KKR_otvet

1
1. Промислове підприємство: види, цілі, сутність, функціонування.
Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку /доходу/. У разі збиткової діяльності підприємств держава, якщо вона визнає продукцію цих підприємств необхідною, може надавати таким підприємствам дотацію, інші пільги.
Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий рахунок у закладах банку, печатку із своїм найменуванням, а промислове підприємство – також товарний знак. Водночас підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України та відповідають цілям, передбаченим статусом підприємства. Окремими видами діяльності підприємство може займатися лише на підставі спеціального дозволу /ліцензії/. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також порядок отримання дозволу /ліцензії/ для здійснення такої діяльності встановлюється законом України “Про підприємництво”.
Підприємство дії на підставі статуту. Статут затверджується власником майна, а для державного підприємства – власником майна за участю трудового колективу. Утворенню підприємства передує аналіз потреб ринку у конкретній продукції, дослідження розвитку продуктивних сил, вибір варіантів оптимального розташування, а також глибокий аналіз та обгрунтування рівня спеціалізації. обсягу випуску продукції. З цією метою проводиться детальне техніко-економічне обгрунтування будівництва нового підприємства, яке містить характеристику району та місця майбутнього підприємства, номенклатуру та обсяг виробництва продукції, умови кооперування та постачання , розробку технологічних процесів, розрахунок техніко-економічних показників і економічної ефективності створення підприємства та ін.
Відповідно до форм власності, встановлених законом України “Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів:
індивідуальне, що грунтується на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;
сімейне, засноване на власності і праці громадян України – членів однієї сім’ї , що проживають разом;
приватне, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найму робочої сили;
колективне, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, громадської та релігійної організації;
державне комунальне, засноване на власності адміністративне-територіальних одиниць;
державне, засноване на загальнодержавній /республіканській/ власності;
спільне, засноване на базі об’єднання майна різних власників /змішана форма власності/ .
Мету функціонування підприємства розуміють як бажані результати його діяльності. Зміст цілей функціонування зумовлюється практичними потребами суспільства. Відмінності між бажаним і справжнім станом виробництва формулюється як проблема, розв’язання якої формулюється у вигляді цілі або комплексу цілей виробничої системи. Більшість виробничих систем характеризується наявністю багатьох різноманітних цілей, тому процес цілеутворення складається з ранжування цілей за важливістю та їх деталізації.
Метою створення будь-якого підприємства та сутністю його функціонування є випуск продукції високої якості у строки, передбачені договором, потрібної номенклатури з мінімальним витраченням виробничих ресурсів на виконання виробничої програми.
2. Класифікація потокових ліній.
Залежно від масштабу виробництва, характеристики виготовлюваної продукції, трудомісткості обробки або складання та ступеня безперервності потокові лінії поділяють на такі групи: постійно-потокові, змінно-потокові, багато номенклатурні, безперервно-потокові, перервно-потокові.
Постійно-потокові лінії характеризуються масовим випуском одноіменних виробів із постійно діючим технологічним процесом. Інструменти, пристрої та транспортні засоби розраховані на виготовлення лише одного виробу.
Змінно-потокові лінії створюються для обробки чи складання на них кількох виробів у певній послідовності. При цьому вироби повинні бути більш чи менш однотипними за конструкцією та технологією обробки і складання. За кожним робочим місцем закріплюється кілька операцій. Вироби запускаються у виробництво партіями відповідно до періодичності випуску їх з потокової лінії. Між операційне передавання виробів виконується поштучно. При переході з обробки або складання одного виробу на інший необхідне переналагодження обладнання та перепланування робочих місць. Так, у механічних цехах обладнання розміщується ланцюгом відповідно до технологічного процесу виготовлення однієї провідної деталі.
Багато номенклатурні лінії дозволяють одночасно або по черзі обробляти кілька деталей. Прикладами таких ліній можуть бути лінії по виготовленню шасі, каркасів, плат, кронштейнів, кожухів, ручок, шайб, втулок, гвинтів і т.д.
Для багатономенклатурних потокових ліній характерні такі особливості.
1. За робочими місцями закріплена значна кількість деталеоперацій, тобто на лінії водночас обробляються деталі кількох найменувань.
2. Групи деталей підбирають так, щоб технологія їх виготовлення та маршрути були подібні між собою. Для обробки деталей необхідне однотипне обладнання, що забезпечує його високе завантаження.
3. Виготовлення деталей організується партіями відповідно до періодичності їх запуску. Передавання цих деталей з однієї операції на іншу також проводиться партіями. До комплекту партії деталей включається передусім провідна група деталей, для якої розробляється оптимальний технологічний процес та маршрут обробки.
За технологічним маршрутом деталей провідної групи намічається склад і послідовність розташування робочих місць багато номенклатурної лінії. Після цього розробляються технологічні процеси та маршрути обробки для окремих відібраних деталей партії.
4. При переході з обробки однієї деталі на обробку іншої виконується переналагоджування та підналагоджування обладнання. У окремих випадках можуть бути створені і безпереналагоджувальні потокові лінії. У інструментальних цехах, наприклад, вони створюються для виготовлення свердл, розверсток або гайкорізів різних діаметрів.
Безперервно-потокові лінії характеризуються дрібним розчленуванням операції. Передавання деталей або вузлів з однієї операції на іншу виконується поштучно. Безперервно-потокові лінії – найбільш досконала форма потоку, вони застосовуються за умов масового велико серійного виробництва.
Перервно-потокові (прямотокові) лінії організовуються в основному тоді, коли не можна досягти повної синхронізації операцій, тобто їх рівності у часі, тому час окремих операцій тут значно відхиляється від заданого ритму потоку. Завантаження обладнання та робочих місць на таких лініях не досить рівномірне.
Перервно-потокові лінії застосовуються головним чином на підприємствах, які серійно виготовляють окремі деталі і вузли. За охопленням виробництва ці лінії поділяються на внутрішньоцехові та міжцехові. На внутрішньоцехових обробляють деталі або збирають вузли та вироби у цеху, на певній дільниці.
При наявності міжцехових конвеєрів поток на підприємстві стає наскрізним, тобто всі виробничі операції та переміщення напівфабрикатів від моменту надходження матеріалів на обробку до випуску виробу здійснюються безперервно і ритмічно.
3. Визначити тривалість циклів і побудувати графіки видів руху послідовним способом, якщо величина партії деталей n = 5 шт., трудомісткості операцій t1 = 10 хв.; t2 = 12 хв.; t3 = 7 хв.; t4 = 24 хв.; величина передавальної партії p = 1 шт., число верстатів С = 1.
Варіант №2
1. Основні типи виробництва.
Типи виробництва розуміють як організаційно-технічну характеристику виробничого процесу, що ґрунтується на його спеціалізації, повторюваності і ритмічності (на робочому місці, технологічній лінії, дільниці, цеху, заводі загалом). Властивий даному заводу чи цеху тип виробництва значною мірою визначає наперед застосовувані тут методи підготовки, планування, контролю виробництва, форм організації праці, особливості технологічних процесів.
За ступенем спеціалізації та формами виробничого процесу прийнято розрізняти одиничне (індивідуальне), серійне та масове виробництво.
Одиничне виробництво характеризується нестійкою та різноманітною номенклатурою виготовлюваних виробів, окремі види яких виробляються або через певний проміжок часу, або лише один раз. До одиночного виробництва належать блюмінги, парові турбіни, дослідні підприємства по виробництву нових видів радіоелектронної апаратури та ін.
Нестійка та різноманітна номенклатура продукції вимагає застосування універсального обладнання, інструментів, пристосувань, пресформ. Це, однак, не виключає використання спеціальних видів обладнання та інструментів на окремих дільницях при виготовленні нормалізованих деталей та вузлів.
Технологічний процес і норми часу розробляються укрупнено, тобто на виготовлення деталі вузла, на виконання кожного замовлення окремо. При цьому відсутнє, як правило, обов’язкове закріплення операцій за окремими робочими місцями. Робітникам доводиться виконувати різні операції. Тут повинні бути робітники-універсали високої кваліфікації.
Одиничне виробництво характеризується великою різноманітністю застосовуваних матеріалів та порівняно великими їх запасами. Незавершене виробництво досягає значних розмірів, тому що цикл виробництва продукції великий.
Зазначені особливості одиничного виробництва зумовлюють велику трудомісткість та високу собівартість нових видів виробів.
Серійне виробництво характеризується виготовленням продукції серіями або партіями, що періодично повторюються через певні проміжки часу.
Залежно від кількості виробів у серії і частоти повторюваності партії протягом року розрізняють дрібносерійне, середньосерійне та великосерійне види виробництва.
Такий поділ є досить умовним для різних видів промислових підприємств.
Дрібносерійне виробництво, як правило, організується для випуску продукції, що потрібна народному господарству у невеликих кількостях. Дрібними серіями випускають складні об’єкти, такі як потужні радіо передавальні пристрої, складні верстати та ін.
Великосерійне виробництво характеризується порівняно великим, але не масовим випуском продукції. Прикладом великосерійного виробництва є випуск насосів, моторів, верстатів і т.п.
Середньосерійне виробництво займає проміжне положення між дрібносерійним та великосерійним виробництвом. Кількість виробів у серії залежить від ступеня їх освоєння та трудомісткості цих виробів.
Підприємства з серійним виробництвом мають більш стійку номенклатуру виробів порівняно з одиничним виробництвом, що дозволяє застосовувати спеціалізоване обладнання, інструменти, пристрої. На окремих дільницях можуть створюватися поточні та автоматичні лінії. Використання спеціалізованого обладнання і пристроїв дозволяє мати менш високу кваліфікацію робітників, ніж у одиночному виробництві.
У серійному виробництві існує більш глибокий поділ праці, спеціалізація робочих місць, краще використовується обладнання, вище продуктивність праці і нижче собівартість виготовленої продукції. Отже, серійне виробництво відрізняється від одиночного більш ефективною організацією виробничого процесу.
Масове виробництво характеризується виготовленням однотипної продукції у великих масштабах.
Прикладом масового виробництва можуть служити підприємства по випуску автомобілів, телевізорів, радіоприймачів, годинників, взуття, інших виробів, споживання яких має масовий характер.
Скорочення підприємств з масовим сприяє скороченню номенклатури виробів, кількості типів застосованого обладнання, інструментів, підвищенню рівня виробничого кооперування.
У масовому виробництві всі основні види робіт механізовані. Виготовлення деталей та вузлів ведеться на поточних лініях. Технологічний процес збирання ведеться поточно-конвеєрним методом.
При масовому виробництві для кожної операції розробляється операційна карта. На кожному робочому місці виконується одна-дві операції.
Масове виробництво має великі переваги перед одиночним і серійним.
Застосування високопродуктивного обладнання, високий рівень спеціалізації, механізація та автоматизація виробничих процесів зумовлюють вищу продуктивність праці, краще використання основних виробничих фондів, скорочення витрати матеріалів на виріб, і, як наслідок, нижчу собівартість продукції. Ось чому у промисловості найбільшого розвитку набуло масове та великосерійне виробництво.
2. Методи управління підприємством.
Методи управління - це шляхи, способи, прийоми впливу управляючого суб'єкта /керуючої системи/ на об'єкт управління /керовану систему/ для досягнення поставлених цілей. Вони безперервно розвиваються і вдосконалюються, завжди використовуються у комплексі і у кожній конкретній ситуації доповнюють один одного. Ці методи грунтуються чи законах і принципах суспільного виробництва, враховують досягнення науково-технічного прогресу, рівень розвитку підприємства, соціальні, правові та психологічні відносини людей у процесі виробництва.
Методи управління класифікуються за різними ознаками /табл. /.
Таблиця Класифікація методів управління приладобудівного підприємства
Група методів
Спосіб впливу на об'єкт управління

Мотив до здійснення впливу об'єктом управління

І.Економічні /планування, госпрозрахунок, фінансування, кредитування, ціноутворення, стимулювання та ін./
Непрямий
Матеріальна зацікавленість

2.Організаційно-розпоряджувадьні /адміністративні/: регламентуючі, розпоряджувальні, дисциплінарні, правові
Прямий
Дисциплінарна відповідальність

3. Соціально-психологічні /управління соціально-маеовими процесами, групами, груповими явищами та процесами, методи соціального нормування, профілактики, ролевих змін, соціального регулювання, психологічні методи організації праці, професійного відбору та навчання, організації мотивації трудової поведінки/
Непрямий
Моральна відповідальність

4. Ідеологічні /залучення трудящих до управління підприємством, виховання відповідальності за доручену справу та господарську діяльність, розвиток громадської активності та бережливого ставлення до власності/
Непрямий
Обов'язок і моральна відповідальність

Економічні методи управління /ЕМУ/ охоплюють комплекс способів та прийомів впживу'на'об'єкт управління, які базуються на використанні економічних законів, інтересів і системи економічних показників, норм і нормативів господарської діяльності окремих ланок економіки. Вони є домінуючими у комплексі методів управління. Ці методи орієнтовані на досягнення поставлених цілей через притаманні управлінню економічні важелі та стимули, які впливають на інтереси трудящих.
Організаційно-розпоряджувальні методи /ОРМУ/ являють собою сукупність прийомів адміністративного та правового впливу на об'єкт управління /зокрема на відносини людей у процесі виробництва/. Здійснення цих методів гарантується державними законами і нормативними актами.
Застосування цих методів зумовлюється тим, що у процесі виробництва люди вступають не лише в економічні, айв організаційні відносини. Останні виражаються у вертикальних /субординаційних/ і горизонтальних /координаційних/ зв'язках. Виконуючи частину спільної праці, кожен працівник мав свої певні обов'язки перед колективом, звідки і виникають повноваження, обов'язок, відповідальність та дисципліна.
Ідеологічні методи включають способи впливу на працівників з метою підвищення їх активності для досягнення кращих результатів виробничої діяльності колективу. До них належать: залучення трудящих до управління підприємством, розвиток демократичних засад управління; виховання у керівних кедрів відповідальності за господарську діяльність; виховання у працівників почуття обов'язку та відповідальності за доручену справу; розвиток принципової критики і самокритики; виховання у трудящих бережливого ставлення до власності.
Правові методи передбачають використання засобів і форм юридичного впливу на об'єкти управління з метою досягнення високої ефективності виробництва, зміцнення планової та договірної дисципліни, підвищення рівня соціально-економічного розвитку підприємства.
3. Побудувати сітьовий графік і пронумерувати його, використовуючи наступні дані:
№ роботи
Тривалість роботи, дні
№ наступної роботи

1
2
3

2
3
4

3
4
5,6

4
5
5,6

5
3
7

6
2
8

7
6
кінцева

8
4
кінцева


Варіант №3
1. Зміст та принципи управління підприємством.
Управління являє собою складний специфічний процес. Він спрямований на людей і його здійснюють люди. Кожна людина має складну психологію, своєрідний характер, свої інтереси та нахили. В індивідуальній діяльності управління не відокремлюється. Колективна праця потребує спеціального органу управління або керівника.
Слід відрізняти управління складним технічним комплексом /літак, автомобіль, космічний корабель/ і виробничим колективом підприємства, наукової організації, конструкторського бюро або закладу. Друге належить до організаційного управління і вивчається у дисциплінах організаційно-економічного профілю.
Управління підприємством являє цілеспрямовану дію органів господарського керівництва підприємства та громадських організацій на виробничий колектив з метою досягнення основних цілей виробництва.
Управління характеризується своєю статикою та динамікою. Статика управління відбиває структуру органів управління, а динаміка - процес функціонування останніх і працівників цієї системи.
Управління виробництвом базується на певних принципах, тобто основних правилах, положеннях, нормах, якими керуються працівники управління для досягнення максимальної ефективності управління. Ці принципи безперервно вдосконалюються. Нині їх тлумачать таким чином:
-принцип єдності політичного та господарського керівництва передбачає врахування у практиці управлінської діяльності на будь-якому рівні органічного взаємозв'язку економіки та державної політики. Дотримання цього принципу забезпечує вибір основних напрямів економічного розвитку галузі та окремого підприємства відповідно до загальнодержавних інтересів;
-принцип демократичного централізму означає органічне сполучення єдиного централізованого керівництва з ініціативою місцевих органів, наданням підприємствам більшої самостійності, широкою участю трудящих в управлінні, розвитком самоуправління в трудових колективах. Складовими елементами цього принципу є єдиноначальність, колегіальність, виборність, гласність і соціальна справедливість в управлінні; принцип самоуправління є подальшим розвитком демократизму і сприяє активізації трудових колективів підприємств, він посилює права трудових колективів, їх самостійність і відповідальність за розв'язування виробничо-господарських, соціально-економічних та управлінських задач;
-принцип матеріального та морального стимулювання праці передбачає відповідність форм і розмірів заохочення працівників і трудових колективів виконанню робіт необхідної кількості та якості, а також вплив на моральний бік діяльності індивідів та ланок, їх активізацію на основі заохочення чи засудження помилок, порушень, допущених у роботі. Цей аспект знаходить своє відбиття у переведенні підприємств на повний госпрозрахунок, що дозволяє трудовим колективам розпоряджатися заробленими коштами та розподіляти їх за різними напрямами;
-принцип науковості відбиває можливість і необхідність наукового підходу до управління, тобто найповнішого використання досягнень науки, врахування вимог об'єктивних законів у процесі управління. Прийняття науково обгрунтованих рішень означає боротьбу з волюнтаризмом і суб'єктивізмом. Здійснення цього принципа означає розвиток наукових основ управління; організацію системи підготовки працівників управлінської праці; узагальнення та поширення кращого досвіду управління виробництвом, особливо зарубіжних країн;
-принцип підбору та розстановки кадрів передбачає вдосконалення кадрової політики у всіх ланках управління у напрямі формування кадрового корпусу з високими професійними знаннями, організаторськими здібностями, діловитістю, вмінням працювати з людьми, високими моральними якостями. Підбір та розстановка кадрів охоплюють також постійне підвищення кваліфікації працівників, особливо за нинішніх умов переходу до ринкових відносин.

2. Розрахунок потокових ліній.
Основи організації потокового виробництва є ритмічність. Мірою ритмічності та безперервності потоку служить такт, тобто проміжок часу з моменту випуску з лінії одного виготовлюваного предмета до випуску наступного за ним предмета.
Такт однономенклатурної потокової лінії дорівнює дійсному фонду часу, який має потокова лінія за зміну (рік), поділеному на змінну (річну) виробничу програму:
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415такт потоку, хв. ;13 EMBED Equation.3 1415 - фонд часу у годинах чи хвилинах за зміну (рік); 13 EMBED Equation.3 1415- кількість виробів, виготовлюваних за зміну (рік); 13 EMBED Equation.3 1415- технічно неминучі простої конвеєра у плановому ремонті (значення 13 EMBED Equation.3 1415 беруться у середньому від 2 до 5%).
Крім згаданих втрат при розрахунку поточних ліній слід враховувати перерви у роботі конвеєра на відпочинок робітників. У практиці звичайно планують дві таких перерви на зміну, по 10 хв. кожна. У суботні та передсвяткові дні (скорочений робочий день) можна обмежитися однією перервою.
Приклад. Потокова лінія працює у дві зміни по сім годин. У роботі її заплановані дві перерви по 10 хв. Добова програма – 200 виробів. Такт потоку становитиме
13 EMBED Equation.3 1415
Коли на потоковій лінії вироби передаються з операції на операцію транспортними партіями (наприклад, у спеціальній тарі), крім такту розрізняють час ритму, тобто час, за який з потокової лінії сходить кожна транспортна партія. Ритм дорівнює такту, помноженому на кількість виробів у партії, і визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415- ритм потокової лінії (або робочого місця), хв.; 13 EMBED Equation.3 1415- кількість деталей (виробів) у транспортній партії.
Наприклад, якщо такт потоку становить 4 хв, темп потокової лінії або робочого місця дорівнюватиме 60:4=15 шт.
На наступному етапі розрахунку потокової лінії визначається кількість обладнання для робочих місць, необхідне число робітників, довжина та швидкість конвеєра.
Розрахунок потрібної кількості обладнання залежить від форми організації потокових ліній. Так, для безперервно-потокових і прямо токових ліній, тобто коли випускаються вироби одного найменування, розрахунок обладнання ведеться за заданим тактом і визначається формулою
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415- кількість верстатів; 13 EMBED Equation.3 1415- час на операцію, хв.
Сумуючи число верстатів за окремими операціями, отримаємо потребу у верстатах для всієї потокової лінії.
Кількість робочих місць на потоковій лінії розраховується для кожної окремої операції за формулою
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415- норма часу на операцію, хв; 13 EMBED Equation.3 1415- плановий коефіцієнт виконання норм.
Якщо тривалість операції дорівнює такту, то її виконання забезпечується на одному робочому місці. Коли вона триваліша за такт потоку, то для її виконання має бути стільки робочих місць, у скільки разів тривалість операції більша за такт.
3. Розрахувати коефіцієнт завантаження і ступінь синхронізації потокової лінії, якщо відомо: t1 = 1,9 хв.; t2 = 1,1 хв.; t3 = 2,1 хв.; t4 = 1,3 хв. Добовий випуск складає 300 шт. Побудувати графіки синхронізації, завантаження устаткування потокової лінії.
1. Такт потокової лінії визначається по формулі:

·=
8*60
=
1,6
хв./шт.


300




2. Розрахунок кількості обладнання для кожної операції проводиться по формулі:
13 EMBED Equation.3 1415,
Округляємо nрi до першого більшого або найближчого цілого числа – отримаємо прийняту кількість верстатів nпрi.
пр1=
1,9
=
1,19
шт.
;
ппр1=
2
шт.


1,6








пр2=
1,1
=
0,69
шт.
;
ппр2=
1
шт.


1,6








пр3=
2,1
=
1,31
шт.
;
ппр3=
2
шт.


1,6








пр4=
1,3
=
0,81
шт.
;
ппр4=
1
шт.


1,6









Середнє завантаження обладнання
·з сер розраховується по формулі:
13 EMBED Equation.3 1415,
де m – число операцій.
13 EMBED Equation.3 1415
Ступінь несинхронізації операцій розраховується по формулі:
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415 – робочий такт на і-тій операції;
13 EMBED Equation.3 1415 – середній робочий такт потокової лінії.

Середній робочий такт потокової лінії знаходиться по формулі:
13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415
Ступінь несинхронізації операцій
13 EMBED Equation.3 1415 13 EMBED Equation.3 1415 13 EMBED Equation.3 1415 13 EMBED Equation.3 1415
По отриманих результатах будується графік синхронізації операцій (рисунок 1) і графік завантаження обладнання (рисунок 2).

Рисунок 1

Рисунок 2


Варіант №4
1. Виробничий процес та його структура.
Виробничий процес – сукупність взаємозв’язаних процесів праці та натуральних процесів, спрямованих на виготовлення продукції.
Процес приладобудівного виробництва являє собою сукупність взаємозв’язаних основних, допоміжних та обслуговуючих процесів, у результаті яких вихідні матеріали та напівфабрикати перетворюються на готові вироби.
Основні процеси є технологічними процесами виробництва приладів, при виконанні яких змінюється форма, розміри, властивості, зовнішній вигляд заготовок чи деталей. Складовим елементом технологічного процесу є технологічна операція, що використовується для планування, обліку, контролю, нормування та оплати праці.
Залежно від технічного оснащення процесу операції поділяють на ручні, машинно-ручні, машинні, автоматичні та апаратурні.
Ручні операції виконуються вручну і з використанням простого чи механізованого інструмента. До них можна віднести зачистку деталей, закріплення деталі та ін.
Машинно-ручні операції здійснюються за допомогою машин, але при безпосередній та безперервній участі робітників. До цих операцій відносять будь-яку обробку деталей на металорізних верстатах.
Машинні операції виконуються за допомогою машин при обмеженій участі робітників у технологічному процесі. Участь робітників у такому процесі полягає в установці деталей при обробці їх на верстаті, у виконанні контрольних вимірювань, управлінні верстатом.
Автоматичні операції протікають без участі робітника або тільки під його наглядом. До таких належать, наприклад, обробка деталей на автоматичних лініях, на верстатах-автоматах.
Апаратурні операції є різновидом машинних і автоматичних. Ці операції широко застосовуються в хімічній та металургійній промисловості. Участь робітника у цих процесах зводиться до завантаження та розвантаження апаратів, а також до загального нагляду за технологічним процесом, його регулювання.
Допоміжний процес сприяє здійсненню основного процесу. До допоміжних належать виробництво всіх видів енергії, виготовлення оснащення, виконання ремонтних робіт і т. ін.
До обслуговуючих процесів відносять технічний контроль якості продукції, внутрішньозаводське транспортування, складські операції і т. ін.
За умов автоматизованого виробництва обслуговуючи процеси об’єднуються з основними. Прикладом може служити виробничий процес на автоматичній лінії, де транспортні операції виконуються загальнім для процесу конвеєром, контроль здійснює спеціально вмонтована апаратура. На роторних автоматичних лініях досягається повне суміщення часу обробки і транспортування деталей.
2. Організація складського господарства.
Завданням складського господарства є зберігання та відпускання споживачам необхідних для нормальної діяльності підприємства запасів сировини, матеріалів, покупних напівфабрикатів ті виробів, заділів незавершеного виробництва, а також виготовленої продукції, яка підлягає реалізації, при мінімальних витратах на виконання складських операцій.
Від якості роботи складського господарства значною мірою залежить охоронність матеріальних цінностей, безперебійність забезпечення ними виробництва, швидкість оборотності оборотних коштів, якість і собівартість продукції.
Склади підприємства класифікуються за рядом ознак.
За сферою обслуговування склади можуть бути міжцеховими /центральними/, призначеними для забезпечення всіх підрозділів підприємства, та цеховими /кладові/, призначеними для живлення підрозділів даного цеху. Центральні склади підпорядковуються відповідним відділам підприємства, а цехові – службам цеху.
За участю у виробничому процесі склади поділяють на постачальницькі, що забезпечують виробництво елементами матеріально-технічного постачання; виробничі, що забезпечують напівфабрикатами власного виробництва, інструментом, запасними частинами для обладнання і т. ін.; збутові – склади готової продукції.
За номенклатурою матеріальних цінностей, що зберігаються, склади поділяються на універсальні, які служать для зберігання матеріалів широкої номенклатури, та спеціалізовані – для зберігання однорідних матеріалів.
За характером складської площі склади поділяють на закриті, напівзакриті /що мають покриття/ та відкриті. Характер складської площі ті технічне оснащення складів визначаються особливостями і умовами зберігання матеріальних цінностей, режимом їх надходження і видавання.
Склади повинні відповідати фізико-хімічним вимогам матеріалів, що зберігаються, забезпечувати якомога повніше використання складської площі, зручність виконання складських операцій з урахуванням максимально можливої їх механізації, безпечні умови праці та протипожежну безпечність.
Площі складів розраховують, виходячи з норми максимального запасу цінностей, що зберігаються. Загальна площа складу крім корисної площі, що зайнята пристроями для зберігання матеріалів /наприклад стелажами/, включає площі під проходи та проїзди, приймально-сортувальні майданчики, службові /конторські/, побутові приміщення та ін., розміри яких визначаються нормативами.
Корисна площа складів залежно від повноти вихідних даних визначається на основі наближеного або точного розрахунку. Наближено корисна площа складу визначається відношенням максимальної норми запасу на складі до допустимого навантаження в тоннах на 1 м2 площі. При точному розрахунку спочатку встановлюється необхідний для зберігання матеріальних цінностей тип обладнання по якому далі ведеться розрахунок корисної площі складу. Так, при стелажному зберіганні потрібна кількість стелажів визначається відношення максимальної норми запасу даних матеріальних цінностей до місткості стелажа, а далі – за їх довжиною та шириною, з урахуванням допустимого навантаження визначається корисна місткість складу.
Для зниження трудомісткості складських робіт, скорочення та застосування ручної праці склади мають обладнуватися сучасною вантажно-розвантажувальною, роз пакувальною та пакувальною технікою, а також сортувальними та контрольно-вимірювальними улаштуваннями.
Матеріальні цінності, що надходять від зовнішніх постачальників на склади, проходять кількісне та якісне приймання. Прийняті матеріали оформлюються приймальним актом, а при нестачі чи невідповідності матеріалів, що надійшли, якісним вимогам складаються рекламації та у встановленому порядку пред’являються претензії до постачальників продукції або транспортних організацій. Вироби власного виробництва проходять лише кількісне приймання.
Останнім часом на ряді підприємств організовані автоматизовані склади та застосовується автоматизована підсистема планування та управління складськими операціями. Автоматизовані склади обладнуються пристроями багатоярусного зберігання матеріалів, їх заповнення в міру надходження та вибирання при видаванні виконуються автоматично виконавчим пристроєм відповідно до програми, зафіксованої на носії інформації.
Автоматизована підсистема планування та управління складськими операціями дає можливість автоматизувати планування, облік, контроль надходження та витрачання матеріальних цінностей, вести розрахунок норм запасів та своєчасно видавати замовлення на поповнення складських запасів, автоматизувати звітність складських процесів. Отримана у вигляді табуляграм інформація використовується відділами – планово-виробничими, постачання збуту, бухгалтерією та інших.
3. Побудувати сітьовий графік і пронумерувати його, використовуючи наступні дані:
№ роботи
Тривалість роботи, дні
№ наступної роботи

1
3
3,4

2
5
5,6

3
5
7

4
3
8

5
2
8

6
4
9

7
6
кінцева

8
6
кінцева

9
7
кінцева

Варіант №5
1. Ефективність прискорення розробки та освоєння нової техніки.
На практиці можна виділити три групи факторів, які впливають на строки розробки і освоєння нових виробів:
технічні, які характеризують стан матеріально-технічної бази підготовки виробництва, ступінь технічної оснащеності праці у підрозділах підготовки виробництва, рівень стандартизації конструкцій машин і приладів, а також елементів технологічних процесів;
організаційні, які охоплюють заходи щодо удосконалення структури кадрів технічних підрозділів підприємств, рівень організації процесів розробки та освоєння нової техніки, стан організації і дисципліни праці;
управлінські, які включають якість планування підготовки виробництва, оперативне управління роботами, систему матеріального та морального стимулювання працівників, зайнятих створенням та освоєнням нової техніки.
Пошук резервів скорочення тривалості циклу “дослідження – виробництво” пов’язаний, як випливає з класифікації факторів, із зниженням тривалості робочого періоду та усуненням не планованих перерв. Зокрема, існують можливості реалізації резервів прискорення підготовки виробництва на основі розвитку його матеріально-технічної бази, механізації та автоматизації проектних робіт, удосконалення організації підготовки виробництва праці робіт, підвищення рівня планування та стимулювання колективів, широкого використання математичних методів і сучасної обчислювальної техніки. Вибір оптимального варіанта розв’язання проектно-конструкторської задачі можливі лише із застосуванням ЕОМ.
Останнім часом у галузях машинобудування та приладобудування застосовуються системи автоматизованого проектування (СПАР), первинними осередками яких є автоматизовані робочі місця (АРМ) конструктора або технолога. Створення САПР дозволяє різко підвищити продуктивність проектно-конструкторських робіт, швидше створювати нові високоякісні вироби, сприяти піднесенню економічного потенціалу країни.
У загальному циклі створення нового виробу та організації його серійного випуску на підприємствах беруть участь автоматизовані системи: наукових досліджень (АСНД); САПР; управління технологічним процесом (АСУТП); управління виробництвом на підприємствах (АСУВ); управління галуззю (АСУ).
Скорочення періоду розробки та освоєння нової техніки забезпечує передусім економію усіх видів ресурсів. Але основна економічна ефективність від прискорення цього процесу досягається завдяки більш ранньому початку експлуатації нових, таких, що переважають серійно виготовлювану техніку за економічністю та продуктивністю, машин і приладів.
Для визначення економічного ефекту від скорочення циклу “дослідження - виробництво” на будь-якій його стадії або на кількох з них можна використати
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415- економічний ефект від скорочення тривалості циклу “дослідження – виробництво”, грн.; 13 EMBED Equation.3 1415- фактична та розрахункова тривалість циклу, років; 13 EMBED Equation.3 1415- середньорічний випуск нових виробів, грн.; 13 EMBED Equation.3 1415- річна економія від впровадження нового виробу, грн.

2. Робочий час і методи його вивчення.
Для цілей нормування праці необхідно знати класифікацію витрат робочого часу. Робочий час виконавця /виконавців/, необхідний для виконання певної роботи, класифікується за характерними ознаками. Він поділяється на час роботи та час перерв.
Час роботи – період, протягом якого робітник здійснює підготовку та безпосереднє виконання дорученої роботи. Складається із часу роботи по виконанню виробничого завдання та часу роботи, не передбаченого виробничим завданням.
Час роботи по виконанню виробничого завдання складається з таких категорій витрат робочого часу: підготовчо-заключного часу, оперативного часу та часу обслуговування робочого місця.
Час роботи, не передбачений виробничим завданням, витрачається робітником на виконання випадкової і не продуктивної роботи /наприклад, час на виправлення браку продукції при механічній обробці і т.д./.
Час перерв, протягом якого робітник не бере участь в роботі. Він поділяється на час регламентованих і не регламентованих перерв.
Час регламентованих перерв у роботі включає час перерв в роботі, розу мовлених технологією та організацією виробничого процесу /наприклад, перерва у роботі машиніста крану при встановленні монтажниками конструкцій піднятої деталі/, а також час на відпочинок та особисті потреби.
Час не регламентованих перерв у роботі викликаних порушенням нормального протікання виробничого процесу, включає час перерв у роботі, через недоліки у організації виробництва та час перерв у роботі, викликаних порушенням трудової дисципліни.
Всі витрати робочого часу виконавця, крім наведеної класифікації, можуть поділятися на нормовані та ненормовані.
Класифікація витрат робочого часу виконавця дозволяє виявити величину та причини втрат, також нераціональних витрат робочого часу. За цією метою вивчаються витрати часу а робочому місці.
Витрати робочого часу вивчаються за допомогою спостережень: фотографування робочого дня, хронометража та фотохронометража.
Фотографія робочого часу - вид спостереження, при якому вимірюють всі без виключення витрати часу, здійснювані виконавцем /виконавцями/ за певний період роботи /наприклад, за зміну або її частину/. Фотографування проводиться головним чином для виявлення втрат робочого часу, встановлення причин, які викликають ці втрати, та розробки необхідних організаційно-технічних заходів щодо їх усунення.
Фотографія робочого дня застосовується і для розробки нормативів підготовчо-заключного часу, часу обслуговування робочого місця, перерв на відпочинок та особисті потреби, а також визначення оперативного часу на різні роботи в одиничному та дрібносерійному виробництві.
Крім того, фотографування проводиться для встановлення норм обслуговування та нормативів чисельності робітників, вивчення використання робочого часу передовими робітниками з метою поширення їх досвіду, виявлення причин невиконання норм виробітку окремими робітниками.
Залежно від кількості робітників фотографія може бути індивідуальною, груповою /бригадною/ та масовою.
Спостереження та вимірювання витрат робочого часу ведеться за поточним часом. Всі дії виконавця та перерви у роботі фіксуються в аркуші спостережень у тому порядку, в якому вони фактично відбуваються, за такою формою:
При обробці даних фотографії складається зведений баланс робочого часу за категоріями витрат: підготовчо-заключний час, оперативний час і т.д. У процесі аналізу виявляються нераціональні витрати та втрати робочого часу та їх причини.
Після аналізу складається проектований баланс робочого часу. При цьому всі нераціональні витрати і втрати робочого часу виключаються за рахунок їх збільшується оперативний час. На підставі даних фактичного і проектованого балансів визначається можливе зростання продуктивності праці за рахунок усунення втрат і нераціональних витрат робочого часу за формулою
13 EMBED Equation.3 1415
де Топ.п – оперативний час у проектованому балансі робочого часу;
Топ.ф – оперативний час у фактичному балансі.
Потім розроблюються заходи щодо усунення втрат робочого часу та вдосконалення організації праці. Вони оформлюються розпорядженням по цеху або включаються у план організаційно-технічних заходів із зазначенням строку їх виконання та виконавців.
Групове фотографування робочого часу проводять у випадках, коли робота виконується групою або бригадою робітників. Одним з основним завдань групової фотографії є вивчення існуючого поділу та кооперації праці у бригаді; використанні її членами робочого часу; завантаженості членів бригади; ефективність застосування обладнання. За умов бригадної організації праці матеріали групової фотографії робочого часу використовуються при визначенні коефіцієнту трудової участі кожного члена бригади у спільних результатах.
Хронометраж – вид спостереження, при якому вивчаються циклічно повторювані елементи оперативної роботи, окремі елементи підготовчо-заключної роботи або роботи по обслуговуванню робочого місця.
Основне призначення хронометражу: визначення тривалості повторюваних елементів операції /прийом та рухів/ для розрахунку або розробки нормативів часу; виявлення та навчання передових методів і прийомів праці з метою передачі цих методів роботи широкому колу робітників; перевірка встановлених норм виробітку; виявлення причин невиконання норм окремими робітниками.
Хронометраж може бути безперервним /суцільним/, коли заміри тривалості елементів операції проводять безперервно від початку і до кінця операції, та вибірковим, при якому проводять виміри окремих елементів операції.
Показником оцінки хронометражу є фактичний коефіцієнт стійкості, який визначається відношенням максимальної тривалості елемента у даному хроноряді до мінімальної. Фактичний коефіцієнт стійкості порівнюється з нормативним. Якщо він менший або дорівнює нормативному, хроноряд вважається стійким, а саме спостереження - якісним.
Фотохронометраж – це комбінований вид вивчення витрат робочого часу, при якому вивчаються не лише тривалість окремих елементів операції, а й інші категорії витрат: підготовчо-заключний час, час обслуговування робочого місця, перерви у роботі.
При фотохронометруванні витрати на елементи оперативного часу, а також на окремі елементи підготовчо-заключного часу та часу на обслуговування робочого місця вивчаються за допомогою хронометражу, а все інше – фотографуванням.
Вивчення витрат робочого часу дозволяє отримати необхідні дані для удосконалення організації праці та встановлення норм трудових витрат, виявити резерви підвищення продуктивності праці і кращого використання обладнання.
3. Визначити тривалість циклів і побудувати графіки видів руху змішаним способом, якщо величина партії деталей n = 5 шт., трудомісткості операцій t1 = 10 хв.; t2 = 12 хв.; t3 = 7 хв.; t4 = 20 хв.; величина передавальної партії p = 1 шт., число верстатів С = 1.

Варіант №6
1. Сітьове планування та управління розробками і освоєнням нових виробів.
Система сітьового планування та управління /СПУ/ являє собою комплекс графічних і розрахункових методів, організаційних заходів та контрольних прийомів, що забезпечують моделювання, аналіз і динамічну перебудову плану виконання складних проектів.
СПУ є одним з методів кібернетичного підходу до управління складними динамічними системами з метою забезпечення певних оптимальних показників, наприклад, мінімального часу виконання всього комплексу робіт чи мінімальної вартості розробки.
Сутність СПУ полягає в тому, що для відбиття зв’язків між роботами, що плануються, та порядку їх виконання використовується сітьовий графік /сітьова модель/, який дозволяє оперативно аналізувати та управляти ходом виконання всього комплексу робіт.
Метод СПУ має такі переваги: подає детальні часові характеристики складових частин планового процесу; дає можливість з певним ступенем точності встановити загальний строк розробки; дозволяє виділити роботи, які визначають строки виконання проектів і оперативно розглядати всі зміни у цьому процесі; виявляє важливість окремих робіт у їх загальному переліку; дозволяє наочно уявити послідовність робіт; передбачає багатоваріантність рішень та використання ЕОМ для цих цілей; дає можливість визначити реальні потреби у робочій силі та найбільш доцільно розподілити її у часі.
Сітьовий графік включає два основних елементи: роботу та подію. Робота являє собою або трудовий процес, що вимагає витрат часу і ресурсів, або процес очікування /остигання відливок, старіння, сушіння/, який потребує лише витрат часу. У всіх випадках робота – це процес, що відбувається у часі. На графіку /рис. 7.1/ робота зображена безрозмірною стрілкою. Крім дійсних робіт, тобто таких, що вимагають витрат часу, існують так звані фіксовані роботи, які використовуються з метою показати логічний зв’язок між результатами робіт /подіями/. Вони зображуються пунктирними стрілками і не пов’язані з витратами часу та ресурсів.
Час, що витрачається на роботу /тривалість/, зазначають над стрілкою /у днях або тижнях/. Для фіктивних робіт він дорівнює нулю і проставляється над пунктирними стрілками.
Подією називають результат проведеної роботи. Це факт звершення попередніх робіт і водночас факт готовності до початку наступних робіт. Тривалість будь-якої події дорівнює нулю. Подія не здійсниться доти, доки не буде виконана найтриваліша з попередніх робіт. Формулювання події записують завжди у доконаній формі, що виключає різне його тлумачення. У сітьовому графіку подія зображується кружком, прямокутником або іншою геометричною фігурою, у якій зазначається порядковий номер події або її шифр, а інколи і його назва.
Таким чином, сітьова модель, що відбиває операції складного комплексу робіт та їх взаємозв’язків, зображується у вигляді напрямленого графа, яки складається із стрілок та кружків.

2. Методи встановлення та зміни норм праці.
Технічно обґрунтовані норми встановлюються аналітичним методом. Цей метод базується на попередньому аналізі виробничих можливостей робочого місця, проектуванні з урахуванням передового досвіду регламенту продуктивної роботи та визначенні необхідних витрат праці на кожний елемент і операцію загалом.
При аналітичному методі нормування здійснюються у такому порядку: нормована операція розчленовується на складові її елементи, визначаються всі фактори, що впливають на тривалість виконання кожного елемента /технічні, організаційні, психофізіологічні, економічні та соціальні/; проектуються раціональний склад операцій та послідовність виконання її елементів з урахуванням найкращого сполучення факторів, що впливають на їх тривалість. Після чого розраховуються витрати часу на кожний запроектований елемент та визначається норма часу на операцію в загалом. Водночас робляться організаційно-технічні заходи, які забезпечують впровадження запроектованого трудового процесу та встановленої норми.
Аналітичний метод нормування має два різновиди: аналітично-розрахунковий та аналітично-дослідний. Вони розрізняються способом визначення витрат часу.
При аналітично-розрахунковому методі витрати часу на кожний елемент операції та операцію загалом визначаються заздалегідь розробленими науково обґрунтованими нормативами.
При аналітично-дослідному методі витрати часу на кожний елемент і операцію в цілому встановлюються на основі безпосередніх вимірів цих витрат на робочих місцях /шляхом фотографування робочого часу, хронометрування або фотохронометрування/.
Крім того, на підприємствах зустрічаються випадки одночасного використання двох різновидів аналітичного методу, коли одні елементи норми часу встановлюються за нормативами, інші – на основі проведених досліджень.
Найбільше поширення на практиці знайшов аналітично-розрахунковий метод, оскільки він значно скорочує трудомісткість розробки норм, сприяє встановленню норм рівної напруженості та дає можливість розрахувати норми до початку виробництва нових виробів.
Застосування аналітичного методу нормування за умов різних типів виробництва має свої особливості, оскільки організаційно-технічні умови не скрізь однакові. Наприклад, у масовому і великосерійному виробництві потрібна більш точна норма. Це досягається за рахунок диференційованого розчленування операції на елементи, що її складають. Нормування проводиться диференційовано з використанням елементних та мікроелементних нормативів часу. Диференційовані /елементні/ нормативи дають можливість встановлювати витрати часу на прийоми і трудові дії, а за допомогою мікроелементних нормативів можна визначати витрати часу на трудові рухи.
Крім норм численності широко застосовуються норми виробітку обслуговування та норми обслуговування. Норми часу обслуговування і норми обслуговування застосовуються для нормування праці робітників, зайнятих на нестабільних за обсягом роботах, але на яких можуть бути виділені періодично повторювані елементи /наприклад, налагоджувальні роботи/.
Нормоване завдання визначається, виходячи із складу та обсягу робіт, який повинен бути виконаний одним або групою робітників за конкретний період /робочу зміну, місяць/ із забезпеченням якості роботи.
Залежно від організації виробництва характеру виконуваних робіт і можливості врахування нормовані завдання встановлюються у натуральних показниках або у нормо-годинах на зміну, місяць або період повного здійснювання заданого обсягу робіт.
Мірою розвитку науково-технічного прогресу відбувається безперервне вдосконалення техніки, технології, організації праці і виробництва, зростання професійної майстерності і кваліфікації виконавців робіт що призводять до постійного скорочення трудових витрат, необхідних на виконання одиниці певної роботи.
Тому норми праці не можуть залишатися не змінними протягом тривалого часу і підлягають періодичному оновленню мірою зниження трудомісткості виготовлення продукції.
Перегляд помилково встановлених норм проводитися мірою їх виявлення за походженням з профспілковим комітетом.
Норми підлягають обов’язковій зміні новими і мірою впровадження у виробництво організаційно-технічних заходів, які забезпечують суттєве зростання продуктивності праці.
Підставою для зміни норм праці є також вичерпання строку дії тимчасових норм. До таких належать норми праці, які встановлюються на період освоєння нової продукції, нової техніки, технології, організації виробництва і праці.

3. Визначити тривалість циклів і побудувати графіки видів руху параленьним способом, якщо величина партії деталей n = 4 шт., трудомісткість операцій t1 = 9 хв.; t2 = 15 хв.; t3 = 5 хв.; t4 = 11 хв.; t5 = 7 хв.; величина передавальної партії p = 1 шт., число верстатів С = 1.

Варіант №7
1. Сутність потокового виробництва та його економічна ефективність.
Потокове виробництво є передовою формою організації виробництва. У наш час масовий випуск продукції у машинобудуванні, радіотехнічній промисловості, металургії, хімії, деревообробці, швейній, харчовій та інших галузях промисловості здійснюється потоковими методами.
На підприємствах потокове виробництво має такі найважливіші ознаки.
Весь процес виробництва розчленовується на операції, які у часі рівні між собою або парні. Досягається це синхронізацією операцій шляхом проведення ряду організаційно-технічних заходів (зміна технології та режимів роботи, зміна старого обладнання новим і т.д.), які дозволяють розчленувати одну операцію на кілька, або, навпаки, об’єднати кілька операцій в одну.
Обладнання, а отже і робочі місця, розташовуються за ходом технологічного процесу. Таке розташування скорочує шлях руху деталей у процесі їх обробки і сприяє раціональному використанню виробничої площі потокової лінії. Обладнання добирається з таким розрахунком, щоб на ньому можна було виконати найрізноманітніші роботи.
Передавання деталей з одного робочого місця на інше виконується за допомогою транспортних пристроїв. Найпоширенішими видами транспорту у потоковому виробництві є різні транспортери, підвісні конвеєри, рольганги та ін.
Робочі місця спеціалізуються на виконанні певних операцій. Це дозволяє використати кадри невисокої кваліфікації, забезпечує зростання продуктивності праці та виключає великі витрати часу і коштів на підготовку робітників для роботи на потокових лініях.
У результаті здійснення потокового виробництва досягається:
а) необхідне використання обладнання та виробничих площ;
б) скорочення тривалості виробничого циклу. Це дозволяє зменшити незавершене виробництво та запаси готових виробів та вузлів, а отже, і розміри цехових та складських майданчиків для їх зберігання. Разом з тим зменшення незавершеного виробництва означає зменшення потреби в оборотних коштах;
в) зниження трудомісткості продукції та значне підвищення продуктивності праці;
г) краще використання робочого часу;
д) скорочення витрат на транспортування виробів;
е) зниження собівартості продукції і підвищення рентабельності виробництва.

2. Організація внутрішньозаводського транспорту.
Транспортне господарство промислових підприємств створюється для переміщення основних та допоміжних матеріалів, напівфабрикатів, готової продукції, обладнання, оснащення та інших вантажів між цехами, дільницями, робочими місцями та операціями технологічного процесу.
Склад транспортного господарства підприємства залежить від характеру виготовленої продукції, типу і масштабу виробництва, виробничої структури підприємства. Це і визначає класифікацію транспортних засобів: за видами, призначенням перевезень, способом дії, напрямом переміщення вантажів. За видами транспортні засоби поділяють на залізничні /мото- і тепловози, вагони, платформи, цистерни, спеціальні вагони/; безрельсові /автомобілі, трактори, причепи, моторолери, електрокари і т.д./; водні /буксири, катери, баржі/; підйомно-транспортні /ліфти, підйомники, автомобільні, тракторні і стаціонарні крани, кран-балки, талі, лебідки і т. ін./; підвісні дороги /канатні та монорельсові/; конвеєрні пристрої /стрічкові, пластинчасті, ланцюгові, скребкові і т.ін./; інші транспортні засоби /пневматичні, гідравлічні і т.д./. Структура транспортного господарства встановлюється при проектуванні нових та реконструкції діючих підприємств. Вона не залишається постійною, а змінюється з розвитком підприємства та впровадженням нової техніки. Вдосконалення міжцехового та внутрішньоцехового транспорту у масовому та велико серійному виробництві здійснюється по лінії комплексної механізації шляхом широкого застосування конвеєрних ліній.
Базою для визначення обсягу робіт, виконуваних заводським транспортом, служить сумарна величина вантажопотоків або загальний вантажообіг заводу. В а н т а ж о п о т о к о м називають кількість вантажів /у тонах, кубічних метрах, штуках/, що переміщуються за одиницю часу /годину, добу, місяць, квартал, рік/ у задано напрямі або через певний пункт. Сума всіх вантажопотоків, здійснюваних внутрішньозаводським транспортом, становить в а н т а ж о о б і г заводу.
Базою для організації міжцехових вантажопотоків заводу і планування роботи заводського транспорту є діаграма вантажопотоків, тобто графічне зображення у відповідному масштабі даних шахової відомості на схемі генерального плану заводу.
Планово-економічні розрахунки у внутрішньозаводському плануванні проводять на базі найбільшого добового вантажообігу за формулою
13 EMBED Equation.3 1415
де Qp – річний вантажообіг, т/рік; Dд – число робочих днів на рік; Кн – коефіцієнт нерівномірності перевезень.
Розрахунку загального вантажообігу за рік передує обчислення величини вантажообігів цехів і загальнозаводських складів.
Необхідна кількість транспортних засобів, що функціонують на регулярних вантажопотоках, визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415
де В – вантажопотік за розрахунковий період, т; Пг – годинна продуктивність транспортних засобів, т/год; Фк – корисний фонд часу роботи транспортних засобів за розрахунковий період, год.
При організації міжцехових перевезень вибір і розрахунок потреби у транспортних засобах проводять водночас із маршрутизацією. Вихідними матеріалами при розробці маршрутів є шахова відомість вантажообігу, схема міжцехових вантажопотоків, генеральний план підприємства.
Внутрішньозаводські перевезення за характером організації їх виконання поділяють на разові /за окремими випадковими заявками/ і маршрутні /за заздалегідь встановленими напрямами/. Маршрутні перевезення існують маятникові та кільцеві.
Маятниковими називаються маршрути, при яких рух транспортних засобів між двома пунктами багаторазово повторюється . Вони можуть бути односторонніми, коли транспорт в один бік йде завантаженим, а звідти - порожнім, двосторонніми – транспорт завантажений в обох напрямах, змішаними – при русі з вантажем або без вантажу в обох напрямах.
Кільцева система передбачає послідовне здійснюваний регулярний зв’язок між рядом пунктів.
Управління транспортним господарством підприємства здійснює начальник транспортного відділу, якому підпорядковані бюро перспективного планування, бюро технічного нормування і організації перевезень, конструкторсько-технологічне бюро механізації вантажно-розвантажувальних і транспортно-складських робіт, диспетчерське бюро, механіки по ремонту.
3. Розрахувати коефіцієнт завантаження і ступінь синхронізації потокової лінії, якщо відомо: t1 = 1,9 хв.; t2 = 1,1 хв.; t3 = 2,1 хв.; t4 = 1,3 хв. Добовий випуск складає 300 шт. Побудувати графіки синхронізації, завантаження устаткування потокової лінії.

Варіант №8
1. Організація процесів розробки та освоєння нової техніки.
Розробка та освоєння нових виробів здійснюється у процесі підготовки виробництва, що послідовно відбувається у просторі і часі у різних підрозділах приладобудівної промисловості. Цим процесом зайняті колективи вчених, спеціалістів та робітників. Він відбувається у наукових і проектно-конструкторських організаціях та на підприємствах галузі. Інтеграція цього процесу здійснюється шляхом створення великих науково-виробничих і виробничих об’єднань, де реалізуються всі стадії циклу “дослідження –виробництво”. До найпоширеніших організаційних форм належать: виробниче об’єднання, що має у своєму складі серійні заводи, науково-дослідні інститути /НДІ/ або дослідно-конструкторські бюро /ДКБ/, а також дослідні виробництва; науково-виробничі об’єднання, що включають НДІ, проектно-конструкторські і технологічні підрозділи, дослідні виробництва та серійні заводи. В об’єднаннях створюються спеціалізовані служби і підрозділи для здійснення комплексу робіт з розробки нових виробів і методів їх виготовлення.
Виробнича структура підрозділів підготовки виробництва та їх спеціалізація суттєво залежать від специфіки створюваних виробів , тематики науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, виконуваних з кожного напряму наукової діяльності об’єднання чи підприємства.
Аналогічно за функціональною ознакою всі процеси підготовки виробництва поділяються на такі.
1. Процеси власне наукових досліджень, конструкторського, технологічного і організаційного проектування та інших інженерних робіт. Вони є основними процесами передвиробничої стадії і включають : проведення досліджень; виконання інженерних розрахунків; конструювання приладів, оснащення спеціального технологічного обладнання4 розробку нових технологічних процесів, форм і методів організації виробництва нової продукції і праці робітників; стандартизацію і уніфікацію; експериментування; обгрунтування та економічні розрахунки. У ході виконання цих робіт створюється технічна, організаційно-планова і економічна інформація, що служить базою для розгортання виробництва нової продукції.
2. Експериментально-виробничі процеси передбачають створення макетів, моделей, дослідних зразків та перших установочних партій нових виробів, а також випробування нових виробів і узагальнення даних випробувань з метою обробки технічної документації. Ці процеси виконуються у макетних майстернях, лабораторіях, дослідних цехах, а при виготовленні установочної партії – безпосередньо у цехах серійного виробництва.
3. Забезпечуючи процеси включають забезпечення основного виробництва необхідної техніко-економічною інформацією, матеріалами, комплектуючими виробами, енергією; придбання для цих цілей обладнання, приладів та інструментів; забезпечення робіт кадрами і т.д.
4. Обслуговуючі процеси охоплюють перевірку якості технічної документації та готових виробів; транспортно-складські роботи; зберігання, пошук і розмноження технічної і організаційно-типової документації; діловодство і т.д.
Всі етапи і конкретні рооботи циклу “дослідження – виробництво” повинні бути впорядковані у часі з урахуванням можливості їх паралельного виконання. Це необхідно з метою скорочення строків створення та освоєння нових конструкцій приладів.
Управління підготовкою виробництва в об’єднаннях або на промислових підприємствах розглядається як процес цілеспрямованого впливу на колективи людей, зайнятих у цьому процесі випуску нових видів приладів.
Зміст процесу управління підготовкою виробництва проявляється через функції:
а/ керівництва, в результаті якого визначається мета системи, розробляється стратегія її поведінки та формуються конкретні технічні задачі для досягнення заданої мети, а також забезпечення злагодженої роботи всіх підрозділів і безпосередніх виконавців;
б/ планування , що включає науково-технічне і економічне прогнозування з метою виявлення технічних і економічних вимог споживачів та можливості їх задовільнення; розробку плану робіт по створенню і освоєнню випуску нових видів продукції; доведення планових завдань до виконавців;
в/ організації робіт у межах створеної системи підготовки виробництва та спрямованої на організацію спільної праці всіх учасників робіт;
г/ оперативного управління ходом робіт, що передбачає контроль і регулювання процесів створення нової продукції і дотримання планових строків виконання стадії циклу “дослідження – виробництво”;
д/ обліку, що забезпечує збирання та систематизацію інформації про роботу системи підготовки виробництва, створення умов для проведення техніко-економічного аналізу і формування нормативної бази для цього процесу.
Найкращим варіантом є управління роботами щодо підготовки виробництва в межах автоматизованої системи управління підприємством або об’єднанням.

2. Виробничий цикл складного процесу.
Виробничий цикл складного процесу – це загальна тривалість комплексу скоординованих у часі простих процесів, що є складовими елементами складного процесу виготовлення виробу або партії виробів.
Координація окремих складових складного процесу спрямована на забезпечення комплектності та безперебійного протікання виробничого процесу при оптимальному завантаженні обладнання і робочих місць.
Цикл складного процесу визначається найбільшою сумою взаємозв’язаних простих процесів (виготовлення деталей, складання вузлів та механізмів, загальне складання приладу та його випробування). Цей цикл включає також час між операційних перерв (час комплектування партій, передавання із цеху в цех, незбіг ритмів надходження та видавання виробів). Загалом його тривалість визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415- тривалість простого процесу; 13 EMBED Equation.3 1415- тривалість між циклових перерв; 13 EMBED Equation.3 1415- число циклів простих процесів, послідовно взаємозв’язаних.
Цикловий графік дозволяє встановити строки випередження запуску та випуску партій за окремими цехами та підприємством загалом.
На практиці цикл складного процесу виготовлення вибору часто визначають відповідно до виробничої та організаційної структур підприємства. Для цього у кожному цеху з комплекту деталей та складальних одиниць приладу вибирають деталь (партію деталей або вузол) з найбільшим виробничим циклом 13 EMBED Equation.3 1415, потім враховують час комплектування 13 EMBED Equation.3 1415, складання 13 EMBED Equation.3 1415, випробування 13 EMBED Equation.3 1415, пакування та резервний час 13 EMBED Equation.3 1415. При цьому рахують, що всі інші складальні одиниці з коротшим циклом обробляються паралельно процесу виготовлення деталі-представника. У цьому разі тривалість циклу складного процесу дорівнюватиме
13 EMBED Equation.3 1415 13 EMBED Equation.3 1415.
Тривалість виробничого циклу впливає на обсяг випуску продукції, фондовіддачу, рентабельність, норматив оборотних коштів та інші загальні показники роботи підприємства. З цього випливає важливість скорочення його тривалості, що можлива за рахунок зменшення часу на виконання технологічних операцій та зведення до мінімуму всіх видів перерв у процесі виготовлення предметів праці. До основних заходів щодо скорочення виробничого циклу можна віднести: удосконалення конструкції виготовлюваної продукції; вдосконалення технології виготовлення виробів; впровадження більш досконалої системи організації праці і планування; раціональне планування робочих місць та вдосконалення цехового та міжцехового транспортування; поліпшення обслуговування робочих місць; підвищення ступеня паралельності робіт і процесів; ущільнення режиму роботи цехів та підприємства.

3. Побудувати сітьовий графік і пронумерувати його, використовуючи наступні дані:
№ роботи
Тривалість роботи, дні
№ наступної роботи

1
2
4

2
4
6,7

3
5
5

4
6
6,7

5
1
6,7

6
3
9

7
4
8

8
5
кінцева

9
4
кінцева


Варіант №9
1. Тривалість і структура виробничого циклу. Види руху деталей.
Тривалість виробничого циклу розуміють як календарний період, протягом якого деталь, вузол або виріб проходять всі стадії виробничого процесу, тобто від початку першої операції до випуску готових деталей, вузлів або виробів та їх прийняття ВТК.
Тривалість виробничого циклу складається з робочого періоду та часу перерв у виробничому процесі (рис.1).

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис.1. Структура тривалості виробничого циклу

Робочій період у свою чергу складається з часу технологічних операцій, часу переміщення деталей та вузлів з однієї стадії виробництва на іншу, часу натуральних процесів, виконання контрольних і транспортних операцій.
Час перерв складається з очікування вивільнення робочого місця, зайнятого іншою роботою; очікування комплектуючих деталей, вузлів або збиральних одиниць; часу на усунення неполадок організаційного характеру (відсутність робочої сили, матеріалів, інструменту); неробочих днів, перерв між змінами, обідніх перерв.
Тривалість виробничого циклу значною мірою визначається видом руху предметів праці у процесі їх обробки. Розрізняють три види їх руху: послідовний, паралельно-послідовний, паралельний.
Послідовний вид руху предметів праці характеризується тим, що при виготовленні партії однойменних предметів праці (заготовок, деталей, вузлів) у процесі обробки кожна наступна операція починається з того моменту, коли всі деталі партії оброблені на попередній операції. В цьому разі з однієї операції на іншу транспортується водночас вся партія деталей. Біля кожного робочого місця деталь чекає своєї обробки та завершення виготовлення всієї партії.
Тривалість циклу при даному виді руху предметів праці можна визначити за формулою, хв
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415- кількість деталей у партії, шт.; 13 EMBED Equation.3 1415- час обробки однієї деталі на кожній операції, хв; 13 EMBED Equation.3 1415- число операцій.
При паралельно-послідовному русі партії деталей обробка на кожній наступній стадії починається раніше, ніж завершується обробка всієї партії на попередній операції, тобто партія деталей передається з однієї операції на іншу частинами (транспортними партіями).
Обробка однієї і тієї ж кількості виробів при цьому виді руху потребує менше часу, ніж при послідовному русі. Це пов’язано із скороченням перерв між партіями і називається частковим перекриттям окремих операцій у часі.

13 EMBED Equation.3 1415,
де p – кількість виробів у транспортній партії; 13 EMBED Equation.3 1415- норма часу на операцію з коротшим циклом з кожної суміжної пари операцій.
Розрізняють два варіанти початку передачі виробів з однієї операції на іншу:
а) при тривалості операційного циклу попередньої операції менший, ніж наступної, 13 EMBED Equation.3 1415, зсув передачі виробів дорівнює нормі часу обробки виробу на попередній операції 13 EMBED Equation.3 1415;
б) якщо тривалість попередньої операції більша, ніж наступної, то зсув визначається за формулою
13 EMBED Equation.3 1415.
При паралельному русі партії деталей у процесі виробництва кожна наступна операція починається відразу по завершенні попередньої операції.
Тривалість циклу обробки партії деталей при паралельному виді руху
13 EMBED Equation.3 1415,
де 13 EMBED Equation.3 1415- головна найбільш тривала операція.
Вибір виду руху деталей застосовується головним чином за умов одиничного та дрібносерійного виробництва із значною номенклатурою продукції, з різною технологією та частим переналагодженням обладнання.
Послідовно-паралельний вид руху деталей застосовується за умов велико серійного виробництва і на окремих дільницях одиничного та масового виробництва, коли випускається значна кількість одноіменної продукції з частковою синхронізацією операцій і коли продукція виготовляється партіями.
Паралельний рух деталей застосовується за умов масово-поточного виробництва та на окремих дільницях серійного та одиничного виробництва при великій кількості одноіменних деталей та вузлів.

2. Вибір форм оплати праці і розподіл ФОП за підрозділами.
Основа вибору форми оплати праці – всебічний та детальний облік технічних, організаційно-економічних і соціологічних чинників. Можна виділити кілька загальних для підприємства та їх підрозділів рекомендацій щодо обґрунтованого вибору однієї із відомих форм оплати праці.
Відрядна заробітна плата забезпечує прямий зв’язок оплати праці з її результатами. Тому цю форму оплати в машино- і приладобудуванні найширше застосовують в основному виробництві і насамперед на ручних роботах, де продуктивність праці залежить від зусиль робітникі/металообробка, складання тощо/.
Відрядно-преміальну систему оплати праці застосовують з метою преміювання якісних результатів роботи, а відрядн-прогресивну – для матеріального заохочення робітників у виробництві продукції, у якій підприємство має значну потребу. Акордна оплата впроваджується, якщо необхідно якісне і дострокове виконання значного комплексу одноразових робіт /ремонт устаткування, реконструкція, технічне переобладнання тощо/, тобто у приладо будування використовується дуже рідко.
У машино- та приладобудуванні погодинна оплата найширше застосовується в допоміжному виробництві та управлінні, а також на роботах із регламентованим ритмом /наприклад, конвеєрне складання/ або на цілком автоматизованих роботах /наприклад, автоматичні лінії/, де перевиконання норм не має сенсу.
Погодинно-преміальна система оплати праці застосовується з метою зацікавлення працюючих у зростанні якісних результатів виробництва.
Праця робітників при відрядній формі оплати залежить від виробітку, а при погодній – від відпрацьованого часу. При цьому загальні виробнича і економічна зацікавленість відсутні. Колективна форма оплати праці за кінцевим результатом усуває цю суперечність, оскільки оплата праці в мікро колективах /як правило, не виробничі бригади/ виконується за колективними результатами роботи, за єдиним нарядом. Єдиний наряд являє собою завдання бригаді в формі кількісних та якісних показників роботи з визначеними умовами оплати.
Колективна оплата праці застосовується за таких обставин:
залежність кінцевих результатів роботи від колективних зусиль /наприклад, на конвеєрі, на потокових лініях тощо/;
неможливість рівномірного завантаження робітників за їх спеціальністю через неоднакову трудомісткість окремих робіт /операцій/ у складі технологічного процесу та необхідність суміщення професії і взаємозамінності робітників;
необхідність посилення матеріальної зацікавленості робітників у зростанні обсягу виробництва, тобто випуску продукції з кінцевої операції;
наявність на виробничих дільницях “вузьких” місць, де необхідно зосередити зусилля колективу працівників тощо.
Попередній вибір на підприємстві і у його підрозділах, з урахуванням наведених вище чинників, форм і систем оплати праці з передумовою планування потреби у фонді основної заробітної плати /ФОЗ/, виходячи з обсягу виробництва в розрахунковому періоді. Як у плані, так і фактично ФОЗ одержують у вигляді суми витрат на оплату праці всіх категорій персоналу підприємства:
13 EMBED Equation.3 1415
де Зb, Зч – відповідно заробітна плата працюючих за відрядною та погодинною формами оплати з урахуванням премій у складі ФОЗ; i, j – відповідно категорія працюючих і вид підрозділу підприємства; m, n – відповідно кількість підрозділів і працівників.
Розподіл фонду основної зарплати у складі фактично “заробленого” ФОП здійснюють пропорційно до нормативної трудомісткості продукції. Водночас премії у складі ФОЗ можуть розподілятися спеціальними методами, розглянутими нижче.
У теорії та практиці організації оплати праці відомі такі два розподільних елементи, як коефіцієнт трудового внеску /КТВ/ і коефіцієнт трудової участі /КТУ/. КТВ і КТУ – це форми оцінки трудового внеску відповідно до підрозділів за результатами роботи підприємства і окремих робітників за результатами діяльності колективів /бригад/.
КТВ підрозділу підприємства /цеху, дільниці, бригади тощо/ встановлюється, як правило, щоквартально економічною службою підприємства і затверджується радою трудового колективу. Його використовують для обґрунтовування фонду додаткової зарплати, тобто преміальних виплат за підсумками роботи за квартал, рік. Відомі два методи визначення величини КТВ – бальний та розрахунковий. При бальному методі враховується обсяг робіт, виконання плану з номенклатури продукції, її якість і собівартість. При цьому для оцінки КТВ використовують 3-4 основних чинника, встановлюючи експертним шляхом їх значення.
Фактичний КТВ знаходять як суму бальних оцінок, коректуючи їх значення залежно від досягнутих результатів. Шкали зростання /зменшення/ базових значень ураховують такі чинники, як скорочення витрат ресурсів, втрат від браку тощо.
Більш об’єктивну оцінку трудового внеску підрозділів у кінцеві результати роботи підприємства дає КТВ, знайдений розрахунковим методом. Наприклад, КТВ застосовують для розподілу фонду заробітної плати цеху між виробничими дільницями і службами. Розрахунок виконують за формулою
КТВ = К1 К2 К3 + М,
де К1 – коефіцієнт виконання планового завдання з обсягу виробництва /розраховують як відношення фактичного і планового обсягів/; К2 – коефіцієнт якості продукції /розраховується за стандартом підприємства/; К3 – коефіцієнт ритмічності виробництва /розраховується як середній за декадами місяця/; М – сума бальних оцінок за заходи /включаючи надпланові/ з підвищення ефективності роботи цеху.
КТУ – це індивідуальний коефіцієнт трудової участі, що встановлюється /кожного дня чи щомісяця/ радою бригади для конкретного робітника з метою знаходження частки фонду додаткової зарплати /преміального фонду/ кожному члену бригади.
Позитивна роль застосування КТВ, КТУ у розподільному механізмі підприємства полягає у побудові ступінчатої системи розподілу, у доведенні стимулів до низових колективів. Недолік КТВ, КТУ – суб’єктивність бальних оцінок чинників, нерівнозначність чинників у розрахункових формулах, що викривляє оцінку об’єктивного трудового внеску підрозділів та окремих працівників.

3. Розрахувати коефіцієнт завантаження і ступінь синхронізації потокової лінії, якщо відомо: t1 = 0,8 хв.; t2 = 2,7 хв.; t3 = 1,3 хв.; t4 = 1,8 хв. Добовий випуск складає 250 шт. Побудувати графіки синхронізації, завантаження устаткування потокової лінії.

Варіант №10
1. Особливості організації НДДКР.
Основою організації виконання НДДКР є її раціональна технологія, що являє собою послідовно впорядкований процес, що забезпечує творче рішення науково-технічної проблеми, створення нового пристрою чи появу нової ідеї.
Стосовно науково-технічної діяльності технологія НДДКР може бути визначена як сукупність процесів пошуку нових наукових знань і науково-технічної інформації: їх переробки і використання за конкретних умов.
Виконання робіт по створенню нової техніки забезпечується внутрішньоструктурною діяльність НТО: інформаційною, науковою, проектно-конструкторською, економіко-управлінською.
Завершальною стадією циклу “дослідження - виробництво” є впровадження нової техніки у промислову експлуатацію. Регіональна організація процесу впровадження результатів НДДКР пов’язана з виконанням таких основних задач:
удосконалення роботи експериментальних дільниць, дослідних виробництв і випробувальних баз;
узгодженість планів нової техніки з планами фінансування капітального будівництва, постачання обладнання і матеріалів;
вибір прогресивних організаційних форм впровадження, що найбільшою мірою відповідають об’єктним умовам виробництва;
досягнення раціональних співвідношень виробничих потужностей підприємств, що виготовляють, та підприємств, що споживають продукт їх виробництва;
дотримання договірних зобов’язань сторін;
кадрове забезпечення процесів впровадження у споживачів;
організація маркетингу науково-технічних нововведень у згаданих сферах використання.
У циклі “дослідження – виробництво - експлуатація” організаційними формами впровадження результатів НДДКР є науково-технічні та інженерні центри /фірми/ , науково-виробничі і виробничі об’єднання, малі та спільні підприємства, міжгалузеві науково-технічні комплекси, комплексні творчі бригади та тимчасові творчі колективи, що складаються з працівників НТО і підприємств, що беруть участь у процесі створення та впровадження нової техніки.
На відділи впровадження підприємств і організацій покладене технічне керівництво монтажем, стендовою перевіркою, прогонкою та наладкою систем із залученням для консультацій чи внесення коректив спеціалістів своєї НТО або суміжників.
Для розробки швидкого впровадження науково-технічних нововведень, що мають міжгалузевий характер, створюються міжгалузеві науково-технічні комплекси /МНТК/, які включають галузеві науково-технічні організації, підприємства, об’єднання, НДІ Академії наук країни та вузи, підпорядковані різним міністерствам та відомствам.
Певну користь для організації впровадження науково-технічних нововведень дають центри науково-технічної творчості молоді /ЦНТТМ/, центри науково-творчих послуг /ЦНТП/, науково-технічні кооперативи. Тимчасові творчі колективи /ТТК/, створювані в галузевих НТО, можуть залучати кошти зацікавлених підприємств для оплати розробки і впровадження нововведень винахідників та авторів рацпропозицій , зокрема працюючих на інших підприємствах та в інших галузях.

2. Принципи організації виробничих процесів.
В основі організації виробничого процесу на будь-якому приладобудівному заводі, у будь-якому його цеху лежить раціональне суміщення у просторі і часі всіх основних, допоміжних та обслуговуючих процесів. Особливості і методи такого сполучення досить відмінні за різних виробничих умов. Однак при всій їх різноманітності організація виробничих процесів повинна бути підпорядкована таким загальним принципам.
П р и н ц и п с п е ц і а л і з а ц і ї. Спеціалізація являє собою форму суспільного поділу праці, зумовлює виділення та відокремлення галузей, підприємств, цехів, дільниць, ліній та окремих робочих місць. Спеціалізація визначається передусім ступенем постійності виготовлюваної номенклатури продукції. Спеціалізація розвивається на базі стандартизації, нормалізації і уніфікації, що забезпечують створення нових конструкцій з мінімальним числом оригінальних деталей і вузлів. У результаті спеціалізації забезпечується масово-поточне виробництво, спрощуються структура підприємства, зростає питома вага спеціалізованого обладнання.
Розрізняють три види спеціалізації: технологічну, подетальну, предметну.
При технологічній спеціалізації цехи і дільниці спеціалізуються на виконанні певних технологічних операцій. Прикладом може служити виробництво заготовок – сталевого, чавунного та кольорового литва, гарячих штамповок та поковок.
При по детальній спеціалізації цехи і дільниці виготовляють завершені деталі.
Предметна спеціалізація – це форма спеціалізації, при якій підприємство спеціалізуються на виробництві завершеної продукції, наприклад, годинникової, телевізійної та ін.
П р и н ц и п п р о п о р ц і о н а л ь н о с т і . Пропорціональність виражається у дотриманні правильного співвідношення виробничих потужностей та площ між окремими робочими місцями, дільницями та цехами. Окремі поодинокі процеси та операції по виготовленню певних деталей повинні бути погодженні з іншими процесами та операціями. Послідовне дотримання пропорцій сприяє чіткому розподілу обладнання за окремими дільницями виробництва, а також більш повному використанню.
Порушення цих пропорцій призводить до утворення вузьких місць, тобто до перевантаження одних робочих місць і недовантаження інших, в результаті чого не повністю використовуються виробничі потужності, простоює обладнання. Тому однією з найважливіших умов планомірної роботи підприємства є ретельне дотримання пропорцій між робочими місцями, дільницями, а у межах заводу – між цехами.
П р и н ц и п б е з п е р е р в н о с т і виробничого процесу слід розуміти передусім як ліквідацію або зменшення перерв у виробництві даного конкретного виробу. До числа таких перерв слід віднести міжопераційні, внутрішньоопераційні та між змінні.
Прикладом ліквідації або різкого скорочення міжопераційних перерв може служити безперервне поточне виробництво, при якому тривалості окремих операцій так синхронізовані, що виріб передається на наступну операцію відразу після завершення попередньої. Організація безперервного виробничого процесу створює умови для комплексної механізації та автоматизації виробництва, веде до скорочення тривалості виробничого циклу і підвищення в ньому частини часу, що витрачається безпосередньо на виконання технологічного процесу.
П р и н ц и п п а р а л е л ь н о с т і характеризується тим, що окремі операції або процеси загалом виконуються одночасно (паралельно). Якщо, наприклад, на конвеєрі збирають прилад, то на окремих дільницях одночасно виконують операції по обробці деталей, збиранню вузлів і т.д. Збільшення паралельності забезпечення скорочення тривалості виробничого процесу.
П р и н ц и п п р я м о т о ч н о с т і . Прямоточність розуміють як найкоротший шлях проходження виробу за всіма стадіями та операціями виробничого процесу.
Відповідно до цього принципу взаємне розташування будівель та споруд на території підприємства, а також розміщення у них цехів повинно відповідати вимогам виробничого процесу: потік матеріалів, напівфабрикатів та виробів має бути поступальним за ходом технологічного процесу і найкоротшим, без зустрічних та зворотних рухів. З цих же міркувань допоміжні цехи, а також склади слід розміщувати якомога ближче до обслуговуваних ними основних цехів.
П р и н ц и п р и т м і ч н о с т і передбачає випуск у рівні проміжки часу однакових чи зростаючих кількостей продукції і відповідно повторення через ці проміжки часу виробничого процесу у всіх його фазах і операціях. Ритмічність виробництва виключає недовантаження підприємств, наднормативні роботи, знижує брак, сприяє рівномірному завантаженню обладнання та зростанню продуктивності праці робітників.
П р и н ц и п а в т о м а т и ч н о с т і передбачає максимальне виконання операцій виробничого процесу автоматично, тобто без безпосередньої участі у ньому робітника або під його наглядом та контролем. Необхідність автоматизації зумовлена, як правило, інтенсифікацією технологічних режимів, підвищенням вимог до точності обробки, збільшенням випуску продукції та іншими умовами, коли механізовані, а тим більше ручні операції не можуть забезпечити задані і підвищенні показники виробничого процесу.
Висока ефективність властива комплексній автоматизації, яка більшою мірою відповідає всій сукупності розглянутих принципів організації виробничого процесу. Разом з комплексною механізацією комплексна автоматизація є одним з генеральних напрямів технічного прогресу.

3. За наступними початковими даними розрахувати річний економічний ефект від автоматизації виробництва та термін окупності.
I II
Собівартість 2,7 млн. грн. 2,5 млн. грн.
Кап. вкладення 2,8 млн. грн. 2,9 млн. грн.

Варіант №11
1. Зміст, завдання і стадії проектно-конструкторських робіт.
Розробка продукції, як видно в послідовності стадій її життєвого циклу, передує виробництву нових виробів, систем автоматики, телемеханіки, управління технологічними процесами і являє собою створення зразків і /або/ технічної документації. Розробка продукції містить певні види робіт та етапи їх виконання. Головними видами робіт при цьому є дослідно-конструкторська робота /ДКР/ для створення виробів та дослідно-технологічна робота /ДТР/ - для матеріалів і речовин.
Дослідно-конструкторська робота – це комплекс робіт по створенню конструкторської і технологічної документації, виготовленню і випробуванню дослідних чи головних зразків виробів або виробів одиничного виробництва.
Технічна документація на продукцію це сукупність документів, необхідна і достатня для використання на кожній стадії життєвого циклу продукції. До неї належать конструкторська, технічна і проектна документація. У свою чергу конструкторська документація – це сукупність конструкторських документів, що містять дані про розробки, виготовлення, контролю, приймання, експлуатації та ремонту виробу. Порядок розробки, оформлення та обертання конструкторської документації встановлений комплексом державних стандартів /ЕСКД/, що застосовувана з 1971р. для зниження вартості та скорочення строків конструкторської підготовки. ЄСКД – це комплекс державних стандартів, що встановлює правила розробки, оформлення та обертання конструкторської документації.
Після проведення ДКР відділ головного конструктора /ВГК/ серійного підприємства розробляє робочу документацію /робочі креслення/, пристосовуючи підсумки ДКР до умов конкретного підприємства.
У процесі проектно-конструкторських робіт /ПКР/ у проектовану техніку закладаються її найважливіші характеристики: технологічний рівень і якість, економічні показники. Тому перед ПКР ставляться такі завдання: досягнення високого науково-технічного рівня розробки, скорочення тривалості циклу розробки, мінімум витрат на ПКР при заданих вимогах да якості проектованої техніки або максимально висока якість продукції при відомих /допустимих/ втратах на виконання ПКР.
Стадії розробки конструкторської документації на вироби всіх галузей промисловості та етапи їх виконання встановлює державний стандарт /ГОСТ 2.103-68/ Єдиної системи конструкторської документації.
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Розробку продукції , як правило, починають з розробки технічного завдання , у якому встановлюються вимоги до продукції, і завершується реалізація цих вимог у технічній документації для виготовлення продукції серійного, масового або одиничного виробництва. Технічно пропозиція – вид проектної конструкторської документації, який містить техніко-економічне обгрунтування доцільності розробки виробу та уточнює вимоги до виробів, отримані на основі аналізу ТЗ та проробки варіантів можливих технічних рішень виробу. Ескізний проект – вид конструкторської документації на виробі, який містить принципові конструкторські рішення, дає загальне уявлення про конструкцію та принцип роботи виробу, а також дані , що визначають його відповідність призначенню.
Конкретний зміст етапів розробки визначається специфікою розроблюваної техніки.
Технічний проект – вид проектної документації на виріб, який містить кінцеве технічне рішення, дає повне уявлення про конструкцію розроблюваного виробу і включає дані, необхідні і достатні для розробки робочої конструкторської документації. Його зміст також визначається специфікою розроблюваної техніки: для машин і приладів розробляється уточнений загальний вид, всі вузли та окремі, найскладніші деталі; для систем автоматики доцільно розробляються принципові схеми, корпуси та печатні плати, розраховується рівень надійності.
Робоча конструкторська документація являє собою сукупність конструкторських документів, призначених для виготовлення, контролю, приймання, поставки, експлуатації та ремонту техніки, що проектується.
На всіх перелічених вище стадіях і етапах розробки для запобігання неефективності нової техніки мають проводитися техніко-економічні розрахунки, результати яких необхідно використовувати для прийняття коригуючих рішень, що змінюють у процесі доробки прогнозовані або фактично отримані дані нової техніки. Зміст техніко-економічних розрахунків у процесі ПКР видозмінюється за стадіями: так на етапі ТЗ розробляється формуляр економічних вимог, у якому серед найважливіших розроблювачем або замовником встановлюється рівень лімітної ціни на новий виріб.
Лімітна ціна визначається на початкових етапах розробки нової продукції і використовується для обгрунтування доцільності її проектування. Вона визначається на підставі вартісної оцінки поліпшень її споживчих властивостей. На цьому етапі забезпечується відносне здешевлення продукції для споживача. Це не лише забезпечує випереджаюче зростання ефективності проектованої техніки порівняно з її вартістю а дає певні гарантії збуту готової продукції на ринку.
Точність економічних розрахунків, виконуваних на різних етапах ПКР, визначається вірогідністю початкової інформації про значення техніко-економічних показників: на ранніх етапах розробки – це прогнози, на більш пізніх – їх уточнення мірою зростання певності інформації. Якщо на етапі ескізного проектування проводиться вірогідна економічна оцінка технічних рішень /укрупнені методи розрахунку трудомісткості, собівартості, ефекту/, то при відомих остаточних технічних рішеннях на стадії технічного проекту ці розрахунки уточнюються і очікувана народногосподарська чи госпрозрахункова економічна ефективність остаточно визначається після виготовлення робочої документації, коли відомі витрати ресурсів, обсяги виробництва та ін.

2. Управління трудовими колективами, стилі керівництва.
Трудовий колектив підприємства, закладу, організації е основним виробничим осередком суспільства і відповідно до Конституції України здійснює широкі повноваження у політичній,, економічній та соціальній галузях життя суспільства.
До складу трудового колективу підприємства входять колективи цехів, відділів, дільниць, бригад, служб та інших структурних підрозділів.
У процесі управління колективом /особливо при формуванні бригад та малих робітничих груп/ необхідно враховувати особистісні якості, емоційно-фізичний стан робітників та їх сумісність. З першу чергу звертають увагу на тип реакції людини на зовнішні умови, її темперамент /суміш моторних, психічних та емоційних засад/, який відповідає типу нервової системи і характеру нервових процесів. Розрізняють чотири типи темпераменту:
холерик відрізняється підвищеною збуджуваністю, дуже часто не здатний контролювати і отримувати свої реакції; на зовнішні події реагує бурхливо, імпульсивне і пристрасно; є неврівноваженою людиною а Домінуванням у ній збудження:
сангвінік подібно до холерика бурхливо реагує на зовнішні події, позбавлений здібності та сили контролювати і регулювати свої емоції; являє собою врівноважену людину а домінуванням у ній збудження:
флегматик відрізняється зниженою емоційною реакцією, та незважаючи на це, він здатний свідомо збудити себе до потрібного стану; є врівноваженою людиною з домінуванням у ній гальмування:
меланхолік характеризується слабким збудженням, не вміє збудити себе до необхідного емоційного робочого етану; це неврівноважена людина, у якої домінує гальмування, яке вона не здатна подолати чи долає з великими труднощами.
Відповідно до темпераменту у заданих конкретних умовах необхідно вирішувати питання розстановки кадрів.
Всіх членів колективу звичайно поділяють на керівників та підлеглих, від індивідуальних якостей яких, їх сумісності суттєво залежать спільні результати роботи ланки.
На практиці сформувалися чотири типових стилі роботи керівників: авторитарний, ліберальний, демократичний, анархічний.
Авторитарний /автократичний/ стиль керівництва характеризується надмірною централізацією влади, самовладним розв'язанням багатьох питань колективного характеру, свідомим обмеженням контактів з підлеглими, Діями переважно за допомогою наказів та беззастережного їх виконання. Зовнішньо автократи виглядають постійно заклопотаними людьми, завжди зайнятими і з величезною відповідальністю. Ця обставина становить основну перешкоду для спілкування між підлеглими та керівником. Сильною стороною автократів є прагнення керувати, яке дозволяє їм зносити значні перевантаження у своїй роботі. Негативним моментом у керівництві таких людей є недоврахування, а інколи і незнання можливостей своїх підлеглих, їх думок, небажання обговорювати важливі питання з колективом з метою зменшення ймовірності помилки при прийнятті за ними рішення, що суттєво знижує ефективність авторитарного стило керівництва. Цей стиль керівництва виправданий як крайній захід в екстремальних ситуаціях /стихійне лихо, аварія, землетрус, військові Дії/.
Ліберальний стиль керівництва характеризується тим, що керівник мінімально втручається у роботу підлеглих. Такий стиль ще називають номінальним стилем керівництва. Тут керівник не виявляє особливої активності. Виробничі питання обговорюються формально, без самокритичності, а будь-який конфлікт розглядається керівником як негативне явище у роботі колективу. Виконання більшості завдань диктується бажаннями підлеглих, тому такий стиль керівництва не впливає на них активно, на становище кожного з них і на стан справ колективу загалом. Тут можливі службові зловживання, як і при авторитарному етилі керівництва. Розвиток такого стилю керівництва призводить також до формування канцелярсько-бюрократичного стилю управління і. як наслідок, до застійних явищ. Однак цей стиль керівництва виправданий там, де робота має індивідуальний творчий характер, та у колективах, що займаються фундаментальними дослідженнями.
Використовуючи демократичний стиль, керівник спирається на підлеглих, їх поради та думки. Керівник дає можливість членам колективу проявляти ініціативу та активність при обговоренні багатьох питань, раціонально вирішує проблеми делегування повноважень на нижчі рівні. управління, у ставленні до праці є взірцем для підлеглих. Він найбільшою мірою використовує цю ініціативу трудових колективів на основі принципів єдиноначальності, тобто широко залучає підлеглих до керівництва, але сам приймає кінцеве рішення. Корівник-демократ спокійно ставиться до критики на свою адресу, прагне до спілкування з підлеглими. Він продумано і обґрунтовано на базі аналізу приймає всі відповідальні рішення. Звідси випливають очевидні переваги демократичного стилю керівництва.
Анархічний стиль керівництва характеризується некомпетентністю керівника, який внаслідок цього схильний делегувати відповідальність за рішення, які приймаються, вищестоящому керівнику або цілком покладається на своїх підлеглих, тобто пускає оправу на самоплив. Безумовно, відсутність компетентного цілеспрямованого керівництва має наслідком негативні результати.
Зрозуміло, у чистому вигляді жоден із стилів керівництва, названих вище, не існує. Однак у індивідуальному стилі роботи кожного керівника можна помітити різні риси з домінуванням одного із стилів керівництва, яким і визначається результативність його діяльності.

3. Розрахувати коефіцієнт завантаження і ступінь синхронізації потокової лінії, якщо відомо: t1 = 1,5 хв.; t2 = 2,3 хв.; t3 = 1,1 хв.; t4 = 0,8 хв. Добовий випуск складає 250 шт. Побудувати графіки синхронізації, завантаження устаткування потокової лінії.

Варіант №12
1. Планування НДДКР.
Робота НТО за умов повного господарського розрахунку та самофінансування диктує особливий підхід до планування нової техніки, зумовлений такими факторами.
1. Дослідження завжди носять ймовірнісний характер і пов’язані з певним ризиком, міру якого важко визначити точно.
2. Фундаментальні і частково прикладні дослідження не можна оцінити за допомогою економічних критеріїв – прибутку, рентабельності.
3. Не завжди можна враховувати у плануванні успіх дослідження.
4. Витрати на дослідження здійснюються швидко, як правило, протягом року, впровадження – повільно – 2 – 3 роки, а віддача – протягом 5 – 8 років. У зв’язку з цим розрахунки економічного ефекту НДДКР, що нерідко становить основу для включення наукових робіт у план, - завдання складне.
У планах техніко-економічного і соціального розвитку НТО відбито напрями і тематика НДДКР техніко-економічні результати роботи, ресурси, соціальні досягнення колективу.
Важливий розділ планування в НТО – тематичне планування , в якому визначаються напрями і тематика НДР та ДКР, номенклатура робіт, оцінюється науково-технічний рівень і ефективність тем, здійснюється їх вибір, затверджується номенклатура робіт. У тематичному плані зазначено строки і кошторисна вартість робіт, зокрема на період, що планується, виконавці, очікуваний економічний ефект. Основу тематичного плану становлять теми, відібрані відповідно до державних замовлень.
Механізм реалізації тематичного плану НТО за номеклатурою і строками, а також досягнення передбачених техніко-економічним і соціальним планом показників є обсягово-календарне і оперативне планування. Їх завдання : диференціація номенклатури тем плану на підтеми, розділи, етапи, підетапи та роботи; доведення конкретних завдань до підрозділів та конкретних виконавців; визначення строків виконання окремих елементів і робіт загалом є урахуванням рівня завантаження кожного підрозділу та виконавця.

2. Класифікація цехів і служб підприємства.
Процес виготовлення приладів складається з таких стадій: а) заготівельної, на якій із сировини та матеріалів отримують заготовки, що наближаються за формою та розмірами до готових деталей; б) обробної, на якій матеріали та заготовки перетворюються у готові вироби; в) складальної, що охоплює як складання окремих частин і блоків приладу, так і його загальне складання, випробування та доведення.
Відповідно до стадій виробничого процесу створюються і основні цехи. Вони поділяються на чотири групи: заготівельні, обробні, вузлового складання та складально-монтажні або випускові.
До заготівельних належать ливарні, слюсарно-каркасні, штампувальні, ковальські, пресові, металоконструкцій та інші. До складу обробних входять механічні, термічні, автоматно-револьверні, гальванічні та фарбувальні цехи. У складально-монтажних здійснюються складально-монтажні роботи, регулювання і випробування приладної техніки.
Основні цехи можуть бути спеціалізовані за технологічною або предметною ознаками. Технологічна ознака характеризує виконання кожним цехом комплексу однорідних технологічних операцій. Як правило, за цією ознакою спеціалізуються ливарні та пресові цехи, а також цехи керамічних деталей.
Технологічна спеціалізація має таки переваги: сприяє застосуванню раціональних, прогресивних технологічних методів виробництва; дозволяє найповніше використовувати обладнання і матеріали; забезпечує високу гнучкість виробництва при освоєні нових виробів та розширенні виготовлюваної номенклатури без суттєвої зміни застосовуваних технологічних процесів.
Водночас побудова цехів за технологічним принципом ускладнює шлях партії виробів та цикл обробки, ускладнює виробничі зв’язки цехів, здорожчує внутрішньозаводське кооперування, обмежує відповідальність керівників підрозділів за виконання лише певної частини виробничого процесу.
Організація за технологічним принципом характерна для підприємств одиночного та дрібносерійного виробництва, що випускають різнорідну та нестійку номенклатуру виробів.
Предметна ознака характеризує спеціалізацію кожного цеху на виготовленні будь-якого певного виробу або його частини (наприклад, цехи моточних виробів, складання вузлів).
Предметна спеціалізація має такі переваги: скорочується та спрощується внутрішньозаводське планування; підвищується відповідальність керівників підрозділів за виготовлення готової продукції у встановлені строки та заданої якості; створюються більш сприятливі умови для впровадження поточних методів виробництва, комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів; скорочується тривалість виробничого циклу; підвищується продуктивність праці і знижується собівартість продукції.
Предметний принцип спеціалізації характерний для серійного і масового виробництва, де однорідні вироби різних типорозмірів виготовляються у великих обсягах.
Для приладобудівних підприємств характерна змішана спеціалізація цехів, при якій заготівельні цехи (ливарні, штампувальні, пластмасові) спеціалізуються за технологічним принципом, о обробні – за предметною ознакою.
Для забезпечення нормальної роботи цехів основного виробництва створюють допоміжні цехи. Вони безпосередньо не беруть участі у випуску продукції, а оснащують основні цехи інструментами, штампами, моделями, виконують ремонт технологічного оснащення та обладнання. До числа допоміжних цехів належать: інструментальні, модельні, тарні, дослідні, електродні, ремонтні (ремонтно-механічні, електроремонтні, ремонтно-будівельні), енергетичні (компресорні, кисневі, ацетиленові, а також газогенераторні станції та котельні).
Для обслуговування основних та допоміжних цехів створюються загальнозаводські господарства виробничого призначення: складське господарство, енергетичне господарство (знижуючі станції, трансформаторні кіоски у цехах, електромережі, паропроводи, повітропроводи, газопроводи, нафто- та бензопроводи, зв’язок, сигналізація), транспортне господарство (депо, гаражі, ремонтні майстерні, залізничні колії та необхідні вантажно-розвантажувальні засоби), санітарно-технічне господарство (водопроводи, каналізація, вентиляція, опалення), центральна заводська лабораторія.
Крім основних і допоміжних цехів, а також обслуговуючих господарств на приладобудівних підприємствах існують додаткові цехи (часто їх називають цехами товарів народного споживання), що з відходів виробництва виготовляють продукцію ширвжитку, наприклад, опори, конденсатори, приймачі, магнітофони та різні деталі до приймачів і телевізорів.

3. Побудувати сітьовий графік і пронумерувати його, використовуючи наступні дані:
№ роботи
Тривалість роботи, дні
№ наступної роботи

1
4
2,3,4

2
1
5

3
3
6

4
2
7

5
5
8

6
4
8

7
3
8

8
6
кінцева


Варіант №13
1. Виробнича структура підприємства
Виробничу структуру підприємства розуміють як склад цехів, дільниць, робочих місць та зв’язків між ними. Ця структура визначається у процесі проектування нових або реконструкції існуючих об’єктів.
Основною виробничою одиницею підприємства є цех. Цехи, в свою чергу, складаються з дільниць, кількість яких залежить від обсягів та спеціалізації виробництва, складності виконуваних робіт, складу обладнання, кваліфікації робітників і т.д. Склад дільниць цеху, порядок та форми зв’язків між ними утворюють виробничу структуру цеху. Дільниці складаються з робочих місць.
Робочим місцем називають частину виробничої площі з розміщеним на ній обладнанням, технологічним оснащенням, де один або кілька робітників (бригада) виконують певні операції з виготовлення продукції або обслуговування виробничого процесу. Склад робочих місць дільниць і форми їх виробничих зв’язків утворюють виробничу структуру дільниці.
Виробнича структура підприємства (об’єднання) залежить від таких основних факторів: виду, обсягу та трудомісткості виготовлюваної продукції; форм спеціалізації та рівня міжзаводської кооперації; умов виконання робіт та форм організації колективної праці. Вид виробів та їх конструктивно-технологічна однорідність впливають на вибір технології виготовлення, конкретний склад і число цехів, трудомісткість виготовлення продукції. Обсяг випуску приладів та трудомісткість їх виготовлення впливають на кількість цехів, їх розміри і спеціалізацію. Форми спеціалізації та рівень міжзаводської кооперації суттєво впливають на складність виробничої структури підприємства.
Види виробничих структур підприємств класифікуються за двома ознаками: складом стадій виробничого процесу та характером спеціалізації.
Залежно від складу стадій виробничого процесу розрізняють такі структури підприємства: з повним технологічним циклом, тобто такі, що мають у своєму складі заготівельні, обробні та складальні цехи; механоскладального типу, які мають лише обробні та складальні цехи; складального типу, що мають лише складальні цехи; по виробництву заготовок, що мають лише заготівельні цехи; по виробництву окремих деталей, що споживаються у великих кількостях, наприклад шестерен.
Залежно від характеру спеціалізації структури підприємства поділяють на предметно-спеціалізовані, які здійснюють майже все технологічні операції з виготовлення приладів; по детально (поагрегатно) спеціалізовані, що мають дві технологічні фази виробництва, наприклад заготівельний та обробний, обробний та складальний та ін.; технологічно спеціалізовані з одним переділом основного виробництва; функціонально спеціалізовані, що виконують окремі функції обслуговування, наприклад, забезпечення електроенергією; комплексно спеціалізовані – предметної, по детальної та технологічної спеціалізації, що взаємодіють за основним виробництвом та функціонально-спеціалізовані - за обслуговуванням.
Виробнича структура підприємства (об’єднання) змінюється залежно від номенклатури та обсягу виготовлюваної продукції: розвитку спеціалізації і кооперування виробництва; вдосконалення техніки, технології та організації виробництва. Структура підприємства, що обирається, повинна забезпечити оптимальне сполучення у часі і просторі всіх ланок виробничого процесу.

2. Організація технічного контролю якості
Технічний контроль продукції ГОСТ 16504-81 визначає як перевірку відповідності об'єкта встановленим технічним вимогам. З допомогою контролю виявляються дефекти та запобігається випуск недоброякісної продукції. Система технічного контролю – обов'язкова частина виробничого процесу передбачувана у процесі розробки технології виробництва та така, що включає об'єкти контролю, контрольні операції, технічне оснащення, методи та засоби механізації і автоматизації контрольних операцій.
Організація технічного контролю на підприємстві, в об'єднанні здійснюється відповідно до Типового положення про відділ технічного контролю /ВТК/ промислового підприємства, яке встановляє головні завдання ВІК: запобігання випуску /поставці/ підприємством продукції, яка не відповідає вимогам стандартів та технічним умовам, затвердженим зразкам, проектно-конотрукторській та технологічної документації, умовам поставки та договорів, а також зміцнення виробничої дисципліни і підвищення відповідальності всіх ланок виробництва за якість виготовлюваної продукції.
Функції ВТК у розвитку та вдосконаленні системи технічного ролю як одного з найважливіших елементів управління якістю продукції включають:
систематичний аналіз ефективності системи технічного контролю, усунення причин випуску продукції низької якості;
впровадження прогресивних методів контролю і оцінки якості продукції, у тому числі активного контролю, систематичних методів контролю;
здійснення вхідного контролю сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, що надходять на підприємство; операційного контролю, приймального контролю готової продукції, вибіркових перевірок її якості;
участь в організації збирання, аналізу та узагальнення статистичних та інших даних про експлуатаційні і споживчі властивості випущеної підприємством продукції.
На якість виготовлення продукції впливають різні фактори: якість праці, технологічний процесів, предметів та засобів праці, нормативно-технічної документації та здійснюваного технічного контролю, яка визначається його надійністю, достовірністю, оперативністю та економічністю.
Зміст технічного контролю полягає в отриманні первинної інформації про фактичний стан об’єкта контролю та зіставлення її з вимогами, встановленими у документації. При відхилені виробляється рішення щодо управління з метою мінімізації відхилень.
Класифікаційне групування контролю за певною ознакою називають видом контролю. Основні види технічного контролю встановлює ГОСТ 14.318-83. За етапами процесу виробництва розрізняють вхідний, вибірковий, безперервний, періодичний та летучий види контролю.
В х і д н и й к о н т р о л ь – контроль продукції постачальника, що надійшла до споживача чи замовника і призначена для виготовлення, ремонту та експлуатації продукції /ГОСТ 16504-81/. За допомогою вхідного контролю споживач перевіряє відповідність показників якості сировини, матеріалів, комплектуючих виробів та готової продукції, що надходять до нього від підприємств по кооперації або в середині підприємства – при контролі якості продукції, що надійшла до підрозділу. Надійність прикладів та систем зумовлюють характеристики покупних комплектуючих виробів, тому у приладобудуванні ці складові частини виробу обґрунтовано піддаються практично стопроцентному вхідному контролю, єдиний порядок організації якого передбачений ГОСТ 24297-87.
О п е р а ц і й н и й к о н т р о л ь – проводять з метою запобігти потраплянню дефектних виробів на наступні технологічні операції. При ньому виявляють характер та причини відхилень від вимог конструкторської та нормативно-технічної документації, після чого розробляють заходи щодо забезпечення стабільності технології та якості виробів. Операційний контроль проводять під час виконання окремих операцій та після завершення окремих етапів створення виробів. Наприклад, операційному контролю послідовно піддається печатна плата після її виготовлення, модуль – після паяння радіоелектронних елементів, функціональний блок – після збирання печатних плат і т.д.
Залежно від технічної оснащеності оперативний контроль здійснюють ручними або механізованими способами. Під поділ продукції на придатну та дефектну, коли технологічну операцію вже виконано, забезпечує виявлення недоброякісної продукції, але отримувана при цьому інформація має констатуюче значення і не може широко використовуватись з метою запобігання браку. До того виконання операцій контролю часто вимагає зупинки обладнання, що знижує продуктивність верстатного парку підприємства. Тому необхідно впровадити більш прогресивний активний операційний контроль продукції або технічного процесу, що здійснюється автоматичними системами контролю, вмонтованими в обладнання. Застосування а к т и в н о г о к о н т р о л ю підвищує продуктивність праці та сприяє поліпшенню якості продукції: у механічних цехах продуктивність технологічного обладнання зростає в середньому на 20%, а брак скорочується у 3-5 разів.
Після завершення всіх технологічних операцій проводять приймальний контроль готової продукції. За результатами п р и й м а л ь н о г о к о н т р о л ю приймається рішення про її придатність до поставки або використання /ГОСТ 16504-81/.

3. Визначити тривалість циклів і побудувати графіки видів руху послідовним способом, якщо величина партії деталей n = 5 шт., трудомісткості операцій t1 = 15 хв.; t2 = 12 хв.; t3 = 20 хв.; t4 = 10 хв.; величина передавальної партії p = 1 шт., число верстатів С = 1.

Варіант №14
1. Сутність технологічного проектування, його стадії.
Технологічна підготовка виробництва /ТВП/ - це сукупність заходів, які забезпечують повну технологічну готовність виробництва до випуску нового виробу при мінімальних трудових, матеріальних і часових витратах.
Повну технологічну готовність виробництва розуміють як наявність на підприємстві повного комплексу технологічної документації та засобів технологічного оснащення, необхідних для виготовлення нових виробів.
Технологічна підготовка виробництва регламентується системою стандартів “Єдина система технологічної підготовки виробництва” /ЄСТПВ/, які передбачають єдиний для всіх підприємств системний підхід до організації цього процесу.
ЄСТПВ – це встановлена державними стандартами система організації і управління процесом ТПВ, яка передбачає широке застосування типових технологічних процесів, стандартного технологічного оснащення та обладнання, засобів механізації та автоматизації виробничих процесів, інженерно-технічних і управлінських робіт.
Основними особливостями технологічної підготовки виробництва на приладобудівних підприємствах є:
нестача виробничих потужностей цехів, пов’язаних з підготовкою виробництва нових виробів, та диспропорція виробничих потужностей основного виробництва;
суттєва нестача інформаційних ресурсів, що можна покласти в основу прийняття оптимального рішення на базі використання економічних методів управління при освоєнні нових видів продукції;
переважний характер адміністративно-командних методів управління технологічною підготовкою виробництва, які практично включають можливість оптимізації цього процесу;
недостатнє використання економічних розрахунків на всіх стадіях підготовки виробництва, відсутність будь-якої економічної оцінки організаційно-технічних і технологічних рішень, що приймаються попередньо.
Особливість ТПВ становить також різний ступінь деталізації залежно від масштабів та типу виробництва. В одиничному та дрібносерійному виробництві при наявності конструкторської документації технологічна підготовка виробництва, як правило, обмежується складенням технологічних маршрутів та укрупнених технологічних карт. Велико-серійне та масове виробництво характеризується глибшим розподілом праці та спеціалізацією робочих місць, тому етапи ТПВ, технологічні процеси і їх оснащення розроблюються більш детально.
Специфіка вимог до технологічної підготовки для кожного типу виробництва встановлюється галузевими стандартами, стандартами підприємств, які розробляються на основі ЄСТПВ.
Основні етапи технологічної підготовки серійного виробництва наведені у табл. 1.
Таблиця 1
Номер етапу
Зміст етапу
Виконавці

І
ІІ
ІІІ


1
Управління, планування, прогнозування і моделювання технологічної підготовки
Керівництво ВГТ, відділ / бюро / планування підготовки виробництва


2
Відпрацювання конструкції виробу і деталей на технологічність. Участь у виготовлені дослідного зразка
Технологи ВГТ разом з конструкторами виробів і працівниками дослідного виробництва

3
Розробка технологічних процесів виготовлення і контролю деталей, процесів збирання та випробувань, включаючи розподіл номенклатури між цехами і дільницями, розробку технологічних маршрутів, поопераційних карт та ін.
Працівники ВГТ


4
Типізація технологічних процесів, розробка базових і групових процесів, техніко-економічне обґрунтування технологічних процесів
Працівники проектно-технологічних інститутів за участю технологів і економістів ВГТ

Закінчення табл. 1
І
ІІ
ІІІ


5
Вибір і обґрунтування спеціального обладнання, агрегатування і стандартизація обладнання /в окремих випадках і проектування обладнання/
Конструктори і технологи ВГТ та ПТІ


6
Встановлення коефіцієнтів оснащеності, типажу і номенклатури необхідного оснащення
Конструктори і технологи ВГТ


7
Встановлення поопераційних технологічних норм часу всіх технологічних процесів
Нормувальники відділу праці і заробітної плати /ВТіЗ/, технологи ВГТ

8
Розрахунок норм витрачання матеріалів
Технологи ВГТ за участю конструкторів ВГТ

9
Розробка та уточнення нормативів на роботи ТПВ
Бюро планування підготовки виробництва


10
Розробка заходів щодо організації та управління ТПВ, створення та експлуатації підсистем АСУ ТПВ, а також механізації і автоматизації інженерних та управлінських робіт по ТПВ
Працівники спеціалізованих інститутів і ВГТ


Для виконання окремих робіт по ТПВ можуть залучатися на госпрозрахункових засадах спеціалізовані організації, зокрема проектно-технологічні інститути /ПТІ/. Вони, як правило, ведуть перспективні дослідницькі роботи, спрямовані на скорочення трудомісткості та строків виконання ТПВ. Ці ж організації виконують ТПВ конкретних виробів на підприємствах галузі.
На якість і строки ТПВ впливає прийнята на підприємстві система організації технологічної підготовки. На практиці може застосовуватися одна з трьох систем організації ТПВ: централізована, децентралізована та змішана.
Централізована система ТПВ застосовується на заводах серійного і масового виробництва та передбачає створення єдиної для підприємства технологічної служби – відділу головного технолога /ВГТ/, що здійснює весь комплекс робіт по ТПВ. Виробничі цехи мають невеликі технологічні бюро, які відповідають за впровадження та коригування спроектованих технологічних процесів.
Децентралізована система ТПВ характерна для одиничного і дрібного серійного виробництва. При цьому розробка технологічних процесів і поточні роботи по технологічному обслуговуванню виконуються силами технологічних бюро цехів. ВГТ виконує контрольні функції, здійснює методичне керівництво, а також проводить роботи за типізації технологічних процесів і стандартизації оснащення.
Змішана система ТВП передбачає розробку і впровадження технологічних процесів відділом головного технолога. У цьому разі цехові технологічні бюро розробляють технологічні процеси, що ґрунтуються на раніше освоєних процесах і таких, що суттєво від них не відрізняються.
Оцінка технологічності конструкції здійснюється шляхом порівняння базових і розрахункових показників технологічності. За кожним показником встановлюється розмір відхилень, що аналізуються. Базові показники технологічності конструкції виробів встановлюються на галузевому рівні та задаються установам і підприємствам, які розробляють і виготовляють відповідні вироби. Показники технологічності, що проектуються, визначаються на всіх стадіях проектування та виготовлення виробу і не повинні бути нижче від затверджених базових показників.
Основною формою забезпечення високої технологічності конструкцій є технологічний контроль та експертиза конструкторської документації на всіх стадіях її розробки. Відпрацювання конструкції на технологічність завершується на стадії виготовлення дослідного зразка. Тут остаточно конкретизуються умови забезпечення технологічності, а також можливості використання типових і базових технологічних процесів, уніфікованого переналагоджуваного оснащення, агрегатованого обладнання. Типаж оснащення і обладнання вибирається з урахуванням передбачених масштабів випуску. Переналагоджуване стандартизоване оснащення та обладнання повинні використовуватися максимальною мірою. Спеціальне оснащення має застосовуватися лише у разі необхідності. Вибір обладнання і засобів технологічного оснащення виконується після всебічного техніко-економічного обґрунтування.
Вся науково-технічна документація піддається метрологічній експертизі як частина метрологічного забезпечення підготовки виробництва нових виробів.

2. Організація енергетичного господарства підприємства.
За сучасних умов інтенсифікації суспільного виробництва важливого значення набуває правильне витрачання та всебічна економія енергетичних ресурсів. На промислових підприємствах /в об’єднаннях/ цими питаннями займається спеціальні енергетичні служби.
До складу енергетичного господарства великого промислового підприємства входять ряд енергетичних цехів : електростанція або електросиловий цех, у їх складі – знижуючи підстанції, електродвигуни; тепловий цех, що включає котельню, теплові мережі заводу, системи водопостачання, установки по перекачуванню мазуту; газовий цех, який складається з газогенераторної мережі, кисле нової та ацетиленової станції, холодильної установки, промислової вентиляції; слабкострумний цех, який включає АТС, комутаторні установки, передавальні та приймальні установки, зарядні станції, акумуляторне господарство; електроремонтний цех, який виконує ремонт енергетичного обладнання та електродвигунів.
Основні завдання енергетичного господарства – забезпечення без перебійного постачання підприємства всіма видами енергії; ефективне використання і економне витрачання у процесі виробництва палива та енергії; зростання енергоозброєності; раціональна експлуатація енергетичного обладнання, його ремонт і обслуговування.
Керівництво енергетичним господарством на великому підприємстві /в об’єднанні/ здійснює управління головного енергетика /УГЕ/, на середньому підприємстві – відділ головного енергетика /ВГЕ/, на малому – енерго-механічний відділ на чолі з головним механіком. До складу УГЕ чи ВГЕ входять інспекція інженерних мереж і споруд, відділ або бюро аналізу та планування ремонтів, відділ або бюро нормування, електрична та теплова лабораторії.
Визначення потреби промислового підприємства у енергоресурсах базується на використанні прогресивних норм витрачення. На промислових підприємствах для палива і енергії застосовуються питомі норми.
Прогресивну питому норму витрачання енергії та палива розуміють як максимально допустиме їх витрачання, необхідне для виготовлення одиниці продукції або виконання одиниці роботи за найраціональніших умов організації виробництва та експлуатації обладнання.
Норми енергоспоживання поділяють на сумарні на одиниці продукції, вид робіт та операційні /диференційовані/ - на деталь, операцію і окремий процес.
Основним методом визначення норм витрачання є розрахунково-аналітичний, який дозволяє розрахувати планову норму з урахуванням змін в режимі роботи, параметрів технологічних процесів та інших факторів, що впливають на розмір питомого витрачання енергії.
Залежно від використання енергії її питомі норми технологічні та норм

Приложенные файлы

  • doc 17935334
    Размер файла: 862 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий