2_VERSTKA_347

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА





ЗАТВЕРДЖУЮ
Проректор з навчальної
та методичної роботи
М.М. Касьяненко
«14.11. 2010 р.






Навчально-методичний комплекс дисципліни
«РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

для підготовки фахівців за ОКР бакалавр
у галузі знань 0305 «Економіка і підприємництво» всіх напрямів підготовки



Частина 2








Ірпінь 2011
Навчально-методичний комплекс дисципліни «Регіональна економіка» містить: робочу навчальну програму, опорний конспект лекцій, методичні рекомендації до проведення семінарських занять, виконання самостійної та індивідуальної роботи студентів, тести для контролю занять студентів, перелік рекомендованої літератури до навчальної дисципліни.



Укладач Уліганець С.І., к.геогр.н.
Мельник Л.В., к.геогр.н.
Буднік Г.В., старший викладач

Рецензент Тарангул Д.О., к.геогр./н., доц.

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри міжнародної економіки та підприємництва, протокол № 4 від 28.10. 2010 р.


Завідувач кафедри Ляшенко А.П., к.е.н., доц.

Розглянуто і схвалено на вченій раді факультету економіки та оподаткування, протокол № 3 від 11.11.2010 р.



Голова вченої ради факультету економіки та оподаткування Г.М. Калач



Завідувач навчально- методичного відділу О.О. Бойко


ЗМІСТ
Передмова 4
Модуль 1 6
Тема 8. Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їх регіональні особливості 6
Тема 9. Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем 55
Тема 10. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку 71
Тема 11. Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури 89
Тема 12. Фактори сталого розвитку 119
9. Методичні рекомендації для
проведення семінарських занять,
виконання самостійної
та індивідуальної роботи студентів 142
Перелік екзаменаційних питань 216
Література 222
ПЕРЕДМОВА
Економічне зростання України, ефективне реформування її економіки на ринкових засадах, забезпечення збалансованості соціально-економічного і екологічного розвитку України вимагають регіоналізації її суспільного життя та глибокого вивчення економіки її регіонів.
Актуальність наукової дисципліни «Регіональна економіка» та важливість вивчення її досягнень та напрацьованих знань фахівцями-економістами широкого профілю зумовлює те, що саме в регіонах відбуваються складні процеси адаптації вітчизняного виробництва до ринкових умов, широкомасштабні трансформації у бюджетній, податковій, інвестиційно-інноваційній політиці, формування податкового потенціалу, умов життєдіяльності населення тощо.
Мета курсу передбачає засвоєння знань щодо змісту й основних напрямів регіональної політики, особливостей регіонального розвитку України, економіки, її регіонів і розміщення продуктивних сил в умовах ринкових перетворень, їх територіальної організації, проблем і перспектив їх подальшого розвитку в Україні та її економічних районах і областях:
Студенти повинні вміти
творчо використовувати знання, отримані під час вивчення дисципліни;
проводити суспільно-географічні дослідження як основи індикативного територіального планування;
давати оцінку природно-ресурсного потенціалу території;
проводити аналіз територіальної структури промислового виробництва регіону;
визначати види інвестиційних ризиків та давати їх оцінку.

При вивченні курсу «Регіональна економіка» студенти навчаються системно мислити, оскільки тут досліджують найбільш складні суспільно-природні системи, в основі яких лежать численні багатогранні та багаторівневі відносини між трьома основними складовими будь-якої країни чи регіону: населенням, господарством, природою.
Інформаційні джерела: базові підручники, навчальні посібники, збірники документів, що регулюють відносини в даній сфері, хрестоматії, монографії, атласи, словники, науково-методичні розробки.

Зв’язок з іншими дисциплінами: навчальна дисципліна «Регіональна економіка» близька до курсів «Економічна теорія», «Системи технологій», «Суспільна географія», «Управління розвитком регіону», «Геополітика», «Економіка промисловості», «Політекономія».

Викладання курсу «Регіональна економіка» передбачає застосування активних методів навчання, серед яких: лекції, семінари, індивідуальні заняття, самостійна робота студентів. Підготовка до знань включає такі фактори, як: робота в Інтернеті, написання індивідуальних доповідей,робота з основною та додатковою літературою, складання структурно-логічних схем, конспектів.

Проміжний контроль здійснюється у формі написання контрольних робіт, кількість яких відповідає кількості залікових кредитів. Наприкінці курсу передбачено складання іспиту.





Модуль 2
ТЕМА 8 Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їх регіональні особливості
Мета:
вивчити сучасний стан, особливості розміщення і перспективу ровитку паливно-енергетичного, металургійного, машинобудівного, хімічного, лісопромислового, агропромислового, транспортного, будівельного та соціального комплексів;
засвоїти особливості розміщення галузей, визначити перспективи їх розвитку.
План
Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи. Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.
Паливно-енергетичний комплекс.
Металургійний комплекс.
Машинобудівний комплекс.
Хімічний комплекс.
Лісопромисловий комплекс.
Агропромисловий комплекс.
Будівельний комплекс.
Транспортний комплекс.
Соціальний комплекс.
1. Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи
Трансформаційні зміни в економіці України є невід’ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємопов’язаними напрямами:
лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв’язків, зовнішньоекономічної діяльності;
стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;
приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;
структурна перебудова економіки, її інтеграція у світове господарство, підвищення конкурентоспроможності української продукції на світовому ринку;
створення конкурентного ринкового середовища;
активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.
Структура господарства будь-якої країни характеризується певним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарських об’єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіонального ринку.
Регіональні економічні системи є складноструктурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язках, що визначають особливості функціонування національної системи господарства в цілому. Державні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної економіки.
Структурна трансформація економіки являє собою систему узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інституційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва й вирішення на цій основі соціальних завдань.
Трансформація національної економічної системи, формування багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які були розпочаті в середині 1990-х рр., супроводжувалися формуванням нового інституційного середовища на основі розвитку організаційно-правових форм господарювання.
Структура господарства за організаційно-правовими формами господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціально-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протягом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв’язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкриває сутність системи виробничих відносин.
У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності – приватну та державну. Законодавством України передбачено такі організаційно-правові форми господарювання:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);
підприємство, яке функціонує на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, яке діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).
В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом [3].
Зміна структури економіки України за основними організаційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.
У 1992–2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підприємств колективної форми власності зросла за цей період понад 3 рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підприємств.
Низька продуктивність виробничої діяльності більшості підприємств державної форми власності (які сформувалися за часів адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість, інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науково-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтенсивного економічного розвитку актуалізували необхідність прискорення структурних перетворень.
До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об’єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істотного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.
Протягом 2000–2006 рр. процеси реформування власності супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості суб’єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1,4 рази) та зменшенням частки підприємств державної і комунальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власності). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та державних організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а питома вага комунальних підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) – 6,4 % від загальної кількості суб’єктів господарювання України.
Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на повну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправдано в реаліях української економіки. Роль державної власності на сучасному етапі реформування необґрунтовано занижена. Особливо актуалізується ця проблема у зв’язку з необхідністю активізації соціальних факторів економічного розвитку, зростання обсягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.
Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних характеристик економічної системи провідне місце займає галузева структура, яка формується під впливом суспільного поділу праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв’язків між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками обсягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю зайнятих працівників.
Галузева структура господарства є безпосереднім відображенням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціональних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійснюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв’язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.
В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифікацію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроблену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяльності Європейського Союзу (ТМАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом економічну діяльність визначено як процес виробництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.
Структура господарства України характеризується такими особливостями:
високою часткою галузей, що виробляють проміжний продукт;
перевантаженням екологонебезпечними, ресурсномісткими галузями;
низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи інвестиційного оновлення виробництва;
технологічною неконкурентоспроможністю значної кількості виробництв;
низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.
Галузь господарства, згідно з визначенням КВЕД, – це діяльність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у переважно однакових або подібних видах виробничої діяльності [5]. Їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі. Зокрема, за класифікацією Держкомстату України, до промисловості віднесено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, паливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову металургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та металообробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівельних матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп’яну і комбікормову, медичну, поліграфічну та інші галузі.
За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисловості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобутку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й збагачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість формують галузі, підприємства яких переробляють сировину та матеріали.
Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби споживчого сектора економіки. Структура промислового виробництва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.
Впродовж трансформаційного періоду 1990 рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.
У загальній структурі промислового виробництва України домінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на задоволення першочергових потреб населення, залишається неістотною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 % (його частка зменшилася протягом зазначеного періоду на 1,3 відсоткових пункти), машинобудування – 13,7 % (питома вага зросла на 3,5 відсоткових пункти), легкої промисловості – лише 1,0 %.
Об’єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил є процес формування міжгалузевих виробничих комплексів. Прогресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням економічних взаємовідносин між галузями економіки. Міжгалузевий комплекс – це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об’єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв’язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфраструктурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім часом цей перелік було доповнено такими комплексами, як рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжгалузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур, їх формування об’єктивно зумовлено системою економічних зв’язків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.
Територіальна структура господарства. Територіальна організація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв’язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб’єктів господарювання (на засадах раціонального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.
В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. Ринкова трансформація промислових об’єктів (зміна організаційно-правової форми господарювання, переспеціалізація, модернізація та ін.) інтенсифікувала відповідні зміни у територіальній організації господарства. Актуалізувалася проблема оптимізації розміщення продуктивних сил країни і регіонального розвитку, з точки зору забезпечення основних життєвих потреб та всебічного розвитку населення. У регіональній системі пріоритетного значення набувають так звані «м’які фактори»: кваліфікована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.
Структурні трансформації здійснюються і в регіональному розрізі з метою вдосконалення системи розміщення продуктивних сил, розвитку їх територіальної організації. Внаслідок цих змін формується нове співвідношення між галузями економіки регіонів, змінюються темпи їх розвитку, що, в свою чергу, впливає на всі соціально-економічні процеси в регіоні. Територіальна структура господарства характеризує певні співвідношення між різними утвореннями виробничої, інфраструктурної, соціальної сфер, а також систему взаємозв’язків між ними, її можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населення, виробничих та обслуговуючих структур, соціальної інфраструктури.
Головними елементами територіальної структури господарства є: економічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інформаційними, господарськими чи іншими взаємозв’язками.
Основні напрями удосконалення територіальної структури полягають у:
зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних виробничих фондів;
трансформації структурних характеристик на користь соціально орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;
формуванні нових структурних елементів інноваційної спрямованості (технопарки, технополіси);
підвищенні адаптаційних можливостей територіальних структур щодо зміни кон’юнктури товарного ринку.
2. Паливно-енергетичний комплекс
Паливно-енергетичний комплекс далі – (ПЕК) – галузі і підгалузі промислового виробництва, які спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці, споживанні палива, виробництві та використанні енергії та тепла. ПЕК складається з двох важливих взаємопов’язаних галузей: паливної промисловості і електроенергетики.
Паливна промисловість – це сукупність галузей гірничо-видобувної промисловості, що спеціалізується на видобутку та переробці паливно-енергетичної сировини: кам’яного та бурого вугілля, нафти, газу, урану, сланців, торфу.
Вугільна промисловість. У паливно-енергетичному балансі питома вага вугілля складає 75 %, що є дуже високим показником. Щорічний видобуток вугілля останніми роками складає 80–90 млн т (з 1991 року видобуток зменшився з 136 млн т. до 77,0 млн т, у 1998 р. за потреб 100–120 млн т (18–20 млн т імпортують з Росії, Польщі, Казахстану). В Україні понад 220 вугільних шахт, половина з яких до 2010 року планується закрити.
Значна частина вугілля використовується на технологічні потреби в чорній металургії та у хімічній промисловості. У надрах України зосереджено до 300 млрд т вугілля, що дає можливість розглядати сучасну вугільну енергетику як пріоритетну, а вугілля як основний енергетичний ресурс України.
Собівартість українського вугілля (особливо донецького) дуже висока, оскільки важкі умови видобутку (велика глибина залягання (глибина багатьох шахт досягає 1 км та більше), малопотужні похилі та вертикальні пласти). Продуктивність праці на українських шахтах становить 2–25 % від рівня, досягнутого в США та Західній Європі. В Україні підземним способом добувається 97 % кам’яного вугілля, у Великобританії, Польщі, ФРН – 100 %, а в США та Канаді - відповідно, 45 % та 12 %.
Кризовий стан українських шахт став наслідком перемоги хибної концепції, згідно з якою робити капітальні вкладення в українську вугільну галузь нерентабельно. Однак варіанти згортання видобутку вугілля, як і нафтопереробки, будуть набагато дорожчими, ніж реабілітація та модернізація виробництва.
Нафтова і нафтопереробна промисловість – складові нафтової промисловості, підприємства якої спеціалізуються на розвідці, видобутку, транспортуванні, зберіганні, переробці нафти. Власних потреб країни не задовольняє. Загальні запаси становлять 153 млн т. Ступінь розвіданості початкових прогнозних ресурсів вуглеводнів в Україні складає 41 %; особливо низький показник розвіданості характерний для акваторій Чорного і Азовського морів. Щорічний видобуток нафти складає 4,1–4,5 млн. т при потребі в 35–45 млн т (нафтопродуктів – 24–28 млн т). Питома вага в паливно-енергетичному балансі становить 3–4 %.
Україна щорічно імпортує близько 30 млн т нафти. Оскільки понад 90 % нафти надходить із Росії, то це ставить Україну в істотну залежність від постачань з однієї країни. Вишукуються можливості вирішення цієї проблеми за рахунок імпорту з інших країн (Азербайджану, Ірану, Казахстану).
Національна програма «Нафта та газ до 2010 року» передбачає доведення річних обсягів видобутку нафти та конденсату до 7,5 млн т у 2010 році, з яких 2,5 млн т буде видобуватись на шельфах Чорного та Азовського морів.
Нафтопереробна промисловість виробляє нафтопродукти (мазут, бензин, гас, дизельне паливо, мастила), що безпосередньо використовуються споживачами. Переробка нафти, як правило, зосереджується в районах споживання нафтопродуктів.
Загальна потужність вітчизняних нафтопереробних заводів далі – (НПЗ) становить до 60 млн. т на рік, проте останніми роками потужності завантажені лише на третину.
Стабілізація економіки країни неможлива без ефективної роботи нафтопереробної галузі. Однак, морально застарілі потужності українських НПЗ забезпечують лише трохи більше 50 % – у глибину переробки нафти (у США – 90 %, у ФРН – 83 %). При глибокій переробці нафти на НПЗ можна виробити до 30 видів нафтопродуктів, які сьогодні імпортуються і потребують валютних витрат, і зекономити щорічно щонайменше 2 млрд доларів США.
Газова промисловість – галузь ПЕК, що спеціалізується на видобутку природного і супутніх газів, їх зберіганні, переробці, транспортуванні і розподілі. Власні потреби задовольняє приблизно на 20 %, решта імпортується з Росії та Туркменистану (Україна – найбільший імпортер російського газу серед країн Європи). За абсолютним споживанням газу Україна посідає 6 місце в світі, поступаючись лише США, Росії, Великобританії, Німеччині і Канаді, і третє місце в світі – за імпортуванням газу (після США і Німеччини). Щорічний видобуток природного газу складає 18–20 млрд. м3 при потребах 60–85 млрд м3 ,власні запаси оцінюються в 1,15 трлн м3. З урахуванням імпортованого газу його питома вага у паливно-енергетичному балансі складає 18 %. До 2010 року обсяг річного видобутку газу планується збільшити до 35,3 млрд м3, з яких на шельфі – 6,3 млрд м3.
Торфова промисловість спеціалізується на видобутку і переробці торфу, щорічно видобувається 0,5 – 1 млн т торфу (в умовній вологості).
Електроенергетика базується переважно на використанні місцевого вугілля, ядерного палива, газу і нафти, гідроресурсів. Енергетика забезпечує роботу силового апарату в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побуті, бере участь у технологічних процесах багатьох галузей промисловості. Сумарна потужність енергоустановок перевищує 60 млн кВт, що здатні виробляти понад 300 млрд кВт – год електроенергії в рік.
Централізація виробництва електроенергії на потужних електростанціях наблизила ці об’єкти до паливних баз і основних енергоспоживаючих регіонів, що призвело до нерівномірності розміщення енергооб’єктів. Великим виробником електроенергії є Придніпров’я, Київська, Харківська, Івано-Франківська, Вінницька області.
Електроенергетика включає теплові (ТЕС, ДРЕС), атомні (АЕС), гідравлічні (ГЕС), теплоелектроцентралі (ТЕЦ), атомні теплоелектроцентралі (АТЕЦ), сонячні (СЕС), вітрові (ВЕС), геотермальні, гідроакумулюючі (ГАЕС) електростанції, парогазові установки, електричні та теплові мережі, котельні.
Всі енергосистеми України (Донбаська, Дніпровська, Харківська, Київська, Кримська, Львівська, Вінницька, Одеська) об’єднані між собою.
Одна з проблем української енергетики – відсутність регулюючих потужностей, які дозволяють покривати дефіцит електроенергії під час пікових навантажень, а також можливостей перетоку електроенергії.
Теплова енергетика. Теплові електростанції виробляють більшість електроенергії. Значна частина електроенергії в Україні виробляється в Донбасі та Придніпров’ї. Найбільші в Україні ДРЕС функціонують в Донбасі: Вуглегірська (найбільша - потужність близько 1 млн кВт), Курахівська, Слов’янська, Старобешівська. Великим виробником електроенергії є також Київська (Трипільська ДРЕС), Харківська (Зміївська ДРЕС), Вінницька області (Ладижинська ДРЕС). На базі Львівсько-Волинського басейну і нафтогазових родовищ Західної України працюють Бурштинська ДРЕС (Івано-Франківська область) та Добротвірська ДРЕС (Львівська область).
Від теплоцентралей та районних котелень Міненерго України забезпечується теплом 47 міст та населених пунктів. Треба зазначити, що частка малих промислових і комунальних ТЕЦ у виробництві тепла складає менше 10 %, тоді як частка їх у виробництві тепла у Фінляндії складає 43%, у ФРН – 53 %, у Голландії – 67 %, Великобританії та США - понад 90%.
Більша частина ТЕС проектувалась та будувалась у 60–70-і роки, обладнання електростанцій фізично зношене та морально застаріле не відповідає сучасним технічним та економічним вимогам.
Атомна енергетика. АЕС забезпечують понад 40 % виробництва електроенергії. На території України в експлуатації знаходяться 5 атомних електростанцій: Запорізька (м. Енергодар), Південно-Українська (м. Південноукраїнськ), Рівненська (м. Кузнєцовськ), Хмельницька (м. Нетішин). Загальна потужність 13,8 млн кВт (14 енергоблоків по 1000 МВт кожний).
За розрахунками фахівців Чорнобильської АЕС тариф на електроенергію, що виробляється на АЕС України, становить 0,018$ за 1 кВт -год, тоді як на ТЕС, що працюють на природному газі – 0,028$, а на вугільних ТЕС – 0,02$ (Ковалко М.П., Денисюк С.П., 1996).
В Україні створена потужна сировинна база урану, яку за обсягами можна порівняти із сировинними базами провідних урановидобувних країн. Вона спроможна забезпечити роботу вітчизняних АЕС (однак собівартість вітчизняного природного урану в 1,5 рази перевищує ціни світового ринку).
Гідроенергетика. На гідроенергетику припадає незначна частина виробництва електроенергії – 4–5 %. В Україні працює 8 великих ГЕС, 25 середніх та одна гідроакумулююча. Основні гідроенергетичні ресурси знаходяться в басейні Дніпра (Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпровська, Каховська ГЕС) та Дністра (Дністровська). В Карпатах виділяється Теребле-Рікська ГЕС. Крім того, на середніх та малих річках (Ворскла, Південний Буг, Ріка, Рось) діють понад 55 невеликих ГЕС.
Оскільки гідроенергетичні ресурси України порівняно невеликі, то їх використовують переважно для покриття пікових навантажень діючої енергосистеми.
Будівництво ГЕС в минулому недостатньо обґрунтовувалось. Природі і земельному фонду України завдано значної шкоди: затоплено і підтоплено великі площі сільськогосподарських угідь, населених пунктів.
Нетрадиційні джерела енергії. В України є можливості істотного розширення ресурсної бази енергетики за рахунок використання позабалансових енергетичних джерел, таких як природний газ та супутній нафтогазових родовищ, шахтний метан, викидні гази промислових виробництв (газопереробних заводів), тверді побутові відходи, шлами вуглезбагачення, тверді та рідкі відходи промислових і сільськогосподарських виробництв.
Одним із видів нетрадиційних джерел є термальні води. У результаті виконаного комплексу узагальнюючих оцінок геологоструктурних, геотермічних та гідрогеологічних умов встановлено, що в надрах України знаходиться близько 27 млн м /добу прогнозних ресурсів термальних вод. Їх сумарна гідротермальна енергія досягає 450 млн Гкал/рік. Сприятливими регіонами для отримання гідротермальної енергії є Крим і Закарпаття.
Україна має значні поклади шахтного метану, які за різними оцінками складають від 1,3 до 3,5–4,0 трлн м3 (у США на сьогодні видобувається 21 млрд м3 шахтного метану на рік).
Останнім часом спрямовані зусилля на пошук альтернативних джерел екологічно чистих джерел енергії. Потреби Криму, Одеської та Херсонської областей можна задовольнити, використавши постійні вітри на узбережжі.
У 1994 році в Західному Криму на березі о. Донузлав введено в дію першу чергу Донузлавської ВЕС. Промислові вітрогенератори виробляє ВО «Південний машинобудівний завод» (м. Дніпропетровськ).
Дослідно-промислова сонячна електростанція діє на сході Криму (смт. Щолкіне). Малогабаритні геліоустановки виробляє Севастопольський ремонтно-механічний завод.
3. Металургійний комплекс
Металургійний комплекс – це сукупність видобувних та обробних галузей промисловості, підприємства яких видобувають та збагачують руди чорних і кольорових металів, благородних та рідкісних металів, виробляють чавун, сталь, прокат, металеві труби, феросплави, кольорові метали, кокс, вогнетриви, нерудну металургійну сировину; здійснюють обробку чорних і кольорових металів. Це – базовий господарський комплекс України.
Чорні та кольорові метали широко використовуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й у всіх без винятку галузях народного господарства, витримуючи гостру конкуренцію з боку пластмас, кераміки, композитів, інших сучасних матеріалів. Функціональним ядром комплексу є чорна і кольорова металургія. Її комплексний зв’язок ґрунтується на певній взаємозамінності чорних і кольорових металів у машинобудуванні та будівництві, подібності окремих технологічних процесів при виробництві сплавів, оцинкуванні листового заліза тощо. Система виробництва чорних і кольорових металів охоплює весь процес від видобутку і підготовки сировини, палива, допоміжних матеріалів до випуску прокату з виробами дальшого переділу.
Сучасна металургія України – це базова галузь народного господарства, вона посідає одне з провідних місць у міжгалузевій структурі промисловості. її частка в усій індустрії України становить: виробництво товарної продукції – 13,4 % (у 1990 р. – 12,5 %), основні фонди – 13 %, чисельність робітників – 6,5 %, споживання електроенергії – 15,6 %, споживання палива – 14,2 %. У ній зайнято понад 600 тис. робітників; вона забезпечує 50% валютних надходжень в Україну.
Чорна металургія. Сприятливі передумови для розвитку: великі запаси залізної і марганцевої руди у Придніпров’ї та на Керченському півострові, коксового вугілля в Донбасі, що знаходяться на близькій взаємній відстані, місцева нерудна сировина, достатня кількість і якість трудових ресурсів, зручні транспортні зв’язки, масові ближні споживачі чорних металів. Несприятливий природний фактор – недостатня кількість водних ресурсів у Донбасі (дана галузь досить водомістка).
На базі чорної металургії виникло чимало промислових вузлів, що вказує на важливу комплексоутворюючу роль галузі. Отже, Україна є провідною металургійною державою світу і має великі експортні можливості. Але сучасний міжнародний попит вимагає поліпшення якості металопродукції.
Серед усіх металургійних центрів різко виділяються три – Маріуполь, Кривий Ріг і Запоріжжя, частка яких в галузі складає понад 50 %.
Основні фактори розміщення підприємств повного циклу – місця розташування залізної руди та коксового вугілля, що спричиняється великою сировинно- та паливомісткістю виробництва. Спостерігається поступове зростання частки Придніпров’я в загальнодержавному виробництві: зменшується орієнтація галузі на вугільні райони (для виплавки 1 т металу потрібно дедалі менше палива, але все більше залізної руди у зв’язку з вичерпанням запасів багатих руд); крім того, Придніпров’я значно краще забезпечене водними ресурсами.
Чорна металургія включає й виробництво феросплавів (Запоріжжя, Стаханов, Нікополь), труб (Нікополь, Новомосковськ, Дніпропетровськ, Харцизьк, Макіївка, Маріуполь, Луганськ). Вторинна обробка чорних металів є у Дніпропетровську, Костянтинівні, Луганську. У Броварах діє завод порошкової металургії.
Найбільший у світі центр видобутку залізних руд - Кривий Ріг, де розташовані п’ять потужних ГЗК. Порівняно недавно збудовано великий ГЗК у Комсомольську (Полтавська обл.). Ще видобувають залізну руду в м. Дніпрорудне (Запорізька обл.) та на Керченському півострові.
Нині світовий розвиток галузі формується під впливом переходу від переважного нарощення абсолютних обсягів виробництва до зниження питомого металоспоживання за рахунок випуску та використання металопродукції підвищеної якості.
Кольорова металургія порівняно з чорною менше розвинена в Україні, що пов’язано, насамперед, з відсутністю розвіданих сировинних ресурсів. На власній сировинній базі діє виробництво титану, нікелю, ртуті, цирконію, кремнію. Інші сировинні матеріали або метали імпортуються.
У структурі галузі провідне місце посідає алюмінієва промисловість (виробництво глинозему і алюмінію). На базі великого глиноземного заводу у Миколаєві (на імпортній сировині) діють найбільше підприємство цієї галузі Запорізький алюмінієвий завод (орієнтація на джерело дешевої електроенергії), у Свердловську (Луганська обл.) – завод алюмінієвих сплавів. Цинк з довізної сировини виробляють у Костянтинівці (Донецька обл.), ефектроенергомісткі титан і магній – у Запоріжжі, останній також – у Калуші Івано-Франківської обл., де є сировина, нікель – смт. Побузьке Кіровоградської обл. (сировина), латунний і мідний прокат – у Артемівську Донецької обл. Видобуток і збагачення титанових руд налагоджено на Житомирщині (Іршанськ), в Криму.
25 % товарної продукції кольорової металургії України - це виробництво вторинних кольорових металів (Донецьк, Харків, Одеса, Київ), твердих сплавів (Торез, Світловодськ). Запоріжжя – великий центр електродної промисловості.
Налагоджено виробництво й інших кольорових металів – цирконію, кобальту, ніобію, гафнію. Прояви золотоносних руд знайдено у Дніпропетровській і Кіровоградській областях, Донбасі та Закарпатті, де вже одержали перше золото, Приазов’ї (найкращі перспективи родовища в Закарпатті). Зовсім недавно виявили значні поклади міді у Волинській обл., які зможуть задовольнити потреби України.
У просторовій структурі галузі виділяються Запорізький центр і Донецький район. Спад виробництва в кольоровій металургії в 90-х роках досить значний.
4. Машинобудівний комплекс
Машинобудівний комплекс – це складний, багатогалузевий комплекс, що об’єднає понад 70 спеціалізованих галузей, які інтегрувались між собою, здійснюють виробництво різних машин, обладнання, устаткування, приладів та інструментів для виробничої і невиробничої сфер, різноманітні апарати й прилади побутового і культурного призначення для населення, а також спеціальну продукцію оборонного комплексу. Його серцевиною є машинобудування і металообробка. Крім того, участь у виробництві машин беруть підприємства металургії, хімічної, дере в обробної, скляної та інших галузей промисловості. Важливу роль у функціонуванні цього комплексу відіграє транспорт, який забезпечує реалізацію численних виробничо-технологічних та економічних зв’язків.
Суттєві відмінності між галузями машинобудування спостерігаються в таких їх техніко-економічних характеристиках, як металомісткість, працемісткість, транспортабельність продукції. Своєрідний вияв у кожній галузі машинобудування мають такі сучасні форми виробничо-технічної організації виробництва, як спеціалізація, концентрація, кооперування та комбінування.
Важке машинобудування характеризується порівняно невеликою трудомісткістю, низькою транспортабельністю та високою металомісткістю продукції. До цієї галузі належать виробництво устаткування для металургії Новокраматорський та Старокраматорський, Дебальцівський, Лутугінський, Кадіївський, Маріупольський заводи); гірничошахтних машин (Горлівка, Дружківка, Донецьк, Кривий Ріг, Красний Луч, Ясинувата); підйомно-транспортних машин (Дніпропетровськ, Львів, Нікополь, Одеса, Прилуки, Харків); устаткування для хімічної промисловості (Львів, Бердичів, Суми, Фастів); енергетичне машинобудування (Харків – чотири великих заводи, Запоріжжя, Полтава, Токмак); важких верстатів та ковальсько-пресового устаткування (Краматорськ, Харків, Дніпропетровськ, Кривий Ріг).
Транспортне машинобудування характеризується високою працемісткістю та потребує багато висококваліфікованих фахівців, що й зумовлює відповідні принципи розміщення підприємств.
Залізничне машинобудування певним чином залежить від сировини (Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, Кременчук, Дніпродзержинськ, Стаханов, Маріуполь).
Суднобудування розміщується переважно в портових містах (Миколаїв – три заводи, Херсон – два заводи, Київ, Одеса, Севастополь, Керч, Іллічевськ, Маріуполь).
Автомобілебудування залежить від працересурсного фактора (Львів – автобуси, мопеди, Кременчук – великовантажні автомобілі та мікроавтобуси; Запоріжжя, Луцьк – легкові автомобілі; Київ – мотоцикли; Горлівка, Одеса, Сімферополь, Іллічевськ – автоскладання; Чернігів, Харків – велосипеди).
Авіабудування та ракетобудування розміщується у великих містах – науково-технічних та промислових центрах (Київ, Харків, Дніпропетровськ).
Сільськогосподарське машинобудування орієнтується переважно на споживача, бо виробляє малотранспортабельну продукцію: зернозбиральні комбайни (Херсон), бурякозбиральні комбайни (Дніпропетровськ, Тернопіль), сівалки (Кіровоград), ґрунтообробна техніка (Одеса), хімсільгоспмашини (Львів), машини і устаткування для тваринництва і кормовиробництва (Ніжин, Бердянськ, Біла Церква, Коломия, Умань, Ковель).
Тракторобудування характеризується досить високою питомою металомісткістю та середньою транспортабельністю готової продукції, тому в розміщенні орієнтується як на металургійні бази, так і на кваліфіковані трудові ресурси. Головною базою тракторобудування є Харківський вузол, до якого входять тракторний завод, заводи тракторних двигунів, «Серп і молот», тракторних самохідних шасі, а також підприємства Лозової, Дергачів, Чугуєва. Колісні трактори виробляють в Дніпропетровську, тракторні агрегати, комплектуючі та запасні частини – у Вінниці, Кременчуці, Києві, Луганську, Одесі, Білій Церкві.
Верстатобудування в територіальному розміщенні тяжіє до регіонів і центрів з високим рівнем розвитку машинобудування, науково-дослідних та інструкторських робіт – Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Краматорськ, Житомир.
Точне та електротехнічне машинобудування орієнтується на кваліфіковані трудові ресурси, наукові та освітні центри. Центрами виробництва приладів для контролю та регулювання технологічних процесів є Київ, Івано-Франківськ, Луцьк, Харків; електровимірювальних приладів – Київ, Сєвєродонецьк, Житомир, Львів; радіовимірювальних приладів – Львів, Ужгород, Київ; оргтехніки – Кіровоград, Умань, Харків; електронно-обчислювальної техніки – Київ, Вінниця, Сєвєродонецьк, Чернівці, Одеса, Лубни; оптичних та оптико-механічних приладів – Харків, Суми, Одеса.
Найвищу концентрацію машинобудівних підприємств мають Харківська, Київська, Дніпропетровська, Донецька та Запорізька області, де зосереджені багатогалузеві машинобудівні вузли та центри.
5. Хімічний комплекс
Хімічний комплекс – це комплекс галузей промисловості, що виробляє продукцію для багатьох галузей господарства та побуту. Для хімічного комплексу характерною є широка різноманітність продукції, взаємозалежність і комплексна переробка сировини, досить розгалужені внутрішньогалузеві і міжгалузеві зв’язки, значні можливості комбінування й кооперування виробництва.
Роль хімічного комплексу в економіці України зумовлюють постійно зростаюча потреба в нових матеріалах і речовинах, розширення сировинної бази, висока ефективність хімічних процесів та технологій. Продукція хімічного комплексу широко використовується в усіх галузях господарства: промисловості, сільському господарстві, транспорті і побуті.
Хімічна і нафтохімічна промисловість. Однією з галузей важкої промисловості України є хімічна промисловість. У структурі галузі виділяються: гірничо-хімічна; основна хімія; промисловість хімічних волокон і ниток; виробництво синтетичних смол і пластичних мас; хіміко-фотографічна промисловість; побутова хімія; лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників; хіміко-фармацевтична промисловість.
Для розвитку галузі в країні склалися сприятливі умови. Поклади мінеральної хімічної сировини – кам’яного і бурого вугілля, нафти, газу, кухонної і кам’яної солей, фосфоритів, гіпсу, крейди, вапняку, сірки, а також відходи чорної і кольорової металургії, харчової, лісової і деревообробної промисловості відіграли велику роль у формуванні її галузевої структури.
Розміщення гірничо-хімічної промисловості пов’язане з родовищами хімічної сировини. У Стебнику (Львівська область) і Калуші (Івано-Франківська область) ведеться видобуток калійних солей. Кам’яна сіль добувається в Артемівську і Слав’янську (Донецька область). В Новому Роздолі і в Новояворівську ведеться розробка родовищ сірки. У Україні є родовища фосфоритів – Ізюм, Кролевець, Придніпров’я, – але ці запаси не задовольняють потреби виробництва фосфатних добрив.
Найбільша частка у виробництві валової продукції належить галузям основної хімії: виробництво мінеральних добрив, кислот, солей і соди.
Виробництво мінеральних добрив базується на використанні як місцевої сировини, так і привізної. Калійні добрива виробляють в Калуші, Стебнику. Підприємства з виробництва азотних добрив тяжіють до центрів виробництва коксу і переробки природного газу. У Горлівці і Дніпродзержинську працюють азотнотукові комбінати. У Рівному, Черкасах, Лисичанську азотні добрива виробляються на основі використання природного газу.
В Сумах, Одесі, Вінниці і Костянтинівні є підприємства, що виробляють фосфатні добрива, з ними як територіально, так і технологічно пов’язані заводи, що виробляють сірчану кислоту – в Сумах, Новому Роздолі.
Содове виробництво також набуло розвитку в Україні. Для цього є всі умови – наявність сировини (кухонної солі і вапняків) і палива. Тому підприємства за виробництва соди розміщені в основному в Донбасі – Слав’янську, Лисичанську. У Криму содове виробництво представлене в Красноперекопську. Тут у виробництві використовують солі Сивашу, кримські вапняки і природний газ. В Західній Україні в м. Калуш, виробляють каустичну соду, яку використовують при виробництві штучного волокна, в текстильній промисловості, миловарінні. Кальциновану соду застосовують у виробництві скла. Питну соду – в харчовій і фармацевтичній промисловості.
Промисловість хімічних волокон і ниток виробляє штучні і синтетичні волокна та нитки, целофан, сірковуглець та деякі товари народного вжитку. Ця підгалузь представлена Київським, Чернігівським, Черкаським, Сокальським об’єднаннями «Хімволокно» та Житомирським заводом хімічного волокна, що спеціалізуються на виробництві віскозного, штапельного волокна, ниток для кордної тканини та капронових ниток. Штучні волокна одержуються з природних полімерів.
Виробництво синтетичних смол і пластмас в країні базується на використанні вугілля, продуктів коксохімії, продуктів переробки нафти і газу. Тому поширена ця галузь хімічної промисловості в Донбасі та Придніпров’ї. Вперше виробництво пластмас розпочалося в Дніпропетровську в 1928 році, Одесі – 1929 p., Харкові – 1931 p., Прилуках – 1935 р. Нині на діючих хімічних і коксохімічних підприємствах працюють цехи за виробництва полімерних матеріалів. Найбільші підприємства підгалузі – виробничі об’єднання «Азот», що в Сєвєродонецьку, Дніпродзержинську та Черкасах, Горлівське «Стирол», Первомайське «Хімпром», Рубіжанське «Барвник», Бориславське «Барва», Калуський концерн «Хлорвініл», а також Київський завод хімікатів та Дніпропетровський і Одеський лакофарбові заводи.
В Луцьку, Броварах, Прилуках, Харкові та Сімферополі розміщені заводи з переробки пластмас.
Хіміко-фотографічна промисловість України об’єднує такі спеціалізовані підприємства, як Київська фабрика «Фотон» і Шосткінське ВО «Свема».
Виробництво продукції побутової хімії здійснюється на заводах у Дніпропетровську, Харкові, Сімферополі, Донецьку та на Київському ВО «Укрпобут».
Лакофарбова промисловість України розвивається з другої половини XIX століття: і сьогодні випускає різноманітні лаки, фарби, емалі, оліфи, розчинники та інше; для виготовлення цих матеріалів використовуються різні види сировини: продукція нафтохімічної і нафтопереробної промисловості, кольорової та чорної металургії, промисловості органічного синтезу, олійно-жирової промисловості тощо. Тому на розміщення лакофарбової промисловості впливають як сировинний, так і споживчий фактори. Найбільші підприємства підгалузі зосереджені в Дніпропетровську,Одесі, Львові, Бориславі, Чернівцях, Кривому Розі, Києві.
Промисловість синтетичних барвників в Україні представлена Рубіжанським BО «Барвник», Івано-Франківським заводом тонкого органічного синтезу, Сиваським анілінофарбовим заводом (м. Армянськ).
Хіміко-фармацевтична промисловість України спеціалізується на виробництві синтетичних лікарських засобів, медикаментів, вітамінів, антибіотичних засобів, готових лікарських препаратів. Головні підприємства підгалузі розміщені в містах – наукових центрах, де зосереджені висококваліфіковані кадри – в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Житомирі.
Промисловість хімічних реактивів і особливо чистих речовин характеризується високою науко - і фондоємністю виробництва. До складу підгалузі входять шість спеціалізованих підприємств, що розміщені в Києві, Харкові, Львові, Шостці, Донецьку, Черкасах.
Нафтохімічна промисловість в Україні набула розвитку на базі нафтопереробної і газової промисловості. Нафтопереробні підприємства і виробництва розміщені в Кременчуці, Херсоні, Бориславі, Бердянську.
Гумова та гумоазбестова промисловість України налічує біля 30 підприємств. Найбільші з них Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківське виробниче об’єднання шин і гумоазбестових виробів.
Слід наголосити, що в територіальній структурі промисловості виділяють промвузли:
Лисичансько-Рубіжанський;
Дніпропетровсько-Дніпродзержинський;
Дрогобицько-Бориславський;
Львівський;
Червоноградсько-Сокальський;
Калусько-Долинський;
Шосткінський.
Одним з головних напрямів розвитку хімічної та нафтохімічної промисловості повинна стати орієнтація на маловідходні і безвідходні технології, системи очищення та виробництва замкненого циклу.
6. Лісопромисловий комплекс
Лісопромисловий комплекс України має добре розвинену функціонально-компонентну (галузеву) та функціонально-територіальну структури. Постачанням готової продукції та лісоматеріалів він пов’язаний більш ніж з 100 галузями господарства.

Таблиця 9.1
Галузевий склад лісопромислового комплексу

№ пп
Підкомплекси
у складі ЛПК
Галузі та виробництва

1.
Лісогосподарський
Лісове господарство
Заготівля лісу

2.
Деревообробний
Лісопильна промисловість
Фанерна промисловість
Меблева промисловість
Виробництво деревоволокнистих плит (ДВП) та деревостружкових плит (ДСП)
Виробництво будівельних матеріалів із деревини

3.
Целюлозно-паперовий
Целюлозна промисловість
Паперова промисловість
Виробництво картону

4.
Лісохімічний
Гідролізна промисловість
Дубильно-екстрактна промисловість
Піротехнічні виробництва
Каніфольно-скипідарне виробництво
Хвойно-ефірне виробництво
Дьогтекурильне виробництво


Власне лісове господарство забезпечує лісовідновлення, лісо влаштування, підвищення продуктивності лісів, їх захист та охорону. Вирішальна роль у здійсненні цих видів діяльності належить лісництвам. Головним завданням лісового господарства є розширення бази власних лісових ресурсів, тому що для підтримки нинішнього рівня виробництва Україна повинна щорічно закупати деревину та її продукти на суму майже 4 млрд. доларів.
Заготівля лісу здійснюється переважно в Карпатах, на Поліссі та в Лісостепу. Найбільші обсяги лісозаготівлі здійснюються в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській, Рівненській та Житомирській областях. Щорічний обсяг лісозаготівлі на Україні складає 14–14,5 млн.м3. Цього замало для забезпечення власних потреб, тому значна частина лісу постачається з Росії та Білорусі.
Лісопильна промисловість зосереджена, як правило, в районах лісозаготівель. Майже 4/5 найбільших центрів розташовано в Карпатському районі та на Поліссі. Підприємства фанерної промисловості також зосереджені в західних регіонах України.
Найбільшою серед деревообробних галузей є меблева промисловість. На її долю припадає майже половина всього зайнятого в лісогосподарському комплексі персоналу та 47% обсягу товарної продукції. Найбільшими центрами по виготовленню меблів є практично всі великі міста України (Київ, Львів, Одеса, Ужгород, Донецьк та ін.) та розташовані поблизу них середні і малі міські поселення.
Виробництво деревоволокнистих та деревостружкових плит (ДВП та ДСП) виникло на Україні відносно недавно - в кінці 50-х років. Підприємства по виробництву будівельних матеріалів із деревини (балок, рейок, дощок, паркету) працюють в Києві, Харкові, Запоріжжі, Одесі, Кривому Розі, Донецьку, Чернівцях, Костополі, Ківерцях та ін.
В цілому деревообробний підкомплекс займає провідне місце в структурі лісопромислового комплексу. На його частку припадає 73 % зайнятого промислово-виробничого персоналу та 70 % випуску товарної продукції. Основними факторами розміщення є сировина та споживач.
На частку целюлозно-паперового підкомплексу припадає 18 % товарної продукції та 9,6 % зайнятих. У розміщенні він зорієнтований на сировинний, водний та енергетичний фактори. Найбільшими підприємствами є Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська обл.), Рахівська картонна фабрика (Закарпатська обл.), Обухівський картонний комбінат (Київська обл.), Херсонський целюлозний завод, целюлозно-картонний комбінат в Ізмаїлі, Крюківська фабрика технічного паперу (Чернігівська обл.), Малинська паперова фабрика (Житомирська обл.), Понінська паперова фабрика (Хмельницька обл.).
Лісохімічний підкомплекс об’єднує галузі, що виготовляють деревне вугілля, оцтовий порошок, оцтову кислоту, метиловий спирт, формалін, скипидар, ефірне масло та інше. Найважливішими центрами є Київ, Коростень (Житомирська обл.), Славута (Хмельницька обл.), Великий Бичків, Свалява (Закарпатська обл.), Донецьк, Вигода (Івано-Франківська обл.), Одеса.
У територіальній структурі лісопромислового комплексу України виділяються два великих райони – Карпатський та Поліський, а також ряд лісопромислових центрів за їх межами (Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Херсон та інші).
7. Агропромисловий комплекс
Основне призначення харчової промисловості – виробництво продуктів харчування. Харчові концентрати, консерви, заморожені овочі та фрукти не псуються при перевезенні та довгому зберіганні. Їх розвиток дозволяє ліквідувати розбіжності в постачанні населення продовольством, пов’язані з неоднаковими природними умовами територій.
Харчова промисловість розвивається повсюди, де постійно проживає населення. Цьому сприяє поширення сировини та повсюдне споживання харчових продуктів. За показником питомої ваги в загальному обсязі валової продукції промисловості галузь поступається лише машинобудуванню (15% на 1998 рік).
За характером сировини, що використовується, галузі харчової промисловості розділяються на 2 групи:
а) галузі, що використовують сировину, яка пройшла попередню переробку;
б) галузі, що використовують необроблену сировину.
До районів виробництва сільськогосподарської сировини тяжіють галузі першої групи (цукрова, плодоовочеконсервна, рибна, маслоробна, круп’яна), бо вага її готової продукції менша, ніж початкової сировини. Це пов’язано з обезводненням (сушіння фруктів) та утворенням великих відходів при переробці, псуванням при довготривалому транспортуванні та зберіганні (молоко). Через це сировина повинна перероблюватися швидше та перевозитися не далі, ніж на 50–60 км. Географія підгалузей харчової промисловості залежить не тільки від наявності сировини, але і від розмірів сировинної бази.
На основі відходів харчової промисловості створені виробництва цінних кормових добавок, кормів, вітамінів та антибіотиків.
Цукрова промисловість займає важливе місце у структурі харчової індустрії. Україна є одиним з найбільших у світі районів бурякоцукрового виробництва. На її розміщення вирішальний вплив має сировинна база, бо при далеких перевезеннях якість цукрового буряка погіршується і вихід цукру знижується.
Всього в Україні близько 200 цукрових заводів (20 % у Вінницькій області), які здатні переробляти за рік 44–60 млн т буряку. Заводи розміщуються в лісостеповій зоні, на півночі степу; в післявоєнні роки виробництво цукру поширилось на захід, південь Полісся. Щорічно виробляється 3,5–4,5 млн. цукру-піску. У середньому за добу один цукровий завод переробляє 2,3 тис. т сировини (найбільший Лохвицький цукровий завод – 7,5 тис. т за добу).
Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська та Кіровоградська області.
Цукрова промисловість переробляє також імпортний цукор-сирець. Це дозволяє повніше використовувати потужності цукрових заводів, які в зв’язку з сезонністю сільського господарства працюють по півроку. Цукрово-рафінадні заводи знаходяться в Шепетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі (Сумська область), Ходорові (Львівська область) за межами бурякоцукрового виробництва – Одеса.
На цукрових комбінатах поєднують виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти, кормових дріжджів.
Борошномельно-круп’яна, хлібопекарна, кондитерська та макаронна галузі розміщуються всюди, особливо у великих містах, бо їх продукція (макарони, хлібобулочні та кондитерські вироби) не витримує далеких перевезень. Підприємства борошномельно-круп’яної промисловості зосереджуються як у районах виробництва зерна, де використовуються відходи зернопереробки для тваринництва, в тому числі для одержання комбікормів, так і в середніх та великих містах інших районів, які є значними споживачами борошна.
Потужні підприємства з виробництва борошна та хліба розміщені у великих і хлібозаводи є в усіх середніх і малих містах, селищах міського типу і селах. Розвиток і розміщення борошномельної та хлібопекарної промисловості залежить від потреб у хлібопродуктах.
Олійно-жирова та парфюмерно-косметична промисловість виробляє олію (соняшникову, конопляну, рапсову, лляну, гірчичну та ін.), маргарин і супутні продукти. Її розміщення визначається технологічними особливостями (невеликим виходом олії із насіння, близько 36 %), що вимагає будівництво підприємств у районах вирощування олійних культур.
Олійно-жирова промисловість представлена олійно-екстраційними, олійно-пресовими, маргариновими та миловарними заводами, а також олійно-жировими та жировими комбінатами. Виробництво олії належить до матеріаломістких, тому олійно-екстраційні заводи розташовані в районах вирощування соняшнику. Біля третини всієї виробленої олії використовується при виготовленні маргарину та мила. Маргаринові заводи розташовані в Києві, Донецьку, Ужгороді та ін. Велике поширення отримало комбінування (на комбінатах виробляється 50 % олії, значна частина маргарину, мила, миючих засобів).
У парфюмерно-косметичній, медичній та харчосмаковій промисловості використовується ефірна олія. Велике значення має розмаринова, ладанникова, трояндова, лавандова олія, продукти переробки коріандру, м’яти, тмину, шавлію, фенхелю та ін. Ефіроолійні культури швидко псуються, тому їх переробляють на місці. Великі підприємства, що виробляють ефірну олію високої якості, розташовані в Бахчисараї, Алушті, Сімферополі; підприємства парфюмерно-косметичних виробів – у Миколаєві, Харкові та ін.
Спиртова промисловість приурочена до районів вирощування і переробки зерна та картоплі. Із відходів переробки отримують крохмаль і патоку.
Лікеро-горілчана промисловість розміщується в районах споживання продукції (великі та середні міста).
Кінцевою продукцією виноградно-виноробної промисловості є свіжий виноград, виноградні вина, соки, коньяки, які виготовляються з технічних сортів винограду. Сировину для одержання первинних виноматеріалів дають райони виноградарства (Крим, Закарпаття, Одеська та Херсонська області). Заводи вторинного виноробства та шампанських вин розташовані в районах споживання готової продукції. Із відходів переробки отримують різні кислоти, хлібопекарні дріжджі, дубильні речовини, спирт.
Типовими міськими галузями стало пивоваріння та виробництво безалкогольних напоїв. Територіальний розрив між сировиною і випуском кінцевої продукції обумовлений доцільністю транспортування рідких напівпродуктів (спирт) в цистернах і скороченням перевезень готової продукції в пляшках. Сировинна база пивоваріння склалась у районах вирощування ячменю та хмелю (Чернігівська область, Житомирська область).
Продукцією плодоовочевої промисловості є консерви: овочеві, фруктові, томатні соки натуральні. Ця галузь найбільше розвинута в Криму, Херсонській та Одеській областях (біля 40 % всіх плодоовочевих консервів). В Україні склалась певна спеціалізація у виробництві плодоовочевих консервів. Переробні підприємства центральних і західних областей виробляють в основному фруктові, а південні – виноградний сік, овочеві та томатні консерви.
М’ясна промисловість виробляє м’ясо, ковбасні вироби, м’ясні напівфабрикати та м’ясні консерви. Крім основної продукції, використовуються відходи для виробництва клею, желатину, фармацевтичних препаратів. Технічні напівфабрикати (шкура, щетина) використовуються в легкій промисловості.
Розміщення галузі визначається сировинним та споживчим факторами, що передбачає відповідні напрями переробки, зберігання та перевезення м’ясопродуктів. Виробництвом м’яса та м’ясопродуктів виділяються індустріальні райони України. М’ясокомбінати розмішуються у великих містах і транспортних вузлах. У містах виробляють малотранспортабельні продукти, що швидко псуються: м’ясні напівфабрикати, ковбасно-шинкові вироби, а на підприємствах сировинних районів – продукти довготривалого зберігання (заморожене м’ясо, м’ясні консерви).
У структурі виробництва м’яса та м’ясних виробів провідне місце займає яловичина, далі – свинина, м’ясо птиці, баранина. Найбільші м’ясокомбінати України розташовані у великих містах (Дніпропетровськ, Харків, Полтава, Київ, Черкаси).
Молочна промисловість виробляє незбиране молоко, масло тваринне, сири, згущене та порошкове молоко. Це визначає розміщення молокозаводів у містах, де переробляється молоко навколишніх сільськогосподарських підприємств.
У молочній промисловості виділяють такі підгалузі: маслоробну, сироварну, незбирано-молочну та консервну. Особливістю молочної промисловості є те, що на більшості підприємств виробляють декілька видів молочної продукції (Київ, Харків, Чернігів, Вінниця, Суми, Хмельницький),
Масло виробляється у всіх областях України (більше всього на заводах Чернігівської, Вінницької, Дніпропетровської, Полтавської та Київської областей), сир – у Чернігівській, Рівненській, Львівській областях, молочні консерви – у Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську, Полтавській області (Лубни, Кобеляки, Ланна), Хмельницькій (Городок), Чернігівській (Бахмач) областях.
Рибна промисловість включає рибальство, добування морських тварин та морепродуктів, риборозведення та рибопереробку. Слід відрізняти рибальство морське та у внутрішніх прісноводних басейнах. Переважну більшість вилову дає морське рибальство, що має промисловий флот. Це дозволяє вести вилов не тільки у Чорному та Азовському морях, а і у водах Світового океану. Один з найбільших у світі рибопромислових комплексів «Восток» належить Україні.
Створено велику рибопереробну промисловість з потужними рибокомбінатами, консервними заводами, холодильниками. Частина вилову безпосередньо переробляється на плавучих рибозаводах (засіл, консервування, охолодження), а решта – на базах та заводах узбережжя України.
У морському рибальстві існує великий територіальний розрив між виловом риби, її первинною та глибинною переробкою в морі та на березі, виготовленням напівфабрикатів у центрах споживання продукції і продажем їх населенню. Це вимагає широкого розвитку спеціалізованого складського господарства, засобів перевезення риби та інших морепродуктів на всіх видах транспорту. Внутрішнє рибальство дозволяє цілорічно забезпечувати населення свіжою рибою і не зв’язане з великими капітальними затратами на засоби вилову, переробку, доставку риби. Найбільшими центрами переробки риби в Україні є: Севастополь, Керч, Маріуполь, Білгород-Дністровський та ін.
Сільське господарство – це сукупність технологічно пов’язаних галузей (рослинництво і тваринництво), метою діяльності яких є виробництво продовольчої продукції та сировини для подальшої промислової переробки (насамперед, для харчової та легкої промисловості). Ця сфера виробничої діяльності має тісні виробничо-технологічні та економічні зв’язки з багатьма галузями господарства:
а) з постачання сировини для харчової, легкої та хімічної промисловості;
б) з безпосереднього використання продукції машинобудування (сільськогосподарська та автотранспортна техніка), хімічної (мінеральні добрива, засоби захисту рослин, штучні матеріали), паливно-енергетичної, лісової та деревообробної промисловості та інших галузей;
в) з виробничого забезпечення своєї діяльності – заготівлі та зберігання продукції, торгівлі, ремонтних робіт, будівництва та інших видів виробничої інфраструктури;
г) з невиробничого забезпечення своєї діяльності – житлове будівництво, торгівля та громадське харчування, пасажирський транспорт, побутове та медичне обслуговування, освіта, культура, управління.
Сільське господарство має свою якісну визначеність та специфіку, які суттєво впливають на характер його розвитку у цілому та територіальної організації зокрема. По-перше, в сільськогосподарському виробництві земля використовується одночасно як основний засіб виробництва і як предмет праці. В цьому розумінні земля є просторово обмеженою, вона не може заново створюватись або збільшуватись, замінюватися або переміщатися в просторі. По-друге, робочий період в сільському господарстві не збігається з часом виробництва, який чітко поділяється на два періоди:
а) безпосередньої діяльності (впливу) людини, спрямованої на забезпечення життя рослин і тварин;
б) період здійснення виробництва за рахунок природних процесів.
Таке неспівпадання приводить до сезонності функціонування сільського господарства і, як наслідок, переробних галузей – цукрової, консервної та інших галузей. По-третє, ця галузь жорстко залежить від територіальних поєднань природних умов та ресурсів, які визначають структуру, спеціалізацію, рівні розвитку, інтенсивності, ефективності виробництва. По-четверте, для сільського господарства характерний сильний вияв ознак територіальності та комплексності (просторове розосередження, тісні виробничі взаємозв’язки та збалансованість між виробництвами та галузями).
Вплив природних умов знаходить відображення в територіальних відмінностях структури посівів. Розвиток і розміщення виробництва має такі особливості:
Зернові культури:
озима пшениця (частка у структурі посівів – 20–30 %, врожайність – 25–40 ц/га,поширення - степові та південні лісостепові області);
ячмінь (10–15%, 20–30 ц/га, поширений повсюдно, особливо в степових та лісостепових областях);
кукурудза (7–10%, 25–30 ц/га, північ та центр степової, південь лісостепової зони).
Технічні культури:
цукрові буряки (5–8 %, 250–300 ц/га, лісостеп, південь Полісся та північ степу);
соняшник (4–7 %, 14–16 ц/га, степова та південь лісостепової зони);
льон-довгунець (7–8 ц/га, поширений у поліських областях).
Інші культури:
картопля (3–5%, 80–100 ц/га, поліські області);
овочівництво, садівництво, виноградарство (переважно південні області та Закарпаття);
кормові культури – кормові коренеплоди, кукурудза та силос, однорічні та багаторічні трави.
Скотарство (велика рогата худоба):
м’ясо-молочного напряму (в південних та центральних регіонах);
молочно-м’ясного напряму (в північних та приміських регіонах).
Свинарство (розвинуте повсюдно, підвищена концентрація в приміських зонах).
Птахівництво (розвинуте повсюдно, підвищена концентрація в приміських зонах).
Інші галузі – вівчарство (південні та карпатські області), конярство (карпатські та поліські області), бджільництво, шовківництво, звірівництво, рибне господарство.
Територіальне поєднання сільськогосподарських галузей та виробництв основою утворення різних за змістом та масштабом елементів його територіальної організації. В «Україні сформувались зональні (поліський, лісостеповий, степовий, передгірний) та приміські агротериторіальні комплекси(АПК).
Поліський тваринницько-льонарсько-картопляний АПК: галузі спеціалізації виробництво яловичини, молока, льону-довгунця, картоплі; допоміжні галузі – зернове господарство, птахівництво, хмільництво, буряківництво. Проблеми: поглиблення спеціалізації господарств відповідно до виробничих типів, радіоактивне забруднення сільськогосподарських земель.
Лісостеповий тваринницько-зерново-буряковий АПК: галузі спеціалізації – молочно-м’ясне та м’ясо-молочне скотарство, вирощування цукрового буряку, зернове господарство, м’ясо-сальне свинарство; допоміжні – виробництво соняшнику, картоплі, птахівництво, овочівництво. Проблеми: надмірна концентрація посівів буряків на крутих схилах (сприяє швидкій ерозії), збільшення потужностей переробних підприємств цукрової, борошномельної, плодоовочеконсервної промисловості.
Степовий тваринницько-зерново-соняшниково-овочево-плодовий АПК: галузі спеціалізації – молочно-м’ясне та м’ясо-молочне скотарство, м’ясо-сальне свинарство, вівчарство та птахівництво, зерно, соняшник, виноград, овочі, плоди. Проблеми: збільшення виробництва плодів, поглиблення спеціалізації на виробництво овочів, сильних та твердих сортів озимої пшениці.
Кримсько-Карпатський переважно тваринницький АПК: вівчарство, м’ясо-Молочне скотарство. Гірські райони Криму – виноградарство і плодівництво, ефіроолійні культури, тютюн. Північне передгір’я Карпат – зернові, льон-довгунець, картопля, цукрові буряки, хміль, овочі. Закарпатські райони – виноград, картопля, овочі, плодово-ягідні культури, тютюн. Проблема: спеціалізація сільського господарства повинна формуватись відповідно до рекреаційної спеціалізації цих територій.
Приміські АТК формуються для задоволення продовольчих потреб великих міст та міських агломерацій (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг). Спеціалізація – молочне та молочно-м’ясне скотарство, овочівництво, плодівництво, птахівництво, картоплярство. У територіальній структурі приміських АТК спостерігається поясність: І пояс (15–20 км від міста) – овочівництво закритого фунту, м’ясне свинарство, виробництво дієтичних яєць: ІІ пояс (30–80 км) – молочно-м’ясне скотарство, овочівництво відкритого ґрунту, раннє картоплярство, м’ясне птахівництво; ІІІ пояс (понад 80 км) – молочно-м’ясне скотарство, овочівництво, м’ясо-сальне свинарство, зернове господарство.
Розвиток продуктивних сил зумовлює поглиблення спеціалізації сільськогосподарських підприємств, зростання концентрації виробництва, урізноманітнення та зміцнення взаємозв’язків між сільськогосподарськими та промисловими підприємствами з переробки сировини, матеріально-технічного забезпечення. Виробничо-технологічне та організаційно-управлінське об’єднання сільськогосподарських, промислових, заготівельних, транспортних підприємств з метою ефективного виробництва сільгосппродукції, її заготівлі, зберігання, промислової переробки та доведення до споживача знаходить вираз у процесі агропромислової інтеграції. Характерними ознаками цього процесу є відособлення виробничих функцій і стадій технологічного процесу, спеціалізація, кооперування підприємств, концентрація виробництва певного (економічно найбільш ефективного) виду продукції.
Розрізняють два види агропромислової інтеграції. Вертикальна – поєднання підприємств, що здійснюють послідовні стадії виробничо-технологічного процесу, включаючи виробництво сільськогосподарської продукції, і промислову переробку та реалізацію. Горизонтальна інтеграція – це територіальне поєднання сільськогосподарських підприємств, що виробляють однорідну продукцію.
Агропромисловий комплекс (АПК) України включає до свого складу такі технологічно та організаційно взаємопов’язані групи виробництв:
сукупність сільськогосподарських галузей, що виробляють рослинницьку та тваринницьку продукцію і, таким чином, виступають основою технологічного процесу в АПК;
промислові підприємства, що переробляють сільськогосподарську сировину:
3) галузі машинобудування, хімічної промисловості, що забезпечують агропромисловий комплекс засобами виробництва;
заготівельно-збутові та транспортні підприємства;
науково-дослідні та проектні установи, навчальні заклади.
Територіальна спеціалізація – переважаюче виробництво одного або декількох видів продукції на певній території відповідності до найбільш сприятливих природних та соціально-економічних передумов. Уявлення про територіальну спеціалізацію може дати аналіз товарної продукції сільськогосподарських підприємств. Галузі спеціалізації мають підвищену питому вагу у структурі товарної продукції порівняно з неспеціалізованими галузями.
Високого рівня розвитку в Україні набули такі спеціалізовані комплекси, як: цукробуряковий, плодоовочеконсервний, олійно-жировий, виноградарсько- виноробний, льонопромисловий, ефіроолійний, м’ясопромисловий, молочнопромисловий, птахопромисловий.
8. Будівельний комплекс
Будівельний комплекс – це сукупність галузей, виробництв та організацій, що характеризується тісними економічними, організаційними, технічними й технологічними зв’язками в отриманні кінцевого результату – забезпечення виробництва основних фондів господарського комплексу країни. За обсягом продукції та кількістю зайнятих він складає майже десяту частину в економіці країни.
В Україні створений потужний будівельний комплекс, який формує спільно з машинобудуванням основні фонди й виробничі потужності галузей економіки, забезпечує вдосконалення господарських пропорцій, вирівнювання техніко-економічного й соціального рівня розвитку галузей господарства країни та її регіонів, залучення нових природних ресурсів, охорону и відтворення навколишнього середовища, створення передумов для реалізації на практиці досягнень науково-технічного прогресу. Сукупність галузей зі створення основних фондів формує інвестиційний комплекс.
Будівельний комплекс об’єднує п’ять сфер матеріального виробництва:
проектно-дослідні організації;
промисловість будівельних конструкцій і деталей та промисловість будівельних матеріалів;
будівельну індустрію;
промисловість будівельного та дорожнього машинобудування;
матеріально-технічне забезпечення.
Будівельний комплекс як одна з найбільш капіталомістких і диференційованих виробничих систем впливає на темпи, масштаби та особливості розвитку і зосередження виробництва. Тому при розміщенні капітального будівництва враховується наявність будівельних організацій у регіоні. Водночас слабкість будівельної бази стримує промислове, житлове, сільськогосподарське будівництво, яке в нових ринкових умовах потребує великих обсягів будівельно-монтажних робіт, а також використання принципово нових важелів управління, планування та організації всіх ланок капітального будівництва.
Організація процесів регулювання та розвитку інвестиційно-будівельної діяльності вирішується на рівні регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів, а також особливостей і потреб регіонів.
Основне завдання регіонального органу управління при розробці стратегії і тактики розвитку регіону в сучасних умовах – створення режиму найбільшого сприяння процесу формування, розвитку й функціонування регіональних товарних ринків, у тому числі ринку нерухомості, заснованих на врахуванні як господарського права, так і всієї сукупності регіональних особливостей (демографічних, соціальних, економічних і екологічних). Щодо будівництва регіону це може означати: активний вплив на процес створення виробничої та соціальної інфраструктури регіону; формування і жорстке проведення в життя регіональної екологічної політики; регулюючий вплив на економічну політику монополій, які функціонують на території регіону, з метою обмеження всіма доступними засобами їх можливості щодо необґрунтованого підвищення цін на виробничі ресурси (енергетичні, водні, послуги залізничного транспорту тощо); формування та проведення активної містобудівної політики в регіоні; створення сприятливих умов для формування регіонального будівельного комплексу, його складу і структури, як технологічної, так і за формами власності на засоби виробництва; активне формування інвестиційної політики на території регіону. Деякі з перелічених заходів мають загальноекономічний характер, проте щодо будівництва, їх розробка та використання відіграють першочергову роль для регіонів.
Позитивна інвестиційно-будівельна політика регіональних властей створює передумови для залучення інвестицій і забезпечення програм стійкого розвитку регіонів.
Промисловість будівельних матеріалів. Розвитку даної галузі сприяють: постійна потреба у проведенні будівництва в усіх галузях економіки; наявність значних родовищ цементної й цементно-черепичної сировини, будівельного каменю, оздоблювальних матеріалів, а також інших видів нерудних копалин; можливість забезпечення підприємств робочою силою за рахунок місцевого населення; густа мережа залізниць, зручні водні магістралі та інші чинники.
Цементна промисловість – матеріаломістка галузь. Тому цементні заводи розміщуються в районах видобутку сировини. Сировиною можуть бути мергель, крейда, вапняк, а також шлаки металургійних комбінатів і теплових електростанцій. Найбільші центри цементного виробництва України – Амвросієвка, Краматорськ, Єнакієве (Донецька область), Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ (Дніпропетровська область), Здолбунів (Рівненська область), Ямниця (Івано-Франківська область), Кам’янець-Подільський (Хмельницька область), Бахчисарай (АР Крим), Ольшанка (Миколаївська область), Одеса. З виробництвом цементу тісно пов’язаний випуск азбоцементних виробів – шиферу, труб, муфт, що, як правило, організований на діючих цементних заводах.
Підприємства скляної промисловості України випускають будівельне скло в широкому асортименті, серед якого основна питома вага належить віконному склу. Розміщення виробництва будівельного скла зумовлено наявністю відповідних запасів сировини, зокрема пісків скляних. Майже все виробництво скла зосереджено в Луганській, Донецькій та Львівській областях, причому 85 % його припадає на Луганську область. Нині модернізований і реконструйований Лисичанський склозавод. У результаті реконструкції Костянтинівського заводу «Автоскло» створені окремі підприємства «Кварцит», «Спецтехскло», «Техбудскло», «Житлобудсервіс», що дало можливість здійснити інноваційне оновлення цих підприємств. Крім листового скла, підприємства випускають багато виробів з нього – вітражі, дзеркала, стемаліт.
Промисловість стінових матеріалів. Виробництво стінових матеріалів розміщено в усіх областях України. Особливо великі обсяги його знаходять в Києві та Київській області, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Одеській та Львівській областях. Запаси необхідної сировини, особливо цегляно-черепичної, дозволяють функціонувати сотням підприємств понад 100 років. Структура стінових матеріалів є різноманітною і містить як дрібні штучні стінові матеріали (керамічну й силікатну цеглу, стінові блоки з природного каменю, шлакоблоки), так і великорозмірні індустріальні конструкції (стінові панелі зі збірного залізобетону, великі бетонні й силікатні блоки). Мережа підприємств з виробництва керамічної цегли налічує понад 1000 заводів, цехів і виробництв (включаючи сезонні).
Промисловість нерудних будівельних матеріалів. На балансі запасів усіх видів нерудних матеріалів, включаючи облицювальний і пильний камінь, зареєстровано близько 1000 родовищ. Видобуток та переробка цих матеріалів ведеться на 600 досить великих кар’єрах, а всього в Україні існує більше ніж 900 підприємств різних форм власності. Підприємства нерудних будівельних матеріалів випускають щебінь, гравій, бутовий камінь, будівельний пісок.
У загальному обсязі виробництва нерудних матеріалів бутощебенева продукція має найбільшу питому вагу – понад 70 %. Крім щебеню, який широко використовується як заповнювач у бетонах різноманітного призначення, а також для дорожнього покриття і баластування залізничних шляхів, будівельне каміння застосовується для обладнання тротуарів, набережних тощо.
Україна має великі можливості для виробництва високоякісних облицювальних матеріалів у зв’язку з наявністю значних запасів таких порід, як граніти, габро, лабрадорити, мармури, мармурові вапняки, пісковики. Загальна кількість розвіданих родовищ облицювальних каменів досягає в Україні 70. З них близько 40 – гранітів, інші – родовища мармуру та мармурових вапняків. Найбільша кількість родовищ знаходиться у Житомирській області.
Основний видобуток сировини сконцентрований у Головінському, Горбулєвському, Сліпчицькому, Слобідському родовищах габро- і габрозитів, Коростишівському родовищі сірих гранітів, Ємельянівському та Корнінському родовищах червоних і червоно-сірих гранітів.
Видобуток будівельних пісків в Україні здійснюється на більше ніж 300 родовищах, причому їх запаси розподілені по території нерівномірно. Більше 50 % запасів зосереджено в межах Донецької, Запорізької, Миколаївської та Харківської областей. Нерівномірність розміщення їх запасів і виробництва по території України створює значний дефіцит в окремих областях. Він може бути компенсований за рахунок збільшення випуску штучного піску з відходів виробництва каменедробильних заводів.
Структурні зміни в промисловості будівельних матеріалів, які повинні відбуватися в перспективі, зумовлені, насамперед, потребами будівництва. Одним з головних напрямів розвитку цементної промисловості є модернізація діючих підприємств. Прогресивні зміни у структурі виробництва стінових матеріалів торкатимуться переважно великорозмірних стінових конструкцій, зокрема залізобетонних панелей, частка яких у загальному обсязі стінових матеріалів зменшиться за рахунок збільшення масштабів монолітного домобудування.
Удосконалення структури виробництва дрібноштучних стінових матеріалів здійснюватиметься шляхом підвищення питомої ваги ефективних видів цегли й керамічних каменів.
У промисловості нерудних будівельних матеріалів передбачається подальше підвищення технічного рівня їх видобутку й переробки за рахунок використання електрогідравлічного ефекту та лазерної техніки. Одним з напрямів розвитку галузі є збільшення випуску декоративно-облицювальних виробів з природного каменю.
Капітальне будівництво. Будівництво є галуззю господарства, яка характеризується тривалим виробничим циклом, нерухомими, територіально закріпленими об’єктами, що зводяться (промислові споруди, житлові будинки, електростанції, трубопроводи тощо), а також високою залежністю виробництва від географічних умов. У процесі спеціалізації відокремлювалися види будівництва – промислове, житлове, комунальне, сільськогосподарське, водогосподарське, транспортне, індивідуальне та ін.
Будівництво як галузь господарства може бути представлена двома підгалузями матеріального виробництва: системою проектно-дослідних організацій та будівельною індустрією, яка, у свою чергу, є виробничою основою будівництва і включає сукупність постійно діючих будівельно-монтажних і спеціалізованих організацій. Останні містять у своєму складі виробничі підприємства, підсобні, допоміжні та обслуговуючі господарства, що здійснюють будівельно-монтажні й спеціальні роботи зі зведення об’єктів.
Під час розміщення об’єктів капітального будівництва ще на допроектній стадії враховується наявність будівельних організацій. Найважливішими чинниками, які враховуються під час вибору районів і пунктів будівництва, є трудовий, сировинний, паливно-енергетичний, водний. Значний вплив на будівництво мають кліматичні особливості різних регіонів, насамперед на сезонність відкритих робіт.
Ринкова економіка внесла принципові зміни до системи оцінювальних критеріїв кінцевої продукції будівництва. Це стосується не тільки функціонального аспекта справи, але й естетичного. У радянський період із системи критеріальних оцінок будівельної продукції естетичний аспект практично повністю виключався, що призвело до абсолютної невиразності матеріально-речового середовища міст та поселень. Естетичні критерії збереглися лише щодо незначної кількості будівель і споруд громадянського призначення. У ринковій економіці відродження естетичної складової, як і підвищення вимог до функціональних і технологічних якостей проекту, позначається на організації всієї проектної справи в країні. Нині відбувається інтенсивне перетворення системи проектних організацій. У першу чергу, це торкається організацій, що спеціалізуються на цивільному проектуванні. З виникненням приватних архітектурних та проектних організацій інститут будівельного проектування неминуче стає повноправним учасником ринку будівельної продукції, хоч сама діяльність щодо проектування будівельних об’єктів аж ніяк не прив’язана до географічних координат.
Капітальне будівництво здійснюється в Україні підприємствами й організаціями, які входять переважно до складу корпорацій «Укрбуд», «Укрмонтажспецбуд» та «Украгропромбуд». Першу з них можна вважати основною ланкою вітчизняного будівельного комплексу.
Найбільш вагомі зрушення відбулися у справі освоєння новітніх технологій. Наприклад, на будівельних майданчиках Києва домінує монолітно-каркасна система зведення житлових будинків, яка активно витісняє застарілі серії. Таке будівництво здійснюється також у Харкові, Дніпропетровську, Одесі.
У будівництві працює великий парк спеціальних машин і механізмів – екскаватори одноковшові та багатоковшові, бульдозери, скрепери, крани баштові, гусеничні, пневмоколісні, крани автомобільні та ін. Сьогодні посідає складна проблема – оновлення цього парку, який за останні десять років практично зносився.
Практика показала, що формування матеріально-технічної бази будівництва здійснювалося на території України без належного врахування її регіонального розвитку. У результаті було створено велику кількість, переважно дрібних підприємств з низькими техніко-економічними показниками. Недоліки у розміщенні підприємств зумовили великі нераціональні перевезення будівельних матеріалів і конструкцій, недовиконання виробничих фондів та високі втрати виробництва. Незважаючи на існуючі труднощі, активізація інвестиційної діяльності дозволила останнім часом нарощувати темпи капітального будівництва в усіх регіонах України. У невиробничій сфері пріоритетом залишається житлове будівництво.
Активізація будівництва в Україні супроводжуватиметься у перспективі не тільки зростанням абсолютних обсягів будівельних і монтажних робіт, але й зміною структури як капітальних вкладень, так і самих робіт. Підвищеними темпами збільшуватимуться обсяги будівельних і монтажних робіт у житловому та комунальному, сільськогосподарському і водогосподарському будівництві, будівництві об’єктів транспорту й зв’язку за відповідного зниження їх питомої ваги у побудові об’єктів промислового виробництва.
Перспективні зміни у структурі будівельних та монтажних робіт формуватимуться під впливом нових, прогресивних тенденцій у капітальному будівництві. До них належать, наприклад, будівництво нових типів житлових будинків, котеджів з підвищеним комфортом, зведення установ охорони здоров’я, науки й культури за новими архітектурними проектами, з найповнішим урахуванням змін демографічної структури населення, соціальних та регіональних особливостей, поліпшення умов зовнішнього середовища.
9.Транспортний комплекс
Транспорт – важлива сфера інфраструктурного забезпечення населення і господарства країни. Переміщення вантажів та людей є і процесом виробництва, і продукцією транспорту. Він не створює нової, продукції, а тільки перемішує створену іншими галузями матеріального виробництва, тобто продовжує виробництво у сфері обігу, що збільшує її вартість на величину транспортних затрат.
Транспорт є великим споживачем палива (біля 25 % всього палива, що виробляється, витрачається на силові установки транспорту), електроенергії, мастила, металу, гуми та інших матеріалів. Робота транспорту залежить від специфіки окремих галузей господарства, їх функцій та особливостей вантажу, що перевозиться. За розмірами перевезень всі галузі господарства поділяють на дві групи: 1) з відносно великими і 2) з невеликими перевезеннями сировини, палива, допоміжних матеріалів та готової продукції. З огляду на це виділяють високотранспортабельні (руди, метали, зерно, цукор, будматеріали та ін.) вантажі, які повністю використовують вантажопідйомність засобів транспорту, і малотранспортабельні (автомобілі, сільськогосподарська техніка, меблі, спеціальні великогабаритні вантажі), які не повністю завантажують транспортні засоби, що викликає додаткові витрати. З метою скорочення транспортних затрат виробництво такої продукції розміщують ближче до споживача.
Україна має потужну транспортну систему, до складу якої входять залізничний, автомобільний, річковий, морський, авіаційний, трубопровідний транспорт спеціального призначення. Основні фонди транспорту складають біля 20 % основних фондів держави, а частка транспорту в національному доході становить 4,7 %. За останні роки відбулось суттєве скорочення вантажообігу у результаті загального зниження економічної активності, обсяг пасажирообігу в останні три роки збільшується.
Залізничний транспорт. В Україні виключно важлива роль належить залізницям – універсальному транспорту великих відстаней, високих швидкостей, великої вантажопідйомності, надійному, безперебійному у всі пори року, з низькою собівартістю перевезень. Розміщення залізниць тісно пов’язане з розміщенням промислового та сільськогосподарського виробництва.
Крупними залізничними вузлами є Харків, Київ, Львів, Дніпропетровськ, Лозова, Дебальцеве, Бахмач.
Найбільшими вантажонапруженими напрямами є Донбас – Центр Росії (вивозиться вугілля, метал, продукція хімічної промисловості, ввозиться – ліс, машини, будматеріали). Важливу роль у вантажопотоках має лінія Донбас – Кривий Ріг, а потім в Центр та Північний Захід Росії, Прибалтику. Вагомий внесок до вантажообігу залізниць України приносить напрям Донбас – Волгоград. Південь країни зв’язується з Північним Кавказом залізничною поромною переправою через Керченську протоку.
Важливою проблемою в плані інтегрування України до європейської єдиної залізничної системи є приведення ширини української залізничної колії (1524 мм) до європейського стандарту (1435 мм), як у найближчих сусідів на Заході (Польща, Угорщина). Слід також включитися в програму будівництва швидкісних залізниць (швидкість 250–300 км/год).
Залізничний транспорт працює на межі можливостей, бо не створені достатні резерви пропускних, провідних і переробних потужностей, а виробнича база фізично і морально застаріла.
Автомобільний транспорт – масовий та повсюдний вид транспорту, яким перевозять вантажі та пасажирів на малі та середні відстані. Він має велике значення при підвезенні вантажів до залізничних станцій, річкових, морських та аеропортів. Характерною рисою є його маневреність та зручність.
Автомобільний транспорт розвивався рівномірно по всій території України. Райони найбільш інтенсивних перевезень – Донбас, Придніпров’я, Крим, Київська область, західні області; тут також і найгустіша мережа автошляхів.
Вишукуються можливості створення мережі комерційних автотранспортних шляхів із сучасними технічними характеристиками, які б з’єднували Західну Європу з Україною. Втілення цього проекту передбачає будівництво транс’європейської автомагістралі з Атлантики (Лісабон) через Мадрид, Марсель, Турин, Трієст, Будапешт до Києва (і далі через Росію і Казахстан до Китаю). Передбачається будівництво мосту, що з’єднає Крим з Кубанню.
Автомобільно-транспортний комплекс вимагає значного оновлення, розвитку, оптимізації структури парку за вантажопідйомністю, типами кузова і двигуна. Тенденція розвитку приватного підприємництва і фермерства вимагає більшої гами малотоннажних автомобілів вантажопідйомністю 0,6–2,0 т з різним обладнанням та дизельними двигунами.
Повітряний транспорт виконує роботу з перевезення пасажирів, термінових вантажів та пошти. У загальних перевезеннях всіх видів транспорту внесок повітряного транспорту незначний і складає в перевезеннях пасажирів – 0,03 %, вантажів – 0,04 %. Довжина авіатрас України – 93 тис. км. Авіапоштою обслуговуються обласні центри, біля 50 % райцентрів.
Повітряний транспорт представлений об’єднанням «Авіалінії України», що включає 27 авіазагонів, 105 аеродромів та підприємств з ремонту авіатехніки. Зросла роль міжнародних перевезень; відкриті лінії в США, Канаду, Ізраїль, Німеччину, Польщу, Австрію.
Зміцнюються авіазв’язки України з багатьма країнами світу: США, Ізраїлем, Німеччиною, Туреччиною, Фінляндією, Великобританією та ін. Міжнародні аеропорти є в Києві (Бориспіль), Львові, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Сімферополі. Польоти здійснюються у 80 країн світу. Для перевезення пасажирів характерна сезонна нерівномірність. Основні авіалінії обслуговують турбореактивні та турбогвинтові літаки ТУ-144, ТУ-154, ІЛ-18 (швидкість 900 км/год і більше), з’являються американські «Боїнги». На міжобласних та внутріобласних лініях використовуються літаки АН-24. Випробувальні польоти зроблено на надсучасному українському літаку АН-70.
Літаки та вертольоти використовуються в сільському господарстві, для аерофотографування при проведенні проектно-пошукових робіт, при гасінні лісових пожеж.
Перевагами повітряного транспорту є значна технічна швидкість, здатність долати природні перешкоди (гори, ліси, моря) та зв’язувати такі місця, які не спроможний пов’язати жодний вид транспорту, цілорічність (відносна) функціонування.
У процесі інтеграції в європейські структури необхідно докорінно реконструювати міжнародні аеропорти, постійно оновлювати парк літаків сучасними машинами. Технічне оновлення повітряного флоту передбачається літаками ТУ-204, ТУ-154 М, ЯК-42, ІЛ-114, Боїнг-747.
Морський транспорт. За багатьма техніко-економічними показниками морський транспорт переважає інші: найбільша одинична швидкість, практично необмежена пропускна здатність морських шляхів, порівняно невеликі питомі капіталовкладення, невеликі затрати енергії на перевезення вантажів.
Його розвитку сприяє приморське положення України, бо є можливість через протоки Босфор і Дарданелли виходити до Середземного моря і Атлантичного океану (здійснювати зв’язки з країнами Південної Європи, Близького Сходу, Африки).
На території України розташовано 18 портів, що включають 175 перевантажних комплекси, 8 судноремонтних заводів. Судна морських пароплавств України заходять у понад 450 портів близько 100 країн світу. На Чорному морі діє одна з найбільших у світі поромних переправ Іллічевськ – Варна (Болгарія), на якій постійно працює 4 потужних пороми. У найближчій перспективі у великих портах буде введено в дію 2 потужних термінали: нафтовий – в Одесі, з переробки штучних вантажів – у Миколаєві.
Річковий транспорт відіграє важливу роль у внутрірайонних та міжрайонних зв’язках України. Порівнянні з іншими видами транспорту, він має недоліки (менша швидкість руху, обмежений період навігацій, природна заданість напрямів річкових шляхів) та переваги (нижча собівартість і значний обсяг перевезень вантажів та пасажирів, значно менші капіталовкладення на будівництво 1 км шляху).
Дніпро пов’язує в єдине ціле різні за своєю природою та спеціалізацією економічні райони України, встановлює меридіональні зв’язки та забезпечує зручний вихід до моря.
Особливе значення має Дунай – найвигідніший шлях виходу до Західної та Східної Європи, можливість підтримувати вантажообіг з придунайськими країнами – Румунією, Болгарією, Югославією, Хорватією, Угорщиною, Словаччиною, Австрією, Німеччиною. Більшість перевезень у цьому напрямку здійснює Українське Дунайське пароплавство.
З введенням в дію в Німеччині судоходного каналу Рейн-Майн-Дунай Україна сполучилась річковими артеріями з країнами узбережжя Північного моря.
Трубопровідний транспорт – вузько спеціалізований вид неперервного, надійного передавання на велику відстань рідких, газоподібних або твердих (переважно сипучих) вантажів по трубопроводах під тиском. По трубопроводах транспортується газ, нафта і нафтопродукти, етилен, аміак, тверді матеріали. Даний вид транспорту може функціонувати в будь-яких кліматичних умовах; завдяки широкій механізації та автоматизації забезпечується висока продуктивність, мінімальні втрати при транспортуванні, витрачається менше палива та енергії, низька собівартість перевезень. Трубопроводи прокладаються між будь-якими пунктами, причому по найкоротших напрямках. Все це дозволяє транспортувати вантажі в 2–3 рази дешевше, ніж залізницею чи водними шляхами.
Розрізняють магістральні та промислові трубопроводи. Магістральні – це трубопроводи, по яких транспортуються продукти від місць видобутку або виробництва до місць переробки і споживання; промислові – транспортують вантажі в межах виробничого підприємства для продовження технологічного процесу.
Проектна потужність газотранспортної системи дозволяють щорічно транспортувати в Європу 130–150 млрд м3 та 80 млрд м3 для українських споживачів. Через Україну транспортується понад 100 млрд м3 газу, що приносить прибуток до 1 млрд дол. США.
Газотранспортна система має у своєму складі 33,5 тис. км магістральних газопроводів, 122 компресорних цехи, обладнаних 805 газоперекачуючими агрегатами. В експлуатації строком від 30 до 45 років знаходиться 2,8 тис. км газопроводів діаметром 800 мм та менше. До 10 років експлуатується близько 10 тис. км більших діаметрів, а 4,2 тис. км мають діаметр до 1400 мм.
PAT «Газпром», виходячи із своїх перспективних планів, надає перевагу такому розвитку транзитних газопроводів України, який забезпечить збільшення транзиту російського газу до Туреччини та країн Балканського півострова.
Продуктопроводи представлені аміакопроводом Тольятті (Росія) – Горлівка – Одеса та етиленопроводом Тісауйварош (Ужгород) – Калуш. Протяжність нафтопродуктопроводів – 4,5 тис. км.
Міський пасажирський транспорт в Україні представлений метрополітеном, трамваями, тролейбусами, автобусами, автомобілями-таксі, фунікулерами.
Найбільша мережа міського транспорту в столиці – м. Київ (експлуатаційна довжина тролейбусних ліній понад 300 км, трамвайних – біля 300 км, колії метро – біля 40 км), в обласних центрах – Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі та ін. Загальна довжина тролейбусних ліній становить 4,3 тис. км, трамвайних – 2,2 тис. км.
Електронний транспорт – мережа ліній електропередач (система кабелів та допоміжних пристроїв), призначена для передавання та розподілу електричної енергії від електростанції до споживача. Розрізняють кабельні (підземні та підводні) і повітряні лінії електропередач (кабелі підвішені над землею або водою).
В експлуатації знаходяться більше 1 млн км ліній електропередач всіх класів напруги та близько 3000 км теплових електромереж.
10.Соціальний комплекс
Сфера послуг. Сфера послуг – це сукупність галузей господарства, продукція яких виступає у вигляді послуг. У реальному житті чіткі межі між матеріальним та нематеріальним виробництвом, між різними галузями сфери послуг визначити важко. Тому в даному розділі буде йтися про матеріальні послуги невиробничого призначення та нематеріальні послуги. Найбільш поширеною є класифікація послуг за функціональною ознакою, тобто відповідно до цієї функцією, яку вони виконують у процесі виробництва. За такою ознакою виділяються такі види послуг: – житлово-комунальне обслуговування; торгівля і громадське харчування; послуги з соціального забезпечення; послуги пасажирського транспорту; побутове обслуговування; обслуговування культурних потреб, включаючи послуги зв’язку та надання інформації, фізичну культуру та спорт, відпочинок і туризм; дитячі заклади та загальноосвітні школи; медичне обслуговування; забезпечення безпеки та правопорядку (пожежна охорона, міліція, нотаріальна служба, суди, прокуратура); галузі нематеріального виробництва, що задовольняють потреби суспільства в цілому – підготовка кадрів, наука та мистецтво, кредит і банки, управління, охорона громадського порядку, громадські організації.
Роль сфери послуг у процесі виробництва полягає, по-перше, в тому, що вона є безпосередньою «передавальною ланкою» продукції (послуг), від виробництва до споживача, тобто вона є необхідною умовою процесів суспільного виробництва та відтворення. По-друге, сфера послуг сприяє збільшенню вільного часу людини, визначаючи таким чином якість життя, у кінцевому підсумку рівень розвитку суспільства (держави). Існує пряма взаємозалежність між рівнями розвитку сфери послуг та рівнем розвитку і розміщенням продуктивних сил.
Роль сфери послуг як елемента соціальної інфраструктури буде зростати в умовах вільного ринкового господарства, тому що вона створює умови для ділової активності, для концентрації в певних пунктах підприємств і офісів, притягує виробничі і невиробничі капітали, сприяючи таким чином динамічному розвитку певних територій (населених пунктів).
У результаті взаємодії центрів обслуговування утворюються територіальні системи обслуговування населенням, які являють собою сукупність взаємопов’язаних центрів обслуговування різних рангів на відносно цілісній території. Організуючу системоутворюючу роль при цьому відіграють центри обслуговування відповідного рангу: місцевий центр стоїть на чолі місцевої системи обслуговування, районний – районної системи, міжрайонний – міжрайонної системи і т.д.
ТЕМА 9 Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем
Мета:
проаналізувати економіку регіону як ланку єдиного народногосподарського комплексу України;
визначити місце і спеціалізацію регіонів у системі територіального поділу праці;
проаналізувати сутність поняття «депресивні території»
План
1. Економіка регіону – ланка єдиного народногосподарського комплексу України.
2. Місце і спеціалізація регіонів в системі територіального поділу праці
3. Комплексний соціально-економічний розвиток територій в умовах ринкових відносин
4. Депресивні території.
1. Економіка регіону – ланка єдиного народногосподарського комплексу України
Залежно від цілей дослідження та його парадигми економічний район може вивчатися як єдиний, певним чином структуризований, об’єкт, який відзначається цілісністю, має певні функції та складну внутрішню організацію. Він є, з одного боку, підсистемою економічної системи країни, а з іншого – відкритою, досить самостійною складною системою, яка об’єднує різні елементи, процеси і явища. Методологічні основи дослідження економіки району базуються на ідеології регіонального аналізу в цілому. Аналіз різноманітних процесів, об’єктів та явищ, які об’єднує економіка району, необхідний для соціально-економічної діагностики регіону з виходом на його бізнес-оцінку. Головні макроекономічні характеристики регіону збігаються за своїм змістом із такими самими по країні в цілому. Це валовий внутрішній продукт далі – (ВВП) – (включаючи кінцеве споживання) та ВДВ; доходи населення – із урахуванням їх купівельної спроможності; національне багатство, що зосереджено на території регіону. Але вважаємо, що тут це поняття заміняє категорія «інтегральний потенціал».
Регіональний економічний механізм за своєю структурою близький до такого механізму в країні. Він об’єднує виробництво та невиробничу сферу, фінансову (податкову, бюджетну, фінансово-кредитну), а також управління, трудові ресурси та природні ресурси, що задіяні в господарському обігу. Крім цих складових, до економічного механізму регіону входять і його «внутрішні» економічні відносини, а також відносини економічно-виробничих об’єктів із природою та населенням регіону. Тому він включає в себе доходи і валове накопичення, кінцеве споживання, зайнятість та міжрегіональний та зовнішньоекономічний обмін [13].
В умовах переходу до ринкових відносин в Україні дуже важливою під час дослідження економіки районів є їх бізнес-оцінка. Вона здійснюється на основі вивчення головних суспільно-територіальних властивостей, які іманентно присутні на цей час у районі, та набутих у результаті розвитку його продуктивних сил соціально-економічних характеристик. Тобто, як правило, перші виступають важливими чинниками формування других. Необхідно зазначити, що бізнес-оцінка регіону базується на урахуванні як суспільно-територіальних властивостей, так і його соціально-економічних характеристик.
2. Місце і спеціалізація регіонів у системі територіального поділу праці
До основних суспільно-територіальних характеристик району ми відносимо у першу чергу його геополітичне положення, інтегральний потенціал території, демографічну та екологічну ситуацію та інші.
Геополітичне положення району, на відміну від країни, зумовлене чинниками більш вузької дії, а саме транспортно-географічним положенням району, його внутрішньодержавним статусом (столичний, прикордонний, приморський тощо), участю у виробництві ВВП держави та часткою зосередженого національного багатства, впливом на сусідні області і райони, рівнем соціально-економічного розвитку тощо.
Геополітичне положення значною мірою впливає на економіку району, на активність використання його ІПТ та зовнішньої функції. Інтегральний потенціал території об’єднує природно- і трудоресурсний, фінансовий, виробничо-технічний, інтелектуальний, науковий, інформаційно-комунікаційний потенціал тощо.
Від його масштабів, пріоритетності інтелектуально-наукової та інформаційних складових, активності і раціональності використання тих чи інших ресурсів залежать значною мірою основні соціально-економічні характеристики району, у першу чергу конкурентоспроможність, фінансова стійкість, податкоспроможність та інші.
В Україні є суттєві регіональні відмінності в потужності і структурі ІПТ. Це стосується фактично і всіх його складових, починаючи від виробничої і закінчуючи інформаційно-комунікаційною. Загальним для країни є те, що у зв’язку з об’єктивно-необхідним переходом її до постіндустріальних імперативів розвитку у структурі ІПТ на початку XXI століття дуже змінюється система «цінностей зростання»; замість природно-ресурсної складової на перший план виходять інтелектуальні, інформаційні ресурси, інноваційний потенціал. Це зумовлює необхідність у державній підтримці сфери освіти, науки, охорони здоров’я, а також до суттєвого реформування системи оплати праці з ефективним задіянням методів її мотивації. Це підвищить не тільки добробут населення, але і його купівельну спроможність. На сьогодні важливе місце серед суспільно-територіальних властивостей посідає екологічна ситуація району. Вона відбиває ступінь сприятливості природного та соціального середовища для життєдіяльності людини. На межі тисячоліть екологічний фактор набув глобального значення, а в Україні у зв’язку з її особливо складною екологією його врахування під час розроблення стратегії регіонального розвитку особливо важливе.
3. Комплексний соціально-економічний розвиток територій в умовах ринкових відносин
Для подальшої успішної перебудови управління економікою необхідно проаналізувати рівень регіонального розвитку регіонів на конкретний момент, їх стартову позицію. Економічні та соціальні процеси, що відбуваються в регіонах, можна оцінювати за трьома типами порівнянь:
1) історичним (сучасний і минулий стан регіону);
2) синхронним (сучасний стан регіонів і країни);
3) прогностичним (сьогодення і ймовірне майбутнє).
Такі порівняння є дуже важливими, але вони недостатні для всебічного аналізу регіонального розвитку. У разі детальнішого аналізу необхідно розрізняти аналітичні показники економічного потенціалу і показники рівня соціально-економічного розвитку.
До показників економічного потенціалу належать: кількість населення, трудові ресурси, обсяги ВВП, національного доходу (НД), обсяги основного капіталу та ін. Усі ці показники характеризують розвиток продуктивних сил регіону, насамперед з кількісного боку.
На відміну від економічного потенціалу, рівень соціально-економічного розвитку регіону може виражатися через обсяги виробництва і споживання ВВП, НД, матеріальних благ і послуг на душу населення, рівень продуктивності праці. Соціально-економічний розвиток регіону характеризує якісний стан суспільного виробництва, природних і людських ресурсів.
Основні показники економічного і соціального розвитку регіонів складають окремий самостійний розділ Державної програми економічного і соціального розвитку України. Цей розділ являє собою регіональний зріз Державної програми і дає уявлення на основі ретроспективних даних про такі зміни у розвитку соціально-економічних процесів у територіальному аспекті. Основні показники соціально-економічного розвитку регіонів відображають найважливіші регіональні відтворювальні цикли і характеризують їх територіальні зміни.
Система основних загальноекономічних показників, які підлягають аналізу, визначається програмами і планами розвитку господарства регіонів і країни в цілому і підлягають статистичному обліку. До складу цих показників включено найвагоміші, які дають уявлення про зміни рівня життя і соціального захисту населення, раціонального використання ресурсів (природних, трудових і фінансових), підвищення ефективності виробництва, темпів структурних перетворень в економіці та ін.
З метою розкриття найважливіших тенденцій і проблем у розвитку господарських комплексів регіонів проводиться структурний аналіз стану соціально-економічної ситуації. Основна увага приділяється аналізу тих процесів, які негативно вплинули на ефективність виробництва у провідних галузях економіки і рівні життя населення. Також вказуються і позитивні тенденції, які відбуваються в регіонах у зв’язку з реформуванням економіки, розвитком підприємництва, виконанням програмних заходів уряду та місцевих органів влади.
Сучасна програма регіонального розвитку складається з таких розділів:
загальноекономічні (зведені) показники;
чисельність і зайнятість населення;
розвиток сфери матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, лісове господарство, транспорт, зв’язок, інвестиційно-будівельний комплекс);
науково-технічний розвиток;
рівень життя населення і розвиток соціальної сфери;
структурні та інституціональні перетворення в економіці, демонополізація виробництва, розвиток підприємництва;
використання природних ресурсів;
використання вторинних ресурсів;
фінансові показники;
зовнішньоекономічна діяльність;
розвиток спеціальних (вільних) зон;
основні показники соціально-економічного розвитку міст і районів.
Загальноекономічні (зведені) показники характеризують динаміку відтворювальних процесів у регіоні в основних сферах і галузях економіки (виробнича, соціальна, фінансова сфери, промисловість, сільське господарство, будівництво). Вони дають загальне уявлення про параметри розвитку господарського комплексу і можливі зрушення у соціально-економічних процесах у прогнозному періоді.
До основних показників соціально-економічного розвитку регіону належать:
середньорічна чисельність населення;
чисельність працівників, зайнятих у народному господарстві;
валовий внутрішній продукт;
обсяг продукції промисловості;
виробництво товарів народного споживання;
валова продукція сільського господарства;
обсяг капітальних вкладень за рахунок усіх джерел фінансування;
доходи місцевих бюджетів;
Видатки місцевих бюджетів;
грошові доходи населення;
обсяг роздрібного товарообігу;
обсяг реалізації платних послуг населенню;
обсяг експорту товарів;
баланси основних видів промислової і сільськогосподарської продукції;
середні ціни на основні види продукції.
У цій системі ВВП є основним показником розвитку економіки регіону. Згідно з методикою Мінстату, він розраховується за трьома методами: виробничим, розподільчим і кінцевого використання. Слід зауважити, що для прогнозування використовується виробничий метод розрахунку.
На особливу увагу тут заслуговує аналіз економічного потенціалу регіону, який може здійснюватися за допомогою визначення загального рівня економічного розвитку і за компонентною оцінкою окремих складових потенціалу і ступенем їх використання. До функціонального складу економічного потенціалу входять такі елементи: науково-інформаційний, трудовий, природно-економічний, виробничий, організаційно-управлінський, споживацький.
Подібний аналіз дає змогу визначити такі характеристики, як місткість розміщення ресурсів і виробництва, ефективність ресурсних обмежень, сприйнятливість регіону до інновацій. Аналіз також має надати оцінку ступеня використання наявних ресурсів, або потенціалу (розуміється рівень фактичного застосування потенціальних можливостей регіону), інерції економічного зростання і соціально-економічних параметрів.
Щодо оцінки ступеня використання потенціалу, то існують методи як статистичного, так і експертного характеру, які дозволяють зробити це без визначення абсолютного значення потенціалу. Масштаби застосування цих методів досить широкі, бо існують випадки, коли тільки таким чином і можна оцінити ступінь використання потенціалу регіону. Вся проблема полягає в тому, що економічний потенціал регіону, як і потенціал будь-якої іншої системи, не має чітких кількісних критеріїв та інструментів виміру, тому дослідникам слід завчасно домовитися, яким чином і на основі яких критеріїв вимірюватиметься потенціал. Обов’язковою умовою тут є порівнянність результатів аналізу складових економічного потенціалу (виробничих, інфраструктурних, природно-ресурсних тощо).
При проведенні регіонального аналізу застосовуються такі градації стану економічного потенціалу регіону: високий, середній і низький. Ступені якісної оцінки використання потенціалу такі: використовується повністю та ефективно; використовується неповністю та ефективно; недовикористовується. Обмеженість його використання ресурсами відображається місткістю розміщення та ефективністю ресурсних обмежень.
Місткість розміщення – це потенційна можливість додаткового створення на території регіону нових економічних об’єктів або розширення діючих. Для якісної її оцінки використовуються такі градації: місткість невичерпана; рівноважний стан; місткість вичерпана; перенасичення регіонального комплексу.
Обмеження за певним ресурсом є ефективним (жорстким), якщо воно лімітує подальше розширення економічної діяльності. Тому застосовуються такі градації якісної оцінки стану ефективності ресурсних обмежень: ефективне; еластичне за даним обмеженням; рівноважний стан; неефективне.
Ефективність ресурсних обмежень слід насамперед оцінювати за устаткуванням, потужностями, сировинними ресурсами, матеріальними, трудовими, фінансовими, корисними копалинами та іншими ресурсами.
4. Депресивні території
Державна політика підтримки галузей і територій має бути селективною (вибірковою), а в умовах гострого дефіциту бюджету – високоселективною. Об’єктами особливої підтримки за умов масових кризових ситуацій соціально-економічного, природно-ресурсного та екологічного характеру стає відносно невелика група виробничо-господарських (підприємства) і регіональних (населені пункти, обмежені території) структур, тобто таких, де ці ситуації аномально загострені, а власних ресурсів для перелому негативних тенденцій недостатньо.
У виробничо-господарській сфері до таких структур насамперед належать підприємства-банкрути, а в регіональних системах – депресивні території.
Депресивні території – це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. На відміну від збанкрутілих підприємств території як невід’ємні частини соціально-економічного, природно-ресурсного, екологічного, культурно-історичного потенціалів суспільства, невід’ємні складові єдиної держави звичайно не можуть ліквідовуватись, тобто неможливо механічно припинити їх функціонування. (В економічній географії є такі поняття, як детеріорація дискрепанація, дезінтеграція, які використовують для певних територій, що через певні причини виключені з господарського обігу, наприклад 30 км Чорнобильської зони). Узагальнюючи подібний стан територій, його можна трактувати як неможливість нормального відтворення економічних, демографічних та інших регіонально опосередкованих процесів.
Існування депресивних територій потребує вжиття, як на державному, так і на регіональному (місцевому) рівнях антидепресивних заходів. Зрозуміло, що за економічної кризи можна стверджувати, що вся країна є депресивною територією. Тому ми говоримо про «аномалії» депресії, наддепресії, тобто виокремлюємо дуже обмежені території, а не регіони. Тільки таким чином можна об’єктивно виділити депресивну територію як об’єкт першочергового державного регулювання і розробити обґрунтовані заходи щодо її санації.
Депресивними в умовах економічної кризи територіями слід вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг і т. п. вищі за макрорегіональні, загальнодержавні. Тобто такі компактні територіальні утворення (населені пункти) дійсно є центрами депресивних напружень. Система заходів, яка проводиться для оздоровлення депресивних територій, називається санацією. Результатом проведення санації на першому етапі є зняття аномальної гостроти проблем, а надалі – економічно-соціальна реабілітація території.
Досягненню цієї мети служать системні механізми, тобто сукупність регулятивних заходів, здатних одночасно впливати на ситуації у сфері економіки, соціальних відносин, природокористування та ін., тобто застосування багатофункціональних регуляторів (економіко-правових, соціально-організаційних, соціально-економіко-демографічних тощо).
Завдання вибору територій для їх включення до переліку депресивних вирішується за допомогою кількісних показників, які дають можливість проаналізувати стан певної території і порівняти їх з середніми по країні.
Визначення території як депресивної складається з ряду етапів:
1-й етап – оцінка існуючого положення і тенденцій зміни ситуації на ринках праці і в сфері зайнятості населення з використанням статистики або розроблених на її основі спеціальних показників, які потім зводяться в інтегрований бальний критерій. У результаті з’ясовуються райони, населені пункти, в яких ситуація на ринку праці значно відрізняється від середніх і тому вони можуть претендувати на отримання статусу території пріоритетного розвитку;
2-й етап – з’ясовуються причини зазначених відхилень. При цьому розрахунки проводяться тільки для тих адміністративно-територіальних одиниць, які були виділені як такі, що претендують на статус територій пріоритетного розвитку. Це дає можливість визначити напрям політики регулювання ринку праці і зайнятості населення залежно від того, якими причинами (демографічними, економічними, соціальними чи іншими) зумовлена ситуація. У результаті виокремлені райони, населені пункти групуються за типом політики регулювання ринку праці та зайнятості населення;
3-й етап – з кількості виділених районів вибираються ті, де не вдалося визначити причини, що привели до виникнення критичного стану. Це означає, що даний стан є наслідком, як правило, незадовільної діяльності місцевої служби зайнятості (несвоєчасне зняття з обліку безробітних, поганий моніторинг ринку праці тощо). Такі райони виключаються з кількості тих, що претендують на отримання статусу територій пріоритетного розвитку.
Розглянемо конкретно можливий розрахунок показників, які характеризують ситуацію на ринку праці і в сфері зайнятості населення (1-й етап):
, (1)
де  – рівень незайнятості; – кількість незайнятих працездатних громадян у районі, місті, які перебувають на обліку служби зайнятості;  – загальна кількість працездатного населення в районі, місті.
(2)
де – рівень безробіття; – кількість офіційно зареєстрованих безробітних.
Рівень незайнятості і безробіття в районі, місті непрямим шляхом характеризують соціальну напругу.
Слід зауважити, що, за рекомендацією Міжнародної організації праці, в знаменнику необхідно використовувати кількість економічно активного населення:
, (3)

де Кр – коефіцієнт ротації безробітних, який свідчить про застій або мобільність ринку праці в районі, місті і пов’язаних з цим небажаних соціальних наслідках; – кількість безробітних, знятих з обліку за звітний період; – кількість безробітних в районі, місті на початок звітного періоду.
, (4)

де – визначає співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці. Разом з показником він може використовуватись також для оцінки ступеня професійно-кваліфікаційної відповідності між попитом і пропозицією робочої сили; – кількість вільних робочих місць у районі, місті, про які сповістили підприємства службам зайнятості.
Зазначені показники розраховуються для всієї сукупності районів, з яких визначаються претенденти на статус території пріоритетного розвитку. Далі розраховується величина відхилення показників конкретного регіону від середнього значення даного показника з обраної сукупності.
За допомогою експертно-аналітичного методу визначаються інтервали абсолютних величин відхилень, кожному з яких присвоюється певний бал. Наприклад, при п’яти інтервалах відхилення показників рівня безробіття від середнього значення найбільший інтервал дістає бал 5, а найменший – 1 бал. Після цього бали за показниками сумуються і отримана кількість балів ділиться на кількість показників, що використовувалось. Таким чином отримується середня бальна інтегральна оцінка стану ринку праці в районі, місті. Адміністративні одиниці, які мають найбільшу суму балів, виділяються я території пріоритетного розвитку, причому їх кількість не повинна перевищувати 10–15 % загальної кількості адміністративно-територіальних одиниць у розглянутій сукупності.
Довідково розраховуються динамічні показники, що характеризують зміни, які відбулися на ринку праці в кожній адміністративно-територіальній одиниці. Для цього абсолютне значення кожного окремого статистичного показника на кінець досліджуваного періоду ділиться на цей самий показник на початок періоду. Далі проводяться розрахунки, аналогічні тим, що використовуються при оцінці ринку праці.
Існує інший, спрощений варіант розрахунків для визначення пріоритетних територій шляхом ранжирування територій за кількісними значеннями кожного з показників з визначенням відповідного балу (місця) території.
Бал (місце) 1 надається території у разі, коли значення показників , , мінімальні з усієї сукупності територій, а значення – максимальне. Потім бали території за окремими показниками сумуються (як і в попередньому випадку вони можуть бути зваженими). Після того, як сума балів поділена на кількість показників, що використовувались, отримується середня бальна оцінка ринку праці території, яка використовуватиметься як критерій визначення території пріоритетного розвитку (аналогічно першому методу).
Далі визначаються причини, що зумовили відхилення показників від середніх. Спочатку показники групуються за їх якісним змістом, тобто виокремлюються демографічні, економічні і соціальні причини і потім проводиться оцінка за кожною з цих груп. Усі групи причин описуються визначеним набором показників, що впливає на ринок праці територіально-адміністративної одиниці. Можуть використовуватися такі показники:
питома вага працездатного населення в загальній кількості населення, %;
індекс споживчих цін (з використанням індексу інфляції);
середні грошові доходи на душу населення;
частка збиткових підприємств, %;
приріст населення за рахунок міграції, %;
працюючі неповний робочий день, в % до спискової кількості зайнятих на найближчий квартал.
За цими показниками проводяться аналогічні розрахунки бальної оцінки районів і з’ясовується вплив різних факторів на ситуацію, що склалася на даній території.
Крім причин, що пов’язані з низьким розвитком продуктивних сил та недоліками територіальної організації суспільства, є й інша група причин. Це катастрофи – природні, антропогенні та техногенні, а також соціально-політичні (воєнні, конфесійні та етнічні конфлікти), екологічні лиха. Катастрофи нерідко змінюють ситуацію в певному регіоні. Це потребує оперативного здійснення широкомасштабних заходів щодо усунення катастрофічних наслідків.
Характерною траєкторією соціально-економічного розвитку, що зумовлює виникнення депресивних регіонів, є загострення тієї чи іншої загальної для країни проблеми, яка в деяких регіонах досягає крайніх значень. Це і робить такі регіони проблемними. Наприклад, в Україні дуже несприятливою є демографічна ситуація. У багатьох областях зменшується чисельність населення. У багатьох регіонах України досить гострою є екологічна проблема. Сформувалися регіони катастрофічної або кризової ситуації, що несе в собі несприятливі наслідки.
Хронічне обмеження інвестицій, застій та інерційність структури господарства, зниження ефективності виробництва є причиною появи економічно деградуючих депресивних регіонів. Державне регулювання інвестиційної діяльності в депресивних регіонах має ґрунтуватися на урахуванні загальних тенденцій розвитку національної економіки і лише відповідним чином коригуватися й уточнюватися у зв’язку з їх особливостями. Створення тут спеціальних умов для інвестиційної діяльності може бути виправдано.
Встановлення особливого режиму інвестування для депресивних регіонів передбачає обов’язкове врахування пріоритетності розвитку окремих галузей (і навіть підприємств), особливостей відтворювальних процесів, готовності до оновлення виробничого потенціалу, ефективності можливих витрат у довгостроковому розвитку.
Державна інвестиційна політика в депресивних регіонах має проводитися у комплексі з іншими антикризовими заходами загальноекономічного значення (загальне оздоровлення економічної ситуації, створення сталих передумов для ефективного функціонування ринкового механізму, забезпечення умов для формування прогресивних територіально-галузевих пропорцій). Це дасть змогу створити передумови для нормального функціонування економіки регіону в майбутньому.
Головну увагу слід приділяти вирішенню таких стратегічних завдань: ліквідації глибинних структурних деформацій у більшості депресивних регіонів, що зумовлюють зниження ділової, в тому числі інвестиційної, активності, нівелювання негативних наслідків несприятливих стартових умов входження в ринок;
– запобіганню руйнації наявного виробничого і науково-технічного потенціалу через різке скорочення інвестування при критичному рівні зносу основних фондів, що істотно обмежує можливості активізації економічної діяльності;
– удосконаленню механізму державного регулювання інвестицій для стимулювання довгострокових вкладень фінансових ресурсів і створення сприятливого інвестиційного клімату.
При розробці заходів державної підтримки депресивних регіонів потрібно детально проаналізувати ситуацію, що склалася, специфічні особливості функціонування їх підприємств в умовах ринку, виділити ті з них, які через вагомі, але не пов’язані з переходом до нових економічних відносин причини об’єктивно не можуть перебудувати свою виробничу діяльність. На основі цього можуть прийматися рішення про вибіркову інвестиційну підтримку підприємств з першочерговим наданням їм централізованих фінансових ресурсів.
Не менш важливе значення має врахування і такого чинника, як загальна доцільність подальшої інвестиційної підтримки соціально-економічного розвитку депресивного регіону в межах наявної регіонально-галузевої спеціалізації. Це потребує аналізу соціальної, політичної, екологічної та демографічної ситуації, в тому числі динаміки міграційних процесів.
Доцільно виділяти повністю або частково депресивні регіони і проводити щодо них різну державну інвестиційну політику. Це передбачає рангування таких регіонів за ступенем депресивності та визначення на цій основі регіональних пріоритетів інвестування, етапів виділення централізованих інвестиційних ресурсів, диференційованих заходів регулювання відтворювальних процесів. Доцільно скласти реєстр подібних регіонів, який має періодично поновлюватися.
Інвестиційні ресурси мають направлятися передусім на розвиток тих депресивних регіонів, у яких помітне відносне пожвавлення інвестиційних мотивацій, є достатні трудові ресурси, відносно сприятливі політичні та екологічні умови. Це запобігатиме розпорошенню ресурсів за численними об’єктами, дасть змогу швидко освоїти їх і забезпечити своєчасну окупність.
Інвестиції в соціальну сферу будуть більш виправданими з точки зору забезпечення потреб достатньо стабільного населення.
Широка інформація про стан ділової активності створює передумови для залучення приватного, в тому числі іноземного, капіталу.
Для повністю депресивних регіонів на першому етапі нереально надати інвестиції в необхідних обсягах. Їх слід спрямовувати на підтримку найважливіших галузей життєзабезпечення населення, підтримку виробничої діяльності обмеженого кола структуроутворюючих підприємств, у тому числі для виключення можливості соціального вибуху, але головне – з метою нівелювання дії чинників, що викликають депресивний стан регіонів, та створення передумов для пожвавлення ділової активності.
Найважливішими напрямами регулювання інвестиційної діяльності в депресивних регіонах є такі:
встановлення державного замовлення на виробництво і поставку найважливіших інвестиційних матеріальних ресурсів;
відстрочення плати податків на прибуток у перші роки функціонування підприємств, створених (перепрофільованих) у депресивних регіонах, що випускають продукцію для задоволення як загальнодержавних, так і регіональних потреб;
пільгове оподаткування прибутку, отриманого в результаті завершення спорудження і виведення на повну потужність об’єктів незавершеного будівництва, що придбані у інших підприємств і розташовані в депресивних регіонах, особливо у разі перепрофілювання їх на випуск соціально значущої продукції;
звільнення від усіх податків до місцевих бюджетів підприємств, що створюють у результаті інвестування нові робочі місця, на строк до двох років з моменту заповнення вакансій;
поширення дії інвестиційного податкового кредиту на підприємства депресивних регіонів, які впроваджують прогресивні технології, що сприяють збільшенню випуску продукції, поліпшенню її якості, підвищенню конкурентоспроможності, поліпшують використання наявного виробничого потенціалу;
використання централізованих коштів, що виділяються для інвестиційної підтримки депресивних регіонів, переважно на розвиток конкретних і суворо обмежених за кількістю пріоритетних соціально-економічних об’єктів;
розвиток місцевої соціальної та виробничої інфраструктур, створення сприятливих умов для удосконалення галузей життєзабезпечення населення, регулювання числа робочих місць.
В Україні, де більша частина регіонів можуть розглядатися як депресивні, особливо важливо знайти оптимальне поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів. Надаючи бюджетну допомогу територіям, слід виходити з пріоритетів стабілізації й прискорення загальноекономічного зростання та необхідності зближення міжрегіональних відмінностей в умовах життєдіяльності населення. Цим зумовлюється переважаюча орієнтація на бюджетну самостійність господарюючих суб’єктів у вирішенні їх внутрішніх соціально-економічних проблем.
ТЕМА 10 Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку
План
1. Західний економічний макрорайон.
2. Східний економічний макрорайон.
3. Південний економічний макрорайон.

1. Західний економічний макрорайон
Основні риси Західного економічного макрорайону. Західний економічний макрорайон розташований, в основному, на Правобережній Україні, включаючи її північну та центральну частини. Це найбільший з трьох макрорайонів країни, площа якого становить 269,4 тис. км (44,6 % площі країни). Населення макрорайону – 22,04 млн осіб (43,3 % населення України). Питома вага району в товарній продукції промисловості України набагато нижча від зазначених вище показників і становить близько 37 %, сільського господарства, навпаки, вища – 52 %.
Макрорайон включає 4 економічних райони – Київський (або Столичний), Карпатський, Північно-Західний та Подільський, до складу яких входить 13 областей, тобто більше половини їх загальної кількості в Україні.
Основні риси. Район у цілому характеризується:
сприятливим геополітичним та транспортно-географічним положенням, високим рівнем господарської освоєності території; кращою, порівняно з іншими макрорайонами, забезпеченістю трудовими ресурсами;
потужним і різноманітним природно-ресурсним потенціалом;
великим і розгалуженим за структурою виробничим потенціалом;
значною територіальною диференціацією економічних і соціальних умов при переважанні областей із середнім та нижчим за середній рівнем соціально-економічного розвитку.
У територіальному поділі праці район відзначається:
різноманітною продукцією АПК, виробництвом цукру, м’яса, тваринного масла, овочеконсервною продукцією;
виробництвом різноманітної промислової продукції: приладів, літаків, автобусів, засобів автоматизації та обчислювальної техніки, сірки, калійних та суперфосфатних добрив, штучних, лляних, синтетичних тканин, паперу, меблів тощо.
Значні резерви інтенсифікації міжнародних економічних зв’язків макрорайону та розширення його зовнішньої функції пов’язані з функціонуванням у ньому столичної Київської агломерації, двох єврорегіонів – Буг і Карпати, вільних економічних зон. Великий науково-технічний потенціал макрорайону створює передумову для інтенсивного розвитку в ньому інноваційного комплексу, у тому числі таких форм його територіальної організації, як технопарки і технополіси.
Сприятливе геополітичне положення більшості областей та значний інтеграційний потенціал зумовлюють його певну інвестиційну привабливість, яка підсилюється завдяки сприятливій екологічній ситуації (за винятком зони впливу Чорнобильської катастрофи). Надходження інвестицій у район нині є найбільшим у країні (завдяки м. Києву), але гальмується загальним її соціально-економічним станом.
Природно-ресурсний потенціал. Велику роль в економічному розвитку макрорайону відіграє його природно-ресурсний потенціал далі – (ПРП). Він дуже значний, представлений усіма видами ресурсів. Структура ПРП територіально диференційована. Основні природні ресурси: мінеральні, земельні, рекреаційні, а також лісові та водні. Особливе значення мають цінні земельні й агрокліматичні ресурси. Саме завдяки їх сприятливості на всій території макрорайону, особливо на Поділлі, склався такий потужний АПК. Більше половини площі – під родючими чорноземами. Досить цінними є природні ресурси сільськогосподарського виробництва у лісостепових областях району. Мінеральні ресурси мають велике народногосподарське та міжнародне значення. Це сірка і калійні солі у Прикарпатті, нафта і газ на півночі Дніпровсько-Донецької та Прикарпатської провінцій, руди титану в Житомирській області, поліметали, алуніти і ртуть у Закарпатті, каоліни у Вінницькій області, цінні кам’яні облицювальні матеріали у Житомирській, Київській та Вінницькій областях тощо.
Саме в цьому макрорайоні позитивний водний баланс і найбільші запаси не тільки поверхневих, але й підземних вод України.
Тут зосереджено майже всі лісові ресурси України, які мають експлуатаційне значення. Вони розміщені у двох районах розвитку лісопромислового комплексу: Поліському і Карпатському.
Якщо всі зазначені вище ресурси досить повно використовуються, то різноманітні і цінні рекреаційні ресурси освоюються недостатньо. Вони представлені мінеральними водами, грязями, озокеритом, водними та лісовими ресурсами, чудовими краєвидами Карпат, Поділля, Волині.
Населення району.Населення району становить 43,3 % усього населення України, а його щільність трохи нижча за середньоукраїнську і становить 82 особи / км2.
Цей показник значно відрізняється у Київській (155 осіб/км2) та західних областях, де він перевищує 100 осіб/ км2 (і сягає 126 осіб/км 2у Львівській), та в поліських областях, де знижується до 53–59 осіб/км2.
Макрорайон має досить значний працересурсний потенціал – 11,7 млн осіб працездатних (чи 42,7 % усього потенціалу України). Найбільший працересурсний потенціал зосереджено у м. Києві, Львівській, Вінницькій, Київській областях. Зіставлення попиту на робочі місця та потреби в них демонструє сумну картину.
Коефіцієнт навантаження на одне вільне робоче місце (вакансію) при середньому по країні – 11,2 од. у 1997 році сягав у Волинській області 127 од.; у Івано-Франківській - 112,8; Львівській – 43,9; Чернівецькій – 31,6; Чернігівській – 25,7; Рівненській – 32,9. Лише у м. Києві та Черкаській області він нижчий за середній по країні. У цьому віддзеркалюється досить значне в районі безробіття – велике соціальне лихо нашого часу. Висока забезпеченість району трудовими, до того ж, значною мірою висококваліфікованими ресурсами мала б сприяти подальшому розвитку тут праце- і наукоємних галузей господарства.
Виробничий комплекс. На основі досить інтенсивного та тривалого освоєння природних і трудових ресурсів у районі склався великий і розгалужений виробничий комплекс. У ньому майже рівномірно розвиваються промисловість і сільське господарство, у яких зайнята більшість працюючих у районі. Добре розвинені будівництво і транспорт. Завдяки інтенсивним міжгалузевим зв’язкам тут функціонують провідні за народногосподарським значенням, складні за структурою та відмінні за розміщенням міжгалузеві виробничі комплекси: ПЕК, АПК, гірничохімічний, лісопромисловий, будівельний та інші. Добре розвинене машинобудування, у якому частка прогресивних наукомістких галузей набагато більша, ніж у Східному макрорайоні. Саме машинобудування, харчова і легка промисловість займають провідне місце в галузевій структурі промислового району. Особливо поширені численні підприємства харчової, легкої промисловості, промисловості будівельних матеріалів.
Серед зазначених міжгалузевих комплексів велику роль відіграє паливно-енергетичний. Він працює на кам’яному вугіллі Львівсько-Волинського басейну, бурому вугіллі в Черкаській та Закарпатській областях, нафті та газі численних родовищ Прикарпаття та півдня Чернігівської області та місцевому паливі – торфі. Енергетика в ПЕК представлена всіма своїми галузями й об’єднує великі ДРЕС (Трипільську, Ладижинську, Бурштинську, Добротвірську), АЕС (Чорнобильську, Рівненську, Хмельницьку), кілька ГЕС, численні ТЕЦ та ЛЕП. Однак енергетика району має переважно внутрішньорайонне значення, на відміну від Східного економічного району, який постачає її не тільки іншим районам України, але й за кордон.
Це пояснюється значними площами, зайнятими у Поліссі під лісом, болотами, а також нижчою концентрацією промисловості. Спільною для району є висока частка людей старшого віку в сільській місцевості, хоч щільність сільського населення теж характеризується великими відмінностями в лісостепових і поліських областях (в останніх вона значно зменшилася).
Великі відмінності існують і у віковій структурі населення: у Вінницькій, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській та Чернігівській областях кількість пенсіонерів на 1 000 жителів значно перевищує середньоукраїнський показник, а в Чернівецькій, Рівненській, Львівській і особливо в Закарпатській областях та м. Києві – значно нижча. Більш відчутні відмінності у природному прирості населення, який у трьох областях з тринадцяти у 1997 році був позитивним, на відміну від усіх інших областей України. Це Закарпатська, Івано-Франківська та Рівненська області. У Волинській, Львівській, Тернопільській, Чернігівській областях перевищення смертності над народжуваністю на 01.01.97 р. було трохи нижчим, ніж у середньому по країні. Краще становище щодо відтворення населення в зазначених областях завдяки ситуації, що склалася в містах. У 8 областях району природний приріст позитивний саме у міського населення.
Очікувана ж тривалість життя знизилась, як і в Україні в цілому, майже на три роки.
Національний склад населення району досить строкатий, з абсолютним переважанням українців – до 92–95 % у більшості областей у загальній чисельності населення кожної області. Друге місце займають росіяни, далі йдуть поляки, євреї, білоруси, румуни, молдовани, угорці тощо.
Розселення населення у макрорайоні досить неоднорідне. У його системі сталися значні зміни у другій половині XX століття.
Перш за все це стосується збільшення кількості великих і середніх міст, чисельності міського населення, що зумовлено процесами урбанізації, викликаними розвитком продуктивних сил у західних областях України.
Сільське населення розселене по території району досить неоднорідно. У західних областях і на Поділлі воно становить половину всього населення, а в Київській області – лише 30 %.
Найбільша щільність мережі міських поселень – у Львівській (понад 70), Київській та Житомирській областях. У макрорайоні нараховується більше ніж 185 міст та 330 поселень міського типу. Більшість малих і середніх міст району мають сприятливі умови для подальшого розвитку, тобто є центрами зростання, здебільшого внутрішньорайонного значення – важливими елементами просторового каркасу розвитку України.
Особливу роль відіграє в економічному розвитку всієї України АІЖ цього макрорайону. Він працює на базі могутнього аграрного сектора, у якому співіснують і багатогалузеве рослинництво, і тваринництво. Ґрунтово-кліматичні умови сприятливі для вирощування всіх сільськогосподарських культур поліської та лісостепової зони: озимої пшениці та жита, цукрового буряка, плодоовочевих, картоплі, льону (у Поліссі та Прикарпатті), тютюну (у Прикарпатті). У Закарпатті клімат подібний до субтропічного, тому тут поширене садівництво та виноградарство. Плодоовочеконсервні виробництва розміщені по всій території району. Тваринництво в Західному макрорайоні має переважно молочно-м’ясне спрямування. Крім основної його ланки, скотарства, тут поширене свинарство, птахівництво і меншою мірою – вівчарство, бджільництво, рибальство, а в передгір’ях Карпат – конярство.
Таким чином, у районі провідну роль відіграють такі спеціалізовані АПК: зернопромисловий, бурякоцукровий, картопле-крохмально-спиртовий, плодоовочеконсервний, а також молоко- і м’ясопромисловий.
Транспортний та науково-технічний отенціал макрорайону. Розвиток інтенсивних зовнішніх та внутрішніх економічних зв’язків базується на розгалуженій транспортній системі. У реалізації внутрішніх зв’язків провідну роль відіграє автомобільний, а зовнішніх – залізничний транспорт. Система шляхів сполучення тут досить розгалужена. Згідно зі структурою і спеціалізацією господарства у вантажообігу залізничного транспорту провідну роль відіграють: цукровий буряк, зерно, будівельні матеріали, мінеральні добрива, нафтопродукти, машини, лісоматеріали, продукти тваринництва. Значну частину становлять і транзитні вантажі, які йдуть у країни Східної Європи, їх обсяги останнім часом значно зменшилися, але й нині серед них переважають руда, вугілля, метал, зерно та різноманітне обладнання.
Західний макрорайон має великий науково-технічний потенціал. Тут працює більше 100 вищих і майже 300 середніх навчальних закладів. До останнього часу функціонувала розгалужена система академічних і галузевих НДІ. Великий культурний, науковий та інтелектуальний потенціал району зосереджений переважно у містах Києві, Львові, Вінниці та інших обласних центрах.
Територіальна структура виробництва. Досить складна територіальна структура виробництва. До її основних елементів потрібно віднести Київську та Львівську агломерації, приблизно 20 промислових вузлів, які сформувалися, в основному, навколо обласних центрів, а також на базі освоєння великих родовищ мінеральних ресурсів (Нововолинсько-Червоноградський, Калусько-Долинський, Прилуцький, Ватутіно-Звенигородський, Коростенський тощо).
Саме в зазначених агломераціях та вузлах дуже погіршена екологічна ситуація, яка в цілому по району є досить спокійною. Тут йдеться про стан природи, тобто характер забруднення основних її компонентів: води, повітря, фунтів. Звичайно, це не стосується зони екологічного лиха, що розташована саме в цьому макрорайоні, – зони впливу Чорнобильської катастрофи. Вона потребує особливої стратегії економічної і соціальної реабілітації території.
Потрібно зазначити, що макрорайон дуже неоднорідний щодо природних, економічних, соціальних, етнічних, навіть історичних і конфесійних умов. Тому проблеми розвитку й розміщення продуктивних сил, трансформації структури виробництва різні в кожному економічному районі. До спільних проблем розвитку Західного макрорайону потрібно віднести:
посилення збалансованості соціально-економічного і екологічного розвитку;
модернізацію технологій, що застосовуються в усіх галузях господарства;
перебудову структури виробництва з випереджаючим розвитком найбільш наукомістких галузей третинної і четвертинної сфери із забезпеченням її відповідності інтегральному потенціалу;
розбудову виробничої, комунікаційно-інформаційної, соціальної інфраструктури;
технічне переозброєння промисловості, сільського господарства, будівництва;
розширення зовнішньої функції і частки її в експортному секторі країни;
інтенсивний розвиток рекреаційного комплексу в усіх економічних районах;
модернізацію транспортної системи району для її інтегрування в загальноєвропейську;
збільшення власної бази паливно-енергетичних ресурсів;
екологізацію господарства та розвиток екологічної інфраструктури;
пріоритетний розвиток основних центрів просторового каркасу зростання продуктивних сил району.
2. Східний економічний макрорайон
Макрорайон розташований переважно на Лівобережній Україні. Площа становить 221 тис. км (36,7% площі України). Населення – 21,1 млн осіб (43,1 % населення України). Макрорайон включає 8 областей, які об’єднані в три економічні райони України: Північно-Східний, Донецький і Придніпровський. На макрорайон припадає 65 % виробництва промисловості та 33 % сільськогосподарської продукції, 51,8 % експорту України. Тут проживає 70 % міського і лише 30 % сільського населення.
Основні риси макрорайону: сприятливе транспортно-геогра-фічне положення; високий рівень господарської освоєності території; велика щільність населення; висока питома вага міського населення; могутній природно-ресурсний потенціал (мінеральні і земельні ресурси); потужне і дуже розгалужене за структурою виробництво, у якому провідне місце займають промисловість та сільське господарство; розміщення у двох природних зонах, що зумовило різногалузеву спеціалізацію сільського господарства; розвинена транспортна система з переважанням залізничного вантажообороту; активна роль у територіальному, а також міжнародному поділі праці: напружена екологічна ситуація.
У багатьох аспектах це район парадоксів:
незважаючи на те, що його територія у своїй центральній і південній частині була освоєна найпізніше в Україні (у XIV ст.), сьогодні тут найвища освоєність;
район має найбільш потужний виробничий потенціал в Україні. Загальна характеристика Східного економічного макрорайону відзначається консервативною галузевою структурою, недосконалою технологією, низьким технічним рівнем.
Велику роль у економічному розвитку макрорайону відіграє його природно-ресурсний потенціал. Він значний, представлений усіма видами ресурсів. Структура ПРП територіально диференційована. Основні його складові – мінеральні, земельні та рекреаційні ресурси. Особливе значення мають мінеральні. Саме завдяки сприятливому поєднанню цінних земельних та агрокліматичних ресурсів у всіх областях склався досить розвинений АПК. Особливо цінні природні ресурси сільськогосподарського виробництва у лісостепових областях району.
Мінеральні ресурси мають велике міжрегіональне значення, їх різноманітність пов’язана з особливостями геологічної будови. Для мінеральних ресурсів властиві такі ознаки: велика різноманітність, значні запаси, висока якість, велике народногосподарське значення, зручне транспортне положення родовищ, високий рівень територіального зосередження. Саме тут розташовані три з чотирьох мінеральних зон України: Донецька, Криворізька та Дніпровсько-Донецька.
Особливо важливим для району є високе забезпечення всіма видами паливно-енергетичних ресурсів. Саме тут зосереджено близько 98 % запасів кам’яного вугілля і 70 % нафти і газу України, а також усі запаси залізної і марганцевої руд у країні. Балансові запаси вугілля у Донбасі становлять приблизно 50 млрд тонн, з них на частку коксівного припадає майже 20 % (країна на 200 років забезпечена вугіллям). І сьогодні, незважаючи на різке погіршення гірничотехнічних умов, Донбас залишається одним із найбільших кам’яновугільних басейнів у Європі.
Нафтогазові родовища у макрорайоні зосереджені в основній у Дніпровсько-Донецькій провінції.
Природно-ресурсні можливості території. У Східному економічному макрорайоні розміщені практично всі необхідні для розвитку чорної металургії ресурси: металеві руди та допоміжна сировина (флюсові вапняки, вогнетривкі глини, доломіти). Саме тут розміщені три з чотирьох основних районів родовищ залізної руди, руди кольорових металів; є великі поклади хімічної сировини: кам’яної солі, солей брому та йоду. У Східному макрорайоні зосереджені всі запаси марганцевих руд, які становлять близько 15 % світових.
Руди кольорових металів представлені родовищами ртуті (Донецька обл.), нікелю (Кіровоградська), титану і бокситів (Дніпропетровська), нефелінових сієнітів, свинцю, цинку, міді (Донецька обл.).
Різноманітні й високоякісні ресурси будівельних матеріалів: цементної, скляної сировини, а також каолінів, мінеральних барвників, вермикуліту, кам’яних будівельних матеріалів та ін.
Забезпечення макрорайону водними ресурсами незначне, а південної його частини – значно нижче. Водні ресурси представлені прісними і морськими водами. Ресурси прісної води – це поверхневий стік, транзитні та підземні води. Поверхневий стік тут невеликий у зв’язку з незначною кількістю опадів (від 500 мм на півночі до 300 мм на півдні) – запаси підземних вод також малі. Головне джерело водних ресурсів – транзитний стік за рахунок Дніпра і меншою мірою Сіверського Дінця. Для регулювання стоку та кращого водозабезпечення маловодних територій у районі побудовані водосховища і канали. Основні водосховища: Кременчуцьке, Дніродзержинське, Дніпровське; канали: Дніпро-Донбас, Сіверський Донець-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг.
Тут дуже цінні земельні ресурси. В основному вони представлені чорноземами. У поєднанні зі сприятливими на більшості території агрокліматичними ресурсами це створило належні умови для інтенсивного розвитку високотоварного сільського господарства. Лісові ресурси обмежені і, крім крайньої півночі макрорайону, мають природоохоронне значення.
До важливих ресурсів належать рекреаційні. Вони різноманітні, мають переважно місцеве значення. І тільки на Азовському узбережжі по долинах річок, де сформувалися чудові ландшафти, рекреаційні ресурси у майбутньому можуть мати міжнародне значення.
Населення: його чисельність, структура, особливості розселення і зайнятість. За чисельністю населення макрорайон посідає друге місце в Україні; середня щільність населення в ньому найвища – до 200 осіб/км2 у Донецькій області. Дуже висока і частка міського населення: від 75 % у середньому по макрорайону до 90 % у Донецькій області.
Національний склад, як і загалом в Україні, дуже строкатий: українців близько 65 % , друге місце займають росіяни.
Східний макрорайон має значні трудові ресурси, зокрема тут зосереджено близько половини спеціалістів з вищою і середньою освітою. Відповідно до структури господарства у макрорайоні дуже висока частка зайнятих у виробничому комплексі чоловіків. Тільки в останні десятиріччя, коли в макрорайоні почала більш інтенсивно розвиватися харчова і легка промисловість, підвищилася зайнятість серед жінок. У зв’язку із занепадом вугільної промисловості та високим безробіттям серед чоловіків, яке набуде особливої загрози після закриття багатьох шахт, жіноча зайнятість значно зростає.
Виробництво району. Макрорайон характеризується високою територіальною концентрацією промисловості. У ньому сформувався найпотужніший в Україні промисловий комплекс, виробляється більше половини промислової продукції України, майже половина її перебуває під посівами зернових. У районі вирощують озиму пшеницю і кукурудзу. На останню припадає більше 60 % збору всієї України. Кукурудза на зерно зосереджена в Придніпров’ї, пшениця вирощується в більшості областей.
13 % посівних площ зайняті технічними культурами. Серед них провідне місце займає соняшник (близько 70 % урожаю України) та цукровий буряк (30 % валового збору). Навколо міст, у складі міських АПК, а також на півдні, у зоні зрошувального землеробства, розміщене плодоовочеве виробництво.
У районі розвинені всі види тваринництва. Однак у зв’язку з недостатністю кормовиробництва рівень його розвитку відстає від місцевих потреб. Тільки м’ясо вивозиться з району. Дуже розвинена харчова промисловість, друга важлива ланка АПК.
Проблеми розвитку Східного мікрорайону. Район відзначається інтенсивними внутрішньо – і зовнішньоекономічними зв’язками. їх матеріальна основа – це транспортна система, яка досить розгалужена і представлена всіма видами з найвищою щільністю транспортної мережі. Серед видів транспорту провідну роль відіграє залізничний, який забезпечує 65–70 % вантажообігу країни. Друге місце займає автомобільний транспорт, який здійснює переважно внутрішньорайонні перевезення. Для міжрайонних зв’язків велике значення має водний, річковий і морський види транспорту. Незначний розвиток авіатранспорту (відсутність великих міжнародних авіапортів) гальмує, певною мірою, процеси міжнародної інтеграції. Основні транспортні вузли: Донецьк, Дебальцеве, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, П’ятихатки.
У Східному макрорайоні склалася складна територіально-галузева структура виробництва. Вона представлена трьома великими агломераціями (Донецько-Макіївською, Дніпропетровсько-Дніпродзержинською та Харківською), галузевими промисловими районами, численними вузлами і приміськими АПК. До вузлів належать Горлівсько-Єнакієвський, Криворізький, Краматорсько-Слов’янський, Полтавський, Луганський, Лисичансько-Рубежанський, Криворізький, Алчевський, Кременчуцький, Нікопольський, Кіровоградський та ін.
Головні проблеми району стосуються основних аспектів його соціально-економічного розвитку: припинення стагнації виробництва; удосконалення галузевої макроструктури промисловості та технологій; поновлення основних фондів, закриття нерентабельних підприємств; ефективне використання колосальних обсягів відходів, покращання умов життя та екологічної ситуації.
Тому набагато більший, ніж в інших макрорайонах, обсяг продукції припадає на одну особу і на один кв. км.
Для району характерні такі негативні риси: консервативна структура з абсолютним переважанням менш ефективних галузей важкої промисловості, екоагресивними, застарілими енерго- і ресурсномісткими «відходними» технологіями, високою зношеністю основних фондів і забрудненням природного середовища. Але і сьогодні основні галузі промисловості приваблюють інвесторів (паливно-енергетичний комплекс).
Галузева структура орієнтована, в основному, на місцеві мінеральні ресурси і консервативна, оскільки в ній переважає виробництво засобів виробництва. В окремих областях, особливо в Донецькій, досить однобока галузева структура. Розвиваються найбільш екоагресивні, ресурсо- та енергомісткі виробництва (енергетика, паливна, металургійна, хімічна промисловість).
Провідне місце у структурі промисловості займають машинобудування, енергетика, металургія, хімія, у яких зайнято майже 70 % працюючих. У макрорайоні розвиваються потужні, дуже розгалужені міжгалузеві виробничі комплекси далі – (МВК). Більшість з них становить основу відповідних комплексів України.
Тут зосереджено основні виробництва паливно-енергетичного, металургійного, гірничо-хімічного комплексів України. Дуже розвинені агропромисловий та будівельний комплекси. Саме продукція зазначених МВК займає нині провідне місце в експорті України.
Для господарства України особливе значення має вугільна промисловість і електроенергетика району. Саме тут зосереджено 70 % її виробництва. Це перш за все потужні ДРЕС: Вуглегірська, Луганська, Старобешівська, Слов’янська, Зуївська-2, Зміївська та багато інших. Тут працюють і основні ГЕС країни. У районі розвивається і нафтопереробка: у містах Кременчук та Лисичанськ (на базі російської нафти).
Досить різноманітна продукція металургійного комплексу району. Це залізна руда, кокс, сталь, прокат, феросплави та труби (у Нікополі, Новомосковську, Дніпропетровську).
На основі коксівного та природного газу, іншої хімічної сировини розвивається хімічна промисловість, випускається більше 100 видів її продукції: фенол, сульфат амонію, хлористий кальцій, азотна та фосфорна кислота, стирол і полістирол. Особливе місце серед них займає кальцинована сода, яка навіть в умовах різкого падіння її виробництва йде на експорт.
Основу АПК становить високотоварне багатогалузеве сільське господарство. Провідне місце в ньому займає землеробство, з усієї площі сільськогосподарських угідь основна частина зайнята ріллею (14 млн га).
3. Південний економічний район
Основні риси Південного економічного макрорайону. Південний макрорайон розташований на півдні і південному заході України, переважно на території Причорноморської низовини та Кримського півострова. Площа становить 113 тис. км (близько 19 % території України), населення складає 7,7 млн осіб (15 %), валовий національний дохід – 13 %. У ньому виробляється 8 % промислової та 14 % сільськогосподарської продукції країни, близько 10,8 % її експорту. Це єдиний район, де питома вага міського і сільського населення в його загальноукраїнській кількості майже однакова: міського близько – 15 %, сільського – 15,5 %.
До його складу входить два економічних райони: Причорноморський (що складається з трьох областей: Одеської, Миколаївської і Херсонської) та Автономна Республіка Крим.
Основні риси:
– винятково сприятливе геополітичне положення; значно нижчий, ніж в інших районах країни, рівень господарського освоєння території, крім прибережної зони;
– високий рівень сільськогосподарського освоєння; досить потужний, але однобокий природно-ресурсний потенціал; невисоке забезпечення трудовими ресурсами; розріджена система поселень;
– щільність транспортної мережі нижча за середню; досить розгалужена структура виробництва; розвинені промисловість і сільське господарство, нерівномірне розміщення продуктивних сил з високою концентрацією у прибережній зоні; складна екологічна ситуація, особливо в районі великих міст та Чорному морі.
У територіальному поділі праці економічний макрорайон представлений промисловою продукцією (машинобудування – судна, верстати, обладнання для АПК, кіноапаратура; хімія – бром, кальцинована сода, двоокис титану, лаки, фарби; промисловість будівельних матеріалів). Провідне місце в ланці спеціалізації займає високотоварний АПК, який постачає на зовнішній ринок зерно, соняшник, плодоовочеконсервну та рибну продукцію, виноград, ефірну олію, тютюнові вироби, коньяк тощо.
Розгалужені зовнішні зв’язки району як міжнародні, так і внутрішньодержавні склалися, перш за все, завдяки сприятливому геополітичному, транспортно-географічному положенню. Район належить до басейну Чорного моря, межує з промислово розвиненими Донбасом і Придніпров’ям. Річка Дунай з’єднує із країнами Центральної Європи, а Чорне море – із країнами Середземномор’я. Приморське положення макрорайону визначає своєрідність його функцій у державному та міжнародному поділі праці. Це перш за все:
транспортно-посередницькі функції, бо район є морськими воротами України, саме в ньому розташовані всі її чорноморські порти;
розвиток морегосподарського комплексу, у якому провідну роль відіграє морське суднобудування;
пов’язані з приморським розташувальним і унікальні рекреаційні ресурси, які лягли в основу розвитку потужного рекреаційного комплексу регіону.
Природно-ресурсні передумови розвитку. Поряд із рекреаційними, важливу роль у природно-ресурсному потенціалі району відіграють земельні ресурси. Цінні чорноземи займають більшість площі району. Інші ресурси досить обмежені і суттєво не впливають на формування спеціалізації господарства. Мінеральні ресурси, за винятком нафти і газу Південноукраїнської провінції, залізної руди Керченського родовища, йодобромних солей у районі Сивашу, представлені численними, поширеними по території родовищами сировини будівельних матеріалів. Досить обмежені ресурси прісних вод. І опади, і поверхневий стік тут незначні, тому основну роль у прісних водних ресурсах відіграє транзитний стік Дніпра, Дністра, Південного Бугу. Особливо напружений водний баланс у Криму.
Величезне народногосподарське значення має Чорне море. Тут здійснюється промислова ловля риби. За останні роки зменшилася кількість та видова різноманітність рибних ресурсів.
Лісові ресурси зосереджені у Криму, у балках та ярах Північної і Центральної частини Причорномор’я. У Причорномор’ї, Південному районі в цілому лісистість низька і становить приблизно 5 %, майже всі ліси мають природоохоронне і рекреаційне значення.
Загальна характеристика населення. Населення в макрорайоні багатонаціональне, українці становлять 52 %, росіяни – 37 %, далі йдуть болгари, молдовани, євреї, білоруси, татари, гагаузи.
Населення в макрорайоні зростало більш повільно, ніж в інших районах України. Тут дуже низька його щільність – 68 осіб/км2(по країні – 85 осіб/км2). Особливо це відчувається в сільській місцевості – у степовій периферійній частині вона становить 20 осіб/км2.
Трудові ресурси по території району розміщені нерівномірно, особливо в Криму. Проте частка зайнятих тут вища, ніж в інших регіонах. Частка міського населення наближається до середньореспубліканської і становить 66 %. Тут розташовано 5 великих міст та майже 140 поселень міського типу.
Провідні галузі спеціалізації виробничого комплексу. У Південному макрорайоні розвивається досить потужне промислове і сільськогосподарське виробництво. Провідну роль відіграють машинобудування, харчова, легка промисловість. Основу виробництва становлять потужні міжгалузеві комплекси: АПК, рибопереробний (у складі морегосподарського), машинобудівний, рекреаційний. Паливно-енергетичний комплекс незначний і не забезпечує район енергією. Створено Південну енергосистему. Комплекс працює на привізній сировині.
Машинобудування досить розгалужене за структурою. Провідне місце займає судно – та верстатобудування, сільськогосподарське, точне машинобудування.
Досить розвинена хімічна промисловість району, яка працює на місцевій ропі Сивашу, солях лиманів та довізній сировині.
Традиційною для району є й третя провідна галузь - легка промисловість, переважно текстильна та взуттєва.
Особливо інтенсивно розвинена тут, у складі потужного АПК, харчова промисловість. Вона базується на розгалуженому сільському господарстві і включає майже всі свої виробництва. Провідне місце займають консервне, молочне, ефіроолійне, рибне, м’ясне, тютюнове виробництво. Саме на харчову продукцію припадає майже половина промислової продукції району. Відновлюється виноградна промисловість після завданих їй великих збитків.
На сільське господарство припадає більше ніж 45 % усієї продукції району. Воно має зерново-тваринницький напрям з широкорозвиненим садівництвом і виноградарством.
Сільське господарство високотоварне і бере активну участь у територіальному поділі праці. Ще на початку минулого століття тут сформувалась одна з основних у царській Росії зона зернового господарства, перш за все озимої пшениці. Сьогодні є всі можливості не тільки забезпечити країну своїм зерном, але й вивозити його за кордон, як і раніше, у великих обсягах. На жаль, ці можливості сьогодні не реалізовуються. Виробляється тут також соняшникова та ефірна олія, тютюнові вироби, вирощується виноград і баштанні культури.
Це основний район постачання України продукцією рибної та виноробної промисловості. Особливу роль у їх розвитку відіграють Крим та Одеська область.
Транспорт досить розвинений. Але щільність мережі незначна. Основні його види: залізничний, водний (особливо морський), автомобільний.
Добре розвинене рекреаційне господарство. Саме тут зосереджено приблизно 70 % усіх санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів України. Вони мають і міждержавне значення, особливо в Криму.
У перспективі основними напрямами розвитку господарства будуть: розбудова морегосподарського, агропромислового, рекреаційного, машинобудівного комплексів.
Шляхи вдосконалення розміщення продуктивних сил. Важливим для Південного макрорайону є вдосконалення розміщення його продуктивних сил. Сьогодні воно досить нерівномірне. За великої концентрації господарської діяльності у прибережній частині і Криму рівень господарського освоєння північної частини території найнижчий в Україні (40–45 % від середнього). Це стосується щільності населення, поселень, промислових центрів. Територіальна структура промисловості взагалі малорозвинена. До її основних елементів необхідно віднести п’ять великих вузлів, які склалися навколо основних центрів та міста Севастополь. Крім загальнодержавних, є й специфічні проблеми розвитку продуктивних сил регіону. Вони пов’язані з необхідністю більш ефективного розвитку міжгалузевих виробничих комплексів, удосконаленням технологій, економічного і соціального розвитку північних областей Причорномор’я, більш раціональним використанням рекреаційних ресурсів, створенням сучасної банківської, транспортної інфраструктури, вирішенням проблем водопостачання, особливо в Криму. Бар’єри зростання для економічного розвитку – напружений водний та паливно-енергетичний баланс, екологічна ситуація, особливо Чорного і Азовського морів, південного берега Криму та прибережної зони Причорномор’я і, як у країні в цілому, фінансова незабезпеченість необхідних для економічної розбудови краю трансформаційних процесів.
ТЕМА 11 Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури
Мета:
– охарактеризувати сутність, форми прояву та розвиток міжнародного поділу праці;
– подати міжнародну спеціалізацію в світовому господарстві;
– навести сучасні тенденції розвитку форм міжнародного поділу праці в світовому господарстві;
– дослідити факторні передумови міжнародної торгівлі України;
– проаналізувати експортну діяльність України та структуру експорту;
– визначити особливості торгівлі товарами України з регіонами світу;
– дослідити проблеми та перспективи розвитку України в міжнародному поділі праці.

План
Міжнародний поділ праці: сутність, форми прояву та розвитку.
Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві.
Сучасні тенденції розвитку форм міжнародного поділу праці в світовому господарстві.
Факторні передумови міжнародної торгівлі України. Спеціалізація України як фактор національного розвитку.
Експортна діяльність України та структура експорту.
Особливості торгівлі товарами України з регіонами світу.
1. Міжнародний поділ праці: сутність, форми прояву та розвитку
Суспільний поділ праці у спрощеному розумінні полягає у спеціалізації діяльності окремих виробників товарів чи послуг і товарному обміні між ними продуктами цієї діяльності. Протягом історії людства суспільний поділ праці був основним джерелом економічного зростання, а від його глибини залежав рівень розвитку виробництва і господарства в цілому.
Найпростішою формою поділу праці на зорі розвитку суспільства був природний поділ праці між чоловіком і жінкою. З розвитком знань і вдосконаленням знарядь праці етапами розвитку поділу праці стали: відокремлення скотарства від землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; виникнення торгової діяльності.
У результаті цього були створені умови для регулярного обміну між людьми, товарами та послугами, а отже, і умови для формування ринку. У суспільних процесах це спричинило виникнення приватної власності, відокремлення міста від села, формування істотних відмінностей в організації фізичної та розумової праці. З часом і виробнича, і обслуговуюча діяльність ставали дедалі більш диференційованими, самостійного значення набула наука.
Сьогодні подальша диференціація поділу праці супроводжується і зустрічним процесом – інтеграцією, у тому числі міжгалузевою, формуванням складних міжгалузевих систем і комплексів.
Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає у спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг і виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому формування спеціалізації території може бути зумовлено як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів у будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет чи ні.
Найвища форма суспільного поділу праці – міжнародний поділ праці. Він полягає у спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.
Усі країни тією чи іншою мірою включені до міжнародного поділу праці. Його поглиблення відповідно до розвитку продуктивних сил є об’єктивним процесом, який інтенсифікує міжнародні зв’язки між країнами незалежно від рівня їх розвитку і соціальної орієнтації.
Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку продуктивної сили праці, її функціональної розгалуженості та дієздатності. Його основними формами є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація.
Отже, міжнародний поділ праці далі – (МПП) – спеціалізація країн (їх господарюючих суб’єктів) на виробництві певних продуктів і послуг з метою їх збуту за межами національного ринку, тобто в інших країнах. Це, як уже зазначалося, вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що виходить за національні рамки окремих держав.
МПП – це складна, багаторівнева система міжнародної спеціалізації, що постійно розвивається і наповнюється новим змістом на кожному етапі суспільного розвитку. Зворотною стороною цієї спеціалізації є міжнародне кооперування. Поглиблення цих процесів зрештою призводить до зростання суспільної продуктивності праці та економії робочого часу.
До машинної стадії розвитку національних економік МПП базувався на своїй природній основі – відмінностях у природно-кліматичних умовах країни, її географічному положенні, ресурсах та енергетичних джерелах тощо. Починаючи з машинної стадії, залежність спеціалізації і кооперування від природної основи значно зменшується. Для індустріальної стадії розвитку характерна залежність спеціалізації від наявного, власне, технологічного фактора. Практично з цієї стадії розвитку для значної кількості країн починається процес поступового переміщення центра ваги світогосподарських зв’язків зі сфери обігу (торгівлі) у сферу виробництва, що, в свою чергу, зумовлює інтенсифікацію та зростання обсягів торговельних зв’язків.
Нині майже неможливо знайти велику галузь національного виробництва, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці: міжгалузевий – промисловість, сільське господарство, будівництво; частковий – між виробництвами цих галузей; одиничний – предметна, подетальна, технологічна міжнародна спеціалізація та кооперування. Поділ праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і знаходить більшу перспективність, ніж усередині окремої країни. Територіально і функціонально така спеціалізація проявляється на рівні окремих країн, їх груп або регіонів світу, що свідчить в цілому про подальший процес глобалізації системи виробництв, а відповідно і економічних міжнародних зв’язків.
Якісні глибокі зміни у розвитку МПП сталися за останні два десятиріччя. Вони зумовлені новим етапом НТР. Їх загальний зміст можна звести до таких нових процесів у МПП:
пріоритетного значення набули спеціалізація і кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивні технології, нові види виробничих (облагороджених) матеріалів. Наприклад, у США на початку 90-х років до 40 % виробів усієї обробної промисловості виготовлялось у сфері наукомістких галузей;
фундаментальні зміни відбулися в МПП у результаті всебічного розвитку процесу спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації - поява автоматизованих систем її обробки, зберігання і передачі, що зумовлено розвитком мікропроцесорних, електронних, комп’ютерних технологій (згідно з міжнародними експертними оцінками, місткість світового ринку інформаційних технологій і послуг до 2012 р. зросте до 8 трлн дол., у 2000 р. ця цифра становила 800 млрд дол.);
істотну роль у поглибленні МПП відіграє і процес інтернаціоналізації сфери послуг та світової інфраструктури, прогресивні зміни як в її традиційних елементах (наприклад, різних видах транспорту), так і у мережах сучасних інформаційних комунікацій.
1.2. Міжнародна спеціалізація у світовому господарстві
Міжнародна спеціалізація виробництва – це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб’єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції – в інших країнах (чи на їх підприємствах).
Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації – міжгалузева і внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Раніше міжнародна спеціалізація виробництва розвивалась виключно як міжгалузева, прикладом якої є спеціалізація багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки на виробництві мінеральної та сільськогосподарської сировини, а також деяких видів продовольства.
Певною мірою такий вид спеціалізації отримав розвиток і між розвиненими країнами, відносно невеликими за розміром території та чисельністю населення. Проте їх спеціалізація частково пов’язана також з географічним середовищем і природними умовами, вона більш прогресивна і характеризується виробництвом промислової продукції та напівфабрикатів. Прикладом такої спеціалізації є Швейцарія, яка відома на весь світ випуском годинників, Швеція – постачальник високоякісної сталі та підшипників, Бельгія – чавуну і сталі, Фінляндія – лісоматеріалів і продукції деревообробки тощо. Високорозвинені країни орієнтують своє виробництво не тільки на національні, а й на міжнародні економічні потреби. Виготовлена ними продукція споживається в усіх частинах світу. Водночас посилюється орієнтація на переробку привізної сировини, замість традиційних місцевих виробництв формуються нові галузі промисловості.
Внутрішньогалузева спеціалізація пов’язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинені країни. Ці країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.
Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації є предметна спеціалізація, що полягає у зосередженні випуску певних видів продукції даної галузі у тій чи іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих фірм США, Великобританії, ФРН, Японії, а отже, і самих цих країн на виробництві окремих видів обладнання, синтетичних матеріалів тощо. У деяких галузях формується спеціалізація на виробництві виробів певних типорозмірів. Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві потужних колісних та гусеничних тракторів, Великобританії – колісних тракторів середньої, а ФРН - малої потужностей.
Більш тісні зв’язки між виробниками різних країн виникають на основі подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не мають самостійного споживання. Така спеціалізація отримала розвиток при виробництві масової продукції: автомобілів, радіоапаратури, тракторів тощо - і поширюється на випуск двигунів, електрообладнання, підшипників, коробок передач, приборів і т. п.
Міжнародна виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно-спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.
3. Сучасні тенденції розвитку форм міжнародного поділу праці в світовому господарстві
Стан сучасного світового господарства ознаменований початком переходу промислово розвинених країн до «економіки знань», яка характеризується органічним поєднанням досягнень науково-технічної революції із дедалі більше соціально зорієнтованим ринковим механізмом. Сучасна техніка і високотехнологічний рівень виробництва роблять нерентабельним забезпечення тільки внутрішніх потреб. Розгортання НТР з середини 50-х років XX ст. і формування на основі автоматизованої праці нового технологічного способу виробництва є неодмінною передумовою сучасного етапу міжнародного поділу праці. Якщо раніше техніка мала безумовний пріоритет над наукою, то нині його отримала наука. Вона перетворилась у безпосередню продуктивну силу. Продукт науки перетворився на товар, він відтворюється, тобто оплачує себе. Ця, безсумнівно якісна зміна, має не еволюційний, кількісний, а принципово новий характер. Якщо головна і визначальна риса НТР полягає у винятково швидкому розвитку науки та перетворенні її в безпосередню продуктивну силу, то друга риса – якісні зміни в технічній базі виробництва. Це пов’язано насамперед з розвитком автоматизації виробництва і використанням електронно-обчислювальної техніки у сфері виробництва і управління. Автоматизоване виробництво ефективне за зростаючих масштабів випуску продукції. Воно супроводжується поглибленням суспільного, зокрема й міжнародного поділу праці, виокремлюються нові галузі промисловості (атомна промисловість, електронно-цифрове машинобудування, ракетно-космічна промисловість, виробництво синтетичних матеріалів тощо). Наприклад, у США нараховують до 700 галузей промисловості, для кожної з них потрібне спеціалізоване устаткування, унікальна апаратура, випуск яких у малих кількостях нерентабельний.
Зміни в технічній базі виробництва належать не тільки до машин, але і до технології, методів обробляння матеріалів, до енергії хімічного синтезу, реакції ядерного розпаду або синтезу, теплових вибухів, мікроскопічних блискавок, струмів високої частоти, дугових розрядів і т. ін. Якісні зрушення відбуваються не тільки в знаряддях, але і в предметах праці. Зростання нових знань, подібно до наукових досліджень, сьогодні неминуче стає іманентною частиною сучасного виробничого процесу, оскільки вони практично реалізуються в нових конструкціях машин, механізмів, якості робочої сили, в раціональних організаторських рішеннях і т. ін. Американський економіст М. Портер стверджує, що сучасні конкурентні переваги досягаються тільки через поєднання внутрішніх і зовнішніх ресурсів, серед яких особливе значення мають освіта і розвиток науки. Згідно із результатами дослідження іншого відомого американського економіста Е. Денісона, зростання економіки США і країн Західної Європи в післявоєнний період на 10–32 % визначалось використанням результатів наукових досліджень у різних областях техніки і технології, на 2-15 % – підвищенням рівня освіти. За розрахунками відомого американського економіста Е. Хансена, 100 дол., вкладені в освіту, забезпечують більш високе зростання продуктивності праці, ніж 100 дол., вкладені у виробничі будівлі, споруди, машини й устаткування. Базуючись на знаннях, держави-лідери науково-технічного прогресу створили зони пришвидшеного економічного розвитку. Найактуальнішою ця проблема є для малих і навіть середніх за економічним потенціалом країн. Тому між їх підприємствами найбільшого розвитку набула інтернаціоналізація одиничного поділу праці. Поширюється і міжнародна технологічна спеціалізація, яка означає спеціалізацію підприємств різних країн на виконанні певних видів робіт (наприклад, виготовлення окремих видів лиття, штампування та ін.).
У сучасних умовах надзвичайно важливою стає також інший складник міжнародного поділу праці – міжнародна кооперація. На відміну від спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, і зазвичай, на основі міжурядових угод за участю компаній, фірм та ін. Міжнародна виробнича кооперація передбачає спільне розроблення важливих науково-технічних програм, обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау, обмін вченими та ін. Міжнародне кооперування простежується не тільки в межах однієї галузі, але й широко використовується між підприємствами. Вони входять в різні галузі, які відрізняються за видами діяльності і використовуваними методами. У період небачених за всю історію розвитку людства проривів у галузі науки і інновацій зростає інтернаціоналізація наукових досліджень, особливо у сфері освоєння космічного простору, боротьбі із захворюваннями та ін. При цьому інтернаціонально фінансуються проекти, засновуються спільні підприємства, переплітаються процеси володіння активами та іншими формами міжнародного зрощування капіталу. Транснаціональні корпорації створюють за кордоном власні збутові організації, скеровують спеціалістів і консультантів. Потужні ТНК, що діють в різних галузях обробної, добувної, нафтохімічної та нафтогазової промисловості, електроніці, різних галузях машинобудування координують своє виробництво і збут із підприємствами, розкиданими по всіх континентах. Маючи потужну виробничу базу, ТНК проводять таку виробничо-торговельну політику, яка забезпечує високоефективне планування виробництва, товарного ринку, а також динамічну політику в галузі капіталовкладень. Вивіз капіталу починає здійснюватись переважно між розвиненими країнами, це посилює відставання від них країн, що розвиваються. За цих умов знижується роль традиційних форм міжнародного поділу праці і зростає значення тих, які передбачають технологічні і виробничі зв’язки в межах внутрішньофірмового обміну. Нині понад 60 % світового виробництва, що ґрунтується на міжнародній спеціалізації і кооперуванні виробництва, зарубіжному інвестуванні, зосереджено в передових країнах трьох найрозвиненіших центрів: північно-європейському, північно-американському і азійсько-тихоокеанському.
Другим напрямом впливу НТР на міжнародний поділ праці стало обмеження можливостей окремих країн створювати надмірно багатогалузеві національні промислові комплекси. Сьогодні номенклатура продукції, особливо промислових галузей, настільки велика, що жодна країна не зможе забезпечити економічно вигідне виробництво всієї цієї номенклатури. Тому досвід багатьох країн показує, що найефективнішою є концентрація зусиль на створенні спеціалізованих галузей виробництва, органічно вписаних у систему міжнародного поділу праці. Зворотною стороною міжнародного поділу праці, як вже зазначалося, є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, кооперація. Так, сьогодні дедалі важливішим напрямом внутрігалузевого поділу праці стає спеціалізація не за кінцевою продукцією, а за деталями, вузлами і комплектуючими виробами. В сучасному машинобудуванні тільки 15–20 % усіх деталей машин є оригінальними, а решта 75–85 % – це взаємозамінні деталі або навіть деталі з однаковими технічними характеристиками для багатьох типів машин і обладнання. Виокремлення цих видів деталей машин в окремі виробництва – основа розвитку як внутрішньо-національної, так і міжнародної промислової кооперації.
Науково-технічна революція доповнила промислову кооперацію науково-технічним і виробничим співробітництвом, тобто різноманітними формами діяльності в галузі виробництва, прикладної науки, техніки, торгівлі, технічного обслуговування та в інших сферах. Особливого масштабу таке співробітництво набуло в галузях, які стали породженням НТР. Так, корпорації, що лідирують у галузі виробництва інформаційної техніки, укладають велику кількість угод про співробітництво з іншими фірмами, зокрема й зарубіжними. Саме міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва, всесвітній поділ праці в кінцевому підсумку породжують і розвивають інші форми міжнародних економічних відносин: вивіз товарів і капіталів, міграцію робочої сили, а також інтеграційні процеси в різних регіонах.
Найбільш динамічно розвиненим сектором світового господарства стають послуги, котрі охоплюють, крім усього іншого, інформатику, ноу-хау, інжиніринг, освіту, фінансові послуги. Торгівля, пов’язана з технологією послуг, за сучасних умов означає розширення науково-технічного і технологічного обміну, до якого залучаються такі форми діяльності людини, як пізнання законів і закономірностей природи, суспільства, мислення (сфера науки), досвіду їх пристосування до потреб людини (розроблення нових зразків техніки й нових технологій); сам процес створення матеріальних і духовних благ і послуг (сфера матеріального й духовного виробництва) і вдосконалення та пошук раціональніших форм управління цим процесом. У сфері торгівлі послугами на світовому ринку закон нерівномірності економічного розвитку між розвиненими країнами та світовими економічними центрами діє ще інтенсивніше. Так, 12 із 20 наймогутніших світових експортерів послуг забезпечують понад 50 % світового експорту, тоді як у середині минулого століття - менше ніж 16 %.
Якщо говорити про сучасні тенденції міжнародного поділу праці в контексті розвитку світового ринку продовольства, то не можна не згадати також про значний вплив «генної хвилі» науково-технічного прогресу. Результатом такого впливу є поділ агропромислового виробництва на три типи виробничих систем і, відповідно, ринку продовольства - на три типи товарів: традиційні, генетично модифіковані та екологічно чисті (органічні). Це означає, що наприкінці XX ст. у міжнародному поділі праці отримала розвиток тенденція до обособлення і поділу виробництва (а також зберігання, транспортування і збуту) аналогічних продуктів, отриманих з різних секторів виробництва. Рушійною силою цього процесу є вимога споживачів про ідентифікацію продуктів за допомогою маркування для забезпечення можливості свідомого вибору типу продуктів харчування. Реально цій сегрегації підлягають такі сектори АВК, як виробництво борошна та зернових продуктів, рослинних олій, м’яса й молока, деяких готових продуктів, а також кормів.
Таким чином, в сучасний період розвитку світової економіки міжнародний поділ праці стає визначальним чинником формування і розвитку світового господарства загалом. Водночас варто зазначити, що рівень міжнародного поділу праці дещо нижчий, ніж поділ праці в межах окремих країн. Це зумовлено кількома причинами. По-перше, міжнародний поділ праці є вторинним щодо поділу в межах національних господарських комплексів. По-друге, форми й соціальна природа міжнародного поділу праці визначається економічними відносинами, що склалися в межах національних господарств. По-третє, можливості втручання держави у міжнародні економічні процеси є обмеженими. І хоча МПП розвивається стрімкими темпами, ще є значний резерв його поглиблення.
Світогосподарські зв’язки стають сьогодні одним із важливих чинників економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Революційний стрибок у наукових знаннях, що супроводжувався якісними зрушеннями в техніці, технології, виробництві, а також радикальні соціально-політичні зміни у другій половині XX ст. істотно модифікували міжнародний поділ праці й продовжують і сьогодні активно впливати на характер і тенденції його розвитку. Найістотнішою зміною у міжнародному поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі. Одиничний тип поділу праці також зазнав певних еволюційних змін. Спочатку він був пов’язаний з організацією праці всередині виробничої одиниці, але пізніше вийшов за межі окремого підприємства й зумовив розвиток промислової кооперації між підприємствами не тільки однієї, а й різних держав. Міжнародна виробнича кооперація, що базується на одиничному поділі праці, відображає сучасну стадію всесвітнього усуспільнення виробництва, його якісно новий рівень, за якого безпосередньо виробничі зв’язки між підприємствами – корпорантами стають постійними і набувають повної самостійності щодо товарообмінних операцій на світовому ринку. Це привело до утворення світових промислових комплексів, які містять багатонаціональні господарські одиниці, й обумовило пришвидшене зростання зовнішньоекономічних зв’язків між розвиненими країнами та країнами науково-технічного прогресу і подібними промисловими структурами. Не випадково 3/4 зовнішньоторговельного обігу цих країн припадає на взаємний товарообмін, значну частку якого становлять внутрішньокорпораційні поставки. Провідні експортні галузі економіки промислово розвинених держав одночасно є також галузями імпорту, що свідчить про ще більшу втрату універсальності національним господарством окремих країн, їх інтеграція у світову економіку відбувається в умовах зростання суспільного поділу праці як всередині країни, так і на міжнародному рівні.
Тому, з одного боку, характер і рівень розвитку внутрішньокраїнової спеціалізації безпосередньо впливають на визначення міжнародного профілю економіки країни, обумовлюють ступінь її участі у спеціалізації виробництва у світовому масштабі. Це стосується країн, що виробляють не тільки сировинні матеріали, а й сучасну складну у технічному відношенні продукцію. З іншого боку, входження у систему тісних світогосподарських зв’язків істотно модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробництва і його ресурсний потенціал, надає можливості прилучитися до останніх надбань світової науки й техніки. Характерною особливістю нинішнього етапу розвитку загально-цивілізаційних процесів є перехід у 80-ті роки розвинених країн Заходу до формування якісно нової моделі світового розвитку. На думку окремих вчених, вона характеризується певним подоланням формаційно-утворювальних ознак суспільства і підпорядкуванням його функцій реалізації загальнолюдських цінностей.
Щодо економічних рис (ознак) такої системи, то вони проявляються передусім у становленні принципово нового технологічного способу виробництва, якісному перетворенні його матеріально-речових чинників. Це здійснюється на основі впровадження в усі галузі суспільного виробництва високої інформаційно-інтелектуальної технології, що базується на електронній автоматиці, інформації, біотехнології та інших матеріально-, ресурсно-, працеощадних видах виробництва. Поряд з цим істотно змінюються властивості та характеристики товарів, що надходять на міжнародний ринок. Міжнародна конкуренція зумовлює по
·стійний пошук методів та шляхів подальшого якісного вдосконалення продукції, зростає наукомісткість дедалі більшого числа товарів. Водночас НТР ставить нові вимоги й до робочої сили з погляду її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки людський фактор є центральним елементом нової моделі постіндустріального розвитку.
Характеризуючи модель світового розвитку, що формується, потрібно визначити можливості залучення до неї держав – колишніх членів «соціалістичної співдружності». Криза та крах, що охопила ці країни наприкінці 80-х років, значною мірою були зумовлені відгородженістю та замкненістю соціалістичних країн від світового співтовариства, «непроникливістю» в їх межі прогресивних тенденцій світового економічного та науково-технічного прогресу. На жаль, демонтаж адміністративно-командної системи господарювання у більшості колишніх соціалістичних країн здійснювався нерідко насильницькими, нецивілізованими методами, що відкинуло їх з раніше зайнятих позицій у міжнародному поділі праці.
Нині об’єктивна потреба динамічної інтеграції країн Східної Європи в нову модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі всесвітнього поділу праці, передусім загальноєвропейського. Вони можуть претендувати на участь у глобальному та континентальному поділі праці завдяки наявності таких чинників: геополітичного становища мосту між Західною Європою та азійським континентом, наявності дешевої і відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, величезного і всепоглинаючого ринку товарів та послуг, спільного географічного й економічного простору та ін.
4. Факторні передумови міжнародної торгівлі України. Спеціалізація України як фактор національного розвитку
До здобуття незалежності Україна повністю була інтегрована в економічну систему колишнього СРСР і не могла виступати самостійним суб’єктом міжнародних економічних відносин. Розвал торгівлі з союзними республіками після розпаду СРСР паралізував зовнішньоторговельні зв’язки країни. Вони мали перебудовуватися згідно з новими критеріями та вимогами.
Міжнародна торгівля – сфера міжнародних товарно-грошових відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами) між продавцями і покупцями різних країн. Міжнародна торгівля являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу. Під терміном «зовнішня торгівля» розуміють торгівлю будь-якої країни з іншими країнами, що складається з оплачуваного ввозу (імпорту) й оплачуваного вивозу (експорту) товарів.
Перехід до розбудови сучасної міжнародної економічної діяльності (МЕД) має для України особливе значення. Україна успадкувала від колишнього СРСР застарілу народногосподарську структуру, що не могло не позначитися на участі країни в міжнародному поділі праці. Оскільки якісний стан зовнішнього сектора економіки перебуває у причинно-наслідковому зв’язку з видом структурного рівня міжнародного поділу праці, то для міжнародної торгівлі України були характерні всі структурні недосконалості й вади.
Становлення України як незалежної держави супроводжувалося численними негативними проявами для її економіки: розпадом економіки СРСР, РЕВ та країн всього соціалістичного табору, переорієнтацією їх на більш конкурентоспроможну продукцію. Це посилило такі значні економічні негаразди як гіперінфляція, зупинка більшості підприємств унаслідок неконкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому ринку порівняно з імпортними товарами, які заполонили його, відсутність численних видів необхідної сировини (яка раніше постачалася з республік СРСР), гостра обмеженість власних енергоресурсів та гіперзростання цін на їх імпорт та інші. Внаслідок такого погіршення внутрішньої економічної ситуації експортні позиції України в міжнародному поділі праці значно послабшали: склалася ситуація необхідності знову завоювання місця для національної спеціалізованої продукції в МПП, яке відбулося у попередні роки.
Україна хоча і має значні поклади вугілля, залізної та марганцевої руд, сірки, ртуті, титану, мінеральних солей, інших видів корисних копалин, функціонування її національного відтворювального комплексу значною мірою залежить від енергосировинних поставок з інших країн.
Причинами, які зумовлюють інтерес до міжнародної торгівлі, є додаткові можливості отримувати прибутки від розширення ринків збуту, заощаджувати кошти завдяки іноземним закупівлям більш дешевих або ефективних товарів, необхідність отримувати дефіцитні, нетипові для даної місцевості ресурси. В економічній теорії Е. Хекшером та Б. Оліном було обґрунтовано систему мотивації учасників міжнародної торгівлі, які спеціалізуються на певній її номенклатурі.
Зовні МПП виявляється через спеціалізацію, яка являє собою процес виокремлення виробництв і зосередження їх на виробництві лише певної групи товарів чи послуг. Вона є тим вужчою (глибшою), чим менша номенклатура виробів.
Результатом функціонування спеціалізованих підприємств є вироблена спеціалізована продукція, частина якої входить до міжнародного обміну. Показником глибини спеціалізації міжнародної діяльності країни є частка на світовому ринку експорту спеціалізованої продукції в загальному обсязі експорту країни.
Нині в експорті України значна частка припадає на технологічну спеціалізацію, яка включає експорт мінеральної та сільськогосподарської сировини та напівфабрикатів первинних стадій переробки металургійної, металообробної та хімічної галузей промисловості для подальшої переробки в країнах-імпортерах. Сировинна експортоорієнтованість у спеціалізації змушує посилювати техніко-технологічний рівень вказаних галузей, що в умовах жорсткої обмеженості власних та залучених іноземних інвестицій сприяє подальшій деформації економіки України в сировинному напрямку, зосередженню на первинних, недосконалих, брудних технологіях, а в підсумку - локалізації у промисловій ніші поряд з країнами чітко визначеного сировинного профілю в МПП
Не менш важливою в МПП є предметна спеціалізація, тобто випуск готових виробів. Це передусім товари народного споживання: текстиль, одяг, вино, фармацевтичні вироби. Серед товарів виробничого призначення - невелика кількість літаків, кораблів, машин та устаткування. Значне місце посідає експорт зброї та військової техніки.
Наявність значного науково-технічного потенціалу створює підвалини для розширення предметної спеціалізації України на складних і наукомістких виробах машинобудування та приладобудування, електроніки й радіотехніки, на програмних продуктах.
Але виникають проблеми неконкурентоспроможності власної продукції перш за все на внутрішньому ринку та державної підтримки виробників продукції, яка вже має світове визнання. До останньої належить продукція космічного будування та військово-промислового комплексу. Але слід зазначити, що можливості розвитку наукомісткої продукції в Україні значно підірвано відтоком приблизно третини науково-інтелектуального потенціалу, бо приблизно така частина кадрів з найвищою кваліфікацією (докторів і кандидатів наук) виїхали до інших країн. Крім того, за технічною озброєністю лише 10% галузевої науки спроможні працювати на світовому рівні. Проте її спрямування на передові технології, ноу-хау містить значний потенціал розвитку складних спеціалізованих виробництв.
Для України процес входження у світове господарство супроводжується формуванням нераціональної структури експорту, а отже, малоперспективної моделі міжнародної спеціалізації. Основні риси сучасної моделі міжнародної спеціалізації економіки країни пов’язані з тим, що Україна експортує на міжнародні ринки ті товари (харчові продукти, руди, метали, передусім чорні), які є відносно малодинамічними та характеризуються скороченням їх частки в глобальних продажах товарів. На цих ринках до того ж панує жорстка цінова конкуренція, і цінові переваги можуть дуже швидко переходити до інших країн, особливо якщо стосовно країни вживаються обмежувальні, дискримінаційні торговельно-економічні заходи. Водночас вкрай мізерними є поставки на високотехнологічні ринки, які визначають перспективи розвитку світової економіки.
Домінування у структурі вивезення низькотехнологічної та сировинної продукції зумовлено фронтальним відставанням від провідних індустріальних країн у базових напрямах науково-технічного прогресу, застарілістю обладнання. Неефективний імпорт «відповідає» несприятливим умовам заощадження, типовим ситуаціям, за яких фінансові кошти спрямовуються на задоволення споживчих потреб, а не на інвестиції, не на модернізацію виробництва.
5. Експортна діяльність України та структура експорту
Експортна діяльність країни в системі міжнародної торгівлі визначається її експортним потенціалом.
Експортний потенціал країни – це здатність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світових ринках. Реальне втілення він знаходить у галузевій структурі експортно-імпортних операцій, що формується як наслідок входження країни у світове господарське співробітництво і відображає напрями розвитку міжнародної спеціалізації її економіки.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) дає таке визначення: «Експорт – продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів».
Однак цей Закон трактує як експорт ті види торгівлі, які, з теоретичного погляду, взагалі не є предметом міжнародної економічної діяльності (продаж товарів іноземцям-резидентам без вивезення цих товарів за митний кордон), та не зараховує до експорту продаж та вивезення товарів за кордон у разі, коли контрагентами є фізичні, юридичні особи України.
Важлива позитивна динамізуюча та стабілізуюча роль експорту на макроекономічному рівні з особливою очевидністю проявилася в Україні в середині 90-х років. Україна розпочала процес ринкової трансформації з низьким рівнем залучення до світової торгівлі й викривленою структурою зовнішньої торгівлі, яка лише на початку 90-х років стала суб’єктом міжнародних економічних відносин, ще не використовувала переваг порівняльних витрат і будувалася на основі народногосподарської структури, що склалася за часів існування СРСР. Сектор зовнішньої економіки первісно мав у своїй основі деформовану структуру із сировинною спрямованістю експорту з відсутністю наукомістких товарів.
Існуюча нині в Україні галузева структура експорту – це своєрідний конгломерат залишків структури зовнішньоторговельних операцій, що проводилися від імені СРСР, і нових міжнародних економічних відносин, які формуються в умовах перехідної економіки. Переплетіння проблем старого економічного укладу й економічного укладу, що формується, призводить до того, що в процесі формування нового якісного стану зовнішніх зв’язків Україна відчуває на собі:
– по-перше, тиск народногосподарської структури неіснуючої держави і політики монополії зовнішньої торгівлі СРСР, яку вона проводила і яка підтримувала деформовану народногосподарську структуру економіки України;
– по-друге, взаємодію не завжди обґрунтованої та скоординованої в рамках усього народного господарства економічної політики держави з перехідною економікою.
Сформовані, згідно з конкурентними перевагами, структури зовнішніх економік країн Заходу (за поодинокими винятками) не зацікавлені в низькоякісній і неконкурентоспроможній продукції обробної промисловості України. Торгівля з цими країнами, що в цілому зростає, залежить від структурних змін тільки односторонньо: імпорт визначається диференційованим споживачем, а структура експорту залишається практично незмінною: питома вага експорту сировини – приблизно 77 %, продукції машинобудування – понад 10 %.
Аналогічні тенденції властиві відносинам України з країнами СНД: на сировину й матеріали припадає понад 40 % усіх експортних торговельних операцій, на машинобудування – до 26 %. Більша питома вага продукції машинобудування пояснюється, з одного боку, наявністю збережених після розпаду СРСР господарських зв’язків, з іншого – специфікою локального ринку країн СНД, коли суб’єкти ринку пред’являють попит на товари приблизно однакової якості.
Формування зовнішнього сектора економіки й зміцнення експортного потенціалу України вимагає переорієнтації народного господарства на досягнення більш рівномірної та збалансованої експортної віддачі окремих її регіонів. Вирішення такого завдання потребує, по-перше, усунення причин, що спричиняють деформацію народногосподарської структури України, по-друге - перегляду економічної політики держави, спрямованої на стимулювання оптимального розподілу обмежених економічних ресурсів. Як свідчать дані Міністерства статистики України, понад 50 % українського експорту товарів і послуг припадає на 4 промислові області: Дніпропетровську (20–25%), Донецьку (10–15 %), Одеську (10–12 %) і Луганську (до 10 %). Виходячи з того, що ці промислові центри спеціалізуються передусім на виробництві сировини і матеріалів (металургійна, хімічна та нафтохімічна промисловість), можна стверджувати, що експортний потенціал України розміщений і експлуатується нерівномірно (Додаток Б).
За січень-серпень 2010р. експорт товарів України склав 31590,6 млн. дол. США. Порівняно з січнем-серпнем 2009 р. експорт збільшився на 33,2 %. Від’ємне сальдо становило 4640,9 млн. дол. (за січень-серпень 2009р. також від’ємне – 3786,2 млн. дол.).
Коефіцієнт покриття експортом імпорту склав 0,87 (за січень-серпень 2009р. – 0,86).
Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 210 країн світу.
У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з січнем-серпнем 2009р. збільшилась частка чорних металів – з 26,4 % до 29,9 м %, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – з 4,4 % до 7,3 %, руд, шлаків та золи ( з 3,3 % до 5,1 %, жирів та олій тваринного або рослинного походження – з 4,7 % до 5 %, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання – з 1,9 % до 4,5 %, продуктів неорганічної хімії – з 1,7 % до 2,2 %. Натомість зменшилась частка механічних машин – з 7 % до 6,4 %, електричних машин – з 5,3 % до 4,7 %, зернових культур – з 9,2 % до 4,5 %, виробів з чорних металів – з 5,5 % до 3,7 %, добрив – з 2,3 % до 1,8 %, паперу та картону – з 1,9 % до 1,7 %.
За січень-серпень 2010 р. експорт давальницької сировини становив 35,1 млн. дол. (на 60 % більше, ніж у січні-серпні 2009 р.). У той же час до України імпортовано готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, на 35,6 млн. дол. (що на 19,2 % більше, ніж у січні-серпні 2009 р.).
В Україну надійшло іноземної давальницької сировини на 1394,1 млн. дол. (збільшення на 33,8 %). Експорт готової продукції з імпортної давальницької сировини становив 2590,3 млн. дол. (на 70,2 % більше, ніж у січні-серпні 2009 р.).
Ми бачимо, що головну роль в економіці України та її експорті відіграє чорна металургія. В загальному обсязі промислової продукції на неї припадає більше 20%. Це пояснюється тим, що країна має багаті поклади залізних і марганцевих руд, добре розвинуту інфраструктуру чорної металургії, певний науково-технічний потенціал і підготовлені кадри. Однак експортна товарна структура промисловості чорної металургії не адекватна вимогам світового ринку. Найбільша питома вага в ній припадає на неконкурентоспроможну продукцію: низькоякісну, яка потребує подальшої обробки і, як наслідок, може бути продана тільки за певних умов і за невисокою ціною.
Головна причина цього – відсутність у цих регіонах капітало- і наукомістких факторів виробництва. Відсутність коштів для переоснащення та модернізації підприємств чорної металургії й переведення їх на сучасні технології й методи управління виробництвом стане у недалекій перспективі причиною відсутності попиту на цю продукцію на світових ринках, тим більше, що вже тепер виробники неодноразово робили спроби її продажу за демпінговими цінами.
З точки зору визначення напрямів розвитку чорної металургії та можливостей реалізації продукції на світових ринках доцільно вказати тенденції, які продовжують існувати у споживанні металопродукції:
невідповідність обсягів виробництва металопродукції і величини національного доходу, що відбиває низьку ефективність використання металу;
низький технічний рівень машинобудування і будівництва, які є основними секторами споживання металопродукції і постачання обладнання для металургійної промисловості. Саме ці галузі формують напрями та обсяги внутрішнього попиту на металопродукцію в Україні;
нераціональне використання металовідходів, стружки, брухту;
відсутність спеціального заготовчого виробництва у машинобудуванні та розгалуженої системи матеріально-технічного забезпечення. Насамперед це стосується металобаз та проміжних оброблюючих сервіс-центрів, які називають «п’ятим переділом»;
згортання сфери НДДКР, припинення запровадження прогресивних наукоємних технологій виплавки металу та металообробки;
велика питома вага у споживанні металу сфери ремонту, що орієнтує металургію на виробництво продукції невисокої якості.
На жаль, саме у цьому напрямі формуються і потреби нових секторів збуту металу на мікроекономічному рівні - малих підприємств, фермерських господарств, торгівлі. Все це відбувається одночасно із згортанням випуску високотехнологічних і спеціальних видів металу.
Регіональна структурна політика, що є основою регіональної товарної структури експорту, тісно пов’язана зі структурною політикою мікрорівня. Для зовнішнього сектора економіки України це означає потребу здійснення такої політики, коли акцент робиться на створенні особливих умов для розвитку окремих підприємств, що мають народногосподарське значення і відіграють провідну роль у процесі реструктуризації народного господарства. Політика мікрорівня, з погляду зміцнення експортного потенціалу, може мати «точковий» характер. Її головна ознака – сприяння відновленню оптимальних структурних пропорцій в економіці й формування раціонального зовнішнього сектора, що відповідає національним інтересам.
Реалізація мети експортної орієнтації економіки відбувається через експортну політику держави, спрямовану переважно на:
забезпечення сприятливих умов для виходу країни на світовий ринок;
реалізацію на світовому ринку товарів, з яких країна має порівняльні переваги;
підтримку вітчизняних експортерів і творців конкурентоспроможної продукції;
стимулювання змагальності вітчизняних підприємств із закордонними;
підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення її вивозу.
Становлення експортної політики не може здійснюватися стихійно і хаотично. Сили ринку, перетворюючись в умовах перехідної економіки на головний механізм координації народногосподарського розвитку, повинні кореспондуватися з цілеспрямованою державною політикою.
Особливо важливим є створення технологічно пов’язаних, конкурентоспроможних (на міжнародних ринках) виробництв, здатних нарощувати товарний експорт. Йдеться про реалізацію таких пріоритетів:
орієнтація на експорт високоякісного прокату, металомісткої продукції, включаючи транспортні засоби (особливо судна), екскаватори, металорізальні верстаки, комплектне устаткування, зокрема гірниче, енергетичне, металургійне і хімічне, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;
розвиток експортної спеціалізації за окремими видами сільськогосподарської продукції (зерно, олійне насіння), переробної і харчової промисловості (м’ясопродукти, окремі молокопродукти, олія, цукор, кондитерські вироби, алкогольні та безалкогольні напої), сільськогосподарських машин та обладнання для харчової промисловості;
розвиток спеціалізованого, зорієнтованого на міжнародні ринки комплексу виробництва ракетної та авіаційної техніки (насамперед будівництво транспортних літаків), підтримка оборонно-промислового комплексу, передусім за напрямами, що вже сьогодні мають перспективи виходу на зовнішні ринки (бронетехніка, техніка ППО, стрілецька зброя, інженерна техніка);
створення нового виробничого комплексу на основі галузей з видобутку рідкісноземельних металів, розвитку мікроелектроніки (у т. ч. з використанням нових космічних технологій), випуску комп’ютерів, побутової електроніки та іншої техніки, залучення до цього комплексу іноземного капіталу з метою прискореної модернізації і створення нових виробництв;
формування нового наукоємного комплексу на базі виробництв, що безпосередньо пов’язані з реалізацією перспективних науково-технічних досягнень, а також наукових установ Національної академії наук України і провідних університетів України у галузі порошкової металургії, зварювальної апаратури, нових високоякісних матеріалів тощо; організаційними формами розвитку такого комплексу могла б стати мережа стратегічних альянсів, дочірніх фірм, підприємств, технопарків і технополісів, створена із залученням іноземного капіталу, а також провідних наукових установ України до міжнародних науково-технологічних програм, зокрема в рамках ЄС. Як свідчить досвід розвинених країн, саме за рахунок стимулювання державного експортного, причому в основному – експортного технологічного напряму зовнішньоекономічної діяльності їм вдається підтримувати стабільну динаміку економічного розвитку. Тому в сучасних умовах ефективний розвиток українського експорту є важливим елементом довгострокової стратегії держави щодо ринкового реформування і структурної перебудови економіки.
6. Особливості торгівлі товарами України з регіонами світу
Формування зовнішнього сектора економіки України передбачає адаптацію народного господарства країни до світового ринку. Фактично йдеться про уточнення національних геоекономічних орієнтирів, що визначаються під впливом сучасних відцентрових і доцентрових тенденцій у світовому господарстві.
Становлення зовнішнього сектора економіки України припадає на період, коли світові ринки не тільки сформувалися, а й були поділені між основними суб’єктами світової господарської діяльності. За цих умов країні не просто знайти свою ринкову нішу й посісти гідне місце у світовому економічному співтоваристві. При визначенні зовнішньоторговельної стратегії Україна має виходити з наявності двох найважливіших реалій: по-перше, з потреб і тенденцій розвитку світового господарства і світового ринку, по-друге, з рівня розвитку й структури національної економіки.
До особливих міжнародних умов формування зовнішнього сектора економіки України належить процес реструктуризації системи світового господарства. Суть реструктуризації світового господарства як світового економічного процесу полягає у формуванні на мегаекономічному рівні багатополярної системи суб’єктів міжнародної економічної діяльності за радикальної зміни співвідношення сил між ними і центрами їх геоекономічного впливу. Посилюється тенденція до створення й подальшого розвитку високоінтегрованих економічних просторів, які об’єднують країни, близькі за своїм географічним положенням, рівнем економічного та культурного розвитку. Як правило, такі інтеграційні об’єднання мають гнучку систему внутріпросторового лідерства і конкурентно-коопераційних відносин.
Сучасна багатополярна система міжнародних господарських зв’язків представлена трьома потужними інтеграційними групами. Вони визначальним чином впливають на характер сучасних міжнародних торговельних і економічних відносин загалом. Це формування єдиного європейського ринку в рамках Європейського Союзу (ЄС), створення Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), розвиток Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) – торговельного блоку країн азіатсько-тихоокеанського регіону під егідою Японії. Особливість формування названих міжнародних структур полягає в тому, що їх торговельна політика будується як високопротекціоністська щодо зовнішніх конкурентів і ліберальна щодо країн-учасниць інтеграційного об’єднання.
Існуючий у міжнародній торгівлі поліцентризм означає, що у визначенні зовнішньої економіки України вона повинна виходити з наявності міжнародно-коопераційних полюсів. Це передбачає таку орієнтацію України на розвиток торговельно-коопераційних зв’язків із світовими центрами, за якої відкритість економіки не вступає в конфлікт з національно-державними економічними інтересами, що можуть відчувати тиск з боку цих центрів. Вимога міжнародних організацій і регіональних інтеграційних об’єднань щодо лібералізації зовнішньоторговельних зв’язків повинна бути збалансована з потребами українських виробників експортної продукції та імпорто-конкурентних галузей.
Формування багатофункціональної зовнішньої економіки України не обмежується визначенням завдань і місця країни у взаємовідносинах з міжнародно-коопераційними центрами. Важливим зовнішнім чинником становлення такої моделі було створення Економічного союзу країн СНД, до складу якого Україна ввійшла як асоційований член.
Економічний союз передбачає вирішення комплексу завдань, пов’язаних із формуванням умов стабільного розвитку економік країн-учасниць, поетапне створення загального економічного простору на основі ринкових відносин через забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, вирішення актуальних соціально-економічних проблем.
Позитивні цілі, покладені в основу Економічного союзу, у процесі їх реалізації наштовхуються на загально інституціональні проблеми, спричинені функціонуванням наддержавних органів СНД і наддержавних об’єднань країн-учасниць СНД. Відсутність рівноправних відносин у СНД призводить до того, що зовнішньоторговельні зв’язки формуються не відповідно до досягнутих угод про лібералізацію експортно-імпортної діяльності, а за домінуванням протекціоністських заходів окремих країн-членів СНД стосовно інших країн СНД. На відміну від зовнішньоторговельної політики, яку здійснюють інтеграційні об’єднання ЄС, НАФТА, АТЕС, політика СНД часто виступає як протекціоністська не стосовно третіх країн, а стосовно країн-учасниць співтовариства. Так, у двосторонній українсько-російській торгівлі останнього часу забороненими були близько 200 номенклатурних найменувань товарів, що стали такими внаслідок здійснення Росією політики протекціонізму.
З 1992 р. відбулися істотні зміни в географії експорту. На цей час найбільш тісні економічні зв’язки України залишаються в межах СНД, з яким усі роки незалежності зберігався негативний баланс зовнішньої торгівлі. Ці традиційні зв’язки пояснюються схожістю технологічних укладів, організацією виробництва і праці. Особливо це стосується металургії, транспортного і сільськогосподарського машинобудування, хімічної і легкої промисловості.
Однак необхідно відзначити, що за період 1999–2009 pp. експорт у країни СНД скоротився в 2,3 рази – з 60,1 % до 26,2 %, причому основним партнером є Росія – 18,7 % експорту і 37,6 % імпорту. Молдавський ринок також дуже перспективний для України. Узятий молдавським урядом курс на нарощування експорту вимагає насамперед відновлення виробничих потужностей провідних підприємств країни. При вмілій урядовій підтримці українські підприємства в найближчі роки могли б одержати вигідні контракти на постачання металу, машин і устаткування.
Обсяги експорту до країн СНД у січні-серпні 2010 р. становили 36,1 % від загального обсягу експорту, Азії – 27,2 %, Європи – 26,5 % (у т.ч. до країн Європейського Союзу – 24,7 %), Африки – 5,9 %, Америки – 4,1 %, Австралії і Океанії – 0,1 %.
Найбільші експортні поставки у січні-серпні 2010 р. здійснювались до Російської Федерації – 25,9 % від загального обсягу експорту, Туреччини – 6,1 %, Італії – 4,8 %, Білорусі – 3,5 %, Польщі – 3,3 %, Німеччини – 3 % (Додаток В).
Збільшився експорт товарів до усіх основних країн-партне-рів: Італії – у 2,1 рази, Російської Федерації – на 70,3 %, Польщі – на 53,6 %, Туреччини – на 50,3 %, Білорусі – на 45 %, Німеччини ( на 35,3 %.
За останні роки відзначається зростання зовнішньоторговельного обороту з країнами ЄС: від 13,6 % до 22,5 % за період 1999–2009 р. Особливо з Німеччиною – 6,2 % і Італією – 5,5 %. Значно скоротився вивіз продукції у Швейцарію – з 2,3 % до 0,7 % і Великобританію – з 2,2 % до 0,9 % експортних постачань України. Зниження експортних постачань у колишні країни Східної Європи, що вже переорієнтували свій експорт та імпорт на промислово розвинені держави Європи й Азії, припинилося, а збільшення експорту відбулося за рахунок зростання частки Угорщини (з 1,5 % до 3,7 %) і Болгарії (з 0,9 % до 1,8 %). Частка Польщі в експорті України складає 3,3%.
З постіндустріальних країн виділяються США (3,1 % експорту), які збільшили ввіз українських товарів з 1999 р. до 2009 р. у 2 рази і виявляють готовність у наданні Україні режиму найбільшого сприяння в зовнішній торгівлі.
З країн азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР) основним партнером є Китай, на який припадало від 4,8 % у 1999 р. до 7,7 % у 2009 р. Основу українського експорту в КНР складають неблагородні метали і вироби з них (90 %). З кожним роком збільшувалися постачання до Тайваню: від 0,6 до 1,7 % (у 2009 p.). Однак у 2010 р. вони різко скоротилися в 2 рази – до 0,8 %.
Істотно зросли експортні постачання до Туреччини (від 2,8 % у 1999 р. до 6,8 % у 2009 р.) завдяки збільшенню обсягів так званої неорганізованої торгівлі. Однак у 2009 р. експорт до цієї країни знизився і склав 3,9 % експорту України.
В імпорті, як і в попередні роки, основну частку займають енергоносії з Росії (37,6 % загального обсягу імпорту) і Туркменістану (7,6 %). Серед імпортерів також можна виділити традиційних торгових партнерів України: Німеччину – 9,9 %, Польщу – 3,5 %, Італію – 2,8 %, Великобританію – 2,5 %, Францію та Китай – по 2,3 %.
Таким чином, за період 1999–2009 р. намітилася тенденція зниження частки країн СНД в українському експорті з 57,5 до 26,2 % і в імпорті з 74,8 до 50 %. Одночасно збільшувалася частка країн ЄС, зовнішньоторговельний оборот яких склав у 2009 р. 59 % від торгівлі товарами з країнами СНД.
Враховуючи зовнішні чинники формування зовнішньоекономічного сектора України, слід виходити з наявності суперечливих тенденцій розвитку світових і регіональних господарських зв’язків. За домінування загальної тенденції до лібералізації МЕД використання протекціоністських заходів набуває нового якісного змісту. Захист внутрішніх ринків від третіх країн, державна підтримка експортоорієнтованих галузей на ринках регіональних інтеграційних об’єднань, членом яких країна не є, стають визначальними інструментами міжнародної економічної діяльності України.
Таким чином, основними характеристиками зовнішньої торгівлі сучасної України є:
перетворення України на суб’єкта світового товарного ринку з часткою у світовому експорті 0,3 %, а в імпорті – 0,4 %;
перебудова зовнішнього сектора економіки, що пов’язана зі змінами в географічній і товарній структурах зовнішньої торгівлі країни;
переорієнтація зовнішньої торгівлі з країн СНД та Балтії як традиційних партнерів на інші країни світу, що диверсифікує український імпорт і сприяє послабленню імпортної залежності від окремих країн;
застаріла товарна структура зовнішньої торгівлі, яка, як і раніше, має сировинну орієнтацію, що свідчить про інтенсивне використання природних конкурентних переваг і відсутність сталих набутих конкурентних переваг.
Вирішення питання про входження у світове торговельне співтовариство потребує від України також чіткого визначення стратегічних і тактичних цілей зовнішньоторговельної політики. Стратегічні цілі формування зовнішнього сектора економіки визначаються як орієнтація країни на європейські інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС.
Тактичні цілі зорієнтовані на посилення співробітництва в Економічному союзі країн СНД за збереження Україною статусу асоційованого члена. Тому визначальним у формуванні зовнішнього сектора є завдання створення й участі у вільному русі товарів, послуг, капіталу та робочої сили в рамках названого об’єднання. Це дозволить, з одного боку, зберегти і закріпити на перспективу ринки збуту в країнах пострадянського простору, з іншого – нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів і послуг, капіталу та робочої сили, в яких Україна відчуває потребу через обмеженість економічних ресурсів і відсутність конкурентних переваг у їх виробництві.
ТЕМА 12 Фактори сталого розвитку
Мета вивчення матеріалу теми:
Проаналізувати сутність концепції сталого розвитку. Обґрунтовано її постіндустріальну та глобальну природу.
Визначити і об’єктивні та суб’єктивні чинники, які унеможливлюють реалізацію цієї концепції в умовах індустріального способу виробництва.
План
1. Сталий розвиток суспільства та його екологічна, економічна та соціальна складові.
2. Концепція сталого розвитку.
1. Сталий розвиток суспільства та його екологічна, економічна та соціальна складові
На сучасному етапі історичну перспективу людства насамперед визначає екологічний фактор. Стає очевидним вплив екологічних умов на розвиток усіх без винятку компонентів соціуму.
Саме це визначає необхідність розробки нової еколого-економічної концепції, розвиток і реалізація якої на практиці законодавчими і виконавчими структурами буде сприяти «екологізації» мислення і перегляду багатьох стереотипів у процесах прийняття еколого-орієнтованих рішень.
Враховуючи особливості сьогодення і тенденції глобалізації громадського життя, можна стверджувати, що потрібна ідеологія, яка б брала до уваги сучасні особливості переходу до ліберально-ринкової економіки і входження в міжнародні структури. Це ще раз підкреслює необхідність комплексних кардинальних структурних зрушень в управлінській сфері, у тому числі в природо-ресурсній площині.
Слід зазначити, що запобігання негативним наслідкам людської діяльності і проведення попереджувальних заході в для створення безпеки населенню і навколишньому середовищу сьогодні є одним із найважливіших завдань, що постають перед урядом і відповідними державними органами України. Стійкий економічний розвиток в останні два-три десятиліття потребує серйозних організаційних і управлінських витрат на зазначені цілі. Зростаючий транскордонний екологічний вплив і інші негативні наслідки свідчать також про необхідність посилення міжнародної діяльності в сфері забезпечення безпеки і створення погоджених глобальних заходів у напрямках реалізації принципів сталого розвитку.
Між тим поняття стійкого розвитку є вже досить усталеним. Вперше воно згадувалося ще в роботах Мальтуса (1978 p.). Разом з тим початок 90-х років ознаменувався інтенсифікацією наукових досліджень щодо даної проблеми. У даний час за участю вчених розроблена Концепція сталого розвитку України, що схвалена Верховною Радою України. Про актуальність даної проблеми свідчить той факт, що ще в 1998 р. при Кабінеті
Міністрів України відповідною постановою була створена Національна комісія сталого розвитку України, а до її складу увійшли відомі вчені. Наукові основи національної стратегії переходу України на принципи сталого розвитку ґрунтуються на властивих державі геополітичних, географічних, демографічних, соціально-економічних і екологічних особливостях. Основними цілями сталого розвитку є:
економічне зростання – формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивацій та гарантій праці громадян, якості життя, раціонального споживання матеріальних ресурсів;
охорона навколишнього середовища – створення громадянам умов для життя в якісному природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорізноманіття, реалізація екологічного імператива розвитку виробництва;
соціальна справедливість – забезпечення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя;
раціональне використання природних ресурсів – створення системи гарантій раціонального використання природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни і їх збереження для майбутніх поколінь;
стабілізація чисельності населення – формування державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення, надання всебічної підтримки молодим родинам, охорона материнства і дитинства;
освіта – забезпечення гарантій доступності для одержання екологічної освіти громадян, збереження інтелектуального потенціалу країни;
міжнародне співробітництво - активне співробітництво з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою раціонального використання екосистем, забезпечення сприятливого і безпечного майбутнього.
Реалізація цілей сталого розвитку забезпечується через:
структурну перебудову народного господарства;
гарантування національної безпеки держави, включаючи соціальну, економічну й екологічну безпеку;
підвищення рівня організації процесу природокористування з урахуванням місцевих природно-кліматичних умов і природно-ресурсного потенціалу територій;
паритетність використання природних ресурсів для нинішніх і прийдешніх поколінь;
формування еколого-економічного мислення, адекватного процесам суспільних трансформацій.
Таким чином, сталий розвиток – це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умов збереження і поетапного відновлення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і потребами людей усіх поколінь.
Концепція сталого розвитку виходить переважно з двох підходів: ресурсного (виявлення гранично допустимого, тобто граничного вилучення з біосфери продукції фотосинтезу) і біологічного (виявлення здібностей біосфери розширено відтворювати продукцію фотосинтезу).
Ця концепція відбиває розуміння тісного взаємозв’язку екологічних, економічних і соціальних проблем людства і того факту, що вони можуть бути вирішені тільки комплексно, за умови тісного співробітництва і координації зусиль усіх країн світу. З формальної точки зору сталий розвиток прийнято розглядати як гармонічний розвиток трьох структурних підсистем: соціуму, економіки та екології, де економіка і екологія, чи енвайронментальна економіка є базисом сталого розвитку, а соціальна підсистема – його надбудовою, згідно з першим пунктом Ріо-декларації.
Звідси вибудовується формалізована концептуальна модель сталого розвитку (рис. 9).



Концептуальна графоаналітична модель сталого розвитку, де Ес – ефективність соціальної політики (стратегії розвитку);
Еес – ефективність економічної політики; Ееп – ефективність екологічної політики (рис. 9).
Основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина – господарство – природа, що забезпечує перехід до такого способу взаємодії природи і суспільства, який характеризується як епоха ноосфери.
Ключовими принципами сталого розвитку є:
принцип обережності: збереження сучасного стану навколишнього середовища як перешкоди безповоротним чи небезпечним змінам;
принцип «передбачати і запобігати»: більш дешевий, менш ризикований підхід, ніж ліквідація збитків навколишньому середовищу;
принцип балансу між ресурсами і забрудненням: використання ресурсів у рамках масштабів регенеративної здатності екосистем; контроль над обсягом надходжень забруднень і відходів у рамках асиміляційного потенціалу екосистем;
принцип збереження природного багатства на нинішньому рівні: недопущення чи зменшення втрат природно-ресурсного потенціалу;
принцип «забруднювач платить»: повна вартість екологічного збитку повинна бути компенсована користувачем (споживачем).
Реалізація цих принципів дозволить забезпечити:
гармонізацію співіснування людини і природи;
реалізацію права на справедливе задоволення потреб і рівність можливостей розвитку нинішнього і прийдешнього поколінь;
невід’ємність захисту навколишнього природного середовища в процесі розвитку суспільства.
Таким чином, сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відновлення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення його прав, збереження природного середовища, формування умов для відновлення біосфери і її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на навколишнє середовище і гармонізацію розвитку людини і природи.
Разом з тим, непогодженість темпів економічного розвитку і вимог екологічної безпеки, домінування природомістких галузей, висока питома вага ресурсо- і енергомістких застарілих технологій, сировинна орієнтація експорту, мілітаризація виробництва, відсутність гуманістичних цінностей серед пріоритетів розвитку, а також недостатній рівень екологічної культури і споживання ведуть до поглиблення кризових явищ в економіці, погіршення стану навколишнього природного середовища, що створює реальну загрозу для життя і діяльності нинішніх і прийдешніх поколінь.
Україна може забезпечити сталий розвиток винятково шляхом ефективного використання усіх видів ресурсів, структурно-технологічної реструктуризації виробництва, використання творчого потенціалу всіх членів суспільства для розвитку і процвітання держави.
Ідея сталого розвитку стосується не лише сучасності: вона адресована як поколінням, що живуть сьогодні, так і прийдешнім. Це ідеологія рівноправності всіх поколінь і всіх людей кожного покоління, справедливості в просторі і в часі, ефективного використання потенційних можливостей, збалансованості суспільного розвитку і збереження природи.
До складу цільових параметрів сталого розвитку необхідно включати характеристики стану навколишнього середовища, екосистем і природоохоронних територій. Їм належать показники: якості атмосфери, вод, територій, що знаходяться в природному і зміненому стані, кількості біологічних видів, що знаходяться під загрозою зникнення і т.д.
Разом з тим, існуюча в Україні система показників стану навколишнього середовища, за оцінками фахівців, не відповідає сучасним вимогам формування системи сталого розвитку України, які базуються на принципах міжнародної Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку. Актуальним стає впровадження інтегрованих показників сталого розвитку, що створило б можливість узгоджено розглянути проблеми стану середовища і соціально-економічного прогресу держави в контексті реалізації основних завдань сталого розвитку України. На даному етапі міжнародне співтовариство розглядає показники стану навколишнього середовища як комплексний інструментарій для виміру і репрезентації еколого-економічних тенденцій в країні. Виходячи з цих позицій, можна виділити три основні типи показників:
показники сучасного екологічного стану, що визначають діючі екологічні параметри;
показники впливу чи тиску, що відбивають антропогенний вплив на навколишнє середовище;
показники, що регулюють вплив на навколишнє середовище і за допомогою яких можна визначити, як різні агенти реагують на специфічний вплив.
Таким чином, основні завдання сталого розвитку полягають у:
забезпеченні динамічного соціально-економічного зростання;
збереженні навколишнього природного середовища;
раціональному використанні природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб нинішнього і прийдешнього поколінь через побудову високоефективної економічної системи, що стимулює продуктивність, науково-технічний прогрес, соціальну спрямованість.
Вирішення основного завдання передбачає:
забезпечення сталого розвитку регіонів і поселень;
макроекономічні перетворення і державний протекціонізм;
формування економічно орієнтованої політики держави;
забезпечення духовного, фізичного розвитку людини і його соціальних гарантій;
міжнародне співробітництво.
Таким чином, забезпечення виходу України з економічної кризи, продовження курсу реформ і досягнення економічного зростання можливо лише за умови удосконалення системи державного регулювання, проведення змістовних і послідовних структурних перетворень, у тому числі і в природоресурсній сфері.
2. Концепція сталого розвитку для України
Розвиток виробництва і зростання масштабів господарської діяльності, в ході яких людина використовує дедалі більшу кількість природних ресурсів, зумовлюють тотальне посилення антропотехногенного тиску на довкілля та порушення рівноваги в навколишньому природному середовищі. А це, в свою чергу, призводить до загострення соціально-економічних проблем. Одночасно з вичерпанням запасів невідновлюваних сировинних та енергетичних ресурсів посилюється забруднення довкілля, особливо водних ресурсів та атмосферного повітря, зменшуються площі лісів і родючих земель, зникають окремі види рослин, тварин тощо. Все це зрештою підриває природно-ресурсний потенціал суспільного виробництва і негативно позначається на здоров’ї людини.
Соціально-економічний розвиток має ґрунтуватися на принципах врахування можливостей природних комплексів витримувати антропотехногенні навантаження і забезпечувати нормальне функціонування біосфери і локальних екосистем. Від цього вирішальною мірою залежать їх корисна продуктивність, якість і комфортність життєвого середовища, екологічне та економічне благополуччя населення того чи іншого регіону.
Погіршення стану, деградація і виснаження ресурсів довкілля зумовлені передусім такими чинниками, як недостатньо екологічно обґрунтоване використання природно-ресурсного потенціалу, відсутність комплексності у веденні господарської діяльності, в освоєнні та експлуатації територій і корисних копалин тощо. У процесі господарської діяльності порушується генетична цілісність ландшафтів. До цього призводять екологічна незбалансованість структури сільськогосподарських угідь, ігнорування екологічної ємності та ерозійної стійкості ландшафтів під час їх використання, надмірна у багатьох регіонах країни розораність території, нераціональне ведення лісового господарства без урахування екологічних функцій лісів тощо.
У старих і нових індустріальних регіонах України нині відбувається тотальна інтоксикація природи і населення. В останні два-три десятиліття в багатьох областях, особливо у південних і на Донбасі, а також у Карпатському регіоні, активізувалися негативні процеси і явища, зокрема водна і вітрова ерозія ґрунтів, зсуви, селі, руйнуються береги річок, зростає кількість техногенних аварій і катастроф. Поряд з цим прискорилася дегуміфікація ґрунтів, падає їх родючість і, як наслідок – знижується продуктивність сільськогосподарських і лісових угідь. Посилилася ймовірність виникнення катастрофічних паводків та вітровалів. Гострою екологічною й соціально-економічною проблемою стали замулювання і зникнення малих річок, забруднення і зниження якості природних вод, руйнування і деградація водних екосистем, зменшення рибопродуктивності, втрата рекреаційного потенціалу та естетичної цінності ландшафтів.
Надзвичайно загострилася проблема забезпечення високоякісними та чистими водними ресурсами потреб комунального і сільського господарства, промисловості та інших галузей людської діяльності. Нині у переважній більшості областей України погіршується водозабезпечення, а якість питної води продовжує залишатися досить низькою. Разом з тим водні ресурси використовуються дуже нераціонально, неекономно. Охорона поверхневих і підземних водних джерел організована вкрай незадовільно. Тому концентрація деяких забруднюючих речовин у багатьох річках, озерах та інших водоймах нерідко перевищує гранично допустимі норми у десятки і сотні разів. Кількість забруднюючих речовин, які надходять в атмосферне повітря від стаціонарних джерел, нині має тенденцію до зменшення, водночас обсяги забруднень від автомобільного транспорту швидкими темпами зростають. За останні 5–6 років він став найбільшим забруднювачем довкілля у м. Києві, в Закарпатській та деяких інших областях. Причому його внесок у загальні викиди в атмосферу невпинно зростає.
Головними причинами забруднення довкілля, насамперед атмосферного повітря, слід вважати ресурсо- та енергоємне, морально і фізично застаріле технологічне і природоохоронне обладнання, а в окремих випадках – відсутність очисних споруд та ефективного контролю за діяльністю екологонебезпечних підприємств, низьку технологічну дисципліну, гострий дефіцит коштів для забезпечення нормальної експлуатації очисного устаткування і споруд. Вкрай негативно позначається на реалізації природоохоронних заходів в Україні й те, що досі належним чином не діють економічні інструменти та важелі, покликані спонукати підприємства, об’єднання й фірми до впровадження екологобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, очисного обладнання нових поколінь, налагодження нормального функціонування очисних споруд тощо.
Вивчення динаміки захворюваності населення України, найважливіших демографічних показників за останні 20–25 років дає підстави стверджувати: негативний вплив різних чинників навколишнього природного середовища на здоров’я людини в усіх випадках є комплексним. Причому цей вплив має тенденцію до посилення та урізноманітнення, що необхідно обов’язково враховувати, коли йдеться про негативні еколого-соціальні наслідки забруднення та деградації природи в цілому, зокрема ґрунтів, водойм, атмосферного повітря, а через них – і продуктів харчування.
Надзвичайно великий негативний вплив на здоров’я матерів і дітей, а отже, і майбутніх поколінь справляють промислові викиди підприємств хімічної, нафтохімічної, нафтопереробної та металургійної промисловості, радіаційно і пестицидно забруднені території. У районах функціонування хімічних виробництв надзвичайно складною є демографічна ситуація. Тут рівень захворюваності населення надто високий, як і кількість ускладнень під час вагітності та пологів, уроджених каліцтв, мертвонароджених тощо. Серед мешканців радіаційно і хімічно забруднених територій постійно зростає захворюваність на злоякісні новоутворення.
Внаслідок погіршення демографічних показників, насамперед зменшення приросту та підвищення рівня захворюваності населення, відбувається його постаріння і тимчасово втрачається працездатність, зростають витрати на медичне обслуговування. А це значною мірою послаблює трудовий потенціал держави. Все це негативно позначається на відтворювальних процесах як в економіці, так і в суспільстві.
Звідси неважко дійти висновку, що екологічна проблема є не стільки природоохоронною, скільки соціально-економічною. Адже йдеться про нормальні умови життя та здоров’я людини. Тому необхідно вживати рішучих і невідкладних заходів на всіх рівнях управління загальнодержавному, регіональному та локальному. Глобальна за своєю суттю ресурсо-екологічна проблема має розв’язуватися кожною державою залежно від її природно-екологічних і соціально-економічних особливостей.
Ще з кінця 50-х років минулого століття вчені, політичні та громадські діячі багатьох держав світу почали усвідомлювати, що за нинішніх тенденцій у демографічному та соціально-економічному розвитку практично всіх країн швидко вичерпається здатність земної біосфери зберігати екологічну рівновагу і забезпечувати життєвими ресурсами дедалі зростаючу кількість народонаселення планети. Стала очевидною необхідність радикальної зміни парадигми розвитку земної цивілізації. Інакше жодні екологічні й природоохоронні заходи, навіть комплексного характеру, а також широкомасштабні техніко-технологічні новації і жорсткі економічні механізми регулювання ресурсо-екологічних процесів неспроможні забезпечити в майбутньому нормальне функціонування біосфери та її найважливішої складової – людського суспільства.
У контексті сказаного принципове і фундаментальне значення мала Конференція ООН з питань навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася 1992 р. в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Саме на ній було одностайно проголошено, що основою розв’язання гострих соціально-економічних і ресурсо-екологічних проблем є перехід до моделі сталого розвитку. Концепція сталого розвитку економіки визнана світовою спільнотою народів домінантною ідеологією розвитку людської цивілізації у ХХІ ст., стратегічним напрямом забезпечення матеріального, соціального і духовного прогресу суспільства. Необхідність переходу на модель сталого розвитку всіх країн світу об’єктивно зумовлена демографічним «вибухом», сучасною науково-технічною революцією, а також нинішнім кризовим станом земної біосфери, істотним зниженням її відновлювальних, відтворювальних і асиміляційних можливостей внаслідок надмірних антропотехногенних навантажень на природу.
Сталий соціально-економічний розвиток будь-якої країни означає, зрештою, таке функціонування її народногосподарського комплексу, коли одночасно забезпечуються: задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб населення; раціональне та екологобезпечне господарювання й високоефективне використання природних ресурсів; підтримання сприятливих для здоров’я людини природно-екологічних умов життєдіяльності, збереження, відтворення і примноження якості довкілля та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва. Інакше кажучи, сталий розвиток – це насамперед економічне зростання, за якого ефективно розв’язуються найважливіші проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації і забруднення довкілля.
При цьому важко погодитися з дослідниками, які вважають, що сталий розвиток можливий лише для всієї земної цивілізації загалом [1], тобто для всіх країн разом і одночасно. Окремі країни, континенти і території справді є складовими частинами, своєрідними підсистемами земної біосфери, яка справедливо вважається єдиною, цілісною глобальною системою. Однак це зовсім не означає, що вони не можуть поодинці розв’язувати проблему сталого розвитку. Можуть і повинні. Адже різні країни, континенти і території мають неоднаковий рівень соціально-економічного і техніко-технологічного розвитку, антропотехногенних навантажень на довкілля, використання природних ресурсів, їх забруднення тощо.
Що ж до України, то перспективи реалізації тут принципів сталого розвитку не можна розглядати у відриві від здійснюваних у державі ринкових реформ. Перехід до сталого розвитку як країни загалом, так і окремих її регіонів, має відбуватися у тісному взаємозв’язку з радикальною структурною і техніко-технологічною перебудовою суспільного виробництва на основі прискорення темпів НТП, зокрема у напрямі всебічної екологізації не лише базових галузей економіки, а й усіх сфер людської діяльності. Все це має бути враховане в розроблюваній Національній стратегії сталого розвитку.
До найважливіших передумов переходу України на модель сталого розвитку на національному та регіональному рівнях належать:
– ефективне та екологобезпечне функціонування економіки, що дасть можливість досягти вищих показників життєвого рівня населення, цілеспрямовано розв’язувати соціальні та ресурсо-екологічні проблеми розвитку суспільства;
– раціональне використання, збереження і відтворення природних ресурсів, всебічна охорона навколишнього природного середовища – як найголовніших передумов забезпечення ресурсо-екологічної безпеки нинішнього та майбутніх поколінь, підтримання у біосфері екологічної рівноваги, а отже, чистого і здорового довкілля;
– стабілізація демографічної ситуації та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості, тобто створення системи правових гарантій та ефективної демографічної політики для досягнення економічного, соціального та екологічного благополуччя кожної сім’ї;
– розширення масштабів міжнародного співробітництва у сфері ефективного розв’язання ресурсо-екологічних проблем і завдань сталого розвитку, підвищення його результативності та ефективності, застосування в національній економіці найновіших світових досягнень науково-технологічного і соціально-екологічного прогресу.
Необхідність якнайшвидшого подолання гострої ресурсо-екологічної кризи, всебічного оздоровлення навколишнього середовища, усунення причин екологічних катастроф потребує кардинального вдосконалення природокористування, економного витрачання природних ресурсів в усіх галузях і сферах виробництва. Від цього значною мірою залежать ефективність суспільного виробництва загалом, темпи економічного поступу і зростання життєвого рівня народу, а також обсяги нагромаджень фінансових ресурсів для розв’язання чергових соціально-економічних та екологічних проблем.
З другого боку, Україні вкрай потрібні широкомасштабна реконструкція та модернізація всієї застарілої і відсталої матеріально-технічної бази суспільного виробництва з урахуванням ресурсо-екологічних вимог, факторів, критеріїв, стандартів та обмежень. Усе це має здійснюватися на основі застосування екологобезпечних технологій, безвідхідних або маловідхідних замкнутих виробничих циклів, які дають можливість комплексно використовувати мінерально-сировинні ресурси та звести до мінімуму викиди забруднюючих речовин у довкілля або й повністю утилізовувати їх.
З огляду на необхідність розв’язання гострих ресурсо-екологічних проблем зусилля науково-дослідних установ і науково-технічних працівників доцільно зосередити тепер не лише на розробці нових поколінь очисних споруд, методів очищення шкідливих викидів і стоків (хоча й це питання не знімається з порядку денного), а й на реалізації заходів з екологізації технологічних процесів, запровадженні природонеруйнівних, природонезабруднюючих, ресурсозберігаючих та екологобезпечних видів техніки і технології, способів організації виробництва, форм господарювання тощо. Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково-технічного прогресу повинні бути пріоритетними в усіх галузях і сферах економіки. Їх розвитку слід підпорядковувати інвестиційну та інноваційну політику держави. Водночас має бути проведена фундаментальна перебудова природокористування та механізмів реалізації природоохоронних заходів на регульованих ринкових засадах. Усе це слід розглядати як першочергові завдання на шляху переходу на модель сталого розвитку і подолання ресурсо-екологічної кризи та оздоровлення навколишнього природного середовища.
Можливості держави щодо їх успішної реалізації як на національному, так і на регіональному рівнях визначаються в основному трьома групами чинників. Перша, найважливіша, пов’язана з рівнями розвитку економічного і науково-технічного потенціалів держави. Сьогодні підприємства, об’єднання, фірми, цілі регіони, навіть якщо вони бажають розв’язати екологічні проблеми, здебільшого відчувають гостру нестачу фінансових ресурсів не лише для вдосконалення техніко-технологічних процесів, впровадження принципово нових екологобезпечних засобів виробництва, а й для будівництва та реконструкції очисних споруд, застосування прогресивних способів і методів очищення відходів виробництва тощо.
Друга група чинників включає показники виробництва та якості вітчизняного екологічного обладнання, екологобезпечних технічних засобів і технологій. Саме їх дефіцит в Україні стримує інвестування природоохоронних програм і окремих заходів. Тому деякі підприємства і галузі не можуть використати навіть ті незначні кошти, що виділяються на охорону природи і вдосконалення природокористування, на поліпшення відтворення природних ресурсів, запровадження екологобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій.
Третя група чинників, які характеризують обсяги затрат на екологію, оздоровлення природи і переведення економіки на модель сталого розвитку, – це застосування принципово нового макроекономічного механізму регулювання соціально-економічних процесів у державі для розв’язання ресурсо-екологічних проблем, а також нових підходів і методів оцінки економічної ефективності витрат на ці заходи. До речі, досі побутує точка зору, ніби інвестиції в екологію виправдані лише тоді, коли ефект від зменшення економічної шкоди, зумовленої забрудненням або деградацією природного середовища, перевищує сукупні затрати. Такий підхід сьогодні неприйнятний, особливо зважаючи на те, що методологія та методи визначення збитків надто недосконалі й мають істотні недоліки. При цьому необхідно враховувати насамперед ту шкоду, якої зазнають внаслідок забруднення і погіршення якості довкілля трудові ресурси, трудовий потенціал суспільства і здоров’я людини. Жодні економічні вигоди не можна визнати доцільними, якщо зростають показники захворюваності, інвалідності та смертності населення, погіршується його фізичне і психічне здоров’я.
Одночасно вкрай потрібна комплексність у вирішенні завдань раціоналізації природокористування та охорони природи, оскільки остання є надзвичайно складною, єдиною інтегральною системою. Комплексність, про яку останнім часом суспільство чомусь почало забувати, важлива ще й тому, що окремі галузі та сфери суспільного виробництва ставлять різні, нерідко прямо протилежні, вимоги до одних і тих самих природних ресурсів або умов навколишнього середовища. Причому основну увагу вони зосереджують, як правило, на використанні ресурсів і умов довкілля, а вирішення питань їх охорони, збереження та відтворення залишають суспільству.
Чітка послідовність дій, спрямованих на врегулювання якості навколишнього середовища як надзвичайно важливої передумови переходу на моделі сталого розвитку економіки, залежить від цілого ряду чинників. Серед них першочергового значення на сучасному етапі ринкових трансформацій в Україні набувають:
– організація моніторингу забруднень і джерел забруднення, визначення рівнів забруднення всіх складових елементів і ресурсів природного середовища та виявлення найнебезпечніших для здоров’я людини місць;
– організація системного моніторингу за трансформацією ландшафтів і агроландшафтів, зміною стану наземних і водних екосистем під впливом антропотехногенних навантажень;
– оцінка негативних впливів на людину й екосистеми стосовно гранично допустимих і критичних рівнів забруднень та антропотехногенних навантажень, а також розробка критеріїв допустимості і критичності цих впливів на різні елементи біосфери й людину;
– оцінка екологічної, економічної, соціальної та естетичної шкоди, яка завдається навколишньому середовищу внаслідок його забруднення і деградації;
– прогноз динаміки антропотехногенних впливів і навантажень на біосферу, а також оцінка негативних наслідків, що виникають при цьому;
– обґрунтування пріоритетних напрямів природоохоронної діяльності та розв’язання ресурсо-екологічних проблем соціально-економічного розвитку регіону, області й району з урахуванням вимог ресурсо-екологічної безпеки;
– розробка ефективних та екологобезпечних техніко-технологічних рішень, оптимальне, з погляду екологічних критеріїв, розміщення підприємств і виробництв, що дасть можливість істотно зменшити негативні навантаження на природу;
– визначення напрямів, способів і методів реструктуризації та модернізації екологонебезпечних виробництв і підприємств.
Отже, виникає об’єктивна необхідність створення єдиної державної системи управління, регулювання і контролю за дотриманням ресурсо-екологічних стандартів, обмежень і вимог щодо природокористування та забезпечення якості навколишнього середовища. У природи, безперечно, має бути один господар. Це, однак, ніяк не означає, що природні ресурси, зокрема земля, ліси, окремі водойми, не можуть перебувати у приватній власності. Йдеться про те, що слід створити єдиний правомочний державний орган управління, який ефективно і цілеспрямовано регулюватиме та контролюватиме процеси природокористування, відтворення, збереження, охорони і примноження природних ресурсів, підтримання на належному рівні якості навколишнього середовища, а також реалізацію заходів ресурсо-екологічного призначення відповідно до чинного законодавства та принципів сталого розвитку.
У кожному районі та області необхідно налагодити постійне спостереження за станом навколишнього середовища і змінами, які в ньому відбуваються. Йдеться про чітку систему ресурсо-екологічного моніторингу, що функціонуватиме не лише на рівні району та області, а й у розрізі окремих населених пунктів і відносно великих земельних чи лісових масивів. Це дасть можливість спостерігати за динамікою їх забруднення, ходом відтворювальних, відновлювальних та асиміляційних процесів тощо.
Наявність і нормальне функціонування моніторингових станцій, покликаних вести постійні спостереження за станом навколишнього природного середовища і окремих його ресурсів, обов’язкова передумова цілеспрямованого та науково обґрунтованого підходу до розв’язання проблем сталого розвитку. Крім моніторингових станцій загальнодержавного рівня, у кожній області мають діяти щонайменше кілька десятків станцій регіонального і місцевого значення. Всі вони повинні здійснювати спостереження за забрудненням атмосферного повітря і концентраціями сірчаного газу, окислів азоту, вуглеводнів, визначати кислотність атмосферних опадів тощо. Подібна робота має проводитися і щодо водних, земельних, лісових ресурсів, фауни та флори.
Нарешті, ще одна надзвичайно важлива, якщо не ключова, проблема – розробка принципово нової ресурсо-екологічної стратегії соціально-економічного розвитку держави в цілому, конкретного регіону та області, визначення національних, регіональних і місцевих пріоритетів під час переведення народногосподарського комплексу на модель сталого функціонування. В основу такої стратегії слід покласти:
– пріоритет екології над економікою, ресурсо-екологічних критеріїв, показників і вимог над економічними;
– раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання ресурсо-екологічних відносин, тобто взаємин між суспільством і природою;
– оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і територіального управління природокористуванням й охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв’язання ресурсо-екологічних проблем на місцеві органи влади й управління;
– інтеграція ресурсо-екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний еколого-економічний підхід шляхом розробки та застосування у господарській діяльності еколого-економічних нормативів, показників, стандартів і вимог;
– чітке визначення національних, регіональних та місцевих ресурсо-екологічних пріоритетів на «глибину» прогнозування соціально-економічного розвитку та основних напрямів розв’язання ресурсо-екологічних проблем [2].
Ресурсо-екологічне прогнозування в країнах Західної Європи і Північної Америки дуже поширене. Потреба в такому прогнозуванні зумовлена нарощуванням масштабів використання природних ресурсів, промислового та агропромислового виробництва і викидів в атмосферу та природні водойми, істотним погіршенням якості навколишнього природного середовища під впливом надмірних негативних антропотехногенних навантажень, його деградацією у деяких регіонах тощо.
Прогнозування стану довкілля і можливих його змін (із залученням фахівців різних галузей знань) у кожному регіоні та області має ґрунтуватися на даних, які об’єктивно і повно характеризують особливості розвитку промислового та агропромислового виробництв, рівень технічної оснащеності та можливості переведення галузей економіки на екологобезпечні технології, а також вплив на природні й екологічні процеси зростаючих масштабів господарської діяльності. Ресурсо-екологічні прогнози мають розроблятися одночасно з прогнозами соціально-економічного розвитку регіонів, областей і районів. Причому до цієї справи слід залучати не лише вчених, а й працівників регіональних і місцевих органів управління та фахівців окремих підприємств і галузей народного господарства.
Цілком зрозуміло, що зменшення негативного впливу забруднень на здоров’я людини неможливе без широкомасштабних ресурсо-екологічних, еколого-економічних та еколого-соціальних досліджень у країні. Значна увага має приділятися також розробці та застосуванню на практиці екологобезпечних й енергозберігаючих технологій і технічних засобів у промисловості та сільському господарстві, на транспорті тощо. Йдеться про створення таких технологій, які істотно зменшують або й зводять нанівець викиди шкідливих речовин у повітря і водойми. Водночас доцільно прискорити розробку ефективних методів вимірювання та реєстрації антропотехногенних забруднень атмосфери і водойм із залученням найсучасніших технічних засобів, насамперед лазерних технологій.
Перспективним напрямом ресурсо-екологічних досліджень є системне вивчення біохімічних аспектів впливу промислових та агропромислових відходів і викидів на якість довкілля, на відтворювальні, відновлювальні й асиміляційні процеси у природі і здоров’я людини. Велику роль у розв’язанні актуальних ресурсо-екологічних проблем можуть відіграти, з одного боку, нові біотехнологічні методи очищення стічних вод, підготовки питної води та вилучення з промислових й агропромислових стоків цінних речовин і компонентів, а з другого – наукові та науково-технологічні розробки, спрямовані на значне підвищення самовідтворювальних, самовідновлювальних й асиміляційних функцій ґрунтів, водойм, особливо річок та озер.
Однак сама лише констатація тієї небезпеки, яку створюють забруднення і відходи для нинішнього та майбутнього поколінь, не дасть змоги усунути причини глибокої ресурсо-екологічної кризи, що охопила майже всю територію України. Треба нарешті зробити обов’язковим виконання ресурсо-екологічних законів і стандартів, дотримання відповідних критеріїв і обмежень в усіх галузях і сферах економіки. Має бути сформоване принципово нове еколого-економічне мислення – найважливіша передумова успішного переходу до цивілізованих ринкових відносин, з одного боку, і переведення національної економіки на модель сталого розвитку – з другого. Без утвердження такого мислення серед найширших верств населення, не кажучи вже про управлінські кадри всіх рівнів, по суті, неможливо розраховувати на створення в нашій державі високоефективної, соціально орієнтованої та екологобезпечної структури і моделі народногосподарського комплексу.
Проблема відходів має не тільки природоохоронний аспект. Адже вони переважно є цінними матеріальними ресурсами. І те, що ці ресурси здебільшого не утилізуються, свідчить про відсталість застосовуваних технологій, про неефективність діючого економічного механізму у сфері природокористування й охорони довкілля. Теоретично і практично існують всі можливості забезпечити економічно й екологічно ефективне використання відходів виробничої і невиробничої діяльності суспільства. Однак виконання цього завдання потребує цілеспрямованої концентрації зусиль усього суспільства. По-перше, слід домогтися комплексного використання природної сировини, включаючи вторинні матеріальні ресурси. По-друге, максимально комбінувати виробничі процеси та застосовувати в усіх галузях економіки безвідхідні і маловідхідні технології. По-третє, запровадити такий економічний механізм природокористування й охорони довкілля, який стимулював би комплексне використання природних ресурсів і застосування ресурсо- та енергозберігаючих, безвідхідних (або маловідхідних) технологічних процесів. Саме таким чином можна значно зменшити негативні антропотехногенні навантаження на природу, зупинити зростання обсягів відходів та істотно знизити темпи споживання первинних природних ресурсів, насамперед невідтворюваних і невідновлюваних.
У цьому контексті слід розглядати й завдання зменшення антропотехногенного забруднення довкілля. Воно є складовою частиною такої загальної проблеми, як тотальна раціоналізація природокористування і природоохорони, підвищення рівня ресурсо-екологічної безпеки держави та переведення її економіки на модель сталого й екологобезпечного розвитку. Ця фундаментальна проблема має розв’язуватися на основі прискорення темпів екологоспрямованого науково-технічного прогресу, вдосконалення фінансово-економічного механізму у сфері природокористування та охорони довкілля з урахуванням існуючих нині взаємовідносин між економікою й екологією.
Для успішної реалізації концепції сталого соціально-економічного розвитку доцільно уже сьогодні визначити ряд модельних територій, на яких мають відпрацьовуватися регіональні схеми сталого й екологобезпечного розвитку. Це дасть змогу не лише реально оцінювати результативність і ефективність здійснення запропонованих заходів, а й вносити певні корективи до самої концепції і до механізмів та способів її втілення в життя. Крім того, необхідно створити ефективні організаційно-управлінські структури, на які можна було б покласти відповідальність за виконання цієї надзвичайно важливої роботи, яка має стратегічне значення для суспільного прогресу.
Практична реалізація концепції сталого розвитку національного і регіональних народногосподарських комплексів потребує чіткого визначення ресурсо-екологічних пріоритетів. Для їх ранжування слід застосовувати метод аналізу «затрати-результати», щоб кожна додаткова одиниця використаних виробничих ресурсів або затрачених коштів забезпечувала максимальне поліпшення навколишнього природного середовища, тобто максимальний приріст екологічного ефекту. Водночас успіх у цій справі неможливий без радикального підвищення екологічної відповідальності всіх суб’єктів господарської діяльності, природокористувачів і природозабруднювачів. Покарання, адміністративна, економічна й кримінальна відповідальність за заподіяну екологічну шкоду, за порушення вимог ресурсо-екологічної безпеки мають стати реальністю.
Згідно з чинним законодавством забезпечення ресурсо-екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є безпосереднім обов’язком як державних управлінських структур, так і кожного громадянина окремо, включаючи й тих, хто займається приватним підприємництвом. Конституція України передбачає, зокрема, що кожен не лише «має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50), а й «зобов’язаний не заподіювати шкоду природі.., відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66).
Отже, важливо, щоб будь-які проекти будівництва нових і реконструкції існуючих підприємств, створення приватних структур, реформування і реструктуризації господарської та іншої діяльності містили матеріали щодо всебічної оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я населення. Ця оцінка має здійснюватися з урахуванням вимог природоохоронного законодавства, екологічної ємності конкретної території, де планується розміщення промислових, транспортних і агропромислових об’єктів. Слід також брати до уваги ресурсо-екологічні прогнози, враховувати наявний сумарний негативний вплив усіх народногосподарських об’єктів на навколишнє природне середовище.
Підприємства, організації та окремі товаровиробники, котрі розміщують, проектують, будують, реконструюють, технічно модернізують, вводять у дію нові виробничі об’єкти, функціонування яких може негативно вплинути на стан довкілля або завдавати шкоди здоров’ю людей, зобов’язані подавати органам Мінекоресурсів на місцях спеціальні заяви з метою одержання відповідних дозволів. Чинне екологічне і ресурсне законодавство України забороняє введення в дію підприємств, споруд та інших господарських об’єктів, на яких не забезпечується в повному обсязі дотримання всіх екологічних вимог.
Особливу увагу слід звернути на сферу використання й охорони земельних і водних ресурсів. Кожен суб’єкт господарювання, будь-який підприємець, товаровиробник під час розміщення, проектування, будівництва і введення в дію нових та реконструйованих об’єктів і споруд, а також у разі застосування нових технологій, технічних, агрохімічних засобів має неухильно дотримуватися екологічних і санітарно-гігієнічних вимог щодо раціонального й екологобезпечного використання та охорони земель і водойм. Згідно з чинним Земельним кодексом України забороняється введення в дію об’єктів і застосування технологій, які не забезпечують дотримання правових вимог захисту земель і водних ресурсів від деградації і виснаження. Розміщення об’єктів, що можуть негативно вплинути на екологічний стан водойм і земельних ресурсів, обов’язково узгоджується з місцевими органами Мінекоресурсів, Держводгоспу та Держкомзему України.
Проведений аналіз переконливо свідчить, що Україні вкрай потрібна послідовна державна політика, спрямована на втілення в реальну практику господарювання й суспільного життя принципів сталого соціально-економічного розвитку. Вже завершується робота над проектом Національної стратегії сталого розвитку. Після її схвалення Верховною Радою України з’явиться правовий документ, який дасть можливість безпосередньо приступити до конкретних дій, пов’язаних з реалізацією програми заходів зі сталого розвитку.
9. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ ПРОВЕДЕННЯ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ, ВИКОНАННЯ САМОСТІЙНОЇ ТА ІНДИВІДУАЛЬНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ
Успішне оволодіння студентами знаннями з курсу «Регіональна економіка» передбачає засвоєння ними лекційного матеріалу, самостійне опрацювання матеріалів підручників та додаткових навчальних посібників, володіння термінологічним апаратом; проведення суспільно-географічних досліджень як основи індикативного територіального планування; надання оцінки природно-ресурсного потенціалу території; проведення аналізу територіальної структури промислового виробництва регіону; визначення видів інвестиційних ризиків та їх оцінки; вміння аналізувати й узагальнювати фактичний матеріал; розуміння причинно-наслідкових зв’язків процесів та явищ; вміння працювати із різноманітними тематичними картами; правильне застосовування різноманітнітних методів і методичних прийомів, а також інтерпретування отриманих внаслідок їх застосування результатів.
Навчальним планом дисципліни передбачено проведення семінарських занять, як однієї з найважливіших та конструктивних форм навчального процесу. Вони передбачають: усне та письмове опитування студентів, у тому числі складання проблемних запитань, що винесені на самостійне опрацювання (виконання та захист самостійної роботи, розв’язання тестів, проблемних ситуацій).
Самостійна робота студентів є однією з найважливіших у навчанні і основним засобом оволодіння навчальним матеріалом поза навчальними заняттями. Зміст самостійної роботи визначається робочою навчальною програмою курсу, методичними документами, завданнями та вказівками викладача.
З даного курсу самостійну роботу можна виконувати у вигляді практичної роботи, написання тез доповідей, що містять відповіді на проблемні питання, винесені на самостійне опрацювання, складання конспектів та структурно-логічних схем із визначеної теми.
Індивідуальне завдання – це форма організації навчального процесу, що передбачає створення умов для реалізації творчих можливостей студентів і має на меті поглиблення, узагальнення та закріплення знань, які студенти одержують у процесі навчання, а також застосування цих знань на практиці.
З курсу «Регіональна економіка» індивідуальну роботу можна виконувати у вигляді написання реферативної доповіді. Основою написання реферативної доповіді є ретельне вивчення літературних джерел із визначеної тематики. Отже, під час виконання індивідуального завдання студент повинен користуватися конспектами лекцій, базовими підручниками, навчальними посібниками, збірниками документів, що регулюють відносини в даній сфері, хрестоматіями, монографіями, атласами, словниками, науково-методичними розробками.
Важливу інформацію можна отримати також з періодичних видань. Деяким питанням регіональної економіки України присвячені окремі статті в журналах «Економіка України», «АПК України», «Регіональна економіка», «Економіст», «Зовнішня торгівля» та ін. Існують також окремі спеціалізовані видання, наприклад журнали «Фондовий ринок», «Охорона праці», «Легка промисловість», «Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України» і т.п. Вони можуть бути рекомендовані викладачем, а також студенти можуть самостійно ознайомитись з ними у бібліотеках. Вибірково можна використати статті газет «Урядовий кур’єр», «Бізнес», «Дзеркало тижня», «Посередник», «Діловий вісник», «Деловая Украина», «Бизнесинформ» та ін.
Додаткову інформацію про світові тенденції розвитку економіки, окремі теоретичні питання регіональної економіки, досвід країн, економіка яких подібна до української, можна отримати і з інших джерел. Наприклад, з російських журналів «Мировая экономика и международные отношения», «Вопросы экономики», «Российский экономический журнал» та ін. В них, крім зазначених проблем, подано економічні показники та їх порівняння. Глобалізація господарства світу, безумовно, впливає на розвиток економіки України, і тому подібні видання є важливим джерелом для вивчення напрямів перспективного розвитку господарства України відповідно до світових тенденцій.
Важливе значення для самостійної роботи студентів має статистична інформація. Основними її джерелами є щорічні статистичні довідники з господарства України, зокрема «Україна у цифрах». Є й інші спеціалізовані джерела статистичної інформації щодо населення, трудових ресурсів, окремих галузей та господарства областей України тощо, які видаються періодично.
Цікаву інформацію як теоретичного, так і фактичного характеру дають періодичні наукові видання науково-дослідних і навчальних закладів. До них належать відповідні «вісники» та «наукові записки», інші видання ВНЗ, науково-дослідних організацій, наприклад «Вісник ТАНГУ», журнал «Регіональна економіка» Львівського регіонального інституту НАН України, роботи Ради по вивченню продуктивних сил (РВПС) України НАН України та багато ін.
Велике значення можуть мати різні енциклопедичні видання, наприклад «Географічна енциклопедія України», російські енциклопедичні довідники з окремих країн світу та інша подібна література.
Для підбору джерел інформації у бібліотеках існують алфавітні і тематичні каталоги. Для роботи з алфавітним каталогом треба мати список необхідних джерел, де вказані автори або назви. Тематичний каталог найважливіший для збору початкової інформації, коли студент шукає матеріал на відповідну тему.
У сучасних умовах інформатизації важливим джерелом інформації стає Інтернет. З його допомогою можна знайти і скласти списки необхідних інформаційних джерел, статистичний матеріал. Є сайти, де подаються статті, монографії та інші наукові видання. Власні сайти сьогодні мають багато статистичних, науково-дослідних організацій, бібліотеки, вищі тощо. Основні адреси економічної інформації:

Пошукові WEB – системи

www.google.com
www.yahoo.com
www.nigma.ru
www.rambler.ru
www.yandex.ru
www.altavista.ru

www.aport.ru
www.bigmir.net
www.alltheweb.com
www.excire.com
www.go.com
www.mamma.com


Соціально-економічні і довідкові WEB – сайти, портали тощо
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – інформаційний сервер про Україну; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] цифровий атлас України;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] - EERC - консорціум економічних досліджень;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] Міжнародна рада з провадження економічних реформ в Україні;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – Світова торгова організація; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – Європейський Союз;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – Міжнародний валютний фонд;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – Світовий банк ;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – Організація Об’єднаних Націй;
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – Організація Економічного Співробітництва і Розвитку
Індивідуальні та самостійні завдання виконується і захищаються студентами за окремим графіком. Обсяг індивідуальних завдань визначається навчальним планом.
Індивідуальні та самостійні роботи слід виконувати на аркушах паперу А4. До кожної самостійної та індивідуальної роботи повинні бути зазначені: ім’я та прізвище автора, курс, група, спеціальність, дисципліна, тема роботи, чітко сформульовані завдання, висновки до роботи, літературні і картографічні джерела, за якими було виконано. Висновки слід формулювати чітко та по суті роботи.
Картографічну частину робіт (наприклад, межі економічних районів України, щільність населення економічних районів України, депресивні регіони України, вугільні басейни, основні центри чорної металургії, хімічної промисловості, машинобудування України, великі агломерації України тощо) слід виконувати власноруч на бланкових (контурних) картах або за допомогою комп’ютера з дотриманням загальноприйнятих вимог та стандартів. Тема практичної роботи зазначається ліворуч над верхньою рамкою картосхеми; ім’я та прізвище автора – під нижньою рамкою праворуч.
Після написання (друкування) роботу рекомендується ретельно вичитати. Слід пам’ятати, що при оцінюванні робіт враховується не тільки їх зміст, а й логічність і грамотність їх написання, якість графічного оформлення. Відповідним чином оформлені роботи здаються викладачеві у встановлені терміни.
ЗМІСТ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ ЗА МОДУЛЯМИ
МОДУЛЬ 1
Семінар на тему 1 «Предмет, метод і завдання курсу «Регіональна економіка»
Обґрунтуйте об’єкт, предмет дослідження і завдання регіональної економіки як наукової дисципліни.
Взаємозв’язок базових понять: територіальна соціально-економічна система, розміщення продуктивних сил, господарська спеціалізація, територіальний поділ праці, кооперування, комбінування, спеціалізація.
Визначте місце і роль регіональної економіки в системі наук.
Розкрийте методологічні дослідження регіональної економіки.
Значення дисципліни регіональна економіка в підготовці фахівців з напрямку «ЕПБ», «МЕБ».
Практичні завдання до теми 1
Завдання 1
Встановіть відповідність між областю та адміністративним центром.

Луцьк
Полтавська

Ужгород
Харківська

Харків
Волинська

Полтава
Закарпатська



Завдання 2
Накресліть схему, яка показує місце регіональної серед інших наукових дисциплін.







Завдання 3
За якими принципами відбувається адміністративно-територіальний поділ України.


Завдання 4
На основі карт атласу визначити та дати письмову характеристику територіальній соціально-економічній системі.
Тести до теми 1
1. Предметом науки «Регіональна економіка» є :
а) територіальне розташування виробництв;
б) територіальне співвідношення економіки;
в) закономірності просторового розподілу продуктивних сил.

2. Які з нижченаведених проблем вивчаються регіональною економікою як наукою:
а) проблеми функціонування транснаціональних корпорацій;
б) проблеми розвитку економічних районів держави;
в) проблеми функціонування територіально-виробничих комплексів;
г) проблеми інвестиційного кредитування Всесвітнього банку;
д) проблеми розміщення виробництв на території держави.

3. Регіональна економіка є ________ рівнем економіки:
а) макрорівнем; б) мезорівнем; в) мікрорівнем.
4. Які з методів належать до соціологічних методів досліджень предметів регіональної економіки:
а) експертне опитування; б) анкетування;
в) кластерний аналіз; г) контент-аналіз інтерв’ю.

5. Які показники використовують щодо оцінювання рівня соціально-економічного розвитку регіону:
а) сальдо платіжного балансу регіону;
б) дані фінансового балансу регіону;
в) абсолютні значення та темпи зростання ВВП на душу населення, ціни основних фондів.

6. На яких методах базується методологічна основа курсу:
а) статистичних, балансових;
б) моделювання, аналізу;
в) порівняння;
г) усі варіанти правильні.

7. Розміщення продуктивних сил – це:
а) місцезнаходження продуктивних сил;
б) місцезнаходження діючих і розподіл нових продуктивних сил;
в) розподіл нових продуктивних сил;
г) заміна діючих продуктивних сил новоствореними.
Рекомендована література
Регіональна економіка: навч. посіб. / Я.Б. Олійник, С.П. Запотоцький, О.Ю. Кононенко та ін. – 2-ге вид., доповн. – К.: КНТ; Вид. Фурса С.Я., 2008. – 440 с.
Регіональна економіка: навч. посіб. / уклад.: Б.А. Дадашев; В.В. Обливанцов. – О., 2008. – 124 с.
Жук М.В. Регіональна економіка: підручник / М.В. Жук. – К.: Академія, 2008. – 416 с.
Регіональна економіка: підручник / ред.: Є.П. Качан / Терноп. нац. екон. ун-т. – Т., 2009.
Регіональна економіка: тексти лекцій / [О.В. Ольшанська, М.І. Фащевський, І.В. Білоконь та ін.] / Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана. – К., 2009. – 330 с.
Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка / [Л.Л. Тарангул, І.О. Горленко, Г.В. Буднік та ін.]. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2006. – 276 с.
Семінар на тему 2 «Наукові засади формування регіональних соціально-економічних систем»
Обґрунтуйте зміст основних понять «закон», «закономірність», «принцип», «фактор» і їх об’єктивний характер.
Розкрийте еволюцію та структуру теорій регіональної економіки.
Дайте характеристику теоріям регіонального розвитку.
Обґрунтуйте сутність сучасних концепцій розвитку регіонів?
Регіональний економічний простір. Його роль у формуванні соціально-економічних систем.
Практичні завдання до теми 2
Завдання 1
Розгляньте таблицю. Знайдіть три помилки в розташуванні деяких підприємств України.

Запоріжжя
Залізорудний комбінат

Харків
Велосипедний завод

Лисичанськ
Нафтопереробний завод

Дніпропетровськ
Автомобільний завод

Львів
Автомобільний завод

Вінниця
Завод із виробництва добрив

Полтава
Завод із виробництва телевізорів

Житомир
Льонокомбінат




Завдання 2
Як розміщують підприємства відповідно до зазначених правил?

Принципи розміщення
Підприємства

Заводи споруджують на місці добування вугілля або руди між ними


Заводи будують поблизу джерел дешевої енергії


Заводи споруджують у місцях зосередження кваліфікованих кадрів


Підприємства розміщують поблизу споживачів їх продукції


Заводи споруджують тільки біля родовищ сировини


Заводи будують у місцях перетину транспортних магістралей різних видів


Заводи будуть, враховуючи умови водопостачання



Завдання 3
Оберіть, на Ваш розсуд, конкретний діючий виробничий об’єкт і опишіть, які обставини зумовили його спорудження, що (які фактори) було взято до уваги при спорудженні об’єкта саме в цьому місці, чи не порушує його діяльність екологічний баланс території. Якщо об’єкт, про який йдеться, споруджено давно, то вкажіть, який з факторів РПС не було взято до уваги для забезпечення успішної роботи об’єкта сьогодні.

Рекомендована література

Дудник І.М. Регіональна економіка: навчальний посібник / І.М. Дудник, М.М. Логвін. – ПП «ППНВ», 2007. – 158.
Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теорія, методи, практика) / С.І. Іщук. – К.: Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу, 1999. – 185 с.
Продуктивні сили і регіональна економіка: зб. наук. пр.: у 2 ч. – Ч. 1 / ред.: Б.М. Данилишин; М.І. Фащевський; Я.Б. Олійник; Л.Г. Чернюк; А.С. Лисецький; Рада по вивч. продукт. сил України НАН України. – К., 2009. – 288 с. – укp.
Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: підручник / [С.І. Дорогунцов С.І. Пітюренко, Я.Б. Олійник та ін.] – К.: КНЕУ,2005.
Розміщення продуктивних сил: навч.-метод, посібник для самостійн. вивч. дисц. / [С.І. Дорогунцов, Ю.І. Пітюренко, Я.Б. Олійник та ін.]. – К.: КНЕУ, 2000. – 364.
Ковтонюк М.О. Розміщення продуктивних сил України: підручник / М.О. Ковтонюк, М.О. Петрига та ін. / за ред. Є.П. Качана. – К.: Вища школа, 1997. – 375 с.
Хвесик М.А. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка/ Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. – К., 2005. – 344 с.
Семінар на тему 3 «Економічне районування та територіальна організація господарства»
Територіальний поділ праці, його суть та зв’язок з формуванням економічних районів.
Економічний район та економічне районування, їх суть та основні показники.
Критерії, принципи та чинники економічного районування та районоформування.
Типи економічних районів та їх цільові функції.
Роль районоформування в територіальній організації регіональних господарських систем.
Сучасні мережі економічних районів та їх склад.
Теми доповідей і рефератів до теми 3
Історичний розвиток вчення про економічне районування.
Наукові основи економічного районування.
Головні принципи економічного районування України на сучасному етапі розвитку економіки.
Методи економічного територіально-комплексного розвитку і розміщення виробництва.
Вплив суспільно-економічних відносин на формування економічних районів.
Економічне районування як засіб практичного управління територією держави.
Рекомендована література
Горленко І.О. Економічні райони України / І.О. Горленко, Л.Л. Тарангул. – К., 1999. – 205 с.
Концепція суспільно-географічного районування та адміністративного устрою України: в кн. Пістун М.Д., Мезенцев К.В., Тьорло В.О. Регіональна політика в Україні: суспільно-географічний аспект. – К.: ВПЦ «КУ 2», 2004, 2005. – С.84–102.
Мезенцева Н.І. Суспільне географічне районування України / Н.І. Мезенцев, К.В. Мезенцев. – К.: Київський університет імені Тараса Шевченка, 2000.
Пістун М.Д. Сучасні проблеми регіонального розвитку / М.Д. Пістун, А.Л. Мельничук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2009. – 200 с.
Регіональна економіка: [навч. посіб.] / [Я.Б. Олійник, С.П. Запотоцький, О.Ю. Кононенко та ін.] – 2-ге вид., доповн. – К.: КНТ; Вид. Фурса С.Я., 2008. – 440 с.
Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка / [Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Буднік Г.В. та ін.]. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2006. – 276 с.
Семінар на тему 4 «Регіон у системі територіального поділу праці»
Обґрунтуйте відмінність понять «територія», «регіон».
Основні структурні елементи регіону.
Дайте характеристику системі показників рівня життя населення.
Які особливості адміністративно-територіального устрою України? Назвіть недоліки цього устрою.
Дайте характеристику проблемним регіонам авангардного типу.
Роль економіко-географічного положення підприємств малого і середнього бізнесу у їх прибутковості.
Накресліть модель територіальної структури сільського господарства за І. Тюнененом. Поясніть сутність теорії.
Які з положень веберівської теорії штандарту можуть бути застосовані при вивчені сучасної промисловості?
Для яких випадків організації людської діяльності у просторі розроблені кристалерівські моделі центральних місць? Навести сучасні приклади.
У чому полягає зміст теорії розміщення промисловості?
Розкрийте особливості теорії розміщення виробництва А. Льоша.
Проаналізуйте сучасні теорії розміщення виробництва. Назвіть спільні риси, що поєднують класичні роботи з теорії розміщення.
У чому суть теорії територіально-виробничого комплексу?
Теми доповідей і рефератів до теми 4
Історія розвитку теорій розміщення.
«Штандарт промисловості» А. Вебера.
Модель розміщення сільського господарства І. Тюнена.
Теорія «центральних місць» В. Клесталера.
Теорія розміщення господарства у працях А. Льоша.
Теорія дифузії нововведень Т. Хегерстранда.
«Географічний детермінізм» та «вульгарний географізм».
Практичні завдання до теми 3–4
Завдання 1
Поділіть групу факторів розміщення продуктивних сил, які перелічено, на матеріальні та нематеріальні фактори розміщення. Подайте результати у вигляді таблиці:
природно-географічне положення;
рівень соціально-економічного розвитку;
кількість населення;
соціальна інфраструктура;
наявність природно-сировинних ресурсів;
наявність транспортних комунікацій;
науково-технічний персонал;
соціальний клімат;
екологічна ситуація;
звичаї та традиції;
якість управління;
форма територіальної організації господарства;
виробничий апарат.

Фактори розміщення продуктивних сил

Матеріальні
Нематеріальні


Завдання 2
На контурній карті зобразіть сучасну мережу економічних районів макрорівня.

Завдання 3
На контурній карті нанесіть межі економічних районів України (за Ф.Д. Заставним).

Завдання 4
На картосхемі відбийте густоту населення економічних районів України.

Завдання 5
На картосхемі покажіть густоту сільського населення економічних районів України.
Для розробки диференційного регіонального підходу до вибору моделі господарського розвитку та управління регіонами виділіть на контурній карті регіони таких типів:
екологічно несприятливі, з високою концентрацією виробництва і населення;
індустріально слаборозвинені сільськогосподарські;
промислові депресивні;
рекреаційні.
Тести з теми 3–4
1. Принцип порівняльних переваг Д. Ріккардо – це:
а) регіон експортує ті товари, які він виробляє з меншими
витратами, та імпортує ті товари, які виробляються іншими
регіонами з меншими витратами;
б) регіони повинні створювати на своїй території інноваційні зони, які потім стануть полюсами зростання;
в) регіони повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти с найменшими порівняльними витратами порівняно з іншими регіонами.

2. Які види виробничих орієнтацій визначив у своїй теорії А. Вебер:
а) робоча орієнтація, агломераційна орієнтація, транспортна орієнтація;
б) структурна орієнтація, транспортна орієнтація;
в) інноваційна орієнтація, агломераційна орієнтація;
г) транспортна орієнтація;
д) агломераційна орієнтація.

3. Укажіть дослідника, що визначив ефект концентрації виробництва як головний критерій розміщення виробництва на території регіону:
а) А. Льош;
б) Д. Ріккардо;
в) Е. Хекшер;
г) І. Тюнен.

4. Зони обслуговування та збуту навколо цетральних місць оформлюються в стільники (шестикутники), а вся територія, що заселена, покривається шестикутниками без просвіту (кристалічна решітка) – центральне положення теорії:
а) регіонального життєвого циклу;
б) В. Лаундхардта;
в) В. Кристаллера;
г) А. Льоша.
5. За теорією І. Тюнена, ближче до міста повинно розташовуватися господарство, в якому:
а) нижча урожайність;
б) вища урожайність;
в) інші критерії.

6. Далі від центрального міста має бути розташоване господарство, в якому:
а) більш дорогий продукт на одиницю ваги;
б) менш дешевий продукт на одиницю ваги.

7. За теорією А. Сміта, кожен з регіонів повинен мати спеціалізацію щодо виробництва та продажу того товару, який має:
а) абсолютну перевагу;
б) відносну перевагу;
в) усі відповіді правильні.

8. За допомогою локаційного трикутника В. Лаундхардта визначається оптимальне розташування:
а) ринку збуту продукції;
б) джерела сировини;
в) розташування населеного пункту;
г) окремого промислового підприємства;
д) складських приміщень.

9. Що демонструють «кільця Тюнена»:
а) закономірності розташування промислового виробництва;
б) закономірності розташування сільськогосподарського виробництва;
в) закономірності розташування ринків збуту;
г) закономірності розташування населених пунктів.

10. Хто з вчених вперше створив «чисту» теорію розміщення виробництва:
а) А. Вебер;
б) В. Лаундхардт;
в) В. Кристаллер;
г) А. Льош.
11. Сукупність умов, які визначають економічну доцільність використання засобів виробництва, визначається, як фактор РПС:
а) фактор географічного розташування;
б) природно-ресурсний;
в) екологічний;
г) техніко-економічний;
д) соціально-економічний.

12. Найбільше зайнято працівників у такій галузі економіки:
а) промисловість;
б) сільське і лісове господарство;
в) будівництво;
г) транспорт і зв’язок.

13. Однією з основних рис комплексного розвитку економічних районів є:
а) територіальна концентрація виробництва;
б) раціональна галузева і територіальна структура господарства;
в) глобалізація економіки;
г) правильної відповіді немає.

14. Харківська, Полтавська, Сумська області утворюють економічний район:
а) Подільський; б) Східний;
в) Поліський; г) Центральний.

15. Волинська і Рівненська області утворюють економічний район:
а) Подільський; б) Причорноморський;
в) Поліський; г) Центральний.

16.Автономна Республіка Крим входить до складу економічного району:
а) Придніпровського;
б) Причорноморського;
в) Східного;
г) Центрального.
17. Найвищий рівень розвитку і найпотужнішу економіку має економічний район:
а) Центральний; б) Причорноморський;
в) Східний; г) Донецький.

18. Найнижчий рівень розвитку має економічний район:
а) Причорноморський; б) Карпатський;
в) Центральний; г) Подільський.

19. Великі запаси корисних копалин (вугілля, залізні, марганцеві, титанові руди) і родючі ґрунти є найважливішими природними ресурсами економічного району:
а) Придніпровського; б) Карпатського;
в) Донецького; г) Причорноморського.

20. Родючі ґрунти і рекреаційні ресурси є найбільшими багатствами економічного району:
а) Подільського; б) Карпатського;
в) Східного; г) Центрального.

21. Родючі чорноземи, природний горючий газ, залізна руда – найважливіші природні ресурси економічного району:
а) Подільського; б) Центрального;
в) Східного; г) Карпатського.

22. Економічний район, в якому знаходиться столиця України:
а) Донецький; б) Центральний;
в) Подільський; г) Карпатський.

23. Економічний район, в якому мешкає найбільша кількість сільського населення:
а) Придніпровський; б) Карпатський;
в) Причорноморський; г) Подільський.

24. Найбільший за кількістю населення район:
а) Донецький; б) Східний;
в) Карпатський; г) Центральний.

25. Економічний район, в якому досягнуто найвищий рівень розвитку сільського господарства:
а) Карпатський; б) Придніпровський;
в) Подільський; г) Центральний.

26. Район, в якому знаходиться географічний центр України:
а) Поліський; б) Карпатський;
в) Центральний; г) Придніпровський.

27. В Україні створено адміністративних областей:
а) 21; б) 22; в) 23;
г)24; д)25.

28. Галузями спеціалізації економічного району є ті, в яких коефіцієнт спеціалізації:
а) більший 1; б) менший 1.

29. У господарському відношенні Подільський економічний район є:
а) високорозвинутим економічним районом;
б) районом середнього господарського розвитку;
в) районом низького господарського розвитку.
Рекомендована література
Гранберг А.Г. Основы региональной политики: [учебник для вузов] / А.Г. Гранберг. – М.: ГУВШЕ, 2000. – 495 с.
Теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки / Дорогунцов С.І., Олійник Я.Б., Степаненко А.В., Степаненко А.В. – К.: «Стафед 2», 2001. – 144с.
Управління розвитком регіону / Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф. Колодій С.Ю. – К.: ЦУЛ, 2006. – 328.
Сонько С.П. Ринок і регіоналістика / Сонько С.П., Кулішов В.В., Мустафін В.І. – К.: Ніка-Центр, 2002. – 380.
Крайник О. Системний підхід до регулювання соціально-економічним розвитком регіону / О. Крайник // Регіон. економіка. – 2002. – № 1. – С. 158–165.
Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил та регіоналісти / Д.М. Стеченко. – К.: Вікар, 2002. – 374.
Семінар на тему 5 «Державна регіональна економічна політика та управління регіональним розвитком»
Сутність та зміст економіки перехідного періоду.
Державна регіональна політика сучасної України.
Першочергові завдання державної регіональної політики.
Принципи державної регіональної політики.
Механізм державного регулювання розвитку регіонів. Загальнодержавні програми.
Етапи реалізації регіональної політики. Ефективність регіональної політики.
Принципи та методи регіонального управління.
Взаємозв’язок регіонів в економіці України.
Відносини центру і регіонів.
Дайте характеристику функціональному й виконавчим блокам програми підтримки малого підприємництва. Які ці блоки взаємозалежні.
Спеціальні (вільні) економічні зони як напрям регіонального розвитку.
Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів.
Регіональна система розселення як об’єкт територіального управління.
Теми доповідей і рефератів до теми 5
Державна регіональна політика як складова і невід’ємна частина зальної стратегії соціально-економічних перетворень.
Вплив державної регіональної економічної політики на розміщення продуктивних сил.
Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики.
Розмежування повноважень між центом і регіонами як одне із завдань державної регіональної політики.
Рекомендована література
Збаращук О.В. Державна регіональна політика: механізми забезпечення комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів: автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 [Електронний ресурс] / О.В. Збаращук / Одес. регіон. ін-т держ. упр., Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – О., 2009. – 20 с. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ard/2009/09zoverr.zip
Антошкіна Л.І. Державна економічна політика: [навч. посіб.] / Л.І. Антошкіна. – Донецьк: Юго-Восток, 2005. – 208 с.
Кравців В.С. Регіональна екологічна політика в умовах становлення ринкової економіки в Україні (теорія, методи, практика): автореф. дис... д-ра екон. наук: 08.00.06 [Електронний ресурс] / В.С. Кравців / НАН України. Рада по вивченню продукт. сил України. – К., 2007. – 40 с. – укp. Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/ard/2007/07kvstmp.zip
Податковий потенціал регіонів України: теорія, методологія, оцінка: монографія / [П.В. Мельник, З.С. Варналій, Л.Л. Тарангул та ін.] / Держ. податк. адмін. України, Нац. ун-т держ. податк. служби України. – Ірпінь, 2008. – 234 с.
Регіональна економіка: навч. посіб. / [Я.Б. Олійник, С.П. Запотоцький, О.Ю. Кононенко та ін.] – 2-ге вид., доповн. – К.: КНТ; Вид. Фурса С.Я., 2008. – 440 с.
Регіональна економічна політика / М.І. Долішній, О.І. Шаблій // Регіон. економіка. – 2001. – № 4. – С. 264–238.
Сучасна регіональна соціально-економічна політика держави: теорія, методологія, практика / С.І. Бандур, Т.А. Заяць, І.В. Терон / НАН України. Рада по вивч. продукт. сил України. – К., 2002. – 249 с.
Управління регіональною економікою. – К.: КНЕУ, 2000. – 124 с.
Тарангул Л.Л. Оподаткування і регіональний розвиток / Л.Л. Тарангул. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2003. – 286 с.
Семінар на тему 6 «Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах»
Поясніть терміни «народне господарство», «господарська діяльність», «промисловість», «галузь промисловості».
Галузева структура господарства України.
Промисловість України: її галузева структура та форми територіальної організації.
Проблеми і напрями вдосконалення структури господарства України.
АПК України – складна виробничо-економічна система.
Будівництво, транспорт і зв’язок: особливості розвитку і розміщення.
Науково-технічний потенціал України.
Потенціал невиробничої сфери.
Електроенергетика і науково-технічний прогрес.
Значення нетрадиційних джерел енергії.
Розвиток електроенергетики та охорона навколишнього середовища.
Теми рефератів до теми 6
Економіка України як єдиний господарський комплекс.
Місце України в світовому промисловому і сільськогосподарському виробництві.
Динаміка структурних змін господарського комплексу України.
Основні напрями подолання економічної кризи в Україні.
Роль науки у розвитку і розміщенні продуктивних сил.
Технічне переоснащення та реконструкція підприємств – основні напрями нарощування виробничого потенціалу.
Національна безпека України.
Практичне завдання до теми 6
Завдання 1
Накресліть схему галузевої структури промисловості України:








Завдання 2
Заповніть таблиці 1–4 (у відповідних колонках поставте знак [+])
Таблиця 1

Назва родовища
Вугілля
Нафта
Газ
Залізні
руди
Вапняки
Солі
Сірка


Кам’яне
Буре







1.









2.









3.










Таблиця 2
Електростанції України


Електростанція
Тип


Теплова
Гідравлічна
Атомна

Київська




Чорнобильська




Рівненська




Старобешівська




Харківська




Каховська




Кременчуцька




Хмельницька




Запорізька




Криворізька




Зміївська




Південноукраїнська




Таблиця 3
Спеціалізація центрів чорної та кольорової металургії


Центр
Спеціалізація


Комбінати
Виробництво
феросплавів
Виробництво
труб
Виробництво металів


Повного
циклу
Неповного
циклу


алюмінію
цинку
чорних
металів
нікелю










































Таблиця 4
Фактори розміщення провідних галузей промисловості України


Галузь
промисловості
Фактори розміщення


Сировинні ресурси
Водні ресурси
Трудові ресурси
Споживання готової продукції
Науковий потенціал
Транспортно-географічне положення
Паливно-енергетичні
ресурси
Охорона природи
































Завдання 3
Систематизуйте знання про розміщення галузей хімічної промисловості в таблиці, подані нижче.

Галузі хімічної промисловості
Принципи розміщення
Райони розміщення

1.



2.



3.



4.



5.



6.




Завдання 4
Заповніть нижче подану таблицю впливу факторів на розміщення легкої промисловості України (умовні позначення: «+++» – вирішальний вплив; «++» – сильний вплив; « +» – слабкий вплив; « – « – відсутній вплив.

Галузь промисловості (виробництво)
Сировинні
ресурси
Паливно-енергетичні ресурси
Трудові
ресурси
Район споживання готової продукції

Легка промисловість загалом





Утому числі виробництво:





бавовняних тканин





шовкових тканин





льняних тканин





швейне





взуття






Завдання 5
Скласти характеристику одного із промислових вузлів, або агломерацій, України (за вибором студента) за таким планом:
а) розміщення в країні, у промисловому районі;
б) елементи територіальної структури промислового вузла (агломерації);
в) передумови формування промислового вузла (агломерації);
г) галузева спеціалізація промислового вузла (агломерації);
д) проблеми і перспективи розвитку.

Завдання 6
На контурній карті позначте основні вугільні басейни, родовища нафти та природного газу.

Завдання 7
Нанесіть на контурну карту основні центри чорної металургії, умовними значками позначте їх спеціалізацію.

Завдання 8
Нанесіть на контурну карту основні центри машинобудування України, позначивши їх спеціалізацію.

Завдання 9
Нанесіть на контурну карту основні центри хімічної промисловості України, позначивши їх спеціалізацію.
Завдання 10
Нанесіть на контурну карту основні центри целюлозно-паперової промисловості України, позначивши їх спеціалізацію.

Завдання 11
Нанесіть на контурну карту основні центри цементної промисловості України.

Завдання 12
Нанесіть на контурну карту основні центри цементної промисловості України, позначивши їх спеціалізацію.
Тести з теми 6
1. Україна – ... держава Європи:
а) індустріальна;
б) індустріально-аграрна;
в) аграрно-індустріальна;
г) немає правильної відповіді.

2. Провідними галузями промисловості України є:
а) чорна металургія;
б) лісова промисловість;
в) хімічна промисловість;
г) паливно-енергетичний комплекс.

3. Паливна промисловість України складається з таких галузей:
а) вугільної, сланцевої, торфової;
б) нафтової, газової;
в) вугільної, нафтової, газової;
г) вугільної, нафтової, газової з незначною часткою торфової промисловості.

4. Особливістю розвитку і розміщення вугільної промисловості країни є:
а) її висока концентрація в Донбасі;
б) переважно підземний спосіб видобування вугілля;
в) значне переважання кількості видобутого бурого вугілля над кам’яним;
г) зосередження всього видобутку вугілля в п’ятьох басейнах.

5. Перетворення Запоріжжя на найбільший центр кольорової металургії України в першу чергу пояснюється наявністю:
а) споживача;
б) джерел дешевої електроенергії;
в) великих родовищ руд кольорових металів в околицях міста;
г) значної кількості кваліфікованих трудових ресурсів.

6. Найбільшим виробником чорних металів і прокату стало Придніпров’я завдяки:
а) наявності трудових ресурсів;
б) великим запасам флюсів вогнетривких глин;
в) великим запасам залізної руди;
г) зручному транспортно-географічному положенню і наявності води.

7. Провідна галузь паливної промисловості України:
а) вугільна; б) нафтова;
в) газова; г) торфова.

8. Розміщення важкого машинобудування в Україні орієнтується на:
а) споживача; б) паливну базу;
в) залізорудні ресурси; г) металургійну базу.

9. Основна галузь виробничої сфери – це:
а) промисловість;
б) сільське господарство;
в) транспорт.

10. Головний кам’яновугільний басейн України:
а) Донецький;
б) Дніпровський;
в) Львівсько-Волинський.


11. Буре вугілля видобувають у ... області:
а) Львівській;
б) Кіровоградській;
в) Вінницькій.

12. Головний район видобутку нафти і газу зосереджений в:
а) Прикарпатті;
б) Лівобережжі;
в) Приморському регіоні.

13. Ладижинська електростанція – це:
а) АЕС; б) ГЕС; в) ТЕС.

14. Рівненська електростанція – це:
а) АЕС; б) ГЕС; в) ТЕС.

15. Найпотужнішою атомною електростанцією в Україні є:
а) Рівненська; б) Запорізька; в) Хмельницька.

16. Зміївська ДРЕС розташована у... області:
а) Львівській; б) Вінницькій; в) Харківській.

17. Старобешівська ДРЕС розташована у... області:
а) Хмельницькій; б) Вінницькій; в) Донецькій.

18. Швейна промисловість України:
а) поширена галузь;
б) представлена лише у великих містах;
в) найбільшого поширення набула у сільській місцевості.

19. Основні рекреаційні райони України:
а) Донбас та Крим; б) Полісся;
в) Крим та Карпати; г) Карпати та Поділля.

20. Найбільший регіон зимового відпочинку та оздоровлення в Україні – це:
а) АР Крим; в) Волинь;
б) Карпати; г) Причорномор’я.

Рекомендована література
Беседін В. Валовий галузевий продукт як показник обсягу внутрішнього продукту галузі та її продуктивності / В. Беседін // Економіка України. – 2009. – № 1. – С. 31–41.
Маниліч М.І. Регіональний господарський комплекс: особливості відтворення в умовах трансформації: автореф. дис... канд. екон. наук: 08.10.01 / М.І. Маниліч / НАН України. Ін-т регіон. дослідж. – Л., 2003. – 19 с.
Економіка регіону: конспект лекцій / Л.Й. Аведян, В.В. Ушкальов / Харк. нац. екон. ун-т. – Х., 2006. – 80 с. – Бібліогр.: с. 77–78. – укp.
Економіка: проблеми теорії та практики: зб. наук. пр. Вип. 251, т. 2 / ред.: А.А. Покотілов / Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2009. – 288 с.
Економіка / ред. І.Ф. Комарницький. – Чернівці: Рута, 2006. – 156 с.
Економіка і організація управління: зб. наук. пр. Вип. 5 / ред.: П.В. Єгоров / Донец. нац. ун-т. – Донецьк: Каштан, 2009. – 178 с.
Симоненко В. Економіка й екологія: взаємозв’язок і проблеми управління / В. Симоненко // Вісн. НАН України. – 2008. – № 12. – С. 38–44.
Економіка промисловості України: зб. наук. пр. / ред.: Л.В. Дейнеко / Рада по вивч. продукт. сил України НАН України. – К., 2007. – 256 с.
Гурін В.М. Економіка та зовнішньоекономічні зв’язки України: [навч. посіб.] / В.М. Гурін, Д.В. Гурін / Міжнар. Слов’ян. ун-т, Харків, ф-т економіки та менедж., каф. міжнар. екон. відносин. – Х., 2007.
Економіка України: національна стратегія розвитку = Economy of Ukraine: National Strategy of Development: монографія / [Л.С. Гринів, О.В. Стефанишин, Ю.М. Гончар та ін.] / Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – Л., 2009. – 444 с.

Семінар на тему 7 «Природний трудоресурсний потенціал економіки України»
Розкрийте суть та структуру ресурсного потенціалу регіону.
Охарактеризуйте методи оцінки природно-ресурсного потенціалу регіону.
Як визначається рівень забезпечення регіону трудовими ресурсами?
Проаналізуйте інноваційний потенціал розвитку господарства регіону.
Дайте визначення природно-ресурсного потенціалу та розкрийте його класифікацію.
Що таке природокористування та які блоки воно включає?
Які принципи раціонального природокористування вам відомі?
Розкрийте сутність та інструменти механізму природокористування.
Назвіть сфери діяльності людини, в яких поступ НТП є більш значним.
Дайте оцінку рівня розвитку матеріальної бази організацій, які виконують наукові та науково-технічні розробки в регіонах України.
Визначте особливості розвитку інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі її розвитку.
Проаналізуйте, які регіони України характеризуються високими результатами науково-технічної діяльності.
Розкрийте сутність та склад фінансових ресурсів регіону.
Дайте визначення поняття «фінансовий потенціал» та розкрийте його відмінність від «фінансових ресурсів».
Дайте визначення бюджетної системи та охарактеризуйте її склад.
Проаналізуйте, які принципи покладені в основу формування бюджетної системи України.
Розкрийте сутність діяльності Держказначейства України.
Охарактеризуйте доходи місцевих бюджетів.
Охарактеризуйте видатки місцевих бюджетів.
Теми рефератів до теми 7
Місце України у світових сировинних і плавно-енергетичних ресурсах та ступінь забезпеченості власних потреб.
Кількісна та якісна оцінка природних ресурсів та природних умов.
Суть і зміст категорій оцінки запасів корисних копалин.
Роль мінеральних ресурсів у природно-ресурсному потенціалі України.
Водні, земельні і лісові ресурси України: проблеми їх раціонального використання.
Ресурсозбереження як головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу.
Основні шляхи ресурсозбереження та їх практичне значення.
Регіональні особливості відтворення населення України.
Демографічні проблеми економічного розвитку України.
Населення України в системі ресурсів регіонального розвитку.
Характеристика демографічної ситуації на Україні та її вплив на відтворення трудових ресурсів.
Трудоресурсна ситуація та її регіональні особливості. Ринок праці та проблеми забезпечення раціональної зайнятості населення.
Вплив демографічної ситуації на формування ринку праці в регіоні (на вибір студента).
Виробничий потенціал галузей (за вибором студента).
Особливості розвитку і розміщення науково-технічного потенціалу окремих регіонів (за вибором студента).
Практичні завдання до теми 7
Завдання 1
Побудувати графік кількості населення України за період 1913–2008 рр. Статистичні дані кількості населення наведено в таблиці.
Кількість населення

Рік
Населення, млн осіб

1913
35, 0

1922
26, 0

1939
40, 0

1951
37, 0

1959
42, 0

1970
47, 0

1979
49, 0

1989
51, 4

1991
51, 8

1995
51, 0

2001
48,2

2003
47, 8

2004
47,6

2006
46, 7

2008
46, 03


Завдання 2
Заповніть таблицю, правильно вказавши знаком « +» міста – міліонери і найбільші міські агломерації.

Назва міста
Місто-міліонер
Центр провідних міських агломерацій
Обласний центр

Вінниця




Донецьк




Дніпропетровськ




Житомир




Запоріжжя




Харків




Ізмаїл




Калуш




Київ




Луганськ




Суми




Краматорськ




Кривий Ріг




Львів




Маріуполь




Одеса




Симферополь




Горлівка





Завдання 3
Визначте місце України серед деяких країн Європи за кількістю населення, наведеного в таблиці. Побудуйте графік.

Країна
Кількість населення, млн. осіб

Україна
46, 7

Франція
59, 2

Німеччина
82, 2

Іспанія
39, 4

Польща
38, 7


Завдання 4
Визначте проблеми та перспективи використання трудових ресурсів у країні. Дані внесіть до таблиці.

Проблеми використання трудових ресурсів в Україні
Перспективи використання трудових ресурсів в Україні





Завдання 5
Спрогнозуйте зміни кількості населення України на найближчі 10 років. Обґрунтуйте свої припущення.

Завдання 6
На контурну карту України нанесіть області з найбільшою та найменшою щільністю населення.

Завдання 7
На контурній карті України позначте три міста, які виконують різні функції. Використайте при цьому свої умовні позначення.

Завдання 8
На контурній карті України позначте великі агломерації.

Тести з теми 7
1. Чим відрізняється демографічний потенціал розвитку регіону від виробничого потенціалу:
а) структурою;
б) законодавчим визначенням в нормативно-правових актах;
в)особливостями використання та впливу на економіку регіону.

2. Що відноситься до основних факторів виробництва:
а)земля;
б) устаткування;
в)праця;
г) грошові кошти.

3. Передумовою розвитку економіки регіону є:
а) оцінка та аналіз регіональних відмінностей в економічному потенціалі та рівнях економічного розвитку;
б) сукупна продуктивність природних ресурсів;
в) сумарний обсяг виробництва будь-якого регіону.

4. Що покладено в основу складання програм соціально-економічного і культурного розвитку регіону:
а) розрахунок чисельності зайнятого населення;
б) природно-ресурсний потенціал регіону;
в) сумарний обсяг виробництва будь-якого регіону.

5. Трудові ресурси регіону охоплюють:
а) працездатне населення в працездатному віці;
б) все населення регіону;
в) працюючі підлітки до 16 років;
г) громадяни від 16 років до пенсійного віку.

6. Під природними ресурсами слід розуміти:
а) тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил є істотними для життя та діяльності людського суспільства у виробничій і невиробничій сферах;
б) тіла й сили, які на певному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності;
в) економічно активне населення, що має певну освіту, кваліфікацію та навички.

7. Виберіть основні блоки питань природокористування:
а) дослідження фізіологічних особливостей розвитку рослин у природному середовищі та врахування їх взаємодії;
б)оцінка природних ресурсів і пошук економічних механізмів досягнення їх найраціональнішого використання (різні форми плати за ресурси, прогресивні технології, безвідходне виробництво та ін.);

6) виявлення негативного впливу господарської діяльності на довкілля (забруднення і пряме руйнування, тобто зміна умов природного середовища) – це зводиться до оцінки збитків;
г) створення економічного механізму регулювання цієї взаємодії чи відновлення деградованої природи (плата за забруднення, штрафні санкції тощо);
г)управління природокористуванням, тобто співвідношення економічних та інших методів регулювання цього процесу.

8. До основних принципів раціонального природокористування належать:
а) принцип збалансованості й пропорційності;
б) принцип «нульового рівня» споживання природних ресурсів;
в) принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалу регіону;
г) принцип обмеженого централізму;
д) принцип погодження виробничого і природного ритмів;

9. Механізм лімітування природокористування передбачає:
а) розробку певних нормативів використання та забруднення природного середовища;
б) плату практично за всі природні ресурси, за забруднення навколишнього природного середовища, розташування в ньому відходів виробництва та за інші види впливів;
в) надання грошових коштів на чітко визначені природоохоронні заходи;

10. До заохочувальних заходів матеріального стимулювання належать:
а) встановлення податкових пільг (сума прибутку, з якого стягується податок, зменшується на величину, що повністю або частково відповідає природоохоронним видаткам);
б)звільнення від оподаткування екологічних фондів та природоохоронного майна;
в)застосування пільгового кредитування підприємств;
г) запровадження спеціального додаткового оподаткування екологічно шкідливої продукції та продукції, що випускається із застосуванням екологічно небезпечних технологій.

11. До головних характеристиками демографічного потенціалу регіону належать:
а) співвідношення показників природного руху населення;
б) релігійний склад населення;
в) статевовіковий склад населення;
г) співвідношення показників механічного руху населення.

12. Демографічними коефіцієнтами, які характеризують рух населення, є:
а) коефіцієнт народжуваності;
б) коефіцієнт смертності;
в) коефіцієнт стабільності народжуваності;
г) коефіцієнт природного приросту.

13. Найнижчою кількістю народжених в Україні виділялись:
а) Сумська область; б) Луганська область;
в) Одеська область; г) Полтавська область;
д) Чернівецька область; е) Черкаська область.

14. Центрами регіональних систем розселення України є:
а) Київ; б) Харків;
в) Рівне; г) Дніпропетровськ;
д) Одеса; е) Симферополь.
15. Основна частка працездатного населення зайнята у:
а) промисловості; б) сільському господарстві;
в) транспорті; г) сфері послуг.

16. Підйомом розвитку за рахунок науково-технічного прогресу на чергову хвилю зростання базується на суттєвих досягненнях в області:
а) інформатики;
б) важкого машинобудування;
в) біоніки;
г) металургії
д) біотехнологігії

17. Основна кількість організацій України, які виконують наукові та науково-технічні роботи, зосереджені в:
а) Херсонській області; в) Донецькій області;
г) Вінницькій області; д) Львівській області.

18 До регіонів з вищим рівнем результатів науково-технічної діяльності належать:
а) Львівська область;
б) Сумська область;
в) м. Київ;
г) Кіровоградська область;
д) Полтавська область.

19. Виробничим потенціалом називають:
а) сукупність підприємств господарського комплексу;
б) спроможність галузей господарства країни та регіонів виробляти товари та послуги для населення та виробництва;
в) виробництво товарів та послуг;
г) промисловість країни чи регіону.

20. Виробничі ресурси характеризує:
а) висока ступінь зносу;
б) низька собівартість продукції;
в) ефективне оновлення;
г) вивільнення виробничих потужностей;
д) матеріало-енергоємність, фондомісткість виробництва.
21. Найбільш розвиненими міжгалузевими комплексами України є:
а) паливно-енергетичний;
б) агропромисловий;
в) лісовиробничий;
г) металургійний;
д) хімічний.

22. Найбільш розвиненими в країні є види економічної діяльності, які належать до:
а) первинного сектора економіки;
б) вторинного сектора економіки;
в) третинного сектора економіки;
г) четвертинного сектора економіки.

23. Виробництво чорних металів зосереджено переважно:
а) у Придніпров’ї; б) на Волині;
в) на Донбасі; г) у Приазов’ї;
д) у Прикарпатті.

25. Фінансові ресурси – це:
а) грошові нагромадження і доходи, що створюються у процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту і зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервності розширеного відтворення і задоволення інших суспільних потреб;
б) тіла й сили, які на певному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності;
в) поєднання економічно взаємопов’язаних галузей на основі міжвідомчих зв’язків.

26. Фінансові ресурси регіону за суб’єктами розпорядження поділяються на:
а) фінансові ресурси Державного бюджету;
б) фінансові ресурси місцевого бюджету;
в) фінансові ресурси міжгалузевих комплексів;
г) фінансові ресурси підприємств і організацій;
д) фінансові ресурси населення.

27. Грошові кошти регіону за джерелами утворення поділяються на:
а) надходження від податків і зборів;
б) опосередковані фінансові ресурси;
в) надходження від майнової і фінансової діяльності;
г) кредитні запозичення;
д) інвестиційні кошти підприємств та населення.

28. Надходження від майнової і фінансової діяльності включають:
а) надходження від майнової діяльності виконавчої влади;
б) кошти від приватизації майна;
в) надходження від зборів та штрафів;
г) орендна плата;
д) доходи від облігацій місцевого рівня; е) кошти населення.

29. До основних суб’єктів фінансової системи України входять:
а) Міністерство фінансів;
б) цінні папери (акції, облігації);
в) Пенсійний фонд;
г) Державне казначейство;
д) Національний банк.

30. До бюджетів територіальних громад належать:
а) районні бюджети; б) міські;
в) районні у містах; г) селищні.

31. Згідно з Бюджетним кодексом України доходи бюджетів поділяють на такі частини:
а) податкові надходження;
б) неподаткові надходження;
в) адміністративні збори та платежі;
г) доходи від операцій з капіталом;
д) трансферти;
е) доходи від власності.

32. Розділення податків – це:
а) закріплення за державним і регіональними бюджетами надходжень за окремими видами податків;
б) міжбюджетний розподіл податкових надходжень за основними податками відповідно до нормативів, що затверджуються законами України про державний бюджет на відповідні роки;
в) встановлення територіальних надбавок до загальнодержавних податків.

33. Субсидія – це певна сума платежів, що:
а) надається місцевим бюджетам з метою їх збалансування, механізм надання не потребує цільового використання одержаних коштів;
б) передбачає цільове використання одержаних коштів. Метою їх надання є фінансування державних програм чи проектів, а також забезпечення органів місцевого самоврядування коштами, необхідними для виконання делегованих повноважень;
в) вкладаються в об’єкти підприємницької та інші види діяльності з метою отримання прибутку.

34. Методи розподілу міжбюджетних трансфертів:
а) пропорційно фінансовій силі (доходам) території;
б) за допомогою багатофакторної формули;
в) компенсація фактичних видатків місцевих бюджетів;
г) як частина річного місцевого бюджету.
Рекомендована література
Доценко А.І. Регіональне розселення: проблеми та перспективи / А.І. Доценко. – К.: Наукова думка, 1994. –195 с.
Ефективність використання ресурсного потенціалу в умовах сталого розвитку сільського господарства / [ред.: В.П. Мартьянов] // Вісн. Харк. нац. аграр. ун-ту. – Х., 2007. – № 5. – 271 с. – (Сер. «Економіка АПК і природокористування»).
Онищук І.Г. Інноваційний розвиток регіону: політика, управління, економіка: [моногр.] / І.Г. Онищук. – К.: Атіка, 2005. – 280 с.
Охорона та раціональне використання природних ресурсів і рекультивація земель: навч. посіб. / [П.П. Надточій, Т.М. Мислива, В.В. Морозов та ін.] / ДВНЗ «Держ. агроекол. ун-т». – Житомир, 2007. – 418 c.
Руденко Л.Г. Природно-ресурсний потенціал як чинник економічного зростання в Україні / Л.Г. Руденко, С.А. Лісовський // Укр. геогр. журн. – 2001. – № 3. – С. 17–27.
Регіональна економіка: навч. посіб. / [Я.Б. Олійник, С.П. Запотоцький, О.Ю. Кононенко та ін.]. – 2-ге вид., доповн. – К.: КНТ; Вид. Фурса С.Я., 2008. – 440 с.
Ресурсний потенціал АПК: концептуальні засади і механізми збалансованого виробництва та ефективного використання // Зб. наукових праць / Відп. ред. В.М. Трегобчук. – К., 2002. – 160 с.
Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил Львівської області на період до 2015 р. / НАН України. Рада по вивч. продукт. сил України . – К., 2005. – 186 с.
Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил Кіровоградської області на період до 2015 року / [ред. Ю.Є. Пащенко] / Рада по вивч. продукт. сил України НАН України. – К., 2005. – 204 с.
Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил Херсонської області на період до 2015 р. / НАН України. Рада по вивч. продукт. сил України. – К., 2005. – 180 с.
Схема-прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил Хмельницької області на період до 2015 року / [ред. Б.М. Данилишин] / НАН України. Рада по вивч. продукт. сил України. – К.: РВПС України НАН України, 2005. – 184 с.
Дубініна М.В. Сучасний розвиток виробничої сфери в регіонах України / М.В. Дубініна, М.О. Солдак // Економіка пром-сті. – 2005. – № 1. – С. 124–131.
Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка / [Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Буднік]. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2006. – 276 с.
Український природно-ресурсний потенціал: авч. посіб. сер. оцінк. картосхем. – Ч. 3 / В.П. Руденко / Чернів. держ. ун-т ім. Ю. Федьковича, НАН України; Ін-т телекомунікацій і глоб. інформ. простору. – К.: Рута, 2005. – 248 с.
Завдання модульного контролю Перелік запитань до І поточно-модульного контролю
Предмет, об’єкт, мета і завдання курсу «Регіональна економіка».
Закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил.
Розкрийте еволюцію та структуру теорій регіональної економіки.
Дайте характеристику теоріям регіонального розвитку.
Обґрунтуйте сутність сучасних концепцій розвитку регіонів?
Регіональний економічний простір. Його роль у формуванні соціально-економічних систем.
Суть наукових методів аналізу територіальної організації господарства.
Місце і значення балансового методу у плануванні територіальної організації господарства.
Сутність та зміст економіки перехідного періоду.
Територіальний поділ праці, його суть та зв’язок з формуванням економічних районів.
Економічний район та економічне районування, їх суть та основні показники.
Критерії, принципи та чинники економічного районування та районоформування.
Типи економічних районів та їх цільові функції.
Роль районоформування в територіальній організації регіональних господарських систем.
Сучасні мережі економічних районів та їх склад.
Обґрунтуйте відмінність понять «територія», «регіон».
Основні структурні елементи регіону.
Дайте характеристику системі показників рівня життя населення.
Які особливості адміністративно-територіального устрою України? Назвіть недоліки цього устрою.
Дайте характеристику проблемним регіонам авангардного типу.
Роль економіко-географічного положення підприємств малого і середнього бізнесу у їх прибутковості.
Накресліть модель територіальної структури сільського господарства за І. Тюнененом. Поясніть сутність теорії.
Які з положень веберівської теорії штандарту можуть бути застосовані при вивчені сучасної промисловості?
Для яких випадків організації людської діяльності у просторі розроблені кристалерівські моделі центральних місць? Наведіть сучасні приклади.
У чому полягає зміст теорії розміщення промисловості?
Розкрийте особливості теорії розміщення виробництва А. Льоша.
Проаналізуйте сучасні теорії розміщення виробництва. Назвіть спільні риси, що поєднують класичні роботи з теорії розміщення.
У чому суть теорії територіально-виробничого комплексу?
Державна регіональна політика сучасної України.
Першочергові завдання державної регіональної політики.
Принципи державної регіональної політики.
Механізм державного регулювання розвитку регіонів. Загальнодержавні програми.
Етапи реалізації регіональної політики. Ефективність регіональної політики.
Принципи та методи регіонального управління.
Взаємозв’язок регіонів в економіці України.
Відносини центру і регіонів.
Дайте характеристику функціональному й виконавчим блокам програми підтримки малого підприємництва. Які блоки взаємозалежні?
Спеціальні (вільні) економічні зони як напрям регіонального розвитку.
Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів.
Регіональна система розселення як об’єкт територіального управління.
Розкрийте суть та структуру ресурсного потенціалу регіону.
Охарактеризуйте методи оцінки природно-ресурсного потенціалу регіону.
Проаналізуйте вплив інноваційного потенціалу на розвиток господарства регіону.
Дайте визначення природно-ресурсного потенціалу та розкрийте його класифікацію.
Дайте визначення бюджетної системи та охарактеризуйте її склад.
Проаналізуйте, які принципи покладені в основу формування бюджетної системи України.
Розкрийте сутність діяльності Держказначейства України.
МОДУЛЬ 2
Семінар на тему 8 «Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їх регіональні особливості»
Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи.
Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.
Сутність, місце і роль ПЕК в господарському комплексі України.
Паливно-енергетичний баланс і його структура.
Вугільна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Нафтова та нафтопереробна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Газова промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Роль енергетики в господарському комплексі України та особливості її розміщення. Проблеми і перспективи розвитку електроенергетики в Україні.
Види металургійних підприємств і особливості їх розміщення.
Розміщення та оцінка сировинної бази чорної металургії.
Розміщення районів та підприємств чорної металургії України.
Сучасні проблеми чорної металургії та основні напрями їх вирішення.
Особливості розвитку, сировинна база та розміщення підприємств кольорової металургії в Україні.
Місце і значення машинобудування України у розвитку і господарства України.
Загальний рівень розвитку машинобудування України та чинники, що його зумовлюють.
Аналіз галузевої структури та розміщення підприємств машинобудування України.
Сучасні проблеми та перспективи розвитку металургійного і машинобудівного комплексів України.
Значення і місце хімічного, лісопромислового та будівельного комплексів в економічному розвитку України.
Економічна оцінка сировинних ресурсів хімічного, лісопромислового та будівельного комплексів України.
Галузева структура лісопромислового комплексу. Умови та чинники розвитку основних галузей.
Галузева структура будівельного комплексу. Умови та чинники розвитку основних галузей.
Територіальна структура хімічного комплексу України.
Територіальна структура лісопромислового комплексу України.
Територіальна структура будівельного комплексу України.
Значення агропромислового комплексу в господарстві України.
Галузева структура та територіальна організація АПК України.
Виробнича і соціальна структура АПК.
Галузева структура та особливості розміщення сільського господарства в Україні.
Сільськогосподарські зони України і їх спеціалізація.
Структура земельних угідь в Україні.
Розміщення галузей рослинництва.
Особливості розміщення основних галузей тваринництва України.
Галузева структура та особливості розміщення підприємств харчової промисловості.
Основні проблеми і перспективи розвитку та розміщення галузей АПК України.
Роль транспорту в системі виробничих зв’язків.
Структура вантажообігу всіх видів транспорту загального користування в Україні. Регіональні особливості транспортної інфраструктури.
Чинники формування та структура соціального комплексу України.
Особливості розвитку та розміщення соціального комплексу.
Основні напрями розвитку соціального комплексу на перспективу.
Теми рефератів до теми 8
Сучасний рівень та перспективи розвитку вугільної промисловості України.
Сучасний стан та перспективи розвитку нафтової промисловості України.
Сучасний рівень та перспективи розвитку газової промисловості України.
Основні проблеми та перспективи розвитку паливної промисловості України та її зв’язок з паливною промисловістю Росії, Казахстану, Узбекистану, Туркменістану та інших країн світу.
Металургія та довкілля.
Роздержавлення металургійних підприємств: наслідки, проблеми і перспективи.
Металургійний комплекс та національна безпека.
Огрунтування вибору пріоритетних напрямів розвитку розміщення машинобудування України. Шляхи подолання кризи у розвитку галузі.
Аналіз сировинної бази хімічної промисловості та можливості її покращення.
Екологічні проблеми розвитку і розміщення хімічного та лісопромислового комплексів.
Особливості розвитку і розміщення фармацевтичної промисловості.
Перспективи розвитку лісового господарства України.
Перспективи розвитку та розміщення будівельного комплексу.
Аналіз сировинної бази будівельного комплексу та можливості її покращення.
Особливості розвитку і розміщення цементної промисловості.
Особливості формування зернопромислового підкомплексу.
Особливості розвитку і розміщення цукробурякового підкомплексу АПК України.
Розміщення виробництва овочів, ягід, фруктів і винограду в Україні.
Порівняльний аналіз розвитку світової та української транспортних систем.
Можливості застосування в Україні зарубіжного досвіду розвитку соціальної сфери.
Комплекс соціальної інфраструктури України та регіональні особливості його розвитку.
Практичні завдання до теми 8
Завдання 1
Які підприємства розміщують за наведеними правилами (напишіть не більше двох підприємств)?

Принципи розміщення
Підприємства

Заводи споруджують на місці добування вугілля або руди або між ними


Заводи будують поблизу джерел дешевої енергії


Заводи орієнтують на місцях зосередження кваліфікованих кадрів


Підприємства розміщують поблизу споживачів їх продукції


Заводи споруджують поблизу виключно біля родовищ сировини


Заводи будують так, щоб вони якнайближче були до споживача і металу


Заводи будують на місцях схрещування транспортних магістралей різних видів


Вибираючи місце для спорудження заводу, враховують умови водопостачання


Підприємства будують у районах важкої промисловості для повного використання трудових ресурсів



Завдання 2
За картами і підручниками заповніть таблицю:
Вугільні басейни
Родовища залізної руди
Металургійні центри
Металургійні райони України







Завдання 3
За картами порівняйте спеціалізацію машинобудування різних територій України. Чим пояснюються відмінності у такій спеціалізації?

Території економічних районів
Спеціалізація машинобудування
Фактори спеціалізації

Карпатський



Придніпровський



Донецький



Подільський



Східний



Центральний



Завдання 4
Закінчіть схеми міжгалузевих зв’язків хімічної промисловості.
а)
Хімічна промисловість


Енергетика


Машинобудування

б)


Енергетика

Машинобудування


Лісова

Хімічна промисловість

Текстильна


Будівельна індустрія






Рекомендована література
Агропромисловий комплекс у системі зовнішньоекономічної діяльності України / [П.Т. Саблук, А.А. Фесина, В.І. Власов та ін.] / Нац. наук. центр «Ін-т аграр. економіки», УААН. – К.: ННЦ «ІАЕ», 2005. – 242 с.
Актуальні проблеми економіки АПК: кол. моногр. / [ред.: Д.К. Семенда; О.І. Здоровцов] / Уман. держ. аграр. ун-т, каф. економіки. – Умань: Сочінський, 2009. – 345 с.
Обухов Є.В. Водне господарство України: [підручник] / Є.В. Обухов / Одес. держ. екол. ун-т. – [2-ге вид., виправл., переробл., доповн.]. – О.: Поліграф, 2009. – 199 с.
Котляревська Н.С. Лісове господарство України: розвиток і проблеми сьогодення / Н.С. Котляревська // Актуал. пробл. економіки. – 2010. – № 5. – С. 30–36.
Дейнека А.М. Лісове господарство: еколого-економічні засади розвитку: [монографія] / А.М. Дейнека. – К.: Знання, 2009.
Металургія кольорових металів: навч. посіб. / [О.В. Рабинович, Ю.В. Садовник та ін. ] / Нац. металург. акад. України. – Д.: Журфонд, 2009. – 155 с.
Мазур В.Л. Металургія України: стан, конкурентоспроможність, перспективи / В.Л. Мазур // Металлург. и горноруд. промсть. – 2010. – № 2. – С. 12–16. – укp.
Юхновський І.Р. Транспортний комплекс України. Автомобільні дороги: проблеми та перспективи / І.Р. Юхновський, Г.Б. Лебеда, Т.І. Попова / Міжвід. аналіт.-консультат. рада з питань розв. продукт. сил і виробн. відносин. – К.: ФАДА, ЛТД, 2004. – 177 с.
Юхновський І.Р. Транспортний комплекс України. Залізничний транспорт: проблеми та перспективи / І.Р. Юхновський, Г.Б. Лебеда, Т.І. Попова / Міжвідомча аналіт.-консульт. рада з питань розвитку продукт. сил і вироб. відносин. – К.: ФАДА ЛТД, 2006. – 286 с.
Чернюк Л.Г. Транспорт і регіональні системи продуктивних сил України: моногр. / Л.Г. Чернюк, Т.В. Пепа, О.М. Ярош / НАН України. Рада по вивч. продукт. сил України. – К.: Наук. світ, 2003. – 182 с.
Семінар на тему 9 «Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем»
Сутність регіональної економічної політики та її територіальні особливості.
Економіка регіонів – ланка єдиного народногосподарського комплексу України.
Спеціалізація економічних районів України і їх місце в територіальному поділі праці.
Комплексний соціально-економічний розвиток території в умовах ринкових відносин.
Диференціація економічних районів України за рівним розвитку і продуктивних сил.
Соціально-економічні та екологічні проблеми розвитку економіки регіонів України та шляхи їх вирішення.

Питання для дискусії на тему 9
Поясніть терміни «єдиний народногосподарський комплекс», «економіка», «економічний простір».
Що таке ВВП? Від чого залежить його обсяг?
Що таке ВНП і як він утворюється?
Як визначається ВВП на душу населення?
Що відбувається на сучасному етапі з показниками ВВП і ВНП в Україні?
До яких наслідків може призвести зниження або навпаки збільшення показників ВВП і ВНП?
Яке місце займає Україна у світовому промисловому та сільськогосподарському виробництві?
Як Україна забезпечена нафтою і газом, які звідси випливають проблеми?
Які регіональні відмінності в споживанні газу спостерігаються на території України? Чим це обумовлено?
Чому більша частина великих теплових електростанцій розміщена на Донбасі та у Придніпров’ї?
Чому атомні електростанції розташовані в районах, що не домінують за рівнем розвитку промисловості?
Які типи електростанцій належать до нетрадиційних? Сформулюйте перспективи розвитку нетрадиційної енергетики в Україні
Рекомендована література
Гурін В.М. Економіка та зовнішньоекономічні зв’язки України: [навч. посіб.] / В.М. Гурін, Д.В. Гурін / Міжнар. Слов’ян. ун-т, Харків, ф-т економіки та менедж., каф. міжнар. екон. відносин. – Х., 2007.
Аведян Л.Й. Економіка регіону: [конспект лекцій] / Л.Й. Аведян, В.В. Ушкальов; Харк. нац. екон. ун-т. – Х., 2006. – 80 с. – Бібліогр.: с. 77–78. – укp.
Економіка: проблеми теорії та практики: зб. наук. пр. – Вип. 251, т. 2 / ред.: А.А. Покотілов / Дніпропетр. нац. ун-т. – Д., 2009. – 288 с.
Заставний Ф.Д. Депресивні регіони, поселення й галузі економіки України: проблеми, оцінка, прогнози / Ф.Д. Заставний // Географія та основи економіки у школі. – 2004. – № 6. – С. 24–29.
Семінар на тему 10 «Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку»
Дайте комплексну характеристику 9 економічним районам України за таким планом:
назва, склад, площа, рівень розвитку, найбільші промислові вузли;
географічне положення;
природні умови та наявність природних ресурсів;
населення;
загальна характеристика господарства;
промисловість та сільське господарство;
транспорт;
зв’язки;
проблеми та перспективи розвитку.
Питання для дискусії на тему 10
Поясніть, яке значення для економічного розвитку Столичного району має те, що до його складу входить столиця країни.
Охарактеризуйте демографічну ситуацію в Столичному районі.
Дайте оцінку промислового розвитку Столичного району.
Яку роль відіграє науково-технічний потенціал Столичного району для економічного розвитку України?
Вкажіть основні напрями підвищення ефективності розвитку Столичного району.
Назвіть чинники, які визначають рівень розвитку Центрального району.
Дайте оцінку природно-ресурсному потенціалу Центрального району.
Визначте галузі спеціалізації АПК Центрального району.
Визначте проблеми розвитку сфери обслуговування Центрального району.
Вкажіть основні шляхи підвищення економічного рівня розвитку Центрального району.
Який влив має на розвиток Пічно-Західного району його прикордонне положення?
Які чинники визначають стан демографічної ситуації в Пічно-Західному районі?
Охарактеризуйте структуру природно-ресурсного потенціалу Північно-Західного району?
Які перспективи для розвитку індустрії туризму має Північно-Західний район.
З якими економічними районами України межує Північно-Східний район?
Дайте оцінку паливним ресурсам надр Північно-Східного району.
Дайте оцінку експортного потенціалу Північно-Східного району.
Яке значення для економічного розвитку Причорноморського району має його приморське положення?
Дайте оцінку туристсько-рекреаційним надрам Причорноморського району.
Охарактеризуйте рівень розвитку виробничої інфраструктури Причорноморського району.
Вкажіть на найбільш гострі екологічні проблеми, характерні для Причорноморського району.
Які галузі відносяться до галузей спеціалізації Карпатського економічного району?
Розкрийте особливості розвитку транскордонного співробітництва у карпатському районі.
З розвитком яких галузей економіки пов’язані перспективи Карпатського району.
З чим пов’язана вигідність економіко-географічного положення Донецького району.
Які галузі належать до галузей спеціалізації Донецького району.
Розкрийте основні чинники соціально-економічного розвитку Донецького району.
Назвіть центри розвитку металургії у Донецькому економічному районі.
Назвіть основні галузі спеціалізації Придніпровського району.
Дайте оцінку природно-ресурсному потенціалу Придніпровського району.
Розкрийте суть екологічних проблем Придніпровського району.
Визначте основні перспективи розвитку промислового комплексу Придніпров’я.
Розкрийте передумови формування господарського комплексу Подільського району.
Дайте оцінку розвитку АПК «Поділля».
Проаналізуйте основні проблеми розвитку господарства Подільського району.
Практичні завдання до теми 10
Завдання 1
Заповніть таблицю 1–3 (поставте у відповідних колонках знак «+»)

Природні ресурси економічних районів України

Природні ресурси
Економічні райони


Столичний
Центральний
Північно-Західний
Північно-Східний
Причорноморський
Карпатський
Донецький
Придніпровський
Подільський

Паливні (кам’яне вугілля, буре вугілля, нафта, природний газ)










Металорудні (залізна руда, марганцева руда, хромітові руди, титанові)










Нерудні (кухонна сіль, самородна сірка)











Завдання 2
Галузі спеціалізації економічних районів України




Галузь промисловості
Економічні райони


Столичний
Центральний
Північно-Західний
Північно-Східний
Причорноморський
Карпатський
Донецький
Придніпровський
Подільський

Машинобудування










Чорна металургія










Залізорудна










Хімічна










Лісова










Паливна:
вугільна
нафтова
газова










Харчова:
цукрова
рибна










Текстильна










Електроенергетика











Завдання 3
Фактори, які зумовлюють спеціалізацію економічних районів




Фактор
Економічні райони


Столичний
Центральний
Північно-Західний
Північно-Східний
Причорноморський
Карпатський
Донецький
Придніпровський
Подільський

Економіко-географічне положення










Чорна металургія










Історичні передумови










Наявність відповідних природних ресурсів










Трудові ресурси










Інші фактори (вказати самостійно)











Завдання 4
Розгляньте таблицю. Знайдіть дев’ять помилок розташування деяких підприємств України.

Запоріжжя
Залізорудний комбінат

Харків
Велосипедний завод

Лисичанськ (Луганська область)
Нафтопереробний завод

Дніпропетровськ
Автомобільний завод

Львів
Автомобільний завод

Вінниця
Завод з виробництва добрив

Полтава
Завод з виробництва телевізорів

Житомир
Льонокомбінат

Київ
Авіаційний завод

Кременчук (Полтавська область)
Автомобільний завод

Сєверодонецьк (Луганська область)
Металургійний завод

Маріуполь (Донецька область)
Металургійний завод

Чернігів
Нафтопереробний завод

Луганськ
Тепловозобудівельний завод

Одеса
Суднобудівельний завод

Харків
Тракторний завод

Миколаїв
Суднобудівельний завод

Херсон
Завод з виробництва телевізорів

Черкаси
Завод хімічних волокон

Донецьк
Алюмінієвий завод

Кривий Ріг (Дніпропетровська область )
Металургійний комбінат

Львів
Тракторний завод


Тести з теми 10
1. За економічним районуванням України (автор М.Д. Пістун) виділяються:
а) Столичний, Північно-Східний, Північно-Західний, Подільський, Причорноморський, Донецький, Карпатський, Придніпровський, Центральний райони;
б) Центральний, Західний, Північно-Східний, Східний, Центрально-Східний, Південний райони;
в) Центральноукраїнський, Донбас і Нижнє Подніпров’я, Слобідська Україна, Причорноморський, Західноукраїнський райони;
г) Донбас, Промислове Придніпров’я, Північно-Східний, Центральний райони.

2. Столичний район добре забезпечений:
а) земельними ресурсами;
б) мінерально-сировинними ресурсами;
в) лісовими ресурсами;
г) водними ресурсами;
д) рекреаційними ресурсами.

3. Основну роль в економіці Столичного району відіграють підприємства:
а) виробництво обладнання для легкої, харчової і хімічної промисловості;
б) точного та енергетичного машинобудування;
в) транспортного машинобудування;
г) приладо- і верстатобудування;
д) виробництво медичної апаратури.

4. Основними центрами хімічного комплексу Столичного району є:
а) Київ; б) Тетіїв; в) Житомир;
г) Біла Церква; д) Черкаси.

5. На території Столичного району сформувались та розвиваються такі агропромислові підкомплекси:
а) м’ясо-, молоко-, льоно-, зернопромислові;
б) картоплепродуктовий;
в) олійно-продуктовий;
г) бурякоцукровий;
д) винограднопродуктовий.

6. Перспективним розвиток індустрії туризму є у:
а) Києві; б) Вишневому;
в) Чернігові; г) Вишгороді;
д) Овручі; е) Бердичеві.

7. З-поміж паливних мінеральних ресурсів Центрального економічного району важливе значення мають запаси:
а) бурого вугілля; б) марганцеві руди;
в) уранові руди; г) нафта.

8. Галузями спеціалізації Центрального регіону є:
а) харчова промисловість; б) чорна металургія;
в) машинобудування; г) легка промисловість.

9. Виробництво електроенергії в межах Центрального району забезпечують:
а) Черкаська ТЕЦ; б) Київська ТЕЦ;
в) Трипільська ТЕЦ; г) Каховська ГЕС.
10. Важливими центрами харчової промисловості Центрального району є:
а) Кривий Ріг; б) Умань;
в) Жашків; г) Тальне.
11. Основну масу вантажів у Центральному районі перевозять:
а) морським транспортом;
б) автомобільним транспортом;
в) трубопровідним транспортом;
г) річковим транспортом;
д) авіаційним транспортом.

12. Найбільш вагомими в районі є:
а) рекреаційні ресурси; б) земельні ресурси;
в) водні ресурси; г) мінерально-сировинні ресурси.

13. Найбільшими містами Північно-Західного району є:
а) Рівне; б) Луцьк; в) Сміла;
г) Ковель; д) Ізюм.

14 Галузями спеціалізації Північно-Західного району є:
а) виробництво деревини та виробів з деревини;
б) легка промисловість;
в) харчова промисловість;
г) хімічна промисловість.

15. На національному ринку машинобудівну промисловість Північно-Західного району представляють:
а) суднобудування;
б) виробництво устаткування для хімічної, харчової промисловості та залізничного транспорту;
в) виробництво електротехнічних виробів;
г) верстатобудування.

16. Значними центрами харчової промисловості є:
а) Ковель; б) Брусилов; в) Яворів;
г) Сарни; д) Корець.

17. З-поміж мінеральних ресурсів Північно-Східного економічного району важливе значення мають запаси:
а) нафти та природного газу; б) будівельної сировини;
в) бурого та кам’яного вугілля; г) торфу.

18. Обсяг продукції паливної промисловості Північно-Східного району становить % від національного:
а) 15; б) 45; в) 30; г) 35; д) 20.

19. До найважливіших галузей машинобудування Північно-Східного економічного району належать:
а) енергетичне та електротехнічне;
б) транспортне;
в) верстатобудування;
г) сільськогосподарське.

20. Основними центрами хімічного комплексу в Північно-Східному економічному районі є:
а) Кіровоград; б) Кременчук; в) Шостка;
г) Лубни; д) Суми.

21. У Північно-Східному районі функціонують значні підприємства:
а) поліграфічної промисловості;
б) з обробки деревини;
в) виробництва фанери;
г) виробництва меблів;
д) виробництва картону, паперу.

22. Найбільшими містами Причорноморського району є:
а) Одеса; б) Ізмаїл; в) Миколаїв;
г) Севастополь; д) Рені.
23. Високу частку в галузевій структурі Причорноморські району займають:
а) промисловість; б) лісове господарство;
в) транспорт та зв’язок; г) рекреаційна діяльність.

24. Основну роль у промисловому виробництві Причорноморського економічного району відіграють підприємства:
а) суднобудування і судноремонту;
б) енергетичного машинобудування;
в) верстатобудування;
г) приладобудування.
25. До найбільших морських портів України розташованих в межах Причорноморського економічного району, належать:
а) Бердянськ; б) Керч; в) Маріуполь;
г) Варна; д) Ізмаїл.

26. На внутрішній та зовнішні ринки з Причорноморського району надходять:
а) вугілля; б) продукти харчування;
в) морські судна; г) деревину;
д) мінеральні добрива.

27. Відмітьте галузі, що відносяться до галузей спеціалізації Карпатського району:
а) металургія;
б) лісова та деревообробна промисловість;
в) хімічна промисловість;
г) лісова та деревообробна промисловість;
д) промисловість будівельних матеріалів;
е) нафтова та нафтохімічна промисловість.

28. У структурі природно-ресурсного потенціалу Карпатського району переважають:
а) мінерально-сировинні ресурси;
б) земельні ресурси;
в) лісові ресурси;
г) водні ресурси;
д) рекреаційні ресурси.

29. У Карпатському районі залягають наступні види рудних корисних копалин:
а) залізні руди; б) поліметалічні руди;
в) марганцеві руди; г) титанові руди;
д) ртутні руди.

30. Демографічна ситуація в Карпатському районі порівняно з іншими районами в Україні:
а) більш сприятлива; б) менш сприятлива;
в) характеризується середніми по країні показниками народжуваності, смертності і природного приросту.
31. Яка з областей Карпатського району має вищий рівень соціально-економічного розвитку порівняно з середніми показниками:
а) Закарпатська область; б) Львівська область;
в) Івано-Франківська область; г) Чернівецька область.

32. У Донецькому районі переважають:
а) чорноземи звичайні, лугові, дерново-глеєві, алювіальні, супіщані та солонцюваті ґрунти;
б) дерново-слабопідзолисті, дерново-середньопідзолисті, сірі лісові ґрунти,
в) чорноземи малогумусні, південні та каштанові ґрунти;
г) сірі, світло-сірі, дерново-підзолисті, чорноземні, алювіальні, дернові, лучні, бурі лісові й гірсько-лучні.

33. Одними з найбільших міських агломерацій Донецького району є:
а) Дебальцево-Сєверодонецька;
б) Горлівсько-Єнакієвська;
г) Донецько-Макіївська;
д) Стахановсько-Маріупольська.

34. Відзначте центри чорної металургії у Донецькому районі:
а) Донецьк; б) Маріуполь; в) Кривий Ріг;
г) Макіївка; д) Алчевськ.

35. У структурі зайнятості Донецького району переважає:
а) промисловість; б) сільське господарство;
в) транспорт; г) будівництво;
д) інша галузь.

36. У Донецькому районі виробляється ___________ % продукції промисловості України;
а) 5; б) 13,5;
в) 18,6; д) 25,6.

37. У Придніпровському районі зосереджено:
а) 10 % інтегрального природно-ресурсного потенціалу України;
б) 15 % інтегрального природно-ресурсного потенціалу України;
в) 20 % інтегрального природно-ресурсного потенціалу України.

38. Місто, яке не є обласним центром, розташоване на півночі району та в якому проживає 702 тис. осіб – це:
а) Дніпродзержинськ; б) Мелітополь;
в) Кривий Ріг; г) Нікополь.

39. Південний машинобудівний завод побудовано в:
а) Запоріжжі; б) Дніпропетровську;
в) Кривому Розі; г) Марганці.
40. 35% валового збору України припадає в Придніпровському районі на:
а) озиму пшеницю; б) жито;
в) соняшник; г) кукурудзу.

41. Курортним містом, де розташований відомий грязелікувальний санаторій, є:
а) Токмак; б) Нікополь;
в) Бердянськ; г) Павлоград.

42. Подільський район відноситься до:
а) індустріальних; б) індустріально-аграрних;
в) аграрних; г) аграрно-індустріальних.

43. Густота населення регіону становить:
а) 60 осіб/км2; б) 72,2 осіб/км2; в) 82,2 осіб/км2.

44. Найбільша кількість цукрових заводів зосереджена у:
а) Вінницькій області;
б) Тернопільській області;
в) Хмельницькій області.

45. Ладижинська ДРЕС функціонує у:
а) Вінницькій області;
б) Тернопільській області;
в) Хмельницькій області.

46. Мінеральні води якого типу розробляються на Поділлі:
а) «Нафтуся»; б) «Боржомі»;
в) «Лужанська»; г) «Свалява».
Рекомендована література
Горленко І.О. Економічні райони України / І.О. Горленко. – К., 1999. – 205 с.
Концепція суспільно-географічного районування та адміністративного устрою України. В кн. Пістун М.Д., Мезенцев К.В., Тьорло В.О. Регіональна політика в Україні: суспільно-географічний аспект. – К.: ВПЦ «КУ 2», 2004, 2005. – С. 84–102.
Мезенцева Н.І. Суспільне географічне районування України / Н.І. Мезенцева. – К.: Київський університет імені Тараса Шевченка, 2000.
Пістун М.Д. Сучасні проблеми регіонального розвитку / М.Д. Пістун, А.Л. Мельничук. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2009 – 200с.
Регіональна економіка: навч. посіб. / Я.Б. Олійник, С.П. Запотоцький, О.Ю. Кононенко, А.Л. Мельничук, В.Ф. Пасько. – 2-ге вид., доповн. – К.: КНТ; Вид. Фурса С.Я., 2008. – 440 с.
Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Буднік Г.В., Тарангул Д.О, Лазебник О.П. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2006. – 276 с.
Семінар на тему 11 «Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури»
Міжнародний поділ праці, його суть і значення у формуванні зовнішніх економічних зв’язків.
Основні форми зовнішніх економічних зв’язків України.
Експортний потенціал України: значення і регіональні особливості структури.
Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України.
Конкурентні переваги та її регіонів у світовій і господарській системі за природним, виробничим, науково-технічним і рекреаційним потенціалом.
Економічні зв’язки України з країнами СНД: сучасний стан і перспективи розвитку.
Економічні зв’язки України з країнами світу в паливно-енергетичному, металургійному, машинобудівному і агропромисловому комплексі.
Практичні заняття до теми 11
Завдання 1
Охарактеризуйте переваги геополітичного положення України, які вона може реалізувати в перспективі________________ ________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________

Завдання 2
Покажіть перспективи розвитку зовнішньої торгівлі України ________________________________________________________
________________________________________________________

Завдання 3
Охарактеризуйте, як географічне положення впливає на зовнішньоекономічні зв’язки України___________________________
________________________________________________________
________________________________________________________

Завдання 4
Проаналізуйте торговельний баланс України _________________
________________________________________________________
________________________________________________________

Завдання 5
Порівняйте площу території і населення України з площею і населенням Німеччини, Італії, Франції, Польщі України ________
________________________________________________________
________________________________________________________

Завдання 6
Дайте характеристику позитивних та негативних рис економіко-політичного положення України у світі

Позитивні риси
Негативні риси








Завдання 7
Наведіть приклад країни, з якою Україна підтримує постійні економічні зв’язки і має значні обсяги ввезення і вивезення товарів.
Укажіть найважливіші види цих товарів. Обґрунтуйте наявність тісних економічних зв’язків з цією країною ____________
________________________________________________________
________________________________________________________
________________________________________________________

Завдання 8
Побудуйте діаграми (картограми), які відображають місце України за обсягами зовнішньої торгівлі та інвестиціями серед європейських держав, серед країн СНД та місце України у світі. Проаналізуйте розглянуті показники.

Європа
СНД
Світ

Зовнішня торгівля






Інвестиції









Завдання 9
Дайте оцінку соціально-економічному і геополітичному положенню однієї з країн, яка межує з Україною (за вибором студентом)_________________________________________________
________________________________________________________________________________________________________________

Завдання 10
Поясніть, як проявляється процес економічної інтеграції в Західній Європі. Охарактеризуйте основні особливості євроінтеграційного процесу в Україні________________________________
________________________________________________________________________________________________________________
Теми доповідей і рефератів по темі 11
Тенденції розвитку економічних зв’язків України з країнами Східної Європи.
Зовнішні економічні зв’язки як один з найважливіших засобів економії суспільної праці.
Об’єктивні основи становлення економічних зв’язків України з розвинутими країнами світу.
Економічні зв’язки України з країнами Західної Європи.
Основні форми економічних зв’язків з державами Центральної та Південної Європи.
Особливості формування і функціонування економічних зв’язків України з США і Канадою.
Економічні зв’язки України з країнами Азії.
Економічні зв’язки України з країнами Африки.
Розвиток економічних зв’язків України з країнами Латинської Америки.
Економічні зв’язки України і Росії.
Економічні зв’язки України з іншими країнами СНД.
Зовнішня торгівля України на сучасному етапі.
Рекомендована література
Кухарська Н.О. Міжнародна економічна діяльність України: навчальний посібник / Н.О. Кухарська, С.К. Харічков. – «Одіссей», 2006. – 456 с.
Горбач Л.М. Міжнародні економічні відносини / Л.М. Горбач, О.В. Плотніков. – Київ: Кондор, 2005. – 651 с.
Кухарська Н.О. Міжнародна економічна діяльність України: навчальний посібник / Н.О. Кухарська, С.К. Харічков. – «Одіссей», 2006. – 456 с.
Карпенко С.В. Міжнародна економіка: навч. посіб. для дистанційного навчання / С.В. Карпенко, О.А. Карпенко; за наук. ред. Ю.М.Краснова. – К.: Університет «Україна», 2007. – 251 с.
Манів З.О. Регіональна економіка: навчальний посібник / З.О. Манів, І.М. Луцький, С.З. Манів. – Львів: «Магнолія 2006», 2008. – 638 с.
Мочерний С.В. Світове господарство в умовах глобалізації: монографія / С.В. Мочерний, Я.С. Ларіна, С.В. Фомішин. – К.: Вид-во «Ніка-Центр», 2006. – 200 с.
Пузанова Т.М. Статистичні дослідження товарообороту зовнішньої торгівлі України. – К.: ДАСОА, 2008. – 211 с.
Ревенко Л.С. Сегрегація товаропотоків у світовій торгівлі продовольством / Л.С. Ревенко // Аграрна наука. – 2003. – № 9. – С. 2–9.
Розміщення продуктивних сил України / [за редакцією професора Е. П. Кагана]. – К.: Юридична книга, 2002. – 592 с.
Рокоча В.В. Міжнародна економіка: [навч. посіб.]: у 2 кн. – К.: Таксон 2000. – Кн. 1: Міжнародна торгівля: теорія та політика. – 320 с.: іл..
Рокоча В.В. Міжнародна економіка: [навч. посіб.]: у 2 кн. – К.: Таксон. – Кн. 2: Монетарна теорія міжнародної економіки. – 2003. – 302 с.: іл..
Статистичний щорічник України. – К.: Консультант, 2009. – 329 с.
Регіональна економіка: навчальний посібник / А.І. Шишков, І.М. Луцький, С.З. Манів. – Львів: «Магнолія 2006», 2008. – 638 с.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – Державний комітет статистики України.
Семінар на тему 11 «Фактори сталого розвитку»
Сутність поняття «стійкий розвиток».
Обґрунтуйте значення термінів «економічна безпека», «соціальна безпека», «національна інтереси держави».
Розкрийте основне призначення регіональних науково-технологічних парків.
Розкрийте причини виникнення депресивних регіонів та механізми інвестування їх розвитку.
Екологічні проблеми промислового комплексу.
Екологічні проблеми агропромислового комплексу.
Транспорт і раціональне природокористування.
Система розселення як фактор антропогенного впливу на довкілля.
Теми доповідей і рефератів на тему 12
Сталий розвиток суспільства та його екологічна, економічна та соціальна складові.
Система розселення як фактор антропогенного впливу на навколишнє середовище.
Транспортна система як джерело забруднення навколишнього середовища.
Розвиток міст і проблеми використання відходів.
Рекомендована література
Глобалізація, трансформація, сталий розвиток (українські реалії та перспективи) / Є.В. Хлобистов // Соц.-екон. дослідж. в перехід. період: зб. наук. пр. – 2006. – Вип. 6. – С. 12-17.
Глобальна модернізація і сталий розвиток: соціальні імперативи і економічні стратегії: матеріали Міжвід. наук.-теорет. конф., 25 січ. 2008 р., Київ / ред.: О.Г. Білорус / НАН України, Ін-т світ. економіки і міжнар. відносин, Ін-т соціол., Нац. б-ка України ім. В.І.Вернадського. – К., 2008. – 232 с.
Дорогунцов С. Сталий розвиток – цивілізаційний діалог природи і культури / С. Дорогунцов, О. Ральчук // Вісн. НАН України. – 2001. – № 10. – С. 17.
Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток / Л. Корнійчук // Економіка України. – 2008. – № 3. – С. 84–91.
Стан навколишнього середовища і його вплив на трудові ресурси Львівської області / М. І. Долішній, В. М. Трегобчук, Г. Д. Гуцуляк та ін. – Чернівці: Прут, 1999. – С. 149–150.
Завдання модульного контролю Перелік запитань до ІІ поточно-модульного контролю
Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи.
Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.
Сутність, місце і роль ПЕК в господарському комплексі України.
Паливно-енергетичний баланс і його структура.
Вугільна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Нафтова та нафтопереробна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Газова промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Роль енергетики в господарському комплексі України та особливості її розміщення. Проблеми і перспективи розвитку електроенергетики в Україні.
Види металургійних підприємств і особливості їх розміщення.
Розміщення та оцінка сировинної бази чорної металургії.
Розміщення районів та підприємств чорної металургії України.
Сучасні проблеми чорної металургії та основні напрями їх вирішення.
Особливості розвитку, сировинна база та розміщення підприємств кольорової металургії в Україні.
Місце і значення машинобудування України у розвитку і господарства України.
Загальний рівень розвитку машинобудування України та чинники, що його зумовлюють.
Аналіз галузевої структури та розміщення підприємств машинобудування України.
Сучасні проблеми та перспективи розвитку металургійного і машинобудівного комплексів України.
Значення і місце хімічного, лісопромислового та будівельного комплексів в економічному розвитку України.
Економічна оцінка сировинних ресурсів хімічного, лісопромислового та будівельного комплексів України.
Галузева структура лісопромислового комплексу. Умови та чинники розвитку основних галузей.
Галузева структура будівельного комплексу. Умови та чинники розвитку основних галузей.
Територіальна структура хімічного комплексу України.
Територіальна структура лісопромислового комплексу України.
Територіальна структура будівельного комплексу України.
Значення агропромислового комплексу в господарстві України.
Галузева структура та територіальна організація АПК України.
Виробнича і соціальна структура АПК.
Галузева структура та особливості розміщення сільського господарства в Україні.
Сільськогосподарські зони України і їх спеціалізація.
Структура земельних угідь в Україні.
Розміщення галузей рослинництва.
Особливості розміщення основних галузей тваринництва України.
Галузева структура та особливості розміщення підприємств харчової промисловості.
Основні проблеми і перспективи розвитку та розміщення галузей АПК України.
Роль транспорту в системі виробничих зв’язків.
Структура вантажообігу всіх видів транспорту загального користування в Україні. Регіональні особливості транспортної інфраструктури.
Чинники формування та структура соціального комплексу України.
Особливості розвитку та розміщення соціального комплексу.
Основні напрями розвитку соціального комплексу на перспективу.
Сутність регіональної економічної політики та її територіальні особливості.
Економіка регіонів – ланка єдиного народногосподарського комплексу України.
Спеціалізація економічних районів України і їх місце в територіальному поділі праці.
Комплексний соціально-економічний розвиток території в умовах ринкових відносин.
Диференціація економічних районів України за рівним розвитку і продуктивних сил.
Соціально-економічні та екологічні проблеми розвитку економіки регіонів України та шляхи їх вирішення.
Міжнародний поділ праці, його суть і значення у формуванні зовнішніх економічних зв’язків.
Основні форми зовнішніх економічних зв’язків України.
Експортний потенціал України: значення і регіональні особливості структури.
Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України.
Конкурентні переваги та її регіонів у світовій і господарській системі за природним, виробничим, науково-технічним і рекреаційним потенціалом.
Економічні зв’язки України з країнами СНД: сучасний стан і перспективи розвитку.
Економічні зв’язки України з країнами світу в паливно-енергетичному, металургійному, машинобудівному і агропромисловому комплексі.
Сутність поняття «стійкий розвиток».
Обґрунтуйте значення термінів «економічна безпека», «соціальна безпека», «національні інтереси держави».
Розкрийте основне призначення регіональних науково-технологічних парків.
Розкрийте причини виникнення депресивних регіонів та механізми інвестування їх розвитку.
Екологічні проблеми промислового комплексу.
Екологічні проблеми агропромислового комплексу.
Транспорт і раціональне природокористування.
Система розселення як фактор антропогенного впливу на довкілля.
Сутність поняття «стійкий розвиток».
Обґрунтуйте значення термінів «економічна безпека», «соціальна безпека», «національні інтереси держави».
Розкрийте основне призначення регіональних науково-технологічних парків.
Міжнародний поділ праці, його суть і значення у формуванні зовнішніх економічних зв’язків.
Основні форми зовнішніх економічних зв’язків України.
Експортний потенціал України: значення і регіональні особливості структури.
Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України.
Конкурентні переваги та її регіонів у світовій і господарській системі за природним, виробничим, науково-технічним і рекреаційним потенціалом.
Економічні зв’язки України з країнами СНД: сучасний стан і перспективи розвитку.
Економічні зв’язки України з країнами світу в паливно-енергетичному, металургійному, машинобудівному і агропромисловому комплексі.

Перелік екзаменаційних питань
Предмет, об’єкт, мета і завдання курсу «Регіональна економіка».
Закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил.
Розкрийте еволюцію та структуру теорій регіональної економіки.
Дайте характеристику теоріям регіонального розвитку.
Обґрунтуйте, сутність сучасних концепцій розвитку регіонів?
Регіональний економічний простір. Його роль у формуванні соціальної економічних систем.
Суть наукових методів аналізу територіальної організації господарства.
Місце і значення балансового методу у плануванні територіальної організації господарства.
Сутність та зміст економіки перехідного періоду.
Територіальний поділ праці, його суть та зв’язок з формуванням економічних районів.
Економічний район та економічне районування, їх суть та основні показники.
Критерії, принципи та чинники економічного районування та районоформування.
Типи економічних районів та їх цільові функції.
Роль районоформування в територіальній організації регіональних господарських систем.
Сучасні мережі економічних районів та їх склад.
Обґрунтуйте відмінність понять «територія», «регіон».
Основні структурні елементи регіону.
Дайте характеристику системі показників рівня життя населення.
Які особливості адміністративно-територіального устрою України? Назвіть недоліки цього устрою.
Дайте характеристику проблемним регіонам авангардного типу.
Роль економіко-географічного положення підприємств малого і середнього бізнесу у їх прибутковості.
Накресліть модель територіальної структури сільського господарства за І. Тюнененом. Поясніть сутність теорії.
Які з положень веберівської теорії штандарту можуть бути застосовані при вивчені сучасної промисловості?
Для яких випадків організації людської діяльності у просторі розроблені кристалерівські моделі центральних місць? Навести сучасні приклади.
У чому полягає зміст теорії розміщення промисловості?
Розкрийте особливості теорії розміщення виробництва А. Льоша.
Проаналізуйте сучасні теорії розміщення виробництва. Назвіть спільні риси, що поєднують класичні роботи з теорії розміщення.
У чому суть теорії територіально-виробничого комплексу?
Державна регіональна політика сучасної України.
Першочергові завдання державної регіональної політики.
Принципи державної регіональної політики.
Механізм державного регулювання розвитку регіонів. Загальнодержавні програми.
Етапи реалізації регіональної політики. Ефективність регіональної політики.
Принципи та методи регіонального управління.
Взаємозв’язок регіонів в економіці України.
Відносини центру і регіонів.
Дайте характеристику функціональному й виконавчим блокам програми підтримки малого підприємництва. Які ці блоки взаємозалежні.
Спеціальні (вільні) економічні зони як напрям регіонального розвитку.
Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіонів.
Регіональна система розселення як об’єкт територіального управління.
Розкрийте суть та структуру ресурсного потенціалу регіону.
Охарактеризуйте методи оцінки природно-ресурсного потенціалу регіону.
Проаналізуйте вплив інноваційного потенціалу на розвиток господарства регіону.
Дайте визначення природно-ресурсного потенціалу та розкрийте його класифікацію.
Дайте визначення бюджетної системи та охарактеризуйте її склад.
Проаналізуйте, які принципи покладені в основу формування бюджетної системи України.
Розкрийте сутність діяльності Держказначейства України.
Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи.
Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.
Сутність, місце і роль ПЕК в господарському комплексі України.
Паливно-енергетичний баланс і його структура.
Вугільна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Нафтова та нафтопереробна промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Газова промисловість України: сучасний стан, основні проблеми та перспективи розвитку.
Роль енергетики в господарському комплексі України та особливості її розміщення. Проблеми і перспективи розвитку електроенергетики в Україні.
Види металургійних підприємств і особливості їх розміщення.
Розміщення та оцінка сировинної бази чорної металургії.
Розміщення районів та підприємств чорної металургії України.
Сучасні проблеми чорної металургії та основні напрями їх вирішення.
Особливості розвитку, сировинна база та розміщення підприємств кольорової металургії в Україні.
Місце і значення машинобудування України у розвитку і господарства України.
Загальний рівень розвитку машинобудування України та чинники, що його зумовлюють.
Аналіз галузевої структури та розміщення підприємств машинобудування України.
Сучасні проблеми та перспективи розвитку металургійного і машинобудівного комплексів України.
Значення і місце хімічного, лісопромислового та будівельного комплексів в економічному розвитку України.
Економічна оцінка сировинних ресурсів хімічного, лісопромислового та будівельного комплексів України.
Галузева структура лісопромислового комплексу. Умови та чинники розвитку основних галузей.
Галузева структура будівельного комплексу. Умови та чинники розвитку основних галузей.
Територіальна структура хімічного комплексу України.
Територіальна структура лісопромислового комплексу України.
Територіальна структура будівельного комплексу України.
Значення агропромислового комплексу в господарстві України.
Галузева структура та територіальна організація АПК України.
Виробнича і соціальна структура АПК.
Галузева структура та особливості розміщення сільського господарства в Україні.
Сільськогосподарські зони України і їх спеціалізація.
Структура земельних угідь в Україні.
Розміщення галузей рослинництва.
Особливості розміщення основних галузей тваринництва України.
Галузева структура та особливості розміщення підприємств харчової промисловості.
Основні проблеми і перспективи розвитку та розміщення галузей АПК України.
Роль транспорту в системі виробничих зв’язків.
Структура вантажообігу всіх видів транспорту загального користування в Україні. Регіональні особливості транспортної інфраструктури.
Чинники формування та структура соціального комплексу України.
Особливості розвитку та розміщення соціального комплексу.
Основні напрями розвитку соціального комплексу на перспективу.
Сутність регіональної економічної політики та її територіальні особливості.
Економіка регіонів – ланка єдиного народногосподарського комплексу України.
Спеціалізація економічних районів України і їх місце в територіальному поділі праці.
Комплексний соціально-економічний розвиток території в умовах ринкових відносин.
Диференціація економічних районів України за рівним розвитку і продуктивних сил.
Соціально-економічні та екологічні проблеми розвитку економіки регіонів України та шляхи їх вирішення.
Міжнародний поділ праці, його суть і значення у формуванні зовнішніх економічних зв’язків.
Основні форми зовнішніх економічних зв’язків України.
Експортний потенціал України: значення і регіональні особливості структури.
Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України.
Конкурентні переваги та її регіонів у світовій і господарській системі за природним, виробничим, науково-технічним і рекреаційним потенціалом.
Економічні зв’язки України з країнами СНД: сучасний стан і перспективи розвитку.
Економічні зв’язки України з країнами світу в паливно-енергетичному, металургійному, машинобудівному і агропромисловому комплексі.
Сутність поняття «стійкий розвиток».
Обґрунтуйте значення термінів «економічна безпека», «соціальна безпека», «національні інтереси держави».
Розкрийте основне призначення регіональних науково-технологічних парків.
Розкрийте причини виникнення депресивних регіонів та механізми інвестування їх розвитку.
Екологічні проблеми промислового комплексу.
Екологічні проблеми агропромислового комплексу.
Транспорт і раціональне природокористування.
Система розселення як фактор антропогенного впливу на довкілля.
Сутність поняття «стійкий розвиток».
Обґрунтуйте значення термінів «економічна безпека», «соціальна безпека», «національні інтереси держави».
Розкрийте основне призначення регіональних науково-технологічних парків.
Міжнародний поділ праці, його суть і значення у формуванні зовнішніх економічних зв’язків.
Основні форми зовнішніх економічних зв’язків України.
Експортний потенціал України: значення і регіональні особливості структури.
Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України.
Конкурентні переваги та її регіонів у світовій і господарській системі за природним, виробничим, науково-технічним і рекреаційним потенціалом.
Економічні зв’язки України з країнами СНД: сучасний стан і перспективи розвитку.
Економічні зв’язки України з країнами світу в паливно-енергетичному, металургійному, машинобудівному і агропромисловому комплексі.
ЛІТЕРАТУРА
Алаев Е.Б. Социально-экономическая география. Понятийно-терминологический словарь / Е.Б. Алаев. – М: Мисль, 1983. – 350 с.
Бабанін О. Деякі проблеми розвитку зовнішньої торгівлі України / О. Бабанін // Зовнішня торгівля. – 2000. – № 1. – С. 120.
Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін / Ю.М. Бажал. – К., 1997.
Білоус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах глобалізації / О. Білоус // Економіка України. – 2001. – № 11.
Быстряков И.К. Эколого-экономические проблемы развития производительных сил / И.К. Быстряков. – К., 1997. – 255 с.
Бутов В.И. Основы региональной экономики: [уч. пособие] / В.И. Бутов, В.Г. Игнатов. – М.: Университет, 2000. – 448 с.
Герасимович В.Н. Методология экономической оценки природных ресурсов / В.Н. Герасимович, А.А. Голуб. – М.: Наука, 1998. – 140 с.
Геєць В.М. Ринкова трансформація в 1991-2000 рр.: здобуття, труднощі, уроки / В.М. Геэць: матеріали наукової конференції «Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку». – К., 2001. – 338 с.
Герасимчук З.В. Регіональна політика сталого розвитку: методологія формування, механізм реалізації / З.В. Герасимчук. – Луцьк, 2001. – 526 с.
Гладкий Ю.Н. Основы региональной политики: учебник / Ю.Н. Гладкий, А.И. Чистобаев. – СПб.: Из-во Михайлова В.А., 1998. – 659 с.
Горленко И.А. Проблемы комплексного развития территории / И.А. Горленко, Л.Г. Руденко, С.Н. Малюк. – К.: Наук, думка, 1994. – 296 с.
Горленко І.О. Економічні райони України / І.О. Горленко, Л.Л. Тарангул. – К., 1999. – 205 с.
Гранберг А.Г. Основы региональной политики: учебник для вузов / А.Г. Гранберг. – М.: ГУВШЕ, 2000. – 495 с.
Долішній М. Актуальні проблеми формування регіональної політики в Україні / М. Долішній // Регіональна економіка. – 1999. – № 3. –С. 7–18.
Соціально-економічне районування України / М.І. Долішній, М.М. Паламарчук, О.М. Паламарчук, Л.П. Шевчук. – Львів, 1997. – 60 с.
Дорогунцов С. Трансформація структури економіки: теорія і практика / С. Дорогунцов, О. Горська // Економіка України. – 1998. – № 1 – С. 4–11.
Доценко А.І. Система розселення України / А.І. Доценко. – К.: Наук, думка, 1996.
Єпіфанов А.О. Регіональна економіка / А.О. Єпіфанов, І.В. Сало. – К.: Наукова думка, 2000. – 345 с.
Жук М.В. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України / М.В. Жук, В.П. Круль. – К.: Кондор, 2004. – 293 с.
Закон України «Про концепцію державної регіональної економічної політики» (проект) від 8 липня 1998 року № 57-2135/4. – 20 с.
Заставний Ф.Д. Географія України / Ф.Д. Заставний. – Львів: Світ, 1994. – 472 с.
Иванов Н.И. Экономические аспекты производственного потенциала. Теория и практика / Н.И. Иванов. – Донецк: ИЗП НАН Украйни, 2000. – 248 с.
Игнатов В.Г. Регионоведение (экономика и управление): [учебное пособие] / В.Г. Игнатов. – М.: Тесса, 2000. – 416 с.
Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теорія, методи, практика) / С.І. Іщук. – К.: Європейський університет фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу, 1999. – 185 с.
Іщук С.І. Територіально-виробничі комплекси й економічне районування (методологія, теорія) / С.І. Іщук. – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1996. – 244 с.
Кваша С. Напрями та проблеми інтеграції України у світовий економічний простір / С. Кваша, Н. Патіна // Економіка України. –2001. – № 9. – С.77.
Кравченко В. Місцеві фінанси України: [навч. посібник] / В. Кравченко. – К.: Знання, 1999. – С 407.
Коротун І.М. Природні умови та ресурси України: [навчальний посібник] / І.М. Коротун, Л.К. Коротун, С.І. Коротун. – Рівне: УДАВГ, 1997. – 175 с.
Коротун І.М. Розміщення продуктивних сил України / І.М. Коротун, Л.К. Коротун, С.І. Коротун. – Рівне: Видавництво УДАВГ, 1997. – 420 с.
Крыжановский Б.Н. Потенциал машиностроения / Б.Н. Крыжановский. – К.: Наукова думка, 1994. – 351 с.
Мищенко В.С. Минерально-сырьевой комплекс Украинской ССР / В.С. Мищенко. – К.: Наук. думка, 1987. – 230 с.
Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство / С. Мочерний // Економіка України. – 2002. – № 9.
Україна в цифрах 2003 р. Статистичний щорічник. – К.: Техніка, 2003. – 496 с.
Пащенко Ю. Розвиток, модернізація транспортної системи України / Ю. Пащенко, А. Давиденко // Економіка України. – 1998. – № 9. – С. 45–52.
Пироженко Е.Г. Лесопроизводственный комплекс Украины / Е.Г. Пироженко. – К.: Наукова думка, 1994. – 250 с.
Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці / В.Н. Поповкін. – К.: Наук, думка, 1993. – 210 с.
Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм / П. Ратленд // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.
Региональная экономика / [под ред. М.В. Степанова]. – М.: ИНФРА, 2000. – 462 с.
Региональная экономика: учебное пособие / [под ред. М.В. Степанова]. – М.: ИНФРА, 2001. – 463 с.
Региональная экономика / [под ред. Морозовой Т.Г.]. – М.: Юнити, 1998. – 472 с.
Ресурсний потенціал АПК: концептуальні засади і механізми збалансованого виробництва та ефективного використання: зб. наукових праць / відп. ред. В.М. Трегобчук. – К.: 2002. – 160 с.
Розміщення продуктивних сил: навч.-метод, посібник для самостійн. вивч. дисц. / [С.І. Дорогунцов, Ю.І. Пітюренко, Я.Б. Олійник та ін.]. – К.: КНЕУ, 2000. – 364 с.
Розміщення продуктивних сил України: підручник / [М.О. Ковтонюк, М.О. Петрига та ін.] / pа ред. Є.П. Качана. – К.: Вища школа, 1997. – 375 с.
Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка/ [Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П.]. – К., 2005. – 344 с.
Розміщення продуктивних сил: підручник / [В.В. Ковалевський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін.] / за ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюка, В.Ф. Семенова. – К.: Т-во «Знання», КОО, 1998. – 546 с.
Симоненко В. Регионы Украины. Проблемы развития / В. Симоненко. – К.: Наукова думка, 1997. – 263 с.
Соколовська А.М. Податкова політика в Україні / А.М. Соколовська // Розбудова держави. – 1998. – № 9/10. – С. 35.
Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: навч. Посібник / Д.М. Стеченко. – К.: Вікар, 2001. – 377 с.
Стеченко Д.М. Управління регіональним розвитком: [навч. посібник] / Д.М. Стеченко. – К.: Вища школа, 2000. – 233 с.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.
Стратегія економічного розвитку в умовах глобалізації: монографія / [за ред. д.е.н., професора Д.Г. Лук’яненка]. – К.: КНЕУ, 2001. – С 19.
Струніна В. Іноземні інвестиції у контексті співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями / В. Струніна // Економіка України. – 2002. – № 4.
Тарангул Л.Л. Розміщення продуктивних сил / Л.Л. Тарангул, І.О. Горленко, Г.І. Євтушенко. – К., 2000. – 264 с.
Тарангул Л.Л. Оподаткування і регіональний розвиток / Л.Л, Тарангул. Ірпінь: Академія ДПС України, 2003. – 286 с.
Тарангул Л.Л. Податкоспроможність регіону: зміст та фактори впливу // Л.Л. Тарангул, І.О. Горленко: матеріали науково-практичної конференції «Проблеми та шляхи розвитку податкової системи України». – Ірпінь, 1998. – Травень. – С. 107–110.
Трансформація структури господарства України: регіональний аспект. – К.: Міленіум, 2004. – С. 403.
Тумусов Ф.С. Инвестиционный потенциал региона: теория, проблемы, практика / Ф.С. Тумусов. – М.: Экономика, 1999. – 212 с.
Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.: Либідь, 2002.
Україна на порозі XXI століття // Урядовий кур’єр. – 2000. – 23 лютого. – № 34.
Український радянський енциклопедичний словник. – К., 1988. – Т. 2. – С. 481–767.
Філіпенко А.С. Економічний розвиток сучасної цивілізації / А.С. Філіпенко. – К.: Знання, 2000. – С. 60.
Фигурнов Э. Производственньй потенциал социалистического общества / Э. Фигурнов // Политическое самообразование. – 1982. – № 1. – С. 38.
Хаустов В. Інноваційні процеси в Україні: реалії і перспективи / В. Хаустов, Т. Пандшлова// Економіст. – 2002. – № 3.
Шаблій О.І. Соціально-економічна географія України / О.І. Шаблій. – Львів: Світ, 1994. – 606 с.
Щелкунов В.И. Производственный потенциал Украины / В.И. Щелкунов. – К., 1999. – 248 с.
Щелкунов В.І. Стратегія виробничого потенціалу України на шляху до ЄС / В.І. Щелкунов. – К., 2000. – 169 с.
Чернюк Л.Г. Розміщення продуктивних сил України: навчальний посібник / Л.Г. Чернюк, Д.В. Клиновий та інші. – К.: ЦУЛ, 2002. – 470 с.
Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика і їх значення для України / А.А. Чухно // Економіка України. – 2001. – № 11 – № 12.
Навчальне видання

Навчально-методичний комплекс дисципліни
«РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

для підготовки фахівців за ОКР бакалавр
у галузі знань 0305 «Економіка і підприємництво» всіх напрямів підготовки

Частина 2

Уліганець С.І.,
Мельник Л.В.,
Буднік Г.В.


Редагування І.Є. Бойко

Форматування та
комп’ютерна верстка С.В. Архипова



Здано до друку 29.03.2011 р. Формат 60Ч84/16.
Папір офсетний № 1. Гарнітура «Times New Roman».
Ум. друк. арк.10.1. Друк. арк.11.9.
Наклад 100 прим. Замовлення № 228.


Підготовлено до друку Видавничо-інформаційним центром
Національного університету ДПС України
08201, вул. К. Маркса, 31, м. Ірпінь, Київська обл., Україна




Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до державного реєстру видавців, виготівників і
розповсюджувачів видавничої продукції
Серія ДК № 1858 від 30.06.2004 р.








13PAGE 15


13PAGE 14315





Регіональна економіка

Статистика

Промисловість

Важка
1.
2. 3.

Легка
1.
2.
3.
.

Харчова
1.
2.
3.
.




Рисунок 1Рисунок 2Рисунок 4Рисунок 5Рисунок 6Рисунок 8Рисунок 9Рисунок 10Рисунок 12Рисунок 13Рисунок 14Рисунок 15 Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 315

Приложенные файлы

  • doc 17711932
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий