Kucheryavy_-_ONM_-_Rozdil_1_Istoriya_ozelenenny..

1.5. Італійські сади епохи Відродження
Ранні капіталістичні відносини стали джерелом нової, антифеодальної за своїм змістом, культури Відродження, яка зародилася у Італії і одержала в ній найбільш завершені риси (італійське Відродження датується XIV-XVI ст.). Італія перша у середньовічній Європі пробудилася від майже тисячолітнього сну і цілком закономірно, що саме вона розпочала впроваджувати те, чого досягнув античний світ, адже все це відбувалося на її рідній землі. Історична пам(ять відродила обриси прекрасного, змусила творити нові, не менш прекрасні, зразки духовної культури.
Одним із основних моментів архітектури Відродження були відмова від каркасної конструкції готики і перехід на нову конструктивну систему, просту, економічну і досить гнучку, яка багато в чому полегшувала працю архітекторів. Це була система споруд з цегляними стінами і склепіннями, в яких часто використовувалося дерево (балкові конструкції перекрить поверхів і край похилих дахів). Цегляні конструкції покривалися облицювальною штукатуркою або каменем, в тому числі і мармуром. Для ренесансу характерною є надзвичайна увага не до культових, а до світських споруд - громадських будівель, палаців, міських будинків.
У цей період зароджуються ідеї “ідеального міста”. Наприклад, “ідеальне місто” Сфорцінда Філарете (XV ст.) має в плані восьмикутну зірку. По восьми головних радіальних вулицях передбачалися судоходні канали. Озеленені вулиці завширшки 25 м обрамовувалися вздовж каналів галереями. В(їзд колісного транспорту в центральну частину міста заборонявся. В центрі міста розташовувалась велика водойма, оточена палацами, собором, різними установами. Водойма, крім естетичного, мала й утилітарне значення: забезпечувала місто водою.
У трактаті “Десять книг про архітектуру” геніальний зодчий Леон Баттіста Альберті (1404-1475) закликає вводити до міста як можна більше повітря, зелені, мальовничих перспектив. Містобудівельну тему розвиває великий художник і мислитель Леонардо да Вінчі (1452-1514). Його турбують проблеми просторового розвитку міст, їхнього розущільнення, забезпечення водою, регулювання транспортних потоків і переведення їх під землю. Ці ідеї й сьогодні є актуальними.
Епоха Відродження тривала всього два століття і включала три періоди: раннє Відродження (XIV-XV ст.), Високе Відродження (друга половина ХV ст.) і пізнє Відродження (XVI ст.). Кожен з цих періодів залишив свій слід і в садово-парковому мистецтві, особливо Італії, звідки й узяв початок італійський сад як цілісний художній витвір, поєднавши в собі історичний досвід (стародавні Греція і Рим), природно-кліматичні особливості (рельєф, клімат, рослинність, вода) і національний характер (темперамент, глибоке відчуття краси).
Проте Відродження почалося не з Риму – колиски античної культури, а з Флоренції, яка в умовах сеньйорії (тиранії) роду Медічі досягла не лише економічного, але й духовного розквіту. В XIV-XVI ст. Флоренція – центр італійського Відродження. Видатними діячами Відродження були Данте, Петрарка, Боккаччо, Данателло, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Макіавеллі, які жили у Флоренції.
Таке сузір(я геніїв – поетів, художників, математиків, природознавців, архітекторів, скульпторів – не могло не народити оригінального італійського саду, де були потрібними відчуття прекрасного, знання теорії архітектури, композиції, вміння використовувати рослинний матеріал і пластику природного ландшафту. Більше того, потрібний був досвід створення саду, а його мав Петрарка – родоначальник гуманістичної культури Відродження, який ще однією ногою стояв у Середньовіччі (духовна особа, член ордена францисканців). Петрарка був добре ознайомлений із практикою монастирського садівництва і мав власні сади, вважаючи їх джерелом радості. В листі своєму другові з авінстонського заслання (1336) він пише: “Я створив два сади, які мені подобаються невичайно. Я не думаю, що в світі є ще рівні їм”. Без сумніву, Петрарка одним з перших сучасників раннього Відродження звернувся до засад античного садово-паркового мистецтва, його вплив на становлення садів Медичі не викликає великих застережень.
А все почалося з садів Козімо Медичі (1389-1466) – Козімо Старшого, сина Джовані ді Біччі (1360-1429) – найбільшого багача Флоренції, який накопичив капітал на торгово-банківських операціях. Козімо Старший, вступивши в боротьбу з родом Альбіцці і перемігши його, став у 1434 р. повновласним сеньйором Флоренції, формально зберігши республіканські інститути влади.
Одержавши в спадок віллу і сад Каррегі поблизу Флоренції, у 1457 р., він запрошує флорентійських архітекторів, скульпторів і золотоковаля Мікелоцца для влаштування саду. Йому хотілося, наслідуючи філософські сади Арістотеля і Платона, створити особливе місце для бесід своїх сучасників – філософів, митців, поетів. У 1454 р. Козімо Медічі будує віллу і сад в Каффагіоло.
“Можна стверджувати, - пише Д.С.Ліхачов, - що гуманістичний рух епохи Відродження почався в садах, які організовувалися на основі відомостей про сади стародавнього Риму Три характерні риси властиві садам Ренесансу. Перша – це нове звернення до Античності (до Античності, як ми тепер добре знаємо, зверталися неодноразово і в епоху Середньовіччя). Друга – це значна секуляризація (повернення до світського. – прим. Авт.) символіко-алегоричної системи садово-паркового мистецтва. Третя – це розширення на новій основі архітектурного боку садів”.
Крутий горбистий рельєф, як і в добу стародавнього Риму, диктує терасування схилів (рис. 1.22). Тому тут бачимо тераси у вигляді підпірних стін, які облицьовуються каменем, прикрашаються нішами, гротами, скульптурою і увінчуються балюстрадами. Тераси зв(язуються між собою багато оздобленими сходами, які згодом, у часи пізнього Відродження, будуть включені в осьову композицію саду. В садах Ренесансу створювали нерухомі видові точки, звідки відвідувач саду міг милуватися перспективами, що перед ним відкривалися.
Особливе місце відводиться воді, яка трубами подається в різні куточки саду і виступає на поверхню у вигляді водоспадів, каскадів, фонтанів, розливається в плоскі басейни, викликаючи захоплення і почуття радості.
В рослинному оформленні продовжуються традиції озеленення стародавнього Риму. В алейних посадках довговічні і ширококронні дуб і платан, а деколи й кипарис, який частіше використовують для створення куліс. Зелені стіни формують із дерев і чагарників, які добре стрижуться (лавр, самшит, мирт). Для створення візерункових бордюрів і арабесок на партерах використовують самшит. Широко застосовують новий прийом - боскет - замкнутий стриженою огорожею простір, який всередині оформляється регулярною чи вільною посадкою дерев і чагарників.
У посадках використовують листяні - ільм, тополю, каштан їстівний, а також плодові дерева і маслини. Групи частіше створюють з хвойних - сосни італійської та кипарису. Перголи оформлюють виноградом, розами, плющем. У декоративних вазах, в основному, експонували цитрусові.
Багатим був асортимент квіткових, серед них багато цибулькових (тюльпани, нарциси, гіацинти), а також іриси, лілію, гвоздики, фіалки. В квітковому оформленні дотримувались стриманості, продуманості композицій.
У садово-паркові композиції включали античну скульптуру. До речі, в палацах і садах Медичі предмети античної культури утворювали великі колекції, якими могли користуватися художники. Наприклад, під час свого перебування в Академії Лоренцо Медичі Мікеланджело користувався старими гравюрами, створюючи свої знамениті “Мадонну біля сходів”, “Фавна”, “Битву кентаврів”, “Поліфема”.
Як зауважує Д.С.Ліхачов, підбір античних скульптур в садах Ренесансу за змістом був більш-менш випадковим, але в той час вони не були суто формальною прикрасою: вони створювали історичну перспективу, вкрай важливу для епохи Ренесансу і наступного Бароко. Ця антична скульптура служила містком між минулим і майбутнім, була свідком “освіченості” господаря.
На відміну від садів Середньовіччя символіка садів Ренесансу була переважно світською, хоча ще залишилися уявлення про сад як земний рай. Водночас ренесансові сади розвивали середньовічну архітектурність монастирських садів. “Якщо монастирський сад, - пише Д.С.Ліхачов, - продовжував собою традиції античних атріумів і розташування всередині монастирської будівлі, а в Росії – всередині монастирських стін, то в епоху Ренесансу сад розширив собою палац господаря із зовнішнього боку, продовжував зберігати огорожу, яка значною мірою перестала відігравати символічну роль, зате підсилює психологічну – почуття усамітнення і замкнутості представленого садом мікросвіту. Балюстради італійських садів закривали собою види, що відкривалися, і служили затишку більше, ніж парадності, розділяючи сад на окремі приміщення”.
Таких “зелених приміщень” в італійських садах багато. Правда, вони невеликі за площею. Через два століття у Франції “кабінети” перетворяться у “зали”.
Своє враження про сади італійського Ренесансу залишив у своїй знаменитій книзі “Сади і парки” В.Я.Курбатов, якому довелося досліджувати їх ще перед Першою світовою війною: “ партери, перерізані алеями, які перетиналися під прямим кутом, басейни з фонтанами, портики і багато оздоблені прохолодні купальні будівлі з басейнами всередині (німфеї). Між деревами знаходилися мармурові статуї”.
Типові для італійських садів риси досить часто видозмінювалися залежно від конкретних умов місцевості і особистих смаків замовника.
Як зауважує О.Д.Жирнов (1977), основним типом саду в Італії часів раннього Ренесансу був сад вілли. Спочатку це був лише скромний сад прибудинкової ферми (1 га), який пізніше перетворився в пишний парковий ансамбль при палаці або заміській резиденції (35 га). Регулярна композиція будувалася на основі таких принципів:
єдності ансамблю вілли і саду;
стриманої монументальності (раціональні і гармонійні пропорції);
послідовності (анфіладності);
строгої організованості;
спокою і врівноваженості;
чіткості плану (квадрат, круг);
організація повздовжніх (уздовж схилів), а потім і глибинних (поперек схилу) перспектив;
створення різноманітних театральних ефектів;
підкреслення наступності з античним світом.
Планувальна система італійського саду формувалася таким чином (Богова, Фурсова, 1988):
на терасованому схилі, в його різних частинах - на вершині, в середній частині чи в підніжжі - розташовувався будинок. Він і був планувальною домінантою, на яку й орієнтувалась головна композиційна вісь;
сад мав яскраво виражену осьову побудову. Головна повздовжна вісь проходить поперек терас. Перпендикулярно до неї спрямовані поперечні осі. Композиційні вузли - будинок, фонтан, партер та інші архітектурні споруди – розташовувалися на цих осях, на їх перетині або завершенні;
основна частина саду була зайнята насадженнями в боскетах, які давали тінь та обрамляли внутрішні перспективи і вузли, акцентували їх декоративні елементи;
партери розташовувалися на головній осі і, залежно від рельєфу, або безпосередньо перед будинком, або в підніжжі схилу. Партер являв собою плоский сад (розвиток саду-ксіста). Він був немовби продовженням будинку, оформлявся квітниками або арабесками із стриженого самшиту, прикрашався фонтанами і скульптурою. Часто на партерах влаштовувалися альтанки, трельяжі, перголи;
плоска частина саду часто замикалася напівкруглою стіною із каменю чи рослин і звичайно закінчувалася ступінчасто оформленим відкосом. Такий прийом одержав назву амфітеатру. Кам(яні його стіни оздоблювалися нішами з скульптурами і завершувалися балюстрадою;
типовий елемент - так званий “секретний сад” - ізольована ділянка для тихого відпочинку;
кожний вузол композиційно завершений у загальному, цілісному вирішенні.
Такі принципи були покладені в основу при створенні у XVI ст. знаменитих садів вілл Капрарола, Ланте, д(Есте.
1.5.1. Вілла Форнезі, або Капрарола
Вілла одержала назву від свого господаря - кардинала Орті Фарнезіані, який за участю архітектора Бароцці да Віньйола збудував в 1555 р. у містечку Капрарола (70 км від Рима) замок. Другу назву, як бачимо, вілла одержала від свого міста. Принаймні у вітчизняній і зарубіжній літературі “живуть” обидві назви (рис. 1.23).
Вілла з садом закладалася вище від замку. Це був будинок (1), який стояв на одній з широких терас, а знизу і зверху нього розвивалося дивовижне садово-паркове дійство, яке й прославило цю віллу.
На найнижчій площадці саду посередині влаштовано фонтан (8), зліва і справа якого - пілони з бюстами. На першу терасу піднімаються пандусом, який розділяє навпіл потік (6), що спадає каскадом донизу. Ця тераса прикрашена фонтанами і монументальними фігурами. На наступній терасі стоїть сам будинок, перед яким влаштовано сад каріатид. Тут на низькому парапеті, пристосованому для сидіння, встановлені 4-метрові жіночі фігури, які тримають на головах кошики з квітами і фруктами. З цього майданчика відкривається захоплююча панорама гір, вкритих лісами. Горішня тераса, якою замикається вісь ансамблю, оформлена водоймами і фонтанами.
1.5.2. Вілла Ланте
Побудована в 50-ті роки XVI ст. в містечку Баньяя, що в 84 км від Рима. Власник вілли герцог Монтальто. Архітектор вілли - Бароцці да Віньйола.
Класичний приклад терасового саду. Головною віссю, як і вілли Форнезі, є стікаючий з гори потік (рис. 1.24). Проте, щоб не повторитися, автор ставить симетрично до потоку два будинки, тим самим розширюючи його русло.
Вхід до саду з нижньої площадки, на якій влаштовано плоский партер (1) площею 75х75 м, розділений квадратами у вигляді квітників, обрамлених бордюром з самшиту. В центрі партеру влаштований басейн з круглим отвором в центрі, на якому встановлена скульптурна група юнаків (висота 10 м), що тримають в руках герб герцога Монтальто.
Вгору від вілли, на насипній терасі, - круглий фонтан, а ще вище – Фонтан річкових богів. До нього спускається швидкий потік, обрамлений зеленими стінами. На останній терасі партер з фонтаном, а в самому кінці - вольєр.
Сад з усіх баків оточений стіною, за якою буяє зелень лісу, чимало паркових форм, басейн, альтанка, фонтан Пегас, лабіринт.
1.5.3. Вілла д(Есте
Побудована в 1549 р. для кардинала Ніполіта д(Есте за проектом архітектора П.Лігоріо (рис. 1.25). Палац кардинала (1) розташований на горішній точці, а на схилі розбитий сад. Крутий схил (перепади висот 35 м) покритий вузькими терасами, через які проходять поперечні осі, а внизу, в найпологішому місці, влаштований партер площею 70х70 м. Головна вісь спрямована до палацу. Взаємно перпендикулярні дороги формують кути боскетів. На вертикальній осі головним композиційним вузлом є Фонтан драконів (3), розташований нижче підніжжя палацу.
Завершеності саду надають дві поперечні осі – верхня і нижня. Верхня (2) являє собою Алею Ста фонтанів, облямована водоймами з численними скульптурами, протяжністю 150 м. З одного боку алея замикається фонтаном Сивілла (15), з протилежного – площадкою Тріумфуючий Рим (6).
Нижня вісь проходить підніжжям відкосу і являє собою ланцюг прямокутних водойм (7), який в північній частині завершується Водяним органом (8), звідки в басейн з висоти 15 м спадає водоспад. Нижня полога частина сформована у вигляді строго регулярного партеру.
Неповторність італійських садів полягає в надзвичайно досконалій обробці ландшафту засобами архітектури. Недарма їх ще називають терасовими садами.
Починаючи з 1530 р., - зазначає О.Д.Жирнов (1977), - в архітектурі Італії все чіткіше формуються дві течії. Одна з них тісно пов(язана з ідеологією войовничості католицької церкви, що невдовзі привело до барочного мистецтва; друга, яку називають маньєризмом, підготувала розвиток класицизму в Європі.
Бароко у садово-парковому будівництві утвердилося у 80-ті роки XVI ст. і було мистецтвом розбагатілої буржуазії. Починаючи свій тріумфальний похід з Італії, новий стиль охопив Францію, Німеччину, Росію, замінив вишукану декоративність італійських садів пишнотою, бажанням викликати здивування. Такою була вілла Альдобрандіні у Фраскаті (рис. 1.26).

1.6. Cади бароко
Бароко (від порт. барокка – перлина чудернацької форми) – панівний стиль у європейському мистецтві кін. XVI - сер. XVIII ст. Тісно пов(язане з монархією, аристократією і церквою, мистецтво бароко було покликане прославляти і пропагувати їхню могутність. Народившись в Італії, бароко справжнього розквіту набуло в абсолютистській Франції, яка завдяки своєму бурхливому економічному і культурному розквіту стала у XVII ст. провідною державою Європи. Французькі сади займають в епоху бароко таке ж домінуюче становище, яке в епоху Ренесансу займали італійські сади.
Культурні зв(язки, які розвивалися між Францією та Італією, не могли не вплинути на розвиток садово-паркового мистецтва французького королівства. Більше того, французькі майстри, заохочені королем Людовіком XIV (час правління 1643-1715) та його вельможами, піднялися у своєму мистецтві ще вище, завоювавши славу “французькому стилю” садово-паркового будівництва.
Слід зазначити, що природно-кліматичні умови Франції - рівнинний рельєф, спокійні течії річок, достатня кількість опадів, багата лісова рослинність - створювали інші, ніж в Італії, передумови паркового будівництва. Найголовніше – простір. Якщо в Італії сади створювалися на невеликих ділянках 1-3,5 га (виняток становили сади Боболі - 35 га), то тут лише версальський Малий парк мав площу 1738 га, а Великий мисливський парк, який прилягав до нього – 6600 га.
В XVI ст. у Франції починає викристалізовуватися тип палацового саду з детальною проробкою елементів італійського саду. Наприкінці XVI ст. з(являються два сади – в Сен-Жермені і Сен-Клу, розплановані на схилі у вигляді терас, в яких виразно виявляється вплив італійського терасового саду.
Проте перші кроки до просторих палацових садів починалися з невеликого формування – замкового саду, який виступав за межі оборонних стін, але прилягав до них, зберігаючи спочатку замкнутий характер, обмежуючись по периметру критими алеями – берсо (перголами), а також невеликими стінами-палісадами. Детальна проробка саду полягала у формуванні візерунчастого партеру, який створювали з піску, товченого вугілля, цегли, скла. Поступове вдосконалений партер уславив “французький стиль”.
Теоретичну базу розвитку плоского французького саду становили праці Клода Молле (батька), Андре Молле (сина) і Жака де Барандрі (Майдецький, 1978). Усі вони були управителями садів королів Генріха IV і Людовіка ХІІІ. Клод Молле є одним з творців “гаптованих” партерів (parterres de broderi). Спочатку він співпрацював з Ду Пераком, управляючим садів в Ане, де наприкінці XVI ст. знаходився один з найкращих садів Франції. Там появився перший партер, розпланований у вигляді шахівниці, який згодом розвинув Клод Молле в садах Сен-Жермена, Тюільрі, Фонтенбло, де він служив у короля Людовіка ХІІІ.
Клод Молле вважається першим теоретиком французьких садів, йому належить праця “Видовищний план саду”. Його син Андре – продовжувач справи батька, який, управляючи садами короля Людовіка ХІІІ та англійського короля Якова І, видає в 1651 р. трактат “Садові орнаменти для задоволення”. В цих працях у головних рисах сформульована програма становлення французького саду. На думку Клода Молле, кожний сад мав складатися з трьох частин: плоских партерів, газонів і боскетів з перехресними доріжками та залісненого звіринця. Великого значення він надавав прокладанню в парках і звіринцях довгих алей-променів, які виходили з однієї видової точки. Вони не мусили бути довгими, якщо виходили на відкритий простір з красивими краєвидами.
Головним критиком садово-паркового мистецтва з другої половини XVI ст. був І.Бойце. Свій “Трактат про сади” він опублікував раніше від Клода та Андре Молле – у 1838 р. Завдяки цим та іншим видатним садівникам, формувалась та садибна й архітектурна досконалість, яку Андре Ленотр (1613-1700) довів до вищої фази – класичного садово-паркового стилю XVII ст.
Палацові сади часів бароко стали немовби частиною палацу, його продовженням. Замість геометричних квадратів, укладених у шахівницю, одноманітних і врівноважених – типових для ренесансових садів, утворюються закриті квадрати з характерними для внутрішніх приміщень елементами – залами, кабінетами, театрами, коридорами. Характерним є тяжіння до контрасту – плоскі партери і високі масиви боскетів, великі зали і малі кабінети тощо.
Для створення різноманітних елементів цього “зеленого будівництва” необхідний був надзвичайно пластичний матеріал, який би піддавався стрижці і давав гарні форми. Великі шпалери створювалися з граба, липи, в(яза, бука, а також клена (польового). Із усіх зазначених порід особливою пластичністю вирізнявся граб. Великі аркадові шпалери і берсо найкраще вдавалося формувати з липи, а зелені бордюри переважно з тиса, ілекса, самшиту, ялівця та білої акації (завезена до Парижа з Північної Америки у 1601 р.). В алейних посадках використовували в(яз, липу, гіркокаштан, бук, дуб вічнозелений, каштан їстівний, тополю чорну, білу акацію. В боскетах висаджували переважно липу, в(яз, каштан, бук, дуб, ясен, а в затінених місцях глід, ліщину, самшит та ін. Особливі групи творили бочкові рослини, які на зиму заносили в приміщення (апельсинові дерева, гранати, мирти, лаври, жасмини (Jasminus officinalis), розмарин, троянди та ін.).
На рабатках партерів висаджували поодиноко формовані стрижкою дерева і кущі. Переважно це були тис, самшит, деколи ялина. В невеликих кількостях висаджували красивоквітучі чагарники. Особливу увагу приділяли трояндам (R. centifolia, R. damascena, R. galloca).
В основному, як бачимо, зелені насадження створювалися з місцевих порід. Проте починаючи з XVII ст. в садах і парках з(являються північноамериканські екзоти: юкка (1600), оцтове дерево (1602), кипарис болотний (1640), багряник канадський (1641), сумах (1650), сосна Веймутова (1705), гіркокаштан квітучий (1711), ліріодендрон (1732), гледичія (1732), магнолія деревовидна (1736), гортензія деревовидна (1736), бундук (1747). З Китаю в 1727 р. завозять гінкго, а з Малої Азії – тую східну (1737). У цей період з Японії дістається біла шовковиця (Майдецький, 1978).
У гаптованих партерах (бродерах) квіти займали підпорядковану роль. Для цього використовували в основному низькорослі рослини. Квіткові композиції формували в так званих букетних чи квіткових рабатках. З одно- і дворічних використовували нагідки, ротики, левкої, галезію та інші, а з багаторічників фіалки, дзвоники, герані, іриси, маргаритки, пеларгонію, півонії, первоцвіти, соняшник та ін. Пахучі фіалку і гіацинт висаджували поруч з пахучими жасмином і апельсином.
До характерних елементів садово-паркових композицій бароко належать: садові партери, шпалери, алеї, буленгрін (“западинки”), боскети, садові зали, садові театри, лабіринти, садова скульптура, садові канали, басейни і фонтани, звіринці, вольєри, садові будівлі.
1.6.1. Партери
Партером називають декоративну композицію, розташовану на горизонтальній площині і виконану з рослин (газонні трави, низько пострижені чагарники) і штучних або “мертвих” матеріалів (піску, товченого березового вугілля, битого скла, товченої черепиці чи цегли та ін.)
Партери належать до найпоширеніших елементів барокових садів. Партер займав центральне місце, декорувався вишуканим орнаментом і вирізнявся різноманітністю композицій (рис. 1.27, а). Склалося декілька типів партерів: гаптовані (бродери), рабаткові (або набірно-орнаментальні), газонні (англійські), розрізні (або квіткові), оранжерейні та водні.
Гаптований партер. Декорування партерів базується на створенні узорів-орнаментів, запозиченому із східних килимів (рис. 1.27, б). Цим мистецтвом, але в менших масштабах, займалися араби. Оздоблювальний рисунок творив низько підстрижений самшит на тлі кольорового піску, товченої цегли чи деревного вугілля. Домінуючим мотивом в них були стилізовані рослинні форми: гілки, пальмети, букети, різноманітне листя (аконіту, лілії) та квіти (тюльпани, троянди, гвоздики). Використовувався і фауністичний елемент: пера птахів, зуби вовка, деколи дельфіни. Елементи гаптованих партерів зображені на рис. 1.27.
Узори орнаментів не повторювалися і були, як правило, асиметричними. Влаштовувалися бродери перед головною будівлею. Залежно від величини території партер міг складатися з однієї або кількох частин. Рисунок партерів не був призначений для розглядування його з близької відстані.
Рабатковий (набірно-орнаментальний) партер. Мав симетричне планування і був розподілений на невеликі узорчасті рабатки, оточені стежками, покритими піском чи іншим матеріалом (рис. 1.27, в). Рабаткки завжди були окантовані стриженим живоплотом з самшиту. Центр партеру часто акцентувався басейном. Часто партер заповнювався квітами, які висаджували в горщичках, що давало можливість упродовж літа змінювати рослини і створювати необхідні барвисті композиції. Можна було досить часто зустріти мішані варіанти формування партеру (рис. ).
Газоновий (англійський) партер. Найскромніший і найдешевший із партерів. Основою його був газон з геометрично спланованими доріжками, які утворювали різноманітні візерунки (рис. 1.27, г).
Розрізний (квітковий) партер – єдиний тип партерів, в якому головне значення мали квіти. Виділяють два варіанти: партери, по піщаному рисунку якого можна було ходити, і партери, по площині яких ходити було заборонено, так як і у всіх інших типах партерів. Рисунок орнаменту, заповненого квітами, по периметру обсаджували самшитом. Розташовувалися розрізні партери на другорядних місцях композиції (рис. 1.27, д).
Оранжерейний партер. Партер з експозицією рослин, які влітку виставлялися біля оранжереї в бочках або горшках. Фоном служив вистелений і гладко вирівняний пісок. Часто цей тип партеру поєднувався з газоновим та гаптованим партерами.
Водний партер. Створювалися дуже рідко у вигляді водних басейнів. Ці красиві прямокутні водні дзеркала, оточені скульптурами, були влаштовані у Версалі. До наших днів зберігся один з найкрасивіших водних партерів в англійському парку Бленхейм.

1.6.2. Буленгрін та вертогаден
Французькі садівники, яким доводилося працювати в основному на рівнинній місцевості, використовували найменші нерівності, зокрема пониження, формуючи елемент, який називався буленгрін і який був запозичений в англійських садівників (газон для гри в кеглі). Дно заглиблень геометричної форми декорувалось газоном або гаптованим бродером. В окремих випадках створювалися штучні плоскі підвищення – вертогадени.
1.6.3. Шпалери
Шпалери – ряд густо посаджених дерев, стрижених у вигляді стіни. Використовувався і тип шпалер, створений із в(юнких рослин, опорою для яких була дерев(яна решітка. Їх ще називали трельяжами.
Шпалери часто набували форму архітектури будівель (рис. 1.28). Утворювали вони справжні мури, яким надавалися певні форми і пропорції, а також стіни залів і театрів, а також кабінетів у боскетах. Виконували архітектурно-пластичні, а також практичні функції: закривали небажані види та захищали від вітру. Залежно від функцій і місця саду створювалися шпалери різного типу: високі, напівповні, ажурні, низькі та шпалери-фігури.
Високі шпалери. Являли собою повні стіни, однорідні з верху до низу. Часто утворювали алеї, тоді висота шпалер становила 2/3 ширини. В садових кабінетах шпалери нерідко профілювали, використовуючи архітектурні елементи будинку – цоколь, портал, колону тощо (рис. 1.28).
Напівповні шпалери. Їх ще називають італійськими. Складалися з одного або кількох рядів дерев, в яких стрижена частина займала лише певний об(єм конструкції, а стовбури залишалися відкритими (рис. 1.28). Дерева в широких шпалерах висаджувалися в шахматному порядку, як це робилося в італійських садах.
Ажурні шпалери. Створювали різноманітні декоративні мотиви. Часто це були аркади, над якими виступали крони дерев, кулі та інші геометричні форми (рис. ).
Низькі шпалери. Стрижені живоплоти, заввишки близько 1,3 м (щоб не заслоняти краєвиду), які формувалися боками подвійних алей. Деколи їх прямі лінії урізноманітнювалися стриженими кулями або нішами для лавок.
Шпалери фігурні. Елементи топіарного мистецтва, відомого з часів Стародавнього Риму. Стрижкою створювалися окремі фігури звірів і людей, або й цілі групи. Переважно зустрічалися в Італії і Іспанії, де був ширший асортимент пластичних рослин (лаври, лавровишні, тиси). Згодом знайшли поширення в Голландії, Фландрії та Англії.

1.6.4. Алеї
Алеї в барокових садах були важливим просторово-пластичним елементом. Вони вказували напрямки, акцентували поділ садового простору, служили місцем прогулянок. У той період склалося декілька типів алей.
Алеї замкнуті. Алеї з склепіннями, які утворюють дуже тінисті тунелі. Утворюються шляхом переплітання крон дерев, які висаджені по обидва боки алеї.
Алеї відкриті. Алеї, які формувалися густою рядовою посадкою у вигляді шпалер на партерах або ж не формованих стрижкою.
Алеї прості (дворядні). Складалися з одиноко стоячих дерев у рядах з одного і другого боку алеї.
Алеї складні (багаторядні). На відміну від простих дворядних алей мали чотири або шість рядів з алеєю посередині, яка часто перетинала таку ж чотири- чи шестирядну (так звані контралеї).
Білі алеї. Покриті білим (переважно річковим) піском.
Зелені алеї. Цілком покриті дерном, в окремих випадках із вузькою, прорізаною в дернині стежкою посередині.
Формуючи алеї, садівники великого значення надавали пропорції між її довжиною і шириною. В книзі, присвяченій теорії садів, Д. д(Аргенвілла (1790) рекомендує, щоб алея при довжині 200 саженів (сажень у XVIII ст. – близько 160 см) мала ширину 5-6 саженів, при довжині 300 саженів – 7-8, при довжині 400 саженів – 10-12 саженів. У подвійних алеях слід було дотримуватися інших норм: середня алея мала займати половину усієї ширини, а бічні – четвертину. Отже, якщо вся ширина займала 8 саженів, то середня алея становила 4 сажні, а бічні – по 2 сажні.
Найхарактернішою особливістю палацових алей, як вже згадувалося, було їхнє променеподібне планування. Як правило, це були три алеї, які симетрично сходилися на осі головної резиденції, а точніше – на палаці. Цей мотив представлений в садах у Версалі та у Во-ле-Віконті.

1.6.5. Боскети
Боскетом називається компактна об(ємно-просторова композиція, виконана з дерев і чагарників, в яку включаються павільйони, фонтани, водні дзеркала, скульптури, партери тощо. Боскети, як правило, презентують відкриту частину композиції, являючи собою чудовий фон для її декоративних деталей.
Французький боскет – щільний масив дерев чи чагарників, охоплений живоплотом, походить від маленького квадратного ліска, званого “боскетто”, часів італійського ренесансу. Ці масивні об(єми були своєрідною противагою плоским партерам і буленгрінам. Боскети могли бути повними (повністю зайняті деревами і чагарниками) або ж неповними, коли їх заповняли зали і кабінети, лабіринти, театри. Їх часто перетинали алеї у вигляді зірки, хреста Святого Андрія або зібраних у пучок променів (Майдецький, 1978). Залежно від особливостей їх формування їх поділялися на звичайні, відкриті, шахівницеві і вічнозелені.
Боскет звичайний мав регулярну (квадратну чи прямокутну) форму, замкнуту стриженим живоплотом (шпалерою) густого насадження. Цими боскетами декорували звичайно різноманітні зали, альтанки, басейни і фонтани. Висота боскетів (згідно з рекомендацією Д. д(Аргенвілла) обмежувалася 9-12 м. У великих боскетах влаштовували великі зали з кабінетами, у середніх – лише один зал, у малих – тільки один кабінет або малий зал.
Боскет відкритий – наймальовничіший тип з усіх боскетів. Від попереднього типу відрізняється тим, що тут дерева висаджували лише вздовж доріг і довкола площ, які виділяли боскети, зате простір між алеями був вільний: його займали газони. Алеї підкреслювалися низькими (0,8 м) шпалерами. Всередині боскетів влаштовували зали і кабінети. В боскетах використовували дерева різної форми, а також стрижені форми тиса.
Боскет шахівницевий планувався у вигляді шахівниці з квадратами, які оточували рядові посадки дерев без шпалер, розміщені на газоні. Доріжки і майданчики покривали піском.
Боскет вічнозелений. Створювався з вічнозелених дерев і чагарників. Особливо ефектним був узимку.

1.6.6. Зали
Зали – внутрішні сади, виділені з боскетів, які мали чимось нагадувати внутрішні зали палацу (рис. 1.29). У великих садах могло бути декілька таких залів, які були не подібні один до одного величиною, просторовими композиціями та оздобленням. Поділялися на одинарні та багаточастинні.
Одинарні зали – найпростіші за побудовою, вміщалися в геометричні фігури квадрату, кола, прямокутника або восьмикутника. Забезпечувався кількома вхідними доріжками та доріжками для прогулянок і встановлення лавочок. Стіни залу творили стрижені шпалери, трельяжі або берсо (рис. 1.30).
Багаточастинні зали створювалися у великих за площею боскетах і складалися з кількох частин, з(єднаних між собою доріжками. Такою, наприклад, була територія залу у Версалі.

1.6.7. Театри
Садові театри були більше схожі на палацові, ніж на античні амфітеатри. Сцена в них була дещо піднята і мала вигляд широкого півкола, відділеного від глядачів рампою. За сценою, відгородженою високими стриженими кулісами, були кабінети акторів. Стіни були прикрашені фігурними шпалерами та вставленими в ніші скульптурами. Влітку в театрах, в яких розміщалося від 50 до 600 осіб, влаштовували вистави та різноманітні видовища. Єдиним у світі функціонуючим нині зеленим театром XVII ст. є театр у Хьорренхаузені. Театр займає територію двох боскетів і розділяється на три частини: сценічну, зал глядачів на 600 місць та фойє. Сцена, що має глибину 50 м, звужується від 179 до 9 м, підйом від 1 до 1,65 м. З боків сцени розташовані 12 пар куліс із триметрових стрижених стін із граба і ряди стрижених лип. У глибині сцени знаходиться фонтан.
1.6.8. Лабіринти
Якщо в ренесансових садах лабіринти оздоблювали партери своїм оригінальним орнаментом, то в часи бароко вони мали високі стіни і виконували прогулянково-пізнавальну функцію (рис. 1.31). Доріжки лабіринту приводили до скульптурних сценок з байок Езопа, численних фонтанів з скульптурою (Версаль). Славилися лабіринтами сади Наварри.

1.6.9. Садова скульптура
Це були поодинокі та групові скульптури людей, звірів, бюсти і герти. Встановлювались на партерах, а також у нішах стрижених шпалер і трельяжів, уздовж алей, доріжок та на їх перехрестях, в залах, кабінетах, театрах і лабіринтах.

1.6.10. Канали. Водні споруди
Садові канали беруть свій початок від замкових оборонних каналів, які в кінці XVI ст. включають як декоративний елемент у садово-паркові композиції. На рис. 1.32 зображена порівняльна схема найхарактерніших каналів французьких садів.
Басейни і фонтани. Були обов(язковими складовими барокового саду, вони збагачували його і оживляли (рис. 1.33). Влаштовувались у головних частинах саду як важливі композиційні елементи, а також, якщо цього вимагав сценарій, у невеликих локальних ділянках саду. На відміну від італійських ренесансових садів басейни тут вирізняються своєю кількістю і величиною. Тут, враховуючи рівнинний характер місцевості, фонтани переважають над каскадами.
Басейни. Мали звичайно прості геометричні форми, часто оздоблені водяними струменями, фонтанами і скульптурою. Виступали як окремі самостійні елементи композиції на площах, двориках, перетині доріг і композиційних осей, а також об(єднано, утворюючи так звані водні газони. Заслуговують на увагу басейни на партерах і буленгрінах, які в окремих випадках мали великі розміри – від 20 до 75 м.
Фонтани. Встановлювали в місцях, де скупчувалося багато людей. Як правило, вони не піднімалися високо над поверхнею. Якщо ж фонтани влаштовувалися в кількох рівнях, то перепади були значними. Струмені піднятої води мали вигляд стовпів, снопів, пірамід. У деяких садах утворювали алеї фонтанів (Версаль, Петергоф).
Водоспади. Створювалися в поєднанні з басейнами в основному на партерах без використання архітектурно-скульптурних елементів. В окремих випадках поєднувалися з каскадами (Во-ле-Віконт, Фонтенбло, Версаль).
Каскади. Створювалися в місцях з помітними перепадами висоти, але, беручи до уваги в основному рівнинний характер місцевості, були низькими, що відрізняло їх від італійських. Великі каскади були рідкістю (Сен-Клу, Фонтенбло, Во-ле-Віконт), проте часто зустрічалися їх дрібні форми в поєднанні з водоспадами. Характерними були багатоступеневі каскади, так звані водні сходи (рис. 1.34).
Басейни і фонтани вимагали забезпечення їх великою кількістю води з відповідним тиском. Низинна місцевість Франції, а також тогочасний стан розвитку гідротехнічної науки створювали значні труднощі у вирішенні цих питань. Особливо це стосувалося Версалю, де потреба у забезпеченні водних декоративних споруд була величезною. Спочатку використовували вітряки і коней для накачування води з довколишніх струмків і джерел. Лише згодом, коли закінчилося будівництво усього парку, на Секванє в Марселі було створено спеціальне водосховище, а воду подавали спеціальні високопродуктивні гідравлічні машини. Впроваджено також ступеневу подачу води на кілька десятків метрів догори, щоб під силою гравітації доставити її до фонтанів і водопроводів. Для транспортування води були збудовані спеціальні віадуки. У XVIII ст. вся гідротехнічна система Версалю була модернізована.

1.6.11. Звіринці
Створювалися в заміських резиденціях як єдине ціле із садом. Часто звіринці займали більшу площу, ніж сам сад. Наприклад, у Версалі територія, зайнята звіринцем, називалася Великим парком і займала площу 6614 га, а площа так званого Малого парку при палаці – 1738 га. За допомогою симетричного розташування лісових доріг – променів, вони композиційно об(єднувалися з палацовим садом.
Головною функцією звіринців стає не стільки полювання, скільки знайомство з багатим світом тварин, які тут жили на волі або в спеціальних будиночках (менажерах) та вольєрах. Великі простори, які займали звіринці разом з садами – сотні і тисячі гектарів, привели до нових композиційних рішень. Вони стали прообразами сучасних лісопарків і національних парків.

1.6.12. Садові споруди
До них слід належать сходи і рампи, які виконували не лише композиційні функції, але й сприяли кращому огляду садового простору. Архітектурною оздобою терас служили терасові мури, які оформлялися з урахуванням архітектури палацу (рис. ). Надзвичайно часто зустрічаємо гроти, які звичайно влаштовували в кінці алей для замикання перпективи, або перед терасами, в схилах горбів чи в підпірних стінках. Особливе місце займали “зелені” конструкції: трельяжі, берсо, портики, кабінети, бельведери, а також оранжереї.


1.7. Французький класицизм
“В чому полягає основний принцип садів Бароко?” – запитує Д.С.Лихачов. І сам же відповідає: “ Він був той же, що і в поезії”, і продовжує: “Неаполітанський поет Джамбатіста Маріно виразно висловив загальний принцип Бароко: (“ Мета поета– чудове і вражаюче. Той, хто не може здивувати, нехай бере скребку” (тобто йде на конюшню”).
Бароко дійсно дивувало величезною кількістю кам(яних творів на терасах – опорних стін, фонтанів, павільйонів, алегоричних фігур, німф, сатирів, богів і богинь, балюстрад, сходів, садових театрів і туфових ніш, складних звивистих алей, величезних урн і іншої чудової орнаментики. “Все це, - резюмує Д.С.Лихачов, - відігравало більшу роль, ніж грядки, партери, квіти і окремі дерева Барокові сади мали бути презентабельними, рекомендуючи багатство, смак і ерудицію їхніх власників. Сади мали дивувати, вражати, зацікавлювати”. Цього хотів і Людовік XIV, зробивши мистецтво предметом турботи короля, оскільки в ньому він бачив засіб для звеличення своєї влади.
А почалося все з історичної провокації, якою виявився незвичайної пишноти і краси сад у Во-ле-Віконті – резиденції міністра фінансів Фуке. Відвідавши його у 1661 р., вісімнадцятирічний монарх не міг побороти в собі захоплення і водночас заздрості. Масла у вогонь підлив лист Жана Батіста Кольберта: “Ваша величність знає, що за відсутності війни ніщо так не звеличує правителя, як архітектура”. Молодий король вирішив перевершити побачене у Во-ле-Віконті. Правда через місяць Фуке був арештований і засуджений до довічного ув(язнення за казнокрадство. Все, що можна було перевезти (статуї, вази), було перевезено у Версаль. До створення садового палацового комплексу був запрошений Андре Ленотр – творець саду колишнього міністра фінансів.
1.7.1. А.Ленотр і його спадщина
Андре Ленотр (1613-1700) – син доглядача королівського саду Тюільрі, займався малярством, вивчав архітектуру, компонував разом з художником Лебруном гаптовані партери, влаштовував лабіринти. Побувавши в Італії, він захопився ідеями італійського Відродження і вирішив за всяку ціну впровадити їх у Франції. Проте він не пішов шляхом сліпого копіювання італійського досвіду, а створив власний, французький сад. Якщо в італійців сад був продовженням житла, то у Ленотра план саду не тільки збігався з архітектурними лініями, але і сам перетворювався у справжнє місто з вулицями і провулками, зіркоподібними алеями, галереями, театрами, залами, кабінетами, тріумфальними воротами тощо. Якщо у віллі д(Есте найширша алея сягала 5 м, то, враховуючи французькі простори і французький розмах, у парках Ленотра – 20 і 50 м. У італійських садах водотоки можна було охопити поглядом, а води каналу Ленотра губилися далеко за межами саду, аж за обрієм.
Багата творчість Ленотра була спрямована на розв(язання різноманітних архітектурно-ландшафтних завдань. Він проектував прості і складні сади. План ускладнювався залежно від вибору композиційних елементів: салонів, кабінетів, боскетів, водних споруд. Йому доводилося вирішувати й складні комплексні завдання, наприклад, поєднання саду із звіринцем чи лісом, а то й з усім господарським комплексом – садибним чи міським, формуючи єдине архітектурно-планувальне ціле.
А.Ленотр залишив нащадкам великий творчий спадок: він створив або перепланував такі парки, як Во-ле-Віконт (1661-1665), Кланьї (1674), Со і Медон (1680), Шантільї і Шаузі (1693), Нінон, Версаль (1662-1700), Марлі (1699), Сен-Клу. Йому належить планування Єлисейських полів у Парижі.
Завдяки детальній проробці плану і його елементів, успадкованих від італійського саду, а також досягненню композиційної завершеності, а французький стиль садово-паркового мистецтва, завдячуючи в основному А.Ленотру, одержав назву класичного. Він розвивався водночас із архітектурним стилем бароко і досягнув своєї вершини в середині XVII ст.
Ознайомимося лише з двома пам(ятками садово-паркового мистецтва тих часів і характером озеленювальних робіт, які вимагали від архітектора знань агротехніки вирощування, ростових можливостей дерев і чагарників, їх пластичних особливостей, декоративних якостей, зокрема колористичних характеристик квіткових рослин, а крім того – вміння організувати роботи.



1.7.2. Во-ле-Віконт
Заміський маєток міністра фінансів Франції Фуке. Площа 100 га. А.Ленотр створював цей ансамбль разом з архітектором Лево і художником Лореном на місцевості, яка нічим особливим не вирізнялася: плоска долина, річка, маленькі села та переліски.
Для того щоб цю непоказну ділянку землі перетворити в садово-паркове чудо, було знесено три села, вирубаний ліс, змінено русло ріки і перетворено рельєф. При закладці парку (1656-1661) трудилося 18 тис. чоловік.
Територія парку витягнута з півночі на південь (рис. 1.35). Палац (2) розташований у північній частині, фасадом обернений до парку. Звідти на південь трьома невеликими терасами плавно спускається широка смуга простору, обрамлена масивами боскетів. Головною композиційною віссю є дорога, яка веде до палацу, а потім, перетинаючи тераси, до великого поперечного каналу - перетвореного русла місцевої річки. Замикається вісь архітектурно оформленим пагорбом - пластично обробленим високим берегом тієї ж річки. В такий спосіб Ленотр замикає перспективу, що є нетиповим для його архітектурних прийомів, адже він всюди намагається розкрити простір, відкриваючи перспективи.
На головну вісь “нанизані” площини терас з їх гаптованими партерами, водними басейнами і фонтанами, каналами поперечних осей.
Канал з каскадом і гротом у кінці немовби врівноважує палац, що знаходиться в протилежному кінці парку. Характерним є те, що в міру віддалення від палацу розвиток композиції йде в напрямку збільшення площі терас, спрощення рисунка, укрупнення деталей, розширення поперечних водних осей і орієнтації на бокові картини, які формують боскети.
У цілому вздовж акцентованої головної осі палацового комплексу виділяються три архітектурно-планувальні частини. Перша – вступна, яка складається з лісового масиву з головною в(їздною та двома бічними алеями, що ведуть до палацових будівель. Друга – середня частина – охоплювала палац з прибудовами, оточеними каналом, та весь сад з його надзвичайно багатим гаптованим партером. Бокові партери були заповнені басейнами і скульптурами. Відкриті простори партерів контрастували з оточуючими їх довкола закритими масивами боскетів і гаїв. Завершувала цю частину саду, особливо партерів, широка споруда гроту з басейном і каскадом, розташована на перетині головної осі з головним каналом. Він відділяє середню частину від третьої – завершальної. З пагорба, що здіймався над гротом, добре проглядається головна домінанта – палац і вся партерна частина.
Мотив трипроменевої алеї походив з італійського садівництва пізнього ренесансу і початку бароко (вілла Альдобрандіні, Боргезе), проте мав зовсім інше планувальне вирішення. В італійських садах ці три промені відходили від палацу, розділяючи партерну частину саду, і не були пов(язані з вхідною брамою. У французькому садівництві, як бачимо на прикладі Во-ле-Віконт, вони сходяться на палацовій брамі і мають подібний вигляд на виході – у завершальній частині. Від гроту, аналогічно вступній частині, осьова і бічні симетричні алеї розходяться лісовим масивом.
До надзвичайно характерних елементів Во-ле-Віконт належить також водний канал величезних розмірів: понад 1000 м довжини і 40 м ширини, розташований поперечно головній осі, аналогічно Шантільї і Фонтенбло.
Парк був призначений для проведення грандіозних свят і прийняття великої кількості людей.
1.7.3. Версаль
Коли оглядаєш парк із залів палацу, розташованого в західній частині паркового ансамблю, захоплюєшся геніальністю А.Ленотра, який немовби промовляє: як рукотворна, так і дика природа, можуть бути прекрасними – тільки уважніше вдивися в неї. Дійсно, передній план з його буяючими мальовничими деталями і далека спокійна перспектива, долина з каналом-рікою, неповторні за своєю красою і філософським осмисленням (рис. 1.36).
Слід відзначити, що в природному відношенні королівське угіддя у Версалі, невеликому мисливському палаці із садом Людовіка XIV, що поблизу Парижа, було гірше, ніж те, яке Ленотру довелося освоювати у Во-ле-Віконті. Це була заболочена, абсолютно рівна місцевість із одноманітним рідколіссям. Здавалося б, що й починати тут не варто було, адже за найнижчими оцінками, атракторність місцевості була дуже низькою.
Проте заохочені своєю попередньою справою – роботи у Во-ле-Віконті завершилися, Ленотр разом з архітекторами Лево (1612-1700), Монсаром (1646-1708) і художником Лебренолем (1619-1690) у 1669 р. взялися за створення королівського палацово-паркового ансамблю. Роботи з закладки парку тривали до 1700 р. Його розміри, як вже згадувалося, грандіозні - загальна площа перевищує 8300 га. Такого розмаху світова практика садово-паркового будівництва ще не знала.
Спочатку довелося виконати величезні за обсягами роботи з підготовки території: осушити місцевість за допомогою каналів, збудувати резервуари, які б забезпечували водою басейни-фонтани. На значній площі здійснено підсипку землі. Дерева і чагарники завозилися з усіх кінців Франції та із-за кордону. Висаджували дуб, бук, в(яз, липу, клен, тополю пірамідальну. З хвойних в основному використовували ялину і тис, з плодових – яблуню, грушу, вишню.
Домінантою паркового комплексу є королівський палац, до якого зі сходу променями підступають три дороги: з Парижу, Сен-Клу і Со, сходячись на Площі Армії (2). Протяжність фасаду 500 м. Прямо по центру фасаду палацу (1) розташований водяний партер (3) у вигляді двох плоских мармурових басейнів, прикрашених скульптурами, що символізують ріки Франції (площа 1,5 га). Саме звідси розпочинає свій розвиток головна вісь парку. На ній розташовані: квітковий партер з фонтаном Латона (4), зелений килим (5), колісниця Аполлона (6) і на завершення – Великий канал (7).
Далі погляд охоплює круглу площу - зірку короля (8), до якої сходяться вісім доріг.
Захоплюють велетенські розміри окремих елементів парку. Наприклад, партер зелений килим має довжину 330 м і ширину 45 м. Уздовж килима на фоні боскетів на віддалі 30 м вишикувані вази і мармурові статуї.
Вражаючими є і розміри Великого каналу: довжина в його повздовжній частині 1600 м, в поперечній 1000 м, ширина 50 м. Канал, окрім катання на ньому човнами, ще виконував важливу меліоративні функцію: сприяв пониженню ґрунтових вод і осушенню території парку.
Як зазначено вище, А.Ленотр вмів мистецьки розкрити дальню перспективу. Тут він це робить дуже тонко, показуючи її через зріджений ряд тополь.
На першій поперечній осі парку (довжиною 3 км), яка підступає до водного партеру, розташовані північний (9) і південний (12) партери. Північний партер переходить в Алею дітей (10) і завершується басейном Нептуна (11). Південний партер, який здіймається над поверхнею землі на 13 м, переходить в оранжерейний сад (13) і завершується Озером Швейцарців (14).
Друга поперечна вісь має вигляд двох широких паралельних доріг. Перша з них проходить через колісницю Аполлона, друга – через східний басейн Великого каналу. Ці дороги відділяють лісопаркову частину від боскетної - ближчої до палацу.
У Версалі створені чи не найкращі в світі боскети. Дерева в них висаджували правильними рядами на близькій віддалі з метою створення густого масиву зелені. Межами боскетів служили легкі дерев(яні решітчасті (трельяжні) огорожі – палісади, пофарбовані в зелений колір. Вони стримували боковий розвиток рослин і служили своєрідними лекалами для формування рівної поверхні стіни. В огорожі найчастіше використовували граб, рідше – в(юнкі рослини, що плелися по палісадах.
Боскети, згідно з образною ідеєю і оформленням, утворювали різні зали: “Лабіринт”, “Великий зал”, “Королівський острів”. У зелених залах часто влаштовували музичні концерти, театральні вистави, танці, ігри. В окремих з них можна було знайти куточок для тихого відпочинку.
Нижче боскетної частини Малого парку розкинулася його лісопаркова частина, через яку проходить його третя поперечна вісь, що з півночі замикається ансамблем Великий Тріанон (15), а з півдня - Менажерією (16). Зліва і справа від повздовжньої осі лісовий масив пронизують радіальні дороги, промені яких сходяться у східному кінці великого каналу.
Невелика будівля Менажерії появилася у 1662 р. Довкола неї розміщалися невеличкі будиночки із тваринами, яких можна було оглянути. Цей павільйон був перероблений архітектором Мансаром і впродовж XVIII ст. служив прототипом нинішніх зоологічних садів. Нині не існує.
Великий Тріанон був споруджений також архітектором Мансаром у 1686 р. на місці давнього Фарфорового будиночка, встановленого у 1672 р. Являв він собою самостійний садово-палацовий комплекс – невелике повторення просторого Версалю. Його головна вісь перетинала палац з колонадами, горішню і нижню тераси. Горішня тераса була спланована у вигляді двох симетричних квіткових партерів. Нижня тераса мала вигляд партеру, поділеного на чотири рівні частини, оточеного берсо і боскетами. Завершував композицію буленгрін з фонтаном. Тріанон славився своїми квітковими партерами, де рослини проростали в горшечках і їх можна було, залежно від періоду цвітіння і колористичної гами, замінювати впродовж сезону.
Якщо рухатися головною віссю від палацу до Великого каналу, не можна не помітити, що горішня припалацова частина має більш складну проробку деталей, ніж долішня. В міру віддалення від палацу відбувається укрупнення планувальних елементів. В цілому весь палацово-парковий комплекс, його архітектурно-планувальна композиція звеличували королівську славу, її багатство і могутність.
В основу реалізації ідей створення французького класичного парку покладені такі головні принципи (Богова, Фурсова, 1988):
розвиток простору вздовж головної повздовжньої осі, яка підпорядковувала поперечні осі, що врівноважували композиції і концентрували довкола себе боскети;
створення обширних відкритих партерних просторів довкола палацу, які підсилювали його панівне становище та розкривали архітектуру;
створення кульмінації на головній осі з розкриттям далекої перспективи;
введення діагональних променевих доріг, які йдуть від лісових масивів через парк і сходяться до палацу;
врахування особливостей оптичного сприйняття простору.
Проте французьке бароко охоплює не лише сади резиденцій короля і придворних. У містах і передмістях Парижу формуються палацові сади, які займали через відсутність великих просторів порівняно незначну площу. Це сади патриціїв і придворної аристократії. Їх можна знайти на плані міста 1737 р., названому планом Тургота. Основним елементом плану був одно- або двочастинний партер, розміщений на осі палацу і оздоблений рабатками і поодинокими деревами, а деколи оточений деревами. Лише в більших палацових садах зустрічаємо басейни і виносні оранжерейні деревця в бочках, а деколи й малі боскети та утилітарно-декоративні садки.
В Парижі в XVII-XVIII ст. королівські сади відкриваються для горожан, так звані публічні. Наприклад, таким був королівський сад Тюільрі, який охоронявся, але був доступний для кожного. Особливо великою популярністю в парижан користувався сад при королівському палаці поблизу Лувру, закладений упродовж 1629-1636 рр. Ж.Лемертьєном. Сад Пале-Рояль був відкритий для публіки в 1640 р. Після його перебудови Ленотром у третій чверті XVII ст. він мав площу 6 га (200х300 м) і складався з трьох частин. Поблизу палацу, на головній осі, повстав гаптований партер, оздоблений у центрі фонтаном, який був розташований у буленгріні. За партером розмістилися два відкриті боскети, обсаджені каштанами, а в кінці – великий круглий басейн (54 м завширшки) з грайливими водними цівками. Партер і боскет з трьох боків оточувала подвійна алея.
Цей період французького бароко залишив по собі прогулянкові алеї – бульвари. Перший такий бульвар був закладений Марією Медицейською за проектом Ленотра у 1612 р. відразу за міськими мурами. Це були популярні у горожан так звані Єлисейські поля.
В 1755 р. в Парижі з(явився перший спеціально збудований публічний парк в Бордо з павільйонами, квітковими партерами, фонтанами, боскетами і декоративними брамами. Згодом такі парки з(явилися в інших містах Франції.
Відкритими для горожан стають ботанічні сади. В 1635 р. закладено королівський ботанічний сад (Пале-Рояль), який відразу був відкритий для широкого відвідування. В другій половині XVIII ст. під керівництвом видатного природознавця Буффона (1739-1787) розміри цього саду були збільшені вдвічі. Ботанічні сади в цей період були створені в Орлеані (1640), Нансі (1756), а в Бресті (1694) закладено приморський акліматизаційний сад.
Класичні композиції французьких садів широко використовувалися в країнах Західної Європи: Німеччині, Австрії, Іспанії, Італії.
У Росії до них належить Літній сад у Петербурзі (плануванням саду і його будівництвом займався особисто Петро І) та його околицях (парки Царського Села, Петергофа), а також регулярні сади Москви (Кусково, Архангельське).
Зупинимося на найвидатніших садах бароко, створених за межами Франції.
1.7.4. Поширення стилю бароко
1.7.4.1. Італія. Італійські барокові сади розвивали ренесансові ідеї. Загальна тенденція полягала в розширенні простору і усуненні великої кількості дрібних елементів. Акцентовано увагу на більш сильний розвиток перспективних осей, що сприяло кращому відкриттю краєвиду, а отже, кращому зв(язку саду з довкіллям. Зупинимося коротко на типових барокових садах.
Вілла Альдобрандіні. Близько 1600-го року кардинал П(єтро Альдобрандіні запросив архітектора Джакомо делла Порто – учня Мікеланджело – запроектувати йому літню резиденцію, яка згодом була закладена (у 1603 р.). Від входу відходило три променеподібні алеї, перетинаючи тераси з рампами і сходами і об(єднуючи сад з палацом, розташованим на горі. З протилежного боку палацу головна вісь акцентує спочатку розташований амфітеатром майдан з видовбаними в скалі гротами та фонтанами. Головна вісь саду збігається з віссю шумливого каскаду, який щільно оточили пінії і вічнозелені дуби. Найкраще каскади оглядати з лоджії палацу, звідки бачимо німф та Атланта, який підтримує земну кулю (рис. 1.31). Композиційним вузлом парку є водяний театр. Пишнота грандіозних сходів, скульптурне оздоблення, співпадання головної осі з водною є яскравим зразком чистої форми бароко.
Вілла Гамбра. Колись, у XIV ст., на місці цієї вілли, розташованої неподалік від Флоренції, була звичайна ферма, що належала монахиням. Її придбав багатий купець Занобі Лапі, який переробив будинок під стиль тодішніх флорентійських вілл і створив пейзажний сад. Через сто років маєток викупила родина Капонні, яка дещо у ньому змінила, а сад значно розширила, спланувавши його в стилі бароко. Розташований на узгір(ї невеликий за площею сад має просторий вигляд. Особливу увагу привертає водний партер, який складається з чотирьох невеликих басейнів, обсаджених стриженим живоплотом та з фонтаном посередині.
Вілла і сад були сильно пошкоджені в часи Другої Світової війни. Реставровані в 1954 р. за участю архітектора Марчелло Маркі. Власниця вілли румунська принцеса Джованна Тика надала саду останнього вигляду, забезпечивши акуратну стрижку живоплотів і розвівши велику кількість троянд.
Вілла Альбані. Один з найпізніших видатних прикладів італійських барокових садів – це закладена у 1746 р. Карло Марчіні вілла Альбані (рис. ). Створена у двоосьовому асиметричному плані на чотирьох терасах. Центром плану є головний партер, розташований між палацом і напівкруглим портиком, оздоблений арабесковими візерунками із стриженого самшиту. Нижня частина саду замикалася великим басейном, завдовжки 80 м, що рідко можна було побачити в італійських садах. На середньому партері, на перетині поперечної і повздовжньої осей споруджено фонтан. Спускаючись згори від вілли до низу, можна оглядати захоплюючі краєвиди.
Вілла Гарзоні. На початку XVII ст. Романо Гарзоні запросив Отавіані Діодаті з Лукко створити найсучасніший сад – оздобу його вілли. Через сотні років внук Гарзоні реставрував сад вілли за кресленнями, які залишив Діодаті. (рис. ). Мальовничі гаптовані партери, басейни, каскад, численні скульптури, балюстради, акуратні стрижені живоплоти та різноманітні фігури – все це зразок італійського бароко.
1.7.4.2. Німеччина. Барокові сади в Німеччині почали створювати лише в другій половині XVII до близько половини XVIII ст. До будівництва німецьких садиб запрошувалися італійські і французькі фахівці. Одні проектували палаци, інші – сади. До найвидатніших садів цього періоду належить Хьорренхауз, Вільгельмшог (поблизу Касселя), Німфенбург, мисливські резиденції в Карлсруе і Зеегоф (Марквардсбург), Сен-Сусі, Цвінгер (Дрезден), а також ботанічні сади в Ієні (1640), Берліні (1679), Галле (1698).
Хьорренхауз. Історія королівського саду неподалік від Ганновера розпочалася у 1666 р., коли Йоганн Фрідріх фон Каменберг збудував літню резиденцію з малим садом, яку назвав Хьорренхауз. Закінчилося будівництво у 1700 р. (рис. 1.37). Творцем саду був Харбонн(єр – учень Ленотра. Палац будувався з участю венеціанця Квіріні. Головна вісь саду симетрично поділяє його навпіл, а паралельні їй повздовжні та поперечні вісі творять правильні геометричні форми партерів. Перед палацом розкинувся квітковий партер з фонтаном посередині та вісьмома квадратними басейнами з обох боків, боскетами з кабінетами. Нижче, на головній осі, округлий басейн з фонтаном, оточений боскетами, а в її кінці – великий круглий майдан. Замикає нижню частину широка алея, в кінцях якої побудовані альтанки та канал.
Німфенбург. Один із найгарніших німецьких барокових садів, закладений в 1663 р. (будівництво тривало до 1673 р.) в Німфенбурзі неподалік від Мюнхена. Палац і сад побудовані для сеньйора Фердинанда Марі, в 1702 р. резиденцію розбудував Макс Емануїл. Досконале планування саду – справа рук Карбонета – учня Ленотра, а також М.Дісла і Д.Жирарда. Головна вісь розподіляє сад, який складається з двох основних частин, навпіл. Верхня частина, що розкинулася перед палацовим комплексом, складалася з двох симетрично розташованих гаптованих партерів з дуже оригінальним рисунком і боскетів з кабінетами. Посередині влаштовано гарно декорований фонтан. Нижня частина складалася з великого каналу і водного каскаду на головній осі.
В саду було багато статуй і ряд павільйонів, серед яких особливою мальовничістю вирізнявся Бадебург (купальня).
Карлсруе. Мисливська резиденція маркграфа Карла Вільгельма фон Баден-Дурлака, збудована в 1715 р. Сад в Карлсруе – унікальний приклад променисто-зірчастого планування території. Посередині саду виступає висока мисливська вежа, від якої 32 алеї-промені розходяться до лісу. В межах палацово-садового комплексу, який займає четвертину планувального кругу, розташовані багаті квіткові партери, кабінети та оранжерейні сади.
Марквуардебург (Зеегоф). Побудований на початку XVIII ст. на території Середнього Рейну відомим меценатом мистецтва з родини магнатів Шонборнів. На території невеликого замку француза Шонборна Марквуардсбург (Зеегоф) закладено мисливський сад з хрестовинно-центральним плануванням. Складається він з трьох рівних частин: середня становить просторий партер з невеличким палацом, розташованим на перетині повздовжної і поперечної осей, дві інші влаштовані у вигляді боскетів.
Шонборну належали ще два палацові сади – в резиденції Фаворит біля Могунції (1711) з чудовими каскадами та Поммерсфельден неподалік Бамберга (1711-1718), виконаний в строгому осьово-симетричному плані.
Сан-Сусі. Сад створений в середній Прусії, в Потсдамі, в резиденції Фрідріха Великого, яка називалася Сан-Сусі, видатним архітектором Георгом Кнобелдорффом (1699-1753). Перед палацом, розташованим на плоскому узгір(ї, сад опускається шістьма терасами до великого квіткового партеру, оздобленого п(ятьма фонтанами (рис. 1.38).
З обох боків терас, прикрашених балюстрадами і сходами, створена п(ятирядна посадка дерев. Тераси виконували подвійну роль: утилітарну (як плодові виноградники) і композиційну. Цікаве оформлення терас, які в середній частині мають параболічне заглиблення – оранжереї. На горішній терасі привертає увагу терасове берсо, споруджене в 1746 р. В парку багато скульптур, декоративних ваз, павільйонів. На території палацового комплексу виставковий зал, оранжереї тощо.
Незважаючи на багаторазову розбудову, що тривала до половини ХІХ ст., терасовий сад з палацом залишався й надалі як єдине ціле.
Цвінгер. У Саксонії у кінці XVII ст. важливим культурним центром стає Дрезден. В 1676 р. Ян Єжі ІІ збудував неподалік цього міста невеликий мисливський замок з садом. В 1720 р. Август ІІ розширив сад, назвавши його Великим (GrosseGarten). Побудований у французькому стилі за хрестоподібним планом. На головній осі розмістилися палац, садовий салон і, нарешті, канал з оглядовою альтанкою. Поперечна вісь виділяла два просторі квіткові партери, оточені боскетами. В 1711-1722 рр. Август ІІ будує за проектом архітектора М.Д.Попельмана (1662-1736) знаменитий палацовий комплекс Цвінгер, оточений великою галереєю з двома монументальними напівкруглими цитрусовими оранжереями і чотирма оздобними павільйонами, які акцентували повздовжну і поперечну осі. В чотирьох зовнішніх частинах комплексу розмістилися великі зали прийомів, театр, німфей (купальня) і грот з багатим бароковим декором. У середині палацового комплексу розмістилися квіткові партери з великим басейном і фонтаном посередині та малими фонтанами з боків. Тут були виставлені статуї, а влітку на додаток виносили цитрусові деревця в бочках. Сучасний вигляд має після останніх реставраційних робіт у 1924-1926 рр. та після Другої Світової війни.
1.7.4.3. Австрія. Найвидатнішими бароковими садами слід назвати сади Відня і Зальцбурга: у Відні – це Бельведер і Шонбрунн, а в Зальцбургу – сад замку Міраболь.
Бельведер. У 1693 р. після перемоги над турками принц Євгеній Сабадзький – 30-річний генерал, відомий у політичних і мистецьких колах, вибрав північний схил виноградника неподалік від воріт Відня під будівництво своєї літньої резиденції. В юності принц разом із матір(ю жив у Версалі, де мати була прийнята до королівського двору Людовіка XIV, і був закоханий у творіння Ленотра. Будівництво велося за проектом архітектора Йогана Гільдебрандта (1668-1745).
На території резиденції розміщено два палаци – горішній і нижній. Перший був збудований у 1714-1716 рр., а другий – у 1721-1723 рр. Поміж двома палацами спланований бароковий сад (рис. 1.39). Головна будова палацово-садового комплексу – горішній палац, за яким розкинувся просторий парадний двір, посередині якого збудовано великий басейн.
За палацом, з горішньої тераси, розкривається чудова панорама міста і вид на сад, який складається з трьох головних частин. Перша – подвійний гаптований партер, який розмістився на двох спадаючих терасах і композиційно завершувався великим декоративним каскадом. Друга частина, розташована на ще нижчій терасі, складалася з чотирьох боскетів. Замикав всю садову композицію малий квітковий партер перед долішнім палацом, де була також оранжерея. Віденський Бельведер за свою довгу історію мало що змінився і є сьогодні музеєм.
По сусідству з Бельведером розташована літня резиденція Шварценбергів. В 1720-1723 рр. тут було збудовано за проектом Фішера фон Ерлаха палац із садом.
Шонбрунн. В південно-західній частині Відня в 1695-1700 рр. побудована цісарська резиденція, яка неодноразово перебудовувалася. Сад, створений Фердинандом фон Гогенбергом, має регулярне планування.
Перед палацом розпланований великий партер з басейном Нептуна. Довкола палацу в партері знаходиться велике угрупування боскетів з окремими басейнами, фонтанами, павільйонами, лабіринтами і садовим театром, а також просторим лісовим парком, перерізаним променистими і перетинаючими їх під прямим кутом алеями. З обох боків палацу знаходилися giardino secreto – утаємнені місця.
Одним з найбільш помітних місць палацово-садового комплексу була менажерія, створена у 1716 р. на версальський зразок. Було тут 200 павільйонів і загород, розташованих між алеями дерев. Посередині менажерії влаштовано басейн з фонтаном. Менажерія згодом переросла в зоологічний сад. Поруч з менажерією, в поєднанні з пальмарієм, у 1753 р. створено ботанічний сад.
Мірабол. У першій половині XVIII ст. в Зальцбургу найбільше вирізняються сади при замку Мірабол. Особливості горбистої місцевості та сусідство замку з колишніми фортифікаційними бастіонами спричинило появу системи розрізнених садів, які об(єднувало одне – бароковий стиль. Вирізнялися композиційні вирішення гаптованих партерів, кожний з яких був замкнутий мурами або ж внутрішньою забудовою. Так з’явилися єдині в своєму роді дворикові барокові сади.

1.7.4.4. Бельгія. В передмісті Брюсселя привертає увагу палацова резиденція із садом, спланованим А.Ленотром. Але найвизначнішим є Брюссельський парк, розташований між королівським палацом (1827) і урядовою палатою (1779). Існуючий до сьогодні в колишньому вигляді, сад має форму прямокутника (450х300 м), займає площу 13,5 га. Закладений у 1774-1776 рр. за планом Гуймарда і Зіннера. Три алеї-промені сходяться на великому басейні перед урядовою палатою, що розташована на головній осі. Алеї оточені щільними шпалерами, прикрашені багатою скульптурою. В одному з бокових боскетів влаштовано садовий театр (1782). Продовженням двох бокових алей є міські вулиці Rue Ducale i Rue de la Regence. На головній осі, поблизу виходу в міську забудову, надзвичайно декоративний другий восьмикутний басейн з фонтанами.

1.7.4.5. Англія. Пуританська Англія до правління короля Карла ІІ (1660-1685) в основному цікавилася утилітарними садами і квітниками. Карл ІІ відрядив до Версалю садівника королівського двору Йогана Розе. Водночас до Лондона був запрошений А.Ленотр, але на службі в англійського короля був другий видатний творець французьких садів – А.Молле.
Хемптон-Корт – королівська резиденція, побудована з ініціативи короля Карла ІІ. Виконано значний обсяг робіт з влаштування каналу, великих алей і партеру напівкруглої форми. За часів Вільгельма ІІ сад був значно розбудований. Творцями саду були Н.Лондон і Н.Візе – учні Й.Розе. У всіх планувально-архітектурних рішеннях проглядався почерк Ленотра (рис. 1.40).
Перед палацом напівкруглий квітковий партер, декорований 13 фонтанами. Від партеру відходить п(ять великих алей-променів. Середня алея на головній осі акцентувала канал, а дві алеї, які утворювали поперечні вісі, декорували буленгрін. Перед боковим крилом палацу створено другий великий квітковий партер, який спускався прямо до Темзи, з двома фонтанами на осі. На відміну від французьких садів тут було мало боскетів і закритих лісових масивів, простір між басейнами займали пластично оброблені луки.
Бадмінтон. Цей надзвичайно оригінальний палацово-садовий комплекс складався з трьох частин. Перша – квітковий партер перед палацом та чотири боскети з фонтаном посередині. Завершувалася композиція напівкруглим кабінетом з двома басейнами. Друга частина – утилітарний сад, розташований з обох боків декоративного саду. Третя – найпросторіша частина – безкраї луки, прорізані алеями-променями, які або відходять з однієї точки (двадцять променів-алей), або ж перетинаються чи заходять на територію декоративного і плодового садів. Якщо алеї-промені у Франції перетинали закриті простори лісів, де їх ще було чимало, то в безлісій на той час Англії вони творили новий вигляд культурного ландшафту з нетиповими для хвилястого рельєфу прямими лініями.
Хатсворт. Місцевість, в якій створений унікальний, відомий у всьому світі парк, що формувався в декілька етапів упродовж чотирьох століть, яку письменник Даніель Дефо назвав “бідною і дикою”. Тут же в 1570 р. королевою Марією була закладена невелика королівська резиденція з ренесансовим терасовим садом. В 1685 р. сад переплановано головним королівським садівником Н.Лондоном і розширено (площа 4,85 га). Перед палацом сплановано гаптований партер, прокладено канал, створено численні боскети, гаї і алеї. Доброму огляду сприяють тераси. Проте, як зазначає Л.Майдецький (1978), головний принцип бароко – забезпечення композиційної єдності – реалізується тут лише в окремих фрагментах саду, а не у всій його цілості. З 1750 р. архітектор Броун перепланував сад у ландшафтному стилі, залишивши окремі барокові елементи.
В період бароко створено ряд ботанічних садів, в яких було прийняте регулярне планування: Единбург (1670), К(ю (1759), Оксфорд (1669).
У XVII ст. і на початку XVIII ст. в Англії дуже розповсюдженими були симетричні форми – геометричні (кулі, конуси, піраміди) та у вигляді людей і тварин. Використовували для цього ефектні вічнозелені деревні рослини – тис, лавр, самшит, мірт, ялину і т.п. В період розвитку ландшафтного напряму топіарне мистецтво Англії неодноразово піддавалося забуттю. Але воно й сьогодні тішить людей, приносячи славу англійському садово-парковому мистецтву.

1.7.4.6. Іспанія. За часів правління Філіпа V – онука Людовіка XIV, засновника династії Бурбонів в Іспанії, який провів молоді роки у Версалі, створений бароковий сад під Мадридом. Подібно до Версалю, сад складався з двох головних частин. Перша, площею 40 га, була зайнята партерами та боскетами, друга являла собою великий простір далеко розкинутого лісу, перерізаний алеями і дуктами (лісовими дорогами) з палацами на перехрестях, басейнами і водоймами. На відміну від Версалю, тут не вдалося домогтися композиційної цілісності усієї території. Справа в тому, що Ла Гранья (припалацова ділянка) розмістилася на узгір(ї, де складно творити просторі тераси, пластичні партери і боскети. Наприклад, партер перед палацом є надто вузьким, що не відповідає ширині палацового фасаду, зумовлює затиснення припалацового простору і обмежує перспективу. Неефективно використовуються водні елементи, яких тут досить багато, що пов(язано із значною висотою над рівнем моря та несприятливими зимовими кліматичними умовами.
Викликає захоплення детальна обробка окремих фрагментів і елементів, особливо таких, як басейни, фонтани, каскади, які перевершували навіть версальські. Багатою також була паркова скульптура (скульптор Гартьєр).
Бароковим плануванням відзначений ботанічний сад у Мадриді (1753), розташований на терасах.

1.7.4.7. Швеція. В першій половині XVIII ст. в Швеції з(являються перші барокові сади. Особливий вплив на розвиток садівництва мала праця Андре Молле “Планування садів”, яка була видана у 1651 р. у Стокгольмі. Йому ж належить проектування саду в Якобсдамі (1684).
Якобсдам. Перед палацом, оточеним з обох боків великою водною поверхнею, розкинувся просторий квітковий партер, оздоблений фонтанами. Головну вісь замикає павільйон з гротом, оточений з обох боків двома боскетами і двома віваріями для різних звірят. Поперечна вісь акцентує справа палацу на узгір(ї палацик Марієнбург, а зліва – два басейни, сполучені між собою і морською затокою каналом.
Дроттнінгголм. “Версалем Півночі” був названий сад в Дроттнінгголмі над озером Мелор (рис. 1.41). Творцем цього саду був провідний архітектор Швеції і планувальник садів Нікодемес Тессін (1654-1718), який неодноразово відвідував Францію і контактував з Ленотром.
До палацу, розташованого на горішній терасі, можна було дістатися з озера через овальний портовий басейн. Якщо у Версалі головний вхід був розташований на головній осі, то тут – на поперечній. Дальше дорога вела через подвір(я поміж палацом і партером, відділених східцями. Сад був розташований з південного боку палацу, зайнявши дві тераси. На першій були два гаптованих партери з басейном і фонтаном Геркулеса посередині, а другу, значно нижчу, займав водяний партер, який складався з кількох басейнів. Фонтан Геркулеса акцентував перехрестя головної і поперечної осей. На поперечній осі зліва від палацу розлога затока урівноважувалася великим басейном з круглим острівком посередині. Внизу, вздовж головної осі (справа і зліва) різноманітні боскети з театром і залами, басейнами, фонтанами. Замикалась вісь бічним квадратом боскету, перетятого зіркоподібними променями алей менажерії.
Поблизу Дроттнінгголма, над озером Мелар, знаходився ще ряд королівських резиденцій із садами, в яких можна було помітити впливи італійського ренесансового і французького барокового стилів.

1.7.4.8. Голландія. Одним з головних і найхарактернішим елементом голландських садів є канал. В одних випадках він розподіляє їхню територію, в інших є їхньою межею, а водночас служить водним шляхом. На розвиток голландського садівництва мало вплив квітникарство. Вже на початку XVII ст. Голландія займала провідне місце в Європі у вирощуванні квітів, особливо цибулькових, зокрема тюльпанів.
У цей період стали популярними сади. Багаті купці створювали для себе приміські сади, в яких переважали троянди і гіацинти – найулюбленіші квітучі рослини голландців. Зимою, коли не було квітів, для оформлення саду використовувався підфарбований ґрунт, черепашки, каміння, скляна крихта. Тиси були тут підстрижені у формі колон і пірамід. У середині саду звичайно ставили муляжі, які зображали або турка, який курить кальян, або садівника з кошиком для квітів, або голландця в діжці.
Дивує любов простих людей до квітів, які можна було побачити на вікнах будь-якого будинку. В жодній країні світу немає таких охайних мальовничих садів при будинках. Слід пам(ятати, що голландці наповнили сади багатьох країн тюльпанами, гіацинтами і нарцисами чудової форми і барв.
Характерним елементом озеленення були алеї, висаджені вздовж каналів. Високого рівня набуло топіарне мистецтво. Найвідомішими садами є Хет Лоо, Валенбург, Вірссе, Гонслеардук, Геемстеде, Цеіст та ін.
Хет Лоо. Мисливська резиденція Вільгельма ІІІ (1650-1702). Будівельні роботи, розпочаті у 1684 р., супроводжував голландський архітектор Якоб Ромен за планами Парижської Академії Архітектури. План саду здійснив Х.Д.Маротом. Через три роки після коронації Вільгельм ІІІ розширив сад, долучив до нього другу частину та верхній сад, а також теплицю для екзотів, чайний павільйон і ванний будиночок.
Сад спланований у французькому дусі. Панує симетрія і паралельність. Центральна вісь перетинає репрезентативні партери, палац, колонаду у кінці верхнього саду. Далі кілометрова алея веде до дерев(яного обеліска. Центральна частина розподіляє сад на східну і західну частини, які є повним, до найдрібніших деталей, віддзеркаленням одна одної.
Покидаючи палац, ви проходите через позолочені ковані ворота, які стоять у центрі нижньої секції, і спускаєтеся крутими сходами до саду з багатими квітковими партерами, стриженими шпалерами, буленгріном, фонтанами і басейнами, декоративними міфічними та алегоричними фігурами.
У верхній частині головна алея перетинає невеликий прямокутний партер і веде до одного з найкрасивіших місць – великого Королівського фонтану (висота струменів 13 м), оточеного невеликим фонтаном, розміщеним у восьмикутному басейні (діаметр 32 м). Глиняні труби, декоровані емблемами, несуть воду від фонтану у нижню частину саду. Вода у фонтани попадає, як і у Версалі, із озера. Верхні і нижні сади оточені колонадою і валом, які замінюють типовий датський канал, характерний для водних районів Нідерландів.

1.7.4.9. Польща. Найбільшого розвитку барокові сади одержали в другій половині XVII ст. Це були сади королівських резиденцій, магнатів і костелів. Л.Майдецький (1978) виділяє три етапи їхнього становлення: вступний – перша половина XVII ст., коли з(являються сади раннього бароко; середній – удосконалення просторових барокових форм (друга половина XVII ст.) і розвинутих основ бароко (XVIII ст). Водночас у XVIII ст. з(являються окремі міські палацові сади. Виразом нових потреб стають публічні сади. Розвиваються елементи барокового садівництва в монастирях.
У другій половині XVII ст. в Польщі виникають два типи садів – плоскі і терасові.
Сад у Висоцьку. Закладений меценатом короля Яна ІІІ Собєського (1674-1696). Розміщений на осі замку, сад складався з восьми частин. Перші чотири, розташовані біля палацу, являли собою партер, оздоблений по краях стриженими з різною геометричною формою деревами. Дві наступні утворювали боскети з кабінетами посередині, а дві останні – суцільні боскети. Головна вісь закінчувалася круглою альтанкою, утвореною з дерев. Весь сад оточували надійні високі шпалери. З обох боків саду були плодові сади і городи.
Одноосьовий сад є найпростіший за своєю побудовою і водночас симетричний. Поруч з помітною видовженістю саду з(являлися рішення, коли регулярність і симетрія підкреслювалися обводним каналом, як, наприклад, у восьмисторонньому саду на острові у Ланцуті біля Перемишля (рис. 1.42), закладеному близько 1760 р. Станіславом Любомирським. Середину саду займав великий водний партер, оточений боскетами з різноманітними садовими залами. Місце на малий палацик так і не було забудоване.
Сад у Вілачові. Резиденція короля Яна Собєського, побудована в 1677-1694 рр. Верхня тераса була оформлена партерами, які прилягали з трьох сторін до палацу. Закінчувалася тераса високим муром із гротом на головній осі та сходами. З двох супротивних боків влаштовані альтанки.
Нижня тераса має два квіткових партери, відгороджені від озера боскетами.
Терасові сади другої половини XVII ст. зустрічаємо в Любніцах, Рогаліні, Кручині.
На початку XVIII ст. в Польщі на повну силу розвивається французький стиль Ленотра. Поруч з одноосьовим плануванням поширене дво- і багатоосьове і багатонаправлене, об(єднуючи різноманітні елементи садового ландшафту і створюючи єдине ціле з домінантою – палацом.
Сад Малої Вєсі. Одноосьовий палацово-садовий комплекс, побудований в 1783-1786 рр. для равського воєводи Базилега Валіцького, складався з палацу з чотирма павільйонами і саду з трьома головними частинами: припалацовою, що займала вищу терасу із садовим залом і шпалеровими кабінетами та боскетами; середньою, розташованою нижче і оформленою у вигляді просторого партеру; і останньої – з квартирами саду, оточеними шпалерами.
Сад в його головних рисах зберігся до нинішніх часів і являє собою зразок вмілого поєднання культурного ландшафту з природними умовами місцевості.
Пулава. Сад в Пулаві є одним з найцікавіших прикладів садів з двоосьовим плануванням. Закладений на початку XVIII ст. Головною віссю за палацом, розташованим на схилі узгір(я, спадали в бік долини Вісли тераси. Сам же сад з пишними багатоквітковими партерами і кабінетами був розпланований уздовж поперечної осі.
Бялисток. Серед багатоосьових двоспрямованих садових планувань виділяється палацово-садовий комплекс, побудований в 1728-1758 рр. для гетьмана Яна Браніцького в Бялистоку. Одержав назву “Польського Версалю” (рис. 1.43).
Крім головної повздовжної осі, якою проходить в(їздна дорога, подвійний двір палацу з великим квітковим партером перед ним та алеї, що виходитла до звіринця, були ще дві поперечні осі. Найкрасивішим був квітковий партер, який складався з восьми кватир, оздоблених візерунковим орнаментом, скульптурою та кулястими деревцями, оточений з одного боку та в кінці каналом, а з іншого боку – стінами боскетів.
Середня поперечна вісь акцентує чотири декоративні басейни на перехресті з головною віссю та дві бокових і одну середню (з боку партеру) альтанки. Широко, з розмахом використовувалася паркова скульптура. В 1772 р. тут було 92 скульптури і 32 вази. Більшість з них були розміщені на горішній терасі перед палацом.
Багатоосьові сади. Вісі-промені виходять з однієї точки – від будинку, який являє собою домінанту, і розходяться віялом у вигляді алей чи дуктів. Часто таке планування зустрічалося у звіринцях (Ланцут, Натолін, Уяздов). Таке планування відоме і в палацових садах: Брюля Саського і у Варшаві.
Урбаністично-садове планування. Досить часто поруч з садом, звіринцем і палацом була сільська чи міська забудова, яка певним чином поєднувалася з плануванням палацово-садового комплексу. Яскравим прикладом характерного барокового розв(язання такої містобудівельної ситуації є резиденція Сулковських в Ридзіні, побудована в 1750-1772 рр.
Розбудова садів. Упродовж XVIII ст. були реконструйовані і розширені за рахунок приєднання прилеглих територій ренесансові і барокові сади XVII ст. Прикладом такої реновації є сад у Віланові, розбудований у другій половині XVIII ст.
Монастирські сади. Впродовж XVII-XVIII ст. в Польщі розвиваються монастирі – єзуїтів, піярів і боніфратрів з навчально-душпастирськими і госпітальними функціями. В них створювалися барокові сади з осьово-симетричним плануванням.

1.7.4.10. Угорщина. Найкрасивішим бароковим садом вважається сад резиденції Міхала Естергази, створений у Фертоді (Естергаза) в 1764-1766 рр. Мелхіером Гефелзом. Одержав назву “Угорського Версалю”.
Домінуючим елементом палацово-садового комплексу є палац з в(їздним подвір(ям та Галереєю Малярства і Зимовим садом. До в(їзду вела алея, яка розташована на головній осі та на її продовженні; на другому, південному боці палацу розкинувся великий сад із звіринцем. Найближче до палацу знаходився садовий салон з гаптованим партером і фонтаном, який завершувався каскадом. Нижню частину з прямокутним плануванням і віддаленою обводною алеєю займали характерні боскети із салонами і майданами для ігор. Решту території займав звіринець із зіркопроменевим плануванням алей, які сходилися в одній точці (на зразок версальської менажерії). Головна вісь в кінці акцентувалася двома парковими павільйонами, які називалися Храмом Сонця і Храмом Діани. В кінці звіринця була вихідна, дуже декоративна брама. Сад був наповнений фонтанами і скульптурою. Були тут лабіринт, оранжерея, ермітаж. Бракувало лише повноцінних водних елементів – великих басейнів і каналів.

1.7.4.11. Росія. Реформи Петра І (1672-1725) на початку XVIII ст. пожвавили культурне життя Росії. Центром садово-паркового будівництва стала столиця – Петербург, закладена в 1703 р.
Розвиток культурних зв(язків Росії з європейськими країнами, особливо Францією, Голландією, Італією сприяв дуже швидкому поширенню тут регулярних садів. Зупинимося на найвідоміших з них.
Літній сад. Відомий в Україні як місце доленосної зустрічі Т.Г.Шевченка з художником Сошенком. Якби не ця зустріч, невідомо, як би склалася доля поета. Петербурзьким художникам, особливо початкуючим, Літній сад був своєрідною аудиторією просто неба, де вони могли зустрічатися з античністю, на якій тоді, як і тепер, вчились образотворчому мистецтву (рис. 1.44.
Цю своєрідну кунст-камеру запроектував сам цар Петро І, він же був і організатором робіт упродовж багатьох років.. Правда, ця літня резиденція Петра І, площею 12.2 га, згодом була розширена. В першій половині XVIII ст. вже існувало чотири літні сади - перший і другий у межах існуючого в даний час саду (11.2 га), третій - нині Михайлівський сад (10 га) та Великий Луг, або Марсове поле (9 га), четвертий - Італійський сад (11 га).
Незважаючи на неодноразові реконструкції, які пережив Літній сад, його первісна планувальна структура, в основному, збереглася. Від галерей з боку Неви перерізали всю рівну площу саду паралельні повздовжні дороги. Вони перетиналися поперечними дорогами, утворюючи типові для регулярних садів квадрати боскетів, які були обрамлені шпалерами. Боскети формувалися у вигляді гаїв - липових, дубових, ялинових. Уздовж доріг були влаштовані, як і у Версалі, берсо, сформовані липами, які закінчувалися бесідками. Центральна алея і місце перетину доріг були прикрашені фонтанами.
Багатим було архітектурне вбрання Літнього саду. На його території влаштовано близько 50 фонтанів. Біля річки Фонтанки побудовано грот з трьома залами. Фасад гроту був прикрашений колонами і увінчаний високим куполом. На партері, який його оточував, стояли мармурові статуї Флори, Зефіра і Фортуни та ін. Зали зсередини були оздоблені туфом, товченим склом і прикрашені скульптурою та фонтаном. У Літньому Саду вперше в Росії були випробувані різні гідротехнічні системи, які забезпечували водні споруди водою.
Вже у 1736 р. в саду стояло близько 200 скульптур відомих венеціанських скульпторів: П.Баратта, Д.Бонацца, А.Талья-Петра. Це були колекції портретів і тематичні серії на історичні та міфологічні теми. Російський абсолютизм був не менш щедрим до моди, ніж французький. А за обсягом зробленого (створили все це кращі майстри з Італії, Франції, Німеччини, Голландії) Росія навіть перевершила Францію.
Царсько-Сільські парки. Царське Село було улюбленою літньою резиденцією Катерини ІІ. Тут за проектом архітекторів І.Браунштейна і К.Форстера впродовж 1718-1723 рр. були побудовані кам(яні палати. Садівник Ян Розен розбив біля палацу італійський терасовий сад. Нижня тераса (підошва схилу) мала три радіальні алеї, з(єднані дуговою дорогою. Оскільки цариця була практичною людиною, то в боскетах за її наказом висадили фруктові дерева і заклали ягідники. До речі, під час останньої реставрації цю частину декоративно-утилітарного саду було відновлено. За периметром боскети були суцільною стіною стрижених дерев, які облямовували вузькі доріжки.
Перша тераса була прикрашена регулярними квітниками, оточеними кленовим шпалерником і по боках боскетами. На третій терасі своєю красою виділялися трельяжні бесідки. Верхня завершуюча тераса оформлена двома однаковими партерними басейнами.
За периметром сад був оточений стриженою стіною. Нижче нього, за Рибним каналом, посаджено мальовничий березовий гай. Неподалік, на південь від палацу, влаштовано ставок, а на захід - звіринець з радіальними просіками.
Безумовно, цей сад не міг не здивувати своєю пишнотою. Але Растреллі, цей знаменитий зодчий, подібно до Ленотра, використав існуючі природні умови і побудував там неперевершений у своєму роді ансамбль. Реконструюючи старий парковий палац, він створює новий, в бароковому стилі, з пишним садом спереду.
Вражає своєю пишнотою сам палац, протяжність фасаду якого становить 325 м (пригадаймо, у Версалі - 500 м). Перед палацом розбивають мереживні партери, встановлюють скульптуру. Проте, Растреллі цього замало – немає розмаху. На місці партеру він будує службові приміщення, створюючи парадний ансамбль передпалацової площі. За нею і розбивається новий сад (Александрівський парк).
Подібно до Версалю, в Новому саду панує царство боскетів (кожний розміром 200х200 м), які огороджені Крестовим каналом. Кожний боскет несе певне функціональне навантаження: боскет Тосатр; боскет Гора Парнас; боскет Карусель з штучними ставками; боскет Грибок з 37 павільйонами. Як зауважують І.О.Богова і Л.М.Фурсова (1988), всередині цих боскетів, з вільно зростаючими деревами і кущами, пробивались паростки пейзажного напряму.
Від палацу з північного заходу на південний схід проходить головна вісь з двома композиційними вузлами – павільйонами Мон-Бішу і Ермітаж, побудованими, як і палац, в стилі бароко. Вводиться запропоноване свого часу Ленотром трипроменеве розміщення доріг, які відходили від головної осі, фокусуючи увагу на паркову домінанту - палац.
Растреллі вдається об(єднати в стильовому відношення Старий і Новий сади. В Старому саду він влаштовує регулярний (неправильний шестикутник) ставок, а на одному з його берегів - бароковий грот. Звіринець набрав правильну форму квадрата з павільйоном Мон-Бішу. Великий квадрат боскетів Нового саду композиційно об(єднується з великим квадратом звіринця.
Петергоф (Петродворець). Найвідоміший з першої половини XVIII ст. бароковий сад – літня резиденція Петра І, розташована на захід від нової столиці (на віддалі 29 км) на березі Фінської затоки. Роботи з закладки палацово-садового комплексу розпочалися близько 1714 р. Другий етап будівництва пов(язаний з діяльністю Ле Блонда, а третій (1719-1723) – з Т.Мікетті та І.Браунстейном. В 1730-1740 рр. головне значення мала праця Земцова і Растреллі. Територія комплексу, основні риси якої збереглися до наших днів, складається з двох частин: Горішнього саду (близько 15 га) з просторим звіринцем і Долішнього саду (близько 100 га), який протягся вздовж морського узбережжя на 2 км. Між горішнім і долішнім садами на головній осі стоїть палац як домінанта саду. В(їздні дороги до палацу мають вигляд променів, які сходяться перед брамою. За палацом регулярні квіткові партери з фонтаном посередині і боскетами з боків (рис. 1.45).
У протилежному боці від палацу, біля його підніжжя, починає шлях один з найкрасивіших у світі каскадів з багатою скульптурою, з(єднаний з басейном і фонтаном Самсон посередині. По обидва боки каскаду простяглися квіткові партери з “італійськими фонтанами” (Мікетті, 1721-1722). Далі головна вісь продовжується каналом завширки 19 м (будівництво 1714-1724), який закінчується на березі моря. Дещо пізніше з обох його боків влаштовано “водну алею” з 22-х фонтанів. З верхньої тераси обабіч головної осі з каналом відходять дві видові променисті осі: одна веде на схід до фонтану Адама і павільйону Монплезір, а західна – до фонтану Єви і павільйону Ермітаж.
Долішній сад має характер лісового масиву, в якому розташовано багато паркових павільйонів.
Оранієнбаум. У 1710-1720 рр. князь Меншиков побудував на південному березі Фінської затоки палацово-садовий комплекс. Спереду палацу розкинулись три партери, розділені головною віссю навпіл. Збудований на головній осі канал з пристанню давав можливість судну підпливати до самого палацу. Згодом Оранієнбаум стає резиденцією Петра ІІІ, для котрого архітектор А.Рінальді спланував новий палац (1758-1762).
Другим після Петербурга осередком створення барокових садів була Москва (Анієнгоф, Кусково, Архангельське).
Кусково. Заміська (10 км від Москви) родинна садиба графа Шереметьєва. Бароковий сад, створений після 30-х років XVIII ст., складається з трьох головних частин. Перша частина являла собою великий партер, розташований на головній осі між палацом і оранжереєю; друга об(єднувала групи боскетів, а третя – став з каналом. До палацу, розташованого між ставом і садом, вела в(їздна дорога, яка співпадала з поперечною віссю. Найхарактернішим елементом був канал довжиною 200 м, зорієнтований на околичну церкву, та боскети з різними скульптурами та садовими будівлями.
Архангельське. Садиба одержала свою назву в зв(язку із зведенням тут кам(яного храму, присвяченого Михаїлу Архангелу. Якщо всі архітектурні споруди в Архангельському належать до російського класицизму, то парк має характерне регулярне планування. Розбудовувався в основному у 80-90-х роках при Голіцині.
В Архангельському, аналогічно Кусково, простежується тричастинне планування території. До палацу веде в(їздна дорога, розташована на головній осі. За палацом знаходяться декілька терас і великий партер з видом на ріку Москву. Головним композиційним елементом саду є центральний “зелений партер”, в кінці якого знаходяться оранжерейні павільйони. На відміну від Кусково вони не замикають, а лише поглиблюють краєвиди. Парк прикрашений численними античними скульптурами (рис. 1.46).
На початку XVIII ст. в Росії виникають ботанічні сади з регулярним плануванням городів. Найстарішим вважається ботанічний сад Московського університету, закладений у 1805 р.

1.7.4.12. Україна. Барокові сади в Україні з(явилися на Галичині, яка в ті часи (з 1340 р.) перебувала в складі Польщі. Передусім барокові композиції влаштовувалися в монастирських садах. Але великі сади в основному створювалися при палацах шляхти. В другій половині XVII ст. з(явився перший в Україні міський публічний бароковий сад. Ним став нинішній парк ім. І.Франка (колись Єзуїтський сад), який був трансформований з ренесансового, свого часу закладений італійцем Массарі. Проте згодом він був перепланований у пейзажний.
Серед палацових садів слід згадати сади в селах Підгірці та Мурованому, а також в містах Червонограді і Жовкві.
Підгірці. Палацово-садовий комплекс у селі Підгірці на Львівщині був збудований польським гетьманом Конєцпольським у 1635-1640 рр. (архітектори Андреа-дель-Аква і Гільйом де Боплан). Це бароковий комплекс з елементами ренесансу (палац з терасовим садом). Тут були і квіткові партери, і фонтани, і гроти, і басейни, і каскади, і боскети (рис. 1.47). Ще й сьогодні, незважаючи на занедбаність садиби, палац ще здалека привертає до себе увагу.
Кристинополь (нині Червоноград). Палацово-садовий комплекс, закладений в 1756-1760 рр. на березі річки Західний Буг, дуже подібний до літнього саду в Ланцуті. Проте тут були багаті водні партери, з(єднані між собою каналами (рис. 1.48). Паралельні осі творять не тільки внутрішні, але й зовнішні канали, проходячи боковими межами саду. Перед палацом, на верхній терасі, були влаштовані мальовничі квіткові партери, а на центральній осі два симетрично розташовані басейни. З вікон палацу розкривався вид на широку, особливо в часи розливу, ріку.
Муроване. Закладений у першій половині XVIII ст. і належав родині Мнішиків (Жирнов, 1977). План парку, викреслений французьким офіцером Клейном у 1734 р., був випадково виявлений у Парижі.
Парк був вдало вписаний у горбисту місцевість Карпатського передгір(я і знаходився між оборонними фортифікаціями замку і звивистим руслом річки. Над оточуючим ландшафтом здіймався старий замок в стилі Ренесансу, побудований у другій половині XVI ст. B XVII ст. замок був оточений оборонними стінами.
Головна вісь саду була перпендикулярна до довшої сторони п(ятикутного замку. Центральним елементом є завершений напівкруглою перголою просторий партер з овальним фонтаном на перетині осьових доріг. Головна вісь перетинала русло річки, вздовж якої була влаштована кам(яна балюстрада. До ріки напівколом спускалися сходи, а центральна вісь була акцентована статуєю Нептуна. Всі головні промені, які йшли від ріки, продовжувалися алеями і лісовими дуктами звіринця. В саду було багато скульптур, фонтанів, садових залів.
Жовква. Місто на Львівщині, відоме з 1368 р. як село Винники, з 1598 р. носить нинішню назву. В XVII ст. склалося регулярне планування міста з королівським замком і торговою площею. Типове урбаністично-садове планування. Фасадна частина замку виходить на торгову площу, а задня влаштована у вигляді двох терасових партерів, які спускаються в бік купальні. Партери оточували з боків високі боскети. Від саду відходили променеподібні алеї і дукти, перетинаючи звіринець.

1.7.5. Ренесанс – рококо – бароко – класицизм
Слід зауважити, що ні в природі, ні в суспільстві не існує прямолінійної відділеності процесів і явищ. Без сумніву, бароко, джерела якого слід завжди шукати в італійському ренесансі, стало для Ленотра фундаментом його класичної споруди – Версальського палацово-садового комплексу. “Класицизм прийшов не на зміну бароко, - пише Д.С.Лихачов, - а існував поряд з ним Тому французький класицизм найкраще розглядати на прикладі Версалю Класицизм надавав основного значення партерам, прямокутним площадкам, деколи злегка поглибленим (буленгріни), кен-консам (відкритим посадкам), широким алеям і далеким перспективам, які відкривалися через розриви “ах-ах”. Все це вимагало величезних ділянок землі, рівної місцевості і служило цілям створення пишної хвали монарха в алегоричних скульптурних ансамблях (у Версалі їх творця “короля-сонця” Людовіка XIV)”.
Узагальнюючи величезний досвід садово-паркового мистецтва Франції і багатьох європейських країн, для яких Версаль став ідеалом і еталоном творення, можна відзначити такі риси класицизму (Родічкін, 1990):
наявність великих просторів і розкриття далеких перспектив;
перевага розташування на плоскому рельєфі;
симетричність композиції стосовно центральної осі (в деталях симетрія порушується з метою уникнення монотонності);
деревна рослинність мала характер масиву, в якому губилася індивідуальність окремих дерев;
широке використання фігурної стрижки, зелених стін, коридорів, бесідок, залів і кабінетів, куль, кубів, пірамід;
використання трельяжного мистецтва – арок, бесідок, огорож;
канали і плоскі водойми, які мали характер дзеркал, вода на одному рівні з поверхнею землі і відділена лише невеликим бордюром, деколи дзеркало води на газоні;
центральну частину саду складав партер, облямований стриженими стінами боскетів;
використання гаптованих партерів (партерів-вишивок): пісок, товчена цегла, мармурова крихта, скло, або “вирізного” газону з рідким використанням натуральних квітників;
більше поміркованості у використанні скульптури, ніж у садах ренесансу;
головною прикрасою служила паркова алея з двох або чотирьох рядів дерев, яка відкривала далекі перспективи на оточуючу місцевість;
в звіринцях, або окремо в садах, з(являються менажерії – будиночки із місцевими і екзотичними тваринами – прообраз зоологічних парків.
Бароко як архітектурний стиль розвинувся не лише в класицизм, але й в рококо.
Рококо (від фр. рококо), рокайль (від орнаментального мотиву рокайль) – стиль, який одержав розвиток в європейських пластичних мистецтвах першої половини XVIII ст. Виник у Франції в період кризи абсолютизму. Багатоденні помпезні гуляння у Версалі та садах вельмож, які оформлялися найвидатнішими митцями того часу і були своєрідними витворами мистецтва, “були втечею від пустоти”. У книзі “Великий світовий театр” Річард Алевін розповідає про багатоденне святкування у Версалі влітку 1674 р., присвячене перемозі французьких військ у Бургундії, де була необмежена кількість випивки, закуски та різноманітних дійств у залах-боскетах, на розкішних партерах і на воді.
В пластичних мистецтвах стиль рококо вплинув, передусім, на характер декору, який прийняв у цю епоху підкреслено химерний і ускладнений вигляд.
“Епоха Рококо, - зазначає Д.С.Лихачов, - була нетривалою, і, по суті, стиль Рококо був лише різновидом великого стилю Бароко. Однак у садовому мистецтві стиль Рококо зіграв значну історичну роль, ставши безпосереднім попередником стилю Романтизму і немов би зв(язуючим елементом між регулярними садами бароко і романтизму В історії садово-паркового мистецтва стиль Рококо не залишив після себе тих визначальних і ясних рис, які були характерними для Ренесансу, Бароко і французького класицизму. Це й зрозуміло. Рококо, як стилістична формація, не рівноправний з великими стилями і може навіть розглядатися певною мірою як пізня стадія Бароко Однак є одна галузь, в якій скидати з рахунку в історії садово-паркового мистецтва, - це галузь розвитку в садах пейзажності”.
Ці слова Д.С.Лихачова підтверджує історія парку Сан-Сусі – одного з найхарактерніших пам(ятників стилю Рококо (рис. 1.49). Вже сама назва sanssouci (безтурботність) свідчить, що палацово-садовий комплекс призначався для приватного життя і відпочинку на противагу парадності і “столичності“ Класицизму. Цікаво, що архітектурні і садові ідеї підказував своєму архітектору Кюбельдорффу (1699-1753) сам Фрідріх Великий. Характерним для рококо Сан-Сусі був зв(язок архітектури і саду – великі вікна в палаці, позолочені фігури на фасаді, які просвічуються крізь зелень, двері, широко відкриті в сад, численні оранжереї, своєрідне трактування виноградників. Водночас у боковинах парадних терас з філігранним декоруванням розвивається пейзажний парк, де дерева не стрижуться, де живе природна тиша і можна знайти спокій для душі. Ці куточки вільної природи і є тим непомітним переходом до нового стилю – романтизму. Романтичні сади зайняли в культурному житті початку ХІХ ст. одне з перших місць, тісно поєднуючись передусім із мистецтвом поезії.


1.8. Пейзажні парки Європи XVIII – ХІХ ст.
Перехід від садів бароко і класицизму до садів рококо і романтизму ознаменувався поширенням зовсім інших принципів садово-паркового мистецтва. “Якщо в садах регулярного типу, - наголошує Д.С.Лихачов, - панували принципи архітектури, то в садах рококо і романтизму основними садівниками стали живописці, починаючи з найяскравішого представника пейзажного садовлаштування – Вільяма Кента”.
Дійсно, утвердження в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. нової суспільно-економічної формації – капіталізму – зумовило зміни як у матеріальній, так і у духовній культурі. Метою мистецтва стало наслідування природи, але природи ідеальної, впорядкованої і удосконаленої у дусі античності. Крім того, створення регулярних садів було дуже коштовною справою, на них у XVIII і початку ХІХ ст. витрачалися величезні кошти. Скажімо, в цей період вартість саду наближалася до вартості палацу.
Величезний вплив на літературу і суспільну думку мали ідеї Просвітництва, зокрема літературні твори Ж.Ж.Руссо, в яких конструктивну роль відігравав пейзаж, забарвлений ліричним настроєм.
Сади романтизму, як зауважує Д.С.Лихачов, народилися в надрах загального типу пейзажних садів, елементи яких, як ми вже могли переконатися, існували дуже давно, а в садово-парковому будівництві Китаю вони домінували постійно (рис. 1.50). Те, що ми називаємо романтичним стилем, виросло, про що вже йшла мова, із стилю Рококо.
В садово-парковому мистецтві з(явилася тенденція відходу від формальних регулярних композицій і переходу до нового стильового напряму - пейзажу, який віддавав перевагу відтворенню краси природного ландшафту. Перші пейзажні парки прикрашалися незвичними спорудами і ефектними видами. Створюються штучні руїни в романському або готичному стилі, східні (китайські або індійські) своєрідної архітектури споруди. І все ж головним в пейзажному парку було те, що природа виступала у всій своїй природній красі, у всьому різноманітті форм, барв, матеріалу.
Розрізняють три різновиди вільного парку: аркадійний (сентиментальний), романтичний і пейзажний. У перших двох природа розглядається вже не як безликий фон для прогулянок і відпочинку - паркові картини мають виражати певний настрій, часто сумний і меланхолійний (руїни, надгробні урни, виткі форми дерев). З(явилися храми дружби, пам(ятники на честь героїчних подій, хижі, молочарні. млини тощо. Цьому сприяла течія романтизму в живописі. В картинах Н.Пусена, К.Лорена, О.Фрагонара, Т.Робера зображається романтична краса руїн і архітектурних споруд серед пейзажу. В поезії (Д.Байрон, Д.Мільтон, А.Поп, Й. Гете та ін.) натуральна природа розглядається як символ свободи людської особистості. Вже Френсіс Бекон, знаменитий англійський філософ (1561-1626), рекомендує створювати в садах куточки натуральної природи.
Як відомо, вперше назва «пейзажний», або «живописний», була вжита в трактаті Христофора Хассі «Про живописні елементи в ландшафті» у 1727 р., що дає підстави вважати цю дату початком пейзажного стилю у садівництві.
Проте зміна регулярного стилю пейзажним не була різкою, як це деколи описують. Наприклад, англійський романіст, говорячи про першого англійського теоретика і практика пейзажного садівництва Вільяма Кента, сказав: «Він перескочив через садову огорожу і побачив, що вся природа – сад». Таке своєрідне протиставлення регулярного завершення парку і пейзажу вільній природі можна побачити на рис. _.
«Пейзажні сади, - наголошує Д.С.Лихачов, - існували, по-суті, ще в епоху Ренесансу, коли регулярна частина саду була оточена більш-менш впорядкованою природою. Від цієї зовнішньої садової зони регулярна частина відділялася огорожею. Проте це не означає, що нерегулярна частина саду була більш чужою для власника. Пейзажний сад являв собою лише другорядну і віддалену від будинку господаря частину його садиби». Там був розташований не лише фруктовий сад і город та господарські споруди, але й доріжки для прогулянок.
«Коли парк посунувся на сад за його околиці і почав відвойовувати ближні місця до замку власника і відтісняти регулярну частину до самого підніжжя його стін, - наголошує Д.С.Лихачов, - вся складна символіка регулярних парків почала випадати від уваги прибічників нового. Представники пейзажних садів немовби забули, що і регулярні сади прагнули також охопити весь світ у всій його різноманітності і в його давній гармонійності. Проте для прихильників пейзажного напрямку регулярний сад став лише символом тиранії, панування абсолютизму, спробою насильно підпорядкувати собі вільну природу стрижкою кущів і дерев, геометричними формами планування, створенням алей і коридорів з туго перетягнутих дерев, насильницьким введенням води в різноманітні фонтанні споруди замість того, аби дозволити воді вільно текти в потоках, водоспадах, покоїтися в «природній» формі озер (їх вже не хотіли називати ставками), а самі загати почали робити потайно для очей, обсаджуючи їх деревами і кущами».
Все ж таки необхідно відзначити, що регулярний сад також наслідував форми, які створювала природа. Різниця, однак, між наслідуванням природі в регулярних і пейзажних садах полягала в тому, що регулярні стилі намагалися відтворити природу в її структурних і алегоричних формах, створюючи ніби якийсь абстрагований мікросвіт, тоді як пейзажний парк створював немовби реальні пейзажі і більшою мірою зважав на характер природи тієї місцевості, де він влаштовувався. Дійсно, в Англії на той час вже були вирубані ліси, погода часто була похмурою, пейзажні парки цієї країни нагадують рідколісся; водночас на території України і Росії з їх ще досить високою лісистістю, формувався так званий «російський» (тінистий) пейзажний парк.
Пейзажні сади, за образним висловлюванням Д.С.Лихачова, “відгукуються” на індивідуальні сади садівників значно виразніше, ніж ті, які їм передували. Кожний садівник останньої чверті XVIII і початку ХІХ ст. – виражена індивідуальність. Ця риса є характерною загалом для всього романтичного мистецтва.

1.8.1. Англія
Якщо Ренесансове садове мистецтво уславило Італію, барокове – Францію, то пейзажний парк приніс славу Англії, у розвитку садівництва якої виділяють (Рандхава, 1981) три періоди.
Перший період (1066-1500) мав суто утилітарний характер і забезпечував його власників харчовими продуктами. Першими творцями цих садів-городів були монахи, які вирощували для власних потреб овочі та лікарські рослини, а також виноград та фруктові дерева. Яблука та груші часто використовували для виробництва сидру. Тутове дерево (шовковицю) і вишню висаджували лише в садах знаті. В цей період в англійських садах можна було зустріти рози, мальви, півонії, фіалки та лілії.
Другий період розпочинається в середині XVI ст., коли в англійський сад з континенту прийшли квіткові грядки, групові насадження, фігурна стрижка дерев, алеї, коридори з дерев зі сплетеним вгорі гіллям. З(явилися також тераси. В Англію прийшов сад епохи Тюдорів. Таким, зокрема, був сад в Хемптон-Корт, описаний вище.
Новим символом у садівництві стали квіткові сади, які замінили утилітарні. Квітковий сад широкими доріжками розподілявся на прямокутники і квадрати і був повністю відкритий для огляду прямо з вікон будинку. В епоху королеви Єлизавети (1558-1603) в садах вирощували ароматні трави: чебрець, розмарин, лаванду, а також левкої та лілії. Лаванду підстригали як живу огорожу. В саду можна було насолоджуватися не лише красою та ароматом квітів, але й співом птахів, яких тримали в підвішених на деревах клітках.
Сади були прикрашені фонтанами, сонячними годинниками, дерев(яними фігурами звірів.
Стало дуже популярним мистецтво фігурної стрижки дерев і чагарників: стригли ялівець, тис, розмарин і бирючину, надаючи їм різноманітних форм.
Значну частину рослин для садів англійські солдати, моряки і купці доставляли з різних кінців світу.
Англійський парк, оточений живою огорожею з дивовижно підстриженого тису з мальовничими доріжками і статуями, набув найбільш типових рис при Вільямі і королеві Анні (1702-1714). У всьому цьому була присутня велика доля штучності і це недовго влаштовувало англійське садівництво.
Таким чином прийшов третій період розвитку англійського саду, в якому було віддано перевагу природній красі, і сади набули вільного планування. Цей період припадає на “епоху Англії” – період, коли англійці поширили свій вплив на Північну Америку, Австралію, Схід. Промислова революція, а за нею і сільськогосподарська, розвиток торгівлі значно збагатили країну, що дало змогу вкладати значні кошти в землеробство, будівництво житла і садів.
Мальовничі пейзажі Англії, краса рослинності і горбистих схилів здавна надихали поетів і художників. Тут сформувалася знаменита англійська школа пейзажистів.
Все це не могло не вплинути на мистецтво створення садів нового – пейзажного – типу. Садівники почали відходити від формалізму Ленотра, надаючи перевагу природному началу у плануванні саду, основними складовими якого стали природні компоненти ландшафту – рельєф, рослинність, ріки та озера. Однак слід зазначити, що англійський ландшафтний сад – це не просто запозичення мистецтва Китаю чи Японії, на що звертають увагу окремі автори, він є самобутнім вираженням естетичних уявлень про природу тогочасного англійського суспільства. Водночас не можна не погодитися з тим, що в час розвитку елементів романтизму в пейзажних англійських парках (руїни замків, пантеони, гроти, водоспади, ажурні лісочки) англійці використали прийоми, притаманні китайському саду.
Новий напрям в англійському садівництві сформував плеяду ландшафтних архітекторів, серед яких найбільш відомими є Уільям Кент, Ланселот Браун, Хемфрі Рептон. Кенту належить обґрунтування концепції планування саду, побудованої на твердженні, що природі не властива правильна лінія. Симетричні водойми він замінив ставками неправильної форми.
Невластиві природі правильні геометричні форми Браун і Рептон також рішуче замінили натуральними: прямі доріжки – звивистими стежками, стрижені живоплоти – вільно розташованими групами дерев і чагарників. Потоки і водоспади утворювали безперервну панораму, яка рухалася назустріч глядачам.
Для ландшафтних парків Англії характерні масштабність і розмах. Для того, щоб влаштувати озера, невеликі річки перекривали дамбами. На обезліснених ще з давніх часів просторах створювалися крупні лісові масиви. Однак посадки вели не безсистемно, а відповідно до високих естетичних вимог, з урахуванням законів гармонії. При створенні групових посадок намагалися поєднувати породи різного видового складу, віку і величини. Наприклад, хвойні висаджували разом із листопадними широколистяними породами.
Найбільшим досягненням англійського саду є добре організований газон і бордюр з однорічних рослин. Газон розпочинається від самої будівлі, оточуючи її просторим зеленим килимом. Сад гармонійно зливається з оточуючим природним ландшафтом.
1.8.1.1. Парк Стоу. Одним із перших і типових англійських парків став парк Стоу поблизу Бірмінгема (96 км від Лондона). Його розпочав створювати у 1713 р. Бріджемен, а завершив у 1738 р. У.Кент. Територія парку площею 100 га мала неправильну форму і різноманітний рельєф: глибокий яр, горби, покаті схили (рис. 1.51).
Авторам вдалося домогтися того, щоб алеї і доріжки вільно звивистими лініями огортали водойми. Доріжки губилися в зелені і знову з(являлися на видимих площадках озер, біля містків або паркових павільйонів. Мальовничі групи дерев і чагарників обрамляли великі і малі галявини, створювали далекі перспективи. Парк і оточуюче середовище (поля, луки, пасовища) немов злилися воєдино. До речі, сьогодні площа парку разом з прилеглими угіддями становить 500 га.
Центром композиції є палац (1), який стоїть на підвищенні в створі відкритого лугу, витягнутого з півночі на південь. Луг і утворює головну вісь парку. В пониженій його частині влаштовано ставок, який є другим композиційним центром.
Об(ємно-просторове рішення базується на поєднанні закритих масивів і відкритих просторів (лужків, водойм), що чергуються між собою, а окремі дерева і чагарники утворюють пейзажні картини.
Автори віддали данину духу романтизму, ввівши в парк близько 30 споруд - храми (Бахуса (4), Дружби (14), Венери (8)), гроти (грот із каменю (24), Фарфоровий грот (16)) і т.п., які стилістично пов(язані з архітектурою палацу і є композиційними вузлами та акцентами паркових картин.
1.8.1.2. Сефтон-парк. В 1867 р. в Ліверпулі серед забудованих ділянок міста розпочинається будівництво Сефтон-парку. Його планувальна система базувалася на переплетінні кругів, еліпсів і плавних кривих, які чітко проглядаються на плані (рис. 1.52), але через свій масштаб і створеної системи озер, струмків з вільними обрисами берегів, які перетинають весь парк в натурі не сприймаються як геометрично правильні криві. Парк створювався для різноманітного відпочинку. Як бачимо, тут вже немає характерних для XVIII ст. елементів романтизму, паркові прийоми більш прості. Галявини часто мають великі розміри і відіграють роль самостійних композиційних вузлів. Деревні групи виступають як монументальні об(єми простору. Картинність замінюється і в ряді випадків стає методом побудови паркових пейзажів. До місцевих порід долучаються екзоти, декоративні форми і сорти, що сприяє розвитку садівництва, селекції і інтродукції.
1.8.1.3. Парк Сайон Хаус. Створений за проектом Брауна. Це один із найстаріших англійських парків, який згадується у книзі Тренера “Імена трав” (1548). За будинком власника саду – першого герцога Нортемберленда – знаходився просторий став, де збиралися дикі качки і чаплі. Перед будинком закладений величезний парк з великою кількістю екзотичних дерев – кедра гімалайського, стародавнього екземпляра стиракса (ліквідамбра), болотного кипариса. Тут була зібрана велика колекція дубів. Газони саду прикрашали скульптури Генрі Мура. В оранжереї вирощувалися різноманітні однорічні рослини. У великому парковому павільйоні можна було придбати все необхідне для любителів садівництва: насіння, цибулини, садові інструменти і книги.
1.8.1.4. Парк у Боднанті (Північний Уельс). Заснований у 1798 р. в регулярному стилі лордом Аберконвеєм, який пізніше очолював королівське садівниче товариство в Англії. В парку були розбиті тераси і створені чудові газони, які яскраво зеленіли в тіні старезних дерев. Парк прикрашали басейни з німфеями (лататтям), а також величезний розарій. У парку зібрана багата колекція рододендронів і магнолій з декоративним рожевим, рожево-ліловим та жовтим забарвленням квітів. На фоні гори Сноудон декоративні дерева, кущі та квіти справляють захоплююче враження.
1.8.1.5. Парк в Патон Ху. Творцем цього знаменитого парку є Ланселот Браун. Площа його 1600 акрів. На його горбистих схилах розкидані невеликі групи дерев. У парку чимало мальовничих водойм і кам(янистих утворень, представлених багатою колекцією водних і кам(янистих рослин. Милує око барвами розарій. Узлісся лісової частини парку декоровані красивоквітучими деревами і кущами – махровоквітими вишнями, рододендроном, азалією. На відкритих галявинах і в тіні дерев висаджені цибулькові рослини.
1.8.1.6. Парк у Хемптон-Корті. Розташований на фоні узгір(я Суррея. Знаменитий своїми колекціями нарцисів, які притягують сюди навесні тисячі туристів. У квітні тішать око своїми барвами альпійські квіти, зібрані в кам(янистому саду. В липні в парку розквітають жоржини і айстри.
1.8.1.7. Парк Найманс Хендкрос. Розкинувся на горбах північного Сассекса. Тут зібрана одна з найкращих колекцій рододендронів. Темнохвойні групи дерев оживляють красивоквітучі чагарники. В парку колекціоновані численні рослини з Китаю, Тибету, Південної Америки і Тасманії. Особливою популярністю користується колекція гібридних лілій. Тут зустрічаємо пурпуровоквіту японську гліцинію (Wisteria multijuga), якою обвита знаменита паркова пергола.
1.8.1.8. Парк Стаурхеда. Творцем парку є Генрі Хор (середина XVIII ст.), який упродовж 30 років формував його ландшафти. В парку побудоване велике трирукавне озеро, на березі якого встановлено невеликий пантеон. За озером розкинувся буково-ялицевий ліс. Узбережжя озера обсаджене групами з рододендронів.
1.8.1.9. Сад Трейндж в Кенті. Відомий своєю колекцією японської вишні, представленої тут 200 видами і різновидами. Нижній ярус утворюють рододендрони і азалії, які чудово доповнюють квітучу вишню. Восени сад вдягається в жовте і темно-червоне листя.
1.8.1.10 Королівський ботанічний сад у Кью. Заснував сад Уільям Тернер – спеціаліст з правознавства. По його смерті сад перейшов у власність лорда Капеля, який вирощував тут фруктові рослини, завезені з Франції.
У нинішньому вигляді сад складається з двох королівських володінь – Кью Хаус і Річмонд Гарденс. Обидві території роз(єднані так званою “стежиною кохання”. Сад створювався під пильним наглядом королеви Кароліни, яка не шкодувала коштів на його влаштування. Планувальні роботи здійснював ландшафтний архітектор Бріджемен. Він зберіг і вдало вписав у свій задум існуючі тут раніше природні ландшафти з дубовими гаями. Водночас він допускав створення живоплотів, якими в ті часи огороджували фермерські землі.
В 1730 р. принц Уельський, який орендував ці землі, запросив для роботи в саду Уільяма Кента, який доклав чимало зусиль для подальшого вдосконалення його території. В 1759 р. дружина принца Уельського принцеса Августа залучила до роботи в саду відомого ботаніка Уільяма Айтона. Вже в 1789 р. в збірнику “Hortus kewensis” Айтон повідомляє про 5500 видів рослин, що культивувалися в Кью. Подає він їх відповідно до класифікаційної системи Ліннея.
Наступним власником саду був король Георг ІІІ (1760-1820), який здійснив за участю Брауна нове його перепланування. З того часу, незважаючи на окремі періоди занепаду, сад розвивався як центр інтродукції рослин. В 1891 р. королівським указом сад Кью перетворений в Національний ботанічний сад. Відтоді він постійно поповнюється колекціями нових рослин, займаючись їх акліматизацією та інтродукцією.
Дерева і кущі в парку посаджені за принципами ландшафтної архітектури. Крім наукового та пізнавального значення, він відрізняється високою естетичною цінністю.
1.8.1.11. Спадщина Х.Рептона
Кобгам Налл. Цей парк був одним з перших крупних творінь Хемфрі Рептона (1752-1818), який відродив натуральний стиль (його ще називають неокласичним). Парк був закладений у 1790 р. Для цього Рептон переплановує старий сад, значно його розбудовує, створюючи просторий пейзажний парк. Використана існуюча там долина, створені мальовничі паркові композиції, урізноманітнені храмом, гротом, джерелом та іншими садовими спорудами. Він впроваджує також, що, до речі, часто робить і в інших парках, різні фрагментові елементи саду, оперті на спеціально підібраних групах рослинності (Розаріум, Американський сад, сад Магнолій).
Рептон залишив багату садово-паркову спадщину: парки в Лонгленді, Вільтшорі (1790), Шікффільді (1810), Шерінггам Холл в Норфолку (1812-1817) та ін.
Рептон був також визначним теоретиком, він першим запровадив термін “ландшафтний парк” (рис. 1.53). У своєму трактаті “Skeches and Hints an Landscape Gardening” (1795) він сформулював чотири головні принципи їх проектування (Майдецький, 1978):
1 – виявлення натуральної краси місцевості і приховання її дефектів;
2 – надання садам простору і свободи із замаскуванням огорож, якщо їх не можна зовсім усунути;
3 – таке наслідування природи, при якому рука майстра зовсім непомітна і створює враження цілковитої спонтанності плану;
4 – намагання включення усіх господарських елементів до цілісної композиції саду як його складових частин. Якщо це неможливо зробити, то їх слід або винести з території, або ж замаскувати.
У 1803 р. Рептон – відомий вчений, професор – видає ще одну працю, присвячену теорії і практиці ландшафтного садівництва, в якій, зокрема, висвітлює питання ролі світла в пейзажних композиціях, значення рослинного елементу, залежності між елементами і їх сприйняттям у природних сценаріях. Крім естетичного значення садів, Рептон звертає увагу на їх утилітарне значення. На відміну від багатьох своїх попередників – “революційних” пейзажистів, він наполягав на збереженні багатої садової творчості часів ренесансу і бароко, надавав великого значення квітковим партерам, які розташовував біля будинку і вважав переходом до дальших пейзажних картин. Якщо Браун розміщав газони попід самим будинком, то Рептон вважав це недоречним. Для цього сам у безпосередній близькості від будинку створив тераси, влаштував балюстради та квітники. Мотивом, який оживляв пейзаж, були тварини – олені, дикі кози, а також свійські – корови, вівці.
“Для національного англійського садового типу Рептон, - пише В.І.Білоус (2001), - був останнім словом науки і мистецтва. Його тип повністю відповідав природним нахилам англійців, всім умовам клімату та місцевості”.
1.8.1.12. Англійський романтизм
На початку ХІХ ст. спостерігається звернення садівників до літературних мотивів. Штучні руїни, які були усунені в часи неокласицизму, знов починають набувати більшого значення.
Для підсилення враження в ландшафт вводилися гроти і пустельні елементи. Розвивається культ дикої природи. Домінуючою стає зацікавленість середньовіччям. Сади займають щораз більшу територію, проте зростає і їх камерність. Росте зацікавлення ботанічними аспектами, що веде до надмірної різноманітності рослинних форм і колекціювання декоративних рослин різних видів, родів і відмін.
Прояви романтизму вже спостерігалися у XVIII ст. як в літературі, архітектурі, живописі, так і в садівництві. Він розвивається водночас із неокласицизмом чи натуралізмом. І колишній йоркширський маляр Вільям Кент, і колишній городник Ланселот Браун - земляк Кента з Йоркшира - ставали лідерами натуралізму, в своїх пейзажних парках вводили елементи романтичної старовини. Наприклад, В.Кент будує готичний храм у парку Етер поблизу Лондона. То в одному, то в іншому парку з(являються екзотичні китайські пагоди і античні колонади. "Але найнесподіванішим, - пише В.І.Білоус, - була поява в садах фантастичних будівель і споруд з обов(язковим краєвидом на якусь незграбну вигадку, що називалися романтичним сценарієм".
Прикладом такого підходу може бути старовинний парк Елвастон-Гастле, що належав графу Герінгтону, який безжалісно переробили в романтичному дусі. Колишньому квітнику надали вигляду руїн давнього храму, що був представлений у вигляді стрижених живоплотів та дерев.
В.Пріц - літературний та мистецький критик, - у 1794 р. видає працю "Essay on the Pictureaque", в якій звертає увагу на схожість картини пейзажиста і пейзажної картини, створеної садівником, формулює ряд конкретних вказівок до їх створення. Вказуючи на необхідність використання садовими архітекторами прийомів художників-пейзажистів, вважає, що цьому підходу не відповідають сади Кента і Брауна. На думку Пріца, планувальник саду має володіти загальними основами малярства: композиції, світлотіні, гармонії, групування, оскільки від цього залежить візуальний ефект просторового сприйняття. До речі, Пріц, як і Рептон, не заперечував наявності геометричних форм поблизу будинку та квітників. Він неодноразово звертав увагу на те, що в італійських ренесансових і барокових садах за регулярною частиною буяла вільна зелень узгір’їв.
Пейзажні сади (рис. 1.54), які в Англії здобули повну перемогу над регулярними бароковими, виявили великий вплив на садово-паркове мистецтво інших європейських країн. Якщо в першій половині XVIII ст. їх можна було вважати суто англійським явищем, то вже наприкінці XVIII ст. - загальноєвропейським, причому в першій фазі скрізь був присутній елемент сентиментальності й екзотичності.

1.8.2. Франція
На розвиток пейзажного напряму у Франції вплинула досить багата фахова література, в якій був теоретично обґрунтований новий підхід до планування садів. Передусім на красу природних форм звертає увагу Ж.Ж.Руссо. В 1771 р. у Парижі виходить праця T.Вателі, присвячена сучасним формам садів Англії, де висвітлюються особливості китайського пейзажного садівництва та даються коментарі до англійського пейзажного парку Стоу. Через п(ять років з(являється дуже цінна книга "Теорія садів" Ж.М.Мореля. З(являються огляди нових пейзажних садів у Франції та Англії, де описується формування трьох типів садів: сентиментального, романтичного і класичного.
1.8.2.1. Малий Тріанон. Цей пейзажний парк був створений за часів королеви Марії-Антуанетти (1774-1786) на території Версалю (автори - садовий майстер А.Рітор, художник Т.Робер). Будівництво парку розпочалося в 1770-х роках, площа 12 га.
Поєднання регулярних і пейзажних ділянок дають підстави класифікувати цей парк до перехідний, першого типу. Пейзажна частина, яка знаходиться за невеличким палацом, має пасторальний ідилістичний характер. З другого боку спланований бароковий сад, поперечна вісь якого акцентувала в кінці одного боку ротонду Святого Венуса (1778), подібну до ротонди Стоу, з іншого боку – бельведер (1781). Дещо пізніше з(явився в парку китайський павільйон.
У парку було розплановане маленьке село королеви, в якому було 10 малих будівель, розташованих довкола озерця. Тут були будиночок королеви, млин, кухня, молочарня, шпіхлер, вольєр і стражниця. Кожний павільйон був обгороджений, мав окреме подвір’я і малий садок, оточений живоплотом. Були тут неподалік і романтичні руїни.
1.8.2.2. Ермінонвіль. Одним із найзнаменитіших пейзажних парків Франції вважається Ермінонвіль, закладений у 1766 р. Площа парку 54 га. Підставою для будівництва парку була поетика Ж.Ж.Руссо, яка оспівувала красу натуральної природи, а реалізував її автор і власник Рене Жирарден, який був не лише другом видатного філософа і поета, але й провідником його ідей. Пізніше він встановив на території парку перед замком на тополевому острівку мармуровий надгробок Ж.Ж.Руссо. Мотив тополевого острівка з надгробком був багаторазово повторений у багатьох країнах: "Софіївка" в Україні, Вертліц у Німеччині.
Великою популярністю парк має завдячувати Ж.М.Молерові, який описав його в своїй праці "Теорія садів".
Центр композиції - замок із водоспадом посеред штучного ставу, утвореного за допомогою дамби на р. Ноннет. Став - пейзажний водний партер, що заміняє лужок.
Парк складається з кількох частин. Передусім це згаданий острів Ж.Ж.Руссо з пірамідальними тополями, який став символом парку, а також водний каскад перед палацом. Острівок перетинає головна (водна) вісь в напрямку північ-південь. З півночі підходить Велика Ріка з трьома острівками, урізноманітнені Вежею Габріелла, а к кінці - Млином і Чортовим містком. Палац від Малого саду відділяла поперечна публічна дорога. Зі сходу розкинувся великий ліс, в якому були розташовані різноманітні будівлі і Великий Став. Були в парку хати, будиночки, павільйони, побудовані із місцевого каменю, дерева і соломи.
Головним методом будівництва було моделювання в живій природі. Набутий досвід в створенні власного парку Жирарден виклав у своїй книзі "Про композицію краєвидів". Сади із геометричним і симетричним плануванням він визначає як такі, що "народилися з лінощів і пустоти". Предметом садового мистецтва, на думку Жирардена, є виявлення найкрасивіших природних ефектів. Краєвид слід компонувати так, як твір поетики чи живопису, щоб збудити зацікавленість ока і думки. Він розвиває принцип підпорядкування окремого цілому: від усього парку до його частин, від якогось краєвиду до його окремих елементів; уникнути симетрії, зробити план волею випадку і домогтися незабутніх вражень від красот природи.
Якщо регулярний стиль забезпечував розробку до найменших дрібниць плану і перенесення його в натуру, то тут не обходилося без попереднього макетування. Для того щоб вибрати кращий варіант берегової лінії ставу, розкладали біле полотно і робили на ньому зарисовки звивистих ліній. Конфігурація пейзажних груп і доріжок закріплювалася в натурі кілками. За допомогою дерев розкривалися чи відкривалися види. Мистецтво планування, як це використовував і Рептон, проявлялося часто на місцевості, куди той приходив з нівеліром.
1.8.2.3. Меревілль. Якщо на становлення пейзажного парку Ерменонвілль вплинула поетика Ж.Ж.Руссо, то Леборден – творець Меревілля – знаходився під враженням робіт пейзажиста Пуссена. Він вважав, що творець парку, як і художник-пейзажист, повинен мати почуття міри, прозірливість і смак. Він віддавав перевагу великим просторам, оскільки подрібнені елементи ландшафту не можуть забезпечити належного ефекту. Водночас він впроваджує до парку штучні руїни, мініатюрні храми, мінарети, китайські пагоди. Наприклад, у Меревіллі вмістилися одночасно млин, молочарня, храм Сивілли, надгробник, пов’язаний з пам’яттю великого мандрівника Кука (рис. 1.55).
Крім закладки нових пейзажних парків, у Франції в цей період перебудовано частину барокових садів у новому дусі (Фонтенбло), чимало чудових пам(яток садово-паркового мистецтва було знищено, як це робилося в Англії.

1.8.3. Німеччина
Розвиток пейзажного мистецтва в Німеччині відбувався під впливом англійського і французького садівництва. Першим несмілим кроком у цьому напрямі було будівництво описаного вище палацово-садового комплексу Сан-Суссі з його елементами стилів рококо та романтизму. До речі, тут у 1823 р. було створене училище садівництва.
Теоретичним викладом нової орієнтації в садівництві була праця професора Х.К.Л.Гіршфельда (1742-1792) "Теорія садового мистецтва", видана французькою та німецькою мовами. Автор підкреслює важливість урахування під час проектування збудження у глядача зацікавленості і різних емоційних відчуттів шляхом використання різних композиційних прийомів. У своїх працях Гіршфельд виступав проти Брауна і його мистецтва, обстоюючи ідею збереження геометричних форм поблизу будинку, а також знаменитих прямих алей у старовинних французьких парках, негативно ставився до введення великих англійських парків. Він був прихильником ідилій і класичної старовини, а тому виступав проти її руйнування на користь романтизму.
Корінним реформатором у пейзажному садівництві став Л.Ф.Скель (1750-1823), який "поєднав у собі художній смак Кента з технічною віртуозністю Брауна" (Білоус, 2001). Упродовж 1773-1777 рр. він вивчав садово-паркове мистецтво Парижу, Версалю та Англії. Кращими його творіннями вважаються парки Шветцінген, Нюмфенбург, Шонталь, Ораніентстеін, перебудова саду Фаворита поблизу Люгунція. Л.Ф. Скель започаткував англо-німецький стиль – натуральний стиль, на принципи якого посилався професор Гіршфельд. Його парк – це красивий доглянутий ліс з ефектними водоймами та розлогими луками, з чітким підкресленим виділенням форм і колориту кожної окремої групи дерев.
Після Л.Ф.Скеля багато для розвитку німецького пейзажного садівництва зробив видатний теоретик і практик Пюклер Мюскау (1785-1871). Після смерті свого батька він оселився в родинному маєтку і почав з 1816 р. будувати парк – один з кращих пейзажних парків світу. Перед початком будівництва він декілька років вивчав творіння Кента, Брауна і Рептона, детально досліджував місцевість, виходячи з того, що кожне місце має свої особливості і вимагає індивідуальної обробки, щоб прикрасити окремі елементи, або ж їх замаскувати. Він був противником плану, який народжувався в тиші майстерні. Свої плани він доробляв і переробляв у процесі будівництва. Уславили Скеля також парк у Веймарі (садиба Гете), Бабельсбергський і біля Потсдама, Етерсберг біля Веймара. На замовлення Наполеона ІІІ він реконструює парк Boisde Bonbogone.
Водночас із Скелем і Пюклером творив ще один знаменитий німецький садівник – П.Й.Ленне, який працював в парках біля Потсдама, а згодом став директором Королівських садів. Одним з найкращих творів Ленне був сад "Флора" в Кельні. Перлиною садового мистецтва став його парк Шарлотенгоф. Він спланував ряд ботанічних і зоологічних садів: Тіергартен (зоопарк) у Берліні, Гамбурзі, Кенігсберзі, Лейпцізі, Шверені, Любеку. Ленне прекрасно володів мистецтвом формування рельєфу, планування доріжок, створення мальовничих обрисів водойм.
1.8.3.1. Вертліц. Перший пейзажний парк на території Німеччини. Створений в 1769-1817 рр. з ініціативи князя Франца з Дессау. Автори – садовий майстер І.Айзербек (1734-1817) та архітектор Ф.Ердсмандорф (1736-1800).
Просторовою основою парку є велике Вертліцьке озеро з каскадами і протоками, а також невеликі водойми (рис. 1.65). Парк відділений від долини р. Ельби земляною дамбою, яка захищає його від паводків. Численні романтичні споруди - гроти, храми, павільйони - є композиційними виразами і акцентами пейзажних картин.
Видовжене Вертліцьке озеро (довжина 1.5 км) з перпендикулярними обрисами берегів урізноманітнюють острови: Острів Руссо з урною на високому цоколі в оточенні пірамідальних тополь (1782), Острів Троянд, Єлісеїв Острів і надзвичайно дивовижний Кам(яний Острів (1792) із штучним вулканом, водним каскадом і руїнами античного амфітеатру, Грот Нептуна разом з Віллою Гамільтона на штучній скелі.
На березі озера здійнявся Храм Вести, виконаний на римський взірець, Грот Єгерії з фігурою німфи (1770), Німфеєм, оздобленим портиком з колонами та ін. Вертліцьке озеро з(єднується з великим ставом (Великий Валлох) і малим (Малий Валлох). Великий Валлох, розташований у східній частині парку, прикрашає острів Гердера з алтарем та острів Грот Амелії, а також на валі римський Пантеон (1795).
Малий став знаходиться перед палацом. У цій частині парку є цікавий готичний павільйон, Храм Венуса у формі ротонди, подібної до тієї, що стоїть в Стоу. Монумент у вигляді колони на штучній скелі та Скали Луїзи, яка нагадує середньовічний замок, з готичним будиночком на штучній скелі і з місточком, що з(єднує Храм Флори з портиком. Через канал перекинуто безліч різноманітних за формою і матеріалом місточків, з яких відкриваються красиві краєвиди.
Добрим видовим майданчиком є підвищення, на якому розташований палац, збудований у класичному стилі, а також готичний костел з високою вежею. В палаці сьогодні знаходиться музей, а парк виконує функції публічного.
1.8.3.2. Парк у Веймері. Автори – з 1778 р. – Й.Гете, у 1830-х. рр. – Г.Пюклер і К.Петцольд. У 1776 р. Й.Гете отримав у подарунок від князя Карла Августа будинок з німецьким садом, який почав переробляти на свій смак. Упродовж шести років, до переселення у середмістя Веймера, поет творив тут свою чудову лірику і драми. В наступний період він жив і працював в своїй улюбленій резиденції влітку. Сьогодні літній будиночок з парком є музеєм.
Парк розкинувся на річці Ільм, яка є його композиційною віссю. Долина вирішена як широкий простір з деревно-чагарниковими групами поблизу води. Тут були проведені великі земляні роботи, корчування старих і посадка нових насаджень, створення чисельних паркових будівель - мостів, штучних руїн, гротів з фігурою сфінкса, готичний павільйон, римський будинок, три колони як руїни храму, кілька монументів.
1.8.3.3. Шветцінген. Історія Шветцінгенського палацу розпочалася в далекому Середньовіччі. Як свідчать старі документи, тут на початку 1350 р. стояв, домінуючи над місцевістю, замок, оточений ровом. У XVI ст. він був перетворений у мисливський будинок, а в XVII ст. тут проведені значні будівельні роботи для перетворення його в літній палац. Згодом, у XVIII ст., принц Карл Теодор вирішує створити тут розкішний сад. Цю роботу він доручає виконати відомим європейським митцям Р.А.Вершаффельту та А. Де Рідаде. Парк був розпланований у регулярному стилі.
В 1870-1880-х роках парком займається Л.Ф.Скель, який на цей час вже побував у Франції й Англії. Зберігаючи барокову частину, він створює досить вузьке пасмо пейзажного парку, площею близько 6 га. Об(єднуючи регулярну частину з пейзажною шляхом раціонального трасування доріжок і розміщенням деревно-чагарникових груп, він відкриває види на дуже широкий простір оточуючих краєвидів, що створює ілюзію великого парку. В пейзаж вводяться характерні для тих часів окремі будівлі з модними класичними та східними формами: Храм Мінерви, ротонда Аполлона на узгір(ї з каскадом, мечеть і павільйон Лісової ботаніки. Павільйон у формі ротонди з плоским куполом, оздоблений на вході сфінксами, був розташований в Арборетумі, в якому зростали численні деревні і чагарникові види, завезені з Англії. Тоді ж було збудовано римські руїни, надгробний монумент Сезостріса, а також китайські місточки.
1.8.3.4. Шарлотенбург. Палацово-садовий комплекс Шарлотенбург або Лієтценбург (м. Лієтцов) був запроектований як літня резиденція Софії Шарлоти (1668-1705) – другої дружини короля Фредеріка І. Будівництво палацу розпочалося у 1695 р. (архітектор Арнольд Негрінг). Для планування саду було запрошено учня Ленотра Сімеона Гаде, який разом з Рене Дегуром, що працював у Версалі, за досить короткий час побудували найбільший у Браденбурзі парк.
З центральних кімнат палацу відкривався вид на чудові гаптовані партери, великий басейн і далі на ріку Шпрее. Були тут чотирирядні алеї, боскети з кабінетами. Це був типовий бароковий сад. У 1742 р. Вільгельм І – син Фредеріка І – зробив Шарлотенбург своєю резиденцією.
Між 1786 і 1833рр. бароковий сад було значно змінено. З(явилися водоспади з озерами, звивисті доріжки, природні групи дерев та алеї. До основних частин саду цього періоду відносять: Бельведер, павільйон Шінкель і Мавзолей. Реконструкцію, розширення і формування пейзажної частини парку виконували під керівництвом директора королівських садів Петера Ленне, головною рисою якого було вміння організувати справу.
Ще один надзвичайно мальовничий сад залишив після себе Ленне: Кельнський сад "Флора". Тут дуже гармонійно поєднані регулярні і нерегулярні елементи, які зв(язують між собою добре вписані в місцевість доріжки. Особливо мальовничі обриси водойм, через які перекинуті декоративні містки.
1.8.3.5. Гогенгейм. Знаходиться неподалік Стуттгарта. Переважає в парку сентиментальний мотив. На відносно невеликій ділянці нагромаджено понад 60 різноманітних будівель і садових елементів, розпорошених на всій території. Маршрут, який їх об’єднує, нагадує нерегулярний лабіринт з контрастними сценами.
1.8.3.6. Мюскау. Як згадано вище, автором і власником парку, площа якого разом з угіддями становила 1250 га (сьогодні 200 га), був Г.Пюклер-Мюскау. Крім того, в його будівництві брав участь садовий майстер К.Петцольд і художник І.Шермер. Час створення - 1815-1845 рр.
Парк розташований у долині р. Нейсе. Один з головних композиційних вузлів – палац. Парк створений за допомогою "картинного методу", коли посадки і рубки проводилися за ескізами художника Шермера. В насадженнях парку переважають місцеві породи - дуб, липа, клен.
З німецьких парків цей парк найбільше наближається до натурального стилю. Тут практично відсутні романтичні споруди. Основу пейзажних картин творять природні компоненти ландшафту.
Пюклер почав з того, що розчистив територію довкола родинного замку від заростей і будівель, окремі з яких довелося викупити, зніс огорожу і почав "ліпити" ландшафт. Передусім він викопав глибоке русло, провів рукав з ріки Нейсе і створив озеро, яке охопило замок з двох боків. Водне плесо оживили кілька лісових ділянок. "Все було, - пише В.І.Білоус, - в стилі Рептона, який вважав воду найвитонченішою прикрасою парку: він називав воду "оком пейзажу".

1.8.4. Італія
В Італії розвиток пейзажних парків не набув такого розмаху, як в інших європейських країнах. Передусім Італія – країна ренесансових і барокових традицій – не поспішала з ними розлучатися. Крім того, тут були дещо іншими природно-кліматичні умови, не було таких великих просторів, як в Англії чи Німеччині. Безумовно, не на останньому місці стояло екологічне питання.
Реконструкцію старих віллових садів здійснювали шляхом розвитку пейзажної частини парків на їхній периферії, не винищуючи цінних старовинних фрагментів (вілли Доріа - Памфілі та Боргезе).
Водночас в окремих випадках (вілли Ланте і Капраролла) поряд з регулярними частинами саду були вільні лісові простори, яким і надавали певного пейзажного вигляду.

1.8.5. Польща
Як і інші європейські країни, садівництво Польщі залишило для історії три типи пейзажних садів: сентиментальні, класичні і романтичні.
1.8.5.1. Мокотов. Сентиментальні мотиви заклала власниця Мокотова Ізабелла Любомирська (бл. 1774 р.). Складався парк з двох частин - горішньої і долішньої. Горішній сад, закладений ще раніше на плоскій терасі, мав регулярне планування з квадратними і прямокутними грядками, квітниками і плодовим садом. Цю частину парку прикрашали дві споруди: мавританський павільйон і вежа з голубником. Натомість нижня частина саду, розташована на схилі та нижній терасі, мала вигляд дикого гаю з лабіринтом крутих доріг і каналів зі ставами, з різноманітними спорудами - гротами, штучними руїнами, хатами, китайськими альтанками, індійськими куренями, пасікою на острові, містками, каскадами, саркофагом Ж.Ж.Руссо та ін.
1.8.5.2. Лазєнки Королівські. Парк спланований у класичному стиліі. В парку містилася резиденція Станіслава Августа, праці з впорядкування якої розпочалися у 1766 р. і тривали до кінця його правління.
Вся планувально-просторова структура парку пов(язана з класичним палацом "На воді", який є домінантою парку. Планувальна цілісність грунтується на ясній раціональній просторовій композиції, гармонійно пов(язаній з оточуючим краєвидом. Характерною є обмежена кількість паркових будівель, усунуті зовсім характерні для романтизму хати і руїни (за винятком декорації сцени Амфітеатру на острові). Зменшена участь у композиціях китайських мотивів.
З палацом-домінантою композиційно пов(язані основні елементи планувальної структури. Найхарактернішою є група трьох ставів, розташованих на головній осі, акцентована з півдня каскадом, а з півночі мостом з пам’ятником Я.Собєському. В(їздна дорога до Бельведеру формує поперечну паркову вісь. Променисті алеї і дукти сходяться перед палацом і розкривають різні атракторні види на Амфітеатр на острові, а далі на костел у Чернякові і палац в Мокотові, а з північного боку на Ермітаж, Королівську променаду з Білим Будиночком і Китайським Мостом. З північного боку добре оглядалися Памерангарн з театром і Мисливський палац.
Творцями Лазєнок були провідні майстри із Станіслава. Роботами керував автор Я.Х.Шух (1752-1813).

1.8.6. Росія
Друга пол. XVIII і поч. ХІХ ст. характеризується новим напрямом в архітектурі - російським класицизмом. Створюються чудові ансамблі Петербурга і Москви, розвивається міське і садибне будівництво. Архітектори В.Баженов, І.Старов, М.Казаков, М.Львов, П.Аргунов, А.Вороніхін, К.Россі, В.Стасов та інші поєднують принципи класичної архітектури з переробкою і розвитком російської архітектурної спадщини. На формування пейзажних парків Росії, як це було і в Англії, мають вплив поети і живописці, в яких тема природи Батьківщини з її луками, полями і лісами покладена в основі їхньої творчості. Елементи регулярних садів прикрашають лише парадні частини царських резиденцій. Колишні боскети перетворюються в непрохідні зарості. Катерина ІІ у 1732 р. видає указ, який забороняє стригти дерева в Царськосільському саду за винятком алеї, що веде до Ермітажу (Богова, Фурсова, 1988). Пейзажний парк у Росії починає свій розвиток у тісному зв(язку з архітектурою класицизму. Неподалік Петербурга створюється своєрідний парковий пояс (рис. 1.56).
В еволюції російських пейзажних парків простежуюються риси європейських парків. Їм теж притаманні елементи сентименталізму, класицизму і романтизму.
1.8.6.1. Павловський парк. Один із найкрасивіших палацово-паркових ансамблів у світі. Площа 600 га. Парк є типовим прикладом тогочасних рішень з тенденцією поєднання регулярних елементів планування з пейзажними (рис. 1.57).
Парк займав великий простір - 506 га. Його формування відбулося у три етапи: 1779-1785 рр. (архітектор Ч.Камерун); 1786-1800 рр. (архітектор В.Бренне); 1803-1820 рр. (художник П.Гонзаго, архітектори Д.Каренгі, А.Вороніхін, К.Россі, Т. де Томон).
Початком створення вважають 1777 р., коли Катерина ІІ подарувала цю землю своєму синові і спадкоємцеві Павлу. Ч.Камерун будує палац і займається водночас плануванням паркової території. Композиційною віссю парку вибирається р. Слав(янка. Камерун створює ряд тематично-композиційних відділень: Припалацовий з Павільйоном Трьох Грацій і Вольєром; р. Слав’янки з колонадою Аполлона, Холодною ванною та Храмом Дружби; Великої зірки, Білої Берези. Будуються пасторальні споруди - молочарня, Стара Хата, Хижа пустельника та ін.
Другий етап – останні роки XVIII ст. – пов(язаний із вступом на трон Павла І (1799). Настає розбудова палацу і парку, головним чином за участю В.Бренна, перетворення Павловська в царську резиденцію. З(явилися нові частини парку, розплановані геометрично, пристосовані до великих парадів і офіційних урочистостей. У припалацовому районі створюється ділянка Великих кругів, яка з(єднується з р. Слав(янкою Великими сходами. Береги річки пластично обробляють і створюють амфітеатр з великою кількістю скульптур та будують Пільбашту. Біля Круглого ставу споруджують каскад. У лісовому масиві створюють райони Старої Сільвії та Нової Сільвії.
У третій етап, після смерті Павла І у 1801 р., Павловськ перестає бути царською представницькою резиденцією і стає культурним осередком, збираючи відомих поетів і художників. Цей етап відзначений працею художника П.Гонзаго, який, подібно до театрального декоратора, створює пейзажні картини (метод Рептона) в Червоній долині і Білій Березі, завершує художнє оформлення долини Слав(янки. Будуються мости на р. Слав(янці (К.Россі і А.Вороніхін) та павільйон біля Потрійної алеї (К.Россі), а в районі Нової Сільвії споруджується Храм благодійнику-мужу (Т. де Томон).
Слід зазначити, що сентиментальні мотиви у Павловську присутні незначною мірою.
1.8.6.2. Царське село. Неподалік від Павловська з(явився один із ранніх пейзажних парків – Царське Село. Закладений у 70-х роках XVIII ст. поруч із старим бароковим садом. Композиційним стрижнем парку вибрано перероблений із колишнього регулярного басейну великий став із мальовничими затоками і острівками. Довкола ставу згрупувалися різноманітні будівлі. Збоку павільйону з гротом, спорудженим у попередні роки Растреллі, знаходилися Гранатова тераса, палладіанський міст (подібний до моста в Стоу), павільйон на острові, фонтан з фігурою дівчини, що сидить над розбитим глеком, а також штучні руїни з вежею та готична металева брама. В будівлях парку значне місце займали китайські конструкції. Першою з таких споруд є "Великий каприз" – альтанка, якою увінчаний аркадний перехід над дорогою, потім ціле китайське село, декілька містків, а також театр, розташований в одній з квартир старого регулярного саду.
Загальною увагою користуються встановлені тут пам’ятники, присвячені різним історичним подіям: пам(ятник перемозі армії і флоту над турецькими військами у 1768-1774 рр., чесминська колона посередині великого острова та ін.
1.8.6.3. Царицино. Парковий ансамбль – колишня підмосковна резиденція Катерини ІІ. Спланований у пейзажному романтичному стилі у мальовничій місцевості з балками і ставами. Виділяють два етапи будівництва.
Перший (1776-1785 рр.) пов’язаний з творчістю архітектора В.Баженова, який створив цікавий ансамбль з палацом і основними спорудами – Кавалерійським корпусом, Хлібним будинком, Оперним будинком, мостами та воротами, раціонально вписаними в місцевий рельєф і візуально пов(язаними з просторими плесами ставів. Споруди, об(єднані єдиним стилем і колоритом (псевдоготика, червона цегла з білокам(яним оформленням архітектурних деталей), визначили стильову єдність парку. Проте ансамбль не був завершений: Катерина ІІ звеліла припинити будівництво.
Другий етап (1790-1793) полягав в основному у перебудові палацу. В ці роки в класичному стилі збудовано два павільйони - Храм Цирери і Миловиду.
Будівництво палацово-садового комплексу так і не було завершене, але сам парк до сьогодні приваблює своїми мальовничими пейзажами відвідувачів.
1.8.6.4. Гатчина. В 60-х роках XVIII ст. граф Г.Орлов неподалік від Петербурга будує палац (архітектор А.Рінальді). Водночас будуються господарські споруди, прокладаються дороги, зводиться Чесминський обеліск і Колона орла.
Згодом це помістя стає власністю Павла І і тут упродовж 1783-1801 рр. ведуться основні роботи з формування ансамблю і перебудови палацу. На місці зеленої луки перед палацом влаштовують плац. Закладають регулярні сади: Власний, Липовий, Верхній і Нижній, Голландський, Квітковий і Ботанічний, Сільвія (на межі із звіринцем). Формують береги Білого озера із затоками, насипні острівки і каскади. Влаштовують стави Корпин, Ківш, Восьмигранний, Круглий, Овальний. У 1798 р. архітектор М.Львов зводить Приоратський палац і розбиває на Чорному озері парк.
Завершальний період будівництва палацово-паркового ансамблю – 1844-1857 рр., коли забудовується каре – кухонний і арсенальний корпуси та башти палацу – Часова і Сигнальна (архітектор Р.Кузьмин). Він включає три парки: Приоратський на Чорному озері (143 га), Палацовий (140 га) на Білому озері і Звіринець на річці Мала Гатчинка.
Парк створювався шляхом трансформації лісових масивів у паркові. Оскільки це були непрохідні хвойні ліси, їх розріджували, вводили листяні породи, формували мальовничі пейзажні групи. Багато уваги приділялося пластиці рельєфу, прорисовці берегових ліній і нерегулярних доріжок. У будівництві використовували в основному місцевий матеріал.
Архітектурною домінантою палацово-паркового комплексу є палац, а центральним його місцем - палацовий парк з Білим озером. Поблизу озера розташовані Адміралтейство, Водний лабіринт, Острів кохання, Довгий острів, Чесминський обеліск, Срібне озеро, Сільвія, Нижній і Верхній сади, Ботанічний сад та ін. Творці парку домоглися поєднання глибоких перспектив Білого озера з камерними ліричними пейзажами його прибережної частини.
Цікаве вирішення Сільвії як романтичного лісового лабіринту із складною системою доріжок. Ділянка парку має три промені, які розпочинаються від вхідних воріт і спрямовані з лісу на світлу вертикаль Колони орла.
В роки німецько-фашистської окупації палац і парк були сильно зруйновані. Після війни палацово-парковий комплекс був відновлений.

1.8.7. Україна
Розвиток пейзажного садово-паркового мистецтва в Україні пов(язаний з періодом, коли вона була поділена між Росією і Польщею і тому сліди пейзажних парків доводиться шукати як на Сході, так і на Заході (Вергунов, Горохов, 1988).
1.8.7.1. Ансамбль в Батурині (Чернігівська обл.). Місце для створення архітектурного комплексу на високому лівому березі р. Сойми вибрав К.Г.Розумовський, царський намісник в Україні. Тут мала бути його резиденція, а тому до її проектування були залучені кращі російські архітектори епохи класицизму кінця XVIII ст. Наприклад, палац разом із парковою територією проектував Ч.Камерун, який проявив свій талант під час створення Павловського парку. Розумовський мріяв створити тут подобу маленького Петербургу, а тому не шкодував коштів. По його смерті (1803 р.) маєток перетворився у пустку.
1.8.7.2. Пейзажний парк в Яготині. К.Г.Розумовський мав ще одну резиденцію – в Яготині на Полтавщині. Її будівництво розпочалося дещо пізніше Батурина, а тому відбило зміну художніх смаків. Подібно до Батурина, місцем для будівництва було вибрано високий берег річки Супот, заплава якої рясніла затоками і старицями.
Будівництво почалося з посадки великого парку, який простягся вздовж високого берега річки на чотири версти (понад 4 км), де крім місцевих дуба і ялини росли різні види сосен і тополь, горобина, каштан, акація та ін. За допомогою дамб було створено велике (протяжність понад 10 км) озеро з острівками.
Біля палацу був розбитий регулярний сад, від якого променями розходилися прогулянкові дороги.
Після смерті К.Г.Розумовського маєток перейшов до його сина - відомого російського дипломата і державного діяча, а також відомого інтродуктора: в своєму підмосковному маєтку у Горенках він створив ботанічний сад, який вважали одним із чудес Москви.
На початку ХІХ ст. за планами петербурзького архітектора А.Менемла в Яготині було побудовано палац із двома флігелями, конюшнею, оранжереєю та іншими службами.
Ось як, за словами очевидця А.Глаголєва, виглядав у 1823 р. Яготинський парк (за Вергуновим, Гороховим, 1988): “Саме розташування княжого дому з флігелями і садом є гра примхливої фантазії архітектора. Дім відокремлюється від озера квітником і стоїть навпроти острова вкритого густим лісом; флігелі, які складаються з окремих будинків, висуваються уступами на зелену площу двору; від них проведені через сад алеї, спрямовані до того ж острова як до центру і основи усієї перспективи Правий бік саду складається з алей, які в(ються в різних напрямках, лівий покритий диким гаєм”.
Яготин – тогочасний центр культурного життя України – відвідували М.В.Гоголь і Т.Г.Шевченко. До кінця ХІХ ст. парк і споруди поступово занепали. Великих збитків палацово-парковому комплексу було завдано німецько-фашистськими загарбниками.
1.8.7.3. Садибний парк у Ляличах (Чернігівська обл.). Садиба графа П.В.Завадовського з палацом, побудованим в кінці XVIII ст. За палацом був влаштований регулярний сад з квітковим партером, басейном, фонтанами та мармуровими скульптурами. За ним простягнувся великий пейзажний парк із звіринцем. Садиба разом з парком займала 600 га.
1.8.7.4. Садиба Мерчик (Харківська обл.). Розташована на березі одноіменної річки і включає в себе парк, створений на основі зарослого горбистого яру. Потік, який протікав дном яру, перетворено в каскад ставів. На схилах яру були розбиті алеї, влаштовані сходи, містки, альтанки.
Крім палацу з парком на території садиби побудовано ряд флігелів і павільйонів. Перед палацом розташований регулярний сад, який полого спускається до ставу. Між палацом і партером влаштована тераса з кам(яною підпірною стіною і балюстрадою. Широкі двометрові сходи закріплювали головну композиційну вісь ансамблю, яка проходила через в(їздну дорогу, центр палацу, квітковий партер і став.
Пейзажний парк займав досить велику площу – 50 га. Росли в ньому дуб, ясені, клен, ялина. На території парку були влаштовані садові споруди – грот з доричними колонами на березі ставу, арочні альтанки, ротонда над колодязем. Тут же знаходилося родинне кладовище, прикрашене різьбою по каменю, античними архітектурними деталями.
1.8.7.5. Садиба Графське (Харківська обл.). Розташована на березі р. Сіверський Донець. Подарована Петром І П.П.Шаріфову. Ансамбль збудований за центрально-осьовою схемою і дуже добре вписаний у природний ансамбль. Починається із своєрідної вулиці службових приміщень, яка підводить до парадного в(їзду – “готичних” воріт.
Під(їздна дорога була влаштована так, щоб відвідувач міг побачити садибу ще здалека на фоні чудового горбистого пейзажу у широкій панорамі долини ріки. Ще більше захоплення викликає у відвідувача, який в(їхав у садибу, просторий курдонер (від фр. почесний двір), який утворили триповерховий палац з боковими виступаючими вперед флігелями.
Г.К.Лукомський – дослідник садибної садово-паркової спадщини, так описує Графське: “Перед будинком, дуже декоративно розташувавшись, ростуть пірамідальні тополі, силуетами своїми прекрасно єднаючись з колонами і взагалі з усією архітектурою. Біла будова, в свою чергу, відмінно виділяється на фоні соковитих куп зелені старовинного парку Імпозантна тераса, утворена колонами, без сумніву, одна з кращих в садибній Росії Вдалині, якраз навпроти дому, манеж і кінний двір, наліво башта оранжерей, направо ряд флігелів, а дальше тягнуться ліси, видніють села”.
З протилежного боку палацу, обернутого до ріки, влаштована видова тераса з партером і з чудовими краєвидами паркових насаджень і крутого, проте міцного, берега ріки, порослого віковими дубами.
1.8.7.6. Садиба Хатень (Харківська обл.). Створена за кресленнями архітектора Д.Кваренгі. Власність Строганова (ген.-губернатора Чернігівської, Полтавської, Харківської і Новоросійської губерній) та поміщиків Кондратьєвих.
Садиба розбудована в кінці XVIII ст. на великому пагорбі. З під(їзної дороги розкривається панорама парку з палацом. Парк розпочинався широкою алеєю і пропілеєм (від гр. переддвір(я) у вигляді двох пілонів (від гр. ворота, вхід) – масивних стовпів. Алея вела до центру садиби – палацу із симетрично розташованими флігелями. Всі господарські приміщення, що є характерною особливістю цієї забудови, винесені на більш понижені точки рельєфу, щоб вони не заважали розкриттю мальовничих паркових перспектив.
З протилежного боку палацу розкинувся типовий пейзажний парк з тінистими звивистими доріжками, лісовими галявинами та спокійним з нерегулярними обрисами ставом.
Уже в 1914 р., як свідчить Г.К.Лукомський, палац і парковий ансамбль знаходились у напівзруйнованому стані.
1.8.7.7. Софіївка (Черкаська обл.). До пейзажних парків романтичного спрямування, побудованих наприкінці XVIII ст., належить “Софіївка”. В польських джерелах (Maydecki, 1978) парк, до речі, в якому ніколи не було палацу, належить до здобутків польського садівництва. Проте, в час створення парку (1796) граф С.Щ.Потоцький (1752-1805), один з лідерів Торговицької конфедерації 1792 р., яка своєю політикою призвела Польщу до державного розпаду, був уже на царській службі і ця територія вже ніколи не належала Польщі. Однак вплив польського романтичного садівництва на створення і стилістику цього “Уманського чуда” є незаперечним. Софія, якій присвячене це “чудо”, відвідавши розкішний парк “Аркадію” графині Гелени Радзівілл, неподалік від Варшави, пише Потоцькому: ”Після обіду поїхали подивитися “Аркадію”. Важко уявити щось краще і романтичніше. Ти знаєш “Аркадію”, але бачив її 10 років тому. Уяви собі, як можуть вирости молоді дерева за 10 років і як багато тут зроблено В “Аркадію” я закохана до божевілля”. Софії хотілося подібну “Аркадію” створити в Криму. Але нестача фінансів, а, можливо, й інші мотиви, привели подружжя (на той час Потоцький розлучився із Жозефіною, а Софія – з Віттом; між іншим, її справа про розлучення розглядалася у Львові, де Потоцький мав зимову і літню резиденції) до рішення створити власну “Аркадію” на території маєткових земель Потоцького в Умані. Восени 1796 р. розпочалися роботи з будівництва парку і тривали, чергуючись із періодичним затишшям, майже все наступне століття, навіть після смерті власників (Щеслав Потоцький помер у 1805 р., а Софія – у 1825 р.). Парк, який має офіційну назву “Дендрологічний парк “Софіївка” НАН України” не перестає розбудовуватися і сьогодні (рис. 1.58).
Відповідаючи на запитання: “Що являла собою ця місцевість до початку будівництва?”, А.П.Вергунов і В.А.Горохов (1988) пишуть: “Як свідчать очевидці, тут були безлісі голі горби і балки, серед яких дзюркотів потік Кам(янка (раніше, до будівництва, селяни називали його Багно). Де-не-де на поверхню виступали підземні джерела, брили граніту, покрите мохом каміння. Однак при всій своїй незначущості, цей безлюдний “дикий” пейзаж містив і деяку картинність, яка могла вплинути на уяву людей, котрі шукали “романтичні” мотиви в пейзажі. Береги Кам(янки немов завдали тон ландшафтному характеру майбутнього парку”.
Будівництво парку, розташованого в долині Кам(янки, тривало кілька років і велося під керівництвом поляка Людвіга Метцеля – колишнього артилерійського офіцера, з участю німця Оліви, садівника Заремби і тисяч українських кріпаків.
Головний композиційний мотив парку творять чотири стави, які знаходяться на різних рівнях і забезпечують водою фонтани і водойми. Найхарактернішим з них є середній став, який назвали “Солодким морем” з “Островом Кохання” посередині. Нижній став розкинувся по сусідству з Єлисейськими полями, на яких встановлено пам(ятник Т.Костюшці (1746-1817) і князю Й.Понятовському (1763-1813), який брав участь у повстанні Костюшки, а також поету С.Трембіцькому, автору поеми “Софіївка”. Був тут також грот короля Локєтка.
В різних місцях парку розмістилися павільйони і альтанки, численні містки, тераси і скульптури.
В історії “Софіївки” виділяють три основні етапи. Перший – 1796-1800 рр. – роботи велися, як вже згадувалося, під керівництвом Метцеля. За ці роки сформувався загальний вигляд парку та була створена система гідротехнічних споруд, а також побудовано Грот Венери, Долину гігантів, Крітський лабіринт, Великий водоспад, Колону смутку. Другий етап тривав упродовж 1836-1859 рр., коли парк був переданий Управлінню військових поселень. Працювали архітектор Макутін і академік архітектури Штакеншнейдер. У цей період побудовано входи до парку, Павільйон Флори, Китайску альтанку, Кам(яний павільйон на острові, реконструйовані водоспад, водяні сходи, мости, причали. У 1859 р., за указом Олександра ІІ парк передано училищу садівництва.
Третій етап (1858-1917) пов(язаний із функціонуванням училища, яке мало готувати “досконально знаючих садівників з повними як теоретичними, так і практичними знаннями”. Проте увага училища головним чином до агрономічних справ призвела до значного запустіння паркових насаджень, розростання самосіву, занепаду гідротехнічних споруд. Лише завдяки професору В.В.Пашкевичу, який в 1889-1890 рр. заклав тут арборетум, в парку пожвавилася інтродукційна робота.
І нарешті, четвертий – радянський період. До парку було долучено урочище “Грекова балка” площею близько 50 га, де створено каскад невеликих ставків. Тепер загальна площа парку становить близько 150 га (під час створення – 90-100 га). В період підготовки відзначення 200-річчя парку (1996) в “Софіївці” споруджено новий вхід з вулиці Київської, збудовано ряд адміністративних приміщень, впорядковано новий маршрут так званої “Зеленої екскурсії” вздовж насаджень на території Грекової балки (Білоус, 2001).
Парк, - зазначають А.П.Вергунов і В.А.Горохов, - є прикладом того, як можна раціонально використати усі композиційні можливості, які дає рельєф. Творці парку уважно вивчили як крупні його форми – долину, балки, горби, вододіли, так і дрібні, аж до розташування окремих брил, орієнтацію схилів за сторонами світу, різницю у вертикальних позначках другорядних водотоків – тальвегів, структуру грунтового шару на схилах різної крутизни та ін. Більше того, як водні споруди, так і рослинні композиції можуть бути зрозумілими лише у зв(язку з рельєфом.
Водночас Софіївка є прикладом не лише того, як можна органічно “вписати” якісь композиційні елементи в природний рельєф, але й того, як розвивати закладені в ньому потенційні можливості. Дерева і чагарники, камінь і газони, водні дзеркала і фонтани, скульптура і архітектура – все це мистецьки доповнює, художньо “розкриває” пересічний рельєф.
Слід звернути увагу й на те, як грамотно в парку використано перепади висот (між Верхнім і Нижнім озером 10 м) у вирішенні складних завдань паркової гідравліки. Якщо брати до уваги, що запас води у Верхньому озері становить 80 тис. м3, то стає зрозумілим, чому потужні фонтани і каскади парку працюють тут без будь-яких спеціальних насосних споруд.
Основу паркових насаджень становлять штучні деревостани, утворені з місцевих порід. Частина їх сформувалася цілком стихійно або ж без урахування динаміки росту. Наприклад, Англійський сад, створений проф. В.В.Пашкевичем майже 100 років тому на відкритій ділянці газону (2 га) шляхом посадки 100 дерев, в основному екзотів, сьогодні має вигляд загущеного арборетуму і не має нічого спільного з англійським пейзажним парком. Не завжди при підборі порід правильно визначався і використовувався тип умов місцезростання (приклад з кримською сосною, яка в умовах дібровного типу лісу почала відмирати вже у 30-40-річному віці).
Сьогодні в Софіївці як в академічній установі працює колектив науковців, який спрямовує розвиток рослинного покриву і пейзажних картин з урахуванням часової динаміки розвитку парку. Багато робиться для того, щоб підтримувати численні паркові споруди. Невдовзі “Софіївка” буде включена у світові скарбницю архітектурних пам(яток ЮНЕСКО.
1.8.7.8. Олександрія (Біла Церква). Палацово-парковий комплекс будувався як літня резиденція графа Ксаверія Браніцького, який разом з С.Щ.Потоцьким брав участь у Торговицькій (Барській) конфедерації і мав теж перейти на бік російського трону, щоб зберегти всі свої багатства. У 1768 р. він керував придушенням на Правобережній Україні Коліївщини.
Закладка садиби відбулася на рік пізніше “Софіївки”. Граф назвав парк іменем своєї дружини Олександри Василівни.
Парк створений на місці колишньої діброви, що розкинулася на південному схилі берега р. Рось, перерізаного трьома глибокими балками на чотири частини. Площа парку близько 200 га. Будівництво парку, яке велося досить довго, спочатку здійснював архітектор Мюффо, а після нього Барбецький, Вітт, Штунге. Садівник А.Ене, який заклав ряд окремих садів, зокрема плодових, віддав парку 50 років життя.
Архітектору Мюффо і його помічникам вдалося вміло використати балки, що спускалися до Росі, для створення мальовничих ставів загальною площею близько 12 га, а також каскадів та водоспадів.
Будівництво розпочалося з двоповерхового палацу з боковими флігелями, до яких прилягали танцювальний павільйон, будинок розваг і павільйон Ротонда. Неподалік палацу розмістився невеликий регулярний партер, в якому було багато квітів. Паркова пейзажна частина розвивалася в бік Росі.
Пейзажний парк з романтичним ухилом мав чимало різних характерних споруд – Фортеця Варна, Колона суму, Китайський місток, Колонада Ехо та ін. Однак справжньою даниною пейзажному стилю є дві поляни – Велика і Мала. В парку колекціоновано велику кількість екзотів. Перебуває сьогодні у віданні Національної Академії наук України.
1.8.7.9. Тростянець (Сумська обл.). Палацово-парковий комплекс збудований у Тростянці – родинному маєтку колишнього гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського (1708-1722). Закладка парку відбулася у 1834 р. (рис. 1.59).
На пологому схилі балки “Богівщина” розмістився палац та інші службові і господарські будівлі. Розкорчовуються і розчищаються чагарники, поглиблюються балки, створюється ціла система ставків. Основою просторової композиції є ставки – Великий, Лебединий і Куциха та серія галявин, кожна з яких має індивідуальне вирішення – розмір, конфігурацію, узлісся, композицію груп, асортимент.
Слід зауважити, що перші роки будівництва Тростянецького парку збігаються з другим етапом розвитку Софіївки, пов(язаним з діяльністю Управління військових поселень. “В обох випадках, - зазначають А.П.Вергунов і В.А.Горохов (1988), - творці парків відмовилися від романтичної ідеалізації минулих епох. Настав період більш реалістичного підходу до створення паркових пейзажів”.
Беручи до уваги несприятливі кліматичні умови степу, перші дерева (ялини, тополі) висаджували в найбільш захищених від суховіїв місцях – у широкій балці Боговщина і поблизу Великого ставу. Для забезпечення посадок садивним матеріалом поряд з Лебединим ставом закладено шкілку. Створюються, переважно з місцевих порід, окремі масиви, гаї і смуги. Згодом почали вводити екзоти, які завозили з Петербурга, Києва, Риги, Південного берега Криму. Незабаром площа насаджень досягла 155 га. Керували роботами власник маєтку І.М.Скоропадський і садівник К.Шлінгоф. Таким чином завершився перший етап будівництва парку.
Початком другого етапу вважають 1858 р., коли розпочинається створення в парку “Швейцарії” (площа 30 га). Насипаються штучні горби, причому землю з дна Великого озера, що в цей час розширювалося, доставляють у мішках і на тачках. Формування горбистого залісненого ландшафту “Швейцарія” тривало 28 років. Висота штучних горбів і хребтів сягала 30-35 м, а викладені на них кам(яні брили створювали враження гірського пейзажу. Схили штучних гір засаджували сосною і ялівцем козацьким.
У 1861 р. до парку були приєднані нові орні землі, на яких були створені масиви із сосни звичайної і берези повислої, які чітко відокремили парк від навколишньої місцевості. В кінці ХІХ ст. площа парку становила 175 га, а з навколишніми насадженнями – 350 га. В наступні роки будівництво парку тривало і його площа досягла 207 га. Проте парк не був поодинокою оазою серед степу. Довкола нього на різних віддалях створювалася ціла система острівних лісів. Деякі з них навіть одержали власні назви: Натащино і Пехтіно, Темні лавки, Катрина могила, Мечеть, Обнімись і притулись та ін. На площі 2.5 тис. га серед степу поступово складався лісостеповий ландшафт. І в цьому велика заслуга І.П.Скоропадського – одного із початківців степового лісорозведення.
Неважко виділити, - зауважують А.П.Вергунов і В.А.Горохов (1988), - три специфічні особливості композиційної побудови Тростянця. Це, по-перше, використання ефекту несподіваності при підході чи під(їзді до парку. Поступово підступаючі до глядача, зовнішні “фасади” парку не мають нічого спільного з тими картинами, які очікують відвідувача в його “інтер(єрах”. Ззовні це просто лісовий масив на фоні досить таки монотонної рівнини, всередині – це “гірська” країна з крутими горбами, озерами, пишною екзотичною рослинністю. По-друге, – відсутність будь-яких зовнішніх візуальних зв(язків; це сугубо “внутрішня композиція” і всі композиційні орієнтири парку розташовані в його центральній частині. Нарешті, привертає до себе увагу підлегле значення архітектурного компонента в ансамблі. Роль основної домінанти і орієнтиру виконує тут водна система, яка утворює головний відкритий простір парку. Структурно парк розподіляється на декілька районів, кожний з яких має специфічний характер: приозерно-балочний, гірсько-горбистий (“Швейцарія”), рівнинний, присадибний, лісовий (рис. ).
У дендропарку, який належить до системи установ НАН України, налічується понад 500 видів і форм дерев, чагарників і ліан. Окремі екземпляри дерев досягли величезних розмірів: ялини заввишки 42 м, сосни Веймутова – 44 м, тополі білі – 48 м.
Тростянецький парк поклав початок розвитку в Україні парків нового типу, пов(язаних з інтродукцією і колекціонуванням рослин і формуванням природних пейзажів.
1.8.7.10. Веселі Боковеньки (Кіровоградська обл.). Засновником і власником парку та безпосереднім учасником його створення був М.Л.Давидов – знавець і аматор садово-паркової справи. Будівництво розпочалося в 1893 р. за проектом українського художника-пейзажиста І.В.Станіславського-Падалки. В його реалізації брали участь відомий ландшафтний архітектор А.Е.Регель, імператорський садівник, а також лісівник А.А.Яцькевич.
Парк створено на безлісій степовій місцевості на невеличкій річці Веселі Боковеньки. Творці парку практично зовсім відмовилися від “послуг” романтизму. Своїм вчителем і наставником при формуванні паркових пейзажів М.Л.Давидов називав природу. Вона йому постійно підказувала, як краще підійти до вирішення складних питань підбору порід і їх вирощування в умовах сухого степу, як забезпечити правдивість композиційних мотивів, їхню співзвучність з національними традиціями. Водночас він володів необхідним науково-практичним інструментом, який давав можливість примушувати природу погоджуватися з його рішеннями. Як наслідок, унікальний випадок у практиці садово-паркового будівництва: за надзвичайно короткий строк – усього 10 років – в жорстких умовах степу з(явився парк площею 106 га. В наступні роки, після 1903 р, в основному парк насичувався екзотами.
Композиційним центром парку є велика галявина – видова площадка на узгір(ї лівого берега Веселої Боковеньки, звідки розкривається широка панорама парку і оточуючого його простору. Фактично склалися три основні пейзажні картини. Перша розкривається у південно-східному напрямі. В цьому візуальному секторі спеціально побудовані типові українські хати (український сільський пейзаж). Згадаймо в Т.Г.Шевченка: “Село! О, сколько милых, очаровательных видений пробуждается в моём старом сердце Село! И вот стоит передо мною наша бедная белая старая хата Да какой сад! Видал я на своём веку такие порядочные сады, как, например, Уманский и Петергофский, но что за сады! Гроша не стоят в сравнении с нашими” (“Музыкант», 1855). Думається, творцям цієї пейзажної картини з селом і полями аж ген до горизонту не бракувало, як і великому поетові, відчуття своєї Батьківщини.
Друга, південно-західна пейзажна картина, охоплює панораму з лукою за рікою, плакучими вербами та пірамідальними тополями на фоні далекої діброви. Третю творить сосновий бір на узгір(ї, обрамлений темнохвойними ялинами.
Дивують відвідувачів парку майстерно виконані пейзажні композиції, ретельно продумана послідовність зорових вражень. Глядач, рухаючись парком, весь час перебуває під враженням все нових і нових внутрішніх картин. Ефект неочікуваності створюють значною мірою і численні екзотичні дерева та чагарники. Своєрідним шедевром називають пряму алею з сосен завдовжки 400 м, що простяглася на пагорбі у північній частині парку.
Цікава деталь: власник Веселих Боковеньок М.Л.Давидов (нащадок героя війни з Наполеоном) сам запропонував націоналізувати парк і перетворити його в наукову установу. У 1925 р. на базі парку була створена дослідна станція, директором якої став М.Л.Давидов. Тепер територія цієї станції становить 500 га, в тому числі дендропарк займає 106 га.
Перед Другою світовою війною парк став називатися селекційно-дендрологічною станцією, де під керівництвом академіка Г.М.Висоцького працювали учні, а невдовзі крупні вчені-лісівники С.С.П(ятницький, П.С.Погребняк, Д.І.Воробйов, Б.Н.Логгінов, Ф.Л.Щепотьєв та ін.
1.8.7.11. Качанівка (Чернігівська обл.). Палацово-парковий комплекс, заснований фельдмаршалом П.О.Рум(янцевим-Задунайським (1725-1796), у 1764-1781 рр. – генерал-губернатором Малоросії. Архітектор К.І.Бланк, будівництво здійснював М.К.Мосціпанов – учень знаменитого В.І.Баженова (рис. 1.60).
Як зауважують А.П.Вергунов і В.А.Горохов (1988), об(ємно-просторове рішення палацу, барочного за своїм характером, відображало водночас деякі риси захоплення романтизмом. Автори виділяють три основні етапи розвитку палацово-паркового комплексу.
Перший етап – початок розбудови палацу і парку (70-80 рр. XVIII ст.). Палац симетричний, П-подібний у плані, з галереями і двома виступаючими вперед флігелями, які утворюють парадний двір. Планування центральної припалацової частини має яскраво виражену осьову побудову. Широка і пряма півкілометрова в(їздна алея, яка простяглася із заходу на схід, зв(язує дворовий комплекс із церквою, проходячи повз службові забудови. Перед палацом регулярна, розбита на чотири рівні частини поляна. Від центральної квіткової клумби рівними променями відходять доріжки, щоб потім загубитися в нерегулярному плануванні паркової частини.
Другий етап (1808-1824) пов(язаний в основному з перебудовою палацу, який набуває рис, властивих класицизму. На головному і бокових фасадах з(являються портики. На цей час вже був розвинутий пейзажний характер парку, особливо тієї його частини, що знаходилася довкола церкви. Перебудовою палацу і парку, на думку дослідників, займався московський архітектор П.Дубровський.
Третій етап розвитку парку пов(язаний з переходом маєтку у 1824 р. до рук багатого мецената Г.Тарнавського, який довів його площу до 600 га. Територія парку була заново упорядкована, з(явилися нові мости, металеві огорожі, альтанки, зимовий сад. Завершено формування водної системи, загальна площа якої перевершила 100 га і могла на той час змагатися з Гатчиною, однак тут немає островів, а тому плеса ставів рівні і спокійні.
Стави напівколом охоплюють центральну регулярну частину, на них орієнтовані палац, альтанка Глінки, руїни біля дамби Майорівського ставка, прогулянкові доріжки пейзажної частини парку.
Качанівку без застережень можна іменувати меморіальним парком. Тут працювали або були його гостями М.В.Гоголь, Т.Г.Шевченко, І.Є.Рєпін, М.О.Врубель та інші діячі культури.
Палацово-парковий ансамбль Качанівки зберіг в собі основні риси планувально-архітектурних задумів його творців. Дотепер милують своєю красою вікові дуби, липи, модрини, сосни, каштани, ялини, клени.
Високої майстерності досягнуто у формуванні паркових галявин і пейзажних груп (Косаревський, 1977).
Форми і розміри галявин, їх обрамлення, - наголошують А.П.Вергунов і В.А.Горохов (1988), - розраховані на зорове сприйняття з прогулянкових доріжок, послідовне розкриття видів. Тут ефектно контрастують групи білокорих беріз з темнохвойними ялинами, могутніми дубами. Особливо вражають лугові простори поблизу ставів, берегова лінія яких обрамлена низько опущеними вітами верб.
Сьогодні Качанівка – Державний історико-культурний заповідник Міністерства культури України, площею 65 га має велику охоронну зону, яка включає систему водойм і прилеглу до неї лісопаркову територію.
1.8.7.12. Сокиринці (Чернігівська обл.). Палацово-парковий комплекс розташований неподалік (15 км) від Качанівки. Планування, проектування і закладка ансамблю належить, як і Качанівки, П.Дубровському та садовому майстру В.Бісберфельду. Сокиринці, - зауважує І.Д.Родічкін, - це характерний приклад ампірного ансамблю, де немає різких ефектів, але вся композиція підпорядкована зв(язку архітектури з природою, виявленню її цінних естетичних якостей (рис. 1.61).
Пейзажний парк створено впродовж 1825-1835 рр. Площа парку 62 га, ставів – 102 га. Планувальна вісь центральної частини парку – витягнута галявина-партер, в композиції якої використаний прийом створення багатопланового пейзажу, який візуально збільшує глибину простору. На протилежному боці ставу відкритий простір замикається лісовим масивом.
Слід нагадати, що нинішній ансамбль який виріс із садиби з садом, вирішений у регулярному стилі: з терасами, квітковими партерами, боскетами, липовими алеями, перголами та іншими атрибутами регулярного стилю (Вергунов, Горохов, 1988). Проте з цієї садиби до наших днів дійшли лише велетенські дуби.
Архітектор П.Дубровський, який упродовж шести років (починаючи з 1823 р.) працював над здійсненням свого проекту, розташував палац у південно-східній частині маєтку. Довкола нього в старій діброві було розбито парк, створені стави зі шлюзами (площа 10 га), за ставами починався лісовий масив, який використовували для прогулянок і полювання. Основний корпус палацу пов(язаний критими переходами із службовими корпусами, витягнутими з ним в одну лінію, перпендикулярно головній композиційній осі ансамблю – прямій під(їздній алеї, яка за входом в парк продовжується у вигляді своєрідного паркового проспекту. Вхід акцентований двома флігелями і потужними пілонами. Фасад палацу являє собою класичний восьмиколонний портик на цоколі-аркаді і обернений на регулярний квітковий партер еліпсоподібної форми.
Протилежний бік палацу обернений до нерегулярної пейзажної частини парку. З вікон палацу відкривається перспектива на велику луку, ставки, а за ними на густий ліс. Серед паркових споруд восьмиколонна класична ротонда, піднесена на високу точку, та неоготичний трипролітний місток, що сполучає схили глибокого яру, яким проходить паркова дорога. Збереглися до наших днів оранжереї та інші господарські будівлі, зосереджені на значній віддалі від палацу в північній частині парку.
Сокиринці - пам(ятка садово-паркової архітектури і охороняється законом.
1.8.7.13. Вишня (Львівська обл.). Закладений в маєтку польського драматурга Олександра Фредро (!793-1876), поблизу с. Вишня на плато, що піднімається над досить крутими берегами річки Вишеньки (притока Дністра).
До садиби вела липова алея, яка брала початок з Самбірського гостинця (сьогодні автодорога Львів-Самбір-Ужгород) і вела через зовнішню частину парку до в(їздного двору, що знаходився з протилежного боку фасаду двоповерхового палацу. Парадний вхід обернутий до невеликого регулярного квіткового партеру, за яким простягнувся тінистий парк. На узліссі партерного саду ряд екзотів, зокрема надзвичайно пишний екземпляр тюльпанового дерева. З узлісся південної частини парку розкривалася ближня панорама системи ставів, створених за допомогою дамб на р. Вишеньці, і далі – полів, обмежених на горизонті посадкою колоноподібних туй.
Сьогодні цей палацово-парковий комплекс, що належить сільсько-господарському технікуму, є пам(яткою садово-паркового мистецтва місцевого значення і перебуває в занедбаному стані. Особливої шкоди парку завдано в 90-х роках ХХ ст. внаслідок бездумної забудови його території.
1.8.7.14. Гурзуф (Південний берег Криму). Гурзуфський (сьогодні Пушкінський) пейзажний парк був заснований в 1808-1812 рр. і належав генерал-губернаторові Новоросії і Криму А.Рішельє (1766-1822). На схилах гори, де розмістився невеликий палац Рішельє, був розбитий сад у пейзажному стилі. Це був гай з піній з просторим лужком на південно-західній частині ділянки. Біля будинку були висаджені кипариси. В той період тут росли місцеві породи: дуб пухнастий, ясен, фісташка, а також велетенський кедр.
Виходячи з принципів пейзажного стилю, творці саду намагалися підкреслити природні обриси місцевості і уникали загромадженняя території архітектурними спорудами. Рослинність формували крупними масивами на фоні лучного простору.
У цей період становлення ще молодого парку його відвідав О.С.Пушкін, який гостював у генерала М.М.Раєвського, героя Вітчизняної війни 1812 р.
Наступний період розвитку парку припадає на 1835-1840 рр., коли породний склад насаджень за допомогою Нікітського ботанічного саду значно збагатився. На схилах пагорбу з палацом на горі створені тераси із спусками, побудовані оранжерея і декоративний басейн. Від палацу відкривалися перспективи на поселення Гурзуф та гору Аю-Даг (Ведмідь-гору). Створені молоді насадження, в тому числі і вертикалі середземноморських кипарисів, лише доповнили пейзаж, не змінюючи основних контурів кримського природного краєвиду.
Мережа прогулянкових доріжок з алеями створювалася із урахуванням гірського рельєфу, концентрично огинаючи схили пагорбу, і доповнюються короткими сходами до набережної.
У наступний період (1860-1890 рр.) парк розширюється за рахунок освоєння нових ділянок. Якщо на початку свого розвитку це був сад площею 1,5 га, то тепер його територія займає близько 12 га. Нові території оформлялися з більшою пишнотою, насичувалися малими архітектурними формами, особливо альтанками у “східному” стилі, фонтанами (“Богиня ночі” та ін.). Алеї акуратно підстригалися, вводилися все нові і нові екзоти.
Особливою вишуканістю вирізняються деякі скульптурні групи і фонтани – “Німфа” (згодом після руйнування замінена “Купальницею”), “Рахіль” та ін.
1.8.7.15. Алупкинський палацово-парковий комплекс (Південний берег Криму). Зразок палацово-паркової архітектури епохи романтизму (рис. 1.62). Будувався в 30-40-х роках ХІХ ст. для генерал-губернатора Новоросії графа М.С.Воронцова (1782-1856), одного з героїв Бородинської битви під Москвою, який придбав значну кількість земельних ділянок не лише в Алупці, але й Алушті, Гурзуфі, Масандрі. Його дружина Є.К.Воронцова виховувалася в Олександрії – колишній садибі Браніцьких, їй довелося побачити й “уманське чудо”. Тому, беручися до створення цього неповторного ансамблю, сім(я Воронцових була “романтично” спрямована. При цьому вони намагалися не поступитися за масштабами Софіївці (порівняємо Великий і Малий Хаос Алупки і Долину гігантів в Умані).
Будівництво палацу було закінчено архітектором В.Гентом у 1837 р. за ескізами англійського архітектора-графіка Е.Блора. Відмінною рисою комплексу є використання поряд з англійським неоготичним стилем Тюдор (північна частина) і прийомів мавританської архітектури (парадний фасад, обернений до моря).
Парк включає природні скельні утворення (Великий і Малий Хаос, а також прибережні скелі) і майстерно сформовані галявини – Платанова, Сонячна, Контрастна, Каштанова. Всі композиційні вузли пов(язані мережею вільно прокладених у рельєфі доріжок: одні пірнають у глибину паркових масивів, інші виринають, щоб відкрити захоплюючу перспективу морських далечин.
Взагалі парк має два планувальних райони – Верхній і Нижній, які відрізняються композиційним змістом і емоційною забарвленістю.
Головні композиції Верхнього парку розкриваються в напрямі гори Ай-Петрі, яка домінує в пейзажі. Яку б ділянку горішньої частини не оглядав (галявини, водоспади, хаоси), гора Ай-Петрі постійно присутня, підкреслюючи природну єдність цієї частини передгірного ландшафту.
Територія Нижнього парку розташована на терасах: на першій – два партери з фонтанами і низькими широкими мармуровими вазами; з другою терасою, прикрашеною балюстрадою, фонтанами і басейнами, вона з(єднана парадними сходами з діоріту; Друга і третя тераси з(єднані по осі палацу підковоподібними сходами із діабазу з пристінними фонтанами. Скелі на березі моря включені в композицію парку.
Вертикальною осьовою композицією парку є діоритові сходи, які, послідовно перетинаючи чотири тераси, створюють осьову композицію, що пов(язує палац з приморською частиною парку. Сходи прикрашені біломармуровими левами, привезеними з Італії у 1848 р. (скульптор В.Бонанні).
Коли оглядаєш паркову рослинність, важко повірити, що порівняно не так давно ці круті кам(янисті схили покривала бідна деревна рослинність, представлена в основному сосною кримською, буком східним, глодом, шипшиною, кизилом, грабівником. Водночас здається, що пальмова алея, яка веде до палацу із заходу, була тут вічно, як і запашна олеандрова алея, і магнолії, і секвойя гігантська, і кедри, і лавр, і навіть араукарія. Ці вічнозелені рослини перетворили кримський ландшафт у такий, який полюбляли колишні їхні власники, які бували в Італії і були вражені її красою.
В східній частині нижнього парку прокладена широка паркова дорога, з якої видніється так званий “п(яний гай” із викривлених вітром сосен, просторі паркові галявини з могутніми деревами солітерами, виступають водні каскади. Особливо мальовничими є невеличкі паркові водойми з протічною прозорою водою і благодайною прохолодою.
Даниною класицизму є чайний будиночок, врізаний у скелясті береги моря, побудований в 20-х роках ХІХ ст. З цього павільйону-колонади, коли дивитися на північ, відкривається багатоплановий вид на Ай-Петрі, повітряна перспектива охоплює безкрайній морський простір з кам(янистими нагромадженнями і знаменитою Скелею Айвазовського.
В Алупкінському парку зібрано 200 видів і садових форм дерев і чагарників. В 1921 р. тут створено історико-побутовий музей. З 1956 р. в палаці розміщається державний музей образотворчого мистецтва, який двома роками пізніше перейменовується в Архітектурно-художній музей.
1.8.7.16. Лівадія-Ореанда. Палацово-парковий комплекс у Великій Ялті. Колишня кримська царська резиденція. У великій парковій зоні виділяються два парки – Лівадійський і нижня Ореанда.
Лівадійський парк закладений у 1834 р. графом Л.Потоцьким на площі 40 га (садівники Д.Делінгер і К.Кебах). Виділяють три основні етапи розвитку парку.
На першому етапі побудовано палац і розплановано паркову територію. Вдало були підібрані для посадки деревні і чагарникові породи, що дало змогу уникнути надмірної загущеності посадок.
Другий етап пов(язаний з придбанням палацу і парку царським двором. Тоді за проектом архітектора І.А.Монгетті палац було перебудовано і значно розширено, а з південного боку влаштована широка тераса з видом на море. Обабіч головного палацу збудований у мавританському стилі малий палац. У цей же період побудовані Світський корпус, оранжереї, басейни, службові приміщення. Проведена часткова реконструкція молодого парку, введено в склад насаджень значну кількість екзотів.
Третій етап розвитку ансамблю відносять до 1910-1911 рр., коли було повністю перебудовано Великий палац (архітектор Краснов). Тоді, крім побудови ряду господарських приміщень, було розширено територію до 160 га, включаючи сюди й Ореанду , також царську резиденцію.
Центральним композиційним виразом всього Лівадійського ансамблю є група палацових споруд, розташована на досить просторій терасі на висоті 150 м н.р.м. Звідси прокладені основні паркові алеї, які, плавно вигинаючись, розходяться усією територією, розчленяючи її на крупні паркові масиви і групи, де вдало поєднана кримська флора з густозеленими середземноморськими рослинами.
За даними М.П.Волошина (1964), у парку налічується близько 400 видів і форм дерев і чагарників. Захоплюють своїми велетенськими розмірами ліванські кедри: у 130 р. вони мають висоту близько 25 м, діаметр крони до 20 м і діаметр стовбура 1,1 м. Ще більші розміри має секвойядендрон: висота 35 м, діаметр крони 12 м, діаметр стовбура 1.8 м.
У парку встановлено чимало альтанок, кожна з яких є оглядовим майданчиком. Це, зокрема, Турецька, Царська, Трояндова. З Турецької альтанки-ротонди, спорудженої в мавританському стилі над крутим схилом, відкриваються чудові перспективи на море і Нікітську Яйлу.
Паркова територія декорована фонтанами і фонтанчиками, вазами, привізною античною старовиною (мармурові саркофаги, статуї). Високою майстерністю відзначаються стрижені форми лавра і самшиту.
Варто звернути увагу на ще одну пам(ятку – данину минулим стилям – італійський дворик, оточений з усіх боків аркадою, опертою на доричні колони, за якими тіниста лоджія під хрестовими склепіннями. В центрі дворика розпланований фонтан, до якого підступають вісім доріжок, які розподіляють квітковий газон на однакові частини. Тут ростуть вічнозелені пальми, колоноподібний тис і лавр.
Парк Нової Ореанди. Закладений в 1843-1852 рр. за проектом А.І.Штакеншнейдера. Для царської сім(ї тут було збудовано другий палац і розбито парк. В 1882 р. палац згорів і його цегла була використана на будівництво церкви, покритої червоною дахівкою.
Ще й сьогодні милують око створені в ті часи кипарисова алея, Лебедине озеро, оточене плакучими вербами, лавром і декоративними чагарниками. В парку зосереджено понад 140 видів і форм дерев і чагарників.
З території парку відкриваються чудові міські пейзажі та панорама Кримського побережжя.
1.8.7.17. Міські парки Львова. В першій половині XVIII ст. пейзажний стиль покладено в основу новостворених міських публічних парків.
Парк ім. І.Франка. Перший міський публічний парк в Україні. Розташований на північно-східному схилі узгір(я, що підноситься над Львівською котловиною. Площа його – 11,6 га.
Заснований парк на території колишніх міських ланів, які були власністю багатої міщанської родини Шольц-Вольфовичів.
Наприкінці XVI ст. І.Шольц-Вольфович заклав невеликий сад, який пізніше перейшов до рук його зятя А.Массарі. Молодий венеціанець перебудував сад на італійський манер, розбивши на схилах тераси. Краями терас замість струнких кипарисів посаджено пірамідальні тополі, а в оздобленні пергол використовувався дикий виноград.
Згодом господарем парку і сусідніх земель став орден єзуїтів. Заповзятливі ченці побудували тут цегельню, пивоварню й корчму, а також невеликий фільварок, в якому працювали кріпосні селяни. Парк у тих роках пережив історичні події. У 1648 р., під час облоги міста військами Богдана Хмельницького, на його території стояла козацька артилерія. Рови і насипи на місці розташування батарей довго нагадували про події визвольної війни.
Коли у 1773 р. було скасовано орден єзуїтів, парк перейшов у власність австрійських властей. Згодом цісар Йосиф І, перебуваючи у Львові, зробив щедрий жест, подарувавши цей зелений масив місту. Однак без належного догляду парк так здичавів, що перетворився в непрохідну гущавину. Міські власті змушені були у 1779 р. здати його в оренду підприємцю І.Гехту, власнику трактирів, з умовою утримувати в такому стані, який би дав змогу використовувати його для відпочинку міщан.
І.Гехт, проявивши неабияку заповзятливість і енергію, переробив парк у регулярному стилі. Тоді було зрубано багато дерев, нарізано чітку геометричну мережу доріжок. Дерева і кущі регулярно підстригали, а доріжки посипалися піском. Було збудовано літній театр, альтанки, купальні, площу штучних вогнів (фейєрверків), карусель. З тих часів залишилась мальовнича споруда – альтанка на дорійських стовпах.
Поки діло процвітало і прибутки текли у кишеню підприємця, доти він займався парком. Уже в 1813 р. густі крони задушили всю низову зелень – газони, підріст; дощові потоки проорали схили, а внизу, де нині партерна частина, утворилося болото. Карусель та інші дерев(яні споруди зігнили.
Спадкоємці І.Гехта намагалися знову навести в парку лад. Протягом 1842-1843 рр. тут проводилися фестивалі з карнавалами, фейєрверками. У літньому театрі йшли вистави німецькою і польською мовами. Міська аристократія була у захваті.
Однак скоро спадкоємці І.Гехта теж перестали одержувати прибутки від парку і розпочали переговори з міським управлінням про передачу його місту.
Вісім років тяглися торги, оскільки управління не захотіло брати на себе зайві витрати. Нарешті міські урядовці знайшли підприємця, який згодився взяти парк в оренду. Щоправда, за якийсь час новий господар занедбав зелені насадження парку і довів його до такого спустошення, що у 1855 р. управління змушене було взяти парк під свою опіку.
Відомий тоді міський садівник Бауер упорядкував його в ландшафтному стилі: вирубав старі дерева, розрідив загущені місця, створив декілька мальовничих галявин, а рівні доріжки замінив звивистими. Тоді ж, усупереч стилю, він проклав рівну центральну парадну алею. Проте згодом його наступники у 1886 р. вирішили усунути цей дисонанс і ліквідували її. Однак життя показало, що задум Бауера був вірним. Така вісь дійсно необхідна для композиційної цілісності парку, тому пізніше алею було відновлено і значно розширено. В такому вигляді вона дійшла до наших днів.
У 1881 р. розпочалися роботи у нижній частині парку. Вперше обладнано партер з художньою вазою посередині і квітниками. Сьогодні вона розташована на початку головної алеї.
Після Другої світової війни парк постійно доглядався і доповнювався новими композиціями. У повоєнні роки він став одним з найулюбленіших зелених масивів Львова. Для дітей збудовано просторий майданчик з каруселлю, шведськими драбинками, пісочницями. Особливо у 50-60-ті роки виділявся своєю вишуканістю партер поблизу будиночка садівника.
У партерній частині парку, яка виконана у регулярному стилі, перед Львівським Національним університетом ім. І.Франка в 1964 р. встановлено пам(ятник великому Каменяреві. Просторий партер об(єднався з будівлею університету в єдиний архітектурний ансамбль.
Парк ім. І.Франка – різновікове насадження. Однак його головний деревостан творять дерева, які посаджено під час реконструкції, проведеної в 1855 та 1890 рр. Трапляються екземпляри, що збереглися з давніших часів. Це, зокрема, дуби і клени, діаметр яких сягає 1,5 м, а також ясені, липи, граби, в(язи та осокори завтовшки близько метра. В парку, за даними професора Л.І.Рубцова, росте найстаріший екземпляр в Україні робінії псевдоакації.
Екзоти зосереджені головним чином поблизу будиночка садівника, побудованого у 80-х роках ХІХ ст. Висаджені вони переважно після війни (50-ті рр.). Серед них – тюльпанове дерево, аралія манчжурська, катальпа, оцтове дерево, магонія, деревоподібна гортензія. Ще не з(явилось на деревах листя, а вже вабить око світло-кремовими пелюстками магнолія, грає теплими барвами золотоквіта форзиція. Згодом зацвітають сніжно-білим цвітом дика яблуня та її міська сестра – яблуня Нєдзвєцького, насичена рожевими квітами. Доповнюють кольорову гаму квітучі чагарники – калина “бульденеж” (сніжна куля), бузок, жасмин, спіреї, клекачка.
У парку добре розгалужена мережа доріжок, яка дає змогу рівномірно розмістити багато відвідувачів. Гомінкі місця – центральна алея, партер біля пам(ятника І.Франка, дитячий майданчик – чергуються із затишними тінистими алеями, сонячними галявинами та спеціальними куточками тихого відпочинку.
Парк “Високий замок”. Парк “Високий замок”, що велично височіє над віковічним Львовом, поєднує в собі старовину із сучасністю (рис. 1.63). Закладений він у 1838 р. на ділянці двох гір – Княжої і Замкової – та видолинку, що їх з(єднував. Княжа гора була ще облюбована князем Данилом Романовичем для свого західного форпосту – тут майже сто років височіла оборонна твердиня, що захищала західні околиці Русі від татаро-монгольських орд. У 1340 р. княжий замок був захоплений польським королем Казимиром ІІІ, який на цьому місці розпочав будівництво замку, однак так і не завершив. До 1786 р. замок поступово зруйнувався і від фортеці залишився лише невеликий фрагмент. Цегла з мурів замку в основному пішла на будівництво міських будинків.
Вершина гори залишилась вільна від насаджень і на ній польські шляхтичі почали насипати піщаний конус на честь 300-річчя унії, де сьогодні обладнаний оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама міста. Звідси видніється рівна долина Полтви, посеред якої розкинулося Знесіння, Лиса Гора, що разом з Високим Замком творить північні відроги Львівського плато. Далі Змієва гора, Кам(яна гора, гора Стефана, на південних схилах якої у давнину росли сади і виноградники.
Завдяки своєрідності природного та штучного рельєфу парк складається із двох терас. На нижній терасі, де буяє зелень екзотичних магнолій, гінкго, катальпи, аралії, стоїть будиночок садівника, побудований у 1892 р. Нижню терасу із півночі увінчує старовинна каштанова алея, неподалік від якої споруджено пам(ятний знак козацькому полковникові Максимові Кривоносу.
Поблизу будиночка знаходиться грот-альтанка із двома кам(яними левами, перенесеними сюди в 1874 р. від міської ратуші. Верхня тераса розміщена попід штучним конусом, де знаходяться фрагменти стіни королівського замку і лев, що стоїть на чатах.
Останнім часом в парку проведено реставрацію та реконструкцію (2000 р.), відремонтовано сходи на серпантині, що веде до найвищого оглядового майданчика. Майданчик відремонтовано, облаштовано новими лавами та встановлено біноклі.
Найвищу точку міста Лева увінчує державний прапор та вказівники сторін світу, зроблені написами країн, які розташовані в цих напрямках. Звідси відкривається панорама історичного міста, яке поєднало цілі епохи – Княжу, Середньовічну та сучасну. Видніються зелені острови історичних і сучасних парків.

13PAGE 15


13PAGE 1411115




Заголовок 115

Приложенные файлы

  • doc 17908491
    Размер файла: 473 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий