shpory_mikro_Prokha


Суб’єкти й об’єкти економічних відносин на макрорівні, особливості їх поведінки та механізму прийняття рішень
Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.
Суб’єктами економ. відносин є споживачі, виробники і постачальники ресурсів. Споживачами виступають ті суб’єкти, які мають гроші: підприємці, наймані працівники, дрібні товаровиробники, пенсіонери, учні та студенти. Таким чином, суб’єктом економічних відносин виступає майже все населення країни. Виробниками продукції виступають підприємства, вони виробляють товари і послуги, які мають задовольнити потреби споживачів — покупців. Постачальниками ресурсів, таких як земля, праця, капітал і підприємницький хист, є власники цих ресурсів. Землю як виробничий ресурс постачають землевласники, працю — її носії — робітники, інженерно-технічні працівники, менеджери, інші спеціалісти. Капітал постачають власники засобів виробництва — капіталісти, а підприємницькі здібності — підприємці.
При аналізі економ. відносин на макрорівні прийнято також виділяти два таких основних суб’єкти: домогосподарства і підприємства. Ці суб’єкти властиві для моделі чистої ринкової економіки, за якої роль держави в економічних процесах мінімальна. Домогосподарства виконують дві основних функції в ринковій економіці: вони є основними постачальниками всіх економічних ресурсів і водночас основною видатковою групою в національному господарстві. Підприємства є другим основним компонентом приватного сектору. Підприємства — це основна ланка народного господарства, яка забезпечує виробництво товарів і послуг та здійснює комерційну діяльність з метою одержання прибутку. У змішаній ринковій економіці важливим суб’єктом ринкових відносин є держава. Держава виконує такі ф-її, наприклад, як перерозподіл доходу і багатства; коригування розподілу ресурсів, контроль за рівнем зайнятості та інфляції тощо.
Основними об’єктами економ. відносин є: товари і послуги, які постачені на ринок або які можуть бути постачені за певного рівня ціни; робоча сила, або праця; земля та інші природні ресурси; нерухомість: будівлі, споруди, житло.
Для мікроекономіки характерним є наступне. Мікроекономіка вивчає поведінку індивідуальних господарських суб’єктів в різних ринкових структурах. Індивідуальний економічний суб’єкт – це неподільний, первинний елемент господарської системи, який самостійно здійснює певні економічні функції. Суб’єкти ринкової економіки численні – це покупці та продавці, споживачі та виробники, наймані робітники, підприємці, інвестори тощо.
Центральними суб’єктами мікроекономічних досліджень є споживач і фірма. Споживач – це фізична особа, представник домогосподарства, який на ринку готової продукції виступає як основний покупець споживчих товарів, що поставляються фірмами, а на ринку ресурсів – як продавець факторів виробництва, якими володіє. Фірма виступає як виробник товарів, їх продавець, як споживач і покупець ресурсів, інвестор.
Об’єктом вивчення мікроекономіки є поведінка мікроекономічних суб’єктів, тобто процес розробки, прийняття і реалізації рішень відносно вибору і використання обмежених ресурсів з метою одержання якомога більшої вигоди.
Граничні величини та їх роль у мікроекономічному аналізі.
Важливою особливістю методу мікроекон. є широке використання так званого граничного аналізу. Так вивчаючи поведінку екон. суб’єктів, мікроекон. намагається виявити мотиви, які спонукають до прийняття рішень. При цьому виявляється, що вирішальне значення має не загальне бажання, а деякі додаткові обставини, що призвели до остаточного прийняття рішення. Наприклад: рішення про збільшення випуску товару залежить від того, чи це призведе до зростання прибутку чи до збільшення витрат. Такі обставини мають назву граничних, саме вони визначають економічну поведінку суб’єктів.
Граничний продукт (МР) – це приріст загального обсягу виробництва (додатковий продукт), здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва: МР=дельтаТР/дельтаХ, де дельтаТР-приріст обсягу вир-ва, дельтаХ-приріст змінного фактора. Якщо витрати змінного фактора збільшувати в нескінченно малих к-тях, то граничний продукт саме й виражатиме граничну продуктивність фактора. Граничні витрати (МС) – це приріст сукупних витрат під-ства, пов'язаний із вир-вом додаткової одиниці продукції. Як правило, під цим поняттям розуміють витрати, пов’язані з випуском останньої одиниці продукції. МС= дельтаТС/дельтаQ. Залежно від змін граничних витрат вирішується питання про доцільність збільшення або зменшення обсягу вир-ва. Граничний виторг (MR) – приріст загального виторгу під-ства в результаті збільшення випуску продукції на одну одиницю: МR= дельтаТR/дельтаQ.
Економічна раціональність як базовий принцип поведінки мікросистем.
Гіпотеза про раціональність поведінки суб’єктів ринкових відносин означає, що фірма прагне приймати такі рішення, які б дозволили їй за умов обмеженості ресурсів максимізувати прибуток. Тобто основною метою діяльності підприємства є максимізація прибутку. Досягнення цієї мети вимагає здійснення вибору: що виробляти, яким чином виробляти, для кого призначаються результати виробництва. Підприємство володіє суверенітетом у прийнятті рішень щодо своє діяльності. Воно може мати різні цілі у короткостроковому періоді, але в довгостроковому має бути саме максиміз. прибутку, інакше під-ство не зможе втриматись у своєму бізнесі та досягати інших цілей.
Тобто раціональність поведінки означає, що основним мотивом діяльності економічного суб’єкта є максимізація безпосередньої вигоди. Мікроекономічні суб’єкти приймають рішення на основі порівняння витрат і вигод і реалізують їх, якщо вигоди перевищують витрати.
Закон попиту та обґрунтування його дії базовими положеннями теорії споживчого вибору.
Кількість благ та послуг, які споживачі бажають і мають можливість придбати у даний момент і у даному місті називається попитом. Тобто попит – це платоспроможна потреба. Попит на певний товар характеризує зміни в поведінці споживача у відповідь на зміну цінових та нецінових факторів. Попит окремого споживача наз. індивідуальвим попитом. Ринковий попит – це попит, який визначається як загальна сума всіх індивідуальних попитів при кожному значенні ціни. Крива попиту (D) – це крива, яка при інших незмінних умовах показує зв”язок між ціною і кількістю купленого товару. Кр.п. показує, яку кількість товару готові придбати покупці за різними цінами в даниц час. Крива ринкового попиту характеризує сукупність обсягів товару, на який пред”являється попит. Визначається сумою індивідуальних попитів при кожній ціні. Закон попиту твердить, що між ціною і обсягом попиту існує обернений зв’язок: обсяг попиту скорочується зі зростанням ціни і зростає зі зниженням ціни. Математичним виразом закону попиту є функція попиту: QD=f(P), де QD – обсяг попиту на товар, D – попит, P– ціна товару.
Аналіз змін у попиті й величині (обсязі) попиту. Чинники попиту. Поняття методи обчислення та сфери застосування.
Кількість благ та послуг, які споживачі бажають і мають можливість придбати у даний момент і у даному місті називається попитом. Кількість продукту, яку споживач погоджується придбати при даній ціні, становить величину попиту. Лінійна функція попиту описується рівнянням: QD=a–b·P.
Ціна є основною детермінантою попиту, зміна якої спричиняє зміни в обсязі попиту, що графічно відповідає руху між точками на даній кривій попиту. Нецінові детермінанти попиту спричиняють зміни у попиті, що графічно відповідає зміщенню всієї кривої попиту: праворуч-вгору, якщо попит зростає, і ліворуч-вниз, якщо попит скорочується. Нецінові детермінанти являють собою основні мотиви споживчого попиту. До нецінових детермінант попиту відносяться: смаки і уподобання споживачів; доходи споживачів; ціни сполучених товарів; кількість споживачів на ринку; очікування споживачів відносно майбутніх цін.
Смаки і уподобання споживачів визначаються звичаями, рекламою, модою, освітою і здатні змінювати попит в обох напрямках за незмінної ціни та інших рівних умов.
Доходи споживачів чинять неоднозначний вплив па попит. Відповідно до динаміки попиту в залежності від динаміки доходів розрізняють:• нормальні товари – це товари, попит на які зростає зі зростанням доходів споживачів, крива попиту зміщується праворуч. Абсолютна більшість товарів є нормальними; • нижчі товари – це товари, попит на які скорочується зі зростанням доходу, а крива попиту зміщується ліворуч. До таких товарів можна віднести немодне вбрання, висококалорійні, з низьким вмістом вітамінів продукти, а також товари низької якості.
Ціни сполучених товарів чинять взаємний вплив щодо попиту залежно від виду цих товарів. Розрізняють два види сполучених товарів: • товари-субститути або взаємозамінні товари – це пари товарів, для яких зростання ціни одного викликає зростання попиту на інший товар, і навпаки. • товари-комплементи або взаємодоповнюючі товари – це пари товарів, для яких зростання ціни одного призводить до зменшення попиту на інший товар, і навпаки. Ці товари споживаються одночасно, наприклад, бензин і шини або інші запасні частини до автомобіля. З підвищенням ціни бензину попит на шини скоротиться, оскільки власники автомобілів будуть їздити менше. Графічно скороченню попиту на шини внаслідок підвищення ціни бензину відповідає зміщення кривої попиту ліворуч.
Кількість споживачів на ринку – зі збільшенням числа покупців попит зростає, крива попиту зміщується праворуч, зі зменшенням – ліворуч за інших рівних умов.
Очікування споживачів. Очікування зміни цін є фактором попиту, який набуває особливої актуальності в умовах інфляції. Очікування підвищення цін у майбутньому спричиняють зростання попиту у поточному періоді за інших рівних умов, крива попиту зміщується праворуч, і навпаки – за умови очікування майбутнього зниження цін. Аналогічною є реакція споживачів в очікуванні підвищення або зниження доходу.
З врахуванням нецінових детермінант попиту функція попиту може бути представлена формулою: QD = f(P, ND) , де ND – нецінові детермінанти попиту.
Цінова еластичність попиту: поняття, методи обчислення та сфери застосування.
Еластичність попиту відносно ціни (цінова еластичність) показує, наскільки змінюється обсяг попиту залежно від зміни ціни. При зміні еластичності попиту практичне значення мають не абсолютні величини, а відносні. Коефіцієнт еластичності попиту за ціною показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту при зміні ціни товару на 1%. У загальному випадку: Ер=зміна обсягу попиту,%/зміна ціни,%. Оскільки обсяг попиту знаходиться в оберненій залежності від ціни, то то коефіцієнт цінової еластичності – величина відємна. Якщо зміна ціни на 1% викликає зміну обсягу попиту більшу, ніж 1%, - маємо еластичний попит, (ЕDP 1). Якщо зміна ціни на 1% призводить до зміни в обсязі попиту меншої, , ніж 1%, - маємо нееластичний попит, (ЕDP1). Попит одинично-еластичний, коли (ЕDP1) - це означає, що попит зростає (спадає) відповідно до зміни ціни. На відмінності в еластичності попиту впливає низка факторів: наявність товарів замінників (чим ближче замінник до споживчих властивостей даного товару, тим еластичніший попит); наявність товарів взаємодоповнюючих (супутники більш значних товарів будуть мати низьку еластичність); яку частку витрати на даний товар займають у бюджеті споживача (якщо ця частка мала – еластичність низька); чинник часу (у короткостроковому періоді попит менш еластичний ніж у довго); важливість товару для споживача (предмети розкошу- ел., хліб – неел). Формула для обчислення: Ер=(дельтаQ/дельтаР)*(Р/Q).
Вплив цінової еластичності попиту на виторг виробника.
Цінова еластичність попиту впливає на обсяг загального виторгу від реалізації товару. Сукупний виторг у будь-якій точці кривої попиту, можна визначити у вигляді площі прямокутника, утвореного перпендикулярами від точки з обома осями. За умов різної еластичності попиту зміна ціни викликає відповідну реакцію покупців на зміну обсягу покупок і сукупного виторгу. Так, при зниженні ціни за еластичного попиту обсяг покупок різко зростає, зростає і сукупний виторг. При зниженні ціни за нееластичного попиту попит зростає дуже повільно, а сукупний виторг. За одиничної еластичності площі прямокутників однакові, оскільки зміни висот і основ компенсують одна одну. Існує загальне правило: якщо попит нееластичний, то сукупний виторг продавця змінюється в тому ж напряму, що й ціна. За еластичного попиту напрями зміни цих величин протилежні. Тобто, при еластичному(ціна зростає-обсяг виторгу зменшується, ціна спадає-обсяг збільшується); при нееластичному(ціна зростає-обсяг збільшується, ціна спадає –обсяг зменшується); при одиничній еластичності(обсяг не змінюється не дивлячись на ціни).
Еластичність попиту за доходом та перехресна еластичність попиту: поняття, методи обчислення та сфери використання.
Еластичність попиту по доходу (Edr) – це відношення відсотка зміни запитуваної кількості товару до відсотка зміни дохода споживача. Вона показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту на товар за зміни доходу споживача на 1%. Якщо Edr>1, то це нормальний товар підвищеної якості, якщо <1, то це товар більш низької якості(тобто при підвищенні доходу скорочується попит). «Закон Енгеля»: із зростанням доходу сімї питома вага низько еластичних товарів(продукти харчування) знижується, а високо еластичних (культурні потреби)-збільшуються. Перехресна еластичність попиту визначається як відношення відсоткової зміни попиту на даний товар х до відсоткової зміни ціни на інший товар у. Коефіцієнт перехресної еластичності попиту (EXY) характеризує міру реакції обсягу попиту на один товар (Х) на зміну ціни іншого товару (Y). EXY показує, на скільки процентів зміниться обсяг попиту на товар Х за зміни ціни товару Y на 1%. Для незалежних товарів EXY = 0, для замінників EXY > 0, для взаємодоповнюючих товарів EXY < 0.
Вплив різноманітних ефектів(моди, снобу, доходу тощо) на ринковий попит та структуру споживання благ.
Зміни у споживчих вподобаннях, що викликані коливаннями моди, рекламою, появою товарів з новими можливостями, можуть викликати суттєві зрушення у попиті. Смаки і уподобання споживачів визначаються звичаями, рекламою, модою, освітою і здатні змінювати попит в обох напрямках за незмінної ціни та інших рівних умов.
Під впливом моди, реклами та інших факторів смаки споживачів змінюються з тією чи іншою швидкістю, що призводить до зміни попиту. Наприклад, виробництво одягу разом із популярною музикою відносяться до тих галузей, де смаки змінюються найшвидше, тому й попит у цих галузях дуже мінливий. Технологічні зміни у вигляді появи нового продукту теж можуть виступати одним із факторів зміни споживчих смаків.
Зміна доходів споживачів. Вплив цього фактора на зміну попиту дещо складніший. Із збільшенням доходів у споживачів виникатиме все більший попит на модний сучасний одяг, дорогі меблі, аудіо- та відеотехніку. Ці товари називають товарами вищої категорії, або нормальними товарами. Проте водночас із зростанням доходів споживачів знизиться попит на однокімнатні комунальні квартири, окремі продукти харчування (хліб, картопля, капуста, маргарин), ношений одяг та інші вживані речі тощо. Такі товари називають товарами нижчої категорії, або товарами Гіффена.
Закон пропозиції та обґрунтування його дії.
Пропозиція S– це кількість продукту, яку виробники бажають і можуть постачати на ринок протягом певного проміжку часу. Обсяг (величина) пропозиції Qs – це кількість товару, яку виробник пропонує на продаж за кожним рівнем ціни в одиницю часу на певних умовах.
Пряма залежність між рівнем цін і кількістю товару, що пропонується на ринку, є, за інших рівних умов, досить стійким співвідношенням і зветься законом пропозиції. Цей закон відображає ситуацію, коли зі зміною ціни змінюється величина пропозиції при умові, що всі інші чинники залишаються незмінними. Закон: виробники виявляють бажання та здатність продавати більшу кількість товару за умови вищої ціни. Дію даного закону відображають графічно через криву пропозиції (S) – це крива, що показує, який обсяг товару можуть та бажають виготовити та продати виробники за різними цінами в даний час.
11.Аналіз змін у пропозиції і у величині (обсязі) пропозиції. Чинники пропозиції.
Пропозиція характеризує можливість і бажання продавця (виробника) пропонувати свої товари для реалізації її на ринку за певними цінами. Об'єм, величина пропозиції — це кількість продукту (товару, послуг), яку продавець (виробник) бажає, може і здатний у відповідності з наявністю або продуктивними можливостями запропонувати для продажу на ринку протягом деякого періоду часу за певної ціни.
Величина пропозиції залежить не тільки від ціни, але і від ряду нецінових чинників.
Ціна на продукт впливає на змінювання величини пропозиції – при зростанні ціни величина пропозиції також зростає, і навпаки. Пряма залежність між ціною і кількістю продукта , який пропонується, називається законом пропозиції.Рух відбувається вздовж кривої пропозиції.
Нецінові фактори спричиняють змінювання пропозиції – переміщення кривої пропозиції праворуч (при її збільшенні ) або ліворуч(при зменшенні). До них відносяться: ціни на ресурси (при їх зростанні вартість виробництва зростає і пропозиція зменшується), технологія виробництва(удосконалення технології призведе до зниження середніх витрат, а значить до збільшення пропозиції), цінові та дефіцитні очікування підприємців(при очікуванні зростання ціни виробники скорочують пропозицію, розраховуючи на айбутній продаж за вищою ціною), податки і дотації(збільшення податків – скорочення пропозиції і навпаки; зворотну дію мають дотації.), кількість вироьників на ринку(пряма залежність між змінюванням кількості виробників та змінюванням пропозиції), ціни на інші продукти (альтернативні), стабільність законодавства та визначеність правового поля, специфічні фактори(кліматичні фактори, зміна моди, психологічна мотивація, тощо) та ін.
Основний чинник, що впливає на рух кривої пропозиції — це витрати виробництва та технічний прогрес. Виробничі витрати — ключовий елемент довготривалої дії на «криву пропозиції».Коли витрати постачальників змінюються через чинники вказані вище, переміщається крива пропозиції.
12.Взаємодія попиту та пропозиції. Ринкова рівновага. Графіки в конспекті.
В результаті дії конкурентних сил відбувається синхронізація цін попиту і цін пропозиції, яка дістала назву ринкової рівноваги.
Рівноважна ціна і рівноважна кількість блага на ринку встановлюється при рівнянні попиту і пропозиції (перетин кривих). В стані рівноваги ринок збалансований, і ні у виробників, ні у споживачів немає стимулів для її порушення. Рівноважна ціна та рівноважний попит мають місце на рівні, де кількість товару, яку виробники можуть і бажають поставляти, дорівнюють обсягу товару, який покупці можуть і хочуть купувати. На конкурентному ринку ця рівновага досягається на перетині кривих попиту (D) та пропозиції (S). При ціні рівноваги (Ре) немає ані надлишку, ані дефіциту.
Якщо ціна є більшою за рівноважну, то існує надлишок товару, якщо навпаки – дефіцит. За таких умов у ринкових суб»єктів з»являються стимули для змінювання ситуації.
При цінах, вищих за рівноважну, існували споживачі, які були готові їх платити. Онак в результаті встановлення рівноваги на ринку вони купують благо за нижчою ціною. Різниця між максимальними витратами, які споживач готовий був здійснити, і фактичними витратами називається споживчим надлишком чи виграшем. Одночасно, з боку виробників також спостерігаються такі, що готові були здійснювати виробництво при ціні, нижчій за рівноважну. І в результаті встановлення рівноважної ціни вони отримують виробничий надлишок чи виграш – різницю між фактичним доходом, що був отриманий від діяльності, і мінімально можливим.
Існують два підходи до встановлення рівноваги. У моделі Вальраса стимулюючим до дій економічних суб»єктів моментом є різниця в обсягах попиту та обсягах пропозиції, що склалася при певній ціні. У моделі Маршалла головним стимулом дій виступає різниця в цінах,яка складається при певній величині пропозиції, що відхиляється від рівноважного рівня.
D
S
Споживчий надлишок
Виробничий надлишок
Витративиробників
Попит і пропозиція одночасно беруть участь у визначенні ціни.

13. Концепція “надлишку” споживача та “надлишку” виробника як теоретичне обґрунтування взаємовигідності ринкового обміну.
Аналіз ситуації добровільного обміну (купівлі-продажу) з точки зору зиску, отриманої покупцями і продавцями дає змогу визначити величини надлишку споживача (покупця) і надлишку виробника (продавця). Надлишки є стимулами активізації споживача та виробника як суб'єктів ринку, стимулом формування попиту і пропозиції товарів на ринку.
При цінах, вищих за рівноважну, існували споживачі, які були готові їх платити. Однак в результаті встановлення рівноваги на ринку вони купують благо за нижчою ціною. Різниця між максимальними витратами, які споживач готовий був здійснити, і фактичними витратами називається споживчим надлишком чи виграшем. Одночасно, з боку виробників також спостерігаються такі, що готові були здійснювати виробництво при ціні, нижчій за рівноважну. І в результаті встановлення рівноважної ціни вони отримують виробничий надлишок чи виграш – різницю між фактичним доходом, що був отриманий від діяльності, і мінімально можливим.
Сума величин вказаних вище надлишків характеризує суспільну вигоду, що виникає у зв'язку з можливістю купівлі-продажу товарів, тобто у зв'язку з існуванням ринку взагалі

14.Сукупна та гранична корисність блага. Принцип спадної граничної корисності та його роль у виборі споживача.
(лекція №1-конспект)
У довгостроковому періоді потреби людини – безмежні. Однак у короткостроковому періоді, в рамках обмеженого проміжку часу, коли смаки споживачів залишаються незмінними, потреби можуть бути задоволені. Кожну потребу можуть задовольнити декілька благ, і навпаки, декілька благ можуть задовольнити одну потребу. Критерієм, за яким споживач обирає те чи інше благо, є корисність блага.
Корисність блага- здатність задовольняти потребу. Тобто, благо стає для споживача цінним у мить усвідомлення, що за допомогою цього можна задовольнити потребу. Оцінка корисності споживачів носить суб»єктивний характер – блага оцінюються з точки зору власних уподобань, смаків, тому корисність одного і того ж блага може бути різною для різних споживачів.
Корисність того самого блага може змінюватись в залежності від його кількості. Чим більшу кількість товару купує споживач, тим менше його намагання отримати додаткову одиницю товару. Тому розрізняють загальну та граничну корисність.(визначення в конспекті)
При збільшенні споживання блага загальна корисність зростає, а гранична зменшується (кожне наступне благо збільшує загальне задоволення споживача, але само по собі приносить все менше задоволення).Така залежність дістала назву закону спадної граничної корисності чи першого закону Госсена: за відносно короткий проміжок часу, протягом якого смаки споживача залишаються незмінними, гранична корисність кожної наступної одиниці блага буде зменшуватися. Максимум задоволення досягається в точці, в якій гранична корисність дорівнює нулю.Подальше споживання буде шкідливим для здоров»я, тому гранична корисність від»ємна.
Саме гранична корисність лежить в основі вибору споживача. Кожна людина має не тільки власну систему ранжування потреб, але вона також ранжує ступінь змінювання задоволення: гамбургер може бути на першому місці в ієрархії потреб, а сигарети на 5, натомість споживач може віддати перевагу сигареті над третім гамбургером.
Якщо є два блага з різною суттєвою величиною їхнього запасу на ринку, то для блага з більшою величиною запасу загальна корисність буде більшою, ніж для блага з меншим запасом. А гранична корисність буде меншою (наприклад, вода й алмаз, тюлька й лосось). Відповідно ринкова ціна блага з більшим запасом буде нижчою, ніж блага з меншим запасом. Отже, корисність блага залежить від його рідкості.
15.Закони Госсена, як теоретичне обґрунтування досягнення споживачем рівноваги
При збільшенні споживання блага загальна корисність зростає, а гранична зменшується (кожне наступне благо збільшує загальне задоволення споживача, але само по собі приносить все менше задоволення).Така залежність дістала назву закону спадної граничної корисності чи першого закону Госсена: за відносно короткий проміжок часу, протягом якого смаки споживача залишаються незмінними, гранична корисність кожної наступної одиниці блага буде зменшуватися. Максимум задоволення досягається в точці, в якій гранична корисність дорівнює нулю.Подальше споживання буде шкідливим для здоров»я, тому гранична корисність від»ємна.
Другий закон Госсена зводиться до того, що за всіх варіантів використання певного блага необхідно за обмежений період часу розподілити його споживання таким чином, щоб кожний варіант виводив споживача на одну й ту ж величину граничної корисності. Цей закон містить вимогу того, що для досягнення максимуму корисності потрібно перерозподіляти не благо, а час.Прийняття названих гіпотез означає, що в основі планування споживання індивідом лежить його особиста оцінка корисностей благ. Споживач за заданих цін на блага формує структуру та обсяги закупівель, які дають змогу за наявного бюджету отримувати максимальну суму корисностей при бюджетному обмеженні.Законові вибору споживача можна дати наступну інтерпретацію: споживач прагне отримати максимум корисності від придбаних благ і певної суми грошей, ураховуючи і граничну корисність грошей (бюджету).
Інакше кажучи, якщо запасів благ недостатньо для повного задоволення людини, то сукупне найбільше задоволення від них досягається тоді, коли приріст насолоди від кожного блага стає однаковим (тобто коли тотожні граничні корисності кожного блага).
Із закону обміну споживних вартостей випливає і закон єдності ціни на ринку. Для покупця існує ціна, вище за яку він товару не купить. Для продавця існує ціна, нижче за яку він товару не продасть. Десь на перетині інтересів обох сторін буде та ціна, яка задовольнить і покупця і продавця. Вона є наслідком порівнювання граничних корисностей різних товарів.
16. Еквімаржинальний принцип досягнення раціонального вибору та рівноваги споживача.
Споживчий кошик, який відповідає оптимальному вибору споживача, повинен забезпечувати найбільш привабливу комбінацію з доступних для споживання благ. Точка дотику бюджетної лінії з кривою байдужості, яка найбільш віддалена від початку координат, описує стан рівноваги споживача, його оптимальний вибір.
Рівновага споживача – стан, у якому досягається оптимальна структура покупок (згідно з принципом раціональності), будь-яка зміна в структурі покупок знижує рівень задоволення споживача.
Принцип раціональності вибору споживача – прагнення отримати максимум корисності від споживання благ за умов обмеженого бюджету і за інших незмінних умов. Тобто маючи обмежені кошти і прагнучи максимізувати сукупну корисність від споживання благ, споживач розподіляє свій дохід так, щоб корисність, отримана від останньої грошової одиниці, витрачена на те, чи інше благо, стала однаковою: MUx/Px=MUy/Py. Це означає, що споживач у стані рівноваги розподіляє свій бюджет таким чином, щоб остання грошова одиниця, витрачена на кожне благо, давала таку саму граничну корисність. Виведений еквімаржинальний принцип рівності зважених граничних корисностей є спільним для обох теоретичних підходів: кардиналістського та ординалістського.
17. Рівновага споживача: сутність та обґрунтування з кардиналістських позицій.
Рівновага споживача – стан, у якому досягається оптимальна структура покупок (згідно з принципом раціональності), будь-яка зміна в структурі покупок знижує рівень задоволення споживача.
Основне положення кардиналістів: “Корисність можна виміряти”(в ютілях/utily). Кожна наступна одиниця блага приносить споживачу все меншу та меншу корисність (задоволення). Потреби, які задовольняють блага, і спосіб їх задоволення мають суб’єктивну основу.
Умова рівноваги споживача в кардиналістській концепції – споживач при заданих цінах та бюджеті максимізую функцію корисності, якщо відношення граничної корисності блага до його ціни однакове для всіх благ та дорівнює граничній корисності грошей.
Максимум корисності споживача досягається за умови, якщо бюджет розподілено таким чином, що гранична корисність витрат однієї гривні однакова для кожного товару. Це і є умова рівноваги споживача в кардиналістській концепції. Принціип рівної граничної корисності є важливим принципом максимізації в мікроекономіці для аналізу поведінки споживача і виробника.
Отже, корисність споживача максимізується тоді, коли співвідношення граничних корисностей, яке дорівнює граничній нормі заміщення, відповідає співвідношенню цін. В такому положенні система може знаходитись тривалий час. Всі інші положення будуть повертати її до цього стану, а відтак цей стан є умовою довгострокової рівноваги в кардиналістській концепції. Таким чином, у точці оптимуму споживача відношення граничних корисностей дорівнює відношенню цін благ, що споживаються.
За умови наявності двох товарів споживач максимізує свою корисність, якщо одночасно виконуються дві умови: гранична норма заміщення для цих благ дорівнює відношенню їх цін і виділена для споживання сума коштів повністю витрачається. В такому разі ми завжди матимемо оптимальне рішення.
Якщо гранична норма заміщенню товарів значно більша за цінове їх співвідношення, то незначне зниження ціни на благо У не вплине на споживацький набір. Споживач, як іраніше купуватиме благо Х. Але якщо ціна на благо У зменшиться в значній мірі, споживач може змінити своє рішення щодо закупки тільки блага Х.
18.Крива байдужості та бюджетна лінія як інструменти мікроекономічного аналізу
(графіки та визначення в лекції №1)
Властивості кривої байдужості.Крива завжди спадна.. Це пояснюється протилежною спрямованістю руху споживаних кількостей двох благ. Якщо споживач збільшує споживання одного, то одночасно він зменшує споживання іншого і навпаки. По-друге, крива байдужості завжди увігнута й ухил її стає положистішим у міру руху вниз і вправо за графіком. Це означає, що споживач не просто вибирає між двома благами, а вирішує проблему заміщення певної кількості одного блага визначеною кількістю іншого. Якщо в нього багато блага А, то він може відмовитися від якоїсь його частини, щоб одержати натомість якусь кількість блага В. Цю ситуацію можна виразити через показник граничної норми заміщення, що є відношенням кількості блага, якого суб'єкт ще не має, але бажає отримати, і кількості блага, якої він згоден позбавитися. Крива байдужості відбиває певний рівень задоволення потреб, досягнутий комбінуванням кількох благ. Проте можливий перехід на інший (вищий чи нижчий) рівень споживання, на якому з'являється свій набір комбінацій, що однаково задовольняють будь-яку потребу. Ця ситуація може бути відображена новою кривою байдужості, розташованою вище чи нижче за попередню. Так будується карта байдужості, що включає низку кривих, де кожна, розташована на графіку правіше й вище, відбиває вищий рівень задоволення потреб.
Бюджетна лінія.Всі точки, розташовані на бюджетній лінії або під нею, досяжні для споживача, всі точки над бюджетною лінією – недосяжні. Точки на бюджетній лінії характеризують множину комбінацій товарів і , видатки на які не перевищують в сумі доходу споживача. Бюджетне обмеження показує компроміс, на який повинен піти споживач при виборі між двома товарами: щоб одержати додаткову одиницю одного товару, він повинен відмовитись від певної кількості іншого. Бюджетна лінія має від’ємний нахил – це означає, що споживач готовий відмовитись від певної кількості одного товару заради додаткового споживання іншого. Пропорції заміни показує співвідношення цін (відносні ціни товарів);
F зміна доходу споживача зміщує бюджетну лінію паралельно вгору або вниз, відповідно збільшуючи або зменшуючи купівельну спроможність споживача;
F зміна ціни одного з товарів змінює кут нахилу бюджетної лінії, що також впливає на купівельну спроможність споживача.
19. Рівновага споживача: сутність та обґрунтування з ординалістських позицій.
Рівновага споживача – стан, у якому досягається оптимальна структура покупок (згідно з принципом раціональності), будь-яка зміна в структурі покупок знижує рівень задоволення споживача.
Ординалісти – напрям, який вважає вимірювання корисності неможливим та пропонують порядковий принцип порівняння корисності, на основі якого базується вибір споживача.
Умова рівноваги споживача в ординалістській концепції – споживач при заданих цінах та бюджеті максимізує функцію корисності, якщо відношення граничної корисності блага до його ціни однакове для всіх благ та дорівнює граничній корисності грошей.
Поєднання понять кривих байдужості та бюджетного обмеження дає можливість пояснити, за яких умов споживач буде перебувати в стані тривалої рівноваги, тобто такому стані, коли він буде максимізувати свою корисність споживання визначеної кількості товару Х та У за даної величини доходу і ціни благ Х і У.
Споживач максимізує свою корисність за даної умови, коли він одночасно знаходиться на найвищій кривій байдужості і на бюджетній лінії.
Для аналізу вводять поняття: а) крива байдужості; б) лінія бюджетного обмеження. Крива байдужості – це крива, кожна точка якої характеризує споживацький вибір у вигляді певного набору товарів чи послуг, що приносить споживачу однакове задоволення.
Лінія бюджетного обмеження – показує всі можливі комбінації товарів, які може придбати споживач у межах свого доходу.
Рівновага споживача відповідає такій комбінації товарів, яка максимізує корисність при даних бюджетних обмеженнях. Рівновагу  можна визначити знаючи рівновагу в точці дотику(D) найвищої кривої байдужості(U2) до даної бюджетної лінії(B). Така рівновага передбачає, що як тільки споживач отримає даний набір товарів у нього зникає стимул змінювати цей набір на інший. Споживач згоден відмовитися від певної к-ті блага Х задля додаткової одиниці блага У за умови незмінності рівня корисності від набору благ – гранична норма заміщення MRSxy=(-Y)/X  або
MUx/MUy.  Бюджетна лінія – пряма: В=РхХ+РуУ . Нахил бюджетної лінії Qy/Qx=Px/Py.  У точці рівноваги(D), нахили кривої байдужості та бюджетної лінії збігаються, тому MRSxy= Px/Py або MUx/MUy=Px/Py або MUx/ Px= MUy/Py.
Це означає, що споживач у стані рівноваги розподіляє свій бюджет таким чином, щоб остання грошова одиниця, витрачена на кожне благо, давала таку саму граничну корисність. Виведено еквімаржинальний принцип рівності зважених граничних корисностей, який є спільним для кардиналістського і для ординалістського підходів.
20.Залежність споживання благ від зміни доходу споживача. Лінія Енгеля .
Рішення споживача щодо придбання блага Х залежить від доходу, яким він розпоряджається в певний проміжок часу. Зміни у доході (бюджеті) можуть привести до зміни кількості блага Х, що купується. Моделювання цього явища здійснюється за допомогою переміщення бюджетної лінії паралельно самій собі (нахил залишається без змін, оскільки незмінним є співвідношення цін) та знаходження нового положення точок оптимуму (рівноваги) споживача.Крива, що проходить через усі точки рівноваги, які відповідають різним величинам доходу, називається лінією «дохід—споживання»(в консспекті – для нормального блага-стандартний вигляд). Залежно від зміни доходу може змінитися і ставлення споживача о блага X: як до блага з нормальною споживчою цінністю (повноцінного) або ж блага з низькою споживчою цінністю (неповноцінного). Споживання повноцінних благ при збільшенні доходузростає, що зумовлює додатний нахил лінії «дохід—споживання».Споживання неповноцінних благ при збільшенні доходу скорочується, що зумовлює від’ємний нахил лінії «дохід—споживання».Лінія «дохід—споживання» може бути икористана для побудови лінії Енгеля, яка показує взаємозв’язок доходу споживача і кількості придбаного блага Х. Крива Енгеля показує співвідношення між доходом і обсягом споживання певного товару при незмінності інших факторів,  що впливають на попит. Для більшості нормальних товарів крива Енгеля має зростаючий  характер із затуханням, тобто певний приріст доходу  спричинює  менший  приріст  споживання товару х . Це насамперед пояснюється дією закону спадної граничної корисності. Однак для певної групи варів крива Енгеля може зростати з прискоренням.До цієї групи належать предмети розкоші, споживання яких зростає швидше, ніж зростає доход споживача.

21. Залежність споживання від варіацій цін на блага. Побудова лінії “ціна - споживання” та лінії попиту. (графіки в конспекті)
Якщо за незмінної величини бюджету змінюється ціна блага Х, то бюджетна лінія здійснює поворот навкруги точки свого перетину з вертикальною віссю, досягаючи більш
віддалених кривих байдужості.Всі точки оптимуму, які утворюються дотиком бюджетної лінії, що повертається, до кривих байдужості, визначають лінію «ціна—споживання». Вона показує, як реагує споживач на зміну ціни одного із благ. Різновид такого взаємозв’язку, в свою чергу, залежить від пов’язаності благ у споживанні. Для благ-замінників лінія «ціна—споживання» має від’ємний нахил, а для доповнюючих благ— додатний. Лінія «ціна—споживання» може бути використана для побудови лінії індивідуального попиту шляхом встановлення графічної відпо-
відності певних оптимальних кількостей даного блага і цін цього ж блага. Реакція споживача на зміну ціни може бути поділена на два моменти. У відповідь на зміну відносних цін споживач замінює блага, які відносно подорожчали, на ті, які відносно подешевшали, — має місце ефект заміни. У відповідь на зміну реального доходу споживач змінює обсяг благ залежно від їх різновиду (повноцінні чи неповноцінні) — має місце ефект доходу. Якщо благо вважається споживачем повноцінним, обсяг його споживання при зростанні ціни зменшується, якщо неповноцінним — обсяг споживання збільшується.
Крива „ціна – споживання” показує функціональну залежність між обсягом споживання блага та його ціною; вона сполучає всі точки рівноваги споживача, пов’язані зі зміною ціни одного з благ. На її основі будується крива індивідуального попиту.
Криву індивідуального попиту на товар отримаємо, якщо перенесемо рівноважні обсяги споживання товару у систему координат „ціна – кількість товару ” (рис. 5.4.б) Крива попиту показує обсяг споживання товару як функцію ціни.
Властивості кривої попиту:
§ крива попиту відображає зміну рівня корисності споживача: чим нижчою є ціна, тим вищий рівень добробуту вона забезпечує споживачеві;
§ кожна точка кривої попиту є точкою оптимуму споживача на певному рівні корисності;
§ в міру зниження ціни товару гранична норма заміни благ зменшується, тобто справджується закон спадної граничної корисності.
22.Ефекти доходу та заміщення благ як обґрунтування закону попиту
Якщо ціна товару X змінюється, то можливості споживача придбати різні набори товарів теж змінюються. З одного боку, зниження цін на товар X робить його привабливішим для споживача, оскільки він стає дешевшим щодо товарів-субститутів. З іншого боку, вивільнення коштів від здешевлення покупки товару X дає змогу людині збільшити споживання інших товарів. Таким чином, зростає реальний доход споживача, хоча його номінальний доход залишається попереднім.
Реакція споживача на таке зростання реального доходу значною мірою буде залежати від його ставлення до споживчих якостей товару. Щоб моделювати поведінку споживача, слід розмежовувати дію двох ефектів, які спостерігаються при зміні цін на один з товарів.
Ефект доходу — це тільки ті зміни у споживанні, що спричинені зміною реального доходу споживача під впливом руху цін. Як було з'ясовано раніше, зростання доходу суперечливо впливає на споживання нормальних та неякісних товарів: якщо із збільшенням доходу споживання нормальних товарів зростає, то споживання неякісних — зменшується. У відповідь на зміну реального доходу споживач змінює обсяг благ залежно від їх різновиду (повноцінні чи неповноцінні) — має місце ефект доходу
Ефект заміщення — це тільки ті зміни у споживанні товару, які є результатом змін цін цього товару відносно цін на інші товари. Цей ефект спрацьовує однаково і щодо нормальних, і щодо неякісних товарів. У відповідь на зміну відносних цін споживач за-
мінює блага, які відносно подорожчали, на ті, які відносно подешевшали, — має місце ефект заміни.


23.Технологічна і економічна ефективність виробника.
Виробничі відносини на мікрорівні - це передусім технологічні відносини. Вони визначаються не тільки технічною стороною процесу виробництва, але й інтелектуальними, фізичними можлостями персоналу фірми.
Технологія - це сукупність мeтодiв і практичних знань та навичок по виготовленню, зміні стaнy, властивостей напівфабрикатів, які здійснюються у процесі виробництва економічних благ.
(Технологія походить вiд грецького techne - мистецтво, майстерність, вміння).
Завданням технології є виявлення фізичних, хімічних, мехaнічних та інших закономірностей з метою використання на практиці найбільш ефективних і економічних виробничих процесів.
Технологічна ефективність:
- Виробничий процес технологічно ефективний, якщо не існує ніякого іншого способу, при якому для виробництва даного обсягу продукції витрачається менша кількість хоча б одного з ресурсів при умові незбільшення інших видів ресурсів.
- Виробничий процес технологічно ефективний, якщо обсяг виробленої продукції є максимальним при використанні визначеної кількості ресурсів.
Економічна ефективність:
Економічно ефективним способом виробництва заданої кількості продукції слід вважати такий спосіб, при якому досягається мінімізація альтернативної вaртості витрат, що використовуються у процесі виробництва.
Технологія може бути врегульована:
- в засобах виробництва;
- в робітниках (краща освіта та досконала професійна підготовка).
24.Виробнича функція: поняття, види і параметри.
(лекція:Теорія виробництва)
1. Виробнича функція показує співвідношення між будь-якою комбінацією факторів виробництва і максимально можливим обсягом продyкцiї.
2. Виробнича функція будується для певної технології.
3. Може бути використана для визначення мінімальної кількості витрат для виробництва будь-якої кількості товарів.
Якщо весь спектр комбінацій виробництва уявити як витрати:
- праці (L);
- капіталу (К);
- матеріалів (М),
то виробнича функцiя може бути визначена таким чином:
Q = f(L, К, М),
де Q - максимальний обсяг продукції, що виробляється при даній тexннології і даному співвідношенні праці (L), капітaлі (К), матеріалів (М).
Кожний вид виробництва, як правило, описується різними виробничими функціями. Звідси випливає, що видів виробничих функцій так само багато, як і видів виробництв.Виділимо деякі види виробничих функцій
Виробничі функції довгострокового періоду описують взаємозв’язок між входом і виходом виробничої системи за умови, що обсяги застосування всіх факторів змінюються одночасно і, як правило, в одній пропорції, а функції надтривалого періоду враховують і вплив на результати виробництва революційних змін у технології.В однофакторних виробничих функціях зміна результативного показника пов’язана зі зміною лише одного фактора (наприклад, вплив обсягів застосування праці на випуск продукції), у багатофакторних виявляється характер впливу на кінцевий результат комбінацій кількох виробничих факторів (трудовитрат, витрат матеріалів, часу роботи устаткування тощо).Улімітаційних виробничих функціях між витратами факторів виробництва і кількістю продукції, що випускається, існують жорсткі технічні співвідношення, тобто певний виробничий результат (Q) може бути досягнутий у разі єдиної ефективної комбінації факторів. Найвідоміша функція цього виду — виробнича функція В. Леонтьева, що характеризується двома основними властивостями: лімітаційністю співвідношень між виробничими факторами та лінійною залежністю між витратами ресурсів і випуском, через що її часто називають лінійно-лімітаційною. Такі функції використовують для моделювання строго детермінованих виробничих процесів, у яких не припустимі відхилення від установлених норм використання ресурсів на одиницю продукції. Так, наприклад, на швейній фабриці для виготовлення однієї сукні потрібно 1,5 м2 тканини, одна застібка-блискавка, три гудзики і 0,5 машино-години роботи швейної машини.Усубституційних виробничих функціях немає жорсткого технічного взаємозв’язку між витратами факторів виробництва і випуском, тобто певна кількість продукції може бути вироблена за допомогою різних ефективних комбінацій факторів. Серед субституційних виробничих функцій вирізняють функції з повною (альтернативною, абсолютною) і частковою (периферійною, відносною) заміщеністю ресурсів. Наприклад, складання певних виробів можна виконати вручну за допомогою механізованого інструменту, а можна — за допомогою роботів, цілком виключивши ручну працю. Таке виробництво допускає альтернативну заміщеність факторів й описується відповідною виробничою функцією. Проте для багатьох виробництв існують як технічні, так і економічні межі заміщення факторів. Часткова заміщеність ресурсів зустрічається на практиці набагато частіше, ніж повна.Однорідними,або гомогенними,називаються виробничі функції, що мають ті самі властивості на всіх інтервалах. У таких функціях результативний показник змінюється пропорційно значенню показників-факторів, тобто виконується умова                          де m — число, яке показує, у скільки разів збільшується обсяг застосування всіх ресурсів;mt — число, яке показує, у скільки разів збільшується випуск.Показник t характеризує ступінь однорідності функції. Якщо t = 1 — функція лінійно-однорідна; t < 1 — функція дегресивно-однорідна;t > 1 — функція прогресивно-однорідна.Неоднорідниминазиваються виробничі функції, що мають різні властивості на різних інтервалах і потребують відповідного коригування за їх аналітичного і графічного подання.Статичні виробничі функції не враховують час як фактор, який впливає на зміни основних характеристик досліджуваної системи, динамічні — враховують фактор часу.
Детерміновані виробничі функції моделюють виробничі закономірності без урахування непевності, тобто за стабільних очікувань можливих відхилень параметрів виробництва.Стохастичнівиробничі функції враховують імовірнісний характер процесу виробництва, його непевність, випадкові параметри, тобто так звані стохастичні перешкоди.
25.Спадна віддача (продуктивність) змінного фактора виробництва та її роль у технологічному виборі товаровиробника.
(графіки і формули в лекції:Теорія виробництва)
Віддача змінного фактора може бути різною: постійною, зростаючою, спадною. її характер залежить від особливостей виробництва. Найчастіше вона має змінний хар-ер зростаюча віддача змінюється постійною, а потім — спадною. У короткостроковому періоді для багатьох виробничих процесів чітко виявляється закон спадної віддачі (спадної продуктивності, спадної дохідності) змінного фактора. За цим емпіричним правилом, залучення у виробництво все більшої кількості змінного фактора за незмінних обсягів застосування всіх інших факторів призводить до того, що віддача (продуктивність, граничний продукт) змінного фактора починає знижуватися.Характер зміни параметрів короткострокової функції виробництва показує, що можна виділити чотири стадії, які різняться між собою пропорціями та ефективністю використання факторів виробництва. Підприємству завжди варто пройти першу та другу стадії, на яких постійні ресурси недовикористову-ються (це, як правило, ресурси високої вартості — будинки, споруди, устаткування і т. ін.), і на третій стадії визначити точку, коли вкладання коштів у змінний ресурс варто припинити. Підприємству, яке в основу своєї виробничої діяльності поклало принцип максимізації прибутку, варто вводити змінний ресурс, допоки факторний граничний дохід від застосування додаткової одиниці ресурсу не зрівняється з витратами на її придбання.
26.Ізокватна варіація факторів виробництва.
(графік в лекції: Теорія виробництва)
Ізокванта — геометричне місце точок у просторі факторів виробництва, для яких характерний однаковий обсяг випуску продукції.1зоквантна варіація показує, як можна комбінувати фактори виробництва, щоб забезпечити визначений обсяг випуску продукції.ізокванти можуть бути побудовані на основі даних виробничої сітки або шляхом розрізу «пагорба випуску» горизонтальною площиною, рівнобіжною площині факторів виробництва Властивості ізоквант. 1. Чим далі від початку координат розміщена ізокванта, тим більший обсяг випуску вона характеризує. Дійсно, збільшення витрат навіть одного з факторів веде до зростання обсягу випуску продукції. Це означає, що функція виробництва є зростаючою функцією за кожним із своїх аргументів.2. Ізокванти не перетинаються.
3. Ізокванти опуклі до початку координат. Ізокванти є одним з основних інструментів графічного аналізу технічної ефективності виробництва, тому з’ясуємо, чим визначається їх розміщення в просторі факторів K і L. Економічно доцільні комбінації факторів розміщені в лівому нижньому квадранті ізокванти).
4. Ізокванта характеризує інтенсивність застосування різних факторів у виробничому процесі. Інтенсивність визначається нахилом променя, проведеного з початку координат до визначеної точки на ізокванті. Верхня частина ізокванти включає капіталоінтенсивні, а нижня — працеінтенсивні технологічні процеси.5. Ізокванти мають негативний нахил. Якщо різні комбінації факторів виробництва можуть забезпечити той самий випуск продукції, то це означає, що фактори є певною мірою взаємозамінними. Ступінь взаємозамінності виробничих факторів у кожній точці ізокванти різна.
Ізокванти можуть мати різну конфігурацію: лінійну, жорсткої доповнюваності, повної заміщуваності.

Мал. 36а Лінійна ізокванта
Лінійна ізокванта - ізокванта, що виражає досконалу заміщуваність факторів виробництва (MRTSLK= const) мал. 36.а. В реальному житті повна заміщуваність факторів виробництва неможлива. Цю ситуацію можна розглядати як теоретичну абстракцію.

Мал. 36б Жорстка ізокванта
Жорстка доповнюваність факторів виробництва представляє таку ситуацію, за якої праця і капітал поєднуються в єдино можливому взаємному співвідношенні (MRTSLK=0) мал. 36.б. Такі ізокванти характерні для співвідношення комп'ютерів і операторів. Якщо кількість годин роботи комп'ютера протягом робочого дня фіксована, то збільшення кількості операторів не призведе до збільшення обсягів виконаної роботи.

Мал. 36в Карта ізоквант
Карта ізоквант – це сукупність ізоквант однієї виробничої функції, кожна яких відповідає певному обсягу випуску продукції (мал. 36.в.). Карта ізоквант може бути використана для того, щоб показати можливості вибору серед варіантів організації виробництва в короткостроковому періоді, якщо капітал є постійним фактором, а праця змінним. Ізокванти ілюструють гнучкість ухвалених фірмами рішень у виробництві. У більшості випадків фірми можуть досягти певного випуску продукції, використовуючи різні поєднання виробничих факторів. Керівник фірми повинен розуміти природу такої гнучкості, оскільки це дозволить йому вибирати такі поєднання виробничих факторів, які мінімізують витрати виробництва і максимізують прибуток.
27.Технічне заміщення факторів виробництва: допустимі межі, норма заміщення.
Гранична норма технологічного заміщення працею капітала (MRTSLK) визначається величиною капіталу,що може замінити кожна одиниця праці, не викликаючи збільшення чи зменшення виробництва. Цей показник подібний до граничної норми заміщення,що використовується при аналізі поведінки споживачів. MRTSLK= -(зміна К/зміна L).Випукла форма ізоквант показує, що гранична норма технологічного заміщення працею капіталу зменшується по мірі руху по ізокванті. Це означає,що кожна година праці може заміщувати все менше і меншу кількість годин роботи машин, коли капітал витісняється працею, а виробництво залишається на тому ж самому рівні.Причина зменшення граничної норми технологічного заміщення в тому, що фактори доповнюють один одного.Взаємодоповнення факторів вир-ва - одна з основних передтеч теорії виробництва. Можливості взаємозаміщення факторів вир-ва знаходяться в діапазоні від випадку, коли фактори ідеально взаємозамінні, до виробничої функції із жорстко фіксованою пропорцією їх використання.

а капіталу працею

28. Ефект збільшення масштабу виробництва та його відображення в характері виробництва та витрат.
В короткостроковому періоді збільшення обсягу виробництва відбувається лише за рахунок змінних факторів виробництва (праця, матеріали). У довгостроковому періоді змінюються всі фактори: праця, капітал, сировина й матеріали. Ефект масштабу виражає реакцію обсягу виробництва продукції на пропорційну зміну всіх факторів виробництва. Існує три варіанти ефекту масштабу:

Мал. 41 Зростаюча віддача
Зростаюча віддача від масштабу — пропорційне збільшення всіх факторів виробництва призводить до більшого збільшення обсягу випуску продукту (мал. 41). Припустимо, що всі фактори виробництва збільшилися удвічі, а обсяг випуску продукту збільшився в тричі. Зростаюча віддача від масштабу зумовлена двома основними причинами. По-перше, підвищенням продуктивності факторів внаслідок спеціалізації і поділу праці при зростанні масштабу виробництва. По-друге, збільшення масштабу виробництва найчастіше не вимагає пропорційного збільшення всього виробництва. Наприклад, подвоєння виробництва циліндричного устаткування (такого, як труби) зажадає збільшення металу менш як вдвічі.

Мал. 42 Постійна віддача
Постійна віддача від масштабу — це ситуація,при якій зміна кількості всіх факторів виробництва, яке викликає пропорційну зміну обсягу випуску продукту. Так, вдвічі більша кількість факторів рівно вдвічі збільшує обсяг випуску продукту (мал. 42).

Мал. 43 Спадна віддача
Спадна віддача від масштабу – це ситуація, за якої збалансоване зростання обсягу всіх чинників виробництва призводить до все меншого зростання обсягу випуску продукту. Інакше кажучи, обсяг випуску продукції збільшується меншою мірою, ніж витрати факторів виробництва (мал. 43). Наприклад, усі фактори виробництва збільшилися тричі, а обсяг виробництва продукції – лише вдвічі. Таким чином у виробничому процесі має місце зростаюча, постійна і спадна віддача від масштабу виробництва, коли пропорційне збільшення кількості всіх чинників призводить до зростаючого, постійного чи спадного приросту обсягу випуску продукту. Західні економісти вважають, що нині в більшості видів виробничої діяльності досягається постійна віддача від масштабу. У галузях економіки зростаюча віддача від масштабу потенційно значна, але з певного моменту вона може змінитися спадною віддачею, якщо не здолати процес збільшення масштабів фірм, що затрудняє управління й контроль, не дивлячись те, що технологія виробництва стимулює цю тенденцію.29.Альтернативність напрямків використання обмежених ресурсів у поясненні економічної природи витрат виробництва.
Важливими параметрами підприємства як мікроекономічної моделі є витрати. Використання кожного ресурсу можливе у виробництві іншого (альтернативного) товару. Витрати, які виникають в наслідок втрачених можливостей по альтернативному використанню ресурсів називаються альтернативними або економічними. Альтернативні витрати включають явні і неявні витрати. Явні виьтрати – це витрати, спрямовані на придбання необхідних виробничих ресурсів. Неявні ресурси - це витрати ресурсів, які є власністю підприємства. Витрати для виробництва певного обсягу продукції Q називаються сукупними витратами (ТС). Середні сукупні витрати (АТС) – це кількість сукупних витрат, які припадають на втробництво одиниці продукції. АТС=ТС/Q. Граничні витрати (МС) – це приріст сукупних витрат підприємства, пов’язаний із виробництвом додаткової одиниці продукуції. Як правило, під граничнимивитратами розуміють витрати пов’язані з виробництвом останньої одиниці продукції. МС= ∆ТС/∆Q.
30.“Економічний” та “бухгалтерський” підходи до визначення витрат і прибутку підприємства.
В мікроекономіці розрізняють бухгалтерські та економічні витрати. Бухгалтерські витрати – це фактичні витрати підприємства на виробництво продукції у певному обсязі. Проте економічні ресурси можуть бути використані для виробництва іншого (альтернативного) товару. Витрати, які виникають як результат втрачених можливостей по альтернативному використанню ресурсів називаються альтернативними або економічними. Для окремого підприємства – це витрати на ресурси разом із недоотриманням виручки від недодержання найкращого альтернативного способу використання цих ресурсів. Бухгалтерські витрати відрізняються від економічних ще тим, що не містять в собі вартості тих послуг факторів виробництва, використовуваних у відповідному процесі, які є власністю підприємства. Витрати обумовлені використанням факторів виробництва, які знаходяться у власності підприємства, називають неявними витратами. Явні витрати – це витрати підприємства, спрямовані на придбання необхідних виробничих ресурсів. Бухгалтерські витрати включають тільки явні витрати, а економічні – явні та неявні. Сукупний виторг в обох концепціях – це сума коштів, яку отримало підприємство від реалізації товарів за певний час. Бухгалтерський прибуток визначають як різницю між загальним виторгом і бухгалтерськими витратами. Економічний прибуток є різницею між сукупним виторгом і економічними витратами. Якщо підприємство отримує нульовий економічний прибуток, то воно покриває всі свої витрати. Нормальний прибуток при економічному підході відноситься до внутрішніх неявних витрат підприємства. Нормальний прибуток – це прибуток від якого підприємці відмовляються, витрачаючи ресурси на своєму підприємстві, який вони би могли отримати вклавши свої ресурси в інших видах діяльності.
31.Типовий характер зміни витрат виробництва у короткостроковому періоді.
Класифікація витрат виробництва здійснюється з урахуванням факторів часу і мобільності факторів виробництва.
Короткостроковий період — це часовий проміжок, протягом якого фірма не в змозі змінити свої виробничі потужності. Впливати на хід і результативність виробництва вона може лише шляхом зміни інтенсивності їх використання.
У цей період фірма може оперативно змінювати змінні фактори – кількість праці, сировини, допоміжних матеріалів, палива.
В короткостроковому періоді розглядаються постійні, змінні, загальні, середні і граничні витрати.
Постійні витрати (TFC) — витрати, величина яких у короткостроковому періоді не змінюється при зміні обсягу виробництва. Їх іноді називають «накладними видатками». До постійних витрат відносяться витрати на утримання виробничих будинків, закупівлю устаткування, рентні платежі, відсоткові виплати за кредитами, зарплата управлінського персоналу, комунальні платежі, оренда, амортизація і т. і. Ці витрати повинні фінансуватися навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє.
Змінні витрати (TVC) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Якщо продукція не виготовляється, то вони дорівнюють нулю. До змінних витрат відносяться витрати на придбання сировинних ресурсів, палива, енергії, оплата транспортних послуг, заробітної плати робітникам і службовцям.
Загальні витрати (ТС) — сукупні витрати фірми, рівні сумі її постійних і змінних витрат.Загальні витрати визначаються за формулою:

Загальні витрати збільшуються у міру збільшення обсягу виробництва. Витрати на одиницю вироблених благ мають форму середніх постійних витрат , середніх змінних витрат і середніх загальних витрат .
Середні постійні витрати (AFC) — це загальні постійні витрати на одиницю продукції.

Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то під час розділення їх на обсяг виробництва, що збільшується, середні постійні витрати будуть падати у міру збільшення кількості випуску продукції, оскільки фіксована сума витрат розподіляється на дедалі більше одиниць продукції. І, навпаки, при скороченні обсягу виробництва середні постійні витрати будуть зростати.
Середні змінні витрати (AVC) — це загальні змінні витрати на одиницю продукції.

Середні змінні витрати спочатку падають, досягаючи свого мінімуму, потім починають зростати.
Середні (загальні) витрати (ATC) — це загальні витрати виробництва на одиницю продукції. Вони визначаються двома способами:
а) шляхом поділу суми загальних витрат на кількість виробленої продукції:

б)шляхом підсумовування середніх постійних витрат і середніх змінних витрат:
АТС = AFC + AVC.
При невеликих обсягах виробництва продукції, середні загальні витрати високі за рахунок постійних витрат. У міру розширення обсягів випуску середні загальні витрати знижуються і сягають мінімуму, після чого знову починають зростати.
Граничні витрати (МС) — це витрати, викликані випуском додаткової одиниці продукції.
Граничні витрати показують на скільки зміняться загальні витрати при зміні обсягу виробленої продукції на одну одиницю, тобто вони відображають зміни витрат залежно від кількості виробленої продукції:

Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то постійні граничні витрати завжди дорівнюють нулю, MFC=0. Тому граничні витрати – це завжди граничні змінні витрати, тобто MVC=MC. Тому зростаюча віддача змінних факторів скорочує граничні витрати, а спадна віддача навпаки їх збільшує.Граничні витрати показують величину витрат, які фірма отримує при зростанні виробництва на останню одиницю продукції, або коштів, які вона заощадить у разі зменшення виробництва на цю одиницю. Якщо додаткові витрати (MC) на виробництво кожної наступної одиниці продукції менше середніх витрат на вже вироблені одиниці, виробництво наступної одиниці знизить середні загальні витрати. Якщо ж витрати на наступну додаткову одиницю будуть вищими, ніж середні витрати, виробництво додаткової одиниці підвищить середні загальні витрати.
32.Принцип неухильного зростання граничних витрат: сутність, графічна інтерпретація, значення в діяльності підприємства.
Граничні витрати (МС) — це витрати, викликані випуском додаткової одиниці продукції.
Граничні витрати показують на скільки зміняться загальні витрати при зміні обсягу виробленої продукції на одну одиницю, тобто вони відображають зміни витрат залежно від кількості виробленої продукції:

Оскільки загальні постійні витрати не змінюються, то постійні граничні витрати завжди дорівнюють нулю, MFC=0. Тому граничні витрати – це завжди граничні змінні витрати, тобто MVC=MC. Тому зростаюча віддача змінних факторів скорочує граничні витрати, а спадна віддача навпаки їх збільшує.Граничні витрати показують величину витрат, які фірма отримує при зростанні виробництва на останню одиницю продукції, або коштів, які вона заощадить у разі зменшення виробництва на цю одиницю. Якщо додаткові витрати (MC) на виробництво кожної наступної одиниці продукції менше середніх витрат на вже вироблені одиниці, виробництво наступної одиниці знизить середні загальні витрати. Якщо ж витрати на наступну додаткову одиницю будуть вищими, ніж середні витрати, виробництво додаткової одиниці підвищить середні загальні витрати.
Змінні та сукупні витрати змінюються зі збільшенням обсягу вир-ва.Темпи зміни витрат залежать від особливостей виробничого процесу.Крива середніх пост. витрат має тенденцію до зниження, оскільки зі збільшенням обсягу вир-ва загальна сума пост.витрат залишається незмінною.Криві середніх звінних, середніх сукупних і граничних витрат мають U- подібну форму.Це пояснюється дією спадної віддачі змінного фактора вир-ва. Тому закон спадної віддачі змінного фактора вир-ва пояснюють як закон неухильного збільшення граничних витрат.Крива граничних витрат перетинає криві середніх сукупних і середніх змінних витрат у точках їх мінімуму.Динаміка витрат зумовлює поведінку підприємтсва. За даної технології та організації вор-ва підприємство оптимізує свою діяльність, виробляючи продукцію в обсязі, що відповідає мінімальним середнім сукупним витратам.
Граничні і середні витрати являють собою важливі поняття. Вони вирішальним чином позначаються на виборі фірмою обсягу виробництва. Знання короткострокових витрат особливо важливо для фірм, діючих в умовах помітних коливань попиту. Якщо фірма здійснює випуск продукції в обсязі, коли граничні витрати різко зростають, невизначеність щодо збільшення попиту в майбутньому може змусити фірму внести в виробничий процес і, мабуть, спонукати додаткові витрати сьогодні, щоб уникнути вищих витрат завтра.
33.Ізокоста: поняття, графічна побудова, зміна положення під впливом зміни варіації цін виробничих факторів.
Ізокоста — лінія, що демонструє всі комбінації факторів виробництва, які можна купити за однакову загальну суму грошей. Ізокосту інакше називають лінією рівних витрат. Ізокости є паралельними прямими, оскільки допускається, що фірма може придбати будь-яку бажану кількість факторів виробництва за незмінними цінами. Нахил ізокости відображає відносні ціни факторів виробництва. Кожна точка на лінії ізокости характеризується одними і тими ж спільними витратами. Ці лінії прямі, оскільки факторні ціни мають негативний нахил і рівнобіжні (мал. 38).

де ТС – ізокоста (сукупні витрати),
L – працю,
K – капітал,
, – вартість праці і капіталу
Цю рівність називають бюджетним обмеженням виробника .

Мал.38. Карта ізокост
Рівновага виробника стан виробництва, коли використання факторів виробництва дозволяє отримати максимальний обсяг продукції, тобто коли ізокванта займає найбільш віддалену від початку координат точку. Щоб визначити рівновагу виробника необхіднопоєднати карту ізоквант з картою ізокост. Максимальний обсяг випуску буде в точці дотику ізокванти з ізокостою (мал. 39). З мал. 39 видно, що ізокванта, розташована ближче до початку координат, дає меншу кількість виробленої продукції (ізокванта Q1). Ізокванти, розташовані вище і праворуч ізокванти Q2, викликають зміни більшого обсягу факторів виробництва, ніж дозволяє бюджетне обмеження виробника. Таким чином, точка торкання ізокванти і ізокости (мал. 39 – точка Е) є оптимальною, оскільки у цьому випадку виробник отримує максимальний результат.

Мал. 39 Рівновага
Зміна цін на фактори виробництва викликає зміну кута нахилу ізокости. Як показано на мал. 40, за початкової ізокости E1фірма мінімізує свої витрати в точці A1, застосовуючи K1одиниць капіталу і L1одиниць праці. Якщо, приміром, збільшиться ціна капіталу, його застосовувана величина зменшиться.

Мал.40. Заміна застосовуваного чинника при зміні його ціни.
Щоб зберегти попередній обсяг випуску (залишитися на ізокванті Q), фірмі необхідно здійснити технологічну заміну капіталу працею. Кут нахилу ізокости збільшиться, вона займе положення E2. Тепер фірма буде мінімізувати свої витрати в точці A2, застосовуючи K2одиниць капіталу і L2одиниць праці.
Кут нахилу лінії ізокости дорівнює відношенню ціни одиниці капіталу до ціни одиниці праці і визначається відношенням граничного продукту капіталу до граничного продукту праці. А так, як в точці обидві ці прямі мають однакову крутизну, то можна стверджувати, що в цій точці співвідношення граничних продуктів капіталу і праці відповідно дорівнює співвідношенню цін одиниці капіталу і праці:
MPK/MPL=PK/PL(1.1)
Відомо, що гранична норма технологічного заміщення капіталу працею дорівнює співвідношенню граничних продуктів капіталу і праці:
MRTS=MPK/MPL(1.2)
Преформулюючи формулу (1.1) з урахуванням формули (1.2), отримаємо:
MPK/PK=MPL/PL(1.3)
Звідси можна зробити висновок про те, що для мінімізації своїх витрат (при заданому обсязі виробництва) фірмі доцільно заміщувати один фактор іншим доти, доки відношення граничного продукту кожного з факторів до ціни одиниці даних факторів не становитиме рівну для всіх використаних факторів величину.
Інакше кажучи, рівняння (1.3) показує, що при мінімальних сумарних витратах кожна додаткова грошова одиниця витрат на виробничі фактори додає однакову кількість випуску продукції. Фірма мінімізує свої витрати тоді, коли витрати на виробництво додаткової продукції однакові, незалежно від того, який додатковий виробничий фактор застосовується.
34Обґрунтування рівноваги виробника на основі спільного аналізу виробничої функції та функції витрат.
На форму кривих витрат фірми впливають ціни таких ресурсів, як праця та капітал. Однак крива витрат фірми також залежить від виробничої функції.Це можна побачити у випадку , коли технічний прогрес дозволить підприємству виробляти попередній обсяг випуску з меншими витратами факторів:витрати зменшуються, а крива витрат зміщується вниз.Маючи інформацію про вартість факторів вир-ва і типові виробничої функції, можна зобразити криву витрат. Припустимо підприємство збирається виробляти деякий обсяг продукції.Виробнича функція (а також ціни факторів виробництва) допоможуть вибрати найліпшу комбінацію факторів, що вимагатимуть найменших витрат.Аби виробити даний обсяг продукції з мінімальними витратами, підприємство має знайти таку комбінацію факторів, в якій би граничний продукт у розрахунку на грошову олиницю ,витрачений на купівлю ресурсів, був би однаковий для усіх ресурсів.
35.Типовий характер зміни витрат виробництва у довгостроковому періоді.
На динаміку витрат у довгостроковому періоді найбільше впливає хар-тер ефекту від зростання масштабів вир-ва.Розширюючи вир-во для виготовлення більшої кількості продукції ,вир-ки залучають все більшу кількість необхідних ресурсів , підприємство змінює масштаб вир-ва. При цьому можливий різний ефект від масштабу вир-ва.Якщо обсяги вир-ва збільшуються відчутніше, ніж обсяги вик-ня ресурсів,то маємо зростаючий ефект від зміни масштабу вир-ва. Хоча навіть при зростаючому ефекті фірмі слід збільшуватиобсяги вир-ва продукції доти, поки потенційні можливості економії на масштабах не будуть вичерпані.(точкаA на мал.8.3 ст.79)
Якщо приріст обсягу вир-ва відповідає приросту витратам факторів вир-ва,то ефект масштабу є сталим.Якщо ж зростання випуску продукції відбувається нижчими темпами ,ніж збільшення витрат факторів вир-ва, то спостерігається ефект спадної віддачі.Варіанти кривих середніх витрат під-ва у довгостроковому періоді наведено на мал.на ст.78
У деяких випадках у під-ва виникають витрати ,які воно не здатне відшкодувати,якщо ,наприклад припинить свою діяльність і вийде з даної галузі. В такому разі говорять про незворотні витрати, на які не потрібно звертати уваги в подальшому екон. аналізі під-ва.
36Концепція мінімально ефективного випуску та її прикладні аспекти.
Поняття «мінімально ефективний масштаб виробництва». У тривалому періоді, як неодноразово наголошувалося, підприємство може змінити обсяги застосування всіх видів ресурсів, тобто, по суті, змінити виробничу потужність. Підприємство, яке керується принципом економічної раціональності, має вибрати такий шлях розвитку, щоб виготовляти необхідну кількість продукції з мінімальними середніми витратами. Узагальнення результатів численних емпіричних досліджень функцій витрат дало змогу економістам [7, 10, 28 та ін.] висунути концепцію мінімально ефективного масштабу виробництва (Minimum Efficient Size, MES).
MES являє собою найменший обсяг випуску продукції, за якого підприємство може мінімізувати довгострокові середні витрати. На рис. 7.13 наведено можливі типи кривих довгострокових середніх витрат і відповідні їм MES. Мінімально ефективний масштаб виробництва є технологічним оптимумом довгострокового періоду. Зауважимо, що це не обов’язково оптимальний розмір випуску з погляду цільової настанови підприємства та його довгострокових економічних інтересів. Вивчаючи мікроекономічну теорію ринків продукції, неважко переконатися, що найчастіше максимальний прибуток досягається за інших обсягів. Але, безсумнівно, чим ближче реальний випуск продукції до точки технологічного оптимуму, тим ефективніше використовуються ресурси.
MES і структура галузі. Звернемося до рис. 7.13, а, д, е. Наявність на графіках протяжних відрізків, що відповідають постійній віддачі від зростання масштабів виробництва, вказує, що підприємства, які виготовляють істотно більший за MES обсяг продукції, також функціонують з мінімальними середніми витратами. У такій галузі можуть співіснувати і бути життєздатними і малі, і середні, і великі підприємства. Прикладами слугують торгівля, сільське господарство, побутові послуги, хлібопекарське, меблеве виробництво тощо-38103810
У випадку, коли зростаючий ефект масштабу досить швидко вичерпує себе і різко змінюється спадним або коли спадний ефект масштабу виявляється починаючи з невеликих обсягів випуску, MES чітко виявлений (див. рис. 7.13, б, г). Галузь представлятиметься певною кількістю підприємств приблизно одного розміру. До цієї категорії галузей потрапляють швейна, взуттєва, деякі підприємства агропромислового комплексу.
За ситуації, коли явно виражена тенденція зниження витрат у міру зростання обсягів випуску, а точка, починаючи з якої виявляється спадний ефект масштабу, дещо віддалена (див. рис. 7.13, в), галузь представлятиметься невеликою кількістю великих підприємств. До таких галузей належать металургійна, автомобільна, аерокосмічна та інші галузі важкої промисловості, а також деякі підприємства легкої промисловості, що виробляють стандартизовану продукцію масового попиту.
MES і тип ринку. Нагадаємо, що під структурою ринку розуміють сукупність елементів, які визначають особливості його функціонування. У мікроекономічній теорії все розмаїття різновидів структур товарних ринків заведено зводити до чотирьох моделей: досконала конкуренція, монополія, монополістична конкуренція, олігополія. Однією з класифікаційних ознак для виділення типів ринкових структур є кількість продавців аналогічної продукції. На думку багатьох економістів, мінімально ефективний розмір виробництва визначає максимально можливу кількість ефективно функціонуючих підприємств, необхідних для задоволення ринкового попиту.
37Поняття “нормальний прибуток”, “чистий економічний прибуток”. Вплив зміни їх кількісних значень на ділову активність підприємців.
Мінімальний прибуток, необхідний для того, щоб утримати інтерес підприємця в данному напряму бізнесової діяльності називається нормальним прибутком. Цей різновид прибутку як і внутрішню зарплату можна віднести до внутрішніх витрат підприємства. Якщо ця мінімальна винагорода не досягається, підприємець переорієнтує свої зусилля на інший напрямок діяльності, більш продуктивний.
Якщо сумма грошових надходжень підприємства перевищує економічні витрати підприємства, то цей залишок залишається в розпорядженні підприємця Економічний прибуток визначають як різницю між сукупним виторгом підприємства і всіх витрат підприємства, включаючи сюди і внутрішні витрати, а значить і нормальний прибуток. Отже економічний прибуток = бухгалтерський прибуток – внутрішні витрати. Економічний прибуток не входить в жодну групу витрат підприємства, тому що це є доход отриманий понад нормальний прибуток, що є необхідним задля збереження зацікавленості підприємця в данному напрямку діяльності.
38Віддача від збільшення масштабів виробництва і структура галузі.
Розширюючи обсяги виробництва для виготовлення більшої кількості продукції, виробники залучають все більшу і більшу кількість необхідних ресурсів, підприємство таким чином змінює масштаб виробництва. При цьому можливий різний ефект від масштабу виробництва.Якщо обсяг виробництва збільшується швидше за обсяги використання ресурсів, то ми маємо зростаючий ефект від масштабу виробництва. Якщо приріст обсягів виробництва відповідає темпам зростання витрат ресурсів, то це – постійний масштаб виробництва. Якщо темпи зростання випуску продукції менші за темпи зростання витрат виробництва, то це спостерігається ефект спадної віддачі від масштабу виробництва. На характер віддачі від масштабу виробництва впливає ряд факторів: 1) Появі і використання нових високопродуктивних технологій та техніки, 2) Розвиток спеціалізації та кооперація виробництва, 3) Можливість спрямування більших ресурсів на пошук нових форм та методів організації праці, 4) Економічна негнучкість , часто неефективність великих виробничик комплексів, 5) Організаційні проблеми великих підприємств пов’язані із збільшенням кількості рівнів управління, це в свою чергу веде до зниження капіталовіддачі та трудовіддачі внаслідок втрати безпосереднього контакту між робітниками і керівництвом, 6) Ризик переслідування індивідуальних а не корпоративних цілей. Ефект масштабу грає важливу роль для всіх підприємств в усіх галузях. За інших рівних умов чим більше віддача від збільшення масштабу виробництва, тим більш великі фірми діють в тій чи іншій галузі. За звичай виробничі галузі мають більший масштаб виробництва, ніж галузі сфери послуг. Через це підприємствам сфери матеріального виробництва потрібні значні капіталовкладення, щоб ці фірми змогли діяти достатньо ефективно. Галузі виробництва послуг в переважній більшості є трудомісткими, і звичайно забезпечують ефективну економічну віддачу як при великих так і малих масштабах виробництва.
39Розширення обсягів випуску продукції. Графічна побудова ліній “експансії” та їх види.
Рівновага виробника в довготривалому періоді ілюструється точкою дотику на ізоквантно-ізокостній діаграмі. Але подібні точки можна знайти для будь-яких обсягів випуску. Вони у своїй нескінченності утворюють безперервну лінію, яку називають лінія експансії або лінія розширення діяльності підприємства в довготривалому періоді. Поведінку підприємства в будь-якому періоді диктує динаміка витрат. А на динаміку витрат в довготривалому періоді найбільше впливає масштаб виробництва. Як відомо вирізняють сталу, зростаючу та спадну віддачу від зміни масштабів виробництва. Графічно це виявляється на діаграмі довгострокових витрат підприємства: Отже ми бачимо, що до точки А довгострокові середні витрати мають тенденцію до зниження. Тобто підприємство на цьому етапі зацікавлено збільшувати виробництво, щоб отримати максимального ефекту. В точці А середні витрати досягають свого мінімуму, отже потенційні можливості економії на масштабах вже вичерпані. На ділянці після точки А середні витрати починають зростати, ми вже маємо справу з від’ємною віддачею від масштабів виробництва. На цьому етапі підприємству слід відмовитись від залучення додаткових ресурсів з метою збільшення обсягів виробництва
40Сутність і взаємозв’язок показників середньої і граничної виручки з ціною продукції за умов досконалої конкуренції.
За умов досконалої конкуренції окремий продавець здатний лише пристосовуватись до ринкової ціни і виступає як <price-taker>, тому крива попиту на продукцію конкурентного підприємства досконало еластична. Це означає ,що обсяг товарів,який споживачі мають намір та взмозі купити у даного продавця ,може бути як завгодно великим або малим за певного рівня ціни на товар (мал.на ст.96(10.3)і в конспекті)
Коли крива попиту окремої фірми – горизонтальна лінія, фірма може продати додаткову одиницю продукції не знижуючи ціну. В результаті загальна виручка зростає на суму, яка дорівнює ціні. Водночас середня сума виручки , яку одержує фірма , також дорівнює ціні. Отже крива попиту D для окремої фірми на ринку з конкуренцією являє собою і крива середньої виручки , і криву граничної виручки.
AR=MR=P=D(мал.10.4 ст.96)і в конспекті
19221451968500
41Визначення оптимальних обсягів випуску за умов досконалої конкуренції. Два підходи до максимізації прибутку.
В КП фірма не може змінити кількість обладнання яке вона використовує і може максимізувати свої прибутки (або мінімізувати збитки) тільки змінюючи Q шляхом зміни застосовуваних змінних ресурсів (робочої сили, матеріалів і т.д.).
Основні характеристики чистої конкуренції: 1. Дуже велика кількість фірм, незалежних одна від одної; 2. Стандартизована продукція; 3. Вільний вхід і вихід з ринку; 4. “Price taker”. В конкурентному середовищі Q однієї фірми настільки малий, що вона не може відчутно впливати на рівень Р, що встановлюється на основі сукупного попиту та пропозиції. => Р для окремої фірми є незмінною в КП. => ED= => PE=D=AR=MR
За таких умов для фірми існує три питання: 1. Чи варто виробляти продукцію? 2. Якщо так, то який Q вибрати? 3. Які прибутки чи збитки при цьому будуть?
В КП частина витрат фірми є незмінними (постійними), тобто такими, що не залежать від Q і їх фірма буде нести навіть при закритті (FC) => Фірма повинна виробляти в КП, коли виробництво або приносить економічний прибуток, або зменшує збитки, які фірма несе через наявність FC.
Для фірми за таких умов існує 3 можливі стратегії поведінки: 1. максимізації прибутку; 2. мінімізація збитків; 3. закриття фірми (фірма просто не випускає продукцію бо в КП у фірми нема достатньо часу, щоб вийти з бізнесу; ця стратегія є підвипадком 2).
Для визначення оптимального Q та вибору стратегії поведінки існує два підходи: 1) порівняння TR та TC; 2) порівняння MR і MC
Економічний прибуток або збитки фірми можна визначити за формулою П = TR – TC (1) (якщо різниця додатна – то прибуток якщо від’ємна – то збитки)
Порівняння TR та TC
TR є прямою бо незмінна P. Форма TC відповідає закону спадної віддачі. Оптимальний об’єм виробництва досягається при Q2, оскільки в цій точці максимальна різниця TR і TC (стратегія максимізації прибутку). Коли Q Є (0;Q1) U (Q3;), то виробництво є збитковим. Точки a і b є точками критичного об’єму виробництва.
Порівняння MR і MC
Знайдемо першу похідну від формули (1):. Будь-яка функція досягає свого максимального значення тоді, коли її перша похідна дорівнює 0, тобто, а значить 0 = MR - MC => MR = MC. Тобто фірма буде максимізувати свій прибуток (мінімізувати свої збитки) тоді, коли граничні витрати на виробництво одиниці продукції дорівнюють граничному доходу від її виробництва.
42Поведінка конкурентної фірми за певних витрат виробництва та варіаціях ринкових цін на її продукцію.
Кожна фірма прагне максимізувати свій П. Оскільки П = TR – TC, то 0 = MR – MC => MR = MC. Правило підприємця: фірма отримує максимальний П при випуску такого Q, за якого MC = MR. Це правило справедливе для будь-якого ринку, а для ринку з чистою конкуренцією воно набуває наступного вигляду MC = MR = AR = P = D.
Ціна на ринку може змінюватися і у зв’язку з цим може виникнути кілька ситуацій, в яких опиниться фірма, і залежно від цього фірма повинна вибрати ту чи іншу стратегію розвитку. Ці випадки проілюстровані на мал.
Якщо на ринку встановиться ціна на рівні P5, то виробник має вибрати Q = Q5, бо саме при цьому об’ємі MR = MC. Цей об’єм дасть TRQ5=S0P5eQ5, TCQ5=S0hfQ5, а прибуток становитиме П=TR-TC=ShP5ef.
ef=величина середнього прибутку.
При ціні P1 фірма вибирає стратегію закриття (фірма не випускає продукцію), тому, що в даному випадку фірма буде нести найменші збитки. Якщо вона не припинить випуск, то їй прийдеться компенсувати і постійні і частину змінних витрат з іншого джерела ніж отримана виручка, а після закриття потрібно буде відшкодовувати тільки постійні витрати. При ціні P2 фірма може як закритись, так і продовжити випуск (вибір стратегії залежить від перспективи розвитку у майбутньому), в цьому випадку фірма доходом від виробництва компенсує усі змінні витрати. При ціні P3 фірма досягає рівноваги у точці с, фірма вибирає стратегію мінімізації збитків: суть в тому, що з доходу можна погасити всі змінні витрати і частину постійних (прийнятна тільки у короткостроковому періоді). При ціні P4 фірма досягає точки беззбитковості, коли вона не отримує економічного прибутку, але й не несе збитків. І нарешті при ціні P5 фірма досягає рівноваги в точці e і при цьому отримує економічний прибуток.
Отже, за умов досконалої конкуренції індивідуальна пропозиція виробника характеризується лінією граничних витрат, що знаходиться вище мінімуму AVC (відрізок bced).
43Досягнення рівноваги конкурентною фірмою у короткостроковому періоді
Для  конкурентної фірми,  що  отримує прибуток ринкова ціна (Р) на продукцію фірми більша, ніж середні витрати на її виробництво АС при тому його обсязі (О*), який максимізує прибуток. Фірма отримує економічний прибуток:
Прибуток = (Р - АС) • Q*.
Для конкурентної фірми на рівні самоокупності (графік 6.8,6) ринкова ціна (Р) на продукцію фірми дорівнює мінімальним середнім витратам (АС) при обсязі випуску О*. Це дозволяє їй лише покрити витрати. Фірма отримує нульовий економічний прибуток.
Р = МС = тіп АС.Конкурентна фірма, що несе збитки
Для конкурентної фірми, що несе збитки ринкова ціна (Р) нижча за мінімально можливі середні витрати (АС) при обсязі випуску продукції Q* (АС>Р); фірма не покриває свої витрати на виробництво продукції і несе збитки.
Збитки = (АС - Р) • Q*.
Конкурентна фірма що мінімізує збитки

Для  конкурентної фірми,  що мінімізує збитки ринкова ціна (Р) нижча за мінімально можливі середні витрати (АС) при обсязі випуску продукції (Q*) (Р<AC), але перевищує мінімум середніх змінних витрат (АVС) при цьому ж обсязі випуску (Р > АVС). Мінімізуючи збитки, фірма коригує обсяг випуску продукції таким чином, щоб він був встановлений відповідно до точки (Р = МС), що забезпечить їй покриття змінних витрат (VС) і частково постійних витрат (FС). Конкурентна фірма, що припиняє виробництво Якщо ринкова ціна (Р) буде нижчою, ніж мінімальні змінні витрати (АVС), фірма припинить виробництво. Ціна припинення виробництва:
P=MC=minAVC25908034925
Рівновага фірми, галузі, ринку в довгостроковому періоді за умов досконалої конкуренції, її рухливість та механізм відновлення.
ДП дозволяє фірмам вносити зміни, які вони не можуть здійснити в КП. В КП в галузі існує певна кількість фірм, кожна з яких має незмінну кількість обладнання. Фірми можуть закриватися, у тому сенсі, що вони виробляють 0 одиниць продукції в КП, але у них нема достатньо часу щоб ліквідувати свої активи і вийти з бізнесу. І навпаки, в ДП фірми, що знаходяться в галузі, мають достатньо часу для того, щоб розширити чи зменшити свої виробничі потужності, і що є більш важливим, кількість фірм може або з>, або з< по мірі того, як нові фірми входять на ринок чи вже існуючі покидають його. Спрощено можна сказати, що фірми які мають збитки покидають ринок.
У ДП довгострокова рівновага встановлюється на рівні, коли P = мінімуму ATC середньостатистичної фірми або P = SATCmin = LATCmin = LMC . Це означає, що у ДП підприємець ніколи не має Пек. Нульовий Пек свідчить про найкращий з усіх можливих методів використання всіх р-сів (внутрішніх і зовнішніх). Доведення цього твердження проілюстровано на мал.
Нехай на ринку рівновага встановиться при ціні P1, причому на ринку буде продаватися Q1 продукції, а кожна фірма буде випускати qоп. Сприятливе зміщення у попиті з D1 до D2 підніме ціну на ринку до P2, у зв’язку з чим збільшиться MR фірми і завдяки цьому фірми будуть отримувати економічний прибуток. Прибутки спонукають нові фірми до входження на ринок, що збільшить пропозицію з S1 до S2 і знизить ціну до того рівня коли вона знов буде становити P1, а економічний прибуток фірм не стане рівним 0. Нова рівновага встановиться при ціні P1 і об’ємі Q2.
При негативній зміні попиту на ринку з D1 до D3 порушить первісну рівновагу на ринку і викличе збитки у фірм. Збитки змусять деякі фірми покинути ринок, що зменшить пропозицію з S1 до S3 і це збільшить ціну до такого рівня, поки всі збитки не зникнуть. Рівновага встановиться при P3 і об’ємі Q3.
В усіх випадках після встановлення рівноваги на ринку для фірми оптимальною буде кількість qоп, а кількість продукції, що пропонується на ринку буде змінюватись завдяки вступу та виходу фірм з ринку.
З вищесказаного можна зробити висновок, що досконала конкуренція є найбільш ефективною моделлю ринку бо:
1.При досконалій конкуренції підприємці прагнуть максимізувати свій П за рахунок зменшення витрат, а не за рахунок P, що дає для сус-ва найкраще використання обмежених ресурсів.
2.Встановлення рівноважної ціни дозволяє урівноважити надлишки виробника і споживача.
45.Економічний прибуток як чинник ринкової самоорганізації.
До найважливіших параметрів підприємства як мікроек-ї моделі належать витрати вир-ва, виторг і прибуток.
Використання б/якого ресурсу для вир-ва певного товару виключає можливість його викор-ння у вир-ві іншого (альтернативного) товару. Витрати, що виникають як результат втрачених можливостей ч/з альтернативне викор-ння ресурсів, назив альтернативними/економічними. Для окремого підприємства економічні витрати — це безпосередні витрати підпр-ва на ресурси разом із недоотриманим виторгом від найкращого альтернативного способу використання цих ресурсів.
Економічнтй прибуток — різниця між виторгом підприємства та альтернативними витратами ресурсів, застосованих у виробничому процесі (економічними витратами).
Якщо підпр-во отримує нульовий ек.приб., то воно покриває усі свої витрати
Виторг (сукупний виторг) підприємства — сума коштів, одержана підприємством від реалізації своїх товарів за певний час.
Альтернативні витрати — цінність найвищого варіанту використання ресурсів, від якого відмовилися в процесі економічного вибору, або обсяги ін. благ, від виробництва яких треба відмовитися щоб збільшити обсяг вир-ва певного блага.
Зі зміною обсягу вир-ва величина валового виторгу і сукупних витрат змінюються по-різному, а отже величина прибутку підприємства залежатиме від обсягу випуску продукції. Саме тому підприємства намагаються встановити такий обсяг виробництва і реалізації продукції, за якого забезпечується найбільший приб.
46.Поняття і види монополій.
Монополія являє собою ринкову структуру, яка хар-ся наявністю одного продавця та багатьох покупців, відсутністю близьких замінників для даного товару, існуванням бар»єрів для входу конкурентів на ринок. Відповідно підприємство в умовах монополії зветься монополістом, а ринок, на якому діє монополіст, — монопольним ринком.
В умовах чистої монополії галузь складається з одного підприємства, тобто поняття «підпр-во» і «галузь» стають тотожними. Крива попиту на продукт «чистого монополіста» є одночасно кривою ринкового попиту, що завжди має від»ємний тангенс кута нахилу.
Існують деякі різновиди монополій. Чиста монополія— мономолія, за якої на ринку існує єдиний продавець товару, в якого немає близьких замінників. Природна мономолія— мономолія, яка існує у галузях, де економія, зумовлена збільшенням масштабу вир-ва, особливо значна. Проста мономолія — мономолія, за якої встановлюються однакові ціни на той самий товар для всії покупців. Дискримінаційна мономолія — мономолія, за якої встановлюються різні ціни на той самий товар для різних покупців, причому різниця в цінах не обумовлена різницею у витратах. Закрита мономолія — мономолія, захищена від конкуренції ч/з юридичні обмеження. Відкрита мономолія— мономолія, за якої одне підприємство на деякий час стає єдиним виробником продукції, але не має спеціального захисту від конкуренції. Адміністративна мономолія — мономолія, яка виникає в умовах адмін.-командної системи і базується на на держ власності на засоби вир-ва, діє в умовах значно обмеженого ринку, для неї характерний прямий розподіл ресурсів.
47.Ринкова (монопольна) влада товаровиробників: поняття, джерела, методи діагностування та стримування.
Ринкова (монопольна) влада — можливість підпр-ва одноосібно визначати ціну свого товару, регулюючи обсяг продукції, який воно готове продати.
Ринкова (монопольна) влада - здатність суб'єкта господарювання (групи суб'єктів господарювання) визначати чи суттєво впливати на умови обороту товару на ринку, не допускати, усувати, обмежувати конкуренцію, зокрема підвищувати ціну та підтримувати її понад рівень ціни, що існував би за умов значної конкуренції.
48.Вибір підприємством-монополістом ціни та обсягу виробництва.
Монополіст є «шукачем ціни», оскільки він приймає ринкову лінію попиту як задану, а сам встановлює ціну та обсяг вир-ва, бо має дуже сильну ринкову владу.
Монополіст максимізує приб, випускаючи таку к-сть продукції, за якої граничний виторг = гран витратам(MR=MC). А ціна визначається висотою кривої попиту в точці випуску, що дає макс приб. Така ціна завжди вища за гран витрати (Р>MC)
Еластичність попиту на продукт (навіть коли на ринку діє лише 1 продавець цього продукту) впливає на ціну монополіста.
Порівн з доскоч. Конкуренцією монополіст максимізуючи прибуток, намагається виробити менший обсяг продукції і встановити вищу ціну на свій товар. Шкоду від монополії складають чисті втрати сусп.-ва від того, що монополіст не досягає ефективного обсягу випуску. Крім того, монополіст перерозподіляє частину доходу споживачів на свою користь.
Якщо монополія встановлює різну ціну для кожного покупця, то це означає що вона здійснює досконалу цінову дискримінацію, або впроваджує ідеальну диверсифікацію цін.
Отже, в умоваї мономолії об»активно існує тенденція до обмеження обсягів вир-ва і до підвищення цін. Одночасно, монополізація завжди пов»язана з масштабами вир-ва, що приводить до зниження середніх витрат у цілому і до економії ресурсів.
49.Моделі цінової дискримінації та практика їх використання.
Цінова дискримінація - це монополістична практика продажу блага певної якості при даних витратах за різними цінами різним покупцям.
Цінову дискримінацію можуть здійснювати тільки монополії,тому що вони встановлюють і контролюють ціни. В умовах досконалої конкуренції утвориться єдина ціна на благо і фірма не контролює ціну, а приймає її як дану. Тому цінова дискримінація не виникає. Монополісти здійснюють цінову дискримінацією в тому випадку, якщо за допомогою неї збільшують свій прибуток. Дискримінаційні ціни можуть використовуватися для розширення виробництва, забезпечуючи тим самим економію від масштабу виробництва.
Найбільш сприятливі умови для проведення цінової дискримінації маються в сфері послуг, оскільки вони, як правило, не можуть перепродуватися (наприклад, медичні послуги: якщо вам зробили операцію по видаленню апендициту, ви не зможете перепродати її своєму другові по більш високій ціні).
Для того, щоб фірма-монополіст змогла здійснити цінову дискримінацію, ринок повинен відповідати двом умовам:
1. Можливість встановлення цін для окремих груп покупців відповідно до еластичності попиту: покупцям, попит яких має високу нееластичність, буде запропонована висока ціна, а тим, чий попит еластичний - більш низька.
2. Відсутність можливості перепродажу купленої продукції
Блага не можуть бути перепродані покупцями або продавцями одного ринку покупцям або продавцям іншого ринку, тому що при вільному пересуванні благ з одного ринку на іншій утвориться єдина ціна і виключається можливість цінової дискримінації.
Види цінової дискримінації
1. Цінова дискримінація І ступеня(навмисна цінова дискримінація)
Виникає в тому випадку коли на кожну одиницю блага встановлюється ціна, рівна ціні його попиту, тому ціни продажу блага для всіх покупців різні. Виходячи з цього, цінову дискримінацію першого степеня нерідко називають «досконалою».
Цінова дискримінація першого ступеня представлена на малюнку 61

Мал. 61. Досконала цінова дискримінація
Оптимальний випуск монополії знаходиться в точці E1. При перетині кривих MC и MR він складає Q2 при ціні P2.
Площа P2 AL – надлишок споживача.
Площа СP2 LE2 – надлишок продавця. Монополіст присвоює весь надлишок споживача, котрий при об'ємі Q2 при досконалої конкуренції був би присвоєний покупцем.
Досконала цінова дискримінація неможлива в реальних умовах, так як монополіст не має інформації про функції попиту всіх можливих покупців свого блага. Наближений варіант існує в том разі, коли блага випускаються під замовлення конкретних споживачів.
2. Цінова дискримінація другого ступенямає місце тоді коли ціни на блага однакові для всіх покупців, однак різняться в залежності від об'єму покупок.
При цьому різновиди цінової дискримінації блага групуються в визначені партії, на кожну з яких встановлюються визначені ціни. На практиці цей вид цінової дискримінації проводиться в формі знижок і надбавок на ціни благ. Цінову дискримінацію другого ступеня ілюструє графік 62.

Мал. 62. Цінова дискримінація другого ступеня.
50.Вхідні та вихідні бар’єри, їх вплив на економічний стан виробника-учасника ринку.
Поява нових конкурентів приводить до перерозподілу (зменшенню) часток ринку, які раніше належали підприємствам галузі. Це тягне за собою загострення конкуренції і, як наслідок – зменшення цін і зниження рентабельності. Реальність такої загрози залежить від рівня "вхідного бар'єру" і реакції діючих підприємств на появу нових конкурентів.
Той факт, що норма прибутку підприємства на одних галузевих ринках вища, ніж на інших свідчить про наявність економічних та інших перешкод для входу нових підприємств. Ці перешкоди отримали назву "вхідних бар'єрів".
Вхідними бар»єрами можна назвати ліцензування та видача дозволів на певний вид бізнесу, розподіл квот між фірмами, сертифікація обладнання та продукції, різноманітні регламенти ввозу та вивозу ресурсів, тобто ті, які потребують від господарського суб'єкту фінансових витрат та часу. Крім цього виділяють бар'єри, які проявляються у функціонуванні галузевих ринків на яких проводять ту чи іншу промислову, структурно-інвестиційну, податкову, митну та іншу економічну політику.
З розвитком товарно-грошових відносин мають місце нестратегічні бар'єри соціально-економічного характеру. Це насамперед місткість галузевих ринків, яка пов'язана з відповідними параметрами пропозиції та попиту (платоспроможного). Головні фактори, які впливають на висоту вхідного бар'єру, – ступінь товарної насиченості галузевого ринку, наявність купівельної спроможності населення, а також міра активності іноземних конкурентів. Відомо, що при рівних умовах імпортної інтервенції на даному товарному
ринку вхід вітчизняних підприємців значно ускладнюється. Наступним є бар'єр соціально-економічного характеру, який пов'язаний зі станом ринкової інфраструктури. Звичайно, при надійній системі взаєморозрахунків, відпрацьованих механізмах надання страхових послуг, розгалуженій мережі складського господарства, ритмічному функціонуванні
транспортних комунікацій набагато легше фірмі ввійти на обраний ринок. Висоту бар'єру тут можна оцінити як частку витрат фірми на оплату послуг інститутів ринкової інфраструктури в роздрібній ціні її продукції або як відношення цих витрат на виробничі затрати.
Умовами встановлення та утримання монопольної влади є бар»єри для вступу конкурентів до галузі, тобто обмеження, які запобігають появі додаткових продавців на монопольному ринку, а саме: виключні права; патенти, авторські права, ліцензії; власність на всю пропозицію виробничого фактора; ефект масштабу великого вир-ва тощо.
51.Моделі поведінки монополістичного конкурента у короткостроковому та довгостроковому періодах.
Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівень виробництва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точка довгострокової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму . Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б знизити середні витрати. Але монополістичному конкуренту невигідно виробляти продукції більше, тому що її прийшлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповнені фірмами, які функціонують, не досягаючи оптимальної потужності. Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни – ще один наслідок монополістичної конкуренції для суспільства.Ще однією особливістю монополістичної конкуренції є те, що провідну роль у конкурентній боротьбі відіграє нецінова конкуренція, засобами якої є: подальша диференціація продукції – підвищення її якості, поліпшення умов продажу; справна організація реклами. У фірм з’являється можливість контролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію. Значення будь-якої диференціації полягає в тому, що вона є джерелом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробниками обмеженого контролю над цінами на свою продукцію. Завдяки постійному вдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на свою продукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток. З іншого боку, менші порівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на продукцію, неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умовах монополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержують споживачі від розширення можливостей споживчого вибору.Диференціація пристосовує продукт до споживчого попиту. Реклама, навпаки, пристосовує споживчі смаки до продукту. За допомогою реклами фірми сподіваються збільшити свою ринкову частку і знизити еластичність попиту на свою продукцію. Позитивний вплив реклами вбачають у тому, що вона поширює інформацію про властивості нового продукту, допомагає споживачам зробити розумний вибір, стимулює покращення продукту. Вона вимагає додаткових витрат, але може сприяти здешевленню продукції для споживачів, якщо фірмі вдається скористатися зростаючим ефектом масштабу. Критики реклами наводять так само багато контраргументів.
52.Цінова і нецінова конкуренція: сфери раціонального використання у поведінці учасників ринку.
Цінова конкуренція
Однією з традиційних форм конкурентної боротьби є маніпулювання цінами - т.зв."війна цін". Вона здійснюється багатьма способами: зниженням цін, локальними змінами цін, сезонними розпродажами, наданням більшого обсягу послуг за існуючими цінами, подовженням термінів споживчого кредиту тощо. Здебільшого цінова конкуренція застосовується для виштовхування з ринку слабших суперників або проникнення на вже засвоєнний ринок.
Нецінова конкур.
Надходження на ринок продукції більш високої якості або нової споживчої вартості утруднює відповідні заходи з боку конкурента, позаяк формування якості проходить тривалий цикл, що починається накопиченням економічної і науково-технічної інформації. В якості прикладу можна навести той факт, що відома японська фірма "SONY" здійснювала розробку відеомагнітофона одночасно по 10 конкурентних напрямах. Велику роль в неціновій конкуренції відіграє до- і піосляпродажне обслуговування покупця. Передпродажне обслуговування включає задоволення вимог споживачів по умовах поставок: скорочення, регулярність, ритмічність поставок. Післепродажне обслуговування передбачає створення різних сервісних центрів з обслуговування купленої продукції, включаячи забезпечення. У зв`язку зі зростанням впливу на громадськість засобів масової інформації, преси реклама стала одним з найважливіших методів ведіння конкурентної боротьби, позаяк за допомогою реклами можна певним чином формувати думку споживачів про той чи инший товар, причому як в ліпший, так і в гірший бік.
Монополістична конкуренція постійно націлює фірму на пошук варіантів виділення свого продукту серед аналогічних товарів галузі, найповніше враховуючи при цьому різноманітність потреб споживачів. Це досягається шляхом проведення нецінової конкуренції.
Методи нецінової конкуренції:
1. Пов'язані з удосконаленням продукту. Продукт може змінюватись без докорінної зміни його споживацьких якостей (упаковка, дизайн, способи продажу), але в довгостроковому періоді фірма орієнтується на розробку нових моделей товару, які втілюють у собі нові досягнення науки і техніки.
2. Орієнтовані на рекламно-пропагандистську діяльність. Мета реклами — збільшення частки продукції фірми на ринку та посилення лояльності споживачів до товару фірми.
53.Олігополістична структура ринку і взаємообумовленість дій партнерів. Причини і механізм “цінових війн”.
Олігополія – така ринкова модель, яка характеризується наявністю на ринку кількох фірм, які при формуванні своєї політики повинні враховувати реакції своїх конкурентів. Олігополія виникає внаслідок злиття, а також у зв’язку з наявністю різних бар’єрів.
Характері риси: 1. відносно невелика к-сть фірм присутніх на ринку 2. однорідний або диференційований 3. Високі бар’єри входження в галузь 4. Загальна взаємозалежність учасників ринку => необхідність враховувати реакцію конкурента при розробці своєї стратегії. Це є унікальна для олігополії риса.
Для фірм за олігополії є кілька варіантів взаємодії. Ці фірми можуть укласти таємну угоду і завдяки цьому встановити завищені ціни на прод-цію та отримувати додатковий П; можуть діяти незалежно і при розрахунку своєї ціни враховувати реакції своїх конкурентів; якщо серед цих фірм є одна більша чи ефективніша, то є можливість розвитку подій за моделлю цінового лідера, коли ця компанія призначає ціни і час від часу їх змінює, а інші пристосовують свої ціни до цієї. Найбільш вибухонебезпечною з точки зору цінової війни є перша ситуація, бо в цьому випадку ціна картелю є завищеною, а квоти кожної компанії не максимізують її власного П, а максимізують загальний П картелю. У двох останніх ситуаціях теж може виникнути цінова війна, але тут вона є менш ймовірною.
wQ
S=MCU
D=MRP
wCQM
MRCМ
wMwUcabQС
MRU
QU

Цінова війна – це почергове зниження цін конкурентами спрямоване на захоплення більшої частки ринку або на витиснення конкурента з ринку. Розглянемо ситуацію, коли на ринк існує 2 компанії і рівноважна ціна уже встановлена (наприклад за картелю). Якщо фірма А знизить ціну на товар, а еластичність попиту є досить високою, то всі покупці перекинуться на товар фірми А => А збільшить об’єми продажу => збільшить TR => збільшить П, а у В її П або повністю втратить значну частину покупців (у крайньому випадку всіх) і його прибутки = 0, тому скоріше всього В знизить свої ціни, але не до рівня цін А, а ще нижче в надії, що завдяки цьому він зможе захопити весь ринок => тепер А втратить клієнтів і свої прибутки, а В навпаки захопить ринок. Таке поступове пониження цін триватиме доти поки одна із фірм не встановить ціни на тому ж рівні, що і ціни іншої компанії.
Основні характеристики цінової війни:
Незначне зменшення ціни одним конкурентом призводить до повної втрати прибутку іншим (в крайньому випадку якщо попит дуже еластичний і товари є повними замінниками)
У кожний даний момент є значний стимул для кожного конкурента до зниження P
На тривалому проміжку часу цінова війна веде до зниження сукупного П компанії до 0
Цінова війна закінчується встановленням конкурентної рівноваги.
Тривала цінова війна вигідна для покупця.
54.Ціноутворення за олігополії: загальна характеристика.
Олігополія – така ринкова модель, яка характеризується наявністю на ринку кількох фірм, які при формуванні своєї політики повинні враховувати реакції своїх конкурентів. Олігополія виникає внаслідок злиття, а також у зв’язку з наявністю різних бар’єрів.
Характері риси: 1. відносно невелика к-сть фірм присутніх на ринку (від 3-4 фірм, що контролюють 90% ринку до 8-10, що контролюють 60%: жорстка; м’яка, розпливчата) 2. однорідний (Cu-Ni, Al, сталь) або диференційований (побутова техніка, автомобілі) товар. 3. Високі бар’єри входження в галузь: економіy на масштабах; витрати пов’язані з рекламою (шоу-бізнес, тютюнова і алкогольна пром-ть); патенти та ліцензії. 4. Загальна взаємозалежність учасників ринку => необхідність враховувати реакцію конкурента при розробці своєї стратегії. Це є унікальна для олігополії риса.
На даний момент не існує єдиної теорії олігополії. Це пов’язано з багатогранністю олігополії і невизначеністю поведінки фірм. Дуже часто поведінку фірм на олігополістичному ринку описують за допомогою наступних теорій:
1. Ламана крива D. Застосовується до олігополії, що не базується на таємній змові. В даному випадку існує два можливих сценарії розвитку подій (що саме такі зміни будуть відбуватися на ринку олігополістів доведено на практиці). Для зручності припустимо, що існує 3 компанії А,В,С. Перший: А знижує ціну => В,С також знижують ціни для того, щоб не допустити захоплення їхньої частки ринку фірмою А. => ринкові долі фірм суттєво не зміняться (співвідношення між ними залишиться таким самим, загальний обсяг може незначно зрости завдяки захоплення чатини ринку інших галузей). Другий: А піднімає ціну. В і С залишають свої незмінними з метою захоплення частки ринку, яку втратила А через підняття цін. Вищеописані варіанти дії конкурентів пояснюють те, що за даної ситуації крива попиту окремої фірми буде мати ламаний характер (мал.). Причому найвигіднішим для фірми буде не змінювати ціну, залишаючи її на рівні Pопт бо будь-яка зміна приведе до збитків і крім того крива MR є теж ламаною і в цій точці вона дозволяє змінювати затрати в межах від MC1 до MC2 і це не викличе змін в P чи Q і не порушить MR=MC. Ця модель не пояснює як саме встановилась рівноважна ціна, не пояснює самі ціни, а тільки негнучкість цін.
2. Коли фірми стикаються з однаковими або дуже подібними умовами D і затрат, вони можуть вступати в таємну змову і максимізувати загальні прибутки. Остаточні ціна і об’єм виробництва в такому випадку, по суті, будуть такими ж як за чистої монополії. Фірми просто домовляються про Q і P, що найкраще задовольняють їх потреби (Це ті величини, що встановляться при MC=MR). Поширені при виробництві однорідних товарів.
3. Лідерство в цінах. Підходить о галузі, в якій є одна компанія, що виділяється серед інших (є або найбільшою, або найефективнішою). Ця модель полягає в тому, що лідер змінює ціни, а його конкуренти слідують за ним. Дуже часто використовується в таких галузях як вир-во автомобілів, тютюну, міді, цементну, бензину, свинцю, сірки, вугілля-антрациту, сталі... Така мовчазна згода дозволяє фірмам галузі отримати додаткові П і захистити галузь від входження нових фірм і при цьому не вимагає проводити таємні зустрічі і підписувати договори. Лідер в цінах притримується такої тактики. По-перше він змінює ціни не дуже часто, а тільки при значних змінах у витратах чи D і тільки тоді, коли такі зміни зачепили всю галузь. Це пов’язано з ризиком, що конкуренти можуть не підтримати зміну цін. По-друге про зміну повідомляється завчасно. По-третє він не встановлює максимально можливі ціни для того, щоб не дати змоги новим фірмам подолати ефект масштабу завдяки високим цінам.
4. Ціноутворення за принципом “Витрати +”. Полягає в тому, що фірма форму свою ціну на основі ATC, добавляючи до цієї величини запланований на період середній прибуток (переважно в процентному вираженні). Оскільки витрати змінюються залежно від об’єму виробництва, то при розрахунках беруть типовий або плановий Q (наприклад розраховують ATC при завантаженні потужностей на 75-80%). Цей метод корисний для фірм з дуже великим асортиментом. Він не виключає наявність таємної змови чи лідерства в цінах. Якщо фірми в галузі мають приблизно ті ж самі витрати, то дотримання загальної формули дасть приблизно ті ж самі ціни.
55.Картельні угоди: визначення квот, умови реалізації, протиріччя, ефективність.
Таємна угода між фірмами за умов олігополії може приймати ряд форм, найпростішою з яких є картель. Картель передбачає укладення між фірмами формальної письмової чи усної угоди щодо P і Q кожної з них. Фірми, що увійшли до картелю зберігають свою юридичну, фінансову, виробничу і комерційну самостійність. До картелю не обов’язково мають входити всі виробники в даній галузі.
Визначення квот відбувається наступним чином: керівництво картелю розглядає національний чи регіональний ринок з позицій монополіста, і визначає обсяги продаж (QК), що максимізують прибуток картелю. Далі ці обсяги розподіляються між учасниками, і кожна фірма отримує свою квоту (q).
Умови успішності картелю:
1)Треба створити стабільну картельну організацію, члени якої погоджували P та Q, а потім дотримувалися б цієї угоди. 2)Потенціал монополіста. Для можливості підняття цін потрібно щоб крива D була достатньо нееластичною. 3)Потенційна монопольна влада може виявитись найважливішою умовою успіху; якщо потенційні здобутки від кооперації значні, у членів картелю буде більше стимулів вирішити свої організаційні проблеми.
Перешкоди для створення картелю:
1)Відмінності у D і C. У зв’язку з цим відрізняються P, які будуть максимізувати прибутки кожної компанії і тому дуже важко вибрати одну ціну, яка задовольняла б всіх фірм-учасників.
2)Число фірм. Чим > кількість, тим важче укласти успішну угоду.
3)Шахрайство (обман). Для учасників угоди завжди існує спокуса зайнятися таємним зниженням P для того, щоб здобути додаткові замовлення. Крім того квоти не максимізують П окремих фірм, тому вони прагнуть підвищити виробництво та збут. Для фірми при ціні P=PК оптимальним є qопт, а вона змушена випускати тільки q
4)Спад ділової активності => зростання середніх витрат => зменшення П => компанії знижують ціни в надії розширити об’єм продажу за рахунок своїх конкурентів.
5)Можливий вхід нових фірм на ринок. Підняття P і зростання П буде сприяти привабленню додаткових фірм.
6)Правові перешкоди: антитрестівське законодавство. В багатьох країнах закони забороняють утворення картелів і будь-які інші угоди щодо встановлення цін.
Ефективність картелю:
Порівняно з конкурентною галуззю картель не є ефективним, бо виробляється менше товарів по вищих цінах і не при найнижчих ATC. За картелю QК при PК і ATC в т. 1, а за конкуренції QЕ при PЕ і ATC в точці 2 (ATCmin).
56.Порівняння ефективності різних моделей ринку.
Конкуренція – економічна боротьба, суперництво між відособленими виробниками продукції, послуг за задоволення своїх інтересів пов’язаних з продажем цієї продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.
Функції: -стимулююча; -розподільна; -регулююча; -сануюча.
Класифікація конкуренції:
За сферою діяльності: -внутрішньогалузева, -міжгалузева, -між виробниками товарів субститутів.
За територіальною ознакою: -внутрішньоринкова, -міжнародноринкова.
За суб’ктами: між продавцем і покупцем, між покупцями, між продавцями, між власниками капіталу і робочої сили, між власниками капіталу, між власниками робочої сили, між монополізованими та немонополізованими виробництвами, між монополіями, всередині монополії. За об’єктами: за ресурси, за ринки збуту, за право першочергового володіння інформацією. За формою: досконала та недосконала. За методами: цінова та нецінова.
В залежності від співвідношення конкуренції і монополії виділяють 4 моделі ринку: -ринок вільної конкуренції, -ринок монополістичної конкуренції, -олігополія, -чиста монополія.
Монополія— це захоплення економічними суб'єктами частини або всього ринкового простору для певного товару і встановлення на ньому свого панування у вигляді монопольної ціни.Це означає, що підприємець виробляє і продає один або кілька товарів, що не мають схожих субститутів і які не виробляє і не продає ніхто інший, а тому споживачам не залишається можливості вибору.
Кзасифікація: за місцем у торгових угодах:
Монополія (об'єднання підприємств, що продає певні товари багатьом покупцям) та монопсонія (об'єднання, яке скуповує товари у всіх продавців).
За масштабами охоплення ринку певного товару: чистими й абсолютними
За характером і причинами виникнення: природні, легальні та штучні.
Олігополія — це тип ринкової структури з недосконалою конкуренцією, за якої обмежена кількість підприємств (до 10) монополізують виробництво основної маси товарів.
Найпростішою олігополією є дуополія — функціонування на ринку тільки двох виробників певного товару,між якими відсутні будь-які угоди про ціни, ринки збуту і квоти.
Загалом конкуренція відображає прагнення до свободи і економічної незалежності з одночасним намагання конкурентів уберегтися від негараздів конкурентної боротьби, що породжує тенденцію до об’єднання зусиль і ресурсів (капіталу), економічної солідарності. Тобто намагання перемогти у конкурентній боротьбі призводить до встановлення панування на ринку, захоплення влади, утворення монополій. Це свідчить, що конкуренція і монополія є двома сторонами ринкової взаємодії.
57.Похідний попит і принцип оплати факторів.
Підприємство, виявляючи попит на фактори виробництва, прагне максимізувати корисність від їх використання, що виявлятиметься у прирості прибутку. Така цільова функція реалізується на ринку благ і тому попит на ресурси є похідним попитом, залежним від попиту на кінцевий продукт підприємства.
Виторгом від гранічного продукта називають додаткову кількість виробленого продукту в результаті використання додаткової одиниці додаткового фактора. Він обчислюється як добуток граничного продукту фактора виробництва і граничного виторгу від продажу додаткової одиниці продукту.
Граничними факторними витратами називається зміна витрат, викликана залученням додаткової одиниці фактора виробництва. Вони обчислюються як добуток граничного продукту фактора виробництва і граничних витрат виробництва продукту із залученням додаткової одиниці і-го фактора.
58.Правило залучення факторів виробництва для максимізації прибутку підприємства.
У широкому розумінні ефективність виробництва є співвідно-шенням результатів виробництва і витрат.Найбільш узагальнюючим оціночним показником роботи підпри-ємства, що характеризує рівень господарювання, використання живої та уречевленої праці, є прибуток. Він зростає або зменшу-ється залежно від ефективності виробництва. Конкуренція спону-кає підприємців до вдосконалення виробництва та комерційної діяльності. Отже, їхні суб'єктивні наміри збігаються з об'єктивною потребою суспільства. Ефективність використання окремих факторів виробництва виз-начають такі показники, як продуктивність праці, фондовіддача та матеріалоємність продукції. Продуктивність праці показує ефективність використання робочої сили. На рівні галузі чи окре-мого підприємства продуктивність праці визначається як кількість виробленої продукції на одного робітника за одиницю часу.
Фа́ктори виробни́цтва (англ. factors of production) — ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (вже інсуючі/вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори.
59.Праця як фактор виробництва. Формування ціни праці у різних ринкових ситуаціях.
Серед усіх економічних ресурсів, використовуваних у виробництві товарів та послуг, найважливішим є праця. Це обумовлено такими обставинами:
-суб’єктом ринку праці є практично кожен працездатний член суспільства;
-винагорода (заробітня плата) є основною складовою доходу переважної більшості сімей буть-якої країни;
-проблеми зайнятості, безробіття, рівня зароб. плати стають об’єктом політичної та економічної боротьби, держ. політики.
Заробітня плата – ціна, що виплачується за використання праці найманого працівника. Цей термін вживається в розумінні “ставка заробітної плати”, тобто оплата праці за конкретний проміжок часу. Під ставкою заробітної плати в мікроекономічному аналізі розуміють її реальну (а не номінальну) величину, що відображує рівень цін на ринку товарів та послуг; рівень податків є незмінним.
За умов досконалої конкуренції ціна праці формується як ціна всякого товару, тобто всі працівники отримують однакову зарплату, яка не залежить від того, на якому підприємстві вони працюють, і сприймається підприємством як задана величина. Тому для окремого підприємства пропозиція праці є абсолютно еластичною.
Типовою ситуацією на ринку праці є монополія, коли підприємство у невеликому місті є головним (а фактично єдиним) покупцем, а тому має можливість вплинути на рівень зарплати. Це досягається шляхом скорочення чисельності найманих працівників. У результаті посилення конкуренції між працівниками їх зарплата знижується нижче рівноважного рівня.
Двостороння монополія (монополія - монопсонія) виникає на ринку праці за умов, коли між профспілкою (об’єднення працівників, що має повноваження на проведення переговорів з підприємцями від імені і за дорученням своїх членів) і спілкою підприємців укладено угоду. На такому ринку ціна однозначно не встановлюється, замість точки рівноваги існує область можливої згоди. Залежно від сили кожної із сторін ринкової угоди рівноважна ціна встановлюється в інтервалі між ціною, яка правиться профспілкою, і ціною, що заявляється монопсонією. При цьому перша з них завжди вище другої.
60.Капітал як ресурс тривалого використання.
Капітал є ресурсом тривалого користування, що створюється з метою вир-ва більшої кількості товарів і послуг. Сутнісна риса капітального блага полягає в тому що воно є водночас і фактором вир-ва, і продуктом. Коли йдеться про капітал як про об’єкт купівлі-продажу на ринку ресурсів то мається на увазі не весь запас кап благ, наявний в економіці, а потік нового капіталу, що з’являється в даний період у вир-ві. Підпр-ва пред’являють не просто на якісь матеріальні кап блага, а на тимчасово вільні грошові засоби, які можна витрачати на зазначені блага і повернути, віддавши частину прибутку від їх використання в майбутньому. Таким чином, якщо мова йде про ринок капіталу та мається на увазі ринок грошового капіталу. На ньому об’єкт купівлі-продажу переходить з рук в руки тимчасово, а тому всі економічні форми угод тісно переплетені з системою прав власності і дуже різноманітні.
Грошові засоби акумулюються шляхом заощаджень або утримання від поточного споживання. Домашні господарства спрямовують кошти на кап блага шляхом заощадження грошей у вигляді різних фін. активів. Власники фін активів чи заощаджень сподіваються отримати деякий дохід. Його рівень характеризує процентна ставка. Розрізняють номінальну та реальну проц ставки. Номін ставка показує, на яку величину сума, що її позичалльник повертає кредитору, перевищує величину отриманого кредиту. Реальна ставка виражається в грошових одиницях постійної споживчої спроможності і визначається як номінальна ставка, скоригована на рівень інфляції. За умов досконалої конкуренції існує тенденція до встановлення єдиної проц ставки. В реальних умовах діапазон ставок досить широкий, що обумовлено терміновістю і розміром позики, діючою системою оподаткування, структурою ринку капіталу тощо.
Отже домашні господарства або інші ринкові суб’єкти забезпечують фінан ресурсами або капіталами тих, хто хоче купити реальні кап блага. Норма процента є ціною, яку банк або інший фін посередник платить позикодавцю за використання грошей протягом деякого періоду часу. Процентну ставку виражають як деякий процентний дохід за рік у процентах.
61.Інвестування. Визначення поточної (дисконтованої) вартості активу довгострокового і безстрокового (довічного) володіння.
Кап.блага можуть приносити дохід протягом деякого періоду. Поточна (дисконтована) вартість – величина позикових фондів, які необхідно було б позичити за поточної процентної ставки, щоб забезпечити регулярне отримання заданого чистого доходу. Для безстрокового (довічного) володіння, наприклад, таким активом, як земля, що приносить N грош.од.доходу кожного року від цього моменту аж до вічності, поточна вартість землі PV обчислюється:
PV = N / i,
де і – ринкова проц.ставка, %.
Поточ.вартість будь-якого активу, що приносить дохід, який з часом змінюється, обчислюється як дисконтована вартість кожної частини потоку доходів. Це виражається сумою окремих складових поточної вартості.
Дисконтування – приведення ек.показників, наприклад, грошового потоку, майбутніх років до сьогоднішньої (поточної) вартості.
Інвестування – процес відтворення або доповнення основного капіталу; відображає потік нового капіталу у певному році.
Підприємства, намагаючись максимізувати прибуток, інвестують тоді, коли доходи від інвестиції вищі від ринкової процентної ставки. Якщо процентна ставка вища від норми прибутку на інвестиції, то підприємство не інвестуватиме.
62. Земля як фактор виробництва. Економічна та земельна рента.
Земля як фактор виробництва відіграє особливу роль. Відомий англійський економіст У. Петті ще у ХVІІ ст. підкреслював, що земля – мати багатства. Земля – це засіб праці, створений природою. Поняття "земля" як фактор виробництва має широкий зміст: земля є одночасно операційним базисом виробництва (в промисловості), сховищем природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водоймища). У сільському господарстві земля – це одночасно і основний засіб праці, і предмет праці.
Земе́льна ре́нта — дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента — нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.
Розрізняють такі форми земельної ренти: диференційна рента І-го роду — диференціація земель за їх якістю; диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі; абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження; монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.
Економічна рента- дохід від будь-якого фактора ви-робництва понад його альтернативну вар-тість. Через те що інвестуюча фірма не може контролювати свої нематеріальні активи безмежно (поки їм не протиставлять чогось конкуренти), цей дохід точніше визначаєть-ся як квазірента (або надприбуток), яка че-рез певний час може зникнути
63. Часткова та загальна рівновага ринкової системи.
Ринкова рівновага (market equilibrium) - це така ситуація, коли плани покупців і продавців на ринку співпадають і за даної ціни величина пропозиції дорівнює величині попиту.
На ринку відрізняють часткову і загальну рівноваги. Часткова рівновага - це ситуація рівноваги, що виникає на кожному окремому ринку продукту чи ресурсу. Вона утворюється через рівноважні ціни й обсяги виробництва на різноманітних специфічних ринках, які є складовими частинами загальної ринкової системи. Аналіз часткової рівноваги (приміром, ринок комп’ютерів) не враховує умови, що діють в інших сферах і галузях економіки, припускає їх незмінними.
Оскільки ж в економіці усі специфічні ринки взаємопов’язані між собою, туго сплетені мережею цін і зміни на одному ринку спричинюють численні і значні зміни на інших ринках, то існує й загальна рівновага. Загальна рівновага - це така ситуація, за якої всі різноманітні ринки одночасно знаходяться у стані рівноваги, тобто ціни і випуски продукції на них не змінюються. При аналізі загальної рівноваги економічна система розглядається в цілому і досліджується одночасне визначення цін і кількості всіх товарів і послуг всередині економічної системи.
64. Аналіз загальної рівноваги. Ефект зворотного зв’язка.
На відміну від випадку часткової рівноваги, аналіз загальної рівноваги передбачає вивчення цін та обсягів виробництва і споживання благ на всіх ринках з врахуванням фактору зворотних зв’язків. Ефектом зворотного зв’язку називається зміна цін і кількості товарів на певному ринку як реакція на аналогічні зміни, що виникають при споріднених ринках. Наприклад: На ринку відбувається подорожчання нафти. Це негайно зсуває криву пропозиції ліворуч і піднімає ціну на нафту. Звідси, вища ціна на нафту підвищила б попит (а, відповідно, і ціни) на природний газ. Це, в свою чергу, спричинило б збільшення попиту на нафту (зсув праворуч) і ще більше підвищило б ціну на неї. Ринки газу і нафти продовжували б взаємодіяти до тих пір, доки не настала б рівновага, за якої попит і пропозиція на обох ринках зрівноважилися б.
Стан загальної рівноваги є такою сукупністю обсягів усіх факторів виробництва, товарів, послуг та цін на них, за яких усі ринки факторів і кінцевої продукції перебувають у стані часткової рівноваги. Можна вважати, що стан загальної є композицією всіх станів часткової рівноваги на взаємопов’язаних ринках факторів і продукції.
Аналіз загальної рівноваги пов’язують із французьким економістом Л.Вальрасом, який досліджував ці проблеми, починаючи із 70-х років минулого століття. Існують різні сучасні інтерпретації моделі загальної рівноваги Вальраса, які так чи інакше приводять до системи алгебраїчних рівнянь, де невідомими величинами є обсяги та ціни.
В аналізі загальної рівноваги основними вважаються три проблеми:
чи існує стан загальної рівноваги взагалі (математично – чи існує додатний розв’язок системи рівнянь, які описують модель загальної рівноваги);
чи буде стан рівноваги, якщо він існує, єдиним (інакше можливе існування кількох станів для однієї економічної системи, які відповідають умовам загальної рівноваги, тобто кількох систем рівноважних цін одночасно);
чи буде система стійкою, тобто чи може економічна система без зовнішнього втручання знову повернутися до стану рівноваги, коли внаслідок якихось збурень умови рівноваги будуть порушені.
Поняття загальної рівноваги тісно пов’язане з ефективністю розміщення ресурсів в економіці.
Ефективність розміщення (алокативна ефективність) означає, що жоден ресурс не розтрачується. Якщо можливий такий перерозподіл ресурсів, коли хтось може покращити своє становище без погіршення становища будь-кого іншого, - це означає, що при початковому розміщенні ресурсів вони розтрачувались і тому ефективність їх не досягалась.
65. Парето-ефективний розподіл ресурсів.
Концепція ефективності конкурентної ринкової системи базується на понятті „ефективності за Парето”. Ефективність за Парето (Парето-оптимум) означає, що ресурси розподілені оптимально, якщо ніхто не може покращити свого становища, не погіршуючи становища іншого. Основним критерієм ефективності за Парето є наявність або відсутність розтрати ресурсів. Парето-оптимальними є розподіли, за яких будь-які подальші вигідні зміни неможливі. Межа можливих корисностей – модель економіки з двома економічними суб’єктами, які розподіляють між собою обмежений обсяг благ.Парето-оптимальний розподіл ресурсів може не давати соціального оптимуму, допускаючи крайню нерівномірність розподілу наявних благ у суспільстві. Неефективний розподіл ресурсів іноді може бути більш справедливим, ніж ефективний.
Встановлення загальної рівноваги у конкурентній ринковій економіці означає наявність повної системної ефективності, досягнення Парето-оптимального стану в усіх сферах економічної діяльності – споживанні, обміні та виробництві за відповідності структури виробництва структурі суспільних потреб. У конкурентній „економіці обміну” кожен споживач, розподіляючи оптимально свій доход, прирівнює відношення граничних корисностей благ до відношення їхніх цін і згідно з кардиналістською версією максимізує корисність.На конкурентному ринку всі споживачі купують товари за одними й тими ж рівноважними цінами, тому гранична норма заміни благ для всіх споживачів в економіці буде однаковою: . Взаємовигідний обмін триває доти, доки всі для всіх споживачів не зрівняються: . За умови рівності граничних норм заміни для всіх учасників обміну досягається оптимальний розподіл благ між індивідами у споживанні, має місце рівновага, ефективна за Парето. Будь-які можливості поліпшення розподілу ресурсів споживання вичерпані. Не існує вигідних обмінів і жодної можливості підвищення добробуту як всіх споживачів у цілому, так і будь-якого з них за рахунок іншого.

Приложенные файлы

  • docx 17619148
    Размер файла: 302 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий