Mkr_filosofiya


TOC \o "1-3" \h \z \u 1. Поняття культури мислення і роль філософії в її формуванні. PAGEREF _Toc405757048 \h 32.Передумови виникнення філософії. PAGEREF _Toc405757049 \h 43. Проблемність та специфіка визначення предмету філософії. PAGEREF _Toc405757050 \h 54. Основні структурні складові (розділи) академічної філософії. PAGEREF _Toc405757051 \h 75. Визначте поняття «філософія». PAGEREF _Toc405757052 \h 106. З чого починається філософія? На якому ґрунті зростає недовіра до філософії? PAGEREF _Toc405757053 \h 107. Визначте поняття «рефлексія». PAGEREF _Toc405757054 \h 118. Місце філософія в структурі життєдіяльності кожної людини. PAGEREF _Toc405757055 \h 129. Позначте відмінність між філософією й філософствуванням. PAGEREF _Toc405757056 \h 1310. Зазначте причини несприйняття до філософського способу мислення так званого «здорового глузду» та буденної свідомості. PAGEREF _Toc405757057 \h 1511.Окресліть зв'язок і відмінності розсудку і розуму як пізнавальних здатностей людини та спрямування життєвої орієнтації. PAGEREF _Toc405757058 \h 1512.Про абстрактне й конкретне в мисленні PAGEREF _Toc405757059 \h 1613.Світогляд, коло світоглядних питань, роль філософії у формуванні світоглядної культури індивіда. PAGEREF _Toc405757060 \h 1714.Історичні типи формування світоглядних орієнтацій. PAGEREF _Toc405757061 \h 1815.Структура світогляду. PAGEREF _Toc405757062 \h 20Структура світогляду PAGEREF _Toc405757063 \h 2116.Особливості сучасної світоглядної кризи й роль філософії в її розвязанні PAGEREF _Toc405757064 \h 2217.Філософія в контексті лінгвістичної компетентності студента. PAGEREF _Toc405757065 \h 2318.Що досліджує онтологія? PAGEREF _Toc405757066 \h 2319.Різноманітність розуміння тлумачення проблеми буття в філософії. PAGEREF _Toc405757067 \h 2520.Філософський смисл і соціокультурний зміст проблеми буття PAGEREF _Toc405757068 \h 2621.Історичні парадигми осмислення буття: буття як космос, буття як теос, буття як субстанція. PAGEREF _Toc405757069 \h 2622.Осмислення проблеми буття античними натурфілософами PAGEREF _Toc405757070 \h 2823.Розуміння буття у концепції Парменіда. Проблема тотожності мислення і буття. PAGEREF _Toc405757071 \h 3124.Специфіка теоцентричної онтологічної спрямованості у парадигмі Середньовіччя. PAGEREF _Toc405757072 \h 3125.Трансформація онтологічної проблематики у філософському дискурсі: посткласична онтологія. PAGEREF _Toc405757073 \h 3226.Класична і посткласична стратегія філософствування про буття. PAGEREF _Toc405757074 \h 3427.Альтернатива "буття-небуття" у системі відношень життя людини. PAGEREF _Toc405757075 \h 3628.Екзистенціалістська версія буття й тема "відповідальності за буття". PAGEREF _Toc405757076 \h 3729.Простір і час як форми присутності людини у бутті. PAGEREF _Toc405757077 \h 3830.Полемічність питання про свободу. Свобода й свавілля. PAGEREF _Toc405757078 \h 3931.Проблематичність людського буття в екзистенціальній філософії. PAGEREF _Toc405757079 \h 4132.Августин і модуси часу, час як межа покладання смислу життя. PAGEREF _Toc405757080 \h 4333.Буття і проблема самореалізації людини. PAGEREF _Toc405757081 \h 4334.Час як вічність і як минущість. Феномен часу й проблема безсмертя. PAGEREF _Toc405757082 \h 4535.Свідомість як предмет міждисциплінарного дослідження. Специфіка філософського аналізу свідомості. PAGEREF _Toc405757083 \h 4736.Обґрунтуйте відмінність філософського тлумачення свідомості від спеціалізованого (психологія, фізіологія, кібернетика та інші). PAGEREF _Toc405757084 \h 4937.Структура свідомості. Функції свідомості. PAGEREF _Toc405757085 \h 5038.Розкрийте специфіку ідеального як всезагальної форми функціонування свідомості та механізми «народження» ідеалів людини. PAGEREF _Toc405757086 \h 5139-40 . Розкрийте рівневу структуру свідомості у фрейдизмі та тлумачення ним феномена несвідомого. .Покажіть відмінності у тлумаченні несвідомого між З.Фрейдом і К.Юнгом PAGEREF _Toc405757087 \h 5341.Окресліть механізм зв’язку індивідуальної та суспільної свідомості PAGEREF _Toc405757088 \h 5542.Феномен несвідомого. Проблема архетипів колективного несвідомого. PAGEREF _Toc405757089 \h 5543.Свідомість і самосвідомість. Предметність і рефлективність самосвідомості. PAGEREF _Toc405757090 \h 5744.Проблема формування індивідуальної свідомості. PAGEREF _Toc405757091 \h 5845.Форми опредметення свідомості. Свідомість і мова. PAGEREF _Toc405757092 \h 5946.Світоглядне значення філософської проблеми свідомості для професійного зростання філолога, перекладача. PAGEREF _Toc405757093 \h 5947.Сутність і існування людини як проблема PAGEREF _Toc405757094 \h 60
1. Поняття культури мислення і роль філософії в її формуванні. Однак філософське поняття культури і далі є невизначеним. Стосується воно, насамперед, сфери людського мислення в його найзагальніших, інваріантних характеристиках, які виявляються у формах діалектичного процесу (перехід, рефлексія, розвиток). Принципові ідеї щодо розуміння діалектики як культури мислення висунув німецький філософ Гегель. У «Науці логіки» він виокремив основні види зв’язку категорій мислення: перехід, рефлексія, розвиток.
Ефективність мислення людиною визначається здатністю вирішувати завдання, які встають перед нею. Ця спроможність залежить, з одного боку, від природної інтелектуальної обдарованості індивіда, а з іншого — від виховання індивіда, навчання, самоосвіти, життєвого досвіду і, нарешті, від її залучення до культури.
З культури людина черпає знання, використовуючи їх для рішення різних завдань; уявлення про цінності і ідеали, які визначають її відношення до цих завдань; і, нарешті, навички, прийоми, правила мислення, що допомагають вирішувати ці завдання.
Рефлексивність. Організація мислнтельного процесу, що включає в себе не тільки роздуми над вирішуваним завданням, але й роздуми про те, як протікають роздуми над завданням.
Термін «рефлексія» з латинської: загинати, обертати — це унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає відночас і як самосвідомість, думка про щось — як думка про думку, знання про щось — як знання про саме знання.
Аргументованість. Потрібно чітко розрізняти тезу і її аргументацію. Думки, які не обґрунтовані, повинні вважатися не більш ніж гіпотезами. Ця норма передбачає критичність і самокритичність.
Отже, рефлексія й упорядкування мислення ( і свого, і чужого), мабуть, повинні вестися з позицій наукової і технічної раціональності, від якої ми в нашій цивілізації, навіть якби хотіли, просто на можемо ухилитися, із позиції особистості, тобто "автора" мислення, із позиції групи або співтовариства, де мислення породжується й обертається, нарешті, із позиції культури (культурної традиції).
Культура мислення —  усвідомлене відношення до процесу міркування, тобто вміння правильно будувати доведення, спростування,проводити аналогії, висувати гіпотези,знаходити й усувати помилки у своїх і чужих міркуваннях. знання правил та законівлогіки,забезпечуючи культуру мислення, зумовлює необхідну систематичність, послідовність,обґрунтованість і переконливість нашихміркувань. Під впливом власного або набутого досвіду в кожної людини формуються певні елементи культури мислення (без спеціального вивчення законів і правил логіки). Але людина, яка не вивчала логіки, може «відчувати» логічні помилки в міркуваннях, свідомо ж і кваліфіковано їх позбутися вона не спроможна.
Філософія прокладає стратегічні траси людського самобудівництва, є смислотворчістю життя в її надіях, безнадійності та суперечності, тобто ви​ступає як літургія смислу. Вона є єдиним засобом поставити людину перед основними проблемами буття, які асоціюють загрозливі істини, щодо безод​ні існування, коли життя виявляється, за словами П. Флоренського, трем​тячим вогником на протягах світових просторів. Тому людина ховається від межових ситуацій буття та небуття чи за "захисну стіну символів", чи за мороком таїни та незбагненності долі. (Кримський)
2.Передумови виникнення філософії.Філософія зароджується в VII-VI ст. до н. е. в Давній Індії, Давньому Китаї та в Давній Греції, породжуючи багато проблем та відповіді на них. Вперше поняття філософія вводить Піфагор ("філо" - любов, "софія" - мудрець). Мудрість полягає в пізнанні зв'язку явищ. Філософія представлена через проблему сутності явищ та проблеми єдності світу. В XVII столітті почався процес виокремлення з філософії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку філософії, і навпаки — завжди був плодотворним.
1.     Соціально-економічні,     тобто     такі,     що характеризуються     відповідним     рівнем     розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства.   Внаслідок   таких   процесів   відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян   можливість   постановки   питань   і   пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.
 
2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв’язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.
 
3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, „що є світ?” і „як правильно жити?”, а інша – робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву „любов до мудрості”, або „філософія'”. Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) „аристократами духу”, тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.
 
4.    Джерелами   філософії   були   також   наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв’язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням перших філософів було переведення  смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.
Майже всі дослідники сходяться на тому, що в середині І тис. до н. е., десь приблизно в VI ст., в трьох осередках стародавньої цивілізації — Індії, Китаї та Греції — практично одночасно виникає філософія.
3. Проблемність та специфіка визначення предмету філософії.1. Оскільки потреба самовизначитися в житті характерна для всіх людей, але не всі люди є філософами, то найпершою формою орієнтації людини в житті є світогляд, що є сукупністю уявлень про місце людини у світі.
2. Філософія - це теоретично розроблений світогляд, система загальних категорій, теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, усвідомлення різних форм ставлення людини до світу, яке спирається на досягнення наук про природу і суспільство і володіє певною мірою логічного доказу.
3. Цінність філософії - у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного просування в майбутнє, "потрясіння свідомості". Потрясіння - пролог до пробудження руху, до самостійного духовного життя особи, її самосвідомості.
Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філо" - схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із двох слів і буквально значить-казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любомудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".
Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:

Розкриття предмету будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами є загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб'єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включається, як основне, — відношення людина — світ, його різні модифікації.
Предметом філософії є відношення "людина - світ". Тож філософія досліджує: 1) природу та сутність світу; 2) природу, сутність та призначення людини; 3) систему "людина - світ" у цілому і стан, у якому ця система перебуває.
такі проблеми світогляду: кінцевий або нескінченний світ? У чому сенс твого життя? Що тобі треба в світі? Чого досягли ті, хто діяв до тебе? Яке значення мало те, до чого вони прагнули, для нескінченного світу? Що таке істина? Розв'язано чи дихотомія людського існування: кінцівки тіла і нескінченності духу? У чому щастя людини? Що такекраса, любов, героїзм? І чи є вони цінностями, заради яких варто жити? 
4. Основні структурні складові (розділи) академічної філософії.Головне спрямування розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX — початку XX ст. визначили тенденції, притаманні тогочасній європейській філософській думці.Характерною її особливістю є криза породженої просвітительською традицією раціоналістичної філософії, яка гідне завершення і вираз віднайшла у філософських системах речників німецької класичної філософії. Усвідомлюється неспроможність притаманного класичній філософії намагання створити всеосяжні системи, перетворити філософію на «науку наук», що прибирала на себе роль диктатора щодо спеціальних галузей наукового знання.
З одного боку, реакцією на позицію класичної філософії є започаткована О. Контом, Г. Спенсером і розвинута на початку XX ст. емпіріокритицизмом філософія позитивізму, що виходила з переконання в тому, що все позитивне знання може бути одержане лише як здобуток окремих спеціальних наук, а тому філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не мас права на існування. Науці, твердили позитивісти, не потрібна якась філософія, що здіймається над нею. Те, що варто називатифілософією, покликане здійснювати синтез наукового знання, слугувати загальним підсумком досягнень природничих та суспільних наук.
Головне спрямування розвитку академічної філософії в Україні кінця XIX — початку XX ст. визначили тенденції, притаманні тогочасній європейській філософській думці. Характерною її особливістю є криза породженої просвітительською традицією раціоналістичної філософії, яка гідне завершення і вираз віднайшла у філософських системах речників німецької класичної філософії
      З одного боку, реакцією на позицію класичної філософії є започаткована О.Кантом, Г.Спенсером і розвинута на початку XX ст. емпіріокритицизмом філософія позитивізму, що виходила з переконання в тому, що все позитивне знання може бути одержане лише як здобуток окремих спеціальних наук, а тому філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Науці, твердили позитивісти, не потрібна якась філософія, що здіймається над нею. Те, що варто називати філософією, покликане здійснювати синтез наукового знання, слугувати загальним підсумком досягнень природничих та суспільних наук.       З іншого боку, відповіддю на кризу класичного раціоналізму була започаткована С.К'єркегором, творцями «філософії життя» (Ніцше, Дільтей та ін.) екзистенціоналістська тенденція. Представники її, всупереч позитивістам, обстоювали право на самостійне існування філософії, водночас заперечуючи претензії її на науковий характер. З погляду прихильників цієї тенденції науковий розум, всупереч ілюзіям доби просвітництва, не всемогутній. Складне, розмаїте й динамічне життя людини не можна осягнути розумом. Людське існування («екзистенція») не підвладне розумові. «В екзистенції, — підкреслював С. К'єркегор, — думка перебуває в чужому середовищі». Але те, що не дано осягнути засобами наукового пошуку, і є цариною філософії, яка починається там, де закінчується наука, й спрямовує свої зусилля до осягнення смисло-життєвих проблем людського буття, непідвладних розумові. Філософія є принципово ненауковим розглядом людського буття. На цьому грунті у вітчизняній культурі здійснюється синтез філософії з релігійною думкою.       Загальна картина філософського професійного знання в Україні кінця XIX — початку XX ст. складається із спектру філософських шкіл і напрямів, що охоплюють поле від позитивізму до релігійного екзистенціоналізму.
 Позитивізм Володимира Лесевича
Виникнення позитивізму, вважає В. Лесевич, є природним результатом еволюції наукового знання, яке вже не може задовольнитися умоглядною аргументацією та «діалектичними тонкощами». Натомість усвідомлюється потреба широко застосовувати дослідний метод, ретельно вивчати факти, що й прагне здійснити кожна наука, виробляючи на цьому ґрунті певну систему позитивного знання. Позитивізм підсумовує результати, здобуті кожною наукою, об'єднуючи їх у систему, яка є «найбільш широке, глибоке і повне, наскільки це можливо, узагальнення наукових результатів».
Вихідним тут є усвідомлення відносності наукової істини. «Істина, — пояснює В. Лесевич, — для нас не є щось абстрактне, ні щось таке, що може існувати незалежно від людського розуму; істина, навпаки, є поняття відносне і умовне, результат спостереження і досвіду, проведених з допомогою методу, виробленого спеціальними науками».
Підсумовуючи, В. Лесевич підкреслює: «Отже, ми не маємо ніякого права стверджувати, що світ є саме таким, яким ми його собі уявляємо, а тільки що, уявляючи його собі, ми можемо уявити його не інакше, як таким».
Панпсихізм Олексія Козлова
Власну філософську систему, яку він назвав «панпсихізм», О. Козлов будує, спираючись на ідеї монадології Лейбниця і одного із значних на той час послідовників Лейбниця німецького філософа, що працював професором Дерптського університету, Тейхмюллера. За суттю своєю ця філософія є однією з модифікацій персоналізму, досить поширеного напряму новітньої філософії, що виходить з визнання особистості первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ розглядає як вияв творчої активності вищої особи — Бога.
В позитивізмі для О.Козлова принципово неприйнятним є заперечення філософії, зміст якої розпорошується між окремими науками. Натомість він виходить з переконання, що філософія є самостійною галуззю знання, яка має власний предмет І метод дослідження. Філософія, твердить він, є наука про світ, його пізнання і його ставлення до суб'єкта пізнання. На відміну від конкретних наук, у кожної з яких є особливий предмет дослідження, філософія аналізує загальні начала та форми всякого знання, вона розв'язує питання про предмет знання взагалі, виявляючи те, що об'єднує всі конкретні науки.
Виходячи з цього, процес пізнання О. Козлов інтерпретує в дусі крайнього суб'єктивізму. «Пізнання, — пояснює він, — справді існує лише і винятково в голові, в духові, в свідомості індивідуальної особи».
Як бачимо, на межі XIX—XX ст. в академічній філософії України складається значний спектр різноманітних підходів до розв'язання філософських проблем. Рисами, що об'єднують позиції, репрезентовані в тогочасному духовному житті України, була співзвучність спрямування пошуку із загальними тенденціями розвитку європейської філософії того часу; акцентуація уваги на розробці гносеологічної проблематики, намагання розв'язати філософські проблеми через усвідомлення місця і ролі філософії в культурі — стосовно цього в Україні представлено широкий спектр позицій: від позитивістського ототожнення філософії й науки до визначення її як самостійної сфери духовної діяльності, спрямованої до осягнення сенсу людського буття. Саме ця тенденція, у багатьох вченнях сполучаючись із релігійно-теїстичною проблематикою, є чи не найпоширенішою. Це, зрештою, зрозуміло й з огляду на співзвучність її тенденціям, які впродовж віків визначали провідне спрямування філософського пошуку в українській духовній культурі.
Цей пошук репрезентують не лише представники академічної філософської теорії. Істотний внесок в історію філософії України цього часу було зроблено і визначними діячами української культури й науки.
5. Визначте поняття «філософія».Філосо́фія  — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини ісвіту[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.
Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.
6. З чого починається філософія? На якому ґрунті зростає недовіра до філософії?Філософія починається, як вважав античний мислитель Аристотель, з подиву. З подиву тим, що на світі взагалі існує щось, а не ніщо? З подиву тим, що багато наших якостей — совість, розум, краса, любов, добро, воля — ніяк не випливають ні з нашої біології, ні з фізіології, ні з психології, тобто вони ніяк матеріально, природно не обумовлені. Немає таких законів у світі, по яких ми повинні любити один одного або робити добро. Немає природних причин для любові — я люблю, тому що не можу не любити; немає природних причин для добрих учинків, я них роблю, тому що я добрий. Але завжди є причини для вчинків злих, підлих, підступних (я украв, тому що був голодний, убив, рятуючи своє життя, і т.д.).
    З цього погляду всіх істинно людських якостей, що роблять нас людьми, — добра, совісті, любові і т.д. — не повинно було б бути взагалі, — а вони є. Вони як туман, якого не можна виміряти, поторкати, випробувати, це не фізичні або фізіологічні процеси, але якщо немає цих людських якостей, то немає і людини. Поки хоч одна людина живе за законами совісті, людство буде продовжуватися. У цьому смислі філософія і вивчає людину як надприродну істота, не вкладаючи в це термін ніякого релігійного змісту.
    У сучасному світі варто говорити про потребу повернути довіру до філософії. Фундаментальна недовіра пронизує весь світ існування людини, вона стає вирішальною у міжособистісних стосунках, у ціннісних орієнтаціях, у мистецтві та політиці, у бізнесових відносинах, у науці. XX століття ніби накопичувало критичну масу недовіри, щоб на початку XXI-го структурувати світ, де вона пронизуватиме все. Ми звикли шукати неправду, заздалегідь покладаючи її як метафізичний принцип, котрий пронизує світ людський і світ поза людиною.
 
   Ми шукаємо шпарину, яка унаочнить для нас ошуканство, підміну, де проявиться фальш, підробка; ми ніби шкрябаємо нігтем золоту монету, силкуючися здерти з неї лише тонкий шар позолоти. Проте якщо в усіх інших випадках недостатність довіри не так разюче проявляє свій деструктивний потенціял, то у філософії вона одразу вказує: разом із втратою довіри ми вступаємо в горизонти, структуровані тотальним самозапереченням. Недовіра до філософії – це і мітка недовіри її до самої себе.
Недовіра до філософії – це і мітка недовіри її до самої себе із недостатньою цінністю філософського дискурсу, втратою довіри до неї, бо вона не дає рецептів виходу із конкретних ситуацій. Але таке становище зумовили чинники, закладені ще задовго до настання ціннісної дифузії.
Розуміння філософії як пояснення або поштовху до зміни світу однаково є абсолютизацією не зовсім філософських речей, вони накидають філософії те, чого вона не містить, підміняють причину наслідком. Адже не світоглядна й не ідеологічна спрямованості визначають філософію, вони є продовженням її, але зовсім не у філософському форматі. Тим більше не становлять вони її основного ядра. Отже, не довіряючи ідеології, ми не довіряємо не філософії, котра нібито стоїть за нею, а тільки світоглядові, що є лише продовженням тих чи тих можливостей розуміння.
7. Визначте поняття «рефлексія».Рефлексія (від лат. reflexio — звернення назад) — філософський метод, при якому об'єктом пізнання може бути сам спосіб пізнання (гносеологія) або знання, думка, вчинок (епістемологія).
Рефлексія — це унікальна здатність людської свідомості в процесі сприйняття діяльності сприймати й саму себе, внаслідок чого людська свідомість постає як самосвідомість (знання про знання або думка про думку).
Процес самопізнання, при якому усвідомлюються та осмислюються власні думки та психічні переживання називають саморефлексією.
Рефлексія – це не просто знання або розуміння суб'єктом самого себе, але і вияснення того, як інші знають і розуміють „рефлектуючу” особу, його особистісні особливості, емоційні реакції і когнітивні (пов'язані  з пізнанням) уявлення. Коли змістом цих уявлень виступає предмет спільної діяльності, розвивається особлива форма рефлексії – предметно-рефлексивні відносини. В складному процесі рефлексії дані як мінімум шість позицій, які характеризують взаємне відображення суб'єктів. 
 Таким чином, рефлексія відіграє важливу роль в житті кожної людини на протязі всього її існування, даючи їй певні знання про себе саму та оточувальних її людей, а головне - даючи змогу та вміння подивитися у саму себе. 
філософська рефлексія як усвідомлення й осмислення, перш за все, граничних підстав буття, мислення, пізнання, цінностей, людської культури в цілому.
8. Місце філософія в структурі життєдіяльності кожної людини.Філософія потрібна людині,яка хоче перейти до всезнаїнства. Призначення філософії за Сократом полягає в тому,щоб будити духовні інтереси ,дбати про душу людини.
Філософія послідовно розкриває питання,які хотіли приховати.Людина починає філософствувати ,коли вона опиняється перед розривом між моральністю і тим,що від неї вимагає суспільство.
Мартін Хайдеггер «Філософія починається із запитальності»
Однак у людини виникає потреба усвідомити не тільки відношення до різних сторін світу, а також до світу як певної цілісності, до самої себе в цьому світі. Таке усвідомлення знаходить своє виявлення у філософії, яка є однією з важливих і стародавніх форм суспільного світогляду. З плином часу її роль не зменшується, а зростає.
Світогляд - форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття і діяльності, визначає і сприймає своє місце й призначення в ньому. У свідомість входять узагальнені уявлення про світ і саму людину, про спрямованість ходу подій у світі, про сенс людського життя, історичну долю людства тощо, а також система переконань, принципів та ідеалів. Світогляд являє собою систему принципів, поглядів, цінностей, ідеалів, які визначають як ставлення до дійсності, загальне розуміння світу, так і життєві позиції, програми діяльності людей. Суб'єктами світогляду можуть бути одна людина, соціальні чи професійні групи, етнонаціональні чи релігійні громади, класи, суспільство в цілому. Отже, світогляд виступає як своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності.
У структурі світогляду виділяють такі елементи:
♦ світорозуміння - пізнавально-інтелектуальий рівень;
♦ світовідчуття - емоційно-психологічний рівень;
♦ світовідношення - наявність у світогляді спонук до активності. Таким чином, світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спонукально-діяльнісну установку людської життєдіяльності.
Філософія ж, досліджуючи відношення свідомості до об'єктивного світу, мислення - до буття, робить своїм предметом усю ту проблематику, яка виникає на ґрунті розвитку світогляду як форми суспільної самосвідомості. Від свідомості філософія відрізняється й тим, що вона є не "духовно-практичне", а теоретичне освоєння світу, це форма теоретичного виявлення і розвитку світогляду. Вона постає відповідно як система доказів і знань фундаментальних проблем світогляду.
Отже, філософія виступає вищою теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеня їх достовірності та надійності. Філософія повинна намагатися бути аргументованою, внутрішньо стрункою та логічно обгрунтованою.
9. Позначте відмінність між філософією й філософствуванням.Філосо́фія  — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини ісвіту[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.
Філософія з'ясовує і формулює смисли людських вчинків і на цій підставі пояснює людині цілі, засоби гідної поведінки, визначає стратегічну парадигму власного способу життя. Навіть в ситуаціях, які видаються людині зовсім безглуздими, вона оцінює їх поняттями розуму, смислу, знання, шукає вихід із тупикового становища. Чимало сучасних філософів, розчарувавшись у можливостях філософії збагнути смисл речей і подій, дійшло висновку, що філософія, яка орієнтується на смислові цілі, потрапила у безвихідь, загнала себе у глухий кут, звідки вже ніколи не вибереться. Такі сучасні філософи, як Р. Рорті, Ж. Дерріда, Ю. Хабермас, Г.-Г. Гадамер, Е. Макінтайр, вважають за потрібне змінити орієнтації філософування, відмовитися від філософських традицій пошуку смислу, які нібито "зжили себе", замінити філософію або на соціальні дослідження, або на філософську історіографію.
Відмова від філософії буде відмовою людини задаватися вічними питаннями. Однак вічні питання тому й називаються вічними, що відповідь на них шукає кожна людина для себе. У філософії багато місця займають міркування про те, що є істина, як співвідноситься матеріальне і духовне в світі, душа в тіло, що таке людина, чи існує свобода волі і т.д. Філософія - осмислення людиною умов свого існування, побудова загальної картини світу, створення загального уявлення про світ і людину, про місце людини у світі. 
Однією із іпостасей філософії, "природною прихильністю душі" (І. Кант), тією чи іншою мірою притаманною кожній людині, є філософування. Однак для цього вона повинна замислюватися над сутністю буття, намагатися піднестися над буденністю, стороннім оком глянути на світ і на себе, розмірковуючи над смислом життя, початком і кінцевими цілями того, що відбувається.
Філософування - стиль мислення, спрямований на з'ясування сутності речей, смислів людського життя.
Характерними ознаками філософування є заглиблена думка, діалогічний (дискурсивний) спосіб спілкування співрозмовників, тяжіння до логічної аргументованості і переконливості висловлюваних суджень.
Стимул до філософування зумовлений не лише потребою осмислення нових явищ, хоч вони істотно впливають на спрямування філософської думки, а й усвідомленням суб'єктом невідповідності власних знань і уявлень реальному стану речей, бажанням вдосконалювати своє бачення світу і людини в ньому. Вчитися філософствувати, опановувати філософський стиль мислення - непросте інтелектуальне завдання. Однак саме завдяки цьому людина стає особистістю, для якої характерним є прагнення "дійти до самісінької суті" (Б. Пастернак) будь-якого явища, речі чи події.
10. Зазначте причини несприйняття до філософського способу мислення так званого «здорового глузду» та буденної свідомості.11.Окресліть зв'язок і відмінності розсудку і розуму як пізнавальних здатностей людини та спрямування життєвої орієнтації.
Розсудок Розум
·           Займається обробкою почуттів. ·           Завдяки поняттям розум схоплює загальне і необхідне в речах.
·           Отримує свій зміст від почуттів. ·           Отримує зміст від розсудку.
·           Логічною функ-ю є судження. ·           Логічною функ-ю розуму є умовивід.
·          Розчленування,виокремлення,конкретизація. ·           Розум-синтетичне мислення.
·           Оперування абстракціями без заглиблення в сутність речей. ·           За допомогою умовиводу здатен пізнавати безкінечне.
·           Не має заздалегідь заданої мети. Виключно те,яке поставлене перед людиною. ·           Людина не здатна проникати у цілісність самопізнання.
·           Мислить схематично і шаблонно,в межах заданої системи. ·           Вища форма теоретичного освоєння дійсності ,для якої характерне усвідомлення,оперування поняттями,дослідження власної природи,творчої активності, відображення дійсності,що передбачає синтез знань
Розсу́док — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Забезпечує оперування поняттями за певним наперед заданим алгоритмом без усвідомлення їхньої природи.
Функція розсудку — класифікувати факти, робити логічні розумові висновки, систематизувати знання за суворими правилами і схемами.
Протиставляється розуму — вищій формі теоретичного осмислення дійсності.
Ро́зум (лат. ratio; дав.-гр. ὁ νοῦς) — філософське поняття, яке виражає здатність мислити: аналізувати, й робити висновки. Вища форма творчої інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і опирається на розкриття їхньої природи і змісту. У повсякденному сприйнятті «розумна істота» — це істота, що сприймаєінформацію, мислить, навчається, має бажання й емоції, робить вільний вибір й демонструє доцільну поведінку. Розум характеризує загальний інтелектуальний розвиток, рівеньпізнання, знань кого-небудь.
На противагу розсудку розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.
Природний розум — закладена від народження здатність людини мислити.
12.Про абстрактне й конкретне в мисленніУ філософській та психологічній літературі дається класифікація мислення за типами, видами, засобами на певних підставах. Так, до типів мислення відносять конкретне і абстрактне, інтуїтивне і дискурсивне, наочно-образне і концептуальне (понятійне, системне).
Конкретне мислення — це розумовий процес відображення і оперування найпростішими, конкретними поняттями, які визначають предмети і явища об'єктивного світу в їх безпосередній данності людині.
Абстрактне мислення — це розумовий процес сходження від конкретного до абстрактного, тобто, пізнаючи конкретний предмет чи явище, суб'єкт пізнання абстрагується (лат. аЬзігакііо - уявне відвертання) від несуттєвого в предметі і виділяє суттєве, яке фіксується засобами мови у формі понять (абстракцій). Головна особливість абстрактного мислення — це оперування абстрактними поняттями і на їх підставі створення нових абстракцій за допомогою логічних методів аналізу, синтезу, узагальнення тощо.
У класичній логіці під "конкретним" поняттям розуміється поняття, яке вказує на матеріально-речові предмети (наприклад, "яблуко", "дерево"); під "абстрактним" - поняття, яке вказує на нематеріальні, ідеальні предмети (наприклад, "добро", "любов", "наука").
Таким чином, буденна свідомість вважає, що мислити абстрактно - значить мислити витончено, теоретично; мислити про щось складному і неявному, не цілком очевидному. Навпаки, мислити конкретно - це мислити про очевидні речі, так що сама "конкретність" виявляється доступною через наочно-чуттєвий приклад, демонстрацію конкретного матеріально-чуттєвого предмета, про який йде мова. Абстрактне мислення тут постає як доля людей освічених, якщо не сказати - відірваних від реального життя.
У діалектичної логіки під "абстрактним" поняттям розуміється поняття, що описує предмет односторонньо, усічено, неповно, фіксуючи найбільш загальні (абстрактні) характеристики предмета поза їх взаємозв'язку і взаємозумовленості; під "конкретним" - поняття, що описує предмет найбільш всебічно, повно, вичерпно, фіксуючи суперечлива єдність (конкретну єдність) протилежних характеристик предмета в їх взаємообумовленості та взаємозв'язку.
13.Світогляд, коло світоглядних питань, роль філософії у формуванні світоглядної культури індивіда.Філософія має органічний зв ’ язок зі світоглядом . Що ж таке світогляд ? Слід підкреслити , що у визначенні цього поняття немає чіткості . Воно не є загальновизнаним . У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке : “ світогляд – це форма суспільної відомості ; “ світогляд – це форма самоусвідомлення особистості ”; “ світогляд – це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі ”; “ світогляд – це система принципів діяльності людини ”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле ”; світогляд – це спосіб духовно - практичного освоєння світу ”. Ці визначення , безумовно , мають сенс . Вони свідчать про те , що поняття “ світогляд ” – багатогранне , відображає складні процеси духовно - практичного життя людини . З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке : світогляд – це форма суспільної свідомості , спосіб духовно - практичного освоєння світу . Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність . Філософія теж є специфічним світоглядом . Певним способом духовно - практичного освоєння світу . Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ , природу , суспільство , людину , пізнання . Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки , основні принципи соціально - політичної , наукової , моральної , естетичної діяльності людини , тобто освоює світ як духовно ( теоретично ), так і практично . Філософія і світогляд , безумовно , мають спільність . В чому вона полягає ? Спільність філософії і світогляду полягає в тому , що вони :
1.         є своєрідними формами суспільної свідомості , способами духовно - практичного освоєння світу ;
2.         мають однаковий предмет осмислення – відношення “ людина – світ ”;
3.         дають цілісне уявлення про світ , людину , її походження і т . п .;
4.         мають спільність за деякими своїми функціями ( наприклад , виховною ).
·           За будовою розрізняють світогляд: цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий;
·           за ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності;
·           за ставленням до визнання існування вищих сутностей - релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний.
Світогляд - форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття і діяльності, визначає і сприймає своє місце й призначення в ньому. У свідомість входять узагальнені уявлення про світ і саму людину, про спрямованість ходу подій у світі, про сенс людського життя, історичну долю людства тощо, а також система переконань, принципів та ідеалів. Світогляд являє собою систему принципів, поглядів, цінностей, ідеалів, які визначають як ставлення до дійсності, загальне розуміння світу, так і життєві позиції, програми діяльності людей. Суб'єктами світогляду можуть бути одна людина, соціальні чи професійні групи, етнонаціональні чи релігійні громади, класи, суспільство в цілому. Отже, світогляд виступає як своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності.
У структурі світогляду виділяють такі елементи:
♦ світорозуміння - пізнавально-інтелектуальий рівень;
♦ світовідчуття - емоційно-психологічний рівень;
♦ світовідношення - наявність у світогляді спонук до активності. Таким чином, світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спонукально-діяльнісну установку людської життєдіяльності.
Філософія ж, досліджуючи відношення свідомості до об'єктивного світу, мислення - до буття, робить своїм предметом усю ту проблематику, яка виникає на ґрунті розвитку світогляду як форми суспільної самосвідомості. Від свідомості філософія відрізняється й тим, що вона є не "духовно-практичне", а теоретичне освоєння світу, це форма теоретичного виявлення і розвитку світогляду. Вона постає відповідно як система доказів і знань фундаментальних проблем світогляду.
Отже, філософія виступає вищою теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеня їх достовірності та надійності. Філософія повинна намагатися бути аргументованою, внутрішньо стрункою та логічно обгрунтованою.
14.Історичні типи формування світоглядних орієнтацій.Підкреслимо , що світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ , а форма суспільної самосвідомості людини , вузловими категоріями якої виступають поняття " світ " і " людина ". Через ці поняття суб ' єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки . Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практич - ним , оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування , виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя . В цьому і полягає функціональне призначення світогляду . Першим дійшов висновку про те , що міф є стадією розвитку сві - домості , яка відповідає певній історичній добі , французький культуролог Л . Леві - Брюль .
Для міфологічного світогляду характерним є , по - перше , усвідомлення роду як колективної особи , переконаної у наявності спільного предка — тотема . Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства , а тому і більш дослідженою . В ній буття осягається іншими , ніж у міфі засобами . В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб ' єкт і об ' єкт , а отже , долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики , яка стане специфічною для філософії . В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй . Світ роздвоюється на духовний та тілесний , земний і небесний , горний і дольний , природний і надприродний , до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного . Міфологічні ж персонажі ( а в пізніх міфах " язицьких релігіях " і боги ) живуть у феноменальному світі ( на горі Олімп , на горі Меру тощо ).
Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства , а тому і більш дослідженою . Чітко розділяється суб ' єкт і об ' єкт . Долається характерна для міфу неподільність людини і природи . Закладаються основи специфічні для філос . Проблематики - ідея відділяється від матерії і протиставляється їй . Світ роздвоюється на духовний та тілесний , земний та небесний , горний і дольний , природний і надприродний . Земний починає розглядатися як наслідок надприродного . У релігії виникає ноуменальний світ , не доступний органам чуттів і розуму - в об ' єкт надприродного треба вірити . Віра - головний спосіб осягання буття . Релігія відкриває світ ідеальних сутносте - пріоритет духовного над тілесним Зв ' язок з Богом через культ та релігійну організацію ( церкву ) є критерієм наявності реліг . світогл . та належ , до певної релігійної конфесії . Практичність релігійного світогляду - віра без справ мертва - віра в Бога , надприродний світ надає ентузіазм , життєву енергію , яка надає розумінню світа життєвого характеру . Релігію творить народ - він об ' єкт і суб ' єкт реліг творчості , яка у історії виступала джерелом потужних суспільних зрушень . У релігії поряд із світовідчуттям добре розвинуте світорозуміння - є релігійна ідея , яка добре обґрунтовується теологами . Для релігії головне обгрунтування досягнення єдності з Богом , як втіленням святості та абсолютної. цінності .
Можна з повним правом сказати, що вивчення філософії - це школа, яка допомагає виховувати культуру розумного мислення, вміння вільно керувати рухом думки, доводити і спростовувати. Зрозуміло, що наука мислити не може бути взята напрокат, оволодіння нею вимагає зусиль, напруги інтелектуальних здібностей.
Звичайно, це зовсім не просто і припускає, зокрема, знайомство з історією філософії, щоб крок за кроком простежити, як вирішувалися " вічні проблеми "протягом багатьох століть, а головне, щоб підготувати себе до розуміння шляхів їх вирішення в сучасній філософії, в тому числі й у філософії діалектико-матеріалістичної.
Роль філософії в наші дні велика і в реалізації гуманістичних ідеалів, бо тільки через призму гуманізму може знайти потрібну орієнтацію науково-технічний прогрес, можуть бути вирішені в інтересах людини і людства глобальні проблеми - від зняття загрози термоядерної війни до ліквідації загрози генетичним основам і психіці людини.
Філософія важлива і для кращої орієнтації в Вашої майбутньої спеціальності, а головне - для поглибленого розуміння життя у всій її багатогранності. Ці два моменти тісно пов'язані між собою - філософські аспекти технічного знання і НТП і, що не менш важливо, широкий кругозір філософський, що виходить далеко за вузькі рамки спеціальності.
Можна сказати, що світогляд - це ядро, стрижень свідомості та самосвідомості особистості. Воно виступає як більш-менш цілісне розуміння людьми миру і самих себе, свого місця в ньому. Воно є в кожного. Але його рівень, його зміст, форма і т. д. різні. Але про це далі. Тут же відзначимо, по-перше, що світогляд історично конкретно, оскільки виростає на грунті культури свого часу і разом з нею зазнає серйозних змін. По-друге, суспільство в кожну епоху соціально неоднорідне, воно ділиться на різні групи і спільності зі своїми інтересами. До того ж самі люди розрізняються не тільки за їх місцем у суспільстві, а й за своїм розвитком, своїм устремлінням і т.д. Іншими словами, світогляд кожної епохи реалізується в безлічі групових і індивідуальних варіантів.
До того ж світогляд як система включає в себе ряд компонентів. Перш за все це знання, що мають своєю опорою істину, а разом з цим і цінності, найбільш яскраво виражені в моральних і естетичних складовихсвітогляду, що мають своєю базою добро і красу.
У виробленні світогляду беруть участь не тільки наш розум, а й наші почуття. Це означає, що світогляд включає в себе як би два зрізу - інтелектуальний та емоційний. Емоційно-психологічна сторона світогляду представлена світовідчуттям і світосприйняттям, а інтелектуальна - світобачення.
15.Структура світогляду.Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.
Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча поняття світогляд ширше. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд. Світогляд властивий кожній людині, незалежно від того, чи є він раціонально усвідомлений. Основою для світогляду можуть бути, наприклад, міфи.
Передусім світогляд — це процес чуттєвопрактичного відношення людини до світу.
Структура світогляду
Схема 2. Структура світогляду
Залежно від того, які методи використовуються в пізнанні світу і наскільки глибоко суб'єкт, який пізнає, проникає в сутність світу, виділяються рівні світогляду: буденно-життєвий (стихійні, несистематизовані уявлення про світ і людину, здоровий глузд) і теоретичний, науковий (пізнання світу і людини на рівні законів - істотних зв'язків, - систематизоване знання). Філософію звичайно пов'язують з теоретичним рівнем світогляду, так як вона являє собою систематизоване, логічно обгрунтоване знання. Філософія не просто висловлює судження про що-небудь, а і розгортає його в логічно-обґрунтовану систему. Однак існує і так звана життєва мудрість, здатність людини вирішувати універсальні загальні проблеми. От чому іноді стверджують, що кожна людина - філософ або філософом називають людину, схильну до загальних міркувань, до узагальнених висновків.
Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.
Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.
Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.
16.Особливості сучасної світоглядної кризи й роль філософії в її розвязанніТаким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, – це споглядальне, просвітницьке тлумачення, – а як активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність.
Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших – до похмуро-песимістичного, стурбовано-трагедійного сприйняття буття. Емоційні та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської суб'єктивності по-різному представлені у різних світоглядних системах і спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття переважає над розумінням, а в філософії – навпаки.
За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань.
Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи класифікується, об'єднує наявність переконання. Це – ядро та смисл світогляду як такого, оскільки саме переконання і з'єднують думку з дією, втілюють ідею у практичну діяльність.
Немає переконань – немає й світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею.
Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд – не лише знання й усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань, трансцендентний світ жаданого буття.
17.Філософія в контексті лінгвістичної компетентності студента.Лінгвістична філософія , лінгвістичного аналізу філософія, філософія буденної мови, напрям аналітичній філософії .Виникло в 1930-х рр. і отримало розвиток у Великобританії (Р. Райл, Дж. Остін, Дж. Уїсдом, М. Макдональд і ін. Будучи однією з шкіл неопозітівізма, Л. ф. заперечує світоглядний характер філософії і вважає традиційні філософські проблеми псевдопроблемами, що виникають через дезорієнтуючий вплив мови на мислення. На відміну від прибічників ін. різновиду аналітичної філософії — т.з. логічного аналізу філософії, представники Л. ф. убачають завдання «філософа-аналітика» не в тому, щоб реформувати мову відповідно до деякої логічної норми, а в детальному аналізі дійсного вживання природної розмовної мови з тим, щоб усувати непорозуміння, що виникають унаслідок неправильного вживання мови. Зокрема, згідно Л. ф., такий аналіз приводить до виявлення причин постановки філософських проблем, які ніби то виникають в результаті неправомірного розширення буденного слововживання. Заперечуючи проти будь-яких проявів техніцизму у філософії, зв'язаного з використанням спеціального понятійного апарату, і відстоюючи «чистоту» вживання природної мови, Л. ф. виступає як рішучий противниксциентізма у філософії, зокрема сциентізма логічних позитивістів.
Сцієнтизм (від лат. scientia — знання, наука) — тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання у світлі принципів і методів, властивих природничим наукам
18.Що досліджує онтологія?Онтоло́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.
Сутність онтології. Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:
По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).
По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найзагальніші принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».
Що означає поняття «буття»? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найзагальніших понять, категорій. Найзагальнішою категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття «буття».
Буття — філософська категорія, що позначає:
все те, що ми бачимо, що реально існує;
все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);
все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);
реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);
загальний спосіб існування людини, суспільства.
Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб'єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).
19.Різноманітність розуміння тлумачення проблеми буття в філософії.Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.
Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.
Протилежну позицію у трактуванні буття займав Геракліт, який, до речі, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвище Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі "все тече". На відмінність від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.
буття у Середньовіччі мас тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. - людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, "вшивання " божественної енергії) та еволюції — сходження від простого (у т. ч. - простих форм сущого) до складного та вищого.
20.Філософський смисл і соціокультурний зміст проблеми буттяПроблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є суще, а не навпаки - ніщо?" - це запитання М. Гайдепер . З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву "онтологія". У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею.
Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.
Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо-орієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.
Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі.
М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про "суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого "останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.
21.Історичні парадигми осмислення буття: буття як космос, буття як теос, буття як субстанція.Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку
Буття — філософська категорія, що позначає:
все те, що ми бачимо, що реально існує;
все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);
все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);
реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);
загальний спосіб існування людини, суспільства.
Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб'єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).
Серед синонімів поняття «буття» — поняття «сутність» (від «суть» — 3-ої особи множини дієслова «буть» в староруській мові), «життя» (процес буття для живих створінь називається словом «життя»), реальність, дійсність і т. д.
Слово «буття», яке позначає це поняття в українській мові утворене від слова «бути», синонімами якого є слова «існувати», «жити» і т. д. Мовознавчі дослідження показують, що слово «бути» має дуже давнє походження з тих доісторичних часів, коли існувала єдина індоєвропейська (а можливо навіть загальнолюдська — ностратична) прамова. Це підтверджується зокрема тим, що в багатьох сучасних мовахіндоєвропейської сім'ї існують слова, близькі за значенням і за звучанням до слова «бути».
Питання буття є найважливішими питаннями у житті кожної людини. Не дивно, що ці питання цікавили людей з найдавніших часів і відповіді на ці питання займали важливе місце у віровченнях і філософських теоріяхрізних часів.
Античність дала нам поняття людського дому, дому буття як Космосу. Космос — це була гармонічна частина навколишнього світу, що характеризувалася рисами художнього твору, кінцева (не нескінченна). Жити можна тільки в кінцевому, подібному до грецького полісу. Це був космос, як уперше знайдений дім буття людини.
Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична  філософія  за  своєю  суттю  була  космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).
Таким чином проблема буття — це одночасно є проблемою роздумів і пошуку істини (філософії) і проблемою віри і віровчення(релігії).
Розділ філософії, який вивчає буття називається онтологія. Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер:
1. Матеріально-предметне буття. Це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на свідомість, мислення через органи почуттів. Тут буття представлене як світ чуттєвих образів у її конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ діяльності щодо створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій сферах буття. У матеріалістичної філософії — це світ матерії, об'єктивної реальності.
2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в її соціальності: світ думок, наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань, світ відносин та ін., реально існуючих як загальнолюдська культура, як суспільну свідомість, як менталітет тієї чи іншої нації, суспільства.
3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи буття. Це реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни, «переселення» народів, зміна влади і форм держави, поява і зникнення на карті нових країн, міст, цивілізацій і т. д.
4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає у себе також матеріальний і духовний елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда із його неповторним індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються тільки із даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя.
22.Осмислення проблеми буття античними натурфілософамиБільшість перших філософів вважали початком усього одні лише матеріальні начала, а саме те, з чого складаються всі речі; Фалес стверджував, що начало - вода (тому він і заявляв, що земля знаходиться на воді); до цього припущення він, бути може, прийшов, бачачи, що їжа всіх істот волога і що саме тепло виникає вологи і нею живе (а те, з чого все виникає, - це і є початок всього). Таким чином, він саме тому прийшов до свого припущення, так само як тому, що насіння всього за природою вологі, а початок природи вологого – вода. Анаксимен ж і Діоген вважають, що повітря первее води, і з простих тіл переважно його приймають за початок; а Гіппас з Метапонта і Геракліт з Ефеса - вогонь, Емпедокл - чотири елемента, додаючи до названих землю як четверте. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються і не виникають, а у великому або малому кількості з'єднуються в одне або роз'єднуються з одного.
Ми знаємо, що Анаксагор висловив такі думки, але є підстава вважати, що до нього про це сказав Гермотим з Клазомен. Ті, хто дотримувався такого погляду, в той же час визнали причину досконалості  первоначалом існуючого, і притому таким, від якого існуюче отримує рух. Емпедокл   на відміну від своїх попередників перший  визнав не один початок руху, а два різних і протилежних. Крім того, він перший назвав чотири матеріальних елемента, однак він тлумачить їх не чотири, а ніби їх тільки два: з одного боку, окремо вогонь, а з іншого - протилежні йому земля, повітря і вода як єство одного роду. Такий висновок можна зробити, вивчаючи його вірші.
Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії: І - натурфілософія (VІ – І пол. V ст. до н.е.), ІІ - класична філософія (ІІ пол. V - ІV ст. до н.е.), ІІІ- пізня антична філософія (кін. ІV ст.. до н.е. - У ст. н.е.).
У розвитку античної філософії можна виділити три етапи. Перший етап (УІІ-УІ ст до н. е.) визначається як досократівський На перше місце тут виносилися питання про сутність та першопочаток світу, про походження та устрій космосу. Другий етап (У-ІУ ст до н. е.) класичний, у цей час грецька демократія, література, філософія, мистецтво досягай вершини свого розвитку і стали зразком для наступних поколінь. Філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості та мислення.
Третій період (кінець ІУ ст до н е. УІ ст н. е.) - елліністичний. Епоха еллінізму припадає на час кризи рабовласницького суспільства. Починається еллінізм з економічного і політичного занепаду грецьких міст-полісів, з установлення гегемонії Македонії і закінчується занепадом Римської імперії у VI ст. н. е. Найбільш відомі філософські школи цього періоду стоїчна, епікурейська і неоплатонічна особливу увагу приділяти проблемам людської особистості, сенсу та призначенню людського існування.
Потрібно зауважити, що існує суттєва відмінність у розумінні онтології східною та західною традицією. Тільки на Заході підґрунтям сущого є буття. Східна онтологія ґрунтується на уявленні про небуття як дійсної основи всього існуючого. Небуття на Сході трактується не як негативна характеристика відсутність буття, а як позитивне перевершення буття. Якщо в західній філософії всі речі та явища сприймаються як різноманітні форми буття, тобто зникнення речей є лише переходом до іншої форми буття, то в східній культурі саме буття є лише тимчасовим проявом небуття. Усе виникає з «великої порожнечі», з небуття, і все з часом щезає в небутті.
Піфагор початок всього сущого, причину, що визначає його розмаїття, вбачав у числі – "Все є число". Світ, вважав мислитель, побудований на основі числових пропорцій і є гармонійним. Піфагор розвинув принципи раціонального типу мислення; запровадив сам термін „філософія” – любов до мудрості.
Учнем софістів був Сократ(469-399 рр. до н.е.). Він сконцентрував свою увагу на людині та її поведінці, вважав ці проблеми найважливішими для філософії.
Для Сократа життя і людські вчинки, теорія і практика складали єдність: знання (слово) визначає цінність діла, а діло - цінність знання. Настанова Сократа на самопізнання - провідна ідея його філософії. "Пізнай самого себе" - основний принцип людської діяльності. Самопізнання, на думку Сократа, - це пізнання людиною свого внутрішнього світу. Процес пізнання здійснюється шляхом діалектики. Під діалектикою Сократ розумів мистецтво знаходження істини шляхом бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику протиріччя в його судженнях, чим побуджував його до мислення, пошуку істини, допомагав її народженню. Цей метод носить назву "майєвтика" – наведення співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі.
Сократ намагався знайти загальну ідею, ейдос доброчесності. Сократ вважав, що душа безсмертна, а Бога розумів як безособовий вселенський розум, надлюдську мудрість, джерело існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.
Сутність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Держава е знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості і можуть укласти справедливі закони. Воїни уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями і тому повинні підлягати філософам і воїнам. Але разом з тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.
Учень Платона Аристотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Йому належать слова „ Платон мені друг, але істина – дорожча”. Він вважав, що кожна одинична річ є єдністю "матерії" та "форми". Існують чотири причини буття:
І) матерія, або пасивна можливість становлення;
2) форма (сутність) речей, яка є дійсність того, що в матерії дано як можливість;
3) початок руху, бо світ існує в русі;
4) мета, до якої прагне все.
23.Розуміння буття у концепції Парменіда. Проблема тотожності мислення і буття.Буття, відповідно доПармениду, об'єднані, неподільний,неизменяемо,вневременно, завершено собі, лише вона істинно суще; множинність, мінливість, переривчастість, плинність тощо. - усе це належить до області думки. [4].
        Парменид ставить проблему тотожності буття й мислення, буття й думок про бутті.Спочатку він розбирає логічні можливості співвідношення категорій буття й небуття,розкриваючи ряд парадоксів, чи, як і їх собі сама позначає, «пастки» по дорозі істини, потрапивши у які, розум починає йти неправильним шляхом.
аби вирішити ці запитання,Парменид змушений говорити про неможливість уявної висловлювання небуття. Але цього разі проблема перетікає у площину вирішення питання про співвідношенні буття й мислення. Мислення і буття, за Парменідом, збігаються, тому «мислення та буття один і той ж» чи «один і той ж сама думка про об'єкт і є предметом думки». Це можна було зрозуміти а саме, що буття й мислення тотожні як і процес, як ірезультат»[2]. АлеПарменид як поставив філософську проблему буття, а й вирішив її - вирішив прямолінійно: «буття є, а небуття немає».
Істинне буття, відповідно до висновкам Парменіда, об'єднані, неподільно, незмінне й нерухомо, весь ж почуттєво сприймалася світ, що з безлічі виникаючих, мінливих і зникаючих речей, лежить поза ним.
24.Специфіка теоцентричної онтологічної спрямованості у парадигмі Середньовіччя.Онтологія- вчення про буття як таке; розділ філософії, в якому вивчаються фундаментальні принципи, загальні сутності і категорії сущого.
Античність дала нам поняття людського дому, дому буття як Космосу. Космос — це була гармонічна частина навколишнього світу, що характеризувалася рисами художнього твору, кінцева (не нескінченна), тобто пропорційна людським можливостям. Після того, як розвиток науки показав, що ми живемо в нескінченному світі, Всесвіт виявився місцем, що не пiдходить для того, щоб оголосити його домом буття людства. Такий дім шукали в царстві Бога-людини, тобто Христа. Та подальший розвиток науки, який ішов увесь час лінією відкриття в нескінченному великому і малому, привів до того, що формою, домом буття людства може бути тільки історія. Людину створила не природа, а Історія. І Історія є домом буття людини.
Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст..). Якщо антична  філософія  за  своєю  суттю  була  космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. —«теос» — бог).
Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІУ ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена «служницею богослів'я», і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.
Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істининим буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.                                                  ,
По-друге ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту
25.Трансформація онтологічної проблематики у філософському дискурсі: посткласична онтологія.Категорію Буття здебільшого ототожнюють зі змістом категорії існування, чи смислу. Мовляв, якощо в чомусь є смисл, то в ньому і є буття; а якщо немає смислу, то немає і буття. Окремі філософи доходять до того, що починають твердити, що в світі можуть існувати речі і процеси, які… позбавлені буття. Виходить, що щось може й існувати, але воно не існує.
Постановка у другій пол. XX ст. питання про постмодерн, його сутність та характер утвердження в якості нової цивілізаційної парадигми, котра приходить на зміну епосі модерну, дозволяє здійснити важливе аналітичне порівняння трьох головних цивілізаційних фаз, їхніх онтологій і типів раціональності. Унікальність перехідного етапу, на якому нині очевидно перебуває світова цивілізація, полягає в можливості найбільш об’єктивно дослідити та виявити особливості як архаїчної, так і модернової та постмодернової онтологічних парадигм, виходячи з позиції відносної рівновіддаленості від структур кожної з них. Особливого значення для розуміння природи постсучасного набуває проблема її походження та пов’язаності із попередніми періодами історичного становлення філософії – зокрема, дискусійне питання зв’язку між т.зв. «премодерном» та постмодерном. Достатньо широке висвітлення онтологічних обрисів постcучасності в порівнянні з Новим часом виявляється неповним без експлікації першої парадигми, котра співпадає із добою міфологічного світогляду, «зачаклованого» світу та «суцільного» буття. Рецепція донаукових та дофілософських онтологій та їх елементів на матеріалі традиціоналістської та консервативно-революційної філософій становить поле дисертаційного дослідження, дозволяючи виявити архаїчні пласти та їхній вплив на філософію пізнього модерну і постмодерну. В цьому ключі очевидно, що для найбільш повного вивчення проблеми, окрім розгляду філософії Ф. Ніцше, фундаментальної онтології (М. Гайдеґер) та ряду досліджень у суміжних сферах (К. Юнґ, М. Еліаде), додаткового залучення потребують матеріали неакадемічних, з т.з. модерну, течій – зокрема, школи інтегрального традиціоналізму (Р. Ґенон, Ю. Евола,Ф. Шуон, Т. Буркхардт та ін.), роль якої в критиці класичної раціональності та онтологічних основ модерну в перспективі некласичної філософії залишається маловивченою, як і її значення для самої появи теорії парадигм. З іншого боку, висвітлення проблеми вимагає і звернення до ідейно-філософських пошуків ряду европейських авторів поч. і сер. XX ст., які в науці об’єднані терміном «консервативна революція» (Е. Юнґер, Ф. Юнґер, О. Шпенґлер, К. Шмітт та ін.), що дозволяє дослідити питання під новим кутом зору, показавши сутність еволюції консервативної парадигми в її відношенні до героїко-міфологічної природи премодерну, революційну трансформацію у фазі пізнього модерну самого поняття консерватизму, його зв’язок зі становленням парадигми постмодерну – та новітніх метафізичних інтерпретацій модернізму.Таким чином детальний розгляд ряду філософських та культурних течій кін. XIX – поч. XXI ст., узагальнених нами як у ключі консервативно-традиціоналістської думки, так і в перспективі видимого або завуальованого відтворення ними тих чи ін. архаїчних онтологій, дозволить виявити природу та еволюцію структур премодерну на тлі переходу від некласичної раціональнсті модерну до посткласичної раціональності постмодерну. Подібне діахронічне з’ясування на широкому філософському матеріалі еволюції та ролі архаїчного в деструкції класичної раціональності окреслює горизонти кращого розуміння постсучасності, її природи та генезису. Перспективний напрям такого дослідження сутнісно полягає у визначенні того, в якій мірі післясучасне в дійсності є відтворенням (або емансипацією) передсучасного, і в якій мірі поворот до архаїки, антики та символічного в рамках некласичної філософії та ідейно-культурних течій цього періоду призвів не лише до ревізії гносеологічного потенціалу модерну, але й до становлення на його уламках нової постмодернової парадигми. Дана проблема не настільки однозначна і вирішення її парадоксальним чином слід шукати саме в ідейних, культурних та філософських феноменах кін. XIX – сер. XX ст., котрі чітко позиціонували себе за рамками або у фіналі модерну, протиставляючи йому своє комплексне та послідовне бачення передсучасності не тільки в якості відносно поміркованої ревізії (сфера академічної філософії), але й дійсної революції (в галузі ідеології, культури, езотеризму та неакадемічної філософії). З’ясування на їх матеріалі сутності премодерну (чи, якщо бути точнішими: їхньої візії премодерну, діаметрально протилежної зверхньо-критичній настанові позитивістської науки), дозволяє означити сам хід трансформації оцінок міфу, архаїки та передсучасного в західній свідомості, починаючи від другої пол. XIX ст. та становлення некласичної раціональності, а, отже, і виявити явні та приховані механізми, котрі спричинили до подальшого утвердження постмодернових стратегій.
26.Класична і посткласична стратегія філософствування про буття.Класична стратегія філософствування спостерігалась в античності, що властива Стародавній Греції і Стародавньому Риму, розвивалася на протязі 1000 років і поділялася на чотири періоди:
1.              від виникнення в VI ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е. — докласичний, або до сократівський;
2.              класичний, тривалістю 100 років;
3.              з кінця IV ст. до н.е. до І ст. н.е. прийнято називати елліністичним;
4.              з І ст. по VI ст. має назву «римський»
Докласичний період представлений мілетською школою, Гераклітом, Емпедоклом, Анаксагором, піфігорейською та елейською школами. Мілетці Фалес, Анаксімандр, Анаксімеи (VI ст. до н.е.), як майже всі античні філософи, займались пошуком першооснов буття. За першооснову вони приймали різні предметноконкретні форми буття — воду (Фалес), повітря (Анаксімен) або щось невизначене («апейрон» Анаксіімандра). На відміну від мілетців Піфагор (580-500 рр. до н.е.) першоосновою буття вважав число. Саме завдяки числу поняття «космос » втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.
Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Левкіпа та Демократа (V- IV ст. до н.е,). Якщо Левкіп більше уваги звертав на світобудову, то Демокріт зосереджував увагу на людині. Вони вважали, що першоосновами світу є атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атоми вічні, незмінні, тотожні самим собі, не мають частин; різної форми, число їх нескінченне. Атоми розрізняються за порядком і положенням в просторі. Вони вічно рухаються, їх скупчення утворюють речі. Душу атомісти розглядали як сукупність певної форми атомів (круглих та слизьких), при цьому заперечували її безсмертність. 
У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються так звані «софісти» (платні вчителі «мислити, говорити і робити»), най-видатніщі серед них — Протагор,І'оргій, Гіппій. Вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Спільне в їхніх поглядах — раціональне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії.
Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.).У центрі роздумів Сократа — людина як моральна істота. Відмовляючись від пізнання природи, Сократ ставить головне завдання — виховати людину доброчесною і здатною творити добро. Для цього людина повинна знати, що є . добро, і має пізнати себе. Самопізнання можна досягти методом іронії, ставлячи перед співбесідником такі питання, відповіді на які він шукав би сам. Сократ вимагає всебічного обговорення будь-якого предмета з метою визначення (дефініції) поняття. Він звернув увагу'на те, що, якщо немає поняття, то немає і знання. 
Учнем і послідовником Сократа був творець першої послідовної системи філософського ідеалізму, засновник філософської школи — Академії — Платон (427—347 "рр. до н.е.). Платон виходив з того, що існує світ речей і світ ідеальних предметів (ідей). Ідеї — це незмінні, вічні, нематеріальні сутності, прообрази матеріального світу; знаходяться вони в поза-просторовому середовищі. Предмет, річ є приблизним втіленням тієї чи іншої ідеї. Ідеї являють собою «повноту буття ». Що ж до матерії, то вона є вічним небуттям, але таким предметним «нічим», яке активно взаємодіє з буттям ідей. Результатами цієї взаємодії є речі чуттєвого, матеріального світу. Платон вважає, що причиною взаємодії ідей і матерії є світова душа. 
Учнем Платона був Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який піддав критичному осмисленню концепцію Платона. У вченні Аристотеля платонівські ідеї перетворюються з моделей, зразків у сутності, які притаманні самим предметам, речам. Кожна річ має свою сутність, їх Аристотель називає сутностями першого порядку. Сутність найвищого порядку — Бог (він же вічний двигун, Космічний Розум). Еллінізм має свою довгу (кінець IV ст. до н.е. - V ст. до н.е.) історію. В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна та неоплатонівська.
Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком.
Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук.
Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук.Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.
27.Альтернатива "буття-небуття" у системі відношень життя людини.Важливе значення для глибокого розуміння взаємозв'язку людини і світу має категорія буття.
Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося вельми перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії, життя, буття - це життя. Буття у філософській антропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб'єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Знаменитий німецький екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, який віддав сорок років життя вивченню проблеми буття, підкреслює, що питання про буття і його вирішення Парменідом зумовили долю західного світу. Як же сам Мартін Хайдеггер вирішує проблему буття! У праці «Буття і час» ставить вимогу поновити питання про буття, залишене, на його погляд, європейською філософією в її витлумаченнях сущого на другий план - у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття було і залишається головною справою думки. Питання про буття найбільш важливе для людської істоти, Мартін Хайдеггер визначає його як «Dasein»: тут - буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень. За Мартіном Хайдеггером, буття виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурюватися, завдяки чому розкривається буття. Для розкриття буття має потребу в тому сущому, що називають існуванням. Буття - своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. 
Французький екзистенціаліст Жан-Полъ Сартр (1905-1980 pp.) відмічав, що буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо. 
28.Екзистенціалістська версія буття й тема "відповідальності за буття".Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.
Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію вXX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття.
29.Простір і час як форми присутності людини у бутті.Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об'єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв'язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об'єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.
Поняття простору і часу є фундаментальними поняттями людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або незнання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфології, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Для просторово-часових уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття концепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.
Простір - це форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов'язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об'єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взаємну координацію, тобто говорити про простір.
Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв'язок його з матеріальними об'єктами, оскільки він визначається як властивість цих об'єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, "чистого вакууму" без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під деякого ковпака викачали все повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле вакууму. Буде там також і "звичайне" електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, який має температуру, відмінну від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний). Ці поля не можна екранувати навіть в уявному експерименті.
Час - форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов'язане з рухом (змінюваністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Так, уже у давні часи порівняння циклічних станів, повторень - зміна дня і ночі - з усіма іншими станами, з якими мала справу людина, привело до поняття часу і винаходу приладдя для виміру його проміжків.
Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, яка рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз - ріка часу, потік часу. Самий же час не залежить від будь-яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву "абсолютного часу".
Таким чином, загальна теорія відносності блискуче підтвердила тезу: простір і час - не самостійні сутності, а форми існування матерії. З теорії відносності і експериментальних фактів сучасної фізики виходить, що із збільшенням швидкості руху тіл і наближенням її до швидкості світла зростає маса, відносно скорочуються лінійні розміри у напрямку руху, уповільнюються усі процеси порівняно зі станом відносного спокою тіл. Важливі висновки одержані також у квантовій механіці. У галузі слабих взаємодій виявлена просторова асиметрія розпаду деяких мезонів (незбереження парності). Висувається гіпотеза квантування простору і часу, що викликало у певної частини фізиків тенденції до заперечення загальності простору і часу. Насправді ж зникають не простір і час, а певна межа наших знань про них. У зв'язку з наступним проникненням у мікросвіт і в космос можна виявити нові незвичайні властивості простору й часу.
30.Полемічність питання про свободу. Свобода й свавілля.В структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і и духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.
У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.
В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від ЇЇ власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи. Свобода і свавілля завжди в історії філософської думки розглядалися в певному зв'язку. Характер цього зв'язку в різні часи уявлявся теж по-різному - від прямого ототожнення до протиставлення. Ототожнення свободи і свавілля приводило інколи взагалі до заперечення самої свободи. Розрізнення ж цих феноменів частіше всього схилялося до відриву одного від іншого, при цьому свавілля бачилося як щось формальне, негативне, нижче і яке становило загрозу свободі. У результаті принцип свободи як один з основних принципів буття людини у світі опинився розірваним на дві частини, кожна з яких неначебто існувала і функціонувала по-своєму. Такий підхід призвів до того, що позитивний, змістовний момент у визначенні свободи, витіснив її початковий негативний момент. Ф. Гаєк підкреслює, що можна справедливо говорити про різні типи свободи, "свободу від" і "свободу для"; хоча у нашому розумінні "свобода" є одна, вона відрізняється ступенем, але не типом.
Отже, враховуючи і донині існуючу думку, що свавілля повинно бути взагалі відкинуто як випадковість, як антипод свободи, ми все-таки ставимо питання: чи не є свавілля компонентою свободи?
На те, що свавілля є фрагментом, частиною, моментом у складі дійсної свободи, вказує Б. Вишеславцев. Він підкреслює, що свобода є перш за все свавільність вибору, що ігнорування свавілля тягне за собою нерозуміння зла, бо цим самим ігнорується проблема переходу від першої свободи до другої. Подальше ігнорування свавілля означає його недооцінку, заперечення і подавления заради свободи в добрі.31.Проблематичність людського буття в екзистенціальній філософії.провідне місце в ірраціоналістично-гуманістичному напрямі західної філософії належить екзистенціальній філософії. Вона зародилась у середині XIX ст., коли, на противагу об'єктивному ідеалізму гегелівської філософії, датський філософ
Сьорен К'єркегор (1813-1855) висунув тезу абсолютної цінності саме індивідуально-неповторного (а не всезагального) аспекту реальності як людського існування. Звідси виник і термін "екзистенціалізм" (від лат. exsintentia - існування). Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. 1 лише в 20-ті роки XX ст. німецький філософ Март і н Хайдеггер (1889-1976) у книзі "Буття і час" сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала "екзистенція"-людське існування. Подібних висновків, незалежно від Хайдеггера доходить інший німецький філософ - Карп Ясперс (1883-1969). Упродовж 1930-х років виникає і поширюється французький напрям екзистенціалізму, представниками якого були відомі письменники та філософи: Альбер Калію (1913-1960), Жан Поль Сартр (1905-1980), Габріель Марсель (1889-1973), Моріс Мерло-Понті (1908-1961) та ін.
Що ж таке екзистенціалізм? Екзистенціалізм-це ірраціоналістична філософія, предметом вивчення якої є не об'єктивна реальність, а внутрішній світ людини. Центральними проблемами цієї філософії є:
1. Проблема існування (екзистенції) людини. Екзистенціальна філософія стверджує, що не все, чим людина живе, що вона переживає, є справжнім існуванням. Коли людина працює, вчиться, відпочиває, радіє тому чи іншому випадку - це існування зовнішнє. У такому існуванні втрачається неповторна єдність, єдність кожної окремої особи, зникають ті первісні, внутрішні, інтимні, начебто незалежні від зовнішнього світу, від інших людей переживання, які й становлять існування. Для позначення існування в цьому розумінні й користуються терміном "екзистенція". Екзистенція виражає глибинну основу, сутність існування, неповторність, унікальність людини та її долі. Якщо існування показує людину такою, якою вона є, то екзистенція вказує на можливості, які містяться в ній. Екзистенція означає здатність людини здійснити свій вибір, розкрити свої можливості, бути собою.
2. Проблема буття людини та буття світу - центральна проблема екзистенціальної філософії. Про це свідчать навіть назви творів основоположників екзистенціалізму. У Хайдеггера - основна праця "Буття і час", у Сартра - "Буття і ніщо" та ін. Як же розуміють буття екзистенціалісти і як це поєднується з проблемою людини? На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, не залежний від свідомості світ, екзистенціалісти вважають, що філософія стоятиме на позиціях життєвого реалізму лише тоді, коли об'єктом її досліджень буде людина, її життя. Світ для людини існує оскільки, остільки вона йде від свого буття, надає світу певного значення та змісту. Людина творить світ таким, яким вона хоче його бачити, виходячи зі своїх переживань, створює свою емоційну картину світу. І тому, як стверджують екзистенціалісти, нема сенсу говорити про якийсь особливий, об'єктивний, світ позалюдського. В їх концепціях об'єктивна дійсність існує як суб'єктивна, як продукт переживань суб'єкта, як існування його сприйняття, його свідомості.
3. Проблема свободи людини. Екзистенціалізм називають філософією свободи. І справді, проблема свободи посідає в екзистенціалізмі важливе місце. Але ж у чому сутність свободи? Як її розуміють екзистенціалісти? Екзистенціалізм визначає свободу як вибір людиною самої себе: людина така, якою вона сама себе вільно вибирає. Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору або ставлення суб'єкта до незалежного від нього оточення. Він може або вільно погодитися зі своїм станом, або теж вільно не приймати свого стану. Об'єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише як переживання її як обмеження. Наприклад, в'язень або ж раб теж може бути "вільним", відповідним чином самовизначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб насамперед змінити своє ставлення до нього.
Ідеї екзистенціалізму мали і мають великий вплив на різноманітні течії сучасної філософської думки. Під впливом цієї філософії розвивалась франкфуртська школа (Ю. Хабермас, А. Шмідт, Т. Адорно, Г. Маркузе та ін.), школа нових філософів (Ж. М. Бенуа, Г. Лардро, М. Гарен та ін.), що виникли в 70-ті роки XX ст. у Франції, та ін.
32.Августин і модуси часу, час як межа покладання смислу життя.Аврелій Августин (354-430 рр.), одне з найбільш авторитетних «батьків церкви», розвиває розуміння часу, як «життя душі», але душі індивідуальної: у «внутрішньому людині» тече і вимірюється час. Своє розуміння часу найповніше й зрозуміло Августин викладає в одинадцятої главі «Сповіді». У Августина час відривається від руху тіл (зокрема і небосхилу) і перетворюється на категорію психологічну – «розтягнення душі». Тож у ролі феномена, котрий розкриває природу часу, Августин вибирає рух, дане не зору, а слуху - звучав голос. Августин «розкриває парадоксальність часу: воно складається речей, чого ми маємо (минулого), того, чого ще немає (майбутнього), і ще, що є, але з має тривалості, - миті настоящего»6 . Усі три модуси часу утримуються лише нашій свідомості. У Августина пам'ять перетворюється на головну скарбницю думки. Життя душі неможлива поза пам'яттю; центр тяжкості, в такий спосіб, переміщається з космосу до історії, та палестинці час з категорії космічної стає категорією історичної. Час у Августина, як і в Платона і Греблю, соотнесено з вічністю, але з стільки через космічну життя, скільки через історичне здійснення. Бог, по Августину , - вічний творець всіх часів, час постає разом із витвором. Аналіз проблеми часу Августин, як і Аристотель, розпочинає працю з констатації її труднощі й явною парадоксальності тимчасового буття, що з тим, що внаслідок безкінечною подільності часу виявляється можливим будь-який як завгодно малий інтервал тривалості, аналізований як справжність час. У остаточному підсумку час затягується до бездлительному миті, а саме час виявляється що складається з неіснуючих частин. Відповідно до Августину , ні минулого, ні майбутнього немає, і неправильно говорити про існування трьох часів: минулого, сьогодення й майбутнього, що у нашій душі: «справжнє минулого - це пам'ять; справжнє справжнього - його безпосереднє споглядання; справжнє майбутнього - його очікування».
33.Буття і проблема самореалізації людини.Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.
Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".
Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від свідомості об’єктивний світ, матерію. Це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком. Буття передбачає зміну, тобто буття є становленням.
Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Існує два заперечення доцільності введення в філос. категорії буття:
- категорія буття не говорить нічого про конкретні ознаки речей і тому її слід вилучити з розгляду;
- поняття буття визначається через поняття існування і повторює його, то і в цьому випадку вона теж непотрібна.
Очевидна необґрунтованість цих точок зору. Буття – це категорія, яка призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей. Філософська категорія буття включає в себе не тільки вказівку на існування, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування.
Розрізняються основні форми буття:
1) буття речей (тіл), процесів, які ще поділяються на: буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблений людиною;
2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;
3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне;
4) буття соціального, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор. процесі) і суспільне буття. Головні сфери буття – природа, суспільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об’єднанні певною загальною основою.
(Самореалізація)
Термін «самореалізація» трактується як «здійснення можливостей розвитку Я». Ідею розкрити свій внутрішній потенціал ми знаходимо у ключовій фразі древньогрецького філософа Сократа «Пізнай самого себе!». На його думку, людина, прагнучи до знання, має черпати його з себе самої шляхом випробовування та самопізнання.
Філософія ідеалізму розглядає самореалізацію у поєднанні з поняттями свобода, духовність, відповідальність. Німецький філософ І. Фіхте був переконаний у здатності людини до самовдосконалення шляхом власних зусиль і вільного прояву творчої діяльності.
Г.Гегель вважав, що свободу людини обмежує суспільство, сім’я, держава, однак виконуючи громадський обов’язок, вона забезпечує свої внутрішні потреби, при цьому отримує задоволення та прагне самореалізуватися.
Яскраво виражена ідея самореалізації і в підходах до особистості прибічників екзистенціалізму, які проблемі людини тут відводять провідну роль, а переважаючими цінностями в житті вважають свободу і відповідальність. Ж. Сартр наголошував на важливості вільного вибору людини у своїх діях та вчинках. Саме вони, а не мораль чи віднайдене в собі істинне почуття створюють буття, за яке сама людина несе відповідальність. Основна думка філософа виражена у фразі «людина стає такою, якою робить себе сама людина сама себе вибирає». Отже, щоб вижити в цьому світі індивіду потрібно зрозуміти свій внутрішній світ, оцінити свої можливості та здібності, а потім зробити правильний вибір.
Представник емпіризму Ф. Бекон вважав недостатнім лише пізнання самого себе. На його думку, варто знайти спосіб, за якого можна вміло й розумно показати і проявити себе. І саме самореалізації він відводив роль реального методу (засобу) змінити і сформувати власну особистість. Звідси випливає, що самостійність у вчинках, виборі та майбутньому самовизначенні особистості є внутрішньою умовою його самореалізації.
Вивченням самореалізації особистості займались і представники різноманітних психологічних шкіл. За визначенням, поданим зарубіжним психологічним та психоаналітичним словником “Самореалізація – це збалансоване та гармонійне розкриття всіх аспектів особистості; розвиток генетичних та особистісних можливостей”.
Найбільш яскраво ідея самореалізації особистості виражена в напрацюваннях представників гуманістичного напряму. Проте одним із перших в історії психологічної думки, хто розгледів в інстинктах людини потребу в самореалізації, був З. Фрейд. Заперечуючи прагнення людини до самовдосконалення, вчений все ж стверджував, що глибинна підструктура особистості «Воно» вимагає постійного задоволення і цим самим на несвідомому рівні примушує людину до психологічної активності і, як наслідок, до самореалізації.
Отже, самореалізація особистості – це процес, що відбувається за умови активної життєвої позиції, усвідомлення людиною власних потреб і цілей, залучення сутнісних сил, здібностей, потенцій та здійснення ряду «самопроцесів» (самопізнання, самоактуалізації, самовираження, самоконтроль, самоуправління).
34.Час як вічність і як минущість. Феномен часу й проблема безсмертя.перше проблема розрізнення часу як вічності або «нескінченного часу» та часу як хроноса або історичного часу виникає у грецькій філософії.  Прагнення співвіднести царини одвічного та мінливого породили у грецькій філософії взаємовиключні концепції часу Геракліта та Парменіда. Для Парменіда єдиною реальністю є постійне й незмінне, вічність, для якої не існує минулого та майбутнього, позаяк те й те присутнє у сучасному як єдине й неподільне. Темпоральна модель космосуГеракліта, навпаки, підкреслює унікальну цінність миті у плинному процесі: космос тут – не існуючий і спостережуваний у просторі одвічний речовинний світ, а опановувана на ґрунті Логосу нескінченно-вибухова подія.
Платон спробував співвіднести одвічне з минущим, визначивши у діалозі «Тімей» час як рухливий образ вічності, як певну її подобу. Час створений разом із Всесвітом і разом з ним загине. Тлумачення часу як недосконалого відображення вічності породжувало недовірливе ставлення людини до часу, оскільки як щось, позбавлене самостійності, він нічого не вирішує у долях людських, хоча одвічно несе загрозу рівновазі сущого. На думку Платона, по-перше, час не протиставляється вічності, час є її «подобою»; по-друге, час є творінням і був не завжди; по-третє, вічний лише «образ», «подоба», тобто час не вічний і на відміну від нерухомої вічності час рухається за законом числа.
Систематичну розробку категорія часу як реальної риси мінливості світу дістає у Аристотеля. Час у Аристотеля – це число або міра руху, розглянутого через відношення “раніше – пізніше”. Аналіз зв’язку поняття часу з поняттям руху, розкриття змісту терміну “тепер” насичують концепцію Аристотеля не тільки глибоким філософським, але й фізичним сенсом, позаяк час розглядається у тісному зв’язку з фізичними процесами, передовсім процесами руху й зміни.
Нова сторінка у дослідженнях проблеми часу як вічності та як минущості вписана до історії культури християнством. Августин дає інтерпретацію категорії часу крізь призму інтересів і цінностей людини. Абсолютна трансцендентна залежність творення від творця, земного світу людини від бога зумовила розтин часу на вічність як позачасне буття бога та тимчасове існування земного світу.
Отже, час у ранньому християнстві з реальної характеристики буття у Аристотеля перетворюється на мірило суб’єктивного досвіду людської душі, яка тільки одна здатна викликати з небуття минуле й передбачати майбутнє. Людська душа виявилася точкою перетну двох царин – вічності та минущості: будучи вміщеною у тимчасовому світі, вона прагне вічності.
Еталонним визначенням вічності у середньовічній теології стало визначення Боеція: “вічність – це досконале володіння одразу всією повнотою нескінченного життя”.
Вічність – атрибут самого тільки бога; це – “totum simul”, цілісність, сфокусована у точці. Вона не піддається раціональному осмисленню. Вічність не безконечність часу, а його заперечення; вічність – не слідування часові, а одночасність; вона не може бути виміряна ніякими часовими відрізками.
 Глибокий зв’язок між часом та вічністю був усвідомлений у філософії ХХ століття. Вічність та мить – це часові характеристики буття. Це два окремих полюси, єдність яких і утворює час.
М. Бердяєв вважав, що “время не есть замкнутый круг, в который ничто не может проникнуть из вечной действительности, а есть нечто размыкающееся… С другой стороны, эта точка зрения предполагает, что и самое время есть что-то внедренное в глубину вечности”, час є “какой-то внутренний период, какая-то внутренняя эпоха самой вечности”. Розрив між вічним та тимчасовим М. Бердяєв визначив як “найбільшу помилку свідомості”. В духовному переживанні людини час та вічність виступають в єдності – як відчуття того, що життя не вічне, і, разом з тим, віри в його абсолютний, першопочатковий сенс та призначення.
Людина постійно звертається до вічності, намагаючися видертися з полону скінченності буття, знайти у ньому позачасове, вічне як виправдання й обґрунтування свого існування. Таким чином, щоб зрозуміти зв’язок минущого й вічного, необхідно наголошувати не на їхній відмінності, а на їхньому збігові, на їхньому зв’язку. Час – не зовнішня оболонка вічності, а якась “внутрішня доба самої вічності” (М. О. Бердяєв).
(Проблема безсмертя)
Мігель де Унамуно писав, що проблема особистого безсмертя –“єдина справді життєва проблема, що зачіпає найглибшу основу нашого буття” . На думку Унамуно, філософія в своїй основі також є спробою людини осмислити проблему смерті та безсмертя: “...жага не помирати, голод по особистому безсмертю... це є афективна сторона всякого пізнання і внутрішній, особистий вихідний пункт всякої людської філософії, людиною створеної та для людей призначеної... Усе інше – або самообман, або спроба обманути інших. І спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе.”
Підтвердження цієї думки можна знайти і у представників протилежного філософського табору – матеріалізму. Так, Фрідріх Енгельс писав: “Велике головне питання усієї філософії, особливо недавньої, є питання про відношення буття й мислення.” Далі він так пояснює цю філософську формулу: “З найдавніших часів ... люди розмірковували про відношення між душею і зовнішнім світом. Якщо, після смерті, вона залишала тіло й продовжувала жити, годі було придумати для неї ще якусь смерть. Так виникла ідея безсмертя...”
А ось як оцінював значення ідеї безсмертя Федір Достоєвський: «...вища ідея на землі лише одна, а саме – ідея про безсмертя душі людської, тому що всі інші "вищі" ідеї життя, якими може жити людина, лише з неї однієї випливають...».
Втім, далеко не всі філософи поділяли позитивну оцінку ідеї і перспективи особистого безсмертя. Сократ вважав, що небуття є кращим, аніж звичайне життя, сповнене страждань;  Епікур вважав, що до перспективи небуття слід ставитися з повною байдужістю.
Фрідріх Енгельс вважав, що віра в існування душі і безсмертя була наслідком незнання: “люди, які ще нічого не знали про будову своїх тіл, під впливом сновидінь, вірили, що їх думки й відчуття були діяльністю не їхніх тіл, а якоїсь душі, що живе в тілі і залишає його після смерті”, і що в давнину перспектива безсмертя зовсім не радувала людей: оскільки життя було дуже важким і сповненим страждань, то віра в безсмертя душі сповнювала людей жахом та безнадією, і що вони тільки й мріяли про те, як би позбутися цього жалюгідного безсмертя.
Радикально негативну оцінку ідеї особистого безсмертя дававФрідріх Ніцше: “Великий обман особистого безсмертя руйнує розум, нищить природність – все, що є в інстинкті благодійного, все, що сприяє в ньому життю і забезпечує майбутнє, все це віднині викликає підозру.”
 
Проте навіть в філософії Ніцше ми можемо виявити підтвердження міркувань Унамуно про те, що жага особистого безсмертя є внутрішнім, особистим вихідним пунктом всякої людської філософії, а усе інше – самообман і спроба обманути інших заради того, щоб обманути самого себе. Відкинувши ідею особистого безсмертя, Ніцше створив паліатив (замінник) цієї ідеї – вчення про вічне повернення. Згідно з цим вченням, усе, що відбувається, вже відбувалося раніше і відбуватиметься в майбутньому нескінченну кількість разів. Через мільярди або мільярди мільярдів років усе повторюється. А отже, кожний з нас вже проживав і ще проживатиме це саме життя безліч разів. Чим не особисте безсмертя.
35.Свідомість як предмет міждисциплінарного дослідження. Специфіка філософського аналізу свідомості.
Сьогодні поняття “свідомість” є об’єктом міждисциплінарних студій. Ним активно оперують у гуманітарних і природничих науках. Це один з ключових концептів філософії, психології та соціології. Поняття перебуває в полі зору наукових студій психіатрії, нейрофізіології, біології, логіки, теології, антропології, кібернетики. Кожна з цих дисциплін розвиває свій підхід до дослідження феномена “свідомість”.
У філософії, свідомість розглядається як здатність співвідноситися, усвідомлювати предмет (Гегель). При цьому під "свідомістю" розуміється не психічна здатність тіла (як в психології), але фундаментальний спосіб, яким людина співвіднесена зі своїм предметом і світом взагалі. Філософія намагається відповісти на два основні питання про свідомість: яка природа свідомості і як свідомість пов'язана з фізичною реальністю, передусім з тілом. Уперше проблема свідомості в явній формі була сформульована Декартом, який стверджував, що людина є мислячою субстанцією, здатною засумніватися в існуванні усього, окрім своєї власної свідомості, і що свідомість, таким чином, не зводиться до фізичного світу.
Дуалізм - теорія про те, що існує два різновиди субстанцій : свідомість і фізичні об'єкти. Дуалізм душі і тіла - точка зору, згідно якої свідомість (дух) і матерія (фізичне тіло) є дві незалежні, взаємодоповнюючі один одного і рівні за значенням субстанції. Основоположниками є Платон і Декарт
Логічний біхевіоризм - теорія про те, що бути в психічному стані означає здійснювати деяку поведінку, або мати диспозицію до такої поведінки. Логічний біхевіоризм пов'язаний з біхевіоризмом в психології, але їх слід розрізняти: в останньому випадку біхевіоризм розуміється як метод для вивчення людських істот, але не намагається вирішити філософські проблеми відносно природи свідомості і співвідношення свідомості і тіла. Серед представників логічного біхевіоризму можна назвати таких філософів як Гемпель і Райл.
Ідеалізм - це теорія, згідно якої існує тільки свідомість. Ідеалісти стверджують, що об'єкти фізичного світу не існують поза їх сприйняттям. Найбільш послідовно ця теза була розвинена Джорджем Беркли, який стверджував, що "бути, - означає бути сприйманим".
Матеріалізм -  теорія про те, що якщо щось існує, то воно має фізичний характер. Свідомість, тому, описується матеріалістами як властивість мозку. Матеріалісти критикують як дуалістів і ідеалістів, так і біхевіористів, доводячи, що поведінка не є свідомістю, але внутрішньою фізичною причиною свідомості. Серед матеріалістів можна згадати Фрідріха Енгельса, Володимира Леніна, Дэвида Армстронга, Дональда Дэвидсона і інших.
Функціоналізм - це теорія, згідно якої знаходитися в психічному стані означає знаходитися у функціональному стані, тобто виконувати деяку певну функцію. З точки зору функціоналістів свідомість відноситься до мозку також, як, наприклад, функція показувати час співвідноситься з конкретним фізичним пристроєм годинника. Функціоналізм займає критичну позицію по відношенню до матеріалізму, оскільки заперечує необхідний зв'язок між свідомістю і мозком : свідомість потенційно може бути функцією самих різних фізичних об'єктів, наприклад комп'ютера. Функціоналізм є методологічною базою теорії штучного інтелекту і когнітивної науки. До функціоналістів можна віднести Дэвида Льюса, Хіларі Патнема і Дэниела Деннета.
Двохаспектна теорія - це теорія про те, що психічне і фізичне суть дві властивості деякої віщої реальності, що лежить в основі, яка по суті не є ні психічною, ні фізичною. Двохаспектна теорія, тому, відкидає і дуалізм, і ідеалізм, і матеріалізм як уявлення про те, що існує психічна або фізична субстанції. Подібні погляди характерні, наприклад, для Бенедикта Спінози, Бертрана Рассела иПитера Стросона.
Феноменологія є спробою безпередумовного опису змісту досвіду без яких-небудь тверджень відносно реальності цього змісту. Феноменологія намагається відкрити ідеальні риси людського мислення і сприйняття, вільні від яких-небудь емпіричних і індивідуальних вкраплень, і обгрунтувати, таким чином, усі інші науки, як засновані на мисленні. Основною властивістю людської свідомості згідно феноменології є интенциональность. Серед прибічників цієї теорії назвемо Едмунда Гуссерля і Моріса Мерло-Понти.
36.Обґрунтуйте відмінність філософського тлумачення свідомості від спеціалізованого (психологія, фізіологія, кібернетика та інші).Філософія є світоглядом, але світоглядом особливим — теоретичним, тобто заснованим на розумі. Однак філософія наділена властивістю, яка виводить її за межі світогляду. Вона не обмежується поясненням світу, а й пізнає його, її пояснення ґрунтуються на пізнанні. Релігія, наприклад, не займається спеціально пізнанням світу, щоб потім давати йому своє пояснення. Її вихідні засади пояснення задані у священних книгах (Біблія, Коран та ін.). Для філософії світ завжди є проблемою. Вона постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого, просякнута пафосом пізнання. На цій підставі можна стверджувати, що однією з особливостей філософського знання є його спрямованість на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання. Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. Існує кілька поглядів на спільне та відмінне між цими сферами знання. При розв'язанні цієї проблеми у філософії намітились дві тенденції: одна максимально зближує філософію і науку, навіть проголошує філософію наукою, друга відстоює думку, що філософія не є наукою. Філософію і науку споріднює, як уже зазначалось, націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Отже, і філософське, і наукове знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях, правилах логіки, що дає підстави розглядати філософію як науку. Однак між філософським і науковим знанням існує і принципова відмінність. Філософія має справу з найбільш загальними поняттями, які, по-перше, застосовуються у всіх науках, а часто і за межами наук (поняття простору і часу функціонують не лише в науці, а й у мистецтві, техніці, юриспруденції); по-друге, зміст цих понять, хоч вони і використовуються в науках, не є предметом їх спеціального дослідження; по-третє, ці загальні поняття не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв'язати математичною формулою, що властиво науковим поняттям. І по-четверте, цей надзагальний характер філософських понять надає їм ще одну особливість: в їх інтерпретації може виражатись і виражається ціннісне відношення людини до світу. Скажімо, в розумінні причини можна стверджувати, що у світі все запрограмовано і від людини нічого не залежить, а можна доводити, що світ — це різні можливості, реалізація яких залежить від людини. Іншими словами, наукове знання є об'єктивним, воно не залежить від переконань та ідеалів вченого, а філософське — пройняте суб'єктивністю.
37.Структура свідомості. Функції свідомості.
Структура свідомості
.  елементи свідомості тісно пов'язані один з одним. Однак за всієї умовності у свідомості можна вирізнити такі три елементи.
Знання. Це головний компонент, ядро свідомості, засіб її існування. Знання - це розуміння людиною дійсності, відображення її у вигляді усвідомлених чуттєвих і абстрактних логічних образів. Завдяки знанням людина може "охопити", осмислити все те, що її оточує і становить предмет пізнання. Знання зумовлює такі властивості свідомості, як спроможність через предметну діяльність цілеспрямовано "творити світ", передбачати хід подій, проявляти творчу активність. Інакше кажучи, свідомість - це ставлення до дійсності у формі знань з урахуванням потреб людини.
Емоції. Людина пізнає навколишній світ не з холодною байдужістю автомата, а з почуттям задоволення, ненависті або співчуття, захоплення або обурення. Вона переживає те, що відображає. Емоції або стимулюють, або загальмовують усвідомлення індивідом реальних явищ дійсності.. Емоційна сфера має значний вплив на всі прояви свідомості людини, виконує функцію основ діяльності.
Воля - це усвідомлене цілеспрямоване регулювання людиною своєї діяльності.. Воля - це усвідомлені прагнення та спонукання до дії.
Мислення. Мислення - це процес пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності. Мислення дає нам знання про суттєві властивості, зв'язки і відношення. За допомогою мислення ми здійснюємо перехід від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності речей, процесів.
Увага та пам'ять. Увага - це форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості та зосередженості на певних об'єктах. Пам'ять - це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні і відтворенні в мозку індивіда його минулого досвіду. Основними елементами пам'яті є запам'ятовування, збереження, відтворення й забування.
Самосвідомість - це усвідомлення людиною себе як особистості, усвідомлення своєї здатності приймати самостійні рішення і вступати на цій підставі у свідомі відносини з людьми та природою, нести відповідальність за прийняті рішення й дії.
Функції свідомості
Головною функцією свідомості є пізнавальна, або відображувальна, функція, тобто здатність індивідуума отримувати знання про навколишній світ і про себе.. Пізнавальна функція має не пасивний, а активний, евристичний характер, тобто у свідомості є властивість випереджального відображення дійсності.
Пізнавальна функція свідомості обумовлює акумулятивну (накопичувальну) функцію. Вона полягає в тому, що в пам'яті людини накопичуються знання, отримані нею не тільки з безпосереднього, особистого досвіду, а й такі, що здобуті її сучасниками або попередніми поколіннями людей.
Ще однією функцією свідомості є функція аксіологічна (оціночна). Людина не тільки дістає дані про зовнішній світ, а й оцінює їх з точки зору своїх потреб і інтересів. Результатом і метою ціннісного ставлення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то ціннісне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.
Оціночна функція безпосередньо переходить у функцію цілепокладання (формування мети). Здатність до цілепокладання - це специфічно людська здатність, що становить кардинальну характеристику свідомості. Ціль - це ідеалізована потреба людини, яка знайшла свій предмет; це такий суб'єктивний образ предмета діяльності, в ідеальній формі якого передбачається результат діяльності людини.
Дуже важливою є функція комунікативна (зв'язку). Вона зумовлена тим, що люди беруть участь у спільній праці і потребують постійного спілкування. Цей зв'язок думок здійснюється через мову (звукову), технічні засоби (тексти, закодовану інформацію.Щоб інформація стала знаннями, вона повинна бути суб'єктивованою. Необхідні додаткові зусилля, спрямовані на перетворення інформації на знання, - суб'єктивне надбання.
Регулятивна (управлінська) функція. На підставі оцінки факторів і відповідно до поставленої мети свідомість регулює, упорядковує дії людини, а потім і дії людських колективів. Регулятивна функція виступає у двох формах: спонукальної та виконавчоїрегуляції. У міру того, як ідеї набувають спонукальної сили, людина здійснює вчинки свідомо, цілеспрямовано, за своїми переконаннями. Виконавча регуляція приводить діяльність людей у відповідність з їх потребами, забезпечує розміреність мети і реальних засобів її регуляції.
Такими є головні функції свідомості. Лише гармонійний їх розвиток формує справді цілісну в інтелектуальному та духовному плані особистість.
38.Розкрийте специфіку ідеального як всезагальної форми функціонування свідомості та механізми «народження» ідеалів людини.Категорія «ідеальне» похідна від поняття платонівської філософії «ідея», «єйдос» (дослівно вид)
Трансформація первинного змісту поняття ідеального, який полягає у протиставленні реального і ідеального, привела до формування нового його значення у сучасній філософській мові. І тепер розрізняють поняття «ідеал» і «ідеальне», бо мають різний зміст. Поняття ідеального почало зв'язуватися з психічним, духовним, за ним закріпилося значення, що виражає вторинність відносно матеріального буття. Але таке значення є лише одним з моментів змісту ідеального, крім того, таким, що виділяється переважно у матеріалістичній традиції. Тому і необхідне більш цілісне осмислення ідеального. Ідеальне полягає у виведенні ідеального з процесу буття, визначенні його місця у побудові специфічно людського способу буття у світі.
поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному предметі зміст та значення, що служать програмою для реальних дій людей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв'язаний з духовно-практичною творчою діяльністю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знаково-символічної функції, пов'язані з нею зміст та значення, що виражають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є психічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-символічний зміст людської культури.  Ідеальне існує як особливого роду реальність — реальність суб'єктна, що не зводиться до реальності суб'єктивної (внутрішніх психічних процесів), але й не зводиться до реальності об'єктивної. Ідеальні образи і норми свідомості, її зміст і значення створюються у процесі спільної діяльності людей, у культурі і втілюються у предметах культури, тобто виникають і існують у процесі взаємодії з навколишнім світом і його перетвореннях, внаслідок чого опредмечуються, об'єктивуються в предметах культури. Але особливого роду реальністю, що не тотожна своїй матеріальній формі існування, предмети культури стають тільки в тому разі, якщо вони розпредмечуються соціальним суб'єктом (колективним суб'єктом), який залучений до відповідної культури і виступає носієм певних культурних навичок, знань, ціннісних орієнтацій. Так, креслення машини має ідеальний зміст лише для технічно освічених людей, що здатні прочитати креслення і втілити його зміст в об'єктивну реальність. Ідеальність будь-якого художнього твору, який завжди має певну матеріальну форму, виявляється та актуалізується лише за наявності суб'єкта, якому вдається сприйняти, розпредметити той смисловий зміст, що втілений у книзі, картині, музичному творі тощо, тобто ідеальні у будь-якій формі не може існувати без суб'єкта, його свідомості.  Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існування. Сучасна наука співвідносить психічні процеси з діяльністю певних зон кори великих півкуль мозку. Ви вчення фізіологічних процесів кодування у мозку слів, що промовляються, дозволило розшифрувати кодові характеристики, розпізнати слова, які промовляються мислено. Але думка, переживання, образ не є фізичними предметами чи матеріальними утвореннями. Існування свідомості невідривно від діяльності мозку, нервової системи, тіла людини, але не зводиться до природно-біологічних процесів. Свідомість локалізується у діяльності певних центрів людського мозку, але, по суті, свідомість позапросторова, ідеальна. Специфічним є і час свідомості. Людина може мислено відтворювати час, у якому ніколи не жила, мислено повертатися до подій минулого чи виробляти образ майбутнього. Відома мудрість: «Що є найбільш швидким у світі? Думка». Думка може миттєво, перевищуючи усі фізичні швидкості, подолати простір і час. У цьому теж загадка свідомості, приховані від сучасної людини можливості думки. 
Будь-яке явище «в одному відношенні ідеальне, а в іншому - матеріальне», «в одному сенсі матеріальне, а в другому - ідеальне».
І перш за все - свідомість у всіх її виявах. То вона ідеальна, то вона матеріальна. З якого боку подивитись. В одному сенсі й відношенні - ідеальна, в іншому сенсі й відношенні - матеріальна...
...Звичайно, якщо під словом "свідомість" розуміти не свідомість, а "нейрофізіологічні процеси", то свідомість виявляється "матеріальною". А якщо під "нейрофізіологічними процесами" розуміти свідомість, то нейрофізіологічні процеси доведеться позначати як наскрізь ідеальне явище...
Дуже важливою є та обставина, що цей процес – процес перетворення «матеріального» в «ідеальне», а потім навпаки, який постійно замикається «на собі», на нові й нові цикли, витки спіралі, - суто специфічні для суспільно-історичної життєдіяльності людини…
39-40 . Розкрийте рівневу структуру свідомості у фрейдизмі та тлумачення ним феномена несвідомого. .Покажіть відмінності у тлумаченні несвідомого між З.Фрейдом і К.Юнгом«Розмежування психіки на свідоме та несвідоме є головною передумовою психоаналізу Навіть несвідоме ми можемо пізнати лише шляхом перетворення його у свідоме. Згідно із запропонованою теорією індивідуум постає перед нами як непізнанне і несвідоме Воно, на поверхні якого покоїться Я. Я намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип задоволення, який повністю панує у Воно, на принцип реальності. Сприйняття має для Я таке саме значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, всупереч Воно, яке містить пристрасті…»
Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи: а)несвідоме або «Воно» — інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» — своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» — сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми — догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі).
Для розуміння сутності відносин між «Воно», «Я» і «Над-Я», Фрейд вдається до такого метафоричного порівняння. «Воно» і «Я» — це кінь і вершник. «Я» прагне підкорити собі «Воно», як вершник сильнішого, ніж він, коня. Поки кінь спокійний, він підкоряється вершнику. Якщо ні, то вершник змушений рухатися туди, куди несе його кінь. Врешті-решт виявляється, що коли вершник потурає забаганкам коня, то і «Я» фактично підкорене волі «Воно» і лише створює видимість своєї переваги над ним. Отже, «Я» є вірним слугою «Воно».
Не менш складними є й відносини між «Я» і «Над-Я». Подібно до «Воно», «Над-Я» може панувати над «Я», виступаючи, наприклад, у ролі совісті. Це своєрідний адвокат внутрішнього світу людини.
«Я» виявляється у лещатах надзвичайно глибоких суперечностей з боку «Воно» і «Над-Я». За словами 3. Фрейда, «Я» є нещасною істотою, яка служить трьом панам і тому може зазнавати утисків з трьох боків: з боку зовнішнього світу, з боку «сексуальних бажань «Воно» і з боку суворого «Над-Я». Крім того, існує невідповідність вимог «Воно» і вимог неповноцінності та інші дискомфортні стани психіки.
Глибшу диференціацію «Воно» Фрейда дав його учень К.-Г. Юнг. Він виділив, крім «особистісного несвідомого як відображення в психіцііндивідуального досвіду», ще глибший шар — «колективне несвідоме», яке є відображенням досвіду попередніх поколінь. Його змістом є, за Юнгом, загальнолюдські прообрази-архетипи. Тобто воно охоплює образи, які однакові для всіх часів і народів — колективне несвідоме, хоча за своєю природою первинне певним чином залежить від індивідуального несвідомого. Воно змінюється, стає усвідомленим і сприйнятим. Юнг стверджував, що не існує жодного відкриття в науці чи мистецтві, яке б не мало прообразу в колективному несвідомому. Цей прообраз сягає своїми витоками найдавніших архетипів тих часів, коли «свідомість ще не думала, але сприймала». На архетипах ґрунтуються міфи, сновидіння, символіка художньої творчості. Вплив архетипу полягає в тому, що він полонить психіку своєю силою і змушує суб'єкта вийти за межі людського, виявитися в лоні надлюдського. Архетип — найінтимніша частина людської психіки, і ми оберігаємо її як особисту таємницю. Якщо особисті образи переживаються суб'єктом, то колективні образи походять не з життєвого досвіду, а з досвіду предків. Завдяки архетипам здійснюється смисловий зв'язок епох і генерацій, підтримується духовна цілісність культур.
Колективне несвідоме — образ світу, що сформувався ще в прадавні часи і виражається, як правило, мовою символів, а найвідомішою формою для вираження свідомого є словесна.
Отже, структура свідомості охоплює індивідуальне і колективне несвідоме, які, поєднуючись, суттєво доповнюють одне одного. Свідомість набуває своєї завершеності та цілісності через самосвідоміст
41.Окресліть механізм зв’язку індивідуальної та суспільної свідомості Індивідуальна свідомість - суб'єктивний образ світу, що формується в окремої людини під впливом умов її життя і психічних особливостей. Воно має буття, часто представляючи собою нікому не ведений потік свідомості. Крім індивідуальної свідомості існує групова та суспільна свідомість і як вид останнього колективне сознаніе. Коллектівное свідомість визначається насамперед громадською ідеєю як проявом суспільної свідомості, яка регулює діяльність окремих особистостей цього колективу до всього його в целом.Істочніком формування як громадської, так і індивідуальної свідомості є буття людей. Основою їх прояву та функціонування виступає практика. Індівідуальна свідомість існує тільки у взаємозв'язку зі свідомістю громадською. При цьому вони утворюють суперечливе единство.Вже в античній філософії почала зароджуватися думка про те, що свідомість існує в суспільстві не тільки в індивідуальних, а й в громадських формах. Так, Платон припускав, що в основі суспільної свідомості лежать вічні надкосмічних ідеї, а Геродот і Фукідід висловили припущення про психічні особливості, звичаї, різному складі мислення народів і племен. І надалі суспільний феномен свідомості був предметом інтересу мислителів різних епох. У сучасній літературі існують три точки зору на проблему сутності і природи суспільної свідомості: 1) суспільну свідомість функціонує тільки за допомогою індивідуальних свідомостей; 2) існує незалежно від свідомості індивіда і передує йому; 3) проявляється як в особистому, так і в надлічностной формі у вигляді культури, відокремленої від человека.В історичному розвитку свідомості його індивідуальна і колективна складові вступають в складне динамічне співвідношення, яке має важливе значення для процесів саморегуляції і підтримки стійкості соціума. Ця базова суперечність достатньо яскраво відбивається в специфіці індивідуальної і колективної свідомості.Якщо для першого найважливішими показниками є його пластичність і динамічність, то друге характеризується ригідністю і прагненням до стійкості. Таке співвідношення служить не тільки хорошим регулятором темпів історичного розвитку, а й забезпечує перевірку численних «особистих ініціатив» на їх коректність.
Співвідношення двох розглянутих тут форм свідомості мінливе в різні історичні епохи і в різних етноси.
42.Феномен несвідомого. Проблема архетипів колективного несвідомого.Зигмунд Фройд
«Розмежуванняпсихіки на свідоме та несвідоме є головною передумовоюпсихоаналізуНавітьнесвідоме ми можемопізнатилише шляхом перетворення його у свідоме. Згідноіззапропонованоютеорієюіндивідуумпостає перед нами як непізнанне і несвідомеВоно, на поверхніякогопокоїться Я. Я намагаєтьсятакожсприяти впливу зовнішньогосвіту на Воно і здійсненнютенденційцьогосвіту, вонопрагнезамінити принцип задоволення, якийповністюпанує у Воно, на принцип реальності. Сприйняттямає для Я такесамезначення, як потяг для Воно. Я уособлює те, щоможнаназватирозумом і розсудливістю, всуперечВоно, яке міститьпристрасті…»
Юнг Карл Густав
: відійшовшивідтеорії З. Фройда, К. Юнг значнозбагативпсихологічну науку новими, до того не висловленимиідеями, зокремаконцепцієюколективногонесвідомого.
Відповідно до концепції К. Г. Юнга психікамаєнаступну структуру: Его (центр свідомості та самосвідомості), особистенесвідоме (вмістилищеконфліктів, спогадів, що колись булиусвідомлені, але потімїхбуловитіснено та забуто і чуттєвихвражень, якім не вистачило «яскравості», щоб бути відміченими в свідомості) та колективненесвідоме.
Визначено, щоколективненесвідоме – цеглибинний шар психікилюдини, щолежитьглибшерівняіндивідуальногонесвідомого і є спільним для всіх людей. Вономістить результат багатовіковоїісторіїлюдства.
Встановлено, щоколективненесвідоме, за теорією К. Юнга, втілюється в архетипах. Архетипиможутьпроявлятися в міфах та сновидіннях є не певнимконкретним мотивом, а сукупністюмотивів, щоможутьваріюватися і мати різніформивираження, лишаючиціліснийзміст. Він виступає в якостісхеми, щомістить за собою сукупністьуявлень та образів.
Відмічено, щослабким моментом теоріїколективногонесвідомого є неможливістьекспериментальноперевірити та довести його існування, щолишаєданутеоріюлише на рівнілогічнихпобудов та умовиводів. У своїхпошуках автор користався методом вільнихасоціацій, розробленим
З. Фройдом, аналізомсновидінь та фантазійвласнихпацієнтів, вивченнямміфів, фольклору, легенд та казокрізнихнародів.
Теорія К. Г. Юнга описуєосновніархетипиколективногонесвідомого, серед них такі як самість, аніма та анімус, тінь, маска, мудрець, Бог. Архетип є сенсоформою, загальнимзначеннямпритаманнимвсіміндивідам, щозберігається на рівніколективногонесвідомого і проявляється у виглядісимволів. Символ є безпосередньоюреалізацією архетипу, але ніколи не вичерпуєвсьогобагатства його значень.
Встановлено, що на думку К. Юнга, архетипимаютьзначеннялишереалізовуючись у виглядісимволів. Лише цілеспрямованапраця та переживаннядаєлюдинізмогузрозумітивласніархетипи. Шлях до усвідомленняархетипів К. Юнг назвав - індивідуацією. Він втілює одну з головнихжиттєвихцілейлюдини - пошук та знаходженнясамої себе і архетип самостівиступаєключовим у цьомупроцесі.
Подальша перспектива дослідженняполягає в уточненніролі та значенняархетипіввконтексті української ментальності. Такожнауковийінтереспредставляєтеоретичнедослідженняпроблемивтіленняідей К. Г. Юнга у сучаснихнауковихконцепціях та теоріях.
43.Свідомість і самосвідомість. Предметність і рефлективність самосвідомості.Свідомістьнабуваєсвоєїзавершеності та цілісності через самосвідомість, яку розглядають у двохаспектах:
—  як усвідомленнялюдиноюсамої себе, свого становища у світі, своїхінтересів і перспектив, тобтовласного «Я»;
—  як спрямованістьсвідомості на саму себе або усвідомлення кожного акту свідомості. Ціпідходи до розуміннясамосвідомості є взаємодоповнюючими.
Самосвідомість — здатністьлюдинипоглянути на себе збоку, тобтодистанціюватисявід себе, побачити себе очимаінших.
Через целюдину так хвилює думка інших людей. Якщолюдина не маєтакоїздатності, то це є ознакоюпсихічногозахворювання.
Самосвідомістьхарактеризуєтьсядвомавзаємопов'язанимивластивостями - предметністю і рефлективністю. Перше властивістьдаєможливістьспіввідноситинашівідчуття, сприйняття, уявлення, уявніобрази з предметнимсвітом поза нами, щодозволяєзабезпечитинаціленістьсвідомості на зовнішнійсвіт.
Рефлексія ж - цетака сторона самосвідомості, яка, навпаки, зосереджуєувагу на самих його явища та формах. Уходірефлексіїлюдинаусвідомлюєсвоє "Я", аналізує його, зіставляючи себе з ідеалом, розмірковуючи про своєставлення до життя, закріплюючи або, навпаки, змінюючипевніжиттєвіорієнтири.
При цьому в оцінках і самооцінкаможливі й помилки. Перевірка і коректування тут можливі за умовиуважногоставлення до оцінокінших людей і тверезогозіставлення з ними своїхсамооцінок.
Тому самосвідомість не є якась константа, воно не тількивиникає в процесіспільноїдіяльності і спілкування з іншими людьми, але і постійноперевіряється і коректується в процесіпоглиблення і розширенняміжособистіснихвідносин.
Самосвідомістьвиконуєтакіфункції:
— самопізнання — охоплюєсамовідчуття (відчуттявласноготіла, свогомісця у просторі);
—  самоспостереження і самоаналіз (на якийздатнінебагато людей);
— самооцінки — включаєсамопочуття (емоційнаоцінкасвоєїжиттєвоїситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певнихжиттєвихеталонів, рівеньдомагань (оцінку наперед моїхбажань і здобутків);
—  саморегуляції – передбачаєтакупослідовністьвиявівсамосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.
Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостейлюдини, яківизначаютьїїспецифічний стан у світі, їїособливийонтологічний статус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існуваннясвідомості є знання); б) практика як цілеспрямованадіяльністьлюдинизавдякисвідомості; цінніснеставлення до світу, людини, суспільства, щовизначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.
44.Проблема формування індивідуальної свідомості.
Кожна індивідуальна свідомість формується під впливом індивідуального буття, способу життя і суспільної свідомості. При цьому найважливішу роль грає індивідуальний спосіб життя людини, за допомогою якого переломлюється зміст суспільного життя. Іншим фактором формування індивідуальної свідомості є процес засвоєння індивідом суспільної свідомості. Цей процес названо в психології і соціології интериоризацией. У механізмі формування індивідуальної свідомості необхідно, таким чином, розрізняти дві нерівнозначні сторони:самостійне усвідомлення суб'єктом буття і засвоєння їм існуючиї системи поглядів.
Індивідуальне свідомість визначається індивідуальним буттям, виникає під впливом свідомості всього людства. 2 основних рівні індивідуальної свідомості:
1. Початковий (первинний) - «пасивний», «дзеркальний». Формується під впливом на людину зовнішнього середовища, зовнішнього свідомості. Головні форми: поняття і знання, в цілому. Головні чинники формування індивідуальної свідомості: воспітателная діяльність довкілля, освітня діяльність товариства, пізнавальна діяльність самої людини.
2. Вторинний - «активний», «творчий». Людина перетворює і організовує світ. З цим рівнем пов'язане поняття інітеллекта. Кінцевим продуктом цього рівня і свідомості в цілому є ідеальні об'єкти, що виникають в людських головах. Основні форми: цілі, ідеали, віра. Головні чинники: воля, мислення - ядро і системоутворюючий елемент.
Між першим і другим рівнями існує проміжний «напівактивний» рівень. Головні форми: феномен свідомості - пам'ять, яка носить виборчий характер, вона завжди затребувана; думки; сумніву.
45.Форми опредметення свідомості. Свідомість і мова.
Світ  людини постійно прагне знайти своє відповідне втілення, матеріалізуватися. На відміну від тварин, людина не пристосовується фізично до зміни середовища, а прагне своєю активністю змінити наявне. Світ ідеальних думок фіксує внутрішні можливості природних речей змінюватись у потрібному для людини напрямі. Наявність уявного образу кінцевого результату діяльності (мети), що формується ідеально до початку дії і визначає її, виступає однією із суттєвих характеристик людського способу життєдіяльності. Діяльність людини тому визначають як цілеспрямовану. А процес цілеспрямованого продукування нових речей є процесом опредметнення ідеальної думки у природному матеріалі, коли людина змінює форму, структуру природної речі та надає їй нових меж буття та нового способу функціонування. Найбільш адекватною формою опредметнення є мова. Мова є не лише однією з можливих форм опредметнення свідомості, а й способом організації та виразу думки. Іншими словами, свідомість і мова нерозривно пов'язані між собою. Справді, думка людини завжди прагне вилитись у відповідний мовний еквівалент. Мова є прямим та найгнучкішим способом прояву свідомості. Вона виконує багато функцій, а саме:
- позначає, називає предмет, явище чи дію, виділені людиною із тотальності сущого;
- є засобом мислення, засобом виразу предметного змісту знання;
- об'єктивує ідеальну за своїм способом існування свідомість;
- є засобом спілкування людей, обміну досвідом, переживаннями, почуттями;
- зберігає та передає інформацію для прийдешніх поколінь, тим самим сприяючи соціально-історичному розвиткові;
- є засобом управління як поведінкою людини, так і колективними діями.
46.Світоглядне значення філософської проблеми свідомості для професійного зростання філолога, перекладача.Проблема свідомості є важливою для зростання перекладача. Бо в процесі перекладу необхідно зрозуміти текст оригіналу, знайти відповідні засоби передачі у мові перекладу, перевірити наступні аспекти перекладу: ступінь формальної відповідності, ступінь смислового навантаження та прийнятності для цільової аудиторії. Адже при перекладі ми маємо справу не лише з різними мовними системами, а й з різними культурами, тексти оригіналу розраховані на сприйняття носіїв мови, в той час як рецептором тексту перекладу є іншомовний читач, який має інший менталітет, інший об’єм фонової інформації, тобто іншу свідомість. Першим етапом процесу перекладу є сприйняття тексту, що являє собою складний процес розумової діяльності, процес аналізу та синтезу інформації. Другим етапом є відтворення тексту іншою мовою, що є також складним процесом аналізу та синтезу, який відбувається у свідомості перекладача. Після сприйняття семантичної та експресивно-емоційної інформації перекладач відтворює, перекодовує її у формі матеріальних одиниць мови перекладу. Отже, розуміння свідомості інших культур дозволить філологу зробити правильний адекватний переклад, зрозумілий для читача з іншим світоглядом.
47.Сутність і існування людини як проблемаСутність й існування людини розглядають за допомогою різних підходів, що отримали назву: екзистенційного й есенційного.
Екзистенційний підхід цікавиться категорією існування.
Існування — категорія онтології, що позначає наявне буття предмета, котре осягається чуттями.
Екзистенційний підхід витлумачує людину як «екзистенцію», від лат. «exista» — «існую», тобто посутньо не загальну, однократну істоту. Перевага віддається людській ситуації з одночасним акцентуванням на ірраціональних можливостях людини. Зосередженість на специфічно людському існуванні в світі замикає представників екзистенційного підходу на опосередкованому відношенні до феномену людини і зупиняє їх на судженнях та предметно-логічній думці. Вбачаючи призначення людини у виході «за межі», прихильники людського існування розуміють цей процес як порушення сталості, який супроводжується трансформацією чи то «перевертанням» природних вимірів людини.
Есенційний підхід робить ставку на категорію сутність.
Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, ті особливості предмета, за межі яких людина не може вийти і які осягає розумом.
Есенційний підхід прагне віднайти «специфічно людську» рису, не відмінну від інших рис, яка виявляє людину власне іншою (необмеженою, повною) істотою, що не закута в рамки детерміністичного світу.
Отже коло таких питань як хто така людина,  її походження, сенс життя, доля та призначення, можливості та межі її свободи і творчості, становлять проблему сутності та існування людини.
 

Приложенные файлы

  • docx 17708267
    Размер файла: 185 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий