літер.к.ХХ ст


Урок № 64 ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ XX — ПОЧАТКУ XXI ст. НА ШЛЯХУ ДО НОВОГО ВІДРОДЖЕННЯ. ЛІТЕРАТУРНІ УГРУПОВАННЯ
Мета: ознайомити учнів із здобутками української поезії, прози, драматургії кінця XX — початку XXI ст., історією створення й діяльністю літературних угруповань та з найвідомішими представниками сучасної літератури; розвивати пам’ять учнів, логічне мислення; формувати сучасний погляд на світ і людину в ньому.
Тип уроку: засвоєння знань і формування вмінь.
Форма уроку: лекція-огляд
Обладнання: виставка творів сучасних українських письменників, опорна схема для роботи на уроці, епіграф.
Українська література не призначена для читання. Її можна цитувати, за неї можна страждати, її можна любити, за неї боротися. Але для читання вона надто болісна, надто консервативна, надто багатовимірна, надто елітна. Н. Сняданко
ПЕРЕБІГ УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Мотивація навчальної діяльності
Покоління, яке ввійшло в літературу наприкінці XX — на початку XXI ст. здійснило справжню революцію в мові й тематиці, ретельно аналізуючи нову навколишню дійсність та досліджуючи експресивні можливості мови. Характерно, що кількість творчих угруповань помітно зменшилася, що дозволяє зробити висновок про своєрідний потяг до самостійництва і в літературі. Народилося нове покоління в молодіжній творчості.
Сучасна література, як і класична, утверджує вічні цінності, правду, якою б гіркою вона не була, моральність, які б «свободи» їй не протиставляли.
Відомо, що література зосереджує свою увагу передусім на людині, її особистому, громадському житті, ставить і розв’язує кардинальні питання буття; що є добро, а що — зло? У чому сенс життя? Що робить людину щасливою? Тож чи варто говорити про українську літературу останнього двадцятиліття як про постмодернізм? Чи є хоч якийсь зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою?
III.    Оголошення теми й завдань уроку
Слово вчителя
Щоб запам’ятати великий обсяг інформації, її потрібно коротко занотовувати. «Хто записує, той читає двічі»,— говорить прислів’я, що дійшло до нас зі Стародавнього Риму. Наукою доведено, що, записуючи думку, людина засвоює її значно краще, ніж у процесі читання.
Для фіксації матеріалу на цьому уроці, а також у подальшій роботі доцільно використовувати опорну схему.
У кінці XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбилися й на розвитку літератури. Нове покоління письменників прагнуло подивитися на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом зору соцреалізму. У літературі почали з’являтися нові теми, зрештою змінився й підхід до творчості.
IV.   Основний виклад матеріалу
1.   Сучасна українська література, її особливості
Сучасна українська література побудована на фундаменті вікових традицій і водночас це якісно новий продукт сучасного гло- балізованого інформаційного світу. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється в спробі письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми. Сучасні українські письменники намагаються подолати «провінційність», «окремішність» нашої літератури. Тому оцінки художніх творів українських митців слова часто неоднозначні, іноді діаметрально протилежні.
Питання для роздумів. Як ви розумієте слова сучасної письменниці Н. Сняданко: «Українська література не призначена для читання. Її можна цитувати, за неї можна страждати, її можна любити, за неї боротися. Але для читання вона надто болісна, надто консервативна, надто багатовимірна, надто елітна»?
Орієнтовна відповідь. Критика виділяє літературу елітну, маргінальну (тобто призначену для вузького читацького кола). На противагу такій літературі визначають також так звану масову, актуальну літературу (призначену для певного читацького кола, яке й визначає читацькі пріоритети).
2.   Здобутки сучасної української поезії
Питання для роздумів. Що становить собою сучасна українська поезія?
Орієнтовна відповідь. Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики (І. Драч, Б. Олійник, І. Калинець, Д. Павличко). У тематиці й проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини й Всесвіту, ширше — на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою й суспільством.
У цей період повертаються до другого мистецького життя твори літератури початку XX ст., актуальними стають багато мистецьких ідеалів тієї доби.
Поети «середнього» покоління активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією (В. Голобородько, В. Герасим’юк, І. Римарук, В.  Цибулько). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості.
Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами О.Забужко, Л. Таран, Л. Голоти, І. Жиленко, Л. Гнатюк.
Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.
Отже, сучасна українська поезія віддає данину усім відомим словесно-мистецьким експериментам, усе ж спираючись на літературні традиції й живлячись народнопоетичними джерелами. Щоб сприймати модерну лірику початку XXI ст., треба, на думку сучасного поета Петра Мідянки, «мати відчуття не тільки мови, а и слова… В поезії рівень «зрозуміле-незрозуміле» не головний. Тут важить чуттєве начало, а не раціональне».
3.   Тематика й проблематика сучасної української прози
Питання для роздумів. У чому виявляються особливості сучасної української прози?
Орієнтовна відповідь. У сучасній прозі співіснують різні тенденції розвитку без чітко визначеної жанрової диференціації. Її жанрово-тематичні пріоритети різноманітні. Це й детективна, і фантастична, і містична, й історична, і філософська проза, що представлена есе, оповіданнями, новелами, повістями, романами. Для визначення загального стилю української прози останніх років найкращим є термін «полістилістика», коли кожен окремий авторський художній текст становить собою поєднання різностильових елементів.
Авторське «я» перш за все виявляється в мові, тому вона — це або вишукана, надінтелектуальна, або це свідоме використання суржику, зниженої лексики тощо.
Однією з рис сучасної прози є її двомовність (російськомовна література українських авторів). Ця традиція сягає ренесансної доби з ідеалом «людини трьох мов», проте сьогодні помітним стає прагнення російськомовних українських авторів писати українською мовою.
У віковому зрізі українська проза представлена творчістю митців різних поколінь. Проза класиків української літератури різнотематична й різноформатна. Письменники, з одного боку, дотримуються традицій у виборі тем, з другого — намагаються осмислити реалії сучасного їм буття: П. Загребельний (романи «Зона особливої охорони», «Юлія, або Запрошення до самогуб ства», «Брухт», «Стовпотворіння»), А. Дімаров (книги повістей, оповідань, етюдів «Самосуд», «Зблиски»), Є. Гуцало (роман «Тече річка…»), В. Дрозд (роман «Убивство за сто тисяч американських доларів»).
Нову інтерпретацію отримує традиційна історична тема у творах Р. Іваничука (роман «Рев оленів нарозвидні»), Р. Федоріва (роман «Вогняні роки»), Ю. Мушкетика (роман «На брата брат»). Вершинною постаттю сучасної української прози залишається
В.  Шевчук, який уміє поєднати історію й сучасність, традицію й модерн, драматизм та іронічність, реальність та «ірреальність» (романи «Око Прірви», «Юнаки з вогненної печі. Записки стандартного чоловіка», «Срібне молоко», «Темна музика сосон»; повісті й оповідання «Жінка-змія», «Біс плоті: Історична повість», автобіографічні замітки «Сад житейський»).
Прозаїки молодшого покоління перебувають у невтомному творчому пошуку. їхня проза досить умовна щодо жанрового поділу. Український детектив увібрав елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману, поволі перетворюючись на справжню серйозну літературу: Євгенія Кононенко, Ірен Роздобудько, Леонід Кононович. Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сергій Батурин, Дмитро Білий. Інші, як Василь Кожелянко, Василь Шкляр намагаються через призму авантюрно-пригодницького містичного детективу відповісти на таємничі питання нашої історії й сучасності. Продовжуючи традиції В. Винниченка та Ю. Смо- лича, активно розвивають жанр української фантастики Марина й Сергій Дяченки, Генрі Лайон Олді.
Заслуговує на увагу прозова творчість письменниці, перекладача, автора літературно-філософських студій, есе Оксани Забужко. Її проза тематично різноманітна, гостропроблемна. Вона перша серед сучасних письменниць досліджує психо-інтимний світ жінки, виявляючи себе продовжувачкою Лесі Українки та О. Кобилянської. Інтерпретація традиційного оповідного жанру — повість-інтермедія «Казка про калинову сопілку» являє собою «жіночу» версію трагедії Каїна й Авеля, що є філософським осмисленням вічної проблеми боротьби Зла за душу людини. «Жіноча» проза є досить потужною течією в українській літературі. Вона представлена також іменами Алли Сєрової (трилер «Правила гри»), Марини Гримич (роман «Варфоломієва ніч»), Наталі Шахрай (роман «Сутінки удвох»), Марії Матіос (роман «Солодка Даруся»).
 Особливої уваги заслуговують також твори авторів, що продовжили традиції шістдесятників і водночас спробували зруйнувати класичні форми, засвоюючи нові модернові (Юрій Андрухович, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Анатолій Дністровий та ін.). Українська інтелектуальна проза кінця XX — початку XXI ст. багато в чому набуває транснаціонального характеру.
Сучасні українські автори намагаються бути в одній жанрово- тематичній площині зі світовою прозою, знайти спільну мову зі  «світовим» читачем.
Юрія Андруховича часто називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом». Своєю прозою (романи «Рекреації», «Московіада», «Перверзія») письменник творить майстерну ілюзію посткомуністичної, постколоніальної дійсності.
2004 р. вийшла друком перша за останні десятиліття поетична збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», що складена з  оригінальних віршів-верлібрів, у яких кожен перший рядок написано англійською мовою. Насправді головною темою романів є вічна тема любові й смерті.
Юрій Андрухович — автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, написаними в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії.
Актуальною в сучасній прозі стає урбаністична тема, яку автори осмислюють у контексті людських стосунків та взаємин людини з викривленою пострадянською дійсністю. Це перш за все проза Олеся Ульяненка, Олександра Ірванця.
Часто прозу останніх десятиліть називають новим спалахом модерну, з його алегоричністю, химерністю, епатажем, вигадливістю форм. У контексті полеміки про центральність/провінційність української літератури чи творчості її окремих представників важливою ознакою сучасного прозового дискурсу є виокремлення в ньому так званого Станіславського феномену (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик), «житомирської» прози, яку творить у Києві найперше В.  Шевчук, «галицької» прози (В. Кожелянко).
Мова сучасної української прози різновимірна: це й висока, патетична, поетизована, і низька (аж до нецензурної), і суржик, і навіть російська. Свідоме використання таких мовних елементів свідчить про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків і протистояти цензурі.
4.  Сучасна українська драматургія
Питання для роздумів. Чи існує новітня українська драматургія?
Орієнтовна відповідь. Сучасна українська драматургія, за визначенням критиків, перебуває в стані пошуку нових тем. Сучасні українські драматурги звертаються до історичного минулого (В. Шевчук, О. Пасічник, М. Негода). Людину й світ досліджують у своїх драматичних творах Ярослав Стельмах, Олександр Ірванець. Основним художнім засобом стає для О. Ірванця внутрішній монолог героїв або словесні баталії у формі діалогу чи полілогу, коли дія майже відсутня сучасній українській драматурги представлені такі традиційні жанри: трагікомедія, трагедія, історична драма, драматична поема, містерія та ін.
Сучасні українські драматурги, часто зорієнтовані на європейський театр з його модерними експериментами, при цьому помітно втрачають національну самобутність.
Така ситуація є наслідком і мовної проблеми в сучасному українському суспільстві, де відсутній україномовний театральний діалог як частина суспільної розмовної практики.
Висновок. Поняття «літературний процес», «літературне явище» сьогодні, безперечно, одні з найуживаніших термінів у літературознавстві, але попри активне вживання не мають чіткого визначення та не подаються в спеціалізованих словниках і енциклопедіях. Оперуючи ними, більшість науковців послуговується загальномовними значеннями.
Дослідження сучасного літературного процесу ускладнюється його незавершеністю, неможливістю поглянути на нього на відстані часу, з позицій нового художнього досвіду. Адже ледь не щоденно змінюється ситуація нуртування текстів та ідей, еволюціонують погляди й тенденції, створюються та «відмирають» угруповання, імена, часописи, творчі принципи, змінюються художня актуальність і літературна «мода».
5. Сучасні літературні угруповання
Початок XXI ст. ознаменований активним створенням різних літературно-мистецьких гуртів (як і на початку XX ст.), які поставили собі за мету привернути увагу й шокувати читача опозиційністю до традицій, універсальністю проблематики, епатажністю.
АУП (Асоціація українських письменників) (1997)
Ідея утворення Асоціації українських письменників (АУП) виникла під час роботи III з’їзду Спілки письменників України в жовтні 1996 р. Літератори, незгодні з творчими та організаційними принципами й традиціями, «совєцького», як вони вважали, об’єднання письменників, подали заяви про вихід із СПУ.
Асоціація утворена 6-8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). До складу АУП увійшли, зокрема: Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Юрій Винничук, Василь Герасим’юк, Павло Гірник, Василь Голобородько, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Олександр Ірванець, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Олександр Кривенко, Мирослав Лазарук, Іван Лучук, Іван Малкович, В’ячеслав Медвідь, Петро Мідянка, Володимир Моренець, Костянтин Москалець, Віктор Неборак, Борис Нечерда, Юрко Покальчук, Василь Портяк, Ігор Римарук, Микола Рябчук, Дмитро Стус, Людмила Таран, Тарас Фе дюк та інші.
Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва СПУ реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної).
Першим президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Юрія Андруховича, Ігоря Римарука й Тараса Федюка.
13 листопада 1997 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано Всеукраїнську громадську організацію «Асоціація українських письменників».
Протягом перших двох років Асоціація провела низку широких презентаційних заходів: у Львові — «Наші в місті», «Вогні великого міста», в Одесі — фестиваль сучасного українського мистецтва «Південний хрест», АУПівські фестивалі відбулися в Києві, Харкові, Чернівцях, Кіровограді.
Протягом 4 років АУПівці тричі ставали лауреатами Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.
19 квітня 2001 р. Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки.
За роки існування АУП до неї долучилися такі відомі українські письменники як Василь Шкляр, Олесь Ульяненко, Марина та Сергій Дяченки, Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська та інші.
На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників, що працюють у 17 регіональних організаціях України.
«Бу-Ба-Бу» (1985)
1985 року у Львові Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак заснували літугрупування, яке назвали «Бу-Ба-Бу».
Віктор Неборак у своїй книжці «Введення у “Бу-Ба-Бу”» дає пояснення, що звукосполучення бу-ба-бу виникло як своєрідне склад- носкорочення слів бурлеск, балаган, буфонада і з того часу обростає новими значеннями. Основоположники літугрупування пояснюють, що бу-ба-бу — це стиль художньої літератури, де немає обмежень. Бубабісти вважають, що й політика, і економіка, і мистецтво можуть стати об’єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя.
Період найактивнішої діяльності «Бу-Ба-Бу» (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991 рр. Апофеозом став фестиваль «Ви-вих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал».
1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу». Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.
Наше життя — Бу-Ба-Бу.
Наша історія — Бу-Ба-Бу.
Наша політика — Бу-Ба-Бу.
Наша економіка — Бу-Ба-Бу.
Наша релігія — Бу-Ба-Бу.
Наше мистецтво — Бу-Ба-Бу.
Наша країна — Бу-Ба-Бу.
І це Бу-Ба-Бу потрібно перебороти… (Віктор Неборак)
«Нова деґенерація» (1991-1994)
Літературне угруповання за участю Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. Утворене 1991 р. в Івано- Франківську, де І. Андрусяк та І. Ципердюк у той час були студентами, а С. Процюк — викладачем педагогічного інституту ім.В. Стефаника (нині — Прикарпатський університет).
Перші публікації гурту — 1991-1992 рр. у місцевому тижневику «Західний кур’єр», додатком до якого вийшло 3 альманахи, які так само звалися «Новою деґенерацією». Наприкінці 1992 р. у видавництві «Перевал» вийшла поетична збірка літугруповання, яка теж звалася «Нова дегенерація». Передмову до неї написав Юрій Андрухович. Навесні 2003 р. відбувся вечір літгурту в Києві в Спілці письменників, який спричинив чималий резонанс у періодиці й роздратований, відверто лайливий відгук Олеся Гончара. Книжка ж «Нова дегенерація» була визнана найкращою книжкою 2003 року за опитуванням критиків.
НОВА ДЕҐЕНЕРАЦІЯ
ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені ідемо до людей у вінках недоспілих олив у простертих долонях несемо гріхи як окрушини ми останні пророки в країні вчорашніх богів ми останні предтечі Великого Царства Диявола ми зчиняємо галас і це називається гімн ми сякаємось в руку і це називається правила…
(Іван Андрусяк)
«Пропала грамота» (к. 80-х — п. 90-х рр. XX ст)
Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Поза- яка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувало в кінці 80-х — на початку 90-х рр. XX ст. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. (Авангардизм — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві. Авангардизм виникає в кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль існують за рахунок інерції, тиражуючи вчорашні творчі здобутки, перетворені на кліше).
1991 р. вийшла книга з однойменною назвою. Книга «пропа- лограмотіїв» мала шалений успіх і колосальний резонанс.
Приходьте до мене завтра!
Я розкажу вам правду!
Приходьте до мене автра
Я розкажу вам равду!
Пи одьте о мее авра
Я оза жу ам аву!
Пи о те о мее ава
Я ао жу а ау!
И о е о ее аа!
Я оа у а ау!
(Юрко Позаяк)
«Західний вітер» (1994)
Український літературний гурт. Створений 1992 р. в місті Тернопіль.
1994 р. видав однойменну збірку, куди як розділи увійшли поезії його членів Гордія Безкоровайного «Місцевість принагідної зорі», Василя Махна «Самотність Цезаря», Бориса Щавурського «…Правий берег сумної ріки».
«ЛуГоСад» (1984, Львів)
Літературна група, до складу якої входять Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський. Група заснована у Львові 19 січня 1984 р. (датування за першою писемною згадкою назви в листі Н.  Гончара до І. Лучука).
Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Існують різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад, Лу-Го-Сад. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили Львівський університет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів — книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського.
У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар’єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду. Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами.
МАТЕМАТИЧНА ЛІНГВІСТИКА
Плюси: Гарна, хороша, красива, пригожа, вродлива, прегарна, красна, чудова, розкішна, чарівна, тендітна, прекрасна, зграбна, тонка, елегантна, уміла, метка, делікатна, файна, чутлива, струнка, незрівнянна, чудесна, предобра, лепська, зичлива, прудка, доброчесна, діяльна, активна, чула, приємна, розсудлива, мудра, тямуща, дотепна.
Мінуси: Зла, дрібничкова, недобра, погана, огидна, паскудна, кепська, противна, мерзотна, плюгава, дурна, осоружна, підла, підступна, лиха, навіжена, потворна, жахлива, в’яла, страшна, страховинна, аска, балакуча, криклива, дика, бридка, нечупарна, пихата, чванлива, бундючна, млява, облудна, брехлива, похабна, тупа, горопашна, скритна, фальшива, гидка, вайлувата, нещира, бездушна, а все одно… див. плюси. (Іван Лучук)
Творча асоціація «500» (1994, Київ)
Представники: М. Розумний, С. Руденко, Р. Кухарчук, В. Квітка, А. Кокотюха та ін.
Творча асоціація «500» утворилась в 1993 році в Києві. Однією з цілей створення нової асоціації, за С. Руденком, стало «подолання неуваги» старших письменників до літературного покоління 90-х років.
Творча асоціація «500» разом із Національним музеєм літератури України організувала ряд поетичних вечорів під гаслом «Молоде вино». У 1994 р. учасники асоціації упорядкували й видали антологію поезії 90-х років минулого століття «Молоде вино». 1995 р. з’явилася антологія прози 90-х «Тексти».
У 1997 р. під егідою ТА «500» було проведено Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Популяризації творчого доробку учасників асоціації посприяло активне співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені у великих містах України в 1994-1996 рр. 1997 р. вийшла ще одна антологія учасників асоціації «Іменник. Антологія дев’яностих».
«Червона фіра» (1991)
Літературна корпорація харківських поетів Сергія Жадана, Ростислава Мельникова та Івана Пилипчука, створена в 1991 р.
Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори черво- нофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у якому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом.
Дим по деревах, вода.
Небес остуда тверда не зрушиться ні на мить, доки ця крона стоїть.
Доки із височини
Насиченість
деревини
дотягується гіллям до темних небесних ям.
Доки ця сув’язь чіпка високо перетіка,   
 протискуючись углиб з умінням підводних риб.
Зелень дражлива, як ртуть, мов русла вгору течуть, і їхніх
розмитих меж нізащо не перепливеш. (Сергій Жадан)
V.   Підбиття підсумків
Тож чи варто говорити про українську літературу останнього двадцятиліття як про постмодернізм? Чи є хоч якийсь зв’язок між серйозним, філософським, теоретичним постмодернізмом і сучасною українською літературою? (Учні порівнюють відповіді з тими, що дали на початку уроку.)
Сьогодні ми живемо в суспільстві, перенасиченому книгами. Ми стали свідками вільної української літератури. Тепер головне, щоб українська література не просто була, а була якісною.
Творча робота
Скласти сенкан про сучасну літературу.
Література.
Постмодерна, оригінальна.
Дивує, насичує, змінює.
Створює нову художню реальність.
Мистецтво.
VI.   Оголошення результатів навчальної діяльності учнів
VII.   Домашнє завдання
Опрацювати матеріал конспекту.
Підготувати повідомлення про сучасні літературні угруповання, які не розглядалися на уроці, або про творчість письменників (Г. Пагутяк, І. Римарука, В. Слапчука та ін.).

Урок № 65 ВИЯВ ПОСТМОДЕРНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ОСТАННЬОГО ЧАСУ. СУЧАСНІ ЧАСОПИСИ ТА АЛЬМАНАХИ
Мета: проаналізувати особливості постмодернізму в українській художній літературі останнього часу; ознайомити учнів із сучасними часописами та альманахами, сприяти глибокій та ґрунтовній літературній підготовці старшокласників, виховувати шанобливе ставлення до творчості.
Тип уроку: засвоєння знань і формування вмінь.
Форма уроку: урок-бесіда.
Обладнання: виставка сучасних часописів та альманахів, епіграф.
«…Постмодернізм — це там, де кожен із нас опинився сьогодні; це така обставина часу і місця, від якої нікуди нам не подітися». Ю. Андрухович
ПЕРЕБІГ УРОКУ
I.   Організаційний момент
II.   Мотивація навчальної діяльності
«…Постмодернізм — це там, де кожен із нас опинився сьогодні; це така обставина часу і місця, від якої нікуди нам не подітися» (Ю. Андрухович).
Питання для роздумів. Як ви розумієте ці слова?
Час телекомунікації і туризму, перельотів і телебачення визначають постмодерністську структуру людських відносин.
Ми живемо в епоху постмодернізму, тож маємо знати про це явище сучасного життя.
У визначенні сутності постмодерну та його хронологи досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Очевидно, що розвиток цього феномену ще не завершений.
III.   Актуалізація опорних знань
«Спринт»
За 1 хв. назвати якомога більше письменників сучасної української літератури.
За 1 хв. назвати якомога більше сучасних літературних угруповань.
IV.   Перевірка домашнього завдання
Виступи учнів з повідомленнями про літературні угруповання кінця XX — початку XXI ст. або про творчість сучасних письменників.
V.   Оголошення теми й завдань уроку
VI.   Основний виклад матеріалу
Слово вчителя
Кінець XX ст. низкою дослідників культури визначається як епоха постмодернізму або постмодерну. Постмодерн — широка культурна течія, що охоплює філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки.
Терміном «постмодернізм» користуються під час аналізу явищ культури, що виникли після модернізму (звідси й назва) і внаслідок розвитку модернізму.
Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння — ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. На думку постмодерністів, у сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні). У наш час «немає нічого живого та святого», що колись піддавалося модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом.
Найхарактернішим представником сучасної постмодерністської філософської думки є всесвітньо відомий італійський учений Умберто Еко. У його бестселерах «Ім’я рози», «Маятник Фуко» та інших органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації.
Одним із головних принципів постмодерну стала «культурна опосередкованість», або коротко — цитата. «Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані»,— помітив філософ С. Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять політики. Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат складають культурний багаж сучасної людини.
Виникає справедливе запитання: а що ж далі? Тут слід прислухатися до слів Д. Лихачова: «Мистецтво на межі XXI століття не закінчується, воно вступає в перехідний період хаосу, а хаос завжди народжує нове».
Герой літератури постмодернізму — людина, яка загубилася в повсякденному бутті, утратила зв’язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків у світі, падіння людства в безодню, де немає шансів на спасіння.
Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв’язки. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того — переграти певні ситуації, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на протистояння загальному абсурду. Відомий теоретик і практик постмодернізму У. Еко вважає, що, «коли вже минуле неможливо знищити, оскільки його знищення веде до німоти, його слід переосмислити іронічно, без наївності», позбавляючи людину страху від жахливого буття.
Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо.
Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного й фантастичного. Пародія, гротеск, художнє передбачення допомагають авторам оволодіти логікою абсурду, зазирнути за межу реального, протиставити суцільному хаосу «сміх життя».
Нерідко представники постмодернізму застосовують елементи різних напрямів і течій — реалізму, натуралізму, «потоку свідомості», експресіонізму, сюрреалізму та ін., які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття.
Постмодернізм розвивається в жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського й соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватися, відкриваючи нові художні структури.
У другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх кращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією.
У цей період у прозі, поезії, драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму. Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина й світ, природа й цивілізація, техніка й культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розбитті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.
Аналіз сучасних часописів та альманахів
На жаль, сьогодні не кожна бібліотека має у своїх фондах достатньо творів сучасних українських письменників. Ця література може подобатися чи не подобатися. Проте вона є. Щоб існування літератури було повним, її треба читати, про неї треба говорити й писати. Тому джерелами ознайомлення з нею можуть стати часописи «Сучасність», «Київ», «Березіль», «Дніпро», «Україна», «Вітчизна» та ін. Для детального ознайомлення із сучасним літературним процесом України, його напрямами та течіями варто скористатися літературознавчими матеріалами, що друкуються на сторінках видань «Літературна Україна», «Дивослово», «Культура і життя», «Слово і час», «Українська мова і література в школі», «Дзеркало тижня» тощо.
Сучасні часописи та альманахи
Назв Стату Спрямуванн
«Вітчизна" Літературно-художній та громадсько-
Політичний місячник Спілки письменників України Найстаріший провідний часопис українських письменників. Створений у січні 1933 р. в Харкові під назвою «Радянська література». Друкує літературну критику, публіцистик
«Хроніка-2000» Український культурологічний альмана Завдання — відновити історичну справедливість.
Головний редактор — Юрій Буряк. Виходить 4 рази на рік
«Київ" Літературно- художній та громадсько- політичний збірни Новий, часом несподіваний погляд на нашу історію та видатні постаті націє- й державотворення.
Зберіг щомісячний вихід, кольорові художні сторінки, усі жанри
«Дзвін" Літературно- мистецький і громадсько- політичний часопис Національної спілки письменників Україн Містить статті про письменників, критиків, літературознавців, перекладачів, бібліографів, фольклористів, а також про літературні течії, об’єднання, музеї, видавництва, періодичні видання, альманахи тощ
«Сучасність" Література, наука, мистецтво, суспільне життя. Часопис незалежної думк Є містком між українськими представниками літературної творчості в Україні та поза її межами, пробуджує наукову й творчу думку в Україні та висвітлює діяльність культурних сил діаспор
«Слово і час" Журнал теорії, історії й критики літератур Друкує статті й розвідки з питань теорії й історії української літератури, компаративістики, зарубіжних і слов’янських літератур, текстології, літературного джерелознавства, літературної критик
«Дніпро" Щомісячний літературно- художній та громадсько- політичний ілюстрований журна Надзавдання діяльності видання — пошук і пропагування творчості українських здібних письменників — творців сучасної української літератури.
Почав виходити 1927 р. в Харкові під назвою «Молодняк».
Головними редакторами були: П. Усенко, А. Малишко, М. Руденко, 0. Підсуха, Д. Ткач, І. Стативка, Ю. Мушкетик, В. Бровченко, В. Коломієць, з 1984 р.— М. Луків
«Нова проза» Альманах сучасної української літератур Це нова сучасна проза, проза, що твориться новим поколінням, «Гаряча десятка» найінтригуючих текстів сучасної України: Андрухович «12 обручів», Іздрик «Воццек», Прохасько «Непрості», Жадан «Порно», Бондар «Мас-скульт», Кононенко «Імітація» та ін..
«Березіль" Недержавний літературно-
художній та суспільно-політичний часопис Єдиний україномовний журнал такого спрямування на Слобожанщині. Видається з 1956 р. (до 1991 р. виходив під назвою «Прапор»). Співзасновники: Спілка письменників України та трудовий колектив редакції.
Основні розділи: публіцистика, художня література, критика, сатира, гумор. Початкова мета: популяризація кращих зразків красного слова літераторів і журналістів Слобожанщини й України
«Берегиня" Всеукраїнський народознавчий
часопис Народознавчий квартальник,що висвітлює історію,звичаї, традиції українського народу.
Журнал взяв на себе сміливість репрезентувати найголовніші напрямки народознавчих студій: звичаї й обряди, вірування і світогляд, повсякденні форми моралі та філософії, звичаєве право тощо
Сучасна
українська
драматургія Альманах Друкують твори як відомих, так і авторів-початківців, яких об’єднує Всеукраїнський благодійний фонд «Гільдія драматургів України». Завдання — відродити українську сучасну драматургі
«Всесвіт" Літературно-художній та громадсько- політичний журна Це найстаріший український літературний журнал, який видається від січня 1925 р., заснований видатними українськими письменниками Василем Елланом- Блакитним та Миколою Хвильовим і художньо редагований Олександром Довженком. За 80 років свого існування часопис надрукував більше півтисячі романів, тисячі поетичних добірок, повістей і драматургічних творів, тисячі статей, розвідок, есе, репортажів, інтерв’ю авторів із 105 країн світу в перекладах із 84-х мов світ
ЛітАкцент Альманах Видання, покликане бути провідником у світі сучасного письменства. Фаховий погляд на проблеми розвитку сучасної літератури (української та світової), критичні відгуки на книжкові новинки, а також серія інтерв’ю з популярними письменникам
«Літературна Україна" Газета письменників Україн Єдина й найдавніша газета, відома своєю високою громадянською позицією й відстоюванням національних ідеалів.
Довкола видання гуртується національна творча еліта.
Заснована 1927 р. в Києві. Протягом 1941-1942 рр. виходила в Харкові, Луганську, Уфі, Москві й називалася «Література і мистецтво». Із 1945 р.— знову «Літературна газета», а з 1962 р.— «Літературна Україна».
Обов’язки головного редактора газети виконували Б.Коваленко,І.Ле, І. Зуб, А.Хижняк, П.Усенко, І.Кочерга,Л.Новиченко, Б.Рогоза, Д.Цмокаленко, П.Загребельний, В. Виноградський, А. Хорунжий,
П.Перебийніс, В.Плющ. На її сторінках друкують інформацію про творчу діяльність письменства України, нові літературні твори, критичні статті та рецензії
VII.    Підбиття підсумків
Бесіда з учнями
Назвіть визначальні риси постмодернізму. (До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, частково опозиційність, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епа- тажність, зміну функцій автора та героїв, прагнення поєднати істини різних культур; іронічність, пародійність тощо)
Чи існує сучасна українська література?
Чи можна вважати сучасну українську поезію новаторською?
Якою є сучасна українська проза?
Якою мовою пишуть сучасні українські письменники?
Постмодернізм — смерть літератури чи відкриття нової літературної доби?
Які тенденції розвитку сучасного літературного процесу в Україні? (Чітко окреслилися основні тенденції розвитку сучасної української літератури:
1.  Розвиток літературно-мистецьких і гуманітарних часописів в умовах свободи творчого самовиявлення («Основа», «ї», «Вежа», «Кур’єр Кривбасу» та ін.).
2.  Повернення до літературного життя творів раніше заборонених авторів різних періодів української літератури.
3.  Співтворчість у єдиному літературному контексті авторів вітчизняних і діаспори.
4.  Співіснування різних мистецьких течій, шкіл, напрямів.
5.  Подолання тематичної «неповноти» літератури, спроби вийти у світовий контекст, віддаючи належне глобальним проблемам людства й конкретної людини)
VIII.    Оголошення результатів навчальної діяльності учнів
IX.   Домашнє завдання
Написати реферат на одну із запропонованих тем: «Мотиви сучасної української поезії»; «Здобутки сучасної української прози»; «Творчі пошуки сучасних українських драматургів»; «Особливості мови творів української літератури кінця XX — початку XXI ст.»; «Постмодерні групи кінця XX ст.».
Урок № 66 РОСІЙСЬКОМОВНА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ (ОГЛЯД)
Мета: познайомити одинадцятикласників із життєвим і творчим шляхом російськомовних українських поетів; знати про російську поезію та її особливості, про ставлення цих поетів до історії українського народу, його культури та звичаїв; аналізуючи вірші, визначити основні теми творчості поетів; розвивати вміння учнів зв’язно й грамотно викладати свої думки; виховувати любов до поезії.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: портрети поетів, збірки віршів, епіграф.
С Украиной в крови я живу на земле Украины Б. Чичибабін
ПЕРЕБІГ УРОКУ
I.   Організаційний етап
II.   Мотивація навчальної діяльності
Забезпечення емоційної готовності
Продовжте незакінчене речення
«Найважливіше в житті людини — це…».
«Сьогоднішній урок навчить мене…».
III.    Повідомлення теми, мети й завдань уроку
IV.   Вивчення нового матеріалу
Вступне слово вчителя
На початку XXI ст. в українському літературознавстві російськомовні художні твори, написані українцями впродовж XVIII-XX ст., тільки-но починають досліджуватися в контексті розвитку національного письменства. Проте проблема перегляду й переоцінки художньої спадщини іншомовних літераторів-українців є однією з найактуальніших, тому що суспільство в силу різних обставин, а передовсім через нерозробленість механізмів ідентифікації іншомовної творчості наших співвітчизників, ще не схильне сприймати російськомовну художню спадщину І. Богдановича, М. Ушакова, JI.Кисельова, JI. Вишен- ського, Б. Чичибабіна, Г. Винського, В. Наріжного, О. Сомова, М. Маркевича, А. Погорільського, М. Гоголя та інших у контексті українського письменства.
Доцільність опрацювання російськомовної прози М. Ушакова, JI. Кисельова, JI. Вишенського, Б. Чичибабіна в річищі розвитку української літератури обумовлюється тим, що в ній знайшли своє втілення й осмислення національні історія, міфологія, усна народна творчість, етнографія, література, тобто народний дух, світогляд, мораль, які вони трансформували та презентували в іноземному культурному просторі. Виправданість вивчення художнього доробку літераторів у системі національного письменства виправдовується ще й тим, що вони, як свідчать твори, листи, спогади рідних, друзів, були свідомими свого українського походження.
2. Робота в групах
Перша група. Життя й творчість Миколи Ушакова
Микола Миколайович Ушаков (1899-1973) — один з найбільш помітних російськомовних поетів України, відомий також своїми перекладами творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Сосюри. М. Рильського та інших українських поетів і письменників. За заслуги перед радянською літературою в 1973 р. поет був нагороджений Державною премією У PCP імені Т. Шевченка. З 1995 р. Національна спілка письменників України присуджує українським поетам, які пишуть російською мовою, літературну премію ім. М. М. Ушакова.
Друга група. Життя й творчість Леоніда Вишеславського
Дитинство.
Вишеславський Леонід Миколайович народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаєві в сім’ї інженера. З 1922 р. жив і навчався в Харкові. (Дід одержав парафію у Павлівці, і майбутній поет певний час навчався в школі, викладання в якій велося українською мовою).
Это там предо мною возник в блеске вишен, лент и губ девичьих, многострунный песенный язык — истинная нежность и величье.
Навчався Леонід Вишеславський у цій школі недовго, а потім, як він сам напише, «батьки відвезли мене до Харкова».
Харків — особливий розділ у житті поета-початківця. Свій перший вірш написав він саме в Харкові в березні 1925 р. Харків — це і його дружба, і по-справжньому родинні стосунки з двома цікавими, видатними людьми — вітчимом Леонідом Гавриловичем Платоновим, захопленим викладачем біології, людиною величезних знань і надзвичайно широкого кругозору, а також його рідним братом, українським письменником і вченим Юрієм Платоновим. Від них — любов до біології та астрономії.
Але Харків — це й школа «Металіст», і перші публікації в журналах «Красное слово» і «Молодая гвардия». Юний поет, розкритикований за вірші «Природа» і «Солнце», за порадою старших колег, написав вірші «Ударная ночь» та «Бригада литейщиков». На той час він був уже студентом робфаку.
2. Фронт.
Про серце, що птахом випурхнуло з грудей вмираючого, завіяного заметіллю солдата,— одна з найкращих ліричних балад Вишеславського. Свого часу вона запала в душу не одному юному поетові й читачу. З неї Іван Драч розпочав і свою передмову до двотомника «Избранного» Леоніда Вишеславського — «…И выпорхнуло сердце».
Поезію неможливо переказувати. Її треба читати рядок за рядком. І не процитувати тут баладу. Динамічна, емоційна, вона свого часу неодноразово звучала по радіо та з естради. Душевністю й щирою скорботою зворушували слова про бійця, який замерзає в степу,— «кругом враги, и некуда податься».
К утру замерзший человек уснул навек. На крылья век слетел уже усталый снег.
Не слышит мертвый ничего…
А из-под куртки у него вспорхнуло сердце.
Війну Леонід Вишеславський пройшов від першого до останнього її дня. З липня 1941 р. й до самої Перемоги. Пішов на фронт, будучи членом Спілки письменників, аспірантом університету и викладачем педінституту. В армії служив літпрацівником і спец- кореспондентом кількох армійських газет. Неодноразово бував на передовій. Перед закінченням війни став літпрацівником газет Південно-Західного та 1-го Українського фронтів. А якщо говорити мовою довідкового видання «Письменники України у Великій Вітчизняній»: «брав участь в обороні Харкова, Києва, Херсона, Ростова-на-Дону; визволенні Харкова, Києва, Житомира, Тернополя, Львова, а також Кракова, Праги. Був поранений і контужений».
На парадному піджаку, що його поет соромився вдягати навіть у свята,— стрічки орденів Вітчизняної війни обох ступенів, Червоної Зірки, Дружби народів, «Знак Пошани» і безліч медалей.
В «Избранном» кращі твори про війну зібрано в розділі «Фронт». У них — справжня історія Великої Вітчизняної, конкретні свідчення очевидця «дней поражений и побед», скорбота відступу…
Толпы беженцев. Дети и скарб на возах, в тучах пыли и мух угоняемый скот.
Долго с камнем в груди, темнотою в глазах мы глядим молчаливо на этот исход…
А в «Дороге на Николаев» — вірші з 1941 р.— особливо запам’ятовується образ военного лихоліття:
Дома, возмездие и гнев за каждой стенкой притаив, стоят, от сажи потемнев, глаза бумагой залепив.
Безпосередні враження тяжких доріг війни, прості щоденникові записи несуть таку емоційну наповненість, що й через десятиліття їх не можна читати й слухати без хвилювання. І тому особливо зрозумілі щирий гнів та обурення поета, викликані повідомленнями про те, що кіноепопея про Велику Вітчизняну війну йшла в кінотеатрах СІЛА під назвою «Невідома війна».
Я, пройдя среди громов и средь молнии, лютый холод изведав и зной, до скончания дней переполнен «неизвестною» этой войной.
Та й серед громів і блискавок, у важкі й сумні хвилини війни рядки Леоніда Вишеславського сповнені найщирішої віри в Перемогу. В одному з наикращих своїх творів, а може, і всієї воєнної лірики — «Чайка», що дав назву одній із його книжок, поет вимовив слова, які стали рефреном для багатьох:
Нам было дано возвратиться.
Такими уж мы рождены.
Написано ці рядки в серпні 1942 р. Вірш про мудрокрилого птаха чайку, яка крізь бурі та знегоди завжди повертається до
рідного гнізда, прикрашав чимало збірок поезії воєнних років і книжки автора.
Хрестоматійні рядки про війну Леоніда Вишеславського, що стали відомими всьому світу, процитувала перша людина Землі, яка побувала в космосі. Юрій Гагарін прочитав їх, відповідаючи на запитання допитливих кореспондентів: «Чи любите ви поезію?» Він пам’ятав вірші про солдата, який дві ночі не стулив очей біля кулемета й першим на світанку ввірвався до визволеного міста.
Он слезы радости заметил
в глазах у женщины чужой.
Невдовзі в газеті з’явився ще один виступ Гагаріна. Перший космонавт написав, що йому дуже сподобалися вірші Леоніда Вишеславського: у них без зайвих слів, коротко і ємно сказано про головне.
3. Зоряні сонети
«Пачка стихов», відправлена в «Правду»,— рукопис книги Леоніда Вишеславського «Звездные сонеты», що принесла пізніше особливу популярність українському поетові. А стаття Юрія Гагаріна у відповідь на його лист стала передмовою до них. Хочеться процитувати її майже повністю. «Поет Леонід Вишеславський, чий вірш «Визволитель» був згаданий у книжці «Дорога в космос», надіслав мені рукопис своєї нової поетичної збірки «Зоряні сонети». Мені дуже сподобалися ці вірші. Це краще, що за останній час я читав про космічні польоти…
Леонід Вишеславський малою кількістю слів сказав багато. У його сонетах усе на місці, надійно та прекрасно, і немає нічого зайвого, усе, як на космічному кораблі».
Ця невеличка книжечка, що принесла поетові справжню славу, визрівала не один рік. У ній успадковане від вітчима і дядька прагнення до розгадки таємниць світобудови, вміння бачити і рух небесних світил, і кульбабу, що тягнеться до сонця, і пробудження від зимової сплячки «маленького муравья». А ще — здатність у порухах материнської руки, яка розгойдує дитячу колиску, бачити вічність. Завдяки цьому «Звездные сонеты» сповнені глибокої людської мудрості, ніжності та краси, вчать осягати «души неведомые дали, миры звезд».
А головне — любити.
Любимый мой,какие в мире звезды!
Ты погляди! Ты только погляди!
Рецензенти книги й дослідники творчості Вишеславського у своїх відгуках про «Звездные сонеты» відзначали не тільки їхню філософську глибину, емоційність та духовну наповненість, а й новаторський підхід поета до самої форми вірша, яку він майстерно використовував, описуючи події, що вразили світ: «Прошло лишь сто, сто небольших минут, а на Земле уже иная эра, которую космической зовут»,— і тут же — розмірковування про споконвічні людські почуття та пориви, що прийшли до нас із найглибших часів:
«Видишь сад? Он твой. А я твоя навеки»…
Є в «Звездных сонетах» і один чудовий вірш, що виявився пророчим,— «Сонет моей звезды»:
У каждого своя звезда.
Об этом давным-давно от бабки слышал я
и,   всматриваясь в звездные края, я думал: и моя там светит где-то…
Початок шістдесятих. Цій невідомій зірці звіряв свою душу поет і шукав, дивлячись у небо: «Де ж вона?»
У жовтні 1986 р. Леонід Вишеславський одержав конкретну відповідь на своє риторичне запитання. Це було «Почесне свідоцтво» Інституту теоретичної астрономії Академії наук СРСР, який очолював у Радянському Союзі дослідження малих планет, підписане директором Інституту теоретичної астрономії С. Лавровим і першовідкривачем М. Черних. У ньому повідомлялося: «Цим свідчить, що мала планета № 2953, відкрита радянськими астрономами, одержала назву на честь Леоніда Миколайовича Вишеславського. Відтепер ця невід’ємна частина Сонячної системи називатиметься мала планета (2953) (Вишеславія)».
Матеріал для вчителя
Народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаєві в сім’ї інженера. 1938 р. закінчив філологічний факультет Київського університету. Під час Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук. Тривалий час був відповідальним редактором журналу «Радуга». Поет писав російською мовою.
Перші вірші були надруковані в 1933 р. у московському журналі «Молода гвардія». 1936 р. у Києві вийшла перша книжка віршів. 1938 р. і перша збірка «Здрастуй, сонце!» Збірка «Чайка» (1946) (кращі вірші фронтових років). Збірки «Подвиг мрійників» (1949), «Пісня з Дніпра» і «Молодість світу» (1951), «Шляхами правди» (1952), «Спорідненість» (1955), «Простір» (1956), «Єдність землі» (1958), «Щедрість» (1960) — вірші післявоєнного часу відтворюють трудовий ентузіазм, героїку мирної праці.
У книгах «Зоряні сонети» (1962), «Садівник» (1968), «Лоно» (1972), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981) та ін. головна увага звернена на сучасність і моральні проблеми епохи.
Книги «Піонерська таємниця» (1950), «Марусин букет» (1953) написані для дітей.
Він є автором літературознавчих досліджень про творчість В. Маяковського, статей з питань сучасного літературного процесу, передмов до збірок молодих поетів, рецензій.
За двотомник віршів «Основа» (1974) і збірку «Поезії» (1974) удостоєний премії імені П.Г. Тичини «Чуття великої родини» (1975).
За збірку «Близька зоря» (1983) удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Зробив переклад російською мовою твори Т. Шевченка (поеми «Мар’яна — черниця», «Царі», «Псалми Давидові» таін.), М. Ста- рицького (вірш «Дивлюсь на тебе і минуле…»), кілька сонетів        І.Франка, Лесі Українки, вірші М.Рильського, М.Бажана, П.Тичини. У його перекладі окремими книжками вийшли твори В. Ткаченко, М. Гаска, О. Сороки, В. Бровченка.
Українською мовою окремі твори Л.М.Вишеславського переклали М.Рильський, П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, В.Бровченко, А.Кацнельсон, О.Ющенко та ін.
Член Національної спілки письменників України (1939). Помер Вишеславський Леонід Миколайович 26 грудня 2002 р.
Основні твори
Ветвистое дерево: Стихи.— К.: Худож. лит, 1969.— 205 с.
Города и годы: [Стихотворение].— М.; 1995.— 8 с.
Глоток времени: Новые стихи.— К.: Рад. письменник, 1970.— 71 с.
Грунт: Поезії різних років / [Авториз. пер. з рос. М. Рильського та ін.].— К.: Молодь, 1973.— 151 с.
Звёздные Сонеты и земние строфы.— К.: Дніпро, 1980.— 342 с.
Избранное (1987-2002).— К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2004.— 80 с.
Избранное: стихотворения, проза.— К.: Этнос, 2008.— 638 с.
Маяковський серед нас.— К.: Держлітвидав, 1960.— 133 с.
Нам было дано возвратиться: Стихи. Письма. Дневники. Фотографии (1941-1945).— М.: Тегга, 2005.— 100 с.
Николаевская колыбель: Стихи о родном городе.— К.: Голов, спеці- аліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2000.— 94 с.
Основа: Избранное. В 2-х т.— К.: Дніпро, 1974.
Река: Стихотворения.— К.: Рад. письменник, 1975.— 75 с.
Снежная весна: Кн. стихов.— К.: Рад. письменник, 1981.— 126 с.
Это — Родина моя! — К.: Молодь, 1961.— 136 с.
Третя група. Життя й творчість Бориса Чичибабіна
А мне, как ветру, мало мастерства
Поет-шістдесятник, лауреат Державної премії СРСР (1990).
Справжнє прізвище — Полушин. Народився в Кременчуці, жив у Харкові. Протягом трьох десятиліть був одним із найві- доміших й улюблених представників творчої інтелігенції міста (1950-1980). Із кінця 50-х рр. його вірші в рукописах широко розповсюджувалися по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки наприкінці життя, у роки перебудови.
Борис Чичибабін виховувався в сім’ї офіцера, закінчив школу на батьківщині Іллі Рєпіна — у Чугуєві Харківської області. Псевдонім узяв на честь двоюрідного діда по лінії матері, академіка Олексія Євгенійовича Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії й одного із перших радянських «неповерненців». 1940 р. Борис почав навчання на історичному факультеті Харківського університету, але на початку війни був призваний на військову службу на Закавказький фронт.
1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але в червні 1946    р. був зарештований і засуджений на 5 років таборів «за анти- радянську агітацію». Можна передбачити, що причиною арешту були вірші «Мать моя посадница», де були, наприклад, такі рядки:
Пропечи страну дотла,
Песня-поножовщина,
Чтоб на землю не пришла Новая єжовщина!
У тюрмі Чичибабін написав «Красные помидоры», а в таборі — «Махорку», два яскравих образи «тюремної лірики». Ці вірші покладено на музику й співаком Леонідом («Льошкой») Пугачо- вим, широко розійшлися по країні:
Школьные коридоры, тихие, не звенят…
Красные помидоры Кушайте без меня.
50-ті рр., після повернення із таборів, починають намічатися нові теми поезії Чичибабіна. Це, перш за все, громадянська лірика, «новый Радищев — гнев и печаль», якого викликають «государственные хамы», як у вірші 1959 р. «Клянусь на знамени весёлом» («Не умер Сталин»).
Потім приєднується маловживана тема в післявоєнній поезії — співчуття пригніченим народам радянської імперії — кримським татарам, євреям, «зневаженій вольності» Прибалтики — і солідарність з ними («Крымские прогулки», «Еврейскому народу»). Ці мотиви співзвучні у Чичибабіна з любов’ю до Росії й російської мови, глибокої поваги до Пушкіна й Толстого («Рідна мова»), а також із синівською ніжністю до рідної України.
У меня такой уклон:
Я на юге — россиянин,
А под северным сияньем Сразу делаюсь хохлом.
У 60-ті pp. XX ст. світ побачили 4 збірники віршів. Але в цих книгах було чимало творів, що звучали декларативно, у дусі апофеозу. Навіть назва збірника «Плывёт Аврора» відштовхнула прихильників творчості поета.
Така втрата індивідуальності привела Б. Чичибабіна до глибокої духовної кризи. («…Уходит в ночь мой траурный трамвай»):
Я сам себе растлитель и злодей,
и стыд, и боль как должное приемлю,
за то, что всё придумывал — людей и землю.
А хуже всех я выдумал себя…
Вийшов із депресії, коли закохався.
(«Сонеты к Лиле»)
«Уход из дозволенной литературы… был свободным нравственным решением, негромким, но твёрдым отказом от самой возможности фальши». Чичибабін повертається до роботи економістом у «трамвайне управління», пише для себе й друзів. Його темами стають кохання, природа, книги.
1973 р., після виходу збірника в самвидаві та публічного прочитання вірша про «воровські похорони» Твардовського, Чичибабіна виключають зі Спілки письменників. Його відповідь така:
Нехорошо быть профессионалом:
Стихи живут, как небо и листва.
Что мастера? — Они довольны малым.
А мне, как ветру, мало мастерства.
Завдячуючи прямоті й відсутності фальші, поезія Чичибабіна в 70-80 pp. XX ст. стає відомою інтелігенції й за межами Харкова. У роки перебудови його вірші активно друкують газети і журнали.
1990 р. за книгу «Колокол» поет отримав Державну премію СРСР. Бере участь у роботі спілки «Меморіал», дає інтерв’ю, виїздить в Італію, в Ізраїль.
Але прийняти результати перебудови йому було дуже складно. Не міг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відобразивши це у вірші «Плач по утраченной Родине».
Похорон Бориса Чичибабіна в грудні 1994 р. в Харкові був багатолюдним. На вулиці, що назвали на його честь, була відкрита меморіальна дошка зі скульптурним портретом.
Четверта група. Життя й творчість Леоніда Кисельова
Леонід Кисельов — феномен поетичний чи психологічний.
Я постою у края бездны И вдруг пойму сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня На украинском языке. (Леонид Киселев)
Леонід Кисельов відомий українському читачеві на Заході з  невеличкої добірки поезій та короткої біографії, надрукованої в журналі «Сучасність» (1973, 7-8) та із статті Івана Кошелівця, вміщеної в цьому ж журналі в 1981 р.
На Україні, до появи його перших українських віршів у 1968 р., ім’я Кисельова було знане тільки вузькому колу київських письменників старшої та молодшої генерації.
Народився він у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від недуги лейкемії, проживши всього двадцять два роки.
У кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда — єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива й може кинути більше світла на таємницю його поетичної трансформації — переходу від поезії російської до української.
Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись, здається, в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю й широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової механіки, кіберенетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм. Захоплювався й знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Щекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.
Ю. Щербак дає наступний мазок до зовнішньго й внутрішнього портрета Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого веніціанця.., проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і  повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво…».
Коли Кисельов захворів — невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної 1962 р., коли йому було шістнадцять, можна догадуватися, що в тому часі він уже хворів на невиліковну недугу. Родина, друзі й лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а польські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лєрмонтова, Пушкіна або й Шевченка.
Почав писати російською мовою в 1959 р. Перша добірка його віршів побачила світ в 1963 р. в березневому числі московського журналу «Новый мир», головним редактором якого тоді був Олександр Твардовський,— з наступною приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г. Киев». «Первые стихи». Того ж року в квітневому числі журналу «Радуга» було надруковано два його короткі вірші. Вірш «Цари» в журналі «Новый мир», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра І, ще й посилаючись на Шевченка, викликав у Києві сенсацію, а в Москві серед російської інтелігенції й академічних російських кіл — обурення й протести. Після того молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці.
П’ять років пізніше, 12 квітня 1968 р., за кілька місяців до смерті Кисельова, з’явилася в «Літературній Україні», з уведенням Івана Драча, добірка його українських поезій «Перші акорди».
Посмертно вийшли дві його книжки російської й української поезії — перша в 1970 р. під назвою «Стихи. Вірші» (у видавництві «Молодь»), а друга, що є доповненням першої, у 1979 р., (також у видавництві «Молодь») під двомовною назвою — «Последняя песня. Остання пісня».
24 роки по смерті він став лауреатом Державної премії імені П. Тичини, ще через два роки — членом Спілки письменників України; ім’ям Леоніда Кисельова названий молодіжний поетичний фестиваль.
Загадковим для нас лишається питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитись з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації в Україні; в часи, коли українська мова и культура стали об єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками — республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільським учителем кінчаючи.
Молодий поет виявив якщо не світоглядову заангажованість, то тяжіння серця і мислі до України вже в перших своїх російських віршах, надрукованих у 1963 р. («Цари», «Вірші про Тараса Шевченка», «Я забуду»), себто понад п’ять років перед своєю смертю. Формували його різні чинники. Писати українською мовою заохочував його батько, а в дитинстві він потрапив під вплив непокірного духу й майстерності Шевченкового вірша. Продовжував свою поетичну підготовку в середовищі прекрасних майстрів-шістдесятників: Драча, Вінграновського; знав творчість і долю популярного нонконформіста Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Голобородька й ряду інших, що впливали на нього своїми небуденними відкриттями в мові, образі, експресії, і що були для нього прикладом поетичної майстерності…
У книжці Володимира Кисельова «Веселий роман» прототип Леоніда — молодий київський поет Леон на прохання друзів прочитати свої вірші, проказав «схвильовано і палко»: …все на свете — только песня На украинском языке.
На запит «А чому українською мовою?» Леонід відповів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь».
Робота в малих групах
Аналіз поезій
1    група. Микола Ушаков. «Стихи о Шевченко».
2    група. Леонід Вишеславський. «Мова».
3    група. Борис Чичибабін. «С Украиной в крови…».
4    група. Борис Чичибабін. «Тарас».
5    група. Леонід Кисельов. «Я позабуду все обиды…».
6    група. Леонід Кисельов. «Цари».
7    група. Леонід Кисельов. «Язык не может сразу умереть…».
Аналіз вірша Леоніда Кисельова «Царі»
У березневому випуску «Нового світу» за 1963 р. під рубрикою «Перші вірші» надрукували добірку Льоні, учня. У журналі так і було зазначено: «Леонід Кисельов. Учень 10 класу ніколи № 37, м. Києва». Нечуваний випадок.
Але це не найголовніше — те, що автор десятикласник. Справа в тому, що в збірці був дуже сміливий у той час антиімперіалістичний (як сказали б нині) вірш «Царі», що закінчувався такими двома чудовими рядками:
За долгую историю России —
Ни одного хорошего царя…
І це не тільки — «ни одного хорошего царя». Юний поет дозволив собі критично написати про Петра І, посилаючись на Тараса Шевченка. Нечувана зухвалість викликала миттєву реакцію: на вірш школяра накинувся в газеті «Літературна Росія» один із провідних літературознавців, член-кореспондент Академії наук СРСР Дмитро Благий. Він заявив, що «поету-десятикласнику не годиться так писати про великі святині».
Отже, перша в житті публікація Леоніда Кисельова викликала серйозний резонанс. Сам же поет поставився до повчань «ідеологічного метра» з властивою йому іронією, і написав на свій вірш самопародію.
Вірші «Царі»-1 та «Царі»-2 (для Д. Благого) вперше були надруковані в книзі Леоніда Кисельова «Тільки двічі ми живемо», яку було видано в Києві в 90-х рр. XX ст.
Літературний рід — лірика.
Жанр — ліричний вірш.
Вид лірики — громадянсько-патріотична лірика.
Мотив — засудження правлячої верхівки держави.
Художні засоби: епітети (цари плохие, державный конник, …), метонімія (Не Петр, а те голодные, босые в болоте основали Петроград), метафори (в болоте основали Петроград, …) тощо.
Віршовий розмір — ямб.
Римування — перехресне.
Слово вчителя
Завершуючи аналіз цих поетичних творів, спробуємо визначити виражені в них почуття. Адже призначення поезії — торкатися найтонших струн душі, пробуджувати все найкраще в людині.
V.   Підбиття підсумків уроку. Оголошення результатів навчальних досягнень VI.       Домашнє завдання
Підготуватися до контрольної роботи.

Приложенные файлы

  • docx 17254235
    Размер файла: 80 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий