POSIBNIK-SP-1

 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. Н. КАРАЗІНА








О. В. Волянська
А. М. Ніколаєвська





СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ
















Харків

2006



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. Н. КАРАЗІНА








О. В. Волянська
А. М. Ніколаєвська





СОЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ




Навчальний посібник


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України









Харків

2006



ББК 88.5я.73
УДК 316.6 (075)
В 72

Волянська О. В., Ніколаєвська А. М.
Соціальна психологія: Навчальний посібник. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. – с.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № від 23.02.07)

Навчальний посібник містить програму та методичні матеріали, в тому числі авторські, з навчального курсу «Соціальна психологія». Посібник розрахований на студентів, фахівців з соціогуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів.

Учебное пособие включает программу и авторские методические материалы, в том числе авторские, по учебному курсу «Социальная психология». Пособие рассчитано на студентов, специалистов социогуманитрных специальностей высших учебных заведений.


Рецензенти:
кандидат психологічних наук, професор, завідувач кафедри соціальної роботи та психології Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія» Головньова І. В.;
кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Харківського національного університету радіоелектроніки Коробкіна Т. В.;
кандидат психологічних наук, доцент, завідувач кафедри прикладної та загальної психології та педагогіки Науково навчального інституту права, економіки та соціології Харківського національного університету внутрішніх справ Шевченко Л. О.


Рекомендовано до видання рішенням Вченої ради Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Протокол № 8 від 30 червня 2006 року.


( О. В. Волянська, А. М. Ніколаєвська, 2006
( Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2006



ЗМІСТ


Вступ
Організація курсу
Тематичний план курсу
Програма курсу
Плани семінарських занять
Загальна література до курсу
Конспект лекцій
Модуль 1. Соціальна психологія як наука
Тема 1. Предмет та методи соціально-психологічних досліджень
Тема 2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань
Модуль 2. Соціально-психологічні проблеми аналізу особистості
Тема 1. Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та механізми
Тема 2. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях класиків світової психології
Модуль 3. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу
Тема 1. Теоретико-методологічні аспекти аналізу та класифікації соціальних груп
Тема 2. Історія та сучасні напрями соціально-психологічного аналізу соціальних груп
Модуль 4. Спілкування як соціально-психологічний феномен
Тема 1. Структура, механізми та соціально-психологічні ефекти спілкування
Тема 2. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі спілкування
Додаткова література
Питання для самоконтролю
Теми контрольних (курсових) робіт та рефератів
Тестові завдання
Питання до іспиту










ВСТУП

Курс «Соціальна психологія» є невід’ємною складовою підготовки майбутніх соціологів і входить до психологічного циклу навчального плану другого курсу соціологічного факультету.
Метою курсу є ознайомлення студентів з основами соціально-психологічної теорії, історією становлення соціальної психології як самостійної науки та актуальними напрямками сучасного соціально-психологічного теоретизування. Основні змістовні модулі курсу присвячені загальним питанням соціально-психологічної науки, класичним та сучасним напрямам у теорії особистості, соціально-психологічним проблемам аналізу великих та малих соціальних груп, деяким аспектам спілкування як соціально-психологічного феномена.
У процесі вивчення курсу студенти повинні засвоїти основні соціально-психологічні категорії, отримати інформацію та опанувати практичні навички щодо особливостей використання соціально-психологічних методів дослідження, отримати навички аналізу явищ повсякденного життя з позицій соціальної психології та використання отриманих знань в інших навчальних дисциплінах, що передбачені планом підготовки фахівців-соціологів.
Умовою вивчення курсу «Соціальна психологія» є попереднє знайомство з основами загальнопсихологічної теорії, з курсами «Вступ до спеціальності» та «Історія соціології» (протягом першого року навчання на соціологічному факультеті). Також, відповідно до навчального плану, передбачається паралельне вивчення курсів «Загальна соціологія» та «Психодіагностика», ознайомлення з проблемним полем яких буде сприяти більш глибокому засвоєнню матеріалу. Так, наприклад, на практичних заняттях з психодіагностики студенти, аналізуючи результати тестування, отримають емпіричне підтвердження деяких положень теорій особистості, розгляду яких присвячено третій та четвертий модулі курсу «Соціальна психологія», а знання загальносоціологічної теорії значно полегшує розуміння специфіки підходів споріднених соціогуманітарних наук до явищ соціального життя.

ОРГАНІЗАЦІЯ КУРСУ

Викладання навчальної дисципліни передбачає проведення аудиторних занять у формі лекцій (36 години) та семінарських занять (36 годин), а також самостійну роботу студентів (34 години).
Курс складається з чотирьох модулів, які подають основні теоретико-методологічні та прикладні проблеми сучасної соціально-психологічної науки. Кожен модуль передбачає виконання творчих завдань з окремих тем, написання есе, роботу на семінарських заняттях, що проводяться в тому числі у формі ділових ігор та дискусій, аналізу ситуацій, практикумів, тестування тощо.
Оцінювання знань студентів здійснюється на основі результатів модульного (поточного) та підсумкового контролю з використанням різних форм такого контролю, зокрема проведенням поточного контролю, пов’язаного з оцінюванням роботи на семінарських та практичних заняттях (виступи та доповіді, участь у дискусіях, ділових іграх, аналіз ситуацій тощо), виконанням модульних контрольних тестових завдань та ректорської контрольної роботи. Підсумковий контроль знань ґрунтується на результатах поточної активності та успішності (на семінарських заняттях) і письмового іспиту, завдання якого передбачають відповідь на теоретичне питання та виконання тестових завдань (тривалість іспиту 1,5 години).

Приблизна схема поточного оцінювання знань

Форми роботи та контролю
Максимальна кількість балів

Доповідь (захист реферату)
10

Творчі завдання (2)
10

Усні виступи (мінімум два протягом семестру)
5

Контрольні роботи за підсумками модулів (мінімум три протягом семестру)
10

Рецензування наукових статей
5

Наукове есе
15

Письмовий іспит
15


Сумарна оцінка з дисципліни за семестр розраховується як сума модульних оцінок та балів, отриманих за результатами підсумкового семестрового контролю. Оцінювання здійснюється за 100-бальною шкалою.

Шкала оцінювання

За шкалою
ECTS
За національною шкалою
Екзаменаційна оцінка
Залікова оцінка

A
відмінно
90–100

зараховано

BC
добре
75–89


DE
задовільно
65–74


FX
незадовільно
з можливістю повторного складання
35–64
не зараховано
з можливістю повторного складання

F
незадовільно
з обов’язковим повторним курсом
1–34
не зараховано
з обов’язковим повторним курсом



ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН КУРСУ


теми

ЗМІСТ

Кількість годин




Лекції
Семінари, практичні заняття



Модуль 1. Соціальна психологія як наука

1.
Предмет та методи соціально-психологічних досліджень
6
6

2.
Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань
6
4


Модуль 2. Соціально-психологічні проблеми аналізу особистості

1.
Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та механізми
2
4

2.
Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях класиків світової психології
8
8


Модуль 3. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу

1.
Теоретико-методологічні аспекти аналізу та класифікації соціальних груп
2
2

2.
Історія та сучасні напрями соціально-психологічного аналізу соціальних груп
4
4


Модуль 4. Спілкування як соціально-психологічний феномен

1.
Структура, механізми та соціально-психологічні ефекти спілкування
4
4

2.
Засоби соціально-психологічного впливу в процесі спілкування
4
4


36
36

Усього:
72



ПРОГРАМА КУРСУ

Модуль 1. Соціальна психологія як наука

Тема 1. Предмет та методи соціально-психологічних досліджень

Дискусії про предмет соціальної психології у вітчизняній науці. II Всесоюзний з’їзд психологів СРСР та підсумки обговорення проблеми предмету соціальної психології.
Місце соціальної психології в системі наук про людину та суспільство. Інтра- та інтердисциплінарні підходи до визначення предмета соціальної психології. Соціальна психологія та соціологія.
Особливості та проблеми застосування опитування, спостереження, аналізу документів і тестів у соціально-психологічних дослідженнях. Соціометрична методика та її пізнавальні можливості.
Експеримент як соціально-психологічний метод. Історія застосування соціально-психологічного експерименту. Соціально-психологічні експерименти М. Шеріфа, С. Аша та С. Мілграма. Проблеми валідності та репрезентативності експерименту в соціальній психології, екологічна валідність соціально-психологічного експерименту. Морально-етичні проблеми соціально-психологічного експерименту.

Тема 2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань

Періодизація історії соціально-психологічної науки. Осмислення соціально-психологічних явищ у системі соціогуманітарного знання (VI ст. до н. е. – середина XIX ст.). Описовий період розвитку соціальної психології: роботи М. Лацаруса та Г. Штейнталя й формування «психології народів»; внесок В. Вундта в становлення соціально-психологічної теорії; «психологія мас» у роботах Г. Тарда, Г. Лебона, Дж. Болдуїнга, У. Мак-Дугалла та ін. Європейська та американська соціальна психологія ХХ століття.
Розвиток соціальної психології як експериментальної науки (дослідження В. Меде, Ф. Олпорта, Н. Тріплетта, В. Бехтерева з вивчення феномена соціальної фасилітації та соціальної інгібіції).
Біхевіоризм і необіхевіоризм та їхній уплив на розвиток соціально-психологічних знань (Е. Торндайк, Дж. Уотсон, Е. Толмен, К. Халл, Ф. Скіннер). Соціальний біхевіоризм як спроба вивчення соціалізації дітей, набуття соціального досвіду та норм поведінки і рольова концепція Дж. Міда. Основні напрями соціального біхевіоризму другої половини ХХ століття: теорія навчення А. Бандури, теорія фрустрації Д. Долларда. Гештальтпсихологія та теорія «поля» К. Левіна, польова та вольова поведінка особистості. Внесок К. Левіна в розвиток досліджень малих груп, розробка типології стилів спілкування та керівництва.
Когнітивний напрям у психології особистості, дослідження Дж. Роттера та Дж. Келлі. Теорія «когнітивного дисонансу» Л. Фестінгера.
Розвиток європейської соціальної психології. Теорія соціальних уявлень С. Московічі.

Модуль 2. Соціально-психологічні проблеми аналізу особистості

Тема 1. Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та механізми

Особистість: повсякденне та наукове тлумачення. Специфіка аналізу особистості в психології, соціальній психології та соціології.
Соціалізація особистості: періоди та кризи. Теорія криз соціалізації Е. Еріксона. Погляди Е. Кюблер-Росс на особливості соціалізації наприкінці життєвого шляху. Агенти соціалізації особистості в сучасному світі. Телебачення як агент соціалізації: вплив телевізійного насильства на формування особистості.
Зміст процесу соціалізації та його основні сфери. Механізми соціалізації (імітація, ідентифікація, інтеріоризація, адаптація тощо). Соціалізація дорослих, поняття «ре соціалізації» особистості.

Тема 2. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях класиків світової психології

Психоаналітична теорія З. Фрейда: рушійні сили розвитку особистості, структура психіки та структура особистості. Поняття про механізми психологічного захисту (проекція, раціоналізація, витіснення, регресія, сублімація та ін.).
Стадії соціалізації особистості в теорії З. Фрейда: оральна, анальна, фалічна, латентна та генітальна. Особистісні комплекси, що виникають у процесі соціалізації (Едіпів комплекс, комплекс Електри, комплекс кастрації).
Аналітична психологія К. Юнга: структура особистості, індивідуальне та колективне несвідоме, поняття «архетипу», місце та роль архетипів у структурі особистості. Індивідуація як процес формування особистості та досягнення «Самості».
Індивідуальна психологія А. Адлера: «почуття неповноцінності», «прагнення до влади» та «соціальний інтерес» як фундаментальні характеристики особистості. Поняття «психологічний комплекс», «комплекс неповноцінності» та «комплекс вищості». Механізми компенсації, ідеї щодо формування стилю життя та «фіктивного фіналізму» в теорії А. Адлера.
«Культурно-філософський психоаналіз» К. Хорні: «корінна тривога» («базальна тривога») як базова категорія теорії, поняття внутрішньоособистісних конфліктів. Основні потреби, основний конфлікт та механізми психологічного захисту. Типи особистості залежно від домінування різних видів потреб. Прагнення особистості до самореалізації. Структура особистості: актуальне «Я», ідеалізоване «Я» та реальне «Я».
Сексуально-економічна теорія В. Райха. Структура та характер особистості, «невротичний характер» і «здоровий характер» у розумінні В. Райха. Психологія фашизму. Ідея сексуальної революції та її вплив на суспільні процеси в Європі та Америці.
Гуманістичний психоаналіз Е. Фромма. Потреба в укоріненні та потреба в індивідуалізації як рушійні сили розвитку особистості. «Свобода для» та «свобода від». Любовні та симбіотичні союзи. Екзистенціальні та історичні дихотомії людського існування. Поняття та типи «соціального характеру», продуктивні та непродуктивні типи характеру в теорії Фромма.
Міжособистісна психіатрія Г. Саллівана. Міжособистісні відносини як основа людського існування. «Неспокій» та динамізми як механізм психологічного захисту. Ілюзорний характер особистості та проблеми соціалізації.
Гуманістичний напрям у теоріях особистості. А. Маслоу про систему особистісних потреб та особливості її функціонування. «Піраміда потреб» та поняття самоактуалізації особистості; критерії особистості, що самоактуалізувалася.
«Психологія особистісних конструктів» Дж. Келлі. Особистісні конструкти як усталений спосіб осмислення людиною певних аспектів життєдіяльності, інтерпретації життєвого досвіду. «Репертуарний тест рольового конструкта» (Role Construct Repertory Test) та «техніка репертуарної ґратки» як шлях до створення моделі особистісних конструктів, діагностики емоційних станів, вивчення закономірностей формування феномена дружби тощо.
Феноменологічна теорії особистості К. Роджерса. Я-концепція (Самість) як важливий персонологічний конструкт теорії Роджерса. «Техніка Q-сортування» як засіб валідізації феноменологічної теорії. «Клієнт-центрована терапія» К. Роджерса та затвердження цілісності й унікальність людини в процесі психотерапевтичного втручання.
Новітні напрями світової персонології: теоретичні підходи та методичні розробки.

Модуль 3. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу

Тема 1. Теоретико-методологічні аспекти аналізу та класифікації соціальних груп

Методологічні проблеми аналізу груп у соціальній психології. Різноманіття соціальних груп. Класифікація соціальних груп: умовні та реальні, лабораторні та природні, великі та малі, організовані та неорганізовані групи тощо.
Поняття, різновиди та характеристики великих груп. Класи, нації, соціально-професійні та соціально-демографічні спільноти як об’єкт соціальної психології.

Тема 2. Історія та сучасні напрями соціально-психологічного аналізу соціальних груп

Історія та основні етапи вивчення малих груп. Малі соціальні групи та їхня класифікація (організовані та спонтанні, відкриті та закриті, стаціонарні та тимчасові, групи членства та референтні групи тощо). Методи та дослідження малих соціальних груп. Склад та структура малих соціальних груп. Динамічні процеси в малих соціальних групах (утворення груп, лідерство та керівництво, процес прийняття рішень), групові цінності та норми, соціальний контроль та система санкцій.

Модуль 4. Спілкування як соціально-психологічний феномен

Тема 1. Структура, механізми та соціально-психологічні ефекти спілкування

Спілкування як процес сприйняття людини людиною. Типові схеми формування першого враження та помилки першого сприйняття. Психологічні механізми, що забезпечують процес сприйняття в ході спілкування (ідентифікація, емпатія, рефлексія). Ефекти міжособистісного сприйняття (каузальна атрибуція, стереотипи, соціальна установка, упередження, атракція).
Спілкування як комунікативний процес. Особливості людської комунікації. Вербальна й невербальна комунікація. Різновиди невербальної комунікації: з використанням оптико-кінетичної системи знаків (жести, мімічні рухи); пара- та екстралінгвістичної системи знаків (діапазон та тональність голосу, включення пауз, сміху тощо, темп мовлення); просторово-часової системи знаків (розміщення співрозмовників, запізнення); візуальної системи знаків (погляди).
Спілкування як інтеракція. «Позитивна» та «негативна» інтеракція. Концепція взаємодії Ч. Бейлса, фази групової взаємодії та типи лідерства. «Інструментальний» (орієнтація групи, обмін думок, висування пропозицій)
та «експресивний» (високий авторитет у членів групи, до його думок завжди прислухається більшість з них) лідери. Модель «подвійного лідерства» групи.

Тема 2. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі спілкування

Наслідування як механізм взаємодії, взаємовпливу та соціалізації. Феномени конформізму й конформності та їх експериментальне дослідження.
Навіювання як механізм соціально-психологічного впливу. Феномени сугестії, контрсугестії та самонавіювання.
Зараження як механізм упливу. Зараження та паніка.
Переконання як засіб свідомого та організованого впливу на особистість.
Використання механізмів соціально психологічного впливу в повсякденному спілкуванні, рекламній діяльності, передвиборчих кампаніях тощо. Мода як складне соціально-психологічне явище.

ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Модуль 1. Соціальна психологія як наука

Заняття 1. Предметне поле соціальної психології: історія та сучасність

Питання для обговорення:
Дискусії про предмет соціальної психології у вітчизняній науці.
Специфіка та різноманіття соціально-психологічних феноменів.
Місце соціальної психології в системі соціогуманітарних наук.

Практичні завдання

Завдання 1. Нижче наведено різні підходи до визначення предмета соціальної психології, а також тих теоретичних проблем, що вона вирішує. Спробуйте вибрати оптимальне, на Ваш погляд, визначення й обґрунтувати свій вибір.
1. Соціальна психологія вивчає проблеми людського спілкування в його міжособистісних (Я – Інший) і міжгрупових (Група – Група) формах, тобто спілкування людей у межах мікрогруп і між самими мікрогрупами.
2. Соціальна психологія вивчає закономірності поведінки та діяльності людей, обумовлені фактом їхнього включення в соціальні групи, а також психологічні характеристики цих груп, у тому числі великі соціальні групи (народи, нації, професійні групи тощо) та малі групи (колектив, родина, група друзів тощо).
3. Соціальна психологія вивчає психологічні аспекти різних масових явищ (наслідування, зараження, чутки, паніка, мода, звичаї, традиції тощо).
4. Предмет соціальної психології – психологічні аспекти різних форм суспільного життя: соціальна психологія ринкової взаємодії, соціальна психологія культури та мистецтва, соціальна психологія побуту тощо.

Завдання 2. Визначте, у чому особливості підходів психологів, соціальних психологів і соціологів до вивчення та аналізу перелічених нижче феноменів:
флеш-моби;
масові акції протесту;
інтернет-залежність;
конфлікти батьків і дітей;
телевізійна реклама;
організація фанклубів;
влада;
конформізм.
На Вашу думку, на прикладі яких інших соціальних явищ можна продемонструвати специфіку підходів згаданих соціогуманітарних дисциплін?

Завдання 3. Доповніть змістовно кожний з елементів схеми:

Соціальна психологія

Наука про закономірності виникнення та функціонування соціально-психологічних явищ


Основні структурні елементи
соціальної психології як науки


Предмет

Об'єкт

Задачі

Категорії


Теоретичні засади

Методи

Функції


Основна література:

Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Питер, 2002. – 560 с.
Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т. 2. – М.: Мир, 1996. – 376 с.
Лейбин В. М. Психоанализ. Учебник нового века. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с.
Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 336 с.
Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 528 с.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.
Тейлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология – СПб.: Питер, 2004. – 767 с.
Шибутани Т. Социальная психология. – Ростов н/Д.: Феникс, 1998. – 544 с.

Додаткова література:

Бэрон Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология. Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
Гудвин Д. Исследование в психологии. Методы и планирование. – СПб.: ПИТЕР, 2004.
Морено Дж. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе. - М.: Академический проект, 2004. – 320 с.
Московичи С. Машина, творящая богов: Пер. с фр. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с.
Свенцицкий А. Д. Социальная психология. – М., 2003. – 336 с.
Солсо Р., Маклин К. Эксперимент: планирование, контроль, проведение, анализ. - СПб. – М., 2003.
Шалак В. И. Современный контент-анализ: Приложения в области политологии, рекламы, социологии, экономики, психологии, культурологии. – М.: Омега-Л, 2004. – 272 с.
Brehm S., Kassin S. Social Psychology. – Boston: Houghtou Mifflin Company, 1989.
Moscovici S. Theory and society in social psychology // The Context of Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
Myers D. Psychology. – New York: Worth Publishers, 1992.

Заняття 2. Методи соціальної психології

Питання для обговорення:

Особливості та проблеми застосування методів опитування в соціально-психологічних дослідженнях.
Спостереження в соціальній психології.
Особливості застосування контент-аналізу в соціально-психологічних дослідженнях.
Методологічні та етичні аспекти соціально-психологічного експерименту.

Практичні завдання

Завдання 1. Виберіть промову будь-якого політика (рекламного агента) та проведіть контент-аналітичне дослідження.

Основні умови та вимоги:
дослідження має описовий характер, тобто при його проведенні необхідний тільки текст;
до звіту входить схема контент-аналізу й отримані результати;
математична обробка отриманих результатів полягає в підрахунку суми згадувань кожного мотиву.

Завдання 2. У літературі із соціальної психології виберіть опис експериментального дослідження та проаналізуйте його, визначивши:
тип експериментальної схеми (інтраіндивідуальна / міжгрупова, однофакторна / багатофакторна, доекспериментальна / експериментальна / квазі-експериментальна, за послідовністю завдань);
тип змінних (окремо залежна та незалежна) (бівалентна / багаторівнева, кількісна / якісна, одинична / комплексна);
спосіб набору респондентів (випадковий підбір з генеральної сукупності, попарне вирівнювання, випадковий розподіл прошарків, випадковий розподіл груп, інше);
можливі причини змішування та засоби його контролю.

Завдання 3. Оберіть опис будь-якої проблеми і складіть два варіанти плану експерименту (окремо для лабораторного та польового дослідження):
мета дослідження;
гіпотези дослідження;
експериментальний план;
характер й операціоналізація залежної і незалежний змінних, спосіб фіксації впливу незалежної змінної;
способи контролю побічних змінних;
спосіб набору респондентів;
місце проведення експерименту;
аналіз отриманих результатів.

Завдання 4. Дослідник висуває гіпотезу, відповідно до якої студенти коледжу, які переживали почуття самотності (що визначено за допомогою письмового тесту), з меншою імовірністю будуть першими розпочинати розмову з незнайомими однокурсниками, ніж ті студенти, яким це почуття практично невідомо.
Складіть короткий план проведення експерименту з метою перевірки даної гіпотези. Потім стисло опишіть кореляційні дослідження для перевірки цієї ж гіпотези. Оцініть позитивні та негативні особливості цих двох планів дослідження.

Завдання 5. Багато соціальних психологів уважає, що при проведенні психологічного дослідження іноді необхідне застосовувати обман, що цілком етично за умов дотримання певних запобіжних заходів. Інші декларують, що обман не можна виправдати, а тим більше використовувати. Оберіть точку зору, з якою погоджуєтесь і Ви, представте та захистіть її, аргументуючи свою позицію. Які положення етичних кодексів, на Ваш погляд, можуть бути корисними в цьому випадку?

Завдання 6. У дослідженні Д. Бреймела студентів чоловічої статі примушували повірити, що їх збуджують фотографії чоловіків. А. Бергін давав піддослідним чоловікам і жінкам суперечливу інформацію про рівень їхньої маскулінності чи фемінності. В умовах одного з експериментів ця інформація представлялася його учасникам як така, що ґрунтувалася на результатах складної серії психологічних тестів. Тільки по закінченні всіх згаданих експериментів піддослідним повідомляли, що їх фактично обманювали.
На Вашу думку, які етичні проблеми поставали в цих експериментах? Чи виправданим був обман учасників експериментів? Як участь в експериментах могла зашкодити, на Ваш погляд, фізичному та психічному здоров’ю піддослідних?

Завдання 7. В одному із соціально-психологічних експериментів людина, що імітувала порушення рухового апарату, достатньо демонстративно падала у вагоні метро, при цьому з рота в неї витікала цівка «сценічної крові». Якщо хтось із пасажирів підходив до «жертви», вона дозволяла собі допомогти. Якщо ж ніхто з пасажирів не реагував, інший дослідник, який грав роль пересічного пасажира, «допомагав жертві», і вони разом виходили на наступній зупинці.
Чи порушувались у цьому експерименті, на Вашу думку, певні моральні норми, які саме? Узагалі, чи мали дослідники моральне право на такий експеримент?

Завдання 8. Існує багато чинників, які впливають (як позитивно, так і негативно) на наше прагнення надати допомогу незнайомій людині: присутність інших людей, нестача часу, певний настрій тощо. Оберіть один із таких чинників, розробіть та опишіть процедуру спостереження, яке можна було б провести в якомусь людному місці з метою вивчення механізмів дії таких чинників.


Основна література:

Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Питер, 2002. – 560 с.
Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. Т. 2: – М.: Мир, 1996. – 376 с.
Лейбин В. М. Психоанализ. Учебник нового века. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с.
Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 336 с.
Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 528 с.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.
Тейлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология – СПб.: Питер, 2004. – 767 с.
Шибутани Т. Социальная психология. – Ростов н/Д: Феникс, 1998. – 544 с.
Ядов В. А. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности. – М.: Добросвет, 1988. – 596 с.

Додаткова література:

Аверьянов Л. Я. Искусство задавать вопросы: Заметки социолога. – М., 1987.
Богомолова Н. Н., Данилин К. Е. Контент-анализ. Спецпрактикум по социальной психологии. – М., 1979.
Бутенко И. А. Анкетный опрос как общение социолога с респондентами: Учебное пособие для университетов. – М.: Высшая школа, 1989. – 176 с.
Бэрон Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология. Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
Гудвин Д. Исследование в психологии. Методы и планирование. – СПб.: ПИТЕР, 2004.
Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент. – М., 1997.
Кэмпбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных исследованиях. – М.: Прогресс, 1980. – 392 с.
Морено Дж. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе. – М.: Академический проект, 2004. – 320 с.
Московичи С. Машина, творящая богов: Пер. с фр. – М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. – 560 с.
Свенцицкий А. Д. Социальная психология. – М., 2003. – 336 с.
Солсо Р., Маклин К. Эксперимент: планирование, контроль, проведение, анализ. – СПб.-М., 2003.
Федотова О. И. Контент-аналитические исследования средств массовой информации и пропаганды: Учебно-методическое пособие по курсу «Методика конкретно-социологических исследований в журналистике». – М., 1988.
Шалак В. И. Современный контент-анализ: Приложения в области политологии, рекламы, социологии, экономики, психологии, культурологии. – М.: Омега-Л, 2004. – 272 с.
Brehm S., Kassin S. Social Psychology. – Houghtou Mifflin Company, Boston, 1989.
Moscovici S. Theory and society in social psychology // The Context of Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
Myers D. Psychology. – New York: Worth Publishers, 1992.
Oppenheim A. N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement. New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.

Заняття 3. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань

Питання для обговорення:

Які умови передували появі соціальної психології як самостійної науки?
Яке значення для сучасної соціальної психології мають перші теорії, що виникли в описовий період («психологія народів», «психологія мас»)?
Основні етапи та особливості розвитку європейської та американської соціальної психології.
У чому Ви вбачаєте причини своєрідного протистояння, що існує у відносинах між представниками сучасної європейської та американської соціально-психологічної думки?

Практичні завдання

Завдання 1. Гра «Колективна розповідь». Перед початком гри необхідно розставити стільці в аудиторії по колу. У ході гри учасникам потрібно, за пропозицією від кожного, скласти розповідь про історію соціальної психології, передаючи по колу один одному олівець. Перший учасник починає свій виступ, наприклад, фразою «Вважається, що офіційною датою початку історії соціальної психології, є 1908 рік, коли...». Другий учасник продовжує думку попереднього: «...була видана книга У. Макдугалла «Вступ до соціальної психології». Учасник, який не зможе продовжити думку колеги, повинен вийти з гри. Окрім формальної перемоги в грі того, за ким було «останнє слово», викладачем та студентами-глядачами може оцінюватися також глибина змісту відповіді кожного з учасників гри.

Завдання 2. Підготуйтеся до роботи «круглого столу» з участю представників різних теоретичних шкіл соціальної психології. Для проведення такого заходу студентам необхідно розділитися на групи, кожна з яких буде представляти ту чи іншу теорію, а саме:
класичний біхевіоризм;
необіхевіоризм;
соціальний біхевіоризм;
когнітивізм;
гуманістичну психологію.
Спробуйте з позицій представників різних шкіл пояснити такі соціальні явища:
альтруїстичну поведінку;
расизм;
агресію як наслідок перегляду телевізійних сюжетів;
групове мислення.
Проаналізуйте особливості, переваги та недоліки кожної з теорій у поясненні означених феноменів.

Основна література:

Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Вундт В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.: Ин-т психологии РАН, Узд-во «КСП+», 1998. – С. 195-308.
Лебон Г. Психология масс. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 320 с.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.
Тейлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология – СПб.: Питер, 2004. – 767 с.
Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса // Современная зарубежная социальная психология. – М.: МГУ, 1984. – С. 97-111.
Ярошевский М. Г. История психологии. От античности до середины ХХ века: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Академия, 1996. – 416 с.
Додаткова література:

Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. Т. 2: – М.: Мир, 1996. – 376 с.
Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы / Андреева Г. М. и др. – М., 2002. – 286 с.
Лебон Г. Мнения и верования толпы // Философская и социологическая мысль. – 1991. – №6. – С. 119-152.
Лебон Г. Психология толп. – М.: Ин-т психологии РАН, 1998.
Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М., 1996.
Петровский А. В., Ярошевский М. Г. История и теория психологи: В 2-х т. – Ростов н/Д, 1996.
Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. – К.: Наукова думка, 1992. – 264 с.
Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. - К: Наукова думка, 1995. – 224 с.
Свенцицкий А. Д. Социальная психология. – М., 2003. – 336 с.
Соціологія: Навчальний посібник / За ред. С. О. Макеєва. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. – 344 с.
Moscovici S. Theory and society in social psychology // The Context of Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.

Модуль 2. Соціально-психологічні проблеми аналізу особистості

Заняття 1. Соціалізація особистості: соціально-психологічні проблеми аналізу

Питання для обговорення:

Специфіка аналізу проблем соціалізації особистості в царинах різних соціогуманітарних наук.
Повсякденне та наукове уявлення про особистість.
Які аспекти соціалізації вивчаються у першу чергу соціологами, а які – соціальними психологами? Що дає аналіз соціалізації для представників обох наук?
Кризи та агенти соціалізації.

Практичні завдання

Завдання 1. Поясніть поняття «соціалізація» через поняття «адаптація» та «навчення». По допомогу можна звернутися до книги Т. Шибутані «Соціальна психологія» (Пер. с англ. В. Б. Ольшанского. Ростов н/Д: Феникс, 1998. Часть 4. Социализация. С. 396-508).

Завдання 2. Якого роду дослідження доводять, що обов'язковою умовою соціалізації є інші люди, які відіграють ролі «інструктора», «моделі для наслідування» й «джерела підкріплення»? Наведіть приклади досліджень, які б підтверджували, що відсутність тілесних соціальних контактів у ранньому дитинстві призводить до того, що дитина взагалі втрачає здатність до подальшої соціалізації. Які історії з літературних творів чи з реального життя можна вважати доказами цієї гіпотези?

Завдання 3. Назвіть основні механізми навчення агресії, що виділяє А. Бандура. Перелічіть основні агенти соціалізації, під упливом яких сучасна людина навчається моделям прояву агресивних імпульсів. Обґрунтуйте свою відповідь. Які запобіжні заходи можна вживати на різних рівнях соціальної системи для послаблення або нівелювання такого впливу?

Завдання 4. Минулий досвід кожної людини унікальний, тому як різні люди можуть мати спільні конвенціональні значення (наприклад, стереотипи сприйняття)? Поясніть з позиції соціальної психології, на основі яких принципів та під упливом яких чинників відбувається формування таких спільних значень у сучасному світі.

Завдання 5. Наведіть приклади того, як усталені орієнтації (конвенціональні значення, стереотипи) підкріплюються в соціальній взаємодії у вигляді жартів, прислів’їв та приказок.

Завдання 6. Оскільки згадувані у попередніх завданнях конвенціональні значення здебільшого набуваються шляхом взаємодії, обговоріть у своїй групі роль та основні механізми символічної комунікації. У чому відмінність егоцентричного та соціалізованого мовлення?

Завдання 7. У дослідженні телевізійних уподобань дітей виявилося, що піддослідні дошкільного віку обирають переважно гумористичні сюжети, де дійовими особами є тварини та ляльки; другий клас надає перевагу ковбойським темам; учням четвертого класу подобаються комедії та пригоди; шостий клас теж обирає комедії, пригоди, а також «страшні» історії. Поясніть з позиції теорії Жана Піаже, чому відбуваються ці зміни в уподобаннях дітей різного віку?

Завдання 8. Пригадайте основні положення теорії Е. Еріксона та дайте відповіді на такі питання:
Чи вважаєте Ви, що культура не може забезпечити адекватну підтримку на кожній окремій стадії соціалізації?
Чи доводилося Вам спостерігати які-небудь забобони, що укладаються в концепцію Еріксона щодо псевдоспецифікації?
Чи вважаєте Ви, що теорія Еріксона враховує специфіку соціалізації представників різної статі? Які, на Ваш погляд, існують розбіжності в шляхах розвитку статевої ідентичності в межах сучасної української культури?
Чи вважаєте Ви, що ранній вибір кар'єри та технічних дисциплін перешкоджає досягненню ідентичності, а відстрочений вибір дисциплін і гуманітарні науки фасилітують цей процес (як уважають Еріксон, Коту та Левін)?
Якщо Вам доводилося жити в іншій країні, порівняйте її культуру із сучасною українською культурою. Чи існують, на Ваш погляд, відмінності в проведенні дозвілля на будь-якій із восьми психосоціальних стадій соціалізації особистості? Які саме?


Практикум

«Тиск соціального середовища»
У цьому завданні Вам пропонується виконати одночасно дві ролі піддослідного, на якого впливає сприятливе та несприятливе соціальне середовище, та спостерігача, що фіксує поведінку інших учасників ситуації.
Матеріалом для спостереження повинні стати дві (чи декілька пар) однотипні установи, що передбачають високий соціальний статус відвідувачів: два відділення банку, два дорогі супермаркети, два салони з продажу автомобілів, дві туристичні фірми тощо. Виконуючи роль клієнта, необхідно звернутися до персоналу однієї установи, імітуючи високий статус відвідувача (потенційно вигідний клієнт), й іншої – з низьким статусом (малоймовірно, що він виявиться клієнтом або є потенційно малопривабливим клієнтом). Відмінності в статусі досягаються через зміну зовнішнього вигляду: дорогий чи дешевий та простий одяг, наявність чи відсутність зачіски, макіяжу (для жінок), дорогих аксесуарів (наприклад, престижна сумка, дорогий мобільний телефон та ін.) При цьому, імітуючи низький соціальний статус, Ви не повинні бути недбало одягненими, брудними чи дивно виглядати тощо.
Докладіть зусиль, щоб, за винятком зовнішнього вигляду, Ваша поведінка в обох установах була приблизно однаковою.
Предметом Вашого спостереження повинні стати відмінності в поведінці персоналу з високостатусним та низькостатусним клієнтом, а також Ваша реакція. У процесі спостереження фіксуються, а в подальшому – порівнюються, такі характеристики:
час, що минув до того, як з Вами почали розмовляти;
форма звертання до Вас;
тривалість розмови;
особливості розмови (чи ставили Вам питання, чи переривали Вас тощо);
власне зміст розмови;
дистанція між Вами і Вашим співрозмовником, поза співрозмовника (нахил уперед, назад, поворот голови й ін.);
міміка та жестикуляція співрозмовника;
як часто і довго співрозмовник дивився Вам в очі;
інші особливості спілкування.

Питання та завдання:
У чому виявлялися відмінності в поведінці персоналу в двох організаціях? Чи можна їх пов'язати з особливостями Ваших статусів?
Як би Ви охарактеризували атмосферу взаємодії в обох випадках? Які форми поведінки її створювали?
Якою була Ваша реакція на поведінку персоналу? Як Ви почувалися і що переживали?
Якщо Ви зіткнулися з несприятливим тиском середовища, як це відбилося на Вашій поведінці?
Чи вдалося Вам перебороти тиск? Якими засобами?

Рольова гра
«Культурні норми та ідентичність»

Суттєві зміни, що відбуваються в нашому суспільстві, актуалізують дослідження соціалізації, фундаментальні особливості якої традиційно аналізувалися та експериментально підтверджувалися в зарубіжній, переважно американській соціальній психології. Як Вам відомо, найбільш упливовими в цьому сенсі вважаються психоаналітичний напрям, теорія соціального навчення, символічний інтеракціонізм (соціальний біхевіоризм) та когнітивно-орієнтований підхід.
Метою гри «Культурні норми та ідентичність» є ігрове моделювання пізнавальних, практичних ситуацій, які сприятимуть більш глибокому засвоєнню понять, що пов’язані із соціалізацією, зокрема таких, як соціально-«культурна норма» та «соціальна ідентичність».

Загальна процедура гри

Студентська група розділяється шляхом жеребкування на дві однакові за чисельністю підгрупи. Кожна підгрупа отримує своє завдання та починає працювати ізольовано одна від одної, готуючи виступи.
Через певний час перша група презентує свій виступ, який обговорюється, що дає можливість зробити попередні висновки та підбити перші підсумки.
Аналогічно відбувається процедура «звітування» другої підгрупи.
На заключному етапі узагальнюються результати проведеної роботи в цілому.

Завдання для 1-ї підгрупи

«Діалог маргіналів»

Інформація. У нашому суспільстві існує значна кількість культурних норм, які можна цілком обґрунтовано вважати такими, що не є санкціонованими. Спостерігаючи їх щоденно та повсякчасно, ми рідко замислюємося над своїми вчинками. Існують ситуативні стереотипи поведінки, продиктовані культурними нормами суспільства, які прищеплюються індивідам з раннього дитинства в процесі соціалізації. Ці регулятори нашої поведінки незримі та мало відчутні, й ми практично ніколи не аналізуємо першопричини та природу багатьох повсякденних ритуалів. Лише тоді, коли зыткаэмося з відхиленнями, з девіантною поведінкою, ми можемо відрефлексувати факт існування такої норми. Інакше кажучи, для того, щоб усвідомити норму, її треба порушити?!
Подібні ідеї блискуче узагальнив відомий представник феноменологічної орієнтації в соціології – автор етнометодології американський соціолог Г. Гарфінкель, який зосередився на розгляді того, як відбуваються інтерпретація та розуміння навколишнього соціального світу індивідами. Гарфінкель виходив з гіпотетичного припущення, згідно з яким в основі соціальної взаємодії лежать буденні передумови, правила, що маються на увазі (Гарфінкель дав їм назву «фонові очікування») та визначають її перебіг. Експерименти, які проводив дослідник, спиралися на припущення про те, що порушення нормального перебігу взаємодії виявить у чистому вигляді ці фонові очікування, які лежать в основі актуальної ситуації. (За більш докладною інформацією щодо теорії Г. Гарфінкеля та феноменологічного підходу як такого можна звернутися, наприклад, до такого джерела: Соціологія: Навчальний посібник / За ред. С. О. Макеєва. К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. Розділ 8. Параграф 3. «Етнометодологічні дослідження явищ повсякденного світу». С.236-253.)
Інструкція. Розіграйте будь-яку ситуацію, розподіливши між собою різні соціальні ролі. Форма Вашого групового виступу обирається довільно, але бажано, щоб вона мала характер діалогу. Виконуючи свою роль, кожен з Вас повинен продемонструвати максимальне відхилення від норм, які відповідають тій ситуації, яку Ви обрали для гри. Наприклад, тема Вашої «вистави» – спільна нарада співробітників різних рівнів (від генерального директора до помічника спеціаліста) великої компанії. Про те, як зазвичай така нарада відбувається, уявлення є, мабуть, у більшості членів групи.
Ваше завдання – наочно продемонструвати існуючі норми шляхом їх порушення. Яка саме ситуація розігрується – повинно бути зрозуміло з Ваших виступів, щоб «спостерігачам» було легше зафіксувати порушені норми в ситуаційному контексті, який обрано підгрупою. Тривалість Вашого виступу – не більше п’яти хвилин.
Рекомендації. Домовтеся щодо ситуації, визначте культурні норми, які їй притаманні, та складіть їх перелік, розіграйте ситуацію, максимально порушуючи визначені норми. Проведіть обговорення, по черзі висловлюючи свою думку. Навіть тоді, коли Ваш колега висловлює думку, протилежну Вашій, переривати його неприпустимо – це теж, до речі, норма цього практичного заняття.
Після обговорення розкажіть, будь ласка, як, на Вашу думку, проходило обговорення та планування виступу. Які нові питання, що раніше не викликали сумнівів, виникли в ході гри? Чи можна стверджувати, що Ваша участь у грі сприяла виникненню якогось іншого розуміння поняття та сутності культурних норм?

Орієнтовний перелік питань:

Що врешті – решт зараз відбувалося? Що це була за ситуація?
Яких персонажів представляли Ваші одногрупники?
Які статуси мали ці персонажі?
Які культурні норми були порушені? Яким чином вони зазвичай санкціонуються?
Узагалі, які норми можуть існувати в межах даного ситуаційного контексту?
Спробуйте самі самостійно сформулювати визначення культурної норми.

Завдання для 2-ї підгрупи

«Хто я для себе?» «А для тебе я хто?»

Інформація. Соціальну ідентичність можна тлумачити як процес осмислення індивідом свого «місця» в соціальному просторі, зміст якого визначається, з одного боку, засвоєнням усієї сукупності культурних цінностей світового рівня цивілізації, загальнолюдських якостей, а з другого – ставленням до всього цього індивіда, актуалізацією його «Я», розкриттям можливостей, потенціалу особистості, її творчої природи.
Соціальна ідентичність у нормі розглядається в співвіднесеності із соціальними нормами, соціальними категоріями, соціальною позицією чи соціальним статусом. Питання про ідентичність: «Хто я такий?» – одне з найважливіших питань у житті кожної людини. Зазвичай, відповідаючи на нього, люди оцінюють свою соціальну позицію, свій соціальний статус, наприклад: «Я – студент», «Я – українець», «Я – друг» тощо.
Варіантів відповіді на питання про ідентичність може бути дуже багато, при цьому більшість з них тією чи іншою мірою будуть відбивати певні соціальні вимоги чи відносини, які є важливими для людини. На думку багатьох сучасних авторів, навіть якщо у відповідях великої кількості людей домінують риси, що належать до рефлексивного «Я», все одно погляд індивіда на себе пов’язаний із цілою низкою соціальних чинників, зокрема, із соціальною структурою та місцем у ній.
Соціологи зацікавилися проблемою ідентичності ще на початку ХХ століття. За останні роки на Заході було проведено багато експериментальних досліджень соціальної ідентичності. Одним із завдань цього заняття буде спроба відтворити в скороченому варіанті тест «Двадцять тверджень», створений у 50-ті роки М. Куном. Складовими ідентичності можна вважати внутрішню («Хто я для себе?») та зовнішню («Ким мене вважають інші?»), причому внутрішня та зовнішня ідентичність можуть або збігатися, або – ні.
Інструкція та рекомендації. Спочатку кожному членові підгрупи по черзі пропонується п’ять разів відповісти на питання «Хто я?» та записати кожну відповідь. Далі всі учасники гри пишуть по п’ять характеристик на кожного члена групи («Хто він / вона?»). У процесі групової дискусії отримані результати обговорюються та обробляються. Наприкінці гри підгрупа готує коротку доповідь про результати.

Орієнтовний перелік питань:

Які види ідентичності домінують у відповідях учасників групи щодо «внутрішньої» ідентичності?
Які види ідентичності домінують у характеристиках другого типу («Хто він / вона?»).
Чи є відмінності в оцінюванні ідентичностей у юнаків та дівчат?
Наскільки збігаються (корелюють) «внутрішня» та «зовнішня» ідентичність учасників гри? У чому, на Вашу думку, полягають причини невідповідності (якщо вони були зафіксовані в процесі гри).

Основна література:

Адорно Т. Исследование авторитарной личности. – М.: Серебряные нити, 2001. – 416 с.
Адорно Т. Типы и синдромы. Методологический подход (фрагменты из «Авторитарной личности») // Социологические иследования. – 1993. – № 3. – С. 75-85.
Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Питер, 2002. – 560 с.
Асмолов А. Г. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 367 с.
Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т. 2: – М.: Мир, 1996. – 376 с.
Крэйг Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 992 с.
Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
Рисмен Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические исследования. – 1993. – № 3. – С. 121-129.
Рисмен Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические исследования. – 1993. – № 5. – С. 144-151.
Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Изд. группа «Прогресс»,1996. – 344с.

Додаткова література:

Башкатов И. П. Психология асоциально-криминальных групп подростков и молодежи. – М., 2002. – 416 с.
Бэрон Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология. Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
Волянская Е. В., Пилипенко В.Е., Сапелкина Е. В. Социокультурная детерминация подростковой агрессии / Науч. ред. В. Е. Пилипенко. – К.: ПЦ «Фолиант», 2004. – 174 с.
Котова И. Б., Шиянов Е. Н. Социализация и воспитание. – Ростов н/Д, 1997.
Социальная психология личности в вопросах и ответах: Учебное пособие / Под ред. проф. В. А. Лабунской. – М.: Гардарики, 1999. – 397 с.
Підліток у великому місті: фактори та механізми соціалізації. / Під ред. Л. Г. Сокурянської. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2000. – 207 с.
Фрэнкин Р. Е. Мотивация поведения. Биологические, когнитивные и социальные аспекты: Пер. с англ. – М., 2003. – 651 с.
Шипунова Т. В. Агрессия и насилие как элементы социокультурной реальности // Социологические исследования. – 2002. – №5. – С. 67-76.

Заняття 2. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях класиків світової психології (заняття проводиться у формі колоквіуму)

Питання до колоквіуму:

З. Фрейд: класичний психоаналіз

Чи спостерігали Ви поведінку, що відповідає характеристиці несвідомої мотивації, яку дав З. Фрейд? Опишіть її. Чи можете Ви дати інше пояснення такої поведінки, при цьому не посилаючись на несвідому мотивацію?
Чи має в сучасній культурі сенс ідея З. Фрейда про те, що конфлікт на сексуальному ґрунті є для особистості центральним? Як, на Ваш погляд, більш толерантне ставлення суспільства до проявів сексуальності змінює цю проблему?
Як би Ви могли пояснити поведінку надмірно пунктуальної та охайної людини, використовуючи певні положення теорії З. Фрейда? Які саме?
Перелічіть і поясніть чотири характеристики інстинктів.
Яку роль у психічному житті особистості відіграють механізми психологічного захисту, що описав З. Фрейд? Перелічіть основні з них і наведіть приклади.

К. Юнг: аналітична психологія

Як Ви вважаєте, чи може несвідоме містити в собі творчий початок? Якщо так, чому вплив несвідомого іноді приводить до творчості, а іноді – до непристосованості?
Які спостереження за суспільством (наприклад, події, що повідомляються в новинах) можуть бути пояснені за допомогою юнгівського поняття «Тінь»?
Як Ви вважаєте, чи має сенс юнгівська інтерпретація релігійної міфології, крім утвердження цінності самої релігії?
Чи допомогло Вам поняття психологічних типів краще пізнати себе чи когось з Вашого оточення?
Перелічіть три виміри, що К. Юнг використовував для визначення психологічного типу (психотипу людини). Охарактеризуйте їх.

А. Адлер: індивідуальна психологія

Як співвідноситься адлерівский акцент на соціальному аспекті особистісних проблем із проблемами, що виникають сьогодні?
Як адлерівське поняття «почуття неповноцінності» «спрацьовує» щодо людей із фізичними вадами?
Як Ви гадаєте, чи доречно в сучасному суспільстві використовувати термін А. Адлера «маскулінний протест»?
Уявіть, що Ви складаєте тест «Незакінчені речення» для проекту дослідження. Яке питання Ви поставите, щоб оцінити прояви «фіктивного фіналізму» людини?
Сучасні західні культури пропагують індивідуалізм. Як може теорія А. Адлера скоригувати проблеми, що породжуються занадто великою увагою людини до самої себе?

К. Хорні: культурно-філософський психоаналіз

Подібно до інших дослідників, К. Хорні підкреслює важливість відносин між батьками і дитиною на ранньому етапі життя. Які висновки, що стосуються догляду за дітьми, випливають із цього аналізу? Чи вважаєте Ви виправданою увагу, що приділялася раннім відносинам між батьками і дитиною?
К. Хорні описує перфекціонізм критично, стверджуючи, що він може служити захисним механізмом. Чи згодні Ви зі ставленням дослідниці до цього феномена?
Як пояснює К. Хорні розбіжності між здоровою і невротичною особистістю з позиції невротичних потреб чи тенденцій?
Який тип батьківських настанов у теорії К. Хорні загрожує потребі дитини в безпеці чи послаблює? Чи вважаєте Ви, що більшість сучасних батьків із розумінням ставляться до потреби своїх дітей у безпеці?
Проаналізуйте роль культури в детермінації індивідуального розвитку особистості. Що К. Хорні називає найважливішим конфліктом свого часу?

Е. Фромм: гуманістична теорія особистості

Який конфлікт, на думку Е. Фромма, є основною мотиваційною силою в житті людей? Опишіть п'ять основних екзистенціальних потреб людини.
Чи погоджуєтесь Ви з думкою Е. Фромма про те, що більшість людей сьогодні насолоджуються значною волею й автономією, але розплачуються за це самотністю, відсутністю почуття безпеки й відчуженістю?
Чи вважаєте Ви, що «ринкова орієнтація» характеру є домінуючим типом особистості в нашому суспільстві? Якщо ні, то яка чи які орієнтації характеру, на Вашу думку, найбільш поширені сьогодні? Аргументуйте Вашу позицію.
Порівняйте і вкажіть розбіжності в поглядах Е. Еріксона, Е. Фромма та К. Хорні щодо впливу подій раннього дитинства на формування структури особистості.
Як Е. Фромм характеризує людську агресію, її причини та прояви?

Г. Олпорт: теорія особистісних рис (диспозиційна теорія)

Як Г. Олпорт визначає особистість? Поясніть значення цього визначення для розвитку теорії особистості.
З яких джерел беруться докази наявності тих чи інших рис? Обговоріть, зокрема, олпортівській аналіз цінностей.
Згадайте яку-небудь людину, яку Ви добре знаєте, і перелічіть її сутнісно важливі індивідуальні характеристики. Чи є ці характеристики тим, що Г. Олпорт називав «центральними диспозиціями»? Наскільки ефективною, на Ваш погляд, може вважатися концепція кардинальних диспозицій для опису особистості повсякденною, розмовною мовою.
Перелічіть ті риси особистості, які Ви вважаєте своїми власними основними рисами. Чи повністю цей список репрезентує Ваше власне інтуїтивне почуття індивідуальності (Ваше суб'єктивне відчуття того, ким Ви є як цілісна особистість)? Чи Ви також вважаєте корисною концепцію пропріуму для повного опису Вашої індивідуальності? Що конкретно додає концепція пропріуму для повного опису Вашої індивідуальності? Чого не вистачає у Вашому списку індивідуальних рис?
Що Ви думаєте про концепцію «функціональної автономії»? Чи можуть люди насправді розірвати свої мотиваційні зв'язки з минулим, чи ця концепція є черговою «теоретичною ілюзією»?

Ф. Скіннер: радикальний біхевіоризм

Узагальніть основні принципи оперантного обумовлення. Як підкріплення, покарання та згасання впливають на частоту реагування?
Поясніть розходження між позитивним підкріпленням, негативним підкріпленням і покаранням.
Що б Ви зробили, якби збиралися застосувати принципи оперантного обумовлення для поліпшення якогось аспекту життя? Опишіть моделі поведінки, які Вам хотілося б змінити, та стимули, що могли б наблизити Вас до цієї мети.
Уявіть, що в експерименті з використанням незнайомої ситуації спостерігач стежить за немовлятами та їхніми матерями. Що міг би спостерігати біхевіорист, звертаючи увагу і на поведінку матері, і на поведінку дитини? Як це мало б допомогти розумінню розвитку особистості немовляти?
Чи доводилося Вам спостерігати застосування оперантного обумовлення в освіті? Якщо ні, то як би Ви запропонували його використовувати?

Дж. Доллард і Н. Міллер: психоаналітична теорія навчення

Прокоментуйте ідею Долларда та Міллера про те, що у вивченні особистості можна враховувати соціально-культурні фактори – такі, наприклад, як соціальний клас. Назвіть деякі культурні фактори, що, на Ваш погляд, необхідно обов’язково враховувати. Як ці фактори впливають на особистість?
Використовуючи концепцію ієрархії реакцій і результуючої ієрархії, проаналізуйте навчення, що відбувається, коли студент, який «провалився» на першому іспиті, вирішує підготуватися до перезаліку не з друзями, а наодинці, у бібліотеці.
Двоє друзів одягаються практично однаково. Як Ви гадаєте, який психологічний феномен проявляється у цьому випадку: аналогічна поведінка, копіювання чи погоджена залежна поведінка?
Використовуючи поняття градієнта наближення і градієнта уникання, проаналізуйте конфлікт, що є в житті дорослої людини, яка переживає двоїсті почуття при відвідуванні будинку, у якому вона провела своє дитинство.
Чим будуть відрізнятися діти, яких годували за розкладом, від дітей, яких годували на їхню вимогу?

А. Бандура: когнітивне соціальне навчення

Чи вважаєте Ви, що за допомогою теорії соціально-когнітивного навчення можна описати найважливіші особистісні характеристики? Чи не вважаєте Ви, що ця теорія занадто сфокусована на пізнанні?
Як Ви гадаєте компетенції та очікування є причинами поведінки чи її наслідками?
Чи вважаєте Ви, що насильство, яке тиражується засобами масової інформації, сприяє поширенню агресії в суспільстві? Якщо так, чи існують засоби зменшення цього негативного впливу?
З урахуванням процесів, що відбуваються у навченні через спостереження, поясніть, чому іноді на людей упливають не бажані, а небажані моделі?
Як родина та школа впливають на дитяче почуття самоефективності? Що б Ви порадили у зв'язку з цим батькам та вихователям-педагогам?

К. Роджерс: феноменологічна теорія особистості

Поясніть, що мав на увазі К. Роджерс під «тенденцією актуалізації»?
Обговоріть ідею Роджерса про одвічну доброту людей і критику, яку породив цей оптимізм.
Обговоріть ставлення Роджерса до суб'єктивного переживання.
Поясніть, як Роджерс використовував концепцію «Я» для розуміння особистісного росту.
Чи вважаєте Ви за можливе зменшити напругу політичних конфліктів за допомогою груп зустрічей чи інших терапевтичних технік? Чи це припущення свідчить про політичну наївність?

А. Маслоу: гуманістична психологія та ієрархія потреб

Серед 3000 студентів А. Маслоу знайшов тільки одного, який самоактуалізувався. Скільки, на Ваш погляд, їх було б сьогодні – менше, більше чи стільки ж, якщо врахувати зміни в студентській популяції (наприклад, те, що все більше студентів прагнуть до отримання другої вищої освіти, сплачують за навчання тощо).
Обговоріть значення висновків, що випливають з теорії А. Маслоу, для сучасного суспільства. Чи є в ньому фактори (наприклад, бідність чи злочинність), які можна інтерпретувати з позиції дефіцитарної мотивації?
А. Маслоу вважав, що сексуальність є почасти фізіологічною потребою, а почасти – потребою в приналежності. Чи релевантні інші рівні в ієрархії потреб для розуміння сексуальності в умовах сучасного суспільства? Поясніть свою точку зору.
Поясніть, що мав на увазі А. Маслоу під креативністю як характеристикою самоактуалізованої людини. Чим ця характеристика відрізняється від характеристики музичного чи художнього обдарування?

Практикум
з теорії самоактуалізації А. Маслоу

Як відомо, відсутність довгий час адекватного інструмента для вимірювання самоактуалізації не дозволяла зробити валідними основні положення теорії самоактуалізації. Розробка «Питальника особистісної орієнтації» (POI, Personal Orientation Inventory; 1964) дозволила дослідникам перейти до вимірювання цінностей та поведінки, пов’язаних із самоактуалізацією, але, оскільки ця методика містила значну кількість питань, це дуже часто сприймалося як серйозне обмеження для її використання.
Як короткий індекс самоактуалізації у 1986 році А. Джоунсом та Р. Крендаллом була розроблена шкала, яка складалася з 15 пунктів. Під час апробації методики на вибірці, що складалася з кількох сотень студентів американських коледжів, було встановлено її відносно високу ретестову надійність. Також виявилося, що студенти, які брали участь у тренуваннях упевненості в собі, значно підвищили ступінь самоактуалізації, який вимірювався за допомогою цієї методики.
Керуючись інструкцією, спробуйте самі відповісти на питання індексу самоактуалізації.
Інструкція
Задля відповіді на кожне питання необхідно використовувати 4-значну шкалу:
1 – не згоден;
2 – не згоден почасти;
3 – згоден почасти;
4 – згоден.
Зверніть увагу на позначку N після деяких питань, яка означає, що при підрахунках загальних значень оцінка по цих пунктах буде інверсною (наприклад, 1 = 4; 2 = 3; 4 = 1). Що вище загальне значення (кількість отриманих балів), то більш самоактуалізованою можна вважати людину.

Коротка шкала вимірювання самоактуалізації
(російськомовний варіант)

Я не стыжусь ни одной из своих эмоций.
Я чувствую, что должен делать то, что ждут от меня другие (N).
Я верю, что по существу люди хорошие и им можно доверять.
Я могу сердиться на тех, кого люблю.
Всегда необходимо, чтобы другие одобряли то, что я делаю (N).
Я не принимаю свои слабости (N).
Мне могут нравиться люди, которых я могу не одобрять.
Я боюсь неудач (N).
Я стараюсь не анализировать и не упрощать сложные сферы (N).
Лучше быть самим собой, чем популярным.
В моей жизни нет того, чему бы я особо себя посвятил (N).
Я могу выразить мои чувства, даже если это приведет к нежелательным последствием.
Я не обязан помогать другим (N).
Я устал от страхов и неадекватности (N).
Меня любят, потому что я люблю.

Завдання та питання:
1. Порівняйте свій показник самоактуалізації з результатами Ваших одногрупників та спробуйте встановити загальний рівень самоактуалізації у Вашому середовищі.
2. Спробуйте співвіднести отриманий показник з виділеними А. Маслоу змістовними характеристиками людей, які самоактуалізувалися:
більш ефективне сприйняття реальності;
прийняття себе, інших і природи;
безпосередність, простота та природність;
центрованість на проблемі;
незалежність: потреба в самотності;
автономія: незалежність від культури та оточення;
свіжість сприйняття;
вершинні, або містичні, переживання;
суспільний інтерес;
глибокі міжособистісні відносини;
демократичний характер;
розмежування засобів і цілей;
філософське почуття гумору;
креативність;
опір окультуренню.
Які з цих характеристик і якою мірою притаманні особисто Вам? Що дає Вам підстави це стверджувати?
3. Що, на Вашу думку, заважає сучасній людині досягти високих показників самоактуалізації?

Практикум
з теорії З. Фрейда

Конфлікт і психологічний захист у художніх творах
Проаналізуйте наведені уривки з художніх творів за такою схемою:
сутність конфлікту, який переживає персонаж;
протиріччя, що викликало конфлікт;
тип конфлікту;
вид психологічного захисту, що актуалізується в такій ситуації;
як психологічний захист трансформує конфлікт: сприяє вирішенню, поглиблює та підсилює тощо.
Зверніть увагу на те, що в наведених уривках може описуватися не один, а два і більше конфліктів чи дія декількох видів психологічного захисту; також враховуйте те, що конфлікт може переживатися одним чи кількома персонажами.
Підберіть уривки з художньої літератури, мемуарів, документальної прози, в яких характеризуються внутрішній конфлікт і дія психологічних захистів. Проаналізуйте їх за тією ж схемою, що й наведені уривки.
Аналізуючи їх, а особливо, самостійно підбираючи матеріал, не забувайте про основну ознаку механізмів психологічного захисту їхній неусвідомлюваний характер. Вибір, позв'язаний зі свідомим вирішенням конфлікту, а також проявом неправди, фальші, замовчування, нещирості, все це часто може на зовнішньому, поведінковому рівні нагадувати дію психологічних захистів. Однак психологічне підґрунтя в цих ситуаціях зовсім різне, як правило, по текстах такі ситуації досить легко відрізнити.

1.
Мартышка к старости слаба глазами стала;
А у людей она слыхала,
Что это зло еще не так большой руки:
Лишь стоит завести очки.
Очков с полдюжины себе она достала;
Вертит очками так и сяк:
То к темю их прижмет, то их на хвост нанижет,
То их понюхает, то их полижет;
Очки не действуют никак.
«Тьфу, пропасть! говорит она: И тот дурак,
Кто слушает людских всех врак:
Всё про очки лишь мне налгали;
А проку на волос нет в них».
Мартышка тут с досады и с печали
О камень так хватила их,
Что только брызги засверкали.
И. А. Крылов. Мартышка и очки

2.
(Печорин пытается догнать Веру, чтобы попрощаться с ней, и убеждается, что не успевает).
И долго я лежал неподвижно и плакал горько, не стараясь удержать слез и рыданий; я думал, грудь моя разорвется; вся моя твердость, все мое хладнокровие исчезли, как дым. Душа обессилела, рассудок замолк, и если б в эту минуту кто-то меня увидел, он бы с презрением отвернулся.
Когда ночная роса и горный ветер освежили мою горячую голову и мысли пришли в обычный порядок, то я понял, что гнаться за погибшим счастьем бесполезно и безрассудно. Чего мне еще надобно? – ее видеть? – Зачем? Не все ли кончено между нами? Один горький прощальный поцелуй не обогатит моих воспоминаний, а после него нам только труднее будет расставаться.
Мне, однако, приятно, что я могу плакать. Впрочем, может быть, этому причиной расстроенные нервы, ночь, проведенная без сна, две минуты против дула пистолета и пустой желудок.
М. Ю. Лермонтов. Герой нашего времени

3.
(Сцена знакомства Анатоля Курагина и княжны Марьи)
Княжна Марья видела всех, и подробно всех видела. Она видела лицо князя Василия, на мгновение, серьезно остановившееся при виде княжны и тотчас же улыбнувшееся, и лицо маленькой княгини, читавшей с любопытством на лицах гостей впечатление, которое произведет на них Мари. Она видела и m-lle Bourienne с ее лентой и красивым лицом и оживленным, как никогда, взглядом, устремленным на НЕГО. Но она не могла видеть ЕГО, она видела только что-то большое, яркое, прекрасное, подвинувшееся к ней, когда она вошла в комнату. Сначала к ней подошел князь Василий... Потом к ней подошел Анатоль. Она все еще не видела его.
Л. Н. Толстой. Война и мир

4.
(Старая няня рассказывает о том, что произошло с родителями после гибели их любимой дочери, упавшей с пони).
(Отец) схватил ружье, побежал и пристрелил этого бедного пони, а я, клянусь Богом, думала: он пристрелит и себя. Я совсем было растерялась: мисс Скарлетт (мать) лежит в обмороке, все соседи по дому бегают... А когда мисс Скарлетт пришла в себя, я подумала: слава тебе, Господи, теперь они хоть утешат друг дружку. Да только как она пришла в себя, кинулась в комнату, где он сидел, и говорит: «Отдайте мне моего ребенка, вы убили ее»... Мисс Скарлетт обозвала его убивцем – зачем он позволил деточке прыгать так высоко. А он сказал, что мисс Скарлетт плевать было на Бонни (погибшую дочь) и на всех своих детей ей наплевать.
М. Митчелл. Унесенные ветром

5.
Федя – студент-математик. Милый юноша. Немного застенчивый. Он здесь на Кавказе на практике... Ему не везет. Вот уже все студенты обзавелись «симпатиями», а у него нет никого.
Это случилось под конец лета. Федя влюбился. Он давал ей урок по физике. И она, видимо, увлеклась им. Мы стали встречать их на скамейках парка.
Неожиданно пришла беда – Федя заболел. Он заболел экземой. Для Феди это было несчастье в высшей степени. Он и без этого был застенчив, но теперь лишаи совершенно обескуражили его. Он перестал встречаться со своей ученицей. Ему было совестно, что она увидит его ужасные багровые пятна...
Врачи стали лечить Федю, но болезнь усиливалась. Федя почти перестал выходить из дому. Он плакал, говоря, что только при его невезении могло так получиться. Ведь это случилось на другой день после того, как ученица призналась ему в своем чувстве.
В конце августа я возвращался с Федей в Петербург. Уже на другой день пути Феде стало лучше... К концу пути лицо у Феди стало почти чистым.
Федя не расставался с зеркальцем. С восторгом он убеждался, что болезнь покидает его. С печальной улыбкой говорил, как ему не повезло. На что ему здоровье, если теперь нет той, кого он полюбил.
М. М. Зощенко. Перед восходом солнца

6. Раковый корпус носил и номер тринадцать...
Но ведь у меня не рак, доктор? - с надеждой спрашивал Павел Николаевич, слегка потрагивая свою злую опухоль, растущую почти по дням.
Да нет же, нет, конечно, в десятый раз успокоила его доктор...
(В палате) стоял коренастый широкоплечий больной... Тот пропустил Павла Николаевича и повернулся вослед.
Слышь, браток, у тебя рак – чего?
(Павел Николаевич) поднял глаза и сказал с достоинством:
Ничего. У меня вообще не рак.
Ну и дурак. Если бы не рак разве сюда б положили?
А. И. Солженицын. Раковый корпус

7.
В июле мать Дмитриева тяжело заболела. В сентябре сделали операцию, худшее подтвердилось, но мать, считавшая, что у нее язвенная болезнь, почувствовала улучшение, и в октябре ее отправили домой, твердо уверенную, что дело идет на поправку. Вот именно тогда жена Дмитриева затеяла обмен – решила срочно съезжаться со свекровью.
...Разговоры о том, чтобы соединиться с матерью, Дмитриев начинал и сам. Но то было давно, во времена, когда отношения жены с матерью еще не отчеканились в формы такой окостеневшей и прочной вражды, как теперь.
Ю. В. Трифонов. Обмен

8.
(Лена, жена Дмитриева, впервые заводит разговор об обмене.)
Витя, я понимаю, прости меня. Это нужно всем нам, и в первую очередь твоей маме. Я же тебя понимаю и жалею, как никто. Я же забочусь не о себе, правда же.
Как ты можешь говорить об этом сейчас? Как у тебя язык поворачивается? Ей-богу, в тебе есть какой-то душевный дефект. Какая-то недоразвитость чувств. На твоем бы месте я никогда первый...
(На следующее утро) Дмитриев с робостью подумал, что, может быть, все и обойдется. Они обменяются, получат хорошую отдельную квартиру, будут жить вместе. И чем скорее, тем лучше. Для самочувствия матери. Свершится ее мечта. Это и есть психотерапия, лечение души. Нет, Лена бывает иногда очень мудра, интуитивно, по-женски – ее вдруг осеняет. Ведь тут, возможно, единственное и гениальное средство, которое спасет жизнь.
Ю. В. Трифонов. Мы

Основна література:

Адлер А. Наука жить: Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997. – 288 с.
Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Асмолов А. Г. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 367 с.
Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. Т. 2: – М.: Мир, 1996. – 376 с.
Крэйг Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 992 с.
Лейбин В. М. Психоанализ. Учебник нового века. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с.
Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ. – М.: Смысл, 1999. – 424 с.
Роджерс К. Р. Становление личности. Взгляд на психотерапию: Пер. с англ. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 416 с.
Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ. и нем. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.
Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Наука, 1991. – 456 с.
Фрейд З. Психология бессознательного: Сборник произведений / Сост., науч. ред., авт. вступ. ст. М. Г. Ярошевский. – М.: Просвещение, 1989. – 448 с.
Фрейд З. Толкование сновидений. – К: «Здоров’я», 1991. – 384 с.
Фрейд З. Тотем и табу: Сборник. – М.: Олимп; ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 1998. – 448 с.
Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности: Перевод / Авт. вступ. ст. П. С. Гуревич. – М.: Республика, 1994. – 447 с.
Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя: Пер. с англ. – Мн: ООО «Попурри», 2000. – 672 с.
Фромм Э. Иметь или быть?: Пер. с англ. – К.: Ника-Центр, 1998. – 400 с.
Фромм Э. Искусство любить: Исследование природы любви: Пер. с англ. – М.: Педагогика, 1990. – 160 с.
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – Спб.: Питер - Пресс, 1997. – 608 с.
Хорни К. Невротическая личность нашего времени. – СПб.: Питер, 2002. – 224 с.
Шерток Л., Соссюр Р. Рождение психоаналитика. От Месмера до Фрейда: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1991. – 288 с.
Юнг К. Г. Психологические типы. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 480 с.
Юнг К. Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного: Пер. с нем. – М.: Канон, 1994. – 320 с.
Юнг К. Г., Франц фон М.-Л., Хендерсон Дж. Л., Якоби И., Яффе А. Человек и его символы / Под общ. ред. С. Н. Сиренко. – М.: Серебряные нити, 1997. – 368 с.
Ярошевский М. Г. История психологии. От античности до середины ХХ века: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Академия, 1996. – 416 с.

Додаткова література:

Анцыферова Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – № 2. – С. 16-26.
Анцыферова Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – № 3. – С. 10-19.
Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы: Пер с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 480 с.
Борген Ю. Маленький Лорд. Темные источники. Теперь ему не уйти: Пер. с норв. – М.: Правда, 1990. – 768 с.
Зейгарник Б. В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во МГУ, 1982.
Зощенко М. Повесть о разуме. – М.: Советская Россия, 1976. – 112 с.
Зюскинд П. Голубка. Три истории и одно наблюдение: Повесть, рассказы: Пер. с нем. – СПб.: Азбука, 2000. – 256 с.
Зюскинд П. Парфюмер. История одного убийцы. – СПб.: Азбука, 2000. – 304 с.
Куттер П. Современный психоанализ. – СПб.: Питер - Пресс, 1997.
Лейтц Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама Я.Л.Морено: Пер. с нем. – М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1994. – 352 с.
Налимов В. В., Дрогалина Ж. А. Реальность нереального. Вероятностная модель бессознательного. – М., 1996.
Паршин Л. К. Не наш человек / Паршин Л. К. Чертовщина в Американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. – М.: Изд-во «Книжная палата», 1991. – С. 150-162.
Петровский А. В., Ярошевский М. Г. История и теория психологии: В 2-х т. – Ростов н/Д, 1996.
Розов А. И. Стремление к превосходству как одно из основных влечений // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 6. – С. 134-141.
Социальная психология личности в вопросах и ответах: Учебное пособие / Под ред. проф. В. А. Лабунской. – М.: Гардарики, 1999. – 397 с.
Тарарухина М. И., Ионцева М. В. Техника репертуарных решеток Дж. Келли // Социология: 4М. – 1997. – № 8.
Томэ Х. Что изменилось в моем понимании психоаналитического процесса за последние 30 лет? // Психологический журнал. – 1992. – Т. 13. – № 4. – С. 111-122.
Устинов П. День состоит из сорока трех тысяч двухсот секунд: Рассказы: Пер. с англ. – М.: Известия, 1985. – 160 с.
Фромм Э. Гуманистический психоанализ: Хрестоматия. – М., 2002. – 544 с.
Хорни К. Недоверие между полами // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № . – С. 125-132.

Модуль 3. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу

Заняття 1. Малі соціальні групи

Питання для обговорення:

1. Теоретико-методологічні проблеми вивчення малих груп: історія та сучасний стан.
2. Динамічні процеси в малих групах.
3. Проблеми керівництва малою групою.

Практичні завдання

Завдання 1. Ознайомтеся з класифікацією груп (за Г. М. Андрєєвою), що наведена нижче, дайте кожній з них характеристику та наведіть по одному прикладу на кожен різновид груп:
умовна;
реальна;
лабораторна;
формальна;
неформальна;
природна;
велика;
мала;
дифузна;
номінальна;
колектив;
професійна;
референтна (у тому числі позитивна, негативна, нормативна, порівняльна, соціально-порівняльна).

Завдання 2. Ознайомтесь з таким визначенням колективу: «Колектив – група людей, які об'єднані спільними цілями і задачами і які досягли в процесі соціально–цінної спільної діяльності високого рівня розвитку» (Краткий психологический словарь / Сост. Л. А. Карпенко; Под ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. Ростов-н/Д., 1998. С. 160).
Чи можна застосувати це визначення, наприклад, для характеристики організованої банди, що давно існує? Як вирішити певне протиріччя, що виникає за таких умов, адже за рівнем внутрішньогрупових зв'язків вона те ж саме, що колектив, але за соціальною спрямованістю, спільною діяльністю її членів протилежна йому? До якого різновиду малої групи ви віднесли б подібні групи антисоціальної спрямованості?

Завдання 3. На прикладі студентської групи (екіпажа космонавтів, дружньої компанії) опишіть і проаналізуйте структуру малої групи, функції групових норм, що існують у подібних об’єднаннях людей.

Завдання 4. Назвіть основні фактори, за умов існування яких група скоріше схиляється до введення надалі ролі лідера, ніж до того, щоб при відсутності лідера досягти мети й однаковою мірою скористатися результатами.

Завдання 5. Наведіть приклад соціальних лінощів, соціальної фасилітації та соціальної компенсації. Дайте пояснення можливих причин виникнення таких феноменів.
Завдання 6. Чи може одна і та ж сама група бути одночасно віднесена до референтної, професійної, великої, природної, соціальної, неформальної, номінальної. Якщо так, то обґрунтуйте свою відповідь. Якщо ні, то яку (які) з названих груп треба виключити з наведеного переліку?

Завдання 7. Р. Берон та ін. (1993) вивчали розбіжності між «соціальними лінощами», які викликані неможливістю врахувати внесок кожного, та «паразитизмом», коли людина вважає, що не обов'язково робити свій внесок. Поясніть, як Діл і Штребе досліджували соціальні лінощі. Як би Ви досліджували «паразитизм» під час «мозкового штурму»? (Має сенс звернутися до книги «Перспективы социальной психологии» / Пер. с англ. М., Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. С. 453-462).

Завдання 8. Як ми можемо пояснити, чому піддослідні в експериментах Стенлі Мілграма були такими слухняними та залежними? Поясніть, як соціальний тиск, дію якого було встановлено в дослідженнях конформізму, можна розуміти в термінах інформативного впливу, а також у термінах нормативного впливу.

Завдання 9. Обговоріть, чому в критичних ситуаціях так часто виникає потреба в централізованому керівництві. Які наслідки передбачаються в таких випадках для членів групи, що розташовані на периферії групової структури?
Основна література:

Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1994. – 168 с.
Варій М. Й. Соціальна психіка нації. – Львів: СПОЛОМ, 2002. – 184 с.
Вундт В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.: Ин–т психологии РАН, Изд–во «КСП+», 1998. – С. 195-308.
Журавлев А. Л. Социальная психология личности и малых групп: некоторые итоги исследования // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 4. – С. 4-15.
Кричевский Я. Социальная психология малой группы. – М.: Аспект–Пресс, 2001. – 318 с.
Кричевский Я. Л., Дубовская Е. И. Психология малой группы. – М.: МГУ, 1991.
Попков В. Д. Стереотипы и предрассудки: их влияние на процесс межкультурной коммуникации // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2002. – Том V. – № 3 (19). – С. 178-191.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Робер М.-А., Тильман Т. Психология индивида и группы: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1988.
Стефаненко Т. Г. Этнопсихология. – М.: Ин-т психологии РАН, «Академический проект», 1999. – 320 с.

Додаткова література:

Агеев В. С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990.
Агеев В. С. Психология межгрупповых отношений. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983.
Богомолова Н. Н., Стефаненко Т. Г. Образы американца и советского человека в восприятии московских студентов и на страницах молодежной прессы // Вестник Моск.ун-та. Сер. 14. Психология. – 1993. – № 3. – С. 3-11.
Бэрон Р. С., Керр С., Миллер Н. Социальная психология группы: Пер с англ. – М., 2003. – 272 с.
Введение в этническую психологию / Под ред. Ю. П. Платонова. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1995.
Вяткин Б. А., Хотинец В. Ю. Этническое самосознание как фактор развития индивидуальности // Психологический журнал. – 1996. – Т. 17. – №1. – С. 69-75.
Гнатенко П. И., Кострюкова Л. О. Национальная психология: анализ проблем и противоречий. – К., 1990.
Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. – 1991. – № 8. – С. 207-301.
Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера земли. – Л.: Гидрометеоиздат, 1990. – 528 с.
Гумилев Л. Н. Этносфера: История людей и история природы. – М.: Экопрос, 1993.
Дейкер Х., Фрейда Н Национальный характер и национальные стереотипы. // Современная зарубежная этнопсихология / Под ред. С. А. Арутюнова и др. – М.: ИНИОН СССР, 1979. – С.23-44.
Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наукова думка, 1994. – 208 с.
Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика: Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення. – К.: Либідь, 2002. – 447 с.
Здравомыслов А. Г. Этнополитические процессы и динамика национального самосознания россиян // Социологические исследования. – 1996. – № 12. – С. 23-32.
Мнацаканян М. О. Интегрализм и национальная общность как социальная реальность // Социологические исследования. – 2001. – № 3. – С. 74-77.
Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М., 1996.
Овсянико-Куликовский Д. Психология национальности. – Петроград, 1922.
Павленко В. Н., Таглин С. А. Факторы этнопсихогенеза: Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
Павленко В. Н., Таглин С. А. Ведение в этническую психологию: Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
Павлюк C. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: До питання теорії етносу // Слово і час. – 2002. – № 6. – С. 3-7.
Пирен М. И. Основы этнопсихологии: Учебное пособие. – К., 1997.
Платонов Ю. П., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1993.
Почепцов Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова, 1995. – 236 с.
Фетискин Н. П., Козлов В. В., Мануйлов Г. М. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. – М., 2002. – 490 с.
Шпет Г. Г. Введение в этническую психологию // Шпет Г.Г. Психология социального бытия. – М.: Ин-т практ. психологии; Воронеж: МОДЭК, 1996. – С. 261-372.
Эриксон Э. Детство и общество. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд «Университетская книга», 1996.
Alport G. The nature of prejudice. – N.Y., 1958.
Moscovici S. Theory and society in social psychology // The Context of Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
Oppenheim A. N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement. New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.


Заняття 2. Великі соціальні групи

Питання для обговорення:

1. У чому принципова психологічна відмінність між великою та малою групою?
2. Назвіть основні риси масових суспільств за характеристиками, наданими Т. Шибутані. Запропонуйте декілька найбільш актуальних, на Ваш погляд, тем для досліджень масових суспільств під кутом зору сучасної соціальної психології.
3. Проблема структури психології великих соціальних груп.
4. Сутнісні характеристики етнічних груп: національний характер чи ментальність?

Практикум

«Поведінка натовпу»
Виконання цього завдання передбачає спостереження за натовпом з оцінкою деяких характеристик його поведінки. Групами для спостереження можуть бути: публіка на концерті (класичної, рок- чи поп-музики) чи на дискотеці, уболівальники на спортивному змаганні, мітингуючі, черга. Бажано порівняти дві різні ситуації. Під час спостереження необхідно вибрати три моменти, коли поведінка і настрій натовпу будуть суттєво відрізнятися (наприклад, для концерту це може бути виконання твору, оплески після закінчення твору і пауза, пов’язана зі зміною виконавця чи настроюванням апаратури; під час футбольного матчу порівняно спокійний момент гри, забитий гол, закінчення матчу тощо). Оцініть за 5-бальною шкалою такі особливості поведінки натовпу:
кількість розмов;
кількість вигуків;
кількість рухів;
кількість контактів і доторкань;
ступінь активності аудиторії (наприклад, спів, танці, змахи руками, скандування та ін.)
При спостереженні зафіксуйте такі моменти:
наскільки натовп є однорідним за статтю, віком, стилем одягу тощо?
Наскільки натовп є однорідним за поведінськими проявами? Які можна виділити варіанти поведінки?
Чи можна виділити людей, що відрізняються від натовпу своїм зовнішнім виглядом та/чи поведінкою?
Зафіксуйте варіанти поведінки (окремі слова чи вигуки й ін.), що запам'яталися вам найбільше.
Охарактеризуйте інші зафіксовані Вами особливості поведінки.

Питання і завдання:
Які моделі поведінки найбільш характерні для натовпу в ситуаціях, які Ви порівнювали?
Які розбіжності в поведінці людей Ви зафіксували в різних ситуаціях? У чому, на Вашу думку, їхні причини?
Які розбіжності в поведінці людей Ви зафіксували в різні моменти спостереження? З чим вони пов’язані?
Як би Ви охарактеризували настрій чи «групове почуття» натовпу? Як вони виявляються в поведінці?
Як Ви вважаєте, які форми поведінки з відзначених Вами були б неможливі в іншій ситуації? Чому?
Запропонуйте заходи впливу на натовп і профілактики агресивних та інших негативних проявів.

Основна література:

Андреева Г. М.. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1994. – 168 с.
Варій М. Й. Соціальна психіка нації. – Львів: СПОЛОМ, 2002. – 184 с.
Вундт В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.: Ин-т психологии РАН, Изд-во «КСП+», 1998. – С. 195-308.
Журавлев А. Л. Социальная психология личности и малых групп: некоторые итоги исследования // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 4. – С. 4-15.
Кричевский Я. Л. Социальная психология малой группы. – М.: Аспект-Пресс, 2001. – 318 с.
Кричевский Я. Л., Дубовская Е. И. Психология малой группы. – М.: МГУ, 1991.
Попков В. Д. Стереотипы и предрассудки: их влияние на процесс межкультурной коммуникации // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2002. – Том V. – № 3 (19). – С. 178-191.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Робер М.-А., Тильман Т. Психология индивида и группы: Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1988.
Стефаненко Т. Г. Этнопсихология. – М.: Ин-т психологии РАН, «Академический проект», 1999. – 320 с.

Додаткова література:

Агеев В. С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990.
Агеев В. С. Психология межгрупповых отношений. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983.
Богомолова Н. Н., Стефаненко Т. Г. Образы американца и советского человека в восприятии московских студентов и на страницах молодежной прессы // Вестник Моск. ун-та. Сер. 14. Психология. – 1993. – № 3. – С. 3-11.
Бэрон Р. С., Керр С., Миллер Н. Социальная психология группы: Пер с англ. – М., 2003. – 272 с.
Введение в этническую психологию / Под ред. Ю. П. Платонова. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1995.
Вяткин Б. А., Хотинец В. Ю. Этническое самосознание как фактор развития индивидуальности // Психологический журнал. – 1996. – Т. 17. – № 1. – С. 69-75.
Гнатенко П. И., Кострюкова Л. О. Национальная психология: анализ проблем и противоречий. – К., 1990.
Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. – 1991. – № 8. – С. 207-301.
Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера земли. – Л.: Гидрометеоиздат, 1990. – 528 с.
Гумилев Л. Н. Этносфера: История людей и история природы. – М.: Экопрос, 1993.
Дейкер Х., Фрейда Н. Национальный характер и национальные стереотипы // Современная зарубежная этнопсихология / Под ред. С. А. Арутюнова и др. – М.: ИНИОН СССР, 1979. – С. 23-44.
Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наукова думка, 1994. - 208 с.
Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика: Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення. – К.: Либідь, 2002. – 447 с.
Здравомыслов А. Г. Этнополитические процессы и динамика национального самосознания россиян // Социологические исследования. – 1996. – № 12. – С. 23-32.
Мнацаканян М. О. Интегрализм и национальная общность как социальная реальность // Социологические исследования. – 2001. – № 3. – С. 74-77.
Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М., 1996.
Овсянико-Куликовский Д. Психология национальности. – Петроград, 1922.
Павленко В. Н., Таглин С. А. Факторы этнопсихогенеза: Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
Павленко В.Н., Таглин С.А. Ведение в этническую психологию: Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
Павлюк C. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: До питання теорії етносу // Слово і час. – 2002. – № 6. – С. 3-7.
Пирен М. И. Основы этнопсихологии: Учебное пособие. – К.,1997.
Платонов Ю. П., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1993.
Почепцов Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова, 1995. – 236 с.
Фетискин Н. П., Козлов В. В., Мануйлов Г. М. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. – М., 2002. – 490 с.
Шпет Г. Г. Введение в этническую психологию // Шпет Г. Г. Психология социального бытия. – М.: Ин-т практ. психологии; Воронеж: МОДЭК, 1996. – С.261-372.
Эриксон Э. Детство и общество. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд «Университетская книга», 1996.
Alport G. The nature of prejudice. – N.Y., 1958.
Moscovici S. Theory and society in social psychology // The Context of Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
Oppenheim A. N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement. New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.

Модуль 4. Спілкування як соціально-психологічний феномен

Заняття 1. Специфіка та структура спілкування як соціально-психологічного процесу

Питання для обговорення:

1. Основні структурні компоненти спілкування.
2. Помилки першого сприйняття та шляхи їх подолання.
3. Соціально-психологічні механізми та ефекти спілкування.

Практичні завдання

Завдання 1. Спробуйте розв’язати такі психологічні задачі:
Дванадцять бурлак мовчки тягнуть баржу. Спілкування це чи ні? Якщо так, то до якого різновиду його можна віднести?
Мати колисає місячне немовля. Спілкування це чи ні?
Глядач дивиться по телевізору балетний спектакль. Спілкування це чи ні? Якщо так, то в чому в цій ситуації полягає обмін інформацією?
Лектор читає лекцію в режимі монологу, аудиторія при цьому не ставить питань, не подає жодної репліки, не записує, але слухає, а чи чує, чи розуміє сказати важко. Чи можна це вважати спілкуванням між лектором і аудиторією?

Завдання 2. У літературі розрізняють пряме і непряме спілкування, безпосереднє й опосередковане (через письмові чи технічні засоби), міжособистісне та масове. Поверніться до задач (завдання № 1) і спробуйте відповісти знову: чи можна вважати задачу № 3 такою, що описує опосередковане спілкування? Якщо так, то де в цьому випадку обмін інформацією?
А до якого виду можна віднести дії бурлаків: до непрямого спілкування через відчуття руху баржі чи обміну діяльностями в безпосередньому спілкуванні?

Завдання 3. До функцій спілкування дослідники найчастіше відносять такі:
1) об’єднувальна; 2) формуюча; 3) «підтверджуюча»; 4) міжособистісна (організація та підтримання взаємин між індивідами); 5) внутрішньоособистісна (діалог із самим собою).
Наведіть приклади, до чого може призвести невиконання цих функцій. Приклад недотримання об’єднувальної функції біблійна легенда про невдале будівництво Вавилонської вежі (Вавилонське стовпотворіння) тощо.

Завдання 4. Психологія націй (етносів, народностей) існуюча в реальності система почуттів, настроїв, думок, традицій, звичаїв, сподівань тощо, які відрізняють одну націю чи народність від іншої, а також особливості її мови та культури, господарського та побутового укладу.
Для чого, з якою метою у практичній діяльності людини необхідне вивчення, знання й урахування національної психології? Чи потрібне спеціальне вивчення психології корінної нації керівником (вихователем, організатором, менеджером, психологом тощо) представником цієї ж нації (наприклад, українцю, що працює з українцями, вивчати українську національну психологію)? Чи може нормальне (ефективне) спілкування у такому випадку відбуватися «автоматично»?

Завдання 5. Згадайте історію життя та злочинів героя роману Патріка Зюскінда «Парфумер» та спробуйте відповісти на наступні питання, аргументуючи свої відповіді:
Що, на Вашу думку, в цій історії є художньою вигадкою письменника, а що може бути пояснене з точки зору сучасної науки, в тому числі – психологією?
Дія якого з ефектів міжособистісного сприйняття описана в романі?
Які події з життя героя, на Ваш погляд, визначили специфічні риси його особистості та поведінки?
За яких характеристик макро- та мікросередовища соціалізації Жана-Батиста Гренуя риси його особистості могли б бути принципово іншими?

Практикум

«Оцінка та самооцінка емпатії як індивідуально-психологічної риси особистості»

Як Вам відомо з лекційного матеріалу, емпатія є специфічним засобом розуміння емоційного стану іншої людини у формі співпереживання та співчуття, що суттєво полегшує процес спілкування. Питальник для оцінки якостей емпатії вперше був запропонований А. Меграбяном та Н. Епштейном. Питальник містить 25 тверджень, з якими піддослідний повинен погодитися (різною мірою) чи які він повинен заперечити.

Питання (російськомовний варіант)

1. Меня огорчает, когда я вижу, что незнакомый человек чувствует себя среди других людей одиноко.
2. Мне неприятно, когда люди не умеют сдерживаться и открыто проявляют свои чувства.
3. Когда кто-то рядом со мной нервничает, я тоже начинаю нервничать.
4. Я считаю, что плакать от счастья глупо.
5. Я близко к сердцу принимаю проблемы своих друзей.
6. Иногда песни о любви вызывают у меня много чувств.
7. Я бы сильно волновался (волновалась), если бы должен был (должна была) сообщить человеку неприятное для него известие.
8. На мое настроение сильно влияют окружающие люди.
9. Мне хотелось бы получить профессию, связанную с общением с людьми.
10. Мне очень нравится наблюдать, как люди принимают подарки.
11. Когда я вижу плачущего человека, то и сам (сама) расстраиваюсь.
12. Слушая некоторые песни, я порой чувствую себя счастливым (счастливой).
13. Когда я читаю книгу (роман, повесть и т. п.), то так переживаю, как будто все, о чем читаю, происходит на самом деле.
14. Когда я вижу, что с кем-то плохо обращаются, то всегда сержусь.
15. Я могу оставаться спокойным (спокойной), даже если все вокруг волнуются.
16. Мне неприятно, когда люди, смотря кино, вздыхают и плачут.
17. Когда я принимаю решение, отношение других людей к нему, как правило, роли не играет.
18. Я теряю душевное спокойствие, если окружающие чем-то угнетены.
19. Я переживаю, если вижу людей, легко расстраивающихся из-за пустяков.
20. Я очень расстраиваюсь, когда вижу страдания животных.
21. Глупо переживать по поводу того, что происходит в кино или о чем читаешь в книге.
22. Я очень расстраиваюсь, когда вижу беспомощных старых людей.
23. Я очень переживаю, когда смотрю фильм.
24. Я могу остаться равнодушным (равнодушной) к любому волнению вокруг.
25. Маленькие дети плачут без причины.

Обробка результатів проводиться відповідно до ключа, отримані бали сумуються, загальний бал порівнюється з даними, наведеними в таблиці перерахунку «сирих» балів у стандартні оцінки шкали стенів. Зверніть увагу на наявність окремих шкал для представників різної статі.

Ключ до тесту А. Меграбяна та Н. Епштейна.

Номер твердження
Так (завжди)
Скоріше так, ніж ні (часто)
Скоріше ні, ніж так (рідко)
Ні (ніколи)

1
4
3
2
1

2
1
2
3
4

3
4
3
2
1

4
1
2
3
4

5
4
3
2
1

6
4
3
2
1

7
4
3
2
1

8
4
3
2
1

9
4
3
2
1

10
4
3
2
1

11
4
3
2
1

12
4
3
2
1

13
4
3
2
1

14
4
3
2
1

15
1
2
3
4

16
1
2
3
4

17
1
2
3
4

18
4
3
2
1

19
4
3
2
1

20
4
3
2
1

21
1
2
3
4

22
4
3
2
1

23
4
3
2
1

24
1
2
3
4

25
1
2
3
4


Таблиця перерахунку «сирих» балів у стени

Стени
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10

Стандартний процент
2,28
4,40
9,19
14,98
19,15
19,15
14,98
9,19
4,40
2,28

Чоловіки
<45
46–51
52–56
57–60
61–65
66–69
70–74
75–77
78–83
>84

Жінки
<57
58–63
64–67
68–71
72–75
76–79
80–83
84–86
87–90
>91



Завдання та питання:

Проаналізуйте отримані результати самотестування. Порівняйте їх з показниками, які характеризують рівень розвитку емпатії у Ваших однокурсників. Чи є відмінності між показниками рівня емпатії у юнаків та дівчат?
На Вашу думку, в яких видах професійної діяльності емпатія є професійно важливою рисою людини?
Яке значення емпатія може мати в діяльності соціолога, зокрема в ситуаціях спілкування з респондентами, або в педагогічній діяльності?
Якщо у Вас є досвід проведення соціологічних опитувань, згадайте випадки, де роль емпатії була визначальною.
Чи можна, на Ваш погляд, розвивати в собі емпатичні навички? Якими засобами?

Практикум

«Вивчення соціальних стереотипів та упереджень за допомогою шкали соціальної дистанції Е. Богардуса»

Методика вимірювання генералізованої установки індивіда щодо ставлення до певної етнічної групи та виявлення ступеня прийнятності іншого індивіда як представника національної групи була розроблена американським дослідником Е. Богардусом у 1925 році. У 1959 році Богардус запропонував спеціальний бланк шкали соціальної дистанції (за національною ознакою).
В оригіналі пропонувалося визначити, за кого людина здатна прийняти представника різних національних груп. Зокрема, пропонувалися такі позиції близькості:
близьке родичання через шлюб (The close kinship by marriage);
членство у клубі як особистого друга (To my club as personal chums);
проживання на одній вулиці як сусіда (To my street as neighbours);
колеги по спільній роботі (To employment in my occupation);
громадянство однієї країни (To citizenship in my country);
гість (турист) у країні (As a visitor only to my country);
жодна з ролей (Would exclude from my country).
Питання були представлені в таблиці, в якій необхідно було зробити позначку в кожному рядку:


The close kinship by marriage
To my club as personal chums
To my street as neighbours
To employment in my occupation
To citizenship in my country
As a visitor only to my country
Would exclude from my country

Canadians
1
2
3
4
5
6
7

Chinese
1
2
3
4
5
6
7

English
1
2
3
4
5
6
7

French
1
2
3
4
5
6
7

Germans
1
2
3
4
5
6
7

Hindus etc.
1
2
3
4
5
6
7


Після адаптації до наших умов було запропоновано декілька варіантів шкали, зокрема найпоширенішою формою став такий перелік варіантів соціальної дистанції:
чоловік / дружина;
член сім’ї / близький родич;
друг;
сусід;
колега;
мешканець міста;
громадянин країни;
інтурист.
Залежно від мети дослідження до переліку національно-етнічних утворень можна додавати й інші соціальні групи (наприклад, за політичною орієнтацією, за віковою та статевою приналежністю, за культурними уподобаннями тощо). Оберіть ті групи, які у першу чергу цікавлять присутніх на практичному занятті студентів, проведіть методику, вирахуйте індивідуальні та середні по групі показники.

Питання та завдання:

Які групи отримали найвищі, а які – найнижчі показники?
Чим, на Вашу думку, обумовлені такі результати? Які стереотипні та упереджені уявлення «спрацювали» у цьому випадку?
Чи мали Ви особистий контакт з тими групами, що отримали найвищі та найнижчі показники?
Наскільки виявлені після проведення методики позиції, на Ваш погляд, є об’єктивними та обґрунтованими?
Поміркуйте, як можна було б скоригувати Ваші позиції, пов’язані з необ’єктивним ставленням до певних соціальних груп.

Основна література:

Агеев В. С. Стереотипизация как механизм социального восприятия // Общение и оптимизация совместной деятельности / Под. ред. Г. М.Андреевой, Я. Яноушека. – М.: 1987. – С. 177-188.
Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Бодалев А. А. Личность и общение. – 2-е изд., перераб. – М.: Междунар. пед. академия, 1995. – 325 с.
Крижанская Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. – 208 с.
Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
Морозов В. П. Невербальная коммуникация: экспериментально-теоретические и прикладные аспекты // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 1. – С. 18-31.
Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 528 с.
Попков В. Д. Стереотипы и предрассудки: их влияние на процесс межкультурной коммуникации // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2002. – Том V. – № 3 (19). – С. 178-191.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Проблема общения в психологии. – М.: Наука, 1981. –280 с.
Социальная психология / Под ред. Е. С.Кузьмина, В. Е.Семенова. Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
Тейлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология – СПб.: Питер, 2004. – 767 с.
Чалдини Р., Кенрик Д., Нейберг С. Социальная психология. Пойми себя, чтобы понять других! – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 336 с.

Додаткова література:

Алексеев А. А., Громова Л. А. Поймите меня правильно. – СПб., 1993.
Альмодовар Ж. П. Рассказы о жизни и индивидуальная траектория: сопоставление масштабов анализа: Пер. с фр. // Вопросы социологии. – 1992. – Т. 1. – м№ 1. – С. 98-104.
Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы: Пер с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 480 с.
Бодалев А. А. Восприятие и понимание человека человеком. – М., 1982.
Бороздина Г. В. Психология делового общения. – М., 2003. – 295 с.
Булацкий Г. В., Прилюк Ю. Д. Социология общения: журналистам о социальной природе и политических функциях общения. – Мн.: Университетское, 1987. – 176 с.
Бэрон Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология. Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
Войскунский А. Е. Я говорю, мы говорим: Очерки о человеческом общении. – 2-е изд., дораб и доп. – М.: Знание, 1990. – 240 с.
Головаха Е. И., Панина Н. В. Психология человеческого взаимопонимания. – К.: Политиздат, 1989. – 187 с.
Девятко И. Ф. Измерение установки: становление социологической парадигмы // Социологические исследования – 1991. – № 6. – С. 49-59.
Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000. – 448 с.
Лабунская В. А. Психология экспрессивного поведения. – М., 1989.
Мід Дж. Голосовий жест і значимий символ // Дух, Самість і Суспільство. – К., 2000. – С. 54-67.
Мелибруда Е. Я – Ты – Мы: Психологические возможности улучшения общения: Пер. с польского. – М.: Прогресс, 1986.
Морозов В.П. Искусство и наука общения: невербальная коммуникация / Под ред. В. Медведева. – М.,1998. – 164 с.
Нюренберг Дж., Калеро Г. Читать человека – как книгу. – М.,1990.
Петровская Л. А. Компетентность в общении. – М.: Изд-во МГУ, 1989.
Пиз А. Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестам. – Н. Новгород: Ай Кью, 1988.
Почепцов Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова, 1995. – 236 с.
Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии: Учебное пособие / В. Д. Балин, В. К. Гайда, В. К. Горбачевский и др.; Под общ.ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. – СПб.: Питер, 2000. – 560 с.
Alport G. The nature of prejudice. – N.Y., 1958.
Oppenheim A. N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement. New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.

Заняття 2. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі спілкування

Питання для обговорення:

1. Історія виникнення та основні види соціально-психологічного впливу.
2. Практичні проблеми та етичні аспекти використання засобів соціально-психологічного впливу.

Практичні завдання

Завдання 1. Прочитайте уривок з роману Дж.Оруелла «1984» та визначте, які методи соціально-психологічного впливу описані в ньому.

«В этот момент О’Брайен взглянул на часы, увидел, что уже почти одиннадцать ноль-ноль, и, видимо, решил остаться в Историческом Отделе до конца Двухминутки Ненависти. Он сел в том же ряду, что и Уинстон, через два стула от него. Между ними оказалась маленькая рыжеволосая женщина, которая работала в соседней с Уинстоном кабинке
И тут же из монитора вырвался отвратительный скрипучий голос, как будто пустили какую-то чудовищную машину, забыв ее смазать. От этих звуков хотелось скрежетать зубами и дыбом вставали волосы. Ненависть началась
На экране, как и всегда, вспыхнуло лицо Эммануила Гольдштейна, главного Врага Народа. Кто-то зашикал. Маленькая рыжеватая женщина вскрикнула с ужасом и отвращением...
Программы Двухминуток Ненависти каждый день менялись, но в каждой главную роль играл Гольдштейн. Он был самым большим предателем, первым, кто запятнал чистоту Партии...
Грудь Уинстона сжималась. Он никогда не мог без мучительных переживаний видеть лицо Гольдштейна
Не прошло и тридцати секунд с начала Двухминутки Ненависти, а половина сидящих в холле была уже не в силах сдерживать себя. Послышались бешеные выкрики. На самодовольное овечье лицо на экране и пугающую силу евразийской армии нельзя было смотреть спокойно. При одной мысли о Гольдштейне человек испытывал непроизвольный страх и гнев
Ко второй минуте ненависть походила уже на всеобщее бешенство. Люди вскакивали и снова садились, стараясь перекричать блеющий с экрана голос. Маленькая рыжеватая женщина раскраснелась и хватала ртом воздух, словно выброшенная на берег рыба Уинстон поймал себя на том, что и он кричит вместе со всеми и яростно бьет каблуком по перекладине стула. Самое страшное в Двухминутке Ненависти заключалось не в том, что каждый должен был притворяться, совсем напротив – в том, что невозможно было уклониться от участия. Через тридцать секунд уже не надо было притворяться. Пароксизм страха и мстительности, желание убивать, мучить, бить по лицу кувалдой, как электрический ток, проходили сквозь всех присутствующих, превращая каждого помимо его воли в гримасничающего, вопящего безумца
Ненависть достигла своего пика. На экране появлась фигура евразийского солдата. Огромный и страшный, он шел на вас Кто-то в первом ряду инстинктивно отпрянул назад. Но тут же раздался вздох облегчения: фигура врага растаяла, и на экране возникло лицо Большого Брата, полное силы и непостижимого спокойствия
Маленькая рыжеватая женщина вскочила и перевесилась через спинку стула, стоявшего впереди нее. «Мой спаситель! » – шептала она дрожащими губами и протягивала руки к экрану, а потом закрыла лицо руками. Кажется, она молилась.
И тут все принялись медленно, самозабвенно, мерно скандировать: «Б-Б!.. Б-Б!.. Б-Б!». Очень медленно, снова и снова, с продолжительной паузой между первым и вторым «Б». Мрачные приглушенные звуки страным образом напоминали голоса дикарей, и казалось, за ними можно различить топот босых ног и ритмы тамтама... Этот рефрен часто звучал в минуты больших потрясений. Отчасти это было гимном, воспевавшим мудрость и величие Большого Брата, но в гораздо большей степени напоминал самогипноз, преднамеренное отключение сознания посредством такого ритмического шума. Все застыло внутри Унстона. Во время Двухминутки Ненависти он не мог не впадать в общее умопомрачение, но этот получеловеческий стон «Б-Б!» всегда приводил его в ужас».

Завдання 2. Проаналізуйте будь-який загальновідомий телевізійний рекламний ролик з точки зору використання в ньому охарактеризованих на практичному занятті методів соціально-психологічного впливу:
Чи поєднуються в ньому різні методи? Які саме?
Який уплив, на Вашу думку, має на телеглядачів особистість героя (героїв) цього рекламного продукту?
Чи можна назвати, на Вашу думку, цю рекламну продукцію вдалою (такою, що бути впливати на поведінку споживачів, визначати їхній вибір тощо)?

Завдання 3. Ваша мета – аналіз інформації про те, як, звертаючись до людей, можна впливати на їхні переконання, зокрема, за допомогою телевізійної реклами (Див.: Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. СПб.: «Питер», 2000. С. 104-105). Для цього Вам необхідно буде переглянути протягом, наприклад, кількох годин певну кількість рекламних роликів, фіксуючи результати свого спостереження в таблиці, зразок якої наведено нижче.

Рекламний ролик
Товар (послуга), що рекламується
Основні дійові особи, які рекламують товар (послугу)
Типи звернень, що спрямовані на переконання глядача

1




2




3




4




5









15





Рекомендації. По-перше, запишіть, що саме пропонується в рекламі. По-друге, охарактеризуйте дійову особу, яка пропонує товар (послугу), для чого вкажіть, зокрема, її стать, вік, соціальний статус тощо. По-третє, спробуйте визначити, до якого типу належать звернення, спрямовані на переконання глядача. Наприклад, рекламні ролики можуть експлуатувати бажання людини бути популярною та багатою, мати привабливу зовнішність і подобатися іншим, легко спілкуватися, мати багато друзів і міцне здоров’я тощо. Треба пам’ятати, що реклама переконує не лише за допомогою слів, якими супроводжується реклама (вербальний уплив), а й шляхом візуального пред’явлення товару.
Коли всі студенти виконають індивідуальні завдання, починайте порівняльний аналіз результатів, отриманих у Вашій групі в цілому. Спробуйте відповісти, наприклад, на такі питання:
Чи можна стверджувати, що певний тип звернень переважав над іншими? Якщо так, то яку конкретну назву можна йому дати?
Чи враховувались у зверненнях цього типу особливості потенційної аудиторії, наприклад, її гендерні, вікові або освітні характеристики?
Які методи соціально-психологічного впливу використовувались у проаналізованих Вами рекламних роликах?
Які з виділених Вами типів рекламних звернень, на Ваш погляд, є найбільш ефективними з точки зору впливу на аудиторію? За рахунок чого?
Основна література:

Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Бодалев А. А. Личность и общение. – 2-е изд., перераб. – М.: Междунар. пед.академия, 1995. – 325 с.
Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т.2: – М.: Мир, 1996. – 376 с.
Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие. – К.: Абрис, 1994.
Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 528 с.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Тейлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология – СПб.: Питер, 2004. – 767 с.

Додаткова література:

Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.; Питер, 2002. – 560 с.
Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 124 с.
Бэрон Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология. Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
Бэрон Р. С., Керр С., Миллер Н Социальная психология группы: Пер. с англ. – М., 2003. – 272 с.
Викентьев И. Л. Приемы рекламы. Методика для рекламистов и рекламодателей. – Новосибирск: ЦЭРИС, 1993. – 143 с.
Гермогенова А. Ю. Эффективная реклама в России. Практика и рекомендации. – М.: Рус Партнер Лтд, 1994. – 252 с.
Назаретян А. П. Агрессивная толпа, массовая паника, слухи: Лекции по социальной и политической психологии. – М., 2003. – 192 с.
Почепцов Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова, 1995. – 236 с.
Оруэлл Дж. 1984. Скотный двор. Сказка: Пер. с англ. – Пермь: КАПИК, 1992. – 304 с.
Психотерапия: Учебник для вузов / Л. Бурлачук, А. Кочарян, М. Жидко. – СПб.: Питер, 2003. – 472 с.
Фомин Ю. А. Психология делового общения. – М., 2003. – 448 с.
Таранов П. С. Приемы влияния на людей. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 608 с.


ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ

Агеев В. С. Стереотипизация как механизм социального восприятия // Общение и оптимизация совместной деятельности / Под ред. Г. М. Андреевой, Я. Яноушека. – М., 1987. – С. 177-188.
Адлер А. Наука жить: Пер. с англ. и нем. – К.: Port-Royal, 1997. – 288 с.
Адорно Т. Исследование авторитарной личности. – М.: Серебряные нити, 2001. – 416 с.
Адорно Т. Типы и синдромы. Методологический подход (фрагменты из «Авторитарной личности») // Социологические иследования. – 1993. – № 3. – С. 75-85.
Андреева Г. М. Социальная психология. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 364 с.
Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Питер, 2002. – 560 с.
Асмолов А. Г. Психология личности. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 367 с.
Бодалев А. А. Личность и общение. – 2-е изд., перераб. – М.: Междунар. пед. академия, 1995. – 325 с.
Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1994. – 168 с.
Бэрон Р. Р., Бири Д., Джонсон Б. Т. Социальная психология. Ключевые идеи: Пер. с англ. – М., 2003. – 512 с.
Бэрон Р.С., Керр С., Миллер Н. Социальная психология группы: Пер с англ. – М., 2003. – 272 с.
Варій М. Й. Соціальна психіка нації. – Львів: СПОЛОМ, 2002. – 184 с.
Вундт В. Проблемы психологии народов // Преступная толпа. – М.: Ин-т психологии РАН, Изд-во «КСП+», 1998. – С. 195-308.
Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т.: Пер. с франц. – Т.2: – М.: Мир, 1996. – 376 с.
Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие. – К.: Абрис, 1994.
Журавлев А. Л. Социальная психология личности и малых групп: некоторые итоги исследования // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 4. – С. 4-15.
Крижанская Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. – 208 с.
Кричевский Я. Л. Социальная психология малой группы. – М.: Аспект–Пресс, 2001. – 318 с.
Кричевский Я. Л., Дубовская Е. И. Психология малой группы. – М.: МГУ, 1991.
Кэмпбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных исследованиях. – М.: Прогресс, 1980. – 392 с.
Крэйг Г. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 992 с.
Лебон Г. Психология масс. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 320 с.
Лейбин В. М. Психоанализ. Учебник нового века. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с.
Майерс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 1996. – 688 с.
Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ. – М.: Смысл, 1999. – 424 с.
Милграм С. Эксперимент в социальной психологии. СПб.: Питер, 2000. – 336 с.
Морено Дж. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе. – М.:Академический проект, 2004. – 320 с.
Морозов В. П. Невербальная коммуникация: экспериментально-теоретические и прикладные аспекты // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 1. – С.18-31.
Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. – К.: Лыбидь, 1990. – 192 с.
Павленко В. Н., Таглин С. А. Ведение в этническую психологию: Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – 528 с.
Перспективы социальной психологии: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 688 с.
Попков В. Д. Стереотипы и предрассудки: их влияние на процесс межкультурной коммуникации // Журнал социологии и социальной антропологии. – 2002. – Том V. – № 3 (19). – С. 178-191.
Проблема общения в психологии. – М.: Наука, 1981. –280 с.
Рисмен Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические исследования. – 1993. – № 3. – С. 121-129.
Рисмен Д. Некоторые типы характера и общества // Социологические исследования. – 1993. – № 5. – С. 144-151.
Робер М.-А., Тильман Т. Психология индивида и группы: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1988.
Роджерс К. Р. Становление личности. Взгляд на психотерапию: Пер. с англ. – М.: ЭКСМО–Пресс, 2001. – 416 с.
Социальная психология / Под ред. Е. С. Кузьмина, В. Е. Семенова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979. – 288 с.
Социальная психология в трудах отечественных психологов. – СПб.: Питер, 2000. – 512 с.
Стефаненко Т. Г. Этнопсихология. – М.: Ин-т психологии РАН, Академический проект, 1999. – 320 с.
Тейлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология – СПб.: Питер, 2004. – 767 с.
Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса // Современная зарубежная социальная психология. – М.: МГУ, 1984. – С. 97-111.
Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ. и нем. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.
Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Наука, 1991. – 456 с.
Фрейд З. Психология бессознательного: Сборник произведений / Сост., науч. ред., авт. вступ. ст. М. Г. Ярошевский. – М.: Просвещение, 1989. – 448 с.
Фрейд З. Толкование сновидений. – К.: Здоровья, 1991. – 384 с.
Фрейд З. Тотем и табу: Сборник. – М.: Олимп; ООО «Издательство АСТ-ЛТД», 1998. – 448 с.
Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности: Перевод / Авт. вступ. ст. П.С. Гуревич. – М.: Республика, 1994. – 447 с.
Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя: Пер. с англ. – Мн.: ООО «Попурри», 2000. – 672 с.
Фромм Э. Гуманистический психоанализ: Хрестоматия. – М., 2002. – 544 с.
Фромм Э. Иметь или быть?: Пер. с англ. – К.: Ника-Центр, 1998. – 400 с.
Фромм Э. Искусство любить: Исследование природы любви: Пер. с англ. – М.: Педагогика, 1990. – 160 с.
Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – Спб.: Питер Пресс, 1997. – 608 с.
Хорни К. Невротическая личность нашего времени. – СПб.: Питер, 2002. – 224 с.
Чалдини Р., Кенрик Д., Нейберг С. Социальная психология. Пойми себя, чтобы понять других!. – СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 336 с.
Шерток Л., Соссюр Р. Рождение психоаналитика. От Месмера до Фрейда: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1991. – 288 с.
Шибутани Т. Социальная психология. – Ростов н/Д.: Феникс, 1998. – 544 с.
Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Изд. группа «Прогресс», 1996. – 344 с.
Юнг К. Г. Психологические типы. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2001. – 480 с.
Юнг К. Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного: Пер. с нем. – М.: Канон, 1994. – 320 с.
Юнг К. Г., Франц фон М.-Л., Хендерсон Дж. Л., Якоби И., Яффе А. Человек и его символы / Под общ. ред. С. Н. Сиренко. – М.: Серебряные нити, 1997. – 368 с.
Ядов В. А. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности. – М.: Добросвет, 1988. – 596 с.
Ярошевский М. Г. История психологии. От античности до середины ХХ века: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М.: Академия, 1996. – 416 с.
Brehm S., Kassin S. Social Psychology. – Boston: Houghtou Mifflin Company, 1989.
Moscovici S. Theory and society in social psychology // The Context of Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
Myers D. Psychology. – New York: Worth Publishers, 1992.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Модуль 1. Соціальна психологія як наука

Тема 1. Предмет та методи соціально-психологічних досліджень

Основні підходи до визначення предметного поля соціально-психологічної науки.
Місце соціальної психології в системі соціогуманітарних наук.
Загальна характеристика методів соціально-психологічного дослідження.
Соціально-психологічний експеримент: історія розвитку та моральні проблеми застосування.

У вітчизняній психології дискусія про предмет соціальної психології розпочалася ще в 1959 році зі статті відомого ленінградського психолога А. Г. Ковальова й мала продовження на ІІ Всесоюзному з’їзді психологів СРСР (1963 р.). Підсумком цієї дискусії було формування чотирьох точок зору щодо предмету соціально-психологічної науки.
Перша з них знайшла багато симпатиків серед соціологів і представляла соціальну психологію як науку про масовидні явища психіки, предметом якої повинна стати суспільна психологія як рівень суспільної свідомості, притаманної окремим соціальним групам, передусім класам.
На думку прибічників другої точки зору (серед них, зрозуміло, переважали психологи), предмет соціально-психологічного аналізу – особистість, її позиція в групі, типологія особистостей тощо.
Своєрідним компромісом між цими позиціями була ідея про те, що соціальна психологія одночасно є наукою як про групову, масову психологію, так і про особистість та її поведінку в групі, що передбачало дуже широке трактування предмета цієї психологічної дисципліни.
Особливе місце в дискусії посіла позиція, згідно з якою предметом соціальної психології слід було вважати таке предметне поле, яке не вивчалося жодною наукою – спілкування та його особливості.
Не менш неоднозначною є ситуація з визначенням предмета соціально-психологічної науки і в зарубіжній психології. Звернімося до деяких тлумачень цього питання, які пропонуються авторитетними західними вченими. Так, на думку відомого американського психолога Д. Майєрса, соціальна психологія – це наука, що вивчає, як люди думають один про одного, як впливають один на одного і як ставляться один до одного. Його не менш шанований колега – професор Каліфорнійського університету Т. Шибутані, характеризуючи соціальну психологію, зазначає, що це лише ще одна наука, яка спеціалізується на вивченні людської поведінки, окреслюючи проблемне поле через поняття «дія», «значення», «роль», «особистість», «група» тощо. Відомий представник сучасної французької гуманітарної думки С. Московічі ще в роботах 70-х років минулого століття визначав соціальну психологію як науку про поведінку, маючи на увазі специфічний тип людської поведінки – символічний.
У чому полягає причина такої невизначеності? Звичайно ж, це й відносно недавня інституціоналізація соціальної психології, але головне – це різноманіття тих явищ, що можна назвати соціально-психологічними й осмислити в межах цієї науки.
Ідеї західних дослідників, які намагаються наблизитись до вирішення цього питання й визначити місце соціальної психології в системі сучасних наук про людину й суспільство, об’єднуються у два підходи, що отримали назву «інтрадисциплінарного» та «інтердисциплінарного». Перший підхід на практиці реалізується насамперед через розуміння соціальної психології або як частини соціології, або як складової психологічної системи знань. Прикладом інтердисциплінарного підходу, представники якого намагаються знайти місце соціальної психології на межі наук (і не тільки соціології та психології), може слугувати точка зору американського вченого Дж. Девіса, який називає соціальну психологію «гібридною» дисципліною.
Разом з тим авторитетні західні дослідники, зокрема європейські, теж відзначають невизначеність ситуації щодо предметного поля сучасної соціальної психології та її міждисциплінарних зв’язків. Професор Гейдельбергського університету Карл Ф. Грауманн підтверджує факт існування двох свого роду «галузей» цієї науки, для окреслення яких навіть існують загальноприйняті та всім зрозумілі абревіатури – психологічної соціальної психології (ПСП) та соціологічної соціальної психології (ССП). Вони існують абсолютно самостійно одна від одної, а їхні симпатики із середовища вчених читають і пишуть різні підручники та монографії, працюють як викладачі за різними навчальними планами, по-різному тлумачать історію своєї науки, мають різні уявлення про пріоритетні напрями дослідницької діяльності та її практичне застосування. Якщо психологи, за зауваженням Грауманна, фокусують увагу на психічних (наприклад, пізнавальних) процесах, то соціологи схильні розглядати функції індивідів у контексті соціальних структур.
У чому все-таки полягає зв’язок між соціальною психологією та соціологією? Звичайно ж, у спільності предмета аналізу, бо в деяких дослідженнях іноді навіть важко буває означити межу між ними; дуже схожими є й методи, які використовують обидві науки. У той же час треба зазначити, що закономірності, які вивчає соціологія, мають більш опосередкований характер і пояснюються дією об’єктивних соціальних законів, у соціологічних дослідженнях фіксуються зміни в структурі суспільства та їхнє відображення у свідомості людей. Соціально-психологічні зв’язки мають явно безпосередній характер (симпатії та антипатії, сприйняття та розуміння людьми один одного тощо), а вивчаючи суб’єктивно-психологічні якості людей (установки, цінності, мотиви, групові норми й т. ін.), соціальна психологія не прагне розглядати їх як наслідок змін у суспільній структурі чи свідомості, а сприймає у першу чергу як результат безпосереднього спілкування людей тощо. У певному сенсі можна вважати, що соціальна психологія є своєрідним «містком» між психологією та соціологією.
Основними методами, які використовують сучасні соціальні психологи, є опитування, спостереження, аналіз документів та експеримент. Розглянемо деякі особливості та проблеми їх застосування в соціальній психології.
Хоча опитування достатньо поширене в соціальній психології, його використання викликає велику кількість нарікань, оскільки потрібна інформація в цьому випадку отримується зі самозвітів та самоспостережень людей, а під час інтерв’ю до цих проблем додається ще й уплив дослідника, який проводить бесіду, оскільки починають діяти закони сприйняття людьми один одного. У той же час соціологи, які традиційно завдяки використанню опитування та його різновидів отримували практично три чверті інформації, налаштовані більш оптимістично та вважають, що репрезентативна вибіркова сукупність і дотримання вимог методики та техніки проведення опитування дозволяють отримати якісну та об’єктивну інформацію.
Спостереження – один із перших методів, який почали використовувати соціальні психологи, конкурувати з ним може хіба що експеримент, оскільки трапляються ситуації та явища, дослідити які можна лише за допомогою спостереження. Проблеми, з якими стикається дослідник, застосовуючи цей метод, у цілому відомі, винайдені й «засоби боротьби» з ними. Це питання вибору одиниць спостереження, способів фіксації інформації, тривалість спостереження. Як і в соціології, найпоширенішими різновидами цього методу є так звані «включене» та «невключене» спостереження.
Аналіз документів як метод отримання наукової інформації в соціальній психології має велике значення, оскільки з його допомогою можна здійснювати аналіз продуктів людської діяльності. Щодо проблем його застосування, то в першу чергу фахівці звертають увагу на можливу суб’єктивність інтерпретацій та здатність дослідника взагалі до розуміння матеріалу, зокрема тексту. Почасти ці проблеми «знімаються» завдяки використанню такого різновиду цього методу, як контент-аналіз, який особливо незамінний у дослідженнях у галузі масових комунікацій.
Основним методом у соціальній психології справедливо вважають експеримент, оскільки в усьому світі три чверті соціально-психологічних досліджень базуються саме на ньому, причому два експерименти з трьох проводяться в умовах соціально-психологічних лабораторій. У той же час використання експерименту та його пізнавальні можливості (останнє стосується насамперед лабораторного експерименту) – одне з дискусійних питань у сучасній соціальній психології. По-перше, виникають певні заперечення щодо коректності переносу закономірностей поведінки людей, які перебувають в умовах лабораторії, на повсякденну поведінку. Викликає сумніви й репрезентативність навіть класичних соціально-психологічних експериментів, оскільки більшість з них проводилася з добровольцями (дуже часто ними були молоді люди – студенти університетів та коледжів), позиції та поведінка яких можуть не відображати відповідних характеристик усієї генеральної сукупності.
Найвідомішими соціально-психологічними експериментами вважають дослідження трьох американських психологів – Музафера Шеріфа, Соломона Аша та Стенлі Мілграма, які вивчали, відповідно, особливості формування групових норм, тиск групи та підкорення авторитету.
Експеримент М.Шеріфа полягав у тому, що одна людина або група з двох чи трьох осіб перебувала в абсолютно темній кімнаті, в якій на відстані приблизно п’яти метрів знаходилось невелике стаціонарне джерело світла. За таких умов, як відомо, виникає ілюзія сприйняття, що має назву «автокінетичний ефект» та знаходить прояв у тому, що за відсутності орієнтира нерухома лампа сприймається як така, що блукає. Шеріф просив піддослідних, які, звичайно ж, не знали про існування автокінетичного ефекту, дати точну оцінку ступеню руху джерела світла. Половина учасників експерименту зробила свої перші висновки, перебуваючи в ізоляції від інших, хоча в подальшому вони працювали над тим же завданням у невеликій групі. Друга половина добровольців спочатку зазнавала групових випробовувань, а на наступному етапі давала відповіді самостійно.
Виявилося, що перша половина піддослідних достатньо швидко розвивала стандартну оцінку (певну норму), навколо якої коливалися їхні відповіді. Цей стандарт був стабільним, але значною мірою варіювався між окремими особистостями. На груповій фазі експерименту, коли зустрічалися люди з різними особистими нормами, думки учасників експерименту зводилися до однієї більш-менш спільної позиції – групової норми. Ті ж піддослідні, які спочатку працювали в умовах групи, дотримувалися групових норм в оцінках ілюзорного руху джерела світла навіть тоді, коли (на другій фазі експерименту) вони ставали одноосібними учасниками експерименту. Таким чином, М. Шеріф установив, що люди, опиняючись перед неоднозначними та неясними стимулами, все ж таки розвивають усталену внутрішню систему координат, завдяки якій оцінюють подразник. Але співставляючи власну думку з чужою, вони швидко відмовляються від цієї системи задля того, щоб пристосуватися до позиції інших людей. З другого боку, загальна система координат, яка сформувалася в присутності інших, продовжує впливати на особисту думку й тоді, коли джерело впливу (інші люди) вже відсутнє.
Природно, що виникало питання: чи впливатиме і як саме думка інших (групи) тоді, коли більшість буде давати таку оцінку того чи іншого явища, яка може вважатися дуже неточною або навіть абсурдною? Це й намагався з’ясувати в своєму дослідженні Соломон Аш.
С. Аш на початку 50-х років минулого століття провів серію експериментів з вивчення феномена конформізму як зміни особистої думки в бік думки, що висловлюється більшістю членів групи, до якої належить певна людина. В експерименті брали участь сім студентів, яких попереджали, що з їх допомогою будуть вивчатися особливості зорового розпізнавання. Вісімнадцять разів учасники експерименту повинні були визначати, яка з трьох порівнювальних ліній дорівнювала за довжиною стандартній. Лише один із учасників експерименту («шостий») був справжнім піддослідним, іншим же попередньо пояснювали необхідність давати помилкові відповіді (у дванадцяти серіях експерименту) і поводитися при цьому якомога формально та спокійно. Під упливом навмисне помилкових оцінок «колег» лише чверть піддослідних змогли уникнути власних помилкових відповідей, у той час як у серії контрольних замірів (коли оцінки давались одиничними піддослідними) чисельність такої групи дорівнювала 95 %. І хоча вплив групи був достатньо сильним й очевидним, джерело впливу (експериментальна група та власне експериментатор) не намагалося в цьому експерименті безпосередньо контролювати та санкціонувати опір нечисельної «незалежної групи» піддослідних, а відповіді «шостого» ніколи не викликалили негативних реакцій з боку більшості.
Особливості поведінки в умовах, коли джерело впливу має високий статус, явно диктує людині поводитися так, щоб доводилося чинити всупереч своїм повсякденним переконанням, вивчав у своїх експериментах С. Мілграм (70-ті роки ХХ століття). Експериментатор пояснював добровольцям – учасникам експерименту, що має за мету вивчення впливу покарання на процес навчення. «Учня» (професійного актора) прив’язували до крісла, приєднавши до його зап’ястків електроди, пояснивши, що його завдання полягає в тому, щоб запам’ятати список попарно з’єднаних слів, а у випадку помилок його буде покарано електрошоком, сила якого буде зростати. «Вчитель» розміщувався за пультом електрогенератора, на якому було 30 кнопок, що позначали розряди електричного струму силою від 15 до 450 вольт, а також словесні визначення міри покарання, зокрема, «легкий шок», «середній шок» тощо й нарешті – «смертельно небезпечний шок». «Учителеві» давалася настанова послідовно давати завдання «учню», у разі помилки – караюти електрошоком, поступово збільшуючи дозу. Дослідників цікавило, до якої межі може дійти піддослідний («учитель»), завдаючи болю іншій людині, чи відмовиться слухатися експериментатора? Незважаючи на «страждання» «учня», експериментатор, який був для піддослідного авторитетом, наполягав на тому, щоб експеримент продовжувався. Урешті – решт С. Мілграм з’ясував, що 63 % піддослідних доводили «виховання» до найвищого рівня, хоча під час попередніх бесід, прогнозуючи як власну поведінку у таких ситуаціях, так і поведінку інших людей, абсолютна більшість опитаних заперечувала можливість підкорятися експериментатору за межею 180 вольт.
Подальші численні інтерпретації результатів експерименту С. Мілграма та дослідження, що здійснювалися іншими вченими, були достатньо суперечливими (як, до речі, і документальний фільм, знятий на основі цього експерименту), сам же Мілграм зміг установити, що ступінь підкорення залежав від багатьох ситуаційних чинників (місця проведення експерименту, спілкування з експериментатором з допомогою телефону або безпосередньо, статусу учасників експерименту тощо), хоча в цілому він залишався достатньо високим і в інших країнах, де повторювалася схема експерименту (у Мюнхені дослідниками було зафіксовано найвищий рівень підкорення – 85 %).
Але, мабуть, найгострішою проблемою, що виникає у зв’язку з використанням соціально-психологічного експерименту, є етичні питання. Вони стосуються, зокрема, змісту попередніх інструкцій учасникам експерименту (йдеться про те, що, як правило, справжня мета експерименту від піддослідних приховується), моральних і психологічних наслідків осмислення власної поведінки учасників деяких експериментів (особливо гостро вони постали, наприклад, після згадуваного експерименту С. Мілграма) та впливу результатів дослідження на їхнє психологічне та психічне здоров’я тощо.
Тому спеціальні документи – Етичні кодекси, розроблені на Заході асоціаціями соціальних психологів, вимагають від дослідників, які проводять соціально-психологічні експерименти, дотримання цілої низки вимог, зокрема:
- достатньо повно інформувати потенційних учасників експериментів для того, щоб отримати згоду поінформованого піддослідного;
- бути правдивими, використовувати обман лише в тому випадку, коли його можна виправдати значимою метою або коли немає альтернативи;
- захищати людей від можливих травм та суттєвого дискомфорту;
- використовувати інформацію про кожного з учасників конфіденційно;
- після завершення експерименту повністю розповісти про його мету та структуру, не виключаючи використаних обманних слів та дій.
У деяких дослідженнях можуть використовуватись тестові методики, але лише як додаткові засоби, оскільки вони не є власне соціально-психологічним методом. Для діагностики груп часто використовується так звана «соціометрична методика» (автор – американський психолог та психотерапевт Дж. Морено), яка дозволяє всебічно висвітлити систему зв’язків у групі, що ґрунтуються на емоційному ставленні її членів один до одного, проаналізувати рівень згуртованості групи, дослідити проблеми лідерства тощо.
Останнім часом, у першу чергу під упливом соціологів, у соціальній психології застосовують метод активного впливу на спостережувані процеси. Інша назва цього методу – «активне дослідження» (Action research), а його введення в практику ще з часів студентських революцій 70-х років пов’язують з ім’ям французького соціолога А. Турена. Цей метод передбачає вивчення певного об’єкта завдяки активному втручанню шляхом організованих дій, які провокуються дослідником, подальше вивчення ситуації та повторний уплив.
Активне дослідження деякою мірою перегукується ще з одним методом, що не є поширеним у соціальній психології, – так званим симуляційним методом, використання якого теж пов’язане з цілою низкою моральних проблем.

Тема 2. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань

Періодизація історії соціальної психології як самостійної науки.
Описовий етап розвитку соціальної психології.
Становлення соціальної психології як експериментальної науки.
Упливові психологічні та соціально-психологічні школи ХХ століття.

Історія соціальної психології загалом тісно пов’язана з історією психології, а, отже, і філософії. Як відомо, становлення психологічної науки відбулося приблизно в середині ХІХ століття, а соціальна психологія як спеціалізований напрям психології оформлюється у самостійну науку лише у 20-ті роки минулого століття. Так само, як становленню психології в самостійну науку передували два етапи – накопичення психологічних знань у межах філософії та виділення описової психології, протягом декількох етапів відбувалося народження соціальної психології, історію якої фахівці поділяють на три періоди:
- накопичення соціально-психологічних знань у сфері філософії та загальної психології (VІ ст. до н. е. – середина ХІХ ст.);
- виділення описової соціальної психології з філософії та загальної психології в самостійну галузь знань (50–60-ті роки ХІХ ст. – 20-ті роки ХХ ст.);
- оформлення соціальної психології в експериментальну науку (20–30-ті роки ХХ ст.) та її сучасний розвиток.
Але слід також пам’ятати, що цим трьом етапам передував тривалий період активного практичного використання соціально-психологічних феноменів у повсякденному житті. Так, перші релігійні обряди ґрунтувалися на знанні механізмів зараження та навіювання; ораторська майстерність удосконалювалася з урахуванням соціально-психологічних закономірностей спілкування та особливостей сприйняття людьми один одного тощо.
Спробуємо коротко охарактеризувати кожний зі згаданих періодів становлення соціально-психологічних знань. Їх філософське осмислення почалося, мабуть, зі спроб створення типології людей, опису особистісних рис (якостей) з урахуванням соціально-професійних та соціально-класових характеристик чи національно-етнічної приналежності (Геракліт, Платон, Аристотель). На важливу роль мови як засобу спілкування звертали увагу, наприклад, софісти та стоїки. У подальшому проблеми спілкування осмислювались у роботах Т. Гоббса, Дж. Локка, М. Ломоносова, Л. Фейєрбаха. Психологічні особливості людей досить своєрідно вивчались Г. Гегелем та І. Кантом. Яскраві характеристики носіїв різних темпераментів, представлені останнім, не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Формування соціальної психології як самостійної описової дисципліни в середині ХІХ століття було підготовлено й деякими особливостями та труднощами розвитку інших соціогуманітарних наук. Зокрема, знання, накопичені в мовознавстві, антропології, етнографії, археології та інших науках, потребували й соціально-психологічного аналізу, а, головне – осмислення встановлених закономірностей. Психологія цього періоду розвивалась як психологія індивіда, але ціла низка явищ вимагала врахування впливу на свідомість і поведінку окремого індивіда інших людей. У системі соціології, яка на цей час почала формуватися як самостійна наука, спроби пояснити низку соціальних явищ з допомогою законів інших наук примусили деяких дослідників звернутися, зокрема, до законів психології (Л. Уорд, Ф. Гіддінгс). Таким чином, у розвитку соціології та загальної психології позначився зустрічний рух, що повинен був закінчитися формуванням певного кола граничних проблем, яким судилося в недалекому майбутньому стати предметом нової науки.
Виникнення соціальної психології як самостійної описової науки більшість дослідників датує 1860 роком, коли німецький філософ Моріс Лацарус (1824–1903) та його співвітчизник – мовознавець Герман Штейнталь (1823–1893) почали видавати часопис з етнічної психології та мовознавства під назвою «Журнал психології народів та мовознавства». Їхня перша спільна стаття мала назву «Вступні міркування щодо психології народів», а ідеї, що в ній викладалися, заклали підвалини однієї з найперших соціально-психологічних теорій, щяка отримала назву «психологія народів». Фахівці з історії соціальної психології зазначають, що із самого початку не було сумнівів у тому, що цей науковий напрям був тісно пов’язаний з політичним рухом задля створення єдиної німецької держави. І хоча М. Лацарус та Г. Штейнталь ставили багато питань із царини соціальної психології, підґрунтя їхньої теорії було національним, а не власне соціальним, тому ці питання суттєво відрізнялися від тих, які висувала французька наукова школа, розробляючи «психологію мас» як теоретичний напрям психологічної науки цього періоду.
На розвиток «психології народів» були зорієнтовані й зусилля засновника першої в світі експериментальної психологічної лабораторії – видатного німецького вченого Вільгельма Вундта (1832–1920). З проблем «психології народів» або, як її тоді називали, «колективної психології», Вундт написав десятитомну працю (1900–1920 роки), стислий виклад ідей якої під назвою «Психологія народів» був виданий російською мовою вже в 1912 році. На думку В. Вундта, психологія народів – це наука про душу народу, яка не менш реальна, ніж душа окремого індивіда. Ця наука повинна займатися порівняльним історичним дослідженням реальних продуктів суспільної (чи колективної) взаємодії – мови, міфів, звичаїв тощо. Важливість вивчення мови обумовлена тим, що жоден вид людського досвіду та діяльності не може й не повинен відділятися від соціокультурного середовища. Також завданням психології народів повинно було стати вивчення відносин між людьми в процесі їхніх дій та взаємодії, результати цієї взаємодії, що збагачують людське світосприйняття, спонукають до нових досягнень людського розуму. Звичайно ж, з позиції сучасного дослідника, психології народів бракувало практичних методик та емпіричних досліджень, але за масштабами культурального поля нинішня соціальна психологія (особливо, американська) суттєво поступається їй.
Другою впливовою теорією, що виникає у цей період, є так звана «психологія мас». Історики соціальної психології називають кілька джерел виникнення цього теоретичного напряму. По перше, це розвиток концепції, техніки та прийомів гіпнотичного впливу, який став найважливішою моделлю соціального навіювання й на перших етапах використовувався теоретиками для пояснення ірраціональності, емоційності та примітивності натовпу. Другу медичну модель було запозичено з епідеміології, зокрема, психічне зараження вважалося відповідальним за поширення афектів та аномії (за Е. Дюркгеймом) у великих соціальних неорганізованих групах. Свій уплив спричинила й криміналістика: те, що в межах медичної інтерпретації мало статус підсвідомого та афективного, з юридичних позицій презентувалось як знижена відповідальність індивіда, включеного до натовпу – чи навіть до «злочинного натовпу». Основним положенням медико-правового підходу стало твердження про те, що в натовпі людина стає більш примітивною та інфантильною, а тому – менш розсудливою, такою, що діє менш обґрунтовано і практично безвідповідально.
Серед найбільш авторитетних представників цього напряму треба згадати в першу чергу Габріеля Тарда (1843–1904) – одного із фундаторів соціальної психології, представника психологічного напряму в соціології. Як відомо, Тард усі суспільні процеси пояснював дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини, а свої основні ідеї виклав у таких відомих роботах, як «Закони наслідування» (1893) та «Соціальна логіка» (1895). Г.Тард здійснив важливу диференціацію між натовпом і публікою: якщо функціонування першого передбачає фізичні контакти та обмеженість місця для індивіда, то публіка не перебуває в просторовій близькості і може створювати «громадську думку» завдяки сучасним засобам масової комунікації.
Дещо інший аспект психології мас представлений у роботах ще одного французького вченого – Гюстава Лебона (1841–1931) («Психологія натовпу», 1895), центральним поняттям яких і був термін «психічне зараження». У центрі його уваги теж була «нормальна» людина, яка ставала «ненормальною» під упливом натовпу. Під категорію «натовп» Лебон підводив банди та присяжних засідателів, масові демонстрації та парламенти, злочинні та релігійні організації тощо, хоча сучасна наука більш-менш чітко відокремлює та інтерпретує поняття власне натовпу, соціального руху, аудиторії чи соціального інституту.
Фахівці погоджуються, що на зміст цих теорій значною мірою вплинули події соціально-політичного життя Франції (низка революцій, поразка країни у франко-прусській війні 1871 рок, профсоюзний, соціалістичний та деякі інші суспільні рухи тощо), які несли загрозу основам буржуазного суспільства. «Маси» сприймалися як першопричина всіх неприємностей, а наука повинна була детально аналізувати зв’язки між «феноменом мас» та суспільними негараздами. Деякі з головних тем психології мас увійшли до сучасної соціальної психології після того, як вони були чітко визначені, й тому стали доступні для експериментального дослідження. В ідеях соціального впливу, які активно вивчаються соціальними психологами сьогодні, можна побачити продовження того, що колись інтерпретувалось як ефекти навіювання, зараження, наслідування. Пізніше ключові проблеми духу та поведінки натовпу активно досліджувалися та інтерпретувалися, зокрема, відомим французьким ученим Сержем Московічі.
Під упливом згаданих теорій в Америці поширюються ідеї соціальної психології, одним із перших пропагандистів яких стає Дж. Болдуїнг. Свою теорію він вибудовує на ідеї існування двох видів спадковості: природної та соціальної. Придатність людини до суспільного життя визначається, на його думку, здібністю до навчення, основним методом якого є наслідування. Саме завдяки наслідуванню відбувається засвоєння традицій, цінностей, досвіду тощо, накопичених суспільством та таких, що передаються індивіду через навіювання, оскільки в соціумі постійно відбувається «обмін навіюваннями». Роль наслідування настільки значна, що навіть відчуття власної особистості у дитини формується поступово, через наслідувальні реакції на особисте середовище, що її оточує.
Власне початок становлення соціальної психології в США пов’язують з роботою У. Мак-Дугалла (англійського психолога, який переїхав до Сполучених Штатів) «Вступ до соціальної психології» (1908), що стала першим підручником для студентів американських коледжів. Мак-Дугаллу належить розробка теорії інстинктів соціальної поведінки, яка ще відома під назвою «гормічної психології». Вчений використав поняття «інстинкт» для пояснення соціальної поведінки людини, при цьому досить своєрідно розкриваючи його зміст. Під інстинктами Мак-Дугалл розумів внутрішні вроджені здібності до цілеспрямованих дій. І загальні запаси внутрішньої життєвої енергії, і шляхи її розрядки обумовлені обмеженим «репертуаром» інстинктів як єдиного рушія вчинків людини як соціальної істоти. Все, що відбувається в межах нашої свідомості, безпосередньо залежить від цих позасвідомих джерел, зовнішнім відбиттям інстинктів є емоції, які чітко співвідносяться з ними.
Цікаво, що приблизно в цей же період виходить інший підручник із соціальної психології, автором якого був соціолог Е. Росс. Фахівці з історії соціальної психології зазначають, що саме тоді окреслилося своєрідне протистояння двох напрямів теоретичної соціальної психології, про які вже згадувалось. Так, відповідно до однієї теоретичної орієнтації, завданням соціальної психології як психологічної дисципліни є вивчення особистості та її внутрішньоособистісних процесів; з інших позицій – як соціальна дисципліна – вона замість процесів особистості повинна вивчати соціальний (структурний) контекст. «Вступ до соціальної психології» Мак-Дугалла може розглядатися як «теоретична робота про природні схильності та можливості індивідуального людського розуму», яка репрезентує індивідуалістський підхід до соціальної психології крізь призму теорії інстинктів (у сучасному розумінні – теорії мотивації). Е. Росса, який у своєму підручнику зосереджувався на «задумах і прагненнях, які виникають у людей як результат їхнього співробітництва», найчастіше згадують як основоположника другого (більш пов’язаного із соціологією) напряму соціально-психологічного теоретизування.
Період становлення соціальної психології як експериментальної науки пов’язують з іменами німецького психолога В. Меде, американців Ф. Оллпорта та Н. Тріплетта, російського дослідника В. Бехтерева. Спільний об’єкт їхнього інтересу – соціально-психологічне явище, що отримало назву «соціальна фасилітація», сутність якої полягає в поліпшенні результатів діяльності людини, що виконує цю діяльність у присутності інших людей, зайнятих тією ж справою. Ефект «соціальної фасилітації», найчастіше має місце при виконанні звичних, заучених дій, у випадку ж виконання нових і складних завдань спостерігається протилежне явище, що знаходить прояв у придушенні, гальмуванні індивідуальної активності (феномен «соціальної інгібіції»). В експериментах з вивчення соціальної фасилітації в присутності інших людей піддослідні легше витримували біль, у них активізувалась довгострокова пам’ять, зростала швидкість розумових операцій, але при цьому, наприклад, зменшувалась глибина та оригінальність ідей, які вони висували.
Але активний розвиток експериментальної соціальної психології не міг замінити процес створення соціально-психологічних теорій. Охарактеризуємо ті загальнопсихологічні теорії, які суттєво вплинули на формування соціально-психологічного знання. По-перше, треба згадати такі напрями психологічного теоретизування, як біхевіоризм та необіхевіоризм.
Біхевіоризм, який визначив сутність американської психології в ХХ столітті, радикально реформував свого часу всю систему уявлень про психіку. Його кредо репрезентувала формула, відповідно до якої предметом психології повинна бути не свідомість, а поведінка, рухові поведінкові реакції – суто об’єктивний феномен, який можна, відповідно, й вивчати за допомогою об’єктивного методу – експерименту (а не шляхом інтроспекції, як це було тривалий час у випадку з феноменами свідомості).
Першу главу в літописі біхевіоризму «написав» американський психолог Е. Торндайк (1874–1949) серією експериментів з тваринами. У докторській дисертації «Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин» (1898) Торндайк довів, що природа інтелекту та його функції можуть бути вивчені й оцінені без звертання до ідей або інших явищ свідомості, тому повноправною сферою психології може стати взаємодія між організмом та середовищем.
Теоретичним лідером біхевіоризму вважають його співвітчизника Дж. Уотсона (1878–1958), який виклав ідеї біхевіоризму в 1913 році в статті під назвою «Психологія, якою її бачить біхевіорист». «Стимул – реакція» – так прозвучав своєрідний девіз цього теоретичного напряму. Програма біхевіоризму зводилась до кількох чітко сформульованих тез:
предмет психології – поведінка;
поведінка побудована із секреторних та м’язових реакцій, детермінованих зовнішніми стимулами;
аналіз поведінки повинен мати суто об’єктивний характер та обмежуватись, як і в природничих науках, феноменами, що можуть спостерігатися ззовні.
Незважаючи на свою тривалу популярність, концепція біхевіоризму викликала багато заперечень, у тому числі пов’язаних із певним спрощенням людської психіки та поведінки, що було неминучим за умов перенесення на них закономірностей, виявлених в експериментах з тваринами. Намагаючись утримати свої позиції, біхевіористи спробували включити до базової (уотсонівської) програми такі категорії, що отримали назву «проміжні змінні» – образ, мотив, психосоціальні відносини тощо, що свого часу привело до появи нового варіанта теорії – необіхевіоризму.
Центральними фігурами необіхевіоризму вважають американських дослідників Едварда Толмена (1886-1959), Кларка Халла (1884–1952) та Фридеріка Скіннера (1904–1990). Кожен із них залишив після себе оригінальну теорію (Е. Толмен є автором так званого «когнітивного біхевіоризму», К. Халл – «гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму»), але найбільш популярною з них є «оперантний біхевіоризм» або теорія оперантного навчення Ф.Скіннера, якого цікавив у першу чергу процес керування поведінкою. Він визнавав два основні типи поведінки: так звану «респондентну» як відповідь на знайомий стимул (подразник) та «оперантну» поведінку, яка визначається та контролюється результатом, що виникає після нього. Оперантна реакція, за якою виникає позитивний результат, прагне до повторення, в той час як реакція, пов’язана з негативним результатом, підкоряється протилежній тенденції. В історію науки Ф. Скіннер увійшов як теоретик навчання, що розробив різні програми для навчання (у тому числі й програмованого) та корекції поведінки.
Спроби ввести соціальні детермінанти (соціальні проміжні змінні) людської поведінки викликали появу різних варіантів соціального біхевіоризму, одним із яких є теорія американського соціального психолога та соціолога Джорджа Герберта Міда (1863–1931). У центрі його уваги був процес соціалізації дітей, набуття ними соціального досвіду та засвоєння норм поведінки того кола людей, до якого вони належать. Особистість дитини, на думку Дж. Міда, формується в процесі її взаємодії з іншими людьми, в тому числі в дитячих іграх, у яких дитина засвоює певні узагальнені знеособлені установки, норми, цінності, яким дослідник дав характерну назву – «узагальнений інший» (як своєрідний варіант соціальної проміжної змінної). У формі цього «узагальненого іншого» зовнішній соціальний світ детермінує внутрішній світ індивіда, особливо дитини, яка соціалізується.
До цього ж напряму належать дослідження асоціальної (агресивної) поведінки, зокрема роботи так званої Йєльської групи, що заклали підвалини експериментального дослідження агресії, до складу якої входив Д. Доллард – автор теорії фрустрації (фрустрація – дезорганізація поведінки, викликана неможливістю подолати труднощі на шляху задоволення життєво важливих для особистості на даний момент потреб). Доллард стверджував, що стримання слабких проявів агресивності, які є результатом минулих фрустрацій, може призвести до їх накопичення та створити значну агресивність. Фрустрація завжди готує підґрунтя для агресії, а чи буде агресія виражена в поведінці – залежить від додаткових чинників, оскільки за певних умов можливі й інші реакції, наприклад, апатія, втеча або сльози тощо.
Дослідження американського психолога Альберта Бандури, який є автором «теорії навчення», присвячені проблемі людської агресивності, яку Бандура розглядає як результат тривалого засвоєння агресивних зразків поведінки, зокрема, через сприйняття телевізійної агресії, в результаті наслідування агресивним моделям (телевізійним чи реальним). Так, якщо вихователі дитини (батьки, вчителі) чи улюблені кіногерої виявляють агресивність, то й дитина, наслідуючи їх, бути демонструвати такі ж прояви. Якщо ж «модель» буде покарано за її агресивність, бажання наслідувати її поведінку значно зменшиться, що було підтверджено в низці експериментів як самого Бандури, так і послідовників його теорії. З'ясувалось також, що великий обсяг теленасильства не лише безпосередньо впливає на готовність глядачів поводитися агресивно, а й впливає на саме ставлення до агресії. Люди, які під упливом телебачення переконані, що конфлікти вирішуються шляхом насильства, а одиничний акт насильства породжує цілу низку таких явищ, перебільшують небезпеку самим стати його жертвами, з підозрою ставляться до оточуючих.
Ще одним упливовим теоретичним напрямом світової психології ХХ століття є когнітивізм, що виник як своєрідний протест проти біхевіористського розуміння людини як пасивної істоти, що сприймає зовнішній вплив, практично не опираючись йому, перебуваючи під контролем зовнішнього середовища. На думку когнітивістів, існування людини в цьому світі (в першу чергу соціальному) має активне забарвлення, характер її реакцій на ситуації, що виникають, в основному визначається тією когнітивною інтерпретацією, яку людина дає їм сама, спираючись на свої знання про себе та власне ситуацію свого існування.
Серед теорій когнітивістської орієнтації необхідно згадати, зокрема, розробки американського психолога Джуліана Роттера, який стверджував, що те, як людина сприймає власну поведінку та її наслідки, більшою мірою залежить від специфічних рис її особистості. Так, хтось, скоріше за все, буде приписувати своїм вчинкам внутрішні причини, в той час як інші будуть постійно пояснювати свій спосіб життя й те, що з ними відбувається, зовнішніми обставинами. Такі інтерпретації будуть залежати від того, як люди взагалі уявляють собі, звідки виходить контроль за їхніми вчинками – ззовні чи зсередини (для визначення цієї особливості людини Роттер вводить поняття «локус контролю»). У першому випадку мова йдеться про екстернальний «локус контролю» особистості, а його носій вважає, що його успіхи чи негаразди є результатом дії таких зовнішніх сил, як випадковість, везіння (невезіння), тиск оточення, інші люди тощо; у другому – про інтернальний, оскільки така людина вважає, що все, що з нею відбувається, передусім залежить від її особистісних рис, компетентності, її власної діяльності тощо. Всі індивіди займають певну позицію на континуумі, утвореному цими полярними типами локусу контролю.
Теорія «когнітивного дисонансу» Ліона Фестінгера теж суттєво доповнює ідеї класичного когнітивізму. Як уважає Фестінгер, коли ми відчуваємо труднощі у зв’язку з необхідністю радикально змінити свої установки при появі нової інформації чи виникненні нових обставин, ми вимушені шукати різних способів звільнення від неспокою та невідповідності між нашими установками та поведінкою, яка необхідна в нових умовах. Наприклад, коли нам потрібно зробити вибір між двома однаково привабливими чи взаємовиключними ситуаціями (речами, лініями поведінки тощо), ми робимо все, щоб послабити дисонанс, який виникає в такому випадку, шукаючи виправдання на користь того вибору, що ми зробили, самі себе переконуючи, що обрали правильний варіант.
Так звана «теорія психологічного поля», яку розробив німецький психолог Курт Левін (1890–1947), сформувалась під значним упливом природничих наук. На думку Левіна, особистість живе та розвивається у психологічному полі предметів, що її оточують та мають певний заряд (валентність). Впливаючи на людину, ці предмети тим самим сприяють виникненню у неї потреб, які вчений розглядав як своєрідні енергетичні заряди, що викликають у людини внутрішнє напруження. У такому стані вона прагне до розрядки – власне задоволення цих потреб. Останні Левін поділив на біологічні та соціальні (або квазіпотреби), що в структурі особистості представлені у вигляді певної ієрархії. Дослідження мотивації дозволили Левіну дійти висновку, що індивід та його оточення є неподільним динамічним цілим. При цьому мотивація поведінки розглядалась ним не як біологічно визначена константа, а як власне психологічне явище, оскільки мотиваційне напруження індивіда з успіхом може створюватися й іншими людьми. З часом від аналізу мотивації одиничної людської поведінки Левін перейшов до дослідження груп. Він став фундатором теоретичного напряму в дослідженні груп, який отримав назву «групова динаміка». Вже після переїзду до Сполучених Штатів учений багато працював над проблемами групової диференціації, типології стилів спілкування. Саме йому належить характеристика демократичного, авторитарного та потурального стилів спілкування, а також дослідження умов, що сприяють виділенню в групах лідерів, «зірок» тощо.
Серед інших теорій, що отримали розвиток у цей період, треба згадати напрацювання Сержа Московічі, який завдяки своїм роботам 70-х років ХХ століття став відомим у науковому світі як один із натхненників «європейського бунту» проти засилля американської позитивістської парадигми у світовій соціальній психології. Свої ідеї із цього приводу Московічі виклав у критичній збірці статей «Контекст соціальної психології» («The Context of Social Psychology»), що вийшла друком у 1972 році й досі розглядається як своєрідний маніфест західноєвропейської соціальної психології. Ця публікація заклала підвалини для розвитку досліджень нових об’єктів, стимулювала пошук нових методів та сприяла розвитку теоретико-методологічних засад європейської соціальної психології. Сам С. Московічі став засновником плідного напряму соціальної психології – дослідження соціальних уявлень, у своїх найбільш відомих роботах обстоював ідеї нероздільності психічного та соціального, оскільки, на його думку, психічні феномени («вірування, пристрасті тощо»), значно частіше, ніж це може здаватися, є основою соціального (суспільних структур, інститутів і т. ін.), тому є всі підстави розглядати психологію як підґрунтя соціології. Соціальна ж психологія повинна зосередитися на вивченні культурних процесів, які «відповідають» за організацію знань у суспільстві, за встановлення міжіндивідуальних відносин, за формування соціальних рухів (груп, партій, інститутів), завдяки яким і в яких люди діють та взаємодіють, за кодифікацію міжіндивідуальної та міжгрупової поведінки, яка створює спільну соціальну реальність з її нормами та цінностями тощо.
Зважаючи на особливий уплив фрейдизму та неофрейдизму не тільки на розвиток психологічної науки, а й на мистецтво, політику та інші сфери суспільного життя, ці теорії розглянемо детальніше у розділі, присвяченому проблемам структури та соціалізації особистості.

Модуль 2. Соціально-психологічні проблеми аналізу особистості

Тема 1. Соціалізація особистості: поняття, кризи, агенти та механізми
Особистість як предмет аналізу соціогуманітарних наук.
Соціалізація як процес формування особистості.
Кризи соціалізації.
Зміст, агенти та механізми соціалізації.

Сьогодні важко уявити собі будь-яку соціогуманітарну дисципліну без звертання до проблем особистості. Найбільш близькими, а іноді й навіть такими, що важко чітко відокремити, є підходи, що склалися в соціології, соціальній та загальній психології.
Для соціолога особистість у першу чергу – це представник певної соціальної групи, елемент соціальної системи. Як зазначав колись В. О .Ядов, для соціології особистість важлива не як індивідуальність, а як «знеособлена» особистість, тобто як певний соціальний тип, як деперсоніфікована особистість. Інакше кажучи, соціолога цікавить в особистості те, що об’єднує її з представниками тієї чи іншої соціальної групи або спільноти, до якої вона належить.
Чітке визначення специфіки загальнопсихологічного підходу утруднюється через відсутність загальної теорії особистості та загальноприйнятного уявлення про її структуру. Загалом треба зазначити, що на відміну від соціології загальна психологія вивчає насамперед те, що відрізняє одну людину від іншої, надає їй психологічної неповторності, своєрідності та унікальності.
У межах соціально-психологічної теорії існує декілька точок зору щодо структури особистості, її цінностей та інших проявів. Так, свого часу відомий ленінградський психолог Є. С. Кузьмін зазначав, що соціальна психологія повинна взяти за основу моделювання особистості її суб’єктивні відносини до соціальної реальності, яку необхідно розглядати як конкретні обставини соціального положення індивіда, умов його соціалізації та повсякденної діяльності.
На думку Г. М. Андрєєвої, соціальна психологія з’ясовує, яким чином, у яких конкретних групах особистість, з одного боку, засвоює соціальні впливи (через яку із систем своєї діяльності), а з другого – яким чином, у яких конкретних групах вона реалізує свою соціальну сутність (через які конкретні види сумісної з іншими людьми діяльності). Загалом, можна стверджувати, що особистість у межах соціальної психології розглядається в тих своїх проявах (якостях, рисах, станах та процесах), які формуються в соціальних (передусім у безпосередніх) зв’язках, виявляються у них та є значимими для них.
У науках, що вивчають особистість, для визначення процесу її формування використовується, як відомо, термін «соціалізація». Як стверджують фахівці, соціалізація починається з раннього дитинства та триває все наше життя. В основі соціалізації лежать зв’язки між людьми та засвоєння ними соціальних навичок. Почасти цей процес залежить від уроджених механізмів та особливостей формування нервової системи, але над усе він визначається тим досвідом, котрий людина набуває протягом життя, тими зв’язками, які вона має з іншими людьми, особливостями мікро- та макросередовища індивідуальної соціалізації.
У процесі соціалізації найчастіше виділяють такі стадії, як раннє дитинство, дитинство та отроцтво, юність, зрілість, старість. Кожен із цих етапів має свої особливості, відіграє свою, особливу роль у формуванні особистості та свої специфічні проблеми, що виявляються в так званих «кризах соціалізації». Так, відповідно до уявлень американського психолога Еріка Еріксона, протягом усього життя людина переживає вісім таких психосоціальних криз, сприятливий чи несприятливий вихід із кожної з них визначає можливості подальшого розвитку особистості. Так, перша криза виникає вже на першому році життя та пов’язана з тим, чи задовольняються основні фізіологічні потреби дитини. Взагалі ж протягом першої половини життя людина переживає сім криз, остання – восьма – припадає на час старіння. Вона знаменує завершення попереднього життєвого шляху, а вихід із цієї кризи залежить від того, як цей шлях було пройдено людиною, як вона сама оцінює його з позицій успішності чи неуспішності.
Деякі дослідники навіть уважають, що певного досвіду людина набуває й тоді, коли її життя доходить логічного завершення. Звичайно ж, цей досвід вже не потрібний людині, що вмирає, але він може стати в нагоді іншим. Психіатр із Чиказького університету Елізабет Кюблер-Росс уже багато років спостерігає за людьми, які невдовзі повинні померти (особами дуже похилого віку чи невиліковно хворими) та аналізує загальні закономірності їхньої поведінки. Так, на думку дослідниці, умираюча людина проходить через п’ять стадій:
«заперечення» як нормальна реакція людини, якій повідомили про смертельний діагноз;
«гнів» людини з приводу того, що нещастя сталося саме з нею;
«торг», коли людина обіцяє (лікареві, Богу) поводитися так, щоб можна було подовжити земне життя;
«депресія» як примирення з долею;
«прийняття смерті».
Щодо змісту процесу соціалізації, то, як правило, виділяють три сфери, у межах яких відбувається становлення особистості: діяльність, спілкування та самосвідомість. У сфері діяльності в процесі соціалізації протікають, принаймні, два відносно самостійних процеси – розширення кола видів діяльності, з якими людина знайомиться та задля опанування яких здобуває нові знання, а також концентрація, зосередження на головному, центральному виді діяльності. Щодо змісту спілкування, то тут може йтися про зміну (збільшення) кола спілкування, його характеру, ролі спілкування в різні вікові періоди тощо. Говорячи про самосвідомість, треба в першу чергу зазначити, що процес соціалізації пов’язаний з усвідомленням власної особистості як цілісності, емоційним оцінюванням себе, формуванням самоповаги.
Розкриваючи питання про так звані «агенти соціалізації», ми повинні нагадати, що цим поняттям прийнято визначати сукупність найрізноманітніших чинників макро- та мікросоціального середовища, під впливом яких відбувається процес соціалізації особистості. У різні вікові періоди вплив агентів соціалізації іноді суттєво відрізняється за своєю значимістю та характером впливу на особистість. Так, у ранньому дитинстві найбільше значення має вплив батьків (особливо, матері) або інших дорослих, які доглядають дитину, турбуються про неї, задовольняючи не тільки її фізіологічні, а й величезні суто людські потреби в спілкуванні. Позбавлення дитини в ранньому віці повноцінного спілкування з дорослими призводить до непоправних втрат у її фізичному та психічному розвитку. У підлітковому віці особливе місце посідає спілкування з однолітками, які на певний час стають провідним агентом соціалізації.
У другій половині ХХ століття дуже впливовим чинником соціалізації стали засоби масової інформації, зокрема телебачення. Західні дослідники вже багато років вивчають його вплив на глядацьку аудиторію, в першу чергу активно вивчається питання про зв’язок телевізійного насильства та повсякденних проявів агресії. Щодо впливу телевізійної агресії, то дослідниками висуваються, принаймні, три гіпотези. Відповідно до першої (так званої «гіпотези моделі»), яка спирається на вже відому Вам теорію соціального навчення Альберта Бандури, існує безпосередній зв’язок між переглядом агресивних сцен та агресивною поведінкою, яка є результатом звичайного навчення агресивним проявам глядачів, особливо дітей. Жорстокі герої фільмів і мультфільмів є моделями для реального життя. Тому для зменшення проявів повсякденної агресії необхідно скоротити чисельність сцен насильства та замінити їх сценами, які демонструють співробітництво між людьми, підтримку та добрі стосунки взагалі.
Інші дослідники (прихильники «гіпотези катарсису»), навпаки, вважають, що, переживши разом з агресивним телегероєм напружені сцени, людина відчуває значне послаблення власних агресивних проявів та намірів. Якщо на початку перегляду агресивних епізодів під час експериментів у піддослідних зростав ступінь активації організму (посилення ритму серцебиття та дихання), то по їх закінченні чутливість до сцен жорстокості значно зменшувалась і на рівні фізіологічних реакцій, і на ціннісно-поведінковому рівні, перетворюючись у байдуже ставлення до жорстокості як такої.
Відповідно до третьої – так званої «гіпотези каталізатора», жорстокі сцени можуть ставати стимулом для проявів імпульсів агресивності лише у певної частини людей, в яких залежнос від їхніх особистісних рис телеагресія та теленасильство «відключають гальма» (як каталізатор, що прискорює хімічну реакцію). Суперечки навколо впливу телебачення не вщухають й досі, а останнім часом до них додалися ще й неоднозначні оцінки впливу комп’ютерних ігор та різних форм Інтернет-спілкування на формування особистості, її психічне та фізичне здоров’я.
Дорослі люди, активно включені в трудову діяльність, відчувають на собі насамперед потужний уплив професійного середовища, в якому реалізується цей вид діяльності. Особливості соціалізації людей більш старшого віку мають своє, іноді «негативне забарвлення», оскільки життя цієї вікової групи складається більше зі втрат, ніж надбань, загострюється проблема самотності у зв’язку зі смертю друзів чи шлюбного партнера, погіршується здоров’я, багатьох починають пригнічувати думки про смерть та втрату сенсу життя.
Механізми соціалізації (у першу чергу це стосується формування особистості дитини) дають приблизну картину того, як відбувається цей процес. На думку З. Фрейда, основними з них є, по-перше, імітація, яка передбачає усвідомлене прагнення дитини копіювати, наслідувати певну модель поведінки (батьків, вихователів, вчителів або інших дорослих чи навіть ровесників, стосовно яких у дитини сформувалося позитивне емоційне ставлення); по-друге, ідентифікація як засвоєння батьківської поведінки, установок і цінностей як своїх власних, наприклад, може йтися про професійний вибір чи статеворольову ідентифікацію. Негативним механізмом соціалізації, який забороняє певну поведінку чи придушує її, З. Фрейд називав почуття сорому та провини.
У певних життєвих ситуаціях виникає потреба в так званій «ресоціалізаціі», яка передбачає засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість тих, що недостатньо засвоєні або застаріли. Таким випадком може бути, наприклад, ситуація з опанування в дорослому віці суттєво нової професії або принципова зміна соціокультурного оточення (наприклад, переїзд до іншої країни) чи, як вважають деякі дослідники, навіть психотерапія, що сприяє формуванню нової, цілісної особистості, змінює життєві цінності та установки людини.

Тема 2. Структура особистості та проблеми соціалізації в теоріях класиків світової психології

Психоаналітична теорія особистості З. Фрейда.
Основні напрями неофрейдизму та особистість.
Гуманістичний напрям персонології.
Когнітивістські теорії особистості.
Феноменологічний напрям персонології.

Зігмунд Фрейд (1856–1939) – видатний австрійський вчений, з ім’ям якого пов’язують становлення психоаналізу, що є одночасно специфічним теоретичним напрямом у психології, особливим підходом до вивчення несвідомого та методом лікування неврозів. Іноді Фрейду помилково приписують відкриття несвідомого, насправді ж він лише надав проблематиці несвідомого принципово нового звучання, поставивши його в центр психічного життя людини. Основними компонентами структури людської психіки, на думку Фрейда, є «свідоме», «передсвідоме» та «несвідоме» («підсвідоме»). Зміст останнього компонента психічного життя сама людина усвідомити не в змозі, він може стати зрозумілим їй лише з допомогою процедури психоаналізу, яку й розробляв цей видатний учений.
На кожному із цих рівнів психіки розташовується одна з трьох структур особистості, описаних Фрейдом. У «несвідомому» – центральний, на думку Фрейда компонент, який має назву Воно (Ід) і містить уроджені несвідомі інстинкти, що прагнуть до задоволення, розрядки, детермінуючи таким чином усю діяльність суб’єкта. Цими інстинктами є насамперед потяг до життя (Ерос) і потяг до смерті (Танатос), які перебувають в антагоністичних відносинах, що створює основу для внутрішнього конфлікту особистості.
Другий структурний елемент – Я (Еґо), що поширюється на всіх трьох рівнях й теж є уродженим. Еґо намагається спрямувати несвідомі потяги та імпульси, що йдуть від Ід, у соціально прийнятливе русло, «примирити» несвідоме з реальним соціальним оточенням.
Третя інстанція в структурі особистості – Над-Я (Супер- Еґо) – містить заповіді, соціальні заборони, владу батьків та моральних авторитетів. Супер-Еґо, хоча й розміщується на всіх трьох рівням психіки, не є уродженою структурою, а формується в процесі соціалізації, поступово беручи на себе функції моральної свідомості.
Стан внутрішнього конфлікту, в якому постійно перебуває людина, робить її, на думку Фрейда, потенційним невротиком. Полегшити цей стан, частково чи тимчасово зняти психологічне напруження дозволяють так звані механізми психологічного захисту, які приходять на допомогу особистості тоді, коли наше Я не здатне ефективно контролювати деякі життєві ситуації. Такими механізмами є, зокрема, реактивне утворення, витіснення, проекція, регресія, раціоналізація тощо, а особливе місце посідає сублімація як найефективніший механізм, що дозволяє практично повністю побороти невротичні прояви.
Основною рушійною силою розвитку окремої особистості та всього суспільства й загалом історії людства, на думку Фрейда, є лібідо. Це одне з ключових понять психоаналізу, яке в ранніх роботах ученого означало психічну енергію, що лежить в основі всіх сексуальних потягів індивіда, що й досі помилково дає підстави деяким сучасним авторам ототожнювати лібідо із сексуальністю. Пізніше Фрейд розглядав це поняття як синонім інстинкту життя (Еросу).
Етапи, які проходить особистість у своєму розвитку, відрізняються один від одного засобом задоволення лібідо. Якщо ж лібідо не задовольняється або задовольняється неадекватним способом, людина ризикує залишитися на цій стадії й у неї фіксуються певні особистісні риси. Як стверджував Фрейд, розвиток особистості розпочинається з народження й завершується у підлітковому віці, а в цілому її формування відповідає психосексуальному розвитку людини. Він виділив п’ять стадій цього процесу, в назвах яких відбився певний спосіб виявлення (або невиявлення) лібідо через ерогенні зони, властиві певному віку: оральна, анальна, фаллічна, латентна та генітальна.
Карл Юнг – швейцарський психолог та психіатр (1875–1961) є автором теорії особистості, що отримала назву «аналітична психологія». Тісно співпрацюючи з Фрейдом на початку своєї діяльності, Юнг пориває зі своїм учителем, не погоджуючись з деякими принциповими положеннями його теорії та пропонуючи власне іх бачення. Так, Юнг розглядав лібідо взагалі як психічну енергію, яка визначає інтенсивність психічних процесів людини й має значно менш сексуальне забарвлення. По-друге, на його думку, символічними є не лише образи сновидінь, символіка – взагалі складова самої психіки, оскільки несвідоме створює певні ідеї, що мають символічний характер та становлять основу всіх уявлень людини. Й, нарешті, на відміну від Фрейда Юнг уважав, що залежність пацієнта від психоаналітика повинна з плином часу зменшуватися, досягаючи максимуму на останній фазі психотерапії, яку він назвав трансформацією.
Структура особистості в теорії Юнга представлена трьома компонентами: свідомість, індивідуальне несвідоме, колективне несвідоме. Центральним елементом свідомості є «Еґо-Я», яке збирає розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне та усвідомлене сприйняття власної особистості. Індивідуальне несвідоме відбиває особистісний досвід окремої людини й складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили цей характер. Ці два елементи є особистісними прижиттєвими утвореннями.
Колективне несвідоме, на відміну від них, має універсальний та позбавлений індивідуальності характер, воно ідентичне у всіх індивідів і складається з архетипів, які можуть стати лише вторинно усвідомленими. Колективне несвідоме є свого роду «пам’яттю поколінь», тією психологічною спадщиною, з якою дитина з’являється на світ. Це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народностей, несвідомий зміст цих колективних утворень виникає з успадкованої структури психіки та мозку людини. Основним змістом колективного несвідомого є архетипи – символічні ідеї несвідомого, формальні зразки поведінки чи символічні схеми, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом образи, якими людина оперує в своєму реальному житті.
Основними архетипами є Персона, Тінь, Аніма, Анімус, Самість та деякі інші. Самість є центральним архетипом особистості, навколо якого концентруються всі психічні якості людини, це суб’єкт її цілісної психіки. В процесі психотерапії, за задумом Юнга, лікар допомагає пацієнтові зрозуміти себе, повернути втрачену цілісність.
Процес досягнення Самості, знаходження гармонії отримав у теорії Юнга назву «індивідуація», а прагнення до розвитку індивідуально-особистісних якостей, на думку Юнга, апріорно закладено в природі людської істоти.
Практична та лікарська діяльність, теоретичне осмислення мотивації вчинків дали підстави іншому видатному психологу – Альфреду Адлеру (1870–1937), авторові «індивідуальної психології» – розгорнути критику фрейдівських положень про сексуальну обумовленість людської поведінки. На його думку, людина народжується фізично слабкою істотою, що примушує її переживати почуття неповноцінності. Конфліктні ситуації, які призводять до захворювань, виникають у тому випадку, коли людина, яка стикається з культурним та соціальним оточенням, найбільш гостро переживає почуття власної неповноцінності, а не в разі незадоволених сексуальних потреб, як уважав Фрейд. Як стверджував А. Адлер, під упливом почуття неповноцінності у психіці людини формуються спеціальні механізми задля зведення «компенсуючої душевної надбудови», завдяки якій відбувається несвідоме розгортання життєдіяльності індивіда в напрямку подолання своєї неповноцінності. Усвідомлення фізичної недосконалості актуалізує психічні сили компенсації людської неповноцінності, що ведуть індивіда до досконалості, виявлення його творчої діяльності, могутності та величі людини.
Іншою рушійною силою розвитку особистості, на думку Адлера, є несвідоме прагнення до влади (прагнення до вищості, до панування над іншими), завдяки якому слабкий за своєю фізичною природою індивід прагне компенсувати відчуття неповноцінності досягненням необмеженої влади, що для людей, які живуть в умовах сучасної цивілізації, стає не тільки засобом компенсації, а й метою життя.
Ще одним важливим чинником людського існування є так зване соціальне почуття (соціальний інтерес). Завдяки йому особистість має здатність бачити себе й світ, що його оточує, немовби очима іншого, оцінювати життєві ситуації з точки зору суспільних настанов, тих культурних й моральних норм, які створюються в процесі спільного життя людей. Соціальний інтерес також покликаний компенсувати неповноцінність людини, саме завдяки йому відбувається соціально прийнятливе пристосування індивідів до певної життєвої ситуації як на соціальному, так і на психологічному рівні. Соціальне почуття хоча і є уродженим, але може залишатися нерозвиненим, що стає підґрунтям асоціальної поведінки, причиною конфліктів і неврозів.
Важливою детермінантою, що визначає та систематизує досвід людини, є життєвий стиль, який в теорії Адлера репрезентує ідею індивіда як більшою мірою активного, ніж реактивного організму, а також ідею спрямованості на мету, єдність, сталість «Я» та унікальність індивіда, урешті – ідею самодетермінації. В багатьох роботах Адлера людина розглядається як єдність, включена в суспільство, яка прагне утвердити свою значущість, так що всі часткові процеси підпорядковані загальному життєвому плану. Стиль життя закріплюється у віці 4-5 років, а в подальшому практично не зазнає суттєвих змін. Хоча люди продовжують знаходити нові засоби прояву свого життєвого стилю, це є лише, на думку Адлера, вдосконаленням й розвитком основної структури, закладеної в ранньому дитинстві. Сформований таким чином стиль життя зберігається та стає головним стрижнем поведінки в майбутньому. Крім сталості проявів особистості, як уважав Адлер, стиль життя тaкож впливає на наші орієнтації щодо ставлення до світу, який нас оточує. Виявити суттєві характеристики стилю життя можна за умов знання шляхів та засобів, які ми використовуємо для вирішення життєвих проблем. Причому доки людина перебуває в сприятливій ситуації, ми не можемо із упевненістю стверджувати щось про її життєвий стиль, у нових же ситуаціях, особливо коли людина стикається з труднощами, стиль життя вимальовується ясно та виразно.
У той же час мотивація людських вчинків визначається, на думку Адлера, більшою мірою надіями на майбутнє, а не досвідом минулого. Ця кінцева мета (майбутнє) може бути лише недосяжним ідеалом, який не можна реалізувати, фікцією, однак вона виявляється реальним стимулом, що визначає прагнення людини. Ця особливість нашого існування отримала в теорії Адлера назву «фіктивний фіналізм».
Карен Хорні (1885–1953), як і інші представники неофрейдизму, намагалася проаналізувати соціальні та культурні процеси, які обумовлювали мотивацію поведінки та життєдіяльності людини, внутрішньоособистісні конфлікти індивіда. Звертаючись до досліджень конфліктності та розщепленості людської психіки, Хорні, розвиваючи теорію, яку часто називають «культурно-філософською психопатологією», висуває тезу, згідно з якою внутрішні конфліктні ситуації притаманні не лише невротику, а й будь-якій людині, оскільки вони є інтегральною частиною людського існування. Хорні погоджувалась з Фрейдом, що конфлікти значною мірою обумовлені цивілізацією, але якщо остання має стабільний характер розвитку, то ймовірність виникнення таких конфліктів дуже незначна. Більш значну роль у нашому житті відіграє те, що людина постійно відчуває так званий «основний неспокій» («корінну тривогу»), пов’язаний із відчуттям розпачу та безпорадності людської істоти (в першу чергу дитини), якій протистоять чужі, ворожі природні та соціальні сили. Розглядаючи внутрішньоособистісні конфлікти, що виникають на такому ґрунті, Хорні розвиває ідею про існування «основного конфлікту», під час аналізу причин якого звертає особливу увагу на протиріччя між потребами окремої людини та можливостями їх задоволення в умовах існуючої культури. Ці проблеми вона досліджує під кутом зору відносин між людьми, тому залежно від характеру відносин особистості з іншими людьми, Хорні розрізняє три види таких потреб: спрямовані до людей, спрямовані проти людей, спрямовані від людей.
Гіпертрофований розвиток тієї чи іншої з цих потреб залежить від того, який з елементів «корінної тривоги» домінує, а саме: у першому випадку найважливішу роль відіграє людська безпорадність, у другому – ворожість, у третьому – ізоляція, що в кінцевому підсумку призводить до формування невротичного характеру. Хорні виділяє три типи невротичної особистості залежно від надмірного розвитку однієї із цих потреб. Так, за умов домінування першого виду потреб (прагнення до людей) формується так званий «поступливий тип», самооцінка якого залежить від оцінки інших, який прагне підкорятися та відчувати постійну турботу про себе, уникає будь-яких критичних зауважень на свою адресу тощо. «Агресивний тип», у якого домінує потреба, спрямована проти людей, уважає, що інші ворожо налаштовані проти нього та один проти одного, тому прагне всіма можливими засобами (силою, владою, багатством) досягти панування, домінування над іншими, експлуатувати їх. «Відсторонений тип» (у нього домінує потреба, спрямована проти людей), не сподіваючись встановити теплі відносини з оточуючими, прагне ззовні виглядати незалежним, для чого, зокрема, встановлює з ними емоційну дистанцію. Його прагнення виглядати незалежним насправді викликано побоюванням критики, а в глибині душі він залишається напруженим та невпевненим.
Якщо Юнг наділяв людину прагненням до індивідуації, Адлер – прагненням до самовдосконалення, то Хорні вважала, що людині від природи притаманне «прагнення до самореалізації», невигубна потреба у саморозгортанні внутрішніх потенцій. Ця ідея привела дослідницю до своєрідного розуміння структури особистості, яка включає три «Я»: актуальне, ідеалізоване та реальне. Актуальне «Я» – це особистість у даний момент свого існування з усіма її тілесними та душевними атрибутами, здоровими та невротичними тенденціями розвитку. Ідеалізоване «Я» – те, чим особистість є у своєму ірраціональному уявленні, чи те, чим вона повинна була б бути відповідно до своїх внутрішніх невротичних прагнень, тому це «Я» фактично неможна досягти. Реальне «Я» є тією «первинною силою», завдяки якій відбувається індивідуальний розвиток людини, це живий, унікальний особистісний центр людської істоти, те, що кожен індивід хоче й може реально знайти в собі. «Прагнення до самореалізації» й виявляється в досягненні реального «Я» (юнгівської «Самості»), у подоланні розриву між ним та ідеалізованим «Я», яке домінує в невротичному типі особистості.
У своїй сексуально-економічній теорії австрійський психіатр Вільгельм Райх (1897–1957), на відміну від Адлера та Юнга, які розійшлися з Фрейдом на ґрунті несприйняття ідеї абсолютної сексуальної обумовленості людської поведінки, знову поставив проблему сексуальності в центр теоретичних міркувань та практичної діяльності, намагаючись розглянути в цьому контексті як окрему людину, так і суспільні відносини в цілому.
На думку Райха, здоров’я та хворобливий стан людини залежать від ступеня можливого досягнення розрядки сексуальної енергії. Оскільки прояви індивідуальної сексуальності в сучасній культурі (йдеться про першу третину ХХ століття) розглядаються ним як патологічна карикатура на природне людське кохання, вилікувати людину (невротика) може лише створення умов для виникнення природних відносин між представниками різної статі й розвитку суто людської здатності до любові. Щодо структури особистості, то вона, на думку Райха може бути представлена трьома рівнями (шарами): «поверхневий, облудно-соціальний або шар соціальної кооперації»; «проміжний, антисоціальний шар», та «глибинний шар або біологічне ядро». На першому рівні справжнє обличчя людини приховане під маскою ввічливості, люб’язності, тут індивід прикривається штучною соціальністю та штучним самоконтролем перед існуючими вимогами суспільства. На другому рівні поєднані різноманітні «вторинні імпульси», які містять брутальні, садистські та спотворені несвідомі потяги людини. Й лише третій шар містить природні імпульси, носії яких є здоровими, гармонічно розвиненими, чесними, працелюбними істотами, здатними на щиру, суто людську любов. На відміну від Фрейда, Райх вважав, що агресивні потяги не є уродженою рисою людини, перекручення природних імпульсів відбувається за певних соціальних умов, а «інстинкт смерті» – це цілком результат і продукт життя в суспільстві.
Різні політичні та ідеологічні угруповання, соціальні рухи в суспільстві відповідають рівням людської психіки, наприклад, усі суто революційні рухи Райх співвідносив із глибинним шаром структури особистості. Оскільки основою будь-якої політичної реакції він уважав сексуальне пригнічення в сім’ї, то вихід із ситуації вбачався йому в скасуванні репресивної моралі патріархальної сім’ї та суспільства в цілому шляхом сексуальної революції. Її кінцева мета – встановлення саморегулювання, орієнтованого на здійснення природних проявів людської любові, а моральним в оновленому соціумі, на думку Райха, буде те, що сприятиме гармонії між людиною та культурою, особистістю та суспільством.
Американському психіатрові Гаррі Саллівану (1892–1949), який присвятив свої дослідження аналізу міжособистісного існування людини, розгляду особистості під кутом зору міжособистісних зв’язків та відносин людини, належить розробка так званої теорії «міжособистісної (інтерперсональної) психіатрії». На його думку, справжня особистість виявляється лише при спілкуванні з іншими людьми, і хоча міжособистісні відносини не завжди бувають зримо присутніми, вони є завжди, незалежно від того, усвідомлює людина це чи ні. Саме тому для пізнання її природи та внутрішнього життя, специфіки існування треба досліджувати міжособистісні ситуації, в яких людина виявляє свої почуття та емоції, спрямованість своєї діяльності.
Салліван заперечував існування будь-яких уроджених елементів особистості, стверджуючи, що в людській психіці нема нічого, окрім ставлення до інших осіб та об’єктів. Своєрідним енергетичним джерелом особистісної активності є так званий «неспокій», пов’язаний із занепокоєністю особистості з приводу свого існування в соціальному світі, міжособистісному оточенні. Ця риса набувається людиною в перші дні життя, насамперед від матері, яка непокоїться щодо самопочуття та комфорту дитини. Пізніше з’являються власні причини для неспокою через те, що далеко не всі потреби людини задовольняються й взагалі можуть бути задоволені. Своє завдання Салліван вбачав у тому, щоб виявити механізми захисту, які б сприяли нейтралізації цього почуття.
Так, він уважав, що людські потреби не тільки створюють напруження, а й формують засоби його подолання – так звані «динамізми», які зовні виявляються в загальній лінії поведінки, що відповідає тій чи іншій життєвій ситуації.
Процес соціалізації особистості відбувається на основі взаємодії з тими, людьми, з якими вона взаємодіє (мати, ровесники, просто інші люди тощо). Поступово в психіці людини утворюється своєрідна система символів, які суттєво впливають на життєдіяльність особистості, її ціннісні орієнтації, умонастрої. Ці символи є різними образними уявленнями особистості та різноманітними ілюзіями, якими наповнене наше життя. У сучасному світі ілюзії наповнюють сутність людини настільки, що особистість сама перетворюється на своєрідну ілюзію – нівельовану особистість, яка орієнтується на типові для даного суспільства ілюзії, не має індивідуально-особистісних характеристик, тобто в «ілюзію особистісної індивідуальності».
З метою послаблення неспокою в процесі становлення особистості виникає захисний механізм, якому Салліван дав назву «система самості» або «система антинеспокою (антитривоги)», що повинен коректувати мотиваційну поведінку людини з урахуванням особливостей соціальної реальності.
Порівняно з концепціями інших представників психоаналізу, «гуманістичний психоаналіз» Еріха Фромма (1900–1980) уважається найбільш соціально-орієнтованою теорією, оскільки, на думку вченого, соціальне оточення є не просто умовою, а найважливішим чинником розвитку особистості. Фромм небезпідставно стверджував, що поведінку людини можна зрозуміти лише під кутом зору впливів культури, які існують на даний конкретний момент історії. Він був упевнений, що власне людські потреби еволюціонували одночасно з людиною, а різні соціальні системи впливали на зовнішнє вираження цих потреб. Особистість у теорії Е. Фромма – продукт динамічної взаємодії вроджених потреб та тиску соціальних норм і вимог, а його типологія типів характеру ґрунтується на бездоганному соціологічному аналізі взаємовпливу індивіда, культури та власне соціальних процесів.
Рушійними силами розвитку особистості, на думку вченого, є дві вроджені несвідомі потреби, які перебувають у стані антагонізму – потреба в укоріненні та потреба в індивідуалізації. Перша із цих потреб примушує людину прагнути до суспільства, співвідносити себе з іншими людьми, прагнути до спільної з ними системи орієнтацій, ідей, переконань; друга – штовхає до ізоляції, до свободи від тиску та вимог суспільства. Ці потреби є причиною внутрішніх протиріч, конфлікту мотивів людини, яка завжди марно прагне якимось чином поєднати ці протилежні тенденції у своєму житті. Єдиним почуттям, яке допомагає їх примирити, є любов у найбільш широкому розумінні цього слова – як активна зацікавленість у житті й розвитку того, до кого ми відчуваємо це почуття, як досягнення міжособистісного єднання, злиття свого «Я» та «Я» іншої людини.
У своєму прагненні до індивідуалізації люди, як правило, прагнуть до «свободи від» – від інших, від зобов’язань щодо них. Досягши цієї свободи, ми часто не знаємо, що з нею робити, й у нас виникає бажання знову змінити її на укорінення. Але є й інша свобода, «свобода для», необхідна людині задля здійснення її намірів. Така свобода потребує звільнення не від усіх зв’язків, а лише від тих, які заважають здійсненню омріяного, тому вона сприймається людиною з радістю. Саме така свобода для життя з близькими людьми й народжується в любові. Однак далеко не всі союзи людей створюються на ґрунті любові, тому їх Фромм називає «симбіотичними союзами», виділяючи чотири види цих об’єднань, які спираються на підкорянні, пануванні, конформізмі та деструктивізмі.
Розмірковуючи над питанням про сутність людини, Фромм намагається розкрити її через поняття протиріччя: між буттям у природі, буттям кинутого у світ без згоди на це та тим, що людина виходить за межі природи завдяки здатності усвідомлення себе, інших, минулого та майбутнього. Існує кілька протиріч людського буття – екзистенційні та історичні дихотомії, при цьому перші є онтологічними, тому знайти їхнє вирішення неможливо, історичні ж дихотомії виникають і вирішуються в процесі поступового розвитку людства.
Фромму належить також ідея існування соціального характеру як результату зв’язку між соціальною структурою суспільства та характером «середнього індивіда». Основним типологізуючим чинником соціального характеру є особливості відносин людини з тими, хто її оточує, на підставі чого вчений виділяв п’ять типів соціального характеру, які є, по суті, результатом взаємодії екзистенційних потреб та соціального контексту, в якому люди живуть, а саме: рецептивний, експлуатуючий, накопичуючий, ринковий та продуктивний.
Фромм поділив виділені типи на «непродуктивні» (нездорові) та «продуктивні» (здорові), відзначаючи при цьому, що в чистому вигляді жоден з цих характерів не існує, оскільки непродуктивні та продуктивні якості поєднуються в різних людей в індивідуальних пропорціях, при цьому перші чотири згадані типи характерів належать саме до непродуктивних.
Так, носії рецептивного типу впевнені, що джерело усього позитивного в житті лежить поза ними самими, тому вони пасивні, не здатні діяти без сторонньої допомоги, а їхнє головне завдання в житті – бути скоріше коханими, ніж любити самим. Серед носіїв цієї орієнтації багато щирих, душевних людей, але їхнє бажання допомагати іншим є лише прагненням досягти прихильності цих «інших».
Експлуатуючий тип досягає в житті всього, що йому необхідне, силою або винахідливістю. Носії цього типу не здатні до творчості, тому задля досягнення поставленої мети використовують засоби, запозичені в інших. Їхня життєва позиція є сумішшю ворожості та маніпуляції, а кожна людина розглядається ними як об’єкт експлуатації та оцінюється відповідно до її корисності.
Накопичуючий тип прагне володіти якомога більшою кількістю матеріальних цінностей, його лякає все нове, він живе минулим. Люди цієї орієнтації багато знають, але не здатні плідно мислити, хоча при цьому вони лояльні, стримані та передбачливі.
Ринковий тип живе з переконанням, що в цьому світі особистість є товаром, який можна вигідно продати чи обміняти. Люди цього типу докладають максимум зусиль для того, щоб зберегти приємну зовнішність, підтримати знайомство з потрібними людьми та продемонструвати будь-яку чесноту, яка б дозволила в майбутньому підвищити їхні шанси щодо успішного самопродажу («Я такий, яким Ви хочете мене бачити!»). Їхня єдина постійна риса – мінливість соціальних установок, у той же час вони можуть бути відкритими, щедрими, допитливими.
Продуктивний характер є єдиним здоровим типом, оскільки лише його носії незалежні, чесні, спокійні, здатні щиро та безкорисливо любити, творити задля інших, реалізуючи свій багатий потенціал. Лише до такого типу як до кінцевого «пункту» свого розвитку повинна, на думку Е. Фромма, прагнути людина.
Теорія Абрахама Маслоу (1908–1970) є одним із підходів до особистості, об’єднаних у так званий гуманістичний напрям західної персонології, й створювалася вченим та його однодумцями як альтернатива психоаналізу та біхевіоризму. Маслоу називав свою теорію психологією третьої сили. Згідно з основними ідеями цієї теорії, людина завжди перебуває в процесі становлення, а як вільна істота відповідає за реалізацію якомога більшої кількості можливостей і при цьому ще й повинна брати на себе відповідальність щодо вибору й напрямку розвитку своєї долі. У кожній людині від народження закладені потенційні можливості для позитивного зростання й самовдосконалення, а руйнівні сили є лише результатом фрустрації.
З точки зору гуманістичної психології, сама сутність людини постійно спрямовує її у напрямку особистісного зростання, творчості та самодостатності, а на заваді цього шляху можуть ставати не особистісні риси, а виключно несприятливі зовнішні обставини. Люди, на думку представників гуманістичної психології, – свідомі та розумні істоти без домінуючих несвідомих потреб та конфліктів, активні творці власного життя, які вільні обирати та розвивати власний стиль життя.
Невід’ємна характеристика людини – творчість як риса, що притаманна всім без винятку й може мати найрізноманітніші форми самовираження. Втрата здатності творити в умовах сучасного суспільства є результатом «окультурювання», зокрема впливу сучасної офіційної освіти, яка практично «знищує» здібність до творчості, нівелюючи природні відмінності окремих людей.
Центральним моментом теорії А. Маслоу вважаються уявлення про систему потреб особистості, які визначають спрямованість та характер її мотиваційних процесів. Усі потреби людини є уродженими й організовані в ієрархічну систему, яку Маслоу представив у вигляді так званої «піраміди потреб». Основу цієї піраміди становлять фізіологічні потреби, над якими розташовуються інші чотири види потреб: безпеки, приналежності та любові, самоповаги, самоактуалізації. Потреби, що розташовані на нижніх щаблях, повинні бути більш-менш задоволені до того, як людина може усвідомити наявність і бути мотивованою потребами більш високого рівня. При цьому що вище в цій ієрархії може піднятися людина, то більшу індивідуальність, людські якості та психічне здоров’я вона продемонструє.
Творчі люди, як уважав Маслоу, можуть розвивати й виражати свій талант, незважаючи на серйозні труднощі та соціальні проблеми. Деякі люди можуть навіть створювати власну ієрархію потреб завдяки особливостям своєї біографії, наприклад, віддавати пріоритет потребам самоповаги, а не приналежності та любові. Взагалі, потреби ніколи не бувають задоволені за принципом «усе або нічого», вони частково збігаються, тому людина може одночасно бути мотивованою двома чи більше рівнями потреб.
Для опису самоактуалізованої особистості Маслоу виділив та сформулював характеристики, які, на його думку, дають повне уявлення про людину, що досягла таких висот: більш ефективне сприйняття реальності; прийняття себе, інших та природи; безпосередність, простота та природність; центрованість на проблемі; незалежність як потреба в самотності; автономія як незалежність від культури та оточення; свіжість сприйняття; так звані вершинні або містичні переживання; суспільний інтерес; глибокі міжособистісні відносини; демократичний характер; розмежування засобів та цілей; філософське почуття гумору; креативність; опір окультурюванню.
Джордж Келлі (1905–1966) був одним із перших американських персонологів, який приділив особливу увагу когнітивним процесам як основній рисі функціонування людини. Відповідно до його теоретичної системи, яка отримала назву «психології особистісних конструктів», людина за своєю суттю – дослідник, який прагне зрозуміти, інтерпретувати, передбачати та контролювати світ своїх особистісних переживань для того, щоб ефективно взаємодіяти з ним. При цьому, як стверджував Келлі, люди насамперед орієнтовані на майбутні, а не на минулі (на чому наполягав, наприклад, З. Фрейд) чи сучасні події свого життя (як уважав Ф. Скіннер), також їм притаманна здатність активно формувати уявлення про своє оточення, а не просто пасивно реагувати на нього.
Особистість створює свою систему так званих «особистісних конструктів» – ідей, точок зору, що використовуються для усвідомлення чи інтерпретації, пояснення чи прогнозування свого досвіду. Особистісні конструкти можна також розглядати як усталений спосіб, яким людина осмислює певні аспекти своєї життєдіяльності в термінах схожості та контрасту. Кожна людина має унікальну конструктну систему, яку використовує для інтерпретації життєвого досвіду. Келлі припускав, що всі конструкти біполярні та дихотомічні за своєю природою, тобто сутність нашого процесу мислення спрямовується на оцінку та усвідомлення життєвого досвіду в термінах «чорне та біле», «схожість та несхожість». Він також характеризував організацію конструктів як ієрархічну систему, в якій певні конструкти є домінуючими, а інші – підлеглими, хоча час від часу вони можуть мінятися позиціями, оскільки ця ієрархічна система не є незмінною.
Келлі не залишив нам точного визначення терміна «особистість», але при цьому в деяких статтях розвивав думку про те, що це певна абстракція, створена персонологами як синтез тих окремих психічних процесів, які вони спостерігають, а не окрема реальність, яку їм вдалося відкрити. Особистість еквівалентна особистісним конструктам, які вона використовує для прогнозу щодо майбутнього. Тому для того, щоб зрозуміти іншу людину, треба знати ті конструкти, які вона використовує; події її життя, складовими яких є певні конструкти; співвідношення між окремими конструктами тощо. Процеси мотивації, що були центральними проблемами теорій деяких інших психологів, які вивчали особистість, Келлі не цікавили, оскільки, згідно з основним постулатом його теорії, поведінка людини визначається виключно тим, як ми прогнозуємо подальші події. Він припускав, що люди мотивуються лише очевидністю того факту, що вони живуть, і прагненням прогнозувати події, які їм доведеться переживати.
Для оцінки особистісних конструктів Дж. Келлі розробив тест, що має назву «Репертуарний тест рольового конструкта» (Role Construct Repertory Test), а також методику, що відома під назвою «техніка репертуарної ґратки” і вважається версією Реп-теста. Кінцевий результат застосування цих методик – модель конструктів, які людина використовує для того, щоб інтерпретувати свою соціальну дійсність, а також характеристика когнітивної складності (простоти) конструктної системи індивіда. Хоча відносно цієї методики висловлюються зауваження щодо валідності та надійності, вона й зараз з успіхом використовується в дослідженнях розладів мислення хворих на шизофренію, в діагностиці емоційних станів, під час вивчення закономірностей формування феномена дружби, в психотерапії, відомі й випадки застосування Реп-тесту для дослідження споживацької поведінки (критеріїв вибору певного товару).
Американський психолог Карл Роджерс (1902–1987) увійшов в історію персонології ХХ століття як автор феноменологічної теорії особистості. Центральне місце в його теорії посідає теза про те, що поведінку людини можна зрозуміти лише в термінах її суб’єктивних переживань, самі люди здатні вирішувати й визначати свою долю, є цілеспрямованими й такими, що заслуговують на довіру та прагнуть самовдосконалюватися. Всі мотиви нашої поведінки, на думку Роджерса, підпорядковуються одному мотиву досягнення майстерності – тенденції актуалізації, вродженому прагненню актуалізувати, зберігати та інтенсифікувати себе. Ці ідеї зближують теорію Роджерса з гуманістичним напрямом як таким та концепцією А. Маслоу зокрема.
Як стверджував Роджерс, єдиною реальністю, з точки зору сприйняття людини, є суб’єктивна реальність – особистий світ переживань індивіда. Ми реагуємо на події, що відбуваються, відповідно до того, як ми суб’єктивно їх сприймаємо, інакше кажучи, психологічна реальність феноменів є виключно функцією того, як вони сприймаються людьми. Кожен із нас інтерпретує реальність відповідно до своїх суб’єктивних переживань, а наш внутрішній світ повністю доступний лише нам самим.
Центральне місце в цьому суб’єктивному світі належить Я-концепції (Самості) – важливому персонологічному конструкту Роджерса, розвиток якого залежить від потреби в позитивній увазі, умов цінності та безумовної позитивної уваги. Роджерс називав його «гештальтом, який є доступним для усвідомлення, але не обов’язково таким, що усвідомлюється». Цей гештальт складається зі сприйняття «Я», сприйняття взаємовідносин «Я» з іншими людьми та різними аспектами життя, а також із цінностей, пов’язаних із цим сприйняттям.
На початку нашого життя «Я» регулюється виключно організмічним оціночним процесом, оскільки немовля оцінює свої переживання відповідно до того, чи подобаються вони йому, чи ні. У подальшому структура «Я» формується через взаємодію з оточенням, зокрема, з іншими людьми, дитина поступово стає соціально сприйнятливою, у неї розвиваються когнітивні та перцептивні здібності, а її Я-концепція все більше диференціюється та ускладнюється. Це дає підстави стверджувати, що значною, навіть визначальною мірою зміст Я-концепції залежить від умов соціалізації.
Колега Роджерса по Чиказькому університету Вільям Стефенсон у 1950 році для дослідження Я-концепції людини розробив методику, що отримала назву «техніка Q-сортування», яку сам Роджерс пізніше почав використовувати для фіксації змін у самосприйнятті його пацієнтів, з якими проводилася психотерапія. Пацієнтові пропонується провести сортування карток з певними твердженнями чи прикметниками, щоб охарактеризувати себе таким, яким він собі вбачається на момент тестування (так зване Я-сортування), а також розкласти ті ж самі картки так, щоб представити свій ідеальний портрет (ідеал-сортування). Коефіцієнт кореляції між двома прийомами сортування дає підстави для висновків щодо відповідності між Я-реальним та Я-ідеальним, інакше кажучи, про ступінь самоприйняття. Було також встановлено, що між самоприйняттям та прийняттям інших людей існує прямий зв’язок: люди, що мають негативну Я-концепцію, не здатні поважати та сприймати цінність інших людей. Самоприйняття значною мірою залежить від умов соціалізації в дитинстві, зокрема від самоприйняття батьків, їхньої самооцінки та ставлення (особливо, матері) до дитини.
Роджерс також розробив принципово новий підхід до психотерапевтичного лікування, який ґрунтувався на менш директивних відносинах з пацієнтом, ніж це традиційно практикувалось у вже існуючих терапевтичних методиках. Пізніше Роджерс дав іншу назву розробленій ним терапії, яка й досі відома як «клієнт-центрована терапія», оскільки передбачає розуміння самоприйняття пацієнта як центральне завдання психотерапевта, утверджує цілісність та унікальність людини.
Які питання й проблеми будуть стояти перед наступними поколіннями психологів, які вивчають проблеми особистості (в роботах західних вчених їх часто називають персонологами, а науку, яку вони представляють, – персонологією)? Йдеться про посилення інтересу й розширення кола досліджень когнітивних процесів та їхнього взаємозв’язку з іншими аспектами функціонування особистості, про вплив на поведінку ситуаційних факторів та особистісних змінних, про особливості розвитку особистості в середньому та старшому віці (більшість класичних теорій була все-таки зосереджена на періоді дитинства та юності) тощо. Практичний аспект вивчення особистості завжди цікавив психологів, але донедавна це відображалося переважно в пошуках шляхів психологічної корекції або адекватних методів лікування (якщо йшлося про патологічні варіанти розвитку особистості).
Сьогодні ж персонологи більшою мірою прагнуть вивчати соціальні проблеми сучасного світу, і, як зазначають Л. Хьєлл та Д. Зіглер, психологи взагалі стали більше цікавитися соціальною значимістю своєї праці й тим внеском, який вони у кінцевому підсумку могли б зробити у вирішення проблем сучасного життя, створивши соціально релевантну психологію. На думку авторів всесвітньо відомого підручника з теорій особистості, увага психологів буде сконцентрована на питаннях бідності, расової та статевої дискримінації, контролю за народжуваністю, відчуження, самогубства, розлучень, жорстокого поводження з дітьми, злочинності тощо. Зрозуміло, що все це буде ще більше зближувати соціальну психологію із соціологією, надаватиме проблемам особистості міждисциплінарного забарвлення.
Щодо методів вивчення соціальної поведінки людей, то перевагу будуть надавати так званим натуралістичним методам, наприклад, спостереженню за реакціями на звичні, типові ситуації повсякденного життя, що можуть суттєво відрізнятися від штучно створених в умовах соціально-психологічної лабораторії.

Модуль 3. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу
Тема 1. Теоретико-методологічні аспекти аналізу та класифікації соціальних груп

Проблема соціальної групи в контексті соціальної психології.
Основні характеристики соціальних груп та підходи до їх аналізу.
Класифікація соціальних груп.

Дослідження проблеми соціальних груп має важливе значення насамперед тому, що саме феномен групи поєднує соціальну психологію та соціологію. Але якщо для соціології, як зазначає Г. Андрєєва, чи не найважливішою методологічною проблемою у цьому напрямку наукового пошуку є виділення об’єктивних критеріїв для розрізнення реальних соціальних груп, то соціальна психологія розглядає у першу чергу сам факт наявності певної множини осіб, в умовах якої відбувається діяльність особистості.
Так, на перших етапах розвитку соціальної психології на Заході фокусом дослідницького інтересу психологів була форма дій індивіда в умовах присутності інших людей чи взаємодії з ними. У межах так званого «індивідуального підходу» до вивчення групи пошук причин соціальної поведінки людей здійснювався лише в найближчому оточенні, поза соціальною системою, до якої така група належала. Представники ж «групового підходу» намагалися вийти за межі власне групи, де індивід безпосередньо знаходить певні норми та цінності, наповнені широким соціальним змістом.
Загалом можна констатувати факт існування двох напрямів вивчення груп на Заході, зокрема в американській соціальній психології. По-перше, це аналіз та експериментальне дослідження різних процесів, які характеризують людське спілкування та взаємодію, – комунікації, інтеракції, соціальної перцепції, атракції тощо. По-друге, предметом вивчення є такі характеристики груп, як її розміри, композиція та структура, власне так звані групові процеси, насамперед групова динаміка. Також треба зазначити, що для західної соціальної психології характерний інтерес переважно до малих соціальних груп, що фактично пов’язано з ігноруванням загального соціального контексту їх функціонування.
Що ж стосується вітчизняної соціальної психології, то предметом її аналізу стала сама група як суб’єкт певної соціальної діяльності.
Охарактеризуємо деякі вже згадувані основні характеристики групи та підходи до їх аналізу. Описуючи композицію групи (її також називають складом групи), дослідник починає з того, що визначає основний вид діяльності цієї групи, оскільки цим детермінуються параметри групи, важливі для неї характеристики. При дослідженні структури групи виділяють, як правило, декілька ознак, а саме: структуру комунікацій, структуру переваг, що характеризують свідомість і поведінку членів цієї групи, структуру влади (психологічний розподіл відносин керівництва та підлеглості) тощо. Але якщо розглядати групу як суб’єкт діяльності, то обов’язково необхідно звернути увагу й на структуру групової діяльності, зокрема на розподіл функцій кожного члена групи в цій діяльності. Звичайно ж, не можна не брати до уваги й емоційну структуру групи, структуру міжособистісних зв’язків та її взаємодію з функціональною структурою групи, що вивчається. Традиції вивчення групових процесів, як відомо, асоціюються з роботами К. Левіна, що заклали підвалини його школи «групової динаміки». Цей аспект вивчення груп також передбачає аналіз проблем, пов’язаних з їхнім розвитком, рівнями цього розвитку тощо.
Інший напрям аналізу груп стосується положення індивіда в групі як її члена, тому пов’язаний з вивченням статусу (позиції), який визначає місце людини в системі групової життєдіяльності та традиційно вивчається з допомогою соціометричної методики, автором якої є, як відомо, Дж. Морено. Другою характеристикою індивіда як члена певної групи є роль як динамічний аспект статусу.
Система групових очікувань як важлива характеристика положення індивіда в групі та самої групи описує ті очікувані групою зразки поведінки, що відповідають певним ролям і виконують функції своєрідного контролю за діяльністю членів цієї групи. Звичайно ж, між очікуваннями щодо поведінки окремих індивідів та їхньою реальною поведінкою, конкретними способами виконання ролей можуть виникати певні протиріччя. Уникати їх та зменшувати напруження у випадках подібної невідповідності покликані групові норми та групові санкції. Групові норми є певними правилами, які породжуються групою, прийняті нею та є обов’язковими для виконання всіма членами групи, оскільки це розглядається як умова спільної ефективної життєдіяльності групи як такої. Своєрідним засобом «оцінювання» поведінки порушників соціальних норм уважається система санкцій, які можуть бути двох типів: заохочувальні та заборонні, позитивні та негативні. Їхнє основне призначення полягає не в тому, щоб компенсувати недотримання норм, а в тому, щоб забезпечити їхнє успішне функціонування.
Використовуючи різні основи для класифікації, дослідники виділяють значну кількість різновидів соціальних груп. Принципами класифікації є, зокрема, рівень культурного розвитку, тип структури, завдання та функції, домінуючий тип контактів, термін існування групи, принципи її формування та деякі інші, що дозволяє вибудовувати найрізноманітніші класифікації. Так, може йтися, наприклад, про реальні та умовні групи, при цьому під останніми розуміються довільні об’єднання людей за будь-якою ознакою, виділення яких необхідне для здійснення конкретного наукового аналізу (групи за рівнем розвитку інтелекту, за типом акцентуації, статистичні групи тощо). Реальні групи поділяються на лабораторні (навмисно створені для проведення соціально-психологічних експериментів) та природні (такі, що реально існують в умовах конкретної соціальної дійсності).
Виокремлюються також малі та великі соціальні групи, а серед останніх – неорганізовані та організовані. Прикладами великих природних неорганізованих груп є такі об’єднання людей, як натовп, публіка, аудиторія. Саме в цих групах найбільш яскраво виявляється дія відомих засобів соціально-психологічного впливу (навіювання, зараження, наслідування, переконання). До організованих великих груп входять соціальні групи та спільноти, які цікавлять й соціологів: класи, національно-етнічні утворення, соціально-професійні та поселенські спільноти тощо.

Тема 2. Історія та сучасні напрями соціально-психологічного аналізу соціальних груп

1. Проблеми соціально-психологічного аналізу великих груп.
2. Становлення соціально-психологічного підходу до вивчення малих груп.

Перед соціальним психологом, який намагається дослідити феномен великих соціальних груп (насамперед організованих), постає ціла низка проблемних питань. Перше з них стосується виділення певного кола характеристик, які можна вважати сутнісними, особливими рисами подібних утворень. До них належать, наприклад, такі специфічні регулятори соціальної поведінки, яких немає в малих групах – норови, звичаї, традиції. Розглянуті в єдності особливостей життєвої позиції великих груп разом зі специфічними регуляторами поведінки вони дають уявлення про таку характеристику, як спосіб життя групи. До переліку важливих характеристик великих груп належить мова, причому, якщо для етнічних утворень – це обов’язковий елемент психологічного «портрету», то в інших групах цього типу «мовою» може вважатися специфічний жаргон чи сленг (професійний, віковий тощо).
Друге питання стосується структури психології великих соціальних груп. Найчастіше виділяють дві великі її складові: динамічні елементи та усталені утворення психології. До перших можна віднести потреби, інтереси, настрої й т. ін. (емоційна сфера), до других – так званий психічний склад (соціальний чи національний характер, норови, звичаї, традиції, уподобання тощо). Мабуть, найбільша кількість досліджень присвячена проблемам національного характеру, формування якого пояснюється значною кількістю гіпотез. Свого часу західні дослідники багато уваги приділяли вивченню «загадкової руської душі». Особливості національного характеру росіян виводились, зокрема, з «гіпотези сповивання» британського культурантрополога Дж. Горера, в популяризації якої значну роль відіграли публікації М. Мід та Е. Еріксона. Прихильників цієї гіпотези іноді несправедливо звинувачують в абсолютизації практики тугого сповивання як основної причини автократичних політичних інститутів царизму та сталінізму. Сам Дж. Горер розглядав практику сповивання немовлят як один із засобів, яким росіяни «інформують» своїх дітей про необхідність сильної зовнішньої влади.
Третє питання може бути визначене як проблема співвідношення психологічних характеристик великої групи та свідомості окремої особистості, яка належить до такої групи. Одним із варіантів вирішення проблеми є розгляд психології групи як такого спільного, що притаманне тією чи іншою мірою всім представникам даної групи, тобто чогось типового для всіх, породженого умовами існування. Наприклад, домінуючим базовим типом російської людини вже згадувані дослідники, зокрема Е. Еріксон, вважали маніакально–депресивний тип, виникнення якого пов’язувалося зі впливом ритму селянського життя в умовах холодного клімату – зміна відносної бездіяльності та пасивності за довгі зимові місяці та періодичне «вивільнення» після весінньої відлиги.
Нарешті, питання про методи вивчення психології великих груп. Оскільки, як вже зазначалося, типові риси психології представників великих соціальних груп зафіксовані передусім у норовах, звичаях, традиціях, соціальні психологи звертаються до методів, які вже давно відомі етнографії. У першу чергу йдеться про аналіз деяких продуктів культури, так звані «міжкультурні» та власне порівняльні дослідження. Сучасну психологію великих груп (як галузь соціально-психологічного знання) не можна уявити й без застосування статистичних методів та кореляційного аналізу, які активно використовуються в соціології. Також треба згадати й про прийоми, що є в арсеналі мовознавства, оскільки певною мірою соціальна психологія має справу з аналізом знакових систем.
Зі становленням «концепції соціальних уявлень», яку розроблено в межах французької психологічної школи С. Московічі, з’явилася можливість розглядати аналіз соціальних уявлень як методу дослідження великих груп. Це поняття трактується як повсякденне уявлення будь-якої групи про ті чи інші соціальні явища, тобто як спосіб інтерпретації та осмислення повсякденної реальності. За допомогою соціальних уявлень група «вибудовує» певний образ соціального світу, його інститутів, влади, законів, норм тощо. Особливістю такого розуміння соціальних уявлень є те, що вони є інструментом не індивідуального, а саме групового соціального пізнання, тому завдяки аналізу соціальних уявлень можна наблизитися до розуміння психологічних особливостей групи. Соціальні уявлення існують достатньо тривалий час, можуть передаватися з покоління в покоління, час від часу зазнаючи певних змін.
Останнім часом для визначення психологічних особливостей етнічних спільнот учені використовують поняття «ментальність», яким французькі історики школи «Анналів» [Гуревич А. Я. Исторический синтез и школа «Анналов». – М.: Индрик, 1993. – 328 с.] замінили поняття «колективних уявлень», «колективного несвідомого» тощо. На їхню думку, ментальність – це система образів, які лежать в основі людських уявлень про світ і своє місце в цьому світі,а отже, визначають вчинки та поведінку людей. При цьому ментальність не є набором характеристик, а системою взаємопов’язаних уявлень, що регулюють поведінку членів соціальної групи. Представники певної культури засвоюють схожі засоби сприйняття світу, формують схожий спосіб мислення, що відбивається на їхній поведінці.
Більш традиційною, а тому і більш розробленою в соціальній психології є проблема малих соціальних груп. Фактично, вона виникла одночасно з тим, як соціальні психологи почали обговорювати феномен взаємовпливу особистості та суспільства як середовища формування індивіда. Людина починає спілкування з певними малими групами із самого свого народження, саме в них і через них отримуючи інформацію про навколишній світ, що в подальшому допомагає їй організовувати свою життєдіяльність.
Наукове вивчення малих груп має свою історію, в якій виділяють декілька етапів. Так, перші дослідження ставили за мету встановити закономірності поведінки та ефективність діяльності людей на самоті й в присутності інших, саме тоді було встановлено існування вже відомого Вам феномена «соціальної фасилітації». Акцент при цьому робився на самому факті існування, на присутності інших людей; вивчалася не взаємодія (інтеракція) у такій групі, а процес одночасної дії одного поряд з іншим – так звана «коакція». Природно, що малі групи – об’єкти наукового дослідження цього періоду розглядалися як так звані «коактні групи».
На наступному етапі увага вчених була зосереджена на експериментальному вивченні саме взаємодії між членами малої групи як важливого параметра групової діяльності. Було встановлено, що за умов спільної діяльності ті ж самі проблеми вирішувалися більш коректно, ніж при їх індивідуальному розв’язанні, особливо це стосувалося кількості помилок, швидкості виконання завдань.
Нарешті, дослідники звернулись і до аналізу характеристик самої групи – її структури, типів взаємодії індивідів у групі, розпочався процес становлення теоретичних підходів до опису загальної діяльності групи, вдосконалювалися методи вимірювання різноманітних групових характеристик.
Сьогодні перед соціальною психологією постає низка питань, вирішення яких, без сумніву, дозволить здійснити перехід на наступний рівень її розвитку. Ці питання пов’язані, зокрема, з визначенням самого поняття «мала група», встановленням нижньої та верхньої межі малої групи, розмірів такої групи тощо.
Щодо класифікації малих груп, то треба зазначити, що існує багато неоднозначних варіантів такої класифікації, й така ситуація викликана насамперед неоднозначністю самого поняття малої групи. Різними критеріями класифікації можуть бути, наприклад, час існування, ступінь близькості контакту між членами малої групи тощо. Розглянемо деякі з найвідоміших класифікацій.
Виділення серед малих груп «первинних» та «вторинних» уперше було запропоновано американським дослідником Чарльзом Кулі. Критерієм віднесення певної групи до якогось із цих типів є, відповідно, наявність або відсутність безпосередніх контактів між людьми, які утворюють ці групи. Розподіл малих груп на «формальні» та «неформальні» пов’язують з ім’ям іншого американського психолога – Елтона Мейо. У формальній групі відповідно до групових норм чітко визначені всі позиції її членів, суворо розподілені ролі, структура влади. Неформальні групи можуть виникати як у межах формальних, так і самостійно, всі їх об’єднує відсутність чітко прописаних статусів та ролей, жорсткої системи влади. В реальності буває дуже складно чітко відокремити групи цих двох типів, тому часто замість понять «формальні» та «неформальні» групи використовують та досліджують
«формальну» та «неформальну» структуру групи. За результатами експериментів ще одного американського дослідника Г. Хаймена почали виділяти «групи членства» та «референтні групи». Останні можна описати як «значиме для індивіда коло спілкування» (у тому числі в межах реальної групи, до складу якої цей індивід належить), тобто об’єднання тих людей, які є особливо значимими для особистості.
Щодо основних напрямів дослідження малих груп, то, як правило, у зв’язку з історією західної соціальної психології згадують такі:
соціометричний напрямок (Дж. Морено);
соціологічний напрямок (Е. Мейо);
школу «групової динаміки» (К. Левін).

Модуль 4. Спілкування як соціально-психологічний феномен
Тема 1. Структура, механізми та соціально-психологічні ефекти спілкування

Структура та основні складові спілкування.
Соціально – психологічні механізми спілкування.
Соціально – психологічні ефекти спілкування.
Спілкування як комунікація.
Спілкування як інтеракція.

У структурі спілкування виділяють, як правило, три аспекти: перцептивний, комунікативний та інтерактивний. Коли йдеться про перцептивний бік спілкування, мається на увазі те, що спілкування – це в першу чергу сприйняття один одним партнерів цього процесу. У тому випадку, коли ми спілкуємося зі знайомою людиною, значення цієї складової такої взаємодії не є вирішальним. Інша справа, коли йтиметься про спілкування з незнайомим співбесідником, коли перше враження від нього, найчастіше помилкове, може деформувати подальший процес спілкування. Маються на увазі так звані типові схеми формування першого враження, які призводять до помилок сприйняття, що викликають загальну переоцінку чи недооцінку партнерів, сприяють невиправдано позитивному або негативному ставленню до них.
У зв’язку з існуванням цих схем виділяють три групи помилок першого сприйняття, викликаних дією різних факторів. Так можна говорити про помилки, викликані дією чинника вищості, чинника привабливості та чинника ставлення до нас партнерів зі спілкування. Знання про їхнє існування, про засоби зменшення їхнього впливу на наші оцінки особистісних якостей інших людей можуть бути дуже корисними для соціологів, які проводять опитування, оскільки допомагають ефективно організовувати процес спілкування з респондентами, тим самим підвищуючи якість соціологічної інформації.
Серед механізмів, які діють у процесі сприйняття людини людиною, в першу чергу треба назвати ідентифікацію як ототожнення індивідом себе з іншою людиною; емпатію як здатність індивіда емоційно відгукуватися на переживання інших людей; рефлексію як усвідомлення того, як нас сприймають партнери зі спілкування. Всі зазначені вище соціально-психологічні механізми полегшують процес сприйняття, забезпечують його ефективність.
У той же час існують так звані ефекти міжособистісного сприйняття, що можуть, навпаки, утруднювати спілкування, заважати взаємопорозумінню людей, які спілкуються. До таких явищ належить, наприклад, феномен каузальної атрибуції, який виникає тоді, коли ми, оцінюючи партнера по спілкуванню, намагаємося побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, у першу чергу виділити її причини, «приписати» людині, про мотиви якої у нас немає достатньої інформації, певні, адекватні з нашої точки зору причини поведінки.
Також треба згадати й про стереотипи як спрощене, схематизоване уявлення про людину, її образ як представника певної соціальної групи. Найчастіше ми засвоюємо стереотипи як складову культури від тієї групи, до якої належимо, в процесі соціалізації. Особливу роль у цьому процесі відіграє спілкування з тими людьми, з якими ми проводимо більше часу разом (батьки, друзі). Стереотипи також можуть формуватися через обмежені особисті контакти з представниками певних соціальних груп: якщо нас на ринку обдурив азербайджанський торговець, то ми можемо зробити хибний висновок, що всі азербайджанці схильні до брехні.
Особливе місце в процесі формування стереотипів посідають засоби масової інформації. Їхня привабливість полягає в тому, що з допомогою саме ЗМІ за короткий проміжок часу можна заповнити актуальні інформаційні прогалини щодо груп, про які у нас немає чіткого уявлення. На жаль, реальна ситуація є такою, що ЗМІ надто часто формують викривлені образи певних соціальних груп, особливо, наприклад, етнічних.
Людям узагалі притаманне прагнення створювати класифікації інших людей та подій, для того щоб отримати більш-менш зрозумілу структуру світу, що їх оточує. Категоризація може відбуватися за різними критеріями, наприклад, за статтю, расою, національністю, соціальним статусом тощо. Причому часто вважається, що всі індивіди, віднесені до однієї такої групи, дуже схожі один на одного. В процесі, наприклад, міжкультурних контактів подібні «класифікації» виникають в однієї культурної групи стосовно іншої. Зокрема, вважається, що грузини – гостинні, німці – пунктуальні, італійці – емоційні й т. ін.
Таке спрощене та умовне уявлення про інших людей є важливою причиною виникнення стереотипів. Контактуючи, ми під упливом стереотипів наперед припускаємо, що можна очікувати від людей, які належать до тієї чи іншої групи. Будь-які стереотипи є певною вигадкою, фікцією, що допомагають пояснити світ, який нас оточує. При цьому вигадка та фікція не передбачають банальну брехню: йдеться про репрезентативність цього світу, яка тією чи іншою мірою створюється самою людиною. Причина всеосяжної природи стереотипів полягає в тому, що люди відчувають психологічну необхідність категоризувати та класифікувати соціальні об’єкти, в першу чергу тому, що реальний світ навколо нас є надто великим, складним та мінливим. Стереотипи дозволяють реконструювати його в простішу модель, тому й не можуть сприйматися як результат обмеженості та упередженості, а просто характеризують нормальні процеси переробки інформації.
У процесах зокрема міжкультурної комунікації стереотипи виконують особливі функції: передавання відносно достовірної інформації; функцію орієнтації; спричиняють уплив на створення реальності. При спілкуванні представників різних культурно-етнічних утворень стереотипи бувають ефективними лише тоді, коли використовуються як перше та позитивне припущення про людину чи ситуацію, а не розглядаються як безпосередня інформація про них.
Соціальну установку можна визначити як налаштованість індивіда певним чином реагувати на явища соціального життя, в тому числі й на інших людей. Характеризуючи соціальну установку, виділяють три її аспекти: когнітивний (система поглядів, уявлень), афективний (сукупність певних емоційних станів) та поведінковий (конативний, який включає схильність до певних дій, вчинків). Формування соціальних установок – результат тих упливів, які ми зазнаємо з дитинства, нашого власного досвіду та взаємодії з іншими людьми.
Ще одним соціально-психологічним ефектом сприйняття є упередження як негативна соціальна установка, що має характер стереотипу та передбачає оцінку людини в термінах «гарна» – «погана» при відсутності інформації про цю людину, про мотиви її поведінки. Уже відомий Вам психолог Г. Олпорт визначав упередження (prejudice) як антипатію, котра ґрунтується на помилковому та усталеному узагальненні. Упередження можуть стосуватися як всієї групи, так і окремого індивіда. Якщо стереотипи демонструють нам, якою є група та якими характеристиками наділені її члени, то упередження навіюють нам, які почуття ми схильні переживати стосовно цієї групи. Упередження є негативною або ворожою оцінкою, завжди містять сильний емоційний компонент, скоріше негативний.
Формування упереджень найчастіше пов’язане з нашою потребою визначити своє положення щодо інших людей (особливо щодо нашої вищості) й в результаті заспокоїтися відносно цінності власної персони. Саме це явище є підґрунтям для виникнення расизму, ксенофобії, сексизму, ейджизму, гомофобії тощо.
Також до категорії ефектів спілкування належить й атракція як позитивне емоційне ставлення до партнерів по спілкуванню, почуття симпатії, прихильності. Завдяки аттракції виникають такі світлі явища нашого життя, як дружба та кохання. Формування міжособистісного потягу залежить від цілої низки чинників, зокрема, від фізичної близькості та привабливості, спільності інтересів, взаємного винагородження й навіть запахів, що відіграють роль атрактантів.
Людське спілкування як комунікація має певні особливості, що відрізняють його від будь-якого іншого процесу передавання інформації. Так, учасники цієї комунікації – активні суб’єкти, це перетворює людське спілкування не просто на передавання інформації, а на обмін нею. По-друге, такий обмін інформацією пов’язаний зі впливом на учасників комунікативного процесу, оскільки вони прагнуть, як правило, змінити поведінку партнерів. Також людське спілкування передбачає наявність єдиної системи значень, які забезпечують розуміння тієї знакової інформації, якою обмінюються учасники взаємодії. Нарешті, лише в умовах людського спілкування можуть виникати специфічні комунікативні бар’єри, що мають суто психологічний чи соціокультурний характер (відмінності світоглядного плану, індивідуальні риси характеру, наприклад, сором’язливість чи відлюдність тощо).
Основними видами спілкування як комунікації вважаються вербальна та невербальна. В ситуаціях вербальної комунікації засобом трансляції інформації (знаковою системою) є людська мова, а власне процес спілкування складається з «говоріння», суб’єктом якого є комунікатор, а також «слухання», яке є прерогативою реципієнта спілкування. Фахівці стверджують, що на долю «слухання» припадає приблизно 53 %, «говоріння» – 16 %, «письма» та «читання», відповідно, - 14 % та 17 % обсягу інформації, при цьому значна її частка передається невербально. Так, інтонація нашого співрозмовника може миттєво перекреслити його слова співчуття чи привітання. Це пов’язано з тим, що людина добре може контролювати вербальну інформацію (що вона «надсилає» партнерові по спілкуванню) і значно менше – невербальну, яка додатково іноді дає спостережливому учаснику спілкування більше користі, ніж слова.
Невербальна комунікація буває кількох видів і класифікується на підставі тих різновидів системи знаків, що використовуються при цьому: оптико-кінетична (жести, мімічні рухи), пара- та екстралінгвістична (діапазон та тональність голосу, включення пауз, сміху тощо, темп мови), просторово-часова (розміщення співрозмовників, запізнення), візуальна (погляди).
Так, у межах вербальної комунікації встановлюються певні дистанції, на яких можна ефективно здійснювати спілкування:
інтимна дистанція – 0,15–0,45 м (так можуть спілкуватися діти, батьки, подружжя, близькі друзі, родичі тощо);
особиста дистанція – 0,46–1,19 м (вона характеризує спілкування на вечірці, офіційному прийомі тощо);
соціальна дистанція – 1,2–3,6 м (на такій відстані ми, як правило, прагнемо триматися від незнайомих людей);
суспільна – понад 3,6 м (саме така дистанція утримується, наприклад, між лектором та аудиторією).
Цікаво, що вказані дистанції спілкування порушуються в умовах великого міста, життя в якому часто пов’язано з великими скупченнями людей. Але за таких умов, дозволивши іншим наблизитися на рівень інтимної дистанції, ми своєю поведінкою демонструємо їхню абсолютну відсутність.
Відомо, що в різних культурах існують і різні своєрідні стандарти таких дистанцій, тому проблеми в спілкуванні можуть виникнути, наприклад, унаслідок того, що представник однієї культури буде сприймати свого партнера по спілкуванню як «агресора» лише тому, що останній буде намагатися зменшити дистанцію між ними, оскільки це буде звичним для його культури.
Закономірності людського виміру простору вивчає наука, що називається проксемікою. Знання її основ дозволяє пояснити, чому, наприклад, Ваші нові сусіди, що приїхали з іншої країни, не бажають з Вами познайомитися ближче, не прагнуть встановити дружні стосунки й сприймають Вас просто як «людину з вулиці».
Розгляд спілкування як інтеракції дозволяє отримати характеристики тих його компонентів, які пов’язані зі взаємодією людей, обміном не тільки інформацією, а й діями, плануванням та організацією спільної діяльності. У соціально-психологічних дослідженнях усі прояви людських інтеракцій класифікують або як такі, що сприяють організації спільної діяльності, – так звані «позитивні» інтеракції; або як такі, що руйнують цю діяльність та є перешкодою для її здійснення. Тому для характеристики інтеракцій використовуються такі поняття, як кооперація та конкуренція, згода та конфлікт, асоціація та дисоціація, пристосування та опозиція та ін.
Одна з найбільш відомих на Заході спроб детального вивчення інтеракції в групі належить американському досліднику Р. Бейлсу, який разом із Ф. Слейтером здійснив серію експериментів, у ході яких виявилося, що спільна діяльність групи найбільш успішно здійснюється за умов існування двох типів лідерів – «інструментального» та «експресивного». Перший лідер виявляє активність у сфері орієнтації групи, обміну думок, висування пропозицій, другий – обов’язково мав високий авторитет у членів групи, до його думок завжди прислухалася більшість з них.
Виявилось також, що одна й та ж людина не може суміщати в одній особі ці два типи лідерства. До того ж два лідери тяжіють до взаємодії один з одним більшою мірою, ніж з іншими членами групи, при цьому їхня взаємодія відбувається скоріше на основі взаємної підтримки, ніж конкуренції, що дало підстави дослідникам говорити про модель «подвійного лідерства», коли один лідер керує діяльністю групи, а другий – має справу з її емоційними потребами.
Було також виділено чотири фази групової взаємодії, дві з яких пов’язані власне з вирішенням поставлених перед групою завдань (це сфера впливу інструментального лідера), а дві – з емоційною оцінкою діяльності групи в цілому та прийнятих рішень зокрема (на цих фазах активізується вплив експресивного лідера).

Тема 2. Засоби соціально-психологічного впливу в процесі спілкування

Класифікація засобів соціально-психологічного впливу.
Наслідування як засіб упливу та механізм соціалізації.
Навіювання та чинники його ефективності.
Зараження як найдавніший засіб упливу та інтеграції групової діяльності.
Переконання в системі засобів соціально-психологічного впливу.

Найпоширеніша класифікація засобів соціально-психологічного впливу передбачає виділення таких засобів, як наслідування, навіювання, зараження, переконання та мода. Деякі з них найбсильніше знаходять виявляються в умовах великих неорганізованих груп, хоча значною мірою їхні особливості виявляються й у різних ситуаціях повсякденного спілкування.
Відносно менш дослідженим як у теоретичному, так і в практичному планах є мода. Відомий німецький соціолог Г. Зіммель свого часу визначав моду як наслідування певного зразка з метою одночасного задоволення як потреби в соціальній опорі, так і прагнення відрізнятися з-поміж інших. Маючи наслідування як соціально-психологічне підґрунтя, мода разом з тим спирається й на інші засоби впливу та деякі механізми спілкування (наприклад, ідентифікацію). Орієнтація особистості на моду – це підкреслювання своєї приналежності до певної соціальної групи (спільноти або навіть суспільства) й у той же час зовнішній прояв внутрішнього прагнення кожної людини чимось відрізнятися від інших). При цьому загроза для потреби в приналежності (у розумінні А. Маслоу) не виникає, оскільки вона виявляється задоволеною на достатньо високому рівні.
Хоча найчастіше мода асоціюється з вибором певного одягу (аксесуарів, парфумів, зачісок тощо), соціологи трактують це поняття значно ширше, досліджуючи прояви моди практично в усіх сферах соціального життя сучасної людини – звичайно ж, в економіці, політиці, сфері дозвілля тощо.
Наслідування ґрунтується на прагненні людини будувати свою поведінку за зразком поведінки інших осіб. Як відомо, перша ґрунтовна робота про феномен наслідування належить Г. Тарду, який розглядав наслідування як фундаментальний принцип розвитку та існування суспільства.
Значну роль наслідування відіграє в дитячому віці, але й існування дорослої людини час від часу теж передбачає включення механізмів, пов’язаних з дією цього засобу впливу. Особливого значення наслідування набуває в умовах групи, оскільки воно більшою мірою, ніж інші способи впливу, включені в груповий контекст. Оскільки йдеться про засвоєння шляхом наслідування запропонованих зразків поведінки, то завжди існує два плани наслідування: по-перше, певній людині, по-друге, певним нормам поведінки, що вироблені групою.
У другому випадку проблема наслідування тісно співіснує із соціально-психологічним явищем, що має назву конформізм і пов’язане з існуванням тиску групи на поведінку індивіда та його прагненням відповідати певним нормам і стандартам, які висуваються групою. Експериментальні дослідження конформізму, як Вам вже відомо, пов’язані з іменами трьох американських психологів – Музафера Шеріфа, Соломона Аша та Стенлі Мілграма, які вивчали, відповідно, особливості формування групових норм, тиск групи та підкоряння авторитету.
Якщо на рівні групи конформізм дуже часто розглядається як негативне явище, конформність на рівні суспільства забезпечує стабільність соціальної системи, сприяє згуртованості суспільства.
Навіювання як метод соціально-психологічного впливу є нав'язуванням певних думок і станів на тлі їх некритичного сприйняття. Величезне значення має при цьому авторитетність того, хто здійснює навіювання (сугестор), тому не випадково для реклами тих чи інших товарів і послуг часто запрошуються відомі особи.
Найбільш ефективним навіювання буває в умовах гіпнозу, однак при цьому об’єкти сугестії не бувають абсолютно пасивними, вони тією чи іншою мірою чинять опір навіюванню, яке здійснюється ззовні. Це явище отримало назву контрсугестії, і фахівці стверджують, що в стані гіпнозу не можна примусити людину зробити те, що є для неї абсолютно неприйнятним у повсякденному житті.
Сугестивність як індивідуальна особливість залежить також від соціального контексту: в умовах війн, стихійних лих тощо вона значно зростає. Ще одним чинником, що підвищує індивідуальну сугестивність, є стресовий стан людини, знервованість, невпевненість.
На думку фахівців, історично навіювання виникає відносно пізно, лише з появою розвиненої мови. Існує навіть точка зору, відповідно до якої поява багатьох мов була засобом захисту від сторонніх навіювань.
Зараження є одним із найдавніших засобів упливу та інтеграції групової діяльності, воно виявляється в багаторазовому повторенні емоційного впливу й у несвідомій схильності індивіда до певних психічних станів. І хоча історично роль зараження знижується, й досі залишаються сфери життя, де воно зберігає свій сильний уплив (наприклад, релігійні відправи, масові видовища тощо).
Особливою ситуацією, в якій уплив на індивіда через зараження значно підсилюється, вважають ситуацію паніки. Остання виникає в масі людей як певний емоційний стан, що є наслідком або дефіциту інформації про якийсь процес чи незрозумілу новину, або через надлишок інформації. Безпосереднім поштовхом до паніки є поява звістки, здатної викликати шок. У подальшому паніка збільшує силу, особливо коли включаються механізми взаємного багатократного відбиття певного емоційного стану.
Явище паніки дуже важко вивчати, оскільки заздалегідь невідомо, де вона може статися. До того ж дослідникові, який опиниться в натовпі, досить важко буде самому протистояти загальному настрою людей, що його оточують, а отже, залишатися об’єктивним.
Переконання є способом свідомого та організованого ідеологічного й соціально-психологічного впливу на особистість. Процес переконання спрямований на те, щоб перетворити певну інформацію в установки, власне переконання самої особистості. Хоча певною мірою засіб переконання є близьким до навіювання, він у той же час відрізняється тим, що спрямований на досягнення згоди людини з будь-чим шляхом логічного обґрунтування, на підставі якого людина повинна сама дійти певного висновку, у випадку ж навіювання суб’єкт сприймає інформацію у готовому вигляді, тобто переконання є переважно інтелектуальним упливом.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

Аверьянов Л. Я. Искусство задавать вопросы: Заметки социолога. – М., 1987.
Агеев В. С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990.
Агеев В. С. Психология межгрупповых отношений. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983.
Алексеев А. А., Громова Л. А. Поймите меня правильно. – СПб., 1993.
Альмодовар Ж. П. Рассказы о жизни и индивидуальная траектория: сопоставление масштабов анализа: Пер. с фр. // Вопросы социологии. – 1992. – Т. 1. – № 1. – С. 98-104.
Анцыферова Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – № 2. – С. 16-26.
Анцыферова Л. И. Архетипическая теория развития личности Карла Густава Юнга // Психологический журнал. – 2000. – Т. 21. – № 3. – С. 10-19.
Аронсон Э. Общественное животное. Исследования: В 2-х т.: Пер с англ.– М., 2003. – 800 с.
Башкатов И. П. Психология асоциально-криминальных групп подростков и молодежи.– М., 2002. – 416 с.
Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 124 с.
Берн Э. Игры, в которые играют люди: Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры: Психология человеческой судьбы: Пер с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – 480 с.
Блюм Г. Психоаналитические теории личности. – М., 1996.
Богомолова Н. Н., Данилин К. Е. Контент-анализ. Спецпрактикум по социальной психологии. М., 1979.
Богомолова Н. Н., Стефаненко Т. Г. Образы американца и советского человека в восприятии московских студентов и на страницах молодежной прессы // Вестник Моск. ун-та. Сер. 14. Психология. – 1993. – № 3. – С. 3-11.
Бодалев А. А. Восприятие и понимание человека человеком. – М., 1982.
Борген Ю. Маленький Лорд. Темные источники. Теперь ему не уйти: Пер. с норв. – М.: Правда, 1990. – 768 с.
Бороздина Г. В. Психология делового общения. – М., 2003. – 295 с.
Булацкий Г. В., Прилюк Ю. Д. Социология общения: журналистам о социальной природе и политических функциях общения. – Мн.: Университетское, 1987. – 176 с.
Бутенко И. А. Анкетный опрос как общение социолога с респондентами: Учебное пособие для университетов. – М.: Высшая школа, 1989. – 176 с.
Введение в этническую психологию / Под ред. Ю. П. Платонова. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1995.
Войскунский А. Е. Я говорю, мы говорим: Очерки о человеческом общении. – 2-е изд., дораб. и доп. – М.: Знание, 1990. – 240 с.
Воловикова М. И., Гренкова Л. Л., Морскова А. А. Утверждение через отрицание // Российский менталитет: Психология личности, сознание, социальные представления / Под ред К. А. Абульхановой-Славской и др. – М.: Ин-т психологии РАН, 1996. – С. 86-98.
Волянская Е. В., Пилипенко В. Е., Сапелкина Е. В. Социокультурная детерминация подростковой агрессии / Науч. ред. В. Е. Пилипенко. – К.: ПЦ «Фолиант», 2004. – 174 с.
Вяткин Б. А., Хотинец В. Ю. Этническое самосознание как фактор развития индивидуальности // Психологический журнал. – 1996. – Т. 17. – №1 . – С. 69-75.
Гермогенова А. Ю. Эффективная реклама в России. Практика и рекомендации. – М.: Рус Партнер Лтд, 1994. – 252 с.
Гнатенко П. И., Кострюкова Л. О. Национальная психология: анализ проблем и противоречий. – К., 1990.
Головаха Е. И., Панина Н. В. Психология человеческого взаимопонимания. – К.: Политиздат, 1989. – 187 с.
Головин С. Ю. Словарь психолога-практика. – 2-е изд., перераб. и доп. – Мн: Харвест; М.: АСТ, 2001. – 976 с.
Гримич М. Два виміри національного характеру // Наука і суспільство. – 1991. – № 8. – С. 207-301.
Гудвин Д. Исследование в психологии. Методы и планирование. – Спб.: Питер, 2004.
Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера земли. – Л.: Гидрометеоиздат, 1990. – 528 с.
Гумилев Л.Н. Этносфера: История людей и история природы. – М.: Экопрос, 1993.
Девятко И. Ф. Измерение установки: становление социологической парадигмы // Социологические исследования. – 1991. – № 6. – С. 49-59.
Дейкер Х., Фрейда Н. Национальный характер и национальные стереотипы // Современная зарубежная этнопсихология / Под ред. С. А. Арутюнова и др. – М.: ИНИОН СССР, 1979. – С. 23-44.
Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наукова думка, 1994. – 208 с.
Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика: Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення. – К.: Либідь, 2002. – 447 с.
Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы / Андреева Г. М. и др. – М., 2002. – 286 с.
Здравомыслов А. Г. Этнополитические процессы и динамика национального самосознания россиян // Социологические исследования. – 1996. – № 12. – С. 23-32.
Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние. – СПб.: Питер, 2000. – 448 с.
Зейгарник Б. В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во МГУ, 1982.
Зощенко М. Повесть о разуме. – М.: Советская Россия, 1976. – 112 с.
Зюскинд П. Голубка. Три истории и одно наблюдение: Повесть, рассказы: Пер. с нем. – СПб.: Азбука, 2000. – 256 с.
Зюскинд П. Парфюмер. История одного убийцы. – СПб.: Азбука, 2000. – 304 с.
Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент. М., 1997.
Котова И. Б., Шиянов Е. Н. Социализация и воспитание. – Ростов н/Д, 1997.
Краткий психологический словарь / Сост. Л. А. Карпенко; Под ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – Ростов н/Д., 1998. – 512 с.
Куттер П. Современный психоанализ. – СПб.: Питер, 1997.
Кэмпбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных исследованиях. – М.: Прогресс, 1980. – 392 с.
Морено Дж. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе. – М.:Академический проект, 2004. – 320 с.
Лабунская В. А. Психология экспрессивного поведения. – М.,1989.
Лебон Г. Психология толп. – М.: Ин-т психологии РАН, 1998.
Лебон Г. Мнения и верования толпы // Философская и социологическая мысль. – 1991. – № 6. – С. 119-152.
Лейтц Г. Психодрама: теория и практика. Классическая психодрама Я. Л. Морено: Пер. с нем. – М..: Изд. группа «Прогресс», «Универс», 1994. – 352 с.
Мелибруда Е. Я – Ты – Мы: Психологические возможности улучшения общения: Пер. с польского. – М.: Прогресс, 1986.
Мід Дж. Голосовий жест і значимий символ // Дух, Самість і Суспільство. – К., 2000. – С. 54-67.
Мнацаканян М. О. Интегрализм и национальная общность как социальная реальность // Социологические исследования. – 2001. – № 3. – С. 74-77.
Морозов В. П. Искусство и наука общения: невербальная коммуникация / Под ред. В. Медведева. – М., 1998. – 164 с.
Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс. – М., 1996.
Московичи С. Машина, творящая богов: Пер с фр. – М.: «Центр психологии и психотерапии», 1998 – 560 с.
Назаретян А. П. Агрессивная толпа, массовая паника, слухи: Лекции по социальной и политической психологии. – М., 2003. – 192 с.
Налимов В. В., Дрогалина Ж. А. Реальность нереального. Вероятностная модель бессознательного. – М., 1996.
Нюренберг Дж., Калеро Г. Читать человека – как книгу. – М., 1990.
Овсянико-Куликовский Д. Психология национальности. – Петроград, 1922.
Ольшанский Д. В. Психология терроризма. – М., 2002. – 288 с.
Оруэлл Дж. 1984. Скотный двор. Сказка: Пер. с англ. – Пермь: КАПИК, 1992. – 304 с.
Павленко В. Н., Таглин С. А. Факторы этнопсихогенеза: Учебное пособие. – Х.: ХГУ, 1993.
Павлюк C. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: до питання теорії етносу // Слово і час. – 2002. – № 6. – С. 3-7.
Паршин Л. К. Не наш человек / Паршин Л. К. Чертовщина в Американском посольстве в Москве, или 13 загадок Михаила Булгакова. – М.: Изд-во Книжная палата, 1991. – С. 150-162.
Петровская Л. А. Компетентность в общении. – М.: Изд-во МГУ, 1989.
Петровский А. В., Ярошевский М. Г. История и теория психологии: В 2-х т. – Ростов н/Д, 1996.
Пиз А. Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестам. – Н. Новгород: Ай Кью, 1988.
Пирен М. И. Основы этнопсихологии: Учебное пособие. – К., 1997.
Підліток у великому місті: фактори та механізми соціалізації / Під ред. Л. Г. Сокурянської. – Х.: Видавничий центр ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2000. – 207 с.
Платонов Ю. П., Почебут Л. Г. Этническая социальная психология. – СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1993.
Почепцов Г. Имидж-мейкер. – К.: Рекламное агентство Губерникова, 1995. – 236 с.
Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии: Учебное пособие / В. Д. Балин, В. К. Гайда, В. К. Горбачевский и др.; Под общ. ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. – СПб.: Питер, 2000. – 560 с.
Психотерапия: Учебник для вузов / Л. Бурлачук, А. Кочарян, М. Жидко. – СПб.: Питер, 2003. – 472 с.
Розов А. И. Стремление к превосходству как одно из основных влечений // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 6. – С. 134-141.
Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. – К: Наукова думка, 1995. – 224 с.
Свенцицкий А. Д. Социальная психология. – М., 2003. – 336 с.
Солсо Р., Маклин К. Эксперимент: планирование, контроль, проведение, анализ. – СПб.-М., 2003.
Социальная психология личности в вопросах и ответах: Учебное пособие / Под ред. проф. В. А. Лабунской. – М.: Гардарики, 1999. – 397 с.
Соціологія: Навчальний посібник / За ред. С. О. Макєєва. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. – 344 с
Таранов П. С. Приемы влияния на людей. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. – 608 с.
Тарарухина М. И., Ионцева М. В. Техника репертуарных решеток Дж. Келли // Социология: 4М. – 1997. – № 8.
Тэйлор Ш., Пипло Л., Сирс Д. Социальная психология. – СПб.: Питер, 2004. – 767 с.
Томэ Х. Что изменилось в моем понимании психоаналитического процесса за последние 30 лет? // Психологический журнал. – 1992. – Т. 13. – № 4. – С. 111-122.
Устинов П. День состоит из сорока трех тысяч двухсот секунд: Рассказы: Пер. с англ. – М.: Известия, 1985. – 160 с.
Федотова О. И. Контент-аналитические исследования средств массовой информации и пропаганды: Учебно-методическое пособие по курсу «Методика конкретно-социологических исследований в журналистике». – М., 1988.
Фетискин Н. П., Козлов В. В., Мануйлов Г. М. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. – М., 2002. – 490 с.
Фомин Ю. А. Психология делового общения. – М., 2003. – 448 с.
Фрэнкин Р. Е. Мотивация поведения. Биологические, когнитивные и социальные аспекты: Пер. с англ. – М., 2003. – 651 с.
Хорни К. Недоверие между полами // Психологический журнал. – 1993. – Т. 14. – № 5. – С. 125-132.
Шалак В. И. Современный контент анализ: Приложения в области политологии, рекламы, социологии, экономики, психологии, культурологии. – М.: Омега-Л, 2004. – 272 с.
Шипунова Т. В. Агрессия и насилие как элементы социокультурной реальности // Социологические исследования. – 2002. – № 5. – С. 67-76.
Шпет Г. Г. Введение в этническую психологию // Шпет Г. Г. Психология социального бытия. – М.: Ин-т практ. психологии; Воронеж: МОДЭК, 1996. – С. 261-372.
Эриксон Э. Детство и общество. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд «Университетская книга», 1996.
Alport G. The nature of prejudice – N.Y., 1958.
Moscovici S. Theory and society in social psychology // The Context of Social Psychology / Ed. J. Israel, H. Taifel. – London: Acad.Press, 1972.
Oppenheim A.N. Questionnaire Design, Interviewing and Measurement. New Editition. – London: Pinter Publishers, 1992. – 303 p.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Яка специфіка соціально-психологічного підходу до аналізу соціальних явищ?
У чому полягає теоретичне значення соціальної психології?
Яке прикладне значення соціальної психології? Наведіть приклади вирішення соціальних проблем, які стали можливими завдяки використанню соціально-психологічних знань.
У чому різниця між кореляційним й експериментальним дослідженнями?
Що таке незалежна змінна та як можна маніпулювати декількома незалежними змінними в одному експерименті?
Що таке «ефект очікування експериментатора»?
Поясніть суть експериментального сценарію в польових і лабораторних умовах проведення експерименту.
Які існують типи спостереження? Які недоліки має цей метод?
У яких випадках, на Вашу думку, обман учасників соціально-психологічного експерименту може бути виправданим?
Якою мірою «культурна обумовленість» соціальної поведінки обмежує її передбачуваність?
Які основні соціально-психологічні проблеми розглядала соціальна філософія, що передувала появі власне соціальної психології?
Коли почався відлік історії соціальної психології? Із чим це було пов’язано? Обґрунтуйте відповідь.
Що мається на увазі під терміном «групова свідомість» і як це поняття використовувалося для пояснення поведінки натовпу?
Назвіть основні характеристики «психології народів».
Чим схожі і чим відрізняються американський і європейський напрями соціальної психології?
Коли соціальна психологія стала самостійною дисципліною і які найбільш помітні зміни відбулися в соціально-психологічній теорії з того часу?
Назвіть основну методологічну проблему соціальної психології на Заході в 20-ті роки ХХ століття. Проаналізуйте причини її виникнення.
Охарактеризуйте основні особливості розвитку вітчизняної соціальної психології в20-ті роки ХХ століття.
Опишіть основні теоретичні напрями соціальної психології, назвіть засновників і найбільш відомі роботи.
Назвіть основні розходження між односпрямованою і взаємозалежною моделями соціалізації.
Охарактеризуйте деякі перцептивні здібності дитини. Яке значення вони мають для відносин з іншими людьми?
Назвіть деякі поведінкові реакції, що демонструють прихильність: а) у немовлят; б) у дітей старшого віку; г) у дорослих.
Назвіть п'ять внесків мовлення в соціальне життя.
Що таке соціально-когнітивний конфлікт і які його наслідки?
Чому деякі діти молодшого віку демонструють більш явні етнічні забобони, ніж їхні батьки?
Які ознаки стилю мовлення і невербальної поведінки співрозмовника Ви використовуєте в соціальній діагностиці і чому?
Як, коли і чому, на Вашу думку, Ви змінюєте свої комунікативні патерни, щоб Ваша поведінка виглядала більш схвальною чи такою, що контролює інших?
На які види інформації ми, скоріше за все, звернемо особливу увагу під час першої зустрічі з людиною? А які види інформації з більшою імовірністю можуть змінити наше враження після того, як ми більше дізнаємося про цю людину?
Назвіть основні механізми навчення агресії, які виділяє А. Бандура.
Яку роль у житті особистості відіграють механізми психологічного захисту, що описав З. Фрейд?
Які події, що відбуваються в сучасному суспільстві, можуть бути пояснені за допомогою юнгівського поняття «Тінь»?
Як адлерівське поняття «почуття неповноцінності» спрацьовує стосовно людей із фізичними вадами?
Як пояснює К. Хорні розбіжності між здоровою та невротичною особистістю під кутом зору невротичних потреб?
Які особливості притаманні міркуванням Е. Фромма щодо людської агресії, її причин та проявів?
Що мав на увазі А. Маслоу під креативністю як характеристикою самоактуалізованої людини?
Що, на Вашу думку, заважає сучасній людині досягти високих показників самоактуалізації?
Назвіть основні динамічні процеси в малих групах.
До якого різновиду малої групи ви віднесли б групи антисоціальної спрямованості?
Які етичні проблеми можуть виникати, на Ваш погляд, у зв’язку з використанням деяких засобів соціально-психологічного впливу?
Як, на Ваш погляд, співвідносяться між собою поняття «ментальність», «колективні уявлення», «колективне несвідоме», «національний характер»?
ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ (КУРСОВИХ) РОБІТ ТА РЕФЕРАТІВ

1. Мода як соціально-психологічне явище: історія виникнення, механізми формування та впливу на індивідуальну й групову поведінку.
2. Національний характер: міф чи реальність?
3. Національна самосвідомість: особливості формування та активізації в умовах сучасної України.
4. Стереотипи та їхня роль у міжнаціональних відносинах.
5. Гендерні стереотипи та проблеми соціалізації особистості в сучасному світі.
6. Публіка як соціально-психологічна група.
7. Натовп як різновид великої соціально-психологічної групи: методи вивчення та засоби контролю поведінки.
8. Паніка як соціально-психологічний феномен: проблеми теоретичного аналізу та прикладного дослідження.
9. Чутки як механізм формування громадської думки.
10. Конформізм: види, рівні та методи аналізу.
12. Психологія людського взаємопорозуміння: чинники та механізми.
13. Расизм, ксенофобія, сексизм, ейджизм: соціально-психологічні механізми формування та повсякденні прояви.
14. Феномен лідерства: особливості формування в різних сферах людської взаємодії.
15. Методи соціально-психологічного впливу та сучасна реклама.
16. Методи соціально-психологічного впливу та передвиборча кампанія.
17. Ефекти міжособистісного сприйняття.
18. Помилки першого враження: види та способи корекції.
19. Механізми міжособистісного сприйняття в процесі спілкування.
20. Любов і дружба: соціально-психологічні особливості та механізми формування.
21. Зовнішність людини та її роль у процесах повсякденного спілкування.
22. Соціально-психологічні аспекти формування іміджу.
23. Методологічні та етичні проблеми соціально-психологічного експерименту.
24. Класичні соціально-психологічні експерименти: історія та проблеми інтерпретації результатів.
25. Механізми психологічного захисту та повсякденне життя особистості.
26. Механізми та їхня роль у детермінації спілкування.
28. Агенти соціалізації особистості в сучасному світі.
29. Телебачення як агент соціалізації.
30. Соціальна психологія та соціологія: конкуренція чи співробітництво?
31. Агресія: види, рівні аналізу та детермінанти формування.
32. Лідерство як соціально-психологічне явище.
33. Соціальні групи під кутом зору соціальної психології та соціології.
34. Соціальний характер та ментальність як характеристики етнічних груп.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

І. Історія розвитку основних теоретичних шкіл та напрямів соціально-психологічних знань

1. Виникнення описової соціальної психології пов’язане з іменами:
А. У. Мак-Дугалла та Е. Росса
Б. М .Лацаруса та Г. Штейнталя
В. Л. Уорда та Ф. Гіддінгса
2. Автором «теорії фрустрації» є:
А. Д. Доллард
Б. А. Бандура
В. Дж. Мід
3. Сутність якої теорії відбиває такий вислів:
«Особистість живе й розвивається в психологічному полі предметів та явищ (у тому числі й інших людей), які її оточують і мають певний заряд (валентність). Упливаючи на людину, ці предмети формують у неї певні потреби, до задоволення яких людина прагне...»? Назвіть прізвище автора цієї теорії.
А. Теорія навчення
Б. Теорія інстинктів соціальної поведінки
В. Теорія «поля»
4. Про яке соціально-психологічне явище йдеться в такому висловлюванні:
«Коли люди відчувають утруднення у зв’язку з необхідністю радикально змінити свої установки, їм доводиться шукати різні шляхи , щоб звільнитися від неспокою та невідповідності між їхніми установками й поведінкою, якої вимагає така ситуація... »? Назвіть прізвище автора, який описав це явище.
А. Соціальна інгібіція
Б. Когнітивний дисонанс
В. Соціальна фасилітація
5. Авторами перших підручників з соціальної психології вважаються:
А. В. Меде та Ф. Олпорт
Б. М. Лацарус та Г. Штейнталь
В. У. Мак-Дугалл та Е. Росс
6. Виникнення експериментальної соціальної психології пов’язане з іменами:
А. Ф. Олпорта, В. Меде та В. Бехтерева
Б. М. Лацаруса, Г. Штейнталя та В. Вундта
В. Е. Торндайка, Дж. Морено та Дж. Міда
7. «Психологію мас» як напрям соціальної психології розробляли:
А. Ф. Олпорт та В. Меде
Б. Г. Тард та Г. Лебон
В. М. Лацарус, Г. Штейнталь та В. Вундт
8. Назвіть ім’я автора цієї ідеї:
«Особистість дитини формується в процесі її взаємодії з іншими дітьми. У спілкуванні з ними дитина грає різні ролі, а її особистість є своєрідним поєднанням різних ролей, які вона обирає... Людське «Я» – це продукт соціального досвіду, який насамперед набувається в іграх....»
А. Ф. Скіннер
Б. Дж. Мід
В. Дж. Морено
9. Хто з учених займався експериментальним дослідженням феномена соціальної фасилітації?
А. Е. Торндайк
Б. Н. Триплет
В. В. Меде
Г. Дж. Морено
Ґ. Ф. Олпорт
Д. В. Бехтерев
10. Виникнення «психологічного еволюціонізму» пов’язане з ім’ям:
А. Ф. Гіддінгса
Б. Л. Уорда
В. Е. Гідденса

ІІ. Структура особистості та проблеми її соціалізації в теоріях класиків світової психології

1. Хто є авторами робіт:
«Мати чи бути»;
«Сексуальна революція»;
«Психологія влади»;
«Мистецтво любити»;
«Людина для себе»;
«Втеча від свободи»;
«Індивідуальна психологія як шлях до пізнання та самопізнання людини»;
«Масова психологія фашизму»?
А. Г. Салліван
Б. К. Хорні
В. Е. Фромм
Г. А. Маслоу
Ґ. В. Райх
Д. А. Адлер

2. Яка група понять відбиває сутність:
1) «Індивідуальної психології»;
2) «Гуманістичного психоаналізу»;
3) «Аналітичної психології»?
А. Архетип
Б. Прагнення до вищості, влади, соціальне почуття
В. Неспокій
Г. Підкоряння, панування, конформізм, деструктивізм
Ґ. Почуття неповноцінності
Д. Базальний неспокій, основний конфлікт
Е. Динамізми
Є. Потреба в укоріненні, потреба в індивідуалізації
Ж. Индивідуація
З. Поступливий, відсторонений, агресивний типи
3. Про який механізм психологічного захисту йдеться:
«...Пошук зручних причин задля виправдання неможливості того чи іншого вчинку або переконливого обґрунтування неприйнятної поведінки...»?
А. Проекція
Б. Витіснення
В. Раціоналізація
Г. Сублімація
4. Хто з психологів займався вивченням «комплексу неповноцінності» та «комплексу вищості» та пояснив механізми їх формування?
А. З. Фрейд
Б. К. Юнг
В. А. Адлер
Г. К. Хорні
5. Виправіть помилки у таких твердженнях, що пов’язані з теорією К. Юнга:
А. Архетип «Персона» – фемінні якості чоловіка
Б. Архетип «Самість» – «темний» бік особистості
В. Архетип «Анімус» – «центр» людської особистості
Г. Архетип «Тінь» – маскулінні якості жінки
Ґ. Архетип «Аніма» – «публічне» обличчя людини
6. Розташуйте у правильній послідовності етапи розвитку особистості, описані З. Фрейдом:
А. Латентний
Б. Анальний
В. Фалічний
Г. Генітальний
Ґ. Оральний
7. Про який структурний елемент особистості (за К. Хорні) йдеться:
«Це продукт нашої ірраціональної уяви, це те, чим особистість хоче бути з точки зору невротичного стану, що викликає масу внутрішніх конфліктів; це те, чого ми ніколи не зможемо досягти у своєму розвитку...»?
А. Ідеалізоване «Я»
Б. Реальне «Я»
В. Актуальне «Я»
8. Про який механізм психологічного захисту йдеться:
«...Наділення інших людей власними почуттями, думками тощо, які є неприйнятними з точки зору «Супер-Еґо»?
А. Проекція
Б. Витіснення
В. Раціоналізація
Г. Сублімація

ІІІ. Соціальні групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу

1. Оберіть із перелічених нижче характеристик елементарні параметри групи:
групові процеси;
групові потреби;
система санкцій;
групові ролі;
композиція групи (її склад);
структура групи;
спосіб життя групи;
наявність специфічної мови;
групові норми та цінності.
2. Автором поняття «соціальний характер» уважається:
А. К. Юнг
Б. В. Вундт
В. Е. Фромм
Г. К. Хорні
3. Традиція вивчення психології етнічних груп пов’язана з роботами:
А. В. Вундта
Б. Е. Фромма
В. Г. Лебона
4. До якого типу груп можна віднести Вашу студентську групу:
первинні або вторинні;
формальні або неформальні;
групи членства або референтні;
до яких ще?____________________
5. Який стиль керівництва, на Вашу думку, повинен характеризувати діяльність:
головного режисера театру;
тренера національної збірної країни з футболу;
диригента симфонічного оркестру;
прем’єр-міністра в сучасній Україні;
директора дитячого будинку?
6. До якого типу груп можна віднести:
туристичну групу;
депутатську фракцію в парламенті;
театральну трупу;
глядачів, що зібралися на футбольному матчі;
команду хокеїстів?

V. Специфіка та структура спілкування як соціально-психологічного процесу

1. Про яке соціально-психологічне явище йдеться:
«...Здатність індивіда емоційно відгукуватися на переживання інших людей, що передбачає суб’єктивне сприйняття іншої людини, проникнення в її внутрішній світ, розуміння її переживань, думок, почуттів... »?
А. Ідентифікація
Б. Емпатія
В. Рефлексія
2. Про який засіб соціально-психологічного впливу йдеться:
«...Багаторазове повторення емоційного впливу, яке знаходить прояв у несвідомій схильності індивіда до певних психічних станів...»?
А. Зараження
Б. Навіювання
В. Наслідування
Г. Переконання
3. Оберіть правильний варіант відповіді:
«Установки...»
А. ...визначаються лише нашими думками та переконаннями
Б. ...є результатом тих упливів, яких ми зазнаємо з дитинства
В. ...практично не змінюються після 20 - річного віку
Г. Усі відповіді правильні
Ґ. Жодна відповідь не є правильною (у цьому разі запропонуйте Ваш варіант)
4. Чи правильним є твердження:
«Навіювання практично не ефективне, коли об’єкт навіювання перебуває у стані невпевненості, неспокою, тривоги...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)
5. З яким із механізмів психологічного захисту найбільше спільних рис у феномена каузальної атрибуції?
А. Пригнічення
Б. Раціоналізація
В. Реактивне утворення
Г. Сублімація
Ґ. Регресія
6. Завершіть речення:
«Комунікативні бар’єри, що виникають у процесі людського спілкування, можуть бути обумовлені такими чинниками, як...».
7. Чи правильним є твердження:
«Психологи стверджують, що для встановлення міжособистісних відносин величезне значення має взаємна схожість людей стосовно їхніх найрізноманітніших характеристик...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)
8. Про який соціально-психологічний феномен йдеться:
«...Зміна поведінки чи переконань у результаті реального чи уявного тиску групи ...»?
А. Соціальна фасилітація
Б. Соціальна адаптація
В. Конформізм
Г. Каузальна атрибуція
Ґ. жодна з відповідей не є правильною (у цьому разі запропонуйте свій варіант)
9. Яке з наведених словосполучень за своїм змістом найближче до поняття «атракція»?
А. Стереотипне сприйняття
Б. Взаємне пристосування
В. Міжособистісний потяг
Г. Приписування причин вчинків
Ґ. активізація групової діяльності
10. Чи правильним є твердження:
«Ефективність процесу навіювання практично не залежить від особистості того, хто здійснює навіювання, а цілком визначається особистісними позиціями того, на кого спрямовується навіювання...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)
11. Про який засіб соціально-психологічного впливу йдеться:
«...відтворення одним суб’єктом рухів, дій, поведінки іншого суб’єкта...»?
А. Зараження
Б. Навіювання
В. Наслідування
Г. Переконання
12. Чи правильним є твердження:
«Стереотип – це відносно об’єктивне уявлення про людей, з якими у нас були обмежені контакти...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)
13. Завершіть речення:
«Сугестору легше здійснювати навіювання, якщо його об’єкт перебуває в стані...»
14. Про яке соціально-психологічне явище йдеться:
«...Ототожнення індивідом себе з іншою людиною, безпосереднє переживання суб’єктом того чи іншого ступеня своєї тотожності з об’єктом взаємодії...»?
А. Ідентифікація
Б. Емпатія
В. Рефлексія
15. Чи правильним є твердження:
«Із розвитком людства роль такого засобу впливу, як зараження, постійно зростає, оскільки збільшується кількість стресових ситуацій, у яких опиняється сучасна людина...»?
А. Правильне
Б. Неправильне (у цьому разі запропонуйте свій варіант)


ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ

Предмет соціальної психології як науки.
Місце соціальної психології в системі соціогуманітарних наук.
Соціальна психологія та соціологія.
Основні етапи розвитку соціальної психології як науки.
Описовий етап розвитку соціальної психології.
Експериментальний етап розвитку соціальної психології.
Методи соціальної психології: особливості та проблеми застосування.
Соціально-психологічний експеримент: пізнавальні можливості та моральні проблеми.
Необіхевіоризм та його вплив на формування соціально-психологічних теорій.
Основні течії соціального біхевіоризму.
Когнітивізм як соціально-психологічний напрям: історія та сучасний стан.
Специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення особистості.
Соціалізація особистості: соціально-психологічний аналіз.
Теорія особистості З. Фрейда.
Теорія особистості К. Юнга.
Теорія особистості А. Адлера.
Теорія особистості В. Райха.
Теорія особистості К. Хорні.
Теорія особистості Г. Саллівена.
Теорія особистості Е. Фромма.
Теорія особистості А. Маслоу.
Теорія особистості Е. Еріксона.
Теорія особистості К. Роджерса.
Теорія особистості Дж. Келлі.
Диспозиційні теорії особистості.
Новітні напрями сучасної персонології.
Спілкування як предмет соціально-психологічного аналізу.
Спілкування як перцептивний процес.
Спілкування як комунікативний процес.
Спілкування як інтерактивний процес.
Соціально-психологічні механізми сприйняття в процесі спілкування.
Соціально-психологічні механізми впливу в процесі спілкування.
Соціально-психологічні ефекти спілкування.
Поняття та класифікація соціальних груп.
Історія та сучасні підходи до вивчення малих соціальних груп.
Динамічні процеси в малих групах.
Великі групи як об’єкт соціально-психологічного аналізу.
Сутнісні характеристики великих груп.
Теоретико-методологічні підходи до аналізу великих груп.










Навчальне видання



Волянська Олена Володимирівна, Ніколаєвська Алла Михайлівна

Соціальна психологія

Коректор О. В. Плахоніна






























Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 6 Заголовок 7 Заголовок 8 Заголовок 915

Приложенные файлы

  • doc 17762890
    Размер файла: 876 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий