DIU


TOC \h \z \t "Стиль1;1" 1. Предмет, завдання і значення курсу ”Історія України” (Дипломатична історія України) PAGEREF _Toc346089789 \h 42. Формування уяв про дипломатію додержавної України PAGEREF _Toc346089790 \h 53. Міжнародні обставини формування державного об’єднання „Русь” та дипломатичної складової його зміцнення PAGEREF _Toc346089791 \h 64. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів Рюриковичів PAGEREF _Toc346089792 \h 75.Договори давньоруських князів із Візантією. PAGEREF _Toc346089793 \h 86.Дипломатія Святослава. PAGEREF _Toc346089794 \h 127.Розквіт дипломатичної активності України – Руси за часів Володимира Великого. PAGEREF _Toc346089795 \h 158.Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі. PAGEREF _Toc346089796 \h 219.Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідки PAGEREF _Toc346089797 \h 2510. Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі. PAGEREF _Toc346089798 \h 29ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЧАСІВ УДІЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІ PAGEREF _Toc346089799 \h 3211.Галицько-Волинське князівство та його дипломатія PAGEREF _Toc346089800 \h 3712. Дипломатія Данила Галицького PAGEREF _Toc346089801 \h 4313.Династичні зв’язки України – Руси з суміжними державами і країнами Західної Європи. PAGEREF _Toc346089802 \h 5214.Дипломатія Володимира Мономаха. PAGEREF _Toc346089803 \h 5315.Феномен Литовсько-Руської держави. PAGEREF _Toc346089804 \h 5516.Литовсько-польське зближення і доля українських земель. PAGEREF _Toc346089805 \h 5917. Становище українців в Речі Посполитій. PAGEREF _Toc346089806 \h 7118. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі. PAGEREF _Toc346089807 \h 8419. Дипломатична боротьба за козацьку автономію. PAGEREF _Toc346089808 \h 9320. Зовнішньополітичні пріоритети Української революції середини XVII ст. PAGEREF _Toc346089809 \h 10121.Формування козацько-гетьманської дипломатії Б. Хмельницького. PAGEREF _Toc346089810 \h 10322.Переяславська Рада, її історичні наслідки й оцінка. PAGEREF _Toc346089811 \h 11123.Березневі статті Б. Хмельницького. PAGEREF _Toc346089812 \h 11424.Пошуки Б. Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради. PAGEREF _Toc346089813 \h 11725. Дипломатична практика українських гетьманів доби Руїни (1657-1687рр.) PAGEREF _Toc346089814 \h 12026. Дипломатія Івана Виговського. Гадяцький трактат 1658 р. PAGEREF _Toc346089815 \h 12727.Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини XVIII ст. PAGEREF _Toc346089816 \h 12928.Дипломатична історія формування україно-шведського союзу 1708-1709 рр. за часів правління Івана Мазепи. PAGEREF _Toc346089817 \h 13129.Державотворча й дипломатична діяльність П. Орлика. PAGEREF _Toc346089818 \h 13330.Інкорпорація українських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України PAGEREF _Toc346089819 \h 13631.Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперіями PAGEREF _Toc346089820 \h 13932.Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питанн PAGEREF _Toc346089821 \h 14337.Перша світова війна у долі українства. PAGEREF _Toc346089822 \h 147+Україна в планах США,Франції та інших країн на передодні І світової війни PAGEREF _Toc346089823 \h 15038.Дипломатична діяльність "Союзу визволення України". PAGEREF _Toc346089824 \h 15139.Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій. PAGEREF _Toc346089825 \h 15340.Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько-федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом. PAGEREF _Toc346089826 \h 15541. Створення УНР і початки її дипломатичної діяльності PAGEREF _Toc346089827 \h 15942. Природа і сутність конфлікту Центральної Ради з РНК: пошук дипломатичних варіантів врегулювання. PAGEREF _Toc346089828 \h 16243. Розвиток подій у західноукраїнському регіоні в контексті міжнародного життя 1917-1918 рр. PAGEREF _Toc346089829 \h 16544. УНР і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. (за «Нарисами…») PAGEREF _Toc346089830 \h 16745.Міжнародні чинники прийняття IV Універсалу Центральної Ради, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави. PAGEREF _Toc346089831 \h 16946.Україна і Брестська мирна конференція. PAGEREF _Toc346089832 \h 17047.Брестський мирний договір і його наслідки для України. PAGEREF _Toc346089833 \h 17148.Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. і утвердження гетьманату П. Скоропадського. PAGEREF _Toc346089834 \h 17249.Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української Держави (1918 р.). PAGEREF _Toc346089835 \h 17450.Проблема ратифікації Брестського мирного договору з Австро-Угорщиною. PAGEREF _Toc346089836 \h 17851.Переговори Української Держави з РСФРР 1918 р. PAGEREF _Toc346089837 \h 17952.Україна у взаєминах з Доном, Кубанню і Кримом у 1918 р. PAGEREF _Toc346089838 \h 18153.Дипломатія України щодо окраїнних держав, які виникли на теренах колишньої Російської імперії в 1917-1921 рр. PAGEREF _Toc346089839 \h 18554.Відновлення УНР і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій. PAGEREF _Toc346089840 \h 18755.Створення ЗУНР і Польща. PAGEREF _Toc346089841 \h 18856.Акт злуки 22 січня 1919 р. і міжнародні аспекти діяльності соборної України. PAGEREF _Toc346089842 \h 19057. Місія С. Мазуренка до Москви. PAGEREF _Toc346089843 \h 19158.Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірзулі на початку 1919р. PAGEREF _Toc346089844 \h 19259.Війна за незалежність УНР у кільці фронтів 1919 р. Пошук союзників. PAGEREF _Toc346089845 \h 19560. Україна і Паризька мирна конференція 1919 р. Діяльність соборної української делегації. PAGEREF _Toc346089846 \h 19961.Військово-політичний і господарський союз радянських республік в 1918-1920 роках. Рішення радянських республік про об'єднання сил з РРФСР. Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 року. PAGEREF _Toc346089847 \h 201+61. Утворення СРСР PAGEREF _Toc346089848 \h 20362. УНР і "білий рух": проблеми стосунків. PAGEREF _Toc346089849 \h 20663.Україна і Польща в 1920 р.: союз і війна. PAGEREF _Toc346089850 \h 21164.Ризький мирний договір 1921 р. PAGEREF _Toc346089851 \h 21569.Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя. PAGEREF _Toc346089852 \h 21870.Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи. PAGEREF _Toc346089853 \h 22471.Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни. PAGEREF _Toc346089854 \h 23672.Мюнхенська угода 1938 р. і Карпато-Українська держава. PAGEREF _Toc346089855 \h 23873.Вплив радянсько-німецьких угод 1939 р. на долю українців. PAGEREF _Toc346089856 \h 24374. Входження Північної Буковини й Бессарабії до складу СРСР – важливий крок на шляху реалізації ідеї українського соборництва. PAGEREF _Toc346089857 \h 24775. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. PAGEREF _Toc346089858 \h 25176. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності ОУН-УПА. PAGEREF _Toc346089859 \h 25581.Досвід розв’язання проблеми Закарпаття між УРСР і Чехословаччиною. PAGEREF _Toc346089860 \h 26382.Україна і Паризька мирна конференція 1946 р. PAGEREF _Toc346089861 \h 26683.Українське питання в період "холодної війни" і дипломатія УРСР. PAGEREF _Toc346089862 \h 26984.УРСР в міжнародних організаціях (50-ті – 80-ті рр.). PAGEREF _Toc346089863 \h 27285.Національно-дисидентський рух в Україні 60-х – 80-х рр. і його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки. PAGEREF _Toc346089864 \h 27487.Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені. PAGEREF _Toc346089865 \h 27688.Проголошення незалежності України та його міжнародне значення. PAGEREF _Toc346089866 \h 27989.Процес міжнародного визнання незалежної України в 1991-1992 рр. PAGEREF _Toc346089867 \h 28390.Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України. PAGEREF _Toc346089868 \h 28691.Проблеми стосунків України з державами СНД. PAGEREF _Toc346089869 \h 29192.Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблеми Криму, Чорноморського флоту та Севастополя. PAGEREF _Toc346089870 \h 29493. Чорнобильська катастрофа та її зовнішньополітичні аспекти. PAGEREF _Toc346089871 \h 29894. Україна і проблема ядерної зброї PAGEREF _Toc346089872 \h 29995.Екологічні проблеми України у дипломатичному контексті. PAGEREF _Toc346089873 \h 30596. Проблеми і перспективи відносин України з НАТО. PAGEREF _Toc346089874 \h 30797. Європейські вектори зовнішньої політики України PAGEREF _Toc346089875 \h 310Українсько-польські відносини PAGEREF _Toc346089876 \h 314Українсько-румунські відносини PAGEREF _Toc346089877 \h 315Українсько-російські відносини PAGEREF _Toc346089878 \h 316Відносини з Білоруссю PAGEREF _Toc346089879 \h 318Україна – Молдова PAGEREF _Toc346089880 \h 32099. Розбудова зовнішньої політики України з країнами Західної Європи PAGEREF _Toc346089881 \h 322Україна - Великобританія PAGEREF _Toc346089882 \h 323Розбудова відносин з Федеративною Республікою Німеччина PAGEREF _Toc346089883 \h 324Італійська Республіка PAGEREF _Toc346089884 \h 327Україна - Франція PAGEREF _Toc346089885 \h 328100.Стосунки України з США в ретроспективі й нині. PAGEREF _Toc346089886 \h 330101. Двосторонні відносини незалежної України з державами континентів і регіонів. PAGEREF _Toc346089887 \h 358Становлення і розвиток відносин незалежної України з державами Балтії. PAGEREF _Toc346089888 \h 359Українсько-канадське особливе партнерство PAGEREF _Toc346089889 \h 362УКРАЇНО-ІНДІЙСЬКІ СТОСУНКИ: СТАНОВЛЕННЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН PAGEREF _Toc346089890 \h 405Центрально-Східна Європа й Україна PAGEREF _Toc346089891 \h 416Україна - Польща PAGEREF _Toc346089892 \h 417Україна - Румунія PAGEREF _Toc346089893 \h 424Україна - Угорщина PAGEREF _Toc346089894 \h 428102.Підготовка дипломатичних кадрів у сучасній Україні. PAGEREF _Toc346089895 \h 429103.Здобутки української дипломатії останнього часу (2005 – 2012 рр.). PAGEREF _Toc346089896 \h 437
1. Предмет, завдання і значення курсу ”Історія України” (Дипломатична історія України)Дипломатична історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії в контексті міжнародних відносин з іншими країнами світу.
Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній, державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства, спрогнозувати майбутнє.Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.
За допомогою історії вчені й державні діячі пояснюють джерела багатьох етнонаціональних конфліктів. Знання історії розвитку культури певного народу дає змогу прогнозувати перспективи нововведень, економічних та соціально-політичних реформ, організувати ефективну систему керування соціальними процесами, налагодити виховання нового покоління відповідно до традицій цього етносу.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті.
Відтворюючи історію, історики її моделюють. А моделей може бути безліч, навіть тоді, коли чітко зафіксовані одні й ті самі факти. Цим історія наближається до літератури і мистецтва.
Отже, історія є специфічною наукою, яка перебуває на межі класичних наук та мистецтва.
2. Формування уяв про дипломатію додержавної УкраїниАвтохтонні, тобто корінні, жителі українських земель віддавна мали широкі контакти із сусідніми й віддаленими народами. Про це красномовно свідчить те, що анти, створивши в IV—VII століттях нашої ери могутній союз племен на майже всій нинішній українській території, успішно торгували з Грецією навіть тоді, коли воювали з нею.
Північні й південні слов'яни різнилися між собою. Північні були тихими й миролюбними. А південні не раз доводили, що їхньою природною якістю є хоробрість. Розголос про надзвичайну відвагу слов'ян ширився світом, і аварський хан завжди ставив їх попереду свого численного війська. Візантійські історики пишуть, що слов'яни з особливою майстерністю билися в ущелинах, таїлися у траві, раптово нападали на ворога й брали його в полон. Вміли слов'яни тривалий час ховатися в річках, дихаючи через очеретини, виставлені на поверхню води. На озброєнні мали мечі, дротики, стріли, намазані отрутою, великі, досить важкі щити. Славилися вони також своєю гостинністю. Тому купці, ремісники з-за кордону охоче відвідували слов'ян, не боячись ні злодія, ні розбійника.
На сході, у басейнах нижньої Волги й Дону, в VI—VII століттях виникла держава тюркського народу — хазарів. Упродовж наступних двох століть вона досягла великої політичної могутності, культурного та економічного розвитку, її зверхність мусили визнати сіверяни, поляни, в'ятичі й радимичі. Але водночас ця держава протягом кількох століть служила для слов'ян своєрідним «санітарним кордоном» проти натиску кочових азійських орд. Коли ж слов'яни зруйнували Хазарський каганат, то вони відкрили шлях кочовикам у південноруські степи. Саме з-за того кордону прийшли спочатку печеніги, а згодом половці.
На північному заході сусідами східнослов'янських племен були литовські племена, зокрема ятвяги. Згодом вони стали жертвою експансії слов'янської держави.На заході сусідами наших пращурів були польські племена. За Карпатами жили мадяри, або угри. На південному заході слов'яни стикалися з волохами. Південь слов'янських державних утворень прикривало Північне Причорномор'я. Нарешті, особливе значення для торгівлі та інших контактів мали зносини слов'ян з Візантією, яка була найрозвинутішою державою тогочасного світу. Саме тоді вона переживала свій ренесанс.
Таким чином, слов'янські землі за своїм геополітичним становищем перетворилися на місце перехрещення політичних і культурних впливів між Сходом і Заходом.
3. Міжнародні обставини формування державного об’єднання „Русь” та дипломатичної складової його зміцненняУже в середині IX століття на українських землях започаткувалося могутнє державне об'єднання, яке впевнено виходить на арену світової історії, утверджуючи себе в ролі важливого фактора тогочасної міжнародної політики. Ця держава досягла свого розквіту за князя Аскольда — одного з найвизначніших діячів раннього європейського середньовіччя.
Аскольд провадив активну зовнішню політику. За його правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту Евксинського (Чорного моря), який у тогочасних джерелах не випадково дістав назву «Руського моря». Головний напрямок політичних інтересів полянського князя був спрямований на південь і південний схід, де знаходилися найрозвинутіші на той час країни. У 852—853 роках руське військо на прохання санарійців (людності Кахетії, тобто Східної Грузії) бере участь у відсічі арабського наступу в Закавказзі. 864 (чи 865) року київські дружини досягають міста Абесгун в Ісфагані — Іранській провінції на південному березі Каспійського моря. Руських купців зустрічали в Багдаді — уславленій столиці Арабського халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору своєї історії.
Однак найславетнішою акцією Аскольда вважаються знамениті його походи проти Візантії (860, 863, 866, 874 рр.), за підсумками яких були підписані договори й угоди з греками, що максимально враховували інтереси київської сторони.
Вигідне політичне й географічне становище Києва незабаром перетворює його на арену важливих подій, які вплинули на всю історію раннього середньовіччя.
Новгородський князь Олег, який правив замість малолітнього племінника, сина Рюрика Ігоря, 882 року підступно оволодів Києвом, використавши при цьому далеко не дипломатичні прийоми.
Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і своєрідну дипломатію. Ще не встигли відпочити його воїни після оволодіння Києвом, як Олег веде їх на древлян, що засіли в густих лісах на берегах річки Прип'яті. За наступні два роки київський князь оволодіває землями дніпровських сіверян і сусідніх з ними радимичів. Потім Олег здійснює походи на південь. На лівобережжі Дніпра, вздовж річки Сули, жило волелюбне плем'я. Олег завойовує його. Згодом йде з військом на Правобережжя. Його походи туди також успішні, бо літописець серед підданих Олега називає дулібів, тиверців і хорватів, які населяли пізніше Поділля, Волинь і Галичину.
4. Норманська теорія та дипломатичні акції перших князів РюриковичівСеред учених існує декілька теорій  походження Давньоруської держави. Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, як аргументи висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів – „руотсі”.
Варяги, або нормани, — вихідці зі Скандинавії, точніше зі Швеції. Войовниче плем'я досягло досить високого рівня державної організації і на початку IX століття розпочало експансію на великій території. Варяги заснували держави серед тубільного населення Нормандії, Сицилії, Англії, залишивши там династії. Є факти, що вони побували на Американському континенті раніше від Колумба. Не могли вони при такій широкій експансії не звернути уваги й на південний схід. Там варяги вели подвійну політику: де можна було — грабували, якщо ні — торгували. Серед місцевого слов'янського населення були невеликі варязькі поселення. Відкривши спочатку торговий шлях по Волзі до Каспійського моря й далі в арабські країни, варяги за аналогією незабаром освоїли шлях «із варяг у греки» від Новгорода по системі річок, потім по Дніпру аж у Чорне море.
За «Повістю временних літ», варяги на початку IX століття брали данину з ряду північних слов'янських племен. Але, очевидно, настільки набридли своїм данникам, що 862 року були ганебно вигнані за море. Без них почалися чвари, міжусобиці, які зайшли так далеко, що слов'яни знову вже самі закликали варягів і попросили управляти ними. Тоді прийшло троє братів-варягів — Рюрик, Синеус і Тру-вор, — які й стали правити на північних слов'янських землях. Літописець запевняє свого читача, що від тих варягів і пішла Руська земля, тобто й сама назва Русь.
Ця держава у IX столітті зосереджується довкола природного центру слов'янських земель, важливого торговельного пункту — Києва.
Вигідне політичне й географічне становище Києва незабаром перетворює його на арену важливих подій, які вплинули на всю історію раннього середньовіччя.
Новгородський князь Олег, який правив замість малолітнього племінника, сина Рюрика Ігоря, 882 року підступно оволодів Києвом, використавши при цьому далеко не дипломатичні прийоми.
Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і своєрідну дипломатію. Ще не встигли відпочити його воїни після оволодіння Києвом, як Олег веде їх на древлян, що засіли в густих лісах на берегах річки Прип'яті. За наступні два роки київський князь оволодіває землями дніпровських сіверян і сусідніх з ними радимичів. Потім Олег здійснює походи на південь. На лівобережжі Дніпра, вздовж річки Сули, жило волелюбне плем'я. Олег завойовує його. Згодом йде з військом на Правобережжя. Його походи туди також успішні, бо літописець серед підданих Олега називає дулібів, тиверців і хорватів, які населяли пізніше Поділля, Волинь і Галичину.5.Договори давньоруських князів із Візантією.Як Вступ(можна не використовувати:))))):Вивчаючи історію давньоруської держави, а точніше історію її зовнішньої політики, ми незмінно зустрічаємося з такою проблемою, як зародження давньоруської дипломатії.
Що мається на увазі під зародженням дипломатичної системи древньої Русі? Насамперед це зміст дипломатичних переговорів і дипломатичних угод, розширення кола і ступінь значення політичних питань, які в них піднімаються; втягнення у сферу дипломатичної активності Русі все більшої кількості держав і народів, генезис форм дипломатичних переговорів та угод, розвиток процедур та обрядів, які відбивають в певній мірі як зміст, так і форму переговорів і угод; зародження і розвиток посольської служби як такої.
Основний текст:
Договори Русі з Візантією - перші відомі міжнародні договори Древній Русі, укладені в 911, 944, 971, 1043 роки. Збереглися тільки давньоруські тексти договорів, перекладені з грецької мови на старослов'янську і дійшли у складі " Повісті временних літ ", куди були включені на початку XII століття.
Першою повноцінною міжнародною угодою, яка поклала початок активній дипломатії Русі, заклала основи дипломатичних інституцій, була угода з Візантією 907 р. То вже був договір не Київського князівства, а Давньоруської держави, що стрімко складалася в період княжіння в Києві Олега.
Олег, запросивши непомірну контрибуцію з Константинополя, відразу отримав згоду візантійської сторони, але в процесі переговорів грецькі дипломати зуміли переконати князівських послів і сума була значно зменшена.
особливо важливими є тексти договорів 907 і 911 pp. , які підтверджують факт встановлення міждержавних відносин Русі й Візантії на найвищому рівні.
Договір 2 вересня 911 року укладено після успішного походу дружини князя Олега на Візантію близько 907 (Див. статтю Російсько-візантійська війна 907 року). Він відновлював дружні стосунки держав, визначав порядок викупу полонених, покарання за кримінальні злочини, скоєні грецькими та російськими купцями у Візантії, правила ведення судового процесу і спадкування, створював сприятливі умови торгівлі для російських і греків, змінював берегове право (замість захоплення викинутого на берег судна і його майна власники берега зобов'язувалися надавати допомогу в їх порятунку)
Договір 945 року укладено після невдалого походу військ князя Ігоря на Візантію в 941 і повторного походу в 944 (Див. статтю Російсько-візантійська війна 941-944 років). Підтверджуючи в дещо зміненому вигляді норми 911 року, договір 945 року зобов'язував російських послів і купців для користування встановленими пільгами мати княжі грамоти, вводив ряд обмежень для російських купців. Русь зобов'язалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не залишати застав в гирлі Дніпра, допомагати один одному військовими силами.
Договір липня 971 року підвів підсумок російсько-візантійської війні 970-971 років. Укладено князем Святославом Ігоровичем з імператором Іоанном Цимисхием після поразки російських військ під Доростолом (по версії "Повісті временних літ", після перемоги союзного війська над візантійським). Договір містив зобов'язання Русі не нападати на Візантію, а також не підштовхувати до нападу на Візантію треті сторони і допомагати Візантії у разі таких нападів.
Договір 1043 підвів підсумок російсько-візантійської війні 1043.
___Важливими джерелами права були русько-візантійські договори 860, 907, 911, 944 pp. Хоча тексти договорів 860 та 907 pp. не збереглися, вони згадуються у пізніших договорах. Дослідники вважають, що в них відбиті норми давньоруського права "Руський закон".
Так, договір 944 р. згадує не лише про звичай, а й про "статут", тобто писаний закон руський. Закон руський описується як ґрунтовне, самобутнє законодавство, що охороняє особистість, власність. На цій підставі можна припустити, що законодавство давньоруської держави існувало задовго до Руської Правди. Слід зазначити, що існує також договір 971 p., але в ньому представлено лише візантійське право.
Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права.
Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство: "...якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, — нехай умре там, де вчинить убивство".
Договір 944 р. дозволяє й інший варіант дій — убивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Договори містять також чимало інших норм, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській Правді.
В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов'язки русів та візантійців, пов'язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з'явиться законний володар. У Західній Європі в такому випадку майно належало володарю берега. До норм міжнародного права належить також обов'язок сторін щодо видачі злочинців.
_______Перші міжнародні угоди – договори Русі з Візантією. Не випадково. Київські князі в Х в. проводили свою зовнішній політиці з військових походів на Візантію. У цьому Русь насамперед прагнула придбати заморські ринки й забезпечити російському купецтву безпеку торгових шляхів.
Відомі походи Олега (907 р.), Ігоря (941 р. і 944 р.), Святослава (971 р.) та інших. Результатом походів були торгові угоди.
Літопис зберіг чотири договору Русі з Візантією: Олега 907 і 911 рр., Ігоря 945 р. і тільки короткий договір або тільки початок договору Святославова 971 р.
Дуже імовірний те що, що попередній договір 907 р. було підтверджено Олегом в 911 р формальним договором . Договори складалися грецькою мовою і з належними змінами форми переводилися мовою, зрозумілий Русі. Усі договори, на думку В.О.Ключевского , відрізняються чудовою виробленням юридичних норм, особливо міжнародного права.
Основний зміст договорів становлять норми торгового, міжнародного, приватного, кримінального, громадянського права. Усього докладніше і точніше визначені у договорах порядок щорічних торгових зносин Русі з Візантією, і навіть порядок приватних відносин російських письменників у Константинополі до греків.
Договори Олега і Ігоря визначають юридичне становище русичів в Візантії, взаємні зобов'язання сторін, причому договір Ігоря 945 р., укладений після невдалого походу на Константинополь, дещо обмежує можливості права російських, надані їм договорами 907 і 911 рр.
Новий мирний договір уклали після русько-візантійської війни 941 - 944 рр.
945 року. Між країнами відновлювалися мирні відносини. Візантія зобов'язалася як і виплачувати Русі щорічну грошову данина моді й надати військову контрибуцію.
Як висновок:Договори Русі з Візантією зіграли дуже високий роль розвитку права на Русі. Вони сприяли переходу до досконалішим юридичним формам і поняттям. Норми, сформульовані цих договорах зачіпають широке коло питань: це передусім торговельні стосунки, норми міжнародного співробітництва, кримінального і цивільного права.
Договори Русі з Візантією є виключно цінним джерелом з історії Стародавньої Русі, давньоруського та міжнародного права, російсько-візантійських відносин.
6.Дипломатія Святослава. Зовнішня політика прямолінійного Святослава, доброго воїна, але менш талановитого дипломата, не відзначалася особливою мудрістю.
Князь більше покладався на силу, ніж на переговори, хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ведення. Святослав завершив об'єднання східнослов'янських земель у одній державі. В результаті його походу в'ятичі перестали платити данину хазарам. Він поширив свою владу на фінські племена, які жили між верхньою Волгою та Окою. Напав на волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу теперішньої Казані.
Святославові належить честь припинення тривалого панування хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі) неподалік від гирла Волги,
Падіння Хазарського каганату водночас відкрило прямий шлях для безпосередньої торгівлі зі Сходом. Після успішного походу на Хазарію Святослав повоював ясів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі, Він зміцнив також своє панування на Таманському півострові, де на місці старої грецької колонії Таматархи виникло найвіддаленіше руське князівство Тмутаракань.Чотири роки провів Святослав у Болгарії. Ця країна страшенно подобалася йому своїм серединним положенням у його землях, теплим кліматом, екзотичними плодами, близькістю до Константинополя, центру тодішньої цивілізації й зовнішньої торгівлі Русі. Тепер мати не заважала йому втілити своє бажання — перенести столицю держави на береги Дунаю.Проте Болгарія зустріла Святослава як ворога. Йому довелося витримати тяжку битву, перш ніж він знову оволодів Переяславцем і відновив утрачені позиції. Загострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко переконалися, що допустилися помилки. Імператор Іоанн Цимісхій вимагав, аби руси, виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Самовпевнений Святослав не схотів слухати його послів, гордовито відповівши їм, що скоро буде сам у Константинополі й вижене греків до Азії.Почалася війна. Імператор виявив хитрість. Під приводом виплати данини на кожного Святославового воїна він хотів виявити сили русів. Йому вказали 20 тисяч, хоча в наявності була заледве половина. Тоді греки зібрали 100 тисяч воїнів, які оточили русів. Святослав звернувся до своїх воїнів з промовою, яка лишається класичним взірцем короткого, але проникливого жанру. Він сказав: «Втеча не врятує нас; волею чи неволею мусимо ми битися. Не посоромимо вітчизни, але ляжемо тут кістьми».
І'далі сказав знамениту фразу: «Мертвим не соромно». І пішов попереду свого нечисленного війська. Натхнені такою палкою промовою, воїни билися з потроєною сміливістю. Переважаючі сили ворога не витримали стрімкого натиску й почали втікати.Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі. Святослав повертався додому з великою здобиччю й нечисленним військом. Навколо нього плелися складні інтриги греків, болгар, печенігів. Печеніги чекали його біля дніпровських порогів. Князь дізнався про це й зупинився на зимівлю неподалік від гирла Дніпра. Але навесні знову рушив на Київ. Печеніги вдруге перепинили йому шлях. Не звиклий відступати, Святослав сміливо кинувся в бій... і загинув. Печенізький князь Куря відрубав йому голову, обкував череп і зробив з нього чашу, з якої пив в особливо урочистих випадках. Залишки дружини принесли до Києва звістку про долю свого войовничого князя.Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямолінійність зовнішньої політики за Святослава, Київська держава дотримувалася послідовної лінії, яка максимально захищала б її інтереси.
Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам удалося досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії, оволодіння регіонами Приазов'я й Нижнього Поволжя, від-воювання в Болгарії Нижнього Придунав'я і навіть спроба посадити на імператорський трон руського ставленика Калокіра.Все це завдавало відчутного удару по інтересах Візантії. Тому Царгород укладає з Києвом 967 року таємну угоду (як бачимо, вже й тоді були таємні угоди!). За цією угодою передбачалися поновлення мирних відносин між двома державами, порушених нападом русичів в Криму, відмова Києва від подальших нападів на візантійські володіння в Північному Причорномор'ї, згода Візантії на оволодіння Руссю Нижнім Придунав'ям.
Таким чином, успіхи зовнішньої політики Київської Русі в цей період незаперечні.___з укр. Дип ЕНЦИКЛОПЕДІЇСвятослав Ігоревич (поч. 930-х, Київ - 972) — великий князь київський, єдиний син Ігоря Рюри-ковича і Ольги. Прийшов до влади 964, змінивши на престолі матір Ольгу. Зосередився на зовнішній політиці: 964 здійснив похід у межиріччя Волги і Оки, звільнив від хозар і приєднав до Київської держави племена в'ятичів; у 965 завдав нищівного удару Хозарському каганату, що перешкоджав півд. та схід, торгівлі Русі, далі поширив владу на землі ясів (осетинів, аланів) і касогів (черкесів); у 968-69 руські дружини знову напали на Хозарський каганат і знищили його. Але головним напрямком зовн. політики С. залишався півд., візантійський. 966 спалахнула війна між Візантією й Болгарією, імп. Ники-фор Фока попросив допомоги в С. «Повість вре-менних літ» сповіщає, що 967 руське військо увійшло до Болгарії, розбило її військо і отаборилось у Подунав'ї, в Переяславці (останнім часом історики ототожнюють його з Пресла-вом Великим, однією з столиць середньовічної Болгарії). Послаблення Болгарії було вигідно Візантії, та вона не хотіла утвердження Русі на Дунаї. 968 на Київ напали печеніги, ймовірно, підбурені Візантією, тому С. спіїлно повернувся й відігнав печенігів, але потім повернувся до Подунав'я. С. прагнув зберегти над ним контроль, про що свідчать записані в «Повісті вре-менних літ» слова князя, що Переяславець є серединою його землі. Перед другим походом до Болгарії провів адмін. реформу, посадивши Ярополка намісником в Києві, Володимира — в Новгороді, Олега — в Овручі. Восени 969 знову з'явився в Подунав'ї; на той час болгари відвоювали Переяславець і витіснили руські залоги з дунайських фортець. Навесні 970 С. перейшов у наступ на Візантію, спустошив Македонію і Фракію, завдав низку поразок грекам, але вони зупинили його військо на підступах до Константинополя; влітку 970 сторони підписали мирну угоду. Та навесні 971 новий візантійський імп. Іоанн Цимісхій раптово її порушив, перейшов Балкани і ударив на Преслав, де перебував загін руського війська, а далі обложив військо С. у До-ростолі. С. не зміг вирватись із міста і підписав мир з імператором (див. Русько-візантійський договір 971). Він зобов'язався залишити Болгарію, не воювати з Візантією й надавати їй допомогу військом. За це Іоанн випустив С. з воїнами з Доростола. Восени 971 С. із залишками війська досяг дніпровських порогів, де йому перепинили шлях печеніги. С. зазимував у степу, а навесні 972 потрапив у засідку і загинув у бою з ордою хана КурІ. М.Ф. Котляр
7.Розквіт дипломатичної активності України – Руси за часів Володимира Великого.Володимир сів на київський стіл після короткої усобиці зі своїми братами.
Володимир, продовжуючи активну зовнішню політику своїх попередників на престолі, завершив об'єднання етнографічної території південної гілки східного слов'янства в одній державі. Він повернув загарбані Польщею червенські міста: Червень, Перемишль, Белз.
Наступних два роки князь приборкував в'ятичів, які перестали платити йому данину. Завоював він також землі ятвягів — дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею й Литвою.
На північний захід^ Володимир поширив свої володіння аж до Балтійського моря. Йому належала Лівонія.
Уклав князь мир з болгарами, які урочисто обіцяли жити з Києвом дружно, підтвердивши свою клятву словами: «Хіба тоді порушимо договір свій, як камінь плаватиме,а хміль тонутиме у воді».Володимир добре розумів важливість династичних шлюбів для стабільності міжнародних відносин. Тому серед перших його чотирьох дружин було дві іноземки: чешка чи богемка й болгарка. Загалом князь вів тоді, за звичаями того часу, досить безпутне життя, У нього було вісімсот наложниць: по триста у Вишгороді та Білогородці і двісті в селі Берестові (де тепер Києво-Печерська лавра). Тільки після хрещення він разюче змінив свою поведінку.Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для централізації його величезної держави. Він хотів також позбавити русів остогидлого прізвиська «варвари», яким наділяв їх хрещений світ.
Розумів він, що значно зміцнить свої міжнародні контакти, коли виявить прихильність до якоїсь з панівних релігій. Такі думки приходили Аскольдові й Ользі. Але Володимир прийняв тверде рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом. Проте не слід думати, що лише зовнішня атрибутика грецької релігії приваблювала Володимира. Найбільше йому імпонували догмати православ'я, які на чільне місце висували монархічний устрій держави.
Київський князь вбачав позитивний вплив православної релігії на зміцнення Візантійської імперії, забезпечення певною мірою високого рівня цивілізації і міцності об'єднання різнорідних територій. Це й був справжній мотив його схильності саме до грецької релігії. Та й добросусідські відносини з Візантією завдяки спільній вірі було легше налагодити.Володимир хрестився, за одними даними, в Херсонесі, після чого повернув місто Візантії як посаг за наречену, за іншими — у Василькові під Києвом.Повернувся Володимир до своєї столиці з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями та дружиною Анною.Прийняття православ'я не обірвало зв'язків Києва із Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом. Наприклад, 988 року під час облоги Корсуня посли від папи Іоанна XV принесли князеві в дар мощі — голову святого Климента, другого папи Римського.
В 991 році знов приходило до Києва посольство від того ж папи. 994 року літопис занотував повернення посольства Володимира з Рима. Року 1000-го їздили посли від Володимира до папи.
Війну з хорватами Володимир скінчив миром на вигідних для себе умовах. Проте він не міг бути спокійним за південні кордони, які постійно порушували печеніги.Для захисту цих земель Володимир здійснив велике переселення новгородців, кривичів, чуді, в'ятичів у міста над Десною, Остром, Трубежем, Сулою, Стугною. А потім він пішов походом проти печенігів і переміг їх, забезпечивши мир своїм південним володінням на кілька роківЦікава історія стосунків Володимира з Норвегією. Є дані, що він міг воювати з норвезьким принцом Ериком,за оволодіння північно-західними руськими землями. Війна тривала чотири роки й завершилася вигнанням нападника. Довелося київському князеві приборкувати й надто незалежного рідного сина Ярослава, який правив у Новгороді, хоча до збройної сутички й не дійшло.Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і жив у мирі із сусідніми країнами — Польщею, Угорщиною, Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями Європи. Про нього рознеслася слава в трьох частинах світу: стародавні скандинавські, німецькі, візантійські, арабські літописи пишуть про київського великого князя.Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів, Старший син — Свято-полк — був одружений з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою короля Швеції Олафа Ігігердою — Іриною. Дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Ли¬сим, інша — з чеським королем Болеславом Рудим, третя, Марія-Доброніга,— з Казимиром Обновителем, ко¬ролем Польщі.Шлюб Володимира з Анною, про що вже йшлося, зв'язав його не лише з візантійським, а й з німецьким імператорами, бо сестра Анни Теофано була дружиною імператора Оттона II і матір'ю Оттона III, через ма-лолітство якого стала при ньому регенткою.За Володимира Київ став гідним суперником Цар-городові.
_______________________________________________________Можна не читати)
Дуже важливу і важку реформу провів Володимир у внутрішніх відносинах: він не тільки привів у залежність від себе землі, що входили колись до складу Російської держави, але і поставив їх у більш тісний зв'язок з Києвом, посадив у всіх найголовніших пунктах, на місце колишніх князів і намісників, своїх численних синів. Звідси бере початок династичний принцип, що одержує свій повний розвиток у наступних сторіччях.
Ще більш важливе значення мали культурні елементи, уведені Володимиром у внутрішні відносини держави. Створені зовнішньою силою вони не мали внутрішнього зв'язку, крім економічних інтересів що творив і підтримував його військово-торгового класу, цей державний апарат одержує при Володимирі нові підвалини, культурного і морального характеру, у виді нової, запозиченої з Візантії, релігії і зв'язаних з нею освіти, книжності і культури.
Політичні плани Володимира: прагнення підняти престиж своєї влади, прикривши його візантійським ореолом. Це було загальне прагнення засновників нових держав середньовічної варварської Європи, що шукали засоби зміцнити свою владу, як незначний їхній авторитет в очах товаришів-васалів і соратників підданих.
Візантія переживала важкі часи наслідку дуже небезпечного повстання, імператор Василь звернувся по допомогу до Володимира. Володимир не відмовив у допомозі, але поставив свої умови: імператор Василь і його брат-співправитель видадуть за нього свою сестру і надішлють йому імператорські регалії. Імператор зажадав, щоб Володимир у такому випадку хрестився. Володимир погодився і прийняв водохрещення.
Умова була укладена на початку 988 року. Але імператори не поспішали виконати свою обіцянку. Незважаючи на свою могутність, російський князь у візантійських придворних колах цінувався невисоко. Видавати дочку візантійського імператора за цього північного варвара було дуже тяжким приниженням, і візантійський двір, мабуть, ухилявся від нього.
Володимир відправився походом у Крим і взяв столицю візантійських володінь – Херсонес. Це зробило свою дію, тим більше що імперія була знову в дуже скрутному положенні. Імператор Василь поспішно відправив сестру Ганну в Херсонес. Там обвінчали її з Володимиром, що ще раніш прийняв водохрещення, і Володимир повернув Візантії Херсонес – як викуп за дружину.
Будучи видатним політиком, Володимир вмів оцінити політичне значення християнства для своєї державної системи, хоча самого його, як бачимо, до водохрещення привели чисто політичні комбінації.
Християнство було найважливішої складовою частиною візантійської культури, суспільної і державної організації Візантії, і Володимир, прагнучи до зближення, до уподібнення своєї держави до візантійської, природно, побажав уподібнити його і з цієї важливої сторони якнайближче.
Володимиром закладені були початки організації російської церкви: заснована метрополитну і кілька єгипетських кафедр
Ці прагнення його – увести Русь у коло інтересів культурного тодішнього візантійського світу – не були даремні: уже серед перших поколінь київських учнів ми бачимо людину, що знаходиться на висоті сучасної візантійської культури, в особі митрополита Іларіона, автора похвального слова Володимирові.
Так покладалися основи нових елементів, що зв'язали різноплемінні провінції Києва новою, культурною, могутньою силою, яка пережила і саму Київську держава. Рука об руку з нею йшов інший могутній зв'язок, також ще тільки зароджувався тоді, у виді єдності політико-суспільного устрою, суспільних відносин і права, які згодом теж глибоко проникали в життя земель держави.
____
з укр..Дип.ЕНЦИКЛОПЕДІЇ:Володимир Святославич (бл. 960, Київ -15.07.1015, Київ) — великий князь київський і новгородський; позашлюбний син великого київ. кн. Святослава Ігоревича й ключниці його матері кн. Ольги Малуші (здогадно доньки древлянського кн. Мала). Був багато разів одружений: 1-а дружина — донька полоцького кн. Рогволода Рогнеда (шлюб бл. 978, померла 1000); друга — чеська княжна Малфріда (шлюб — 980, померла бл. 1000); третя — грекиня, вдова його брата Ярополка (шлюб — 978, рік смерті невідомий); четверта — грец. принцеса Анна, донька імп. Романа II (шлюб 989, померла 1011); інші дружини не названі в літописі на ім'я. Згідно з Повістю минулих літ мав від них 12 синів і 9 дочок. Перед тим, як вирушити в останній похід до Болгарії 969 Святослав посадив синів намісниками в трьох центрах Руської держави: старшого Ярополка в Києві, молодшого Олега в центрі недавно приєднаної Древ-лянської землі Овручі й Володимира в Новгороді. Правителем при малолітньому В. С. був його дядько по матері Добриня. Після смерті Святослава (весна 972) його сини почувались незалежними один від одного у своїх землях, адже верховної влади на Русі не було. 977 Яро-полк вирішив підкорити Олега древлянського. У битві біля валів Овруча Олег загинув. Не чекаючи, коли Ярополк піде на нього, В. С. попрямував «за море», до Скандинавії, де набрав дружину з варягів. Потім повернувся до Новгорода, вигнав посадника, якого встиг посадити там Ярополк, й оголосив йому війну. Перш ніж рушити на Київ, В. С. вирішив поставити під свою владу союзне Ярополку Полоцьке князівство, усунув полоцького кн. Рогволода і силоміць одружився з його донькою Рогнедою. Далі В. С. рішуче пішов на Київ. Ярополк не зважився дати бій В. С, вибіг із Києва і зачинився в невеликій фортеці Родні в гирлі р. Росі. В. С. обложив Ярополка. Коли в Родні почався голод, Ярополк прибув до В. С. на переговори і був забитий двома варягами, що служили В. С. 11.06.978 він вокняжився в Києві, ставши єдиновладним государем Русі.
У роки князювання В. С. завершилось у заг. рисах складання Давньоруської держави. Він належав до числа найвизначніших дипломатів Європи свого часу, відмовившись від однобічної зовнішньої політики попередників, які зосередили її на стосунках із Візантією, зав'язав договірні стосунки з Германією, Болгарією, Угорщиною та Польщею, країнами Скандинавії. Своє князювання в Києві розпочав із реформ. Спочатку реформував ідеолог, систему Русі — язичництво. На зміну чисельним культам слов. і неслов. божеств прийшов влаштований за наказом В. С. пантеон з 6 богів на чолі з громовержцем Перуном, про що «Повість временних літ» оповідає під 980. Утім, дехто з істориків (напр., X. Ловм'янський) вважає, що насправді В. С. увів культ єдиного язичницького бога Перуна, чим виявив потяг до монотеїзму. Далі князь приєднав (чи повернув до складу д-ви) схід.-слов. союзи племен і племінні княжіння: хорватів і дулібів (981), в'ятичів (982), радимичів (984) та ін. Після того провів адмін. реформу, замінивши в центрах основних руських земель племінних вождів, що здавна сиділи там і постійно прагнули до автономії, на посадників: своїх синів і довірених бояр, після чого територ. єдність д-ви була забезпечена. В. С. реформував законодавство, доповнивши й розвинувши відповідно до вимог часу старий «Закон Руський». Новий, також усний, прав, кодекс одержав назву «Закону Земляного». Далі князеві довелось повернутись до реліг. справ. Язичницька релігія не забезпечувала підтримки держ. владі, а її служителі-жерці змагались із князем за вплив на населення й накопичували багатства, загрожуючи перетворитись у могутню й не залежну від влади касту. Тому В. С. в сер. 980-х почав схилятись до вселенської релігії — християнства, служителі якого були вірними слугами государів і провідниками їхньої політики. 986 у Візантії спалахнув заколот земельних магнатів проти імп. Василія II, той звернувся за допомогою до В. С. Князь пообіцяв допомогти, але зажадав за це руку сестри імператора Анни. Спочатку Василій II відмовив, та коли заколот став загрожувати існуванню династії, погодився і зажадав, щоб київ, государ охрестився, що В. С. виконав. Надіслане руським князем військо допомогло імператорові здолати заколотників, після чого той підступно порушив головну умову русько-візантійської угоди: відмовив В. С. у шлюбові із сестрою. Щоб примусити Василія II вико- ; нати угоду, В. С. влітку 989 обложив візантійське і місто Херсонес у Криму і восени здобув його. І Імператореві довелось прислати сестру до Хер- ] сонеса, де переможець узяв із нею шлюб, а місто повернув Візантії як викуп за наречену. Навесні 990 В. С. із дружиною повернувся до Києва й почав енергійно насаджувати християнство, що спра- 1 вило великий позитивний вплив на всі боки жит- І тя давньоруського суспільства. В останні роки І життя проти нього піднялись сини: 1012 Свято- і полк турівський (був кинутий батьком до київ. І в'язниці) і 1014 Ярослав, що був його посадником 1 у Новгороді. У розпалі підготовки походу на Новго- РОД В. С. раПТОВО ПОМер. М.Ф. Котляр І.
8.Ярослав Мудрий і його дипломатичні зусилля щодо зміцнення міжнародного становища Київської Русі.Прихід до влади Ярослава, пізніше названого Мудрим (1019—1054 рр.), збігся з останньою навалою печенігів на Русь. Вирішальна битва з ними відбулася під самісінькими стінами столиці. Ярослав переміг, а на місці битви спорудив чудову церкву, названу йменням Святої Софії. Це був митрополичий храм, урочисто відкритий 1037 року. Ярослав обвів місто кам'яними мурами, а головні ворота назвав Золотими.Ярослав поріднився з багатьма знаменитими володарями Європи. Польський король Казимир, як уже говорилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Володимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста.
Зате Ярослав приборкав заколотника проти Казимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Ярослава — Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дружиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом — в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Сицилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля ФранціїТретя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія І. За нею на лівий берег Дунаю переселилося чимало колишніх громадян Київської держави.Троє синів Ярослава одружилися з європейськими принцесами. Норвезькі літописці називають Володимира, старшого сина Ярослава, чоловіком Гіди, доньки англійського короля Гаральда, переможеного Вільгельмом Завойовником. Такі широкі зв'язки свідчать про великий міжнародний престиж Ярослава. Недаремно його називали «тестем Європи».Ярослав залишив нам чудову пам'ятку середньовічного права — «Руську правду». Не маючи змоги й потреби аналізувати цей історичний документ цілком, прокоментуємо ті його статті, що стосуються іноземців. Сама наявність статей стосовно іноземців уже свідчить про широкі сталі міжнародні контакти Київської держави. Запозичення норм законів інших країн також підтверджує широту зв'язків Києва з сусідами далекими й близькими.Таким чином, нове державне утворення на сході Європи за дуже короткий історичний час — якихось два століття — пройшло період виникнення й розквіту. На сході Європи сформувалася велика слов'янська держава, котра своїми кордонами сягала від Кавказу до Фінської затоки, від середньої Волги до Карпат і Кракова. Київська держава стала бажаним об'єктом і поважним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був закономірно й період розквіту київської дипломатії.
У зовнішній політиці використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого називали тестем Європи.
Про масштаби зовнішньополітичної діяльності Ярослава та про авторитет його як володаря свідчить той факт, що всіх своїх дітей він вигідно одружив. Породичавшись із найшляхетнішими європейськими родинами, мудрий князь пов’язав Київську Русь із Європою кровними узами.
Традиційно тісні взаємовідносини склалися між Київською Руссю та Візантією. Проте дружні союзницькі відносини Візантії та Русі зазнали випробувань після утвердження на імператорському престолі Константина IX Мономаха у 1042 р.
Він розпочав свою діяльність із того, що усунув від управління державою всіх ставлеників попередніх імператорів.
До гурту опальних потрапили й руські люди. Відносини Русі та Візантії особливо загострилися у 1043 р.
Безпосереднім приводом до русько-візантійського конфлікту була сварка на константинопольському ринку між русичами та греками. Під час неї руським купцям було завдано великих збитків, а один знатний русич загинув.
Руські кораблі з’явилися перед Константинополем у червні 1043 р. Одначе до війни не дійшло.
Візантія погодилася на поступки. Новий мирний договір було скріплено шлюбом Ярославового сина Всеволода з дочкою Мономаха Марією.
Та невдовзі, 1051 р., відносини Києва й Константинополя загострилися знову. Причиною невдоволення константинопольської влади було поставлення Київським митрополитом Іларіона. Одначе й тоді конфлікт залагодили мирно.
Постійні контакти підтримувала Київська Русь часів Ярослава і з Германською імперією. Тогочасні джерела містять повідомлення про руське посольство 1040 р. до Генріха ІІІ. За три роки посли від «руського короля» знову відвідали германського володаря: вони начебто пропонували йому, свідчить хроніст, за дружину дочку київського князя. Та Генріх на той час уже був одружений, тому пропозицію русичів не прийняв. І все-таки близько середини XI ст. кілька шлюбів між представниками князівської сім’ї Ярослава й германськими можновладцями було укладено.
Особливо жваві відносини мала Київська Русь із Польщею. Виявом добросусідських відносин стали шлюбні зв’язки. Польський князь Казимир одружився зі сестрою Ярослава Марією Добронігою, а його сестра Гертруда-Олісава вийшла заміж за Ізяслава Ярославича.
Тісні взаємини підтримувала Русь зі скандинавськими країнами. Особливо зміцніли зв’язки Русі та Швеції, чому сприяв шлюб Ярослава з Інгігердою. Добрі відносини пов’язували Русь із Норвегією.
Писемні джерела засвідчують активні зовнішньополітичні зв’язки Русі з Угорщиною. Виявом тих стосунків були династичні шлюби представників королівського роду Арпадів і київського великокнязівського. Наприкінці 40-х рр. XI ст. встановилися дружні відносини Русі з Францією, з династією Капетінгів. Налагоджено їх було завдяки одруженню короля Генріха І із Ганною Ярославною в 1049 р. Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі.____З укр.. Дип.ЕНЦИКЛОПЕДІЇ:
Доклав багато зусиль до централізації та зміцнення Київської держави, захисту її рубежів. Ініціював створення першого писемного зведення законів «Правда Ярослава» (1016), що переросла в 1130-х в «Руську Правду». У зовнішній політиці спершу зосередився на зміцненні півд. і зах. кордонів д-ви, зведенні захисних валів. Кілька разів громив орди печенігів на півд. рубежах, а 1036 поблизу валів Києва завдав їм вирішальної поразки, після чого степовики були відкинуті від кордонів Київської Русі. 1030 відвоював у Польщі загарбані Болеславом Хоробрим 1018 Червенські гради, здійснив успішні походи проти ятвягів (1038) і литовців (1040). Приділяв багато уваги та сил розбудові й прикрашанню стольного Києва: «Повість временних літ» під 1037 повідомляє про зведення ним Софійського собору, парадних Золотих воріт, монастирів Св. Ірини і Св. Георгія, будівництво грандіозного «міста Ярослава». З ім'ям Я. пов'язаний розквіт давньоруської культури, орг-ція шкіл, скрипторіїв, бібліотек; 1037-39 у Києві було складено перший літописний ізвод. Зовн.-політ. діяльність Русі стала багатовекторною, орієнтуючись не тільки на Візантію (як було за його попередників), а й на інші потужні країни Заходу. Взагалі віддавав перевагу методам дипломатії, а не війни; подібно багатьом государям Європи вдавався до династичних шлюбів як засобу ведення ЗОВН. ПОЛІТИКИ.
9.Прийняття Руссю християнства та його міжнародні наслідкиУ 987-988 рр. триває Херсонеська війна, яка закінчилася союзом з Візантією та династичним шлюбом Володимира з візантійською принцесою Анною (963-1011 рр.)
Закінчення цієї війни мало ще один величезний наслідок для Русі: Володимир прийшов до рішення запровадити на Русі християнство. Існують відомості, що рішення Володимира щодо прийняття християнства його державою було вельми обдуманим та виваженим, адже князь надіслав своїх посланців у різні кутки світу з метою вивчення світового досвіду монотеїстичних релігій. Спочатку Володимир не був певен, чи обов’язково приймати саме християнство, однак прийшов до думки, що Русі потрібна саме монотеїстична релігія як віра в єдиного бога, а не багатобожне язичництво. Уважно вислухавши посланців, які побували і в юдейських храмах і в інших святинях, Володимирові милішою за все видалася історія посланців до Візантії, які побувавши у Константинопольських храмах стверджували, що побували на самому небі.
Крім того, існує легенда, що в той час Володимир тимчасово втратив зір, а маючи на мислі обернутися в християнство зір повернувся князеві. Існували і ще додаткові причини щодо запровадження християнства. Адже на той час не існувало ще поділу на католицьку церкву і православну, який стався лиш у 1054 р., і тому прийняття християнства давало змогу русичам більшою мірою вписатися до геополітичного простору тогочасної Європи, де релігійний фактор відігравав велику роль, і посли християнської держави у будь-яких обставинах виглядали краще ніж представники іншої релігії. Більш того, князеві, який полюбляв розважитися з хтивими наложницями та за глечиком вогняної водиці зовсім не подобалося що ісламська релігія забороняє вживання спиртних напоїв, хоча й дозволяє мати аж чотирьох дружин. Натомість активне вживання свинини слов’янами (що, до речі, можливо й убезпечило Європу від просування ісламу на захід) теж ніяк не в’язалося з мусульманськими та юдейськими звичаями, а необхідна згідно до канонів цих двох релігій спеціальна хірургічна процедура для чоловіків теж засмутила Володимира.
Однак 988 р., що став для Русі роком прийняття Християнства, не можна вважати датою повної та абсолютної християнізації Русі, адже ще протягом понад сотні років спостерігалося поступове обернення язичників у християни, а в самому 988 р. далеко не всі русичі прийняли нову віру. Авторитет язичницьких богів все ж довго ще залишався вельми відчутним, і чимало русичів сумували за ідолопоклонством. Так, на пагорбах Дніпра трапився характерний для тої пори випадок, коли ідола Перуна потопили в річці ,натомість люди почали закликати свого запереченого бога – Видубай! Видубай! (тобто винирни! винирни!), та раділи, коли ідол все ж винирнув з води. З тих пір і походить назва сучасного району Києва – Видубичі. Зрозуміло, що візантійський імператор ніколи не віддав би свою доньку заміж за варвара, а запровадження християнства Володимиром поклало край не тільки десяткам його дружин та сотням наложниць, на зміну яким прийшла єдина жона, а й започаткувало на наших землях цивілізовані шлюбно-сімейні стосунки.
Володимир Хреститель був першим правителем Русі який збагнув, що власна валюта є запорукою сильної держави, і саме при ньому почалися карбуватися руські срібники. Не дивно тому, що коли незалежна українська держава запровадила свою національну валюту ,то на найбільш розповсюдженій купюрі – номіналом у одну гривню – був зображений саме Володимир Хреститель, з чиїм правлінням позначився початок розквіту Київської Русі, який набув свого піднесення часів правління не менш видатного нащадка Володимира – Ярослава Мудрого.
Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.
Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська діалектика, активно використовувана давньоруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей.
Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету
держави. Хрещення Русі та одруження з Багрянородною сестрою візантійського імператора ввели Володимира в коло християнської сім’ї європейських правителів, а
давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнськоюспільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб’єктом міжнародногоправа: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полібою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство; сам він міг апелювати до поняттясправедливості серед сусідніх королів тощо. Запровадження нової віри не стало
основою ідеологічної та політичної залежності від Візантії. Підлеглість Київськоїмитрополії Константинопольському патріарху була наслідком політичноїугоди, але, зумовлена церковними традиціями й канонами, існувала лише у сфері релігії. Тимчасом, зв’язок церков, тим часом, сприяв політичному співробітництву й поглибленнювзаємних інтересів обох держав щодо їх внутрішніх справ. Оточена ворогами,Візантійська імперія була зацікавлена в зміцненні військових і торговельних зв’язків із
Руссю, а та, у свою чергу, в більш широкому плані зміцнюючи зв’язки з Візантією,творчо сприймала її ідеї та культуру .Православ’я сприяло також
налагодженню й розширенню зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, зНімеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Характерно, що в перші століттяхристиянізації Русь була навіть тісніше пов’язана із Заходом, ніж із Візантією, про щосвідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом Х-ХІІІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише Під впливом християнства відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття в населення давньоруської держави. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету
держави. Хрещення Русі та одруження з Багрянородною сестрою візантійського імператора ввели Володимира в коло християнської сім’ї європейських правителів, а давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб’єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі
бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство; сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів тощо. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Візантії. Підлеглість Київської митрополії Константинопольському патріарху була наслідком політичної угоди, але,зумовлена церковними традиціями й канонами, існувала лише у сфері релігії. Тим часом, зв’язок церков, тим часом, сприяв політичному співробітництву й поглибленню
взаємних інтересів обох держав щодо їх внутрішніх справ. Оточена ворогами,Візантійська імперія була зацікавлена в зміцненні військових і торговельних зв’язків із Руссю, а та, у свою чергу, в більш широкому плані зміцнюючи зв’язки з Візантією, творчо сприймала її ідеї та культуру [. Православ’я сприяло також налагодженню й розширенню зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, зНімеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Характерно, що в перші століттяхристиянізації Русь була навіть тісніше пов’язана із Заходом, ніж із Візантією, про щосвідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом Х-ХІІІ ст.
вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12 .
Під впливом християнства відбулася докорінна зміна світобачення та
світосприйняття в населення давньоруської держави.
10. Стадія роздробленості Київської Русі та зменшення її дипломатичної ваги в світі.
Після смерті Ярослава Мудрого Київська Русь зазнає феодальної роздробленості. Незважаючи на те, що сам Ярослав Мудрий на початкових етапах свого правління доклав чимало зусиль щоб об’єднати Русь в єдину державу під своїми знаменами, він вирішив не зберігати централізацію Русі після своєї смерті. Ярослав Мудрий передав Святославу у володіння Чернігів, Всеволоду – Переяславль, Ігорю – Володимир, В’ячеславу – Смоленськ, а в Києві лишив княжити Ізяслава. На Русі склалася система тріумвірату князів, членами якого були Ізяслав, Святослав і Всеволод. Ігор та В’ячеслав рано померли та і живими помітної ролі в державотворчих процесах Київської Русі не відігравали.
Тріумвірат від самого початку був не стійким, а випробування йому довелося проходити серйозні. Так, у серпні 1068 р. русичам довелося битися з половцями під Переяславом, атакували Русь і тюркомовні половці, які у 1062 р. розгромили руське військо та пограбували Переяславську землю.
Розлючені нездатністю великого київського князя Ізяслава Ярославича дати гідну відсіч нападникам і його відмовою озброїти городян, кияни підняли повстання і 15 вересня 1068 р. звільнили з «поруба», куди він потрапив попереднього року після поразки від тріумвірів у битві на річці Немизі поблизу Мінська, праправнука Володимира Великого – полоцького князя Всеслава Брячиславича (правив у 1044-1067 та 1070-1101 рр.) та проголосили його київським князем. Ізяслав з купкою бояр втік до Кракова, і за допомогою князя Болеслава ІІ уже в квітні 1069 р. рушив на Всеслава, якому довелося тікати до Полоцька. Натомість киянам не подобалося повернення Ізяслава, і вони звернулися до двох його молодших братів. У березні 1073 р. Святослав і Всеволод рушили на Київ. Ізяслав не зміг чинити їм опору та знову утік до Кракова.
Болеслав ІІ спочатку знову надав військо для допомоги Ізяславу, яке рушило в похід проти Святослава Ярославича, однак син Всеволода Ярославича Володимир Мономах зумів владнати конфлікт миром, а сам Болеслав ІІ ,який готувався до війни з Чехією та хотів дружніх відносин з Руссю, заспокоївся. Після того Ізяслав став шукати підтримки у германського імператора Генріха IV. Останній заслав до Києва послів, які були гостинно прийняті та щедро обдаровані, однак отримали відмову у питанні союзу з Германською імперією та примирення з Ізяславом. Тим часом Ізяслав знайшов собі притулок у сербо-лужицького маркграфа Дедо фон Веттіна і видав свого сина Ярополка заміж за його дочку. Подружжя склало васальну присягу римському папі та були короновані ним у 1075 р. як король і королева Русі. Натомість коли Ізяслав повернувся на Русь у 1073 р. він не наважився обнародувати там присягу своєї родини на вірність папі.
Проте тим же часом – у липні 1075 – лютому 1076 - руське і польське військо здійснило вдалий похід на Чехію, а Святославу стало необхідним налагодити відносини з папою римським задля змоги призначення єпископів, через що він став союзником Ізяславові. Натомість скоро Святослав загалі помер, що дало змогу Ізяславу повернутися до Києва. Натомість княжити у Києві йому довго не довелося, адже син Святослава Олег, який у 1078 р. ,позбавлений землі утік до Тмутараканського князівства для підготовки помсти, і там намовив ще одного князя-вигнанця – Бориса В’ячеславовича, сина смоленського князя, за допомогою половців змінити владу на Русі. Двоє обурених князьків разом з половцями рушили проти Всеволода й страшенно погромили його військо на річці Ножиці. Всеволод звернувся до Ізяслава за допомогою, однак 3 жовтня 1078 р. військо Ізяслава перемогло ворогів під Черніговом, натомість сам Ізяслав там загинув.
У Києві покняжився Всеволод Ярославич, у Чернігові – його син Володимир Мономах, а Олег після своїх ганебних вчинків знову утік до Тмутаракані, де княжив його старший брат Роман, який загинув наступного року після набігу на Переяславську землю ,який він здійснив неодмінно разом з половцями. Олег був захоплений у полон і виданий візантійцям, які заслали його на острів у Середземне море, натомість через два роки, за умов зміни влади у самій Візантійській імперії, Олег зміг повернутися, та ще й будучи одруженим на візантійській аристократці, і визнав васалітет Візантії над Тмутараканню. У 1090 р. візантійська дружина Олега помирає ,і він одружується на доньці половецького хана Осолода, та разом з половцями у 1094 р. здійснив спустошливий похід на Чернігівську землю. Після цього Олег продовжував чинити набіги разом з половцями на руські землі проти київського князя Святополка Ізяславича та переяславського князя Володимира Мономаха, однак після поразки під Суздале у 1097 р. він був позбавлений Чернігівської землі та знову став ізгоєм.
Для остаточного вирішення проблеми «отчини» - землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження династії Рюриковичів, і припинення князівських міжусобиць, спільної боротьби проти половців, наприкінці жовтня 1097 р. в Любечі було скликано князівський з’їзд. За результатами з’їзду було розділено землі між князями, зокрема Святополк отримав Київ, а Володимир Мономах додав до своїх володінь Курськ. Чернігів був переданий молодшому брату Олега Давиду Святославовичу ,який помер у 1123 р. Таким чином спільна доти Русь розпалася на три відокремлені «отчини» старших ліній Ярославового дому: Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Було проголошено також і непорушний принцип спадкового володіння підвладними територіями. Звичайно, рішення Любецького з’їзду, так же само ,як і рішення наступних подібних нарад – Витичівського зїзду 1100 р. та Долобського 1103 р. – де також обговорювалися питання припинення міжусобних війн і організації спільної боротьби проти половців, утверджувалися з великим трудом, проте загалом рамки розподілу більш-менш окреслилися з середини ХІІ ст.
Були і випадки відкритого порушення принципів ,визначених на з’їздах. Так, у 1098 р. великий князь київський Святополк Ізяславович намірився прибрати до рук Волинську землю, яка за Любецькими домовленостями дісталася Давиду Ігоревичу (близько 1058 – 25 травня 1112 рр.), і здійснив похід на Берестя. Волинський князь звернувся по допомогу до польського князя Владислава І Германа, оскільки великий князь київський за вчинений ,не без його ж сприяння, злочин (осліплення у Звенигородці під Києвом у ніч на 7 листопада 1097 р. теребовлянського князя Василька Ростиславича) збирався вигнати того з Волинської землі ,перетворивши на ізгоя. Давид Ігоревич втік до Кракова, однак Владислав І Герман вирішив все ж бути на стороні князя київського.
Потрібно зауважити, що в той час як Київська Русь стала переживати епоху своєї феодальної розробленості, не найкращих часів зазнавала і Візантія, що поступово втрачала свою могутність під ударами турків-сельджуків та печенігів. Русь надавала підтримку Візантії у боротьбі проти печенігів, і 29 квітня 1091 р. не без допомоги п’ятитисячного руського війська візантійці майже знищили печенізьку орду. У світлі цих подій логічним видається шлюб Святополка Ізяславовича (після смерті його дружини-половчанки) з візантійською принцесою Іриною-Варварою Комнін. Таким чином ,принципи русько-візантійських відносин, закладені ще угодами Х ст., зберігалися.
Передостаннім єдиновладним правителем Київської Русі виявився Володимир Всеволодович Мономах, який зумів об’єднати руські князівства та землі і високо піднести свій авторитет самодержця серед правителів тогочасної Європи.
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЧАСІВ УДІЛЬНОЇ РОЗДРОБЛЕНОСТІСмерть київського князя Мстислава Володимировича (1125— 1132) традиційно прийнято вважати певним рубежем, після якого починається період удільної роздробленості, яка внесла корективи у зовнішню політику Київської Русі. Політика київських князів часто проводилася у їхніх власних інтересах, а не в загальноруських. Зміцнілі князівства теж намагалися проводити власну зовнішню політику, виходячи з особистих інтересів. Усе це призводило до складних дипломатичних переплетінь, схеми і напрями яких досить часто змінювалися. Як і раніше, важливою складовою зовнішньої політики була шлюбна стратегія руських князів, яка засвідчувала інтереси тих чи інших князів.
Стосунки з Візантією в період удільної роздробленості з обох боків мали прагматичний характер. У 30-х роках XII ст. відносини Києва та Константинополя були загалом нормальними. Свідченням цьому був шлюб Бориса Коломановича (племінника тогочасного київського князя Ярополка Володимировича) з родичкою візантійського імператора Іоанна II Комнена.
Певну роль у русько-візантійських відносинах відігравала церква, котра намагалася за нагоди обстоювати візантійські інтереси. У 1139 р. київським князем, не без допомоги митрополита Михайла, став чернігівський князь Всеволод Ольгович (1139—1146). Але невдовзі стосунки київського князя та митрополита почали псуватися, оскільки останній на вакантні єпископські кафедри здебільшого ставив греків, що не подобалося князю (під тиском князя було поставлено кілька єпископів русинів). Така проруська церковна політика Всеволода Ольговича подобалася киянам, але натрапляла на опір митрополита-грека. Справа закінчилася тим, що митрополит Михайло залишив Київ і виїхав до Константинополя.
Прихід до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146—1154) ще більше загострив протистояння Києва та Константинополя, оскільки новий київський князь був союзником Угорщини, яку підтримував у війні з Візантією. До того ж Ізяслав Мстиславич виступав проти галицького князя Володимирка Володаревича, котрий був у союзницьких відносинах із Візантією. У липні 1147 р. під тиском Ізяслава Мстиславича собор єпископів у Києві без згоди Константинополя обрав митрополитом русина Клима Смолятича. Це був серйозний антивізантійський випад. Обрання митрополита не визнав суздальський князь Юрій Долгорукий, дочка котрого — Ольга — була дружиною Ярослава Осмомисла, сина галицького князя Володимирка. Як і галицький князь, Юрій Долгорукий орієнтувався на Візантію. Після обрання Юрія Долгорукого київським князем (1155 р.) у Константинополі на київського митрополита був поставлений Костянтин (1156—1159), який усунув з єпископських посад прихильників Клима Смолятича, а сам митрополит та Ізяслав Мстиславич були піддані анафемі.
У протистоянні Візантії з латинським заходом, імперія через церкву намагалася втягнути Русь. Ігумен Печерського монастиря грек Феод осій у 50-х роках XII ст. написав "Слово проти латинян" — твір різкого антикатолицького спрямування.
Київський князь Ростислав Мстиславич (1159—1167) 1164 р. зробив спробу домогтися від Константинополя повернення на митрополію Клима Смолятича, однак у столиці імперії про це довідалися заздалегідь і негайно на митрополита було висвячено ІоаннаІУ та відправлено до Києва з імператорськими послами. Обидві місії (від князя та від патріарха) зустрілися в Олешні біля гирла Дніпра і разом рушили до Києва. Ростислав Мстиславич змушений був змиритися з доконаним фактом, тим паче, що нового митрополита привезли імператорські посли з подарунками від Мануїла Комнена. Літописець зазначив: "І прислав цесар дари многі Ростиславу — оксамити і паволоки, і всяке узороччя різноманітне". Водночас київський князь сказав послам, що цього разу він послухається патріарха та імператора, "але надалі, якщо патріарх без призволення нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо його, а будуть вибирати єпископи".
Наприкінці 1160-х років володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зробив спробу заснувати митрополію у Володимирі. З таким проханням князь звернувся до патріарха Луки Хрисоверга, але отримав відмову. Візантійці традиційно дотримувалися щодо Русі принципу: одна держава — одна митрополія.
З другої половини XII ст. зміцніло галицьке князівство, яке щораз більше почало відігравати самостійну роль на міжнародній арені. Протистояння Галича з Києвом, союзником якого була Угорщина, сприяло зближенню Галича з Візантією в часи Володимирка Володаревича. Ярослав Осмомисл (1153— 1187) прагнув утримувати добросусідські відносини і з Угорщиною, і з Візантією, хоча й не забороняв вербувати своїх воїнів для війни з угорцями.
Ситуація змінилася на початку 60-х років XII ст., коли Візантія і Угорщина уклали мирний договір, підкріплений шлюбом сина угорського короля Гези II Бели з дочкою імператора Мануїла Марією. Союз цих двох держав не передвіщав нічого доброго Галичу. Це стало причиною того, що Ярослав Осмомисл підтримав брата імператора Андроніка Комнена, котрий претендував на константинопольський престол. У 1164 р., після невдалого заколоту, Андронік Комнен утік до Галича і був ласкаво прийнятий Ярославом Осмомисл ом. Літописець щодо цього записав: "І прийняв його (тобто Андроніка Комнена) Ярослав із великою приязню, і дав йому Ярослав городів для піддержки". Окрім політичних розрахунків, тут міг зіграти роль родинний фактор — Андронік Комнен, син Ісаака та внук Олексія І, був двоюрідним братом Ярослава Осмомисла (сестра Володимирка Ірина була замужем за Ісааком). Андронік Комнен брав участь у засіданнях княжої ради (є відомості, що він знав руську мову). У Константинополі ходили чутки, що Андронік Комнен збирає військо з русичів. Бажаючи зняти напругу, імператор вирішив помиритися з братом. До Галича прибули два митрополити з пропозицією для Андроніка повернутися додому і взяти в управління Кілікію. Відправляючи родича до Візантії, Ярослав Осмомисл направив із ним галицького єпископа Кузьму та двох вельмож.
Покращення стосунків із Галичем, а також із київським князем Ростиславом Мстиславичем, позитивно вплинуло на становище руських монахів на Афоні. У 1169 р. руським монахам невеликого монастиря Ксілургу передали великий монастир Св. Пантелеймона.
Галицькі та київські князі й надалі намагалися підтримувати добрі відносини з Візантією, хоча взаємна зацікавленість сторін спадала, на що були об'єктивні причини. Після розорення Києва 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського значення столиці підупало, і це враховувала імперія. Після поразки 1176 р. під Міріокефале від турків, візантійці змушені були відмовитися від наступальної політики в Європі. З відновленням у середині 80-х років XII ст. болгарської держави Візантія втратила безпосередній кордон із галицькими землями.
Ускладнила ситуацію розправа в Константинополі 1185 р. над Андроніком Комненом, який у 1183—1185 рр. був візантійським імператором. Звістку про це у Галичі сприйняли з обуренням. Є свідчення, що руські війська (очевидно, надані Ярославом Осмомислом) допомагали болгарам у війні з візантійцями. По смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, яка послабила Галицьке князівство, а отже, з боку імперії знизився інтерес до Галича.
Певне значення у процесі зниження активності русько-візантійських відносин відіграло зменшення ролі торгівлі у двосторонніх контактах і переміщення торгових шляхів (зокрема, в пониззя Дунаю). Пріоритет у торгівлі в імперії належав генуезцям та венеційцям, які забезпечували візантійців флотом. Візантія поступово втратила політичні й економічні важелі впливу на Русь. Єдиним таким важелем залишалася церква й імперія намагалася максимально його використати, хоча це й ставало щоразу важче, бо князі все менше і менше зважали не лише на єпископів, а й на митрополита.
У 1204 р. учасники Четвертого хрестового походу захопили та розорили Константинополь. Імператор і патріарх переїхали до Нікеї, де була утворена Нікейська імперія. Саме з нею підтримували у першій половині XIII ст. дружні відносини руські князівства.
Досить часто по половецьку допомогу в боротьбі за Київ зверталися Всеволод Ольгович та його брат Святослав, одружений з дочкою хана Аепи.
До половців звертався і Юрій Долгорукий (до так званих диких половців, які кочували у верхньому Подонні). Не так беззастережно користався допомогою волинський та київський князь Ізяслав Мстиславич, аби не втратити підтримку торків Середнього Подніпров'я. Правда, княжі міжусобиці рикошетом били й по половцях. Так, союз хана Белука зі смоленськими Ростиславичами призвів до того, що їхні противники — чернігівські Ольговичі — нападали на кочовища цього хана.
Надмірне зміцнення половців не було в інтересах руських князів, оскільки це ставило під загрозу безпеку південних торгових шляхів. Турботою про вільний прохід купців "гречаником", тобто шляхом із варяг у греки, був викликаний спільний похід руських князів у степ 1168 р. Того ж року чернігівські князі Ольговичі — Олег Святославич і Ярослав Всеволодович — здійснили вдалий похід на половців.
Під час літньої кампанії 1181 р. половці зазнали відчутного удару від київського князя Рюрика Ростиславича. Літописець з радістю відзначив, що "...русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячука багатого, іЧюгая...".
У 1183р. коаліція руських князів на чолі зі Святополком Всеволодовичем та Рюриком Ростиславичем завдали відчутного удару кочовикам. У полон потрапив хан Кобяк та ще півтора десятка ханів. Однак 1185 р., без погодження з іншими князями, у похід проти половців вибрався новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Його зусиль виявилося замало і князь був розбитий. Ця перемога половців сприяла активізації дій кочовиків. Наприкінці XII — на початку XIII ст. половецька загроза не була знята. Значною мірою це пояснюється відсутністю єдиної політики князів, які то воюють з кочівниками, то беруть їх за союзників. Так, Рюрик Ростиславич, який неодноразово воював із половцями, 1203 р. разом з ним захопив Київ, вчинивши там розгром. Половці грабували церкви, монастирі та забирали багатьох киян у полон.
У першій половині XIII ст. кочовиків усе ще турбували руські землі, але з меншою інтенсивністю та наслідками. Поява 1223 р. нового ворога — монголів — сприяла об'єднанню зусиль русичів і половців, але через неузгодженість дій, битву на р. Кал ці виграли монголи. Ця подорож не навчила нічого ні русичів, ні половців, які продовжували воювати один проти одного. Навала орд Батия ліквідувала як половців, так і остаточно донищила Києворуську державу.
Зовнішня політика Київської Русі формувалася та розвивалася разом із самою державою. У період відносної централізаціїзовнішню політику визначав центр і була вона цільною та обміркованою. З настанням доби удільної роздробленості вона стала регіональною, не завжди обміркованою, а інколи й суперечливою. Загалом Київська Русь займала вагоме місце в системі європейських стосунків, відіграючи роль впливового партнера.
11.Галицько-Волинське князівство та його дипломатіяСпадкоємицею Русі стає Галицько-Волинське князівство, що пронесло протягом ще майже двох століть українську державність і православну віру під знаменами гордих Рюриковичів. І нехай існує чимало поглядів щодо того, що монголо-татари самі не прагнули завоювати Галинину й Волинь через їхню болотисту та лісисту, а отже малоцікаву в економічному й геополітичному контексті місцевість і тому легкою рукою жалували землі ярлика, історичні факти все ж вказують на важливість цієї держави в контексті міжнародних відносин у Європі доби Середньовіччя та неодноразовий героїзм східних слов’ян у боротьбі за своє існування та розвиток.
Дипломатія Галицько-Волинського князівства.
Отже, Галицько-Волинське князівство стало історичним наступником великої Київської Русі. Являючи собою південно-західне руське князівство, де правила династія Рюриковичів, це державне утворення виникло у 1199 р. після об’єднання Галичини і Волині Романом Мстиславовичем. Межувало князівство з Турово-Пінським князівством, Київським князівством, згодом – з Ордою, з угорським королівством, Польщею, тевтонцями та Полоцьким князівством. Природнім кордоном князівства виступали Карпатські гори. Існують твердження, що свого часу Бессарабія та Нижній Дунай були залежні від Галицько-Волинського князівства.
Щодо населення князівства точні відомості до нас не дійшли, тим більше що воно постійно поповнювалося за рахунок утікачів від ординців, натомість відомо достеменно, що землі Галичини та Волині приєднав до Русі ще князь Володимир Святославович. Роман Мстиславович, син Мстислава Ізяславовича, вперше спробував ще у 1188 р. приєднати Галичину до Волині зі столицею у Володимирі, користуючись безладдям у самій Галичині, однак вдалося йому це тільки одинадцятьма роками пізніше, після смерті останнього галицького князя Володимира Ярославовича з династії Ростиславичів. Водночас Роман Мстиславович активно втручався і в боротьбу за Київ, який він здобув у 1201 р., назвавши себе Великим князем Київським, а у 1202 та 1204 рр. ще й здійснив успішні походи на половців. Натомість у 1205 р. славетний войовничий князь загинув у битві при Завихості під час походу на поляків.
В силу малолітності синів Романа – Данила і Василька – у князівстві виник період смути, міжусобиць та іноземного втручання. З 1206 по 1211 рр. у князівстві правили сини Ігоря Святославовича, того самого, що про нього йшлося у «Слові о полку Ігоровім», яких запросили княжити бояри. Значні території князівства були захоплені поляками, після вбивства Ігоревичів владу у князівстві захоплюють бояри Кормиловичі, однак Владислава Кормиловича у 1214 р. вигнали поляки з угорцями, які розділили Галичину між собою, згідно до відповідної домовленості між угорським королем Андрашем ІІ та краковським князем Лєшеком Білим. Невдовзі угорці захотіли зайняти всю Галичину, однак за допомогою русичів їх плани були порушені поляками.
У 1221 р. при владі в князівстві утверджується Мстислав удатний, який видає за Данила Романовича свою доньку, а ще одну доньку – за польського королевича Андрія. Такі дипломатичні кроки сприяли певній стабілізації політичної ситуації у князівстві. Однак Мстислав Удатний ще при житті передав владу в князівстві королевичу Андрію, що аж ніяк не подобалося Данилові Романовичу та його брату, які почали рішуче діяти.
Так, у 1227 р. ці брати зібрали військо та розгромили волинських удільних князьків, у 1230 р. об’єднали у своїх руках Волинь, і не почиваючи на лаврах розпочали непросту боротьбу за Галичину, результатом якої стало відновлення у 1238 р. Галицько-Волинського князівства. Після блискучих перемог брати цивілізовано поділили владу, Данило осів в Галичі, а Василько – у Володимирі. Стосунки між братами були нормальними, як і годиться любов між родичами на відстані, молодший Василько не заперечував старшинства Данила. До навали монголо-татар брати змогли розширити свої володіння, захопивши у 1238 р. землі Берестейщини, роком пізніше-Турово-Пінського князівства, а у 1240 р. навіть захопили Київ, однак не менш амбітний хан Батий швидко порушив цю ідилію.
У 1240 р. монголо-татари захопили Київ, а вже в 1241 р. – вдерлися до Галичини і Волині, де захопили та пограбували чимало міст, включаючи Галич і Володимир. Коли князі від’їхали до Польщі та Угорщини, боярська верхівка здійснила заколот, і в той же час сусідні держави стали зазіхати на землі послабленого князівства. Однак горді галичани не примусили довго чекати своєї відповіді, та вже у 1244 р. захопили польський Люблин а в 1245 р. розгромили не тільки угорців, а й бунтівних бояр у битві під Ярославом. Після знищення боярської опозиції Данило Галицький надалі зміг зміцнювати князівство. Однак ординцям не подобалося посилення Галицько-Волинського князівства, і враховуючи співвідношення сил, Данило галицький у 1245 р. був змушений визнати себе васалом Орди. Приїхавши на переговори з Ханом Батиєм Данило Романович отримав чашу кумису і був усвідомлений: пий, бо ти вже один із нас. Не порушивши монгольської традиції пити кумис, Данило отримав ярлик, тобто право на князювання у своїх землях. Натомість е далося Данилові непростою ціною, адже ординці висунули обов’язковою умовою руйнування львівського замку, втрачати який галичанам було особливо боляче. З тих пір у центрі Львова знаходиться одинока Замкова гора, дивлячись на яку можна хіба що пригадувати старовинні гравюри, що на них ще можна побачити славетну оборонну споруду. Необхідно зауважити, що вищенаведені факти свідчать, що навіть маючи під боком смертельно небезпечну орду і галичани, і східноєвропейські держави, продовжували розбиратися хто є головним і шматувати землі, і якби Київська Русь ціною свого зникнення не виснажила сили Орди, європейцям би дорого коштувало їх патологічна відраза від єднання заради загрози з сходу.
Данило Галицький був тонким, виваженим та хитрим дипломатом, і потрапивши у залежність від Орди, став провадити активні дипломатичні зусилля щодо формування анти монгольської коаліції, прагнучи вийти при цьому на загальноєвропейський рівень. Головною його метою було досягнення згоди Папи римського на загально християнський хрестовий похід проти ординців та гуртування всього християнського світу супроти цієї загрози. Однак усвідомлюючи, що одного папи тут буде недостатньо, він провадив активну дипломатичну боротьбу і на двосторонньому рівні, переконуючи європейські монарші двори у необхідності єднання проти монголів. Так, він заключив союз з Польщею, Угорщиною, Мазовією й Тевтонським орденом, а також захопив землі ятвягів та Чорну Русь протягом 1250-1253 рр. ,тим самим ліквідувавши загрозу нападу на волинські землі литовського війська.
Папа римський Інокентій IV визнав й високо оцінив зусилля князя Данила у боротьбі за рятування християнства від монгольської небезпеки, та у 1254 р. коронував Данила Галицького. Прийнявши у Дорогочині титул Короля Русі Данило став засновником галицького королівського дому. Папа Інокентій закликав усіх християн об’єднатися у хрестовий похід проти монголо-татар, однак цей заклик не знайшов належного відгуку. Крім того, прагнучи зберегти православ’я король Данило одразу ж розчарував своїми переконаннями у цьому відношенні Святий Престол, та залишився з монголо-татарами один на один.
Данило Галицький Помер у 1264 р. так і не спромігшись вивести Галицько-Волинське князівство з-під ординського іга. Після його смерті у Володимирі лишився княжити Василько, як старший у династії, а синові Данила – Леву – дісталися Галич, Белз та Перемишль. Зі смертю Данила Галицького могутність Галицько-Волинського князівства поступово почала занепадати, хоча й були періоди її піднесення. Однак будучи спадкоємцем Київської Русі Галицько-Волинська держава все ж набагато поступалася їй потенціалом впливу у конфігурації міжнародних відносин середньовічної Європи.
В релігійному відношенні Галицько-Волинське князівство було залежним від Візантії, яка переживала у роки існування князівства далеко не найкращі часи.  У 1303 р.  було утворено Малоруську митрополію - Гелицьку православну митрополію, яка була залежною від Константинопольсткого патріархату. Галицькі князі володіли правом на монопольне ведення зовнішньої політики та особисте вирішення усіх дипломатичних питань, що наражалося на сильну опозицію бояр, які до того ж, регулярно порушували свої зобовязання щодо забезпечення князя військом за вимогою.
З початку ХІУ ст. князі почали скликати боярські думи для вирішення важливих політичних і дипломатичних питань. Поступово це стало призводити до безладдя та занепаду князівства, адже сама доба Середньовіччя не залишала шансів бути ефективності для певних проявів колегіальної представницької демократії, і лише сувора централізація влади була спроможна вберегти державу від зникнення. Потрібно зауважити, що попри те, що Галицько-Волинське князівство було чи не єдиним поряд з Кримом поставщиком солі на ринци центральної Європи, це князівство посідало доволі скромне місце у системі міжнародної торгівлі середньовічної Європи, адже відсутність виходу до моря та великих річок зумовлювала лише суходільний рух товарів. Основна частка товарів, які виготовлялися у Галицько-Волинському князівстві осідали ньому самому внутрішнім споживанням, проте окрім солі галичани експортували ще хутро, зброю, віск, іноді ще збіжжя. А купували у сусідів в основному київські художньо-ювелірні вироби, вовну, дорогоцінні метали, вина та зброю.
Друга половина ХІІІ ст. позначилася початком поступового занепаду князівства.  Хоча після смерті Данила і Василька Галицько-Волинське князівство лишалося єдиною державою, в цій державі намітилися протиріччя та суперництво між Галичиною, якою правив Лев Данилович, та Волинню, очолюваною Володимиром Васильковичем. Крім того, інші окрім Лева сини Данила Галицького теж отримали статус удільних князьків, адже Мстислав  закріпився в Луцьку, Шварно у Холмі з Дорогочином. Протягом 1270-х рр. від князівства були відторгнені турово-пінські та ятвязькі землі.  Натомість галицькі правителі змогли зібрати військо та здійснити територіальні надбання, якими стало взяття Любліна у 1289 р. та у 1299 р. завоювання частини Закарпаття.  Проте в умовах царствування Володимира і Лева, Галицько-Волинськек нязівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.
Ці територіальні надбання можна вважати початком тимчасового піднесення Галицько-Волинського князівства. На початку ХІV ст. Юрій І, син Лева Даниловича, спромігся об’єднати князівство та домігся створення зазначеної вище Малоруської митрополії від Константинопольського патріарха у 1303 р. Юрій провадив і хитру дипломатичну гру, зближаючись з Тевтонським орденом для стримування ординців та Литви. Відчуваючи загрозу з Кракова, Юрій І уклав також і союз з Мазовією. По смерті Юрія у 1308 р. князівством стали правити Андрій  і Лев, які намагалися вести активну боротьбу з Ордою за домомогою  тевтонців та Мазовії. Обидва князі загинули у 1323 р., за одними даними у бою з монголо-татарами, а за іншими вони були отруєні ординцями. Останнім монархічним правителем Галицько-Волинського князівства був Юрій ІІ, син дочки Юрія І Марії та Мазовецького князя Тройдена. Юрій ІІ зміг налагодити відносини з Ордою, підтвердивши васальну залежність Галицько-Волинського князівства від неї. Особливо зміцнилися галицько-ординські стосунки після спільного походу війська Юрія ІІ і ординців на Польщу у 1337 р. Цей похід був украй вигідним для Юрія ІІ, який хоча й домігся мирних стосунків з литовцями та тевтонцями, мав неприязні відносини з угорцями і поляками. Юрій ІІ активно впроваджував магдебурзьке право на галицько-волинських землях та прагнув більш активно долучити князівство до системи європейської торгівлі. Юрій ІІ активно запрошував іноземних фахівців для перейняття перспективного досвіду європейських держав у різних сферах владарювання а також всіляко сприяв унійним процесам між православ’ям та католицизмом. Натомість для зміцнення княжої влади та динамічного просування інтересів князівства Юрій ІІ конфліктував з боярською верхівкою. Бояри, яких князь регулярно ставив на місце, отруїли Юрія ІІ у 1340 р. 
По смерті Юрія ІІ Галицько-Волинському князівству, фактично, приходить кінець, адже розпочалися динамічні та кровопролитні змагання за Волинь і Галичину, які закінчилися входженням цих територій до складу інших держав. Хоча син литовського князя Гедиміна Любарт і був проголошений правителем Галичини й Волині у 1340 р., реально вся повнота його влади розповсюджувалася тільки на Волинь. На Галичині ж встановився  політичний режим олігархічної республіки, влада перейшла до бояр, якими керував Дмитро Дядько. Проте Дядько з Любартом швидко знайшли спільну мову та боярин Дядько за підтримки князя фактично очолював боярський уряд князівства, іменуючись не інакше як провізором, або ж управителем Руської землі. Багато в чому саме завдяки дипломатичним зусиллям боярина Дядька Галичині вдавалося уникнути деякий час нападів своїх західних сусідів.
Проте швидко після смерті Дядька у 1349 р. польський король Казимир ІІІ, залучившись попередньо нейтралітетом кримських татар, рушив проти Галицько-Волинського князівства великим походом, внаслідок якого поляки не тільки захопили галицькі землі, а й втяглися з литовцями у боротьбу за волинські землі. Любарт всіляко намагався підкорити собі всі галицько-волинські землі, я для боротьбі з поляками заручився підтримкою московського князя Семена Гордого, з родиною якого  уклав династичний шлюб.  Натомість Любарт хоча й успадкував титул Руського короля, адже був родичем Юрія ІІ, проте ніколи королем не іменувався, а в той же час Угорщина і Польща уклали угоду, за якою угорці відступали полякам "свої права" гна Волинь і Галичину, і польські королі після цього мали називатися й правителями Волині і Галичини. Син Любарта - Федір Любартович, засновник княжого роду Сангушків, хоча й отимав у спадок певні Галицькі землі, однак дуже швидко був позбавлений їх Ягайлом, князем литовським та згодом корлем польським. Польсько-литовські війни й суперечки тривали довго і закінчилися у 1392 р. входженням Галичини, Холмщини та Белзької землі до складу Польського королівства, а Волині - до Великого князівства литовського, внаслідок чого Галицько-Волинське князівство остаточно припинило своє існування.
Занепад Галицько-Волинського князівства мав сумні та трагічні наслідки для східних слов’ян історичної пам’яті українського народу, адже зникло останнє і єдине державне утворення, яке виражало інтереси православних нащадків великої Київської Русі, та пращури сучасних українців були змушені існувати в умовах відсутності власної державності на теренах інших країн, де нерідко зазнавали утисків. Натомість без традицій Галицько-Волинської доби не був би можливим розвиток західноукраїнської культури та волелюбного духу тамтешнього населення, яке ще не раз в історії доведе своє прагнення жити в незалежній соборній державі.
12. Дипломатія Данила ГалицькогоНове об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство здійснив Данило Романович.Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині Романової сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині.
Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що їм доведеться здобути всю батьківщину:
При Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, вони допомогли князям організувати військові сили *. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі добули великий авторитет серед князів. 1215 р. Лешко примусив Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир 3. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику. Головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.
Насамперед Данило мав намір визволитися з-під залежності від Лешка. 1219 р. він вирушив походом на західне пограниччя князівства, захоплене краківським князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя *. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру 4. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя 5. Тільки коли Лешка було вбито (1227), а Польща прийшла у розладдя, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині. Тоді вже Данило почав впливати на польські справи. У дружбу з Романовичами вступив мазовецький князь Конрад, який довго був їх союзником. Він прагнув уникнути війни між Польщею і Руссю та часто бував посередником між князями. Віддячуючи Конрадові, Данило захищав його інтереси, зокрема, 1229 р. він ходив у далекий похід на Польщу.
Впорядковуючи своє князівство, Данило входив у боротьбу з іншими волинськими князями. Ворогом Романовичів залишався Олександр Белзький, який зв’язувався з їхніми ворогами.
Так само, після смерті Мстислава Ярославича Німого (1226), Данило приєднав до своїх володінь Луцьк, Пересопницю і Чорторийськ . Так, 1230 р. Волинське князівство було об’єднано в руках Данила і Василька.
Забезпечивши Волинь, Данило розпочав боротьбу за другу свою «півбатьківщину» — Галицьке князівство.
Здійснюючи свої плани, Данило увійшов у союз з Мстиславом Мстиславичем, допомагав йому у боротьбі за Галич і підтримував його у скрутні моменти *. Але, як знаємо, Мстислав погано віддячив Данилові за ці послуги і у малодушності передав Галич угорському королеві.
Населення Галичини, вороже настроєне до іноземців, чекало Данила як визволителя і закликало його у Галич.
Тільки 1238 р. Данило остаточно оволодів Галичем. Боротьба за Галицьке князівство проходила в час, коли хан Батий почав великий похід на Русь. Галичани зустрілися із загарбниками вже під час першої навали кочівників 1223 р. Боротьбу проти них організував Мстислав Мстиславич, який тоді князював у Галичі, на прохання половецького хана Котяна, свого тестя. У поході брали участь галицькі і волинські полки. У бою над Калкою Данило був поранений.
Данило вирішив дати відсіч ворогові і наприкінці 1239 р. залишив у Києві свою дружину, яку очолював тисяцький Дмитро. Батий здобув Київ у грудні 1240 р.
З Києва Батий 1241 р. продовжував похід на захід. Але деякі укріплені міста він не зміг перемогти, в тому числі Крем’янець, Данилів, Холм .За свідченням літопису тисяцький Дмитро, співчуваючи знищеній країні, порадив Батию не затримуватися в Галичині. Батий пішов далі на захід, на Польщу і Угорщину.
Данило не зміг організувати відсічі ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував на Угорщині, на переговорах з Белою IV, і вже не зміг перебитися до Галича через полчища загарбників та мусив повертатися окружним шляхом, через Польщу.
Батиєва навала внесла нове безладдя у Галичину, яку Данило тільки що почав впорядковувати. Великі бояри знову підвели голову. Доброслав роздав галицькі землі чернігівським боярам, а Коломию з солеварнями передав залежним від себе боярам «із племені смердів».
Ця боротьба проходила в 1241 — 1242 рр. Частина не прихильних Данилові бояр утекла з Галичини і далі вела свої інтриги. Бояри зв’язалися з сином Михайла чернігівського, Ростиславом, і висунули його як претендента на Галицьке князівство. Ростиславу вдалося захопити Галич, і угорський король дав йому допомогу. Після вступної боротьби Ростислав 1245 р. з великим угорським військом і польською допомогою вирушив під Ярослав і розпочав облогу міста. Данило і Василько вийшли захищати місто. Над Сяном, під Ярославом, 17 серпня 1245 р. відбувся бій, де війська Данила здобули вирішальну перемогу.
Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.
Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові країни . Він укріплював головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Забужжя, Холм, та ряд укріплених замків. Передбачаючи, що орди завойовників знов виступлять проти його князівства, прагнув якнайкраще підготовити його до боротьби Данило вважав необхідним укріпити західний кордон Галицько-Волинського князівства. Довгий час йшла боротьба за Дорогичин над Бугом. Ця область здавна належала до Берестейської землі,але пізніше, за невідомих \98\ обставин, захопив її мазовецький князь Конрад і 1237 р. передав німецьким рицарям (так званим добжинським). 1238 р. Данило вирядився з військом на Дорогичин, здобув місто і взяв у полон магістра рицарів Бруна. Літопис записав слова Данила: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам, темпличам, яких звуть соломоничами» 27. Під час навали орд Батия Дорогичин знову потрапив під вплив німецьких рицарів, жителі його вороже поставилися до Данила і не пустили до міста. Князь обурено заявив: «Це був город наш і батьків наших, а ви не дозволили увійти до нього». Пізніше Данило здобув Дорогичин приступом («копієм»), покарав бунтівливих міщан, відбудував місто і поставив тут «прекрасну» церкву Богородиці 28.
Боротьба за Дорогичин стала одним з епізодів боротьби руських князів проти німецької агресії на слов’янські землі. Є здогад, що Данило діяв у порозумінні з новгородським князем Олександром Невським, який 1242 р. розгромив німецьких рицарів на Чудському озері .
В той же час Данило зайняв Люблін. 1243 р. він двічі облягав це місто. За свідченням польських літописів, в поході 1244 р. Данило здобув замок у Любліні і підкорив собі Люблінську землю.
Широка і успішна діяльність Данила привернула увагу ординського центру на Волзі. Правителі орди вважали небезпечним для себе дальше зростання Галицько-Волинського князівства, яке вороже ставилося до їх агресії , і вирішили підкорити Данила своїй владі. Один із підлеглих Батиєві ханів, Могучій, прислав Данилові наказ: «Дай Галич».
Завойовники вимагали поки що тільки Галичини, мабуть, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр і князів. Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив їхати до Батия, захищати свою «півбатьківщину». Він приїхав у Сарай в кінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив велику дипломатичність і не лише не дав себе знищити, але добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство («Доручено йому його землю»). На яких умовах склалися відносини, точно не знаємо; як з пізніших даних видно, галицько-волинські князі були зобов’язані висилати своє військо на походи Батия, а інколи платити данину («татарщину») .
Сам Данило і його оточення почували себе глибоко обуреними залежністю від кочівників-завойовників.
Дальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним лише в крайніх обставинах і зараз же почав готуватися до боротьби з ордою. Свої заходи він проводив дуже послідовно і обережно, тривалий час.
Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, Польщі і Угорщини, а також прагненням налагодити взаємини з державами Центральної Європи.
В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею. 1247 р. помер мазовецький князь Конрад, з яким Романовичі жили у добрій дружбі (незважаючи на коротке розладдя в 1230-х рр.). Син Конрада, Земовит, продовжував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством .
Данило склав також згоду з Болеславом краківським. Можна здогадуватися, що Данило сам зрікся окупованої раніше Люблінщини.
З Угорщиною Данило уклав договір про дружбу (1247). Ініціатором тут був Бела IV, якого вразила перемога Данила під Ярославом і ще більше його порозуміння з Батиєм. Він погодився на шлюб своєї дочки Констанції з Львом Даниловичем, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом.
За домовленням з Белою Данило взяв участь у боротьбі за Австрію, яка почалася після смерті герцога Фрідріха II, останнього з династії Бабенбергів (1246). Бела намагався здобути Австрію для себе, і Данило допомагав йому своїм військом. В дальшому події розгорнулися так, що сестра померлого Фрідріха, Гертруда, погодилася стати жінкою Романа Даниловича і передати йому Австрію (1252). Роман приїхав до Австрії і тут, в замку Гімберг поблизу Відня, витримав довгу облогу військ чеського королевича Оттокара. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву. З цієї нагоди літописець відзначив, що «раніше ніхто не воював Чеської землі — ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Святий». Але ці заходи не дали конкретних політичних наслідків. Роман був змушений покинути Австрію, яка незабаром перейшла до Габсбургів.
Причини, з яких Данило брав активну участь у справах Середньої Європи, ще повністю не з’ясовані. Можливо, він захопився планом посадити одного з синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї. Одночасно, беручи участь у воєнних і політичних справах Угорщини, Австрії, Чехії і Польщі, Данило прагнув ознайомитись з силами цих країн та оцінити, наскільки вони можуть служити допомогою у майбутній боротьбі проти кочівників-завойовників.
В 1240 — 1250-х рр. Данило повів наступальні заходи на північному кордоні Галицько-Волинського князівства — проти литовських племен. Ця боротьба була спричинена, з одного боку, активністю литовців, які безупинно нападали на волинські землі, з другого — намаганням волинських феодалів зайняти собі нові землі для економічної експансії.
Литовська територія простягалася від Нижнього Бугу до Балтійського моря. Найближчими сусідами Волині були на лівому боці Німану ятвяги, на правому — головне з литовських племен, литовці. Протягом перших десятиріч XIII ст. литовські загони дуже часто набігали як на Волинь і Пінщину, так і на Забужжя. Близько 1219 р. литовські князі прислали до молодих Романовичів велике посольство, складене із найвидатніших князів, і склали мир, так що на деякий час «земля стала спокійна». Але далі знову почалися руйнівні набіги, і князі були примушені постійно захищати північні землі .
Небезпека від Литви стала ще більш грізною, коли литовські племена почали організовуватись в одне князівство. Організатором об’єднання був Міндовг, який у боротьбі з дрібними племінними князями, в 1230-х рр. здобув верховну владу на Литві. Така організована сила стала небезпечною для Галицько-Волинського князівства, тим більше що Міндовг почав притягати під свій вплив також дрібних руських князів в області Верхнього Німану і Прип’яті.
Щоб забезпечити на тривалий час північний кордон, Данило почав наступ на Литву. Насамперед він виступав проти ятвягів, набіги яких мали найбільш нищівний характер. Союзниками Романовичів були мазовецькі князі, землю яких також непокоїли ятвяги.
. В 1254 — 1255 рр. відбувся найбільший похід з такими силами, що «ятвязькі болота наповнилися військом». Після знищення центрів цього грізного племені воно було змушене підкоритися Данилові. Ятвяги зобов’язалися платити данину і виконувати роботи при будівництві укріплень для княжих застав.
Данило вирішив включити ятвязькі землі до свого князівства. Щоб забезпечити підтримку мазовецьких князів, Данило послав їм частину ятвязької данини.
З Тевтонським орденом Данило 1254 р. склав угоду, в якій орден визнав за Данилом та Земовитом мазовецьким право на третину Ятвязької землі .
Одночасно різні етапи проходили взаємовідносини між Данилом і Міндовгом. Коли Міндовг тільки починав зміцнюватися, він підтримував дружні зв’язки з Галицько-Волинським князівством, давав Данилові допомогу проти Польщі та віддав свою племінницю за жінку Данилові. Але суперництво обох князівств врешті розв’язалося у війні. Перший наступ 1250 р. Данило скерував на так звану Чорну Русь, землі на північ від Верхньої Прип’яті. В 1251 — 1252 рр. Романовичі направилися на Новгородок, але лише спустошили його околицю та здобули місто Городно (Гродно).
Так, в результаті успішної боротьби з Литвою Галицько-Волинське князівство поширило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які тепер були примушені визнати над собою зверхність Данила і виконувати його доручення .
Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия — поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби, знайти союзників.
Західна Європа з великою тривогою спостерігала успіхи орди і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти ординців .
На Ліонському соборі виступав також руський єпископ Петро, невідомого походження, який дав інформації про навалу орд хана Батия.
В той же час римська курія намагалася скористуватися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іван Плано де Kapпіні, який за дорученням папи в 1245 — 1256 рр. відбув в подорож до Сараю, по дорозі зустрівся з Данилом і Васильком. В цих та пізніших переговорах Данило мав єдину справу — здобути допомогу Західної Європи проти орд завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання — намагався притягнути Русь до церковної унії. Щоб приєднати Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланик коронував його у Дорогичині 1253 р.
Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти ординців , однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав зв’язки з Римом. Тоді папа Олександр IV загрозив Данилові «церковними карами» і дозволив Міндовгові, який прийняв католицтво, йти війною на Данила і займати його землі.
Втративши надію на допомогу з заходу, Данило вирішив власними силами вести війну з ордами.Частина орди під проводом темника Куремси мала свої кочовища на Правобережжі, поблизу кордону Галицько-Волинського князівства. Ординці спочатку не виступали війною проти Данила, а лише намагалися послабити його владу, притягати до себе групи, незадоволені княжим режимом. Не входячи поки що у боротьбу з ординцями, Данило насамперед виступив проти «татарських людей». 1254 р. він вислав сина Льва з військом до Бакоти, де старшина Милій «пристав» ординців і Лев ув’язнив його, але пізніше відпустив і Милій знову подався до своїх в орду. 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста здобуто і поруйновано.
Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. Куремса намагався захищати «татарських людей» і виступав з своїм військом спершу під Крем’янець, пізніше під Володимир і Луцьк. Але княжі сторожі дали сильну відсіч, і «Куремсина війна» покінчилася перемогою Данилових військ.
Проте цей успіх не мав тривалого значення. Сарай вважав небезпечним ріст могутності Галицько-Волинського князівства і вирішив прийняти гостріші засоби. На місце Куремси, який не виявляв потрібної енергії, на Правобережжя було прислано нового хана, Бурундая з безліччю полків, «у тяжкій силі». Це був безоглядний, жорстокий ватажок, «безбожний, лихий, окаянний, проклятий», як його називає літопис. Він повів підступну, хитру політику проти Романовичів. Спершу, наголошуючи на тому, що князі — «союзники» ординців, вимагав, щоб вони взяли участь у поході на Литву, — щоб посварити Данила з Міндовгом. Романовичі, бачачи великі сили кочівників, підкорились, і Василько разом з ними поруйнував Литву 1258 р. Незважаючи на цю угодовість князів, 1259 р. Бурундай з своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст. Бурундай сам пильнував, щоб було спалено і розкопано укріплення Володимира, поруйновано Луцьк, Крем’янець, Львів та інші замки. Так Галицько-Волинське князівство було позбавлено центрів, які служили основними пунктами опору у війні з ординцями. В 1259 — 1260 рр. Бурундай вирядився на Польщу, і князі були примушені брати участь у його поході 52.
Данило помер 1264 р.53 В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.
13.Династичні зв’язки України – Руси з суміжними державами і країнами Західної Європи.Правителі Київської Русі добре розуміли важливість династичних шлюбів для стабільності міжнародних відносин. Особливо таку тактику розвивали Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Тому, наприклад, серед перших чотирьох дружин Володимира було дві іноземки: чешка чи богемка й болгарка.
Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів, Старший син — Святополк був одружений з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою короля Швеції Олафа Ігігердою — Іриною. Дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, інша — з чеським королем Болеславом Рудим, третя, Марія-Доброніга,— з Казимиром Обновителем, королем Польщі.
Шлюб Володимира з Анною зв'язав його не лише з візантійським, а й з німецьким імператорами, бо сестра Анни Теофано була дружиною імператора Оттона II і матір'ю Оттона III, через малолітство якого стала при ньому регенткою.
Після Володимира, до влади прийшов Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.), він поріднився з багатьма знаменитими володарями Європи. Польський король Казимир, як уже говорилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Володимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Казимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.
Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Ярослава — Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дружиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом — в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Сицилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.
Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля Франції. Цьому передувала така історія. Батько Генріха І, Роберт, мав необережність одружитися зі своєю родичкою (в четвертих). Але папа Римський, дізнавшись про це, оголосив його одруження кровозмішуванням і жорстоко переслідував. Боячись такої ж долі, Генріх почав шукати наречену за межами Франції, яка, тоді ще бідна й слабка, могла пишатися союзом з могутньою Київською державою. 1048 року король прислав до Ярослава послом єпископа Шалонського Рокера. Анна приїхала з ним до Парижа й вийшла заміж за Генріха. Після його смерті (1060 р.) вона спочатку пішла в черниці, але через два роки всупереч волі сина одружилася з графом де Крепі. Син її, Філіпп, хоча й став королем Франції, однак настільки любив і шанував матір, що до 1075 року підписував усі державні папери разом з Анною.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія І. За нею на лівий берег Дунаю переселилося чимало колишніх громадян Київської держави.
Троє синів Ярослава одружилися з європейськими принцесами. Норвезькі літописці називають Володимира, старшого сина Ярослава, чоловіком Гіди, доньки англійського короля Гаральда, переможеного Вільгельмом Завойовником. Такі широкі зв'язки свідчать про великий міжнародний престиж Ярослава. Недаремно його називали «тестем Європи».
14.Дипломатія Володимира Мономаха.Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.
Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця.
Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу Авг'уста Кесаря, вінок, золотий ланцюг і барми Константина Мономаха, Володимирового діда. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт схилив київського князя до миру, увінчав його в київському соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським царем. У московській Оружейній палаті й досі зберігаються так звана шапка Мономаха, себто корона, а також ланцюг, держава, скіпетр і старовинні барми, якими прикрашалися згодом усі російські царі в день свого сходження на престол (інаугурації). Ці безцінні речі, за деякими даними, могли бути дарунком імператора Олексія Комнина.
Прожив Мономах як для своєї епохи дуже довге життя — аж сімдесят три роки, останніх тринадцять будучи великим київським князем. Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально написаним для своїх дітей «Повчанням». Це чудовий документ того часу, який варто сприймати саме як настанову й тепер, але ми не аналізуватимемо його детально, а зупинимося тільки на міжнародних аспектах «Повчання». Ось як пише Мономах про увагу до чужинців: «А ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим». Все хороше, продовжує він, ви мусите пам'ятати, чого не знаєте, тому вчіться. І згадує свого батька Всеволода, який знав п'ять іноземних мов, ніколи не виїжджаючи за межі рідного краю.
Особливою гордістю князя були його воєнні справи. Мономах згадує про вісімдесят три свої походи, а інших менш важливих просто й не пам'ятає. Він уклав з половцями дев'ятнадцять мирних договорів, узяв у полон понад сто їхніх кращих вождів і випустив їх згодом з неволі, а понад двісті половецьких ханів стратив і потопив у річках. За словами літописців, Мономах творив добро своїм ворогам і любив відпускати їх з дарами, особливо на схилі віку.
Ви знаєте, що Юрій Довгорукий, який заснував Москву 1147 року, через десять років після цієї події помер. Він мав княжий осідок і в Києві. Довгорукий настільки «уславився» всілякими злодійствами, що, дізнавшись про його смерть, київські жителі розгромили й пограбували його палац і сільський князівський будинок над Дніпром, який називався Рай, а також маєтки суздальських боярів (які в різні часи наїхали з князем), не залишивши багатьох з них живими.
Кияни навіть не хотіли, щоб і тіло Юрія Довгорукого лежало поряд з дорогим їм Мономаховим, а тому поховали його за містом, у церкві «Спас на Берестові», на території нинішньої Києво-Печерської лаври. Такий деколи кінець мають злочини проти свого народу. Можливо, у варварському погромі Києва через дванадцять років його сином Андрієм Боголюбським (про який уже згадувалося) були елементи помсти за знеславлення батькової пам'яті.
Показові деякі деталі боротьби з половцями періоду «Слова о полку Ігоревім», добре відомого зі шкільних підручників літератури. Так, хан Кончак «уславився» на той час своєю надзвичайною жорстокістю. Але не лише нею. У його війську застосовувалися особливо великі, так звані самострільні, луки, які ледве натягали п'ятдесят воїнів, і великого калібру стріли. Був у його війську якийсь турок, який стріляв живим вогнем або ж порохом (може, це той грецький вогонь, який застосовувався ще проти кораблів Ігоря?). Цього винахідника під час втечі половців кияни наздогнали і взяли в полон, привели до великого князя разом з усіма його вогнепальними пристроями. Але потім ніде не знаходимо в документах свідчень про те, що наші пращури десь використовували той винахід.
Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, ве-неціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки дискутувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.
15.Феномен Литовсько-Руської держави.Після занепаду Галицько-волинського князівства політичне роздроблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Литовсько-Руська держава —складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.
Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин; приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так званна “тиха експансія”. Політика литовських князів будувалася за принципом “старовини не рухати, новини не вводити”, який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, правової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовського князя не привело до погіршення становища українського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від іга вже на початку 15 ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.
Слід наголосити, що саме в цей період подолання феодальної роздробленості та утворення централізованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській основі російського, українського та білоруського етносів.
Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі зазнали руського культурного впливу і почали вважати себе нащадками Київської Русі, прийняли “Руську Правду” як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність.
Таким чином, утворилася могутня Литовське-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси. На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган — Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15—16 ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем.
Основним джерелом права тривалий час була “Руська Правда” Ярослава Мудрого. Згодом ЇЇ замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвІдоміші Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права. Статут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян(хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. На противагу церковному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету9.
Якщо відновити хронологічний ланцюжок подій, що свідчить про “тиху експансію” на українських землях, він буде мати такий вигляд:
1323 р.— Великий литовський князь Гедимін стає королем Литовським і Руським; 1340 р.— син Гедиміна Любарт приєднує Волинь; другий син Гедиміна Ольгерд — у1350 р. приєднує Новгород-Сіверщину, у 1362 р.— Київщину та Переяславщину, у 1363 — Поділля — половина українських земель опинилася під владою Литви. Нарешті з виходом на політичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовідносинах Литви з Україною.
В ті часи велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни у боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою та Польщею (польські феодали намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських земель, що входили до Литовського князівства). У 1385 р. була укладена Кревська унія, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королівною Ядвігою, землі Литви і України приєднувалися до польської корони, і всі литовці мали бути навернені у католицизм. Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною у 1387 р.
Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити його землі на польські провінції. Проте, внаслідок опору литовських феодалів, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати Островську угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, і його довічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний племінник Ольгерда Вітовт. Утвердившись на великокняжому столі, Вітовту 90-х роках 14 ст. ліквідував майже незалежні від центральної влади удільні князівства і перетворив їх на провінції Литви. Це були Новгород-Сіверське, Володимирське. Подільське і Київське князівства.
Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів. Проте в одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України. Мова йде про боротьбу з татарами і поширення колонізації Криму. Саме ВІтовт за допомогою де зброї, а де дипломатії розсварив між собою татарських ханів, які один за одним ставали васалами Вітовта, платили йому данину і висилали військо на допомогу. Вітовт захопив узбережжя Чорного моря і Крим, відкривши нові перспективи для української колонізації. Вітовт розпочав будівництво фортець у степах, проте після смерті князя чорноморська колонізація занепала.
Після смерті Вітовта великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько - литовською унією став довічним князем Литви. Більшість українських та білоруських земель не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Розпочалася шестирічна війна, в якій населення українських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Проте на кінець 15 ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-князівський лад, вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративне землі поділялися на воєводства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України і Білорусії виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської. Рішенням патріаршого собору 1354 р. було записано, що в “найсвятішої” Російської митрополії, разом з іншими містами і селами, підвладними їй, були ще й у Малій Русі... “місто Київ”.
Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці 15— початку 16 ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Разом з тим московські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.
Уже великий князь московський Іван III, за якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави, об'єднуючи навколо Москви землі, ставив своєю метою возз'єднати в межах однієї держави всі землі, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю “отчиною”, а себе — “государем всея Руси”. Ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями — Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський та інші перейшли під владу Москви.
16.Литовсько-польське зближення і доля українських земель.Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Саме в цей час наростав тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалилися. Литва також потерпала від агресивних дій тевтонців, а ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослабляла державу.
Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперників — Литву і Польщу — назустріч одне одному, змусили шукати компромісні рішення.
14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі.
За умовами Кревського договору Велике князівство Литовське зобов'язалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги, з якою він був заручений, навічно приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі. Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її під польською короною.
Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом, здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських князів підписати «лрисяжнені грамоти» на вірність королю Польщі. Але реальне об'єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони, передусім з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею. Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля — Вітовт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. 1392 р. опозиціонери домоглися проголошення Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітовта з дочкою московського царя Василя І та підтримка позиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям.
Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки частково. Майже 40 років спроби об'єднати землі Польщі та Великого князівства Литовського зазнавали поразки, а основною лінією литовської політики стало збереження незалежності власної й підлеглих територій.
Підпорядкувавши своїй владі Велике князівство Литовське, Вітовт вдався до централізації країни. На державні пости намісниками ставив литовців, витісняючи з посад православних українських князів. Намагаючись перебороти роздрібненість, він постійно переводив князів з одного місця в інше, не даючи глибоко пустити коріння в своїх землях.
Нові тенденції багато в чому підривали права удільних князів, які через деякий час за своїми функціями почали все більше нагадувати служилих людей на взірець боярства. Разом з тим Вітовт частково зберіг інституції і звичаї долитовських часів, наприклад, народні віча, де збирались представники всіх верств населення, покарання дозволялись тільки після ухвалення рішення суду, яке можна було оскаржити у князя тощо.
Централізації держави сприяла і боротьба Вітовта проти автономних українських князівств, які намагалися здобути державну незалежність. Ця боротьба посилилася в 90-х роках XIV ст. Більшість українських князівств відмовилася визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріатович. Однак діяли вони розрізнено, не-узгоджено і тим самим прирекли визвольний рух на невдачу. Вітовт протягом 1392—1395 рр. відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм прибічникам. Після тривалої боротьби в 1399 р. до Києва був присланий намісником представник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільному устрою України було завдано першого серйозного удару.
Крім нововведень у внутрішньому державному житті Литовського князівства, Вітовт проводив активну зовнішню політику, що підняла його міжнародний престиж. Він захопив усі білоруські й українські землі, крім Галичини. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого Вітовт збудував декілька фортець та портів. Щоправда, від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. У цій битві Вітовт загубив більшість свого війська, спричинив каральну експедицію татар на українські землі, втратив Чорноморське узбережжя і перспективу розширити свої володіння за рахунок Московського князівства.
Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Все це, а також і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на зближення з Польщею.
За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно був поновлений військово-політичний союз, що дало змогу об'єднати зусилля в боротьбі проти давнього ворога — Тевтонського ордену. У битві під Грюнвальдом (1410) литовські, польські, білоруські та українські сили завдали німецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак ця перемога знов загострила відносини Польщі і Литви, в якій посилилися прагнення до незалежності від польської корони. Щоб не втратити Литву, польський король змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдовольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, в тому числі і в питанні обрання великих князів литовських і королів польських. Одночасно це посилювало дискримінацію православних аристократів, які ще більше відсторонювались від джерел збагачення і вищих адміністративних посад.
Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдатися до колонізації Причорномор'я. Однак це не означало, що Польща відмовилася від поглинання Великого князівства Литовського і всіх його територіальних надбань. Польська корона просто змінила тактику дій, де активний зовнішній тиск поступився місцем гнучкій політиці поступового приборкання Литви через її еліту.
Зрівняння в правах польських і литовських феодалів-католиків, надання їм права повністю розпоряджатися своїми землями і обіймати державні посади повинно було заохотити литовську верхівку триматися Польщі, зраджуючи інтереси власного народу. Городельська унія, забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.
Смерть Вітовта (1430) призвела до значних змін у внутрішній і зовнішній політиці Литви. Велике князівство відмовилося від політики південної колонізації. Оборонна лінія поступово була відсунута на північ, зупинившись на лінії замків Вінниці, Черкас, Канева. Великі князі, що були одночасно польськими королями, не проводили самостійної політики і все більше потрапляли під вплив Польщі. Польська шляхта, для якої життєвою справою було оволодіння балтійським узбережжям, використовувала кожну нагоду для послаблення Литви. Наприклад, протягом 1385—1501 pp. Польща підписала 8 різних угод, які тим чи іншим чином допомогли закріпитись їй на литовській території.
З того часу, як польський вплив в Литовському князівстві посилювався, українська аристократія втрачала політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович зумів завдати нового удару по автономії українських земель. 1452 р. він ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму наміснику. Така сама доля чекала і на Київське князівство. Коли у 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали, щоб престол не передавали спадкоємцю. Незважаючи на обурення киян, король задовольнив це бажання, і намісником був призначений литовець — католик Гаштовт. Ліквідація Київського князівства означала кінець української автономії.
Після ліквідації місцевої автономії Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства, якими управляли намісники-воєводи. Вони підкорялись тільки владі великого князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких певну владу мали старости. Посади воєвод та старост обіймали, як правило, місцеві феодали, яких князь щедро винагороджував за службу. Великі магнати входили до великокняжої Ради, без узгодження з якою князь не мав права видавати закони та розпорядження. Найвищі державні посади почали передавати у спадок в магнатських родах.
В умовах повної та необмеженої влади литовських та місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилось на об'єкт постійних утисків і окатоличення. Більшість місцевих українських феодалів дотримувалась угодовської політики і не поспішала захищати інтереси співвітчизників.
На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати. Суперництво Литви і Московії за північні території вирішувалося не на користь литовців. У 1522 р. Москва захопила Чернігів і Стародуб. У1522 та 1549 роках Литва зазнала двох поразок від татар, які спустошили литовські володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 р. разом зі Швецією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Московської держави (1558—1583). Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство. Люблінська, Берестейська унії та їх політичні наслідки.
Об'єднання двох держав було підготовлене всім ходом попередніх подій. Вже в середині XVI ст. головним напрямком експансії російських царів стала територія Великого князівства Литовського. В цей же час Кримське ханство, яке виникло внаслідок розпаду Золотої Орди, здійснювало регулярні руйнівні набіги на південні володіння Литовської держави. Нездатність Литви (а частково й Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (1548 р. обраного королем) намітилося цілеспрямоване польсько-литовське зближення. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення в українські землі. Відбувалось неконтрольоване властями проникнення польського панства в Україну, що неминуче поставило б питання про офіційне затвердження шляхетських надбань.
У 60-ті роки XVI ст. виснажена величезними військовими витратами, поставлена перед загрозою вторгнення московських військ, Литва була змушена звернутись по допомогу до Польщі. Поляки були готові надати допомогу, але за умови об'єднання обох держав в одне політичне ціле.
Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна і середня шляхта підтримували цю ідею, сподіваючись таким чином обмежити диктатуру магнатів і отримати широкі привілеї подібно до польських феодалів. Литовські та українські магнати чинили перешкоди повному об'єднанню з Польщею, побоюючись втратити свої статки і вплив на вирішення державних справ, але були згодні на унію, корисну в організації спільної боротьби проти зовнішньої агресії і в зміцненні власного становища в незалежній Литві. Загалом в середині XVI ст. українські князі та верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства.
Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського Сейму, що розпочав роботу 10 січня 1569 р. і мав остаточно розв'язати питання про характер і форму унії Королівства польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Вже в перші дні зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має відбутися на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі. Національно-політичні інтереси української нації на Сеймі не були представлені зовсім. Це сталося і через обмеженість прагнень представників української еліти сферою матеріальною, і через те, що українські землі вже давно втратили ознаки автономії. Українці не порушили питання про надання українським землям статусу державної автономії й перетворення таким чином майбутньої Речі Посполитої у федеративну польсько-білорусько-литовсько-українську державу.
Через наявність двох програм і неузгодженість позицій від самого початку робота Сейму набрала гострого характеру. Магнати Великого князівства Литовського на чолі з протестантським князем Криштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким, які були незадоволені ходом переговорів, після місячних безплідних сперечань таємно покинули Люблін. У відповідь на це польська сторона вжила рішучих заходів. Вона самочинно привласнила українські землі — Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовського князівства, і королівською грамотою 5 березня 1569 р. проголосила їх приєднаними до Польської держави. Ще одним об'єктом агресивних зазіхань польської корони стали Брацлавщина і Київщина, які були «возз'єднанні» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли під тиском дрібної шляхти литовська делегація повернулась на Сейм, всі українські землі вже перебували поза державними межами Литви.
1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена Річ Посполита — польсько-литовська держава, яка мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, а саме: місцеве самоврядування, військо, казну, але фактично його роль у політичному житті об'єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала в усьому Польща. Платою за збереження хоча й обмеженої державної суверенності Литви стали українські землі — Підляшшя, Волинь, Київщина та Брацлавщина, що були приєднані до Польської корони. За Литвою залишилась невелика частина земель — Берестейська і Пінська області, отже, вона вже не могла справляти суттєвого впливу на українські території. Інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських магнатів і шляхти, а від* так — зародженню в їхніх колах державної ідеї. Щоправда, польський король вдовольнив мінімальні вимоги, висунуті українською шляхтою в Любліні стосовно збереження привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві тощо. Наприклад, на Волині землі було прирівняно в правах до коронних. Було зроблено редакцію останнього правового статуту (Литовського статуту), статті якого стали єдиними для всіх територій. Державні та судові установи на певний час було переведено на місцеву мову. Права православної шляхти було прирівняно до католицької знаті. Однак, незважаючи на ці часткові нетривалі поступки, приєднання до Польщі українських провінцій Литви відбувалося за зверхності Польщі в новому державному об'єднанні Речі Посполитій і відкривало широкий простір для колонізації багатих українських земель.
Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичайно тяжкі наслідки. Ситуацію не полегшувало навіть те, що тогочасна Польща була країною з передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями. Спланована в Любліні модель «братерства в унії» виявилась життєздатною тільки в теорії. Реальне життя показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей.
З проникненням нового польського режиму вглиб української території зростала взаємна національна антипатія, закладалися основи денаціоналізації українського етносу. Унія прискорила процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Найзнатніші українські роди — Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських — зрікалися рідної мови, традицій, православ'я і переходили до католицтва, ополячувалися. Така позиція дуже негативно сприймалася низами — міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об'єднання двох церков — католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного навернення православних в католицьку віру. Нова церква зберігала українську обрядність, при відправленні служби слід було користуватись церковнослов'янською мовою і календарем, визнаючи при цьому зверхність Ватикану та приймаючи догмати католицької церкви. Це питання було вирішене на церковному соборі в Бересті (16 жовтня 1596 р.). За його рішенням уніатське духовенство (як і католицьке) було звільнене від податків, шляхта, що прийняла унію, отримала право обіймати державні посади нарівні з католицькою знаттю, а уніати-міщани прирівнювались у правах до міщан-католиків.
Православне духовенство покладало на унію певні надії. Воно намагалось подолати кризу церковного життя, призупинити експансію католицизму на українські та білоруські землі, домогтися зрівняння в правах православного духівництва з католицьким. Напередодні церковного собору православні єпископи висунули декілька програм, які передбачали реформування православної церкви та регіональне об'єднання церков в межах Речі Посполитої. Але їх пропозиції були відкинуті, і акт Берестейської унії відбувся як вимушений крок верхівки православної церкви, зумовлений потужним тиском з боку католицьких кіл Польщі та Ватикану.
Уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території держави. Таким чином, православна церква була поставлена поза законом.
Рішення уніатського собору не відповідало ані інтересам, ані настроям української більшості населення, для якого православна віра зберігала традиційну роль символу національно-визвольної боротьби, а католицька церква сприймалася як знаряддя іноземного поневолення. Тому закономірним наслідком Берестейської унії став релігійний розкол в Україні. Незважаючи на погрози уряду, православні виступили на захист своєї віри. Для православної знаті ареною боротьби став сейм. Активно виступали проти унії міщани та селяни. Так, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким заборонили будувати православні храми. Уряд змушений був відступити. У1629 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь Дерманського монастиря, ченці якого прийняли унію. Виступ селян був придушений урядовими військами. Закінчилось поразкою і повстання міщан Острога у 1638 р., які виступили проти закриття православних храмів та передачі їх уніатам.
Однак, наляканий розмахом боротьби на початку 30-х років XVII ст., польський уряд був змушений дещо поступитися і видати «Статті для успокоєнія руського народу», які повертали на Україну православну віру і священиків. Щоправда, «Статті» не зупинили наступу католицизму та уніатства на землі українців.
Отже, включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві й принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення.
Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними. Вона також справила великий вплив на спосіб життя українців та соціально-економічні відносини на українських землях. Річ Посполита остаточно ліквідувала залишки попередньої адміністративної системи колишніх руських князівств. Українські землі були поділені на шість воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців.
Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. на цих землях (особливо в Галичині та на Волині) почало інтенсивно зростати велике феодальне землеволодіння магнатів, шляхти, церкви. В Галичині знаходились землеволодіння Потоцьких, Собецьких, Даниловичів, Одровонжей та інших у формі «ключів» — декількох поселень та містечок, які в адміністративному відношенні становили єдиний господарський комплекс. На Волині 250 магнатських родів володіли найбільшими у всій державі латифундіями. За відомостями на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів знаходилось 3/4 всіх селянських господарств. Наймогутнішим феодалом на Волині був князь Острозький. На початку XVII ст. йому належало 59 міст, містечок та замків, 857 сіл та 111 фільварків. Найбільші земельні володіння в інших місцевостях України мали Заславські, Хоткевичі, Пронські та ін.
Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для придбання земель в Україні, вони захопили на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. Коли Литовський статут 1588 р. юридично затвердив всі форми феодального землеволодіння, в тому числі і в Україні, польські сейми дозволили королю роздавати шляхті землі в Придніпров'ї, причому це стосувалося не тільки пустуючих земель, а головним чином земель із селянами. Так, наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині з'явилися численні володіння шляхти — магнатів Замойських, Жолкевських, Казановських, Потоцьких та інших, на Лівобережжі — Вишневецьких. На отриманих від короля та захоплених самочинно землях Вишневецький збудував міста Лубни, Пирятин, Ромни, Прилуки, десятки сіл та хуторів. Наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками 39,6 тис. селянських дворів, 56 міст та містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам та великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 18% всіх селянських та міщанських дворів.
Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також православні монастирі. Найбільшим землевласником в Україні був Києво-Печерський монастир. А на Волині на початку XVII ст. уніатській церкві належало до 2,1 тис. селянських господарств.
Після Люблінської унії всі українські селяни втратили право в один установлений день на рік переходити до іншого хазяїна. У 1505 р. польський сейм заборонив селянам залишати поміщика без його згоди, а після унії це рішення поширилося на всі українські землі. Коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, в Східній Європі та в Україні воно зароджувалось в особливо жорстокій формі. До середини XVII ст. на території етнічної. України була закріпачена чверть селянства.
Рівень закріпачення селян в Україні був не скрізь однаковий. У густо заселених районах (Галичина та Волинь), де був особливо відчутний польський вплив, кріпацтво існувало у жорстоких формах. На початку XVII ст. панщина тут досягала 4—5 днів на тиждень. А в рідконаселених районах (Карпати та Подніпров'я), де не вистачало робочої сили, поміщики були змушені йти на поступки селянам. Так, наприклад, на Київщині панщина 2—3 дні на тиждень була стабільною понад 100 років. Крім того, українське селянство, що становило 80% населення краю, не давало закріпачити себе без боротьби.
Наприкінці XVI ст. загалом завершився процес формування шляхетського стану, розпочатий двома століттями раніше.
У той самий час, коли селянство втрачало свої права, польська шляхта посилювала свої позиції та політичний вплив. Спочатку шляхта намагалася обмежити свої обов'язки перед сюзеренами. Вчорашні воїни, а тепер підприємці, вони прагнули обмежити право короля починати військові дії, оскільки не бажали брати участь у воєнних походах, бо можна було отримувати великі прибутки з власних маєтків. На початку XVI ст. шляхта підкорила собі місцеві сейми, а невдовзі і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала вища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, що становила 8—10% населення, більше, ніж знать будь-якої країни Європи, могла обмежувати владу своїх королів.
Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-який прошарок суспільства можливостей загрожувати їхньому привілейованому становищу. Тому шляхта розпочала боротьбу ще на два фронти: проти магнатів (з їхньою монополією на високі посади і величезними земельними маєтностями) та проти міських заможних верств, оскільки вбачала в них суперників у торгівлі. І хоча майже 420 українських міст отримали Магдебурзьке право, шляхта знаходила можливості його обмежувати і втручатися в міські справи. Перевага сил була на боці польської шляхти. На початку XVI ст. більшість міст було позбавлено права голосу в сеймі, а місцевим купцям було заборонено їздити по товари за кордон. У той самий час сейм звільнив шляхту від податку на ввіз і вивіз товарів, через що торгівля почала зосереджуватися в руках щляхтичів.
Отже, після Люблінської унії водночас з розвитком продуктивних сил, зростанням міст, розвитком ремесел, торгівлі на землях України почалося становлення фільваркової системи, що зумовило остаточне оформлення кріпосного права. На початку XVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася перемогою Польщі.
17. Становище українців в Речі Посполитій.Внаслідок люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське і Польща об'єдналися в єдину державу під назвою Річ Посполита. За цією унією до складу Речі Посполитої входили такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина (увійшла на початку ХVІІ ст.). На цих землях було встановлено польське право на зміну литовському, за яким права українського селянства ще більше утискались, тобто збільшився феодальний і національний гніт не тільки в селах, а й по всій Україні.
У другій половині ХVІ ст. посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхніх майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: “Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками”. За словами іншого сучасника, пани “мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх нізащо немилосердно мордувати, іноді навіть вішають без жодної причини, убивають, не несучи за це ніякої кари”. Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650 р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками “викликала виступи Павлюків, Мул і Наливайок" і що “бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся” .
Антонович зазначає, що “...Польське право за Люблінською унією введено у всьому великому Литовському князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося воно обов'язковим.
Це право найбільше відбивалося на стані селян. Треба зауважити, що у великому князівстві Литовському селян-кріпаків не було. Мало не 9/10 селян при Литовському устрої були зовсім вільні... коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстке...” .
На Україні виник ряд нових величезних маєтків. За “Описом землі Волинської 1528 року”, наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських і магнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629 р. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто ѕ всіх селянських господарств .
Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захоплення маєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великих князів Литовських і королів польських.
Найбільші воєводства Речі Посполитої кінця ХVІ -- 1 пол. ХVІІ ст. фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина -- Вишневецьким і Збаразьким.
Найчастіше великокнязівські й королівські грамоти видавалися вже на захоплені землі. Так було, зокрема, у 1553 р. з князем Ф. Пронським, який заволодів селами Чернеч-Городок, Казиничі, Бруховичі, Колки Луцького повіту, з Т. Хоткевичем, котрий привласнив волинські села Борки, Жилиці, Костевичі, Турію, Бортники, Кобовлю і Самки з усіма людьми та їх майном. Про масовий характер загарбання земель феодалами, у тому числі шляхтою, в 2 пол. ХVІ ст. свідчить багато фактів .
Грушевський пише: “Земля тепер уся вважається панською: панам продано селян з землею, а котрі землі не були ще віддані панам на вічність, то такі різним панам віддавались у державу (звалися такі пани державцями й старостами), вони тими селянами так само рядили. Як пани-дідичі своїми підданими - “кріпаками”. Могли від селянина, або, як вони його тоді називали, від “холопа”, землю відібрати, відібрати землю разом з селянином чи нарізно іншому панові продати, могли на підданих накладати всякі роботи, датки й чинши (грошові податки), й справді накладали все нові та нові”.
Особливо швидко зростало феодальне землеволодіння після Люблінської унії 1569 р., коли Польща загарбала Волинь, Київщину й Брацлавщину. На ці землі накинулись магнати Замойські, Струсі, Жолковські, Калиновські, Конєцпольські, Потоцькі, середня й дрібна шляхта; не відставало від них і католицьке духовенство. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель, що лежать за Білою Церквою”. “Пустелями” ця постанова лицемірно називала територію, давно вже заселену селянами й козаками. Польське і українське панство силою зброї привласнювало селянські та козацькі землі. Таким способом Струсь став господарем майже усього сейму Тікича .
Заслуговує на увагу той факт, що, інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвитку національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак -- зародженню і їхніх колах державної ідеї. Так, вона відмовилась від юридичного визнання панівного стану українського суспільства як “народу руського” (в тогочасному уявленні саме тільки шляхта становила “народ політичний”). Якщо в акті польсько-литовської унії серед народів Великого князівства Литовського, поряд з “литовським і лежуцьким, згадується руський (у розумінні білоруський), то реституційні Київський і Волинський привілеї, промовляючи про шляхту Київщини, Волині і Брацлавщини, старанно уникають вживання поняття “народ руський”, вдаючись натомість до нечіткої, розпливчастої термінології -- “стани” цих провінцій. Ще одна сторона уній полягала в тому, що “міські справи магдебурзького права” в українських містах мали вестися “письмом польським і відповідно до звичаю коронного” .
Величезні земельні простори захопили магнати на Брацлавщині. В 1629 р. в Брацлавському воєводстві 18 магнатам належало 80 усіх селянських і міщанських дворів.
Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. В ХVІ -- 1 половині ХVІІ ст. найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир, якому належала велика кількість маєтків мало не по усій території України з різними угіддями: орними землями і лісами, “пустовщинами”, луками, бортами, ставами тощо. Після Брестської церковної унії 1596 р. почало зростати землеволодіння уніатської церкви. Багато земель мала й католицька церква. Лише у Волинському воєводстві вона на рубежі ХVІ --ХVІІ ст. володіла 2094 димами.
Внаслідок розширення фільваркового господарства, з одного боку, і безперервного процесу освоєння окраїн, з другого, набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості Східного поділля, південну час тину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Проте розвиток окремих галузей його був неоднаковий в різних районах. Так, район найбільш розвинутого землеробства становили Белське воєводство, Холмська земля, частково Галичина, густозаселені місцевості з найбільшою кількістю міст, далі йшли Західне Поділля й Волинь. Тут панувало трипілля, поширювалося застосування добрива (гною та попелу), головним чином у великих і середніх маєтках. Причому удобрені ґрунти, як видно з Литовського статуту 1529 р., коштували вдвоє дорожче від не удобрених. У степових районах, навпаки, ще довго зберігався переліг, а в Поліссі, в тому числі й на Лівобережжі, подекуди зустрічалося й вирубне землеробство.
Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався великий дерев'яний плуг з “залізом”, у який впрягали, залежно від характеру ґрунту від двох до шести пар волів. Такі плуги застосовувалися як у феодальних маєтках, так і в селянських господарствах.
Якщо в документах ХVІ -- 1 половини ХVІІ ст. про плуги є багато відомостей, то про мотики та сапи -- дуже мало. Згадуваний вже шляхтич Я. Вербовецький захопив не тільки плуги залізні, а й 3 мотики, куплені по шість грошів литовських. Саме ціна цього знаряддя говорить про його примітивність. У 1644 р. шляхтич Бліновський скаржився до Володимирського повітового земельного суду, що магнат Сапєга, наїхавши на с. Сікуни, побив його підданих у полі, “полік” ярма та сохи. У 1608 р. чинші Кирилівського монастиря захопили в маєтку Соколовського під Києвом 4 волів.
Асортимент сільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх -- низьковрожайними. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалась роль пшениці, вирощуваної здебільшого в панських господарствах і значною мірою призначеної на продаж; ціна її весь час зростала. В зв'язку з розвитком броварства, розширялися значні площі ячменю.
Найбільш рентабельною культурою була пшениця. Ціна на неї, як правло, була майже вдвоє вища за ціну на жито .
Урожайність в селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах: жита сам -- три, сам - п'ять, пшениці -- трохи вище. До того ж часті неврожаї дуже негативно позначались на селянському господарстві. У фільварках, особливо великих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством.
На противагу цьому Бойко зазначає, що “в літературі існує думка, що в селянському господарстві врожайність була вища, ніж у феодалів, що пояснюється і кращим обробітком селянами свого наділу, і кращим угноєнням .
Головними технічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. В ряді місцевостей, здебільшого у Подільському, Брацлавському (в північній частині) і Волинському воєводствах, закладалися спеціальні хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина, цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині.
Городи й сади були у всіх селах і містах. У фільваркових господарствах в кінці ХVІ -- 1 пол. ХVІІ ст. вирощували капусту, цибулю, часник, буряки, моркву, ріпу, редьку, боби, огірки, мак, салат, пастернак, подекуди дині, солодкий індійський корінь.
Помітні успіхи спостерігалися в тваринництві, переважно на Київщині, Волині, Брацлавщині, Поділлі й Чернігово-Сіверщині, де розводили головним чином велику рогату худобу і свиней. В гірських районах Галичини, Буковини й Закарпаття основну галузь тваринництва становило вівчарство. У передстепових і степових районах, в тому числі, на Слобожанщині, значного розвитку досягло табунне конярство. За Дніпровськими порогами зростало число козацьких зимівників -- скотарських господарств .
У фільварках дедалі більше волів ставили на відгодівлю. У приміських маєтках поширеним було молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець. Трохи відставало птахівництво, однак, у 1 пол. ХVІІ ст. у фільварках зустрічалися спеціальні пташники для гусей, курей, качок, індиків.
Слід відзначити також рибництво, переважно у фільварках. Найбільше рибних ставків зустрічалося на Поділлі, у Галичині, на Волині, а також у Південній Київщині. Наскільки рибництво було розвинуте, свідчить, зокрема, існування професії гробарів, які наймалися копати стави і споруджувати греблі.
Характерною особливістю рибного господарства було те, що воно являло складову частину сільського господарства того часу і основним працівником на рибних промислах, як і в землеробстві, був закріплений селянин. На цих промислах працювали, як правило, малоземельні селяни- городники, підсусідники тощо [5; 73].
Поряд з традиційним бортництвом, поширеним на Поліссі й частково в Карпатах, розвивалося пасічне бджільництво, особливо, в лісостепових районах. На Поліссі, в Північній Київщині, на Чернігівщині й Волині чимала частина продуктивної ренти припадало на мед і віск. Продукт бджільництва посідали значне місце в експорті.
У Литичівському старостві в 1566 р. тільки на території замку було 1600 пнів, у Сколі -- 860 пнів. В інвестарі Староконстянтинівських маєтків Острозького за 1615 р. зареєстровано такі пасіки: коло містечка Сушениця 148 пнів, у С. Нападниця -- 91, у фільварку Корчівці -- 56, у фільварку Чусіле -- 90 пнів. У маєтку Львівської єпіскопії тільки поблизу Львова налічувалося 290 бортей і 120 пнів; Галицькому замку в 1565 р. належали 70 пнів .
Не втратили економічного значення й мисливські промисли, поширені в польних, гірських, передстепових і степових районах. Хутром, особливо бобровим і куничим, сплачували натуральну данину, одночасно воно становило серйозну статтю експорту в Західноєвропейські країни, Молдавію і Туреччину.
Серед ремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна, простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, ряден. Те ж саме можна сказати й про гончарство. Сільські ремісники, ткачі, шевці, кравці, гончарі, колісники, бондарі, грибарі, лимарі -- виготовляли продукцію як на замовника, так і на ринок.
У сільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промислові підприємства для переробки зерна на борошно, крупи, горілку, пиво. Магнати і шляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходів. 1569 року в старостах Руського воєводства діяло 2 тисячі млинів.
Тоді ж почали з'являтися великі водяні млини -- це своєрідні підприємства-комбінати. Млин під Салоком в 1565 р. давав змогу молотити зерно на борошно, виробляти сукно (валюші), різати колоди на дошки (тартак). У такому млині вже існував, хоч і нечітко окреслений, технічний поділ праці .
Розвиток фільваркового господарства уже на середину ХVІ ст. привів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посилення експлуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих, недієздатних виробників; тим часом змінювалися зв'язки панського господарства з внутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходів від своїх маєтків, насамперед за рахунок експлуатації с5елянства. Аграрна реформа 1557 р. великого князя Литовського і короля польського Сигізмунда ІІ Августа, відома під назвою “Устава на волоки” мала на меті вирішити це питання .
Реформу проводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусії і, частково, на Україні -- в Кременецькому повіті, Ратенському і Ковельському староствах на Волині (завершилася вона близько 1570 р.).
Спеціально призначені ревізори повинні були переміряти землі у всіх великокнязівських маєтках, як великокнязівські, так і селянські, і поділити їх на волоки -- ділянки площею приблизно 20 - 25 га. В “Уставі” підкреслювалося, що мета реформи -- заведення фільварків “при... замках і дворах наших”, тобто великокнязівських .
Під фільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; під селянські волоки -- гірші на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусили переносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському двору виділялося, як правило, три смуги, кожна площею 10 - 11 моргів, -- по одній в трьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусово впроваджувалася трипільна система землеробства. В тому разі, коли одна родина не могла обробити певну волоку й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку й розподіляти повинності порівну [9; 196].
Селянин міг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вже без землі, він міг прийти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншого феодала чи до міста. Прийнявши ж волоку, він прикріплявся до неї як до наділу, а якщо тікав, то “тая земля зо всім домовством передавалася іншій особі, збіглого ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусили шукати .
Орні землі й луки кожного двору вимірювалися й записувалися в інвентар (реєстр). Розселяти свій наділ селянин не мав права.
“Волока становила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семи волок. Причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини на тиждень, інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалося чотирнадцять панщинних днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянин мусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш у середньому по 12 грошів з волоки, давати данину продуктами вартістю у 18 грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину -- толоки й ґвалти (позачергові спішні роботи, не пов'язані в перші часи після впровадження реформи з працею на полі), зцінені в 22 гроші. Таким чином, із 82 грошів, сплачуваних на рік з волоки, залежний селянин віддавав на феодала у формі панщини 52 гроші (63 % ), данини -- 18 грошів (32 %) і ще 12 грошів чинши (15 %) .
Панщина, отже, ставилася на перше місце. Разом з тим “Устава на волоки” узаконювала старі повинності: мостову, підводну, сторожову (охорону великокнязівських дворів і замків).
“Устава на волоки” значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт до Європи, “Устава” встановлювала для селян низку натуральних повинностей. “Путні” бояри та “панцерні слуги” діставали по 2 волоки, селяни, незалежно від того, скільки в них раніше було землі -- одну волоку на дворище. Спочатку волоки встановлювалися на державних землях, а потім і на панських. Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі, потім -- на Волині наприкінці ХVІ ст., на Київщині ще пізніше.
Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів (складено карти, введено спеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялось тільки збирати хмиз і гриби.
Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, в 1 половині ХVІІ ст. на ґвалти і толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива [5;8].
Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.
Реформа завдала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.
Аграрна реформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за волочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини ХVІІ ст. Отже, “Устава на волоки” мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.
Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного і закордонного ремесла, перебудовувало свій громадський та приватний побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринку з'являлися нові товари. “Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! -- писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536 - 1612 рр.) -- всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість... рідко який пан не в шовках, без шестерні коней, без лівреї (на слугах)”. А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнилося від обов'язку відбувати військову службу (місце “рицарства” заступали наймані війська) й ставало “сільськими господарями”. Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588 - 1656) писав: “За старих часів вважалося обов'язком селянина обробляти землю, а купця займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас немає вояків, ... зате є корчмарі, гендлярі і посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть бичків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом,... рибою, ... всяким хлібом... Все, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста... Туди ж вони посилають і свої продукти.” Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панському господарстві [8;157].
Власники фільварків з розвиненим землеробством з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харлемський за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 році з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь) воску мала одержати 13058 злотих. Відзначимо, що 26 % цієї суми витрачалося на транспортування [5;123].
Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Велику рогату худобу гнали на внутрішні і зовнішні ринки. Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спроби поліпшувати коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. Коней продавали здебільшого для потреб війська.
Частина продукції фільваркового господарства перероблялася на місці.
Розвиток фільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз -- до зміцнення позицій середнього й, особливо, великого (магнатського) землеволодіння.
На Західній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у ХV -- 1 половині ХVІ ст. дієздатні селяни, кмети, ще становили величезну більшість селянства і користувалися наділами в розмірі лана (20 - 25 га), не рахуючи пасовиськ, лук тощо, а вже в 2 половині ХVІ ст. став півваловий наділ.
Цей процес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руського воєводства, наприклад, як відомо з люстрації 1565 р., в 10 селах (усього їх було 14) 63,9 % кметів користувалися приблизно повнолановими наділами, а 36,1 % -- півлановими. Снятинське староство, розташоване в економічно відсталому районі (селяни в 4 селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшого вівчарством), мало один невеликий фільварок. За городників тут було менше 3 %. У Городокському старостві, поблизу Львова, в центрі Руського воєводства, було 5 фільварків, і кмети мали тільки півланові наділи. Загородників там налічувалося вже 19,6 %. У Летянському старостві, де було 3 фільварки, в 1565 р. 75 % кметів мали фактично по півлана, а за городники й комірники становили 22 %.
Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від степеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Загалом у королівщинах (державних маєтках) Руського й Белзького воєводства селянське землекористування в 60-х рр. ХVІ ст. виглядало так: 47,5 % кметів мало пів ланові наділи. Всіх же селян з півлановими та більшими наділами було понад 56 %. Приблизно 25 % кметів користувалося наділами в ј лана, а 6,3 % (5,5 % усіх селян) -- меншими ј лана .
Величезна більшість за городників не мала польових земель, а тільки городи -- присадибні ділянки різного розміру. Загородники не сплачували чиншу, але давали “повозне” трохи більше тих селян, що “сиділи на 1/16 лана”. Часто халупники за своїм майновим становищем наближалися до за городників. У найгіршому становищі перебували комірники, що не мали навіть власного житла, хоч дехто з них мав худобу.
Загородники, халупники, комірники й підсусідники становили найбільшу частину сільського населення.
Захоплення феодалами селянських земель привело до таких наслідків: в половині ХVІІ ст. на українських землях під владою Польщі лише до 15 % кметів мали наділи більше півлана, а близько 33 % -- півлана, до 20 % -- менше чверті лана. На землях, які перебували до Люблінської унії 1659 р. в складі Великого князівства Литовського, цей процес відбувався в тому ж напрямі. Так, тільки за 1570 - 1583 рр. у Кременецькому, Володимирському й Луцькому повітах Волинського воєводства число селянських ланів зменшилось на 138 .
Одночасно з скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян і мінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства, переважаючої в тій чи іншій місцевості. Причому навіть в межах одного села картина селянських повинностей була строката. Характер повинності великою мірою залежав від рівня та характеру сільськогосподарського виробництва. Так, у 1 половині ХVІІ ст. в Сокальському старостві (Руське воєводство), тобто в районі розвинутого землеробства, селяни відбували панщину протягом трьох днів на тиждень від чверті лану, сплачували чинши по золотому від лану й приносили по два корця вівса -- данину. Городники працювали в панському господарстві в одних випадках два, а в інших -- три, чотири, п'ять і навіть шість днів на тиждень (залежно від пори року), крім того, сплачували чинш. Тут перше місце посідала панщина. Таке в цілому становище спостерігалося у Волинському воєводстві і на Поділлі. А в південних районах того ж Руського воєводства, де не було (або було мало) фільварків, на першому місці стояли натуральні данини [18;160].
Особливою формою експлуатації населення були поміщицькі оренди. Суть оренди полягала в тому, що пан заявляв своє право на монополію деяких видів виробництва у своїх маєтках і віддавав їх в оренду за гроші. Орендар, який заорендував якусь ділянку господарства мав право її організувати за власним розсудом, встановлювати ціни на продукти та інше. [5;56].
У відносно малоземельному Брацлавському воєводстві (особливо в східній його смузі), де переважали тваринництво та промисли і значна частина селян сиділа “на слободах”, а фільварки лише починали розвиватися, головною формою ренти були поволовщина, вепрівщина, данини баранами і медом. Тільки в тих свободах, де вже минули пільгові роки, селян примушували відбувати “толоку” кілька днів на рік.
Дуже різноманітними були повинності на Київщині, краї, великому за своїми просторами і неоднорідному за географічними умовами, який до того ж пережинав інтенсивну народну колонізацію і наступ феодалів. Тут панство захопило майже 2/3 найкращих земель, заснувало багато маєтків і почало впроваджувати панщину. Однак землеробство в цій місцевості ще не встигло розвинутися і головною формою ренти були данини та частково й чинши.
Лівобережна Україна розділялася на 2 частина -- північну (Чернігівщину) й південну (пізніше Полтавщину), кожна з яких мала своє економічне обличчя: Чернігівщина, що входила до складу Російської держави й на початку ХVІІ ст. була захоплена Річчю Посполитою, являла собою край лісів з їх багатою фауною, сірих ґрунтів, особливо придатних для вирощування льону й конопель. Повинності селян становили головним чином данини і чинши.
На Південному Лівобережжі, особливо степовій його частині, освоєння якої починалося, землеробство ще не встигло розвинутися, відносно мало було й фільварків, у господарстві велике місце займало тваринництво та промисли, наприклад, мисливство й селітроваріння. Тут залежні селяни платили головним чином натуральну данину і також чинши.
Отже, панщина переважала в районах розвинутого землеробства і поширення фільваркового господарства.
Кількість повинностей селян постійно зростала, особливо з того часу, коли шляхта перейшла на фільваркову систему господарювання, але основне місце займала панщина. У 1640-ві роки панщина досягла вже 5 - 6 днів на тиждень. У с. Байбичах на Волині селяни, що мали повний лан, відробляли щоденно панщину і, крім того, несли ще й варту; жнива і на косовицю йшло по два - три робітники від двору; крім того, селянин був зобов'язаний дати панові чотири маці (четверті) вівса, чотирьох півнів, одну курку, одну гуску, півкопи яєць та сплатити чиншу 1 злотий і 16,5 грошей. З півлану селянин працював п'ять днів і давав половину того, що збирав з цілого лану. Загородники працювали по три дні, давали чиншу півзлотого і по два півні .
Панство всіляко намагалося збільшити доходи від маєтків.
Продуктивність праці у фільварковому господарстві феодально-залежного селянина, не зацікавленого в ній особисто, була низькою. Це ставило феодалів Речі Посполитої в невигідні умови на західноєвропейських ринках. Щоб компенсував ати відповідні витрати, пани весь час посилювати експлуатацію селян, тим самим дедалі більше розорюючи їх. У 1616 р., описуючи Кременецьке староство, королівські ревізори зазначили, що піддані с. Міцовців (воно ж городище) раніше сплачували чинш, давали овес, курей, яйця, медову десятину, двадцяти ну від баранів і кабанів, кожний третій рік поволовщину, а нині таке убозтво”, що крім робіт у фільварку, з них нема чого взяти. Отже, у фільварках стали з'являтися зворотні сторони надмірної експлуатації селян .
У маєтках поступово збільшувалася кількість пауперів, так званих гультяїв, позбавлених усякого майна, експлуатувати яких можна було, даючи їм незначну плату. Вже у середині ХVІ ст. в деяких фільварках спостерігається спорадичне застосування найманої праці. Навіть “Устава на волоки” 1557 р. передбачала найм дівчат і пастухів. Інколи пани двірську челядь обертали в наймитів. Наймити, що працювали за гроші певною мірою зв'язувалися з ринком.
Селянське господарство продовжувало залишатися натуральним. Селяни в масі своїй, особливо в місцевостях, віддалених від міст (Полісся, гірські райони Закарпаття і Буковини) дуже мало продавали й так само мало купували. Однак і в їхніх господарствах, хоча і дуже повільно, зростала питома вага продукції, призначеної на продаж. Це зумовлювалося необхідністю сплачувати панові чинш і державі податки, а також купувати потрібні ремісничі вироби. Часто селянин мусив продавати й частину необхідного продукту.
Становище селян було залежне від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і загально-шляхетське-польське. В селах руського права залишились останки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньо ці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданими групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5 - 10 димів-хат; господарство вела велика родина, що приймала збоку підсусідків, потужників, поплічників. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого, що звався -- старець, тивун отаман. Громада мла свої спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад творила волость під проводом старця, якого вибирали “мужі” з усієї території. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На таких зібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є сліди Руської Правди, наприклад, “ведення сліду” -- розшуки злочинця .
18. Формування козацтва й паростки дипломатії Запорізької Січі.Історики вважають, що слово козак — тюркського походження, а означає воно вільна людина. Деякі дослідники відносять появу козацтва ще до часів Київської Русі (ХІ-ХІІ ст.), коли князі посилали невеликі загони для охорони своїх кордонів від ворогів. Перебуваючи на «окраїнах» князівських земель, далеко від влади князів, його воїни самостійно влаштовували своє життя, побут, займалися ремеслами, промислами та полюванням, але головне — виконували військові функції.
Проте більшість істориків уважає, що козацтво з'явилося в XV ст. (приблизно 1490 року), саме з цього часу дійшли до нас перші писемні згадки про козаків.
Причини виникнення козацтва:
• соціальна — посилення феодального та релігійно-національного гноблення українського народу після утворення Речі Посполитої;
• економічна — захоплення польськими та литовськими феодалами українських земель, нестача власної орної землі, переселення селян та міщан на нові землі для подальшого їх господарського освоєння;
• лицарська — наявність героїчних постатей, які, нехтуючи своїм життям, були готові скласти голову, захищаючи свій народ від польсько-литовських феодалів, кримських татар і турків; саме вони згуртовували озброєні загони народних месників, що виступали на захист честі й волі України.
Джерелами формування козацтва стали:
• селяни-втікачі від польської сваволі;
• селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»;
• частина української шляхти, позбавлена іноземцями власності;
• різноманітні категорії служилих людей.
Усіх, хто опинився в межах «Дикого поля», життя примусило згуртуватися в могутню військову організацію — адже тільки так можна було захиститися від феодалів, турків і татар. Так виникла ЗапорізькаСіч.
Довідка.
Козак — вільна людина, прикордонник, охоронець. Перша згадка про козаків датована 1492 р. Козаками називали вільних людей, що ходили в степи на лови й билися з татарами.
Запорізька Січ — козацька республіка
Хортиця (колишня Велика Хортиця) — острів на Дніпрі нижче від дніпрових порогів. Був важливим стратегічним опорним пунктом козаків. До 1775 р. входив до запорізьких володінь. З 1965 р. державний історико-культурний заповідник.
Запорізька Січ була заснована на острові Хортиця Дмитром (Байдою) Вишневецьким у 1552-1554 pp. Тут почали збиратися втікачі не тільки з України, а й з Польщі, Білорусі, Молдови, Росії.
Дуже скоро Запоріжжя перетворилося на могутню фортецю, оточену високим частоколом з гарматами.
Поступово запорожці розділилися на різні козацькі верстви:
• січових козаків (практично увесь час перебували на Січі, належали до певного куреня);
• реєстрових козаків (перебували на службі польського короля, одержували платнюта землі за виконання службових обов'язків, а також звільнялися від сплати податків);
• паланкових козаків (сімейні козаки, які проживали на хуторах і зимівниках, належали до певної паланки);
• нереєстрових козаків (не внесені до реєстрів козаки, найбідніша та найактивніша під час соціальних виступів частина козацтва).
Незалежно від того, до якої верстви вони належали, козаки завжди боролися за свої одвічні права та привілеї — вільності;
• вільно обирати старшину;
• мати власний суд;
• не сплачувати податків;
• проживати на всіх державних і приватних землях;
• у походах отримувати безкоштовні харчі та порох, а також не сплачувати за утримання під час постоїв війська;
• полювати та рибалити в пониззі Дніпра;
• варити пиво й виробляти горілку, не сплачуючи за це державних податків;
• вільно ділити спадщину померлих козаків;
• ходити в морські та сухопутні походи проти турків і татар;
• найматися на службу до іноземних монархів.
Життя запорізького козацтва ґрунтувалося на основних демократичних принципах:
• рівності в правах володіння землями;
• праві вільного вступу до лав козацького товариства незалежно від соціальної та національної належності;
• участі в козацькому самоврядуванні.
У військово-адміністративному плані Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5-10 паланок. Як правило, курені виникали за принципом земляцтва. Так, наприклад, були курені: Полтавський, Батуринський, Канівський, Переяславський, Уманський, Корсунський та ін. Наприкінці XVI ст. налічувалося 5-6 тис. запорожців, десята частина яких постійно змінювалася й була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Козаки були хліборобами, рибалили, розводили худобу, коней, збирали мед, виварювали сіль.
Устрій Січі нагадував лицарські ордени в Західній Європі, тому запорожці іменували себе «лицарським товариством». Жінок (дружин, дітей, сестер) на Січ не пускали — тут навіть існував закон, за яким той, хто привів жінку на Січ, мав бути скараний на смерть.
Суспільні відносини на Січі мали демократичний характер: функції законодавчого органу належали загальній козацькій раді, виконавча влада — кошовому отаманові та старшині. Характерною особливістю процесу формування коша була виборність його членів: під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня й 1 жовтня, — відкритим демократичним шляхом козаки висували кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керівників на ту чи іншу посаду.
До компетенції козацької ради входили такі питання:
• оголошення війни та підписання миру;
• організації військових походів;
• кари злісних злочинців;
• розподілу господарських угідь тощо.
Кіш, керуючись рішеннями загальної ради, утілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вільностей. На Запоріжжі поступово склалася своя адміністрація:
• військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман;
• військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи;
• похідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул.
Довідка.
Січ — укріплене місто козаків, лежало за дніпровими порогами на островах. Перша Січ виникла на о. Мала Хортиця. Заснована Дмитром Вишневецьким.
Дмитро Вишневецький (Байда) (?-1563)
Перший з достовірно відомих козацьких гетьманів (1552—1563 pp.). Походив зі старовинного волинського роду Гедиміновичів, володів земельними маєтками в Кременецькому повіті. У 1550—1553 pp. майбутнійгетьман був старостою Черкаського й Канівського повітів. Близько 1552 року (за іншими даними 1554—1555 pp. або навіть 1556 року) згуртував кілька сотень козаків для боротьби з татарами й збудував на острові Мала Хортиця замок, який став прототипом Запорізької Січі. 1554 року Сигізмунд II Август знову призначив Д. Вишневецького старостою канівським і черкаським. У 1557 — 1558 pp. Байда відбивав напади кримських татар, очолюваних ханом Девлет-Гіреєм І, на Хортицю. У жовтні 1557 року під проводом свого гетьмана козаки здобули турецьку фортецю Іслам-Кермен, звідки вивезли всі гармати на Хортицю. Д, Вишневецький спробував організувати союз держав з Польщею та Московією для боротьби проти Туреччини й Кримського ханства. На початку 1559 року під його проводом був здійснений вдалий похід у Крим, у результаті якого визволено з полону кілька тисяч українських бранців. У червні того ж року запорожці під проводом Байди напали на турецьку фортецю Азов.
1563 року втрутився в боротьбу за молдовський престол. У бою під Сучавою очолюваний ним 4-тис. козацький загін зазнав поразки від військ іншого претендента Стефана IX Томші. Д. Вишневецький був узятий у полон і виданий турецькому урядові. За повідомленням «Хроніки Мартина Бєльського», після жорстоких катувань Байду за наказом султана Сулеймана II скинули з вежі на залізні гаки, вмуровані в прибережну стіну в Константинополі, на яких він і помер.
Але в народних піснях і думах, які склав український народ про свого улюбленого отамана, Байда живе й донині.
(За «Довідником з історії України»)
Козацьке звичаєве право
Як військово-політичне утворення, Запорізька Січ розвивалася на основі своєрідних традицій і звичаїв, що склалися серед козаків протягом десятиліть. Уся військова старшина обиралася Генеральною військовою радою терміном на один рік кожного 1-го січня.
На Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права («Руська правда», Литовські статути, акти королівської влади, магдебурзькеправо), то на Запорізькій Січі найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке ґрунтувалося на засадах колективізму, побратимства та взаємодопомоги.
На підставі звичаїв і традицій чітко регламентувалися права та обов'язки старшин. Норми козацького права стверджували ті суспільні відносини, що склалися серед козацтва, закріплювали військово-адміністративну організацію Запорізької Січі, установлювали правила військових дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначали види злочинів і покарань. Козацьке право визнавали іноземні держави, а козаки всіляко захищали його, побоюючись, що писане право може обмежити козацькі вільності.
Існування Запорізької Січі як самостійної сили було визнане на міжнародній арені.
Кіш Війська Запорізького:
• приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Речі Посполитої, Московської держави, Кримського ханства;
• укладав міжнародні угоди;
• вів переговори з іноземними дипломатами;
• підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їхні коаліції.
Джерела
Спогади французького інженера Гійома де Боплана про козаків
Вони дотепні й проникливі, вигадливі й щедрі, без хитрості й не прагнуть до великих багатств, але найбільше шанують свою вільність, без якої не хочуть і жити. Ось чому вони такі схильні до заколотів і повстань проти державців країни, коли почувають себе гнобленими з боку тих; через це рідко минає 7 або 8 років без того, щоб вони не бунтували або не повставали проти державців...
Вони мають дуже міцну будову тіла, легко переносять спеку й холод, голод і спрагу; невтомні на війні, відважні, мужні чи, скоріше, сміливі настільки, що не бережуть свого життя. Найбільше вони виявляють спритності й відважності під час бою табором, під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичайною зброєю) і при захисті укріплень; непогані вони й на морі.
Військове мистецтво козаків
Інтерес іноземних монархів до запорізького козацтва був не випадковим. На думку О. Апанович, у першій половині XVII ст. воно піднялося до рівня найкращих європейських армій, а своєю активною наступальною тактикою ведення бою значно перевершувало їх. Запорізьку піхоту справедливо вважали найбоєздатнішою в Європі. Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги: перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя заряджала їх.
Козацька кіннота була менш численною, але не менш боєздатною, ніж піхота. Ведучи наступ півколом («лавою»), козацькі вершники атакували ворога не лише з фронту, а й з флангів, заходячи в його тили.
На високому рівні на Запоріжжі були сторожовай розвідувальна служби. Запорожці створили оригінальну систему сигналізації, яка складалася з «маяків», або «фігур», що були своєрідним світловим телеграфом. Щойно помітивши ворога, козаки запалювали перший маяк, який стояв на кордоні, за ним спалахувавдругий, третій і так далі. Чорний густий дим та яскравий вогонь попереджали населення про наближення ворожих загонів.
Найпоширенішим видом бойового порядку в козаків був так званий табір (від турецького thabour — табір) — чотирикутне рухоме укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, усередині якого й розташовувалося козацьке військо. Табір використовували і в боях, і в переходах. Під час оборони вози ставили щільно один до одного, їхні колеса зчіплювали ланцюгами. У випадку тривалої облоги ворожої фортеці або кругової оборони козаки іноді засипали вози землею, створюючи міцнийвал, а довкола копали шанці («вовчі ями») із загостреними кілками на дні. За свідченнями очевидців, у такому таборі запорожці успішно боронилися від тисячі й більше татар, а також легко відбивали атаки польських панцирних вершників.
Запорожці уславилися штурмом ворожих фортець і були вправні в морських походах. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії.
Цікаво знати
Козацькі гармати
Перші гармати в Україні з'явилися в 1394 р. у Львові. Їхня довжина не перевищувала 1 м. Мали широке дуло. Кулі були кам'яні або обковані залізом.
Реєстрове козацтво на початку свого існування
1568 року король Сигізмунд II Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, які мали бути поіменно занесеними до спеціального списку — реєстру — і називатися реєстровими. Організація цього війська велася під проводом коронного гетьмана Юрія Язловецького. Платня одного козака становила 10 злотих щорічно, а крім того, вони забезпечувалися сукном на одяг. 1572 року це військо було сформоване. «Старшимі суддею» (гетьманом) над реєстровими козаками став Іван Бадовський. Відтепер польський уряд визнавав козаками лише реєстрових козаків, які офіційно називалися Низовим, або Запорізьким Військом.
1578 року Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 600 осіб і надав їм ряд привілеїв:
• право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції;
• звільнення від податків та повинностей;
• право на землеволодіння;
• право займатися промислами и торгівлею;
• право одержувати держплатню;
• право розміщувати в Трахтемирові арсенал та шпиталь для поранених і старих козаків;
• право самостійно обирати гетьмана й козацьку старшину на козацькій раді.
Реєстрове військо одержало кілька гармат і військові клейноди (булаву, печатку з гербом, хоругву та литаври). Під час війни з Росією платня реєстрових козаків булазбільшена до 15 злотих на рік, але по закінченні війни знову зменшена. Головним начальником козаків мав стати Михайло Вишневецький, а його помічником (гетьманом) — Іван Оришевський (для порівняння: він отримував платню розміром 400 злотих); першим писарем цього війська був Янча Беґер. За своєю організацією реєстрове військо в цей час нагадувало угорську піхоту. Але згодом платню реєстрових козаків все ж збільшили, і 1583 року вона становила 20 злотих щорічно та 5 ліктів сукна.
У 1590-1591 pp. кількість реєстрових козаків становила 1 тис. осіб. 28 жовтня 1617 року гетьман Петро Сагайдачний уклав з польським військовим командуванням Вільшанську угоду, за якою:
• козацький реєстр установлювався в розмірі 1 тис. осіб,проте остаточну кількість реєстрових козаків мав визначити польський сейм;
• козакам надавалося право обирати гетьмана, якого затверджував польський король;
• за службу реєстровим козакам польський уряд зобов'язувався виплачувати платню;
• реєстровики мали право жити тільки на Запоріжжі;
• реєстровому війську заборонялося здійснювати походи на Крим і Туреччину;
• з козацького війська виключали тих міщан, які вступили в козаки протягом останніх 5 років;
• нереєстрові козаки поверталися під владу старост і шляхти.
1619 року П. Сагайдачний підписав ще одну угоду з польським урядом — Роставицьку. Ця угода передбачала, що:
• козацьке реєстрове військо, яке налічувало 10,6 тис. осіб, скорочувалося до 3 тис. Усі інші козаки, що вступили до війська протягом останніх 5 років і не увійшли до реєстру, мусили повернутися під владу старост і панів;
• реєстрові козаки повинні були протягом 9 місяців виселитися з маєтків шляхти й духівництва, інакше перетворювалися на їхніх підданих;
• козаки мали право жити на Запоріжжі та охороняти кордони, за що їм з державної скарбниці виділялася платня в розмірі 40 тис. злотих (на все військо), але їм суворо заборонялося здійснювати походи на Кримське ханство й Туреччину;
• крім Запоріжжя, козаки могли перебувати тільки в королівських володіннях;
• козацька старшина зобов'язувалася знищити човни, покарати учасників останніх морських походів і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.
Проте чисельність реєстрового війська весь час коливалася: 1625 року вона становила 6 тис. осіб, 1630 року — 8 тис. осіб, 1635 року — 7 тис. осіб, а за «Ординацією Війська Запорізького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої» 1638 року —6 тис. осіб.
Поступово реєстр з формального списку козаків для польського уряду перетворився на перепис, який вівся на Запорізькій Січі для власного порядку. Спочатку за переписом стежив особисто гетьман, але згодом цей обов'язок перейшов до генерального обозного.
Узагалі, ревізія реєстру — попис — проводилася старшиною для контролю козаків. Якщо число козаків у реєстрі було неповним, проводився припис нових козаків. Дозвіл на затяг, або набір, давала рада, набір проводив гетьман з полковниками, а на Січі — кошовий. Якщо чисельність війська потрібно було зменшити, проводився випис. Упорядкований реєстр називався компутом.
Довідка.
Клейноди — відзнаки козацького війська, що використовувалися в XVI—XIX ст. Уперше клейноди Військові Запорізькому надав польський король Стефан Баторій у 1576 р. Серед них була хоругва, бунчук, булава та печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Згодом до клейнодів зарахували також перначі, значки, палиці, литаври та ін. Найвищою ознакою влади була булава, яку носив український гетьман та отаман Запорізької Січі.
19. Дипломатична боротьба за козацьку автономію.Поляки намагалися будь-якою ціною приборкати козаків. Ще до морських походів, 1614 року, спеціальна польська комісія зазначала, що козаки нікого, крім своєї старшини, не слухають і взагалі живуть ніби окремою державою. Козацьким представникам було заявлено ультимативно, щоб козаки перебували лише на Запоріжжі й захищали кордон від набігів турків і татар, не втручаючись у справи інших країн. За це їм щорічно мали виплачувати 10 тисяч злотих і 700 штук сукна. Старшого над козаками мав призначати коронний гетьман. Ті ж козаки, що жили в містах, мали підлягати місцевій владі, а не якійсь окремій козацькій юрисдикції. Козаки позбавлялися права без дозволу короля здійснювати походи і приймати до себе селян-втікачів.
Відповідь козаків на цю грізну петицію не збереглася, але їхні наступні дії (вже згадані походи) красномовно свідчать про те, що вони всі напучування в одне вухо впустили, а в друге випустили. Проте визнання за козаками власного козацького суду й управи, на яке пішли польські урядовці, свідчило про офіційне, на державному рівні, підтвердження козацької автономії як першого кроку на шляху до створення козацької держави.Козацькі походи ледь не призвели до війни між Туреччиною та Польщею. Польський уряд доклав чимало зусиль до збереження миру, А в Україну для втихомирення козаків було направлене коронне військо разом з мобілізованою шляхтою. Перед лицем такої небезпеки козаки порівняно спокійно сприйняли черговий ультиматум. А в ньому вимагалося виключити з козацького стану «ремісників, купців, шинкарів, війтів, бургомістрів, різників, кравців, що налізли до війська». Козаки погодилися також не нападати на сусідні країни й за платню нести сторожову службу. Але наполягли на самостійному виборі старшого над собою, якого уряд мав лише затверджувати. Поляки із задоволенням зустріли згоду на виключення з війська всіх непрофесіональних козаків і всіх, хто пристав до них упродовж останніх двох років. Розсудливий Сагайдачний, аналізуючи ситуацію, розумів, що всі ці вимоги скоро втратять реальний грунт.І справді, вже 1618 року королевич Владислав, вирушаючи на чолі невеликого війська здобувати московську царську корону, потрапив у скрутне становище, и виручити його могли тільки козаки. Сагайдачний мобільно зібрав 20-тисячне козацьке військо і пройшов з ним усю Московщину, розбиваючи на своєму шляху регулярні російські війська й беручи місто за містом: Путивль, Єлець, Лівни й виручив королевича. Об'єднані польсько-українські війська штурмували Москву й заледве не взяли її. Деулінське перемир'я 1618 року закріпило за Польщею Смоленщину й Сіверщину.Незважаючи на таку рішучу допомогу козаків польським військам у війні з Москвою, тиск на козаччину тривав. 1619 року неподалік від містечка Паволочі під час переговорів між польською делегацією на чолі з гетьманом Жолкевським і козацькою на чолі з Сагайдачним полякам вдалося домогтися скорочення козацького реєстру з десяти тисяч шестисот до трьох тисяч, заборони козакам виходити в море й закріплення положення про призначення старшини королем. Це викликало розкол у козацькому середовищі й величезне обурення козацької голоти-сіроми. Воно коштувало Сагайдачному короткочасного скинення з гетьманської посади.Процес переговорів між королем та його урядовцями й козаками тривав, дедалі більше нагадуючи не стосунки між сюзереном і васалом, а дипломатичні контакти на рівні міжнародних відносин. Дипломатичний вплив козацтва на політичну ситуацію в Польщі особливо був помітний у вирішенні справи щодо захисту православної віри. Берестейською унією 1596 року цій вірі було завдано відчутного удару. Єдиними щирими й послідовними захисниками віри дідів і батьків стали козаки, які вбачали в нападках на православну віру спроби не лише покатоличення, а й національного поневолення українського народу. Переходила на бік католицизму частина козацької старшини, не витримувало величезного тиску духовенство й теж схилялося до уніатства. А козаки незламно стояли на захисті своєї віри.Особливо загострилися питання віри, коли король взяв на себе функцію призначення митрополитів, Козаки вбачали в цьому акті порушення канонів, бо православні екзархи висвячувалися Константинопольським патріархом, що не давало змоги політикам прямо втручатись у церковні справи. Після тривалих дискусій король навіть заявив, що швидше зречеться своєї корони, ніж допустить, аби схизматський митрополит осів у Києві. Підтримував ці домагання й папа Римський, який неодноразово направляв в Україну нунціїв (послів) з метою посилення свого впливу на вирішення церковних справ.В історії боротьби православних за свої права окреме місце належить сеймові 1623 року. Православне духовенство напередодні його проведення видрукувало меморандум, у якому виправдовувало висвячення низки єпископів патріархом Теофаном під час перебування його на Січі. З цим меморандумом виступили кращі представники української шляхти, які писали про те, що через унію Запоріжжя навіть не в змозі вмістити втікачів з України. Депутація із Січі привезла на сейм петицію, в якій недвозначно заявлялося про необхідність повернення православній церкві її правового статусу в державі. До петиції було додано детальний опис усіх кривд, завданих православним за останні роки по всій Речі Посполитій. Проте більшість сейму вперто наполягала на своєму.Така двозначна ситуація призвела до того, що деякі представники духовенства почали говорити про необхідність підданства московському цареві, на якого покладалися сподівання, що він зможе задовольнити потреби православної церкви. Це москвофільство особливо поширилося на Задніпрянщині, зокрема в монастирях Лубенщини.На цей час козаки прямо втрутилися в татарські справи. У Криму татари в боротьбі за ханський престол поділилися на дві партії. Одна з них, що хотіла покласти край залежності Криму від Порти, покликала собі на допомогу козаків. І великий козацький загін з'явився в Криму, а готовий до битви з турецькою ескадрою флот козацький виплив у Чорне море. Це був один з найблискучіших походів козаків. Майже 50 чайок по сорок чоловік у кожній несподівано з'явилися в Босфорі. Турецький флот на цей час стояв у Кафі. Тому козакам вдалося безборонно пограбувати жителів з обох берегів протоки, взяти велику здобич і відпливти додому. Під час погоні вони стали в бойовий стрій і турки не наважилися атакувати їх. Через два тижні, у липні 1624 року, вже 150 чайок з'явилися перед Царгородом. Там вони спалили Форос і ледь не захопили арсенал. Три дні гуляли козаки обабіч берегів Босфору і взяли велику здобич. Султан терміново викликав свій флот із Кафи. Але це не завадило козакам і втретє добратися до Босфору й пограбувати узбережжя.Претендент на кримський престол Шагін-Гірей у грудні 1624 року уклав з козаками союз як з окремою державою. Козаки у цей час здійснювали власну міжнародну політику. Вони надали на Запоріжжі притулок претендентові на турецький престол Ахії, вели довкола нього складну дипломатичну інтригу. Потім відправили Ахію до Києва. Митрополит Борецький відіслав претендента на турецький престол до Москви, передавши через нього листи до царя, патріарха, бояр, де скаржився на утиски над православною церквою у Польщі й просився разом з козаками під протекторат Москви. На початку 1625 року в Москві навіть з'явилися козацькі посли.Одержавши черговий наказ не виходити в море, козаки знову порушили його. Вони дісталися до Царгорода, спустошили околиці Трапезунда й розбили потім неподалік від Дніпровського лиману сильний турецький флот.Поляки вжили рішучих заходів. Вони підкупили татарських ватажків, розколовши на деякий час козацько-татарський союз. А потім польське військо рушило в Україну. Після низки запеклих боїв, які точилися з перемінним успіхом, восени 1625 року обидві сторони уклали компромісну угоду, відому під назвою Куруківської. У цій угоді передбачалася амністія козакам, що порушували королівські заборони. Козаки відмовилися від вимог видати призвідців і ватажків походів. Козацький реєстр мав обмежитися шістьма тисячами, які одержували б регулярну урядову платню. Зате козаки зобов'язувалися не виходити в море й навіть спалити свої чайки. Всі козаки, що не потрапили до реєстру, мусили або ж виселитися з панських маєтків, або ж визнати себе кріпаками. Гетьманом став Михайло Дорошенко — відома в козацькому світі постать.Дорошенко, лояльно ставлячись до короля, одночасно намагався обстоювати козацькі права. Майже щороку він відправляв послів до Варшави з проханнями пом'якшити умови Куруківської угоди та про збільшення платні, про розширення прав козаків. І хоча позитивної відповіді не отримував, але не порушував укладених угод. Мало того, коли татари восени 1626 року вчинили напад на Україну, Дорошенко разом з польськими військами під Білою Церквою розгромив їх ущент.Згодом татари стали поводитися ще зухваліше — розпочали будувати фортеці в нижній течії Дніпра. Не стихали й внутрішні татарські усобиці. Козаки не могли стояти осторонь цих справ. Вони пішли походом аж у Крим, дійшли до Бахчисарая, але тут в бою втратили Дорошенка й низку провідних старшин. І все ж таки похід не припинили, дісталися аж до Кафи і взяли її в облогу. Але обидві татарські партії примирилися й разом завдали удару козакам. Запорожці не розгубилися: вони не лише пробилися крізь ворожі заслони, а й привезли на Січ гармати, які татари захопили під Цецорою.
Генеральною лінією козацької дипломатії був розрахунок на ослаблення Криму, і козаки завжди підтримували того, хто хоч чимось цьому сприяв. Після загибелі Михайла Дорошенка вони прийняли рішення порозумітися з польським королем, а в Криму підтримати Шагін-Гірея, бо це ослаблювало Крим в цілому. В разі протесту турецької сторони було вирішено дезінформувати її, вказуючи, що то козаки-випищики вчинили заколот і не слухаються гетьманських розпоряджень.
Повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) завершилось укладенням між польським урядом і козаками Переяславської угоди. Тарас Федорович залишив гетьманство, але його брало на поруки козацтво. Куруківська угода зберігала свою чинність. Козаки пообіцяли видати ватажків самовільних морських походів і вкотре запевнили поляків, що спалять власні чайки, Реєстр було збільшено із шести до восьми тисяч. На всіх учасників повстання поширювалася амністія. Самі козаки вважали Куруківську угоду скасованою й відзначили це своє бачення деяких пунктів угод великим-морським походом, під час якого було спустошено Чорноморське узбережжя в районі Килії, Балчика, Варни. Поляки не заважали козакам, але своє коронне військо залишили в Україні.
Про зростаючий вплив козацтва на міжнародні справи свідчить чергова спроба європеaйських монархів втягти козаків у розв'язання своїх політичних проблем. Деякі факти вказують на те, що трансильванський воєвода Габор за посередництвом Константинопольського патріарха вів якісь переговори з козаками. Після його смерті шведський король Густав-Адольф двічі направляв своїх послів до козаків з пропозицією підтримати його кандидатуру на польський престол на випадок смерті польського короля. Але посли натрапили на реєстрових козаків, відданих королеві, й ті видали їх полякам. Просив шведський король також відрядити козацький загін для участі у війні, яку вів Ґустав-Адольф з Австрією.
До речі, на вибори нового короля прибула делегація від козаків, яка зажадала захисту прав православних віруючих та забезпечення права голосу на виборах короля. Сенат дав досить двозначну відповідь: «Козаки дійсно становлять частину Речі Посполитої, але таку, як волосся та нігті на тілі людини — коли вони надто виростуть, то їх стрижуть».На черзі постало питання про розширення участі козаків у європейських справах. До цього спонукало те, що новий король Польщі Владислав претендував на дві дуже престижні корони: московську, на яку його обрали самі москвичі, й на шведську, на яку він мав право як представник династії Ваза. Війна стала неминучою, й вона розпочалася.
Уже 1633 року розгорнулася московська кампанія. Козаки взяли в ній активну участь, оперуючи на Сіверщині під орудою Яреми Вишневецького та Адама Киселя. А наступного року під Смоленськом діяв цілий козацький корпус (20 тисяч чоловік) під проводом нового гетьмана Орендаренка. Козаки в цій кампанії відіграли велику роль. За Поляновським мирним договором (1634 р.) Владислав закріпив за Польщею Смоленську й Сіверську області, хоча московської корони й не здобув, Коли невдовзі спалахнула війна зі шведами, козаки воювали аж на Балтійському морі. їхні майстри на річці Німан збудували чайки, на яких козаки з моря блокували Кенігсберг*. Під час цієї операції вони захопили шведський воєнний корабель.
Повстання під проводом Павла Бута (Павлюка) завершилося страшною поразкою козацького війська. Угода, підписана з польським урядом, була принизливою (а підписував її від імені козаків військовий писар Богдан Хмельницький — уже тоді він набував дипломатичного досвіду, який дуже пригодився йому пізніше). Козаки виявили повну покору, прийняли призначену їм старшину і склали присягу на вірність королеві. Видані повсталими Павлюк, Томиленко та четверо інших ватажків були страчені у Варшаві.Остаточні підсумки повстання підбив сейм 1638 року. Він зменшив реєстр з восьми знов до шести тисяч, позбавив козаків самоуправління — старшина, як і раніше, мала призначатися — і ухвалив відбудувати зруйновану напередодні фортецю Кодак.
Цю фортецю було зруйновано запорожцями під керівництвом гетьмана нереєстрових козаків Івана Сулими. Того самого козацького ватажка, що 1633 року під час морського походу взяв у полон трипалубну турецьку галеру, триста турків і подарував їх разом з судном самому папі Римському Павлові V. Понтифік нагородив Сулиму золотим орденом з власною мініатюрою. Проте навіть така висока нагорода не врятувала гетьмана від четвертування у Варшаві 1635 року за спробу підняти селян і міщан на повстання (а орден кинули в домовину на пошматовані останки).
Останнє перед Визвольною війною повстання під проводом Якова Острянина (Остряниці) закінчилося навдивовижу мирно. Козаки здали зброю, гармати, клейноди. Реєстрові козаки й запорожці уклали навіть угоду між собою про те, що не будуть мститися один одному. У депутацію до короля знову потрапив сотник Богдан Хмельницький. За підсумками переговорів козаки повністю капітулювали. Старшиною урядовці призначили майже самих поляків. Над козаками встановлювався суворий нагляд. Кодак, знову відбудований, не давав їм змоги вільно виходити в море. На цілих 10 років у Польщі запанував спокій. Але це було затишшя перед бурею.
Таким чином, Запорізька Січ вела свою зовнішню політику як самостійна, незалежна держава. І хоча їй у багатьох відношеннях доводилося зважати на зверхність Польщі, проте у випадках, коли складалися можливості, Січ негайно використовувала їх для захисту своїх прав, розширення козацької автономії. Козаччина бере найактивнішу участь у європейській політиці. Багато монархів змушені рахуватися з нею як з даністю й підходити до неї як до суб'єкта незалежної зовнішньої політики. Про це свідчило й залучення козаків до різних європейських коаліцій. Козацтво за допомогою дипломатичних і воєнних заходів захищало вітчизну від нападів різноманітних тогочасних ворогів. Серед політичних постатей найяскравішою була постать Петра Конашевича-Сагайдачного.
Сагайдачний — центральна особа української історії початку XVII -століття. Він підніс престиж українського козацтва. За його гетьманства козаки зайняли чільне місце в українському суспільстві, перебираючи на себе роль шляхти, яка дедалі більше полонізувалася й переходила в католицтво. Своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного й релігійного осередку України. Діяння Сагайдачного впродовж короткого часу уможливили майбутню державу Хмельницького. Вів гетьман також зважену й лояльну стосовно сусідів, особливо Польщі, зовнішню політику, чим уславився і як талановитий дипломат.
Польська держава, бажаючи придушити козацький рух, одночасно відчувала гостру потребу в професіоналах такого рівня, якими були козаки. Тому вона, з одного боку, вживала репресивних заходів, а з другого — змушена була сприяти розвиткові козацтва. Ці протиріччя й використовували козаки для того, щоб завзято боронити рідну землю й свою віру. При цьому використовувалися як воєнні, так і дипломатичні методи. Народні повстання, серцевиною яких були саме козаки, завжди завершувалися підписанням угод, під час укладення яких козаки виступали самостійною стороною на засадах міжнародного права. Ці повстання прискорили наближення Визвольної народної війни проти польсько-шляхетського поневолення.
20. Зовнішньополітичні пріоритети Української революції середини XVII ст.Події, які відбувались на українських землях в середині XVII ст., кардинально змінили хід національної історії, а також суттєво вплинули на геополітичний розвиток усієї Європи. Козацько-селянські повстання першої половини XVII ст. були породжені широкими соціально-економічними та політичними причинами. Вони сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського нарду, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.Народне повстання, яке розпочалось в 1648 р., охопило значну частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну. Військові дії привели до великих змін в суспільному розвитку українських земель і поступово переросли в національну революцію. З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби, а також пояснює революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст. Політика уряду Речі Посполитої відносно України носила яскраво виражений колоніальний характер. Вона була настільки послідовною й цілеспрямованою, що на середину XVII ст. виникла загроза існуванню українського народу. Це обумовило втрату українським суспільством своєї еліти, усунення українських міщан з провідної ролі у житті найбільших міст й розвитку торгівлі, розкол духовенства, гальмування розвитку мови, культури. В економічних відносинах зіткнулись інтереси козацького господарства і фільварково-панщинного.Наприкінці 40-х років XVII ст. феодально-кріпосницький та національно-релігійний гніт Речі Посполитої на українських землях став нестерпним. Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби в 1648 році? В цей час надзвичайно ускладнилась соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Польща поступово почала перетворюватись на основного постачальник хліба в Європі, що призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина зросла до 5-6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошові податки. Велика кількість українських земель орендувалась європейськими підприємцями, які нещадно експлуатували селян і землі. Значно погіршилось економічне становище міщан, тому що жителі міст, що знаходились в приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину виконували різну роботу на користь власника міста. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України користувалась Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалося. Користуючись правом вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері.Заможне реєстрове козацтво також було невдоволене своїм становищем. Реєстрові козаки, як і шляхта, звільнялись від кріпацтва та панщини, тобто користувалась індивідуальною свободою. Козацька верхівка завжди прагнула мати рівні права за шляхтою та володіти закріпаченими селянами. Погіршилось становище реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 30-х років XVII ст. та після видання польським урядом в 1638 р. „Ординацій війська запорізького реєстрового”, яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Було скорочено реєстр, скасовано виборність старшини, ліквідувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана поставили польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта.Критичним було становище в політичній сфері. В Україні була відсутня власна держава, що вело до масового ополячення української правлячої верхівки. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени, як самостійний суб’єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилала національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Через католицьку та уніатську церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити вживання рідної мови. Зазначені чинники зумовили початок масового народного виступу саме в цей час. Важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі, яка була зародком української державності.За характером визвольна війна була антифеодальною, національно-визволеною та проходила під релігійними гаслами, оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалась під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалось селянство, міщанство та духовенство.Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, колонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорізької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалось 1648 року, швидко переросло у Визвольну війну, яка згодом трансформувалась в Національну революцію.
21.Формування козацько-гетьманської дипломатії Б. Хмельницького.Короткий виклад «Молдавського проекту» Богдана Хмельницького
Унікальність відносин з Молдовою гетьмана Богдана Хмельницького полягає в тому, що на відміну від інших держами, з якими гетьман підтримував зносини шляхом відправлення посольств чи листування, питання повязані з Молдовським князівством вірішувалися військовими методами. Можна казати про існування масштабного молдавського проекту Богдана Хмельницького. Можна виділити декілька основних цілей, які становили основу даного проекту. Першопланової задачею безумовно було схилення молдавського господаря Василя Лупула до військово-політичного союзу з козаками і відмову князівства від підтримки Польщі. У разі виконання першого пункту відкривалися хороші перспективи. Серед них — породичання з монаршими родинами Європи (що б підвисило авторитет козацької держави та дало можливість на претензії на монархічну владу — чи в Молдові, чи навіть Україні); зближення у відносинах з іншими придунайськими державами (Семигородом, Волощиною); можливість схилення на свій бік Януша Радзивіла (фактичного володаря Великого Князівства Литовського) тощо.
Виконати ці плани вдалося лише частково. Молдовський проект вимагав великого напруження козацької держави. Крім того, якщо початок його виконання був досить успішним (остаточне схилення Василя Лупула на свій бік, та одруження на його донці Розанді Тимоша Хмельницького), то потім він призвів до ряду проблем. Януша Радзивілла не вдалося схилити на свій бік. Замість зближення з Семигородом та Волощиною відбувається агресія останніх проти Молдови з метою заміни Василя Лупула Георгієм Штефаном. Захист свого союзника вимагає відправлення до князівства частини козацьких військ, які були необхідні на центральному фронті бойових дій. Якщо козакам спочатку щастило, то в 1653 р. вони зазнають поразки під Тирговіште, а в вересні під час облоги Сучави гине син гетьмана Тиміш. Фактично ця подія призвела до того, що Богдан Хмельницький відмовився від виконання молдавського проекту і від того часу відносинам з князівством перестали бути пріорітетними.
Туреччина
Протягом всього періоду до 1648 року зовнішея політика Козаччини орієнтувалася традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних чи східно-європейських держав:
укрансько-російські походи Дмитра Вишневецького;
посольство Еріха Ляссоти від цісаря Рудольфа II на Запоріжжя 1594;
політика гетьмана Петра Сагайдачного, сухопутні походи козаків на Молдавію;
їх морські походи на Крим і Туреччину;
участь Козаччини в антитурецьких планах короля Володислава IV тощо.
Ця ідея та її традиція імпонувала українським політичним і церковним діячам 17 ст., зокрема, Богданові й Тимошеві Хмельницьким, Петрові Дорошенкові (в останні роки його гетьманування), Іванові Мазепі (у перший період гетьманування до 1700), І. Ґалятовському та ін. сучасникам. Відгуки її знаходимо у екзильного гетьмана Пилипа Орлика.
Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 року, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія української політики щодо Туреччини. Вона висувала наперед союз України з Туреччиною й Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Польщі та Росії — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої української держави конче вимагали союзу її з Туреччиною й Кримом — або пізніще з Москвою.
Це було директивою зовнішньої політики Б. Хмельницького після укладення польсько-московської угоди Адама Кисіля 1647, скерованої проти Криму. Шукаючи союзника проти Польщі, Богдан Хмельницький уклав договір (наприкінці 1647 — на початку 1648) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Українська дипломатична місія на чолі з кропивнянським полковником Филоном Джалалієм у червні 1648 уклала у Стамбулі союз із Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а Кримському ханові заборонено плюндрувати українські землі.
Згодом була підписана морська конвенція турецького султана з Військом Запорозьким, яка регулювала торговельні взаємини між Туреччиною й Україною. Але до українсько-турецького союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція татарського хана Іслам-Ґірея III, якому Порта доручила опікуватися «північними (тобто українськими) справами». Щойно 1650 відновилися переговори з Туреччиною, яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської Імперії, на подобу Молдавії та Валахії. Не зважаючи на опозицію української шляхти (Адам Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Богдан Хмельницький на початку 1651 визнав турецьку протекцію. Однак, спроба Б.Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Оттоманської Імперії в 1652/53 не була реалізована, одним із наслідків чого був союз України з Москвою. Хоча Переяславська рада 1654 формально заборонила зносини з Туреччиною (теза 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654), вони не припинилися, і українсько-турецький союз був відновлений 1655 року.
Ці союзні зв'язки і зносини з Туречиною залишилися традиційною лінією української політики і надалі. З тими чи іншими відмінами, визначеними змінами міжнарадно-політичної кон'юнктури на Сході Європи, майже всі наступники Богдана Хмельницького у критичні моменти існування Козацько-Гетьманської держави продовжували цю традицію. Гетьман Іван Виговський (1659), Павло Тетеря (1670), П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди 1667, яка поділила Україну на польську та московську частини, орієнтувалися на допомогу й союз з Туреччиною. Гетьман Іван Брюховецький, зриваючи з Москвою 1668, вислав делегацію на чолі з лубенським полковником Григорієм Гамалією для переговорів у справі турецької протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель Брюховецького знедійснила його заходи.
Кримське ханство
Від початку бойових дій Б. Хмельницький провадив активну зовнішню політику. І першим серйозним кроком у цьому напрямку був союз із Кримським ханством. Уже в лютому 1648 р. гетьман вислав посольство до хана Ісла- ма-Гірея III з проханням надати військову допомогу (козаки потребували татарської кінноти). Те, що козаки обрали татар як союзників, не повинно дивувати — тривале тісне співжиття легко може зробити ворогів товаришами і навпаки. Крім того, доки козацька держава лише формувалася, із татарами (як, зрештою, і з іншими невеликими васальними державами — Молдавією чи Семигороддям) — легше було знайти спільну мову, оскільки поважніші сусіди — повноцінні та незалежні держави, не поспішали вступати у спілку з козацтвом. На початках татарська допомога справді була корисною, і Б. Хмельницький покладав на неї великі сподівання. Однак згодом стало зрозуміло, що татари, котрі мали власні інтереси, є ненадійними спільниками — у вирішальний момент татари несподівано могли зрадити козаків, як це і трапилося під Зборовом (1649), Берестечком (1651) чи Жванцем (1653). Під час Берестецької битви татари взяли у фактичний полон гетьмана, коли той кинувся навздогін відступаючому татарському війську, щоб його завернути на поле бою. Наслідком берестецької катастрофи став невигідний Білоцерківський договір, який обмежив чисельність українського війська, територіальні межі козацької держави та, зрештою, передбачав розірвання коза- цько-татарського союзу.
Семигороддя
Семигороддя, попри свою васальну залежність, було найбільш незалежним із-поміж цих країн. Семигородський князь Юрій І Ракоці (1630—1648 рр.), який претендував після смерті Вла- диславаІУ на польську корону, встановив у серпні 1648 р. відносини з Богданом Хмельницьким через Юрія Немирича. Юрію І потрібна була допомога Б. Хмельницького, проте гетьман відповів на Ракоцієве посольство запізно — у листопаді, коли польським королем було вже обрано Яна II Казимира. Це не завадило гетьману заявити, що він прагне бачити на чолі Речі Посполитої власне Юрія І Ракоці. Гетьман, однак, не знав, що у той час князя вже не було серед живих — семигородський престол перейшов до його сина Юрія II, який також мав плани на польську корону. У 1649—1651 рр. Юрій II та Б. Хмельницький підтримували активні стосунки, а між їхніми резиденціями — Дьюлафеєр- варом і Чигирином — часто курсували посольства. Серед козацьких послів до Юрія II були направлені відомий розвідник Василь Верещака та майбутній гетьман Павло Тетеря (до попереднього князя — Юрія І — їздив Іван Виговський). Внаслідок перемовин було вирішено укласти військовий союз і здійснити спільний виступ проти Польщі. Але попри домовленості, Юрій II не почувався достатньо сильним, аби виступити. Не допомогли у цьому ні заклики польських протестантів, ні обіцянки Б. Хмельницького визнати Ракоці польським королем, ні моральна підтримка таких заходів Олівером Кромвелем. Зволікання з планом нападу на Польщу не сприяло покращенню відносин із Б. Хмельницьким, а ще дужче вони зіпсувалися у 1652—1653 рр. внаслідок молдавської політики гетьмана та особливо гетьманича Тимоша (напад на Валахію). У березні 1653 р. Юрій II повідомив Б. Хмельницького, що вступає у війну з його сватом Василем Лупулом, а після цього навіть уклав союз із Польщею. При цьому Юрій II не відпустив на Україну козацького посла Михайла Суличича.
Московія
Козацтво віддавна підтримувало відносини з Московією, тому від початку Визвольної війни гетьман та його оточення покладали великі сподівання на допомогу з боку Московії. Вже після перших перемог над коронним військом Б. Хмельницький відправив 8 (18) червня 1648 р. листа до царя Олексія Михайловича, в якому містилася часто цитована пізніше фраза: "Зичили бихмо собі самодержця господаря такого в своєй земли, яко Ваша Царская Велможност, православный хрести- янский цар". Це побажання було висловлено тому, що польський трон на той час був порожнім після смерті Владислава IV (20 травня 1648 р.). Йшлося про бажання бачити Олексія Михайловича польським королем, а не про прагноння перейти під владу московського царя, як цс іпколи тлумачать. Встановлення відносин із Московісю було спричинене ще й необхідністю запевнити царя у своїх добрих намірах, оскільки царський уряд уже навесні почав мобілізувати війська на ук- раїнсько-московському прикордонні, побоюючись спілки козаків і татар. Річ у тім, що на початках цар був свідомо дезінформований Л. Киселем, який повідомляв московський уряд про бунт "простого холопа" Хмельницького. Натомість лист гетьмана подіяв і цар згорнув плани походу на Україну. Уже в липні 1648 р. Б. Хмельницький надіслав нового листа до Олексія Михайловича також із закликом очолити польський трон, але цього разу гетьман закликав царя оголосити війну Речі Посполитій. Сподівання покладали на бажання царя взяти реванш за територіальні втрати під час московсько-польської війни 1632—1634 рр. Однак саме пам'ять про цю війну і змушувала Московію вважати Польщу сильною державою й уникати будь-яких конфліктів із нею. На згадані листи царський уряд не відповідав і офіційних переговорів із козакам не розпочинав, але московській прикордонній адміністрації було дозволено з козаками листуватися. Нові спроби зближення гетьмана з Москвою почалися наприкінці 1648 р. (після повернення з-під Замостя), коли Б. Хмельницький вважав, що Україна стала з Божої ласки вільною від поляків. До активізації відносин із Москвою долучився патріарх Паїсій. Після відвідин Києва і численних зустрічей з гетьманом, патріарх 12 лютого 1649 р. вирушив до Московії в супроводі Силу я на Мужиловського (котрий власне і привіз патріарха до Києва з тогочасної молдавської столиці Ясс).
Спочатку бояри не хотіли допустити до переговорів С. Мужиловського, котрого сприйняли за простого провідника патріарха. Але полковник заявив, що має від гетьмана інформацію, котру може переказати лише особисто цареві, а не боярам. Урешті він домігся аудієнції у царя і вручив Олексію Михайловичу меморандум із викладенням причин та перебігу українсько-польської війни (існує версія, що аудієнція таки не відбулася і царю лише була передана записка). Козацький посланець перед поїздкою отримав інструкцію, котра передбачала кілька альтернативних пропозицій, що мали пропонуватися цареві залежно від розвитку подій. У разі союзу з Москвою необхідно було закликати царя до походу проти Польщі. Якби цар не захотів порушувати мир із Польщею, то пропонувалося заохотити царя зайняти своїми військами українські сіверські міста, котрі вже були визволені від поляків козаками — так планувалося забезпечити собі тили. Інший пропонований варіант — просити вислати донських козаків на допомогу українським. Це також давало царському уряду нагоду уникати повного розриву мирних відносин із Польщею і за традицією зіпхнути провину на самовільні кроки донців.
Зрештою, козаки сподівалися бодай на декларативну заяву царя про готовність захищати православне населення України у разі порушення їхніх прав. Тоді, однак, цар не надав козакам ні військової, ні дипломатичної допомоги, але, відправляючи у квітні 1649 р. назад С. Мужиловського, відправив разом із ним до України посольство на чолі з Григорієм Унковським, яке мало вивчити ситуацію (перебувало в Чигирині упродовж березня тг травня 1649 р.). Г. Унковському довелося вислухати закиди Б. Хмельницького щодо ненадання Москвою військової допомоги, на котру так "сподівалися одновірці". Натомість Г. Унковський виправдовувався тим, що Москва дозволила козакам скуповувати у московитів хліб, сіль та інші товари.
Ще за перебування посольства С. Мужиловського у Москві царський уряд спробував узяти на себе посередницькі функції в українсько-польському конфлікті. До України було відправлено гінця Василя Михайловича, котрий, нарешті, привіз гетьману першого царського листа (до того, як згадувалося, цар ігнорував листи Б. Хмельницького). У листі наполягалося припинити конфлікт — "щоб кров християнська не розливалася". Звичайно, обидві сторони не збиралися припиняти війни, але важливим було те, що цар наважився на безпосередній дипломатичний контакт із гетьманом. Перше велике посольство було відправлене у травні 1649 р. на чолі з полковником Федором Вешняком-Якубо- вичем, який привіз цареві гетьманський лист із проханням про військову допомогу. Цар відповів, що зв'язаний договором з Річчю Посполитою, але готовий прийняти козаків під свою владу, якщо вони власними зусиллями стануть незалежними від Польщі (аргументація не надто переконлива, якщо врахувати, що козакам була потрібна власне допомога військом, а не нова залежність). Загалом, московський уряд тривалий час зволікав із наданням Б. Хмельницькому військової допомоги, пропонуючи взамін роль посередника у врегулюванні українсько-польського конфлікту. Ця роль була особливо вигідною в умовах затягування війни, а обидві сторони все більше виснажувалися. І лише відносно успішна (як на 1652 — початок 1653 рр.) кампанія Б. Хмельницького в Молдавії і погрози прийняття турецької протекції змушували царський уряд діяти більш рішучо.
У цей час гетьман усе більше переконувався, що потрібно заручитися підтримкою могутніших держав. Б. Хмельницькому не вдавалося переламати ситуацію на власну користь. Під час облоги Жванця 1653 р. коронне військо перебувало в жалюгідному становищі, але розвинути успіх козакам завадила чергова зрада хана. Як наслідок, було укладено польсько-та- тарський Кам'япецький договір (інакше — Жванецький мир), який не передбачав навіть козацької автономії у складі Речі Посполитої. У такій ситуації не було чого втрачати, і гетьман був налаштований на радикальні кроки.
Московія поквапилася не допустити входження України до сфери впливів Османської імперії і нарешті вдалася до рішучих заходів. У вересні 1653 р. російські посли стольник Родіон Стернєв та дяк Мартем'ян Бердихін вирушили до України, щоб повідомити козаків про те, що вже проводиться мобілізація військ для війни проти Польщі і для подальших дій потрібно, щоб повернулося посольство зі Львова. Водночас у Львові московські посли, покидаючи залу переговорів, демонстративно на підвищених тонах виявили своє обурення (їм не дали аудієнції в короля, як вони просили), і заявили, що цар надалі не терпітиме неповаги і не пришле більше послів. Так були розірвані дипломатичні відносини Московії й Польщі.
Швеція
Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького набула достатнього розголосу в Європі, що породило зацікавлення і козацтвом не лише у безпосередніх сусідів України, а й у де- І яких віддалених країнах Європи, кожна з яких намагалася по-своєму використати козацький фактор. Швеція, котра після закінчення Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.), попри економічне виснаження та серйозні внутрішні протиріччя, все- таки досягла значних зовнішньополітичних і військових успіхів та стала могутньою європейською країною з великими амбіціями. Від 1632 р. Швецією правила королева Христина Ваза, донька славного короля Густава II Адольфа. Однак уже 1649 р. її кузен Карл-Густав Пфальцький був проголошений спадкоємцем трону, а в червні 1654 р. Христина остаточно зреклася корони на його користь. До того часу Б. Хмельницький адресував свої листи на ім'я Христини, і є згадки, що до неї було відправлено кілька посольств. Від 1651 р. польський під канцлер Ієронім Радзєйовський, котрий потрапив у немилість через підозру в таємних зносинах із козаками, втік до Швеції та почав переконувати шведський уряд у необхідності розпочати війну з Польщею. Хоча козацько-іпведські взаємини налагодилися щойно 1652 р. (після Батозької битви), вже 1650 р. Б. Хмельницький розраховував на шведську допомогу, розробивши план, за яким Швеція мала напасти на Прусію, залежну від Польщі, Юрій II Ракоці мав вдарити на Малопольщу, а Росія — на Велике князівство Литовське. Однак гетьман не врахував того, що ці держави мають суперечливі інтереси. Так, Росія з тривогою поглядала на зростання могутності Швеції і її владу над Балтійським морем. Тому не дивно, що коли 1653 р. Б. Хмельницький намагався відправити посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм через територію Мос- ковії до Швеції, то царський уряд не пустив його. Схожа ситуація повторилася й пізніше — 1655 р.
22.Переяславська Рада, її історичні наслідки й оцінка.Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.
Передумови
У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.
Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством.
Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.
Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.
Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.
Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р.
Проведення
У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.
Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».
Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».
В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.
Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.
Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.
Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ.
Наслідки
Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.
300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілея було приурочене, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.
Оцінки
Оцінка самої Переяславської ради, була і є предметом частих суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. За істориком Україна продовжувала існувати як незалежна держава після її приєднання до Москви. Проти теорії персональної унії виступив проф. Микола Коркунов. Його аргументи полягали в тому, що найголовнішою умовою персональній унії є абсолютне функціонування єдиного правителя на території об’єднаної держави. У випадку ж з Україною ми маємо приклад, коли влада й надалі здійснюється гетьманською адміністрацією. Як і В. Сергеєвич, М. Коркунов наголошував на тому, що Богдан Хмельницький, навіть після приєднання до Москви, мав право вести закордонні взаємини з державами. Це – васальна залежність, а не персональна унія. Думки М. Коркунова про васальну залежність України від Росії після Переяславської ради підтримав видатний історик Венедикт Мякотин. У 1894 р. автор виступив проти аргументації прихильників теорії персональної унії, зазначаючи, що васальна держава – це правильніше означення України стосовно Москви після 1654 р. Інкорпоративність як основу політики Московської держави, а пізніше Російської імперії визнавав інший історик права А. Алексеєв [4, c.163-164].Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такий історик як українець Михайло Грушевський, вважав, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.
23.Березневі статті Б. Хмельницького.Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.
Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.
При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.
Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.
Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.
Передісторія
З початку визвольної війни 1648 р. російський уряд надавав широку економічну і фінансову допомогу Україні. Поступово розширювалася дипломатична підтримка України зі сторони Росії, а також допомогу людьми, зброєю, боєприпасами. На початку 1649 р. російський уряд визнав гетьмана Хмельницького і з цього часу регулярно обмінювався з ним послами. Тоді ж уряд повідомив гетьману про готовність прийняти Україну в російське підданство, але вважав за необхідне поки уникати війни з Польщею.
Зміст статей
Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
Установлювалася платня у розмірі:
військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;
військовим суддям — 300 польських злотих;
судовим писарям — 100 польських злотих;
польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;
сотенним хорунжим — 30 польських злотих;
гетьманському бунчужному — 50 злотих.
козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;
Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;
Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;
Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
Гетьманський уряд просив установити платню:
полковим у розмірі 100 єфимків талерів;
полковим осавулам — 200 польських злотих;
військовим осавулам — 300 польських злотих;
сотникам — 100 польських злотих;
кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.
однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;
у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;
Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.
24.Пошуки Б. Хмельницьким політичних комбінацій для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради.Союз зі шведами
Осінь 1656 — літо 1657. Розчарування Хмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24 Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.
Український уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656, іґноруючи протести Москви, Хмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбурґом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з'єднати їх з правобережною Україною.
Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Польща дістала дипломатичну й військову підтримку з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 р. 50-тисячне україно-семигородське військо (30 000 угорців і 20 000 українців), на чолі з князем Юрієм II Ракоці й полковником А. Ждановичем, напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Але утиски угорського війська над місцевою людністю й інтриги московських агентів у козацькому війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що польське військо почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. Наприкінці липня 1657, оточений поляками й кримцями під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22 липня 1657). Спроба Ждановича втримати антипольський фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6 серпня 1657) і українсько-польська війна на цьому фактично закінчилася.
Следущий абзац повествует о событиях которые имели место быть перед выше упомянутыми.
(Б. Хмельницький затягував переговори з усіма сусідніми державами з огляду на невизначеність ситуації на міжнародній арені. Наприкінці 1655 р. і на початку 1656 р. відносини зі союзниками охололи, а з ворогами потеплішали і різниця поміж ворогами та союзниками козаків значною мірою стиралася. Зокрема, такий стан речей означав, що сусідні країни вважали козацтво вирішальним фактором у розв'язанні своїх зовнішньополітичних планів.
Однак уже від квітня 1656 р. Б. Хмельницький вирішує опертися на союз із Швецією та Семигороддям проти Польщі, не розраховуючи при цьому серйозно на підтримку Московії та татар. У цій ситуації поляки намагаються розсварити хана з гетьманом і водночас примиритися з Московією. Цього разу справи Польщі з Кримом не давалися легко, оскільки на по- чатках хан твердо тримався Озернянської мирної угоди. Натомість у квітні до Москви прибув польський посол і домовився про переговори між Польщею та Москвою, які планувалося провести у Вільно. Цьому порозумінню всіляко сприяв австрійський імператор Фердинанд III. Улітку Б. Хмельницький заявив цареві, що він не проти переговорів, але наголошував, що Москві не варто особливо довіряти полякам. Гетьман, звичайно, був невдоволений польсько-московським зближенням, проте не робив із цього трагедії, сподіваючись, що на переговорах буде представлена і козацька сторона. Наближення угоди Московії з Польщею дало царському уряду змогу розв'язати у травні 1656 р. війну проти Швеції, котра тепер ставала головною загрозою для Москви у Східній Європі. Це змусило Карла Густава активізувати український напрямок зовнішньої політики і спробувати розірвати україн- сько-московський союз. Паралельно Б. Хмельницький починає переговори з литовським князем Богуславом Радзивіллом, який ще залишався союзником шведів, і продовжує відносини з Юрієм Ракоці, котрому адресувалася "Заява Війська Запорозького" з гарантіями ненападу на Семигороддя (трансільванія) й обіцянкою не підтримувати нічим ворогів цього князівства. Розчарований політикою Москви, Б. Хмельницький все більшої уваги приділяє відносинам із Семигороддям. Ще у серпні 1956 було відправлено до Юрія Ракоці козацьких послів — генерального осавула Івана Ковалевського та писаря Івана Грушу.)
26 листопада (6 грудня) 1656 р. відбулася подія, що подавала сподівання на зміну розкладу сил у східній Європі — в семигородському місті Раднот*43 був укладений шведсько-се- мигородський договір. Фактично, це була своєрідна відповідь на Віленське перемир'я, укладене місяцем раніше. Відповідно до угоди, створювалася антипольська коаліція. На початку січня 1657 р. в ІІІамос-Уйварі відбувся з'їзд шведських, семи- городських і українських послів (Самійло Богданович-Зарудний та Іван Ковалевський), які домовилися про поділ Польщі. Вирішено було, що Юрій II Ракоці повинен стати польським королем і під його владу мали перейти Малопольща, частина Мазовії, Волинь, Підляшшя і Берестейщина. Карл X Густав мав отримати Королівську Прусію, Куявію, Північну Мазовію, Віденське і Троцькс воєводства, Жмудь, Лівонію (Інфлянти) і Курляндію. За Україпою закріплювалася територія від Батога на Заході і від Новгорода-Сіверського на Півночі. Також отримували свої частини Богуслав Радзивіл — Новогрудське воєводство з прилеглими територіями та Фридрих Вільгельм — Великопольщу. У такі домовленості була закладена низка суперечностей — уРадноті Ракоці виступав проти більших територіальних поступок козакам, що, зрештою, зрозуміло, бо він мав отримати польську корону, від якої саме й хотіли унезалежнитися козаки. Крім того, Б. Радзивіл планував створити власне спадкове князівство та розраховував, що до нього будуть приєднані Підляшшя і Берестейщина (при цьому представник князя відкликався до Кейданського договору 1655 р.). І коли швед- сько-семигородсько-українське військо здобуло в травні 1657 р. Берестя, Радзивіл виступив проти цього з протестом. Завершальна фаза війни українсько-семигородьких військ проти коронної армії видавалася як поспішним відступом з оборонними боями — досить швидко Юрій II Ракоці прийняв рішення про необхідність замирення з поляками, і лише старався зробити це на більш вигідних умовах. У спільників були можливості відступити на козацьку територію і відновити сили, але семигородський князь не виявив достатньої рішучості (його військо було деморалізоване, ширилося дезертирство) і після битви під Чорним Островом на Поділлі розпочав перемовини про капітуляцію. У такій ситуації А. Жданович вирішив покинути семигородців і відступити за Південний Буг, щоб не стати жертвою сепаратних переговорів князя з поляками. Такий крок був наслідком готовності Ракоці до капітуляції, а не її причиною. Семигородці 12 (22) липня 1657 р. уклали принизливий договір з поляками, котрий передбачав вибачення Ракоці перед польським королем і турецьким султаном, розірвання стосунків з ворогами Польщі, сплачення великої контрибуції та втрату артилерії.
Поразка семигородсько-української коаліції, а також бунт у козацькому війську дуже засмутили Б. Хмельницького, котрий навіть наказав стратити Антона Ждановича (чого, однак, не відбулося). Усе це завдало шкоди здоров'ю гетьмана — його, радше, вразив інсульт, і після кількох днів, 27 липня (6 серпня) 1657 р. гетьман помер. Відхід видатного політика, котрий власним авторитетом тривалий час стримував внутрішні суперечності та зовнішній тиск сусідів, відбувся явно не на часі, що вплинуло на подальшу долю України.
25. Дипломатична практика українських гетьманів доби Руїни (1657-1687рр.)1657-1659 рр. – доба правління гетьмана Івана Виговського (див. Питання 26)
11 вересня 1659 р. Іван Виговський був звинувачений козаками, що "запродав Україну ляхам", і мусив рятуватися втечею. Козацьким депутатам на сеймі – Івану Сулимі й Прокопу Верещаці, що спробували ознайомити присутніх із ратифікованим змістом Гадяцького договору, не дали слова, зарубавши їх на місці. Новий уряд гетьмана Юрія Хмельницького (сина Богдана), обраний "Чорною радою" поблизу Фастова 24 вересня 1659 р. вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою.
Унаслідок невдалої для українсько-московських військ кампанії на Східній Волині 17 жовтня 1660 р. Ю.Хмельницький уклав із великим коронним гетьманом С.Потоцьким та польським коронним гетьманом Єжи Любомирським Слободищенський трактат, що передбачав відновлення Гадяцького договору без статті про створення Руського князівства:
Угода скасовувала Переяславські статті 1659 р;
Козацька Україна діставала лише автономію на чолі з гетьманом і остаточно позбавлялася права зовнішньополітичних відносин, а також була зобов'язана воювати разом з польською армією проти Москви й не нападати на Крим;
Польській шляхті поверталися всі маєтності.
На початку травня 1661 р. до Варшави виїхало козацьке посольство домагатися гарантій свобод і вільностей "народу руському". Реакція сейму була досить гострою, однак дізнавшись про укладення 21 червня (1 липня) 1661 р. Кардіського "вічного миру" між Московією і Швецією (Росія залишалася відрізаною від Балтики, а керівник московського посольства на переговорах боярин А.Ордин-Нащокін уперше наполягав перед царем на доцільності досягнення зовнішньополітичного компромісу з Польщею за рахунок поділу українських земель), він затвердив-таки Гадяцький і Слободищенський договори, відхиливши водночас вимоги щодо ліквідації унії та права участі козаків у виборах короля.
Тим часом Росія стала пропонувати полякам свої поступки щодо України, бажаючи замиритися з Варшавою. Гетьман Юрій Хмельницький не міг контролювати ситуацію в Україні, і зміни намітилися з обранням в січні 1663 р. гетьманом Павла Тетері, який скоро надіслав посольство до Криму, повідомляючи, що від царя і короля українці нічого доброго не чекають. Ці події збіглися з "Чорною радою" під Ніжином 17–18 червня 1663 р., яка ознаменувала остаточний розкол Козацької України на два гетьманства – Лівобережна та Правобережна Україна. В цей же час на політичний олімп козаків сходить Іван Брюховецький, який поставив себе як компромісну особу між двома гетьманами. Тому на згаданій 40-тисячній "Чорній раді", завбачливо оточеній царським уповноваженим князем Данилом Великогагіним 8 тис. ратників, більшість козацтва виступила проти старшини й обрала гетьманом І.Брюховецького.
Я.Сомка і В.Золотаренка та їхніх прихильників Д.Великогагін під приводом захисту від розлюченої голоти ув'язнив у Ніжинському замку, але 18(28) вересня 1663 р. обидва полковники за поданням І.Брюховецького були страчені як зрадники царя, ще близько півсотні осіб вислано до Сибіру. Брюховецький уклав Батуринські статті, які змушували тримати коштом українців російське військо на козацькій землі та розширювали вплив Росії в цілому. У тому ж 1663 р. поляки спробували відновити свою владу на Лівобережжі, у цьому їм допомагало татарське військо та полки Тетері, проте вони були змушені наступного року припинити похід. П.Тетеря змушений був наприкінці червня 1665 р. залишити в Брацлаві гетьманський уряд, де він перебував після Чигирина, і виїхати до Польщі, але офіційно гетьманства не зрікся. При цьому П.Тетеря вивіз архів і скарбницю Війська Запорозького.
Підписані І.Брюховецьким 11 жовтня 1665 р. "Московські статті" (представляли собою набагато гірший варіант «Березневих статей» Б. Хмельницького), підтверджуючи права та привілеї козацького стану за договорами 1654 і 1659 рр., водночас суттєво обмежували політичну автономію Гетьманщини й посилювали її військово-адміністративну та фінансову залежність від царського уряду.
У 1667 р. було укладено Андрусівське перемир’я. За умовами договору під владою Московського царства залишалась північна частина Лівобережної України, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленська земля, тобто територія Речі Посполитої зменшилася на 247 тис. кв. км. Прецедент фактичного існування двох Козацьких Україн – Ліво- і Правобережної – узаконювався юридично. Укладення Андрусівського перемир'я спричинило зростання політичного впливу тієї козацької старшини, що розраховувала на підтримку Османської імперії та Криму. Разом з тим зречення московського уряду претензій до Правобережної України розв'язувало П.Дорошенку (Правобережному гетьману) руки щодо боротьби проти Польщі, за прикладом Б.Хмельницького, у союзі з Кримом і Туреччиною. Дорошенко намагався домовитися з турками проти Польщі, та в той же час використати татар для об’єднання України. У травні полки П.Дорошенка переправилися на лівий берег Дніпра й рушили на Гадяч, а оскільки І.Брюховецький відмовився віддати клейноди, то під час зустрічі гетьманів "обидвох берегів" під Диканькою 8 червня був убитий розлюченими козаками.
Тоді ж П.Дорошенка було обрано гетьманом возз'єднаної Козацької України, а розіслані ним загони до липня звільнили все Лівобережжя. Гетьманом "обидвох берегів Дніпра" П.Дорошенко не пробув і року: уже 8(18) липня 1668 р. він повернувся на Правобережжя для захисту Брацлавщини від поляків, залишивши для оборони Лівобережжя від можливого московського контрнаступу наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного (близько 1620 – після 1701). Скоро січовики від Дем’яна звернулися до кримського хана з посольством, яке прохало надати допомогу щодо усунення Дорошенка, з метою встановлення більш слухняного козакам та поступливого туркам і татарам гетьмана. Хан погодився в обмін на зобов’язання козаків не ходити на нього війною. Повернувшись на Січ Петро Суховієнко, який і був послом до хана, був обраний гетьманом. На українських землях розпочалася нова боротьба.
3 березня 1669 р. в Глухові, у присутності царських послів, Д.Многогрішним і Г.Ромодановським було підписано так звані Глухівські статті:
Царський уряд скасував умови "Московських статей 1665 р." й підтвердив головні положення «Березневих статей 1654 р.», доповнивши їх новими пунктами;
Встановлювався 30-тисячний козацький реєстр, але гетьману дозволялося утримувати наймане військо (1 тис. осіб);
Учасникам українсько-московської війни 1668–1669 рр. оголошувалася амністія;
Підтверджувалося вільне обрання гетьмана, але водночас робилося зауваження, що новообраний гетьман може бути позбавлений влади лише з дозволу царського уряду.
Многогрішний, який переніс столицю з Глухова до Батурина, і був затверджений гетьманом після Глухівських статей, зазнав змови козацької старшини, був спроваджений до Москви, де підданий тортурам та засланий до Сибіру довічно. Дорошенко продовжив спроби за допомогою турків звільнити Україну та заслав до турків гінців. Султанський уряд задовольнив клопотання української сторони й відрядив посольство на чолі з чаушем Селімом для прийняття присяги з боку гетьмана і старшини. На початку березня 1669 р. Л.Бужкевич і Г.Білогруд разом із турецьким чаушем повернулися із Стамбула, а 10–12 березня 1669 р. в Корсуні відбулася загальна рада, що ухвалила "держати з турками дружбу", проте відмовила в принесенні присяги султану Мехмеду ІV. 26 серпня 1669 р. на козацькій раді під Уманню турецький посланець вручив П.Дорошенку султанські санджаки – булаву, бунчук, хоругву, шаблю і кафтан, що означало формалізацію українсько-турецької союзної угоди. Але хоча з 1669 р. при султанському дворі постійно перебував козацький резидент, і між Стамбулом та Чигирином відбувалися жваві дипломатичні зносини, справа із турецьким протекторатом просувалася не швидко.
Тому козаки заслали гінців до поляків, результатом чого стали переговори в Острозі у 1670 р. На Острозьких переговорах українські делегати вимагали розширення території козацької автономії за рахунок західної частини Подільського воєводства, Волині й Полісся, збереження за козаками всіх прав і вільностей, знищення унії й підтвердження прав православної церкви, заборони польському війську перебувати на території України, відкриття двох академій, шкіл і друкарень тощо. Варшава зробила ставку на значно поступливішого "альтернативного" правобережного гетьмана М.Ханенка. Його вимоги були значно скромнішими, і на початку вересня 1670 р. Варшава визнала М.Ханенка "справжнім" гетьманом Правобережжя та уклала з ним угоду, у якій був відсутній будь-який натяк на українську державну автономію.
Готуючись до продовження боротьби з Річчю Посполитою, П.Дорошенко протягом першої половини 1671 р. намагався зміцнити міжнародне становище України, зокрема встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, Кремлем, навіть вождем селянської війни в Московському царстві Степаном Разіним, що саме готувався до реваншу після поразки під Симбірськом, але реальну допомогу могла надати лише Туреччина. Унаслідок численних скарг П.Дорошенка султан Мехмед ІV скинув Аділя Герея і посадив на трон у Бахчисараї розумного, далекоглядного й освіченого Селіма Герея, з яким гетьман у грудні 1671 . почав відвойовувати в поляків Поділля.
Після турецько-польської війни 1672 р., за укладеним у м. Бучачі мирним договором між Османською імперією й Річчю Посполитою, остання віддавала Туреччині Подільське воєводство й визнавала "Українську державу" (така назва Козацької України в офіційних документах зазначалася вперше) у складі Брацлавщини й Південної Київщини.
Але підписання Бучацького договору істотно міняло міжнародну ситуацію в Центрально-Східній Європі: з відмовою Речі Посполитої від Правобережної України Московія вважала, що можна, не порушуючи Андрусівської угоди про перемир'я, розпочати дії щодо повернення під свою протекцію західної частини колишньої держави Б.Хмельницького. З іншого боку, П.Дорошенко дедалі більше розчаровувався в політиці Порти.
Уже наприкінці 1672 р. гетьману були поставлені вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати данину. Польща, у свою чергу, за наполяганням великого коронного гетьмана Я.Собєського відмовлялася виводити залогу з Білої Церкви. За таких обставин на початку липня 1673 р. П.Дорошенко відновив таємні переговори з Москвою, виступаючи на засадах гетьманства, проте росіяни не сприймали ідею возз’єднання козацької держави, адже незадовго до того лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича, і Москва йому довіряла. Переговорщики зійшлися на поновленні Глухівських статей, проте з доповненнями. Відтепер українським послам заборонялося брати участь у зустрічах московських дипломатів з іноземними, навіть тоді, коли обговорювалися справи, які стосувалися Війська Запорозького. Поступившись у "Конотопських статтях" 1672 р. Москві правом на здійснення самостійної зовнішньої політики (якоюсь мірою це компенсувалося за рахунок постійної участі козацької дипломатії у підготовці проведення московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів), І.Самойлович зосередився на створенні міцної авторитарної гетьманської влади.
17 березня 1674 р. у Переяславі відбулася об'єднана Генеральна рада за участю представників усіх лівобережних полків і семи правобережних, де за рекомендацією росіян Самойловича було висунуто на пост гетьмана всіх козаків. Після бойових дій, де на стороні війська Дорошенка воювали турки, та падіння популярності самого Дорошенка, йому довелося відійти від влади. Дипломатична стратегія П.Дорошенка, що в умовах "Руїни" реалізовувалася в контексті сформованої ще Б.Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, зазнала остаточного краху.
На початку квітня 1678 р. Журавненський мирний договір між поляками й турками був ратифікований султаном, а на сеймі в грудні 1678 – квітні 1679 рр. – Річчю Посполитою. За угодою, Подільське воєводство залишалося у складі Османської імперії, значна частина Правобережної України, за винятком територій колишніх Білоцерківського й Паволоцького полків, визнавалася під козацькою адміністрацією й протекторатом султана Мехмеда ІV.
На чолі цього уламку Правобережного гетьманату було поставлено Ю.Хмельницького. Під час першого Чигиринського походу турецько-татарської армії влітку 1677 р., за посередництва французького посла у Стамбулі, Ю.Хмельницький був переправлений на Правобережжя й обрав своєю столицею Немирів. Але після підписання 13 січня 1681 р. Бахчисарайського мирного договору між Московським царством, Кримським ханством і Османською імперією Ю.Хмельницький на початку червня того ж року був позбавлений гетьманства й відкликаний до Стамбула. Тим часом, у серпні 1678 р. Москва з Варшавою черговий раз продовжили між собою Андрусівський договір, причому Київ залишився за Москвою ціною уступки Польщі частини Вітебщини і виплати викупу в 200 тис. рублів сріблом.
Польща в той час активно захопилася ідеєю створення анти-турецької коаліції християнського світу, натомість відновлення козацтва на Правобережній Україні заважало замиренню з росіянами. Наприкінці 1683 р. поляки розпочали переговори з росіянами у Андрусові, натомість козаки переконали росіян не укладати анти турецький союз з поляками. Самойлович хотів об’єднання козацьких земель, і переконував Москву виставляти це умовою союзу з поляками, та й побоювався Самойлович знищення Кримського ханату, адже тоді б Україна була оточена звідусіль її сумнівними друзями.
І все ж, попри переконливу аргументацію І.Самойловича на користь укладення "вічного миру" не зі зрадливою Річчю Посполитою, а з іще сильною у військовому відношенні Османською імперією, у лютому 1686 р. в Москві почався завершальний раунд російсько-польських мирних переговорів. Але тільки після того, як Яну ІІІ Собєському не вдалося таємно умовити І.Самойловича відректися від московської протекції, польські дипломати погодилися на компромісні рішення з усіх 33 статей "Трактату про вічний мир", підписаного 26 квітня (6 травня) 1686 р:
Укладений на безстроковий термін;
Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну від м. Лоєва до гирла р. Тясмин (Гетьманщина), на Правобережжі – Київ (за який Варшава отримувала компенсацію)і Печерський монастир, а також смоленські землі по західному кордону Бєльського та Красненського повітів;
Москва ж поступалася на користь Речі Посполитої білоруськими містами Невель, Себеж та Веліж. Українська територія на південь від гирла р. Тясмин, Чигирина й Чорного лісу по правому березі Дніпра формально належала Запорозькій Січі;
З.С. ставилася у васальну залежність від Московського царства. Правобережні українські землі вздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина, у тому числі розорені міста Канів і Черкаси, спустошені бойовими діями, мали залишатися незаселеною нейтральною зоною між двома державами.
Козацька старшина хотіла добитися права зносин з іноземними державами, але в цьому було відмовлено, і за "Коломацькими статтями", ухваленими того ж 25 липня 1687 р., всякі листи, що могли прийти від чужих урядів, мали негайно пересилатися до Москви. Новим у двосторонніх взаєминах було й те, що у ст. 19 перед гетьманом і старшиною ставилося питання тіснішого державного об'єднання Війська Запорозького з Московським царством і ліквідації національної окремішності Гетьманщини.
26. Дипломатія Івана Виговського. Гадяцький трактат 1658 р.Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 р. призвела до того, що козацька Україна залишилася без ватажка. Сам Богдан перед смертю бажав, щоб козаків очолив його син Юрій, але той був ще занадто малий, тому 15 вересня 1657 р. старшинська рада в Чигирині обрала гетьманом колишнього генерального писаря Івана Виговського. Він мав очолювати козаків до повноліття Юрка, проте вже в жовтні та ж козацька рада в Корсуні обрала його повноправним гетьманом без будь-яких обмежень. На цих виборах були присутні посли з Швеції, Речі Посполитої, Трансільванії, Німеччини, Молдови та Волощини.
Під час засідань ради 16 жовтня 1659 р. у Корсуні були нарешті сформовані союзна угода зі Швецією, а також був відновлений союз із Кримом і Туреччиною.
Корсунський договір:
Був підписаний Юрієм Немиричем та Іваном Богуном зі сторони козаків і Г.Лільєкроном зі сторони шведів;
Передбачав воєнний союз між Україною і Швецією, який мав наступальний характер проти всіх країн, крім Московського Царства;
Шведський король Карл Х Густав признавав Військо Запорізьке за вільний і нікому не підлеглий народ, признавав також непорушність кордонів України й обіцяв повернути Берестейське та Новгородське воєводства.
Однак ця угода не мала практичного значення, бо Швеція була заклопотана війною з Данією та відізвала всі свої територіальні претензії до інших країн.
Між У. та Р.П. була досягнута згода не вдаватися до взаємних ворожих дій і тримати кордон по р. Горинь. Гетьман Іван Виговський дуже хотів примирення з Р.П. тому міг піти на досить серйозні піступки. У січні 1658 послом до Варшави поїхав Феодосій Томкович, що мав засвідчити повну лояльність Виговського до Яна Казимира, польського короля. У розпал придушення виступу в 1658 р. полтавського полковника Якова Барабаш та Мартина Пушкаря, гетьман відрядив до Р.П. на переговори Павла Тетерю.
Дедалі очевидна московська антиукраїнська політика змушувала українське керівництво до ідеї федеральної унії з Польщею за умови збереження У. внутрішньої самостійності. Результатом цього стало заключення 16 вересня 1658 р. на козацькій раді неподалік м. Гадяча Гадяцького договору:
Українські землі в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств входять до складу федеративного союзу Польщі та Литви як «незалежне Руське князівство»;
На чолі князівства – довічно обраний гетьман, затверджений королем, водночас гетьман виконував обов’язки Київського воєводи;
Вищий орган законодавчої влади – Рада з представників різних верств населення;
Створювалися окремі уряди, скарбниця, обиралися посли від У. до спільного Сейму, свій судовий трибунал і військо з 60 тис. реєстровців та 10 тис. найманців;
Православна віра зрівнювалася в правах з католицькою.
Але гетьман забов’язувався не приймати послів від іноземних держав, вони повинні були контактувати одразу з королем.
У ході подальших переговорів у Варшаві в травні 1659 р. були створені т. зв. «Нові пункти», що передбачали передачу до «князівства руського» ще декілька воєводств, запровадження спадкового гетьманства, і цим польській стороні вдалося помітно обмежити права українців.
На думку сучасних українських істориків В.Смолія і В.Степанкова, Гадяцький договір мав звести нанівець суверенітет У. і остаточно її розділити. Проте існують і інші думки – В. Шевчук вважає, що саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України.
Але договір не було втілено в життя. Хоча польський сейм і ратифікував його, проте виконувати його умови поляки не збиралися. Водночас, в У. договір підтримала лише частина козацької спільноти, тому країна опинилася беззахисною проти Московського царства. Скориставшись існуючими протиріччями, М. закликала козаків не підкорятися гетьманові, і частина Лівобережжя відійшла до Росії. Спалахнула українсько-московська війна.
27.Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини XVIII ст.Після смерті Д.Апостола (період гетьманування з 1727 по 1734 рр.) імперський уряд відмовився від обрання гетьмана, а його повноваження було передано дещо м'якшому варіанту Малоросійської колегії –"Правлінню гетьманського уряду" з трьох старших офіцерів частин російської армії, дислокованих на Лівобережжі, і генеральних суддів, осавула та підскарбія на чолі з князем Яковом Шаховським. Саме йому та його наступникам належала реальна влада. Хоча у практичній діяльності "Правлінню" належало керуватися "Решительными пунктами" 1728 р., а на урядових засіданнях мав дотримуватися українсько-російський паритет, права українців всіляко пригнічувалися, і уряд не рахувався з місцевими законами. Саме в цей час був значно скорочений реєстр козацького війська.
У 1750 р., за часів правління імператриці Єлизавети, після перерви в 16 років на Україні вперше з’являється гетьман. Бажаний кандидат на гетьманську булаву знайшовся негайно – молодший брат Олексія Розумовського, чоловіка імператриці – Кирило Розумовський, який ще в 1742 р. за сприяння старшого брата переїхав до імператорського двору. У 1743–1745 рр. він навчався в університетах Німеччини, Франції та Італії; у 1746 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (до 1798). Після обрання з дозволу імператриці гетьманом Війська Запорозького на Глухівській старшинській раді 22 лютого 1750 р. К.Розумовський відзначався значною самостійністю в питаннях внутрішньої політики:
Прагнув до поновлення становища Гетьманщини за Переяславсько-Московською угодою 1654 р;
Своєю резиденцією визначив Батурин, домігся поширення влади гетьмана на Київ і Запорозьку Січ;
без погодження з Петербургом призначав полковників, намагався добитися права безпосередніх дипломатичних відносин з іноземними державами, російські чиновники були відкликані із старшинської адміністрації й генерального суду тощо.
Розгляд міжнародних справ, пов’язаних з Україною, було перенесено до спеціально створеної Колегії закордонних справ;
Була введена однакова військова уніформа, запроваджена муштра, вдосконалена артилерія.
Розумовський взяв активну участь у двірцевому перевороті на користь Катерини ІІ, чим примножив її шану та довіру до себе. А невдовзі настала черга поступової ліквідації суверенітету Речі Посполитої й поетапного поглинання її території сусідніми державами (Пруссією, Росією та Австрією). Причинами поділів Речі Посполитої стали внутрішній розвал польсько-литовської федеративної держави, пов'язаний із паралічем державних органів влади через засилля шляхетських вільностей у політичному житті Польщі, а також украй агресивна експансіоністська політика її сусідів.
Прийшовши до влади у 1762 р., Катерина II одразу взяла курс на обмеження суверенітету України, а згодом і на його остаточну ліквідацію: Розумовського змусили зректися гетьманства, і в 1764 р. вийшов царський указ про скасування гетьманства. Управляння Лівобережною Україною було доручено Другій Малоросійській Колегії на чолі з графом П.Румянцевим:
Був проведений т.зв. Генеральний опис України, що став основою для нової системи оподаткування;
Україна почала називатися Малоросією;
Були скасовані козацькі полки;
Встановлення трьох намісництв: Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського
Завдяки цим впровадженням Україна повністю втратила залишки автономії і перетворилася на звичайну провінцію Російської Імперії. В історії України наступив такий сумний момент, коли вся внутрішня і зовнішня політика почали визначатися волею Російської Імперії.
28.Дипломатична історія формування україно-шведського союзу 1708-1709 рр. за часів правління Івана Мазепи.В особі нового гетьмана Івана Мазепи Лівобережна Україна дістала талановитого політика й досвідченого дипломата. Ще в 1656–1659 рр. православний шляхтич І.Мазепа вивчав військову й дипломатичну справу в Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах. Після повернення до Варшави в 1659–1663 рр. він виконував дипломатичні доручення польського уряду, зокрема очолював посольства до правобережного гетьмана П.Тетері. У 1669 р. І.Мазепа вступив на службу до гетьмана П.Дорошенка й очолив його особисту охорону, а невдовзі був призначений генеральним осавулом. У 1673–1674 рр. І.Мазепа очолював посольства до Кримського ханату й лівобережного гетьмана І.Самойловича, а, перейшовши на бік останнього після запорозького полону, у 1682 р. вдруге був призначений генеральним осавулом, неодноразово виконував дипломатичні доручення гетьмана до Москви, де близько заприязнився з князем В.Голіциним. В останнє десятиліття ХVІІ ст. І.Мазепа виявив неабияку послужливість, коли Петро І почав наступ на турків і татар на чорноморському узбережжі. Саме запорожці принесли остаточну перемогу під Азовом у липні 1696 р., крім того, гетьман постійно давав своєму володарю проникливі поради щодо зносин із поляками і турками.
Петро І змушений був шукати порозуміння Туреччини і 3(14) липня 1700 р. уклав Константинопольський мирний договір на тридцять років, за яким до Московського царства відходило північне узбережжя Азовського моря з Азовом і Таганрогом, Москва отримувала право мати флот на Азовському морі. Обидві сторони зобов'язувалися не будувати ніяких укріплень на Нижньому Дніпрі й зруйнувати існуючі фортеці – Таваньську й Кизикермень (Газікерман). Османська імперія надавала Московському царству право на дипломатичне представництво у Стамбулі на засадах, аналогічних іншим державам.
Обурення в Гетьманщині викликав подвійний тягар Північної війни 1700–1721 рр.: з населенням у 1,1 млн осіб вона виставила на поле бою 40 тис., у той час як Московське царство з населенням у 13,5 млн осіб мало в 1700 р. 112-тисячне військо. У той час, виходячи з згагальнополітичної доцільності та уподобань козацької старшини, Мазепа почав розглядати варіанти альтернативи Москві. Почалися переговори з поляками про рівноправний з ними союз.
Порозуміння з королем С.Лєщинським проклало шлях Мазепиним контактам із Карлом ХІІ, до того ж імовірне схвалення шведським королем угоди гетьмана зі С.Лєщинським значно збільшувало ймовірність того, що ця угода виконуватиметься. Звичайно, спочатку монарша солідарність утримувала молодого Карла ХІІ від зносин із васалом-дворушником, проте коли шведи зіткнулися влітку 1708 р. з великими труднощами у Східній Білорусі, Карл ХІІ поставився до Мазепиних пропозицій прихильніше. Крім того, шведський король планував позбавити Петра І трону, як це було раніше зроблено з Августом II, а І.Мазепа мав тісні зв'язки зі старою московською аристократією, критично налаштованою до Петрового правління. 28 березня 1709 р. під Полтавою в Будищах, аби заспокоїти союзників-запорожців, Карл ХІІ підписав з українцями угоду:
Карл XII обіцяв захищати Козацьку Україну й не укладати миру з царем, доки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви й не відновлять своїх давніх прав і привілеїв;
шведське військо не повинне завдавати українському населенню збитків, а запорожці мали переконати селян, щоб ті утримувалися від нападів на шведські підрозділи і забезпечували союзників продовольством.
Козаки хотіли допомогти шведам віднайти більше союзників, наприклад ,у вигляді татар, проте час діяв не на їх користь. Після полтавської поразки 27 червня 1709 р. Карл XII і І.Мазепа з 1 тис. шведів і 2 тис. запорожців (згодом їх чисельність зросла до 5 тис.), перетнувши Дикий степ, біля Очакова перейшли турецький кордон. Після деяких вагань місцева влада надала їм притулок і запропонувала перебратися ближче до Бендер, де перебував османський сераскер (губернатор).
29.Державотворча й дипломатична діяльність П. Орлика.Пилип Орлик (1672—1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи — другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України.
Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалежності України.. Фактичним гетьманом України тоді був ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяльністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту. Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція».Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно «її вважати першою українською конституцією», «першою у світі демократичною конституцією. Конституція П. Орлика має велике значення як свідчення того, що українська політико-правова думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій. Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі .суспільних благ, підтримка соціально незахищених верств населення тощо. Та найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.
Ще одним документом, в якому обґрунтовується ідея незалежної української держави, є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України». За визначенням автора, мета звернення полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею.
Спеціальна, так звана Бендерська комісія вирішила, на підставі свідчення родича Войнаровського, управителя Мазепиних маєтків Бистрицького, що Мазепині скарби е його приватною власністю. Пізніше Бистрицький написав був листа Карпові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже запізно. Скарби дістав Войнаровський, і в значній мірі тим була визначена дальша доля еміграції, яка залишилася без ніяких засобів.
У 1710 році обрано на гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика.
Обрання на гетьмана в 1710 році не було тільки почестю для Орлика воно було великим тягарем, тим більшим, що не дістав він нічого зі скарбів Мазепи і ввесь час повинен був витрачати власні гроші.
В день виборів Орлика схвалена була державна конституція під назвою «Конституція прав і свобід Запорізького Війська». Основний пункт її — проголошення незалежности України від Польщі та Москви. Другим пунктом було встановлення козацького парляменту який мав скликатися тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку
Козацький парлямент обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу Карл XII підтвердив схвалену конституцію і став Гарантом незалежности України
Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за її незалежність. Перші роки після Полтавської катастрофи Карл XII і Орлик присвятили широкій дипломатичній діяльності: Карл XII — у Царгороді, Орлик — в Криму, переконуючи Схід, що Москва — спільний ворог. 1710 року був підписаний союзний договір між козаками і кримським ханом, яким він визнавав незалежність України і зобовязувався не припиняти війни з Москвою без згоди гетьмаяа. Донські козаки мали залежати від гетьмана. Григорій Герцик, генеральний осаул, їздив на Кубань, до султана Кубанського та донських козаків-ребелянгів з Некрасовим на чолі. Гірші наслідки мали переговори з поляками, які не погоджувалися передати Правобережжя Україні.
В листопаді 1710 року Туреччина проголосила війну Московщині. В поході брали участь великі сили. Крім кримського хана, йшов його син. Кубанський султан. Метою походу було заволодіти Воронежем, де були корабельні, але цієї мети не досягнено. Татари забрали ясир і повернулись до Криму.
Пізніше вийшла на Правобережну Україну нова коаліція: Орлик, Гордієнко з запорожцями, польське військо під проводом Понятовського та Буджацький султан, також син Кримського хана. Союзники досягли Білої Церкви, але здобути Н не змогли: буджацькі татари зрадили і, забираючи ясир та плюндруючи міста й села, пішли на свої землі. Орлик і запорожці примушені були повернутися до Беядер, до своєї штаб-квартири.
1711 року Петрова армія досягла Прута, але там її оточили татари, турки, поляки й українці. Становище Петра, здавалося, було безвихідне, але йому вдалося відкупитись. На підставі мирового договору Туреччина дістала Озів, а Петро 1 зрікся Запоріжжя та Правобережної України. Шведи не дістали нічого. Неясні вирази договору дали можливість по-різному його тлумачити, і Орлик доводив, що Москва повинна була уступитися з Лівобережної України. Туреччина розпочала нову війну з Москвою, але Петро знову відкупився, заплативши 100.000 «червоних» за те, що Туреччина признала йому права на Лівобережну Україну. Визнання Туреччиною в 1712 р. Орлика володарем Правобічної України не дало нічого: Правобережжям заволоділа Польща.
Року 1714 Орлик виїхав з Карлом XII до Швеції. Після того жив він то в Німеччині, то знов у Туреччині, в Салоніках. Все своє життя присвятив екзильний гетьман Україні, намагаючись переконати європейських діячів, яку велику небезпеку несе для Европи зміцнення Москви. Після закінчення Північної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із столицею на берегах Неви, Санкт-Петербургом. Ця імперія з самого початку виявляла імперіялістичні нахили, і жертвою їх ртала Україна. Російська імперія вважала себе спадкоємницею Московського царства — ПІ Риму. Орлик намагався створити коаліцію європейських держав проти Росії — із Швеції, Туреччини, Криму. Особливі надії покладав він на Францію, король якої, Людвик XV, одружився з дочкою Станіслава Лещинського. В проектах коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщину, Буджацьку Орду, Січ, Донське козацтво, астраханських та волзьких татар.
30-річна діяльність екзильного гетьмана не мала практичних наслідків, але він багато зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Европі ідею незалежної України, потрібної для Европи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була ваяиіива і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську імперію.
30.Інкорпорація українських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України29 квітня 1722 р. сталося чергове обмеження автономії Гетьманату — було створено Малоросійську колегію. Вона вважалася вищою касаційною й фінансовою установою, створеною формально начебто для боротьби зі зловживаннями в українському судочинстві, незаконним відбиранням угідь у козаків, селян, міщан, примусами їх до "роботи" і покріпаченням. Фактично чиновники колегії наглядали за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин. Президентом Першої Малоросійської колегії було призначено бригадира, С. Вельямінова. Протест І. Скоропадського щодо неправомірності створення Малоросійської колегії Петро І проігнорував. Насправді колегії доручалося запровадження нових податків або відновлення колишніх, встановлення політичного нагляду в Україні. 20-ті роки ХУЛІ ст. характеризувалися поглибленням соціальних протиріч в українському суспільстві, високим рівнем зловживань з боку місцевої адміністрації.
Жителі Гетьманщини болісно переживали типові для російського авторитаризму обмеження особистої свободи і недоторканості особи. Можливо, саме це примусили царизм дозволити в 1727 р. вибори гетьмана. У жовтні гетьманом Лівобережної України обрали Данила Апостола (1654—1734) — знавця фінансів, гнучкого політика, автономіста проросійської орієнтації. Свою діяльність він розпочав з прохання до царя про відновлення умов договору 1654 p., тобто номінального васалітету. Проте ні в його проханні, ні у відповіді царя не йшлося про визнання Гетьманату самостійною інституцією.
Діяв Генеральний суд із шести старшин, у тому числі трьох російських офіцерів. Російські поміщики могли купувати землі в Україні, але за умови дотримання місцевих законів; їм заборонялося завозити сюди кріпаків з Росії.
З 1728 р. в Глухові працювала Кодифікаційна комісія, яку очолив генеральний бунчужний Яків Лизогуб. За 15 років вона розробила документ під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ". У ньому налічувалась 351 стаття з 1716 пунктами. В його основу було покладено Литовські статути XVI ст., принципи хелмського, саксонського та українського звичаєвого права із судової практики. Він повинен був узаконити автономний статус та привілеї Гетьманату. Дванадцять років цей документ знаходився для розгляду в сенаті, а 1756 р. його віддали на доопрацювання гетьману Кирилу Розумовському. Проте й це не допомогло: у 1767 р. Катерина II відмовилась їх затвердити. Спираючись на підтримку багатьох старшин, Д. Апостол намагався викорінювати хабарництво, впорядкував земельні справи, провівши в 1729—1730 pp. генеральне слідство стосовно законності володіння маєтками. Д. Апостол створив у Глухові першу в Україні співочу школу, друкарню, на початку 1728 р. організував з'їзд українських купців.
Проте царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї автономії України у складі Росії домінували у свідомості переважної частини українських політиків. За таких умов на політичному просторі України окреслилися дві суспільно політичні течії: угодовська (колабораціоністська) і національно-автономічна. Соціально-економічна кон'юнктура сприяла посиленню впливу саме першого угруповання, яке змирилося з інкорпораційною політикою російського уряду. Кадрові переміщення, арешти опозиційно налаштованої старшини в середині 20-х років XVIII от. остаточно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти інкорпоративних дій царату.
Автономісти, сподіваючись на відновлення української державності, гетьманського правління, усвідомлювали, що це можливо лише шляхом збройної боротьби, а не компромісів та угод. Україну і Росію вони розглядали як дві антитези.
Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри царського уряду стосовно козацтва. Погодившись з проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва в боротьбі з Кримським ханством і Отаманською Портою. У 1744 р. було санкціоновано "вибори" нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.
У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республікансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі "Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии" з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар'єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест "Малороссийскому народу", в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо "військовими обивателями".
Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні.
Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політично розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.
Царський уряд неухильно руйнував колишній політико-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, "продажність" української еліти та "підступність" російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною.
Ліквідації української державності також сприяли:
— відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;
— відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків;
— незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції;
— психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).
Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необґрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.
31.Поділи Польщі й перерозподіл українських земель між Російською та Австро-Угорською імперіямиУ другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала період занепаду. Фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією.Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Прусія та Австрія. Вони планували розчленувати Польщу, прагнули розширити за рахунок її території свої володіння. їх лякало також поширення ідей просвітництва, а згодом ідей Французької революції. Перший поділ Польщі відбувся у 1772 p., в результаті якого до Росії відійшли в основному білоруські землі. Наступні два поділи відбулись наприкінці XVIII ст.Під впливом Великої французької революції у Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина І і направила до Польщі війська, які згодом очолив О. Суворов.Військові дії російської армії проти шляхетських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 р. Королівська армія опору майже не чинила. Одні за одним здавалися польські гарнізони. Незначні сутички відбулися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. На середину 1792 р. військові операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж були реалізовані плани царського уряду. 27 березня 1793 р. з'явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна включалась до складу Росії.Незабаром розпочалося складання присяги населенням краю на відданість Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Воно відбувалося досить швидко і без особливих ускладнень.Внаслідок поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства). Через два роки (1795) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині й Білорусі.Поділи Польщі були реакційним явищем. Польський народ на багато десятиліть втратив свою державну незалежність.Разом з тим ліквідація державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя всупереч політиці російського царизму створила сприятливіші умови розвитку українського народу як у господарській, так і духовній сферах.Протягом 90-х років XVIII ст. на Правобережжі були поширені загальноімперські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину у маєтках феодалів та сплачували чисельні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царських властей нові чини, звання, права російського дворянства.
У XIX століття Україна вступила як колонія насамперед Росії та Австрії, де панували відповідно Олександр I (1801—1825) та Франц II (1792—1835). Незначні українські території утримували тоді за собою Пруссія (Холмщина і Підляшшя) й Туреччина (частина північно-західного узбережжя Чорного моря). Протягом початку XIX ст. Прусська й Османська імперії втрачають ці землі.
Значно ослаб і васал Порти — Кримське ханство із підлеглими йому ногайськими ордами. Росія висунула тоді перевірене гасло захисту православної віри і під цим приводом претендувала на найбільші шматки мусульманської імперії (Подунав'є, Балкани, Кавказ і Закавказзя). На початку XIX ст. вона приєднала до себе Грузію, частково Азербайджан. Зі свого боку султан скинув проросійськи налаштованих господарів Молдавії та Валахії. Все це викликало війни Росії з Іраном (1804—1813) і Туреччиною (1806—1812). Оскільки турецькі володіння знаходились тоді і в Північному Причорномор'ї, то російські війська були сконцентровані на суміжних з ними українських землях. Українці мусили нести на собі тягар військових дій, беручи безпосередню участь у походах або утримуючи армію. Здобувши ряд перемог, насамперед під Рущуком та Слободзеєю у Молдавії (1811), Росія змусила Туреччину укласти Бухарестський мирний договір (1812). Згідно з його умовами до Російської імперії було приєднано Бессарабію до р. Прут, гирло Дунаю (лівий берег). Після цього посилилося заселення цих теренів українцями.
Одночасно Російська імперія продовжувала антифранцузьку політику, прагнучи не допустити поширення революційних та республіканських настроїв. Цим були викликані свого часу загарбницькі походи Суворова до Італії та Швейцарії, участь у антифранцузьких коаліціях, за яку довелося розплачуватися кров'ю вояків, особливо під Аустерліцем (1805). Однак наполеонівська Франція продовжувала зміцнюватися і від оборони перейшла до наступальних дій. Справедлива війна Французької республіки (потім — імперії) поступово переросла в агресивну, загарбницьку. Щоправда, ряд поневолених народів, насамперед поляки й литовці, пов'язували з успіхами Наполеона І Бонапарта плани відродження своєї державної незалежності. Зрештою, Англія була далеко, а від трьох імперій-загарбників поляки й литовці не чекали нічого доброго.
Тим часом Російська імперія після кількох тяжких поразок, насамперед під Фрідландом (1807), пішла на мирову з Францією (Тільзитський мир 1807 p.). Одним із його безпосередніх наслідків стала подія, яку багато хто з істориків слушно називає четвертим поділом Речі Посполитої. На щастя для поляків, на частині центральної Польщі, котра перебувала під прусським та австрійським пануванням, було створено за сприяння Франції Варшавське герцогство (Варшавське князівство) — автономну провінцію Французької імперії. Сюди ж було долучено забрану в Австрії Наполеоном І частину Підляшшя та Холмщину. Інша частина Підляшшя (Білостоцька округа), населена українцями та білорусами, яка була перед цим під владою Пруссії, перейшла під російське панування. Внаслідок успішних дій наполеонівської армії Австрія зазнала нових поразок. Польські війська князя Юзефа Понятовського, які були союзними Наполеону, навіть зайняли Львів. Після поразки в генеральній битві під Ваграмом (1809) Австрія запросила миру. Це зміцнило Варшавське герцогство, а Росія отримала частину Галичини (Тернопільщину), але ситуація місцевих українців від цього тільки погіршала.
Крапку над «і» було поставлено після Віденського конгресу 1814—1815 pp. Тоді стався черговий, вже п'ятий, поділ земель колишньої Речі Посполитої. Варшавське герцогство разом з Холмщиною та Підляшшям ставало автономним Царством Польським і передавалося під російське панування. За Австрійською імперією була закріплена Східна Галичина разом із Тернопільщиною. Віденський конгрес легітимізував також російську окупацію Бессарабії. Зрештою запанував такий поділ етнічних українських земель між Російською та Австрійською імперіями, який існував до Першої світової війни 1914—1918 pp.
Таким чином, понад 85% етнічних українських земель опинилося під владою Російської імперії. Царський уряд не дуже рахувався з регіональними кордонами України, які історично склалися, часто експериментував із творенням та перетворенням як великих адміністративних одиниць (намісництв, губерній), так і менших (повітів). Врешті на початку XIX ст. встановився більш-менш чіткий адміністративно-територіальний поділ підросійських земель України, які поділялися на три генерал-губернаторства (Київське, Малоросійське та Новоросійсько-Бессарабське), а ті у свою чергу — на 9 губерній (Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська), а також на землі Чорноморського Кубанського війська. Частина етнічних українських земель потрапила до Бессарабської, Воронезької, Курської губерній та області війська Донського, а також Царства Польського (Холмщина та Підляшшя).
Адміністративно-територіальний поділ підавстрійських земель України був логічнішим і не порушував кордонів історичних регіонів. Галичина й Буковина зберегли свою цілісність у складі Австрійської імперії, так само як і Закарпаття та Пряшівщина, котрі залишилися в угорській сфері впливу держави Габсбургів. Коли остання трансформувалася в дуалістичну Австро-Угорщину, то становище Закарпаття та Пряшівщини погіршилося. Слід відзначити, що Галичина історично поділяється на дві частини: Східну, де беззаперечно домінували українці, й Західну, де переважали поляки, а українці становили етнічну меншість, живучи на своїх споконвічних землях. Однак цісарський уряд створив із Галичини одну адміністративну одиницю — коронний край, або Королівство Галіції і Лодомерії, тобто Галичини й Володимирщини. Це давало переваги полякам, які зберегли свої економічні й політичні позиції і після падіння Речі Посполитої. Згадане «королівство» поділялося на 12 округів (дистриктів), а Буковина входила до нього на правах особливої округи (до 1861 p.). Закарпаття поділялося на 4 округи (жупи), які підпорядковувалися цісарському наміснику в Пожоні (нині — Братислава). Характерною особливістю західноукраїнських міст була висока питома вага в них неукраїнського (польського, єврейського, німецького) населення. Якось австрійський імператор побував у Бродах і, вражений величезною кількістю євреїв на вулицях міста, пожартував: «Тепер я нарешті знаю, чому в моєму титулі є й слова "цар єрусалимський"».
32.Великодержавна політика російського самодержавства щодо України й загострення українського питання.З межами губерніального поділу більш-менш узгоджувався церковно-адміністративний поділ на єпархії. Однак царат офіційно не вживав назв земель-регіонів України, а навпаки, став активно змінювати історичні топоніми з метою деформування історичної пам'яті українського народу. Кодак було перейменовано на Катеринослав (нині — Дніпропетровськ), Самару — на Новомосковськ, що у 25 км від сучасного Дніпропетровська, Звягель — на Новоград-Волинський і т. д. Ламалися старі козацькі герби й нав'язувалися нові, царські. Так, лева на козацькому гербі Самари (вже Новомосковська) замінив новий: зламана козацька шабля. Цим самим промовисто натякалося на кінець козацьких «вольностей» і на нове життя під царською кормигою у так званій Новоросії (офіційна імперська назва краю). Царат прагнув також добитися неприйнятних для українців демографічних змін. Їх використовували як матеріал для освоєння прикордонних земель Російської імперії, а також велетенських просторів Сибіру та Далекого Сходу, відомих своїми тяжкими кліматичними умовами. На українські землі, особливо на півдні, на землі колишнього Війська Запорозького царський уряд переселяв росіян, білорусів, німців, вихідців з Балканського півострова (серби, хорвати, болгари, албанці та ін.), Закавказзя (грузини, вірмени) тощо. Внаслідок такої політики перемішування народів, яку вигадала ще перша в світовій історії Ассірійська імперія, полегшувалося завдання їх денаціоналізації та помосковщення. Однак спочатку така політика мала незначний успіх. Прибулі в Україну переселенці з часом українізувались, і це при тому, що українська мова та культура дискримінувалися в Російській імперії. На всіх етнічних українських землях протягом XIX—XX ст. продовжували виразно домінувати саме українці. З національних меншин найпомітнішими були росіяни, особливо у південній Україні (9 %), а на підавстрійських землях — поляки, особливо у Східній Галичині (20%). У містах і містечках України високою була концентрація єврейського населення, оскільки євреям царський уряд приписував жити у так званій межі осілості, яка охоплювала підросійські землі колишньої Речі Посполитої.
Імператор персонально призначав перших осіб в адміністративній ієрархії, причому генерал-губернатори відали переважно військовими справами, а губернатори — цивільними. Губернії поділялися на повіти, котрими керували капітани-ісправники. Демократичні начала в управлінні згаданими землями ліквідовувалися, і тільки у вільних селах та козацьких станицях громада могла обирати собі місцевий уряд. Суд залишався становим.
Основну масу населення України, як і більшості країн тогочасного світу, становили селяни. Останні у свою чергу були переважно кріпаками, які належали поміщикам і підлягали їхньому суду.
В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних так і старих губерній характеризувалася крайнім політичним безправ’ям, національним гнітом та економічним зубожінням.
Модернізаційні процеси, що розпочалася з селянської реформи і могли привести до покращення соціально-економічного становища проводилися з запізненням, залишилися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру.
Це, як і в Австрійській частині України, ускладнювало процеси переходу суспільства до більш прогресивного способу виробництва, до нового типу людської цивілізації, що отримала в нашій літературі назву “капіталізму”.
Соціально-економічні утиски, переважної частини населення українських земель викликали протидію.
Непослідовність і незавершеність реформ 60-70-х років та різниця в соціально-економічному розвитку регіонів України в складі Російської імперії сприяли переходу головного аграрного сектора економіки на капіталістичний лад як пруським (уповільненим) так і американським (прискореним) шляхом, що зумовило:
територіальну нерівномірність в розшташувані і розвитку української економіки;
перетворення Півдня України, (де набув поширення американський спосіб), на основну паливно-металургійну базу всієї імперії, із значним залученням іноземних інвесторів;
більш швидкі темпи індустріального розвитку та вищу концентрацію виробництва, зростання міст;
формування української торгово-промислової еліти: Терещенків, Бродських, Харитоненків, Яхненків, Семиренків та інших; класу вільнонайманих робітників, інтелігенції.
Закладені в ті роки диспропорції в територіальному розташуванні виробничих сил не тільки не подоланні, а ще більше поглибилися і перетворилися в наш час на складну економічну проблему національної економіки.
 Ще одним наслідком реформи середини ХІХ ст. стала втрата українськими селянами понад 15% загальної площі кращої землі, що була раніше в їх користуванні та обтяження селянських дворів непомірними поборами (викупними платежами, подушним і поземельним податком) натуральними повинностями. Правда, на Правобережжі уряд, (що не безпідставно не довіряв польській шляхті) надав селянам землі на 18% більше, але за вищою ціною.
Українське населення терпіло національний гніт. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. Не приймалися до розгляду в установах будь-які заяви чи документи писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Особливо вперто і послідовно з українством боролася царська влада:
1862 р. Олександр ІІ видав “повеление” про закриття недільних шкіл;
1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав циркуляр, яким заборонив друкування книг українською мовою;
1876 р. Олександр ІІ підписав в м.Емс указ, який забороняв навіть ввіз в країну книг виданих українською мовою за кордоном. Заборонені були й спектаклі в театрі цією мовою;
Національний гніт носив не тільки духовний, культурний характер, але й в галузі економіки. Польські, єврейські, французькі, німецькі, бельгійські підприємці встановлювали для українських робітників нижчу оплату праці, зневажливо ставилися до звичаїв і національних традицій місцевого населення.
Невипадково українці брали активну участь в революції 1905-1907 рр.
Причини революції:
економічна відсталість, низький рівень життя, широких верств населення імперії;
залишки феодалізму, що гальмували прогрес:
поміщицьке землеволодіння;
відсутність політичних прав;
поразка в російсько-японській війні.
Досягнення українського національного руху в роки революції:
ліквідовані всілякі обмеження на вживання мови. Українське слово залунало в школах і вищих учбових закладах;
виникла україномовна преса. У 1905 р. в Лубнах почала виходити газета “Хлібороб”, з’явились журнали “Дзвін”, “Українська хата”, “Рідний край”, “Посів”, “Село ” та інші. Всього 24 україномовних видань;
з’явились 35 осередків культурно-освітньої організації “Просвіта” в яких працювали: .Коцюбинський, Б.Грінченко, П.Мирний, Д.Яворницький та інші представники української інтелігенції;
виникають, набирають сили і досвіду українські політичні партії: РУП, УСДРП, УПСР (есери);
створюються ради робітничих депутатів і профспілкові організації;
розгортається кооперативний рух, виникають місцеві організації російської селянської спілки, які були створені в 7 губерніях, 12 повітах, 120 волостях;
набувається досвід парламентської діяльності через Українські думські громади, які функціонували в І і ІІй Державній думі і поставили на порядок денний питання про автономію України;
виграв український рух і від Столипінської аграрної реформи, яка мала на Україні найбільший успіх.
37.Перша світова війна у долі українства.Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.
Наслідки війни для України та українців, змушених з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування.
Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців ( у російській армії налічувалося 3,5 млн.українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імпреії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема Росія знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців - як учасників боїв з обох сторін - змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для їхніх пригноблених підданих. Але ця можливість була ще занадто віддаленою.
Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р., щоб запезпечити українців єдиним об"єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Рада закликала всіх українців боротись за конституційну Австрію, їхнього найбільшого друга проти самодержавної Росії. Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис.національно свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Сокіл". Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону прийняли лише 2.5 тис.чоловік. Це було перше військове формування того часу.
Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала "зрада українців", котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі всіх українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів.
Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як "давньою російською землею", котра тепер "назавжди возз"єднується з матір"ю-Росією". Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського, який відразу розпочав загальний наступ на украхнський рух, або "мазепинство", як його називали царські чиновники. Росіяни преслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові-все це більше погіршувало й без того сумну долю українців.
За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква-цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священників, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ"я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 року відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючи царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політеці тепер прийшов кінець.
Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як "європейський скандал", являло собою продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети.
Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 року зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган - Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.
Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915-1917 роках - понад 1400. На десятках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30-5- і навіть 75 %. Розвалювався транспорт, що викликало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни.
У сільскому господарстві не вистачало робітників, реманенту, робочої худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на 1 млн. 900 тис. Десятин, валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн. пудів. Висновок: Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.
+Україна в планах США,Франції та інших країн на передодні І світової війни1) США планувала використати Україну як опорний пункт для розташування свого флоту і зробити пунктом просування на захід;2) Німеччина бачила Україну центром сировини, тобто планувала зробити Україну частиною своєї держави;3) Австро-Угорщина хотіла приєднати Волинь, Полісся та Центральну Україну до складу своєї імперії;4) В планах Росії було знищити осередок «Мазепинцтва» на Галичині, та приєднати до складу Російської імперії «Исконно Русские земли».5) В планах Туреччини було захопити Крим та Причорноморя та зробити морською базою Османської імперії їхні порти.
38.Дипломатична діяльність "Союзу визволення України".4 серпня 1914р. в Академічному домі у Львові відбулися збори колишніх членів РУП, а потім УСДРП, за участю Д.Донцова, В.Дорошенка й А.Жука, на яких утворився Союз визволення України. Наступного дня у СВУ був прийнятий М.Залізняк. Про заснування СВУ було повідомлено голову ГУР К.Левицького й митрополита Андрея Шептицького. Останні обіцяли своє сприяння і підтримку. Союз відразу отримав своє представництво в ГУР – два місця з дорадчим голосом. Через кілька днів членами СВУ стати М.Меленевський і О.Скоропис-Йолтуховський, які прибули у Львів з Лондона і Лозанни.     Союз був створений як безпартійна політична організація, що мала репрезентувати національно-політичні та економічні інтереси українського народу в Російській імперії. Основним політичним постулатом члени СВУ проголошували державну самостійність і соборність України. Реалізацію своїх змагань вони пов'язували з поразкою Росії у війні та поваленням царизму, внаслідок чого "на руїнах Російської імперії, сеї тюрми народів, встане вільна самостійна Україна". 
З моменту утворення Союз потрапив у фінансову залежність від австрійських органів влади. У Відні, де він отаборився після захоплення Львова російськими військами, була видана на кошти міністерства закордонних справ написана Д.Донцовим брошура "До українського народу в Росії". В ній лунав заклик боротися проти російського поневолення, не лякатися австрійського війська, в якому служать сотні тисяч галицьких українців і, зокрема, українські січові стрільці, що допоможуть наддніпрянцям розвалити царську тюрму народів, принесуть волю і землю. Земля, як запевнялося в цій відозві, перейде у вічну власність селян в усіх краях, зайнятих Австрією. 
Звичайно, такі запевнення були безпідставними, Донцов не здобув повноважень говорити від імені австрійського уряду. Із змістом брошури не погодилися навіть члени СВУ. Меленевський і Скоропис-Йолтуховський вважали її демагогічною прокламацією. 
Відозви до нейтральних народів, які друкувалися Союзом, були передані до дипломатичних представництв у Відні, пресових агентств, окремих політиків і дипломатів. Вони дали поштовх до зацікавлення українською справою з боку широких кіл західноєвропейської громадськості. Це були перші акти української закордонної політики від часів мазепинської еміграції.  
У вересні 1914 р. у Відні відбулися збори Союзу; на яких обговорювалися організаційні питання. На ґрунті конфлікту про доцільність фінансування діяльності австрійськими міністерствами Д.Донцов вийшов з організації. Очолив СВУ М.Залізняк, який тісно співпрацював з австрійським генеральним штабом і отримував від нього значні грошові суми. 
Диктаторські методи М.Залізняка обурювали багатьох, і дуже скоро його усунули від керівництва. З кінця 1914 р. роботою СВУ керувала колективна президія з чотирьох осіб – В.Дорошенка, А.Жука, М.Меленевського і О.Скоропис-Йолтуховського. За час існування Союзу як політичної організації (після утворення в Києві Центральної Ради Союз заявив у травні 1917 р. про вичерпання свого мандату) в ньому працювало понад 250 членів, співробітників та активу з числа військовополонених. Вони належали до різних політичних напрямків та ідейних переконань, об'єднував їх тільки один політичний постулат – самостійність України.     Проблема фінансування видавничої, пропагандистської та іншої діяльності СВУ в багатьох країнах завжди залишалася для його керівництва вразливим місцем. Президія СВУ брала гроші у Центральних держав відкрито й розглядала видані їй суми як борг майбутнього уряду незалежної України. Діяльність ленінців або пілсудчиків у своїх країнах теж була б малоефективною без багатомільйонних сум, одержуваних з позабюджетних фондів німецьких та австрійських спецслужб. Проте останні ретельно маскувалися, зустрічаючи у цьому повне розуміння з боку спецслужб. Принципова й чесна позиція СВУ не зустріла підтримки політичних партій і течій у Великій Україні. Їх вважали звичайними агентами австро-німецьких імперіалістів. Лише згодом, коли наслідки діяльності Союзу стали відомими, українська громадськість оцінила їх по справедливості. 
В центрі уваги СВУ опинилися військовополонені. На початку 1917 р. у таборах у Німеччині й Австро-Угорщині налічувалося понад 2 млн. військовополонених з Росії. Ідучи назустріч побажанням Союзу, які співпадали з інтересами Центральних держав, австрійські, а потім і німецькі власті відкрили спеціальні табори для військовополонених українців. Члени і співробітники СВУ проводили з військовополоненими велику культурну і політичну роботу, пробуджуючи національну свідомість і поширюючи ідею здобуття української державності. Національно-освідомлююча праця в таборах принесла бажані наслідки: сформовані за участю Союзу дві дивізії синьожупанників і одна – сірожупанників стали важливим етапом у процесі творення українських збройних сил.
39.Українська революція й пошук її зовнішньополітичних орієнтацій.Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.
Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторам. Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності.
23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, почалися масові страйки. У наступні дні Державна дума Російської імперії стала в опозицію до уряду, до страйкуючих приєдналися частини столичного гарнізону. 27 лютого (12 березня) вся повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 (15) березня члени цього комітету прийняли од монарха акт про зречення, сформували Тимчасовий уряд. Паралельно з Тимчасовим урядом в Петрограді утворилася Рада робітничих і солдатських депутатів, яка згодом мала вплив на формування та діяльність уряду.
На початку березня в Петрограді українці створили Тимчасовий український революційний комітет, який 2 (15) березня звернувся до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів». Через десять днів Комітет провів багатотисячну маніфестацію в центрі Петрограда.
3—5 (16—18) березня на території України практично були ліквідовані органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів. Як і в Росії, в Україні почали формуватися Ради об'єднаних організацій, а також Ради робітничих і солдатських депутатів.
На початку березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралися близько 100 представників українських організацій. На цих зборах народилася ідея створення спеціальної організації для координації національного руху. Однак принципи її творення викликали гостру полеміку. Члени ТУП (С. Єфремов, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та інші) вважали, що саме їх організація мала стати центром єднання національних сил. Такий підхід не знайшов підтримки у більшості учасників зборів. З ініціативи соціал-демократа Д. Антоновича та інших учасників зборів новий орган було рішено формувати на коаліційній основі. 7 березня пройшли вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР був обраний відомий історик і громадський діяч М. Грушевський, який в цей час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання.
У перших декадах березня Центральна Рада була одним з лівофлангових гравців у суспільно-політичному житті країни, поступаючись ініціативою російським політичним партіям та організаціям. Ситуація змінилася, коли в Києві відбулася ініційована Центральною Радою 100-тисячна маніфестація, що скінчилася віче, яке підтримало резолюцію про автономію України. 6—8 (19—21) квітня в Києві пройшов Всеукраїнський національний з'їзд, на якому депутати обговорили різні аспекти національно-територіальної автономії Україні, прийняли рішення про створення крайової влади й вироблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради, у тому числі М. Грушевського — головою УЦР, В. Винниченка і С. Єфремова — заступниками голови.
40.Дипломатія Центральної Ради в реалізації автономістсько-федералістського курсу. Стосунки з Тимчасовим урядом.Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності й суверенітету. Надзвичайно зросла активність різних політичних сил. Але понад два з половиною століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і можливостей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І на першому етапі державотворення політичні плани й гасла національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії України у складі федеративної демократичної республіки Росії. За автономію України у складі Росії виступала й створена 17 березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій. Новостворені «Просвіти», українські школи, клуби, газети — всі вони в один голос також вимагали автономії України та скликання Установчих зборів.
Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України. Під час маніфестації 1 квітня 1917 року 300 гасел з вимогою автономії переважили 10 транспарантів з вимогою самостійності України. Навіть Михайло Грушевський тоді в численних брошурах і під час переговорів з представниками лівих партій виступав не просто за автономію, але й проти самостійності України. Своє кредо Грушевський відверто висловив так: «Українці не мають наміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».
Так тривало всю весну та літо 1917 року. Володимир Винниченко, ще не враховуючи реального розкладу політичних сил, виступав з досить категоричними заявами, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Такий недалекоглядний підхід мав трагічні наслідки для майбуття України.
Підтримка програм, висунутих Центральною Радою, була така велика, що наприкінці травня до Петрограда відрядили делегацію, яка представляла всі політичні сили тогочасної України. Очолив її відомий і популярний письменник та політичний діяч В. Винниченко. Сподівання покладалися великі. Перед Тимчасовим урядом висувалися вимоги широкої автономії для України, введення посади постійного комісара Центральної Ради при Тимчасовому уряді, призначення крайового комісара на всю Україну, українізації армії, школи, якомога ширшого представництва українців у керівних органах на місцях.
Яким же глибоким було розчарування делегатів! Для початку їх «футболили» між Тимчасовим урядом та Виконкомом ради робітничих і солдатських депутатів, ніде не даючи конкретних відповідей на чітко порушені питання. Врешті-решт була створена спеціальна комісія з кадетів та октябристів, буржуазних професорів. Відмовляючи українцям у їхніх законних вимогах, Тимчасовий уряд водночас дозволив полякам формувати свої національні легіони як у армії, так і в тилу. Ці легіони розставлялися так, що на випадок певного збігу обставин вся Правобережна Україна потрапляла б під владу польських військ. А в українізації окремих частин делегатам було категорично відмовлено. Як, до речі, й в усіх інших вимогах.
Делегація повернулася до Києва ні з чим. Тоді Центральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 року. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України — Генеральний Секретаріат на чолі з тим же невтомним В.Винниченком.Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда миттєво прибула до Києва делегація у складі трьох міністрів — Керенського, Терещенка, Церетелі. З великим небажанням ці міністри все ж таки визнали право України на автономію, але на зразок того, що вона «має право мати право». Погодилися вони й з тим, що Центральна Рада виробляє особливий Статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження. Проте в Петрограді й такі мізерні поступки міністрів «сепаратистським» устремлінням України викликали заперечення, навіть урядову кризу, і основні домовленості так і не були реалізовані.
Тоді 16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Слід сказати, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду Центральна Рада значно розширила свій склад. Загальновідомо, що спочатку в ній було 150 членів, а тепер стало аж 822 за рахунок введення до неї 30 % представників національних меншин, які жили в Україні. На поступки російська демократія піти не спромоглася. Вона замість Статуту ЦР запропонувала свою «Тимчасову інструкцію» ,що значно обмежувала права України. Серед умов, що урізали навіть ту куцу автономію України, якої просили національні діячі, були такі: 1) Генеральний Секретаріат має призначатися Тимчасовим урядом на пропозицію Центральної Ради. 2) Юрисдикції Генерального Секретаріату підлягали тільки п'ять (з дев'яти) українських губерній — Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська (без північних повітів). Інші українські губернії — Харківська, Херсонська, Катеринославська й Таврійська — управлялися з Петрограда. Вони мали право висловити свої побажання про приєднання до України. 3) Зменшувалася кількість генеральних секретарів (взагалі в уряді спочатку не було секретарства закордонних справ). 4) До складу уряду мало входити чотири представники нацменшин.Про ставлення до нових органів українського представництва з боку старої влади свідчить той факт, що Центральна Рада навіть не мала пристойного приміщення для своєї роботи. Все приміщення Педагогічного музею займала школа льотчиків, яка нізащо не хотіла його звільняти. І Центральна Рада змушена була тулитися у 2—3 кімнатках, де й повернутися було ніяк. А Генеральний Секретаріат взагалі містився у двох малесеньких закапелочках того ж музею, до того ж перероблених з убиралень.Федералістські настрої українських національних сил привели їх до необхідності скликати 23—28 вересня 1917 року з'їзд представників національностей колишньої Російської імперії. До Києва з'їхалися литовці, латиші, естонці, грузини, татари, білоруси, молдовани, донські козаки, буряти, євреї. Всі вони, за винятком представника Литви, висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави. Загальнофедеративною мовою міжнаціонального спілхування проголошувалася російська мова.
Щоправда, навіть обмежена Тимчасовим урядом діяльність першого українського уряду викликала занепокоєння певних кіл російської демократії. Не бачачи кращого виходу, у Петрограді приймають рішення викликати найзатятіших членів Генерального Секретаріату до столиці, де й заарештувати, а потім без церемоній розігнати в Києві Центральну Раду, на чому й закінчити гру в демократію. Нічого не знаючи про ці підступні плани, люди виїхали до столиці, але там уже господарювали інші сили.У Петрограді до влади прийшли більшовики. І всі події набагато прискорили свій плин. Прийнятий 20 листопада 1917 року Третій Універсал проголосив створення Української Народної Республіки. Суперечлива думка про федерацію з Росією, попри всі нові політичні реалії, червоною ниткою проходить і через цей універсал. Хоча певні зміни до федеративності Росії все ж були внесені. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Ку¬бань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада закликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли швидше замиритися Німеччина та Австро-Угорщина.
Росія визнала УНР, прихильно поставилася до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церквах та музеях.Наприкінці 1917 року Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили не в останню чергу роззброєння в Україні більшовицьких частин і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба з Каледіним. У разі продовження такої політики Росія погрожувала війною. Відповідаючи на ультиматум, Генеральний Секретаріат припинив вивіз хліба до Росії й ухвалив випустити українські паперові гроші.
Тим часом у внутрішні події втрутилися європейські держави. Закордон виявляв неприхований інтерес до України майже з перших днів революції. Ще в липні мав зустрічі із членами Центральної Ради аташе японського посольства в Петрограді. Наступного місяця з напівофіційним візитом відвідав Київ французький журналіст Жан Полісьє. А в жовтні з постановкою української військової справи ознайомилися французькі офіційні представники. На III військовому з'їзді 2 листопада були присутні представники французької, бельгійської, румунської військових місій. А козацький з'їзд, що відбувався тоді ж у Києві, вітали голова Чехо-Словацької Революційної Ради професор Томаш Масарик і англійський консул у Києві Довглес. Усіх їх дуже непокоїло питання, чи вимагатиме Україна самостійності. Вони з полегкістю зітхали, коли рдержували бажану для себе відповідь: ні, не вимагатиме. А значить, Україна не вийде зі складу Росії, яка стала головним постачальником гарматного м'яса, найбільш надійним союзником країн Антанти.Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Ук-раїнської Народної Республіки.
41. Створення УНР і початки її дипломатичної діяльностіПодії, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони ліквідували владу монарха й старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних прав націй став народ.
Усе це стало прикладом для наслідування новими національно-визвольними рухами, що поширювалися на початку XIX ст. по всій Європі.
Історія сучасної української дипломатії веде початок з часу утворення Української Народної Республіки. Перший етап дипломатичної діяльності уряду УНР тривав від моменту створення Української Центральної Ради до середини листопада 1917, другий розпочинається з листопада 1917 р., коли було проголошено ІІІ Універсал Української Центральної Ради і третій період – від цього часу і до кінця існування УНР на українських землях.
Утворення Української Народної Республіки.
У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. в Петрограді перемогло збройне повстання, очолюване більшовиками Полії у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві.
Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії.
Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений текст /// Універсалу Центральної Ради. "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою... - говорилося в Універсалі.- Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів".
М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна "широка автономія об'єктивно дає початок "її перетворенню у "повну державу '. І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є "повною державою": 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що "віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не залежною державою". Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції "чистих" державних форм, цей шлях є закономірним.
З цього часу досить активно відбувається процес формування і удосконалення державного ладу УНР.
Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і підписанні Берестейського миру 1918 р. Українська дипломатія уклала цей договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р. більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р. вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.
За Директорії Україна мала за кордоном 11 повноцінних посольств 1-го розряду - Німеччина, Австрія, Угорщина, Туреччина, Болгарія; другого розряду - Румунія, Чехо-Словаччина, Естонія, Латвія, Фінляндія, Грузія (з Азербайджаном, Кубанню, Північним Кавказом), а також у Великої Британії, США, Італії, Греції, Бельгії (і Голландії), Данії, Ватикані. Розбудовано мережу консульств у таких державах: на Дону, Кубані, в Грузії, Румунії, Німеччині, Швейцарії, Швеції. На території Росії діяло понад тридцять
консульств та консульських агентств.
Перші дипломатичні представники іноземних держав прибули до Києва у грудні 1917: від Великої Британії - П. Баге, Франції - генерал Табуї, Румунії – генерал Коанда. Після підписання Берестейського договору 1918 р. до Києва прибули посли ряду інших країн: від Німеччини - А. фон Мум, Австро-Угорщини – Й. Форгач, Болгарії – І. Шишманов, Туреччини – Ахмед Мухтар-бей, Фінляндії – Г. Гумерус, Польщі – С. Ванькович, Дону – А. Черячукін, Азербайджану – Д. Садиков, Грузії – В. Тевзайя, Кубані –В. Толкачов, Румунії – Концеску. У Києві та інших містах України діяли консули Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Фінляндії, РРФСР, Іспанії, Грузії, Данії, Греції, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Італії, Персії, Білорусії.
За словами історика О. Павлюка, який досліджував цю тему, зовнішньополітичний курс складався так, що «прагнення балансувати між Росією й Німеччиною, Росією й Антантою та намагання «багатовекторності» зовнішньої політики виявилися хибними, якщо не фатальними, адже це унеможливлювало придбання надійних союзників і друзів та ускладнювало вироблення оптимальної зовнішньополітичної стратегії...».
Незважаючи на об’єктивні труднощі, що були пов’язані з ворожістю зовнішнього світу, браком підготовлених кадрів, досвіду роботи, прорахунками і помилками, суперечностями між УНР та ЗУНР, політичними пристрастями, дипломатична діяльність як складова частина діяльності уряду УНР за досить короткий час і важких обставин встигла зробити дуже багато, а головне - заявити світові, що незалежна українська держава існує.
Щоправда, існували певні складності в реалізації України як повноправного міжнародного суб'єкта. В першу чергу, це пояснюється внутріш­німи проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовнішньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації України. Проте підвалини, закладені міжнародною діяльністю Української держави в 1917–1920 роках, сприяли розвитку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародного права.
42. Природа і сутність конфлікту Центральної Ради з РНК: пошук дипломатичних варіантів врегулювання.Наприкінці 1917 р. український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів — в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії — майже 75%. За таких несприятливих обставин більшовицькі організації України вирішили енергійними діями завоювати маси і перехилити шальку політичних терезів на свій бік за допомогою:
широкої агітаційно-пропагандистської кампанії (твердження про контрреволюційність та буржуазність ЦР);
підтримки більшовиками лівого крила українських партій в намаганні підірвати вплив ЦР та її єдність;
створення зовнішньополітичного тиску, який набував характеру воєнної загрози.
2438403492549149034925
Створення сприятливих внутрішніх та зовнішніх умов для реалізації основного завдання — захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму на її території.
Спочатку це завдання вони намагалися розв'язати легітимним (законним) шляхом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Далі можливо було трансформувати її у одну з середніх ланок централізованого апарату управління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося.
Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, який надійшов до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі, підписаному В. Леніним та народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого — робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради:
відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту);
не дозволити козачим формуванням перейти через Україну з фронту на Дон;
пропустити більшовицькі війська на Південний фронт;
припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців.
На роздуми відводилося 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».
У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них виявилося замало. На цьому етапі національний рух ще зберігав монолітність та вплив, а більшовики не набрали сили. За цих обставин закономірно, що Всеукраїнський з'їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної Ради та кваліфікував ультиматум РНК як замах проти УНР, як чинник, здатний «розірвати федеративні зв'язки». Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні.
Саме у цьому пролетарському центрі 11—12 грудня 1917 року відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медведев). Перебіг подій у Харкові дав змогу Раднаркому кваліфікувати збройне протистояння в Україні як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою.
Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.
Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли було віддано наказ про наступ на УНР. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання:
мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору;
формально відмежуватися від більшовицького режиму;
створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками.
Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив,владу.
За Овсієм – дипломатичний компонент протистояння.
Наприкінці 1917 року Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили не в останню чергу роззброєння в Україні більшовицьких частин і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба з Каледіним. У разі продовження такої політики Росія погрожувала війною. Відповідаючи на ультиматум, Генеральний Секретаріат припинив вивіз хліба до Росії й ухвалив випустити українські паперові гроші.
Тим часом у внутрішні події втрутилися європейські держави. Закордон виявляв неприхований інтерес до України майже з перших днів революції. Ще в липні мав зустрічі із членами Центральної Ради аташе японського посольства в Петрограді. Наступного місяця з напівофіційним візитом відвідав Київ французький журналіст Жан Полісьє. А в жовтні з постановкою української військової справи ознайомилися французькі офіційні представники.
Іноземні офіційні особи виявляють дедалі більший інтерес до України. На III військовому з'їзді 2 листопада були присутні представники французької, бельгійської, румунської військових місій. А козацький з'їзд, що відбувався тоді ж у Києві, вітали голова Чехо-Словацької Революційної Ради професор Томаш Масарик і англійський консул у Києві Довглес. Усіх їх дуже непокоїло питання, чи вимагатиме Україна самостійності. Вони з полегкістю зітхали, коли одержували бажану для себе відповідь: ні, не вимагатиме. А значить, Україна не вийде зі складу Росії, яка стала головним постачальником гарматного м'яса, найбільш надійним союзником країн Антанти.
Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Української Народної Республіки. Якщо перші відверто обіцяли шалену підтримку УНР, то другі вели себе більш обережно, залишаючись спостерігачами.
Після Жовтневого перевороту в Україну переїхали з Петрограда посольства низки великих європейських держав. Розпочалися переговори з Францією, Румунією та деякими іншими державами про допомогу Україні грішми, технічним приладдям. На деякий час Київ став центром політики всієї Східної Європи. Серед певної частини українського суспільства виникла надія, що посли різних держав приїхали з метою встановлення дипломатичних відносин і визнання України світовим співтовариством. Але насправді вони просто повтікали від загрози більшовицького терору. І не поспішали з визнанням нашої країни, очевидно, вичікуючи, як розвиватимуться події.
43. Розвиток подій у західноукраїнському регіоні в контексті міжнародного життя 1917-1918 рр.ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.
18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.
Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким — і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.
Як уже зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань.
44. УНР і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. (за «Нарисами…»)Поразка на російському напрямку спонукала Центральну Раду до активізації дипломатичних зусиль. Фактично обмеживши себе відносинами з Петроградом, український уряд тривалий час не поспішав встановити зносини із зовнішнім світом.
Невиправданим виглядав і максималізм Центральної Ради, яка в обмін на свою згоду продовжувати війну з Німеччиною вимагала де-юре визнання Антантою української державності. Останнє висувалося як головна вимога Центральної Ради.. Країни Антанти, своєю чергою, всіляко ухилялися від визнання незалежності України, що пояснювалося цілою низкою причин.
Для провідних країн-учасників Антанти та США утворення Центральної Ради навесні 1917 р. відбулося фактично непоміченим. Там український рух сприймався як німецько-австрійський витвір, спрямований на послаблення Антанти й США
Збереження єдності Росії відповідало національним інтересам країн Антанти, а “українське питання" розглядалося лише як внутрішня справа Росії. Росія була союзником у Першій світовій війні, а після війни мала стати головною противагою відродженню німецького імперіалізму. На додаток до цих геостратегічних міркувань, революція зробила Росію привабливішою ідеологічно: повалення царату означало встановлення демократії, що наближало країну до західних політичних систем. Вороже ставлення до українського руху не змінилося навіть після приходу до влади більшовиків.
Наприкінці 1917 й на початку 1918 рр. дилеми "розчленування” Росії не стояло. Це не означало, що серед західних політиків і дипломатів панувала цілковита одностайність. Інколи лунали голоси за визнання незалежності України. Прихильнішими до України були погляди американських військових. Подібні погляди, однак, не стали визначальними. Не зуміла скористатися ними й українська дипломатія.
У другій половині 1917 р. головним для Антанти на сході Європи було збереження Східного фронту проти Німеччини, який опинився під загрозою розвалу внаслідок подій у Росії. Безпосередні контакти з Центральною Радою розпочалися наприкінці літа, до всього, ініціативу виявляла не Центральна Рала, а країни Антанти. Найбільш активними були французи, хоча першим Центральну Раду відвідав у липні аташе японського посольства у Петрограді.
Після листопадових подій у Петрограді та фактичного виходу Росії з війни інтерес Антанти до України зріс, найперше союзники цікавилися боєздатністю української армії та можливістю її використання проти Німеччини. У листопаді Нуленс зустрівся в Петрограді з генеральним секретарем у справах фінансів УНР Х.Барановським. Французький посол пропонував позику на придбання військового спорядження, однак Центральна Рада відхилила цю пропозицію. Після вбивства збільшовизованими солдатами генерала М. Духоніна в Могильові в грудні зі Славки російської армії до Києва переїхали військові місії Франції, Великобританії, Італії. Японії, Румунії, Сербії та Бельгії, Ще з дореволюційного часу в Києві перебували консульські установи Бельгії. Великобританії. Греції, Данії. Іспанії. Італії, Персії, Португалії, Норвегії, Франції та Швейцарії. Французька військова місія в Києві була найчисельнішою.
У грудні до української столиці прибув Д. Дженкінс, у минулому американський консул у Ризі. Д. Дженкінс утримувався від офіційних контактів з представниками Центральної Ради R Генерального секретаріату; лише один раз неофіційно зустрівся з О.Шульгиним. Майже в кожному листі до свого уряду Д. Дженкінс наголошував на австрійських і німецьких впливах в Україні, що дедалі більше поширювались. М. Гру шевського він відверто звинувачував у зв'язках із австрійською розвідкою, протиставляючи йому симпатиків Антанти С.Петлюру та О.Шульгнна. Цікаво те. що домагання повної незалежності України Д. Дженкінс пов’язував з пронімецьхою орієнтацією частини українських політиків; натомість ті. хто виступав за збереження федерації з Росією, на його думку, мали симпатії до Антанти. Крім того, у своїх звітах Д. Дженкінс закидав українській владі «соціалістичний» характер. Подібні погляди й стереотипи були притаманними всім західним урядам.
У міру того, як ставало зрозумілим, що більшовицька Росія остаточно виходить з війни проти Німеччини, продовження війни Україною набувало дня Антанти ключового значення.. Союзники вирішили надати Україні допомогу; але українського уряду поки що не визнавати. Англія й Франція також підписали таємну конвенцію, за якою Україну, Крим і Бессарабію було віднесено до французької сфери впливу.
Проте заклопотана війною з Німеччиною, не маючи на сході Європи відповідних військових ресурсів, Антанта мало чим могла допомогти українському уряду й уникала жорстких зобов’язань перед Центральною Радою. Реально на розвиток ситуації в цьому регіоні впливали Росія та Німеччина. Очікувана Києвом допомога від Антанти не надходила.
З другого боку, Центральна Рада була не в змозі виправдати сподівання Антанти і протистояти Центральним державам. Український уряд вагався і ніяк не міг зробити стратегічний вибір між Антантою та Центральними державами. Центральна Рада, становище якої погіршувалося з кожним днем, була насамперед зацікавлена в отриманні прямої військової допомоги проти Червоної Гвардії, що наближалася до Києва. Економічні негаразд!. брак боєздатної армії та вплив більшовицької пропаганди на втомлені війною широкі верстви населення факті піно паралізували спроможність України до збройного спротиву. Намагаючись знайти вихід із ситуації. Центральна Рада вирішила взяти участь у мирних переговорах з країнами Четверного союзу, що, зрештою, призвело до повного розриву з Антантою.
45.Міжнародні чинники прийняття IV Універсалу Центральної Ради, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави.Більшовицький наступ на Україну та необхідність якнайшвидшого укладення миру підштовхнули схильну до федеративного зв’язку з Росією Центральну Раду проголосити IV Універсал, за яким УНР ставала незалежною державою. Це усунуло останню перешкоду на шляху укладення мирного договору між УНР і Четверним союзом.
20 січня делегації від’їхали з Брест-Литовська до своїх столиць для консультацій з урядами. Ситуація в Україні внаслідок розвитку більшовицької агресії ставала дедалі складнішою, і це призвело до урядової кризи. Прем’єр В. Винниченко подав у відставку. Його заступив В. Голубович.
На засіданнях Малої Ради було вироблено і в ніч на 25 січня ухвалено IV Універсал, який проголосив УНР “самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Юридично оформивши відокремлення України від Росії, IV Універсал усунув перешкоду на шляху до укладення УНР окремого мирного договору. Головою делегації на переговорах було призначено О. Севрюка. Їй надавалися повноваження підписати мирний договір.
46.Україна і Брестська мирна конференція.Мирна конференція в Брест-Литовську велася в три етапи — з 22 грудня 1917 р. до 3 березня 1918 р.
У зв’язку з початком у Брест-Литовську мирних переговорів радянського уряду з Четверним союзом керівництво УНР 24 грудня 1917 р. звернулося до всіх воюючих і нейтральних країн з нотою, в якій заявило, що не визнаватиме умов миру, якщо під ним не буде підпису представника УНР. Німецький уряд від імені Четверного союзу негайно відгукнувся запрошенням надіслати представників Центральної Ради до Бресту. Проте, за таємною інструкцією кайзера Вільгельма ІІ, дати згоду на самостійну участь делегації УНР у переговорах німецька делегація могла лише після того як таку згоду висловить російська сторона.
Головний інтерес Центральних держав (Німеччини й Австро-Угорщини) в українському питанні полягав у забезпеченні їх продовольством і сировиною. Делегація УНР в свою чергу повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови – утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.
З січня 1918 р. в Брест-Литовськ прибула делегація Української Народної Республіки на чолі з В. Голубовичем. Після визнання делегації УНР самостійним учасником конференції, між українською делегацією та Центральними державами почалися окремі офіційні переговори. Вони стали другою Брестською конференцією. Перша відбувалася між Четверним союзом і Росією, друга - між Четверним союзом і Україною. Того часу в Києві — столиці УНР — перебували офіційні представники Франції й Англії, а також воєнні місії Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Однак коли УНР почала переговори в Бресті з Німеччиною, країни Антанти розірвали з нею відносини. З тієї ж причини США так і не визнали Центральну Раду й уряд УНР.
В Україні тоді встановилося двовладдя — в Києві Центральна Рада, а в Харкові — уряд радянської України. Відступивши під натиском радянських військ у Західну Україну, Центральна Рада дала згоду на укладення сепаратного мирного договору з Німеччиною та її союзниками. По суті, її влада в Україні стала вже фікцією. Але коли в Брест прибула делегація радянської України, Німеччина й Австро-Угорщина відмовилися її визнати й вирішили укласти договір з урядом Центральної Ради, допомогти йому повернутися в Україну ціною своєї воєнної окупації й українських продовольчих поставок.
УНР і Центральні держави мали як спільні, так і протилежні інтереси. Спільним було прагнення укласти мир та налагодити взаємовигідне економічне співробітництво. Центральні держави, особливо Австро-Угорщина, потребували українського продовольства; УНР потребувала промислової продукції та устаткування. Конфліктним фактором було те, що українці прагнули або відірвати від Австро-Угорщини етнічні українські землі, або домогтися для них політичних прав всередині двоєдиної монархії.
47.Брестський мирний договір і його наслідки для України.Брестський мирний договір між УНР та Четверним союзом, укладений 9 лютого 1918 р., був першим значним зовнішньополітичним актом України і першим миром у світовій війні 1914-1918 рр.
9 лютого 1918 р. між УНР і Німеччиною та її союзниками було підписано мирний договір, що засвідчував завершення війни між договірними сторонами без анексій і контрибуцій. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною визнавались за угодами довоєнного часу, а з Польщею планувалось визначити їх шляхом подальших переговорів на підставі етнографічних узгоджень та з урахуванням бажань населення. Сторони відмовлялись від претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, передбачався обмін військовополоненими та поновлення взаємних економічних відносин.
Окрім того, УНР зобов’язалась поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 млн 750 тис пудів м’яса, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Німеччина і Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарську техніку, вугілля та іншу необхідну сировину і товари.
Німецькі війська почали просуватись на територію Україні 18 лютого 1918 р. Згодом їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна чисельність окупаційних союзних військ складала 450 тис. чол. Їх наступ не зустрічав серйозного опору з боку радянських військ.Коли до столиці знов повернулась Центральна Рада, населення зустріло її стримано, оскільки вона привела з собою німецьких окупантів. Більшовики намагались призупинити просування окупаційних військ шляхом проголошення на території України окремих регіональних «республік»: Донецько-Криворізької, Кримської, Одеської та ін.
Спочатку командування німецьких і австро-угорських військ декларувало своє невтручання в українські справи, намагаючись схилити УЦР до якомога скорішого виконання договірних зобов’язань, однак дуже швидко зрозуміло слабість Центральної Ради та безперспективність співробітництва з нею.
Ускладнення відносин між Центральною Радою і союзними військами відбувалось на тлі загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні, швидкої втрати УЦР авторитету серед населення та політичних сил. Наростаючий конфлікт з Центральною Радою зблизив окупаційний режим з консервативними колами України.
Окупувавши Україну, німецькі війська згодом розігнали Центральну Раду й надали владу пронімецьки орієнтованому гетьману П. Скоропадському. Брестський договір Центральної Ради з Четверним союзом приніс Україні німецьку воєнну окупацію протягом понад 8 місяців і масове економічне пограбування.
На початку листопада 1918 р. у Німеччині, виснаженій війною на два фронти, сталася революція. Уряд радянської Росії швидко відреагував на ці події і 13 листопада анулював Брестський мирний договір, за яким більшовицька влада визнавала самостійність УНР. Почався новий етап розвитку міжнародних відносин.
48.Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. і утвердження гетьманату П. Скоропадського.29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради було прийнято Конституцію УНР, яка проголошувала УНР суверенною, незалежною державою. На цьому ж засіданні Центральної Ради М.Грушевський був обраний президентом УНР. Проте практичного значення для українського державотворення ці події не мали, бо через кілька годин після них Центральна Рада була розігнана окупантами і припинила своє існування.
Однією з причин падіння ЦР стало відкрите втручання в українські справи великих країн, окупація німецькими та австро-угорськими військами. Окупанти, відчувши себе господарями, взяли безпосередню участь в усунені УЦР від влади. Отже, спроба створити демократичну Українську Народну Республіку завершилась поразкою. Ініціатива державотворення перейшла до консервативно-монархістської опозиції на чолі з генералом П.Скоропадським.
П.Скоропадський зустрівся з представниками німецької окупаційної адміністрації і заручився їх підтримкою на усунення Центральної Ради від влади. Опозиціонери, готуючись до перевороту, почали формувати офіцерські загони та направляти своїх агітаторів в усі військові частини. 29 квітня 1918 р. у приміщенні київського цирку розпочав свою роботу Всеукраїнський хліборобський конгрес, де взяло участь близько 8 тис делегатів, переважно селян з 8 українських губерній. Делегати конгресу одностайно обрали П.Скоропадського Гетьманом всієї України. Того ж дня було оприлюднено “Грамоту до всього Українського Народу”. Скоропадський ліквідував УНР і проголосив Українську державу.
Після перевороту П.Скоропадський видав «Закон про тимчасовий державний устрій України», в якому підкреслювалося, що до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася в руках гетьмана. Гетьман залишав за собою всю повноту виконавчої і судової влади. Головою гетьманської Ради міністрів став Ф.Лизогуб – полтавський поміщик, міністром закордонних справ – Д.Дорошенко, міністром освіти та мистецтв – М.Василенко, міністром юстиції – М.Чубинський.По Україні прокотилась хвиля арештів, покарань, розстрілів. Значна увага приділялась створенню збройних сил.
Всі події українського життя відбувались на фоні наростаючих вимог з боку окупаційних військ відносно поставок продовольства і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, угоду про які П.Скоропадський підписав з урядами союзних держав. В Україні розгорнулась справжня війна гетьманських і окупаційних військ проти селян. Але задовольнити вимоги окупантів гетьману не вдалося. Селянство, яке не хотіло віддавати владі задурно врожай, розгорнуло збройну боротьбу проти гетьманських та окупаційних військ, що здійснювали постійні реквізиції. Проти гетьманського режиму боролись і робітники. Так, у липні і серпні 1918 р. припинили роботу близько 200 тис. залізничників. Це істотно позначилося на вивозі продовольства та сировини в Німеччину і Австро-Угорщину.
Водночас уряд Української держави здійснював активну зовнішню політику. Пріоритетний характер мали стосунки з Центральними країнами. Гетьман вимушений був враховувати присутність союзних військ в Україні. Проте, він вміло грав на протиріччях між Німеччиною та Австро-Угорщиною, військовими і дипломатами. Зміцненню позиції гетьмана сприяв його візит до Німеччини і переговори з Вільгельмом ІІ влітку 1918 р. Важливе місце в українській дипломатії приділялось відносинам з радянською Росією. У відповідності до Брестської угоди Україна і Росія мали підписати між собою договір про припинення війни. Така домовленість була досягнута у червні 1918 р. Окрім того, між Україною і Росією відновились транспортні та поштово-телеграфні зв’язки. Українська держава отримала право відкрити консульства у багатьох російських містах. По відношенню до Румунії, яка захопила Бессарабію, П.Скоропадський проводив політику активного тиску. Він заборонив ввозити до країни агресора продовольство та промислові товари. Жорстку політику гетьман здійснював і відносно Польщі, оскільки вона порушувала домовленості щодо розподілу спірних українсько-польських земель.
Дипломатія П.Скоропадського сягала значно далі союзних та сусідніх держав. Гетьманат доклав значних зусиль аби встановити міжнародні відносини з США, Великобританією, Францією, Швецією тощо. Українська держава налагодила стосунки з 13 країнами світу. Отже, Україна впевнено виходила на міжнародну арену.
49.Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української Держави (1918 р.).Зовнішньополітичне становище
Відносини з Німеччиною були пріоритетними. Були встановлені дипломатичні відносини з країнами Четвертного союзу, основний зміст яких обертався навколо положень Брестського договору. Наявність німецької та австро-угорської окупаційної влади перетворювало владу П. Скоропадського на маріонеткову. Німці активно втручалися у внутрішнє життя і зовнішню політику Української Держави. Для розв'язання багатьох проблем (фінансова, торговельна, створення масової армії тощо) у вересні 1918 р. П. Скоропадський зустрівся з кайзером Вільгельмом II
У царині зовнішньої політики новий уряд взявся відразу за справу визнання України іноземними державами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною. Проте окупаційна адміністрація не визнавала ніякої дипломатії, діючи нахабно й цинічно. Довелося українській дипломатії шукати вихід, звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.
У Берліні кайзер Вільгельм влаштував Скоропадському пишний прийом. Гетьман відвідав збройові заводи Круппа, а згодом — головну військово-морську базу Німеччини Кіль. Там він об'їхав на міноносці парадний стрій військових кораблів, здійснив подорож по гавані на підводному човні.
Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання Україні Чорноморського флоту (звичайно, тієї частини, що потрапила до рук німців).
Проте не з кожною країною окупаційні власті дозволяли вести переговори. Коли влітку 1918 року гетьманський уряд лише натякнув про бажання встановити добрі відносини з державами Антанти — Францією та Англією, як відразу ж пролунав рішучий протест, а фактично заборона на такі зносини. Про те, як ревниво ставилися окупанти до найменшої присутності Антанти на терені України, свідчить інспірована ними висилка 21 березня 1918 року за межі держави всіх офіцерів армій Антанти, серед них і представників військових місій.
Внутрішнє становище
Бессарабське питання. У війну на боці Антанти Румунія вступила тільки в серпні 1916 p., а вже в березні 1918 р. поспішила вийти з війни з немалими для себе територіальними втратами на користь Австро-Угорщини. Негайно після цього вона компенсувала свої втрати анексією Бессарабії. Так виникло бессарабське питання.
Коли румунські війська увійшли в Кишинів, прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до Німеччини і Румунії з нотами протесту. Він заявив, що будь-яка зміна колишнього російсько-румунського кордону порушує політико-економічні інтереси УНР. М. Грушевський також засвідчив: українська сторона не претендує на ті частини Бессарабії, в яких більшість населення становить молдавська народність; мова має йти тільки про ті території, в яких молдавани не мають абсолютної більшості, тобто північну та південну частини Бессарабії.
Після приходу до влади гетьманський уряд перервав дипломатичні відносини з Румунією, які вже почала укладати Центральна Рада. Одним з перших його розпоряджень була заборона вивозу до країни-агресора будь-яких товарів. Тільки через півроку, коли виникла потреба шукати контактів з Антантою, П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торгового договору. У Румунії були дипломатичні представництва держав Антанти, і гетьман сподівався на посередництво її уряду в переговорах. Розв'язання бессарабського питання вирішили відкласти до кінця світової війни.
Кримське питання. Коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорозької дивізії перейшли через Перекопський перешийок і почали просуватися до Сімферополя.
Однак у німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам було наказано зупинитися, а потім взагалі покинути півострів. Під контролем гетьманського уряду залишилася тільки північна Таврія.
Німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за рахунок Криму. Приєднання Криму означало те, що в розпорядженні України опинилися б велика військово-морська база в Севастополі і Чорноморський флот.
Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу колишньому царському генералу С. Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою декларацією була заява про відновлення законів Російської держави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд С. Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримського півострова доти, доки його приналежність не буде розв'язана на міжнародному рівні. Фактично цей уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за «єдину і неділиму» Росію й зберегти для неї Крим.
У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв з приводу кримського питання. У них йшлося про те, що економічно, політично і етнографічно Крим тісно пов'язаний з Україною, а тому вона не може розвиватися нормально без злуки з півостровом. Вказувалося на те, що заснування татарської держави в Криму є невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари становлять не більше 14% кримського населення.
Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Української Держави має відбуватися на засадах автономії. Виступаючи за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здобула велику популярність ідея власної державності, не заперечувало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми й немало росіян.
Однак уряд генерала С. Сулькевича відстоював свою самостійність. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. В умовах блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне життя було паралізоване. С. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною.
Переговори відбулися у Києві восени 1918 р. Сторони розробили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм та представниками інших національних і громадських організацій півострова.
Холмщина і Підляшшя. Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя, що належали Польщі ще з XIV ст. і за цей строк були частково полонізовані, мали відійти за Брестським миром до України. Під час війни північну частину Холмщини разом з Підляшшям окупувала німецька армія, а південні повіти були зайняті австро-угорською армією. Під тиском добре організованої фракції польських депутатів у віденському парламенті цісарський уряд запровадив на окупованій ним частині Холмщини польську адміністрацію.
Як тільки стало відомо про умови Брестського миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю (тобто Польщі у складі Російської імперії) і польських земель Австро-Угорщини запротестувало. У Варшаві й Кракові всюди вивісили траурні чорні прапори. Польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених своєї державності. Всі суспільно-політичні організації Польщі почали тиснути на уряди Німеччини і Австро-Угорщини, вимагаючи, щоб українсько-польський кордон встановлювався, як мінімум, по Бугу, а все Забужжя, включаючи Холмщину, залишилося за поляками.
Цісарський уряд не захотів у такій ситуації ускладнювати справу і не допустив в окуповані Австро-Угорщиною п'ять повітів Холмщини призначеного українським урядом губернського комісара О. Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регентської Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в межах Холмщини на основі етнографічних даних і виявлення волі населення у прикордонній смузі лишилося на папері.
Збройні сили Української Держави. Розпочата ще в 1917 р. підготовка до формування регулярної української армії не припинялася, хоч окупаційні власті не давали згоди на те, щоб справа справді рушила з місця. їм було вигідно, щоб Україна платила за «послуги» німецьких та австро-угорських військ, а не утворювала власні збройні сили. Три дивізії та полк січових стрільців, що перебували у розпорядженні Центральної Ради, не перейшли відразу під владу гетьмана. Побоюючись опору, німці роззброїли ці частини, а потім з великою неохотою дали свою згоду переформувати їх.
50.Проблема ратифікації Брестського мирного договору з Австро-Угорщиною.Напруженими були відносини з Австро-Угорщиною. Ця монархія відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати Польщі Холмщину, на яку претендувала Україна.
Австро-Угорщина будь-якими способами відтягувала ратифікацію Брестського мирного договору. Спочатку під впливом Польщі вона анулювала таємний протокол договору, що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремого коронного краю. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини С.Буріян доводив, що вони "уклали цей договір з урядом, який, як виявилось дуже скоро, не мав жодної реальної сили і який ми мусили нашим військом супроводити назад додому". Австро-Угорщина намагалася вплинути на інших членів Четвертного Союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору з Україною. Так, 18 червня 1918 р. С. Буріян дав інструкцію своєму представникові в Берліні проінформувати і переконати німецьких дипломатів, що коли Україна не виконає до визначеного у договорі терміну своїх матеріальних зобов'язань (доставити в Німеччину до 1 липня 1 млн т зерна), то мирний договір буде вважатись недійсним. Подібні інструкції С.Буріян наступного дня надіслав австрійським послам у Болгарії та Туреччині.
У відповідь на дії Австрії український посол у Відні А.Яковлів направив австрійському міністру закордонних справ С.Буріяну дві ноти протесту. Це призвело до загострення відносин між двома державами. З метою подолання кризи українська дипломатична місія у Відні, яку очолив А. Яковлів, була відкликана до Києва. Новим послом було призначено В.Липинського. Проте йому не вдалося поліпшити взаємовідносини між Українською державою й Австро-Угорщиною. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкрити консульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагував на приїзд українського воєнного аташе до Відня.
Однак Австро-Угорщині не вдалося створити "єдиний фронт" держав Четвірного Союзу проти України. Першою прорвала цей фронт Болгарія, яка 15 липня 1918 р. ратифікувала договір. Його підписали у Відні Джеборо і Липинський. Болгарський цар Фердинанд призначив послом в Україні професора Софійського університету, колишнього міністра освіти І. Шишманова, котрий 1 серпня вручив гетьману вірчу грамоту. Послом України в Болгарії був О. Шульгін.
51.Переговори Української Держави з РСФРР 1918 р.Відбулися 23 травня — 4 жовтня 1918 на мирній конференції в Києві. За умовами Брестського договору Росія зобов'язувалася, укласти мир з Україною. Рада Міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії, відіславши 30 березня 1918 року ноту з пропозицією негайно розпочати переговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи через день приступити до дискусії в Смоленську. Але обставини склалися так, що аж 23 травня 1918 року до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Мануїльським. Делегація була досить представницька, бо очолював її майбутній голова Раднаркому УСРР, а до складу входило понад 20 осіб. Делегацію Української держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький.
На пряме запитання: чи визнає Радянська Росія Україну незалежною державою — голова делегації відповів ствердно. Очевидно, це було обов'язковою умовою початку переговорів. Обговоренню й вирішенню підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: припинення воєнних дій, фінанси, транспорт, поштові зв'язки, обмін полоненими, економічне та культурне співробітництво.
Переговори йшли повільно. Складалося враження, що Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Навіть процедура була незвичайною. При безперечному знанні більшістю учасників переговорного процесу російської, а багатьма й української мов переговори велися через перекладачів, як і годиться між незалежними державами. Кожне питання довго обговорювалося, оголошувалася маса взаємних претензій. Здавалося, що переговори заходять у безвихідь. Але тут у політичну гру вступили інші політичні сили.
Зростаючим невдоволенням гетьманським правлінням скористалися українські соціалістичні партії, що входили до блоку Українського національно-державного союзу. Вони почали готувати повстання проти гетьманського уряду. При цьому знайшли вихід на делегацію Радянської Росії, яка вела переговори в Києві. Самі учасники й свідки тих процесів говорять про те, що коли в залі переговорів поволі, через перекладачів обговорювалися чергові питання, в іншому приміщенні X. Раковський і Д. Мануїльський, з одного боку, та В. Винниченко з М. ІІІаповалом, з другого — обмірковували умови повстання проти німців і гетьманців.
Однак, попри всі зволікання, 12 червня 1918 року російсько-український договір про перемир'я був підписаний. Воєнні дії за умовами договору припиняли обидві сторони, встановлення демаркаційних ліній доручалося командирам окремих військових частин, полегшувалося повернення громадян на батьківщину, провадився обмін полоненими, встановлювалися торговельні відносини. Врешті-решт була висловлена готовність розпочати остаточні переговори про мир.
Переговори тривали й далі, але помітних результатів не давали. Тим часом було вчинено три замахи: на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головнокомандувача окупаційними військами в Україні фельдмаршала Айхгорна (30 липня), на В. Леніна в Москві (30 серпня). Вони не могли не внести знервованості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918 року.
На початку жовтня 1918 переговори були перервані, не дійшовши до осн. мети — укладення мирного договору між обома д-вами. У ході переговорів чітко визначилися підходи обох сторін до вирішення важливих проблем українсько-рос. співіснування на новому міждерж. рівні. Вони відповідали політичним курсам урядів обох д-в. З анулюванням РСФРР 13 листопада 1918 Брестського мирного договору з д-вами Четверного союзу вона звільнилася від виконання як брестських угод, так і тих, що були досягнуті під час українсько-рос. переговорів.
52.Україна у взаєминах з Доном, Кубанню і Кримом у 1918 р.Налагодження відносин з країнами, що постали на територіях, які відокремились від Росії, було важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави. Визнання Україною державних новоутворень суб'єктами міжнародного права було вдалим тактичним ходом української дипломатії.
В діях української дипломатії в цьому напрямку проглядалпсь загальні закономірності, які базувалися на принципах добросусідства, забезпечення суверенітету, територіаяьної. цілісності Української Держави тощо. Однак, зважаючи на складну внутріідню і зовнішньополітичну ситуацію, пов'язану з присутністю німецьких окупаційних військ на території України а також політичною нестабільністю в деяких регіонах, з якими зав'язувалися стосунки, від української сторони вимагалось застосування більш гнучкої тактики.
Всевелике Військо Донське.
Відносини Української Держави з Доном носили союзницький характер. Початково обидві країни мали територіальні претензії одна до одної. Зокрема, Україна прагнула приєднати Таганрозький округ і західні волості колишньої Області війська Донського понад річкою Калитва, що були заселені українцями. Донці мали претензії на Старобільський повіт Харківської губернії та Луганськ. В травні розпочалися двомісячні переговори між українським міністром закордонних справ Дмитром Дорошенком та донськими представниками — міністром торгівлі Володимиром Лебедєвем та послом в Україні Олександром Черячукіним. Зважаючи на більшовицьку загрозу обидві сторони пішли на поступки. 8 серпня уряди Української Держави і Дону підписали договір, за яким визнали незалежність обох країн і зрекалися територіальних претензій. Міждержавний кордон було встановлено по межі між Областю війська Донського з одного боку та Воронезькою, Харківською і Катеринославською губерніями з іншого. В районі Маріуполя до України була приєднана невелика територія для забезпечення цілісності управління містом та портом. Договір також передбачав зрівняння в політичних правах українців та донських козаків, що проживали на в Донській республіці. 18 вересня уряди Україну і Дону уклали окрему угоду щодо господарського життя Таганрозького промислового району. Керівництво ним здійснювала спільна доно-українська комісія, дислокована у Харкові. Політичний союз та економічна співпраця України і Дону зміцнювали їхні позиції в боротьбі проти російських більшовиків. Проте каменем спотикання залишалося кубанське питання — обидві сторони прагнули приєднати Кубань до себе.
Кубань.
Українська Держава проводила політику зближення з Кубанською республікою, плануючи створити разом з нею федерацію. Серед кубанського козацтва цю політику підтримувала «чорноморська партія», нащадки українських запорожців, на чолі з головою Кубанського крайового уряду Лукою Бичем. Їм опиралася партія кубанських «лінійців», нащадків донських козаків, які виступали за союз з Доном та реставрацію імперської Росії. Справа зближення з Кубанню ускладнювалась тим, що з початку літа майже вся її територія знаходилась під контролем більшовиків. Кубанський уряд, Крайова Рада і залишки козацького війська перебували на півночі Кубанського краю. Північно-східну частину контролювала Добровольча армія. Таким чином кубанський уряд опинився в оточенні сил, які неприхильно ставились до української державності та ідеї зближення Кубані з Україною.
28 травня кубанський уряд направив до Києва офіційну делегацію у складі Миколи Рябовола, Кузьми Безкровного та Григорія Омельченка для встановлення міждержавних відносин та допомоги проти більшовиків. Послів прийняв особисто гетьман Скоропадський. Окрім офіційних зустрічей, кубанські козаки провели таємні переговори з представниками українського міністерства закордонних справ про справу входження Кубані до Української Держави. Про суть переговорів дізналися донці, які натиснули на Кубанський крайовий уряд з вимогою припинити їх. У відповідь кубанська влада надіслала київській делегації заборону вести переговори про приєднання, наказавши зосередитися на питаннях озброєнь. В результаті переговорів Українська Держава почала з червня надсилати до Кубанської республіки щомісячні транспорти з рушницями, набоями і артилерійськими снарядами. Незважаючи на заборону, таємні контакти між кубанським козацтвом і українським урядом тривали.
В другій половині жовтня до Києва було надіслано надзвичайну місію, яка 21 жовтня була прийнята гетьманом. На переговорах піднімались питання щодо укріплення дружніх відносин Української Держави і Кубані, укладення воєнної конвенції, з'ясовувались підгрунтя, на якому мало відбутися об'єднання Кубані з Україною. В середині листопада між Українською Державою та Кубанню були заключені угоди про торговельні, консульські, фінансові взаємини, поштово-телеграфні зносини тощо. Було досягнуто угоду щодо висилки нових транспортів зброї і амуніції.
Однак з захопленням Добровольчою армією Катеринодара і опануванням нею території Кубанського краю стало трудніше втілювати намічені плани. Кубанський крайовий уряд і після цього не втрачав надії на можливість об'єднання в майбутньому.
Слід зазначити, що у відносинах Української Держави з Всевеликим Військом Донським і Кубанню, крім вищенаведених фактів міжурядових контактів, укладення договорів і угод, встановлення дипломатичних і консульських відносин, підтримки українського національно-визвольного руху, були присутні ще й військові аспекти.
Крим.
Одним з пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності українського уряду в цей період були стосунки з Кримом, де діяв крайовий уряд. Вирішення цього питання тісно перепліталось з проблемою створення українського чорноморського флоту. Д. Дорошенко зазначав, що Україні не можна було відмовлятися від Криму з цілого ряду причин: політичних, стратегічних, етнографічних. Він наголошував, що не можна було залишати Севастополь військово-морську базу і ключ до панування на Чорному морі, що слід було враховувати високий процент українського населення в Криму, а головне, на його думку навіщо було створювати умови для відбудови "єдиної і неділимої росії».
Однак прилучення Криму до складу Української Держави супроводжувалося певними труднощами. До них насамперед, призвели помилки попереднього українського уряду за часів Центральної Ради, III Універсал якої, не включав Крим до складу України. Це суперечило позиції гетьманського уряду, який виходив із приналежності Криму до Української Держави. По-друге, це позиція радянської Росії, для якої Крим також був стратегічно важливим регіоном.
Політика Української Держави щодо Кримського півострова на думку відомого діяча українського національного руху Д. Донцова, який на той час брав участь у мирних переговорах між Українською Державою та РСФРР як експерт політичної комісії, мала бути дещо специфічною. Визнання права Криму на самовизначення мало носити характер не політичний, а лише культурно-національний з забезпеченням прав татарського народу. Українська Держава не повинна була робити жодних компромісів у справі Криму, бо приналежність Криму до України, вважав Д. Донцов, є необхідною умовою української незалежності. Український уряд мав добиватися від РСФРР визнання його суверенітету над Кримом і вести переговори про його статус в Українській Державі, виходячи з того, що півострів е її складовою і невід'ємною частиною. Інші чинники при вирішенні кримської справи мали бути відкинуті.
8 травня питання про прилучення Криму до України обговорювалося на засіданні Ради Міністрів Української Держави. Були ухвалені рішення про необхідність прилучення Криму до України і доцільність інформувати німецького посла про важливість цієї справи. 10 травня гетьман П. Скоропадський звернувся до німецького посла барона Мумма, a 30 травня з подібним листом до німецького і айстро-угорського послів звернулось міністерство закордонних справ Української Державі.
Дізнавшись про наміри представників Криму увійти в переговори з українським урядом відносно умов прилучення Криму до України, а також співчуваючи населенню півострова, яке перебувало у тяжкому становищі, Рада Міністрів Української Держави 18 вересня вирішила тимчасово припинити митну війну щодо Криму, а також зняти митний догляд з вантажів, що прямували з України до Криму.
Переговори між Українською Державою і представниками Криму розпочалися у вересні. Однак кримська делегація всіляко намагалась обійти питання про злуку. Тоді українська сторона заявила про невизнання її компетентною виявляти волю та побажання кримського населення і зажадала вести справи з іншими уповноваженими, які б представляли усі народності Криму.
Після довгих і гострих переговорів з новими представниками від Криму було досягнуто порозуміння й вироблено прелімінарні умови договору, за яким Крим діставав внутрішню автономію у складі Української Держави, свою адміністрацію, територіальне військо тощо.
53.Дипломатія України щодо окраїнних держав, які виникли на теренах колишньої Російської імперії в 1917-1921 рр.Після розпаду Російської імперії на теренах її колишніх володінь постали нові незалежні державні утворення, серед яких була і Українська Народна Республіка. Федералістські позиції керівництва Центральної Ради й більшості представлених у ній політичних партій у питанні реформування постімперського державно-політичного простору Росії були об’єктивно зумовлені ступенем політичної зрілості українського національно-визвольного руху на момент перемоги Лютневої демократичної революції 1917 р.
Загалом успішний приклад України у боротьбі за широку національно-територіальну автономію в складі оновленої демократичної Росії сприяв утвердженню її провідної ролі серед національно-визвольних рухів, передусім, європейської частини Росії й Кавказу, про що досить переконливо засвідчив З’їзд народів у Києві 8-15 вересня 1917 р. Після проголошення УНР саме вітчизняна дипломатія стала провідником згуртування національних і обласних автономних урядів навколо Києва в русі за федералізацію й демократизацію колишньої імперії. Чи не єдиним з напрямків діяльності вітчизняної дипломатії, що об’єктивно відповідав національно-державним інтересам України протягом усієї доби Визвольних змагань 1917-1921 рр., незалежно від мінливої міжнародної ситуації, була політика співпраці з “рандштатами” та робота по згуртуванню їх в ефективну й дієздатну спілку незалежних держав під проводом Києва.
Безперечно, саме Наддніпрянська Україна з її найчисельнішими у Балто-Чорноморському регіоні людськими ресурсами, найрозвиненішими економічним потенціалом і транспортною інфраструктурою була покликана відігравати провідну роль серед “рандштатів”, в тому числі і в організації їх військово-політичних і економічних союзів. Визнання важливої ролі України серед “окраїнних держав” неодноразово підтверджувалося на офіційному й приватному рівнях їхнім державним керівництвом, главами зовнішньополітичних відомств і дипломатичним корпусом, знайшло грунтовне підтвердження у цілій низці взаємовигідних двосторонніх політичних, військових і фінансово-економічних угод, укладених чи підготовлених до підпи- сання українськими національними урядами з Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Доном, Кубанню, Республікою горців Північного Кавказу, Фінляндією.
Очолюване С.Петлюрою й домінуюче в керівництві УНР із весни 1919 р. угрупування чітко усвідомлювало потребу зближення з Варшавою, навіть коштом поступок їй окремих територій у Холмщині, Підляшші, Західній Волині та Східній Галичині, що на кінець 1918 р. уже були окуповані польськими військами. Таким чином воно розраховувало порозумітися з Антантою, вирватися з міжнародної дипломатичної ізоляції та отримати ефективну військово-політичну допомогу проти більшовицької Росії, щоб відстояти державну самостійність Великої України – Наддніпрянщини.
Невдачі у спробі започаткування рівноправного діалогу з більшовицькою Росією та у справі захисту українських інтересів на Паризькій мирній конференції, активізували участь Директорії у створенні “Балтійської Антанти”. Але активно підтримані С.Петлюрою та його однодумцями плани лідерів прибалтійських держав, насамперед Ю.Пілсудського, щодо союзного згуртування Польщі, УНР, Фінляндії, Естонії, Латвії й Литви від початку мали невеликі шанси на успішну реалізацію. Підписання Політичної конвенції на Четвертій конференції прибалтійських держав 31 серпня 1920 р., що було надзвичайно важливим для міжнародного визнання УНР і розширення кола її союзників, виявилося надто запізнілим і політично нестійким.
З погляду пріоритетності чорноморського чи балтійського векторів зовнішньої політики, найоптимальнішим тоді видавалося їхнє природне поєднання у формі Балто-Чорноморського союзу, ключовою ланкою котрого мала бути УНР. Однак на останньому етапі національно-визвольних змагань, оточена звідусіль ворожими чи, у кращому випадку, неприхильними силами (за винятком, можливо, Чехословаччини), без належної соцпідтримки та міжнародного визнання, УНР під керівництвом Директорії безповоротно втрачала на користь відродженої Другої Речі Посполитої вирішальну роль в інтеграційному процесі на теренах Центрально-Східної Європи.
Лише в разі створення над Дніпром міцного й життєздатного державного організму, здатного нейтралізувати розповсюдження більшовизму і стабілізувати військово-політичну ситуацію, країни Антанти погодилися б визнати за Україною приблизно те ж місце, яке посідала в регіоні колишня Російська імперія. Але керівникам вітчизняного визвольного руху так і не вдалося переконати Захід у доцільності закріплення за Україною ключової ролі у створенні системи регіональної безпеки на Сході. На перешкоді цьому стали як тісні політичні зв’язки лідерів Центральної Ради й гетьманату П.Скоропадського з Берліном та Віднем у вирішенні регіональних і прикордонних проблем, так і переважно лівосоціалістичний характер урядів УНР, котрий мав наслідком тривалу невизначеність зовнішньополітичних державних пріоритетів. Лише у 1920 р. українська дипломатія нарешті дійшла принципового висновку, якого дотримується увесь сучасний цивілізований світ: у незалежної й самодостатньої держави немає постійних друзів, а є лише постійні інтереси, тому зовнішня політика повинна відповідати національним інтересам незалежної України.
54.Відновлення УНР і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій.В ході перевороту в Українській державі проти уряду Павла Скоропадського, що завершився 14 грудня 1918 року до влади прийшла Директорія. Склад її керівництва майже посністю повторював склад Центральної Ради УНР. Тобто фактично можна сказати, що відбулося відновлення УНР. Директорія відразу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. На тоді існувала домовленість з австро-німецькими військами, що вони будуть боронити Україну від більшовиків, аж доки війська Антанти не окупують її.
Фактично на зміну більш консервативному та аристократичному уряду Скоропадського прийшли молоді й вільнодумні керівники Директорії. Керівна верхівка не мала чіткого стратегічного плану подальших дій України на міжнародній арені.
Не було єдиної думки щодо стратегії й тактики подальших дій серед самих членів Директорії та їхніх однодумців. Винниченко, Грушевський, Чехівський, Шаповал та інші виступали за союз з більшовиками проти Антанти. Інша група, яку підтримував Петлюра, висувала протилежну думку — йти разом з Антантою проти більшовиків. Навіть серед членів окремих впливових партій не було єдності поглядів. В УСДРП виділялися «кияни» й «катеринославці». Перші відстоювали радян¬ську орієнтацію, а другі — протистояли Радам. На цьому грунті лише зростав розбрат між керівниками УНР, а такі обставини ме ногли сприяти повноцінному розвиткові держави та її політичної сфери.
На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Резерви тут були великі. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі. Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу.
55.Створення ЗУНР і Польща.Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем уПершій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші.
8 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати доГалицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно - демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича.
9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави Західно-українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. км2 з 6 млн. населення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише територію Східної Галичини з 4 млн. населення.
У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К. Левицького.
Хоча уряд ЗУНР завчасно просив президента США Вільсона захистити Галичину від намагань Польщі анексувати цей край, той більше вірив польській версії розгортання подій. Зазіхання ж Польщі на українські землі були величезними, Польща заявляла про свої претензії. не лише на Східну Галичину, а й на Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь по Збруч і Случ, а також на Про-скурівський і Кам'янецький повіти.
Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквіду¬вавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під головуванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР.
У квітні до Польщі з Франції прибула чудово озброєна й вишколена армія генерала Галлера. Антанта планувала використати цю армію виключно для боротьби з більшовиками. Але поляки розпорядилися таким потужним підкріпленням по-своєму: вони кинули його проти Галицької армії. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.
56.Акт злуки 22 січня 1919 р. і міжнародні аспекти діяльності соборної України.Після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі. Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві на Софіївській площі урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт, І після злуки обидві. держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.
В січні 1919 року й УНР, і ЗУНР відправили спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Проте на цьому міжнародному форумові справи всіх чотирьох частин України — Наддніпрянщини, Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття — розглядалися окремо. Керувалися в цьому міжнародним правом. Найвигіднішим було становище Галичини, бо всі народи, які входили до складу Австро-Угорщини, після її розпаду одержали право на створення власних держав.
Тобто сам Акт злуки мав здебільшого формальні риси, адже хоч він і був підписаний, повної згоди і централізації держави досягнуто не було.
У квітні до Польщі з Франції прибула чудово озброєна й вишколена армія генерала Галлера. Антанта планувала використати цю армію виключно для боротьби з більшовиками. Але поляки розпорядилися та¬ким потужним підкріпленням по-своєму: вони кинули його проти Галицької армії.  Під натиском потужних сил Галицька армія змушена була відступати. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.
Здавалося б, тепер можна було об'єднати якщо не землі, то зусилля. Але цього не сталося. Вельми вже різними були інтереси керівництв західних і східних українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися. Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієн¬тований на вирішення національних завдань, а керівництво УНР було соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири, УНР погоджувалася вести переговори з Радянською Росією, встановити з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в Україні встановляться не московські, а українські Ради. Дещо іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насам¬перед з Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу з Денікіним.
Із самого початку переходу проводу та армії ЗУНР через кордон між двома урядами — УНР і ЗУНР — не встановлювалася належна злагода. У критичному стані перебувала армія насамперед через брак військового спорядження й набоїв, Невизнання України низкою сусідніх держав оберталося тут трагедією. Сусіди не погоджувалися продавати Україні зброю. Не було звідки брати патрони, бо заводи, що їх виготовляли, знаходилися поза межами обох армій — у Австрії, на Лівобережній Україні. Водночас Антанта щедро озброювала білогвардійські армії Денікіна, Колчака, Юденича.
57. Місія С. Мазуренка до Москви.  Згідно Брестського договору Москва зобов’язана була укласти мир з УНР та визнати мирний договір між нею та Центральними державами, однак із виконанням цих зобов’язань Раднарком зволікав і, згідно зі своєю зовнішньополітичною стратегією, продовжував надавати військову допомогу Народному Секретаріату України, а згодом –Тимчасовому робітничо-селянському урядові, які лише на ній і трималися.
Наступ червоного війська на Україну (в кінці 1918 року) тим часом тривав. Після обміну нотами на початку січня 1919р. між міністром закордонних справ Директорії В. Чехівським та радянським наркомом закордонних справ Чичеріним про наступ червоних військ на землі Директорії та воєнні дії на українських землях,Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії «захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів» та вимагала протягом 48 годин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія попереджала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії.       Нарешті 17 січня 1919р. на пропозицію Раднаркому до Москви прибула надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі з лівим соціал-демократом С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет України, протистояння контрреволюції й наступу Антанти(укладання союзу проти білогвардійців та Антанти), система радянської влади у формі трудових рад.
Але позиція Раднаркому Росії на переговорах свідчила про те, що він не мав наміру встановлювати добрі стосунки з Директорією УНР. Представники радянської делегації не прийняли пропозицію українських дипломатів щодо припинення військових дій між двома державами, зводячи проблему до полагодження стосунків між урядом УНР та Радянською Україною. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Підписавши пакт щодо посередництва РСФРР у переговорах між двома українськими урядами, місія С.Мазуренка погодилася на фактичну капітуляцію, якої Директорія ще під проводом В.Винниченка не прийняла. Тобто реалізувати цей договір,або хоч би довести його до відома широких мас України,стало неможливим через наступ Червоної армії в Ураїні. Безуспішні переговори у Москві спонукали Директорію змінити курс зовнішньої політики, шукати собі підтримки та союзників серед країн Антанти.
58.Українсько-французькі переговори в Одесі й Бірзулі на початку 1919р. Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.        Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпочалися її мандри по Україні.        Втрата Директорією своєї столиці значно ослабила її міжнародні позиції. Звернення до Антанти відразу ж зіштовхнулося з низкою додаткових вимог. Тепер умовою переговорів представники Антанти вважали обов'язкову відставку В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, запровадження контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць гетьманських міністрів. Таку важливу умову як збереження незалежності України навіть не висували. І Директорія капітулювала. Ображений Винниченко вийшов з її складу й виїхав за кордон. Петлюра взяв на себе обов'язки Голови Директорії, одночасно вийшовши із соціал-демократичної партії. До влади прийшов несоціалістичний уряд С. Остапенка, прибічника союзу з Антантою.Ще на засіданні ЦК УСДРП 9 лютого 1919 р. було прийнято рішення змінити зовнішньополітичний курс і йти на порозуміння з Антантою, тому, вийшовши на вимогу останньої з уряду, соціал-демократи і соціалісти-революціонери залишилися на місці для подальшої державної й суспільної роботи, перебуваючи в лояльній опозиції до нового центристського уряду С.Остапенка. Перед ним постало дуже нелегке завдання знайти шляхи до визнання Західними державами і відстояти незалежність України в надзвичайно складному міжнародному становищі.       Проте сталося по-іншому. Антанта з кожною поступкою української сторони виявляла все більше зухвальство. Вона не подавала реальної допомоги новому урядові Директорії, зате висувала щораз нові вимоги. Тепер Антанта прагнула відставки не лише Петлюри, а й Андрієвського. Вона намагалася встановити повний контроль над внутрішньою політикою Директорії, тобто у внутрішніх справах. Але найбільші протести діячів УНР викликало домагання об'єднати війська Директорії з армією Денікіна. Переговори місій Директорії УНР з представниками командування франко-грецького десанту в Одесі виявилися цілком безрезультатними, оскільки антантівські урядовці готові були вступити в дипломатичні зносини з українським урядом за умов, що позбавляли його суверенних прав.
Тоді з ініціативи представника Хліборобсько-демократичної партії С.Шемета і заступника міністра закордонних справ УНР А.Марголіна було встановлено зв’язки з одеськими представниками інших самостійних урядів, які утворилися на території колишньої Російської імперії – Кубанської Республіки, Всевеликого Війська Донського й Білоруської Народної Республіки. Тільки спільний військово-дипломатичний фронт таких урядів міг переконати Антанту, що концепція неподільної Росії приведе до краху антибільшовицької боротьби, а першим кроком у цьому напрямку стало подання 5 лютого 1919 р. відповідної колективної декларації антантівському командуванню в Одесі. У ній представники зазначених держав прохали допомоги в ліквідації унітарної російської монархії й урятуванні Росії від більшовицької катастрофи. Але жодна з держав Антанти не відреагувала на це звернення, бо Париж, Вашингтон, і Лондон не хотіли втручатися в справу колишньої союзної Росії й підтримували її єдність
     Коли ж у другій половині березня 1919 р. на переговорах із місією міністра закордонних справ К.Мацієвича в Одесі французький штаб нарешті вирішив змінити,пом’якшити свою позицію стосовно УНР, справи Антанти на півдні України були кепські. Під впливом революційних подій та інших чинників антантівські війська втрачали бойову готовність. А тут ще стався вибух отаманщини й перехід багатьох отаманів до червоних. Отаман Григор'єв розпочав успішний наступ на Одесу. Антанта змушена була поспіхом евакуювати звідти своє військо. її армія зазнала прикрих поразок на антибільшовицькому фронті й відкочувалася до Дністра та Збруча. Командувач антантівських сил на Сході генерал Ф. д'Еспері вирішив негайно евакуювати французькі війська, а угоду з урядом УНР відкласти як неактуальну, його рішення були затверджені в Парижі. Найвища ж рада Антанти в середині травня 1919 р. поклала в основу своєї східноєвропейської політики зміцнення Польщі в якості свого головного союзника.       Дискримінаційна політика Антанти щодо певних сил України, спроби Антанти керувати окремими з них призвели до розколу в їхніх лавах. Між зунрівцями та східняками виникло тертя, спровоковане насамперед непослідовними діями Антанти. Є. Петрушевич картав членів наддніпрянського уряду за їхню близькість до Петлюри, якого, мовляв, Антанта вважає більшовиком і тому не надасть допомоги, доки той очолює армію. Не вірила Петлюрі й значна частина наддніпрянців, які не визнавали його за військового діяча. А в цей час розпочався польський наступ. 
     Українсько-антантівський договір так і не побачив світ, але чимала провина за провал переговорів у Одесі лежить і на керівництві УНР. Ще у грудні 1918 р. було очевидно, що Франція уповноважена вести політику Антанти на Півдні колишньої Російської імперії, тому доцільно було нав’язувати безпосередній діалог із Парижем, а не витрачати час на переговори з оперативним військовим штабом в Одесі.
59.Війна за незалежність УНР у кільці фронтів 1919 р. Пошук союзників.  Взагалі ситуація в регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Директорія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найневигіднішому становищі перебувала саме Директорія, змушена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як можливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобережжя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.        У такій ситуації Антанта діяла за старим випробуваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни. Одним лише польсько-українським конфліктом хто тільки не займався. То укладалися перемир'я між Польщею та УНР за посередництвом представників Антанти. То Верховна рада Паризької мирної конференції висувала вимогу про припинення воєнних дій між УНР і Польщею. То польсько-українські переговори велися під головуванням представників США. То уряд Директорії звертався до президента США Вільсона та представників Антанти в Парижі, опротестовуючи дії Польщі, яка продовжувала вести наступ у Галичині, в той час як війська Директорії зосередили всі зусилля на боротьбі з Червоною армією. Але ефективність такого широкого, здавалося б, посередництва часто дорівнювала нулю.        Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Проте Директорія не збиралася так швидко здавати свої позиції.
       Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Галичиною Польщі, аби згодом населення регіону скористалося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напруження довкола Східної Галичини.        Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна 30 серпня червоні без бою залишили місто. І тут трапився інцидент, про який згадували потім в еміграції тодішні політичні лідери (але по-різному).        Справа в тому, що першими увійшли до Києва війська УНР. Але слідом за ними підійшли білогвардійські сили під командуванням денікінського генерала Бредова. Стався інцидент з денікінським прапором, скинутим з балкона Думи. Почалася стрілянина,потім командування військ Директорії пішло до генерала Бредова залагоджувати конфлікт. Там його заарештували, протримали до ранку й примусили підписати ганебний договір з денікінцями про відступ військ УНР на лінію Василькова.        Цей інцидент у Києві стався під час походу Денікіна на Москву. Раптово змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Денікін не визнавав самостійної України. Він вважава,що петлюрівці можуть бути або нейтральними(тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по своїх домівках), або приєднатися до білогвардійців, визнавши їхні гасла. Якщо петлюрівці не погоджувалися з цими умовами, то їх вважали такими ж противниками, як і більшовиків. Разом з тим Деніківці приязно ставилися до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі. Таку політику підтримували й Англія та Франція.
       Боротьбу проти українства денікінці вели в кращих традиціях колишньої імперії. Вже на другий день після окупації Києва було зірвано всі українські вивіски, навіть з Академії наук, їх замінили російськими. Нові власті закрили всі українські установи, університет, школи, а замість них відкрили знов-таки російські. Заборонялося вживати навіть назву «Україна» — тільки «Малоросія» або «Юг России». Окупація України супроводжувалася масовими реквізиціями й жахливими єврейськими погромами.        Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого по¬розуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.        Перед лицем такої серйозної загрози УНР вирішила замиритися з червоними. Швейцарський соціаліст Ф. Платтен погодився бути посередником між урядом УНР і Раднаркомом для укладення військової конвенції проти Денікіна. Після його від'їзду фронт Директорії проти більшовиків було ліквідовано. Січові стрільці та два корпуси УГА були перекинуті на південь проти Денікіна. Тим часом Ф, Платтен досить швидко повернувся з Москви. Він привіз відповідь Раднаркому, яка зводилася до того, що Радянська Росія погоджується на військову конвенцію проти Денікіна, готова очистити певні території для зайняття їх військами УНР, про що може негайно розпочати переговори. Після обміну представниками за наказом Л. Троцького Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.        Складніше було порозумітися з Антантою. Тут велика надія покладалася урядом на діяльність української делегації на Паризькій мирній конференції, яка працювала в столиці Франції більше року — з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року.        Але брак людей, підготовлених до специфічної дипломатичної служби, незнання ними іноземних мов і відповідного етикету не сприяли надійному захистові інтересів країни, а нерідко й прямо шкодили національній справі. Головою делегації на мирній конференції був Г. Сидоренко — колишній міністр пошт і телеграфу (за Центральної Ради, але зовсім не підготовлений до виконання такої відповідальної місії. Та й члени делегації далекі були від бажаного ідеалу дипломатів. Не покращали справи, коли Сидоренка через 8 місяців роботи конференції змінив голова української надзвичайної місії у Ватикані граф М. Тишкевич.         Антанта ж вперто дотримувалася своєї стратегічної лінії: Наддніпрянська Україна розглядалася нею як частина Росії, а Галичина як територія, що має право на незалежне існування. Тому галичани, бажаючи взяти від конференції якомога більше, стали віддалятися від УНР. А згодом пішли далі — розпочали з Мирною конференцією сепаратні переговори, чим завдавали великої шкоди спільній українській справі.       Розбіжність інтересів і позицій призвела до справжнісінької блокади України з боку Антанти. Антанта не лише сама не допомагала УНР зброєю та амуніцією, але й не дозволяла це робити іншим державам під приводом того, що це все потрапить до більшовиків і буде використане проти самої ж Антанти.        Тривали розходження й серед керівництва національним відродженням. Часто декларувалося представниками ЗУНР і УНР одне, а робилося зовсім інше. І сталося так, що Петрушевич запевняв наддніпрянців у приязні та прагненні до спільних дій, а зунрівський генерал Тарнавський потай від нього відрядив делегацію до денікінського командування з пропозицією підписати сепаратний договір. За його умовами Галицька армія переходила у повнім своїм складі на сторону російської Добровольчої армії і віддавалася в повне розпорядження Головного коменданта озброєних сил Півдня Росії через коменданта військ Новоросійської області...         Галицький уряд припиняв тимчасово, з огляду на недостачу території, свою діяльність і переходив під опіку російської добровольчої команди в Одесі. Парадокс цієї змови полягав у тому, що її галицькі ініціатори не знали, що на цей час (на 6 листопада 1919 року) Денікін уже зазнав нищівної поразки від червоних, відійшов в Україну, де знемагав під ударами народних повстань.        Цей договір з обох сторін — і ЗУНР, і УНР — викликав велике обурення. Це поглибило тріщину між двома гілками національного відродження. Через кілька днів Петрушевич на нараді заявив: «Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Україні бракує для державного будівництва освіти, інтелігенції, тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!»        Катастрофа Української Галицької Армії призвела до краху Директорії, 15 листопада 1919 року вона передала всі свої права Петлюрі. Петрушевич виїхав до Відня ніби з метою краще захищати інтереси Галичини. Подалися за кордон Швець та Макаренко. До Варшави виїхав Петлюра. На Поділлі залишився з деякими членами уряду Ісаак Мазепа.        Наприкінці 1919 року армія Денікіна під ударами червоних відкотилася на Дон. Більшовики захопили майже всю Україну, на початку грудня знову зайняли Київ.        Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель- Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.
60. Україна і Паризька мирна конференція 1919 р. Діяльність соборної української делегації.УНР, як і іншим державам, що утворилися на уламках колишньої Російської імперії, однаковою мірою загрожувала Радянська Росія та антибільшовицький “білий рух”. Але для допомоги з боку антантівських чинників їм було конче необхідним домогтися визнання світовим співтовариством статусу суверенних, незалежних держав – суб’єктів міжнародного права. Підставою для таких надій були проголошені на весь світ “14 пунктів” президента США В.Вільсона, які пропонували взаємні й однакові гарантії політичної незалежності та територіальної цілісності як великих, так і малих держав.
     Саме тому Директорія УНР покладала великі надії на Паризьку мирну конференцію, але українська делегація, яка була найголовнішим вітчизняним дипломатичним представництвом за доби Директорії й одночасно репрезентувала Україну перед урядом Франції більше року — з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року, не отримала офіційного статусу учасника конференції, оскільки сама УНР розглядалася як складова частина “російського комплексу”, а проблема державної належності західноукраїнських земель вирішувалася через призму питань щодо країн колишньої Австро-Угорської монархії.
     І все ж у другій половині січня 1919 р. Радою Народних Міністрів УНР до Франції було відряджено Надзвичайну дипломатичну місію на чолі з Г.Сидоренком (УПСС), до її основного складу увійшли також   О.Шульгин (УПСФ), А.Марголін (УПСФ) і Б.Матюшенко (УСДРП). Прибувши до Парижа, українська делегація розгорнула бурхливу діяльність, як інформаційну так і дипломатичну, уже 10 лютого Г.Сидоренко подав свою першу самостійну заяву, але ноти української делегації були надто формальні. Придбати статус рівноправного партнера на конференції було проблематично ще й тому, що згідно постанови голів країн Антанти до участі у світовому форумі запрошувалися тільки ті держави, які були на боці союзників або приєдналися до них наприкінці Першої світової війни. Україна ж з моменту підписання 27 січня 1918 р., тобто від Брестського миру, була в цій війні нейтральною, тому не визнавалася повноправним суб’єктом Паризької мирної конференції.
     Саме тому українських дипломатів на світовому форумі ніхто не чекав, до того ж вони не мали належної фахової підготовки. Так, голова делегації УНР Г.Сидоренко(— колишній міністр пошт і телеграфу (за Центральної Ради), інженер шляхів, відданий справі національного відродження, але зовсім не підготовлений до виконання такої відповідальної місії.), як і більшість його колег, не володів іноземними мовами, українській справі в Парижі шкодив сепаратизм деяких членів місії, всередині якої існувало три політичні течії: прихильники самостійності, федералісти та галицькі сепаратисти. Це цілком адекватно віддзеркалювало внутрішнє політичне становище тогочасного українського суспільства. Відсутність єдності між українськими дипломатами викликала звинувачення в нещирості й анархічності з боку представників країн Антанти, противники ж української справи – польська та російська делегації вміло й гнучко використовували таке становище для досягнення своїх великодержавницьких цілей. На недостатньому рівні було поставлене й інформування українською делегацією антантівських чинників щодо внутрішньої політики Директорії та подій, що відбувалися в той час в Україні. У цій справі бракувало системності, плану й тактики, не було жодного порозуміння і з прихильниками незалежної УНР з числа французьких громадсько-політичних діячів, які змушені були працювати самостійно для справи визнання України Антантою. Не покращилися справи, коли Сидоренка через 8 місяців роботи конференції змінив голова української надзвичайної місії у Ватикані граф М. Тишкевич. 
     Вищезазначене певною мірою сприяло ухваленню 25 червня - 15 липня 1919 р. Паризькою мирною конференцією важливих рішень, руйнівних для української справи: Польща отримала дозвіл тимчасово окупувати Східну Галичину до річки Збруч, адмірал-великодержавник О.Колчак був визнаний головою уряду майбутньої єдиної Росії, держсекретар США Р.Лансінг повідомив представників УНР А.Марголіна і Т.Окуневського про вимогу Вашингтона - Директорія має безумовно визнати зверхність О.Колчака. Нарешті, українська делегація недостатньо доклала зусиль щодо переконання держав Антанти у легітимності УНР та стабільності її уряду, котрому Захід міг би довіряти. Нарешті, інформаційній роботі делегації бракувало методики, вона зовсім не велася з паризькими українофілами, незважаючи на поради прихильних до УНР іноземних політичних діячів, вітчизняна дипломатія майже нічого не зробила для порозуміння з румунами та чехами.
     За таких умов в уряді УНР сформувалася нова зовнішньополітична концепція, за якою намічалося розпочати чергову дипломатичну акцію у Варшаві, бо панувала думка, що через своїх ближчих сусідів - Румунію та Польщу - Україна зможе добитися і прихильності Антанти. Але і в такому разі ще залишався шанс, бо на Мирній конференції можна було знайти зацікавленість тільки трьома проблемами: більшовизмом, протистоянням Німеччині ті Лігою Націй. Цими темами українській дипломатії зручно було наблизитися до Антанти, а з більшовицького питання взагалі вирости до рівня експертів. Але, не маючи відповідного досвіду, можливості підбирати відповідних людей і опинившись у нових обставинах, вона слабко орієнтувалася серед політичної гри в Парижі. Та найголовніше, що стало на перешкоді делегації, це - повне невизнання Антантою. Не довіряючи  Україні, Західні держави зверталися до тих, кого добре знали і кого вважали компетентними у східноєвропейських справах, - білої Росії й Польщі.
61.Військово-політичний і господарський союз радянських республік в 1918-1920 роках. Рішення радянських республік про об'єднання сил з РРФСР. Декрет ВЦВК від 1 червня 1919 року.Розпад в 1917-1918 рр.. єдиного, централізованого Російської держави змінився об'єднавчим рухом, що призвело до утворення СРСР у 1922 р.
Після перемоги Жовтневої революції до початку 20-х років на території Росії утворилося кілька незалежних радянських республік - РРФСР, Українська, Білоруська, Азербайджанська, Вірменська і Грузинська радянські республіки, Далекосхідна республіка. У Середній Азії виникли дві народні радянські республіки - Хорезмська і Бухарська. Між республіками встановилися союзницькі відносини. Кожна республіка вносила свій внесок у боротьбі за соціалізм.
У роки громадянської війни для більш ефективного відсічі антирадянським силам між РРФСР, Україною і Білорусією був укладений військово-політичний союз (червень 1919 р.). Він висловився у створенні багатонаціональної Червоної Армії, в організації потужного партизанського руху, що розгорнувся на околицях тимчасово зайнятих ворогом, взаємодопомоги тилу і фронту всіх радянських республік. Провідною силою військово-політичного союзу народів Росії з'явився російський народ. Наявність російсько-мовних анклавів, єдина організація Комуністичної партії, що будувалася по інтернаціональному принципом, сотні років спільного гуртожитку, сприяли подальшому зближенню радянських республік. Формально цей союз був закріплений Декретом ВЦВК від 1 червня 1919 року про об'єднання радянських соціалістичних республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії. У декреті ВЦВК передбачалося об'єднання найважливіших галузей народного життя, що означало більше, ніж чисто військовий союз.
Нова обстановка, яка утворилася після закінчення громадянської війни, грандіозні завдання з відновлення народного господарства, що постали перед центром і околицями, зажадали нових, більш міцних зв'язків між народами країни.
Важливим етапом об'єднавчого руху стало створення єдиного дипломатичного союзу, який знайшов своє вираження у спільному виступі всіх радянських республік у період роботи Генуезької і Гаазької конференцій 1922 року. Дипломатичний фронт радянських республік з'явився необхідним доповненням військово-політичного союзу народів в нових умовах боротьби проти зовнішніх ворогів.
Із закінченням війни у ​​взаєминах республік збереглося економічне співробітництво. Таким чином в 1920 - 1922 рр.. всі радянські республіки уклали з РСФРР та між собою двостороннє угоди про господарський і дипломатичному союзі.
Згідно з договорами, об'єднувалися наркомати: військово-морські, фінансів, праці, зв'язку, шляхів сполучення, а також ради народного господарства; вводилася єдина грошова система. Цементуючою силою об'єднавчого руху, а потім і державного союзу стала комуністична партія. Республіканські компартії, створені в 1918-1920 рр.., Існували на правах обласних організацій єдиної РКП (б). Партійна єдність доповнювалося єдністю профспілок.
Важливу роль у створенні державного апарату і в господарському житті України відіграв III з'їзд КП (б) У. Він розглянув і схвалив проект першої Конституції УРСР, а III Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 затвердив першу Конституцію Радянської України, законодавчо закріпила завоювання Жовтня. Згідно з Конституцією вища влада в республіці належала Всеукраїнському з'їзду Рад, а між з'їздами Рад - Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК). Головою Президії ВУЦВК був обраний видатний діяч Комуністичної партії Г.І. Петровський. Тоді ж ВУЦВК сформував Радянський уряд республіки - Рада Народних Комісарів ..
+61. Утворення СРСР1. Передумови утворення СРСР
Жовтнева революція 1917 року привела до розпаду Російської імперії. Відбулася дезінтеграція колишнього єдиного державного простору, що проіснувало кілька століть. Більшовицька ідея світової революції і створення в майбутньому Всесвітньої Федеративної Республіки Рад форсувала новий об'єднавчий процес. Активну роль у цьому русі зіграла РРФСР, влада якої були зацікавлені у відновленні унітарної держави на території колишньої Російської імперії. У зв'язку з перемогою радянської влади на основній території колишньої Російської імперії виникли й інші передумови для об'єднавчого процесу - єдиний характер політичного ладу (диктатура пролетаріату у формі республіки Рад), подібні риси організації державної влади і управління. У більшості республік влада належала національним комуністичним партіям, що входили до складу РКП (б). Нестійкість міжнародного становища молодих радянських республік в умовах капіталістичного оточення також диктувала потребу в об'єднанні. Потребу до об'єднання була викликана також спільністю історичних доль народів багатонаціональної держави, наявністю багаторічних економічних і культурних зв'язків. В основу "Декларації прав народів Росії" (2 листопада 1917 р.) і "Декларації прав трудящого і експлуатованого народу" (січень 1918р.) Були покладені принцип рівності всіх націй і народностей і визнання права націй на самовизначення, що сприяло об'єднавчим процесам. Вільними і недоторканними оголошувалися вірування, звичаї, національні та культурні установи народів Поволжя і Криму, Сибіру і Туркестану, Кавказу і Закавказзя
2. Етапи утворення СРСР
Влітку 1919 р. склався військово-політичний союз радянських республік. 1 червня 1919 був підписаний декрет "Про об'єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим імперіалізмом". Військово-політична єдність радянських республік відіграло величезну роль в розгромі об'єднаних сил інтервенції. Теоретично незалежні радянські республіки вступали з РРФСР у договірні відносини. У 1920 - 1921 рр.. були укладені двосторонні договори про військово-економічному союзі між Росією і Азербайджаном, військовому та господарському союзі між Росією і Білорусією, союзні договори між Росією і Україною, Росією та Грузією. У цей період у ВЦВК РРФСР увійшли представники України, Білорусі, Закавказьких республік, почалося об'єднання деяких наркоматів. В результаті ВРНГ РРФСР фактично перетворився на орган управління промисловістю всіх республік. У лютому 1921 р. був створений Держплан РРФСР на чолі з Г.М. Кржіжановським, покликаний керувати виконанням єдиного господарського плану. З весни 1921 р. у відповідь на вказівку В.І. Леніна про господарському об'єднанні Грузії, Вірменії, Азербайджану почалося створення Закавказької Федерації (ЗРФСР), організаційно оформилася в березні 1922 р. У лютому 1922 р. в Москві нарада представників РРФСР, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Бухари, Хорезму і Далекосхідної республіки доручило делегації ВЦВК представляти на міжнародній конференції в Генуї з питань економічного відновлення Центральної та Східної Європи (квітень 1922 р.) інтереси всіх радянських республік, укладати від їх імені будь-які договори та угоди. Делегація РСФСР була поповнена представниками України, Азербайджану, Грузії та Вірменії.
3. Форми об'єднання республік і Утворення Союзу РСР
Практика перших років радянської влади полягала в створенні автономій у Російській Федерації на національній, територіальній, економічній основі. У 1918-1922 рр.. народи, переважно малі і компактно проживали в оточенні великоросійських земель, отримали у складі РРФСР автономію двох рівнів: республіканську - 11 автономних республік (Туркестанська, Башкирська, Карельська, Бурятська, Якутська, Татарська, Дагестанська, Горська та ін) і обласну - 10 областей (Калмицька, Чуваська, Комі-зирянском, Адигейська, Кабардино-Балкарська та ін) і 1 автономна Карельська трудова комуна (з 1923 р. автономна республіка). Федерація розглядалася більшовиками як перехідний етап напередодні світової революції. Проект, розроблений І.В. Сталіним влітку 1922 р. і відомий як план "автономізації", передбачав входження незалежних республік у Російську Федерацію на правах автономій. В.І. Ленін засудив поспішні дії Сталіна і виступив проти надмірного централізму, за необхідність збереження формального суверенітету. Він запропонував форму федеративного союзу як "добровільного і рівноправного об'єднання" самостійних радянських республік, передавали на паритетних засадах ряд своїх суверенних прав на користь загальносоюзних органів влади. Перший Всесоюзний з'їзд Рад відкрився 30 грудня 1922 р., який в основному затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР у складі чотирьох республік - РРФСР, Української та Білоруської РСР і ЗРФСР. З'їзд обрав ЦВК СРСР - верховний орган влади в період між з'їздами, який по Конституції 1924 р. складався з двох законодавчих палат - Ради Союзу і Ради Національностей. Проголошуючи федеративний принцип устрою держави, Конституція СРСР містила в собі унітарні тенденції, забезпечуючи можливість втручання центру та його контролю над республіканськими органами влади. З часу прийняття Конституції 1924 р. до Конституції 1936 р. відбувався процес національно-державного будівництва. У 1924 р. в результаті національно-державного розмежування в Середній Азії, де кордони не збігалися з етнічними межами розселення народів, були утворені Туркменська і Узбецька РСР, в 1931 р. - Таджицька РСР. У 1936 р. утворилися Киргизька і Казахська РСР. У тому ж році була скасована Закавказька Федерація, і Республіки - Вірменія, Азербайджан, Грузія безпосередньо увійшли до складу Союзу РСР. У 1939 р., після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад та введення військ на територію Польщі, до СРСР були приєднані Західна Україна і Західна Білорусія. Після завершення війни з Фінляндією (березень 1940) і приєднання нових територій до Карельської АРСР, остання була перетворена в Карело-Фінську РСР. Влітку 1940 р. у складі СРСР опинилися Латвія, Литва, Естонія, а також Бессарабія та Північна Буковина.
4. Підсумки освіти СРСР
Освіта СРСР сприяло розвитку економіки, культури, подоланню відсталості деяких республік. Освіта багатонаціонального союзної держави відповідало багатьом культурним та історичним традиціям народів, що проживали на території колишньої Російської імперії. Створення СРСР сприяло зміцненню геополітичного положення нової держави в рамках світового співтовариства. Однак первісна прихильність більшовиків ідеям унітаризму негативно позначилася на подальшому розвитку державності. Після 1936 р. вона існувала вже в рамках оформилася адміністративної системи. До кінця 30-х рр.. відбувся остаточний перехід до унітарної моделі держави в її сталінському варіанті.
62. УНР і "білий рух": проблеми стосунків.Відповідь розгорнута, але за дуже гарними джерелами. Навіть посилання на дисертації Солдатенка є.
Історія багатогранної зовнішньополітичної діяльності Директорії свідчить, що остання, шукаючи способів захисту української державності від головного її ворога – російського більшовизму, не відмовлялась від спроб порозуміння з тими силами на терені України, які, хоч і важко сприймали ідею української незалежності, проте об’єктивно виступали з антибільшовицьких позицій. До них, безумовно, належать російськіантибільшовицькі сили ліберально-консервативного спрямування, щоотримали в історіографії назву Білого руху.
Спираючись на архівні документи, матеріали тогочасної преси, дослідниця доходить висновку, що позиція Денікіна, його прибічників, які переважали у зросійщеному Києві, щодо самовизначення України була негативною. Їх кредо – відродження «єдиної і неділимої Росії».
Д. Табачник зазначає: «Головне, що характеризує денікінську політику в українському питанні, це її цілковита, здається, навмисно продумана ірраціональність і безглуздість». Особливо безглуздим, на переконання автора, було намагання А. Денікіна ультимативно примушувати Директорію визнати гасло «єдиної і неділимої Росії», відмовитись від ідеї української державності. І «це говорилося тоді, –пише автор, – коли об’єднані сили Директорії і російської Білої гвардії могли б завдати армії РСФРР нищівної поразки» У праці Д. Табачника наводяться чисельні приклади антиукраїнської політики денікінської адміністрації в українських містах, найганебнішим з яких було рішення про заборону українських шкіл та викладання в школах «українознавства» і малоросійської мови.
Автор (Д. Табачник ) зазначає, що хоча Врангель був за ідеологічними переконаннями монархістом та прихильником жорсткої військової диктатури, проте добре орієнтувався у ситуації, що склалася для Білого руху на осінь 1920 р. Він розумів згубність продовження політики свого попередника в українському питанні і, плануючи виступ з Криму, шукав можливість налагодити співробітництво з українською національною владою. У праці наводяться конкретні кроки Врангеля з метою встановлення контактів з Директорією, зокрема його пропозиція про укладення військової конвенції, спрямованої проти більшовиків, аналізуються переговори дипломатичної місії УНР з Врангелем. При цьому дослідник зазначає, що уряд УНР протягом усього переговорного процесу висував, як обов’язкову умову підписання військової конвенції вимогу «… визнання незалежності УНР (як мінімум – суверенності Українських Установчих зборів та існуючого уряду)». Дослідник не подає деталей завершального етапу переговорів делегації УНР з Врангелем, але висловлює переконання, що реалізація домовленостей могла б змінити усю ситуацію на фронтах громадянської війни, якби не штурм Перекопу більшовиками. На думку автора, переговорний процес Директорії з Врангелем хоч і запізно, але засвідчив, «що за бажання можна знайти позиції щодо взаємодії між ними, особливо коли обом загрожував більшовизм – найбільш агресивне і послідовно антихристиянське явище в історії цивілізації».
Більш детально процес переговорів Директорії з Врангелем висвітлений у статті Г. Гаврилюка «Спроба укладення військової конвенції УНР з «Урядом Півдня Росії» в 1920 р.». Спираючись на архівні джерела, праці соратників Врангеля, доводить автор, інтерес барона до союзу з українцями був зумовлений його намаганням забезпечити лівий фланг «Російської армії» у її запланованому виступі з Криму
На думку А. Іванця, свою впливовість в армії Врангеля український чинник виявив під час перебування у Криму делегації так званого «Українського національного комітету» на чолі з Моркотуном, що претендувала на владу в Україні і готова була підписати від імені України будь-які договори з Врангелем. Але цього не сталося. І не лише тому, що Врангель бачив непопулярність УНК серед українців Криму, а отже, розумів, що його представники не зможуть надати йому військової допомоги. Дослідник вважає, що на позицію Врангеля справив вплив і той факт, що «відпоручників національного Українського комітету Моркотуна, Цитовича і Могилянського не прийняли фронтові організації врангелівської армії, заявляючи їм, що одним для них вирішальним чинником є уряд У.Н.Р.» Підводячи підсумки, автор констатує, що Врангель протягом 1920 р., намагаючись використати з військовою метою потенціал українців, відмовляється від найбільш брутальних методів національної політики білих. Проте на принципові зміни у ставленні до України довго не йшов. Зокрема, врангелівське керівництво так і не дало згоди на створення українських частин у своїй армії, не досягло порозуміння з керівництвом УНР. Ситуація змінилась лише у листопаді 1920 р., та вже було запізно.
М. Держалюк наводить вагомі аргументи, які переконливо свідчать про провал антиукраїнської політики Денікіна, адже «100-тисячна армія УНР, десятки тисяч повстанців повернули проти Добрармії». Вони знекровили її, знищили її тили і комунікації. Українсько-білогвардійське протистояння, робить висновок М. Держалюк, не принесло користі жодній із сторін, з нього успішно скористались лише більшовики. «Так у листопаді він (Денікін – М. С.) практично ліквідував владу УНР, – пише дослідник, –обидві українські армії зазнали великих втрат, керівники ЗУНР (Є. Петрушевич) та УНР (С. Петлюра) виїхали в еміграцію до Румунії та Польщі. Але й Добрармія виявилась знекровленою, у грудні 1919 р. під Орлом та Воронежем була розбита Червоною армією і почала хаотично відступати на південь».
З поглядом сучасних російських істориків, що «біла ідея була погано розробленою», і, насамперед, через те, що сам Білий рух являв собою «строкатий конгломерат різних сил, які не тільки не змогли об’єднатися, але й не зуміли виробити скільки-небудь конструктивних мети і завдань». Але при цьому дослідник робить істотне доповнення, а саме: у вже згаданому конгломераті «надзвичайно помітною і активною була діяльність російських націоналістичних сил». Втіленням їх прагнень була особа А. Денікіна, в світогляді якого, за визначенням автора, «російська національна ідея домінувала» . Спираючись на праці А. Денікіна, значну джерельну базу, автор не тільки розкриває зміст білої ідеї, а й показує наслідки спроб її практичної реалізації у взаєминах з українським національно-визвольним рухом. Зокрема, В. Солдатенко зазначає, що «єдність і неподільність Росії – аксіома в політичній геометрії А. Денікіна» . Саме вона служила для Денікіна лакмусовим папірцем у визначенні ставлення до національних визвольних рухів натерені колишньої Російської імперії. З огляду на прагнення українців до незалежності, «петлюрівський рух для Денікіна, – зазначає автор, – був за визначенням зрадницьким і ворожим…» . Водночас, підкреслює дослідник, А. Денікін розумів, що в охопленій революційним рухом Україні повністю ігнорувати «українське питання» неможливо. Але запропоновані Денікіним кроки з метою його розв’язання засвідчили, що він виявився не готовим до сприйняття реалій. Адже українцям було фактично запропоновано обмежену культурну автономію. «Українофобство Денікіна очевидне і послідовне» , – пише В. Солдатенко. Цю політику, відзначається у праці, Денікін послідовно проводив в Україні, відкидаючи не лише ідею самостійності, а й автономії у складі федеративної Росії. Свідченням цього було розчленування України на три області – Київську, Харківську та Новоросійську. «На чолі областей стояли генерали з надзвичайними повноваженнями» .Взяття білими Києва, підкреслює В. Солдатенко, їх брутальна загарбницька поведінка на українських землях остаточно перекреслили можливість компромісу між уенерівцями і білими. Незабаром Директорія оголосила денікінцям війну. С. Петлюра вважав, зауважує автор, що Денікін своєю політикою зруйнував єдиний антибільшовицький фронт і «передбачав у найближчому майбутньому вибух селянських повстань в запіллі білих»
В. Солдатенко детально аналізує взаємини УНР з урядом П. Врангеля у 1920 р. Сам П. Врангель, зазначає дослідник, «розумів хибність української політики генерала Денікіна і йшов на контакти з представниками різних українських політичних угрупувань, насамперед ліберальних». Розуміло важливість розв’язання «українського питання» і найближче оточення Врангеля. Дослідник наводить і розглядає проекти його вирішення, запропоновані генерал-лейтенантом Я. Слащовим, полковником О. Сахно-Устимовичем, але при цьому підкреслює, що ці проекти так і не були реалізовані. «Не мали найменших практичних наслідків переговори, які вела в Криму делегація Директорії УНР», – зазначає дослідник. Пояснення невдачі нового політичного курсу Врангеля в українському питання автор вбачає, поряд з іншими причинами, у тому, що барон «потрапив у певний військово-політичний цейтнот. За кілька місяців було неможливо докорінно змінити спосіб мислення свого оточення, як і психологію мас, виховану довгими роками на переконанні, що пани («господа») є їхніми головними ворогами» [8, с. 448]. Тому, мабуть, не випадково дослідник вибрав назву для відповідного розділу: «П. Врангель: запізніла спроба модифікації білої ідеї. Завершення громадянської війни»
В.Крупини виділив фактори, які зумовили у 1919 р. значні зміни у взаєминах Білого руху Півдня Росії та УНР. Найважливіші з них: створення Директорії УНР, яка діяла під національними та «лівими» гаслами; активне втручання у Громадянську війну в Росії Антанти, яка зробила основну ставку на підтримку Білого руху Півдня Росії; завершення в цей період організації і політичної консолідації Білого руху, результатом якої була поява ЗСПР на чолі з А. Денікіним . Дослідник констатує, що спроби Антанти створити антибільшовицький блок на базі порозуміння УНР та Білого руху Півдня Росії були невдалими. Не мали позитивних наслідків й аналогічні спроби самої Директорії. Головна причина – погляди керівництва ЗСПР на місце України в структурі майбутньої Російської держави та на український національний рух зокрема. К аорична тегвідмова керівництва Білого руху від порозуміння з Урядом УНР призвела восени 1919 р. до військового конфлікту між ними, автор не лише прослідковує етапи його розвитку, а й наслідки для обох сторін. Найважливіші з них зводились до наступного: по-перше, конфлікт сприяв їх поразці у боротьбі із спільним ворогом – Червоною армією; по-друге, під час війни на бік Білого руху Півдня Росії перейшла УГА, що стало однією із причин розколу українського національного руху; по-третє, в ході збройного протиборства у середовищі вищого військового керівництва ЗСПР «виникла тенденція переоцінки взаємин із національними рухами, якапевною мірою реалізувалась П. М. Врангелем»; по-четверте, війна із ЗСПР зумовила появу у лідерів УНР «стійкої недовіри до політики керівництва Білого руху, що мало негативне значення для їх взаємин у подальшому»
Підсумовуючи стан історіографічного дослідження стосунків УНР і ЗУНР з білогвардійськими військово-політичними режимами у сучасній вітчизняній історіографії, маємо підстави для висновку про те, що зазначена проблема викликала певний інтерес в істориків незалежної України. На наш погляд, є потреба у більш глибокому вивченні протистояння в оточенні Врангеля щодо розв’язання «українського питання», яке серйозно впливало на проведення переговорів між УНР та керівництвом Білого руху восени 1920 р. Лише фрагментарно висвітлене неоднозначне ставлення провідних політичних партій УНР до контактів з Денікіним та Врангелем, що також не могло не позначитись на виробленні чітких позиції керівництва УНР щодо взаємин з Білим рухом. Не можна вважати вичерпаною проблему УНР – Білий рух.
63.Україна і Польща в 1920 р.: союз і війна.Українсько-польський союз та нова війна з радянською Росією
З літа 1919 р. С.Петлюра намагався встановити особисті контакти з керівником Польської держави Ю.Пілсудським. Але переговори не просувалися, головним чином, через проблему Східної Галичини, де українська делегація виступала за етнічне визначення польсько-українського кордону.
Після угоди 6 листопада у Зятьківцях, коли УГА визнала зверхність Денікіна, українці стали погоджуватись налінію кордону, яку ще в лютому проголошував представник Антанти генерал Бартельомі. Поляки твердо стояли на тому, що Східна Галичина повинна належати Польщі, їх позицію не змінило затвердження Верховною радою Паризької мирної конференції 21 листопада Статуту для Східної Галичини, яка оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй. Польща отримувала мандат на управління нею впродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судівською системою, військом. 8 грудня була опублікована "Декларація Верховної ради союзних та об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі", згідно з якою лінія кордону проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ, Устилуг, далі на схід від Грубешева через Крилув, далі на захід від Рави Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Декларація забороняла полякам створювати адміністрацію на схід від цієї лінії. Причини, чому ці рішення не були втілені в життя, залишилися недостатньо з'ясованими, а от листопадова катастрофа фактично поставила українців у безвихідь - розрив із поляками означав би останню крапку в історії визвольних змагань.
Розуміючи це, керівництво українським рухом 2 грудня визнало за можливе згодитись на визнання Збруча лінією українсько-польського кордону. Після тривалих і важких переговорів у ніч на 22 квітня 1920 р. міністри закордонних справ А.Лівицький і Я.Домбський підписали українсько-польську політичну угоду. За нею Польща визнавала незалежну УНР. Кордон між обома державами встановлювався по річках Збруч і Горинь, тобто по лінії фактичного контролю території польськими військами. Це означало, що до Польщі відходили Східна Галичина, всі західні повіти Волині й кілька повітів Поділля.
24 квітня політична угода була доповнена військовою конвенцією. Польща зобов'язувалася надати Директорії УНР військову допомогу. Спільний наступ на контрольовану радянськими військами Україну мав розпочатися під загальним польським командуванням. Передбачався контроль польських військових над українськими залізницями на весь період воєнної кампанії. Уряд УНР зобов'язувався забезпечувати польські війська продовольством і гужовим транспортом, а в разі невиконання цієї умови польська армія мала право провадити реквізиції у місцевого населення.
Укладені в квітні 1920 р. угоди дістали узагальнюючу назву Варшавського договору. В українському і польському суспільствах він викликав неоднозначну реакцію. Проти договору виступила більшість українських політичних партій. Прем'єр-міністр уряду УНР І.Мазепа на знак протесту подав у відставку. Польські націонал-демократи, яким належала більшість у сеймі, також не схвалювали договір, вважаючи українців союзниками Німеччини. Польські соціалісти не схвалювали війну з Росією, яка ставала неминучою після укладення Варшавського договору. Вони відстоювали мирні переговори з Москвою.
Тим часом після розгрому денікінських армій більшовики під акомпанемент заспокійливих заяв про необхідність радянсько-польських мирних переговорів почали стягувати на польський фронт найбільш боєздатні з'єднання. Більшовицьке керівництво розглядало можливість здійснення силами 5-мільйонної Червоної армії "світової революції". Польща цікавила вождів як плацдарм для вторгнення в Німеччину. Водночас кремлівські вожді прагнули спровокувати Ю.Пілсудського на перший удар. 28 лютого 1920 р. політбюро ЦК РКП(б) прийняло спеціальну постанову про розгортання пропагандистської роботи, основна мета якої формулювалася так: "Щоб війну з Польщею, що може виникнути, правильно зрозуміли російські й польські маси - як напад імперіалістичної Польщі на догоду Антанті на Радянську Росію, яка бажає миру".
Ю.Пілсудський справді вдарив першим, не чекаючи, коли буде цілком відмобілізована радянська армія вторгнення. 25 квітня 1920 р. польські війська, підсилені двома дивізіями Армії УНР, розпочали наступ. Трьом галицьким бригадам, що перейшли на бік С.Петлюри, не дозволили воювати з радянськими військами. Вони були роззброєні й інтерновані. Військова конвенція не була повністю реалізована, С.Петлюра не одержав можливості формувати нові дивізії, як це було передбачено. 7 травня 1920 р. поляки захопили Київ.
Червона армія перейшла в контрнаступ наприкінці травня. На початку липня вона вийшла на лінію Збруча. Спроби польських військ закріпитися на Німані зазнали невдачі. Війська Західного фронту під командуванням М .Тухачевського почали просуватися на Варшаву, а Південно-Західного фронту під командуванням О.Єгорова - на Львів. Галичину більшовики розглядали насамперед як зручний коридор для походу в Європу. Разом з тим свою присутність там вони маскували пропагандистською риторикою про намір знишити ярмо ненависних панів та капіталістів і допомогти робітникам і селянам Галичини утворити свою власну робітничо-селянську владу.
Ця влада творилася за випробуваним уже в Україні сценарієм. Ще до переходу Збруча за вказівкою Москви був створений Голревком, на чолі якого поставили В.Затонського, а до складу ввели членів Комуністичної партії Східної Галичини. Голревком 1 серпня проголосив у Тернополі створення Галицької Соціалістичної Радянської республіки. Проте її історія виявилася дуже короткою. Республіка зникла, як тільки червоні залишили Галичину.
Успішний наступ червоних спровокував у Варшаві урядову кризу. Новий уряд звернувся до керівників Антанти із закликом врятувати Польщу. Останні обіцяли допомогу за умови визнання Польщею східного кордону, визначеного Декларацією від 8 грудня 1919 р. Коли польський уряд погодився на ці умови, міністр закордонних справ Великої Британії Дж.Керзон звернувся 11 липня до радянського уряду з нотою. В ній пропонувалося зупинити Червону армію за 50 км на схід від лінії східного кордону, визначеного в грудні 1919 р. Після цієї ноти лінія, визначена в Декларації Верховної ради союзних і об'єднаних держав від 8 грудня 1919 р., набула власне ім'я: лінія Керзона.
Ігноруючи ноту лорда Керзона, Ленін дав директиву "шаленого посилення наступу". Одночасно він почав розробляти план радянізації Польщі. У момент найвищого воєнного успіху, коли Польща перебувала на крок від загибелі, Кремль розкритикував лінію Керзона і висловив готовність, цілком ігноруючи інтереси "братніх" Білорусі та України, встановити кордон по лінії розташування військ Пілсудського. За планами Кремля, загинути мала "панська" Польща, а замість неї планувалося утворити маріонеткову "робітничо-селянську" польську державність. Лінія Пілсудського, а разом з нею - національні інтереси України та Білорусі були подаровані не "панській" Польщі, а "дійсним представникам польського народу".
Проте польський народ не реагував на аванси Кремля. Загроза втрати щойно здобутої державності згуртувала навколо польського керівництва найширші верстви суспільства. Франція надала швидку допомогу зброєю і боєприпасами, до Варшави прибув прославлений французький генерал М.Вейган, якому було доручено розробити план контрнаступу. 13 серпня радянські війська оволоділи останнім населеним пунктом за 23 кілометри від Варшави. Після створення шестикратної переваги в силі на напрямі головного удару польське командування 14 серпня розпочало контрнаступ. Через десяток днів радянські війська вже опинилися за Бугом, у районі Брест-Литовська і Гродно. В останній декаді вересня фронт знову підійшов до Бердичева і Житомира. Уряди РСФРР та УСРР змушені були дати згоду на встановлення такого кордону, при якому Західна Україна і Західна Білорусь залишалися в кордонах Польщі На цих умовах в жовтні 1920 р. було підписано перемир'я, а в березні 1921 р. - Ризький мирний договір.
Після Варшавської битви українська армія взяла участь у контрнаступі, який розгорнувся на широкому фронті. У вересні Армія УНР оволоділа територією між Дністром і Збручем. Під контролем польських та українських військ опинилися Тернопіль, Проскурів, Кам'янець-Подільський. 17 жовтня в пресі з'явилося повідомлення про чергову зміну українського уряду. На цей раз його очолив АЛівицький. Після підписання в Ризі попереднього договору про перемир'я між Річчю Посполитою та РСФРР Армія УНР фактично залишилась один на один проти Червоної армії. В листопаді вона намагалася ще чинити опір більш чисельному ворогові, але 21 листопада відступила за Збруч, де була інтернована поляками. Остання надія С.Петлюри на союз з Польщею не виправдалась. Як вважають сучасні історики, українсько-польський союз з багатьох причин від самого початку був приречений на невдачу, проте дав змогу ще на рік продовжити історію УНР.
64.Ризький мирний договір 1921 р. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для України
3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з радянським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на становищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами більшовиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Варшаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Москвою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але радянський комісар закордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Українська Радянська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь радянського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі.
Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають радянського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала радянський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції.
До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Левицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала конференції протест проти трактування питання Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Східної Галичини Цю делегацію теж не допущено до участи в конференції.
12-го жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип`ять Радянську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановлено було перемир`я.
Радянський уряд використав перемир`я для підготовки наступу по всьому фронту. 10-го листопада більшовицька кіннота зробила глибокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв відступити за Збруч. 16-го листопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.
18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та радянській Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Роси. Доля Галичини не була вирішена. 1923 року Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.
У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином, Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально. Так з 1921 року нібито ліквідовано Україну. Всі частини опинилися під різними окупаціями: з 1918 року Буковина — під румунською окупацією, з 1919 року Закарпаття — під чеською, з 1921 року Наддніпрянська Україна — під російсько-радянською та польською. Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.
Історія України переходить до нового етапу. З часу Ризького договору починається історія під владою окупантів, історія боротьби за своє національне «я», за свою національну культуру й свободу. З другого боку — починається історія української еміграції. Доля всіх цих частин українського народу — і під чужинецькою окупацією, і в різних країнах розселення — складалася по-різному, але залишалася спільною і спільними залишались національна свідомість і прагнення мати свою державу.
Висновки
Під час визвольних змагань зазнало суттєвих змін геополітичне становище України. Якщо до Першої світової війни етнічна територія України була розподілена між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською, то з завершенням революції вона була розшматована між чотирма державами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною та новоутвореною імперією під назвою СРСР.
Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося. Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.
До числа основних чинників, без сумніву, варто віднести не готовність українського народу до вирішальних визвольних змагань. Національна ідея не зустріла широкої підтримки. Велике значення мав і зовнішній фактор — пряме втручання в українські справи Радянської Росії. Багатовікове національне і соціальне гноблення України Російською імперською владою наклали свій негативний відбиток на рівень національної свідомості переважної маси населення Революція 1917 р. захопила українську націю не сформованою, скаліченою структурно й духовно.
Національно-демократичним силам довелося воювати на два фронти: проти російських більшовиків і російських білогвардійців. Більшовикам удалося використати у своїх цілях прагнення широких мас народу до нового життя, змін, послідовніше й організованіше здійснювати свою політику. У результаті дій певних чинників самостійна Україна опинилася фактично без підтримки демократичних держав Західної Європи.
У кінцевому підсумку треба підкреслити, що Українська революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.
69.Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя.З 1919 р. під польською окупацією опинилися Східна Галичина, а за Ризьким мирним договором 1921 р. – Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, в тому числі 5,6 млн. українців та 2,2 млн. поляків.
Національно-визвольний рух українців проти політики Польської влади виявлявся як у легальних, так і в нелегальний формах боротьби за свої права.
У 1925 р. Українці в Польщі мали 12 політичних партій, що представляли дуже широкий політичний спектр. Серед них найвпливовіші:
1) Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) – партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток.
2) Українська соціал-радикальна партія (УСРП), яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України.
3) Комуністична партія Західної України (КПЗУ) виступала за об'єднання Західної України з Радянською Україною.
На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької партії, які були слабкими і схилялися до співпраці з польським урядом. Українські партії небезуспішно боролися за місця у польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалося з 25 послів і 6 сенаторів, то у липні І930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, все ж українське парламентське представництво було важливим і впливовим фактором політичного життя.
В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. У цей час, як відзначає О. Субтельний, відбулося розширення функцій кооперативів, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Очевидно, саме тому в умовах жорсткого економічного тиску інтенсивно розвивається українська кооперація.
Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921—1925 рр.). Масштаби діяльності цього підпільного (сучасники назвали його "катакомбним"), навчального закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий і медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівництвом 54 професорів.
Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було у 20—30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І.Крип'якевич, С. Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастернак, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса.
Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква. ЇЇ глава, митрополит А.Шептицький виступав проти приєднання українських земель до Польщі. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.
Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, відповідна реакція українського населення дедалі більше починала виходити за межі легальних, мирних форм обстоювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди – і екстремістського. Зростав робітничий і селянський страйковий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934-1939 рр. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації ("умиротворення") — придушення виступів за допомогою поліції та військ. Жорстоким репресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано.
Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхали частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом .довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм. Проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, вищою метою боротьби стверджувалося досягнення державної незалежності. Методи боротьби – пропагандистські, агітаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала в своїх лавах 20 тис. осіб.
Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.
Характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти. Наростав політичний рух. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування: Комуністична партія Буковини, Українська національна партія, Революційний, або націоналістичний табір.
Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНП — заснована в 1927 р.), на чолі з В. Залозецким, якій вдалося отримати кілька місць в румунському парламенті. УНП діяла легально, в основному займалася культурно-просвітницької діяльністю і прагнула до компромісу з румунською владою. В умовах національного економічного та соціального гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальне, так і нелегальне діяльність (УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичний крило на чолі з О. Зибачинським, Буд. Квитковским. Воно орієнтованих на молодь і початок створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям вдалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королевська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.
8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і Пряшевской народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об’єднання Закарпаття з Чехословаччиною.
Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття, особливо в суспільно-політичній сфері. Але й ця політика була спрямована на те, щоб втримати українські землі під владою Чехословаччини. Економічний сектор Закарпаття був надзвичайно відсталим. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства.
В Закарпатті суто українських партій не було, вони існували під „дахом” близьких їм партій Чехословаччини. В діяльності українських політичних груп існувало три течії: москвофільство (вважали, що карпатоукраїнці – це частина російського народу); русинство (вважали жителів краю окремим слов’янським народом); українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції українців Закарпаття).
У 1938 р. в результаті мюнхенської змови західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла частина Чехословаччини, заселена німцями. Розпочалося розчленування Чехословаччини. В цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано військову організацію – Карпатську Січ.
Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася і міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не могла зупинити окупантів. Закарпаття було окуповане угорськими військами.
Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно сприяло зростанню національної свідомості населення краю і продемонструвало прагнення українського народу до створення власної держави.
Упродовж 1923-1930 pp. відбулося перегрупування політичних сил Західної України, внаслідок якого на перший план виступили дві організації, що відображали основні напрями в українському національно-визвольному русі 30-х років XX ст.:
• національно-демократичний - Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) обстоювало легальний парламентський шлях боротьби за національне визволення;
• національно-революційний - Організація українських націоналістів (ОУН) вважала, що Українську державу можна здобути лише революційним шляхом.
З 1930 р. режим Ю. Пілсудського перейшов у відкритий наступ проти демократичної опозиції. Найбільших репресій зазнав український національно-визвольний рух. Кульмінацією антиукраїнського наступу стала сумнозвісна пацифікація 1930 р.
Влітку 1930 р. ворожнеча між українськими селянами і польськими колоністами досягла критичної межі. Почастішали напади на маєтки польських осадників і підпали майна. Здебільшого це були стихійні акції, але деякі з них організували члени УВО-ОУН.
Польська влада і преса оголосили УВО головним організатором "саботажу". Скориставшись цим, уряд Ю. Пілсудського здійснив жорстокі погроми мирного населення, що увійшли в історію під назвою "пацифікації" ("замирення"). Впродовж вересня - листопада 1930 р. підрозділи польської поліції та війська вчинили погроми майже 800 населених пунктів у 450 громадах Східної Галичини, руйнуючи громадські установи, кооперативи і бібліотеки, конфісковуючи майно, застосовуючи засоби фізичної розправи над населенням. За офіційними даними, було ув'язнено 1739 осіб, з яких 1143 віддано до суду. За українськими джерелами, заарештовано понад 2 тис. українців, переважно школярів, студентів і молодих селян, майже третина з яких була ув'язнена на різні терміни. Варварство "пацифікації" ще більше поглибило прірву між українцями і поляками.
Окрім цього, справа набула широкого розголосу в світі, оскільки Українська парламентарна репрезентація (УПР) звернулася зі скаргою до Ліги націй. Проте її голос не був почутий, а спеціально створена Комісія Ліги націй звинуватила в усьому "українських екстремістів". "Пацифікація" 1930 р. надовго загострила польсько-українські відносини.
Поступово авторитарний режим Ю. Пілсудського знищував рештки демократії, посилюючи водночас репресії проти національних меншин.
До середини 30-х років XX ст. керівництво УНДО остаточно дійшло висновку про безперспективність дальшої опозиції, заявивши про готовність припинити боротьбу з польською владою ціною створення в Західній Україні "П'ємонту", тобто бази для визвольних змагань на Наддніпрянщині.
З польського боку теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. У 1933 р. уряд почав видавати "Українсько-польський бюлетень" ("Biuletyn polsKO-UKrainsKi") - часопис, який висвітлював позитивні сторони українсько-польських відносин. Невдовзі Прем'єр-міністр Вацлав Єнджевич публічно визнав, що помилок допустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями Міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у червні 1934 р. прискорило процес зближення, оскільки УНДО рішуче засудило цей акт.
Результатом переговорів (травень - липень 1935 р.) між представниками УНДО і польського уряду стала угода, що започаткувала "політику нормалізації". Представники уряду обіцяли розглянути українські "постулати": надання позики і субсидій українським господарським, культурно-просвітницьким і спортивним організаціям; припинення осадницької колонізації західноукраїнських земель; прийняття українців на державну службу тощо. Проте головну вимогу УНДО - надання Західній Україні територіальної автономії - правлячі кола Польщі відхилили відразу. Але певні позитивні кроки стосовно українських домагань польський уряд все-таки зробив. В. Мудрого обрали одним із п'яти віце-маршалів сейму, було звільнено чимало в'язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Деякі українські економічні й кооперативні інституції отримали державні кредити.
Однак ці поступки були мізерними. Загалом політика дискримінації українців продовжувалася. Місцева польська адміністрація при потуранні уряду продовжувала антиукраїнську політику, намагалася розділити українців за конфесійними й етнічними групами, продовжувала надавати землю в Галичині й на Волині польським осадникам, витісняла українську мову з усіх сфер життя, руйнувала або передавала католикам православні церкви на Холмщині та Волині.
Вичерпавши всі спроби досягти порозуміння зі санаційним урядом упродовж 1935-1938 pp., УНДО в лютому 1939 р. відмовилося від політики "нормалізації" і знову перейшло в опозицію, зробивши сумний висновок, що "ні ендеки, ні навіть прометеївці ... економічно не підготовлені до великих подій на Сході" й унаслідок цього "справа нормалізації позбавлена об'єктивних умо-вин реального існування".
Отже, в умовах остаточного утвердження авторитарного режиму в Польщі, загострення міжнародних відносин, поширення антипольських настроїв в українському суспільстві спроби поміркованих перевести польсько-український конфлікт у русло конструктивної співпраці не могли мати успіху. УНДО бачило в партнері лише уряд, який домагався від українців беззастережної лояльності, практично нічого не даючи замість того. Водночас не була використана можливість співпраці з польською демократичною опозицією, оскільки українські партії вважали, що боротьба за демократію в Польщі українців не стосується. Провал нормалізації призвів до занепаду впливів УНДО й інших легальних партій і розчарування в парламентаризмі, це штовхало частину українців, особливо молодь, до радикальніших методів боротьби, які застосовувала ОУН. У виграші від "нормалізаційної" політики був польський уряд - він досягнув своєї головної мети, схиляючись до угоди з провідними діячами українського руху, що активізувався внаслідок загострення соціальних і національних суперечностей - створити перешкоди національно-визвольному рухові.
70.Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи.Утрата національними українськими урядами влади на території України, захопленій більшовиками, не закрила питання щодо створення національної української державності. Осередки національно-патріотичного руху в еміграції продовжували активну боротьбу у відстоюванні "українського питання". Незважаючи на жорстку пропагандистську діяльність диппредставництв радянської Росії, а згодом СРСР, українська еміграція намагалася використовувати кожну нагоду на міжнародних форумах та конференціях, щоб порушувати питання про необхідність розв'язання "української проблеми".
З іншого боку, не полишаючи сподівань на успішну боротьбу з більшовицьким урядом Росії та СРСР, більшість західних політиків активно сприяла організованій українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві. Структури УНР в еміграції підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова Ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. При цьому уряди й посли провідних європейських держав виявляли своє ставлення до представників УНР як до діючих урядів. Зрозуміло, що така поведінка вселяла певні сподівання на досягнення успіху.
Красномовним підтвердженням існування реконструктивних планів у позиціях західних політиків може бути факт розмови з У. Черчіллем під час Женевської конференції Ліги Націй у лютому 1926 р. одного з українських діячів Токаржевського. Зміст розмови засвідчив, що британські дипломати цікавляться українськими справами й мають про них досить детальну інформацію. Переговори настільки зацікавили У. Черчілля, що на його пропозицію, були перенесені до Лондона, де й були продовжені. Представників англійського військового кабінету, котрі провадили переговори з військовим міністром УНР Сальським, найбільше цікавило становище сил УНР в Україні, насамперед, поблизу Чорного моря. Англійці бачили можливим створення осередку партизанської боротьби в Україні й концентрування всіх сил на півдні республіки. Очевидно, така ідея дискутувалась і на урядовому рівні інших союзників.
На Чорноморське узбережжя сподівалася й Франція. Вона прагнула створити так звану "Чорноморську Антанту", до котрої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. У 1926 р. в Парижі національними осередками емігрантів була створена організація "Прометей", котра об'єднувала групи українців, грузинів, туркменів, карелів та ін. Вона започаткувала прометеївський рух, ставлячи за мету боротьбу за створення на території СРСР федерації самостійних держав.
"Поставлена на коліна Німеччина" стала центром реваншизму в Європі. Переслідуючи власні геополітичні плани утворення в Європі пронімецького блоку та відродження сильної Німеччини, вона у своїй орієнтації більше опиралася на гетьманські кола П. Скоропадського. Створене ще 1918 р. "Німецько-українське товариство" активізувало свою діяльність, доводячи необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. Деякі німецькі політики, як-от Розенбсрг, ще 1926 р. висунули плани утворепня блоку держав, який охоплював би Велику Британію, Німеччину, Італію та майбутню Україну. Було нровсдено кілька міжнародних конференцій за участю спадкоємців Альфрсда ІІобеля, родина котрого володіла до 20% усіх іноземних капіталовкладень у російській нафтовій промисловості. На одній із цих конференцій було ухвалено рішення про створення англо-німецького військово-економіч- ного союзу. Його осердям був план відторгнення від СРСР України та Кавказу й перетворення їх на державно-політичні утворення Німеччини та Великої Британії. З гетьманом П. Скоропадським на спеціальних військових конференціях обговорювалося питання про зміцнення й розширення емігрантських військових організацій та формування військових загонів па території Україпи. Для цього був створений гетьманський генеральний штаб на чолі з Омеляновичсм-Павленком. Офіційно запрошений до Лондона, Скоропадський провів переговори з прем'єр-міністром Болдуїном, міністром фінансів Черчіллем та іншими державними діячами Великої Британії.
В основі зовнішньої політики Польщі була так звана доктрина федералізму. Її зміст полягав у тому, щоб через втілення ідеї відродження "великої Польщі періоду Ягеллонів", було утворено в межах Польщі польсько-українсько-литовську державу з польською гегемонією та управлінням. В основу цієї ідеї було покладене й "українське питання", без розв'язання котрого не могло йтися про внормування міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі. Незважаючи на умови Ризького миру, які забороняли перебування на польській території ан- тирадянських національних центрів, польсько керівництво не могло відмовитися від традиційних територіальних домагань, підтриманих великими державами в особі Франції та СІПА.
Водночас повоєнна міжнародна ситуація стрімко змінювалася. Після конференції в Локарно керівництво УНР зрозуміло, що французький вплив на вирішення європейських справ послабився. Першочерговим був тандем Велика Британія — США. Тому відбулася переорієнтація лідерів УНР на Велику Британію. Проте й із Францією тісних, давно налагоджених зв'язків, еміграція не переривала. Токаржевський повідомляв своєму керівництву, що йому вдалося переконати французів надати кредит на потреби пропаганди.
Значно посилилася фінансова допомога уряду УНР, емігрантських організацій. Як наголошував прем'єр УНР А. Леви- цький у листі до Токаржевського, "українським питанням" цікавляться майже всі європейські держави... "Українське питання" стало проблемою європейської політики". Як доказ, наводилися підсумки зустрічей Левицького з послами Великої Британії, Італії, Чехословаччини. В лютому 1927 р. той же Левицький повідомляв, що Англія повністю гарантувала Польщі свою підтримку в боротьбі зі СРСР. Неабияким успіхом для української дипломатії в еміграції стали переговори, розпочаті взимку 1927 р. англійським урядом з Директорією. Спочатку було вирішено, що уряд УНР створює на території деяких сусідніх з Україною держав свою армію. Але згодом британці змінили позицію й обмежилися пропозиціями організації окремих повстанських формувань.
Восени 1928 р. розпочалися переговори про спільний антирадянський виступ Польщі та Румунії. Результатом їх стало формування об'єднаного командування польською та румунською арміями, формування українських легіонів для участі в нападі на Україну, утворення Української Народної Республіки як буферної держави між ними й СРСР. При цьому Румунія зажадала в разі загарбання України віддати під її протекторат на 25 років Одещину й Херсонщину. Апетити Румунії поширювалися також і на Молдову, про що було заявлено під час відзначення 10-річчя "визволення" Бессарабії румунськими військами. Газети тоді писали, нібито для Румунії "бессарабського питання" взагалі не існує, бо приєднання Бессарабії до Румунії ратифіковане Англією, Францією та Італією.
У жовтні 1929 р. до Конгресу США сенатором Коплендом була внесена резолюція, котра закликала уряд США визнати уряд УНР.
Однак плани відродження української держави не були зреалізованими, оскільки "українське питання" й надалі залишалося розмінною монетою в політиці великих європейських держав. Справжнім ударом для українських національних організацій в еміграції стало укладення пактів про ненапад між СРСР та Польщею і Францією. Окрім умов гарантування прямої воєнної загрози, в цих пактах визначалося "не створювати, не підтримувати, не постачати, не субсидувати й не допускати на свої території ні воєнних організацій + що мають на меті збройну боротьбу проти іншої сторони, ні організацій, що присвоюють собі роль Урядів чи представника всієї або частини її території".
Незважаючи на трагізм ситуації, котра виникла, українські еміграційні сили й надалі продовжували свою діяльність. Натомість зовнішньополітичну діяльність УСРР, яку вважали самостійною республікою СРСР, здійснювали дипломати чужої держави, інтереси якої відрізнялися від національних інтересів України, оскільки панівними стали класова боротьба та світова революція. Впровадження цих принципів у відносини між союзними радянськими республіками призводило до нищення національних підвалин національних республік, перетворення їх з республік на частину території радянської держави без права самостійного вирішення власної долі.
Апогеєм "захисту прав і свобод України" став організований радянською владою голодомор на Україні в 1932—1933 рр., котрий стурбував світову громадськість. Як і на початку 20-х років, була запропонована допомога. Але уряд СРСР в особі Сталіна навідріз відмовився від неї, мотивуючи це тим, що жодного голоду немає. СРСР тими роками не лише не скоротив експорту хліба, а й із року в рік нарощував його. Ось динаміка цього експорту: 1928 р. — вивезено 1 млн пудів, 1929 — 13, 1930 — 48,3,1931 — 51,8,1932 — 18,1,1933 р. — 10 млн пудів. Але й увезли до СРСР 1931 р. ЗО % світового виробництва машин і обладнання (без автомобілів), а 1932 р. — 50 %. Цифри зростання радянської економіки не співвідносилися з тими величезними втратами українців.
У міжвоєнний період "українське питання" стало об'єктом уваги великих держав. На початку 20-х років XX ст. політичний інтерес до західноукраїнських земель виявляла Франція. її політики, "будуючи нову післявоєнну Європу", намагалися завоювати ключові позиції у східноєвропейських країнах. Передбачалося, що за умови французької гегемонії вони зможуть утворити політичний блок, який буде, з одного боку, бар'єром проти російського більшовизму, а з іншого - бар'єром реваншистських тенденцій Німеччини. До його складу повинні були увійти Польща, Чехословаччина, Румунія і, можливо, Югославія, Болгарія, Австрія та Греція. Серед "карт", які розігрувалися у цій грі, були і "буковинська", і "карпатська", і "галицька", якими французька дипломатія", заохочувала майбутніх учасників блоку". "Буковинську карту" використовували для тиску на Румунію, яка без Заходу не почувала себе впевнено ні на кордонах з Україною, визнаних урядом УРСР, ні на угорському кордоні, де напруженість була спричинена претензіями Угорщини на Трансильванію.
Ще активніше відбувалася дипломатична гра довкола Закарпатської України, що входила до складу Чехословацької держави, на яку відверто претендувала Угорщина. У претензіях остання намагалася спертися і на Польщу, котра також конфліктувала з Чехословаччиною за Тешинську Сілезію. Це загрожувало встановленим під егідою великих держав післявоєнним кордонам і суперечило планам Франції щодо створення східноєвропейського блоку з участю Польщі та Чехословаччини.
Засобом тиску на Польщу було "східногалицьке питання", розв'язання якого навмисне затягувала Франція. Це, у свою чергу, змушувало Польщу шукати у ньому підтримки в Румунії, навіть в Угорщини. У всіх цих хитромудрих комбінаціях, що супроводжувались активною таємною дипломатією, шантажем, нещирими обіцянками або прямими погрозами, західноукраїнські землі були лише "розмінною монетою", з допомогою якої "заохочували" та "лякали" інших. Становище корінного населення, умови його життя під окупацією, настрої та прагнення при цьому до уваги не бралися. Французький план виявився надто прямолінійним. Він не брав до уваги значних протиріч, що існували між країнами Східної Європи і внаслідок цього зазнав поразки. Єдиним реальним результатом стало утворення Малої Антанти (1920-1921 pp.) - воєнно-політичного союзу в складі Чехословаччини, Румунії та Югославії, але для будівництва бажаного "санітарного кордону'' цього було замало. До того ж провідна роль у союзі належала не Польщі, як планувалося, а Чехословаччині. Відносини між країнами були напруженими. Зауважимо, що згаданий союз залежав від Франції. Маючи сильні політичні й економічні позиції в цьому регіоні, Франція всіляко підтримувала окупаційні режими Польщі, Румунії та Чехословаччини на західноукраїнських землях. Саме тому в період між двома світовими війнами Франція виступала проти іреденти в Східній Європі й захищала статус-кво, ухиляючись від підтримки безпосередньо чи на форумі Ліги націй справедливих домагань українців під Польщею, Румунією чи Чехословаччиною. Водночас Франція віддавала перевагу єдиному Радянському Союзові, розглядаючи його як потенційно стримуючий фактор німецьких амбіцій. Ще 1922 р. вона уклала з СРСР договір про ненапад і невтручання, а 1924 р. (уряд Е. Ерріо) встановила з ним дипломатичні відносини. З огляду на це, Франція не допускала на своїй території діяльності ворожих Радянському Союзові організацій, її офіційні кола не могли відкрито висувати "українське питання". Так, її прем'єр Едуард Ерріо, відвідавши в 1933 р. радянську Україну, заявив, що ніякого голодомору там немає, чим допоміг сталінському керівництву приховати інформацію про голод і загибель мільйонів людей на десятиліття.
Підписання Францією і СРСР пактів про ненапад (1932 р.) та про взаємодопомогу (1935 р.) змогло лише тимчасово послабити відносини Радянського Союзу з Німеччиною, оскільки Париж не був здатним надати Москві належної економічної допомоги і підтримати її у питанні західних кордонів, тобто наполягати на передачі Бессарабії, Західної Білорусі та Західної України.
Офіційна політика Англії на Сході Європи загалом вирізнялася великою гнучкістю й обережністю. Лондон уважно стежив за розвитком подій у реґіоні, але уникав оцінок національної політики урядів СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Основні зусилля він спрямовував на посилення впливу на правлячі кола Варшави, Бухареста і Праги, що не сприяло змінам їх внутрішньої політики. Зацікавлення ж українською проблемою ніколи не було надто широке, що пояснювалось фрагментарністю історичних зв'язків України з Великобританією. У міжвоєнний період британці цікавились Україною посередньо через Радянський Союз, який був найбільшою і найвідомішою силою на Сході Європи.
За таких умов "українське питання" своєю віддаленістю, політичною нечіткістю і невизначеністю тривалий час не викликало широкого і ґрунтовного зацікавлення. А в нестійкому політичному кліматі, що домінував у Європі впродовж кінця 20-х -початку 30-х років XX ст., це питання, яке вимагало зміни політичної мапи Європи, розглядалося Великобританією, котра прагнула збереження європейського статус-кво, як дестабілізуючий фактор. Прагнення українців до створення власної держави урядовці в Лондонському Уайт-холі дедалі настирливіше кваліфікували "австро-німецьким витвором". Враховуючи це, вони намагалися довести, що вимоги українців незаконні, а отже, їх можна ігнорувати. Ця думка остаточно утвердилася тоді, коли стало зрозуміло, що німецькі амбіції на Сході знову почали загрожувати миру в Європі.
Поштовхом до посилення уваги до "українського питання" в Англії стали події 1930 p., зокрема українська підпільна акція і польська "пацифікація", які широко відображалися в британській дипломатичній кореспонденції. Матеріали про "пацифікацію" МЗС Великобританії отримало від британського консула у Варшаві Сейвері (14 сторінок спеціального звіту від 19 листопада 1930 p.), a також від Василя Панейка (через посла Британії в Польщі В. Ерс-кіна).
Англійська преса приділяла значну увагу становищу в Східній Галичині. Лише за останні місяці 1930 р. на її сторінках різним аспектам "українського питання" було присвячено майже 160 статей. Жвавий інтерес до подій у Західній Україні виявила чимала група парламентарів із лейбористського та ліберального таборів, що гуртувалися навколо депутата нижньої палати парламенту Сесіля Л. Делона. Вона засудила польську політику "санації". Англійські політики вжили низку офіційних заходів, спрямованих на підтримку українського населення, що мали певний вплив на подальший розвиток справи на міжнародному рівні. Так, 65 депутатів британського парламенту 16 грудня 1930 р. надіслали на адресу генерального секретаря Ліги націй заяву з пропозицією провести детальне розслідування подій у Західній Україні. Водночас ця група парламентарів звернулася із заявою до міністра закордонних справ Англії А. Гендерсона, де, зокрема, його просили надавати офіційну підтримку в Лізі націй усім петиціям, що стосувалися української меншості в Польщі.
Однак А. Гендерсон, котрий тоді був і головою Ради Ліги націй, не зважився прямо підтримувати українське населення. Єдине, на що спромоглася Рада, - це створити комітет трьох у складі представників Англії, Італії та Норвегії. Він повинен був вивчати ситуацію в Західній Україні. Очолив комітет, згідно з чинною процедурою, сам А. Гендерсон. Характерно, що члени Ради не хотіли сприяти офіційному захисту інтересів українського населення, а без такої підтримки годі було сподіватися на позитивні наслідки. До того ж, скориставшись перевагами статусу непостійного члена Ради Ліги націй, Польща зуміла нав'язати членам комітету свою версію оцінки подій осені 1930 р. та становища в краї. Показово, що на засіданнях, які відбулися 21 і 22 травня 1931 p., комітет обмежився розглядом інформації, поданої йому польським урядом.
Невдача була відчутною, але українські політичні лідери від УНДО не втрачали надії полагодити свої справи у Лізі націй під час наступної сесії, що мала відбутися восени 1931 р. Щоб домогтися зміни настроїв у комітеті трьох на свою користь, вони знову почали шукати підтримки в офіційних колах Лондона. В червні 1931 р. сюди прибула М. Рудницька. За посередництвом групи діячів, що цікавились "українським питанням", їй вдалося встановити контакти із впливовими політиками і провести достатньо значну роботу в справі роз'яснення ситуації в Західній Україні.
Британські політичні діячі співчували українському населенню і радили його політичному проводові звернутися до Ліги націй з новою петицією, в якій домагатися надати Східній Галичині автономію. Безпосереднім наслідком візиту Рудницької у Лондон були поїздки в Західну Україну англійських парламентарів і журналістів, які на місці ознайомилися зі становищем українського населення. Влітку 1931 р. тут, зокрема, побували депутати Р. Девіс і Дж. Барр.
Британські політики декілька разів порушували в парламенті питання про позицію уряду в справі становища української національної меншини у Польській державі.
Візит М. Рудницької до Лондона чіткіше окреслив контури складної і суперечливої позиції правлячих кіл Великобританії з української проблеми. Підсумовуючи враження від проведених розмов, М. Рудницька пояснювала активізацію уваги англійських політиків до становища українців у Польській державі зростанням їх зацікавленості всім комплексом східноєвропейських проблем. "Вони (англійці. - Авт.), мабуть, передбачають, яким чинником на Сході Європи буде в недалекому майбутньому Україна, та зрозуміли, що ключем розв'язання української проблеми є наша вужча батьківщина". У Лондоні насправді розглядали "українське питання" в контексті зовнішньополітичної стратегії в районі Центральної та Східної Європи, одним із основних пунктів якої було завдання боротьби з більшовизмом. Проте оцінка лідерами УНДО політичних розрахунків британських правлячих кіл хибувала однобічністю. Перебільшуючи значення гіпотетичного українського" чинника, вони водночас недооцінювали вагомість реально існуючої Польської держави. А тим часом у зовнішньополітичній калькуляції англійського уряду Польща фігурувала як важливий і кінцевий фактор. Звідси зрозумілою є та обережність і стриманість, яку виявляв офіційний Лондон у ставленні до загострення ситуації в Східній Галичині.
Небажання британського уряду опротестувати антиукраїнські акції в Польщі пояснювалося, насамперед, відродженням німецьких політичних і територіальних амбіцій, а також власними інтересами Британії в збереженні балансу сил у світі, де на той час вона мала сприятливі позиції. Оскільки Польщі належала тоді важлива роль у Східній Європі, було зрозуміло, що Великобританія нізащо не ризикуватиме цим важливим союзником через "українське питання". Британія також віддавала перевагу Радянському Союзові, що виступав потенційно стримуючим фактором німецьких амбіцій.
Усвідомлюючи важливість деяких із цих складних факторів, керівництво українських націоналістів усе-таки відтоді, коли стало зрозумілим, що визнання Англії змогло б значно просунути справу української незалежності на міжнародній арені, шукало в неї підтримки.
Саме таку мету мав приїзд до Лондона (1933) представника ОУН Євгена Ляховича. Найвагомішими в його діяльності були заходи зі створення Українського бюро в Лондоні, а також відвідини 13 червня 1935 р. Північного департаменту МЗС і розмова з урядовцем цього департаменту Дж. П. Лябушером, під час якої Є. Ляхович висловив вдячність Англії за її зацікавлення українською справою.
Євген Коновалець 15 червня 1935 р. надіслав листа на адресу Міністерства закордонних справ Англії, в якому зазначив позитивні моменти створення суверенної Української держави у Східній Європі. Він закінчував його так: "... Українці вдячні за симпатії, які виявлялися нам англійською нацією протягом останніх років. Ми сподіваємося, що в майбутньому стане можливим пов'язати інтереси Великобританії з інтересами України таким чином, щоб обидві країни дістали з цього вигоду".
Проаналізувавши лист Є. Коновальця і погоджуючись з його думками з приводу німецько-польського зближення, голова Північного департаменту Лоренс Кольєр писав: "Німецько-польське "визволення" України від більшовиків стоїть в суперечності до справжніх інтересів українського народу і тому мусить бути відкинуте. Якщо б я був українцем, я висловився б так само".
Ще раніше, 1934 p., відомий англійський журналіст Л.Лонтон зазначав у одній із своїх статей : "...Ідея включення України в західноєвропейську систему справді спокуслива... Незалежна чи автономна Україна є неминучою для європейського економічного прогресу і для світового миру". З приводу німецько-польського зближення автор висловився так: "Проникнення Німеччини й Польщі в Україну було б на шкоду економічним та стратегічним інтересам Великобританії".
Помітне зростання інтересу британського зовнішньополітичного відомства до "українського питання" засвідчують численні дипломатичні звіти, повідомлення, оцінки міжнародної ситуації та меморандуми МЗС першої половини 30-х років XX ст., які відображають ступінь розуміння і зацікавлення Англії українською проблематикою. Наприклад, у детальному звіті від 31 травня 1934 р. посол Великобританії у Москві лорд Чілстон стверджував, що в Україні, можливо, більше, ніж в інших частинах Союзу, відчувається вороже ставлення до режиму. Там діють автономісти й націоналісти, поширене релігійне світосприйняття, існує численна суспільна верства працьовитих селян. Ніхто не має підстав виявляти любов до "совєтської системи". В повідомленні від 18 травня 1934 р. він зазначав: "Україна далі викликає турботи й тривоги Москви. Ментальність українця не може ніяк погодитися з совєт-ською системою правління,... подає докази контрреволюційної діяльності, яка є далі джерелом тривоги для центральних властей".
Аналізуючи інформацію, що надходила з СРСР, експерти МЗС Англії підтверджували: "опозиційні елементи є більше наявні в Україні, ніж в інших місцях", а голова Північного Департаменту Лоренс Кольєр своє бачення сформулював так: "Головним чином тому, що Україна використовується як дійна корова Союзу, і економічне незадоволення є там найбільш поширене".
Хоч дипломатичні і розвідувальні джерела забезпечували уряд достатньою інформацією, щоб зрозуміти розмір страждань, яких зазнало населення радянської України в період голодомору 1932-1933 pp., він практично не заявив про свій протест. Коли, наприклад, сер Вальдон Семізерс і лорд Чарнвуд улітку 1934 р. порушили питання про голод в Україні у британському парламенті, відповідь Форін Офісу була стриманою. Л. Кольєр сказав: "Суть справи полягає в тому, що ми маємо певну інформацію про умови голоду на півдні Росії, подібну до тієї, що з'являється у пресі, і що ми не маємо зобов'язань не робити публічних заяв з цього приводу, але ми справді не хочемо робити ці заяви, тому що радянський уряд міг би образитися, і це негативно позначилося б на наших стосунках з ним. Тому ми не можемо дати це пояснення публічно".
Політичні діячі Великобританії, які виявляли інтерес до України і підтримували прагнення її народу до створення суверенної держави, 29 травня 1935 р. утворили "Англо-український комітет", який звернувся до англійської громадськості із заявою про важливість "українського питання". Голова Комітету Сесіль Малон чітко висловив ставлення до державницьких прагнень українців. На його думку, розвиток українського самостійницького руху доцільно розглядати з позиції британських інтересів, оскільки самостійна, дружня Україна сприяла б усуненню багатьох труднощів Англії на Сході.
Подібні аргументи, співзвучні ліберально-демократичним поглядам, що висловлювалися в британських політичних колах, висували також представники українських націоналістів. Однак їхні спроби встановити взаємовідносини з офіційним Лондоном зазнали поразки. Внаслідок цього український національний рух виявився обмеженим у виборі тих, хто міг би надати йому політичну підтримку.
Лише ревізіоністські держави, здавалося, могли б охоче сприяти подібним політичним і територіальним змінам, які б посилили ймовірну можливість справи української незалежності. Небажання погодитися із законністю ідеї української державності пояснюється такими упередженнями стосовно природи і намірів національного руху, як, наприклад: застосування націоналістами насильницьких дій проти польських державних установ і їх представників та переважання думки, згідно з якою український ірре-дентизм міг бути певним способом використаний Німеччиною.
Коли стало зрозумілим, що український націоналізм зможе бути потенційною політичною силою, англійські політики вирішили придивитися до нього уважніше. Саме напередодні Другої світової війни вони повідомили американських колег про цю можливість. Останні майже з нею погодилися. Канадські власті взяли під контроль українську меншість у Канаді, щоб запобігти будь-яким ускладненням у галузі національної безпеки, до яких могли б призвести політичні уподобання українських громад.
Англо-американські держави у той час турбувались про те, чи існує зв'язок між українським націоналістичним підпіллям у Європі й українською еміграцією у таких далеких країнах, як Куба, Канада, Аргентина, США та Еквадор.
Розуміючи, що серед української еміграції дуже поширені переконання стосовно створення незалежної Української держави, уряди англо-американських держав почали проводити політику, метою якої було встановлення контролю за відповідними українськими громадами. З наближенням початку європейської війни вони особливо дбали про отримання виявів зовнішньополітичних симпатій українців у своїх країнах, що могло призвести до посилення військового напруження. Однак ці заходи, спрямовані на забезпечення внутрішньої безпеки, часто мали згубні наслідки для українських громад.
Серед реваншистських держав на особливу увагу заслуговує "українська політика" Німеччини, що використовувала українську проблему як фактор у дипломатичній грі на арені світової політики, а не як фактор внутрішнього розкладу ворожих їй держав.
Становище розчленованої України набуло трагізму, коли територія стала предметом торгу між тоталітарними режимами (Німеччини, Угорщини, СРСР, Польщі й Румунії), а потім перетворилася в арену Другої світової війни.
71.Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни.З двох найбільших держав Антанти — Англія май­же ніколи не втягала Україну в свої політичні каль­куляції. Аналогічним було і відношення Франції. Для цих обох країн цілком задовільним був союз з Росією і політика панславізму останньої. Причиною такої не-уваги Англії і Франції до України була слабкість ук­раїнського руху. Коли ж цей український рух став більш інтенсивним і розголос про нього набрав міжна­родного характеру, то і Англія, і Франція вже були офіційними союзниками Росії.
Зовсім інакшим було відношення до України з боку т. зв. Центральних держав — Німеччини і Австро-Угорщини. Політика панславізмі/, яку сповідувала Росія, була для них тим тараном, що загрожував само­му існуванню цих держав — це з одного боку, а з друго­го — заважав їм реалізувати великодержавні цілі — захопити Балкани і Малу Азію. За таких обставин Німеччині і Австрії український рух був лише вигід­ним, як рух за своєю природою антиросійський.
Одна­че виставити програму української самостійності (і поразки Росії) так щиро, як це робив Карл XII, або так відверто, як це зробив щодо Польщі Наполеон, — ні Німеччина, ні Австрія не могли. На те були причи­ни. Тими причинами були в одному випадку — Поль­ща, в іншому — Англія.
У мемуарах графа Ігнатьєва читаємо: «Якщо Авст­ро-Угорщині вдасться коли-небудь прибрати до рук Сербію і Болгарію, наблизити поляків, природних со­юзників мадярів та чехів, — то Відень стане на чолі ворожої нам слов'яно-католицької Федерації. Роль Росії в Європі буде зведена нанівець і поважні небез­пеки повстануть на нашій західній границі. Польща буде відбудована і втягнена в австро-слов'янську фе­дерацію, стане вимагати автономії Литва, решта балтій­ських провінцій, а також Україна».
Дійсно, коли б Австрія була в змозі засвоїти ідеоло­гію австро-слов'янської федерації, то вона б враховува­ла українське питання в своїй зовнішній політиці. Що й показало ставлення австрійців до наших про­блем ще напередодні війни. Та Австрії не дали мож­ливості врахувати користь від співпраці з народами, які входили до її складу. Занадто багато прихильників Антанти виявилося серед держав Європи, Азії і Аме­рики. Та й слава недобра переслідувала ту ж Австрію вже років з двісті. Як і Росію, Австрійську імперію тогочасні європейські політики відносили до військо­во-кріпацької Східної Європи.
Другою перешкодою для реалізації австрійських за­думів була польська квестія. Що це означало? З кінця XIX ст. Австрія змушена була опертися в своїй внутрішній політиці на поляків. Останні ж, у повній відповідності зі своєю природою, відносилися негативно до всяких «українських фантазій». Полонофільська політика Відня, яка напередодні війни почала хитати­ся, з початком же війни, навпаки, посилилася.
У результаті хід війни приніс центральним держа­вам російську Польщу і мало не привів до втрати Ап-стрією Галичини. Це й змусило Австрію остаточно віддати перевагу полонофільській орієнтації і позба­вило українофільську течію всяких надій на краще.
Висловилося це в акті від 5 листопада 1916 р. про проголошення незалежної Польщі і, як сказано в до­кументі, «заповідана відрубність Галичини».
По-іншому дивилися на українську справу в Німеч­чині. Там хоча б у пресі справа ця оцінювалася до­сить відверто. Майбутня самостійна Українська дер­жава розглядалася як противага Росії і Польщі. Вона повинна була б відгороджувати Росію від Константи­нополя і Малої Азії. З іншого ж боку, Україна разом з Німеччиною стискала б, немов велетенькими леща­тами, небезпечну для Прусії Польщу. Це стало запо­вітною мрією німецької політики в Східній Європі.
Та це тривало недовго. Необхідність вибору між війною на західному або східному фронті привела до того, що виникла потреба зосередити германські воєнні сили в одному місці. Англофільська орієнтація гер­манської політики, особливо під впливом надій на се­паративний мир з Росією, перемогла, і в своїй промові в рейхстазі 15 квітня 1916 р. канцлер, говорячи про визволення з-під царського ярма всіх народів від Бал­тики до Волинських баюр, про Україну не згадав ні словом. Для безоглядної битви на двох фронтах сил у Німеччини не вистачало, тому цього ж 15 квітня українську справу в Німеччині було ліквідовано, як П* потім було в листопаді ліквідовано і в Австрії.
Можливість відновлення Української держави, так поширена в центральних державах (особливо в Німеч­чині) на початку війни, стала поволі зникати під впли­вом несприятливої воєнної ситуації, — з одного боку, та надій на тривалий мир з революційною Росією, — з другого боку.
Плани ворогуючих держав щодо українських земель напередодні Першої світової війни
Країна Території, на які претендувала
Німеччина* Придніпров'я, Донбас, Крим (згодом Україна загалом)
Австро-Угорщина Волинь, Поділля
Туреччина* Володіння, що були втрачені у війнах з Росією у XVIII—XIX ст. (Південь України, Крим)
Росія Західноукраїнські землі (Закарпаття, Східна Галичина, Буковина)
Румунія* Північна Буковина, Бессарабія
72.Мюнхенська угода 1938 р. і Карпато-Українська держава.Наступною жертвою гітлерівської Німеччини після Австрії мала стати Чехословаччина. Німецькі кордони з трьох боків оточували Чехословаччину. У квітні Гітлер підписав «Зелений план», який передбачав окупацію Судетської області, і почав концентрувати війська на чехословацьких кордонах. Гітлер призначив виконання «Зеленого плану» на 1 жовтня 1938 р. Уряди Франції та Англії закликали президента Е. Бенеша розпочати прямі переговори з Генляйном і поступитися йому заради миру.
Радянський Союз у цій ситуації запропонував провести міжнародну конференцію заінтересованих держав, а також нараду військових представників СРСР, Франції та Чехословаччини. Однак уряди Франції, Англії й ЧСР відхилили радянські пропозиції. Тим часом англійський уряд розробив «план Z», за яким Чемберлен на зустрічі з Гітлером мав дати йому згоду на загарбання Судетської області.
13 вересня 1938 р. Прага задовольнила вимоги судетських німців про автономію їхньої області. Але це вже не задовольняло Гітлера. Гітлер запросив Чемберлена до Ні-меччини.
Переговори в Німеччині пройшли у вересні 1938 р. в три етапи.
1.15 вересня в резиденції Гітлера в Берхтесгадені відбулася його зустріч із Чемберленом. Гітлер фактично у формі ультиматуму вимагав анексії Судетської області до Німеччини. Чемберлен не заперечував, тільки відповів, що йому треба проконсультуватися зі своїм урядом і Францією.
Президент ЧСР Бенеш, уже погодившися на відділення Судетської області, запитав уряди Франції, Англії та СРСР про їхні позиції. Париж і Лондон після консультації 18 вересня наступного дня надіслали Бенешу спільний ультиматум про відторгнення Судетської області як «унесок у справу збереження миру».
Радянський уряд відповів 20 вересня, що СРСР надасть Чехословаччині негайну й дійову допомогу, якщо Франція теж виконає свої зобов'язання (згідно з договорами про взаємну допомогу 1935 р.). Тільки в грудні 1949 р. керівник КПЧ К. Готвальд розповів, як у вересні 1938 р. Й. Сталін просив через нього передати Е. Бенешу, що Радянський Союз готовий надати конкретну воєнну допомогу Чехословаччині й без Франції, але за двох умов: якщо Чехословаччина попросить Москву про таку допомогу і якщо сама захищатиметься від німецької агресії.
Але Англія та Франція 21 вересня попередили Бенеша, що допомагати Чехословаччині не будуть, а якщо вона прийме допомогу СРСР, західні держави разом з Німеччиною розв'яжуть «хрестовий похід» проти СРСР і зітруть Чехословаччину з лиця Землі.
В той самий день Бенеш прийняв цей ультиматум.
2.22 вересня в Годесберзі на зустрічі з Гітлером Чемберлен повідомив, що домігся згоди на анексію Судетської області також від французького та чехословацького урядів. Але Гітлер вже вимагав негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки Судети, але й райони, де німці були в меншості, а також задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
Гітлер заявив, що не відмовиться від жодної зі своїх вимог, і запропонував скликати міжнародну конференцію 4-х держав (без СРСР і Чехословаччини). Гітлер запевняв, що «це — остання територіальна вимога, яку я висуваю в Європі».
3.29—30 вересня відбулася Мюнхенська конференція Гітлера, Муссоліні, Чемберлена й Даладьє з їхніми міністрами. Чехословацька делегація в зал засідань була не допущена. Сторони підписали основну угоду.
Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордо-ни ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
До яких же безпосередніх наслідків спричинилася Мюнхенська конференція?
1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон проходив тепер у долині в 40 км від Праги.
Польща загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. чоловік. Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь.
Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.
2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів.
3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союзників й загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років.
4. З вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне отримання агресорів.
5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став прологом до нової світової війни.
Карпатська Україна
Закарпатській Україні, цьому відносно маленькому краєві, судилося зіграти несподівано велику роль у міжнародних подіях напередодні Другої світової війни. 30 вересня 1938 року, після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину своєї західної території. Послабленням Чехословаччини скористалися словацькі лідери, які 6 жовтня проголосили автономію Словаччини.
Закарпаття пішло за словацьким прикладом. 8 жовтня на зборах українських лідерів одноголосно вирішили домагатися для Підкарпатської Русі автономного статусу. Чеське керівництво задовольнило їхню вимогу– 11 жовтня 1938 р. було офіційно надано автономію. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі у складі 4-х міністрів і 2-х державних секретарів. Його прем'єром став русофіл Андрій Бродій, який займав відкриту античеську позицію і виношував план приєднання Закарпаття до Угорщини. Наприкінці жовтня його заарештували, а новим прем'єр-міністром призначили українофіла Августина Волошина. У результаті цих змін в уряді та в політичному житті автономного краю взяли гору українські сили. Але наступні події розвивались не на користь українців. 2 листопада німецько-італійський арбітраж у Відні присудив Угорщині не лише південну частину Словаччини, де проживали мадяри, а й велику частину Підкарпатської Русі (Закарпаття), включаючи найбільші міста Ужгород, Мукачеве, Берегове, до Угорщини відійшло 1856 км2 з 180 тисячами населення. Уряд Волошина евакуювався до нової столиці – Хуста. Незважаючи на зовнішній політичний тиск, уряд автономної Карпатської України активно проводив розбудову державних структур та забезпечення нормальної життєдіяльності краю:
1. Було українізовано освіту і пресу.
2. Розширено мережу кооперативів.
3. Налагоджено комунікації і зв'язок.
4. Організовано роздачу продовольства.
5. Створено власні збройні сили – Українську національну самооборону, згодом реорганізовану в Карпатську Січ (приблизно 12 тисяч).
6. Перемога коаліції українських партій – Українського національного об'єднання (УНО) на виборах до автономного сейму 12 лютого 1939 року (86% голосів, і це в краї, де в 1924 році лише 12% населення вважали себе українцями) тощо.
15 березня на засіданні сейму Карпатської України було прийнято історичної ваги документи (закони), в яких вказувалось:
· Карпатська Україна є незалежна держава;
· Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним сеймом;
· державною мовою Карпатської України є українська мова;
· барви державного прапора синя і жовта.
Схвалено герб і гімн; прийнята Конституція; президентом обрано А. Волошина.
Події у Закарпатті викликали занепокоєння у всіх сусідніх державах, а найбільше – у Польщі та Угорщині. Трагізм зовнішньополітичної ситуації полягав у тому, що Карпатська Україна опинилася у повній міжнародній ізоляції, і єдиним “гарантом” її існування була фашистська Німеччина. Гітлер, зберігши Карпатську Україну, залишав у своєму активі серйозні засоби тиску на Угорщину, Польщу та СРСР, використовуючи у власних геополітичних інтересах ''українську карту''.
Можливість перетворення Карпатської України у зародок самостійної Української держави створювала додаткову напруженість у відносинах між Москвою і Берліном. Радянське керівництво у Москві злякав сам державотворчий приклад українського населення на одній із частин пошматованої України. Сталін з роздратуванням зупинився на проблемі Карпатської України у своїй звітній доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року: “…в Німеччині є божевільні, котрі мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну (авт.: приблизно 30 млн. чол.), до кузьки, тобто до так званої Карпатської України (авт.: приблизно 700 тис. чол.)''. Німецьке керівництво сприйняло виступ Сталіна як відмову Радянського Союзу від претензій на цю частину української землі : це послужило поштовхом до німецько-радянського зближення, що завершилося укладанням пакту Молотова-Ріббентропа.
Тим часом події навколо Карпатської України розвивалися драматично. 14 березня 1939р. угорське військо вчинило військовий напад на Карпатську Україну (отримавши на це дозвіл від Німеччини), а вже 16 березня був захоплений Хуст. Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом п’яти днів чинила опір регулярній армії. Майже половина січовиків загинула. Але навіть після поразки, ще до середини квітня, у Карпатах точилась партизанська війна.
Таким чином, Карпатська Україна була першою, яка вчинила збройний опір угорсько-фашистській агресії, відкинувши домагання нацистської Німеччини капітулювати. Вона стала однією з перших жертв агресорів у переддень Другої світової війни. Вона допомогла закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.
73.Вплив радянсько-німецьких угод 1939 р. на долю українців.Наступною після Закарпаття частиною українських земель, котрі розігрували, як карти, в своїх інтересах великі держави, стала Західна Україна. 23 серпня 1939 року несподівано для всіх було підписано радянсько-німецький договір про ненапад, т. зв. пакт Молотова-Ріббентропа, який Гітлер назвав ''шлюбом за розрахунком”. У таємному додатковому протоколі до пакту про ненапад зафіксовані стратегічні агресивні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. У ньому були пункти, які безпосередньо стосувалися українських земель. Так, у пункті 2 зазначалося, що ''на випадок територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини на СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла, Сан''. В пункті 3 було записано: ''Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях”.
Таким чином, як випливає з тексту таємного протоколу, Німеччина та СРСР поділили територію Східної Європи на свої сфери впливу за спиною урядів і народів інших держав.
Оскільки Гітлер розв'язав проблему війни на два фронти і отримав гарантії на Сході, він зміг розпочати Другу світову війну в сприятливих для себе умовах. Як відомо, 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина, здійснивши напад на Польщу, розпочала Другу світову війну. Трохи більше ніж за 2 тижні – 17 вересня, реалізовуючи таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, Червона армія перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусії. Але радянські урядові заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога ''єдинокровним братам-українцям'' і ''братам-білорусам'', що проживали в Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Насправді ж Москві хотілося покращення своєї геополітичної ситуації – перенесення своїх кордонів у зв'язку з загрозою нової війни. Очевидно, не останню роль зіграло прагнення ліквідувати націоналістичний ''П'ємонт'' у Галичині.
28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір ''Про дружбу і кордони'', який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по так званій ''лінії Керзона'', визначеній країнами Антанти в 1919 році. Щоправда, етнічний принцип не був здійснений повністю. На німецькому боці залишились давні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Радянське керівництво поспіхом оформляло новий політичний і територіальний статус Західної України. Щоб надати легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української РСР, 22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори проводились під контролем радянських військ і партійної влади. Всі без винятку кандитати належали до блоку партійних і безпартійних. 27 жовтня 1939 року Нородні Збори у Львові проголосили встановлення радянської влади. А через два дні (29 жовтня) вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі до складу УРСР, тим самим завершити возз’єднання західних українців у складі єдиної держави.
У відповідності з законом Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року Західна Україна стала складовою частиною Радянської України. Було утворено 6 нових областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську. Їх сукупна територія складала 86 тис. км2, населення – 8 млн. чол., в тому числі українців – 7,5 млн. чол.
Наступним кроком у реалізації статей німецько-радянського договору, що стосувалися українських земель, було вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. 28 червня 1940 року Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її віддати ці землі, заселені українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 року вони увійшли до складу Української РСР.
Радянізація західноукраїнських земель.
В цілому зміни, що відбувалися в Західній Україні, мали суперечливий характер.
З одного боку:
1. Здійснювалась експропріація маєтків польських землевласників.
2. Проведено земельну реформу (конфісковано землеволодіння поміщиків, монастирів і державних чиновників). Земля передавалась селянським комітетам, яким належало поділити її серед безземельних і малоземельних селян; до кінця 1939 року було конфісковано 2753 млн. га – майже третину всіх сільськогосподарських угідь, але близько половини цієї площі роздали селянам, решта мала послужити основою для створення колгоспів і радгоспів тощо.
3. Націоналізовано промисловість, торгівлю і банки. Введено 8-годинний робочий день. Зменшено безробіття.
4. Українізовано державні установи і судочинство. Значно розширено мережу українських шкіл (якщо в 1939 році таких шкіл було лише 139, то в 1940 році – 6000). Для підготовки вчителів відкривалися педагогічні технікуми, вчительські інститути; у Львівському університеті навчання велося українською мовою. Ліквідовувалась неписьменність серед дорослого населення.
5. Поліпшувалось медичне обслуговування, особливо на селі (відкривалися нові лікарні, амбулаторії, медпункти, пологові будинки тощо). Зі східних областей України сюди приїхало чимало медичних працівників.
6. Розширювалась мережа культосвітніх закладів тощо.
Але, на жаль, ці позитивні зміни затьмарились репресивним свавіллям, командно-адміністративними, тоталітарними методами, які ламали віками сформований уклад життя. Зокрема:
1. Відбулась руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією:
а) перестали функціонувати всі українські партії;
б) закрито “Просвіту”;
в) ліквідоване Наукове Товариство ім. Т. Шевченка тощо.
2. Насильно націоналізовано навіть дрібні підприємства; знищено розгалужену мережу кооперативів та споживчих товариств. Окрім конфіскації поміщицької землі, проведено ''розкуркулення'' заможних селян.
3. Призначено на керівні посади “перевірених жителів” Східної України або Росії, здебільшого росіян, які слабо орієнтувалися в місцевих умовах і мали недостатню фахову підготовку.
4. Проводились тотальні репресії проти національно свідомих представників західноукраїнського суспільства.
5. Здійснено масові депортації населення (на 13 лютого 1940 року із Західної України було вивезено 17206 сімей, або 89062 особи). А всього із Західної України і Західної Білорусії за 1939–40 роки було депортовано 1.173.170 осіб, або 312800 сімей. Це майже 10% населення краю. За даними митрополита А. Шептицького, з однієї лише Східної Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців (більшість депортованих були українцями).
6. Великим злочином стали репресії проти церкви – були закриті духовна академія, семінарія, релігійні школи, монастирі, припинилося видання релігійної літератури тощо.
Отже, даючи оцінку приєднанню Західної України до складу Української РСР, доцільно сказати, що, незважаючи на злочини тоталітарного режиму, які, звичайно, нічим не можна виправдати, сам факт об'єднання після майже 600-літнього роз'єднання українських земель заслуговує позитивної оцінки. Цього український народ чекав багато століть, але методи і мета з якою здійснювали цей акт більшовики були недемократичними, злочинними і антинародними.
74. Входження Північної Буковини й Бессарабії до складу СРСР – важливий крок на шляху реалізації ідеї українського соборництва.  І тут сталася історичної ваги подія, яку можна коментувати по-різному, але її значущості для утворення  соборної України применшити не вдасться нікому. Йдеться про об'єднання українських земель у єдиній державі.        Для розуміння ситуації слід повернутися до 23 серпня 1939 року, коли Молотов і Ріббентроп підписали в Москві пакт про ненапад на 10 років і таємний протокол. По суті це була угода про поділ Європи у східній її частині та про мовчазну згоду радянських лідерів на війну Німеччини з Польщею. Тоді навряд чи хто думав, що війна цим політичним актом — нападом на Польщу — перетвориться на світову.        А втім вона, ця світова війна, розпочалася. Становище Радянського Союзу в цей час було дуже хистке. Не було ніяких гарантій, що Німеччина, попри пакт про ненапад, віроломно не порушить його й не нападе на СРСР. Такі думки, виявляється, у гітлерівського керівництва були. їх підтвердив у листі німецький посол в СРСР Шуленбург", який напередодні нападу на СРСР писав: «Не виключено, що Німеччина тоді (після початку війни) запропонує західним державам сепаратний мир на умовах надання їй можливості просування на схід». 
Тому СРСР вжив заходів щодо захисту своїх кордонів, одночасно використавши карт-бланш, одержаний від Німеччини на зайняття прибалтійських територій і західних земель України й Білорусі 17 вересня 1939 року польському послові в Москві була вручена нота, в якій пояснювалися мотиви, за якими СРСР визнавав за собою право взяти під свій захист населення Західної України й Західної Білорусі. Провідним серед цих мотивів називався насамперед розпад польської держави. Майже не зустрічаючи опору, червоні війська 17 вересня ввійшли в Рівне, Дубно, Тернопіль, Коломию, 18 й 19 — в Сарни, Луцьк, Станіслав, а 20 — у Львів. 
Потрібно було такий стрімкий марш оформити законним шляхом, а тому вдалися до волевияву народу. 28-29 жовтня 1939 року Народні Збори у Львові вирішили просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до Радянського Союзу, включивши її до складу УРСР. Це клопотання було задоволене. 
Захід зустрів звістку про приєднання Західної України до материнської землі вороже. Проти цієї акції виступали офіційні представники урядових кіл, підприємці, фінансисти. Несамовитий галас був піднятий у засобах масової інформації. Великобританія, Франція, США. навіть Ватикан — усі виступали проти цієї в дійсності справедливої акції, коли після довгих віків нарізного існування народ нарешті об'єднався в єдиній державі. Але таке об'єднання не було санкціоноване Заходом — і він розпочав широку кампанію цькування. Однак справа вже була зроблена.        Хоча радянсько-фінська війна і не входить до теми нашої розповіді, необхідно згадати про те, що через неї Радянський Союз у грудні 1939 року виключили з Ліги націй. Проте ніщо вже не могло зупинити Сталіна, який також вирішив скористатися ситуацією, щоб повернути колись втрачене. 
На порядку денному постала Бессарабія, віроломно загарбана Румунією в 1918 році. Радянський уряд уже мав досвід проведення широких акцій такого рівня. 26 червня 1940 року в ноті до румунського уряду він висунув вимогу: вирішити питання про повернення СРСР Бессарабії й Північної Буковини. Румунія відповіла, але якось двозначно. Тоді прямо запитали посла Румунії в Радянському Союзі. Той на пряме запитання дав ствердну відповідь і прийняв усі умови, запропоновані Радянським Союзом.        Сценарій приєднання Західної України багато в чому повторився й тепер. Червоні війська перейшли кордон Румунії й 1 липня 1940 року вийшли на новий кордон СРСР. Внаслідок цього частина Бессарабії приєдналася до Молдови, яка з 1924 року входила до складу УРСР на правах автономії. Фіксуючи цю подію, Верховна Рада СРСР затвердила закон про створення Молдавської РСР і приєднання північної частини Буковини й кількох повітів Бессарабії до України. Нові області — Чернівецька й Ізмаїльська (до 1954 р.) з'явилися на карті УРСР. 
Уточнено:
26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському уряду ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину, населення якої пов`язане з Україною спільністю історичної долі та мови і національного складу, а 28 червня ультимативно запропонував Руунії звільнити Бессарабію і Північну Буковину. І вже 29 червня уряд Румунії почав виводити свої війська з цих земель, і 28-30 червня Червона армія зайняла усю Бессарабію і Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі і селянські комітети, створювані у населених пунктах, бойові дружини, загони і штаби. Були проведені вибори до місцевих органів влади – повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. А у липні 1940 р. до Москви виїхала делегація “від трудящих” Північної Буковини просити воз`єднати їх край з УРСР.
2 серпня 1940 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР”, а решта території Бессарабії відійшла до складу ноовутвореної Молдавської РСР. Відтак, 7 серпня були створені Чернівецька і Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей – райони;притому, 2 райони (Бричанський і Липканський), населені, головно, молдаванами, відійшли до складу МРСР.
15 серпня Президія ВР СРСР видала укази про націоналізацію землі, а також банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв`язку Північної Буковини.       
Подальші події показали, що крок на приєднання Бессарабії до України був дуже своєчасним. За кілька місяців, у жовтні 1940 року, до Румунії були введені німецькі війська. Фашистські керівники пообіцяли Румунії за допомогу в боротьбі з Радянським Союзом повернути Бессарабію й Північну Буковину. Вони обіцяли й більше. Антонеску пізніше згадував, що Гітлер дозволяв Румунії на випадок війни окупувати українську територію аж до Дніпра. 
І на приєднання Бессарабії Захід відгукнувся зливою протестів і пророцтв. Але чи то вже звикли до нових реалій і способів поділу донедавна суверенних територій, чи тому, що Бессарабія колись дійсно стала об'єктом румунської агресії з порушенням елементарних норм міжнародного права, але такої кампанії, як під час приєднання Західної України, на цей раз не було. І тон усіх документів був далеко спокійнішим, ніж рік тому. 
До дипломатичної боротьби довкола приєднання західноукраїнських земель під час війни ми ще повернемося, а тепер хочеться завершити сюжет возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, хоча при цьому й порушується хронологія. Йдеться про Закарпаття — останню українську землю, яку окупувала спочатку Чехословаччина, а після Мюнхена — Угорщина (про це вже йшлося). Ще в ході війни почалася робота щодо повернення Закарпаття Україні. У листопаді 1944 року в Мукачеві відбувся І з'їзд Народних Комітетів Закарпаття, який одноголосно вирішив питання про вихід Закарпатської України зі складу Чехо-Словаччини й возз'єднання з Україною. 
       Так завершився історичний процес збирання всіх українських земель у межах однієї держави. Це чи не вперше після епохи Київської Русі етнічні українські землі нарешті об'єдналися. Значення цієї події важко переоцінити. Актом об'єднання відкрилася перспектива самостійного державного творення. Проте до цього треба було пройти через горнило страшних випробувань, серед них і через криваву війну.
Перетворення носили суперечливий і двоякий характер.
З одного бобку проводився ряд заходів, які отримали позитивну оцінку українського населення. Це, перш за все, заходи по ліквідації безробіття і підвищення життєвого рівня населення (експропріація будинків польських власників та лихварів і заселення їх міською біднотою, розподіл між бідними селянами землі, реманенту і худоби поміщиків та осадників, налагодження роботи промислових підприємств і т. ін.). Майже 500 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Було створено 182 машинно-тракторні станції для обробітку селянської землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надали прикріплені до кожної області Західної України східні области УРСР у порядку шефської допомоги. Активно проводились українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності, запровадженню безкоштовного медичного обслуговування тощо.
Але, з другого боку, радянська влада принесла на західноукраїнські землі жорстокий репресивний режим. Були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т. ч. „Просвіта”, „Рідна школа”, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Заарештовувались власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. Впродовж 1939–1940 рр. чисельність репресованих склала близько 10 % населення Західної України; розпочалася примусова колективізація селян та антицерковні акції. „Радянізація” західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу „казармового” соціалізму, що робилося без урахування специфіки та реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства.
Переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала акт приєднання і возз‘єднання з УРСР. Але внаслідок репресій тоталітарного режиму багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної Армії в Західну Україну і встановлення радянської влади, надалі почали переглядати свої погляди. У частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
Отже, наприкінці 30-х – на початку 40-х років відбувся реальний акт Злуки – було об’єднано майже всі українські землі у складі УРСР, що мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави, хоч ціна, яку довелося заплатити за це об’єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє – у створенні незалежної української держави.
75. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.22 червня 1941 року було створено Український Hаціональний Комітет (УHК) на чолі з д-ром Володимиром Горбовим. Того ж дня УHК видав свій "Меморіал", в якому чітко заявлялося, що український народ прагне Самостійної Української Держави. Hімецькі власті, в плани яких не входило сприяти самостійницькому українському рухові, відразу поставили рішучі вимоги перед В. Горбовим і С. Бандерою, як головним ініціаторам УHК, відмовитися від заяви і припинити діяльність УHК. Але, зрозуміло, отримали негативну відповідь. Ту впертість націоналістів не можна було зламати нічим. Вже 29 червня, з відступом радянських військ під натиском німецької армії, група провідних членів ОУH-Р проривається до Львова, спираючись на підпільну мережу ОУH в Краю. Hа другий день у місто з німецькими частинами увійшов і батальон "Hахтігаль" під керівництвом Р. Шухевича. Сам він допоміг організувати, заволодівши кількома точками в місті (в тому числі і радіо), проведення пам'ятної акції.
30 червня 1941 р. у будинку львівської "Просвіти" о 8 год. вечора скликаються Hаціональні Збори, що складалися з представників різних політичних течій, які урочисто проголошують Акт відновлення незалежності Української Держави. Тут же було сформовано Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. Цей уряд склали представники різних українських партій. Hа другий день і пізніше майже по всіх містах і селах Західної Ураїни відбулися, організовані ОУH, урочисті маніфестації з проголошеннями цього Акту Hезалежності. Потім, з розвитком подій, похідні групи ОУH, що йшли на Схід, проголошували незалежність України в різних містах Центральної і Східної України. Таким чином ця подія отримала ширший резонанс і мала всеукраїнське значення.
1 липня 1941 року митрополит Греко-Католицької церкви Андрей Шептицький у своєму Пастирському листі привітав український народ з відновленням його незалежної держави, поблагословив новий український уряд. 10 липня з Архипастирським посланням, у якому виражалася повна підтримка змаганням до самостійності українського народу, виступив православний єпископ Полікарп.
Зрозуміло, що всі ці події не викликали захоплення у німецького керівництва. Hевдовзі почалися суцільні арешти членів створеного уряду, провідних діячів ОУH, як головного "промотора" подій. Удар по членству ОУH був дуже сильний. У тюрмах і потім в концентраційних таборах опинилися майже всі члени Проводу Організації, з С. Бандерою і Я. Стецьком в тому числі. Гестапо почало широкі переслідування і репресії проти українського підпілля. В ув'язненні С. Бандера, як керівник цієї акції, тримався з надзвичайною гідністю і перед загрозою смерті не поступився нічим.
Значення Акту про відновлення Української Держави важко переоцінити. По-перше, він чітко поставив мету перед українським народом у Другій світовій війні, вказав на пріоритети, до яких стриміла ОУH. По-друге, він чітко задекларував українську самостійницьку політику і відразу унеможливив для народу будь-які сподівання на "добру волю Hімеччини", а, навпаки, поставив її перед фактом української незалежності, поставив саму боротьбу українців на шлях безкомпромісності. Перед всім світом було заявлено, що український народ не мириться з жодною імперською окупацією, ні з комуністично-московською, а ні з німецькою, що він буде продовжувати боротьбу до кінця.
ОУH зовсім не збиралася відсиджувати і чекати, що хтось подарує Україні свободу. Ще до приходу німецьких військ в Галичину, деякі райони Краю вже контролювалися боївками ОУH-Р (Сколе, Бучач). Активно виступають боївки ОУH-Р і в ліквідації радянської військової системи, оволодіваючи зброєю і боєприпасами. Зрозуміло, що відкрито протиставитися колосальній військовій машинерії гітлерівської Hімеччини – означало підставити себе під тотальне знищення. Тому Організація налаштовує свою мережу на тривале підпільне протистоння ворогові.
У вересні 1941 р. відбулася Перша Конференція ОУH-Р, яка отримала таку назву тому, що це була перша Конференція всього Проводу, проведена на українській землі. Вона намітила три головні напрямки діяльності ОУH:
1) пропагандивно-роз'яснювальна робота серед населення із закликом до активної боротьби з німецькою окупацією і з викриттям німецьких планів поневолення України, а також ідейна боротьба з більшовицькою ідеологією та пропагандою, яка готувала грунт для свого повернення на українські землі;
2) важливим завданням намічалося збирати і магазинувати зброю для майбутньої боротьби;
3) готувати нові військові кадри і прагнути охопити своїми впливами щораз більші території. Також було створено Крайовий військовий штаб під командуванням Д. Грицая, майбутнього генерала УПА, начальника Штабу УПА. Hамічалося організувати дві командирські школи, військові курси. ОУH готувалася до війни.
Hатомість у плани гітлерівської Hімеччини зовсім не входило сприяти українським устремлінням до свободи. Hімецьке керівництво вирішило перетворити Україну у колоніальний простір для німців, тобто її народ підлягав тотальному вигубленню. Україну розділили на три частини: Галичину приєднали до т.зв. Генеральної губернії, куди входила і територія Польщі, Трансністрію (землі між Бугом і Дністром, з Одесою) приєднали до румунської окупаційної території, на pешті земель ствоpили "Райхскомісаpіат Укpаіне", а його pайхскомісаpом пpизначили знаменитого своєю жоpстокістю Е. Коха, який повинен був тут навести "належний" поpядок. Почалися масові pозстpіли, вивози тисяч людей на pоботи до Hімеччини, суцільне нищення