Zag_psikhologiya_vidpovidi


Відчуття є первинною формою психічного зв'язку організму з середовищем, основним джерелом наших знань про світ і власне тіло. Вони складають головні канали, якими інформація про явища зовнішнього світу і про стан організму доходить до мозку, даючи змогу людині орієнтуватися в навколишнь-ому середовищі і в своєму тілі. Якби таких каналів не було і через органи чуття не надходила інформація до мозку, свідоме життя було б неможливим.
Відчуття - це відображення в мозку людини окремих властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.
Життєве значення відчуттів полягає втому, що вони завжди емоційно забарвлені. Експериментально доведено, що різні кольори мають різну психофізіологічну дію на людину: червоний збуджує, зелений заспокоює. З двох однакових за вагою ящиків чорний здаватиметься важчим, ніж білий. Відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус.
Що є фізіологічною основою відчуттів. Відчуття виникає як реакція нервової системи на той чи інший подразник. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес що виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор. Відчуття має рефлекторний характер фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор нервовий апарат який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму.
Що становить собою аналізатор. Аналізатори - це органи людського тіла які аналізують навколишню дійсність і відокремлюють у ній ті чи інші різновиди психоенергії.
Аналізатор складається з трьох анатомічно і функціонально пов’язаних між собою елементів: 1) рецептора — периферичного відділу аналізатора, 2) провідникового відділу аналізатора і 3) коркового, або центрального, відділу аналізатора. Периферичний відділ — це рецептори, що сприймають певні види подразнень і трансформують їх у нервові імпульси. Рецепторами називають спеціальні органи або клітини, що сприймають зовнішні впливи (фізичні, хімічні, механічні) або зміни внутрішнього середовища організму. Усі рецептори мають високу збудливістю. Вони здатні сприймати самі незначні подразнення. Кожен рецептор реагує тільки на відповідні, специфічні для нього впливу.
Екстероцептивні відчуття - відображають властивості предметів та явищ зовнішнього світу(зорові. слухові. нюхові. смакові). Екстероцептивні відчуття, у свою чергу, поділяють на контактні і дистантні. До контактних належать тактильні, температурні (які можуть бути інтеро- та екстероцептивними) та смакові відчуття, до дистантних - відчуття світла, звуку, а також запаху. Пропріоцептивними є відчуття, що визначають положення тіла, а також відчуття рівноваги і прискорення. До інтероцептивних належать відчуття, що йдуть від внутрішніх органів (голоду, втоми, спраги).
Інтероцептивні відчуття - несуть інформацію про стан внутрінніх органів (чуття .голоду. спраги. втоми).
Інтероцептивні (органічні) відчуття виникають при проведенні і переробці в центральній нервовій системі інформації, що з'являється в результаті збудження спеціалізованих нервових закінчень для сприймання сигналів про перебіг обмінних процесів у внутрішньому середовищі організму.
Пропріоцептивні відчуття - відображають рухи органів тіла і стан тіла (кінестетичні та статичні). Їх рецептори розм. в м’язах і суглобах.
Які різновиди відчуттів ви знаєте? Охарактеризуйте їх.
Зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові,нюхові, голоду і спраги, статеві, кінестатичні та статичні).
Разом вони утворюють сенсорну систему людини. Є три види відчуттів: екстероцептивні, інтероцептивні і пропріоцептивні.
Властивості відчуттів
Якість, інтенсивність, тривалість, просторова локалізація
Якість — особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються між собою відчуття різних видів, а також різні відчуття в межах одного виду. Наприклад, слухові відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає змогу відображати світ у всій різноманітності його властивостей.
Інтенсивність — кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і функціональним станом рецептора, який залежить від стану організму, значущості подразника і просторово-часових умов сприймання. Вона виявляється у яскравості й виразності властивостей предметів і явищ, які відображає людина. Вивчає інтенсивність відчуттів психофізика, яка зосереджується на кількісному описі та аналітичному вираженні (у формулах) закономірностей їх розвитку і функціонування.
Тривалість— часова характеристика відчуття. Вона залежить від часу дії подразника, його інтенсивності й функціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. 
Просторова локалізація відчуттів — відтворення у відчуттях місця перебування подразника. При цьому аналіз, який здійснюється дистантними рецепторами, дає інформацію про локалізацію подразника в просторі. Світло, звук зіставляються з їх джерелом. Контактні відчуття (смакові, температурні, тактильні) співвідносяться з місцем дії подразника на тілі, причому на різних ділянках тіла точність локалізації дії подразника неоднакова.
Загальні закономірності відчуттів. Загальними закономірностями відчуттів є пороги чутливості, адаптація, взаємодія, сенсибілізація, контрастність, ,синестезія.
Щоб викликати відчуття, подразник повинен досягти певної сили — нижнього абсолютного порогу чутливості. Чутливість аналізатора обмежується не тільки нижнім, а й верхнім порогом. Адаптація (лат. adapto — пристосовую) — зміна чутливості аналізатора під впливом подразника постійної сили, що діє протягом тривалого часу. Вона проявляється у зниженні чутливості за великої сили подразників і підвищенні — за малої. Відповідно розрізняють її різновиди:
— повне зникнення відчуття за тривалої дії подразника;
— зниження чутливості органа чуття під дією сильного подразника;
— підвищення чутливості органа чуття внаслідок дії слабкого подразника.
Сутність уваги як особливої форми психічної діяльності. Увага - це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на значимих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях
Увага - це аспект будь-якої психічної діяльності. Деякі дослідники відносять увагу до вибіркової активності особистості, яка є необхідною умовою успішного здобуття знань.
Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Такий суб'єктивний критерій як ясність і виразність змістів свідомості, що перебувають в полі уваги, було висунуто в межах психології свідомості. Усе поле свідомості розділяють на фокальну сферу і периферію. Одиниці фокальної сфери свідомості уявляються стійкими, яскравими, а змісти його периферії чітко не розрізнені і зливаються в пульсуючу хмару невизначеної форми. Така структура свідомості можлива не лише під час сприймання об'єктів, а й у спогадах і міркуваннях. Увага забезпечує успішну і чітку роботу нашої свідомості і не лише створює найкращі умови для психічної діяльності, а й виконує сторожову службу, допомагаючи людині своєчасно реагувати на різноманітні зміни в оточуючому середовищі та власному організмі.
Фізіологічне підґрунтя уваги. фізіологічним підґрунтям уваги є збудження, яке виникає в корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють. Ця взаємодія відбувається на основі встановленого І. П. Павловим закону індукції нервових процесів, згідно якому процеси збудження, які виникають в одних ділянках кори головного мозку, викликають (індукують) гальмівні процеси в інших ділянках кори. Якщо людина зосередила увагу на якомусь предметі, то це означає, що даний предмет викликав збудження у відповідній ділянці кори великих півкуль головного мозку, решта ж ділянок кори виявилася загальмованою, внаслідок чого людина нічого не помічає, окрім даного предмета. Серед багатьох збуджень, які виникають одночасно в корі головного мозку, одне є домінуючим. Воно і є фізіологічним підґрунтям свідомих процесів, уваги. Інші збудження при цьому гальмуються.
Методи дослідження уваги.
Метод вибіркового слухання К. Черрі. Суть методу в тому, що одночасно пред´являють два повідомлення. Під час бінаурального пред´явлення обидва повідомлення, записані на різні доріжки магнітофонної стрічки, подають одночасно в праве і ліве вухо. Під час дихотичного пред´явлення перше повідомлення подають у праве вухо, а друге - у ліве. Залежно від мети експерименту це можуть бути записи текстів, списки слів або окремі слухові сигнали. Піддослідний має дослухатися лише до одного повідомлення: він може одержати інструкцію повторювати текст або слова, запам´ятовувати їх, виявляти цільові стимули та ін. У перших експериментах К. Черрі було показано важливу роль фізичних ознак стимуляції (напряму, інтенсивності, висоти звуку) в процесі її селекції (Дормашев, Романов, 1995).
Метод вибіркового бачення У. Найсера. У. Найсер і Р. Беклен запропонували методику вибіркового бачення як альтернативу методиці Черрі. У цьому разі накладалися один на одного два відеозаписи. Піддослідним пред´являли дві досить знайомі події: гру в м´яч (три чоловіки перекидали один одному баскетбольний м´яч) або гру «У долоньки» (два гравці, роблячи неритмічні рухи, намагалися шльопнути один одного по долонях). Однак під час змішування двох відеозаписів створювалася «екологічно невалідна» ситуація, яка не трапляється в повсякденному досвіді. Піддослідним пропонували відстежувати тільки одну гру: якщо вони стежили за грою в м´яч, то повинні були натискати на ключ усякий раз, коли гравець кидав м´яч, і цілком ігнорувати гру «У долоньки»; якщо ж вони стежили за грою «У долоньки», то повинні були натискати на ключ під час кожного торканні рук і цілком ігнорувати гру в м´яч (Дормашев, Романов, 1995).
Головні властивості уваги. Особливості виявлення властивостей уваги залежать від стану, інтенсивності, спрямованості та мотивації і пізнавальної, й емоційно-вольової діяльності.
У трудовій діяльності й повсякденному житті люди бувають уважні, неуважні та розсіяні. Ступінь уважності - це стійка властивість особистості, притаманна їй від природи, що вдосконалюється упродовж життя в досить обмеженому діапазоні залежно від обставин, потреб і досвіду. Уважний в одній галузі життя може бути зовсім неуважним в іншій. Тому поділ людей за таким критерієм треба вважати певним чином умовним.
Уважною людину можна назвати, якщо в неї переважає довільна й післядовільна увага, якщо вона має мету і волю, добре усвідомлює, чого хоче. Неуважна людина - це та, яка не вміє зосередитися на предметі, не здатна проникнути в суть речей, у внутрішній світ іншого. Розсіяна людина посідає проміжне місце за градацією уваги, має поверхневу спрямованість дій, не може зосередитися на якомусь об’єкті.
Види уваги. У психології розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу. Усі різновиди уваги тісно пов?язані між собою і за певних умов переходять одні в одних.
Мимовільна увага виникає несподівано, незалежно від свідомості, непередбачено, за умов діяльності чи відпочинку, на дозвіллі під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.
Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Основний компонент довільної уваги - воля. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосередити свою свідомість на потрібній діяльності впродовж досить тривалого часу. Післядовільна увага виникає в результаті свідомого зосередження на предметах і явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.
Мова, основні функції мови. Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства.
Мова виконує кілька функцій, життєво важливих для суспільства, окремих груп і кожної людини. Головними є комунікативна і мислетворча, а ряд інших (експресивна, пізнавальна, ідентифікаційна, номінативна, естетична тощо) є похідними від них.
Комунікативна функція — функція спілкування.
Однак у щоденному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними, супровідними щодо звукової мови засобами. А спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.
Мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки. Мислення (думка) не тільки виражається словом, а й реалізується в ньому.
Обидві функції дуже тісно пов’язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
Особливість мовлення як процесу. сприймання мовлення можна розглядати як процес розкриття зв’язків і відносин, що опосередковуються за допомогою слів. Цей процес називають ще осмисленням. Осмислення ж може бути як позитивним, так і негативним. Позитивним результатом процесу осмислення в акті мовленнєвого сприймання є розуміння, тоді як негативний результат його виражається в нерозумінні. Усі теорії сприймання мовлення, що існують на цей час, вчений класифікує за двома найсуттєвішими, з його точки зору, параметрами. Першим є моторний або сенсорний принцип сприймання, другим – його активний або пасивний характер. Так звані „моторні” теорії наголошують, що в процесі сприймання мовлення людина виокремлює значення моторних сигналів, необхідних для створення повідомлення, подібного до почутого. „Сенсорні” теорії (хоч О. Леонтьєв зауважує, що їх у чистому вигляді не існує), не заперечуючи однозначно основних аспектів „моторних” теорій, все ж вважають основним механізмом сприймання мовлення – співставлення сигналу з еталоном за акустичними ознаками.
Усне та письмове мовлення. Письмове та усне мовлення виконують зазвичай різні функції. Як правило, усне мовлення функціонує як розмовне мовлення в ситуації бесіди, письмове - як мовлення ділове, наукове, більш без особистісне. Письмове мовлення спрямоване переважно на передачу більш відстороненого змісту, між тим як усне мовлення більшою мірою породжується безпосереднім переживанням. Звідси цілий ряд відмінностей в побудові письмового та усного мовлення і в засобах, які кожне з них застосовує. Розмовне усне мовлення - ситуативне. Інколи достатньо півслова для того, щоб зрозуміти свого співрозмовника. Письмове ж мовлення вимагає систематичного, логічно пов'язаного викладу. В письмовому мовленні все має бути зрозумілим виключно з його власного смислового змісту, з його контексту. Письмове мовлення - контекстне мовлення.
Письмове мовлення вимагає особливої продуманості, плановості, усвідомленості. В умовах усного спілкування співрозмовник певною мірою допомагає регулювати мовлення. Безпосередній контакт зі співрозмовником в розмові швидко виявляє непорозуміння. В письмовому мовленні безпосереднє регулювання мовлення того, хто говорить з боку співрозмовника або слухача відсутнє. Той, хто пише, повинен самостійно визначити побудову свого мовлення так, щоб воно було зрозумілим для читача.
Усне мовлення може набувати вид діалогічного або монологічного.
Існують різні види як письмового, так і усного мовлення. Усне мовлення може бути і розмовним (мовленням-бесідою), і ораторським виступом (доповіддю).
Лист за своїм характером і стилем також буде відрізнятися від наукового трактату тощо
Чутли́вість — одна із основних функцій нервової системи, яка полягає у здатності організму сприймати рецепторами й усвідомлювати подразнення від навколишнього середовища та внутрішніх органів. Тобто, поняття чутливість є складовою частиною більш широкого поняття рецепція, до якого крім усвідомленої інформації входить також інформація від автономної нервової системи.
За кожен вид чутливості відповідає окремий аналізатор, який складається з рецепторів, провідних шляхів та відповідної зони кори головного мозку.
У чому виявляється поріг розрізнення? Мінімальна відмінність між діями двох подразників, яка зумовлює ледь помітну різницю між відчуттями,має назву порога розрізнення,або порога різниці.
Верхній абсолютний поріг чутливості. Верхнім абсолютним порогом чутливості називають максимально силу подразника за якої ще виникає адекватне щодо певного подразника відчуття.Подальше зростання сили подразників що діють на наші рецептори,зумовлює в них лише больове відчуття(наприклад над гучний звук,сліпуча яскравість).
Нижній абсолютний поріг чутливості. Нижній поріг відчуттів визначає рівень абсолютної чутливості даного аналізатора. Нижнім абсолютним порогом чутливості це мінімальна сила подразника що діючи на аналізатор спричиняє ледве помітне відчуття.
Адаптація - пристосування, процес пристосування до мінливих умов зовнішнього середовища; пристосування будови і функцій організмів до умов навколишнього середовища (у фізіології - короткочасна адаптація, у біології - довгострокова а., протягом життя); соціально-психологічна адаптація є пристосуванням індивіда під групові норми, й навпаки - інтереси соціальної групи до окремого індивіда даної групи;
Сенсибілізація
Явища збільшення чутливості аналізатора до подразника під дією уважності спрямованості установки має назву сенсибілізація
Синестезія
Це виникнення під впливом подразника одного аналізатора відчуттів які характерні для іншого аналізатора
Психічний пізнавальний процес сприйняття
Це пізнавальне психічний процес відображення предметів і явищ об’єктивного світу при безпосередній дії подразників на органи чуттів.
Сприйняття відіграють таку роль
1 є джерелом знань людини про всесвіт
2 є умовою орієнтації в навколишньому світі
3 сприйняття входить в структуру психічної діяльності що забезпечує за допомогою спеціальних дій.
На основі чого відбувається сприйняття предметів та явищ?
Сприйняття кожного нового предмета здійснюєть на підставі наявних знань і досвіду людини.Людина сприймає предмет або явище в певному співвідношенні частин.У деяких випадках значущими є не так самі складові ,як їхні взаємозв’язки.
Яке фізіологічне підґрунтя сприйняття? Фізіологічним підґрунтям сприйняття є складне аналітико-синтезуюча діяльність кори великих півкуль.
Властивості сприйняття?
1 Цілістність - (сприйняття є цілісне образом явищ). 2 Предметність - (коли ми ідентифікуємо до певної групи предметів. 3 Константність - (сприймаємо оточуючі предмети і явища як відносно постійній) (форма, величини, колір). 4 Вибірковість- (сприйняття вибіркові об’єкти а не все зразу). 5 Апперцепція- (обумовленість сприйняття попереднім досвідом потребами інтересами установками). 6 Структурність – (саме установками). 7 Осмисленість – (сприйняття полягає в тому що відображені предмети та явища порівнюються з минулим досвідом людини відомостями і знанням про них на основі чого виникає відповідне ставлення до них). 8 Ілюзія - (називають неадекватні сприйняття які неправильно викривлено помилково відображають об’єкти,що діють на аналізатори.
Яким чином класифікуються сприйняття
Сприйняття поділяють на види за кількома основами.за провідним аналізатором відокремлюють такі види сприйняття:зорове,слухове.дотикове,кін естетичне.нюхове і смакове.
Охарактеризуйте класифікацію сприйняття за провідними аналізаторами.
Залежно від провідного аналізу (сприйняття) який приймає участь у виникненню образу: 1 зорові 2 слухові 3нюхові 4 дотикові 5смакові.
Залежно від вольових зусиль і мети є 1 мемовільне, 2 довільне (на меті щось сприймається чи спостерігається).
Залежно від конкретного змісту об’єктів: сприйняття явищ природи, техніки, усної чи письмової мови, наук інформації, музики, кінофільмів та ін..
Сприйняття простору, часу і руху.
Сприйняття часу - (піддається тренуванню відображає тривалість і послідовність певних явищ і подій). Сприйняття руху – відображає напрямок і швидкість просторового існування явищ і поді.
Сутність пам’яті.
Пам'ять це психічний процес збереження та відтворення попереднього досвіду людини.
Розкрийте основні теорії пам’яті. Пам'ять дозволяє використ. інформацію в процесі пізнання пристосування та адаптації. Пам'ять поєднує теперішнє з минулим і створює базу для майб. Пам'ять дозволяє не тільки адаптовуватись, а й змінювати світ навколо себе.
Розкрийте шляхи розвитку пам’яті. Раннє дитинство. Дошкільне дитинство. Молодших школярів. Підлітків. Старших школярів. Студентів. Пізньої юності. Зрілий вік. Похилий вік
Що є фізіологічним підґрунтям пам’яті? Пам'ять забезпечує спільна робота функціональних блоків мозку ,значну роль серед яких відіграє блок приймання, обробки її зберігання інформацій.
Охарактеризуйте запам’ятовування як процес пам’яті. Запам’ятовування – це утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків, що складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя запам’ятовування.
У чому виявляються процеси зберігання та забування? Збереження означає наявність інформації в довготривалій пам’яті (йтиметься саме про неї), що не завжди пов’язане з її доступністю для свідомості. Забування - неоднорідний процес, він може набувати найрізноманітніших форм. Людина наприклад не може згадати того. що відбувалося з нею в ранньому дитинстві,тому що до оволодіння мовою вона не могла передати на збереження в символічній формі те що сприйняла у формі образної. Забування може бути пов’язане і з фізично черепно-мозковою травмою, а може з’явитися внаслідок так званого витіснення - мимовільного забування подій, що спричиняють біль.
Яким чином відбувається процес відтворення?
Відтвореня - один з головних процесів памяті. Воно є показником міцності запам’ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.
Сутність уяви. Уява — це психічний процес, який полягає у створенні нових образів шляхом обробки матеріалу сприймань і уявлень, одержаних у попередньому досвіді. специфіка уяви як пізнавального процесу полягає в тому, що вона слугує основою створення нових предметів, які задовольняють ті чи інші потреби людини. Уява розширює можливості пізнання чуттєвої наочної сторони дійсності не тільки шляхом безпосереднього досвіду, через сприймання, але й шляхом побудови образів на основі тих чи інших даних (знаків чи елементів предметів): створення образу предмета за кресленням, створення художнього образу за текстом літературного твору тощо.
Види уяви. За способом активності: Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події. Довільна уява скеровується спеціальною метою створити образ певного об'єкта, можливої ситуації. Активна уява завжди спрямована на виконання творчого або логічного завдання. Пасивна уява протікає без постановки мети, виявляється в хворобливих фантазіях, маренні, інколи - в ілюзії життя, де людина говорить, діє уявно.
Залежно від характеру (або результатів) діяльності людини уява буває відтворююча (репродуктивна) і творча.
Відтворююча (репродуктивна) уява базується на створенні образів предметів, явищ, які наявні в дійсності, або відтворенні наочної картини чи картини подумки на основі опису (з визначеним ступенем точності).
Творча уява базується на самостійному створенні образів об'єктів, які не існують в наш час, або відтворенні оригінальної модифікації вже наявного об'єкта, явища; це нестандартний образ раніше описаного, прочитаного, сприйнятого. Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства матеріальні та духовні цінності.
Творча і репродуктивна уява взаємопов'язані й переходять одна в одну.
Стадії творчого процесу. У єдиному творчому процесі уява йде поруч з інтуїцією й випереджає мислення. Згідно стадійним теоріям творчого процесу різних авторів у цьому процесі виділяється різна кількість стадій, але у їх переліку проступає єдина послідовність. За теорією Енгельмейєра, стадій творчого процесу є три:
1) зародження задуму - тут діє інтуїтивне мислення пов'язане з волінням, народжується принцип, необхідною людською здібністю є геній;
2) дискурсивне мислення - тут діє логіка і відбувається емпіричне дослідження, виникає схема, необхідною людською здібністю виступає талант;
3) двобій винаходу з матерією - будується конструкція, від людини вимагається старанність.
«Людина». Це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. 
Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.
«Індивідуальність». Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.
«Індивід» - конкретна людина з усіма її характерними ознаками.
Поняття „суб’єкт”, „об’єкт”. Об'є́кт взагалі означає те, на що направлена певна діяльність (напротивагу суб'єктові, який здійснює таку діяльність). Суб'єкт вступає у взаємодію з об'єктом, намагаючись пізнати його.
Особистість у психоаналізі. З. Фрейд виокремив три сфери психічного: свідомість, підсвідомість і несвідоме. Саме в несвідомому знаходяться основні детермінанти особистості — психічна енергія, спонукання та інстинкти. Існує два основні інстинкти: лібідо, або прагнення до сексуального задоволення, та інстинкт агресії і прагнення до смерті. У структурі особистості існує також три компоненти: Воно (Ід), Я (Его), і Над-Я (Супер-Его). Ід - головна і центральна частина особистості майже цілком несвідома. Вона включає психічні форми, які ніколи не були свідомими, і ті, які виявилися неприйнятними для свідомості і були витіснені з неї. Ід не знає цінностей, добра і зла, не знає моралі.
Особистість у біхевіоризмі. особистість – це сукупність поведінкових реакцій, які притаманні даній людині, це організована і відносно стійка система навиків.
Для біхевіористів передбачення і контроль поведінки залежать від точного визначення зовнішніх умов, які підтримують поведінку.
Особистість у трансперсональній психології. Тут особистість розглядають через призму взаємодії свідомого і несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Відмінною рисою трансперсональної психології є модель людської душі, в якій визнають значущість духовного й космічного вимірювань і можливостей для еволюції свідомості. При цьому несвідоме вважають творчим, розумним принципом, який пов´язує людину з усім людством, з природою і космосом.
Особистість у когнітивній психології. Когнітивні теорії особистості виходять з розуміння людини як «розуміючої, аналізуючої», оскільки людина перебуває у світі інформації, яку треба зрозуміти, оцінити, використати. Учинок людини містить три компоненти: 1) саму дію, 2) думки, 3) відчуття, які вона переживає, виконуючи певні дії.
Гуманістичні теорії особистості. Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», яка породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини навколишніми, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, яка виникла раніше, – все це К. Роджерс визначає як важливу умову психічної цілісності особистості та її психічного здоров´я в різних життєвих ситуаціях.
Сутність біопсихічної підструктури особистості. Біологічний розвиток індивіда є початковою умовою його психічного розвитку. Але ці передумови реалізуються в соціальних діях індивіда. Індивід народжується з відповідним набором біологічних властивостей і фізіологічних механізмів, які й постають як основа психологічного розвитку. Уся генетично закріплена система властивостей і механізмів є передумовою подальшого розвитку індивіда, забезпечуючи універсальну його готовність до розвитку, в т.ч. і до психічного. Біологічна детермінанта діє впродовж усього життя індивіда, хоч у різні вікові періоди ця роль є різною.   Отже, біопсихічна підструктура особистості утримує властивості, які незрівнянно більше залежать від фізіологічних особливостей мозку, всієї нервової системи, віку, що є підґрунтям психологічного розвитку. Вона також забезпечує зв´язок індивіда з Космосом через дію механізмів надсвідомості.
Сенсорні процеси. Основна функція сенсорних сигналів (сигналів від органів чуття) полягає у передаванні в головний мозок інформації, яка потрібна людині для правильної орієнтації в зовнішньому середовищі і оцінки стану свого організму. Сенсорні сигнали виникають при подразненні рецепторів специфічним для них видом подразника і передаються в мозок через нейрони сенсорної системи.
Загальна послідовність сенсорного процесу така: виявлення сигналів, їхнє розрізнення, передача, перетворення, кодування, детектування ознак сенсорного образу і його упізнання.
Чутливість сенсорних систем обмежується верхнім і нижнім порогом. Нижній поріг визначає абсолютну чутливість. Чим вище нижній поріг, тим нижча чутливість. Верхній поріг зумовлюється максимальною силою подразника, що ще здатен викликати у певній групі рецепторів адекватну реакцію. Нижчі значення інтенсивності вважаються підпороговими, а вищі - надпороговими. Підпорогові впливи, тим не менш, здатні впливати на людину (хоч безпосередньо нею не усвідомлюються) і на фізіологічному, і на психічному рівні. Величина нижнього і верхнього порогів чутливості може змінюватися в залежності від різних умов: віку людини, характеру її діяльності, функціонального стану рецептора, сили і тривалості подразнення тощо. ПЕРСЕВЕРАЦІЯ - психічний стан, який характеризується невідступним або частим повторенням якого-небудь слова, думки, мелодії, дії.
Інтерференція (психологія) - взаємні придущення психологічних процесів, що одночасно відбуваються; обумовлюється обмеженим об'ємом уваги, що розподіляється.
Різновиди пам’яті. В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.
Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.
Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.
Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях.
Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною.
Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.
Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.
Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.
За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.
Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.
Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.
Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності.
За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.
Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.
Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.
Умовами успішного запам’ятовування є: багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;
Образна пам’ять. Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.
Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.
Рухова пам’ять. Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.
Емоційна пам’ять. Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.
Словесна пам’ять. Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною. Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.
У чому відмінності миттєвої, короткотривалої та довготривалої пам’яті? Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.
Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.
Охарактеризуйте миттєву пам’ять. Це пам'ять тих сенсорних органів на які надійшло інформація. Найкраще її вивчено щодо зору і слуху.
Короткочасна пам'ять — це вид пам'яті, що характеризується дуже коротким збереженням після одноразового сприйняття і миттєвим відтворенням. Час зберігання інформації в ній — від 15 до 30 сек. Ця пам'ять зберігає те, на що спрямована увага людини і не має різновидів за модальністю. Обсяг короткочасної пам'яті обмежений. Дослідження показали, що в ній можуть одночасно утримуватися лише 7 ± 2 структурних одиниць. Ними можуть бути як окремі літери, так і слова, речення, тому для продуктивного використання цього виду пам'яті важливим є вміння структурувати матеріал. Короткочасна пам'ять забезпечує константність образу, що сприймається та обслуговує розуміння, мислення. Вона дозволяє управляти тривалістю збереження слідів за допомогою повторення.
Охарактеризуйте довготривалу пам’ять. Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.
Індивідуальні відмінності пам’яті. Вони виявляються у відмінностях продуктивності процесів пам'яті; у переважанні пам'яті тієї чи іншої модальності; у відмінностях у рівні розвитку різних типів пам'яті. Загальними характеристиками продуктивності процесів пам'яті є обсяг матеріалу, який може запам'ятати людина за певний проміжок часу, швидкість і точність запам'ятання матеріалу, тривалість збереження матеріалу в пам'яті і готовність до його відтворення. Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені типом вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана з силою процесів забування та гальму-вання, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування.
Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються також у тому, який матеріал краще запам'ятовується, - образний, словесний чи однаковою мірою продуктивно той та інший.
Розуміння. Це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на розкриття внутрішньої сутності предметів, процесів і явищ, на усвідомлення зв'язків, стосунків, залежностей, які в ній відображаються. Необхідна умова розуміння будь-яких фактів - достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу. Критерієм розуміння є сформульована в слові думка, яка відображає знання істотних ознак предмета або явища. Уміння охарактеризувати словами те, що осмислюється, свідчить про правильне розуміння.
Яким чином відбувається розв’язання простих завдань? Процес розв'язання пізнавального завдання починається з формулювання питання, яке потрібно визначити, виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Такс формулювання питання - одне найбільш складних етапів у процесі розв'язання завдання. Важливу роль на цьому етапі відіграє здатність людини:
1) бачити невизначеність тих чи інших предметів і явищ дійсності;
2) ставити питання, виокремлювати проблеми, які потребують з'ясування.
Ці здатності значною мірою залежать від попереднього досвіду людини, проникливості її розуму, вміння бачити незрозуміле там, де іншій людині все здається зрозумілим.
Яким чином відбувається розв’язання складних завдань? Другий етап розв'язання завдання починається з пошуку шляхів аналізу поставленого запитання та побудови гіпотези. Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв'язання завдання й можливі результати. У разі, коли висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умову завдання та саме завдання.
Розв'язання завдання - завершальний етап процесу - може відбутися по-різному.
Можливі випадки, коли людина діє методам проб і помилок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез. Розв'язування завдання може грунтуватися на використовуванні відомих способів, на застосуванні аналогій за нових умов проблемної ситуації.
Розв’язання завдань переходить у творчий процес. У такому разі воно вимагає подолання інертності мислення та побудови нової стратегії розв'язування. Побудова нової стратегії в усіх випадках є результатом тривалої попередньої роботи мислення, узагальнення й реконструкції досвіду розв'язування завдань у тій чи іншій сфері людської діяльності.
Розв'язання завдання іноді виникає раптово після попередніх напружених, але безрезультатних зусиль, як інсайт. Тут має місце інтуїтивне, не до кінця усвідомлене в процесуальному плані знаходження рішення.
Важливу роль у стимулюванні мислення в процесі розв'язання завдань відіграють почуття. Винятково важливе значення мають почуття здивування, допитливості, почуття нового. Почуття породжують виникнення ідеї, хід розв'язання завдання, супроводжують завершення роботи і труднощі, які виникають на шляху до результату.
Розв'язання завдання вимагає від людини значних вольових зусиль. Від її наполегливості, сили волі та цілеспрямованості залежать ефективність пізнавальної діяльності, загальна культура розумової праці. 
Як співвідносяться поняття „інтелект” і „мислення”? Інтелект часто ототожнюється з мисленням у визначенні: інтелект - це розумова здатність людини. Одна з основних особливостей людського інтелекту полягає в тому, що не всяке зміст, що отримується із зовнішнього світу, може бути засвоєно, а лише те, яке хоча б приблизно відповідає внутрішнім структурам індивіда. Засвоєння (асиміляція) і пристосування (акомодація) знаходяться між собою в стані незбалансованого рівноваги, і діяльність людини спрямована до досягнення рівноваги між асиміляцією та акомодацією. Ще одним важливим показником інтелекту є його організованість, тобто подання інтелектуальної активності суб'єкта у вигляді деякої структури з виділенням у ній окремих елементів.
Акселерація інтелекту. зростання показників інтелектуального тестування впродовж усього часу існування тестів. Тут слід підкреслити, що наслідком інтелектуальної акселерації є те, що люди старшого віку, які меншою мірою відчули вплив цього процесу, показують не настільки високі показники не в результаті вікового зниження, а через те, що їхнє покоління загалом демонструє менш високі результати. Якщо внести поправку на інтелектуальну акселерацію, то регрес у 40-річному віці виявляється ілюзорним.
Гендерні, расові і соціальні особливості інтелекту. Цікаво зазначити, що розбіжності за інтелектом спостерігаються в деяких випадках усередині однієї країни між групами, які належать до однієї раси, але говорять різними мовами.
Діти високоінтелектуальних батьків також із великою імовірністю мають високий інтелект. Це відбувається як через генетичну передачу, так і в результаті позитивного впливу виховання інтелектуальних батьків. Сім´я, таким чином, постає основним осередком передавання інтелекту в суспільстві.
Між чоловіками і жінками спостерігають також певну різницю у вираженні різних аспектів інтелекту. До п´ятирічного віку цих розбіжностей немає. З п´яти років хлопчики починають перевершувати дівчаток у сфері просторового інтелекту і маніпулювання, а дівчатка хлопчиків - у сфері вербальних здібностей. Чоловіки значно перевершують жінок у математичних здібностях. За даними американської дослідниці К. Бенбоу, серед особливо обдарованих у математиці людей на 13 чоловіків припадає лише одна жінка. Суперечки викликає природа цих розбіжностей. Одні дослідники вважають, що їх можна пояснити за рахунок генетики. Інші, більш феміністично орієнтовані, стверджують, що їхня основа - наше суспільство, яке ставить чоловіків і жінок у нерівні умови.
Шляхи розвитку мислення в дітей і дорослих. Мислення формується і розвивається протягом дитинства під впливом умов життя і виховання. Розвиток мислення у дітей відбувається не сам собою, не стихійно. Ним керують дорослі, виховуючи і навчаючи дитину. Спираючись на досвід, який має дитина, дорослі передають їй знання, подають їй поняття, до яких вона не змогла б додуматися самостійно і які склалися в результаті трудового досвіду і наукових досліджень багатьох поколінь.
Особливості розвитку мислення у ранньому дорослому віці залежать від діяльності індивіда. Наприклад, мислительна діяльність студентів долає такі стадії:
1. Дуалістичне інтерпретування світу і свого освітнього досвіду. Свідченням його є прагнення до знань, шукання істини, сприймання світу тільки як доброго чи поганого, правильного чи неправильного. Викладач є особливо авторитетною особою для них, а свою роль вони вбачають у старанному навчанні. Домінує таке мислення на початку навчання.
2. Відкриття для себе й усвідомлення існування різних, навіть протилежних, поглядів. Студенти поступово починають визнавати, схвалювати розмаїття думок, усвідомлюючи право людей на різні погляди.
3. Потреба у формуванні власної думки. На цій стадії, що настає під кінець навчання, студенти самостійно обирають цінності, формують власні погляди і спосіб життя.
Перехід мислення від початкового дуалізму до терпимості щодо різних суперечливих поглядів, а далі - до формування власної позиції є типовим прикладом інтелектуального розвитку протягом періоду ранньої дорослості.
Менталітет. Система переконань, уявлень і поглядів індивідууму або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь. Ключовими словами в визначенні менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів. Найчастіше слово вживається в контексті саме соціальної спільності (нація, народ, етнос).
Ментальність - спосіб мислення, загальна духовна налаштованість,установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу. Ментальність залежить від цих факторів, особливо від національності та зумовлених нею мови та культури, проте вони не заперечують її існування, а, навпаки, формують ментальність.
Ментально-психічна підструктура особистості. Ментально-психічна складова у психіці людини - це психоенергетичний потенціал, який утворився в процесі життєдіяльності етносу від зародження до наших днів і передається через несвідомий рівень кожному етнофору. Ментально-психічна підструктура особистості утримує сукупність понять, установок, значень, духовних цінностей, стереотипів, вірувань, почуттів, форм поведінки, які сформувалися протягом розвитку людства й конкретного етносу, перебувають на несвідомому рівні психіки індивіда та опосередковано впливають на його світосприйняття, світовідчуття та світорозуміння, а отжде, поведінку і діяльність.
Людина, яка народжується на світ, якимось чином засвоює все те, що людство виробило протягом тисячоліть, репродукує етнічні особливості тощо. Таке стає можливим через дію ментально-психічних механізмів індивідуальної психіки.
Сутність інтраіндивідуальної підструктури особистості. Інтраіндивідуальна підструктура особистості виражає особливості перебігу й вияву всієї сукупності психічних пізнавальних процесів (відчуття, сприйняття, пам´яті, мислення, уяви та уваги), а також емоцій, почуттів, волі та здібностей.   Попри те, що в кожної людини фізіологічний механізм вияву психічних процесів приблизно однаковий, усі вони мають різний перебіг.  Пізнання предметів та явищ об´єктивної дійсності й психічного життя людини здійснюється всіма пізнавальними процесами в їх єдності. Розумове пізнання світу, яким би складним воно не було, своїм підґрунтям має чуттєве пізнання. Водночас сприйняття, запам´ятовування й відтворення тощо неможливі без участі у цих процесах мислення, переживань і вольових прагнень. Але кожний із цих процесів має свої закономірності й постає в психічній діяльності або як провідний, або як допоміжний.
Когнітивна сфера особистості. Когнітивна, тобто пізнавальна, сфера особистості має принципове навантаження в плані побудови моделі світу. Серед пізнавальних процесів виділяють відчуття і сприймання, пам'ять, мислення і уяву, увагу. Науково-психологічний підхід вимагає аналітичного розгляду процесів пізнання, однак у реальному психічному житті всі ці процеси злиті, єдині і залежать від структури і змісту особистості людини, її мотивів, глобальної мети тощо.
Людина здійснює пізнавальну діяльність, бо вона активно ставить перед собою мету, намагається її досягти. Пізнання не є пасивним процесом, воно завжди поєднане з перетворенням пізнаного. В пізнанні розрізняють два ступені - так званого чуттєвого відображення і відображення абстрактно-теоретичного. До першого ступеня належать відчуття, безпосередньо пов'язані з впливом предметів на органи відчуттів. Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної системи.
Когнітивна сфера особистості забезпечує динамічне відображення дійсності та ЇЇ перетворення, формування досвіду, побудову моделі світу, регуляцію діяльності. У цій сфері специфічно взаємодіють психічні процеси, забезпечуючи єдиний потік цілісної свідомої відображувальної та перетворювальної продуктивної діяльності. Мислення - це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях
Мислення - це психічний процес пошуків та відкриттів нового, істинного, глибинного внаслідок аналізу та синтезу навколишньої дійсності. У процесі мислення ми пізнаємо світ узагальнено та опосередковано (через слово). При цьому для нас важливе значення мають зв'язки між предметами та явищами.
Мислення - це інтелектуальна й практична діяльність, оскільки поєднує в собі пізнання і творче перетворення образів і уявлень, зафіксованих у пам'яті. Це завжди активна зміна діяльності внаслідок розумової праці.
Особливості процесу мислення. До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпосереднє пізнання виявляється неможливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова і попереднього досвіду, який зберігається в пам'яті людини.
Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених предметів.
Сутність теорій мислення. Однією з перших теорій, яка історично склалась і до наших днів значно впливає на психологічну науку, є асоціаністська теорія. В її основу покладено поняття асоціації, яка розумілась як зв’язок між елементами психічної діяльності – відчуттями, уявленнями та поняттями, які виникають під впливом повторення їх поєднань у часі та просторі. 
Представники гештальтпсихології розглядали у якості механізму творчого мислення переструктурування проблемної ситуації у свідомості суб’єкта, здійснюване не поелементно, а цілісно, у вигляді цілісної форми, “гештальта”.
У результаті такого переструктурування виявляються нові, до того приховані у вихідній ситуації відносини і властивості, які слугують основою для інтуїтивних прозрінь, творчих рішень та нових ідей. Процес цей не може бути виведеним з попереднього досвіду й асоціацій, він є результатом внутрішньої самодетермінуючої активності мислення 
Близьким до викладеного вище розуміння є інтуїтивістські теорії, дослідники протиставить інтуїцію логічному мисленню, вбачаючи її сутність у безпосередньому і цілісному розумінні об’єкта без попереднього навчання й логічного аналізу, шляхом “переплигування” через стадію дослідно-експериментального вивчення.
Різко антиасоціаністською є теорія так званих “бісоціацій”, у рамках якої розглядається механізм утворення нових ідей з ідей, які не пов’язані очевидною спільністю.
О. В. Губенко пропонує наступну класифікацію теорій мислення, в основу якої покладене джерело енергії утворення продуктів інтелектуальної діяльності – нових понять, ідей та гіпотез. Згідно цієї ознаки теорії мислення поділяються на епіфеноменолістичні та інтродетерміністичні.
Наочно-дійове мислення – це розв’язування задач, поданих у наочній формі, шляхом практичних дій. Цей вид мислення виявляють деякі тварини. Так, змінюючи співвідношення елементів ситуації, в якій перебуває, дістає потрібний їй предмет.
Наочно-образне (образне, просторове) мислення – це розв’язування задач шляхом ідеального перетворення їх умов. Дитина чотирьох-шести років, не маючи можливість діяти практично, здатна оперувати образом об’єкта, що викликав інтерес. Проте він ще не виходить за межі її сприйняття.
Словесно-логічне мислення – це провідний засіб теоретичного освоєння дійсності, що інтенсивно формується під час оволодіння дітьми науковими поняттями в процесі навчання. Воно має вигляд міркування, і здійснюється шляхом таких мислительних дій, як аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, абстрагування, порівняння.
Теоретичне мислення можна вважати різновидом словесно-логічного. Це засіб цілеспрямованого теоретичного освоєння дійсності, відтворення її у поняттях. Теоретичне мислення спрямоване, як правило, на побудову узагальненого і значною мірою усвідомленого образу світу. Двома його формами є дискурсивне (від лат. discursus – міркування, досвід, аргумент) та інтуїтивне мислення.
Дискурсивне мислення – це розгорнуте в часі міркування за допомогою умовиводів – способів логічного зв’язку суджень. Останні складаються із засновків та висновку. Умовивід здійснюється шляхом індукції (від лат. inductio – наведення) – від менш загальних до більш загальних суджень або ж дедукції – застосування вже відомого до нових випадків.
Проте і дискурсивне мислення має неусвідомлені компоненти. Коли ж такі компоненти домінують, воно набуває вигляду інтуїції – нібито безпосереднього і майже раптового акту пізнання, що здійснюється без достатньо логічних підстав.
Практичне мислення генетично пов’язане з наочно-дійовим, але за механізмами здійснення нагадує теоретичне, тобто також може бути як дискурсивним, так і інтуїтивним. Проте, на відміну від теоретичного, воно є засобом розв’язання конкретних задач та передбачає внесення якихось дій у дійсність.
Практичне мислення може мати вигляд технічного (обслуговує процес створення і вдосконалення людиною технічних об’єктів) чи оперативного (розв’язання задач, що виникають під час управління технічними об’єктами) мислення.
Творче (продуктивне) мислення може бути наочно-образним або словесно-логічним, дискурсивним або інтуїтивним, теоретичним або практичним. Це головне знаряддя творчості, спосіб розв’язання оригінальних і складних задач. Зрештою, це мислення, продуктом якого є принципово новий або вдосконалений образ того чи іншого аспекту дійсності.
Кожен вид мислення реалізується за допомогою певних психологічних механізмів – складників процесу мислення.
Розумові дії людини. Пошук невідомого в межах акту конкретизації здійснюється як безперервний процес прогнозування – створення образу очікуваного результату. Цей процес здійснюється шляхом мислительних дій та операцій. Це одні й ті самі структурні одиниці мислення, але з різним ступенем автоматизованості: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння. процес мислення має аналітико-синтетичний характер і здійснюється шляхом мислительних дій і операцій, що відтворюють невідому ланку задач. Це глибоко індивідуальне явище, тому люди з різною здатністю до узагальнення по-різному оцінюють ту саму проблемну ситуацію. Індивідуальні відмінності мислення значною мірою залежать від генотипу, проте за відсутністі відповідного навчання важко сподіватися на продуктивне мислення. Ці чинники поєднуються в діяльності, яка потребує мислення і опосередкування. Проте реальний процес мислення здійснюється шляхом поєднання розгорнутих, усвідомлених, і згорнутих, неусвідомлюваних компонентів. При цьому і ті, й інші виконують функції прогнозування. 
Операції мислення. Аналіз – розчленування об’єкта мислення як цілого на частини за допомогою зовнішніх або внутрішніх дій чи операцій. Синтез – практичне або теоретичне об’єднання виділених у процесі аналізу частин у нове ціле. В процесі розв’язання задачі аналіз закономірно переходить у синтез, а синтез спонукає пошук характерних ознак нового цілого, тобто кожен новий результат аналізу змінює об’єкт мислення, зумовлює необхідність синтезу.
Абстрагування – виділення одних властивостей об’єкта мислення серед інших. Узагальнення – об’єднання важливих властивостей об’єкта мислення, отриманих у результаті аналізу, синтезу, абстрагування. Рівень узагальнення свідчить про ступінь продуктивності мислення, його адекватність.
Порівняння – мислительна операція, що дає змогу встановити подібні і відмітні ознаки аналізованих об’єктів. На перших етапах розвитку мислення порівняння є провідною формою пізнання: дитина пізнає речі, порівнюючи їх між собою. Згодом воно набуває більш чи менш розгорнутого характеру і залежить від складності порівнювальних об’єктів та мети порівняння.
Форми мислення. Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.
СУДЖЕННЯ - це форма мисленнєвого відображення, яка полягає в запереченні або утвердженні будь-якого факту, зв'язку чи відношення між предметами та явищами. Проте судження та речення - речі не тотожні. Судження - це акт мислення, що відображає зв'язки, відношення речей, а речення - це граматичне сполучення слів, що виявляє і фіксує це відображення. Судження бувають одиничними ("Пан Кравченко - мій начальник"), частковими ("Деякі начальники виявляють нетактовність"), загальними ("Усі чиновники - бюрократи"). Це прості судження.
Судження, що складаються з кількох простих суджень, називають , складними (наприклад: "Сьогодні мій день народження, мама готує святковий стіл, запрошено гостей - отже, я буду з друзями веселитися").
МІРКУВАННЯ — це низка пов'язаних суджень, скерованих на те, щоб з'ясувати Істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів. Умовиводом називають таку форму мислення, в якій ми з одного або кількох суджень виводимо нове. В умовиводах через уже наявні в нас знання ми здобуваємо нові.
Умовиводи бувають індуктивні, дедуктивні і за аналогією.
Умовивід за аналогією ґрунтується на подібності окремих істотних ознак об'єктів, і на цій підставі роблять висновок про можливу схожість цих об'єктів за іншими ознаками.
Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.
ПОНЯТТЯ - це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв'язках І відношеннях, узагальнюються їх істотні ознаки.
Істотні ознаки - це такі ознаки, які належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об'єкти від інших об'єктів, тобто це їх найважливіші властивості, без яких вони не можуть існувати. Наприклад, істотна ознака всіх літальних апаратів полягає в тому, що вони здатні підніматися в повітря.
Поняття - елемент думки, слово - елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово - це поняття. Наприклад, "вечоріє" - слово і поняття, "так" - слово, але не поняття тощо.
Ті поняття, які відображають істотні ознаки одиничних об'єктів, називають одиничними ("автомат", "бій", "гармата", "розвідник"). По* няття, які відображають ознаки цілих класів предметів, є загальними ("елемент", "зброя" тощо). Поняття поділяють на конкретні та абстрактні.
Сутність і зміст темпераменту людини. Темперамент - динамічна характеристика психічних процесів і поведінки людини, виявляється у тому швидкості, мінливості, інтенсивності та інших характеристиках. Темперамент відбиває динамічні аспекти поводження, переважно уродженого характеру, тому властивості темпераменту найбільш стійкі і постійні в порівнянні з іншими психічним особливостями людини. Найбільш специфічна особливість темпераменту полягає в тому, що різні властивості темпераменту даної людини не випадково поєднуються один з одним, а закономірно зв'язані між собою, утворюючи певну організацію, структуру, що характеризує 3 темпераменту. До властивостей темпераменту відносяться індивідуальні особливості, що регулюють динаміку психічної діяльності в цілому; характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів; мають стійкий і постійний характер і зберігаються в розвитку протягом тривалого відрізка часу; знаходяться в строго закономірному співвідношенні, що характеризує тип темпераменту; однозначно обумовлені загальним типом нервової системи.
Типи темпераменту. Сангвінік - людина із сильною, зрівноваженою, жвавою нервовою системою. Він має високу швидкість реакції, його вчинки обмірковані. Завдяки життєрадісності сангвініку властива висока опірність труднощам життя. Він любить жарт, часто стає організатором, душею компанії. Жвавість нервової системи обумовлює мінливість його почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до змін умов життя. Це товариська людина, що легко вступає в контакт із новими людьми, і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється сталістю в спілкуванні і прихильностях. Сангвінік - продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього є цікава йому справа, тобто при постійному збудженні. У протилежному випадку він стає нудним, млявим, відволікається. Сангвінік легко переключається з однієї справи на іншу. У стресовій ситуації діє активно, зберігає самовладання. Сангвініки найпродуктивніші в роботі, яка потребує швидкої реакції і водночас зрівноваженості.
Флегматик - людина із сильною, зрівноваженою, але інертною нервовою системою. Внаслідок цього на зовнішні впливи реагує повільно, неговіркий. Емоційно зрівноважений, його важко розсердити, розвеселити. Настрій стабільний, рівний. Навіть при серйозних неприємностях флегматик залишається зовні спокійним. Флегматик має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, але не здатний швидко реагувати в несподіваних важких ситуаціях. Він воліє закінчити одну справу і тільки потім братися за інше. Флегматик є стратегом, і тому він постійно звіряє свої дії з перспективою. Флегматик не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу і друзів. Він важко і повільно пристосовується до нових умов; нерідко довго коливається, приймаючи рішення, але, на відміну від меланхоліка, обходиться без сторонньої допомоги. Флегматикам підходить робота, яка вимагає методичності, тривалої працездатності й холоднокровності.
Холерик - це людина, нервова система якої визначається перевагою збудження над гальмуванням. Через це вона дуже швидко реагує на зовнішній вплив, причому часто нерозважно. Холерик нетерплячий, і коли захоплюється, то його важко зупинити. Чекання здатне вивести його із себе. Він виявляє поривчастість, різкість рухів і неприборканість. Сила нервової системи дозволяє холерику в критичні моменти працювати довго і невпинно. У цей час його здатність до концентрації сил є дуже високою. Однак незрівноваженість нервових процесів холерика визначає циклічність у зміні його активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до невротичних зривів і конфліктів. Взагалі мінливість - характерна риса холерика, і тому завбачити, як поведеться холерик у новій обстановці, дуже важко. Для холериків характерна циклічність у роботі.
Меланхолік - людина з слабкою нервовою системою, яка має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати в неї зрив, розгубленість. Саме тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека) результати діяльності меланхоліка можуть погіршуватися в порівнянні зі спокійною звичною обстановкою. Його підвищена чутливість приводить до швидкого стомлення й падіння працездатності, а для відновлення сил йому потрібний досить тривалий відпочинок. Навіть незначний привід може викликати в нього образу, сльози. Він часто буває подавленим, невпевненим у собі, тривожним; у нього можуть виникнути невротичні розлади. У звичних обставинах меланхолік може бути контактним, успішно виконувати доручену справу, але він замкнений при зустрічі з новими людьми, нерішучий у нових ситуаціях. Володіючи високою чутливістю нервової системи, меланхоліки нерідко мають яскраво виражені художні й інтелектуальні здібності.

Приложенные файлы

  • docx 17826756
    Размер файла: 77 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий