ukr_mova_shpory


1. Офіційно-діловий стиль. Підстилі, ознаки, мовні засоби. Призначення ОДС.
ОДС – це мова ділових паперів, розпоряджень, постанов, заяв; автобіографій, резолюцій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один найдавніших стилів. Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи пореби суспільства в державному, громадському, економічному і політичному житті, тексти ОДС мають виразні відмінності і в межах того самого жанру. Одак для всіх текстів ОДС характерні дуже виразні спільні мовні риси:
1 точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, графічна чіткість у висловленні. Діловий стиль позбалений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.
2 наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів.
3 наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначенння й способу обробки. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх обробку. Підпис є обов’язковим реквізитом будь-якого документа.
4 лексика здебільшого – нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує ОДС, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.
5 для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.
6 найхарактерніші речення – прості поширені. Вживаються також складні речення з сурядним і підряжним зв’язком.
Отже, тексти ОДС вимагають аргументації тверджень, точності формулюваннь, не припускають двозначності сприймання змісту.
Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Основне призначення ОДС – регулювати ділові стосунки в сфері офіційно-ділових відносин та обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях. Основна ф-я – інформативна, за допомогою якої стиль надає висловлюванню характер документа.
Підстилі:
1 законодавчий – використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
2 дипломатичний – використовується у фері міждержавних офіційно-ділових стосутків у вигляді договрі, конвекцій, протоколів, заяв тощо.
3 юридичний – використовується в юриспунденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.
4 адміністративно-канцелярський – використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодсвті у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.
Основні мовні засоби: на нейтральному тлі загальновживаних мовних елементів широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (відрядження, протокол, наказ, вищезазначений, вищезгаданий, нижчепідписаний, пред'явник, пред'явлений, заява, заявник, сторони, показання, ухвала, угода, розпорядження, резолюція, інструкція, план, звіт, документ, декларація, кредит); специфічна термінологія на зразок порушити питання, подати пропозицію; відсутність емоційно-експресивної лексики і будь-якої мовної індивідуальності автора, обмежена синонімія. У синтаксисі офіційно-ділового стилю переважають: безособові і наказові форми дієслів; безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення; іменний присудок, складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти. Обов'язковим є чітко регламентоване розміщення і побудова тексту, обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних висловів (тому в діловому спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками).
2. Науковий стиль, його призначення, мовні особливості й різновиди. Найтиповіші наукові тексти. Анотація. Рецензія. Тези. Конспект. Реферат.
НС використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослдіницької діяльності. НС обслуговує потреби науки, навчання й освіти; основна ф-я пізнавально-інформатина, доповнена ф-ю доказовості. Призначення: систематизація знань про світ; повідомлення про результати досліджень; доведення теорій; обгрунтування гіпотез, класифікація; роз’яснення явищ; представлення наукових даних суспільству.
Підстилі:
-власне науковий (монографії, наукові статті, наукові доповіді, повідомлення) – призначення – об’єктувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-сентичного перероблення даних,
-науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівів – книги, статті у журнал не для спеціалістів) – характерний використанням елементів художнього та публіцистичного мовлення, з метою зацікавлення читача,
-науково-навчальний (підручники, тексти лекцій, навчальні посібники) – головна риса – доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення усня, послідовність уведенням термінологічної лексики. .
Основні ознаки – ясність і предметність тлучачень; логічна послідовність і довідність викладу; узагальнення понять і явищ; об’єктивний аналіз; точність і лаконічність висловлювань; аргументація і переконливість тверджень; однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень; докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені: значною кількістю наукової термінології; наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок; оперування абстрактними, переважно чужомовними словами; уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних слополук; залучеванням цитат і посилань на першоджерела; здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики; наявністю виразної композиційної структури тектсу; наявністю дієслівних форм; значну роль відіграють дієприкметникові й дієприслівникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища; специфічною монологічністю текстів; переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів.
Анотація - короткий виклад змісту книги, статті, розробки, звіту тозо.
Рецензія – публікація, в якій обговорюється та оцінюється літературний чи науковий твір, театральна вистава, фільм, виставка.
Тези – коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо.
Конспект – стислий писаний виклад чого-небудь.
Реферат – це одна з найбільш широко розповсюджених письмових форм отримання інфорвації, яка дозволяє при сучасному величезному потоці інформації у короткий термін відібрати потрібну спеціалісту інформацію.
3. Поняття “літературна мова”, “офіційна мова”, “державна мова”.
Державна мова – закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських оганах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики.
У КУ, яку прийнято 28 червня 1996 року, записано:
Стаття 10
Державної мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на свій території України.
Державною в Україні може бути лише літературна українська мова.
Літературна мова – це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культерне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має і свої властивості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Основоположником сучасної укр літературної мови вважають Тараса Шевченка, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби в єдину чітку мовностилістичну систему – укр мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів – вивів укр мову на рівень високророзвинених європейськх мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.
Офіційна мова – мова, якій у державні чинним законодавством надано спеціального статусу.
4. Ознаки літературної мови. Норми літературної мови.
Літературна укр мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманішніщі сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має і свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі держвної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побудові й виробичі потреби суспільства.
Зачинателем нової укр літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших великих художніх творів укр мовою “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-Чарівник”.
Основоположником сучасної укр літературної мови вважають Тараса Шевченка, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби в єдину чітку мовностилістичну систему – українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів – вивів укр мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.
Укр літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.
Орфоепічні – вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів.
Орфографічні – написаня слів.
Лексичні – вживання слів у властивих їм значеннях, правильне поєднання слів.
Граматичні – творення слів, уживання форм слів, побудови слів і речень.
Стилістичні – використання мовних засобів, властивих даному стилю.
Пунктуаційні – вживання розділових знаків.
Норми характеризуються системністю, історичністю, соціальною зумовленістю, стабільністю.
5. Культура усного и писемного мовлення.
Культура мови – рівень володіння нормами усної і песимної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.
Культура усної мови – це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови.
Культуру усного й писемного мовлення, тобто його стилістику кожен із мовців навіть за найсприятливіших умов опановує поступово. Бо мова безпежно багата на слова і їх лексичні значення, на фразеологічзми, різноманітна в граматичній будові і фонетичному оформленні та вияві.
Наприклад, для дитина, яка ще не навчається письму, усне мовлення слугує єдиною формою спілкування з однолітками і всіма, хто вміє або не вміє читати й писати.
Поступово розвиваючи своє мислення й мову, людина утверджується в житті, у суспільстві. Цей процес неможливий без мовлення – конкретного використання всіх одиниць мови.
Культура мовлення – явище двобічне, бо має усну й писемну форми буття. Вони обидві по-особливому важливі. Техніка усного мовлення доповнює техніку мовлення писемного, і навпаки. Від оволодіння теорією і практикою письма залежить не тільки мовна, а й загальна культура кожного. Опанувавши письмо, людина пралучається до книг – найуніверсальнішого і найнадійнішого джерела знань. Книга вказує шлях до культури і водночас є виявом культури, яка формується із знань, навичок, умінь і поведінки окремої особи, народу, всього людства. Отже, шлях до культури пролягає через мову, культура своєрідно закріплюється в мові і реалізцється в мовленні.
Культура мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стилістичної вправності висловлювання, мацстерності мовця у використанні лексичних, граматичих синонімів, у доборі структурних варіантів висловлювання тощо.
Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.
Високий рівень культури мови означає володіння стилістичним багатсвом мови, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки.
У сфері мовленнєвої діяльності дуже важливою є загальна й професійна освідченість мовця, його ерудиція. Маючи грунтовні знання, зокрема з мови, досконало володіючи її усною і писемною формами, кожен носій мови може зарекомендувати себе в суспільному житті найефективіше.
Кульутра мовлення передбачає красномовство (в його позитивному сенсі), але ним не обмежується. Без змістовності думки красномовство недоречне і комунікативно шкідливе. Культура мовлення розивається одночасно з розвитком кругозору людини – кругозором загальним і спеціальним (ідеологічним, політичним і професійним).
Отже, усне мовлення й писемне мовлення, оволодіння їх стилістикою, культурою – це дуже місткий і постійний природний процес, не завжди спланований і усвідомлюваний, але спрямований до знання і вміння висловлюватись, послуговуватись мовою якнайдоцільніше в усіх сферах соціального та індивіуального жіттся кожного з мовців.
Вимоги до мовлення культурної людини: ясність у формулюванні думки; логічність, смислова точніть, небагатословність; співмірність мовних засобів і стилю викладу; різноманітність мовних засобів; вдалий порядок слів у словосполученнях і реченнях; самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях; ефективність; милозвучність, виразність дикції.
6. Публічний виступ. Вимоги до публічного виступу. Жанри публічного виступу.
Найвищим виявом мовної майстерності людини є вміння виступати перед публікою, словом впливати на нег і переконувати її. Цим видом мовної діяльності повинна оволодіти кожна освідчена людина, і особливо коли процесійна діяльність вимагає такої майстерності. Краще цьому навчитися заздалегідь. Така майстерність не є вродженим даром, але кожен, хто вміє говорити, може стати оратором. Оволодіння ораторським мистецтвом – нелегкий шлях до всебічного розкриття особистості.
Вимоги – ясність у формулюванні думки; логічність, смислова точність, небагатословність; співмірність мовних засобів і стилю викладу; різноманітність мовних засобів; вдалий прядок слів у словосполученнях і реченнях; самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у побудові висловлювання;
ефективність; милозвучність, виразність дикції, відповідність типу мовлення і сили голосу ситуації мовлення.
Залежно від змісту, призначення, способу виголошення та обставин спілкування виокремлюють такі жанри публічного мовлення: доповідь, промова, лекція, бесіда, участь у диспуті, дебатах, дискусії.
Доповідь – публічне повідомлення на певну тему. Це одна з найпоширеніших форм публічних виступів, серед яких виділяють ділову, звітну, політичну.
Промова – усний публічний виступ з якогось приводу: мітингова, ділова, бвілейна, жалобна промова.
Лекція – форма пропаганди наукових знань. Різновиди лекцій виділяють залежно від їх змісту та форми викладу: пропагандистські, наукові, навчальні.
Бесіда – доповідь, повідомлення на яку-небудь тему з подальшим обміном думками; співбесіда; розмова з ким-небудь.
Диспут (наукова полеміка) – форма співробітництва, яка використовується для вивчення двох різних точок зору з певної проблеми з метою встновлення істини.
Дебати – інтелектуальне змагання, учасники якого розвивають уміняння активно обстоювати свої судження і переконання.
Дискусія – широке публічне обговорення якого-небудь суперечливого питання. Залежно від сфери діяльності людини виділяють такі різновиди дискусії: наукова, професійна, політична та ін.
7. Мовленнєва професійна компетенція. Мовний етикет.
Слово “етикет” запозичене з французької мови і має два значення:
- зведення норм поведінки, порядок дій і правил при дворах монархів, титулованих осіб (двірцевий етикет), а також у дипломатичних колах,
- переносне – етикет взагалі.
Етикет відзначається стійкістю і консервативністю.
Мовний етикет є складовою частиною загального етикету і являє собою правила мовної поведінки, що встановлені серед носіїв мови у національному колективі, а також у невеликих соціальних групах заелжно від соціального стану, віку, ситуаці спілкування та ін.
Мовний етикет – це набір, або спектр враз, якими ми послуговуємося у щоденних ситуаціях: знайомства, звертання, вітання, прощання, подяки, співчуттся, відмови, компліменти тощо.
Мовний етикет включає в себе і передбачає найрізноманітніші типові ситуації, в яких використовуються ті чи інші сталі мовні структури, шаблони – типові висловлювання, закріплені національно-культурими мовними традиціями в певному мовному колективі.
На вибір потрібної структури впливають такі фактори, як особисті стосунки між мовцями, обставини чи місце розмови, цільова настанова (повідомити, вплинути, здивувати). Основними серед названих факторів є міжособистісті стосунки. Так, під час звертання до незнайомого використовують нейстральні структури мовного етикету; до близьких, навпаки, емоційні, фамільярні і дуже рідко нейтральні. Критерії вибору мовноетичних структур добре виявляються навіть у виборі форми однини чи множини і ввічливому звертанні до співрозповника.
Класифікація одиниць мовного етикету здійснюється з урахуванням типових ситуацій спілкування, точніше типових відрізків, що складають певний акт спілкування. За цією ознакою виділяються такі різновиди мовного етикету:
1 одиниці, що виражають привітання, вітання – доброго ранку, вітаю вас, добриий день,
2 одиниці, що виражають звертання та привернення уваги – будьте добрі, скажіть, яи не,
3 одиниці, що використовуються під час знайомства – мене звати, знайомтеся,
4 запрошення – ласкаво просимо, проходьте, запрошую,
5 побажання – дай Божє, хай щастить, доброго настрою,
6 вислови, що мають допустове значення – будь ласка, як собі хочеш, роби, як знаєш.
7 вибачення – даруйте, вибачте, перепрошую,
8 формули подяки – спасибі, дякую, дуже вдячний,
9 вислови, що супроводжують прощання – щастя тобі, щасливо,
10 комплімент – може стосуватися віку адресата, його зовнішнього вигляду, схвалення вчинків – яка ти сьогодні, так я не зробив би.
Також існують мовноетичні формули, які виражають небажаність стосунків із співрозмовником, припинення спілкування – досить, геть з очей, дай мені спокій.
Знання національного мовного етикету і його вміле використання є ознакою мовної і загальної культури людини. Саме через уміле використання можна висловити шанобливе ставлення до співрозмовника в певних ситуаціях спілкування. Зазвичай, використані мовноетичні шаблони “диктують”, якою буде загальна тональність спілкування: урочистою, іронічною, нейтральною, дружньо-фамільярною, вульгарною, офіційною тощо.
Отже, без достатнього знання національного мовного етикету, професійного етикету людина не може налагодити нормальних ділових стосунків, а значить, і виявити себе добрим фіхівцем.
8. Індивідуальні та колективні форми усного фахового спілкування.
Усне фахове спілкування відбувається у межах конкрентих форм, яким властива особлива оранізація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладені різні критерії:
1 за способом взаємодії міє комунікантами виділяють:
-монологічне (говорить один учасник),
-діалогічне (зазавичай розмовляє двоє осіб),
-політологічне (розмовляють троє і більше учасників).
2 за кількістю учасників виоркемлюють:
-індивідуальне (спілкуються двоє),
-колективне.
3 з урахуванням каналів комунікацій виділяють:
-безпосереднє спілкування (“обличчя до обличчя”),
-опосередковане (телефон, радіо, телебачення).
4 залежно від змісту повідомлення розрізняють:
-побутове (обговорення щоденних проблем),
-наукове (обговорення наукових проблем),
-фахово-ділове (спілкування між людьми як представниками фахових установ),
-естетичне (передавання естетичної інформації).
Усі ці форми мовленнєвого спілкування істотно різняться між собою і мають свою специфіку. Особливе значення для фахової підготовки мають такі форми мовного спілкування як діалог, монолог полілог.
Діалог – це форма ситуаційно зумовленого спілкування двох осіб, комунікативні ролі яких упорядковано змінюються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця).
Висловлювання у діалозі називаються репліками (комунікативними кроками).
Діалогічне професійне спілкування завжди прогнозує мету і завдання, формується під впливом мотивів фахової діяльность.
Найхарактерніші ознаки діалогу:
-безпосереддність словесного контакту двох учасників,
-швидкий обмін репліками без поспереднього обмірковування,
-ситуативна залежність реплік,
-можливість імпліцитного способу передачі інформації (репліки скорочені, нерозгонуті).
-використання паравербальних засобів (жести, міміка, рухи тіла, погляд, відстань тощо),
-зорове й слухове спрйняття учасників діалогу,
-важливість інтонації, тембру, тональності. Інтонація сприяє формуванню діалогічного контектсу.
Монолог – форма мовлення адресанта, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття адресатом. Отже, реакція слухача не матеріалізується в знаковій формі мови.
Усі форми усного монологічного мовлення можна переділити на дві групи:
-безпосередньо-контактне, або аудиторне монологічне мовлення (мовець і слухач перебувають у прямому контакті, бачать і чують один одного),
-посередньо-контактне, або мікрофоне монологічне мовлення (радіо, телебачення).
Окреме місце займає внутрішній монолого – мовлення “про себе”, міркування, роздуми.
Найваживіші ознаки монологу:
-однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну реакцію слухача,
-підготовленіть і плановість (лекція, доповідь),
-певна тривалість у часі,
-індивідуальна композиційна побудова значних за розміром уривків,
-розгорнутіші й складні синтактичні побулови,
-композиційна завершеність і загальна структура цілісність висловлювання.
Полілог – форма спілкування між кількома особами. Полілог характеризується такими ознаками:
-залежність від ситуації, в уовах якої відбувається спілкування,
-високий рівень непідготовленості,
-істотне значення правил ведення полілогу,
-більш-менш однакова участь у спілкування всіх учасників. У межах названих форм форм відбувається усне фахове спілкування.
9. Функції та види бесід. Стратегії поведінки під час ділової бесіди.
Бесіда – це розмова двох або більше осіб з метою отримання певної інформації, вирішення важливих проблем.
Бесіда – чи не найскладніший з усіх жанрів усного ділового спілкування, оскільки значною мірою це експромт, а для експромтів треба мати значний жіттєвий досвід, величезний запас теоретичних знань, а також досконало володіти мовним етикетом.
Щоб досягти успіху під час бесіди, треба ретельно готуватися до неї, бути уважним, тактовним до співрозмовника, постійно стимулювати в нього зацікавленість розмовою, враховувати погляди співбесідника, висловлювати свої думки точно, логічо, переконливо.
Залежно від змісту ділові бесіди можуть виконувати різні функції:
-обмін інформацією,
-формування перпективних заходів,
-контроль і координація певних дій,
-взаємне спілкування під час вирішення актуальних проблем,
-підтримка ділових контактів на різних рівнях,
-пошук, висунення нових ідей,
-стимулювання дій у новому напрямку,
-розв’язання етичних проблем, що виникли під час спілкування.
Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на:
-індивідуальні,
-колективні.
Індивідуальна бесіда – це розмова двох осбі, які прагнуть (обоє або один) до досягнення певної мети. Вона спряє встановленню між співрозмовниками дружніх стосунків, взаєморозуміння, а також стимулює партнерів до взаємовигідної співпраці.
Залежно від мети спілкування та змісту бесіди:
-ритуальні,
-глібінно-особистісні,
-ділові.
Ділова бесіда – це спілкування між особами з метою встановлення ділових стосунків, вирішення ділових проблем або вироблення правильного підходу до них. Ділова бесіда є цілеспрямованим спілкуванням з передбачуваним або попередньо запланованим результатом.
Існують три стратегічні підходи до проведення бесід та переговорів:
-жорсткий – коли сторони, зайнявши протилежні позиції, вперто відстоюють їх, застосовуючи тактичні прийоми, щоб ввести противника в оману відносно істинної мети, і роблять невеликі поступки, необхідні для продовження пегероворів. У ході переговорів суперечка може перетворится у змагання волі, і згода може бути не досягнута,
-м’який – коли кожна сторона вважає іншу сторону дружньою. Замість того, щоб робити ставку на досягнення перемоги, вони підкреслюють необхідність досягти хоча б згоди. Стратегія м’якого підходу полягає в тому, щоб робити пропозиції і йти на поступки, довіряти іншій стороні, бути дружелюбним і поступатися для уникнення конфронтацій там, де це необхідно,
-принциповий – альтернативний вищенаведеним, який орієнтований на ефективне досягнення розумного результату.
10. Наради, збори, перемовини, дискусії, дебати як форми колективного обговорення професійних проблем.
Нарада – це форма організації ділового спілкування з метою обговорення актуальних питань і прийняття рішень у всіх сферах виробничого, громадського та політичного життя. Вона дає змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення. Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-який характер: виробничий, дисциплінарний, організаційний тощо.
Залежно від поставлених завдань та мети ділової наради, вони поділяються на проблемні, інструктивні та оперативні.
Проблемні – проводяться в невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, щоб знайти оптимальне упрвлінське вирішення обговорюваних питань.
Інструктивні – організовують безпосередньо керівники. Мета проведення таких нарад полягає в тому, щоб довести до працвіинків окремі завдання, необхідні відомості або передати розпорядження.
Оперативні – проводять для отримання інформації про поточний стан справ.Особливістю таких нарад є їх проведеня в точно визначений час, що дає змогу учанчкам планувати свою діяльність.
Оптимальна к-ть учансиків наради – 10-15 осіб.
Поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори, що проводяться з метою спільного осмислення певного питання, яке хвилює громадськість. На обговроення збираються люди, яких об’єднує спільний інтерес (збори акціонерів, партійні збори, збори громадян для висунення кандадата в депутати).
Збори готуються заздалегість, як і інші форми спілкування, збори складаються з кілької етапів: підготовка зборів, висвітлення проблеми та її обгрунтування, обговорення проблеми, ухвалення рішення.
Перемовини – це обговорення певного питання з метою з’ясування позицій сторін або підписання угоди. Перемовини призначені для того, щоб на основі взаємного обміну думками укласти угоду, що відповідає інтересам осох сторін і досягти результатів, які задовольняють усіх її учасників. Перемовини виконують такі функції: інформаційно-комунікативну, досягнення домовленостей, регулювання, контроь, координацій дій.
Умовою успіху ділових перемовин є точний аналіз співвідношення власних інтересів та інтересів партнерів, атмосфера і манери спілкування.
Дискусія – форма колективного обговорення, мета якої – виявти істину через зіставлення різних поглядів, праильне розв’язання проблеми. Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний, завершальний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, дібрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії. На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний. На тертьому – підводяться пісумки. Це робить ведучий. Він оцінює повноту й шлибину розкриття теми, новизнц інформації, відзначає різні погляди, наголошує на значущих результатах обговорення.
Дискусія не повинна тривати понад три години. Зловживання часом може викликати роздратування у присутніх. Як правило, для повідомлення надаєтьсч 15-20 хвилин, для виступу – 3-5 хвилин.
Дебати – чітко структурований і спеціально організований публічний обмін думками між дваома сторонами з актуальної теми. Цей різновид публічної дискусії учасники дебатів спрямовують на переконання в своїй правоті третьої сторони, а не одне одного. Тому вербальні і невербальні засоби, що використовуються учасниками дебатів, мають на меті отримання певного результату – сформулювати у слухачів позитивне враження від вдасної позиції.
Популярність дебатів сьогодення пов'язана з політичними дебатами.
11. Етикет телефонної розмови. Форми звертання в діловій мові.
Телефонна розмова – один з різновидів усного ділового мовлення. Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співромовника добре враження. Для цього слід дотримуватися ряду вимог:
1 Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу відрекомендуйтеся, а потім запитайте ім’я, по батькові та прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. У великих установах подібні записи веде, як правило, секретар.
2 Завжди заінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що у вас може бути два питання. Перше ви вичерапали – вам доповіли й поклали трубку. А у вас ще одне питання, і тому ви змушені телефнувати повторно.
3 Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Інакше – тисячі й тисячі непотрібних телефонних дзвінків, перевантаження телефонних ліній. Слід заздалегідь продумати свою телефонну розмову.
4 Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект – розміщення апарату.
Є декілька найважливіших правил телефонного етикету.
Якщо ви не запам’ятали прізвища чи імені та по батькові вашого співрозмоника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником ви та безособовими конструкціями.
Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба ретельно продумати час (не знадто піздно чи рано). Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо (лише особисто або листом). Телефоном не користуються для вирішення складних і відплвідальних питань.
Телефонна розмова – це один із видів усного діалогічного мовлення.
Усне мовлення в цій сфері спілкування характеризується такими засобами: голос не форсується, не напружується; до кінця фрази він помітно знижується, протягом бусіди часто змінюється; темп залежить від тематики й ситуації мовлення та від індивідуальних рис мовця; треба намагатися говорити не дуже шкидко й за можливістю чітко, зрозуміло, тон розмови має бути спокійним, витриманим, ввічливим.
Вимоги до лексики в мовленні службової особи досить високі: повна відсутністьелементів протиріччя, уникання елементів професійного жаргону, діалектизмів: багатсво дексики нейтральної, загальнолітературної; знання фразуології, володіння формулами ввічливості різних типів тощо.
Довідки різного типу по телефону дають чітко, діловити, спокійно, вічливо й достатньо повно.
12. Терміни, використання термінів в фаховій мові.
Термін – слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життся і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені образності, емоційно-експрисвного забарвлення.
Головною ознакою мови професійного спілкування є наявність термінології, притаманної тій чи іншій професії, та професіоналізмів.
Кожна галузь науки оперує своїми термінами, що становлять суть термінологічної системи певної науки. У складі термінологічної лексики маємо такий поділ термінів:
1 загальнонаукові, тобто ті, що використовуються в різних галузях науки й належать до найковго стилю в цілому – еквівалент, проблема, тоерія.
2 спеціальні – ті, що закріплені за певними науковими дисциплінами:
-історичні – палеоліт, рефрмація, нова історія, середньовіччя,
-мовознавчі – тире, крапка, займенник, граматика, діалект, числівник, означення,
-літературознавчі – ямб, новела, еліпсис, фольклор, хорей, драма, метафора,
-філософські – монізм, буття, свідомість,
-математичні – квадрат, ромб, плюс, сума, конус,
-хімічні – бром, гідрат,
-економічні – гроші, фінанси, банк, бюджет тощо.
Харакетеризуються терміни за такими ознаками:
-системністю (кожен термін належить до певної терміносистеми або коли входить до кількох терміносистем, то в кожній з них має своє значення),
-наявністю дефініції (терміни не тлумачать, а визначають),
-відсутністю експресивного забарвлення, суб’єктивно-офіційних відтінків значення,
-стилістичною нейтральністю.
До вживання термінів ставляться такі вимоги:
-терміни повинні вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі,
-кожен термін має лише одне значення у певній науці,
-використовуючи той чи інший термін, фахівець повинен дотримуватися правил утворення похідних від нього форм, наприклад: листопад (місяць) – листопада, але листопад (процес) – листопаду,
-якщо певний термін, ужитий у тексті документа або наукової праці, викликає сумнівів, то варто перевірити його написання чи тлумачення за словником.
Отже, мова фахового спілкування забезпечує різні комунікативні потреби помців у професійній сфері. Головне правило, якого потрібно дотримуватися при вживанні термінів: використовувати у тексті лише ті терміни, значення яких можете впевнено пояснити. А щоб досягти значних успіхів у професійній діяльності, необхідно досконало володіти мовою професійного спілкуваня.
13. Ділові папери. Автобіографія. Доручення. Пропозиція. Розписка. Розпорядження. Характеристика. Довідка. Звіт. Прес-реліз. Резюме. Заява. Протокол.
Основним видом ділового мовлення є документ. Документ має як правове, так і господарське значення.Документи відтворюю факти діяльності установ, організацій, підприємтв та окремих осіб.
Документ – це доказ закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумову діяльність людини.
Документ як основна одиниця діловодства виконує певні фунції і повинен відповідати вимогам щодо укладання.
Функції документів:
-інформаційна – збереження і передача інформації,
-комунікативна – зв’язок між окремими структурами,
-культурна – закріплення і передача традицій,
-соціальна – задоволення соціальних потреб,
-правова – фіксацій правових норм і правовідносин.
Вимоги до форми і змісту документа:
1 документ повинен відповідати принципам чинного законодавства країни і директивним вказівкам вищих керівних органів,
2 документ повинен створюватися повноважним органом чи особою відповідно до рівня її компетенції,
3 документ повинен бути достовірним, відповідати вимогам реального життя,
4 документ за формою і змістом повинен відповідати вимогам чинного державного стандарту.
Автобіографія – це документ, в якому особа, яка його складає, у хронологічному порядку подає стислий опис свого життя та діяльності.
Це документ із низбким рівнем стандартизації. За технікою відтворення автобіографія – рукописний документ, укладається в одному примірнику. Форма викладу – від першої особи, текст починається займенником І особи однини. Далі за текстом граматичне значення І особои передається за допомогою особових закінчень дієслів. Факти подаються у хронологічному порядку, стисло і чітко. Опис кожного етапу життя повинен починатися з абзацу.
Структура тексту автобіографії:
1 Повністю ПІБ, повна дата народження, місце народження.
2 Навчання в школі: роки навчання, повна назва навчального закладу.
3 Навчання після школи: роки навчання, повна назва навчального закладу, назва иакультету (відділення), назва спеціальності, набута кваліфікація.
4 Робота: роки роботи, повна назва підприємства, назва структурного підрозділу, назва посади.
5 Склад сім’ї: повністю ПІБ особи, рік народження, фах, місце роботи (навчання). Відомості про кожного члена родини пишуться з нового рядка.
Доручення – це документ (письмове повноваження), за яким орагнізація, офіційна чи приватна особа надає право (повноваження) іншій особі на законних підставах виконувати певні юридичні дії чи представницькі функції або отримувати матеріальні цінності від її імені.
Офіційне доручення укладається на спеціальному бланку уповноваженою на те особою.
В особистому дорученні обов’язково має бути засвідчення підпису довірителя, який має бути засвідчений керівником установи чи організації, де він працює чи навчається, або нотаріусом – без цього доручення не матиме юридичної сили.
Доручення видається на строк, не більше трьох років. Якщо термін дії длручення не вказаний, воно зберігає юридичну силу впродовж одного року з дня його підписання. Недитоване доручення не має юридичної сили.
Структура тексту особистого доручення:
1 Повністю ПІБ довірителя.
2 Повністю ПІБ особи, якій доручається виконувати дії (паспортні дані).
3 предмет доручення.
4 Термін дії доручення.
Пропозиція – це те, що виноситься на обговорення, рогляд, пропонується чиїй-небудь увазі.
Пропозиція – це документ, у якому особа висловлює свої думки щодо поліпшення організації, методів, структурної будови діяльності установ, фірм, товариства.
Розписка – це обліково-фінансовий документ, що підтверджує певну все виконану дію, - перадачу та отримання грошей, документів або матеріальних цінностей – між особою та установою чи приватними особами.
Розписка пишеться від руки і тільки в одному примірнику. Ніякі виправлення не допускаються.
Якщо розписка видається на велику суму або предмет великої цінності, у документ вносяться: домашня адреса та відомості документа особи, яка отримує матеріальні цінності. Така розписка вимагає нотаріального засвідчення.
Дати у розписках оформлюються наступним чином: 22 січня 2013 року.
Грошові суми та інші кількісні позначення пишуться цифрами та словами, які не відокремлюються і не переносяться на наступний рядок.
Структура тексту розписки:
1 Поністю ПІБ (посада, назва установи) особи, яка складає розписку.
2 Повністю ПІБ того, кому дається розвиска.
3 Опис матеріальних цінностей (їх найменування, кількість і вартість, точна сума коштів – цифрами і словами).
4 Якщо розписка службового характеру, указується документ, на підставі якого виконана описувана в розписці дія.
5 Якщо розписка приватного характеру, необхідно зазначити термін повернення отриманих цінностей.
Розпорядження - це документ, який видається посадовими особами, державними органами, установами, підприємствами в межах їх компетенцій й має обов’язкову юридичну силу щодо громадян (працівників) та підлеглих установ, яким адресовано розпорядження.
Розпорядження складаються з таких реквізитів:
1 повна назва установи.
2 назва документа.
3 номер.
4 дата видання.
5. місце видання.
6 назва (про що розпорядження).
7 текст (констатуюча та розпорядча частини).
8 додатки (при необхідності).
9 посада, підпис, ініціали, прізвище особи, яка підписала.
Розпорядження складають, як правило, підзаконні акти двох типів:
- загального характеру – тривалої дії (видаються Президентом, Кабінетом Міністрів),
- окремого характеру – стосуються конкретного вулького питання (видаються, як правило, в установах та на підприємства їх керівникам та заступникам для вирішення оперативних завдань).
Розпорядження мають однаковий із наказами правовий статус, але замість слова “Наказую” вживаються слова “Вимагаю”, “Доручаю”, “Пропоную”, Забезпечити” тощо.
Характеристика – це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника (учня).
Характеристика дається, як правило, з останього місця роботи або навчання. Характеристика подається при вступі до навчальних закладів, висуванні на виборні посади, переобранні, атестації, оформленні на роботу тощо. Залежно від призначення може бути виробничою, атестаційною, рекомендаційною, нейтральною.
У тексті характеристики необхіно зазаначати,з якого часу працює особа, як тавиться до виконання своїх службових і громадськіх обов’язків, які має нагороди, стягнення, як підвищує свій фаховий рівень, який авторитет має у колективі та ін.
Характеристика пред’являється під час вступу до ВНЗ, технікумів, коледжів, ліцеїв, при визначенні на керівні посади, а також для участі в конкурсі на заміщення вакантної посади у науково-дослідних закладах.
У кожній правильно написаній харакетеристиці можна виділити чотири логічно пов’язані між собою частини.
Перша – анкетні дані. Вони йдуть за назвою документа, в них зазначають ПІБ, громадянство, посаду, вчений ступінь і звання, освіту. Їх прйнято розміщувати у стовпчик справа.
Друга – дані про трудову діяльність (фах, тривалість роботи на цьому підприємстві, просування по службі, рівень професійної майстреності).
Третя – власне характеристика, в яікй розглядаються ставлення до виконання своїх посадових обов’язків, підвищення професійного рівня, наукового рівня, стосутки у трудовому колективі. Тут же подаються відомості про урядові нагороди або заохочення.
Четверта – призначення характеристики.
Характеристика видається працівникові на руки або х його відома пересилається до підприємства, яке надіслало запит на неї.
Текст викладається від третьої особи.
Довідка – це документ, що містить опис та підтвердження тих чи інших фактів і подій. Відповідно до призначення розрізняють:
Службові довідки – посвідчують обставини й факти з діяльності організацій, установ.
Особисті довідки – посвідчують факти з життя та діяльності окремих громадян.
Службова довідка має об’єктивно відображати стан справ, тому її складання потребує ретельного відбору та перевірки відомостей, зіставлення й аналізу отриманих даних. У ній можуть наводитися таблиці, приєднуватися додатки.
У діловодстві підприємства найчастіше виникає потреба складати довідки, що засвідчують місце роботи й оплату праці співробітників. Керівництво підприємства зобов’язане на прохання працівника видавати довідку про роботу в цій організації. При цьому можуть вказуються спеціальність, посада, кваліфікація, час роботи й розмір з/п.
Довідки особистого характеру оформлюються на бланках або на чистих аркушах. У тексті обов’язково зазначають назву установи, куди надається довідка.
Доцільно починати текст довідки особистого характеру з подання у називному відмінку ПІБ особи, про яку надаються відомості. Не рекомендується вживати звороти на кшталт: дійсно вчиться дійсно проживає, цим повідомляємо тощо.
Звіт – це документ, у якому в письмовій формі подається повідомлення про виконання якоїсь роботи. Види:
1) статистичні (цифрові) - на спеціальних, виготовлених друкарсбким способом бланках,
2) текстові – на звичайному папері за встановленою формою.
Реквізити:
1 назва виду документа (звіт),
2 період, за який складається звіт,
3 назва установи, організації про роботу якої звітують,
4 текст,
5 підписи,
6 дата складання звіту,
7 індекс документа,
8 гриф завтвердження.
Декотрі види звітів мають додаткові реквізити – погодження і завтвердження. Ці документи складаються у текстовій або табличній формі. У таблиці найчастіше зводять статистичні звіти.
Розрізняють звіти періоличні і разові. Перші затверджуються керівником, який раніше підписував план, другі – не затверджуються, а лише адресуються посадовим особам, від яких одержано завдання або доручення.
Текст звіту має бути чітким за побудовою, з логічною послідовністю викладу матеріалу, містити вичерпну інформацію по всіх питаннях, схеми, а також узагальнення і висновки.
Звіт допомагає вивчити, перевірити й узагальнити чиюсь роботу, знайти в ній позитивне й негативне, зробити висновки, окреслити перспективи.
Прес-реліз – це документ, в якому організація чи публічна особа подає інформацію про певну подію або захід до засобів масової інформації (ЗМІ). Метою написання прес-релізу є ознайомлення ЗМІ з подією, актуальним способом вирішення суспільної проблеми, новинкою і подальше висвітлення її у найвигіднішому або важливому для організації аспекті.
Обсяг прес-релізу, спосіб подання матеріалу, вибір мовних засобів спрямовані на те, щоб журналіст зацікавився подією, прийняв рішення про доцільність участі в цій події та її подальшого висвітлення.
Резюме нині – це поширений документ про прийом на роботу до комерційних підприємтв. Особливістю резюме є виклад відомостей про освіту та трудову діяльність у зворотньому хронологічному порядку. У графі “Додаткові відомості” можна вміщувати будь-яку інформацію: володіння іноземними мовами, наявність друкованих праць, професійні навички за іншим фахом та ін.
Основне призначення резюме – надати змогу потенційному роботодавцю в зручний та ефективний спосіб швидко визначити, чи варто взагалі продовжувати з вами розмову на цю тему. Резльтат ознайомлення з резюме – не прийом на роботу, а рішення шодо доцільності подальших зустрічей і бесід з вами. Резюме – це стислий опис пропонованого на ринку праці товару, тобто ваших знань, навичок і вмінь, що виділяють вас із загальної маси конкурентів. Головне – чітко вказати свої досягнення і навички, котрі відповідають вимогам до кандидатів саме на конкретну посаду. Резюме складається на 1-2 аркушах і повинне в стислій, вибірковій, конкретній формі відображати:
-елементи біографії, головним чином трудової, що характеризують досвід роботи,
-узагальнені відомості про освіту,
-кваліфікацію, отриману після закінчення основного навчального закладу або після здобуття додаткової освіти,
-спеціальність, якщо вона відповідає роботі, на яку ви претендуєте,
-досягнення (нагороди, зв’язки з авторитетними людьми, виробничі/фінансові досягнення фірми, де ви працювали, і які отримані в результаті вашої діяльності – тобто, усе, що може зацікавити роботодавців).
У тексті доречно позитивно оцінювати свої якості, але не слід обманювати. Важливим є не стільки перерахування місць роботи та посад, скільки результати діяльності. Лаконічні і конкретність передбачають не загальні твердження, а перерахування загальносистемного й прикладного програмного забезпечення, з яким ви працюєте. Рекомендується менше розповідати про своє приватне життя. Не рекомендується занадто вправлятися в оформленні (дизайні) тексту. Використовуйте термінологію, зрозумілу спеціалісту широкого профілю, адже читач може взагалі не бути професіоналом в даній сфері.
Заява – це публічне офіційне повідомлення в усній або письмовій формі, де викладається певне прохання (пропозиція). Це документ, який містить прохання особи або установи щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів.
Розрідняють заяви від організацій та установ і особисті заяви.
В особистій заяві реквізити рекомендується розміщувати в такій послідовності:
1 праворуч на останній третині рядка пишуть назву організації си установи, куда подається заява,
2 нижче колонкою викладють відомості про того, хто подає заяву: назву професії, місце роботи, прізвище, ім’я, по батькові, адресу,
3 ще нижче посередині рядка пишуть слово ЗАЯВА,
4 через один рядок з абзацу й великої літери починається текст заяви.
Заяву пишуть власноручно в одному примірнику.
Загальні реквізити заяви:
1 адресат (назва установи або посади, прізвище та ініціали керівника у давальному відмінку, на ім’я яких подається заява),
1 адресант (назва установи або посади, ПІБ у родову відмінку особи, яка звертається із заявою),
3 назва виду документа,
4 текст,
5 підстава: перелік документі, доданих до заяви на підтвердження її привомірності,
6 дата,
7 підпис.
Заява пишеться власноруч в одному примірнику. Різновидами заяви є заява-зобов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття рахунка, заява про притягнення до відповідальності тощо.
Протокол – це документ колегіальних органів, в якому фіксується місце, час, мета проведення зборів, засідань, нарад, конференцій, семінарів, подається склад присутніх, викладається зміст виголошених доповідей і виступів, а також ухвали з обговорених питань.
-стислий – фіксуються лише ухвали,
-повний – містить, крім ухвал, виступи доповідачів та інших учасників зборів,
-стенографічний – усі виступи й ухвали записуютьсч дослівно.
Протокол укладає офіційна, компетентана особа, що засвідчує той чи інший факт.
Реквізити:
1 назва виду документа (протокол),
2 порядковий номер протоколу,
3 назва зборі, конференцій, засідання, наради із зазначеням їхнього характеру (загальні збори, виробнича нарада, розширена нарада тощо),
4 назва підприємства,
5 дата, місце проведення зібрання,
6 кількісний склад учасників. Якщо учасників багато, то досять вказати кількість присутніх і додати до протоколу реєстраційний лист,
7 посади, прізвища, ініціали керівників зборів, конференції,
8 порядок денний. Питання мають бути сформульовані в називному відмінку,
9 текст,
10 перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок,
11 підписи керівників зборів, конференцій, засідання або наради (голови і секретаря).
Текст протоколу, складений на підставі виступів учасників зібрань, має бути стислим, точним, зрозумілим, лаконічним.
14. Документ, його функції.
Основним видом ділового мовлення є документ. Документ має як правове, так і господарське значення.Документи відтворюю факти діяльності установ, організацій, підприємтв та окремих осіб.
Документ – це доказ закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумову діяльність людини.
Документ як основна одиниця діловодства виконує певні фунції і повинен відповідати вимогам щодо укладання.
Функції документів:
-інформаційна – збереження і передача інформації,
-комунікативна – зв’язок між окремими структурами,
-культурна – закріплення і передача традицій,
-соціальна – задоволення соціальних потреб,
-правова – фіксацій правових норм і правовідносин.
Вимоги до форми і змісту документа:
1 документ повинен відповідати принципам чинного законодавства країни і директивним вказівкам вищих керівних органів,
2 документ повинен створюватися повноважним органом чи особою відповідно до рівня її компетенції,
3 документ повинен бути достовірним, відповідати вимогам реального життя,
4 документ за формою і змістом повинен відповідати вимогам чинного державного стандарту.
15. Класифікація документів.
Відповідно до змісту документа, зокрема відношення інфрмації документа до особи, структури, предмета, напрямку діяльності укладача чи адресата, за ознаками і класифікації та групамв розрізняють такі документи:
1 за найменуваням: акт, протокол, інструкція, лист тощо.
2 за змістом і спеціалізацією:
-загальні,
-з адміністративних питань,
-з питань планування оперативної діяльності,
-з питань підготовки та розподілу кадрів,
-спеціалізовані з фінансово-розрахункових і комерційних питань,
-постачально-збутові, зовнішньоторговельні тощо.
3 за призначенням:
-щодо собового складу,
-організаційно-розпорядчі,
-кадрово-контрактові,
-довідково-інформаційні,
-господрсько-договірні,
-обліково-фінансові.
4 за походженням:
-службові (офіційні) – укладаються працівниками, які офіційно уповноважені це робити від імені установи, організації для вирішення службових питань,
-особисті (приватні) – укладаються будь-якою особою для вирішення індивідуальних, власних питань.
5 за місцем укладення:
-внутріші – мають чинність у межах установи, де їх укладено,
-зовнішні – виступають чинником або результатом спілкування з іншими установами, організаціями, особами,
6 за напрямком (спрямуванням):
-вхідні (надходять до установи, фірми),
-вихідні (адресовані за межі установи),
7 за способом створення, структурними ознаками (формою) і ступенем стандартизації та регламентації:
-стандартні, типові – укладаються та трафаретних, бланкових паперах із захисними символами в суворо регламентованій послідовності (паспорт, свідоцтво, атеста, диплом),
-нестандартні, нерегламентовані – в яких певна частина диних готується заздалегідь (типовий лист, довідка, положення),
-індивідуальні - укладаються за загальними прин­ципами й формою, але автор довільно добирає та компонує мовні засоби залежно від конкретної си­туації (автобіографія, звіт, протокол, оголошення, запрошення тощо).
8 за ступенем складності:
-прості (односкладові) — відображають одне питан­ня, факт;
-складні — відображають два й більше питань, фактів.
9 за стадіями відтворення:
-оригінали;
-копії, витяги, дублікати.
10 за терміном виконання:
-звичайні безстрокові (нетермінові) — виконуються (опрацьовуються) в порядку загальної черги;
-термінові — укладаються за завчасно визначеним терміном виконання, а також телеграми, телефо­нограми тощо;
-дуже термінові — зі спеціальною позначкою термі­ну виконання.
11 за ступенем секретності (гласності):
-звичайні (несекретні) — для загального користу­вання;
-для службового користування (ДСК);
-таємні (Т);
-цілком таємні (ЦТ).
12 за юридичною силою:
-справжні — чинні, нечинні;
-підробні — фальсифікати.
13 за технікою відтворення:
-рукописні;
-відтворені за допомогою технічних засобів.
14 за терміном зберігання:
-тимчасового зберігання (до 10 років);
-тривалого зберігання (понад 10 років);
-постійного зберігання.
16. Реквізити. Вимоги до змісту та розташування реквізитів.
Реквізити – цу сукупність постійних елементів, з яких складають документи. Сукупність реквізитів становить формуляр документів. До елементів (реквізитів) документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а аткож текст.
Кількість елементів документу, тобто реквізитів, може бути різною і визначається видом і змістом документу. При оформлені конкретного документу, застосовують не всі реквізити, а лише ті, які необхідні при виготовленні документів цього типу і вважаються обов'язковими відповідно до юридичних вимог.
Державні стандарти ДСТУ 4163-2003 УНІФІКОВАНА СИСТЕМА ОРГАНІЗАЦІЙНО-РОЗПОРЯДЧОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ Вимоги до оформлювання документів та ДСТУ 2732:2004 "Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять" встановлюють максимальний склад реквізитів і порядок їх розташування.
Реквізити бувають:
-постійні;
-змінні.
Постійні реквізити наносять, коли виготовляють уніфіковану форму чи бланк документа, а змінні - під час його складання.
Кожний із реквізитів має свою довжину, визначену у формулярі-зразку. Довжина реквізиту - це кількість графічних знаків та пробілів, потрібна для запису реквізиту на документі.
ДСТУ встановлюють максимальний склад реквізитів і порядок їх розташування.
17. Вимоги до тексту документа.
Текст документу – це змістована єдність речень, побудованих за усталеними правилами мови і розміщених відповідно до композиції документа. Текст повинен складатися з логічних компонентів: вступ – обгрунтування причини написання документу, основна частина – розкриття змісту питання, проблеми, наведення фактів, доказів, висловлення міркувань, пояснення, висновок – пропозиції щодо розв’язання проблеми, що виникли, чи питання, яке розглядається.
Структурна будова документів неоднакова і залежить від їх різновиду, призначення і змісту.
Готуючи текст документа, необхідно дотримуватися таких правил:
1 дотримуватися послідовності викладу матеріалу.
2 віддавати перевагу простим реченням.
3 використувати різнотипні склдані речення переважно двокомпонентної будови.
4 дотримуватися прямого порядку слів у реченнях.
5 обмежено використання вставні конструкції.
6 вживати дієприслівникові звороти на початку речення.
7 вживати стандартизовані словосполучення і типові мовні кліше.
8 вживати складноскорочені слова, утворені за загальномовними правилами.
9 вживати загальноприйняті й усталені у мові графічні скорчоення.
10 використовувати формули ввічливості відповідно до ситуації спілкування.
11 не обтяжувати текст словами іншомовного походження, віддавати перевагу власне українським відповідникам.
18. Публіцистичний стиль. Головні ознаки публіцистичного стилю.
Публіцистичний стиль мовлення використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.
Метою публіцистичного стилю стає викладення та з'ясування певних соціально-політичних та філософських проблем, вплив на читачів або слухачів, агітація та пропагування суспільно-політичних та освітніх ідей у газетах і журналах, по радіо і телебаченню, під час мітингів і зібрань.
Публіцистичний стиль потребує попереднього відбору певних мовних засобів та матеріалу.
Звичайною формою реалізації публіцистичного стилю є усний або друкований монологом.
У цьому стилі можуть використовуватись і нормативна лексика, високі, урочисті слова і фразеологізми, емоційно забарвлені лексеми, вигуки, частки, нескладні синтаксичні конструкції, риторичні запитання, окличні інтонації, повтори. Відповідно до провідного завдання цього стилю у ньому часто використовуються політичні та морально-етичні слова і фразеологізми.
Формою реалізації для публічного стилю може бути промова, стаття, памфлет, гумореска.
Сфера використання публіцистичного стилю — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
-інформаційно-пропагандистськими методами розв'язувати важливі актуальні, животрепетні суспільно-політичні проблеми,
-активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові,
-пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація, щоб утілити їх у повсякдення.
Основні ознаки:
-доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),
-поєднання логічності доводів і полемічності викладу,
-поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю,
-наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку,
-наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол
Основні мовні засоби:
-синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів,
насичення лексики суспільно-політичними й соціально-економічними термінами, закликами, гаслами,
-використання багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполук, перифраз,
-уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів,
-використання чужомовних суфіксів -іст (-ист), -атор, -ація тощо, префіксів псевдо-, нео-, супер-, інтер- тощо,
-різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та інше,
влучні афористичні, інтригуючі заголовки.
Підстилі:
-власне публіцістичний (газети, журнали, телебачення, радіо),
-художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси),
-науково-публіцистичний (науково-критичні статті, огляди).
19. Засоби невербальної комунікації.
Невербальна комунікація — процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних) засобів комунікації.
До засобів невербальної комунікації належать:
1. Мова тіла: а) статична експресія — фізіогноміка (експресія обличчя і фігури будовою тіла); арт-ефекти (прикраси, манера одягатися, зачіска, косметика); запахи (природні, штучні); б) динамічна експресія — текесика (дотики, потиски рук, поплескування); просодика (тембр, висота, гучність, темп мовлення, особливості наголошування, акцент голосу); екстралінгвістика (паузи, покашлювання, сміх, позіхання, плач); кінесика (комунікативно значущі рухи: міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода; контакт очей: спрямованість, частота контакту, тривалість); авербальні дії (дії з предметами, тілесні рухи — почісування, потирання рук).
2. Міжособистісний простір: дистанція; взаємне розміщення під час спілкування.
3. Часові характеристики: тривалість спілкування; пунктуальність партнерів; своєчасність дій.
20. Лексикографія. Типи словників.
Лексикографія – розділ мовознавства, що вивчає принципи систематизації слів і фразелогічних зворотів та укладання їх у словники.
Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників : енциклопедичні словники і філологічні.
Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України. Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині тощо.
В філологічних (лінгвістичні) словниках предметом пояснення є слово. Залежно від того, з якої точки зору воно розглядається, лінгвістичні словники бувають різних типів.
1. Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові.
2. Перекладні словники , в яких подається переклад слів з однієї мови на іншу.Бувають двомовними, чотиримовними та ін.
3. Термінологічні , в яких пояснюються терміни з тієї чи іншої галузі науки. Вони бувають одно- і двомовні, перекладні.
4. Етимологічні словники, в яких пояснюється походження, розвиток і первинне значення слова.
5. Орфографічний словник подає правильний правопис, правильний наголос і правильні граматичні форми вміщених у ньому слів.
6. Орфоепічні словники дають одночасно і властиву слову правильну вимову, і наголос.
7. Словники іншомовних слів , які пояснюють слова і терміни, засвоєні з інших мов.
8. Історичні словники , в яких подаються і пояснюються слова, що вживалися раніше.
9. Діалектологічні словники , в яких дається лексика, вживана в певній місцевості, на певній території.
10. Фразеологічні словники , в яких дається пояснення значень фразеологічних зворотів або подається їх переклад з однієї мови на іншу.
11. Синонімічні словники , в яких подаються синонімічні ряди, або гнізда, повнозначних слів даної мови
12. Частотні словники , в яких фіксується частота вживання слів і словоформ на підставі обстеження текстів або записаних уривків усного мовлення
13. Словники власних імен , в яких фіксуються вживані в даній мові власні імена
14. Обернені або зворотні словники , в яких слова розміщуються за алфавітом у зворотному порядку літер: не з початку слова, а з кінця.
15. Топонімічні словники , в яких описуються назви географічних об”єктів
16. Словники мови окремих письменників , в яких подаються й пояснюються всі вживані в творах того чи іншого письменника слова.
21. Суть і види перкладу.
Переклад – це відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми. Перекласти означає точно й повно висловити засобами однієї мови те, що все зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту і форми.
Процес перекладання – це цілеспрямований процес, який охоплює такі етапи: 1) зорове чи слухове сприймання інформації чужою мовою, усвідомлення її змісту, 2) аналіз інформації мовою оригіналу і синтез рідною мовою, 3) відтворення змісту рідною мовою.
1. За формою переклад поділяється на усний і письмовий.
Усний переклад використовують для обміну інформацією під час особистого контакту фахівців під час укладання контрактів, на виставках, міжнародних науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо. На відміну від письмового перекладу усний роблять негайно, не маючи можливості послуговуватися довідковою літературою.
Усний переклад може бути послідовним або синхронним.
Послідовний переклад - це усний переклад повідомлення з однієї мови іншою після його прослуховування. Важливо, щоб переклад здійснювався у паузах після логічно завершених частин, щоб був зрозумілий контекст.
Синхронний переклад робить перекладач-професіонал одночасно з отриманням усного повідомлення.
2. За способом перекладу розрізняють буквальний і адекватний переклад.
Буквальний переклад називають також дослівним, у такому перекладі можуть зберігатися порядок слів та граматичні конструкції, невластиві мові, якою перекладають, наприклад.
Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, і відповідає усім нормам літературної мови.
3. За змістом виділяють такі основні різновиди перекладу:
o суспільно-політичний, який передбачає усне чи письмове відтворення засобами іншої мови суспільно-політичних матеріалів: виступів та заяв політичних діячів, інтерв'ю, матеріалів брифінгів, прес-конференцій, дипломатичних документів, наукових праць з політології, соціології тощо;
o художній, тобто переклад творів художньої літератури (поезія, проза, драма). Художній переклад дає змогу кожному народові долучитися до скарбів світової літератури, а також сприяє популяризації національної культури. Твори світової класики українською перекладали Леся Українка, Іван Франко, Микола Зеров, Борис Тен, Максим Рильський, Микола Лукаш, Григорій Кочур та багато інших;
o науково-технічний (технічний) - переклад, який використовують для обміну науково-технічною інформацією між людьми, які спілкуються різними мовами.
Повний переклад наукового тексту здійснюють за такими етапами: читання всього тексту з метою усвідомлення змісту; поділ тексту на завершені за змістом частини, їх переклад; стилістичне редагування повного тексту (слід оформити текст відповідно до норм літературної мови, усунути повтори; усі терміни і назви мають бути однозначними; якщо думку можна висловити кількома способами, перевагу слід віддати стислому, якщо іншомовне слово можна без шкоди для змісту замінити українським, то варто це зробити).
Реферативний переклад - 1) письмовий переклад заздалегідь відібраних частин оригіналу, що складають зв'язний текст; 2) виклад основних положень змісту оригіналу, що супроводжується висновками й оцінюванням. Реферативний переклад у 5-10 і більше разів коротший за оригінал.
Анотаційний переклад - це стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних питань, іноді містить критичну оцінку. Такий переклад дає фахівцеві уявлення про характер оригіналу (наукова стаття, технічний опис, науково-популярна книга), про його структуру (які питання розглянуто, у якій послідовності, висновки автора), про призначення, актуальність оригіналу, обґрунтованість висновків тощо. Обсяг анотації не може перевищувати 500 друкованих знаків.
Автоматизований (комп'ютерний) переклад. Під час перекладання комп'ютер працює на різних мовних рівнях: розпізнає графічні образи, робить морфологічний аналіз, перекладає слова і словосполучення, аналізує синтаксис тексту (словосполучення і речення), проводить семантичні (смислові) перетворення, що забезпечує змістову відповідність уведеного й отриманого речення або тексту. Перекладання тексту з однієї мови іншою є важким завданням для комп'ютера, оскільки вимагає не заміни слів однієї мови словами іншої, а відтворення думок у повному обсязі, з усіма відтінками, тому проблема створення систем досконалого машинного перекладу є частиною проблеми створення штучного інтелекту.
22. Особливості синтаксу ділової мови.
Синтаксис – це розділ науки про мову, що вивчає способи об’єднання слів у словосполучення та речення, будову слопосполучень і речень, особливості їхнього вживання.
Особливості:
1. Висока частотність у використанні і повторюванні стійких словосполучень – кліше,
2. Речення і текст мають розповідний характер, у письмових текстах питальні й окличні речення майже не використовуються,
3. Письмовий текст має форму монолога,
4. Закріпленість у письмових текстах частин за певним місцем на аркуші і виділення їх особливимии засобами (абзац, відступ, шрифт, параграф),
5. Наявність дієприслівникових зворотів (як правило, знаходяться на початку речення),
6. Перевага віддається простим реченням, в яких зберігається прямий порядок слів,
7. Використання непрямого порядку слів у ділових та наукових текстах виправдане, коли треба наголосити на певному слові,
8. Для правильного оформлення висловлювання важливо насамперед узгодити присудок з підметом.
23. Ділове листування. Види листів: оферта, лист-запит, лист-повідомлення, супровідний лист.
Лист службовий або офіційний — це поширений вид документації, один із засобів обміну інформацією.
Офіційні листи належать до основних засобів встановлення офіційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та закладами.
Види офіційного листування
-Дипломатичне — офіційне листування міждержав­них установ чи іноземних представництв у дипло­матичній практиці.
-Адміністративне — офіційне листування між органами управління (органи влади, керівні органи) та виконавцями (установи, підприємства, організації), а також їхніми структурними підрозділами.
-Ділове (комерційне) — листування напівофіційного характеру між фірмами, установами тощо.
Усі ділові листи за функціональними ознаками поділяють на дві групи:
1. листи, що потребують відповіді. До них належать:
листи-прохання;
листи-звернення;
листи-пропозиції;
листи-запити;
листи-вимоги.
2. листи, що не потребують відповіді. Сюди належать:
листи-попередження;
листи-нагадування;
листи-підтвердження;
листи-відмови;
супровідні листи;
гарантійні листи;
листи-повідомлення (інформаційні листи);
листи-розпорядження.
За тематичною ознакою ділові листи поділяють на:
I. Комерційні — використовуються при підготовці до укладення комерційної угоди, а також під час виконання умов договорів. До них відносяться такі ділові листи:
лист-відповідь — лист, що містить відомості, за які попередньо було зроблено запит;
лист-запит — лист, в якому адресант звертається з певним питанням до адресата, наприклад, звернення однієї сторони до іншої про бажання укласти угоду, як правило, без зазначення умов угоди або уточнити якесь питання при здійсненні угоди;
лист-інформація — містить інформацію про стан якихось справ, що можуть цікавити ту організацію, до якої цей лист надсилається;
лист-попередження — лист, в якому адресат попереджається про припинення попередньої домовленності, у разі невиконання ним своїх зобов'язань;
лист-пропозиція (оферта) — заява особи про бажання укласти угоду із зазначенням конкретних умов угоди;
лист-претензія (рекламація) — претензії до сторони угоди, яка порушила прийняті на себе за договором зобов'язання, і вимога відшкодування збитків;
лист-нагадування — містить нагадування про виконання домовленостей, зобов'язань і заходи, які будуть прийняті у разі їхнього невиконання;
II. Некомерційні — використовуються при вирішенні різноманітних організаційних, правових питань, економічних взаємин. До них відносяться:
лист-гарантія — містить в собі підтвердження певних зобов'язань або умов й адресується окремій організації чи установі.
інформаційний лист (лист-повідомлення) — передбачає інформування про якісь події чи факти, які становлять інтерес або можуть зацікавити адресата;
лист-підтвердження — містить підтвердження отримання якогось товару, згоди з чим-небудь, якогось факту тощо;
лист-подяка — містить вираз подяки з якогось приводу;
лист-привітання — містить вітання з якогось приводу;
лист-запрошення — містить запрошення на якийсь захід;
лист-прохання — містить прохання зробити або припинити якусь дію, спонукати до дії тощо;
лист-рекомендація — лист із попереднього місця роботи, що характеризує професійні якості здобувача роботи або лист із рекомендаціями відомого адресату листа партнера, фірми.
лист-співчуття — містить співчуття з якогось приводу;
інструкційний лист — містить вказівки та роз'яснення підвідомчим організаціям;
супровідний лист — складається для повідомлення адресату про направлення якихось супровідних (неадресованих) документів, матеріальних цінностей тощо.
За структурою виділяють такі ділові листи:
Регламентовані — укладаються за певним встановленому зразку.
Нерегламентовані — містять авторський текст і складаються у вільній формі, не мають встановленого зразка.
За кількістю адресатів
Звичайні — надсилаються на одну адресу від імені одного кореспондента.
Циркулярні — надсилаються цілій низці установ (наприклад, керівною установою до своїх структурних підрозділів (кілька адрес)).
Колективні — надсилаються на одну адресу, але пишуть його від імені кількох кореспондентів.
За формою відправлення ділові листи можуть бути:
Конвертові — надіслані за допомогою пошти в конверті (поштове відправлення).
Електронні — надіслані в електронному вигляді на e-mail (електронна пошта).
Факсові — надіслані факсом (факсове повідомлення).
24. Трудова угода. Контракт.
Трудови́й догові́р — угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (далі власник), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник — виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі, і також за вимогою працівника.
Трудова угода містить у собі такі обов’язкові реквізити:
1 назва документу,
2 дата і місце його складання,
3 перелік сторін, що уклали угоду,
4 зміст угоди із зазначенням обов’язків виконавця і замовника,
5 юридичні адреси сторін,
6 підписи сторін,
7 печатка підприємства або організації.
Трудова угода складається у кількох примірниках, один з яких передається виконавцевві, а інші зберігаються у справах організації-замовника.
Припинення трудового договору — це юридичний факт, що є підставою для припинення трудових правовідносин. Підставами припинення трудового договору є:
1) згода сторін;
2) закінчення строку трудового договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;
5) переведення працівника за його згодою на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення, та роботу в іншу місцевість разом І підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;
7) набрання законної сили вироку суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
8) підстави, передбачені контрактом.
Контракт — угода, що має законну силу, між двома і більше сторонами про вчинення чи невчинення певних дій. Контракт є синонімом поняття «договір», що застосовується в цивільних, господарських, сімейних та трудових відносинах.
Як особлива форма трудового договору, контракт регулює не лише трудові, а й тісно пов’язані з ними інші суспільні відносини — соціально-побутові та економічні. Таким чином, порівняно з традиційним трудовим договором контракт охоплює ширше коло правовідносин.
Трудовий контракт — письмова угода, яка визначає організаційні, економічні та правові стосунки між роботодавцем і працівником.
25. Термін. Види термінів. Основні ознаки терміна. Стандартизація термінології.
Те́рмін - слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.
Отже, основні ознаки терміна:
1. Системність. Кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення. За межами своєї терміносистеми термін може мати зовсім інше значення, пор: ножиці цін “розбіжність рівнів і динаміка цін у сфері міжнародної торгівлі на окремі групи товарів” і значення загальновживаного слова ножиці.
2. Точність. Термін повинен якнайповніше й найточніше передавати суть поняття, яке він позначає: прибуток.
3. Тенденція до однозначності в межах своєї терміносистеми. Якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість термінів - однозначні, що зумовлено їхнім призначенням.
4. Наявність дефініції. Кожний науковий термін має дефініцію (означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення.
Термінологія — розділ мовознавства, що вивчає терміни.
Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник). Від термінів слід відрізняти номенклатурні назви — своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви — одиничне. Стан термінологічної справи будь-якої держави відображає її цивілізованість. Тому кожна держава особливо дбає про стан національної фахової мови, який віддзеркалюється у державних стандартах. Технологія творення термінологічних стандартів в ідеальному випадку повинна бути тривалим і практично виваженим процесом. Адже термінологічний стандарт – це результат спочатку лексикографічного усталення, визначеного наявними словниками та їхнім ”часом життя”, а потім практичного унормування усталеної термінології, відображеної у підручниках, навчальних посібниках, наукових працях, монографіях тощо. Попри це термінологічні стандарти, опираючись на досвід, повинні передувати галузевим, або, принаймні, виходити з ними одночасно, але вже з узгодженою (хай навіть не цілком усталеною) термінологією. У ширшому аспекті процес унормування стандартизації національних термінологій повинен переходити у загальносвітовий процес гармонізації – встановлення відношень еквівалентності між термінологіями держав у рамках одної чи кількох мов, що необхідно для кращого порозуміння на всіх рівнях міждержавних стосунків – політиці, науці, культурі, торгівлі, спорті тощо.
26. Візитна картка. Види візитних карток.
Візитні картки – це важливий елемент протокольних контактів з діловими партнерами. Відсутність візитної картки може стати перешкодою у встановленні і підтримці ділових стосутків.
Візитна картка – це традиційний носій контактної інформації про людину чи компанію.
В основному візитні картки поділяють на три умовні види:
-особисті – використовують при неформальному спілкуванні (візитка містить ім’я і прізвище власника, іноді телефонний номер, посада та адреса а ній не обов’язкові, стиль виконання візиток – відповідно до особистих уподобавнь і потреб власника),
-ділові – використовуються в бізнесі, на офіційних зустрічах та переговорах, для надання контактної інформації своїм майбутнім клієнтам. На них обов’язкового вказуються ім’я, прізвище, посада, а також назва компанії та вид її діяльності. В оформленні таких візиток використовується фірмовий стиль компанії, логотип тощо. Такі візитки мають строгий дизайн. У державних службовців та депутатів на візитній картці може знаходитися зображення державних відзнак, таких як прапор і греб країни; Ділова візитна картка без адреси також не відповідає нормам етикету. Винятком є дипломати і вищі державні посадові особи,
-корпоративна – не містить імен і прізвищь, як правило. На ній вказується повна інформація про компанію: сфера діяльності, перелік послуг, контактні телефони, карта проїзду, адреса сайту, e-mail. Розробляється у відповідності з фірмовим стилем. Зазвичай має рекламний характер, в основному використвується на виставках.

Приложенные файлы

  • docx 17724111
    Размер файла: 95 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий