p_r_3_ukr_mova


1.Презентація — це публічне представлення певної інформації.Метою презентації може бути представлення досягнень організації або окремої людини, реклама продукції, висвітлення різноманітних заходів, перспектив розвитку інформаційних технологій тощо.Презентації можуть проводитися на виставках, конференціях та семінарах, у навчальних аудиторіях, в офісах і торгових залах, демонструватися по телебаченню, транслюватися по радіо тошо.У школі презентація здебільшого використовується для супроводу усного повідомлення на уроці або доповіді на конференції, під час захисту навчального проекту чи науково-дослідної роботи, при поясненні нового матеріалу тощо.Презентації як спосіб представлення інформації зазвичай містять текст, ілюстрації до тексту для кращого його сприйняття, звукові та відеофрагменти. Раніше, до використання комп'ютерів, текст презентації озвучував доповідач, за ілюстрації правили малюнки, плакати, а звукові фрагменти відтворювалися за допомогою магнітофона.Сучасні інформаційні технології дозволяють створювати набори електронних слайдів з використаннямтекстів, графічних зображень, аудіо- та відеофрагментів, робити їх мультимедійними, динамічними, інтерактивними.Такі набори електронних слайдів називають комп'ютерними презентаціями, абопросто презентаціями. Комп'ютерні презентації є різновидом мультимедійних проектів.Комп'ютерна презентація — це набір кольорових слайдів, підготовлених з використанням інформаційних технологій та призначених для розкриття однієї теми.Мультимедіа — одночасне використання різних форм представлення інформації: тексту, графіки, відеофрагментів, анімації та звуку.
2. Типи презентацій
Торгові презентації використовуються торговими агентами під час укладання угоди. Вони дають змогу за короткий час подати всю інформацію про товар, значно заощадивши час. Такі прпезентації дають змогу роз’яснити основні положення і переваги, які здобуває покупець. У торгових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.
Маркетингові презентації використовуються при підготовці умов для майбутніх торгових презентацій. Їх застосовують для широкої аудиторії (проводяться на виставках-ярмарках або в офісі покупця), для навчання агентів з продажу. У маркетингових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.
Навчальні презентації призначені для допомоги викладачу забезпечити зручне і наочне подання навчального матеріалу.
Навчальні презентації поділяються на такі види:
презентації-семінари;
презентації для самоосвіти;
презентації-порадники;
презентації для клієнтів корпорацій.
У навчальних презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.
Корпоративні презентації призначені для доведення інформації до акціонерів корпорації. Корпоративні об’єднання використовують також глобальну мережу Internet, що дає змогу дістати доступ до гіпертекстової гіпермедійної системми World Wide Web (WWW).
Корпоративні презентації поділяються на такі типи:
для акціонерів;
щорічні звіти;
електронні журнали;
для служб, зайнятих роботою з персоналом;
з питань інвестицій і фінансування.
У маркетингових презентаціях можуть використовуватись всі види презентацій.
3. Отже, презентація потребує ретельної підготовки: тут діє правило Фауста, на кожну хвилину доповіді необхідно ЗО хвилин попередньої підготовки. Готуючись до презентації, потрібно:
o чітко сформувати мету презентації;
o визначити кількісний склад аудиторії;
o вибрати спосіб інформування;
o передбачити головну ідею презентації;
o зібрати матеріал;
o продумати і структуризувати вступ, основну частину і висновки доповіді;
o вибрати демонстраційно-наочні матеріали - візуалізація доповіді;
o особисто провести пробну репетицію, підготуватися до відповідей на можливі запитання.
Є й певні особливості в підготовці виступу під час презентації. Він має такі структурні елементи:
o Експозиція - встановлення психологічного контакту із присутніми, привернення і утримування уваги до себе (привітання, кілька приємних оригінальних слів).
o Вступ, якому відводиться 5-Ю % часу всієї презентації. На цьому етапі треба:
S чітко назвати тему виступу і час, необхідний для цього; S розповісти про власний досвід, пов'язаний з предметом презентації;
^ скориставшись запитаннями, з'ясувати, наскільки аудиторія ознайомлена з предметом обговорення;
^ зазначити, чому саме цих людей запрошено на презентацію.
o Основна частина передбачає:
^ викласти у дохідливій формі проблему, переділивши її на кілька етапів;
^ використати у виступі аудіовізуальні та інші допоміжні засоби (таблиці, схеми, діаграми тощо);
^ з'ясувати за допомоги запитань, як присутні зрозуміли сказане;
^ чітко сформулювати пропозицію до присутніх та що кожен може втратити, якщо не підтримає запропоновану ідею;
^ роздати запрошення, заздалегідь підготовлені матеріали (буклети, проспекти тощо) та маленькі сувеніри на згадку про презентацію;
^ з'ясувати, чи у присутніх є якісь запитання до ініціаторів зустрічі й відповісти на них.
* Висновок - підсумовування виступу, висловлення подяки присутнім за те, що вони віднайшли можливість побути на презентації і надали можливість представити їм свою ідею, сподівання на подальше спілкування та взаємодію.
Презентація не закінчується тоді, коли все висловлено, а коли повідомили про її завершення.
4. 5.7. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації.
У наш час, коли постійно зростає кількість пропозицій про нові проекти, види продукції, послуги та ін., важливим стає те, як представити інформацію про них. І для того, щоб нові ідеї дійшли до свого адресата, треба це робити в заманливій, цікавій і переконливій формі. Такою формою може стати презентація. Змістом презентації може бути інформація про нову видану книгу, новий товар, створену фірму.
Презентація проводиться з метою надання інформації для певної групи людей. І в цьому вона схожа на лекцію. Але це не лекція, бо люди на презентацію приходять не за власним бажанням, щоб пізнати щось нове, і рідко виявляють активність. Як правило, на презентацію людей спеціально запрошують, причому у запрошених бажання отримати нову інформацію значно менше, ніж у організаторів передати її.
На відміну від лектора, ведучий презентації має більшу свободу, бо не так залежить від наукового викладу проблеми. Але водночас від результатів презентації може залежати його професійне майбутнє. Ведучий презентації звертається до людей, які мають більш високий статус, ніж у нього, і він має заслужити їхню довіру і повагу. Якщо лектор сам, в основному, окреслює час, який йому потрібен для викладу теми, то ведучий презентації, звичайно, запитує у запрошених, скільки часу вони йому можуть виділити для виступу. Лектор може, зацікавивши аудиторію, відіслати її до літератури для самостійного вивчення проблеми, а ведучий презентації повинен викласти людям, які зібралися, проблему в повному вигляді і в найдохідливішій і найпереконливішій формі. Лектор може бути кращим чи гіршим, але тема його виступу викликає зацікавленість у людей, бо вони зібралися його вислухати, і тому звертатимуться до неї в майбутньому. Якщо ж презентація була невдалою, то присутності на ній навряд чи захочуть витрачати в подальшому свій час і свою увагу на цю проблему.
Як і лекція, презентація для того щоб бути успішною, потребує значної підготовчої роботи. Необхідно визначити її цілі, персональний склад запрошених. На презентації обов’язково мають бути: керівник організації, особа, відповідальна за підготовчу роботу, спеціаліст з предмета презентації, спеціаліст із запрошеної аудиторії.
5. 5.4. Культура сприймання публічного виступу:
а) уміння слухати;
б)уміння ставити запитання.
а) Дослідження вчених свідчать, що високою культурою слухання характеризуються лише деякі з тих людей, що спілкуються. Водночас невміння слухати нерідко є основною причиною неефективного спілкування, непорозумінь і навіть конфліктів. Чому ми не вміємо часом вислухати і зрозуміти партнера по спілкуванню? Тому що насамперед наша увага не стабільна, вона коливається. Так звані думи спотворюють зміст повідомлень. Наш емоційний стан також відволікає увагу від того, про що говорять співбесідники, і ми відключаємося.
Зафіксовано навіть феномен «перцептивного перекручування». Виявилося, що люди здатні змінювати або ж узагалі не сприймати інформацію, яка їм видається небезпечною, тривожить, викликає почуття невпевненості, не відповідає уявленню про себе чи про картину світу, яка для них є надійною. Якщо людина не хоче, то може не чути критику на свою адресу, або не запам'ятати чиєсь прохання, виконати яке важко.
Слухання – не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Те, як людина реагує на повідомлення іншого, залежить від рівня її моральності, її культури.
Важливе значення мають як вербальні, так і невербальні аспекти слухання, передусім слухання «всім тілом». Коли нам цікаво, ми несвідомо повертаємось обличчям до співбесідника, нахиляємось до нього, встановлюємо з ним візуальний контакт, тобто на рівні несвідомого концентрується увага на співрозмовникові. Культурні люди, з гуманістичними комунікативними установками роблять це свідомо.
Слухати партнера і здійснювати вербальний зворотний зв'язок можна по різному. Розрізняють такі типи реакцій людини на мовлення співрозмовника: оцінювання, тлумачення, підтримку, уточнення, чуйність і розуміння. Найчастіше маємо справу з оцінюванням і зворотним зв'язком, рідше – з тлумаченням (інтерпретацією). Уточнення, підтримка та розуміння спостерігаються дуже рідко.
Щоб слухання було ефективним, відповідало високому рівню культури спілкування, зокрема моральної, оцінні судження та інтерпретації бажано звести до мінімуму або краще зовсім ним не користуватися. В іншому разі ми починаємо начебто «вимірювати» думки, почуття співрозмовника своїми мірками, порівнювати їх зі своєю шкалою цінностей. Водночас партнер по спілкуванню звертається до нас найчастіше зовсім з іншим бажанням.
Звичайно, це не означає, що не треба висловлювати власну думку. Проте завжди бажано пам'ятати про мету слухання, особливо в тому разі, коли співбесідник і контакт з ним значимі для нас. Якщо основою спілкування є інформативна функція (наприклад, на лекції) чи функція контролю за мовленням (наприклад, при вивченні іноземної мови), то й вимоги до процесу слухання мають бути належними. У цьому разі можуть мати місце й оцінювання, а й інтерпретація.
Розрізняють 2 види слухання: нерефлексивне і рефлексивне. У першому випадку йдеться про уважне слухання практично без мовного втручання. Нерідко саме це допомагає людям виразити свої почуття. Інколи таке слухання називають мінімальною підтримкою. Нерефлексивне слухання варто застосовувати тоді, коли співрозмовникові важко передати свої почуття ( наприклад, він дуже схвильований) або бар'єром у спілкуванні стає різний статус партнерів.
Рефлексивне слухання передбачає регулярне використання зворотного зв'язку з тим, щоб досягти більшої точності в розумінні співрозмовника. Для цього вживаються запитання – уточнення. Вони допомагають виявити значення, «закодовані» в словах-повідомленнях. Використовуючи мовленнєвий етикет, загальновживані слова, ми вкладаємо в них особистісний зміст. Перевірка правильності того, що почуто, дає змогу не приписувати партнерові якихось власних думок, почуттів і установок щодо конкретного питання.
Розрізняють чотири види реакцій людини під час слухання: з'ясування, перефразування, відбиття почуття і резюмування.
З'ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та в постановці перед ним «відкритих» запитань (тобто таких, на які не можна відповісти одним словом : «Так» чи «Ні»).
Перефразування – це формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою визначення точності розуміння.
Коли йдеться про відбиття почуттів, це означає, що акцент зроблено в процесі слухання не на змістовній стороні мовлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях. Під час зворотного зв'язку ми робимо спробу показати співрозмовникові, що розуміємо його переживання. Дуже часто це є важливим для партнера, і саме цього він чекає від нас. До того ж такий зворотний зв'язок може сприяти тому, що той, хто говорить, сам краще розбереться в своїх переживаннях. Він помітить неточність в інтерпретації свого стану, і це допоможе його краще зрозуміти себе, свої почуття. Відповіді-уточнення дають змогу певним чином узагальнити думки та почуття відправника інформації. Вони використовуються насамперед з метою оцінки того, чи правильно співрозмовники зрозуміли один одного. Ми кажемо: « Якщо я правильно Вас зрозумів…» Така реакція порівняно швидко приводить до взаєморозуміння та розуміння змісту проблеми.
Резюмування використовується, якщо під час розмови увага переключається на інше, нерідко другорядне питання. Цей вид треба використовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати в бесіді для того, щоб підбити підсумки. Його корисно також застосовувати з метою попередження та розв'язання конфліктів.
б) Особлива роль в риторичних тактиках ведення ділової бесіди належить техніці постановки питань. Уміле володіння такою технікою дозволяє отримати необхідну інформацію; володіти ініціативою в бесіді, а не пассивно відповідати на поставлені питання; не бути зайве категоричним в своїх твердженнях (на питання співбесідник частіше відповідає, ніж заперечує). Крім того, питання переконують співбесідника в тому, що ви виявляєте до нього цікавість і прагнете встановити з ним креативні відносини. Ставлячи питання, ви, тим самим, проявляєте турботу про продуктивний розвиток і поглиблення діалогу.
Чи говорив Сократ людям, що вони не мають рації? Ніколи! Так званий "Сократський метод" грунтувався на прагненні отримати від співбесідника ствердну відповідь. Він ставив такі питання, які примушували оппонента погоджуватися з ним, і він знов і знов добивався визнання своєї правоти, і, тим самим, і безліч ствердних відповідей. Сократ продовжував ставити питання до тих пір, поки опонент, не чітко розуміючи, що відбувається, приходив до того самого висновку, який люто оспорював декількома хвилинами раніше.
Формулюйте свої питання так, щоб ваш співбесідник не міг не погодитися з вами. Якщо ви згодні з його точкою зору, підкресліть його правоту. Якщо ж ви дотримуєтеся іншої точки зору, не починайте з різкого випаду: "Ні, ви не маєте рації…" або "Ви не розумієте, що…", "Ви цього не знаєте".
"Негативна відповідь є найбільш важкоздоланною перешкодою, - пише проф. Оверстріт, - "Варто людині сказати "ні", як його гордість починає вимагати, щоб він залишався послідовним в своїх думках. Одного разу висловивши якусь думку, він зобов'язаний її дотримуватися".
Свою думку постарайтеся не висловлювати в різкій, категоричній формі. Краще почати з таких реплік, як: "Чи не здається вам..", "Можливо, вас зацікавить.." і т. д. Використовуйте такі мовні формули, як: "Це ви добре відмітили", "Мені сподобалася ваша думка" і подібні. Вашому співрозмовнику важливо відчути, що ви визнаєте його переваги. Компліменту є місце в будь-якій розмові. Намагайтеся зробити його щиро.
6. Закриті питання. Це питання, на які очікується відповідь "так" чи ні". Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесіді, оскільки різко звужують "простір для маневру" для нашого співбесідника. Тому такі питання можна
застосовувати з конкретно визначеною метою. Вони ведуть думки співбесідника в одному, встановленому нами напрямку і націлені безпосередньо на ухвалення рішення. Закриті питання добре замінюють питання констатації і твердження. У цьому плані найбільш вражаючими є так звані подвійні закриті питання, наприклад: "Чи слід призначити нашу зустріч вже на цей тиждень чи перенесемо її на наступну?" Така форма питання пропонує співбесідникові і третю можливість - тривале відстрочення. У постановці подібних питань криється небезпека того, що у співбесідника складається враження, ніби його допитують, центр тяжіння бесіди зміщується в нашу сторону, а співбесідник позбавлений можливості розгорнуто висловити думку.
Закриті питання рекомендується ставити не тоді, коли нам потрібно отримати
інформацію, а тільки в тих випадках, коли ми хочемо прискорити отримання
згоди або підтвердження раніше досягнутої домовленості, наприклад: "Ви згодні з тим, що..?"
Відкриті питання. На ці питання не можна відповісти "так" чи "ні", вони вимагають якого - небудь пояснення. У питаннях такого типу використовуються слова "що", "хто", "як", "скільки "чому". Приклади таких питань:
- "Яка ваша думка з даного питання?"
- "Яким чином ви прийшли до такого висновку?"
- "Чому ви вважаєте, що..?"
За допомогою цього типу питань ми вступаємо в різновид діалогу, де переважає монолог співбесідника, і, отже, мета передачі інформації тут не так суворо реалізується, як в закритих питаннях, оскільки ми дали нашому співрозмовнику можливість для маневрування і підготували до обширнішого виступу. У цій ситуації ми, звичайно, втрачаємо ініціативу, а також послідовність розвитку теми, оскільки бесіда може повернути в русло інтересів і проблем співбесідника. Небезпека полягає також в тому, що можна взагалі втратити контроль над ходом бесіди.
Дзеркальне питання. Щоб забезпечити безперервність відкритого діалогу і розширити його рамки, можна використовувати дзеркальне питання. Воно полягає в повторенні з питальною інтонацією частини твердження, тільки що вимовленого співбесідником, щоб примусити його побачити своє твердження з іншої точки зору. Дзеркальне питання дозволяє, не суперечивши співбесідникові і не спростовувавши його твердження, створювати в бесіді нові елементи, що додають діалогу справжній сенс. Це дає беззаперечно кращі результати, ніж круговерть питань "чому?", які зазвичай викликають захисні реакції відмовки, пошуки уявної причинності, смутне чергування звинувачень і самовиправдань і в результаті призводять до конфлікту.
Риторичні питання. Сприяють глибшому розгляду проблем, а також, у багатьох випадках, їх "розбавленню". Ці питання не передбачають прямої відповіді, оскільки їх мета - викликати нові питання і вказати на невирішені проблеми або забезпечити підтримку нашої позиції з боку учасників бесіди шляхом мовчазного схвалення.
Важливо формулювати питання так, щоб вони звучали стисло і були зрозумілі присутнім, а властиве великій аудиторії мовчання і означатиме схвалення нашої точки зору. Проте, при цьому слід бути дуже обережним, оскільки легко скотитися до звичайної демагогії, а іноді потрапити в смішне або навіть незручне становище.
Переломні питання. Вони або утримують бесіду в конкретно встановленому напрямку, або піднімають цілий комплекс нових проблем. Якщо співбесідник коректно і змістовно відповідає на такі питання, то відповіді зазвичай дозволяють виявити вразливі місця його позиції. Наведемо приклади: "Як ви уявляєте собі…?", "Як ви вважаєте, чи потрібно радикально змінювати..?", "Як насправді у вас йде справа з…?" Подібні питання ставляться в тих випадках, коли ми вже отримали достатньо інформації з однієї проблеми і хочемо перейти до іншої або ж коли ми відчули опір співбесідника і намагаємося "пробитися". Небезпека в цих ситуаціях полягає в порушенні рівноваги між нами і співбесідниками. Проте при наполегливому вживанні таких питань співбесідник може звести їх до закритих відповідей "так" чи ні". Це істотно знижує наші шанси на отримання інформації.
Питання для роздумів. Вони змушують співбесідника ретельно обдумувати і коментувати те, що було сказане. Прикладами є наступні питання: "Чи зумів я вам змалювати картину..?", "Чи правильно я зрозумів ваше повідомлення про те, що..?", "Чи вважаєте ви, що..?" Мета цих питань - створити атмосферу взаєморозуміння, що часто дозволяє досягти проміжних результатів.
Послідовність використання питань. Для першого етапу, на якому порушуються нові проблеми, характерні відповіді "так - ні". На наступному етапі, коли розширюються межі областей передачі інформації і проводиться збір фактів і обмін думками, слід ставити переважно відкриті і дзеркальні питання. Після етапу передачі інформації наступним є етап закріплення і перевірки отриманої інформації; тут переважають риторичні питання і питання на обдумування. І в кінці, намітивши новий напрям інформування, ми користуємося переломними питаннями. Для чого ми застосовуємо дані питання з погляду тактики? У будь - якому випадку ми уникаємо або істотно знижуємо небезпеку "бесіди-сварки". Адже будь - яке твердження або констатація, особливо не підкріплені очевидними фактами, викликають у співбесідника протест, незгоду і контраргументи у відкритій або прихованій (внутрішній) формі. Якщо ж ми модифікуємо ці твердження і надамо їм форму питання, тим самим значною мірою пом'якшивши їх, то співбесідник і сприйме їх легше, а іноді навіть, як свою власну думку (завдяки риторичним питанням і питанням на обдумування). Далі передача інформації і підготовка до аргументації проходять вільніше, легше, оскільки співбесідник стає щирішим і виявляє свої слабкі сторони до того, як ми остаточно підготували аргументи, цілі і побажання. Зрозуміло, що застосування техніки опитування прийнятне тоді, коли нам потрібно отримати від співбесідника професійну інформацію і особливо коли наша мета полягає в тому, щоб краще дізнатися і зрозуміти його. Ви познайомилися з основними правилами і стратегіями ведення ділової бесіди. Скористайтеся ними творчо. Спостерігайте і аналізуйте свою власну і поведінку оточуючих в різних ситуаціях ділового спілкування, шукайте свої індивідуальні мовні формули, власні прийоми мовної дії.
№ 2
1. Дискутивно-полемічна мова, в основі якій лежить суперечка, як вид красномовства дуже давня. ЇЇ активно використовували ще у публічному спілкуванні Давньої Греції, де кар’єра громадянина залежала від уміння виступати з промовами перед народом, заручатися підтримкою слухачів.
Сучасні вчення про дискутивно-полемічну мову розглядають учасників діалогу як таких, що мають рівні «логічні права», тобто рівні права на використання
усіх логічних форм заяв і монологів.
2. Евристика (грец. ευρίσκω (heuristiko) — знаходжу, відшукую, відкриваю) — наука, яка вивчає творчу діяльність, методи, які використовуються у відкритті нового і в навчанні.Евристичні методи (друга назва Евристики) дозволяють пришвидшити процес вирішення задачі. Значний інтерес до їх дослідження виник у зв'язку з можливістю вирішення ряду задач (розпізнавання об'єктів, доведення теорем і т. д.), в яких людина не може дати точний алгоритм вирішення з допомогою технічних засобів. Метою Евристики є побудова моделейпроцесу вирішення якої-небудь нової задачі.
Існують такі типи моделей:
модель сліпого пошуку, яка спирається на так званий метод проб і помилок;
лабіринтна модель, в якій вирішувана задача розглядається як лабіринт, а процес пошуку рішення — як прохід лабіринтом;
структурно-семантична модель, яка вважається в наш час[Коли?] найповнішою і яка відображає семантичні відношення між об'єктами, які складають область задачі.
Евристика повязана з психологією, фізіологією вищої нервової діяльності, кібернетикою і т. д.
3. Софістика
Альтернативою діалектики є також софістика, оскільки вона виступає одним із негативних виявів метафізичного способу мислення. Софістика (від грец. sophismal-міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки) виявляється у формі аргументації, яка базується на суб'єктивістському тлумаченні фактів, подій заради збереження і утвердження існуючих теоретичних положень чи виправдання існуючого порядку речей. У своїх побудовах софістика використовує різні логічні помилки, підміну понять, невірні форми висновків, а також мовні виверти і хитрування, багатозначність понять. Поширеним видом софістики є маніпулювання фактами, за допомогою яких можна довести що завгодно. У наш час софістика широко використовується для того, щоб довести, що в історії радянського суспільства взагалі немає жодної світлої плями, а є лише помилки. Метафізичність такого підходу очевидна, тому що подібний підхід однобічний, а значить, антидіалектичний.
Критикуючи софістику, слід мати на увазі, що в історії розвитку науки вона виконує і позитивну роль, сприяючи виробленню наукової критики застарілих положень свідомості, бо виникає як відповідна реакція на загрозу системи знань, що склалась.4. Диалектическим диалогом называется обсуждение проблемы, которое должно привести к общему решению. Такое обсуждение называется дискуссией. Латинское слово discussio означает «исследование, рассмотрение», поэтому диалектический диалог предполагает нахождение истинного, правильного или оптимального решения. 
Диалектический диалог предполагает спор, поскольку бессмысленно обсуждение темы, не вызывающей разногласий. Но спор спору рознь: одно дело спорить, есть ли жизнь на Марсе, – другое дело спорить, кому принадлежит участок земли. Лейбниц писал: «Если бы геометрия так же противоречила нашим страстям и нашим интересам, как нравственность, то мы бы так же спорили против нее и нарушали ее вопреки всем доказательствам Евклида и Архимеда, которые мы называли бы тогда бреднями и считали бы полными ошибок». Впрочем, известен старинный анекдот. Кажется, он есть где-то у Толстого, но мне его в детстве бабушка Павла Ефимовна рассказывала. Идут через мост дед да баба, а навстречу – мужик. Дед и говорит: «Стриженый». А баба – возражать: «Нет, бритый». Так они спорили и спорили, пока баба не свалилась с моста в реку. Тонет баба в реке, только руку из-под воды высунула да пальцами, как ножницами, показывает, дескать, «бритый».
Особенности диалектического диалога
Важнейшее условие диалектического диалога – отказ от навязывания личных интересов или личного мнения как цели обсуждения, взаимное уважение участников дискуссии и готовность принять доказательные доводы оппонентов. Если эти условия не соблюдаются, дискуссия превращается в полемику – соревновательный диалог, целью которого является победа над оппонентом. Полемика дает выигрыш в споре, но, как правило, не приводит к наилучшему решению проблемы. 
Диалектический диалог – самый трудный вид диалога, и все мы постоянно сбиваемся с истинного пути дискуссии и используем в споре эристические и софистические доводы, характерные для полемики. Делаем мы это по нескольким причинам: во-первых, на деле мы заинтересованы в результате обсуждения, нам кажется, что мы всегда правы, и нас захватывает азарт спора, во-вторых, мы беремся обсуждать вопросы, в которых и мы сами, и наши собеседники недостаточно компетентны, в-третьих, мы склонны забывать о логике, даже если мы изучали ее в институте.
Поэтому, прежде чем приступить к обсуждению какого-либо вопроса, следует уяснить себе, какой вопрос, с кем и с какой целью мы собираемся обсуждать.
Добросовестность и честность участников диалога в поисках решения являются обязательным условием его успеха.
В начале должны быть выяснены и определены предмет и цели дискуссии и состав участников. Состав и количество участников диалога определяются характером проблемы и составом мнений о ней. В диалоге могут участвовать (1) лица, которые представляют различные позиции; (2) лица, владеющие информацией, – советники, эксперты, свидетели; (3) аудитория, заинтересованная в решении проблемы, если диалог – публичный.
Диалектическая аргументация основана на правдоподобных положениях. Правдоподобными являются положения, которые рассматриваются как общепринятые, представляются правильными большинству, авторитетным лицам, специалистам.
Предмет обсуждения
Согласие о предмете диалога достигается выдвижением положений, постановкой проблемы и формулировкой тезиса. Диалектической проблемой является мыслительная задача, разрешение которой ведет к установлению истины, к правильным решениям и действиям, к согласию противостоящих позиций. Диалектическая проблема представляет собой возможный ответ на вопрос, который обсуждается. Такие вопросы могут быть троякого рода. Во-первых, это общий, или «ли-вопрос»: имел ли место, существует, возможен ли предмет обсуждения, например: женат ли Иван,  в состоянии ли Иван жениться, сможет ли Иван жениться?  Обсуждение ли-вопроса называется в риторике статусом установления. Только если имеется согласие относительно общего вопроса, можно поставить второй, уже частный «что-вопрос»: что означает то обстоятельство, что Иван женился; что значит для Ивана жениться; что произойдет, если Иван женится? Обсуждение что-вопроса называется в риторике статусом установления. Только если имеется согласие относительно что-вопроса, можно ставить третий «какой-вопрос»: хорошо ли, что Иван женился; подобает ли Ивану жениться (вообще), благоприятными ли будут последствия женитьбы Ивана? Прежде чем начать обсуждение, следует уяснить, в чем стороны согласны, и, следовательно, определить проблему с точки зрения ее статуса.
Соглашение об аргументации
После определения предмета, целей и общих условий диалога следует определить характер аргументации и позиции участников. Соглашение об аргументации предполагает принятие и однозначное толкование правил построения и критики доказательств. Это соглашение может приниматься по умолчанию, но бывают случаи, когда собеседника приходится спрашивать: «Какие аргументы вы сочли бы доказательными?» Для определения значения положений или тезисов следует договориться о значении основных терминов обсуждения. В противном случае можно попасть в неприятное положение – хрестоматийный пример: «Все гейзеры – вулканы, все вулканы – горы, следовательно, все гейзеры – горы». Не выяснили, в каком значении употребляется слово «вулкан», географическом или геологическом.
5.,6Суперечка - зіткнення різних поглядів чи позицій щодо певної проблеми, в процесі якого кожен учасник наводить аргументи на підтримку своїх переконань і критикує несумісні з ними твердження протилежної сторони.
Класична модель суперечки передбачає участб пропонента і опонента, арбітра і слухачів. У суперечці виявляється тісний зв’язок між логікою і культурою мови. Важливо вміти логічно мислити, ясно і лаконічно висловлюватися, точно формулювати думки, володіти термінологією та з повагою ставитися до логічної критики опонента.
У суперечці пропонент висловлює думку (тезу), опонент знаходить у ній вразливі місця (розбіжності), вказує на них і висуває положення, яке йому здається істинним (антитезу). Доведення складається з 3-х елементів:
теза - словесно оформлене основоположне твердження (чи сукупність тверджень), яке передбачає певне тлумачення фактів і додає дещо нове до існуючих знань; істинність тези необхідно доводити;
аргумент - словесно оформлене положення, за допомогою якого обгрунтовують тезу і яке має доказову силу для тих, кому адресоване;
демонстрація - логічні міркування, або сукупність умовиводів, які застосовуються при виведенні тези із аргументів.
Аргументи поділяються на сильні, слабкі і непереконливі.
До сильних аргументів зараховують: точно встановлені факти і судження, що випливають із них документи, що є чинними на момент спілкування; висновки експертів, експериментально перевірені дані, показання свідків тощо.
До слабких аргументів належать: доведення, версії чи узагальнення, зроблені на основі здогадів, пропозицій, відчуттів; доведення, що грунтуються на власних враженнях, бажаннях тощо; висновки , що грунтуються на двох або кількох окремих фактах і т.ін. Ці аргументи викликають сумніви опонентів і спростування.
Непереконливими аргументами є: судження на основі підтасованих фактів, посилання на неперевірені джерела; вигадки, припущення; висновки, зроблені на основі фіктивних документів тощо. Такі аргументи дозволяють дискредитувати супротивника.
Головне в суперечці - істинність, правильність, чіткість.
Різновидами суперечки є дискусія, полеміка, диспут, дебати.
Дискусія – публічне обговорення певної проблеми або групи питань на зборах, конференціях, у пресі, під час бесід, на уроках тощо з метою досягнення істини.
Характерною ознакою дискусії є відсутність тези і наявність єдиної теми. Мета її - досягти згоди учасників щодо дискутованої теми.
Полеміка - зіткнення різних поглядів при обговоренні будь-яких наукових, політичних, літературних чи інших питань.
На відміну від дискусії, найважливішим у якій є пошук істини шляхом вдалих постановки і зіставлення аргументів та контраргументів, у полеміці основне - досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. У дискусії беруть участь опоненти, у полеміці - супротивники, конкуренти. дискусія і полеміка розрізняються не тільки метою, але й засобами і прийомами: учасники дискусії почергово висловлюються, засоби і прийоми дискусії повинні бути коректними, прийнятними для всіх учасників. У полеміці не дотримуються цих правил( засоби і прийоми більш експресивні, перемагає ініціатива суперників).
Диспут - заздалегідь підготовлена публічна суперечка (наукова, політична, літературна та ін.).
Проведення диспуту старанно планують, розцінюючи його як одну із активних форм навчання ( ознайомлення з темою, опрацьовання необхідної літератури).
Дебати - обговорення проблем, обмін думкамит, ідеями, поглядами щодо важливих державних, громадських проблем.
Для перемоги в дебатах важлива очевидна ораторська і візуальна перевага над суперником.Дебати характеризуються яскраво вираженою наступальною тактикою, тому захоплення й утримання ініціативи є найважливішим правилом для їх учасників.
Щоб оволодіти полемічною майстерністю, необхідно розуміти сутність публічної суперечки, знати її різновиди, навчитися безпомилково визначати її предмет, дотримуватися основних вимог культури суперечки, виробити вміння доводити висунуті положення і спростовувати погляди опонента, застосовуючи полемічні прийоми.
Критика — це професійний коментар до того чи іншого явища, що містить об'єктивну оцінку, вказує на слабкі та сильні сторони й окреслює можливий шлях подолання помилок. Таке визначення особисто я дав би явищу критики. Усе інше — критиканство. Варто вміти відрізняти корисну критику, спрямовану на розвиток, і шкідливу критику, спрямовану тільки на самоствердження самого критика. І звісно, прагнути вдосконалення, аби і твоя власна думка стала для когось авторитетною!
7. Метою діалектичної суперечки є передусім досягнення істини. Істина, як правило, пов'язана з певними описами, тому суперечка про неї — це суперечка про відповідність опису, який наводить сперечальник, реальному станові речей. У зв'язку з цим суперечку заради істини можна також назвати суперечкою про описи. Говорити про перемогу в подібних спорах немає сенсу: коли в результаті суперечки відкривається істина, то вона стає надбанням обох сторін. Дискусія між Н. Бором та А. Ейнштейном, описана вище, якраз і репрезентує такий вид спору.
8.
УПЕРЕЧКА – це характеристика процесу обговорення проблеми, спосіб ії колективного дослідження, при якому кожна зі сторін, аргументуючи (відстоюючи) і спростовуючи (опонуючи) думку співрозмовника (супротивника), претендує на монопольне встановлення істини.У процесі ведення спора в явному чи схованому виді виявляється деяке протиріччя, що дозволяє сформулювати проблему. У ході колективного обговорення або відбувається вирішення проблеми, або кожна із протиборчих сторін залишається при своїй думці. Андрєєв виділяє сім варіантів протікання дискусії-суперечки:Евристичний підхід до ведення суперечки, коли одна зі сторін, не наполягаючи на своєму підході до рішення проблеми, використовуючи методи переконання, інтуїцію і здоровий глузд, поступово схиляє до своєї точки зору другого чи іншого співрозмовника, учасника суперечки.Логічний підхід до ведення суперечки, для якого характерні жорсткий логічний аналіз і аргументація, завдяки чому, дотримуючись прийомам і правилам формальної логіки, учасники дискусії приходять до деякого остаточного висновку. Софіческий підхід до ведення суперечки, при якому одна зі сторін прагне перемогти свого опонента будь-яким, навіть логічно неправильним шляхом, використовуючи так називані софізми.Авторитарний підхід до ведення суперечки, коли одна зі сторін, спираючи на авторитети, або використовуючи свій авторитет, а нерідко і владу, нав’язує свою точку зору іншим. Критикуючий підхід до ведення суперечки, коли одна зі сторін цілком акцентує увагу лише на недоліках, слабких місцях і позиціях своїх опонентів, не хоче і не прагне побачити позитивні елементи в протилежній точці зору і не може запропонувати своє рішення.Демагогічний підхід до ведення суперечки, що полягає в тім, що одна зі сторін веде спор не заради істини, а швидше за все для того, щоб повести дискусію убік від істини, переслідуючи при цьому свої особисті, часто невідомі учасникам суперечки цілі.Прагматичний підхід до ведення суперечки, що полягає в тім, що одна чи кожна зі сторін веде спор не тільки заради істини, але заради своїх практичних, іноді меркантильних цілей, що сховані і не відомі співрозмовникам.Цілі ведення спору, у залежності від того, спрямовані вони на рішення обговорюваної проблеми чи, навпаки, на те, щоб створити додаткові проблеми і бар’єри, можуть бути розділені на дві групи: конструктивні й деструктивні.Перелічимо найбільш характерні конструктивні цілі ведення дискусії, спора:обговорити всі можливі варіанти рішення проблеми;виробити колективну думку, колективну позицію по якому-небудь питанню;привернути увагу до проблеми якнайбільше зацікавлених і компетентних осіб;спростувати ненауковий, некомпетентний підхід до рішення проблеми, викрити помилкові слухи;залучити на свою сторону більше персон, готових до співробітництва;оцінити можливих однодумців і супротивників.Деструктивні цілі, що можуть бути цілями окремих груп і учасників суперечки:розколоти учасників суперечки на дві непримиренні групи;завести рішення проблеми в тупик;опорочити ідею і її авторів;перетворити дискусію в схоластичну суперечку;використовуючи свідомо помилкову інформацію, повести суперечку по помилковому шляху;розгромити інакомислячих, дискредитувати опозицію.Очевидно, цих цілей, як конструктивних, так і деструктивних, значно більше. Производим и продаем эвакуаторы грузовой эвакуатор. Крім того, у чистому виді вони, як правило, не виявляються в рамках однієї суперечки, а можуть реалізуватися в самих різних сполученнях.Техніка переконанняЩо ж робити, якщо виникає реальна необхідність довести свою точку зору керівнику, ще й не зіпсувавши з ним відносин?Правильний спосіб довести свою думку означає не прагнення привести керівника в замішання і не демонстрацію йому його некомпетентності в якому-небудь питанні, а рішення важливого ділового питання. Крім того, бажано не сперечатися з керівником у присутності третього обличчя. Виступаючи проти думки керівника, важливо:знати, коли потрібно, а коли не потрібно відстоювати свою точку зору;знати, які питання можна обговорювати, а які – ні;знати, як заперечувати, не викликаючи роздратування, як доводити свою думку і не бути неприємним при цьому для свого керівника.Якщо Ви вважаєте, що необхідно заперечити своєму керівникові, постарайтеся зробити це тактовно, уникаючи при цьому конфронтації і ворожій реакції.Характер протиріч у суперечці нерідко залежить від обговорюваного питання, емоційного тла при його обговоренні, психологічної міжособистісної сумісності осіб що сперечаються і від міцності й досвіду професійних відносин. Якщо Ви програли суперечку, якщо керівник так і не зрозумів Ваших доводів, визнайте це, не озлобляючи, але не утрачаючи свого «Я». Якщо Ви почнете сердитися, демонструвати своє явне незадоволення результатом обговорення, це може привести до розриву відносин і до відчуженості з боку керівника. Ну а якщо Ви «виграли» суперечку, будьте скромні й спокійні, не радійте по даному приводу. Не вставайте в позу – «Я ж говорив Вам». Краще висловіть вдячність керівнику за те, що він Вас вислухав, зрозумів і прийняв Ваше речення. А.Петренко у своїй роботі «Безпека в комунікації ділової людини» приводить наступні практичні рекомендації із правил відстоювання своєї точки зору, по техніці переконання партнера. Оперуйте простими, ясними і точними поняттями.Ведіть аргументацію коректно стосовно партнера:відкрито і відразу визнайте правоту партнера, якщо він правий;продовжуйте оперувати тільки тими аргументами й поняттями, що вже прийняті Вашим партнером;спочатку відповісти на аргументи партнера, а вуж потім тільки приводите свої власні;у будь-якій ситуації зберігайте ввічливість.Враховуйте особистісні особливості Вашого партнера:націлюйте Вашу аргументацію на цілі й мотиви партнера;намагайтеся уникати простого перерахування фактів і аргументів, краще покажіть їхньої переваги;використовуйте тільки зрозумілу партнеру термінологію;порівнюйте темп і насиченість Вашої аргументації з особливостями її сприйняття Вашим партнером.Намагайтеся як можна наочніше викласти партнеру свої ідеї, розуміння, докази, не забуваючи при цьому стратегії й модальності партнера.Помнете про те, що зайво докладна аргументація, «розжовування» для партнера Вашої ідеї, може викликати різке неприйняття з боку партнера, а пару яскравих доводів, порою, досягає більшого ефекту.Використовуйте спеціальні прийоми аргументації:Метод перелицювання. Поступове підведення партнера до протилежних висновків шляхом поетапного простежування процедури рішення проблеми разом із ним.Метод «Салямі». Поступове підведення партнера до повної згоди з Вами шляхом одержання від нього згоди спочатку в головному, а потім у необхідних для повної згоди подробицях. Метод розчленовування. Поділ аргументів партнера на невірні, сумнівні і помилкові з наступним...
11. Не слід сперечатися без особливої ​​необхідності
Якщо є можливість досягти згоди без суперечки, треба цим скористатися. 
Зустрічаються люди, готові сперечатися з приводу і без приводу, іноді вони навіть пишаються цим. Такі завзяті сперечальники, вплутуються в суперечку заради неї самої і найчастіше лише заважають проясненню справи. Варто завжди пам’ятати, що суперечка є цінною не сама по собі, а як засіб досягнення певних цілей.
Якщо явної і важливої ​​мети немає або вона може бути досягнута без суперечки, то затівати суперечку безглуздо. Постійна націленість на спір, на опозицію будь-яким думкам, розв’язування дрібних суперечок і т.д. характеризує людину не з кращого боку.
Разом з тим не слід також боятися суперечок і намагатися будь-якими способами ухилятися від них. З приводу принципових проблем, вирішити які не вдається без дискусії і полеміки, потрібно сперечатися. Особливо небезпечно уникати суперечок в науковому дослідженні. Немає потреби створювати видимість одностайності, які нібито панують в науці. Невід’ємна риса науки – критицизм. Без критичного ставлення вчених до чужих і своїх власних ідей ріст і розвиток наукового знання неможливі.
Будь-яка суперечка повинна мати свою тему та предмет
Це – очевидна вимога до суперечки, але навіть воно іноді порушується.Бажано, щоб предмет спору був відносно ясним. Найкраще в самому початку зафіксувати цей предмет особливим твердженням, щоб уникнути потім питання: про що ж, власне, йшла суперечка?
Не даючи учасникам можливості виявити свої знання і здібності, такі суперечки представляють їх у викривленому світлі: “Далі всіх зайде той, – казав Кромвель, – хто не знає, куди йти”.
Тема спору не повинна змінюватися або підмінятися іншою
Цієї умови рідко коли вдається дотриматись, що цілком зрозуміло. На початку суперечки тема часто є досить невизначеною. Учасники змушені постійно уточнювати свої позиції, що веде до зміни підходів до теми суперечки, до зміщення акцентів самої теми. Тому важливим моментом є уточнення та конкретизація теми спору.
Потрібно також постійно зважати на основну лінію суперечки і намагатися не йти далеко від неї. Якщо предмет спору змінився, доцільно спеціально звернути на це увагу і підкреслити, що суперечка щодо нового предмета – це, по суті, інша, а не колишня суперечка. Спір часто закінчується тим, що його учасники ще більше затверджуються в своїй правоті.
Проте, не варто робити з цього висновок про неефективність більшості суперечок. Нехай позиції учасників суперечки і не змінилися, але вони, безсумнівно стали ясніше ніж до моменту спору. Далеко не кожна полеміка закінчується “переходом в одну віру”. Але майже кожна полеміка допомагає сторонам уточнити свої позиції, знайти для їх захисту додаткові аргументи. Саме цим пояснюється більша переконаність учасників суперечки у власній правоті.
Суперечка має місце тільки при наявності несумісних уявлень про один і той самий об’єкт, явище і т.д
Якщо такої несумісності немає, то часто з’ясовується, що суперечка ведеться хоча і про різні, але взаємодоповнюючі аспекти одного і того ж об’єкта. Сперечатися далі стає недоцільно.
Суперечка припускає, далі, певну спільність вихідних позицій сторін, деякий єдиний для них базис
Будь-яка суперечка опирається на певні передумови. Спільність базових знань основи суперечки є майданчиком на якому відбувається саме протиборство несумісних думок. Ті, хто зовсім не розуміють один одного, не здатні сперечатися, точно так само як вони не здатні дійти згоди.
«З єретиками не сперечаються, їх спалюють»
Залишимо міру покарання єретиків на совісті того часу, коли звичаї були суворими. Перша ж частина цієї приказки говорить про неможливість або про нереальність суперечки з єретиками, і в своїй основі є правильною. Єретиком є ​​той, хто відкидає самі засади, відмовляється прийняти єдиний для даного середовища базис, що лежить у основі форм його життя і комунікації. З такою людиною сперечатися дійсно нереально.
Успішне ведення суперечки вимагає певного знання логіки
Перш за все потрібно знати, як правильно робити висновки із своїх та чужих тверджень, помічати протиріччя, виявляти відсутність логічних зв’язків між твердженнями. Зазвичай для всіх цих цілей досить інтуїтивної логіки, стихійно сформованих навичок правильного міркування.
Вимога бути логічним і послідовним в суперечці не припускає, що суперечка повинна розгортатись як якийсь суто формальний доказ певної точки зору.
В ході дискусії або полеміки доречні і жарти, і відступи, і багато іншого, що не пов’язано прямо з логікою розвитку думки. Сперечаються між собою живі люди, а не якісь “логічні машини”, стурбовані лише неухильним виведенням наслідків з прийнятих посилок.
Суперечка вимагає знання тих речей, про які йде мова
Це знання не може бути повним, інакше не виникли б розбіжності і полеміка. Але воно все-таки має бути досить великим. Погано, коли люди починають сперечатися про те, про що вони знають лише з чуток, а то й зовсім не мають уявлення.
І тим не менше звичка з апломбом міркувати й сперечатися про маловідоме і навіть зовсім невідоме спостерігається у окремих індивідів. Людина, що є фахівцем у якійсь галузі, зазвичай критично оцінює свої пізнання, хоча вивченню цієї області вона, можливо, присвятила усе своє життя.
Грішить самовпевненістю і претензією на широкі знання, як правило той, чиї уявлення якраз поверхневі і неглибокі. З іронією говорять, що: професор медицини знає про хвороби дещо, лікар – багато, а фельдшер – все. Відсутність ґрунтовних знань часто йде разом із звичкою підходити до всього з готовими мірками і визначеннями, на кожне питання мати готову відповідь.
У суперечці потрібно прагнути до з’ясування істини і добра – це одне з найбільш важливих, якщо не найважливіша вимога до суперечки
Принципове значення цієї вимоги вперше підкреслив, мабуть, Сократ, коли гостро полемізував із софістами. Останні, як відомо, ставили своєю метою видавати слабке за сильне, а сильне – за слабке, абсолютно не піклуючись про те, як все є насправді.
Нова ідея виникає, коли хтось відкриває нову комбінацію, нову модифікацію або нове застосування вже існуючих ідей. Об’єкти, люди або ідеї з’єднуються так, як ніколи раніше не з’єднувалися. У момент висунення ідеї людина зазвичай не може послідовно довести її життєздатність. Обґрунтування приходить потім. Саме тому нові ідеї так тендітні. Їх легко відкинути і відсунути в сторону до кращих часів.
Суперечки, які з особливою гостротою розгортаються навколо нових ідей, повинні вестися з граничною увагою до самих цих ідей, не зважаючи на всілякі інші обставини. Чи є істинною висунута ідея, чи продуктивно внесена пропозиція і якою мірою – ось що має в першу чергу турбувати, а не те, кому першому прийшла в голову ідея, наскільки вона узгоджується з нашими переконаннями та становищем і т.д.
У суперечці потрібно бути гнучким
Ситуація в суперечці постійно змінюється. Вводяться нові аргументи, спливають невідомі раніше факти, міняються позиції учасників – на все це доводиться реагувати. Але гнучкість тактики суперечки зовсім не передбачає різкої зміни позиції з кожним новим моментом.
Вступивши в суперечку і з’ясувавши своє ставлення до обговорюваного предмету, треба твердо стояти на зайнятій позиції, прагнучи зробити її більш визначеною і зрозумілою. Гіпотези, відсутність прямих відповідей і т.д – все це розмиває кордони позиції, роблячи суперечку ухильною, а то й просто малозмістовною. Деколи і ухильність це добре, але не на постійній основі.
Правилом повинна стати чітка, недвозначно виражена позиція.Найбільш поширені два крайніх способи ведення суперечки: поступливість і жорсткість. Там, де це можливо, потрібно шукати точки дотику і збігу поглядів, а там, де останні вступають у протиріччя, наполягати на рішенні, заснованому на неупереджених критеріях, що не залежать від якоїсь з сторін.
Жорсткість необхідна, коли мова йде про сутність питання, коли ж справа стосується деталей, частковостей, особистісних моментів, суб’єктивних симпатій і антипатій, зазвичай краще проявити поступливість і терпимість. Це дозволить вирішувати складні спірні питання по суті, минаючи сперечання і разом з тим не поступаючись своїми поглядами і своєю гідністю.
Не слід допускати грубих промахів в стратегії і тактиці спору
Гірше всього, коли суперечка закінчується туманом через невміння сперечатися, в силу очевидних промахів в стратегії і тактиці спору. Стратегія – це найбільш загальні принципи аргументації, приведення одних висловлювань для обґрунтування і підкріплення інших.
Тактика – пошук і відбір аргументів чи доводів, найбільш переконливих з точки зору обговорюваної теми і даної аудиторії, а також реакції на контраргументи іншої сторони в процесі суперечки. Рішення стратегічної задачі суперечки передбачає дотримання вказаних вище вимог. Вони прості в своєму загальному формулюванні, але нерідко складні в конкретному застосуванні.
Не слід боятися визнавати  свої помилки
Головне в суперечці – це внести свою частку в позитивну розробку обговорюваного питання. Людина, переконавшись у невірності якихось своїх уявлень, повинна сказати про це з повною відвертістю і визначеністю, щоб зробити суперечку більш плідною. Потрібно бути терпимими до критики і не боятися того, що хтось вкаже нам на помилки. У суперечці, коли критичні зауваження висловлюються в обличчя, це особливо важливо.
12. Аргументація у найбільш широкому розумінні слова — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Обґрунтування може здійснюватися різними способами:
положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується уприродничих науках;
обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань(доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.
У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу. Це означає, що предметом подальшого розгляду буде процес обґрунтування, обстоювання певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень. У структурі аргументації такого типу відрізняють:
тезу;
аргументи;
форму (схему).
Теза — це положення, яке необхідно обґрунтувати. Аргументи — це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза. Форма, або схема аргументації, — це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези.
13. Складні синтаксичні конструкції
Предикативні частини складних речень, які складаються з трьох та більше простих, можуть бути поєднані різнотипними граматичними зв'язками: сурядним і підрядним, сполучниковим і безсполучниковим. Такі речення називаються складними синтаксичними конструкціями.Можливі різні варіанти таких поєднань.У складному реченні може співіснувати безсполучниковий і сурядний сполучниковий зв'язки. Причому за допомогою сполучника сурядності приєднується, як правило, остання частина, що надає всьому реченню характеру завершеності: Вітрило напнулось, хвиля загомоніла, і човен помчав прудко (І. Драч). Виходиш із лісу — в голову тобі цілять сонячні стріли, спека оповиває твоє тіло, в 'ялить думки, і ти стаєш її безвольним бранцем. Дивишся вгору — світло заливає очі, сліпить; опустиш погляд на землю — відбите від землі, воно теж починає різати зір, і ти примружуєшся, кліпаєш... (З тв. Є. Гуцала). А в реченні Минає літо, осінь вже бреде, лісів багрець торкнувся вересневий, і пахне чебрецем, і листя де-не-де, кружляючи, лягає під дерева (Л. Тендюк) повторюваний сполучник створює враження незавершеності.Сурядним зв'язком можуть об'єднуватися як окремі синтаксичні блоки складнопідрядні речення одне з одним або з незалежними реченнями — таким чином виникають складні речення із сурядністю й підрядністю.Сурядним зв'язком об'єднується складнопідрядне речення з незалежним і навпаки: Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була нестерпна спека (О. Гончар). Серце в нього щеміло, немов хто стискав його в жмені, однак він не міг спинити бажання хоч раз у житті зазнати того щастя (М. Коцюбинський). Тут у першому випадку до незалежного речення за допомогою сполучника сурядності / приєднано складнопідрядне речення з підрядним допустовим, у другому — до складнопідрядного речення з підрядним способу дії за допомогою сполучника сурядності однак приєднано незалежне речення.Може бути й кілька таких синтаксичних блоків, об'єднаних сурядним зв'язком: Хтось нараяв їй писати у військкомат, і вона написала, й через два тижні надійшло їй пояснення, що податки з неї стягнено неправильно, оскільки вона солдатська жона і солдатська мати і має право на пільги, й що військкомат поклопочеться за неї (Ю. Мушкетик). Тут перша й друга частини — незалежні речення, до них приєднано складнопідрядне речення з однорідною й послідовною підрядністю.Сурядним зв'язком об'єднуються між собою складнопідрядні речення: Як швидко минають дні, коли в людини є хліб і вода, і як повільно течуть вони, коли немає ні ковтка води (С. Скляренко). Тут два складнопідрядні речення з підрядними умови поєднані між собою сполучником сурядності і. У реченні Недарма деякі люди життя своє присвячують, щоб вибудувати й дослідити своє генеалогічне дерево, бо людина — єдина істота, яка має відчуття історії, і коли відчуття в ній згасає, вона морально дичавіє (Вал. Шевчук) перший із таких блоків являє собою складнопідрядне речення з послідовною підрядністю, другий — складнопідрядне з підрядним умови, яке стоїть перед головним реченням.Безсполучниковим зв'язком як окремі синтаксичні блоки можуть об'єднуватися складнопідрядні речення одне з одним або з незалежними реченнями — таким чином виникають складні речення з безсполучниковим зв'язком і підрядністю.Безсполучниковим зв'язком об'єднуються складнопідрядне речення з незалежним і навпаки, причому між дими блоками можуть бути відношення як рівноправності, так і нерівноправності: Дитина — дзеркало родини; як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька (В. Сухомлинський). Як мала у тебе сила, то з гуртом єднайся ти: вкупі більше зробиш діла, швидше дійдеш до мети. Щастя дурно не дається: тільки той його придбає, хто за його в бої б'ється (3 тв. Б. Грінченка).Безсполучниковим зв'язком об'єднуються між собою складнопідрядні речення — то як рівноправні: Хто визволяється сам, той буде вільний, хто визволить кого, в неволю візьме (Леся Українка). Не може кермувати той людьми, хто сам не бачить шляху із пітьми, не може дати волю той народу, хто душу закував у темноту (Д. Павличко). Щоб шанувати, треба мати талант; щоб заздрити, таланту не треба (Григір Тютюнник), — то як нерівноправні: Невдача мовби примирила нас з тими, від кого ми досі уперто намагалися відірватись: беремося тепер спільно обмірковувати становище, в яке тут разом потрапили (О. Гончар).В одному реченні може співіснувати сполучниковий І безсполучниковий, сурядний і підрядний зв'язки, наприклад: я подумав: як то добре отако вірити в когось, покластися на когось, але все те до пори, бо надходить час, і ти мусиш узяти на себе всю відповідальність не тільки за власне життя, а й за життя інших, близьких, а часом і не близьких людей та справи (Ю. Мушкетик). Тут перше і друге речення поєднані безсполучниковим зв'язком, третє приєднане до другого за допомогою сполучника сурядності але, четверте й п'яте, які разом становлять синтаксичний блок — їх поєднує сполучник , приєднані до попередньої частини за допомогою сполучника підрядності бо. У реченні Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується димами і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить життя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне (Є. Сверстюк) перша і друга частини пов'язані безсполучниковим зв'язком, третя приєднана сурядним, четверта — підрядним. У реченні Гудуть два бубни, ухкають брязкальцями, рвуться на скрипках струни, зубатий рубель гризе качалку, заслінка деренчить, жалібно дзвенить під ногами, — танцюють дерева, хилитаються з боку на бік хати, танцюють цигани, танцює ведмідь з кільцем у носі, а козак іде видрібця, а козак притупує, відтак зриває з голови шапку і летить, неначе шуліка, по колу, перекидається в повітрі, б'є ногами та долонями по землі, аж курява встає (Ю. Мушкетик) перші вісім предикативних частин об'єднані безсполучниковим зв'язком, дев'ята й десята приєднані за допомогою сполучника сурядності а, одинадцята й дванадцята — за допомогою сполучників підрядності неначе, аж.Розділові знаки між кожними двома частинами таких складних синтаксичних конструкцій ставляться так само, як і між будь-якими двома частинами складносурядних, складнопідрядних чи складних безсполучникових речень.
14. § 6. Правила, помилки, хитрощі в аргументації/критиці
Аргументуючи чи критикуючи, важливо дотримуватися певних правил, а також бути обізнаним з найтиповішими можливими помилками, що можуть зустрічатися в процесах аргументації та критики.
Відповідно до структури аргументації та критики розрізняють три види правил:
♦ правила щодо тези;
♦ правила щодо аргументів;
♦ правила щодо форми.
Дотримання цих правил допоможе уникнути власних помилок і віднайти помилки та хитрощі, які застосовує опонент.
Правила, помилки і хитрощі щодо тези
1. Теза повинна бути сформульована чітко й ясно.
Це правило виражає головну умову ефективності аргументації і критики.
Для того щоб з'ясувати якусь тезу, необхідно вирішити такі питання:
♦ По-перше, чи всі терміни, слова, словосполучення, що застосовуються в тезі, є зрозумілими (тобто чи можете ви дати їм чітке визначення).
♦♦♦ Так, наприклад, якщо необхідно аргументувати чи спростувати тезу «Приватизація землі в наш час необхідна», передусім слід з'ясувати, що означає термін «приватизація землі» і як розуміє його ваш опонент.
♦ По-друге, чи можете ви встановити відношення між поняттями, які складають тезу.
Іноді люди начебто розуміють поняття, що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.
♦ По-третє, оскільки тезу формулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількісну характеристику, тобто з'ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться (тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремий предмет).
♦♦♦ Наприклад, хтось стверджує, що «люди — егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться у висловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати саме через їхню невизначеність.
$ По-четверте, важливе значення має вирішення питання про модальність тези: чи є вона достовірним або проблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце в дійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичну істинність тощо.
З першим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:
♦ «Вимога надмірного уточнення тези», тобто вимога пояснення цілком очевидних речей і понять. Таке уточнення може призвести до нескінченної низки запитань і відповідей. Мета цих хитрощів — затягування часу.
♦ «Умисне нерозуміння тези». У цьому випадку опонент зміню є значення термінів, які застосовує в своїй тезі пропонент. Мета цих хитрощів — зміна смислу тези не на користь пропонента.
♦ «Необгрунтоване звинувачення в неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висмикуються окремі терміни, фрази, смисл яких поза контекстом стає незрозумілим; на підставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тези пропонента.
♦ «Нечітке формулювання тези». У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, використовуючи, наприклад, невідомі опоненту вислови.
2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.
Це правило випливає з вимог закону тотожності. Порушення цього закону в процесі аргументації/критики призводить до помилки, яка отримала назву «підміна тези».
Підміна тези — це логічна помилка, яка має місце тоді, коли якесь положення висувається як теза, а аргументується або критикується зовсім інше положення, яке лише схоже на перше.
♦ Розглянемо такий приклад: «Хтось узявся довести, що 3 рази по 2 буде не 6, а 4. Для цього він узяв звичайний сірник і запросив присутніх уважно слідкувати за його міркуванням. «Переламавши сірник навпіл, — сказав він, — будемо мати один раз2. Зробивши те саме з однією з половинок, будемо мати другий раз 2. Нарешті, зробивши те саме з іншою половинкою, будемо мати третій раз 2. Отже, узявши три рази по два, миотримали чотири, а не шість, як зазвичай думають».
У міркуванні дивного математика була допущена помилка — «підміна тези». Замість того, щоб доводити твердження «3x2= 4», він доводив, що «якщо ціле поділити навпіл, а потім кожну половинку в свою чергу поділити навпіл, то в результаті отримаємо чотири частини».
Різновидами помилки «підміна тези» є також:
♦ «Підміна тези сильнішим твердженням». Твердження А є сильнішим, ніж твердження В тоді, коли твердження В випливає з твердження А, а не навпаки.
Щодо доведення ця помилка називається «хто багато доводить, той нічого не доводить».
♦ «Підміна тези слабшим твердженням». Твердження А є слабшим, ніж твердження В тоді, коли твердження А випливає з твердження В, а не навпаки.
Щодо спростування ця помилка називається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує».
♦ «Підміна тези посиланням на особисті якості людини». У цьому випадку замість того, щоб обґрунтовувати або критикувати тезу, починають характеризувати людину, яка висунула цю тезу, або людину, про яку йдеться в тезі.
Так, дуже часто у суді адвокати замість того, щоб доводити невинність підсудного, обґрунтовують, що він є турботливим батьком, добрим чоловіком тощо.
♦ «Втрата тези». Ця помилка має місце тоді, коли в процесі суперечки навмисно «забувають початкову тезу», а іноді навіть тему розмови, і переходять до обговорення зовсім іншої тези.
З другим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:
♦ «Послаблення тези аргументації». У цьому випадку су противник висуває положення, яке важко або неможливе довести. Потім він замінює його-на інше твердження, яке є слабкішим, ніж попереднє. Опонент, не розібравшись, намагається розкритикувати саме друге положення, але не може цього зробити. Тоді пропонент наводить заздалегідь розроблене його обгрунтування і бере гору, роблячи вигляд, що він довів перше положення.
♦ «Посилення тези критики». У цьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на сильніше твердження. Потім він показує, що друге положення обгрунтувати неможливо, більше того, він навіть може його розкритикувати. В результаті опонент стверджує, що спростував тезу пропонента.
♦ «Логічна диверсія». У цьому випадку пропонент/опонент навмисно переводить розмову або суперечку на іншу тему, з якою він добре обізнаний.
Правила, помилки і хитрощі щодо аргументів
1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно й чітко.
Для того, щоб це правило виконувалося, необхідно:
♦ виявити всі аргументи, які передбачається застосовувати в процесі аргументації/критики. Якщо протягом суперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх, наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено;
♦ уточнити терміни, що входять до складу аргументів; з'ясувати поняття, які їм відповідають, і дати їх визначення;
♦ з'ясувати кількісну характеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про увесь клас предметів, його частину чи окремий предмет;
♦ визначити модальність аргументів: чи стверджуються в них можливі, необхідні, випадкові речі; чи йдеться в аргументах про знання, думку або переконання деякого суб'єкта; чи інформація, яка міститься в аргументах, описує стани справ, що були, будуть або є; чи норми, на які посилаються в аргументах, є обов'язковими, дозволеними або забороненими тощо;
♦ уточнити оціночні характеристики аргументів (чи є вони достовірними твердженнями, істинність яких уже встановлена, або тільки правдоподібними висловлюваннями, які потребують подальшої перевірки).
2. Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обгрунтовані.
У випадках доведення і спростування це правило має такий вигляд: аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю обгрунтовані й істинність яких встановлена заздалегідь.
Порушення цього правила може призвести до помилки, яка називається «необгрунтований аргумент». Розрізняють декілька різновидів цієї помилки:
♦ «Хибний аргумент». Сутність цієї помилки полягає у використанні в процесі аргументації/критики хибного аргументу. Але про те, що аргумент є хибним, пропонент/опонент може й не знати. Аргумент може виявитися хибним якщо:
1) сукупність наведених аргументів виявилася суперечливою (наприклад, при некваліфікованому підході до обгрунтування рішення з цивільної справи або обвинувального вироку з кримінальної справи посилаються на суперечливі фактичні обставини: суперечливі свідчення свідків та обвинувачених, дані експертів, що не співпадають з фактами тощо);
2) аргумент є твердженням, що суперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа <<Я знаю, що я нічого не знаю»);
3) в процесі аргументації/критики як аргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише в майбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60відсотків», «зростання інфляції в майбутньому не відбудеться» тощо).
♦ «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації/критики аргументу, хибність якоговідома пропоненту/опоненту.
Причини такої помилки: використання як аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було; вказівка на неіснуючих свідків тощо.
Особливо небезпечною ця помилка є в судово-слідчій діяльності, оскільки хибні свідчення зацікавлених людей (свідків чи обвинуваченого), неправильно здійснене пізнавання особи, речей тощо можуть призвести до судових помилок — покарання невинного або виправдання злочинця.
♦ «Випередження основи». Як основний аргумент, за допомогою якого обґрунтовується теза, використовують твердження, істинність якого ще не доведена (посилаються на чутки, чиїсь думки або припущення). У дійсності достовірність таких доводів лише передбачається, але не встановлюється з необхідністю.
♦ «Підміна критики тези критикою аргументів». На
підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Проте очевидно, що спростування аргументів говорить лише про необґрунтованість тези, а не про її спростування.
Прийом підміни критики тези критикою аргументів дуже часто використовується в судовій практиці, коли, критикуючи аргументи обвинувачення, адвокат робить висновок про те, що обвинувачений взагалі не є винним.
3. Обгрунтування аргументів повинне проводитися незалежно від тези.
Порушення цього правила призводить до помилки «коло в обгрунтуванні».
«Коло в обгрунтуванні* — це помилка, в результаті якої тезу обгрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обгрунтовуються цією самою тезою.
♦> Ця помилка наявна в такій аргументації: «Уніфіковані закони про шлюб — хороші закони, оскільки законодавство, що вносить єдність в норми щодо шлюбу, знижує кількість розлучень... А знижує воно кількість розлучень тому, що уніфіковане шлюбне законодавство стандартизує норми, які стосуються одруження» }
4. Аргументи повинні бути достатніми для обгрунтування тези.
Один аргумент майже ніколи не дає обгрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язані між собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.
Однак не слід наводити багато аргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обгрунтування».
«Надмірне обгрунтування* — це помилка, сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечки наводить хибні, необгрунтовані, суперечливі аргументи.
Аргументація чи критика в такому випадку завжди будуть непослідовними та надмірними. Слід пам'ятати, що кожний зайвий аргумент послаблює обгрунтування.
З правилами щодо аргументів пов'язані хитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації/критики:
♦ «аргумент до особи». Супротивнику приписуються такі недоліки*; реальні або уявні, які зображують його в кумедному вигляді, критикують його' розумові здібності, підривають довіру до його міркувань.
Мета застосування «аргументу до особи» — відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, і представити його особу як предмет звинувачень та критики.
Навіть якщо зауваження щодо супротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предмет суперечки;
♦ «аргумент до публіки». Замість обгрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються спертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні підчас спору. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вже не до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть до аудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей, апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;
♦ «аргумент до мас». Людина намагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючи національні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо. Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цей прийом називають ще демагогією;
♦ «аргумент до людини». На підтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивною стороною в спорі, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.
«Аргумент до людини» буде некоректним лише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зору супротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;
♦ «аргумент до пихи». Розхвалювання супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розім'якне і стане поступливішим;
♦ «аргумент до авторитету». Людина з метою підтримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитетами для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх, «аргумент до авторитету» застосовується з огляду на те, що супротивник не насмілиться сперечатися з ними;
♦ «аргумент до освіченості». Посилання на неосвіченість, неінформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності з певного питання;
♦ «аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо;
♦ «аргумент до фізичної сили». Погроза неприємними наслідками (зокрема, застосуванням насильства) або примус чи шантаж;
♦ «адвокатський аргумент». Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) супротивника. Наприклад,
прокурор неправильно кваліфікує злочин (він повинен бути кваліфікований за статтею, яка вимагає суворішого покарання), а адвокат з ним погоджується і видає думку прокурора за свою.
Перераховані вище аргументи у своїй більшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі з них можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечках є неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо.
Правила, помилки і хитрощі щодо форми
Існує одне загальне правило щодо форми аргументації/критики: відношення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження (у випадку доведення/ спростування це відношення повинне бути відношенням логічного слідування).
При порушенні цього правила виникає помилка «не підтверджує» (відносно доведення/спростування вона називається «не випливає»).
♦ Для прикладу наведемо міркування магістра Іонатануса з роману Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». Він намагається переконати Гаргантюа, щоб той повернув великі дзвони, які познімав з собору Богоматері: «...Ось я вам зараз доведу, навіщо нам наші великі дзвони! — говорить магістр. — Коли його високість дзвін, який на дзвіниці дзвонарює, дзвінкасто видзвонює, інші дзвонила, його чуючи, віддзвонюють найдзвінчистим дзвінацтвом! У Парижі є дзвони. Що і потрібно було довести».1
Для того, щоб уникнути цієї помилки, необхідно застосовувати знання з логікТі, які стосуються дедуктивних, індуктивних міркувань та міркувань за аналогією. Якщо аргументація чи критика будуть протікати згідно з правилами відповідних міркувань, то помилка «не підтверджує» навряд чи виникне. При цьому треба мати на увазі, що правильність чи неправильність деяких способів міркувань можна встановити без великих зусиль, безпосередньо в процесі спілкування з супротивником, а для аналізу інших складніших міркувань іноді доводиться застосовувати засоби символічної логіки. Чим більше людина займається дослідженням різних типів міркувань, підвищуючи свою логічну культуру мислення, тим легше вона розрізнить правильні й неправильні міркування в процесі суперечки
З помилкою «не підтверджує» пов'язані такі хитрощі:
♦ Супротивника збивають з пантелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивник розуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьому зізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.
Такій людині ставлять питання: «Вам усе зрозуміло?» На що вона, як правило, відповідає: «Так!» І, врешті-решт, супротивник стверджує, що теза доведена.
Застосування цього різновиду хитрощів не має сенсу лише в тому випадку, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йому зрозуміло, а що — ні, і не соромиться в цьому зізнатися.
♦ Аргументацію будують за допомогою схем недедуктивних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконати супротивника, що застосовується саме дедукція. У такому випадку тезу, яка має лише правдоподібний характер, видають за істинне твердження.
Правила щодо ведення суперечки в суді
Наприкінці цього розділу наведемо декілька порад щодо ведення суперечки в суді з книги видатного юриста П. Сергеіча «Мистецтво промови у суді».1
І. Доведення в суперечці
1. У всьому, що продумано, розрізняйте необхідне і корисне, неминуче і небезпечне. Необхідне треба розібрати до кінця, не залишаючи нічого недоведеного, пояснити до повної очевидності, розвивати, підсилювати, прикрашати, повторювати щоразу; про корисне достатньо згадати; небезпечне повинне бути виключене із промови, неминуче треба рішуче визнати і пояснити або зовсім не торкатися його.
2. Не забувайте різниці між аргументами, які стосуються суті суперечки, і аргументами, спрямованими на особу.
3. Бережіться так званих двогострих доказів. Усякий, хто виставляє подібні зауваження, тим самим повертає їх проти себе.
4. Із попереднього правила випливає інше: вмійте користуватися двогострими аргументами. Це правило особливо важливим є для обвинувача. Існують обставини, які неможливо пояснити тільки на свою користь і разом з цим не можна замовчати, бо вони занадто цікаві і захоплюючі.
5. Не доводьте очевидного.
6. Якщо ви знайшли яскравий доказ або сильне заперечення, не починайте з них і не висловлюйте їх без певної підготовки. Ви виграєте, якщо спочатку наведете кілька інших аргументів, хоча б і не таких рішучих, але все-таки вірних і переконливих, а наприкінці —найвигідніший довід.
7. Відкиньте всі попередні ненадійні докази. Тільки найпереконливіші докази повинні включатися в аргументацію, важлива якість, а не кількість. Майте на увазі, що кожний слабкий довід, привертаючи увагу, підриває довіру до усіх інших: один каліка зіпсує цілий стрій.
8. Доводячи і розвиваючи кожне окреме положення, не втрачайте головної думки й інших основних положень: користуйтесь будь-яким випадком, щоб показати те й інше.
9. Не втрачайте нагоди викласти сильний доказ у вигляді міркування: одне з двох, тобто дилеми.
10.Не бійтесь погоджуватися із супротивником, не чекаючи заперечення. Це підтвердить вашу принциповість в очах суддів; висновки, зроблені із засновків супротивника, удвічі цікавіші для слухачів; можна також погодитися з його положенням, щоб потім довести, що воно нічого у справі не доводить або доводить не те, чого хотів супротивник.
11.Якщо докази сильні, слід подавати їх окремо, детально розвиваючи кожен з них, якщо вони слабкі, необхідно зібрати їх докупи.
12.Намагайтеся якомога частіше підкріплювати один доказ іншим. Якщо в справі є пряме доведення, залишіть його на стороні і доведіть суперечливий факт побічними доказами; співставлення логічного виводу з прямими засвідченням факту є дуже сильним прийомом.
13.Не намагайтеся пояснювати те, чого самі не зовсім розумієте. Недосвідчені люди часто допускають цю помилку, немовби розраховуючи, що знайдуть пояснення, якщо будуть шукати його вголос. Супротивник буває щиро вдячним таким ораторам. Не слід забувати, що увага слухачів завжди зосереджується на найслабкішій частині міркувань того, хто говорить.
14.Не намагайтеся доводити більше, коли можна обмежитися меншим. Не треба ускладнювати собі завдання.
15.Не допускайте суперечностей у своїх доводах.
II. Спростування в суперечці
1. Не розділяйте узагальнені доводи супротивника.
2. Заперечуючи супротивнику, не висловлюйте особливої ретельності.
3. Не залишайте без заперечень сильні доводи супротивника. Але, заперечуючи, не слід розвивати їх або повторювати ті зауваження, які ці доводи підкріплювали.
4. Не доводьте, коли можна заперечити.
5. Відповідайте фактами на слова. *
6. Заперечуйте супротивнику його власними доводами.
7. Не сперечайтесь проти безсумнівних доказів і правильних думок супротивника.
8. Не спростовуйте неймовірного.
9. Користуйтеся фактами, які визнав супротивник.
10. Якщо захисник обійшов мовчанням неспростований доказ, звинувачу слід лише нагадати його присяжним і вказати, що його супротивник не знайшов пояснення, яке б усунуло його. Як правило, можна сказати, що обвинувач не повинен заперечувати; заперечення вже є визнанням сили захисту або слабкості обвинувачення; навпаки, спокійна відмова від заперечень є підтвердженням впевненості у своїй правоті.
15. 4. Коректні прийоми ведення суперечокВчіться правильно розкривати зміст понять, пояснювати значення термінів.Під час суперечки звертайте увагу на поведінку свого опонента. Спробуйте зрозуміти мотиви його дій і висловлювання, враховуйте індивідуальні особливості його характеру, манеру сперечатися. Намагайтеся правильно порівнювати свої здібності і можливості з силами суперечниками.Відносьтеся з повагою до поглядів і переконань свого опонента. Якщо ви не згодні з його точкою зору, рішуче спростовуйте її, приводьте переконливі аргументи на захист своєї позиції, але не принижуйте достоїнства вашого противника, не ображайте його різними словами, не вдавайтеся до грубощів. Говоріть в спокійному і дружньому тоні.Побажання або вимога уникати всіляких суперечок і постійно прямувати до примирення невиправдане і просто нездійсненне. Суперечка об’єктивна і необхідна, тому що вона є однією з невід’ємних особливостей спілкування між людьми і досягнення ними взаєморозуміння.Всіляка суперечка повинна, як вже зазначалося, мати свою тему, свій предмет. Це – очевидна вимога до суперечки, але інколи навіть вона порушується.Ще одна умова плідності суперечки: її тема не повинна змінюватися, або замінятися іншою на всьому протязі суперечки.Більшість суперечок закінчується тим, що її учасники стверджуються у своїй правоті.Коректні прийоми (методи) ведення суперечок:У ході аргументації користуйтеся тільки тими аргументами, які ви і ваш опонент розумієте однаково.Не применшуйте значимості сильних аргументів опонента.Краще, навпаки, підкреслюйте їхню важливість і своє правильне розуміння.Якщо ваш аргумент не приймається, усвідомте, чому.Можливо, на цьому аргументі не варто наполягати.Свої аргументи, не пов'язані з тим, що говорив опонент, наводьте після того, як ви відповіли на його докази.
Обмежуйте кількість своїх аргументів.Зайва переконливість завжди викликає відсіч, тому що перевага партнера в суперечці завжди oбразлива.Наведіть один-два яскравих аргументи, і, якщо дoсягнуто бажаного ефекту, обмежтеся цим.Кажіть не тільки про плюси своєї пропозиції, але й про мінуси.Цим ви додасте їй більшої об'єктивності.Використовуйте тільки ті аргументи, які приймає ваш опонент.Не плутайте факти з думками.Подавайте аргументи, демонструючи повагу до партнера і йогo позиції.Друга легше переконати, ніж ворога.Посилання на авторитет, відомий вашому опоненту і такий, що сприймається ним теж як авторитет, підсилюють можливості ваших аргументів.Шукайте їм авторитетне підтвердження.Не спростовуйте докази партнера, a, визнаючи їхню правомірність, переоцінюйте їхню силу й значимість.Підсилюйте значимість втрат у випадку прийняття його позиції чи зменшуйте значимість вигод, очікуваних партнером.Не прагніть швидко переконати опонента.Краще йти поступовими, але послідовними кроками.
16. Культура дискутивно-полемической речи. Общие правила ведения спора.
Для подтверждения своей точки зрения и опровержения мнения оппонента участники спора используют различные полемические приемы.
В частности, одним из приемов является прием бумеранга.
Распространенным приемом опровержения является«сведение к абсурду». Его суть сводится к следующему: показать ложность тезиса или аргумента, так как следствия, вытекающие из него, противоречат действительности.
Многие риторы применяют такие средства, как
юмор, ирония, сарказм.
Юмор – это беззлобно-насмешливое отношение к чему-либо.
Ирония – тонкая насмешка, выраженная в скрытой форме.
Сарказм – язвительная насмешка, злая ирония. Шутливое, ироническое замечание может смутить оппонента в споре, поставить его в затруднительное положение, а иногда разрушить и тщательно построенное доказательство.
Полемистам необходимо знать основные правила ведения спора, соблюдение которых повышает эффективность выступления, способствует успеху в дискуссии и полемике. К перечню правил следует отнести:
1) умение правильно определить предмет спора и выделить пункты разногласий. Предмет спора должен сразу же обозначаться полемизирующими сторонами. Определив предмет, участники спора должны точно указать, по каким именно пунктам они не согласны с данной мыслью;
2) умение не упускать из виду главных положений, из-за которых ведется спор.
3) умение четко определить свою позицию в споре.
4) правильное использование понятий. Необходимо выделить основные понятия, связанные с предметом спора, и термины, их обозначающие.
5) уважительное отношение к оппоненту,
6) умение сохранить выдержку и самообладание в споре.
7) умение обращать внимание на поведение оппонента, верно оценивать его действия.                                       8) умение подбирать убедительные аргументы для обоснования своей позиции и опровержения позиции оппонента.
17. В основе коммуникативной культуры лежат  общепринятые нравственные требования к общению, неразрывно связанные  с признанием неповторимости, ценности каждой личности: вежливость, корректность, тактичность, скромность, точность, предупредительность.
Вежливость — это выражение уважительного отношения к другим людям, их достоинству, проявляющееся в приветствиях и пожеланиях, в интонации голоса, мимике и жестах. Антипод вежливости — грубость. Грубые взаимоотношения являются не только показателем низкой культуры, но и экономической категорией.
Корректность — умение держать себя в рамках приличия в любых ситуациях, прежде всего, конфликтных. Особенно важно корректное поведение в спорах, когда появляются новые конструктивные идеи, проверяются мнения и убеждения. Однако если спор сопровождается выпадами против оппонентов, он превращается в обычную свару.
Тактичность — также одно из важных составляющих коммуникативной культуры. Чувство такта — это прежде всего чувство меры, чувство границ в общении, превышение которых может обидеть человека, поставить его в неловкое положение. Бестактными могут быть замечания по поводу внешнего вида или поступка, сочувствие, выраженное в присутствии других по поводу интимной стороны жизни человека и т.д.
Скромность  в общении означает сдержанность в оценках, уважение вкусов, привязанностей других людей. Антиподами скромности являются высокомерие, развязность, позерство.
Точность  также имеет большое значение для успеха деловых отношений. Без точного выполнения данных обещаний и взятых обязательств в любой форме жизнедеятельности дела вести трудно. Неточность нередко граничит с аморальным поведением — обманом, ложью.
Предупредительность — это стремление первым оказать любезность избавить другого человека от неудобств и неприятностей.
Человек с высоким уровнем коммуникативной  культуры обладает: 
эмпатией — умением видеть мир глазами других, понимать его также, как они;
доброжелательностью — уважением, симпатией, умением понимать людей, не одобряя их поступки, готовностью поддерживать других;
аутентичностью — способностью быть самим собой в контактах с другими людьми;
конкретностью — умением говорить о своих конкретных переживаниях, мнениях, действиях, готовностью отвечать однозначно на вопросы;
инициативностью — способностью «идти вперед», устанавливать контакты, готовностью браться за какие-то дела в ситуации, требующей активного вмешательства, а не просто ждать, когда другие начнут что-то делать;
непосредственностью — умением говорить и действовать напрямую;
открытостью — готовностью открывать другим свой внутренний мир и твердой убежденностью в том, что это способствует установлению здоровых и прочных отношений с окружающими, искренностью;
восприимчивостью — умением выражать свои чувства и готовностью принимать эмоциональную экспрессию со стороны других;
любознательностью — исследовательским отношением к собственной жизни и поведению, готовностью принимать от людей любую информацию о том, как они воспринимают тебя, но при этом быть автором самооценки.
20.   Приклад дискусії
Тема: Страта. Потрібно чи ні її скасовувати?
Група: 10-14 чоловік розділені на дві групи;
Мета: Усвідомити існування даної проблеми; виявити історико-культурні аспекти її виникнення; сформулювати й обґрунтувати свій погляд на цю соціальну проблему; прийти до компромісного рішення. Змоделювати ситуацію соціальної розбіжності.
Час: 1 година
Завдання: Розбитися на дві групи. У першій - ті, хто за скасування страти, у другій - ті, хто проти. Обговорити в групах це питання і сформулювати свої основні аргументи.
Інструкції: Кожна група захищає свою точку зору
Хід дискусії: Представники груп роблять аргументоване повідомлення на тему, захищаючи свою позицію. Потім іде обговорення по кожному пункту з використанням контраргументів. Потім групи міняються позиціями і шукають аргументи в захисті іншої точки зору. Процедура обговорення повторюється.
Оцінка обговорення: "Які аргументи найбільш вагомі? Чому? Яку позицію було важче відстоювати? Чому? Чи дійсно це спосіб вирішення соціальних проблем? Чому ви вибрали ту чи іншу позицію? Що Вас змусило цю позицію змінити? Які нові знання Ви одержали під час обговорення?
Висновок: Усвідомлення наявності інших точок зору. Розуміння труднощів у досягненні компромісу при особистій зацікавленості.
Формовані навички:
формулювання головного аргументу;
виявлення причин (історичних, культурних);
проведення різниці між правом і мораллю;
комунікативні навички;
навички виявлення чужої точки зору;
Приклад заняття з використанням моральної дилеми
Ви - молодий адвокат, що подає надії. Ви залучені в ситуацію, коли ваш клієнт, звинувачений в убивстві поліцейського під час перестрілки, що почалася з пограбування банку. Можливе покарання - страта.
Ваш клієнт твердо заперечує свою винну. Він постійно стверджує, що в нього є алібі, що не може бути розголошено. У конфіденційній бесіді клієнт зізнається вам, що його алібі фактично є іншим злочином, і що, загалом, ще гірше. Він говорить, що під час перестрілки він у п'яному стані повертався на машині додому і наїхав на маленьку дитину, що після цього померла. Як виявилося, це була дитина ваших знайомих.
Клієнт дав вам цю інформацію в довірчій бесіді, і ви виявилися зв'язані професійним кодексом поведінки, що не дозволяє це обнародувати безпосередньо або побічно.
Що ви збираєтеся робити і чому?
Завдання. Необхідно зробити вибір і прийняти рішення. Загальні питання.
1. Які фактори в ситуації вступили в конфлікт? Що привело до дилеми?
2. Як ви вирішите ситуацію?
3. Ваше рішення засноване на системі принципів чи цінностей, чи воно засновано на результаті, що ви оцінюєте вище?
4. До яких висновків ваші принципи відсилають проблему ?
5. Наскільки важливе застосування аргументів, використаних у процесі вирішення дилеми, в інших обставинах, іншими словами, який тип поведінки буде матися на увазі, коли ви зіштовхнетеся з подібною дилемою в майбутньому?
Форми організації дискусії. Практикум
"Дерево рішень" (метод усіх можливих варіантів)
Суть методу і його мета:
Ця методика застосовується при аналізі ситуацій і допомагає досягнути повного розуміння причин, які призвели до прийняття того чи іншого важливого рішення в минулому. Учні розуміють механізм прийняття складних рішень, а викладач з великою точністю заносить у колонки переваги і недоліки кожного з них. В ході обговорення учні заповнюють таблицю.
Проблема
Переваги | Недоліки
Методика проведення обговорення:
1. Учитель ставить задачу для обговорення.
2. Учням надається основна інформація з проблеми, історичні факти, дати, події тощо (це може бути частиною домашнього завдання).
3. Учитель ділить клас на групи по 4-6 чоловік. Кожній групі роздаються таблиці та яскраві фломастери (але це необов'язково, цю роботу можна виконати і в зошитах). Визначається час на виконання завдання (10-15 хв.).
4. Учні заповнюють таблицю й приймають рішення з проблеми.
5. Представники кожної групи розповідають про результати. Викладач може порівняти отримані результати, відповісти на питання учнів.
Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу
Суть методу і його мета:
Ця форма дискусії сполучає в собі переваги лекції і дискусії в групі. Група з 3-5 чоловік веде дискусію на зарані обрану тему в присутності аудиторії. Глядачі вступають в обговорення пізніше: вони висловлюють свою думку або задають питання учасникам бесіди. Ток-шоу дає можливість чітко виразити різні точки зору за заданою темою, але для цього основні учасники обговорення повинні бути добре підготовлені. У всіх рівні умови - 3-5 хвилин. Ведучий повинен слідкувати, щоб учасники не відхилялись від заданої теми. Ток-шоу може бути організоване спареними уроками.
Методика проведення дискусії:
1. Ведучий визначає тему, запрошує основних учасників, виробляє основні правила проведення дискусії, регламент виступів.
2. Учасників дискусії потрібно розсадити так, щоб "глядачі" були навколо стола основних діючих осіб.
3. Ведучий починає дискусію: представляє основних учасників і оголошує тему.
4. Першими виступають основні учасники (20 хв.), після чого ведучий запрошує "глядачів" взяти участь в обговоренні.
5. По закінченню дискусії ведучий підводить підсумки, дає короткий аналіз висловлювань основних учасників.
Структуровані дебати
Це - метод, натхненний Британськими парламентськими дебатами. Хоча час від часу можна використовувати звичайне обговорення.
Структуровані дебати можуть бути різні:
"Дебатування більш формальне ніж обговорення. Це - змагання між двома командами, що перевіряють їхню навичку в аргументації, щоб виграти підтримку аудиторії. Дебатування додержується процедурних правил" (Андрола Кристодолу, Кіпр). Іншими словами, обговорення безпосереднє і вільне, тому що, структуровані дебати - гра, зіграна за правилами. Ми можемо сказати про інше бачення цього методу: "Дебати це - тільки інший демократичний спосіб повідомляти інформацію і знайти рішення проблем. З його суворими правилами і структурою, дебати змушують учасників, перед тим, як вони починають розмову, набагато більше думати і планувати ніж при обговоренні" (Майкл Виенк, Німеччина).
На додаток до навичок комунікації, що розвиваються, структуровані дебати продовжують практику суспільних переговорів і аргументації, прийняття різних думок, однак, дотримуючись певних правил у відношенні до партнера, що має іншу точку зору. Партнер - не "ворог", він - тільки колега з іншою думкою чи ідентичністю.
Відносно правил дебатів, ми знайшли в повідомленні Андроли Кристодолу (Кіпр) дуже корисні зауваження.
Вони відносяться до предмету ( теми чи твердження):
повинні бути дві сторони, обидві з яких здатні до обговорення;
щоб уникати безладдя, все повинно бути позитивно;
твердження повинне бути заявлене ясно і коротко;
Учасники дебатів
Сторона, що підтримує припущення, називається підтверджуючою; сторона, що проти - "Заперечливою" ;
Кожна команда повинна готувати свої аргументи ретельно: вирішити те, які пункти повинні бути охоплені кожним виступаючим , консультуватися з книгами, готувати примітки чи карти, і бути готовим до аргументів супротивників;
Мова кожного учасника дебатів повинна бути гарним прикладом якісного виступу;
Процедури
Голова повідомляє тему, представляє виступаючих, пояснює терміни і рамки виступів і повідомляє рішення судді;
Учасники дебатів говорять у цьому порядку:
Перший підтверджуючий;
Перший заперечуючий;
Другий підтверджуючий;
Другий заперечуючий;
Третій підтверджуючий;
Третій заперечуючий; і т.д.
Перемога віддається стороні (команді), що більш ефективно представила в суперечці свої аргументи і спростувала аргументи супротивника.
Форми організації дебатів
Суть методу і його мета:
Мета учасника дебатів - переконати інших у тому, що його підхід до рішення, проблеми правильний. Проведення дебатів є ефективним засобом навчання учнів вмінню зрозуміло й логічно сформулювати свою позицію, віднаходити переконливі факти й аргументи на свою підтримку.
Методика проведення
1. Тему необхідно сформувати у вигляді резолюцій (Наприклад: Ультиматум Раднаркому до УЦР або ст.6 Закону "Про загальну середню освіту").
2. Розподіл ролей. Розподілити учнів на 2 групи: в підтримку, наприклад, резолюції і ту, що виступає проти. Нагадати учасниками порядок проведення дебатів. Вибрати голову і його помічника, який буде слідкувати за регламентом.
3. Підготовка учасників заняття. Учні повинні підготувати "конструктивні аргументи" (які ґрунтуються на 3-5 положеннях, логічно викладені й підкріплені фактами). Вони повинні спробувати уявити, якими будуть доводи супротивника, і підготуватися спростувати ці доводи. Учням треба пояснити користь від участі в дебатах: набуття навичок знаходити переконливі докази для супротивника, що не поділяє ваші переконання; вміння розуміти і поважати право інших на особисті переконання.
4. Проведення дебатів. Голова і учасники дебатів займають місця перед присутніми (праворуч від голови - група "за резолюцію", ліворуч - "проти")
I етап:
а) Голова формулює проблему і зачитує резолюцію, встановлює регламент;
б) Голова надає слово першому виступаючому від групи, що підтримує резолюцію, і просить викласти конструктивні аргументи (помічник голови повинен попередити виступаючого про закінчення часу);
в) Голова надає слово першому виступаючому від групи "проти резолюції";
г) Голова надає слово другому...і так до тих пір, поки не виступлять усі учасники дебатів;
II етап:
д) на цьому етапі кожному учаснику надається можливість спростувати доводи супротивника і відповісти на їх критику. Полеміку завжди починають представники групи, що виступає "проти резолюції". Процедура її проведення аналогічна процедурі проведення I етапу.
5. Учні на цьому етапі викладають причини, за якими вони займають ту чи іншу позицію у ставленні до резолюції. Учитель може записати на дошці ці причини. Учні можуть відповісти на питання, що стосуються причин, але не доводити свою правоту.
6. Всі повинні вказати на ті аргументи, які не дивлячись на те, що не відповідають їх поглядам, примусили задуматися або звучали особливо переконливо
7. У кінці дебатів учні повинні оцінити наслідки реалізації позиції супротивника.
Диспут на тему: «Проблеми ксенофобії»
Тема: сутність ксенофобії, її масштаби на Україні .
Пізнавально-виховна мета: визначити поняття ксенофобії, з'ясувати фізичні, соціальні, психологічні основи цього явища, яким чином ця проблема зв’язана з Україною; виховувати в учнів моральні якості, вольові риси протилежні цьому явищу, розвити бажання боротьби з подібними хвилями.
Форма: диспут.
Дата і час проведення:
Завдання:  
1)         Визначитись з природою ксенофобії, її зв’язком з психологічним маніпулюванням.
2)         З’ясувати чи наявне в Україні це явище.
3)         Сформувати принципи подолання ксенофобії
                            
План
І. Підготовчий етап
1. Проведення анкетування щодо „проблеми ксенофобії ”
ІІ. Основний етап
1)         Вступне слово 
2)         Ознайомлення з статистичними даними
3)         Заключне слово
ІІІ. Підсумковий етап
      1. обговорення даної проблеми в суспільстві та пропозиції її вирішення.
 
Вступне слово вчителя. Сьогодні мені хотілося поговорити про такі явища які гальмують розвиток суспільства, відкидаючи нас на багато століть назад. До часів коли люди були поділені на класи між якими йшли постійні ворожнечі. Причинами ж цих порожнеч були, не що інше, як така огидлива тріада емоцій як гнів, огида, презирство. Вони утворюють нескладний поведінковий комплекс, обумовлений, взагалі кажучи, особовим і колективним рівнем тривожності і агресії.
Ось ми і підійшли до теми нашої бесіди – це всім відомий термін ксенофобії. Але, щоб повністю зрозуміти це поняття, я звернусь за допомогою до інформаційного центру (заздалегідь підготовлені учні).
 
Інформаційний центр. Ксенофобія (від греч. ξένος, «чужий» і φόβος «страх») — ненависть, нетерпимість або неприязнь до кого-небудь або чому-небудь чужому, незнайомому, незвичному. Спрійняття чужого як незрозумілого, незбагненного, а тому небезпечного і ворожого. Споруджене в ранг світогляду, може статі причиною ворожнечі за принципом національного, релігійного або соціального ділення. Також може (рідко) трактуватися буквально, як нав'язливий страх перед іншими людьми, тобто фобія в клінічному сенсі.
 
Вчитель.  Так, У природі ксенофобії лежить природний страх перед невідомим. Часто в умовах взаємної інформаційної ізоляції співтовариств серед не знаючих чужих звичаїв людей. Так виникає думання про варварські вдачі цих «чужих» іноді штучно поширюються недостовірні чутки але ж звідки вона походить,  повинно бути якесь раціональне підґрунтя
 
Інформаційний центр. Ксенофобія в найбільш яскравій формі ірраціональна, але може виправдовуватися деякими логічними доводами. Людна може пояснювати свою неприязнь до групи Х тим, що вона має погані звичаї Y, а своє негативне відношення до звичаїв Y — тим, що їх дотримуються погані люди Х. При цьому ні людей Х, ні звичаїв Y він може взагалі не знаті.
 
 
Вчитель. Об'єкті ненависті, що віддаються перевага, можуть бути разними, деякі не люблять росіян євреїв, інші — африканців, азербайджанців або американців. За підрахунками соціолога Льва Гудкова, в сусідній Росії вірогідність перетину різних ксенофобських установок складає 75—80 %, таким чином середньостатистичний ксенофоб може обирати як об'єкт додатки своєї ненависті і «чорних» і євреїв, і китайців і перуанців, навіть геїв або представників іншої субкультури, достатньо того, що перед ним — чужий (інакодумець).
А яку ж картину ми спостерігаємо на Україні. Щоб розібратись з цим питаннями зернимось до двох наших груп Інформаційного центру і опонентам, слід зазначити, що у них по цьому поводу погляди відрізняються,
 
Інформаційний центр. Хоча, звичайно, сплеск масової ксенофобії серед росіян досить дивовижний. Але натомість українці  протягом багатьох сторіч відрізнялися особливою національною терпимістю. А вже радянська влада геть відучила нас не тільки від ксенофобії, але навіть від відчуття національної приналежності. У перебудову взагалі українців захопила хвиля захопленого романтичного інтернаціоналізму. Навіть на євреїв бурчати перестали.
 
Опоненти. Проблема є. І проблема багатоаспектна. Перше – це те, що лежить на поверхні, це проблема антисемітизму. Хоч саме слово "антисемітизм” історичне, так склалося, ясно. Але воно багатозначне, і кінець кінцем семіти – це не тільки євреї, але їх географічні суперники - араби. Так що і сусіди, і суперники.
Отже, навіть російсько-українські відносини теж інколи такими забарвленнями бувають оснащені знову-таки через намагання політиків використати цю карту, особливо коли ми згадуємо, як Лужков сюди приїздив під час виборів президентських, чи як в Криму ситуація, хоч вона зараз значно більш спокійна, ніж була кілька років тому.
Є і стосовно ромів у нас, не тільки євреїв, але й ромів. Роми – громада дуже невелика, може не всі знають – це цигани, побутова назва. А є й інші.
 
 
Вчитель. Так, я розповім, з приводу якого документу. Я думаю, що нова Україна, яка, можливо, постане після Помаранчевої революції, вона буде культивувати, виховувати толерантність, буде виховувати нове ставлення у відносинах між народами. Ми маємо визнавати.
Сьогодні процес, коли одна нація просить вибачення у іншої за завданні якісь шкоди впродовж життя, це європейська традиція, яка може не всіма прийнятна, але в тому є великий сенс.
Сенс є в тому, що ми маємо прийняти і стати на ті умови, в яких існують люди в світі. Так антисемітизм і ксенофобія є в усьому світі, але в усьому світі нормальні люди, і переважна більшість людей ставляться один до одного як до партнерів.
Ми маємо таке саме зробити у себе в країні. І ми маємо зрозуміти, що явище, яке називається "ксенофобією”, має бути на маргиналі.
Розумієте, люди, які можуть собі дозволити образи, якісь фізичні виступи, я не знаю, підпали, погроми на кладовищах, люди повинні знати, що це не члени суспільства, це маргинали. І влада має так ставитися.
 
Інформаційний центр. Ви можете назвати кричущі приклади проявів ксенофобії в Україні?
 
Опоненти Ми все-таки думаэмо, що сьогодні вся ксенофобія зосереджена навколо МАУП. І це такий новітній тип ксенофобії – це інтелектуальний антисемітизм, це антисемітизм, який намагаються зробити пристойним, науковим, намагаються проводити конференції, намагаються писати доповіді і виступати з різними заявами з цього приводу.
 
І саме це нас спонукало до того, щоб прийняти цю заяву. В чому тут суть? Суть тут полягає в тому, що МАУП – це учбовий заклад, це не просто академічна установа, це науковий заклад, там вчаться діти.
 
Діти вчаться в атмосфері, коли три видання від МАУП сповнені ненависті до іншого народу. І вони не просто поширюються на території цього вузу, їх мають підписувати. Більше того, в Києві сьогодні існує, крім куточка антисеміту біля поштамтів, існують багато кіосків, які вони зараз відкрили, де вони продають свою продукцію.
 
Інформаційний центр: По-перше, ми хочемо сказати, що українці взагалі дуже толерантно ставляться до людей інших національностей, до чужоземців. Може десь сторіччя ознаки якогось семітизму були, але це було тим, що мабуть євреї були більш успішні в житті, ніж українці. Знаєте, є такий український вислів.
 
 
Опоненти Що стосується сучасної України, то ми  вбачаэмо, що ксенофобія більш характерна для галичан, для римокатоликів польського виховання, тих мешканців, яких приєднали до України за фактом, як я зараз називаю, за фактом Молотова-Ріббентропа, це дійсно є.
 
Я відчуваю, якщо взяти про ксенофобію сьогодні, що вона сьогодні виражається в русофобії, яка культивується навіть на державному рівні.
 
Тільки один приклад. Якщо ми візьмемо нашу історію України, як формувалася територія сучасної України, то все ж таки образливо називати росіян національною меншиною.
 
По всіх ознаках росіяни - державотворча нація як і українці. Але вони сьогодні, бачте, національна меншина. Це теж прояви ксенофобії.
 
Інформаційний центр Ми хотіли зацитувати пару рядків з заяви української інтелігенції проти ксенофобії за європейську Україну: "Українське суспільство поліетнічне і поліконфесійне. Це ознака його сили, а не слабкості, тому що розширює можливості економічних і соціально-культурних аспектів, контактів з багатьма країнами світу. Але якщо ми всі, і держава, і суспільство, будемо толерантно або байдуже ставитися до проявів відвертої ксенофобії, то ця особливість стане не перевагою, а вадою”.
 
 
Вчитель Всі згодні з тим що це ганебне явище. Але постає питання як боротись з цим явищем?
 
Опоненти. При особистому знайомстві установки часто змінюються на кращий, люди дізнаються один про одного і страх перед невідомим відступає. Це відмічено і на прикладі антисемітизму і на прикладі гомофобии. Всьому є причина відсутності власної ознайомленості з іншими групами людей(невідомими нам)
 
 
Інформаційний центр   Звісно, що значною мірою до всіляких непорозумінь призводить саме відсутність діалогу між різними етнічними групами? Не буває ідилії у цих стосунках. . Але ж чому тоді не зустрітися публічно за круглим столом людям, які уособлюють якісь групи, нації, є совістю нації, обговорити проблеми, вчасно вказати на них, а не заганяти у глухий кут, перетворюючи тим самим їх на якийсь нарив, віддаючи їх відтак потім на відкуп сумнівним, непевним особам, які самі себе чомусь наділяють правом віщати від імені народу? А від діє Конгрес національних громад України, четвертий рік проводить дитячий міжнаціональний табір "Джерела толерантності”. Туди приїздять представники 14-15 національних громад, там зустрічаються діти з Білорусі, Молдови, вивчають національні мови, ведуть інтерактивні ігри, а психологи готують до подолання стереотипів.
 
Висновок
Вчитель :Досвід європейських країн показує нам, що позитивним моментом є факт, коли вся громадськість, різні люди беруть участь, висловлюються, вони формують якусь думку, тоді ж проблема перестає заганятися в середину, вона розкривається різними аспектами, і люди приймають рішення в залежності від того, наскільки нормальні слова вони почують. Це стосується і нашого випадку, я впевнений не пройшов марно наш час по дискусії на цю тему. Я впевнений, що проблема расової нетерпимості в посткомуністичних країнах зникне, коли ввійде в життя нове покоління, яке не зазнало спотворених режимом духовних і моральних цінностей, а виховувались у світі вільного життєвого вибору - і це ви шановні мої слухачі.
22. Метамова — це істинні думки співрозмовника, приховані в його словах і фразах. Тобто це мова, схована в звичайній розмові. Як і мова тіла, метамова базується на інтуїції, передчуттях, шостому почутті та розумінні, що слова і думки співрозмовника — це не одне й те саме.Більшість виразів легко розпізнаються і використовуються людьми, але свідомо інтерпретуються лише кілька метаслів для того, щоб розкрити істинний зміст висловлювання.Метамова використовується і в побутовому, і в діловому спілкуванні.Зокрема, часто використовують метамову агенти з продажу нерухомості.   Найбільш типовими подразниками-метасловами є “розумієте”, “так би мовити” і “ну”. Ці знакові фрази найбільше поширені серед малоосвіченої частини суспільства.Якщо забрати з нашої мови всі метавирази, то розмова стане короткою, різкою і виключно змістовною. Ми будемо здаватися одне одному грубими, жорстокими і неуважними. Метамова пом´якшує удари, які ми завдаємо один одному, дозволяє нам маніпулювати співрозмовником, досягти своєї мети, випустити емоції, не наносячи образи.Дві малознайомі людини починають розмову, як ритуал, з малозначимих фраз, питань, кліше і стверджень. Це дає співрозмовникам час оцінити один одного, зрозуміти, чи зможе встановитись між ними зв´язок.Типова розмова починається з привітання “Як справи?”, за яким іде кліше “Нормально”. Найзручнішим для прощання є кліше “Побачимося”. Коли співбесідник говорить нам: “Було приємно побачитись”, це обов´язково означає, що він збирається підтримувати з вами стосунки в майбутньому. Розуміючи метамову, легко вловити подібні тонкощі.“Більшість чоловіків знають, що коли жінка говорить “ні”, вона, як правило, має на увазі “можливо”. А коли вона говорить “можливо”, то це напевно означає “так”. Ну, а якщо жінка сказала “так”, то вона явно не леді”. Цей старий жарт прекрасно ілюструє той факт, що люди, як правило, говорять не те, що мають на увазі.Часто у мовленні використовують кліше. Кліше — це стандартна фраза, якою користується людина, що не володіє багатою уявою, або досить лінива, щоб описати ситуацію такою, як її сприймають.Кліше може стати провідною ниткою для розуміння думок співбесідника. Наприклад, “між іншим” — це вибачення за недоречність і найбільш часто використовується в сучасній англійській мові. “Між іншим” використовується і в деяких інших формах, як, наприклад, “поки я не забув”, “я ось подумав”. Усі ці кліше покликані замаскувати важливість того, що співрозмовник збирається сказати.Наприклад, “Дякую, що позичили мені машину, а, між іншим, на бампері завжди була ця вм´ятина?” Слова “а, між іншим” були використані для того, щоб замаскувати той факт, що питання про вм´ятину на бампері було основним.Подібні слова повинні насторожувати вас: як правило, за ними приховані основні частини речення.“Джон, ми високо цінуємо те, як ти попрацював над проектом. Ти багато зробив. Між іншим, твоя відпустка відкладається до наступного місяця”.Що ви можете зробити з кліше, коли відчуваєте себе дискомфортно через те, що часто ним користуєтеся? Краще за все було б їх викреслити зі свого словника. Якщо це складно, то спробуйте замінити їх гумористичним варіантом, який для вашого співрозмовника є новим.Наприклад, фразу “Синиця в руках краще за журавля в небі” можна замінити фразою “Небо в руках краще двох синиць”. Фразу “За кожним чоловіком завжди стоїть жінка” можна освіжити, доповнивши словами “але іноді це зовсім інша жінка”.Серед метаслів, які найчастіше використовуються, є також словосполучення “чесно кажучи”, “по правді” чи “якщо бути відвертим”, які відразу ж дають зрозуміти, що співбесідник далеко не такий правдивий, чесний і відвертий, як це стверджує.Слова “так, звичайно”, має три різних значення. “Ви що, втратили глузд, ставити подібне запитання” (сарказм), “Мені відомо, що я знаю все, що мені необхідно знати!” (пускання пилу в очі), “Я знаю, що ви достатньо освічені, щоб знати це, але я все ж таки вам про це скажу” (ввічливість).Маніпулятивна метамова відображає наміри співбесідника підштовхнути вас до думки чи тієї дії, якої він від вас домагається: “Ви так не думаєте?”, “Відчуваєте?”, “Чи не так?” — усі ці питання мають на увазі однозначну позитивну відповідь, що дозволяє тому, хто запитує, маніпулювати співбесідником.Коли бізнесмени проводять переговори чи ділові зустрічі, метамова використовується ними повною мірою. “Я не вважаю, що ви повинні це зробити” означає “Зробіть це!”.“Бізнес є бізнес” — спроба виправдати свої неетичні дії або подібні вчинки когось іншого. Коли співбесідник говорить, що в нього “діловий підхід”, значить, він збирається “вижати” із вас все, що можливо.
18.
АРХЕОЛОГ
 
Загальна характеристика професії:Вивчення побуту, культури та історичного минулого древніх народів по матеріальних продуктах їх життя і діяльності (археологічним пам'яткам), що збереглися. Професія вимагає від спеціаліста переважно інтелектуальних і нервово-психічних затрат. Професійна діяльність, перш за все, має на увазі аналіз, порівняння і інтерпретацію даних, пропозицію нових рішень. Фахівець здійснює діяльність як в приміщенні, так і на відкритому повітрі. Для успішного виконання діяльності необхідний обмін інформацією з колегами. Професійно-важливі якості:• акуратність в роботі; • здатність переносити різні погодні умови; • старанність; • цілеспрямованість; • увага до деталей; • здібність до образного уявлення предметів, процесів і явищ;• здібність до просторової уяви; • абстрактність (абстрактні образи, поняття) мислення; • аналітичність мислення (здатність виділяти окремі елементи дійсності, здібність до класифікації); • пам'ять на цифри, дати; • пам'ять на числа і символи; • збереження працездатності в некомфортних природних умовах; • посидючість; • схильність до дослідницької діяльності; • здатність аналізувати і зіставляти факти; • здібність до абстрагування.Медичні обмеження:• захворювання серця або порушення артеріального тиску; • судоми, втрати свідомості; • розлади слуху; • розлади мови; • хронічні інфекційні захворювання;• цукровий діабет; • гемороїдальні розлади; • шкірні захворювання; • зниження гостроти зору.Запитайте у будь-якого вашого знайомого про його асоціації з професією археолога: в більшості випадків «землекопальників» назвуть романтиками, шукачами скарбів, а їх трудові обов'язки зведуть до поїздок в експедиції у пошуках старовинних речей і прадавніх скарбів.Опитані, до речі, абсолютно не помиляться – без достатньої долі фанатизму, авантюризму і любові до історії люди в археологію не приходять. Тяга до древніх часів, країн, цивілізацій, інтерес до таємничих часів, які давно пішли – ось що рухає любителями «покопатися в пісочку». Як запевняють самі археологи, варто тобі знайти хоча б декілька черепків посуду, що збереглися, скажімо, з часів середньовіччя – бажання доторкнутися до історії ніколи тебе не покине.Начитавшись безліч повідомлень та статей про незліченні багатства і клади, знайдені при розкопках, надивившись «Індіани Джонс» і тому подібних фільмів, вразливі особи настільки проникаються романтичним ореолом професії археологів, що приймають тверде рішення присвятити своє життя саме цьому ремеслу.Професія археолога – вельми творча: тут можна застосувати свою здатність живої уяви і “створити” як перед самим собою, так і перед іншими людьми картину світу людського минулого. Для цього необхідно володіти логічним мисленням і великою винахідливістю. У розпорядженні вченого-дослідника є лише окремі кусочки пазла – загадки, що складається з картинок. Він повинен вгадати, до чого відносилися ці шматочки. Кожен знак, що зберігся, дає натяки і дуже рідко – остаточні відповіді.А чим же насправді займається археолог?Вчений-археолог може, наприклад, вивчати останки затонулих кораблів на морському дні (морська археологія), відкопувати і оглядати все те, що залишилося від людських поселень минулих століть (польова археологія) або за допомогою спеціальних матеріалів і техніки намагатися реконструювати речі минулих часів, відтворюючи їх буквально за частинками (експериментальна археологія).Професію археолога часто порівнюють з роботою хірурга – і там, і там один невірний рух ножем може привести до загибелі пацієнта.Звичайно, в більшості випадків «мисливці за старовиною» орудують не ножем, а лопатою, совком, ложкою і навіть звичайною зубною щіткою. Ну і без горезвісних пензликів для очищення знайдених цінностей не обійтися.Вміючи правильно використовувати лопату і володіючи належним ентузіазмом разом з наявністю грошових коштів у власній кишені (так-так, археологічні розкопки нині практично не фінансуються державою) попасти на розкопки не дуже складно: нинішні професіонали рідко відмовляють молоді, а для того, щоб стати справжнім фахівцем в своїй галузі, необхідно вміти робити цілий ряд речей.Окрім глибоких знань в області історії, професійний археолог повинен володіти навиками малювання, креслення, уміти фотографувати, обов'язково володіти основами реставрації і консервації різних предметів з каменя, глини, металу, дерева, шкіри, тканини, кістки і т.д. Без спеціальних знань з етнографії, антропології, топографії, геодезії, геології, без твердого володіння інформацією з допоміжних історичних дисциплін, таких як: геральдика, сфрагістика, нумізматика, текстологія, археолог не зможе стати справжнім спеціалістом.Тяжко доведеться в експедиції і людині, слабо знайомій з труднощами життя в походах і не вміючій підкорятися строгому розкладу. Адже життя в експедиції розписане дуже чітко: у 7 ранку загальний підйом (а чергові по сніданку повинні встати ще раніше), робота протягом всього дня з невеликими перервами на їжу і інколи на купання, відбій в 11 вечора.
                                   

Приложенные файлы

  • docx 17725091
    Размер файла: 130 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий