lit-ra_ekzamen


Білет № 1
1. У «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицький показав особливості українського національного характеру, зобразивши життя однієї родини. Безперервні сварки, бійки, взаємні образи представлені у творі. Автор майстерно відтворив індивідуальні риси кожного з персонажів, розкриваючи їхні психологічні особливості. Старий Кайдаш — працьовитий селянин. Але, як і більшість його односельців, Омелько дивним чином поєднує набожність із пияцтвом. Очевидно, саме тому сини не поважають батька. Оскільки старого Омелька мало по-справжньому цікавить, що відбувається вдома, то зрозуміло, що хитра, вередлива Маруся заправляє хазяйством. Автор характеризує її як крикливого провокатора сімейних чвар. За українським звичаєм, невістка входить до хати батьків чоловіка та має підкорятися свекрусі. І як це нерідко буває, невістка і працює мало, і робить усе не так, як слід. Конфлікт зав’язується тоді, коли Карпо вирішує одружитися з Мотрею. І якщо спочатку невістка була «серденьком», то далі Маруся «стояла над душею у Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду». Звичайно, таке ставлення все більше дратувало Мотрю, бо характер вона теж мала складний. Карпо з Лавріном хоч і брати, проте мають різні характери. Навіть майбутніх дружин хлопці уявляють зовсім по-різному. Карпо насмішкуватий, гордий, сердитий та вередливий. За дружину він хоче обрати дівчину робочу та проворну, «та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку». Натомість молодший Лаврін лагідніший, мрійливий, романтичніший порівняно з братом. Ідеальною дружиною він бачить красиву, тиху дівчину, як його Мелашка. У розвиткові показані характери героїв. Чим далі, тим завзятіше вони борються за мотовило, кухоль, сувій полотна. Найзапекліші бзвичайно, за землю, за худобу. Але найголовніше, що кожен із них має свій власний характер, свої власні як позитивні, так і негативні риси. І кожен почувається правим, бажаючи у весь голос довести будь-що цю правоту. Ніхто з героїв поступатися не хоче. Омелько спився остаточно, Кайдашиха сенс життя бачить у чварах, без яких не минає жоден день. Рідні брати розсварилися через грушу, Мотря зі звичайної бідової дівчини перетворилася на сварливу бабу, навіть Мелашка навчилася грубощів, загартувавшись у сімейних баталіях.
2. Творчість Олександра Олеся — автора 11 збірок витонченої лірики — тривалий час була недоступною читачам України. Характер всієї поетичної спадщини митця (його ліричних творів і поезій громадянського звучання, пов’язаних з революцією 1905 року, її поразкою та еміграцією поета) визначає журба і радість, які завжди йдуть поруч, змагаючись, хто кого переважить(«З журбою радість обнялася»).Радість і журба проходять і через вірші пізнішого періоду творчості — «Моїй матері», «О принесіть як не надію» та ін. Одним із кращих ліричних творів О. Олеся є його вірш «Чари ночі» («Сміються, плачуть солов’ї…»). У ньому влучно передано піднесенний, мажорний настрій ліричного героя, який перебуває під нпливом почуття кохання. Тут все складає «хвалу життю». Одухотворена природа перебуває у гармонії до почуттів ліричного героя: «Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче. Твір пронизує заклик поета оцінити життя «летючу мить». Завдяки глибокій поетичності, мелодійності поезія «Чари ночі» стала улюбленою піснею українців. Вона виконувалася в народі і в той час, коли поезія О. Олеся була недоступною.
Білет № 2
1. Омелько Кайдаш. Йому довелося зазнати чимало лиха ще за панщини, виснажлива праця упродовж усього життя наклала невитравний відбиток на його зовнішність. Сухорляве й бліде обличчя, жилаві руки, зморшки на лобі — таким постає старий Кайдаш перед читачами. Омелько не сидів без діла, а майстрував у повітці. Однак письменник побачив і другий бік життя Кайдаша: від родинних клопотів і турбот він намагається знайти забуття в чарці. Постійне заглядання до корчми приводить Омелька до алкогольних галюцинацій, а зрештою й до наглої смерті. Весь вік селянин вірив, що дотримання посту врятує його від утоплення, а вийшло якраз так, що, повертаючись п'яним додому, він втопився у річці. Кайашиха. Життєва повнокровність характеру Кайдашихи виявляється в органічному поєднанні сварливості, брутальності з солодкою лицемірністю і показною улесливістю. В молодості вона служила у панському дворі і набралася від них усього найгіршого. Не випадково Кайдашиха, ідучи до Довбишів на заручини, намагається білою свитою і жовтими чобітьми показати себе перед багатирями. Так само в іншому випадку вона, проїжджаючи возом повз гурт чоловіків, гордовито підняла голову і навіть не привіталася до них. Облесливість у розмовах, фальшива манірність, прагнення почванитися перед біднішими, зневага до них роблять Кайдашиху смішною. Як наприклад вона поводилась з невістками, спочатку вона вихваляла Мотрю за працьовитість, коли ж невістка увійшла в свекрову хату, Кайдашиха відразу змінила ставлення до неї, стала ображати її й обмовляти перед сусідкою. Так само вона поводилась і з Мелашкою. Не мирячись в невістками, особливо з Мотрею, Кайдашиха не один раз потрапляє в смішне і водночас трагічне становище. Сварки, спричинювані нею, часто завдають їй же прикростей, в одній з бійок вона навіть втратила око. Карпо.Старший син Карпо — людина мовчазна, замкнута, до певної міри черства, Навіть у парубоцькі літа він рідко коли усміхався, завжди різко характеризував інших людей, У цьому зв'язку промовистою є сцена на початку твору, коли Карпо, відбиваючись від намагання Лавріна поговорити про дівчат, саркастично насміхається з них. Одружившись, Карпо ще відвертіше виявляє свій норов. Якраз до пари Карпові підійшла Мотря. У розмові з братом Карпо заявляв, що хотів мати за дружину «робочу та проворну» дівчину, до того ще й «трохи кусливу». Саме такою «брикливою» і була старша Довбишева дочка, з якою й одружився Карпо. Мотря. Працьовита, енергійна, крута вдачею, Мотря не стала коритися хитрій, деспотичній свекрусі, яка вже з перших слів стояла над її душею. Терпіння невістки луснуло, коли почула, як Кайдашиха стала її оббріхувати перед кумою. Її злість, що накочувалася щодня, не раз виплескува-лася нищівними прокльонами, сварками, які переростали в бійку. Взагалі її ненависть до свекрухи така, що вона готова навіть поглядом спопелити Кайдашиху. Лаврін.Молодший Кайдашів син — поетична натура. Він любив жартувати, тонко відчував красу, говорив братові, що, вибираючи серед дівчат, візьме собі «гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо». Не випадково його серце заполонила добра, лагідна, співуча Мелашка, яка при першій зустрічі видалася Лаврінові червоною квіткою, що пливла поміж зеленим житом. Парубка не зупинило те, що його обраниця була з великої бідняцької сім'ї.Краса Мелашки так заманила серце, що дівчина йому здавалася чарівною русалкою. Мелашка. Мелашка, порівняно з іншими персонажами, має чи не найбільше позитивних рис. Упродовж усього твору автор співчуває героїні, змальовує її привабливими, теплими барвами.  Нелегко було Мелашці призвичаюватися до порядків у хаті свекрухи, яка з першого дня обсипала молоду невістку «неласкавими словами». Молодиця відчула, що Кайдашиха «словами б'є гірше, ніж кулаками». І не тільки свекруха точила Мелашку, як вода камінь, а й Мотря ображала її щодня. Тільки й могла вона відкрити душу чоловікові. Така нудьга мене бере, що, здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила». 2. 3.
Білет 4
1) Сюжет повісті охоплює головні події з життя селянської родини Кайдашів. Головою родини був Омелько Кайдаш. За панських часів йому довелося зазнати тяжкої, виснажливої праці. Омелько не лякався роботи. І в кожний вільний від панщини час він не сидів без діла, а працював на себе, виробляючи вози. Усі в його родині були працьовитими: і жінка, і сини Карпо і Лаврін, і невістки Мотря і Мелашка. До весілля синів Кайдаші жили відносно спокійно і мирно. Лише інколи виникали невеликі суперечки між батьком і Карпом, бо Карпо не міг тримати язика за зубами і кожного разу сперечався з батьком. «Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Усе допікаєш мені гіркими словами...» Але після одруження Карпа і Лавріна без гризні і сварки не проходило й дня. Перші великі сварки виникли між Мотрею та Кайдашихою. Спочатку вони були викликані нахабністю та безсоромністю свекрухи, яка ставилась до Мотрі, як до наймички, примушувала, прикидаючись хворою, виконувати всю хатню роботу: мести підлогу, варити їсти, доїти корову. Та Мотря була не з таких, щоб комусь підкорятись. Згодом вона починає дуже різко відповідати свекрусі, а потім зовсім перестає її слухати. Кайдашиха з Мотрею стають злими і ненависними до такої міри, ладні вбити одна одну. Після смерті батька почався розподіл майна. Мотря з Кайдашихою були такими жадібними, скупими і дріб'язковими, що за зайвий метр землі піднімали галас на все село. Проблеми, описані І. Нечуєм-Левицьким у повісті залишаються актуальними й тепер. Як часто в наші часи бажання отримати більше матеріальних багатств робить людину черствою, жорстокою, байдужою, народжує в ній ненависть до своїх ближніх. У серці такої людини не залишається місця для любові, навіть якщо вона хоче любити. Тому замість бажаного щастя в житті лишається тільки самотність і пустота. Наче герої Кайдашевої сім'ї», бачить така людина навкруги себе тільки ворогів, обмежуючи та обкрадаючи саму себе.
2.) Василь Стефаник – великий новатор в українській літературі, творець і неперевершений майстер дуже стислої, драматичної за змістом, глибоко ліричної соціально-психологічної новели про сільське життя. Видатний новеліст багато зробив для удосконалення літературної техніки, для урізноманітнення засобів художньої виразності. Людська душа завжди цікавила літературу. Та попередня соціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином через зовнішні дії, вчинки, портрети. Для Стефаника у творенні психологічної прози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес.
3.) Модернізм це літературний напрямок, який утвердився в мистецтві наприкінці XIX - на початку XX століття разом з новим розумінням людини, коли істотним стає все нетипове, особистісне.
 
Характерним для модернізму є пристрасть до зображення дійсності як абсурду й хаосу; особистість подається в контексті відчуження її від соціуму, закони якого сприймаються нею як такі, що є ірраціональними та алогічними, і не пізнаються.
Білет 5
1. Іван Нечуй-Левицький — неперевершений майстер гумору, письменник, що створив в українській літературі цілий ряд яскравих літературних портретів, характерів. У повісті  «Кайдашева сім'я» сміх — це виклик безглуздості обставин, які формують самі для себе герої твору, що ведуть домашню війну. Саме цей сміх дозволяє читачеві піднестися над дріб'язковістю подібних обставин, уникнути їх, очиститися від життєвої скверни. Письменник використовує різноманітні засоби творення смішного. Прослідкуємо, наприклад, за розмовою-грою між братами Кайдашами, в якій вони обговорюють риси дівчат. Нечуй-Левицький у змалюванні домашньої війни постійно вдається до змалювання комічних ситуацій, у яких невідповідність, контраст форми і змісту, дій та обставин просто вражаючі. Так, наприклад, дуже яскравою є сцена, у якій Мотря з Кайдашихою б'ються за мотовило. У повісті багато зображень бійок. Вони виникають з нічого, і це тільки підкреслює загальну абсурдність ситуації. Абсурдність усього того, що відбувається у хаті Кайдашів, Так, коли після бійки з батьками Карпо виходить на ґанок, перед його очима розгортається картина прекрасної природи над Россю. Саме такі контрасти і надають повісті «Кайдашева сім'я» особливої глибини, так само, як і та гірка іронія, яка є провідним пафосним струменем твору. Може здатися дивним, але самі герої повісті практично ніколи не сміються. Вони залишаються дуже серйозними, навіть похмурими. Тільки інколи пробує жартувати Лаврін, а Мотря і Кайдашиха якщо і сміються, то хіба що зі злістю. Спираючись на народні та літературні традиції сміхової культури, Іван Нечуй-Левицький створив справжній літературний шедевр, сповнений глибокого ліризму, іронії, гумору, сарказму, сатири.
2. Тематика Винниченкових творів про дітей дуже різноманітна, причому в одному оповіданні часто переплітаються кілька тем. Це і сирітство, і знедоленість дітей, як бідних так і багатих – “Кумедія з Костем”, “Віють вітри, віють буйні...”, “Та немає гірш нікому...”, “Гей, ти бочечко...”; формування характеру у нелегких випробуваннях – “Гей, не спиться...”, “Ой випила, вихилила...”, “Федько – халамидник” та інші. Перед нами постають образи різних за віком, характером і становищем у суспільстві дітей. Вони зображені у складних і багатоманітних, часом суперечливих стосунках як між собою, так і з дорослими. В цьому письменник ішов від правди і суперечливості самого життя. Так само як і палка любов байстрюка Кості до свого батька – поміщика з оповідання “Кумедія з Костем”. Володимир Винниченко намагався зобразити якраз незвичні, нетипові, хоча цілком реальні факти, що так характерно для романтизму; сильні почуття й переживання, складні і драматичні ситуації, в які потрапляють юні герої. У нього немає довгих описів, докладної біографії персонажів, надмірної деталізації їхньої зовнішності, одягу, побуту Розвиваючи тему, Володимир Винниченко використовує прийом поступового нагромадження думок, епізодів, вражень; зростає напруга дії, сягаючи свого піку в момент, коли відбувається подія, що найяскравішим світлом окреслює характер героя, його почуття, риси вдачі, моральні якості. Характерною особливістю Винниченкових творів є те, що персонажі у нього з’являються уже сформованими, а характер їх вимальовується поступово, проявляється в поведінці, рішеннях, вчинках. Слід відзначити, що переважає не пряма авторська оцінка та аналіз, а враження самих героїв, їх спостереження. Автор ніби розчиняється в своїх персонажах, примішує читача дивитися на світ їхніми очима і міркувати їхніми думками. В образах дітей, створених Володимиром Винниченком, є багато спільного з образами дітей у творах інших українських письменників, і в той же час у них є чимало відмінних рис – ці образи вирізняються оригінальністю й самобутністю. Дитячий світ у Винниченкових творах тісно переплітається зі світом дорослих. Дорослі турботи й нещастя часто вриваються в безтурботні дитячі ігри, примушуючи дітей міркувати і діяти по-дорослому, брати на себе велику відповідальність.
3.Символізм (symbolisme (фр.) - розпізнавальна прикмета, знак) - мистецька течія, принципом якої є художнє відтворення сутності ідей та предметів, які перебувають за межею чуттєвого розуміння, з використанням символів. Сприймається символ як індивідуальне уявлення творця про світ.
Сутність цього напряму полягає в спробі символізувати матеріальні, зовнішні прояви світу і в такий спосіб спробувати пізнати його внутрішній зміст. Ознаками символізму є культ заборонених і екзотичних тем; підміна понять, думок символами (відповідними знаками), які носять прихований смисл .
Білет 6
1. Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці ЗО розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору.
I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
II частина присвячена сторічній історії села Піски.
III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.,
IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.
2. Брати Сава та Михайло з дитинства були оточені турботою та любов'ю батьків. Але Михайло перейняв щирість батька та матері, ніжну любов та повагу до землі, працьовитість, високі моральні цінності. А Сава став ніби його віддзеркаленням, повною протилежністю свого брата. Ми бачимо його потяг до землі. Але цей потяг — не любов! Не повага! Це — шалене прагнення будь-якою ціною заволодіти землею, збагатитися на ній. Впадає в очі жахлива пристрасть молодшого брата до вбивства живих істот (зайців, дрібних пташок тощо). Він не лише легко позбавляв життя тварин, але й відчував справжню насолоду від цього. Не дивно, що у зрілі роки саме в такому жорстокому серці виник потяг до справжнього злочину. Обидва брати могли стати власниками доброї частки батьківської землі. Єдиною умовою отримання спадщини була сумлінна праця та щирі почуття до землі-годувальниці. Марійка та Івоніка з ранку до ночі тягнули плуга, аби віддячити землі за все те, що вона їм дає. Звісно, того ж самого вони очікували і від своїх синів. І Михайло справджував ці сподівання. А ось Сава... Батько давно помітив байдуже ставлення молодшого сина до господарювання. Батько застерігає сина, що при такій поведінці він може залишитися без власної ниви, — адже є Михайло, старанний працівник, шанобливий до матінки-землі, справжній господар. Саме тоді і виникає у голові Сови жахливий план, про можливість появи якого добрий та щирий батько не міг навіть здогадуватися. Сава сподівається, якщо він залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому, що б там не було. Але чи отримує Сава бажане? Бачимо, що ні. Батько дає йому лише половину хати та невеликий город. Герой сам не отримує задоволення від свого вчинку, та ще й остаточно руйнує добрі стосунки у родині. Він прирікає на страждання мати та батька, які здогадуються, хто винен у смерті старшого сина, але не можуть втратити і другу дитину і захищають вбивцю. Втім у серці матері поступово зростає ненависть до Сави, який настільки втратив усе людяне, що насмілився глузувати над материними слізьми. Парубок безжалісно душив у своєму серці голос совісті, яка іноді озивалася. І це, мабуть, навіть страшніше за сам злочин. Ніякий злочин не можна виправдовувати тиском обставин. Чиста душа, у якій живуть людяність і мораль, ніколи не скориться цим обставинам. Ніякі обставини не змусили б Івоніку, чи Михайла, чи Петра піти на такий злочин, до якого вдався Сава. Повість Ольги Кобилянської "Земля" сповнена тривогами за моральність співвітчизників, за людське в людині й духовну долю українського села. Братовбивство викликало глибокий внутрішній біль в серці письменниці. І не тому, що це було поширеним явищем того часу — адже вчинок героя осудили не лише сучасні читачі, але й інші герої повісті, усі жителі села. Справжній біль авторки викликаний відходом від законів народної етики, зневажання загальнолюдських цінностей, усталених віками. Саме це спостерігала письменниця у реальному житті, тому свій твір присвятила тому, щоби застерегти людство, вигукнути, аби почули всі: "Люди, схаменіться! Так не повинно бути, так не можна!"
Білет 7
1. У холоді, у постійному недоїданні ріс малий Чіпка. Батька свого не знав, ніколи не бачив. Його мати — убога селянка Мотря жила із своєю матір'ю, перебивалася випадковими заробітками у багатих сусідів. Єдиною відрадою у його сирітстві була баба Оришка. Дитяче товариство його не приймало: безбатченко, злидень. Він цікавився всім — і птахами, і землею, і Богом. Ще з раннього дитинства, часто битий долею, ровесниками і матір'ю, хлопець ріс замкнутим, відлюдкуватим. У дванадцять років пішов у життя, у найми. І мало не спалив хазяїна за те, що той побив його за непослух. Тоді й залягла в його серці ненависть на долю. Смерть баби Оришки, останнє панське покарання діда Уласа (забрали знову до двору), відмова громади на випас Чіпкою людської худоби — перші моральні трагедії, які так тяжко переживав Чіпка. Далі ми бачимо Чіпку-юнака, що повернувся до землі, став справжнім хазяїном. До хлопця прийшло кохання, яке завжди возвеличує людину, змушує сприймати світ зовсім по-іншому. У Чіпки наче крила виросли, він готовий любити весь світ, пробачає людям образи. Але люди позбавили Чіпку землі, і цим вони вбили його любов. З пекучою ненавистю він забрів у шинок та там і потонув у горілці. І пішло. Увесь нехитрий його статок поплив у шинок. Горілка вигнала з дому його матір. Він приєднується до злодійкуватого товариства Лушні, Матні і Пацюка. Під їхнім впливом Чіпка поступово став на слизьку дорогу злочину. Здається, вже ніщо не могло спинити Чіпку, але любов і повага до Галі допомогла йому відгородитись від минулого. Та недовго щастя посміхалось йому. Чіпка покаявся в гріхах, став повноправним членом громади, був "такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на чужу утрату", що здобув авторитет серед селян і його обрали до земства. Але панам, які збирались нагріти руки біля земства, він стримів, як кістка в горлі. Пани швидко вивели Чіпку із управи. Це вже було останньою краплею, яка переповнила все і залишила в його свідомості тільки ненависть і бажання помсти. Чіпка вбиває і грабує всіх поспіль. Жахливий стан руйнує душу Чіпки, знищує у ній людяне і добре. Трагедія особистості переростає в нього у страшну злочинність, якій немає виправдань. 2. В українську літературу II поло винй ХІХ — початку XX ст. Грінченко ввійшов як майстер малої прози. Образи дітей змальовано і в оповіданні «Чудова дівчина», «Без хліба», творах з патріотичною ідеєю, де в гостросюжетній формі підноситься думка про потребу відданості своєму народу. Справжніми перлинами серед оповідань Б. Грінченка є твори про сільську недолю. Серед них — «Хата», «Без хліба», «Каторжна».Окреме місце серед прози Б. Грінченка займають його твори з життя інтелігенції: «Зустріч», «З заздрощів», «Історія одного протесту», «Сам собі пан» та ін. Деякі з них написано у гостро сатиричному ключі. Так, в оповіданні «Сам собі пан» автор показав, як простий селянин хотів спробувати панського життя. З цією метою він проїхав з панами вагоном першого класу, а також відвідав концерт у залі дворянського собранія, звідки його поліцейські випровадили і хотіли кинути у в'язницю. Таким чином, письменник показав, що в панській діяльності простий селянин побачив суцільне лицемірство. Б. Грінченко в малих формах епічної творчості переважно послуговувався традиційними формами письма. Проте в його прозі головний акцент зроблено на внутрішньому стані людини.
3. За жанром «Кайдашева сім'я» — це соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Побутовим і соціальним є конфлікт, навколо якого вибудовується сюжетна інтрига. Чимало уваги І. Не-чуй-Левицький приділяє обставинам життя Кайдашів, зовнішньому світу, зокрема й етнографічним елементам. День за днем і рік за роком у повісті виписані родинні події, вони розгортаються динамічно, послідовно й стрімко, що є ознаками саме хроніки.
Білет №8
1. Чіпка —син двожона, якого було віддано у москалі, він не може про себе сказати, що походить з "чесного роду". А це у селі найголовніше. Відштовхнутий односельцями з дитинства, занурений в образу і бідність, він росте серед ворожості та зневаги. Мати, кинута долею, ледве має сили працювати, щоб "тільки не голодувати", не може дати синові ласку та захист. Тільки старенька бабуся Орися тішить малого, переливає в нього все, що зберегла Чіпку автор змальовує дуже суперечливим, його натура складається з поетичності, вразливості, чуйності матері та гордості, полохливості і нескореності батька. Ця вибухова суміш не дає йому можливості прийняти життя і долю такими, як вони є. У дитинстві він робить перший вибір, коли його віддають у найми. Відмовляється коритися багатому хазяїну, але з радістю працює підпаском у діда Уласа. Багаті та бідні — ця нерівність з дитинства оборювала Чіпку. Енергійна натура хлопця не може терпіти насильства над собою, але, не маючи виходу, він спочатку розтрачує сили у пияцтві, а потім — у насильстві над іншими. П'яна ватага, що здавалася йому справжнім товариством незалежних та мужніх нескоренців, показує справжнє обличчя у першій скруті. Ще раз змінює своє життя Чіпка Варениченко. Стає хазяїном, одружується на "польовій царівні" Галі. Реформа 1861 року відібрала в нього землю, але дала вихід бунтівній натурі. Чіпка починає торгувати полотном, заробляє гроші. Чіпка вже не розбійник, він бачить дорогу, бажає захищати селян, бере участь у виборах до земства, його обрали до земства.Чіпка вірить: ось воно, справжнє його місце, тут він зможе справедливо судити. Але судилося інакше. Через давні діла його викидають із земства. Далі відбувається звичайне. Ті, хто був вибраний, щоб стерегти інтереси громади, стережуть лише своє добро. Цього вже Чіпка не витримав... Останній вибір героя — це втеча від життя. Горілка, розбої, вбивство... Вільна, розумна людина, енергійний хазяїн, талановитий громадський діяч — ось до чого був призначений Чіпка. А вийшов душогуб та злодій. Вільна душа не знайшла дороги, її зламали обставини. Хтось корився, хтось пристосовувався, дехто намагався щось робити і у цих умовах. Чіпка не зміг. Він бачив чорне та біле, і коли чорне заступило йому очі, він не витримав. 2.Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на переживанні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою природою. Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну потребу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі, -«щастя-муку», «журбу і радість». Почуття героя і почуттєва краса природи лежать одній і тій самій площині, становлячи нероздільну єдність. їх важко цитувати, бо вони на одному подиху прочитуються від початку і до кінця; саме тому їх важко аналізувати. Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість, краса, почуття, а й те, що невгамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь Наскрізь ліризована й громадянська поезія Олександра Олеся. Прийшовши в літературу у час революційного-передгроззя, поет не міг не реагувати на бурхливі події нового дня, адже очисна суспільна хвиля була співзвучна внутрішньому ладу його думок і почувань. Але відгукнувшись на конкретні події, поет зображує не стільки їх реалії, політичний зміст епохи, скільки свої особисті переживання, співчуття до учасників тих подій. Романтик за світовідчуттям, Олександр Олесь сприймав світ у контрастній кольоровій гамі і так само його відображав. Радісні, світлі мотиви перемежовувались у його ліриці з мотивами суму і розчарування. Але усе ж не сумні настрої визначають особливість творчого «я» Олеся-поета. Поет усе життя залишався співцем життєстверджуючих настроїв і переконань. Хотілося б, щоб тим оптимізмом пройнялися і ми, його сучасні читачі.
Білет №9
1. ОБРАЗ ГРИЦЬКА ЧУПРУНЕНКА. Антиподом Чіпки в романі виступає Грицько Чупруненко. За походженням він, як і Чіпка, селянин, бідняк, він також зазнав злиднів. Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чілки — обирає інший життєвий шлях. Хоч росли вони в однакових умовах, та шляхи їхні розійшлися. Життєвим ідеалом Грицька стає «хата тепла, жінка-любка та мала дитина». Невдачі, бідування, злидні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство щодо Чіпки, зневага свого товариша — це так само своєрідна трагедія Грицька. Грицько, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Образ Грицька допомагає краще зрозуміти постать Чіпки, виразніше побачити класове розшарування, яке сталося на селі після реформи 1861 року. 2. Новела “Intermezzo” – один із кращих творів М. Коцюбинського. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література – явище естетики, але вона покликана до зображення “вірного малюнку різних сторін життя” і його глибокого філософського, соціального, психологічного, історичного осмислення. Ліричний герой твору – митець, письменник. Втомившись численними “треба”, безкінечними “мусиш”, він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку. Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: “...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!”. Краса природи – найчарівніша і наймогутніша сила “Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути”, – висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами. Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з “нужденною купкою солом'яних стріх” села, що його “обняли й здушили зелені руки”. Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Найбільше ліричного героя повели “Intermezzo” вражає продажність і зрада: “Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що “в темноті жеруть один одного”, ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були “блискавка і грім”. “Нехай освіжиться небо і земля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше”. З такими настроями митець іде знову до людей.
Білет № 10
1. Проблема «Пропащої сили.»
Перез нами головний герой роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні селянин Чіпка Варениченко. Його образ подається в еволюції. Автор розповідає нам не тільки його біографію, але й його родовід. Ми бачимо, що історія народження Чіпки незвичайна. Це дитина гріха. Від природи Чіпка був добрим і діяльним, розумним і енергійним, з розвиненим почуттям людської гідності. Він невтомний шукач правди, чуткий до чужого горя, готовий виступити проти будь-якої соціальної кривди навіть тоді, коли це його безпосередньо не зачіпає. У моменти особливих душевних потрясінь, викликаних повсюдним пануванням кривди, Чіпку образили, відібрали найдорожче — землю, і перед ним захитався світ.Він сповнений ненависті до кривдників, але ця ненависть стихійна, не освітлена політичною свідомістю і приречена на поразку. Вона засліплює героя, руйнує його власне «Я».  У його серці більше немає ні любові, ні поваги, ні співчуття до матері. Десь канули у небуття кохання і ніжність до дружини Галі. Його більше не хвилюють страждання цієї жінки із ніжною і тонкою душею. Його не торкнулося навіть її самогубство.Він був засліплений, його очі були залиті чужою людською кров'ю. Ненависть призвела його до того, що він почав грабувати уже не багатших за себе, а рівних собі, людей, що потом і кров'ю наживали своє добро.Поступово Чіпка зовсім втрачає людську подобу, він вирізав усю родину Хо-менків, і тільки маленька дівчина чудом врятувалася.Трагічний образ Чіпки дає нам зрозуміти, що ні при яких негативних суспільних обставинах, об'єктивних чи суб'єктивних, людина просто не має морального права забувати про те, що вона перш за все людина.
2.!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Епізод, описаний у творі, мав місце в житті письменника у 1908 році. Виснажений громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпочинок. Знайомий Чикаленко запрошує письменника в село Коновці. На цих враженнях ґрунтується новела. 
Своєрідна передмова до новели — перелічення дійових осіб: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білі вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука міста, Людське горе. Ці дійові особи вже самі по собі розкривають внутрішній світ ліричного героя. Справді, його душу роздирають якісь протиріччя. Відповідно дійові особи групуються на дві протилежні групи: з одного боку — моя утома, залізна рука города, людське горе; сонце, ниви, зозуля, жайворонки — з іншого. Конфлікт новели розвивається, як у музиці, коли протиставляються різні теми: мінорна і мажорна. Ще одне протиставлення: місто і природа. Місто — це джерело постійних турбот, які врешті-решт призводять до втоми. Природа дарує життєві сили, оптимізм, натхнення до творчої праці. 
Початок твору — це утома, викликана численними "треба". Треба жити, треба працювати, треба спілкуватися з людьми, нарешті треба збирати речі для того, щоб відпочити від цього "треба". Не меншу втому викликають сірі міські пейзажі. У зображенні письменника місто постає живою потворою, закутою в камінь та залізо. Святу тишу землі бичує скрегіт фабрик, грім коліс. Страшним є погляд тварини міста: "твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене ". Перша ознака перепочинку — оглушлива і приголомшлива тиша: "вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця". Ліричний герой знаходить перепочинок на лоні природи. Це характеризувало і самого письменника. М. Горький свідчив, що Коцюбинський "дуже любив квіти і, маючи солідні знання ботаніка, говорив про них, як поет". Природа була для письменника джерелом творчого натхнення. Проникнення письменника в таємниці природи через наукову літературу і спостереження допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Цю особливість світосприймання наслідує і ліричний герой новели. Вже перші слова свідчать, що він належить до світу мистецтва, так тонко і глибоко він уловлює мелодії дійсності. 
Бачимо, що в новелі сюжет як такий відсутній. Основний сюжет складає зміна вражень, настроїв, думок, почуттів. Це мелодія, яка почалася сумним акордом і закінчується тим самим акордом. Ліричний герой усвідомлює, що місто знову простягло до нього свої залізні обійми, бо людське горе проривається звідусіль. Але після перепочинку ослаблені струни знову натяглися і чуже горе може грати на них. Так і для героя новели природа стала не схованкою від суспільства, а джерелом фізичного і морального здоров'я, наснаги до активної праці та боротьби. 
Білет № 11
1. Головний герой роману — Чіпка Вареник. Це образ селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став "пропащою силою". Тільки бабусині казки розширювали кругозір хлопчика, примушували його задуматись, викликали часом не зовсім дитячі запитання. Коли Чіпку за впертість прогнав багатій Бородай, він "поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника". Усе пригнічувало дитячу душу. До злиднів додавалися ще й моральні страждання: сільські, діти не приймали хлопчика до свого гурту, обзивали його "виродком", "байстрюком". У цей час у нього почало визрівати почуття ненависті до гноблення і насильства: "ї прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала". Але Чіпка не тільки ненавидів, а й любив. Він зростав допитливим і спостережливим хлопчиком. Розповіді баби Оришки і діда Уласа вчили любити людей, бути співчутливим, добрим, не творити зла. Та все ж таки зло проросло в його душі пізніше. Ненависть до панів стає його найбільшим болем. Це почуття підсилюється, коли у Чіпки забрали його власну землю. Розуміючи, що без землі немає життя і волі, він рішуче виступає на боротьбу, але зазнає поразки. Чіпка не може змиритися з такою дійсністю і, приставши до ватаги злодіїв і розбишак, пиячить, бешкетує, грабує. Чіпка вважає відбиранням свого ж добра, привласненого іншими, багатішими, сильнішими, несправедливим. Після одруження з Галею Чіпка повертається до чесної хліборобської праці. Його поважають люди, обирають у земську управу, але пани знайшли привід і вигнали його звідти, бо був селянином. Головний герой стає на стежку сліпої помсти. Хлопець із правдошукача перетворюється у звичайного кримінального злочинця. Чіпка, не знайшовши шляхів боротьби проти кривдників, стає "пропащою силою", у якого попереду — каторга. Головний герой роману ціле життя шукав правду і не знаходив її, Хотів жити щасливо, але йому не давали змоги, тому в душі Чіпки стався злам, і хлопець стає на згубний шлях розбійництва, яке приводить його до кримінального злочину. Чіпка зробив свій особистий вибір у житті. 
2. Заробляючи свого часу на прожиття репетиторством у панських маєтках, Винниченко набачився і наслухався різних панків, їхніх дітей та лакеїв, які й стали персонажами цього та інших оповідань. Уже з першої сторінки читач під магічним впливом письменницького слова переймається повною довірою до оповідача-репетитора й на все дивиться його очима: і коли їде в Бідненьке, і коли перебуває в панському будинку, в господарстві панка Коростенка. Позиція письменника в оповіданні однозначна: святій справі національного відродження, плеканню таких високих почуттів, як національна гордість, честь, завжди завдають найбільшої шкоди ті підлі, мізерні люди, що задоволення потреб власного черева намагаються видати за невтомну патріотичну діяльність. Чи не тому й прізвище для свого героя Винниченко добирає з відвертою прямолінійністю. Панок Коростенко ладен зі шкури вилізти, аби тільки співрозмовник повірив ;у його прогресивність.. На подіях у селі зосереджується вся внутрішня увага дволикого балакуна та його оточення, тому ніяких вагань у сприйманні весільної юрби ні в кого з них не виникає. Замість «гілля з червоними хустками і стьожками» побачено «флаги», крики й помахи рук збуджених селян підтверджують нав'язливу думку, що увесь час крутиться в голові панка: «Збираються громить мене дядьки... І приходиться буть насторожі». Умить спадає з господарів маска добродійності, і вони ігнорують поради свого гостя не вдаватися до зброї. Плаче в нестямі панич, непритомніє пані, а кулемет в руках господаря не змовкає і після того, як перелякані люди порозбігалися в різні боки. Оповідач-учитель відчуває страшну огиду до «малороса-європейця», перекреслює сі свої сподівання на заробіток і, так і не відпочивши з дороги, того ж дня їде з маєтку геть. Таку саму огиду відчуває й читач. А як лицемірно-фальшиво Коростенко виголошував гасла: «крестьянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині...», «Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам». З усіх сил цей «малорос» намагається показати і свою любов до української мови, хоч з його вуст невтомно ллється потворний суржик, а в спілкуванні членами своєї сім'ї він не вживає жодного українського слова. Читаючи твори Володимира Винниченка, ми заглиблюємося не так у минуле, к в загальнолюдське, а отже, і в сучасне. 3. Імпресіонізм (від франц. impression — враження) — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.Основний стильовий прийом імпресіонізму — зобра¬ження не самого предмета, а враження від нього. Самі митці-імпресіоністи досить точно виражали цей головний прин¬цип напряму. «Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво».Імпресіоніст не розмірковує — він схоплює. При цьому його завданням не є всебічне, епічне охоплення дійсності. Імпресіоніст створює фрагментарну, етюдну, незавершену картину. Він може відтворювати деталь предмета, явища. Імпресіоністичне світобачення є передусім ліричним. 
Білет 12
1. У романi «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» Панас Мирний описує життя поневоленого народу. Письменник подає образи нескорених жiнок-селянок, якi, незважаючи на важкi соцiальнi, а також психологiчнi умови, залишаються такими ж чесними, добрими i мужнiми. Такими рисами характеру Панас Мирний надiлив Мотрю, Галю i Христю, якi звикли до важкого, але чесного життя. Для них краще вже нiчого не мати, нiж мати щось, що було здобуте неправдою, крадiжками i злочинами. Яскравим прикладом жiнки-трудiвницi є Мотря, яка працює не покладаючи рук, щоб хоч якось пiдтримати свою родину. Цiй жiнцi було дуже важко змиритися з неправдою, яка дуже глибоко її вразила. Та не тiльки соцiальнi умови пригнiчували Мотрю, великого болю завдав їй її рiдний син, зневажаючи її почуття, ображаючи материнське серце. Людиною, перед якою Мотря виливала своє горе, якiй вона скаржилася на своє злиденне життя, була Христя. Ця дiвчина була веселою, завжди усмiхненою, але, зiткнувшись із несправедливiстю, кривдою i пригнiченням, вона зовсiм змiнилася. Христя стала мовчазною, посмiшка вже рiдко з’являлася на її обличчi, ранiше такому привiтному i щасливому. Христя дуже чуйна людина, чужi страждання завдавали їй болю так само, як i свої. Уроманi є образ ще однiєї чуйної дiвчини. Це образ Галi, в якому також розкривається прагнення до справедливостi, до чесного життя, до тихого сiмейного щастя. Цi риси об’єднують її з Мотрею i Христею. Батько та мати Галi були злочинцями, вона виросла в цьому оточенні, проте її душа не зачерствiла, вона залишилася доброю та щирою дiвчиною. Але один жiночий образ у романi менi не сподобався. Це образ Явдо-хи, яка була користолюбивою, заздрiсною та злою жiнкою. Їй не сподобалася Мотря тiльки тому, що вона жила в маленькiй хатi, була зодягнена в стару одежину, тому, що на її обличчi були зморшки, якi свiдчили про важке життя. Ця жiнка брала участь в усiх брудних справах свого чоловiка. Вона влаштовувала бенкети для його друзiв-злодiїв. Тому ми бачимо, що Панас Мирний зображує не тiльки мужнiх, чесних та морально сильних жiнок. Вiн описує й таких, якi не змогли одержати перемогу над важкою долею i жахливими умовами, якi примушували людину рiзними шляхами здобувати собi кошти для життя.
2.
Білет 14
1. Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті. Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.
2. . Важке життя випало на долю Лесі Українки. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, у творчості знаходила Леся Українка опору. Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею, зі страшним болем. І перемагала. Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мережковський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала хворобу свого любого товариша. І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мережковського, доглядати його. Два з половиною місяці Леся самовіддано б'ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. Та, попри всі життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика.
3. .Вірш «Чого являєшся мені у сні?» — це зворушливий монолог, що вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя.Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.Чого являєшся мені у сні?Чого звертаєш ти до менеЧудові очі ті ясні, сумні,Немов криниці дно студене?Чому уста твої німі?Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням людини. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої, її стриманість у ставленні до ліричного героя. Про те, ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать упоезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей. Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить , хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя.Так ниє серце, що в турботі,Неначе перла у болоті,Марніє, в’яне, засихає.Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може лише любляча людина, яка все це сама вистраждала. І це було дійсно так. Франкові «тричі приходила любов». Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета, Юзефа Дзвонковська, яка відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу, Целіна Журовська — «гордая душа». Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.Який докір, яке страждання,Яке несповнене бажанняНа них, мов зарево червоне,Займається і знову тонеУ тьмі?Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно. опрос
Білет 17
2. "Лісова пісня" – це глибока філософія взаємодії добра і зла, співіснування красивого і потвор ного. Цю філософію поетеса перенесла на взаємини людей і природи.За жанром "Лісова пісня" – драма-феєрія. Тут діють фантастичні постаті та реальні люди. Важливу роль, у творі відіграє природа. Вона бере активну участь у розвитку сюжету, допомагає героям у розкритті їх харак терів, взаємовідносин, переживань. Природа виступає у драмі як найвища краса і гармонія. .Спілкування з природою, доброзичливе ставлення до неї робить героя драми мудрим і духовно багатим. Боротьба за вільне, красиве, духовно багате життя окреслена стосунками Мавки і Лукаша. Лісова царівна Мавка своїм внутрішнім світом повністю відповідає зовнішній красі. Це гармонійна особистість. На зиму Мавку запрошує у своє лоно стара, скрипуча верба. У Мавку закоханий Перелесник. І, здається, він теж їй не був байдужим. Але одного разу Мавка відчула красу вищу, ніж та, що оточувала її. Це була музика Лукашевоі сопілки. У Мавки формується враження про Лукаша ще до знайомства з ним: якщо людський хлопець вміє так гарно грати, то й сам, напевно, гарний Мавка щиро тягнеться до спорідненої їй душі Лукаша. Вона прагне міцного щастя, на все життя. Порив її душі до глибокого і самовідданою кохання – найвищий вияв духовного світу героїні. Заради коханого вона готова на самопожертву. Саме тому Мавка пішла з лісу, поміняла розкішні шати царівни на убоге селянське вбрання, намагалася виконувати по госпо дарству всі доручення матері Лукаша.Однак дуже швидко Мавка зрозуміла, що життя не завжди збігається з мрією про нього. Світ добра і краси, який був притаманний серед людей дя дькові Левові, не характерний для матері Лукаша. Та й сам Лукаш – людина прекрасних поривів: творчий, працьовитий, лагідний, але безвольний. Дуже швидко він піддався впливові матері і змінив своє ставлення до Мав ки. Зрештою він її зрадив.Таким чином реальність, в якій опинилася Мавка, зайшла у конфлікт з її надією на щасливе життя з Лукашем. Але краса Мавки полягає в тому, що вона думає не тільки про себе. Власне її зболена душа після багатьох мар них спроб вврятувати Лукаша знайшла для себе найкращий спочинок у во лодіннях Того, що в скалі сидить. Та коли вона відчула спробу Лукаша звільнитися від рабського ду-ху, то поспішила йому на допомогу. Такий вчинок засвідчує гуманність і глибину почуттів.
Білет 20
1. Мартин Боруля – головний герой однойменної трагікомедії Івана Карпенка-Карого, заможний хлібороб, який домагається втрачених дворянських прав.Характер: не є скнарою і не знущається з бідніших за себе, має безглузде бажання будь-якою ціною стати дворянином і не бачить перепон на його досягненні. Його комізм полягає у несумісних із його мужицьким вихованням та освітою дворянськими звичаями та способом ведення життя. Він прагне захистити свою гідність і оберегти дітей від тяжкої селянської праці.Ставлення до інших: зневажає Красовського, наївно довіряє повіреному Тренделєву, любить свою сім’ю і прагне для неї кращої ,дворянської, долі, але не зважає на бажання родичів, якщо вони стають на заваді його меті.Ставлення інших до Мартина: Тренделєв його дурить, родичі та друзі його не розуміють і хочуть, щоб він знову став звичайним чоловіком без бажання бути дворянином.Ставлення автора до Мартина: за прототип Мартина було взято батька автора. Цим Іван Карпенко-Карий показує своє ставлення до прагнень батька, а саме комізм ситуації, використовує іронію та сатиру.Моє ставлення  до Мартина Борулі: цього героя можна зрозуміти, бо він лише хоче безхмарного майбутнього для своєї сім’ї. та бажання мусять поєднуватися з можливостями їх втілення чого не хоче робити Мартин. Це неправильно, ось чому головний герой виглядає комічно.
2. У Стефаника в «Камінному хресті» еміграція — один із виходів для селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. 
3. Цей шедевр всесвітньої драматургії був створений влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Феєрія, що є похідним від слова фея, тобто чарівниця, в прямому розумінні означає театральну чи циркову виставу на основі міфічного, казкового сюжету. «Лісова пісня» — це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії. Творчий геній поетеси явив світові українську Волинь у двоєдності світу реального і світу природи, світу звичайних людей і світу фантастичних істот. Основний конфлікт реалізується у боротьбі за світлу високу мрію, і ця боротьба єднає все найкраще в природі та людині. Композиційно твір складається з прологу і трьох дій. Особливість сюжетної побудови виявляється у наявності двох кульмінаційних вершин, адже після першої кульмінації події не йдуть на спад. У композиції жодної української драми до «Лісової пісні» природа не відігравала такої вагомої ролі.
Білет 21
1. Повість «Тіні забутих предків» було створено М.Коцюбинським у 1911 році на основі вражень від життя карпатських гуцулів, їхніх звичаїв та обрядів, оригінальності мислення та світосприйняття. Їхнє життя проходить посеред первозданної краси природи – зелені гори, бурні річки, пишні полонини, на яких вони пасуть отари овець. Сюжет повісті простий: Марічка Гутенюк та Іван Палейчук покохали одне одного, та їхні батьки ворогували та не сприймали почуттів закоханих. Зрештою, Марічка втопилася, поки Іван працював на полонині. А Іван потім уже не зміг знайти щастя ні в роботі, ні в подружньому житті з нелюбою Палагною. Знудьгувавшись за Марічкою, Іван піддався маренню та стрибнув зі скелі за химерою коханої. Сумно співають трембіти, розносячи по горах плач за загубленою долею закоханих, яким не судилося бути разом. Марічка – то дитя казкового світу гуцульських співанок. Її пісні народжувалися з усього, що її оточувало – сонце, небо, гори, рослини, і під чарівні звуки Іванової сопілки всі вони оживали, набували сили. В уявленнях про світ тут сплітається в одне християнство та язичницькі вірування. Іван – то дитя гір та високих смерек, густих лісів та зоряного неба, посеред якого горить найяскравіша зірка – їхнє з Марічкою кохання.
2. Написаний у період піднесення революційного руху в Росії й в Україні "Мойсей" став визначною віхою у творчості Каменяра, з великою силою засвідчив глибоку віру Франка у невичерпні сили народу, і світле майбутнє своєї вітчизни. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рідного народу "замученого, розбитого", а спрямувати його на активні дії, на здобуття людських прав. Поема "Мойсей" порушувала важливі проблеми, якими жило українське громадянство в часи революційного піднесення: зростання свідомості трудящих мас та їх історична роль, віддане служіння народові, суспільна роль слова; мобілізуюче значення смерті героя; поступ народу. Твір пробуджував у народі моральні сили, політичну свідомість, революційний дух. Обравши за основу біблійну легенду і, відповідно до свого задуму, змінивши її, І.  Франко намалював в образі Мойсея вождя, що самовіддано служить народові, любить свій народ і присвячує себе боротьбі за його майбутнє. Зневіра й хитання, роздуми і відчай Мойсея напередодні нового життя не можуть втримати його осторонь переможного руху, якого нікому не спинити, бо народ є творцем історії. Саме тому народ і виступає головним героєм твору. Хоч Мойсей і залишив табір, народ обирає з свого трудового середовища нового вождя Єгошуа, "князя конюхів", здатного підвести маси для переможного бою. Як бачимо, поему "Мойсей" проймають національні і вселюдські проблеми. Це твір-роздум про майбутнє українського народу, про взаємини вождя і мас у процесі боротьби за світле життя, про могутні сили народу, здатного висунути з свого середовища в процесі революційного руху поводирів, які приведуть до остаточної перемоги. 
Білет 22
1. Збірка І.Франка «Зів’яле листя» побачила світ 1896 року. Вона являє собою композиційну, тематичну  та жанрову цілісність. Вірші здебільшого носять автобіографічний характер - через гірке нерозділене кохання до жінки в реальному житті довелося пройти й славетному Каменяреві. Лірична драма І.Франка «Зів’яле листя» — це шедевр поетичної майстерності. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно. Долаючи власну душевну травму, І.Франко зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя очима художника, об’єктивізуватися від них. Лірика «Зів’ялого листя» глибоко психологічна, дуже щира й відверта, з самоаналізом найпотаємніших людських почуттів. Те, що  автор зміг зробити настільки інтимні переживання здобутком мистецтва, розкритися перед іншими, характеризує його як дуже хоробру та зрілу людину.
2. Новела починається повідомленням про вражаючий і страшний факт: "У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася". В основу новели покладено конкретну подію, яка трапилася на Покутті наприкінці голодного 1898 року в селі Трійці. Образ Гриця Летючого сам по собі трагічний. Цілу зиму Гриць, не маючи палива, спав з дітьми на холодній печі, страшенно голодував. Коли вони просили їсти, доведений до відчаю Гриць роздратовано вигукував: "то їжте мене, а що я дам вам їсти?" . Голодні діти не зважають на щоденні батькові прокльони, до яких вони вже звикли. Тяжко жити Грицеві самому, а ще тяжче йому, батькові, дивитися на страждання виснажених голодом дітей-сиріт, в яких, здавалося, були живими лише очі. "Мерці" - нараз подумав про них Гриць, і його пройняло жахом, кинуло в піт. І з цієї хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дітям вмерти, аніж так страждати. Батько впадає у відчай. Любов до дітей і бажання швидше, за одним разом, покінчити з крайнім бідуванням та з усіма муками, як важкий камінь, давить груди. Нестерпні страждання й усвідомлення безвихідності становища примушують Гриця підняти руку на рідних дітей і приректи себе на страту. Йому здавалося, що кращий вихід - смерть. Письменник засуджує капіталістичний лад, що прирікає селянство на злидні та голодну смерть. У новелі "Новина" нарочитій зовнішній грубості Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батьківська любов до дітей. 
Білет 23
1. Поема написана 1905 року. І.Франко вже мав на той час величезний життєвий досвід, що синтезував і здобутки і втрати, й гіркі розчарування. Відчуваючи потребу висловитись до кінця, озвучити свої суми і тривоги, водночас перевіряючи правильність обраного шляху загальнолюдським досвідом, він створює поему «Мойсей», звертаючись до духовного світу біблійних пророків.Послуговуючись біблійним сюжетом про пророка єврейського народу Мойсея, що сорок років веде свій народ крізь пустелю до обітованої землі, до омріяного щастя, І. Франко, трансформуючи біблійні сцени, надає їм метафоричного, притчево-алегоричного звучання. У його трактуванні Мойсей — постать велична і водночас трагічна. Наснажений єдиним життєвим бажанням — привести свій знедолений народ у «долину пречудну», — і Мойсей віддає цій справі свого життя всі духовні і фізичні сили, сподіваючись на щасливий кінець.Переклавши на плечі Мойсея весь тягар відповідальності і не усвідомлюючи свого історичного призначення, громада не вибачає йому невлаштованості і нужденного існування. Не задовольняючись словами про «обіцяний край», вона докоряє пророкові, кидаючи в нього слова зневіри і погрожуючи розправою. А Мойсей, вбачаючи в цьому многотрудному поході єдиний сенс свого і народного життя, залишається вірним взятому на себе обов’язку, незважаючи на неприйняття і провокації. Проте молитва не врятовує пророка, не стишує його сумнівів і вагань. Мойсей піддається, хай і на короткий час, зневірі, за що й покараний богом Єговою, бо той, хто сумнівається, не може бути духовним провідником народу, його вождем. Мойсей помирає, проте сутність його трагізму не в самій смерті, а в тому, що пророк помирає в переддень щасливого майбутнього народу: сорок літ долав він многотрудний шлях і, дійшовши до омріяної «пречудної долини», побачивши її, так і не ступив на неї, померши біля брами сподіваного раю. Зображуючи трагізм самопожертовного подвигу, Франко, однак, ніде не говорить про трагічність творчих зусиль духовного наставника, пророка. Навпаки, йдеться про велич трагізму Мойсея, адже смерть пророка пробудила в народі небачені сили, сколихнула його до боротьби за свою свободу.
2. Тема: еміграція за океан галицького селянства на межі XIX й XX століть (прощання хлібороба Івана Дідуха із сусідами у зв'язку з виїздом до Канади).
Головна ідея: єдність селянина з рідною землею. Герої твору: Іван Дідух, його дружина Катерина, їхні діти, кум Михайло, селяни.
За аналогією до більшості творів В. Стефаника «Камінний хрест» названо новелою, хоча за жанровими ознаками цей твір усе ж таки ближче до оповідання, однак сам автор визначав розповідь про Івана Дідуха як студію, тобто художнє дослідження душевних переживань героя.
Історія написання
 «Камінний хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний ’факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Головні герої: Іван Дідух, Катерина, Їхні діти, кум Михайло.
Композиція
Перший розділ новели виконує функцію експозиції, вона ознайомлює читача з долею героя: тут подано портрет Івана Дідуха й авторські екскурси в його біографію. Після десятирічної служби у війську Іван повертається в село і стає ґаздою на залишеному в спадпіину кам’янистому горбі. Люди пам’ятають Івана у вічній виснажливій праці на цьому горбі. Наступні шість розділів — епізоди сповіді Дідуха про своє життя перед запрошеним на прощальний обід селом. Одним із найяскравіших засобів індивідуалізації головного героя є його монологи, у яких домінує образ горба, на якому Іван поставив собі й дружині хрест. Образ хреста символізує тяжку, каторжну працю селянина, а водночас трагедію його вимушеної розлуки з рідною землею.
Експозиція - перший розділ, що знайомить читача з долею Івана Дідуха (працював виснажливо на кам'янистому горбі, що дістався у спадщину; героя прозвали Іваном Переламаним через те, що праця зігнула його в дугу).
II - VII розділи - епізоди сповіді героя перед сусідами за своє життя. Усі монологи Івана обертаються навколо образу горба, на якому встановив на пам'ять землякам камінний хрест з вибитими іменами.
Кульмінацією новели є епізод танцю, який зображено по-експресіоністськи виразно.
В основу новели покладено справжні події в рідному селі письменника. Штефан Дідух (у творі - Іван), емігруючи до Канади, поставив камінний хрест, який і нині стоїть на найвищому горбі в Русові. Ще одним прототипом образу Дідуха був селянин Русова Іван Ахтемійчук.
Проблематика. Стильова своєрідність
Через вужчу, конкретно-історичну проблему еміграції автор розкриває у творі й значно ширшу, вічну проблему екології буття.
Попри непосильну працю, Іван був щасливим. Адже почувався часткою рідної землі, її господарем, бо доглядав, оживляв її. Так само, як кинутий у ставок камінь; тривожить усе середовище, так Іван із конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових», зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди». Важливо піе й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, увійшовши в гармонію з ходом копит, коліс і ніг, зілля скидає на них росу.
Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі в промінні призахідного сонця виглядає як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці («Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носє, то мус родити хліб!»), зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван — велетень, бо оживляє, орухомлює, скермовує все довкола й об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну, покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту. Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його в такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, пірвалася». Тут хата Дідухів утрачає властивості реального об’єкта й перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», тобто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей із метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого. За мотивами цього твору видатний режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв фільм «Камінний хрест», який увійшов у скарбницю найвизначніших українських кіношедеврів.
Білет 24
1. Іван Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. У драматичних творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) написана за сюжетом народної «Пісні про шанда-ря». Не випадково перший варіант п'ятиактної драми мав назву «Жандарм», проте, щоб уникнути конфлікту з цензурою, оскільки зачіпалося життя урядової особи, драматург змушений був дати п'єсі інший заголовок. Нова назва чіткіше відбивала ідейний пафос драми, адже щастя було «вкрадене» не тільки в селянина Миколи Задорожного, а і в його дружини та її коханого — жандарма Михайла Гурмана. Чотири дії з п'яти відбуваються в хаті Миколи з підгірського села, що дало можливість природно показати не тільки подружнє напруження, яке виникло в його сім'ї, а й з'ясувати причини його виникнення, внутрішню сутність конфлікту. Анна, видана з примусу заміж за нелюба, дізнавшись про появу коханого, якого вважали загиблим, вирішила повернути собі хоч крихітку особистого щастя. Нехтування Анною норм узвичаєної моралі, звичайно, можуть осуджуватися, проте драматург акцентує й на інших нормах, що були безсоромно потоптані з власницьких міркувань. Брати дівчини-сироти, щоб не ділитися з нею часткою спадщини, спочатку розлучили Анну з коханим, сфальшували листа про загибель Михайла на війні, а далі насильно видали заміж у віддалене село. Отже, Анна дістала тепер моральне право відстоювати свої почуття, хоч добре усвідомлює, що зрада чоловікові щастя їй не принесе. Зрештою, вся наступна поведінка Анни, коли, зійшовшись з Михайлом, прилюдно зганьбила чоловіка, коли у вічі говорить Миколі, що не зможе залишити коханого, свідчить про пристрасний порив до щастя, про дії, розумом не контрольовані. Певна річ, такий порив жінки в умовах старого села, як правило, вів до трагедії. І вона сталася. Украдено щастя і в Михайла. Отже, посада жандарма зіпсувала натуру Михайла. Усе ж Франко фінальною сценою, де Михайло, смертельно поранений Миколою, бере на себе відповідальність за трагедію, що сталася, вказує на можливість певного виправдання поведінки жандарма.
2. Володимир Винниченко - виняткова постать в українській літературі та історії. Новеліст, романіст, драматург, публіцист, поет, митець-маляр і одночасно політичний діяч. Уже перша збірка творів Винниченка "Краса і сила" виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї, була сувора реалістичність - аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивідуалізації персонажів. В. Винниченко поповнив і скарбницю української дитячої літератури. Оповідання "Кумедія з Костем", "Бабусин подарунок", "Федько-халамидник", а також цикл "Намисто" порушують гострі соціальні проблеми. Тут у письменника той самий підхід, що й у "дорослих" оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підлітком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть. Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з життя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправедливістю, різкими соціальними контрастами, злом і брехнею.
Білет 25
1. У повісті домінує насамперед національна християнсько-етична тема кровного переступу і його внутрішніх потаємних причин. Сім’я сільського газди Івоніки Федорчука тримається на культі праці. Її голова є взірцем добропорядності: став добрим господарем завдяки важкій, але чесній праці, любить неоднакових за вдачею синів і дружину Марійку — чесну, працьовиту, ощадливу до скупості, але й очерствілу через пожадливість. Любов до синів визначає й батьківські клопоти. Чесний, працьовитий Михайло (саме він є спадкоємцем добропорядності свого батька) змушений покинути землю, кохану батьків і йти на ненависну службу. Журби й неспокою завдає батькам молодший син Сава, у якого не лежить душа до праці, до землі. Не має він приязні і до людей.  Івоніці поєднується сила і покірність, доброта і твердість, любов і прагнення правди. Михайло всім серцем рветься додому, до землі, до праці. Жорстокість жовнірства загартувала його волю. Під час відпустки, зустрівшись з Анною, Михайло рішуче думає піти проти волі батьків і одружитися з дівчиною, навіть покинути господарство і працювати в місті. Але мрії його не здійснилися, за намовою Сави Михайло йде до сусіднього лісу по смерть. Гадаю Сава не вдавав жалю за Михайлом. Докори сумління не могли не гризти душу Сави. А потім він замкнувся в собі. Убивши брата за землю, Сава почув прокляття землі і крові на собі. Він збайдужів до батьків. Втративши сина, Івоніка відвернувся від землі. Згорьована людина намагається в ній побачити основну причину трагедії, адже Рахіра була двоюрідною сестрою Сави, і тому кохання між ними було гріховним, і через цей гріх трапилося нещастя. У Марійки були хвилини, коли вона, охоплена божевільним обуренням і ненавистю, хотіла б бачити Саву. Це глибока трагедія матері, яка бажає синові смерті. Марійка почала сторонитися людей, заглибилась у свою жалобу, з якої не було виходу.  Братовбивство — страшний гріх, злочин. Злочин обов’язково буде покараний, і найчастіше це покарання йде через докори сумління злочинця, через нещастя з близькими йому людьми, через відсутність духовного спокою та щастя. Чому ця трагедія трапилася в порядній, працьовитій родині? Мабуть, Івоніка боготворив землю й працю, але не догледів власних синів і тому втратив їх обох.
2. До неї ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії — сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що «Зів’яле листя» — це книжка ліричних віршів, «найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття». Кохання ліричного героя збірки «Зів'яле листя» хоча і є нерозділеним, фатальним, проте він виявляє душевне благородство у ставленні до тієї, яка так мучить його. Які б страждання не розривали серце закоханого, він не несе у своїй душі мстивих почуттів, а навпаки, всіляко підносить образ коханої у своїй уяві. Будь-хто на місті героя відмовився б від такого кохання, загасив би жагучий біль у своєму серці. Але ні! Ліричний герой не відвертається від мук і страждань, бо, мабуть, відчуває, що вони роблять його довершеним духовно.
Білет 26
1. Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвиваєть¬ся цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. 2. У повісті домінує насамперед національна християнсько-етична тема кровного переступу і його внутрішніх потаємних причин. Сім’я сільського газди Івоніки Федорчука тримається на культі праці. Її голова є взірцем добропорядності: став добрим господарем завдяки важкій, але чесній праці, любить неоднакових за вдачею синів і дружину Марійку — чесну, працьовиту, ощадливу до скупості, але й очерствілу через пожадливість. Любов до синів визначає й батьківські клопоти. Чесний, працьовитий Михайло (саме він є спадкоємцем добропорядності свого батька) змушений покинути землю, кохану батьків і йти на ненависну службу. Журби й неспокою завдає батькам молодший син Сава, у якого не лежить душа до праці, до землі. Не має він приязні і до людей.  Івоніці поєднується сила і покірність, доброта і твердість, любов і прагнення правди. Михайло всім серцем рветься додому, до землі, до праці. Жорстокість жовнірства загартувала його волю. Під час відпустки, зустрівшись з Анною, Михайло рішуче думає піти проти волі батьків і одружитися з дівчиною, навіть покинути господарство і працювати в місті. Але мрії його не здійснилися, за намовою Сави Михайло йде до сусіднього лісу по смерть. Гадаю Сава не вдавав жалю за Михайлом. Докори сумління не могли не гризти душу Сави. А потім він замкнувся в собі. Убивши брата за землю, Сава почув прокляття землі і крові на собі. Він збайдужів до батьків. Втративши сина, Івоніка відвернувся від землі. Згорьована людина намагається в ній побачити основну причину трагедії, адже Рахіра була двоюрідною сестрою Сави, і тому кохання між ними було гріховним, і через цей гріх трапилося нещастя. У Марійки були хвилини, коли вона, охоплена божевільним обуренням і ненавистю, хотіла б бачити Саву. Це глибока трагедія матері, яка бажає синові смерті. Марійка почала сторонитися людей, заглибилась у свою жалобу, з якої не було виходу.  Братовбивство — страшний гріх, злочин. Злочин обов’язково буде покараний, і найчастіше це покарання йде через докори сумління злочинця, через нещастя з близькими йому людьми, через відсутність духовного спокою та щастя. Чому ця трагедія трапилася в порядній, працьовитій родині? Мабуть, Івоніка боготворив землю й працю, але не догледів власних синів і тому втратив їх обох. 3. У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.Соціально-психологічний роман — це різновид реалістичного роману, для якого характерне поєднання глибоко соціального та психологічного аналізів як героїв, так і середовища, в якому вони діють. Для соціально-психологічних творів характерне розкриття несподіваних вчинків, прихованих причин поведінки персонажів через розкриття спадкових факторів, потаємних бажань, роздумів, мрій, снів. На відміну від соціально-побутових творів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини.

Приложенные файлы

  • docx 17839300
    Размер файла: 77 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий