ZRAZOK_Diplom

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І.І.МЕЧНИКОВА
ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА ЖУРНАЛІСТИКИ
Напрям підготовки 0303 Журналістика та інформація
Спеціальність 7.030201 «Журналістика»
Освітньо-кваліфікаційний рівень «спеціаліст»

Дипломна робота

РЕПРЕСІЇ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ 40-50 РР. ХХ СТ. (У ВИСВІТЛЕНІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ)

Студента VІ курсу
заочної форми навчання
Павленко Євгена

Науковий керівник
к.і.н., викладач
Сидун І.В.

Рецензент
канд. філол. наук, доцент
Коваленко А.Ф.


Рекомендовано до захисту:
Захищено на засіданні ДЕК №___

Протокол засідання кафедри
№_____ від «___» _________р.
протокол №____ від «___» ______р.
Оцінка_________________
(за 4-х бальною шкалою)

Завідуючий кафедрою
_________ ________________
(підпис) (прізвище, ініціали)
Голова ДЕК _____ _____________
(підпис) (прізвище, ініціали)



Одеса 2013
ЗМІСТ
ВСТУП......................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ В ЗМІ........................................................................................................6
1.1. Розвиток української публіцистики в ЗМІ від проголошення незалежності і до сьогодні.................................................................6
1.2. Тенденції розвитку аналітично-публіцистичних та інформаційно-публіцистичних жанрів у сучасній українській пресі...................13
1.3. Особливості художньо-публіцистичних жанрів у сучасних українських ЗМІ................................................................................19
РОЗДІЛ 2. РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ 40-50-Х РР. ХХ СТ. ЯК СИСТЕМНА СКЛАДОВА ТОТАЛІТАРНОГО СУСПІЛЬТВА .........................29
2.3. Особливості репресій в радянській Україні 40-50-х рр. ХХ ст.....29
2.2. Антирадянський опозиційний рух в Україні 1940-50-х рр............31
2.3. Поширення інформації про реабілітацію жертв політичних репресій в УРСР в інформаційному просторі незалежної України...............................................................................................34
РОЗДІЛ 3. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПУБЛІЦИСТИКА ПРО РЕПРЕСІЇ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ 40-50 РР. ХХ СТ. (за матеріалами видань «Історична Правда» та «Український тиждень»)..........................42
РОЗДІЛ 4. ВЛАСНИЙ ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ДОРОБОК.51
ВИСНОВКИ...54
БІБЛІОГРАФІЯ......56
ВСТУП

Збереження історичної пам’яті стало складовою консолідації нації та розвитку Української державності, історичної свідомості та культури українського народу, необхідною умовою побудови демократичного суспільства та побудови правової держави. Політика сталінського режиму, спрямована на ліквідацію української ідентичності та створення нової спільноти «радянський народ», призвів до численних жертв радянського тоталітарного режиму. Незалежність України, утверджена після розпаду радянської імперії на початку 1990-х рр., спричинила трансформацію свідомості у населення країни, політичної та інтелектуальної еліти. Базовим елементом цього процесу стала ліквідація ідеологічних обмежень в історичних дослідженнях та публікаціях українських видань.
Останнім часом складна і суперечлива історія радянської державності досліджується переважно в аспекті критики «тоталітарного минулого» і український читач вже звик до валу викривальних публікацій, які буквально заполонили сторінки наукових і публіцистичних видань. В цьому потоці літератури різної спрямованості і жанрів, та, нажаль, часом і досить різної наукової вартості, необхідно не загубити дійсно ґрунтовні і цікаві дослідження, які мають справжню теоретичну і практичну цінність, розкривають нові горизонти наукових пошуків, що і становить актуальність нашого дослідження.
Публіцистика не стоїть осторонь історичної проблематики. І серед ЗМІ є достатньо видань, що зосереджують свою увагу саме на ній. Якщо говорити про пильність засобів масової інформації до подій історичного життя, то слід відмітити, що на сторінках українських видань достатньо історичних публікацій аби невідомі та замовчувані сторінки історії стали відомими українцям та позначились на їхньому усвідомленні поступу свого народу в ХХ столітті.
Об’єктом дослідження стали українські видання «Історична Правда» та «Український тиждень» за останні роки.
Предметом – публіцистичні матеріали про події, пов’язані з репресіями радянської влади в Україні 40-50-х років ХХ століття, опубліковані на сторінках зазначених видань.
Метою нашого дослідження є презентувати новітні підходи до публіцистичних жанрів у вітчизняному журналістикознавстві, за допомогою моніторингу публіцистичних матеріалів щодо репресій радянської влади в Україні 1940-50-х рр. на сторінках сучасних українських видань.
У відповідності до поставленої мети були визначені наступні завдання :
– визначити тенденції розвитку публіцистичних жанрів у сучасній пресовій журналістиці України, новації, що виробляються повсякденною журналістською практикою;
– проаналізувати проблемно-тематичні лінії та жанрово-стильові особливості публіцистичних матеріалів на сторінках досліджуваних видань;
– проаналізувати публікації, у яких висвітлюються репресії радянської влади середини ХХ ст. та зробити висновки щодо їх висвітлення;
– визначити роль радянської влади у політичних репресіях відповідно до публікацій досліджуваних видань;
– з’ясувати значення публіцистичної впливовості в матеріалах досліджуваних видань на суспільну думку українського народу.
Для повного та ґрунтовного аналізу публіцистичних матеріалів нами була використана певна наукова та довідкова література. Сучасні проблеми функціонування та розвитку аналітично-публіцистичних, інформаційно-публіцистичних та художньо-публіцистичних жанрів, їх місце та роль в загальній системі жанрів вивчають В. Д. Пельт, М. Ким, А. Колесниченко, А. А. Тертичный, Л. Е. Кройчик тощо. У їхніх працях детально описані класифікація та методика написання публіцистичних жанрів, їх розвиток у світовому журналістикознавстві.
Ключові віхи історії репресій радянської влади, історіографічні та методологічні аспекти вивчення проблем тоталітаризму в цілому знайшли своє наукове вивчення в працях Білоконь С. Масовий терор як засіб державного управління СРСР; Реабилитация. Политические процессы 30-50-х годов; Політичні репресії в Україні. 1917-1980; Агабеков Г. Секретний террор та інші.
Робота складається зі вступу, основної частини, що містить 4 розділи, висновків та бібліографії. Останній розділ є власним публіцистичним доробком автора в контексті опрацьованої ним теми.
РОЗДІЛ 1. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ В ЗМІ

1.1. Розвиток української публіцистики в ЗМІ від проголошення незалежності і до сьогодні

Після багатьох років панування тоталітарної комуністичної системи, її успішного придушення та знищення будь-яких, навіть несміливих, проявів свободи слова, віросповідання чи будь-якої нестандартності в манерах, зовнішності, баченні навколишнього світу, в незалежній громадській позиції чи несприйнятті тотальної дезінформації та неправди в останній імперії – Радянському Союзі – горбачовська перебудова відкрила інформаційні шлюзи, крізь які несамовито ринула спочатку сором'язлива, невпевнена напівправда, а пізніше – вся історична, політична правда, яка збентежила душі, здавалося, байдужого до свого минулого і майбутнього, всім задоволеного «радянського народу». Ця правда стала живильним середовищем для пробудження з важкого летаргійного сну національної свідомості, національного духу, породила бажання народу бути вільним в самостійній і незалежній Україні.
"Значення преси (в широкому розумінні – як засобів масової інформації загалом) у суспільному житті настільки важливе і провідне, що по ній можна визначити характер суспільного ладу. Недарма стало загальновизнаним твердження: хто володіє інформацією, той володіє світом, що доведено світовою практикою" [30, с. 46], – з таким визначенням В. О. Карпенка, професора Інституту журналістики Київського національного університету, а в часи "перестройки" та на зорі української незалежності головного редактора знаної не лише в Україні, а й далеко за межами нашої держави київської "Вечірки" важко не погодитися.
Дослідивши проблеми розвитку української публіцистики в ЗМІ видно, що попри те, що окремі дослідження даної теми проводилися на досить високому рівні, загалом ступінь наукового опрацювання залишається низьким, адже сучасній публіцистиці більшість теоретиків приділяють недостатньо уваги. Більш досліджено і систематизовано публіцистику радянських часів, деякі наукові праці глибоко торкнулися окремо літературознавства 90-х рр., початку незалежності. Також актуальним є переведення тенденцій газетної публіцистики початку незалежності на сьогодення для розуміння сутності минулих подій.
Про тенденції розвитку публіцистики сучасності наукових матеріалів надзвичайно мало, адже самій незалежній країні всього 22 роки.
Розглядаючи передумови виникнення української журналістики, необхідно наголосити, що її формування відбувалося під впливом двох чинників: "...загальних передумов виникнення журналістики, спільних для європейського культурного простору, і українських національних традицій збирання, обробки й поширення інформації та пристрасної публіцистичної творчості.
Оскільки журналістика в Україні зароджувалася неукраїнською мовою, то на її початковий етап розвитку справили вплив і пресові традиції інших європейських народів, що на той момент випередили нашу батьківщину з огляду на історичні умови в культурному розвитку" [37, с. 123].
Система засобів масової інформації розвивається паралельно з розвитком суспільства, є взаємозалежною і має значний вплив на суспільно-політичні процеси, адже система мас-медіа не може існувати ізольовано.
Структура преси в радянській Україні відповідала структурі влади. Преса виступала органами комітетів партії, рад народних депутатів та їхніх виконавчих органів. "У 1970 р. в республіці виходили 1068 газет з разовим тиражем майже 20 млн. екземплярів, в тому числі 14 республіканських, 60 обласних, 77 міських та об'єднаних, 430 районних, 474 низових. Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів" [25, с. 68]. Проявом гласності, результатом перебудови наприкінці 80-х рр. стала альтернативна преса – примітивні, низької поліграфічної якості газети, які випускали, часто друкуючи за межами України, неформальні громадські організації та партії демократичного спрямування. Незважаючи на зазначені недоліки, поява незалежної преси мала надзвичайно велике значення, і суспільство, ковтнувши свободи слова, усвідомило, що повернення до одностайності, однопартійності й однодумності вже не може бути. Події серпня 1991 р. – яскравий приклад: найбільше несприйняття народу викликали укази путчистів про заборону незалежних видань та трансляцію телерадіопередач. "Українська преса неоднозначно сприйняла події 19 серпня 1991 р.: компартійні видання підтримали ГКЧП, друкували на сторінках своїх газет усі постанови, матеріали комітету, брехливо стверджували про повну підтримку народом надзвичайних заходів по врятуванню Союзу" [30, с. 184]. Такими виданнями в Україні були "Правда Украины", "Радянська Україна", "Робітнича газета" – друковані органи Центрального Комітету партії. Деякі видання не друкували ні негативних, ні позитивних матеріалів про ГКЧП, вичікуючи або даючи нейтральні оцінки діям путчистів, намагаючись перечекати небезпечний період, тому або мовчали, або подавали заяви партій чи громадських організацій ("Сільські вісті", обласні видання). Та, на щастя, були сміливі й чесні видання, які відразу стали на захист свободи українського народу – "Молодь України", "Комсомольское знамя", "Літературна Україна", "За вільну Україну", "Молода Галичина", "Вечірній Київ" та ін. Журналісти цих видань мужньо виступали проти путчистів, публікували карикатури на них, вміщували фотографії, на яких були зображені московські барикади, подавали хроніку подій в Україні, матеріали, за змістом яких читачі відразу змогли визначити – це звичайний переворот, здійснений недолуго і невчасно, тому він не може завадити розвитку країни в бік демократії. Як зазначає В. Базів, преса, "будучи злегка звільненою, негайно набувала не тільки демократичного, а й національно-визвольного характеру" [19, с. 43].
Після проголошення незалежності вся партійна преса вмить позбулася свого господаря. Така ситуація певною мірою спантеличила редакторів, але тривала недовго – через деякий час вони почали шукати нових власників. Одні ("Сільські вісті", "Робітнича газета") стали друкованими органами Кабінету Міністрів, обласні та районні опинилися під впливом відповідно обласної та районної рад. Деякі видання висловлювали думки та висвітлювали позиції різних комерційних структур ("Правда Украины").
У січні 1992 р. було оголошено про створення Національного страйкового комітету журналістів, який закликав усіх працівників засобів масової інформації до пікетування Верховної Ради 28 січня, у день відкриття чергової сесії. Тодішній прем'єр-міністр В. Фокін, прагнучи хоч якось виправити ситуацію, зустрівся з членами Національного страйкового комітету журналістів Людмилою Мех, Юрієм Шкарлатом та головою Спілки журналістів Євгеном Вербилом і пообіцяв виконати вимоги журналістів. Пізніше було вирішено створити фонд "Незалежна преса України", цю ідею підтримав уряд. Та, на жаль, проіснувати фонду вдалося недовго: почалися напади на його засновників, у провладних газетах з'являлися статті явно неправдивого та замовного змісту. Державне фінансування незалежної преси було припинено.
Водночас масово почали з'являтися видання "жовтої" або "бульварної" преси, адже виникла необхідність працювати в нових ринкових умовах. "Уперше за сім десятиліть в українській пресі з'являються елементи так званої журналістики сенсацій, частина преси стала тяжіти до опублікування матеріалів про аномалії, тяжкі злочини, містику, секс і т. д." [48, с. 15]. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. спостерігаємо навалу різноманітних магічних, розважальних видань ("Колдунья", "Біла магія", "Сенсация" тощо).
У цей час створюються різноманітні партії, а отже, і газети, які повинні доносити до читача ідеї даної партії, схилити до її підтримки. Такі часописи друкують виступи своїх керівників, матеріали про партійне життя, звіти з конференцій.
Найвищий законодавчий орган – Верховна Рада – засновує газету "Голос України", яка подає повну інформацію про події в українському парламенті, ознайомлює читачів з позицією народних депутатів у зв'язку з прийняттям законів, порушує питання, які хвилюють громадськість України. З'являється свій друкований орган і в Кабінету Міністрів – газета "Урядовий кур'єр", яка відразу набуває статусу офіційної – саме на її сторінках друкуються укази Президента України, постанови КМ та закони, прийняті Верховною Радою.
Водночас виникають нові видання, що обслуговують інтереси бізнесменів, фінансово-промислових груп, приватних осіб, а також нові фаворити, що претендують на звання незалежних, незаангажованих, плюралістичних засобів масової інформації.
Однак продовжують своє часом нелегке творче життя такі газети, як "Україна молода", "Сільські вісті", "Літературна Україна", "Молодь України"; мають своїх читачів газети, "День", "Дзеркало тижня". За керівництва В. Карпенка, завдяки надзвичайно сміливій позиції щодо багатьох подій, які відбувалися у столиці чи державі, гострій публіцистиці самого головного редактора досягла піку своєї слави газета "Вечірній Київ".
Лише в середині 90-х рр. ХХ ст. певною мірою стабілізувалася ситуація на ринку друкованих ЗМІ. За даними центрального об'єднання поштового зв'язку "Укрпошта", передплата українських друкованих видань на 1996 р. зросла на 12,2 % порівняно з попереднім півріччям. Найбільшу кількість передплатників мав парламентський "Голос України" – 324 тис. передплатників (головним чином за рахунок передплати органами державної влади і місцевого самоврядування, бібліотеками і іншими бюджетними установами), "Сільські вісті" – 282 тис., "Україна Молода" – 205 тис., "Урядовий Кур'єр" – 169 тис., "Робітнича газета" – 160 тис., "Киевские ведомости" – 110 тис. (з урахуванням власної системи передплати). Трансформаційні процеси в системі української преси розвертають фокус читацької аудиторії з центральних (загальноукраїнських) видань до регіональної і місцевої преси.
Сучасний стан української преси бентежить не лише інтелігенцію чи самих журналістів. Періодично звертає увагу на цю проблему уряд, Верховна Рада і Президент. Приймаються рішення то про зняття податкового тиску, тобто про відміну податку на прибуток, то знову про його введення. Рішення залежить від політичної кон'юнктури, виборів (президентських чи парламентських) – чим вони ближче, тим більше послаблень одержують журналісти та редактори газет. Та, на жаль, вибори колись закінчуються і знову ігноруються вимоги і потреби працівників друкованих органів. Влада намагається зберегти свій вплив на пресу, тому використовує на неї всі можливі форми тиску, який дає результати, судячи зі стану української преси в нашій, незрілій демократичній, неукраїнській в політичному та економічному сенсі державі.
Отже, попри те, що відбувся перерозподіл інформаційного простору: виникли нові видання, а деякі припинили існування або втратили незалежність, тенденції в розвитку держави та її інформаційної сфери збереглися, набувши з часом ще потворніших антиукраїнських та антидемократичних форм.
За час, що минув від 1 грудня 1991 року, змінилося багато чого. Відбулися зміни в соціально-політичній ситуації в країні і у самих мас-медіа. Загострилося протистояння між владою і опозицією, пройшов чіткий переділ між газетами, які підтримують опозицію та тими, хто відстоює позицію влади. З'явилася велика кількість нових видань, господарями яких є олігархічні клани. Інформаційний простір перерозподілений між кількома сім'ями.
Нині в Україні медіа функціонують у пострадянському і олігархічному форматах. У нашій державі не створено системи комерційних ринкових медіа. Адже тоді власник медіа давав би абсолютну свободу журналістському колективу для популяризації бренду, набирав кращих професійних журналістів, які б діяли з метою розширення кола споживачів інформації, а не щоденно коригував би генеральну політичну лінію. Засоби масової інформації стають все більше економічно залежними, а тому і їх тематика відображає ті політичні погляди, які сповідує "спонсор" або власник.
Однак, як зазначає Інститут політики, в Україні практично не сформувалася цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, яка б розповідала своїм громадянам про реальну політику в країні. Український ринок медіа перебуває між двома серйозними небезпеками. Перша – це тіньова олігархічна сфера, яка діє за межами будь-яких правил поведінки і не хотіла б бачити журналіста самостійним суб'єктом взаємовідносин. Друга – це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. Відтак в Україні знаходять попит російські та інші іноземні інформаційні проекти.
Лише після приходу на найвищу державну посаду В. Ющенка зникли "темники", журналістам дозволено говорити все, що не заборонено законодавством. Але виявляється, відсутність цензури, вседозволеність у висловлюваннях має негативні наслідки: для непрофесійних журналістів та не вельми моральних видань.
На жаль, саме таким є стан сучасної преси, представники якої дуже добре розуміють, що "лише поінформований народ є озброєною нацією, котра захищатиме суспільство і свою державу. Інакше він ризикує стати рабом. Інформованість може дати лише незалежна, відповідальна і агресивна преса. Якщо ж держава не зацікавлена в такій пресі, то вона не є справжньою державою".
Однак, незважаючи на вище зазначене, дослідження Центру Разумкова свідчать, що порівняно з 2005 роком довіра громадян до українських ЗМІ продовжує зростати: повністю або скоріше їм довіряють майже дві третини опитаних [29, с. 61].
Отже, сучасна українська преса трансформувалася з радянської преси. Дослідження показують, що у вітчизняній періодиці з 1991 р. відбулися значні зміни, зокрема тематичне наповнення, зміна одного партійного "господаря" на різноманітних власників. Нині, крім економічного, судового тиску, гостро постало питання збереження національного інформаційного простору, з якого успішно витісняються українські засоби масової інформації російськими. Також почастішали випадки фізичного тиску на журналістів (побиття, пограбування, залякування і навіть вбивства), які найчастіше залишаються нерозкритими. Однак, незважаючи на усі проблеми, все ж з'являються нові незаангажовані видання й імена чесних, непідкупних, високопрофесійних журналістів. 

1.2. Тенденції розвитку аналітично-публіцистичних та інформаційно-публіцистичних жанрів у сучасній українській пресі

Визначення системи аналітичних жанрів, насамперед, потребує екскурсу в історію проблеми і подальшої екстраполяції на сьогодення найбільш удалих моментів, що зафіксовані у працях дослідників цієї системи жанрів. Група аналітичних жанрів у газетній і журнальній публіцистиці є однією з основних, на якій тримається друковане слово. "До основних видів аналітичних жанрів газетної публіцистики прийнято відносити такі: кореспонденцію, статтю, рецензію, огляд, огляд преси, лист (як певний епістолярний жанр), – констатує В. Пельт. – Характерною тенденцією розвитку жанрів публіцистики є, насамперед, посилення їх аналітичності" [39, с. 4].
З останнім твердженням російського дослідника важко не погодитися, але зазначимо, що саме "посилення аналітичності" є тезою розмитою, що через певну декларативність викликає бажання конструктивної полеміки.
У силу історичних традицій і менталітету, що склався у читачів української пресової періодики, аналітичний елемент до певної міри розширився у самій структурі деяких інформаційних жанрів: репортажі, інтерв'ю.
Форма і методи застосування аналітики при написанні інформаційних матеріалів диференціюється в залежності від ступеня професійної підготовки і творчої потенції самих журналістів. Найбільш розповсюдженими прийомами прийнято вважати просте введення аналітичного блоку в репортажний сюжет. Тільки від автора тексту в такому випадку залежить обсяг аналітики, її прагматичність і, головне – той факт, чи не заважає аналітичний елемент читацькому сприйняттю.
Аналітика в такому інформаційному жанрі, як інтерв'ю, домінує по своїй суті. Але саме інтерв'ю всилу своєї специфіки вже є ідеальним прикладом симбіозу власне інформаційних та аналітичних жанрів. Від інформаційного блоку жанрів в інтерв'ю спостерігаємо класичні елементи, що характерні лише для цього виду: методика підготовки зустрічі, сама зустріч, кількість запитань, що були заготовлені заздалегідь (йдеться про інтерв'ю, коли кореспондент співпрацює безпосередньо з респондентом) та кількість запитань, які виникли під час відповідей респондента тощо.
Від аналітичного блоку в інтерв'ю присутній чи не найголовніший його компонент – власне відповіді респондента. Останній, почувши запитання журналіста, схильний не тільки однозначно відповідати, але й аналізувати, співставляти, робити логічні висновки.
На перший погляд, відповідь респондента під час інтерв'ю за стилем – класична аналітика. Проте це не повністю відповідає дійсності, оскільки класичне інтерв'ю за усталеною традицією має давати сам індивід (а не служби чи особи, що йому в цьому сприяють), який всилу певних суто індивідуальних психофізичних характеристик, часто схильний більше до емоційного тлумачення перебігу подій, неадекватного коментування фактів. Це значною мірою сприяє аналітичності і об'єктивності.
Таким чином, взаємоперетин жанрів і посилення їх аналітичності, про що вже згадувалося вище, вимагає однозначно чіткого формулювання питання і дефініції: що саме розуміємо під аналітикою? Які групи жанрів є суто аналітичними і де та межа, що розділяє власне групи жанрів? Також нерозкритим є питання саме філософського і психологічного характеру: суть самої аналітики і можливості об'єктивного аналізу певної події чи явища окремим індивідом: журналістом, респондентом, групою респондентів, науковим чи історичним джерелом, на які респондент чи група респондентів посилається чи якими керується у процесі підготовки аналітичного матеріалу до друку.
Єдиного і обґрунтованого принципу класифікації групи аналітичних жанрів на сьогоднішній день не існує. Пов'язано це з об'єктивними чинниками, серед яких головною є зміна потреб суспільної свідомості у сприйнятті друкованого тексту, що базується, в свою чергу, на різкій зміні суспільно-історичних формацій за відносно короткий історичний період. З цим пов'язана переоцінка моральних цінностей і, відповідно, ступінь готовності чи неготовності читацької аудиторій до сприйняття аналітичного тексту.
Важливою причиною того, що аналітичні жанри друкованої преси перебувають нині в процесі творчої перебудови і переосмислення в журналістикознавчій науці є і той факт, що всилу розвитку альтернативних ЗМІ, насамперед телебачення та інтернету, масовий читач, який усе ще за звичкою довіряє друкованим ЗМІ, часто, свідомо чи несвідомо, перевіряє інформацію про ту іншу подію в інших інформаційних джерелах.
У філософських словниках термін "аналітика" трактується як "дослідження начал, елементарних принципів, всилу яких судження набуває доказовості" [47, с. 25]. У цьому значенні термін "аналітика" був започаткований Арістотелем для назви розділу логічної науки. Система доказів, антидоказів, софістичних заперечень, що їх розроблено видатним філософом античності, актуальна для розуміння методології написання сучасних аналітичних матеріалів, що розраховані, насамперед, на прошарок населення із середнім прибутком. Це дає останньому можливість не тільки споживати, але й продукувати ідеї, які згодом стають предметом аналізу в аналітичних газетно-журнальних матеріалах.
Загальним недоліком аналітичних творів у сучасних газетно-журнальних виданнях є, таким чином, не брак фахівців, а знижений загальноосвітній рівень українських журналістів.
За усталеним формулюванням "масова культура народжує масових людей" криється трагічна ситуація, за якої журналісти, котрі мали б виховувати і пробуджувати духовність, настільки "зріднилися" з масою, що фактично оперують тим же понятійним апаратом, що й читачі.
Водночас "замовчувати правду (якою б вона не була) ... це ошукувати майбутніх фахівців і робити з них "профматеріал" для тих, кому потрібні "сліпі" спеціалісти" [43, с. 7]. Екстраполюючи твердження В. Різуна, відомого журналістикознавця і педагога, на журналістську практику, можна з упевненістю стверджувати, що не тільки незнання правди, а й незнання того, як цю правду слід інтерпретувати, веде до ошукування десятків і сотень тисяч читачів.
Отже, виходячи з тези В. Різуна, засіб масової інформації (частіше це все ж телевізійний канал) через певні об'єктивні причини стає системою, що самоорганізується, часто протиставляючи себе моралі господаря цього ЗМІ самим фактом свого існування.
Суспільне телебачення – феномен для України, що може бути сформований і оформлений організаційно. Та в силу суто об'єктивних причин він не зможе діяти справді як суспільне телебачення.
Аналітична пресова журналістика останнім часом після Помаранчевої революції піднялася не тільки за рахунок підвищення професійної чи індивідуальної культури журналістів. Піднялася вона, насамперед, за рахунок емоційного звільнення, що настає після будь-якої революції, перевороту. І так само закономірно йде після піднесення на спад. Упродовж 2005 р. в друкованих ЗМІ України спостерігаємо появу аналітичних статей, що вражають не стільки глибиною проникнення у проблему, а величезним прагненням журналістів самореалізуватися, інтелектуально та емоційно вивільнитися.
Крім того, не зважаючи на те, що в Україні вже існує кілька десятків вищих навчальних закладів, де викладається журналістика, основним закладом із підготовки українських аналітиків був і залишається Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Традиційно сильний колектив викладачів формує відповідно і більш кваліфіковані журналістські кадри, які складають основу редакцій сучасних столичних газет. Поєднання професійної підготовки та справді університетська освіта поліпшують у результаті якість друкованого твору, особливо в тій системі жанрів, що її прийнято називати аналітикою.
О. В. Чекмишев стверджує: "Аналітична журналістика надає масовій аудиторії об'єктивний і відсторонений аналіз фактів і явищ дійсності та вимагає наведення всієї сукупності фактів при грамотному мінімумі авторських коментарів та оцінок або взагалі при їх відсутності" [49, с. 29]. Така позиція науковця викликає низку запитань, що в силу досить різних критеріїв оцінки аналітичного матеріалу, поставлені апріорі і залишаються без відповіді. А саме О. В. Чекмишев наголошує на об'єктивному і відстороненому аналізі фактів і явищ дійсності. Вище ми зазначали, що журналіст сам по собі як людина, громадянин – заангажована особа тими чи іншими обставинами, яка не може об'єктивно тлумачити дійсність.
На рівні побутової свідомості той чи інший факт, явище завжди перевіряється із залученням якомога більшої кількості свідків подій. Коли це неможливо, аналітики звертаються до технічних засобів, за допомогою яких подія чи факт були зафіксовані.
Максимальної об'єктивності аналітика може досягти за умови найповнішої концентрації доказової бази при підготовці публікації і спробі надати в самій газеті чи журналі можливість висловитися всім сторонам.
Дотримання етичних критеріїв справедливості і порядності при написанні журналістських матеріалів також питання дуже дискусійне. Насамперед, саме поняття справедливості і порядності не усталене і змінювалося на свою протилежність за відносно короткий історичний період. Так, у посібниках з професійної журналістської етики В. М. Теплюка категорії порядності, справедливості подавалися з класової точки зору [45, с. 52].
У тогочасній аналітичній журналістиці, таким чином, будь-яка проблема розглядалася з точки зору класової моралі, де етичні категорії справедливості і порядності розглядалися винятково під кутом інтересів правлячого робітничого класу чи скоріше бюрократичної олігархії, народженої за умови стагнації будь-якої політичної системи.
Водночас техніка написання аналітичного матеріалу, техніка збирання інформації, фактажу практично не змінилася, не дивлячись на перехід від соціалістичних засад моралі до спроб створити в Україні буржуазну систему моральних оцінок.
Методика підготовки і створення гарної аналітичної статті не може бути змінена докорінно через суттєву причину, а саме: будь-якому правлячому класу, точніше правлячій еліті, для повноти самоствердження необхідна якщо не вільна преса, то газетно-журнальна публіцистика, що, абстрагуючись від бюрократичного апарату, дає змогу роздивитися дійсний стан справ в економіці, політиці, настроях населення. Незалежна чи не повністю залежна преса виявляє реальні недоліки, які слід усунути для того, щоб залишитися при владі надалі.
Починаючи з 2000 р., коли українська аналітична журналістика, спершу внаслідок економічного зростання в країні, а згодом завдяки психологічному феномену подій на Майдані, стала максимально розкутою, загостреною, виявилося, що навіть цілі редакційні колективи не в змозі проаналізувати і "дійти до джерел" явищ, які становлять громадський інтерес.
Серед фактів, що не можуть бути вирішеними чи проаналізованими в аналітичному матеріалі слід назвати вбивства відомих журналістів, спроби отруєння державних діячів, фінансування політичних лідерів зарубіжними олігархами тощо. Газетно-журнальна аналітика не може впоратися із системним аналізом подібних фактів, оскільки питанням фальсифікації першоджерел, усуненням зв'язків, поширенням свідомо неправдивих чуток займаються спеціальні установи чи цілі інститути. Вони фінансуються, як правило, фінансовими групами або з державного бюджету інших країн.
У своєму дослідженні О. В. Чекмишев поділяє аналітичну журналістику на аналітичну і полемічну [49, с. 31]. Хід сміливий, хоч, як і кожний неординарний вчинок, неоднозначний. Головною відмінністю між цими двома видами журналістики автор вважає такі чинники: "Продукція аналітичної журналістики несуттєво персоніфікована, полемічної журналістики – персоніфікована більшою мірою, публіцистики – максимально персоніфікована, пропущена через авторське "я", містить авторські оцінки, коментарі, мотиваційні та образні асоціації".
Щодо останнього твердження, що стосується авторської публіцистики, питань не виникає. Зразком, хоча не завжди взірцем авторської публіцистики, є газета "Літературна Україна", де періодично друкують оригінальні публіцистичні матеріали члени Спілки письменників України, а також "Сільські вісті", "Вечірній Київ", "Молодь України". Письменники тяжіють до художнього способу мислення, більш емоційно сприймають дійсність і тому публіцистика – це ще один спосіб реалізації їхньої творчого потенціалу перед широким читацьким загалом. Проте, виступаючи з пристрасними публіцистичними статтями, літератори все частіше забувають чи просто нехтують правилами сприймання пересічним читачем друкованого тексту. А ці правила дуже змінилися за останні кілька років, особливо за останні 10–15.
Отже, публіцистиці, яку в українській журналістикознавчій науці продовжують називати "авторською", місця вже не бракує, оскільки емоційне навантаження окремих творчих індивідів, здатне наелектризовувати маси, залишається пріоритетом друкованих видань періоду соціальних потрясінь і революцій.
 
1.3. Особливості художньо-публіцистичних жанрів у сучасних українських ЗМІ

Художньо-публіцистичні жанри в історії вітчизняної жанрології завжди займали особливе місце, їм відводилась одна із провідних ролей – виховувати на позитивних прикладах, що найчастіше виливалось у портретні та подорожні нариси, та викорінювати, висміювати негативні моменти за допомогою фейлетонів та памфлетів. Жоден випуск центральної чи місцевої суспільно-політичної газети не відбувався без глибокого, вдумливого подорожнього чи портретного нарису, серйозного фейлетону чи памфлету. Звичайно, нині лунають думки про те, що в художньо-публіцистичних зразках радянського періоду відчувалася певна тенденційність у виборі героїв, суспільних явищ, подій, що ставали предметом журналістського дослідження, наголошують на певній шаблонності форм. Проте радянська газетярська практика дала безліч чудових прикладів художньо-публіцистичних жанрів, що демонструють високий професіоналізм та художню майстерність авторів, зокрема Віталія Коротича, Анатолія Аграновського, Степана Колесника, Василя Пєскова тощо.
На цьому етапі свого розвитку художньо-публіцистичні жанри української суспільно-політичної преси переживають кризу. Як свідчать дані проведеного моніторингу на предмет частоти вживання жанрів, художньо-публіцистичні моделі не просто перебувають на третьому місці за використанням на газетно-журнальних шпальтах після інформаційних та аналітичних, а й значно відстають від них за своїми кількісними показниками.
Причин такого рідкісного використання художньо-публіцистичних жанрів є кілька: по-перше, в умовах суспільства споживання та становлення інформаційної доби наголошено на оперативності та візуальності інформації, у споживача не вистачає часу на прочитання великих за обсягом матеріалів; по-друге, загальний низький рівень культури читацької аудиторії не сприяє поширенню серйозних публікацій, що потребують вдумливого читання; по-третє, більшість друкованих видань, вибудовуючи свою конкурентоспроможну стратегію функціонування у сфері соціальних комунікацій, роблять ставку на ті форми висловлення авторської думки, які є аналогами чи певними відповідниками теле та радіожанрів; по-четверте, сучасній українській журналістиці бракує газетярів, які володіли б такою високою майстерністю, що потрібна для написання художньо-публіцистичних жанрів.
Російський дослідник Л. Кройчик називає причини поступового відмирання та зникнення комічної публіцистики, що є вагомим складником художньо-публіцистичних жанрів, віддзеркаленням суспільної еволюції. Відсутність фейлетону, а натомість поява анекдоту, іронічний стьоб, що підміняє серйозний аналіз і проникає в жанри, що раніше вирізнялися пуританською чистотою (кореспонденцію, рецензію, коментар) – прикмети кризи, що охопила ЗМІ загалом та комічну публіцистику зокрема. По-перше, влада, яка декларує створення громадянського суспільства, але при цьому послідовно вибудовує вертикальну конструкцію управління країною, не зацікавлена в існуванні ЗМІ, що беруть на себе функцію соціального контролера. По-друге, у суспільстві спостерігається певна соціальна втомленість – зростає відчуття безпорадності, усе помітнішим стає духовна вбогість суспільства, що підсилюється маскультурою, зникає уявлення про моральні ідеали. Сміх із газетної полоси зникає, адже він перестає бути чинником соціального впливу на суспільство, яке переконане, що головне завдання комізму – розслаблення, звільнення від негативних емоцій. По-третє, іде процес естетичного обезцінення слова. По-четверте, журналістські кадри професіонально девальвують. По-п’яте, негативний факт перетворюється на комічний образ тоді, коли автор не просто прямує за цим фактом, а й осмислює його, виявляє закономірності процесів [34, с. 34].
Проте потенціал, виражальні можливості художньо-публіцистичних зразків є надзвичайно потужними, і хоч у чистому вигляді вони перебувають на межі зникнення, то в модифікованому або як елемент інших жанрів вони є дуже бажаними та популярними. Специфіка художньо-публіцистичних жанрів полягає у: 1) можливості поєднати літературу з журналістикою; 2) широкому спектрі мовностилістичних засобів для вираження емоційності, експресії, спонукання тощо; 3) виконанні ціннісно-орієнтаційної, соціально-організаторської, комунікативно-естетичної функцій; 4) відкритому висловленні своєї авторської позиції, персоналізації написаного.
Науковець О. Глушко стверджує, що «інди відуалізація в осмисленні реальної дійсності – важлива риса української преси взагалі» [26, с. 115]. Саме тому художньо-публіцистичними моделями, які найкраще підходять для реалізації цієї мети, не можна нехтувати й відкидати їх на задній план.
Художньо-публіцистичні жанри активно взаємопереходять та взаємокорелюють з аналітичними формами, вносячи в їхній колорит невимушеність, експресивність, жвавість. Одну з таких симбіозних моделей аналітичних та художньо-публіцистичних жанрів можна було б назвати публіцистичним роздумом чи публіцистичними нотатками. Слово «роздум» як «думки, міркування з приводу чого-небудь» [38, с. 35] означає процес мислення, викладення ідей, що може відбуватися за різними схемами. Це може бути як чітка структура, послідовна й логічна (як в аналітичній статті), так і алогічна, несистематична. Роздум забезпечує наявність фактів, певну їх логіку, а публіцистичність «виправдовує» інколи не характерну для статті структуру та черговість викладу. Від аналітичних жанрів цей зразок увібрав більш характерні для них методи пізнання дійсності (індукція, дедукція, аналіз, синтез, порівняння, узагальнення тощо), прагнення розібратись у проблемі; а від проблемного нарису, есе, фейлетону, памфлету – елементи драматизму, що будуються через конфлікт добра й зла, справедливості й несправедливості, вірності та зради тощо. У свою чергу конфлікт розвивається і через різноманітні переживання автора. Журналіст часто вживає численні паралелі, асоціації, відступи від теми, інколи використовує властиві памфлету гротеск, гіперболу, іронію, сарказм. У публіцистичному роздумі авторське «я» не лише між рядками прочитується, а й присутнє безпосередньо це «я», воно активне, дійове.
Варто наголосити, що публіцистичний роздум чи публіцистичні нотатки не є абсолютно новим жанром. У різний час у журналістикознавчій літературі з’являлися відомості про жанрові зразки, які певною мірою поєднують у собі потужний потенціал аналітичних та художньо-публіцистичних жанрів. За «Словником журналіста», коментар як самостійний аналітичний жанр «характеризується актуальністю, логічною побудовою, високим рівнем оцінних суджень, розлогими поясненнями важливих подій, явищ, використанням вагомої фактологічної бази, переконливими узагальненнями» [44, с. 47]. Як різновид такий коментар може бути науковим або публіцистичним, тобто експресивним, із сильною авторською позицією та розширеним мовно-стилістичним арсеналом. Проте не варто забувати, що в коментарі у першу чергу ставиться акцент на аналіз, осмислення факту, події, явища.
Іншим жанровим зразком, що близький до публіцистичного роздуму, є публіцистичний огляд. Журналістикознавець Л. Кройчик стверджує, що публіцистичний огляд – це специфічний жанр, що має спільні моменти з кореспонденцією – опора на факти дійсності; статтею – рух думки; коментарем – очевидний особистісний початок, переважання персоніфікованої точки зору. Але при цьому ці ж чинники і відрізняють огляд з названих форм журналістської творчості. Якщо в кореспонденції публіцист оперує групою фактів, об’єднаних однією, порівняно неширокою темою, то в огляді можуть використовуватися різноманітні дані, що дають змогу перетворити просту оповідь на багатотемну. Це зумовлює ситуацію, коли композиція тексту набирає ланцюгово-епізодичного характеру: думка автора рухається від опису та аналізу одного епізоду до іншого [35, с. 158]. Саме багатотемність є суттєвою відмінністю між публіцистичним оглядом та публіцистичним роздумом, хоч для останнього притаманні багатоаспектність розгляду проблеми, масштабність досліджуваних явищ, ситуацій. Виокремлюють ще есей-колонку – «газетна колонка, подана в есеїстичній формі, так звана «колумністика» [52, с. 513]. Проте, в цьому разі при порівнянні двох жанрових форм есей-колонка не обов’язково містить відповідні аналітичні компоненти.
Крім того, більшість дослідників говорять про, есеїзацію преси, сильні есеїстичні тенденції сучасної публіцистики. За словами Д. Перевозова, есеїзму властиві такі особливості: а) свобода оповіді, що виявляється у внутрішньожанровому блуканні, тобто й есе як жанр, й есеїзм як комунікативна стратегія володіють властивістю збирати й органічно поєднувати в собі елементи інших жанрів та комунікативних стратегій; б) змістом тексту стають суб’єктивні переживання особистості, авторська рефлексія. «Я» існує в публіцистичному творі й як приватна особа, й як представник соціуму. Крім того, есеїзм слугує актуалізації людської особистості. Створивши матеріал особистісно обрамленим, публіцист тим самим уключає аудиторію в процес бесіди й примушує її задуматися над питанням, дійти самостійних, можливо, відмінних від авторських висновків [40, с. 59]. Таке пожвавлення есеїстичних тенденцій на сторінках української суспільно-політичної преси позначається і на реальному функціонуванні самого жанру есе. Ця модель оформлення авторської думки є привабливою для журналістів завдяки можливості реалізувати право не лише на власне слово, думку, а й почуття, суб’єктивність світовідчуття, світосприйняття та відтворення дійсності.
Дослідник С. Шебеліст, вивчаючи особливості функціонування жанру есе, звертає увагу на те, що, незважаючи на досить якісний рівень української есеїстики та її тематичне різноманіття, гострою проблемою залишається брак потужного і впливового опінієтворчого видання, тієї трибуни, з якої голос публічного інтелектуала був би максимально почутий громадянським суспільством. Цю ситуацію, за словами дослідника, пояснює той факт, що есе часто виходять окремими книжками [52, с. 515]. Під час моніторингу конкретного сегмента української суспільно-політичної періодики вдалося визначити частоту вживання есе в кожному виданні, підтверджуючи думку українського вченого. Виявилося, що лише газета «День» активно й послідовно підтримує есеїстичні традиції, публікуючи на своїх шпальтах зразки цього жанру.
У нарисі-розслідуванні, на думку М. Кіма, автор може не лише ділитися власними враженнями, а й активно вступати в діалоги зі своїми героями, давати їм розгорнуті психологічні та портретні характеристики, по-своєму базуючись на знайдених фактах, інтерпретувати їхні вчинки, з публіцистичних позицій обстоювати свою думку. На відміну від аналітичного розслідування, де домінантним елементом є авторська думка, у нарисі-розслідуванні наявні пейзажні замальовки, портрети, розгорнуті діалоги, авторські відступи тощо. У цьому сенсі нарис-розслідування має більш різнопланову та поліфонічну структуру [31, с. 220].
Таким чином, художньо-публіцистичні жанри є тим природним середовищем, де активно й плідно відбуваються дифузійні, взаємокореляційні процеси. Уже в назві цієї жанрової групи закладено поштовх до взаємодії двох суміжних видів творчості – публіцистики та художньої літератури. А враховуючи сучасні тенденції до появи симбіозних утворень поміж усіма журналістськими жанровими групами, складається унікальна ситуація, коли публікація несе в собі колосальний заряд аналізу, узагальнення інформації, її естетичного та художнього опрацювання. У зв’язку з цим є обмеженою та трохи штучною в пропонованій класифікації російським дослідником О. Колесниченком група емоційної публіцистики. Перше, що викликає зауваги, – це предмет відображення, а точніше його обмеження. Московський учений стверджує, що в ролі предмета виступає людина, яка виходить на перший план, а подія відходить на другий. Проте, такий підхід є спрощеним та одноаспектним, адже часто предметом публікацій стає явище, подія, процес, тенденція, місце людини в якій визначається паралельно, а не першорядно чи другорядно. Емоційна публіцистика, як уважає О. Колесниченко, має викликати емоційну реакцію читачів, дати їм можливість пережити те, що й герої матеріалу [33, с. 33]. Очевидно, що досягнути цього можливо шляхом створення відповідного образу. «Образ у журналістиці – це концентроване виявлення думки, дії, характеру, що формує наочно-порівняльне уявлення про об’єкт відображення, його домінантні ознаки й виражає позицію автора. На відміну від образу саме художнього, показує дійсність опукліше, рельєфніше, тенденційно спрямованіше, політично виразніше, без особливої деталізації» [28, с. 267]. При цьому український учений В. Шкляр наголошує, що різновидами саме публіцистичного образу поруч із образом-характером є образ-факт та образ-символ [28, с. 267]. На цьому підґрунті видається спрощеним зведення предмета публіцистики, що має викликати емоційну реакцію, лише до відповідного розкриття людини. До жанрів емоційної публіцистики О. Колесниченко зараховує репортаж, фіче, особистісне інтерв’ю та портрет. Нарис російський дослідник уважає гібридом портрета та коментарю [33, с. 34].
Журналістикознавець О. Тертичний серед художньо-публіцистичних жанрів виокремлює життєву історію, яка схожа за характеристиками на фіче. На думку вченого, такому типу тексту в художній літературі відповідає розповідь. Життєві історії створюються шляхом застосування художнього методу, тобто основну роль при появі таких текстів відіграє авторська фантазія. Саме вона породжує ситуації, які не відбувалися насправді, або опрацьовує те, що сталося у житті, доводячи вихідний матеріал до реально можливого в тому чи тому конкретному випадку художнього рівня. Проте, на відміну від власне художніх творів, життєві історії, які пишуть журналісти, мають більш приземлений, ближчий до документального характер відображення дійсності, схематизм у розвитку сюжету, властиві газеті мовні штампи, усталені стилістичні звороти [46, с. 275-276]. Такі фіче чи життєві історії, за даними проведеного моніторингу, подекуди трапляються на шпальтах української суспільно-політичної періодики, проте їх кількість не є достатньою, аби зробити остаточні висновки про їхню живучість, доцільність, актуальність, жанрову належність тощо. З іншого боку, репортаж, звичайно, має передати атмосферу, створити для читача враження побаченого та почутого, проте не меншважливим завданням цього жанру є об’єктивна розповідь про подію з більшою чи меншою кількістю деталей. А такі функції перш за все, на думку О. Колесниченка, виконують новинні жанри [33, с. 33]. Таким чином, не є правомірним обмежувати сутність репортажу лише емоційною сферою, відкидаючи на задній план його раціональний складник та інформативність жанру. Адже, називаючи гібридні форми репортажу – новинний (поширення новини), політичний (репортаж плюс коментування) та спеціальний (репортаж плюс розслідування), автор суперечить сам собі в спробі запропонувати чітку класифікацію журналістських матеріалів [32, с. 49-51]. Неможливо писати лише новинні, раціональні чи емоційні твори. Бути публіцистичним означає, що автор у тексті вміє узагальнювати і виокремлювати водночас, працювати з монофактичною та поліфактичною інформацією, аналізувати та подавати власну оцінку, виражати емоцію та спонукати до дії, серед другорядного виділяти головне, закономірне чи тенденційне, мислити масштабно, глобально й зосереджуватися на дрібницях.
Можливо, названі О. Колесниченком жанри та різновиди на цьому етапі розвитку сфери соціальних комунікацій є найбільш уживаними та актуальними серед журналістів-практиків, проте це не дає підстав стверджувати про повну стагнацію певних моделей. Підвалини, на яких побудована російським дослідником класифікація, є нечіткими й такими, що суперечать публіцистичній природі творчості. Автор прагнув завуалювати ці нюанси, вводячи категорію гібридних форм, проте насправді досягнув цим лише одночасно надмірного ускладнення одних жанрових моделей та спрощення інших.
Усталена система поділу журналістських жанрів на інформаційно-публіцистичні, аналітично-публіцистичні та художньо-публіцистичні є найбільш доцільною та дієвою в сьогоднішніх умовах розвитку періодичної преси саме завдяки тому, що в принципах групування публікацій закладена можливість до взаємодії, дифузії, взаємокореляції жанрових елементів. Жанрові новації художньо-публіцистичної групи демонструють парадоксальну ситуацію: поступове зникнення жанрів памфлету та фейлетону, але при цьому все активніше та активніше проникнення та кореляція їхніх елементів зі статтею, кореспонденцією, розслідуванням, оглядом, рецензією, репортажем, інтерв’ю тощо. І хоч, на жаль, українська преса втрачає одні з найефективніших та найвпливовіших жанрових зразків, розвиток журналістської жанрології іде еволюційним шляхом з урахуванням нових викликів сфери соціальних комунікацій.
РОЗДІЛ 2. РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ 40-50-Х РР. ХХ СТ. ЯК СИСТЕМНА СКЛАДОВА ТОТАЛІТАРНОГО СУСПІЛЬТВА

2.1. Особливості репресій в Україні 40-50-х рр. ХХ ст.

Україна понесла значні втрати населення, пов'язані з радянським придушенням українського національно-визвольного руху. Невиправдано великими виявилися людські жертви, насамперед української національності в 1944–1953 pp., пов'язані з діями антирадянських ОУН і УПА та їх збройним придушенням. За радянськими інформаційними матеріалами, від лютого 1944 р. до 31 грудня 1945 р. кількість загиблих вояків УПА у всіх західних областях становила 103 313 осіб, «затриманих» – 110 785, заарештованих – 8370. У 1946 р., за тими ж даними, було вбито 10 774 вояки УПА, заарештовано 9541, вийшло з повиною 6120 вояків. У 1947 р. каральні радянські органи вбили понад 3 тис. та заарештували майже 5 тис. осіб [6, с. 222–223]. Водночас зі збройною боротьбою з бандерівським підпіллям радянська влада проводила курс на ліквідацію його соціальної бази через виселення сімей членів підпілля та запідозрілих у зв'язках з ним.
Загалом з 1944 р. до початку 50-х років у східні й північні райони країни етапами було направлено близько 140 тис. осіб, запідозрених у зв'язках з ОУН і УПА. На середину листопада 1947 р. відділ спецпоселень НКВС подавав інформацію про їх розселення: 30 179 осіб – у Кемеровській області; 7183 –Челябінській; 8122 – Карагандинській; 15 202 – Омській областях, 1691 – у Красноярському краї; загалом – 59 586 осіб, а всього до цього часу на поселенні вже було 74 799 осіб (25 877 сімей). У подальші роки депортованих розселяли в Амурській, Читинській, Тюменській областях, Бурят-Монгольській і Якутській АРСР [22, с. 41]. Можна допускати, що з 1944 до 1952 pp. унаслідок каральних дій радянських органів, а також дій оунівського підпілля, кількість українського населення механічно зменшилася щонайменше на 300 тис. Чимало українців загинули від терору збройних загонів польської Армії Крайової, як і поляків – від рук бандерівців.
Ці й інші явища та процеси стримували природне відновлення чисельності населення України, всього українського народу. В зв'язку з великою рухливістю населення, насильного його переміщування, дуже інтенсивно впливали на українців асиміляційні процеси. Багато з них забували рідну мову, а відтак змінювали і національну самосвідомість.
Загальна чисельність довоєнного населення Української РСР (40 967 тис. осіб), за переписом 1959 р. (без Кримської та Закарпатської областей, де у 1959 р. проживало відповідно 1 201 517 і 920 173 осіб), не була досягнута і дорівнювала (без названих областей) 39 747 356 осіб, що на 1 220 тис. менше, ніж було на початок 1941 р. Довоєнний рівень населення республіки у межах після 1954 р. був досягнутий лише в другій половині 1960 р. [22, с. 51].
Враховуючи дані з Кримської та Закарпатської областей, населення Української РСР, за переписом населення 1959 р., досягло 41 869 046 осіб. Українців в Україні проживало 32 158,5 тис. (76,8%), росіян – 7091,3 (16,9%), євреїв – 840,3 (2,0%), поляків – 363,3 (0,9%), білорусів – 290,9 (0,7%), молдован – 241,6 (0,6%), болгарів – 219,4 (0,5%), угорців – 149,2 (0,4%), греків – 104,4 (0,2%), румунів – 100,9 (0,2 %), татар – 60,9 (0,1%), вірмен – 28 (0,1%), гагаузів – 23,5 (0,1%), німців – 23,1 (0,1%), чехів – 14,5 і словаків – 14 тис. осіб. На інші, менш численні національності, разом припадало 145,2 тис. осіб (0,3%). Поза межами України в Радянському Союзі налічувалось ще 5094,4 тис. українців. У 1970 р. населення Української РСР досягло 47 126 517 осіб, що вже значно перевищувало чисельність населення України разом з Кримом і Закарпаттям станом на початок 1941 р. [18, с. 69].
Отже, події середина ХХ століття в Україні (30-50-ті рр.) завдали нанесенню України величезної матеріальної шкоди, руйнування міст і сіл, заводів і фабрик, транспортних засобів і установ гуманітарної сфери, призвели до загибелі мільйонів людей, депортації величезної кількості людей з рідних осель і країв, підриву природного генофонду нації.

2.2. Антирадянський опозиційний рух в Україні 1940-50-х рр.

В 40-х рр. ХХ ст. центром опозиційних сил стали ОУН та УПА. Якщо в умовах німецької окупації збройні українські націоналістичні формування під знаком ОУН-бандерівців, на відміну від ОУН-мельниківців, поповнювалися під впливом антинімецьких настроїв, то з переходом через західні області у 1944 р. радянсько-німецького фронту ці формування були переорієнтовані на збройну диверсійну боротьбу проти органів радянської влади. Боротьба виявилась безкомпромісною з обох сторін, тому вона була позначена кривавим слідом. Гинули бійці Червоної армії, чекісти, функціонери органів влади, в тому числі найнижчих ланок, часто спеціалісти, котрих скеровували в західні області республіканські органи, селяни, яких призначали головами і секретарями сільрад, головами і бригадирами чи ланковими колгоспів, комуністи, комсомольці, навіть піонери. Ці жертви становили десятки тисяч осіб [36, с. 121].
На час проходження фронту в підрозділах УПА налічувалося близько 100 тис. «партизанів», восени 1945 р. – 90 тис. осіб [6, с. 120]. Різні політичні й допоміжні воєнізовані ланки широкою мережею вкривали всі західні області. Органи радянської влади зазвичай в ультимативній формі пропонували бандерівцям скласти зброю. Однак випадки позитивної відповіді на них мали локальний характер. Здебільшого ті, хто вийшов з повиною, зазнавали репресій і з боку бандерівців, і з боку радянських органів.
Після смерті Й. Сталіна, в умовах хрущовської «відлиги», в Україні знову широко розгорнувся опозиційний рух. Основними причинами його піднесення в Україні були: практично бездержавний статус республіки; монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки; постійні утиски й обмеження національно-культурною розвитку; цілеспрямована русифікація українського населення республіки. Наприкінці 50-х років усі наявні позитивні можливості хрущовської «відлиги» були фактично вичерпані. Стратегічна лінія реформ прийшла у повну невідповідність з існуючою політичною системою, яка вже не допускала серйозних змін.
У цих умовах «шістдесятники» поступово сформували опозицію владним структурам. Але опозицію, що діяла переважно в межах існуючої системи, за тими «правилами гри», які ініціювалися «зверху». Проте паралельно в цей час починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом став називатися «дисидентським». На відміну від легального культурологічною шістдесятництва, скориставшись послабленням тоталітаризму і лібералізацією, що відбувалася в країні, нові борці за національні права українців почали в міру своїх можливостей органічно поєднувати підпільну діяльність з деякими легальними методами боротьби.
 Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність. Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша торкалася прав нації, а друга – прав людини. Характерною особливістю поглядів дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права людини, не протиставляли їх одне одному, а розглядали як одне ціле. В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції. Тому не випадково, що з того часу фактично як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво й інакомислення.
Відчуваючи, що цей опозиційний рух створює серйозну небезпеку правлячому режиму, партійні і державні структури України спрямували на безкомпромісну і рішучу боротьбу з опозицією органи КДБ.
Варто зазначити, що всупереч процесам лібералізації, радянські каральні органи працювали, як і раніше, досить акти
·вно. Тільки за 1954-1959 рр. в Україні було викрито і ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських угруповань», майже 2 тисячі осіб за антирадянську діяльність було притягнуто до кримінальної відповідальності, 1 300 – відчули на собі «профілактичну» роботу спецорганів [42, с. 78].
Оформлення ідеології дисидентства тривало фактично весь період 30-50-х рр., проте невдовзі після смерті Й. Сталіна партійно-державне керівництво України дізналося про існування Українського революційного центру (УРЦ). З кореспонденцій, що надходили зі Львова, цензура вилучила 52 антирадянські документи. Вони були надруковані на машинці й надсилалися до сільських рад колгоспів і навчальних закладів восьми областей Західної України. У розповсюджених документах повідомлялося про створення революційного центру, здатного очолити в Україні національно-визвольний рух, піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим. Й. Сталін і його оточення звинувачувалися в узурпації влади, насильницькому переселенні людей, у смерті мільйонів українців, які загинули на фронтах або ж померли від голодомору.
У Маніфесті Українського революційного центру визначалися тридцять три «принципи свободи» [24, с.16]. У документі висувалися вимоги запровадження демократичної системи, встановлення суверенітету України, визначення державних кордонів нації в межах її етнографічних земель, забезпечення свободи організації різних політичних партій тощо. Зазначалося, що найважливіші питання політичною життя, законодавства, формування бюджету мають вирішуватися виключно шляхом всенародного голосування. Обґрунтовувалося право вільної критики уряду і виборних органів влади, пропонувалося висувати кандидатів на урядові посади. Український революційний центр заявив, що основним принципом його програми є, перш за все, воля народу. «Кожній нації – державність», проголошувалося в Маніфесті УРЦ. Лише тоді, зазначалося в ньому, коли кожна нація матиме можливість утворити незалежну державу, тільки тоді буде встановлена на землі справедливість і виникне можливість вільного братерського союзу націй. А досягти цього можна, на думку авторів документу, тільки шляхом знищення всіх і всяких імперій, під яким би виглядом вони не існували.
Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі. На офіційному рівні дисиденти вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва, колишніх політичних діячів України, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції. Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати від народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи». Серед найбільш активних слід назвати Левка Лук’яненка, Івана Кандибу, Степана Віруна.
Діяльність політичної опозиції мала величезне значення. Вона фактично підготувала міцне підґрунтя дам наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режимові сил переконали громадськість у можливості реального існування опору репресивній державі.

2.3. Поширення інформації про реабілітацію жертв політичних репресій в УРСР в інформаційному просторі незалежної України

Минуло 17 років з часу прийняття Верховною Радою України Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Український парламент виявився одностайним, засудивши 17 квітня 1991 р. важкі наслідки недалекого минулого. Вищий законодавчий орган здійснив необхідний крок і визначив підходи з відновлення історичної справедливості щодо осіб, які незаконно постраждали в роки радянського тоталітаризму. Законом вирішувалося складне завдання повернення добрих імен тисячам наших співвітчизників, які опинилися в лещатах невмолимої машини придушення думок, були вирвані з життя під надуманими звинуваченнями у контрреволюційних вчинках, шпигунстві, антирадянській діяльності на користь зарубіжних країн, шкідництві та ін.
У наступні роки Верховна Рада прийняла низку уточнень до Закону 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», внісши зміни та доповнення до Закону[17].
Визначена Законом, доповненнями та змінами до нього, робота передбачала для правоохоронних, судових та інших органів конкретні завдання з перегляду архівних, кримінальних справ, вивчення документів і матеріалів для встановлення істини. Об’єктивним аналізом необхідно було з’ясувати і довести, що репресивні дії не мали реального підґрунтя, стали наслідком грубих порушень Конституції, національної політики держави. На основі матеріалів відомчих архівів під грифом «цілком таємно», періодичної преси, спогадів та свідчень очевидців, виразнішою ставала картина репресій у регіонах України, її масштаби, природа і наслідки.
Особливо важливо поширення матеріалів про масові політичні репресії радянської доби через засоби масової інформації, зокрема електронні (радіо та телебачення). Становлення, розвиток, конкретні справи в інформаційному просторі пострадянської України розглядали чимало авторів, в числі яких були історики, правознавці, журналісти. Пояснюється це специфікою телерадіоефіру, його популярністю серед різних верств населення, доступністю та відкритістю.
Розмаїття, кількість оприлюднених матеріалів вражають. У нещодавно виданому Головною редакційною колегією «Реабілітовані історією» бібліографічному покажчику, підготовленому О. Рубльовим, Р. Подкуром, С. Калитко, Л. Шевченко, вказано понад чотири з половиною тисячі публікацій [41, с. 26]. Серед них – фундаментальні дослідження, збірники документів, наукові статті, нариси у газетах та журналах про відомих державних, партійних, господарських, профспілкових, комсомольських працівників, діячів науки і культури, рядових трудівників міст і сіл. Хронологічно покажчик охопив події 1917-1980 рр. Він став підсумком зробленого науковцями, краєзнавцями, викладачами вузів і технікумів, працівниками правоохоронних, архівних органів, головним чином, після прийняття вказаного вище Закону. Аналіз зібраних у покажчику публікацій переконливо свідчить про важливе місце засобів масової інформації, передусім друкованих, у реалізації завдань, пов’язаних з показом трагічних наслідків політичних репресій.
Наповнення інформаційного простору газетними, журнальними публікаціями, передачами телебачення, радіо, науковими дослідженнями, стала наочною ілюстрацією виключної уваги журналістів, письменників, митців до проблем реабілітації. Письменник А. Балабольченко у журналі «Вітчизна» розповів про кримінальну справу і трагічну долю Л. М. Старицької-Черняхівської (№ 1, 1990), І. Біласу належить публікація «Інсинуації радянських репресивних органів в Україні та залучення населення до співпраці (20-50-і рр.)» в журналі «Сучасність» (1994, № 7-8). Журнал «Україна» в кількох номерах за 1991 р. опублікував спогади П. Григоренка під назвою «Вітер зустрічей». Роком раніше вони з’явилися на сторінках журналу «Звезда».
Через розгалужену систему телекомпаній, що належать державі, місцевим громадам, приватним особам, корпоративним установам, де працюють тисячі кваліфікованих фахівців, ведеться робота з інформування громадськості про злочини більшовицького режиму. Журналісти та фахівці, долучені до участі у телепрограммах, – громадські діячі, політики, учені, – активно аналізували політику вищого партійно-державного керівництва СРСР та УРСР. Першість у поверненні історичної правди посідають історики, професійним обов’язком яких стало дослідження причин та механізмів породження державного терору владних структур до мільйонів співвітчизників.
Поширення інформації про реабілітацію стало важливою складовою відповідальності керівництва країни за надання громадськості можливості робити необхідні висновки. Добре відомо, що ефективність політичної комунікації знаходиться у прямій залежності від тих, хто її поширює і контролює.
«Комунікація – це процес спілкування, зв’язку, взаєморозуміння... людей на різних рівнях, в різних формах і масштабах, який служить важливим «механізмом» матеріального, соціального і духовного функціонування та вдосконалення суспільства і кожного індивіда»[23, с. 353].
Навряд чи можна назвати цивілізовану країну в світі, яка б не мала засобів масової комунікації (ЗМК). Вони є продуктом громадської думки, чинником, який її формує. Завдання мас-медіа – бути посередником між суспільством, громадсько-політичними організаціями, державними, владними інституціями.
Головна парадигма соціальної комунікації визначається конфліктними взаємовідносинами трьох рівнів: ідеологічним, політичним, економічним і контролюється, як правило, державою, її апаратом. Влада і засоби комунікації покликані виступати партнерами у розбудові державотворчого процесу суверенної України.
Зростаюче значення інформаційної політики в останні роки ХХ ст. зумовлювалося кардинальними політико-економічними, соціально-культурними змінами в житті українського народу. Інформаційна галузь стала сполучником і виразником його запитів і потреб, демонструвала певною мірою відкритість, об’єктивність, доступність, територіальну розгалуженість. Керуючись цими основоположними принципами, невід’ємним правом громадян на отримання інформації, ЗМІ намагалися якнайшвидше втілювати їх у практику діяльності. Однак, розв’язати ці завдання в повній мірі не вдавалося. Л. Кучма, виступаючи на зустрічі з колективом Державного комітету інформаційної політики в лютому 2002 р., визнавав: «У нас немає цілісної державної інформаційної політики, немає єдиних підходів до її формування та проведення».
В колишній радянській імперії засобам масової інформації, як складовій частині масової комунікації, вище партійно-державне керівництво СРСР намагалося постійно надати авторитетності. Тому громадяни вірили інформації, яка поширювалася через ЗМІ. Радянські газети, журнали, радіо, а згодом і телебачення активно формувало громадську думку, переконувало громадян у «правильності політичного та економічного поступу СРСР».
Тому коли ХХ з’їзд КПРС засудив «сталінізм», лідери СРСР через ЗМІ намагалися пояснити громадськості походження масових політичних репресій лише наявністю «культу особи Сталіна». В часи «хрущовської відлиги» ЗМІ стали значно ширше використовуватися для висвітлення проблем реабілітації. В літературі, на сторінках газет, журналів, екранах телебачення, в радіоефірі все частіше з’являлися матеріали різного характеру з цієї тематики. Це були, здебільшого, повідомлення, замітки, статті про окремих державних, партійних, профспілкових, комсомольських керівників, організаторів промислового і сільськогосподарського виробництва, діячів науки, культури, робітників, селян. В роки «брежнєвського застою» публікацій значно поменшало, бо процес реабілітації був практично згорнутий. Наступна хвиля реабілітація розгорнулася лише у період горбачовської «перебудови». Розпочала діяльність комісія ЦК КПРС, яка почала оприлюднювати матеріали «Великого терору» 1937-1938 рр. Серед вчених, публіцистів, громадських діячів розпочалася дискусія щодо «наслідків радянського тоталітаризму», понять «історична пам’ять», «історична справедливість». їх результати публікувалися у ЗМІ [21, с. 34].
З розпадом СРСР і утворенням низки незалежних держав, процес реабілітації набув якісно нового характеру. Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» передбачив здійснення широкої роз’яснювальної роботи, якою опікувалися ЗМІ. Інформація про політичні репресії радянської доби, діяльність органів влади щодо реабілітації громадян в газетних статтях, радіо- та телепередачах оприлюднювалася в контексті кардинальних політичних, соціально-економічних та культурних змін в незалежній Україні. Національна теле- компанія України і Національна радіокомпанія України, їх місцеві установи включали до щоденних програм подібні матеріали.
Сторінки преси, екрани телебачення, ефір радіостанцій наповнилися передачами з яких громадяни України, ближнього і далекого і зарубіжжя довідувалися про стан справ, відчували морально-політичну атмосферу нещодавно минулих часів. Саме з допомогою надрукованого, побаченого на телеекранах, переданого по радіо громадськість дізнавалася про імена реабілітованих, отримувала можливість віддати шану тим, хто пішов з життя, опинився у таборах Заполяр’я, Далекого Сходу, Сибіру. їхні нащадки, рідні, близькі дістали право на чесне незаплямоване ім’я і добру пам’ять про тисячі знедолених.
В міру нагромадження матеріалів, оприлюднення раніше засекречених документів та рішень картина ставала масштабнішою, розкривалися її важливі деталі. Справедливим буде твердження, що в ті роки все робилося за вказівкою з Москви, але це не виключало місцевих ініціатив, мета яких «випередити всіх і вся» у викривальних пориваннях.
Фактичні дані, нариси, важливі документальні свідчення знаходимо у книгах загальноукраїнської науково-документальної серії «Реабілітовані історією» (голова Головної редколегії академік НАН України, Герой України П. Т. Тронько). У підготовці праці задіяний великий колектив науковців, краєзнавців, журналістів, працівників правоохоронних, архівних органів.
Навколо утворених в областях при редакційних колегіях томів «Реабілітовані історією» згрупувався широкий актив краєзнавців, істориків, журналістів, архівних та бібліотечних працівників, який має за мету розширити рамки досліджень, оприлюднити нові дані про долі репресованих земляків.
В 1995 р. заслужений журналіст України В. В. Михайличенко виступив редактором-упорядником книги «Возвращение имени и чести», до якої увійшли спогади, нариси, інформаційні та довідкові матеріали. В Донецьку за участі працівників телерадіоорганізацій було підготовлено кілька випусків тележурналу. В Маріуполі газета «Приазовский рабочий» опублікувала книгу «Всех поименно назвать» (про жертв політичного терору в місті та Приазов’ї, автором-упорядником якої була Г. Захарова.
Запорізький підрозділ редколегії, очолюваний письменником П. Ребром і С. Рев’якіним майже щорічно видавав літературно-науковий збірник «Спокута», на сторінках якого були опубліковані змістовні матеріали про життєвий шлях реабілітованих земляків.
На жаль, величезний обсяг телевізійних програм і публікацій, присвячених темі реабілітації репресованих, не зберігається у задокументованому вигляді, не підданий систематизації. Тим не менше, можна упевнено говорити про сотні програм та інформаційних сюжетів були оприлюднені з 1991 р. по нинішній день. Держава (в особі Держкомітету України) вимагала від ЗМІ, які їй належать, звітів про висвітлення політичних репресій радянської доби та процесу реабілітації жертв та постраждалих. Стосовно ж недержавних телеканалів та студій, такий контроль майже не здійснюється. Попри це, у програмах телеканалів різних форм власності ця тема порушувалася.
Водночас, не можна сказати, що програми громадсько-політичного спрямування послідовно вивчали і досліджували тему репресій. Зазвичай історична тематика служить лише тлом для обговорення сьогоднішніх проблем. Більш-менш послідовно цю тему аналізували лише окремі тележурналісти, приміром Б. Гривачевський, який тісно співпрацював у цій царині з товариством «Просвіта» і особисто його керівником, письменником і громадським діячем П. Мовчаном, підготувавши і показавши в ефірі Першого Національного телевізійні фільми та цикл програм «Дзвони народної пам’яті».
Повний об’єктивний аналіз, фундаментальні дослідження найважливіших питань практичної діяльності телебачення України у пострадянський час, змін суспільних взаємовідносин – ще попереду.
Історики, журналісти, краєзнавці, працюючи над питаннями політичних репресій та реабілітації, залишаються в епіцентрі подій, виступають у періодичних виданнях з оцінками процесів, прагнуть позбутися упередженості, прикрашання. Результат досягається лише тоді, коли науковий пошук поєднується з високою авторською вимогливістю.
Для фахівця-історика постійне спілкування із ЗМІ – така ж життєва потреба, як і щоденна праця над виконанням інших професійних завдань. Професіоналізм ЗМІ не можна розглядати у відриві від умов, в яких доводиться працювати щодня. «Вимоги об’єктивності невіддільні від ЗМІ. Історичний шлях пізнання є умовою системного відображення, найважливішим методом наукового оволодіння досліджуваним питанням»[51, с. 76].
Розгалужена мережа видань ЗМІ найрізноманітніших спрямувань прагнула до створення об’єктивної картини буття українського народу, показу його минулого. При цьому ЗМІ і влада мають постійно виступати партнерами у розбудові нової України, прискорення її розвитку, дотримання взаємної відповідальності. Важливий соціальний інститут, яким є ЗМІ, покликаний заповнювати національний інформаційний простір змістовними, об’єктивними науковими оцінками, займати конструктивну позицію щодо проблем державного будівництва, прищеплювати почуття гордості за свою незалежну суверенну державу.
РОЗДІЛ 3. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПУБЛІЦИСТИКА ПРО РЕПРЕСІЇ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ 40-50 РР. ХХ СТ. (за матеріалами видань «Історична Правда» та «Український тиждень»)

У контексті складних трансформаційних процесів, пов’язаних з подоланням спадщини тоталітарного минулого і переходом до відкритого інформаційного суспільства, в центрі уваги багатьох мас-медіа постають проблеми формування національної ідентичності та самоусвідомлення. Актуалізувалася проблема національної ідентичності і в зв’язку з глобалізаційними тенденціями. Як правило, такі масштабні за своєю суттю комунікаційні дискусії веде публіцистика – складова сучасної медіакомунікації, тож в контексті окреслених тенденцій вона потребує детальнішої уваги і дослідницького прочитання.
Одним із пріоритетних напрямів наукових досліджень на початку 1990-х рр. в українській історіографії стала проблема «створення та функціонування тоталітарної системи в Україні». Розсекречені документи державних та архіву ЦК Компартії України, її місцевих партійних комітетів, матеріали архівних підрозділів колишнього Комітету державної безпеки УРСР, опубліковані спогади колишніх в’язнів ГУЛАГу стали головною джерельною базою для дослідників. Це уможливило проведення фундаментальних досліджень з проблем впровадження сталінської моделі соціалізму в Україні; державного терору/політичних репресій як методу управління; ролі радянських правоохоронних органів як одного з інструментів державного терору.
Надзвичайно важливим уявляється завдання аналізу сучасної преси зробленого для активізації саме тих механізмів історичної пам’яті, які «відповідальні» за донесення до майбутніх поколінь правди про систему державного терору.
В історії української журналістики місце публіцистики особливе. Її теоретик М. Шлемкевич підкреслив, що на відміну від тих європейських держав, де національний світогляд формувався на університетських кафедрах, в Україні він формувався переважно публіцистами. В. Здоровега також зауважив, що публіцистика посідала особливе місце в духовному житті України, пояснюючи це історичною долею і своєрідною ментальністю бездержавного народу, який своє духовне утвердження і свій самозахист шукав у публічному слові. Не виняток і нинішній період.
І нині світоглядна публіцистика визначає контент багатьох якісних вітчизняних видань, а саме тих що ми взяли для аналізу – «Український тиждень» та «Історична правда», залишаючись однією з важливіших медіа-складових інформаційного дискурсу. Це засвідчує репрезентативність її духовного досвіду, уможливлює встановлення певних пресових тенденцій.

«Історична Правда» – онлайнове суспільно-історичне, науково-популярне видання. Є дочірнім проектом [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], базує свою діяльність на засадах її редакційної політики. Головним редактором видання є Вахтанг Кіпіані, редактор – Павло Солодько.
Видання відкрите для всіх компетентних точок зору і думок. Видавці не друкують замовних текстів, не беруть участі у партійних і виборчих кампаніях, але залишають за собою право мати власну точку зору з приводу всіх подій, людей та явищ сьогодні та вчора. Пишуть передусім про історію України та українців, росіян, поляків, євреїв, кримських татар, інших етносів, доля яких пов'язана з нашою країною. Від стародавніх часів до сьогодення. Але акцент, фокус – на політичній історії ХХ століття : боротьба за державність, людські права, науково-технічний прогрес, тоталітарні проекти та експерименти, людські долі.
Видання апелює до читачів, стимулюючи їх сканувати родинні архіви, писати сімейні історії, заглиблюватися в генеалогію, історію свого міста, села, краю.
«Історична Правда» – майданчик для наукових і публіцистичних дискусій навколо історичної політики та політики пам'яті. Джерело новин (коротких інформацій), аналітичних статей, інтерв'ю, рецензій та оглядів книжок, анонсів про всі події, пов'язані з тематикою сайту, сховище артефактів. Дайджест тематичних публікацій, що дозволить не пропустити важливі та цікаві статті вчених, журналістів у паперових та онлайнових ЗМІ.
Співпрацює з вузами, академічними установами, «Меморіалом», Харківською правозахисною групою, посольствами та громадськими інституціями країн Східної Європи, бібліотеками та архівами, з видавництвами «Дух і літера», «Критика», низкою популярних видань.
Рубрики сайту: «Тексти» – публіцистичні та наукові статті; «Коротко» – новини, анонси; «Книжки» – рецензії та огляди, інформація про цікаві видання з історичної та суміжних тематик; «Колонки» – авторські погляди авторитетних науковців, громадських діячів і журналістів; «Дайджест» – колекція цікавих і важливих публікацій з онлайнових і офлайнових медіа; «Інтерв'ю» – пряма мова науковців, істориків та учасників історичних подій; «Студії» – наукові роботи, виступи на наукових конференціях тощо; «Екскурсії» – подорожі історичними місцями, поєднання репортажності та наукової популярності, багато фото, графіки, інших ілюстрацій; «Блогосфера» – найцікавіше з історичних блогів (зі збереженням стилістики і мови авторів); «Артефакти» – фотографії, малюнки, самвидав, карти, театральні плакати і виборчі листівки, рідкісні книжкові, газетні та журнальні обкладинки, поштівки, марки, автографи видатних людей, монети та інші раритети, зокрема й ті, які зберігаються в приватних колекціях і родинних архівах; «Відео» – коментарі та розповіді істориків, фрагменти документальних зйомок, кінофільмів, сюжетів тощо. 
На сторінках «Історичної правди» своїми враженнями та преживаннями ділиться [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Любомир Гузар, після відвідин Національного історико-меморіального комплексу "Биківнянські могили" з нагоди Дня пам’яті жертв політичних репресій. В своєму матеріалі «День пам'яті жертв політичних репресій. Утрачена нагода бути разом» автор вважає, що доречним було б, якщо б кожен із нас щиро запитав себе, не з чим ми прийшли, а з чим ми відійшли. Чи стали ми кращими людьми, натхненими у своєму житті здійснювати високі ідеали? Часто в таких ситуаціях чуємо слова: що ми маємо робити? Або (частіше): що інші повинні робити? Натомість слід було б себе запитати, якими ми (кожен із нас) повинні бути. І тоді все стало б на свої місця [7].
В кінці єпископ зробив актуальний для сьогодення висновок : «Стоячи біля могил жертв політичних репресій, я чітко усвідомив певну непослідовність. Перемога над нацистським тоталітарним режимом, яка сталася в 1945 році і яку ми щороку відзначаємо як Велику перемогу, не усунула навіки терористичного режиму в Україні» [7].
Цікавою для нашого дослідження є публікація київського соціолога Володимира Шелухіна під назвою «Як не опинитись у Країні ідіотів, або Дидактична історія замість трагедії», в якій автор апелює до пам’яті сучасників. Він ставить питання : «Чи пам’ять єднає?» І сам же на нього і відповідає : «пам'ять єдина як така, хоч у ній чимало вимірів. Різна пам'ять єднає по-різному і єднає порізно. Не так давно точилися традиційні дискусії про 9 травня. Всі глашатаї прихильників офіційного визначення його як "свята перемоги", апелюють до непримиримості пам’яті. Можливо, для бійців так. Але я особливо не розумію, чому той факт, що два моїх прадіди загинули як радянські громадяни, мусить беззаперечно з мене робити ворога визнання УПА як героїв. Я не погоджуюся з фактом, що сили мільйонів таких, як один із моїх прадідів, кинутих на взяття Києва до "свята Жовтневої революції", має перетворювати мене в прихильника сталінської політики. Факт юридичної перемоги не викликає в мене ейфорії. Я куди більше здатний перейнятися поразкою під Крутами, ніж успіхом Львівсько-Сандомирської операції, знаючи, що в обозі їхали енкаведисти для радянізації» [16].
В червні 2013 р. український вчений, доктор історичних наук Арсен Зінченко опублікував матеріал під назвою : «Фашизм» : 80 років на службі у режиму. Історія використання». Науковець підіймає питання про владу та заключає, що це було головне питання революції. «Але після захоплення влади ключовим питанням було те, як її втримати. Сила – основний аргумент, але вона примножується силою пропаганди. Ефективна пропаганда – та, яка має пробійну силу й міцно вживлюється в мізки пролетарія, а зовсім не та, що спирається на правдиву картину дійсності. І нацистська пропаганда, і комуністичні вожді були однаково майстерні у вивалюванні на голови очманілих, одурених і заляканих обивателів цілих потоків пропагандистської брехніПіддавши репресіям сотні тисяч громадян й винищивши голодом мільйони українців, сталінська пропаганда галасувала з приводу безчинств гітлерівських головорізів, щоб відвернути громадян від власних кривавих злодіянь. Для української інтелігенції сталінські пропагандисти розробили цілу систему паплюження, незмінними в яких виступали ярлики "буржуазний націоналізм" і "фашизм". Вони стали нормою для пропаганди на багато десятиріч» [9].
Дещо раніше, а саме в травні 2011 року Олексій Горбачевський в своїй статті «Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню» порушує питання про те, що українці Були першими, хто підняв повстання в серці ГУЛАГу. Після них був Кенґір та інші, які струснули основами радянської репресивної машини і змусили Хрущова розпочати "відлигу". Їхнім прапором був чорний – з червоною смугою. 58 років минуло від події, яка струснула[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]ГУЛАГ і назавжди змінила табірну систему Радянського Союзу. Події, яка, власне, стала початком кінця страшного "архіпелагу" [5].
В листопаді 2012 р. відомий громадський діяч, колишній політв’язень радянських концтаборів Левко Лук'яненко у своїй публікації «З пітьми тоталітаризму... Пам’яті Славка Доценка» розповідає про долю відомого літератора, критика, учасника українського руху опору, політв’язня радянських тюрем і концтаборів (1953-1963). Автор відзначає, що «В лютому 1953 року, звинувачений в "українському буржуазному націоналізмі", разом з двома однокурсниками Грицьком Волощуком та Миколою Адаменком був засуджений на 8 років та відправлений в табори на "неісходимому" сході есесесеру. Попри жахи концтабірних обставин, щоденну боротьбу за фізичне виживання, почались в тих неймовірних умовах Ростиславові справжні університети, унікальний духовний вишкіл» [11]. Та попри всі незгоди в житті героя «його твори, дослідження та думки справді продовжуватимуть жити серед нас та формуватимуть нові покоління українських інтелектуалів. І наш борг перед Славком завершити розпочаті ним літературознавчі пошуки, видати ще і досі неопубліковані його переклади, статті та інші доробки» – вважає автор публікації [11].
Один з матеріалів видання за 2012 рік, який заповнює білі плями історії України ХХ століття, називається «Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам’яті» за авторства доктора історичних наук Дмитра Вєдєнєєва. Автор "Історичної Правди", заступник директора Українського інституту національної пам'яті (УІНП) [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] виголосив доповідь на засіданні Вченої ради УІНП з нагоди 75-ї річниці Великого терору в СРСР та Українській РСР та вшанування пам’яті його жертв, на основі якої була написана стаття. Під незаконними репресіями в контексті доповіді вченого розуміється : «1. Політичне мотивоване застосування радянською державою на підставі антигуманних законів або у позазаконному порядку різноманітних форм розправи (страта, позбавлення волі, примусові депортації, обмеження свободи пересування та занять, звуження можливості реалізації законних прав громадян тощо), інших примусових заходів по відношенню до громадян СРСР; 2. Фактор формування національної пам’яті та історичної свідомості громадян України під впливом державних, громадських юридичних, морально-політичних, наукових та культурно-інформаційних заходів з поширення історичної правди про незаконні репресії в Україні, реабілітації незаконно постраждалих громадян» [4].
Отже, репресії на Україні не зводяться лише до конкретних дій керівництва країни по відношенню до окремих націй, народностей чи представників суспільства, репресії – це зміна мислення цілого народу, його світогляду на десятиліття вперед

«Український тиждень» – щотижневий ілюстрований суспільно-політичний україномовний журнал, що висвітлює ключові події та проблеми країни.
Видавництво заявляє про орієнтацію видання на аудиторію освічених [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] 21-55 років, що умовно належать до[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]; мешканців переважно великих [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Здебільшого зайнятих в [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], або [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] високого та середнього рангу; представників «ліберальних професій»; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] провідних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Розповсюдження : роздрібна торгівля по території [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – VIP-розсилка керівникам компаній-лідерів ринку, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та керівних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]; для рекламних цілей ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]).
До колективу друкованого видання входять : головний редактор – Сергій Литвиненко; заступники головного редактора – Наталія Петринська, Олександр Пагіря, Олександр Крамар; відповідальний секретар – Віталій Столига; літературні редактори – Лариса Мінченко, Марина Петрова, Юрій Бедрик. До колективу онлайнового видання входять : головний редактор – Дмитро Крапивенко; оглядач : Роман Малко; редактори – Наталя Боднарчук, Ірина Шарпінська, Глуховський Михайло, Вікторія Матола, Ігор Петрук; більд-редактор – Максим Соловйов.
Видання друкує статті доволі широкого кола авторів, список яких та електронні варіанти статей доступні на веб-сайті видання[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Структура видання складається з рубрик : «На часі» – [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], оперативні [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]; «Впритул» – [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] стосовно актуальних проблем країни та світу, VIP-[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]; «Ми» – [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], які стосуються передусім України та українців : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]; «Навігатор» – усе, що має знати сучасна людина, щоби бути «в контексті» – [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Один з матеріалів в «Українському тижні», що відповідає темі нашого дослідження, має назву «Визволителі очима визволених» за авторства Миколи Боровика. Дописувач констатує : «Можливо, найяскравішою ілюстрацією такої міфотворчості, прикладом узурпації правлячим режимом історичної пам’яті є виплеканий у повоєнні роки офіційний [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] «Великої Вітчизняної війни» з його усталеним набором штампів, що мали підмінити й витіснити живу пам’ять про те лихоліття. Цей міф пропонував просту і зрозумілу двоколірну картину минувшини, в якій не залишалося місця власній правді очевидної більшості жителів тогочасної України» [3].
Матеріал Сергія Грабовського «Караючий меч» відзначає свій ювілей» розповідає зокрема про радянські «органи», «які знищували невинних людей загалом аж ніяк не менш інтенсивно, ніж нацистські, що [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] за кількістю відправлених на той світ або у концтабори євреїв – як переконаних сіоністів, так й абсолютно аполітичних людей – впевнено посідають друге місце після гітлерівських, ставлення на демократичному Заході до цих «органів» примирливо-поблажливе» [6].
Цікавою є також для нашого дослідження стаття Наталі Кляшторна надрукована в листопаді 2011 року під назвою «Заручники системи». В ній висвітлено події, які відбулися 60 років тому, а саме – остання масова депортація українців – на догоду економічним інтересам Москви. Дописувачка пише : «Радянська пропаганда змальовувала переселенців привілейованою верствою – їм надавали грошову допомогу, довгострокові позики, частково компенсували вартість житла. Проте, як показує досвід примусово [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], на півдні радянської України їм тривалий час довелося поневірятися без кутка, чекати на розрахунки від держави і навіть бути обмеженими в правах порівняно з місцевими мешканцями» [10].
Ярослав Файзулін в своїй публікації : «Смертники в погонах» повідомляє про штрафні батальйони в Червоній армії, які були одним з елементів репресій Сталіна. «У штрафні частини відправляли дезертирів, порушників військової дисципліни і колишніх в’язнів радянських таборів, а також кримінальних елементів, які виявляли бажання «кров’ю змити провину перед державою». За тих чи інших обставин у складі цих формувань опинялася і значна кількість цивільних осіб» [15].
В розгорнутому матеріалі під назвою «На скривавленій землі» Олександр Пагіря розкриває масштаби страшної трагедії влітку 1941 року, коли війська НКВС провели масові екзекуції в’язнів. І не тільки в Західній Україні, а й у Вінниці, Харкові та Криму. Автор вказує на страшні факти і пише, що «[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] з території України влітку–восени 1941 року ознаменувався багатотисячними колонами військовополонених, безладною евакуацією місцевого населення, форсованою мобілізацією, спаленими мостами, зруйнованими підприємствами, засобами комунікації, міськими й сільськими об’єктами, отруєними запасами продовольства та води. До того ж він залишив по собі гори трупів розстріляних і понівечених в’язнів внутрішніх тюрем НКВС, показавши чи не в найгірший спосіб обличчя сталінського режиму. Червоний терор у перші дні війни проти заарештованих «контрреволюційних і антирадянських елементів» охопив широкі простори від Карело-Фінської Республіки, Балтії, Західної Білорусі та України до Бессарабії, Криму й окремих районів РРФСР, ставши одним із елементів, що характеризували, за визначенням американського історика Тімоті Снайдера, «криваві землі» [12].
Звернення до конкретних концептів у публіцистиці дозволило з необхідною фактологічною достовірністю вийти на новий рівень розуміння історико-журналістського процесу як явища, позначеного розвитком певних концептуальних ідей, визначальних як для екзистенції окремої особистості, так і цілої нації. Отож, в інструментально-практичному аспекті ми змогли простежити історію журналістики (публіцистики) як історію важливіших національно-концептуальних дискусій.
РОЗДІЛ 4
ВЛАСНИЙ ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ДОРОБОК
Пояснювальна записка
Власний публіцистичний доробок ми вирішили присвятити аналізу історичної пам’яті сучасного українського суспільства. За жанром публікація є нарисом. Це зумовлено тим, що нарис – саме той публіцистичний жанр, який дає змогу краще відобразити ставлення сучасного суспільства до історичного минулого. Його можна рекомендувати для інтернет-видання «Історична правда», адже воно більшою мірою орієнтоване на висвітлення невідомих сторінок української історії.

Історична пам’ять сучасного українського суспільства
Ми ще не звикли говорити про групову історичну пам'ять. Здається, що така властивість, як пам'ять, може існувати й зберігатися тільки в тій мірі, у якій вона прив'язана до окремої особистості або свідомості. Однак, допустимо, що спогади можуть вибудовуватися двома різними способами : вони або вибудовуються навколо певної людини, що розглядає їх зі своєї власної точки зору, або розподіляються по великому або малому співтоваристві, стаючи його частковими відображеннями.

Щоб воскресити в пам'яті минуле, людині часто доводиться звертатися до чужих спогадів. Він покладається на опорні крапки, що існують поза ним й установлені суспільством. Більше того, функціонування історичної пам'яті неможливо без цих інструментів – слів і ідей, не придуманих індивідом, а запозичених ним з зовнішнього середовища. Ми носимо із собою багаж історичних спогадів, який можемо збільшувати за допомогою розмов або читання. Це запозичена пам'ять, яка нам не належить. У національній свідомості історичні події залишили глибокий слід не тільки тому, що вони змінили суспільні інститути, але й тому, що пов'язана з ними традиція як і раніше досить жива в тій або іншій частині групи – у тієї або іншої політичній партії, провінції, професійному класі або навіть у тієї або іншої родини й у свідомості деяких людей, що особисто знали свідків цих подій. Для нас це поняття, символи; нам вони представляються в більш-менш популярній формі; ми можемо представляти їх собі; але ми ніяк не можем пам'ятати про них.
Існують підстави розрізняти дві пам'яті, одну з яких можна, якщо завгодно, назвати внутрішньою, а іншу – зовнішньою, або ж першу особистою, а другу – соціальною. Говорячи ще точніше (з тільки що зазначеної точки зору) : автобіографічна пам'ять і історична пам'ять. Перша використовує другу, оскільки, зрештою, історія нашого життя є частиною історії. Але друга, природно, ширше першої. До того ж вона представляє нам минуле лише в скороченій і схематичній формі, у те час як пам'ять про наше життя представляє набагато більш безперервну й густу картину
Якби соціальне середовище існувало для нас лише у вигляді таких історичних записів, якби, говорячи ширше, історична колективна пам'ять містила тільки дати (прив'язані до подій, обумовлених у загальних термінах) і абстрактні визначення або нагадування про події, вона б залишалася для нас досить зовнішньою. У наших величезних національних суспільствах багато з людей проживають життя, не стикаючись зі спільними інтересами тих, хто читає газети й звертає увагу на суспільні події. Навіть якщо ми не ізолюємо себе настільки, скільки буває періодів у нашому житті, у які, будучи поглиненими чергуванням днів, ми не звертаємо увагу на «події». Пізніше нам, можливо, прийде в голову з'ясувати, які помітні події відбулися в той або інший період нашого життя.
Деяким психологам, можливо, здасться, що історичні події – це допоміжні засоби нашої пам'яті й вони не відіграють іншої ролі, ніж одиниці часу, зазначені на годиннику або в календарі. Наше життя протікає в єдиному безперервному русі. Але коли ми знову звертаємося до того, що відбулось таким чином, у нас завжди є можливість розподілити його різні частини по одиницях колективного часу, які ми знаходимо поза собою і які ззовні накладаються на всі індивідуальні пам'яті саме тому, що вони не відбуваються з жодної з них. Певне в такий спосіб соціальний час – досконале зовнішнє стосовно того часу, який переживається свідомістю. Це очевидно, коли мова йде про годинник, що відраховував астрономічний час. Але так само інша справа й з датами на циферблаті історії, що відповідають найбільш значним подіям національного життя, про яких ми часом не знаємо в той момент, коли вони відбуваються, або значення яких ми усвідомлюємо лише пізніше. Виходить, що наші життя розташовані на поверхні суспільств, вони повторюють їхній рух і випробовують на собі наслідки їх струсів. Але та або інша подія займає своє місце в ряді історичних фактів лише через якийсь час після того, як воно відбувається.
Звичайно, одна із завдань історичної науки може полягати саме в тому, щоб навести мости між минулим і майбутнім і відновити перервану наступність. Але як відновити колективні плини думки, які набирали сили в минулому, якщо ми можемо впливати тільки на сьогодення? Історики ціною кропіткої праці можуть знайти й зробити доступними лише деякі факти, що вважалися безповоротно втраченими.
Історія – це картина змін, і вона природно переконується в тому, що суспільство увесь час міняється, тому що історія спрямовує погляд на ціле й тому що практично не проходить року без яких-небудь змін у тієї або іншій сфері цього цілого. А оскільки для історії все взаємозалежне, кожне із цих перетворень повинне впливати на інші частини суспільства й готувати нову зміну.
ВИСНОВКИ

Сучасна українська преса трансформувалася з радянської преси. Дослідження показують, що у вітчизняній періодиці з 1991 р. відбулися значні зміни, зокрема тематичне наповнення, зміна одного партійного "господаря" на різноманітних власників. Нині, крім економічного, судового тиску, гостро постало питання збереження національного інформаційного простору, з якого успішно витісняються українські засоби масової інформації російськими. Однак, незважаючи на усі проблеми, все ж з'являються нові незаангажовані видання й імена чесних, непідкупних, високопрофесійних журналістів. 
Отже, публіцистиці, яку в українській журналістикознавчій науці продовжують називати "авторською", місця вже не бракує, оскільки емоційне навантаження окремих творчих індивідів, здатне наелектризовувати маси, залишається пріоритетом друкованих видань періоду соціальних потрясінь і революцій.
Власні спостереження, аналіз публіцистичної творчості останніх років приводять до висновку, що автори, піддаючись зрозумілій ейфорії від здобуття Україною незалежності, здебільшого керувалися емоційним ресурсом – позитивним чи негативним – при інтерпретації історичних явищ. В той же час перед сучасною публіцистикою, у нашому випадку – перед історичною публіцистикою, яка є важливою складовою системи розкриття сутності нашого минулого, самоорганізації посттоталітарного суспільства в суспільство громадянське, постають нові завдання. Окреслити їх коло, пріоритетність, виявити та проаналізувати системні зв’язки між історичними фактами, подіями нинішніми та давніми, позиціями і діями осіб, що творили і творять історію і було завданням нашого дослідження.
Аналіз значного масиву матеріалів у періодиці останніх років дав можливість визначити загальну характеристику публіцистики зазначеного періоду. Основні її ознаки визначаються критеріями, характерними для жанру, в цілому. Однак змінилися теми матеріалів, типаж головних героїв, способи розкриття характерів. Сьогодні увага публіциста, в основному, спрямовується на глобальні проблеми людства, визначні, неординарні події ( у центру твору подія, процес). Змінилася і лексика, якою керуються публіцисти для опису головного героя.
Історики, журналісти, краєзнавці, працюючи над питаннями політичних репресій та реабілітації, залишаються в епіцентрі подій, виступають у періодичних виданнях з оцінками процесів, прагнуть позбутися упередженості, прикрашання. Результат досягається лише тоді, коли науковий пошук поєднується з високою авторською вимогливістю.
Для фахівця-історика постійне спілкування із ЗМІ – така ж життєва потреба, як і щоденна праця над виконанням інших професійних завдань. Професіоналізм ЗМІ не можна розглядати у відриві від умов, в яких доводиться працювати щодня. «Вимоги об’єктивності невіддільні від ЗМІ. Історичний шлях пізнання є умовою системного відображення, найважливішим методом наукового оволодіння досліджуваним питанням».
Розгалужена мережа видань ЗМІ найрізноманітніших спрямувань прагнула до створення об’єктивної картини буття українського народу, показу його минулого. При цьому ЗМІ і влада мають постійно виступали партнерами у розбудові нової України, прискорення її розвитку, дотримання взаємної відповідальності. Важливий соціальний інститут, яким є ЗМІ, покликаний заповнювати національний інформаційний простір змістовними, об’єктивними науковими оцінками, займати конструктивну позицію щодо проблем державного будівництва, прищеплювати почуття гордості за свою незалежну суверенну державу.





БІБЛІОГРАФІЯ
Досліджувані матеріали

1. Історична Правда : офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
2. Український тиждень : офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
3. Боровик М. Визволителі очима визволених / Микола Боровик // Український тиждень. – 23 лютого 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
4. Вєдєнєєв Д. Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам’яті / Дмитро Вєдєнєєв // Історична Правда. – 26 грудня 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
5. Горбачевський О. Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню / Олексій Горбачевський // Історична Правда. – 31 травня 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
6. Грабовський С. «Караючий меч» відзначає свій ювілей / Сергій Грабовський // Український тиждень. – 20 грудня 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
7. Гузар Л. День пам'яті жертв політичних репресій. Утрачена нагода бути разом / Любомир Гузар // Історична Правда. – 31 травня 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
8. Дерев’яний І. Великдень за гратами / Ігор Дерев’яний // Український тиждень. – 14 квітня 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
9. Зінченко А. "Фашизм": 80 років на службі у режиму. Історія використання / Арсен Зінченко // Історична Правда. – 17 червня 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
10. Кляшторна Н. Заручники системи / Наталя Кляшторна // Український тиждень. – 23 листопада 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
11. Лук’яненко Л. З пітьми тоталітаризму... Пам’яті Славка Доценка / Левко Лук'яненко // Історична Правда. – 7 листопада 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
12. Пагіря О. На скривавленій землі / Олександр Пагіря // Український тиждень. – 18 серпня 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
13. Петров. Н. Человек в кожаном фартуке / Никита Петров // Історична Правда. – 21 жовтня 2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
14. Файзулін Я. Знаряддя провокації / Ярослав Файзулін // Український тиждень. – 29 вересня 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
15. Файзулін Я. Смертники в погонах / Ярослав Файзулін // Український тиждень. – 13 жовтня 2011. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
16. Шелухін В. Як не опинитись у Країні ідіотів, або Дидактична історія замість трагедії / Володимир Шелухін // Історична Правда. – 2 червня 2013. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

Наукова та навчально-методична література

17. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», прийняті 15.05.1992 р. // Голос України. – 1992. – 6 червня; 25 листопада.
18. Агабеков Г. Секретний террор / Г. Агабеков. – М.: Современник, 1996. – 338 с.
19. Базів В. А. Посттоталітарна журналістика в умовах будівництва демократичного суспільства / В.А. Базів // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідом. третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 1997. – С. 25-31.
20. Баррон Дж. КГБ сегодня / Джон Баррон. – СПб.: Петрополис, 1992. – 380 с.
21. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-історичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн. / І. Білас. – К. : Либідь – Військо України, 1994. – 432 с.
22. Білоконь С. Масовий терор як засіб державного управління СРСР / С. Білоконь. – К. : Київ. наук, товариство ім. Петра Могили, 1999. – 386 с.
23. Буряк В. Комунікаційні основи інформаційного відображення / В. Буряк / Зб. праць наук.-дослід. центру періодики. – Вип. 11. – Львів, 2003. – С. 352-359.
24. Виткалов В. Г. Українська культура : Сторінки історії 20 століття / В.Г. Виткалов. – Рівне, 1997. – 222 с.
25. Владимиров В. М Історія української журналістики (1917–1997 роки) : Навч. посіб. / В. М. Владимиров. – Луганськ : Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1998. – 210 с.
26. Глушко О. К. «Вищий пілотаж» журналістики / О. К. Глушко // Наукові записки Інституту журналістики. – 2006. – Т. 22. – С. 115-122.
27. Гринберг М. С. Уголовное право и массовые репрессии 20-х й последующих годов / М. С. Гринберг // Государство и право. – 1993. – № 1. – С. 18-32.
28. Гриценко О. М. Основи теорії міжнародної журналістики : підручник для студ. гуманіт. спец. вищ. закл. освіти / О. М. Гриценко, В. І. Шкляр ; [за ред. В. В. Різуна] ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т журналістики. К., 2002. – 304 с.
29. Довіра громадян до ЗМІ зростає – результати опитування Центру Разумкова // Телекритика. – 2006. – 24 травня.
30. Карпенко В. О. Преса і незалежність України / В. О. Карпенко. – К. : Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка; Нора-Друк, 2003. – 355 с.
31. Ким М. Н. Жанры современной журналистики / М. Н. Ким. – СПб. : Изд-во Михайлова В. А., 2004. – 355 с. – (Библиотека профессионального журналиста).
32. Колесниченко А. В. Прикладная журналистика : учеб. пособ. / А. В. Колесниченко. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 2008. – 180 с.
33. Колесниченко А. В. Жанры прикладной журналистики / А. В. Колесниченко // Журналистика и медиарынок. – 2008. – № 2. – С. 33-36.
34. Кройчик Л. Е. Российская комическая публицистика рубежа ХХХХІ веков как зеркало общественной эволюции / Л. Е. Кройчик // Коммуникация в современном мире : материалы Всерос. науч.-практ. конф. «Проблемы массовой коммуникации», Воронеж, 12-13 мая 2008 г. : [в 2 ч.] / под ред. В. В. Тулупова. – Воронеж : Ф-т журналистики Воронеж. гос. ун-та, 2008. – Ч. 1. – С. 34-36.
35. Кройчик Л. Е. Система журналистских жанров / Л. Е. Кройчик // Основы творческой деятельности журналиста : учеб. для студ. вузов по спец. «Журналистика» / [ред.-сост. С. Г. Корконосенко]. – СПб. : Знание : СПбИВЭСЭП, 2000. – С. 125-167.
36. Мельгунов С. П. Красний террор в России. 1918–1923 / С. П. Мельгунов. – М. : СП «РШСО», 1990. – 186 с.
37. Михайлин І. Л. Історія української журналістики. Період становлення : від журналістики в Україні до української журналістики / І. Л. Михайлин. – 3-тє вид., доповн. і поліп. – Х. : Прапор, 2004. – 320 с.
38. Новий тлумачний словник української мови : у 4 т. / уклад. : В. Яременко, О. Сліпушко. К. : Аконіт, 2000. – Т. 4. – 944 с. – (Нові словники).
39. Пельт В. Д. Предисловие. Аналитические жанры газеты / В. Д. Пельт. – М. : Из-во Московского университета, 1989. – 236 с.
40. Перевозов Д. Н. Эссеизм как отражение тенденций современной публицистики / Д. Н. Перевозов // Коммуникация в современном мире : материалы Всерос. науч.-практ. конф. «Проблемы массовой коммуникации», Воронеж, 1012 мая 2007 г. / под ред. В. В. Тулупова. – Воронеж : Ф-т журналистики Воронеж. гос. ун-та, 2007. – С. 59-60.
41. Політичні репресії в Україні. 1917-1980. – К. : Ін-т історії України НАН України. – 2007. – 456 с.
42. Реабилитация. Политические процессы 30-50-х годов. – М. : Изд-во полит. лит., 1991. – 266 с.
43. Різун В. В. Маси : Тексти лекцій / В. В. Різун. – К. : ВПЦ "Київський університет", 2003. – 116 с.
44. Словник журналіста : терміни, мас-медіа, постаті / [за заг. ред. Ю. М. Бідзілі] ; М-во освіти і науки України, Ужгород. нац. ун-т. – Ужгород : Закарпаття, 2007. – 224 с.
45. Теплюк В. М. Этика журналистского творчества / В. М. Теплюк. – М. : Мысль, 1980. – 172 с.
46. Тертичный А. А. Жанры периодической печати : учеб. пособ. / А. А. Тертичный. – М. : Аспект Пресс, 2000. – 312 с.
47. Философский энциклопедический словарь : 2-е изд. – М. : Советская энциклопедия, 1989. – 840 с.
48. Цісах В. Трансформація преси в Україні та Польщі / Войцех Цісах. – К. : Наука, 2000. – 231 с.
49. Чекмишев О. В. Основи професійної комунікації / О. В. Чекмишев. – К. : ВПЦ "Київський університет", 2004. – 129 с.
50. Шаповал Ю. І. У ті трагічні роки : сталінізм на Україні / Ю. І. Шаповал. – К. : Політвидав України, 1990. – 142 с.
51. Шаповал Ю .Т. Телевізійна публіцистика : методологія, методи, майстерність / Ю. Т. Шаповал. – Львів, 2002. – 247 с.
52. Шебеліст С. Жанр есею в сучасній українській літературі та публіцистиці / С. Шебеліст // Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку : зб.наук. пр. / М-во освіти і науки України, Черкас. нац. ун-т ім. Богдана Хмельницького ; відп. ред.: С. М. Квіт, Т. Г. Бон даренко. – Черкаси, 2007. – С. 512-515.








13PAGE 15


13PAGE 14315




Заголовок 1 Заголовок 315

Приложенные файлы

  • doc 17937621
    Размер файла: 357 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий