Konspkt_SRS_literatura (2)

Міністерство освіти і науки України
Коледж КНУТД








Конспект лекцій
з дисципліни

Українська література

для дистанційного навчання студентів
всіх спеціальностей






Розробила викладач вищої категорії
Онофрійчук Любов Петрівна






Київ - 2014 Методичні вказівки

1. Опрацювання конспекту передбачає два варіанти:
а) законспектувати в зошит основний матеріал і, підкресливши ключові моменти, вивчити (max 12 балів – оцінка за конспект);
б)роздрукувати і, підкресливши ключові моменти маркерами, вивчити (max 9 балів - оцінка за конспект). Роздруковані матеріали підшити в естетичному вигляді.

2. Для перевірки рівня засвоєння матеріалу лекції дайте відповіді на питання для самоконтролю (синій колір - усно).

3. Завдання ж зеленого кольору під час лекції та домашні завдання виконуєте письмово в зошиті.

4. Завдання з позначкою слід виконати письмово на окремих аркушах, правильно підписавши, та надати для перевірки.
Схеми переказу сюжету мають бути також продубльовані в зошиті.

Приймаю щовівторка з 10.00 до 15.00 в ауд. 511, 504
В екстрених випадках можете телефонувати 093-391- 43-93 з 9.00 – 18.00.

Для віддалених іногородніх студентів надається можливість висилати роботи на електронну пошту [email protected]

При цьому ОБОВ'ЯЗКОВО у темі листа вказати наступне:
групу
прізвище, ім'я
тема роботи.



Модуль 11. Традиція бароко в ХХ ст.
Лекція ЗМ 50
Тема: Література „українського бароко” ХХ ст.
Валерій Шевчук. „Дім на горі ”(оглядово)

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю письменника, зацікавити ними; розвивати навички самостійної роботи із джерелами інформації, виділення головного в прочитаному та почутому; поглиблювати вміння висловлювати власні думки, аналізувати й порівнювати літературні явища; виховувати любов до літератури, повагу до митців, естетичний смак.

План
1. Життєвий та творчий шлях.
2. Ідейно-художній аналіз роману „Дім на горі ”

1. Життєвий та творчий шлях.

В. Шевчук є представником інтелектуально-філософської, психологічної прози в українській літературі XX ст., започаткованої свого часу І. Франком (його твори про інтелігенцію), яка досить успішно розвивалася у 20-х роках (твори В. Винниченка, В. Підмогильного, В. Домонтовича).
Твори письменника непрості, елітарні, для підготовленого читача, але від того не менш цікаві кожному, хто прагне до вищої духовної «планки».
Звідки у Шевчука, сина простого шевця, така любов до літератури, такий талант? Звичайно, від Бога, а ще від родини.
Біографія
Валерій Олександрович Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі в сім'ї шевця. 1956 року, закінчивши середню школу, вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Після його закінчення 1963-го працював у Житомирі кореспондентом газети «Молода гвардія». Восени того ж року В. Шевчука, вже доволі відомого письменника, забрали до армії (довелося служити аж під Мурманськом). Це в українському суспільстві було сприйняте як покарання волелюбного й талановитого прозаїка. Після демобілізації 1965 року працював у методичному відділі музеєзнавства при історичному музеї, який містився в Києво-Печерській лаврі.
Перші новели В. Шевчука були надруковані в журналі «Вітчизна» і газеті «Літературна Україна» ще під час навчання в університеті, але окремі збірки повістей та оповідань вийшли тільки у другій половині 60-х років («Серед тижня» (1967), «Середхрестя» (1968)). Перший роман письменника «Набережна 12» (1968) викликав зливу негативної критики. Це призвело до того, що В. Шевчуку доводилося протягом понад десяти років писати «в шухляду», вряди-годи друкуючи окремі твори в періодиці. Тому він заглибився у наукову діяльність, досліджуючи як історик епоху українського бароко. Пізніше він видасть антології власних перекладів української поезії XIXIX ст., творів Г. Сковороди, І. Вишенського, літопису Самійла Величка.
Лише на початку 1980-х почали виходити твори В. Шевчука («На полі смиренному» (1982), «Дім на горі» (1982), «Дзиґар одвічний» (1990), «Три листки за вікном» (1986)), що принесли йому як одному з найталановитіших представників української інтелектуально-філософської, психологічної прози популярність серед читачів та визнання критики. Роман «Три листки за вікном» був удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. У наші дні В. Шевчук активно працює як письменник (повісті «Початок жаху», «Чортиця», «Місяцева зозулька з ластів'ячого гнізда», «Горбунка Зоя», «Срібне молоко», епопея «Стежка в траві» (Житомирська сага), роман «Юнаки з огненної печі») і літературознавець, досліджуючи творчість Т. Шевченка, М. Філянського, В. Підмогильного та ін. Твори В. Шевчука перекладалися англійською, польською, словацькою, російською, литовською, грузинською, казахською та іншими мовами.

Тематика творчості.
Умовно доробок В. Шевчука можна поділити таким чином:
твори про сучасність;
історичні твори;
філософські та літературознавчі.
Але чіткої грані між ними немає, усі вони об'єднані індивідуальним стилем.
Невід'ємними рисами індивідуального стилю письменника є:
філософічність;
книжність;
притчевість, зокрема біблійна (наприклад, у багатьох творах присутній мотив притчі про блудного сина).
Особливо вплинула на митця традиція культури бароко.
БАРОКО
У XVIII ст. слово «бароко» вживалося для характеристики, часто негативної, літературних творів складної форми. Проте його походження точно не встановлене, незважаючи на побутування в кількох мовах. У португальській вираз perola barroca перлина неправильної форми. Латинське слово Barroco це термін логіки, особливо складний вид висновку. У перекладі з італійської Barroco вигадливий, примхливий. Терміном «бароко» прийнято називати напрям і домінуючий стиль у мистецтві середини XVI початку XVIII ст., що виник спершу в архітектурі, живописі, а пізніше і в літературі.
Художні особливості барокко:
Відмова від принципу наслідування життя та його відображення. Створення власного світу за певними законами, мета яких вразити читача.
Інтерес до ускладненої художньої форми. Реальний світ це ілюзія, а його предмети символи та алегорії, які необхідно пояснити.
Контрастність. Вона виявляється, зокрема, у зображенні героїв і в щасті, і в горі, у протиставленні земного й неземного. Названі риси бароко яскраво розкриваються у відповідних метафорах, символах, алегоріях: життя людини нагадує квітку, що губить пелюстки, сама людина це скло; Смерть, Доля, Віра стають досить поширеними алегоричними персонажами.
Захоплення барокових письменників ускладненою формою, химерним, дивним виявилося в нанизуванні метафор, порівнянь, антитез, зверненні до фігурної поезії, акростихів-віршів, у яких перші літери кожного рядка утворюють слово або речення; мезостихів поезій, всередині яких приховано якесь особливе значення, найчастіше ім'я адресата; буриме літературної гри, суть якої написання жартівливих віршів-експромтів на заздалегідь визначену тему або відповідно до наперед визначених рим. Усе це підпорядковується завданню вразити, здивувати читача. Звідси незвичайний вигляд віршів: у формах хреста, колони, ромба, зірки, серця тощо. Усі ці художні засоби декоративно прикрашають твір, роблять його пишним, химерним, монументальним.
Найвидатніші представники бароко П. Кальдерон в Іспанії, Д. Маріно і Т. Тассо в Італії, X. Гріммельсхаузен у Німеччині.
Літературне бароко в Європі розвивалося нерівномірно, несинхронно: його початок припадає на середину XVI ст. (Іспанія, Італія), а розквіт у слов'янських країнах на XVIIXVIII ст.
Першим українським письменником, творчість якого була позначена рисами бароко, вважається І. Вишенський. Проте утвердження бароко у вітчизняній літературі пов'язується з іменами Мелетія Смотрицького та Кирила Транк- віліона. Значну роль у становленні цього стилю відіграла Києво-Могилянська колегія (пізніше академія), його професори організували своєрідні курси поезії, на яких приділяли значну увагу характеристиці курйозних, фігурних, панегіричних віршів. Науку віршування вивчали не лише теоретично, а й на практиці вправлялися в складанні віршів. Останнім великим українським письменником епохи бароко був Г. Сковорода, із творчістю якого, за твердженням Д. Чижевського, «літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум'ям до кінця та враз згасло».

2.Ідейно-художній аналіз роману „Дім на горі ”
Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі».
Літературний рід ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом.
Жанр Роман-балада (жанр ліро-епосу, якому притаманні великий розмір, великий просторово-часовий обсяг, велика кількість персонажів і сюжетних ліній та наявність метаморфози (перетворення людини в тварину, рослину, в даному випадку в птаха).
Тема ствердження ідеї єдності усього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе і світу й так перевіряти досвід поколінь минулих задля майбутнього.
Головна ідея розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями. Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу.
Проблематика
сутність добра і зла;
протиборство між світлом і тінню;
відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі;
пошук сенсу свого буття, самого себе;
прагнення розібратися в довколишньому світі;
душевна роздвоєність людини;
відповідальність кожного за свої вчинки;
прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.
То чому ж все-таки автор визначив жанр твору як роман-балада? Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом.
Роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі» твір про любов. Любов у широкому розумінні: як складне й високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, що символічно уособлює спокій, рівновагу духу вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем творчого осяяння, той стан, що його однаково переживають козо- пас Іван та його внук.
Історія створення роману
Створювався він протягом 1966-1980 років, а вийшов у світ 1983-го.
Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці "Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів». (Сучасність. 1992. № 3. С. 55)
Композиція твору
Твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави». Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і «приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» й об'єднує 13 оповідань.
Певно, працюючи над обома частинами роману, В. Шевчук не замислювався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору.
«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина «Голос трави» ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Їх фольклорно-міфологічна основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.
Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Ця проблема хвилювала ще й давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). Усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).
Сюжет твору.
Сюжет повісті-преамбули розгортається довкола дому на горі побіля річки Тетерів. Цей дім уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому, за легендою, є стійкою: там володарюють жінки зачинательки та продовжувачки роду, хоронительки моралі. Чоловіки тут з'являються двома шляхами. Ті, хто піднімається з підніжжя і, втомившись, нап’ються з рук молодої господині води – стають законними чоловіками, від шлюбу народжуються дівчатка. Інші, таємничі прибульці - «джигуни», з’являються невідомо звідки у подобі сірого птаха, що перетворюється у красеня. Вони зваблюють жінок усупереч їхній волі, а потім так само таємничо зникають, залишаючи по собі нащадків – хлопців. Які досягнувши повноліття вирушають у світ у пошуках себе. Їм належить доля блудних синів. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастичних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку».
Завдання. Переказ ключових епізодів, складання «сюжетного ланцюжка».
У душі Володимира панував тихий і незвичний спокій. Його радувало все і горобці в поросі, і дим із димарів, і молодиця з відрами. Він зайшов на шкільне подвір'я, сторож поставився до нього недовірливо, аж поки не подивився його, нового директора, документи. Повів у кімнату, завалену мотлохом та запилену. Прийшла висока худа вчителька Олександра Панасівна, якась ніби сердита і за кілька хвилин помешкання вже блищало чистотою від її вправних рук. Володимир побачив на подвір'ї в домі на горі жінку, від якої струменіло дивне голубе сяйво, що притягувало, ніби магнітом.
Високий сивогривий чоловік у супроводі кіз неквапно йшов берегом. Цілий день він, пасучи своїх подруг, милувався краєвидами, тоді приходив додому, дружина Марія доїла кіз, потім вони сідали на веранді, пили молоко, і дід Іван записував щось до товстого зошита. Володимир сидів на постелі, розтираючи набряклу від протеза ногу. Його нестерпно тягло піднятися до будиночка на горі, побачити ту жінку, яка відібрала увесь його зір та всю увагу.
Галя часом закривалася в кімнаті, вбиралася в найкращий одяг і милувалася своєю красою. Інколи бачила в дзеркалі втомлену, постарілу жінку, яка сама ростить сина й доглядає хвору бабусю. Коли Володимир, шкутильгаючи, все ж піднявся до будиночка, то мало не зомлів, і жінка дала йому води, сама теж чомусь зніяковівши. Бабуся розповіла Галі, що дім, у якому вони живуть, особливий. Тут споконвіку володарювали одні жінки. До них приходили чоловіки: від тих, хто з'являвся згори, невідомо звідки, були одні неприємності. Від них народжувалися хлопчики, які полишали дім і пускалися в мандри. Якщо ж чоловік приходив знизу і просив води залишався, від нього народжувалися дівчатка. Галя і вірила в бабусині розповіді, і не вірила. Коли прийшов Володимир і вона його напоїла водою зі своїх рук, бабця зраділа й сказала, що це доля. У Галі теж тенькнуло серце, згадала Анатоля, що зійшов, як сірий птах, звідкись із гори, зачарував її очима, а потім, добившись її любові, покинув уже вагітну. Тепер вона має золотоногого Хлопця, що гасає, як вітер по урвищах та скелях.
У Олександри Панасівни п'ятеро дітей. Кожен зайнятий ділом хлопчики пішли стояти в черзі по гас, дівчата по хліб, старша прати білизну. Сама жінка копає картоплю, пере, підмазує хату, лагодить горище, а їх кілька промайнуть одночасно то у вікні, то на вгороді, то на подвір'ї.
Ночами вона часто згадує свого чоловіка, кремезного шевця, пропахлого шкірами, з такими синіми очима, що, раз ввійшовши в душу, не вийдуть із неї. Микола не повернувся з війни, Олександра вчителює й виховує п'ятьох діток, дає лад у господарстві. Інколи їй вчувається, як тихенько заграє на стіні інструмент, що любив на ньому грати її чоловік.
Галину дуже дивували ті збіги з бабусиними оповідями-казками, які ставалися в її житті: «Усе це переколошкало Галину душу, бо вже починала губити межі, де в цій історії фантастичне, а де реальне. Знала бабчину здатність надавати всьому неприродного значення, але цей збіг подій, що навалився притьма, був разючий». Володимир у Галі викликав дивне почуття, але вона боялася повірити собі, відкритися. Навіть вдягла найгірший, сірий одяг, коли йшла білити школу, наводити в ній лад. Він «впивався її красою, і аж стогнати йому хотілося, наскільки далека вона була й недоступна». Вона «закушувала губу й натужно намагалася розв'язати пекуче завдання: вийти це волю загубити, а не вийти загубити кохання». Але не витримала його очей, відкрила серце, і вони пішли по життю разом. Бабуся раділа, їй стало краще, вона могла навіть сама ходити.
Марія Яківна помічала інколи в чоловікові ніби якийсь дивний вогонь, коли той сідав і щось цілими днями писав, покинувши кіз. Ще раніше він покинув роботу бухгалтера, і його не обходили домашні клопоти, чи є їсти і що саме. Дітей у них не було. Марія, хоч і боялася розсердити чоловіка, пішла вчителювати, знаходячи розраду в першачках. Іван, блукаючи горами, узбережжям, завжди приносив їй букетик польових квітів. Вона брала найкращі й засушувала. Вони милувалися заходом сонця щодня, і кожного разу він був різний. «Вона розуміла, що тільки й щастя її, що біля цього чоловіка. Боялася, що мить оця швидко мине.»
Старша дочка Олександри Панасівни задивилася на Хлопця який він золотоногий, який вправний у рухах, коли біжить, коли фарбує парти. Хлопець задивився на тоненьку дівчину, як вона прала на річці білизну, і сказав, що покаже їй свої володіння. Неоніла погодилася, і Хлопець повів її в підземні ходи. Там у нього була навіть кімната. Стали юнак і дівчина судженими, поклялися одне одному у вірності, скріпивши клятву кров'ю.
Якось хлопець спитав у Галі про свого батька, захотів дізнатися хоча б його прізвище. Але мати розсердилася чомусь і назвала спересердя перше-ліпше, що спало «Пугач».
Іван-козопас дописував свій п'ятий зошит. І снилися йому чорняві, темноокі ненароджені його сини, кликали до себе.
Через десять років Хлопець, тепер уже огрядний чоловік, повертався додому, радісно дивлячись на знайому вулицю, яку пам'ятав до дрібниць. З дому на горі вийшла дівчина знайома й незнайома. Спитав, чи Галина Іванівна вдома. Та відповіла, що вдома. Це була його сестра Оксана. Мати теж ледь упізнала сина змінили його і роки, і мандри, і ті випробування, що випали. Сестра не хотіла його визнавати, її дратували його важке тупання в бібліотеці над нею, тютюновий дим, безцеремонність, але терпіла заради матері.
Хлопець пішов до Неоніли. Вона одна залишилася з дівчат при матері. Сердилася на Хлопця, що не писав, а потім подивилася в його очі і все забула. Уранці сказала вдома, що вони одружуються.
Хлопець пішов до Марії Яківни, попросив зошити діда Івана, якого вже не стало. Жінка радо віддала, адже Хлопець був їхнім правнуком, але попросила поставитися з пошаною. Похвалила його сестру Оксану, яка їй завжди дуже допомагала. Прийшла провідати бабусю Марію і Неоніла. Та привітала її з тим, що дівчина, нарешті, діждалася судженого. І запропонувала, щоб вони йшли жити до неї.
Хлопець перечитував книжки в бібліотеці, що була в домі на горі, їх складав прапрадід і доповнювали кожен із чоловіків, які там оселялися. Взявся і він до заповітних дідових зошитів. Сам теж мав на думці писати, тому наполегливо вивчав літературу.
Коли Оксана поверталася додому, до неї причепився якийсь дженджу- рик. Усе намагався познайомитися, говорив, що хоче винайняти тут, на горі, квартиру. Оксана гордо відтручувала його. Галина, побачивши цю картину, змушена була застерегти дочку, адже вона вже колись потрапила в таку історію, повіривши якомусь залітному птахові. Ось звідки і з'явився Хлопець. Оксана була впевнена, що з нею таке не трапиться, але при наступній зустрічі з джен- джуриком танула від його очей, не могла позбутися їхньої магії. Одного разу до будинку прилетів великий сірий птах і перетворився на дженджуристого юнака, який, заглядаючи попід вікнами і сумно зітхаючи, вкинув у відчинену кватирку букет троянд. Коли Оксана прокинулася, у неї в кімнаті лежали сотні трояндових пелюсток.
А Хлопець сидів обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару огненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі і пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку і крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу все-таки є любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, занепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.
Тільки не поспішати, прошепотів він. Тільки не поспішати.

Сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних).
Ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір.
Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючись крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.
Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.
Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення знаходження себе, пізнання законів природи і світу. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, міцну основу, а дорога, яка веде з цього дому, прокляття.(За Р. Мовчан)
В. Шевчук у романі-баладі «Дім на горі» широко використовує традиції європейської балади, зокрема сюжет кохання жінки і демонічної сили, трагізм, поєднуючи їх із рисами бароко:
- поєднання високого (духовного) і низького (буденного): дім на горі як фортеця нашої духовності, душі, підніжжя гори як поле боротьби добра і зла, світла і темряви;
притчеві мотиви і символи: самотність, роздвоєння людини, блудний син, дорога;
жіноче і чоловіче першоджерела;
нагромадження художніх засобів.
У героях твору поєднуються високі поривання, мрії, прагнення з буденним життям; вони вміють бачити красу, незвичність у звичайному. Так, Володимирові вчителька Олександра Опанасівна, мати п'ятьох дітей, здається Вітром, який може одночасно бути в кількох місцях і виконувати кілька робіт одразу. Галя, мати-одиначка, кинута зрадливим «сірим птахом», інколи відчуває себе богинею.
«Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе. Розбирала сукні, хай і довоєнні, одягала кожну й припасовувала. Хотілося муркотіти й крутитися, хотілося, щоб синьо світилося від доброї погоди вікно і щоб падало в її кімнату сонце.
Ступала навшпиньках й поморгувала до свого зображення. Підчорнювала брови й шкодувала, що ніс у неї трохи кирпатий. Здавалося, що цей ніс головна вада її обличчя, тож приплющувала його і пробувала уявити себе із носом прямим і тоненьким. Але тоді її обличчя гасло, і вона милостиво дозволяла своєму носикові задиратися, як собі хоче, з'являлися тоді на щоках дві розчудові ямки, і вона не могла не всміхатися. "Отака собі Галя!" казала й тішилася, хотіла ж бо бути отакою собі Галею. В такі хвилини все важке й темне губилося, як згубилася нещодавно ніч, і хоч не була вона короткопам'ятна (взяти б хоча згадки про Анатоля постійна темна хмарка серед неба), в ті ранки розвітрювалася й була схожа на ясно-синю кульку, якій небагато треба, щоб попливти в широке й роздольне небо. Здавалося їй тоді впливала до неї через вікно повітряна богиня. Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне проміння, входила в неї через очі, тоді й очі її голубіли; вони зливалися в одне й жили отак: богиня й вона їй аж подих забивало від такої зухвалості».
Самотній серед людей, заглиблений у себе і свою творчість ко- зопас Іван, його дружина мріє віддати «першачкам» нерозтрачений запас любові. Повертається з далеких воєнних доріг Володимир; після стількох років прибивається до рідного дому й тепер уже дорослий Хлопець. Він же продовжує справу діда Івана, що писав напівфантастичні оповідання.
Дорога присутня постійно: Володимира на гору, до дому й до серця Галини; Галини до віри у справжнього чоловіка; Хлопця до свого кохання, до здобутого життєвого досвіду.
Чітко прослідковується жіноче й чоловіче першоджерела. Жінки в «домі на горі» продовжувачки роду і його охоронниці. Чоловіки часто «блудні сини». Від «джиґунів», «сірих птахів», які з'являються «згори», зваблюють жінок, народжуються хлопчики. Їхня доля мандри, творчість (так з'являються Іван-козопас, син Галини Хлопець). Постає питання: то яка ж сила живить поетів, художників?
Від тих, хто прийшов знизу й напився з рук жінки води, народжуються дівчата, і так іде життя по одвічному колу.
У повісті-преамбулі до роману-балади «Дім на горі» постійно трапляються багатобарвні барокові нанизування художніх засобів. Наприклад: «Минулий день стояв за їхніми спинами, як величезна істота, теж випасла й випила свій сік, наслідком чого й став цей вечір, це молоко у філіжанках і ця тиша, що росте навколо, як квіти» (три метафори, два порівняння, епітет, персоніфікація, повтор).
«Не бачив у ній звичайних жіночих принад, пізніше, коли спустився він у долину, не міг сказати, чорні чи сині були в неї очі. Пам'ятав тільки голубу барву, відчуття дивної, запаморочливої краси, а поруч із тим якийсь острах, наче був він метеликом, а вона огнем, і він, сидячи тут, на горі, з квартою в руках і отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жінку, раптом повірив, що всі людські казки це таке ж життя, як і те, що реально бачать наші очі. Йому захотілося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупається він у хвилях такого п'янкого гіпнозу не мав сили не дивитися на неї, хоч не мав уже сили й дивитись».
Яким саме чином виникає любов між людьми, не знає, мабуть, ніхто. В. Шевчук за допомогою контрастів і барв майстерно передає відчуття, яке виникає у героя (метелик вогонь, незнайома близька, казки життя, реальність; не мав сили не дивитись не мав сили й дивитись). І в цьому вічна загадка, таїна виникнення кохання.
«Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися.
Ніхто не знав про його хід цією дорогою, і ніхто його не бачив. Видивлялися, правда, з острівців з-під дашків долонь сумні матері, коло них матері інші, а далі ще і ще довга низка матерів. Довга низка й батьків безконечний ряд, що дивилася на нього, але не бачила, бо не його сподівалася. Постаті складали довгі лави, що були наче смужки чи гілля, безконечне дерево, розгалужене навсібіч, з'єднувалося, розходилося, ніде не починалось і не кінчалося. Початки без кінця і кінці без початків побачив самотній подорожній на своїй дорозі. Тяглася, драглиста і тремтлива, і впечатувались у неї білі й круглі світляки зір. Ступав по тих зорях, як колись по кам'яних тетерівських греблях, завертав голову, щоб хоч відчути, коли не може бачити, дімець, до якого нещодавно підходив, п'ятеро дітей і жінка в цей час думали про нього. Замовкли на хвилину там, за столом, в хаті біля Тетерева, і зробилися раптом серйозні-серйозні великий всесвіт навідався до їхніх душ і засіяв їх своїм попелом. Олександрі незвідь-чому захотілося помолитися, хоч вона давно сміялася з таких бабських забобонів, але те, що відчувала оце зараз, годі було пояснити. Він таки був тут, біля їхніх вікон, а зараз уже повільно відходить по синій дорозі. Сльози підійшли їй під очі, бо світ перед нею раптом покрутився, і вона аж за стола схопилася. Цього, на щастя, не помітив ніхто з дітей, чи, може, так їй здалося, і Олександра змушена була струснути головою, запосміхатися, зашарітися й почати оповідати дітям щось із такого, чого ще не оповідала, була то розповідь про височезного столяра, що, працюючи, співав сумних, але гарних пісень.»
Химерним, таємничим і незбагненим є потойбічний світ. Відчуття люблячих людей по різні боки буття й небуття дивовижні. Переплетіння цих відчуттів, як і всього, пройденого життєвою дорогою кожним із них, з майстерністю вибудовує автор у бароково-притчевій манері.

Завдання. Опрацювати таблицю. Заповнити родинно-соціальні відношення реальних образів.
РЕАЛЬНІ ТА АЛЕГОРИЧНО-СИМВОЛІЧНІ ОБРАЗИ ТВОРУ В. ШЕВЧУКА
Реальні образи
Родинно-соціальні зв’язки
Алегорично-символічні
Значення

Володимир Володимирович
Чоловік Галини Іванівни, директор школи
дім на горі
фортеця, храм душі

Галина Іванівна

«сірий птах»
диявольська сила,звабник

Оксана

дорога
життєвий шлях, шлях до серця

Хлопець

Хлопець
чоловіче першоджерело

Іван Шевчук козопас

Дівчина
жіноче першоджерело

Марія Яківна




Олександра Опанасівна




Микола Ващенко




Неоніла










Завдання. 1.Спробуйте «розшифрувати» епізод із повісті.
2. Поясніть прикінцевий епізод повісті.
«Дженджурик устав і прислухався. З розчиненого вікна випливав запах тютюнового диму, але долітало вже й могутнє хропіння. Дженджурик сплюнув і посунув далі.
Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Стояв і ловив його трепетними ніздрями, а з очей його котилися сльози. Світло зір кришилося в тих сльозах, і став джен- джурик у ту мить гарний, як янгол. Він підтягся на руках і тихенько постукав у ту шибку. Глуха тиша відповіла на цей постук, і дженджурик важко зітхнув. Озирнувся навдокіл: внизу, наче синя дорога, завмерла річка. Літали біля нього нічні метелики й комарі, снували нитки павуки рух і життя множинних тіл відчув у цьому світі дженджурик. Довго стояв під глухим вікном і безнадійно чекав. І тільки коли затремтіло над головою небо, коли зорі пішли раптом угору, віддаляючись од землі все далі й далі, а над головою пропливли перші подмухи надранкового леготу, тільки тоді дженджурик отямився. Був звідусіль обплутаний павутиною, тож мусив вилізти з неї, як з одежі. Став проти вікна, що так його чарувало, змахнув руками, як чародій, і в його долонях виріс букет найчудовіших і найсвіжіших троянд. Дивився на ті квіти й обливався гіркою печаллю. Солодкий біль пік його, він махнув рукою, і букет вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.
Дженджурик за вікном змерз і замахав руками, щоб зігрітися. Від того руху знову почав заростати пір'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострі пазурі. Він хитнув крильми і на мить притулився обличчям до скла. В півтемрявній кімнаті, осяяна блідим, мерехким світанням, спала красуня. Обличчя її полум'яніло й світилося, а вуста щось неспокійно шепотіли.
Птах ударив із розпачем крильми об шибки і на мить притемнив оте чудовне видиво. Розвернувся й повільно поплив над сонним обійстям, меншаючи й меншаючи, аж доки став ледь помітною крапкою. Тоді освітило його перше світло, і він умер раптом, загаснувши серед безмежного простору на ще одну з мільярдів зорю, котрі швидко й нестримно віддалялися од землі.
Оксана прокинулась у той ранок раніше. Снився їй дженджурик, вона тікала від нього, а він здоганяв. Снилося, що стала вона птахом, знялася й летіла, а дженджурик біг за нею слідом і тяг угору руки. Обличчя його було спотворене від розпачу, і в її грудях через той розпач солодко грало серце. Приснився їй і брат, котрий вискочив із хати й кинувся бити дженджурика. На мент їй стало жаль і дженджурика, і брата, захотілося кинутися поміж них і розборонити. Вона йшла по якійсь синій дорозі, біля неї поруч ступав, накульгуючи, батько, і йшли вони до крихітного будиночка, на порозі якого сиділа стара як світ бабуся. В небі плавали великі сферичні тіла, і в тих сферах проглядали людські подобенства: витягнуті й зміщені, наче у кривих дзеркалах. Їй стало страшно на тій дорозі, хоч вона добре знала, що то за шлях світ колишніх людей та відлетіле життя. Ішла з наповненим жалем серцем, кришилися, наче піщані яблука, під ногами зорі, і їй раптом здалося, що душа її ширшає і стає необмежена, що вона проростає в увесь цей світ, над усі ті постаті, котрі сомнамбулічно блукають довкола. Тоді дівчина раптом злякалася свого розросту й цієї дороги помчалася чимдуж, розбиваючи п'ятами крихкі тіла зір. Сірий птах з обличчям дженджурика летів коло неї і щось їй казав, але не почула вона його слів. Рвонула геть із дороги».

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ.
Розкажіть про ранні роки життя Шевчука.
Пригадайте професійну діяльність.
Охарактеризуйте творчу діяльність.
Згадайте тематику і невід’ємні риси творчості.
Назвіть художні особливості бароко.
Пригадайте історію створення роману «Дім на горі».
Розкажіть про композицію твору.
Назвіть барокові-притчеві мотиви.
Перерахуйте основні сюжетні лінії.
Визначте риси бароко в романі.
Розкрийте образи-символи роману.


ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Прочитати повість-преамбулу «Дім на горі»
Знати біографію письменника, вміти аналізувати його творчість
Скласти тестові завдання до життя та творчості В. Шевчука (6 питань за біографією, 6 – за романом)
Продовжити підготовку до реалізації проекту «Літературна кав’ярня».



ЛІТЕРАТУРА
Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень. (ст.. 439-453)
Паращич В.В. Українська література (ст.293 – 307)
Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.
Модуль 12. Українська історична проза
Лекція ЗМ 51.
Тема: Загальна характеристика української історичної прози. П.Загребельний. Життєвий і творчий шлях.
„Диво” (уривки з розділів)

Мета: дати студентам уявлення про розвиток української історичної прози другої половини XX ст.; ознайомити із життям і творчістю П. Загребельного, зацікавити ними, спонукати до читання; розвивати навички самостійного добору інформації, презентації її в цікавій формі, вміння аналізувати, співставляти суспільні та історичні явища, висловлювати любов до літератури, повагу до митців, усвідомлення потреби в літературній самоосвіті.
План
Українська історична проза.
Життя і творчість П.Загребельного.
Огляд історичної прози П. Загребельного
Ідейно-художній аналіз роману «Диво»

Українська історична проза.

Які історичні прозові твори ви вивчали в попередніх класах? («Захар Беркут» І. Франка, «За сестрою» А. Чайковського, «Роксолана» О. Назарука, «Чорна рада» П. Куліша, «Оборона Буші» М. Старицького.)
Чому письменники зверталися до історії? (Це давало їм можливість провести паралелі, завуальовано порушити актуальні проблеми, показати приклад сучасникам.)
Чому за радянських часів небезпечно було звертатися до історичної тематики? (Бо історія писалася відповідно до ідеології пануючої партії, підлаштовувалася під неї, і це часто розходилося з правдою, дійсністю.)

В Україні історичний роман тривалий час був найконсервативнішим жанром, оскільки постійно перебував під пильною опікою "літературознавців" із ЦК КПУ, які не дуже схвально дивилися на письменницькі зацікавлення історією, бо вона ж продукт доволі небезпечний; ті, хто потрапляють під його вплив, можуть прийти до непрогнозованих варіантів у поглядах на свою сучасність. Цілком логічно, що надто зацікавлених національною історією піддавали ідейному остракізмові. Тому в Україні, окрім усього іншого, треба було мати особливі амбіції та впертий характер для того, щоб працювати в історичному жанрі. Тобто все те, чого не позичати Загребельному. Саме завдяки цьому письменникові наш історичний роман набув нової мистецької якості. "Диво", "Євпраксія", "Роксолана", "Я, Богдан" не тільки зробили їхнього автора найчитабельнішим українським прозаїком, а й утвердили за ним звання сміливого реформатора історичного жанру. Саме Загребельний з усією самоочевидністю переконав читача, що історичний роман посильний лише письменникам-інтелектуалам».
Так пише про історичну прозу в Україні другої половини XX ст. та одного з її найяскравіших представників відомий літературознавець М. Жулинський.
Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваблювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періодів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.
Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, А. Чайковський, А. Кащенко, 3. Тулуб, Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. Цей список продовжують письменники другої половини XX початку XXI століть: І. Білик, М. Вінграновський, Л. Костенко, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Малик, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик...
В українській літературі романне осягнення історичного минулого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репресіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Молодість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.
Творці історичного роману в літературі українського зарубіжжя Ю. Косач, М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.
З 1919 р. й аж до 90-х pp. XX ст. існувала ціла низка обмежень і заборон, які стосувалися тематики українського історичного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика, наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі...». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьмануванням Павла Полуботка... Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.
Розквіт української історичної прози періоду 70-х початку 80-х рр. XX ст. був зумовлений необхідністю через уроки історії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там якоїсь «крамоли».
Історична белетристика й сьогодні залишається найпопулярнішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.
Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 28 листопада 1890 р. в Києві в сім’ї юриста й відомого на той час російського поета Павла Тулуба.
У 1919-1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921 р. працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р. на творчій роботі.
Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».
5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах на 5 років) і конфіскацією всього приналежного їй майна.
Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р. на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «...за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської PCP». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням.
Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину...».
Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.
У 1947-1955 pp. була на засланні в Північному Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва.
Померла 26 вересня 1964 р. в Ірпінському будинку творчості. Похована в Києві.
Літературну діяльність 3. Тулуб розпочала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована в журналі «Вестник Европы» (1916).
За радянського часу перейшла на українську мову.
Найвизначніший твір Тулуб історичний роман-дилогія «Людолови» (1934-1937, у переробленому вигляді перевиданий 1958), у якому на багатому історичному матеріалі відтворено життя українського народу початку XVII ст. за гетьмана Петра Сагайдачного. Крім того, роман із життя Тараса Шевченка на засланні «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сценарії тощо. Перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.
Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. на Івано-Франківщині. У Коломиї закінчив середню школу й працював учителем початкової школи. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, викладав мову й літературу, працював також у редакції журналу «Жовтень». Уперше почав друкувати свої твори 1954 p., а перша збірка оповідань вийшла друком 1958 р. під назвою «Прут несе кригу». У 1960 р. прийнятий у члени Спілки письменників України. Двічі був нагороджений Державною премією ім. Т.Г. Шевченка за твори «Вода з каменю» й «Четвертий вимір».
Твори Іваничука це мандрівка в далекі й близькі століття нашої Батьківщини. На тих шляхах читач зустрічає знаних, славних осіб, які вічно житимуть у людській пам’яті. Історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої у фольклорних джерелах, з правдою факту, науковою достовірністю. Свої твори автор пише на основі документального матеріалу, який він збирав не тільки в Україні, але й в інших країнах, де присудом російського «правосудця» змушені жити засланці, герої його творів, наприклад, Петро Калнишевський («Журавлиний крик»), Микола Гулак-Артемовський, приятель Шевченка («Четвертий вимір»). Твори Романа Іваничука цікаві не тільки тематикою, але й стилем, бо автор завжди у творчому пошуку нових засобів вислову й творить «четвертий вимір».
Перший історичний роман «Яничари» («Мальви») присвячений одній із найскладніших, але найблагородніших тем, які звучать актуально й сьогодні тема патріотизму та збереження людської гідності. Лише така людина повноцінна, лише вона може мати сьогодні статус справжнього громадянина й брати на себе відповідальність за те, що відбувається і в його власній душі, і в його власному домі, і в державі, і в усьому світі.
Іван Білик український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії 1991 р.
1950-ті рр. вчителював у сільській школі, безуспішно намагався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту.
1961 р. закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет. Друкується з 1956 р. Член Спілки письменників України з 1967 р.
Автор найсенсаційніших українських історичних романів радянських часів «Меч Арея« (1972) й «Похорон богів» (1986).
Відразу після видання обидві книги стали бестселерами. Утім, «Меч Арея» 1972 р. заборонили та вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники з книгарень (однак устигли знищити 5 тисяч примірників із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературна Україна» (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі.
Після того книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 перевидань (в т.ч. 9 за кордоном).
Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (за роман «Не дратуйте грифонів», 1993).
Юрій Мушкетик народився 21 березня 1929 р. в с. Вертіївці на Чернігівщині.
1953 р. закінчив Київський університет, потім навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури. У 1954 р. у видавництві «Радянський письменник» з’являється його перший твір повість «Семен Палій», а згодом історичний роман «Гайдамаки» (1957).
Починаючи з 1956 р., Ю. Мушкетик упродовж двох десятків років працював у редакції журналу «Дніпро» відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором.
У трактуванні історичних подій письменник був змушений дотримуватися офіційної точки зору. 1957 р. вийшов роман «Гайдамаки», який відзначається широким епічним розмахом у відтворенні історичної доби.
Початок 60-х рр. XX ст. був для Мушкетика дуже плідним. Письменник змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. Заслуговує на увагу роман «Яса», який є великим епічним полотном, де чітко простежується вболівання письменника за долю рідної землі.
Перу Юрія Мушкетика належить низка творів, які відбивають історичний розвиток держави й роль особистості в ньому. Автор створює глибокі образи, шукає нові форм й засоби вираження важливих проблем сучасності, зробивши основним об’єктом дослідження людину. Письменник прагне відбити різні періоди життя суспільства, розглядає різноманітні життєві ситуації, показує різні соціальні верстви населення. Він пильно спостерігає за дійсністю, тому герої його творів такі реальні, а проблеми, яких він торкається, такі актуальні.
Письменник живе й працює в Києві.

Життя і творчість П.Загребельного.
Біографія.
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 р. закінчено десятирічку; учорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, у серпні 1941 р. мав поранення. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого полон, і до лютого 1945 р. фашистські концтабори смерті.
У 1945 р. працює в радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 р. навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951) майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, у журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею. У другій половині 50-х рр. XX ст. П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі. У 1961-1963 рр.П. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). Протягом 60-70-х рр. письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема й найвагоміші з них: «День для прийдешнього» (1964); «Шепіт» (1966); «Добрий диявол» (1967); «Диво» (1968); трилогію «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980); романну будову з чотирьох книг «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персо- носфера»; «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985)); «Переходимо до любові» (1971); «Намилена трава» (1974); «Євпраксія» (1975); «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984). Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступав з критичними й літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе й портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П.Г. Тичині. За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О.П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).
Павло Загребельний понад сорок років працював в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два «Первоміст» і «Смерть у Києві» Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших
сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять у перекладах іншими мовами; зростає й кількість видань творів письменника за рубежем.
У 1979-1986 рр. Павло Архипович керував Спілкою письменників України. Решту життя присвятив роботі на ниві красного письменства.
Помер П. Загребельний 3 лютого 2009р., похований на Байховому кладовищі в Києві.

Психологічний портрет письменника П. Загребельного.
«Сам він невтомний шукач, експериментатор, вигадник, людина різносторонніх інтересів, майже фотографічної пам'яті, дотепного розуму, полемічного обдаровання, що засвідчує вся його творчість.
Прикметною рисою П. Загребельного є невситима жага творення.
Книги П. Загребельного це думи й роздуми про народ від давнини до сучасності, про людей, які прагнуть від життя дива, шукають його і знаходять, втрачають або нівечать і що найважче творять його в муках любові.
В епічно-об'єктивному стильовому діапазоні П. Загребельного, який не приховує свого "я", а, навпаки, втручається і в оповідь, і в монологи героїв, чудово поєднуються гостра, цікава фабульність з докладною деталізацією, іронія, гумор і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами періодами, з енергією дієслівних многочленів, в яких передається обшир і безперервність вирування життя.
Стиль П. Загребельного називають експресивним.
Романи П. Загребельного від перших спроб, де характери лише окреслювалися, до густонаписаних картин багатогранного людського буття об'єднує погляд на народ як першоджерело в бутті творче, діяльне.
Слово тієї чи іншої доби, в якому вона знаходить сконденсований вираз, це передусім пісня, поезія та афоризми. Для П. Загребельного вони не матеріал для здоблення, орнаментування тексту, а сама плоть мислення й переживання дійових осіб. Над усе герої П. Загребельного підносять в людині думку».
Огляд історичної прози П. Загребельного

Павло Загребельний один із найчитабельніших авторів. Звертається митець до різних жанрів: новели, оповідання, повісті. Але найбільша його любов роман.
Романний світ митця це понад двадцять книг різної тематики. Групуючи ці тексти, дослідники виділяють кілька тематичних циклів. Військово-патріотичний: «Європа 45», «Європа. Захід», «Шепіт», «Добрий диявол». Цикл творів про сучасність: «Спека», «День для прийдешнього», трилогія «З погляду вічності», «Левине серце», «Розгін», «Південний комфорт», «Гола душа», «Юлія».
Їх активно читали, бурхливо обговорювали, але найбільший резонанс мали твори історичної тематики. У романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан», «Диво» оживають голоси історії та складні постаті минулого, вражають своєю неповторністю різні епохи.
Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), над цим масштабним твором письменник працював 6 років (1962-1968). Адже роман про знамениту Софію Київську вимагав ознайомлення зі спеціальною літературою, хронічками, літописами. Цей роман є першою частиною епічного триптиху про Київську Русь, до якого входять «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973). Цей цикл романів про історичне минуле доповнив роман «Євпраксія» (1975). У романі письменник відтворює історичні події останнього десятиріччя XI ст. На тлі цих подій і розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії дружини німецького імператора Генріха IV. Дружину всемогутнього імператора вразили дикі оргії, дрімуча забобонність при імператорському дворі. Коли Євпраксії не вдалося вмовити імператора-жорсткосердця, вона бунтує. Мужня жінка втікає з-під охорони, виступає в соборі, викриваючи Генріха перед усім католицьким світом. Так Європа вкотре познайомилася з жінкою-політиком, з жінкою-борцем. І ця жінка була руська! Письменник занурюється в складний внутрішній світ героїні, намагаючись найпереконливіше передати його й водночас вимальовує її психологічний портрет на широкому історичному тлі.
Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути в складний внутрішній світ своєї героїні Роксолани Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною.
Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця таке завдання поставив перед собою П. Загребельний у романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). У романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ.
Розкажіть про розвиток історичної прозі 2-ї половини ХХ століття.
Розкажіть про історичні романи П. Загребельного.
Опишіть психологічний портрет письменника.
У яких умовах розвивався жанр історичної прози?
Чому твори деяких українських романістів були заборонені?
Назвіть найвідоміших представників історичної романістики і їхні твори.
Про які історичні постаті писав П. Загребельний?
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Опрацювати конспект.
Знати біографію письменника, вміти аналізувати його творчість.
Письмово виконати літературний диктант.
Хто з письменників працював у жанрі історичної художньої прози?
Якого українського письменника було репресовано за радянських часів?
У радянський період були заборонені історичні романи...
Кому належить думка: «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі...»?
Історіософські роздуми про долю України такі риси найновішого роману
П. Загребельного...
Інша назва першого історичного роману Р. Іваничука «Яничари»...
Перший історичний роман Ю. Мушкетика...
За сценаріями якого письменника знято художній фільм «Ярослав Мудрий» (1982)?
У якому романі П. Загребельного розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого, дружини німецького імператора Генріха IV?
Настя Лісовська головна героїня роману...
Які драматичні твори П. Загребельного ви знаєте?
Тематика творчості П. Загребельного.












Тема: П.Загребельний. „Диво”

Ідейно-художній аналіз роману „Диво”
Композиція твору.
Роман складається з 22 розділів, події в яких постають у 3-х часових вимірах (площинах):
Перша половина ХІ століття. Доба Київської Русі. (992 – 1037рр.);
Перша половина ХХ століття. Роки Великої Вітчизняної війни (ВВв) (осінь 1941- зима 1942рр).;
Друга половина ХХ століття. 60-ті роки (весна 1965 – літо 1966).

Сюжет ключових епізодів роману «Диво».
Завдання. Прочитати коротку версію змісту за часовими площинами:
Виберіть дати, які стосуються періоду Київської Русі. Підкресліть їх синім і перечитайте двічі.
Виберіть дати другої часової площини, які стосуються подій ВВв. Підкресліть їх червоним. Перечитайте двічі.
Виберіть дати третього часового виміру. Прочитайте двічі.
У кожній із часових площин визначте основні сюжетні лінії.
Складіть схему переказу змісту по трьох часових площинах, дотримуючись сюжетних ліній.

1965 РІК. ПРОВЕСІНЬ. НАДМОР'Я
Молодий професор-історик Борис Отава в санаторії біля моря познайомився з московською художницею Таєю, привабливою молодою жінкою з оригінальним світобаченням.
РІК 992. ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТІЙ. ПУЩА
У той день, коли він прийшов у світ, лежали білі сніги, світило низьке сонце, тиша стояла в подніпрянських пущах. Він вибирався з пітьми на світ, і плакав од незвіданості шляху.
Потім був дід Родим. Власне, його руки, як широкі теплі лопати. Від них малюк заспокоївся й притих. Мав він блакитні очі, тож назвали Сивоок. Родим був велетенським чоловіком із сивим волоссям, в одязі зі шкури дикого тура. Він місив глину, клав на круг і виготовляв різні вироби. Найбільше богів. Потім фарбував і обпалював на вогні. Усе сяяло різнобарвністю. Дід був мовчазний. Сивоок із захопленням слідкував за його роботою, знав усіх богів, хоч цього йому ніхто не говорив і Перуна, і Велеса, і Сварога. Найбільше ж хлопчик любив Ярила. Тільки пізніше здогадався чому той був схожий на діда! Приїжджали купці й купляли богів, а Родим складав у хижці срібло, хутра та інше добро. Він нікого не боявся. Але одного разу прийшли люди в чорному зі срібним хрестом, сказали підкоритися одному богові. Почали трощити готових богів на полицях, Родим кинувся захищати і поліг від меча. Сивоок вибрався через стріху й щодуху побіг у пущу.
Після багатоденного блукання по лісу Сивоок потрапив до медовара Ситника і закохався в його дочку Величку. Але, не витримавши підневільного життя у Ситника, втік у пущу. Там познайомився з Лучуком вправним стрільцем з лука, хлопцем його років. Вони разом вирушили у мандри.
1941 РІК. ОСІНЬ. КИЇВ
Професор Гордій Отава не встиг евакуюватися з Києва, оскільки до останнього моменту намагався врятувати цінності Софійського собору. Він потрапив до концентраційного табору для військовополонених, де його, як виявляється, наполегливо розшукував колишній колега-науковець, а тепер штурмбанфюрер Адальберт Шнурре. Полонені не виказують Отаву, але він несподівано побачив за колючим дротом власного сина Бориса і назвав себе.
РІК 1004. КИЇВ
Сивоок і Лучук потрапили до Києва, де хлопців вразила краса християнських храмів. Якось вони опинились на галасливому київському торзі, де побачили багато чого дивного для себе. Їхню силу й кмітливість помітив зухвалий та спритний купець Какора і запросив до себе охоронцями.
1941 РІК. ОСІНЬ. КИЇВ
Повернувшись додому за допомогою Шнурре, професор Гордій Отава міркує про долю рідної землі, згадує про репресії щодо своїх колег у тридцятих роках. І тут він змушений звернутися по допомогу до Шнурре, бо знов ледь не втратив сина.
РІК 1004. ЛІТО. РАДОГОСТЬ
Під час подорожі з купцем Сивооку та Лучуку стало відомо про таємну змову прислужників проти Какори. Хлопці намагаються попередити купця, але той випадково вбиває Лучука. Сивоок разом із валкою купця потрапив до древ- лянського язичницького міста Радогость і залишився. Він закохався в місцеву красуню Ягоду й почав учитися в язичницької жриці Звенислави малювати, розуміти красу барв. Через деякий час Какора привів до Радогості воїнів князя Володимира, які після відмови мешканців визнати владу князя та прийняти християнство спалили Радогость. На місці давньої святині, що мала вигляд писанки, поставили церкву, а Сивоока захопили в полон.
1941 РІК. ОСІНЬ. КИЇВ
Гордію Отаві довелося пристати на пропозицію продовжити свою наукову роботу. Повернувшись із гестапо та передчуваючи свою неминучу загибель, Отава починає розповідати сину Борису про Сивоока.
РІК 1015. ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД
Молодий князь Ярослав живе в Новгороді. Він з дитинства від матері багато чув про батька Володимира і зненавидів його. Готувався до війни з ним за київський престол. Якось під час полювання Ярослав зустрів доньку ловчого Забаву і покохав її.
РІК 1014. ЛІТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО
Князь віддав Сивоока Какорі. Хлопець кілька разів невдало тікав. Одного разу втеча вдалася, після довгих блукань Сивоок потрапив до християнського болгарського монастиря, прийняв нову віру й ім'я Божидар. У монастирі він вивчився грамоті. У цей час триває запекла війна між болгарами та візантійцями (ромеями). Сивоок і кілька монахів вирішили допомогти болгарському цареві Самуїлу, який мужньо стримував наступ ромеїв в ущелині. Але вони запізнились, болгари зазнали поразки. На честь своєї перемоги візантійський імператор Василій звелів привести в столицю тисячу полонених і осліпити їх. До їх числа потрапив і русявий Сивоок.
1965 РІК. ВЕСНА. КИЇВ
На виставці московських художників у Києві Борис Отава побачив цікаву картину Таї Зикової. Але наступного дня полотно зникло, бо оргкомітет виставки заборонив її показ. Незабаром Борис знову зустрівся зі своєю знайомою Таєю.
РІК 1014. ОСІНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Сивоок потрапив до Константинополя, де він уже бував раніше з купцем. Коли відбувалася церемонія осліплення і черга дійшла до Сивоока, у ката не витримало серце, і він помер прямо на арені. Глядачі почали вимагати помилування, імператор погодився, і юнака відправили працювати на конюшню.
Але коні лякалися Сивоока. Тоді імператор запропонував викупити полоненого. Це й зробив славетний майстер Агапіт, який будував церкви та монастирі. Так Сивоок став учитися в знаменитого майстра, перейняв у того науку оздоблення храмів. Зустрів у нього й свого земляка Міщила.
1942 РІК. ЗИМА. КИЇВ
Шнурре доручив наглядати за Гордієм Отавою своєму ад'ютанту єфрейтору Оссендорферу. Професор після довгих умовлянь прийняв рішення ніби погодитися допомогти вивезти фрески Софійського собору до Німеччини. Працювати він змушений був з німецькими солдатами.
РІК 1015. СЕРЕДЛІТТЯ. НОВГОРОД
Князь Ярослав наказав побудувати серед лісу таємний терем із церквою для Забави. Зустрічалися вони недовго. Розпочалася боротьба за київський престол спочатку проти батька Володимира, потім проти брата Святослава. Були підступно вбиті брати Гліб та Борис. Щоб привернути на свій бік варягів, Ярослав одружується з гордою та свавільною красунею Унгігердою.
1966 РІК. ВЕСНА. КИЇВ
Борис і Тая гуляють Києвом. Молодий чоловік розповідає, як батько тягнув час, не квапився з реставраційними роботами. За це його розстріляли. У молодих людей виникають одне до одного почуття. Борис через два дні мусить їхати до Німеччини, щоб спробувати забрати історичний документ про будівничого Софії, ймовірно, викрадений у його батька й вивезений. Про цей давній пергамент Отава дізнався із закордонної публікації професора Оссендорфера.
РІК 1026. ЛІТО. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Сивоок працює разом із помічниками Агапіта на будівництві храмів. Якось Агапіт, розгнівавшись за щось на Сивоока, відправив його споруджувати храм на віддаленому острові Пелагос. Там Сивоок зустрів дівчину-сироту, яка вміла говорити лише одне слово «Ісса». Згодом Агапіт відправив Сивоока споруджувати новий храм у Києві. Старшим був призначений Міщило. Сивоок забрав із собою Іссу, назвавши її своєю дружиною.
РІК 1026. ПАДОЛИСТ. КИЇВ
Князю Ярославу все більше доводилося вирішувати проблеми зміцнення держави, релігії. Боротьба за владу триває, і він може довіряти лише Ситнику, який колись убив вепра і врятував князеві життя. Тепер Ситник призначений боярином. Забава (Шуйця) заснувала у своєму теремі монастир і стала там ігуменею. За деякими чутками, в неї народилася дочка, але вона це заперечувала. Ситник наказав ув'язнити новгородського посадника Коснятина, який обстоював права Новгорода.
1966 РІК. ПЕРЕД ВАКАЦІЯМИ. ЗАХІДНА НІМЕЧЧИНА
Борис Отава приїхав до Західної Німеччини, але державний радник не поспішав організувати йому зустріч з Оссендорфером професором Марбурзького університету.
РІК 1028. ТЕПЛІНЬ. КИЇВ
При зустрічі з князем Сивоок заперечував проти проекту Міщила, який пропонував збудувати невелику церкву у візантійському стилі. Він мріяв про величезний храм, який уславив би рідний край, відповідав місцевим традиціям. Разом з іверійцем (грузином) Гюргієм Сивоокові вдалося переконати в цьому й князя. Так Сивоок став головним будівничим, а Гюргій його помічником. Міщило помстився Сивоокові тим, що призвів до смерті Іссу, яку той любив.
Борис Отава, так і не зустрівшись із професором, повернувся додому. Але з'ясував, що це той самий Оссендорфер денщик та асистент штурмбанфюрера Шнурре, котрий у війну застрелив його батька.
РІК 1032. КИЇВ
Незважаючи на постійні суперечки з митрополитом через канонічні обмеження, Сивоокові все ж удалося збудувати величезний храм. Митрополит Фе- опемпт підозрював, що в Сивоока язичницькі уявлення про красу та велич людини, і всіляко йому перешкоджав. Почали розписувати храм. Сивоок намагався орієнтуватися не на ромейські зразки, а на місцеві культурні традиції. Розписуючи фресками собор, Сивоок згадував і діда Родима, і чудовий храм Радогості, і все бачене та відчуте, вкладав у малюнки всю душу. Будівничий пропонував розписати храм і зовні, але це суперечило церковним канонам.
За наказом Ярослава писці записували всі важливі події. Одним із найоб- дарованіших був отрок Пантелій.
1966 РІК. ЛІТО. КИЇВ
Повернувшись із Німеччини, Борис поїхав до Москви, щоб зустрітися з Таєю. Домовився телефоном про побачення. Коли прийшов, то побачив, що жінка пішла з іншим. Пізніше вона надіслала листа, в якому повідомила, що розриває з ним стосунки, бо вважає, що Борисові ніхто і ніщо не потрібне, окрім його собору. Борисові було боляче, але й зрадити своїй святині він не міг.
РІК 1037. ОСТАННІЙ СОНЦЕВОРОТ. КИЇВ
Будуючи храм, Сивоок ніби віддавав по часточці свої душу і тіло. Здається, видихся, вийшов увесь. Але ось добудували, треба розписувати. Міщило старанно викладав мозаїку, на якій був зображений князь. Однак робив він це дуже повільно, припасовуючи камінчик до камінчика. Тому зображення князя так блищало, що не можна було дивитися. Сивоок працював швидко, приладжував камінці смальти ніби недбало, але з будь-якого куточка храму вони випромінювали сонце. Оранта великими очима дивилася з-під купола на кожного. Князь велів закінчити храм до його повернення з Новгорода. На будівництво приходило подивитися багато людей. Чутки про диво розійшлися по всіх землях разом з іноземними купцями. Найчастіше приходила й дивилася на Богоматір якась дівчина з дикими, сизо-веселими очима. Сивоок познайомився з нею. Це була Ярослава з Новгорода. Вони покохали один одного. Сивоок почав зникати з будівництва. Днями закохані бродили по Києву, потім по лісах, плавали за Дніпро.
Ярослав повернувся і відбулося пишне освячення храму, де князь став уже не князем, а кесарем. Міщило попередив Сивоока, що за дівчиною полює боярин Ситник. Під час спроби її захопити Сивоок загинув, а Ярослава втекла.
Князь запитав у Ситника, чи знайшли його дочку. Боярин сказав, що знову втекла, а допоміг їй Сивоок, тому був убитий. Ярослав розгнівався і відправив Ситника в поруб. Отрокові ж Пантелію звелів вилучити пергамент, де написано про Сивоока, і написати новий, що він, Ярослав, заклав церкву святої Софії. Пантелій розшукав Гюргія, той сказав, що знає і що вони вже таємно поховали Сивоока в соборі під плитами, а пергамент хай він віддасть йому, щоб сховати його надовго.
Ярослав думав про те, що й він, князь, кесар, не всесильний йому не вдалося підкорити ні Шуйцю, ні власну дочку. Втекла вона, заховалась між людьми. І народила від Сивоока сина. «І син його сі серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться».

Звіряємо, які сюжетні лінії визначили ви в змісті роману.

І. 992-1037рр.:
лінія Сивоока;
лінія Ярослава Мудрого;
лінія Софії Київської
ІІ. осінь 1941- зима 1942рр.:
лінія Гордія Отави;
лінія Адальберта Шнурре
лінія Софії Київської
ІІІ весна 1965 – літо 1966
лінія Бориса Отави;
лінія Софії Київської.

Завдання. Який образ проходить через усі часові площини? Опишіть дієсловами схему подій, пов’язаних з цим образом.
Словникова робота.
Мозаїка зображення на стіні чи на підлозі з різнобарвних камінчиків смальти емалі, скла, дерева, заліза.
Фреска розпис стін водяними фарбами по свіжонакладеній штукатурці; витвір мистецтва, виконаний цією технікою.

Історичні періоди, змальовані в романі:
міжусобиці князів і розквіт Київської Русі,
боротьба з язичництвом,
політичні відносини між європейськими країнами,
війна Візантії з Болгарією,
життя князів, монархів та імператорів.

Опрацювання таблиці.
ІСТОРИЧНА ОСНОВА ТА ХУДОЖНІЙ ВИМИСЕЛ У РОМАНІ «ДИВО»
Історична основа
Вимисел

Князювання Ярослава Мудрого, побут тієї доби. Побудова з його ініціативи храму, оздоблення, ведення літописів.
Боротьба з язичництвом; турецько-болгарська війна. Пограбування фашистами храму під час Другої світової війни
Конкретні образи дід Родим, Сивоок як творець храму, його особиста доля. Друзі, жінки Сивоока, купці, їхні стосунки, подорожі.
Історія з похованням Сивоока



Софія Київська виступає у творі П. Загребельного як історична пам'ятка і як символ:
духовності народу;
таланту;
дива;
душі народу;
мистецької досконалості;
історії;
єднання з богом
краси.
Завдання. Продовжити думку: «Найбільш вражаючим для мене в романі «Диво» було»

Літературознавці до цього часу сперечаються, хто чи що стоїть у центрі художньо-історичної оповіді П. Загребельного романі «Диво». Одні вважають, що це сама Софія Київська, диво з див. «Але за цим дивом, як відзначають інші дослідники, у тісному зв'язку з ним, поступово виростає інше диво диво людського духу. Дивовижна людина, яка зуміла створити цей храм, дивовижно сильні духом і ті, хто зберіг красу. Ось ця естафета людського духу і є тим композиційним центром, що забезпечує якість роману.» Літературознавець Юрій Бондаренко об'єднує ці думки й пропонує розглядати проблему під кутом зору історичності, як її розуміє сам письменник, включаючи поняття не- історичності, агресивної історичності, творчої історичності (пригадайте у Шевченка: «Той мудрує, той руйнує.»).

Характеристика Сивоока зодчого Софії Київської.
Хто першим спрямував Сивоока у світ мистецтва? (Дід Родим, який був для хлопчика батьком і матір'ю, наставником і духівником.)
Яким чином дід Родим впливав на хлопця? (Виховував доброзичливе ставлення до природи язичницького божества, вчив цінувати красу людських почуттів, розкривав перед ним таємницю гончарного ремесла.)
Чи знадобився дідів талант при будівництві Софії? (Дідів досвід допоміг йому створити самобутній шедевр, а не копію храму в Константинополі.)
Яку роль у житті Сивоока зіграла зустріч з Ярославом? (Зустріч допомогла відкрити глибину християнського світогляду, мудрість державної людини, здатність до самопожертви в ім'я нації, мистецтва.)
Чи можна назвати його другим вчителем? (Безумовно, адже це він надихнув на створення Храму в Київській Русі та допоміг реалізувати задум.)
Як у душі молодого чоловіка язичництво поєднувалося з християнством? (Язичництво пов'язувало його з дідом Родимом і його філософією, асоціювалося з прекрасною квіткою, яку можна було знайти в диких хащах, навіювало спогади про хвилини, проведені з Ягодою. Християнство ж мало для Сивоока два протилежних полюси: смерть діда і велич самопожертви Христа, загибель Лучука і глибина віри Ярослава та Іларіона, покаяння болгарських ченців і жорстокість візантійських (християнських) правителів.)
Прийнявши християнство, чи зрікся Сивоок дідового вчення? (Релігійного так, мистецького ні.)
Наскільки багатою на переживання була зустріч із Ягодою? (Почуття до жінки завжди надихали на створення шедеврів, найвідчай- душніші вчинки, допомагали самоутверджуватися. Розум Ягоди допоміг побачити Сивоокові в собі чоловіка.)
Чи мала вона вплив на формування мистецьких смаків хлопця? (Враження від побаченого святилища не покидали його все життя, гармонія стосунків між мешканцями Радогості залишилася для Сивоока вічною таємницею.)
Своєрідний відбиток у молодій душі залишило спілкування із ченцями. Яку частку вони внесли до скарбниці Сивоокової душі? (Мудрість попередників було зібрано в книгах, що їх молодий чоловік мав можливість перечитати.)
Що найбільше знадобилося Сивоокові з побаченого в Агапіта? (Майстерність виконання, техніка і досвід.)
Ким є Сивоок своєрідним дзеркалом, у якому відбилися мудрість і знання, вміння і навички його попередників, чи самобутнім митцем?
Які проблеми та ідеї втілює автор в образі Сивоока? (Проблему творчого першоджерела в людині, свободолюбства, людської гідності.)

Характеристика образу Ярослава Мудрого
1. Схарактеризуйте образ князя Ярослава Мудрого, порівняйте його з історичною постаттю. Підтвердіть свої міркування прикладами з тексту. (Ярослав Мудрий - сильний духом, мудрий правитель, чутливий до краси, далекоглядний, творча людина, небайдужий до слави, піддається почуттям, владолюбний)
2. Визначте, яку основну ідею, проблему втілює автор в образі князя. (Проблему влади і людини.)

Наскрізні ідеї, проблеми проходять через увесь роман «Диво»:
Людина перед вибором;
людина в процесі самопізнання та самоствердження;
людина-творець;
збереження історичної пам'яті;
моральна відповідальність;
добро і зло;

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ.
Опишіть композицію роману «Диво»
Назвіть сюжетні лінії кожної площини.
Які історичні періоди змальовані в романі?
Назвіть історичну правду й вимисел в романі.
Символом чого виступає Софія Київська?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Опрацювати конспект.
Знати зміст роману.
Уміти переказувати за сюжетними лініями у трьох площинах.
Продовжити підготовку до реалізації проекту «Літературна кав’ярня»
Написати твір за романом П. Загребельного «Диво».

ОРІЄНТОВНІ ТЕМИ ТВОРУ ЗА РОМАНОМ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО «ДИВО»
Національна та світова історія в художньому відображенні роману П. Загребельного «Диво»
Творча історичність як вияв величного
Проблема митця і його творчої свободи
Минуле і сьогодення крізь призму світобачення сучасних героїв роману П. Загребельного «Диво»
Мої враження від роману П. Загребельного «Диво» та думки з приводу прочитаного
Образ жінки в історичній романістиці П. Загребельного. Актуальність образу в наш час
Новаторство й сила історичної романистики П. Загребельного: соцреалістичний міф чи реальність.
Чим роман П. Загребельного «Диво» актуальний у наші дні?

Продовжити підготовку презентації дослідницько-творчих проектів «Літературна кав’ярня»


ЛІТЕРАТУРА
Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень. (ст.. 462-472)
Паращич В.В. Українська література (ст.309 – 322)
Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.
Усі уроки української літератури в 11 класі. О.О. Косогова, Л. Г. Муковоз (ст. 396)

Модуль 13. Сучасна «молода» українська література»
Лекція ЗМ №52
Тема: Література кінця ХХ-поч. ХХІст

Мета: ознайомити студентів з історико-культурною картиною літератури кін. ХХ – поч. ХХІ ст., викликати інтерес до сучасного мистецтва, допомогти зрозуміти його тенденції; розвивати навички самостійного оцінювання естетичної ідейно-художньої вартості сучасних творів, вміння висловлювати власні враження та думки, виховувати прагнення до всебічної гармонійної освіти й самовдосконалення, любов до літератури, повагу до вічних цінностей .
План.
Особливості літературного процесу кінця XX початку XXI століття.
Нова авторська письменницька генерація .
Типи літературних дискурсів.
Літературні угруповання
Утворення АУП (Асоціації українських письменників).
Література елiтарна та масова.
Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років.
Вияв постмодернізму в сучасній українській літературі
Аналіз сучасних часописів та альманахів.

Особливості літературного процесу кінця
XX початку XXI століття.
У 1991 році Україна вийшла зі складу СРСР і проголосила свою незалежність. Почалася розбудова демократичної суверенної європейської держави. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури в рамках соцреалізму й відбувався інтенсивний пошук нових способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила письменників старшого покоління і спричинила появу генерації митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула «зруйнувати Карфаген української провінційності» (Юрій Шевельов), тобто вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних втручань у художню творчість, зробити його самодостатнім.
Основні тенденції розвитку сучасної української літератури:
Розвиток літературно-мистецьких і гуманітарних часописів в умовах свободи творчого самовиявлення («Основа», «ї», «Вежа», «Кур'єр Кривбасу» та ін.).
Повернення до літературного життя творів раніше заборонених авторів різних періодів української літератури.
Співтворчість у єдиному літературному контексті авторів вітчизняних і діаспори,
Співіснування різних мистецьких течій, шкіл, напрямів.
Подолання тематичної «неповноти» літератури, спроби вийти у світовий контекст, віддаючи належне глобальним проблемам людства й конкретної людини.


Нова авторська письменницька генерація .
Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав'язувалися імперською ідеологією.
Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації та свободи особи. Вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке поставило за мету вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» митці, зорієнтовані на постмодерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана 3абужко, Микола Рябчук, Василь Махно) і «ґрунтівці», які відтворювали національну самобутність мистецтва і сприймали село як метафору світу, де живе неповторний дух українства (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності.
У літературному процесі кінця XX початку XXI століття відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань. Почали друкуватися праці відомих етнографів, культурологів, політологів, зокрема істориків Миколи Аркаса, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Олександри Єфіменко, Івана Крить'якевича, Наталїї Полонської-Василенко, Ореста Субтельного, Дмитра Яворницького. Їхні дослідження допомогли читачеві сформувати нові погляди на історію України і її місце в європейському контексті. Вийшли друком раніше заборонені твори
Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Олени Пчілки, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, митців «Розстріляного відродження» Миколи Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Гната Михайличенка, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена, Павла Филитьовича, Миколи Куліша, Михайла Драй-Хмари, Валер'яна Поліщука, Андрія Чужого та інших. Перевидано «Історію української літератури» Дмитра Чижевського, «Історію українського письменства», «Літературно-критичні статті», «Щоденники. 1923 1929» Сергія Єфремова. Читачі ознайомилися з творчістю митців української діаспори: У ласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Юрія Клена, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Юрія Тарнавського, Михайла Ореста, Олега Зуєвського, Тодося Осьмачки, Яра та інших. Значний резонанс мали літературознавчі праці Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Марка Павлишина.
1991 року в Києві було проведено Міжнародний фестиваль української поезії, на якому виступили українські поети всіх материків світу. Антології української поезії «Золотий гомін» (1991, 1997) репрезентували надзвичайно багату лірику XX століття, створену представниками різних художніх систем, уподобань і напрямів. Словом, літературний процес почав розвиватися повнокровно, єдиним річищем, творячи національно самобутнє мистецтво.

Типи літературних дискурсів.

Типи дискурсів у сучасній українській літературі. Як ви вже знаєте, дискурси це способи, форми організації мовної діяльності (писемної чи усної), тексти, стилі.
У сучасній українській літературі функціонують такі типи дискурсів: модерний, неомодерний, заповідально-селянський, постмодерний, феміністичний. Зокрема, заповідально-селянський дискурс базується на реалістичній традиції із певними вкрапленнями романтизму та модернізму, будується на селянському способі мислення і ментальності. Цей дискурс плекає свої символи й поняття: нація, традиція, Шевченко, Франко (Маланюк, Донцов, Стус), зросійщення, державність, національна символіка, земля, праця. Постмодерний дискурс з'явився в кінці 80-х років XX століття і має характерні ознаки: екзистенція, рефлексія, відкритість, гротескність, карнавал, гра цитатами, ремінісценціями, алюзіями зі світового письменства. Термін дискурс уживається і як індивідуальний стиль митця, і як творчий стиль певної групи письменників. Тож існують окремі дискурси, пов'язані з іменами Валерія Шевчука, Емми Андієвської, Оксани 3абужко, Юрія Винничука, неомодерний дискурс поетів «київської школи» тощо.
Феміністичний дискурс (лат. feminaжінка) оригінальне художнє явище в сучасній українській літературі. На І курсі, вивчаючи творчість Ольги Кобилянської, ви ознайомилися з феміністичним рухом в українському письменстві XIX початку XX століття, з яскравими образами емансипованих жінок у повістях «Людина», «Царівна». Наприкінці XX століття цей дискурс став помітною течією постмодернізму. До феміністичного дискурсу належать Ніла Зборовська, Оксана 3абужко, Марія Матіос, Галина Пагутяк, Любов Пономаренко, Людмила Таран, Софія Майданська, Мар'яна Савка, Євгенія Кононенко, Ірена Карпа та інші. їхні твори характеризуються увагою до жінки, порушенням екзистенційних питань буття, самоідентичності жінки як духовного оберега нації. Його представники захищають концепцію «інакості жінки», «жіночого письма», відбивають жіночий погляд на стан речей у суспільстві. Одним із аспектів творчості є зображення ґендерних (англ. Јепс1ег рід) стосунків представників обох статей, тому жінки-письменниці розрізняють поняття «фемінність» (жіночність) і «маскулінність» (чоловічність). У творах письменниць фемінність є опозиційною до маскулінності та патріархальної культури, яка відводила жінці обмежені можливості для самореалізації. До змалювання стосунків представників двох статей звертаються Валерій Шевчук («Закон зла», «Чортиця», «Місяцева зозулька із Ластів'ячого гнізда»), Юрій Андрухович («Перверзія») та інші.

Літературні угруповання

Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-х 90-х років XX століття в Україні стала поява нових літературних угруповань та об'єднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства.
Поява нових літературних угруповань характерна ознака цієї доби. Пошук митцями нових художніх форм, орієнтація на кращі здобутки західноєвропейського постмодернізму визначає пафос їхніх творчих зусиль.
Літературні зрушення започаткували угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада), «Нова дегенерація», «Пропала грамота», «Західний вітер», «ЛуГоСад», «Червона фіра». Вони загалом творили у постмодерному дискурсі, характерною ознакою якого на перших порах було іронічне, серйозно-сміхове світорозуміння, епатаж, перенесення в стилістику, образність протилежних відображенню контекстів (травестії, бурлеску і патетики, футуризму й символізму, гротескних і реалістичних образів).
Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» виникло в 1985 році у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Вони одними з перших відчули підсвідомий синдром зламу в свідомості мас, що виник внаслідок розпаду імперії, дуалістичність світу і психіки колоніальної людини, що супроводжується двома чинниками суспільною депресією і масовою сміховою культурою. Це й визначило пафос творчості учасників «Бу-Ба-Бу». Вони звертаються до поетики карнавальності, культивують необародо на новому ґрунті. «Бубабісти» модернізують українську віршову барокову драму, бурлеск і травестію Івана Котляревського, поетичне кабаре перших десятиліть XX століття, витворивши новий різновид віршованої поезії поетичне шоу. Тут позитивним героєм, як у безсмертних «Енеїді» Івана Котляревського та «Ревізорі» Миколи Гоголя, є Сміх. У 1995 році побачила світ книга «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.[...]ри». Найвиразніший представник групи Юрій Андрухович поет, прозаїк, перекладач, есеїст, один з найбільш знаних у Європі сучасних українських письменників, лауреат премії Фундації Антоновичів 2001 року.
«Новадегенерація» (Івано-Франківськ)виниклав 1992році. Її складають троє цікавих митців: Степан Процюк (нар. 1964 року), Іван Ципердюк (нар. 1969 року) та Іван Андрусяк (нар. 1968 року), які оприлюднили свої твори у збірці поезій «Нова дегенерація» (1992). У маніфесті угруповання розкрито зміст назви: дегенерація тому, що «ми діти здегенерованої країни і здегенерованого часу». Вони повстали проти свідомості колоніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, розбудити інтелігентський загал. Епатаж, поетична самоіронія, сарказм, сповідування філософії трагічного бунту визначили характер художніх шукань представників «Нової дегенерації» на початку 90-х років. За їхньою концепцією, цей несправедливий світ трагічний і абсурдний, консервативний і хаотичний. Тож молоді поети б'ють на сполох: «Покидає нас Бог. [ Покидають нас звірі. / Заростається тернами світ» (Степан Процюк). Коли відбувалося руйнування художніх систем і народження нових, незбагненних, молодим митцям хотілося втекти від цього хаосу хоч би у витворений власною уявою світ. Кожен з митців реалізувався по-своєму. Степан Процюк видав поетичні збірки «На вістрі двох правд», «Апологетика на світанку», книжку повістей «Переступ у вакуумі».
В іронічному, бурлескно-травестійному стилі працюють Юрко Позаяк, Віктор Недоступ, Семен Либонь митці київської групи «Пропала грамота». У 1991 році вони видали поетичну збірку під цією ж назвою. У їхніх творах спроби знайти серед урбаністичної юрби живі людські душі зазнають поразки. Юрко Позаяк, використовуючи класичні форми поезій, пише авангардні твори, шокує обивателя, застосовуючи алогічність, жаргонізми й фразеологізми. Члени групи прагнуть будь-що порушити літературні табу різних рангів, заідеологізовану милозвучність вірша. Автори культивують персонажну (рольову) лірику, у їхніх творах висловлюються персонажі, які саркастично ставляться до «найсправедливішого на землі суспільства», хіпі, «бомжі», дисиденти тощо.
Тернопільське угруповання «Західний вітер» (1992) складають поети Василь Махно (нар. 1964 року), Борис Щавурський (нар. 1964 року), Віталій Гайда (нар. 1970 року), Гордій Безкоровайний (нар. 1969 року). У 1994 році вони оприлюднили альманах «Західний вітер». їхній лідер Василь Махно у маніфесті «Конспекти з майбутньої Нобелівської лекції» проголосив «літературу самодостатньою цінністю будь-якої нації і великою потугою людської свідомості», підкресливши двоїсту сутність мистецтва слова. «Кращі поети мого народу, від Шевченка і до Стуса, мусили виконувати подвійну функцію реалізації Духу і протистояння. Тому-то літературна творчість для українців йшла паралельно із зовнішнім і внутрішнім опором творчого індивіду». Поет заявив не про заперечення традицій, а про творення нового мистецтва як самодостатньої величини, прагнучи «віднайти ключ суспільних, мистецьких і особистих критеріїв сучасного мистецтва».
Львівський гурт «ЛуГоСад» складають поети Іван Лучук (нар. 1965 року), Назар Гончар (нар. 1964 року), Роман Садловський (нар. 1964 року). У 1986 році вони видали альманах «ЛуГоСад».[1] Ці неоавангардисти із традиційного надбання бурлеску використовують передусім епатажний, пародійно- знижений тон, вказуючи на невідповідність застарілих суспільних та літературних-цінї-юстей новій історичній ситуації. їхній стиль не має обмежень. І політика, й економіка, й мистецтво можуть стати об'єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя.[7] Митці захищали теорію поетичного ар'єргарду, охороняючи «з тилу поетичне слово, що знаходиться на марші». Естетичні засади групи виклав Тарас Лучук, брат Івана Лучука, у післямові «Лугосад»: канва канону». Це типова постмодер- ністська концепція мистецтва: всі надбання культури минулого потрібно переосмислити. «Лугосадівці» плекають естетичні знахідки українського бароко (зокрема поета Івана Величковського) й українського модерну. Іван Лучук культивує паліндроми. Ви, напевно, пригадуєте, що це віртуозні тексти, в яких слова, фрази, речення читають зліва направо і навпаки (око, потоп). Роман Садловський, автор збірки «Два вікна» (1999), творить візуальну (зорову) поезію. Назар Гончар запроваджує жанрові форми давньої віршової поезії Близького й Середнього Сходу, що будується як діалог з уявним суперником.
У Києві функціонує творча асоціація «500» (її очолює поет і політолог Максим Розумний), молоді митці якої гуртуються навколо видавництва «Смолоскип», де публікують свої твори окремими збірками та в альманахах «Молоде вино. Антологія поезії» (1994), «Тексти. Антологія прози» (1995), «Іменник. Антологія дев'яностих» (1997).
Літературне угруповання «Червона фіра» (1991) складають харківські поети Сергій Жадан (нар. 1974 року), Ростислав Мельників (нар. 1973 року), Іван Пилипчук (нар. 1974 року). Учасники групи задекларували себе спадкоємцями українського футуризму 20-х років XX століття, назвавшись неофутурис тами. Вони творять у річищі постмодерного дискурсу, зокрема проповідують деконструкцію мистецтва, пишуть епатажні й пародійні вірші. Невтомними пошуками й експериментами виді- ллється Сергій Жадан, вчителями якого є Михайль Семенко та львівські «бубабісти». Він автор збірок «Рожевий дегенерат», «Генерал Юда», «Цитатник», «Балади про війну і відбудову», в яких ліричний герой живе немов у ляльковому театрі, приміряє до свого обличчя то одну, то іншу маски. Поезія Жадана це постійна гра зі словом, травестія, виклик публічним смакам, опис гротескних ситуацій.
Можна назвати ще низку літературних об'єднань, як-от творча асоціація «500», «Пропала грамота», «ОЧІ», «Пси Святого Юра», «Музейний провулок, 8» та ін.

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ
Назвіть основні тенденції розвитку сучасної української літератури.
Назвіть представників нової генерації письменників цього періоду.
Що таке літературний дискурс? Його типи?
Які літературні угрупування ви пам’ятаєте. Коротка характеристика.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Опрацювати матеріал конспекту.
Підготувати повідомлення про творчість письменників цього періоду ( Г. Пагутяк, І. Римарука, В. Славчука та ін.)


Утворення АУП (Асоціації українських письменників).

Своєрідною опозицією до Спілки письменників України стала створена у 1997 році АУП Асоціація українських письменників. 118 її учасників проголосили своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст.
Оновлена в 1991 році на X з'їзді, СПУ відокремилась від СП СРСР (тому цей з'їзд вирішили вважати І з'їздом письменників незалежної держави). II з'їзд відбувся в листопаді 1996 року і спілка одержала назву Національної спілки письменників України, III з'їзд у вересні 2001 року. П'ятнадцять років Спілку письменників очолював видатний прозаїк Юрій Мушкетик, на III з'їзді письменників головою НСПУ було обрано відомого прозаїка і політика Володимира Яворівського. НСПУ охоплює понад півтори тисячі майстрів красного письменства. У 90-х роках цю організацію поповнили українські письменники діаспори. У березні 1997 року відбувся установчий з'їзд нової письменницької організації Асоціації українських письменників (АУП). До неї ввійшло понад 100 письменників. Президентом Асоціації було обрано прозаїка й критика Юрія Покальчука, згодом відомого поета Ігоря Римарука, нині її очолює поет і прозаїк Тарас Федюк.
З появою асоціації «Нова література», лідерами якої сгали прозаїк Євген Пашковський (нар. 1962 року), поет Володимир Цибулько (нар. 1964 року), виникла дещо некоректна літературна дискусія між молодшим і старшим поколіннями. Мидоді письменники критикували художню спадщину митців, які творили в умовах радянської імперії. Відкидаючи догматизм і етнографізм, «шароварництво» у мистецтві, епігонство й комплекс меншовартості, вони пародіювали твори, що стали класикою. У такий спосіб утверджувалася постмодерністська деконструкція, яка дозволяє сміятися зі сліпої віри у псевдоідеали. Але дискусія мала і позитивні наслідки, допомагаючи старшим митцям переоцінити минуле, звернути утвагу на творчі шукання молоді.[1]

Література елiтарна та масова.

У літературознавстві розрізняють літературу елітну (елітарну) і масову.
Масова література 1. Література, розрахована на масового, пересічного читача. 2. Твори, які за своїми художніми якостями не сягають рівня класики. 3. Низькопробна література, розрахована на низькі смаки читачів.
У сучасній англо-американській критиці вона називається популярною літературою, в німецькій тривіальною, у французькій паралітературою (пара з грец. подібний).
Загальними рисами всіх різновидів масової літератури її розважальний характер та масове тиражування.
Масова література неоднорідна: є
літературний «низ» література, що культивує аморалізм, жорстокість, грубий натуралізм,
белетристика науково-фантастичні, пригодницькі, детективні та ін. твори, які мають велику популярність у читачів і сприяють утвердженню загальнолюдських моральних цінностей.
Елітарні твори (від франц. elite краще, добірне) вирізняються інтелектуальною та естетичною ускладненістю, наявністю багатого підтексту та зашифрованої образності; часто суттєву роль у них відіграють літературний і культурний контексти. Такі твори потребують активного, освіченого й розвиненого читача, який би в процесі знайомства з текстом залучався до «співтворчості».[7]



Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років.

У літературному процесі сьогодення активно працюють представники різних мистецьких течій чи напрямків традиційного народницько-реалістичного; модерністського з тяжінням до нового чи старого традиціоналізму; постмодерністського з елементами неоавангардизму. Ми зосередимо увагу на постмодернізмі.
Сучасні літературознавці Дмитро Наливайко, Тамара Гун- дорова, Соломія Пав личко, Роксана Харчук літературний процес кінця XIXXX століття умовно поділяють на два етапи:
епоха модернізму (кінець XIX 70-і роки XX століття);
епоха постмодернізму (80-і роки XX початок XXI століття).
Постмодернізм як літературна течія виник у США та Європі в останню третину XX століття. Естетичну природу цього мистецького явища пов'язують із плюралізмом поєднанням і органічним співіснуванням різних художніх систем. Постмодерний дискурс синтезує мистецтво й антимистецтво, елітарну й масову культуру, карнавальне, іронічно-сміхове та серйозне ставлення до дійсності.
Постмодернізм виник внаслідок відчуття письменниками кінця історії сучасної епохи. Тому він передбачає опозицію до модернізму і має такі параметри:
модернізм постмодернізм;
закрита форма відкритість дискурсу;
цілеспрямованість мистецтва мистецтво як гра, карнавал;
художня довершеність деконструкція.
Постмодернізм вибудовує особливу концепцію світу. Якщо модерністи прагнули виявити найменші відмінності й прип ципову несумісність усіх сторін зображуваної дійсності, ти постмодерністи захищають позицію відстороненого і відчуженого спостерігача. Постмодерністи утверджують принцип загальної рівнозначності усіх явищ і аспектів життя, часто агресивно засуджують насильницьку дегуманізацію та асиміляцію людини зовнішнім світом, що були яскраво виражені в радянську добу.[1]
Літературознавці відзначають такі риси постмодернізму:
у центрі уваги не минуле лібдей, а текст як паралельна ре альність або паралельне минуле; гіперболізація невідповідності між сучасною мовою, за допомогою якої ми намагаємося вивчати минуле, і самим минулим;
визнання неможливості отримання «позитивного» знання, тобто з'ясування того, що насправді було,колись із людиною;
мова не представник реальності, а сама реальність, замкнена й самодостатня система знаків;
провідний метод думати про минуле, а не досліджувати його через інтуїцію, осяяння, «прислухання».
Із методів для постмодернізму характерні: гра з читачем, іронічність, пародійність, карнавальність, інтертекстуальність, суперечливість, парадоксальність.[7]

Аналіз сучасних часописів та альманахів.

На жаль, сьогодні не кожна бібліотека має у своїх фондах творів сучасних українських письменників. Ця література може подобатися чи не подобатися. Проте вона є. Щоб існування літератури було повним, її треба читати, про неї треба говорі писати. Тому джерелами ознайомлення з нею можуть стати «Сучасність», «Київ», «Березіль», «Дніпро», «Україна-Вітчизна» та ін. Для детального ознайомлення із сучасним літературним процесом України, його напрямами та течіями скористатися літературознавчими матеріалами, що друкуються на сторінках видань «Літературна Україна», «Дивослово», Література і життя», «Слово і час», «Українська мова і література», «Дзеркало тижня» тощо.[8]
Сучасні часописи та альманахи

Назва
Статус
Спрямування

«Вітчизна»


Літературно-художній та
громадсько-політичний
місячник Спілки письменників
України
Найстаріший провідний часопис українських письменників. Створений у січні 1933 р. в Харкові під назвою «Радянська література». Друкує літературну критику, публіцистику.

«Хроніка-2000»
Український культурологічний альманах
Завдання відновити історичну справедливість. Головний редактор Юрій Буряк. Виходить 4 рази на рік

«Київ»

Літературно- художній та громадсько- політичний збірник

Новий, часом несподіваний погляд на нашу історію та видатні постаті націє- й державотворення. Зберіг щомісячний вихід, кольорові художні сторінки, усі жанри.

«Дзвін»
Літературно- мистецький і громадсько- політичний часопис Національної спілки письменників України
Містить статті про письменників критиків, літературознавців, па кладачів, бібліографів, фольклористів, а також про літературні течії, об'єднання, музеї, видавництва, періодичні видання, альманахи тощо

«Сучасність»

Література, наука, мистецтво, суспільне життя. Часопис незалежної думки

Є містком між українськими представниками літературної творчості в Україні та поза її межами, пробуджує наукову й творчу думку в Україні та висвітлює діяльність культурних сил діаспори

«Слово і час»
Журнал теорії, історії й критики літератури
Друкує статті й розвідки з питань теорії й історії української літератури, компаративістики, зарубіжних і слов'янських літератур, текстології, літературного джерелознавства, літературної критики

«Дніпро»
Щомісячний літературно- художній та громадсько- політичний ілюстрований журнал

Надзавдання діяльності видання пошук і пропагування творчості українських здібних письменників творців сучасної української літератури.
Почав .виходити 1927 р. в Харкові під назвою «Молодняк». Головними редакторами були: П. Усенко, А. Малишко, М. Руденко, О. Підсуха, Д. Ткач, І. Стативка, Ю. Мушкетик, В. Бровченко, В. Коломієць, з 1984 р.- М. Луків

«Нова проза»

Альманах сучасної української літератури

Це нова сучасна проза, проза, що твориться новим поколінням, «Гаряча десятка» найінтригуючих текстів сучасної України: Андрухович «12 обручів», Іздрик «Воццек», Прохасько «Непрості», Жадан «Порно», Бондар «Мас- скульт», Кононенко «Імітація»

«Березіль»
Недержавний.
літературно-
художній
та суспільно-
політичний
часопис
Єдиний україномовний журнал такого спрямування на Слобожанщині. Видається з 1956 р. (до 1991 р. виходив під назвою «Прапор»). Співзасновники: Спілка письменників України та трудовий колектив редакції. Основні розділи: публіцистика, художня література, критика, сатира, гумор. Початкова мета: популяризація кращих зразків красного слова літераторів і журналістів Слобожанщини й України

«Берегиня»
Всеукраїнський
народознавчий
часопис
Народознавчий кварталі>ник,що висвітлює історію,звичаї, традиції українського народу. Журнал взяв на себе сміливість репрезентувати найголовніші напрямки народознавчих студій: звичаї й обряди, вірування і світогляд, повсякденні форми моралі та філософії, звичаєве право тощо

Сучасна українська драматургія
Альманах
Друкують твори як відомих, так і авторів-початківців, яких об'єднує Всеукраїнський благодійний фонд «Гільдія драматургів України». Завдання відродити українську сучасну драматургію

«Всесвіт»
Літературно-художній та громадсько-політичний журнал
Це найстаріший український літературний журнал, який видається від січня 1925 р., заснований видатними українськими письменниками Василем Елланом-Блакитним та Миколою Хвильовим і художньо редагований Олександром Довженком. За 80 років свого існування часопис надрукував більше півтисячі романів, тисячі поетичних добірок, повістей драматургічних творів, тисячі статей, розвідок, есе, репортажів, інтерв’ю авторів із 105 країн світу в перекладах із 84-х мов світу

ЛітАкцент
Альманах
Видання, покликане бути провідником у світі сучасного письменства. Фаховий погляд на проблеми розвитку сучасної літератури (української та світової), критичні відгуки на книжкові новинки, а також серія інтерв'ю з популярними письменниками.

«Літературна Україна»
Газета письменників України

Єдина й найдавніша газета, відома своєю високою громадянською позицією й відстоюванням національних ідеалів. Довкола видання гуртується національна творча еліта. - Заснована 1927 р. в Києві. Протягом 1941-1942 рр. виходила в Харкові, Луганську, Уфі, Москві й називалася «Література і мистецтво». Із 1945 р. знову «Літературна газета», а з 1962 р. «Літературна Україна». Обов'язки головного редактора газети виконували Б. Коваленко, І. Ле, П. Усенко, І. Кочерга, ( Л. Новиченко, А. Хижняк, Д. Цмокаленко, П. Загребельний, І. Зуб, В. Виноградський, А. Хорунжий, П. Перебийніс, Б. Рогоза, В. Плющ. На її сторінках друкують інформацію про творчу діяльність письменництва України, нові літературні твори, критичні статті та рецензії


ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ
Що ви знаєте про АУП?
Дайте визначення масової літератури, назвіть її різновиди.
Дайте визначення елітарної літератури.
Охарактеризуйте поняття «постмодернізм».
Назвіть риси постмодернізму.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Опрацювати конспект.
За матеріалами лекції скласти тестові завдання на 12 питань
Продовжити підготовку презентації дослідницько-творчих проектів «Літературна кав’ярня»
ЛІТЕРАТУРА
Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень. (ст.. 462-472)
Паращич В.В. Українська література (ст.323 – 329)
Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.
Лекція ЗМ 53.
Тема: Сучасна поезія

Мета: ознайомити студентів з історико-культурною картиною літератури кін. ХХ – поч. ХХІ ст., викликати інтерес до сучасного мистецтва, допомогти зрозуміти його тенденції; розвивати навички самостійного оцінювання естетичної ідейно-художньої вартості сучасних творів, вміння висловлювати власні враження та думки, виховувати прагнення до всебічної гармонійної освіти й самовдосконалення, любов до літератури, повагу до вічних цінностей .

План
1. Загальні зауваження до характеристики літературного явища сучасної поезії.
2. Проблематика та тематика сучасної лірики, художні особливості. Різноманітність стильових тенденцій на прикладі творів
2.1. Ігоря Римарука (“Різдво”, “Зірка”, “Обнови)
2.2. Юрія Андруховича (“Пісня мандрівного спудея”, “Казкар”, “Балада повернення”)
2.3. Віктора Неборака ( “Сад”, “Генезис літаючої голови”, “Гра”),
2.4. Олександра Ірванця (“До французького шансоньє”, “Тінь великого класика”)
2.5. Василь Махно («Хто плакав, а хто потирав руки»)
3. Київська школа поезії

Загальні зауваження до характеристики
літературного явища сучасної поезії.
Сучасна українська поезія відноситься до літератури постмодернізму періоду кінця ХХ - поч. ХХІ ст. Це продукт постіндустріальної, «постчорнобильської» епохи. Український постмодернізм формувався як природна негативна реакція на усталений і бездуховний соціалістичний реалізм і його художні ілюстрації в літературі, кіно, живопису.
Усіх сучасних українських літераторів умовно поділяють на вісімдесятників, дев’яностнтників і позадесятників.
Для «вісімдесятників» характерна орієнтація на духовні здобутки європейської спільноти. Серед особливих ознак феномену вісімдесятництва виділяють:
надання домінантного значення формальній складовій твору;
перехід від наративного до інтертекстуального символізму;
відсутність претензії на творення конститутивних текстів;
бажання харизматизації через «визнання на Заході», і пов’язані з цим комплекси та розчарування;
концептуальний, урбаністичний індивідуалізм;
тяжіння до синтетичних способів кремації.

В «дев’яностників» чітко простежуються наступні тенденції:
сюжетна і мовна епатажність розрахована здебільшого на молодіжну читацьку аудиторію;
спроба чергової переоцінки «всіх цінностей»;
тяжіння до секації текстових об’ємів(рваний текст);
намагання опанувати формальні здобутки класичної епохи;
вплив рок-субкультури;
неподоланий освітній провінціалізм.
«Двітисячники» часто добивалися популярності епатажними акціями та активною промоцією себе у медіа та публічному просторі. Для творів цього покоління характерне відчуття відірваності від цінностей попередників внаслідок недовіри до культури батьків, вихованих у тоталітарному суспільстві. Ознакою двотисячників є також літературний аутизм, тобто написання творів передовсім для власного кола знайомих.

Для сучасної української поезії характерні ігрові експерименти з мовою, наприклад В. Цибулько змінює граматику на синтаксис. В порівнянні з класичною українською літературою, радянським періодом поети відчутно частіше використовують верлібр, ніж силабо-тонічне віршування.
Серед значних поетичних книг цього періоду: «Ікар на метеликових крилах» (1990) В. Голобородька, «Прогулянка одинцем» (1990) М. Воробйова, диригент останньої свічки (1990) О. Забужко.
С. Жадан став найвпливовішим поетом в СУЛ. Покоління поетів після нього деякі критики називають піджаданниками.
Стилістично СУЛ дуже різноманітна.
У 1990-х з’явилися слеми – змагання поетів у читанні віршів.

Проблематика та тематика сучасної лірики, художні особливості.
Різноманітність стильових тенденцій на прикладі творів

Поезія кінця XX початку XXI століття характеризується багатством тематики, стильових і жанрових знахідок. Її творили кілька поколінь поетів:
шістдесятники (Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Ірина Жиленко та інші);
сімдесятники (Павло Мовчан, Любов Голота, Світлана Йовенко, Наталка Білоцерківець, Володимир Забаштанський, Леонід Талалай та інші; серед них поети «київської школи» (Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан), поети-дисиденти (Іван Гнатюк, Ігор Калинець, Ірина Калинець, Степан Сапеляк);
вісімдесятники (Василь Гарасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Анатолій Мойсієяко, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська та інші);
дев'яностники (Василь Махно, Сергій Жадан, Тимофій Гаврилів, Павло Вольвач, Роман Скиба, Юрій Бедрик, Тарас Прохасько, Іван Андрусяк та інші). Останнє покоління видало антологію нової української лірики «Дев'яностники» (1998);
двітисячники ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ],  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]-[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], Б. Матіяш, Д. Лазуткін, А. Любка та інші)

Завдання. Провести дослідження сучасної лірики та узагальнити:
проблематику,
тематику
художні особливості.
Результати оформити у вигляді тез.

2.1. Ігор Римарук (“Різдво”, “Зірка”, “Обнови)
Розширював зображальні й виражальні можливості лірики Ігор Римарук (19582008). Це поет-філософ, удостоєний Шевченківської премії 2002 року. Його поетичні образи тонко відшліфовані, асоціації різнопланові, наповнені історичними й міфологічними деталями. Римарук прагнув зобразити безмежні духовні пошуки людини в сучасному світі й історії, виразити не тільки швидку мінливість, а й стабільність буття і передусім гуманістичних цінностей. Образ «високої води» в першій збірці, стає символом плинності часу, пам'яті, крізь обшири якої вимальовується поступ Вітчизни, тих поколінь борців, які захищали полю, трударів, що засівали поля та будували ракети. Вода стає дзеркалом, що відсвідчує «тишу віків», «відблиски юності сині на гіллі сосновім. / Те, що здалося пам'яттю, тишею, словом, / лиш течія, Лиш любові й віків течія» (цикл сонетів «Сліди неминущі»).
Ігор Римарук відчував слово у барвах і звуках, висвічував (того глибинні смисли: «Я сказав: «Цей затемний сад / не вродив золотими плодами. / Листопад, лиш один листопад перед нами, під нами, над нами...» // Ти сказала: «Тоді, як льоди / відітнуть од землі наші тіні, не плоди, а листки, мов сліди золотітимуть у безгомінні». Поетичний ефект досягається звукописом. Схильний до інтелектуальних образів митець водночас зберігав свободу й духовність, ліризм і прозріння, бурхливий голос тривоги і розпачу. У художньому світі Римарука живе багато «я», які відчувають і говорять по-різному. У циклі сонетів «Сліди неминущі» це філософ, який роздумує над сенсом життя; у циклі «Камінне дзеркало» розважливий співбесідник, який вслухається в музику Всесвіту і людської душі; у циклі «Мить листопаду» мрійливий і закоханий юнак; у поезії «Перед «Автопортретом зі свічкою» Тараса Шевченка» поет-трибун, спадкоємець бунтівливої поезії Кобзаря: «Ви хто щедро платив на відомий мотив / дань усім одноденкам / а на кручу зіниці камінні котив не кляніться Шевченком // хоч насунули смушком собі на чоло / правдолюбів кволе / там де триста як скло товариства лягло [ не було вас ніколи».
ЗІРКА
Може, так би невидимо й жив та котроїсь липневої ночі ' впала зірка з високих верхів у дитячі незамкнені очі,
пропекла борозну межи брів і засіяла пам'ять золою...
Затулитись од неї хотів та долоня була замалою.
Коментар
Дитинство пора мрій, фантазій, сподівань. І як добре, що дитяча душа відкрита, готова до сприйняття добра й краси! Тільки в дитинстві можна впіймати зорю, запалитися нею, мати хай нездійсненну, але велику мрію. І як важливо підтримати в собі отой запал, не прожити «невидимкою», котра ні собі, ні людям нічого корисного не зробила, нікого не підтримала, не допомогла.
ОБНОВИ
молодій душе
радій обновам
лавровий вінок стає терновим
стражники у мученики пруть,
хрест не орден
хрест не одберуть
на крилатий герб у консулаті
задивились коники крилаті

а буланий змій
а вороний
де ви нині
в упряжі якій
мчить полями бричка макабрична
деренчить горлянка візника
і твоя
душе
зоря одвічна
в небесах оновлених зника
Коментар
У вірші І. Римарука «Обнови» подана алегорична картина сучасного світу з його суперечностями, протиріччями, коли «лавровий вінок» перетворюється на «терновий», кати стають героями, тільки «тяжкі хрести» залишаються, їх не одберуть, це не ордени. Ліричний герой поезыъ жалкує за «буланими», «вороними» «зміями» мріями, сподіваннями, сміливими вчинками, котрі змінилися на буденщину деренчливу бричку з крикливим візником, і прагне оновлення, «крилатості», лету до осяйних небес.


2.2. Юрій Андрухович (“Пісня мандрівного спудея”,
“Казкар”, “Балада повернення”)
Юрія Андруховича часто називають «патріархом модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом».
2004 р. вийшла друком перша за останні десятилі збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», з оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою. Насправді головною темою є вічна тема любові й смерті.
Юрій Андрухович автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і росли» (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії.

ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ
Слова: Юрій Андрухович
Обробка слів, переклад: Мертвий півень
Агов, мої маленькі
чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ
туди, де кров з любов'ю
черленяться,
де пристрастей і пропастей
сувій...
Я ваш отець, тож будьте мені
вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
Отож на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
3 риторик і поетик академій
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!
Або в поля, як на зелену прощу -
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже
прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись,
наслухало,
щоб завше був натхненний
соловій...
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів
благословіть!..
Отож на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
Коментар
«Спудеї» це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (що, як правило, самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

2.3. Віктор Неборак ( “Сад”, “Генезис літаючої голови”, “Гра”)

Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст народився 1961 року. Живе і працює у Львові. Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Є автором поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Аltег Еgо» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». М. Рябчук вважає, що «поетичний карнавал В. Неборака це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою... з питанням з-поміж питань у клініці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство» . (Вітчизна, 1989, № 10). Із середини 90-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є «Трете тисячоліття» - серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.
В. НЕБОРАК
ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе, слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам'ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛОЮАЯ
АОАО
Коментар
Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати річного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливіші асоціації, (прозоі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слова.

2.4. Олександр Ірванець (“До французького шансоньє”,
“Тінь великого класика”)

Поет, прозаїк, драматург, літературний критик народився 1961 року. Живе і працює в Ірпені та Києві. Учасник літературного угруповання Бу-Ба-Бу .Є автором поетичних збірок «Вогнище на дощі» (1987), «Тінь великого класика та інші вірші» (1991), п'єс, оповідань та поезій, друкованих у збірці «Бу-Ба-Бу». В «Кур'єрі Кривбасу» (1991, № 1) надрукована п'єса «RE-CORDING» О. Ірванець представник карнавально-провокативної складової постмодернізму. Згідно з «Четверговим глосарієм» («Четвер-3», 1992) «Творче кредо Ірванця полягає у жонглюванні. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового спотворення...» Ірванець балансує на кордоні, за яким починається відвертий кіч і грає штампами та стереопитами, кічевої культури. Ірванцева «Маленька п'єса про зраду для однієї актриси», перекладена німецькою мовою, з великим успіхом ішла на кількох сценах Німеччини.

О. ІРВАНЕЦЬ
ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ
Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Як поцілунки з уст в уста.

Твої пісні легкі і світлі
(їх так сприймають слухачі),
Та пам'ятай у цьому світі
Є свистуни і стукачі.

А ти – гітара, гілка з дерева,
І ти сьогодні на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрібна, ну кому?..

Вдягайся млдно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
Глухонімому Нотр-Дам.

Він припадав до дзвона тілом,
Він разом з ним літав, літав...
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,

А язиками лізли в душі...
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.

Душа повільно прозоріла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозріння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров'ю,
Як Квазімодо слухав дзвін!..
Коментар
Ліричний герой поезії сперечається з тенденціями сучасного світу, коли класика стала немодною, люди бояться виявляти щирість почуттів, замість справжніх митців «свистуни і стукачі». А «душа заревана» нікому не потрібна. І все ж треба пробитися до вух, що вкриті, «мов корою», суєтою життя, змусити їх слухати «серцем... і кров'ю», «як Квазімодо слухав дзвін».

Василь Махно

До цікавих поетів-постмодерністів належить Василь Махно. Він народився 8 жовтня 1964 року в місті Чорткові на Тернопільщині. Оприлюднив поетичні збірки «Схима», «Самотність цезаря», «Книга пагорбів та годин», «Лютневі елегії та інші вірші», «Плавник риби», «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», «Согпеїіа зігееі саіе» («Кафе на вулиці Корнелії»). Василь Махно майстер версифікації. Він застосовує верлібр і традиційну систему віршування, яка під його пером вирізьблюється новими виражальними можливостями. Поет випробовує різні жанри лірики: монолог, діалог, сповідь, медитацію, притчу. Естетика сюрреалізму з його ускладненістю, сполучення уяви й реальності властиві митцеві й вибудовують його модель світу.
У поезії «Хто плакав, а хто потирав руки», присвяченій пам'яті Григора Тютюнника, Махно змальовує трагічну долю українського митця, усвідомлює свою спадкоємність і причетність до українства: «Коли доля його згоріла / в ароматі вкраїнських лип, / і тополі чорніли, / і дощ до опівночі ливсь, / я зійшов на його сходи, / і, як перед Богом, клінчав, / я був тим малим народом, / що доріс до його плеча». У поезії «Батьківщина», написаній верлібром, поет майстерно поєднав три часові площини: буття дідове,' своє власне і донечки Христинки, що символізує безперервну, духовну спадкоємність народу. Відтворено давній обряд українців, що зберігся до наших днів, освячення перед Різдвом своєї, садиби. Так постає образ Вітчизни, незнищенного українського світу: «батьківщина се мій дід о і я, / що / перед Водохрещем ходимо / по оборі, освячуючи / наші тяжко зароблені ним / маєтки, / я ношу велику миску з водою, / немов повний місяць, не розхлюпуючи ні краплі, / батьківщина се маленька / дівчинка на піщаному березі. /1 видно лише пташині рухи їі / тіла, / і вона чомусь схожа... / на мою дочку».

Київська школа поезії

Київська поетична школа сформувалась у другій половині 60-х років XX століття в середовищі студентів Київського університету (сама назва виникла 1969 року). Її представляють В. Голобородько, В. Кордун, В. Рубан, М. Воробйов, М. Савченко, В. Отрощенко, Н. Кир'ян, М. Григорів, І. Семененко, С. Вишенський, В. Ілля.
«Поезія Київської школи і та, що нині розвивається в означеному нею напрямі, ніколи не була і не буде в прямому значенні цього слова популярною, і немає чого комусь дорікати за це або дошукуватися причин цього закономірного стану в якихось сторонніх чинниках. Бо ці чинники в самій цій поезії, в її "вийнятості" із суєтного (актуального!) будення, в зосередженості на тому, що не може повсякчас обходити "широкого читача", заклопотаного здобуванням насущного хліба. Її вплив на загальносуспільну естетичну свідомість тихий і непомітний, зате сталий, не шоковий, "хірургічний", а "гомеопатичний". І в цьому запорука тривалості, духовної питомості цієї поезії, повсякчас відкритої читачеві, готової для внутрішньої роботи. Істинна свобода, що її обрали для себе ці поети, і популярність несумісні».
Поети київської школи розвинули культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, створювали петиції на захист української культури. До маніфестів київська школа не вдавалася. Представники групи намагалися відновити традиції класичної дореволюційної інтелігенції, їй були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість. Вони відстоювали ідеали громадянського суспільства та служіння народу, на компроміси із владою поети не йшли, тому належать до «витісненого покоління».

ВАСИЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО
(НАР. 1945 Р.)
БАЛЯДА ПРО КРИВАВИХ СОЛОВ'ЇВ
Те, що почалося глибоко під
землею о першій годині ночі,
не має закінчення.
Вони довго жили у клітці тіла
Ті криваві, як маки, солов’ї,
і от вони вирвалися на волю
крізь криваві отвори ран.
Ой, як вони радісно защебетали;
як радісно полетіли між дерев!
(Деревами стали люди,
а на них листя чорного мовчання).
Полетіли криваві солов'ї,
сіли на гілки рук
і відбилися у круглих криницях очей.
А людям страшно було дивитися
на тих солов'їв
вони затулили очі руками,
але не вистачило рук,
і очі все одно бачили,
як літали криваві солов'ї!
Люди затуляли вуха руками,
але не вистачало рук,
і вуха, все одно чули,
як щебетали криваві солов'ї...
А він лежав на землі.
(Це його тіло було кліткою кривавим солов'ям).
Він лежав,
як лежать на ліжкові після роботи,
як лежать на траві у садку,
або як на зерні у кузові грузовика.
А над ним щебетали криваві солов'ї,
що мати не дочекається сьогодні сина,
що жінка не дочекається сьогодні чоловіка,
що діти не дочекаються сьогодні батька...
Зашелестіли дерева:
Ой, що ж ми стоїмо,
давайте закривати рани
та не випускати кривавих солов'їв!..
Почали кидати в рани:
хто сорочку,
хто яблуко,
хто хату,
хто чотири дороги, хто кулю Земну
все рівно вилітали криваві солов'ї,
і нічого не могли подіяти дерева.
З них падало чорне листя,
оголюючи крик.
І щебетали криваві солов'ї...
А потім, потім
чорні річки потекли по вулицях,
стікаючи в одну ріку.
У тієї ріки на спині
маленький човник хитається.
І в тому човнику
пливе в останню путь він,
чиє тіло було кліткою
кривавим солов'ям.
Люди течуть
і б'ються, як хвилі, об береги:
об білі хати,
об соняшникові золоті голови,
об дроти на стовпах,
об рожеві обличчя троянд,
як лягає зеленим неспокоєм піна здихань.
І над річкою чорною,
і над човником білим криваві солов'ї.
Людям страшно підвести очі догори,
вони дивляться в землю,
а по чорній землі
червоні тіні кривавих солов'їв
уплітаються під ноги,
Аж спотикаються люди...
Кричать труби,
труби кричать,
голосно так кричать.
але їм не перекричати плачу матері.
Але їм не перекричати
щебету кривавих солов'їв.
Ні, нізащо не перекричати!
Як не зачинити благенькими дверцятами промов,
як не накрити пам'ятником
чи прапорами,
як не засипати землею.
Віками щебетатимуть солов'ї. .
Віками плакатимуть матері.

НАША МОВА
Кожне слово нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо

Кожне слово нашої мови
Записане у Літописі
тож хай знають наші вороги
якими словами
на самоті мовчимо

САМОВБИВЦІ
Ми репані жителі Хохландії,
ми хохли з обвислими вусами,
ми ледарі і боягузи,
ми куркулі і підкуркульники,
ми бандити, зрадники, поліцаї,
ми мазепинці,
ми петлюрівці,
ми бандерівці,
нам нічим оборонятися від нападів,
від будь-яких образ,
кинутих нам ким не заманеться:
наша артилерія чумацькі випряжені вози,
що поціляють задертими догори дишлами
у ворога,
який наступає на нас нізвідки і звідусіль,
наша авіація вітряки,
сконцентровані на одному бойовому аеродромі –
у музеї народної архітектури просто неба.
Нам немає місця на своїй землі,
нам нікуди подітися у цьому світі:
ми емігруємо лише до давньої Греції,
розгорнувши Гомерову «Іліаду»
аби вижити ми себе вбиваємо:
стираємо своє ім'я ім'я українця з лиця землі
як власний плювок,
ми відмовляємося від своєї мови,-
як від якогось нездійсненого злочину,
у якому нас ніби звинувачують,
ми відмовляємося від рідної домівки,
стіни якої уже не захищають,
ми самовбивці.

МИКОЛА В0РОБЙОВ
(НАР. 1941 Р.)
ЛІС
Ходив ліс золотий до міста.
Підійде до скляної стіни,
підструже золотого олівця,
малює на скляній стіні.
А вчора ліс не прийшов.
Лежить золотий олівець у яру.
Забрів у місто чорний ліс.

ВІКТОР КОРДУН
(НАР. 1946 Р.)
ВЕСНОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ З ВИРІЮ
Весною повертаються з вирію
спершу дими зі шпаками
і сідають на пробуджену землю,
а за ними приходять до нас
їхні зелені образи
у смолистих бруньках та цвітнінні:
чи ці дими зі шпаками
тільки повторюють ще раз
проминулі видива
самітніх дерев і лячного листя?

Верлібр неримований вірш, ритміка якого заснована на інтонаційно-синтаксичних повторах. Його витоки сягають фольклору, передусім народних замовлянь. Верлібр як літературне явище виник у Німеччині до-нього вперше звернувся видатний поет Г. Гейне. Поява верлібру не була явищем випадкового характеру. Такий вірш відобразив формування певного поетичного світогляду, здатного осягнути життя в усій його складності й мінливості. В українській літературі другої половини XX століття верлібром активно послуговувались поети Київської школи.

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ
Сформулюйте загальну характеристику сучасної поезії
Які згромадження сучасної української літератури(СУЛ) вам відомі?
Надайте коротку характеристику згромаджень та назвіть їх представників.
Розкрийте проблематику сучасної поезії.
Опишіть тематику поезій.
Назвіть художні особливості.
Що ви знаєте про київську школу поезії.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Опрацювати конспект.
Провести словникову роботу. З’ясувати значення невідомих термінів за словником.
Написати повідомлення на одну з тем:
Мультимедія та вірші СУЛ, покладні на музику.
Сучасна поезія на прикладі 3 представників.
Творчість представників київської школи поезії (В. Голобородько, В. Кордун, М. Воробйов,
І. Калинець)

ЛІТЕРАТУРА
Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень.
Паращич В.В. Українська література
Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.
Усі уроки української літератури в 11 класі. О.О. Косогова, Л. Г. Муковоз (ст. 396)
Лекція ЗМ 54.
Тема: Сучасна проза.

Мета: ознайомити студентів з історико-культурною картиною літератури кін. ХХ – поч. ХХІ ст., викликати інтерес до сучасного мистецтва, допомогти зрозуміти його тенденції; розвивати навички самостійного оцінювання естетичної ідейно-художньої вартості сучасних творів, вміння висловлювати власні враження та думки, виховувати прагнення до всебічної гармонійної освіти й самовдосконалення, любов до літератури, повагу до вічних цінностей .

План
1. Окремі загальні зауваження до характеристики літературного явища.
2. Поєднання різних стильових тенденцій, конкретики сучасного життя з універсальністю часопростору на художньому матеріалі творів Галина Пагутяк (новели “Ранок без вечора”, “Потрапити в сад”, “Душа метелика”
3. Оксана Забужко ( “Казка про калинову сопілку”): вічні філософські категорії життя і смерті, добра і зла, любові й ненависті крізь призму оновленого міфу про двох сестер, утіленому в українській народній казці “Про вбиту сестру і калинову сопілку”.

Окремі загальні зауваження до характеристики
літературного явища сучасної прози.

Художні здобутки прози. У кінці XX на початку XXI століття плідними є пошуки українських прозаїків. Інтенсивно працюють митці старшого покоління. Найбільший суспільний резонанс мали історичні романи Юрія Мушкетика «На брата брат», Миколи Вінграновського «Северин Наливайко», Романа Іваничука «Орда», «Рев оленів нарозвидні», роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко», книга прози «Божа кара» Анатолія Дімарова. Особливою популярністю серед читачів користуються прозові твори Марії Матіос: «Життя коротке», «Нація», «Майже ніколи не навпаки», «Фуршет від Марії Матіос», «Бульварний роман», «Солодка Даруся», «Щоденник страченої». Здобутком єроман-епопея Валерія Шевчука «Стежка в траві. Сага про Житомир», в якому письменник досліджує екзистенціальні проблеми буття людини. Лірико-романтична, патетична стильова течія залишилася на узбіччі. Натомість химерна стильова течія була трансформована у прозі постмодерністів.
Гострі дискусії викликали романи постмодерністів Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Олеся Ульяненка, Євгена Пашковського, Юрія Іздрика, Любка Дереша та інших. Наймолодші митці видали альманах прози «Тексти» (1995), де опубліковано новели, оповідання 28 авторів. Виділяються дві школи прозаїків: «київсько-житомирська» (Валерій Шевчук, Євген Пашковський, В'ячеслав Медвідь, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва) і «львівсько-франківська» (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Юрійіздрик). У творах прозаїків першої школи переважають екзистенціальні мотиви, другої гра й іронія, карнавал і травестія, хоча сарказм і скепсис притаманні й новелам Богдана Жолдака (збірка «Яловичина»), і повісті «Бурдик» Володимира Діброви. Митці цих шкіл змальовують також різні типи героїв: галицькі прозаїки культивують героя-інтелектуала, рафінованого інтелігента, житомирські героя-маргінала (міського жителя вихідця із села) чи селюка з комплексом меншовартості. Проте представників усіх шкіл об'єднує постмодерне світобачення, образ, точніше - маска» автора у центрі твору.



2. Поєднання різних стильових тенденцій,
конкретики сучасного життя з універсальністю часопростору на художньому матеріалі творів Галина Пагутяк (новели “Ранок без вечора”, “Потрапити в сад”, “Душа метелика”)
Народилася Г. Пагутяк у с. Залокоть біля річки Бистриці в Карпатах.
Згодом родина переїхала в с. Урож. Батьки були вчителями. У домі багато книжок зі стародавньої історії та філології. Дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний факультет мати членство в партії. Однак розкопки вона все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, поки про це не дізналися дорослі. Демонологію рідного села Галина пізнала від сусідів, що приходили до бабусі, і ставилася до цього досить серйозно. Змалку росла незалежною, виховувалася на книжках. Після невдалої спроби вступити на філософський факультет Київського університету почала писати повість спогади про 10-й клас. Надіслала твір до Києва, у Спілку письменників, і її запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. Запропонували надрукувати повість за умови, що скоротять ледь не наполовину, але дівчина не погодилася. Повернулася додому, прагнула свободи. У 18 років узимку втекла з дому до Одеси. Там потрапила в навчальний заклад, де готували штукатурів-плиточників. Пізнала життя вповні.
Потім працювала на конвеєрі Бориславського фарфорового заводу, часом у три зміни. Почала писати повість «Діти». Через рік вступила до Львівського університету, навчалася спочатку там, потім у Київському університеті. Закінчивши його, рік попрацювала неподалік від Чорнобиля (ще до аварії) у маленькій школі вимираючого села. Потім працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, у Львові і писала. Про її погляди «освіченого серця» і принцип «таке, але так не повинно бути» говорять есе «Беззахисність», «Жорстокість існування», «Рукава вологі від роси».
Г. Пагутяк автор дванадцяти книг. До сучасної літератури у неї високі вимоги, так само, як і до власної творчості. І нині вона постійно перебуває в пошуку.
«РАНОК БЕЗ ВЕЧОРА»
Сонце пробивається крізь зелені штори, будить дівчинку. Літо. Щиро, від усієї душі кукурікає півень. Чорніють від ягід кущі смородини, падає стигла малина, вишні аж бризкають соком.
Качата стовпилися біля миски з кукурудзяною кашею. Мала п'є молоко, а бабуся загадує роботу: нарвати кропу, перебрати, почистити цибулю, принести дров.
У хаті холодно й темно, й дівчинка думає, як би швидше втекти з неї. Бабуся свариться, що онука йде нечесана, говорить, що дівчата з такою шалапутною й гратися не захочуть. Мала відповідає, що це вона з ними бавитися не хоче, й вискакує з хати. .
На небі одна тільки хмарка. Дощу, скоріш за все, не буде. У сестрину торбину дівчинка кладе хліб для качат, шматок собі зі смальцем та зеленою цибулею. Натягає на голову капелюха. Добре було б ще й каченят посадити в кошик та перенести через дорогу, бо там раз за разом машини.
Найкраще, коли каченята бовкнуть у воду, замахають лапками, закрутять хвостиками. Коли захочуть, самі можуть вибратися на берег.
Дівчинка ставить ноги у воду. По мосту їдуть машини, неподалік бульдозер риє яму. Сонце піднялося високо. Стара баба Орина пасе свою корову. Коли що, можна б їй і допомогти. Дівчинка береться шукати в прозорій воді гарні камінці. У неї їх уже ціла коробка вдома. Качата вилізли на берег, а мала попросилася в них піти погуляти берегом. Йшла берегом, обминаючи засохлі будяки, зривала звіробій.
Сонце почало припікати. Дівчинка пішла купатися, і течія зносила її на мілке. Вода гралася з нею, вилазити не хотілося. Сиділа, поки не змерзла. Проковтнула, як голодне звіря, свій обід, надробила каченятам їхні півхліба, не втерпіла, щоб і собі не відламати шматочок. Треба сидіти, поки баба Орина знову не прижене корову з обіду.
Потім приїде мама з роботи й привезе малій її улюблене морозиво. А тоді вони з мамою будуть обривати смородину і перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Вона сама не знала, як спало на думку їй це слово, і злякалася.
Озирнулася ніде нікого. Слово ніяк від неї не відчеплювалося. Хоч би хтось прийшов та заговорив до неї!
Бабця казала, що в таку пору з річки піднімаються утопленики. Мовби на власні очі бачила, як дитина йшла поверх води й кликала маму.
Мала залізла в кущі, відвернулась від річки, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня.
За її спиною поверх води йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.
Дівчинка відчула, що вони вже пройшли. Серце її застукало рівніше, а мостом проїхала машина.
Коментар
У новелі Г. Пагутяк «Ранок без вечора» змальовані почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. До цього вона жила, допомагала бабусі й мамі, мала свої нехитрі розваги та радощі. Думала, що так буде вічно, що завжди буде ранок, а вечір ніколи не настане. Відкриття злякало її, змусило пригадати страшні історії, які бабуся розповідала про утоплеників. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.
Кажуть, що діти щасливі, поки думають, що вони безсмертні, кому не вдавалося ще відмінити одвічні закони природи, тому треб мабуть, цінувати кожну хвилинку, вміти радіти життю найвищі цінності, яка є в людини.
Звичні; буденні епізоди перемежовуються у творі з відточеною: прихованою грою уяви, фантазії, як модерністичне розгортання наскрізної метафори.

3. Оксана Забужко “Казка про калинову сопілку”

Яскравим представником постмодерного дискурсу є Оксана Забужко, яка народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку, закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, є кандидатом філософських наук. Відома як авторка поетичних збірок «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп», повістей «Інопланетянка», «Книга буття», «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Я, Мілена», «Казка про калинову сопілку», двох романів, ряду есе, філософських і літературознавчих праць.
У своїх художніх шуканнях авторка «Казки про калинову сопілку» спиралася на усну народну творчість, осмислюючи життєвий матеріал у сконденсованій формі, коли читач спостерігає за кульмінаційними моментами людського буття. Оповідна стратегія будується на засадах діалогізму, спонукаючи художню уяву читача осмислити причини подій, передісторій героїв, мотивів їхніх вчинків, загалом контексту конфлікту. Недаремно фольклорні сюжети часто були джерелом для літературних творів, іноді письменники опрацьовували лаконічні ліро-епічні поезії в розлогих жанрах драми, повісті. Так само Оксана Забужко, міркуючи над своєю повістю, зазначила, що звернулася в ній до традиційного фольклорного сюжету: «Один із таких автентичних казкових сюжетів, власне, навіть міфологічну парадигму про «дідову дочку бабину дочку» (татова доня мамина доня), я й використовую. Сюжет народної казки про калинову сопілку сам по собі напівдетективний: казка ж не пояснює, чому відбулося вбивство, тільки як убійницю викриває неживий предмет, сопілка. А все інше фольклор лишає за кадром що це за жіноча «раскольніківщина» така, вбивство сестри сестрою?» Сюжет твору перегукується з біблійною легендою про вбивство Каїном брата Авеля. Авторка осмислює цей мотив у контексті богоборської сутності Каїна згідно з традицією світової літератури зокрема так трактується цей образ у містерії «Каїн» Джорджа Гордона Байрона, поемі «Смерть Каїна» Івана Франка. На українському ґрунті цей сюжет розроблявся у романі «Земля» Ольги Кобилянської.
Це визначило жанрову природу твору психологічна повість, проте, як вказує назва твору, на художню структуру вплинули жанр казки, переказу, притчі. Події у творі, як і в традиційній казці, розгортаються послідовно, від народження героїні до кульмінаційного моменту. Використовуються в оповіді трикратні повтори, притаманні казкам. Героїня наділена магічною здатністю вміє знаходити підземні води. Фантастичними є сцени спілкування героїні з перелесником. Час і простір у творі є умовними (українське село приблизно XVIII століття). Проте сюжетно-композиційні особливості вказують на приналежність твору до жанру повісті. В її основу покладено концентричний, однолінійний сюжет про події з життя однієї родини. Фантастика поєднана з реальним побутом та змалюванням психічного життя героїв.
Сюжет розгортається навколо протистояння двох дочок «дідової» та «бабиної», які нерівноцінно наділені любов'ю матері та батька. Мати дочок Марія вийшла заміж не з любові, а наперекір батькові, який не схотів її віддати за коханого. Відтак донька Ганна, яка народилась міченою з півмісяцем на голові, стала для матері чи не єдиною втіхою. На неї мати покладала великі надії: «От мати й чекала плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первісточці князівство або й королівство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим місяцем, таку-бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовляті на лобі, за всім тим твердла в ній повільна, необорна, уже мовби аж і власною силою наладована певність, наче обрано її дитину на приділ незвичайний, про який людським дітям і не мріяти». Молодша донька Олена могла розраховувати лише на щиру любов батька. Так сформувався конфлікт між доньками. Проте Ганна не знаходить спільної мови не лише з сестрою, а й із навколишнім оточенням. Власна краса, сподівання на виняткову долю, а пізніше надприродні здібності сформували у дівчини зверхнє ставлення до односельчан. Ті ж, у свою чергу, не сприймали Ганну, вважали її гордячкою й насторожено ставились до неї, а подруги заздрили їй. З образом Ганни пов'язаний мотив винятковості людини, яку не розуміє оточення, через це вона приречена на самотність. Героїня надто захоплюється своєю красою, стає самозакоханою, має завищену самооцінку. Проте в критичній ситуації Ганна стає залежною від суспільної думки. Думка про те, що з неї будуть сміятись через заміжжя молодшої сестри, стає для неї нестерпною, вчинок Олени, на її думку, перекреслює всі її сподівання на щастя. Таку егоцентричність героїні символізує й просторова площина твору всі події відбуваються в селі та навколишніх селах. Показовим є те, що Ганна через побутові дрібниці не знаходить можливості вирватися з села, поїхати до міста, де, можливо, реалізується її доля. Відтак всі її уявлення про ситуацію із заміжжям Олени пов'язані з оцінкою їх у рідному селі та втратою її високого статусу. Отже, її почуття гордині набуває рис гріха, що увиразнюється у суперечці зі священиком, аргументи якого вона не сприймає. Гординя призводить до прилучення Ганни до демонічних сил.
З головною героїнею пов'язана проблема фатуму, неминучості долі. Вже на початку твору віщуванням є знак на новонародженій, зустріч з прочанкою вказує на майбутню небезпеку для дівчинки. З такими знаками Ганна постійно стикається: батько розповідає про зображення Каїна та Авеля на місяці, на заваді пошуків води стає потопельник, вона знаходить вбивцю тощо. У творі порушено морально-філософську проблему: чи могла Ганна уникнути фатальної долі, чи був її злочин неминучий? Недаремно дівчина запитує священика, чому Бог допустив вбивство Авеля. Сама героїня наділена й позитивними рисами, буває приязна до сестри, завдяки її праці процвітає сім'я, Олена збирає придане.
Кульмінацією твору є утвердження темного начала в душі Ганни, вбивство сестри як протест проти Бога. У розв'язці повісті Забужко йде за фольклорним сюжетом: психоз, перетворення душі людини у предмет і завдяки цьому викриття вбивці. Не порушує сюжет і притчевості біблійної легенди. Коли Ганну викривають, у творі не йдеться про її покарання, вона безслідно зникає.
Своєрідною є оповідна організація твору, в якій імітується уснооповідна манера, характерна для казок, переказів, народних оповідань. При цьому оповідач вдається до несподіваних відступів від основної сюжетної лінії, коментарів подій та осіб, звернень до читачів. Авторка зазначила, що в тексті «присутня мовна стилізація, така зумисна «архаїзація» оповіді». Водночас в оповіді простежується імітація потоку свідомості, за допомогою якого передаються швидкоплинні думки, почуття, спогади, які у свідомості людини перериваються раптовими асоціаціями, думки постійно чергуються одна з одною, часто химерно переплітаються. Через це мовлення оповідача насичене вставними епізодами, думка набуває форми тези/антитези. Забужко вдається до нагромадження речень, які поєднує тире. Завдяки особливій вик лад овій манері письменниці вдалося змоделювати емоційно-психологічний стан дійових осіб, відтворюючи у мовленні оратора невласне пряму мову героїв і оповідача шляхом комбінування. При цьому події зображуються з погляду матері та Ганни, а позиція сестри та батька передається словами оповідача. Завдяки цьому акцентується психологічна мотивація вчинку Ганни.
Переосмислення фольклорного та біблійного мотивів у «Казці про калинову сопілку», з'ясування психологічних причин сестровбивства порушує перед читачем важливі морально-філософські проблеми, пов'язані з призначенням людини на землі; свободою вибору між добром і злом; взаєминами особи і суспільства; заздрістю та гординею; впливом суспільної думки на вчинки особи; важливістю сімейного виховання. Забужко передає трагічність образу Ганни, оскільки дівчина не може вирватись із нав'язаних їй матір'ю уявлень про майбутню долю та призначення жінки.
У прозі Забужко відчувається специфічна жіноча стомленість від інтелектуального світу. Дещо осторонь головного каналу прози Забужко знаходить експериментальна повість «Дівчатка» (1999).
В Україні від 1996-го року (з часу першої публікації роману «Польові дослідження з українського сексу») загальний наклад проданих книжок О. Забужко станом на 1 січня 2003 року склав понад 65 тис. примірників. Твори О. Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке в Центральній та Східній Європі Її вірші перекладалися шістнадцятьма мовами світу і 1997-г удостоєні Поетичної премії Global Commitment Foundation. Серед інших її літературних нагород премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевь (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.
Роман «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко один з найпомітніших творів української літератури останнього десятиліття. Роман який своєю появою викликав колосальний резонанс. Про нього писали все: від «Геніальне творіння геніального автора» до «Купа сирого напівлітературного тіста». Насправді ж цей твір своєрідний щоденник особистого життя головної героїні талановитої української письменниці (утримаємося від жодних натяків
на автобіографічність), яка була змушена виїхати-за кордон через занадто вже сильний контраст між внутрішнім світом та реаліями життя на батьківщині.

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ
Сформулюйте загальну характеристику сучасної прози.
Що ви дізнались про творчість Г. Пагутяк.
Що запам’ятали про творчість О. Забужко.
Яку біблійну легенду нагадує сюжет казки.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Опрацювати конспект.
Прочитати і написати в зошит схему переказу сюжету новел «Душа метелика», «Потрапити в сад», «Ранок без вечора» Г. Пагутяк.
Прочитати і написати в зошит схему переказу сюжету твору «Казка про калинову сопілку»
О. Забужко.
4. Характеристика образів сестер.
5. Продовжити підготовку презентації дослідницько-творчих проектів «Літературна кав’ярня»




ЛІТЕРАТУРА
Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень.
Паращич В.В. Українська література
Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.
Усі уроки української літератури в 11 класі. О.О. Косогова, Л. Г. Муковоз (ст. 396)

Інтернет-ресурси.
Лекція ЗМ 55.
Тема: Сучасна драматургія.

Мета: ознайомити студентів з історико-культурною картиною літератури кін. ХХ – поч. ХХІ ст., викликати інтерес до сучасного мистецтва, допомогти зрозуміти його тенденції; розвивати навички самостійного оцінювання естетичної ідейно-художньої вартості сучасних творів, вміння висловлювати власні враження та думки, виховувати прагнення до всебічної гармонійної освіти й самовдосконалення, любов до літератури, повагу до вічних цінностей .

План
Розвиток сучасної драматургії.
Жанрове розмаїття
Антології, збірки сучасної драматургії.
Найвідоміші представники. Аналіз творчості.

Завдання: Опрацювати всі пункти плану лекції у вигляді повідомлення

У 90-і роки з'явилися драматичні твори, в яких автори прагнули звільнитися від традиційних шаблонів і схем у моделюванні дійсності. Сучасна драма сповнилася інтелектуальним струменем. Мистецький резонанс мали антології «Близнята ще зустрінуться» (1997) п'єси митців української діаспори й «У чеканні театру» (1998) твори молодих драматургів України (Наталя Ворожбит, Юрій Данилюк, Леся Демська, Анатолій Дністровий, Олена Клименко, Неда Неждана, Олена Савчук та інші). Молоді автори шукають нові форми і прийоми моделювання світу: порушують класичну стрункість у побудові сюжету п'єс, вільно поводяться з часопростором дії, захоплюються колажним принципом побудови твору, вдаються до умовних форм, зокрема сюрреалістично-асоціативних зв'язків, до імен- абстракцій та імен-символів (Бабуся, Арлекін, Вагнер тощо). У їхніх творах переважає камерність. На сценах театрів були поставлені непересічні п'єси «Ісус Син Божий» Василя Босовича, «Стережися лева», «Синій автомобіль» Ярослава Стельмаха. Збірник «П'ять п'єс» (2002) оприлюднив Олександр Ірванець, в яких змальовано хвороби постмодерної людини, яка занурюється у внутрішній спустошений світ. Дійові особи стикаються з гіркими реаліями, нагадують кіборгів, адже за них хтось планує, а розраховує інший. Вони потрапляють у згубні ситуації, по суті, в «мертву зону», стають «втраченим поколінням». Драми Ірванця перекладалися німецькою, французькою, англійською, польською, хорватською мовами, були поставлені в театрах Штутґарта, Лейпціга, Люксембурга, а також Києва, Харкова. З'явилася нова жанро- форма монодрама: «Стіна» Юрія Щербака, «Гра в шахи» Олексія Шитьенка, «Синій автомобіль» Ярослава Стельмаха, «Мільйон парашутиків» Неди Нежданої, «Маленька п'єса про зраду для однієї актриси» Олександра Ірванця та інші.
Отже, літературний процес кінця XX початку XXI століття позначений пошуками нових мистецьких ідей, образів, стильових манер, спробою осмислити духовні реалії нашого буття, позбувшись віджилих уявлень і форм.

Монодрама (грец. monos один, drama драма) жанровий різновид драми для одного актора, який за допомогою монолога-сповіді розкриває світорозуміння і долю персонажа. Розвивається драматична дія через саморозкриття героя, його почуття і переживання, полеміку з уявним опонентом, співбесідником, слухачем, глядачем. Її композицію визначають лейтмотиви, асоціативні зв'язки, згадування, марення.
Масова література (або тривіальна) широко тира жовані популярні розважальні або повчальні твори, розра ховані на читачів з невибагливим естетичним смаком. Такі тексти примітивно і схематично відображають людське життя і побутові взаємини людей, апелюючи до стандартної і стереотипної свідомості людей. Жанрові форми регламентовані з погляду сюжету: використання готових схем, його основних перипетій, дійових осіб, мови, манери оповіді і навіть обсягу. До масової літератури належать бульварні, лубочні, любовні, детективні, кримінальні романи (бойовики), жанри коміксу, трилеру, фантастичні романи, фентезі. Масову літературу представляють сучасні українські письменники Сергій Ухачевський («Лицедії»), Андрій Кокотюха («Шлюбні ігрища жаб», «Повернення сентиментального гангстера», «Мама, донька, бандюган») та інші.
Фентезі (англ. fantasy) різновид ненаукової фантастики, твори, в яких змальовуються вигадані події. У цих творах головну функцію відіграють ірраціональне, містичне начало, а також вигадані світи, існування яких не пояснюється логічно. Змальовуються боги, демони, добрі й злі чарівники, гноми, велетні, привиди, вампіри, міфологічні і казкові істоти. У цьому жанровому різновиді поєднуються ознаки казки, фантастики і пригодницького роману. Відомі зразки фентезі: трилогія «Володар кілець» Джона Рональда Толкієна, «Хроніка Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса.
Хеппенінг (англ. happening, від happen відбуватися) один із різновидів мистецтва дії, культивованого авангардом. Його мета замінити традиційний художній твір жестами, імпровізацією, розігруванням на сцені вистави, в якій сюжет виникає від спровокованої події, фольклорних свят, карнавалу, традиційних фестивалів і твориться на очах у глядачів. Сюжет і гру творять безпосередні учасники дійства, що яскраво продемонстрували представники угруповання «Бу-Ба-Бу».


ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ
Охарактеризуйте умови розвитку сучасної драматургії.
Назвіть жанрове різноманіття.
Які антології і збірки ви знаєте? В якому році вони видані?
Назвіть відомих вам сучасних драматургів. Що ви знаєте про їхню творчість.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Написати повідомлення-реферат «Сучасна драматургія» за вказаним вище планом.
Продовжити підготовку презентації дослідницько-творчих проектів «Літературна кав’ярня»


ЛІТЕРАТУРА
Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень.
Паращич В.В. Українська література
Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.
Усі уроки української літератури в 11 класі. О.О. Косогова, Л. Г. Муковоз (ст. 396)
Інтернет-ресурси.













Лекція ЗМ 56.
Тема: Література рідного краю

Мета: пробудити в студентів бажання вивчати історико-культурну картину літератури кін. ХХ – поч. ХХІ ст., викликати інтерес до сучасного мистецтва, допомогти зрозуміти його тенденції; розвивати вміння працювати з додатковою інформацією, навички самостійного оцінювання естетичної ідейно-художньої вартості сучасних творів, вміння висловлювати власні враження та думки, виховувати прагнення до всебічної гармонійної освіти й самовдосконалення, любов до літератури, повагу до вічних цінностей .

Завдання: З метою популяризації письменників, творчість яких не вивчається за програмою, підготувати повідомлення про життєвий і творчий шлях письменників-земляків сучасності (представників того краю, звідки родом батьки або Київщини).


Лекція ЗМ 57.
Тема: Російськомовна українська поезія, її особливості.

Мета: ознайомити студентів з українською російськомовною поезією, її основними темами та мотивами, особливостями; розвивати й удосконалювати навички самостійного оцінювання різних літературних явищ, аналізу поетичних творів; поглиблювати вміння висловлювати власні думки з приводу прочитаного; виховувати толерантність, любов до літератури, естетичний смак.
План
1 Загальний огляд.
2 Життя і творчість Миколи Ушакова.
3 Життя і творчість Леоніда Вишеславського.
4 Життя і творчість Бориса Чичибабіна.
5 Життя і творчість Леоніда Кисельова.
6. Аналіз поезій
1 Загальний огляд.
Російськомовні поети в Україні
Всім серцем любіть Україну свою і вічні ми будемо з нею!
(Володимир Сосюра)
Міграційні процеси, що здавна спостерігаються на землі, рано чи пізно призводять до того, що в певній державі осідають для постійного проживання представники інших народів чи народностей, які відрізняються від корінного населення мовою, культурою, звичаями. їх і називають нацменшинами. Рівень культури прибульців має передбачати способи співіснування з корінним населенням: для взаєморозуміння їм слід вивчити його мову, для уникнення міжетнічних конфліктів знати й дотримуватися законів та звичаїв корінного населення, для духовного збагачення опанувати необхідні знання про його історію та культуру. Дотримання цих елементарних правил забезпечує співіснування певної держави з мігрантами, сприяє взаємозбагаченню і культурному розвитку корінної нації та людей, що обрали цю країну місцем свого проживання. Коли мігранти починають забувати про свої обов'язки і намагаються домогтися особливого статусу, виникає невдоволення корінного населення і потреба уточнення їхнього статусу, що часто призводить до напруження в суспільстві.
Микола Вінграновський в одному з віршів розмірковував: «До жодного народу зла не маю. / Чому ж тоді все важчає мені / На світі жити в множині духовній? »
Оце життя в «множині духовній», тобто в етнічному багатоголоссі, вимагає надзвичайних зусиль, адже кожна людина мусить виробити в собі почуття поваги до інших, відмовитися від агресії стосовно інших, зберегти свою індивідуальність і не призвести до руйнування мови, історії, культури інших народів.
Україна із вдячністю ставиться до тих, хто зумів полюбити її мову, пісні, її сиву давнину. Одним із найяскравіших прикладів такого проникнення в душу українського народу є приклад геніального кінорежисера Сергія Параджанова, який своїм фільмом «Тіні забутих предків», знятим за повістю Михайла Коцюбинського, на весь світ прославив нашу державу. Вірменин за походженням, Параджанов блискуче оволодів українською мовою, із великим захопленням ставився до української літератури і мистецтва, до українського фольклору, що й допомогло йому проникнути в справжню суть одного з найкращих творів української літератури і донести його красу до глядачів усього світу.
Прикладом такого шанобливого ставлення до України, її мови та культури є творчість російськомовних поетів Миколи Ушакова, Леоніда Вишеслаоського, Бориса Чичибабіна та Леоніда Кисельова.


2 Життя і творчість Миколи Ушакова.

Одним із найвідоміших російськомовних в Україні поетів є Микола Ушаков. Народився він у 1899 році в Ростові Великому (Ростов-на-Дону). Дитинство його минуло на Ярославщині (північ Росії), де хлопчик жив у маєтку своєї бабусі, де вперше почув билини, російські та німецькі казки й пісні. У чотири роки він осиротів. Коли Миколці виповнилося дев'ять років, дідусь, Яків Панасович Уніаков, відвіз його до Києва та віддав навчатися до Першої київської гімназії учбового закладу, який вивів у світ знаменитих художників, учених, лікарів Миколу Ге, Михайла Булгакова, Миколу Зерова, Костянтина Паус- товського, Олександра Богомольця та інших.
У 1923 році Микола Ушаков дебютував поезіями у київській газеті «Пролетарская Микола Ушаков правда». Незабаром його вірші друкували у Москві в «Комсомольской правде», «Моло- дойгвардии», «КраснойНови», «Новоммире».
Микола Ушаков захоплювався творами поетів-новаторів Олександра Блока, Володимира Маяковського, Павла Тичини, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Свої ранні твори Ушаков опублікував у футуристичних виданнях, зокрема в київському «Авангард-альманасі» (1930). Його перша поетична збірка «Весна республики» (1927) одразу ж привернула увагу критики. Усього ним видано близько п'ятдесяти книжок поезій, прози, статей про поезію та поетичну майстерність, перекладів. У 1972 році за збірки поезій «Я рифмьі не боюсь глагольной» та «Мои глаза» Микола Ушаков був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка. Помер поет у 1973 році в Києві.
Блискуче знання української мови дало змогу Миколі Уша- кову перекладати вірші Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Михайля Семенка, Миколи Бажана, Леоніда Первомайського, Євгена Фоміна, Андрія Малишка та прозові твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Андрія Головка, Юрія Яновського.
Микола Ушаков дуже любив Київ. Він знав його історію, досконально вивчив топонімію його вулиць та провулків. Улюбленому місту митець присвятив збірку поезій «Киев» (1936). До теми Києва він повертався і в інших книжках, зокрема у книзі ліричних нарисів про Київ «Повесть бьістротекущих лет». У вірші «Старий Киев» (1936) Микола Ушаков змальовує старовинні «кривие улици», «колокольни по холмам», «свечи нагорних золотих церквей». Завершується вірш строфою: «Их золочение громади / пилали жаром / сквозь стекло. / Ведь даже и слепому надо, / чтоб било где-нибудь / светло». Тут вчувається перегук із поемою Павла Тичини «Золотий гомін», де також оспівуються золоті бані Києва. Із творчістю Павла Тичини Ушаков був знайомий ще з 1923 року, коли почув його вірші на засіданні літературного угруповання «Майна».
У 1961 році Микола Ушаков написав вірш «П. Г. Тычине», в якому зізнався: «Восторженний Ваш ученик / не первий меж учениками, / питаюсь следовать заВами, / по тайни Ваиібй / не постиг. / И мне порою только снится / недосягаемая вись, / неуловимая граница, / где музика и жизнь / слились». У цьому вірші тонко і досить точно окреслено одну з основних рис лірики Павла Тичини музикальність і життєва правда.
Ще одне захоплення Миколи Ушакова Шевченкова поезія. У «Стихах о Шевченко» (1939) поет висловив парадоксальну думку: всеросійський імператор залишив свій чорний слід у біографії геніального Шевченка, щоб прославитися.
Натхненно Микола Ушаков працював над перекладами творів Шевченка. Великою підмогою в цій роботі було те, що українська мова стала для перекладача другим лексичним середовищем. Саме це дало йому змогу максимально зануритися в шевченківські шедеври, в їхню ритміку і відтворити своєрідність образів Великого Кобзаря та оригінальність його 14-складового вірша.

3 Життя і творчість Леоніда Вишеславського.

Серед російськомовних поетів в Україні вирізняється й постать Леоніда Вишеславського, який володів оригінальною поетичною манерою, своєрідною інтонацією. Народився він 1914 року в Миколаєві. Разом із батьками йому довелося жити і в Кривому Розі, і в Харкові. Після закінчення школи в 1930 році Леонід пробує оволодіти фахом електротехніка, потім біолога. Проте врешті віддає перевагу філології і в 1935 році вступає на філологічний факультет Харківського університету. Невдовзі факультет переводять до Києва, тож Леонід стає киянином. Як онукові священика Леонідові Вишеславському довелося пройти чимало випробувань у часи репресій і в 1937 році дивом уникнути арешту. Перший вірш Леонід написав в одинадцятирічному віці. Під час навчання у Харкові юнак відвідував літературну студію імені Василя Еллана-Блакитного, спрагло читав вірші Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Михайля Семенка, Миколи Бажана. У 1938 році з'явилася його перша збірка поезій «Здравствуй, солнце!». Здобувши диплом, Леонід Вишеславський став викладачем Київського педагогічного інституту. Коли розпочалася війна, він добровольцем пішов на фронт, зазнав поранень, проте воював до кінця війни, зустрівши перемогу в Чехо-Словаччині.
Збірку «Чайка» Леонід Вишеславський опублікував у 1946 році. Поет повернувся на роботу до Київського педінституту, Леонід Вишеславський 1947 року захистив кандидатську дисертацію. Продовжував видавати поетичні книжки. Особливого розголосу набула його збірка «Звездньїе сонетьі» (1962), передмову до якої написав перший космонавт Юрій Гагарін. У 1983 році за збірку «Близ- кая звезда» поет був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка. У 2002 році Леонід Вишеславський трагічно загинув.
В останній період життя Вишеславський почав писати вірші українською мовою. Вони ввійшли до збірки «Українська сповідь» (2004), яку готував до друку сам поет, а завершив роботу його онук Гліб. У ній вирізняється вірш, який і дав назву збірці:
У селі слобожанськім, на волі,
де життя мого ранній причал,
в дивно-рубленій, пам'ятній школі
я Тарасову мову вивчав,
Пощастило мені, Україно,
у надіями сповнений час
захопити, бодай на хвилину,
твій двадцятих років ренесанс,
Тільки все було знищено знову,
все невдовзі зійшло нанівець,
та Йогансена і Хвильового
я для себе обрав за взірець.
Як хотілося справжнього слова!
Як ми після пекельних боїв
ту нев'янучу слухали мову,
що лунала як ангельський спів!
Україно, де сонце і морок,
де жита від села до села,
кров'ю, працею, голодомором
і дитинства чаруючим колом,
наче Всесвіт, крізь мене пройшла,
Хуртовим, скаженіючим злетом
йшов за роком розбурханий рік,,.
Називавсь я радянським поетом,
називавсь я російським поетом
та назвавсь українським навік!
Любов до України, її міст і сіл, її мови і поезії лунає в кожній збірці митця. Він захоплено згадує Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Лесю Українку, Павла Тичину, Максима Рильського. У вірші «Мова» Вишеславський зізнається, що в українських піснях він, росіянин, відчував особливу українську тишу, стогін дніпровської чайки, скрип карпатських ялин, дзвін запорозьких шабель і гуркіт дніпровських порогів. Вважаючи, що мова то душа народу, він підкреслював: українська мова жива завдяки творчості Шевченка і Франка (до речі, українською мовою цей вірш переклав Максим Рильський). Багато зворушливих рядків, присвячених Україні, її пісням, знайдемо у книжці «Сковородиновский круг» (1981). Передусім це вірші «Про украинское село...» та «Песня над полем пльсвет и вздьіхает...». Поет пише про «мно~ гострунньїй песенньїй язик», про «сельских дней обьіденний обряд», «щедрьій праздник» жнив, про Всесвіт, який слухає пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють...» «песню земной любви».

4 Життя і творчість Бориса Чичибабіна.

Особливе місце в російськомовній поезії України посідає и творчість харків'янина Бориса Чичибабіна. Він народився в 1923 році у Кременчуці Полтавської області. Справжнє прізвище Чичибабіна Полушин, а псевдонімом стало прізвище матері. 1940 року Борис закінчив школу і вступив на історичний факультет Харківського університету. Проте з початком війни юнака забрали служити в Кавказькому воєнному окрузі. Повернувшись із війни, Борис вступив на філологічний факультет Харківського університету. У1946 році його заарештували. Однією з причин арешту були вільнодумні вірші, які Борис охоче читав своїм однокурсникам. Серед них був і вірш «Мать моя, посадница», в якому висловлено критичне ставлення до тогочасної дійсності: «Проперчи страну дотла, / песня-поножовщина, / чтоб на землю не прииїла / новая єжовщина! / Гой ти, мачеха-Москва, / всех обидрассадница. [ Головою об асфальт, / мать моя, посадница».
П'ять років ув'язнення Борис Чичибабін відбув у Вятлазі (в Кіровській області). Пізніше він написав про цей період у своєму житті: «...мой дух возращивался в тюрьмах / етапних, следственних и прочих».
Після звільнення Чичибабін, розуміючи, що про вищу освіту йому слід забути, закінчив бухгалтерські курси і працював бухгалтером у різних організаціях, на заводах. У 1958 році він познайомився з московським поетом Борисом Слуцьким, за рекомендацією якого його 4 вірші 1958 року надрукували в часописі «Знамя». У Москві Чичибабін зустрічався з Самуїлом Маршаком, Іллею Еренбургом, Віктором Шкловським, які підтримали талановитого митця. У 1963 році в Москві побачила світ збірка поезій Чичибабіна «Молодость», а в Харкові збірки «Мороз и солнце» (1963), «Гармония» (1965) та «Пльївет Аврора» (1967). Лірика Чичибабіна набула популярності. Вихід книг дозволив йому залишити бухгалтерську роботу. Впро- Борис Чичибабін продовж 19641968 років поет проводив заняття літературної студії. Після проведення студійцями вечора, присвяченого творчості Бориса Пастернака, студію закрили, тож Борис Чичибабін знову був змушений повернутися до бухгалтерської роботи. Його гострі, викривальні вірші поширюються через самвидав. Борис Чичибабін приятелював з поетами, філософами, літературознавцями, чиї погляди відзначалися критичним ставленням до радянської дійсності. Цього не могли не помітити спецслужби, тож Бориса Чичибабіна у 1972 році виключили зі Спілки письменників України за антигромадянську поведінку й антирадянські вірші (серед них і вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украини...»).
Твори Бориса Чичибабіна після тривалої перерви почали публікувати лише з початком суспільно-політичних змін: у 1989 році з'явилася збірка «Колокол» (за яку автора було удостоєно Державної премії Росії), у 1990 «Мои шестидесятьіе», у 1994 «82 сонета и 28 стихотворений о любви» та «Цветение картошки». Помер митець у 1994 році, не дочекавшись виходу збірки вибраного «В стихах и прозе».
Борис Чичибабін виховувався в російськомовному середовищі. Любов до російської літератури йому прищепили у гімназії. Проте юнак усвідомлював, що живе в Україні. Він із великою повагою ставився до творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, інших поетів. Російська та українська культура у його свідомості жили в нерозривній єдності. У вірші «Родной ЯЗЬІК» (1951) поет зізнався: «У меня такой уклон: / я на юге россиянин, / а над северним сияньем / сразу делаюсь хохлом».
Отже, не випадковим у творчості Бориса Чичибабіна є вірш «Приготовление борща» (1964), який можна назвати гімном українській національній страві. Поет із любов'ю і захопленням спостерігає за приготуванням борщу, не пропускаючи повз увагу жодного етапу: ось у каструлю вкинуто м'ясо, потім моркву, перець і буряк, картоплю, сало, капусту, цибулю (поет пише «цибуля», а не «лук»). Завершується твір такими рядками: «Владика, баловень, кащей, / герой, закованний в медали, / и гений сроду не едали / таких породистих борщей. // Лииіь добрий будет угощен, / лииіь друг оценит зто блюдо, / а если єсть меж нас иуда, / пусть он подавится борщем!...».
Окрім цієї колоритної замальовки, є чимало творів Чичибабіна, в яких він звертається до глибоких узагальнень, вдається до осмислення таких постатей, як Петро І, Тарас Шевченко, Микола Руденко, Ліна Костенко. У вірші «Тарас» поет зазначив, що творчість Шевченка для нього взірець, «образ и пример». Він низько схиляється перед людиною, яка готова «за край свой ридний» віддати на розп'яття душу. Митець стверджує, що збірка «Кобзар» стала для українців своєрідною
Біблією. І наголошує: «Светом его сердца вся земля повита, / жаром его мысли мир весь озарен, / слышат все народы строфи «Заповита», голови склоняя перед Кобзарем».
Шевченковим духом просякнутий і вірш Чичибабіна «Проклятие Петру» (1970). Шевченко проклинав царя, який заборонив книгодрукування й навчання українською мовою в учбових закладах, «даби народ малороссийский не почитал себя отличним от великороссийского». Борис Чичибабін також не шкодує гострих, дошкульних виразів на адресу імператора: це й «царь-христоубийца», і «ратник сатани», і «нравственний урод». Поет запевняє, що ніколи не сприйме такого деспота як значного історичного діяча.
Глибиною змісту відзначається вірш «С Украиной в крови я живу на земле Украини...», де лунають слова любові до землі, на якій живе поет, до джерела Григорія Сковороди, з котрого автор твору черпає життєдайну воду , до « соловьев запорожских времен». Митець вважає, що історія складалася б інакше, якби «городом престольним» став Київ, а не північне місто.
Спостерігаючи крах радянської імперії, Борис Чичибабін написав ряд віршів, у яких вчувається розгубленість і жаль, що між республіками, що входили до СРСР, з'явилися прикордонні стовпи, що тепер треба оформляти візи для поїздки до рідних і друзів. Він не сприйняв поривань колишніх республік до державної незалежності, хоча про це мріяли і Тарас Шевченко, і Микола Руденко, і Ліна Костенко, і багато поколінь українців та інших народів. Чичибабін зізнається, що не любить Львова через його явну європейську орієнтацію на Захід. Очевидно, він не міг перебороти в собі утопічного уявлення про СРСР як про єдину державу, де панує творчість великих російських письменників, для якої немає кордонів.

5 Життя і творчість Леоніда Кисельова.

Яскравою зіркою на літературному небосхилі поезії спалахнув Леонід Кисельов. Він прожив лише 22 роки (19461968), проте встиг за цей час створити поезії, позначені неповторним стилем, оригінальною образністю, своєрідним світобаченням. Леонід Кисельов був сином відомого прозаїка Володимира Кисельова. Письменницьке й наукове середовище, в якому зростав Леонід, сформувало його світогляд, розуміння життя у всіх його виявах. Спілкуючись із батьком, його друзями (серед них назвемо таких наукових і літературних світил, як Віктор Некрасов, Дмитро Затонський, Юрій Щербак, Мирон Петровський), Леонід визначив напрямки пошуків себе, вироблення своїх громадянських позицій, естетичних уподобань. Дебютував Леонід Кисельов десятикласником: за рекомендацією Віктора Некрасова «Новьй мир» у 1963 році надрукував вірші початківця «Цари», «Стихи о Тарасе Шевченко», «Я позабуду все обидві...». Особливо гостро прозвучав вірш «Цари», в якому юний поет запропонував підірвати пам'ятник Петрові І, бо цей «державний тсонник» «розпинав нашу Україну»(Леонід Кисельов вплів у канву вірша Шевченкові слова). Він висловив і своє переконання в тому, що в Росії за всю її історію не було «ни одного хороше- го царя». На вірш «Цари» звернув увагу член-кореспондент АН СРСР Дмитро Бла- гой, який стверджував, що цар Петро І і пам'ятник йому це святині, отож чіпати їх не можна. Він дорікнув і школі, в Леонід Кисельов якій навчався Леонід Кисельов, за виховання такого політично незрілого учня. Промовистими є також «Стихи о Тарасе Шевченко», де говориться про віру в майбуття, яка живила творчість Великого Кобзаря. Поет запевняє, що «будеш об втом помнить и будеш писашь так». Кисельов називає Шевченка «одним таким на свете... позтом» і слідом за ним на адресу «вельмож... украинских, / Своих же брашьев давящих и рвущих / Почище всяких турков и татар» кидає одне-єдине пристрасне слово «Ненавижу!»
Сповідальні ноти звучать у вірші «Дом Шевченка». Тут поет говорить про чистоту рядків Шевченка, його прямоту і правдивість, про незворотність обраного ним шляху. Біля порога цього будинку Кисельов присягається бути вірним заповітам Шевченка. Свідченням того, що Леонід Кисельов свято дотримувався «великой присяги», є вірші «В тьятьдесят втором, холодном, тру дном...» та «Я позабуду все обиди...». Вони просякнуті співчуттям до простого люду, змушеного «милуватися» порожніми вітринами магазинів і портретом Сталіна, виставленим у них. У першому творі поет не побоявся сказати про те, що за Дніпром люди пухнуть із голоду (тематично споріднений також вірш «Я воспитьівался в очередях»). Другий вірш присвячений українській народній пісні. Автор усвідомлює, що милозвучна мова, на якій ті пісні написані напівзабута. Водночас він певен, що «все на свете только песня на украинском язике».
Кисельов чудово знав творчість Григорія Сковороди, Павла Тичини, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших українських поетів. У вірші «Луна позолотила иней...», навіяному віршем Павла Тичини «О панно Інно...», Кисельов дозволив собі пофантазувати і уявити панну Інну в літах, бабусею, що няньчить онуків. У вірші «Язик не можеш сразу умереть...» ім'я Тичини постає в іншому контексті. Митець заявляє, що ми не маємо права занедбати українську мову, бо це мова, яка «вспихивает пламенем в стихах / Тичини гениального позта». І саме це переконує його в тому, що «язик не можеш сразу умереть» (цю ідею висловлено і в україномовних віршах Кисельова «Катерина» та «І мати молода, і сонце юне...»): «Та не було народів без'язиких, /1 ще німих народів не було!»
Перший україномовний вірш Кисельова датований 1967 роком. Загалом він написав 33 поезії українською мовою. Розмірковуючи над мотивами звернення митця до української мови, професор Манітобського університету (Канада) Ярослав Розумний висловив думку: «Нам здається, що перехід Кисельова на українську поезію треба розглядати як акт етичний, громадськи вмотивований і спрямований проти загрозливих симптомів збайдужіння великого прошарку української інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації... Як людина прямих доріг, він свідомо став на захист зведеного народу, виступивши проти всіх фальшивих міфів і богів».

ЗАПИТАННЯ для САМОКОНТРОЛЮ
Що ви запам’ятали про Миколу Ушакова.
Назвіть основні моменти життя і творчості Леоніда Вишеславського
Що можете розказати про життя і творчість Бориса Чичибабіна
Чим запам’ятався Леонід Кисельов.
Доведіть, що всі згадані російськомовні поети були справжніми патріотами України.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
Опрацювати матеріал лекції.
Прочитати вірші Чичибабіна «С Украиной в крови я живу на земле Украины», «Тарас».
Підготувати презентацію дослідницько-творчих проектів «Літературна кав’ярня»



ЛІТЕРАТУРА
Семенюк Г. Ф., Слоньовська О. В. Українська література: Підруч для 11 класу. Профільний рівень.
Паращич В.В. Українська література
Ващенко О. П., Головатюк С. М., Лузян Л. О., Манян Л. В., Сухенко В. Г., Счасливцева Н. І.. Українська література. 11 клас.
Усі уроки української літератури в 11 класі. О.О. Косогова, Л. Г. Муковоз (ст. 396)
Інтернет-ресурси.


















33



Шрифт абзацу за промовчаннямЗвичайна таблиця Немає списку15Підпис до зображення_14Підпис до зображення15Підпис до зображення314Основний текст Знак1Основний текст13Основний текст Знак14Основний текст Знак414Основний текст Знак314Основний текст Знак213Основний текст (3)_Основний текст (3)15Підпис до зображення2+Колонтитул + MS Reference Sans Serif,8,5 pt13Основний текст (2)_Основний текст (2) + Не курсив5Основний текст (3) + Напівжирний,Курсив,Інтервал 0 pt3Основний текст (3) + Times New Roman,11 pt,Курсив1113Основний текст (4)_"Основний текст (4) + Інтервал 2 ptОсновний текст + Курсив%Основний текст + Напівжирний,Курсив10Основний текст + Курсив2%Основний текст + Напівжирний5,Курсив913Основний текст (5)_-Основний текст (5) + Не напівжирний,Не курсивОсновний текст + Напівжирний4%Основний текст + Напівжирний3,Курсив8.Колонтитул + MS Reference Sans Serif1,81,5 pt4Основний текст (2) + Не курсив28Основний текст (3) + Напівжирний3,Курсив7,Інтервал 0 pt313Основний текст (3)43Основний текст (3) + Times New Roman1,10 pt,Курсив6%Основний текст + Напівжирний2,Курсив5$Основний текст (5) + Не напівжирний3Основний текст (5)/Основний текст (5) + Не напівжирний2,Не курсив2Основний текст + Напівжирний113Основний текст (6)_Основний текст (6)Основний текст (2) + Не курсив1 Основний текст (2) + Напівжирний"Основний текст (2) + Інтервал 1 ptОсновний текст + Курсив1Основний текст + 14,5 pt3-Основний текст + 10,5 pt2,Напівжирний,Курсив42Основний текст + Impact,8 pt,Курсив3,Інтервал 1 pt5Основний текст (2) + 24,5 pt1,Основний текст (2) + 91!Основний текст (2) + Напівжирний113Основний текст (6)2Основний текст (6) + Курсив13Основний текст (3)38Основний текст (3) + Напівжирний2,Курсив2,Інтервал 0 pt213Основний текст (5)2/Основний текст (5) + Не напівжирний1,Не курсив113Основний текст (3)28Основний текст (3) + Напівжирний1,Курсив1,Інтервал 0 pt115Підпис до зображення113Основний текст (3)1Основний текст (2)Основний текст (4)13Основний текст (5)113Основний текст (6)1Верхній колонтитулВерхній колонтитул ЗнакJ
·J
·X
·у
·Нижній колонтитулНижній колонтитул Знак Table Text Абзац спискуDОсновний текст (2) + Arial Narrow,82,5 pt6,Напівжирний2,Масштаб 100%

Приложенные файлы

  • doc 17415846
    Размер файла: 595 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий