Kost_History_Book1


















Степан Кость ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

13PAGE 15


13PAGE 14515



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА


Історія української журналістики
(західноукраїнська преса
першої половини XX ст.:
ідейно-концептуальні засади, періодизація)




Львів
2008



ББК 76.124 (4УК)
УДК 070
К 728
Рекомендовано до друку Вченою радою
Львівського національного університету
імені Івана Франка від __ березня 2008 р. (протокол № __).

Історія української журналістики (західноукраїнська преса першої половини XX ст.: ідейно-концептуальні засади, періодизація). – Львів, 2008. – 270 с.

Запропоноване видання – один із перших навчальних посібників, в якому показано історію західноукраїнської преси першої половини XX ст. Автор зокрема з’ясовує ідейно-концептуальні засади її функціонування та періодизацію журналістського процесу. Значну увагу автор приділяє з’ясуванню сучасного аспекту багатьох проблем, які порушувала західноукраїнська преса означеного періоду.
У книзі підкреслено значення і роль західноукраїнської преси першої половини XX ст. як одного із наріжних каменів становлення української преси на сучасному етапі розбудови української державності.
Навчальний посібник розраховано на студентів і аспірантів факультетів і відділень журналістики, журналістів-практиків і дослідників суміжних із журналістикознавством гуманітарних наук.
Рецензенти:
І. Л. Михайлин, докт. філол. наук, професор, завідувач кафедри журналістики
Харківського національного університету імені В. Каразіна;
Є. Н. Приступа, докт. педагог. н., професор, ректор
Львівського державного університету фізичної культури;
В. І. Шкляр, докт. філол. наук, професор
Київського національного університету імені Т. Шевченка.

ISBN ___-___-___-_
© С. Кость, 2008
© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2008



Феномен західноукраїнської преси (замість передмови)
Своєрідним парадоксом, принаймні, феноменом світової історії було те, що українці, найбільший слов’янський народ, один із найбільших європейських народів, втративши незалежність у ХVIII ст., упродовж тривалого часу залишалися поневоленим (але не недержавним) народом, хоча міжнародна ситуація іноді складалася на користь української справи. Наскільки парадоксальною була українська історія, настільки ж унікальним явищем була й західноукраїнська преса. У 1935 р. «Новий час» видрукував огляд «Чужинець про українську пресу». Йшлося про відомого польського політичного діяча і публіциста Кс. Прушинського. Так ось, він висловив подив, що народ, який складається в основному із селян, власними зусиллями, без субсидій, дотацій видає десятки різного типу видань. Імпонувало йому і те, що серед них нема бульварних видань. На цей факт увагу ми звернули лише тому, що не так часто у польському суспільстві лунали об’єктивні і доброзичливі оцінки українського національного життя. Дещо раніше німецький дослідник К. Бемер видав довідник, в якому були дані про найбільш впливові і з великим накладом видання країн світу. Були там дані і про газетну справу у Польщі: названо кільканадцять видань польських, шість єврейських і лише дві газети українські («Діло» і «Новий час»). Але це не применшує ваги української преси як чинника національного життя. Майже тоді ж, у другій половині 30-х років З. Пеленський писав у статті «Покликання української газети» про необхідність створення «з нашої національної преси якнайбільш могучий та позитивний елемент нашого сучасного національного життя». Цю думку у різному словесному оформленні можна зустріти десятки разів на сторінках тогочасної західноукраїнської преси. І будь-яка висока оцінка ролі і місця західноукраїнської преси не буде перебільшенням, оскільки роль преси у функціонуванні національного організму поневоленого народу завжди була значно більша, помітніша, ніж у державних народів. Преса виконувала значно ширші і вагоміші функції, ніж це формально можна було б вимагати від неї. Вона стала не лише специфічним соціальним інститутом, а й набула ознак певної національної вартості (не матеріальної, а духовної), хоча ця оцінка сприймається як образна, метафорична.
Про своєрідність, унікальність західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. ми говоримо на підставі тези про Галичину як про «український П’ємонт», думки, яка навіть за недостатньої аргументації є очевидною. Унікальність історичної ролі Галичини у всеукраїнському контексті автоматично поширювалася і на всі інститути українського національного життя Галичини, а преса не була винятком. Проте це найзагальніша ознака.
Є й кілька інших важливих рис, ознак, характеристик, на підставі яких ми можемо говорити про феномен західноукраїнської преси. Так, західноукраїнська преса протягом означеного періоду існувала у межах кількох держав, що суттєво відрізнялися за своїм політичним устроєм. Скажімо, за часів Австро-Угорщини українцям, незважаючи на активну протидію поляків, які використовували всі засоби боротьби, все ж вдавалося використати можливості для розбудови національного життя, надані і гарантовані конституцією. Українці не користувалися симпатіями Відня, хоча за свою відданість тронові під час подій 1848 р. заслужили назву «тірольці Сходу». Але ставитися уважніше до українського питання Відень змушувала геополітична ситуація. Росія ще від часу розподілів Польщі претендувала на галицькі землі, а починаючи від 80-х років ХІХ ст., коли внаслідок війни 1877 р. позиції Росії на Балканах зміцніли, суперечності між Австро-Угорщиною і Росією ще більше загострилися. Трансформації «українського питання» в стійку геополітичну проблему сприяла поява в одному із німецьких журналів статті Е. Гартмана, в якій він висловив ідею створення «Київського королівства». Якщо ця ідея належала Бісмаркові, то йому треба віддати належне: великий політик значно глибше розумів і бачив перспективи «української проблеми», ніж це демонстрував Відень, а це змушувало й Відень уважніше ставитися і до галицьких українців, і до українофільського (українського) руху в підросійській Україні.
Як у польському середовищі за австрійських часів, так і в Польщі міжвоєнної доби завжди переважали антиукраїнські настрої, які знаходили своє обґрунтування в теорії про недержавні, неісторичні народи, до яких зараховували й українців. Складається враження, що поляки (як і росіяни, зрештою) відчували свою державну неповноцінність без українських земель. Ось чому «ендек» Р. Дмовський у своїх працях («Думки сучасного поляка» – 1903 р., «Німеччина, Росія і польська проблема» – 1908 р., «Польська політика і відродження держави» – 1925), керуючись концепцією перманентної польської експансії (на Схід, безумовно), закликав «проковтнути» стільки українських земель, скільки згодом можна буде полонізувати. Відомий українофоб С. Грабський уже після приєднання Сх.Галичини запевняв, що через 25 років на цих українських землях не залишиться нічого українського. Яка іронія долі – приблизно через такий час не стало Польщі, яка за два тижні розвалилася під ударами німецької армії. Спроби порозуміння з поляками («нова ера» на початку 90-х рр. ХІХ ст., «нормалізація» на початку 30-х рр. ХХ ст.) позитивних результатів не дали. Народні демократи в політичній, господарській, культурній діяльності національних меншин бачили небезпеку для держави. Вони постійно виступали з позицій національного егоїзму, а українців вважали за «зрутенізованих» (зукраїнізованих) поляків, які втратили зв’язок із своїм народом.
Християнські демократи не вживали, як Р.Дмовський, категорії «святого національного егоїзму». Вони загалом виступали за розв’язання українсько-польського протистояння шляхом порозуміння, яке давало б змогу розвитку українській меншині.
Консерватори суть української проблеми вбачали у наявності сепаратистських тенденцій в українському політичному русі. Вони виходили з того, що Східна Галичина була і буде частиною Польщі, що українці і поляки приречені на співжиття. Розходиться лише про те, щоб українці погодилися із фактичним станом речей. Причин для конфліктів не буде, якщо не буде сепаратистських тенденцій. Відповідно, консерватори відповідь на українську проблему укладали в три концепції: 1) «перечекання»; 2) угода; 3) союз. Не будемо деталізувати, але варто зважити на те, що цей рух бачив не українців, а русинів, а український рух – як зумовлений зовнішніми чинниками і опертий лише на інтелігенцію. Консерватори вважали, що українці не дозріли до автономії (щоправда, одна із груп підтримувала ідею автономії, але на засадах, що дискримінували українців); варто зважити і на те, що деякі публіцисти консервативного руху вважали, що в українському середовищі відбуваються «позитивні» зміни і більшість українців «прагне» до розвитку в межах польської держави. Зрештою, ідеї консервативного руху не були визначальними у польському суспільстві.
Основні моменти програми Польського руху людового (Polskie stronnictwo ludowe): загалом «людовці» визнавали право кожного народу (національної меншини) до розвитку своєї культури, економічної діяльності; вони виступали за те, щоб взаємно вигідні стосунки з національними меншинами будувати в інтересах Польщі; від національних меншин вимагалася лояльність до польської держави.
Польські соціалісти (Polska partia socialistyczna) намагалися тверезо і реально оцінити той факт, що третина населення держави – це національні меншини. На думку польських дослідників, концепція їхньої національної політики відзначалася переконаністю в неминучості створення незалежної держави білорусів і українців, конечністю запровадження територіальної автономії, вони виступали навіть за відкриття українського університету у Львові. Річ лише у тім, що польські соціалісти не змогли реально вплинути на політику урядів міжвоєнної доби.
Помітне місце українське питання (проблема національних меншин) посідало в політичній концепції прихильників Пілсудського, особливо після травневого перевороту у травні 1926 р. Середовище прихильників Пілсудського не було однорідним, але ставлення до українців спиралося на дві головні підстави: приготування до майбутньої війни за перебудову Європи, в результаті якої мала виникнути українська держава; диференційоване ставлення до різних українських регіонів. Справді, в 1926 р. Т. Голуфко створив у Парижі організацію «Прометей», ідея якої полягала в тому, щоб відірвати від СРСР землі з неросійським населенням і створити там демократичні держави. У Польщі цю ідею репрезентували Український науковий інститут, журнал «Biuletyn polsko-ukrai
·ski», Польсько-українське товариство. Щоправда, був один момент, важливий і принциповий – Пілсудський і його прихильники говорили про необхідність незалежної української держави, але без західноукраїнських земель. Ось чому будь-яке прагнення галицьких українців до незалежності не могло не зіткнутися з польськими національними інтересами, ось чому навіть спроба нормалізації зазнала невдачі.
Ідея «Великої Румунії» домінувала і в політиці Бухареста щодо українських територій, а тому румунізація українців й інших національних меншин стала основним напрямом етнополітики. Зрозуміло, що було заборонено назву «українці», що до середини 20х років не залишилося жодної української початкової школи. Серйозне дослідження М. Романюка свідчить, що в Румунії були найбільш несприятливі умови для розвитку українського національного життя, у тому числі і преси.
Чехо-Словаччина Т. Г. Масарика була однією із найбільш демократичних держав Європи у міжвоєнний період. У Чехо-Словаччині діяли українські вищі школи, ціла низка різноманітних установ і інституцій, уряд багато допомагав українській еміграції. Але Т. Г. Масарик, як і чехи загалом, був русофілом не лише з переконання, хоча бачив експансіоністську політику Росії на Балканах; він був русофілом і зі страху перед Німеччиною. Прагнення українців до державності Т. Г. Масарик не підтримував, ось чому він негативно сприйняв IV Універсал. Офіційна зовнішня політика Чехо-Словаччини не підтримувала «українського сепаратизму», коли мова йшла про Наддніпрянську Україну. Подібну позицію ЧСР займала й щодо західноукраїнських земель, зокрема Східної Галичини: ЧСР офіційно не визнала уряд Західно-Української Народної Республіки. У той же час Чехо-Словаччина не визнавала претензій Польщі на Східну Галичину, вважаючи, що остання має право з’єднатися з іншими українськими землями і таким чином теж стати частиною майбутньої російської демократичної федерації. Іншими словами кажучи, Прага прагнула мати спільний кордон чи з «радянською» Україною у складі СРСР, чи з якоюсь «іншою» Україною, але у складі «демократичної Росії». Це приклад, як за формального, догматичного підходу можна довести до абсурду велику ідею (ідею соборності у даному випадку), як легковажно можна поставитися до долі народу, особливо, якщо це не твій народ.
Чехо-словацький уряд теж не виконав свого міжнародного зобов’язання (згідно з Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 р.) надати автономію українцям. Ставлення до українського питання змінилося на гірше у 30-х роках. Якщо закарпатські українці й прийшли до високого рівня національної свідомості, то це було явно всупереч офіційній політиці Праги, це більше свідчило про їхнє вміння використати більш-менш сприятливі умови, що їх створювала конституція. Оскільки західноукраїнська преса функціонувала в межах кількох держав, треба говорити про її регіональний характер. Видання головним чином розповсюджувалися лише в межах регіону. Іноді такі кордони створювали штучно. Уряд Польщі прагнув роз’єднати «сокальським кордоном» Волинь і Галичину. Цей «кордон» знайшов своє відображення у різних законодавчих актах, що стосувалися функціонування, наприклад, українського кооперативного руху, розповсюдження преси. Зрештою, і різниця у загальній політиці щодо українського населення Волині й Східної Галичини свідчила про наявність, про фізичну відчутність кордону. Інший приклад – Лемківщина, де польський уряд підтримував православ’я, водночас руйнуючи православні церкви на Холмщині. Проте незважаючи на перешкоди українська преса долала офіційні перепони і штучні кордони. Практично кращі галицькі видання («Літературно-науковий вістник», «Вістник», «Діло», «Новий час», «Нова зоря», «Дзвони» тощо) читали скрізь, про що свідчать посилання на них у пресі інших регіонів. Те саме можна сказати про «Буковину», «Час», «Самостійну думку» (Чернівці) чи «Пробоєм» (Прага), «Науку», «Свободу» – згодом «Нову Свободу» у Карпатській Україні. Формально регіональний характер долався і соборницькою ідеологією. Не знала кордонів і нелегальна преса націоналістичного руху («Сурма», «Розбудова нації»).
Західноукраїнська преса була добре структурована. Практичний аспект цієї проблеми полягав у тому, що ідеологічного й інформаційного забезпечення вимагав кожен вид життєдіяльності (з одного боку, це вимагало і наявності спеціальних, галузевих видань – для учителів, лікарів, інженерів, адвокатів, кооператорів, селян, творчої інтелігенції, а з іншого – наявності широкої і різнопланової тематики видань, чим і відзначалися, скажімо, «Діло», «Нова зоря», «Свобода», «Новий час», «Громадський голос»). Але був і не менш важливий морально-психологічний аспект. Українське суспільство Східної Галичини, відчуваючи після рішення Ради амбасадорів щораз більшу загрозу колонізації і полонізації, намагалося створити, образно кажучи, «державу в державі». До речі, «пацифікація» 1930 р., дискримінація українців при розподілі (парцеляції) земель, при прийомі на державні посади, законодавчі акти, що обмежували громадсько-економічну діяльність українців – це явні спроби підірвати економічні підвалини такої «держави», не кажучи вже про відповідну політику в освітній сфері (зменшення українських шкіл і поява утраквістичних, фактичне небажання відкрити вищі українські школи), про всі ті політичні маневри польських урядів (незалежно від політичної орієнтації), суть яких полягала у беззастережній вірі в ідею польської державності, у сфері впливу якої закономірно, на думку поляків, мали перебувати і західноукраїнські землі. І все ж українцям вдалося створити розгалужену структуру преси, що гідно репрезентували їх наукову, культурно-мистецьку, економічну, професійну діяльність. Це, відповідно, давало не лише моральне задоволення, але й свідчило про національну гідність, про рівень українців як нації.
Західноукраїнська преса була справді народною, бо вона захищала національні інтереси, у ній брали участь практично представники усіх верств, вона виходила коштом народу. Серед галицьких українців багатих людей було мало, а багатих настільки, щоб вони могли забезпечити фінансування української культури, зробити її незалежною від скупих державних субсидій, не було зовсім. Митрополит Шептицький – виняток, назвати його меценатом означало б дуже приблизно окреслити, визначити роль і внесок людини, яка не просто щедро підтримувала науку, культуру, а була духовною опорою суспільства. Відомо, що саме завдяки значній фінансовій допомозі Є.Милорадович, В. Симиренка, Є. Чикаленка функціонували «Просвіта», НТШ, «Літературно-науковий вістник». В історії західноукраїнської преси відомі випадки, коли у видання вкладали свої кошти (М. Таранько, О. Кисілевська, М. Ковалюк, В. Микитчук, М. Донцова-Бачинська). І. Тиктору вдалося поставити на комерційну основу діяльність концерну «Українська преса», з чим не відразу змогла погодитися громадська думка. У кожній державі, до складу якої входили українські землі, були випадки, коли видання українських газет субсидіювала влада, зрозуміло, що таке видання змушене було провадити проурядову політику. Польський уряд, наприклад, фінансував такі видання не лише у Польщі («Рідний край»), але й підтримував москвофільський «Карпато-Русскій голос» С. Фенцика, що виходив в Ужгороді, тобто на території іншої держави – Чехо-Словаччини. Цілу низку видань, комуністичних і радянофільських, фінансувала Москва. Так, у виданнях, що їх редагував А. Крушельницький («Нові шляхи», «Критика»), гонорари були втричі-вчетверо більші, ніж у солідних українських виданнях, зрештою, далеко не всі наші видання виплачували гонорари. Участь у прорадянських виданнях журналістів із національно-патріотичних видань (як це було, наприклад, з М. Рудницьким, співробітником «Діла», який робив це потай, не афішуючи) викликала різкий осуд українського суспільства. Коли у жовтні 1932 р. у «Ділі» появилися три платні (надруковані на замовлення) публікації на користь державної монополії на горілку і тютюн, українська громада цей факт теж сприйняла негативно. Річ у тім, що жовтень був місяцем української преси. Саме тоді появлялося чимало як публікацій агітаційного характеру, так і скарг на те, що українці не читають свою пресу, не передплачують її, не жертвують на пресу. Загалом бажання «Діла» заробити було цілком природнє, але були два принципові моменти. По-перше, йшлося про польське джерело зароблених грошей, а по-друге, після страти Біласа й Данилишина українська громадськість бойкотувала державну монополію на горілку і тютюн. Ось чому «Студентський шлях» (1932, ч.11-12) відгукнувся на публікації «Діла» в’їдливою реплікою: «Але самовистарчальність і незалежність української преси це одне, а друге – «реальна» дійсність. 3 х 160 зол. – це явище більш «реальне», чим «фраза» про національну гідність. Тому серед найбільшого розгару пропаганди української преси «Діло» містить три платні статті польського державного монополю, в яких захвалює куріння. Це саме «Діло», яке пропагує ощадність, яке друкує поклики «Відродження» (протиалкогольне товариство. – С. К.) etc!».
Було кілька джерел фінансових надходжень. Звичайно, це передплата і кошти від продажу накладу. Це кошти від реклами і опублікованих оголошень та іншої платної інформації (у цьому відношенні перевагу мали солідні видання – «Діло», «Нова зоря», «Новий час», «Мета», «Громадський голос»). Це пожертви у пресовий фонд видань (варто сказати, що допомагала й заокеанська еміграція). Яскравий приклад – пресовий фонд «Шляхів», які виходили завдяки Січовим стрільцям. Д. Вітовський писав, що стрільці прийшли до переконання, що їхнє завдання не закінчиться з війною, а тому роблять внески, щоб мати свій друкований орган, щоб гуртувати навколо нього людей діла, а не лише слова. У листі до Д. Донцова писав про фонд ще один герой стрілецтва, І. Балюк: «Подумали ми і про головну зброю – пресу з вояцьких «ленунгів» (німецькою мовою «платня». – С. К.) зібрали ми стільки, що вистане надовго. Нікому в ласку не стоятимо, матеріальної залежності не боїмося, а духово ми вже давно вільні, бо виросли з-під опіки». Найбільші видання починали видавати «бібліотеки» (найбільш успішно це робили «Діло», «Літературно-науковий вісник», «Вісник», «Дзвони», «Нова зоря», концерн «Українська преса»), календарі тощо.
Українські видання намагалися зацікавити читачів різними способами. (Ми згадували вже «коров’ячу» газету – «Народню справу», що її видавав концерн «Українська преса»). Так, той, хто передплачував «Мету» на рік, отримував в нагороду «Український християнський календар»; той, хто загітував п’ятьох нових передплатників, сам отримував від редакції річну передплату безкоштовно. За нижчу ціну отримував «Мету» той, хто передплачував три видання, що виходили під егідою Українського католицького союзу («Дзвони», «Мета», «Христос наша сила»). А була і така форма роботи з неакуратними читачами – видання друкували «чорні лісти» – списки своїх боржників
Джерелом поповнення партійної каси і пресових фондів видань було і добровільне оподаткування, яким себе обкладали посли і сенатори. Про це писало «Діло» у статті «Гроші і політика (потреба засобів на закордонну інформацію)». Із цих добровільних внесків частина коштів йшла на пресу, на роботу Українського клубу у Варшаві, на канцелярію Української парламентарної репрезентації і утримання кількох секретаріатів парламентської репрезентації на периферії. Справді народною преса лише й може бути тоді, коли виходить коштом народу, коли вона матеріально і духовно незалежна від позанаціональних чинників. У розбудові й функціонуванні преси брали участь всі національно свідомі члени українського суспільства. Українці не мали своїх вищих шкіл (окрім тих, що функціонували в Чехо-Словаччині і тих, що в першій половині 20-х років діяли підпільно – університет і політехніка), отже, не мали й вищого навчального закладу, який би готував національні кадри для української преси. «На журналістів» не вчилися, ними ставали через необхідність політичної боротьби, в умовах протистояння українського суспільства з окупаційними владами. Аналіз соціального зрізу кадрового забезпечення, тобто журналістського корпусу західноукраїнської преси дуже широкий – це практично усі стани, прошарки, професії. Це вчені і духовенство, професійні політики, революціонери і журналісти, представники інтелігенції (вчителі, адвокати, інженери, лікарі), творчої інтелігенції (поети, письменники, художники, архітектори, композитори). Так, нема в західноукраїнській літературі менш-більш відомого поета чи письменника, який тією чи іншою мірою не був причетний до журналістики. Серед журналістів були військові і підприємці. Фактом є участь у пресі селян, ремісників, робітників (щоправда, не будемо перебільшувати, бо переважно на рівні листів до редакції, які, зрештою, редакції досить активно використовували). Для багатьох співробітництво з пресою було і формою самовияву, реалізації своїх можливостей і формою участі у громадському житті. Журналістська творчість була популярною серед молоді, особливо це стосується студентів і гімназистів (найперше тих, хто належав до «Пласту»). Таким чином, у пресі було сконцентровано усі інтелектуальні сили українського суспільства, журналістський корпус мав через те десятки талановитих журналістів, відповідно, високим був професійний та інтелектуальний рівень багатьох видань. Не був випадковим і той факт, що багато відомих публіцистів належало і до проводу політичний партій (С. Баран, І. Кедрин – в УНДО, М. і Л. Ганкевичі, В. Старосольський, С. Вітик – у соціал-демократичній партії, М. Стахів, К. Коберський, О. Павлів-Білозерський – в соціалістично-радикальній партії, Д. Паліїв і М. Шлемкевич – у Фронті національної єдності). Інша ситуація складалася в ОУН, у якій формування проводу спиралося на авторитарний принцип, а оскільки Організація перебувала в підпіллі, то про демократичні засади в її діяльності навіть говорити недоцільно. Проте і в пресі ОУН були талановиті публіцисти, які мали вплив на читацьку аудиторію (Ю. Вассиян, О. Ольжич, О. Бойдуник, В. Мартинець, Б. Кравців, З. Коссак, М. Колодзінський, С. Ленкавський, Є. Онацький).
Характерною рисою західноукраїнського журналістського процесу була жертовність і навіть самопожертва журналістського корпусу. Як преса поневоленого народу, але такого, який зберіг свої державницькі традиції, який свідомо культивував ідею незалежності, який навіть підсвідомо зберігав потяг до волі, – така преса не могла не бути в опозиції до чужих українцям держав, які окупували українські землі. Звідси – переслідування, цензурні утиски, арешти, ув’язнення. В Румунії навіть протягом 1928-1937 рр., коли, на думку М.Романюка, можна говорити про національне відродження, потрібно було мати мужність, бути здатним на подвиг і на жертви, щоб займатися журналістикою, не кажучи вже про жорстку антиукраїнську політику 1918-1928 років чи про військовий стан 1937 – 1940 років.
Політика Польщі була відверто антиукраїнською і спрямованою на асиміляцію українців. І.Кедрин-Рудницький писав, що натиск асиміляційної політики був щораз прикріший, при чому множились розпорядки й заборони, які не мали ніякого глузду і яких тому трудно було зрозуміти іншим, як тільки докази на, так мовити, принципову антиукраїнську політику, щоби шкодити, переслідувати, дошкулювати. За його ж визначенням, після перевороту Пілсудського у травні 1926 р. Польща стала напівтоталітарною, а згодом майже тоталітарною державою. Навіть з трибуни сейму говорилося про те, що у Польщі поліція є господарем життя і смерті громадян, вона чинить свавілля по всій країні, особливо на землях Західної України і Західної Білорусії. Над керівниками і членами українських політичних партій у 1921 –1939 роках відбулося понад 900 політичних процесів. Дві третини винесених вироків припадали на тих, хто був членом або прихильником УВО-ОУН.
У 1932 р. став чинним новий кримінальний кодекс, що й політичну діяльність давав змогу кваліфікувати як кримінальний злочин і суворо карати за це. Після успішного замаху українського підпілля на міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького у кримінальному кодексі зробили доповнення, які дозволяли переслідувати осіб, що загрожують безпеці, спокою і громадському порядку. Власне, саме після вбивства Б. Пєрацького було створено концтабір Березу Картузьку. У ньому переважали українці. Сюди можна було потрапити без слідства й суду, лише на підставі постанови поліції. Конституція 1935 р. прагнула реалізувати ідею сильної влади, сильного президента, але вона, по суті, узаконювала свавілля.
Десятки українських журналістів побували в ув’язненні. Був випадок, коли за ґрати кинули майже увесь склад редакції. Це трапилося з «Українським голосом» (орган ОУН) у 1930 р. Загалом, є цікаві спогади про в’язницю у В. Мартинця, Т. Бульби-Боровця, В. Яніва.
Жертовність українського журналістського корпусу полягала в служінні національній ідеї навіть із небезпекою для власного життя. Це стосується тих журналістів, які творили легенду Українського стрілецтва, тих, хто разом із УГА йшов на Київ, щоб повернутися до Львова. Максимально повно проявилося це в роки Другої світової війни і особливо у повоєнні роки, коли боротьба українців набула ще більш трагічного характеру. У ті роки воєнного і повоєнного лихоліття загинули десятки талановитих журналістів. Можна назвати хоча б О. Ольжича, О. Телігу, Р. Волошина, Я. Бусола, О. Дякова, М. Колодзінського, З. Коссака, Д. Маївського, Д. Мирона, І. Мітрінгу, Й. Позичанюка, І. Рогача, І. Рошка, О. Сеника, М. Сціборського, Н. Хасевича, О. Чемеринського та багато інших. Образно кажучи, вони писали чорнилом і власною кров’ю. Таку промовисту назву – «Кров і чорнило» (1946) – має стаття Р. Рахманного, теж одного із журналістів українського збройного підпілля. Він писав: «Українська самостійницька преса в ті роки несла майже весь тягар розроблення і пропагування основних ідей визвольної боротьби і прищеплення їх народним масам. В умовах протинацистської боротьби ця преса виконувала обов’язок: бути совістю свого народу і його свідомістю – дзеркалом сучасності». Такою вона була і в роки боротьби з радянським тоталітаризмом. О. Дяків-Горновий у статті «Про свободу преси в СССР» (1946) писав про пресу українського підпілля як про єдину народну пресу в СССР.
Західноукраїнська преса ніколи не була простим літописцем подій. Для неї завжди було притаманним самоусвідомлення свого покликання, своїх завдань і функцій. Це важливо зрозуміти сьогодні, коли відбувається становлення української преси в умовах незалежної держави, коли ми програємо битву за інформаційний простір і внаслідок зменшення питомої ваги українськомовної преси, і внаслідок того, що багато навіть україномовних видань не усвідомлює значення категоричного і безумовного імперативу – ідеї державності як ідеї нації. Як колись історичною місією української преси була боротьба за національне відродження, за відродження народу, усвідомлення свого національного «я», так і тепер її завданням (якщо ця преса справді українська, національно свідома) є захист державності.
Західноукраїнська преса завжди була не лише дзеркалом життя, а й совістю і свідомістю народу. Вона була частиною його культури духовної і політичної. І. Кедрин у статті «Речник і різьбар душі народу (дещо з історії і проблематики української преси)» писав, що «не назви й дати найважливіші для історика української преси, а ствердження факту, що українська преса від самих своїх початків була і тепер старається (статтю написано на початку 80х років, І. Кедрин писав про українську пресу у діаспорі, але вона, зрештою, продовжувала історію західноукраїнської преси. – С. К.) наскрізь громадською: стояла і стоїть на службі народу, формуючи його політичну думку, розбуджуючи і зберігаючи в народі його національну гідність і гордість та борючись за права народу. Це наш український феномен (підкреслення наше. – С. К.), бо інші народи не знають цього: у державних народів преса займається всіма тими проблемами, що їх висуває щоденне життя». До речі, І. Кедрин неодноразово підкреслював громадський характер української преси (маючи на увазі, звичайно, не значною мірою зросійщену україномовну пресу радянської України, а західноукраїнську пресу і пресу української діаспори).
Узагальнення І. Кедрина слушне, особливо у тій частині, що стосується феномену української преси. Зважимо на те, що «ура-патріотичні» оцінки ніколи не були притаманними для стилю Кедрина-журналіста. Інший відомий публіцист і діяч міжвоєнної доби, М. Шлемкевич, дещо стриманіший в оцінці й характеристиці нашої преси того часу. Він обережно висловлює навіть таке припущення – «чи не залишиться у нас за публіцистикою більша роля і значення навіть за те, яке здобула вона в широкому світі?». М. Шлемкевич пише, що високий рівень західноукраїнської преси і преси еміграції визнавали навіть вороги. Водночас пише про кризу преси 30-х років, коли ослаб, на його думку, пафос правди, що його було відкинуто, а на його місце прийшла «софістика» 30-х років. Не важко здогадатися, що він має на увазі пресу ОУН, пропаганду націоналістичних ідей, безкомпромісне утвердження ідеї нації. Звичайно, що пресі як специфічному соціальному інститутові іноді доводиться вибирати між абстрактною правдою, мораллю і необхідністю захищати найвищі національні вартості. Висловимо застереження – це далеко не завжди альтернатива. На нашу думку, саме західноукраїнська преса (у т. ч. і преса українських націоналістів) намагалася органічно поєднати правду, мораль із захистом національних інтересів, з національною гідністю. Так, Б.Кравців, відомий діяч і публіцист українського національного руху, писав у статті «Підчеркуємо і з’ясовуємо», що наш націоналізм наказує нам ставитися з гідністю й пошаною до «чужих націй і їх людей і їх змагань. Вимагає від нас справедливості навіть супроти ворога». Б. Кравців підкреслював необхідність безоглядної боротьби з явищами гангрени, розкладу, занепаду, анархії у громадсько-політичному житті, але виходячи із засад чесної і відвертої гри, із засад справедливості і пошани до людської і національної гідності. І це не було голослівною декларацією, коли він у цій же статті писав: «І в кінці завжди й усюди заявлятимемо твердо й рішуче, що націоналізм, націоналістичний рух це не тільки якась анонімова або й названа така чи інша організація, що націоналісти – це не лицарі без імені й без обличчя, що постояти за свою ідею й віру треба і з відкритою прилбицею, віч-на-віч, один проти одного. Так же само прикладом: словом і чином, виказувати будемо усю потворність і недоречність створюваного не раз самими націоналістами переконання, що «аморальність», підступ, злочин чи й валленродизм, «зрада для ідеї» – це засади, принципи та головні тези українського націоналізму» (газета "Голос" від 17 жовтня за 1937 р.).
Громадянська позиція західноукраїнської преси полягала в тому, що вона порушувала «вічні» проблеми української історії, особливо новітнього часу. Це проблема світогляду, зокрема українського націоналізму, це і комплекс складних і трагічних зв’язків і суперечностей, що існують між Україною і Росією, це проблема орієнтації (Європа чи Азія, Росія, тобто), це Схід і Захід України, це призначення України на Сході Європи і в Європі, це проблема національної єдності, це необхідність виховання українця нового типу і подолання комплексу меншовартості, це пошук національної ідеї, що за своїм обсягом навіть ширша, ніж ідея державності, яка завжди була категоричним імперативом нації. Це стосується і низки чисто професійних питань теорії і практики української преси (розуміння функцій преси, проблем її свободи і національної відповідальності, професійної етики, навіть проблем журналістської майстерності). У західноукраїнській публіцистиці (найперше, в публікаціях митрополита Шептицького, С. Бандери, Ю. Вассияна, Д. Донцова, Ю. Липи, О. Ольжича, І. Франка) є чимало пророчих думок і передбачень, що сьогодні справджуються. Це дає підстави говорити про західноукраїнську пресу не просто як про сторінку минулого. Її історичне значення, її нескороминучість, непроминальність актуалізується нашим сьогоденням.
У зв’язку з цим треба відзначити тісний зв’язок історії західноукраїнської преси і політичної думки. Річ не лише в тім, що преса була трибуною і речником політичної думки, а й у тому, що в середовищі публіцистів зароджувалися і формувалися нові політичні ідеї. Дещо уточнивши думку М. Шлемкевича, висловлену в праці «Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики)», можна сказати, що наш світогляд формували не вчені і філософи, як на Заході, а публіцисти (певною мірою М. Грушевський і І. Франко були винятком). Так, у середовищі публіцистів (Ю. Бачинський, І. Франко, «Молода Україна») відновилася ідея державності, у молодіжній пресі початку ХХ ст. зародилася ідея збройної боротьби за державність, публіцист Д. Донцов обґрунтував ідею і необхідність відокремлення від Росії, завдяки йому ж у західноукраїнській пресі було започатковано тему націоналістичного світогляду. Інакше кажучи, практично не було проблеми, що була предметом економічної, суспільно-політичної, мистецької думки, яку б не обговорювала і не висвітлювала преса.
По-різному говорили про історію, шлях української преси – як про важкий і тернистий (І. Кедрин, М. Масюкевич), трагічний (М. Шлемкевич), боротьби (З. Кузеля). Останнє визначення – найближче до істини, але уточнимо: це шлях боротьби й ідеї, це шлях боротьби за українську ідею. Цей шлях починався із національного відродження, виховання національної самосвідомості й гідності, із відновлення й утвердження ідеї державності. Він починався словом, а формально завершився чином, збройною боротьбою в роки Другої світової війни і в повоєнні роки на окупованих українських землях. Ми сказали «формально», бо залишилися живими традиції західноукраїнської преси і в радянські тоталітарні часи, бо насправді завершення цього шляху – це відновлення української державності в 1991 р. На цьому шляху західноукраїнська преса виконувала роль своєрідного П’ємонту – і в цьому її історична заслуга, у цьому полягає її феномен.
Спочатку висловимо одне застереження стосовно сумнівів деяких дослідників щодо змісту понять “Західна Україна”, “західноукраїнський”. Йдеться не про формальні речі. Є вчені, схильні вживати ці поняття лише в географічному чи територіальному сенсі. Є такі, хто вважає, що Західна Україна не є сталим історично-географічним поняттям і означує цей регіон як землі, що до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу (у такому разі жодна із держав не була сталим історично-географічним поняттям, бо то збільшувалася, то зменшувалася або й втрачала державність). Але нас цікавить не географічний аспект, оскільки це спрощує і навіть примітивізує проблему, тим більше, що й Західна Україна складається із кількох регіонів, що, скажімо, за певними етнографічними ознаками суттєво відрізняються – це Східна Галичина, Буковина, Волинь (разом із Поліссям), Карпатська Україна (Закарпаття), Поділля. То що це: суперечки через те, з якого кінця – тупого чи гострого – розбивати яйце? Ні. Чомусь радянські історики (не без відповідних вказівок і рекомендацій вищих партійних інстанцій) свого часу почали вживати таке словосполучення – “західні області України”. Нема, мовляв, двох Україн – Східної і Західної. Цинічна, хоча позірно соборницька позиція, але такий погляд допомагав нівелювати, затушковувати своєрідність (не етнографічну!) західноукраїнських земель. Відомий український меценат і громадський діяч Є. Чикаленко, відвідавши на початку століття Галичину, назвав її згодом українським П’ємонтом, зважаючи на те, що робила тоді маленька і бідна Галичина для українського національного відродження, для збереження національної ідентичності, загалом – для української ідеї. Є.Чикаленко навіть не гадав, що його образне визначення ролі Галичини (зауважимо, що Є. Чикаленко не був самотнім у зазначенні ролі Галичини в історії українського народу, коли Наддніпрянська Україна на чолі з Києвом перебувала у небезпеці, але йому належить порівняння з П’ємонтом) відкриє одну із важливих і складних тем української публіцистики ХХ ст., тему, з якою буде пов’язана діяльність і творчість багатьох відомих у нашій історії політиків і публіцистів. Зрештою, навколо цієї проблеми і досі не вщухають дискусії. Але то вже інше питання.
Західна Україна, західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. – ці поняття ми тлумачимо не як географічний чинник, не в географічному аспекті, а як своєрідний суспільно-політичний, інтелектуальний, моральний, духовний феномен, зумовлений тими історичними умовами, в яких відбувалася боротьба за українську ідею. Вживаючи це збірне поняття – “Західна Україна”, ми говоримо переважно і головним чином про українську пресу Східної Галичини. Коли ми говоримо “західноукраїнська преса”, то маємо на увазі ту пресу, що виходила українською мовою і проповідувала українську ідею. (Для пропаганди цієї ідеї українці видавали, коли була така можливість, журнали й іншими мовами. Ми не вважаємо українською ту пресу, що виходила українською мовою за кошти польського, чеського, румунського чи російського (радянського) урядів і була антиукраїнською за своєю суттю, за своїм духом.
Українська політична думка, не забуваючи про етнічну, національну окремішність свого народу, ніколи не сприймала його в Галичині як якусь однорідну соціальну масу, як замкнуте соціальне середовище. Але й тоді наші вчені і публіцисти не зводили соціальну структуру до вичленування лише окремих, протилежних за своїми соціальними позиціями й інтересами класів: “селяни – поміщики”, “пролетаріат – буржуазія”. Незаперечно, що вони використовували поняття “людство”, “народ”, “нація”, “клас”, стан, але “народ” (як нація), “нація” в ієрархії цих понять завжди були на першому місці. Очевидна річ, що вже у другій половині і особливо з кінця 90-х рр. ХІХ ст. галицька інтелігенція добре знала праці європейських вчених, що писали про націю, націоналізм. Йдеться, зокрема, про Е.Ренана, який, відповідаючи на питання “що таке нація?”, головними чинниками вважав не расу, не мову, не релігію, не спільність інтересів, не природні кордони (географію). На його думку, “Нація – це духовний принцип, результат глибоких комплікацій історії, духовна родина, а не група, яка визначається не формою поверхні”, “Нація – це думка, духовний принцип”, “Нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому”, “Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике згромадження людей зі здоровим розумом і гарячим серцем витворює моральну свідомість, яка зветься нацією”. Абсолютизувати формулу Е. Ренана не варто, бо саме у випадку з Україною усі згадані чинники, хіба що за винятком раси, мали вагоме позитивне значення. Для нас важливо, що Е. Ренан писав не про людство загалом, а фіксував наявність такого складного історичного феномена як нація. В українській політичній думці це поняття увійшло в науковий і публіцистичний обіг у різних методологічних і політичних контекстах. Так, Ю. Бачинський обґрунтував самостійність України на грунті марксистської методики сприймання і тлумачення історичного процесу. М. Міхновський вживав поняття “нація” щодо українців, не зважаючи на ту обставину, коли нація, як він писав, – не національна. Обґрунтовуючи необхідність політичної самостійності України, він виходив з інших засад, ніж Ю.Бачинський. Для нього аксіоматичною була думка про те, що кожна нація хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежувану змогу всебічного розвитку. Але і Ю.Бачинський, і М.Міхновський писали про розвиток. І.Франко, який зарекомендував себе як прагматик у політичних питаннях, зокрема, у поглядах на ідею державності, теж писав у статті “Поза межами можливого” про розвиток нації, про “соціальну динаміку нашого часу”.
Саме тоді, на зламі століть, щораз виразніше формувався погляд української політичної думки на націю як на найвищу спільноту людей (у формі держави), що саме вона, а не “людство” загалом може забезпечити духовні потреби (і матеріальні), як на суспільно-історичний організм, який розвивається. Коли й сьогодні деякі політологи соціальну структуру розуміють як сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих соціальних груп і стосунків між ними, зумовлених лише суспільним поділом праці, то це матеріалістичне розуміння суспільно-політичного розвитку. Тут незрозуміло що зумовлює суспільний поділ праці (за марксистською методологією – це розвиток природних сил і розвиток економічних відносин).
Структура західноукраїнської преси не була механічною сукупністю періодичних видань історичної епохи чи відтворенням соціальної структури української спільноти. У минулому столітті у польських шовіністських колах побутувала глузлива думка про те, що український народ – це “popi і ch
·opi”. Ця думка, ображаючи нашу національну гідність, на жаль, правильно констатувала, що соціальна структура української спільноти справді була дуже бідною, вузькою, обмеженою, не розгалуженою. Відомий на еміграції український художник П. Андрусів писав: “Український нарід увійшов у ХІХ і ХХ століття обдертий і ограблений минулими подіями та доведений майже до голого етнічного кореня, з якого бурі історії обірвали пишноту княжої державності, лицарський розмах козацьких республік. Золотоголове боярство і буйно-шляхетські верстви в кармазинових деліях розбіглися по чужих царсько-королівських дворах, шукаючи привілеїв і потвердження прав на особисті маєтки”.
Саме завдяки духовенству галицькі українці зберігали свою національну ідентичність. Серед молодої і романтичної частини духовенства в 30-х рр. ХІХ ст. починається національне відродження. Ми теж збереглися як народ завдяки селянству. Можна сказати, що нас і врятувало те, що ми стали селянським народом. Селянство більшою мірою, ніж інші соціальні стани, консервативне, більш вірне традиціям, більш життєздатне і здатне регенерувати ту моральну силу і віру в свою долю, що й не дозволяє асимілюватися, зникнути, піти в історичне небуття. Українці були тим “селянським” народом, сини якого упродовж сотень років створювали духовну культуру інших народів. Ми були найбільшим слов’янським народом і одним із найбільших європейських народів, який, остаточно втративши державність у ХVІІІ ст., став поневоленим і поділеним. Хоча історична доля була до нас несправедливою, несприятливими були політичні обставини (сусіди розігрували “українську карту” в своїх інтересах), ідея державності (навіть стихійна) не вмирала в душі народу. Фізичний і духовний геноцид позначився на нашій ментальності (малоросійство, комплекс меншовартості – це набуті риси), але ми чимало завдячуємо нашій живучості як категорії біологічній і духовній. Наш народ завжди прагнув до повноти національного життя.
Мета посібника – дати студентам знання про західноукраїнську пресу першої половини XX ст., обгрунтувати, зокрема, основні методологічні й ідейно-концептуальні засади її діяльності й періодизації, показати історичний й суспільно-політичний контекст цієї преси означеного періоду.
У результаті прослуханого курсу студенти повинні зрозуміти всеукраїнське значення західноукраїнської преси, її роль як державотворчого чинника й актуальний зміст, суть і тенденції кожного із періодів журналістського процесу.












1. Методологічні проблеми дослідження історії західноукраїнської преси (теоретичний аспект)
Коли мова заходить про методологічні проблеми дослідження преси (й історії преси теж), мимоволі згадується стаття Гегеля «Хто думає абстрактно?», яку геніальний філософ почав з іронічного запитання «Думати? Абстрактно? Рятуйся, хто може!». Щось подібне можна спостерігати і у випадку з методологією пресознавства, якщо взяти ширше. Небажання сучасних дослідників преси (насамперед, теоретиків) розробляти і досліджувати методологічні проблеми очевидні. Частково це можна зрозуміти – 1) складно, бо складний предмет дослідження; 2) відсутність мотивації. І цього достатньо, інші причини не так уже й важливі.
Напевно, ми звільнилися, але ще не «відійшли» від догм марксистсько-ленінської концепції, що чітко і жорстко регламентувала як діяльність і практику преси (журналістики), так і її вивчення. «Крок ліворуч, крок праворуч» в науці так само сприймалися не просто як помилка у пошуках наукової істини, а у багатьох випадках як злочин – ідеологічний чи й карний. Ленінська (більшовицька) формула преси на десятиліття визначила не лише долю преси як коліщатка і гвинтика, як служниці тоталітарної системи, як ідеологічного інструменту і знаряддя, але й науки.
Будь-які спроби вивчати соціологію і психологію засобів масової інформації, проблеми формування громадської думки дуже важко торували собі дорогу, вони були або відразу приреченими на невдачу, або ж були просто несміливими і тому їх не вважали небезпечними. Багато що (не кажучи вже про свободу преси, думки, совісті і волевиявлення, право знати, інші загальнолюдські вартості) вважалося навіяним ідейно чужими впливами. До речі, на мій погляд, «теорія публіцистики», що її кілька молодих дослідників (В. Здоровега, Г. Прохоров, В. Ученова) почали розробляти у 60-ті рр., коли т. зв. «хрущовська відлига» за інерцією ще впливала на щораз холоднішу і суворішу суспільну атмосферу – це щаслива знахідка тих, хто не хотів закопувати свій талант у землю, хто не хотів скніти у сліпих вуличках марксистсько-ленінської теорії преси.
Не випадково наприкінці 80-х рр. розвал тоталітарної системи супроводжувався крахом ідеологічних і методологічних концепцій, щонайперше, в суспільних і гуманітарних науках. Не випадково наприкінці 80-х рр. лунали стурбовані голоси істориків преси [13 REF _Ref193321820 \r \h \* MERGEFORMAT 14115].
Гостріше ця проблема постала із відновленням державності. Якщо, скажімо, В. Шкляр вказав на деякі парадокси із практики постсоціалістичної преси [13 REF _Ref193321886 \r \h \* MERGEFORMAT 14215], то М. Нечиталюк прямо говорив про методологічні проблеми історико-журналістських досліджень [13 REF _Ref193321896 \r \h \* MERGEFORMAT 14315]. Розуміючи методологічні засади наукових досліджень як підходи, критерії, принципи систематизації, аналізу й наукового пояснення журналістських явищ минулого [13 REF _Ref193321908 \r \h \* MERGEFORMAT 14415], відомий історик преси далі говорить про періодизацію як одну із таких проблем, про принцип заангажованості преси (тобто принцип партійності), ліквідацію та заповнення «білих» і «чорних» плям в історії вітчизняної преси і публіцистики тощо. Цей ряд М. Нечиталюк завершує констатацією думки про потребу вдосконалювати науковий інструментарій, конкретно-наукову методику історико-журналістських досліджень.
Через кілька років цю ж проблему з’ясовував М. Романюк у розділі «Методологічні принципи історико-журналістських досліджень» [13 REF _Ref193321993 \r \h \* MERGEFORMAT 14515]. Він услід за М. Нечиталюком теж вважає, що «загальний і вихідний характер має проблема періодизації української преси [13 REF _Ref193322000 \r \h \* MERGEFORMAT 14615].
Справді, «ефективність історико-журналістських досліджень залежатиме від теоретичної розробки методологічних принципів і підходів до журналістських явищ минулого», що треба вважати «самостійною і чи не найбільш складною проблемою журналістської науки» [13 REF _Ref193322005 \r \h \* MERGEFORMAT 14715]. Але ж ні періодизація, ні з’ясування інших аналогічних проблем історико-журналістських досліджень за своєю суттю і змістом не є винятково і суто методологічними. Повернімося до Гегеля, який пише: «Ми знаходимося у пристойному товаристві, де прийнято вважати, що кожен із присутніх докладно знає, що таке «мислення» і що таке «абстрактне». Отже, залишається лише з’ясувати, хто мислить абстрактно» [13 REF _Ref193322010 \r \h \* MERGEFORMAT 14815].
А нам треба з’ясувати, що ж ми маємо на увазі, коли досліджуємо чи порушуємо «методологічні проблеми» історико-пресознавчих досліджень. Річ у тім, що до терміну «методологічні проблеми» і тепер, як бачимо, і в минулому вдавалися часто. У цьому не було б нічого поганого, якби не та обставина, що вкладали у цей термін найрізноманітніший зміст. І йдеться не лише про історію преси чи інші суспільні науки, а навіть і про науки точні чи природничі.
Дехто схильний вважати методологічними лише ті проблеми, що пов’язані з вибором правильного методу пізнання, пізнавальної діяльності. Зрозуміло, що вибір правильного методу пізнання важливий, оскільки лише так можна розв’язати певну наукову проблему. Ф. Бекон порівнював метод із ліхтарем, що освітлює шлях. Лаплас уважав, що знання методу, що його використовував учений, роблячи геніальне відкриття, не менш важливе для науки, ніж саме відкриття. Зауважимо, що до відкриття можна прийти використовуючи і «некоректні» методи, і шляхом «проб і помилок».
А ось як знайти такий правильний метод, то на це питання радянська наука свого часу відповідала просто – саме матеріалістична діалектика дає змогу і допомагає дослідникові вибрати правильний метод пізнання, розв’язати інші методологічні проблеми. У цьому, до речі, вбачалася і методологічна функція матеріалістичної діалектики в науковому дослідженні. Проте методологічними є не лише ті проблеми, що пов’язані із вибором правильних методів дослідження (а, на наш погляд, не є визначальними і єдиними), бо це в такому випадку зведеться до вироблення чи розробки конкретних методів.
Подібне розуміння проблеми ми спостерігаємо в М. Нечиталюка і М. Романюка. Так, М. Нечиталюк називає методи дослідження: бібліографічно-статистичний, біографічно-науковий, структурно-аналітичний, жанрово-видовий, хронологічно-проблемний, тематично-монографічний [13 REF _Ref193322018 \r \h \* MERGEFORMAT 14915]. На думку М. Романюка, є три найчастіше вживані конкретно-наукові методи дослідження – бібліографічно-описовий, комплексно-аналітичний (він поєднує різні методи – системно-хронологічний, історико-описовий й аналітичний, проблемно-тематичний, жанровий, біографічний, бібліографічний), монографічне дослідження [13 REF _Ref193322041 \r \h \* MERGEFORMAT 141015]. Зауважимо, що монографічне дослідження – поняття ширше, ніж поняття одного методу, а з іншого боку, монографічне дослідження – це, радше, жанр, ніж метод. М. Романюк називає й інші методи – структурно-типологічний, жанрово-видовий, мовностилістичний.
Цей перелік можна продовжити. Не будемо говорити про можливість використання математичних методів (може, варто нагадати слова К. Маркса про те, що наука досягає зрілості тоді, коли їй вдається користуватися математикою?), але чи не варто доповнити ці методи не менш важливими, якщо ми прагнемо мати цілісну картину, якщо ми прагнемо якомога чіткіше і виразніше окреслити об’єкт дослідження і глибше проникнути в суть предмету дослідження? Так, А. Ейнштейн не вагався визнати обмеженість окремо взятого наукового логічного методу і потребу доповнити їх (методи) художнім методом пізнання дійсності для того, щоб відтворити повну картину дійсності. Він писав: «Людина прагне якимось адекватним способом створити в собі просту і зрозумілу картину світу Цим займається художник, поет, теоретик-філософ і природодослідник, кожен по-своєму Яке ж місце займає картина світу фізиків-теоретиків серед усіх можливих таких картин? Завдяки використанню мови математики ця картина задовольняє найвищі вимоги щодо строгості і докладності вираження взаємозв’язків. Але зате фізик змушений міцніше обмежувати свій предмет, задовольняючись зображенням найпростіших, найдоступніших нашому досвіду явищ, тоді як усі складні явища людський розум не може відтворити з тією докладністю і послідовністю, що необхідні фізику-теоретику» [13 REF _Ref193322063 \r \h \* MERGEFORMAT 141115].
Цю плідну з методологічного погляду думку використав згодом О. Гулига в праці «Естетика історії» [13 REF _Ref193322074 \r \h \* MERGEFORMAT 141215] – приклад історичного образу (образу видатної людини, що появляється у переломні епохи чи «образ» власне епохи) наводиться як взірець історичного узагальнення, як спосіб теоретичного і естетичного освоєння світу. О. Гулига, зокрема, пише: «Історичне узагальнення є своєрідним синтезом теоретичного і емпіричного освоєння світу. Воно двояке за своєю суттю: абстрактне і чуттєво-конкретне, поняття співіснують тут із значною картиною минулого» [13 REF _Ref193322083 \r \h \* MERGEFORMAT 141315].
Зауважимо, що ми зовсім не хочемо перебільшувати значення художнього методу в суспільних науках, але якщо мова заходить не про історію взагалі чи про історію літератури, зокрема, а про історію преси (публіцистики!), то тим більше треба говорити про його пізнавальні можливості.
До речі, у своїй книзі О. Гулига завуалював те, що було основним методом у фундаментальній праці «Дослідження історії» А. Тойнбі, одного із найвидатніших істориків XX ст. Йдеться про поєднання наукового і художнього методів. А. Тойнбі критикував тих, хто застосовував щодо суспільного життя наукові методи дослідження неживої природи. Він критично ставився до методів кількісного аналізу і писав: «На якийсь час заплющімо наші очі на формули науки для того, щоб відкрити наші вуха мові міфології». А. Тойнбі не применшував значення наукових методів і хотів знайти рівновагу між ними і «міфологічним» методом, але віддавав перевагу останньому, коли йшлося про усвідомлення суті явища. Цікаві його роздуми про історію, науку і белетристику і відповідно три методи розгляду й опису об’єктів нашої думки, а серед них і явищ людського життя: «Перший – це з’ясування і запис фактів; другий – встановлення через порівняльне вивчення з’ясованих фактів загальних «законів»; третій – образне відтворення фактів у формі «белетристики» [13 REF _Ref193322095 \r \h \* MERGEFORMAT 141415].
На наш погляд, ці думки А. Тойнбі методологічно цінні і продуктивні у тому, що вони, міфологізуючи процес пізнання (не всупереч об’єктивності), змушуючи вдаватися і до художньо-образного освоєння дійсності, великої ваги надають думці і волі, почуванням й інтуїції, уяві і фантазії, спроможності дослідника домислювати, а, можливо, навіть – підсвідомому й ірраціональному.
Іншою важливою методологічною проблемою історії преси є розуміння принципів дослідження. І тут відсутня чітка постановка проблеми, хоча історія філософії, як і інших наук, дає досить значну теоретичну базу і створює відповідні передумови. Ще не забулися часи тоталітарної системи, коли відомі принципи (комуністична партійність, ідейність, народність) були радше ідеологічними догмами, які сковували дослідника, а не були тими найбільш загальними правилами, які дають змогу охопити фактологічний масив і створити певну концепцію чи теорію. Скажімо, А. Ейнштейн зауважив цю особливість наукового мислення. Він підкреслював, що для мислення вченого притаманне прагнення звести всі поняття і співвідношення до якомога меншого числа логічно незалежних основних аксіом і понять, з яких логічно можна було б вивести всі поняття і співвідношення окремих дисциплін. Ще більше, «доти, доки принципів, що можуть слугувати основою для дедукції, не знайдено, окремі дослідні факти теоретикові користі не принесуть, бо він не спроможний дати собі раду з окремими емпірично встановленими загальними закономірностями. Навпаки, він застигає у немічному стані перед окремими результатами емпіричного дослідження доти, доки не відкриються принципи, що їх він зможе зробити основою для своїх дедуктивних побудов» [13 REF _Ref193322107 \r \h \* MERGEFORMAT 141515].
Звісно, що А. Ейнштейн мав на увазі точні і природничі науки, але нам близьке і зрозуміле оце бажання покласти в основу наукової теорії загальні принципи, бо воно також керує дослідниками історичних і суспільно-політичних процесів. Так, М. Романюк пише про те, якими принципами треба послуговуватися у роботі над історичними джерелами. Це об’єктивність, комплексність, історизм і достовірність [13 REF _Ref193322117 \r \h \* MERGEFORMAT 141615]. Названо дуже цінні і важливі принципи дослідження, без яких справді важко уявити собі, що дослідник досягне бажаних результатів чи відкриє істину. Проте у нас є два застереження. Так, впадає в око неповнота, обмеженість переліку важливих принципів. Було б абсурдом домагатися повного переліку, але чому б не сказати про системність, а не комплексність? М. Романюк не згадує про принцип повторюваності, про принцип цілісності наукової картини світу, про характер історичного розвитку (перервність чи дискретність, незмінність чи циклічність) тощо. Розглянемо деякі приклади. Зрозуміло, ми сьогодні сприймаємо «Історію української дожовтневої журналістики» [13 REF _Ref193322138 \r \h \* MERGEFORMAT 141715], а тим більше «Історію партійно-радянської преси України» [13 REF _Ref193322151 \r \h \* MERGEFORMAT 141815], низку монографій, підручників радянських часів як далекі від об’єктивності, істини не лише тому, що написано їх з ідеологічно чужих засад, а й з неістинних, неправильних методологічних засад. Це, звичайно, не означає, що подібні видання треба замовчувати. Монографія І. Добоша «Історія української журналістики Закарпаття 20-30-х років XX ст.» [13 REF _Ref193322161 \r \h \* MERGEFORMAT 141915] вийшла за часів відновленої державності. Монографія у багатьох відношеннях не витримує критики, оскільки «історія», по суті, скла дається з опису кільканадцяти газетних і журнальних видань. Однак монографія І. Добоша стала фактом історіографії української преси і наступні дослідники історії української преси Закарпаття (В. Габор [13 REF _Ref193322170 \r \h \* MERGEFORMAT 142015], наприклад) уже звертають на це увагу. У 1997 р. появляється монографія С. Горевалова «Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях» [13 REF _Ref193322179 \r \h \* MERGEFORMAT 142115], у якій автор до української військової преси зараховує пресу армії, що боролася з українською державністю, а наступного року виходять друком «Нариси з історії української військової преси» [13 REF _Ref193322188 \r \h \* MERGEFORMAT 142215], написані з інших методологічних засад. Ці приклади не поодинокі. Йдеться ще про один важливий принцип наукового мислення і пізнання, на який звернув увагу ще Гегель. Це поступальний рух пізнавального процесу. Це може бути і елементарне прирощення знань, і їх уточнення, збагачення. Гегель писав: «Пізнання котиться вперед від змісту до змісту. Насамперед, цей поступовий рух характеризується тим, що він починається від простих визначень і що наступні визначеності стають щораз багатшими і конкретнішими» [13 REF _Ref193322196 \r \h \* MERGEFORMAT 142315].
Досліджуючи сьогодні історію західноукраїнської преси, треба звернути увагу на принцип спадкоємності історичних знань. Оскільки йдеться про ставлення до того, що було написано за радянських часів, то послідовне використання цього принципу означає відмову від хибної методології дослідження, критичний перегляд того, що прийнято називати фактологічною і документальною базою, оскільки вже на стадії добору фактів і документів може проявитися необ’єктивність і тенденційність, не кажучи про їх інтерпретацію.
Ми звернули увагу лише на деякі принципи дослідження. Їх може бути більше чи менше, іноді й сам дослідник спеціально не фіксує своєї уваги на тому, якими принципами дослідження він користується, оскільки певною мірою це процес рутинний, такий, що відображає «буденний» рух пізнання. В гносеологічному плані розробка, деталізація, вдосконалення традиційних і впровадження новітніх принципів дослідження потрібна і навіть необхідна річ. Але чи можемо ми їх назвати методологічними, чи є вони найзагальнішими положеннями, чи є вони фундаментальними?
Нерозробленість методологічних проблем дає себе знати і в ставленні до такого важливого аспекту науки (тут – історії преси), як факт. «Наука ґрунтується на фактах» – це банальна думка, яку часто повторюють, але вона не зовсім коректна, теоретично неспроможна і неоднозначна, як неднозначний і сам термін «факт».
Сучасна теоретична думка істориків преси представлена двома майже протилежними (є й багато спільного) позиціями у ставленні до факту. Так, І. Михайлин схильний недооцінювати потребу накопичення різноманітного емпіричного матеріалу, він вважає, що не треба «принижуватися» до бібліографії преси, факти бібліографії він називає малозначними історико-журналістськими явищами, що мають «регіональне значення, локальні за часовим проміжком існування» [13 REF _Ref193322208 \r \h \* MERGEFORMAT 142415]. Зауважимо, що це не стільки ставлення до проблеми наукового факту як такого, скільки неувага до бібліографічно-описового методу, хоча саме таким чином ми й отримуємо первісний фактологічний матеріал.
З ним не погоджується М. Романюк, який є прихильником максимального накопичення фактологічного матеріалу, але й він уважає, що цей процес тривалий, а тому нераціонально очікувати бібліографічної вичерпності, а «вже зараз, на сучасному рівні науково-бібліографічних знань про українську пресу, потрібно приступати до наукового вивчення історико-журналістського процесу в масштабах регіонів, історичних періодів, журналістських систем, осмислення суспільно-політичних проблем і вивчення життєпису визначних діячів української преси» [13 REF _Ref193322223 \r \h \* MERGEFORMAT 142515]. Цього висновку М. Романюк дійшов, зважаючи на те, що вже бібліографовано понад 1000 видань. Виникають запитання – це багато, мало, достатньо? Скільки ще залишилося опрацювати, який рівень цього бібліографування? Хіба бібліографування, бібліографічний метод не є частиною (етапом) наукового вивчення історії української преси? Ми можемо мати детальний опис усіх (навіть одноденок, «ефемерид» тощо) видань без винятку – невже їх наявність достатня для того, щоб писати історію преси? Це не риторичні запитання, бо відповіді на них можуть свідчити про розуміння того, що є факт і науковий факт. Історики преси (методологи), як і теоретики (методологи) змушені знову повернутися до цієї проблеми, оскільки те, що зробила у цьому відношенні журналістська наука нашого недавнього минулого (особливо теорія публіцистики – В. Здоровега, П. Прохоров, В. Ученова у 60-70-ті рр.), потребує зараз іншої методологічної і теоретичної інтерпретації.
Тобто «факт» можна тлумачити як синонім явища, події, того, що відбулося, як емпіричні дані. Так, фактом є існування західноукраїнської преси, газети «Діло», «Літературно-наукового вістника», вбивство журналіста і поета С. Твердохліба, акт М. Січинського. Але мене як дослідника може не влаштовувати погляд, скажімо, Ю. Шаповала на «Діло» і «ЛНВ» [13 REF _Ref193322235 \r \h \* MERGEFORMAT 142615] чи десятки і сотні описів тих видань, що зробили інші автори, оскільки йдеться не просто про реєстрацію факту, а про його інтерпретацію. Вбивство С. Твердохліба можна розглядати як 1) вбивство без політичної аргументації, яке є елементарним злочином проти особи; 2) терористичний акт, значення і суть якого пов’язані не з особою потерпілого; 3) виконання справедливого вироку над діячем, який зрадив свій народ, національні інтереси, який діє всупереч громадській думці свого суспільства і т. д. Отже, є «факт», але який із трьох варіантів інтерпретації є історично правильним, юридично (а, можливо, й морально) виправданим?
Аналогічно і з терористичним актом М. Січинського (1908), який вбив галицького намісника А. Потоцького. Звістка про це вбивство стала предметом обговорення не лише української преси («Діло» детально висвітлювало судовий процес), але й польської і зарубіжної. Загалом, зрозуміла шовіністська істерія польської преси. Але що стояло за цим актом? Бажання помсти? Якщо підійти формально, то так (тим більше посилаючись на слова М. Січинського, що їх він висловив, стріляючи в намісника – «за вибори, за Каганця»), але глибший аналіз публікацій української преси, різноманітних документів того часу свідчить про інше – в українській ментальності, в політичній думці галицьких українців, цих «тирольців сходу», зайшли принципові зміни, бо в акті вбивства відбилося усвідомлення потреби кривавої збройної боротьби за свої національні інтереси. Іншим підтвердженням цієї думки була поява десятків молодіжних гуртків, де вивчали військову справу, згодом поява Українських січових стрільців, як і поява відповідних публікацій – можна послатися на журнал «Відгуки», що виходив у 1913 р.
Коли М. Романюк, з одного боку, підкреслює потребу збору, опрацювання якомога більшої кількості емпіричного матеріалу, а з іншого боку, не аргументує моменту переходу кількості в якість, не обґрунтовує моменту «досить», то це означає лише одне – методологія сучасної журналістської науки ще не усвідомила для себе, що таке «факт» і «науковий факт». Було б наївно сподіватися, що історія преси як науки повинна бути двоповерховою – на нижньому поверсі емпіричний матеріал, зібраний за допомогою різних методик, а на другому – певна концепція, теорія, власне наука. Для багатьох дослідників притаманне бажання зібрати якомога більше фактичного матеріалу, емпіричних даних. Тут варто згадати думку В. Леніна, який писав, що в галузі явищ суспільних нема прийому більш поширеного і більш неспроможного, як вихоплювання окремих «фактиків», як він пише, гра в приклади. А тому, на його думку, факти треба брати в цілому, в їх зв’язку, – тоді вони доказова річ, якщо ні – це іграшка. «Висновок звідси ясний: треба спробувати встановити такий фундамент з точних і безспірних фактів, на який можна було б спиратися, з яким можна було б порівнювати перше-ліпше з тих «загальних» або «примірних міркувань, якими так безмірно зловживають в деяких країнах в наші дні. Щоб це був дійсно фундамент, треба брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються до даного питання, без єдиного винятку, бо інакше неминуче виникне підозра, і цілком закономірна підозра в тому, що факти вибрано або дібрано довільно, що замість об’єктивного зв’язку і взаємозалежності історичних явищ в їх цілому підноситься «суб’єктивна» стряпня для виправдання, може, брудної справи» [13 REF _Ref193322251 \r \h \* MERGEFORMAT 142715], – так писав В. Ленін в січні 1917 р. у статті «Статистика і соціологія». В. Ленін критикував «принцип національності» (це словосполучення він бере у лапки. Ми не маємо на меті критикувати марксистську теорію національного питання – досить згадати його практичне вирішення в СРСР. Важливо інше – жоден найсолідніший фундамент фактів не сприятиме науковому пізнанню, якщо результатати і висновки наперед «задані» і зумовлені політичними інтересами, якщо дослідник має на меті не наукові цілі, а ідеологічно-пропагандистські, як це було у лідера російських більшовиків).
Питання зв’язку історичної науки із світоглядом, ідеологією, складне, але не дискусійне. Важко уявити суспільну науку, яка була б світоглядно індиферентною. І уже зовсім це неможливо (відсутність зв’язку з певною ідеологією), коли мова заходить про публіцистику. Але одна річ, коли Ленін демагогічно проголошував право націй на самовизначення, а насправді був прихильником російського імперіалізму (хоча б і під прапором т. зв. пролетарського інтернаціоналізму), а зовсім інша – той факт, що українські діячі і публіцисти захищали право українців бути нацією, право на духовність, оскільки цей факт був відображенням тенденцій історичного розвитку, реалізацією найвищого імперативу нації.
У зв’язку з цим можна послатися на досвід А. Тойнбі – у його працях величезна кількість фактичного матеріалу (як статистичні дані, результати досліджень інших суміжних наук, так і особисті спостереження). Увесь цей «фактаж» є не стільки емпіричним матеріалом для наукового узагальнення, скільки аргументом в обґрунтуванні його історичної концепції, його бачення розвитку світу. Науковим факт стає лише в межах певної концепції, теорії, але такої, що відображає суть історичного розвитку, суть суспільства, світу, цивілізації. І тут доречно нагадати надзвичайно цінну в методологічному відношенні думку Гегеля: «Ідея є адекватне поняття, в якому суб’єктивність і об’єктивність рівні, або де наявне буття відповідає із поняттям як таким Ідея – це частково життя, частково пізнання, частково наука» [13 REF _Ref193322264 \r \h \* MERGEFORMAT 142815]. Так ось є три ідеї (державність, соборність, боротьба), які одночасно є суттю і українського національного життя, і його пізнання, і науки про нього, а тому повинні стати загальними фундаментальними засадами досліджень з історії преси.
Цілковита нерозробленість методологічної проблематики історії преси не дає змогу однозначно визнати методологічну глибину цих ідей, але в цьому нас повинен переконати аналіз їх становлення і еволюції, їх взаємозв’язку і всезагальності.

Див.: Нечиталюк М. Турботи істориків журналістики // Вісник Львівського університету: Сер. Журналістика. – Львів, 1990. – Вип. 16: Журналістика та перебудова. – С. 68-70.
Див. Шкляр В. Преса керована і преса керуюча // Українська періодика: Історія і сучасність: Тези доп. і повід. Всеукр. науково-теорет. конференції 9-10 грудня 1993 р. – Львів, 1993. – С. 13-17.
Див.: Нечиталюк М. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: історія і сучасність: Тези доп. і повід. Всеукр. наук.-теорет. конференції 9-10 грудня 1993 р. – Львів, 1993. – С. 17-22.
Там само. – С. 18.
Див.: Романюк М. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Львів, 2000. – С. 7-21.
Там само. – С. 8.
Нечиталюк М. Турботи істориків журналістики // Вісник Львівського університету: Серія журналістики. Журналістика та перебудова. – Львів, 1990. – Вип. 16. – С. 68-70.
Гегель Георг Вильгельм Фридрих. Работы разных лет в двух томах. – М., 1970. – Т. 1. – С. 390.
Нечиталюк М. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: Історія і сучасність: Тези доп. і повід. Всеукр. наук.-теорет. конференції 9-10 грудня 1993 р. – Львів, 1993. – С. 17.
Див.: Романюк М. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Львів, 2000. – С. 32.
Эйнштейн А. Собрание научных трудов. – М, 1967. – С. 40.
Гулыга А. Эстетика истории. – М., 1974.
Там само. – С. 65-66.
Тойнбі А. Дослідження історії: Скорочена версія томів I-IV Д. Г. Сомервелла. – К., 1965. – Т. I. – С. 55.
Эйнштейн А. Собр. научн. трудов. – М, 1966. – Т. IV. – С. 15.
Романюк М. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Львів, 2000. – С. 26.
Історія української дожовтневої журналістики. – Львів, 1983.
Історія партійно-радянської преси України / За заг. ред. А. Москаленка. – К, 1989.
Добош І. Історія української журналістики Закарпаття 20-30-х рр. XX ст. – Ів.-Франківськ, 1995.
Габор В. Закарпатська україномовна преса 20-30-х років XX століття у контексті національного відродження краю: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – Львів, 1997.
Горевалов С. Військова журналістика України в національно-визвольних змаганнях. – Львів, 1997.
Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. – Львів, 1998.
Гегель. Сочинения. – М., 1939. – Т. VI. – С. 315.
Михайлин І. Історія української журналістики: Підручник. –Харків, 2000: Кн. 1-ша: Період становлення: Від журналістики в Україні до української журналістики. – С. 22.
Романюк М. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Львів, 2000. – С. 46.
Див.: Шаповал Ю. Діло (1880-1939): Поступ української суспільної думки. – Львів, 1999.
Ленін. Твори. – Київ, 1950. – С. 352.
Гегель Георг Вильгельм Фридрих. Учение об идеях / Работы разных лет: В двух томах. – М., 1971. – Т. 2. – С. 168.
Романюк М. Українське пресознавство на порозі XXI століття. – Львів, 2000.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Практичне і теоретичне значення з’ясування методологічних проблем.
Основні методи дослідження в журналістикознавстві.
Сучасний аспект проблеми.

2. Iдея державностi
Поперемiнне чергування перiодiв державностi та її втрати протягом останньої тисячі рокiв закiнчилося тим, що iдея державного самоздiйснення втiлилася у вiдновлену державнiсть наприкiнцi ХХ ст. Це столiття стало для нас знаменним саме тому, що iдея державностi заново пройшла всi етапи чи фази розвитку вiд її проголошення до реалiзацiї. Як би ми не дивились на походження держави (держава як закономiрний результат розвитку якоїсь нацiї, що означає, нацiя – це синонiм держави – I. Лисяк-Рудницький писав, що нацiя – це колектив людей, якi хочуть бути державою; держава як генетично зумовлена особливiсть, яку можна визначити як «держава в нас», що ранiше чи пiзнiше втiлюється у певну державну форму; мiстичне розумiння держави, радше, сказати б теологічне, як дару Божого, результату Божого помислу; розумiння держави як результату еволюцiйного розвитку i поступу не лише якогось окремого етносу, народу і навiть групи етносiв, реалiзацiя їх прагнень до вищої форми органiзацiї життя i упорядкування рiзноманiтних сфер життєдіяльності i стосункiв; хiба що не будемо брати до уваги теорію класового походження держави), ми переконуємося в одному: процес формування української нацiї невiддiльний вiд iдеї державностi. Щоправда, І. Лисяк-Рудницький застерiгає вiд ототожнення народу i нацiї, формування українського народу i формування української нацiї: на його думку, iсторiя українського народу триває вiд передiсторичних часiв, а була завершена в першiй половинi I тисячолiття н.е., початки української нацiї треба шукати щойно в Київськiй Русi [13 REF _Ref193321820 \r \h \* MERGEFORMAT 14115], тобто на кiлька столiть пiзнiше пiсля сформування українського народного (етнiчного) колективу. Нас цiкавить, власне, не стiльки iсторичнi традицiї нашої державностi, скiльки тяглiсть, неперервнiсть самої iдеї. Адже ця iдея «чомусь» не зникала iз втратою державностi у формi Київської Русi, Галицько-Волинського Королiвства, а частково, може, i Великого Князiвства Литовського, вона не зникала разом iз попелищами програних битв доби Хмельницького, Руїни, Мазепи, а також пiсля зруйнування Запорiзької Січi i лiквiдацiї залишкiв автономiї України. Ця iдея продовжувала жити в iсторичнiй пам’ятi народу, i це було важливим чинником, запорукою її вiдновлення, оскiльки зовнiшнiх сприятливих умов (i в цьому трагiзм українського iсторичного процесу) здебільшого не було – «українську карту» завжди розiгрували i використовували iншi держави лише в своїх iнтересах.
I. Лисяк-Рудницький заперечує тотожнiсть народу i нацiї, але вiн ототожнює тяглість нацiї i державностi, а iснування нацiї обумовлює наявнiстю держави. Щоправда, чомусь полякiв не перестали вважати нацiєю пiсля останнього розподiлу. На нашу думку, не тому, що вони не втратили провiдну верству (частково втратили), як це дехто з iсторикiв уважає, а тому, що не пропала iдея державностi, не зник потяг народу до державностi. На жаль, українцi втратили свою елiту, на щастя – не втратили i не забули iдеї державностi. На думку І. Лисяка-Рудницького, «нацiя, що викристалiзувалася в Галицько-Волинському Королiвствi та Великому Князiвствi Литовському, загибає пiсля Люблинської унiї. Вдруге бачимо це явище в нашiй iсторiї на переломi 18 та 19 столiть» [13 REF _Ref193321886 \r \h \* MERGEFORMAT 14215]. Чому ж тодi українська нацiя двiчi вмирала i двiчi вiдроджувалася? I. Лисяк-Рудницький не вiдповiв на це питання. Некоректною є i його думка про «неiсторичнiсть» української нацiї (як i про те, що новiтня українська нацiя народилася щойно в 1917 р.), – це ставить пiд сумнiв наше iсторичне i природнє право на державнiсть, тобто на власну державу. Порушивши у своїй статтi «Формування українського народу й нацiї» таку важливу проблему, як ставання i завмирання української нацiї, автор формулює у зв’язку з цим низку питань, що мало з’ясовані в iсторіографiї та соцiологiї: чому двiчi асимiлювалася наша провiдна верства, чому двiчi зникала i вiдроджувалася українська нацiя; яким був справжнiй нацiональний характер Київської Русi i значення Литовського князiвства у формуваннi української нацiї, ствердження думки про козацьку державу (доба Хмельницького) як про станову, а не всенародну в сучасному розумiннi (I. Лисяк-Рудницький схильний, радше, до недооцiнки козацької України, нiж до її патрiотичної романтизацiї й iдеалiзацiї). У цiй статтi є багато суперечливого, але вона дає змогу зробити два висновки. По-перше, автор не змiг вiдповiсти на порушенi питання через те, що недооцiнив нацiотворчої ролi i сили самої iдеї державностi. По-друге, автор недооцiнив значення суб’єктивного чинника, тих членiв нацiї, якi є носiями цiєї iдеї i якi або вiдновлюють забуту традицiю, або пiдтримують жеврiючий вогонь цiєї iдеї, або ж прямо i вiдверто пропагують її. Iсторики преси повиннi звернути увагу на цей уривок iз статтi I. Лисяка-Рудницького: «Незважаючи на це, в ЧСР нашої доби бачимо могутнiй ренесанс гуситських традицiй. Слово «традицiї» тут треба б взяти в лапки, бо в цьому випадковi теж нема справжнього «передавання» певного духовного добра вiд 15 ст. аж до сучасности. Процес був iнший: будителi чеської нацiї, вiд Паляцького до Масарика, щойно наново створили цю псевдотрадицiю. Але по кiлькох десятилiттях дослiдної i пропагандивної роботи iдея знову защепилася, з книжок i наукових кабiнетiв увiйшла в свiдомiсть мас нарiвнi з реальними традицiями» [13 REF _Ref193321896 \r \h \* MERGEFORMAT 14315]. Зауважимо лише, що так можна погодитися i з тим, що українська нацiя, мова i загалом українська справа чи iдея – це вигадка чи-то Меттерніха, чи-то Бісмарка i цю iдею можна «защепити», як i створити «псевдотрадицiю»). Та для цього потрібен відповідний ґрунт у характерi, ментальностi народу, в його колективнiй пам’ятi, вже не кажучи про певнi суспiльно-полiтичнi передумови. Погодитися ж треба з тим, що пропаганда iдеї державностi на шляху до її вiдновлення – обов’язковий етап i елемент полiтичного життя нацiї. І одна рiч, коли ця iдея державностi iснує в iсторичнiй пам’ятi народу (нацiї), iнша – як квiнтесенцiя поетичних образiв, ще iнша – коли ця ідея існує як усвiдомлена теоретично i практично, iдея, яку втiлюють у життя.
На жаль, українська полiтична думка, як i публiцистика, знову вiдкривши для себе iдею державностi як теоретичну і полiтичну проблему, не вiдразу змогла дати вiдповiдi на складнi питання щодо цiєї проблеми. Справдi, ця iдея може iснувати в колективнiй пам’ятi народу, потяг до незалежностi, до волi, волелюбнiсть можуть бути рисою нацiонального характеру, державнiсть (спогади про неї) може бути оспiвана в народнiй творчостi, в лiтературi, та найважливiше, щоб ця iдея була чи стала основним положенням партiйних програм, метою життя нацiї, її моральним iмперативом.
Над українською полiтичною думкою тяжiли як упереджене ставлення представникiв iнших народiв, так і певна традицiя, певний стереотип, – твердження про неiсторичнiсть, недержавнiсть української нацiї. Характерними у цьому вiдношеннi були погляди К. Маркса i Ф. Енгельса на нацiональне питання. ХIХ ст. було не лише столiттям нацiонально-визвольних рухiв, але й столiттям зародження соцiалiстичних i робiтничих рухiв. Вони вважали, що робiтники не мають вiтчизни, а тому повиннi об’єднатися для боротьби у пiдготовцi свiтової соцiалiстичної революцiї; пiсля її перемоги нацiї зникнуть, а водночас зникне i нацiональна експлуатація. Вони, захищаючи гасло iнтернацiоналiзму (це було щось зовсiм iнше, нiж те, що ми думаємо про дружбу мiж народами), не ставилися до рiзних європейських народiв як до рiвноправних суб’єктiв iсторичного процесу. Але i Маркс з Енгельсом, як i тi, хто не подiляв думки про зникнення нацiй, в одному були одностайнi – в подiлi народiв на державнi й «недержавнi», «неiсторичнi». До останнiх вони зараховували найперше слов’ян (роблячи виняток для полякiв i росiян). Так, Енгельс писав про українцiв: «вони здавна належать до Польщi, i лише вiд Меттерніха довiдались, що поляки – їх гнобителi» [13 REF _Ref193321908 \r \h \* MERGEFORMAT 14415].
Австрiйськi соцiал-демократи (К. Реннер, К. Каутський, О. Бауер) не заперечували поняття нацiї, захищали її як iсторичну реальнiсть, як реальнiсть сприймали i нацiонально-визвольнi рухи, й нацiональну iдею, хоча вони безуспiшно намагалися примирити нацiональну i соцiальну iдеї. Як «австрiйськi» патрiоти вони висунули гасло «держави нацiональностей», акцентуючи на перебудові Австрiї на федеративних засадах. Фактично це була вiдмова «малим» народам у своїй державi.
Вiдомий український iсторик ХIХ – поч. ХХ ст. В. Антонович писав про «нездатнiсть i нелюбов українцiв до державницького життя». Українській справi прислужився кiлькома iдеями М. Драгоманов. Його визначення долi i життя України у складi росiйської iмперiї як «пропащого часу» образне, проте глибоке і точне; незважаючи на втрачену державнiсть, вiн уважав Україну нацiєю; вiн усiма силами намагався полiтизувати український рух i критикував його за культурництво; вiн належно визначив загальнонацiональне значення Галичини; вагомою й плiдною в iсторичному й методологiчному планi була його думка про Україну як про частину європейського свiту, чого вiн не писав про Росiю; надзвичайно вагомою i пророчою була його думка про росiйських революцiонерiв, якi, за його твердженням, зовсiм не розхитують iдею державно-централiстичного самодержавства, а лише передають його в iншi руки; вiн критикував росiйських соцiалiстiв за цинiзм у методах боротьби i шовiнiзм у ставленнi до народiв, яких гнобила Росiя; вiн бажав вiдродження української нацiї. Цей перелiк можна було б ще продовжувати. А з-помiж помилок i хиб треба назвати лише одну, але найвагомішу – М. Драгоманов не був державником, хоча не заперечував права кожної з нацiональностей на вiдокремлення вiд Росiї, але «повстання проти Австрiї й Росiї, таке, як робили за свою державну власнiсть iтальянцi за помiччю Францiї, для нас рiч неможлива. Швидше можливе дiло для нас – стати усiм в однiй державi, це коли б одна з тих держав, що тепер володiють нашою землею, одiрвала решту її од другої держави. Звiсно, це швидше може зробити Росiя з Австрiєю, нiж Австрiя з РосiєюДалеко можливiше для українцiв добиватися в тих державах, пiд котрими вони тепер, усякої громадської волi за помiччю других пород, котрi теж пiдданi тим державам» [13 REF _Ref193321993 \r \h \* MERGEFORMAT 14515].
Ставлення М. Драгоманова до iдеї державностi згубно вплинуло на українську полiтичну думку наприкiнцi ХIХ – на початку ХХ ст. Аналiзуючи її через призму доцiльностi i можливостi практичної реалiзацiї, М. Драгоманов позбавляв українську нацiю iсторичних перспектив, в українську iдею – сенсу i змiсту.
Полiтичний рух у Галичинi, зактивiзований пiсля «весни народiв» 1848 р. (в останнiй чвертi ХIХ ст. перебував пiд впливом М.Драгоманова), iдею державностi оминав увагою як у теоретичному, так i в практичному планi. Так, у 1890 р. група галицьких iнтелігентiв заснувала Русько-Українську радикальну партiю (серед iнiцiаторiв були I. Франко, М. Павлик). З аналiзу партiйної програми можна зробити висновок, по-перше, про помiтний вплив iдей М. Драгоманова. У першому пунктi програми, читаємо, що « в справах суспiльно-економiчних змагаємо до перемiни способу продукцiї згiдно зi здобутками наукового соцiялiзму, т. є. хочемо колективного устрою працi i колективної власностi средств продукцiйних». У полiтичнiй частинi програми говорилося про автономiю: «Запанованє у внутрiшнiй полiтицi Австрiї правдивого автономiзму, котрий би бачив силу монархiї в якнайкрасшiм культурнiм i нацiональнiм розвою провiнцiй i народностей». I далi: «Зваживши, що розвiй мас народних можливий тiлько на ґрунтi нацiональнiм, русько-українська радикальна партiя в справах нацiональних змагати буде до пiднесення почутя нацiональної самосвiдомости i солiдарности в масах усього русько-українського народа, через лiтературу, збори, зйiзди, товариства, демонстрацiї, вiдчити, печать i т.д.» [13 REF _Ref193322000 \r \h \* MERGEFORMAT 14615].
Прагнення до автономiї було висловлене цiлком у дусi австро-марксизму. Але є ще одна важлива обставина. Програма РУРП не була цiлiсною. Максимальну частину готували Є. Левицький, В. Охримович, М. Ганкевич (представники молодшого поколiння), вони бiльшою мiрою дотримувалися засад марксизму, помiтнiшим був i вплив М.Драгоманова. «Програму мiнiмальну» готували I.Франко,М.Павлик, I.Данилович, положення цiєї частини програми, по сутi, суперечили «програмi максимальнiй», захищаючи, наприклад, селянина-власника i виступаючи проти швидкої i надмiрної пролетаризацiї селянина.
Своєрiдний парадокс полягає в тому, що саме старше поколiння пiд впливом М. Драгоманова стояло на федералiстських позицiях, а тому й не вимагало створення незалежної української держави. Молодшi радикали (Ю. Бачинський, Є. Левицький, В. Охримович, О. Колесса, М. Ганкевич, С.Вiтик) були бiльш «радикальними». Власне, в їхньому середовищi вперше в iсторiї української полiтичної думки було висловлено iдею самостiйностi України. Це зробив Ю. Бачинський у книзi «Україна irredenta» (1895). Iз марксистських позицiй, не завжди переконливо, але Ю. Бачинський доводить, що «полiтична самостiйнiсть України, то conditio sine qua non (конечна, обов’язкова умова.– С. К.) єї економiчного i культурного розвитку, умови взагалi – можливости єї iсновання» [13 REF _Ref193322005 \r \h \* MERGEFORMAT 14715].
Зауважимо, що полiтична думка надднiпрянських українцiв, яка пiсля розгрому Кирило-Мефодiївського братства не виходила за межі українофiльства, любовi до «народу», не виходила за межi чисто культурницького руху, теж рухалася в напрямi до iдеї української державностi.
Тут треба сказати про «Братство Тарасiвцiв», яке у 1891 р. органiзували I. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик. Товариство це було таємним. Документально зафiксованої програми не залишилося. У 1893 р. львiвська «Правда» опублiкувала статтю «Profession de foi молодих українців» (це був текст доповіді, виголошеної під час Шевченківських свят у Харкові 1893 року), яка дає можливiсть зробити висновки про намiри, мету «Тарасiвцiв». А мету свою вони бачили в тому, щоб « розбити росiйськi кайдани i визволити усi росiйськi народи з-пiд гнiтучого їх деспотизму i централiзму» [13 REF _Ref193322010 \r \h \* MERGEFORMAT 14815]. «Тарасiвцi» зробили великий крок уперед вiд «культурництва». Вони iронiчно ставилися до багатьох iдей та iдеалiв українофiлiв, та до однозначної iдеї державностi пiднятися не змогли. Вони писали про самобутнiсть українцiв, вони гаряче хотiли розбити росiйськi кайдани, але полiтичний устрiй майбутньої України бачили все ж таки в автономiї, хоча й повнiй автономiї [13 REF _Ref193322018 \r \h \* MERGEFORMAT 14915]. До цього треба додати, що свiй рух вони визначали як культурно-просвiтний, тому iсторична й полiтична обмеженiсть програми «Тарасiвцiв» очевидна.
У 1899 р. у Галичинi виникло водночас двi партiї. У вереснi було засновано Українську соцiал-демократичну партiю, а в груднi того ж року – Українську нацiонально-демократичну партiю (первiсна назва – «Нацiонально-демократичне сторонництво»).
У програмi НДП говорилося, що остаточною метою українських змагань є здобуття культурної, економiчної i полiтичної самостiйностi i об’єднання з часом в єдиний нацiональний органiзм. Але усе це мало вiдбутися десь у майбутньому, а на шляху до цiєї мети партiйна програма передбачала автономiю у межах Австрiї, як i для пiдросiйської України – автономiю у межах Росiї [13 REF _Ref193322041 \r \h \* MERGEFORMAT 141015].
Соцiал-демократи заявляли про боротьбу в iм’я соцiалiзму i визволення нацiонального. У передовiй статтi «Волi», органу УСДП, говорилося про вiльну державу українського народу як про цiль, але це теж мало би бути десь у майбутньому, а актуальним завданням була нацiональна автономiя у складi Австрiї [13 REF _Ref193322063 \r \h \* MERGEFORMAT 141115].
Виняткове значення мала брошура М. Мiхновського «Самостiйна Україна». Ось що вiн пише: «Кiнець ХIХ вiку позначився явищами, що характеризують новий зворот в iсторiї людства. Цi явища свiдчили про те, що п’ятий акт великої iсторичної трагедiї, званої «боротьбою нацiй», вже почався i його закiнчення наближається Отже, коли справедливо, що кожна нацiя з огляду на мiжнароднi вiдносини хоче виявитися в формi незалежної самостiйної держави, що тiльки держава одноплемiнного національного змiсту має дати своїм членам нiчим не обмежену свободу розвитку духового та осягнення найлiпшого матерiального гаразду; коли справедливо, що iстинний розквiт iндивiдуальностi можливий тiльки в державi, для якої плекання iндивiдуальностей є метою – тодi стане зовсiм зрозумiлим, що державна незалежнiсть це нацiональний iдеал у дiлянцi мiжнацiональних вiдносин» [13 REF _Ref193322074 \r \h \* MERGEFORMAT 141215]. М. Мiхновський не тiльки вживає, як бачимо, термiн «нацiя». Вiн проголосив гасло самостiйностi i незалежностi тодi, коли «українофiли», драгоманiвцi носилися з iдеалами просвiтянщини i вимагали культурної автономiї, в кращому випадку – федерацiї.
М. Мiхновський виступав за соборну Україну. Він висунув iдеал самостiйностi i державної незалежностi, надав йому реального змiсту. Далі вiн пише: «Над нами висить чорний стяг, а ньому написано: «Смерть полiтична, смерть культурна для української нацiї». Це не самi слова: їм вiдповiдає змiст I ось серед таких лихих обставин ми зiйшлися докупи, ми згромадилися в одну сiм’ю, перейнятi великим болем до тих страждань, що вщерть виповнили народню душу i наперекiр логiцi цих подiй – ми виписали на свойому прапорi»: Одна, Єдина, Нероздiльна, Вiльна, Самостiйна Україна вiд Карпат по Кавказ!» [13 REF _Ref193322083 \r \h \* MERGEFORMAT 141315].
Дуже чiтко у брошурi «Самостiйна Україна» пролунав мотив боротьби. Зачитаємо кiлька промовистих уривкiв: «Коли б навiть було доведено, що ми тiльки рiзноманiтнiсть росiйської нацiї, то й тодi нелюдськi вiдношення росiян до нас освячують нашу до них ненависть i наше моральне право вбити насильника, обороняючись вiд насилля Через те ми можемо обсуджувать тiльки засоби i способи боротьби. Бо хiба можливий для нашої нацiї поступ i освiта доти, доки нацiя не матиме права розпоряджати собою й доки темрява є способом держати нашу нацiю в неволi» [13 REF _Ref193322095 \r \h \* MERGEFORMAT 141415], «Часи вишиваних сорочок, свиток та горiлки минулися i нiколи не вернуться. Третя українська iнтелігенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої й нацiональнi i вона виконає свiй обов’язок. Вона виписує на свойому прапорi цi слова: «Одна, Єдина, Нероздiльна, Вiльна, Самостiйна Україна вiд Карпат по Кавказ». Вона вiддає себе на службу цьому великому iдеаловi й доки хоч на одному клаптi української територiї пануватиме чужинець, доти українська iнтелегенцiя не покладе зброї, доти всi поколiння українцiв йтимуть на вiйну. Вiйна провадитиметься усiма засобами: i боротьба культурна вважається також вiдповiдною, як i боротьба фiзичної сили. Ми проголошуємо, що вiзьмемо силою те, що нам належить по праву, але вiдняте вiд нас теж силою Україна для українцiв, i доки хоч один чужинець залишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти зброю» [13 REF _Ref193322107 \r \h \* MERGEFORMAT 141515].
Такого ще не було в українськiй полiтичнiй думцi того часу. Це було несподiванкою для українського характеру, мудрого, спокiйного, вихованого на культурницьких традицiях i обмеженого рамками цiєї культурницької дiяльностi. Пiсля Шевченка це було перше слово, таке бойове, войовниче, закличне Це був заклик до боротьби з Москвою. Важливо, що ця боротьба мала бути не лише фiзична, але й культурна.
Так само чiтко пролунала iдея державностi у 10 заповiдях, цьому полiтичному «Вiрую», якi написав М.Мiхновський для Української народної партiї. А перша заповiдь така: «Одна, Єдина, Неподiльна, Самостiйна, Вiльна, Демократична Україна – республiка робочих людей», третя: «Україна для українцiв».
На нашу думку, не випадково Мiхновського називають батьком українського нацiоналiзму. Власне, вiн уперше висловив і впровадив в обіг тi основнi думки, положення, що лягли у фундамент українського нацiоналiзму: вiн обґрунтував не просто iдею державностi, а й говорив про iдеал нацiї, вiдзначав українську нацiональну окремiшнiсть, пiдкреслював значення патрiотизму, iдею державностi пов’язував iз безкомпромiсною боротьбою (фiзичною, тобто збройною).
У контекстi цієї проблеми нас цiкавить ставлення I. Франка до iдеї української державностi. Дехто однозначно готовий у патрiотичному запалi зарахувати його до державникiв. З наукового погляду ця позицiя некоректна. Справдi, I. Франко загалом позитивно оцiнив книжку Ю. Бачинського i навiть висловив сподiвання, що iз зростанням популярностi iдеї полiтичної самостiйностi України «справа ся вийде на порядок денний полiтичного життя Європи i не зiйде з него, поки не осущиться» [13 REF _Ref193322117 \r \h \* MERGEFORMAT 141615]. Але він разом із М. Павликом критикував «молодих» радикалiв, коли вони пiдготували нову програму РУРП, що суперечила офiцiйнiй програмi. «Молодi» радикали вимагали подiлу Галичини на Захiдну i Схiдну, тобто на польську й українську, об’єднання Схiдної Галичини з Буковиною в рамках самостiйної України. Вони вважали, що унiтарна i високою мiрою централiзована австрiйська держава, що складається з кiлькох нацiй, не вiдповiдає потребам часу: «Тi потреби вимагають, щоби кожна народнiсть, пiд загрозою загибелi, була органiзована в самостiйний полiтичний органiзм: новожитну централiстичну державу Ми яко партiя полiтична австрiйська мусимо йти до перемiни Австрiї з держави одноцiльно централiстичної в державу федерацiйну, автономiчних нацiональних держав. Яко партiя полiтична, мусимо йти до самостiйности полiтичної рускої нацiї, до єї державної органiзацiї, в новожитнiм змислi, о скiлько се дасться осягнути на дорозi правнiй, без порушення цiлости Австрiї» [13 REF _Ref193322138 \r \h \* MERGEFORMAT 141715]. Можна було i не сумнiватися, що правним шляхом не вдалося б досягнути державностi, але I.Франко критикував цю спробу «молодих» радикалiв ревiзувати програму партiї за iнше – навiть не за iдею державностi, а за утвердження думки про можливiсть побудови української держави. Разом iз М. Павликом вiн уважав за недоцiльне боротися за нацiональну державу: « самостiйнiсть полiтична в наших часах, се дiло страшенно коштовне: для її виборення i пiдтримування потрiбно затратити масу сил i капiталiв, що ними любiсiнько, в рамках iснуючої держави, можна устроїти людовi робочому далеко кориснiше житє» [13 REF _Ref193322151 \r \h \* MERGEFORMAT 141815]. I.Франко i М.Павлик пiдкреслювали, що державнiсть малих нацiй, зважаючи на присутнiсть великих, перетворюється у фiкцiю.
Така позицiя була незрозумiлою, якщо взяти до уваги тривалу i наполегливу боротьбу iнших слов’янських народiв за свою державнiсть. Пояснюється це тим, що I. Франко (пiд впливом М. Драгоманова) вiддавав перевагу соцiальному перед нацiональним. Загальноприйнято зараз уважати, що еволюцiю поглядів I. Франка, його перехiд на самостiйницькi позицiї, прискорила смерть М. Драгоманова. На наш погляд, вiдбувався звичайний пошук iстини. I. Франко як чесний вчений та iнтелектуал, переконавшись у хибностi якоїсь теорiї, думки, не мiг служити їм iз кон’юнктурних чи iнших мiркувань. Так було i з соцiалiстичними iдеалами (хоча не був нi марксистом, нi переконаним драгоманівцем).
Наприкiнцi 1896 р. I. Франко помiстив у журналi «Житє i слово» статтю «З кiнцем року», яка викликала жваву реакцiю надднiпрянських українцiв. I. Франко пише, що « систематична праця на кожнiм полi» – ось що стало гаслом теперiшньої доби, пише про новi вимоги до тих, хто провадить серед народу просвiтницьку роботу. «Зробити з тих мас полiтичну силу (а темнi маси такою силою не можуть бути) – ось що головна мета, яку поклала собi Українсько-руська радикальна партiя i до якої по змозi своїх сил iде всiма можливими шляхами. А шляхи тi самi собою визначаються потребами життя народного. Тут пiдходять вiча i збори, агiтацiя виборча i праця по громадах, помiч правна i лiкарська, публiцистична, газети i брошури» [13 REF _Ref193322161 \r \h \* MERGEFORMAT 141915].
I. Франко не говорить про державнiсть, але з’ясовує значення народу як сили (полiтичної). Цiнним є визнання того, що рiвень полiтичної свiдомостi визначає i можливiсть народу як полiтичної сили. Ось чому I. Франко критикує надднiпрянських українцiв, якi були прихильниками соцiалiстичних iдей («Говорять нам, що на Вкраїнi i загалом в Росiї є українськi радикали, Драгоманiвцi чи як вони себе там величають»). Критикує їх вiн за абстрактне розумiння своїх завдань, за надмiрне теоретизування. Вкажемо на іншу цiнну думку статтi – на потребу нацiонального iдеалу в полiтичнiй роботi i боротьбi. I. Франко пише: «Ми певнi, що в Росiї i на Українi не виродили ся сильнi, енергiчнi, геройськi натури, що зумiють i тут пiти на пролом, як пiшли Желябови, Кiбальчичi i сотки инших українцiв на боротьбу за всеросiйську революцiю. Згадуючи про тих дiйсних новочасних героїв, ми нiколи не можемо позбути ся безконечного жалю. Кiлько сили, кiлько золотих характерiв потрачено i з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити мiсце Александрови III. Серце стискаєт ся з болю й досади. Адже ж як би тi люди були зумiли вiднайти нацiональний iдеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройнятi, повернули були свої великi сили на працю для того iдеалу серед рiдного народа, якби поклали були свої голови в боротьбi за той iдеал, ми були б нинi величали їх пам’ять у рядi наших найлiпших борцiв i – справа вiльної, автономної України стояла б нинi i в Росiї i в Європi як справа актуальна, що жде свого рiшення, i може зовсiм иншим шляхом iшов би розвiй молодих українських поколiнь!» [13 REF _Ref193322170 \r \h \* MERGEFORMAT 142015].
Як бачимо, критикуючи надднiпрянських українцiв за захоплення соцiалiстичними iдеями, висловлюючи щирий жаль з того приводу, що вони пiшли на боротьбу за всеросiйську революцiю, а не поклали свої голови за нацiональний iдеал, не вiддали свої сили для працi серед рiдного народу, I.Франко водночас не конкретизує змiсту цього поняття – «нацiональний iдеал», хоча й пише, що вiн заснований на свободолюбних думках, що це праця для народу. Щоправда, саме у цьому зв’язку пише вiн про вiльну, але автономну (!) Україну. Чи могло це бути тодi для нього самого i для читачiв синонiмом самостiйностi, незалежностi? Зрозуміло, що нi.
Не випадково цю статтю все ж прихильно зустрiли однодумцi М.Мiхновського (група радикально нацiональна, як їх називає I.Франко), а викликала вона обурення соцiалiстiв, драгоманiвцiв, у тому числi й Лесi Українки. Ця група людей (дехто вважає, що авторство належить Лесi Українцi, проте вона могла бути, радше, спiвавтором) написала у вiдповiдь статтю «Не так тiї вороги як добрiї люде», яку пiд iнiцiалами Н.С.Ж. було надруковано у тому ж журналi «Житє i слово». Н. С. Ж., полемiзуючи з I. Франком, теж роздумує (чи роздумують) над тим, як зробити Україну полiтичною силою. I це було характерним для полiтичної думки українцiв того часу, це було чи не найголовнiшим завданням.
У контекстi утвердження в українськiй думцi iдеї державностi важливою проблемою є вiдхiд I. Франка вiд соцiалiстичних iдей, вiд Драгоманова.
М. Мухин справедливо пише, що серед «численних фальшивих легенд, що мають своїм завданням створювати серед української суспiльности цiлком неправильнi погляди на наше iсторичне минуле, iснує вiддавна, переважно в колах середньошкiльних, а почасти й високошкiльних професорiв-українiстiв, легенда про велетенськi впливи Драгоманова на Iвана Франка. В дiйсностi справдi великий вплив Драгоманов мав – з тогочасного поколiння – лише на одинокого Михайла Павлика – й нi на кого бiльше» [13 REF _Ref193322179 \r \h \* MERGEFORMAT 142115].
Цю легенду про I. Франка як рупора соцiалiстичних iдей, послiдовника М. Драгоманова наполегливо пропагували радянськi дослiдники творчостi I. Франка. Один із сучасних дослідників теж пише: «Однак глибоко в душi I. Франко залишається соцiалiстом» [13 REF _Ref193322188 \r \h \* MERGEFORMAT 142215].
Сам М. Драгоманов неодноразово висловлював своє незадоволення I. Франком. Це можна побачити на прикладi листiв Драгоманова до Франка. Скажiмо, Драгоманову не подобалося спiвробiт- ництво Франка з народовецькими виданнями.
Франко лише деякий час був випадковим супутником Драгоманова, і навiть тодi мiж ними були глибокi розходження, вважає М. Мухин. Перше, у чому були цi розходження, – це у ставленні до iдеї самостiйностi. Драгоманов був федералiстом, Франко еволюцiонував у напрямi до iдеї державностi. У вiдомiй статтi «Поза межами можливого» Франко критикує Драгоманова за соцiалiстично-матерiалiстичний свiтогляд, за зневагу до того, що називали неполiтичною культурою, тобто просвiтницько-виховною роботою. Важливо, що Франко розходився з Драгомановим у ставленнi до соцiалiстичної iдеї. Вiн критикує марксизм у цiлiй низцi статей (це i «Поза межами можливого», i «Що таке поступ?», «На склонi вiку» тощо). Найважливiшою у цьому вiдношеннi (мова йде про критику «драгоманiвства») є, звичайно, стаття Франка «Суспiльно-полiтичнi погляди М.Драгоманова», яку вiн написав у 1906 р.
У вереснi 1900 року в «Лiтературно-науковому вiснику» опубліковано статтю I.Франка «Поза межами можливого» (тобто пiсля появи брошури М. Мiхновського «Самостiйна Україна»). Мабуть, саме ця стаття дає найкраще уявлення про ставлення I. Франка до iдеї державностi. Статтю було написано не з приводу брошури М. Мiхновського, а з приводу дискусiї про нацiональну самостiйнiсть, яка розгорiлася на сторiнках «Буковини», «Дiла» i «Молодої України». I. Франко вiдiйшов уже вiд драгоманiвства, вiд соцiалiзму. Його думка, без сумнiву, рухалася до iдеї державностi. Iдеал нацiональної самостiйностi I. Франко вважав реальним, органiчним, але не актуальним, не питанням дня, насущної боротьби. Проте вживши категорiю можливостi, вiн майже буквально повторив думку М. Драгоманова. Вiн писав: «Iдеал нацiональної самостiйностi в усякiм поглядi, культурнiм i полiтичнiм, лежить для нас покищо, з нашої теперiшньої перспективи, поза межами можливого» [13 REF _Ref193322196 \r \h \* MERGEFORMAT 142315]. Можливiсть реалiзацiї цього iдеалу вiн бачив лише у майбутньому i навiть дещо апокалiптично змальовував ситуацiю, коли писав, що через неправильне ставлення до цього iдеалу розвиток матерiальних вiдносин може потоптати i роздавити українцiв, як слiпа машина.
I все ж стаття надзвичайно цiнна і не втратила своєї iсторичної вагомостi i сьогоднi. По-перше, вона свiдчить про те, що I. Франко продовжує ревiзiю як ранiше соцiалiстичного, так тепер і матерiалiстичного погляду на свiт. Вiн зауважив ту характерну зміну, що в останнє десятирiччя ХIХ ст. сталася в розумiнні рушiйних сил в iсторiї людства. Це десятирiччя вiн називає реакцiєю проти «одностороннього Марксiвського економiчного матерiалiзму чи фаталiзму». I. Франко пише: «Для Маркса i його прихильникiв iсторiї людської цивiлiзацiї то була поперед усего iстория продукциї. З продукциї матерiальних дiбр, мов лiторослi з пня, виростали i соцiальнi i полiтичнi форми суспiльности, i її уподобання, науковi поняття, етичнi i всякi иньшi iдеали. В останнiх роках обернено питанє другим кiнцем. Що гонить чоловiка до продукциї, до витворювання економiчних дiбр? Чи самi тiльки потреби жолудка? Очевидно, що нi, а цiлий комплєкс його фiзичних i духовних потреб, який бажає собi заспокоєня. Продукция невпинна i чим раз iнтензивнiйша культурна праця – се виплив потреб i iдеалiв суспiльности» [13 REF _Ref193322208 \r \h \* MERGEFORMAT 142415].
По-друге, I. Франко, визнавши iдеали рушiйною силою матерiального (економiчного), суспiльного i полiтичного життя, конкретизував змiст цього iдеалу: «А тут синтезом усiх iдеальних змагань, нiчим не в’язаного i не обмежуваного (крiм добровiльних концесий, яких вимагає дружнє житє з сусiдами) житя i розвою нациї. Все, що йде по за рами нациї, се а бо фарисейство людей, що iнтернациональними iдеалами радi би прикрити свої змаганя до панованя одної нациї над другою, або хворобливий сантементалiзм фантастiв, що радi би широкими вселюдськими фразами покрити своє духове вiдчуженє вiд рiдної нациї» [13 REF _Ref193322223 \r \h \* MERGEFORMAT 142515]. Оскiльки далi I. Франко i висловлює оцю сакраментальну думку про невчаснiсть, неактуальнiсть iдеалу нацiональної самостiйностi, то можна зробити висновок, що саме полiтична самостiйнiсть (майбутня!) є осердям, суттю насущного нацiонального iдеалу.
По-третє, I. Франко, як це засвiдчує стаття, дотримувався еволюцiйних роглядiв на iсторiю, вiн був радше помiркованим, нiж схильним до революцiйних гасел i дiй.
Звичайно, що цю статтю треба читати у контекстi цiлої низки iнших його статей кiнця ХIХ – початку ХХ ст. (це полемiка з «молодими» радикалами на сторiнках «Народу», вiдгук на книжку Ю. Бачинського, полемiка з «Буковиною», полемiка з Лесею Українкою, це «Що таке поступ?», «Суспiльно-полiтичнi погляди М. Драгоманова», «До iсторiї соцiалiстичного руху», «Свобода i автономiя», «Соцiальна акцiя, соцiальне питання i соцiалiзм», «Отвертий лист до галицької української молодiжи», це бiльшi його працi: «Нарис iсторiї українсько-руської лiтератури до 1890 р.» i «Молода Україна. Провіднi iдеї й епiзоди»).
Як важко проростала ідея державності на занедбаному політичному українському ґрунті, свідчить стаття «Свобода і автономія». Написав її І. Франко у 1907 р. Позиція І. Франка непослідовна. Спочатку він критикує тих російських шовіністів, які висували гасло «Росія для росіян», а потім їх же заспокоює: не треба боятися, що коли надати інородцям автономію, то вони відокремляться від Росії, бо для цього нема підстав. Більше того, І. Франко переконує росіян, що автономія потрібна навіть окремим частинам (російським) такої великої за розміром держави, як Росія. Ще більш несподіваним є закінчення статті: « покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase, ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав і вже на тій основі автономія національности» [13 REF _Ref193322235 \r \h \* MERGEFORMAT 142615]. Відомий франкознавець М. Нечиталюк звинувачує тих істориків, які не зауважують і навіть не цитують ці знамениті, на його думку, Франкові слова [13 REF _Ref193325477 \r \h \* MERGEFORMAT 142715]. Але вони не стільки знамениті, скільки знаменні, бо ще раз засвідчили позицію І. Франка – державність, політична незалежність України не були для нього тоді насущною проблемою дня. Не випадково І.Франко на перше місце ставить навіть не проблему автономії чи федерації, а політичну волю, рівність особи, її людські права (до речі, чисто ліберальний погляд на суспільство). М. Нечиталюк неправомірно ототожнює «повну політичну волю» з політичною незалежністю і самостійністю і суперечить сам собі – який же сенс після цього добиватися національної автономії? Ні, І. Франко у цій статті не виступав із державницьких позицій і гранично чітко сформулював максимальне завдання українського руху (остання фраза і думка статті) – політична свобода і рівність кожної людини, її права, а вже потім – автономія національності. Але М. Нечиталюк, як і З. Франко, має рацію, коли утверджує думку, про пріоритет І.Франка у впровадженні в обіг понять «самостійна Україна», «політична самостійність», «національний ідеал», «українська ідея», хоча, зауважимо, усе це він зробив не без впливу європейської політичної думки.
Проте стаття зовсім не говорить про появу ірраціональних елементів (моментів було б краще) в українській політичній думці, як це вважає Я.Грицак [13 REF _Ref193322264 \r \h \* MERGEFORMAT 142815]. Обґрунтовує він це таким чином: «Ідеал політичної самостійності України, за словами Франка, лежав «поза межами можливого», отже, поза межами раціонального пояснення». Ні. Те, що було «поза межами можливого», (але ж не реального!), тобто ідеал політичної самостійності, І. Франко усе ж бачив у майбутньому. Крім цього, те, що тепер не має раціонального пояснення, ще не є ірраціональним, а ірраціональним і нелогічним могли б назвати сьогодні, радше, ставлення І. Франка до ідеї державності, його побоювання, страх за майбутнє українського народу, але в системі його поглядів – і це мало достатньо мотивований і обґрунтований вигляд.
На нашу думку, І. Франко не був державником у буквальному розумінні, бо можливість реалізації ідеї української державності (незалежності, самостійності) він бачив лише у майбутньому, І. Франко не був послідовний в утвердженні цієї ідеї, але загальна тенденція розвитку його поглядів свідчить, що він йшов до ідеї державності – через заперечення марксистських поглядів на суспільство, через пересторогу перед захопленням соціалістичними ідеями і з’ясування небезпеки, що її приховував у собі соціалізм, через утвердження себе насамперед українцем, зрештою, навіть через утвердження національної ідеї в його часи і захист ідеалу політичної самостійності – хоча і в майбутньому.
Погляди І. Франка, авторитетного публіциста і діяча, на ідею державності й самостійності як на ідеал і проблему майбутнього, помірковане і занадто «реалістичне» ставлення (по суті, якщо не заперечення, то страх перед необхідністю реалізації ідеї як насущної проблеми українців) не могли не впливати на тогочасну громадську і політичну думку. Але була молодь, вихована на його творах, яка зачитувалася «Мойсеєм». Вона продовжувала почате І. Франком, вона сміливіше додумувала і активніше реалізувала його ідеї.
Важливо, що він відійшов від соціалізму. Було кілька причин, що змусили І.Франка відмовитися від соціалістичних ідеалів: непереконливість марксівської аргументації в поглядах на історичний процес; передбачення небезпеки, що її приховував у собі соціалізм після своєї можливої перемоги; заперечення денаціоналізаторських тенденцій соціалізму (що проявлялося і у ворожому ставленні російських і польських соціалістів і соціал-демократів до української проблеми, до українського визвольного руху); один із засновників радикальної партії, він переходить до лав Української націо- нально-демократичної партії, мотивуючи це тим, що почуває себе насамперед українцем, а не радикалом, водночас захищаючи ідеал національної самостійності як проблему майбутнього).
Із твердженням деяких сучасних дослідників, що в душі І. Франко залишався соціалістом, можна погодитися лише за умови, що цей соціалізм (у статті «Соціалізм і соціал-демократизм» він писав: «Соціалізм – велике культурне придбання новіших часів. Хоча його провідні думки, можна сказати, такі ж давні, як людське думання над суспільним устроєм взагалі) гуманний, людяний, «з людським обличчям», моральний, справедливий, без визиску, – але ж саме такий соціалізм, як переконала нас історія, і перебуває поза межами можливого (І. Франко ж і пише: ... «правдивий соціалізм, ідея будучого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин» [13 REF _Ref193325522 \r \h \* MERGEFORMAT 142915]).
Не був у той час державником у такому ж буквальному розумінні і М. Грушевський. М. Романюк вжив навіть делікатне словосполучення «українське питання», щоб уникнути відповіді на пряме запитання про ідею державності, про ставлення М. Грушевського до цієї ідеї. На думку М. Романюка, «українське питання» було основою його творчості. Серцевина ж вирішення цього «питання» – визнання невід’ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. Від часів Переяславської ради такою формою була вимога автономії України, яка поступово, особливо в ХІХ ст., доповнилася ідеями перебудови суспільства на загальнолюдських засадах демократії і справедливості і, нарешті, на початку ХХ ст. перетворилася на гасла: «Широка автономія України в її етнографічних межах» та «Вільна Україна в складі демократичної федерації вільних народів Росії». Але у 1918 р. і ця ідея зазнала повної трансформації» [13 REF _Ref193325545 \r \h \* MERGEFORMAT 143015]. Проте ідею державності не можна замінити автономією, жодними доповненнями і трансформаціями. Ми б не заперечували проти «українського питання» (в М. Романюка), проти «національного ідеалу» (М. Нечиталюк у доповіді «Іван Франко та Михайло Грушевський про «національний ідеал» [13 REF _Ref193325556 \r \h \* MERGEFORMAT 143115], «української ідеї» (О. Копиленко у монографії «Українська ідея» М. Грушевського: Історія і сучасність» [13 REF _Ref193325566 \r \h \* MERGEFORMAT 143215], якби дослідники однозначніше, чіткіше співвідносили ці формули із ідеєю державності, бо сказати, що вимога автономії України (з будь-якими доповненнями) була оптимальною формою самовизначення українського народу, означає погодитися з тим, що українці неспроможні до державотворчості й державобудівництва, це, радше, прихована форма заперечення ідеї української державності. Так само, не питання автономії і федерації є найпринциповішим, а принциповою є різниця між ідеєю державності й ідеєю автономії, принциповою є поведінка вождів, мислителів і політичних сил в альтернативній ситуації – «державність або федерація», бо альтернативний вибір усе ж довелося зробити.
Так ось, М. Грушевський у своїй публіцистиці початку ХХ ст. ніде не говорив про українську державність, докладніше, він ніде не обґрунтовує ідею української державності – ні в публікаціях «Национальный вопрос и автономия», «Единство или распадение», «Наши требования», «Вопрос дня» тощо, ні на сторінках «Украинского вестника» (С.-Петербург), ні на сторінках «Літературно-наукового вістника» («250 літ», «Українство і питання дня в Росії», «Гріхи наші» й ін.), ні у збірці статей «Наша політика» (Львів, 1913). Щоправда, Л. Винар усе ж стверджує, що ідея української державності становила другу головну історіографічну та історіософську концепцію в творчості великого історика [13 REF _Ref193325579 \r \h \* MERGEFORMAT 143315]. Навіть якщо так, то одна річ – бути державником у ролі історика, ученого, а зовсім інша – у ролі державного діяча, ще інша – в ролі громадського діяча і публіциста.
Поява ідеї української державності незважаючи на низку несприятливих умов, що склалися на зламі ХІХ – ХХ ст., незважаючи на те, що навіть наші найвидатніші мислителі не усвідомлювали її органічності, не була ні історичним, ні суспільно-політичним, ні духовним нонсенсом. Воскреснувши у Т. Шевченка і відродившись у молодіжному середовищі, вона вже не могла зникнути. Свідченням цього є і діяльність «Молодої України» – публіцистична і організаторська (тобто і організації, і її друкованого органу з однаковою назвою). Перше число «Молодої України» появилось у січні 1900 р. У програмній статті, що відображала настрої і прагнення молодіжного руху, було сформульовано дві фундаментальні ідеї – самостійності і соборності України.
«Молода Україна» виходила недовго, але її ідеї відображали настрої молоді, найперше, студентської, тієї молоді, яка самовіддано боролася за український університет і брала участь у великих селянських страйках 1902 р.
Л. Цегельський, один з ідеологів «Молодої України», 1901 року видав відому працю «Русь-Україна і Московщина-Росія», де утверджував ідею державності (згодом вийшло і 2-ге видання).
Державницькою ідеологією була перейнята не лише діяльність «Молодої України», але й інших молодіжних товариств того часу – «Сокола», «Січі», «Пласту» та їх преси [13 REF _Ref193325593 \r \h \* MERGEFORMAT 143415]. Принципово самостійницьку позицію посідав журнал «Відгуки».
Наслідком утвердження державницьких настроїв у молодіжному середовищі було виникнення ідеї збройної боротьби, відтак зародження стрілецького руху і поява перших військових гуртків.
2-4 липня 1913 р. у Львові відбувся ІІ Всеукраїнський студентський з’їзд, на якому виступив Д. Донцов із рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» [13 REF _Ref193325604 \r \h \* MERGEFORMAT 143515]. Виступ знаменний тим, що Д. Донцов не просто ще раз проголосив ідею української державності. Якщо І. Франко говорив про ідею самостійності як про ідеал поза межами можливого, якщо він говорив лише про політичні свободи і автономію, якщо М. Грушевський говорив про необхідність перетворення українського культурницького руху у політичний як єдиний засіб від перетворення народу в етнічну масу, якщо він бачив Україну в демократичній федеративній Росії, то Д. Донцов проголосив і обґрунтував необхідність сепаратизму, тобто поєднав ідею державності з ідеєю відокремлення від Росії, де шовінізм був нормою побутового життя, мовою вулиці й державною політикою. Думка Д. Донцова була категоричною, однозначною, вона була відкриттям в українській політичній думці. Більшовицькі публіцисти, зокрема і В. Ленін, звернули увагу на виступ формально тоді ще соціал-демократа Д. Донцова.
Вибух Першої світової війни як потужний суспільний катаклізм прискорив еволюцію української політичної думки і створив певні умови для позитивного вирішення української проблеми. Річ у тім, що чи не найважливішою причиною виникнення війни були не стільки економічна конкуренція між найбільшими державами світу (чи окремими союзами і блоками держав), скільки національна проблема, яка матеріалізувалася у конфлікті між поневоленими народами й державами-імперіями, між малими державами й державами-імперіями. Егоїзм великих держав полягав не лише в досягненні економічних інтересів чи розв’язанні своїх економічних проблем коштом інших. Він був радше наслідком експансії (економічної, політичної, духовної) державницької ідеології. З іншого боку, поневолені нації теж прагнули до самореалізації й утвердження на світовій арені і в цьому відношенні світова війна була ніби продовженням ХІХ ст., в якому прагнення кожної нації до суверенності набуло ознак історичної мети. Саме з першою світовою війною можна пов’язати очевидний факт перетворення ідеї державності в стійку формулу політичних змагань українців.
Цей процес був складний. Історичну державницьку традицію підтримало створення Легіону українських січових стрільців. Промовисто, що західна гілка українського народу створила Легіон УСС, східна – Союз визволення України. Щодо появи останнього В. Дорошенко писав: «Союз Визволення України» – самостійницька організація наддніпрянської політичної еміграції, що за часів першої світової війни підніс прапор вільної самостійної Україн- ської держави та організував лави борців за неї з полонених українців-вояків російської армії, йшов рука в руку з УСС» [13 REF _Ref193325619 \r \h \* MERGEFORMAT 143615]. Галицькі українці традиційно долали лояльність до Відня, а наддніпрянські українці – федералістські ілюзії і сподівання, що в Росії можна добитися для України автономії, Зрозуміло, що значення австрофільства не треба перебільшувати. Ця риса відображала радше настрої навіть не всього старшого покоління, а лише певної частини українців Австро-Угорщини. Але довір’я до Відня поступово зникало. Так, 4 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, а крім цього Франц-Йосиф І видав указ, за яким кабінет міністрів повинен був підготувати проект закону про автономію Галичини. Це було зроблено, щоб заспокоїти поляків, але загрожувало національним інтересам галицьких українців. Чергове ігнорування української проблеми не лише остаточно підірвало довіру до австрійської політики, але й зумовило певну ідейно-політичну кризу в середовищі галицьких українців. Проте Українська парламентарна репрезентація (після того, як президія Загальної української ради 6 листопада висловила рішучий протест проти рішення Відня і склала свої повноваження, політичний провод перейшов до УПР) на чолі з Ю. Романчуком і далі залишалася лояльною до цісарської влади. Криза не оминула і українське стрілецтво. Українські січові стрільці, які не просто були уособленням ідеї української державності, але й гинули за неї, були обурені підступною політикою Австрії. Саме тоді і виникла думка про самоліквідацію Легіону УСС. Українська бойова управа виступила із відповідною заявою, в якій переконувала Січових стрільців у хибності такого кроку: «Кожний народ окуплює собі самостійне місце в ряді інших народів тільки боротьбою і жертвами. І український народ може винести справу свого визволення з забуття тільки чинною боротьбою
Війна ще не закінчена Що нам принесе кінець війни годі вдаватися в пророцтва. Але навіть під найтяжчими ударами й серед найбільших розчарувань не можемо дати собі витрутити з рук зброї, якою боремося за нашу національну справу, не можемо допустити до того, щоб незалежні від нас оставини зіпхнули нас без опору з нашої сторони, зі сцени боротьби народів за свою будуччину» [13 REF _Ref193325636 \r \h \* MERGEFORMAT 143715].
Наскільки слушним було таке розуміння політичної ситуації (і української справи загалом), засвідчили наступні події. У січні 1917 р. президент США В. Вільсон виступив перед сенатом із заявою, у якій проголосив право народів на самовизначення – це мало бути передумовою миру і злагоди. Здавалося, що ідея української державності, українська проблема отримає, нарешті, підтримку з боку міжнародної громадськості. Ще більше надій на можливість втілення ідеї державності, практичної реалізації ідеалу, що був досі «поза межами можливого», появилося після лютневої революції 1917 р. у Росії. Здавалося, що із крахом Російської імперії, одвічного ворога української державності, зникли останні перешкоди на історичних шляхах українців. Найбільший парадокс полягав у тому, що вожді української революції (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра) не були державниками і не бачили України поза межами Росії. Згодом відомий український журналіст І. Кедрин писав: «В горнилі української революції 1917-1921 рр. кристалізувалась українська державницька думка. В горнилі української революції перероджувалась психіка нашого народу. В горнилі української революції формувався світогляд новітнього українця. В горнилі революції відроджувалась нація, приспана століттями неволі» [13 REF _Ref193325646 \r \h \* MERGEFORMAT 143815]. Але до цієї революції лідери українського національного руху не були готовими ні в плані теоретичному, ні в практичному.
Без сумніву, багато залежало від М. Грушевського, роль якого і в новітній історії України, і в історії української і зокрема західноукраїнської преси і політичної думки величезна. Це зазначено у сотнях публікацій про М. Грушевського, що появилися за останні десять років. У доповідях і повідомленнях наукової конференції «Михайло Грушевський і Західна Україна» [13 REF _Ref193325656 \r \h \* MERGEFORMAT 143915], якщо не вичерпно, то досить всебічно порушено різноманітні аспекти проблеми. Та є питання, без відповіді на яке неможливо повною мірою і об’єктивно відповісти на будь-яке інше питання, що стосується наукової і публіцистичної діяльності М. Грушевського. Це питання можна сформулювати так: був М. Грушевський державником чи ні? Думки дослідників іноді протилежні. Так, відомий грушевськознавець Л. Винар шукає аргументи на користь позитивної відповіді. Він визначає, що «в історіографічній творчості історика були «народницькі» й «державницькі» елементи. Негативне наставлення історика до «держави» було перш за все звернене проти російської держави, яка фактично спричинилася до поневолення українського народу та була знаряддям зросійщення української історії і культури. Його наголошення, або може й надмірне наголошення, ролі простого українського народу в історії було виправдане, якщо йдеться про зрусифіковану й спольонізовану українську дідичну аристократію Якщо йдеться про думки Грушевського про власну державу, яка повинна боронити і репрезентувати інтереси українського народу, а зокрема народних мас – то властиво Грушевський у цьому мав рацію. Якщо власна держава, державна влада йде врозріз з національними і соціальними інтересами свого народу, це значить, що вона не витримала державницького іспиту зрілості. Тоді доходить до конфлікту між окремими суспільними верствами нації і державною владою, яка не репрезентує народу. Отже, якщо Грушевський стає в обороні народу, то в контексті українського історичного процесу ця річ цілком зрозуміла. Концепція народу-нації з історіографічного погляду є багато ширша за концепцію «держави». Народ-нація творить державу, а не навпаки» [13 REF _Ref193325674 \r \h \* MERGEFORMAT 144015]. Аргументація непереконлива, вона навіть заперечує ідею державності, необхідність держави за умови задоволення «національних» й соціально-економічних інтересів «народних мас» як квінтесенції національного розвитку, як найвищого історичного покликання й морального імперативу нації. Інша річ, що справді ідея народу (ідея національного відродження) була однією із головних в історіографії М. Грушевського, він досліджував не історію держави, а історію народу.
Але його ідеї, його концепція і схема історичного розвитку України (про це М. Грушевський писав у відомій статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства» з 1904 р.) сприяли виникненню і становленню ідеї державності як практичної проблеми, вони формували світогляд не лише професійних істориків, але й як політичних діячів, так і просто учасників громадського життя і визвольних змагань.
О. Пріцак, критикує «народництво» М. Грушевського, його історіографічні концепції [13 REF _Ref193329118 \r \h \* MERGEFORMAT 144115]. Він загалом спирається на «державницький» напрям в українській історіографії (В. Липинський, Д. Дорошенко, С. Томашівський, І. Кревецький, О. Оглоблин, Б. Крупницький), але дехто з них, скажімо, О.Оглоблин, не заперечує, що думка М. Грушевського, зокрема, в перших частинах його історії Хмельниччини йде в напрямі, «який згодом привів Грушевського до ідеї самостійної і незалежної України» [13 REF _Ref193325699 \r \h \* MERGEFORMAT 144215].
На нашу думку, треба розрізняти Грушевського – історика, Грушевського – публіциста і Грушевського – політика і державного діяча. Його ідеї, його концепція і схема історичного розвитку українського народу сприяли виникненню і його історичної школи, і «державницького» напряму в українській історіографії, що розвинувся на базі цієї школи. Ідеї М. Грушевського сприяли формуванню світогляду як політичних і громадських діячів, так і рядових учасників визвольних змагань. Вплив М. Грушевського на наукове і суспільно-політичне життя українців Сх. Галичини кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. безсумнівно великий – як завдяки науковій, організаторській діяльності, так і завдяки публіцистиці (публікації на теми суспільно-політичного життя, що появлялися в різних періодичних виданнях, М. Грушевський, як відомо, видав і окремими книжками – «З біжучої хвилі», «Наша політика»). М. Грушевський захищав права галицьких українців (як і права українців у підросійській Україні).
Власне, і в публіцистиці відбилися його концепції історичного розвитку. Оскільки змістом історичного процесу розвитку будь-якого народу М. Грушевський вважав не процес державності, а «процес відокремлення та сформування народності в окрему географічно-економічну, а потім національну особу», то й захищав М. Грушевський не ідею державності, а національне відродження українців, які повинні «вийти за границю ідеї етнографічної народности, стати політичним і економічним, узятися за організацію української суспільности як нації », «українці мусять стати нацією», – так писав він 1905 року на сторінках «Літературно-наукового вістника» у статті «Українство і питання дня в Росії».
Доречно нагадати і про його визначення національності, зроблене у цей період: «велика солідарність, зв’язана свідомістю принесених жертв і готовністю їх принести, об’єднана спільною минув- шістю і реальними зв’язками сучасності, згодою і бажання спільного прожиття на дальше» [13 REF _Ref193325710 \r \h \* MERGEFORMAT 144315]. (Це визначення суголосне із думками Е. Ренана). Чи захищаючи необхідність національного відродження українців, аналізуючи проблеми слов’янського національного руху, М. Грушевський писав про незалежність, суверенність – у всякому разі як про найближчу мету? Як і для І. Франка, це було для нього поза межами можливого, поза потребами дня. Як і І. Франко, він захищав ідею федерації. Цікавий збіг: проблеми слов’янського національного відродження М. Грушевський порушує у четвертому томі «Всесвітньої історії», що вийшов у 1917 р. Тоді ж появилися і три універсали Центральної Ради, в яких ідея федерації була однією із основних. Теоретичні джерела, суспільно-політичну зумовленість федералістських поглядів М. Грушевського встановити не важко, – вони пов’язані з його концепцією історичного розвитку, але фактом залишиться одне – М. Грушевський на той час не був державником. Про це він писав в статті «Якої ми хочемо автономії й федерації» (квітень, 1917), яка свідчить про наївність М. Грушевського як політика і державного діяча. Через рік, у квітні 1918 р., у збірнику «На порозі нової України» він писав про кінець московської орієнтації як про те, «що згоріло в моїм кабінеті», але для нього потрібно було не наукових досліджень, а кілька кривавих уроків, що їх дали російські більшовики (Крути, захоплення Києва і розстріл українців, нищення всього, що було пов’язане з українською культурою). Відрікшись (тимчасово, як виявилося) від федералістських ілюзій, М. Грушевський у роздумах про державність («На порозі нової України») не позбувся демократичних і соціалістичних ілюзій. Відмова від ідеї федерації мала теж не принциповий, а ситуативний характер. Адже і в збірці «На порозі нової України» він продовжує розвивати ідею федералізму: у статті «Нові перспективи» М. Грушевський писав: «Я не хочу українського імперіалізму. Не вважаю, як перед тим, так і тепер, самітного державного відокремлення за політичний ідеал. Я був і зостаюсь і далі федералістом» [13 REF _Ref193325719 \r \h \* MERGEFORMAT 144415].
У відомій статті «Українська партія соціялістів-революціонерів та її завдання» М. Грушевський писав, що есери врятували від повної компрометації в очах народу українську національну ідею. Зауважимо, що цю ідею, як і ідею державності, врятували не надніпрянські соціалісти, а галицькі. Так, М. Ганкевич, один із лідерів і провідних публіцистів галицьких соціал-демократів, пророчо писав у вересні 1919 р.: «Краща будучність усіх народів Сходи Європи, справа мира, демократії і соціалізму вимагає, щоб ясно, виразно поставити як одно з верховних домагань! – п о в н у, необмежену ніякими компромісами самостійність України» [13 REF _Ref193325727 \r \h \* MERGEFORMAT 144515]. Він же категорично виступав проти «федераційного» союзу України з Росією: «Факти показали, що «велика, могуча» Росія – це невтомний ворог України, що між ними нема і не може бути ні поєднання ні мира», «Не мають теж ніякого значення приклади інших федерацій, а хочби приклад давної Австрії», «Федераційна Росія – безличне фарисейство, за яким криється російський імперіалізм, давна російська захланність і заборчість; це ліберальна маска найбільшого ворога України і найбільшого ворога демократії на Сході Європи» [13 REF _Ref193325736 \r \h \* MERGEFORMAT 144615].
Це два протилежні погляди діячів соціалістичного напряму. Частково таке ставлення до ідеї державності можна пояснити тим, що саме галицькі українці показали безкомпромісне ставлення до ідеї державності, саме Західно-Українська Народна Республіка, «Галичина 1918-19 років – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку» [13 REF _Ref193325747 \r \h \* MERGEFORMAT 144715], – як писав І. Лисяк-Рудницький. Ось чому в нас є підстави сказати, що починаючи від утворення ЗУНР ідея державності перетворилася із теоретичної в практичну проблему, стала головною засадою діяльності національного організму, а преси зокрема.
Повоєнна доба почалася створенням Української військової організації (УВО), що однозначно стояла на державницьких позиціях. У брошурі «У.В.О.», яку видав відділ пропаганди УВО, роль і завдання цієї організації визначено так: «УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву Українського народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з’єдинену державу» [13 REF _Ref193325756 \r \h \* MERGEFORMAT 144815]. УВО була першою військовою політичною організацією, що виникла на західноукраїнських землях після поразки визвольних змагань, що оперла свою діяльність на трьох засадах – державності, соборності й революційної боротьби як єдиного шляху до здобуття державності.
Поява УВО була симптоматичною, оскільки вона свідчила про еволюцію української політичної думки і зародження ідеології українського націоналізму. Одним із найбільш відомих і визначних ідеологів і публіцистів українського націоналізму став Д. Донцов. Він не відкрив поняття націоналізму – Європі це було знайоме і в ХІХ ст. Та й українській думці націоналізм не був чужим. Сам Д. Донцов уважав, що його початки можна знайти і в Гоголя, і в Куліша. Найвиразніше ознаки націоналістичного мислення проявилися у творчості Т. Шевченка, а ХІХ ст. закінчилося «Самостійною Україною» М. Міхновського – цим першим політичним маніфестом українського націоналізму. Але що стосується розуміння ідеї державності, то саме Д. Донцов зарекомендував себе найбільш далекоглядним і безкомпромісним публіцистом, оскільки, як уже мовилося, ще перед Першою світовою війною (ІІ Всеукраїнський студентський з’їзд у Львові 1913 року) українську державність він обумовив сепаратизмом, відокремленням від Росії – те, чого не могли зрозуміти вожді і лідери Центральної Ради.
Новим для української політичної думки у повоєнний період було те, що Д. Донцов розглядав ідею державності у системі національної ідеології. Власне, ідея державності була квінтесенцією політичних поглядів Д.Донцова, бо немало й інших суттєвих думок та ідей висловив він у «Підставах нашої політики» (Відень, 1921), у програмній праці «Націоналізм» (1926), у десятках публікацій, що появилися на сторінках «Літературно-наукового вістника» і «Вістника» міжвоєнної доби. Це нищівна критика малоросійства («провансальства»), соціалістичної утопії, демократичних і ліберальних засад. Д. Донцов «узгодив» ідею української державності з ідеєю боротьби, з волею нації творити, з необхідністю виховувати українця іншого, нового типу. Д.Донцов гранично чітко визначив орієнтацію України – Європа, а не Росія. Після невдалої спроби організувати партію на націоналістичних засадах – Українську партію національної (р)оботи, де насправді буква «р» означала слово «революція» – Д. Донцов організаційними питаннями, партійним будівництвом не займався. Він зате виклав світоглядну й ідейну програму українського націоналізму. Незважаючи на деяку (а іноді й надмірну публіцистичність) його «Націоналізму», цей твір, особливо дві останні частини – «Чинний націоналізм» і «Українська ідея» – мав конструктивний і суто прикладний характер.
Ще один важливий, на наш погляд, момент. Д. Донцов сприймав ідею державності у широкому контексті. Здобуттям державності не повинен завершуватися шлях нації. У третій частині «Націоналізму», яка має назву «Українська ідея», він формулює історичні завдання нації, її місію, яка б гідно репрезентувала її на міжнародній арені. До речі, поява назви цього розділу не була випадковою. У 1921 р. Ст. Томашівський написав статтю «Чи єсть українська національна ідея?» [13 REF _Ref193325775 \r \h \* MERGEFORMAT 144915], в якій негативно відповідав на це риторичне запитання.
На початку 20-х (і до кінця десятиліття) у середовищі відомих українських публіцистів Д. Донцов підтримки не мав. Критикували його з різних боків: В. Липинський, Ст. Томашівський, В. Кучабський, О. Назарук як представники консервативного напряму (О. Назарук у 30-ті роки і як провідний публіцист католицького руху), його критикували публіцисти і діячі соціал-демократичної і соціалістично-радикальної партій (В. Старосольський, М. І Л. Ганкевичі, В. Левинський, К. Коберський, В. Лисий, М. Матчак, М. Стахів), не кажучи вже про відвертих ворогів української ідеї (т. зв. Комуністична партія Західної України). Критикували Д. Донцова і ті, хто сповідував націоналістичні ідеї. Так, В.Мартинець на противагу теорії інтегрального, вольового чи чинного націоналізму (Д. Донцова) розвивав ідеї організованого націоналізму, він намагався применшити роль і вплив Д. Донцова [13 REF _Ref193325784 \r \h \* MERGEFORMAT 145015]. М.Шлемкевич свої погляди назвав «творчим націоналізмом» [13 REF _Ref193325822 \r \h \* MERGEFORMAT 145115]. Провідні публіцисти УНДО (В. Баран, В. Мудрий, З. Пеленський, І. Кедрин) так само критично ставилися до ідей Д. Донцова. Не затушковуючи помилок Д. Донцова, не абсолютизуючи його поглядів, йому треба віддати належне – без Д. Донцова українська політична думка і публіцистична не отримала б могутнього творчого й інтелектуального імпульсу.
«Націоналізм» Д. Донцов завершив такою фразою: «Лиш плекання нового Духа врятує нас!» (Ці слова Г. Фіхте були на титульній сторінці другого видання 1934 р.).
Та йдеться не про особистість Д.Донцова. Навіть і сьогодні не всі ще (а особливо виховані в умовах радянського тоталітаризму чи настроєні по-антиукраїнському) розуміють і хочуть бачити позитивного змісту українського націоналізму, продовжуючи використовувати це поняття як негативний ідеологічний ярлик. Навіть сьогодні актуальним є об’єктивне розуміння історичних умов, шляхів, тенденцій розвитку української політичної думки й націоналізму зокрема. Д. Донцов не «придумав» націоналізму. Таким же ідеологом українського націоналізму був і поляк за походженням В. Липинський, ідеї якого (а це насамперед стосується державницького погляду на всі сфери життєдіяльності нації) використав і розвинув Д. Донцов. Український націоналізм не виник як елементарна психологічна реакція на поразку у визвольних змаганнях. Український націоналізм не виник і як сліпе копіювання відповідних течій європейської політичної думки. Усі ці чинники, справді, відіграли певну роль, але не вирішальну. На наш погляд, ідеї українського націоналізму, його поява – це наслідок органічної еволюції української політичної думки. Неминучість його появи було зумовлено усім попереднім ходом історичного розвитку україни. У постановах Великого збору ОУН (28.І – 3.ІІ.1929) читаємо: «Український націоналізм є духовний і політичний рух, зроджений з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави й цілі творчого буття» [13 REF _Ref193325831 \r \h \* MERGEFORMAT 145215].
«Сурма», друкований орган Української військової організації, так писала про легальні західноукраїнські політичні партії: «Кожна справді визвольна боротьба – це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом – боротьба на життя і на смерть. Визвольної боротьби пів засобами, пів дорогами і пів ділами немає, ніколи не було і бути не може. Але цю правду не хоче знати ... опортуністичний табор, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються «реальною» політикою, проповідують «органічну працю» та мають «орієнтаційні концепції». Усіх їх цінує одна спільна риса: всі вони хотіли б «хитро-мудро, невеликим коштом» – «збудувати Україну» [13 REF _Ref193325838 \r \h \* MERGEFORMAT 145315].
Але І. Кедрин, один із провідних публіцистів УНДО, писав так у статті «Хаос та платформа консолідації»: «1) УНДО – єдина політична партія, що взяла на себе відповідальність за національно-політичну дійсність, єдина партія, що веде масову акцію у краю (тепер протиколонізаційну); 2) УСРП – у трагічній ситуації через свій і національний і соціалістичний характер, що його – всупереч усім відомим гарним теоріям – практично щораз важче гармонійно погодити, не впадаючи у конфлікт ані з лівими тенденціями ІІ Інтернаціоналу, яким фактично верховодять звеличники «людового фронту» і який таки в СРСР вбачає «твердиню соціалізму», ані з національним інтересом, що каже поборювати і комуну, Сов. Союз... У вигідній ситуації находиться УСРП тому, що не потребує відповідати за висліди практичної політики, але її трагізм у тому, що стає тереном найбільшої експансії комунізму... 3) УСДП – партійна фікція, яка в єдиних своїх зовнішніх організаційних проявах – на терені професійно-робітничого руху – залежить цілковито від ППС (Польської партії соціалістичної.– С. К.), що в свою чергу переживає гостру кризу, роздирана ізвнутрі комунізмом; 4) УНО (раніш УКНП), що подекуди може вважати себе спадкоємцем та еманацією ще передвоєнних спроб створити українську християнсько-суспільну партію..., а своєю ексклюзивністю стала одною із причин створення подібної організації – 5) У. Кат. Союзу..., політично від початку неактивного; 7) ФНЄ (Фронт національної єдності.– С. К.) – партія, що відразу поставила себе на становище наднаціонального зверхництва.., кумедним пристосуванням чужинецьких зразків до непригожого українського ґрунту служить зразком галицького примітивізму і є безпосереднім виквітом політичного хаосу, на якому саме й спекулює. ФНЄ визнає своєю програмою чи ідеєю – націоналізм, однак він проти інтегрального націоналістичного принципіалізму ОУН; він також проти демократії і проти соціалізму і проти комунізму, – проти Совітів і радянофільства і проти концепції порозуміння з Польщею у міжнародній площині (УНР) і проти порозуміння з польським урядом та громадянством на краєвому ґрунті. Проти всього, тільки невідомо за чим, крім того, що – за собою; 8) ОУН – організація підпольна, тому громадянськи безвідповідальна, яка проте доконаними фактами яскраво впливає на існуючу дійсність та хід практичної політики...; 9) Націоналісти, не приналежні до ОУН та ворожі ФНЄ, неорганізовані, а тому громадянськи теж не відповідальні...; 10) Комуністи, свідомі, приналежні до КПЗУ (Комуністична партія Західної України.– С. К.) чи КПП (Комуністична партія Польщі.– С. К.), і несвідомі, т. зв. комунарі – найбільше прокляття нинішнього українського життя за границями УРСР» [13 REF _Ref193325850 \r \h \* MERGEFORMAT 145415].
Такою була політична структура українського суспільства лише в Галичині, а І. Кедрин згадує ще і «москвофільство», і «русинство», що «лучить в собі одночасно елементи назадницько-консервативні і політично-русофільські...» [13 REF _Ref193325856 \r \h \* MERGEFORMAT 145515]). І. Кедрин об’єктивно і влучно схарактеризував кожну із політичних партій, але за винятком ОУН. Звинувачення ОУН у «громадянській безвідповідальності» некоректне (зауважимо, що про цю «безвідповідальність ОУН» говорили не лише західноукраїнські політичні партії, але й українські партії на еміграції). За цією «громадянською безвідповідальністю» стояла громадянська мужність тих українців, які після поразки визвольних змагань поставили за мету здобуття державності революційним щляхом (цю мету ставила УВО; Конгрес українських націоналістів у спеціальній відозві цю мету сформулював так: «Маючи за свою мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорности назовні» [13 REF _Ref193325866 \r \h \* MERGEFORMAT 145615], а не еволюційним, не шляхом поступок, випрохувань, не легальним, парламентським, який в умовах навіть конституційної Польщі дуже часто виявлявся безрезультатним через традиційні антиукраїнські настрої польського суспільства. Безперечно, потрібна була громадянська мужність, щоб закликати до збройної боротьби і до самопожертви. Жодна із західноукраїнських партій не зазнала таких репресій і втрат, як ОУН. Але без цього досвіду підпільної збройної боротьби 30-х років важко і навіть було б неможливим організувати боротьбу з німецькими окупантами під час ІІ Світової війни, а після її закінчення – з радянським тоталітарним режимом. У той час як основні і найбільш впливові західноукраїнські політичні партії погоджувалися на територіальну автономію, схиляючись до «органічної праці» і «реальної політики», ОУН (незважаючи на численні тактичні помилки) обрала стратегічно правильний шлях – готувати українське суспільство до збройної боротьби за державність.


Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. І. – С. 17-18.
Там само. – С. 18.
Там само. – С. 24.
Енгельс Ф. Боротьба в Угорщині // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 6. – С. 174.
Драгоманов М. Переднє слово до «Громади» // Драгоманов М. Вибране: мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К., 1991. – С. 293-294.
Народ. – 1890. – Ч. 20. – С. 301-302.
Бачинський Ю. Україна irredenta. – Берлін, 1924. – С. 94-95.
Правда. – 1893. – Т. 22. – Вип 50. – С. 202.
На склоні століття // Воля. – 1900. – Ч. 1.
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. – Львів, 1926. – С. 327-328.
Воля. – 1900. – Ч. І.
Міхновський М. Самостійна Україна. – Львів, 1900. – С. 3.
Там само. – С. 9.
Там само.
Там само.
Франко І. Ukraina irredentа // Житє і слово. – 1895. – Т. IV. – Кн. 6. – С. 482.
Народ. – 1891. – Ч. 9. – С. 157.
Франко І., Павлишин М. Руське державне право і народна справа // Народ. – 1891. – Ч. 1. – С. 8-9.
Франко І. З кінцем року // Житє і слово. – 1896. – Ч. 12. – С. 30.
Там само.
Мухин М. Іван Франко як критик Драгоманова // Визвольний шлях. – 1956. – Кн. 4. – С. 431.
Ковальчук В. Ідейні основи українського радикального руху в Східній Галичині в кінці ХІХ ст. // Студії політологічного центру «Генеза». – 1995. – Ч. 4. – С. 264.
Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вістник. – 1900. – Т. ІІІ. – Кн. Х. – С. 9.
Там само. – С.8.
Там само.
Франко І. Свобода і автономія. – Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т.ХХХVІІ. – Кн. 2. – С. 292.
Нечиталюк М. «Публіцистичний контроверс» Франка і Лесі Українки // Літературний Львів. – 1997. – Ч. 56.
Див.: Грицак Я. Від федеративної ідеї до самостійництва: до еволюції української політичної думки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Другий всесвітній конгрес українців: Історія. – Львів, 1994. – Ч. І. – С. 254.
Франко І. Соціалізм і соціал-демократизм // Житє і слово. – 1997. – Ч. 56.
Романюк М. «Українське питання» у публіцистиці Михайла Грушевського //Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. і повідомл. Другої Всеукраїнської наук.-теорет. конф. 21-22 грудня 1994. – Львів; Житомир, 1994. – С. 56.
Нечиталюк М. Іван Франко та Михайло Грушевський про «національний ідеал» // Михайло Грушевський і Західна Україна: Доп. і повід. наук. конф. до 100-річчя від початку діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. – Львів, 1995. – С. 237.
Копиленко О. «Українська ідея» М. Грушевського: Історія і сучасність. – Київ, 1991.
Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. – Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. – С. 38.
Див.: Тимчишин О. Молодіжна преса //Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини ХХ ст.: Структура // За ред. С. Костя – Львів, 2002. – Частина перша. – С. 199-202.
Донцов Д. Сучасне політичне положенє нації і наші завдання: Реферат виголошений на ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді 1913 р. у Львові. – Львів, 1913.
Дорошенко В. Всеукраїнське значення УСС // За волю України: Історичний збірник УСС. – 1914-1964. – Нью-Йорк, 1967. – С. 40.
Вістник СВУ. – 1916. – 17 грудня. – С. 823.
Кедрин І. У горнилі революції // Календар-альманах УНС на 1967. – Нью-Йорк, 1967. – С. 97.
Михайло Грушевський і Західна Україна: Доп. й повід. наук. конф. до 100-річчя від початку діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. – Львів, 1995.
Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації. – Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. – С. 47-48.
Пріцак О. У століття народин М. Грушевського // Листи до приятелів. – 1966. – Ч. 157-159. – С. 1-19.
Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське відродження // Український історик. – 1964. – Т. 1. – Ч. 23. – С. 4.
Грушевський М. Українство і питання дня в Росії // Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т. ХХХ. – С. 209.
Грушевський М. Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. – К., 1992. – С. 155.
Ганкевич М. Самостійність України // Вперед. – 1919. – 16 вересня.
Ганкевич М. Федерація чи самостійність // Вперед. – 1919. – 17 вересня.
Лисяк-Рудницький І. Вклад галичини в українські визвольні змагання // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К, 1992. – Т. 2. – С. 56.
У. В. О. – Б.м. в., 1929. – С.15.
Томашівський С. Чи єсть українська національна ідея? // Українське слово. – 1921. – 12 квітня.
Див.: Мартинець В. Українське підпілля: Від УВО до ОУН. – Вінніпег, 1949; Його ж. Ідеологія організованого націоналізму. – Вінніпег, 1954.
Іванейко М. Ідеологічні підстави творчого націоналізму // Перемога. – 1935. – Ч. 31.
Розбудова нації. – 1929. – Ч. 3-4. – С.131.
Табор «реальної політики» // Сурма. – 1932. – Ч.5-6. – С. 1.
Кедрин І. Хаос і плятформа консолідації // Діло. –1937. – 7 cічня.
Там само.
Розбудова нації. – 1929. – Ч. 1-2. – С. 1.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Іван Франко про ідею державності.
М. Грушевський про ідею державності.
Роль преси в утвердженні ідеї української державності.
Сучасний аспект проблеми.

3. Iдея соборностi
Розгляд будь-якої теми на сторiнках преси загалом свiдчить про те, що вона вiдображає якусь тенденцiю iсторичного розвитку суспiльства, якусь визначальну засаду функцiонування преси. Важливо не лише констатувати наявнiсть теми, певного iдейно-тематичного напряму, а й з’ясувати генезу цiєї iдеї, її становлення, еволюцію. Це тим бiльше стосується iдеї соборностi, яка в українському суспiльствi iснувала майже як молитва, та мало бракувало, щоб вона перетворилася в риторичну фразу. Справдi, iдея соборностi невiддiльна вiд української iсторичної долi, свiдомостi i навiть ментальностi так само, як i iдея державностi й iдея боротьби за неї. Щоправда, українська соборнiсть – то принципово iнше, нiж сумнозвiсне «собирание земель русских», нiж «единонеделимство» i безкомпромiсний, аж до кровi, захист «исконно русских земель». Зрештою, є в нас традицiя, що сягає княжих часiв. I Володимира Великого називали збирачем руських (українських, тобто) земель, Ярослав Мудрий повернув, вiдiбравши у Польщi, Червенськi Городи, а згодом і Данило Галицький збирав руськi землi.
Не така складна, на перший погляд, у формально-теоретичному вiдношеннi, як iдея державностi, iдея соборностi появилася i викристалiзувалася в українськiй полiтичнiй думцi навiть ранiше, нiж iдея державностi, але протягом останнiх пiвтораста рокiв зазнала чимало деформацiй, перекручень i спекуляцiй, якi, до речi, не припинилися i досi.
Iдея соборностi як важлива методологiчна засада преси, а також полiтичного мислення й дiяльностi, вимагає розгляду українського iсторичного процесу не як механiчної сукупності вiдповiдних процесiв в окремих регiонах. «Регiональнiсть» iсторичного процесу можна й треба дослiджувати, та не абсолютизувати, а розглядати у всеукраїнському нацiональному контекстi, особливо коли йдеться про кардинальнi питання, про доленоснi моменти в iсторiї.
Незважаючи на те, що з проблеми соборностi у минулому сторiччi появилися тисячi публiкацiй, єдиного визначення змiсту поняття нема.
I. Кедрин вважає, що справжня соборнiсть – це соборнiсть духа [13 REF _Ref193321820 \r \h \* MERGEFORMAT 14115]. С. Рудницький пише про соборностi культурну i полiтичну. Першої досягли майже всi великi народи, а полiтичної – жоден iз європейських народiв, хiба що росiяни [13 REF _Ref193321886 \r \h \* MERGEFORMAT 14215]. Аналiзуючи процес реалiзацiї iдеї соборностi мiжвоєнної доби, I. Лисяк-Рудницький пише у статтi «Українська нацiональна рада й iдея соборности» про згладження давнiх культурних рiзниць, витворення нової всеукраїнської духовностi, унiфiкацiю лiтературної мови, правопису [13 REF _Ref193321896 \r \h \* MERGEFORMAT 14315]. Водночас I. Лисяк-Рудницький дорiкає галицьким українцям, що вони не спромоглися на жоден науковий iнститут чи фаховий журнал, що його метою було б вивчення пiдрадянської України, а також т.зв. «всесоюзної» проблематики – такий почин, на його думку, був би найбiльшим свiдченням справдi всеукраїнської соборницької полiтики. Ще бiльш суб’єктивною є його критика нацiоналiстiв, у чиєму соборництвi Лисяк-Рудницький сумнiвається, оскiльки нацiоналiстам не вдалося «перескочити» через Збруч, не вдалося знайти спiльної мови з людьми, якi вийшли iз пiдрадянського свiту. А наш сучасник, вiдомий iсторик Я. Дашкевич, вважає, що термiн «соборнiсть» увiйшов до української полiтичної термiнологiї наприкiнцi ХIХ – на початку ХХ ст. i одразу ж означив об’єднання українських етнiчних земель, саме в такому розумiннi термiн пройшов цiле ХХ ст. через теорiю та практику державного будiвництва. На думку Я. Дашкевича, «Переляк перед поняттям соборностi примусив декого з «теоретикiв» – духовних колаборантів антиукраїнських кiл пропагувати змiну семантики слова «соборнiсть». Намагаються – без будь-яких наукових пiдстав – злiквiдувати полiтичне поняття соборностi, пiдставляючи пiд нього розпливчасте i аморфне поняття «духовного плану», тобто єдностi народу, що проживає на територiї України. Це явна фальсифiкацiя, бо єднiсть духовного плану – це цiлком iнша, не етнографiчна сфера, зрештою, цей «духовний план» за змiстом нiяк не визначається. Вiд громадян неукраїнської нацiональностi не можна вимагати «духовної єдностi» з українцями, але є всi пiдстави вимагати вiд них лояльностi до держави, в якiй вони мешкають, iз застосуванням передбачених законом санкцiй за антиукраїнську – антидержавну дiяльнiсть Соборнiсть українських земель є й сьогоднi, й буде в майбутньому вiдповiдно до первiсного свого значення. В Україні це означає не лише боротьбу з намаганнями вiдторгнути будь-якi частини мiжнародно визнаної держави, але й нормальний патронат i допомогу українським меншинам у сумiжних державах, як це дiється без будь-яких перешкод у цiлому цивiлiзованому свiтi» [13 REF _Ref193321908 \r \h \* MERGEFORMAT 14415].
До думки вiдомого iсторика треба прислухатися, хоча деякi застереження й, може, уточнення варто висловити. Соборнiсть – це категорiя, якою можна оперувати, аналiзуючи як духовну сферу, так i полiтичну. Iсторично вона виникла, радше, навіть не як категорія, а як вiдчуття, мрiя, стан душi, форма всеукраїнського мислення, не як реальний рух за об’єднання українських етнічних земель, а як символ все ж таки духовної єдності. Iнша рiч, що навiть у такому сенсi це набувало полiтичного характеру, мало полiтичне значення.
Я. Дашкевич помиляється, коли вважає, що вiд громадян неукраїнської нацiональностi не можна вимагати «духовної єдностi», бо і на цю сферу життя поширюється поняття соборностi, неукраїнцi – рiвноправнi громадяни i вiд них не просто «лояльностi» треба вимагати, а вiрностi державi. Держава тодi сильна, коли її громадяни, незалежно вiд нацiональностi, духовно, морально-психологiчно єдинi. Не таємниця, що з росiйськомовного населення, з тих, хто виховувався на росiйськiй культурi, антиукраїнськi сили i в країнi, i за її межами намагаються створити п’яту колону. Лише репресивними заходами цьому не зарадиш (щоправда, за антиукраїнську дiяльнiсть у нас здебільшого перед законом не вiдповiдають). В. Липинський писав: «Не в тiм бiда, що вiн Москаль. I з Москалiв бували i єсть чеснi Українцi. колонiя єсть колонiя: осадок людей рiзних племен, рас i вiр. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб з рiзних її племен, рас i вiр повстала одна Держава Українська. А творцем України єсть той, хто в святе дiло унезалежнення української колонiї приносить все найкраще, що єсть в ньому, в тiй культурi, з якої вiн до українства прийшов. Наприклад, з московської культури принести можна почуття авторитету, органiзацiї, дисциплiни – як раз те, чого українству бракує» [13 REF _Ref193321993 \r \h \* MERGEFORMAT 14515]. Я. Дашкевич суперечить собi, коли говорить про незмiннiсть первiсного значення цього поняття. Це зрозумiло, коли мова йде про територiальну цiлiснiсть нашої країни – але ж не приєднаємо ми до себе ні українцiв Кубанi, нi Приволжя, нi Берестейщини, нi Лемкiвщини й Холмщини, нi Пряшiвщини, нi Мармарощини з огляду на мiжнародне право i конституцiї сумiжних країн, щоб не наразитися на збройний конфлiкт. Не буде в найближчому майбуттi України вiд Сяну до Кавказу, отже з «тими» українцями нас може єднати соборнiсть у сенсi духовного єднання. Бо повної соборностi у первiсному, за Я. Дашкевичем, розумiннi можна досягнути або в межах нової чужої надпотужної iмперiї, що поглине всi українськi землi, або через територiльну експансiю України, оперту на силi, на що сучасна Україна не спроможна піти i не пiде як цивiлiзована держава.
Тiльки соборницьке мислення, тiльки вiдчуття соборностi продиктувало Т. Шевченковi слова: «I мертвим, i живим, i ненарожденим землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi».
Теоретичнi (методологiчнi) передумови для наукового (i публiцистичного) розумiння поняття соборностi створив М. Грушевський. Вiн дав для iдеї соборностi наукову базу, довiв, що українцi як народ мають свiй власний, самобутнiй, незалежний вiд iнших iсторичний розвиток. Вiн виходив з єдностi iсторичного процесу на українських землях, з єдностi культурного i духовного процесiв. Як пише Я. Грицак, «Грушевський сконструював схему, яка поєднувала iсторiю рiзних українських земель вiд найдавнiших часiв i тим самим дозволила ствердити єднiсть усiєї української нацiї у просторi i часi. Вона була спрямована у першу чергу проти росiйської версiї схiдноєвропейської iсторiї, у якiй українцям як окремiй нацiї не знаходилося мiсця» [13 REF _Ref193322000 \r \h \* MERGEFORMAT 14615]. Слушно, хоча оце «сконструював схему» викликає враження чогось штучного, науково не обґрунтованого. Уже на пiдставi «Вступного викладу з давньої iсторiї Русi», виголошеного у Львiвському унiверситетi 30 вересня 1894 р., можна було зрозумiти певнi засади М. Грушевського-iсторика: єднiсть культурних, економiчних, полiтичних процесiв у всіх регіонах; нерозривний зв’язок усiх перiодiв iсторiї Русi; розумiння народу, народної маси як чинника, що зв’язує окремi перiоди в одну цiлiсть, народ – «альфа i омега» iсторичної розвiдки. Щоправда, дещо перебiльшене тлумачення ролi «народу», бракує тут такої провiдної iдеї, як iдея державностi. У цiй лекцiї було те «народництво», за яке М. Грушевському дорiкали тi, хто дотримувався державницької концепцiї iсторiї України.
Через десять рокiв М. Грушевський написав статтю «Про двi схеми схiдноєвропейської iсторiї», яка вийшла друком у журналi «Статьи по славяноведению» (1904). Стаття важлива, оскiльки М. Грушевський на основi численних дослiджень запропонував iншу наукову концепцiю, нiж це пропонували росiйськi iсторики. М. Грушевський уважав, що Київська Русь – це початок української державностi, а її спадкоємницею є, вiдповiдно, Україна, а не Московське царство. Щодо iдеї соборностi, то ця стаття теж має методологiчне значення, бо вказує на необхiднiсть розумiти iсторiю українського життя як цiлiсний i єдиний процес. Важлива думка М. Грушевського: «Соцiальний i культурний процес становить таким чином ту провiдну нитку, яка веде нас незмiнно через усi вагання, через усi флюктуацiї полiтичного життя – через стадiї його пiднесення i упадку – та в’яже в одну цiлiсть iсторiю українського життя, не вважаючи на рiзнi пертурбацiї, а навiть катастрофи, якi приходилося йому переживати. Звичайно робилося навпаки: слiдячи iсторiю полiтичних органiзацiй, пiдшивано куснi iсторiї українського народу до iсторiї державного життя польського чи великоросiйського народу, i вона розпадалася на ряд розiрваних, позбавлених всякої тяглостi i зв’язи епiзодiв. Навпаки, вона стає органiчною цiлiстю, коли в основу кладеться соцiальний i культурний процес, де тяглiсть не переривалася нiколи, де хоч би й найрiзнiшi змiни налягали на сталу, трiвку основу, яка тiльки поволi змiнилася пiд їх впливом» [13 REF _Ref193322005 \r \h \* MERGEFORMAT 14715].
Нацiональне вiдродження, що починалося в першiй третинi ХIХ ст., не могло не прийти до iдеї соборності – в iншому випадку воно було приречене на невдачу. I. Франко назвав «Руську Трiйцю» явищем революцiйним. Цю революцiйнiсть можна пов’язувати з тим, що «Руська Трiйця» розривала зв’язки iз церковнослов’янською мовою в лiтературi i впроваджувала мову народну. А можна цю революцiйнiсть побачити в iншому – «Русалка Днiстрова» засвiдчила, що мiж мовою галицьких українцiв i надднiпрянських українцiв нема суттєвої рiзницi, що вони один i той же народ, тобто можна говорити про соборницький дух збiрки. Зауважимо, що «Руськiй Трiйцi» були близькими й iдеали слов’янської федерацiї.
Пiд час «весни народiв», 2 травня 1848 р., у Львовi було створено першу українську полiтичну партiю – Головну руську раду. У своєму манiфестi вона заявила, що галицькi русини є частиною «великого 15-мiльйонового руського народу». Цю заяву можна вважати першим офiцiйним проголошенням iдеї соборностi, соборницького iдеалу. Закономiрно, що ця iдея виникла, власне, на захiдноукраїнських землях. У пошуках нацiональної iдентичностi очi тих, хто вважав себе українцем i хотiв ним бути, були завжди звернутi на схiд, до Києва. Адже і суть боротьби мiж народовцями i москвофiлами зводилася до одного: хто такi галицькi русини – українцi чи росiяни? Народовцi заявили про себе як про українцiв (залишiмо без уваги те, що вони були лояльними до Вiдня) на вiдмiну вiд москвофiлiв, якi теж були українцями за походженням, теж лояльними загалом до влади, але духовна i полiтична орiєнтацiя яких на Росiю перiодично спричинялася до явної компрометацiї їх поглядів. Уперше це сталося у 1882 р.– маємо на увазi процес проти О. Грабар i її товаришiв. I. Франко з цього приводу писав: «В міру, як в Україні під тиском реакції старші інтелігенти, а за ними й молодіж, усувалися від політики і заглиблювалися в студії предметів більше або менше далеких від злоби дня, в Галичині серед Русинів політичні інтереси розширювалися, чим раз більше ставало інтелігенції охочої до боротьби, освоєної з ширшими думками, далекими від давнього чорно-жовтого рутенства. Процес Ольги Грабар був першим міцним подувом, що прочистив троха повітря; галицьке москвофільство було змушене виступити перед світом без маски, і показалося в цілій своїй обридливій наготі. Його проводирі заманіфестували себе на процесі людьми без характеру, без цивільної відваги, без етичних принципів, і хоча юридично беручи процес випав на їх користь, але політично і морально вони вийшли з нього розбиті. Погань того процесу змусила навіть Барвінського виступити з дотеперішньої резерви і п’ятнувати москвофільство як патольогічний прояв у нашім житю» [13 REF _Ref193322010 \r \h \* MERGEFORMAT 14815].
Безперечно, що «Руська Трiйця» була добре знайома з iдеями молодих, романтично настроєних полякiв, читала «Ksi
·gi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego» А. Мiцкевича, та й виникла вона вiдразу пiсля польського повстання 1830-1831 рр. Але соборницький дух, вiдчуття єдностi з Надднiпрянською Україною не був для «Руської Трiйцi» результатом федералiстських iдей. Соборництво не появилося пiд впливом національного вiдродження захiдних слов’ян, а було наслідком нацiональної самоiдентифiкацiї. Iдея соборностi була сенсом дiяльностi тих, хто уважав себе українцем, частиною великого народу, хоча iнодi нiмецьку i польську мови знав краще, нiж свою рiдну, але збiрку «Зоря» (так i не вийшла) i «Русалку Днiстрову» готував українською (народною) мовою. Промовистою є доля двох членiв «Руської Трiйцi», Я. Головацького та І. Вагилевича, погляди яких пiсля нацiонально-романтичної спрямованостi i соборницької сутi «Русалки Днiстрової» були далекими вiд iдеї соборностi. Я. Головацький у 1846 р. написав статтю «Становище русинiв у Галичинi», де критикував і полiтику полякiв, і ставлення греко-католицької церкви до української культури. Стаття була лояльною до уряду. Згодом Я. Головацький став переконаним москвофiлом, I. Вагилевич – полонофiлом Та це не скомпрометувало ідею соборності., бо було «нормальним» явищем у полiтичнiй думцi галицьких українцiв – iдея соборностi була, радше, романтичним вiдчуттям духовної єдностi з усiма українцями, а не полiтичним гаслом, iдеєю, яку треба реалiзувати. У 1846 р. о. В. Подолинський у відомій брошурі «S
·owo przestrogi» критикував i пропольську, i проавстрiйську, i проросiйську, й пронiмецьку орiєнтацiї, водночас обґрунтовував iдею соборної української держави. Ця iдея вже в умовах «весни народiв» стала головною в манiфестi-декларацiї Головної руської ради.
Те, що iсторично iдея соборностi появилася на захiдноукраїнських землях, зрозумiло – галицькi українцi могли сподiватися на нацiональне вiдродження лише з огляду на славне минуле i культуру усього українського народу. Дещо iнша ситуацiя складалася для надднiпрянських українцiв. Спiльним було те, що можливiсть рiвноправного розвитку українського народу члени Кирило-Мефодiївського братства теж бачили в союзi слов’янських народiв, а Українi, що варто пiдкреслити, вiдводилася якщо не месiанська, то, принаймнi, провiдна, iнiцiативна роль. М.Костомаров написав «Книги Битiя українського народу» пiд впливом А. Мiцкевича. Цю працю не знали i не читали сучасники, а тим бiльше в Галичинi. Загалом полiтичну програму братчикiв було викладено у їхнiх статтях, особливо М. Костомарова, та у творах Т. Шевченка. В «Книгах Битiя українського народу» висловлено iдею української державностi в союзi (тобто у федерацiї) слов’янських народiв. Тут йде мова і про соборність українських земель, якщо розумiти її у вузькому сенсi – як територiальну цiлiснiсть: «88. I билась Україна лiт п’ятдесят, i єсть то найсвятiша i славнiша война за свободу, яка тiльки єсть в iсторiї, а роздiл України єсть найпоганiше дiло, яке тiльки можна найти в iсторiї» [13 REF _Ref193322018 \r \h \* MERGEFORMAT 14915].
Тобто хай навiть i в контекстi iдеї федерацiї, але iдея соборностi була присутня у публiцистицi i полiтичнiй думцi наддніпрянських українців. Не мiг бути соборником, прихильником соборницької iдеї М. Драгоманов, який заперечував iдею української державностi, пропагуючи iдею федерацiї з Росiєю, вiддавав перевагу розв’язанню соцiальних проблем на шкоду нацiональним iнтересам, а розподiл територiї за етнографiчними кордонами заперечував, якщо це йшло на шкоду економiчним iнтересам. Iдея соборностi не суголосна з «шлунковими» iнтересами народу, iз «загальними законами про нацiональностi» чи адмiнiстративною автономiєю громад, як це уявляв собi М. Драгоманов.
Вiн розумiв iсторичну суперечливiсть Переяславської ради i трагiчнi наслiдки Андрусiвської угоди, за якою Польща i Московське царство роздiлили мiж собою Україну. Вiн писав: «Український рух i в самi наївнi часи в сутностi не мав iншої мети, окрiм повернення української нацiї до родини культурних європейських народiв, до котрої вона входила до кiнця ХVII ст., поки згаданий вище роздiл (йдеться про Андрусiвську угоду 1667 року.– С. К.) не пiдiрвав її сили, поки деспотична росiйська держава не провела кордону, що його важко здолати, помiж величезною бiльшiстю українцiв i Захiдною Європою, i поки державна централiзацiя, що все засушує, не паралiзувала розвиток українських культурних центрiв» [13 REF _Ref193322041 \r \h \* MERGEFORMAT 141015]. Зауважимо, що остаточно цей кордон мiж Україною i Європою азiатська Росiя встановила пiсля останнього розподiлу Польщi (1795). Поза межами деспотичної iмперiї залишилася невелика частина українських земель, проте Москва вiд початку прагнула захопити решту. На думку А. Круглашова, першим кроком до повернення України до європейської цивiлiзацiї М. Драгоманов уважав здобуття Україною полiтичної свободи та єдностi її територiї [13 REF _Ref193322063 \r \h \* MERGEFORMAT 141115]. М. Драгоманов, зрештою, неодноразово писав про необхiднiсть об’єднання українських земель. Здається, можна говорити про соборність його мислення, але «соборницькі» погляди М. Драгоманова були своєрідними. За яких умов вiн бачив реалiзацiю цiєї iдеї? Вiн уважав, що саме Росiя, а не Австрiя має бiльше шансiв на таке об’єднання, щоправда, це має бути не росiйська iмперiя, а росiйська федеративна демократична республiка. Iсторичний i полiтичний нонсенс цих утопiй очевидний. Можна погодитися з тим, що український полiтичний рух був слабким, що передчасно було говорити про збройне повстання для самостiйного визволення з-пiд гнiту обох iмперiй, що не було достатньої мiжнародної пiдтримки i розумiння української iдеї, але сподiватися вiд Росiї (з будь-якою формою правлiння) реалiзацiї українських мрiй про об’єднання українських земель i ще й на певну державнiсть пiдстав не було, що й показало майбутнє. Це була не реалiстична полiтика, не тверезий погляд, – це була полiтична утопiя. Не просто соборнiсть як об’єднання усiх українських земель у рамках якоїсь держави могла забезпечити iсторичне майбутнє України, а лише власна державнiсть (до певної мiри державнiсть у рiвноправнiй федерацiї, у конфедерації рівноправних держав) могла його гарантувати, як i прискорити процес об’єднання всiх українських земель. Теоретично допускаючи рiзноманiтнi варiанти полiтичного розвитку подiй в Українi, М. Драгоманов нiколи серйозно не ставився до української державностi, вiн не обґрунтовував iдеї державностi як пiдставу i умову розв’язання усiх iнших проблем.
Як відомо, на противагу москвофiльському «Слову» народовцi заснували свою газету. Її назвали «Дiлом» i вона дуже прислужилася пропагандi й утвердженню мiж галицькими українцями iдеї соборностi.
У жовтнi 1885 р. у Львовi було утворено Народну раду, полiтичне керiвництво народовцiв, яку очолив Ю. Романчук. По сутi, вона була iдейною спадкоємницею Головної руської ради з 1848 р. i водночас противником Руської ради, полiтичного керiвництва галицьких москвофiлiв. У полiтичнiй програмi народовцi заявляли про свою приналежнiсть до 20-мiльйонного русько-українського народу, який має за собою тисячолiтнє iсторичне минуле, народу, який, втративши державну самостiйнiсть, вiками боровся за свої державно-полiтичнi права, але нiколи не зрiкався i не зрiкся прав самостiйного народу [13 REF _Ref193322074 \r \h \* MERGEFORMAT 141215].
На соборницьких позицiях стояли i першi українськi полiтичнi партiї, що виникли в 90-х рр. ХIХ ст. в Галичинi – Русько-Українська радикальна партiя (1890), Українська нацiонально-демократична партiя (1899), Українська соцiал-демократична партiя (1899). До речi, початок полiтичної програми УНДП повторює початок програми Народної ради, але вже виразно сказано про мету: «заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дiйти до того, щоби цiлий українсько-руський нарiд здобув собi культурну, економiчну i полiтичну самостiйнiсть та зєднав ся з часом в одноцiлий нацiональний органiзм» [13 REF _Ref193329557 \r \h \* MERGEFORMAT 141315]. Соцiал-демократи хоча й говорили про безкомпромiсну, нещадну боротьбу за права трудящих i бачили шлях до кращого майбутнього в соцiалiстичнiй полiтицi, усе ж мету бачили у вiльнiй державi українського люду, в українськiй республiцi [13 REF _Ref193322095 \r \h \* MERGEFORMAT 141415].
Iдеї самостiйностi i соборностi намагався поєднати у своїй працi «Україна irredenta» i Ю. Бачинський [13 REF _Ref193329537 \r \h \* MERGEFORMAT 141515].
До iдеї соборностi знову прийшли i надднiпрянськi українцi. У згадуваній статті «Profession de foi молодих українцiв» говорилося: «Для нас сьвiдомих українцiв єсть один українсько-руський народ. Україна Австрийська i Україна Росийська однак нам рiднi, i жаднi географiчнi межi не можуть роз’єднати одного народу» [13 REF _Ref193322117 \r \h \* MERGEFORMAT 141615].
На соборницьких позицiях стояв М. Мiхновський, який писав у «Самостiйнiй Українi»: «...Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд Карпатiв аж по Кавказ» [13 REF _Ref193322138 \r \h \* MERGEFORMAT 141715].
Частково у Ю. Бачинського i однозначно в М. Мiхновського iдею соборностi було висловлено у зв’язку iз необхiднiстю здобути i мати свою державу. Це набагато важливiше, нiж те, що М. Мiхновський вважав географiчними межами соборної України. Соборнiсть – поняття далеко не географiчне, воно має значно глибший i складнiший змiст. Адже i сьогоднi, за умов державностi, поза межами України залишаються у складi кожної iз сусiднiх держав українськi етнiчнi територiї. З одного боку, це не заперечує традицiйного гасла соборностi, з iншого – iснування основної частини українських земель в умовах власної державностi не означає, що запанував дух соборностi.
Коли ми говорили, що iдея соборностi в українськiй полiтичнiй думцi, в публiцистицi появилася ранiше, нiж iдея державностi, то ми все ж зважали на те, що в ХIХ ст. панували iдеї всеслов’янського єднання, солiдарностi слов’ян. Ця iдея формувалася як реакцiя на активнiсть нiмецького чинника, а також (з iнiцiативи полякiв) у вiдповiдь на агресивнiсть росiйського чинника. Я. Iсаєвич слушно зауважує, що в українськiй полiтичнiй думцi ХХ ст. ставлення до федерації як форми державного устрою змiнювалося залежно вiд конкретних форм полiтизацiї нацiонального руху, а на раннiх його етапах перебудова на засадах демократичного федералiзму держав, до яких належали українськi землi, розглядалася багатьма українськими дiячами як єдино можливий шлях до суспiльного i культурного життя бездержавної нацiї. Бiльше цього – «навiть пiсля виникнення чисто самостiйницьких течiй їх прихильники усвiдомлювали, що федеративний устрiй служитиме децентралiзацiї монархiй i буде передумовою для боротьби за здобуття повної незалежностi [13 REF _Ref193329493 \r \h \* MERGEFORMAT 141815]. Не треба перебiльшувати iсторичне значення i позитивнiсть федералiстських iдей. Iдея слов’янської федерацiї не була навiть сурогатом державностi, але вона могла допомогти українцям вiдчути себе не племенем, а народом, причому великим народом iз численним населенням (це не 2,5 млн. «русинів»), із значною територiєю, зі славним минулим, з єдиною культурою i мовою. Щоправда, iдею слов’янського єднання не треба плутати iз панславiзмом у росiйському варiантi. Я. Iсаєвич схильний виправдовувати федералістськi iлюзiї вождiв української революцiї i визвольних змагань 1917-1920 рр., хоча сам же одразу й зауважує, що українцям довелося зiткнутися iз федералiзмом iншого типу – спрямованим на збереження iноземного панування на українських землях. Адже поляки, росiяни вважали українцiв не за окремий народ, а за частину своєї нацiї.
Погляди Ю. Бачинського i М. Мiхновського, тих, хто вперше наприкiнцi ХIХ ст. висловив iдею полiтичної незалежностi, започаткували новий етап у тлумаченнi соборностi. I. Франко пiсля появи працi Ю. Бачинського написав рецензiю «Ukraina irredenta» [13 REF _Ref193329474 \r \h \* MERGEFORMAT 141915]. I. Франко подав змiстовний нарис еволюцiї нашої нацiональної свiдомостi в Галичинi, зазначивши у Ю. Бачинського перевагу абстрактно-логiчного мислення над еволюцiйно-iсторичним, вiн iронiчно вiдгукнувся про прямолiнiйно-схематичний метод «матерiалiстичного свiтогляду», але насамкінець позитивно оцiнив працю Ю. Бачинського, яка, на його думку, була, радше, проявом нацiональної свiдомості, нiж науковим викладом: «Будь-що-будь, є се перша на галицько-руськiм ґрунтi проба сінтези певних поглядiв i наукового обставленя того, що автор вiдчув як потребу свого розуму i своєї душi. Може прогрiшу ся проти матерiялiстичного свiтогляду, коли скажу, що такi потреби так само як i потреби життя матерiяльного породжують великi iсторичнi подiї. А раз вiдчута буде – у кого з нацiональних, у кого з економiчних причин – потреба полiтичної самостiйности України, то справа ся вiйде на порядок дневний полiтичного життя Европи i не зiйде з него, поки не осущиться» [13 REF _Ref193329465 \r \h \* MERGEFORMAT 142015]. Потреба полiтичної самостiйностi (i соборностi) дуже поволi входила на порядок дня полiтичного життя, але все ж захоплювала уми українських полiтикiв. Звичайно, стати соборником було набагато легше, нiж самостiйником, нiж усвiдомити потребу самостiйности. Галицькi полiтики, легко сприйнявши iдею соборностi, зовсiм не розумiли (або не хотiли розумiти), що її реалiзацiя не можлива без здобуття державностi. Вони, лояльнi до Австро-Угорської монархiї, навiть вважали, що найвищим здобутком була б автономiя Схiдної Галичини. Були й такi, хто думав про створення української держави пiд скiпетром Габсбургiв, – так само, як Драгоманов бачив позитивне в об’єднаннi українських земель у межах федеративної «демократичної» Росiї. Цi полiтики не розумiли, що «соборна» Україна у складi будь-якої iншої держави – це лише національна напiвсвобода, якщо не фiкцiя.
Iдея соборностi українських земель, в основi якої лежала проблема єдностi українцiв Сходу i Заходу, знайшла вiдображення у поглядах I. Франка i М. Грушевського. У їх статтях початку ХХ ст. на сторiнках «Лiтературно-наукового вiстника» i було в основному сформовано ту iдейно-теоретичну основу, на якiй зростала iдея соборностi. Так, багатий матерiал для роздумiв про змiст поняття «соборнiсть» дає вiдома дискусiя мiж I. Франком i Лесею Українкою на зламі 1896-1897 рр., яка загалом стосувалася питань тактики, стратегiї, перспектив українського полiтичного руху. За умов роздiленої чужими державними кордонами України нi в кого iз нацiонально свiдомих українцiв над Днiстром чи над Днiпром не виникало сумнiвiв щодо своєї нацiональної приналежностi. Можливо, що й навпаки – територіальна роз’єднанiсть лише змiцнювала почуття соборностi. Якщо соборнiсть – це поняття, що не є синонiмом лише територiальної цiлiсностi, що не є лише наслiдком прагнень до звичайного об’єднання етнiчних земель, а є поняттям, що крiм єдностi територiї передбачає i єднiсть iсторичного минулого, культури, духу, полiтичної волi, мети (тобто лише на цiй пiдставi й можна говорити про єднiсть), то згадана дискусiя засвiдчує, яким тернистим шляхом йшов український полiтичний рух – бо була прiрва мiж iнтелігенцiєю i народом, рiзне бачення тактики i стратегiї полiтичної боротьби, сотнi українцiв жертвували життям у боротьбi не за український нацiональний iдеал, а за росiйську революцiю [13 REF _Ref193322179 \r \h \* MERGEFORMAT 142115]. Тiльки завдяки соборницькому мисленню I. Франко написав, що «Українцi вже тепер в многих поглядах стоять лiпше вiд Галичан, у них є верства заможна i широко освiчена, та й серед простого народа живiйшi традицiї козацької волi. От тим то нам здається, що можемо вiд Українцiв вимагати бiльше, нiж вiд Галичан i що Українцi не мусять грiшити тими самими грiхами, якими вольно й невольно грiшили Галичани» [13 REF _Ref193322188 \r \h \* MERGEFORMAT 142215]. Виявом цiєї соборницької позицiї був i заклик I.Франка «Порозумiймося!» [13 REF _Ref193329420 \r \h \* MERGEFORMAT 142315], адресований галицьким i надднiпрянським українцям, бо вiн, на вiдмiну вiд М.Драгоманова, вважав їх українцями, а М. Драгоманов – «пiвденними росiянами». Зацитуємо цей уривок iз вiдомої статтi «Поза межами можливого»: «Правда, в «Переднiм словi до «Громади» вiн (М. Драгоманов.– С. К.) начеркнув етнографiчнi межi української нациї, а в своїх многоцiнних фолькльорних працях раз у раз зводив рiч на значiнє i становище українського народа як самостiйної нациї в розвитку духових зв’язкiв мiж заходом i сходом, мiж пiвднем i пiвнiччю. Але в його полiтичних писанях Українцi завсiгди тiлько пiвденнi Росияне i такими повиннi бути й на далi. Вiн силкував ся навiть мiцнiйше зв’язати Українцiв з Росиянами боротьбою зi спiльним ворогом – абсолютизмом, а в своїх програмових нарисах, особливо в «Вiльнiй спiльцi» дав зразок зовсiм безнацiональної (пiдкреслення наше.– С. К.) росiйської федерацiї, кладучи в основу той самий територияльний подiл, котрого недостаточнiсть для Австриї вiн ясно розумiв iще в 1875 р. Проти думки про український сепаратизм не тiльки pro praeterito (в сучасностi.– С. К.), а й pro futuro (в майбутньому.– С. К.), вiн не переставав протестувати до кiнця житя. Одним словом, глубока сильна вiра в захiдно-европейськi iдеали социяльної рiвности i полiтичної волi заслонювала перед його очима iдеал национальної самостiйности, ідеал, що не тiлько вмiщує в собi оба попереднi, але один тiлько може дати їм поле для повного розвою. I навпаки, не маючи в душi сего нацiонального iдеала найкращi українськi сили тонули в общеросийськiм морi, а тi, що лишили ся на свойому ґрунтi, попадали в зневiру i апатию [13 REF _Ref193322208 \r \h \* MERGEFORMAT 142415]. Отже, «общеросiйське море», «безнацiональна росiйська федерацiя» – це заперечення не лише українського нацiонального iдеалу, української незалежностi, але й соборностi, бо, розвиваючи думку I.Франка, можна сказати, що iдеал нацiональної самостiйностi вмiщує в собi як iдеал соцiальної рiвностi й полiтичної волi, так i iдеал соборностi.
У своїх публiкацiях на початку столiття I. Франко продовжував обґрунтовувати необхiднiсть соборницького погляду на українську справу. Пiд час революцiї 1905 року в Росiї I. Франко пише «Отвертий лист до галицької української молодiжи». «Велика доба для нашої нацiї почнеть ся з хвилею, коли в Росiї упаде абсолютизм» [13 REF _Ref193329399 \r \h \* MERGEFORMAT 142515], – вважає I. Франко. Вiн бачив те завдання, яке стояло перед українською iнтелігенцiєю – витворити з величезної етнiчної маси українського народу українську нацiю, суцiльний культурний органiзм, спроможний на самостiйне і полiтичне життя, вiдпірний на асимiляцiйну роботу iнших нацiй, спроможний засвоювати собi загальнолюдськi культурнi здобутки. I у зв’язку з цим I. Франко говорить про обов’язок галицьких українцiв допомогти надднiпрянськiй України. А для цього – «Ми мусимо навчити ся чути себе Українцями – не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офiцiяльних кордонiв. I се почутє не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичнi консеквенцiї» [13 REF _Ref193329385 \r \h \* MERGEFORMAT 142615]. Наполеглива праця в iм’я усiєї нацiї, а не патрiотичне базiкання, не фразеологiчний, не пiдкрiплений працею патрiотизм, думання i праця в загальнонацiональних, а не в регiональних iнтересах, – такою повинна була бути соборницька позицiя кожного українського iнтелігента на Буковинi чи Галичинi, на думку I. Франка.
М. Грушевський як історик не лише створив теоретичнi передумови для розумiння iдеї соборностi як методологiчної засади, а разом iз I. Франком, про що ми вже говорили, захищав соборнiсть в українському полiтичному життi на сторiнках «ЛНВ» та iнших видань на початку ХІХ ст. На нашу думку, вiн навiть глибше, нiж I. Франко, розумiв проблему соборностi. Щоправда, він при цьому відкидав, заперечував ідею українського П’ємонту, провідну роль Галичини, та закликав усіх відігріти національне почуття, а з ним і почуття національної спільності, солідарності у різних частинах українського народу – інакше слабне і окрема частина, що втрачає зв’язок із цілістю, але слабне і цілість, все український організм. У статтi «Галичина і Україна» М. Грушевський писав: «Треба розвивати в них (в усiх частинах українських земель) почутя єдности, солiдарности, близькости, а не роздмухувати рiжницi, якi їх дiлять...» [13 REF _Ref193325477 \r \h \* MERGEFORMAT 142715]. М. Грушевський застерiгав, що коли галичани i надднiпрянцi не докладуть вiдповiдних зусиль, то вони стануть у майбутньому двома нацiями, як це сталося з хорватами i сербами [13 REF _Ref193329353 \r \h \* MERGEFORMAT 142815]. Власне, порятунок вiд марнування i розпорошення сил вiн убачав в iдеї всеукраїнства: «Всеукраїнство, або український унiверсалiзм – тiсне єднаннє всiх частин української землi i пiдпорядкуваннє всiх рiжниць, якi їх дiлять, спiльнiй i єдинiй цiлi – нацiональному розвоєви, являєть ся кiнець кiнцем не тiльки бажаним само для себе – iдеально, так би сказати, але й для потреб місцевого житя її частин, для її близчих цiлей i завдань [13 REF _Ref193325522 \r \h \* MERGEFORMAT 142915].
Але як iдеал державностi, так i iдеал соборностi залишалися для багатьох, не лише для I. Франка i М. Грушевського, «поза межами можливого», вони залишалися iдеями, фактами iдеологiї, феноменом i станом української душi, але не практичною проблемою. Українськiй полiтичнiй думцi, полiтичному руховi бракувало практичного поєднання iдеї державностi i соборностi. На думку I. Кедрина, соборницьку думку з революцiйно-самостiйницькою було поєднано в стрiлецькiй iдеологiї, в дiяльностi товариства Українських сiчових стрiльцiв, перше з яких було створено у березнi 1913 р. [13 REF _Ref193325545 \r \h \* MERGEFORMAT 143015].
На початку першої свiтової вiйни, 2 серпня 1914 р., у Львовi було створено центральну органiзацiю українського полiтичного руху – Головну українську раду, до складу якої увiйшли всi три основнi партiї: нацiонал-демократи, радикали i соцiал-демократи. Iз соборницьких позицiй вона проголосила свiй перший манiфест (3 серпня, 1914). На першому засiданнi ГУР за участi стрiлецької секцiї Українського сiчового союзу було вирiшено створити корпус воєнних добровольцiв для боротьби з Росiєю. Цю, першу пiсля тривалої перерви i першу в ХХ ст., українську вiйськову частину назвали «Українськi сiчовi стрiльцi». Але i Головна українська рада, i Українська парламентарна репрезентацiя у Вiднi, у заявах якої теж неодноразово лунали соборницькi нотки, залишалися, зрозумiло лояльними до австрiйської монархiї.
Водночас iз Головною українською радою у Львовi виник Союз визволення України, який органiзували емiгранти iз підросiйської України – В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховсьий, М. Залiзняк, А. Жук. У «Платформi» СВУ теж пролунала соборницька iдея: «Українцi добре розумiють, що у вiйнi цiй ходить головно про їх долю, ходить про те, чи в результатi вiйни український П’ємонт в Австрiї буде знищений, чи українське нацiональне життя розцвiте також по той бiк Збруча, аж за Днiпро i над Чорне море i тому не можуть зоставатися нiмими свiдками теперiшнiх подiй, а голосно i рiшуче пiдносять свої неоспоримi права на нацiональну самостiйнiсть.
Об’єктивна iсторична конечнiсть вимагає, щоб мiж захiдною Європою i Московщиною постала самостiйна українська держава. Потрiбно це для осягнення i утривалення европейської рiвноваги» [13 REF _Ref193325556 \r \h \* MERGEFORMAT 143115]. Як бачимо, СВУ, на вiдмiну вiд ГУР, сформулював iдею самостiйної України. Вимогу створення самостiйної української дер- жави було висловлено i поставлено i в зверненнi «До громадської думки Європи», де було слушно зауважено, що вiйна вiдбувається не мiж «германством» i «слов’янством», а мiж культурою (Європи) i варварством (росiйської iмперiї) [13 REF _Ref193325566 \r \h \* MERGEFORMAT 143215].
Зрозумiло, що СВУ як органiзацiя емiгрантiв могла дозволити собi говорити про соборну самостiйну українську державу, хоча це стосувалося i державних iнтересiв Австро-Угорщини. Галицькi полiтичнi дiячi не говорили про самостiйнiсть не через цензурнi мiркування – їх лояльнiсть до Вiдня була щирою i переконаною. М. Лозинський, вiдомий публiцист i громадсько-полiтичний дiяч того часу, автор багатьох публiкацiй на тему соборностi [13 REF _Ref193325579 \r \h \* MERGEFORMAT 143315], писав у книзi «Галичина в рр. 1918-1920», що нова ситуацiя вимагала нових людей, без колишнiх полiтичних шаблонiв, iз розмахом i запалом, якi б вiдповiдали вазi iсторичного перелому, здiбних зламати i повести за собою народ, а таких людей не було нi в Української парламентарної репрезентацiї, ні в громадянстві [13 REF _Ref193329268 \r \h \* MERGEFORMAT 143415]. Так, про виступ Є. Левицького, українського посла, на засiданнi парламенту вiд 17 грудня 1917 р, де йшлося про участь народiв Австро-Угорщини у мирних переговорах, М.Лозинський сказав: «В сiй заявi з’єдиненнє з Великою Україною поставлено в формi такого далекого iдеалу, що реально найдальшим домаганням було властиво утворення української автономної провiнцiї в Австрiї [13 REF _Ref193325604 \r \h \* MERGEFORMAT 143515].
Втiленням соборницької iдеї стало створення у Вiднi 5 травня 1915 р. Загальної української ради – нового полiтичного керiвництва українського руху. До складу ЗУРади увiйшов i СВУ, який незмiнно стояв на соборницьких позицiях, що вiдобразилося i в багатьох публiкацiях його офiцiйного органу – «Вiстника СВУ» [13 REF _Ref193325619 \r \h \* MERGEFORMAT 143615].
Окремо треба сказати про iдеологiю українського стрiлецтва, Сiчових стрiльцiв – цiєї золотої легенди нашої iсторiї. Соборницький характер iдеологiї стрiлецького руху безсумнiвний. Про це неодноразово заявляли i «Шляхи» як орган стрiлецтва, i «Вiстник СВУ». Останнiй, зокрема, писав у статтi «У другий Святий Вечiр»: «Ми всi без огляду на кордони, на партiї вдивилися в одно свiтло, що являється зорею нашої кращої будучности, наших сподiвань, нашої мети, котрої так потребуємо, як риба води – в Українських Сiчових Стрiльцiв Символом чого являються вони, знаємо, ще бiльше вiдчуваємо Ми сьогоднi сягаємо по нашу державну незалежнiсть» [13 REF _Ref193325636 \r \h \* MERGEFORMAT 143715]. Але не будемо перебiльшувати значення патетичної державницької риторики. В.Кучабський слушно писав згодом: « українське галицьке громадянство не розумiло тiєї рiжницi (йдеться про державнi iнтереси австрiйської монархiї i нацiональнi iнтереси українцiв.– С. К.) й мiшанина австрiйської лояльности й української самостiйно-державницької думки попала i в ряди Українських Сiчових Стрiльцiв» [13 REF _Ref193329221 \r \h \* MERGEFORMAT 143815]. Панiвною державницька iдея стала згодом. В.Кучабський пише так: «Українське Сiчове Стрiлецтво прийшло нарештi в 1915 роцi до переконання, що його головне завдання ще не тепер в розгарi австрiйсько-росiйської вiйни, бо покищо йде все ще не за українську державу, а за iснування австрiйської монархiї, а що головне його завдання прийде щойно наприкiнцi вiйни, коли знесиляться обi ворожi сторони й кинення української збройної сили на вагу подiй зможе поважнiше вплинути на майбутню долю України» [13 REF _Ref193325656 \r \h \* MERGEFORMAT 143915]. Пiсля того, як на початку листопада 1916 р. Австро-Угорщина i Нiмеччина дали згоду на утворення самостiйного польського королiвства, а Вiдень ще й вирiшив розширити до прийнятних i безпечних для трону меж автономiю Галичини, українське громадянство, а насамперед стрiлецтво зрозумiли, що Вiдень вкотре зiгнорував українськi нацiональнi iнтереси на користь полякiв. Загальна українська рада склала свої повноваження, але Українська парламентарна репрезентацiя, яка перебрала полiтичне керiвництво, залишалася австрофільською, лояльною до останнього подиху монархiї. У середовищi стрiльцiв розчарування було таким глибоким, що думка про самолiквiдацiю Легiону УСС ставала щораз реальнiшою. До цього не допустила Українська боєва управа, яка звернулася до Сiчових стрiльцiв iз спецiальною заявою, в якій обґрунтувала необхiднiсть втримати зброю в руках українцiв [13 REF _Ref193325674 \r \h \* MERGEFORMAT 144015].
До органiчного поєднання соборницької й державницької iдеологiї дiйшло згодом, пiсля революцiї 1917 р. у Росiї, коли можливiсть української державностi стала не лише реальною, але й близькою. В. Кучабський писав: «I так, щойно в Кийівськiм Сiчовiм Стрiлецтвi завдяки обставинам, серед яких воно повстало, в 1917 роцi до свiдомого висновку прийшло те напівсвiдоме, яким жили галицькi УСС. А вислiд цей був незвичайний в своїм часi: «Всеукраїнська нацiональна-державна думка не орiєнтується нi на кого крiм бажань i збройної сили самої української нацiї» [13 REF _Ref193325685 \r \h \* MERGEFORMAT 144115]. Таким всеукраїнським вiйськом, яке боролося за всеукраїнську iдею i державу, i були Сiчовi стрiльцi.
Щоправда, суть проблеми все ж полягала не в настроях лише Сiчових стрiльцiв.
Вiдомо, як вождi української революцiї ставилися до головного питання будь-якої революцiї – до влади. Їх сумнiви, нерiшучiсть, вагання, «надмiрна» iнтелігентнiсть щодо українофобiв стали «притчею во язицех». «Демократична» Росiя в особi Тимчасового уряду i чути не хотiла про федеративну Росiю iз автономною Україною. В. Винниченко писав: «Вимiряючи територiю майбутньої України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харьківщини. I тут, вiд одної думки, вiд одної уяви, що донецький i херсонський вугiль, що катеринославське залiзо, що харкiвська iндустрiя однiметься в них, вони захвилювались, що забули про свою професорську мантiю, про свою науку, про високi Установчi Збори, почали вимахувати руками, розхрістались i виявили всю суть свого руського, гладкого, жадного нацiоналiзму» [13 REF _Ref193325699 \r \h \* MERGEFORMAT 144215]. В результатi впертої боротьби Тимчасовий уряду погодився на автономну Україну, до складу якої мали входити п’ять губернiй – Київська, Волинська, Подiльська, Полтавська i Чернiгiвська), про що було записано в «Тимчасовiй інструкцiї Генеральному секретарiатовi Тимчасового правительства на Українi». В. Винниченко бачив у цiй «Iнструкцiї» позитивний момент. На його думку, це був перший щабель нашої «законної», юридично-правової державностi. Iншим позитивним моментом було те, що ця «Інструкцiя», «...дмухала в вогонь нацiональної свiдомости, не давала йому притихнути, розпiкала до бiлого нацiональну волю Крiм того, вони (обмеження, до яких вдавався росiй- ський Тимчасовий уряд.– С. К.) об’єднували, цi обмеження гуртували соборну Україну. До Iнструкцiї «окраїни» (Таврiя, Харкiвщина, почасти Катеринославщина) будучи вiддаленими вiд центру нацiонального руху, виявляли вiдносно малу нацiональну активнiсть. Iнструкцiя ж, вiдрiзавши їх вiд усього нацiонального тiла, зразу вдмухнула гаряче почуття спiльности iнтересiв, чуття образи, гнiву, обурення. «Окраїни» заворушилися, захвилювались, стали тягнутись до «автономної» України».
Розбурхане нацiональне чуття стало кристалiзуватись i формуватись у виразнi домагання. З усiх кiнцiв України посипались протести проти подiлу єдиного народу, проти шматування нацiонального тiла. Клич єдиної, неподiльної України залунав по всiй українськiй землi, єднав усiх, збивав до одного цiлого навiть тi елементи, якi до того часу були байдужими до нацiонального вiдродження» [13 REF _Ref193328979 \r \h \* MERGEFORMAT 144315].
Так оцiнював ситуацiю один iз вождiв три роки згодом, не зауважуючи, що до соборностi й державностi нас примусили зовнiшнi чинники і сили, у цьому випадку – одвiчний iсторичний ворог української державностi, Росiя; що саме нашiй полiтичнiй елiтi i бракувало волi, розпеченої «до бiлого», нацiональної волi до державностi й соборностi. «Ми хочемо, щоб держава, до складу котрої входитиме автономна Україна, була федеративною демократичною республiкою,» – так писав М. Грушевський у 1917 р. у працi «Якої ми хочемо автономiї i федерацiї [13 REF _Ref193325719 \r \h \* MERGEFORMAT 144415]. Оце «ми хочемо» було проханням, а не виявом рiшучостi, сили й нацiональної волi. Еволюцiю, повiльну i вимушену, української полiтичної думки завершив аж IV Унiверсал і лише пiсля того, як разом iз «кабiнетом» М. Грушевського згорiла й орiєнтацiя на Московщину, про що М. Грушевський писав у статтi «Кiнець московської орiєнтацiї». У цiй же статтi він пише: «Я вважаю таке визволення вiд «песього обов’язку» супроти Московщини незвичайно важним i цiнним. Роздумуючи над сим моментом, я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстрiляних українських iнтелігентiв i молодi, коли вона принесла чи закрiпила духовне визволення нашого народу вiд найтяжчого й найшкiдливiшого ярма, яке може бути: добровiльно прийнятого духовного чи морального закрiпачення» [13 REF _Ref193325727 \r \h \* MERGEFORMAT 144515].
Але чи остаточно звiльнився М. Грушевський вiд цього «песього обов’язку»? Це питання можна сформулювати делiкатнiше, як це роблять сучаснi дослiдники: чи вiдкинув М. Грушевський iдею федерацiї з Росiєю як принцип взагалi? Чи це заперечення, що мало тимчасовий характер? Або – чи справді вірив М. Грушевський в об’єктивну неминучість, за його словами, проголошення у IV Унiверсалi незалежностi України? Так ось, навiть пiсля проголошення цього Унiверсалу М. Грушевський ще вiрив у федерацiю, а у 1920 р. вiдповiдав так: «Чи було се домагання, се гасло неминуче? Нi! На мiй погляд, воно лежало бiльш в психологiї вiдпору всiм, хто хотiв накидати свою волю українському народовi. Тому ставлячи величезну крапку над i, бiльшу, нiж треба було сiй буквi, хапалось найбільшого калібру, щоб нарештi не лишити мiсця нiяким неясностям i недоговоренностям. Те, що в дiйсностi хотiлося i дiйсно треба було захистити сувереннiсть українського народу, незайманiсть його нацiональних, економiчних i полiтичних iнтересiв, се, розумiється, можна було забезпечити i в федеративнiй формi, якби обставини були нормальнi, якби час не був такий пожарний» [13 REF _Ref193328941 \r \h \* MERGEFORMAT 144615]. У контекстi вiри у можливiсть вiльного розвитку України у федерацiї з Росiєю вже не таким випадковим i необдуманим здається його повернення в Україну.
Успiх Листопадового чину 1918 р. i проголошення Захiдно-Української Народної Республiки, а також успiшне повстання Директорiї проти Гетьмана П.Скоропадського викликали хвилю підне- сення – вперше iдея возз’єднання українських земель стала близькою i реальною. I. Кедрин з цього приводу писав: «Свiдомiсть галичан, що вони становлять тiльки вiтку великого українського народу, iшла впарi iз свiдомим в одних i пiдсвiдомим в других бажанням зберегти свою самостiйнiсть чи широку автономнiсть і тому проголошено (пiдкреслення наше.– С. К.) – Захiдньо-Українську Народню Республiку» [13 REF _Ref193328930 \r \h \* MERGEFORMAT 144715]. Думка не цiлком коректна. Проголошення ЗУНР вiдбулося, по-перше, як логiчний наслiдок успiшної вiйськової операцiї 1 листопада; по-друге, його можна розглядати як вiдновлення української державностi з часiв Галицько-Волинської держави; по-третє, рiшення про злуку було прийнято 10 листопада 1918 р. на засiданнi Української Нацiональної Ради, тобто, тодi, коли проросiйська полiтика Гетьмана П.Скоропадського була очевидною; вiн, щоправда, пообiцяв делегатам УНРади допомогу для ЗУНР. У короткій резолюції УНРади («Українська Нацiональна Рада як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархiї в домаганнi до здiйснення нацiонального iдеалу всього українського народу наручає Державному Секретарiатовi поробити потрiбнi заходи для з’єднання всiх українських земель в єдину державу» [13 REF _Ref193328919 \r \h \* MERGEFORMAT 144815]) не було сказано, з ким конкретно об’єднується ЗУНР – це й зрозумiло, оскiльки тривала пiдготовка до протигетьманського повстання i В. Винниченко гостро виступив проти того, щоб вiдпустити в Галичину Сiчових стрiльцiв. Зате 1 грудня 1918 р. було укладено договiр мiж Радою державних секретарiв ЗУНР i Директорiєю УНР про злуку обох українських держав в одну державу. 3 сiчня 1919 р. у Станiславi сесiя УНРади ухвалила постанову про злуку ЗУНР i УНР. Акт злуки вiдбувся 22 сiчня 1919 р. у Києвi. ЗУНР стала «областю» УНР, зберiгаючи автономiю (очевидно, I.Кедрин саме цей момент мав на увазi).
Ситуацiя складалася так, що проголошення об’єднання не порушило незалежностi обох держав. Це об’єднання було, радше, формальним. Крiм несприятливої ситуацiї, важливим чинником були й розбiжностi у поглядах на деякi засадничі питання. Це, наприклад, стосується земельної реформи, приватної власностi, УНР не оголосила вiйну Польщi. Навпаки, С.Петлюра почав шукати пiдтримки у Ю.Пiлсудського. 6 листопада 1919 р., пiсля вiдомої наради у Головного отамана С.Петлюри, керiвництво УГА уклало договiр iз Денiкiним. Iншого виходу у тiй трагiчнiй ситуацiї не було, що довiв генерал М. Тарнавський на судi [13 REF _Ref193328906 \r \h \* MERGEFORMAT 144915]. У груднi 1919 р. українська дипломатична мiсiя на чолi з А. Лiвицьким зробила у Варшавi заяву, в якiй визнавала права Польщi на Схiдну Галичину, незважаючи на протести галицьких членiв мiсiї i одного надднiпрянського [13 REF _Ref193325784 \r \h \* MERGEFORMAT 145015]. 22 квiтня 1920 р. було пiдписано Варшавський договiр мiж Польщею i УНР. Так С. Петлюра намагався знайти коштом територіальних поступок, жертвуючи Галичиною і соборницьким ідеалом, не лише союзника в особi Польщi, але й пiдтримку Антанти. Але у жовтнi 1920 р. Польща пiдписала прелiмiнарний договiр з більшовицькою Росією, за яким вона вiдрiклася вiд свого союзника, УНР, армiя якої допомогла їй створити «чудо над Вiслою», i визнала т.зв. Українську радянську республiку. На протести делегацiї ЗУНР (К. Левицький) нiхто не зважав, а делегацiю (у день припинення воєнних дій проти більшовицьких військ – 18 жовтня 1920 р.– Ю. Пілсудський звернувся із прощальним словом до Армії УНР. Чого вартували його слова про хоробрість української армії, про спільну пролляту кров, про гасло спільної боротьби «За нашу і вашу свободу»? [13 REF _Ref193328877 \r \h \* MERGEFORMAT 145115]). УНР навiть не допустили до переговорiв. Остаточно все було завершено 18 березня 1921 р. у Ризi, коли було укладено договiр мiж радянськими Росiєю i Україною, з одного боку, i Польщею, з iншого боку. Зрозумiло, що визнання незалежностi України i Бiлорусiї («радянських») мало формальний характер. До Польщi вiдходили захiдноукраїнськi (Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Пiдляшшя, Полiсся) i захiднобiлоруськi землi. Так було покiнчено з українською державнiстю i самостiйнiстю. Здавалося, що й iдеї соборностi було завдано смертельного удару, – якщо соборнiсть ототожнювати з територiальною цiлiстю, а не розглядати її як феномен духовний, як чинник морально-психологiчного характеру, жорстко не пов’язаний iз полiтичною боротьбою, iз конкретним суспiльно-iсторичним контекстом.
Полiтичнi кроки С. Петлюри, спрямованi на те, щоб урятувати українську державнiсть коштом Галичини, жертвуючи ідеєю соборності і власне соборністю, територіальною цілісністю, навiть з огляду на неминучiсть i вимушенiсть, не знайшли пiдтримки в галицьких українцiв. У 1922 р. М. Лозинський написав статтю «Iдея соборностi i Галичина». Вiн показав ту величезну роль, яку вiдiграли галицькi українцi в утвердженнi iдеї соборностi вiд часiв «Руської Трiйцi» i до визвольних змагань. Щоправда, М. Лозинський доходить до парадоксального висновку: «Навiть такий сумний факт, як угода галицької армiї з Денiкiним, – коли його оцiнювати зi становища iдеї соборности, – находить тiльки, що галичани хотiли цiною державної самостiйностi врятувати соборність українських земель» [13 REF _Ref193328820 \r \h \* MERGEFORMAT 145215], – парадоксальним це твердження є тому, що лише iдея державностi є визначальною, що лише в iм’я цiєї iдеї можна жертвувати всiм iншим, а розумiння цього iмперативу бракувало багатьом українським дiячам.
М. Лозинський правильно вчинив, коли позитивно оцінив політику Є. Петрушевича, коли той пiсля варшавської декларацiї вiд 2 грудня 1919 р. i варшавського договору вiд 22 квiтня 1920 р., тобто від фактів зближення Петлюри і Пілсудського почав провадити окрему галицьку полiтику, домагаючись вiд Антанти згоди на утворення незалежної галицької республiки. М.Лозинський слушно вважав, що не «Галичина вiдокремилась вiд Приднiпрянщини, тiльки Українська Народна Республiка (опiсля так само українська соцiалiстична радянська республiка) вiдокремила Галичину вiд инших українських земель [13 REF _Ref193328805 \r \h \* MERGEFORMAT 145315], що «окрема галицька полiтика» (на той час, тобто до остаточного вирiшення питання про державнiсть Сх.Галичини на Радi амбасадорiв 14 березня 1923 р.) не була грiхом, а заслугою для всеукраїнської iдеї, «бо вона хоче врятувати Галичину для соборної України. Бо нема сумнiву, що весь український народ Галичини вважає концепцiю галицької республiки тимчасовою, щоби зберегти українське лице сеї української землi до того часу, коли можна буде здiйснити iдею соборности» [13 REF _Ref193328791 \r \h \* MERGEFORMAT 145415].
До цiєї ситуацiї повертався у своїй публіцистиці i С.Петлюра. Так, проблему соборностi вiн порушував і в статтi «Перед судом iсторiї. Слово до сучасникiв i нащадкiв» [13 REF _Ref193328781 \r \h \* MERGEFORMAT 145515], написанiй на початку 20-х рокiв у формi листа до одного iз своїх генералів колишньої Армiї УНР, i в листi до М. Гуменюка вiд 10 травня 1926 р., написаному майже напередоднi вбивства. Думки С. Петлюри про соборнiсть не лише цiкавi, але й глибокi. Ось головнi пункти його позицiї: а) у справах територiальних треба керуватися принципом соборностi, етнографiчно-територiального принципу нацiї здiйснити не можна, то було би божевiллям на догоду територiальному максималiзмовi відмовлятися вiд самостiйностi там, де цю самостiйнiсть можна зберегти; б) тiльки нечесний демагог може дозволити собi говорити, що Петлюра продав Галичину, Волинь, шлях до української державностi стелиться через Київ, а не через Львiв; тiльки тодi, коли українська державнiсть закрiпиться на горах Днiпра i бiля Чорного моря, можна буде думати, як про реальну рiч, про збирання українських земель, захоплених сусiдами; в) за такого стану нацiональної свiдомости нашого народу, його органiзованостi й дисциплiнованостi, на якому застав його 1917-1918 рр., лише скоординованою акцiєю обох частин – «галичан» i «надднiпрянцiв» можна було досягнути iдеалу державної самостiйности; г) не треба робити собi iлюзiй щодо цiєї легкостi, з якою iдеал Соборної України може бути здійснений. I, можливо, найголовнiше, бо стосується воно не просто соборностi як принципу визвольної боротьби, хай навiть принципу i стратегiчного, а самої сутi розумiння соборностi: «Фактично iдея Соборної України була фразою, якою користувались для святочних промов, декларацiй i з якої не умiли i не хотiли витягнути обов’язуючих логiчних наслiдкiв. Стратегiя нацiональної боротьи, як i боротьби вiйськової, вимагає бити в першу чергу по головному вороговi, а з другорядним потiм можна раду дати. В своїй дiяльностi я керувався думкою, що таким ворогом була, є i буде Московщина. Це ясно кожному, не заслiпленому мiсцевим патрiотизмом» [13 REF _Ref193328769 \r \h \* MERGEFORMAT 145615]. Звичайно, якби полiтика С.Петлюри допровадила до збереження державностi, то його тимчасову вiдмову вiд соборностi виправдали б галицькi українцi, а зрозуміли б усi. А так С.Петлюра надовго втратив популярнiсть серед галицької громадськостi, про що свiдчать хоч би публiкацiї С.Томашiвського («Петлюра: політичний некролог») в ч. 29 «Українського слова» за 1921 р.) чи О. Назарука («Про Книгу Голубину. Значення культу героїв і чи Симона Петлюру можна вважати національним героєм?» в одному із травневих чисел «Нової зорі» за 1936 р.). Проте пiсля пiдступного вбивства С. Петлюра i для галицьких українцiв поступово став символом України – Соборної України. Промовистою у цьому вiдношеннi є стаття Д. Донцова, написана з нагоди десятої рiчницi загибелi Головного Отамана у «Вістнику».
Дуже промовистим було гiрке визнання С.Петлюри, що iдея Соборної України була святковою фразою. Це визнання пролунало як осторога, воно наштовхувало на думку про дуже складний, може, у чомусь i суперечливий змiст самого поняття, iдеї, iдеалу соборностi. Це визнання наштовхувало на думку, що рiзнi вiтки українського народу, рiзнi регiони української держави по-рiзному можуть тлумачити цю iдею (хоча по-iншому в умовах роздiленої мiж iмперiями протягом сторiч країни i не могло бути).
До поразки українцiв у визвольних змаганнях спричинилися не лише помилки керiвникiв ЗУНР i УНР. Незалежну i соборну Україну на полiтичнiй картi Європи не хотiли бачити не лише «червона» i «бiла» Росiї, а також i Європа. Але iз втратою державностi iдея соборностi не загинула, хоча в планах деяких полiтичних груп знову набувала потворних форм та iнтерпретацiй.
На державно-соборницьких позицiях стояла Українська вiйськова органiзацiя. Варто зазначити, що поки УВО пiдтримувала зв’язки з урядом Є. Петрушевича, який у боротьбi проти Польщі незалежнiсть Галичини розраховував на пiдтримку радянської України, тобто Москви, радянофiльська орiєнтацiя Є.Петрушевича зумовлювала вiдповiднi iлюзiї i настрої в деяких членiв УВО. Але УВО однозначно заявила, що «Не в iм’я злуки українських земель i не для добра Української Нацiї ведуть большевики свою каїнову роботу» [13 REF _Ref193328755 \r \h \* MERGEFORMAT 145715].
Iдея соборностi i після поразки визвольних змагань залишалася популярною в українському супiльствi Сх. Галичини та iнших захiдноукраїнських земель. «У такiй атмосферi (тобто нацiонально-територiального антагонiзму, полемiки мiж урядами ЗУНР i УНР, полонофiльських тенденцiй т.зв. Тарновського центру, непослiдовності полiтики С. Петрушевича з його то промосковськими, то проантантівськими iлюзiями тощо.– С. К.) перебувало в краю кiлька визначних старшин, що, не органiзованi, кожний з власної волi почали працювати будьто в Горожанському Комiтетi, будьто над справою Українського Унiверситету, будьто в органiзацiях молодi. Всюди вони пропагували iдеї соборництва, нацiонального активiзму й вiри у власнi сили як протилежнiсть до сепаратизму, урядового сервілізму та вiри в спасiння з боку Антанти, джерелом чого була диктатура президента др.Петрушевича. Цi думки проводились теж у резолюцiях великого студентського з’їзду (у Львовi, липень 1921 р.)» [13 REF _Ref193328738 \r \h \* MERGEFORMAT 145815], – писав Є. Коновалець у працi «Причинки до iсторiї української революцiї».
Є. Коновалець не випадково згадав про студентську молодь. Iдеї державностi й соборностi, прагнення продовжувати боротьбу нуртували саме в її середовищi, саме тут знайшли пiдтримку iдеї й гасла нового напряму в українськiй полiтичнiй думцi – нацiоналiзму. Залишалося багато документальних свiдчень про активну соборницьку позицiю студентської молодi того часу. Йдеться як про архiвнi документи, так i про молодiжну пресу, хоча й не дуже численну у першiй половинi 20-х рр. На сторiнках «Студентського вiстника», «Нашого шляху», «Нацiональної думки» соборницька iдея була провiдною.
Для утвердження соборницької iдеологiї багато зробив Є.Коновалець. Ще в лютому 1921 р. вiн увiйшов до складу Всеукраїнської нацiональної ради у Вiднi, з якої згодом на вимогу Є. Петрушевича галичани вийшли. Там же, у Вiднi, Є.Коновалець виступив iнiцiатором створення органiзацiї «Молода Галичина», що мала започаткувати створення громадсько-полiтичної органiзацiї всеукраїн- ського характеру i протиставитися територiальному сепаратизмовi. Намагався вiн пiдтримувати зв’язки i з антибiльшовицьким пiдпiллям у радянськiй Українi.
На соборницьких позицiях стояли друкованi видання УВО – «Наш шлях» i «Сурма» [13 REF _Ref193328718 \r \h \* MERGEFORMAT 145915]. Про «Сурму» один iз її редакторiв М. Мартинець згадував: «Ми устiйнили спiльно напрями: «Сурма» повинна оголосити цiлу низку iдеологiчно-полiтичних статей, узятих в певну систему. Передусiм треба з’ясувати цiлу проблематику соборности – отже повиннi бути статтi проти радянофiльства й большевизму, проти автономізмів i угодовства, а уґрунтування iдеалу Самостiйної i Соборної Української Держави, спертого на принцип власних сил» [13 REF _Ref193328703 \r \h \* MERGEFORMAT 146015].
Радянофiльські настрої й iлюзiї були небезпечні. Є. Коновалець пiд тиском Є. Петрушевича навiть вiдiйшов вiд керiвництва УВО, але iдейно здоровi сили взяли гору. Прихильники радянофiльської полiтики Є. Петрушевича, пiсля того, як їх усунули iз лав УВО, створили т. зв. Захiдно-українську народну революцiйну органiзацiю (ЗУНРО) та почали видавати пiдпiльну газету «Український революцiонер», а не здобувши впливу i пiдтримки, ЗУНРО самолiквiдувалася [13 REF _Ref193328681 \r \h \* MERGEFORMAT 146115].
На радянофiльство хворіло кiлька партiй. Це, зрозумiло, т.зв. Комунiстична партiя Захiдної України, а також Українське селянсько-робiтниче соцiалiстичне об’єднання, Українська соцiал-демократична партiя, частково i опосередковано через свої соцiалiстичнi iдеали й Українська соцiалістично-радикальна партiя. Не варто говорити про тих, чиє радянофiльство оплачувалося радянськими чи комiнтернiвськими (тобто теж радянськими) грошима. Серед галицьких українцiв багато було й таких, хто наївно вiрив у реальну українську державнiсть у формі Української Радянської Соцiалiстичної Республiки, хто вiрив, що радянська Україна спричиниться до об’єднання усiх українських земель й iдея соборностi таким чином буде реалiзована. Багато хто не розумiв, що т.зв. «українiзацiя» – це лише маневр росiйських бiльшовикiв, що це лише тимчасова i певною мiрою вимушена перерва (українське село зі зброєю в руках опиралося колективізації і більшовицьким порядкам), зросiйщенню i колонiзацiї. Якими утопiчними i короткозорими були надiї на радянську Україну, такими ж iсторично безпiдставними й безперспективними були сподiвання на справедливе рiшення Антанти щодо незалежної державностi Сх. Галичини. Але соборницькi ілюзії щодо радянської України, сподiвання на її соборницькi можливостi зменшилися пiсля процесу над Спiлкою визволення України, пiсля колективiзацiї i остаточно – пiсля органiзованого Москвою голодомору 1932-1933 років.
Щодо Галичини – навiть без державностi вона залишалася носiєм i хранителем iдеалiв соборностi. Справдi, є вiдома стаття П. Лисяка «Совiт нечестивих» [13 REF _Ref193328666 \r \h \* MERGEFORMAT 146215], у якiй вiн критикує уряд Є.Петрушевича за його галицький партикуляризм, за його полемiку з урядом УНР в емiграцiї, за те, що вiн називав С. Петлюру зрадником. Не можна дорiкати Є. Петрушевичу за його спроби добитися визнання ЗУНР, хоча помилок i стратегiчного, i тактичного характеру вiн наробив чимало. I. Кедрин у 1989 р. (на початку краху радянської iмперiї) написав статтю «Чи може iснувати незалежна галицька держава?», у якiй доводить, що не через перевагу польських впливiв у Парижi галицькi українцi (уряд Є. Петрушевича) програли битву за незалежнiсть Сх.Галичини на дипломатичному фронтi. Вiн уважає, що «українська частина Галичини не може бути незалежною державою, бо 1) нема мiжнародної галицької проблеми, а є тiльки проблема українська; 2) Смiшно говорити про можливiсть iснування Схiдної Галичини, чи пак ЗУНР, помiж Польшею i Росiєю» [13 REF _Ref193328651 \r \h \* MERGEFORMAT 146315]. Проте не галицький партикуляризм спричинився до поразки. Логiка в полiтицi Антанти була – якщо вона не захотiла допомогти УНР, потенцiйнiй державi iз 30-мiльйонним населенням, то який був сенс допомагати ЗУНР iз 4-мiльйонним населенням i промислово нерозвинутiй? Визнання ЗУНР було можливе лише теоретично, за сприятливої геополiтичної ситуацiї – але її треба було створити. Якби Париж мiг передбачити, яким слабким союзником буде мiжвоєнна Польща, може, й подiї розвивалися б по-iншому. Отже, аргументацiя I.Кедрина непереконлива (iнша рiч, що вiн мав на увазi не лише Галичину початку 20-х рр. ХХ ст., але й Галичину кiнця 80-х рр., коли теж появлялися думки про її окреме державне iснування!).
Iнша рiч, коли Д. Донцов критикував партикуляризм, «провансальство». Але вiн критикував «провансальцiв» (за його словами членiв не нацiї, а племенi) за вiдсутнiсть державницької iдеї, за нелюбов до державностi, за вiдстоювання права особистостi, а не нацiї, за небажання стати полiтичною (i владною) нацiєю. Оскiльки йдеться про захiдноукраїнськi терени, то треба зауважити, що Д. Донцов рiзко критикував партикуляризм (регiональнiсть), а галицький – зокрема: «Особливо помiтний цей партикуляризм у галичан..., але хорують на нього так само й великоукраїнцi, якi з запалом визнавали сепарацiю Криму, створення гумористичної «молдавської республiки» на живiм тiлi України. Не потребую додавати, що цей антидержавницький партикуляризм розвинувся у нас головно пiд впливом Драгоманова. Вiн рiдко мислив категорiєю нацiї, натомiсть iснували для нього тiльки «землi». З трьох чинникiв, з яких складається дозрiла полiтична нацiя, з територiї (землi), людности i влади, для нього, як i для всiх соцiялiстiв, демократiв i радикалiв, найменш важливим був чинник останнiй – влада» [13 REF _Ref193328590 \r \h \* MERGEFORMAT 146415]. Ось де треба шукати ключ до розумiння проблеми соборностi – в державностi, в розумiннi народу як полiтично дозрiлої нацiї, а не племенi, не землi.
Характерною для настроїв галицької громадськостi (старшого поколiння) була i згадана стаття С. Рудницького «Галичина та Соборна Україна» [13 REF _Ref193328564 \r \h \* MERGEFORMAT 146515]. Так, вiн вважає помилкою, що тi галицькi українцi, якi були в Києвi, не прийшли на допомогу ЗУНР у листопадi 1918 р.– мотивуючи це iдеєю Соборної України, тим, що дорога до Львова веде через Київ, а не навпаки. Це, пише С. Рудницький, було першим доказом хибного розумiння i застосування «соборництва». Серед iнших помилок – полiтика галичан щодо автономiї i уряду ЗУНР. Помилкою вiн вважає передчасне об’єднання Галичини i Великої України в сiчнi 1919 р. С. Рудницький критикує «Молоду Галичину» з її соборницькими кличами. Статтю С. Рудницький завершує так: «Дорога до Соборної України йде етапами. Тепер актуальним етапом є утворення самостiйної невтральної Галицькоукраїнської Держави. Не вигукуймо про соборнiсть, а працюймо для неї». Як бачимо, i С. Рудницький не виступав проти iдеї соборностi. Промовистий приклад вiдомого публiциста В. Панейка, який був соборником i одним iз тих, хто формулював соборницько-державницьку платформу галицьких українцiв напередоднi першої свiтової вiйни. Проте він належав до тих, які залишилися в душi обласними галичанами I. Кедрин писав: «...здається, що ненависть до Польшi, невдача Листопадового зриву в дальшому ходi воєнних подiй та розчарування до революцiї в Надднiпрянськiй Українi поруч iз вiдродженням великоросiйської потуги, хоч i в червонiй формi, були тими свiдомими чи пiдсвiдомимим спонуками, якi штовхнули Василя Панейка в обiйми полiтичного русофiльства. Василь Панейко не був партикуляристом тому, що не був провiнцiялом. Вiн був соборником, але в тому розумiннi, що здiйснення соборництва вважав за можливе тiльки в рамках схiдноєвропейської федерацiї» [13 REF _Ref193328547 \r \h \* MERGEFORMAT 146615]. (I. Кедрин мав на увазi книжку В. Панейка «З’єдиненi Держави Схiдньої Європи», що вийшла 1922 року в Парижi).
Щодо партикуляризму, то I. Кедрин писав у вступному словi до книги «Золотi ворота: Iсторiя Сiчових стрiльцiв» (Львiв, 1937): «Бо проклiн партикуляризму вiчно ще лежить на деяких вiдломах сучасного поколiння i в майбутньому може ще накоїти величезнi лиха. Бо проблема «ми» i «ви», мiж якими були колись та й нинi є полiтичнi кордони, не минулися. Бо з волi лихої долi не завершився ще остаточно й без решти процес перетоплювання рiжних частин народу в одну велику Нацiю, i не тiльки з одною мовою та одною культурою, але й одною полiтичною думкою» [13 REF _Ref193328448 \r \h \* MERGEFORMAT 146715]. Хрестоматiйною у цьому вiдношеннi є i стаття I. Кедрина «Ми» надднiпрянцi i «ви» галичани» [13 REF _Ref193328438 \r \h \* MERGEFORMAT 146815]. Вiн порушує проблему, яка протягом багатьох десятилiть хвилювала українське громадянство, до якої неодноразово зверталися полiтики й публiцисти, яка ще й сьогоднi залишається актуальною. Це проблема стосункiв мiж українцями галицькими й надднiпрянськими у контекстi всеукраїнської iдеї. I. Кедрин критикував тих емiгрантiв iз Надднiпрянщини, якi пiдтримували подiл українського народу на цi два вiдлами i культивували рiзницю мiж двома вiтками українського народу.
Проте й узагальнювати теж не можна. У 1929 р. С. Томашівський за сприяння Інституту дослідів національних справ (Варшава) виступив із доповіддю в Краківському університеті, в якому він працював [13 REF _Ref193328429 \r \h \* MERGEFORMAT 146915]. У доповіді С. Томашівський висловив кілька не лише парадоксальних, але й утопічних думок. Перше. Так, на його думку, українська національна ідея, що була пересаджена на галицький ґрунт і виросла тут, була чи не головним тараном, що розбив загальноукраїнську єдність – національну і політичну. Друге. С. Томашівський справедливо критикує радянофільство (і справедливо – надії на радянську Україну в реалізації соборницької ідеї були безглуздям) і виступає за польсько-українське зближення, за цей новий політичний симбіоз, для якого провідним ідеалом повинна стати міжнародна солідарність обох народів і їх історична місія – С. Томашівський не здавав собі справи, що це, по суті, була відмова як від ідеї державності, так і від ідеї соборності. Позицію С. Томашівського критикувало «Діло», але підтримувала «Нова зоря», орган Української християнскої організації, патроном якої був єпископ Г. Хомишин.
У 1931 р. на сторінках «Тризуба» (орган УНР, виходив у Парижі) О. Шульгин виступив із серією статей (згодом вийшла окремою брошурою «Державність чи гайдамаччина»), що теж засвідчували полонофільську орієнтацію автора. Крім цього, він писав, що зараз нема такої сили, яка могла б відібрати у Москви та її західних сусідів усі українські землі. Він мав рацію, коли писав, що радянська Україна – це ілюзія державності, але, на жаль, водночас нещадно критикував ідеологічні і політичні постулати українських націоналістів: ідею соборності, культ власних сил, національну революцію. Для О. Шульгина соборність була лише мрією, як для кожного українця, але не засадою сучасної практичної діяльності, як писав М. О. на сторінках «Самостійної думки» (Чернівці) у статті «Банкроцтво Уенерівщини» (1934 р., кн.3).
Певний галицький патріотизм З. Пеленського (стаття «Схід чи Захід України у ч. 2 журналу «Шлях нації» за 1935 р.), а особливо О. Назарука «Галичина й Велика Україна: Трактат присвячений українським жінкам і військовим» (розділи цієї книги друкувала «Нова зоря» у 1936 р.) зумовлений тим, що радянська Україна не могла виконувати свого всеукраїнського призначення.
І. Кедрин глибше розумів суть проблеми і писав, що галичани не вважають наддніпрянських українців емігрантами, оскільки вони перебувають на українській землі, хоча і в межах чужої держави. Ось чому не треба підносити своє емігрантство до ступеня почесного фаху. І. Кедрин виступив проти спроб з будь-якого боку узурпувати право репрезентувати весь український народ (такі спроби були і з боку галицьких публіцистів). З огляду на ідею соборності І. Кедрин стверджував, що нема галичан і наддніпрянців, а є українці – думка, яку ще на початку століття пропагували І. Франко і М. Грушевський.
Еволюція соборницької ідеології завершилася в політичній думці і діяльності націоналістичного руху. Починаючи від УВО ідея соборності була однією із провідних засад націоналістичної думки, що знайшла своє відображення як у публіцистиці, так і в програмних документах.
Так, Є. Коновалець невипадково звернувся до недавніх визвольних змагань у праці «Причинки до історії ролі січових стрільців в Українській революції» [13 REF _Ref193328380 \r \h \* MERGEFORMAT 147015]. Автор показав, що Січові стрільці, сформовані спочатку в основному із галичан, захищали Центральну Раду як символ української державності, підтримували її авторитет силою зброї і коштом свого життя . Незважаючи на те, що Січові стрільці потрібні були тут, у Галичині, вони залишилися у Києві, щоб рятувати українську державність й ідею соборності, не наголошуючи, а навпаки, стираючи різницю між українцями Заходу і Сходу. Київські Січові стрільці довели, що похід УГА на Київ, гасло «Через Київ до Львова!», може, були помилкою з огляду на військово-політичну стратегію, але вони були породженням морально-духовної аури соборницької ідеї. Таким чином, ідея соборності, як і ідея державності, перестала бути лише теоретичною істиною і духовною вартістю, вона стала реальним завданням, яке потрібно було виконувати.
Проблему соборності порушив і Ю. Вассиян у праці «Ідеологічні основи українського націоналізму» [13 REF _Ref193328367 \r \h \* MERGEFORMAT 147115]. Ю. Вассиян теж поєднував ідею державності і соборності. Розвиток нації він вбачав у здійсненні ідеї соборного державного руху.
У постановах Конгресу українських націоналістів (28 січня – 3 лютого 1929), на якому, власне, й було створено Організацію українських націоналістів, було записано: «Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава» [13 REF _Ref193328355 \r \h \* MERGEFORMAT 147215]. Положення про самостійну соборну державу залишалося надалі одним із основних, стратегічних в усіх програмних документах ОУН (після розколу – в обох її частинах).
На початку 30-х член Проводу ОУН М. Сціборський написав відому статтю «Соборність політики і психології – засада визволення» («Самостійна думка», ч. 1, 1931), де обґрунтував не лише соборницький ідеал, а й конечність поєднання цих двох важливих складників ідеї соборності.
А наприкінці 30-х ідея соборності знову стала не лише предметом дискусії, але й практичної діяльності у зв’язку з проблемою Карпатської України, яка від літа 1938 р. привернула увагу всіх українців, що були розсіяні по всьому світу. На початку вересня 1938 р. в Нью-Йорку відбулися конгреси українських націоналістів Америки, Організації державного визволення України та інших українських організацій, які прийняли таку резолюцію: «Вітаємо ідею створення української держави на Закарпатській Україні, яка у відповідну хвилину зіллється воєдино з Українською Великою державою в Києві! Кожне зазіхання на Закарпатську Україну будь-ким з її сусідів стріне рішучий спротив усіх українців» [13 REF _Ref193328342 \r \h \* MERGEFORMAT 147315]. Карпатських українців підтримувала українська громадськість Галичини і Буковини, Центральний комітет УНДО, інші легальні політичні партії й організації теж зайняли соборницьку позицію. Тема Карпатської України стала однією із головних на сторінках провідних українських газет. Коли наприкінці жовтня прем’єром став о. А. Волошин, його привітав листом Митрополит А. Шептицький. 10 лютого 1939 р. Центральна Національна Рада Карпатської України виступила із зверненням «До всіх українців на рідних землях і в розсіяні сущих!» [13 REF _Ref193328330 \r \h \* MERGEFORMAT 147415].
Найактивнішу, бо конкретну, участь у розбудові державного життя в Карпатській Україні взяли участь члени ОУН із Галичини. Треба зазначити, що події в Карпатській Україні виявили серйозну розбіжність, що намітилася в поглядах і оцінках Проводу ОУН і ОУН у краю. Багато членів ОУН із краю взяло участь у збройній боротьбі з мадярськими окупантами всупереч наказам Проводу ОУН. В липні 1939 р., коли уряд Карпатської України вже був на еміграції, між ним і Проводом ОУН було підписано договір, в якому стверджувалося, що обидві сторони, виходячи із засади соборності, обстоюють становище невідривності Карпатської України і заявляють, що принцип соборності українських земель є непорушним [13 REF _Ref193328318 \r \h \* MERGEFORMAT 147515].
У вересні 1939 р. кордон по р. Збруч існувати перестав і проблему соборності було «розв’язано». Росія (чи Радянський Союз) об’єднала українські землі. Можна згадати М. Драгоманова, який у «Передньому слові до «Громади» писав, що саме за допомогою Росії українці мають шанс об’єднатися [13 REF _Ref193328307 \r \h \* MERGEFORMAT 147615]. Проте сучасний дослідник, не вчитавшись, навіть не сумнівається – «саме Росії» і пише без іронії: «Історія наступного ХХ століття показала, що це передбачення виявилося напрочуд справедливим» [77]...
Але ж і такий відомий автор, як І. Лисяк-Рудницький, вважає, що об’єднання Західної і Наддніпрянської України в межах УРСР не позбавлене позитивних рис: вперше від 17 ст. політична єдність нашої держави існує не як постулат, не як далекий ідеал, а як факт. Якби ж ця «УРСР» була незалежною українською державою! А так відомому історикові доводиться лише з жалем констатувати велетенські страждання в чужому ярмі.
Цей варіант реалізації ідеї соборності, цього «об’єднання» чи «возз’єднання» ще раз засвідчив: без своєї державності, а тим більше в межах держави, що завжди була історичним ворогом української державності, соборність має лише формальний характер. На щастя, «возз’єднання» у вересні 1939 р. було лише трагічним, хоча й досить тривалим періодом, але історично проминальним на шляху до державності й соборності.
Ідея соборності була визначальною і для українського збройного підпілля під час Другої світової війни і в повоєнні роки. Коли наприкінці війни виникла потреба сформувати нове політичне представництво на демократичній основі (демократична платформа давала можливість увійти до керівництва визвольною боротьбою всім національно свідомим українським патріотом незалежно від їхніх політичних поглядів), то ініціативний комітет серед основних пунктів політичної платформи, що мали стати основою формування нового плітичного представництва, назвав такі: 1) беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як найвищу ідею українського народу; 2) визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу доцільними методами визвольної боротьби; 3) задекларувати своє вороже ставлення супроти московських більшовиків та німців як окупантів України; 4) визнати демократію як устроєвий (статутний) принцип представництва. Про це писав Р. Шухевич у статті «До генези УГВР» [78]. Відзначимо ще два принципові положення цієї статті – Р. Шухевич зазначив, що найхарактернішим явищем українського національного життя 1921-1939 рр. було виникнення і постійне зростання визвольної підпільної, революційної боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу; він писав про реорганізацію усіх збройних відділів у загальнонаціональну понадпартійну Українську Повстанську Армію, тобто, ми можемо зробити висновок про соборницький принцип формування і діяльності УПА (промовистий факт, що в УПА воювали не лише люди з різними політичними поглядами, але й представники різних національностей).
Щодо Української Головної Визвольної Ради (УГВР), яку було створено 11 липня 1944 р., то не лише метою і завданням її було «Об’єднати і координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) [13 REF _Ref193328275 \r \h \* MERGEFORMAT 147915], але й принципом діяльності були соборницький підхід, соборницьке мислення, ідея соборності.
Соборність як мету і засаду діяльності захищали і відомі публіцисти українського збройного підпілля. Так, про це писав П. Полтава у статті «Елементи революційности українського націоналізму». Він, до речі, розумів ідею Української Самостійної Соборної Держави не лише як ідею політичного визволення, але також як «ідею соціального визволення, як ідею такого суспільно-економічного ладу в Україні, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною і буде побудовано безкласове суспільство» [13 REF _Ref193328250 \r \h \* MERGEFORMAT 148015]. До речі, поява в лексиконі публіцистики українського збройного підпілля гасел-постулатів, що ними широко послуговувалася радянська пропаганда («експлуатація людини людиною», «безкласове суспільство» як мета тощо) лише частково свідчить про теоретичні пошуки політичної думки підпілля, скорше це можна розцінювати і як пропагандистський прийом, оскільки П. Полтава, як і інші публіцисти, звернувся до широкої аудиторії, серед якої були вже і «радянські люди», які в умовах більшовицького режиму прожили майже три десятиріччя (статтю вперше було надруковано в теоретичному органі ОУН, у журналі «Ідея і чин» в 1946 р.).

Кедрин І. Декляративна і дійсна соборність // Вісті комбатанта. – 1969. –Ч. 1. – С. 20.
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994. – С. 381.
Лисяк-Рудницький І. Українська національна рада й ідея соборности //Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1. – С. 272-273.
Дашкевич Я. Єдність української нації не виключає її багатогранності // Хроніка. – К., 2000. – Вип. 31-32. – С. 388.
Липинський П. Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму. – Ню Йорк, 1954. – С. ХХ.
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996. – С. 80.
Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1. – С. 17.
Франко І. Молода Україна. Частина перша: Провідні ідеї й епізоди. – Львів, 1910. – С. 30-31.
Костомаров М. Книги Битія українського народу //Вивід прав України. – Львів, 1991. – С. 57.
Драгоманов М. Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы. – Женева, 1884. – С. 29.
Круглашов А. У пошуках геополітичної ідентичності України: з теоретичної спадщини Михайла Драгоманова // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С. 224.
Левицький Л. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. Перша часть. – Львів, 1926. – С. 259.
Там само. – С. 327.
Воля. – 1900. – Т.І. – С. 1-3. 14.
Бачинський Ю. Україна irredenta. – Берлін, 1924.
Правда. –1893. –Т. XVII. – Вип. L. – С. 205.
Самостійна Україна: Промова. – Львів, 1900.
Ісаєвич Я. Федералізм та гасло солідарності слов’ян: ідеологія й політика // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб.наук. пр. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С.106.
Франко І. Ukraina irredenta // Житє і слово. – 1895. – Т.V. – С. 471-483.
Там само. – С. 482.
Див.: Франко І. С кінцем року // Житє і слово. – 1896. – Т. V. – Кн. 6. – С. 406-407.
Франко І. Коли не по конях, то хоч по оглоблях // Житє і слово. – 1897. – Кн. З. – С. 258.
Там само. – С. 257.
Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вістник. – 1900. – Т. ХІІ. – Кн. 10. – С. 7-8.
Франко І. Отвертий лист до гал. української молодіжи // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Т.ХХХ. – К.IV. – С. 12.
Там само. – С.15.
Грушевський М. Галичина і Україна // Літературно-науковий вістник. – 1906. – Т. ХХХVI. – Кн. ХІІ. – С. 493.
Там само. – С. 494.
29 Грушевський М. На українські теми. З новорічних думок //Літературно-науковий вістник. – 1910. –Т. XLI. – Кн. 1. – С. 56.
Кедрин І. Соборність: 3 нагоди 60-річчя Акту 22 січня 1919 року //Альманах УНС. – Ню-Йорк, 1979. – С. 43.
Плятформа Союзу Визволення України // Вістник СВУ. – 1914. – Ч. 1. – С. 1.
До громадської думки Європи //Вістник СВУ. – 1914. – Ч. І. – С. 2.
Див., напр.: цикл його статей під назвою «Галичина в житті України», що появився на сторінках «Вістника СВУ» за 1916 р., статтю «Ідея соборности й Галичина» на сторінках газети «Українська трибуна» від 12 січня 1922 р.
Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. – Ню-Йорк, 1970. – С. 22.
Там само. – С. 23.
Див.: «Вістник Союза визволення України» як орган національно-визвольної думки // Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. – Львів, 1998. –С. 40-54.
У другий Святий Вечір // Вістник СВУ. – 1915. – Ч. 61-62. – С. 2.
Бой. Українські Січові Стрільці і Січові Стрільці // Календар «Червоної Калини» на 1924 р. – Львів, 1923. – С. 68.
Там само.
Див.: Вістник СВУ. – 1916. – 17 груд. – С. 823.
Бой. Українські Січові Стрільці і Січові Стрільці //Календар «Червоної Калини» на 1924 р. – Львів, 1923.
Винниченко В. Відродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Ч. 1. – С.167.
Там само. – С. 47-48.
Цит. за: Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. – К., 1992. – С. 127.
Там само. – С. 141.
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть?– К., 1991. – С. 8.
Кедрин І. Соборність: 3 нагоди 60-річчя Акту 22 січня 1919 року //Альманах УНС на 1979 р. – Джерзі Ситі; Ню Йорк, 1978. – С. 45.
Див.: Січовий голос. – 1918. – 20 лист.
Див.: Денник Начальної Команди Української Галицької Армії. – Нью-Йорк, 1974.
Див. : Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. – Ню Йорк, 1970. – С. 200-201 .
Piіsudski J. Pisma zbiorowe. – Warszawa, 1937. – С. 177.
Лозинський М. Ідея соборности й Галичина //Українська трибуна. – 1922. – 12 січня.
Там само.
Там само.
Петлюра С. Перед судом історії: Слово до сучасників і нащадків //Українські вісті. – 1955. – 3 квітня.
Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – Нью-Йорк, 1956. – С. 452.
У. В. О. – Б. м. в. , 1929. – С. 21.
Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – 1948. – С. 44-45.
Див.: С. Кость. Є. Коновалець: концепція визвольної боротьби // Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. – Львів, 1998. – С. 174.
Мартинець В. Українське підпілля від У. В. О. до О. У. Н.: Спогади і матеріали до передісторії українського організованого націоналізму. – 1949. – С. 195-196.
Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С. 41.
Лисяк П. Совіт нечестивих // Воля. – 1921. – 3 жовт. – С. 349-354.
Кедрин І. Чи може існувати незалежна Галицька держава? // Вісті комбатанта. – 1989. – Ч. 3. – С. 10.
Донцов Д. Націоналізм Лондон, 1966. – С. 74.
Рудницький С. Галичина та Соборна Україна // Укр. прапор. – 1922.
Кедрин І. Життя. Події. Люди: Спомини і коментарі. – Нью-Йорк, 1976. – С. 115.
Кедрин І. Декляративна і дійсна соборність // Вісті комбатанта. – 1969. – Ч. 1. – С. 19.
Кедрин І. «Ми» наддніпрянці і «ви» галичани // Діло. – 1937. – 17 лют.
Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі: переклад стенограми відчиту, уложеного Інститутом дослідів національних справ у Варшаві 12. IV. 1929. – Львів, 1929.
Коновалець Є. Причинки до історії ролі Січових Стрільців в українській революції // Розбудова нації. – 1927. – Ч. 1. – С. 18-23.
Вассиян Ю. Ідеологічні основи українського націоналізму // Розбудова нації. – 1929. – Ч. 3-4. – С.65-77.
Постанови Великого Збору Організації Українських Націоналістів //ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. (30 документів). – Видання ЗЧ ОУН. – 1955. – С. 5.
Цит. за: Стерчо П. Карпато-Українська Держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках. – Львів, 1994. – С. 94.
Нова свобода. – 1939. – 15 лют.
Див.: Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920-1939. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – Перший том. – С. 561.
Круглашов А. У пошуках геополітичної ідентичності України: з теоретичної спадщини Михайла Драгоманова // Україна: культурна спадщина, національна свідомість: Зб. наук. пр. – Львів, 2000. – Вип.7. – С.224.
Лисяк-Рудницький І. Українська національна рада й ідея соборності // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 2. – С. 276.
Генерал Тарас Чупринка. До генези Української Головної Визвольної Ради // УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951 рр.: Зб. документів. – Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1956. – С. 58-59.
Платформа Української Визвольної Ради // Там само. – С. 11.
Полтава П. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С. 143.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Ідея соборності в українській політичній думці.
Західноукраїнські публіцисти першої половини XX ст. про ідею соборності.
Сучасний аспект проблеми.

4. Iдея боротьби
Індуктивне мислення людини неминуче повинно було привести її до висновку, що боротьба (війни, конфлікти, зіткнення, суперечності) – не лише спосіб i засіб розв’язання соціальних, духовних, психологічних проблем, унаслідок яких вiдбуваються змiни, а й просто «звичайна», «нормальна» риса, особливість, притаманна людському суспiльству i людинi, зокрема. Очевидно, що поняття боротьби у публіцистичному лексиконi виникло раніше, нiж iдея державності, скажiмо, нiж думка про можливість подолання конфліктів i розв’язання проблем іншим шляхом, нiж через боротьбу й насильство. Людина бачила цей стан боротьби в природi, не здаючи собі справи з того, що, власне, в природi цей стан є гармонією. Вона усвiдомлювала себе, працюючи у потi чола, – i це була боротьба за виживання в умовах, коли вона (людина) була ще органічною частиною природи. Так у неї формувався інстинкт боротьби, а водночас iз цим i намагання зрозумiти значення, сенс боротьби не в природi, а в суспiльному життi, її вплив на розвиток, на перебiг iсторичного процесу, на долю народу, держави, людства загалом. У всякому разi, потрібно було немало iсторичного часу (а вiдтак i емпіричного матерiалу – реальних фактiв боротьби), немало інтелектуальних зусиль, щоб дiйти висновку про боротьбу як чинник не лише розвитку, змiни певного стану чогось, а й iсторичного поступу. Це не суперечило i християнському поглядові на свiт. Приклад Христа – це теж приклад боротьби за людину, за утвердження нових духовних вартостей; релiгiйний погляд не заперечував збройної боротьби – це «не мир, а меч я принiс вам», це i Архангел Михаїл, який подолав змія iз зброєю в руках.
Для того, щоб назвати хрестоматію захiдноукраїнської публіцистики першої половини ХХ ст. «Пресою боротьби й ідеї» [13 REF _Ref193321820 \r \h \* MERGEFORMAT 14115], у нас були вагомi пiдстави: преса була чинником боротьби за українську державність; тема боротьби за українські національні інтереси (політичні, економічні, культурнi) була однією iз провiдних; на пiдставi узагальнення публіцистики вiдповiдної тематики можна було зробити висновок про концепцію визвольного руху українцiв на рiзних iсторичних етапах. Виходили ми й iз загальнофілософського розуміння природи боротьби як закономірного елементу людського буття i природи, як сутi i чинника iсторичного процесу. Аналогічна концепція лежить i в основi «Нарисiв з історії української військової преси» [13 REF _Ref193321886 \r \h \* MERGEFORMAT 14215].
Осмислення ідеї боротьби, що вiдображає моральний i соціально-психологiчний стан нації, її готовність i бажання боротися i йти на жертви, що відображає інтелектуальний рівень нації, зокрема спроможність її політичної думки, має багато аспектiв, пов’язаних iз розв’язанням теоретичних i практичних проблем. Найважливiшим для нас є зв’язок iз ідеєю державності. Iдея боротьби як поняття втрачає свiй iсторичний сенс i змiст, втрачає навiть елементарний глузд, якщо боротьба не передбачає здобуття корони державності, коли вона не осяяна цим найвищим національним iдеалом. Iдея державності без ідеї боротьби – мертвонароджена або, принаймні, безплiдна, iдея боротьби без ідеї державності – iсторично безглузда. В історії України такi трагічні моменти можна побачити в добу Руїни чи, наприклад, в добу найбiльшого розгулу анархістської отаманії під час національно-визвольних змагань.
Поняття боротьби настiльки складне i багатогранне, настiльки «мiждисциплiнарне» чи «мiжгалузеве», що його не можна розглядати в межах, скажiмо, лише теорії конфлiктологiї чи осмислити, обмежившись аналiзом філософії насильства або ж ототожнити боротьбу лише з війною. Вже на зорі свого розвитку людство було свідком боротьби (війни, конфлікти). Античні філософи зауважили стан боротьби в природі. Роздумував про це Ж.-Ж. Руссо. Ідея боротьби посiдала важливе мiсце у дiалектицi Гегеля. Вiдповiдаючи на «Анкету», як відомо, молодий К. Маркс зазначив, що щастя в боротьбi. Це розуміння щастя вiн i Ф. Енгельс хотіли нав’язати i цiлому класовi, а саме пролетарiатовi, оскiльки всяка iсторична боротьба – здійснюється вона в полiтичнiй, релiгiйнiй, фiлософськiй чи в якійсь iншiй сферi ідеології – була, на їхню думку, виявом боротьби класiв. Поняття класової боротьби було основним у їх поглядах на суспiльне життя, насильство i революцію вони вважали найефективнiшим засобом для перемоги над буржуазією. В умовах ХХ ст. вчення про класову боротьбу i революцiйне насильство продовжували розвивати В. Ленiн та інші теоретики комунiзму в його рiзних іпостасях, особливо в бiльшовицькiй. Принагідно зауважимо, що поняття боротьби в бiльшовицькiй ідеології було просто глорифiковане.
Ніцше вважав, що війна і геройство зробили більше, ніж любов до ближнього. Інший німецький філософ В. Вундт писав, що власне світові війни, заворушення спричинилися до духовного відродження.
«ЛНВ» Д. Донцова після завершення Першої світової війни видрукував статтю Р. Вiппера «Вічність війни». Автор, до речі, згадує голландця Гугона Гроцiя, який, обґрунтовуючи право свого народу на боротьбу з іспанськими завойовниками, дiйшов висновку про неминучість воєн, оскiльки вони зумовлені природнiм потягом людини... Так ось, Р. Віппер іронічно пише про романтичний протест проти війни, про т. зв. миролюбність чи огиду до війни маси культурних людей не як про ознаку моральної «висоти», а як про елементарний страх перед війною, про небажання брати в нiй участь. Пацифізм, на його думку, має прикрий наслідок – вiн допомагає заглушити той своєрiдний початок (первень) людської природи, той інгредієнт людського духу, що його можна назвати героїчною основою [13 REF _Ref193321896 \r \h \* MERGEFORMAT 14315]. Р. Віппер заперечує думку, що соціальні війни шляхетніші i потрібніші, нiж національні, але й тi, хто вірить у це, визнають, що війна неминуча i що війна – це не обридливий нарiст культури, але її органічна прикмета, її могутнiй чинник.
Проте страхітливі війни, світові i локальні, поява зброї масового знищення змусили багатьох задуматися не лише над тим, як уникнути глобальних мiждержавних i міжблокових конфлiктiв, але й над природою боротьби. Можна вiдмовитися вiд погляду на революцію i класову боротьбу як локомотиви історії, можна вiдмовитися вiд насильства, вiд силового розв’язання мiждержавних, мiжетнiчних, мiжконфесiйних конфлiктiв, – однак iз природи, iз iсторичного процесу, суспiльного буття i навiть побуту не вдасться усунути боротьбу, конфлікт, як iз філософського i політичного лексикону саме поняття боротьби. Зрештою, отi п’ять тисяч воєн, що їх пережило людство, могли переконати багатьох, що коли це й не найкращий спосіб досягнути мети (є трагічний досвід ХХ ст.), то хоч би в тому, що це постiйний супутник суспiльного буття. В усякому разi, Ф. Фукуяма вважає, що бiльшiсть мiжнацiональних конфлiктiв зумовлена не економічним чинником, а почуттям національної гідності, бажанням бути рiвним. Багато цікавих думок можна знайти у працях А. Тойнбi (це «Дослiдження історії», насамперед). Так, вiн звертає увагу на неминучість боротьби i Божі заповіді, адже Божа воля закладена i в соціальних цілях людських суспільств; А. Тойнбi розглядав революцію як прискорення розвитку; мілітаризм – це справа не технології, а психології; вiн говорив про ймовірність того, що в недалекому майбутньому всесвітнє поширення західної цивілізації приведе до світової держави i до зникнення фізичних кордонiв (у зв’язку з цим А. Тойнбi ставить питання – а чи не означало б це встановлення на землі Царства Божого? – зважаючи на це, що таке питання неминуче, оскiльки метою бiльшостi ідеологів у захiдному свiтi ХХ ст. i є той чи iнший різновид земного раю, але вiдповiдає на нього негативно, бо суспiльство – це не що інше як спільний ґрунт мiж полями діяльності окремих людей, а кожнiй людинi притаманна вроджена здатність як до зла, так i до добра – зрештою, не забуваймо про 11 вересня 2001 р. i про конфлікт мiж європейсько-християнською цивілізацією i азiйсько-мусульманською, наявнiсть якого дипломати i полiтики заперечують). Звернув увагу А. Тойнбi i на те, що історики всіх цивілізацій традиційно розглядали війни як найцiкавiшу тему в своїй царинi; про розвиток у природi вiн пише як про закон, а в суспiльствi як про свободу (що у цьому контекстi майже тотожне iз боротьбою). А. Тойнбi вживає рiзнi поняття – війна, конфлікт, зіткнення, порушення рiвноваги тощо, але можна сказати, що iдея боротьби пронизує усi його міркування i роздуми над iсторичним процесом.
Багатий матеріал можна почерпнути у праці «Мир i війна мiж нацiями» Р. Арона, який прямо пише: «Війна властива всім iсторичним епохам i всім цивілізаціям. Сокирами або гарматами, стрiлами або ядрами, хімічною зброєю або атомною, зблизька i здалеку, поодинцi чи великими масами, навмання чи за детально обмiркованим методом люди вбивали однi одних, застосовуючи тi знаряддя вбивства, якi надавали в їхнє розпорядження звичай та знання їхніх спiльнот» [13 REF _Ref193321908 \r \h \* MERGEFORMAT 14415]. Варте уваги i таке зауваження Р. Арона: «Саме воюючи, націоналісти часто доводили про свою здатність оформитися в націю. Якщо імперська дезінтеграція рідко вiдбувається мирно, то, либонь, національна інтеграція, хоч би йшлося про Велику Британію, Німеччину, Францію, нiколи не була мирною. А перехiд вiд одного ладу до іншого – революція – є завше насильницьким, хоч би скiльки було пролито кровi. Пацифісти надихаються історією, позбавленою насильства, але вони не зважають на співвідношення революції та війни у свiтi, де нестримно розвивається рух народiв за незалежнiсть» [13 REF _Ref193321993 \r \h \* MERGEFORMAT 14515]. Зауважимо, що вiн розглядає проблему пiдтримання миру i за допомогою права. Цікавими є його роздуми про двозначність суверенiтету, про iсторичний характер доктрини суверенiтету. До речі, Р. Арон теж розглядає створення планетарної федерації чи конфедерації як своєрідної імперії для розв’язання проблем, що їх не можна розв’язати на нижчому рівні – на рівні суверенної держави. Він, щоправда, вважає це утопією і формулює два види запитань щодо цієї утопії. Перший вид запитань – це історико-соціологічні: якими є, в абстракції, умови їхнього існування? Конфедерація і федерація всередині ХХ ст. є можливими чи неможливими? Інші питання є суто філософськими: суперечить чи не суперечить утопія природі людей? Природі людських суспільств? Суті політики? Чи можна зачати людське суспільство за відсутності ворога [13 REF _Ref193322000 \r \h \* MERGEFORMAT 14615]? Як бачимо, складних питань досить, щоб просто визнати природність, органічність війни і конфліктів (Р. Арон саме так і вважає), ніж осмислити і відповісти на ці питання і намагатися розв’язати їх як насущні завдання.
Цим екскурсом ми лише хотіли пiдкреслити важливість проблеми, оскiльки детальний iсторико-соцiологiчний та фiлософський аналiз природи боротьби не входить у нашi наміри. Але як наявнiсть цієї проблеми у дослiдженнях другої половини ХХ ст., так ще більшою мiрою методика її розгляду, iнструментарiй сучасних дослідників полегшують ретроспективний аналiз, осмислення теоретичних i практичних аспектiв боротьби у контекстi української проблеми (на захiдноукраїнських землях) першої половини минулого століття, у контекстi української преси і публіцистики цього перiоду.
Нiхто iз наших публiцистiв i дiячiв, хто писав на суспiльно-полiтичнi теми, не вважав суспiльство застиглою формою. Навiть тi, хто лояльно ставився до Австро-Угорської монархії i заперечував соціалістичний варiант соціальних змiн (тобто революцію), були свiдками постiйних конфлiктiв, боротьби, змiн. Звичайно, що оспiвуючи культ боротьби за українську iдею, ми звично i вже традиційно звертаємося до княжих, а ще більше до часiв Запорізької Січi, ми згадуємо вiдомi слова iз вірша Гетьмана I. Мазепи «Нехай вічна буде слава, що през шаблі маєм права». Ще більш відомим i навiть знаменитим став афоризм Т. Шевченка «Борiтеся – поборете! Вам Бог помагає!» Т. Шевченко був не лише пророком i поетом, вiн був борцем – чи не єдиним на той час i найбiльш послідовним у середовищi української інтелігенції, серед кирило-мефодiївцiв зокрема. Принагідно зауважимо, що В. Янiв написав цiкаву статтю під назвою «До проблеми інстинкту боротьби у творчості Шевченка (соцiопсихологiчний етюд)» [13 REF _Ref193322005 \r \h \* MERGEFORMAT 14715]. Статтю написано наприкiнцi 50-х рр., окреслення i з’ясування проблеми тодi не було новаторським. В. Янiв пише: «Дискусія на тему iнстинкту боротьби зродилася в нас, як знаємо, iз вiдчуття нестачi його, конкретно iз вiдчуття нестачi його на сучасному iсторичному вiдтинку iз вiдчуття його в порівнянні з минулим. Це протиставлення геройського минулого й миролюбного сучасного сильно зарисоване також у Шевченка» [13 REF _Ref193322010 \r \h \* MERGEFORMAT 14815]. Якби це розуміння Шевченка як борця прийшло до українцiв на початку минулого століття! А так, як справедливо писав I. Франко: «У нас досi більше любувалися тими творами, більше декламували їх, анiж старались їх розумiти» [13 REF _Ref193322018 \r \h \* MERGEFORMAT 14915]. Але це звернення до Шевченка закономірне i симптоматичне – нам не обiйтися в осмисленнi нашого ставлення до боротьби без Шевченка: можна десятками прикладiв-цитат, що стали крилатими висловами, ілюструвати його оспівування стихії боротьби. А тому В. Янів мав рацію, пишучи про протиставлення спокiйної сучасності динамiчнiй минувшині, про тугу Шевченка за минулим. Ці мотиви, настрої у Шевченка найбiльш послідовно розвивала українська нацiоналiстична думка 20-30-х років минулого століття, хоча I. Франко ще на початку 80-х роках ХIХ ст. у «Гайдамаках» убачав не соціальну, а національну боротьбу.
У М. Драгоманова було своє розуміння як Шевченка, так i проблем боротьби. Власне, національної (мiжнацiональної) боротьби не сприймав М. Драгоманов, саме Шевченка як символ цієї боротьби вiн не бачив i не розумiв. Висловивши чимало цікавих думок, справедливо критикуючи багатьох (у тому числі i галицьких народовцiв) за суб’єктивне i неглибоке розуміння творчості Шевченка, М. Драгоманов теж залишив нам приклад суб’єктивного ставлення до поета – вiн сприймав його як соціаліст: «Ми нiяк не згодимося, щоб Шевченко був соцiалiстом. Ми думаємо навiть, що згодитись iз ним було б шкідливо й для долi самого соцiалiзму на Українi, бо це б пустило невiрну думку й про те, що таке соціалізм» [13 REF _Ref193322041 \r \h \* MERGEFORMAT 141015]. Вірність М. Драгоманова соціалістичним ідеям диктувала йому необхідність визнавати лише боротьбу за соціальні реформи, за соціальне визволення, а не національне.
Українофiли у підросійській Українi другої половини ХIХ ст., як i галицькі народовці з їх повагою до всього рідного, національного, до того, що М. Драгоманов іронічно називає «національними святощами» i вважає, що нема «нічого темнішого над ідеї про ці святощi i нема нічого шкідливішого для української справи, а надто в Галичинi, як тi ідеї» [13 REF _Ref193322063 \r \h \* MERGEFORMAT 141115] (на нашу думку, вiн утрирував думки I. Франка, висловлені у статті «Формальний i реальний націоналізм»), теж не могли пiднятися до розуміння необхідності боротьби за українську ідею, не могли спричинитися до відродження iнстинкту боротьби. Українофiльство спромоглося лише на культурницький рух. У Галичинi В. Навроцький, В. Барвінський в 70-80-х рр. намагалися об’єднати розрiзненi національні сили, т.зв. «старорусинiв» i молодих народовцiв, на ґрунтi «органічної праці». На нашу думку, на той час, у постшевченківський перiод, політична думка втратила ідею державності i боротьби, але всі тi заходи, якi почали галицькі українці в 70-х рр. на економiчному полi, можна вважати одним iз рiзновидiв боротьби, одним iз засобiв національного пiднесення, одним iз чинників розвитку національної свiдомостi на кожному iсторичному етапi. Інша річ, що діяльність i успiхи на економiчному полi не можна було абсолютизувати, а тим більш протиставляти боротьбi полiтичнiй, а тим більше, що й політична боротьба – це не є фізична боротьба (збройна).
Публіцистична спадщина I. Франка (навiть i його життя) теж багато дає для аналiзу різноманітних аспектiв, пов’язаних iз аналiзом поняття боротьби. Є. Маланюк слушно зауважив: «Вже молодий М. Євшан, перший поважний критик Франка, звернув увагу на особистість Франка в зiставленнi з добою i писав про «страшний фаталізм епохи», що затяжив над індивідуальністю поета, яка мусiла тому фаталізмові ставити чола. Тому «боротьба» – це найбiльш властиве слово до схарактеризування творчого шляху Франка... I не випадково так часто фiгурує це слово i цей образ в самiй поезії Франка, виразно домiнуючи над іншими образами, чи то як боротьба з дійсністю, з оточенням, чи як ще страшніша i така iстотна для Франка, боротьба «з самим собою», боротьба обох половин його індивідуальності: однієї – iстотної, другої – формованої й деформованої добою та її обставинами» [13 REF _Ref193322074 \r \h \* MERGEFORMAT 141215]. I С. Петлюра писав про I. Франка як про поета-борця, про його довгий шлях праці, боротьби й літературного подвижництва [13 REF _Ref193322083 \r \h \* MERGEFORMAT 141315].
Питання про ставлення I. Франка до боротьби не є складним. Сьогоднi ми вже маємо пiдстави стверджувати, що міф про I. Франка як про революціонера-демократа i соціаліста створила радянська наука. Якщо протягом певного часу I. Франко i вiрив у соціалістичні ідеали, то це була, за висловом Б. Кравцева, iдея «старого, щиро людського соцiалiзму», яку вiн пропагував (сучасний термiн – «соціалізм з людським обличчям»). Є ціла низка статей, де I. Франко висловлює свої погляди на суспiльство i його розвиток. Це «Cоціалізм i соцiал-демократизм» («Житє i слово», т. VI за 1897 р., с. 265-292), «Народники i марксисти» («ЛНВ», кн. 6 за 1899 р., с. 186-188), «Що таке поступ? («Поступ», ч. 2-26, 1903), «До історії соціалістичного руху» («ЛНВ», кн. 3 за 1904 р., с. 134-152), «Соціальна акція, соціальне питання i соціалізм» («ЛНВ», кн. 10 за 1904 р., с. 1-23), «Суспiльно-полiтичнi погляди М. Драгоманова» («ЛНВ», кн. 8 за 1906, с. 226-240), «З історії робiтницького руху в Австрії» («Przegl
·d Spo
·eczny», т.2 за 1886 р., с. 402-406), «Фабіанці i фабiанiзм» («Житє i слово», т. VI, кн..1 за 1897 р., с. 16-17), «Ukraina irredenta» («Житє i слово», т. IV за 1895 р., с. 470-483) та інші. Серед них – i передмова до збірки «Мiй Iзмарагд» (1898), в якiй I. Франко засудив марксистськi погляди (соцiал-демократичну доктрину), якi вiн визначив як «релігію, основану на догмах ненависти i класової боротьби».
Про М. Драгоманова I. Франко писав, що не революція, а еволюція – це був девiз Драгоманова, революція – це явище хвилеве, це тільки одна з форм загальної еволюції («Суспiльно-полiтичнi погляди М. Драгоманова»). Але те ж саме можна сказати i про I. Франка. Вiн не абсолютизує революцію як засіб розв’язання соціальних проблем, метою повинна бути не боротьба, а економічна i соціальна емансипація народу. Нiде (наскiльки відомо) I. Франко не пише про збройну боротьбу, про терор як про неминучі шляхи i засоби розв’язання національних і соціальних проблем (уже не кажучи про здобуття української державності), шлях до розбудови національниого життя вiн вбачає у вихованнi народних мас, у перетвореннi народу в політичну силу. У праці «Що таке поступ?» І. Франко згадує тезу Дарвiна про боротьбу за iснування як головну силу розвитку живого свiту. Ця думка, як пише I. Франко, мала величезний вплив на людське розуміння живого свiту, хоча вона й не витворила поняття розвою i поступу, але надала ключ для його розуміння. Завершуючи статтю «Що таке поступ?», в якiй I. Франко теж засудив марксизм i соціалізм, вiн писав: «Поступ цiлої людскости – се величезна i дуже складна машина. Вона порушається силою, на яку скликаються тiлеснi i духовні сили всіх людей на свiтi, анi одному чоловiковi, анi однiй якійсь громадi годi запанувати над рухом тої машини, годi керувати нею. Як у цiлiй природi, так i в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, тотi самi, яких пiзнав вже великий нiмецький поет i вчений, Йоганн Гете, а то голод i любов. Голод – се значить матерiальнi i духові потреби чоловiка, а любов – се те чуття, що зрiднює чоловiка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторiв нема, і, певно, ще довго не буде» (на останнє речення чомусь нiхто не звертає уваги; до думки, висловленої у ньому, ми ще повернемося). У цiй фразi не розкрито механiзму поступу, але сказано (досить загально i образно) про рушiйнi сили цього поступу, а розвиток для I.Франка був фактом очевидним.
Окремо треба сказати ось про що. Стаття «Поет національної зради» наштовхує на думку, що поняття «боротьба» мало для I. Франка не лише соціальний, політичний, iсторичний змiст, але й етичний. I. Франко засуджує «валленродизм», зраду задля ідеї з ідейних міркувань i підступність у боротьбi за національне визволення, засуджує зраду, яку, на його думку, показано у багатьох творах не як провину чи злочин, не як заперечення етичного почуття, а часто як геройство, часом навiть як ідеал, оскiльки ця зрада породжена найвищими патріотичними поривами.
I. Франко не хотiв погодитися з тим, що інтереси боротьби за національний ідеал iнколи не узгоджуються iз нормами «звичайної», побутової чи повсякденної моралi. Те, що допускав, уважав за можливе великий поет (той же «поет національної зради», як не цілком коректно назвав А. Міцкевича I. Франко) одного поневоленого народу, вважав аморальним великий поет іншого поневоленого народу, «поет національної честі», як назвав I. Франка С. Петлюра. (Але висловився вiн так у 1913 р.– після поразки визвольних змагань у С. Петлюри були інші уявлення i думки про національну честь i гідність; бо боротьба за державність, беззастережна i безкомпромiсна боротьба – це теж моральна чеснота, – i чи не найвища).
I. Франко намагався розважливо сприймати проблему боротьби. А те, що вiн роздумував над природою війни, свідчать i такi його публікації, як «Війни i вiйсько в нашi часи» («Свiт», ч.4-5, 1882), «На склонi вiку: Розмова вночі перед Новим роком 1901» («Літературно-науковий вісник», кн. 12, 1900). У першiй iз них ще молодий I. Франко, ще прихильник соціалістичних утопiй вважав, що мілітаризм дiстався нам вiд попередніх поколiнь, що серед причин виникнення війн – i розвиток великого промислу, i розбуджені національні рухи, i соціалістична агітація, тобто, вiн вказував i на соціально-економiчнi причини. На його думку, технічний процес, зокрема, в озброєнні виявив тi внутрішні діалектичні причини, згiдно з якими мілітаризм як всяка інша iсторична поява мусить згинути вiд наслідків свого власного розвитку. I. Франко не уточнював, чи зникнуть i війни як різновид боротьби. Але вже на зламi століть один iз його героїв каже (iнодi його слова чомусь приписують I. Франкові): «Іларіон: А для такого великого діла, як відродження i консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок i порцію національної виключності, односторонностi чи, коли хочете, шовiнiзму. Не бiйтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нацiя вiдкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське i спільне над тим, що спеціалізує i ділить. От тим-то, любі мої, я як не лякаюся хвилевого вибуяння мiлiтаризму при кiнцi ХIХ в., так само не думаю заломлювати рук над зростом рiзних національних сепаратизмiв i расових шовiнiзмiв. Усе те – виплоди органічного росту новочасних суспiльностей, свого роду Flegeljahre, нехай i так, – але все-таки признаки росту, а нiяк не упадку, не декаденцiї. I при тім усi тi прояви в політичнім, національнім i соцiальнiм життi, се признаки ще одної, основної емансипацiї, може, найбiльше характерної для ХIХ в., емансипацiї, що творить ядро всiх iнших: емансипацiї людської одиницi, її тiла й духу, її потреб, бажань i вiрувань, вiд усiх згори накинених правил, формул i догм» [13 REF _Ref193322095 \r \h \* MERGEFORMAT 141415].
Це дещо доктринерськi мiркування про мiлiтаризм, про нацiональну винятковiсть, сепаратизм i шовiнiзм. Iларiон говорить про них як про «дитячу хворобу», як про ознаки росту, розвитку, а не занепаду на тiй пiдставi, що все-таки ядром основної емансипацiї, може, найбiльш характерної для ХIХ в., була емансипацiя особистостi вiд нав’язаних суспільством правил, формул i догм. Остання думка – традицiйна для I. Франка, притаманна йому. Вiн постiйно писав про необхiднiсть полiтичних свобод i вiльного розвитку людини (одна iз останнiх статей на цю тему – «Свобода i автономiя»). Лiберальний погляд на проблему стосункiв iндивiда i суспiльства у його класичному варiантi, як правило, не сприяє нацiональним iнтересам поневоленого народу, не зважає, докладнiше, на прiоритетнiсть загальнонацiональних iнтересiв. У нацiоналiстiв, наприклад, ставлення цiєї проблеми вiдображено у гаслi «Нацiя – понад усе!».
Стримане i навiть критичне ставлення I. Франка до насильства, до фiзичної боротьби як засобiв у розв’язаннi соцiальних i навiть нацiональних проблем не було поодиноким. На нашу думку, I. Франко належав до тих iнтелектуалiв i мислителiв, якi сприймали вiйну не просто як зiткнення величезних людських мас, що супроводжуються вбивством, калiцтвом, брутальнiстю. Вони бачили знаковiсть цього насильства, яке символiзувало щось протилежне культурi, моралi, поступу, зрештою. Вони бачили «матерiальнiсть» вiйни, радше, її негативнi духовнi і морально-психологiчнi наслiдки, але розмiрковували над фiлософiєю вiйни, над її природою, сприймали вiйну як зло, що має iсторичний характер, бо не розумiли, що вiйна у суспiльному життi, особливо у стосунках мiж народами, нацiями є неминучiстю (iнша рiч, що це протистояння може вiдбуватися i не у формi вiйни), що вiйна є не просто органiчною частиною нормального iсторичного процесу, але й певною ознакою людської духовностi. Вiйна не є фатально-мiстичним феноменом, а вiдображає певну дисгармонiю у людському суспiльствi, у мiжнацiональних стосунках, певнi (але глибокi) суперечностi. Вiйна приносить багато зла, але ж вона i допомагає виявляти це зло (дисгармонiю, суперечливостi, прихованi конфлiкти). Навiть християнська мораль не заперечує наявностi вiйни, у певних випадках (для боротьби зi злом) вона й виправдовує вiйну (уже згадуване «не мир, а меч принiс я вам», наприклад). Ми здаємо собi справу, що у цих мiркуваннях є якась внутрiшня суперечливiсть, але не кожну складну проблему вдається осмислити рацiонально. Рацiональною могла бути лише практика, спрямована на досягнення чогось не насильницькими, а мирними, легальними засобами i шляхами.
Ось що писав «Економiст», орган Крайового союзу ревiзiйного у Львовi, на початку ХХ ст.: «Бажаючи змiнити нинiшнiй економiчний устрiй, не беремо ся до насильства анi революцiйного анi правного, але послуговуємося оружєм, якого нам достарчає теперiшня органiзацiя, а то: конкуренцiєю i свободою» [13 REF _Ref193329537 \r \h \* MERGEFORMAT 141515]. Намагання галицьких українцiв розбудувати свої економiчнi структури, економiчно-господарську дiяльнiсть, – усе це теж було рiзновидом боротьби за нацiональнi iнтереси, навiть за нацiональну iдею. Економiчнi успiхи українцiв свiдчать i про їх духовний потенцiал, вони були важливим i необхiдним компонентом концепцiї власних сил у боротьбi за державнiсть [13 REF _Ref193322117 \r \h \* MERGEFORMAT 141615]. Не дивно, що економiчно-господарська дiяльнiсть українцiв викликала опiр з боку дiлових кiл єврейського i польського громадянства, вона завжди набувала полiтичного забарвлення. Однiєю iз цiлей «пацифiкацiї» 1930 р. було ослаблення економiчного пiдґрунтя українського руху. Iнша рiч, що нацiональнi iнтереси вимагали розбудови нацiонального органiзму i в усiх iнших сферах життєдiяльностi. Це було головним мотивом, наприклад, створення таких товариств, як «Сокiл», «Сiч». Важливо пiдкреслити, що це було не просто бажання дорiвнятися iншим слов’янським народам, скопiювавши чужий досвiд (хоча частково це теж було, звичайно). Сокiльський i сiчовий рух свiдчив про закономiрну динамiку нацiонального життя, цей рух був i результатом активної суспiльної дiяльностi галицьких українцiв.
Виникнення цих товариств, а особливо «Сiчi» свiдчить, що в галицькiй ментальностi заходять важливi змiни, – зростає почуття нацiональної гiдностi i самоповаги, появляється прагнення урiзноманiтнювати не тiльки полiтичнi засоби боротьби за свої соцiальнi та нацiональнi права, але й силовi, набирає на силі думка, що саме така форма боротьби ефективна, долається нехiть до «вiйська».
Але до серйозних i якiсних змiн ще було далеко. Частина студентської молодi, а особливо старше поколiння галицької iнтелігенцiї негативно ставилися не лише до iдеї збройної боротьби, а навiть і до вивчення вiйськової справи. О.Степанiв згодом писала у спогадах, що студентiв, прихильникiв iдеї збройної боротьби за свою державу, називали «люшнiвцями» (вiд слова «люшня», це та частина воза, яку в бiйцi можна використовувати замiсть дрючка чи палицi). С. Рiпецький слушно зауважує, що традицiя і пам’ять про наше вiйсько i його боротьбу були дуже вiддаленi вiд iсторичної дiйсності, що в цьому антимiлiтаристському настрої галицьких українцiв включно з бiльшiстю молодi не останню роль вiдiгравало колективне вiдчуття нашої меншовартостi, що проблема вiйськовостi, вiйськової професiї, творення власного вiйська не iснувала навiть у сферi чистої теорiї [13 REF _Ref193322138 \r \h \* MERGEFORMAT 141715].
Ситуацiя почала змiнюватися пiсля революцiї в Росiї 1905-1907 рр. Вона до краю загострила не лише класовi, але й нацiональнi суперечностi. Росiйська громадськiсть (не кажучи вже про вiдверто шовiнiстськi кола) загалом нiколи не була прихильником української iдеї, а в останнi роки перед вiйною заклики до знищення «мазепинства», джерелом якого росіяни вважали Галичину, лунали щораз частіше. У зв’язку з балканськими вiйнами (вони активiзували стрiлецько-мiлiтарний рух серед галицьких українцiв) загострилися суперечностi мiж Австро-Угорщиною i Росiєю. Пере- мога Росiї у можливiй майбутнiй війні для українцiв як народу могла принести лише повне зникнення. У такiй ситуацiї 3 грудня 1912 р. вiдбулися у Львовi збори нотаблiв – провiдних дiячiв українського громадянства. Було вирiшено, що у разi вiйни українцi будуть боротися на боцi Центральних держав (Нiмеччина, Австро-Угорщина). Це було й зрозумiло – таку ухвалу диктували не лише страх перед азіатською і деспотичною Росією, але й лояльнiсть до влади, традицiйна обережнiсть, схильнiсть до спокiйного життя i легальних полiтичних методiв, абсолютизацiя творення «культурних» вартостей мирним шляхом. Це була ухвала, радше, громадян чи пiдданих монархiї, а не речникiв поневоленого народу, який прагне до здобуття державностi i полiтична думка якого виробила або створює вiйськово-полiтичну, мiлiтарну концепцiю, стратегiю визволення, боротьби за державнiсть. Ранiше, влiтку 1912 р., миролюбну, «культурницьку» ухвалу виніс на своїх зборах Український студентський союз. Лише у березнi 1913 р. вiдбулися установчi збори Українських сiчових стрiльцiв. К. Трильовський, iнiцiатор i органiзатор «Сiчей», а згодом «Сiчових стрiльцiв», вiдверто писав про необхiднiсть боротьби з т.зв. антимiлiтаристським комплексом в українцiв, вiн писав про величезне пропагандистське значення, яке мало б створення хоч би одного українського збройного корпусу: «Саме його утворення було б для самодержавної Росiї бiльше болючою раною, як десять програних битв. Такий корпус був би величезною притягаючою силою для цiлої здiбної до зброї людности на росiйській Українi, котра би видiла в нiм видиму силу, спрямовану на визволення тої людности з-пiд московського кнута» [13 REF _Ref193322151 \r \h \* MERGEFORMAT 141815].
Ідея збройної боротьби, ідея створення української збройної сили, пробивала собi дорогу з величезними труднощами. В. Темницький писав: «I треба було щойно вибуху вiйни, треба цiлого скомплiкованого апарату рiжнородних впливiв, щоб становище української суспiльности до мiлiтарного руху змiнилося. Вправдi ся змiна була бiльше формальна, бо до суттєвої змiни так нагло i в такiм короткiм часi не могло дiйти. Але сам факт змiни становища, факт виставлення полку сiчових стрiльцiв, мусить мати дуже далекойдучi i глибоко сягаючi в душу народа наслiдки» [13 REF _Ref193322161 \r \h \* MERGEFORMAT 141915].
Отже, наш полiтичний провiд, громадськiсть за винятком окремих дiячiв i ентузiазiстiв не займалися органiзацiєю практичного вивчення вiйськової справи, а тим бiльше органiзацiйними проблемами створення української вiйськової сили у формi, скажiмо, тих стрiлецьких товариств, що їх мали поляки ще вiд 1910 р. Ю. Пiлсудський, iдеолог i органiзатор польського визвольного руху, писав, що тiльки « вiйськовий рух впроваджує знову польське питання на європейську шахiвницю. Значення його видається тим бiльшим, що починаючи вiд 1904 р. ми є свiдками цiлої низки переворотiв i конфлiктiв, в яких вирiшальну роль вiдiграла збройна сила. Тiльки меч важить щось сьогоднi на терезах долi народiв. Народ, який хотiв би заплющити очi на цю очевиднiсть, безповоротно перекреслив би своє майбутнє. Ми не повиннi бути саме таким народом» [13 REF _Ref193322170 \r \h \* MERGEFORMAT 142015].
Не займалася й українська політична думка цим питанням, тобто теоретичним аналiзом мiлiтарного аспекту визвольного руху (оскiльки й iдея державностi перебувала в станi кристалiзацiї). Задуматися над цими проблемами нас змусили балканськi вiйни i росiйська загроза, але це був, радше, iнстинкт нацiонального збереження, який спрацював за певних обставин. Так само, як i створити Легiон УСС теж змусили обставини – Перша свiтова вiйна.
Проте i подальші події засвiдчили, що старша генерацiя українського народу не спроможна подолати свою традицiйну лояльнiсть i керуватися лише нацiональними iнтересами, покладаючись на збройну силу. Успiх 1 листопада 1918 р. – це не стільки результат певної вiйськової концепцiї боротьби за державнiсть, скiльки успіх стрiлецької iдеї, відчайдушної відваги, ентузіазму молодих беручи загалом. Невдачу галицьких українцiв у польсько-українськiй вiйнi можна легше обґрунтувати, нiж довести, що вони могли виграти (за певних обставин, звичайно, могли). Керiвництво ЗУНР допустилося кiлькох воєнно-стратегiчних хиб. «Вирiсши в легальнiй полiтичнiй боротьбi з поляками, вони не усвiдомили собi, що тепер мiсце політичної боротьби займає війна, – війна на життя або смерть. Полякiв вони далi уважали політичними противниками, а не воюючою стороною, супроти якої треба примiнити всю строгiсть воєнного права», – писав М. Лозинський [13 REF _Ref193322179 \r \h \* MERGEFORMAT 142115].
Пацифiзм вождiв української революцiї, нерозумiння ролi армiї в державотворчому процесi, а очевидно i їхнiй страх перед кривавою боротьбою теж були серед причин поразки українських визвольних змагань [13 REF _Ref193322188 \r \h \* MERGEFORMAT 142215].
Дещо дивно висловився iз цього приводу Я. Грицак: «Дiячi Центральної Ради недоцiнювали динамiки революцiйного процесу. Їхня розважлива програма могла б мати успiх за спокiйних обставин розвитку суспiльства. Інiцiативу у неї перехопили тi полiтичнi групи, якi робили ставку на грубу фiзичну силу» [13 REF _Ref193322196 \r \h \* MERGEFORMAT 142315]. В iсторiї мало таких випадкiв, коли державнiсть народу здобували в кабiнетах (хiба що пiсля кривавих битв). За «розважливiсть» вождiв Центральної Ради ми заплатили державнiстю. В Українi, цьому «Марсовому полi» Cходу, як писали Ю. Липа i Ю. Вассиян, традицiйно оточеній iсторичними ворогами, треба було покладатися лише на «грубу фiзичну силу».
Пацифiзм вождiв української революцiї можна пояснити, але не виправдати. В середовищi iнтелігенцiї вiйна, як правило, породжує глибоку кризу свiдомостi. Руйнується звичний устрiй життя, втрачають силу i значення звичнi морально-етичнi вартостi, починає домiнувати груба, брутальна сила. Щодо української iнтелігенцiї, то це правило дiяло майже без виняткiв. Вихована на культурницьких традицiях ХIХ ст., навiть нацiонально свiдома, але iз вiдчуттям меншовартостi, прив’язана до колiсницi не лише росiйської культури, але й до колісниці полiтичної боротьби росiйської iнтелігенцiї (у т.ч. i боротьби кривавої, терору) українська iнтелігенцiя втратила войовничiсть (на вiдмiну, скажiмо, вiд польської), iнстинкт боротьби, а це у визвольному русi нацiї чи не найгiрший, чи не найнебезпечнiший симптом. Окрилена утопiчними сподiваннями, ця iнтелігенцiя у своїх вiзiях майбутнього мiсця для армiї не бачила. Коли ми говоримо про винятки, то маємо на увазi, наприклад, М. Мiхновського. На I Всеукраїнському вiйськовому з’їздi (травень, 1917) вiн заявив, що основою вiйни є бiологiчний закон боротьби за iснування, i цей закон знаходить свiй вираз лише в нацiональних конфлiктах. На його думку, i свiтова вiйна виникла на ґрунтi мiжнацiональної боротьби. М. Мiхновський вважав, що соцiальнi проблеми можна розв’язати лише пiсля нацiональних, що сьогоднi треба воювати за великий iдеал волi рiдного народу, iдеал воскресiння однiєї великої неподiльної України вiд Дону до Сяну» [13 REF _Ref193335213 \r \h \* MERGEFORMAT 142415].
В.Винниченко писав про «прекрасну, велику силу людини, – iнстинкт боротьби» [13 REF _Ref193322223 \r \h \* MERGEFORMAT 142515], багато й iнших слушних думок висловив вiн того часу, але вiн же й визнавав, що не збройною, не вiйськовою силою збиралися тодi українцi виборювати свої права [13 REF _Ref193329385 \r \h \* MERGEFORMAT 142615], вiн же вважав, що нацiональне питання треба розглядати в парi iз соцiальним питанням. Йому належать слова: «Три роки революцiї, три роки науки вогнем i мечем викували в українських працюючих мас мiцну зброю й соцiальної й нацiональної свiдомости» [13 REF _Ref193322251 \r \h \* MERGEFORMAT 142715]. Це демагогiя. Це три роки вогнем i мечем придушували український рух, а В. Винниченко разом з iншими нашими керівниками несе вiдповiдальнiсть за невчасне створення армiї, спроможної захистити українську державнiсть i українцiв.
Зрозумiвши помилковiсть московської орiєнтацiї, М. Грушевський закликав дивитися вперед. Свої погляди вiн висловив у циклi статей, що вийшли пiд назвою «На порозi нової України» [13 REF _Ref193322264 \r \h \* MERGEFORMAT 142815]. Утопiчнiстю, полiтичною наївнiстю i недалекогляднiстю i, звичайно, мрiйництвом гуманiста й iдеалiста позначенi його роздуми, а найбiльше це стосується статті про армiю. Зрештою, емiграцiєю до Вiдня, критикою С. Петлюри, який залишився з армiєю УНР, а перед тим тим своєю нерiшучою поведiнкою, пацифiзмом, соцiалiстичними i проросiйськими (федералiстськими) iлюзiями довiв він невипадковiсть свого повернення у радянську Україну.
З-помiж трьох лiдерiв Центральної Ради лише С. Петлюра пройшов складним шляхом еволюцiї полiтичних поглядiв i змiнив своє ставлення до iдеї української державностi, армiї, збройної боротьби [13 REF _Ref193325522 \r \h \* MERGEFORMAT 142915]. У багатьох статтях («Сучасна українська емiграцiя та її завдання», «Перед широким свiтом», «Табор» (черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй вiйськовiй лiтературi) – ця стаття вiдома i пiд назвою «Завдання української вiйськової лiтератури», у багатьох листах вiн виклав свої погляди на стратегiю визвольної боротьби, обґрунтував концепцiю цiєї боротьби. Може, найцiкавiше – у визнаннi: «Шлях звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою i своєю. Ворожою i рiдною. Кров закiнчує глибокi процеси нацiональних емоцiй, усвiдомлень, органiзацiйної працi, iдеологiчної товрчости, всього того, що нацiя i свiдомо i iрацiонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цiєї величезної мети, не засихає» [13 REF _Ref193325545 \r \h \* MERGEFORMAT 143015].
С. Петлюра i загинув як борець, як воїн. Більшовицька Москва вбила його як символ боротьби за українську iдею, як символ боротьби саме з Росiєю, одвiчним ворогом української державностi.
Нам завжди бракувало «професорської», наукової фiлософської, полiтичної, соцiологiчної, частково економiчної думки (хоча публiцистична iпостась усiх цих рiзновидiв осмислення суспiльного життя репрезентована якщо й не достатньо, то все ж i не погано). Не була винятком i фiлософська проблематика боротьби, фiлософське осмислення iсторичного поступу, механiзму суспiльного розвитку. Нацiотворчий i державотворчий процес, зумовлений виз- вольними змаганнями, лише загальмував свiй хiд, але не зупинився.
Пiсля поразки визвольних змагань починається новий етап як в осмисленнi поразки, причин цiєї поразки, так i в поглядах на суспiльнi процеси, на шляхи i способи здобуття державностi.
Уже в 1921 р. вийшла друком праця В. Старосольського «Теорiя нацiї». Не варто зважати на її подекуди реферативний характер. Це була одна iз перших спроб осмислення теоретичних аспектiв нацiї, а в цьому контекстi для нас важливо те, що В. Старосольский порушив i проблематику боротьби. Сам активний учасник визвольних змагань, В. Старосольський не мiг не бачити значення боротьби у розвитку нацiї та в її державотворчих прагненнях, а як вчений не мiг не знати, яке мiсце посiдає це поняття (чи синонiмiчне з ним) в європейскiй фiлософськiй, соцiологiчнiй, полiтологiчнiй думцi. Важливо, що В. Старосольський пiдкреслював динамiчний характер усiх суспiльних явищ, а iсторiя фiлософської думки, це, як вiн пише, – iсторiя змагань, боротьби. Так, вiн пише про полiтичну боротьбу як про матiр нацiї: «Матерю нацiї є боротьба, боротьба потребує для своїх цiлей iстновання спiльноти i сама витворює спiльноту. Приймаючи державу як полiтичну органiзацiю суспiльства, треба розрiзняти зовнiшню та внутрiшню боротьбу» [13 REF _Ref193325556 \r \h \* MERGEFORMAT 143115]. Ми не будемо аналiзувати хiд мiркувань i аргументацiю автора. Для нас важлива констатацiя думки про значення боротьби в суспiльному розвитку, в життi, нацiї. Важливо, що В. Старосольський посилається на вiдомих європейських учених, а серед них i на Л. Гумпловича. Рiч у тiм, що саме його вважають одним iз засновникiв теорiї конфлiктiв. Л. Гумплович увiв у науковий обiг поняття «боротьба рас» (це, радше, треба розумiти як «боротьбу нацiй»). Вiн уважав, що основним принципом суспiльного розвитку є конфлiкт мiж суспiльними групами, що конфлiкт є iмманентною рисою iсторичного процесу, що причиною боротьби є притаманна людям ворожiсть, яка особливо проявляється у ставленнi до iноземцiв. Писав вiн про такi фундаментальнi види боротьби, як вiйна i революцiя, хоча i не розрiзняв їх. Важливо, що у концепцiї Л. Гумпловича ключовим було поняття «завоювання», що є чинником утворення держави [13 REF _Ref193325566 \r \h \* MERGEFORMAT 143215]. Щодо В. Старосольського, то вiн сприйняв тезу про конфлiкт як основу суспiльного розвитку, хоча i не розвинув i не застосував її до аналiзу українського «матерiалу». До речi, В. Старосольський зауважує у примiтцi, що Л. Гумплович не визнавав українцiв нацiєю, але визнав пiсля того, як вони iз Є. Косевичем принесли йому першi томи «Iсторiї України-Руси» М. Грушевського i вiн прочитав їх. (Зауважимо, що Л. Гумплович був польським євреєм).
У 1923 р. вийшла друком праця С. Рудницького «До основ українського нацiоналiзму». Його можна критикувати за «перенесення» законiв бiологiї у сферу суспiльного життя, в його поглядах було багато з того, що називали соцiальним дарвiнiзмом. Зазначимо, що С. Рудницький був еволюцiонiстом, але крiм цього вiн уважав, що в людському суспiльствi, як i в природi, нема й не може бути рiвностi. Наявнiсть цiєї абсолютної нерiвностi, рiзницi (а це можна зрозумiти i як певну суперечнiсть) i є пiдставою, чинником розвитку [13 REF _Ref193325579 \r \h \* MERGEFORMAT 143315].
Логiчно вписуються в цю систему i мiркування ще одного українського вченого, О. Бочковського, який писав: «Є ще одне дуже важне питання, а саме справа визвольної та нацiональної тактики. Iсторичний досвiд показує, що досi вiйна та революцiя (зглядно повстання) були типовими засобами визвольної боротьби» [13 REF _Ref193329268 \r \h \* MERGEFORMAT 143415].
Мотив боротьби був характерним для української свiдомостi початку 20х рр. Так, Я. Б. (очевидно, хтось iз учасникiв студентсько-молодiжного руху того часу) у рефератi «До iдеологiї українського студентства» наголошував на тому, що ми живемо в перiод т. зв. воєн «iнтегральних», коли воюють не армiї, а нацiї. Автор, зокрема, писав: «Побiдить той, хто матиме сильнiшi нерви, бiльше завзяття i охоти до боротьби. Тому у нас мусимо оcудити всяку пацифiстичну пропаганду. Поки що людство не знайшло ще способу на безкровне вирiшування нацiональних конфлiктiв» [13 REF _Ref193325604 \r \h \* MERGEFORMAT 143515].
У войовничiй тональностi написано статтю О. Назарука «Чи зiйти спокiйно зi сцени?» Автор з гiркотою згадує, як у галицькому суспiльствi культивувався антимiлiтаризм, уважає, що в перiод ЗУНР не треба було вагатися, а розстрiлювати тих, хто ухилявся вiд мобiлiзацiї в армiю. О. Назарук закликав вiдмовитися вiд думок про мир i тишу, а думати про боротьбу i змусити до цього iнших – тих, хто сам не може додуматися до розумiння неминучостi боротьби. «А iдеал боротьби полягає на тiм, аби: 1) любити її i 2) безоглядно присилувати инших до неї – тих, що мрiють про спокiйну хатину в гаю» [13 REF _Ref193325619 \r \h \* MERGEFORMAT 143615]. Щоправда, в 30-х рр. вiн по-iншому дивився на цю проблему.
П. Ковжун, вiдомий художник, теж писав про боротьбу, але, на його думку, замiсть боротьби залiза i сталi починається епоха духовної боротьби мiж народами, боротьби нацiональних культур [13 REF _Ref193325636 \r \h \* MERGEFORMAT 143715].
Iнший приклад. У вступi до своєї книжки «Нацiоналiзм – критика фраз» К. Пушкар (псевдонiм вiдомого лiдера i публiциста Української соцiалістично-радикальної партiї К. Коберського) писав: «Закiнчення свiтової вiйни у 1918 р. i пiдписання мирових договорiв не злiквiдували мiжнароднiх суперечок. Живемо й далi серед воєнного стану, хоч вiйни прибрали тепер вiдмiннi форми» [13 REF _Ref193325646 \r \h \* MERGEFORMAT 143815]. Як соцiалiст, К. Коберський сповiдував вiйни класовi, а не мiжнацiональнi.
Iдеєю боротьби була перейнята уся публiцистична творчiсть Д. Донцова. У 1937 р. вiн видрукував у «Вiстнику» статтю пiд промовистою назвою «Filosophia militans», епiграфом до якої вiн узяв слова, що їх сказав вiдомий iспанський фiлософ Ортегга-i-Гассет: «Filosophia militans – це фiлософiя нашої доби». Для Д. Донцова ця iдея не була нова. Проповiдував i обґрунтовував її вiн давно, починаючи iз останнiх передвоєнних виступiв, а особливо вiд початку 20-х рр. Але вiн ще раз повертається до цiєї теми тодi, коли в Європi найбiльш далекогляднi полiтики передбачали близький початок воєнної грози (яка, як i Перша свiтова вiйна, могла створити сприятливу, вигiдну полiтичну i мiжнародну ситуацiю для розв’язання «української справи» – здобуття української державностi), а в українськiй пресi появлялися публiкацiї навiть вiдомих дiячiв i публiцистiв у тональностi, дуже далекій вiд залiзного звучання мелодiї боротьби. «Iдеал пророка, вождя, поета, борця, звичайного дiяча поливають нiжнi лiрники (автори цих публiкацiй.– С. К.) перецукровано-нудним соком свого невибагливого, поблажливого, лiнивого, сонливого «вiрую» маломістечкового мiщанства, що не зносить нi гострої думки, нi твердого почуття» [13 REF _Ref193325656 \r \h \* MERGEFORMAT 143915]. У той час, коли отi «нiжнi лiрники», опоненти Д. Донцова, хвалили I.Франка за те, що вiн не ставав у позу бойовика, за його «чуле вiдношення до жидiв», якi бачили у Шевченка i пiдкреслювали «думку любови і всепрощення», якi вiдкривали в Петлюри такi риси, як доброту, любов, нiжнiсть, майже жiночу м’якiсть, у той же час «Вiстник», за словами Д. Донцова, защеплював своїм читачам культ Мазепи, «Слова о полку Iгоревiм», культ Мiхновського, Кониського – цих противникiв Драгоманова, культ Шевченка з його «козацькою» (не «селянською»!) фiлософiєю, Лесi Українки, Франкового «Мойсея». Д. Донцов писав: «Проповiдуванi «Вiсником» iдеї – це iдеї нашої доби, над якою крокує «фiлософiя мiлiтанс», не фiлософiя «миру i тишини» [13 REF _Ref193325674 \r \h \* MERGEFORMAT 144015]. У статтi «Великий бенкет» (1937) Д. Донцов прямо ототожнює нацiоналiзм з бунтом – боротьбою, iнакше кажучи [13 REF _Ref193329118 \r \h \* MERGEFORMAT 144115].
Це протистояння Д. Донцова і «пацифістів» почалося ще на початку двадцятих рокiв. Уже в працi «Пiдстави нашої полiтики» (Вiдень, 1922) Д. Донцов пише про боротьбу як традицiю полiтичної нацiї. У «Пiдставах» Д. Донцов у загальних рисах окреслив, визначив основнi моменти своєї концепцiї боротьби. Вiн виходив iз принципу полiтичностi нацiї (докладнiше, переваги цього принципу над iншими – територiальним чи територiального об’єднання, економiчної вигоди, «соцiальної справедливостi», космополiтичними, iнтернацiональними iдеями тощо). «З цього принципу випливає конечнiсть обстоювання права нацiї не проти того чи iншого режиму, лише проти агресивних замiрiв iнших нацiй, бо не соцiальна боротьба є домiнантним чинником в мiжнароднiм життю, а боротьба расова, боротьба народiв з народами (варто згадати Л. Гумпловича.– С. К.)» [13 REF _Ref193325699 \r \h \* MERGEFORMAT 144215]. Д. Донцов обстоював примат зовнiшньої полiтики над внутрiшньою. Крiм цього, вiн наполегливо обґрунтовував хибнiсть нацiональної боротьби в iм’я соцiалiстичних, iнтернацiональних, федералiстських гасел, доводив iсторично перспективну орiєнтацiю на Європу, а не на Москву – це, вiдповiдно було пов’язане i з пошуком союзникiв у боротьбi, вiн шукав соцiальну базу боротьби за визволення (тому i виступав проти слабовольної рефлектуючої iнтелігенцiї). Д. Донцов iронiчно ставиться до «аматорiв всенародного братерства i мiжнародного пацифiзму». Вiн визначив i одвiчного i стратегiчного ворога української державності – Росiю.
Д.Донцов писав: «В наших умовах змiст поняття «воля до нацiї» набирає специфiчного характеру» [13 REF _Ref193328979 \r \h \* MERGEFORMAT 144315]. У зв’язку з цим вiн окреслює третiй принцип нашої внутрiшньої полiтики – традицiоналiзм. Цей принцип спирається на тi традицiйнi iдеї, якi були притаманні українській психіці i були «мiцним цементом суспiльностi», i цi iдеї випливають з того iдеалу нацiї, головною прикметою якого є вiдстоювання своєї незалежностi проти Росiї.
На наш погляд, якщо пiдсумувати все те, про що говорив Д. Донцов у «Пiдставах», то й тодi можна ширше тлумачити специфiчнiсть змiсту поняття «воля до нацiї» – i ця специфiка полягає в тому, що для Д. Донцова «воля до нацiї» була синонiмом «волi до боротьби за нацiю». Це припущення стало аксіомою у «Нацiоналiзмі», який появився через три роки пiсля «Пiдстав».
Не випадково Г. Васькович писав: «Iдею нацiї ставить Донцов як головну рушiйну силу народу. Волю до життя, влади й експансiї ставить вiн як пiдставу нацiональної iдеї, а стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности уважає за другу пiдставу нацiональної iдеї нацiї. Здається, що найменше з усього треба пояснювати проблему боротьби. Ми всi маємо можливiсть спостерiгати її рiшальну ролю в життi народiв» [13 REF _Ref193325719 \r \h \* MERGEFORMAT 144415]. Бо що таке iдея української нацiї в ситуацiї, коли її землi розподiленi мiж чотирма державами? Ця неминуча боротьба за визволення, здобуття державностi, якщо нацiя не хоче зникнути з iсторичної сцени. Так ось, ця iдея боротьби, iдея нацiї i лежить в основi «Нацiоналiзму». Не варто докладнiше аналізувати змiст iдеї нацiї у цьому творi. Зацитуємо лише деякi думки iз третьої частини працi – iз роздiлу «Українська iдея»: «Українство мусить усвiдомити собi, що його iдея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку iншу, основуватися не на частиннiм, але повнiм запереченнi чужої» [13 REF _Ref193325727 \r \h \* MERGEFORMAT 144515], «Коли Україна хоче вийти зi стану провiнцiї, мусить витворити в собi, крiм волi до влади, ту всеобiймаючу iдею, iдею опанування духового, економiчного i полiтичного нацiї. Без такої iдеї ми всi лишимося нацiєю уярмленою, провiнцiєю, народом, що житиме роздвоєною душею, не в станi витворити збiрної волi Так буде доки не виповімо безоглядної вiйни всiм атомiстичним та iнтернацiональним доктринам Такою iдеєю може стати в нас не всесвiтянська, анi соцiяльна, лише тiльки нацiональна ідея, що б глядiла в майбутнє i мала вiдвагу скорити собi свiй свiт» [13 REF _Ref193325736 \r \h \* MERGEFORMAT 144615], «Така повинна бути наша нацiональна iдея: всеобiймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок i уживання, лиш акцiя i воля до влади над вiдiрваними засадами, над чужою iдеєю, над власним окруженням, над «обставинами», над усiм часовим i поодиноким. Лише та iдея виведе нас зi стану провiнцiї, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка iдея» [13 REF _Ref193325747 \r \h \* MERGEFORMAT 144715]. Важлива риса публiцистичного мислення i стилю Д. Донцова – його думки лунали i сприймалися i як теоретичнi висновки, i як агiтацiйно-пропагандистськi гасла, заклики.
На цi заклики вiдгукнулися, зерна його нових iдей падали на сприятливий ґрунт. Так, Українська вiйськова органiзацiя ставила собi за завдання пропагувати i готувати загальнонацiональний революцiйний зрив українського народу проти окупантiв. УВО поєднувала у своїй боротьбi рiзноманiтнi засоби: терор, пасивний опiр (бойкоти) i громадянська непокора, експропріацiйнi акти, пропаганда й агiтацiя. Саме з УВО починався процес формування визвольної концепцiї українського нацiоналiзму. Пропаганда iдей боротьби була одним iз завдань перiодичного органу УВО – журналу «Сурма». Назвемо лише окремi публiкацiї – «Армiя i революцiя», «Дещо про дiяльнiсть i плани У.В.О.», «У.В.О. а орiєнтацiя на Польщу й Москву», «Угодовство – а У.В.О.», «Хто нам ворог» (є припущення, що вони належать Є. Коновальцевi), «Роля бойового iнстинкту у визвольних змаганнях» та iншi. Зауважимо, що УВО й перед «Сурмою» видавала i розповсюджувала агiтацiйно-пропагандистськi матерiали.
Велику роль вiдiгравали погляди Є.Коновальця на проблеми боротьби, його концепцiя визвольної боротьби. Основнi моменти цiєї концепції – iдея державностi i соборностi як така єдина iдея, що може згуртувати українцiв; державнiсть треба i можна захистити лише збройною силою; iдейно-полiтичною платформою бойової органiзацiї може бути лише український нацiоналiзм; орiєнтацiя на власнi сили; боротьба (збройна) вимагає професiйних знань, а тому готуватися потрiбно вiдповiдно, пiдготовка до майбутньої збройної боротьби не можлива не лише без професiйно вишколених кадрiв, але й без iдеологiчно-пропагандистського забезпечення [13 REF _Ref193325756 \r \h \* MERGEFORMAT 144815]. Свої погляди Є. Коновалець висловив у таких працях, як «Причинки до iсторiї української революцiї», «Причинки до iсторiї ролi Сiчових Стрiльцiв в українськiй революцiї», у статтях на сторiнках «Сурми», «Розбудови нацiї».
З утворенням ОУН вона стала єдиною полiтичною силою, що усвiдомлювала неминучiсть збройної боротьби за державнiсть i зробила ставку на революцiйну, збройну боротьбу за державнiсть. У «Постановах Великого збору» говорилося не лише про загальнi засади ОУН, а й про державний устрiй, форму майбутньої української держави, про цiлу низку iнших важливих питань, зокрема, i про вiйськове питання. Зазначалося, що лише вiйськова сила, яка спирається на збройний народ, готова боротися за його права i звiльнить Україну вiд окупанта. З утворенням ОУН iдея i проблематика боротьби дiстала на певному етапi теоретичне оформлення в концепцiї перманентної революцiї. Ставлення до цiєї концепцiї не однакове. Наприклад, П. Мiрчук [13 REF _Ref193325775 \r \h \* MERGEFORMAT 144915] i О. Баган [13 REF _Ref193325784 \r \h \* MERGEFORMAT 145015] позитивно, навiть високо оцiнюють перманентну революцiю як один iз напрямiв чи складникiв загальної революцiйної стратегiї ОУН. Так, в iнтерпретацiї П. Мiрчука перманентна революцiя – це полiтичне освiдомлення мас iз допомогою вказування остаточної мети – вiдновлення самостiйностi й соборностi власної держави; органiзування щораз нових бойових виступiв проти окупанта; поширювання й закрiплювання органiзацiйної мережi керiвної полiтичної органiзацiї; безупинне пiдсилювання революцiйного кипiння серед мас аж до того ступеня, коли воно прорветься всенародним повстанням проти окупанта; це не анемічний безактивний патрiотизм, не «етапнiсть» боротьби (спершу розбудова власного шкiльництва, «Просвiти», кооперацiї, потiм «маленька» автономiя, далi бiльша, а там колись i самостiйнiсть); це не вiдiрванi бойовi виступи, як і не «боротьба для боротьби». Це чiтка i послiдовна цiлеспрямованiсть усiєї дiяльностi революцiйної органiзацiї: втягування в активну боротьбу щораз ширших кiл народних мас, плекання патрiотизму, а також і розбудова власного шкiльництва, «Просвiти» i економiки, бойовi виступи – i ця боротьба в результатi свого наростання завершується всенародним збройним повстанням.
Про теоретичну некоректнiсть чи неспроможнiсть концепцiї перманентної революцiї говорити не варто. Вона iснувала не лише як теоретичний феномен, як теоретична конструкцiя. Вона iснувала i фактично – у виглядi численних актiв активного i пасивного опору. Одним iз теоретичних джерел цієї концепції була думка, висловлена в «Нацiоналiзмі» Д. Донцова, що полягала в розумiннi життя (в т.ч. i життя мiж народами) як вiчної боротьби. Якщо свого часу М. Драгоманов писав, що тiльки вiра в поступ рятує людину вiд песимiзму i розпачу, вiд гуманної мiзантропiї i навчає мiряти часи i особи мiрою водночасного вдосконалення [13 REF _Ref193325822 \r \h \* MERGEFORMAT 145115], то ту молодь 20-30-х, зрештою, i 40-50х, яка була вихована на публiцистицi Д. Донцова, рятувала вiд песимiзму i розпачу вiра в боротьбу i перемогу української державностi. Перша iз десяти заповiдей українського нацiоналiста (здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбi за неї), «Декалогу», що його написав молодий С. Ленкавський, перебуваючи у в’язницi, промовисто вiдображає не лише полiтичну, а й морально-психологiчну орiєнтацiю молодi та її ставлення до iдеї боротьби зокрема. З цього приводу Л. Ребет, один iз iдеологiв українського нацiоналiзму, писав: «Всi вище з’ясованi плани, в яких тверезий пiдхiд у дивний спосiб змiнювався (оцiнюючи справу з перспективи часу) з окриленими молодiстю душевними бажаннями, оформились у т.зв. теорiї «перманентної революцiї», в яку твердо i фанатично вiрили її творцi та визнавцi, здебiльша мешканцi Академiчного Дому у Львовi» [13 REF _Ref193325831 \r \h \* MERGEFORMAT 145215]. Л. Ребет скептично оцiнив (власне, з перспективи часу, бо написав свою книгу на початку 60-х років) практичну доцiльнiсть «перманентної революцiї», оскiльки численнi революцiйнi виступи не призвели до загального збройного виступу, а ув’язнення майже всього керiвництва ОУН у краю значно ускладнило, у багатьох випадках зробило навiть не можливою органiзацiю актiв опору. Отже, самих лише революцiйних гасел та iдей замало, щоб допровадити до масового, всезагального революцiйного зриву, а потрiбен i вiдповiдний органiзацiйний аппарат, не кажучи вже про те, що стратегiя революцiї чи повстання вимагає врахування не лише морально-психологiчного стану мас, не лише наявностi професiйного керiвництва, не лише низки iнших чинникiв (зокрема i матерiально-фiнансових), а й врахування ситуацiї не лише внутрiшньої, але й зовнiшньої, мiжнародної.
Невдача «перманентної революцiї», тобто провал розрахункiв на її успiх, не скомпрометувала iдеї боротьби. Навпаки. Це ще раз свiдчило про необхiднiсть боротьби у всiх сферах життєдiяльностi – в економiчнiй, освiтнiй, культурнiй. Так, власне, i було в 30-х рр. Але молодь, наприклад, справедливо захищала своє право на героїзм, коли представники старшої генерацiї українського полiтикуму, противники українського нацiоналiзму, виступали проти культу героїзму, як це продемонстрував К. Коберський у виступі на окружному святi молодi Станiславiвщини (1935). I. Р. на сторiнках «Студентського вiстника» вiдповiв: «Цей героїзм це не скороминуча молодеча романтика, але вислiв великих потенцiй української молодi i її нової розцiнки свiту» [13 REF _Ref193325838 \r \h \* MERGEFORMAT 145315]. Характерно, що i молодi 30-х не було чужим тверезе розумiння теорiї i практики визвольної боротьби. Один iз прикладiв – публiкацiї Я.Стецька на сторiнках «Студентського шляху». Так, вiн слушно виступив проти гасла «органiчної працi», яке обмежувало полiтичну активнiсть українського громадянства, яке змушувало задовольнятися тим, що вдається досягнути в рамках чужої державностi (йдеться про статтю «Небезпечнi сугестiї» у ч.1-2 за 1934 р.). У статтi «Боротьба для боротьби чи змагання за вартостi» (1934 р., ч.5-6) молодий публiцист висловлює думку, що боротьба не iснує як абсолютна вартiсть – «вона уявляє повноту вартости щойно тодi, коли є змаганням за позитивнi, нацiонально-етичнi iдеали, якi намагається здiйснити Про безцiлевiсть боротьби не доводиться говорити». Я. Стецько постiйно пiдкреслює суть боротьби як постiйне, невблаганне, тверде, непохитне, повне радостi змагання до перемоги, до нацiональних вартостей; боротьба не є злом, за позитивної iдеї – це етично добра проява життя, властива кожному життєвому явищу. Я. Стецько не подiляє радостi вiд ризику боротьби у гравця, який розраховує на слiпий випадок, на слiпе щастя, який бореться заради самої гри, а не заради життя iдеї.
Зрозумiло, що були й iншi погляди на фiлософську проблематику боротьби. На сторiнках журналу «Пробоєм» у ч.3-4 за 1939 р. появилася цiкава стаття «Засади iдеалiстичного свiтогляду». Вийшла вона друком уже пiсля поразки Карпатської України. Автор вважає, що, власне, iдеалiзм визнає, що в життi дiє один засадничий закон – боротьба, що є боротьба для боротьби.
Формально це твердження протилежне тому, що ми бачимо у Я. Стецька, але по сутi вони iдентичнi, оскiльки визнають боротьбу нормою полiтичного життя, способом розв’язання певних суперечностей, зокрема мiжнацiональних. Це було визнанням тiєї боротьби, яку не визнали прихильники легальних форм боротьби. Упродовж мiжвоєнної доби (особливо в 30-х рр.) не припинялася полемiка мiж прихильниками «органiчної працi», «конструктивної роботи» i прихильниками революцiйної боротьби, мiж легальними партiями i нацiоналiстами. Преса легальних партiй (УНДО, УСРП, УСДП, згодом ФНЄ) постiйно критикувала як iдею збройної боротьби загалом, так i концепцiю «перманентної революцiї». Друкований орган УНДО «Свобода» писав у статтi «Хвиля неспокою: про деякi спроби «революцiйної активiзацiї мас», що неможливо вести подвiйну полiтику, а саме: розбудовувати нашi установи i водночас реалiзувати революцiйну полiтику, не можна узгодити мiж собою полiтику конструктивну i полiтику революцiйну. «Сформулювання теперiшньої полiтики УНДО є в своїх найiстотнiших засадах найбiльш проста: нам потрiбна тiльки конструктивна полiтика, бо тiльки вона є правдивим шляхом здiйснення наших нацiональних цiлей» [13 REF _Ref193328791 \r \h \* MERGEFORMAT 145415]. Очевидно, що непiдготовленi акцiї не сприяли радикалiзацiї настроїв, можливо, iнколи викликали й зворотнiй ефект, але народ, який обмежується лише розбудовою екномiчного, культурного життя, але не готовий до жертовної i кривавої боротьби, iсторичних перспектив не має, цей народ ранiше чи пiзнiше повинен усвiдомити, що лише безкомпромiсною боротьбою можна захистити свої нацiональнi iнтереси, своє право на державнiсть.
Адже навiть пiсля явного провалу полiтики «нормалiзацiї» її iнiцiатори й апологети з українського боку продовжували захищати цей угодовський напрям української полiтики – «реальної» полiтики. В. Мудрий, вiдомий публiцист i дiяч УНДО, речник «нормалiзацiї», вiце-маршал польського сейму, писав у 1938 р.: «Таким чином пiд нормалiзацiєю треба розумiти легально органiзовану, легально i в згодi з обов’язуючим законодавством ведену полiтичну боротьбу за повноту нацiональних прав українського населення в Польщi» [13 REF _Ref193325856 \r \h \* MERGEFORMAT 145515].
Не можна сказати, що преса ОУН 30-х рр. («Розбудова нацiї», «Український голос», «Голос», «Вiстi», «Голос нацiї», «Наш клич», «Наш фронт», «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнак», «Юнацтво», «Гомiн краю», «Самоосвiтник», «Наш свiтогляд»), а також тi вiдомi видання, що перебували пiд її впливом, хоча були формально органами студентськими («Студентський шлях», «Студентський вiстник»), літературними («Дажбог», «Обрії», «Напередодні») була заповнена лише агiтацiйними гаслами-закликами до боротьби. У цьому вiдношеннi треба зазначити, що українська нацiоналiстична думка широко розумiла поняття боротьби. Звичайно, що однозначно сприймалися, скажiмо, стаття Г. Коссака «Культ сили» чи праця М.Колодзiнського «Українська воєнна доктрина», але публiцисти, особливо у студентськiй пресi нiколи не зводили поняття боротьби лише до боротьби фiзичної, збройної, а постiйно говорили про духовнi цiнностi, про вiдродження у духовнiй сферi. Так, М. Прокоп у статтi «Актуальнi речi» («Студентський вiстник», ч.1-2, 1938) пише, що у кожної бездержавної нацiї, а в українцiв, як це засвiдчила iсторiя, особливо, помiтна схильнiсть до екстремних питань, а тому потрiбна всебiчна розбудова нацiї, щоб досягнути повноти. Своєрiдно тлумачив поняття iмперiалiзму С. Осiнський у статтi «До концепцiї iмперiалiзму» («Студентський вiстник», ч. 1-2, 1938). Автор, обґрунтовуючи мiсце України в свiтi, намагається поєднати утвердження iмперiалiстичної експансiї з творенням духовних, суспiльних, культурних вартостей, намагається поєднати фiзичну й духовну експансiю, хоча перевагу все ж вiддає зброї, фiзичним методам боротьби.
I все ж у розмаїтті тематики визначальним був мотив боротьби. Наприкiнцi 30-х рр. це не було новим. Так, джерел вiйни М. Прокоп дошукується у людськiй психiцi. «Вiчний закон життєвої боротьби, що дiє пiд усiма географiчними ширинами та на всi часи i є творчим чинником поступу й розвитку, лежить в основi вiйни» [13 REF _Ref193325866 \r \h \* MERGEFORMAT 145615], – ця думка сприймалася як аксiома, так само, як i низка iнших: готовнiсть до вiйни, до численних жертв є мiрилом внутрiшньої вартости кожного суспiльства; вiйна є не лише наслiдком психiчної конституцiї людини, а й результатом реального полiтичного укладу сил; сьогоднiшнi українцi не є пацифiстами, за окремими винятками вони – за війну; ми свого часу так попеклися на пацифiзмi, а тепер вiдчуваємо всi «благодатi» сучасного миру, що нашi сподiвання на ускладнення в Європi аж завеликi.
Наприкiнцi 30-х років Д. Мирон написав працю «Iдея i чин України (Нарис iдеологiчно-полiтичних основ українського нацiоналiзму)». У цiй працi вiн зазначив: «український нацiоналiзм розумiє iмперiалiзм як природний вияв волi могучостi й розросту даної нацiї, що поширює чи то впливи свого духа, культурно-цивiлiзацiйнi вартостi, чи здобуває новi простори для життєвих потреб i пiднесення своєї сили й багатства, чи займає важнi стратегiчнi пункти, щоби вдержати свою могутнiсть i випередити ворога» [13 REF _Ref193328755 \r \h \* MERGEFORMAT 145715]. Зрозумiло, що Д. Мирон позитивно оцiнює iдею української великодержавностi, яку викував українськiй нацiоналiзм, iдею мiлiтаризму: «Духовiсть i сприймання життя українського нацiоналiзму спираються на героїчних елементах чину, сили й боротьби З боротьби й чину повстав український нацiоналiзм. Боротьбою й чином переможе, бо перемагають тiльки узброєнi iдеї й народи, надиханi войовничим, мiлiтарним духом. Тому дух мiлiтаризму, iдея мiлiтаризацiї, мiлiтарного виховання молодi й цiлого народу, iдея озброєнного народу є пiдставовою вимогою життя й боротьби українського народу за власну державнiсть та її закрiплення» [13 REF _Ref193328738 \r \h \* MERGEFORMAT 145815]. Не будемо детальнiше говорити про основнi моменти української воєнної доктрини у баченнi Д. Мирона, це тема окремої розмови, але його мiркування конкретнiшi, нiж М. Колодзiнського, i безперечно, українське збройне пiдпiлля, УПА використали мiркування Д. Мирона, зрештою як і М. Колодзінського, у стратегiї і тактицi бойових дiй. Це, зокрема, стосується i протистояння ворожiй пропагандi.
ОУН(б) пiсля розколу радикалізувала боротьбу за українську державнiсть, не сумнiваючись у необхiдностi збройної боротьби. У «Політичних вказівках» ОУН (травень, 1941), розроблених після ІІ великого збору ОУН, зазначалося, що ставлення України до держав, які борються з Москвою, буде залежати від того, як вони будуть трактувати і шанувати права України. Якщо ці держави будуть вороже ставитися до української держави, тоді визвольна боротьба увійде у новий період [13 REF _Ref193328718 \r \h \* MERGEFORMAT 145915]. Отже, ОУН(б) вже тоді передбачала можливу боротьбу i проти нiмецьких окупантiв. Наступнi подiї (проголошення Акту вiдновлення української державностi 30 червня 1941 р., органiзацiя українського життя на периферiї, органiзацiя Похідних груп) пiдтвердили послiдовнiсть позицiї ОУН(б). Але Берлiн теж дiяв послiдовно: у березнi 1939 р. вiн не погодився на незалежнiсть Карпатської України, а тепер не погодився на вiдновлення української державностi у Львовi. Спроба створити два українськi батальйони («Нахтiгаль» i «Ролянд») як зав’язок майбутніх українських збройних сил завершилася невдало [13 REF _Ref193328703 \r \h \* MERGEFORMAT 146015]. Німецька влада розпочала репресії проти українських націоналістів. ОУН(б) і ОУН(м) зазнали значних втрат уже наприкiнцi лiта – восени 1941 р., але їх лави поповнювалися.
Перейшовши у пiдпiлля, ОУН(б) продовжувала готуватися до збройної боротьби. В ухвалах Другої конференцiї ОУН(б), яка вiдбулася у квiтнi 1942 р., сказано:
«Свою полiтику ми будуємо:
а) на твореннi й розбудовi власних революцiйно-полiтичних i вiйськових сил;
б) на самостiйницькiй, ні вiд кого незалежнiй всеукраїнськiй полiтицi революцiйної боротьби;
в) на використаннi всiх можливостей i сил, що сприятимуть повстанню Української Держави. Зокрема на створеннi широкого фронту боротьби поневолених народiв Сходу й Заходу Європи;
д) московсько-бiльшовицькій мiжнароднiй концепцiї – iнтернацiоналу й нiмецькiй концепцiї т.зв. «Нової Європи» ми протиставляємо мiжнародню концепцiю справедливої нацiонально- полiтично-господарської перебудови Європи на засадi вiльних нацiональних держав пiд гаслом – «Свобода народам i людинi!»;
е) ми наголошуємо на iдеї Самостiйної Соборної української Держави, яка є життєвою необхiднiстю й вiчним стремлiнням Української Нацiї, вважаючи, що тiльки справедлива роз’язка українського питання може зрiвноважити сили Сходу Європи й зумовити вiльне життя народiв, поневолених Москвою» [13 REF _Ref193328681 \r \h \* MERGEFORMAT 146115].
У цих та iнших документах було сформульовано основнi iдеологiчнi засади визвольної боротьби. Першi українськi збройнi загони почали виникати вже навеснi 1942 р., Українську Повстанську Армiю було створено в жовтнi 1942 р. На III конференцiї ОУН(б) у лютому 1942 р. було зазначено: «Сучасна вiйна на Сходi, що її розпутано в iм’я iмперiалiстичних iнтересiв нiмецького нацiонал-соцiялiзму та московського большевизму, ведеться за протинароднi реакцiйнi цiлi Це в першу чергу вiйна з приводу України, яку оба iмперiялiзми трактують у своїх загарбницьких плянах як центральну проблему їх iмперiялiстичної полiтики на Сходi Європи та випадову базу для дальших пiдбоїв Тому для українського народу являється невiдкличною вимогою вести боротьбу проти обох iмперiялiзмiв на плятформi власних сил, а в основу своєї спiвпрацi з другими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу й на цiй площинi шукати спiльних iнтересiв захiдних i сходних народiв у спiльнiй боротьбi проти нiмецько-московського та iнших iмперiялiзмiв» [13 REF _Ref193328666 \r \h \* MERGEFORMAT 146215].
В ухвалах Третього (надзвичайного) великого збору ОУН(б) у серпнi 1943 р. iдея боротьби знову знайшла своє пiдтвердження, так само, як i концепцiя власних сил. А з нових iдей – це спiльна боротьба проти бiльшовицького iмперiалiзму, утворення нацiональних держав народiв Схiдної та пiвденно-схiдної Європи i незалежна Україна як гарант їх iснування [13 REF _Ref193328651 \r \h \* MERGEFORMAT 146315].
Р. Шухевич, який на той час уже очолював ОУН(б), розпочав реалiзувати вищу вiд суто пiдпiльної концепцiю і стадiю визвольної боротьби. Цiєю новою стадiєю був перехiд до розширеної повстанської боротьби. Згодом стадiя повстанської боротьби повинна була ще бiльше розширитися до розмiрiв всенародної збройної визвольної боротьби. Дослідник із діаспори А. Бедрій вважає, що є всi данi припускати, що Роман Шухевич послiдовно розгортав теорiю «перманентної революцiї», яку вiн застосовував ще вiд початку 30-х рокiв.
Iдея боротьби була однiєю iз провiдних тем преси українського пiдпiлля i творчостi провiдних публiцистiв. Методологiчною i свiтоглядною основою цiєї теми були програмнi документи ОУН – УПА – УГВР.
Важливими були й документи повоєнного перiоду: Декларацiя Проводу ОУН пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни в Європi, яку прийняли у травнi 1945 р., постанови конференцiї Проводу ОУН на українських землях (1946), ухвала I конференцiї закордонних частин ОУН у вереснi 1947 р., II надзвичайної конференцiї закордонних частин ОУН у 1948 р. У цих документах повторюються двi найголовнiшi iдеї української полiтичної думки: державнiсть i збройна боротьба як основний метод боротьби за незалежну державу. У цих документах пiдкреслювалася роль УПА, значення її бойової i пропагандистської дiяльностi. Цi ж iдеї знаходимо i в документах Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Це «Платформа Української Головної Визвольної Ради, «Звернення воюючої України до всiєї української емiграцiї» [13 REF _Ref193328590 \r \h \* MERGEFORMAT 146415].
Словосполучення «воююча Україна» увiйшло не лише в публiцистичний лексикон преси українського збройного пiдпiлля, але i в лексикон його полiтичної думки.
Безперечно, що боротьба українського збройного пiдпiлля після завершення Другої світової війни – цiкавий феномен з огляду i на полiтичний, i навiть на фiлософський аспекти, адже це була боротьба з потужним у воєнному вiдношеннi тоталiтарним монстром, для якого були чужi навiть примiтивнi уявлення про мораль; це була боротьба без надiї, як виявилося, на допомогу Європи, це була боротьба, яка вимагала великих жертв з боку українцiв. Так ось, ще в серединi 20-х рр. Д. Чижевський написав статтю «На теми фiлософiї iсторiї» [13 REF _Ref193328564 \r \h \* MERGEFORMAT 146515]. Вiн заперечує мiстично-фаталiстичне бачення долi i виступає не за радiсний оптимiзм у боротьбi з долею, а за високий трагiзм – саме вiн є правдивим ставленням до iсторичної стихiї. (Виникає ще одна проблема – жертовностi, самопожертви, що було притаманним як українському визвольному руховi, так i журналiстському корпусовi зокрема, про що ще буде мова). Український визвольний рух завершувався на початку 50-х рр. трагiчно, але це ж вселяло і надiю на майбутнє. Це був той шлях до державності, густо скроплений кров’ю, про який писав С. Петлюра.
Публiцисти українського збройного пiдпiлля i в умовах боротьби другої половини 40-х – першої половини 50-х рр. обґрунтовували право українцiв на боротьбу i переконували, що саме збройна боротьба може привести до незалежностi. У статтi «Елементи революцiйностi українського нацiоналiзму» П. Полтава писав: «Український нацiоналiзм вiдкидає погляд про те, що самостiйнiсть українського народу прийде, як наслiдок «органiчної», мирної, «автоматичної» його еволюцiї Немає в iсторiї нi одного випадку, щоб якийсь поневолений народ визволився «автоматично», без повстань, без збройної боротьби, без жертв, без намагання визволитися за цiну чого б то не було» [13 REF _Ref193328547 \r \h \* MERGEFORMAT 146615].

Преса боротьби й iдеї (захiдноукраїнська публiцистика першої половини ХХ ст.): Зб. текстiв / Упоряд. С. Кость. – Львiв, 1994.
Кость С., Тимчишин О., Федiрко К. Нариси з iсторiї української вiйськової преси. – Львiв, 1998.
Вiппер Р. Вiчнiсть вiйни // Літературно-науковий вістник. – 1924. – Т. LXXXIV. – Кн. 10. – С. 71.
Арон Р. Мир i вiйна мiж нацiями. – К., 2000. – С. 157.
Там само. – С. 627.
Там само. – С. 646.
Янiв В. До проблеми iнстинкту боротьби у творчостi Шевченка //Розбудова держави. – 1957. – Ч. 20. – С. 1-6.
Там само. – С. 3.
Франко I. Причинки для оцiнення поезiї Тараса Шевченка / Мозаїка. – К., 2001. – С. 107.
Драгоманов М. Шевченко, українофiли i соцiалiзм // Вибране: «мiй задум зложити очерк iсторiїї цивiлiзацiї на Українi». –К., 1994. – С. 372.
Драгоманов М. Чудацькi думки про українську нацiональну справу // Там само. – С. 551.
Маланюк Є. Франко незнаний// Книга спостережень. –Торонто, 1962. –Т. 1– С. 87.
Петлюра С. I. Франко – поет нацiональної чести // Симон Петлюра. Статтi. Листи. Документи. – Нью-Йорк, 1956. – С. 160.
Франко I. На склонi вiку: Розмова вночi перед Новим роком 1901 // Літературно-науковий вістник. – 1900. – Т. 12. – Кн. 12. – С. 136-199.
Економiст. – 1908. – Ч. 7. – С. 2.
Див.: Кость С. Економiчно-торгова преса // С. Кость. Нариси з iсторiї захiдноукраїнської преси першої половини ХХ ст.: Структура. – Львiв, 2002. – Част.друга. – С. 81-118.
Рiпецький С. Українське сiчове стрiлецтво: визвольна iдея i збройний чин. – Львiв, 1995. – С. 21.
Трильовський К. В справi товариств «Сiчовi Стрiльцi»// Сiчовi вiсти. – 1913. – Ч. 1. – С. 8.
Темницький В. Українські Січові Стрільці // Вістник СВУ. – 1919. – Ч. 7-8. – С. 15.
Piіsudski J. Pisma. Mowy. Rozkazy. –Warszawa, 1930. – III. – S. 314-315.
Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. – Нью-Йорк, 1970. – С. 55-56.
Див.: Кость С. Нацiональна вiйськова думка i вiйськова преса часів. визвольних змагань // Кость С., Тимчишин О., Федiрко К. Нариси з iсторiї української вiськової преси. – Львiв, 1938. – С. 108-128.
Грицак Я. Нарис iсторiї України: Формування модерної української нацiї ХIХ-ХХ столiття. – К., 1996. – С. 127.
Iз течки матерiалiв до iсторiї українського нацiонально-визвольного руху в рр. 1901-1921 // Студентський шлях. – 1934. – Ч. 1-2. – С. 25.
Винниченко В. Вiдродження нацiї, – Київ; Відень, 1920. – Ч. I. – С. 20.
Там само. – С. 138.
Там само. – Ч. II. – С. 504.
Грушевський М. На порозi нової України: Гадки i мрiї. – К., 1918.
Див.: Кость С. Симон Петлюра – еволюцiя поглядiв на збройну боротьбу i армiю // Кость С., Тимчишин О., Федiрко К. Нариси з iсторiї української вiйськової преси. – Львiв, 1998. – С. 184-207.
Симон Петлюра. Статтi. Листи. Документи. – Нью-Йорк, 1956. – С. 361.
Старосольський В. Теорiя нацiї // Володимир Старосольський. 1878-1942. – Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто. – 1991. – С. 250.
Див.: Мацiєвський Ю. Теорiя конфлiктiв: методологiчнi засади // Студiї полiтологiчного центру «Генеза». – 1995. – Ч. 4. – С. 219-227.
Рудницький С. До основ українського нацiоналiзму // Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйної України. – Львiв, 1994. – С. 277.
Бочковський О. Наука про нацiю. – Нью-Йорк, 1958. – С. 62.
Я.Б. До iдеологiї українського студенства // ЦДIА у Львовi. – Ф.399, оп.1, од.зб. 107, арк. 18.
Назарук О. Чи зiйти спокiйно зi сцени? // Скиталець. – 1923. – Ч. 3. – С.5.
Свобода. – 1922. – Ч. 23. – С. 7.
Пушкар К. Нацiоналiзм – критика фраз. – Львiв, 1935. – С. 5.
Донцов Д. «Filosophia militans» // Вiстник. – 1937. – Кн.VII-VIII. – С. 77.
Там само. – С. 81.
Донцов Д. Великий бенкет // Вiстник. – 1936. – Т.IV. – Кн. 10. – С. 742-752.
Донцов Д. Пiдстави нашої полiтики. – Ню Йорк, 1957. – С. 103-104
Там само. – С. 106.
Васькович Г. Двi концепцiї української полiтичної думки – Б.м.в., 1990. – С. 131.
Донцов Д. Нацiоналiзм. – Лондон, 1966. – С. 317.
Там само. – С. 325
Там само. – С. 330.
Див. про це докладнiше: Кость С.  Є. Коновалець: концепцiя визвольної боротьби // Кость С., Тимчишин О., Федiрко К. Нариси з iсторiї української вiйськової преси. – Львiв, 1998. – С. 155-183.
Мiрчук П. Нарис iсторiї ОУН: Перший том: 1929-1939. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С. 137-139.
Баган О. Нацiоналiзм i нацiоналiстичний рух: Iсторiя та iдея. – Дрогобич, 1994. – С. 83-88.
Див.: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик //Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1. – С. 306.
Ребет Л. Свiтла i тiнi ОУН. – Мюнхен, 1964. – С. 39.
I.Р. Невже «лицем до молодi?» // Студентський вiстник. – 1935. – Липень. – С. 34.
Хвиля неспокою: про деякi новi спроби «революційної» активізації мас // Свобода. – 1937. – Ч. 19.
Мудрий В. Що таке нармалiзацiя? // Свобода. – 1938. – Ч. 1
Прокоп М. На порозi невiдомого // Студентський вiстник. – 1938. – Ч. 1-2. – С. 71.
Мирон Д. Iдея i чин України: (Начерк iдеологiчно-полiтичних основ українського нацiоналiзму. – К., 2001. – С. 121.
Там само. – С. 123.
ОУН в свiтлi постанов Великих Зборiв, Конференцiй та iнших документiв з боротьби 1929-1955 рр.: Зб. документiв. – Видання ЗЧ ОУН. – 1955. – С. 52-53.
Косик В. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi. – Париж, Нью-Йорк; Львiв, 1993. – С. 146-155.
ОУН в світлі постанов Великих Зборів Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 рр.: Зб. документів. – Видання ЗЧ ОУН. – 1955. – С. 62-63.
Там само. – С. 75-77.
ОУН в свiтлi постанов Великих Зборiв, Конференцiй та iнших документiв з боротьби 1929-1955 рр.: Зб. документiв. – Видання ЗЧ ОУН. –1955. – С. 90-103.
УГВР в свiтлi постанов Великого Збору та iнших документiв з дiяльностi 1944-1951 рр.: Зб.документiв. – Видання ЗЧ ОУН, 1956. – С. 87-100.
Чижевський Д. На теми фiлософiї iсторiї // Спудей. – 1925. –Ч. 2-3. – С. 3-10.
Полтава П. Елементи революцiйностi// Полтава П. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С. 160-161.
Контрольні питання
Суть ідеї боротьби як чинника суспільного розвитку.
Огляд літератури до теми.
Ідея боротьби в політичній думці й публіцистиці першої половини XX ст.
Сучасний аспект проблеми.

5. «Бог i Україна»
Зміст цієї ідейно-концептуальної засади можна передати словами Д. Донцова: «Ідея Бога – підставова ідея цілої нашої історії», які він написав у книзі «Туга за героїчним: ідеї й постаті літературної України» (1954). Аналізуючи творчість Т. Шевченка, зокрема «Кобзар», Д. Донцов доходить висновку, що в «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічним, як у Старокиївській державі або державі козацькій. На думку Д. Донцова, без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження, ні життя в світі, а Правда Євангелії – це для нього була Євангелія Правди нашої, його правди, за яку він карався, мучився, але не каявся. І так у творчості Т. Шевченка відбулася ідентифікація двох понять: Євангелії Правди і Правди Євангелії.
Не оминемо увагою ще одну, характерну для Д. Донцова думку: Т. Шевченко вважає, що Бог допомагає тим, хто сильний духом, хто бореться за святу правду, хто правду Божу проголосить правдою своєї нації. Такою сильною і глибокою є концепція Бога і Нації у Шевченка (щойно згадані думки засвідчують логічне завершення еволюції поглядів Д. Донцова на віру, релігію, церкву).
І. Франко, якому радянські франкознавці приписували атеїстичні погляди, визнавав значення релігії і релігійності. У статті «Радикали і релігія» (у ч. 21 «Громадського голосу» за 1898 р.) він писав, що радикали виступають не проти віри в Бога, не проти церковних установ, тайн і обрядів, а виступають проти надуживання тих установ і обрядів для визискування і отуманювання народу; на його думку, навпаки, радикали робили те, що повинно було робити духовенство від тисячі літ: виховували народ у правдиво релігійному, правдиво християнському дусі, а крім цього, розум і просвіта, вважає І. Франко, не тільки не суперечать релігії і правдивій релігійності, а повинні бути їх головною основою, бо темний, дурний і тупий чоловік не може бути правдиво релігійним.
У цих міркуваннях, щоправда, не порушено національного аспекту проблеми, не пов’язано релігію і релігійність з національно-визвольною ідеєю, але цей зв’язок очевидний.
...На зламi ХIХ-ХХ ст. М. Мiхновський писав: «I не тільки панує над Україною цар-чужинець. Але й сам Бог зробився чужинцем i не вміє української мови» [1]. Вiн вдався до метонімії, щоб пiдкреслити денацiоналiзаторську полiтику російського православ’я щодо українцiв, знаючи, безперечно, риторичні запитання-звернення Т. Шевченка до Бога з проханням кращої долi для України, здаючи собі справу з тієї ролi, яку зiграла Церква в історії українського народу.
Про значення і силу Церкви у розбудові і творенні національного життя завжди писав митрополит А. Шептицький. Може, найбільш глибоко і проникливо – у посланні «Як будувати Рідну Хату? (1941), написаному у трагічні для України часи.
Вислiв «Бог i Україна» був гаслом журналу «Молоде життя» (Львів, 1921-1930; Прага, 1931-1933), друкованого органу Пласту. Але менш за все це можна сприймати як випадковий факт чи таку ж випадкову метафору. Характерно, що під такою назвою появляються публікації i в нашi, новітні часи. Суть в іншому. За цією метафорою – вся наша історія i ціла низка складних проблем i питань нашого iсторичного буття.
Так, роль Церкви в українськiй історії, а тим більше Греко-Католицької Церкви в нацiональному відродженні i життi на захiдноукраїнських землях, релігійність як одна iз головних ознак українського характеру, української душi – речі, здається, загальновiдомi і не потребують спеціального доведення. Церква i релігійність завжди були настiльки вагомим чинником iсторичного i духовного процесiв (отже, зокрема i журналістського), що метафоричний вислiв «Бог і Україна» можна вважати однiєю iз iдейно-концептуальних засад захiдноукраїнської преси. Коротко вкажемо лише на деякі принципові моменти. Так, Берестейська унія 1596 р. розв’язувала проблему не стiльки конфесiйну, не стiльки проблему внутрішньо-церковних стосунків (хоча i це було важливо, бо духовний i моральний занепад православного духовенства був очевидним), скiльки проблему збереження національної ідентичності; збереження східного обряду означало збереження наших давніх традицій, а унія загалом зумовила пробудження національної свiдомостi, розвиток культури i освiти; велике значення мало те, що українська Церква, вступивши в унію iз Ватиканом, не була i не могла бути в тих умовах Церквою державною, вона вiдображала настрої i захищала інтереси народу, а тому й стала національною церквою. Iсторична рацiя i доцільність Берестейської унії стали ще більш очевидними з плином часу.
Щораз більшого поширення набуває думка, що національне відродження галицьких українцiв почалося не в 30-х роках ХIХ ст. (поява «Руської Трійці»), а значно раніше – «Руська Трійця» опиралася на мiцний підмурівок діяльності своїх попередників iз середовища духовенства. Не треба оминати увагою i той факт, що Відень, бажаючи ослабити польський вплив, здiйснив кілька важливих реформ, що стосувалися греко-католицького духовенства, вiдтак були створенi умови i для національного відродження. Лише греко-католицьке духовенство могло очолити рух галицьких українцiв, i воно це зробило (створення Головної руської ради, «Зоря Галицька», намагання вирвати наше селянство iз нужди через просвiту, організацію позичкових кас i громадських шпихлірів, зарiбково-господарських спiлок i втілення кооперативних iдей).
Москвофiльство, що виникло в середовищi нечисленного православного духовенства, було зумовлене недалекоглядною позицiєю Відня i зiнспiроване Росією. Воно уповільнило процес націо- нального відродження, завдало йому значної шкоди, отруюючи морально-духовну атмосферу, але не змогло зупинити його. Через москвофiльство Греко-Католицька Церква наприкiнцi ХIХ ст. потрапила в кризу, з якої її вивів митрополит А. Шептицький. Його реформи оздоровили i змiцнили Церкву, духовенство ще більше наблизилося до народу; заходи у соціально-економiчнiй сферi засвiдчили, що у Церкви нема інших iнтересiв, нiж бути iз своєю паствою, iз своїм народом, i її культурно-просвiтницька діяльність сприяла пiднесенню морально-духовного рівня, сприяла розвитку культури i науки. Усе це створювало передумови для національної консолідації, для формування державницьких iдей i державницьких поглядiв українського суспільства. Саме завдяки А. Шептицькому остаточно сформувався національний характер УГКЦ. Вона довела це в роки мiжвоєнного двадцятирiччя, в роки першої більшовицької окупації, а також i німецької, коли А. Шептицький видав кілька таких пастирських листiв, послань, що викликали лють окупантiв («Як будувати Рiдну Хату?», «Не вбивай», з приводу проголошення Акту відновлення Української Держави). Митрополит Шептицький був тією особистістю, в якiй щасливо поєднався ідеал національного i християнського, а це поєднання може слугувати як взірець для українцiв.
Висловимо, проте, деякi застереження. Так, перед Другою світовою війною УГКЦ мала розгалужену структуру преси (наукові видання i розрахованi на масового читача, становi й адміністративні й ін.). Церковно-релiгiйна преса, як і всі інші iнститути Церкви (церкви i каплицi, монастирi i монастирські доми, численні релігійні товариства і згромадження, Академія i семінарії), була матеріальним виявом iснування i функціонування УГКЦ. Релiгiйна проблематика була присутня практично в усіх світських виданнях. Але глибинний змiст, суть гасла «Бог i Україна» полягає в іншому, хоча деякi дослідники схильні спрощувати зв’язок мiж газетною тематикою, мотивами i нацiональним буттям. Т. Салига, наприклад, пише: «Апелювання художників слова до біблійного матерiалу диктувалось природними засадами характеру української нації, основою якого завжди була міцна християнська Віра», але тут же доповнює цю думку: «Не маловажну роль відіграла також i сама специфіка національної історії» [2]. Крім цього, ми не вважаємо, що Церква i релігійність мають унікальний характер лише в нашiй історії, бо в такому разі ми повиннi були б стверджувати, що релігійність українцiв набагато глибша, переконливіша, нiж в інших народiв. А з іншого боку, може, ми теж повиннi стверджувати боговибранiсть українцiв (так, як це роблять євреї чи росіяни, якi, придумавши міф про «третiй Рим», прагнули до цієї винятковості, хворобливо претендуючи на визнання за ними світової iсторичної місії), бо наша тисячолітня історія – багато в чому трагічна, багатостраждальна, але ми сьогоднi – не на iсторичному цвинтарi, не на узбiччi шляхів розвитку й поступу людства, ми, як завжди, невмирущi, ми виходимо iз складних ситуацій з вірою у майбутнє. Може, у цьому i є прояв Божої благодатi, Божа печать, справдження передбачень апостола Андрія? В усякому разi не є перебільшенням визнання винятково важливої ролi Церкви в iсторичнiй долi нашого народу.
Обґрунтування цієї думки, а отже, й позитивний матерiал для утвердження iсторичного й логічного змiсту гасла «Бог i Україна» як iдейно-концептуальної засади преси знаходимо в працях відомих церковних ієрархів (А. Шептицький, Й. Слiпий, В. Липкiвський, I. Огiєнко), істориків i публiцистiв минулого (М. Грушевський, Д. Донцов. Д. Дорошенко, Ю. Вассиян, Ю. Липа, В. Липинський, О. Назарук), дослідників iз української діаспори (I. Лисяк-Рудницький, I. Нагаєвський, I. Ортинський, Р. Рахманний), сучасних дослідників (I. Калинець, А. Колодний, I. Паславський, Т. Салига, Д. Степовик, О. Шуба).
Ми здаємо собі справу, наскiльки це делікатний момент – стверджувати думку про виняткову релігійність українцiв чи навпаки – пiдкреслювати якiсь певні особливості у ставленнi до релігії i Церкви інших народiв. I все ж М. Костомаров писав: «Україн- ський народ – глибоко релiгiйний у якнайширшому розумiннi цього слова; чи так, чи інакше склалися його обставини, чи таке, чи інше було його виховання, вiн берегтиме в собі релiгiйнi основи доти, доки iснуватиме сума головних ознак, що становлять його народність: це неминуче виходить iз того поетичного настрою, яким одріжняється його духовний склад» [3]. М. Костомарову можна було б закинути необ’єктивність, оскiльки його твердження засноване на протиставленнi двох «руських» народностей – українцiв i росіян, а докладнiше кажучи на обґрунтуванні окремiшностi перших. Бо ж таки М. Костомаров пише: «Справдi, розглядаючи великоруський народ у всіх його верствах, часто стрічаємо людей справжньої християнської моральності; релігійність їх звернена на практичне виконування християнського добра, але внутрішньої побожності, пiєтизму в них мало. Ми стрічаємо облуднiв, бузувірів, строгих виконавцiв назверхніх правил i обрядiв, але теж без правдивої побожності, людей переважно байдужих до релiгiйних справ, котрі зверхнi потреби релігії справляють за тим, що звикли вже до того, але не здають собі справи з того, чого й на що все це діється. Наостанку, мiж вищими, так званими освіченими, верствами трапляються маловiрнi або й зовсiм без віри... Дійсно побожні натури творять виняток, i побожність, духовний свiтогляд у великорусiв – ознака не народності, не того, що народнiй натурi спільне, а ознака їх власної індивідуальної окремiшности. В українцiв бачимо цілком супротивну вдачу. Тут, власне, велика сила того, чого бракує в великорусiв; в них міцне почуття Божої всеприсутности, душевна скрута, внутрiшня розмова з Богом, тайне думання про Божу волю над собою, сердечний порив у свiт недовiдомого, таємного, радісного...» [4]. Як бачимо, М. Костомаров не заперечує релігійності i росіян (з тією рiзницею, що це, щоправда, поверхова релігійність i що вона є ознакою індивідуальною, а не національною, не спільною для всіх). Оцінка М. Костомарова відрізняється вiд блюзнірської, але відвертої оцінки В. Бєлінського, яку вiн висловив з приводу релігійності росіян: «По-вашему, (це iз «Листа до Гоголя».– С. К.) русский народ самый религиозный в мире: ложь! Основы религиозности есть пиэтизм, благоговение, страх божий. А русский человек произносит имя божие, почесывая себя кое-где Приглядитесь попристальнее, и вы увидите, что это по натуре глубоко атеистический народ. В нем еще много суеверия, но нет и следа религиозности» [5].
Якою необ’єктивною була оцінка В. Бєлінського, такою ж безпiдставною була й думка Ф. Достоєвського про росіян як про народ-богоносець. Ця думка необ’єктивна не лише тому, що вона неiстинна, що маніакальна, але й тому, що суголосна з політичними претензiями Росії: здається, Достоєвський більше вiрив у призначення Росії, нiж вірив у Бога. Д. Мережковський так сформулював цю думку: Достоєвський вiрив у російське православ’я, але не в Бога, вiн вiрив лише в російського Христа, а не в Христа вселенського. Як «религиозная трагедия Достоевского в том, что его истинная религия – не православие» [6], так i духовна трагедія російського православ’я в тому, що воно «казенне» – одержавлене, невiддiльне вiд полiтики Росії, а це нiколи не узгоджувалося iз християнськими засадами. Два неоціненні подарунки Достоєвський зробив свiтовi: попередив (передбачив) про прихiд російського бiльшовизму i сказав правду про нетерпимий войовничий характер російського православ’я, що у своїй діяльності завжди виходило за межi церковнi i релiгiйнi.
Українська політична думка завжди шукала духовні джерела, чинники, рушiйнi сили української історії. Відповідно вона шукала i провiдну ідею української духовності, яка б одночасно висловлювала покликання української нації, як писав у 1941 р. О. Ольжич. Цією ідеєю є iдея Слави. Вперше її висловив Ю. Н. (криптонiм невiдомого автора) у 1934 р. на сторінках «Самостiйної думки», але яскраво обґрунтував саме О. Ольжич. Вiн пише: «Iдея ця вкороновує цілу ... накреслену українську духовність. Випливає вона з цілости войовничого i героїчного свiтогляду народу i значить в своїй iстотi моральний наказ героїчного наповнення суспiльно-полiтичного iдеалу» [7]. О. Ольжич убачав у досягненні Слави, цієї провідної ідеї української свiдомостi, світове пiсланництво України. Ця думка О. Ольжича, органічна для його історіософських поглядiв, цілком узгоджується iз контекстом аргументiв щодо ідеї боротьби як методологічної засади. Але ця iдея отримала несподiване, проте, як виявилося, закономірне продовження i тлумачення. Ми маємо на увазi працю о. Атанасiя Григорія Великого «Релігія i церква – основнi рушії української історії». На його думку, українська iсторiографiя, назагал, керується концепцією полiтики, тобто влади i сили в розглядi минулого українського народу, а український народ ставиться до цього елементу iз суверенною вищiстю, українська iсторiографiя шукає в минулому економічної канви, а український народ ставиться до майна з презирством. Не з усім тут можна погодитися, особливо там, де йдеться про концепцію влади i сили, але подальшi розмірковування автора привертають увагу: «У вислiдi український історик виходить з аналiзу минулого песимiстом, а український народ черпає з історії свiй життьовий оптимізм. Iменним висловом цього оптимiзму – це «слава». Може це слово падає тут нежданно, але це факт. I на нашу думку, в цьому понятті вміщається правильний всенародний каталізатор української історії» [8]. Але о. А. Г. Великий вкладає в поняття «слава» інший змiст, нiж О. Ольжич (зрештою, й О. Ольжич писав про Націю – а отже i про її провiдну ідею, про славу – як про осяяну лицарськими чеснотами i Божою благодаттю). В інтерпретації о. А. Г. Великого слава – це добро i краса, здійснені одиницею чи спiльнотою, загально здійснені та признанi як такi широкою людською громадою. Слава як концепція здійсненого i загальновизнаного добра може стати справдi загальним знаменником історії, її каталiзатором, розкриваючи нові горизонти історії, за допомогою цього поняття можна оцiнювати подiї i факти, з’ясовувати суть iсторичних процесiв, якi за іншого пiдходу є мало або взагалi не зрозумілі. «Прийнявши цей гуманний, творчий каталізатор «слави» для української історії, стає на весь зрiст ... тема: Релігія i Церква – головні рушії української історії. Саме тут зустрiчається сутність релігії та дiя Церкви з сутністю українського iсторичного процесу, зливаючись в одну цілість: релігія освідомила в українському народi однойменне поняття добра, а Церква дбала про його повну реалізацію в життi одиниць i всієї української громади. Здійснене це добро i пiзнане та визнане людьми – це Слава: Слава України. Звідси: релігія i Церква – головні рушії української історії i головні теми української історіографії» [9].
Зауважимо, що о. А. Г. Великий обґрунтовує вплив християнства на рiзнi форми i сфери життєдіяльності, на процес формування влади, соціальної структури, правопорядку, на сiм’ю, на міжособистіснi i мiжнароднi стосунки, на науку й мистецтво. Вiн вказує на значення релігійності в усіх цих процесах. Але, мабуть, найбiльше нашу увагу привертає його думка про релігійно-церковне обґрунтування української самостiйностi й незалежностi, про роль Церкви у збереженні національного проводу й прав народу i, зокрема, про релігійно-церковнi елементи українського визвольного процесу.
Свої погляди на роль Церкви як рушійної сили української історії о. А. Г. Великий розвиває у статті «Вселенськi мотиви в історії української Церкви». Цю історію автор осмислює в дещо несподiваному ракурсi, виходячи з того, що кожен народ має певну iсторичну мiсiю, що її вiн повинен чи покликаний виконати. О. А. Г. Великий намагається вiдповiсти на питання: чи має український народ якесь окреме завдання у вселенськiй подiї, історії, в чому полягає його місія? Намагаючись вiдповiсти на це питання, о. А. Г. Великий вдається до такого методичного прийому: вiн осмислює не історію української Церкви як подiю у контекстi світових подiй, у вселенському контекстi, а навпаки, – вiн обґрунтовує вселенськi мотиви української церковної історії. Можна сказати так: вiн намагається вiдкрити чи обґрунтувати вселенське значення як подiй історії української Церкви, так i загалом саме її iснування як факту вселенської історії.
Ця думка про вселенськiсть історії української Церкви, про не локальне, а вселенське значення її є одним iз теоретичних аргументiв на користь органічності гасла «Бог i Україна». О. А. Г. Великий називає тринадцять вселенських моментiв: позитивних i трагічних (підпорядкування Київської митрополії Московському патрiархатовi, нищення українського католицизму в Росії під гаслом навернення до «віри батьків», деструкція Української Церкви в умовах російського бiльшовизму тощо), але абсолютизує власне релігійність українського народу. Слушність такого пiдходу полягає в тому, що релігійність (її «сила», «глибина» й т.ін.) кiлькiсно не вимiрювана, це стан душi, це феномен духовності, навiть якщо вважати її рисою чи ознакою національної вдачi, української ментальності.
У контекстi проблеми, що її ми дослiджуємо, в о. А. Г. Великого варто вiдзначити сьомий за чергою вселенський момент в історії Української Церкви – це «самостiйна українська розв’язка проблеми церковної єдності, випрацювана й здійснена у Берестю у 1596 роцi...» [10].
Як не дивно, але о. А. Г. Великий не згадує В. Липинського, який першим серед українських мислителiв i публiцистiв висловився про месiанiзм (месiанiзм вважають однією iз його найбiльших рис як ідеолога), а джерело месіанізму В. Липинський вбачав у релігійності, в релiгiйних почуваннях i пов’язаним iз ними містицизмi. Месіанізм не iснує без своєї передумови i основи – релігії i релігійності, як не iснує i без державницької ідеї. «Найбагатшим ґрунтом для розвитку месiанiстичної ідеї стала християнська релігія з її виробленим почуттям любови до ближнього» [11]. На ґрунтi християнської релігії В. Липинський обґрунтовує ідею про пiсланництво України в свiтовiй історії: «Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провiдна верства, а за нею i ціла нацiя, вважають себе покликаними тими вищими силами, в якi вони вiрять, до виконання наказiв цих сил. Яко така, iдея посланництва вiдограла величезна ролю в постанні i розвитку всіх державних нацiй...» [12]. Це було, без перебільшення, надзвичайно глибоке теоретичне відкриття українського історика: пов’язати вiру в Бога з державницькими прагненнями, релiгiйнi почування iз державницькою ідеєю i таким концептуальним поглядом охопити історію України.
Розвиваючи цю думку i конкретизуючи її, можна сказати, що злиття віри в Бога з прагненням до державності стає рушійною силою iсторичного процесу, iсторичного буття народу. I це є завданням народу, це є його покликанням, iсторичною мiсiєю. Щоправда, I. Мірчук уточнює у статті «Месіанізм Липинського»: «Таким способом месіанізм являється формою любови ближнього, перенесеної зi сфери індивідуальних взаємовiдносин на великi комплекси народiв. Отже, не почування вищости, свiдомiсть якогось виїмкового становища – форма, яка наслідком людської слабкости стала до певної міри дійсністю протягом iсторичного процесу, а любов до слабшого біднішого брата повинна бути основним тоном, провідною думкою кожного месiанiзму» [13]. Це розширене тлумачення думки В. Липинського. «Як повинно бути», «як було» i «як є» – збiгається рідко, а в українськiй історії тим більше. Iсторичний процес, а якщо докладнiше – рух до державності, реалізація державницьких прагнень не вiдбувається механічно. Власне, В. Липинський був переконаний у неминучості виникнення української держави, яка повинна посiсти належне їй мiсце серед інших держав i так виконати «світову мiсiю iсторичну, яку серед інших нацiй i держав дав до виконання Великий Бог на Ним створенiй землі» [14]. Просто I. Мірчук виходив з того значення, що його надавав В. Липинський релігії i Церкві в життi народу, держави. «Не входячи в саму суть релігії, в її науку i правду, я визнаю, що в громадськім i політичним життi релігія – це добро, яке треба всіма силами берегти кожному, хто хоче організованість, єдність та силу своєї громади (своєї нації i держави) установити i збiльшувати. Щодо самої релігії, то я вірю в Бога i хочу виконувати Його закони...» [15].
В. Липинський пише про мiсце Церкви в «боротьбi за світове мiсце України», «за ту нашу світову мiсiю історичну», але вiн, як ми вважаємо, про iсторичну мiсiю України пише радше фігурально, а не в сенсi її месіанської ролi. Подібні спроби (намагання бачити свiй народ боговибраним, винятковим, з якоюсь іншою, ніж назагал мають народи, психікою i душею, а тим більше агресивне намагання обґрунтувати його месiанство) неодноразово заводили окремих політичних дiячiв, мислителiв у слiпу вуличку.
Зате В. Липинський чітко обґрунтовує творчу i організуючу силу Церкви, яка допомагає не тим, що її пастирi хочуть посiсти мiсце офiцерiв Генерального штабу, як він іронічно зауважив, а тим, що Церква, обмежуючи егоїзм i анархізм наших провiдникiв, нашу звичку до зрадництва, егоцентризму й отаманії, навчить нас єдності й організованості, дасть моральну силу перенести горе й страждання боротьби за Українську Державу [16].
Зауважимо, що водночас В. Липинський дуже чітко розмежовує функції Церкви i Держави, владу духовну i світську, сферу церковно-релiгiйну i політичну. Думки В. Липинського про силу i значення Церкви в історії України актуальні i в тому, що вiн розв’язує проблему рiзних віровизнань. Церква повинна підтримувати українську державність, а держава повинна захищати Церкву, дбати про однаковий авторитет, однакову органiзацiйну незалежнiсть i однакове політичне становище всіх Церков в Українi і любов до людей і землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея» [17]. Підсумкова думка В. Липинського: «І в тяжкій державницькій українській праці муситимуть вони пам’ятати навіть найтрудніші завдання може бути виконане, коли єсть: стихійне, вроджене хотіння; ясна ідея, усвідомлююче хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї; віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами».
Роль Церкви в історії України, «Бог i Україна» – такі теми порушував Д. Донцов. Найбiльш промовистою є в цьому вiдношеннi його стаття «Церква i націоналізм». Д. Донцов говорить про зближення обох сил, якi у ХIХ ст. ворогували. Причиною цього є не обставини, не збільшення релігійності, а зближення теологічного свiтогляду Церкви і націоналістичного світогляду. У ХIХ ст. пiдставами українського нацiоналiзму (Д. Донцов так називає український рух ХIХ ст., що був, радше культурницький, а не політичний, особливо після розгрому Кирило-Мефодiївського братства) були матеріалізм, раціоналізм i соціалізм. Ці засади Церква вiдкидала, а тому й мови не могло бути про порозуміння [18]. На думку Д. Донцова, тепер настав час катастрофи рацiоналiзму, на змiну йому приходить національний догматизм. «Iдея нації прибрала аксіоматичний характер ідеї, що сама в собі знаходить своє оправдання, що спирається не на розум, лиш на вiру» [19]. Нову правду знайшов не лише новiтнiй націоналізм, але й ще більше Церква. «Це еволюція вiд розуму до афекту, до почування, вiд логіки до Віри, вiд рацiоналiзму до догматизму, в сім бунтi проти всесильного розуму – новiтнiй націоналізм значно наблизився до теологічного свiтогляду Церкви» [20]. Ще більше націоналізм наблизився до свiтогляду Церкви тим, що зiрвав iз панiвним досi матерiалiзмом. Крім цього, націоналізм відзначається войовничим духом («воюючий націоналізм», як пише Д. Донцов), духом нетерпимостi i насильства, безкомпромiсним фанатизмом. Ці риси i надають йому теологічного свiтогляду. Новiтнiй націоналізм високо тримає прапор традицiоналiзму, вiн прив’язаний до своєї землі, Віри батьків, до родини i раси. Це його відрізняє вiд соцiалiзму, якому поклонялися раціоналізм i матеріалізм, а наближує до Церкви. Д. Донцов знає, що Церква не опускається до ролi політичної партії, i вважає що похiд проти Церкви є походом проти нації, а похiд проти нації є походом проти Церкви.
Д. Донцов не виправдовував «аморальнiсть» українського нацiоналiзму, не захищав його авторитетом Церкви. Вiн бачив iсторичну необхідність і закономірність появи українського нацiоналiзму, розумiв значення Церкви в історії українцiв у т. ч. i значення Української греко-католицької церкви. Д. Донцов пiдкреслював спільні риси Церкви й нацiоналiзму (як партії, як політичної течії, способу мислення i життя), бо знав: без глибокої Віри, сильної, непохитної, безкомпромiсної, фанатичної за такої геополітичної ситуації реалізувати українську національну ідею не вдасться. Річ ще й у тому, що на початках своєї політичної діяльності Д. Донцов досить скептично ставився до Церкви (а знання історії російської православної Церкви до іншого ставлення і не могло привести). У 20-х роках, коли український націоналізм висунув гасло «Нація понад усе!», політичні противники почали звинувачувати його в тому, що він заперечує Бога. Але українські націоналісти інтереси нації ставили вище від індивідуальних iнтересiв (те, чого бракує тепер), але не вище вiд Бога. Бо як нема альтернативи у розумiннi Христової науки (iз хрестом чи з мечем Христос), так нема цієї альтернативи і у тому, що стосується долi нації. Згодом, у 50-ті роки, Д. Донцов писав у статті «Проти антихриста – знак хреста (Релігія і визвольний рух)»: «Коли б цей давній дух християнської культури був живий в нашій провідній верстві – не схиляла б вона голову перед ідолом утопії матеріяльного добробуту, не розкошувала би в видивах їжі, питва, не била б поклони перед – хоч би й «прогресивними» божками варварів, не робила би компромісів між своєю великою Правдою і дрібними лжеправдами визнавців мамони. Коли б в нашій провідній верстві горіла та давня, вічно нова, віра, знала б вона, що є щось вище від «фізичного збереження нації» і від шельменківського «гуманізму», і від припадання до ніг перед «малою людиною», а це щось, це власна і нації, честь і Божа справедливість. Коли б наша провідна верства горіла тою вірою, не називали би в нас згідливим ім’ям «фанатизму» і «нетолеранції» великої любови до свого ідеалу і непримиримости супроти зла. Тоді б нація жила концепцією життя героїчного, невегетативного, ідеєю віри, боротьби, примату ідеалу над матерією, Бога над мамоною.
Така провідна верства, не безбожницька, або релігійно байдужа, – знала би, що основним двигуном всіх великих рухів, основою всіх суспільних установ, гарантією сили і тривалости суспільства, нації – не є матерія, не «прогресивні» програми, не танки і атомові бомби, а дух нації, а передусім її провідників – релігія. Плекання цього духа–віруючого, комбативного, неприєднаного до наук, що противляться нашій Правді, суворого до себе і до інших, вимагаючого, незломного у тій вірі, незнаючого унинія, вічно чуйного і вічно юного – ось що здолає вбити дух матеріялізму, що спустошення творить і серед нас, ось що зможе поставити каліку на ноги, випростати її зігнутий моральний хребет. Тільки знак хреста на стягу нашої визвольної боротьби зможе згуртувати коло себе силу, що потрапить ставити чоло силі антихриста.
Перед Україною стоїть завдання трохи більше, ніж будувати нову державу з тими самими колхозами, тоталітаризмом і збіжжевими елеваторами в церквах, що й тепер в совєтській «українській республіці». Перед Україною стоїть завдання трохи більше, ніж привернути ідиллю ставка, млинка і вишневого садка, або оману «правової держави» з правами загального голосування і свободою преси, з кіном, радіом, з забезпеченням на старість, як універсальним ліком на всі нещастя. Перед Україною стоїть велика місія, післанництво невсипущого змагу з варварією зі Сходу, з її «властю тьми» на долі і «тьмою власті» на горі; з варварією, яка завше топтала свобідну одиницю, з колективу робила Бога, а з Бога – протектора земного кесаря. Цю місію країна наша доконає тільки під прапором хреста. Є старе подання, що на горах Київських має возсіяти «благодать Божія» [21].
Зрештою, ще у 1929 р. ухвала Великого збору ОУН була сформульована цілком конкретно. Так, ОУН стояла на тому, що релiгiйне почуття є внутрішньою справою людини, погоджувалася з тим, що держава не повинна втручатися у справи Церкви, але влада повинна зберегти необхiдний контроль над церковними органiзацiями i спiвпрацювати з українським духовенством рiзних культiв для морального виховання нації i у школі буде допущено вивчення науки релігії тих культiв, що не проявлятимуть денаціоналізуючих тенденцій. В останньому пунктi ОУН заявляла, що Українська Держава буде сприяти розвитковi української національної Церкви, незалежної вiд чужоземних патрiархатiв, i українізації релiгiйних культiв, що будуть дiяти в Українi [22].
Не можна сказати, що й програми інших політичних партiй (т.зв. КПЗУ ми не маємо на увазi) були атеїстичними. Навiть УСРП, яка найбiльш послідовно i категорично виступала проти клерикального руху, не заперечувала ні свободи совісті, ні права на релiгiйне почуття.
Зовнішнім виявом, оречевленим чи опредмеченим, так би мовити, не лише iснування Церкви, але й функціонування її була преса УГКЦ. Бiблiографiя публiкацiй з цього питання досить обширна. Традицію дослiдження преси УГКЦ заклав I. Кревецький, на емiграцiї «Нариси з історії української католицької преси» написав О. Мох, читаємо про цю пресу в інших дослідників. Ця преса теж не була самодостатнiм чинником, вона була лише засобом того позитивного впливу, який УГКЦ чинила на всi сфери життєдіяльності насамперед галицьких українцiв. Поважнi змiни в церковному життi (власне, в УГКЦ) почались наприкiнцi ХIХ ст. (загалом про змiни в суспiльнiй ситуації Церкви можна говорити з приходом до Східної Галичини Австрійської імперії). Маємо на увазі Добромильську реформу 1882 р. (тобто реформу Чину святого Василя Великого) i тi нововведення в українські обряди та деякi обмеження в правах греко-католицької ієрархії порівняно з римо-католицькою, що їх прийняв Львівський собор у 1891 р. I. Нагаєвський стверджує, що це була ліквідація тих прав Галицьких митрополитів, що їх гарантували артикули Берестейської унії. Водночас значно змiцнилася позицiя Церкви в суспiльствi. Цьому сприяли українізація мирянського i парафіяльного життя, виникнення під егідою Церкви цiлої низки мирянських організацій. З благословення митрополита у церковних виданнях запроваджувався фонетичний правопис (ініціатива О. Барвінського). Церква більше, нiж раніше, піклується про освiту народу. Авторитет Церкви посилився з приходом на митрополичий престол А. Шептицького. Вiн найбiльше спричинився до духовного й національного відродження Галичини – ця думка стала вже аксіоматичною. Митрополит Шептицький став тією особистістю, в якiй щасливо поєднувався ідеал національного i християнського українця (української людини), в кому поєднання національного i християнського може слугувати iдеалом для українця.
Можна говорити про внесок тієї чи іншої людини в боротьбу (i фізичну, i духовну) за вiру своїх батьків, можна говорити про релігійно-церковнi елементи українського визвольного руху (це стверджував о. А. Г. Великий у згаданiй праці), можна вбачати спільність у свiтоглядах Церкви i нацiоналiзму (як це робив Д. Донцов), але коли ми говоримо, що гасло «Бог i Україна» є засадою діяльності преси, то ми не маємо на метi з’ясувати чи вiдкрити релiгiйну суть преси, як не маємо на метi довести, що саме лише релігійність є домінантою українського свiтогляду. У цьому гаслi (формулi) ми вбачаємо характерну рису української ментальності (традицiйний український романтизм); мотивацію українського визвольного руху до своєї iсторичної мети (що зовсiм не заперечує ні політичної боротьби, ні використання зброї у фізичнiй боротьбi, а ставлення до насильства у християнствi не таке просте, як це дехто схильний думати). Ю. Вассиян, теоретик, ідеолог українського нацiоналiзму, вiдомий публіцист написав прекрасну статтю «Бог i Батьківщина» (у ч. 10 «Самостiйної України» за 1957 р. її названо «Бог i нацiя»), яку почав такою думкою: «Дорога до Бога веде через Батькiвщину... Поминути Батькiвщину, найвищу дійсність реального свiту, значить боротися з нею, як iз злом, відрікатись її в iм’я хибно зрозумілого Бога. Бог не жадає вiд людини самогубства, а таким є заперечування своєї найвищої, національної індивідуальності» [23]. I ще: «Не Бог, а потім щолиш Батьківщина! Це переплутання засадничо рiзних сфер дійсності» [24], «Мiж людиною-одиницею i Богом лежить велика царина – нацiя» [25], «Альтернатива Бог чи Батьківщина є логічною помилкою...» [26].
Ці думки Ю. Вассиян писав у 30-тi роки, напередоднi Другої світової війни. А після її завершення, вже i після поразки українського збройного підпілля С. Бандера написав статтю «З невичерпного джерела» (1957). Основнi думки цієї статті: більшовикам не вдається подолати любовi ближнього, почуття справедливості, прагнення її трiумфу; віра найбiльше скрiплює сили душi; через правдиву й глибоку вiру в Бога кожна людина й цiлий народ мають змогу безупинно черпати стiльки сили, скiльки їхня душа спроможна. «Свiдомiсть, що з нами Бог – це найпевнiша i найбiльша помiч для нас усіх i зокрема для всіх борцiв i страдникiв українського визвольного змагання» [27].
Зауважимо, що спробу обґрунтувати гасло «Бог i Україна» вже наприкiнцi ХХ ст. зробив о. I. Ортинський. З теоретичного погляду в це обґрунтування вiн не внiс нічого нового, оскiльки повторив усi вiдомi нам тези Ю. Вассияна. Отець I. Ортинський слушно вважає, що правдивий патріот не може не бути справжнім, дійсним вiруючим. I. Ортинський пише: «...крім того суттєвого пiдходу, який стає виключною спонукою для встановлення наших iдеалiв чи вихідною основою для поєднання їх у одну органічну програму, ми знаходимо ще й інші вагомi моменти, якi посилюють та обґрунтовують наш великодушний та величний клич «Бог i Українi». Чільне мiсце займає історично-соцiологiчний чинник» [28].
Саме зважаючи на значення Церкви в історії України, на традицiйну релігійність українцiв i зокрема на ту унікальну роль Української греко-католицької церкви в духовному й нацiональному відродженні українцiв ми й вважаємо метафорично сформульоване гасло «Бог i Україна» однією iз найголовнiших засад захiдноукраїнської преси першої половини ХХ ст. [29].

Салига Т. «...Христос – то чинна путь до Бога» (Деякi аспекти образу Месії) // Біблія i культура. – Чернівці, 2001. – Вип. 3. – С. 82.
Самостійна Україна. – Львів, 1900. – С. 7.
Костомаров М. Дві руські народності. – Київ; Ляйпцiг, 1906. – С. 91.
Там само. – С. 88-89.
Белинский В. Собр. соч. в 3-х т. – М.,1948. – Т.III: Статьи и рецензии 1843-1848. – С. 710.
Мережковский Д. Пророк русской революции // О Достоевском: творчество Достоевского в русской мысли 1881-1931 годов: Сб. ст. – М., 1990. – С. 110.
Кардаш Д. Українська iсторична свiдомiсть // Пробоєм. – 1941. –Ч. 4. –С. 219-220.
Релігія в життi українського народу: Зб. матерiалiв наук. конф. у Рокка дi Папа (18-20.Х.1963) //За ред. В. Янiва. –Мюнхен; Рим; Париж, 1966. – С. 9.
Там само. – С. 11.
Великий А. Вселенськi моменти в історії Української Церкви // Київська Церква. – 2002. – Ч. 2. – С. 44.
Ковалiв П. Думки Липинського про Церкву в Державi // В’ячеслав Липинський i його творчість. – Нью-Йорк, 1961. – С. 60.
Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – Нью-Йорк, 1954. – С. 366.
Мірчук I. Месіанізм Липинського // Двi концепції української політичної думки: В’ячеслав Липинський – Дмитро Донцов. – Б.м.в., 1990. – С. 36.
Липинський В. Релігія i Церква в історії Украни. – К., 1993. – С. 25-26.
Там само. – С. 22.
Там само. – С. 24.
Липинський В. Листи до братів хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму: Писані 1919-1926 р. – Нью-Йорк, 1954. – С. 469.
Донцов Д. Церква і націоналізм //Літературно-науковий вістник. – 1924. – Т. LXXXIII. – Кн. V. – С.  75-76.
Там само. – С. 76.
Там само. – С. 77.
Донцов Д. Проти антихриста – знак хреста (Релігія і визвольний рух) // Донцов Д. Московська отрута. – Торонто; Монтреаль, 1956. – С. 15.
Див.: Розбудова нації. – 1929. – Ч. 5. – С. 178.
Вассиян Ю. Твори. – Торонто, 1972. – Т. І: Степовий Сфінкс: суспільно-філософічні нариси. – С. 228.
Там само. – С. 230.
Там само. – С. 233.
Там само. – С. 234.
Кревецький І. Українська католицька преса // Нова Зоря. – 1928. – Ч. 101.
Мох О. Нариси з історії української католицької преси // Правда. – 1973. – Ч. 1-2. – С. 133-149.
Див.: праці А.Животка, Ю. Тернопільського.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Роль Цекрви в національному самоутвердженні українського народу.
Суть проблеми та її сучасне значення.


6. Ідея «українського П’ємонту» 13tc "2.2.2. Ідея «українського П’ємонту» "15
Проблема взаємовідносин між Східною і Західною Україною настільки обросла забобонами, упередженнями, образами і претензіями, що вона стала небезпечною, на думку І.Лисяка-Рудницького, а тому, якщо говорити про неї, то з максимальним почуттям міри й відповідальності [1].
Ідея «українського П’ємонту» (тобто особлива, навіть провідна роль західноукраїнських земель, Західної України, а власне Східної Галичини в українському національному відродженні, в національно-визвольних змаганнях) – один із аспектів цієї проблеми. Утвердження (чи заперечення) цієї ідеї було (частково і є) не лише однією із тем української преси, публіцистики, але й предметом наукових дискусій.
Багато залежить від того, в якій площині – історичній чи політичній шукати відповіді на питання. Так, Я. Грицак повторив думку канадського дослідника Дж.-П. Химки, який вважає, що «Західна Україна не є сталим історично-географічним поняттям, а найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу [2]. Одіозність цього визначення, а радше наукова некоректність, не могла не мати кон’юнктурницького (а можливо і «замовного») характеру і на початку 90-х рр. ХХ ст., коли появилася праця Дж.-П. Химки (а дещо згодом праця Я. Грицака), і тепер, коли знову активізувалися політичні сили, що намагаються як применшити роль Галичини в історії України, так і розмежувати, роз’єднати різні регіони України.
Образ Галичини як українського П’ємонту в публіцистичний лексикон увійшов з легкої руки Є.Чикаленка, який відвідав Львів на початку ХХ ст. Про значення Галичини у всеукраїнському значенні писав С. Єфремов в «Історії українського письменства»: «Галичина не вперше у ХІХ віці виступила в ролі захисного куточка, або, мовляв проф. Грушевський, того резервуару, де могли знайти притулок на якийсь час культурні і громадські сили з усієї України, пригнічені в центрі української землі на Наддніпрянщині. Таким резервуаром для України була Галичина в ХІІІ ст., захистивши перед татарами недогарки старої нашої культури; перед вона вела серед українських земель і в кінці ХVІ ст., коли довелось обороняти рідну національність, цим разом від польонізації; зробилась вона для українського слова притулком і в ХІХ ст., щоб могло тут сховатись бідолашне українське письменство Коли б не Галичина, то українство не мало б фізичної змоги подавати свій голос як окрема нація» [3].
Як бачимо, С. Єфремов належав до тих, хто розумів значення Галичини в історії України. Але ні поняття «резервуару», ні поняття «притулку» не є адекватними змісту тієї ролі, яку відіграла Галичина. Власне, що в Галичині, незважаючи на труднощі, не лише розвивалася українська культура, мова, але й поступово визрівала, формувалася ідея української державності. І все ж Галичина як український П’ємонт – це була спочатку своєрідна ілюзія у сфері політичного життя, оскільки був відомий приклад П’ємонту в Італії та його роль у визволенні й об’єднанні італійських земель. Не лише публіцистичним образом, але суспільно-політичним поняттям, предметом політологічних роздумів цей образ став з появою статей М. Грушевського. Хронологічно першими були статті «Український П’ємонт» [4]; «Галичина і Україна» [5]; «Рух політичної і суспільної думки в ХІХ столітті» [6]. У першій статті М. Грушевський доводить, що Галичина останім часом саме в міру того, як в Росії «в інтересах єдності російського народу і держави» розвивалася й набувала недавньої досконалості політика угрюм-бурчеєвських заходів, спрямованих на повну ліквідацію «приреченої на небуття» української народності», стала українським національним, культурним і політичним центром.
У статті «Рух політичної і суспільної думки в ХІХ ст.» М. Грушевський пише, що від початку 90-х рр. Галичина стає «горнилом української культурної та суспільно-політичної думки для всієї України, так би мовити, – зразковою школою політичної та культурної праці» [7]. Але сучасні дослідники [8] чомусь не звертають уваги на те, що у статті «Галичина і Україна» М. Грушевський дещо по-іншому формулює думку: він наголошує на тому, що це галицька суспільна звичка бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де виховується українська культура для цілої соборної України [9]. Статтю адресовано галицьким українцям. М. Грушевський, по суті, порушує не «проблему П’ємонту», а проблему всеукраїнського єднання у контексті вимог дня, точасних подій. Він дуже стриманий в оцінках ролі Галичини – не випадково пише про давнє галицьке рутенство, хоча вважає, що не було таємницею і те, «що і на Україні поряд людей, які від перших заборон українського слова дивилися на Галичину як на український П’ємонт, як на всеукраїнську фабрику, де мусить вестися національна робота для всієї України, до слушного часу, – були все елєменти, яким сей наклін до Галичини дуже не подобався, які все твердо стояли на тім, що «малорусский вопрос может быть разрешенъ только на русской почве» [10].
Його висновки багато в чому були слушні і справедливі – в тому, що українство виступило дезорганізованим і ослабленим, що не було концентрації сил, не було єдності, навіть в тому, що Україна плететься у хвості російської культури, а Галичина – німецької і польської (хоча ця думка неоднозначна й спірна). Констатуючи те, що у ставленні України до Галичини нема тенденцій до зближення, а навіть навпаки, чуються міркування, що «галицький епізод» має лише історичне значення, що «галичанщину» український народ не сприймає, що навіть всякий слід галицьких впливів лише скомпрометує український рух в очах українських мас, М. Грушевський вважає, що саме Галичина першою мірою повинна зблизитися до України. Річ у тім, що М. Грушевський не вбачав у Галичині того реального П’ємонту, який очолив криваву визвольну боротьбу італійців за визволення і об’єднання, і в силу невиправданих надій як на демократично-ліберальні сили Росії, так і на демократичні зміни в Росії. М. Грушевський закликав до перетворення українського культурницького руху в політичний, але він не сповідував державницької ідеології і був далекий від ідеї збройного розв’язання «українського питання». Відзначаючи слабкість українського руху, його неорганізованість, він усе ж надіявся на успіх. М. Грушевський не бачив потреби пропагувати, культивувати ідею П’ємонту, створювати Галичині імідж П’ємонту. В його соборницьких поглядах вона справді була історичним епізодом.
Проте не випадково «Вісник СВУ» у 1916 р., тобто в розпалі Першої світової війни, ще раз видрукував статтю «Український П’ємонт» [11]. Річ, на нашу думку, навіть не в змісті, не в аргументації М. Грушевського, не в його поглядах на суть проблеми, а в тому, що Галичина дала Легіон УСС, вона очолила боротьбу за українську ідею і цим заслужила право називатися українським П’ємонтом. (Можна висловити припущення, що М. Грушевський, який тоді перебував у Москві під наглядом поліції, до рішення про публікацію статті стосунку не мав жодного).
Дещо раніше з великою працею «Галичина в життю України» на сторінках «Вісника СВУ» виступив М. Лозинський [12]. Привертає увагу думка М. Лозинського про те, що визволення України стане на сході Європи першорядним чинником міжнародної рівноваги, яку досі порушувала Росія. Висловився він і з приводу «П’ємонту»: «Австрійську Україну люблять називати «українським Піємонтом». На його думку, Галичина ним не була, бо бракувало їй умов для вільного національного життя, багато сил забирала боротьба з поляками. Але «справжнім «українським Піємонтом» могла би стати та часть української землі, котра знаходиться поза межами Росії, тільки тоді, якби вона позбулася останків польського панування й дістала умови зовсім свобідного національного життя» [13]. М. Лозинський вважає, що цьому могли би сприяти Австро-Угорщина і Німеччина як зацікавлені держави. Але у листопаді 1916 р. ці держави, заявивши про створення Польського королівства, нічого не зробили для української ідеї і державності, уже за звичкою повторивши давнішу стратегічну помилку.
Уряд Росії, російські шовіністські кола краще розуміли значення Галичини в українському національному житті і визвольному русі. З усією очевидністю це довела окупація Галичини в 1914-1915 рр. П. Христюк згодом писав: «Поруч з знищенням української культури на Україні повело ту саму роботу російське правительство і в Галичині, в цьому ненавистному для нього П’ємонті українського руху, під час окупації Галичини» [14].
Вплив Наддніпрянської України на процес національного відродження в Галичині був значний. Досить сказати, що Т. Шевченко пристрасним пророчим словом не дав згаснути національній ідеї і допоміг стати нацією українцям по обидва боки Збруча. Вагома роль П. Куліша, М. Драгоманова, Лесі Українки, О. Кониського, В. Антоновича і багатьох інших, а особливо М. Грушевського (праці якого були, за визначенням І. Франка, невичерпним джерелом національно-політичного і соціально-культурного самопізнання і самоусвідомлення) у розвитку української культури і науки на галицьких теренах, так само, як і заслуг тих українців із підросійської України, які фінансово підтримували цей процес. Проте це зовсім не означає,що без цих впливів і без цієї допомоги Галичина була приречена на асиміляцію, що вона не мала шансів стати самодостатнім і самоорганізованим національним організмом. Події після згаданих виступів М. Грушевського (1906-1907) свідчили, що розвиток національного життя в Галичині йде по висхідній, а не навпаки. Ми маємо на увазі ті кардинальні зміни у настроях галицьких українців після російської революції, а ще більше після балканських війн. Саме тоді галицьке суспільство усвідомило російську небезпеку, а відтак і потребу збройної боротьби – ще не за державність, оскільки не лише загал, але й провід (за окремими винятками) до ідеї державності на той час ще не прийшов, але за українство, за національні інтереси. Саме Галичина після тривалої перерви створила першу українську збройну, військову формацію – Легіон Українських Січових Стрільців. Ідеологія українського стрілецтва – це ідеологія державності, до якої з такими труднощами йшли вожді Центральної Ради. А Листопадовий зрив і поразка ЗУНР в українсько-польському протистоянні теж не канули в забуття. Жертовний похід УГА під гаслом «Через Київ до Львова» засвідчив соборницьку позицію Галичини.
Спроба С. Петлюри заручитися підтримкою Антанти, йдучи на союз із Ю. Пілсудським (той однаково зрадив свого союзника, незважаючи на участь українців у «чуді над Віслою») і на територіальні поступки коштом «П’ємонту», ворожнеча між екзильними урядами УНР і ЗУНР, неприязнь до С. Петлюри у середовищі галицької інтелігенції, поразка уряду Є. Петрушевича у дипломатичних битвах (невдала спроба самостійного здобуття державності для Галичини, спираючись на знамениті «пункти Вільсона» і 91 ст. Сен-Жерменського договору, цинічне розв’язання української проблеми Радою амбасадорів в березні 1923 р.) – усе це не могло не позначитися на тлумаченні ролі колишнього українського П’ємонту. Негативно впливали й інші чинники – формальне існування т. зв. Української Радянської Соціалістичної Республіки, де почали не менш т. зв. «українізацію». І ось уже навіть «Діло», яке традиційно уникало категоричних оцінок, писало у грудні 1924 р. про те, що Галичина перестала бути українським П’ємонтом [15]. Своєрідну позицію посів відомий історик і публіцист С.Томашівський. Як і багато інших діячів, розчарованих після українських визвольних змагань, він відмовляється від ідеї української державності, обґрунтовуючи потребу погодитися на автономію у складі Польщі, але підкреслює, що для нього і його однодумців український П’ємонт усе ще на Заході [16], маючи на увазі західноукраїнські землі. І він не був єдиним, хто поділяв такі погляди.
А. Камінський, прихильник слов’янського єднання, москвофіл і прихований радянофіл, у міжвоєнний період написав низку брошур («Галичина Піємонтом», «Загадка України і Галичина», «Народники і общеруси (їх історичні цілі)», «Синтеза українства і руськости»), в яких він виступав проти національно-визвольного руху і доводив, що Україна не може бути незалежною через брак окремої території, історії, культури українського менталітету, ідеалізму, патріотизму і ... Гарібальді. Зрозуміло, що це означало одне – Україна повинна влитися в «російське море», його не хвилювало те, що це була більшовицька Росія. А Галичину він називає іронічно «П’ємонтом», але вважає, що вона була німецьким або польським П’ємонтом для подальшої експансії на Схід (брошура «Галичина Піємонтом»). А «Піємонтом для Галичини є Київ – Дніпро батько, Волга мати – Земля Володимира» [17].
Після поразки визвольних змагань і появи на політичній карті радянської України суперечки про «український П’ємонт» набули нового і принципового значення. Зрештою, ці дискусії й раніше не були легковажними, адже йшлося не просто про ображене регіональне самолюбство, а про речі історичної ваги. «Діло», яке всередині 20-х рр. досить часто вміщувало публікації, прихильні, скажімо так, до радянської України, видрукувало в січні 1925 р. статтю І. Кревецького «Український П’ємонт». І. Кревецький заперечує погляд, згідно з яким мова стала просто синонімом нації. З цієї точки зору у той час дехто почав оцінювати і тодішню ситуацію: у Галичині та й інших західноукраїнських землях, що потрапили до складу різних держав, вживання української мови всіляко обмежували, а в радянській Україні почалася «українізація». На цій підставі робився висновок, що Галичина втратила свою досі провідну роль, що Галичина як П’ємонт закінчила свою роль, а ним стає радянська Україна. І. Кревецький вважає цей погляд помилковим, оскільки нація – це не лише мова народу, ані його література: «Нація – це громада людей, що об’єднана спільним мину- лим, що свідома свого минулого та ще й до того минулого нав’язує своє сучасне. Отже, суть нації – в її минулому: в її історії, в її історичній свідомості, в її історичній традиції і точності» [18]. У радянській Україні, продовжує І. Кревецький, цілком зривають із своїм минулим і традиціями, українську національну літературу переслідують і творять нову літературу з інтернаціонально-класовою ідеологією. Там підростає покоління, яке ще менш національно (не етнографічно-класово) свідоме, ніж його батьки. Аргументація І. Кревецького не є вичерпною, але достатньо переконливою, вона і сьогодні актуальна при відповіді на питання, чому Галичина не втратила своєї ролі як українського П’ємонту.
І. Кревецькому відповів П. Лисяк, який не зрозумів, як і багато інших, мети «українізації». Він уважав, що це могутній суспільно-політичний процес на Сході Європи, у розвитку українських національно-визвольних змагань. На думку П. Лисяка, «українізація» – це результат і наслідок наших визвольних змагань, Москва просто була змушена почати «українізацію» і якщо цей процес охопить усю Україну, то його не зможе перекреслити жодна зміна правління і «саме на цьому факті мусить будувати всеукраїнський націоналізм» [19]. Наївні сподівання П. Лисяка більшовики перекреслили вже через кілька років. Що ж до «П’ємонту», то П. Лисяк, про що свідчив увесь хід його міркувань, заперечував тезу І. Кревецького. Щоправда, закінчення статті цензура конфіскувала.
Виступаючи на правописній конференції у Харкові (1927), К. Студинський, відомий своїми радянофільськими симпатіями і публікаціями, заперечив будь-які спроби галицьких українців і далі вважати Галичину українським П’ємонтом – він визнав це право за радянською Україною [20].
«Ура-патріотичного» розуміння ролі Галичини не знаходимо в публіцистиці Д. Донцова, хоча з його критичним розумом він не міг не бачити, в яких умовах існує українське національне життя в царській Росії і в Австро-Угорщині, конституційній монархії, не міг не здавати собі справи з того, що без Галичини українське національне життя фактично перестало б існувати. Але Д. Донцов завжди був далеким від того, щоб навіть тут, у Львові, говорити компліменти галичанам. У знаменитому рефераті на II Всеукраїнському студентському з’їзді (Львів, 2-4 липня, 1913), зокрема, він говорив: «Бо чим була українська нація тоді? – Зневажена, розбита, під всеросійським кнутом там, під вшехпольським батогом тут, вона після гороскопів всіх вчених і невчених астрологів йшла назустріч неминучій смерті. Ба! Навіть нації не було! Було дві нації: Галичани або Русини та Українці, чужі, часом ворожі одна другій, без тіснійшої зв’язи між собою, без спільної політичної програми, без ширшої загальної мети, що лучила б сі membra disjecta нації в одну цілість. Де була та спільна ідея, що одушевляла обидві части України? «Самостійна Україна»? В Росії до сього гасла не признавалися навіть одиниці, в Галичині вона була позбавлена всякого практичного значення. Політичне життя як тут, так і там йшло під знаком вузького «провінціялізму» [21]. Ось тому, на думку Д. Донцова, в українській Галичині, «зв’язані по руках і ногах, провадили тиху боротьбу за здобутки чисто локального характеру». «Гімназії, лєгальні вибори, університетські кафедри – ось в крузі яких інтересів билася тоді безпомічно політична думка в краю». Український рух в Росії був тоді заслабкий, аби тут віддаватися далекосяглим мріям, заслабкий і в Галичині, аби можна було виступати з проєктами радикальних реформ, солідних виломів в польській racyi stanu» [22].
Щоправда, Д. Донцов визнає, що еволюція українського народу і в Галичині підготувала ґрунт для сепаратистської ідеології, що протягом останніх 20 років (тобто з кінця 90-х XIX ст. до часу виступу з доповіддю) українці виросли в поважну силу. Зрештою, досить стримано оцінював політичні й інтелектуальні здобутки галицьких українців й І. Франко. Іноді здається, що він перебільшував значення впливів Наддніпрянської чи Великої України. Можливо, давався взнаки суб’єктивний чинник. Щодо Д. Донцова, пояснення очевидне. М. Грушевський, С. Єфремов, вважаючи Галичину українським П’ємонтом, мали на увазі лише долю культури, а Д. Донцов – насамперед політичний аспект, адже і в Італії йшлося про розв’язання політичної проблеми, а не культурницької. Зрозуміло, що критика з боку Д. Донцова галицького партикуляризму з його обмеженістю, угодовством, лояльністю до влади, схильністю до компромісів (критика того, що було протилежністю «П’ємонту» як символу боротьби) спеціальних пояснень не потребує. Цей партикуляризм абсолютно не вписувався в систему вартостей націоналістичного руху.
Після поразки визвольних змагань Галичині знову випало на долю стати українським П’ємонтом, оскільки знову лише тут була змога розвивати національну українську культуру, оскільки лише тут виник той суспільно-політичний, ідеологічний рух, який мав за мету здобути політичну незалежність України революційним шляхом. І стосовно цього можна вказати на суперечність у міркуваннях Д. Донцова, на певну недооцінку ролі Галичини з його боку, адже у «Підставах нашої політики» він найвище ставить принцип політичності нації, якому повинен поступатися принцип територіального об’єднання всіх частин нації. На його думку, поки хоч би в невеликій частині народу жевріє ідея незалежності, поки хочби частина народу має змогу виявляти волю нації, то це ліпше, ніж коли нидіє цілий мозок нації в рабстві, атрофуючи в цілій нації волю до самостійного життя [23]. Так ось, цю волю української нації до самостійного життя презентувала після першої світової війни власне Галичина, як, скажімо, згодом, у 1938-1939 рр. і Карпатська Україна.
Проблема П’ємонту загалом не зникла із публіцистичного лексикону, не перестала бути предметом дискусії і в 30-ті рр., хоча у західноукраїнській пресі мова йшла, здебільша, про соборність. Після процесу над СВУ, а особливо після голодомору, організованого Москвою в 1932-1933 рр., хіба що найбільш засліплені радянофіли або більшовицькі агенти могли розхвалювати радянську дійсність або твердити, що Україна не є колонією.
Один із помітних фактів тодішньої західноукраїнської публіцистики – це серія публікацій О. Назарука на сторінках «Нової зорі» у 1936 р., що вийшли окремою книжкою під назвою «Галичина і Велика Україна (Трактат присвячений українським жінкам і військовим)». О. Назарук категоричний. Він виступає за відокремлення Галичини, а це відокремлення має на меті опанування Великої України. Галичина має відіграти ту роль, яку свого часу відіграла Прусія в історії Німеччини. Галичина не повинна зрікатися свого обов’язку проводу української нації на користь Наддніпрянської України тільки тому, що та більша від Галичини. Зате Галичина як частина всеукраїнської етнографічної маси стоїть найвище під оглядом національно-релігійного й організаційного розвитку, через те вона повинна зробити все, щоб населення всіх інших українських земель піднести до свого рівня й уподібнити до себе [24].
Провідну роль Заходу України обґрунтовує і З. Пеленський. Він пише: »Стоїмо на становищі, що у великому процесі сучасних всеукраїнських перемін на долю наших Західних Земель випадають цілком специфічні конструктивні історичні завдання. Одною з найбільш підставових передумов подібного розв’язання всеукраїнської справи, отже одною з передумов відродження, посилення і визволення цілої української нації й нині у вирішній мірі вислід процесу всестороннього українського національного здоровіння на вужчих Західних землях» [25]. Він не заперечує і значення Сходу, великоукраїнської історіософської орієнтації, але оскільки сьогодні там панує більшовизм (явище неукраїнське, на думку З. Пеленського, він ще називає його татарським лихоліттям), то саме Заходові випало на долю втретє (вперше – у XIII-XIV ст., вдруге – у XV-XVI ст.) відіграти велику всенаціонально-регенеративну роль: «Завдання стоїть перед нами ясно: ми маємо, ми повинні, ми мусимо стати на українському Заході нині знову тим резервуаром і переємником українських життєвих вартостей, ідей і культуротворчих первнів, з яких зможе і мусітиме прийти згодом велика всеукраїнська національна регенерація» [26]. Усвідомлення цього історичного покликання повинно впливати і на практичну національну політику. Щодо методологічного плану заслуговує на увагу така деталь – З. Пеленський посилається на М. Грушевського, на його розуміння сенсу й закономірностей нашої національної історії. Саме його принципи історичного пізнання дозволяють не протиставляти окремі регіони українських земель, а аналізувати український історичний процес у єдиному контексті.
Безумовним «П’ємонтом» Захід України залишався і в роки війни, коли довелося провадити збройну боротьбу на два фронти, і в другій половині 40-х – на початку 50-х років. Цей факт очевидний і відображений у документах та у пресі українського збройного підпілля.
Про те, наскільки тривким і живучим був образ Галичини як П’ємонту, наскільки сильним було усвідомлення всеукраїнського значення Галичини, свідчать публікації такого відомого публіциста, як І. Кедрин. У 1952 р. він написав статтю «Чи справді П’ємонт?». Він погоджується з тим, що порівняння української Галичини з італійським П’ємонтом шкутильгає, оскільки й історію італійського народу цілком неможливо порівняти з історією українського народу. Але стаття цінна тим, що І. Кедрин дав визначення цього образу-поняття: «Галицький П’ємонт – це фортеця тугости цієї західної вітки великого українського народу. Галицький П’ємонт – це та частина великої української землі, де могли витворюватися вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі тієї змоги не мали. Галицький П’ємонт – це взірець всенаціонального патріотизму, що в наші революційні роки, ген аж під кінець Першої світової війни, зумів на невеличкій території поставити розмірно найчисленнішу, високоідейну і здисципліновану регулярну збройну силу, що боролася не тільки за цю свою вужчу батьківщину, але й під всенаціональним соборницьким державницьким прапором» [27]. Щоправда, І. Кедрин із певних міркувань (нещодавно отримав дозвіл поселитися у США) писав, що на цьому порівняння закінчується. Ні, бо сам же він пише про напружені 20-30-ті рр., коли українство успішно протистояло польській колонізації і політиці «na zniszczenie Rusi», але ще були роки Другої світової війни і особливо повоєнні роки, коли українське збройне підпілля не лише воювало за всенаціональні ідеї, а й завдяки своїй жертовній боротьбі врятувало українців від ще більших репресій. Не можна зденаціоналізувати навіть кілька мільйонів нації, якщо вона свідома – це класична правда. «І символ цієї правди і є український Львів, із українською меншиною, але такою, що промінювала далеко поза межі міських рогачок і записала себе навіки в історію всієї Великої України як її справжній П’ємонт» [28]. У своїх спогадах, що появилися згодом, І. Кедрин ще раз повторив думку про Галичину як про український П’ємонт. Він підкреслив, що як раніше, в 1914 р., царські війська, так і в 1939 р. більшовики вивезли чи знищили на місцях тих, хто активно боровся за права народу, за українську культуру. «Якщо Галичина із своєю столицею Львовом здобула собі в українському світі славу «П’ємонту» за часів перебування під владою Габсбургів, коли за Збручем володіли Романови, то й за перебування у кордонах Польщі між 1919 і 1939 рр. західні українці не заплямили цієї назви – може трохи крилатої, може трохи претензійної, але не далекої від правди» [29].
«П’ємонт», «п’ємонтизм», про які так іронічно полюбляють писати деякі сучасні публіцисти, не вникаючи в суть цього явища, справді не були ні гарною фразою, ні епізодом із нашого минулого. В цих словах – своєрідність розвитку західноукраїнських земель у всеукраїнському контексті, суть геополітичної ситуації, в якій перебував Захід України, зокрема Галичина. Актуальний зміст, наслідки «п’ємонтизму», його непроминальне значення полягають у тому, що, як писав І. Кедрин у 1990 р., «західноукраїнці були і по нинішній день свідоміші за наших наддніпрянських братів. І тепер, за Михаїла Горбачова і його прислужника Володимира Щербицького в Галичині є яскравіший прояв національної гідності і гордості як на Наддніпрянщині» [30].

Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1992. – Т. 2. – С. 53.
Див.: Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX-XX століття. – К., 1996. – С. 186.
Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. – С. 430.
Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки. – С.-Пб., 1906. – Т. XXXVI. – Кн. 12. – С. 489-496.
Грушевський М. Галичина і Україна// Літературно-науковий вістник. – 1906. – Т. 36. – Кн. 12.
Грушевський М. Движение политической и общественной мысли в XIX ст. – С.-Пб., 1907.
Там само. – С. 12.
Див., напр.: Горинь В. До питання про український П’ємонт / Михайло Грушевський і Галичина // Другий міжнародний конгрес україністів: Доп. і повідомл.: Історія. – Львів, 1994. – Частина I. – С. 239-248.
Грушевський М. Галичина і Україна // Літературно-науковий вістник. – Т. XXXVI. – Кн. 12. – С. 491.
Там само.
Грушевський М. Український П’ємонт // Вістник СВУ. – 1916. – Ч. 127. – С. 787-788.
Лозинський М. Галичина в життю України // Вістник СВУ. – 1916. – ЧЧ. 61-62, 63-64, 65-66, 67-68, 69-70, 73-74, 75-76, 79-80.
Там само. – Ч. 79-80. – С. 149.
Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917-1920 рр. – Нью-Йорк, 1969. – Т. 1. – С. 7.
Діло. – 1924. – 19 грудня.
Томашівський С. Драгоманов і Галичина // Політика. – 1925. – 10-15 березня.
Камінський А. Галичина Піємонтом. – Львів, 1924. – С. 67.
Кревецький І. Український П’ємонт // Діло. – 1925. – Ч. 6.
Лисяк П. До питання про Український П’ємонт // Діло. – 1925. – Ч. 11.
Студинський К. З побуту на радянській Україні // Діло. – 1927. – Ч. 198.
Донцов Д. Сучасне політичнє положенє нації і наші завдання:. – Львів, 1913. – С. 3.
Там само. – С. 3-4.
Донцов Д. Підстави нашої політики. – Ню Йорк, 1957. – С. 104.
Див.: Назарук О. А лисиці брешуть на щити червоні...// Нова зоря. – 1936. – 9 липня.
З.П. Схід чи Захід // Шлях нації. – 1935. – Ч. 2. – С. 1.
Там само. – С. 5.
Кедрин І. У межах зацікавлення. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1986. – С. 152.
Там само. – С. 164.
Кедрин І. Життя. Події. Люди: Спомини і коментарі. – Нью-Йорк, 1976. – С. 336.
Кедрин І. Чи може існувати незалежна галицька держава? // Вісті комбатанта. – 1990. – Ч. 3. – С. 4.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Відображення проблеми в політичній думці й публіцистиці.
Сучасний аспект проблеми.

7. Ідея людини: національний характер і конечність виховання «нового» українця13tc "2.2.3. Ідея людини\: національний характер і конечність виховання «нового» українця"15
У «Листах» В. Липинський писав, що політика має справу не з абстрактною, безтілесною, абсолютно одна до одної подібною людиною – така «людина» існує лише в уяві і фантазії літераторів. Комбінації різних стихійних хотінь щодо меча, продукції й ідеології формують три основних для політичної акції типи людей: войовник-продуцент, войовник-непродуцент і невойовник-продуцент і непродуцент, на його думку. В. Липинський віддав перевагу першому.
У 1923 р. у статті «Bellua sine capite (З нагоди п’ятилітніх роковин проголошення незалежності України)» («Літературно-науковий вістник», кн. І) Д. Донцов писав, що на чолі національного руху можуть стати лише нові люди.
У статті С. Бандери «Ідея і людина в ідеологічному русі»: «В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови а політичному – творять «душу», істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі – творять його живий, діючий організм» [1].
Суть проблеми полягає не в тому, щоб з’ясувати особливості показу людини. Це суто журналістський, специфічний підхід, що має історичне і практичне значення. Є й інше завдання: довести, що українська преса формувала той тип людини, що був суголосний вимогам часу і це було ідейною засадою її діяльності, оскільки людина була в центрі української історії.
На наш погляд, однією із передумов зародження націоналізму як напряму, течії української політичної думки було те, що у вихорі, вогні визвольних змагань загартувалося нове покоління людей, тобто появився той тип людини (українця), який перед тим не домінував серед українського загалу.
У книзі пристрасної публіцистики «На порозі нової України», що появилася у критичний для України момент, М. Грушевський писав: «Ви, люди боязкої душі і невідважної мислі! Ви всі, хто цінить над усе незакаламучений спокій свого серця і своєї голови, над усе боїться відступити від раз прийнятої догми Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшенній боротьбі, котрою вона здобувається Ви краще відійдіть, коли не маєте охоти піддатися твердим вимогам сього страшного часу. Зійдіть з політичної, громадської арени – і не перешкоджайте тим, хто має сміливість працювати й творити нове життя тими методами, котрими воно може творитись Менше всього в даний момент я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе й моральні сили. Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам. Менше всього годиться для вступу до нього моральний чи політичний індиферентизм, принцип «моя хата з краю» Але так само не відповідає моментові і всяке перетягання спадщиною старого, пережитого. З тими тягарами за плечима ми не далеко зайдемо по дорозі будущого» [2]. Емоційна афектація, категорична риторика цього уривку (як і всієї книжки) зрозумілі – автор був уражений жорстокістю більшовиків після захоплення Києва, емоції були зумовлені крахом надій на «демократичну» і радянську Росію, крахом московської орієнтації. Але кілька важливих висновків можна зробити, проаналізувавши ці думки М.Грушевського у контексті тодішнього часу: М. Грушевський зрозумів, що боротьба за визволення потребує людей з певними рисами характеру; він закликає відмовитися від спадщини минулого; він розуміє різницю (історичну, психологічну, культурну) між українцями і росіянами як народами; але незважаючи ні на що М. Грушевський щодо участі в боротьбі до кінця залишає право вибору, боротьбу він сприймає і розуміє як моральний вибір; впадає в око відчутна національна самокритика; проблематика людини має явно політичний контекст. Неважко зауважити ще один важливий момент – у цій праці відчутна особистість автора, автор надзвичайно болісно осмислює крах своїх попередніх ідей і поглядів, він роздумує на руїні і новими очима дивиться на згарища, він очищується вогнем.
Ми не випадково в аналізі порушеної проблеми використали і публіцистику М. Грушевського. За зовнішньою патетикою цієї книжки – і трагічність вождя, який відчував свою відповідальність. Але йому лише здалося, що він і його ідеї пройшли очищення вогнем. В особі М. Грушевського український рух у визначальний момент не мав вождя такого типу, що його вимагає безкомпромісна боротьба за державність. Пройшов цим шляхом еволюції не він, а С. Петлюра.
Психологічний портрет українця – це надзвичайно цікава проблема, особливо у контексті тих рис, що формують т. зв. національний характер, а також головного історичного завдання нації, її історичного покликання – відновлення державності. Матеріал для роздумів дає вся наша історія. Історіографія проблеми, якщо взяти часи, ближчі до періоду, що цікавить нас, теж свідчить про актуальність проблематики української людини. Шевченкова порада запитати себе, хто ми, чиї сини, яких батьків, підказувала, що є найважливіша мета у пізнанні себе як народу – як дійти до українського національного світогляду, на думку С. Рудницького [3].
Про різницю між українцями й росіянами писав М. Костомаров у статті «Дві руські народності». Для нього самобутність українців полягає не стільки в одязі, не в способі домашнього життя, не в обрядовості, не в наріччі, як він каже, скільки у важливих ознаках: «Духовний склад, ступінь почуття, характер розуму, напрям волі, погляд на громадське й духовне життя, все, що виробляє вдачу й характер народу, – все оце і є заховані внутрішні причини народньої відрубности» [4]. Навіть сьогодні видаються актуальними спостереження М. Костомарова, що стосуються релігійності обох народів, тобто, різного (а іноді й протилежного) погляду на Церкву і релігію, а також і на громадське життя. Так, М. Костомаров пише, що у «громадських розуміннях історія витиснула на двох руських народностях свої сліди і установила в них розуміння цілком супротивні» [5]. Не будемо вдаватися в деталі, порівняння на користь українців. Щоправда, М. Костомаров практично не згадує про негативні риси української вдачі. Адже, скажімо, нелюбов українця до російського «мира», «общины» (а це не те саме, що в українців «громада»), його протест проти примусу, його волелюбність у певних історичних ситуаціях набувають негативного змісту. Нічим не обмежений вияв, вплив цих рис мав не один раз трагічні наслідки для України. Не завжди погано бути і матеріалістом, і прагматиком, як росіянин, а не поетом і романтиком, як українець. Безперечно, що стаття М. Костомарова і так була смілива для свого часу, адже в його тлумаченні росіяни значно поступаються українцям по суті в усіх сферах, в усіх аспектах – побутовому, культурному, духовному, релігійному. Хоча, зрештою, усім відомо, що якою мірою цинічно і по-хамському В. Бєлінський ставився до Т. Шевченка і до української літератури, такою ж мірою із симпатією він ставився до «Малоросії»: «Верст за 30 до Харькова я увидел Малороссию, хотя еще перемешанную с грязным москальством. Избы хохлов похожи на домики фермеров – чистота и красивость неописанные Другие лица, смотрят иначе. Дети очень милы, тогда как на русских смотреть нельзя – гаже и хуже свиней» [6]. Дуже високо В.Бєлінський оцінював наші історичні пісні на відміну від російських, в яких дуже слабко проявлялася політична свідомість народу. Він відзначав, що в українських історичних піснях, окрім цього, є багато поезії [7]. Багато хто сьогодні не хоче пам’ятати, що В. Бєлінський визнавав «південне» походження «Слова», він посилався при цьому на шляхетність і людяність сімейних стосунків, кохання, ставлення до жінки, а все це протилежне північній Русі, «где семейные отношения грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках» [8]. І це ще не все: «Малороссия страна поэтическая и оригинальная в высшей степени. Малороссияне одарены неподражаемым юмором; в жизни их простого народа так много человеческого и благородного. Тут имеют место все чувства, которыми высока натура человеческая!» [9].
Можливо, лише через цензурні міркування М. Костомаров нічого не згадує про державотворчі здібності обох народів. Можна погодитися і з тим, що в українців ніколи не вмирав державницький інстинкт, що прагнення до державності жило в колективній пам’яті народу, що волелюбність, яка не згасала у найважчі часи, повинна була колись матеріалізуватися у державності, привести до неї. Росіяни з їх колективістською психікою, з їх суспільною дисципліною, з їх органічним сприйманням залежності від влади, підлеглості (ідея «царя-батюшки», «доброго барина») й ін.– це зручніший, вигідніший, так би мовити, біологічний матеріал для державотворення. Написав же П. Куліш ці гіркі слова: «Народе без чуття, без чести, без поваги» А наприкінці 30-х років Ю. Вассиян писав: «Українець як індивідуальність був анархістом. У суспільстві не означився, понад неї підіймався тим, що її цілком не признавав. Нація культурно не жила в повному значенні, до політичної самоуправи ніколи не була готова. Цивілізаційно є вона слабим споживачем підрядних вартостей, а не витворцем» [10].
Погляди М. Драгоманова на проблему варті уваги, бо в нього є чимало думок про національний характер, вдачу, про національство як він пише, є чимало прикладів із життя інших народів, історія яких, зважаючи на їх державність, була подібною до української, в історії яких він шукав ключі до зрозуміння української історії, а ще більше – аргументи для утвердження своїх ідеалів, своєї доктрини. Так, він пише у «Чудацьких думках про українську національну справу», що «національна єднота в державі не завше може вести до більшої свободи і що думка про національність може бути причиною і насилування людей, і великої неправди», що «правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і не може навіть дати собі ради із впорядкуванням навіть державних справ. Треба шукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям» [11].
Ось у чому суть «чудацьких» думок – вони космополітичні. У космополітизмі, у запереченні нації, у запереченні права нації на «свою» свободу, – ту, про яку писав Т. Шевченко. Безперечно, що М. Драгоманову був ближчим Сократ і будь-який інший філософ, який уважав себе громадянином Землі. М. Драгоманов віддає перевагу Гердерові, який втішав німців, які не мали своєї держави, тим, що німецька віра і є у всесвітній людськості, у плеканні письменства і науки, а не Фіхте, який закликав тих же німців бути якомога більше німцями – бо тільки так можна бути справжніми людьми. М. Драгоманов заперечує німецький дух, німецьке серце, німецький розум, німецькі звичаї, а тим самим і німецький характер: «З цього що зараз сказано про національство у німців і слов’ян можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім, що тепер ще говориться національниками про такі речі, як національна вдача, національний характер, дух відносини між різними націями й т.ін.» [12]. Можна погодитися лише з тим, що М. Драгоманов захищав право українців, української національності на всебічний розвиток і захищав українофільство від критики російських народників. Відома його стаття «Что такое украинофильство?», в якій він полемізує з Л. Алексєєвим, публіцистом «Русского богатства». А щодо права на існування української мови, то М. Драгоманов пише, що стирання національних мов на користь не всесвітньої, а державних і станових мов не лише перечило б явно демократичному ходу цивілізації в останні сторіччя, а й тільки спричинило би появу нових розмежувань між людьми, що не виправдали б навіть ті природні умови, що створили наявні нації [13].
Але М. Драгоманов бачив (хотів бачити) не націю українців, а націю освічених людей, європейців, йому було не по дорозі з «туманним і шкідливим національством», усе, що створило «національство» (сюди він не зараховував твори Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Панаса Мирного), на його думку, виходило мертвим. А крім цього: « перш усього наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам взяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм «обукраїнення» приписали!» [14] – М. Драгоманову не подобається цілком нормальна реакція поневоленого народу на окупацію, на гноблення, цілком нормальне ставлення до поневолювачів, тим більше, що не варто говорити про ненависть до чужого «народу», оскільки йшлося про ненависть до чужої влади, до чужого режиму; приклад ЗУНР і УНР, до речі, засвідчує, що більш лояльної політики у ставленні до інших народів, до національних меншин, ніж українська, в Європі не було.
Ми не будемо детальніше характеризувати погляди М. Драгоманова на націю і завдання українців, як він це собі уявляв – М. Драгоманов будь-який історичний факт намагався увібгати в «прокрустове ложе» своєї доктрини (навіть 1848 р., який розбудив і пожвавив національні рухи в Європі, він розглядає як подію, після якої «вузьке і поверхове» національство втратило сенс). Щоправда, М. Драгоманов зробив спробу пояснити, що він лише виступає проти націоналізму, а національності визнає. Проте увесь хід його міркувань свідчить про заперечення власне національності, а відтак і національного характеру, духу тощо. Єдине, з чим треба погодитися в М. Драгоманова, це з тим, що нема незмінного, вродженого національного характеру. Він частково правильно критикував М. Костомарова за те, що той на основі, скажімо, пісень намагався визначити український народний світогляд.
Не сприймав український характер як щось незмінне і застигле й І. Франко. Назагал він був дуже далекий від романтизації, від опоетизованого ставлення до цієї проблеми. У його публікаціях є чимало їдких, дошкульних, нищівних, саркастичних зауважень на адресу галицького «рутенства», політиків, які видають себе за «батьків і провідників народу». Згадати хоча б про «наш голосний фразеологічний, в більшій мірі нещирий, бо ділами не попертий патріотизм», «нашу масова інерція», «нашу аж до границь безхарактерности посунену толеранцію хиб та слабостей наших ближніх», – це із «Одвертого листа до галицької української молодіжи» (1905) І. Франко пише: «Якби ви знали, мої молоді приятелі, скілько зневіри, розчаровань та знеохоти нагромадили дотеперішні зносини Галичан та Буковинців із Україною, скільки сорому та прикрости робили нераз Українцям наші «національні», а властиво місцеві хиби – неточність, балакучість та пустомельство, брак характерности, індіфірентність та моральна грубошкірість, байдужість до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадована європейськими формами при основній малоосьвітности та некультурности, – якби Ви знали і відчували се так, як цього вимагає теперішня хвиля, то я не сумніваюся, що в серці кожного із Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти «Ганнібалову присягу»: він нині доложу всякого зусилля, щоб увільнитися від тих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою» [15].
Можна заперечити, що це радше суб’єктивна соціально-психологічна характеристика, бо ж нема «вічних» національних рис, про які можна говорити на підставі етнографічного, фольклорного матеріалу. Структура національного характеру значно складніша. Є в ньому суттєве, а є і привнесене зовнішніми обставинами, сформоване в умовах, несприятливих для національного характеру. Але річ в іншому. На нашу думку, увага І. Франка до «людського» чинника не випадкова. Відома істина, що марксистська доктрина «загубила»людину. І. Франко приблизно від середини, в другій половині 90-х років Х1Х ст. уже перестав бути соціалістом (стаття «Соціалізм і соціал-демократія» появилася 1897 р., «Народники і марксисти» – у 1899 р., «Що таке поступ?» – у 1903 р., «До історії соціалістичного руху» – у 1904 р.), він уже більшого значення надає людині як суб’єктові історичного процесу, звідси і його вимога до особистості. Деякі соціалістичні постулати у статті «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм» (1904) він, здається, захищав радше за інерцією. Власне, в останній праці І. Франко пише, що «кожне людське діло, кожне слово, кожна думка – це предмет безмірно скомплікованих впливів, вроджених здібностей і налогів (іноді анормальностей і хороб), виховання, пристрастей, окруження, економічного й соціального положення, відомих і несвідомих чинників» [16]. Так само І. Франко оцінює і формування «традиційного усталення міри», що їх використовували, щоб оцінити «абсолютно справедливо те діло» – ці міри теж формуються під впливом найрізноманітніших чинників; І. Франко підкреслює, що ця міра з часом теж змінюється, що кожен вік, кожен ступінь цивілізації має свою справедливість, свою етику, яка для інших може видаватися цілком несправедливою.
М. Грушевський, як відомо, в центрі своєї історичної концепції поставив народ. Але в статті «Гріхи наші» він пише не про містичний «народ», а про «громадянство», про тих, верхніх десятки тисяч, цілі покоління яких «замість аби розвивати в собі відпорну силу против всякого гніту, насильства, кривди, тільки вміли цілувати та лизати ті руки, що їх гнітили й катували, що зводили на ніщо все національне життя» [17] М. Грушевський (статтю було написано в 1907 р., революція вже пішла на спад) звинувачує еліту, репрезентантів українського суспільства, ті верхні десятки тисяч, які він не уособлює з народом, у рабстві, у сервілізмі.
М. Грушевський вважав, що революція 1905-1907 рр. застала українців не приготовленими. У статті «Українство і питання дня в Росії» (1905) він писав: «По десятиліттях застою, заведеного нашими «культурниками», тільки останнім часом зачали ся якісь прояви розбудження, якогось руху. Приходиться гірко жалувати так змарнованих часів, тих, пропащих для України, генерацій. З потроєною енергією прийдеться нинішній генерації працювати, щоб достроїтися до вимог часу і задач моменту» [18]. І одночасно з М. Грушевським, навіть раніше, цю ж проблему людини в українському національному русі, про людський чинник цього руху, як ми вже згадували, порушував І. Франко – можна нагадати дискусію між ним і Лесею Українкою та її однодумцями на зламі 1896-1897 років. Розгром Кирило-Мефодіївського братства, розправа з Т. Шевченком, наступні репресії проти українства – це в морально-психологічному плані негативно вплинуло на тих українців, які хотіли і могли щось зробити для рідного народу. Так, український рух став культурницьким у той час, коли такі, як Желябов, Кибальчич і сотні інших українців, пішли на боротьбу за всеросійську революцію, як пише І. Франко у статті «З кінцем року», вміщену в журналі «Житє і слово» (кн. 6, 1896).
Але українці виявилися не готовими і до лютневої революції 1917 р., і до української революції – про це свідчить як осмислення подій 1917-1918 рр., так і аналіз публіцистики М. Грушевського та інших діячів означеного періоду.
До цієї проблеми М. Грушевський повернувся у 1918 р. у згаданій вже книзі «На порозі Україні», де він пише про таку негативну рису певної частини українського суспільства (йдеться про інтелігенцію, насамперед), як духовне холопство, холуйство раба.
Публіцистика М. Грушевського того часу цінна з огляду на моменти, що стосуються «людського чинника». Перший. М. Грушевський пише про духовне холопство, холуйство раба («песій обов’язок» щодо Московщини»), «котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але й зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом. Російські белетристи закріпили в духовній формі тип такого холопства і я ще раз вибачаюсь за грубе слово: таким холопством вважаю ту вірність, ту служебність не за страх, а за совість, глибоку і необориму, поколіннями виховану, яку українське громадянство виявляло – в одних частях менше, в інших більше – супроти державних, культурних і національних інтересів Росії і великоруського народу» [19]. Джерела, чинники, що зумовлювали ці негативні риси, М. Грушевський вбачає в користі і страху: «Російська влада вповні і ефективно використала ці невисокої моральної вартості мотиви». Другий момент. М. Грушевський бачить у тому лихому і важкому, що довелося пережити, і позитивне – «воно прискорило процес визволення від старих пережитків і упереджень, від спадщини старих призвичаєнь і поглядів, яка б в обставинах більш нормальних ще довго б тяжіла на нас і гальмувала нову творчу роботу» [20] .
Можна сказати й по-іншому – український характер формувався у процесі українського національного визвольного руху. Роки неволі не могли не позначитися на морально-психологічному стані українського народу чи його окремих верств. Цілком зрозуміло, що в умовах недержавності в інтелігентському середовищі сформувався комплекс меншовартості. Поява можливості відновити державність відродила в народу ті творчі й духовні риси, які завжди були йому притаманні. Інша річ, що вожді української революції в силу багатьох об’єктивних і суб’єктивних (у т.ч. і особистісного характеру) причин не змогли ні побудувати ту нову Україну, про яку писав М. Грушевський, ні виховати нову людину, оскільки визвольні змагання відкрили ще одну закономірність національно-визвольної боротьби: серед багатьох інших важливих передумов успіху одним із найважливіших залишається «людський чинник».
Аналізуючи причини поразки визвольних змагань, Д. Донцов був першим, хто звернув на це увагу. Він не лише констатував цей очевидний, зрештою, факт, але й почав наполегливо переконувати суспільство, що майбутня боротьба за державність вимагає українця-борця, українця-людину іншого типу, ніж раніше. Щоправда, треба висловити одне застереження: йшлося не про абстрактний визвольний рух, а про той політичний рух, що ототожнював себе із безкомпромісною боротьбою за державність, що ідею України поставив понад «усе», – тобто, йдеться про націоналістичний рух, новий напрям у політичній думці і практичній діяльності. У «Підставах нашої політики» (1921), першій великій праці, в якій Д. Донцов проаналізував причини невдач наших визвольних змагань і сформулював загальні принципи української політики, він писав: «В диму походів, в морі крови, в нелюдськім напруженні нервів і думки, коли за один місяць переживається досвід десятків літ, постає і формується українська нація. Носіями цього процесу виступлять не люди з «спокійними чолами, не захмареними соромом», з «серцями, порослими мохом», яких без ваги картала поетка українського рісорджимента! (Д. Донцов мав на увазі Лесю Українку.– С. К.). Тими носіями будуть оспівувані нею «месники дужі», месники не за «пролетаріят», а за поневірену «н а ц і ю» [21].
До цієї проблеми «месників дужих», «нової касти», до проблеми виховання українця нового типу, нового покоління, спроможного успішно боротися за українську національну ідею, Д. Донцов повертався упродовж усього міжвоєнного двадцятиріччя. Це одна із основних, магістральних тем його публіцистики того часу. На нашу думку, Д. Донцов – це чи не єдиний публіцист, який вважав, що головною причиною нашої поразки були не обставини, а «людський чинник», а якщо докладніше, то в поразці він звинувачував наших вождів (поява публікацій «В. Лєнін» і «Йосиф Віссаріонович Калігуля» на сторінках «Літературно-наукового вістника» не була випадковою – Д. Донцов здавав собі справу з того, наскільки аморальними, жорстокими, деспотичними були ці більшовицькі вожді – але ж вони врятували Росію від розпаду, а українські вожді війну за державність програли).
Яким же повинен бути цей «месник дужий», новий борець, що він повинен зробити? У сфері інтелектуальній – подолати примітивний інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, орієнтуватися на Європу, а не Росію, відкинути хуторянський універсалізм і провансальство, що не розуміють значення ірраціонального і ірраціональної волі «як prius в історії», відмовитися від матеріалістичного світогляду.
У сфері політичній – відкинути ідеали демократії, соціалізму, подолати пацифістські настрої, «загальнолюдські» вартості, зрозуміти, що наш національний ідеал можна здійснити лише у безкомпромісній боротьбі з Росією; бути вірним справжнім, споконвічним традиціям (у т.ч. і традиції єдності із Заходом, і традиції 1709 р.), а не традиціям «культурницького» ХIХ ст., не традиціям кирило-мефодіїців, М. Драгоманова, інтернаціонально-москвофільського соціялізму; не індивідуалізм і анархізм, а пріоритет національної ідеї, а відтак – дисципліна ордену; не безлика пасивна маса, а ініціативна меншість.
У сфері психологічній – позбутися «гречкосійства», інертності, сентиментальності, нерішучості, мрійництва, «шатості малоросійської», більше волі, віри, фанатизму, пристрасті.
У сфері практичній – потрібно подолати потяг до фраз, до найлегшого вияву своєї патріотичної енергії, бути людиною чину, зрозуміти, що боротьба – це не просто протистояння протилежностей, а єдиний шлях здійснення національного ідеалу.
Д. Донцов висловлювався різко і категорично. Його опоненти неодноразово звинувачували його у ніцшеанстві і фашизмі, в аморальності. Робили це вони, захищаючи партійні інтереси, але найчастіше – абстрактно оперуючи «загальнолюдськими» вартостями, ідеалами гуманізму. Лише один приклад. Д. Донцов писав з приводу «аморальності»: «Це не є, звичайно, аморальність в смислі увільнення від етичного, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напружености тих ідей та їх сторонників (йдеться про націоналістичні ідеї. – С. К.) є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам тут суворе, тверде, як ніде» [22]. Коли Д. Донцов говорив про «аморальність» ідей нового політичного руху, то він мав на увазі їх суперечність з буденною мораллю провінційного міщанина, який сповідує ідею «калокагатії» (дехто із античних філософів бачив зміст життя в поєднанні добра і краси, це був ідеал гармонійного виховання), який до справ загальнонаціональних підходить з міркою особистої вигоди. «Аморальність» як протилежність такої «моралі» і захищав Д. Донцов.
Ідея нової людини, погляди Д. Донцова на те, яким повинен бути борець за українську ідею, знайшли найбільший відгук серед молоді [23]. Його вплив на молодь не був абсолютним і безумовним, звичайно. Є чимало антидонцовських свідчень, але ці автори не стільки заперечують сам факт впливу, скільки виступають проти того, що лише Д. Донцов формував погляди і настрої молоді. Це можна сказати, наприклад, про В. Мартинця, відомого діяча і публіциста націоналістичного руху. Але Б. Кравців (один із лідерів молодіжного націоналістичного руху), визначаючи причини поширення націоналістичних настроїв в молодіжному середовищі, назвав крім діяльності УВО, створення українського таємного університету і боротьбу за нього і публіцистику Д. Донцова [24]. Не йдеться, зрештою, про міру чи масштаби впливу Д. Донцова, але практично уся преса, а особливо молодіжна, до проблеми людини як суб’єкта історичного процесу, до проблеми виховання людини – борця за українську ідею зверталася. Ця тема була однією із головних на сторінках релігійної і світської преси, молодіжної і партійної. Критика з боку Д. Донцова «історичної генерації», того покоління діячів і політиків, чия діяльність спричинилася до поразки визвольних змагань, була адресована усім, усьому суспільству, але молоде покоління перше зрозуміло, що в поглядах і діяльності «батьків» було чимало хибного. Конфлікт «батьків і дітей» на початку 20-х років не був чимось незвичайним у соціально-психологічній атмосфері українського життя, адже подібний конфлікт чітко простежувався і в роки передвоєнні, коли переважно старше покоління, призвичаєне до методів парламентської боротьби, лояльне до влади , зі схильністю до «реальної», «органічної» праці, з пацифістськими настроями не поділяло поглядів радикального, романтичного і безкомпромісного молодого покоління (яке, не від речі, теж не було однорідним ні в політичному, ні в соціально-психологічному плані).
Проблема нової, сильної людини захопила і літературу, зокрема тих молодих поетів і письменників, які були під впливом Д. Донцова, – маємо на увазі Є. Маланюка, О. Ольжича, Л. Мосендза, О. Телігу, Ю. Клена і частково Ю. Липу. Д. Донцов писав про них у статті «Трагічні оптимісти»: «Трагічне – це сприймати світ в його потворності. Це – не уникати конфліктів. Це – шукати їх, це нездержний оптимізм сильних, це – «через край вино», це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них – людину і світ.
Трагічні оптимісти – як яскрава заграва блискучого дня нашої літератури. Бурхлива і тривожна – гарніша за самий день» [25].
У середині 20-х років (1921-1925) «Студентський вісник» (орган ЦЕСУС) провів анкету на тему «батьків і дітей». Участь взяли В. Мартинець, Ю. Вассиян, В. Старосольський, М. Білецький та ін. Анкета не підтвердила існування якогось непримиренного конфлікту. Навпаки, Ю. Вассиян у великій статті (кілька подач) «Батьки й діти» пише про патологічний (навіть так!) нахил батьків-культурників до спільного «культурного жолоба» з національними ворогами. Ю. Вассиян вважає, що «батьки» мусять доказати «дітям» не тільки силу розуму і думки, але й морально-живу силу ідеї, без чого навіть абсолютно досконала думка мусить померти. Перше характеризує «батьків», друге – «дітей», але без їх поєднання неможлива внутрішня єдність «батьків» і «дітей». Якщо «батьки» так розуміють свій обов’язок, то вони відхилять ту небезпеку, що глибоко вкорінилася у «дітях», а саме – бачити в «батьках» лише негативне минуле; тоді й конфлікт між поколіннями зійде «до значення природного, нормального змислу всякої органічної еволюції – в тому розумінні необхідний і позитивний» [26].
Ю. Вассиян теж був із числа тих ідеологів націоналістичного руху, хто осмислював проблему людини, хто намагався створити концепцію українця нового типу. Ця проблематика важлива в його філософських й історіософських поглядах. Він уважав, що людина, людська особистість – це одночасно основний факт і головна проблема історії («Ідеологічні основи українського націоналізму»). Націоналізм означає дальший поступ розвитку нації, який полягає у здійсненні ідеї державного чину. Це означає, що нація має самоусвідомити себе як моральна сила, що має внутрішню відвагу вирішувати всі питання зі своєї точки зору. Відповідна діяльність нації (національна революція) потребує людських особистостей, а не колективу «психо-соціальних однорідців». Саме така особистість є «рушійною силою і рішаючим чинником всякого здійснення...» [27]. Найголовніше у поглядах Ю. Вассияна на людину: історію творить сильна і свідома свого «я» особистість; універсальною засадою людської історії є мораль переможного чину (що й не визначало, не керувало раніше подіями українського життя). Ю. Вассиян не протиставляє особистість масі, він обґрунтовує засаду суспільного інтегралізму, критикує індивідуалізм, але не погоджується з думкою про рівність маси з абсолютним підпорядкуванням одиниці колективу. Націю становлять, утворюють «конкретні людські одиниці, що носять у власній духовній будові основну форму своєї соціяльности, а тою формою є «національність»Національність – це найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціяльности» [28].
Саме тому, що Ю. Вассиян високо оцінював роль особистості в історії, він критично оцінює «українську людину». У статті «До головних засад українського націоналізму» він пише, що українець як індивідуальність був анархістом. У філософському есе «Степовий Сфінкс» є навіть розділ «Українська людина (негативна характеристика)». Кілька найбільш критичних зауважень і міркувань Ю. Вассияна: « українська людина не зуміла саме статися джерелом власного історичного розвитку, вона скорилася наказам чужої волі і хоч згодом розрослася числом до значних розмірів, то ще й сьогодні не має достатньо міцних внутрішніх основ, щоб здобути собі позицію історичного підмету» [29], «Сварливий, недовірливий, анархічний українець розбиває кожну спробу на велику міру закроєнного єднання і внівець обертає випадкові осяги геніяльних імпровізацій своїх велетнів» [30]. А крім цього – мстива зажерливість, непогамовна заздрість, братовбивча гризня; велика людина і її твір не були для українця предметом сильної волі і чинної віри; милосердя поневоленого і приниженого; ослаблена воля, що проявилося як пасивний тип людини, що піддався стихійній, «майже анімальній» формі життя, не проявляючи жодних вищих завойовницько-панівних нахилів... «Так постав відомий український тип хлібороба, глибоко зв’язаного зі своєю землею, миролюбного й обмеженого до своїх вузько-особистих, родинних і побутових вітально-існувальних справ» [31]. Жорстко і навіть нищівно писав Ю. Вассиян про нашу еліту. На його думку, українська провідна верства – нікчемна, бо залізній твердості московських завойовників протиставила оборону особистих інтересів, честолюбства, слави, почестей, але не вміла відповісти на ідею – ідеєю,на месіанізм – месіанізмом, на жорстокість – жорстокістю: «Сантиментально-миролюбні течії ХІХ століття розслабили до решти вже й так з природи мрійницьку, пасивну українську душу, якій забракло гарту, самоопанування, щоб узяти із Шевченка вогонь його прометейських ідей, патос пророчих візій, бойовий запал революціонера і тими рушійними силами обновити свою химерну хуторянську душу та зробити її засадою боротьби нації за власну велич і владу» [32]. Ще: «Не думаємо так, як почуваємо, і не хочемо так, як думаємо» [33] й ін.
Ю.Вассиян, аналізуючи складну психологічну і філософську проблематику людини, української людини, часто повертається до визвольних змагань, які були серйозним випробуванням для українського характеру. Він пише: «До з’ясування української сучасности в головних рисах найбільше підходить з методичного боку погляд на цей момент проявлення, що в ньому зазначився найповніше, бо майже у всіх своїх властивостях український характер, а власне в наших визвольних змаганнях в рр. 1917-1920. В них повторився до найдрібніших відтінків незмінний український тип, що проходить однозначно всі етапи нашої минувшини і в той спосіб вже сам собою викладає і роз’яснює історію народу. Ознакою його є анархічна поведінка людини, що не хоче вийти із себе, та не вміє вжитися в дійсність довкілля, тому не в силі боротися у формі спільного «я», але тільки засліплено, навмання, одинцем. Оця несуспільницькість – то не ославлюваний український індивідуалізм, навіть не анархізм, а тільки просто хаотичність, що повстає всюди там, де на ґрунті довгої замкнености життя збіг обставин утворює нові течії життєвого руху. Українець не бачить дальше, як сягають очі, він невільничо любить себе, не стараючись глибше себе збагнути; не вміє себе ані опанувати, ані ненавидіти, бо не зносить імперативних наслідків самокритики: постійности морального зусилля, строгости супроти себе – тих неприємливих чеснот для всякого еротичного еготизму. «Моя хата з краю» – є тою найвищою максимою народної етики, що це лежить в основі всіх часів нашої історії; вона є духовою власністю цілого народу без ріжниці кляс» [34].
Щоправда, Ю. Вассиян у своїх історіософських візіях песимістом не був. Він вірив у те, що час пробудження українського сумління прийшов, вірив у майбутнє української нації. Але це не був абстрактний теоретичний висновок. Написав Ю. Вассиян цю працю («Степовий Сфінкс») взимку 1935-1936 рр., після кількарічного перебування у в’язниці. Це був період найбільшого українсько-польського протистояння, після «пацифікації», геройської смерті Біласа і Данилишина, убивства Пєрацького і Варшавського процесу над С. Бандерою та інших численних процесів над українськими націоналістами, тими борцями, які дотримувалися заповідей «Декалогу», які знали «12 прикмет характеру українського націоналіста» (автор Ю. Мащак) і 44 правила життя українського націоналіста (автор Д. Мирон). Усе це свідчило, що новий тип борця за українську ідею появився. (Проте розв’язання проблеми не в тому, щоб для підтвердження якогось теоретичного висновку чи положення знайти відповідні приклади із життя. Жоден народ не складається лише із героїв чи лише із зрадників. Будь-який пропагандистсько-публіцистичний висновок можна вважати постулатом, але це не означає, що ми маємо справу з тенденцією).
Є досить підстав для того, щоб зробити висновок: Ю. Вассиян вважав поразку визвольних змагань 1917-1920 рр. закономірною, а гірші риси українського характеру теж до цього спричинилися. Але цей характер він не уважав незмінним, закінчено готовим, він, навпаки, вважав його таким, що сам себе вічно творить. І Ю. Вассиян робить важливий методологічний висновок: «На цьому й полягає можливість свідомого впливу на його формування і власне в залежности від ступеня такої самосвідомости виступає в слабшій чи сильнішій формі підметовости. Там, де остання досягає вираженої означености, зароджується ідея творчого відношення до окруження, воля формувати його і там діє вже особистість [35]. Як бачимо, перехід від характеру до особистості зумовлено наявністю творчого ставлення до життя, бажанням формувати його і бути спроможним на чин; хто не в силі творити, той ніколи не зможе відчути себе вільним. Без зв’язку з життям нації, без національної основи як духовного кореня індивідуального життя, без розуміння національності як найглибшої, найзагальнішої, найтривкішої підстави людської соціальности становлення характеру і перетворення людини в особистість неможливе. Це розумів Ю. Вассиян як філософ і реалізував Ю. Вассиян як голова ідеологічної комісії і як член Проводу українських націоналістів, як публіцист.
Метою ідейно-виховної діяльності ОУН як організації підпільної було не просто виховання патріотів, виховання українців у дусі власних традицій української історії, а формування цілком конкретного типу людини, готової до боротьби, до самопожертви, для якої інтреси нації вищі від особистих. Це тип борця, проте багатогранна діяльність українського суспільства на західних землях потребувала патріотів у всіх сферах. На цю обставину звернув увагу М. Шлемкевич, публіцист і ідеолог не войовничо-чинного, а «творчого націоналізму». У книжці «Галичанство» він писав, що недавні учасники визвольних змагань, закінчивши вищі школи, розбудовували, закріплювали і захищали українське незалежне життя. М. Шлемкевич пише: «З того духа відроджується і розцвітає українська кооперація 20-х і 30-х років на західних землях Кооперація була визвольним рухом проти соціяльного поневолення українства чужим капіталом. І тим патосом самостійництва передовсім дихала і окрилювалася кооперація 20-х і 30-х років, а її тодішні піонери – це старшини і вояки галицької армії, що змінили тільки спосіб, а не ціль боротьби» [36]. Цей спосіб боротьби, на його думку, пронизував навіть такі, здавалося б, нейтральні сфери, як охорона здоров’я.
Виявом самостійницького пафосу і було бажання утвердитися в кожній сфері буття. Підпілля (УВО, ОУН) органічно доповнювало легальне життя, оскільки воно було не просто пронизане ідеєю самостійності й державності, а зорієнтоване на безкомпромісну збройну боротьбу.
Незважаючи на значні успіхи, яких досягнули українці в 30-х роках у Східній Галичині, і на зростання українських національних сил в інших західноукраїнських землях, процес національного самоусвідомлення, процес виховання українця нового типу не був легким, бо цей процес відбувався в умовах окупації і за відсутності достатньої єдності в громадсько-політичному житті. І. Кедрин писав у 1937 р.: «Хто працює в українських організаціях, знає дві найбільші болячки: 1) зависть та інтриги земляків і 2) брак людей до праці» [37]. Традиційна, як бачимо, констатація дефектних рис українського характеру. І. Кедрин так уявляв собі платформу можливої й необхідної консолідації: 1) конечність боротьби за український стан посідання в Польщі і його розбудова, 2) конечність підготовки до близької війни.
Щодо цього, то варто звернути увагу ось на який момент. Публіцисти легальних партій, захищаючи український стан посідання, в інтересах його розбудови бачили, що це потребує певного типу людей. Але з огляду на можливість війни (у зв’язку з якою актуалізується українська проблема в міжнародній площині) І. Кедрин вважав, що «ми, українці, не можемо бути пацифістами» [38]. Цю думку висловив один із найбільш яскравих публіцистів УНДО, але загалом думка про конечність виховання універсальної людини була притаманна всій нашій публіцистиці. Так, В. Кучабський, представник консервативної течії в українській політичній думці захищав героїчну й аристократичну орієнтацію людини, головне, як він вважав – не «щасливе» чи «нещасливе» життя, чи буде «добре» чи «зле» (маючи на увазі суто соціальні проблеми), а виконання свого життєвого призначення [39].
Національна ідея (державність, здобуття державності) завжди була революційною і залишалася такою незалежно від того, в якій сфері вона знаходила свій вияв, що й вимагало людей універсального типу.
Проблематику людини, зокрема проблему виховання продовжили публіцисти українського збройного підпілля [40].
Цю проблему чітко окреслював П. Полтава у статті «Елементи революційності українського націоналізму» (1946). На його думку, духовне переродження українського народу теж є метою українського націоналізму. Він констатує той факт, що довговікова навала негативно вплинула на духовність українського народу, зумовила появу таких рис, як брак зацікавлення громадськими справами, грубий матеріалізм у щоденному житті, загумінкова обмеженість деяких груп українського громадянства, «хуторянство», неспроможність піднятися до рівня загальнонаціональних інтересів та ідеалів. «Вся проблема українства зводилася у них до проблеми оберігання традиційного українського побуту що бути патріотом значить боротися активно за справу визволення українського народу, – так серед цієї частини громадянства ніхто не думав» [41]. На його думку, в українців проявлялися такі негативні риси характеру, як пасивність, квієтизм, покірність перед чужою силою, зневіра у власні сили. «Щораз більше погоджувався (українець.– С. К.) з своєю долею мученика. Єдиним протестом стало сльозливе нарікання або лише глуха, глибоко захована ненависть. Щораз частішою появою серед українського народу став безвольний малоактивний тип, здібний лише терпіти, а не боротися, протиставитися злу, іти на зудар з життям, з обставинами» [42]. Цьому типові «малороса», «хохла», «рутенця» український націоналізм протиставляє тип патріота, який знає славне минуле України, гордиться ним, для якого добро української нації – найвищий наказ. «Переінтелектуалізованому», як пише П. Полтава, а через це і захопленому всесвітянськими ідеями, з притупленим національним інстинктом типові українського інтелігента український націоналізм протиставляє тип освіченого українця, який глибоко вріс в український ґрунт, який зосереджує у собі національний пафос, який діє, керуючись національним інстинктом. Типові «хуторянина», який живе шкурними інтересами свого подвір’я, український націоналізм протиставляє тип людини, спроможної не на життя, а на смерть боротися за загальнонаціональні інтереси; український націоналізм намагався викорчовувати коріння рабської психіки, він формував психіку вільного господаря на своїй землі, психіку фанатичного, але свідомого борця за національну ідею.
У 1946 р. на Заході вийшла друком стаття Р. Рахманного «Кров і чорнило. Відкритий лист українця-читача до українця-журналіста», в якій він писав: « завжди в історії всіх народів, отже і в українського, були два типи людей з протилежними поставами до свого сучасного. Були і є т.зв. «обережні чи розважні», що десять разів міряють, міркують, потім один раз відрізують – і виходить на зле. Це їх не турбує надто. Їхня діалектика, озброєна крутими софістичними аргументами, дає їм завжди чисту совість і певність, що їхня поведінка була правильна. Це не розсудливість, прикметна старшим досвідченим людям, а психічний комплекс, самообман. Були і завжди будуть «голови шалені», що вриваються у темп життя сучасного, переживають його всіма фібрами своєї душі, на ґрунті досвіду минулого вирішують те сучасне. Бо вони його правильно розцінили і тим самим бачити їм дано майбутності обрії» [43].
Такий поділ не позбавлений сенсу, але й певного романтизму теж. Той тип борця, що його культивувала преса українських націоналістів у міжвоєнні роки, а згодом преса українського збройного підпілля, значно відрізнявся від того романтичного образу українця-борця, який формувався під впливом ідеології і духовної енергії Січового стрілецтва особливо, а частково і визвольних змагань 1917-1920 рр. Цей тип людини, цей образ не був результатом публіцистичної, а тим більше пропагандистської риторики. Був він образом самого часу, реакцією народу на вимогу часу, результатом розуміння свого обов’язку перед народом. Історію творила не безіменна маса, а особистості, конкретні люди, навіть якщо гинули вони безіменно.
Епоха 40-х-50-х рр., на яку теж припала боротьба українців, була іншою, характер цієї боротьби був іншим. Ця боротьба не випадково привернула увагу багатьох дослідників Заходу.
До зарубіжних дослідників, які вивчали проблеми українського визвольного руху 40-х-50-х років, належить і Дж. Армстронг, автор книги «Український націоналізм», книжки дискусійної, що витримала кілька видань. Так ось, на початку 50-х рр. він написав статтю «Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників 1941-1945 років». На той час Захід уже знав, що боротьба українців проти німецьких і більшовицьких окупантів дала дуже багато прикладів героїзму, самопожертви, самовідданості. У цій статті привертає увагу насамперед згадка про романтизм національних рухів. Дж. Армстронг пише: «Романтизм національних рухів призводить до особливого наголошення індивідуального героїзму, герой відіграє надзвичайно важливу роль як модель для соціалізації нового покоління» [44]. (Не виключено, що Дж. Армстронг знав статті і С. Бандери, і Р. Рахманного, й інших публіцистів). Думка слушна, сумнів закрадається лише щодо «романтизму». Ще можна було говорити про романтичність Українських Січових Стрільців та визвольної боротьби того періоду, про уявлення, мабуть, не стільки романтичні, скільки наївні вождів і лідерів української революції про історичний процес. Їхній «романтизм» не міг не поступитися цинічності, підступності, брутальності, прагматичності політиків сусідніх держав. Українська Повстанська Армія вже не була такою «романтичною», як Легіон УСС. Вона й боролася в іншу епоху – ще більш жорстоку, ніж раніше, і абсолютно байдужу до будь-яких людських сентиментів. Звичайно, деяких учасників визвольного руху могла приваблювати саме романтика боротьби, але справжні мотиви були інші – усвідомлення необхідності боротьби з окупантами, наявність альтернативи: або боротися із зброєю в руках, або покірно чекати вирішення своєї долі. Інша річ, що ми сьогодні можемо опоетизовувати і навіть міфологізувати ті часи наших визвольних змагань, учасників цієї боротьби і мотиви, якими вони керувалися. Дж. Армстронг писав: «В часи справжньої національної небезпеки, особливо коли необхідно боротися проти зовнішньої агресії, націленість в рольовій моделі переноситься на фізичну сміливість аж до готовності жертвувати життям заради нації. Старе релігійне прислів’я про те, що кров «мучеників є сім’ям віри», добре підходить до такої віри ідентифікації, якою є націоналізм» [45].
Для нас важливі міркування цього дослідника, далекого, зрештою, від ідеології українського націоналізму. Але автор вважає, що зрозуміння українських національних героїв 1941-1945 рр. у всій їхній людській складності важливе ще й тому, що в комуністичній і нацистській пропаганді спотворено зображення «героїзму». Та, може, найцінніше для нас те, що Дж. Армстронг, пишучи про наших лідерів, хоче показати: « Як суворе протиборство у Другій світовій війні висунуло дуже людяних героїв різних типів» [46].
Дж. Армстронг обрав п’ятьох людей українського визвольного руху, які, на його думку, уособлювали різні типи героїзму, і спробував показати, як такі особистості служать ознакою та прикладом надзвичайної сміливості і серйозних недоліків. Це Т. Бульба-Боровець, Я. Стецько, М. Лебедь, А. Мельник, В. Кубійович – у такій послідовності характеризує їх Дж. Армстронг. На той час, коли він збирав матеріали, помер Митрополит Андрей, Головнокомандувач УПА Р. Шухевич загинув, а С. Бандера, як пише автор, ухилявся від зустрічі, оскільки за ним постійно стежили, щоб убити, більшовицькі агенти. Поява статті не була випадковою: публікація відображала позицію тієї частини Європи, західного світу, яка перестала захоплюватися «загадковою» російською душею, яка дізналася про героїчну і трагічну боротьбу УПА на західноукраїнських землях, яка вже усвідомлювала небезпеку, що ніс у світ СРСР після Другої світової війни, а також зрозуміла і хибність східноєвропейської політики своїх урядів.
Зауважимо, що проблематика людини була притаманна не лише західноукраїнській публіцистиці, але й публіцистиці і науці нашої діаспори, що органічно продовжувала традиції, започатковані у краю. Це стосується і В. Яніва, і Ю. Вассияна. Проблематика людини була зокрема предметом роздумів О. Кульчицького, автора книги «Український персоналізм». Обґрунтовуючи свій погляд на людину, О. Кульчицький використовує не лише антропологічний підхід Канта, але й «філософію серця» Сковороди. Зрештою, персоналістські мотиви притаманні і Ю. Вассияну, писав же він, що «поворот до душі і людини – це останній відклик до вічних сил життя» [47]. Розвиваючи основні постулати європейського персоналізму (розвиток особистості є джерелом і метою життя як цієї особистості, так і суспільства; життя особистості, розвиток її духовних вартостей є вищим сенсом людського існування, буття), О. Кульчицький показує ті специфічні чинники, що формують духовну структуру української людини, в якій поєднуються спільні для всіх історичні риси з індивідуальними рисами і прагненнями. Він постійно наголошував на вирішальному значенні розвитку кожної людини і в цьому вбачав запоруку і умову розвитку українців як європейського народу. О. Кульчицький не був прихильником активної і безкомпромісної боротьби. Навпаки, він вважав, що на формування української психіки негативно вплинула недостатність гуманістичних впливів, саме тих, в яких ідея батьківщини і патріотизму відіграла значну роль у формуванні національної свідомості народів Західної Європи (щоправда, О. Кульчицький вказував і на відсутність духовної дисципліни і логічного порядку, властивих католицькій доктрині, а також, з іншого боку, на недостатність критично-раціонального первня, притаманного європейській реформації). Але О. Кульчицький високо оцінював український спротив поневоленню, боротьбу «шістдесятників», у цьому спротиві він на перше місце ставив «собор душ» (це знову ж таки гуманістичний первень) і слушно вважав за запоруку кращого майбутнього українського народу той факт, «що в «шістдесятників» виявилося поетичне відчуття й осмислення українського серця («філософія серця» Сковороди!), а з ним твердої основи відпорности на насильство «совєтизації» української людини та грядущого вивершення в мойсеєвській ідеї обіцяної землі» [48]. Шкода, звичайно, що в діяльності українських «шістдесятників», а згодом у дисидентів він не побачив поєднання гуманістичних вартостей з ідеєю боротьби, не зрозумів, що суттю цієї діяльності була власне боротьба.
Підсумовуючи, зазначимо, що західноукраїнська преса завжди була уважною до обох складників ідеологічного і політичного руху – до ідеї і людини. Це була не просто одна із тем, оскільки преса через людину намагалася показати хід історичного процесу, виховати людину, яка була б спроможною в нових умовах боротися за українську ідею. Це було не лише завданням преси. Час зумовлював перетворення цього завдання в одну із засад діяльності західноукраїнської преси.

Бандера С. Ідея і людина в ідеологічному русі // Шлях перемоги. – 1954. – Ч .2.
Грушевський М. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 9.
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? – Львів, 1994. – С. 44.
Костомаров М. Дві руські народности. – Київ, Ляйпціг, 1906. – С.15.
Там само. – С. 91.
Цит. за: Драгоманов М. П. Вибране (... мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні). – К., 1991. – С.449.
Белинский В. Полн. собр. соч.: В 13 т. – Москва, 1953-1959. – Т. ІІІ. – С. 54.
Там само. – С. 89.
Там само. – С. 303.
Вассиян Ю. Твори. – Торонто, 1972. – Т. 1: Степовий Сфінкс: Суспільно-філософічні нариси. – С. 116.
Див.: Драгоманов М. Вибране ( мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні). – К., 1991. – С. 469.
Там само. – С. 473.
Там само. – С. 442.
Там само. – С. 475.
Франко І. Отвертий лист до галицької української молодіжи // Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т. ХХХ. – Кн. IV. – С.17.
Франко І. Соціяльна акція, соціяльне питання і соціялізм: Уваги над пастирським посланієм митроп. А. Шертицького «О квестії соціяльній» // Літературно-науковий вістник. – 1904. –Т. XXVIII. –Кн. Х. – С.16.
Грушевський М. Гріхи наші // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Т. ХХХVIII. – С. 324-330.
Грушевський М. Українство і питання дня в Росії // Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т. ХХХ. – Кн. IV. – С. 10.
Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 10-11.
Там само. – С. 7-8.
Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С. 209-210.
Донцов Д. Націоналізм. – Лондон; Торонто, 1966. – С. 266.
Див.: Тимчишин О. Молодіжна преса // Нариси з історії західноукраїнської преси: Структура. Частина перша / За ред. С. Костя. – Львів, 2002. – С. 174-342.
Кравців Б. Перші гасла і перші стріли (до історії розвитку націоналістичного руху на ЗУЗ // Вісник ООЧСУ. – Ч. 1. – С. 9.
Донцов Д. Трагічні оптимісти // Донцов Д. Наша доба і література. – Львів, 1936. – С. 170-175.
Вассиян Ю. «Батьки» й «діти» (Анкета «Студентського вісника») //Студентський вістник. – 1925. – Ч. 6. – С. 27.
Вассиян Ю. Твори. –Торонто, 1972. – Степовий Сфінкс: Суспільно-філософічні нариси. – С. 131.
Там само. – С.123.
Там само. – С. 51
Там само.
Там само. – С.52-53.
Там само. – С. 62-63.
Там само. – С. 74.
Вассиян Ю. Рефлєксії // Національна думка. – 1927. – Ч. 1. – С. 12-13.
Там само.
Шлемкевич М. Галичанство. – Нью-Йорк; Торонто, 1956. – С. 74-75.
Кедрин І. Хаос і плятформа консолідації // Діло. – 1937. – Ч. 7.
Там само.
Кучабський В. Первні нинішньої нашої національної політичної структури // Шлях нації. – 1935. – Ч. 1. – С. 14.
Див.: Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військов преси. – Львів, 1998. – 357 с.
Полтава П. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С. 150.
Там само. – С. 151.
Рахманний Р. Кров і чорнило. Відкритий лист українця-читача до українця-журналіста / Рахманний Р. Україна атомного віку: Есеї і статті. 1945-1986. – Торонто, 1987. – Т. 1. – С. 40-41.
Армстронг Дж. Героїчне і людське: спогад про українських національних провідників1941-1945 років // Модерна Україна. – 1996. – Ч. 1. – С. 101.
Там само. – С. 101.
Там само. – С. 104.
Вассиян Ю. Над Рубіконом / Вассиян Ю. Твори. – Торонто, 1972. – Т. 1: Степовий Сфінкс: Суспільно-філософські нариси. – С. 43.
Кульчицький О. Український персоналізм: Філософська й етнопсихологічна генеза. – Мюнхен; Париж, 1985. – С. 13.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Д. Донцов про необхідність виховання "нового" українця.
Відображення проблеми в творчості західноукраїнських публіцистів.
Сучасний аспект проблеми.

8. Схід чи Захід (проблема історичної орієнтації)?13tc "2.2.4. Схід чи Захід (проблема історичної орієнтації)?"15
У статті «Росія чи Європа?» В. Донцов писав: «Схід чи Захід?» Тема стара у нас, але вона вічно актуальна. Віднедавна вона не сходить із сторінок великої української преси» (він має на увазі літературну дискусію 1925-1927 років в Україні, заклик М. Хвильового орієнтуватися на «психологічну Європу»; до речі, гасло «Геть від Москви!» йому приписав Сталін у листі до Кагановича від 16 квітня 1926 р.– С. К.) [1].
У І. Крип’якевича читаємо: «Як римський Янус, Україна мала два лиця – одне звернене до Заходу, друге – до Сходу» [2].
Віддавна ця проблема є однією з найважливіших в українській історії, політичній думці і публіцистиці. Зауважимо, що йдеться не про давні порахунки між протилежними в географічному аспекті регіонами України, не про значення і призначення Сходу і Заходу України в її історичній долі. Йдеться про приналежність України – до Заходу (тобто до Європи) чи до Сходу (в основному, до Росії, хоча Схід можна розуміти ширше) і про орієнтацію України – на Європу чи на Росію. Цю проблему в історичній перспективі можна розглядати і в чисто політичній площині: а на кого ми орієнтувалися чи на кого ми повинні були орієнтуватися? Після відновлення державності у нас знову спалахнули дискусії не лише про нашу географічну приналежність до Європи, а й про те, що ми ще за часів Київської Русі і зокрема Ярослава Мудрого родичалися з королями європейських держав, а вони вважали це за честь. Ми щораз більше говоримо про свою європейськість, а не про європейський вибір, не про європейську орієнтацію. Навіть на найвищому рівні у нас заговорили про вступ до НАТО, не кажучи вже про інші європейські структури. Мабуть, лише найбільш ліві і найбільш неукраїнські сили ще наполягають на безальтернативному єднанні з Росією. Хоча, є й в інтелектуальному українському середовищі люди, що закликають холоднокровніше, тверезіше дивитися на Європу. Можливо, й має рацію М. Рябчук, коли пише про нашу «європейську мрію», що появилася після смерті тоталітарної системи, події, яка ознаменувала перемогу іншої, життєздатнішої утопії – утопії європейської цивілізації, загальнолюдських цінностей, постіндустріального суспільства [3]. Те, що дехто почав сумніватися в доцільності твердження «ми – в Європі», в доцільності орієнтації на європейські вартості, має свої пояснення: по-перше, європейські політики з огляду на певні обставини не виявляють до України більше інтересу, ніж дозволяють ці обставини; по-друге, скептики побоюються, що ми потрапимо під згубний вплив матеріальних вартостей, а про кризу європейської цивілізації ведуть мову давно. Але ці принагідні й короткі міркування, звичайно, лише зайвий раз свідчать про важливість і актуальність проблеми.
Про значення цієї проблеми свідчить те, що до неї звертаються відомі українські історики.
У статті «Україна на межі між Сходом і Заходом ХІV-ХVШ ст.» Я. Дашкевич послуговується поняттям Великого кордону, який проходив через Україну, власне, Україна була на межі Сходу і Заходу. Я. Дашкевич вказує на помилку українських істориків і культурологів, які вдивлялися лише у два напрями: на Північ і на Захід, ігноруючи те, що є ще два напрями. Він вважає, що цей кордон не був постійним, він був рухливим, постійно переміщувався і змінював напрям руху. Цей кордон був не своєрідним бар’єром, а межею різноманітних етнічних контактів: «Здається, західні цивілізації сприйняли більше елементів Сходу, ніж східні – елементів Заходу. Це пояснюється, мабуть, більшою гнучкістю і меншим консерватизмом Заходу, з іншого ж боку, набагато догматичнішим мусульманським фундаменталізмом. Великий кордон України в Україні століттями не лише палахкотів вогнем, а й був зоною етнокультурного обміну. Границі не лише роз’єднували, але й об’єднували народи – в усякому разі, так бувало в минулому» [4]. Стаття цікава і сьогодні, хоч вона написана понад десять років тому (не від речі буде пригадати, що в 1975 р. вийшла друком книжка відомого казахського поета О. Сулейменова «Аз і я» [5], в якій автор пише не лише про південноруський (тобто український) характер «Слова про похід Ігоря», про численні тюркізми у «Слові», а й про вплив тюркської культури і про комплекс неповноцінності російських істориків, імперської історіографії, зумовлений татаро-монгольським «ігом»; він висміяв спроби тих, хто, охороняючи «чистоту культури», намагався позбутися «варварських нашарувань» (відомо, що Академія наук СРСР піддала книжку нищівній критиці). Щоправда, важко погодитися з тим, що Захід у ті часи (ХІV-ХVІІІ ст.) був такий уже гнучкий і менш консервативний. Крім цього, запозичення (культурні, побутові) – це одне, але чи цей взаємообмін, чи ці міжетнічні контакти суттєво впливали на духовні вартості, на долю цивілізації, чи вони суттєво впливали на політичні інтереси держав, що знаходилися по обидва боки Великого кордону? Зрештою, стаття підштовхує до висновку, що не варто категорично і безапеляційно відповідати на питання про однозначну приналежність України до Європи. Мабуть, не випадково Я. Дашкевич згадує В. Вернадського, який пропонував уважати Русь не східною окраїною Європи, а західною окраїною Азії... В усякому разі, і Я. Дашкевич не заперечує наявності різних цивілізацій, що існують по обидва боки кордону. Це питання принципове. А. Тойнбі, дослідник цивілізацій, обґрунтовував тезу про «єдність цивілізацій», її підтримують ті західні історики, які перебувають під сильним впливом свого соціального середовища, а головним чинником, що сприяє цій теорії, є та очевидна істина, що західна цивілізація накинула сітку своєї економічної системи мало не на весь світ, а економічна уніфікація спричинила і політичну уніфікацію. На думку А. Тойнбі, це приголомшливо, але все ж не можна розглядати як докази на користь «єдності цивілізацій», бо тоді як економічна і політична карти світу нині справді забарвлені в колір Заходу, культурна карта, по суті, залишається незмінною, відколи Захід, західне суспільство почали свій економічно-політичний наступ. І ще одна важлива думка А. Тойнбі – окремо від західної цивілізації він бачить східну, яку колись очолювала Візантія, а тепер – Росія (про російську ідею «третього Риму» він не пише, але річ очевидна – у ній висловлено бажання, претензію щодо провідництва у східнохристиянській цивілізації).
Аналізував формулу «Україна між Сходом і Заходом» у однойменній статті і І. Лисяк-Рудницький. На його думку, Україна «західна» не лише завдяки своєму географічному розташуванню. Вона від своїх початків була суто європейською завдяки впливам і контактам з іншими європейськими країнами. Але він стверджує і наявність впливів Сходу. І. Лисяк-Рудницький доводить, що Київська Русь як держава поєднувала переважно східну, грецько-візантійську культуру з переважно західною суспільною і політичною культурою; політичне візантійство (цезаропапізм) було чужим для Київської Русі, але органічно прищепилося у Московському царстві. І. Лисяк-Рудницький робить висновок: «Етос і естетичне життя українського народу закорінені в духовній традиції східного християнства. Але поскільки країна рівночасно була в своїй соціяльній і політичній структурі частиною європейського світу, постільки українці прагнули до синтези між Сходом і Заходом. У релігійній сфері це зробило Україну класичною країною унійної традиції... Україна, – розташована між світами грецько-візан- тійської й західної культури і законний член їх обох, – намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу» [6]. До цієї синтези Україна наближалася двічі – за часів Київської Русі і козаччини ХVII ст. Синтеза зазнала невдачі через внутрішні незгоди і під зовнішнім тиском, але, на його думку, це велике завдання творить історичне покликання українського народу, залишається не виконаним і належить до майбутнього. Не важко зауважити, що за допомогою формули «між Сходом і Заходом» можна пояснити і багатовекторність української зовнішньої політики, і її буферність, і її геополітичну невизначеність...
Формула «Схід і Захід» як синтеза свідчить не лише про духовне самовизначення, але й про пошуки своєї геополітичної ідентичності. М. Драгоманов був чи не першим, хто зрозумів це в новітні часи. Він писав: «Український рух і в самі наївні часи в сутності не мав іншої мети, окрім повернення української нації до родини культурних європейських народів, до котрої вона входила до кінця XVII ст., поки згаданий вище розділ України не підірвав її сили, поки деспотична російська держава не провела кордону, що його важко здолати, між величезною більшістю українців і Західною Європою, і поки державна централізація, що все засушує, не паралізувала розвиток українських культурних центрів» [7]. Зрозуміло, що ідея панславізму під егідою царської Росії означала для слов’янських кордонів розрив із європейською традицією, з Європою. Навіть і слов’янська федерація за умови входження туди Росії була не менш небезпечною, зважаючи і на військовий потенціал Росії, і на російську ментальність. М. Драгоманов закликав українську молодь вивчати європейські мови, прилучатися до європейської політики, він закликав їх до активних дій на політичній сцені Європи, ставати «європейцями», образно кажучи, яким вважав і себе. Але був він у своїй суті як політик, за висловом І. Франка, «gente Ukrainus, natione Russus». Ось чому шляху української нації до Європи він не бачив як шляху самодостатньої нації, окремого від євроазійської Росії, ось чому він виступав як проти українського, так і проти польського сепаратизму. М. Драгоманов не міг передбачити, що Росія ніколи не буде ототожнювати себе з Європою, а завжди буде наполягати на своїй своєрідності, окремішності.
Для галицьких українців, особливо для тих, хто перебував у пошуках національної ідентичності (а тим більше для тих, хто у національному відношенні визначився), «національні святощі», про які так іронічно відгукувався М. Драгоманов у «Чудацьких думках про українську національну справу», не були порожнім звуком. Для них не існувало й альтернативи у питанні «Схід чи Захід?», оскільки за всіма вимірами й ознаками (географічний, політичний, культурний) галичани перебували у Європі. Змісту це питання набувало, по-перше, у контексті соборності України, оскільки більша частина України перебувала у складі Росії, а по-друге, у питанні орієнтації. Так, уже о. В. Подолинський у своїй брошурі «S
·owo przestrogi», а це – 1846 р., говорив про чотири орієнтації в українському русі: проавстрійську, пропольську, проросійську і українську, яка прагне до автономії у складі федерації слов’янських народів.
Можна сказати, що питання «Схід чи Захід?» не мало академічного характеру, бо від відповіді на нього залежала подальша доля України. «Європеєць» М. Драгоманов не бачив України без Росії, не бачив її інакше, як у складі Росії, але ж, відома істина, навіть автономія у складі Росії перекреслювала шлях України до Європи.
Принципово не відрізнялася від позиції М. Драгоманова і позиція М. Грушевського, який теж дотримувався федералістських поглядів. Але змушений відкинути «московську орієнтацію», відмовившись від «песього обов’язку» супроти Московщини», – лише тоді М. Грушевський починає розробляти концепцію «західної орієнтації». Щоправда, і раніше для цього він мав достатньо підстав, розуміючи значення як історичних передумов (зв’язки Київської Русі з європейським світом), так і ментальності українців. Про кінець «московської орієнтації» М. Грушевський пише в книжці «На порозі нової України» (лютий-березень, 1918). Він розвінчує міфи про «єдинство» російського народу і Російської держави, критикує тих, хто доводить, що всякі традиції української окремішності давно себе пережили і їх не треба відроджувати, бо ця робота нібито реакційна, недемократична, а розвиток демократизму та освіти, поступу веде Україну до європеїзму через російську культуру. М. Грушевський підкреслює, що від українців спеціально маскували ту «велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділяла Україну від Московщини, український нарід від московського. Не добачити її могли тільки люди в шорах, засліплені й оглушені тими фальшивими, століттями повторюваними фразами» [8]. Засліпленим, у шорах був раніше і М.Грушевський, бо у розділі «Наша західна орієнтація» він обґрунтовує органічність західної орієнтації України: «...я між іншим вказував на те, що в порівнянню з народом великоруським український являється народом західньої культури – одним з найбільш багатих східніми, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західнім, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власти орієнтального духу й стихії» [9]. І ще одна його думка: «Україна ХІХ в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинено на великоруський ґрунт, на поток і розграблення» [10].
Щодо І. Франка, людини європейської і навіть світової культури, то треба сказати, що на цю проблему він дивився з ліберальних позицій, питання «Схід чи Захід?» як альтернативне він не сприймав. Зрештою, у чисто політичній площині І. Франко цю проблему теж не розглядав. Щоправда, у статті «Католицький панславізм» (1881), на яку так любили посилатися радянські дослідники, дуже відчутний власне політичний момент. Свято Кирила і Мефодія, яке відзначали з ініціативи Папи Лева ХІІІ, І. Франко розглядає як свято радше політичне, організоване в розрахунку на держави, а не народи. І.Франко однобічно і поверхово розумів призначення цієї акції: «...тота ніби всеслов’янсько-католицька демонстрація вимірена була проти православної Росії» [11], він твердив, що Папа хотів показати Австрію переважно слов’янською і католицькою, до якої тяжіють слов’яни всупереч Росії. Некоректною є й оцінка ролі Католицької Церкви, яку І.Франко робить з позицій соціаліста. І.Франко пише про «дволичність» Ватикану, про його нещирість. Вплив католицизму на галицьких українців він вважає шкідливим: «Розкладаючий і злощасний вплив Риму підкопав би живо й так невелику моральну силу нашого духовенства, зробив би його сліпим знарядом в руках чужих людей, не знаючих нашого люду і не дбаючих про його добро» [12].
Інший характерний приклад – стаття «Щирість тону і щирість переконань» (1905). І.Франко, який неодноразово нищівно писав про москвофілів, і в цій статті показав усю поверховість і ницість цього руху. Але здається, що І.Франка шокує лише обмеженість москвофільських діячів, їх незнання російської мови і культури. Цікавий момент – І. Франко пише, що Достоєвський «у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером і видавцем обскурних часописей», що «в питаннях національних Достоєвський був досить тупий шовініст», що Толстой, цей «свого роду Месія», «московський месія», є могутнім союзником російського деспотизму, що в очах багатьох освічених репрезентантів західноєвропейської культури він часто є «тупим ігнорантом» Але все це не заважає І. Франкові заявити: «Ми всі русофіли Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра Ми любимо в російській духовній скарбниці ті самі коштовні золоті зерна, та пильно відрізняємо їх від полови, жужелю, від виплодів темноти, назадництва та ненависті, сплоджених довговіковою важкою історією та культурним припізненням Росії. І в тім ми чуємо себе солідарними з найкращими синами російського народу, і се міцна, тривка і світла основа нашого русофільства» [13]. Прекрасні слова. Вони варті великого гуманіста. Шкода лише, що І. Франко не розумів, що кінцева мета москвофільства – політична, що Росія завдяки і культурі намагалася осягнути свої політичні цілі, він не зауважував, що навіть «найкращі сини» Росії, коли справа доходила до українського питання, ставали шовіністами і реакціонерами. Хоча критика москвофільства, поширення в ім’я «вселюдського братерства» серед нетямучих погорди та ненависті до українства, обкидання болотом в ім’я «всемирної любові» всякої культурної праці на нашому рідному ґрунті ще й сьогодні не втратили актуальності. Зрештою, ставлення І.Франка до Росії – це окреме питання. Звичайно, він хотів бачити не абсолютистську, традиційно жорстоку, темну, відсталу Росію, а Росію як цивілізовану європейську державу, де й українці як нація могли б вільно розвиватися. Щоправда, ці сподівання важко узгодити з тим, як відверто і докладно І. Франко схарактеризував Росію у відомому сонеті.
Проблему «Схід чи Захід» порушував у своїй публіцистиці В. Липинський. У своїх планах створення і розбудови Української Держави він бачив Україну у тісному зв’язку із Заходом, хоча й не заперечував різнорідності соціальних станів, наявності різних світоглядів, різних культур, різних релігій, різних впливів. В. Липинський пише: «Маючи в своїй нації і Схід і Захід, і одну і другу церкву, і один та другий – то ці то інші форми приймаючий і сам в собі непереможний історичний напрям – ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдності та індивідуальности нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм – не завойовані ніколи чужою зброєю, а завжди власним внутрішнім розкладом – під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконування того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші загарбуючі нас в часах слабости душі нашої, сусідки – одна по своїй східно православній, а друга по своїй західно-католицькій ексклюзивности – його виконати не в силі. Отже, щоб бути українцями і щоб була Україна, держімся кожний своїх традиційних основ, своїх коренів, а одночасно на ґрунті цієї своєї традиції, кожний в організації своєї церкви і на ґрунті своєї традиційної культури, змагаймо до гармонійного наближення себе до наших земляків другої церкви, другої культури» [14]. Таким чином, В.Липинський прагнув до гармонії, до синтези – і це мало стати запорукою виконання месіанської ідеї. І. Мірчук писав: «Досконала синтеза Східу і Заходу – це коротка формула, в яку вбирає він українську месіяністичну ідею» [15].
У питанні про релігійний симбіоз (тобто одночасне, паралельне існування двох світів, двох релігій, католицизму і православ’я, в єдиній українській державі) з В. Липинським не погоджувалися навіть його послідовники. Так, проти цієї ідеї виступав О. Назарук, головний редактор «Нової зорі» й ідеолог суспільно-католицького руху. Він захищав ідею релігійної синтези іншого характеру, тобто поєднання католицької віри із східним обрядом, чим є Унія.
С.Томашівський, автор «Історії України», «Вступу до історії Церкви на Україні», величезної кількості науково-популярних і публіцистичних публікацій, теж захищав справжню українську релігійну синтезу – Унію. Він намагався обґрунтовувати «неісторичність» візантійської церковної традиції, зв’язки української Церкви із Ватиканом і в цьому вбачав запоруку здійснення національних прагнень українців і автокефальність їхньої церкви.
О. Назарук і С. Томашівський як греко-католики знали краще від В. Липинського-католика, якою небезпекою є для української діяльності православ’я, що було надійним інструментом російської експансії. Вони погоджувалися з політичною, соціальною доктриною В. Липинського, але в релігійному питанні вважали за потребу повернутися до католицької віри, до зв’язку із Заходом. Зрозуміло, що це мало небагато спільного із релігійною терпимістю, така позиція змушувала і до іншого погляду на Хмельниччину, на козацькі часи. Власне, О. Назарук писав, що віра, яку ми прийняли, була католицькою, бо тоді не було ще розриву між Сходом і Заходом; ми ніколи не заявляли, що зриваємо із Апостольською столицею. «І коли б не козаччина, яка пішла на службу протиукраїнському напрямкові (він ішов з Москви, поборюючи одиноку національну форму нашої Церкви, яку дала нам Берестейська Унія), то вже до половини ХVІІІ ст. Україна без винятку мала б єдину національну з Римом з’єднану Церкву й в ній в добавку і білорусинів. Справа національної і культурної окремішности українців уже тоді б була дефінітивно вирішена, і нині ми були б між першими народами в Європі. На наше нещастя так не сталося... Козаччина наша завдяки своїй анархічності й виборності гетьманів довела Україну тільки до напівсуверенних творів державних, залежних завсіди або від Москви, або від Польщі, або від мусульманського світа. Вкінці при помочі православія, на підставі спільноти віри й обряду, розтопилася в православній Москві» [16].
Якщо В. Липинський обґрунтував думку «через державу до нації» і прагнув гармонізувати різнорідні чинники, навіть релігійні, прагнув до синтези і, зокрема, досить лояльно ставився до російського чинника, то Д. Донцов стояв на інших позиціях – він обґрунтував думку «через націю до держави» і заперечував навіть найменшу позитивну роль Росії в українському державотворенні. Його ставлення до Росії – це, безперечно, відповідь і на питання «Схід чи Захід?».Так, у відомій і навіть знаменитій доповіді на ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді (Львів, 2-4 липня, 1913) Д. Донцов обґрунтував програму сепаратизму, ідею відокремлення від Росії. Якщо раніше хворобою російського суспільства називали месіанство, тобто, претензії на месіанство, на боговибраність, то Д. Донцов причиною патріотичного божевілля, що охопило російське суспільство, називає російський імперіалізм. Цей імперіалізм Росії є небезпекою не лише для українців, а й для європейської цивілізації. «Чинний уділ в австро-російськім конфлікті по стороні Австрії в цілях реалізації програми сепаратизму – ось має бути гасло нашого дня» .
Таким бачив Д. Донцов вихід для українців у конфлікті зі Сходом – з Росією. Цікавий факт: він говорить про потребу створення друкованого органу, головним завданням якого було «б ширенє ідеї австрославізму, поборюванє панмосковських ідей, пропаганда політичного сепаратизму. Кождий артикул сього органу – котрий є цілком можливий, навіть легальний – мав би кінчити ся одним рефреном. Cartaginam esse delendam! (Карфаген повинен бути знищений! – аналогія з імперською Росією, яку треба знищити як імперію.– С. К.). Се було б підготовленєм революції в умах, що пізніше перетворилася б в революцію чину» [18].
Це одна із перших праць, в якій Д. Донцов порушує «російське питання» у контексті українсько-російських стосунків, проблеми «Схід – Захід», де він викриває російський імперіалізм і експансіонізм. Дещо раніше появилося «Модерне москвофільство» (1913), згодом – «Перед новою проблемою» («Шляхи», 1915) «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Культура примітивізму (1918), «Міжнародне положення України і Росія» (1918), «Мазепа і мазепинство» (1919). Із праць періоду визвольних змагань увагу привертає і його стаття «Українська державна думка і Європа» (1919).
Відомо, що після поразки визвольних змагань Д. Донцов написав «Підстави нашої політики» (1921). У певному відношенні – це класична характеристика російського світу. Вульгарна думка, вважає Д. Донцов, бачить причини хвороби, що стрясає суспільний організм Європи, в боротьбі різних, взаємно ворожих імперіалізмів і в близькій соціальній революції. Він цієї думки не поділяє, хоча не заперечує і боротьби «імперіалізмів», й «істеричного» бажання нижчих верств нового соціяльного ладу. Але є конфлікт глибший і давніший – «це великий конфлікт двох цивілізацій, двох політичних, соціяльних і культурно-релігійних ідеалів, конфлікт «Європа – Росія» [19]. Остання фаза цього конфлікту – це поява більшовизму, явище російське, вважає Д.Донцов. Зауважимо, що він лише повторив визначення В.Леніна. Д.Донцов посилається і на відомий запис Ф. Достоєвського в «Дневнике писателя», де йдеться про те, що дев’ять десятих росіян у своїх мандрівках закордоном пристають до лівих верств, що відкидають власну культуру – у цьому Ф.Достоєвський вбачав суть російської душі, якій проте європейська культура завжди була чужа [20]. Зрештою, «антиєвропеїзмом» пронизаний не лише «Дневник писателя». У Ф.Достоєвського це органічно пов’язувалося з нав’язливою ідеєю боговибраності російського народу, його месіанської ролі. Достоєвський лише висловив думку, що була притаманна російському суспільству і особливо його інтелектуальній еліті, ту ідею, що її реалізували і Росія царська, і Росія більшовицька. Ось чому Д. Донцов дійшов висновку, що ідеологія і російського більшовизму, і російського царату – це лише форма одного й того ж явища – російського месіанства, яке воює із Заходом. Він пише: «Росія завше була носителькою ідеалу месіанства – це перший висновок... Росія всякий етап до експансії до 1917 року (слов’янофільство і неославізм) і пізніше (большевизм) трактувала в перспективі своєї боротьби з Європою яко такою, і це другий висновок, до якого приходимо. Вона інстинктивно чула, що кожне розширення Європи, політичне чи культурне, загрожує її існуванню» [21]. (У цьому контексті можна пригадати, як тепер категорично виступає Росія проти розширення НАТО на схід, як наполегливо штовхає Україну до т. зв. Єдиного економічного простору).
Д. Донцов проаналізував причини засадничо непримиренного ставлення Росії до західної культури і з огляду на це говорить про потребу визначити головні лінії української національної політики. На його погляд, у культурному відношенні Україна завше була і значною мірою ще залишилася Європою. Щоправда, внаслідок постійних контактів Україна набувала й негативних рис, яких треба бридитися, але все ж засадами своєї культури залишилися ми в Європі: у нашому соціальному житті (відсутність російського «мира», хист до кооперації), в політичному (переказане історією розуміння політичної свободи), в духовному (розвиток індивідуальності, правової психіки) і в релігійному (Д.Донцов має на увазі не лише унію, а й українське православ’я, яке суттєво відрізняється від московського) [22]. Так ось, у «цій вічній нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні – в своїй власній державності і культурі – цілої культури Заходу, якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою всієї нашої політичної програми» [23]. Геополітична ситуація України, культурна приналежність до Європи, протистояння з Росією зробили Україну аванпостом Європи на Сході. Але якщо Україна мусить і далі грати цю роль під загрозою національної смерті, коли її незалежність невіддільна від перемоги Європи над Росією і навпаки, то першою заповіддю української політики повинно бути в політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури, що рятують Європу (і нас) від московської пошесті, в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії [24]. Варто зазначити, що Д. Донцов уживає термін «окциденталізація» або «вестернізація» національного життя нації, але розуміє це як позитивний процес. Помилки Центральної Ради Д. Донцов убачав у тому, що вона не обрала національно-революційну тактику (самочинна організація армії, самовільна політика в справі миру, опертя на революційні маси), а замість національної обрала соціальну тактику, замість революційної – угодову. На його думку, лідери Центральної Ради не зрозуміли (або, як М. Грушевський, зрозуміли занадто пізно), що українсько-російське протистояння – це конфлікт міжнаціональний. У випадку із П. Скоропадським було навпаки: йому на деякий час вдалося здолати соціалістів, але замість того, щоб спертися на українську стихію, на селянство, щоб повести зрозумілу національну селянську політику, він почав орієнтуватися на Росію – і зазнав поразки.
У згаданій статті «Росія чи Європа?» Д. Донцов писав, що Європа і Росія (або Євразія) – це два культурні компоненти, розділені океаном взаємних непорозумінь. Він вказує на те, що є панівним у російській літературі – безвольний, сентиментальний, хворобливий герой (на відміну від фаустівської людини європейської культури); апофеоз маси, примітиву, месіанство (але: «одиноке, що є велике в російській літературі – то це ідея месіанства. Але се є месіанство в ім’я лаптя, самовара і мужицького поту» [25]).
Д. Донцов слушно вважав, що проблема орієнтації вийшла за вузькі межі проблеми культури, вона вже стосується проблеми відродження нації загалом. «Україна, де змагались за впливи на нашу душу Захід і Схід, лишилася при Росії з карикатурою замісць «власної хати». А поки не матиме її вона, не матиме її жодна її частина... Не визволимося політично, поки не визволимося духово. Поки не відчепимо від себе слизьких лап того спрута, що зветься культурою Сходу, а який забиває в нас самий нерв життя, охоту до нього. Не визволимося політично, поки не відродимося духово на ґрунті культури великих народів Окциденту (Заходу.– С. К.)» [26].
У контексті проблеми «Схід чи Захід?» цікаві міркування Д. Донцова про С. Петлюру. Він бачив лише одну його суттєву хибу – С. Петлюра як на вождя був заслабкою людиною, але «він знав, що треба змобілізувати український «шовінізм» і вести невблаганну національну боротьбу з усякою Росією. Він знав, що лише ослабленням Росії та опертям на Європу можна будувати Україну Він був тим, якому цю ідею боротьби з Росією, в найнеможливіших обставинах, вдалося зорганізувати і довший час вести» [27].
Такими були основні думки, що їх висловив Д. Донцов у «Підставах нашої політики». Теза, що Україна повинна орієнтуватися на Європу (і залишитися в Європі як її частина) і що Росія – історичний ворог української державності, визначила одну із головних ідейно-концептуальних засад не лише націоналістичної преси подальшого періоду (20-50-ті роки), але й національно зорієнтованої преси. Зрозуміло, що це було однією із засад і публіцистики Д. Донцова, оскільки в тій чи іншій формі до проблеми «Схід чи Захід?», до європейського аспекту українського руху він повертався неодноразово.
Проблема орієнтації охоплювала не лише сферу політики, але й культури, про що свідчить публіцистична думка 30-х років, хоча відповіді на питання не були однозначними.
Про небезпечний вплив на європейську культуру двох найбільших світил російської літератури, Ф. Достоєвського і Л. Толстого, писав Є. Маланюк у статті «Толстоєвський» [28]. Можливо, не в усьому мав рацію Є. Маланюк, перебільшуючи цей негативний вплив, але в одному він мав безперечну рацію – тоді, коли писав про їх антиєвропеїзм. Але хіба О. Блок (і не лише він) з його «Скіфами» не поділяв поглядів обох своїх великих попередників?
В.Пачовський обґрунтував необхідність створення власного (національного, тобто) стилю в українському мистецтві, такого, що буде оригінальним виявом духу української нації і внесе новий акорд у всесвітню культуру. На його думку, народ без власного стилю є матеріалом, «попугаєм народів», а для створення такого стилю письменникам необхідно опанувати сучасну письменницьку техніку: «Тому з Європи можна нам брати техніку, а не духа мистецтва, яке мусить бути національним стилем, аби осягнути всесвітню вартість» [29].
Митр.А.Шептицький у статті «З філософії культури» теж уважав, що місце у всесвітній культурі можна здобути собі тільки під фірмою національної культури [30]. Таким чином можна стверджувати орієнтацію на всесвітню культуру, але цей процес не можливий без збереження і вироблення національного стилю.
У цілій низці статей («До проблем культурної ділянки», «Облога культури», «Українська культура», «Культурна політика українського націоналізму», «Націоналістична культура», «В авангарді героїчної доби (До проблеми націоналістичної культури)») національну самобутність української культури захищав і обґрунтовував О.Ольжич. Він не протиставляв її культурі європейській, хоча й висловлював думку про кризу європейської культури, європейської гуманістичної думки, підкреслював значення української націоналістичної культури, що перебуває в авангарді героїчної доби: «Коли крига західньої сціпенілої Європи тріщить і колеться від натиску двох островів, що повстали з дна її півночі й півдня, то Україна є тим третім вулканічним островом, на яких трикутнику зіпреться історія нового європейського духа» [31]. Звичайно, О. Ольжич переоцінював моральні й історієтворчі можливості культури обох європейських тоталітарних режимів, не бачив їх обмеженості і згубного впливу, але ж і утверджував місце української культури в європейському світі.
Одним із аспектів проблеми орієнтації було радянофільство. Треба зазначити, що радянофільство – це радше історичний епізод, зумовлений політичною тактикою, до деякої міри навіть і безвихідністю, в яку потрапив уряд Є. Петрушевича, це наслідок некритичної і емоційної реакції, ейфорії з приводу можливої української державності в єдиному державному організмі із таким монстром, як більшовицька Росія. Наступ більшовицьких військ і поява їх у Східній Галичині вплинула на Уряд ЗУНР, зумовивши орієнтацію на радянську Росію. Обґрунтування цієї орієнтації можна побачити у публікаціях «Українського прапора», органу ЗУНР, зокрема в публікаціях його головного редактора П. Лисяка. Так, у липні 1920 р. на сторінках часопису появилася його стаття «Більшовицька офензива і справа Східної Галичини» [32]. П.Лисяк писав, що хоча українці на сучасному історичному етапі битви Сходу і Заходу можуть відігравати лише пасивну роль, одначе інтереси їхні лежать на Сході. Він уважав, що не лише більшовики, але й будь-яка сила, що приходить із Сходу, приносить українцям знищення соціальної переваги шляхетсько-бюрократичного елементу і об’єднання. Автор писав про поляків як про смертельного ворога українців і полемізував у цьому відношенні з прихильниками С. Петлюри. П. Лисяк роздумував над проблемою перспектив більшовицького панування у Східній Галичині. Не будемо вдаватися до детальнішого аналізу аргументів П.Лисяка, але його сподівання, що проти соціально-економічних інтересів українського селянства, пов’язаних із принципом приватної власності і національною ідеологією, не зможе втриматися жодна видумана, фальшива і невільнича теорія, – критики не витримують. П. Лисяк ані найменшою мірою не здавав собі справи із сили не лише більшовицького штика, більшовицької демагогії, але й безкомпромісності більшовиків у досягненні мети. Результатом радянофільської орієнтації уряду Є. Петрушевича стала поїздка делегації його на переговори до Риги (1921). О. Назарук був членом делегації і згодом написав спогади, де визнав орієнтацію на більшовиків помилкою [33]. Зрештою, він заперечував позитивність впливів не лише більшовиків, але й Наддніпрянської України. Так, на його думку, було помилкою і об’єднання ЗУНР з УНР у січні 1919 р. Але про все це О. Назарук писав значно згодом, коли вже був головним редактором «Нової зорі», ідеологом суспільно-католицького руху. Найпоказовішою у цьому відношенні є його вже згадувана книжка «Галичина й Велика Україна».
Можливість синтези Заходу і Сходу як нашої національної місії заперечував і Ю.Вассиян, який вважав (на відміну від В.Липинського), що сила нації якраз полягає у «перемозі (тобто подоланні.– С. К.) того культурного дуалізму, бо ці дві струї так історично і психологічно уложені, сформовані і спрямовані, що їх натуральною тенденцією не є доповнювати себе, але виключати, поборювати і нищити» [34].
Над проблемою Заходу і Сходу, впливів, що її зазнавала Україна з боку католицького Заходу і візантійського Сходу, Ю.Вассиян роздумував у статті (за жанром – це радше філософський есей) «Простір між Москвою і Візантією». Ю. Вассиян вище оцінював Захід і католицьку церкву, ніж Схід (Візантію) і східне християнство. Він пише: «...життя східньо-римського цісарства – це властиво повільне конання в атмосфері найвищої штучності зовнішніх форм блиску, в яких уже не було тіні монументальної величі, простоти й силової дійсности римського духа» [35]. Звідси випливає, що й вплив Візантії на Київ не міг бути позитивним. Питома вага норманської крові, участь варягів була занадто малою, щоб опанувати східноєвропейський простір концепцією однієї великої держави, готової розбити завмираючий східно-римський світ і перетворити Київ на політичний і культурний центр Східної Європи. Київ не доріс до рівня, на якому народжується воля до світового панування.У роздумах Ю.Вассияна простежується очевидна аналогія: завмираючий, але величний Рим не просто спровокував, а надихнув на рішучі дії варварів (германські племена), а завмираюча, але анемічна Візантія на аналогічні дії слов’янську варварську Північ не надихнула. Ідею створення «третього Риму» проголосила Москва, хоча й зробила це, на думку Ю.Вассияна, у карикатурній формі. Але, поєднавши візантійський цезаропапізм з державницьким інстинктом і залізною дисципліною своїх азійських завойовників, Москві поступово вдалося стати найбільшою потугою на сході Європи. З початку XX ст. проблема «Схід чи Захід?» щораз більше, особливо з появою більшовицької Росії, трансформується в проблему «Росія чи Європа?». Про радянофільство початку 20-х рр. вже йшлося. Голодомор 1932-1933 рр., розгром і нищення української інтелігенції наприкінці 20-х – у 30-х рр. поклали цьому явищу кінець. Треба зауважити одну важливу обставину – у «російському питанні», у запереченні орієнтації (політичної, культурної) на Схід, тобто на більшовицьку Росію, за- хідноукраїнська преса не ототожнювала більшовицьку Росію як державу (СРСР) з російським народом.
Так, найбільш промовистою є думка О. Дяківа-Горнового, який писав у статті «Наше ставлення до російського народу»: «Змагаючи до відокремлення України і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів СССР, ми рівночасно прагнемо до найтіснішої співпраці в політичній, економічній і культурній галузях з російським народом, як і всіма іншими народами. Російський народ – нам безпосередньо сусід, і з ним у нас багато спільних інтересів, і співпраця з ним може розвиватися дуже успішно, якщо вона буде побудована не на імперіалістичних взаєминах, а на справжній дружбі і рівноправності» [36].
У статті «Елементи революційності українського націоналізму» П. Полтава зазначив: «Своє відношення до других народів український націоналізм визначує за таким єдиним критерієм: визнають вони право українського народу на самостійне державне існування, ставляться позитивно до визвольних змагань українського народу чи ні» [37]. У цій же статті він підкреслював: «...ми далекі від того, щоб заперечувати об’єктивний культурний доробок росіян, щоб відмовити російській культурі всякої вартости» [38]. Звичайно, українські публіцисти того часу розуміли, що розпалювання шовінізму у російському народі – то свідомий процес (це відзначав О. Дяків-Горновий у статті «Шовіністичне запаморочення і русифікаторська гарячка більшовицьких імперіалістів»), тим більше, що зерна цієї пропаганди падали на сприятливий ґрунт, підготовлений маячною ідеєю про месіанську роль російського народу як богообраного. А з іншого боку, С. Ленкавський писав: «Вікове почуття меншовартости створило в російському народі глибокий комплекс заздрісної ненависті до Заходу і мрійництво знищення Росією Заходу. На цьому ґрунті творилися серед росіян різні месіяністичні ідеї про покликання росіян лікувати інших...» [39].
Про важливість проблеми, про європейськість України, про наявність цієї думки як концептуальної засади свідчить і той факт, що історична наука і преса діаспори не залишили її поза своєю увагою. Так, огляд нашої традиційної орієнтації на Європу в історичному аспекті зробив Б.Крупницький вже у першому числі відновленого «Вісника» (1947). В. Янів, відомий студентський діяч і публіцист 30-х рр., у статті «Проблема психологічного окциденталізму України» ствердно відповідає на питання про приналежність України до Європи, хоча, на його думку, є деякі, іноді, досить поважні, різниці між Україною і Європою. Але завжди видно такі основні різниці між Україною і Росією, що можна з певністю говорити про самобутність України і її повну окремішність від Росії (в минулому ці різниці були значно більші). В.Янів пише: «Проблема психологічного окциденталізму України, що дає нам можливість розуміти нашу духовну самобутність у відношенні до Москви, аж ніяк не має за мету довести до того, щоб ми духовно розминулись в Європі. Навіть 100-відсоткова приналежність до Європи не є рівнозначна із втратою власного духовного «Я» [40]. Орієнтуючись на Європу, зберегти свою окремішність – зробити такий висновок підказує досвід західноукраїнської преси.

Донцов Д. Росія чи Європа? (До літературної суперечки) // Літературно-науковий вістник. – 1929. – Ч. 1. – С. 62.
Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990. – С. 22.
Рябчук М. Дилеми українського Фауста і розбудова держави. – К., 2000. – С. 100.
Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом // Записки НТШ: Праці історико-філософської секції. – Львів, 1991 – Т. ССХХІІ. – С. 44.
Сулейменов О. Аз и я. – Алма-Ата, 1975.
Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом / Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1. – С. 9.
Драгоманов М. Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы. – Женева, 1884. – С. 29.
Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1918. – С. 12-13.
Там само. – С. 13.
Там само. – С. 16.
Франко І. Католицький панславізм // Зібр. творів: У 50-ти т. – К., 1986. – Т. 45. – С. 73.
Там само. – С. 74-75.
Франко І. Щирість тону і щирість переконань //Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т. ХХХ. – Кн. V. – С. 110-111.
Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – К., 1993. – С. 65-66.
Мірчук І. Месіянізм Липинського // Дві концепції української політичної думки: Вячеслав Липинський – Дмитро Донцов. – Б.м.в., 1990. – С. 38.
Назарук О. В хаті батька твого // Нова зоря. – 1991. – Ч.31.
Донцов Д. Сучасне політичне положенє нації і наші завдання: Реферат виголошений на ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді 1913 р. у Львові. – Львів, 1913. – С.24-25.
Там само. 
Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С. 9.
Достоєвський Ф. О русской литературе. – М., 1987.
Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С. 25-26.
Там само. – С. 85-86.
Там само. – С. 87.
Там само. – С. 89.
Донцов Д. Росія чи Європа? (До літературних суперечок // Літературно-науковий вістник. – 1929. – Ч. 1. – С. 76.
Там само. – С. 79.
Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью-Йорк, 1957. – С. 25-26.
Маланюк С. Толстоєвський // Літературно-науковий вістник. – 1936. – Ч. 4. – С. 257-268.
Пачовський В. Моя сповідь // Дзвони. – 1934. – Ч. 5. – С. 238.
Шептицький А. З філософії культури // Наша культура. – 1935. – Ч. 4. – С. 207.
Кардаш Д. В авангарді героїчної доби (До проблеми націоналістичної культури) // Альманах «В авангарді». – Париж, 1938. – С. 20.
Український прапор. – 1920. – Ч. 38; Ч. 39; Ч. 40.
Назарук О. Галицька делегація в Ризі: Спомини учасника. – Львів, 1930. – С. 45.
Вассиян В. Твори. – Торонто, 1972. – Т. 1: Степовий Сфінкс: Суспільно-філософічні нариси. – С. 269.
Там само. – С. 89.
Цит. за: Прокоп М. До питання російсько-українських взаємин // Сучасність. – 1981. – Кн. 6. – С. 57.
Полтава П. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С. 147.
Там само. – С. 154.
Ленкавський С. Московські корені большевизму // Причинки до суспільного мислення: Зб.статей. – Б. м. в., 1991. – С. 103.
Янів В. Проблема психологічного окциденталізму України // Визвольний шлях. – 1965. – Кн. 10. – С. 1051.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Відображення проблеми у політичній думці і публіцистиці.
Сучасний аспект проблеми.

9. Концепція власних сил13tc "2.2.5. Концепція власних сил"15
Історія переконує у тому, що за окремими винятками долю народу вирішують його власна воля, власний чин, його сили – духовні, моральні, економічні, фізичні. Це правило підтверджує і досвід української історії. Зневіра у власні сили свідчить про комплекс меншовартості, про психологічний злам, ущербність народу, який примирився із своїм станом етнографічної маси, із тим, що він лише біологічний матеріал для асиміляції, який, якщо й не відрікся, то забув свої багатовікові традиції. Можна дискувати про те, коли виникла українська нація – в литовську добу, в часи Хмельницького чи в ХХ ст., можна не погоджуватися із поділом народів на історичні й неісторичні, на державні й недержавні, на культурницькі нації й політичні – в усі часи в історичних і політичних дослідженнях можна зауважити не лише суб’єктивістські моменти, а й кон’юнктурно-замовні, некоректні, зумовлені чинниками, що не суголосні з об’єктивністю наукового дослідження, не кажучи вже про те, що некоректність може бути наслідком не лише хибних світоглядних, моральних, а й методологічних засад. Не применшуючи історичної ролі й повноцінності багатьох нечисленних європейських народів, ствердимо, що у нас не могло не бути більш вагомого завдання, ніж просто біологічне відтворення, перед нами завжди були завдання не тільки культурницького характеру. Д. Донцов правильно стверджував, що українці – не люд, не народ, вони – нація, нація політична, бо спирається на свої історичні традиції і має політичні аспірації, прагнення, має волю до самостійного, політичного життя. Він писав, зокрема: «Ми маємо повноту тих традицій, якими живе тільки історична нація. Ми, може, не маємо традиції Сорбонни і Саляманки, але маємо спомини про Києво-Могилянську Академію. Може не маємо Декларації прав людини і громадянина, ані habeas corpus act’a (закон, що його прийняв англійський парламент у 1679 р., згідно з яким людину можна було заарештувати лише за розпорядженням судді; закон гарантував розгляд справи лише у справжньому суді.– С. К.), але зате маємо традиції Немировича і Орликівської конституції. Може, не маємо традицій Столітньої війни і «Великої Армії», але маємо спомини про Жовті Води, Конотоп і Полтаву. І ніхто не сміє казати, що на цих полях, або за мурами наших культурно-просвітніх інституцій рішалися справи менше важливі для людськости, ніж ті, які рішалися в Упсалі, в Сорбонні або на зрошених кров’ю полях Фляндрії» [1]. Але це винятково історична передумова віри у власні сили. І чинник постійний, оскільки історія – не завжди минуле. На одному історичному відтинку геополітична ситуація може складатися так, що народ або може розраховувати лише на власні сили, або і на допомогу інших. Річ тут в тім, що християнське добросердя, некорислива добродійність у міждержавних стосунках здебільшого не практикуються. Гору завжди беруть національні інтереси, ось чому, наприклад, Великобританія не мала ні ворогів, ні друзів.
Галичину Австрія успадкувала після розподілу Польщі в 1772 р. Спадок, на думку Відня і його чиновників, не був цінним. «Вони (австрійські чиновники.– С. К.) застали тут олігархічне суспільство, що характеризувалося анархією і насильством правлячої польської шляхти та крайнім зубожінням і моральним занепадом простих жителів. Не дивно, що Галичина зразу ж після приєднання стала одним з головних об’єктів реформаторської політики. Реформи охопили головним чином три сфери суспільного життя: сільське господарство, державу і освіту» [2]. Це був не стільки гуманний акт, скільки прагматичний розрахунок, зумовлений бажанням мати таких підлеглих, які могли б поповнювати державну скарбницю, а також бажанням ослабити польський шляхетський рух. Безперечно, що ті реформи пішли на користь українцям, адже крім звільнення селян від особистої залежності від поміщиків, крім обмеження обов’язкової панщини і обмеження шляхетської сваволі були реформовані міжконфесійні стосунки і проведена освітня реформа.
Оскільки українці були найбільш упослідженим народом у монархії, то позитивність реформ полягала в тому, що вони спричинилися до національного відродження, тим більше, що греко-католицьке духовенство очолило національний рух галицьких українців. Проте наслідком т. зв. йосифінських реформ було не лише пожвавлення і піднесення українського національного життя, а й те, що в українців поступово виробився стійкий стереотип соціальної поведінки – лояльність до австрійської влади, вірнопідданість. Це було своєрідною платою за те, що не лише завдяки своїм силам було здобуто певні права у важливих сферах життєдіяльності. Назву «тирольців Сходу» галицькі українці отримали за те, що вони залишилися вірними престолові під час подій 1848 р. Іронія долі полягає в тому, що вже наступники Йосифа ІІ (Леопольд ІІ і Франц І) звели нанівець ті реформи, що стосувалися селян, а після революції 1848 р. та поразок у війнах 1859 р. і 1866 р. Відень практично віддав владу в Галичині у руки поляків, поховавши надії українців на поділ Галичини на польську й українську частини. Цісарський уряд в українсько-польському протистоянні однозначно став на бік поляків. Змагатися з поляками, в чиїх руках була і влада, і кошти, і підтримка уряду, покладаючись лише на власні сили, було важко, декому здавалося, що й неможливо. «Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою галицьку «Русь», але не бачили виглядів на піднесення її з упадку власними силами, все більш вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Руси – опертися на могутню Росію й замість творити власне письменство й культуру на основі народньої мови прийняти готову, розвинуту мову російську з її багатим письменством... Це був початок так званого москвофільства в Галичині, корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить й ущасливить усі слов’янські народи» [3]. У такій атмосфері почин «Руської Трійці», її заклики до невтомної праці для свого народу підтримки не знайшли. Росія, яка давно прагнула до того, щоб верховодити слов’янським світом і об’єднати всі слов’янські ріки в єдиному російському морі, повною мірою використала цю ситуацію, що склалася в австрійській Галичині, і почала фінансово щедро допомагати галицьким москвофілам. Це москвофільство, по суті, відразу набуло політичного характеру і змісту. Друкованим органом москвофільства стала газета «Слово», заснована 1861 року.
На нашу думку, саме тоді, у 50-60-ті рр., і почала формуватися концепція власних сил як практична і політична проблема. Але в умовах українсько-польського протистояння, коли потрібно було об’єднати всі сили, український національний табір розколовся на непримиренних ворогів – народовців і москвофілів. І саме народовці вірили у свій народ, у його духовний і моральний потенціал, у тривкість його вікових традицій. На початку 60-х рр. народовецький рух зміцнів, бо в Галичину докотилася хвиля українського національного піднесення у Великій Україні. Так, у 1868 р. зусилями народовців було засновано «Просвіту», а в 1873 р. за ініціативою наддніпрянців (О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова і завдяки фінансовій підтримці Є. Милорадович) і активної участі народовців було створено Товариство імені Т. Шевченка. Я. Грицак вважає, що це вже тоді наддніпрянські українці мали на меті перенести в Галичину центр загальноукраїнської діяльності і перетворити її на український П’ємонт [4]. Якщо зважити на політичний зміст і мету діяльності італійського П’ємонту, то подібна думка, напевно, не коректна. Не говорили ще тоді про Галичину як про П’ємонт, не мали на увазі наддніпрянські українці визволення і об’єднання України.
З вірою у власні сили починали народовці у 70-ті роки боротьбу за піднесення матеріального добробуту українських селян, за створення економічних основ національного життя, бо вже тоді «Просвіта» видала зразки статутів і діловодства зарібково-господарських спілок згідно із законом 1873 року, на який спирався західноукраїнський кооперативний рух аж до початку першої світової війни. Тоді ж, у 1874 р., «Просвіта» видала брошуру о. С. Качали «Що нас губить, а що помочи може?», в якій говорилося про користь позичкових кас і шпихлірів, про те, як їх закладати. У середині 70х рр. ХІХ ст. появилася і брошура В. Барвінського «Вексель і лихва», корисною була брошура о. Д. Танячкевича «Як заводити «Правду» на лад Закомарської «Правди»?» У народовецькому середовищі визріла думка про те, що на ласку цісаря сподіватися не можна, а лише на власні сили. Так формувалися економічні підвалини концепції власних сил, що згодом стала складником українського політичного руху [5].
Економічна структура українського національного життя формувалася поволі, з труднощами, доводилося долати опір польських і єврейських конкурентів, але стримати цей рух було уже неможливо. Те саме можна сказати і про боротьбу українців в інших сферах життєдіяльності. Навіть І. Франко, який ніколи не висловлювався на адресу галицької інтелігенції компліментарно, який завжди намагався об’єктивно оцінити стан українства на кожному етапі розвитку, оцінюючи ситуацію на зламі століть, писав: «Інтенсивність, ширина і глибокість того розвоєвого руху в тім часі були більші ніж коли-небудь перед тим...» [6]. Активізація економічного і культурного життя, утворення політичної структури свідчить про великий потенціал галицького українства, про ті значні «власні» сили, на які могли спиратися галицькі українці у боротьбі за національні інтереси. Рух за розширення економічної структури очолює інтелігенція і активно підтримує духовенство. У 1904 р. виходить окремою брошурою «Посланіє Пастирське Андрея Шептицького до духовенства «О квестії соціяльній» [7], в якому Митрополит занедбування суспільно-економічної праці з боку священиків назвав рішуче фальшивим, шкідливим і писав, що священик, який навіть на бажання парохіян не хоче створити читальню, склеп, громадський шпихлір і т. д., не відповідає своїй посаді. (Відомо, що І. Франко відгукнувся на це послання великою статею під назвою «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм» [8], він загалом позитивно оцінив працю Митрополита і назвав його новатором).
Звичайно, що економічне становище галицького селянина було важким, про що свідчить і великий селянський страйк 1902 р., але заснування різноманітних економічно-господарських структур полегшувало це становище і частково вирішувало деякі проблеми, хоча кардинально вплинути на безробіття, компенсувати відсутність землі ці заходи не могли.
Успіхи на економічному полі зумовлювали появу і політичних вимог. У 1906 р. у Львові зібралося кілька десятків тисяч українських селян, які вимагали не лише розв’язання економічних проблем, а й домагалися політичних свобод і зокрема загального виборчого права. Навіть на Першому українському просвітньо-економічному прогресі, який відбувся на початку лютого 1909 р., учасники ще зазначали, що українців винародовлюють і гноблять як націю, що їх не лише намагаються не допустити до ремісництва і торгівлі, а й взагалі витісняють з краю, змушуючи емігрувати [9]. Секретар конгресу М. Коцюба у завершальному виступі висловив надію, що при дальшій просвітній і економічній праці «дасть Бог доведемо до щастя одної самостійної Руси-України» [10].
Це був важливий момент, бо економічне відродження не могло не відбуватися водночас із зростанням національної самосвідомості і гідності. Ті сотні крамниць, позичкових кас, кооперативів, які функціонували в Галичині вже наприкінці ХІХ ст. (і кількість їх постійно зростала), – це лише кількісний показник економічних підвалин українського національного життя. Поява (а радше відновлення) ідеї самостійності свідчила про політичну зрілість українського громадянства. Варто зазначити, що ця ідея знаходить свій вияв у різних формах (книжка Ю. Бачинського «Україна irredenta», дискусія між «Ділом», «Молодою Україною» і «Буковиною», рецензії і статі І. Франка, віча і збори).
Промовистою маніфестацією національних прагнень українців була боротьба за український університет і як наслідок – жертовний вчинок студентської молоді, маємо на увазі «сецесію» 1901 р. К. Левицький писав, що «...у нас в краю став університет «альфою і омегою» наших національних змагань» [11]. Коли ж у жовтні 1903 р. галицький сейм, більшість послів якого були поляки, відмовився підтримати пропозицію українців про створення української гімназії у Станіславі, українські посли демонстративно залишили зал засідань. К. Левицький назвав цей вчинок теж «сецесією», бо вважав його поворотним моментом в українському політичному житті. Він писав, що це було початком боротьби за національне існування під гаслом: «Відкинути компроміси і мирні полагоди, бо будучність не в чужій ласці, а у власнім труді, діланню і праці» [12].
Попередньо підсумовуючи, можна стверджувати, що віра у власні сили, що почала формуватися із національним відродженням і матеріалізувалася насамперед у розбудові економічного життя, наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. щораз більше стає усвідомленою необхідністю розвивати життя у всіх сферах життєдіяльності, ця віра у власні сили набуває політичних ознак, не втрачаючи свого змісту як морального імперативу (І. Франко у своїй публіцистиці закликав до праці для народу – і це він вважав своїм моральним обов’язком); ця віра поступово перетворюється у концепцію власних сил, що вказувала на шлях і засоби захисту національних інтересів, розв’язання проблем, досягнення мети. Формування цієї концепції, а тим більше її реалізація свідчили про морально-духовний рівень і політичну зрілість нації, про те, що вона відчуває себе не об’єктом, а суб’єктом історичного процесу. У тих умовах, коли в польській політичній думці панівними були погляди т. зв. «вшехполяків» (головним ідеологом цього польського націоналістичного, а радше шовіністського руху не лише щодо українців, але й щодо євреїв був Р. Дмовський), які вважали, що нема Русі (України), а є лише Польща і Москва; коли в Росії переслідували все українське і твердили, що нема України, українців, української мови, а є Малоросія і малоросійське «наречие»; коли навіть конституційна монархія не давала достатніх гарантій для захисту українських національних інтересів, – тоді концепція власних сил була єдино правильною реакцією на політику як держави, так і політику інших народів, з якими українцям довелося контактувати. Фактів вигідної і паритетної співпраці (в усякому разі достатньо вагомої, помітної) з єврейськими та польськими економічними структурами, а тим більше підтримки з їх боку українських установ не було, а була жорстка конкуренція, суперництво.
Це стало особливо помітно перед Першою світовою війною, коли галицькі українці вже мали не лише «свої» економічні установи на чолі з Ревізійним союзом українських кооператив (число членів підзвітних йому кооперативів перед війною сягало 180 тисяч), але й «свої» партії (Українська народно-демократична партія, Українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Християнсько-суспільний союз, «свої» наукові товариства (НТШ), «свої» культурно-просвітницькі товариства («Просвіта»), молодіжні товариства (Сокіл, Січ, Пласт). У боротьбі з пацифістськими настроями в українському громадянстві визрівала думка про неминучість збройної боротьби, про необхідність мати національну військову формацію. Ця думка не була зумовлена бажанням скопіювати досвід інших народів (теж недержавних, як, скажімо, поляки, чехи, які мали парамілітарні організації), а двома серйозними чинниками. Перше. В Росії після революції 1905-1907 рр., що дала українцям певну можливість розправити плечі і розгорнути національне життя, щораз більшої сили набирала антиукраїнська істерія – будь-який прояв українського національного життя розцінювали як «мазепинство», а найбільш небезпечним вогнищем його вважали Галичину. Друге. Перша балканська війна не лише актуалізувала ідею української державності (фактові визволення слов’ян з-під гніту Османської імперії не треба було довго і далеко шукати аналогії, коли за Збручем була інша імперія, яка не визнавала за 30-мільйонним народом права не лише на незалежність, але й на національне життя), але й переконала галицьких українців у тому , що прагнення Росії закріпитися на Балканах, вийти до Адріатичного моря не менш сильне, ніж прагнення здобути Галичину і ліквідувати останню опору українського руху.
Але з’їзд нотаблів у грудні 1912 р. ухвалив лише те, що українці в разі війни з Росією повинні стати на бік Австрії і боротися з найбільшим ворогом України [13]. Не було тут головного – заяви про необхідність відновлення української державності, нічого не було сказано про власні національні інтереси. Зате саме ці думки стали предметом громадських дискусій. Серед студентської і гімназійної молоді починають виникати таємні військові гуртки, і цей процес завершився створенням Українського стрілецького товариства.
Своє завершення концепція власних сил отримала під час першої світової війни, оскільки предмет прикладання цих сил розширився й ідея державності перестала бути поза межами можливого. У тих програмних документах, що їх прийняла Головна українська рада і Союз визволення України, було сказано про національні інтереси українців і про особисту відповідальність українців за долю свого народу, про можливість і необхідність власними руками здобути собі свободу. Варто зауважити – якщо в документах ГУР говорилося лише про вільну Україну, про визволення України, а зовсім неконкретно про майбутнє України (і цю дипломатичність формулювань можна пояснити і традиційним як не австрофільством, то вірнопідданством, і цензурними міркуваннями, і навіть неспроможністю сформулювати основну національну ідею і вимогу – ідею державності), то СВУ прямо заявляв, що головною причиною війни є українці (тобто Україна, бажання зберегти за собою або завоювати багаті українські землі, треба розуміти), що в результаті перемоги австро-угорської і німецької армій і розгрому Росії постане вільна самостійна Україна [14].
Безперечно, створення Легіону Українських Січових Стрільців, тієї власної збройної сили, першої після тривалої перерви української військової формації, мало величезне значення і не лише тому, що участь у війні проти Росії і в союзі із Австро-Угорщиною і Німеччиною чітко означила ситуацію українства в сучасній війні. В. Темницький писав з цього приводу: «Ваги цієї справи не перечу, але для нас, як нації далеко важніша ця обставина, що у кривавій грі, у якій рішається доля народів Європи, ми беремо активну участь не як знаряддя в чужих руках, але самі як народ даємо вислів своїй волі бути самостійним і незалежним народом; перехиляємо важку судьби у той бік, з котрого сподіваємося для себе кращої будучности. Робимо цю роботу не з якоїсь вірности або вдячности, але з власного розуміння нашого національного інтересу» [15].
Легіон УСС став власною силою, а ідеологія українського стрілецтва була втіленням концепції власних сил, хоча, треба зауважити, що погляди стрілецтва й українського національного проводу не в усьому збігалися. Стрілецтво стояло на радикальних позиціях щодо головного питання – ідеї державності, воно критично, а з часом навіть з недовірою ставилося до Відня. Річ у тім, що концепція власних сил зовсім не виключає можливості використання чужої допомоги союзників, вона не є автаркічною за своїм змістом. Зрозуміло, що Україна, поділена між двома імперіями, у складній міжнародній ситуації, спричиненій війною, повина була розраховувати на чужу допомогу. І перед війною, і в момент вибуху війни Росія була історичним і тогочасним ворогом «номер один», ось чому українці стали на бік Австро-Угорщини і Німеччини. Але вже перед війною молодша генерація галицьких українців у стратегічному відношенні виявилася більш далекоглядною, ніж старша генерація. Відень завжди робив ставку на поляків, хоча формально конституція забезпечувала усім народам імперії однакові права. Усе, чого добилися українці, було досягнуто завдяки наполегливій боротьбі – як парламентській, так і завдяки іншим формам боротьби – страйкам, маніфестаціям, заворушенням, що іноді закінчувалися кров’ю (криваві «баденівські вибори», боротьба за університет і смерть Адама Коцка, вибори 1908 р. тощо). До речі, галицьке жіноцтво, представників якого не запросили на з’їзд нотаблів, через кілька днів на своїх зборах ухвалило резолюцію, що принципово відрізнялася від тієї, що її ухвалили представники українських політичних партій. По-перше, ця революція не була австрофільською, керівництво жіночого руху цілком слушно вважало, що не можна беззастережно підтримувати Австрію, не можна народ «годувати» лише австрофільством, що треба виробити стратегію на випадок війни, щоб використати усі можливості ситуації на користь української справи [16].
Дещо іншу позицію займав Д. Донцов. Він теж уважав, що українці повинні взяти чинну участь в австро-російському конфлікті (цей конфлікт, на його думку, був неминучий) на боці Австрії. Він уважав, що можна було б простягнути руку полякам, якби польська політика перейшла в мудріші руки. Він полемізував з тими «quasi-демократами», за його словами, які вважали, що за свою справедливу справу українці повинні боротися самі, не жебраючи допомоги у «клерикально-реакційної Австрії», котра якщо й буде визволяти українців, то лише задля інтересів австрійського капіталу. Д. Донцов не ставився до проблеми власних сил і союзників догматично. Він писав: «Але, мимо то, уважаю цілком оправданою з демократичного штандпункту («точка зору» у пер. з нім. мови.– С. К.) певну кооперацію українських сепаратистичних змагань з Австрією» [17].
Д. Донцов здавав собі справу з того, що не Україна відіграє першу роль на міжнародній шахівниці, що Україна відіграє лише роль побічного учасника у конфлікті Австрії й Росії, але своє завдання – остаточне визволення – українці повинні виконувати чесно і до кінця, «пам’ятаючи, що історія не знає прикладу, де б поневолена нація визволилася з-під чужого ярма лише власними силами . Всякі слов’янофільські ремінісценції, що на жаль ще жиють у багатьох українців, треба рівно відкинути на разі на бік. Інтереси нашої нації зв’язані не з Росією, лише з Тридержавним союзом. Нам страшний не німецький Drang nach Osten, лише російський Drang nach Westen» [18]. Ми вже зазначали, що Д. Донцов навіть пропонував для досягнення мети заснувати спільний для всієї української молоді друкований орган, головним завданням якого було б поборювання ідеї панславізму, поборювання панмосковських ідей, пропаганди політичного сепаратизму.
Як бачимо, Д. Донцов досить гнучко оцінював геополітичну ситуацію української проблеми, а відповідно і можливості «власних сил», його «австрофільство» було вимушенним, оскільки інших союзників (а їх потрібно було мати) не було, іронічне ставлення до слов’янської єдності зрозуміле, а безкомпромісне ставлення до Росії як до першого і непримиренного, рішучого і невблаганного, як пише Д. Донцов, ворога України і всього українського виправдане.
Усі ці думки Д. Донцов висловив перед війною. Подальші події показали, що догматично сповідувати віру у власні сили для досягнення національного ідеалу було б наївно і політично нерозумно, що союзників шукати треба, але ніколи не варто покладатися тільки на допомогу союзників, бо в них є свої інтереси. Річ у тім, що у листопаді 1916 р. Австро-Угорщина і Німеччина проголосили утворення самостійного польського королівства, а крім цього Відень вирішив максимально розширити автономію Галичини (у межах монархії, зрозуміло). Україна ще раз переконалася в тому, як австро-угорський уряд ставиться до української справи. Це цинічне рішення викликало кризу в українському суспільстві. Але якщо ті українські діячі, які провадили традиційну (лояльну) австрофільську політику, просто розгубилися, то стрілецтво, яке віддавна ставилося опозиційно до австрійської політики і не вірило Астрії як союзникові, навіть почало сумніватися в доцільності боротьби на боці Австрії. На нашу думку, саме тоді завершився процес формування концепції власних сил, саме тоді українське суспільство переконалося, що в боротьбі за національні інтереси насамперед треба спиратися на власні сили.
За великим рахунком в основі ідеї автономії України (тобто федерації з майбутньою «демократичною» Росією), яку захищали І. Франко і М. Грушевський, були саме недооцінка власних можливостей, недовіра до потенціалу народу, відсутність фанатичної віри в сили свого народу. Так, І. Франко на важливому етапі нашої історії закликав вірити в ідеал самостійності (але ідеал «поза межами можливого»), усвідомлювати, відчувати його серцем і вживати всіх сил і засобів, щоб цей ідеал наближати (ми маємо на увазі, зрозуміло, статтю І. Франка «Поза межами можливого», в якій він не обґрунтовував ідею української державності, як це дехто схильний вважати, а лише захищав ідеал самостійності як факт майбутнього, як ідею, що рухає світ – усупереч марксистським твердженням, що рушійною силою історії є розвиток економічних чи виробничих відносин). У 1905 р. І. Франко писав про величезне завдання – «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний, культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла...» [19]. Як можна зрозуміти, і «здібність до самостійного культурного й політичного життя» (тобто власні сили) для цього геніального скептичного розуму теж була в майбутньому. Не міг І. Франко зрозуміти, що лише своя державність гарантує всебічний розвиток народу, його духовних і фізичних сил і є гарантом проти асиміляції, що повна демократизація суспільних стосунків, скажімо, навіть у ліберальній Росії неможлива, бо це призведе до українізації України, а на це жодна із Росій (царська, демократична – Росія Тимчасового уряду, більшовицька) йти не хотіла і не могла, бо була опанована «патріотичним божевіллям» (за словами Д. Донцова), ідеєю «единой и неделимой», страхом втратити багату Україну як частину своєї імперії.
Надії на автономію у складі Росії підтримували і розвивали вожді Центральної Ради. Так, у значною мірою пасквільній «історії української революції» В. Виниченка «Відродження нації» неодноразово подибуємо поняття «власні сили», «орієнтація», «союзники». Але не був він державником, а його міркування про державність як на той час не були плідними для української публіцистики і політичної думки, загалом і політики, так і сьогодні вони мають лише історичний характер, хоча й сьогодні вони повчальні .
М. Грушевський хотів національно-територіальної автономії України, – широкої, політичної, демократичної. Це він писав у 1917 р. [20]. Такою ж демократичною, на його думку, мала бути і федеративна Росія, до складу якої буде входити автономна Україна. Над М. Грушевським тяжіли його уявлення про український народ не як про націю, а як про етнічну масу чи етнографічну народність. Цю думку підтверджують його статті періоду російської революції 1905-1907 років («Українство і питання дня в Росії», «Гріхи наші»). Думка, що українці були не готові до переломних подій, що вони ще «не дозріли», домінувала в роздумах М. Грушевського і в 1917-1918 рр. Була й інша обставина, не менш важлива – це ставлення М. Грушевського до держави, державності загалом і до української зокрема. Після захоплення Києва більшовиками і дикої розправи над українцями М. Грушевський писав про кінець московської орієнтації і відповідно про західну орієнтацію, писав про ті хвилі, що їх переживають тепер українці і які випадають народові раз на всю історію або й не випадають, писав про нову можливість відновити свою державну самостійність [21]. Але думки М. Грушевського про федерацію, висловлені під час віденської еміграції, його повернення в Україну, вже радянську, переконують у тому, що усі ці гнівні і відверті слова, висловлені у 1918 р.– це публістична риторика, це радше реакція нормальної порядної людини і наївного політика на звірства більшовицької армії Муровйова, а не відречення від ідеї федерації на користь безкомпромісної ідеї української державності.
Якщо взяти проблему власних сил у всеукраїнському масштабі, то визвольні змагання 1918-1920 рр. дають матеріал для роздумів. Вожді української революції не проявили належної рішучості, твердості, безкомпромісності, жорсткості у 1917 р., особливо у початковий період після лютневої революції, нічого не протиставили аморальній і руйнівній більшовицькій агітації, яка деморалізувала і армію, і маси. Вони не встигали за подіями. Згодом стало очевидно, що лише на свої власні сили розраховувати вже не можна, але кожне звертання до союзників (підписання Берестейського миру і союзницька допомога Німеччини і Австро-Угорщини, союз С. Петлюри і Ю. Пілсудського) лише погіршувало ситуацію.
Може, чи не найголовніший урок програних визвольних змагань полягав у тому, що українці повинні в основному покладатися лише на власні сили. Це підтвердили і наступні події не лише у Східній Галичині, а й на всіх західноукраїнських землях, – на Буковині, на Закарпатті, на Волині й інших північно-західних землях. Але власних національних сил скрізь виявлялося замало, шоб протистояти бажанню тієї чи іншої держави захопити етнічні українські землі, тим більше, якщо це бажання підкріплювалося міжнародною згодою і підтримкою.
Найдовше українці чинили опір у Східній Галичині. Польща, окупувавши ці землі, використовувала всі методи, щоб володіти ними не лише на підставі мандату Антанти від 25. VI 1919 р., щоб інкорпорувати Східну Галичину до складу Польщі, посилаючись не лише на історичні права, а на міжнародно-правовий документ. Таким документом стало рішення Ради амбасадорів від 15 березня 1923 р.
Це рішення приголомшило галицьких українців і керівництво партій, спричинилося до ліквідації і зникнення з міжнародної арени ЗУНР. Відразу постало питання про те, як жити. Щоправда, С. Підгірський, посол до галицького сейму від північно-західних земель (там українські вибори до польського сейму восени 1922 р. не бойкотували), від імені українського сеймового клубу заявив у січні 1923 р., що метою українського народу є відродження самостійної Української Держави [22]. Але це була декларація бажань, бо, скажімо, польська влада уже протягом кількох років наполегливо колонізувала українські землі. Так, відома заява С. Грабського (автора т. зв. «закону Грабського», антиукраїнського закону про шкільницто) про те, що через двадцять п’ять років української проблеми в польській державі не стане. Найбільш болючими були реформи в шкільництві, дискримінація українців на шляху до вищої освіти.
Несправедливе рішення Ради амбасадорів ще раз переконало українську громадськість у тому, що орієнтуватися лише на міжнародну справедливість, надіятися лише на чужі сили не можна. Це рішення спричинило кризу в українських партіях і все ж змусило до пошуків тих міжнародних чинників і сил, на які можна орієнтуватися. Так, Українська соціал-демократична партія на VI з’їзді (18 березня, 1923) прийняла більшовицьку програму і заявила про свою солідарність із пролетаріатом цілого світу, а також радянської України і СРСР [23]. Проти рішення Ради амбасадорів виступила Українська радикальна партія, її з’їзд заявив, що досягнення соціального визволення не можливе без здобуття національної самостійності, що українці завжди будуть прагнути до повної незалежності і боротися проти всіх сусідів, хто розшматував українську територію [24]. У середовищі Української народної трудової партії (до березня 1919 р. Українська народно-демократична) виокремилося три групи: перша вважала будь-яке порозуміння з поляками неможливим, але зате орієнтувалася на допомогу радянської України. Інша група, найбільш численна і впливова, вважала, що українці самі повинні розбудовувати своє життя і добиватися автономії у межах польської держави (26 вересня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох галицьких воєводств – Львівського, Тернопільського і Станіславського). Проте група заперечувала і радянофільство, й ідею автономії і закликала спиратися лише на власні сили.
У доповіді на Народному з’їзді 21 травня 1923 р. В. Охримович говорив: «Другою нашою характеристичною рисою був рахунок на чужу поміч і беззастережна віра в цю поміч. Ми очікували її з різних сторін. Рахуватися з чужою помічю і шукати її треба, але не покладатися на неї цілком, з повною вірою і без застережень [25].
Проблему власних сил збагнути важко, не з’ясувавши ставлення до неї ще одного політичного руху, націоналістичного, який почав набирати сили на початку 20-х років. Так, 1 квітня 1923 р. (тобто майже відразу після рішення Ради амбасадорів) появилося перше число «Заграви» з редакційною статтею «Наші цілі». У ній є кілька важливих думок, що мають пряме відношення до теми: «Мертвим звуком є для нас фраза про «інтернаціоналізм».У наші часи війни всіх, стала ця фраза шкідливим люксусом, мов без взаїмности любов, гаслом замаскованої і тим небезпечнішої заборчости. Мертвим звуком є для нас фраза про «право» й «справедливість», про «пацифізм». Бо це є моральний намордник, в який вбирають тих, які ще не в силі диктувати своє право, свою справедливість і свій мир. Фразами є для нас гасло «гуманітаризму» і «еволюції». Обидва гасла зайві для того, хто має віру в себе і покладається тільки на власні сили (підкреслення наше.– С. К.)» [26]. Журнал (це насамперед, Д. Донцов) писав про таке демагогічне розуміння «власних сил», коли цих сил шукають у Відні і Берліні, в Парижі і Москві: «Говориться про революцію, а роками впоюється думку, що хтось для нас десь щось зробить. Говориться про самостійність, а думається про федерацію. Говориться про федерацію, а думається про «рідну школу» і п’ять моргів ґрунту» [27].
У цьому відношенні характерна позиція Української військової організації (УВО), що виникла влітку 1920 р. УВО відразу почала розраховувати на власні сили, а складником цих власних сил мала бути і сила збройна. Журнал «Сурма», друкований орган УВО, дуже багато уваги приділяв проблемі військового самовиховання й військового вишколу [28]. За ініціативою Є. Коновальця при УВО, а згодом при проводі ОУН було створено спеціальний військовий штаб, який видавав військово-вишкільну літературу і організовував в інших країнах (Німеччина, Чехо-Словаччина, Литва, Австрія) військові курси, які закінчили керівні кадри УВО і ОУН. А в краю військовий вишкіл повинні були проходити навіть рядові члени УВО і ОУН.
Розрахунок на власні сили був одним із складників визвольної концепції, військово-політичних поглядів Є. Коновальця. В одній із статей він писав: «Бо ж ніякий чужинець, – буде це москаль, поляк, англієць, француз чи німець, – за нас і нашу державність не буде проливати кров. Ніхто задля наших гарних очей не дасть нам Української Держави, в якій наш нарід, нічого не вложивши, міг би щасливо й вільно жити [29].
У постановах Великого збору ОУН говорилося про мобілізацію усіх сил нації: «Для створення, закріплення і розвитку держави необхідна є засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видайності всіх складових органів нації, отже виявляла систему організованої їх взаємочиности на засаді інтегралізму суспільних сил з їх правами і обов’язками...» [30]. У цих постановах теж говорилося про виняткове значення військової сили, що буде спиратися на озброєний народ у боротьбі проти окупантів.
Віра у власні сили була постулатом українського націоналістичного руху. Один із підрозділів «Націоналізму» має назву «Песимізм і предтечі самовистарчаючого (самодостатнього.– С. К.) націоналізму». «Брак віри і брак волі» для Д. Донцова було симптомом національної неповноцінності, духовного кастратства, роздвоєння душі. У Д. Донцова віра в українську ідею – беззастережна, безкомпромісна, фанатична – і була вірою у власні сили, вона побільшувала ці сили.
Ця засада – орієнтуватися на власні сили, на сили свого народу – необхідність якої в політичній боротьбі підтвердило рішення Ради амбасадорів, стала однією із головних засад українського націоналістичного руху. Завдяки його політичній думці у визначенні шляхів і засобів боротьби проблема власних сил набувала принципового значення. Після поразки Карпатської України молоді українські націоналісти в краю перестали довіряти Німеччині. Їхню вимогу до Проводу українських націоналістів змінити тактику і стратегію боротьби, зокрема, не робити ставку на Берлін чи лише на якусь одну нашу державу, а встановити контакти і з іншими західними державами, ПУН у силу певної консервативності й поміркованості поглядів виконувати не хотів. У лютому 1940 р. було сформовано Революційний провід ОУН, який очолив С. Бандера. У квітні 1941 р. відбувся ІІ Великий збір ОУН, який остаточно закріпив розкол. Він підтвердив вірність ОУН революційній боротьбі, що спирається на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили [31].
Один із найбільш відомих ідеологів і публіцистів українського визвольного руху (збройного підпілля), П. Полтава, писав: «Справді самостійну державу український народ може побудувати лише власними силами» [32]. І далі: «Розрахування українського націоналізму на народ, як на основну силу боротьби за самостійну Україну, дає гарантію того, що український народ, здобувши свою самостійну державу власними силами, власними силами втримає її і в майбутньому» [33].
Зрозуміло, що проблему власних сил не можна розглядати лише в контексті концепції визвольної боротьби. Ми повинні розглядати цю ідею у контексті національного життя. Річ у тім, що економічно-господарські успіхи українців у міжвоєнний період були дуже значними. Це треба тим більше цінувати, що їх було досягнуто в умовах жорсткої конкуренції, в несприятливих для українців умовах чужої державності. Панораму українського економічного життя показав І. Витанович у фундаментальному дослідженні «Історія українського кооперативного руху». Є й низка інших праць учасників кооперативної й підприємницької діяльності, що засвідчують значні масштаби українського економічно-господарського життя. «Пацифікація», на нашу думку, була зумовлена не лише причинами політичного характеру, але й бажанням ослабити економічні підвалини українського національного організму. Центросоюз, Маслосоюз, Центробанк, «Народна торгівля» у нашій історії залишаться як аргументи на користь потреби розбудови життя в усіх сферах. Реалізація національної ідеї, досягнення соціальних цілей повинні спиратися на всі національні інститути і структури і насамперед на економічні. Успіхи народу у цій сфері завжди свідчать і про духовний потенціал народу. Ці успіхи були важливим і необхідним компонентом концепції власних сил у боротьбі за українську державність. Річ лише у тім, щоб «органічна праця» чи, докладніше, її результати не почали превалювати над фундаментальними вартостями нації, щоб вони не паралізували волю до боротьби.
Привабливість, переконливість ідеї власних сил була така, що у багатьох вона викликала ілюзію можливості існування «держави в державі», а такий відомий учений, як С. Рудницький обґрунтовано доводив, що українська Галичина як самостійна держава має доволі гарні економічні основи самостійного існування [34]. Він не враховував геополітичну ситуацію. Через кілька десятків років до цієї проблеми повернувся І. Кедрин у статті: «Чи може існувати незалежна Галицька держава?» Цитуємо: « аналізуючи тодішні історичні події з перспективи літ, треба ствердити, що всі некорисні для галицьких українців постанови Версальської конференції... мали глибшу причину як тільки вищість польської дипломатії і вищість польських впливів у Парижі» [35]. На його думку, не може Галичина існувати як незалежна держава, бо, по-перше, нема галицької, а є українська проблема, а по-друге, «смішно говорити про можливість існування Східньої Галичини чи пак ЗУНР, поміж Польщею і Росією» [36]. Як бачимо, І. Кедрин брав до уваги геополітичний чинник, але саме так зробили і державні мужі Антанти, будуючи повоєнну Європу, і прорахувалися – вони хотіли сильну Польщу, а отримали слабку, вони хотіли миру, а отримали ще страшнішу війну.
Утверджуючи пріоритет концепції власних сил у досягненні політичної мети (що, як ми вже підкреслювали, не заперечує й орієнтацію на чужу допомогу), в економічній діяльності, ми не абсолютизуємо значення цієї концепції в сфері культури. Ми виходимо з того, що і в сучасних умовах уніфікації культури, омасовлення культури Україна повинна зберігати національну самобутність української культури – лише за такої умови, лише залишаючись національною, як писав митрополит Шептицький у статті «З філософії культури» («Наша культура», ч. 4, 1935), українська культура може стати частиною культури вселенської. Стояти на позиціях «власних сил» у культурі означало б сприяти хуторянству з його гіпертрофованою самозакоханістю. Здорова думка виступає проти, за висловом Є. Маланюка, укоханої малоросійської ідилії під гаслом «борщ проти Пушкіна», але виступає й проти як комплексу меншовартості, так і проти космополітичної культури, що приховується під плащем «вселюдськості».

Донцов Д. Підстави нашої політики. – Нью Йорк, 1957. – С. 102-103.
Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996. – С. 41.
Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. –Т. ІІ (від половини XVII ст.). – С. 302-303.
Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К. 1996. – С. 76.
Див.: Кость С. Нариси з історії західноукраїнської преси. Структура. Частина друга. – Львів, 2002. – С. 81-118.
Франко І. Молода Україна: Провідні ідеї й епізоди. – Львів, 1910. –С. 112.
Посланіє Пастирське Андрея Шептицького до духовенства О квестії соціяльній. – Жовква, 1904.
Франко І. Соціяльна акція, соціяльне питання і соціялізм: Уваги над пастирським посланієм митроп. А. Шептицького «О квестії соціяльній» // Літературно-науковий вістник. – 1904. – Кн. 10. – С. 1-23.
Перший український просвітно-економічний конгрес: Протоколи і реферати. – Львів, 1910. – С. 418-419.
Там само. – С. 640.
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. – Львів, 1926. – С. 367.
Там само. – С. 387.
Там само. – С. 634.
Вісник СВУ. – 1914. – Ч.І. – С. 1.
Темницький В. Українські Січові Стрільці //Вістник СВУ. – 1915. – Ч. 7-8.
Див.: Відгуки. – 1913. – 4.2. – С. 1-2.
Донцов Д. Сучасне політичне положенє нації і наші завдання. – Львів, 1913. – C.26.
Там само.
Франко І. Отвертий лист до галицької української молодіжи // Літературно-науковий вісник. – 1905. –Т. ХХХ. – Кн. IV. – С. 14.
Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. – К., 1997.
Див.: Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. – К., 1918.
Декларація українського народу на Волині, Холмщині, Підляшші і Поліссі // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали / Упор. Т. Гунчак і Р. Сольчаник. – Мюнхен, 1983–Т. II. – С. 44-45.
Там само. – С. 55.
Там само. – С. 57.
Діло. – 1923. – 24 травня.
Заграва. – 1923. – Ч. 1– С. 1.
Там само. – С. 2.
Див.: Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової преси. – Львів, 1998. – С. 174-176.
Військовий вісник. –1928. – Ч.4– С.4.
ОУН у світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955: Зб. документів. – Видання ЗЧ ОУН, 1955. – С. 5.
Там само. – С. 25.
Полтава П. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С. 162.
Там само. – С. 163.
Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України. – Львів, 1994.
Кедрин І. Чи може існувати незалежна Галицька держава? //Вісти комбатанта. – 1990. – Ч.3. – С. 9.
Там само. – С. 10.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Західноукраїнська преса й економічна думка про концепцію власних сил.
Ідея "держави в державі" у контексті проблеми.
Значення економічної й кооперативної преси в утвердженні ідеї власних сил.
Сучасний аспект проблеми.

10. Iдея чину13tc "2.2.6. Iдея чину"15
Від середини 20-х років ХХ ст. в публіцистичний лексикон міцно увiйшло поняття «чин». Д. Донцов писав у статті «Atrophia cerebri»: «А наше замилування до всяких «шопок» i парад? До найлегшого виявлення патріотичної енергії, коли заплативши білет вступу або вiдспiвавши тисячною юрбою «Не пора» перед носом трьох полiцiянтiв, – патріот вiдходить до дому з почуттям сатисфакції, яку чоловiк звичайно має лиш по успiшно зробленiм дiлi, по доконанім чині. Що се, як не те саме лiнивство думки, що нудиться шукати собі тяжких i ефективніших шляхів для виявлення патріотичного запалу?» [1]. Це поняття подибуємо у заголовках статей: «В двадцяті роковини чину» («Гомін краю», ч. 5, 1938), «Чин i Віра – шляхи до успiху» («Вогнi», ч. 5, 1935), «Фанатики чину» («Пробоєм», ч. 11-12, 1936). Журнал «Пробоєм» (ч. 1, 1933) писав у вступнiй статті: «Нашим гаслом є чин для рідного народу. З любови до нього ненавидимо його ворогів, яким виповiдаємо боротьбу. Постiйна боротьба, вир змагань i послідовне прямування до кращого – це наша програма» [2]. Журналісти писали не лише про чин, але й про епоху чи еру чину: «Час спекуляцій, чудацьких міркувань належать минулому. Прийшла нова ера. Ера чину, конкуренції, безоглядної боротьби за iснування одиниць i нацiй. Смертельна боротьба з ворогом, доцільна i рацiональна любов до свого». Автор, не вiд речi, протиставляє «батьків» i «дітей». Iдея чину в сенсi героїзму, самовiдданостi, самопожертви була особливо притаманна молодому поколiнню нацiоналiстичного руху. Б. Крав- цiв писав: «За час iснування Союзу (йдеться про Союз української нацiоналiстичної молодi.– С. К.) витворився вже певний тип молодого поколiння, яке виховувалося в партіях. Власне, це є найбiльшим успiхом...» [3].
Поняття i образ чину притаманне українськiй iсторiософськiй поезії мiжвоєнної доби. Вiдомi слова О.Ольжича:
Нащо слова? Ми дiло несемо.
Міцніша – віра i дзвiнкiший – чин
За словоблудiє i за тимпани.
В Олени Телiги є такi рядки:
Не треба слів! Хай буде більше дiла!
У загальних рисах вже можна окреслити змістові межi поняття, хоча протиставлення «слова» i «чину» – це радше художнiй прийом, а не констатація iстинних зв’язкiв i рiзницi мiж ними.
«Євангеліст любовi», Йоан, писав, що споконвіку було Слово. I з Богом було Слово, i Слово було – Бог. I коли Мефістофель говорить, що «спочатку був лиш чин», то лише через те, що вiн – дух, який все заперечує, а по сутi – це визнання того, що Слово було синонiмом, тотожністю Божої творчості i творіння. У цьому й була сила Слова. Невипадково уже в нашi часи, визнаючи силу Слова, прирівнювали його до діла.
Зрозумiло, що iдея чину органічно пов’язана iз розумінням необхідності i неминучості боротьби, iз утвердженням активного, динамічного, вольового типу української людини. Ю.Вассиян писав у програмнiй працi «До головних засад нацiоналiзму», що появилася у 1928 р.: «Свiтогляд раба є нетворчий та негативний аж до хвилини, доки його не знищить новозроджений дух свободи. Чин, як наглядне здійснення свободи, передумовлює внутрішню її волю, що мусить проявитися як реальна вартість» [4].
Поняття чину супроводжує не лише діяльність людини, суспільства, але й процес осмислення цієї діяльності, i її публіцистичне вiдображення. Коли йдеться про осмислення людської діяльності, то ми, наприклад, можемо говорити про чин як про реальний, «фізичний» факт певної емпіричної ситуації, аналiз якого дає змогу встановлювати чи з’ясовувати закономірності суспiльного буття. Але, безперечно, поняття чину не можна ототожнювати з поняттям буденного побутового факту. Навпаки, за «чином» – завжди явище, тенденція i саме це робить його особливо цiнним i для суспiльних наук, i для публіцистики. У «чині», як правило, завжди – попереднiй розвиток суспiльного життя, це певний пiдсумок iсторичного процесу, його конфлiктiв i суперечностей. За «чином» – i зародок майбутнього, свідчення можливих i ймовірних шляхів розвитку суспiльно-полiтичної й iсторичної ситуації.
Про значення чину як важливого поняття в iнструментарiї сучасного історика преси свідчить те, що практично у творчiй спадщинi чи не кожного менш-бiльш відомого публіциста того часу можна вiдшукати вiдповiдний фактологічний матеріал. Iнша рiч, що це поняття не було предметом осмислення. Так, Ю. Вассиян писав про чин як про універсальну засаду людської історії: «Мораль переможного чину – універсальна засада людської історії – не була постійною нормою подiй українського життя, i тому в усiй спадщинi нашiй не домінує вираз великої ідеї, стилю, методи. Звідси кожний визвольний наш зрив – це не тільки розгром збройних сил, але й моральних; це i є причиною факту, що після останньої спроби нічого в нас основного не змiнилося та ще на мiсцi прямолінійности суб’єктивного національного чину, маємо нині тільки «орієнтації», змiновiховство різного типу, перекупнiсть, зраду» [5]. Так писав Ю. Вассиян у тiй же праці «До головних засад нацiоналiзму». Це вже була епоха нової течії в українськiй полiтичнiй думцi – епоха нацiоналiзму, одним iз важливих понять якого i є «чин». Не випадково той варiант нацiоналiзму, який обґрунтовував i захищав Д. Донцов, називають чинним. Д. Андрієвський, один iз теоретиків українського нацiоналiзму, писав: «Другим дороговказом у процесi нашого духовного зростання став Д. Донцов, – цей вічний революціонер i будитель. Вiн вказав на глибокий занепад національної волi українського народу та його провідників, на брак у нас почуття гідності й вiдваги. Вiн відкрив у наших душах джерело національної снаги й збудив волю до чину» [6]. Власне, друга частина «Нацiоналiзму» Д. Донцова має назву «Чинний націоналізм», у нiй Д. Донцов формулює основнi вимоги чинного нацiоналiзму. Коротко схарактеризуємо ці вимоги. Д.Донцов обґрунтував новий свiтогляд, нову українську національну ідеологію – націоналізм – як чинний, вольовий, динамічний, енергiйний, експансивний, активістичний на противагу українському провансальству – з його, на думку Д.Донцова, примiтивним iнтелектуалiзмом, пацифістськими поглядами, iз «загальнолюдськими» вартостями, iз втраченими традицiями державності. Д. Донцов писав: «Замість боротьби – виховання; замість догматизму – розслаблюючий критицизм; замість моралi сильних – етика лагідних; замість твердости – м’якiсть; замість нації – людськість; замість накинення своєї правди – толеранцiя до ворожої...» [7].
Відлуння iнтелектуалiзму Д.Донцов убачав i в праці Ю. Бачинського «Україна irredenta». Вiн зазначав, що там є новий дух, але давня психологія. Але в «Самостiйнiй Українi» М. Міхновського Д. Донцов побачив уже новий свiтогляд, «наскрiзь нацiоналiстичний i наскрiзь активістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел. Брошура виходить з поняття нацiй та їх боротьби як незбитих фактiв історії i на них будує свої вимоги» [8].
Крiзь призму чину, волi i прагнення до боротьби, експансії i влади, що узгоджується iз українськими традицiями, Д. Донцов сприймав творчість Т. Шевченка, I. Франка, Лесi Українки.
Варто звернути увагу на те, яким же бачив Д. Донцов чинний націоналізм (вiн не заперечував «присутності» нацiоналiзму i в українськiй полiтичнiй думцi минулого, попереднього перiоду українського життя), якi ж вимоги висував чинний націоналізм. Ось як вiн пише про першi дві вимоги: «Змiцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, – означив я як першу пiдставу нацiоналiзму, який тут протиставляю драгоманiвщинi. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свiдомiсть її конечности, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, анi тріумф жодної нової ідеї, що хоче змiнити обличчя свiту» [9]. Першу з цих пiдстав Д. Донцов протиставляв тому духовному «кастратству», яке виключало волюнтаристичний чинник з мiжнацiонального життя, слiпо вiрячи у творчу силу iнтелекту. Другу вiн протиставляє засадничому пацифізмові українського провансальства, яке вірило у вічний мир, що мав би настати після утворення Ліги нацiй. Д.Донцов ще лаконічніше формулює ці дві першi вимоги всякої революційної, а отже i національної ідеї – волюнтаризм (антиiнтелектуалiзм), друга – войовничість (антипацифізм) [10].
Третьою вимогою (прикметою) вiн називає романтизм. Жодна велика iдея, отже, й українська, не буде справдi великою, коли вони не буде перейнята духом романтики. Для людини-романтика національна місія є важливішою вiд добробуту, боротьба за неї – вiд миру, тривалi інтереси нації – вiд iнтересiв даної генерації, міцність спiльноти, держави – вiд щастя одиниці. Романтичний дух протилежний «демократичнiй» юрбi, яка прагне спокiйного i вигiдного життя. Д. Донцов по сутi ототожнює цей романтизм з релігійністю, романтичну ідею з релігійною ідеєю, вiн поєднує цю романтичну ідею з релiгiйними почуваннями, з догматизмом, а також з «iлюзiонiзмом», що є синтезом обох понять – романтичного характеру великих революцiйних iдей i їх релігійного, догматичного характеру. Ілюзіонізм протиставляє раціональне – ірраціональному, конкретному – невидиме i незнане (i це в ньому теологічне, релiгiйне); доказам цей ілюзіонізм протиставляє «голу» афірмацію: «Як такий «ілюзіонізм» входить складовою частиною (разом з «релігійністю») до згаданої третьої пiдстави всякої, отже i національно, революційної ідеї – романтизму».
Фанатизм i «аморальнiсть» Д. Донцов уважає четвертою вимогою (прикметою) чинного (вольового) нацiоналiзму. Загалом поява «фанатизму» очевидна i зрозумiла, якщо зважити на характер нової ідеології, що її створював Д. Донцов, i на особливості його аргументації. На його думку, не лише без романтизму, але й без агресивності, без глибокої i необмеженої віри, без пафосу, без афекту, а якщо коротше i конкретніше, то без фанатизму не може iснувати жодна iдея, в тому числі й національна. Як вiн пише, «драгоманiвщина» допустилася непростимого гріха, силкуючись цю здорову i конечну пiдставу всякого руху висмiяти i знецiнити. «Цей патос у носiїв великих iдей прибирає форму того, що в поточнiй мовi зветься «фанатизм», з тим присмаком чогось негарного, яке в цьому словi надають усi «ні гарячі, ні холоднi», акуратнi, лiтеплi, ліберали, демократи i інші «народолюбці». Тимчасом цей «фанатизм» знов таки є невiд’ємним станом у душi усiх дiячiв i учасникiв великих епох, усіх, що дають себе нести великiй ідеї. Цей фанатизм сторонникiв великої ідеї випливає вже з її «релігійного» характеру. Вiруючий дивиться на свою правду як на для всіх обов’язуючу. Він «фанатично» ненавидить усе, що протиставлюється приняттю його, одиноко спасенної віри» [11].
Справжнiй революціонер, фанатик нетерпимий до інших поглядiв. Тверда віра у гасла, що їх вiн проголошує, любов до ідеї, що її вiн здiйснює, безмiрна ненависть до того, що перешкоджає це зробити, – ось та сума переживань i емоцій, яка огортає таку людину.
Те, що Д. Донцов у парi з фанатизмом називає i «аморальнiсть», i дало пiдстави критикам українського нацiоналiзму, опонентам Д. Донцова для звинувачень в аморальностi, в запереченнi моралi. Але Д. Донцов зауважує, що це не є аморальнiсть в сенсi звільнення вiд етичного критерію. «Навпаки, максимум етичної напружености тих iдей та їх сторонникiв є незвичайно високий, а пiдпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде як нiде. Отже коли говорю про «аморальнiсть» тих iдей, то тут розумію їх суперечність з буденною мораллю провінціального «кальокагатоса», який етичність чи неетичнiсть великої ідеї або руху оцiнює з точки погляду політично-бездоганного міщанина, який до загально національних, взагалi громадських справ пiдходить з мiркою своїх приватних вигiд, потреб та iнтересiв» [12]. Звичайно, що мораль чи «аморальнiсть» чинного нацiоналiзму – це не та «загальнолюдська» мораль добренького, добропорядного i вірнопідданого міщанина, пацифіста, який абсолютно заперечує i морально осуджує вiйну, вбивство, насильство. Чинний націоналізм виправдовував, культивував ту мораль, яка збiльшувала спроможність до боротьби за національну ідею, сприяла цiй боротьбi.
П’ята вимога – служити інтересам поступу. Щоправда, Д.Донцов своєрiдно розумiв поступ: як право сильних рас органiзовувати людей i народи для зміцнення наявної культури i цивілізації. Ця прикмета чинного чи вольового нацiоналiзму найменш переконлива. Звичайно, що нацiя не повинна замикатися в собі, самообмежуватися, але є й певні межi у мiжнародному спiвiснуваннi. Перебільшення своєї особливості приводить до утвердження винятковості, а ще в гіршому разi – до претензій на месiанство, а це вже хвороба суспільства, хоча завжди можна говорити про певне iсторичне покликання того чи іншого народу.
I остання, шоста, вимога – це творче насильство i ініціативна меншість. Ці два моменти теж є складником i підставою всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя. Згодом, уже після Д. Донцова, М. Шлемкевич обґрунтує засади «творчого нацiоналiзму» [13], але Д. Донцов пише про інше. По сутi, це один iз небагатьох моментiв, коли вiн щось запозичує в теорії революційного соцiалiзму, але там йшлося про стосунки мiж класами в межах одного народу, однієї держави. Д. Донцов же має на увазi насильство (боротьбу, навiть вiйну) у мiжнацiональних стосунках, без якого не можна уявити собі поступу. «Цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Агресія, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожнiй «теологiчнiй», релiгiйнiй або нацiональнiй ідеї, що прагне зайняти на якійсь території або в умах якоїсь маси мiсце ідеї собі ворожої» [14].
Щодо ролi ініціативної меншостi, то Д. Донцов уважав, що нову ідею започатковує i здiйснює не народ, бо вiн є чинником пасивним, тим, що сприймає цю ідею; чинником активним, тим, де ця iдея зароджується, є активна або iнiцiативна меншість [15].
Сьогоднi Д. Донцова треба вже сприймати спокійнiше i розважливiше. Вiн не створив філософську чи політичну доктрину, але основнi свiтогляднi основи його ідеології мали глибоке закорiнення в наших традиціях, у нашiй культурi, вони були зумовленi ситуацією, в якiй опинився народ iз тисячолітньою традицiєю державності. Ця ідеологія апелювала до волi i штовхала до чину. Не можна сказати, що Д. Донцов повністю вiдкидає культурницький рух i досягнення українцiв ХIХ ст., вiн заперечує лише драгоманiвщину i провансальство. Але на «Чин», навiть на «Чини» українцi спромоглися лише у ХХ ст. Так, ідеєю чину була у багатьох випадках перейнята діяльність I.Франка (критика міщанства, вiдхiд вiд соцiалiзму i драгоманiвщiни, зрештою, як i його самовiддана праця для українського народу загалом). Цим чином була «сецесія» студентiв-українцiв у 1901 р. i їх подальша боротьба за український університет. Чином найвищого порядку було створення Легiону Українських Січових Стрiльцiв, цієї золотої легенди нашої історії. Це Листопадовий чин 1918 р., визвольнi змагання 1918-1920 років, Крути, Базар, а тим більше трагічна боротьба українського збройного підпілля пiсля II свiтової вiйни.
Д. Донцов як ідеолог i публіцист не був самотнiм у своєму бажанні подолати розрив, вiдстань мiж ідеєю i чином, подолати традицiйне для української політичної думки доктринерство, а для українського суспільства – інертність, повiльнiсть.
М. Сцiборський висловив суголосні з донцовськими думки у програмнiй статті «Шлях нацiоналiзму» [16]. Вiн так само негативно оцiнював народницьку, демократичну, соціалістичну, ліберальну течії в українськiй полiтичнiй думцi. Поколiння, яке було учасником i свідком програних визвольних змагань, не бажало залишатися на рiвнi спогадiв i нарiкань, критики i полеміки, воно прагнуло дії, діяльності, чину. I цим можна пояснити участь цього поколiння в акціях УВО на початку 20-х рр. ХХ ст., як i ентузіазм, з яким було зустрiнуто ідею таємного українського унiверситету [17].
Тодi ж або майже тодi ж появилися публікації Д. Андрієвського, Ю. Вассияна. Зокрема Д. Андрієвський розвинув i конкретизував у статті «Розбудова нації» [18] основнi ідеї Д. Донцова, але зробив це вiн, до речі, доступніше, зрозуміліше для масового читача. Публікація теж мала програмний характер i настiльки справила враження, що її передрукувало не лише «Дiло», але й iншi українські видання. Саме назва цієї статті дала назву теоретичному органові ОУН – журналові «Розбудова нації».
Суть ідеї чину зрозумiла – служіння нацiональнiй ідеї, національним інтересам, демонстрація своєї вірності нацiональнiй ідеї, готовності до боротьби i навiть до самопожертви. Звичайно, що в першу чергу завжди згадують подiї i факти, пов’язанi iз боротьбою за державність i незалежнiсть, особливо тi, що стали символом жертовності, самопожертви. Таким вчинком був пострiл М. Січинського у квiтнi 1908 р., який вбив галицького намісника А. Потоцького. Вчинок М. Сiчинського не був звичайним терористичним актом, – вiн свiдчив про високий рівень конфліктності в українсько-польських стосунках, з одного боку, і про морально-психологiчну готовність українцiв до боротьби, з іншого боку. Якщо згодом цей вчинок i перестав бути Чином, Символом, то лише через соціалістичні i радянофiльськi погляди М. Січинського, якi той почав сповiдувати.
Від початку 20-х рр. минулого століття iдея чину стала однією iз головних засад нової ідеології, нової течії української політичної думки – нацiоналiзму. Ця iдея стала i нормою практики, життя, моральним iмперативом членiв УВО i ОУН. Л. Ребет писав згодом: «Головним поштовхом поступування було бажання чину, i по змозі великого, героїчного чину...» [19]. Перша заповiдь «Декалогу» українських нацiоналiстiв: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбi за Неї» [20]. Iнодi це бажання великого чину, бажання творити великі речі відсувало на заднiй план справи не «визначнi», буденні, проте потрібні, але ця посвята, ця готовність до самопожертви стала домінантною рисою у психологiчному портретi кількох поколiнь. Про це свiдчать численні політичні процеси мiжвоєнної доби, починаючи вiд замаху С. Федака на Ю. Пiлсудського, який приїхав до Львова наприкiнцi листопада 1921 р. Ширше про цей вчинок – згодом.
Культ героїзму започаткував Союз української нацiоналiстичної молодi, який постановив щорiчно вiдзначати жертовний чин юних українських патрiотiв у бою під Крутами в сiчнi 1918 р.
Смерть О. Басараб (12 лютого 1924 р. під час тортур у в’язницi) була одним iз фактiв боротьби за державність, якi в сприйняттi i оцінці української громадськості стали Чином. Те ж саме можна сказати про страту В. Бiласа i Д. Данилишина (23 грудня 1932), якi брали участь у нападi на пошту в Городку.
Боротьба за незалежнiсть принесла численні жертви. Це були не лише рядові учасники визвольного руху, але i його керівники – досить згадати С. Петлюру, Є. Коновальця, О. Ольжича, Р. Шухевича, С. Бандеру та багатьох інших. Можна сказати по-iншому, що боротьба обумовлена жертвами, втратами i кров’ю. С. Петлюра у статті «Пам’ятi полеглих за державність» писав: «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашою – так само. Кров’ю чужою i своєю. Ворожою i рідною. Кров закiнчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нацiя i свiдомо i iрацiонально використовує для ствердження свого права на державне життя» [21]. Власне, участь у боротьбi за визволення, освячена своєю кров’ю, а тим більше власним життям, i є чином. До речі, написав С. Петлюра ці рядки незадовго до того, як його вбив більшовицький агент.
Український нацiоналiстичний рух був не лише політичним рухом, але й духовно-свiтоглядним, у якому велике значення мали моральнi засади i риси кожного учасника цього руху. Розуміння необхідності жертв i готовність до самопожертви були чи не головною засадою кожного свiдомого учасника цього руху.
Наприкiнцi 30-х рр. вiдомий діяч i публіцист Д. Мирон (Максим Орлик) написав працю під промовистою назвою «Iдея i чин України: Нарис ідеологічно-полiтичних основ українського нацiоналiзму». Зауважимо, що назва праці Д.Мирона дала назву теоретичному органові ОУН, журналовi «Iдея i чин» (1942-1946). У роздiлi про етику i етичний змiст українського нацiоналiзму вiн писав, що етика українського нацiоналiзму звертає увагу на:
«внутрішньо-духовну сторону, на мотиви діяння i духовне наставлення, на стан душi;
зовнішньо-суспiльну сторону, на наслідки й вартість наших вчинків, праці, боротьби та творчості. Засадою етики нацiоналiзму не є пасивне спiвчуття й формальне застосування етичних правил i норм, але вимога чину, боротьби, праці, зусилля в iм’я ідеї...
Етика не є втіленням i виявом анi тільки суб’єктивного Духа й ідеї, анi тільки об’єктивного Духа, але викликом i оформленням нашої внутрішньо-духовної постави до свiту й життя в чинi та творчості» [22].
Так iдея чину спонукає не до споглядання, а до дії, до вчинку, до діяльності, а найвищим втіленням цієї iдеї є саме жертва. Максим Орлик далi пише: «Радість повноти життя та творчого поняття навiть i на хрестi й в обличчі смерті є підставою героїчної етики. Людина гине на полi бою чи на хрестi за вищу справу, за свою правду, за свого Бога, за свою ідею, за свою батьківщину, щоби повстало нове, повне життя, щоби нацiя жила вічно» [23]. Звичайно, є щось у цьому розумiннi жертви містичного, i свого часу В. Липинський звернув на це увагу. Щоправда, вiн розглядав жертву у зв’язку з месіанською ідеєю: зв’язана з мiстицизмом месіанська iдея є основою «здатності до жертв, яких здійснювання хотінь та iдей, всяка поважна політична акція вимагає... Політичними творцями можуть бути тільки тi, що жертвують собою за те правдиве, добре, законне, необхiдне, в яке вони всією душею вiрять» [24].
Уже в повоєннi роки С. Бандера написав статтю «Хоч якi великі жертви – боротьба конечна». Тема, як бачимо, традицiйна для української історії i публіцистики, – це проблема боротьби й жертовності. Статтю написано перед Рiздвом, а появилася вона у тижневику «Шлях перемоги» 7 сiчня 1956 р. Але навiть у ці дні, якi мали би бути спокiйними, безтурботними, думки С.Бандери блукають «...вiд рiдних осель до страшних большевицьких тюрем i заслань, по неозорих просторах підмосковського царства страждань, неволi i жаху» [25]. Глибоким трагiзмом оповитi його роздуми про доцільність протибільшовицької боротьби, яка спричинилася до стількох жертв. I все ж С. Бандера твердо i послідовно обґрунтовує головну тезу – якi б не були великі жертви з боку українцiв, але кривава боротьба з московським бiльшовизмом конечна. Пасивнi i слабкі гинуть раніше, кожна свiдома жертва сприяє самобутньому iснуванню i розвитку української нації. Українці, по сутi, вибору не мали: відомо, що були плани виселення всіх, хто у роки війни перебував на землях, що їх нiмцi встигли окупувати. На перешкодi стали чинники не технічного (чим перевезти таку кiлькiсть людей), не географічного чи фінансового характеру. Перешкодила жертовна боротьба українського збройного підпілля в захiдних областях i потенцiйна можливість вибуху такого опору на інших українських (i неукраїнських) землях.
Таке розуміння контрастує з тим, як розумiв жертву К. Панькiвський, виступаючи на конференції референтiв молодi Генеральної губернії: «Ми мусимо защепити в нашiй молодi готовність до жертви, але до жертви розумної» [26]. Рiзний змiст вкладали С. Бандера i К. Панькiвський у поняття жертви, бо один бачив її конечність, а iнший керувався розумністю. Засадничим принципом жертви є не «розумність», «доцільність», а те, в iм’я чого приноситься жертва.
Чином може бути подвижницька праця на будь-якому суспiльному теренi, у кожнiй сферi життєдіяльності, якщо ця праця – в iм’я національної ідеї, на користь народу. Митрополит Іларіон говорив в однiй iз своїх промов: «Молитись треба Богові дiлом, чином, працею» [27]. Є. Онацький писав про ідею праці як етичну пiдставу суспільства [28]. Успiхи українцiв в економiчнiй діяльності завжди мали загальнонацiональне значення, бо сприяли становленню i розвитку національної ідеї. Як відомо, після появи в Австро-Угорщинi закону про заробітково-господарськi спiлки (1873) у Східній Галичинi появилися i першi українські кооперативи i кредитові спiлки, навiть при парохiях почали виникати економічні підприємства. Від 1891 р. «Просвiта» розповсюдила свою діяльність i на економічне поле.
Політичний аспект економічної діяльності став особливо помітним у мiжвоєнну добу. Польська влада гальмувала розвиток українського економічного життя. Так, Ревізійному союзові українських кооперативiв заборонили діяти на Волині, заборонили право ревізії українських кооперативiв на Лемківщині i Холмщині. «Пацифікація» 1930 р. мала на метi ослабити i економічне підґрунтя українського життя. Румунська влада взагалi заборонила i ліквідувала українське кооперативне життя на Буковині. Ось чому не можна недооцiнювати самовiдданої праці i успiхiв – чину – на економiчному полi. Щоправда, переоцiнка цих успiхiв призводила до недооцінки політичної боротьби. Гасло «органічної праці», що часто межувало не просто iз лояльністю до влади, а й з вiдмовою вiд головних національних iдеалiв, не було чином і викликало справедливу критику тих публiцистiв i тих політичних сил, які боролися за державність i незалежнiсть. Праця, економічна діяльність не вiдбувалася ізольовано. Це теж була боротьба за національне iснування.
Можливість, нагоду для чину можна знайти у будь-якiй сферi життєдіяльності. Мета його завжди одна – перемога національної ідеї, добро українського народу. Йдеться лише про одне – про спроможність людини чи людей на чин, на героїчний вчинок. Власне, наша преса, особливо це стосується преси мiжвоєнної доби, років Другої світової війни, а також повоєнного перiоду виховувала своїх читачiв так, щоб вони були спроможними на такий чин.

Донцов Д. Atrophia cerebri // Літературно-науковий вістник. – 1923. – Кн. VІІІ. – С. 261.
Бедей П. Батьки i діти // Пробоєм. – 1934. – Ч. 7. – С. 92.
К-iв. Союз Української Нацiоналiстичної молодi //Розбудова нації. –1928. – Ч.10-11. – С. 400.
Вассиян Ю. Твори. – Торонто, 1972. – Т. І.: Степовий Сфінкс: Суспільно-філософічні нариси. – С. 114.
Там само. – С.33.
Цит. за: Мартинець В. Від УВО до ОУН: Спогади й матеріали до передiсторiї та історії українського організованого нацiоналiзму. – Б.м.в., 1949. – С.303.
Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С. 190.
Там само. – С. 214.
Там само. – С. 244.
Там само. – С. 253.
Там само. – С. 262-263.
Там само. – С. 266.
Iванейко М. Ідеологічні пiдстави творчого нацiоналiзму //Перемога. –1935. – Ч.31.
Донцов Д. Націоналізм. – Лондон, 1966. – С.285.
Там само. – С.286.
Сцiборський М. Шлях нацiоналiзму // Державна нацiя. – 1927. – Ч.2.
Див.: Мудрий В. Український університет у Львові (1921-1925). –Нюрнберг, 1948; Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН: Спогади й матеріали до передiсторiї та історії українського організованого нацiоналiзму. – Б.м.в., 1949.
Андрієвський Д. Розбудова нації //Національна думка. – 1927. – Ч.VII-VIII. – С. 1-7.
Ребет Л. Світло i тiнi ОУН. – Мюнхен, 1964. – С. 45.
Цит. за: Мірчук П. Нарис історії ОУН: Перший том: 1920-1939. – Мюнхен; Лондон; Нью-Йорк, 1968. – С.126.
Марченко В. Пам’ятi поляглих за державність // Тризуб. – 1926. – Ч. 15. – С. 2.
Максим Орлик. Iдея i чин України: Нарис ідеологічно-полiтичних основ українського нацiоналiзму. –К., 2001. – С. 130-131.
Там само. – С. 136.
Липинський В. Листи до братів хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму: Писані 1919-1926 р. – Нью Йорк, 1954. – С. 364.
Бандера С. Хоч якi великі жертви – боротьба конечна // Шлях перемоги. – 1956. – Ч. 2-3.
Панькiвський К. Роки німецької окупації: 1941-1944. –Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто. – 1983. – С. 357-358.
Див.: Промова на засiданнi деканiв 12 лютого 1942 р. – Холм, 1942. – С. 4.
Онацький Є. Iдея праці як етична підстава суспільства //Пробоєм. –1940. – Ч. 7-8. – С. 441-456.
Контрольні питання
Огляд літератури до теми.
Зміст поняття.
Висвітлення проблеми в західноукраїнській пресі і публіцистиці того часу.
Творчість і діяльність відомих публіцистів як реалізація ідеї чину.
Сучасний аспект проблеми.

11. Легенда апостола Андрія (ідея призначення України)13tc "2.2.7. Легенда апостола Андрія (ідея призначення України)"15
Національне самоусвідомлення (національно-політичне, соціальне, духовно-культурне самопізнання) як процес відбувається швидше (на рівні і одиниці, і групи, і народу), якщо цей процес супроводжується усвідомленням історичного призначення свого народу (як і свого особистого), усвідомленням причетності до здійснення чогось надзвичайного, історичного, великої ідеї. Д. Донцов писав: «Яскравою ідеєю були мрія – образ російського трьохраменного хреста на Св. Софії в Стамбулі, або Польщі od morza do morza. Можна було вмирати за суверенність нації, але за пропорціональне виборче право?.. За Україну «як земля вширшки, як небо ввишки», але за «автономію», «самоопределение с присоединением»? Можна було гинути за самостійність, але не федерацію, не за ту саламаху звалених в одну кучу, не відділених яскраво одна від однієї ідейок, з причепленими до них безконечними «але» [1].
Велика ідея в українців була, як було і розуміння призначення України. Як відомо, давньоукраїнські літописи залишили нам легенду про апостола Андрія – мандруючи на північ, він зупинився на київських горах, на дніпровських кручах і сказав: «На цих горах засіяє благодать Божа». Те, що українська земля дістала благословення від учня Христа, позитивно впливало на ментальність народу, згадки про цю легенду знаходимо в публіцистиці Д. Донцова, Ю. Липи, О. Ольжича.
Цю проблему порушували історики С. Томашівський («Історія Церкви на Україні») і М. Чубатий (він мав і богословську освіту), М. Лужницький, о. І. Назарко, о. М. Соловій, о. А. Ліщинський. У праці М. Чубатого «Історія християнства на Руси-Україні» є окрема глава «Легенда і правда про перебування Св. Андрія в Україні» [2]. У праці о. М. Соловія («Шляхи і джерела християнства в Київській Русі») поставлено під сумнів місію Андрія в Україні, а тим самим заперечується і апостольське походження нашого християнства [3]. І. Назарко вважав, що легенда про апостола Андрія не має підстав ні в історичних джерелах, ні у фактах [4], і посилався при цьому на С. Томашівського, але той, по суті, не досліджував питання історичної достовірності легенди, а головне – він не заперечував її [5]. Однозначно оцінює проблему о. А. Ліщинський, в книзі якого («Де проповідував св. Євангелію і христив святий Апостол Андрій Первозваний») говориться про місію св. Андрія, ще більше – назва однієї із глав («Легенда чи правда про апостольську місію св. Апостола Андрія?») промовиста, бо автор переконує читача в тому, що це правда [6].
Але спершу треба висловити одне застереження. Воно стосується різниці між призначенням і месіанізмом. І. Мірчук писав: «Під месіанізмом розуміємо на загал віру в окреме, незвичайно важне, тільки Провидінням наперед визначене післанництво народу, який, вважаючи себе носієм нових ідей, має сповнити в історії людства точно означену ролю. Месіянізм, як віра в окреме вище післанництво, проявляється в першу чергу в народів, що довший час мали або ще тепер мають свою державність, а також у народів, що стратили, щоправда, свою самостійність, але в яких дух незалежности, прямування до возстановлення втраченої державности є ще живі та активні. Месіянізм у народів останньої групи, цебто позбавлених тимчасово політичної самостійности, набирає з одного боку моральної закраски, а з другого боку характеру героїзму, тому що віра в вище призначення власного народу вважається національним обов’язком, а прямування до здійснення цієї остаточної мети геройським вчинком. Це є власне ті цінності, що допомогли народам тимчасово поневоленим добитись нарешті повної незалежности, а рівночасно давали їм моральну силу в роках нещастя-недолі нести гордо чоло у свідомості накиненого долею призначення, заховати власну гідність» [7]. Справді, і віра євреїв у своє вище покликання врятувала їх від асиміляції. Поляки вірили у своє призначення бути форпостом західної цивілізації, чехи вбачали своє призначення у протистоянні натискові німецького світу. Неважко відшукати національне самоусвідомлення свого призначення у болгарів, сербів, а тим більше – в англійців, німців. Месіанську ідею (хворобливу, неконструктивну, спрямовану проти інших) придумали собі росіяни, це месіанство, що переросло в мегаломанію, – Ю. Липа справедливо зауважував: «Манія великости є безбожна, смішна і небезпечна [8].
Чи була в нас месіанська ідея, чи могла сформуватися ця ідея на українському ґрунті? Відгомін легенди про Андрія і його пророцтво, попри всю міфічність, давав підстави для цього, геополітична ситуація лише сприяла утвердженню віри в особливе призначення України: наші землі зміцнили візантійський світ, тут виснажилися сили т.зв. татаро-монголів, тут затрималася експансія і північного сусіда, його прагнення вийти не лише до Чорного моря, а й закріпитися на Середземному. Є дуже багато підстав для того, щоб це призначення побачити в назві «Марсове поле Сходу», але це щось зовсім протилежне до пророцтва Андрія, хоча, можливо, саме у цьому й треба було б шукати не лише сенсу нашої історичної долі, але й змісту нашого призначення. Українська ментальність, духовність, політична думка ніколи не хибувала на манію величі, навіть тоді, коли Україна як держава відігравала першорядне значення в європейській історії. Здається, найбільшою мірою своє призначення, посланництво ми бачили в тому, щоб відновити свою державність, стати незалежними. Про це ж писав у своєму «Слові» В.Подолинський – він вірив у відродження вільної, незалежної України (його не бентежило, коли це станеться). У цьому він бачив Божу волю і призначення України – відродитися і здобути незалежність. Вірою у відроджену єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну від Карпат до Кавказу був просякнутий маніфест М. Міхновського «Самостійна Україна».
Коли ця мрія здійснилася, ідея покликання набула чіткіших параметрів, зумовлених новою геополітичною ситуацією. Так, М. Ганкевич бачив призначення України в тому, щоб змінити долю народів Східної Європи [9]. Збудувати Велику Україну і цим прислужитися людству – у цьому бачив призначення України М. Грушевський у 1918 р. [10], у відновленні зв’язків із західним світом, що зумовлено і традиціями, і давніми навиками, і духовним спорідненням, бачив він українські перспективи [11], а здійснення, реалізація цих перспектив – це і є шлях до призначення. Не в пануванні, не в гегемонії, не в українському імперіалізмі бачив М. Грушевський покликання України, а в тому, щоб творити культуру краси і культуру життя, у творенні тієї Великої України, яка гідно увійде до світової федерації.
До проблеми покликання України неминуче мусив прийти Д. Донцов, оскільки здійснення національного імперативу – здобуття державності – відкриває перед народом і державою нові історичні перспективи, створює ті умови, коли, власне, народ і може виконати своє покликання, призначення, обґрунтовуючи право на своє історичне буття. На нашу думку, Д. Донцов бачив призначення України у тому, щоб стати державою, а якщо докладніше – у здійсненні гасла «Україна понад усе». Можна було б сказати і так: Д. Донцов бачив призначення України в тому, що вона повинна стати іншою, європейською, звільнившись від багатьох традиційних негативних рис, звичок, пересудів. «Провансальці», за Д. Донцовим, з їхньою безвольністю і безхарактерністю, сентиментальністю і наївністю, із мораллю, опертою на «загальнолюдських» вартостях, зрікшись інстинкту боротьби, влади, панування, афектів, всяких «хижацьких» інстинктів, не могли прийти до ідеї державності, а отже і тим більше – до ідеї вищого покликання свого народу. «Відповідно до того уложилася й їх ідея рідного краю. Це не було поняття англійської Еmріге, яка «панує над морями», ані Німеччини, що має бути «над всім» (ьber alles), – виразне підкреслення моменту переваги «загального» над «партикулярним», ані навіть польської чи російської «культури», поняття явно експансивного Наш провансальський «рідний край» – це було інше» [12]. Ми не будемо аналізувати змісту критики провансальства у Д. Донцова. Суть її полягає у висновку, що провансальці з їх любов’ю до «рідного краю» неспроможні побудувати нову Україну, в тому, що ми повинні спочатку Україну створити в нашій душі, але це не можливо без волі, без пристрасті, без хотіння, без фанатизму, без заперечення чужого. Д. Донцов не випадково згадує слова Т. Масарика, який писав, що «малий народ тільки той, в якого малі думки». Україна не зможе виконати своє призначення, якщо вона не виробить українську ідею – яскраву, виняткову, всеобіймаючу. «Коли Україна хоче вийти зi стану провінції, мусить витворити в собi, крім волi до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духового, економічного i політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацiєю уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в станi витворити збірної волi; народом «конвульсiйних вибухів», народом без пафосу, сателiтом сильніших; парією, верствою, навiть у себе вдома невiльником не лише політичним, але й духовим i соціальним... Такою ідеєю може стати в нас не всесвiтянська, анi соціальна, лише тільки національна iдея, щоб гляділа в майбутнє i мала вiдваги скорити собi свiй свiт» [13].
Д. Донцова не влаштовувало лише усвідомлення iсторичного покликання свого народу, – те, що в умовах недержавностi задовольняло «провансальцiв» i романтиків, гуманiстiв i українофiлiв, що втішало тих, хто не був спроможний і не хотiв боротися за це покликання. У мiжвоєнну добу, коли Д.Донцов обґрунтовував i захищав ідеологічні засади українського нацiоналiзму, вiн менше писав про iсторичну мiсiю, про месiанство України, добре розумiючи, що це за даних умов лише можливість, але вiн переконував свою аудиторію в тому, що чинно служити цiй ідеї, вiрити в неї, є обов’язком українця-патрiота. Віра в свiй народ, в його майбутнє не може бути бездiяльною, як і завдання нації не можуть бути короткотривалими i дрiбними: «Мети нації не обмежуються завданнями дня, анi тим станом, який застала дана генерація. Нацiя глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою вiдправну точку, i в майбутнє, яке має урядити для будучих поколiнь, ретроспективно i проспективно, не нехтуючи традицiями, анi провідною ідеєю майбутнього в iм’я «завдань дня» [14].
Складним i неоднозначним був погляд Д. Донцова на мiсiю, роль, призначення України. Вiн бачив їх в минулому i – в майбутньому. Цiкаво, що не часто цi слова (призначення, місія) можна зафiксувати у його лексиконi, але є ті, що їх можна вважати синонімічними. Зрештою, метафоричність, фігуральність – усе це було органічним для його стилю як публіциста. Так, вiн пише: «Той «розмах волi» жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбi з Північчю. Подібні завдання встають на ново перед нами. Це є та «універсальна сторона» українського генiя, та остра й свіжа iдея, сполучена з безмотивною волею до життя, що повинна нас вивести поза вузькі концепції «автономії» i «сходiв Європи» на світову арену, вернути до тих часiв, коли до голосу нашої нації прислуховувалися всi тi, якi приглядались рішенню світових проблем» [15]. Згодом Д. Донцов скаже про iсторичну мiсiю України конкретніше, але i тодi, в серединi 20-х рокiв, коли, здавалося, не було нi правових, нi логічних пiдстав для думки про її покликання, Д. Донцов таку думку й ідею утверджував, виховуючи для цієї ідеї нових людей. Інакше кажучи, iдея призначення для нього не була легендою, не була приємним спогадом про давнi часи. Вона була безумовною. Це було завданням для сучасникiв на майбутнє.
Зовсiм інше тлумачення ідеї призначення спостерігаємо у В. Липинського. Очевидно, що його аргументація, як i Д. Донцова, для нас сьогоднi не завжди переконлива і має значення лише iсторичного факту, але тим не менше, саме В. Липинський вперше як історик i публіцист порушив i обґрунтував ідею нашого посланництва. На його думку, реалізація національних хотінь неможлива без ідеї посланництва, саме ця iдея відіграла величезну роль у становленні i розвитку всіх державних нацiй. В. Липинський, щоправда, не розкриває механiзму дiї цієї ідеї, але постання її виводить iз почуття поваги до себе провідної верстви – саме воно дуже часто набуває форми ідеї посланництва. Суть же цієї ідеї вiн вбачає в тому, що провiдна верства, а за нею i вся нацiя вважають себе покликаними тими вищими силами, в якi вони вiрять, до виконання наказiв цих сил.
В. Липинський слушно критикує тих наших публiцистiв, якi, «здеморалiзованi власним безвiр’ям або постiйними змiнами своїх вір, висміюють ідею посланництва як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявiв месіанізму маємо в історії стiльки, скiльки було i єсть на свiтi великих державних нацiй. Чи це буде найбiльше, завдяки Біблії, вiдомий месіанізм колишнього народу Ізраїля, чи месіанізм старинних Греків i Римлян; чи новітніх англiйськiх пуритан, якi себе за «націю святих» вважали, чи месіанізм французький, що в рiжних добах приймав рiжнi форми; чи месіанізм германський, італійський, московський або польський – скрiзь ми бачимо в цьому рiжнi прояви одного i того самого почуття національної поваги, національної гордости, виявленого в великiм творчім поривi даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом i людьми оправданого, мiсця на свiтi» [16]. Але й українськiй історії не є чужою iдея месіанства. Так, В. Липинський вважає, що й ми мали зачатки месіанства щоразу, коли поривалися до того, щоб стати реальною, державною нацiєю, – спочатку в князівські часи, потім у часи козаччини, згодом цей месіанізм вiдроджувався в ідеях Кирило-Мефодiївського братства, але потім цей месіанізм «пропав, затоптаний в болото тими, що не горіли Вірою i не мали хотіння виконати достойно i якнайкраще велику ролю, яка на свiтi судилась Українi...» [17]. В. Липинський не зауважує, що iдея посланництва була притаманна на згаданих етапах української історії рiзним «провiдним верствам», досить сказати, що свого роду месіанську роль у нашiй історії виконав Т. Шевченко, колишнiй крiпак... До речі, Д. Донцов, очевидно, мав більше рації, ніж В. Липинський, коли писав про «iнiцiативну меншість». А крім цього, В. Липинський не вказує на тi чинники, що спричинилися до занепаду ідеї українського призначення. Про це пише прихильник його поглядiв: «... мусимо ствердити засадничу рiзницю мiж українськими представниками цього руху i другими слов’янськими месiянiстами. Мiж тим, коли у польських, московських, а навiть до певної міри й чеських письменників бачимо свiдомiсть, довiр’я у власні сили, вiру в здібність власного народу виявити людські нові правди, до певної міри гордість i зарозумілість, то в українських братчиків цi бадьорі тони зовсiм замовкли, а їх мiсце заняли головно елементи чуттєві, любов до брата, кволе нещасне нарiкання i безнадiйний плач. Причини цього вiдмiнного характеру месiянiстичної творчості в українцiв є цілковитий занепад державницької ідеї, державницьких традицій в українськім громадянствi ХIХ ст.» [18]. Брак віри у власні сили, брак непохибної віри в те, що українська держава повинна бути, вiдсутнiсть переконання, що й українцям доля призначила визначну роль у світовому процесi – це, на думку I. Мiрчука, причина того, що українське месіанство в ХIХ ст. було лише вiдображенням чужих настроїв, якi не знаходили в українськiй душi вiдповiдного резонансу, i не розвинулось як слiд. Знову ж таки, якщо Д. Донцов прагнув виховати українця нового типу, якщо вiн наполягав на тому, що українська ідея повинна бути яскравою, винятковою, всеобіймаючою, то В. Липинський, теж пiдтримуючи ідею українського посланництва, застерігав: «Розуміється, не треба забувати, що iдея національного посланництва – коли вона не обмежена релігією i політичною культурою – перетворюється, як i всi інші, нічим не обмеженi рухові прикмети... в руйнуючу держави i нації мегаломанію та нацiоналiстичну «свистопляску» [19].
Ще один важливий момент. В. Липинський бачить за Україною ту світову iсторичну мiсiю, яку серед інших нацiй i держав визначив їй Бог [20].
Таким чином, В. Липинський був чи не першим серед відомих публiцистiв, хто в 20-х роках висунув ідею світової iсторичної місії України, вiн вiдновив цю думку тодi, коли українська політична думка про неї фактично забула i вiд неї вiдмовилася; ідею державницьку вiн поєднав з ідеєю покликання, месіанства; головне призначення держави вiн убачав не в задоволенні матерiальних потреб, а у здійсненнi історичної місії України (інше питання, чи саме в синтезi Сходу i Заходу полягала ця місія); джерело месіанської ідеї вiн бачив у вiрi, у релiгiйних почуваннях, а походження цієї ідеї, вiру в iсторичне призначення народу вiн бачив у Провидiннi; iдея посланництва була пов’язана для нього iз найвищими чеснотами нації.
Своєрiдним, а якщо докладнiше, то складним i неоднозначним було розуміння iсторичного призначення України у Ю. Вассияна, але це – одна iз найважливiших історіософських проблем його публіцистики, його публiцистично-проповiдницької фiлософської творчостi. Вiн далекий вiд прямолiнiйного утвердження думки про iсторичне призначення України в свiтовiй історії. Не побутовим песимiзмом, а високотрагічною i нещадною об’єктивнiстю повіває вiд його роздумiв над долею України, ось чому вiн пише, що «похмурий образ української минувшини не має провiдних лiнiй суцiльної епопеї. Це ряд дiй, не зв’язаних спільним мотивом героїчних зусиль, – тому найбiльшi катастрофи нашої історії не покидають враження трагічної глибини... Об’єктивнi розмiри страхіть i лихоліть, що упродовж віків спадали на українську землю, може не мають рiвноважних прикладiв у цiлiй свiтовiй історії. Одначе їм часто бракує основного моменту моральної величi, що її дає прийнятий змаг з викликом долi, розколений у бою шоломом i геройська смерть на бойовищi. Бути битим шляхом для степових навал, що лиховісною чергою простували углиб соняшної країни, щоб принести загладу цвiтучим її городам, ставати на сторожi християнської Європи i боронити перед наступом азiйства святощі схiдньо-римської цивiлiзацiї – яка почесна роля припала нам присудом історії! Для тієї справи поклав український народ гекатомби жертов, майна i крови...» [21]. Це ж i є визнанням шляхетного, високого і трагічного призначення України – «стояти на сторожi християнської Європи», а разом iз цим, як пише Ю. Вассиян, є й iнший образ, адекватний змістові цієї трагічної ролi – Україна була «Марсовим полем». Українi не вдалося перетворити цю боротьбу, цю роль у позитивний державотворчий чинник своєї історії: «... а проте тим його (українського народу.– С. К.) подвигам забракло тривалости, завзяття i свiдомої ідеї iсторич