Kucheryavy_-_ONM_-_Rozdil_3_Osnovi_landshaftnoy..

РОЗДІЛ 3. ОСНОВИ ЛАНДШАФТНОЇ АРХІТЕКТУРИ

3.1. Поняття про ландшафт
Озеленюючи певну ділянку земної поверхні, проектант і садівник передусім мають задати собі таке питання: в якому ландшафтному районі та конкретному ландшафті створюється їхній садово-парковий об(єкт. Не поставивши цього питання і не давши на нього відповідь, навряд чи можна очікувати успішного вирішення цього відповідального (адже наше творіння розраховане на віки) завдання.
Розглядаючи поняття ландшафту, слід звернути увагу на те, що цей термін у минулому і сьогодні несе різне смислове навантаження. Термін “ландшафт” (нім. Landshaft) у старонімецькій мові вживали вже у VIII ст. Він відповідає латинським термінам “regio” i “provincia” або ж “terra”. Латинське тлумачення означає простір – політичний, природно-географічний або ж демографічний. У Німеччині у XVIII ст. цей термін часто вживали як економічно-фінансову одиницю – “ландшафт шльонський”, ландшафт східно-пруський.
У побутовій мові слово “ландшафт” (краєвид)мало широке значення, головним чином як носій естетичної цінності якоїсь ділянки землі (ландшафт Полісся чи ландшафт Покуття). Це поняття розповсюдилося на твори живопису (франц. – paysage), вперше з’явилося у цьому розумінні у 1518 р. і використовується дотепер.
Наприкінці XVIII ст. термін “ландшафт” стає широко вживаним у географічних науках, а в ХХ ст. його використовують у різних понятійних забарвленнях. Щоб окреслити береги цього термінологічного потоку, німецькі вчені І.Бобек і Я.Шмітьзен (1941) “розклали” географічну субстанцію на три шари:
Абіотичний шар обіймає явища неживої природи Землі.
Вітальний, або життєвий, шар обіймає явища живої природи Землі.
Інтелектуальний шар, який тією чи іншою мірою (залежно від культури) впливає на шари живої і неживої природи.
Отже, там, де інтелектуальний рівень народу високий, формується культурний ландшафт. Цей підхід відомий ще з 20-х років XX ст., його розвивав В.І.Вернадський у своїх працях про біосферу, а в 40-х роках – про ноосферу. Отже, в даному випадку ландшафт розглядається з двох позицій – фізгеографічної і ландшафтно-архітектурної.
Для фізгеографа географічний ландшафт – це однорідна за умовами розвитку природна система, основна категорія територіального поділу географічної оболонки (в широкому розумінні природно-територіальний комплекс будь-якого рангу), що складається з морфологічних частин, або елементів (місцевостей, урочищ, фацій) і компонентів (рельєф, гірська порода, грунтовий шар, гідрологія, клімат, рослинний і тваринний світ тощо). Між компонентами ландшафту відбувається постійний речовинно-енергетичний обмін, який і визначає його структуру. Ландшафти піддаються постійним і незворотним змінам, які зумовлені діяльністю людини.
Для ландшафтного архітектора (гр. архітектор-будівничий) ландшафт - об(єкт гармонійного поєднання природного і антропогенного начал з метою створення культурного ландшафту та догляду за ним.

3.2. Елементи ландшафту
Місцевість – найкрупніша морфологічна частина географічного ландшафту. Це природно-територіальний комплекс, який складається із генетично і динамічно тісно пов
·язаних між собою урочищ, які суміщаються з комплексом мезоформ рельєфу в межах крупних форм – заплави крупних і середніх рік, днища долин малих рік, відокремлені ділянки крупних річкових терас, стародавні долини стоку, великі гірські плато тощо. Прикладом видів місцевостей моренно-зандрової рівнини Київського Полісся можуть бути слабо підняті плоскі рівнини з блюдцеподібними западинами, суборами і борами, заболоченими днищами потоків. У Грядовому Побужжі, яке підступає до Львова своїми сімома грядами, місцевостями можна назвати пасма гряд і долини між ними.
Глибоке знання топографічних і екологічних особливостей місцевості дасть можливість проектанту і садівнику добре вписати задумані пейзажні картини в довкілля, не порушити природної рівноваги характерного для даної місцевості краєвиду.
Урочище – природно-територіальний комплекс, який складається із закономірного просторового поєднання (системи фацій). Урочища найчастіше формуються на основі певних форм рельєфу – випуклої чи ввігнутої, але єдиної за генезисом і віком і розташоване на одному рівному субстраті. Прикладом урочища може служити моренний горб або верховий болотний масив. Це може бути будь-яка частина місцевості, не подібна на іншу, наприклад, ліс серед поля.
Урочища мають свою неповторну зовнішність, а тому завжди мають якусь народну назву, яка передається з покоління в покоління. Український історик І.Крип
·якевич називає ряд урочищ, знаних з давніх часів, наприклад, Опалянка (колишнє згарище), “Крива липа” тощо. Плануючи парк чи лісопарк, слід включати цей елемент ландшафту як характерну пейзажну картину, яка несе в собі історико-пізнавальну інформацію.
Фація – елементарний природно-територіальний комплекс, в межах якого зберігається практично однорідний екологічний режим (рельєф, зволоження, мікроклімат, грунт) та функціонує характерний для цих умов біоценоз. Таким чином, кожній фації відповідає біогеоценоз, представлений конкретним фітоценозом (асоціацією). В ландшафтній архітектурі детальне проектування здійснюється, як правило, на рівні фації, або, точніше, на рівні паркових асоціацій і мікроасоціацій. Адже, якщо говорити про відкритий простір галявин, то рослинний покрив представлений конкретними асоціаціями злакових рослин, а паркові масиви, гаї, куртини, групи – асоціаціями, де домінантами є дерева-едифікатори (будівельники), які утворюють там відповідні асоціації – соснові, березові, кленово-яворові, дубово-ільмові, акацієві тощо.
Використовувати в садово-парковому будівництві такі територіальні одиниці, як ландшафт чи місцевість, не доводиться. Такий рівень територіального планування властивий хіба що великим національним паркам і лісопарковим господарським частинам зелених зон крупних міст. У лісопарках можливе використання в якості територіальних одиниць урочищ і фацій
(М 1:25000, 1:10000, зрідка 1:5000).

3.3. Компоненти ландшафту
Неоднорідність ландшафтів зумовлена передусім неподібністю їхніх компонентів – рельєфу, клімату, водних поверхонь, грунтів, рослинного покриву. Вміле використання такого природного розмаїття в садово-паркових композиціях сприяє створенню неповторних за своєю красою пейзажних картин.
Рельєф паркових територій поділяють на три групи: рельєф позитивних форм (гори, горби), негативних форм (долини, ущелини, улоговини) і нейтральних (ділянки із невеликим ухилом – до 5-7о).
Позитивні форми рельєфу надзвичайно сприятливі для створення різноманітних композиційних вирішень. Прикладом такого вдалого створення мальовничих пейзажів з чисельними видовими точками, які розкривають багату історичними пам
·ятниками панораму міста, є парк Високий Замок у Львові. Парк на Замковій горі сам перетворився в міську домінанту, яка підкреслює його неповторність. Це можна сказати й про описані вище парки південного берега Криму та зелені набережні Одеси.
Горбистий рельєф дає можливість оглянути все, що його оточує, але при цьому і побачити його (рис. 3.1). Однак не менш красивими є парки, розташовані в пониженнях. Таким, наприклад, є Стрийський парк у Львові, створений у довгастій улоговині.
Клімат поділяють на: макроклімат (клімат великих територій – Лісостепу, Полісся, Степу, Українських Карпат чи Південного Криму); мезоклімат (клімат місцевостей – долини, плато, схилів, соснових чи букових лісів); мікроклімат (клімат конкретного організму, тобто те, що я відчуваю в даний момент у даному місці).
Ландшафтному архітектору чи садівнику доводиться брати до уваги макроклімат, який пов
·язаний передусім з лісорослинним районуванням, але в практичній роботі – виходити з умов мезоклімату (один схил освітлюється і нагрівається краще (південний), інший (північний) – гірше і т.п.). Ще частіше, особливо формуючи алеї чи масиви, слід дбати про мікроклімат, який має створити комфортні умови для відпочиваючих.
Вода як компонент ландшафту відіграє в садово-паркових об
·єктах особливу роль: зволожує і очищує повітря, а головне – створює особливу емоційну атмосферу . Ось як характеризує емоційний вплив води англійський теоретик ландшафтного мистецтва С.Кроу (за Боговою, Фурсовою, 1988): “Настрої, яким служить вода, теж різноманітні, як і людський темперамент. Вона може бути діяльною, з бурхливими, далеко падаючими струменями, вона може бути безтурботною, такою її бачимо на прикладі грубуватих забав періоду бароко, і в м
·якшій формі – у переплетених струменях вілли д
·Есте з їх чарівним падінням в 1-3 такти (мається на увазі Алея Ста фонтанів – прим. І.Богової та Л.Фурсової), або в наші дні, в ретельно зроблених розважальних водних забавах, спроектованих для Лондонської банківської виставки. Задоволення ... спостерігати шумовиння фонтанів Тіволі, натхнення в струменях, які падають із зірки... партерного фонтана у віллі Ланте, насолода прохолодою передається повільним капанням води, яка витікає великими краплями в став і невпинним потоком Генераліфа”.
Слід брати до уваги, що співвідношення парку і водойми неоднозначне. Одна справа, коли водойми знаходяться всередині парку (Качанівський і Тростянецький парки, “Софіївка”, “Олександрія” і т.д.), і інша, коли парк розташований на березі моря (парки південного берега Криму), ріки (Київські парки вздовж Дніпра) чи озера (парки довкола Іссик-Куля, Киргизстан). В усіх трьох випадках водні простори немов би включаються в паркові пейзажі, стають своєрідним продовженням паркової зони.
Рослинність є найактивніший з точки зору участі в пейзажних композиціях компонент ландшафту. Дерева, чагарники, ліани, трави і квіти – це надзвичайно пластичні живі організми, кожний з яких має свою біологічну сутність і екологічну приналежність, здатні викликати різну емоційно-психологічну реакцію у відвідувачів: радості, смутку, спокою, здивування тощо. Їхні гілки і листя створюють шумовий фон, який також може збуджувати чи заспокоювати. Соснові насадження створюють особливий, неповторний аромат. Той, хто навесні побував у парках Криму, не може забути аромату магнолій і олеандрів, а влітку – троянд, кипарисів, лаврів. У парках Судака до цих ароматів в нічну пору додається аромат степових трав.
Класифікаційна ординація рослинного покриву, крім рівня елементарної одиниці – асоціації, де її межі, умовно кажучи, співпадають із межами фації, не завжди збігається з фітоценотичною класифікацією, яка виглядає таким чином (беремо для прикладу лісову рослинність):































Зрозуміло, що певного територіального збігу геоботанічної класифікації і ландшафтної ординації і не може бути, оскільки ландшафт здебільшого є гетерогенним (різним за генезисом) утворенням, а при виділенні одиниць геоботанічної класифікації базуються на принципі гомогенності (однаковості, подібності). Збіг класифікаційних одиниць рослинності і ландшафтних одиниць наявний головним чином у відносно гомогенних структурних елементах ландшафту – його фаціях і урочищах (табл. З.1).
Таблиця 3.1
Ландшафтно-екологічна класифікація біоти (Кучерявий, 1991).
Хорологічна
Фітоценотична

Ландшафт
Тип рослинності, формація, субформація

Місцевість
Тип рослинності, формація, субформація

Урочище
Тип рослинності, формація, субформація, екологічна група асоціацій (тип лісу)

Фація
Асоціація (корінна, похідна)


Ландшафтний архітектор і садівник мусять добре відчувати природно-територіальний комплекс – ландшафт, місцевість, урочище, фацію, а також притаманні їм типи рослинності, в яких вони творять садово-парковий ландшафт.
Навіщо, створюючи парковий масив, гай чи велику куртину, звертатися аж до рівня формації чи субформації? Це слід робити для того щоб встановити головну лісоутворювальну породу, яка має досліджуватися в насадженнях. Наприклад, у Лісостеповій зоні України – це дуб звичайний, на Поліссі – сосна звичайна, а у Передкарпатті – бук лісовий. Кожній з цих порід відповідають супутні породи. Наприклад, у дубових і букових лісах – це граб, який формує з породами-едифікаторами субформації – грабово-дубові і грабово-букові ліси.
Наступною таксономічною одиницею є тип лісу (екологічна група лісових асоціацій). До типу лісу може належати декілька асоціацій. Наприклад, у свіжій грабовій бучині (тип лісу) поблизу Львова трапляються грабово-букові асоціації з осокою волосистою, яглицею, маренкою і різнотрав
·ям (у місцях рекреації). Кожна із названих чотирьох асоціацій, що входять до цього біогеоценотичного комплексу (типу лісу), є корінною. Асоціації, які з
·явилися чи з
·являються на їх місці (березняки, осичники, грабняки, різні садово-паркові угруповання, створені з екзотів), називають похідними, оскільки вони походять від первинних корінних угруповань, що сформувалися в цій місцевості за тривалий період (сотні і тисячі років).
Усі корінні біогеоценози (лісові, лугові, болотні і т.д.) є саморегульованими, похідні ж біогеоценози можуть бути саморегульованими (розвиваються без участі людини) або ж регульованими (розвиваються з участю людини). До саморегульованих біогеоценозів належать сільваценози (лісові угруповання), фрутоценози (угруповання чагарників), пратоценози (лучні угруповання), акваценози (угруповання водних рослин). У змінених місцезростаннях поширені рудероценози (угруповання бур
·янів).
Регульованими біогеоценозами можна вважати сільваценози парків, які перебувають під постійним господарським впливом, а також декоративні фрутоценози, пратоценози (газони), флороценози (квітники), акваценози (декоративні водойми) і т.д. Всі вони належать до культурфітоценозів, які хоч і розвиваються за природними законами, але повністю залежать від діяльності людини. Якщо людина припиняє догляд за ними і не керує їх розвитком, вони перетворюються в зарості і втрачають свій “культурний” вигляд. Наочним прикладом цього явища є численні старовинні садибні парки, які в минулому були окрасою того чи іншого краю.

3.4. Антропогенні ландшафти та їх класифікація
Аналізуючи генезис антропогенних ландшафтів, доходять до трьох основних висновків:
Культурний ландшафт є продуктом господарської діяльності людини. Форми антропогенного ландшафту відображають рівні людської цивілізації, суспільно-економічних відносин та естетичної думки того чи іншого періоду суспільного розвитку (рис. 3.2 - 3.7).
Зміни ландшафту відбуваються внаслідок трьох головних причин, які можуть діяти одночасно чи окремо: а) стихійні – спонтанність забудови, характерна, наприклад, для індустріалізації кінця ХІХ - початку ХХ ст., що і дотепер має стихійний характер; б) функціональні – цілеспрямоване перетворення ландшафту з врахуванням інтересів господарської діяльності й об’єктивних потенційних можливостей ландшафту; в) естетичні – відповідає естетичним потребам і нормам, існуючим у суспільстві. Сюди належать, передусім садово-паркові ландшафти.
Послідовність зміни типів ландшафтів може бути прогресивною і регресивною. Розвиток ландшафту має послідовний характер: первісний-натуральний-культурний. Культурний ландшафт не може відразу відновитися в натуральний. Спочатку він має пройти стадію культурного гармонійного ландшафту (наприклад, заліснення, залуження чи озеленення), а тільки після цього можна створити натуральний ландшафт.
За характером наслідків впливу господарської діяльності на ландшафти їх поділяють на культурні й акультурні.
Культурний ландшафт – свідомо змінений господарською діяльністю природний ландшафт для виконання ним певних функцій (сільськогосподарських, лісогосподарських, житлових, виробничих тощо), який постійно підтримується людиною в такому стані, який би був максимально наближений до його природного оточення (збереження і відтворення компонентів ландшафту).
В зв
·язку з цим між природною і штучною системами ландшафту утворюються позитивні і негативні зв
·язки, від яких залежить стан природно-територіальних комплексів. Ці зв
·язки географ об
·єднує в декілька груп:
суплетивні (++) – збагачують взаємодіючі системи і піднімають їх на вищий організаційний рівень (наприклад, садово-паркові чи лісопаркові ландшафти);
компенсаційні (00) – компенсують завдані ландшафту збитки, причому організаційний рівень системи не знижується (сільськогосподарський ландшафт з системою сівозмін, садами, луками);
редукційні (+-) – сприяють зміні порушених зв
·язків (або елементів) з іншими поза тією ж підсистемою (озеленення житлових масивів чи промислових зон).
Акультурний ландшафт виникає внаслідок нераціональної господарської діяльності або ж несприятливого впливу сусідніх ландшафтів, які втратили здатність виконувати функцію здорового середовища (промислові комплекси, отруєна заводськими і комунальними викидами ріка тощо). В таких умовах переважають деструктивні зв
·язки (--), в яких під дією ланцюгів зворотного зв
·язку порушується функціонування взаємодіючих підсистем, причому залежно від інтенсивності зворотності явищ виникають:
а) деградації, внаслідок яких дана система переходить з вищого організаційного рівня на нижчий, зберігаючи, однак, можливість для свого функціонування (розорювання гірських схилів чи вирубка лісу);
б) дегенерації, що характеризуються глибокими змінами, які порушують функціонування системи (ознакою дегенерації, крім недорозвинутості, є також гіпертрофія, наприклад, евтрофія водних екосистем, яка супроводжується “цвітінням” і гниттям). На відміну від деградації процеси дегенерації є незворотні;
в) дисфункції, які обмежують можливості виконання екосистемою функцій (річка, взята в колектор, земля, покрита бетоном чи асфальтом); сучасні антропогенні ландшафти поділяють на декілька груп (рис. 3.8) та таксономічних типів (табл. 3.1);
г) декомпозиції, які є наслідком порушення просторової структури екосистеми. Це терикони, відвали, звалища, а також висотна забудова, яка закриває простір і змінює компоновку ландшафту. Декомпозиційні зміни вносять і велетенські виїмки землі в зоні промислових кар
·єрів (наприклад, Криворізький чи Яворівський (поблизу Львова) рудники). Такі ландшафти ще називають девастованими і вони є об
·єктами майбутніх фітомеліорацій.




















Рис. 3.9. Місце антропогенних ландшафтів в ландшафтній сфері Землі

Таблиця 3.2
Таксономічні одиниці антропогенного ландшафту
Клас
Підкласи
Типи

1.Сільськогосподарський
1.1. Польовий



1.2. Лучно-пасовищний



1.3. Садовий



1.4. Виноградників



1.5. Змішаний


2. Промисловий

Кар’єрний



Відвальний



Териконів



Промисловий карст



Звалища і полігони ТПВ

3. Лінійно-дорожний

Автомобільних доріг



Залізничних доріг



Аеродромів



Нафто-, газопроводів



Ліній електропередач

4. Лісовий
4.1. Лісові культури
Типи виділяються згідно З підходів лісової типології


4.2. Вторинні ліси


5. Водний
5.1. Водосховища
Крупні водосховища



Середні водосховища



Дрібні водосховища і ставки


5.2. Канали


6. Рекреаційний
Ландшафти і ландшафтно-техногенні комплекси навколо санаторіїв, пансіонатів, будинків і баз відпочинку, туристичні бази, крупні міські і приміські парки з атракціонами, лісопарки, лугопарки, гідропарки і т.д.

7. Сельбищний
7.1. Сільський



7.2. Міський
Садово-парковий



Малоповерховий



Багатоповерховий



Заводський


За соціально-економічними функціями культурні ландшафти поділяють на агрокультурні (сільських поселень, виробничих зон, полів, садів, пасовищ), лісогосподарські, гігроморфні (озера, стави), індустріальні (промислові зони, фабрики, проммайданчики), урбанізовані з елементами садово-паркових ландшафтів, комунікаційно-стрічкові (автостради, шляхи, вулиці), рекреаційні (парки, лісопарки, гідропарки, лугопарки тощо).
Ландшафтний аналіз, який здійснює ландшафтний архітектор у процесі підготовки до проектування саду чи парку, полягає у виділенні і картуванні меж ландшафтів і їх структурних елементів – місцевостей, урочищ і фацій, а також у вивченні властивостей ландшафту та діагностиці його стану (рівень господарського освоєння і встановлення типу зв
·язків) та обґрунтуванні прогнозу, спрямованого на оптимізацію.

3.5. Садово-парковий ландшафт
Український теоретик садово-паркового мистецтва і архітектури Л.І.Рубцов (1902-1980) у 50-х роках ХХ ст. визначив садово-парковий ландшафт як організований простір, що має свої межі, який характеризується певним набором компонентів і елементів і відрізняється від інших територій парку або саду своїми функціями і своїм художнім виглядом. Під компонентами Л.І.Рубцов розумів компоненти природного ландшафту (рельєф, гідрологію, клімат, грунти і т.д.), а під елементами – окремі характерні об
·єкти, з допомогою яких формується садово-парковий ландшафт – форми рельєфу, види рослинності, водойми, архітектурні споруди, малі форми, скульптури тощо (рис. 3.9).
Садово-паркові ландшафти Л.І.Рубцов об
·єднує в більш крупні території, які називає ландшафтно-планувальними районами, а також виділяє менші одиниці – пейзажні картини.
Пізніше, в 60-ті роки, до цих термінологічних аспектів садово-паркового ландшафту звертаються російські архітектори М.Коржев і Л.Залєська, які також виділяють три територіальні одиниці: ландшафт як певна ділянка, пейзаж як обмежений простір, який сприймається з певної точки, і вид як частина пейзажу. Згодом, у 80-х роках, А.А.Кіщук вводить термін видовий кадр як вид частини ландшафту.
Як бачимо, однозначні німецьке “Landschaft” і французьке paysage” в ландшафтному мистецтві несуть різне смислове навантаження. Під ландшафтом розуміють територіальну одиницю з певними подібними ознаками, а під пейзажем – видиму картину ландшафту.
У лісопарковому будівництві широко використовують класифікацію ландшафтів за їх просторовою структурою (представники ленінградської школи Г.І.Толочинов, М.М.Тюльпанов). В її основу покладено поділ території за типами просторів: закриті (деревні масиви з високою зімкнутістю намету), напіввідкриті (ділянки із зрідженими насадженнями) і відкриті (ділянки без насаджень).

Естетична оцінка садово-паркових ландшафтів та їх елементів
В 60-х роках В.Кармазин (Румунія) подає класифікацію ландшафтів за їх психоемоційним впливом, яку в СРСР розвиває М.М.Тюльпанов, запропонувавши естетичну оцінку ландшафтів. В 70-х роках розроблена естетична оцінка лісопаркових фітоценозів (Кучерявий, 1981), яка, як і класифікація В.Д.Пряхіна, включає дві шкали: таксаційно-фітоценотичну (табл.3.3) і емоційну (табл.3.4).
Таблиця 3.3
Таксаційно-фітоценотична шкала естетичної оцінки біоценозу
Таксаційно-фітоценотичні
ознаки
Група в межах
ознаки
Кількість балів

Бонітет
І і вище
ІІ – ІІІ
IV – V
3
2
1

Вологість грунту
Сухі
Свіжі
Вологі
Сирі, мокрі
2
3
2
1

Характер рельєфу
Горбистий
Хвилястий
Рівний
3
2
1

Ярусність головної синузії
Одноярусна
Двохярусна
Трьохярусна
1
2
3

Підріст
Незадовільний
Задовільний
Добрий
1
2
3

Підлісок
Густий
Середньої густини
Рідкий
1
3
2

Трав
·яний покрив
Багатий (50 видів)
Середнього багатства (20-50 видів)
Бідний (20 видів)
3
2
2

Густота трав
·яного покриву
Густий (проективне вкриття 75%)
Середньої густоти (45-75%)
Рідкий (45%)
3
2
1

Вік деревостану
Молодняк
Середньовікове насадження
Стигле насадження
1
2
3

Повнота деревостану
і більше
0.6-0.8
0.6 і менше

1
2
3

Захаращеність ділянки
Велика
Середня
Відсутня або незначна
1
2
3

Ознаки ґрунтової ерозії
Значні
Незначні
Відсутні
1
2
3

Ознаки ущільнення грунту
Помітні
Ледь помітні
Відсутні
1
2
3

Ознаки ентомо-, фіто- та інших
захворювань
Відсутні
Ледь помітні
Помітні
3
2
1


Таблиця 3.4
Емоційна шкала естетичної оцінки фітоценозу
Показники
Подобається (3)
Байдуже
(2)
Не подобається
(1)

1. Фітоценоз в цілому
(попередня)




2.Структурно-вікові показники:
продуктивність
ярусність
підріст
підлісок
трав
·яний покрив
зімкнутість намету
змішання порід
вік




3. Просторові показники:
глибина перспективи
зручність пересування
розчленованість деревостану (групова, рівномірна, рядова)
колорит (яскравий, контраст-ний або спокійний)
фактура дерева (груба, тонка)
освітленість
модуляція виду (спричиняє почуття неочікуваності)




Об
·єктом естетичної оцінки лісового фітоценозу була прийнята рослинна асоціація, чи мікроасоціація – однорідна за походженням, екологічними умовами і господарськими показниками.
Таблиця 3.5
Результати естетичної (таксаційно-фітоценотичної) оцінки корінної волосисто-осокової грабово-букової асоціації і її похідних





Назва асоціації
Походження
Бонітет
Вологість грунту
Рельєф
Ярусність
Підріст
Підлісок
Видовий склад трав’яного вкриття
Густота трав’яного вкриття
Господарська цінність деревостану
Вік деревостану
Зімкнутість намету
Захаращеність ділянки
Ознаки грунтової ерозії
Ознаки ущільнення грунту
Ознаки ентомофітозахворювань
Всього балів
Середній бал
Клас естетичної цінності

Волосисто-осокова грабова бучина
Природ-не
3
3
3
2
2
2
3
2
3
2
3
3
3
3
3
37
2,47
I

Березняк
Природ-не
3
3
3
1
2
3
3
3
2
2
3
3
3
3
3
40
2,66
I

Грабняк
Штучне
2
3
3
1
1
1
1
1
2
2
1
3
3
3
3
30
2,0
III

Модринник
Штучне
3
3
3
2
2
3
3
3
3
3
3
3
3
3
3
43
2,86
I

Дубняк (дуб північний)
Штучне
3
3
3
2
1
1
1
2
2
2
2
1
3
3
2
31
2,06
II

Акаційник
Штучне
3
3
3
1
1
2
2
2
3
2
3
3
3
3
3
37
2,47
I

Сосняк
Штучне
3
3
3
1
1
1
1
1
3
2
1
3
2
3
3
31
2,06
II




. Якраз в асоціації найповніше проявляється єдність форми, змісту і функції фітоценозу. Відомий німецький лісівник Г.Томазіус відзначав, що ліс сприймається особливо прекрасним тоді, коли форма і зміст перебувають у безпосередній єдності і співзвучності. В цьому проявляється збіг реального з ідеальним, що має величезне значення у створенні естетичних цінностей.
У зв
·язку з цим для естетичної оцінки лісопаркових асоціацій були запропоновані трибальні шкали (табл.3.3,3.4). Таксаційно-фітоценотична шкала включала такі ознаки: бонітет, вологість грунту, характер рельєфу, ярусність головної синузії, густота підросту і підліску, видовий склад і багатство трав
·яного покриву, вік деревостану, захаращеність ділянки, ознаки ерозії і витоптування грунту, наявність пошкоджень і захворювань. Емоційна шкала включала такі оцінки: усього фітоценозу (попередня), його структурно-вікових і просторових показників, а також колориту та “модуляції виду” (за Боговою), тобто почуття несподіваності.
Для більшої зручності і наглядності середньоарифметичні оцінки (середня кількість балів) групують у три класи естетичної цінності (табл. 3.5, 3.6).
3.5.2. Естетична оцінка дерев і чагарників
Естетичні якості окремих дерев і чагарників можна оцінити, використавши таку формулу:
Яоб = 13 EMBED Equation.3 1415,
де
·Крб – сума балів, одержана кроною (силует);

·Рб - -- “” -- розгалуженням;

·Гб - -- “” -- гілочками;

·Лб - -- “” -- листям;

·Тб - -- “” -- корою стовбура;

·Квб - -- “” -- квітами;

·Пб - -- “” -- плодами;
т.б. – трибальна оцінка.
Оцінка естетичних якостей біогрупи буде складатися із суми балів, одержаних кожною окремою рослиною, і бала, виставленого вцілому біогрупі (силуету) з “модуляцією виду” (спричинене почуттям несподіваності).
Оскільки суму усіх елементів текстури біогрупи можна записати одним індексом б, то формула естетичної оцінки біогрупи буде мати такий вигляд:
ЕБб = 13 EMBED Equation.3 1415,
де ЕБб – якісна усереднена естетична оцінка біогрупи;
·Об – сума балів, одержана за модуляцією виду в три періоди розвитку – на початку, всередині і в кінці вегетації.
Для більшої зручності середньоарифметичні показники групують в три класи естетичної оцінки.
Найбільшу кількість балів одержують складні біогрупи, до складу яких входять дерева і чагарники, що відрізняються високодекоративним листям, квітами і плодами, а також вічнозелені, декоративність яких проявляється цілорічно.
3.5.3. Комплексна оцінка декоративності деревних рослин
Для комплексної оцінки декоративності деревних рослин Н.Котлова та О.Виноградова запропонували таку формулу:
Рср. = 13 EMBED Equation.3 1415,
де А1, А2 ... – бали оцінки декоративності кожної ознаки (величина, форма, фактура, забарвлення листя; термін цвітіння; квіти – форма, забарвлення, запах; плоди – форма, забарвлення; форма стовбура, фактура і колір кори і т.п.); Р1, Р2 ... – перевідні коефіцієнти вагомості, що визначають значущість кожної ознаки для даного виду, при встановленні яких беруть до уваги тривалість і силу емоційного впливу. Коефіцієнт визначається експериментальним методом.
Прояв декоративності рослин в їх зовнішніх ознаках, як зазначають І.О.Богова і Л.М.Фурсова, – таких, як форма, силует, структура, фактура, забарвлення, є так званими формально-естетичними ознаками, на які, до речі, особливо наголошував Л.І. Рубцов, ставлячи їх на перше місце в оцінці якості садово-паркового ландшафту. Виходячи із фізіономічності, об
·єкти ландшафтного мистецтва поділяють на такі групи: природні, паркові, екзотичні і садові.
Природні групи формуються шляхом введення в насадження місцевих видів дерев і чагарників і створення композицій, близьких до місцевого ландшафту – лісового, лугового, водного. Паркові групи відображають образ парку з його характерними композиційними прийомами й асортиментом. В екзотичних групах провідну роль відіграють інтродуценти з незвичайним для даної місцевості габітусом крон (наприклад, катальпа в лісостеповому чи поліському ландшафті). Садова група дає можливість розкрити широкі можливості декоративного садівництва: форми крон, забарвлення листя і хвої, розмаїття цвітіння і плодоношення.
За ступенем можливої участі рослин у паркових пейзажах О.К.Бліновський (1971) поділяє рослини таким чином:
ландшафтоутворювальні, або провідні. Входять дерева з найвищими декоративними якостями, здатними при домінуванні надати території певного характеру. Передусім належать місцеві види-едифікатори (для Полісся – сосна, для Поділля – дуб, для Передкарпаття – бук), а також дерева-субедифікатори – клен гостролистий, клен-явір, липа, береза, модрина, які теж можуть утворювати самостійні насадження;
супутні, які відіграють допоміжну роль у формуванні об
·єму пейзажу (горобина звичайна, черемха звичайна, яблуня лісова, берека тощо);
красивоквітучі, які близькі до супутніх, але вирізняються своїм ефектним цвітінням, а тому відіграють провідну роль в певні періоди вегетації;
садово-паркові – дерева і чагарники з особливо декоративними якостями, які використовують для декорування окремих пейзажних картин, а також акцентування входів, відпочинкових майданчиків, місць масового відвідування тощо.
3.6. Природно-кліматичне зонування, принципи створення та формування зелених насаджень
Озеленення тої чи іншої ділянки розпочинається із встановлення фізико-географічного району, в якому здійснюється садово-паркове будівництво. В фізичній географії розроблена єдина система районування, де вищими таксаційними одиницями послідовно є материк, пояс, країна і зона. Для правильного використання природних ресурсів і раціонального землекористування в Україні практичне значення мають фізико-географічні зони.
Фізико-географічна зона являє собою велику частину географічного пояса, що характеризується певним співвідношенням тепла і вологи, пануванням на водорозділах будь-якого одного зонального типу ландшафту. Вирішальним фактором у виділенні зон є співвідношення тепла і вологи в середині пояса.
Географічні зони на території України послідовно змінюють одна одну з півночі на південь, і для зручної орієнтації їх можна розподілити на вісім основних зон та чотири підзони, що характеризується певними кліматичними та грунтовими умовами (Колесников, 1966).
Полісся (Волинська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська області).
Грунти неоднорідні, в основному дерново-підзолисті, дернові та заболочені типи.
Клімат помірно-теплий, вологий. Середньорічна температура повітря – 6–70С, абсолютний максимум – 35-36 0С, абсолютний мінімум – 34-360С морозу. Опадів 550-690 мм в рік, які в основному припадають на теплий період року. Посухи та суховії бувають рідко.
Тривалість періоду з середньою температурою повітря вище 10 0С – 160 днів.
Лісостеп (Волинська, Львівська, Тернопільська, Рівненська, Хмельницька, Чернівецька, Житомирська, Вінницька, Київська, Черкаська, Кіровоградська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Харківська області).
Грунти. В західній частині переважають опідзолені грунти, а на решті території – глибокі та вилужені чорноземи.
Клімат помірно-континентальний. Середньорічна температура повітря 6–70С. Абсолютний максимум – 37-39 0С, абсолютний мінімум до 360С морозу. Опадів 480-620 мм в рік, які в основному припадають на теплий період року.
Тривалість періоду з середньою температурою повітря вище 10 0С – 155-165 днів.
Центральний степ (Одеська, Кіровоградська, Миколаївська, Дніпропетровська, Запорізька, Полтавська, Харківська, Луганська області).
Грунти чорноземні з добре вираженими зональними особливостями їх поширення. Наприклад, у північній частині степу на підвищених і розчленованих ділянках вони частково опідзолені, а на рівнинних місцерозташуваннях, а особливо на зволожених місцях, потужні, середньосуглинисті та важкосуглинисті, в заплавах рік – вологолугового типу та лугово-болоті.
Рослинність степова і частково лісостепова.
Клімат порівняно теплий, континентальний з посушливо-суховійними явищами. Середньорічна температура повітря – 7–8 0С. Абсолютний максимум – 38 – 40 0С, абсолютний мінімум в окремі зими – до 36 – 40 0С морозу. Опадів в середньому 390 – 460 мм в рік.
Тривалість періоду з середньою температурою повітря вище 10 0С – 165-170 днів.
3а. Підзона Донбасу (Донецька, Луганська області).
Клімат континентальний з чавстими суховіями та посушливою і відносно суворою зимою (абсолютний мінімум – до 40 0С).
У цій підзоні спостерігається негативний вплив на рослинність шкідливих виділень багаточисельних підприємств (газ, дим).
4. Південний степ (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області, Автономна Республіка Крим).
Грунти – переважно південний чорнозем у північних районах і каштанові – у південних. Нерідко, особливо на півдні цієї зони і в Присивашші, трапляються грунти різного ступеня засоленості. На Лівобережжі, в низинах Дніпра, поширені відомі „алешковскіє” піски.
Клімат теплий, посушливий. Середньомісячна температура повітря влітку (липень) – 23-280С, а взимку (січень) – 3-40С. Абсолютний максимум – 38-40 0С, абсолютний мінімум деколи до 30-40 0С морозу. Опадів в середньому 320-430 мм в рік, їхня основна маса припадає на вегетаційний період. Середня тривалість вегетаційного періоду – 165-175 днів з середньою температурою вище +100С. Дощі часто мають ливневий характер. Сніговий покрив незначний і нестійкий (близько 25-40 днів).
Середня тривалість безморозного періоду – 180-200 днів.
Суховії бувають майже щорічно, часто досягають великої сили.
4а. Підзона з підвищеною засоленістю ґрунтів (каштаново-солонцюватого комплексу). (Одеська, Запорізька області, АР Крим).
Грунти неоднакові. Найбільш поширені каштанові, середньо-та сильно-солонцюваті в комплексі з солонцями, лугові хлоридно-сульфатні солончаки та солонці (піщано-„черепашкові”), темно-каштанові, слабо та середньо-солонцюваті та інші типи ґрунтів різної степені засоленості.
В Одеській і Миколаївській областях вздовж узбережжя Чорного моря нерідко трапляються лимани, багато з яких являють собою засолені озера, ізольовані від моря піщано-„черепашковими” пересипами. Вздовж Сиваша та на Керчинському півострові є близько 30 засолених озер.
Рослинність бідна, переважно представлена солевитривалими видами та формами (солероз, саразан, кермек, полин та інші, а на піщаних берегах – морська капуста).
Клімат м’який, посушливий з великими ресурсами тепла. Середньомісячна температура повітря влітку (липень) – 23-240С, а взимку (січень) – 3-40С. Абсолютний максимум – 38-400С, абсолютний мінімум деколи до 30-320С морозу. Опадів у середньому 350-400 мм в рік. Середня тривалість вегетаційного періоду з середньою температурою вище +100С – 180-184 дні.
Середня тривалість безморозного періоду становить 200 днів.
4б. Підзона зрошуваних земель (Херсонська обл., АР Крим).
Вона захоплює територію, зрошувану водами Дніпра в районах Каховки, Армянську та Північно-Кримського каналу.
5.Прикарпаття. Включає північне передгір’я Карпат. (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Грунти тут дерново-середньоопідзолені, буроземи середньоопідзолені, дерново-глинисті в комплексі з опідзолено-глинистими та болотними грунтами та ін.
Клімат континентально-європейський. Середньорічна температура повітря в низині становить 9,30С, в західній, гірській – 8,3-4,50С, а в східній, більш холодній, – 6,3-30С. Абсолютний максимум – 350С, абсолютний мінімум – до 320С морозу. Опадів у середньому 650-680 мм в рік.
Середня тривалість безморозного періоду становить 150-170 днів.
6. Закарпаття (Закарпатська область).
Грунти аналогічні грунтам попереднього району.
Клімат низинний, більш м’який, захищений від холодних вітрів. Середня тривалість безморозного періоду становить 170-190 днів і залежить від рельєфу місцевості.
Опадів у середньому випадає 530-700 мм в рік, з них на вегетаційний період припадає 380-460 мм. Відносна вологість повітря взимку доходить до 80-90%, а влітку не знижується нижче 55-60%. У передгірських і гірських районах клімат суворіший і вологіший.
7. Передгірський Крим (без Південного берега Криму). Сюди входять північні схили нагір’я (яйли) та долини.
Грунти в основному карбонатні чорноземи на гальковій основі, а ближче до гір – темно-сірі лісові грунти на вапняках і шиферах. Тут поширені між невеликими залишками низькорослих дубняків кущові різнотравні степи. Лісостеповий район займає слабогорбисту третю гряду гір, долину між другою та третьою грядами і, частково, – північні схили другої гряди Кримських гір.
Клімат помірний, м’який. Абсолютний мінімум температури повітря зимою деколи опускається до 300С морозу. Опадів у середньому 450-500 мм в рік. Тривалість періоду вище +100С – 5,5-6 місяців.
8. Південний берег Криму. Займає південні схили гір і центральну частину узбережжя Чорного моря.
Грунти тяжкі, сірі, лісові, що утворились на вапняках і сланцях.
Клімат помірно спекотливий, посушливий, середземноморського типу. В нижньому приморському поясі від мису Ай-я на заході Алушти – на сході, до 250 м над рівнем моря, він відрізняється дуже м’якою зимою і більш високою теплозабезпеченістю. Безморозний період триває до 8,5 масяців. Весняні та осінні заморозки майже відсутні. Середня температура повітря вдень в липні не перевищує 25-270С, абсолютний максимум її становить 32-360С. В спекотливі літні місяці температура значно пом’якшується морським бризом. Абсолютний мінімум температури повітря деколи становить 140С морозу.
Опадів випадає 450-700 мм в рік, з яких основна маса припадає на осінньо-зимовий період. Улітку дощі мають липневий характер. Близькість моря сприяє збереженню високої вологості повітря. В середньому в липні вдень вона не нижча 50%. Сніговий покрив нетривалий. Грунт деколи короткочасно промерзає до 10-20 см. Сприятливий клімат дає змогу вирощувати тут багато субтропічних рослин (такі, як фейхола, маслина, інжир, хурма, кипариси, дуб корковий та ін.).
8а. Підзона західної та східної частин Південного берега Криму.
Розташований на захід від мису Ай-я до Севастополя і на схід від Алушти до Феодосії.
Клімат тут трохи холодніший порівняно з центральною, субтропічною частиною Південного берега Криму. Абсолютний мінімум тут в окремі роки становить 18-200С. Безморозний період коротший, ніж у згаданому вище районі. Опадів випадає менше. Наприклад, у Судаку кількість їх не перевищує 325 мм, а в Севастополі – 361 мм.
У межах фізико-географічних зон формуються близькі типи ландшафтів, наприклад, ландшафти пустель, степів, лісові і т.д.
Кліматичні особливості окремих районів необхідно брати до уваги і при визначенні кількості висаджуваних дерев. Наприклад, якщо на півдні України доцільно висаджувати до 250 дерев на 1 га озелененої території, то у північних районах країни (Чернігівщина і Волинь, частина Київської, Житомирської, Рівненської, Львівської і інших областей) з надмірним зволоженням озеленюваних територій слід зменшувати кількість висаджуваних дерев до 170-200 шт. і збільшувати ділянки трав’янистих газонів.
У комплексі питань, які доводиться вирішувати при підборі асортименту для створення зелених насаджень, виділяють декілька принципів, зокрема, екологічний – вимагає узгодження біології рослин з умовами місцезростання; фітоценотичний – спрямований на формування життєздатних рослинних угруповань – фітоценозів; систематичний – зумовлює підбір дерев і чагарників згідно з певними таксономічними рангами – родинними, родовими, видовими, формовими (є основою для закладки дендраріїв і ботанічнічних садів); естетичний – базується на естетичних властивостях рослин; фізіономічний – полягає в підборі для сумісного зростання в групах, куртинах і гаях деревно-чагарникових порід, що мають подібність зовнішнього вигляду, форми стовбура та крони, характеру гілкування, форми та забарвлення листя, текстури кори тощо (розроблений Л.І. Рубцовим).

3.6.1. Деревно-чагарникові насадження
Склад зелених насаджень й форми їх влаштування залежать від того, яке цільове призначення матиме садово-парковий об
·єкт (парк, сад, сквер чи лісопарк) і якими архітектурно-планувальними принципами будемо його створювати. Всі прийоми використання рослинного матеріалу можна звести до таких форм: 1) масиви; 2) гаї); 3) куртини; 4) групи; 5) солітери; 6) алеї; 7) боскети; 8) зелені стіни; 9) живоплоти; 10) бордюри; 11) вертикальне озеленення. Вони можуть мати як регулярне, так і вільне планування (рис. 3.10).
3.6.1.1. Масив
Паркові масиви мають вигляд лісових і їх створення спрямоване на відтворення природного лісового ландшафту з усіма притаманними йому рисами. Їх площа звичайно сягає 1-4 га в парках і кілька десятків гектарів у лісопарках.
Паркові масиви залежно від дерев-едифікаторів, які формують зовнішній вигляд насадження, поділяють на хвойні (темнохвойні і світлохвойні) і листяні (широколистяні і дрібнолистяні).
Для широколистяної зони едифікаторами є лісоутворювальні породи, які утворюють:
темнохвойні насадження – ялина (Picea excelsa), ялиця (Abies alba), сосна кедрова (Pinus cembra); інтродуцентом досить часто виступає сосна чорна (Pinus nigra);
світлохвойні насадження – сосна (Pinus silvestris), модрина європейська (Larix decidua); інтродуценти представлені сосною Веймута, дугласією;
широколистяні – дуб звичайний, граб, липа дрібнолиста; з інтродуцентів поширені дуб північний, горіх чорний;
дрібнолистяні – береза повисла, осика.
За породним складом масиви бувають чистими (складаються з однієї породи) і змішаними (в складі кількох порід). Залежно від вертикальної (ярусної) структури масиви поділяють на одноярусні (намет крон розташований приблизно в одній площині) і багатоярусні (крони розташовані на різній висоті). Крім того, виділяють породи першого, другого і наступних ярусів головної породи (бук в парку Погулянка у Львові займає 3-4 вікові яруси), які чисельно переважають в масиві, і супутні (на Погулянці граб і клен гостролистий).

Таблиця 3.6
Результати естетичної (таксаційно-фітоценотичної) оцінки
корінної волосисто-осокової грабово-букової асоціації й її похідних
Береза повисла П/пр 3 3 3 1 2 3 3 3 2 2 3 3 3 3 3 40 2.66 І
Граб звичайний “ 2 3 3 1 1 1 1 1 2 2 1 3 3 3 3 30 2.0 ІІІ
Модрина європейська П/шт 3 3 3 2 2 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 43 2.86 І
Дуб північний “ 3 3 3 2 1 1 1 2 2 2 2 1 3 3 2 31 2.06 ІІ
Робінія псевдоакація “ 3 3 3 1 1 2 2 2 3 2 3 3 3 3 3 37 2.47 І
Сосна звичайна “ 3 3 3 1 1 1 1 1 3 2 1 3 2 3 3 31 2.06 ІІ








Ярусна структура дає змогу урізноманітнити однопородні масиви. Наприклад, введення в березняк у другий ярус смереки чи ялиці відразу оживить вигляд насадження. Значний емоційний ефект має змішування порід (наприклад, темнохвойні смерека і ялиця, до яких додають березу чи осику).
Зупинимося коротко на характеристиці масивів, в яких панують головні породи.
Діброва. Так називають в Україні дубняки з переважанням дуба звичайного і можливою присутністю на горбистих місцях дуба скельного. Перший ярус складається із дуба з домішкою клена гостролистого, липи, ясена, деколи граба і берези. В другому ярусі граб, клен польовий, дика яблуня і дика груша, горобина, черемха. Підлісок представлений глодом, жимолостю, смородиною. В лісостеповій зоні формування дібровних масивів – головна турбота садівників.
Сосняки. На піщаних грунтах утворюють піщані бори, де сосна виступає головним і, по суті, єдиним видом-едифікатором. На супісках, у суборах, її супутниками стають дуб звичайний і береза. Соснові бори, завдяки ажурності крон, рівним чистим мідно-золотистим стовбурам дерев, завжди здаються просторими і світлими. Це відчуття підсилюють чагарники – рокитник, дрок, лапчатка, карагана. В суборах деревостани можна ускладнити присутністю не лише дуба та берези, але й клена, ялини, береки, горобини, значно багатшим тут буде підлісок і трав(яний покрив.
Л.І. Рубцов і О.О. Лаптєв (1968) пропонують для суборів такі варіанти складу: 1) сосняк липовий (перший ярус сосна, другий – липа); 2) сосняк ліщинний (перший ярус сосна, другий – клен гостролистий, в підліску – ліщина); 3) сосняк дубовий (перший ярус сосна, другий – дуб, клен гостролистий, третій – ліщина, бруслина та інші чагарники); 4) сосна з ялиною (перший ярус сосна, другий – ялина).
Модринники. Завдяки ажурності крони модрина, створює світлі паркові масиви. Особливо вони красиві в період появи молодої блідо-зеленої хвої, а також восени, коли хвоя набуває золотисто-солом(яних тонів. Звичайно формуються два типи модринників: трав(яний (перший ярус – модрина з домішкою берези і сосни, другий – добре розвинутий трав(яний покрив) і чагарниковий (перший ярус – модрина, другий – підлісок з форзиції, вовчого лика та інших раннєквітучих чагарників).
Ялинники (смеречники). Завдяки темно-зеленій хвої ця вічнозелена порода домінує в ландшафті в усі пори року, особливо взимку. Найчастіше формують чисті одноярусні ялинники, але це можуть бути і складні ялинники – з липою або з дубом. У липовому ялиннику в першому ярусі ялина з домішкою берези і осики, у другому – липа. В дубовому ялиннику перший ярус утворює ялина з домішкою дуба, липи, клена, а другий – підлісок з бересклета, калини, дерену.
Кленовники. Клен гостролистий і клен-явір є породами-субедифікаторами в дібровних типах лісу і тримаються, як правило, другого ярусу. Проте в парках через високу здатність поновлення кленовники разом з березою, липою і ясеном утворюють повноцінні паркові масиви (Стрийський парк у Львові).
Акаційники. Робінія псевдоакація завдяки ажурній кроні формує різнотравні акаційники. Часто другий ярус (особливо в умовах достатнього зволоження) утворює бузина, а також карагана. Акаційники надзвичайно мальовничі в час цвітіння, коли їхні масиви виступають узліссям до відкритого простору (в лісопарках Закарпаття).
За своїм походженням парковий масив може бути: 1) закладений на базі лісу (парки “Залізна Вода” і Погулянка у Львові); 2) способом лісових і ландшафтних культур (більшість повоєнних парків України); 3) шляхом реконструкції насаджень іншого походження (парк “Шевченківський гай” у Львові, створений шляхом реконструкції протиерозійних насаджень на Лоншанівському узгір(ї).
За роллю і функціональними особливостями виділяють масиви естетичного, сануючого (вітро-, пиле- і газозахисного, шумопоглинаючого і т.д.), ґрунтозахисного, водорегулюючого й іншого призначення. Масиви усіх типів, які обернені своїм зовнішнім боком до відкритого простору, повинні мати узлісся, узгоджене з оточуючим ландшафтом.
3.6.1.2. Гай
Гаї – острівки лісів, які залишилися як рештки агрокультурних ландшафтів поблизу міст і сіл. Це улюблені місця відпочинку ще з княжих часів. Не дивно, що гай став однією з рослинних форм садово-паркового ландшафту. Гаї звичайно займають невеликі території – від 0.25 до 0.5 га, де в зрілому віці росте 50-100 дерев. Гаї, як правило, однопородні насадження і складаються з місцевих порід – дубів, беріз, лип, кленів, ясенів, сосен, ялин і ялиць (рис. 3.11). Дуже ефектно дивляться на фоні ялинових і ялицевих гаїв групи з беріз, плакучих верб, горобини, кленів (особливо перед листопадом).
Об(єднання в гаю значної кількості дерев однієї і тієї самої породи надає кожній з них своєрідного вигляду. Чудові гаї в Італії творять сосни-пінії. Як правило, такі гаї розташовують на віддалі 40-50 м від дороги.
3.6.1.3. Куртина
Куртина (від франц. courtine, букв. – завіса). В регулярному парку – відкрита ділянка газону, облямована стриженими чагарниками і деревами. В пейзажному парку досить велика група з вільним розташуванням дерев і кущів (більше 11-13 дерев). У масиві – однорідна група дерев чи чагарників серед мішаного насадження. Куртини, як правило, однопородні групи (рис. 3.12), які часто являють собою перехідний елемент від масиву чи гаю до відкритого простору. Вони можуть бути того ж складу, що й масив чи гай, а можуть і контрастувати з ними (ялиновий масив і березова куртина).
3.6.1.4. Групи
Візуальні переваги садово-паркових пейзажів підносять групи, завдяки їх колориту, формі, композиційному розміщенню в просторі. Групи, як і куртини, часто утворюють перехід від гаїв і масивів до відкритих просторів лугів і полів. Тому породний склад деревної групи має відображати свій органічний зв(язок з масивом.
За породним складом деревні групи поділяють на: чисті (складаються з однієї породи) та мішані (складені з декількох порід). Часто деревні групи оточують чагарниковим узліссям.
Склад і структура груп звичайно продиктовані екологічними умовами зростання та біологічними і декоративними властивостями головної породи. Розташування групи на території ділянки і підбір для неї порід являє собою досить складне творче і лісівниче завдання, від правильного вирішення якого залежить художня цінність об(єкта.
Група, за І.О.Боговою (1971), є поєднанням деревних рослин однієї або декількох порід, розташованих ізольовано на відкритому просторі, з діаметром проекції крон у поперечнику не більше 25 м для малого лісопарку, 50 м – для середнього і 80 м – для більшого лісопарку. В парках і особливо у скверах групи значно менші і дуже часто складаються з 3-5-7 дерев і їх поперечник часто становить усього 5-10 м. Лісопаркові групи за своєю величиною в парках можна було б віднести до категорії куртин.
За своєю побудовою група має ядро, яке складається з одного або декількох дерев (рис. 3.13). Довкола ядра компонуються інші деревні рослини.
Залежно від асортименту дерев і чагарників, які використовують для формування груп, та їх декоративних якостей, а також віку і розташування рослин групи можна об(єднати в такі типи (Рис. 3.14, за Боговою, 1971):
І. За складом порід: чисті і мішані (рис. 3.15).
ІІ. За структурою крон: грубі (дуб), середні (в(яз) і тонкі (верба).
III. За щільністю крони: щільні (ялина) і рихлі (сосна).
IV. За формою: одноярусні і багатоярусні.
V. За кольором крони: темні (ялиця), світлі (верба) і яскраві (дерен).
VI. За композицією: симетричні, асиметричні (залежно від розміщення рослин в групі – регулярні і іррегулярні форми крон).
VII. За силуетом групи можуть мати співвідношення висоти до ширини 1:2 і 2:1.
VIII. За величиною групи поділяють на малі, середні і великі.
ІХ. За довговічністю: довговічні (деревні) і недовговічні (чагарникові).
Х. За ароматичністю (жасмин, олеандр).
ХІ. За красивоквітучістю (практично усі розоцвіті).
Розміри груп визначаються величиною рослин та їхньою кількістю.
Основними способами посадки дерев і чагарників у групах можуть бути такі:
Групи створюються посадкою декількох рослин в один котлован або зближеним розміщенням посадкових місць (0,3-1м).
Групи створюються посадкою рослин поблизу існуючих дерев (одного або декількох).
Групи із вільним розміщенням посадкових місць.
Група, складена з дерев різних за віком, яка утворює облистнену до землі купу дерев – своєрідне житло (ялина).
Групи з регулярним розміщенням посадкових місць.
Щільні групи утворюють хвойні породи – ялина, ялиця, дугласія, тсуга. Оскільки в таких групах крайні екземпляри мають низькі опущенні віти, то в них не виникає потреби створювати чагарникове узлісся. Групи з модринами з їх високо піднятими кронами і відкритими стовбурами вимагають в окремих випадках створення так званої “підбивки” чагарниками і створення узлісся. Подібні групи формують також листяні дерева із складним листям – горіхи, ясені, робінія.
Дерева, здатні розмножуватися порослю і кореневими паростками, часто утворюють “гніздо” з декількох стовбурів. Периферійні стовбури таких “гнізд”, розвиваючи свою крону в бік потоку світла, утворюють мальовниче шатро. Гніздові групи можна утворювати також шляхом відповідного розмноження гілок периферійних дерев. Для цього бокові гілки туї, кипарисовиків, смерек, ялиць прикопують і вкорінюють, внаслідок чого утворюється ефектний потужний конус.
При посадці груп саджанцями рекомендують (Рубцов, Лаптєв, 1968) висаджувати більшу кількість рослин, ніж буде необхідно для групи в період її повної декоративності. В процесі росту гірші рослини усуваються, внаслідок чого залишається лише необхідна кількість екземплярів. Якщо ж посадка проводиться крупними екземплярами з грудкою, то висаджується лише необхідна для даної групи кількість.
У різні періоди життя дерева вимагають різної площі живлення. Для саджанців із другої школи розсадника деревних порід першої і другої величин необхідна площа живлення 10 м2, а для дерев третьої і четвертої – 5 м2.
Для того щоб створити мальовничий контур групи, дерева всередині неї розташовують довільно-іррегулярно. Коли ж створюємо групу з трьох екземплярів, дерева розміщують по вершинах рівностороннього трикутника (квінкус), із чотирьох екземплярів – по кутах рівностороннього чотирикутника, із п(яти екземплярів – по кутах неправильного чотирикутника і на деякій віддалі від його центру і т.д. Але навіть при регулярній посадці дерева набувають живописної форми внаслідок нерівномірного розміщення крайніх екземплярів. Оскільки посадка дерев і догляд за ними в невеликих групах важко піддаються механізації, то догляд за ними в ранньому віці проводиться вручну.
Віддаль між деревами приймається з урахуванням біологічних особливостей кожної породи. Для світлолюбних порід (сосна, модрина, береза, ясен) 3-5-7 м, для тіневитривалих (клен, липа) – 2-3-5 м. Незважаючи на тіневитривалість ялин і ялиць, при недостатньому надходженні світла вони гублять нижні гілки, тому у великих групах для ялиці рекомендується віддаль 3-4 м, для ялини – 4-5, для туї і ялівця – від 0,4 до 2 м. При близькій посадці рослин (0,5 м) відмирають скелетні гілки, орієнтовані всередину групи, при віддалі між деревами 5 – 7 м крони розвиваються рівномірно.
Дерева, які утворюють ядро середніх і великих груп, висаджують ближче одне до одного (інколи 0,7-0,8 м), тоді як віддаль між периферійними деревами може становити 3-5-8-10 м від ядра групи і на 3-5 м одне від одного. Таким чином досягається висока декоративність груп. Якщо ж прийняти відстань між деревами 8-14 м, то така група перетвориться у простір рідинного типу.
Особлива увага приділяється створенню ядра групи, яке може формуватися з одного або декількох дерев, як правило, високих. За породним складом вони можуть бути чистими чи змішаними. Компонуючи ядро із декількох видів, підбирають рослини, які близькі за забарвленням листя та структурою і створюють плавний перехід від світлих до більш темних дерев і формують компактну основу групи. Віддаль між деревами, з яких формується ядро, приймається 4-8 м.
У випадках, коли ядро створюється із дерев з ажурною світлою кроною, група справляє враження світлої, радісної. Коли ж дерева ядра мають густу темну крону, група набуває строгого урочистого вигляду.
Чагарникові групи звичайно пов(язані з деревними масивами або групами і являють собою перехід від них до відкритих полян. Часто, особливо у садах і скверах, вони мають самостійне значення.
В змішаних групах високі чагарники розміщають в центрі або на задньому плані, а нижчі – на узліссі (рис. 3.16). Для розміщення чагарників під деревним наметом підбирають тіневитривалі породи (дерен, сніжноягідник, порічки, жимолость звичайна, калина звичайна, бузина, ялівець звичайний тощо). Чагарники, які не терплять затінення, висаджують на віддалі 2-5-10 м від дерев, де вони мають розвинутий, здоровий вигляд. Чагарники, висаджені поруч з деревами (0,3-1 м), гірше розвиваються, а поблизу дерев, які мають поверхневу кореневу систему, вони просто гинуть.
Чагарники, які облямовують деревну групу, можуть закривати її кільцем лише в тому випадку, коли ця група – елемент регулярної композиції. В пейзажних групах це надає їм штучності, усуває цікаві об(єми – виступи, заглиблення. Група є більш мальовничою, якщо в ній чагарники розташовані в декількох місцях. Чагарники висаджують по 3 –5 або 7 – 12 екземплярів.
Для одержання найвищого декоративного ефекту під час цвітіння чагарникові групи найкраще створювати з рослин одного виду або сорту, відводячи їм окремі ділянки, наприклад, бузку, вейгел чи жасмину. У змішаних групах об(єднують чагарники, які цвітуть одночасно, підбираючи забарвлення квітів за принципом гармонії і художнього контрасту.
Чагарникові групи слід розташовувати на фоні деревних груп, гаїв чи масивів. Чагарники з тонкою будовою і ажурним листям утворюють рихлі групи, а з густою кроною і великим листям – щільні масиви.
Слід брати до уваги, що чагарники розвиваються швидше, ніж дерева, і у випадку густої посадки швидко змикаються, тягнуться догори і гублять декоративність. Проріджування групи не дає бажаних результатів, оскільки губиться її декоративність. Тому чагарники висаджують на таку віддаль, яку вони вимагають на час повного розвитку, тобто через 3-5 років.
За шириною крони і необхідною для розвитку площею живлення чагарники поділяють (Рубцов, Липа, 1968) на: крупні, середні і дрібні.
Крупні – бузок, глід, чубушник, жимолость, ірга, клени прирічковий і татарський, лох, пухироплідник, горобинник – висаджують групами на віддалі 3-4 м один від одного.
Середні – барбарис, порічка золотиста, чубушник Лемуана, вейгели, дейції, сніжноягідник, спіреї, роза крупнолиста і зморшкувата – на віддалі 1,5 – 2 м.
Дрібні – барбарис Тунберга, лапчатка чагарникова, магонія, рокитник двоквітковий, спірея японська – на віддалі 0,5 – 1 м.
Л.І.Рубцов (1977) наводить численні приклади компонування чагарникових груп. Особливу увагу приділяють гармонійному поєднанню кольору, текстури і форми груп та їхнього фону – масивів, куртин, груп.
Наприклад:
група чубушників на фоні березового насадження. Біле забарвлення квітів гармоніює з білою корою беріз, подібністю ажурної текстури і мальовничістю крони;
група калини на фоні кленів. Гармоніюють білими з зеленкуватим відтінком квітами і текстурою листя з текстурою листя кленів;
група спіреї японської на фоні липи сріблястої. Рожеві квіти спіреї гармоніюють з сріблястим листям липи і т.д.
Змішані групи красивоквітучих чагарників формуються найкраще з двох-трьох видів, причому один з цих видів має домінувати, а решта його доповнювати. Під час компонування групи підбирають рослини або з одночасним цвітінням для створення великої мальовничої плями в певному сезоні, або ж із цвітінням у різні періоди вегетації. Наприклад, одночасно цвітуть калина “снігова куля” і червоні ранні півонії; гортензія деревоподібна і клематис Жакмана. Білі квіти гортензії служать фоном для бузкового квіту клематиса.
Описуючи групи “постійного” цвітіння, Л.І.Рубцов звертає увагу на те, що вони дуже часто виглядають значно бідніше, ніж групи одночасного цвітіння. Справа в тому, що цвітіння більшості видів чагарників триває не більше двох тижнів. Для того щоб одержати цвіт в групі хоча б чотири рази за сезон, група має включати чотири види чагарників. Отже, на кожен вид припадає четверта частина території, відведеної для групи, внаслідок чого зменшується маса цвіту, а, як наслідок, знижується і декоративність.
Найкраще постійно цвітучі групи, з яких формують сади безперервного цвітіння, компонувати за родовою ознакою, тобто створювати групи із рослин одного і того ж роду. Такі групи хоч і не будуть цвісти впродовж усього сезону, але значно продовжать цвітіння роду за рахунок ранньо- і пізноквітучих видів. Крім того, всі види одного і того ж роду мають подібні листя, структуру крони, а також квіти, а тому будуть гармоніювати між собою.
Приклади змішаних груп із одного роду (за Рубцовим, 1977):
група форзицій (загальне цвітіння 20-25 днів). Форзиції Жиральда – середня, поникла, європейська;
група спірей (загальне цвітіння 60 днів). Спіреї – гострозубчаста, Вангутта, сливолиста, японська, Вільсона, Бумальда, Сарджента, Білліарда;
група дейцій (загальне цвітіння 35 днів). Дейції – граційна, дрібнолиста, Вальморена, елегантна, Лемуана, зарубчаста;
група бузку (загальне цвітіння 44 дні). Бузок – китайський, похилий, Вольфа, угорський, амурський;
група гортензій (загальне цвітіння 36-45 днів). Гортензії – сіра, садова, деревоподібна, волотиста.
Найхарактернішими прийомами при створенні груп є (Богова, Фурсова, 1988):
Регулярне розміщення рослин (квінкус, прості ряди, шаховий порядок, коло, “підкова” і т.д.).
Зближене розташування рослин або висадка до одного котловану – групи-букети (змішані і чисті за складом).
Створення чистих за складом груп типу “шатро” із різновікових саджанців.
Створення груп змішаного складу типу “шатро” із дерев і чагарників.
Створення груп із вільним розташуванням дерев – чисті та змішані за складом групи.
Створення груп протяжної композиції, розраховані на 2-3 основні видові точки (групи вздовж доріг, групи-арки на дорогах).
Однією з декоративних якостей груп є їхня форма, яка впливає на характер пейзажу і залежить від підбору деревно-чагарникових рослин та їх компонування. Найцікавішими в пейзажних парках є асиметричні групи з більшою висотою стосовно ширини і чітким характерним силуетом.
За призначенням у пейзажі виділяють (Богова, Фурсова, 1988):
Групи, які є головним композиційним центром паркової картини. Їх розташовують у так званих кишенях, на галявинах, ними завершують перспективу, закріплюють повороти доріжок, а також біля води.
Групи, які створюють фон для споруд та інших акцентів (скульптура).
Групи як перехід від масиву до відкритого простору.
Групи, які утворюють паркові куліси – “рамки”, які розмежовують простір на окремі види і групи, створюючи багатопланові перспективи.
5. Групи в узліссі масиву чи куртини, які служать акцентами.
Окремо слід зупинитися на формуванні узлісь, які фіксують увагу людини і є важливим композиційним елементом ландшафту. Для посадок в узліссях використовують високодекоративні види чагарників із мальовничою кроною і масовим цвітінням. Не рекомендують засаджувати узлісся суцільною масою чагарників, а краще їх розміщувати розірвано, маніпулюючи їхньою висотою та контрастом із фоновим масивом. Межі узлісь у пейзажних парках мають звивисту лінію, яка надає відкритому простору особливої мальовничості.
Для надання лінії узлісся природних обрисів використовують різні прийоми. Наприклад, чагарники з легкою ажурною кроною, білими або яскравого забарвлення квітами (глід, дерен, дейції, вейгели, чубушники і т.д.) здатні створювати враження більшої рельєфності узлісся. І навпаки, чагарники з щільною кроною, крупним темним листям (калина звичайна, гордовина, ліщина, жимолость татарська) слід висаджувати у заглибленнях узлісь, підкреслюючи цим глибину наявних бухт.
Особливо декоративними в узліссях є окремо стоячі рослини і щільні однорідні групи з рясним цвітінням або ж яскраво забарвленим восени листям (форзиція, спірея Вангутта, калина “снігова куля”, клен татарський та ін.).
Основою композиції в оформленні паркових галявин є самостійні групи, які складаються з одного або двох-трьох видів чагарників або ж дерев і чагарників, які мають становити єдине ціле з ландшафтом парку. Фоном для них є звичайний садово-парковий або лучний газон.
Деревно-чагарниковими групами часто декорують береги водойм, використовуючи дерева і чагарники, які мають спадаючі віти (верба, береза, свидина), а також красиві рясні квіти – форзиція поникла, спірея Вангутта, рокитник “золотий дощ” та ін.
Для декорування партерів, а також скельних гірок широко використовують низькорослі рясно квітучі чагарники (айву японську, дрок, спірею японську), а також чагарники, які мають розлогу і сланку форму крони (кизильники, барбарис Тунберга, магонія, ялівець козацький, сосна гірська ф. сланка і т.д.).
Завершуючи розмову про формування деревно-чагарникових груп як важливих елементів озеленення, слід окремо зупинитися на питанні їхньої довговічності. Адже, впроваджуючи їх у відкриті простори ландшафту, ми повинні пам(ятати про динаміку розвитку рослини (рис. 3.17), а також про те, що вони мають вікові межі життя, особливо коли йдеться про недовговічні чагарники.
Л.І.Рубцов (1997) поділяє породи на три категорії: мале, середнє і велике. Дерева малого довголіття починають старіти вже у першій половині свого часу життя (тополі, берези, черемхи, груші, горобини). Дерева середнього довголіття – у другій половині століття (більшість лісоутворювальних порід – ялина, ялиця, клен). Дерева великого довголіття – починаючи з третього століття (дуб, ясен, горіх манчжурський, модрина). Проектуючи деревно-чагарникові групи, слід постійно пам(ятати про це і вводити в групи більш довговічні рослини (наприклад, замість пірамідальної тополі пірамідальну форму дуба). Це ж стосується динаміки росту швидкорослих і поволіростучих та низькорослих дерев, яка має теж узгоджуватися. Наприклад, посаджена в групі разом з глодом чи грушею модрина буде в 15-20 років нагадувати переростка в компанії малюків.
Беручи до уваги незначний декоративний ефект від посадки саджанців і втрати деякої їх кількості в процесі природного відпаду, рекомендують при посадці в групах і куртинах посадкову кількість вираховувати за такою формулою:
13 EMBED Equation.3 1415 13 EMBED Equation.3 1415
де N – кількість дорослих екземплярів; n – кількість висаджуваних екземплярів; а – середня довжина групи; b – середня ширина групи; S – площа, зайнята одним екземпляром; К – посадковий коефіцієнт.


3.6.1.5. Солітер
Солітер – поодиноко стояче дерево (рис. 3.18). Л.І.Рубцов писав, що воно може утримувати увагу виключно довго, оскільки в ньому багато цікавих деталей: гілки, кора, заглиблення і вузли на стовбурі, форма і колір листя, квіти, плоди. „Потужне дерево з широко розпростертими сильними вітами, – наголошував він, – викликає захоплення і роздуми”. Мабуть, подібні думки з’являються у людей, які стоять перед віковічним дубом у санаторному парку Немирова (Львівщина) чи перед могутнім ясенем у кінці головної алеї парку ім. І.Франка у Львові.
Солітери використовують як у регулярних, так і в пейзажних композиціях. Садять поодиноке дерево на галявинах, площадках, віддалених від масиву чи великих груп. Солітер, висаджений на галявині чи площадці, як правило, відіграє роль композиційного центру.
В регулярні композиції включають рослини, які мають регулярну форму крони: пірамідальні тополі, колоноподібні форми туї західної, ялиці і ялини, а також кулеподібні щеплені форми клена, горобини, робінії. Часто такі форми створюють шляхом стрижки.
В пейзажних композиціях у ролі солітера виступають дерева з нерегулярною природною формою крони. Розмір солітера визначається масштабом композиції. Вважають, що віддаль солітера від глядача має бути не менше двох його висот. Взагалі, крупний солітер добре сприймається з віддалі 400 м.
У пейзажних парках солітери виконують роль акценту. Класичним солітерним деревом вважають дуб, бук, березу, особливо її плакучі форми, липу, кедр, модрину, ялину. Чагарникові солітери створюють з красивоквітучих, наприклад, бузку, калини “снігова куля” чи шипшини
. Головне в солітері – збудити інтерес, запам(ятатися. Тому садівник має певною мірою розкрити індивідуальну красу дерева чи чагарника.
Для малих паркових картин (ширина 20-50 м) рекомендують кулеподібну плакучу форму верби білої, красивоквітучі яблуню, грушу, сливу; для середніх (60-100 м) – каштан кінський, клен гостролистий, сосну звичайну, ялину звичайну; для великих (120 м і більше) – модрини європейську та японську, дуб звичайний, софору японську, тополю білу, платан західний, кедри.
3.6.1.6. Рядові посадки
Рядові посадки дерев (посадка в одну лінію) використовують головним чином в озелененні вулиць (рис. 3.19, а, б). Проте вони є частими і в парках, де розділяють між собою різноманітні площадки, або ж виступають периметром об(єкту. Вони виконують важливу архітектурно-планувальну і, особливо, санітарно-гігієнічну роль, поліпшуючи мікроклімат і знижуючи рівень запиленості і загазованості повітря, затримуючи шумові потоки.
На міських магістралях звичайно влаштовують дворядні посадки дерев, на вулицях – однорядні разом з живоплотами. Однорядними посадками у житловій забудові відгороджують майданчики різного функціонального призначення.
Дерева у рядових посадках, як свідчать результати досліджень (Кучерявий, 1991, 2001), краще висаджувати не в котловани, а на газонних смугах, де можна забезпечити оптимальну територію грунту та зволоження, а отже, – нормальний розвиток кореневих систем. Для одного ряду ширина цієї смуги має бути не менше 8м, а для двох рядів – 13,5-14м, для чотирьох – 21м, якщо ж у газонну смугу висаджують чагарники, то її ширину збільшують на 1м.
Для забезпечення можливого складування зимою снігу на газонах при вуличних посадках встановлюється мінімальна віддаль дерев до проїжджої частини.
Висаджуючи дерева й кущі, доводиться брати до уваги наявність поруч різноманітних комунікацій і споруд, які можуть шкодити рослинам, або ж навпаки, рослини можуть руйнувати споруди.

3.6.1.7. Алея
Алея (від фр. allee) – дорога, пішохідна або проїжджа (звичайно в парку, саду, деколи поза ними), обсаджена з обох боків деревами, деколи в поєднанні з кущами. Типи алей – прямі у регулярних і криволінійні в пейзажних парках і садах – визначаються архітектурним задумом, який диктує їх побудову: дворядні і багаторядні, одноярусні і багатоярусні, із роздільною смугою, арочні (так звані перголи), з живоплотом і т.д. Дерева і чагарники в алеях можуть бути вільноростучими і формованими (рис. 3.20, а, б).
Для алей використовують дерева з компактною кроною, довговічні і стійкі проти несприятливих умов зростання. З хвойних найкраще в алейних посадках виглядають модрини, кипарис, ялина, ялиця, туя гігантська, дугласія та ін., а з листяних – липа, дуб звичайний, бук, в
·яз, береза, платан, гледичія, дуб північний та ін. Середня віддаль між деревами в ряду 5 м, між рядами – 10 м. Залежно від розмірів і форм крони віддалі можуть бути збільшені або зменшені.
За своїм призначенням паркові алеї бувають головними і другорядними. Перші часто виконують роль композиційної осі і розпочинаються від входу в парк; їх ширина залежно від відвідуваності парку може бути 5-8-18 до 30 м. Ширина другорядних доріг – прогулянкових, оглядових, кільцевих – значно менша – 2-3-5 м.
Б.І.Кохно (1980) виділяє три типи алей: відкриті, напівзакриті і закриті. Відкриті і напівзакриті створюють з урахуванням огляду оточуючих пейзажів, для чого облямовують групами дерев і чагарників з інтервалами розміщення в ряду 7 – 12 м. Закритий тип спрямовує погляд відвідувача парку строго віссю руху. В кінці таких алей проглядаються всілякі споруди, обеліски, фонтани, скульптура, квітники чи газони. Дерева можна висаджувати досить близько одне від одного – 2-3-5 м. Змикаючи крони, дерева в таких алеях утворюють дуже ефектне склепіння. До закритого типу алей належать описані вище барсо часів бароко, а також перголи.
Дерева і кущі в алеях можуть утворювати метричні і ритмічні ряди. У метричному ряду забезпечується рівномірне розташування одних і тих же елементів алеї (дерева однієї породи, з однаковою формою крони і однієї висоти). Може бути і складний метричний ряд: чергування різних порід з різною формою крони (туя гігантська – туя західна кулеподібна – туя гігантська і т.д.). У ритмічному ряду рослини розташовують таким чином, щоб забезпечити збільшення або зменшення якоїсь ознаки (високий штамб – низький штамб, або ж забезпечення переходу від темно-зеленого до сріблястого забарвлення). Найчастіше в побудові алей використовують метричний ряд.
Створюючи алеї вздовж схилу або в його підніжжі, дерева і чагарники розташовують таким чином, щоб закрити схили, для чого загущують посадку дерев, біля них висаджують живопліт. З боку пониженої частини схилу рекомендують висаджувати однотипні щільнокронні дерева з високим штамбом.
Для загущення тінистих алей підбирають тіневитривалі дерева (липа, клен). Ефектні хвойні алеї утворюють ялина і модрина. Із більш світлолюбних порід в алейних посадках використовують березу, в
·яз, багато видів тополь.
Створюючи алеї у пейзажному парку, слід намагатися, щоб на зламі алеї відкривалися перспективи на цікаву забудову, споруди, водні простори, галявини із групами дерев і солітерами. Рух криволінійною алеєю має розкривати систему пейзажних видів, різних за глибиною, з певною послідовністю їх чергування.
3.6.1.8. Живоплоти і фігурна стрижка
Стрижені огорожі і чагарники використовують для створення високих зелених стін, живоплотів, бордюрів, а також у вигляді стрижених екземплярів.
Живоплоти – це вільноростучі або формовані чагарники (рідше дерева), висаджені в один або більше рядів, які виконують декоративну, загороджувальну або маскувальну функції (рис. 3.21, а, б, 3.22). Живоплоти класифікують за висотою, кількістю рядів у них, а також за системою догляду за ними: стрижені або формовані, нестрижені (табл.3.7).
Таблиця 3.7
Класифікація живоплотів за висотою
Категорія
Розміри, м

Високі
Середні
Низькі
Бордюр
Більше 2
1-2
0.5-1.0
менше 0.5

Для стрижених живоплотів використовують чагарники з добрими пластичними властивостями – бирючину, лох вузьколистий, глід, аличу, барбарис, смородину альпійську і золотисту, різновиди бузку, чубушників, сніжноягідника; з вічнозелених – тую західну, тис ягідний, самшит та ін.
Живоплоти створюють однорядними, дворядними і трирядними. Густота посадки залежить від властивостей рослин і від розмірів саджанців (табл.3.8).






Таблиця 3.8
Густота посадки живоплотів
Класифікація чагарників за висотою
Висота
живоплоту,
м
Кількість рядків
Віддаль, м




у рядах
між рядами

Високий
Більше 2
1
2
0.5-0.8
0.6-1.0
-
0.5-0.7

Середній
1-2
1
2
0.4-0.6
0.5-0.7
-
0.4-0.6

Низькорослий
Менше 1
1
2
0.25-0.35
0.25-0.35
-
0.25-0.30

При посадці чагарників для живоплотів риють загальну траншею, ширина і глибина якої залежать від кількості рядів огорожі, виду рослин і розмірів посадкового матеріалу.
Оригінальними і ефектними є комбіновані різновікові живоплоти з двох порід чагарників. При такій конструкції другий, низький ряд чагарника, прикриває нижню частину (часто оголену через нестачу світла) високого чагарника.
Підстригають огорожу на другий рік після посадки, причому першу стрижку проводять якомога нижче, щоб посилити кущіння. В подальшому стрижку здійснюють не менше двох разів на рік: у червні і липні або серпні.
В перший рік після посадки живі огорожі підстригають лише у випадку утворення надто довгих пагонів. В наступні роки їх регулярно стрижуть та усувають сухі гілки. Кожний рік обрізку рекомендують проводити вище попередньої на 4-5 см, щоб поступово досягти бажаної висоти. Живоплоти із швидкорослих стрижуть по декілька разів упродовж усього вегетаційного періоду. Періодичність стрижки визначається швидкістю росту пагонів. Повільнорослі стрижуть один раз в рік ранньою весною. Ялинові живоплоти починають стригти не раніше ніж через 4 роки після посадки. Щоб викликати посилене кущіння листяних порід, обрізку проводять на висоті 20-25 см від поверхні землі на другий рік після посадки.
Для більшої щільності і кращого облистнення живоплотам з тіневитривалих порід надають прямокутної форми, підстригаючи їх згори і збоку, а із світлолюбивих – форму трапеції або трикутника.
Якщо живопліт створюється для утилітарних цілей, то його конструкція має бути такою, щоб огорожу важко було перетнути.
Для живоплотів використовують досить широкий асортимент дерев і чагарників, але як і для низьких стін, найкращими для них є породи, які добре переносять стрижку. Це передусім породи, які добре переносять притінення, характеризуються відносно повільним ростом, густим гілкуванням і густим низькосидячим невеликим листям. Якщо ж на пагонах цих рослин є ще й колючки, то живопліт, крім декоративності, стає добрим захистом проти проникнення через цю огорожу тварин. Серед таких порід слід зазначити глоди, барбариси, шипшину, дикі види груш, гледичію. На південному березі Криму можна використати коллезію, трилистковий лимон. Найщільніші і дуже декоративні живоплоти дають ялини, біоти, туї західні, ялівці, айва звичайна, бирючина, в(яз дрібнолистий, гордовина, граб, горобинник, жимолості, кизильники, клен (Гіннала і польовий), чагарникові вільхи, пухироплідник, смородина (альпійська і золотиста), чубушники, шовковиці; із вічнозелених – бересклет японський, крушина вічнозелена, лавр благородний, самшит, тис.
Живоплоти створюють також у вигляді однорядних шпалер з нахилених стовбурців порослі, які переплітаються між собою. Живопліт піддається формувальній стрижці у вигляді вузької стіни. Такий тип стін був запропонований Г.Шенком і вперше з’явився у Галичині. Деяку видозміну цих шпалер являють собою живоплоти, запропоновані Дю Брайлером у Франції, в яких порослеві пагони (по одному на пні замість двох) в місцях схрещування зростаються шляхом зближення (Вєхов, 1957). Утворюється монолітна міцна решітка із стовбурців. Найкращі шпалерні живоплоти утворюються із глодів, груші, граба, яблуні, карагани, в(яза і жостеру проносного.
Деякі чагарники із слабким гілкуванням пагонів швидко оголюються знизу. Тому, як наголошує М.К.Вєхов, вони непридатні для живоплотів. До таких порід належать, наприклад, аморфа, верби та ін. Однак при щорічному зрізуванні всіх рослин культури на пень вони дають дуже рясну сильну однорічну поросль, яка утримується до пізнього осіннього обрізування. В такому випадку отримуємо дуже красиві живоплоти-узлісся, які мають важливе декоративне значення для оформлення території, але непридатні для захисту.
Живоплоти, створені із красивоквітучих і красивоплідних чагарників, не піддаються формувальній стрижці за винятком обрізки окремих гілок, які сильно виступають за загальну лінію крони. Для таких живоплотів-узлісь із великим декоративним ефектом використовують садовий жасмин, а також особливо рясно квітучі гібридні форми і сорти дейції, бузку, деякі шипшини, вейгелу рожеву та ін.
Живоплоти звичайно створюють з якої-небудь однієї породи. Однак у них допускають поєднання двох порід, кожної у різних рядах. У таких випадках у зовнішньому ряду висаджують породу, яку формують стрижкою на меншій висоті, ніж породу в центральному ряду. Із таких поєднань у живоплотах двох порід заслуговують уваги, наприклад, комбінації кизильника та ірги, кизильника та айви звичайної; цікаві комбінації дають живоплоти з тополі і чагарників (дерну білого, спіреї верболистої, карагани, бирючини та ін.).
3.6.1.9. Зелені стіни
Зелені стіни – це високі живоплоти, створені з дуже густо посаджених дерев або чагарників, які регулярно підстригають. Поширені в регулярних садах і парках. Дерева висаджують у два ряди, віддаль між рядами 1-2 м, а в рядах – 0,5 м. Формування стін регулярною стрижкою (2-3 рази за сезон) має забезпечити густе облистнення з самого низу стіни догори.
Для створення зелених стін використовують дерева і чагарники, які добре піддаються стрижці: з хвойних – ялина, туя західна, тис ягідний, ялівець віргінський, кипарисовик Лавсона, модрина; з листяних – липа, в(яз, берест, граб, бук, клен польовий, алича.
При висоті живоплотів 3-5 м, які часто називають “живими стінами”, крони дерев формують шляхом бокової і верхівкової стрижки із вирівнюванням на всій довжині їхнього загального поперечного профілю. Для таких живоплотів придатна більшість дерев, які витримують стрижку і дають після неї густе гілкування. Особливо такими властивостями відрізняються тіневитривалі, з невеликим листям і густим розташуванням пагонів деревні породи. Крім того, вони повинні відносно повільно рости.
Надзвичайно декоративними є стіни, сформовані стрижкою з туї західної, деревоподібних форм біоти, тиса ягідного, високих ялівців, ялин, лип, граба, високих глодів, шовковиці, ведмежого горіха, деяких видів дуба, високого садового жасмину. На південному березі Криму можуть бути використані численні вічнозелені рослини – кипарис, лавровишні, лавр благородний, ілекс та ін.
Використовуючи дерева з компактною формою крони (колоноподібні форми туї західної, біоти, ялівцю, тиса ягідного), можна створювати ефектні стіни без бокового формування крони стрижкою. Такі живі стіни потребують лише стрижки їх вершин до визначеної висоти та легкого підрівнювання з боків.
Високі живі стіни (від 4-5 м і вище) створюють із густогіллястих і, якщо це можливо, вузькокронних деревних порід без формування їхньої крони стрижкою. Для створення таких стін використовують породи з колоноподібними вузькоконічними або неширокоциліндричними кронами: ялиця, ялини,туя гігантська, дугласія, тополя (пірамідальна, Болле і Сімона), дуб пірамідальний, робінія пірамідальна, граб, липа, каштан кінський. На південному березі Криму стіни можна також створювати з кипариса пірамідального, лібоцедруса, хурми кавказької. Найдовше зберігають крону внизу, з боку, обернутого до відкритого простору, кипарис пірамідальний, ялиці, смереки, а з листяних – тополя пірамідальна (на півдні на багатих і свіжих грунтах), дуб пірамідальний, граб.
Для прикриття просвітів між стовбурами (за умов оголення їх знизу) створюють уздовж зовнішнього боку живої стіни в невеликому віддаленні від неї другої, низької лінії захисту із невисокого живоплоту.
3.6.1.10. Боскети
Боскети (від італ. boschetto– лісок, гайок) – невеликі простори в регулярних садах і парках, обмежені зеленими стінами, деколи у поєднанні з живоплотами. Всередині боскетів, у “зелених кімнатах”, як згадувалось вище, звичайно влаштовують зелені театри, дитячі й ігрові майданчики, басейни, фонтани, квітники. Особливо цінні боскети в умовах сухого і жаркого клімату.
В регулярному ландшафті боскети відіграють таку ж роль, як гаї і масиви в пейзажних парках.
У боскетах широко використовують стрижені зелені стіни різної висоти (від 0,5 – 1,5 до 2-8 м).
Створюють боскети, як правило, з дерев одного виду (граб, липа, тис, ялина і т.п.). Щоб зелені стіни зберігали надану їм форму, гілки дерев часто прив(язують до спеціального каркасу, захованого в гущі рослин. Часом у зелених стінах вирізають ніші, в які вставляють скульптуру чи декоративні вази.
Боскети можна створювати у досить короткі строки, використовуючи різноманітні трельяжі – дерев(яні чи металеві каркаси.
Боскети, незалежно від планувального рішення і призначення, розрізняють за принципом розміщення дерев і кущів і оформлення їх крон. Виділяють такі типи боскетів:
а) боскет, вся рослинність якого як за периметром, так і в середині являє собою стрижені стіни;
б) боскет, у якого периметр виконаний у вигляді стриженої зеленої стіни, а всередині нього дерева мають непідстрижені вільні форми;
в) боскет у вигляді гаю.Розрізняють два типи таких боскетів:
конс-конс, тобто боскет, в якому дерева із сформованими кронами висаджують рядами в шахматному порядку;
гай із вільно розміщеними деревами. Цей прийом є, як правило, результатом створення боскета на основі існуючого масиву дерев.
Боскет може мати вигляд одноярусного обрамлення, виконаного з двох рядів дерев (3,0х3,0х1,5). Боскет може бути двоярусний (задня стіна вища, передній виступ нижчий). Часто боскети влаштовують у вигляді шпалер – зелених стін на основі трельяжа. Головне – сформувати виразний геометричний об(єм у вигляді щільної зеленої стіни.
Боскети за функціональною приналежністю поділяють на декоративні куліси, місця відпочинку (танцювальна зала, театр, інтимний куточок), ділянка городньо-ягідних культур, аптекарський город.
3.6.11. Бордюри
Бордюри (від франц. bord– край). Вузькі невисокі (до 0,5 м та завширшки 0,3-0,5 м) смуги стриженого чагарника або рослин з декоративним листям, які обрамляють певну ділянку на озелененій території. Їх використовують як самостійний або складовий елемент типів квіткового оформлення.
Бордюри створюють з різних чагарників і дерев, використовуючи низьку їх стрижку. Однак найкращі бордюри одержуємо тільки з низьких густогіллястих дрібнолистих чагарників і дуже повільноростучих дерев.
Найпоширеніші в бордюрах деревно-чагарникові рослини такі: айва японська, аронії, барбариси (дрібнолисті види), біота, туя західну, бирючина, граб східний, кизильник, клени (трилопатевий, Гіннала), перстач, магонія, ялівці, рокитники (головчатий і сидячелистий), самшит, смородина альпійську, сніжноягідник, спіреї (Бумальда і ніппонська), тис, садовий жасмин (низькі види), роза зморшкувата та ін. Для неформованих стрижкою бордюрів із числа красивоквітучих чагарників використовують гортензії, дейції, низькі сорти садового жасмину, низькі спіреї.
Для живоплотів і бордюрів, звертає увагу М.К.Вєхов (1957), непридатними є породи, які мають сильну кореневідприскову здатність. Живоплоти у таких випадках гублять чіткість своїх країв, що зумовлює необхідність розкорчовування пагонів, що часто відростають від коріння. Останні особливо рясно відростають внаслідок стрижок, які сприяють інтенсивному пагоноутворенню.
Зовсім непридатні для живоплотів і бордюрів через сильну здатність давати відросткові пагони (навіть без збудження їхнього росту стрижкою) горобинники, спірея бузковоцвіта, вишня степова, терен, повій, сумах пухнастий, маслинка срібляста, бруслина Маака, дрік красильний, карагана чагарникова, текома.
Засмічування сусідніх із живоплотами ділянок відбувається також і від самосіву, якщо у живоплотах відбувається цвітіння і плодоношення, що слід враховувати, формуючи насадження.
Бордюри з трав(яних рослин
Яскравими радісними барвами ціле літо радує бордюр. Його можна розмістити вздовж стіни або ж огорожі. Ефектним буде літній бордюр, який можна створити на фоні бордера із чагарника.
Ось як виглядає композиційне вирішення такого бордюра (“Садовий дизайн”, 1997).
Займає він площу 3,5х2 м. На цій ділянці знімається дернина, виймається каміння, спушується грунт на глибину 30 см. Потім насипається 10 см шар компосту і ділянка знову перекопується (на глибину 10-15 см).
Відступивши від лівого краю 40 см висаджується два екземпляри чорнобривців (А) на віддалі 60 см один від одного. Справа від них, відступивши 30 см від заднього краю, садять в два ряди сальвію (В), по 7 екземплярів, залишаючи між рослинами проміжок 30 см і розташовують ряди в шахматному порядку.
Відступивши 90 см від заднього краю, садять ряд із 13 рослин жовтозілля аконітолистого (С) на відаллі 30 см один від одного. Спереду цього ряду висаджують другий нерівний ряд з 12 рослин. Одну рослину слід посадити на самому лівому краю, на 30 см позад першого крестовника, що загне взад першу лінію.
Перед рядами жовтозілля висаджують 13 пеларгоній (D) на віддалі 30 см одна від одної. Зліва за цим рядом висаджують ще дві пеларгонії, порушуючи і цю, третю лінію, порушуючи до певної міри регулярність посадки.
На перший план виносять ряд, створений із кущиків аліссуму, чергуючи білий з рожевим.
Після посадки грунт покривають мульчею (компост або перепріле листя) та поливають.
Весною, поки ще не зацвіли декоративні чагарники, створюють весняний контурний бордюр із однорічників. Технологія його створення наступна.
Весною за допомогою шланга (для надання природності вигину ліній) та вапна помічають вигнуту смугу довжиною 3 м, шириною від 0.5 на початку і більше 1 м в найширшому місці. Потім знімають дернину, перекопують землю на глибину 30 см; зверху насипають 10-15-см шар компосту, і ще раз перекопують ділянку на глибину 15 см.
Цієї ж осені (вересень) відступивши від дальнього лівого кута 10 см садять 6 цибулин нарциса (А) на глибину 15-25 см з проміжками 10-15 см. Весною наступного року зліва від нарцисів висаджують одну голубу і одну рожеву незабудки (В) на віддалі 20 см одна від одної. Потім вздовж переднього краю бордюра висаджують три ряди незабудок, чергуючи кольори (1 ряд голубий, рожевий, голубий, рожевий, білий і т.д.). Останні із незабудок висаджуються вздовж переднього краю бордюра як продовження ряду 1.
Слідом висаджують рядами лакфіоль (С) з проміжками 30 см, чергуючи по чотири жовтих і червоних екземпляри.
Ефектний контурний бордюр можна створити, висаджуючи на місці відцвілих незабудок і лакфіолі літники (геліотроп деревоподібний, настурцію велику довгоквіту, агератум) і дзвіночок Портеннелата.
Мальовничими є клумби-острівки (“Садовый дизайн”, 1979), які оточені газоном чи мощеною доріжкою і дають змогу створити яскраві або, навпаки, розмиті плями в садовому пейзажі. Можна почати з малої клумбочки посеред газону, поступово розширюючи її межі. На сонячному місці висаджують світлолюбні і жаростійкі види, а в тіні – тіневитривалі вологолюбні рослини.
Клумбу-острівок найкраще робити круглою або овальною, що полегшує стрижку газону газонокосилкою. Оскільки вона має добре оглядатися з усіх боків, то в центрі її висаджують високі рослини, а краями – нижчі. Технологія створення такої невеличкої клумби-острівка наступна.
В центрі задуманої клумби встановлюють кілочок, до якого прив(язують шнурок довжиною 1.5 м. Обходячи довкола кілка з добре натягнутим шнурком, вапном наносять обриси кола. Дерен знімають на визначеній ділянці від краю до центру. Потім землю перекопують і зверху насипають шар компосту товщиною 8-10 см і ще раз перекопують.
Починаючи із правого заднього краю клумби, садять по периметру чергуючи дві рожеві і дві білі клеоми (А) на віддалі 50 см одна від одної. Зліва від центра садять одну білу і одну рожеві клеоми, по центру – дві клеоми.
По периметру в дальньому лівому кутку з проміжками 30 см садять шість штук антирінуму (“левових ротиків”) (В), перед ними ряд з чотирьох рослин, потім ряд з двох (див. план). Всередині висаджують групу кореопсисів (С).
На передньому краю клумби висаджують 11 довгоцвіток (D) з проміжками 30 см. Відступивши 30 см від довгоцвіток, садять ряд із дев(яти пеларгоній із проміжками 30 см, ще дві пеларгонії зліва, ближче до центру, а одну пеларгонію справа, також поближче до центру.
В кінці покривають грунт мульчею і поливають.
Часто в садах влаштовують міксбордери.
Міксбордер – це змішаний бордюр, який включає чагарники, багаторічники і однорічні рослини. Часто їх розташовують перед огорожею, стіною, лінією дерев чи чагарників. Слід розміряти величину рослин міксбордера з оточуючими елементами саду.
Технологія створення міксбордеру (“Садовый дизайн”, 1997) наступна.
Спочатку ведеться підготовка ділянки площею 2,5х1 м перед кущами або деревами, а спереду – додаткової смуги 0,5х4 м. Знімається дернина, перекопується земля, зверху якої наноситься 5-сантиметровий шар грунту, а потім ще раз перекопується.
В дальньому краї бордюра висаджують одну червону цинію (висота 90 см) (А), а з боків по дві жовті канни (висота 1.5 м) (В). Перед цією групкою садять ряд із дев(яти диморфеток та ще однієї краями ряду (С), висота яких 30 см. Перед диморфетками розташовують три бересклети (ф. пістрява) (D), а між ними чотири групи рожевих і червоних пеларгоній (Е): по три одного кольору в кожній групі, трикутником.
Накінець землю покривають мульчею і рясно поливають.
Клумба під деревом. Підніжжя одиноко стоячого дерева або ж ряду дерев можна прикрасити гарною квітковою композицією (“Садовый дизайн”, 1997). Для цього розташовують біля підніжжя дерева (довкола стовбура) круг діаметром 3.5 м. Потім усувають дернину і перекопують ділянку всередині круга, намагаючись не пошкодити коріння. На скопану поверхню насипають 5-см шар компосту і ще раз перекопують.
Посадку починають, відступивши 60 см від дальнього краю і 1 м зліва. Спочатку висаджують глуху кропиву (А), а потім ще одну з проміжком 1 м. Ближче до дерева садять в ряд три штуки глухої кропиви, з проміжком 0.5 м, а з другого боку дерева – ще ряд із двох штук глухої кропиви (висота 10-25 см). Відступивши 30 см від ближнього краю клумби, висаджують в три ряди конвалію (В), а ближче до центру – два ряди із 6-8 конвалій по 30 см одна від одної. Вище крайніх конвалій садять ще по 4 конвалії.
Між конваліями і глухою кропивою розташовують астильбу Арендса (С), висота якої 60-90 см. Віддаль між рослинами 30 см. Відступивши 15 см від краю клумби висаджують по колу 36 цикламенів (D), відступаючи один від одного 30 см. На завершення грунт покривають шаром мульчі товщиною 3-5 см і поливають.
Якщо в саду є невеличка водойма або джерельце, можна створити водний чи болотяний сад (“Садовый дизайн”, 1997). Ось як виглядає технологія створення такого саду.
Відмірюють ділянку 1.5х2 м у сирому місці саду. Знімають дернину, усувають каміння. В наймокрішому місці викопують невелику западину на 10-25 см нижче оточуючої поверхні, щоб там накопичувалася вода. На край западини кладуть великий камінь.
Після цього ділянку перекопують на глибину 30 см і покривають 15-20-сантиметровим шаром компосту і знову перекопують.
Посадку починають з примул (А), які висаджують по краю водойми: 5 штук з проміжком 30 см. Відступивши 0.5 м від правого краю і 60 см від ряду примул, висаджують ірис (1 шт.) (В).
В дальньому кутку, відступивши від краю 30 см, садять з проміжком 30 см трикутником 4 астильби (С), а одну з правого боку.
Вздовж лівого краю висаджують 4 дернини осоки (D) з проміжком 40 см і ще дві дернини справа на віддалі 40 см одна від одної. Зліва, між осокою, краєм води висаджують ще одну примулу.
Після завершення посадки рослин грунт покривають 10-15-сантиметровим шаром мульчі і рясно поливають водою, щоб добре його ущільнити довкола коріння.
Взимку, коли садовий пейзаж бідніє, створюють мальовничі куточки з хвойних деревних рослин і високих трав (“Садовый дизайн”, 1997). Весною на вибраній добре дренованій ділянці знімають дернину на площадці 4х4 м. Грунт перекопують на глибину 30 см, потім зверху насипають 10-сантиметровий шар компосту і ще раз перекопують.
Відступивши 1 м від заднього лівого краю, висаджують ялівець віргінський (А). На правому боці висаджують карликову форму ялини колючої (В). Землю під обома деревами покривають подрібненою корою.
В лівому передньому куті, відступивши 1 м від краю, висаджують пампасну траву (С), а в правому – віяло китайське (D).
На завершення довкола висаджених трав насипають шар мульчі і добре поливають.
“Голубий бордюр”. Влітку в жарку погоду охолоджують і заспокоюють голубі тони бордюру, розпланованого, як правило, в напівтіні, де є волога земля. Він може бути розташованим і на сонячному місці, але вимагатиме регулярного поливання. Крім того, під прямим сонцем сині і лілові барви здаються блідими. Слід уникати включати в синьо-голубі тони рослини з яскравими квітами – червоними чи оранжевими, оскільки останні пригнічують їх. Добре гармонують з синім зелений і фіолетовий.
“Голубий бордюр” можна створити із шести досить поширених рослин: багаторічних хост та медунки, дворічної незабудки та цибулькової проліски іспанської. Для цього на підготовлену ділянку площею 2.5х5.5 м в дальньому лівому кутку висаджують: три хости Зібольда (А) на віддалі 1 м одна від одної.

3.7. Вертикальне озеленення
Вертикальне озеленення – один з найпрестижніших, доступних і виразних засобів декорування будинків і споруд. У садово-паркових композиціях за допомогою трельяжів і пергол в(юнкі рослини виступають у вигляді різноманітних арок, навісів, стін і коридорів.
Популярність вертикального озеленення полягає в тому, що деревні в(юнкі рослини здатні швидко створювати зелену масу і давати густу тінь. Вкриваючи листям стіни будівель, рослини охороняють їх від перегріву. Висмоктуючи вологу із грунту, вони зменшують сирість біля фундаменту будинку.
Відповідно до здатності в(юнких рослин чіплятися за опори їх поділяють на три групи (табл.3.9 ):
ті, що прикріплюються до опор (шороховаті стіни, трельяжі, сітки і т.д.) за допомогою повітряних коренів чи присосок (наприклад, плющ);
ті, що чіпляються за опору спеціальними вусиками, черешками листя або ж самим листям (наприклад, справжній виноград);
власне в(юнкі або ліани, які охоплюють опори своїми стеблами і піднімаються вгору спіраллю (наприклад, лимонник китайський).



Таблиця3.9
Основні види в(юнких деревних рослин
для вертикального озеленення
Назва рослини
Висота, м
Назва рослини
Висота,
м

1
2
3
4

Група рослин, які чіпляються коренями і присосками

Плющ звичайний
Hedra helix L.
-
Гортензія повзуча
Hydrangea petiolatis Sieb.
5

Дівочий виноград п(ятилистий Parthenocissus quinquefolia f. murorum Rehd
20
Текома укореніла
Campsis radicans Seem.
10

Дівочий виноград п(ятилис-тий ф. Енгельмана
P.q. Engelmannii
20 i більше
Виноград тризагострений ф. Віча P. tricuspidata
f. Vietchii
15

Група рослин, які чіпляються вусиками, черешками і т.д.

Виноградник аконітолистий
Ampelopsis aconitifolia Bnge
15
Клематис Жакмана
Clematis Zackmani Moore
3

Виноградник короткоквіт-коніжковий
A. brevipedunculata
15
Клематис гірський
С. montana Bueh-Ham
4

Виноградник крупнолистий A. Megalophylla Diels/
8
Клематис розлогий
С. patens Moor et Deche
3

Виноград амурський
Vitis amurensis Rupr.
15 і білььше
Клематис ліловий
C. vitcella
4

Виноград справжній
Vitis vinifera L.
20 і більше
Клематис звичайний
C. vitalba
7

Виноград лисячий
Vitis. labrasca L.
8
Виноград пахучий
Vitis vitalba L.
8

Ліани

Актинідія крупна
(Actinidia arguta Planch.
20
Обвійник
Periploca graeca L.
6

Актинідія коломікта
A. kolomicta Max.
8
Лимонник китайський
Schisandra chinensis Baill
8

Кірказон манчжурський
Aristolochia machuriensis
15
Акебія п(ятилисткова
Akebia quinata Deche
3

Кірказон крупнолистий
A. macrophylla Lam.
8
Гречка Бальджуанська
Polygonum buldschanicum
-

Деревогубець круглолистий Celactrus orbiculata Thunb.
25
Гліцинія китайська
Wistaria chinensis D.S.
до 15

Деревогубець канадський
C. canadensis L.
20
Лунносім(яник даурський
Menispermum dahuricum
6

Жимолость Гекрі
Lonicera Henrui Hewst
5
Лунносім(яник канадськ.
M. canadensis L.
5

Жимолость капріфоль
L. caprifolium L.
4



Як відомо, в одних ліан обвивання опор йде зліва направо, в інших, навпаки. Найкраще ліани піднімаються опорами завтовшки не більше 5 – 8 см.
Озеленюючи в(юнкими рослинами садово-паркові споруди, такі, як перголи, навіси, альтанки, трельяжі, павільйони відпочинку, а також сходи, підпірні стіни, слід брати до уваги ступінь їхньої декоративності, розміри і матеріал, з якого виготовлені споруди (камінь, цегла, метал, дерево).
Оформлення пергол і трельяжів. Однією з найпростіших паркових конструкцій є пергола (від лат. пергола – зелений коридор, альтанка) – вертикальні стовпи з перекладинами на них для підтримки пагонів. Пергола в дуже короткий строк створює умови затінення і прохолоди.
Нескладну конструкцію мають і трельяжі (від франц. треілляже – тристулкове дзеркало) – тонкі решітки для в(юнких рослин, які мають декоративне і гігієнічне (сонцезахисне) значення.
Підбираючи рослини для пергол і трельяжів, особливу увагу звертають на мозаїку їхнього листя, цвітіння і аромат. Слід також постійно слідкувати за формуванням повноцінної зеленої маси, яка покриває опори. Сильно проросла щільна зелень погіршує аерацію і провітрювання. Щоб уникнути цього, слід обов(язково залишати у зеленому покриві окремі отвори.
Використання в ролі підпор дерев і чагарників. При культурі ліан часто використовують замість дерев(яних чи металевих підпор дерева і чагарники, які ростуть між ліанами. Такий оригінальний вигляд мав у минулому бульвар Т.Г.Шевченка у Львові, де опорами для виноградовника п(ятилистого були стовбури тополі берлінської.
Ліани добре покривають своїми плетистими пагонами і щільною мозаїкою листя невисокі підпірні кущі, ховаючи пагони і листя останніх. При обрізуванні виступаючих пагонів підпірної рослини утворюються дуже красиві купи із ліан. Такі шатра на узбережжі моря на південному березі Криму часто утворює ломиніс.
Живоплоти із ліан. Поєднання пряморослих чагарників і дерев з в(юнкими рослинами, що чіпляються до опор, використовують для створення живоплотів. В якості підпірної рослини у такому випадку беруть повільно ростучу породу з потужними і такими, що не гнуться під тягарем батогів ліан, гілками (глід, дика груша). Таку породу висаджують у середньому ряду (при трирядному живоплоті), а у зовнішній ряд – в(юнку рослину (ломиноси, виноград, виноградовники). Такі комбіновані живоплоти стрижуть, надаючи їм бажаного поперечного профілю.
Озеленення підпірних стінок. Для озеленення невисоких підпірних стінок використовують низькорослі багаторічні ліани (плетисті рози, жимолость капріфоль та ін.). Їх можна поєднувати з однорічними в(юнкими і ампельними (рослини зі звисаючими, сланкими або повзучими стеблами, які вирощують в ампелях – підвісних вазах або горщиках) квітковими рослинами, які підсилюють декоративний ефект композиції. Ампельні рослини рекомендують (Брагіна, Бєлова, Сидоренко, 1980) висаджувати на верхній території або в пустотах кладки, а в(юнкі однорічні і багаторічні ліани – переважно на нижній терасі. Невисокі підпірні стінки можна декорувати також виткими ліанами, але з горизонтальним формуванням основних пагонів.
При оформленні високих підпірних стінок (2 м і вище) рекомендують використовувати високі ліани. Висаджують їх або на верхній терасі, або у грунт безпосередньо під підпірною стінкою. На верхній терасі висаджують в(юнкі багаторічні ліани, які не мають присосок і вільно спадають стінкою, передусім це декоративні виногради – пахучий, амурський, дівочий, п(ятилисточковий та ін. Такий прийом візуально скорочує висоту стінки. На нижній терасі краще використовувати в(юнкі рослини з присосками, які не вимагають опор: виногради – дівочий, п(ятилисточковий ф. Енгельмана, дівочий тризагострений та ін.
Для оформлення високих підпірних стінок великої протяжності можна використовувати декілька видів ліан. Добре поєднувати у цьому випадку види, які б були подібними за фактурою листових пластинок (виногради – дівочий тризагострений, дівочий тризагострений ф. Віча).
Підпірні стіни із природного каменю слід оформляти поодинокими ліанами або невеликими групами.
Озеленення огорож. Глухі малодекоративні огорожі (дерев(яні, бетонні) озеленюють великими масивами із в(юнких рослин. Для таких огорож придатні як в(юнкі з присосками, так і ті, що чіпляються за опори. Для в(юнких рослин, які не мають присосок, опорою може бути натягнутий м(який дріт.
Для озеленення високих огорож можна використовувати виноград звичайний, дівочий п(ятилисточковий ф. Енгельмана, пахучий і амурський, арістолохію крупнолисту, плющ звичайний, гліцинію китайську та ін.
При озелененні низьких огорож бажано використовувати низькорослі багаторічні ліани: жимолость капріфоль, вічнозелену, Тельмана; клематиси Жакмана, фіолетовий, жорсткий у сортах; лимонник китайський, гречку бальджуанську та ін. В(юнкі рослини висаджують на віддалі 1,5-2 м одна від одної з боку відгородженої ділянки.
Підпірні стінки, облицьовані красивим камінням, а також декоративні чавунні та кам’яні огорожі не рекомендують суцільно покривати в(юнкими рослинами. Озеленення таких виставок роблять фрагментарно – поодинокими ліанами, щоб не закривати декоративного рисунку облицювання чи декоративної огорожі.
Декорування відкосів. В(юнкі рослини досить часто використовують для озеленення і укріплення схилів. Якщо схили розташовані на відкритих і добре освітлених ділянках, то для оформлення їх слід використовувати світлолюбні і посухостійкі рослини: обвійник грецький, текому вкорінену і т.д. Для притінених схилів придатні тіневитривалі ліани: плющ звичайний, хміль звичайний, дівочий виноград п(ятилистий та ін.
Грунтопокривні ліани. Дуже ефектними є газони як на відкритому місці, так і під наметом дерев, створені із ліан, які використовують в якості грунтопокривних. До них належать плющі, обвійник грецький, дівочий виноград п(ятилистий та ін. Особливо ефектним є ломиніс лозовий, у якого листя не опадає до листопада, зберігаючи своє зелене забарвлення. В історичному заповіднику у Каневі, неподалік музею Т.Г.Шевченка, створена дуже гарна галявина із барвінку, який так любив поет. Надзвичайно ефектні газони з плющів у Нікітінському ботанічному саду.
Декорування кам(яних непоштукатурених торців стіни. Для їх озеленення використовують групу в(юнких рослин, що прикріплюються присосками і повітряними корінцями. При цьому не потрібно спеціальних каркасів, а стіна покривається рівною однорідною масою зеленого листя. Зразком ефектного настінного озеленення плющем є будинок відомого галицького лікаря-геронтолога А.Тарнавського поблизу Косова на Івано-Франківщині (нині територія дитячого санаторію). Плющу, який обвив стіни будинку, понад 100 років.
Для озеленення гладких стін використовують рослини, які чіпляються за опору. В такому випадку опорний каркас має вигляд сітки із прутів і дротів, начеплених на вбиті в стіну залізні гаки. Комірки сітки мають розмір 0,5х0,5 м і більше. Між сіткою і стінкою залишається простір не менше 10 см.
Оформлення головних фасадів будинків. Метою зеленого покриття стін є тушування архітектурно слабо вирішених частин будівлі, а також підкреслювання особливо цікавих деталей – балконів, карнизів, порталів. Звичайно зелень в(юнких рослин розташовується в простінках будинку або на фасаді у вигляді окремих мальовничих плям. Не можна допускати, щоб озеленення закривало важливі архітектурні деталі будинку.
Для оформлення фасадів звичайно використовують в(юнкі рослини з найбільш декоративним листям і квітами, які піднімаються вгору за допомогою вусиків. У південних районах України найкращі для цього стійкі сорти культурного винограду. Щоб підняти озеленення на 5-9-й поверхи будинку, доводиться використовувати високоростучі ліани (виноград пахучий, амурський, дівочий п(ятилистий ф. Енгельмана та ін.).
Екрани з в(юнких рослин. За допомогою стінок-екранів можна створити озатишені куточки тихого відпочинку або ж на їх фоні розташувати красивоквітучі дерева чи кущі. Стінкою-екраном можна закрити предмети чи види, які псують зовнішній вигляд території. Вони можуть також понизити зовнішні шуми.
Залежно від призначення екрани можуть бути щільні та ажурні. Для екрана необхідний трельяж – дерев(яна чи металева решітки. Деталі дерев(яних трельяжів, які контактують з грунтом, обов(язково обробляють креозолом, щоб запобігти їхньому гниттю. Найкраще використовувати дротяні трельяжі.
Оформлення малих архітектурних форм. В(юнкими рослинами декорують кіоски, альтанки, опори світильників, дашки-інформатори. У високі вази можна висаджувати декоративні ліани, передбачаючи при цьому певну форму догляду. Особливо ефектні у цьому випадку плющі – звичайний і колхідський та їхні форми.

3.8. Рокарії і альпінарії
Тисячі років тому перший японський садок являв собою просто засипану білим каменем площадку з єдиним деревом клейєри в центрі. Пізніше у китайському і японському садово-парковому мистецтві камінь став одним з головних композиційних елементів. У XVIII ст., коли природний пейзажний напрям в Англії безповоротно перемагає, камінь у тодішніх парках виступає як самостійний декоративний елемент. З нього будують гроти, а згодом крупні садибні парки стали прикрашати групами масивних каменів. В Україні пам(ять про цей “кам(яний вік” у садово-парковому будівництві несуть “Софіївка”, Алупкинський і деякі інші парки.
Рокарій – сад або ділянка парку, де декоративні рослини поєднуються з каменем (рис. 3.23). Величину і кількість каменів вибирають відповідно до розмірів ділянки і пов(язують з оточуючою рослинністю, малими архітектурними формами, водоймами і т.п. Групуючи каміння, дбають про створення об(ємної композиції. Кожна група каменів за своєю композицією має бути індивідуальною, тобто різною за розміром, співвідношенням площин, колористикою і т.д.
Важливо, щоб розміщення каменів нагадувало природне. Наприклад, валуни неправильної форми розміщують вільно із урахуванням загальної композиції, заглиблюючи в землю тяжкий бік. При створенні кам(яних композицій використовують камінь однієї породи.
З каменем поєднують деревно-чагарникові рослини: сосну гірську, тис ягідний, ялівці – козацький і звичайний, форзицію звичайну, кизильник горизонтальний, айву японську, магонію падуболисту, самшит, дрік красильний та інші, а з квіткових рослин – аліссум скельний, іберіс вічнозелений, флокс шилоподібний, арабіс кавказький, доронікум східний, очиток і т.д.
Альпійський сад, або альпінарій, – це група високогірних рослин, культивованих в умовах, близьких до природних, тобто в них використаний головний компонент альпійського ландшафту – камінь. Роком появи першого альпінарію можна було б вважати 1772 р (Хессайон, 2000), коли в оранжереї Фізік Гарден у Челсі для колекції рослин, завезених із Швейцарських Альп, були використані ісландський гравій і базальтова лава. Ідея розміщення на каміннях рослин поширювалася в Британії дуже повільно. Ситуація різко змінилася, коли у 1867 р. було побудовано альпінарій у садах К(ю під Лондоном, а у 1871 р. – у Единбурзі. У 1870 р. У.Робінсон видає книгу “Альпійські рослини для англійських садів”. У ті роки і аж до початку ХХ ст. у Броксборні (графство Хартфордшир) добували камінь, який використовували у приватних і публічних садах в усій Англії.
На початку ХХ ст. (перші три десятиліття) провідним авторитетом у галузі будівництва альпінаріїв був Р.Фаррер, а його книга “Мій кам(янистий сад”, - пише д-р Д.Г.Хассайон, - “стала своєрідною Біблією” у даній галузі. В другій половині ХХ ст. інтерес перемістився з альпінарію як споруди на рослини, які традиційно вирощують на гірках із каменю.
„Для успішного розвитку рослин альпійського типу, – зазначає Л.І.Рубцов (1997), – необхідний у першу чергу добрий дренаж, постійна вологість грунту, підвищена вологість повітря і рихлий, багатий на гумус грунт. Камені і гравій значно допомагають у створенні таких умов. Камені забезпечують кращий дренаж і сприяють збереженню постійної вологості у грунті під камінням і між ними. Коріння альпійських рослин чіпляється за камені, в пошуку вологи проникає під них і знаходить найкращий розвиток саме в цих місцях.
Для оформлення каменем альпійського ландшафту найкраще користуватися місцевим матеріалом, найбільш доступним і підходящим для даної місцевості. Кожен камінь має лежати тривко і у найбільш сталому для нього положенні.
Для створення альпінарію кращим матеріалом є тверді гірські породи – граніт, піщаник, вапняк. Окремі крупні камені і їх групи розміщають так, щоб їх присутність і становище здавалися природними.
Проте головним елементом цієї садово-паркової споруди все ж залишається рослинність, яку групують із урахуванням її природного місцезростання. На південних і західних схилах висаджують мешканців сонячних місць, а на східних і північних – тінистих і вологих. Нижні тераси і видолинки заповнюють рослинами – багаторічниками. Між камінням висаджують низькорослі багаторічники. Невеликі галявинки поміж скель, схили і видолини засаджують красивоквітучими сланкими рослинами, які утворюють суцільний килим (кмин, різні види очитка, церастіум, повзучі гвоздики і сланкий флокс).
Рослини, придатні для вирощування в альпінарії, являють собою різнорідну групу (це не лише рослини – альпійці). Найпоширеніші з них наведено в табл. _.
Для створення альпійської гірки необхідна певна територія. Її спорудження слід розпочинати лише в тому випадку, якщо її розміри будуть мати хоча б 2,5х1,5 м. У наші дні замість альпінарію влаштовують підняту клумбу, що значно простіше. За такою клумбою легко доглядати, і висаджувати багато з тих рослин, які зазвичай вирощують в альпінаріях. У стінках клумби можна висадити рослини або викласти їх сухою кладкою.
За своїм видом альпінарії поділяють на:
ступінчастий гірський схил тераси;
столові гори бескид;
плато ущелина.
Кожна з цих кам(яних споруд вимагає певної технології влаштування та догляду за її станом.
Найкраще для альпійської гірки підходить сонячне місце. Проте є великі можливості для створення таких скельних утворень і в тіні, використовуючи при цьому досить широкий асортимент тіневитривалих рослин.
Розміри альпінарію, як правило, визначається площею усього саду. Слід уникати надто великої альпійської гірки, яка б панувала на ділянці. Наприклад, у невеликому палісаднику перед будинком. Водночас маленький рокарій перед входом до будинку може бути дуже привабливим, а розташовані по обидва боки вхідної доріжки стоячі камені немов би вітають перехожого або ж сторожують.
Цікавими для розташування рокаріїв є ділянки, що знаходяться весь час на виду: край терас або ж майданчики для відпочинку, берег водойми. Не рекомендують створювати гірку під кронами листяних дерев, де восени накопичується опале листя і псує композицію, а також може спричинити задихання низькорослих рослин. Крім того, в залишеному для перегнивання листі заводяться слизняки та інші шкідники декоративних рослин. Проте листяні деревні породи, особливо низькорослі дерева, слід використовувати як фон для гірки.
Для створення рокаріїв використовують камінь різного пошодження: магматичні, передусім базальти і граніти, осадкові (піщаники, вапняки) та метаморфічні гірські породи, серед яких найважливішими представниками є кристалічні сланці (гнейси та кварцити). Їх можна поділити за твердістю на дві групи: тверді і м(які. До твердих порід належать: базальт, граніт, кристалічний ссланець (гнейс); до м(яких – піщаники, черепашники, траверзіт, вапняковий туф, доломіт.
Вибираючи кам(янисті породи, слід дотримуватися певних принципових вимог. Передусім важливо при будівництві кам(янистої гірки використовувати тільки одну гірську породу, оскільки граніт із піщаником може викликати дисгармонію. Крім того, камені мають поєднуватися за кольором, розмірами і розташуванням.
Для гірок чи кам(янистої ділянки саду, влаштованих в ландшафтному стилі, не варто використовувати валуни та гальку. Великі валуни використовуються в імітації кам(янистих розсипів та садових пустищ. Деякі кольорові камінчики гальки можна використати для моделювання русла потоку.
Формуючи кам(янисту гірку, слід враховувати кислотність гірських порід, оскільки альпійські рослини і карликові дерева особливо чутливі до цього показника. Наприклад, туї, які віддають перевагу лужному середовищу, краще висаджувати на гірках із вапняку. Кисле середовище створюють силікатні гірські породи. Для невеликих альпійських гірок без складних композицій із каменю і рослин хімічний склад гірських порід не має суттєвого значення.
Підготовку до створення кам(янистої гірки починають з того, що невеликі нерівності рельєфу закріплюють кам(яною кладкою, зверху якої викладають камені різної форми і величини, об(єднуючи їх шляхом нещільної підгонки один до одного в задумані групи. Якщо ж ділянка зовсім рівна, то тоді створюють штучні нерівності, насипаючи завозну землю або ж будівельні відходи – биту цеглу, щебінь, пісок, які є добрим заповнювачем і основою з непоганими дренувальними властивостями.
Важливим підготовчим агротехнічним заходом є усунення з ділянки, на якій розбивається гірка, бур(янів. Особливо це стосується таких рослин, які мають розвинену кореневу систему (пирій, яглиця, осот, будяк, хвощ польовий та ін.) і які потім важко буде виполоти з-поміж каміння.
Насипний грунт слід злегка втрамбувати, щоб штучний насип міг втримати велику масу каменя і грунту. Щоб досягти швидкого закріплення внутрішньої частини гірки, під час ущільнення до насипного грунту додають щебінь і пісок. Особливо це стосується районів із важкими глинистими і суглинистими грунтами.
Без сумніву, найвідповідальнішим етапом у будівництві гірок є встановлення і групування каменів. Передусім слід забезпечити техніку безпеки, оскільки в процесі переміщення великих каменів може трапитися їхнє самовільне зсування, яке призведе до травмування людей. Тому роботи з укладання каменів мають бути чітко спланованими. Бажано для цієї операції залучити достатню кількість людей.
“Розташування каменів, - наголошує відомий німецький садівник К.-Х. Хертль, - узгоджують із законами природи, де кожен елемент прагне до стану максимального спокою”. Тому часто найбільшу поверхню великого каменя вибирають в якості опори. Менші камені групують таким чином, щоб вони вписувалися в єдину картину і “не висувалися”. Камені мають бути міцно з(єднані з основою і не рухатися, а тим більше не перекидатися, коли на нього наступаєш ногами. Необхідної стійкості домагаються шляхом трамбування.
Зовнішній вигляд гірки завершують декілька невеликих каменів та створюють її просторову межу. Схили гірки можна сформувати насипаним гравієм, що трапляється на високогірних пасовищах.
При створенні більшої гірки в основу вільно укладають великі камені, які й утворюють фундамент цього ландшафтного утворення. Зверху вкладають шарами від двох до трьох куп каменів. Проміжки між камінням заповнюють глинистим грунтом.
Після формування основи кам(яних композицій на гірку засипають рослинний грунт, який має бути пухким і добре пропускати воду. Субстрат має мати рН в межах 6.5-8.0, тобто мати реакцію від нейтральної до лужної. Підвищити кислотність насипного грунту можна шляхом вапнування. Рослини, які віддають перевагу кислим субстратам, висаджують в рослинний грунт, в який додають торф, кварцовий пісок і перепрілу хвою в співвідношенні 2:2:1:1. Це дасть можливість понизити рН до 4.5-5.5.
Грунтові суміші засипають між камінням, намагаючись об(єднати нею основу з поверхнею гірки. Згодом грунтові організми продовжать грунтоутворювальний процес, а коріння рослин скріплять цей різнорідний субстрат, який стане на тривалий час рідним для них. Після завершення внесення грунту його покривають захисною мінеральною мульчею, яка буде запобігати вимиванню грунтових частинок та пересушуванню верхнього шару. Для рослин вапнякових грунтів використовують просіяні уламки вапнякового щебеню розміром від 2 до 16 мм. Колір захисного шару має відповідати кольору каменя. Для рослин кислих грунтів добирають відсів кварцевого щебеню, який характеризується широкою кольоровою гамою.
Товщина захисного шару залежить від інтенсивності розростання рослин і розміру запланованої ділянки. Для невеликих сланких і невисоких трав(янистих рослин К.-Х.Хертль (1997) рекомендує товщину захисного шару 0.5-2.5 см, а для крупніших видів – 2.5-4 см. Якщо посадку рослин проводять після внесення мінеральної мульчі, то її відгрібають від посадкових ям. Після висадки саджанців грунт акуратно розгортають довкола рослин. Після поливання посаджених рослин встановлюється контакт між нижнім шаром грунту і верхнім захисним шаром.
З метою імітації гірських природних ландшафтів в альпійських гірках широко використовують оригінальні рештки дерев (особливо дуба) – вузлувате коріння, частини перекручених гілок, покриті мохом пеньки тощо. Дуже гарно на маленьких гірках виглядають колекціоновані мінерали чи окаменілі рештки дерев.
Красу альпійських гірок творять не лише композиції з каменю, але передусім їхнє рослинне вбрання. По суті ради нього формується “тіло” гірки – його кам(яниста основа. Слід відразу брати до уваги й наступне: альпійська гірка – це не квітник. А тому орієнтуватися на лише красиво квітучі рослини не варто: надзвичайно декоративними є й інші частини рослин – листя, стебла, сланкі пагони.
Водночас, відзначає К.-Х.Хартль, якраз різноманіттям різних барв і форм відрізняються альпійські гірки від іншої частини саду. Адже трав(яні, деревні і цибулькові рослини разом створюють живу картину, яка приваблива в кожну пору року.
При підборі рослин слід звертати увагу на те, як розростається та чи інша рослина, щоб уникнути витіснення одних іншими. Крупні плями грунтопокривних слід розташовувати з краю гірки, щоб створити зоровий перехід від неї до інших частин саду: – газону, доріжки чи майданчика. У вузьких щілинах між камінням висаджують невеликі рослини, які не вирізняються буйним ростом.
Слід брати до уваги потребу різних рослин в площі, яку вони займуть в процесі росту. Наприклад, крупні грунтопокривні (Aubrieta, Cerastium) вимагають щільності посадки від 3 до 5 рослин на 1 м2. Ті ж, що дрібніші (Armeria, Primula), розташовують щільніше – від 8 до 12 шт. на 1 м2. Карликові сланкі і розеткові рослини рекомендують висаджувати в кількості більше 20 рослин на 1 м2 (різні види саксіфраг (Saxifraga) або крупки (Draba)).
Деревні рослини залежно від їхньої форми висаджують окремо або ж невеликими групами, а їх розташування зумовлює загальний вигляд альпійської гірки. Неприродно виглядає, зазначає К.-Х.Хартль, окремо стояче дерево в центрі гірки, тим більше на її вершині.
Сприятливим часом для посадки вважається весна (квітень-травень), але рослини можна висаджувати і літом, і восени. Деревні рослини рекомендують висаджувати в квітні або ж вересні-жовтні. Цибулькові і бульбові рослини висаджують восени. Проте вирощені в горшках вони можуть бути висаджені і в час цвітіння. Перед висадкою рослини ставлять на вибрані місця, що дає можливість їх попередньо згрупувати. Перед розміщенням рослин їхнє коріння рясно змочують, поки вся грудка не просякне вологою. Це дасть можливість запобігти засиханню рослин.
Бажаного напрямку росту рослин можна досягти в процесі посадки. Деревні рослини інколи садять нахиленими. Через якийсь час складатиметься враження, що це дерево чи кущ стало таким внаслідок опору вітру, що часто трапляється в горах.
Альпійські гірки вимагають особливого догляду. Передусім це постійна боротьба з бур(янами, які можуть зіпсувати найцікавішу композицію. Гірку з весни до осені поливають і виполюють бур(яни. З початку холодів (жовтень-листопад) недавно висаджені рослини вкривають хвойними лапами, щоб захистити від морозів. Проте слід при цьому забезпечити циркуляцію повітря, оскільки частини рослин можуть підпріти і згнити.
В розділі 5 поданий список трав(янистих рослин, які рекомендовані для альпійських гірок.
Наводимо основні види та форми рослин, які віддають перевагу сонячним ділянкам альпійських гірок:
Дерева
Чагарники
Трав(янисті



Allium christophii

Abies balsamea “Nana”
Acer japonicum “Aconitifolium”
Alyssum saxatile
Anemone appenina

Chamaecyparis lawsoniana “Minima Glauca”
Amorpha nana
Anemone blande
Anacyclus depressus

Chamaecyparis pisifera “Filitera Nana”
Arctostaphylos uwa-uris
Arabis caucasica

Juniperus chinensis “Blaauws Warietat”
Berberis thunbergii “Atropurpurea Nana”
Aster alpinus
Aster linosyris

Juniperus communis “Hornibrookii”,“Ropunda”
Betula nana
Aubrieta cultorum
Briza media



Calanthus elwesii

Juniperus horizontalis “Glauca”
Buxus microphylla
Campanula carpatica

Larix decidua
Calluna vulgaris
Campanula glomerata

Microbiota deccuscata
Caragana jubata
Carlina acaulis

Picea pungens “Globosa”
Cytisus decumbens
Cerastium tomentosum

Pinus mugo ssp. mugo
Daphne mezerreum
Coreopsis grandiflora

Pinus mugo ssp. pumilo
Erica herbacea
Corydalis lutea



Crocua sspecicosus



Crocus chrysanthus



Crocus sativus

Pinus strobus “Nana”
Genista hispanica
Cropsis aurea

Taxus baccata “Renundes”
Hamamelis japonica
Delphinium consolida

Taxus cuspidata “Nana”
Hypericum culicinum
Dianthus deltoides

Thuja occadentalis “Recurva nana”
Jasminum nudifeorum
Euphorbia myrsintites
Festuca cinerea

Picea glauca “Conica”
Cotoneaster dammeri
Gentaurea montana

Picea abies “Echiniformis”
“Little Gem”
Clematis tanquica
Gentaurea pulcherrima

Picea mariana “Nana”
Cotoneaster praecox
Genthruntus ruber

Tsuga canadensis “Nana”
Lavandula angustifolia
Gentiana acclepidea


Malus sargentii
Geranium dalmaticum


Potentilla fruticosa
Geranium sanquineum


Prunus fruticosa
Gypsophyla repens


Rhododendron hirsutum
Heliathemum apenninum


R. impeditum
Hieracium vielosum


R. intermedium
Iberis saxatilis



Iris danfordiae



Iris histroides



Koeleria glauca


Salix hastata
Leontopodium alpinum



Lilium bulbiferum


Viburnum carlesii
Linum arborense


Spiraea bullata
Linum flanum



Lychis alpina



Lychnis viscaria



Muscari armeniacum



Muscari botryoides



Origanum vulgare



Papaver maybeanum



Papaver nudicaule



Peatycodon grandiflorus



Petrorhagia saxifraga



Phlox subulata



Poa glauca



Potentilla lutea



Primula dentiulata



Primula vulgaris



Prunella grandiflora



Pterocephulus perennis



Rossularia pallida



Ruta graveolens



Saponaria ocymoides



Saxifraga longifolia



Saxifraga paniculata



Sedum album



Sedum feoriferum



Sedum spirium



Sedum telephium



Sempervivella alba



Sempervivum tectorum



Sielene maritima



Stipa capillata



Teucrium chamaedris



Thymus citriodorus



Tulipa acuminata



Verbascum phoeniceum



Veronica spicata


Тіневитривалі види для скельних гірок:
Adonis amurense
Lilia martagon

Ajuga reptans
Majanthemum bifolium

Alchemilla alpina
Omphalodes verna

Anemone nemorosa
Petrinia triloba

Anemone ranunculoides
Polygonatum verticillatum

Aquilegia alpina
Primula bessiana

Arabis pocurrens
Primula bulleyana

Asarina procumbens
Primula florindae

Asarum europeum
Primula eliator

Astilbe simplicifolia
Pulmonaria angustifolia

Astrantia major
Pulmonaria officinalis

Brunnera macrophylla
Saxifraga decipiens

Cymbalaria muralis
Lathyrus vernus

Helloborus niger
Viola biloba

Hepatica transilvania
Cyclamen cilicum


Надзвичайно декоративними в піднаметових і затінених будівлями та спорудами місцях є папороті:
Adiantum pedatum
Adiantum venustum
Asplenium adiantum-nigrum
Blechnum penna-marina
Cystopteriss montana
Cryptogramma crispa
Osmanda realis
Phyllitis sclopendrium
Polistichum lanchitis
Polipodium vulgare

3.9. Водойми
“Вода, - пише д-р Д.Г.Хессайон (2000), - володіє дивною притягальною силою Не є дивне, що у крупних парках із самого початку їх історії вода відігравала важливу роль. Можливо, водойми прикрашали сади древніх інків або китайців 4,5 тис. років тому – точно ми цього не знаємо. Однак нам достеменно відомо, що в перших європейських парках вода була єдиним прикрашальним елементом. Стародавні перси будували викладені кахелем канали і дзюркотливі фонтани, іспанці успадкували від маврів їхній стиль і вміння влаштовувати комплекси садових водойм і передали це вміння у XVI ст. італійцям. У XVII ст. Ленотр влаштував у Версалі знамениті водойми строгої форми, а в Британії Л.Браун заповнив водою цілі алеї, створив стави вільних обрисів. Ці пишні споруди були побудовані з єдиною метою – продемонструвати красу води”.
Подібно каменю в альпінаріях, вода стає ще привабливішою у поєднанні з рослинністю. Масовий інтерес до водойм у саду виник у другій половині ХІХ ст., а з ним і підбір водяних рослин. Француз Дж.Б.Латур-Марліак у 1880 р. вивів перший красиво забарвлений гібрид латаття, а за наступні 30 років одержав численні гібридні сорти із яскравими квітами. З усього світу у Європу стали завозити водяні рослини, а зі Сходу були запозичені прийоми влаштування водойм.
Багаті землевласники, - відзначає д-р Д.Г.Хессайон, - використовуючи бетон і м(яку глину, почали будувати водойми, об(єднували їх у каскади, влаштовували фонтани і заселяли водойми різними видами рослин і екзотичних риб. Однак з вікторіанських часів і аж до 1960-х років влаштування водойм було практично недоступне звичайному садівнику. З появою гнучких ізолюючих матеріалів необхідність бетонувати дно і стінки водойми, в якій могли поселятися водні рослини і риби, відпала. Появилися також пластмасові форми для водойм найрізноманітніших розмірів, обрисів, а також різні аксесуари. Сьогодні можна придбати потужні насоси, готові форми для влаштування каскадів і автономні фонтани.
Проте декоративна водойма саду, про яку йдеться, і водойми, які створювалися Брауном, – це різні за масштабом компоненти ландшафту. Якщо в першому випадку доводиться дбати про забезпечення гармонійного зв(язку між невеликою водною поверхнею і невисокою водною та прибережно-водною рослинністю, то у випадку з великими водоймами необхідно вирішувати, яким чином краще “вписати” став чи озеро у навколишній ландшафт. Форма водойм у таких випадках визначається рельєфом місцевості, а контури водного плеса слідують рисунку горизонталі, на якій перебуває рівень води.
Форма водойми, за класифікацією З.А.Ніколаєвської (1963), може бути: а) компактною (наприклад, Велике озеро у Єкатерининському парку в Царському Селі; його приблизне співвідношення 250х600 м, або 1:2.4); б) вигнутою (Великий став у Тростянецькому парку, його співвідношення 100х1300 м, або 1:13); в) складною – із затоками, півостровами, мисами, островами або ж із системами взаємозв(язаних водойм (парки Вертліц (Німеччина)), Гатчина (Росія)).
Компактні, вигнуті і витягнуті водойми можуть мати різну за обрисами лінію: просту, яка є типовою для долинних ставів, і більш складну із затоками та півостровами (подібно до водойм складної форми).
З.А.Ніколаєвська особливу увагу звертає на формування обрисів водойм, які мають гармонійно узгоджуватися із їхньою величиною. Не слід подрібнювати рисунок берегової лінії великої водойми, оскільки це може призвести до втрати масштабності. Контур водойми має бути таким, щоб його не можна було охопити одним поглядом. Таке рішення створює ілюзію безмежного водного простору. Півострови, миси і острови не лише урізноманітнюють пейзаж, але й посилюють глибину простору, створюють багатопланові картини.
Формуючи пейзаж з участю води, слід пам(ятати про ефект відображення водним дзеркалом оточуючих компонентів ландшафту – гір, лісу, а також неба, досвітнього і надвечірнього сонця. Цей ефект, як відомо, був вперше використаний А.Ленотром як математично розрахований прийом. Явище віддзеркалення пов(язане із закономірністю сприйняття, згідно з якою кут падіння променя зору на поверхню води дорівнює куту віддзеркалення. Згодом цей прийом поширився у садово-парковому мистецтві багатьох країн.
Ефект віддзеркалення, - пишуть І.О.Богова і Л.М.Фурсова, - пов(язаний із закономірностям сприйняття розмірів водойм. Наприклад, галявини поряд з водоймою візуально розширюють її площу, в дзеркалі води відбивається небо, вона одержує багато світла і здається просторішою. І навпаки, високі відкоси, урвища і прибережні насадження, які близько підступають до води, відбиваючись у водному дзеркалі, затіняють водойму, часто створюючи так званий ефект “чорної (темної) води”, або “чорного (темного) дзеркала”, і візуально скорочують простір.
Щодо насаджень поблизу водойм, то особливе місце тут займають питання екологічного і композиційного характеру. Передусім часто береги водойм є заболоченими або ж періодично затоплюються. Тому важливо правильно підібрати рослини, які витримують затоплення (за Колесниковим): шелюга червона і жовта, верба тритичинкова (тривалість затоплення 80 і більше днів); верба біла, вільха чорна (60 і більше днів); тополя чорна і біла, черемха звичайна (40 днів); осика, в(яз (30 днів); дуб звичайний і болотний (20 днів); клен гостролистий, липа дрібнолиста, ялина звичайна (15 днів).
Формуючи прибережну рослинність водойм, використовують три основні принципи:
створення суцільних берегових масивів;
створення куліс;
створення галявин.
Часто всі ці три принципи використовують одночасно. Наприклад, масиви, розташовані обабіч берегів витягнутої зі сходу на захід водойми, замикають ландшафт. Завдяки витягнутості віддзеркалення плеса води, ці масиви роблять береги ще вищими, а водойма здається дуже глибокою. В окремих місцях масив розривається просторими галявинами, розчленованими куртинами і групами дерев, які утворюють багатопланові пейзажні картини. Глибина простору посилюється островами. В українських старовинних парках – “Софіївці”, Сокиринцях, Веселих Боковеньках та Тростянці – з великою майстерністю використані ці композиційні принципи (за Боговою, Фурсовою, 1988).
Особливий настрій у парках створюють текучі води – ріки, потоки, водоспади. Дамби, мости, водозливи у парках – це не лише гідротехнічні, але й архітектурні споруди.
Ріки і потоки, як і садово-паркові дороги та доріжки, належать до лінійних планувальних елементів. До цієї категорії належать також канали. Правда, канали – важливі композиційні елементи регулярного парку. Однак їх можна побачити і в сучасних пейзажних парках, де вони як спортивні споруди (гребні канали) мають ту саму, що і при регулярному плануванні, прямокутну форму.
Водоспади і каскади. Згадаймо терасові віллові сади італійського Відродження (вілли Капрарола і Ланте), почуємо таємниче-заспокійливий шум води, уявимо блакитну прохолоду спекотливого дня. Цю неповторну атмосферу творили водоспади і каскади, які вдало “вмонтовували” у яскраво виражені перепади рельєфу. Потім ці водні споруди повторяться у багатьох європейських садах і парках. Створення і розміщення таких споруд визначається технічною доцільністю.
Фонтани вілли д(Есте, Версалю і Петергофа були передані нащадкам як зразки високого неперевершеного мистецтва. Вони завжди виконували роль композиційних акцентів, розташовуючись на алеях, перехрестях і в центрі майданчиків. Традиція створювати фонтани продовжувалась і в ХХ ст. (фонтани паркових комплексів, виставок і олімпіад).
Зразком талановитого використання стоячих і текучих вод є парк “Софіївка”, де на невеличкій річці Кам(янці створена унікальна водна система із ставками, річковою долиною, підземною рікою, водоспадами і фонтанами. Як вже згадувалося, перепад рельєфу, який становить 22 м, створив усі передумови успішного функціонування складних гідротехнічних споруд.

3.10. Газони
“Простір, покритий трав(яною рослинністю, – пише Л.І.Рубцов, - відіграє суттєву роль у садово-парковому будівництві. Це обов(язковий компонент ландшафту вже у староримських садах, йому належить суттєва роль у садах середньовіччя. Луки одержали широке розповсюдження на “безмежних” просторах партерів регулярних садів Франції XVII ст. і розлогих просторих лугів ландшафтних парків XVIII-XIX ст.”. Можна без вагань стверджувати, що трав(яна рослинність газонів у ХХ ст. заполонила весь світ. Газони в Америці чи Західній Європі – це вже не лише елемент садово-паркового мистецтва, це елемент буденного мислення кожного, хто володіє бодай маленьким клаптиком садової землі”.
Відомий український знавець газонів А.А.Лаптєв, який опублікував ряд монографічних праць, присвячених цій справі, дає таке визначення газону: “Це певна ділянка однорідної території з штучним дерновим покривом, який створюється посівом і вирощуванням дерноутворювальних трав (переважно багаторічних злаків) для декоративних, спортивних, грунтозахисних або інших цілей. Із геоботанічної (фітоценотичної) точки зору газонний дерновий покрив є штучно створеним рослинним угрупованням – фітоценозом”.
Англійський вчений Д.Г.Хессайон дає надзвичайно лаконічне визначення газону: “це ділянка землі, зайнята утворюючими щільну дернину злаками”.
Термін газон – французького походження (gazon) і означає ділянку землі із спеціально створеним трав(яним покривом, у більшості випадків рівно і коротко підстриженим. Розрізняють партерні, паркові, спортивні і мавританські газони.
Проте існують і більш поглиблені класифікації газонів, наприклад, класифікація А.А.Лаптєва. Автор залежно від цілей використання поділяє газони на декоративні, спортивні і спеціальні. Оскільки озеленювачам доводиться займатися створенням усіх цих категорій газонів, зупинимося коротко на їх особливостях.
Декоративні газони створюють у садах, парках, скверах, лісопарках, лугопарках, у системі насаджень житлових районів та на інших озеленюваних об(єктах населених місць.
Спортивні газони є невід(ємною частиною стадіонів, іподромів та інших спортивних об(єктів.
Газони спеціального призначення – це дернові покриття, які відіграють важливу роль при рекультивації девастованих земель, задернінні відкосів шосейних доріг і залізниць, золовідвалів електростанцій, териконів, відкосів каналів, водосховищ та інших гідротехнічних споруд, при дернуванні аеродромів та ін.
Декоративні газони залежно від їх місця у садово-парковому ландшафті і складі рослинності А.А.Лаптєв (1983) розподіляє, в свою чергу, на класи. Подаємо їх за автором.
Партерні газони. Звичайно їх створюють у головних вузлах архітектурної композиції, немовби на головному фасаді: у партерних композиціях парків, площ, поблизу громадських будівель, біля фонтанів, пам(ятників, скульптурних груп, декоративних водойм.
Вони займають головним чином геометричні сектори і центральну частину озеленених об(єктів, служать основою для влаштування партерів (від фр. партерре: пар – по, терре – земля), відіграючи суттєву роль у їхньому квітковому оформленні. При створенні партерів необхідно дотримуватися головної вимоги, яка полягає в тому, щоб площа головного фону – партерного газону – завжди переважала над площею квітників та інших деталей у даній парковій композиції. Якщо площа квітників і квітникової мозаїки дорівнює площі трав(яної основи або переважає її, створюється враження дроблення усієї композиції і строкатості, а отже, губиться цілісне сприйняття картини.
Трави, які використовують для створення партерних газонів, мають бути довговічними і впродовж усього вегетаційного періоду утворювати низький, густий, рівномірнозімкнений травостій із однаковим яскраво-зеленим забарвленням. Найкраще цим вимогам відповідають багаторічні низькорослі злакові трави із тонкими стеблами, відносно вузьким листям, з високою інтенсивністю кущіння, взагалі трави із тонкою будовою куща. Найбільш однорідний і красивий партерний газон можна одержати при чистій культурі таких видів злакових трав, як вівсяниця (костриця) червона і різнолиста, тонконіг лучний, польовиця тонка, і меншою мірою, райграс пасовищний, польовиця пагононосна та ін.
За умов, коли важко забезпечити чисту культуру, для влаштування партерних газонів може бути використана травосуміш, але лише з тих видів, які мають досить однорідну фактуру куща і забарвлення та забезпечують внаслідок сумісного росту однорідний зелений килим із рівномірним дифузним розташуванням порослі на всій площі.
Звичайні садово-паркові газони. На території парків, скверів, бульварів, міжрайонних і внутріквартальних насаджень, центральних частин лісо- і лугопарків цей тип газону займає більшу частину дернового покриву. Головною якістю цих газонів є їх декоративність, довговічність, стійкість до частого скошування, витоптування та тіневитривалість, а також у певних умовах посухостійкість і морозостійкість.
Для створення даних газонів необхідно сформувати такі травостій і дернину, які б могли протистояти механічним пошкодженням та іншим несприятливим факторам.
Створення міцної стійкої дернини можливе при сумісному вирощуванні видів трав з різними типами пагоноутворення, тобто таких, які належать до різних життєвих форм (кореневищних, кореневищно-кущових, рихлокущових, рідше – щільнокущових і стрижнекореневих).
Для створення садово-паркових газонів придатні усі види трав, які використовують у партерних газонах. Крім того, залежно від зональних грунтово-кліматичних умов можуть бути використані такі види, як вівсяниця валійська (типчак), лучна, овеча, східна; тонконіг вузьколистий, сплюснутий і звичайний; райграс багатоукісний; житняк гребінчастий, пустельний і сибірський.
Лучні газони. В основному поширені у лісо- і лугопарках, а також на великих галявинах крупних парків. Ці газони створюють за допомогою поліпшення існуючих травостоїв методами поверхневої обробки дернини і підсівом відповідних травосумішей. За видовим складом лучні газони можуть бути представлені різнотрав(ям, яке складається із трав багатьох родин (злакових, бобових, осокових та ін.).
До складу травостоїв лучних газонів додатково вводять багато злакових видів (пирій повзучий і безкореневий, гребінник звичайний, стоколос безостий, тимофіївка лучна, лисохвіст лучний, польовиця болотна і лучна, бекманія звичайна тощо); бобові (конюшина біла, червона і гібридна, лядвенець рогатий, люцерна синя і жовта, еспарцет, астрагал та ін.); осокові (осоки рання, лучна), а також багато видів різнотрав(я (деревій, перстач, вероніка, багато грунтопокривних).
Трави на лучних газонах скошують рідко, в основному після їх масового цвітіння.
Завдання садівника полягає в тому, щоб сформувати такий лучний травостій, який би міг проявити свої декоративні якості цвітіння у всіх фенологічних фазах. Мальовничість кожної фенологічної фази луки може бути значно посилена шляхом введення у травостій рясно квітучих садових різновидів рослин, цвітіння яких приурочене до даної фенологічної фази.
Л.І.Рубцов рекомендує у “фіалковий аспект” квітучої луки включати садові різновиди крокусів, сцілл, анемон, фіалок, сон-траву, первоцвіт (адоніс), примули; у розпал весни – різні види і різновиди купальниці, жовтецю, нарцисів, тюльпанів, ірисів, незабудок, півоній тощо; у розпал літа –гвоздики, гравілати, лілії, дзвіночки, вероніки, люпини, маки і т.д.; в кінці літа – різновиди астильб, маків, флоксів, рудбекій, аконітів, золотарників. Квітучі барви лучного газону можуть бути також значно посилені декоративно квітучими деревами і кущами, що оточують галявину чи є окремими вкрапленнями у простір (групи садового жасмину, спіреї, калини, глоду, окремі дерева декоративних яблунь, груш, вишень, черемх).
Мавританські газони. Їх ще називають рясноквітими або строкатоквітими. Створюють їх на місці звичайних садово-паркових чи лучних газонів, рідше окремі квіткові групи і плями можна влаштовувати також на фоні партерних газонів.
Мавританський газон в його класичному розумінні влаштовують із суміші деяких видів однорічних і багаторічних газонних трав із квітковими рослинами (настурцією, маком, портулаком, аліссумом, гіпсофілою, іберісом, нагідками, льонком, ешольцією, віскарією, багаторічним льоном). Однак при сумісному виростанні злакові трави часто шкодять нормальному росту і цвітінню квіткових рослин, що ускладнює формування мавританських газонів.

3.11. Квіткове оформлення
За багатовікову історію садово-паркового мистецтва квіткове оформлення займало помітне місце у різноманітних архітектурно-художніх рішеннях. Поряд з деревно-чагарниковими рослинами, газонами, водними влаштуваннями, каменем і скульптурою квіти формують естетичний вигляд садів і парків. З їх допомогою оформляють планувальні вузли парку: партери, види, місця відпочинку, акцентують декоративні водойми, галявини, узлісся (рис. 3.24).
Регулярне квіткове оформлення. З появою бульварів і міських скверів широке визнання одержали клумби і рабатки із складним рисунком, який створювався різноманітними однорічними квітучими і килимовими рослинами. Деколи візерункові клумби і рабатки заміняли великими масивами однієї культури, але також чітких геометричних форм.
Клумби (від англ. клумп - група дерев, кущів). З’явилися у ХІХ ст. Квітники геометричної форми (круглої, овальної, квадратної, прямокутної і т.д.), площа яких звичайно не перевищує 10-15 м2 і дуже рідко сягає 50 м2 і більше. Як правило, клумби є елементами партерних композицій, і їх розміщають у найвизначніших місцях парку чи скверу: на вході, в місцях перетину доріг, на площах, перед будинками, біля скульптури тощо. Не рекомендується створювати в пейзажних парках клумби регулярної форми.
Клумби можуть бути відділені від сусідньої території плитами, галькою, піском, товченою цеглою або ж невисокою огорожею: металевою, дерев(яною, кам(яною та ін. Часто їх обрамляють низькостриженим бордюром із самшиту, барбарису, бирючини, а також трав(янистих рослин – мирту, лаванди та ін.
Квіткове оформлення клумб упродовж вегетаційного періоду змінюється. Весняне і осіннє цвітіння забезпечують дворічні рослини – маргаритки, фіалки триколірні, гвоздики, незабудки. Для літньо-осіннього цвітіння висаджують однорічники – сальвію, петунію, чорнобривці, канни та ін.
Клумби часто створюють із килимових рослин, формуючи з них різні панно, портрети, вази, годинники, тощо.
В зв(язку з переважанням у сучасному садово-парковому мистецтві вільного планування клумби в традиційному вигляді залишаються лише у невеликих садах і скверах.
Рабатка (від нім. рабате-грядка) – квітник у вигляді смуги завширшки від 0,5 до 3м, обрамлений бордюрними декоративними рослинами. При великій протяжності рабатка розподіляється проходами на частини по 20-25м довжиною. Кожна рабатка створюється із однієї культури (або із суміші) одночасно квітучих однорічників, багаторічників, цибулькових, килимових, листяно-декоративних рослин, посаджених повздовжніми рядами або згідно із рисунком. Рабатки – елемент партерного озеленення, але можуть існувати і самостійно – в озелененні вулиць, бульварів, площ.
Бордюр – вузька смуга низькорослих рослин, якими обрамляють партери, квітники і дороги. Бордюр підкреслює лінійний рисунок квіткової композиції. Висота і ширина бордюра 10–100 см, найпоширенішою є висота 10–50 см, ширина – 30–60 см.
Міксбордер (змішаний бордюр) – квітник витягнутої, у більшості випадків прямолінійної форми, що дає підстави віднести його до елементів регулярного планування. Проте він може мати і криволінійну форму, наслідуючи вигини доріжки пейзажного парку. В міксбордерах використовується широкий асортимент багаторічників, цибулькових, а також однорічників, підбір яких має забезпечити безперервне цвітіння.
Модульний квітник – композиція, яка вирішується у вигляді різних форм (квадратів, кругів, прямокутників), які повторюються у певному співвідношенні. В модульному квітнику широко використовують рослини (квіткові, килимові, газонні), інертний матеріал (плитка, галька, цегляна та кам(яна крихта, камінь), а також воду.
Стилістика й естетика партерних квітників. Як зазначає В.І.Білоус (2001), характер партерів і квітників, а також спеціальних візерункових клумб має своєрідний вигляд. Важливим мотивом вважається правильне поєднання вертикальних і горизонтальних ліній, що з(єднуються у математично точні квадрати, трикутники, прямокутники, багатокутники, зірки (грецький або античний тип партеру). Згодом у римському типі партеру ускладнюються композиційні елементи: з’являється коло як самостійна і зв(язувальна частини рисунка (“коса”). Римська арка складається з напівкола, яке закінчується з кожного боку прямолінійно. Готичний стиль породив гостроверху арку та характерні деталі – трилистники (листок конюшини) і чотирикутники. Включення цих деталей в арку дає так звані “листки”. Готичний орнамент включає також уже відомі: коло, квадрат і трикутник, а особливим композиційним елементом стає колесо з двома та п(ятьма зігнутими ступицями. Староанглійський готичний стиль вніс так звану “тудорську квітку”, що є квадратним поєднанням видозмінених чотирьох листочків плюща.
Подальша стилізація партеру відбувається в епоху Відродження і в основному притаманна Ленотру: прямі лінії підхоплюються прямокутними, еліпсоподібними та круглими виступами. Кути краями змінюються виємками різної форми. Особливий розвиток одержують арабески з витонченими та граційними елементами – листям, квітами, гірляндами, вінками, стрічками тощо. Ленотру належить впровадження “павичевого хвоста”, що нагадує раковину Афродіти і є прямим наслідуванням грецького акротерія. Він вводить еліпсоїдну дугу, що замикається розложистим еліпсом.
В.І.Білоус значну увагу приділяє естетиці партерного квітника. Перш за все партер, або великий квітник, являє собою рівну площину. В зв(язку з цим необхідно об(єднати усі різнорівневі частини цієї площини.
Тому, наприклад, не слід подрібнювати основу або центральну частину партеру, якщо квітники складаються з цілих крупних ділянок. З цієї ж причини “ядро” або центральна частина партеру повинна становити щільну масу, а не дробитися на дрібні частини.
Особливо важливим є правильне розміщення центральної точки відносно кола, диска, напівсфери або кулі. Всі ці та подібні їм утворення вважаються безпосередніми виразниками центру, без якого жодна фігура не може бути побудована. Слід пам(ятати, що саме на центрі квітника, властиво на цій фігурі, концентрується увага глядача.
З цього витікає правило: якщо до складу складної фігури квітника входять кола, квадрат, багатогранник, то найближче місце в центрі має займати коло, а квадрат або багатогранник мають охоплювати коло, а не вписуватися в нього. Центральна ж точка квадрата або багатогранника відступає на другий план, навіть при наявності схрещених діагоналей.
Нерегулярне квіткове оформлення. В пейзажних парках, а також у нерегулярних частинах садів і скверів у садово-паркових композиціях використовують квіткові багаторічники і лише в окремих випадках – однорічники. Прийоми їхнього використання різні: це й одиночні посадки, і групи та масиви. Багаторічники використовують для обрамлення узлісь масивів, куртин і груп, а також доріжок (бордюри і міксбордери). З них формують квітучі луки і квіткові килими нерегулярної форми. У сучасному садово-арковому будівництві широко застосовують грунтопокривні рослини.
Одинокі посадки або солітери. Подібно до дерев і чагарників, трав’яні рослини можуть також виступати в ролі солітерів. Вони прикрашають або ж підкреслюють найважливіші з точки зору композиції місця: біля входів до будинку, на поворотах і на перетині доріжок, на зелених травниках. В одиночних посадках використовують багаторічники, які мають оригінальні високі стебла, великі і розсічені листки та рясні квіти (півонії, аконіти, астильба, дельфініуми, рудбекії та ін.), кращою віддаллю для огляду цих ефектних рослин – їхня дво-трикратна висота. Наприклад, кущ півонії, який має висоту 1 м, можна добре оглянути на віддалі 2-3 м, отже, його слід висаджувати саме на цій віддалі від доріжки.
Групи створюють, як правило, з багаторічників одного виду чи сорту, оскільки у випадку цвітіння вся група виглядає як єдина мальовнича пляма. Розміри групи залежать від розміру ділянки, на якій їх висаджують. Посаджені перед групою дерев чи чагарників групи багаторічників забезпечують живий перехід до відкритого простору галявини. Для створення таких груп використовують флокси, дельфініуми, люпини, айстри, рудбекії, хризантеми.
При підборі складних змішаних груп слід брати до уваги висоту, час цвітіння, забарвлення, форму квітів і суцвіть, форму і забарвлення листя та загальний вигляд (габітус) рослин, які входять до групи. Рослини висаджують всередині групи. Якщо група висаджується, наприклад, під стіною будинку, то високі рослини розміщують на задньому плані, а низькі – спереду.
Масиви або зарослі. Утворюються з багаторічників, які мають повзуче кореневище та відрізняються від груп значними розмірами. Ці рослини завдяки своїм великим розміром здатні заповнювати простір і прогалини між деревами, виконуючи роль підліска, наприклад, зарості рудбекії у кленовнику.
Узлісся з багаторічників. Деревні і чагарникові групи чисто “підбивають” узліссям із багаторічників, підкреслюючи їхню красу. Водночас ці узлісся можуть закривати нижні оголені частини стовбурів і гілок. Обов’язковою вимогою є узгодження забарвлення квітів багаторічників із забарвленням листя дерев і чагарників, а також рясністю, переходом і тривалістю їхнього цвітіння. Наприклад, гармонійно виглядають дельфініуми і червоні півонії поряд з білим садовим жасмином.

3.12. Ландшафтне проектування
В основу ландшафтного проектування покладена забезпечення єдності, гармонії усіх компонентів ландшафту – природних і штучних. “Сприйняття взаємозв(язків, - наголошує Дж. Саймондс, - викликає переживання. Якщо взаємозв(язки неприємні, то переживання теж неприємні”. Ступінь задоволення залежить від ступеня відповідності, зручності і порядку.
Відповідність вбачає використання правильної форми, правильного розміру і правильного матеріалу. Зручність забезпечується легкістю руху, комфортом. Порядок вбачає логічну послідовність і раціональність розташування частин стосовно цілого.
Все те, що ми проектуємо для людини (в Арістотеля: оратор має добре знати, до кого він промовляє), має відповідати його масштабу, задовільняти його зір, слух, нюх, дотик, смак. Крім цього, той, для кого ми все це робимо, має якісь ідеї, концепції. Всі ці фактори й має враховувати проектант, працюючи на певній ділянці ландшафту (рис. 3.25).
















Рис. 3.25. Фактори ландшафтного проектування.
Перед тим як розпочати проектування, необхідно “усвідомити” фізичні характеристики та природу ділянки і її оточення. Лише після цього, наголошує Дж.Саймондс, проектувальник може виконати будь-яке із наступних завдань:
Визначити ті види використання, які явно не підходять до даної ділянки.
Визначити види використання, які найбільш підходять до даної ділянки і які розкриють її потенційні можливості.
Розвивати види використання розумно, в обумовленому взаємовідношенні із властивостями ландшафту.
Стосовно видів використання організовують ландшафтну ділянку. Добре організованим вважається такий ландшафт, організація якого витікає з найбільш узгоджених між собою співвідношень. “В кожному випадку, - пише Дж.Саймондс, - вдалими проектами будуть ті, які розкривають системи єдності, впливають на об(єднання природних і штучних сил і створюють таким чином новий ландшафт порядку і спокою”.
Найголовнішими елементами ландшафту, в яких здійснюється проектування, є ті, які практично не змінюються: гори, долини рік, озера і моря. Сюди належать також такі природні сили, як вітер, мороз, сонячна радіація, земне тяжіння, цикли розвитку.
Другорядними елементами ландшафту є ті, які можна змінити, наприклад, пагорб, ліс, річка, болото. Виділяють чотири підходи до зміни названих елементів ландшафту, які виразно проглядаються на прикладі можливої зміни пагорба (рис. 3.26).
Збереження природної форми (рис. 3.26, а). В такому вигляді він може існувати як домінанта, оглядовий майданчик. Водночас його можна озеленити і він буде залісненим горбом.
Руйнування природної форми (рис. 3.26, б). Горб можна просто знести, використовуючи землерийні машини і вже на плоскій ділянці створити задуманий садово-парковий елемент.
Зміна природної форми (рис. 3.26, в) шляхом часткового зрізування грунту чи підсипки, а також можливої посадки дерев, створення терас тощо.
Підкреслювання природних форм (рис. 3.26, г). Найцікавіший прийом, оскільки вимагає творчих рішень. Підсилення (посадка високих дерев) може створити враження високої гори. Це ж до певної міри можна зробити шляхом будівництва якоїсь видовженої споруди, яка тягнеться в небо (церква, дзвіниця, альтанка, монумент тощо).
Слід враховувати особливості проектування в умовах горизонтальних площин і крутосхилів або ж нахилених площин (Саймондс, 1965).
Ділянка на крутосхилі.
1. Горизонталі є основними факторами проектування. Розташування об’єкта паралельно горизонталям.
2. Площі приблизно однакового рівня розташовані перпендикулярно осі.
3. Відсутність горизонтальної площі значної величини.
4. Вершини схилів піддаються негативним впливам стихій. Слід або опускати об’єкт дещо вниз, або створювати захист.
5. Передбачається створення системи терас.
6. Нахил ділянки передбачає пішохідний підйом (за рахунок поєднання пандусів і сходів).
7. Якщо схил є крутим для підйому транспорту, передбачається нарізка доріг вздовж горизонталей.
8. Сила тяжіння направлена вздовж схилу, тому споруди мають не лише володіти міцністю, але й здаватися стійкішими.
9. Нахилена ділянка характеризується динамічністю ландшафту. Тому й вимагають проектування динамічних форм.
10. Виразною якістю схилу є очевидна зміна нахилу, яку можна забезпечити шляхом повислих в повітрі терас, оглядових майданчиків та балконів, розташованих терасами.
11. Схил завжди підкреслює змикання землі і повітря.
12. Схил дає значні можливості для розкриття пейзажу. Можна в таких випадках не створювати якихось привертаючи увагу об’єктів. Це робить красивий пейзаж.
13. Схил розкривається назовні.
14. Ділянка зі схилом вимагає дренажу.
15. Схил виявляє цінні якості води – водоспадів, каскадів, фонтанів, потічків.
Горизонтальна ділянка.
1. Горизонтальна ділянка має мінімум перепон для проектування і для розгалуженого, кристалічного і геометричного характеру плану.
2. Має порівняно менше ландшафтного різноманіття.
3. Має максимально використовувану площину. Тут можливі найрізноманітніші поєднання об’ємів і площин.
4. Не має композиційно вираженого центра. Його доводиться створювати.
5. Напрями підходів не визначаються рельєфом.
6. Купол неба є панівним елементом ландшафту.
7 Сонце як стрімкий потік, можна вести проектування на створення контрасту світла і тіні. Тіні від стін, скульптури, води, дерев.
8. Має деякі нейтральні якості. Можна вводити сильні тони, об’єкти.
9. Має найменший захист від стихії, тому тут потрібні різні бар’єри.
10. Не створює затишку.
11. Відсутність третього виміру.
12. Не створює перешкод для проектування в будь-якому напрямі.
13. Плоска ділянка є монотонною.
14. Горизонт є лінією, яка привертає увагу.
15. Часто діє гнітюче (під відкритим небом), йому необхідний людський масштаб. Його, якщо треба, створюють.
Важлива умова ландшафтного проектування – відповідність засобів і способів формування функції простору (табл. 3._). Функціональну структуру диктує сама ситуація – ландшафтні особливості території, спеціалізація об(єкта та його розташування стосовно міста чи групи населених місць. В зв(язку з цим, як вже згадувалося, виділяють зони масово-видовищних і культурно-просвітницьких заходів, спортивну, дитячу, прогулянкового відпочинку тощо. Крім цих основних функцій передбачається забезпечення допоміжних функцій, які тісно пов(язані з основною і доповнюють її: санітарно-гігієнічна, захисна, господарська. Як наголошує І.Д.Родічкін, величина, розташування і взаємозв(язок функціональних зон складають принципову структуру об(єкта, у формуванні якої прослідковуються певні закономірності:
природне середовище зберігається, як правило, в зонах тихого відпочинку, на значній віддалі від головного входу, в центральній частині з максимальним віддаленням від забудованих територій;
масово-видовищна зона, яка розташовується зазвичай поблизу входів, характеризується поєднанням відкритих просторів з архітектурними об(єктами;
у спортивній зоні більшу частину території займають ділянки з перетвореним ландшафтом (опущені ядра стадіону, вирівняні ігрові майданчики чи бігові доріжки) і зеленими насадженнями, які виконують розділяючі, захисні і огороджувальні функції. Ця зона забезпечується самостійними входами і в(їздами;
дитяча зона розташовується поблизу входів, інколи в комплексі з масово-видовищною, причому більша частина території має знаходитися під наметом насаджень і захищатися від вітру.
Принципові схеми функціонування підказують композиційні рішення, що можна побачити на прикладі багатофункціональних парків (табл. 3.10). Ландшафтна, функціональна і планувальна структура парків взаємопов(язана; варіанти взаємозв(язку відображені на рис. 3._.
Як бачимо з рис. 3.27, провідним у ландшафтному проектуванні є інтелект, ідея, замисел (Саймондс), тобто ідейно-художній задум, який базується на наступних положеннях:
тема і зміст – основа художнього образу (образ етнографічного, меморіального, дитячого або ж національного ландшафтного парку);

Таблиця 3.10
Функціональне зонування багатопрофільних парків
Особливості розташування і планувальної структури
Тип зонування
Організація центру
Модель

1
2
3
4

Несприятливі санітарні, мікрокліматичні або будівельні умови в периферійній зоні
Розташування цінних ландшафтів по периферії паркового масиву
Компактний
Компактний центр у середині паркової території


В оточенні забудови високої щільності (необхідність збереження природного характеру ландшафту на великій частині території)
- ” -
Компактний центр у районі вхідної зони


Складна планувальна структура
Розосереджений
Декілька центрів різного функціонального профілю при відстані між ними менше 0.5-1 км


Крупні парки із складною планувальною структурою
- ” -
Декілька багатофунк-ціональних центрів з провідною функцією в кожному при відстані більше 0.5-1 км


Планувальна структура з вираженими осями при протяжності осей до 0,5-1 км
Променевий
Багатофункціональні центри вздовж основних осей


Те саме, при значній протяжності осей – більше 0,5-1 км
- ” -
Поліфункціональні центри вздовж основних осей


В планувальній структурі виражені транзитні пішохідні потоки, що перетинаються на продовженні міських пішохідних осей
Хрестоподібний
Лінійні центри з яскраво вираженою однією функцією


Крупні парки із замкнутим транспортним маршрутом
Кільцевий
Монофункціональні центри розташовані по колу


Парк невеликого розміру поблизу міських закладів культури і відпочинку
Периферійний
Центри на межі парку і міських прилеглих територій


Парк невеликого розиіру (необхідність збереження природного ландшафту)
Моноцентричний
Суміщення основних функцій в єдиному комплексі



екологічна ідентичність – врахування потенційних можливостей території (едафічних, кліматичних, гідрологічних) для росту рослин, які проектується включити в садово-паркові композиції;
історична наступність – осмислення методів освоєння природного ландшафту, що історично склалися на даній території і в оточуючій місцевості (наприклад, ландшафтне облаштування долини довкола старовинного Олеського замку поблизу Львова);
доцільність – відповідність композиційних прийомів функціональному завданню і технологічним можливостям засвоєння території (наприклад, терасування крутосхилу і влаштування підпірних стін);
композиція рослинності – засіб створення художньо осмисленого пейзажу;
естетизація простору – виявлення композиційних домінант, підбір масштабних співвідношень і співрозмірність цілого і його частин.
Об(ємно-просторове рішення безпосередньо зв(язане із вдосконаленням паркового середовища і формуванням садово-паркового ландшафту (табл. 3.11).
Таблиця 3.11
Основні композиційні прийоми, що забезпечують єдність ансамблю
Створення або використання існуючої об’ємно-просторової домінанти
Єдність функціонально-планувальної структури, системи дорожної сітки, прийомів розташування споруд
Переважання одного яскраво вираженого на всій території ландшафтного фактора
Стилева єдність архітектурних споруд, малих форм, елементів зовнішнього благоустрою

1
2
3
4






Центральна галявина
Центрально-осьова система комунікацій
Лісовий масив
Форма, колір, масштаб, матеріали, модуль, композиція






Водойма
Ортогональна система
Гірські схили
Форма, колір, масштаб, матеріали, модуль, композиція






Пагорб
Вільна система
Лука
Форма, колір, масштаб, матеріали, модуль, композиція






Архітектурний об’єм
Вільна система
Водні поверхні
Форма, колір, масштаб, матеріали, модуль, композиція


Як бачимо, до прийомів створення об(ємно-просторових рішень належать:
поєднання відкритих, напіввідкритих і закритих просторів, однопланових і багатопланових пейзажів із включенням прилеглих пейзажних картин;
поєднання і масштаб простору, їх образне вирішення і місце в паркових композиціях;
розподіл паркового простору у певній послідовності і відповідності з продуманим сценарієм, який розкриває сплановані ландшафтним архітектором види.
Що ж таке вид? На це питання дає відповідь Дж.Саймондс: “Вид – це картина, зовнішність, стан, образ, місцевість, видима оком, або її зображення. Вид – це те, що людина бачить, що попадає в поле її зору”.
Головний маршрут, який накладається на задуману вісь, максимально коротким і виразним шляхом проходить від входів через найбільш атракторні ділянки, композиційні, ландшафтні і планувальні центри. Його об(ємно-просторовими складовими є:
масиви і групи дерев;
водні простори;
видові площадки із спорудами і малими архітектурними формами.
Спеціальні прогулянкові маршрути базуються на методі “розкадрування” пейзажу із врахуванням послідовної зміни акцентів і емоційних пауз.
Головні композиційні домінанти звичайно формуються:
всередині об(єкта – за рахунок виразних природних форм ландшафту (центральні партери, галявини, озера, різкі підвищення);
на межі з оточуючим середовищем – на окраїнах акваторії, узбережжя, рельєфу;
в районі головного входу – за рахунок архітектурного об(єму.
Головна домінанта разом з їй підпорядкованим становлять розгалужену систему, структура якої залежить від зонування, рельєфу, розмірів і конфігурації ділянки.
Форми простору, наголошує І.Д.Родічкін, - функції, розмір і рельєф території, співвідношення відкритих і закритих просторів. Їх можна об(єднати у три основні групи:
складно-розчленованого простору. Відповідає завданню проектування великих і малих груп і формуються, як правило, в місцях з інтенсивним відвідуванням садово-паркового об(єкта;
анфіладного простору, який “переливається” з однієї пейзажної картини в другу і властивого для прогулянкових зон;
багаторівневого простору (на крутосхилах) – з терасами, площадками, верандами тощо.
Відкриті і закриті простори компонуються відповідно до композиційного сценарію, враховуючи при цьому:
використання водойм, які виділяються візуальною насиченістю завдяки дзеркальному відображенню;
використання підвищень, які відіграють роль домінанти;
використання архітектурних домінант – споруд різної величини і силуету, які тісно пов(язані з пейзажем.
Масштабність простору залежить від просторової неоднорідності ландшафту, співвідношення закритих і відкритих просторів.


13PAGE 15


13PAGE 1433015



Тип рослинності - лісова

Формація – дубових лісів

Субформація – грабово-дубових лісів

Екологічна група асоціацій (тип лісу) –
свіжа грабова діброва

Корінна асоціація –
барвінкова грабова діброва

Похідні асоціації

Природні

Штучні

грабняки

дубняки

березняки

Лісові

Садово-паркові

грабняки

дубняки

березняки

кленовники

яворники

березняки

Сучасні ландшафти – ландшафтна сфера Землі

Первісні ландшафти

Відновлені ландшафти

Змінені ландшафти
Тою чи іншою мірою перебувають під впливом людини

Природні ландшафти
Корінна перебудова під впливом людини відсутня

Антропогенні ландшафти
Структура і виникнення пов’язані з діяльністю людини

Культурні ландшафти

Акультурні ландшафти

ДІЛЯНКА ЛАНДШАФТУ

природний

рівнинний

Інтелект, ідея, концепція

Характер ландшафту

Фактори проектування

на схилі

антропогенний

Відчуття

смакові

дотик

нюх

слухові

зорові



Root Entry

Приложенные файлы

  • doc 17908494
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий