Litvinov_Modul_Final


Сучасне розуміння категорії "культура", її сутність та структура
Зрозуміти сутність культури можливо лише через призму діяльності людини, народів, що населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона пов’язана з людиною і породжена тим що ця людина постійно прагне шукати сенс свого життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому вона живе.
За Е. Тайлором культура (або цивілізація) складається із знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів. Звичаїв і деяких інших здібностей та звичок ,засвоєних людиною,як членом суспільства.
Культура – це друга природа, спосіб і продукт людської діяльності, тобто матеріальні та духовні реальності життєдіяльності людини, які створені самою людиною штучно”. Штучно створені людиною реальності називаються артефактом і культуру можна визначити як систему артефактів.
Структура культури передбачає і визначення її головних інститутів:
міф; -мистецтво; -релігія; -наука (в її широкому значенні).
Культура як предмет культурології.
Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб´єкта. Культура – це все, що створено людиною.
Культуроло́гія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв 'язки та взаємовпливи. Культурологія стала системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури.!
Культурологія вивчає: 1 історію культури, 2 теорію культури та 3 соціально-історичний розвиток.
1.Історія культури формує знання про культурну спадщину, про пошуки та відкриття, про пам'ятники матеріальної і духовної культури, про цінності і нормах життя, ідеалах і символах різних народів; досліджує походження, витоки культурних явищ, процес їх розповсюдження. Історія культури - це передається від покоління до покоління пам'ять людства. 
2.Теорія культури - або культурологія - це наука про зміст і суть культури як соціально-історичного явища про загальні закономірності її розвитку на різних етапах історії, про особливості культурного прогресу народів та регіонів планети.
3.Соціально-історичний розвиток - вивчення соціокультурних наслідків таких процесів, як демократизація суспільства, вплив на стан умів гласності і свободи слова, економічних і політичних реформ, зміна культурних потреб та інтересів людини в умовах урбанізації, міграції, екологічного та духовної кризи.
3. Поняття світової і національної культури
Світова культура - це ті результати діяльності людини,які використовуються і сприймаються всім людством.
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.
Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.
Тобто, це продукт матеріальної та духовної праці певної нації, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній сферах життя і діяльності народу.
4. Структури культури: норми, цінності, інститути, знання, переконання, віра, почуття, світогляд.
Структура культури: матеріальна і духовна культура (норми, цінності, інститути, знання, переконання, віра, почуття, світогляд). В залежності від форм культуротворчої діяльності людини,. Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища.Духовна До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.
Види культури (культура спілкування. культура освіти, моральна, естетична, релігійна, політична, правова, наукова, економічна та культура міжнаціональних відносин). Структура спеціалізованої культури: сфера пізнання та відображення світу (наука, релігія, мистецтво), сфера соціальної організації та регуляції (мораль, право, політика, ідеологія), сфера накопичення та трансляції досягнень культури (інформація, виховання, освіта).
Культуру, як і будь-яке складне явище поділяють на ядро й периферію. Ядро — це сукупність усіх домінуючих рис, основоположних принципів. Забезпечує стійкість і стабільність структури. Периферія (риси і якості, що не є суттєвими при визначенні культури) дозволяють пристосуватися до змін навколишнього середовища.
5. Функції культури.
Основними є такі: перетворювальна, пізнавальна (гносеологічна), комунікативна, регулятивна, або нормативна, функція емоційного регулювання життєдіяльності людини, ціннісно-орієнтаційну, які органічно взаємопов'язані. Але, на думку багатьох культурологів, інтегруючою функцією культури є людинотворча функція.
Перетворювальна функція- Культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства.
Пізнавальна, або гносеологічна-Культура накопичує знання про світ, таким чином сприяючи його пізнанню і освоєнню.
Комунікативна -Культура це єдиний механізм передавання суспільного досвіду від одного покоління до другого, , від однієї держави до другої.
Регулятивна- спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.
Функція емоційного регулювання життєдіяльності людини- вироблення і застосування різноманітних форм емоційного настрою і знімання психологічних напруг, які виникають у процесі розумової та фізичної праці, побутових відносин людей. Засобами емоційного регулювання є співи, танці, ігри, кіно, телебачення тощо.
Ціннісно-орієнтаційна функція-Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні потреби й орієнтації.
Людинотворча, або гуманістична-Це інтегруюча функція. Культура є способом і засобом саморозвитку індивіда, його матеріального і духовного світу, інших людей, до самої себе.
6. Культура та цивілізація
За Гуревичем, цивілізація – культурна спільнсть людей, які мають деякий соціальний генотип, соціальний стереотип, і які освоїли великий, досить автономноий світовий простір. Це культурна спільність або суперсистема, що не співпадає ані з нацією, ані з державою, ані з географічними кордонами..О. Шпенглер у своїй праці «Захід Європи» формулює теорію «культурно-історичного круговороту», за якою немає єдиної світової культури, а кожна культура має власну долю, власну форму,ідею, власне життя та смерть.І коли культура у формі цивілізації досягає власного розвитку, вона приходить до природного завершення- смерті(саме так треба розуміти назву праці «Захід Європи»,тобто «Кінець Європи»)коли культура вичерпує свою душу, коли вона спрямована не на те ,щоб створювати культурні цінності, а на утилітарні цілі,благоустрій життя, вона перетворюється на цивілізацію, а це означає,що культура вмирає.Шпенглер виділяє 8 зрілих культур:єгипетська,індійська,вавилонська,китайська,антична,магічна,західноєвропейська,південноамериканська,культура майя. А. Тойнбі пропонує теорію «локальних цивілізацій» або «регіональних цивілізацій» і виділяє 23 такі цивілізації.П.Сорокін називає цивілізації культурними суперсистемами і виступає з критикою Тойнбі.Він виділяє 3 моделі погляду людини на світ і на себе: 1.ідеанаціональна,спіритуалістична культура,2.почуттєва,сенсуалістична,3.ідеалістична,інтегральна культура.
7.Основні риси первісної культури
Давня культура була орієнтована переважно на зовнішнє середовище, на природу, за допомогою розумових здібностей цілеспрямовано вдосконалювала свою поведінку. Іншою особливістю первісної культури є її синкретичність, яка знайшла втілення в тотемизме. Дійсно, фундаментальна риса цієї культури - ідентифікація громади та її членів з твариною, що йде в їжу, з тотемним тваринам. Такого роду ідентифікація є вираженням факту нездатності первісних людей за допомогою раціональних засобів праці подолати ірраціональну поведінку об'єкта праці - тварин, тому вони намагалися це компенсувати це ілюзорно-магічними засобами. Необхідно поряд з цим підкреслити, що на основі концепції Дж. Фрезера про спорідненість магії з наукою можна прийти до висновку, що спочатку магічний тотемізм представляв собою єдину недифференцированную сферу культури. Він імпліцитно містив у собі не лише науку, а й мораль, мистецтво слова, а також магію зображення, що існує завдяки естетичному, потім відбувається його перетворення в ряд відносно самостійних сфер повсякденного та спеціалізованої культури.
Третя особливість первісної культури полягає в тому, що вона являє собою культуру табу (заборон). Звичай табуювання виник разом з тотемізмом, він в тих умовах виступає у вигляді найважливішого механізму контролю та регулювання соціальних стосунків. Так, половозрастное табу регулювало статеві зв'язки в колективі, харчове табу визначало характер їжі, призначеної вождю, воїнам, жінкам, дітям та ін. Ряд інших табу був пов'язаний з недоторканістю житла або вогнища, з правами та обов'язками окремих категорій членів племені. Деякі речі, в тому числі й їжа, що належали вождю, також були табуированы. Дослідники (Дж. Фрезер, Л. с. Васильєв та ін) наводять численні приклади того, що порушення табу призводило до смерті порушника. Наприклад, один з новозеландських вождів високого рангу й великої святості залишив на узбіччі дороги залишки обіду, які підібрав і з'їв його одноплемінник. Коли йому повідомили, що він вжив в їжу залишки трапези вождя, він помер в болісні страждання
(Історія первісної культури - це історія палеолітичної культури, культури палеоліту. первісна культура сприймається як спогади про майбутнє. міф - це спосіб буття первісної людини, який базується на уособленні, одухотворенні природи, сприйнятті людини як частки цілого, єдиного космосу. У кожного племені (чи "мови") - власні боги і уявлення про значимі для нього сили, або явища. По-перше, первісна культура гомогенна (однорідна) тобто вона  соціально однорідна, виражає інтереси всіх соціальних груп. По-друге, первісна культура  це культура табу (заборон). По-третє, релігійні уявлення і вірування (анімізм, тотемізм, фетишизм) - це важлива складова частина первісної культури.Четвертою особливістю первісної культури є її ритуальний характер.)
8.
Альфою і омегою міфолого-сакрального світогляду, притаманного первісним, архаїчним суспільствам, є ритуал. Крізь його призму розглядаються природа та соціальне буття, дається оцінка вчинків та дій людей, а також різноманітних явищ навколишнього світу. Адже ритуал переживається як безпосередня даність, він актуалізує глибинні смисли людського існування. Ритуал - основний засіб оновлення світу, щоб забезпечити безперервність його існування і тим самим гарантувати виживання колективу в екстремальних умовах. Головне тут у тому, що в основі ритуальної людської діяльності лежить принцип наслідування явищам природи - вони відтворювалися шляхом відповідних ритуальних символічних еквівалентів. Ритуал виступав у первісну епоху основною формою суспільного буття людини і головним втіленням людської здібності до діяльності. З нього згодом розвинулися виробничо-економічна, духовно-релігійна та громадська діяльність.
Істотно те, що ритуал несе інформацію про закономірності природи, набуту в ході спостереження за биокосмическими ритмами. Завдяки ритуалу людина архаїчного й традиційного суспільства відчуває себе нерозривно пов'язаних з космосом і космічними ритмами. В епоху архаїки людина «схоплював» безмежну діалектику, логіку розвитку космосу в силу узагальнення досвіду практики, соціального життя як вищої форми прояву закономірностей космосу. В архаїчному ритуалі тісно переплелися молитва, спів і танок. У танці людина наслідувала різним явищам природи, щоб викликати дощ, ріст рослини, з'єднатися з божеством. Постійне психічне напруження, викликане невизначеністю долі, ставлення до ворога чи божества, призводила до специфічного руховому спонукання, що й знаходив вихід у танку. Танцюючі учасники ритуалу були натхненні усвідомленням своїх задач і цілей, наприклад, танок шамана повинен був забезпечити контакт з духом хвороби, танок на честь тотемів мусив принести родові благополуччя, воїнський танок мав підсилити почуття сили й солідарності членів племені.
В цілому важливо те, що в ритуалі брали участь усі члени колективу, він активізував усі перебувають у розпорядженні людини засобу сприйняття й переживання світу - зір, слух, нюх, дотик, смак та ін. У ритуалі відбувається соціалізація почуттів і розумових можливостей індивіда завдяки внутриритуальным дій і відповідним їм знаковим протосистемам, з яких пізніше виникають мистецтво, філософія і наука як институциализированное висновок.
9. Вчені виділяють три головні форми міфологічних вірувань.
Система міфологічних вірувань пов’язана із загальним міфологічним уявленням про світ, яке базується на одухотворенні природи. Тому і перша форма міфологічних вірувань пов’язана з одухотворенням. Це – анімізм (від lat. – animus – душа, аnimatus – одухотворення), який Тейлор вважав джерелом походження релігії.
Анімізм – віра в душі і духів, що впливають на життя людини. Первісна людина вірила, що вона складається з двох частин: тіла і душі. При цьому різні племена по-різному визначали місцезнаходження душі в тілі. Одні вважали, що душа міститься в крові (бо бачили, що поранена людина вмирала, втрачаючи кров, звідси, до речі, ритуал братання, під час якого змішували і випивали кров, стаючи братами). Інші вірили, що душа в очах, звідси віра в “лихе око”, що завдає шкоди. Треті вбачали душу у волоссі, нігтях (ми до цього ще повернемося, коли будемо говорити про магію).
Друга форма релігійних уявлень – тотемізм. Тотемізм пов’язаний із заняттями первісної людини: полюванням і збиранням рослин (збиральництвом). Цей термін походить від слова “от-тем”, що у перекладі з оджибве (мова латиноамериканських індійців) означає “його рід”.
Тотемізм – віра в існування зв’язку між родом та його тотемом – певним видом тварин, рідше рослин. Це віра у священних предків, які ототожнювалися з тваринами (рослинами). М’ясо таких тварин не їли, їх не вбивали, бо вони вважалися “батьком”, “старшим братом” (рудимент – священна корова в Індії).
Забобони анімізму і тотемізму ми знайдемо не тільки у стародавніх культурах Єгипту (де боги зображуються як тварини), Риму (легенда про капітолійську вовчицю), а й у християнстві, де Бог – батько для всіх, а випити червоного вина під час причастя – означає випити крові Божої, так само, як з’їсти проскурки означає вкусити тіло Господнє. Крім цього, у фольклорі християнських народів є багато казок про шлюбні відносини між людиною та твариною. “Тварина” – головна тема первісного живопису, і це теж наслідок тотемізму.
І, нарешті, третя форма вірувань – фетишизм. Фетишизм (від португальського feіtiсo – “амулет”, предмет, що має захисні властивості) віра в надприродні властивості неодухотворених предметів, обожнювання предмета, речей, які мають демонічну силу. Фетишами могли бути будь-які речі: кігті тварин, зуби, малюнок пораненої тварини (досить поширений сюжет палеолітичного мистецтва), адже люди тоді вірили, що те, що зображено, відбудеться. У сучасній культурі чимало рудиментів фетишизму, наприклад, прапор, герб, престижні речі – мобільний телефон, відео-магнітофон, автомобіль тощо.
Всі названі форми вірувань базуються на ідеї містичного споріднення явищ, предметів, живих істот.
Всі названі форми вірувань базуються на ідеї містичного споріднення явищ, предметів, живих істот.
Саме ця ідея містичного зв’язку, співпричетності речей і є основою магії як способу впливу на речі через використання не їх особистих властивостей, а співпричетності однієї до одної. Первісна людина вірила, що впливаючи на ту чи іншу річ, вона впливає на явище, знаком якого ця річ була в її уяві. Таким магічним символом уявлялися і слово (співпричетне до явища чи предмета, які воно називало), і ім’я – знак людини. Це означало, що і слово, і ім’я могли бути використані з метою завдавання шкоди: вважалось, що не можна називати своє ім’я незнайомій людині, бо виникав ризик бути зачарованим.
Є декілька різновидів магії
Це, зокрема:
військова магія (ритуали напередодні бою);
магія, що вражає, чи шкідлива, тобто вплив на людину за допомогою предмета, який безпосередньо або опосередковано пов’язаний з нею: частини одягу, волосся, статуетка, яку протикали в тому місці, де хотіли нашкодити (пам’ятаєте “Королеву Марго”?), портрет (через те багато представників так званого традиційного суспільства не дозволяли себе малювати);
любовна (може бути доброю чи злою), здійснюється за допомогою напоїв чи дії (доторкнутися до тіла);
лікувальна: до речі з неї і виникла медицина (наприклад, коли людина захворювала на плеврит її груди змащували розігрітим бджолиним воском. Те ж саме роблять і сучасні медики);
метеорологічна;
промислова (рибальська, землеробська тощо).
Магія протилежна релігії, оскільки в релігії люди вважають себе безсилими перед природою і звертаються до вищих сил за допомогою.
У магічному космосі послідовні в часі дії сприймаються як причинний зв’язок.
В міфологічній свідомості складається досить чітка картина світу. За уявленнями людини, що була частиною міфологічного космосу, існує три космічні зони, три Світи: Верхній (небесний), Середній (світ людей) і Нижній (підземний). Ця триповерхова реальність відбивається в малюнках, керамічному орнаменті, геометричних символах первісної людини і представників так званих традиційних культур.
Одним з найважливіших елементів міфологічної картини світу є Світове Древо або Космічне Древо, Древо Життя. Це центральна вісь, яка не дає впасти небу на Землю. Образ Світового Древа існує у різних народів, в різних релігіях, іноді він набуває форми Світового Стовпа, Небесної колони, Моста, але загальне уявлення залишається спільним.Світове Древо – один з найфундаментальніших архетипів людства.
Всі три реальності, три Світи прозорі, можна “мандрувати” крізь їх зони. І коли людина вмирає, вона легко мандрує із Землі на Небо, у Нижній Світ, набуваючи різного вигляду.
Системою координат цієї міфологічної, архетипної для людства картини світу є бінарні опозиції, в яких відбилися діалектичні уявлення первісної людини про космос і життя: верх – низ, день – ніч, життя – смерть, праве – ліве, добро – зло, біле – чорне тощо.
10.Походження та періодизація первісного мистецтва.
Питання про походження мистецтва ще й досі вирішується неоднозначно Існує кілька концепцій:
«імітаційна теорія»( Лукрецій, Кант, Сеченов), за якою мистецтво є виявом інстинкту імітації, одним з природних інстинктів людини, який і виявляється в ритуалі, імітуючому дії людини чи тварини.
Друга теорія базується на ствердженні, що людина має "інстинкт прикрашення", який і народжує мистецтво (натільні прикраси, татуювання, прикрашені знаряддя праці та предмети побуту )
Третя концепція, яка здається найбільш ґрунтовною, викладена у дослідженні А.Д. Столяра "Походження образотворчого мистеціва".За А. Д. Столяром, у палеолітичної людини (доби верхньою палеоліту) виникають "надмірні емоції" або «натуральна пантоміма» збудження, хвилювання мисливців досягає апогею на момент знищення тварини, але це збудження не може обірватися в одну мить, воно продовжується ("надмірні емоції") й породжує комплекс нових дій первісної людини зі шкурою тварини.Натуральна пантоміма включає пластичні дії ,ритмозвукові елементи,що розігруються навколо туші тварини.Так народжується мистецтво:образотворче,музичне,театральне,літературне.
Мистецтво палеоліту виникає на стадії верхнього або пізнього палеоліту.
І Пізній палеоліт 40-10 тис р до н е
II Мезоліт (середній кам'яний вік) - 10 - 6 тис р до н е
III Неоліт (новий кам'яний вік) - 6—2 тис р до н е
У свою чергу в верхньому палеоліті виділяють ще три періоди
1) Оріньякський - 40 - 35 тис р до н е
2) Солютре 35-25 тис р до н е
3) Мадлен -25-10 тис р до н е
Саме до мадленського періоду відносяться найвизначніші явища первісного мистецтва.
11 Типологія розвитку первісної художньої культури
Скрізь у місцях свого проживання люди прикрашали житло малюнками. Спочатку це були хвилясті лінії й відбитки рук, а згодом з'явилися зображення, що майстерно передавали зовнішній вигляд тварин, а подекуди й відтворювали динаміку їх рухів. Такі малюнки інколи нагадують жанрові сценки, тема яких — життя тварини або полювання на неї. Ці малюнки виконані або одним кольором (монохромні), або кількома (поліхромні). Найбільш відомими місцями, де знайдено такі малюнки, є печера Ласко в південно-західній Франції, Альтамирська печера на півночі Іспанії та Капова печера на Нижньому Уралі.
Точність малюнку, намагання якомога ближче до оригіналу передати вигляд і рухи тварин, відсутність будь-якої стилізації в таких роботах є не лише ознакою майстерності прадавніх майстрів. Водночас це й свідчення недостатнього рівня розвитку абстрактної думки первісної людини. Заслуговує на увагу той факт, що жодного разу серед майстерно зроблених малюнків тварин археологам не зустрічалися відповідні зображення людей. Самосвідомість, яка є ознакою високого рівня абстрактного мислення, не була притаманною перві сній людині. Вона мислила досить прагматично й конкретно, зосереджуючи увагу лише на тому, що становило докорінні життєві Інтереси - на їжі. Це дає підстави вбачати в таких зображеннях не наслідки розваг первісної людини гад час відпочинку, а важливі елементи її освітньої й релігійної діяльності, спрямованої на вирішення найпекучіших проблем життя.
Серед зображень на стінах печер палеолітична людина залишила малюнки коней, диких биків, носорога, бізона, лева, ведмедя, мамонта. Цих тварин вона малювала, адже полювала на них і вбачала в них основне джерело свого існування, а також остерігалася як потенційних ворогів. У багатьох випадках малюнки вкриті дірками й подряпинами від сгріл чи списів, що підтверджує погляд на наске-льний живопис, як на складову частину мисливських ритуалів стародавнього людства. Та й саме розташування печер, де зустрічаються розписи, як правило, свідчить, що вони не могли використовуватися як житло, а виконували функцію капищ: малюнки розміщено у важкодо-ступних місцях, де бракує свіжого повітря, куди непросто дістатися через вузькі, довгі й заплутані ходи, складні підйоми. Рослини на стінах таких печер не зображуються зовсім, а людські фігури зустрічаються дуже рідко й не мають тієї жвавості малюнку, тих яскравих і правдивих форм, що притаманні зображенням тварин. Пояснюється це просто. Саме тваринний світ був об'єктом пильної уваги первісної людини. Вона спостерігала, вивчала окремі види тварин, намагалася зафіксувати в малюнку набуті знання й водночас вплинути на майбутнє полювання за допомогою чаклунських дій.
12)Пам'ятники первісної культури й особливості їх атрибуції
Палеолітичні венери, розписи печер Ласко і Альтаміра. Розписи печери Капової. “Лучники, що б’ються”, “Жінки, що танцюють”, “Жінка, що збирає дикий мед”, скелетний стиль. Австралійський живопис на корі: дух Вили-Вилья, рентгенографічне зображення риби (наскельний живопис, Австралія).
13)Вірування стародавніх єгиптян та пантеон єгипетських богів.
Вірування єгиптян зумовлені навеолишнім світом. Перш за все, початком життя була водаю Тож в усіх мфах спочатку існувала тільки вода, первісний Океан, хаос, світ темряви. Сонце займає в пантеоні єгипетських богів головне місце, це творець, воно має багато імен: Ра (полуденне), Атум (вечірнє), Хепрі (ранкове), Атон.
Різні єгипетські міфи по різному тлумачать, як було створено світ і богів, але спільне те, що головним був бог сонця, який сотворив інших богів, а також те, що процес створення людини не розглядається як головний, тому що людина в міфологічному світі – лише частка природи.
Атум-Ра>Шу (бог повітря) і Теф нут (богиня вологи)> Геб (бог землі) і Нут (богиня неба).
А вже ці боги дають життя наступному поклінню богів, які стояли ближче до людей: два брати й дві сестри, що одружилися – Ісді, Нефтіда, Осіріс, Сет. Це була еннеада головних богів Єгипту.
Крім них в пантеон входили ще багато богів: кожен ном (42) мав свого бога.
Міфологія Єгипту мала зооморфний характер, тобто боги зображувалися напівлюдиною, напівтвариною або рослиною. Найчастіше зустрічались – Лотос (сакральна квітка), пальма, дерево ішед. Сакральні тварини: птахи – сокіл, жук-скарабей, змій-урей, птах ібіс.
Ра зображувався як сокіл або з головою сокола; Хепрі – з головою жука-скарабея або з дисокм над головою із зобр. скарабея; Анубіс – покровитель померлих – з головою шакала; Тот – бог того світу – з головою ібіса; Хнум – бог , що створив людей з глини на гончарному крузі – з головою барана. Ра – зображувався як сокіл або з головою сокола.
Хепрі (ранкове сонце) – з головою жука-скарабея або з диском над головою із
зображенням скарабея.
Анубіс – покровитель померлих, що готує тіло до бальзамування, тобто витягує
внутрішні органи, – з головою шакала.
Тот – бог того світу, Місяця, що записує результати суду Осіріса, – з головою ібіса
(Бену).
Хнум – бог, що створив людей з глини на гончарному крузі, – з головою барана.
14. Міфи про сонячних богів: геліопольський, мемфіський, гераклеопольський.
Різні єгипетські міфи по-різному тлумачать, як було створено світ і богів, але спільне те, що головним був бог сонця і що він створив інших богів, а також те, що процес створення людини не розглядається як головний, тому що людина в міфологічному космосі — лише частка природи. Спочатку Ра — Атум створює першу пару богів, що уособлюють стихії, а крім цього, — уособлюють два божественних устої, що втілюють у собі фізичний устрій світу: чоловіче та жіноче начало. Це боги Шу — Тефнут. Вони, в свою чергу, створюють нову пару: Геб — Нут.
Геліопольський варіант міфу про створення світу :Колись Всесвіт був водяним хаосом (Нун). Нун став батьком богів: Сонця (Áтум), повітря (Шу) та вологи (Тефнут). У Геліополі (“місті Сонця”) вважали, що згодом все існуюче було створено Áтумом – богом сонця.
Мемфіський варіант міфу про створення світу:У Мемфісі вважали, що Всесвіт і все живе в ньому було створено богом Пта, який народив Сонце (Атума), від якого пішла дев'ятка богів. Пта створив міста, номи, святилища і храми, а також божественну пару духів Ка (чоловік) і Хемсут (жінка), які є духовними двійниками богів і живих істот.
 Геракліопольський варіант міфу про створення світу :Нун породив божественного Хнума, який, у свою чергу, народив богів і виліпив на гончарному колі з глини людей. Він побудував міста і розділив поля.
(фізичний процес)Саме Сонце й створює себе, інших богів, а потім уже людину (космогонія дорівнює теогонії). Сонце займає в пантеоні єгиптян головне місце, це творець, воно має багато імен: Ра – Атум – Хепрі – Атон (всього їх 74). Хепрі – ранкове сонце; Ра – сонце полудня; Атум – вечірнє сонце.
15 Місце Осіріса в єгипетському пантеоні. Міфи про Осіріса та Ісіду.
Головним володарем потойбічного світу, загробного світу, був Осіріс, бог, що уособлював відродження всього живого після смерті, родючість, вічне життя природи. За уявленнями єгиптян, коли людина вмирала, на неї чекав суд Осіріса (загробний суд над душами померлих).
Осирис- у єгипетській міфології біг родючості й цар загробного миру. Син бога землі Геба й богині неба Нут, батько Гора (Хору), чоловік і брат Исиди. Ставши дорослим, Осирис успадкував трон бога Геба й титул верховного владики землі. Він навчив людей обробляти землю, иращивать урожаї, дотримувати законів гуртожитку, поклонятися богам. Він дав також людям писемність, знання основ ремесел і мистецтв. Після цього на землі встановився золотом століття достатку й щастя.    Однак молочний брат Осириса Сет, задумав убити його й стати земним владикою. Він підготував ящик по росту Осириса й запросив до себе на бенкет гостем. Прикрашений коштовностями ящик повинен був дістатися тому, хто зможе зручно розміститися в ньому. Коли Осирис за прикладом інших гостей улігся в нього. Сет і його спільники раптово закрили кришку ящика, обв'язали мотузками й кинули його в ріку. Ящик винесло у відкрите море й принесло хвилями до фини-кийскому бережу. Там його й знайшла Исида. Повернувшись у Єгипет, Исида сховала тіло Осириса в дельті Нила. Тут воно було випадково виявлене охотившимся Сетом. Він розрубив тіло на чотирнадцять частин і розкидав їх по всьому Єгиптові. Однак Исида зібрала майже всі частини тіла Осириса, з'єднала їх і зробила з померлого чоловіка першу мумію. Маючи знання таємниць чаклунства, Исида змогла народити від мертвого чоловіка сина Гора. Змужнівши, Гір поборовся із Сетом і дав мертвому Осирису проковтнути своє око. Блягодаря цьому Осирис воскрес. Він благословив Гора на боротьбу із Сетом, а сам спустився в підземне царство й став його владикою. Перед Осирисом зважувалося серце померлої людини на вагах, щоб визначити міру гріховності останнього. Щорічно в Єгипті справлялися прадзнования воскресіння Осириса, що знаменувало пробудження до життя всієї рослинної природи.  
16 Художня культура Стародавнього Єгипту та її зв'язок з заупокійним культом
Заупокоєний культ займає центральне місце у віруванні єгиптян і походить з віри єгиптян у вічне життя, індивідуальне безсмертя. Він спирається на уявлення, що вмирає тільки тіло, а залишаються безсмертними інші іпостасі людини.
Велику роль грали обереги, які були магічною формулою, знання якої було необхідне мертвому, щоб загробні чудовиська не знищили людину.
Головним володарем потойбічного свтіу був Осіріс, бог, що уособлював відродження всього живого після смерті, родючість, вічне життя природи. За уявленням єгиптян, коли людина вмирала, то на неї чекав суд Осіріса. Суд заключався в тому, що на терезах важили серце померлого, яке клали на одну тарілку, а на іншу – богиню істини Маат. Якщо серце переважувало або недоважувало, то засуджували.
Художня культура Стародавнього Єгипту, як і культура взагалі, були обумовлені заупокійним культом і соціальним устроєм єгипту. Все життя людини було лише короткою підготовкою до вічного життя. Тому мистецтво було підпорядковане цій ідеї. Дім для померлого – усипальник – маф форму піраміди. Найдавніша – піраміда Джосера. Три славнозвісні піраміди в Гізі: найбільша Хеопса, пірмаіда Хефрена з великим Сфінксом, піраміда Мікеріна. В епоху Нового царства з’являється багато храмів для богів (храм Амона-Ра в Луксорі та Карнаці). В образотворчому мистецтві склався чіткий канон: зображення людини являло собою розпростерту фігуру, фронтальне зображення, ієрогліфічні надписи, зображення розташоване рядками.
Скульптура – теж канонічна: фронтальність, симетрія, статика, канон форм, два різновиди – та, що сидить і руки тримає на колінах., портретна схожість. В епоху Нового царства зображення стають більш вишуканими, грандіозними, посилюється декоративність, акцентується простота і натуральність.
17. Космогонічні уявлення шумерів та їх міфи про створення світу.
Понять «всесвіт», «космос» в шумерських текстах не існує. Коли є необхідність говорити про цілісність світу, вживається складене слово Ан-Кі («Небо - Земля»). Вважається, що до виникнення світу Небо і Земля були єдиним тілом, з якого потім з'явилися всі сфери світу [14]. Ось що розповідає про це шумерська міф «Гора небес і землі»: «Коли-то небо і земля були злиті, і не було ні трави, ні очерету, на дерев, ні риби, ні звірів, ні людей. Були вони як одна гора в просторі, заповненому вічними водами дочки океану Намму, праматері всього сущого. Провела вона з себе Ану і Кі, сина і дочку, і поселила їх окремо. Ану - на вершині гори, а Київ - внизу, під її підніжжям. Коли діти підросли, вони стали крутити головами і шукати один одного. І звела і Намму, поєднала як чоловіка та дружину. І породила Кі владику Енліля ... Потім Кі привела на світ від Ану ще сімох синів, сім могутніх стихій, без яких не було б світла і тепла, вологи, зростання і процвітання. Потім по волі Ганну в Ки народилися молодші боги, помічники і слуги Ганну - ануннаки »[15]. Шумери пояснювали походження всесвіту наступним чином: 1. Спочатку був первозданний Океан. 2. Первозданний Океан породив космічну гору, що складалася з землі, об'єднаної з небом. 3. Створені як боги в обличчі людини, бог Ан (небо) і богиня Кі (земля) породила бога повітря Енліля. 4. Бог повітря Енліль відділив небо від землі «Розірвали Ан і Енліль гору. Підняв вершину Ану вгору, а Енліль опустив плоске підніжжя вниз. Так виникло небо у вигляді зводу і Земля, як плоский диск з нерівностями, горами й ущелинами, бо гора був розірваний, а не розрізана ножем Шлюб Енліля з матір'ю-землею поклав початок устрою світу - витворення людини, тварин, рослин і створення цивілізації .
18 Пантеон шумеро-аккадських богів
І шумери, і вавилонці вважали (подібно до єгиптян), що все народилося з водяного хаосу. Але для них головним богом стає не сонячний бог, а бог неба – Ан. Всесвіт вони називають Ан-Кі. Тобто Небо-Земля, Кі – богиня Землі. Ці два елементи роз’єднуються третім, який має центральне значення для шумерів – Енліль або Ліль (повітря, вітер – атмосфера). З Енліля народжуються і зірки, і сонце, і місяць: він головний. Але ж є ще одна важлива стихія, силу якої відчували на собі шумери. Це вода – Енкі.
Пантеон шумеро-вавилонських богів являв собою щось подібне до зборів, де головував Енліль, далі за рангом ішли сім богів, “що вершили долі”, так звані Аннунаки (тобто сини й дочка Ану), а вже потім ще п’ятдесят “великих богів”. Якщо в Єгипті була еннеада, то тут – “сімка” богів.
Імена богів у шумерів і аккадців схожі:
Ан – Ану,
Енліль – Еліль,
Енкі – Єйя,
Нанна – Сін (бог Місяця),
Інанна – Іштар (богиня кохання).
Міфологія вже була антропоморфною – тобто богів уявляли в образі людей, що одружувалися, хворіли, їли, пили і навіть вмирали.
19. 100 культурних понять шумерів у міфі про Інанну та закони “ме”.
Сучасні дослідники називають «ме» «божественними правилами», «божественними законами», «факторами, упорядочивающими організацію світу». Мабуть, в той період, коли релігійні погляди шумерів вже склалися в більш чи менш струнку систему, «ме» були чимось на зразок встановлених і контрольованих Енкі (можливо, запланованих Энлилем) закономірностей, приписаних кожному явища природи або суспільства, що стосуються як духовної, так і матеріальної сторони життя.
«ме» - це одночасно сила і порядок, «ме» окремих богів, які виконували різні функції, різні. З поняттям «ме» ми зустрічаємося в молитвах і міфах. В одному з міфів названо більше ста «ме», з яких вдалося прочитати трохи більше половини і ще менше розшифрувати. Тут різні поняття: правосуддя, героїзм, мудрість, справедливість, відвертість (чесність), доброта, світ, перемога, ворожнеча, брехня, страх, нарікання, руйнування міст, втома.
20. Епос про Гільгамеша”: ідеї, образи.
«Поема про Гільгамеша» – перший в історії мистецтва твір, де застосована безперервна розповідь про події. Основна ідея твору розкривається через образ Гільгамеша, який являє собою гімн доброчинності.Герой вирішує присвятити своє життя пошукам відповіді на питання про безсмертя власне й народу. Його рішучість приводить на край землі, де живе предок Утнапіштім, що у перекладі означає «той, хто має вічне життя». Тільки Утнапіштім знав, як стати безсмертним, володіючи травою з колючками, яка росла на морському дні. Але й він втратив диво-рослину, яку з’їла змія. Таким чином була втрачена надія людства на безсмертя. ???
21 Пантеон грецьких богів та історія його виникнення
. Греція. Грецький пантеон богів починається з вічної і безмежної порожнечі - Хаосу, з якого з'являються Гея (Земля) і Ерос (Любов). Але загальногрецька теогонія була подарована грекам теж поетом: саме поема Гесіода (VIII – VII ст. до н. е.) “Теогонія” і дала назву цьому процесу. Там розповідається про три покоління богів: перший період – космічної еволюції, коли виникають космічні стихії: Хаос → Гея (земля) → Тартар (підземний світ). Із Хаоса → День, Ніч, Повітря, Темрява (пригадайте шумерів).
тародавні греки вірили, що місцем обителі богів є священна гора Олімп. У їхньому уявленні боги були безсмертні, але ніщо людське не було їм чуже
Очолював пантеон Богів Зевс — Бог неба, блискавок і грому. Зевс вважався повелителем усього світу, мав необмежену владу над людьми, природою та іншими Богами, адже саме зумів скинути в Тартар свого батька, таким чином, захопивши верховну владу. Дружина Зевса, богиня з вельми крутою вдачею Гера була покровителькою сім’ї та шлюбу.
Брат Зевса Посейдон відповідав за водний світ. Аїд панував в підземному царстві мертвих, в яке, згідно з віруваннями греків потрапили душі померлих. Арес був богом кровопролитних і несправедливих воєн, а його дружина Афродіта, навпаки, на противагу йому протегувала любов, красу і гармонію в людських відносинах.
Особливою повагою у стародавніх греків користувалася улюблена дочка Зевса — Афіна Паллада, богиня мудрості, яка вважалася покровителькою міста Афіни. За переказом, Афіна народилася з голови Зевса, за що батько нагородив її розумом .За родючість на землі відповідала старша сестра Зевса Деметра. Зміна сезонів пояснювалася скорботою Деметри за своєю дочки Персефони, яка будучи дружиною Аїда, шість місяців перебувала в підземному царстві поруч зі своїм чоловіком. У цей час на землі в’янула рослинність і починалася зима.
.Покровителем ковалів і ремісників був кульгавий Бог Гефест. Укладав пантеон Богів чудовий Гермес, який швидко переміщався по небу, завдяки своїм крилатим сандаль, був богом красномовства і торгівлі.
22. Міфи про створення світу в Стародавній Греції. Старші боги.
Спочатку існував тільки Хаос. У ньому було джерело життя світу. Все виникло з безмежного Хаосу — весь світ і безсмертні боги. З Хаосу походить і богиня Земля-Гея. в незмірній глибині народився похмурий Тартар — жахлива безодня, повна вічної пітьми. З Хаосу, джерела життя, народилась і могутня сила, всеоживляюча Любов — Ерос. Почав творитися світ. Безмежний Хаос породив вічний Морок — Ереба і темну Ніч — Нюкту. А від Ночі й Мороку постали вічне Світло — Ефір і радісний світлий День — Гемера. Світло розлилося по світу, і почали змінювати одне одного ніч і день.Могутня благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо — Урана, і розкинулось Небо над Землею. Гордо піднялися до нього високі Гори, народжені Землею, і широко розлилося вічношумливе Море. Мати-Земля породила Небо, Гори і Море, і немає в них батька.Уран-Небо запанував у світі. Він узяв собі за дружину благодатну Землю. Шість синів і шість дочок — могутніх, грізних титанів — мали Уран і Гея. Їх син, титан Океан, що обтікає, наче безмежна ріка, всю землю, і богиняФетіда породили на світ усі ріки, що котять хвилі свої до моря, і морських богинь — Океанід. А титанГіпперіон і Тейя дали світові дітей: Сонце — Геліоса, Місяць — Селену і рум’яну Зорю — рожевоперсту Еос (Аврора). Від Астрея і Еос походять усі зірки, які горять на темному нічному небі, і всі вітри Крім титанів, породила могутня Земля трьох велетнів — циклопів з одним оком у лобі — й трьох велетнів . Зненавидів Уран своїх дітей-велетнів, у надрах богині Землі замкнув він їх у глибокій темряві і не дозволив їм виходити на світ. Страждала мати їх Земля. Її давив цей страшний тягар, замкнений в її надрах. Викликала вона дітей своїх, титанів, і переконувала їх повстати проти батька Урана, але вони боялися зняти руку на батька. Тільки наймолодший з них, підступний Крон (Крон — всепоглинаючий час (хронос — час)), хитрощами скинув свого батька і відняв у нього владу. Богиня Ніч народила на покару Кронові цілий сонм жахливих божеств: Таната — смерть, Еріду — розбрат, Апату — обман, Кер — знищення, Гіпноса — сон з роєм похмурих тяжких примар, нещадну Немесіду — відплату за злочини, і багато інших. Жах, чвари, обман, боротьбу і нещастя принесли ці боги в світ, де посів трон свого батька Крон.
міф був вираженням сліпої інтуїції, а філософія стала смисловою системою світу. Спочатку існував Хаос.
Боги, що з'явилися з Неба: Ерос (Любов), Тартар (Безодня), Ереб (Морок) і Никта (Ніч). Боги, що з'явилися від Ніхто (Ніч) і Ереб (Морок): Ефір і Гемера (День). (За Гігін, Ефір народився від імли і хаосу. Його ще вважають батьком Зевса і називають батьком вітрів.) Ефір і Гемера (День) породили: Уран (Небо), Гея (Земля), Понт (Море)), Тартар (Океан) Перші Боги породили Титанів : Кронос, Океан, Кей, Кріос, Япет, Гіперіон, Тейя, Тетія (Тефія), Рея, Феміда, Мнемозина, Феба і молодше покоління Титанів. Титани Кронос і Рея надалі породжують Олімпійських богів.
23 Герої у грецькій міфології! 12 подвигів Геракла
Найулюбленіший еллінський герой Геракл був сином Зевса та земної жінки Алкмени. Ім'я Геракл він отримав через ненависть до нього дружини Зевса — Гери. Гера, ненавидячи Геракла, ставила на його шляху всілякі перешкоди, чим сприяла тому, що герой, долаючи їх, щораз більше прославлявся. Зевс із нетерпінням чекав на народження Геракла, який мав допомогти олімпійцям перемогти у війні з гігантами. Він знав наперед, що його син стане неперевершеним еллінським героєм. За пророцтвом, Геракл повинен був служити малосильному й лякливому мікенському цареві Еврисфею впродовж 12 років, та ще й протягом цієї служби здійснити 10 подвигів. І він таки здійснив їх. Але через те, що два подвиги Еврисфей Гераклові не зарахував, їхня кількість зросла до 12. Так і виникли знамениті міфи про 12 подвигів Геракла. 
Подвиги Геракла Пеший подвиг — Геракл подолав страшного немейського лева.  Немейський лев мав таку міцну шкуру, що не боявся будь-якої ї зброї. Тому Гераклові довелося душити його голіруч. Геракл зробив собі із шкури лева плаща, який захищав його краще за будь-який панцир. Другий подвиг — перемога над лернейською гідрою. Це була чорна блискуча почвара із зміїним тулубом і дев'ятьма головами, вісім із яких були смертними, а одна — безсмертною.Після того як він відтяв усі голови злостивий Еврисфей відмовився зарахувати його до числа десяти необхідних, бо Гераклові допомагав Іолай. Третій подвиг — Геракл упіймав керинейську лань із золотими рогами й мідними копитцями, яка належала богині Артеміді. Артеміда розгнівалася на Геракла Але герой пояснив, що це примха Еврисфея.Коли Еврисфей побачив лань, Геракл із задоволенням випустив її на волю. Четвертий подвиг — полювання на величезного вепра, який оселився на горі Ериманф, винищуючи посіви та поїдаючи людей і худобу. П'ятий подвиг — очищення Авгієвих стаєнь. Цар Еліди Авгій дуже любив коней і мав їх незліченну кількість. Але його стайні були такі брудні, що розчистити їх було неможливо Він вирив канали від бурхливих річок Алфея і Пенея аж до огорожі занедбаних стаєнь. Геракл вкотре переміг, продемонструвавши цього разу не лише фізичну силу, а й неабиякий розум. Проте Авгій, дізнавшись, що Геракл діяв за завданням Еврисфея, не дав йому жодного коня. А Еврисфей не зарахував цей подвиг Гераклові, бо той працював не безкорисливо, а за винагороду. Шостий подвиг — перемога над стімфальськими птахами, які вбивали людей та тварин. Раптом з'явилася Афіна, Вона дала герою мідні тріскачки зроблені самим Гефестом. і Геракл почав крутити ними, чим налякав птахів і перестріляв їх, поки ті були в повітрі. Сьомий подвиг — приборкання страшного критського бика. . Потім пригнав тварину до берега моря та й поплив на її спині додому. Згодом притяг бика до Еврисфея. Той, як завжди, злякався, і Геракл відпустив тварину. Восьмий подвиг — приборкання жахливих кобилиць фракійського царя Діомеда,. А Геракл та його товариші перемогли і привезли кобилиць Еврисфею. Той спочатку був у захваті від краси коней, подібних яким ніколи й не бачив, але як тільки вони блиснули на нього очима, злякався і наказав відігнати їх у гори як подарунок своїй покровительці Гері. Дев'ятий подвиг — здобуття пояса цариці амазонок Іпполіти. Еврисфеєва донька Адмета захотіла отримати цей пояс, і Еврисфей послав Геракла добути його.. Герой домовився з Іпполітою, враженою його красою й міццю, про те, що та добровільно віддасть йому пояс. Але Гера прибрала вигляду амазонки і підбурила жінок проти ГераклаАмазонки кинулися в бій, але Геракл їх переміг. Тоді Іпполіта сама віддала Гераклові пояс. Десятий подвиг — здобуття череди корів Герібна з острова Ерифії,  На цьому дикому острові паслися червоні корови, яких стерегли здоровенні пастух і двоголовий пес. Під час подальшої Гераклової мандрівки злостива Гера не раз насилала на череду корів Геріона різноманітних чудовиськ, але проти Геракла всі були безсилі. Одинадцятий подвиг — похід по яблука Гесперйд.  Колись на весіллі Гери й Зевса мати-Земля Гея подарувала нареченій яблуню із золотими яблуками вічної молодості. Те дерево росло десь на краю землі, в саду прекрасних Гесперйд. А стеріг його страшний дракон, який не спав ані вдень ані вночі. І останнім, дванадцятим, подвигом Геракла була небезпечна мандрівка до Аїду за страшним сторожем підземного царства — триголовим псом Кербером. Знову Еврисфей послав Геракла на вірну смерть, адже з Аїду не повертався ніхто. Бог Аїд дозволив йому забрати потвору, але за однієї умови — не використовувати зброї, подолати його голіруч. Геракл ледь не задушив Кербера, потім узяв його на повід і відвів до Еврисфея. Той і так був боягузливим, побачивши ж цю потвору, взагалі онімів і лише замахав до Геракла руками: мовляв, негайно відведи це страхіття назад до Аїду, я тобі зараховую всі подвиги і відтепер ти можеш бути вільним. Геракл відпустив Кербера, і той одним стрибком повернувся до Аїду. Так закінчилася служба Геракла в Еврисфея.

24. Місце “Іліади” Гомера у формуванні панеллістичного пантеону та міфології.
Поема "Іліада" є неперевершеною енциклопедією воєнних дій, соціального життя Давньої Греції, моральних засад, звичаїв, культури античного світу. Головною рушійною силою сюжету "Іліади" є гнів Ахілла внаслідок його сварки з воєначальником греків — Агамемноном. поеми Гомера “Іліада” (про Троянську війну) і “Одіссея” – про повернення з Трої до рідної Ітаки одного з учасників війни. Поеми були записані тільки в VI ст. до н. е. і тому й досі йдуть дискусії, хто був автором поеми. Вважають, що створив їх у IX ст. до н. е. сліпий оповідач Гомер, який мандрував з одного міста в інше, і нині сім міст змагаються за право називатися батьківщиною Гомера.
25.Склад "Нового Заповіту"
Нови́й Запові́т- священна книга християнства, частина Біблії, написана християнськими святими давньогрецькою мовою.УНовому Завіті всього знаходяться 27 священних книг: чотири євангелія, книга діянь апостолів, сім соборних послань, чотирнадцять послань апостола Павла і Апокаліпсис ап. Іоанна Богослова.
Два євангелія належать двом апостолам з числа 12-ти - Матвієм і Іванові, два -- співробітникам апостолів - Марку і Луці. Книга Дій написана також співробітником апостола Павла - Лукою. Із семи соборних послань - п'ять належать апостолам з числа 12-ти - Петра і Іоанна і два - братам Господа по плоті Юду, сина Якова, та й, які також носили почесне найменування апостолів, хоча і не належали до лику 12-ти.
Чотирнадцять послань написані Павлом, який, хоча був покликаний і пізно Христом, але тим не менше, як покликаний саме самим Господом до служіння, є апостолом в вищому сенсі цього слова, зовсім рівним по достоїнству 12-ти апостолів. Апокаліпсис належить апостолу з числа 12-ти Іоанна Богослова.
За змістом своїм книги Нового Завіту діляться на 3 розділу (розряду): 1) історичні, 2) повчальні, 3) пророчі.
Історичні книги - це чотири євангелія і книга Діянь апостольських. Вони викладають історію життя Ісуса Христа і розповідають про діяльність апостолів, розповсюдили вчення Христа по всьому світу і створили безліч Церков.
Повчальні книги - це апостольські послання, що представляють собою листи, написані апостолами до різних церквах. У цих листах апостоли роз'яснюють різні здивування щодо християнської віри і життя, що виникали в церквах, викривають читачів послань за різні допускаються ними безпорядки, переконують їх міцно стояти на позиціях християнської віри і викривають лжевчителі, спотворювали вчення Христа.
Пророча книга в Новому завіті тільки одна: це Апокаліпсис або Одкровення ап. Іоанна Іван написав Одкровення на острові Пат-мос, де перебував у вигнанні.
26 . ЗМІСТ ЧОТИРЬОХ ЄВАНГЕЛІЙ
Євангеліє - життєпис Ісуса Христа; книги, в яких розповідається про його божественну природу, народження, життя, смерть, воскресіння і вознесіння.
Євангеліє у християнстві — головна частина Нового Заповіту, який, в свою чергу, є частиною Біблії. Євангеліє містить розповіді про Ісуса Христа, його життя, вчення, смерть і воскресіння. Християнською церквою канонізовано (оголошено священними і включено до Нового заповіту) чотири Євангелії:Євангелія від Матвія.Євангелія від Марка.Євангелія від Луки.Євангелія від Іоанна
Євангеліє від Матвія — перше з чотирьох канонічних Євангелій — головних книг Нового Заповіту, у яких описано благовіщення та життя Ісуса Христа.Євангелія від Марка описано благовіщення та життя Ісуса Христа. Автором вважається святий Євангелист Марко.Євангеліє від Луки охоплює останні дні Ісуса в Єрусалимі, перший та другий суд над Ісусом у Понтія Пілата, представлення Ісуса перед Іродом, розп'яття та похорон Ісуса.Євангеліє від Івана Як і Марко, він розпочинає опис земного шляху Христа не з дитинства, а з початку Його дорослого служіння, а саме — з Його хрещення в Івана Христителя.
27.Композиція “Євангелія від Матфея” і місце у ній Нагорної проповіді.
Нагірна проповідь - збори висловів Ісуса Христа в євангелії від Матвія,
переважно відображають моральне вчення Христа. У розділах з 5 по 7
євангелія від Матфея розповідається про те, що Ісус промовив цю проповідь
(близько 30 року н. е..) на схилі гори своїм учням і натовпі людей. Матвій
ділить вчення Ісуса на 5 частин, Нагірна проповідь з них перша.Інші
стосуються учнів Христа, церкви, Царства Небесного, а також жорстке
засудження книжників і фарисеїв .Найвідоміша частина Нагірної проповіді - Заповіді Блаженства,
поміщені на початку Нагірній проповіді. Також в Нагірну проповідь входять
молитва Отче наш, заповідь "не противитися злому" Мф. 5:39), "підставити
іншу щоку", а також Золоте правило. Також часто цитуються слова про " солі
землі "," світло світу ", і" не судіть, та не судимі будете ".
Нагірна проповідь впроваджує суворі етичні принципи, часто загострюючи і поглиблюючи моральні закони, які існували перед тим.
28 Духовні і моральні проблеми Нагірної проповіді
У своїй Нагірній проповіді Христос проповідує любов як шлях до духовного очищення та спасіння: любов до ближньою, до своїх батьків, до Бога. Проповідь Христа вчить нас вибачати і жити у мирі та злагоді з усіма. Людині він посилає прощення гасить гнів і ненависть, яку відчувають до нас. Якщо ми вибачаємо ворогам нашим, примиримося з ними, вони не будуть більше нашими ворогами — вчить Христос. Християнське вчення засуджує неправедне життя, ні заздрість, помсту та ненависть.
Важливою думкою Христового вчення є добрі стосунки в родині. Христос проповідує любов та повагу у шлюбі, засуджує розлучення або шлюб із розлученими.Нагірна проповідь вчить нас не бути жадібними, байдужими до горя інших людей, не відвертатися від тих, хто у скруті, хто просить нас позичити. Бо яким ми любимо ближнього, хіба ми відмовимо йому у допомозі, коли хтось потрапив у скруту?
Важливе місце у своїй проповіді Христос приділяє молитві: він вчить не проказувати імені Господа надаремно. Віруюча людина має спілкуватися з Богом у молитві, але це має бути не просто побутовим релігійним ритуалом! Молитва — це таїнство. Молячись, ми можемо звернутися до Бога зі своїми болями її негараздами, сповідатися про свої помилки, попросити допомоги. Бог любить усіх своїх дітей — навчає Христос. Як сонце сходить для всіх — для добрих і злих людей, так само і Бог спостерігає за всіма людьми і допоможе кожному, хто розкається у своїх гріхах та прийде до нього щиро, з вірою в серці. Саме тому і ми маємо пробачати усім, хто заподіяв нам зло, бо всі люди грішні і можуть помилятись.
29. Ідея безсмертя та Страшного суду у християнстві.
Повчання про Страшний або Останній суд було сказано Ісусом Христом декілька днів до розп’яття. Бог приходив до Адама і Єви і з ними говорив. Бог створив людей для вічного життя. По намові диявола, Адам і Єва з’їли з дерева пізнання добра і зла, що було заборонено Богом. Вони згрішили, тобто порушили заповідь Божу. Адам і Єва пізнали зло і стали смертними людьми. Вони в собі знівечили подобу Божу і за це були вигнані з раю.
Милосердя Боже є дуже великим.Бог посилав пророків через котрих дав основні закони Старого Заповіту, щоб люди провадили праведне життя. Бог обіцяв через пророків, що прийде Спаситель, Котрий визволить людей від гріхів і наверне їх назад до Бога. Тим Спасителем є Ісус Христос, Друга Особа Святої Трійці, Син Божий, Котрий зійшов з неба й прийняв тіло від Духа Святого і Пресвятої Діви Марії. Ісус Христос почав такими словами: “Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” (Матвій 4, 17). Покаяння значить залишити гріховне життя і почати жити по законам Божим. Тут Ісус Христос говорить про «Царство Небесне», а не про рай на землі в якому були Адам і Єва. Бог ставить нас нас на вищий рівень ніж Адама і Єву бо після упокоєння забирає душі праведників до Себе на небеса, де вони будуть жити в оселях Божих завжди. Для спасіння душі найперше є кінечна сильна віра в Бога і праведне життя. Від сильної віри залежать всі наші діла, які ведуть до спасіння як дотримування заповідей Божих, усердна молитва, відвідання храму Божого, добрі діла та каяття в своїх гріхах. Православні Християни, які себе духовно підносять, каються в своїх гріхах в святій сповіді і причащаються Святих Тайн Христових унаслідують вічне блаженство у Царстві Небеснім після відходу з цього світу.Перед воскресінням Лазара, Ісус Христос говорить до Марфи: “Я воскресіння й життя. Хто вірує в Мене – хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене – повіки не вмре. Чи ти віриш цьому?” Вона відповідає: “Так Господи! Я вірую, що Ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ.” (Іоан 11, 25-27) Ми ясно бачимо з цих слів Ісуса Христа, що душі праведників є призначені до безсмертя
30.1)За римськими легендами, Рим був заснований двома братами — Ромулом та Ремом, онуками царя Нумітора. Підступний брат царя Амулій поклав немовлят у кошик і вкинув у води Тибру, прирікаючи їх на вірну загибель. Брати були врятовані й вигодувані вовчицею. Вони заснували Рим, але посварилися. Рем був убитий, а Ромул став першим царем Рима. Його громадянами стали сабіни і латини, які називали себе римлянами. Вплив на римлян справляли купці з Греції та Карфагена і сусіди з півночі — племена етрусків.2)Племена етрусків, які населяли в I ст. до н. е. область Етрурію, в кінці VII ст. до н. е. об'єднались у союз 12 міст-держав. Вони обробляли землю, працювали з металом, були мореплавцями і торговцями, любили музику. Уже в VII ст. до н. е. етруски мали писемність (відомо близько 10 тисяч текстів). Етруська цивілізація справила великий вплив на римську культуру, релігію і міфологію.3)Після Ромула Римом правили ще шість царів: Нума Помпілій, Тулл Гостилій, Анк Марцій, Тарквіній Приск, Сервій Туллій, Тарквіній Гордий. Потім було засновано республіку. Римські царі носили тоги з пурпурною каймою. Символом влади царя були фасції (пучки пруття з ввіткнутими в них топірцями). Легенда оповідає, що сім царів правили Римом, впродовж 240 років. Влада царів була обмежена: вони повинні були радитися зі зборами аристократів, вплив яких посилився з плином часу. Збори мали вирішальне слово при виборі царя і визначенні його повноважень, особливо під час війни. Царі збирали армію для оборони Рима. Між царем та патриціями (главами знатних родів) часто виникали суперечки. Царі були прихильниками старих традицій, а Рим змінювався. Патриції зрештою повалили монархію в 509 р. до н. е. і проголосили Рим республікою.
31.Римська міфологія 
докорінно різниться від грецької. Тверезі римляни, фантазія яких не створила народного епосу на зразок Іліади таОдіссеї , не знали міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх, батьківських і синівських зв'язків, які об'єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь. Про них не складали ніяких легенд. Цей брак легенд, що свідчить про конкретне мислення, стародавні люди вважали достоїнством римлян, які мали славу найрелігійнішого народу. Греків дивувала ця релігія без міфів, які зачіпали честь і гідність богів.
Римський пантеон богів був значно обмеженішим, ніж грецький, а самі боги — переважно «дрібнішими» з значенням і функціями. Римляни уявляли своїх богів абстрактними постатями, не надаючи їм певних обрисів. Деякі з цих богів уподібнювалися навіть до тварин (Артеміда зображувлася у вигляді корови). Найзначнішими з них були Сатурн,Юпітер та Марс , сабінський бог Квірін. Три перші пізніше стали загальноримськими богами, ввібравши також функції еллінських Крона ,Зевса ,Ареса. Найпоширенішими в римлян були боги-покровителі, які супроводжували всі види людської діяльності й навіть визначали особисті почуття чи умонастрої людей. Шанувалися культи богів пологів, першів кроків дитини, страху чи радощів, вірності й скромності, жіночої доброчесності, богів сівби й орнаки.
Римляни вірили, що кожний день пов'язаний з певним божеством : понеділок — це «день Місяця» (Lunis dies), вівторок- «день Марса» (Martis dies), середа- «день Меркурія» (Mercores dies). Кожна людина мала власну богиню долі- Фортуну , а також свого геніяпокровителя ,який керував її повіденкою і вмирав разом із нею. Домівки римлян також мали своїх захисників — пенатів.
Родину і ту ж домівку охороняли душі померлих предків — лари.Римляни, дуже шанували культ мертвих родичів, вірячи, що вони ставали добрими духами — манами.У разі непошани до них мани перетворювалися на мстивих і злих лемурів , так само як і душі злих людей — на лаврів.З культом предків були пов'язні й традиційні воскові маски , що знімалися з обличчя померлого і зберігалися в родині. В разі смерті когось із даної родини ці маски, надівали живі й шли з труною.
Проте вирішальну роль в остаточному оформленні римських міфів про богів відіграла олімпійська релігія еллінів. Разом із зміцненням торговельних і культурних відносин поширювався її вплив на північні італійські племена. У IV ст. до н. е. переносяться головні факти біографій грецьких богів та історії, пов'язані з ними.
Історія Енея та його сина Асканія стала головним епізодом легенди про заснування Рима Ромулом, нащадком Енея. До римської міфології переходять і варіанти їхніх складних біогафій. Винятками стали бог Апполон, або Феб, ім'я якого не змінилося, і Плутон, якого в Римі ще називали Орк.
32. Історія створення та склад Старого ЗаповітуГоловна писемна пам'ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт. До складу Старого Завіту входять три великих цикли: Тора ("Закон") або П'ятикнижжя, - п'ять хронікальне законодавчих книг (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону), створення яких приписують Мойсею; Пророки - розділ, до якого входять давні хроніки (Книга Ісуса Навина, Книга Суддів "Ізраїлевих, Книги Царств), а також власне пророчі твори, написані чотирма "великими" (Ісайя, Ієремія, Ієзекіїль, Даниїл) та дванадцятьма "малими" (Осія, Іоїль, Амос, Іона, Йов, Наум та ін.) пророками; Писання -зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами (гімни, псалми, Притчі та Премудрощі Соломонові, лірична поема "Пісня пісень", деякі хронікальні тексти). Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини.У книзі Буття (назва вже зі слов'янського перекладу) розповідається про створення світу та людини, про перших людей і всесвітній потоп, що поглинув грішне людство. Біблійний міф про потоп близький до вавилонських переказів. Але в поемі про Гільгамеша йдеться про стихійне лихо, за щось наслане на людей богами, які не можуть між собою про все домовитись. Ягве ж карає грішників і рятує праведного Ноя (відповідає месопотамському Ут-Напішту), його домочадців та "насіння землі" - "кожної тварі по парі". З 12-ї глави книги починається історія обраного Богом народу. Героями повіствування стають так звані "патріархи" - Авраам, Ісаак, Яків, Йосип.Всі течії християнства своїм Свя¬тим Письмом вважають Біблію. Вона складається з двох основних частин — Старого та Нового Запо¬вітів. Перша, давня частина Біблії — Старий Заповіт, як зазначалося, визнається також іудаїзмом.Старозаповітна частина Біблії займає 4/5 усього тексту Біблії і відома у двох варіантах. Масоретський текст (Танах), прийнятий в іудаїзмі, написаний дав¬ньоєврейською. Він складається з трьох книг: 1) П'ятикнижжя; 2) Пророки і 3) Писання. Головним є П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левіт, Числа і Повто¬рення Закону). Тут йдеться про створення Богом сві¬ту і людини, про гріхопадіння Адама та Єви, всесвіт¬ній потоп, про заповіт, який заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, що викладе¬на у відомих десяти заповідях. Старий Заповіт, пере-кладений на грецьку мову, містить 50 книг. До них ставлення християн різне: протестан¬ти визнають 39 книг, православні — 11 книг вважа¬ють неканонічними, а католики — визнають їх друго-канонічними. Загалом історія створення старозаповітної частини Біблії обіймає період у кілька століть (з IX ст. до н. е. — по 60-ті роки П ст. д
33 Створення світу та людини у „Першій книзі Мойсеєвій. Буття
Перша книга Старого заповіту — Книга Буття досить детально розповідає про створення Богом Всесвіту,в якій розповідається, як з початкового древнього хаосу був створений упорядкований світ, небо ,земля, космос та все живе протягом шести днів.
Спочатку був хаос і Бог створив небо і землю. В перший день було створено світло.2)Під словом "Твердь" мається на увазі атмосферна оболонка землі, яка за Біблією вважається місцем народження всяких вітрів і буревіїв, так само як і всіляких атмосферних опадів, змін погоди.
3)створення суші та моря, рослинного світу. 4)- створення сонця, місяця, зірок. Тут ми маємо справу з космогонічними баченням про новий світотворчий період, до якого земля відокремилася від сонячної системи.  Біблія вказує нам на призначення небесних світил: по-перше, вони повинні розділяти день від ночі, причому сонце повинно було сяяти вдень, місяць ж і зірки - світити вночі, по-друге, вони повинні бути регуляторами часу, 5)створенні комах,птахів, тварин, риб,тобто різноманітних живих істот.
6)створення високоорганізованих тварин і створення людини.У цей день тривало створення високоорганізованих тварин, причому, є вказівки на участь у цьому сил природи Останнім серед божих творінь були люди Людина створена "за образом і подобою Бога
34 Едем біблійний та легенда про рай у шумерів
Релігія Месопатаміі характеризувалась політеїзмом, люди у всьому бачили божественні сили. В той час, як за Біблією існує єдиний Бог- творець Всесвіту. Проте, як не дивно, уявлення про рай шумерів та біблійний Едем мають безліч спільних рис.
Згідно із шумерською міфологією, Дільмун - "чиста", "непорочна" і "світла" країна, "країна живих", що не знає ні хвороб, ні смерті. У цьому раї богиня Нинхурсаг, Велика Матір шумерських богів (за походженням, ймовірно, Мати-Земля), зрощує вісім рослин. Але, через те, що Енкі бажає спробувати ці рослини, його посланець, дволикий бог Ізімуд, зриває їх одне за іншим і передає своєму панові Енкі, який і з'їдає їх по одному, після чого розгнівана Нинхурсаг прорікає йому смертельне прокляття.Тут можна провести паралель із біблійським сказанням про те, як Ева,спокушена змієм, зірвала заборонений плід із Дерева пізнання добра і зла та дала Адаму.За це , розгніваний Бог закрив Рай для людей, вигнав їх, поставивши на сторожі Ангела — херувима з полум'яним мечем.
Хоча шумерський міф свідчить швидше про божественний , ніж про людський рай, він містить численні паралелі з біблійним оповіданням про рай . Перш за все, маються деякі підстави вважати , що саме уявлення про paй ,як божественний сад - шумерського походження. Шумерський рай знаходиться , в Дільмун . Саме в Дільмун розташовували пізніше вавилоняни семітських народ , який підкорив шумерів свою " країну живих" і обитель безсмертних . І це вказує , що й біблійний рай , який описується як сад, розташований на сході , в Едемі , і дає початок чотирьом " світовим річкам", включаючи Тигр і Євфрат , міг спочатку бути тотожним Дільмун , райській країні шумерів .
Опис зрошення Дільмун прісною водою , здійснене богом сонця , нагадує Біблію : "Але пар Піднімався з землі і напувала все обличчя землі" ( Бут. 2, 6) . Народження богинь без болю і родових мук висвітлює походження накладеного на Єву прокляття : надалі її доля -в муках народжувати дітей своїх . Нарешті , досить очевидно , що поїдання богом Енкі восьми рослин і прокляття , накладене на нього за цей проступок , нагадують про плід дерева пізнання добра і зла , з'їдене Адамом і Євою , і прокляття , накладене на кожного з них за це грішне діяння .
35 Історія “Обраного роду” – праотець Авраам та його нащадки.
Авраа́м — біблійний персонаж, родоначальник багатьох народів (Бут. 17:1). Життя Авраама описане в книзі Буття (11:26-25:10Згідно зі Святим Письмом, і з погляду іудаїзму Авраам — родоначальник старожитніх євреїв (хоча тільки потомки його внука Якова звуться ізраільтянами.). З точки зору мусульман — також родоначальник арабів (агарян або ізмаїлтян — нащадків його сина Ізмаїла від Агарі). З точки зору християнства (зокрема православ'я та католицизму), так само як усіх вищеназваних віровчень — один з трьохпраотців всього людства в духовному розумінні, тобто вчителів і духовних наставників, поряд з його сином Ісааком і внуком Яковом.
Віра в єдиного Бога, для поширення якої Авраам багато зробив, і засновані на цій вірі різноманітних філософські концепції мають велике значення у розвитку людства, сучасної суспільної філософії і навіть глобалістики.
Історія Агар знаходиться у розділах Буття 16 і 21. Оповідь стверджує, що Агар була єгиптянкою, рабинею Сари, яка, будучи безплідною, дала її Аврааму як наложницю, щоб вона, замість неї, могла народити йому дитину. Коли Агар завагітніла, вона почала виноситись над Сарою, і Сара почала гнобити її. Агар, не витримавши, втекла від житла Авраама. Але ангел Господній, знайшовши її в дикій місцевості, наказав їй повертатися і назвати сина Ізмаїл. Вона послухала цього голосу та підкорилася Сарі, і народила сина, якого назвала Ізмаїл.
Ізмаїл (івр.  — «Бог почув») — син Авраама та його наложниці Агар, брат Ісаака по батьку.
Коли Аврааму було 100 років Сара народила Ісаака. Сара вибрала ім'я Ісаак, бо коли ангел пообіцяв, що вона стане матір'ю у віці, старшому, ніж можливо мати дітей, вона про себе посміялася над пророцтвом. Коли дитина народилася, вона сказала: «Сміх учинив мені Бог, кожен, хто почує, буде сміятися з мене» Вона вигодувала дитину сама і не дозволила Ізмаїлу мати спадок разом з ним, та вмовила Авраама вигнати його разом з його матір'ю Агар з табору Авраама.
У Біблії підкреслюється винятковий зв'язок між Богом і Авраамом. Цей зв'язок набув згодом форму союзу (заповіту; івр.Брит), укладеного між Богом і Авраамом. Цей союз має важливе значення в єврейській історії і в розвитку загальнолюдської культури. Він включає три основних елементи:
Обраність нащадків Авраама по лінії його сина Ісаака;
Обіцянку дати землю Ханаанську у володіння цим обраним нащадкам Авраама;
Повеління слідувати заповітам Бога, які включають як культові заповіді, так і етичні норми поведінки.
Оповідання книги Буття про Авраама містить лише загальний етичний припис бути непорочним (Бут. 17:1), однак поведінка Авраама, без сумніву, свідчить про наявність певної системи моральних принципів. Так, Авраам набуває популярність своєю гостинністю, заступається за мешканців Содома, відмовляється від присвоєння здобичі у війні і категорично відхиляє пропозицію «синів Хетта» отримати в подарунок печеру Махпела.
36 Історія Йосифа
За Книгою Буття Йосип був улюбленим сином батька Якова та Рахилі, через що його не любили старші брати, і які хотіли навіть вбити його, але караван ізмаїльтян або аравітян, що випадково проходив поруч, вирішив його долю інакше: брати продали Йосипа за 20 срібняків, а купці з каравану перепродали його в Єгипет. Брати вмочили одяг Йосипа в кров жертовного цапа, аби батько Яків повірив у його смерть від хижого звіра. У Єгипті Йосип потрапив до в'язниці за намовою дружини свого господаря Потіфара, з якою він не захотів розділити ложе. У в'язниці Йосип витлумачив сни своїх товаришів по нещастю - винороба і кухаря фараона. Обидва хотіли отруїти фараона. Винороб згодом відмовився від цього задуму, а кухар таки спробував отруїти. Йосип витлумачив виноробу, що він через три дні повернеться до своєї посади, а кухар буде страчений через повішення. Передбачення збулося.
Через кілька років Йосип витлумачив сни фараона про худих корів, що пожирають огрядних, після чого став фараоновим радником і невдовзі досяг посади верховного міністра (намісника фараона) багатющої країни стародавнього світу, яку врятував від голоду своєю мудрою передбачливістю. Він витлумачив два сновидіння фараона, передбачивши, що найближчі сім років будуть родючими, а потім настане сім років недороду. Коли гнані голодом брати Йосипа прибули до Єгипту за хлібом, Йосип відкрився їм і примирився з ними. Потім він переселив увесь свій рід разом зі старим батьком Яковом, якого на прохиння Йосипа привели до Єгипту його брати. У Єгипеті фараон відвів їм для поселення округ Гошен.
Протягом всього життя Йосип захищав свій рід, і навіть після смерті Якова, коли брати побоювалися, чи він не помститься їм за їхню колишню жорстокість, продовжував ставитися до них з братньою любов'ю. У Йосипа було двоє синів: Манассія і Ефраїм (Єфрем) яких патріарх Яків звів у родоначальники двох самостійних племен замість їхнього батька Йосипа (Бут. 48:5), що збільшило число племен до 13. Він помер в 110 років, залишивши після себе двох синів, онуків і правнуків
37 ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ
Де́сять за́повідей — вказівки, десять основних законів, котрі, за текстом П'ятикнижжя, були дані самим Богом Мойсею на горі Сінай приблизно через п'ятдесят днів після того, як євреї залишили Єгипет (Вих. 20:3-17). Заповіді, як оповідається, були зафіксовані на кам'яних скрижалях.
Не знай інших Богів, крім Мене.
Не взивай марно імені Господа Бога твого.
Пам'ятай день святий святкувати.
Шануй батька свого й матір свою, щоб було тобі добре і щоб довго прожив ти на землі.
Не вбивай.
Не чужолож.
Не кради.
Не свідчи ложно на ближнього твого.
Не пожадай жінки ближнього твого.
Не пожадай ніякого добра, що є в твого ближнього.
Сінайське законодавство: 10 заповідей.
Від Червоного моря євреї весь час ішли пустелею. Вони зупинилися табором біля гори Синай (Синай і Хорив – дві вершини однієї і тієї самої гори.) Тут Мойсей зійшов на гору, і Господь сказав йому: "Так скажи синам Ізраїлевим: якщо будете слухатись голосу Мого, то будете Моїм народом".
Коли Мойсей спустився з гори, він передав народові волю Божу. Євреї відповіли: "Усе, що сказав Господь, виконаємо і будемо слухняні".
Господь повелів Мойсеєві приготувати народ до третього дня для прийняття Закону Божого. Євреї постом і молитвою готувалися до цього дня.
На третій день, який був п`ятдесятим від єврейської Пасхи, тобто після виходу євреїв з Єгипту, щільна хмара вкрила вершину гори Синай. Небо розтинали блискавки, гримів грім і гучно лунала сурма. Від гори піднімався дим, і вся вона сильно хиталась. І виголосив (сказав) Господь Свій закон у десяти заповідях.
За велінням Божим Мойсей зійшов на гору і пробув там сорок днів і сорок ночей, без ніякої їжі. Бог дав йому дві скрижалі, тобтокам`яні дошки, на яких було написано десять заповідей. Окрім цього, Господь дав Мойсеєві й інші закони – церковні і громадянські. Повелів Він також зробити скинію, тобто переносний храм Божий.
Зійшовши з гори, Мойсей усі ці закони і все, що відкрив йому Господь на горі Синай, записав у книги. Так з`явилось у нас Святе Письмо, або Закон Божий.
Десять заповідей, чи повелінь, які Бог дав Своєму народу, точно вказують, що мусить робити людина і чого їй слід уникати, якщо вона хоче любити Бога і ближніх. Ось ці заповіді:
1. Я Господь, Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.
Ця заповідь велить любити Бога понад усе і, крім Нього, не віддавати нікому Божої пошани. Святих угодників Божих слід також вшановувати, але не так, як Самого Бога, а як людей, більш угодних Богу, ніж інші, як молільників і заступників наших перед Ним.
2. Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм.
Оскільки все у світі сотворено Богом, то Йому одному слід поклонятися і Його одного слід шанувати як Божество. Робити ідолів і кланятися їм ніяк не можна. Поклоняючись святій іконі, ми повинні уявляти собі того, хто зображений на ній, і йому поклонятися, а не вважати самі ікони за Божество.
3. Не вимовляй ім`я Господа Бога Твого марно.
Не можна святе і велике ім`я Боже вимовляти даремно, в марних розмовах, а тому божитися і клястися безпідставно ця заповідь забороняє.
4. Пам`ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота (свято) Господу Богу Твоєму.
Шість буденних днів тижня людина повинна трудитися, працювати, і взагалі турбуватися про все, що потрібно для її земного життя. А сьомий день слід присвятити Богу, тобто виділити його для Господа, молитися Йому, читати у славу Божу корисні книги, допомагати бідним, і взагалі заради Господа чинити якомога більше добра, а не гаяти марно час, тим більше – поводитися зле. У Старому Завіті так святкувалася субота, а в нас, у Новому Завіті, в пам`ять про Воскресіння Христа з мертвих, святкується неділя.
5. Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре і щоб продовжувалися дні твої на землі.
Потрібно любити і шанувати батьків, слухатися їхніх добрих настанов і порад, піклуватися про них, якщо вони недужі, бути опорою для них у старості, також слід шанувати інших родичів, старших, добродійників, учителів, духовних отців і начальників; за це Бог обіцяє продовжити земне життя.
6. Не вбивай.
Під убивством мається на увазі не тільки позбавлення життя себе чи когось іншого, але якщо і допускаємо інших до вбивства своїм наказом, порадою, допомогою, згодою. Цією заповіддю забороняється також нестриманість у гніві й образа ближнього усяким лайливим словом. Ця заповідь наказує жити з усіма в мирі і злагоді, а також лагідно поводитися з тваринами.
7. Не чини перелюбу.
Цією заповіддю Господь забороняє чоловікові і дружині порушувати взаємну вірність і любов. Неодруженим Бог велить дотримуватися чистих думок і бажань. Обжерливість, пияцтво і взагалі будь-яка схильність до надмірності й нестриманості також забороняються цією заповіддю.
8. Не кради.
Нічого чужого не бери, не спитавши, ні явно, ні таємно; не обманюй при продажу; у всякій справі розраховуйся чесно; не ховай знайдене; усяку роботу закінчуй в обіцяний термін і виконуй її сумлінно.
9. Не свідчи неправдиво на ближнього свого.
Ця заповідь забороняє говорити неправду, брехати, зводити наклеп, обмовляти людей, осуджувати їх, а також вірити наклепникам. Ця заповідь наказує завжди чесно дотримуватися свого слова.
10. Не бажай дому ближнього твого, не жадай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, нічого, що у ближнього твого.
Ця заповідь забороняє заздрити і зазіхати на чуже добро, наказує задовольнятися тим, що маєш. Від заздрощів породжуються погані бажання, а від недобрих бажань – і всі недобрі злі вчинки.
Кожен мусить знати і виконувати Закон Божий. Той, хто дотримується заповідей, створює собі, крім тимчасового добробуту, вічне спасіння.
В пам`ять Синайського законодавства Мойсеєм було встановлено свято п`ятдесятниці.
38. Образотворче мистецтво Стародавнього Єгипту.

ОбразотворчемистецтвоСтародавньогоЄгипту не могло обходитися без застосуваннячистих і яскравихфарб. Рельєфи і скульптури, архітектурніспоруди, стіни – все розписуватисвятково і «дзвінко».
ОбразотворчемистецтвоСтародавньогоЄгипту, розвиваючись, посилювалоінтересхудожників до тварин, пейзажу, рослинам, відтворенняяких-небудьпобутових сцен. Зпосиленнямреалістичноголюдського образу в зображеннях фараона і йогородичівз’явилосяяскравовираженесхожість портрета з оригіналом.
Фарбизастосовувалисяєгиптянамимінеральні. Білуфарбудобувалиізвапняку, чорну – з сажі, зелену – з тертогомалахіту, червону – з червоної охри, жовту – з жовтої охри. Для отриманнясиньоїфарбивикористовувалимідь, кобальт, тертий лазурит.
Розфарбування на стінах у храміцариціХатшепсутзбереглася і до наших днів.
ОбразотворчемистецтвоСтародавньогоЄгиптубуло дивно пронизанежиттєвим ритмом. Особливоїувагизаслуговують сценки з повсякденногожиття. Єгиптянизображувалиреальніподії, нічого не вигадуючи.
Давньоєгипетські художники володілиунікальнимиздібностямипередавати красу природи і життя, використовуючиматематичнийрозрахунок і трепетністьсвогосерця. Скульпторів, архітекторів, художниківцієїстародавньоїкраїнивідрізнявціліснийпогляд на навколишнійсвіт і найтоншевідчуттягармонії. Все цевідбивалохудожнємистецтвоЄгипту. Живописціпрагнуливисловитисвоївміння у кожному окремомутворі, разом з цим, прагнучи до синтезу – створюючиєдинийархітектурний ансамбль.
У період з 30 по 24 століття до нашоїериобразотворчемистецтвоСтародавньогоЄгиптувідрізняєтьсястриманістю і спокійноюясністю. Цечітко видно, наприклад, в зображенняхвгробниці в Медуме. Розписуючистіни, давньоєгипетські художники застосовувалитехніку на сухійповерхні.
У 21-18 ст. до н.е. живописцінамагаютьсядолатиусталенікомпозиційнісхеми. У розписі, якийприкрашавстінихрамів і гробниць, величніфризизамінюються на більшвільнозгрупованісцени, а застосовуваніфарбистаютьпрозорішими й ніжніше. Живописвиконуєтьсятемперноготехнологією (змішаними сухими порошковимифарбами) по сухому грунту. При цьому художники застосовують то густе, то незначненакладеннякольору, деякіконтурипроглядаютьсядужерізко, а деякі – ледьвловимі. Цедозволяєнадатиякусьлегкість і раніше плоским силуетам. Сцена полюваннянаберезіНілувважаєтьсяоднією з самих чудовихрозписів, створених в цюепоху.
Перші і найбільшважливіджерела, щорозповідають про музику – цедавньоєгипетськітексти. До цихсвідчень, неодмінно, примикає і зображення сцен музикування, самих музикантів, їхінструментів.
На протязівсьогоіснуваннядержавивсікультові обряди супроводжувалисямузикою. При цьому в обов’язкижерців входило спів, гра налютні та арфі.
Образотворчемистецтво і музикаСтародавньогоЄгиптутіснопов’язані один з одним. При оцінціцих сфер культури, звертає на себе увагупевнасуперечність.При достатньовеликійкількостізображуванихмузикантах, щосвідчить про досить широкому поширеннімузикисередрізнихверствсуспільства, практично повністювідсутнісвідоцтва про нотнихзаписах. На думку дослідників, цеобумовленопевним забороною. Однакдеякі записи, щомаютьвідношення до музичноїсистемі, виявилися в текстах Нового і Середнього Царств.
Вивченнядревніхпапірусів, барельєфівгробниць і іншихджерелсвідчить про величезномузначенніживопису та музичногомистецтва в культурній, обрядовоїжиттядавньоєгипетського народу.
39. Релігійні уявлення жителів Шумеру.
В шумеро-аккадський період релігійні уявлення мали політеїстичний характер. Пантеон антропоморфних богів очолював бог неба Ан.-енліль-Енкі-Анунакі.
Вавилонську культуру, що була спадкоємницею шумеро-аккадської, пов'язували з шумерами спільні уявлення про виникнення світу (космогонія) та спільна теогонія (виникнення богів) У вавилонців, шумерів, аккад-ців ці боги мали навіть схожі Імена й однакові функції
І шумери, І вавилонщ вважали (подібно до єгиптян), що все народилося з водяного хаосу Але для них головним богом стає не сонячний бог, а бог неба — Ан Всесвіт вони називають Ан-КІ Тобто Небо-Земля, КІ - богиня Землі ЦІ два елементи роз'єднуються третім, який має ценгральне значення для шумерів - Енліль або Ліль (повітря, впер - атмосфера) 3 Енліля народжуються І зірки, І сонце, І місяць він головний Але ж є ще одна важлива стихія, силу якої відчували на собі шумери Це вода - Енкі
Пантеон шумеро-вавилонських богів являв собою щось подібне до зборів, де головував Енліль, далі за рангом Ішли сім богів "що вершили долі", так звані Аннунаки (тобто сини й дочка Ану), а вже потім ще п'ятдесят "Великих бопв" Якщо в ЄІиитІ була - еннеада, то тут "сімка" богів
Імена богів у шумерів І аккадців схожі
Ан - Ану,Енліль - Еліль,Енкі - Єйя,Панна-Сні (бог Місяця)Інанна - Іштар (богиня кохання)
Міфологія вже була антропоморфною - тобто богів уявляли в образі людей, що одружувалися, хворіли, їли, пили, І навіть вмирали.
40. Грецький вазопис архаїчного періоду.

Найбільш масовим і доступним видом архаїчного грецького мистецтва була, безумовно, Вазова живопис. У своїй роботі, орієнтованої на самого широкого споживача, майстри-вазопісци набагато менше, ніж скульптори або архітектори, залежали від освячених релігією або державою канонів. Тому їхнє мистецтво було набагато більш динамічним, різноманітним і швидко відгукується на всілякі художні відкриття та експерименти. Ймовірно, саме цим пояснюється надзвичайне тематичне розмаїття, характерне для грецької вазопіси VII-VI ст. Саме в Вазова живопису раніше, ніж у будь-якій іншій галузі грецького мистецтва, за винятком, може бути, тільки коропластікі та різьблення по кістці, міфологічні сцени почали чергуватися з епізодами жанрового характеру. При цьому не обмежуючись сюжетами, запозиченими з життя аристократичної еліти (сцени бенкетів, ристалища на колісницях, атлетичних вправ і змагань і т.п.), грецькі вазопісци (особливо в період розквіту так званого чернофігурного стилю в Коринті, Аттиці і деяких інших районах) не нехтують і життям соціальних низів, зображуючи сцени польових робіт, ремісничі майстерні, народні свята на честь Діоніса і навіть нелегку працю рабів у рудниках. У сценах такого роду особливо яскраво проявилися гуманістичні та демократичні риси грецького мистецтва, які були щеплені йому навколишнього суспільним середовищем починаючи з архаїчної епохи.
41. Римський скульптурний портрет - "Історія Риму в обличчях"
Римський скульптурний порт¬рет бере свій початок з традицій знімати з обличчя покійного вос¬кову маску, з якої робилась відливка, яка точно відображала риси померлої людини. Прийом зняття маски римляни перейняли із Греції, де він був поширений в епоху еллінізму. Маски для грець¬кого скульптора були лише підсобним матеріалом у ході ство¬рення портрету. Римські майстри, які працювали над створен¬ням портрету у мармурі чи бронзі, точно наслідували відливці, нічого не змінюючи, зберігаючи усі найменші дрібниці обличчя. По суті, їх завдання полягало у тому, щоб "відкрити очі і добавити до маски потилицю ".Внаслідок культурного обміну з Єгиптом, особ¬ливо за часів Юлія Цезаря, римський портрет І ст. до Н. X. відбиває вплив різних єгипетських портретів. Єгипетські майстри працювали в ба¬зальті, обробляли його поверхню великими глад¬кими площинами. Мармурові римські портрети повторюють цю скульптурну техніку. Тому римський скульптурний портрет - явиецє за своїм характером своєрідне. Він не подібний ні на єгипетський, ні на грецький - у цьому жанрі римляни внесли в історію мистецтва неповторний, винятковий внесок; портрет - найкраще, що вони створили. В римському портреті розкривається перед нами дух древнього Ри¬му у всіх його аспектах і протиріччях. Римський портрет - це ніби сама історія Риму, переказана в обличчях, історія його небувалого піднесення і трагічної загибелі: "вся істо¬рія римського занепаду відображена тут бровами, лобами, губами". Поглянемо на чванливого і пиха¬того Віттелія (він декілька місяців просидів на троні і був скинутий в Тібр повсталими солдатами), на хижого банкіра Юкунда, на портрет дами - сіріянки з вишуканою зачіскою і туманним меланхолій¬ним поглядом, на портрет невідомого римлянина, такої сили характеру і "натуральності", що нам здається, ніби ми десь зустрічали цю людину.З розвитком суспільного життя та зростанням значення полководця-завойовника, державного діяча, законодавця з'являється статуя римлянина, закутаного в тогу (тогатус) представниць¬кого (репрезентативного) характеру. Великий широкий плащ-тога одягнений поверх туніки і драпірується завжди однаково Пере¬кинута через плече тога утворює три групи округлих складок: на грудях біля пояса, біля колін і внизу. За цією схемою тога роз¬ташована на статуї римлянина з портретами пращурів в руках. Римські портрети періоду занепаду Риму з безпристрасністю найточнішого дзеркала розказують про глибину кризи суспільної свідомості, а отже, і мистецтва. Кращі люди Риму, до яких належав і імператор-філософ Марк Аврелій, виразно усвідомлювали це. У цих сповнених смутку і іронії Словах Марка Аврелія філософа-стоїка, фаталіста, який протя¬гом двадцяти років управляв імперією, що зане¬падала, вів війни, відбивав напади варварів на римські території, - одним словом, відігравав "роль", йому чужу, виконував обов'язок, зміст якого йому здавався нестійким, сумнівним і недостовірним.
42. Мистецтво етрусків.
Перші пам'ятники культури етрусків відносяться до кінця IX-початку VIII ст. до н. е. Цикл розвитку етруської цивілізації завершується до II ст. до н. е .. Рим знаходився під її впливом до I ст. до н. е .. [1]Етруська цивілізація мала переважно міський характер. Міста з потужними стінами стояли недалеко один від одного вздовж долин річок Тібр і Арно: рр. Ареццо, Кортона, Клузиум, Перузия, а також багаті та сильні Черветери і Тарквінія. Вони довго зберігали архаїчні культи перших італійських поселенців і проявляли особливий інтерес до смерті та загробного світу. Тому етруське мистецтво значно було пов'язано з прикрасою гробниць, причому виходячи з концепції, що предмети в них повинні зберігати зв'язок з реальним життям[1].Саркофаг, ок. 150-130Гробниця мала форму будинку, була подобою будинку або навіть самого людського тіла. З допомогою гробниці або урни померлий міг знову продовжити своє існування[1].Вплив грецького мистецтва відчувається майже весь час розвитку етруської культури. Але воно зводиться до зовнішнього впливу, впливаючи головним чином зовнішні форми - настільки різним було світогляд обох культур. «Мистецтво, піклується насамперед про віддалі смерті, відноситься не стільки до релігії, скільки до забобонів, але оскільки забобони - це темне простонародне марновірство, то етруське мистецтво ніколи до кінця не втрачає свого зв'язку з повсякденним життям. Іншими словами, це не мистецтво, що є завершенням цілої культури - наприклад, класичної, а породження практичної, буденного життя, тієї самої, для якої якраз і характерний страх перед смертю, від якої доводиться як би захищати себе день у день. З цієї ж самої причини етруське мистецтво носить глибоко натуралістичний характер. Більше того, саме щодо етруського мистецтва вперше можна застосувати цей термін. Воно натуралістично в силу того, що метою боротьби за порятунок від смерті є матеріальна реальність сущого або принаймні його подобу, в силу того, що шляхом мистецтва дійсність знайде продовження, хоча і в жахливому оточенні нереального і небуття. Цим пояснюється, чому етруське мистецтво, хоча і широко вдається до використання форм грецького мистецтво, є по суті антиклассическим. Більш того, воно є першоджерелом антиклассического течії, яка широко розвинеться у римському мистецтві, проникне в Середньовіччі, в більш пізні епохи і стане постійною або досить частою антитезою настільки ж постійного і досить частого тези класичного ідеалізму“»
43.  "Книга, мертвих" та уявлення стародавніх єгиптян про смерть та загробний світ.«Кни́га ме́ртвих» (єг. Ер ну перет ем херу) — збірник єгипетських гімнів і релігійних текстів, який вміщували догробниці з метою допомогти померлому здолати всі небезпеки потойбічного світу й отримати умиротворення і благополуччя вічного життя. Цей релігійно-містичний твір складається зі 160–190 (в різних варіаціях) не пов'язаних між собою розділів різного обсягу, від довгих поетичних гімнів до коротеньких магічних формул. Книга мертвих є твором, який вважали давнім ще за часів[Джерело?] правління Сеті I, фараона XXIX династії. Вже тоді вона була такою великою, що потребувала скорочення й неодноразово переписувалась протягом майже 5000 років. Будь-який благочестивий єгиптянин, чи то фараон, чи бідний селянин; жрець, чи слуга другорядного начальника — жили, постійно звертаючись до вчення Книги мертвих. Єгиптян ховали згідно з вказівками цих священних текстів, їхня надія на вічне життя після смерті ґрунтувалась на дієвості її гімнів, молитов і заклинань.Художня культура Стародавнього Єгипту, як і культура взагалі, були обумовлені заупокійним культом і соціальним устроєм Давнього Єгипту. Все життя людини на Землі було лише короткою підготовкою до вічного життя, треба було підготуватися до нього: збудувати дім, зберегти своє ім’я (рен), душу (ба), ка. Тому і архітектура, і образотворче мистецтво, і правові норми, і матеріальна культура були підпорядковані цій ідеї.Єгипетська концепція космосу яскраво втілена в пам’ятниках архітектури. Подібно до того, як змінювалося коло уявлень єгиптян про земне і небесне як єдину космічну орбіту, храми і гробниці не тільки системою ритуальних розписів, але й формою архітектури були пов’язані з осмисленням неба і землі, являючи собою модель однієї і другої сфер.Дім для померлого – усипальниця – мав форму піраміди. За арабським прислів’ям: “Все на землі боїться часу, але час боїться пірамід”. Довгий час піраміди будували для себе лише фараони, які вважалися живими богами. Піраміда була символом зв’язку земного і небесного, фараона і бога. Ось чому вона мала і символічну форму – шлях до неба.
44. Образ Будди в образотворчому мистецтві Стародавньої Індії.
Розквіт мистецтва Індії, виникнення нових культових образів (насамперед образу Будди), розвиток основних тенденцій архітектури і скульптури, закладених при Маурьях, відносяться до епохи правління Кушанської династії (I ст. до н.е. - III ст. н.е.). Кушанские правителі створили величезну державу, що включає в себе Північну Індію, області сучасних Пакистану, Афганістану та Середньої АзіїУ I ст. до н.е. в культовій архітектурі Індії з'явилися печерні храми - чайтьи. Найважливішою деталлю фасаду печери є величезна підковоподібне вікно, яке служить головним джерелом світла в храмі. Зазвичай в печеру ведуть три входи, дають початок коридорами, що символізує шлях Будди. Центральний коридор відділений від бокових рядами колон зі скульптурними капітелями. У цьому архітектурному просторі, жвавому скульптурою, створюється незвичайний ефект гри світла і тіні.В цей час складається еталон жіночої краси. Скульптури жінок уподібнені традиційним для Індії зображення богині родючості - це тонка талія і підкреслено округлі стегна і груди. В I - IV ст. н.е. в образотворчому мистецтві Індії відбулися значні зміни. В образотворчому мистецтві Будду стали представляти у вигляді людини, а не у вигляді символів.Прикладом може служити статуя Сидячого Будди. Будда зображений на левиному троні в позі лотоса, на ньому чернече вбрання, зачіска - у вигляді спіралевидної раковини; круглий знак між бровами - знак просвітлення.Самобутнє мистецтво різних регіонів Давньої Індії, розвиваючись, поклало початок художнім традиціям наступного періоду - мистецтва імперії Гуптів (IV - VI ст.).
45Початком наступного періоду можна вважати 478 до н. е., коли утворився Перший Афінський морський союз і Стародавні Афіни на довгий час стали загальновизнаним гегемоном значної частині Еллади. Споконвіку в народній поезії існуючі зачатки драми були опрацьовані в Афінах до рівня довговічного зразку драматичної творчості. Хоча наявність високо розвинених форм епосу й лірики сильно полегшувала розвиток аттичної драми, тим не менше і трагедія, і комедія були оригінальним створенням афінян, найбільше зобов'язаним сукупності політичних і культурних умов в Афінах. З двох видів драми трагедія за своїми сюжетами тісно прилягала до народних сказань і міфів, а давньогрецька комедія черпала зміст зі спостережень над сучасними політичними діячами, поточними суспільними подіями, звичаями. Піднімаючись над приватними практичними інтересами, трагедія вводила глядачів у коло інтересів і понять загального характеру, релігійних, етичних та громадських, втілюючи їх у типові образи, кожному близькі й зрозумілі. За своїм змістом твори афінських трагіків були здебільшого прямим продовженням Гомера та інших кіклічних поетів: ті ж освячені вірою імена і взаємні відносини божеств і героїв, та ж, до Евріпіда, щирість віри. Тим знаменнішими були нові способи обробки народних сказань, які більш гармоніювали зі світським настроєм суспільства та з успіхами узагальнення у сфері думки і почуття.Вже починаючи з Есхіла, панівним предметом зображення в трагедії, а отже — і симпатій глядача, стало душевне життя людини з її сподіваннями, побоюваннями, пристрастями. Міфічна старовина зберігалася лише як зручна, всіма визнана форма, під якою чулося биття живої дійсності; легендарні особистості були перекладачами або виразниками того, чим жили сучасники трагіка. Ніколи раніше афінська публіка не підходила так близько за допомогою поетичних зображень до природного зв'язку причин і наслідків. Надзвичайна популярність аттичної трагедії виявляється у тому, що впродовж 5 століття до н. е. для афінського театру написано не менше 1 000 трагедій. На жаль, з цього величезного числа до нас дійшли тільки 31 — по сім від Есхіла і Софокла та 17 — від Евріпіда, а також одна сатирична драма Евріпіда «Циклоп». На афінському театрі тримався до 4 століття звичай ставити трагедії групами, так званими тетралогіями, при чому подання трьох трагедій полягало пустотливою п'єсою на зразок водевілю. Хори цих п'єс складалися з сатирів, постійних супутників Діоніса, звідки і сама назва сатиричної драми. Від величезного числа афінських трагіків збереглися деякі імена і незначні уривки. Крім Есхіла, Софокла і Евріпіда, які затьмарили собою не тільки сучасних їм трагіків, але й наступних, відоміші Іон, Агафон, Ахей, Критій, Евфоріон, Евріпід Молодший.[1] Існує кілька версій тлумачення походження слова «трагедія». Однією з таких версій є те, що слово «трагедія» означало пісні, які виконувалися хором під час культового обряду, присвяченого Діонісу, який був богом родючості. Цей хор складався із почту Діоніса — сатирів, які одягалися у цап'ячі шкури, прославляючи цього бога. Саме тому іноді сатирів називали просто цапами, а їхня пісня отримала назву «трагедія». Другою версією походження називають пісні, які співали учасники ритуалу, коли приносили в жертву цапа для бога Діоніса. Цей обряд виконувався під час святкування свята Діоніса. Ті пісні називалися трагедіями. Під час жертвоприношення бідна тварина кричала, її останні звуки, за останньою версією походження слова «трагедія», і називали трагедією
46. Архітектура грецького театруВнаслідок двоякого призначення давньогрецького театру він за виглядом і конструкцією багато в чому був не схожий із подібними спорудами нашого часу. Первісне призначення театру пояснює надзвичайно велику кількість їх як у самій Греції, так і в її колоніях. Більшість грецьких міст мали великі театри, хоча про драматичні вистави у них не згадується.Власне у Греції перший кам'яний Театр був побудований в Афінах — Театр Діоніса, він став зразком для усіх наступних театрів як стосовно побудови взагалі, так і розташування окремих частин. Театр Діоніса був зведений на південно-східному схилі Афінського акрополя, у лінейському окрузі, де стояв також храм Діоніса. Спорудження кам’яного театру розпочалось після того, як обвалились дерев'яні підмостки та місця, якими доти користувалася публіка. Добудований він за архонта Лікурга. Невідомо, який архітектор складав план театру Діоніса і керував його будівництвом. Руїни театру були знайдені в 1862 році під час розкопок.• В архітектурному відношенні будівля типового грецького театру складалася з трьох головних частин:• місця для глядачів, власне θέατρον — театрон;• сценічного будівлі — скена;• простору між цими двома частинами, коністра (грец. κόνιστρα) або орхестра (грец. ὀρχήστρα).За Вітрувієм, на місці, призначеному для будівництва, описували коло таких розмірів, які повинні були займати найнижні місця для глядачів. У це коло вписували чотирикутник таким чином: сторона чотирикутника, що знаходиться на місці, призначеному для сцени, позначала найближчий звернений до глядачів край сцени. Паралельно з цією стороною дотично до кола проводилася лінія, що позначала задню стіну сцени, яка, займаючи таким чином вузький сегмент кола, отримувала незначну глибину. Інша площа кола представляла орхестру, яку оточували місця для глядачів, що утворюють концентричні кола, що піднімаються одне за одним. Передня частина скени - проскеній - будувалася зазвичай у вигляді колонади і усоблювала фасад храму чи палацу. З боків до неї прилягали дві споруди - параскенії - що служили місцем для зберігання декорацій та іншого театрального майна. Таке планування театру забезпечувала гарну чутність, для посилення якої у деяких театрах між глядацькими місцями розташовувалися резонуючі посудини.Знахідки руїн давньогрецьких театрів свідчать, що місце для їх спорудження є найвигіднішим для влаштування місць для глядачів. Звичайно вибиралися схили пагорбів, де сидіння часто можна було висікати зі скелі. Кількість місць була різною, залежно від потреби і чисельності населення. Афінський театр Діоніса міг вмістити до 30 000 глядачів, а мегалопольський театр вміщував до 40 000 глядачів.
47. Творці давньогрецької трагедії: Есхіл, Софокл, Еврипід
Слово “трагедія” означає “пісні козлів”. Виникає жанр з відомих свят Діонісіїв, коли богу виноградарства та виноробства приносили в жертву козла, це супроводжувалося виконанням дифірамбів (гімни на честь Діоніса, які виконували актори у шкурах козлів). З цих пісень козлів і починається грецький театр.Це період народження і розвитку театру. “Батьком трагедії” називають Есхіла – автора “Закованого Прометея”. Його традиції продовжує Софокл, “Антігона”, “Едіп-цар” якого – найвідоміші трагедії про зіткнення людини з фатумом, долею: людина безсила перед нею (трагедії фатуму). Психологічна драма створена Еврипідом: “Медея”, “Іфігенія в Тавриді”, “Електра”.Саме в цей період починається будівництво театрів – відомий театр Діоніса в Афінах був мармуровим. Грецький театр – особлива тема, до якої ви будете звертатися самостійно.
48. Театр еллінської епохи та його жанри
елліністичний період – остання третина IV – I ст. до н. е. З’являється багато культурних центрів: Александрія, Пергам, Сиракузи, Антіохія, де було створено славнозвісну бібліотеку з 700 тис. папірусних сувоїв, при бібліотеці був Мусейон (храм муз), де на кошти царів жили і працювали видатні вчені.У Пергамі було створено пергамський папір – це спеціально оброблена теляча або овеча шкіра. Там було побудовано Пергамський вівтар на честь Зевса та Афіни.Найвідоміші пам’ятки скульптури цього періоду: “Лаокоон з синами” Агесандра, “Венера Мілоська”, “Геракл з левом” Лісіппа (IV ст. до н. е.)Елліністична культура стала заключним етапом у розвитку культури Давньої Греції. Саме на основі еллінізму виросла культура Римської імперії.
49. Театральне мистецтво Стародавнього Риму.
Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми — побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави. Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури.
50. Легендарний Еней та його місце в історії Риму.
Історія Енея та його сина Асканія стала головним епізодом легенди про заснування Рима Ромулом , нащадком Енея.До римської міфології переходять і варіанти їхніх складних біогафій. Винятками стали бог Апполон , або Феб , ім'я якого не змінилося , і Плутон , якого в Римі ще називали Орк.
51. Міфологізація римської історії в “Енеїді” Вергілія
“Енеїду” створено під великим впливом гомерівських поем. Але вона сповнена драматизму: вперше в античній літературі Вергілій розкриває весь трагізм людини, що змушена підкорятися обов’язку, нехтуючи власними почуттями. Це міфологізація римської історії.
52. “Енеїда” в історії української культури: Вергілій і Котляревський.
“Енеїда” Вергілія мала величезний вплив на європейську епічну поему. У братських школах України в XVI – XVIII ст. вивчали твори Вергілія, а Іван Котляревський, засновник української літератури нового часу, в своїй “Енеїді” дав українську бурлескну версію сюжету “Енеїди” Вергілія. Твір українського письменника був міфологізацією козацької історії.
53. Бо́льшая часть гипотез исходит из того, что блоки вырубались в карьерах с помощью пробойников, зубил, доло́т, тёсел и т. п., основным материалом при изготовлении которых была медь. 3 способа доставки: -много людей тянут на санях и смазывают водой, -дорогой из деревянных помостов, -збудували інопланетяни, -надсили жерців. Піраміди мали корисні властивості: знезаражували воду, їжа довго зберігалася, насіння сходило.
54. Гигантского Сфинкса египтяне вдруг стали отождествлять с богом Хармахисом. Рождается легенда, повествующая, что этот громадный хищник вечно бодрствует, охраняя покой пирамид. Ночью он видит лучше, чем днем. Порукой его силы является космос.. В другом мифе Сфинксу доверено следить за восходом Солнца и обращением планет. Приглядывать он обязан и за Сириусом. За все это ему следует приносить жертвы... Из дошедших до нас описаний Большого Сфинкса следует, что раньше между его лапами находилась скульптура фараона, имя которого не сохранилось. Высота скульптуры фараона составляла 6,7 метра, а за ней находился вход в жертвенный храм Бога смерти и возрождающейся жизни Осириса, внутри которого находилась статуя самого Осириса и его алтарь. Неумолимое время стерло краску с Большого Сфинкса, но кое-где ее следы сохранились, и это позволило ученым определить, что первоначально он был окрашен в синий (фиолетовый) цвет, который согласно поверьям древних жрецов, считался символом неба и вечности. Существует также предположение, что фигура Сфинкса была украшена звездами.
55. Період Високого Відродження охоплює кінець XV - першу половину XVI ст. До цього часу внаслідок переміщення основних торгових шляхів з Середземного моря в Атлантичний океан в Італії спостерігаються відомий економічний спад і скорочення промислового виробництва. В архітектурі цього періоду основні риси і тенденції Відродження отримують своє закінчене вираження. Створюються найбільш досконалі центричні композиції. Остаточно складається тип міського палаццо, який у цей період набуває рис будівлі не тільки приватного, а й суспільного, і тому певною м epe стає прототипом багатьох наступних громадських будівель. Долається характерний для раннього періоду Відродження контраст (між архітектурної характеристикою зовнішнього вигляду палаццо і його внутрішнього двору. Під впливом більш систематичного і археологічно точного ознайомлення з античними пам'ятниками ордерні композиції набувають велику строгість: поряд з ионическим і коринфським ордерами широке застосування знаходять більш прості і монументальні ордера - римсько-доричний і тосканський, а тонко розроблена аркада на колонах поступається місцем більш монументального ордерної аркаді. Загалом композиції Високого Відродження набувають велику значущість, строгість і монументальність. Ставиться на реальну основу проблема створення регулярного міського ансамблю. Будуються заміські вілли як цілісні архітектурні комплекси .
56. Homo-universale- уневерсальный человек. До Леонардо да Вінчі, може бути більше, ніж решти діячів Відродження, підходить поняття homo universale. Цей незвичайний людина все знав і все вмів - все, що знала і вміло його час; крім того, він передбачав багато, про що в його час ще не помишлялі. Так, він обмірковував конструкцію літального апарату і, як можна судити по його малюнках, прийшов до ідеї гелікоптера. Леонардо був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом і фізіологом, ботаніком ... Легше перерахувати ким він не був. Причому в наукових заняттях він залишався художником, так само як у мистецтві залишався мислителем і вченим.
57. Феодальна держава — це суспільство з чіткою вертикальною ієрархією, в основі якої були васально-сеньйоральні відносини. Своє місце у світі середньовічна людина уявляла, ґрунтуючись на такі принципи: по-перше, все людство ділилося на християн та язичників, останніх можна було вбивати — це не вважалося гріхом, їх треба було привертати до істинної віри — хрестити; по-друге, християни класифікувалися на католиків («вірних» християн) і на «греків», чия віра, з точки зору католиків Західної Європи, недалеко відійшла від язичників. Але і західноєвропейське християнське суспільство мало свою структуру. Перша межа відокремлює світське суспільство від духовенства. У світському суспільстві середньовічної Європи існували три головних соціальних верстви, належність до яких обумовлювалась походженням людини: дворянство; селяни; городяни. Вони створюють свою — народну культуру, специфічну систему світосприйняття, де поєднуються фольклорне та християнське начала. М.М. Бахтін визначає це світосприйняття, цей народно-сміховий світ як карнавальні. Замок, село, місто — три умовні «складових частини» середньовічного суспільства. Головною формою культури була, як ви розумієте, релігійна. Але вся історія середньовічної культури — це історія боротьби церкви та держави за владу. У епоху Середньовіччя високого рівня досягла освіта і наука. Зупинемося на освіті. Шкільна та університетська наука трималася на одному з перших місць. Для навчання кпіриків використовувалися єписькопські й монастирські школи, у яких було введено поділ «семи вільних мистецв» на 2 частини: тривіум ( 3 шляхи знань граматика, риторика і діалектика та кведріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). Наука в середні віки була в основному книжною оправою. Вона опиралась на абстрактне мислення і лиш незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяють 4 напрямки: перший фізико-намічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму. Другий - вчення про світло; оптика була частиною загальної доктрини - “метафізики світла”. Третій - наука про живе; вона охоплювала комплекс питань про душу, як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі арістотелізму. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії.
58.
59. -57-
60.
61. Легендарний король Артур – лицар Круглого стола.
Король Артур — герой великого циклу середньовічних оповідей, що зародилися в Британії і поширилися по всій Європі. Історичним прототипом легендарного короля був кельтський військовий вождь Артур, який жив у V-VI століттях і отримав кілька перемог над саксами, завоювали Британію (кельти — більш давнє населення Британії). Він не раз згадується в історичних хроніках, відомо, що під проводом Артура кельти розбили саксів в битві при Маунт-Бадонь.
Легенди про Артура стали складатися дуже рано. В «Історії британських королів» Вільяма Мальмсберійського, написаної на початку XII століття, йдеться: «Про се Артура британці склали багато легенд і з любов’ю розповідають про нього і понині». Автор книги, відповідно з історичною дійсністю, називає Артура не королем, а військовим вождем на королівській службі.
Дружиною короля Артура була прекрасна Геневера, «яка перевершувала красою всіх жінок».Артур правив підвладними йому землями довгі роки. Нарешті, він задумав підкорити Рим і вирушив у далекий похід, залишивши Британію і прекрасну Геневеру під опікою свого племінника Мордреда.
Але Мордред, скориставшись відсутністю короля, «самовільно і зрадницьки поклав на себе королівський вінець», а королева, «осквернивши свій шлюб, вступила з ним у злочинний зв’язок». Крім того, Мордред закликав до Британії вигнаних Артуром саксів і сформував з них вірне собі військо.
Дізнавшись про те, що сталося в його королівстві, Артур повернув свої війська назад, повернувся до Британії і напав на Мордреда. У першому ж бої король здобув перемогу, Мордред був змушений відступити.
Геневера, каючись у своїй зраді і боячись гніву короля, втекла зі столиці і, «поклавши на себе обітницю цнотливості, постриглася в черниці». Між тим король Артур переслідував Мордреда і залишки його війська. Племінник короля був хоробрим воїном, звиклим нападати, а не відступати, і цього разу він вирішив «перемогти або впасти, але надалі жодним чином не шукати порятунку у втечі». На морському березі відбулася кровопролитна битва, в якій Мордред був убитий, а король Артур отримав смертельну рану.
Хоча Гальфрид Монмутский називає рану короля смертельною, проте він не пише про його смерть, а лише повідомляє, що Артур був «переправлений для лікування на острів Аваллон». У кельтських міфах острів Аваллон — блаженна країна безсмертя і вічної молодості, населений духами і феями. Народний переказ стверджує, що король Артур знайшов там вічне життя — і повернеться до Британії, коли їй буде загрожувати небезпека.
62. Головні мотиви та персонажі лицарського роману: артурівський світ.
Ли́царський рома́н (фр. romanz) — оповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований.
Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої вигадки та індивідуальної творчості. Він становить вершинусередньовічної оповідної літератури.
Ланселот одержимо любов'ю до дружини короля Артура королеві Геньевре. Свою «провину» перед королевою він і повинен надолужити. Деякі дослідники вбачають у Л. алегорію Рятівника, що возз'єднує душу (Геньевру) і тіло (короля Артура), розлучених через підступ споконвічного Зла (чарівника Мелеаганта). Герой романів, пов'язаних з пошуками Грааля, а також з розпадом артуровского держави й смертю самого короля Артура. Тут Л. пов'язаний з Дамою Озера, що наставляє юного героя в тім, яким повинен бути щирий лицар, а потім захищає йому в любов-страсті до королеви Геньевре. Однак Л. Озерний уже не тільки палкий закоханий. Під впливом святого пустельника герой визнає гріховність лицарства й своєї любові до дружини короля Артура. Ціною покаяння Л. вдається лицезреть чудесний Грааль, хоча володіти їм визнані гідними лише непорочний син Л. і дочки Короля Рибалки Галахад, а потім Персеваль. Однак потім Л. порушує обітниця й знову віддається любові з Геньеврой, що побічно служить однієї із причин руйнування лицарського братерства. Гавейн набудовує Артура проти Л., і все королівство поринає в хаос міжусобиць, ведучий до загибелі всіх і вся.
63. Ідеал лицарського служіння дамі у романі Крет’єна де Труа “Ланселот або лицар воза”.
Ланселот одержимо любов'ю до дружини короля Артура королеві Геньевре. Це почуття, що виражається в куртуазному служінні Дамі, визначає все поводження Л.: заради Геньеври він робить неймовірні подвиги й, потрапляючи в найнебезпечніші ситуації, виявляється переможцем, тому що любов надає йому сили. Одне із шаленостей героя проявляється, коли він бореться із чарівником, що викрали королеву, спиною до супротивника, щоб не втрачати з виду кохану, що дивиться на двобій з вікна вежі. Заради Геньеври Л. готовий навіть на приниження: зустрінутий їм карлик, обіцяючи повідомити ім'я викрадача королеви, пропонує Л. проїхати в його возі, що сприймається лицарями як образа їхнього достоїнства. Л. погоджується, щоправда, коливається перед цим кілька секунд, викликаючи згодом невдоволення Геньеври.
64. Історія Трістана та Ізольди як архетип непорушного кохання: Готфрід Страсбурзький, прозова французька версія 15 ст.
Любов Трістана та Ізольди зовсім позбавлена ​​куртуазності. У куртуазном лицарському романі лицар здійснював подвиги заради кохання до Прекрасної Дами, яка була для нього живим тілесним втіленням Мадонни. Тому лицар і Дама повинні були любити один одного платонічно, а чоловік її (як правило, король) про цю любов знає. Трістан та Ізольда ж, його кохана - грішники в світі не тільки середньовічної, але й християнської моралі. Вони заклопотані тільки одним - приховати від оточуючих і в що б те не стало продовжити злочинну пристрасть. Така роль богатирського стрибка Трістана, його численних "притворств", двозначною клятви Ізольди під час "божого суду", її жорстокості по відношенню до Бранжьене, яку Ізольда хоче погубити за те, що вона знає дуже багато, і т. п. Заклопотані непоборну бажанням бути разом, коханці зневажають і людські і божі закони, більше того, вони прирікають на наругу не тільки свою власну честь, але й честь короля Марка.
65.Міф про Трістана та Ізольду у творчості Лесі Українки
Своєрідної творчої обробки зазнала мандрівна середньовічна легенда про Трістана та Ізольду в поемі Лесі Українки «Ізольда Білорука» (1912). У примітці до неї автор вказує на джерела твору: «Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що колись у численних версіях та різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов'янських сторонах. Зміст його — фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда — Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою — Ізольдою Злотокосою».
Отже, вже заголовок поеми засвідчує, що увагу Лесі Українки привертає не щаслива у взаємному коханні Ізольда Злотокоса, яку безмежно кохає Трістан, а нещасна, з нерозділеним коханням Ізольда Білорука, про яку є лише згадки у деяких варіантах роману.
Ізольда Білорука зустрілася з Трістаном в той час, як він блукав у лісі, сумуючи за Ізольдою Злотокосою. І почувши, що дівчину також зовуть Ізольда, Трістан горнеться до неї. Але краса і вдача Білорукої були інші, ніж у Злотокосої.
І коли Трістан пестив Ізольду Білоруку, то мріяв про золоті коси, блакитні очі першого кохання. Це відчувала й знала Білорука. Прагнучи щастя кохання, вона йде на хитрість: за допомогою феї Моргани чорнява Ізольда змінює свою вроду, щоб уподібнитись Ізольді Злотокосій. Фея дістала для її коси золота сонця, а для очей морської блакиті. Та не змогла змінити вдачу.
Не має щастя Ізольда Білорука. Тепер вона переконалася, що не її, а Злотокосу любить справді Трістан, а Білорука забулася, «як ночі тінь минула». І знову, мов жалоба, чорніє її коса, і знову, ще дужче, тужить Трістан за Злотокосою. Він загине, помре, якщо її не побачить. І просить товариша привезти кохану. Якщо на кораблі будуть білі вітрила, значить Ізольда пливе до нього. Якщо ж мила не погодилась, то нехай одне чорне вітрило буде знаком, що Ізольди на кораблі немає.
«Щось мріє там далеко у просторі».—
«Щось біле?!» — «Чорне, як моя коса».
Ця звістка вбила Трістана. А коли на берег зійшла Ізольда Злотокоса і з розпачем запитала: «Мій Трістан умер?!», то чорнокоса її суперниця відповіла:
«Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій»
Автор не нав'язує читачеві своїх висновків, оцінок вчинків Трістана та Ізольди Білорукої, він ніби полишає все це на наш розсуд. Можна судити чорнокосу Ізольду
за обман, підступність, Трістана — за зраду першій милій, нехай і тимчасову. Але ніде цей осуд не виявляє автор.
66. Доля середньовічних культурних міфів у сучасній культурі.
Сам образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою лицаря в латах. Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, етичні цінності, особові ідеали. Лицарська культура виникає в феодальному середовищі.
Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав родовий герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, в окремих випадках у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги.
Cеред лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Вищим виявом лицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманого католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман.
По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальна «лицарська» любов, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найпопулярніші сюжети — про лицарів «Круглого столу», про легендарного короля бритів Артура, про лицаря Ланселота, про Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.
67. Історія написання поеми Данте.
Данте створив свій найвеличніший твір, перебуваючи у вигнанні. Він назвав його комедією, бо так називали будь-який твір із сумним початком і щасливим кінцем. А епітет "божественна" поемі був наданий пізніше, десь у XVI столітті, на позначення високого ступеня довершеності великого твору. Задум поеми з'явився в поета ще під час написання "Нового життя" і визрівав досить довго. Припускають, що перші вірші поеми було складено 1313 року.
«Божественна комедія» - плід всієї другої половини життя і творчості Данте. У цьому творі найбільш повно відбився світогляд поета. Данте виступає тут як останній великий поет середніх віків, поет, який продовжує лінію розвитку феодальної літератури.
Трагедією Данте не міг назвати свій твір лише тому, що всі жанри «високої літератури» писалися латинською мовою. Данте ж написав її рідною італійською мовою.
68. Композиція "Божественної комедії".
Божественна комедія” – найвидатніше творіння Данте Аліґьєрі. Цей твір став підсумком розвитку художньої, філософської і релігійної думки Середньовіччя і першим кроком до доби Відродження. Головною його ідеєю стає постійний пошук людиною нового шляху в житті.
За своєю формою цей твір – своєрідна подорор-ж у потойбічний світ, здійснена поетом у художній уяві. Комедією він називається тому, що має щасливий кінець, а титул „Божественна” отримав з легкої руки Джованні Бокаччо.
Комедія складається з трьох частин : „Пекло”, „Чистилище” і „Рай”. Це символічне зображення реального життя, внутрішньої боротьби автора та віри, яку ніколи не втрачав Данте.
Всі частини закінчуються словами „зоряні стелі”, бо зірка для автора – це символ небесної цілі, незвичайний орієнтир у подорожі.
У центрі – володар пекла Люцифер. Побачивши пекло, поет краще розуміє необхідність керування в своїх вчинках вірою, надією, обовязком і любов’ю.
Далі поет і його поводир потрапляють до чистилища. За художнім уявленням Данте, воно має вигляд гори, біля підніжжя якої міститься передчистилище; вище розташовані сім кіл, у котрих очищаються від семи гріхів. Нарешті, місце на вершині гори – земний рай, де жили Адам і Єва.
Чистилище у всьому є протилежністю пекла : чим вище коло, тим людяніші та досконаліші душі. У девятому колі – зустріч з душами поетів-трубадурів. Під час підйому Данте знову знаходить те, що втратило людство : совість, волю, розум.
За художньою структурою „Божественної комедії” можна відтворити стани духовного життя епохи зрілого Середньовіччя, а за багатством переживань поета відчути думки й почуття людини Відродження. Свою поему Данте вважав святим твором, а головну мету людства вбачав у тому, щоб воно вирвалося з полону егоїзму у світ нового життя.
69. Середньовіна картина світу в „Божественній комедії” данте Аліг’єрі
Передвідродженням називають період в історії культурного розвитку Європи, коли нові процеси і явища ще досить щільно пов'язані з середньовічними традиціями.
Першим поетом Передвідродження був італієць Дайте Аліг'єрі (1265-1321). Основний твір Дайте - "Божественна комедія" (1307-1321, вперше надрукована 1502 р.). Сам Дайте називав поему просто "Комедією" на тій
підставі, що це твір із сумним початком і щасливим фіналом. "Божественною" поему назвали пізніше з двох причин: для підкреслення містичності її змісту і на визнання поетичної досконалості. Поему написано особливими трирядковими віршами (терцинами), які зібрано в три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу - пекла, чистилища, раю. Кожна з частин ділиться на тридцять три пісні, ще одна, сота пісня, слугує вступом до всієї поеми. Дайте використовує середньовічний жанр "подорожування" в потойбічний світ, щоб якомога повніше, у дусі універсалізму схоластичних "сум", відбити реальне земне життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення.
Провідником Данте в потой-біччя став поет Вергілій. Сенс усієї поеми полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергілії) можуть допомогти людині пізнати свої гріхи (картина пекла) і очиститися від них (картина чистилища), але цього недостатньо для містичного єднання з Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супроводжує поета у рай) дає блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею (на мал. - Данте між пеклом, чистилищем і раєм. Фреска з Флорентійського собору XV ст.). При тому, що деяких пап, які роздавали церковні посади за гроші (у тому числі й свого сучасника Боніфація VIII) Дайте хоче бачити у пеклі, він усе ж залишається прихильником сполучення папами світської й духовної влади, оскільки найяскравіші представники папоцезаризму "розміщені" у раю.
70. Середньовічна та індивідуальна символіка Данте.
Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення.
Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла в XII ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена впливом візантійської, арабської, норманської та німецької культур. У першій половині XIII ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи.
Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.
Данте наслідує середньовічну літературну традицію, невід'ємну від теологічного світогляду, його поема написана у формі видіння, поширеного в релігійній літературі середніх віків. Твори цього жанру становлять описи мандрівок у «потойбічному» світі, виповнені алегоричним змістом.
Відомо, що античній, а особливо середньовічній літературі властиве містичне й символічне викорис тання чисел.
Данте не міг задовольнити світом абстрактних ідей. Він прагнув втілити у конкретні образи, надати всьому абстрактної реальних форм. У потойбічному світі живе Італія його доби. У царство мертвих він переніс жив людей з їхніми радощами і переживаннями, його святі й грішники думають і говорять про земне життя, про батьківщину, про справу, котрій вони служили, про родину, друзів і ворогів; вони мак політичні переконання.
71. Пекло та його мешканці: історія Паоло та Франчески де Риміні, епізод з Улісом у поемі Данте.
Історія Франчески та Паоло в творі Данте "Божественна комедія"            Данте Аліґ'єрі був сином свого часу, і тому в його творі відбилися моральні переконання людини середньовіччя. Отож, зображуючи дев'ять кіл "Пекла", він вміщує туди тих, хто, на його погляд, завинив перед Богом, людьми, собою. В одному з таких кіл поет показує грішників, які захоплювалися чуттєвою любов'ю.      Автор емоційно переконливо змальовує саму атмосферу, де, здається, тріпоче саме повітря. Тут немає світла й чується плач. Сюди вмішує поет Семіраміду, Клеопатру, Єлену, Ахіллеса та інших. Але серед них найбільше вразила Данте історія Паоло і Франчески да Ріміні. Здавалося б, про що тут говорити, коли Франческа і Паоло винні у перелюбі. Та поет вбачає тут не тільки й не стільки вину молодих закоханих, але й облудність моралі суспільства. Хіба ж справедливо було пов'язувати сімейним обов'язком юну Франческу з негарним, кульгавим Джанчотто з міста Ріміні, бо так хотіли родичі? Дівчина була віддана заміж проти волі й прихильності серця. Але ж у неї одне життя, в якому вона лише хотіла бути бодай трохи щасливою. Про чистий і залюблений характер стосунків Паоло й Франчески свідчить розповідь Франчески. Паоло був молодшим братом її чоловіка. Якось вони читали з Паоло лицарський роман про піднесене кохання лицаря Ланчелота до королеви Дженієври, і в цей час Паоло, не витримавши, поцілував ту, яку давно кохав. Тут і застав їх Джанчатто, який, звинувативши їх у перелюбі, вбив обох, Данте співчуває закоханим, бо любить людей і визнає їх право на щастя. У цьому колі "Пекла" грішники приречені на довічне кружляння у пекельному вихорі. Та серед численних пар, що проносяться повз нього, Данте звертає увагу саме на тих закоханих, що нагадують пару голубів. І від сумної розповіді про їхнє кохання він непритомніє.
  Зображуючи історію двох закоханих, Данте виступає з позиції гуманізму: надовго випередивши свій час, він проголошує право людини бути щасливою.
Епізод з Улісом у поемі Данте
Одним з найвизначніших у творі є образ античного героя Улісса (Одіссея), близький самому авторові й своєю долею блукача, і незгасною жадобою пізнання. У цьому образі Данте втілив риси допитливості, мужності й ініціативності мандрівника.
Риси допитливості, мужньої ініціативи мандрівника Данте втілив в образі античного героя Улісса, тобто Одіссея, з яким він зустрічається у восьмому колі пекла. Улісс розповідає про те, як і наприкінці життя він відправився в сміливе плавання в невідомі місця, на захід, спонукуваний пристрасним бажанням «зазнати світу дальній кругозір і все, чим погані люди і гідні.» Улісс доплив зі своїми супутниками до величезної гори на заході, де, за середньовічними уявленнями, повинно було знаходитися чистилище. За цей дерзання, не дозволене церковної мораллю, він загинув у морі. І, проте ж, зображуючи Улісса, Данте віддав данину захоплення нового типу людини, сміливому мандрівникові наступала епохи Відродження. Високим підйомом проникнуть заклик Улісса до супутників: Ви створені не для тваринної долі, Але до доблесті і знання народжені.
72. Чистилище у поемі Данте.
Минувши вузький коридор, що з'єднує центр землі з другою півкулею, Данте і Вергілій виходять на поверхню землі. Там, на середині оточеного океаном острова, височіє у вигляді усіченого конуса гора - чистилище, що подібно пеклу складається з ряду кіл, які звужуються по мірі наближення до вершини гори. Охороняє вхід в чистилище янгол. Він впускає Данте до першого кола чистилища, написавши попередньо у нього на лобі мечем сім P (Peccatum - гріх), то є символ семи смертних гріхів. Автор показує, що любов - причина всіх людських справ, як добрих, так і злих, залежно від того, блага ця любов чи ні. У колах Чистилища душі людей очищають від гріхів: у першому - від гордощів, у другому - від заздрощів, у третьому - від зневіри, у четвертому - від гніву. Вергілій викладає вчення про любов як джерело всякого добра і зла та пояснює градацію кіл Чистилища.Тут очищаються гордії, які змушені згинатися під тягарем, заздрісники, гнівливі, недбайливі, жадібні та ін. Вергілій доводить Данте до воріт раю, куди йому, не хрещеному, немає доступу.
Чистилище автор зображує у вигляді гори.
73. Рай та апофеоз поеми Данте.
Очистившись від гріхів, Данте підноситься до Раю у супроводі коханої жінки Беатріче, що символізує божественний розум.      Дивне й загадкове планування Раю. Так само, як і в Пеклі існує дев'ять "диявольських" кіл, у Раї існує дев'ять "ангельських" кіл. Радість, захоплення, любов - усе це відчув автор у Раю. Тут він чув хвалебні наспіви Отцю, Сину і Святому Духові.      Тільки в Раю автор зрозумів, що папський престол не дотримується учення Христа. Він називає Ватикан цвинтарем щирих християн, що загинули від рук папських прелатів. Данте усвідомив любов Христову, наскільки важлива для Бога душа людини, одночасно з цим він зрозумів, що у світлі Христа дух людини стає таким, який прагне лише до Нього, не повертаючись до земних справ.      Любов - тільки вона "рухає сонце і світила" - це підсумок "Божественної комедії".
Тут Данте долучається до вищої благодаті, досягаючи спілкування з Творцем.
Не відкидаючи вчення про творіння, використовуючи неоплатонічні схеми міркувань, Данте учить про те, що людина має двояку – смертну і безсмертну – природу, що вона є середня ланка між тлінним і нетлінним і тому має подвійне призначення, передумовлюється до двокінцевої мети.
75.Характер культури Ренесансу. Гуманізм. 
Культура Відродження позначена боротьбою з релігійною ідеологією, боротьбою проти її безумовного панування. У філософському плані вона виступала як антипод середньовічної схоластики, що панувала в європейських університетах і слугувала філософським обгрунтуванням релігійного світогляду. Схоластична філософія мала консервативний характер і не могла реагувати на потреби людини, що виникали в умовах інтенсивного міського життя. Нове життя вимагало нової філософії, нової моралі, нової ідеології. Тому відродження означало духовне оновлення, створення такої культури, яка б грунтувалася на земних устремліннях людини. Безумовним завоюванням Ренесансу було створення світської культури.
Суттєвою ознакою Ренесансної культури був її нерозривний зв'язок з гуманізмом.
Гуманізм у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних людини умов життя. Саме цей термін був запроваджений італійськими гуманістами, які, в свою чергу, запозичили його у римського мислителя І ст. Ціцерона, і означає буквально "людяність" (лат. — humanitas). Проте гуманізм є цілком конкретне історичне явище, що виникає саме в епоху Ренесансу. У такому більш вузькому значенні воно виступає як поширення певного кола гуманітарних знань: граматики, риторики, поезії, історії, моральної філософії, основою яких виступала класична греко-латинська освіченість. У прямому та "вузькому" значенні цього слова гуманізм якраз і означає світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю.
Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення у XV ст. Поступово в різних містах Італії у Флоренції, Мілані, Римі, Неаполі, Венеції, формуються гуманістичні центри, які чинять значний вплив на всі сторони їх культурного життя. Проте головним було те, що цей рух створював новий світогляд, вплив якого привів до всебічних змін у європейській культурі. Гуманізм не просто висунув людину головним предметом і метою науки. Ним було вироблене принципово нове розуміння людини. На відміну від традиційного приниження людини гуманісти розглядають її як найвищу цінність. Людина постає над усіма живими створіннями. Вона — найбільш прекрасна, шляхетна, наймудріша і найсильніша істота. Сенс її буття у пізнанні й творчій діяльності. Головним досягненням гуманістичної культури Ренесансу було відкриття проблеми людської особистості, вироблення принципово нових уявлень про людину, її гідність та благородство.
76. Сучасні дослідники виділяють п'ять періодів доби Відродження :
Протовідродження (Передвідродження) (2-а половина XIII століття — XIV століття);
Раннє Відродження (1410/1425 рр. XV ст. — кінець XV століття);
Високе Відродження (кінець XV — перші 20 років XVI століття);
Пізнє Відродження (середина XVI — 90-і роки XVI століття), співіснування з маньєризмом. В архітектурі — виникнення палладіанства;
Північне Відродження — XVI століття, співіснування з північним і італійським маньєризмом.
77. Філософія, наука, релігія Ренесансу. 
Філософія. Відродження Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження —антропоцентризм та гуманізм. Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичноїфілософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.
Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.
Основні характерні риси
Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.
Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.
Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.
Гуманістичний напрям (XIV — XV століття)
У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.
Неоплатонівський напрям (середина XV — кінець XVI століття)(микола кузанський)
Натурфілософський напрям (XVI-XVII століття)(леонардо да вінчі)
Реформаційний напрям (XVI-XVII століття)
Політичний напрям (XV-XVI століття)(Ніколло Макіавеллі)
Утопічно-соціалістичний напрям (XV-XVII століття)(  Томас Мор та Томаззо Кампанелла)
Наука. Якщо в мистецтві Відродження загальним ідеалом і природним критерієм стала чуттєва тілесність, то в науці ця роль відводилася раціональної індивідуальності. Не індивідуальне знання чи думка, а достовірність самої індивідуальності виявлялася істинним підставою раціонального пізнання. Все в світі можна піддати сумніву, безсумнівний тільки факт самого сумніву, що є безпосереднім свідченням існування розуму. Таке самообоснованія розуму, взяте як єдино істинною точки зору, є раціональною індивідуальністю. Наука Відродження мало відрізнялася від мистецтва, оскільки була результатом особистого творчого пошуку мислителя. Художник - це шукач справжніх образів, мислитель - шукач істинних ідей. У художника є техніка зображення, у мислителя - техніка прояснення, або метод пізнання. Мислитель здатний проникнути за межі чуттєвого світу в задуми Творця. І як у творчості художника тривало творення світу на основі досконалих образів, так і у творчості вченого відкривалися задуми Бога про світ. Може здатися дивним, але традиція бачити в чистому розумі засіб осягнення Бога і його задумів, якої дотримувалися вчені Відродження, розвивалася в середньовічному містицизмі. Ця традиція бере початок ще в античності - у навчаннях піфагорійців, у філософії Платона. Чим могло харчуватися переконання Платона в тому, що йому було дано осягнути світ ідей, за моделлю якого створено світ речей? Ідея є самоочевидність розуму, взятого без будь-яких образів, сама виступає інструментом створення і конструювання образів. Ідея, яку з великими труднощами може осягнути смертний, є в той же час вихідний принцип побудови буття, а отже, має бути і принципом побудови істинного знання. Так було у Платона, але М. Екхарт, думка якого ми вже наводили, теж був переконаний, що мислитель, пізнає Бога «без допомоги образу», стає тотожним Бога. Вчені Відродження також вважали, що істини, що відкриваються розумом і не мають наочного вираження, дано як би самим Богом. З одного боку, вчені віддавали данину своєму часу, коли прийнято було вважати, що вищі істини можуть бути встановлені тільки Богом. З іншого боку, в апеляції до Бога був своєрідний «героїзм послідовності». Адже логіка мислення вимагала виходу за межі уяви, тобто в сферу неназваного, яке все ж потрібно було якось назвати і позначити. Знання про те, що не можна уявити наочно, що є протиприродним з точки зору земного існування, тільки в Новий час стали називати природними законами природи, а мислителі Відродження посилалися на Бога або на універсальний Розум. 
Хоча свідомість вчених Відродження являло собою суміш раціоналізму і містицизму, потрібно відзначити, що їх Бог - це не старозавітний Бог, який заборонив Адаму їсти плоди «пізнання добра і зла». Саме ця обставина служило підставою для переслідувань деяких вчених інквізицією. Католицька церква надавала протидію вченню МиколиКоперника (1473-1543) про геліоцентризму. Жертвою переслідування став італійський філософ Джордано Бруно (1548-1600). Був відданий суду інквізиції Галілео Гілілей (1564-1642), якого зазвичай відносять до основоположників науки Нового часу. Він поділяв возрожденческую ідею самотворчества людини, одним з наслідків якої стало наукове світогляд. Ця ідея була представлена ​​ще в навчанні Миколи Кузанського (1401-1464), одного з найглибших мислителів Відродження; за його думки, сутність людської особистості є вираження нею загального, тобто Бога. А італійський філософ Піко Делла Мірандола (1463-1494), автор знаменитої «Промови про гідність людини», стверджував, що якщо Бог є творцем себе самого, то і людина повинна теж створювати себе сам. Гуманістична спрямованість Відродження виявлялася у тому, що науковий світогляд епохи було пов'язано з проблемою людського існування.
Релігія Новий характер взаємовідносин релігії та філософії отримують у епоху Відродження. Найбільш показово новий рівень взаємини релігійного і філософського світоглядів проявився у творчості, мабуть, найглибшого мислителя епохи Відродження Миколи Кузанського (1401-1464).
78. Духовна революція Мартина Лютера. католицький священник, ініціатор руху в Церкві, пізніше названого Реформацією. Одного разу, переживши велике потрясіння під час громовиці, він дає обітницю піти у ченці і проти волі батька переступає поріг монастиря августинців, де у 1507 дістає посвячення в священики.Новые идеи созревали у Лютера долго и трудно, ибо разрыв с традицией для него, человека глубоко верующего, был горек и мучителен. И даже когда он начал открыто высказывать свои идеи, он вовсе не ожидал, что они сразу же станут центром мощного духовного и общественного движения, захватившего большую часть Германии и далее распространившегося по всей Европе. Все началось с тезисов, которые Лютер 31 октября 1517 г. вывесил для обсуждения на воротах Виттенбергской церкви. Тезисы доказывали, что сама по себе покупка индульгенции не может примирить грешника с Богом, для этого требуется внутреннее раскаяние. Тезисы еще не были разрывом с властью папы, они еще вписывались в традицию, но дальнейшие события показали, что высказана только малая толика того, что выражало настроение не только Лютера, но и самых широких общественных слоев. «Современникам поступок Лютера казался более важным и богатым последствиями, чем ему самому. До сих пор подобные вопросы обсуждались только в кабинетах ученых — теперь они были отданы на суд толпы. Это ошеломляло, возбуждало восторг; казалось, свежая струя воздуха проникла в невыносимо душную атмосферу, в которой задыхалось тогдашнее общество. Все вздохнули свободнее и разом заговорили» (Порозовская Б. Д. Мартин Лютер // Ян Гус. Мартин Лютер. Жак Калъвин. Торквемада. Лойола: Биогр. очерки. — М., 1995. С. 84). Так началась Реформация.
Реформация выражала не только духовные интересы — она была выгодна и князьям, освобождавшимся от властной и обременительной опеки церкви. Поэтому Лютер нашел себе союзников и среди сильных мира сего. Без этого совпадения интересов успех Реформации никогда не был бы таким быстрым и очевидным, но все же ее истинный смысл лежит не в утилитарно-прагматической, а в духовно-нравственной сфере.
Во-первых, Лютер категорически отвергает идею спасения в силу каких бы то ни было заслуг. На первый взгляд это звучит странно, ибо если нравственность не ценит заслуги, то она, как кажется, открывает дорогу вседозволенности. Однако на самом деле все гораздо тоньше и сложнее. Всегда остается опасность чисто внешней оценки «заслуг» при забвении скрытых от посторонних глаз внутренних мотивов, а именно последние и определяют нравственность человека. А если заслуги будут оценены Богом, то не слишком ли самонадеян человек, пытающийся предугадать божественную оценку его заслуг и думающий, что они перевесят его грехи?
Лютер (а за ним в этом вопросе идет весь протестантизм) исходит из того, что человеческая природа столь основательно повреждена грехопадением, что никакие религиозные заслуги не могут приблизить человека к спасению. По Лютеру, спастись можно только верой в искупительную жертву Христа. Причем эта вера есть не личная заслуга, а проявление божественной милости — избранности к спасению: по настоящему веруют лишь те, кого Бог избрал для спасения (Лютер М. О рабстве воли // Эразм Роттердамский. Философские произведения. - М., 1987. С. 327—328).
Поскольку все одинаково испорчены, Лютер (а за ним и весь протестантизм) устраняет догматическое различение священников и мирян: каждый верующий имеет «посвящение» на общение с Богом, право проповедовать и совершать богослужение (принцип всеобщего священства). Священник в протестантизме лишен права исповедовать и отпускать грехи, он нанимается общиной верующих и подотчетен ей.
И, наконец, Лютер провозгласил Библию последней инстанцией в делах веры. До Реформации Священное Писание издавалось исключительно на латыни и было фактически недоступно основной массе верующих. Посредником между людьми и Откровением Бога, изложенным в Библии, выступала церковь, которая трактовала Библию в соответствии со священным преданием. В результате последней инстанцией для верующего становилось решение папы. Отвергая (в отличие от католичества и православия) священное предание и власть папы, протестантизм провозгласил Библию единственным источником вероучения. А поскольку все одинаково поражены первородным грехом, то нет и не может быть особой группы людей, обладающих исключительным правом говорить от имени Священного Писания. Лютер впервые перевел Библию на немецкий язык и провозгласил ее изучение и толкование первейшей обязанностью каждого верующего. Было ликвидировано монашество (сам Лютер сбросил монашеский сан и женился на бывшей монашке), упрощено богослужение (оно было сведено к проповеди), отменено почитание икон.

79. Художня культура Реформації і її пам'ятники.

Приложенные файлы

  • docx 17709386
    Размер файла: 121 kB Загрузок: 3

Добавить комментарий