімат в сім'ї. Тут формується світогляд дитини, ставлення до навколишнього світу. Спільне ведення домашнього господарства впливає на рівень матеріальної забезпеченості, можливості самореалізації особистості, її смаки, уподобання, ціннісні орієнтації, культуру. У сім'ї дитина набуває вмінь і навичок в різних сферах суспільного життя, насамперед, навичок людського спілкування. Поступово в неї формується досвід сімейного життя, ставлення до родини.
Сучасні сім'ї різноманітні, і від того, в якій саме живе дитина, залежить, яким змістом наповнюється процес формування її особистості. Умовно сім'ї поділяють на благополучні та неблагополучні.
Благополучна сім'я — сім'я з високим рівнем внугрісімейної моральності, духовності, координації та кооперації, взаємної підтримки та взаємодопомоги, з раціональними способами вирішення сімейних проблем.
28575001837055Її благополуччя забезпечується гуманністю у взаєминах, вмінням любити і поважати одне одного. У ній існує висока координованість дій при вирішенні внутрісімейних проблем, взаємоповага і взаєморозуміння формують позитивну моральну атмосферу. Дитина почуває себе рівноправною в сімейному колективі: її люблять, але не балують, залучають до сімейної праці, водночас враховують її особисті інтереси та потреби. Матеріальна забезпеченість та освітній рівень батьків сприяють зміцненню дружби між батьками та дітьми, їх бажанню проводити разом вільний час, у довірливому спілкуванні вирішувати всі питання сімейного життя. Діти цінують поради батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній атмосфері дитина росте доброзичливою, гуманною, спокійною та оптимістичною. В неї формуються такі цінні соціальні якості, як доброта, взаємоповага, почуття впевненості.
Сучасні благополучні сім'ї мають і певні особливості: деякі батьки намагаються не стільки «формувати» особистість дитини, дисциплінувати її, скільки допомагати в її індивідуальному розвитку, добиватися емоційної єдності, розуміння, співчуття; в інших батьків мета — підготувати дитину до життя за допомогою тренування її волі, навчання на їх погляд необхідним та ко0800100рисним навичкам. Є батьки, які, крім цього, ще й прагнуть жорстко контролювати не тільки поведінку, а й внутрішній світ дитини, її думки, бажання тощо. Це призводить до глибоких сімейних криз, конфліктів, втрати навіть зовнішніх ознак благополучної сім'ї. Душевний дискомфорт змушує дитину шукати притулку в різних соціальних середовищах.
Неблагополучна сім'я — сім'я, яка через об'єктивні або суб'єктивні причини втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній виникають несприятливі умови для виховання дитини.
До неблагополучних належать:
— сім'ї, де батьки — алкоголіки, наркомани — ведуть аморальний спосіб життя. У таких сім'ях формування дитини спотворюється. Вона народжується слабкою, хворобливою, страждає на нервово-психічні захворювання, росте без турботи, опіки, не має найнеобхіднішого;
— сім'ї асоціальні. Члени конфліктують з морально-правовими нормами суспільства, схильні до правопорушень;
— сім'ї конфліктні. У них відбуваються постійні конфлікти між батьками, батьками і дітьми, що проявляються у сварках, суперечках, взаємних образах, грубощах, навіть бійках. Виникають такі сім'ї через брак у взаємостосунках між батьками взаєморозуміння, взаємодопомоги, щирості, морально-емоційної вихованості. Тут панують грубість, чвари, взаємні погрози, стійке незадоволення, що призводить до сімейної кризи. У дітей формуються підвищена збудливість, страх, невпевненість у своїх силах. Нестачу позитивних емоцій вони компенсують пошуком їх у вуличних компаніях, бродяжництві, вживанні алкоголю, наркотиків;
— сім'ї неповні. У них дитину виховує один з батьків, переважно матір. Виникають вони здебільшого внаслідок: розлучення подружжя, смерті одного з батьків, позбавлення батьківських прав тощо. У таких сім'ях спілкування з дітьми збіднене, часто вони відчувають труднощі побутового характеру, психологічний дискомфорт, тому нерідко їм не вистачає врівноваженості, доброзичливості, натомість виявляють надмірну роздратованість, байдужість;
— сім'ї, зовні благополучні. Систематично припускаються серйозних прорахунків у сімейному вихованні через низьку педагогічну культуру та неосвіченість (сім'ї, де взаємостосунки з дітьми є формальними; відсутня єдність у вимогах до дитини, наявні бездоглядність, надмірна батьківська любов або суворість у вихованні, застосовуються фізичні покарання тощо);— сім'ї соціального ризику. Це — соціально незахищені сім'ї, які потребують соціальної допомоги та підтримки (малозабезпечені, багатодітні, з дітьми-інвалідами, батьками-інвалідами, неповні). Вони не можуть повноцінно виконувати свої функції внаслідок складних соціальних умов.
3657600880745Еволюційна теорія соціалізації (стадій людського розвитку):
Стадія І - дитячий (немовлячий) період. Основна проблема: Довіра чи Недовіра. Немовля на основі рівня турботи і комфорту з перших днів упізнає, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малюки не плачуть і не сердяться в разі зникнення з поля зору дорослих, що турбуються про них. У разі непевного розв'язання цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитись на дальших стадіях.
Стадія II - вік 1-2 роки. Основна проблема - Автономія або Сором і Сумнів. Ситуація ускладнюється співпаданням навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання свої прав і непокірливості авторитету. А з іншого боку, батьки починають навчати дитину контролювати роботу свого кишечника. Підвищені вимоги в другому напрямку можуть закріпити в їх свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи її зусилля щодо самовизначення і досягнення автономності.
Стадія III - від 3 до 5 років. Основна проблема - Ініціатива або Почуття провини. Це період розвитку духовної активності, допитливості та уявлення. Усвідомлюється відмінність між хлопчиками та дівчатами, виявляється дух суперництва, що у прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому ґрунті можливі конфлікти, які в разі надмірної жорстокості дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.
4229100610235Стадія IV - молодший шкільний вік. Основна проблема - Старанність або Недбайливість. На цій стадії відбувається навчання індивідуальностей колективної навчальної роботи, формуються відносини зі вчителями та іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є надбання впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання виявляється в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.
Стадія V - підлітково-юнацький вік. Основна проблема - Становлення індивідуальності (ідентифікація) або Рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Водночас - це час пошуку свого місця в житті, вибір подальшого шляху (навчання, робота тощо). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінювання значущості якоїсь з них. Перша невдача може негативно вплинути на вибір роботи, друзів, супутника життя. Негативний результат може призвести до стресу.
Стадія VI - молоді роки. Основна проблема - Інтимність або Самотність. Головні цілі на цьому етапі - залицяння, одруження та інші види близьких стосунків. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом або ці стосунки розірвалися, то в подальшому це може виявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язках і незадоволеності цією сферою життя.
-114300887095Стадія VII - середній вік. Основна проблема - Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може спричинити невдачу навіть у якійсь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, який індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.
Стадія VIII (заключна) - старість. Основна проблема - Умиротворення або Відчай. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Красива умиротворена старість і відчай, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей - такими є межі прояву цієї стадії.
Гендерна соціалізація - це процес засвоєння людиною соціальної ролі, визначено для неї суспільством від народження, залежно від того, чоловіком або жінкою вона народилася. Гендерні уявлення особистості формуються під впливом гендерних стереотипів - набору загальноприйнятих норм і суджень, що стосуються існуючого в суспільстві становища чоловіків і жінок, норм їхньої поведінки, мотивів і потреб. Гендерні стереотипи закріплюють існуючі гендерні розбіжності і стають завадою до змін у сфері гендерних відносин. Гендерні ролі - норми та правила поведінки жінок і чоловіків, що ґрунтуються на традиційних очікуваннях, пов'язаних з їх статтю. Вони відрізняються в суспільствах з різною культурою і змінюються із часом.
Засвоєння індивідом культурної схеми гендера відбувається через конструювання розходжень між статями. Соціалізація чоловіків і жінок формується в різних соціально-психологічних умовах. Гендерна соціалізація включає дві взаємозалежні частини:
-освоєння прийнятих моделей чоловічого і жіночого поводження, відносин, норм, цінностей і стереотипів;
-вплив соціального середовища на індивіда з метою прищеплення йому визначених суспільством правил і стандартів поводження для чоловіків і жінок.
Засвоюються, насамперед, колективні, загальнозначущі норми. Вони стають частиною особистості і підсвідомо нею керують. Уся інформація, що пов'язана із диференційованим поводженням, відбивається у свідомості людини у вигляді гендерних схем. Основні агенти соціалізації - соціальні групи і контексти: родина, однолітки, засоби масової інформації, робота, клуби за інтересами, церква.
Механізмами для здійснення гендерної соціалізації є:
3543300186690-диференціальне посилення, коли прийнятне гендерно-рольове поводження заохочується, а неприйнятне - карається соціальним несхваленням;
-диференціальне наслідування, коли людина вибирає статево-рольові моделі в близьких їй групах - родині, серед однолітків, у школі - і починає наслідувати прийняте там поводження.
Статево-рольова соціалізація проводжується протягом усього життя людини, тільки з дорослішанням росте самостійність у виборі цінностей і орієнтирів.

3. Стереотипи та упередження.
3.1. Стереотипи та їх роль у житті людини і суспільства. Гендерні стереотипи. Поняття дискримінації. Ксенофобія. Расизм. Упередження. Толерантність.
Стереотипи — регулятори соціальних відносин, їх вирізняє економія мислення, своєрідний «захист», тобто виправдання власної поведінки, задоволення агресивних тенденцій, спосіб виходу групового напруження, стійкість. 3810621665
Класифікація стереотипів:
• антропологічні (проявляються у тому разі, якщо оцінка внутрішніх, психологічних якостей людини, оцінка її особистості залежить від її антропологічних ознак, тобто від особливостей фізичного вигляду);• етнонаціональні (виявляються тоді, коли психологічна оцінка людини опосередкована її належністю до тієї чи іншої нації, раси, етнічної групи);• соціально-cmamyсні (полягають в залежності оцінки особистісних якостей індивіда від його соціального статусу);• соціально-рольові (проявляються в підпорядкованості оцінки особистісних якостей індивіда його соціальній ролі, рольовим функціям);• експресивно-естетичні (визначаються залежністю оцінки особистості від зовнішньої привабливості людини: чим привабливішою здається зовнішність людини, тим позитивнішими особистісними рисами її наділяють);• вербально-поведінкові (пов'язані із залежністю оцінки особистості від зовнішніх особливостей — мови, міміки, пантоміміки та ін.).
В умовах нинішнього швидкого ритму життя стереотипи певною мірою нам допомагають. Вони економлять час, не примушуючи довго роздумувати над тим чи іншим питанням. Часу на обдумування певних явищ часто не вистачає, а установка 00дає можливість орієнтуватися в нашому швидкоплинному світі. Таким чином ми економимо свій час, звертаючи увагу лише на те, що для нас важливо. Проте, не все варто приймати просто на віру.
Список стереотипів, який склали британські вчені:
Всі жінки (окрім домогосподарок) зробили цікаві й запаморочливі кар’єри.
Погані одяг і зачіска — неодмінний атрибут розумних людей (вчених, наприклад).
У жінок три проблеми: зачіска, вага і критичні дні.
Жінки працюють там, де їх ніколи не зустрінеш у реальному житті. Наприклад, у портових доках (і виглядають як моделі).
Успіх кар’єри повністю залежить тільки від вашої здатності справити враження на вашого боса.
Чоловіки думають тільки про секс, але можуть і відволіктися — заради пива і футболу.
Мами завжди знають, що не так у дитини.
Будь–яка чоловіча дурість (наприклад, йти чистою кімнатою в брудних черевиках або засунути собаку в посудомийну машину і т.п.) зустрічається лише милою посмішкою дружини.
Одружені чоловіки можуть фліртувати з молоденькими дівчатами, але не більше.
Якщо ви працюєте в службі порятунку, то ви — найкраща людина в окрузі.
3543300748665До 60-х рр. психічні або поведінкові властивості, котрі ймовірно відрізняють чоловіків від жінок, називали статевими властивостями або відмінностями. У сучасному розумінні термін ґендер був уведений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером (Robert Stoller).
Гендер (англ. gender – стать, від лат. genus – рід) –стать, яку «приписали» даній людині від імені суспільства уповноважені на те органи, інакше – паспортна стать, або стать у документах.
Гендерні відмінності формуються у процесі соціалізації – навчання ролі чоловіків і жінок, який відбувається від перших днів народження до статевозрілого віку, і меншою мірою – пізніше. На це впливають сімейне виховання, школа, взаємодія з іншими дітьми та ігрова активність. Розуміння відмінностей між статями формується починаючи приблизно з двохрічного віку.
Гендерна система функціонує через ряд стереотипів – стандартних моделей поведінки, які напрацьовані у суспільстві і базуються на відповідному тлумаченні понять “чоловіче” і “жіноче”.
Вчені виділяють три умовні групи гендерних стереотипів:
Перша група стереотипів базується на відповідних уявленнях про психологічні риси та якості особистості чоловіків та жінок - стереотипи “maschile – feminnile”. Згідно з цими стереотипами чоловіки та жінки є протилежностями. Чоловікам приписується активне, творче начало, здатність вирішувати проблеми, застосовувати розвинуте логічне мислення та власну компетентність. Жіноче ж начало – природно-репродуктивне і тому жінка повинна бути покірною, залежною, емоційною. В основу виокремлення другої групи стереотипів покладені соціальні начала. Дана група стереотипів закріплює професійні роли чоловіків і жінок. Для жінки головними є ролі сімейні (жінка, мати, господарка), а для чоловіків – ролі професійні. До третьої групи гендерних стереотипів вчені відносять стандартизовані уявлення, які пов’язані з відмінностями у змісті праці – жіночої та чоловічої. Місце жінки - у сфері виконавчої та обслуговуючої праці, чоловіка - у сфері інструментальної праці, тобто творчої.
Упередження - це iррацiональне, негнучке ставлення до цiлої категорiї людей. Можливі i позитивнi упередження, але звичайно упередження являє собою негативнi почуття - антипатiю, ворожнечу, або навiть страх.
38106985Дискримiнацiя пов'язана iз свавiльною вiдмовою у привiлеях, престижi та владi тим членам меншин, чия квалiфiкацiя є такою ж самою, як і у членiв домiнантної групи. Упередження необов'язково поєднуються iз дискримiнацiєю; тому що мiжособовi стосунки не обов'язково будуються на єдностi ставленнь та дiй. У повсякденній промові терміни "забобон" і "дискримінація" часто взаємозамінні. Забобоном вважається упереджене відношення до членів іншої групи.
Вiдомий американський соцiолог Роберт Мертон iдентифiкує чотири види взаємовiдношення мiж упередженням та дискримiнацiєю і відповідних типiв iндивiдiв:
1) стiйкий ліберал - людина без упереджень, що не вдається до дискримiнацiї навіть під соціальним тиском за дискримінацiю;
2) нестiйкий лiберал - людина без упереджень, що вдається до дискримiнацiї пiд соцiальним тиском за дискримiнацiю;
3) нестiйкий антилiберал - упереджена людина, що не вдається до дискримi-нацiї під соцiальним тиском проти дискримiнацiї;
4) стiйкий антилiберал - упереджена людина, що непохитно дiє за тими поглядами, яких притримується, навiть коли є соцiальний тиск проти дискримiнацiї.
У 1948 році Загальна декларація прав людини заборонила всі форми расової й іншої дискримінації. Дискримінації заборонена у багатьох міжнародних документах з прав людини і в Лісабонській угоді, що заміняє Конституцію ЄС. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст.1) Набула чинності 4 січня 1969 р., для України — 7 квітня 1969 р.
Дискримінація має дві основні форми:
de jure (або правова), закріплена в законах;
de facto (або неофіційна), що укоренилася в соціальних звичаях.
Дискримінація de facto має місце в ситуаціях, де домінує група людей, що користується перевагами стосовно меншості. На відміну від дискримінації de jure, що може бути знищена шляхом зміни законів, дискримінацію de facto знищити не просто. Дискримінація de facto звичайно існує тривалий час, тому що вона міцно пускає коріння у звичаї або інститути товариства. Дискримінація етнічних груп є основним джерелом політичних конфліктів і сецесії (виходу із складу держави).
Види дискримінації: пряма і непряма дискримінація.
Пряма дискримінація характеризується як намір дискримінувати особу чи групу, наприклад, бюро з працевлаштування відкидає претендента певної національної ознаки (єврея, цигана та ін.) або житлова компанія не продає квартири для осіб «кавказької національності».
Непряма дискримінація зумовлена впливом політики або конкретних заходів: це відбувається тоді, коли формально нейтральні правила, критерії або практика ставлять де-факто особу або осіб певної меншини у невигідне становище у порівнянні з іншими. Прикладами можуть бути: мінімальний критерій росту для певної професії (завдяки чому серед заявників може бути виключено набагато більше жінок, ніж чоловіків);
Раси́зм — світогляд, а також політичні теорії і практики, що ґрунтуються на расовій дискримінації, на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду як-от колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо, тобто на раси, і різному ставленні до людей та їх спільностей залежно від їх приналежності до цих груп (рас). 38101020445
Ксенофо́бія від грецьких слів (ксенос), що означає «чужинець», «незнайомець», та (фобос), що означає «страх», — це система поглядів, що виявляється у нав'язливому страху стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного, або страх перед чужоземцями та ненависть до них. У науковій фантастиці ксенофобія — страх перед інопланетянами.
Протилежний випадок становить позитивна дискримінація, під якою розуміються політичні заходи, спрямовані на врахування статі, раси або етнічної приналежності суб’єкта з метою забезпечення рівності можливостей для представників груп населення, які піддаються або піддавалися раніше дискримінації. Є важливим чинником подолання гендерної нерівності, орієнтована на збільшення представленості жінок у сфері зайнятості, освіти і бізнесу, з яких вони були історично виключені.
-114300186690Толера́нтність — здатність індивіда сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до іншого (незвичного) способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань. Толерантність має свій діапазон, виходячи за який індивід втрачає можливість для нормального існування. Це також стосується і більших утворень; громада, нація, етнос, раса.
Емпа́тія (англ. empathy від (грец. «patho») — співпереживання) — розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої особи в формі співпереживання.

4. Конфлікти.
4.1. Поняття «конфлікт». Джерела виникнення конфліктів. Типи конфліктів. Зародження конфліктів та шляхи їх подолання. Місце конфліктів в людському спілкуванні.
3086100806450Конфлі́кт (від лат. conflictus — зіткнення або боротьба, ворожі відношення) — це ситуація, в якій кожна зі сторін намагається зайняти позицію несумісну з інтересами іншої сторони. Пальму першості в описанні соціального конфлікту більшість дослідників віддають Аристотелю, Платону, Т. Гоббсу, Ж.-Ж. Руссо та ін. Серед фундаторів соціологічної теорії конфлікту можна назвати К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля та ін. Так, наприклад німецький філософ, соціолог та конфліктолог Грегор Зіммель вважав конфлікт універсальним явищем, стверджуючи, що безконфлік тне суспільство не має механізму саморозвитку. Конфліктувати можуть громадські групи, групи тварин, окремі особистості і особини у тваринному світі і навіть технічні системи.
Типи конфліктів:
істинний конфлікт — реальне зіткнення між сторонами;
конструктивний конфлікт — конфлікт, що виник на ґрунті реально існуючих між суб'єктами протиріч;
випадковий конфлікт — конфлікт, що виник через непорозуміння чи випадковий збіг обставин;
зміщений конфлікт — конфлікт, що виник на помилковій підставі, коли справжня причина прихована;
невірно приписаний конфлікт — конфлікт, у якому справжній винуватець знаходиться в тіні, а у конфлікті задіяні учасники, які не мають до нього відношення, чи він виник завдяки випадковому збігу обставин;
помилковий конфлікт — суб'єкти сприймають ситуацію як конфліктну, хоча реальних причин для конфронтації немає;
020955потенційний конфлікт — існують реальні підстави для виникнення конфлікту, але поки що одна чи обидві сторони через ті або інші причини (наприклад, коли бракує інформації) ще не усвідомили ситуацію як конфліктну.
Види конфліктів:
1) конфлікти, пов’язані з різними цілями;
2) конфлікти, пов’язані з різним рівнем культури;
3) конфлікти, пов’язані з різними смаками;
4) конфлікти, пов’язані з різними цінностями;
5) конфлікти, пов’язані з діловими розбіжностями;
6) конфлікти, пов’язані з різними поглядами на ситуацію.
Причини виникнення конфлікту - це явища, події, факти, ситуації, які передують конфлікту і, при визначених умовах діяльності суб'єктів соціальної взаємодії, спричинюють його. Серед основних причин конфлікту:
• обмеженість ресурсів, які треба ділити;
• взаємозалежність завдань;
• розбіжності в меті;
• розбіжності в уявленнях і цінностях;
• розбіжності у манері поведінки і життєвому досвіді;
• незадовільні комунікації.
Основні фази конфлікту: 1) початкова фаза; 2) фаза підйому; 3) пік конфлікту; 4) спад конфлікту.
Фази конфлікту можуть циклічно повторюватися, наприклад, після фази спаду в першому циклі може початися фаза підйому другого циклу з проходженням фаз піку і спаду. При цьому можливості вирішення конфлікту в наступному циклі звужуються.
Таблиця. Співвідношення фаз і етапів конфлікту залежно від можливості його вирішення
Фаза конфлікту Етап конфлікту Можливості вирішення конфлікту, %
Початкова фаза 1.Виникнення і розвиток конфліктної ситуації
2.Усвідомлення конфліктної ситуації 90%
Фаза підйому 3.Початок відкритої конфліктної взаємодії 50%
Пік конфлікту 4.Розвиток відкритого конфлікту 5%
Фаза спаду 5. Вирішення конфлікту 20%
0211455Шляхи подолання конфлікту.
По-перше, за будь-яким конфліктом відверто чи приховано знаходяться інте реси людей, ось чому завжди слід вияснити, чи є у вас щось спільного в інтересах, незважаючи на наявність конфліктної ситуації. Необхідно проаналізувавши, зрозуміти, які існують розбіжності в особистих інтересах сторін стосовно до загального інтересу. Розібратися в суті інтересів вашого партнера і пояснити йому ваші бажання. Нарешті, обговорити, які можуть бути взаємні спільні кроки, аби можна було подолати конфлікт.
По-друге, прагнути такої згоди, яка б могла максимально задовольняти інтереси кожної із сторін, при цьому вести розмови чи переговори без образ, тим більше без ультимативних вимог.
По-третє, користуватися максимально об’єктивними і справедливими критеріями, показати, що ви не бажаєте ущемити чи заперечити бажання вашого партнера, але, водночас, переконати його, що існує межа поступок, за яку ви не можете відступити, не втративши власної гідності.
Є п’ять основних стилів розв’язання конфлікту, в основу яких покладена система, котру називають методом Томаса-Кілменна.
0102870Система дозволяє створити для кожної людини свій власний стиль розв’язання конфлікту. Основні стилі поведінки в конфліктній ситуації пов’язані із спільним джерелом будь-якого конфлікту – розбіжністю інтересів двох чи кількох сторін. Ваш стиль поведінки в конкретному конфлікті визначається тією мірою, якою ви прагнете задовольнити власні інтереси та інтереси іншої сторони. Визначити місце і назву для кожного з п’яти основних стилів розв’язання конфлікту дозволяє сітка Томаса-Кілменна. У. Томасом та Р. Кілменном у 1972 р. були розроблені п'ять основних стилів вирішення конфліктів: конкуренція, співробітництво, компроміс, відхилення та пристосування. Вони описані та широко використовуються у програмах навчання за кордоном. Ці стилі поведінки дозволяють створювати для коленої людини свій власний стиль вирішення конфліктів. Вони пов'язані із загальним джерелом будь-якого конфлікту — розбіжністю інтересів двох або більшої кількості сторін. Якщо це представити у графічній формі, то одержимо сітку Томаса-Кілменна, яка дозволяє проаналізувати конфлікт і обрати оптимальну стратегію поведінки.
Рис. 1 Форми поведінки в конфлікті
Затемнена частина схеми відображає рівень кооперування, врахування інтересів іншого під час конфліктної взаємодії.
Кожна людина може певним чином використовувати всі ці форми поведінки, але звичайно існує пріоритетна форма, яка залежить від доступності засобів боротьби, поставлених цілей, характеру розбіжностей тощо.
Стиль конкуренції. Він може бути ефективним тоді, коли ви наділені певною владою; ви знаєте, що ваше рішення чи підхід у даній ситуації правильні, і маєте можливість наполягати на них. Проте це не той стиль, який варто використовувати при особистих стосунках; якщо ви хочете ладити з людьми, то стиль конкуренції буде викликати в них відчуження.
0102870Стиль уникання. Його можна використовувати, тоді коли зачеплена проблема, не важлива для вас, коли ви не хочете витрачати сили на її рішення або коли відчуваєте, що перебуваєте у безнадійному становищі. Цей стиль також рекомендують у тих випадках, коли ви відчуваєте себе неправим і передчуваєте правоту іншої людини або коли ця людина наділена більшою владою.
Стиль уникнення може стати придатним у спілкуванні з «тяжкою» людиною і коли немає серйозних підстав далі контактувати з нею.
Стиль пристосування. Його можна використати, коли результат справи надзвичайно важливий для іншої людини і не суттєвий для вас. 4000500230505Цей стиль корисний також і в тих ситуаціях, коли ви не можете отримати верх, оскільки інша людина наділена більшою владою; таким чином ви ідете на поступки і угамовуєтеся з тим, чого хоче опонент.
Стиль пристосування дещо нагадує стиль уникнення, оскільки його можна використати для отримання відстрочки у вирішенні проблеми. Проте основна відмінність полягає в тому, що ви дієте разом з іншою людиною; погоджуєтесь робити те, чого хоче інший. Коли ж застосовуєте стиль уникнення, ви не робите нічого для задоволення інтересів іншої людини, ви просто відштовхуєте від себе проблему.
Стиль співробітництва. Цей стиль вимагає певних зусиль. Обидві сторони повинні затратити на це час, повинні вміти пояснити свої бажання, висловити свої потреби, вислухати один одного. А потім виробити альтернативні варіанти розв’язання проблеми. Відсутність хоча б одного з цих елементів робить такий підхід неефективним.
Стиль співробітництва серед інших стилів є найважчим, зате він допомагає знайти рішення, яке найбільше задовольняє обидві сторони в складних конфліктних ситуаціях.
Стиль компромісу. Компроміс досягається на більш поверхневому рівні порівняно із співробітництвом; ви поступаєтесь у чомусь, інша людина також у чомусь поступається, і в результаті ви можете дійти згоди.
-11430072390Стиль компромісу найефектив-ніший у тих випадках, коли ви та інша людина хочете одного й того самого, але знаєте, що тим часом це є для вас нездійсненним.
Виходячи із важливості пробле-ми, можете обрати стратегію поведінки в конфліктній ситуації:
Знайти спосіб уникнення конфлікту;
Розробити компромісне рішення;
Заспокоїтись і змиритися з тим, що хоче робити інша людина;
Зачекати, щоб знайти підходяще рішення.
Якщо людина почуває себе добре й умови її життя цілком комфортні, вона відчуває позитивні емоції. Якщо ж потреби людини не задоволені й умови життя не сприяють їхньому задоволенню, виникають негативні емоції. Якщо людина переживає якісь емоції протягом тривалого часу, у неї виникає емоційне напруження – стрес. Усі події, що викликають у людини стрес, називають джерелом стресу. У стресовому стані організм активізує роботу імунної системи. У кров, у великій кількості виділяється адреналін – речовина, що викликає приплив енергії, підйом сил. Такий стан віднімає стільки сил, що не може тривати довго. Для відновлення нормальної роботи організму потрібен рівноцінний відпочинок. Будь – який конфлікт є критичною ситуацією для людського організму. Незалежно від того, як розв’яжеться конфлікт, його наслідки для всіх сторін будуть негативними. Тому найкраще уникати конфліктів у спілкуванні. Якщо ж конфлікт уже виник, ми можемо істотно зменшити наслідки стресу. Для цього досить поставитися до ситуації розумно: подумати, що послужило причиною конфлікту і як потрібно чинити надалі, щоб уникнути подібної ситуації.
Кожна людина – це особистість, не схожа на інших, то і її цінності, звички й смаки відрізняються від цінностей, звичок і смаків інших людей. Іноді ці розходження настільки значні, що й виникае конфлікт.
Конфліктологія (від лат. konflikt -- зіткнення, грецьк. logos -вчення, наука) — це наука про зіткнення, проблемне функціонування особи, людського суспільства, природи, про взаємодію людини і природи. Найвідоміша праця з конфліктології — книга Роджера Фішера та Вільяма Юрі "Шлях до згоди, або Переговори без поразки", що вперше з'явилася в США 1983 року, витримала 20 перевидань у 30 країнах світу.
Конфліктологія як наука актуальна користується нині досить широкою популярністю. Наприклад, у політиці, дипломатії, юриспруденції, комерційній діяльності, системі виховання й спілкування, у військовій практиці та інших сферах буття відбуваються найрізноманітніші конфлікти: внутрішньогрупові, міжгрупові, міжособистісні, внутрішньоособистісні тощо. Тому що, в усіх сферах життєдіяльності люди постають перед проблемами, які призводять до конфліктних ситуацій.
Тестові завдання для самоконтролю

5. Соціум (суспільство людей)
5.1. Поняття соціуму – суспільство людей. Суспільні відносини. Основи соціальної стратифікації сучасного суспільства. Соціальна структура населення. Стратифікація сучасного українського суспільства.
3086100553720Суспільство, як і будь-яка система, має структуру, яка складається з сукупності елементів, що певним чином взаємопов’язані між собою і утворюють певну цілісність. Суспільство (соціум) — це природно-соціальна самодостатня спільність людей. Кожен історичний етап у розвитку суспільства характеризується своєю соціальною структурою, що є каркасом суспільної системи. Можна, посилаючись на багатовимірність поняття суспільства, говорити про "прогресивне суспільство", "відкрите чи закрите суспільство", "демократичне суспільство", "консервативне суспільство", "інертне суспільство", "активне суспільство", "європейське суспільство", "американське суспільство", "азіатське суспільство", "африканське суспільство" тощо. Поряд із природним у суспільному процесі існує нерозривно пов'язане з ним соціальне. Соціальне — це реальність відносин, які створені особистостями в суспільстві ,те штучне, чим людина намагається виділитись у середовищі собі подібних.
Основу соціальної структури суспільства складають такі елементи:
а) компоненти соціуму — особистість, колектив, сім'я, соціальна група (існує в різноманітних формах: класи, страти, верстви, професійні та вікові угруповання тощо), соціально визначений тип суспільства тощо;
б) соціальні відносини, що існують як зв'язки та взаємодії між елементами соціуму.
 Характерними особливостями соціальних відносин є:
-11430038735•  соціальні відносини органічно вплетені в цілісну систему суспільних відносин та пронизують усі види їх, хоча не вичерпують їх і не втрачають при цьому своєї специфіки:
•  соціальні відносини виражають рівність чи нерівність суспільного становища соціальних спільнот і груп;
•  соціальні відносини нерозривно пов'язані з соціальними потребами та інтересами і перебувають в органічній єдності з соціальною діяльністю особистостей та груп;
•  основою соціальних відносин є зв'язки та відносини між особистостями як представниками певних соціальних сил;
•  соціальні відносини складаються з приводу самого соціального взаємозв'язку, за допомогою якого виявляється суспільне становище людей та їхніх спільнот у соціальній структурі суспільства.
 Соціальна структура суспільства— це історично визначена сукупність відносно стійких, стабільних соціальних спільнот, груп і певний порядок їх взаємозв'язку та взаємодії.
45720001289685Структуровані нерівності між різними групами людей (стратами) соціологи називають стратифікацією. Її основа і сутність – у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язку, наявності і відсутності соціальних цінностей, влади і впливи серед членів того чи іншого співтовариства. Соціальна стратифікація означає не просто різне становище у суспільстві окремих індивідів, родин чи цілих країн, а саме нерівне їх становище.
Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу в суспільстві: аскрипція і досягнення.
Аскрипція — просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).
Досягнення — здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.
Німецький соціолог, історик та економіст М.Вебер запропонував тривимірну концепцію стратифікації:
1) на класи (за економічним критерієм);
2) на статуси (за престижем);
3) на партії (за владою).
Розглядаючи соціально-класову модель українського суспільства на перший план виходить процес загальної поляризації соціуму, тобто постійне збільшення прірви між невеликою заможною, елітарною частиною населення і основною масою громадян, матеріальний рівень забезпеченості якого, а також ступінь владних повноважень і володіння владою в країні, просто неможливо порівняти із попереднім соціальним прошарком. Виникли нові класові утворення (підприємці, комерсанти, фермери, тощо). Змінився статус і раніше існуючих груп. Особливо різко погіршився стан працівників висококваліфікованої розумової і фізичної праці, середні верстви внаслідок зубожіння перемістилися у нижчий клас. Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується крайньою соціальною неврівноваженістю як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самосвідомості особистості, усвідомлення нею свого місця в системі соціальної ієрархії. Українське суспільство знаходиться у стані перетворень та загальної кризи. Спостерігається різка поляризованість основних прошарків населення, причому більша частина громадян знаходиться у тяжкому 0114300матеріальному положенні. Негативні економічні процеси лише загострюють цей стан речей. Людина, що має вищу освіту не має гарантій на забезпечення відповідною роботою і доходом, спостерігається криза самоідентифікації українців щодо їхнього положення у суспільстві. Основу нашого соціуму становить робітничий або нижчий клас. Проте українське суспільство, що перебуває у стані структурних перетворень, важко розглядати з об’єктивних позицій багатофакторності.

Приложенные файлы

  • docx 18048769
    Размер файла: 3 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий