з предмету міжнародні стратегії економічного ро..

1. Варіанти стратегії автаркії: недоліки і переваги.
Автаркія (від грец. autarkeia - самозабезпечення). Політика [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] відокремлення країни, добровільна чи вимушена ізоляція від світового ринку. Приклад прямування до автаркії – економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії, де в процесі підготовки до війни ставилося завдання досягти самозабезпечення стратегічними ресурсами. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом.
Перевагами є максимально можливе самозабезпечення й самоізоляції від небезпечних впливів процесів глобалізму, сподівання на власні сили й засоби.
Недоліками є можливе невиправдане сподівання на надмірну самостійність, порушення стійких зв’язків.
Види с. автаркії:
- абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка.
- автаркія експансії (або автаркія нац переваг): вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків.
- автаркія структурна (визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезп країні прорив на ринок).
автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.
Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку. Стратегією закритості можуть скористатися тільки потужні країни.
Механізми становлення відкритості у межах моделі автаркії.
Керована ек.ка є закритою.
Економічна відкритість в межах цієї моделі - це не скасування кордонів, а застосування механізмів, які не суперечать глобальним стратегіям.
Більшість розвинених країн застосовують різноманітні механізми стосовно закритості.

2. Варіативність міжнародних економічних стратегій розвитку: макроекономічні складові.
На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства і визначає стратегії економічного розвитку.

3. Варіативність планетарної стратегії стійкого розвитку.
Низка фундаментальних принципів формування ефективної економічної стратегії держав в планетарному масштабі.
1. Обгрунтованість - підтримка кожного з положень науковими розрахунками. Ефективна стратегія повинна мати концептуальну визначеність і реагувати на не передбачувані та невідомі чинники.
2. Прозорість - чіткий виклад стратегії, доведення її мети, напрямів та завдань до вертикалі виконавчої влади, громадян, суб’єктів господарювання, іноземних інвесторів і кредиторів та суворе слідування ним
3. Легітимність – сприйняття стратегії переважною більшістю суспільства, політичних та економічних сил. Потрібно створити умови для спрямування діяльності незалежних економічних суб'єктів, кожний з яких керується насамперед власними економічними інтересами, у русло реалізації стратегічної програми.
4. Адекватність - врахування комплексу характеристик поточного стану економічної системи, досягнутих результатів та використання її особливостей як рушіїв економічного оновлення.
5. Контрольованість - наявність визначених критеріїв успішності заходів програми, відстеження своєчасності, повноти їхнього досягнення, орієнтирів оперативного коригування. Індикаторами ефективності трансформаційної стратегії повинні стати ті, що мають комплексний характер та характеризують дійсно довгострокові тенденції. Такими індикаторами є: конкурентоспроможність, вектор структурних зрушень, розвиток підприємництва, зростання зайнятості, зростання доходів підприємств та населення тощо.
6. Логічність - встановлення обмеженої кількості ключових завдань, визначення шляхів їх послідовної реалізації, які б ураховували: сучасний стан проблеми, цілі, засоби реалізації, потенційні загрози реалізації та критерії виконання.
7. Структурна довершеність. Згідно з теорією менеджменту, будь-яка ефективна стратегія повинна містити три складові: основні цілі (завдання діяльності), основні елементи політики, послідовність основних дій.
8. Врахування зовнішніх впливів. Слід відмовитися від спроб будувати економічну стратегію, враховуючи лише суто внутрішні фактори і проблеми та ігноруючи при цьому геоекономічні фактори і процеси глобалізації.

4. Варіативність політики автаркії: економічна самодостатність; структурна закритість; економічна закритість; автаркія експансії.
Варіативність політики автаркії: економічна самодостатність; структурна закритість; економічна закритість; автаркія експансії.
Економічна самодостатність - сподівання на власні сили й засоби. Прикладом можуть бути країни Західної Європи, які не залежать від сировинної бази та світової економічної політики. Автаркія експансії – економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії, де в процесі підготовки до війни ставилося завдання досягти самозабезпечення стратегічними ресурсами. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом. Структурна закритість спостерігається в Росії і до нещодавна -Білорусії.
Визначаючи економічну самодостатність як «здатність країни забезпечувати процес суспільного відтворення на базі максимальної мобілізації внутрішніх джерел та ресурсів у поєднанні з ефективним залученням та використанням потенціалу зовнішньоекономічних зв’язків», А. Поручник застосовує діалектичний підхід до визначення співвідношення національної самодостатності та глобальної інтеграції, що виводить дослідження цієї економічної категорії на новий науковий рівень.
Концепція самодостатності передбачає вирішення методологічної дилеми щодо співвідношення ендогенних та екзогенних чинників розвитку на основі визнання глобалізаційної природи ключових компонент національних економічних моделей. Національні суспільства потребують нового комплексного формування можливостей щодо забезпечення їх самодостатності в умовах глобалізації, яке заперечує автаркію як таку. Природним станом сучасної світової економічної системи є відкритість, проте задля досягнення певних цілей розвитку країни доцільним є запровадження елементів протекціонізму. Між тим діалектика розвитку ключових компонент полягає у постійному русі від автаркії до глобалізму та навпаки.
Структурна автаркія – нова форма закритості, широко використовується розвиненими країнами і полягає в створенні особливих (монопольних) умов функціонування для галузей, виробництв, наукових досліджень, які мають стратегічне значення для розвитку національної економіки та знаходяться у стадії формування. Такі умови забезпечують цим напрямкам виключне положення в економіці, підривають основи приватної економічної зацікавленості (мотивацій вигоди), що відвертає від них надмірну увагу і перешкоджає трактувати їх як закриті. Головна з них – посилений інтерес до цього напрямку з боку держави. Ці умови відміняються з набуттям галуззю (виробництвом) певного рівню конкурентоспроможності.

5. Варіативність стратегії глобалізації і економічної уніфікації світового простору.
Варіативність стратегії глобалізації
Глобалізація – її зміст і суперечливий характер, наслідки і широкий спектр сприйняття світовим загалом та наукова рефлексія цього феномену – чи не найзагальніше явище сучасності. Важко уявити когось із політиків або дослідників соціально-політичних процесів, які б пройшли повз неї. Твердять, що глобалізація наче дев'ятий вал захльостує планету, руйнуючи при цьому Вестфальсько-Філадельфійську систему як таку, що складається з понад двохсот суверенних націодержав з усталеним міжнародним правом. Відзначаючи нову якість глобалізації, її ідентифікують з п’ятою владою. Водночас доволі поширеними є твердження, що глобалізація нічого в собі не містить, що це лише друге видання колоніалізму. Вона при цьому інтерпретується на кшталт відомої марксистсько-ленінської тези зростання суспільного характеру виробництва та визначається терміном “інтернаціоналізація”. Висловлюються також думки, що глобалізація – просто модне слово, яке не має власного змісту. Об’єктивні передумови глобалізації коріняться у матеріальних основах відтворення людської цивілізації, адже за будь-якого суспільного устрою існує певна відповідність між засобами творення людьми матеріальних благ і способами підтримання їхньої життєдіяльності. У даному разі йдеться не про якісь, хоча й важливі, але поодинокі зміни у виробництві, а ті, що забезпечують третю хвилю цивілізації. Першу і другу, як відомо, детермінували відповідно землеробство і фабрика. Землеробство ліквідувало племінні об’єднання, мисливські угруповання та інші форми соціальної організації, замінивши їх на міста-держави, династичні монархії та федеральні імперії. Фабрика спростувала багато з цих організаційних форм, забезпечила масове виробництво і споживання. Як наслідок утворюється націодержава з масовою і представницькою демократією. Конкретно третя (сучасна) хвиля цивілізації забезпечується суперсимволічним виробництвом (інші терміни: інформаційне виробництво, економіка знання).

6. Варіативність стратегій розвитку транзитивних країн.
Подолання кризових явищ швидко відбувається в антиінфляційно-створювальній моделі перехідного періоду. Виконуючи ринкові функції, вона виключає економічний хаос і авантюристичний розвал діючих господарських структур без створення нових. Під впливом ринкової конкуренції застарілі виробництва вимушені або поступово модернізуватися, або на їх зміну виникнуть нові, більш продуктивні і конкурентоспроможні, що не лише компенсують втрати товарного продукту і доходу, а й забезпечать приріст додаткового ефекту. Власне так і долається криза дефіцитності з одночасним нарощуванням товаровиробництва, ВВП і НД. Дезорганізація виробництва, національної грошової, валютно-фінансової і кредитної системи, відсутність жорсткого менеджменту неминуче ведуть до економічного занепаду. Наслідки вивчення сучасного світового досвіду однозначно свідчать, що жодна економічно розвинена країна світу кінця XX століття не має моделі стихійної ринкової економіки і навіть так званого "вільного ринку". І це цілком закономірний прогресивний розвиток.
Однією із проблем, що мали розв’язати дані країни, був вибір
моделі трансформаційної економіки. При цьому розглядалися
здебільшого два реалізаційних варіанти, або моделі: так звана
"шокова терапія" і поступова, градуалістська стратегія.
Перша з них здобула назву "шокова терапія" Л.Бальцеровича
у Польщі. Г.Колодко у книзі "От шока к терапии. Политическая
экономия постсоциалистических преобразований", на наш пог-
ляд, досить вдало характеризує методологічну концепцію прове-
деної реформи, називаючи її "соціалістичним фрейдманізмом"
чи "гелбрайтовським соціалізмом". Реформи у Польщі були
впроваджені дуже швидко, однак, платою за це було зубожіння
населення, 70% якого водночас опинилося за межею бідності.

А ситуацію, що склалася на початку 1990-х рр. у цій країні,
Г.Колодко називає "системним вакуумом: ні плану, ні ринку"
Іншою моделлю реформування економік постсоціалістичних
країн Європи була "градуалістська стратегія", що пройшла
досить успішну апробацію в Угорщині. Професор Гарвардського
університету (США) Я.Корнаї зазначав, що в основу здійснення
реформи за угорським зразком було покладено принцип посту-
повості або еволюційності. Внаслідок цього Угорщина у
1990-х рр. мала непогані макроекономічні показники, у тому
числі високий рівень іноземних інвестицій на душу населення,
і не вимагала реструктуризації своєї заборгованості. Слід від-
значити, що основні ідеї градуалізму були використані також
при реформуванні економік Чехії, Словаччини, Словенії, Естонії,
Латвії та Литви. У таких державах, як Румунія, Болгарія, країни
колишньої Югославії, а також в Україні, Росії, Молдові, програми
переходу до ринкової економіки мали у своїй основі як елементи
"шокової терапії", так і градуалізму.
Основною відмінністю градуалізму від "шокової терапії"
була етапність у здійсненні ринкових реформ та забезпечення
мінімальних соціальних стандартів.

7. Варіативність сучасних макроекономічних політик і стратегій економічного розвитку.
На початку третього тисячоліття різко загострилися проблеми соціально-економічного розвитку. Головна суперечність світової економіки дедалі більше проявляється у скороченні й поступовому вичерпуванні традиційних ресурсів господарського зростання за істотного збльшення кількості населення планети. Нинішня ситуація характеризується глобальною трансформацією усіх країн світу до нового якісного стану, нового типу цивілізації. Розв’язання цих нагальних завдань здійснюється на різних рівнях та у різноманітних сферах суспільства і визначає стратегії економічного розвитку.

8. Вестернізація як стратегічний проект. Стратегія «Золотого мільярда».
Сучасний світ одночасно виступає як єдина цілісність, позаяк надзвичайно активно відбувається глобальна інтеґрація господарських, технологічних та інформаційних структур, які все більше стають транснаціональними і як нагромадження надзвичайно різноманітних етно-державних утворень, що актуалізує пошук діалогу між самодостатніми й принципово різними державами, цивілізаціями та культурами. Наведені альтернативні міркування мають сенс, оскільки спираються на об'єктивну реальність і, зрештою, не є вже й такими альтернативними. Сучасний процес глобалізації світу недостатньо кваліфікувати як лише нову форму міжнародних стосунків. Він є процесом об'єктивним, отже незалежним від суб'єктивних його інтерпретацій. В цьому аспекті слід погодитися з М.Косолаповим про те, що "глобалізація не є змовою підступних сил, а в основі своїй є процесом об'єктивним, який, звичайно, допускає його егоїстичне використання окремими учасниками або їх групами. Одначе "осідлати" й використати можна лише реальний, не штучний процес. Світ глобалізується, а не його глобалізують".
Нині, за свідченням фахівців, глобалізація є скоріше вестернізацією. Активно відбувається нав'язування західних стандартів та західного способу життя. Науково-технічний прогрес подається як єдиний та універсальний спосіб виживання. Очевидною є гегемонія багатих, що випрацьовують тактику приборкання або задобрювання решти, під прикриттям гуманістичної фразеології та "раціональних" економічних викладок. Відбувається тотальна інтеґрація товарів, менталітетів і цілих культур.

9. Взаємозалежність глобальних і національних стратегій стійкого економічного розвитку.
Застосування глобальних і національних стратегій стійкого економічного розвитку відкриває шлях до визначення й обгрунтування основних напрямів розвитку національної економіки з урахуванням таких основних чинників:
1) збалансованого розвитку економіки, який забезпечує системне вирішення всього потрібного комплексу заходів;
2) відповідності економіки вимогам, що обумовлені: характером і масштабом завдань, які вирішуються і зараз, і наприкінці періодів прогнозування; особливостями внутрішніх збуджувальних чинників у поточних ситуаціях, а також тих, що прогнозуються; ресурсними обмеженнями (людськими, матеріальними, природними, екологічними, інформаційними, енергетичними); особливостями геополітичних факторів;
3) своєчасного виявлення нових напрямів розвитку національної економіки і, відповідно, точок стабілізації та зростання, які забезпечать у майбутньому її конкурентоспроможність у світовому економічному просторі;
4) своєчасного уточнення напрямів розвитку економіки відповідно до зміни стратегії та умов реалізації національних цілей країни;
5) створення сприятливих умов для розвитку передових перспективних технологій.
Складний комплекс досліджень щодо обгрунтування національних цілей економіки країни обумовлює необхідність вирішення різноманітних наукових і практичних завдань, у процесі якого повинні розроблятися можливі сценарії розвитку соціально-політичних та економічних реалій в країні, світі, насамперед у найбільш важливих, з погляду національних інтересів країни, регіонах світу. На цій основі має бути розроблена система єдиних початкових даних, необхідних для перспективних економічних, соціологічних, оборонних, екологічних та інших досліджень.

10.Види, рівні, суб'єкти та об'єкти міжнародних економічних стратегій.
Суб'єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб'єкт, що здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Таким суб’єктом можуть бути особа, фірма, корпорація, ділове об'єднання, держава, міждержавне економічне об’єднання тощо.
Об'єкт економічної стратегії визначається сферою дії суб'єкта і може бути уособленим іншим суб’єктом, суспільним інститутом (системою відносин між суб’єктами) або суспільною системою в цілому.
Стратегічна мета – це орієнтир діяльності суб'єкта, сенс його розвитку. В узагальненому вигляді вона полягає у забезпеченні тривкого збалансованого економічного відтворення суб'єкта стратегії та конкретизується залежно від системних характеристик суб’єкта. Стратегічна мета є надсистемною характеристикою і може передбачати значну структурну модифікацію суб’єкта.
Види:глобальні,С домінування та підпорядкування,наздог розв,ек прориву,виживання,антикризові.обмеж зростання.
Стратегія виживання (скорочення) використовується в умовах економічної кризи, нестабільності, високої інфляції і полягає в спробах пристосуватися до важких ринкових умов господарювання та існуючої ситуації.
Способами реалізації стратегії виживання є застосування наступних стратегій:
розвороту - коли підприємство) працює неефективно, але ще не досягло критичної точки-відмова від виробництва нерентабельних товарів, скороченні надлишкової робочої сили.С відокремлення - від найменш ефективної частини бізнесу відмовляються - продають;С ліквідації - підприємство досягло критичної точки - банкрутства - вони ліквідуються, а активи продаються.
Стратегія зростання (розвитку) - підприємство використати можливості зовнішнього середовища і власні сильні сторони для збільшення підприємства, тобто нарощування обсягів продаж, переважно шляхом проникнення на нові ринки і їх захоплення та підвищення показників ефективності виробництва. Способи здійснення стратегії зростання:- поглинання конкуруючих фірм через придбання контрольного пакету акцій;- злиття;- створення спільного підприємства (СП).
Стратегія стабілізації (обмеженого зростання) застосовується великими підприємствами, які уже домінують на даному ринку, тобто в умовах стабільності обсягів продаж і отримуваних прибутків і проводиться з метою підтримки існуючого стану впродовж якомога довшого періоду.
Рівні:глобал,регіон,наднац(МВФ).

11. Глобалізація економіки як чинник формування нових геостратегічних концепцій розвитку.
Основними векторами цивілізаційного розвитку сучасного людства є інтеґрація (у вигляді глобалізації) та диференціація, і стабільний розвиток потребує збалансованості цих векторів. Глобалізація в принципі не може перемогти – світ не може позбутися зворотного вектора розвитку – диференціації. Особистість, яка перебуває в полі глобалізаційних процесів, поступово змінює свої значущі риси, якості, стає більш мобільною, інтеґрованою у мультикультурний світовий, зокрема інформаційний простір, релігійно, культурно, політично більш толерантною.
Визначальним напрямом сучасного економічного розвитку може бути лише швидке й ефективне використання науково-технічних розробок та підвищення на цій основі економічної конкурентоспроможності країн і народів. Еволюція енергозберігаючих та інших наукоємних галузей економіки, а також розвиток глобальних технологічних систем для інформаційних та інших послуг призвели до зменшення залежності економічного розвитку від природних ресурсів. Глобалізація економічних відносин сприяла розширенню прав власності фізичних осіб та корпорацій у географічному плані. Нові підходи до регулювання права власності стали ключовим елементом сучасних міжнародних відносин, функціонально змінили процеси транс націоналізації та глобалізації економіки і врешті-решт прискорили формування глобальних господарських комплексів у формі транснаціональних компаній (МНК), багато профільних ТНК, транснаціональних банків(ТНБ) тощо. Для того, щоб ефективно конкурувати на глобальному ринку, компанія повинна звузити номенклатуру товарів, які вона пропонує, і зосередитися на створенні позитивної репутації у визначеному напрямі. Найбільшого успіху можуть досягти компанії, які сфокусували свою програму на конкретному виробі та зорієнтувалися на глобальний ринок в цілому.

12. Глобалізація і економічне домінування: сучасні реалії.
Аналіз досвіду реалізації економічної стратегії в країнах з різними суспільно-економічними системами дозволив виділити чинники успіхів та невдач в економічній політиці держави. Адже стратегія держави залежать від рівня її ек розв.
Ек стратегії в нестабільній економіці являють собою гнучкий комплекс цілей, що досягаються стратегічною економічною політикою держави. Ними є: створення умов і забезпечення стійкого збалансованого економічного зростання; забезпечення стабільності грошово-фінансової системи; перебудова структури виробничого потенціалу та розміщення ресурсів відповідно до вимог, необхідних для побудови сучасної розвиненої економіки; ефективне включення економіки до світової економічної системи; збільшення зайнятості та підвищення соціальної стабільності; створення системи органів державної влади і недержавних інститутів, адекватної сучасним вимогам і потребам економічної стабілізації та зростання; забезпечення правового середовища. Пріоритети наведеної стратегії формуються залежно від конкретного стану соціально-економічної системи і є відмінними у різних типах нестабільних економік.

13. Глобалізація і конфронтаційні стратегії
Конфронтація - Протиборство, протиставлення соціальних систем, класових інтересів, ідейно-політичних принципів тощо; зіткнення.
Позитиви глобалізму: можливість глобального регулювання екологічної ситуції на планеті, забезпечення людства від глобальних загроз - планетарні катастрофи), можливість “підтягнути” в економічному плані відсталі країни до рівня просунутих, світова координація боротьби зі СНІД, наркоманією, тероризмом тощо. Проте глобалізація має і негативні наслідки, через що виникають і конфронтаційні стратегії.
Негативи глобалізму:
1. збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між економічно розвинутими країнами2. зростання безробіття, бідності, техногенне перевантаження.3. економічне і політичне послаблення національних держав, пригнічення внутрішніх національних ринків, національних економік.4. зростання рівня тіньової економіки. Зростання корупції5. конфлікт між вимогами глобалізації та соціально-культурними і економічними традиціями націй-держав.








14. Глобалізація і механізми реалізації стратегій розвитку
Модель глобалізації світового економічного простору, у відповідності з якою усі національні економіки повинні включатися до нього на основі формування єдиних інституційних основ – відкритості, саморегульованості, конкурентності, приватного (індивідуалістичного) інтересу. Результатом реалізації такої ідеології є подальше поглиблення економічної (політичної, соціальної, ментальної, інших) диференціації країн, їхнього поділу на домінуючі та залежні, розвинені та відстаючі.
Глобалізай процес є суперечливим і має неоднозначні прояви та наслідки. глобалізація –система, що характеризується прискоренням темпів розвитку усіх сфер суспільного життя (економічної, соціальної, політичної, державної). В основі глобалізації лежить революція в інформаційних технологіях, економічна революція, . Найхарактернішою ознакою глобалізації є посилення взаємодії і взаємозалежності в сучасному суспільстві. Проявами глобалізації також є прискорення зростання фінансової сфери в МЕД, формування системи міжнародних організацій, які разом з ТНК утворюють наднаціональний механізм управління світовою економікою, збільшення числа суб’єктів міжнародного життя, посилення відкритості національних економік, прискорення взаємодії культур.
Ці характерні прояви глобалізації слід враховувати при розробці стратегій економічного розвитку.
Стратегію розвитку країни розробляють та втілюють у життя керівні органи держави і впливові суспільні організації.Глобалізація дає змогу реалізовувати наднаціональні економічні стратегії через впливові міжнародні організації, ТНК, ТНБ.

15. Глобалізація і нове індустріальне суспільство.
В новому індустріальному суспільстві виробництво набуває комплексного характеру, тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином, вона поширюється практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер. Саме завдяки глобалізації здійснюються головні умови збалансованого економічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій та вартісній формах усіх частин валового національного продукту, піднесення якості людського розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Інтернаціоналізація об'єднує структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Тому вона є одним із факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність. Використовуються різні показники, що визначають якісні та кількісні аспекти інтернаціоналізації господарського життя. Серед них рівень міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, обсяги міжнародної інвестиційної діяльності, обороту фінансового капіталу, спільної підприємницької діяльності, міграції робочої сили тощо.
Переваги глобалізації полягають у більш ефективному розподілі та використанні факторів виробництва, а отже – в істотному підвищенні можливостей для виробництва та споживання.

16. Глобалізація і постіндустріальне суспільство
Зараз відбувається перехід від одного рівня світової цивілізації до іншої, що здійснюється перш за все шляхом глобальних за своїм змістом технологічних революцій, що викликають якісні стрибки в розвитку суспільно-продуктивної сили людської праці та способу взаємодії людини з природою.
Теорія постіндустріального суспільства інтегрує інші теорії, збагачує методи дослідження суспільства, перетворюється на важливий і ефективний засіб пізнання суспільства. Головний принцип функціонування постіндустріального суспільства – обмін інформації та технічними знаннями. В сучасному світі ключем до успіху є теоретичні знання. На першому плані сьогодні стоять люди інтелектуальної праці: науковці, дослідники, студенти, експертиВільний обмін інформацією – запорука повної реалізації потенціалу окремих осіб, громад і цілого суспільства. За допомогою вільного поширення досягнень науково-технічного прогресу, кожна людина (а відтак і суспільство в цілому) підвищить якість свого життя.
Зростає роль держави в розвитку особливої сфери діяльності суспільства – природо охорони, яка вимагає величезних матеріальних витрат. Новою технологічною базою і основною технологічною структурою суспільства стає повна комплексна системна автоматизація виробництва, управління, обслуговування, розподілу, транспортування, що базується на електроніці і інформатиці.

17. Глобалізація як закономірність розвитку світового господарства і як західний проект.
Захід, який дав товчок розвитку глобальної стихії, відгородився від її негативів подвійним захисним стандартом. До себе цю ринкову дозволеність західні країни фактично не застосовували.
Захід довів, що його власні інтереси виконуються однозначно. Але безграничний лібералізм та повна відкритість, які вигідні Заходу в зовнішньому аспекті, почали все в більшій мірі перетворювати слаборозвинені країни і країни перехідного періоду в глобальні жертви. Черезмірним виявилося перекачування багатства на користь Заходу на основі зростаючої нееквівалентності та глобальної несправедливості. Стало ясно, що цей катастрофічний для країн, що розвиваються та країн, що трансформуються результат є наслідком влади ринкової глобальної стихії.
Загроза зі сторони Заходу для нових країн в тому і є, що сам Захід не має розумної довгострокової стратегії і часто його політика непередбачена. Відомі західні моделі саморегулювання суспільства не підтвердили своєї абсолютної ефективності. Захід своєю політикою не сприяє гармонізації світових господарських відносин і не підтягує мир до власного економічного розвитку. За благочинною його місією приховані механізми небувалої перекачки ресурсів країн, що розвиваються на користь високо розвинутих країн.Багато дослідників дійшли висновку, що в основі стратегії Заходу відносно України лежить економічна агресія і концепція довгострокової “економічної війни”. Але разом з тим “нова стратегія” Заходу на відчуження та ізоляцію більшості постсоціалістичних країн приречена на історичний крах.
Отже,Захід послідовно просуває і реалізує свою ідеологію і стратегію «нового глобалізму» як систему інтегрованого світ.товариства і як уніфіковану систему глоб.світ.порядку.+пит.. 18



18. Глобалізація як західний проект.
Вже десятиріччями Захід методично і послідовно просуває і реалізує свою ідеологію і стратегію «нового глобалізму» як систему інтегрованого світ.товариства і як уніфіковану систему глоб.світ.порядку. Цей новий глоб.суспільний порядок повинен, за їх замислами, працювати виключно на Захід. Називаючи світу свої уніфіковані стандарти, правила торгівлі, умови інтеграції, Захід захищає свої високі конкурентні переваги і міжн.конкурентноздатність. Таке нерівнопрв»я та несправедливість викликають негативну реакцію менш конкурентноздатних країн і викликає процеси які є протилежними інтеграції, веде до дезінтеграції і цивілізаційним конфліктам.
Неврівноваженість світ.економіки посилюється на геоеконом.рівні під впливом цивілізації Заходу, що намагається підірвати відносну стабільність і підчинити собі контроль над розвитком. Захищаючи свої глоб.інтереси західна цивілізація утворює і розвиває відповідні інтеграційні альянси.
Глобалізм як нова ідеологія і стратегія розвитку Заходу відмінює в односторонньому напрямку класичний принцип міжн.права – принцип невтручання у внутрішні справи націй та держав. Головні країни – глобалізатори, мотивуючи свіої дії відстоюванням екон.демократії і прав людини, пішли на відкрите втручання і вторгнення у країни, що розвив.з масовим застосув.воєнної сили. Вони породжують глобальний державний тероризм. При цьому державам – націям, їх суверенітету не залишається місця і ролі більшої, ніж роль підконтрольних місцевих адміністрацій.
Єдино направленість і корисливість зах.доктрин і стратегії глоб.інтеграції стало вел.загрозою для суверенітету і економ.безпеки багатох країн, у тому числі країн перех.періоду, таких як Україна і ін.+ пит.. 17

19. Глобалізація як стратегія і як основа транснаціоналізації світової економіки.
Якщо говорити про глобалізацію як стратегію, то найяскравіше вона проявляється у сфері економіки. Вона охоплює насамперед фінансову сферу, переважно в галузі короткострокових інвестицій та «гарячих грошей». На відміну від національних стратегій, фрмування яких грунтується на торговельно-промисловому капіталі, глобалізація як стратегія формується переважно на фінансовому капіталі. Вона супроводжується легкістю переміщення капіталу, лібералізацією руху товарів та послуг, безпрецендентно швидкому впровадженн. Електронних засобів у валютно-кредитну і фінансову діяльність. Глобалізація створює сприятливе середовище для поширення дія-ті ТНК та ТНБ.
Сис-ма ТНК є гол. рушійною силою глобаліз. як метасис-ми. Інтернаціон. Дозволяє ТНК захоплювати ринки, обминаючі митні перешкоди. В ТНК все менше залишається «національного» і все більше – «глобального». Вони виходять з-під опіки своїх урядів і стають, по суті, незалежними суб’єктами ек. д-ті. Наприкінці ХХ ст., транснаціоналіз. відбувалася прискореними темпами. В 1999 р. заг. сумма злиття між фірмами різних країн й поглинаннями місцевих фірм іноземними становила 720 млрд. дол. Закордонні філії виробляли товарів на 5 трлн.дол. У світі нарах. Понад 780 тис. зар. філій, якими володіють 78 тис. матер. комп. Успішність з якою ТНК просуваються на міжн. ринки, грунт на їх конкур. перевагах, насамперед, завдяки технол. лідерству. Найбіл. комп. світу створено понад 100 великих дослідницьких центрів. Переважна більшість матер. комп (79%) знаход. в розв. країнах. 500 найбіл. ТНК зосередж. Понад ј світ. вир-ва тов. та послуг, 1/3 екпорту промисл. продукції та ѕ торгівлі технологіями й управл. послугами. Вплив ТНК грунт. на фактичному контролі значної частини транснац. капіталу, що фун-нує на міжн. фін. ринках. Позиції ТНК міцні і у ек. політиці. В країнах базування – формують потужне лобі, яке здійсн. значний вплив на уряди; в країнах, де розташ. філії – здійснюють тиск в жорстких формах, вимагаючи проведення ек. політики у власних інтересах.

20. Глобалізм і національна економіка: інтеграція і протистояння.
Національні політичні інститути знаходяться в епіцентрі глобалізаційних процесів. Тривалий час вважалося, що національна держава є неодмінною основою політичної організації людства. Проте події останніх десятиріч віддали цей постулат під великий сумнів. Глобальні масштаби взаємозв'язків та взаємозалежностей не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Останніх, виходячи з принципів і реального втілення політики глобалізації, більше. Так під тиском глобалізації національна держава зазнає серйозного випробування, а слабка держава може навіть втратити надкритичну частку суверенітету, перетворившись на своєрідну "квазідержаву". Проте, на думку фахівців, така перспектива може загрожувати лише тим державним організаціям, які перебувають у перманентному кризовому стані. Адже глобалізація стимулює не лише руйнівні процеси, а й такі, що спонукають політиків до опрацювання нових, більш ефективних механізмів глобалізації в американському ва Під тиском глобалізації додаткового навантаження зазнають так звані "перехідні" суспільства, до яких належить і Україна. Адже вони певною мірою знаходяться на роздоріжжі політичного процесу, і проблеми, що супроводжують глобалізацію, додаються до численних проблем державної важливості. У такому випадку надзвичайно актуальним має стати питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава. Глобалізаційні процеси як об’єктивне і надзвичайно потужне явище пробиватимуть собі шлях і без їхнього схвалення чи заперечення, але національні політичні лідери мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток цього явища з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.
Явища інтеграції і глобалізації швидко наростають, а їхні властивості визначаються законами, які диктує великий капітал, ці явища набувають особливого значення в першу чергу для малих країн і тих, що стали на шлях інтенсивного розвитку, в тому числі й для України.


21. Глобальні економічні проблеми сучасності і їхнє відображення у міжнародних стратегіях економічного розвитку.
Проблеми економічного розвитку є глобальними, а отже :
- носять планетарний характер, зачіпають інтереси всіх народів,
- потребують невідкладних рішень інакше призведуть до загибелі цивілізацій,
- потребують спільних дій світового суспільства, на стандартах гуманізму.
Ці проблеми змінились від індивідуальних короткострокових до довгострок., орієнтованих на інтереси всіх людей. Вони прискорили перехід від екстенсивного до інтенсивного шляху розвитку.
Є наступні проблеми екон.розвитку :
1. військові витрати, їх збільшення, що гальмує екон.і технологічний розвиток. Як наслідок глоб.нестабільність.
2. загрозливе поруш.балансу в світ.політиці, коли залишилась 1 супердержава, здатна впливати в цілому на цивілізацію.
3. НТР, яка з одного боку приносить високий матеріальний і духовний добробут, а з іншого – викликає прогресивну деградацію здоров»я людини.
4. проблема демографії – старіння західної цивілізації і численне зростання населення країн, що розвив.
5. наслідок демографічної кризи – сировинна і енергетична проблема, продуктова проблема, екологічна, незабезпеченість населення матеріальними і культурними цінностями, освітою роботою.
Як вваж.вчені, для теперішніх потреб вир-ва повинні використовуватись нові сировинні ресурси, що перевищують в 3-4 рази їх загальне споживання за всю минулу історію людської цивілізації.
Якщо сьогодні хронічно недоїдає 17% населення Землі, то в майбутні десятиліття недоїдатимуть 25%.
Одні з найсерйозніших і гостріших екологічних проблем – забруднення гранта, повітря та води.
Ще одна проблема економічного розвитку – проблема універсалізації культурних цивілізаційних чинників.
Центральною ланкою стратегії вирішення глобальних економічних проблем є розвиток всеосяжного міжнародного співробітництва, об'єднання різноманітних зусиль всього людства. Отже, у світової спільноти існує об'єктивна можливість зберегти себе і життя на планеті.

22. Глобальні проблеми сучасності та антикризові стратегії економічного розвитку.
Класифікація глобальних проблем.
1. Політичні і соціально-економічні проблеми (збереження світу і запобігання ядерній війні, обмеження гонки озброєнь і роззброєння, стійкість розвитку світової спільноти).
2. Проблеми, повязані з природньо-економічним розвитком (екологічна, енергетична, сировинна, продовольча,проблема збереження клімату, проблеми Світового океану).
3. Соціальні проблеми (міжнаціональні конфлікти, проблеми демографії, питання культури, освіти і охорон здоровя).
4. Змішані проблеми, виникнення і невирішенність яких таїть загрозу масової загибелі людей (військові і регіональні конфлікти, злочинність, техногенні катастрофи, стихійне лихо).
5. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування).
Чисто соціальних і суто соціо-природних глобальних проблем немає. Всі вони висловлюють ті чи інші сторони єдиного процесу соціо природного розвитку. Характерною рисою глобальних проблем сучасності, є те, що вони, виникнувши з соціальних причин, ведуть до наслідків більш, ніж соціальним, зачіпають біологічні та фізичні основи існування людини.
Спроби вирішити їх порушувались на багатьох державних та громадських рівнях. Такі ініціативи, як наприклад, “Порядок денний на ХХІ століття”, підтвердили ефективність заходів для досягнення консенсусу щодо змін на місцевому рівні. Проте внаслідок труднощів у зміні традиційної політики, лінії поведінки та в узгодженні спільних методів аналізу інформації ці зусилля не призвели до бажаного успіху. Урегулювання цих нестійких тенденцій та визначення мети сталого розвитку вимагають: невідкладної дії; зваженого, далекоглядного політичного керівництва; нового підходу до розробки політичних заходів; широкої участі в цьому процесі усіх суб’єктів Союзу; міжнародної відповідальності.
Щоб задовольнити ці вимоги, Комісія пропонує ЄС запровадити стратегію, що складається з трьох частин:
1.Пропозиції та рекомендації, спрямовані на вдосконалення ефективності політики щодо здійснення сталого розвитку. Це означає забезпечення різних політичних курсів на зміцнення кожного з них, а не прямування в протилежних напрямках.
2.Основні завдання та специфічні заходи на рівні ЄС, призначені для вирішення найскладніших питань сталого розвитку в Європі.
3. Етапи впровадження стратегії та спостереження за її розвитком.

23. Горизонтальний та вертикальний зрізи цивілізаційних процесів і варіативність світових стратегій.
Після епохи варварства виникла цивілізація, яка пройшла ряд історичних етапів. Класифікація їх може здійснюватися у горизонтальному і вертикальному зрізах.
Горизонтальний зріз характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньогрецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійська і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві неповторність, унікальність і соціально-історична особливість.
Вертикальний зріз, навпаки, характеризує розвиток цивілізації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаманна загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що відбувається у всесвітньому масштабі.
Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних революцій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.
Всього виділ. 3 стадії розвитку цивіліз., яким відповд. 3 типи ек. розв.:
1. аграрний (доіндустріальний)
2. індустріальний
3. постіндустріальний (інформаційний)
На аграрній стадії залишилось небагато країн, переважна частка яких розміщена в Африці та в Азії. Варіацій при розробці стратегій у таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачальниками с/г продукції; часто монокультурні, висока залежність від коливань ринкової кон’юнктури, а це порушує стратегічні наміри уряду. Статегії: автаркії, економічної залежності, наздоганяючого розвитку тощо.
Індустріальний тип економіки стає пануючим у перш.пол. ХХ ст. Індустріал. – гол. мета стратегії соц. країн. Переважаючу роль в ек. продовж відігравати електроенергетика та металургія, швидкими темпами нарощ. хім. промисл, верстатобудування, авто- і авіопромисл. З 2 пол. ХХ ст. – суттєва трансформ. стр-ри промисл., вона стає більш наукоємною. Поширюються такі галузі як атомна енергетика, електроніка, авіакосм. техніка тощо. Варіативність стартегії: трансформації, наздоганяючого розвитку, експансії та ін.
З останньої чверті ХХ ст в стр-рі ек. розвинутих країн відбув. зрушення, які свідчать про перехід цієї групи країн до вищої, постіндустріальної, стадії ек. розв. Зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охопл. переважну частину зайнятих. Постіндустр. тип ек. грунт. на економному використ. ресурсів, на задовол. нематер. потреб людей. На цій стадії ек. еволюції перебувають поки що високорозвинуті країни, які контрол. світовий інформ. простір і потоки капіталу. Варіативність стратегії: стратегії відкритості, стратегії експансії, стратегії інноватора, технолог. лідера.

24. Державна економічна внутрішня та зовнішня політика і міжнародні економічні стратегії.
Міжнародна економічна стратегія - формування і реалізація довгострокової ек-ї політики, спрямованої на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях.
Важливим напрямом, складовою національних міжнародних стратегій є зовнішньоекономічна політика, яка безпосередньо залучає країну до глобальних мжн економічних відносин.
Державне рег-я зовн-ек діяльності є об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.
До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать: забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку країни, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн. Держ рег зовн-ек діяльності здійсн за допомогою адмін та ек методів.
Але й внутрішня економічна політика формує, хоч і опосередковано, міжнародний аспект національної стратегії: впливаючи на темпи економічного зростання, галузеву структуру госп-ва, рівень цін на тов і послуги, ємність внутрішнього ринку тощо. Наразі відомо. Що політика невтручання та саморегуляції ринку може призвести до жахливих наслідків.
На сьогодні саме домінуючі країни визнач. страт глобалізації, яка могла бути іншою, будуватися на комунітарних засадах. А саме шляхом створення реальних підстав для вирівнювання рівнів розвитку країн.
Державна зовн., внутр. політика базується на комунітарних інтересах. Протистояти глоб. викликам можуть лише країни, які ставлять комунітарний інтерес вище за індивідуальний стратегія розвитку країни у глоб. середовищі є стратегією протистояння в цьому середовищі.
Стратегічною метою державної економічної політики є забезпечення стійкого відтворення та всебічного розвитку соціально-економічної системи.

25. Диверсифікованість світових економічних стратегій: цивілізаційний підхід.
Міжнародна економічна стратегія розвитку (МЕС) вивчає формування і реалізацію довгострокової ек-ї політики , спрямовану на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях.
Різноманітність і диверсифікованість МЕС визначає, по суті, сама специфіка розвитку світового господарства, а саме два протилежні його аспекти:
*все більше переплетіння нац-х ек-к в єдину сист, стандартизація осн. ел-ів економік відповідно до вимог транс націоналізації та надзвичайний динамізм розвитку;
*з іншого боку – поглиблення розриву в розвитку між найрозвиненішими і найбіднішими країнами, посилення відмінностей всередині груп країн.
В сучасній економічній науці поширюється уявлення про три стадії розвитку цивілізації, яким відповідають три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного, аграрний (доіндустріальний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний). Загальним (хоч і дещо умовним) критерієм віднесення слугує показник частки сільського господарства, промисловості й послуг у галузевій структурі н/г. Цей показник розраховується двома способам: 1) частка вартості виробленої продукції чи послуг у ВВП; 2) як частка зайнятих у галузі відносно всіх зайнятих у господарстві.
На аграрній стадії залишилося небагато країн. Це, як правило, найменш розвинуті країни, переважна частина яких знаходиться в Африці та в Азії. У країнах аграрного типу найнижчий рівень життя, перед ними постають найскладніші проблеми, в тому числі у виборі й здійсненні економічних стратегій. Вони повністю залежать від іноземного капіталу й міжнародної фінансової допомоги. Наприклад, частина с/г у ВВП становить: в Центральноафриканській Республіці 53 %, Ліберії 60, Малі 46. У структурі зайнятості картина ще більш вражаюча. Так, у сільському господарстві Афганістану зайнято 70% усіх, в Анголі 85 %, Ефіопії 80, Так, за оцінкою експертів, розвиток економіки Бангладеш на 55 % залежить від іноземної допомоги.
Варіацій при розробленні стратегій у таких країнах обмаль, оскільки поле для їх опробувань дуже вузьке. Вони є постачальниками на світові ринки с/прод, часто тільки монокультури, тому залежність їх від коливань ринкової кон'юнктури надто висока, а це нерідко порушує стратегічні наміри уряду. У багатьох країнах цього типу експорт однієї чи двох-трьох культур землеробства дає більше половини валютних надходжень. Для Сенегалу це арахіс, для Сальвадору кава, для Гондурасу банани, для Бангладеш - джут. На експорт сільськогосподарської продукції БуркІна Фасо (бавовна, арахіс) припадає 95 % валютних надходжень в країну.
Аграрний тип економіки панував у світі протягом багатьох століть. З другої половини XIX ст. більшість країн Західної Європи, а також США опановують індустріальну стадію розвитку.
Перехід до неї став можливим після завершення промислової революції в цих країнах. Індустріальний тип економіки стає пануючим у розвинутих державах в першій половині XX ст. Індустріалізація була головною метою стратегій соціалістичних країн. Частка промисловості в структурі ВВП і усіх зайнятих в народному господарстві перевищувала 50 %. Провідними галузями промисловості ставали такі, що виробляли дедалі складнішу продукцію.
З другої половини XX ст. відбувається суттєва трансформація структури промисловості розвинутих країн. Виробництво стає все менш матеріаломістким і більш наукоємним. Знижується значення видобувної й металургійної промисловості. Так, частка промисловості у ВВП Японії становить 35%, Німеччині 30, Франції 26, Великої Британії 25, США 18 %. В структурі зайнятості ця частка в названих країнах становить відповідно З0 %, 33,25,19, 18%.
У соціалістичних країнах промисловість залишається провідною галуззю. Висока ЇЇ частка і в нових індустріальних країнах, хоч вона й поступається вже послугами. Україна 26 %.
З останньої чверті XX ст. в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку. За наявності потужної, суперсучасної промисловості в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у господарстві. Так, частка сфери послуг у ВВП США дорівнює 80 %, ВБ 73, Японії 63, Нім 68, Фр 71 %, До сфери послуг сучасна міжнародна статистика відносить не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та Ін. Але головна увага приділяється інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфері
Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей.
Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки послуг у ВВП або в числі зайнятих не обов'язково свідчить про перехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невеликих країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зонами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 90 % від ВВП, у Барбадосі 80 %, на Бермудах 89 %. Але ці країни стадію індустріалізації обминули. Назвати їх постіндустріальними не можна з тієї причини, що їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня.

26. Досвід реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах світу.
США. Головна мета стратегії: вся планета оголошується сферою інтересів США, в тому числі економічних. Відповідно до цієї мети формується міжнародна політика та стратегія розвитку. США є лідером глобалізації, спрямовуючи його в певне русло й активізуючи цей процес.
Сучасна стратегія США грунт. на ліберальній моделі. Відповідно до неї уряд здійснює економічну політику, теорет.базою якої є монетаризм, і яка втілюється з 70-х рр. ХХ ст. Так було не завжди. В осн. стратегії Рузвельта – кейсіанська теорія (була домін. в 30-х рр., під час ІІ св.в. і в повоєнні роки).
Після війни регулювальна роль держ. не тільки не знизилась, а на деякий час навіть посилилась. 1945 р., Трумен оголосив «середній курс» - його суттю було поєдн. під-кої ініціативи з держ. дія-тю в гос-ві змішаного типу.
Економічні стратегії США форм. на засадах кейсіанства до поч. 70-х рр. 1981 р., Рейган запропонував нову програму, яка базувалась на монетар. теорії. В її основі підтримка приватного під-ва при одночасному послаблені держ. втручання в мікроекон. процеси («рейгономіка», до кін.80-х).
З кін. мин. ст. в США відбув. реструктуризація економіки. Фокус на інформ. технол. і програмних продуктах.
Японія. Модель екон. роз-ку – ієрархічний корпоративізм. Ця модель формув. протягом останніх півтора століть, удосконал. Вона є основою розробки екон. стратегій країни. 1867-68 рр. революція «Мейзді» - розчистила шлях ринковим реформам. Опісля неї держ. здійснює протекц. політику, підтримуючи приватне під-во. 30-40-ві рр. ХХ ст. – політика мілітаризації економіки. Перші повоєнні роки – політика нав’язана амер. окупаційними військами: демілітар. екон., декартелізація, заверш. аграрної реформи. 1947-49 рр. – здійснена земельна реформа, фін. стабілізація, пріорітет ек. реформ – піднесення вир-ва. Роль держ. зросла. Введення індикативних планів. 70-80-ті рр. – структурна перебудова економіки, зміни в ек. політиці уряду. 90-ті рр. – суттєве гальмування ек. Японії, зростання безробіття. 1999 р. – нова стратегія розвитку економіки «великий вибух», зниження знач. ринк. важелів регулювання, зниж. подоходного податку з корпорацій.
ФРН. Стратегія Ерхарда (в основі – ідеї фрайбурзької школи) – вільна ринкова економіка, теорія «соц. ринк. ек.», неоліберальний напрям. Стратег. Мета – відновл. ек., досягн. рівня розв. держ. на новій техн. осн. Сильна роль держ. в регул. соц. відносин, підтримка ключових галузей. Криза 1966-67 рр. – формув. нової стратегії, направленої на стабіліз. ек. Політика неокейнсіанства: 5-річне фін. планування, фіскальна політика стабілізації, регул. сукупного попиту. 70-ті рр., Шмідт – стратегія «глобал. регул.». 1982 р., Коль та христ. демократи – стрим. збільш. витрат, стимул. НТП. 1999 р., Шрьодер – неоліберальний напрям, підтримка малого та сер. Бізнесу, зниж. податків.
Одним з найв. стратег. напрямів ек. розв. Нім. є її участь і європ. інтеграц. процесах.
Франція. Стратег. Політика форм. під низкою чин-ків: переваж. ролі позичкового капіталу, виключна роль держ. в регул. ек. проц., активне членство в ЄС.
В період між двома св.в. ек. політика, що тримала назву «дерижизму», спиралась на ідеї Кейнса. Після 2-ї св.в. – декілька хвиль націоналіз. й зміцнення ек. ролі держ. Стратег. мета – індустріаліз. Країни, для утрим. статусу великої держ., соц. орієнтована ринкова економіка. 60-70 рр. – лібералізація ек., мета – збалансув. держ.бюдж. 1981 р., Міттеран – нова хвиля націоналіз., значна увага індикат планув. 90-ті рр., консерватори на чолі з Шираком – стимул. прив. сектора. Уряд Жоспена – радикальні реформи, контроль цін, врегул. держбюджету, стимул. розв. ек. через зростання попиту, соц. пол-ка – 60% держвитрат. З 2007 р. уряд Саркозі – дирижизм з посиленням рин. відносин, з лібер моделлю, активна участь в європ. процесах.
ВБ. Протягом війни – жорстке регул. ек. Під час світової кризи – збільшення податків, зменш. посадових окладів та виплат безробітним. 1931 р. – відмова від фрітрейдерства та повершнення до протекц. Перші повоєнні роки – ек. політика, що грунт на теорії Кейнса, націонал. великої к-ті під-в, розшир. кіл-ті госп. і соц. фун-ій уряду, стимул. інвестицій. 1951 р., Черчілль – мета: повернення ролі лідера у світовій політиці, неоліберальна ек. політика. 1694 р., лейбористи – індикативне й регіон. планув. Осн. завдання – боротьба з інфляцією. 1979 р., Тетчер – монетаризм, денаціоналізація,зниження податку на прибуток, стимул. розв. прив. бізнесу, боротьба з інфляцією, проблеми соц. порядку. 1997 р., Блер – лейборизм з розвитком ринк. ек., кращі умови одерж. освіти, проф. навч., стимулюв. праці, створ. нових роб. місць, обмеж. зрост. цін., скор. дефіциту держбюджету.

27. «Економічне диво» (цивілізаційний досвід країн Південно-Східної Азії).
За своїми цивілізаційними ресурсами ці країни близькі до Японії і довгий час вони йшли по шляху свого регіонального лідера, використовуючи приблизно схожий цивілізаційний потенціал. Ці країни поділяються на 2 групи : 1). Гонконг, Сінгапур, Тайвань, 2). Респ. Корея, Тайланд, Малазія, Індонезія, Філіппіни, В»єнам, Лаос («азіатські тигри»). Останні стали жертвами великої кризи 1997-1998рр.
Економ.моделі країн Пд. – Сх.. Азії дуже ефект.використовували цивілізаційні ресурси своїх країн. Серед них найбільш важливими виявились : повага та безумовне підкорення населення державі, велике осердя та працелюбство(буддійська етика), командний дух та почуття ліктя, тісні кланові зв»язки. Також для них є характерним партнерство держави і бізнесу. Держава визначає пріоритети розвитку і, використовуючи систему пільгових кредитів та зовнішньоекономічних преференцій, підтримує пріоритетні на даному етапі галузі. Пд. – Сх.. –Азіатська модель відрізняється експортною орієнтацією. Доля експорту у ВВП в Індонезії перед кризою 22%, Філіппіни – 24,4%, Пд. Корея – 26,8%, Таїланд – 30,2%, Малайзія – 78,8%, Сінгапур – 132,2%. Також характерною рисою економічної моделі цих країн є висока норма збереження населення, яка розширює інвестиційні можливості країни та заважає росту вн.ринку. Економіка країн Пд. – Сх.. Азії в 90 – х рр. перенасичена заруб.інвестицями.
В 2000 році існують сприятливі умови для забезпечення стабільного росту азіатської економіки : стабілізація політ.ситуації, поновлення впевненості споживачів (розширення вн.попиту, сприяння експотру продукції, поглиблення екон.реформ за рахунок завершення фін.кризи, реструктуризації фін.системи і економіки, реформування структури вир-ва, укріплення господарського управління, боротьби проти корупції та бюрократизму.
Після фін.кризи в Республіці Корея перейшли від підтримки великих корпорацій до середніх і малих підприємств. Уряд Сінгапуру почав вкладати капітал у розвиток інтелектуальних галузей. Індонезія вирішила відкрити фін.сферу і роздрібну торгівлю, відмінила обмеження по відношенню до іноземців на володіння контрольним пакетом акцій та інвестицій. Таїланд збільшив асигнування на освіту.

28. Еволюція світового ринкового господарства і міжнародних стратегій економічного розвитку.
Світове госп сукуп нац-х ек-к, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності.
Періодизацію можна здійснити за різними критеріями. Загальноприйнятною є:
1.Великі географ. відкриття XV-XVI ст. до промисл. революції XVIII-XIX ст.
2. пром. революція
3.кінець XIX - поч. XX ст. 60 рр. (деколонізація)
4.60-ті рр - нинішній час - глобалізація.
1 етап - стихійно-натур. гос.ва (стих. ринкового) - епоха утилітаризму, індивідуалізму, індивідуумоцентризму.
2 етап - етап збагачення за рах ек методів - етап експансії XV-XVI ст., колон. війни, утворюються світ. імперії, які визнач. світ стратегії.
3 етап - зародження капіталу, колон. війни нової якості, рух товарів доповнюється рухом капіталу, ек завоювання світу.
4 етап - етап монополізації і формування ТНК, змінюється якість ек завоювання світу.
5 етап - поділ світу на полярні системи.
6 етап - 60-ті рр. - розпад колоніальної системи - вивільнення цивіліз. с.ми цінностей, нац оформлення ментально-поведінк. мотивацій. Особливо загострюється нац. самоідентифікація - розпад кол. с.ми у повоєнний період.
7 етап - виникнення і становлення МО, покликаних урегулювати світ. ек процеси та формув. світ. стратегії ек розвитку.
8 етап - глобалізація і глобальні стратегії.
Стратегія уніфікації світ. ек простору - принцип лібералізації зовн.-ек. зв’язків, розвитку процесів транснаціоналізації; втрач.ся колишня роль світ. орг.цій, їх роль і функції відходять до країн Великої сімки. Основою суч. геоек. та геополіт. стратегій є глобалізація, заснована на лібералізмі. Глобалізація набуває рис транснаціоналізації, а світ. ек стратегії носіть характер однонаправлений і мають на меті підпорядкування світ ек-ки.

29. Економічна допомога країн-лідерів країнам з перехідною економікою як інструмент управління трансформаційними процесами у цих країнах.
Списання боргів розглядається багатьма країнами-кредиторами як одна з форм допомоги з метою розвитку, і це дійсно так. Проте списання боргу не має такого значення для розвитку країн, як нові ресурси. Реальне збільшення допомоги займає багато часу, оскільки процедура її надання може тривати більше року. Тим часом, зліт цін на енергоносії вимагає від найбідніших країн-імпортерів нафти набагато більше витрат, ніж економічна допомога, яку вони отримують.
Гроші не все і навіть не головне: необхідно зосередитися на кінцевому результаті зусиль з надання допомоги.
Фінансова допомога може принести реальну користь громадянам тих країн, де функціонують легітимні громадянські і соціальні інститути. Тільки з ефективним управлінням і здоровою економічною політикою, яка підтримує справедливе зростання прибутків, зовнішня допомога може привести до стійких змін.
При правильному використанні допомога стимулює економічний розвиток. Але ми повинні бути обережними, оцінюючи досягнення. Зростання прибутку, що вимірюється тільки сукупним ВВП, не завжди означає скорочення бідності. Як і автоматично не спричиняє зміни в природі людського розвитку, що означають свободу від пригноблення, свободу від невігластва, свободу від насильства.
За часів холодної війни геополітичні і військові інтереси визначали пріоритети зарубіжної допомоги, які досі зберігаються у взаємовідносинах деяких донорів і одержувачів допомоги. Допомога працює найкращим чином тоді, коли націям, що розвиваються, надається можливість вибрати свій власний курс з урахуванням уважно розглянутих порад широкого кола партнерів, при цьому не тільки з розвинених індустріальних держав «вісімки», але і країн-сусідів, і інших країн, що розвиваються.
Європейський Союз та держави-члени надають країнам, що розвиваються, більше 30 млрд. євро в рік офіційної допомоги, приблизно 6 млрд. євро якої проходить через установи ЄС. До 2012 року Європейський Союз зобов'язався підвищити загальну суму допомоги до 39 млрд. євро в рік. Хоча члени ЄС, як і інші промислово розвинені країни, погодилися щорічно виділяти на допомогу країнам, що розвиваються, 0,7% свого ВВП, лише Данія, Люксембург, Нідерланди та Швеція виконали цей показник. Інші країни пообіцяли надолужити. Середній показник допомоги, що надається країнами ЄС, становить 0,34% - це вище за показник допомоги, що надається Сполученими Штатами або Японією

30. Економічне середовище, види й суб'єкти міжнародних економічних стратегій.
При розробці стратегії необхідно насамперед виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища, великою мірою саме економічного, на економічний розвиток країни дуже сильний
Види стратегій класифікуються за вертикальним та горизонтальним рівнями і у загальному вигляді є стратегіями:
Глобальними
Стратегії домінування та підпорядкування
Стратегії поступального розвитку
Ці стратегії використовують лише розвинуті країни такі як Швеція, Швейцарія, Голландія, Франція.
Стратегії наздоганального розвитку
Стратегії економічного прориву
Являє собою мобілізаційну модель розвитку. Потребує мобілізації всіх зусиль заради поставленої мети.
Стратегії виживання
Пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
Антикризові стратегії
Ця стратегія здійснюється як на глобальному, так і на мікрорівнях.
Суб’єкти міжнародних економічних стратегій
- Національні інститути та організації
- Над регіональні інститути та організації
- Наднаціональні регіональні уряди
- Національні уряди
- Менеджери ТНК
- Власники підприємств

31. Економічний глобалізм і економічний антиглобалізм у геостратегічному контексті.
Найбільш загальну модель сучасного світу можна уявити як конкурентне поле націй-держав, наддержав (на сьогодні це тільки США), міжнародних організацій або союзів держав, які є „полюсами впливу” (ООН, ЄС, НАТО, СОТ, МВФ, Арабський світ, Азійський полюс тощо), транснаціональних корпорацій – ТНК (їх близько 500, причому половина їх центрів – у США) та, світової промислово-фінансової еліти. Загальні об’єктивні вектори розвитку людства – інтеґрація та диференціація окремих його економічних, політичних, культурницьких та ін. складників. Процес інтеграції сьогодні протікає шляхом глобалізації.
Глобалізм розглядається сьогодні як система абсолютної економічної і політичної влади глобальної еліти та її транснаціональних корпорацій (ТНК), які вийшли з-під контролю націй-держав свого походження і базування та оперують фінансовими потоками більшими ніж сукупний бюджет десятків країн. Вперше концепцію глобалізму виклав З.Бжезинський у 1968 році. Глобалізм як новий світовий суспільно-політичний лад включатиме систему глобального планування і перерозподілу світових ресурсів. Глобалізм – це в першу чергу глобальний ринок, глобальна світова корпоративна імперія, це новий світопорядок, в якому роль націй-держав в економічному, політичному, соціальному, культурному плані зводиться до мінімуму, а особистість активно трансформується в нових умовах.
Антиглобалізм  загальний термін, що описує політичну позицію людей, що протистоять політиці глобалізації. Прихильники антиглобалізму загалом об'єднані ідеєю протистояння політичній владі транснаціональних корпорацій за рахунок суверенітету держав, що проявляється у вигляді торгових договорів та впливу міжнародних економічних організацій. Цей процес, на їхню думку, шкодить демократії, правам людини, навколишньому середовищу і особливо суспільствам країн, що розвиваються.
Антиглобалізм включає багато окремих рухів. Багато людей, яких називають антиглобалістами, не сприймають цього терміну, й використовують інші назви, такі як «Рух всесвітньої справедливості», «Рух рухів» (популярний термін в Італії), «альтерглобалізм» (переважно у Франції) та багато інших.
В Україні антиглобалістичний рух тільки набирає свого оберту.

32. Економічний націоналізм – стратегія захисту національних економік в умовах глобалізації.
Економічний націоналізм  термін, що використовується для опису політики, які підкреслюють внутрішній контроль над формуванням економіки, праці і капіталу, навіть, якщо це вимагає введення тарифів та інших обмежень на пересування робочої сили, товарів і капіталу. Він виступає проти глобалізації в багатьох випадках, або, принаймні, це питання переваги необмеженої вільної торгівлі. Економічний націоналізм може включати в себе такі доктрини як протекціонізм й імпортозаміщення.
Основні економічні положення економічного націоналізму за Лістом
Фінанси. Фінансова політика перебуває під контролем держави, регулюється її законами, але не підпорядковується державним установам. Збереження контролю національного капіталу над банківською системою.
Торгівля. Вільне існування внутрішнього ринку. Державне управління торгівлі в міждержавних угодах. Кожна держава захищає своїх виробників через політику протекціонізму з метою їх розвитку. Після підйому галузі промисловості - повернення до вільної торгівлі.
Важливим інструментом у процесі становлення народного господарства нації стає політика протекціонізму (обмеження надходження до країни імпортних товарів шляхом введення високого ввізного мита), а також стимулювання розвитку транспорту і технічних знань. Проте не слід думати, що Ф. Ліст був противником свободи зовнішньої торгівлі, після повного підйому промисловості він пропонував знову до неї повернутися.
Промисловість. Державна підтримка власного виробника та стратегічно -важливих галузей промисловості. Державний контроль над ними.
Продуктивні сили в розумінні Ліста – всі джерела багатства нації. Держава повинна піклуватися про їх розвиток, а не про миттєву вигоду.
У перспективі вкрай вигідно розвивати ті галузі, де сьогодні витрати поки що вищі, ніж за кордоном. Розвивати, інвестувати – ось єдина дорога зниження витрат на перспективу. “Цю втрату належить сприймати лише як ціну за промислове виховання нації”. Точно сформульована мета – промислове виховання нації, подолання відсталості. Воно має свою ціну, але вкладення в нього приносять величезний прибуток у перспективі.
Сільське господарство. Опора с/г - це середнє фермерське господарство. Їм надається право володіти засобами виробництва та самостійно розпоряджатися результатами своєї праці. Їхня діяльність не має наносити шкоди національному господарству. Рівень та масштаби конкуренції зводяться до мінімуму кооперативними спілками.
Роль держави. Держава – основний інструмент для досягнення економічного добробуту нації та народів, які проживають на її теренах. Через це держава є цінністю для її населення. Держава – окремий гравець у господарській системі поруч з іншими її суб’єктами.
Саме державна влада покликана координувати, спрямовувати розвиток і функціонування всіх ланок народного господарства, роблячи акцент на національних інтересах. Її основною метою має стати розвиток продуктивних сил. Важливу роль при цьому грає, на думку Ф. Ліста, промислове виховання нації, покликане створювати умови для підйому продуктивних сил. Його суттю є ігнорування особистих, суто егоїстичних інтересів індивідів для порятунку і збереження нації. Ціле покоління нації має і може жертвувати своїм добробутом, для того, щоб продуктивні сили країни розвивалися швидше й ефективніше. При цьому перевагу мають отримувати такі галузі виробництва, які в поточний період не можуть витримати конкуренції з відповідними закордонними галузями.
За Фрідріхом Лістом, держава повинна інвестувати в науку, освіту та транспортну систему, які виступають головними рушіями розвитку та модернізації нації й країни.
Основна економічна мета. Економічний розвиток нації як частини світової спільноти. Класовість не заперечується, як у марксизмі, але і не допускається безконтрольна експлуатація робітників буржуазією (власниками капіталу). Добробут окремої людини прямо залежить від добробуту нації.
Приватна власність. Не є священною, але сприймається як необхідність. Приватна власність надається представникам нації з метою збільшення особистого та суспільного добробуту.

33. Економічні аспекти зіткнення та взаємодії цивілізацій.
В сучасному світі відносини між країнами різних цивілізацій близькими бути не можуть, вони носять антагоністичний характер. На мікрорівні – демаркаційні лінії не поділяють іслам та його сусідів з їх православною, індустріальною, індуістською, африканською та західно – християнською традицією. На макрорівні – це Захід та «всі інші» - конфлікти між мусульманськими та азіатськими суспільствами та Заходом. Загрозливі зіткнення можуть виникнути і при сполученні західної зверхності, ісламського нетерпіння та китайської настирливості.
В світі, який формується сьогодні, держави та «групіровки», що відносяться до 2 різних цивілізацій можуть створювати тимчасові тактичні альянси та коаліції для просування своїх інтересів проти інтересів груп, що представляють третю цивілізацію або для досягнення спільних цілей.
Між цивілізаційний конфлікт може мати 2 форми :
1). Конфлікти на демокраційній лінії – найчастіше між мусульманським і не мусульманським світом,
2). Конфлікти між ведучими державами, що відносяться до різних цивілізацій. Перед таким конфліктом постають такі проблеми впливу на формування глобальної економіки та діяльність МЕО, військової та економічної могутності, проблема людей, цінностей та культури, територіальні проблеми.
В суперництві один з одним кожна країна намагається згуртувати навколо себе всіх представників своєї цивілізації, спертися на підтримку держав, що відносяться до третіх цивілізацій. Іноді військові конфлікти виникають між ведучими державами, як це відбувається на Близькому Сході та на субконтиненті, де вони мають спільну мету. Причинами військових конфліктів держав є підтримка «родинних» держав або в результаті зміни глобального балансу сил між цивілізаціями.

34. Економічні аспекти цивілізаційної поведінки по лінії Схід-Захід.
Стосовно інших цивілізацій Захід знаходиться зараз на вершині своєї могутності. Друга наддержава - у минулому його опонент, зникла з політичної карти світу. Військовий конфлікт між західними країнами немислимий, військова міць Заходу не має рівних. Якщо не вважати Японії, у Заходу немає економічних суперників. Він очолює в політичній сфері, у сфері безпеки, а разом з Японією - і в сфері економіки. Світові політичні проблеми і проблеми безпеки ефективно дозволяються під керівництвом США, Великобританії і Франції, світові економічні проблеми - під керівництвом США, Німеччині і Японії. Усі ці країни мають самі тісні відносини один з одним, не допускаючи у своє коло країни поменше, майже всі країни незахідного світу.


35. Економічні інтереси і міжнародні стратегії економічного розвитку.
Загалом економічні інтереси поділяються на:
- Комунітарні Це інтереси спільнот. Вони завжди вступають у суперечність з інтересами зовнішнього середовища і дуже часто з інтересами самих підсуб’єктів. Комуні тарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни. А комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності всієї групи країн.
- Індивідуальні. Це приватні інтереси господарських суб’єктів, що характеризуються продуктивністю та успішністю.
Надзвичайно важливо є сформувати таку стратегію, яка узгоджує національні та індивідуальні інтереси.
Стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія – це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту. Міжнародна стратегія економічного розвитку є принциповою, концептуальною, вимірною економічною політикою, яка визначає поведінку суб’єктів міжнародної економічної системи у глобальному середовищі і водночас політику двосторонніх і багатосторонніх економічних стосунків та взаємовідносин суб’єктів міжнародної економічної діяльності.
Ці стратегії одночасно підпорядковуються глобальним реаліям і потребам національних та регіональних економік. В них відбиваються стратегічні напрямки та мета розвитку.

36. Економічні реформи в Китаї: цивілізаційний контекст успіху.
Сучасні економічні стратегії Китаю беруть початок у 1978 р., коли було проголошено курс на економічну реформу, в основу якої покладалися перебудова відносин власності й формування соціалістичного ринку. Реформа здійснюватиметься у 3 етапи: до 2000 р. – збільшення валової продукції промисловості і с/г в 4 рази, забезпечення досягнення середнього достатку життя народу, до 2021 року – підняти Китай до рівня середньо розвиненої країни, до 2049 року – перетворення Китаю на високорозвинену державу.
Реформування розпочалося у 80 – х рр.. зі сфери с/г, з аграрних відносин – комуни ліквідувалися, зем.ділянки(0,4 га на господарство) передавалися селянам у довго строк.аренду на правах сімейного підряду. Селянам було надано право займатися підсобним промислом, продавати надлишки продукції на ринках. 1983р. – розпуск виробничих бригад, що діяли в комунах, завершено перехід селян до одноосібного господарювання, наприкінці року вже 94% усіх селянських дворів працювали за формою сімейного підряду. 1985р. – уряд почав відмовлятися від жорстоко регламентування цінової політики в аграрному секторі. 1997р. – прийнято «Закон про волосні й селищні підприємства», який встановлював права сільських промислових підприємців, передбачав необхідність раціонального планування, регулювання і контролю з боку держави щодо цих підприємств. Згодом у с/г були створені приватні підприємства, що залучали найману робочу силу. 1984р. – постанова «Про реформу господарської системи» передбачала розшир господарської самостійності підприємства, скорочення сфери директивного планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Рефінансуванню підлягала також система цін, праці, ЗП. Було проголошено про доцільність використання різноманітних форм власності – державна, колективна та приватна. 1988р. – «Закон про промислове підприємництво загальнонародної власності», в якому визначалися права й обов»язки державних підприємств, контроль за діяльністю державного підприємства здійснювався первинною ланкою комуністичної партії. Реформуванню підлягала також кредитно-фінансова сфера. Передбачалося, що Національний банк Китаю стане дійсно центральним банком країни.
Введення п»ти річок приносить великий успіх. Темп зростання ВВП за 5-річку 1981-1985 був одним з найбільших за всю історію післявоєнного Китаю (13,2%).
У другій половині 90-х рр.. головну увагу приділяли реформуванню державного сектора економіки.
1979-2000 рр. щорічний приріст промислової продукції зростав у середньому на 11,6%. Виробництво електроенергії зросло у 5,8 рази, сталі-у 4,8 рази, цементу – у 9,8 рази, автомобілебудування – у 15,7 рази. Китай посів перше місце у світі за виробництвом сталі, вугілля, цементу, хімічних добрив, телевізорів, синтетичних волокон. Головним фактором економічного піднесення в перші роки нового тисячоліття стали експорт та іноземні інвестиції. Так, у 2003 році імпорт зріс на 32% і дав 40% приросту ВВП, більше половини експорту припадало на підприємництво з участю іноземного капіталу. Золотовалютні резерви за рік зросли більше як на 40% й становили в 2003 році 4000млрд.дол.
2004 рік в конституцію було введено поправку про недоторканність «законно нажитої» приватної власності громадян КНР. Жовтень 2003 р. третій пленум ЦК КПК – були визначені такі орієнтири стратегії в галузі економіки:1).реформа конституції на підтримку плюралізму форм власності, 2).зміцнення влади закону й створення всіх справедливих умов старту в економіці, 3).розвиток самоврядування на селі.
У 2010 році Китай мав другу за величиною економіку світу, був найбільшим експортером товарів, другим за величиною імпортером товарів та другим за величиною одержувачем прямих іноземних інвестицій (ПІІ), і найбільшим власником валютних резервів. Це можна побачити на Рис. 1, як саме відобразилося прийняття реформ на економічному зростанні Китаю, як саме зростав ВВП в період після прийнятих реформ.
ВВП Китаю в 2010 році була Intelligence Unit (EIU) в 5,8 трильйона доларів, що трохи вище, ніж у Японії і близько 40% обсягу ВВП на душу населення США.

37. Економічні стратегії домінування у глобальному середовищі: переваги і суперечності.
Ознакою сучасного етапу розгортання процесів глобалізації стало посилення нерівномірності, асинхронності та диспропорційності економічного розвитку країн. Дивергенція рівнів добробуту між країнами-лідерами та аутсайдерами світового економічного розвитку, посилюється. Проблема нерівності переходить з площини національної (бідні громадяни проти багатих) в площину міжнаціональну, актуалізуючи при цьому конкуренцію національних економічних моделей щодо їх здатності забезпечити лідерство по основних макроекономічних показниках розвитку. Перевагою стратегій лідерства є економічне (Китай), соціальне (Німеччина, Швеція) або наукове-технологічне (США, Японія) домінування, завдяки якому країни-лідери нарощують свої конкурентні переваги та створюють нові унікальні. Крім того, лідерство одних країн дає імпульс менш розвиненим щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаманних їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучасності. Сприймаючи новий виклик, більш слабкі країни мають мобілізуватися, поєднати власні стратегічні ресурси з досягненнями найбільш прогресивних зрушень. Країни-лідери створюють нові технології, які переймають менш розвинуті країни.
Але доцільно зазначити, що стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. В цьому основна суперечність даної стратегії. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі нав’язувати свої «правила гри» на світовій арені та впливати на більш слабкі країни. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки домінуючих країн, посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо.
Серед стратегій домінування виділяють стратегію «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації.

38. Експансіоністські складові стратегій світового економічного домінування.
Стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі здійснювати різноманітні заходи економічної, політичної, культурної, інформаційної, технологічної, ідеологічної, мовної тощо експансії. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки та встановлення в світі свої «правил гри», що веде в свою чергу до посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо. Проаналізуємо експансіоністські складові стратегії світового економ домінування.
Територіальна експансія здійснюється країнами-лідерами не як «видиме» розширення кордонів, а як місце розташування природних і людських ресурсів, зручний економічний чи військово-стратегічний плацдарм, просто «життєвий простір» тощо, що дає підстави говорити про «приховану» експансію, «прикриваючи» її, як правило, високими гуманними цілями, гаслами про безпеку людства, боротьбу з поширенням зброї масового знищення, захистом прав людини тощо (найяскравіший приклад - США).
Політичний експансіонізм, як правило, реалізується країнами-лідерами шляхом приведення до влади в державі та її регіонах провідників тієї політики, яка відповідає інтересам латентного (прихованого) загарбника.
Економічна експансія в умовах глобалізації світових господарських процесів стає провідним напрямом експансіоністської стратегії взагалі. Серед різновидів економічної експансії можна виділити кредитно-фінансову, валютну, товарну, технологічну, комунікаційну. За допомогою кредитно-фінансової експансії виникає можливість посилити свій вплив на країну-боржника, втручатися в її внутрішні справи, контролювати тією або іншою мірою її економіку (США через Міжнародний валютний фонд). Крім того, все частіше ми стаємо свідками того, як могутні держави світу і недержавні діячі створюють вигідну для себе ситуацію на валютних ринках світових регіонів і деяких країн. Сучасні провідні держави мають такий рівень розвитку технологій, який дає їм змогу домінувати у виробництві найбільш наукомісткої високотехнологічної продукції. Панування провідних держав на ринках певних товарів дає їм можливість насаджувати свої ціни і забезпечувати нееквівалентний обмін на світовому ринку. Володіння мінерально-сировинними ресурсами залишається однією з найважливіших складових могутності сучасних країн-лідерв.
Розглядаючи основні риси культурного експансіонізму, доцільно розпочати з такого феномену 21 століття, як інформаційний імперіалізм (медіа-експансія), спрямований на встановлення провідними країнами світу домінуючого контролю над інформаційним простором інших країн. Медійні компанії провідних держав фільтрують інформаційні потоки, нав'язуючи населенню різних країн певні політичні погляди, стереотипи, прагнуть сформувати в суспільстві бажані для себе уявлення про певні події, а у свідомості населення вкоренити ті чи інші ідейні цінності та норми . Медіа-імперіалізм стає підґрунтям для здійснення політичної, економічної, ідеологічної, культурної, мовної експансії. Як наслідок, у сучасних умовах найбільш дієвим засобом культурної експансії стає поширення стереотипів масової культури, як правило, за допомогою ЗМІ, кінофільмів, повсюдної реклами тощо. Основними носіями такої експансії в умовах глобалізації стають міжнародні корпорації та ТНК, які намагаються донести до споживача ідею масової культури. Особливо культурний експансіонізм проявляється у нав’язуванні стандартів та цінностей західної культури в рамках поняття «вестернізації».
Всі складові експансіоністської стратегії домінування тісно переплетені між собою і здійснюються державами, залежно від їх потенційних можливостей, поточних і перспективних геополітичних інтересів, оцінки геополітичної ситуації у світі та його регіонах, із урахуванням потенціалу та стратегії інших провідних геополітичних суб'єктів.

39. Етапи еволюції світового господарства і світових економічних стратегій.
Важливою категорією міжн ек-ки є світове госп сукупність нац-х ек-к, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності.
Етапи еволюції світового господарства чітко пов’язані до осн. історичних віх та зрушень в розвитку світ. ек-ки. Але періодизацію можна здійснити за різними критеріями. Загальноприйнятною є:
1)Великі географ. відкриття XV-XVI ст. до промисл. революції XVIII-XIX ст.
2)сама пром. революція
3)кінець XIX - поч. XX ст. 60 рр. (деколонізація)
4)60-ті рр - нинішній час - глобалізація.
1 етап - стихійно-натур. гос.ва (стих. ринкового) - епоха утилітаризму, індивідуалізму, індивідуумоцентризму.
2 етап - етап збагачення за рах ек методів - етап експансії XV-XVI ст., колон. війни, утворюються світ. імперії, які визнач. світ стратегії.
3 етап - зародження капіталу, колон. війни нової якості, рух товарів доповнюється рухом капіталу, ек завоювання світу.
4 етап - етап монополізації і формування ТНК, змінюється якість ек завоювання світу.
5 етап - поділ світу на полярні системи.
6 етап - 60-ті рр. - розпад колоніальної системи - вивільнення цивіліз. с.ми цінностей, нац оформлення ментально-поведінк. мотивацій. Особливо загострюється нац. самоідентифікація - розпад кол. с.ми у повоєнний період.
7 етап - виникнення і становлення МО, покликаних урегулювати світ. ек процеси та формув. світ. стратегії ек розвитку.
8 етап - глобалізація і глобальні стратегії. Глоб. стратегії формуються глоб. гравцями. Стратегія уніфікації світ. ек простору - принцип лібералізації зовн.-ек. зв’язків, розвитку процесів транснаціоналізації; втрач.ся колишня роль світ. орг.цій, їх роль і функції відходять до країн Великої сімки. Основою суч. геоек. та геополіт. стратегій є глобалізація, заснована на лібералізмі. Глобалізація набуває рис транснаціоналізації, а світ. ек стратегії носіть характер однонаправлений і мають на меті підпорядкування світ ек-ки.

40. Етапи кардинальних змін у міжнародних економічних стратегіях.
Важливою категорією міжн ек-ки є світове госп сукупність нац-х ек-к, які знаходяться в тісній взаємодії та взаємозалежності.
Етапи еволюції світового господарства чітко пов’язані до осн. історичних віх та зрушень в розвитку світ. ек-ки. Але періодизацію можна здійснити за різними критеріями. Загальноприйнятною є:
1)Великі географ. відкриття XV-XVI ст. до промисл. революції XVIII-XIX ст.
2)сама пром. революція
3)кінець XIX - поч. XX ст. 60 рр. (деколонізація)
4)60-ті рр - нинішній час - глобалізація.
1 етап - стихійно-натур. гос.ва (стих. ринкового) - епоха утилітаризму, індивідуалізму, індивідуумоцентризму.
2 етап - етап збагачення за рах ек методів - етап експансії XV-XVI ст., колон. війни, утворюються світ. імперії, які визнач. світ стратегії.
3 етап - зародження капіталу, колон. війни нової якості, рух товарів доповнюється рухом капіталу, ек завоювання світу.
4 етап - етап монополізації і формування ТНК, змінюється якість ек завоювання світу.
5 етап - поділ світу на полярні системи.
6 етап - 60-ті рр. - розпад колоніальної системи - вивільнення цивіліз. с.ми цінностей, нац оформлення ментально-поведінк. мотивацій. Особливо загострюється нац. самоідентифікація - розпад кол. с.ми у повоєнний період.
7 етап - виникнення і становлення МО, покликаних урегулювати світ. ек процеси та формув. світ. стратегії ек розвитку.
8 етап - глобалізація і глобальні стратегії. Глоб. стратегії формуються глоб. гравцями. Стратегія уніфікації світ. ек простору - принцип лібералізації зовн.-ек. зв’язків, розвитку процесів транснаціоналізації; втрач.ся колишня роль світ. орг.цій, їх роль і функції відходять до країн Великої сімки. Основою суч. геоек. та геополіт. стратегій є глобалізація, заснована на лібералізмі. Глобалізація набуває рис транснаціоналізації, а світ. ек стратегії носіть характер однонаправлений і мають на меті підпорядкування світ ек-ки.
Кінець XX сторіччя відзначився низкою якісно нових чинників розвитку суспільно-економічних систем. Відбувається відхід від односпрямованої, орієнтованої на технологічно-економічну ефективність, до багатоцільової соціально-гуманістичної моделі. Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця людини у виробництвi й зростання частки розумової працi, яка потребує пiдвищення освiтнього рiвня та збільшення iндивiдуальної свободи, зростання загальної ефективностi суспiльного виробництва й певне послаблення безпосередньої залежностi людства вiд природних умов існування привели останнiми десятирiччями до пiдвищення ролi позаекономiчних чинникiв суспiльно-економiчного прогресу. Серед них - соціальні, політико-правові, морально-психологічні, культурно-етичні, природно-демографічні чинники. Наростання суперечностей між суспільством і індивідом об’єктивно зумовило посилення гуманістичної спрямованості суспільних систем.

41. ЄС: мета,стратегія,принципи формування,проблеми розвитку.
Загальною метою є створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]), від [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]року  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.
Як і кожна інша організація, ЄС має певні цілі свого функціонування та заснована на певних принципах.
Основними найважливішими принципами є:
повага національних особливостей держав-членів, системи правління яких засновані на демократичних принципах;
повага прав людини у відповідності з Європейською Конвенцією про захист прав людини, яка була прийнята в 1950р., та конституційними традиціями, спільними для держав-членів.
Що стосується цілей, то вони наступні:
створення спільного ринку, економічного та валютного союзу;
сприяння всюди в співтоваристві:
- гармонійному та збалансованому розвитку економіки;
- стійкому та не інфляційному зростанню без шкоди навколишньому середовищу;
- високому рівню конвергенції економічної діяльності;
- високому рівню зайнятості і соціального захисту;
- укріпленню економічних і соціальних взаємозв'язків та солідарності держав-членів.
діяльність включає:
- відміну мита та квот, а також інших заходів, які мають аналогічний ефект;
- спільну торгову політику;
- створення внутрішнього ринку з вільним рухом товарів, людей, послуг і капіталу;
- проведення спільної політики в галузі риболовства, сільського господарства та транспорту;
- створення режиму, що забезпечує захист від недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку;
- зближення законодавств країн-членів;
- проведення спільної політики в соціальній сфері, в галузі охорони навколишнього середовища та допомогу розвитку;
- укріплення економічного та соціального зв'язку;
- підвищення конкурентоспроможності промисловості країн співтовариства;
- наукові дослідження, удосконалення технологій, створення транс'європейських мереж;
- сприяння: досягненню високого рівня охорони здоров'я; забезпеченню освіти та професійної підготовки високої якості; поліпшенню захисту споживачів;
- заходи в галузі енергетики, туризму та захисту громадянського населення при надзвичайних ситуаціях.
Таким чином, в Європі було створено сильне співтовариство, основною ціллю якого було досягнення загальноєвропейського добробуту через контролювання та регулювання майже усіх сфер суспільного життя.

42. Європейський Союз, етапи формування та еволюція стратегій.
Процес створення ЄС можна поділити на певні етапи,і в залежності від того на якому інтеграційному рівні знаходились держави, змінювались і їхні стратегічні цілі.
Етапи розширення відбувалися на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий - на стадії існування спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу; третій - на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, при лише поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики; четвертий - вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ. Новий, п'ятий етап розширення - це розширення, що відбувається безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. І це робить питання такого розширення особливо складним - як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах.
До нового етапу розширення ЄС підійшов, перебуваючи фактично на завершальній стадії економічної інтеграції - створення економічного та валютного союзу, а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат був досягнутий протягом понад 50 років, через складний і поступовий процес інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об'єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.
У 1993 набрала чинності Угода про ЄС. Відпов. до цієї Угоди засновується політ. і екон. союз, який означає проведення спільної екон. і зовн. пол-ки, а також пол-ки в галузі безпеки і співроб-ва у соц. сфері. Крім того, запроваджується єдине європ. громадянство, підвищується роль Європ. парламенту, розширюються повноваження органів ЄС. Положення Маастр. угоди були розвинуті й доповнені Амстерд. одноіменною угодою (1997). Доповнення стосувалися питань принципів демократії, прав людини, соц. пол-ки, міждерж. співроб-ва в сфері внутр. справ і юстиції, бор-би із злочинністю, тероризмом, наркобізнесом, корупцією, расизмом.Було прийнято зміст конституції, яку потрібно ратифікувати всім країнам-членам.
У 2004 до ЄС вступили: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія. Цілі: утворення тісного союзу народів Європи; сприяння збаланс. та довгостр. екон. прогресу, завдяки створенню простору без внутр. кордонів; посилення екон. та соц. співроб-ва; утворення екон. та вал. союзу і створення в перспективі єдиної валюти; утвердження власної ідентичності в міжн. сфері, особливо шляхом проведення спільної зовн. пол-ки і пол-ки в сфері безпеки, а в перспективі спільної оборонної пол-ки;розвиток співроб-ва у сфері юстиції та внутр. справ;збереження та примноження спільних надбань.
Вступ Румунії та Болгарії в 2007 році. З 2005р. почалися переговори про вступ Турції.Наступна країна Хорватія.

43. ЄЕП і проблема координації економічного розвитку країн-учасниць.
Головною сферою інтеграційного розвитку в рамках ЄС була і залишається економіка. в цьому плані центральною задачею є формування уніфікованого економічного простору, в якому всі діючі особи, як фізичні, так і юридичні, були б поставлені в усіх країнах ЄС у рівні умови незалежно від своєї національно-державної належності. Союз проводить вельми активну політику по відношенню до країн «третього світу»; по лінії ЄС надається допомога пострадянським країнам (програма економічної реконструкції у відношенні до країн центральної і східної європи (phare) і програма технічної допомоги країнам СНД (TACIS)).
Економічні успіхи ЄС в перші роки створення цього об’єднання призвели до формування хибної думки про те, що поглиблення інтеграції однозначно сприяє зменшенню міжрегіональних диспропорцій і підвищенню конкурентоспроможності кожного регіону. Проте з приєднанням Великобританії до ЄС, а потім Греції, Іспанії та Португалії стало очевидним, що інтеграція не забезпечує автоматичного вирішення регіональних проблем. Тому активна політика ЄС була спрямована на послаблення соціально-економічної диференціації між регіонами, зменшення рівня відсталості регіонів з несприятливими умовами розвитку. Для фінансування найменш розвинутих регіонів було створено Європейський фонд регіонального розвитку, що стало першим кроком удосконалення регіональної політики на першому етапі розширення ЄС. Важливе значення для розвитку регіонів мали задекларовані у Маастрихтському договорі основні засади створення Комітету регіонів, принцип субсидіарності та надання можливості представникам місцевих органів влади брати участь у засіданнях Ради міністрів ЄС під час розгляду проблем регіонального рівня.
Основні інструменти реалізації політики вирівнювання: інвестиційні гранти, субсидіювання відсоткових ставок, податкові пільги, податкова знижка на амортизацію, субсидії, пов’язані з використанням робочої сили, транскордонні пільги [11, с. 55]. Істотна увага приділяється інтеграції прикордонних регіонів через двостороннє міжнародне співробітництво та створення єврорегіонів, які забезпечили б
розвиток транскордонної співпраці.
Таким чином, основою міжрегіональної співпраці в країнах ЄС є мережа відповідних інституцій (Комітет Регіонів, Європейський фонд регіонального розвитку, єврорегіони) та використання таких інструментів, як Програми з питань сусідства, Програми європейської територіальної співпраці.

44. ЄЕС: стратегія і принципи формування.
Із завершенням формування спільного ринку і переходом на вищий щабель інтеграції перед ЄС постає нова стратегічна мета шляхом утворення спільного ринку, економічного і валютного союзу, спільної зовнішньої і внутрішньої політики, сприяти гармонійному і збалансованому розвитку економічної діяльності, стійкому і без інфляційному зростанню, яке зберігало б навколишнє середовище, досягнення високого ступеня конвергенції економічних показників, високого рівня зайнятості і соціального захисту населення, підвищення життєвого рівня і якості життя.
Цілі ЄС:1).сприяти стійкому й гармонійному економічному і соціальному прогресу, особливо утворенням простору без внутрішніх кордонів, економічного і соціального згуртування й утворення економічного і валютного союзу, 2).сприяти утвердженню індивідуального союзу на міжнародних теренах, особливо здійснення економічної зовнішньої політики й політики безпеки, 3).посилення захисту прав і інтересів громадян держав-членів за допомогою введення громадянства Союзу, 4).розвиток тісного співробітництва в галузі правосуддя та внутрішніх прав, 5).повністю зберігати досягнутий рівень інтеграції Співтовариства.

45. ЄС у контексті цивілізаційної взаємодії.
Із завершенням формування спільного ринку і переходом на вищий щабель інтеграції перед ЄС постає нова стратегічна мета шляхом утворення спільного ринку, економічного і валютного союзу, спільної зовнішньої і внутрішньої політики, сприяти гармонійному і збалансованому розвитку економічної діяльності, стійкому і без інфляційному зростанню, яке зберігало б навколишнє середовище, досягнення високого ступеня конвергенції економічних показників, високого рівня зайнятості і соціального захисту населення, підвищення життєвого рівня і якості життя.
Відповідно поставленій меті і визначеним цілям формується політика ЄС по різним напрямам діяльності.
Економічна політика ЄС здійснюється за такими напрямками: торгівельне виробництво ( промисловість, с/г, транспорт), рух фактичного виробництва ( капітал, робоча сила), регіоналізація відносин між суб»єктами міжнародної економіки в межах ЄС (конкуренція, антимонопольне законодавство та ін.).
Промислова політика спрямована на підвищення конкурентоспроможності промисловості країн ЄС.
Аграрна політика. Мета – збільшення продуктивності с/г виробництва шляхом підтримки технічного прогресу, забезпечення раціонального розвитку с/г, оптимального використання фактичного виробництва, особливо людської праці. Заснована спільна організація с/г ринків ( регулювання цін, надання виробникам маркетингових послуг, сприяння стабілізації обсягів експорту і імпорту с/г продукції, впроваджена єдина цінова політика).
Політика в галузі транспорту і зв»язку спрямована на утворення єдиної інфраструктури в просторі ЄС спільні правила щодо перевезень вантажів і пасажирів між державами – членами, встановлені єдині тарифи, ліквідовані всі будь-які перешкоди на шляху перевезень від країни до країни.
Велике значення надається сприянню міжнародного руху фактичного виробництва ліквідовуються обмеження на пересування капіталу і робочої сили між країнами-членами, лібералізується рух капіталу між країнами-членами і 3-ми країнами ( прямі і портфельні інвестиції, надання фінансових послуг і допуск ЦП на ринки капіталу).
Валютно-кредитна система ЄС- утворення валютно-кредитних і фінансових інститутів ЄС пов»язано з процесом економічної інтеграції. Основними елементами валютної інтеграції є : спільна валюта ( 1 січня 1999 року введення в безготівковий обіг євро, а у 2002р. – у готівковий), валютна інтервенція, спільні фонди взаємного кредитування країн-членів, валютно-кредитне регулювання.
Соціальна політика спрямована на забезпечення соціального захисту населення, встановлення партнерських відносин між підприємствами й працівниками, на боротьбу з безпідставним звільненням робітників.
Зовнішньоекономічна політика спирається н угоди, укладені з іншими країнами в контексті міжнародних правових норм, норм і принципів, розроблених ООН, СОТ, МВФ. Спільна зовнішня політика спрямована на захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності ЄС.

46. Загальнонаціональні та індивідуальні приватні економічні інтереси і міжнародні стратегії економічного розвитку країни.
Очевидно, що в основі економічних стратегій лежать економічні інтереси, які умовно можна класифікувати як інтереси комунітарні (або загальнонаціональні) і індивідуальні (останні часто можуть бути представлені як приватні).
Комунітарні економічні інтереси – це інтереси спільнот. Вони є відображенням узгоджених інтересів підсуб'єктів міжнародних економічних відносин і вступають у суперечність із інтересами зовнішнього середовища та дуже часто можуть вступати у суперечність з інтересами самих підсуб'єктів.
Так, комунітарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни, а комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності усієї групи країн (приклад Польщі показує, що їй довелось закрити низку галузей внаслідок вступу в ЄС, які давали левову частку приросту ВВП).
Індивідуальні інтереси – це інтереси господарюючих суб'єктів, уособлені у двох показниках (прибутковість та які не визнають кордонів і комунітарних інтересів). Саме вони найбільшою мірою споріднюють усі країни, є основою уніфікації усіх стратегії.
До загальнонаціональних інтересів, як правило, відносять: непорушність конституційного ладу, суверенітет та територіальна цілісність, політична, економічна і соціальна стабільність, безумовне забезпечення законності та підтримання правопорядку, розвиток рівноправного і взаємовигідного міжнародного співробітництва.
Міжнародна економічна стратегія будь-якої потребує визначення ієрархії пріоритетів національних інтересів держави. Без їх чіткого визначення може виникнути невідповідність між задекларованими цілями та засобами їх реалізації.
Так, на основі комбінації двох підходів, розроблених Нюхтерляйном і Блеквілом, пріоритети національних інтересів держави можна класифікувати за чотирма категоріями: захист Батьківщин, економічне процвітання, гармонічний розвиток суспільства, створення сприятливих умов для ефективної участі країни у світовому розподілі праці.

47. Зовнішньоторговельна політика як чинник стратегії соціально-економічного розвитку.
Стимулювання соціально-економічного розвитку в країні може здійснюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики, зокрема її важливою складової – зовнішньоторговельної політики.
Зовнішньоторговельна політика –– сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації зовнішньоекономічної політики в цілому. Історично відомі два основні напрями у формулюванні зовнішньоторговельної політики: протекціонізм та лібералізація, які визначають основні стратегічні пріорітети держави та визначають її поведінку на міжнародній арені.
Лібералізація розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у торгівлі з іншими країнами.
Протекціонізм (від лат. proctio – прикриття) –– державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.
Від того, який напрям зовнішньоторговельної політики обирає держава у своїй міжнародній діяльності, залежить її стратегія соціально-економічного розвитку. Так, лібералізація зовнішньої торгівлі свідчить про використання країною стратегії відкритості, а протекціонізму – закритих стратегій. Крайнім проявом таких стратегій,я к ми знаємо, є стратегія автаркії. Автаркія –– політика економічного відокремлення країни, спрямована на створення замкнутої, незалежної економіки, здатної забезпечити себе усім необхідним самостійно.
Так, для захисту національної промисловості від іноземної конкуренції уряд запроваджує протекціоністські тарифи і обмежувальні квоти на імпорт. Водночас приймаються заходи щодо стимулювання експорту продукції промисловості: встановлюються субсидії, податкові пільги, а іноді використовується й демпінг. Проте здійснення протекціоністської політики з метою захисту національного виробництва в сучасних умовах наштовхується на опір з боку світового співтовариства й особливо Світової організація торгівлі (СОТ).
Тенденцією з другої половини XX ст. є лібералізація світової торгівлі. Це призвело до суттєвого зниження тарифних ставок і скорочення нетарифних обмежень. Якщо наприкінці 40-х р середні тарифні ставки становили 40%, то зараз пересічно З %. Значну роль у цьому процесі відіграє ГАТТ/СОТ, яка встановлює досить жорсткі «правила гри» в міжнародній торгів Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, зменшення дискримінаційних перешкод на шляху товарів та послуг вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Сер принципів СОТ, що впливають на розробку національної зовнішньоторговельної політики, є: принцип найбільшого сприяння (країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій країні); принцип національного режиму (іноземні торговельні партнери повинні мати на ринку країни такі ж самі умови, як і національні продавці); принцип сприяння справедливій конкуренції та деякі інші.
Все ж таки повного відкриття національних ринків для іноземних товарів та послуг нині не відбувається навіть у високо розвинутих країнах. Тільки 20 % товарів на міжнародних ринках повністю звільнено від імпортних обмежень. До того ж, регіональні економічні об'єднання (наприклад ЄС) відгороджені мита бар'єрами від третіх країн, і це дозволяється з боку СОТ.
У той же час є деякі принципові установки, якими уряди країн повинні керуватися. Так, якщо країна все ж таки мусить увести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це мак бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Експортні субсидії й демпінг засуджуються.
Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, стоять перед непростою проблемою узгодження відкритості національних ринків та захисту економіки від іноземної конкуренції. Це одна з найтяжчих проблем у розробці національних економічних стратегій.

48. Інноваційні, інформаційно-технологічні, фінансово-економічні, інституціональні й соціальні засади трансформації світових економічних стратегій в умовах глобалізації.
Головною ознакою сучасного етапу розвитку світової цивілізації є глобальна взаємозалежність, котра охоплює та видозмінює політичні, економічні, соціальні, культурні, екологічні, інфраструктурні умови розвитку всіх без виключення країн, визнаючи нові пріоритети їх економічних стратегій. Безперечно, внаслідок поширення інновацій у сфері технологій і менеджменту, активному обміну товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє загальному економічному прогресу. Одночасно посилюються нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку країн. На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни глобальні лідери, ключовими детермінантами успіху яких у третьому тисячолітті стають інтелектуалізація, інноваційність, соціалізація, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. На іншому полюсі світової економіки більшість країн, для котрих економічна глобалізація, насамперед, проявляється як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Більшість з цих країн стають заручниками глобалізації, оскільки не спроможні оперативно змінювати свою стратегію, керуючись новими світовими пріоритетами.
Розвиток процесів глобалізації характеризується домінуванням у світовій економіці транснаціональних корпорацій (ТНК), які за стратегічною орієнтацією і масштабами діяльності переростають у глобальні. Провідні національні економіки є глибоко транснаціоналізованими. Це і США, і Японія, і Західна Європа, і Південна Корея.
Інституційними засадами трансформації економічних стратегій є процеси розширення і поглиблення економічного регіоналізму шляхом створення об’єднань країн із тим чи іншим ступенем узгодження їх національних політик (зони вільної торгівлі, митні союзи, спільні ринки, економічні та політичні союзи). Економічний регіоналізм, особливо в його сучасних континентальних проявах (ЄС, НАФТА, АТЕС) сприяє гармонізації розвитку національних економік і формуванню гомогенного світового ринку.
Крім того, інституціоналізації світової економіки сприяє створення впливових міжнародних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ, МОП) та світових фінансово-інформаційних центрів (Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Париж та ін.) з багатомільярдними щоденними обсягами валютних операцій.
Інформаційно-технологічна революція спричинила зародження таких понять як «віртуальна економіка», «віртуальна політика», «віртуальна дипломатія» тощо. Глобально організовані мультимедіа-компанії впливають безпосередньо на розум людей засобами несилового і неекономічного характеру. Інформація – важливий фактор, який дав можливість переміщати фактори розвитку буквально за лічені секунди. Головною особливістю глобалізації є та, що через інформацію вона трансформувала співвідношення матеріального і фінансового виробництва. Традиційно в індустріальному суспільстві первинним було матеріальне виробництво. В умовах глобалізації фінанси стали первинним і домінуючим фактором, який вирішує долю виробництва. Саме вони можуть перетворити успішну країну в неуспішну і навпаки. Найважливішого значення набуває мобільність фінансів: фінанси переміщаються з такою ж швидкістю, що й інформація, мають можливість потрапити туди, де вигідніше середовище. Тому у світовій структурі переважають віртуальні фінанси.
Важливо усвідомлювати, що сучасна парадигма світогосподарського розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, коли конкурентоспроможність країн визначається їхніми динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не статичними чинниками, пов’язаними переважно або й виключно із забезпеченістю матеріальними та трудовими ресурсами. Нові відкриття, винаходи, технології, товари і послуги стають постійною і найважливішою складовою економічного прогресу. Інформація (доступ до сучасних знань і засобів зв’язку) поряд із землею, капіталом і трудом стає не просто самостійним фактором виробництва, а визначальним.
Саме тому на сучасному етапі трансформації світових економічних стратегій важливо вивчати три основні проблеми: розкриття механізмів переходу від товарної експансії країн-лідерів до фінансової; виявлення природи і можливих наслідків передачі важелів їх впливу на світовий ринок і окремі країни міжнародним фінансовим організаціям; розробцка національних стратегій розвитку з урахуванням цих новітніх якісних зрушень без автаркії та втрати міжнародного іміджу.

49. Інтеграційні стратегічні пріоритети країн ЦСЄ: мета і сучасні реалії
Геополітичне розташування країн Центрально-Східної Європи (далі ЦСЄ), є дуже складним. З одного боку на них "давить" промислово розвинена Європа з її енергопотребами, з іншого боку Близький Схід і Росія, які на сьогодні є одними з основних постачальників енергоресурсів до ЄС. Очевидно, що за такого серединного положення ці країни довго не могли б балансувати між двома потужними центрами сили. Тому їх "вихід" із складу більш слабкого утворення, яким виявилась соціалістична співдружність, і приєднання до сильнішого - Європейського Союзу - явище закономірне. А євроінтеграція для країн ЦСЄ є способом приєднання до процесів глобалізації як складової частини потужного геополітичного гравця - Європейського Союзу. Про це свідчить той факт, що наприкінці 90-х рр. ХХ ст. 14 держав ЦСЄ та середземноморського простору (далі держав ЦСЄ) змінили вектор своєї зовнішньоекономічної політики і заявили про бажання інтегруватися до ЄС. Зі свого боку, і Європейське Співтовариство визнало їх офіційними кандидатами на вступ і почало переговорний процес про приєднання, який закінчився отриманням повноправного членства десятьма в травні 2004 р. (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словацька Республіка, Словенія, Угорщина та Чеська Республіка), а потім ще двома з 2007 р. (Болгарія і Румунія) з цих країн. Ховатія нещодавно успішно завершила переговори щодо вступу до ЄС і планується її приєднання в 2013 році. Македонія та Черногорія залишаються офіційними кандидатами на членство.
Варто зазначити, що протягом 7 років, що пройшли з приєднання перших країн ЦСЄ, відбувалося постійне зростання ВВП як в реальних цінах, так і ВВП на душу населення, а також ВВП виміряного за ПКС, тобто має місце поступове зростання добробуту населення країн ЦСЄ і наближення їхніх показників до показників „країн ядра” (ЄС-15). Це підкріплюється високими темпами економічного зростання країн ЦСЄ, які у переважної більшості нових членів у 2-3 рази перевищують відповідний показник країн „старого” ЄС. І навіть не зважаючи на те, що Центральна та Східна Європа є регіоном, який найбільше постраждав від кризи, вона в цілому уникла обвалу валюти, систематичних банкрутств банків і різкої інфляції, що було характерно для попередніх криз.
Стратегічним пріоритетом інтеграції країн ЦСЄ до ЄС визначається „входження до західного співтовариства добробуту і безпеки”. Нові члени після вступу до ЄС в основному подолали замкнутість свого економічного простору та увійшли до динамічно зростаючого ринку з обґрунтованими нормами та стандартами. Прийняття до ЄС та пов’язане з цим скорочення тарифних і нетарифних торговельних обмежень додатково стимулювало зовнішню торгівлю та збільшувало ринок збуту. З іншого боку, це робить можливим розширення внутрішнього виробництва та використання ефектів зниження витрат. Завдяки вступу до ЄС „новачки” отримали доступ не лише до вільного обігу товарів з іншими державами Євросоюзу без внутрішнього митного тарифу, але й мають зиск з права вільного обігу послуг, капіталів та платіжних засобів, а також необмеженого права створювати філії і права на роботу в усіх країнах ЄС. Активізація прямих інвестиції з ЄС сприятимуть, завдяки імпорту капіталу, сучасних технологій та управлінських “ноу-хау”, модернізації економіки, зростанню конкурентоспроможності „нових” членів, а також позитивно впливатимуть на зайнятість.
Проте від прийняття до ЄС отримали користь не лише країни ЦСЄ, а й тодішні члени ЄС внаслідок значно нижчих витрат праці та енергії в цих державах. Для „старих” членів виникає можливість купувати якісні напівфабрикати та послуги за набагато менших витрат і завдяки цьому здобувати порівняльні переваги відносно США та Японії.
Варто зазначити, що зараз перед країнами ЦСЄ стоїть необхідність провести величезну кількість економічних й правових реформ, серед яких: утвердження права власності та створення законодавчої бази підприємництва, розвиток ринку фінансових і банківських послуг, приватизація основних державних компаній та створення ринку цінних паперів. Для закладання основ успішного економічного зростання, країни ЦСЄ мусять докорінно перебудувати застарілу інфраструктуру, розпочати широкомасштабний процес модернізації в промисловості й сільському господарстві, залучити іноземні інвестиції та знайти нові ринки збуту товарів. Так, основна причина успіху тих країн ЦСЄ, які вже увійшли до ЄС, полягає у тому, що національні інституції держав-претендентів спиралися на стандарти ЄС і запроваджували позитивний досвід у реалізації своїх програм.

50. Класифікація економічних стратегій країн (за рівнем розвитку, цивілізаційною приналежністю, інституціональною та галузевою структурою економіки, рівнем конкурентоспроможності, параметрами середовища розвитку).
За рівнем розвитку: 1) стратегії домінуючих країн (Японія, США); 2) країн, що розвиваються (Бразилія, Аргентина); 3) країн з перехідною економікою (Китай, Україна).
За цивілізаційною приналежністю вирізняють наступні види стратегій: західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, південноазійська, східноазійська.
За параметрами середовища розвитку розрізняють стратегію відкритості, протекціонізму або автаркії, наступальні стратегії або стратегії лідерства, стратегії „наздоганяючого розвитку”, стратегія поступального розвитку, стратегія виживання, антикризові стратегії тощо.
За галузевою структурою економіки: переферійно-сировинна, переферійно-аграрна, індустріальна, постіндустріальна.
За інституційною ознакою:
- Національні стратегії, які являють собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку.
- Регіональні стратегії вимагають примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів, які представляють певне економічне угрупування або регіон світу, але передбачає протиставлення регіональних економічних інтересів інтересам глобальним і подекуди національним (загальна мета – зміцнення і поєднання сил для протистояння агресивному середовищу).
- Стратегії наднаціональних інституцій (ООН, ЄБРР, СБ, МВФ)
- Стратегії двостороннього, або багатостороннього розвитку (знаходять свій відбиток в угодах про партнерство)
- Стратегії ТНК і підприємств, що самостійно виходять на ринок, які мають на меті реалізацію вузько корпоративних інтересів.
- Глобальні стратегії економічного розвитку розуміють під собою міжкраїновий рівень економічних відносин, який вимагає стратегії примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів усіх рівнів.

51. Класифікація стратегій економічного розвитку за ознаками (домінуючих країн, транзитивних економік, та країн, що розвиваються).
Як ми знаємо, за рівнем розвитку країни поділяються на: 1) промислово розвинуті країни (Японія, США); 2) країни, що розвиваються (Бразилія, Аргентина); 3) країни з перехідною економікою (Польща, Україна). Відповідно до рівня свого економічного розвитку кожна країна обирає таку міжнародну економічну стратегію, яка як найбільше відповідає її потенціалу. Якщо розглядати стратегії домінуючих країн, то тут можна виділити наступні стратегії:
1) Стратегії домінування та підпорядкування. Стратегія домінування може проводитись і без підпорядкування (Німеччина, Великобританія, Франція тощо), або ці дві стратегії можуть реалізовуватись одночасно (США, Росія). Так, стратегію домінування з підпорядкуванням проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля досягнення світового економічного домінування. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони здійснюють різноманітні заходи економічної, політичної, культурної, інформаційної, технологічної, ідеологічної, мовної тощо експансії, Стратегія «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації, перетворюючи тим самим слабкі країни на неоколоніальні сировинні придатки та встановлюючи в світі свої «правила гри».
2) Стратегії поступального (сталого) розвитку, або як її називають в Європі «еко-орієнтована стратегія». Ці стратегії використовують лише розвинуті країни світу, такі як Данія, Швеція, Голландія, Німеччина, Франція. Ця стратегія передбачає одночасне задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб населення, забезпечення раціонального та екологобезпечного господарювання й високоефективного використання природних ресурсів, підтримання сприятливих для здоров'я людини природно-екологічних умов життєдіяльності, збереження, відтворення і примноження якості довкілля та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва.
3) Стратегія соціалізації розвитку: такий напрям світ.розвитку і такий екон.порядок, карті забезпечували б стабільність світ.економ.системи і справедливий розподіл світ.ресурсів і світ.доходу (скандинавські країни).
4) інноваційні стратегії (наприклад, Фінляндія), які формуються на основі економіки знань, впровадженні нових технологій, позитивному ставленні до змін, готовності населення до активного використання передових продуктів НТП тощо.
Стосовно стратегій країн, що розвиваються, то тут необхідно виділити наступні найпоширеніші стратегії:
1) Стратегії наздоганального розвитку: виходять із необхідності, по-перше, активного запозичення здобутків зарубіжного науково-технологічного потенціалу (насамперед технологій) через ліцензійний механізм й модернізації на їх основі виробничих потужностей індустріальних галузей, а по-друге, опанування випуску наукоємної продукції, що випускається в країнах пост-індустріалізму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу товарів. Вона точніше пояснює еволюцію країн, що розвиваються, де такий цикл починається з імпорту якогось продукту і надалі будується на суперництві з лідером. Стрижнем наздоганяючої модернізації (є освоєння технологічних і економічних механізмів, вже створених країнами і фірмами лідерами.
2) Стратегії економічного прориву. Являє собою мобілізаційну модель розвитку. Потребує мобілізації всіх зусиль заради поставленої мети (зараз активно впроваджується НІК – азійськими тиграми).
3) Стратегії виживання. Характерні для найменш розвинутих країн світу. Це пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
Стратегії країн з перехідною економікою можна розділити на три великі групи.
1. Трансформаційна стратегія, яку, як правило, реалізують шляхом індустріалізації. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм експортної орієнтації та імпортозаміщення.
Імпортозаміщуюча стратегія рекомендується для великих економік східноєвропейських країн: захищені місткі внутрішні ринки дозволяють використовувати фактори економії на масштабах виробництва. До того ж високі витрати виробництва не обов'язково є обмежувачем для внутрішньоорієнтованого економічного росту.
Експортноорієнтована стратегія властива для малих та середніх перехідних економік (а також для великих економік зі стиснутим внутрішнім попитом): попит на внутрішніх ринках не забезпечує існування рентабельних виробництв, їх конкурентоспроможність. Вибір експортне орієнтованої стратегії країн з перехідною економікою може бути зумовлений і тим, що структуру експорту в умовах лібералізації починають формувати галузі, які в принципі с неперспективними для розвиненої країни: енергомісткі, видобувні, сировинні тощо, тобто з мінімальним рівнем добавленої вартості.
2. Модель економічної реконструкції.
3. Стратегія структурної перебудови і фін.стабілізації, направлена на силову адаптацію економіки окремих країн до потреб глобального ринку в рамках його північноцентриської конфігурації.

52. Конкурентне середовище та національні (регіональні) конкурентні переваги як складові стійкого розвитку глобальної економіки.
Одним з головних завдань економічної політики держав в умовах стійкого розвитку глобальної економіки є створення сприятливих умов для підвищення конкурентних переваг національних економік. Ці умови поєднуються в одне поняття конкурентного середовища, в якому компанії можуть вільно здійснювати свою діяльність, утримувати та нарощувати частку ринку, забезпечуючи всесторонній розвиток економіки країни в цілому. Для цього насамперед необхідно активізувати внутрішні ресурси країни. Основою конкурентоспроможності країни є конкурентні переваги, оскільки визначаючи свою конкурентну стратегію стійкого розвитку, пріоритетними напрямками діяльності вибираються ті, в яких країна має певну силу(переваги).
Конкурента перевага країни – це такий стан при якому всі ресурси країни використовуються настільки плідно, що вона виявляється більш прибутковим, ніж її головні конкуренти. Це свідчить про те, що країна має міцне положення на ринку товарів та послуг, його продукція конкурентоспроможна та користується постійним попитом. Крім цього, країна має стійке фінансове положення. При цьому потреби в фінансових ресурсах для поточного стратегічного та перспективного розвитку задовольняються за рахунок власних коштів, що дозволяє крані своєчасно забезпечувати себе й іншими ресурсами: технічними, технологічними, кадровими, інформаційними та іншими.
Портер визначив 4 детермінанти, що забезпечують конкур переваги:
1.параметри факторів виробництва (робоча сила, сировина, виробничі потужності, капітал, науковий потенціал);
2.наявність конкурентоспроможних споріднених галузей;
3.характер попиту на внутр ринку;
4.стратегія фірм.
Ці детермінанти утворюють “національний ромб”. Особливе значення має активізація урядом такої складової ромбу, як інтелектуальний потенціал, професійна майстерність, науково-технічна база.
Конкурентна перевага на основі тільки одного-двох детермінантів можливе лише в галузях з сильною залежністю від природних ресурсів чи в галузях, де мало застосовуються складні технології і навички. Втримувати таку перевагу, як правило не вдається, так як воно швидко переходить з країни в країну, а глобальні компанії можуть легко нейтралізувати його, діючи «в обхід» за допомогою глобальної стратегії. Щоб утримати конкурентну перевагу в наукоємних галузях, складової будь-якої розвинутої економіки, необхідно мати преваги у всіх складових «ромба».
Варіація національних( конкурентних) перевагах різних країн відображаються в їх різних структурних затратах(тобто конкурентноздатною ціною),а також в різних рівнях кваліфікації (конкурентоспроможність по диференціації продукту). Вони в свою чергу визначаються великими базовими факторами виробництва: природними ресурсами, робочою силою, капіталом та ступенем економічного розвитку: рівнем доходу на душу населення, загальним рівнем затрат та цін, науковою та технічною кваліфікацією.

53. Концептуальні засади сучасних реформаторських стратегій розвитку країн із перехідною економікою.
Концептуальними засадами сучасних реформаторських стратегій розвитку країн з перехідною економікою є такі:
Формування та розвиток ринкових відносин. Держава повинна бути активним реформатором, особливо за умов економіки перехідного типу.
Шлях розвитку повинен бути випереджаючого характеру, адже відомо, що «той, хто доганяє, ніколи не наздожене.
Пристосування до сучасних умов цивілізаційного розвитку. Застосовувати найновіші досягнення НТП та впроваджувати у виробництво та менеджмент інноваційні технології.
Необхідною умовою є пристосування моделі до умов національного економічного середовища, менталітету та інших національних особливостей. Можливим є застосування синтезу різноманітних моделей.
Необхідним є формування єдиного світогляду соціально-активної частини населення.
На сьогоднішній день виділяють декілька моделей реформаторських стратегії ринкових трансформацій в країнах з перехідною економікою. Кожна з них має своє концептуальне підґрунтя.
1) ринкова «шокова терапія», яка провадилася в Польщі. Методологічну концепцію проведеної реформи становлять "соціалістичний фрейдманізм" або "гелбрайтовський соціалізм" . «Шокова терапія» швидке руйнування адміністративної системи управління, прискорена приватизація, максимальна відкритість економіки для іноземних товарів і капіта-
лу. Реформи у Польщі були впроваджені дуже швидко, однак, платою за це було зубожіння населення, 70% якого водночас опинилося за межею бідності. Основними заходами переходу до ринку були: майже повна відмова держави від цінового регулювання та перехід до неокласичної моделі: попит–пропозиція, жорстка бюджетна політика, відмова від багатьох соціальних програм, приборкання інфляції шляхом реалізації непопулярних для населення заходів (замороження підвищення заробітної плати, індексації доходів), прийняття закону про банкрутство, відмова уряду щодо підтримки збиткових підприємств, швидка приватизація, лібералізація ринку, відмова від директивного планування та перехід до індикативного тощо. Позитивним наслідком реформ був швидкий перехід до ринкової економіки, негативним – дуже висока "соціальна ціна", яка мала прояв у стрімкому розшаруванні населення.
2) угорська «оксамитова революція» градуалістська стратегія: означає поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин шляхом різних взаємопов’язаних перетворень, які починались ще при командно-адміністративній системі. Ринкове середовище тут також формується ще в межах старої системи. Основною відмінністю градуалізму від "шокової терапії" була етапність у здійсненні ринкових реформ та забезпечення мінімальних соціальних стандартів. «Оксамитова революція» характеризується поступовим трансформаційним переходом до вільних ринкових відносин, депресією власності при приватизації, домінуванні корпоративної власності.
3) чехословацька ( спиралась на «оксамитову революцію»): цивілізована «м’яка» дестабілізація (роздержавлення) державної власності цивілізованими методами, шляхом акціонування й корпоратизації. Створена в Чехії і Словаччині правова основа привернула значні закордонні інвестиції, що дало можливість стабілізації економіки і грошових систем, забезпечення високого рівня виробництва й використання виробничих можливостей.
4) китайська «модель державного корпоративізму» (Китай, В’єтнам, Монголія) Трансформація економіки і перехід на ринкові засади передбачається в надрах старої командно адміністративної системи. Процес трансформування визначено як поступовий, тривалий, поетапний. Система державного управління й планування не ліквідується, а пристосовується до нових умов.
5) «ринковий соціалізм» (розвивається Кубою). Це поступовий інерційний перехід, який характеризується збереженням державного контролю за розміщенням ресурсів, прямим контролем за власністю, підтримкою дрібної приватної власності, соціальним патерналізмом.
6) прибалтійська: Специфіка її полягає в незначних масштабах народного господарства й ефективного використання факторів зовнішньої допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово-грошової системи1
7) російська, ґрунтується на формальній приватизації, роздержавленні, внаслідок чого утворюються великі транснаціональні компанії олігархічного типу. Державна бюрократія зберігає сильні позиції.

54. Концептуальні основи трансформації міжнародних економічних стратегій в умовах глобалізації.
Глобалізація відкриває нові можливості для розвитку і одночасно накладає нові обмеження на реалізацію міжнародних економічних стратегій. При цьому можливості створюються на наднаціональному рівні, а їхнє використання, як і запобігання негативним наслідкам глобалізації, належать до першочергового обов’язку національних політик. Збереження національного суверенітету, неодмінною складовою якого є суверенне право формувати власну економічну політику, виходячи з примату національних інтересів, за сучасних умов можливе лише за врахування під час формування економічної стратегії держави суті та особливостей теперішнього етапу глобалізації, пріоритету зміцнення національної конкурентоспроможності й забезпечення економічної безпеки країни.
До 70-х років 20 ст. ідеологією Заходу було кейнсіанство, але починаючи з 70-х років зовнішній дохід (завдяки ТНК і спекулятивному капіталу) став відігравати більшу роль ніж внутрішній дохід. Теорія кейнсіанства прийшла в протиріччя з практикою, тому спочатку США відкинули цю теорію і перейшли на монетаризм, що був «породжений» Великобританією під час промислової революції. Був розроблений і прийнятий Вашингтонський консенсус на засіданні МВФ, СОТ, СБ, а також Францією, США та Великобританією. Його суть полягала у вимозі повної відкритості, усуненні митних бар’єрів; у випадку тоталітаризму чи авторитаризму ліками вважали «шокову терапію»; переведенні таких країн на кредитну основу (тобто кредити західні країни надають всім іншим країнам лише при виконанні таких умов, як відкритість цих країн, мінімізація ролі держави, певне знецінення грошей країни, висока процентна ставка, підвищений курс валюти). Глобалізація стає причиною все більшої нерівності країн (їх соціальної стратифікації). Нерівномірність розвитку країн приводить до різного підходу у формуванні стратегій їхнього розвитку. Так, стратегії розвинених країн спираються на неоліберальні тенденції економічної політики. Завдання стратегій розвинених країн можна згуртувати по 3-х напрямках: створення загальних передумов для економічного зростання та ефективного господарювання, задоволення потреб суспільства, які не спроможний задовольнити ринок, ослаблення негативних наслідків стихій ринкових сил. Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, мають інші цілі, адже більшість країн цього типу значно відстає в економічному розвитку, тому роль держави в регулюванні економічних процесів повинна бути істотно вищою. Так виділяють три основні моделі трансформації країн, що розвиваються, в умовах глобалізації.
1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Ця модель на практиці може набувати двох основних форм експортної орієнтації та імпортозаміщення. Концептуальні засади цієї моделі можна знайти в країнах Західної Європи у добу промислових революцій, революції Мейдзі в Японії та індустріалізації в колишньому Радянському Союзі.
2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру.
3. Модель системних перетворень, яку розглядають як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки (що будується на державній власності та вертикальних ієрархічних зв’язках) до ринкової господарської системи (в основі якої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин).
55. Координація розвитку глобальної економіки Міжнародним валютним фондом та Світовим банком.
Глобальне регулювання в сучасних умовах є результатом своєрідної взаємодії національних, міжнародних та наднаціональних форм і методів. Мета координаційного впливу наднаціональних інститутів – забезпечення безпеки світового співтовариства за такими напрямками:
- комплексна лібералізація та вироблення міжнародних правил для регулювання міжнародної торгівлі товарами та послугами
- регулювання міжнародних валютних відносин, платіжних балансів та міжнародної заборгованості( МВФ, Банк міжнародних розрахунків, Паризький та Лондонський клуби кредиторів)
- забезпечення структурних реформ у світовій еконосіці(ЮНІДО, СБ)
- стабілізація кон’юктури на світовому ринку сировини та продовольства
- регіональна міжнародна економічна інтеграція зі створенням наднаціональних структур регулювання економіки(ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР)
МВФ є міжурядовою валютно-кредитною організацією, діяльність якої направлена на сприяння розвитку МЕВ, особливо фінансово-кредитних і торговельних. МВФ має статус спеціалізованого закладу ООН. Основними функціями МВФ визначено: -вироблення правил регулювання валютних курсів і контролю за їх виконанням; -надання державам-членам кредитів для вирівнювання платіжних балансів, для підтримки національних валют. Важлива сучасна роль МВФ виражається через його стратегічних завдвннях: -розвиток міжнародного співробітництва у валютній сфері через постійну організацію, яка забезпечує механізм консультацій з міжнародних валютно-фінансових проблем; -сприяння розширенню та збалансованому зростання міжнародної торгівлі, підтриманню високого рівня зайнятості та реальних доходів; -забезпечення стабільності валютних курсів; -допомога у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями, усунення валютних обмежень, що гальмують розвиток світової торгівлі; -скорочення тривалості та зменшення ступеня нерівноваги у міжнародному балансі розрахунків членів.
Світовий банк – це міжнародний інвестиційний інститут, заснований (спочатку під назвою Міжнародний банк реконструкції та розвитку ) одночасно з Міжнародним валютним фондом у відповідності з ухвалою міжнародної валютно - фінансової конференції ,яка відбулася у Бретон- Вудсі в 1944 році. . До складу С.Б входять 2 основні самостійні організації : - міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР); - міжнародна асоціація розвитку (МАР).Світовий банк має ще 2 складові: - міжнародну фінансову корпорацію(МФК); - багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАГІ). МБРР-спеціалізований кредитний заклад ООН з фінансового сприяння в реконструкції і розвитку економік країн-учасниць. МБРР здійснює свою діяльність у вигляді надання довгострокових позик (терміном 15-20 рр.), в основному для розвитку інфраструктури, здійснення с\г проектів, розвитку промисловості.МАР – сприяє економічному розвитку найменш розвинених країн шляхом надання їм пільгових кредитів (на 50 р. під 0,75 % річних). МФК – стимулює приватного підприємництва (п\п) в країнах, що розвиваються. МФК надає кредиит п\п і купує їхні цінні папери (не більше 20%), сприяє інвестиціям, але кошти вкладаються лише в прибуткові підприємства. . БАГІ – спеціалізована установа, метою якої є заохочення інвестицій у країни, що розвиваються, шляхом їхнього страхування від некомерційних ризиків, а саме: -невиконання контракту внаслідок урядового рішення; -революції, перевороти; -військові дії; -експропріація майна; -відміна конвертованості нац.

56. Координуючі наднаціональні інституції СНД і їхня ефективність
Формування Співдружності Незалежних Держав і його вищих органів зажадало створення відповідної структури для забезпечення їх діяльності. Для більш тісної інтеграції у всіх сферах спільної діяльності, держави - учасники СНД заявили в багатьох основоположних документах, про прагнення до створення єдиного правового поля. Ця тенденція виражається у прийнятті цілого ряду договорів, програм і модельних законодавчих актів для правового регулювання відносин між країнами в різних областях. Базовим принципом інтеграції країн СНД має буті формування економічно ефективних и взаємовігідніх господарських звязків Між країнамі. СНД - це об'єднання суверенних держав з широкою сферою спільної діяльності та певної організаційної структурою. Договірну основу СНД складають Статут та багатосторонні акти (договори, угоди, рішення і т.д.), у тому числі Угоду про створення СНД від 8 грудня 1991 року (м. Мінськ), підписана між Росією, Білорусією та Україною і Протокол до цього Угоди (21 грудня 1991 р.), відповідно до якого до складу СНД увійшли Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Взаємодія країн у рамках Співдружності Незалежних Держав здійснюється через його координуючі інститути (статутні органи, виконавчі органи та органи галузевого співробітництва СНД). Угода про координаційних інститутах СНД від 21 грудня 1991 року була визначена структура Співдружності. Вищими органами СНД є Рада глав держав (СГГ.) і Рада глав урядів (РГУ), що закріплено в Статуті СНД, прийнятій 22 січня 1993 року. У вересні того ж року в Москві був заснований Рада міністрів закордонних справ (РМЗС). Ключова організаційна роль в справі формування єдиного економічного простору держав учасниць СНД відводилася створеному 21 жовтня 1994 в Москві Міждержавному економічному комітету Економічного союзу (МЕК). Статутні органи СНД:
Рада глав держав;
Рада глав урядів;
Рада міністрів закордонних справ;
Рада міністрів оборони;
Рада командувачів прикордонними військами;
Міжпарламентська Асамблея;
Економічний суд.
Виконавчі органи СНД:
Економічна рада;
Рада постійних повноважних представників держав - учасників Співдружності при статутних та інших органах Співдружності;
Виконавчий комітет.
Органи галузевого співробітництва СНД:
Антитерористичний Центр;
Міждержавний банк;
Міждержавний статистичний комітет;
Міждержавна рада зі стандартизації, метрології та сертифікації;
Міждержавна рада з надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру;
Міждержавна рада з антимонопольної політики;
Консультативна рада з праці, міграції та соціального захисту населення;
Координаційна рада держав - учасниць СНД з інформатизації при Регіональному співдружності в галузі зв'язку;
Електроенергетична рада;
Міждержавна рада з авіації та використання повітряного простору;
Рада керівників статистичних служб держав - учасниць Співдружності;
Рада керівників митних служб держав - учасниць Співдружності; Рада глав держав (СГГ.) і Рада глав урядів (РГУ) - вищі органи СНД. Утворені 21 грудня 1991 на
Алма-Атинській зустрічі керівників держав, що утворилися після розпаду СРСР.
Рада глав держав як вищий орган Співдружності обговорює і вирішує будь-які принципові питання
Співдружності, пов'язані зі спільними інтересами держав-учасниць, а також розглядає будь-які питання в рамках зацікавлених держав-учасників без шкоди інтересам інших членів Співдружності
Рада глав держав Співдружності на своїх засіданнях приймає також рішення, що стосуються: внесення поправок до Статуту СНД;
створення нових або скасування існуючих органів Співдружності;
оптимізації структури СНД, вдосконалення діяльності органів Співдружності;
заслуховування звітів про діяльність органів СНД;
призначення (затвердження) керівників органів, віднесених до його компетенції;
делегування повноважень нижчестоящим органам;
затвердження положень про органи СНД, віднесених до його компетенції.
В Статуті СНД, прийнятому в 1993 році, вказані приоритетні напрямки економічного співробітництва :
формування спільного економічного простору на базі вільного руху товарів і факторів виробництва;
розвиток систем комунікацій;
стимулювання і захист інвестицій;
створення спільного інформаційного простору;
здійснення спільних екологічних програм ;
координація кредитно-фінансової політики;
координація соціальної політики та інш.
Передбачається також можливість скасування тарифних барєрів і створення єдиної платіжної і клірінгової системи .
Однак в звязку з реформуванням економік країн СНД і існуючими внутрішніми спеціфічними проблемами в кожній країні практичне втілення в життя багатьох з перерахованих напрямків співробітництва зараз є нереальним. Також кількість управлінських інститутів є надто великою, що заважає ефективному управлінні. Томуї краще залишити лише ключові інституції, які краще представлятимуть стратегічні інтереси організації.

57. Країни як суб'єкти і об'єкти глобальних економічних стратегій домінуючих країн.
Суб'єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб'єкт, що здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію.
Об'єкт економічної стратегії визначається сферою дії суб'єкта і може бути уособленим іншим суб’єктом, суспільним інститутом (системою відносин між суб’єктами) або суспільною системою в цілому. Звертаючись до економічної стратегії рівня держави, слід насамперед звернути увагу на конкретизацію її об’єкта й суб’єкта. Суб’єктом державної економічної стратегії є держава. У класичній захiднiй економiчнiй науцi за розгляду державної активностi в економiцi прийнято застосовувати щодо дiючого суб'єкта термiн "уряд".
Об’єктом державної економічної стратегії є соціально-економічна система в цілому, що є категорією значно більш широкого порядку, ніж держава. Відтак специфіка суб’єкт-об’єктних відносин в державній стратегії полягає у взаємодії складових, які керуються принципово різними системами цінностей. В свою чергу країни виступають суб’єктами і об’єктами глобальних економічних стратегій домінуючих країн і звідси світових економічних стратегій.
Домінуючі країни виділяють серед інших підсистем світового господарства дуже високим рівнем їх економічного розвитку. За вир-вом ВВП на душу нас-ня вони майже в 5 разів перевищують загальносвітній рівень. І цей розрив все більш поширюється;
Країни, що розвиваються (це 3/4 країн світу) займають понад 60% тер-рії Землі, де проживає 77% світ. нас-ня. Сюди входять всі азіатські країни, крім Японії, країни Лат. Америки, Африки. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світ. запасів нафти й 50,5% газу. Більше 50% світ запасів і видобутку марг. руди, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. Більшість КЩР утворилися завдяки національно визвольному руху, розпаду колоніалної системи 60-70-х років. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних цспіхів у створенні основ нац. ек-ки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від ПРК. В залежності від рівня ек. розвитку КЩР поділяються на 3 групи:
1. країни з вис. рівнем на душу нас-ня, хар-ним для ПРК (Бруней, ОАЕ);
2. країни з сер. показниками на душу населення (країни-експортери нафти, НІК);
3. бідні країни, в яких ВВП на душу нас-ня не перевищує $750 (перев. частина КЩР).
залежність КЩР від ПРК: проявляється у відносинах домінування і підкорення, які в останні 10-річчя реалізуються ек. методами. Залежність впливає на політику, ідеологію, культуру цих країн;
Спільні риси КЩР:багатоукладність ек-ки: економічні системи цих країн представлені різним набором форм виробництва від патріархально-общинної і дрібнотоварної до монополістичної і кооперативної.
Таким чином домінуючі країни не лише випереджають інші країни за економічним розвитком, а й у своїй міжнародній діяльності безпосередньо включають інші країни як один з обєктів у формуванні своїх стратегій. Це стосується як і проведення стратегій експансії, лідерства, поступального розитку, так і переважаючого впливу рішень та позиції країн-лідерів у прийнятті рішень міжнародних організацій, вирішенні міжнародних конфліктів, глобальних проблем сучасності тощо.

58. Країни як суб'єкти світових економічних стратегій в умовах глобалізації
Суб'єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб'єкт, що здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Звертаючись до економічної стратегії рівня держави, слід насамперед звернути увагу на конкретизацію її об’єкта й суб’єкта. Суб’єктом державної економічної стратегії є держава. У класичній захiднiй економiчнiй науцi за розгляду державної активностi в економiцi прийнято застосовувати щодо дiючого суб'єкта термiн "уряд".
Об’єктом державної економічної стратегії є соціально-економічна система в цілому, що є категорією значно більш широкого порядку, ніж держава. Відтак специфіка суб’єкт-об’єктних відносин в державній стратегії полягає у взаємодії складових, які керуються принципово різними системами цінностей.
Якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар’єри, але не ліквідуючи місцевих відмінностей, то розквіт регіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить дана країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то регіоналізм справді може стояти на її шляху. У такій системі регіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильних. Сучасний регіоналізм є скоріше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар’єром на її шляху. Або оборонним щитом від неї.
Глобалізація - це основна тенденція розвитку сьогоднішнього світу, його економіки і міжнародних економічних відносин. Зробити плоди глобалізації доступними максимальному числу країн - одне із завдань, що стоять перед світовим співтовариством. Глобалізація економіки - одна з закономірностей світового розвитку. Незмірно зросла порівняно з інтеграцією взаємозалежність економік різних країн. Пов'язана з формуванням економічного простору, де галузева структура, обмін інформацією та технологіями, географія розміщення продуктивних сил визначаються з урахуванням світової кон'юнктури, а економічні підйоми і спади набувають планетарні масштаби.
Зростаюча глобалізація економіки виражається в різкому збільшенні масштабів і темпів переміщення капіталів, випереджаючому зростанні міжнародної торгівлі порівняно зі зростанням ВВП, виникненням цілодобово працюють у реальному масштабі часу світових фінансових ринків. Створені за останні десятиліття інформаційні системи незмірно посилили здатність фінансового капіталу до швидкого переміщення, що містить у собі, принаймні потенційно, здатність до руйнування стійких економічних систем. Всі ці фактори мають носити Ключовий характер в формуванні сучасний Економічних стратегіях країн, що покликані забезпечити конкурентоспроможність країни в світовому економічному середовищі.
Держава реалізує інтереси, делеговані їй суспільством загалом через систему демократичного устрою чи окремими корпоративними групами через інститути легального і нелегального впливу (від впливу політичних партій та груп на коаліційному принципі – до безпосереднього „проштовхування” рішень через механізми корупції). Також нова роль держави, як суб’єкта світових економічних стратегій глобального рівня обумовлена появою і розвитком міжнародних інститутів та міжнародних відносин вцілому. Таким чином країни передали частину своїх повноважень, міжнародним організаціям, членами яких вони є і тепер ці країни вже як учасники, на рівній або ваговій-основі несуть на собі надзвичайно важливу роль у формуванні глобальних стратегій розвитку. Прикладом може слугувати «стратегія стійкого розвитку», яка була прийнята під егідою ООн.
Стратегія передбачає вирішення таких основоположних цілей:
 різке підвищення темпів економічного зростання у країнах, що розвиваються;
 забезпечення такого розвитку, який сприяв би скороченню бідності, розвитку та використанню людських ресурсів і був би екологічно безпечним та стійким;
 удосконалення міжнародної валютно-фінансової та торговельної системи;
 забезпечення стійкості та стабільності світової економіки та ефективне макроекономічне регулювання як на національному, так і на міжнародному рівнях;
 зміцнення міжнародного економічного співробітництва;
 мобілізація зусиль для вирішення проблем найменш розвинених країн.
Також Держава як суб’єкт світових стратегій в сучасних умовах є суб’єктом та об’єктом так званої стратегії глобалізації,яка в свою чергу часто сприймається як ідеологія , що нав’язується Західними розвинутими країнами та США, яка на сьогодні є безумовним світовим лідером і, очевидно, якнайповніше розкриває сутність сучасного стану глобалізації. Адже саме від неї залежить спрямованість більшості акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю тих переваг, які надає глобалізація.

59. Країни-лідери і наднаціональні економічні регулюючі інституції.
Домінуючі країни виділяють серед інших підсистем світового господарства дуже високим рівнем їх економічного розвитку. За вир-вом ВВП на душу нас-ня вони майже в 5 разів перевищують загальносвітній рівень. І цей розрив все більш поширюється; також Глобалізація призвела до одно полярності – домінуванні наддержави-США. Все залежить від головного напрямку розвитку геополітичної ситуації і від сили впливу нових тенденцій і факторів які будуть сформовані. Але чим більш тиск від США тим більше опір від інших країн. Суперництво і змагання держав у різних сферах світової політики і економіки не зупиняється і не зникає. Суперництво і змагання ведеться за політичний вплив, за ринки збиту , за технологічне лідерство, за реалізацію національних інтересів і цінностей. Зняття з повістки дню загрози світового господству однією наддержавою супроводжується появою нових конфліктів, які можуть перерости в регіональні, міжрегіональні та глобальні.
Країни лідери не лише є вагомими за своїм економічним розвитком, часто вони визначають характер міжнародних відносин, можуть впливати на прийняття рішень загальносвітового масштабу. Також такі країни успішно реалізують свої інтереси через різноманітні міжнародні організації, членами яких вони є і мають там більшість голосів. Також дуже важливим є стратегічне партнерств даних країн, яке суттєво стимулює рівень міжнародного співробітництва та може стати чинником подальшого економічного зростання для його учасників. Під стратегічним партнерством розуміється такий рівень співробітництва між державами, який передбачає спільне здійснення ними своїх ключових національних інтересів. Таке партнерство повинне бути довготривалим, максимально ефективним та взаємовигідним. Воно виключає будь-які несправедливі (дискримінаційні) дії однієї держави по відношенню до іншої. Ухвалені спільно рішення підлягають послідовному виконанню незалежно від зміни керівництва країн-партнерів. Якщо сьогоденні інтереси однієї з держав протирічать духу стратегічного співробітництва між ними, то не виключається можливість поступитися такими інтересами на користь партнера (задля досягнення компромісу). У будь-якому разі подібні дії мусять бути продиктовані умовами, що склалися, та спільним курсом, якого держави дотримуються на міжнародній арені. 
Країни передали частину своїх повноважень, міжнародним організаціям, членами яких вони є і тепер ці країни вже як учасники, на рівній або ваговій-основі несуть на собі надзвичайно важливу роль у формуванні глобальних стратегій розвитку. Таке глобальне регулювання в сучасних умовах є результатом своєрідної взаємодії національних, міжнародних та наднаціональних форм і методів. Мета координаційного впливу наднаціональних інститутів – забезпечення безпеки світового співтовариства за такими напрямками:
- Підтримання світового порядку, безпеки, розвитку та співробітництва (ООН
- комплексна лібералізація та вироблення міжнародних правил для регулювання міжнародної торгівлі товарами та послугами(ООН, СОТ)
- регулювання міжнародних валютних відносин, платіжних балансів та міжнародної заборгованості( МВФ, Банк міжнародних розрахунків, Паризький та Лондонський клуби кредиторів)
- забезпечення структурних реформ у світовій еконосіці(ЮНІДО, СБ)
- стабілізація кон’юктури на світовому ринку сировини та продовольства
- регіональна міжнародна економічна інтеграція зі створенням наднаціональних структур регулювання економіки(ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР)
- боротьба з бідністю
- протидія та розвязання глобальних проблем сучасності тощо.

60. Критерії стійкого розвитку країн у глобальному середовищі.
Загальноприйнятим вважається твердження про те, що Концепція сталого розвитку охоплює, як мінімум, дві важливі ідеї: цей розвиток передбачає вирішення економічних, соціальних та екологічних проблем. Розвиток буде сталим тільки тоді, коли буде досягнута рівновага між різними факторами, що зумовлюють загальний рівень життя; нинішнє покоління має обов'язок перед прийдешніми поколіннями залишити достатні запаси соціальних, природних та економічних ресурсів для того, щоб вони могли забезпечити для себе рівень добробуту не нижчий, ніж той, що ми маємо зараз.
Всі критерії сталого розвитку можна умовно поділити на 3 групи. Перша група об’єднує критерії (цілі), спрямовані на формування конкурентоспроможної, соціально орієнтованої, екологічно безпечної ринкової економіки. Це:
 забезпечення стабільності грошово-фінансової системи;
 екологічно орієнтована перебудова структури виробничого потенціалу та розміщення ресурсів відповідно до вимог, необхідних для побудови сучасної розвиненої економіки;
 зміна структури виробництва й споживання;
 ефективне включення економіки до світової економічної системи; активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями, з метою раціонального використання екосистеми, забезпечення безпечного й сприятливого майбутнього;
 формування інституційної системи, адекватної сучасним вимогам і потребам економічної стабілізації та зростання;
 забезпечення відповідного економіко-правового середовища;
 формування системи забезпечення економічної безпеки держави.
Друга група соціальні цілі спрямована на забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, економічного і соціального благополуччя кожному члену суспільства. До них відносять:
 підвищення якості життя населення;
 формування системи соціального захисту населення для забезпечення його соціальних гарантій;
 установлення гарантій рівності громадян перед законом; правова захищеність людини;
 формування системи соціальної безпеки держави;
 формування національної культури та ідеології, які б передбачали свідоме, бережливе ставлення до навколишнього середовища, раціональне використання та відтворення природних ресурсів;
 забезпечення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту;
 формування системи екологічного інформування населення;
 забезпечення зайнятості трудоактивного населення, за умови існування безробіття на рівні, що не перевищує природної норми;
 відродження та розбудова національної системи науки та освіти;
 створення комплексної системи екологічного виховання та освіти всіх верств населення з метою забезпечення практичної реалізації ідеї сталого екологічно зрівноваженого соціально-економічного розвитку;
 відродження національної культури і духовності;
 побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, яка дасть змогу забезпечити належний екологічно безпечний рівень життя населення;
 оптимізація демографічних процесів;
 вирішення проблем, пов’язаних з урбанізацією.
Третя група екологічні цілі спрямована на забезпечення охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Це:
 формування системи екологічної безпеки держави;
 екологічно зорієнтована науково-технічна, інвестиційна, інноваційна політика з чітким визначенням загальнодержавних пріоритетів щодо сталого розвитку економіки;
 зменшення техногенного навантаження на довкілля, перехід на нові методи антропогенної діяльності, в основу яких покладено екологічно безпечні технології;
 розвиток економічних методів регулювання природокористування і вирішення природоохоронних проблем за рахунок суб’єктів господарювання;
 формування збалансованої ефективної структури споживання, в основі якої лежать принципи раціональності і безвідходності;
 інституційні перетворення з метою формування нового правового і економічного механізму органів державної влади і органів місцевого самоврядування та природокористувачів;
 вдосконалення законодавства у сфері охорони, використання і відтворення природних ресурсів у зв’язку із зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва;
 забезпечення умов для формування ринку екотехнологій та екопослуг;
 створення надійних систем моніторингу навколишнього середовища.

61. Макроекономічні показники національних економік в контексті стратегії відкритості.
Макроекономічна політика країни залежить від вибору країнею певної стратегії розвитку.На сьогодні існує цілий ряд макроекономічних політик і стратегій,які оберають держави для свого подальшого розвитку. Поняття «відкрита економіка» протиставлялося замкненій (автаркічній) економіці. Це поняття пройшло певний шлях розвитку по мірі поглиблення інтернаціоналізації господарчого життя. В перші післявоєнні два десятиліття під відкритістю розуміли певне значення (як правило, більше 10%) експортної та імпортної квоти (в % від ВВП).
Серед факторів відкритості економіки важливу роль відграє диверсифікованість галузевої структури господарства. Значна питома вага базових галузей призводить до меншої залученості такого господарства у міжнародний розподіл праці, якщо ж провідними галузями є, наприклад, машинобудування та хімічна промисловість, залученість до МРП зростає. Необхідно відзначити, що поняття відкритості поширюється не тільки на зовнішню торгівлю.
Всього виділяють 3 ключових канали, що пов'язують національні економічні системи зі світовим господарством: зовнішня торгівля, рух капіталу та взаємообмін національних валют. Для визначення відкритості через канал “рух капіталу” запроваджено показник “фінансової відкритості” економіки – це відношення припливу (імпорту) та відпливу (ексопрту) капіталу до ВВП.
Іншим важливим напрямом виміру відкритості економіки є коефіціент еластичності зовнішньоторгівельного обігу відносно ВВП. Коефіціент еластичності дає оцінку тенденцій росту відкритості. При цьому, оскільки показник росту зовнішньоторгівельного обігу не відображає різноспрямованих зсувів у експорті та імпорті, окремо досліджуються коефіцієнти для експорту та імпорту. За динамічного підходу величина коефіцієнту еластичності експорту/імпорту більше 1 свідчить про збільшення відкритості економіки, менше 1 – про збереження відкритості у незмінному стані. Даний показник слід розглядати у сукупності з абсолютним рівнем зовнішньоторгівельного обігу, приміром, на душу населення. Якщо цей показник досяг величини, з якої зовнішньоекономічні зв'язки починають стимулювати економічне зростання та впливати на структуру виробництва, то навіть за коефіцієнта еластичності дещо більше за 1 відкритість економіки збільшується порівняно швидко. Якщо ж вихідний рівень зовнішньоторгівельного обігу ще не досяг цього рівня (границі), то розвиток зовнішньоекономічних зв'язків країни йде повільно, що затруднює отримання користі, яку дає відкрита економіка. Окремий напрям аналізу відкритості господарства країни становить дослідження її валиву на формування структури виробничої та невиробничої сфери, стимулювання економічного та соціального розвитку.
Також за Індексом економічної свободи який розраховується спільно The Wall Street Journal та The Heritage Foundationкраїни класифікують за ступенем відкритості на відкриті, майже відкриті, помірно відкриті, респресовані та такі які не входять до ранжування. До показників відкритості економіки відносять свободу бізнесу, торгівлі, фінансів, державні видатки, монетарну, інвестиційну свободу, свободу від корупцій, свободу прав власності та ринку праці.
Основними ж макроекономічними індикаторами економічного потенціалу та рівня розвитку країн є ВВП, ВНД, ВВП та ВНД на душу населення, стабільна курсова політика, прямі іноземні інвестиції, показники експорту, імпорту, сальдо торгівлі, бюджетного дефіциту, державного боргу та ін
Поряд з ВВП та ВНД одним з найважливіших показників є показник заборгованості. В промислово розвинених державах 80-95 % приросту валового внутрішнього продукту припадає на долю патентів, «ноу-хау», використаних в найсучасніших технологіях. Нині у світі діють понад 4 млн. патентів на винаходи. Прибутки від продажу ліцензій на запатентовані об’єкти права промислової власності складають фантастичну суму понад 100 млрд. дол. США. Вважається, що коли зовнішньоторгівельний оборот досягає 25% від ВВП, тоді він стимулює загальноекономічне зростання.










62. Міжнародна мобільність факторів виробництва і проблема вибору національних стратегій міжнародної економічної поведінки.
Міжнародне переміщення чинників виробництва включає:
- переміщення трудових ресурсів, тобто міграцію робочої сили, викликану різницею у рівні доходів, кращими перспективами соціального просування або зайнятості та ін.;
- переміщення капітала, суть якого полягає у вилученні з обігу частини національного капітала і включенні його у виробничий процес або інший обіг в інших країнах.
Міжнародна мобільність трудових ресурсів найбільш проста для розуміння форма руху чинників виробництва. Дійсно, коли ми говоримо про міжнародну мобільність праці, то мова йде про проблеми, пов'язані з фізичним переміщенням робочої сили з однієї країни в іншу. Більш складною формою є міжнародне переміщення капіталу, оскільки вона не тотожна переміщенню машин, устаткування, споруд і т. ін. Засоби виробництва фізично переміщуються між країнами як товари виробничого призначення.
Термін "міжнародний рух капіталу" означає потоки фінансових ресурсів за кордон, головним чином у вигляді: а) міжнародного кредиту та б) прямих зарубіжних інвестицій. Інакше кажучи, це передача грошей кредиторами позичальникам в інших країнах або власниками підприємств за рубежем своїм філіям або дочірні підприємствам.
Міжнародні потоки капіталу підрозділяються на приватні та державні. Приватні вкладення капіталу можуть бути довгострокові (облігації, акції, використання патентів або авторських прав) і короткостроковими (кредитні векселя тощо, строком до одного року і менше). Довгострокові вкладення капіталу здійснюються у вигляді: а) прямих інвестицій і б) портфельних інвестицій. Прямі інвестиції це кредитування або придбання акцій в зарубіжному підприємстві, котре у значній мірі знаходиться у власті інвестора або під його контролем.
Портфельні інвестиції це кредитування або придбання акцій зарубіжному підприємстві, що не належить або непідконтрольне інвестору.
Причини міжнародного переміщення чинників виробництва за о суттю не відрізняються від причин міжнародної торгівлі. кожного разу, коли між країнами виникають істотні відмінності у забезпеченості чинниками виробництва, з'являється прагнення перемістити надлишкові чинники виробництва в країни, де існує дефіцит, заради отримання більшого прибутку.

63. Міжнародне конкурентне середовище, інтеграція та національні (регіональні) конкурентні переваги.
Міжн конкур середовище в наш час дуже жорстоке, тому варіація в конкурентних перевагах різних країн відображаються в їх різних структурних затратах(тобто конкурентноздатною ціною),а також в різних рівнях кваліфікації (конкурентоспроможність по диференціації продукту).Вони в свою чергу визначаються великими базовими факторами виробництва: природними ресурсами, робочою силою капіталом та ступенем економічного розвитку: рівнем доходу на душу населення, загальним рівнем затрат та цін, науковою та технічною кваліфікацією.
Наявність ресурсів та кваліфікації визначає вибір продуктів ,котрі країна може технічно виробити, в той час як відносні витрати, ціна та диференціація продукції визначає економічну вигоду від виробництва продукції, в яких вона має відносні переваги перед іншими країнами. В спрощенні формі теорія конкурентних переваг зароджує міжнародне виробництво та відношення торгівлі. Основою конкурентоспроможності країни є конкурентні переваги. Конкурентна перевага досягається виходячи з того, як країна організує та виконує окремі види діяльності. Спосіб, яким країна виконує окремі види діяльності та всю їх послідовність, визначає конкурентна стратегія.
Конкурента перевага країни – це такий стан при якому всі ресурси країни використовуються настільки плідно, що вона виявляється більш прибутковим, ніж її головні конкуренти. Це свідчить про те, що країна має міцне положення на ринку товарів та послуг, його продукція конкурентоспроможна та користується постійним попитом. Крім цього, країна має стійке фінансове положення. При цьому потреби в фінансових ресурсах для поточного стратегічного та перспективного розвитку задовольняються за рахунок власних коштів, що дозволяє крані своєчасно забезпечувати себе й іншими ресурсами: технічними, технологічними, кадровими, інформаційними та іншими.
Функції конкурентних переваг наступні:
забезпечення норми прибутку, що перевищує середньо-галузевий рівень;
здобуття та утримання міцних позицій на ринку.
Конкурентна перевага - це перетворення переваги в ресурсах та вміннях в позиційну перевагу, яка в свою чергу створює можливість генерування стійкого прибутку. Повне визначення конкурентної переваги повинно описувати не тільки сам стан переваги, але й те як ця перевага може бути досягнута.
Конкурентна перевага складається з позиційної переваги та переваги у ефективності, що є результатом відносної (в порівнянні з конкурентами) переваги у вміннях і ресурсах, що використовуються у виробництві. Такі вміння та переваги є основою для створення позиційної переваги за цінами і/або диференціацією. Таким чином конкурентна перевага визначається як суттєва перевага над суперниками на ринку за цінами або диференціацією і/чи прибутковістю, яка є підсумком даних позиційних стратегій.
На національному рівні включення у процес глобалізації виводить на перший план проблему конкурентноздатності. І не тільки у її економічному вимірі, а й гуманітарному, технологічному, політичному, тобто у її найширшому розумінні. Держава має стимулювати експорт своїх товарів та підтримувати вітчизняного виробника та розвивати та випускати наукомісткі, високотехнологічні товари, гарантувати єдині "правила гри" для всіх суб'єктів господарювання.Саме в цьому і заключається кореляційна функція нац . середовища і її перевага у регулюванні господарск. процесів. . На регіональрому рівні кожна країна має свої конкурентні переваги: -розташування територіальне та природне; - ресурси; - виробничий потенціал; - розвинена інфраструктура; - наявність кваліфікованої і дешевої робочої сили. Нова стратегія економічного і соціального розвитку має спиратися на національні пріоритети, індикативне планування та прогнозування. Держава має попереджувати стихійні зміни ринкової кон'юнктури, забезпечувати достатній рівень своєї економічної безпеки, зокрема надійну стабільність грошово-фінансового середовища, регулювати базисні макроекономічні відтворювальні пропорції. Лише конкурентоспроможна на світових ринках держава повною мірою користується перевагами глобалізації, а, отже, гарантує гідні стандарти якості життя своїм громадянам., та повною мірою інтегруватися у міжнародне конкурентне середовище.

64. Міжнародні економічні стратегії і екологічна рівновага
Проблеми екологізації міжн. відносин узагалі та міжн. наук.-техн. й екон. співр-ва щодо охорони навк. сер-ща зокрема вперше були висунуті на Стокгольмській конф-ції ООН з охорони природи, яка відб. у 1972 р. Того ж року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію стосовно організац. і фінанс. заходів з міжн. співр-ва у питаннях охорони довкілля та заснувала Раду керівників спец. органу Програми ООН з навк. сер-ща (ЮНЕП). Ця Рада в 1973 р. розглянула ухвалений Стокгольмською конф-ією «План дій у сфері навк. середовища» і визн. осн. напрями міжн. співр-ва.
Стокгольмський екофорум орієнтував світове співт-во на пошук ефект. шляхів попередження та розвґязання екол. проблем соц.-екон. розвитку, на усунення загрози глобал. екол. катастрофи, а також на збільш.я обсягів асигнувань у сферу охорони природи та раціоналізації природокористування. З того часу у вирішенні проблеми ліквідації енвайронментальної небезпеки господ., нейтралізації відчутної шкоди осн. природн. ресурсам і біосфері в цілому, крім екологів, постійно беруть активну участь економісти, політики, представники різних галузей промисловості й аграрного вир-ва. Нині людство дедалі глибше усвідомлює необхідність радикальної перебудови взаємовідносин суспільного вир-ва та навколишнього середовища.
На суч. етапі розвитку людської цивілізації, якому притаманне подальше прискорення темпів наук.-техн. прогресу, набирають сили нові тенденції та підходи до масштабів, способів і методів господарювання дія-сті. Вони повґязані не лише з інтенсифікацією та інтеграцією багатьох сфер і галузей вир-ва, а й із необхідністю застосування ефект. міжн. моніторингу навкол. сер-ща, дієвих міжн. екон. механізмів вирішення еколог.проблем, всебічної раціоналізації природокористування і поліпшення відтворення природних ресурсів та якості довкілля. Технологічно складне, багатономенклатурне матеріальне вир-во, особливо у розвинутих країнах, тепер має ґрунтуватися на еколого-екон. принципах, тобто йдеться про випуск високоякісної і конкурентос-ної продукції як з найменшими затратами ресурсів, так і з мін. шкодою для навколишнього середовища.
Завдання полягає в тому, щоб сформ. на планеті єдиний еколог. безпечний господ.-екон. простір, який буде основою розвитку всіх країн світу. Це, по-перше, потребує від кожної держави глибинних структурних, техніко-технолог. й організац. змін у сусп. вир-ві, радикальної перебудови макроекон. політики, вдосконалення ЗЕД та здійсн. в перспективі заходів у сферах руху капіталів, валютн. коштів, оптимізації балансів інв-цій і заощаджень тощо з урахуванням глобальності еколого-екон. чинників. А по-друге, це передбачає узгоджене міжн. науково-техн. та екон. співр-во, що спирається на інтеграцію сил, ресурсів і коштів з метою успішного вирішення глобальних екологічних проблем.

65. Міжнародні стратегії економічних трансформацій на пострадянському просторі
Складність реформування пострадянської економіки полягає в тому, що старі інстр-ти адмін.-командного механізму управління в осн. вже демонтовані, а нові, відп. перехідній економіці, ще далеко не задіяні.
Незважаючи на значну кіл-ть існуючих концепцій і моделей, більшість транзитивних країн у перші роки незалежності обмежилась орієнтацією на “вільний ринок” зразка ХІХст. з малоефективним ринковим механізмом і слабким держ. втручанням у гос-во, що негативно вплинуло на екон. ситуацію у цих країнах. В суч. умовах країни кол. СРСР при розробці програм ринкових трансформацій гол. увагу звертають на ств.своїх власних моделей переходу до ринку, оскільки не може бути єдиної заг. моделі для всіх держав. При цьому долається почат. захоплення ринковим фундаменталізмом і зміщуються акценти на надання більш активної ролі держ. регуляторам з урахуванням світового досвіду та специфічних ос-тей окр. країн.
У процесі ринкової трансформації в суч. умовах не можна обійтись без допомоги МВФО (СБ, МВФ і т.д.), але гол. акцент слід робити на форм. власного нац. капіталу, концентрація якого не повинна відб. хаотично, а тому країни пострад.простору нерідко приход. до співр-ва з МВФО з метою отрим. дод.фінанс. ресурсів до своєї економіки.
Процес екон. трансформацій в пострад. країнах відбувається з різною швидкістю та інтенсивністю, які характеризуються неоднаковими кількісними і якісними пар-ми, але спільним для них усіх є не тільки ринкові перетворення, а й перехід до принципово нової екон. сис-ми. Цей процес є не тільки складним, а й суперечливим, оскільки велика інерція старої сис-ми та сусп. сили, що її репрезентують, інтенсивно гальмують трансформацію, викликаючи всілякі труднощі та екон. негаразди.
Поряд з поглибленням диференціації на пострад. просторі починають розгортатися й інтеграційні процеси різних рівнів. На рівні СНД міждерж. стосунки в тих формах, в яких вони відб-ся, поки що малоефективні й багато в чому неперспективні. Найбільш себе виправдовують двосторонні міжд. зв'язки. Проте останнім часом виникають і багатосторонні інтеграц. процеси, що стосуються об'єднань кількох груп держав (типу “митного союзу”, ЄЕП, ГУАМ та ін.).

66. Міжнародні урядові установи ООН і економічна доцільність координуючого впливу на окремі сфери національних економік.
Згідно зі статутом ООН метою діяльності організації в екон. сфері є здійсн.багатостороннього співр-ва в розв'язанні міжн. проблем екон. х-ру. Таке багатостороннє співр-во реалізується за допомогою таких органів ООН:
– Генеральна Асамблея;
– Економічна і Соціальна Рада;
– Секретаріат ООН;
– спеціалізовані установи ООН та міжурядові організації, пов'язані з нею.
У стр-рі цих органів регулюванням міжн. екон., у т.ч. й торг.–екон. відносин, займ-ся:
- Генеральна Асамблея;
– Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД);
– Програма розвитку ООН (ПРООН);
– Міжурядовий комітет з науки і техніки в цілях розвитку;
– Консультативний комітет з науки і техніки в цілях розвитку;
– Підготовчий комітет повного складу для спеціальних сесій Генеральної Асамблеї, присвячених міжнародному економічному співробітництву;
– Всесвітня продовольча рада;
– Світова продовольча програма;
– Комітет з політики та програм продовольчої допомоги;
– Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ).
Економічна і Соціальна рада (ЕКОСОР):
– Комісія з транснаціональних корпорацій;
– Регіональні комісії ООН.
Секретаріат ООН:
– Управління Генерального директора з питань розвитку та міжнародного економічного співробітництва;
– Департамент з міжнародних економічних і соціальних питань;
– Департамент з технічного співробітництва в цілях розвитку;
– Центр ООН з ТНК;
Міжнародний торговельний центр.
Серед цих органів найб. вплив на розвиток міжн. торгівлі мають ЮНКТАД, ЮНСІТРАЛ та Міжнародний торговельний центр. Осн. мета ЮНКТАД сприяння міжн. торгівлі, особливо країн, що розвиваються, з метою прискорення їх екон. розвитку. Виконуючи функції міжурядового форуму, ЮНКТАД у той же час займається дослідженнями, розробкою нових концепцій і аналізом торг. політики, здійсн. рішення міжурядових органів, технічне співр-во, обмінюється інф-цією і проводить консультації.
До завдань ЮНСІТРАЛ: сприяння узгодженню та уніфікації права міжн. торгівлі; координація роботи МО, сферою діяльності яких є право міжн. торгівлі; сприяння ширшій участі держав в існуючих міжн. конвенціях і розробка нових міжн. конвенцій та ін. документів щодо права міжн. торгівлі; підготовка кадрів і надання допомоги в сфері права міжн. торгівлі країнам, що розвиваються.
Осн. ф-іями Міжнародного торговельного центру є: розвиток стр-ри заохочення торгівлі і стимулювання Е в держ. та приватному секторах; збір, обробка та розповсюдження інф-ції щодо ринкових можливостей для традиційних і нетрадиційних експортних товарів; удосконалення імпортних операцій з метою оптимального викор-ня дефіцитних ресурсів іноз. валюти шляхом застос. ефективних методів управління в сфері І; навчання держ. службовців, предс-в ділових кіл і викладачів технології експортно–імпортних операцій, проведення досліджень і вдосконалення навчально–методичних матеріалів з питань зовн. торгівлі.

67. Моделі розвитку національних економік і диверсифікація світових економічних стратегій.
Виділяють дві моделі розвитку нац-х ек-к:
модель саморозвитку (лібералізована);
модель керованого порядку (тоталітарна). Має похідні: соц-ринкове гос-по та планове гос-во.
Серед різноманітних нац. моделей ринкових економік вирізняють: американську, скандинавську, саксонську, японську.
Американська модель – це ліберальна ринкова модель, про яку заговорили у 90-х рр, коли лідерство в екон. зростанні перейшло до США. Ця модель будується на сис-мі сприяння усякому заохочуванню підпр-кої активності, збагаченню найб. активної частини нас-ня, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних вир-в. Цю модель характеризують високий рівень прод-сті праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури і екон. рівноваги.
Скандинавська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія) - колективістсько-універсалістська модель соціально-екон. розвитку на основі приватної власності і ринку. Вона відрізняється від багатьох ін. моделей сильною цілеспрямованою, більш відкритою і стійкою соц. політикою. В основі її лежить концепція функціональної соціалізації економіки, яка передб. викор-ня результатів приватнокапіталістичного підприємництва й екон. зростання на соц. вирівнювання, а також установлення виробн. демократії. Це означає широке держ. втручання в економік.
Саксонська (німецька) модель – модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам гос-ва (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. При цьому особлива увага приділяється розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Стимулювання конкуренції пов'язується зі створенням особливої інфр-ри, яка стримує негативний вплив ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб’єктів соц. політики.
Японська модель – модель регульованого корпоративного капіталізму. Ця модель будується на дуже високому рівні розвитку нац. самосвідомості, переважанні інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекон., так і макроекон. рівнях. Держава забезпечує ств.сприятливих умов для госп. діяльності, стимулює динамічний розвиток найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення пром-го зростання, висока конкур-сть корпорацій на світовому ринку в ті часи забезпечувалися також за рахунок імпортування нових технологій, нарощування обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низьких витрат на вир-во продукції. Рівень з/п, а, відповідно, і рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці.

68. Наднаціональна координація процесів стійкого розвитку.
Міжн. співр-во в інтересах сталого розвитку, маючи досить розгалужену інституційну і нормативну базу, здійсн. в рамках певних міжн. установ та на базі сис-ми угод. Комплексність сталого розвитку зумовлює опосередковану причетність до цього процесу всіх без винятку орг-цій різних рівнів і спрямованості.
Провідну роль у впровадженні в життя ідеї сталого розвитку на міжн. арені відіграє ООН. Фактично, тільки в рамках ООН діє глобальний механізм узгодження політики більшості держав планети щодо заг.безпеки і переходу до сталого розвитку. Однак, взявши на себе ініціативу з впровадження політики сталого розвитку, ООН виявилася суттєво обмеженою внаслідок позиції західних держав, перш за все США.
Діяльність ООН з впровадження сталого розвитку є вкрай важливою, та вона ніколи не буде ефективною без підтримки міжнародних фінанс., торг. та ін. впливових установ (таких як МВФ, СОТ, ОЕСР), адже саме вони сьогодні визначають розвиток міжн. співт-ва. Успіх в реалізації концепції сталого розвитку залежить переважно від того, наскільки міжн. фінан. і торг. установи будуть віддані принципам сталого розвитку.
Розвиток механізмів міжн. співр-ва, покликаний сприяти реалізації сталого розвитку, з’ясовувати спільні інтереси і вирівнювати суперечності між країнами, суттєво прискорився. Зросла і кількість міжн. інст-в (з 1985 по 1999рр збільшилась на дві треті), причому їх завдання стають більш комплексними, а сфери відповідальності частково перетинаються. Число програмних документів і міжнародних договорів з різних аспектів розвитку неухильно збільшується (за оцінкою ЮНЕП, лише з проблем довкілля їх близько 500). Але із зростанням кількості договорів постала проблема дублювання, фрагментації та браку координації, що підриває ефективність системи в цілому.
Розширення співр-ва міжн. інст-цій, нац. урядів і місцевих та субнац.органів держ. управління допомогло б використати глобалізацію як засіб підтримки сталого розвитку. А для цього необхідний значно вищий ступінь транспарентності й відкритості МВФО та переговорів з питань торгівлі і охорони довкілля, які є рушієм процесу розробки глобальної політики.
Для досягнення цілей сталого розвитку у політику розвитку обов’язково повинна закладатися не лише реформа міжн. правил взаємодії в цьому питанні, а й одночасна зміна рамкових умов на нац. рівні. Вкрай необхідно повернутися до „кодексу ТНК”; розробити програму зміни структури і ф-й МО; необхідно здійснювати цілеспрямовану (за зразком політики МВФ) політику, спрямовану на реальне втілення моделі сталого розвитку; слід переглянути моделі допомоги країнам, що розв., ввести програму списання боргів за умови екологізації економіки та підвищення стандартів рівня життя населення. І врешті-решт, вибудувати ефективну систему глобального управління як спосіб організації сталого глобального поступу сус-ва.

69. Наднаціональні міжнародні і регіональні економічні регулюючі інституції та їхня роль у реалізації світових економічних стратегій.
Органи ООН – см. 66
Світова організація торгівлі (СОТ) – це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 153 країни, на долю яких припадає близько 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами-членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації. Цілі СОТ визначено в преамбулі Марракеської Угоди про утворення СОТ:
- підвищення життєвого рівня;
- забезпечення повної зайнятості;
- постійне зростання доходів і ефективного попиту;
- розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними;
- оптимальне використання світових ресурсів згідно з цілями сталого розвитку;
- захист і збереження навколишнього середовища;
- забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку
У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) це міжурядова валютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Основними завданнями МВФ є:
- сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;
- сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;
- надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;
- організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.
Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який частіше називають Світовим банком, був заснований в липні 1944 р. на валютно-фінансовій Бреттон-Вудській конференції, що відбулася у м. Бреттон-Вудсі.

70. Наздоганяльні стратегії національного економічного розвитку
Керівництво держави, прийнявши концепцію наздоганяльної стратегії (економічна сис-ма, яка відстала в своєму розвитку, намагається за рахунок його прискорення пройти шлях розвинутих країн), не здатне забезп. значно вищі темпи приросту ВВП, ніж в розвинених країнах . За таких умов нац. економіці бажано забезп. 5,6–8,6% щорічного приросту ВВП, вкладати значні кошти у розробку нових сфер вир-ва НТП й досягнення високого рівня продуктивності праці, розвивати кредитний ринок і людський капітал.
Наздоганяльну стратегію надзвичайно часто обирають під час вибору інноваційної моделі розвитку національної економіки.
Дана стратегія переслідує мету наздогнати світових інноваційних лідерів. На цьому етапі інноваційна політика переслідує мету нарощування потужностей вир-ва нового технологічного укладу за рахунок ств. нових ресурсних укладів та сприяння розвиткові відп. ринків, або/та тимчасового посилення політ. впливу на інституційний комплекс із метою посилення адаптивної спроможності національної економіки до інновації, більш стрімкого досягнення позицій світових лідерів.
Даний етап не передб. виходу на світові ринки з власним інновац. товаром чи технологією, хоча й можливий. Він переслідує мету наздогнати лідерів у потужності вир-в існуючих інновації та конкурентне витіснення їхнього імпорту з відп.заповненням нац. екон. простору власною високотехн. продукцією довгострокового використання.
На даному етапі має відбуватися посилення соц.орієнтації інноваційної політики держави з метою компенсації перших негативних наслідків у соц. сфері, викликаних структурними зрушеннями.
За цих умов, держава, задав інноваційний напрям структурній перебудові економіці, має можливість плавно делегувати функції малим, середнім та крупним інноваційним фірмам, а також профспілкам для подальшого завершення структурної перебудови.
Індикатором неуспішності реалізації цього типу стратегії виступає неможливість передати державою функцій ринковим механізмам без посилення ризику виникнення некерованих кризових процесів.

71. Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія автаркії і наслідки її реалізації – см. №1
Види с. автаркії:
- абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка.
- автаркія експансії (або автаркія нац переваг): вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків.
- автаркія структурна (визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезп країні прорив на ринок).
Лістом були розвинені закладені ще Фіхте основи доктрини автаркії, було визначено, що хоч поточні наслідки самоізоляції інші, ніж у протекціонізму, оскільки останній не заперечує користі міжнародної торгівлі і не ставить завдання самозабезпечення країни всім необхідним, але врешті-решт автаркія має на меті відкритість на паритетних засадах: у контексті міжкраїнної конкуренції країна, що не досягла бажаної стадії розвитку і не забезпечила собі економічні переваги на світовому ринку, вимушена керуватися принципом автаркії формувати ситуацію повної економічної незалежності від інших країн. З цією метою країна має відмовитися від значної частини І і міжн.торгівлю поставити під контроль держави; провадити політику стимулювання і заохочення виробництва замінників і синтетичних продуктів; забезпечити мобілізацію усіх продуктивних сил, що є у її розпорядженні. Протекціонізм може виступати інструментом автаркії. Тобто Ліст, на противагу Фіхте, не заперечує міжнародної торгівлі в умовах самоізоляції, але вважає за необхідне здійснювати її під контролем держави.
Та найновітнішою формою міжнародної економічної експансії стає новий тип автаркії структурної замкненості, що дає країнам, втягненим у інтеграційні процеси під гаслом лібералізації, можливість зберігати конкурентні переваги і формувати власну стратегію розвитку, формувати національні пріоритети, виходячи з природних даних країни.
Політика структурної самоізоляції все більшою мірою розглядається як зумисний і бажаний крок, спрямований на реалізацію певних екон. і політ. намірів у контексті глобалізації. Подекуди вона проявляється у застосуванні прямих, безпрецедентних обмежувальних заходів та політики субсидування щодо стратег. Нац. галузей, особливо високотехнологічних. Така експансіоністська структурна політика провідних держав, зокрема США, розглядається ін. ккон. угрупованнями, зокрема ЄС, як стратегічна загроза розвитку нац. економік. Зустрічні заходи, які застосовуються цими угрупованнями, не обмежуються лише дотуванням та субсидуванням нац.-пріоритетних стратегічних галузей (у країнах ЄС розміри субсидій таким галузям сягають 9 % національних бюджетів); вони характеризуються відвертим протистоянням і часто забороною імпорту конкуруючих товарів. Загалом політиці усіх конкурентоспроможних країн притаманний експансіонізм.
Щодо інших характеристик автаркії, то він розглядає її як необхідну стадію інтернаціоналізації господарських зв’язків: щоб не знизити свої потреби до рівня своїх ресурсів, закрита країна намагається розширювати можливості їх поповнення за рахунок обміну, а часто і завоювання та приєднання нових територій (у тому числі економічне завоювання джерел сировини). У цьому разі утворюється великий простір, що стає її «життєвим простором». Особливістю концепції Ліста є те, що він обґрунтовує ідею, згідно з якою «великий простір» («життєвий простір»), утворюваний шляхом лібералізації міжнародних господарських зв’язків, аби досягти гомогенності соціально-економічних складових розвитку, вимушено підкорятиметься домінуючій державі. Тобто Ліст вважає, що існує два види автаркії: перша повна самоізоляція нації, яка у розрахунку на власні сили намагається досягти високого рівня конкурентоспроможності, і її об’єктивний наслідок коли країна, сягнувши визначеної стадії розвитку, може на засадах лібералізму будувати свої зовнішньоекономічні зв’язки. Останнє неминуче приведе до домінування такої країни на світовому економічному просторі (як це відбувалося на той час із Англією). Ф. Перру ідентифікував цей останній вид автаркії, як експансіоністський.

72. Національна економіка в глобальному середовищі: стратегія відкритості і наслідки її реалізації.
Стратегії відкритості не вимагає від держави ек рішень, бо за цією стратегією рішення приймають суб’єкти господ. діял-ті, які вступають у відносини із такими самими суб’єктами інших країн.
Відкритість полягає у зниженні або ліквідації торгівельних перешкод, у вільному доступі і транс націоналізації в цілому. Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозв країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.
У лібералізації зацікавленні лише потужні країни. Перевагами відкритості можуть скористатися конкурентоспром. підприємці. Тобто відкритість робить незахищеними слаборозвинуті і країни, що розв-ся перед натиском капіталу, товарів, ідей.
У підвалини сучасного моделювання економічної поведінки національних держав покладено три основних постулати щодо відкритості, опрацьованих західними економістами-міжнародниками:
Відкритість сама по собі не є дієвим механізмом генерації сталого економічного розвитку. Фундаментальними детермінантами економічного зростання є накопичення фізичного і людського капіталу та технологічний розвиток. Відкритість може сприяти цим детермінантам, тому що вона може зробити більш дешевими і доступними капітальні блага, сприяти передачі ідей та технологій із розвинених країн. Але це є лише потенційні її можливості, які можуть бути реалізованими за наявності інших складових. Країни, економіки яких зростають більш швидкими темпами, стають, як правило, більш відкритими. Але зворотний зв’язок між більшою відкритістю та негайним економічним зростанням практично не спостерігається.
Відкритість неминуче прискорюватиме розрив між рівнем доходів і добробуту окремих соціальних груп всередині країни.
Відкритість робить країни більш залежними від зовнішніх шоків, що можуть спровокувати внутрішні конфлікти та політичну нестабільність.

73. Національні економіки перехідного типу в глобальному середовищі: основи економічної стратегії.
Країни з перехідною економікою це ті які знаходяться в процесі трансформації одного стану економіки в інший. Зазвичай, це визначення використовується для позначення переходу від командно-адміністрітивної до демократично-ринкової економічної системи.
Основні риси країн з перехідною економікою: Недостатній розвиток ринків; Розбіжності між рівнями цін на національних та міжнародних ринках; Слаборозвиненість капіталу як фактору виробництва; Значний вплив структурних факторів; А головне макроекономічна нестабільність, яка може проявлятись в високих темпах інфляції, швидкому економічному спаді, високому рівні безробіття, значному недозавантаженні виробничих потужностей та різким коливанням курсу національної валюти.
Країнами з перехідною економікою зазвичай використовуються стратегії наздоганяючого розвитку, які намагаються завдяки готовим вже моделям(стратегіям розвитку) вивести свою країну на певний рівень розвитку.
На сьогодні існує певний досвід ринкової трансформації економік різних країн, таких як Китай, В’єтнам, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина. Серед найбільш відомих моделей реформування країн з перехідною економікою можна виділити такі:
«Шокова терапія» (польська модель) це одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства.
«модель державного корпоративізму» (китайська модель) за цієї моделі система державного управління й планування не ліквідується, а пристосовується до нових умов. Створюються гарантії для залучення іноземного капіталу. Реформування економіки починається з найбільш репродуктивних галузей. «Державний корпоративізм» полягає у радикальній передачі стратегічної функції напівприватним корпораціям, характеризується локалізацією державного контролю, корпоративною конкуренцією.
«оксамитова революція» (угорська модель) означає поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин шляхом різних взаємопов’язаних перетворень, які починались ще при командно-адміністративній системі. Командна система економіки не зберігається, як у Китаї, а демонтується, хоча і поступово. Угорщина здійснювала процес еволюційної трансформації своєї економічної системи близько 40 років, що дало можливість уникнути значних соціальних потрясінь, таких як обвальна гіперінфляція, безробіття, припинення виробництва, збідніння населення, соціальний протест і конфронтація.
прибалтійська. Специфіка її полягає в незначних масштабах народного господарства й ефективного використання факторів зовнішньої допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово-грошової системи. Ринкова трансформація здійснювалась на основі «кадрової революції» і наявності ринкової культури.
Україна також пройшла шлях ринкової трансформації економічної системи (хоча деякі дослідники вважають, що в Україні перехід до ринкової економіки ще не завершився). Теоретичної її стратегія була доволі перспективною та обнадійливою, але на практиці виявилася дуже складною, і проводилася непослідовно, що і привело Україну до затяжної економічної кризи з якої вона не вийшла і досі.

74. Національні економічні стратегії розвитку країн-лідерів.
1.Американська (лiберальна) модель у чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.
США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй. Для економiки США характерна невисока частка держвласностi, державнi iнвестицiї спрямовуються здебiльшого у капiталомiсткi галузi i такi, що не викликають iнтересу у приватного капiталу. Практикується створення пiдприємств з наступною передачею їх до приватного сектора. Важливими специфiчними рисами економiчної моделi США є федеративний державний устрiй i зумовлена ним багатополюснiсть економiчної системи. З одного боку, це сприяє пiдвищенню економiчної безпеки країни, з iншого - вимагає проведення особливої полiтики з координацiї впливових регiональних iнтересiв. Таким чином, американська модель спирається i розраховує на економiчну активнiсть громадян, скеровуючи їхній iнтерес до максимiзацiї прибутку у суспiльно вигiдне рiчище.
2.Німецька модель (неоліберальна модель). З 1948 року втілювалася урядом Ерхарда у процесі післявоєнної реконструкції Німеччини. Офіційно ця модель була проголошена, як модель соціального ринкового господарства.
Основні засади моделі:
а). Побудова підприємств трудові відносини на яких основані на соціальному порядку. Корисність співробітників оцінювалася не лише з економічної точки зору.
б). Створення досконалого конкурентного середовища. Забезпечення зайнятості, соціальних гарантій та безпеки робітників на максимально можливому рівні.
в). Сворення міцного середнього прошарку населення. Врівноваження і стабілізація доходів населення не через адміністративні, а через ринкові економічні заходи.
г). Встановлення мінімальних доходів, гарантій та заробітної плати.
д). Встановлення міцної системи соціального забезпечення і соціального страхування, які знаходяться під контролем та гарантуються державою. Виконання цієї умови забезпечується через чітку систему оподаткування, високих ставок податку.
е). Мінімальне пряме втручання держави в економічні реформи та валютну політику. Недоліком такої системи є виникнення певного прошарку людей, який існує за рахунок системи соціального забезпечення і не приймає адекватногї участі у створення ВВП.
3. Європейсько-кейнсіанська модель - спирається на тезу про необхідність підтримки і стимулювання сукупного попиту в економіці (Великобританія, Франція, Італія). Економічна політика, що спирається на дану модель, характеризується наступними рисами:
А). Сукупний попит легше піддається контролю, коли державний сектор або державна власність відіграються значну роль у структурі виробництва.
Б). Бюджет та фіскальна політика використовуються як ключовий інструмент впливу на сукупний попит і напрямки розвитку економіки.
В). Узгодження рівня доходів в економіці між урядом, підприємствами та профспілками.
Г).Наявність індикативного планування в економіці. (Державі відводиться роль контролера та спостерігача на відміну від імперативного планування, коли державні рішення мають дерективний характер).
Ця модель може створювати неефективних виробників і є негнучкою до фундаментальних змін. Вона панувала в Великобританії до середини 80-х. З приходом до влади М. Тетчер почався процес зниження ролі державного сектора у сукупному виробництві, роздержавлення і приватизація.
4. Шведська, Скандинавська модель (соціально-демократична).
Скандинавські країни, Португалія, Греція, Іспанія.
Характерними ознаками цієї моделі є: Досягнення максимального рівня зайнятості; Підтримка постійно високих темпів економічного зростання за державної підтримки; Справедливий розподіл добробуту, створення міцного суспільного сектора, що охоплює сфери побуту, освіти, житлового будівництва, охорони здоров’я та пенсійного забезпечення. Активна участь держави у розробці та реалізації соціальних программ; Встановлення і підтримка високих стандартів життя і доходів населення; Створення міцної системи місцевого самоврядування; Скоординована політика уряду, підприємців та профспілок у забезпеченні максимального рівня зайнятості і високих стандартів оплати праці; Високі податки та висока податкова база.
Державна підтримка зовнішньої торгівлі і забезпеченні рівноваги платіжного балансу.
5. Значнi специфiчнi риси має модель Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи - "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. - близько 20 % нацiонального багатства ), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто величезної практики проведення промислової полiтики. Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв. Досягнення нацiонального консенсусу дає змогу створити мережу нацiональних планiв на термiн вiд 1 до 20-30 рокiв, що надає японськiй економiцi стратегiчної орiєнтацiї. Держава в Японiї має потужний апарат регулювання дiяльностi економiчних суб'єктiв усiх сфер діяльності.
На думку японських економiстiв, висока керованiсть економiки країни спирається на iснування рiзноманiтних об'єднань у промисловостi, високий рiвень спецiалiзацiї та кооперацiї, iснування системи субпiдрядiв, угруповань "кейрецу" i тiсний взаємозв'язок промислових пiдприємств з банками. Фахiвцi МВФ вважають, що причинами успiшної економiчної полiтики Японiї в минулому i сучасностi є значнi вкладення в людський капiтал та технологiю, ефективна адмiнiстративна система, сильна, але не iнтервенцiонiстська держава, прагнення постiйно пiдтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фiрмТаким чином, сучасне розвинене ринкове господарство представлене цiлою низкою моделей, якi мають істотні розбiжностi. Однак попри цi розбiжностi кожна з розглянутих країн змогла на базi власної моделi знайти шлях до нацiонального успiху. Чинником, який зумовив конкретну будову кожної з моделей, виступив комплекс нацiональних специфiчних характеристик: стан виробничого потенцiалу, можливiсть забезпечення матерiальних передумов економiчної безпеки, нацiональний менталiтет i цiннiснi орiєнтацiї тощо

75. Національні переваги та національні пріоритети як основа національних економічних стратегій розвитку.
Національні переваги-це сукупність факторів, які надають країні конкурентні переваги на міжнародному просторі. Національні пріоритети в більшості випадків тісно взаємозв’язані з національними перевагами, оскільки для свого стійкого розвитку пріоритетними напрямками діяльності вибираються ті, в яких країна має певну силу(переваги).
Варіація національних( конкурентних) перевагах різних країн відображаються в їх різних структурних затратах (тобто конкурентоздатною ціною),а також в різних рівнях кваліфікації (конкурентоспроможність по диференціації продукту). Вони в свою чергу визначаються великими базовими факторами виробництва: природними ресурсами, робочою силою, капіталом та ступенем економічного розвитку: рівнем доходу на душу населення, загальним рівнем затрат та цін, науковою та технічною кваліфікацією.
Основні національні пріоритети, які лежать в основі стратегії розвитку економіки України:
Забезпечення сталого економічного зростання
Утвердження інноваційної моделі розвитку
Соціальна переорієнтація економічної політики
Забезпечення належного рівня зовнішньоекономічної безпеки держави.


76. Національні стратегії економічного прориву. Мобілізаційна модель.
Мобілізаційна модель - стратегія економічного прориву, яка базується на використанні внутрішнього потенціалу на високому рівні і організації процесу внутр. розвитку. Стратегії економічного прориву також в історії називали «економічним дивом», найбільш відомим є запровадження таких стратегій в Японії, Німеччині (після Другої Світової Війни) та азіатських країнах В’єтнамі, Китаї, Південній Кореї (в другій половині ХХ ст.). В Кожній країні ці стратегії мали свої особливості які залежали від національних характеристик та особливостей окремого регіону розташування, але є й ряд спільних характеристик.
Спільні риси мобілізаційних моделей: інституціональність, яка виводить цю модель за межі самовирішення ек проблем, тобто така модель є виразом певної політ волі; синергетизм; комунітарність; конфронтаційність (с.во трактується як таке, що протистоїть глоб сер.щу); автарктичність; експансивність; стратегічне регулювання.
Складові мобілізаційних моделей: наявність страт. розвитку; наявність пол. сили (лідера), здатної реалізувати цю стратегію, сформувавши ідеологію; необхідна визначальна роль держ власності; дерижизм (планування, уніфікація); активна кумулятивна роль держави; жорсткий суспільний контроль за діяльністю держави і підприємців (демократизація у суч розумінні - формування потужних інституцій, здатних здійснювати такий контроль).
ММ - модель розвитку суспільства у світовому просторі на засадах конфронтації, вона є завідомо егоїстичною і експансивною.

77. Нова стратегія ЄС «Європа 2020».
В червні 2010 року в Брюсселі було прийнято нову стратегію розвитку ЄС на наступні десять років «Європа 2020». Ця стратегія стала реакцією на наслідки світової та фінансової кризи 2008-2009 років, в зв’язку з цим керівництво ЄС вирішили жорсткіше контролювати бюджетну та макроекономічну ситуацію в країнах ЄС.
Програма «Європа 2020» прийшла на зміну «Лісабонській стратегії». Так, стратегія направлена на стимулювання зростання зайнятості та рівня освіти населення. Також вона включає структурну перебудову в управлінському апараті Європейського Союзу і створення трьох нових органів по нагляду за фінансовою стабільністю та бюджетною дисципліною.
Нова стратегія базується на трьох головних приорітетах розумне зростання (розвиток економіки на основі знань та інновацій); стійкий розвиток (цілеспрямоване та раціональне використання ресурсів та вирішення екологічних проблем); всеохоплююче зростання (сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, згладжування соціальних та територіальних розбіжностей). Було запропоновано 7 ініціатив по досягненню цих приорітетів «Інноваційний союз», «Молодь в русі», «Європейська програма дій в області цифрових технологій», «Ресурсно-ефективна Європа», «Індустріальна політика в епоху глобалізації», «Програма по освоєнню нових навиків і створенню нових робочих місць», «Європейська програма по боротьбі з бідністю».
Показники яких має досягти ЄС до 2020 року: 75% населення в віці від 20 до 64 років повинні бути працевлаштовані; 3% ВВП ЄС повинен інвестувати в дослідження і розробки; 30%-ве зниження забруднення навколишнього середовища; доля учнів,які покинули школи, не повинна перевищувати 10%; скорочення числа людей, які знаходяться в небезпеці опинитись за межею бідності, на 20 млн.

78. Основні світові концепції економічного розвитку і стратегії міжнародної економічної поведінки країн.
В залежності від поведінки країни в міжнародному середовищі сформувалось і дві відмінні між собою стратегії відкритості та автаркії, кожна з яких має свої переваги та недоліки. Тобто країна завжди стоїть перед вибором концепції розвитку: стратегії автаркії формування самодостатньої міцної економіки незалежної від факторів зовнішнього середовища і лише надалі приєднання до світового економічного простору на паритетних умовах; стратегії відкритості відкритість до зовнішньоекономічного співробітництва та максимальна інтеграція у світове господарство. Держава слабо регулює зовнішньоекономічні відносини, бо за цією стратегією рішення приймають суб’єкти господ. діяльності, які вступають у відносини із такими самими суб’єктами інших країн.
Відкритість полягає у зниженні або ліквідації торгівельних перешкод, у вільному доступі і транснаціоналізації в цілому. Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозвинених країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист економіки від панування домінуючих країн, захист її природних конкурентних переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозвинена країна або країна, економіка якої знаходиться у кризовому стані, не може скористатися перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії. У лібералізації зацікавленні лише потужні країни, які мають велику кількістю конкурентоспроможних підприємств. Використання стратегії автаркії є важливим елементом мобілізаційних моделей розвитку.
Види автаркії: абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка; автаркія експансії: вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків; автаркія структурна: визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезпечують країні прорив на ринок. В наш час більшість розвинених країн використовують відкриту модель поведінки, але з використанням прихованих бар’єрів для конкуруючих країн, а країни, що розвиваються стараються захиститися використовуючи елементи протекціонізму в міжнародних економічних відносинах.









79. Основні цивілізаційні розбіжності у принципах економічної організації суспільств і цивілізаційна обумовленість економічних стратегій розвитку країн світу.
Якщо простежити часову ритміку циклів глобальної інтеграції і циклів індустріального розвитку, то очевидною стає їх асинхронність. Кожний наступний цикл індустріального розвитку коротший на 5-10 років, а другий цикл глобальної інтеграції, який ще не завершився, значно довший від першого.
Взаємодія циклів індустріального розвитку (1-5) та циклів глобальної інтеграції (I, II)
Взаємозв'язок між ними досить очевидний, особливо на етапі зародження світогосподарських зв'язків. Як відомо, перший глобальний інтеграційний цикл спричинив промисловий переворот в Англії (звідси й назва циклу - Pax Britannica). Причину ж зародження другого інтеграційного циклу ми бачимо у світовій економічній кризі 1929-1933 рр. Для багатьох країн саме зовнішня торгівля стала локомотивом, який зрушив їх економіку з мертвої точки.
Постіндустріальна епоха дала новий поштовх процесам глобальної інтеграції економіки і насамперед промислового виробництва. Посилилась прозорість національних кордонів для інформації та капіталу, що вилилося, зокрема, у зростання частки транснаціональних корпорацій у світовому валовому продукті

80. Особливості інтеграційних стратегій країн Азіатсько-Тихоокеанському регіону.
Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону історично орієнтувалися на експорт готових виробів, тому ці країни перетворились на найбільших світових постачальників ринку взуття, одягу, текстильних виробів, побутової техніки та комп’ютерної техніки. В цілому процеси розвитку продуктивних сил в АТР свідчать про господарське зближення країн і територій регіону. При цьому, за підрахунками спеціалістів, з другої половини 80-х років ці процеси стали більш інтенсивними і почали набувати інтеграційних рис.
Основним інтеграційним угрупуванням є Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) створене в 1989 р. з метою підтримання зростання і розвитку країн-учасниць. До складу входить 21 країна. АТЕС було створено для того щоб протистояти таким інтеграційним угруповування як НАФТА та ЄС. Організація має сприяти зростаючій економічній взаємозалежності держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) у сфері послуг, капіталу, технологій; зміцненню відкритої багатосторонньої торгової системи; підвищенню ступеня лібералізації торгівлі та інвестицій в АТР; зміцненню і стимулюванню розвитку приватного сектора; використанню принципів вільного ринку для збільшення переваг регіонального співробітництва.
Іншою організацією є АСЕАН Асоціація держав Південно-східної Азії, створена ще в 1967 році. ДО складу організації входить 10 країн-членів, серед яких найбільшими є Сінгапур, Малайзія, Індонезія, В’єтнам. В 1992 році в межах АСЕАН була підписана угода про створення зони вільної торгівлі.
Важливим фактором посилення інтеграційних тенденцій в Східній Азії виступає зростання економічної взаємозалежності в рамках регіону, передусім в трикутнику НІК АСЕАН Китай, що включає основні країни з новими ринками.
У країнах цього трикутника у 80-ті роки першу половину 90-х pp. суттєво зросла питома вага взаємних торговельних і інвестиційних звґязків і дещо ослабла залежність від торгівлі з провідними індустріально розвинутими країнами, від припливу інвестицій звідти. Така тенденція стала прямим наслідком зростання виробничого та інвестиційного потенціалів країн трикутника, розширення її внутрішніх ринків, поглиблення внутрішньорегіонального розподілу праці.
Особливо помітним стало падіння частки Японії, як в торгівлі, так і в інвестиціях. Послаблення її позицій в регіоні наслідок структурних вад японської економіки, зокрема багаточисельних нетарифних барґєрів для імпорту і пасивності основної маси фірм в іноземному інвестуванні. Разом з тим для Японії частка Східної Азії в торгівлі помітно зростає.
Другим головним фактором зростання інтеграційних тенденцій все більша серйозна заклопотаність тим, що за темпами і глибиною інтеграції Східна Азія суттєво відстає від двох інших центрів, і це може негативно позначитись на її економічних перспективах.
Третій фактор східноазіатської інтеграції стрімке посилення економічних позицій Китаю
В регіоні буде формуватися мережа багатосторонніх та двосторонніх зон вільної торгівлі. На більш тривалу перспективу можливе створення східноазіатського економічного співтовариства зі своєю інституціональною структурою. Формування єдиного ареалу здійснить стимулюючий вплив на економіку країн регіону і суттєво вплине на співвідношення сил у світовій економіці. Про масштаби ареалу говорить й те, що його населення складає 2 млрд. чоловік.

81. Перевага відсталості і стратегії економічного розвитку («економічне диво»).
За рівнем соціально-економічного розвитку країни можна розподілити на розвинені та країни, які розвиваються. Розвинені країни є іноваторами і за рахунок нових розробок, наукових досліджень, розвитку соціальної сфери можуть забезпечувати собі лідуючі позиції на світових ринках. В порівнянні з розвиненими країнам, країни які розвиваються мають перевагу відсталості, яка проявляється в тому, що вони можуть запозичити вже створені розвиненими країнами інститути, методи управління, технології виробництва, механізми розвитку інфраструктури тим самим провівши широкомасштабні модернізацію, не вкладаючи значних коштів у дослідження так як вони вже були впроваджені в розвинених країнах і можна споглядати результати їх діяльності. Перевага відсталості лягла в основу стратегії економічного розвитку або «економічного дива». Людством нагромаджено значний історичний досвід стрімких економічних стрибків окремих країн, регіонів, галузей і навіть міст. Одними з перших «економічне диво» провели Японія та Німеччина, які програли в Другій Світовій Війні і в результаті перебували в серйозному економічному занепаді. З допомогою розвинених країн Західної Європи та США вони змогли досягти вражаючих темпів післявоєнної відбудови та ввійшли до складу найрозвиненіших країн світу. Так, в 1950 році ВВП на душу населення Японії становив 20% від американського, а в 1973 році це співвідношення змінилось до 66%, в 2005році співвідношення становило 79%. Важливою запорукою проведення «економічного дива» є не лише допомога розвинених країн, а й значний рівень втручання держави в соціальну сферу, зовнішньоекономічні відносини, грошово-кредитну політику, та проведення реструктуризації промисловості. Більш пізніми прикладами стратегії економічного зростання є Нові Індустріальні Країни («азійські тигри») Сінгапур, Гонконг, Тайвань, Південна Корея. Також деякі країни зуміли зробити економічний ривок перебуваючи вже на значній стадії економічного розвитку, наприклад Італія, Норвегія, Фінляндія. Україні щоб досягти «економічного чуда» та ввійти до складу розвинених країн в короткі строки потрібно використати стратегію прориву, яка включала б проведення значних інноваційних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, створення якісно нових видів продукції, що дало б можливість стати лідером хоча б деяких сегментів світових високотехнологічних ринків.

82. Передумови й фактори формування, множення й диверсифікованості міжнародних економічних стратегій.
Міжнародна економічна стратегія розвитку (МЕС) вивчає формування і реалізацію довгострокової ек-ї політики , спрямовану на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях.
Різноманітність і диверсифікованість МЕС визначає, по суті, сама специфіка розвитку світового господарства, а саме два протилежні його аспекти:
*все більше переплетіння нац-х ек-к в єдину сист, стандартизація осн. ел-ів економік відповідно до вимог транс націоналізації та надзвичайний динамізм розвитку;
*з іншого боку – поглиблення розриву в розвитку між найрозвиненішими і найбіднішими країнами, посилення відмінностей всередині груп країн.
Кожна країна є особливою, що зумовлено розподілом факторів виробництва, історичними особливостями розвитку, геополітичним положенням. Поки що не можна говорити про єдину для всіх кр-н модель економічного розвитку. В кожному випадку необхідно узгодження можливостей і зовнішніх факторів із врахування того, що в кожна країна є унікальна!!!
Чинники, що впливають на формування стратегії із зовні (зовнішні, глобальні фактори): функціонування світового ринку, мобільність факторів вир-ва, інтеграція світового госп-ва, його галузева структура, НТП транс націоналізація ек-х відносин, міжн ек інтеграція, глобалізація ек-х процесів.
Внутрішні чинники: розподіл факторів виробництва, історичні особливості розвитку, геополітичне положенням, поточний стан розвитку, політична ситуація, тощо.
Варто виокремлювати особливості факторних передумов формування стратегій для розвинених країн, менш та найменш розвинутих. Факторні передумови в найрозвинених країнах, такі як тенденція акумуляції капіталу, високих технологій і кваліфікованої робочої сили, призводить до розробки стратегій напрямлених на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фін і товарних ринків. Тоді як в найменш розвинених країнах факторною передумовою є природні ресурси ( копалини + клімат) та некваліфікована дешева робоча сила ( особл Пвд, Пвд-Сх Азія і дещо Лат Америка), які не можуть надати відчутного імпульсу економіці. В тривалій перспективі це не є ефективною стрижнем ефективної стратегії ( хіба що країни Затоки, що викор-ть нафтодолл. на перебудову ек-ки). Хоча, країни де осн фактор є дешева РС можуть розвивати легку і харчову промисловість, але наразі дані галузі надто залежать від іноземних інвестицій (ТНК), що не є дуже позитивним для країни. Для даних країн головне накопичити капітал.
Особливий фактор, окрім факторів виробництва для країн є динаміка процесів у світовій економіці: еволюція цивілізаційних стадій ек-го розвитку, інтернаціоналізація госп життя, НТП, світова ек-на інтеграція, глобалізація ек розвитку.

83. Постіндустріальний світовий розвиток і особливості формування сучасних стратегій.
З останньої чверті XX ст. в структурі економіки розвинутих країн відбуваються зрушення, які свідчать про перехід цієї групи до вищої, постіндустріальної стадії економічного розвитку ( ера послуг і інформації). За наявності потужної, суперсучасної пром-ті в цих країнах стрімко зростає роль сфери послуг, яка дає більше половини ВВП і охоплює переважаючу частину зайнятих у госп-ві. ( частина ВВП в 80%, Японія - 63, Німеччина - 68, Франція- 71%). До сфери послуг відносять не тільки побутові послуги, а й транспорт, будівництво, торгівлю, кредит, освіту, охорону здоров'я, культуру та ін. Але головна увага приділяється інформаційним послугам та кредитно-фінансовій сфері.
Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей. У середині 90-х років значна частина ВВП розвинутих країн припадала на продукцію інформаційних галузей телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення. В економіці США 3/4 доданої вартості, створеної в промисловості, становив інформаційний фактор. Слід зауважити, що сам по собі високий показник частки послуг у ВВП або в числі зайнятих не обов'язково свідчить про перехід країни до постіндустріальної стадії. Так, у багатьох невеликих країнах, що живуть за рахунок туризму або є офшорними зонами, частка послуг дуже висока: на Багамах вона становить 90 % від ВВП, у Барбадосі 80 %, на Бермудах 89 %. Але ці країни стадію індустріалізації обминули. Назвати їх постіндустріальними не можна бо їх економіка структурно не збалансована, сучасна промисловість відсутня.
В постіндустріальних країнах частка послуг також досить висока. В Росії вона становить 56 % у ВВП, в Україні 47, Польщі 64, Казахстані 60, Естонії 66 %. Але це є свідоцтвом не стільки успішного розвитку сфери послуг, скільки глибокого занепаду промисловості.
Найрозвиненим країнам (домінуючим) притаманні стратегії напрямлені на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фінансових і товарних ринків.

84. Проблеми вибору стратегії економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів: синтез і цивілізаційна ідентичність.
Написать, что цивилизационная идентичность себя изжила и является тормозом прогресса. Тем не менее, мы видим кучу ее проявлений.
85. Проблеми домінування та інтеграції.
Налить воды о том, что для того, чтобы доминировать, нужно интегрироваться, так как эффект масштаба и совместные рынки творять чудеса.
Но, с другой стороны, при интеграции доминирующие страны берут на себя проблемы отстающих.

86. Проблеми економічного розвитку в світлі цивілізаційних викликів.
Проблеми економічного розвитку є глобальними, а отже :
- носять планетарний характер, зачіпають інтереси всіх народів,
- потребують невідкладних рішень інакше призведуть до загибелі цивілізацій,
- потребують спільних дій світового суспільства, на стандартах гуманізму.
Ці проблеми змінились від індивідуальних короткострокових до довго строк., орієнтованих на інтереси всіх людей. Вони прискорили перехід від екстенсивного до інтенсивного шляху розвитку.
Є наступні проблеми екон.розвитку :
1. військові витрати, їх збільшення, що гальмує екон.і технологічний розвиток. Як наслідок глоб.нестабільність.
2. загрозливе поруш.балансу в світ.політиці, коли залишилась 1 супердержава, здатна впливати в цілому на цивілізацію.
3. НТР, яка з одного боку приносить високий матеріальний і духовний добробут, а з іншого – викликає прогресивну деградацію здоров»я людини.
4. проблема демографії – старіння західної цивілізації і численне зростання населення країн, що розвив.
5. наслідок демографічної кризи – сировинна і енергетична проблема, продуктова проблема, екологічна, незабезпеченість населення матеріальними і культурними цінностями, освітою роботою.
Як вваж.вчені, для теперішніх потреб вир-ва повинні використовуватись нові сировинні ресурси, що перевищують в 3-4 рази їх загальне споживання за всю минулу історію людської цивілізації.
Якщо сьогодні хронічно недоїдає 17% населення Землі, то в майбутні десятиліття недоїдатимуть 25%.
Одні з найсерйозніших і гостріших екологічних проблем – забруднення гранта, повітря та води.
Ще одна проблема економічного розвитку – проблема універсалізації культурних цивілізаційних чинників.

87. Проблеми міжнародного економічного домінування.
Расписать об антиглобалистическом движении, о том, что тяжело удерживать лидирующие позиции, о негативном влиянии экспансии стран-лидеров, о позитивном влиянии развития стран-лидеров.

88. Проблеми формування планетарної стратегії стійкого розвитку і економічні інтереси країн-лідерів.
Налить воды на тему: Для «стійкого розвитку» необхідна рівність багатьох країн, країни-лідери в цьому не зацікавлені. С примерами экспансии США и Европы, с примерами обвалов рынков и экономической дискриминации.

89. Процеси глобалізації і економічний націоналізм.
Найбільш виразною ознакою прийдешньої епохи є стрімке наростання процесів світової глобалізації. Ставлення до цього явища у представників різних груп населення з різних країн і регіонів планети неоднозначне, нерідко полярно протилежне. Аналізуючи ці суперечності, доводиться стверджувати, що на даному етапі існує величезний інтерес до явища глобалізації і в той же час ще не досягнуто глибокого розуміння його сутності, повного усвідомлення позитивних і негативних його рис. Незважаючи на те, що вивчення процесів глобалізації активно проводять найвідоміші дослідні центри світу, такі як Колумбійський університет (США), Європейський інститут технологічних досліджень майбутнього (IPTS Institute of Prospective Technological Studies, Севілія, Іспанія) та інші, стає очевидним, що відповіді на ці запитання попереду.Разом з тим для країн, що стали на шлях ринкового розвитку і незалежно від їх волі чи бажання швидко втягуються в процеси глобалізації, надзвичайно важливим є розуміння нових явищ. Це потрібно для того, щоб побудувати менш помилкову і більш ефективну стратегію поведінки в процесі невідворотного входження в систему нового світового порядку. Проблемою націоналізму, як явища ментального порядку, можна було б і далі нехтувати (щоправда, досвід української “революції” 90-х років показує: ним можна успішно користуватися, якщо не вдаватися до дефініцій конкретно-прикладного рівню), якби за нею не стояла інша – економічний націоналізм, його вимоги та наслідки їхнього ігнорування. Проблемою націоналізму, як явища ментального порядку, можна було б і далі нехтувати (щоправда, досвід української “революції” 90-х років показує: ним можна успішно користуватися, якщо не вдаватися до дефініцій конкретно-прикладного рівню), якби за нею не стояла інша – економічний націоналізм, його вимоги та наслідки їхнього ігнорування.

90. Регіоналізація як наслідок глобалізації.(+смотри 91-92)
Глобалізація супроводжується регіоналізацією світових економік, в основі якої лежить міжнародна економ інтеграція, яка активізується глобалізацією.
Основні моменти:
1. у регіональних об’єднаннях створюються єдиний екон простір без митних кордонів та обмежень на шляху руху капіталу, технологій, робочої сили.
2. як і в глобалізації, регіональні об’єднання формують спільні наднаціональні органи
3. активно йдуть процеси виробничого кооперування;
4. спільна валютна система
5. в основі утворення лежить принцип “доповненості”, що означає багаторівневу систему прийняття рішень;
6. регіоналізація стимулює розвиток міжнародних ек зв’язків усередині об’єднання (як наслідок-високі темпи зростання взаємної торгівлі)
7. регіональні зв’язки мають тенденцію до організаційної трансформації
Можна спрогнозувати, що в майбутньому відбудеться злиття усі окремих регіональних угрупувань в соціальну глобальну інтеграційну систему.

91. Регіоналізація як реакція на виклики глобалізації.(+смотри 90-92)
Якщо розуміти глобалізацію як формування світової капіталістичної системи, яка охоплює всі регіони і країни, змітаючи штучні бар’єри, але не ліквідуючи місцевих відмінностей, то розквіт регіоналізму не суперечить глобалізації. Але якщо розуміти її як відкритий світовий ринок, у кожному національному сегменті якого продається рівно стільки, скільки вносить дана країна до світового виробництва, а решта попиту задовольняється пропозицією, створеною деінде, то регіоналізм справді може стояти на її шляху. У такій системі регіоналізм перестав би бути своєрідним двигуном глобалізації, перетворюючись на свого роду греблю перед нею або сховок для національної самобутності й захисту слабших від сильних. Сучасний регіоналізм є скоріше локомотивом, який приводить у рух поїзд глобалізації, ніж бар’єром на її шляху. Або оборонним щитом від неї. +смотри следующий вопрос

92. Регіоналізація як цивілізаційне явище.(+смотри 90-91)
Регіоналізація світової економіки – це процес, що супроводжує глобалізацію завдяки своєму посиленню.
В основі регіоналізації лежить міжнародна економічна інтеграція, яка активізується глобальною. Регіональні економічні угрупування можна розглядати як осередки, що становлять глобальний економічний простір, в них процеси, притаманні глобалізації (інтернаціоналізація всіх сфер життєдіяльності), здійснюються набагато швидше, ніж у цілому на земній кулі.
У регіональних інтеграційних організаціях високого рівня розвитку створюється єдиний економічний простір без митних перешкод та обмежень на шляху руху капіталу, технологій і робочої сили. Активно йдуть процеси виробничого кооперування. Формується спільна валютна система з єдиною валютою, як це має місце у ЄС. Наднаціональні органи регулюються економікою. В таких об»єднаннях набувають досить великих владних позицій. Посилюється координація і в інших галузях – правовій, екологічній, інформаційній, де також утворюються відповідні наддержавні органи.
Регіональна інтеграція стимулює розвиток міжнародних економічних зв»язків усередині об»єднання. Оскільки усунено торговельні перешкоди між країнами, їх взаємна торгівля зростає швидкими темпами. Так, частка внутрішньо регіональної торгівлі(експорт) за період 1990-1996 рр. зросла а АТЕС з 69 до 73%, в НАФТА – з 43 до 48%, в АСЕАН – з 20 до 25%, в МЕРКРСУР – з 9 до 23%. Регіональні зв»язки мають тенденцію до поглиблення економічної інтеграції та територіального розширення й організаційної трансформації. Так, США домовилися про створення до 2010 року зони вільної торгівлі між країнами-членами АТЕС. В більш віддаленій перспективі створення зони вільної торгівлі між США та ЄС. Т.ч. регіоналізація за своєю суттю все більше набуває глобального характеру і перетворюється на найактивнішу складову механізму глобалізації.
Регіональні інтеграційні угрупування також формують наднаціональні органи(економічні ради, парламенти, суди), що є одним з характерних проявів глобальної країни, яка входить до регіональної організації, мусить віддати частину своїх владних функцій на користь спільної справи організації.

93. Ринкова економіка, економічна демократія і стратегії міжнародного економічного розвитку країн з ринковою економікою.
Ринкова економіка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.
Основними характерними рисами ринкової економіки є такі: різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, матеріальне стимулювання, вільне ціноутворення, що ґрунтується на взаємодії попиту та пропозиції, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо.
Ринкова економіка передбачає чіткі відповіді на такі запитання: що і в якому обсязі виробляти? Як виробляти товар? Які будуть витрати виробництва? Для кого призначена вироблювана продукція? Який життєвий цикл виробленого товару?
Ринкова економіка ґрунтується на могутньому фундаменті матеріальних інтересів. Ринкова економіка – це сфера прояву та відтворення відносин товарного виробництва. Вільне підприємництво – це одна з передумов ринкової економіки.
Необхідним інститутом ринкової економіки є гроші, їх конвертованість. Важливе значення мають ціни, зокрема інститут вільного ціноутворення. Поза останнім існування саморегулюючих систем ринкових відносин неможливе.
Ринкова економіка сама під собою має на увазі економічну демократію: невтручання держави, самодостатність ринку, але при цьому, як правило, справедливу конкуренцію, етику.

94. Світові «центри тяжіння» і інтеграційні процеси: варіативність міжнародних економічних стратегій.
Провідне положення у світовому господарстві нині займають сім найбільш промислово розвинених країн: США, Японія, Канада, Німеччина, Франція, Великобританія і Італія.
Сучасна структура світового господарства може також бути передана через поняття "центр", "напівпериферія" і "периферія".
Центр світового господарства включає розвинені країни Заходу.
До напівпериферії можна віднести більшість країн з перехідною економікою. У неї входять і найбільш конкурентоспроможні країни, що розвиваються, - "нові індустріальні країни"(НІК).
У перспективі зона напівпериферії і далі розширюватиметься - в неї може вписатися чи не переважаюча частина Латинської Америки, низка країн Азії. Найближчим часом низка країн напівпериферії може увійти до складу центру світового господарства(Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, а також частина країн з перехідними економіками, передусім Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія).
У міру посилення у світовому господарстві інтеграційних процесів країни напівпериферії і периферії будуть, мабуть, групуватися навкруги тісно взаємодіючих центрів світового господарства(США - Канади, Об'єднаної Європи, Японії/Китаю). Можливо і переростання тріоцентризму в дуоцентризм - Захід(Єдина Європа) - Азіатсько-тихоокеанський регіон(включаючи США). У будь-якому випадку ці центри не залишаться замкнутими угрупуваннями. Вони співпрацюватимуть і взаємодіятимуть, роблячи вплив на напівпериферію і периферію і сприяючи їх модернізації.
Периферія світового господарства включає країни, що розвиваються (за винятком НІК).
Щодо варіативності стратегій. США притаманна ліберальна модель розвитку. Проте низький рівень моральності приводить до соціальної нестабільності, стимулює розвиток індивідуалізму та егоцентризму. Також США провадить яскраво виражену політику економічної (іноді, навіть, військової експансії.
Країни Азії прагнуть знайти свій шлях політичного та економічного розвитку, що відрізняється від західної ліберально-ринкової демократії. Тут зберігаються деякі риси адміністративно-командної планової економіки (значний вплив держави), проте з тяжінням до ринкових принципів.
ЄС тяжіє до соціальних спрямувань, намагається максимально забезпечити власну економічну самобутність (чого варті інвестиції в аграрну сферу останнього часу). Проте, через значні соціальні виплати виникають проблеми безробіття та дефіцити бюджетів країн.

95. Світові економічні ресурси як база реалізації стратегій соціально-економічного розвитку.
Фактори виробництва звичайно об'єднують у такі групи:
1. природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копалини тощо);
2.трудові ресурси (робоча сила);
3. капітал;
4. технології.
5. інколи - інформація
За походженням фактори виробництва іноді поділяють на такі дві групи:
основні - такі, що дісталися країні від природи або є наслідком тривалого істор розвитку: геогр. положення, прир ресурси, некваліфікована РС;
розвинуті - такі, які набула країна внаслідок прогресивного ек-го розвитку: сучасні технології, капітал, каліф кадри, науково-технічна база.
Обидві групи факторів є важливими для екон розвитку країни. Залежно від забезпеченості тими або іншими уряд країни розробляє свою ек стратегію. В умовах НТП й інтенсифікації вир.ва друга група факторів має набагато більше значення.
Фактори виробництва розподілені за країнами і регіонами дуже нерівномірно. Найзагальнішою закономірністю, особливо останні роки, є концентрація капіталу, високих технологій, висококваліф РС, наукового потенціалу в ек-но розвинутих країнах – що дає їм можливість бути лідером. Варто виокремлювати особливості факторних передумов реалізації стратегій для розвинених країн, менш та найменш розвинутих.
Факторні передумови в найрозвинених країнах, такі як тенденція акумуляції капіталу, високих технологій і кваліфікованої РС, призводить до розробки стратегій напрямлених на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій (зменшення капіталоємкості і ресурсозбереження) з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фін і товарних ринків.
Тоді як в найменш розвинених країнах факторною передумовою є природні ресурси ( копалини + клімат) та некваліфікована дешева робоча сила ( особл Пвд, Пвд-Сх Азія і дещо Лат Америка), які не можуть надати відчутного імпульсу економіці. В тривалій перспективі це не є ефективною стрижнем ефективної стратегії ( хіба що країни Затоки, що викор-ть нафтодолл. на перебудову ек-ки). Хоча, країни де осн фактор є дешева РС можуть розвивати легку і харчову промисловість, але наразі дані галузі надто залежать від іноземних інвестицій (ТНК), що не є дуже позитивним для країни. Для даних країн головне накопичити капітал і приступити до наступного щаблю розвитку економіки: диверсифікування її галузевої структури. Але цього етапу сьогодні досягли лише окремі країни названої групи.
Особливий фактор, окрім факторів виробництва для країн є динаміка процесів у світовій економіці: еволюція цивілізаційних стадій ек-го розвитку, інтернаціоналізація госп життя, НТП, світова ек-на інтеграція, глобалізація ек розвитку.

96. Світові макрорегіональні угрупування і варіативність міжнародних економічних стратегій.
У розвинутих країнах інтеграційні процеси дістали найбільший розвиток у Західній Європі (Європейський Союз) і в Північній Америці (НАФТА). Практика показує, що розширення ринку через регіональну інтеграцію може приводити до значної економії на масштабі виробництва для країн-учасниць. При цьому вони здобувають додаткові вигоди в ефективності виробництва від по¬силення конкуренції, якщо країни-члени інтеграційного об'єд¬нання випускають однаковий асортимент продукції. За цих умов скорочуються відносно неефективні виробництва й розширюють¬ся більш конкурентоспроможні. У результаті створення митного союзу, єдиного ринку може виникати і протилежний ефект - через те, що виробники третіх країн могли б поставляти ті самі товари за нижчою ціною.
До регіональних угрупувань, що мають інтеграційний характер, можна віднести Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІА), Андський пакт, Спільний ринок Південного Конуса (МЕРКОСУР), Центральноамериканський спільний ринок (КДКМ). Виникнення альтернативних варіантів регіональної інтеграції всередині ЛАІА викликане труднощами інтеграційних процесів. У Південно-Схід¬ній Азії відомим угрупуванням є АСЕАН. Торговельно-економічні утворення є на Близькому Сході, у Тропічній Африці.

97. Світові фінансово-економічні кризи у контексті глобалізації і антикризові стратегії регіональних співтовариств.
Фінансовому капіталу властива підвищена динамічність, різкість і глибина стрибків кон'юнктури. Негативний характер зазначеного впливу особливо посилюється в роки екстраординарних криз, вплив яких виявляється більш руйнівним, ніж кризових фаз звичайного ділового циклу. Відмінними рисами даних циклів є те, що їхня динаміка не вписується в діловий цикл: імпульси нестабільності приходять зі світових товарних або фінансових ринків, а вплив таких екстраординарних шоків на світогосподарські процеси виявляється тривалішим і у більшості випадків набуває перманентного характеру. Цікаво, що зі все більшою інтернаціоналізацією світової економіки кризи поширюються все ширше: екстраординарний характер мали кризи 50-х, 70-х, 90-х та 2007-08 років, хоча перша торкнулася насамперед економіки США, друга - розвинутих країн, третя - держав з ринками, що народжуються: Мексики (1995), країн Східної Азії (1997), Росії та України (1998), Бразилії (1999), четверта ж – всієї планети.
Загострення фінансово-економічної кризи актуалізувало питання створення та розширення зон домінування окремих валют світу, як механізму протидії поширенню кризових явищ на національні економічні системи.
Глобальна фінансово-економічна криза призвела не лише до ослаблення позицій долара як світової резервної валюти, а й до формування передумов створення полівалютної світової системи. Країни, що сформують на основі власної валюти спільні валютні зони, якісно посилять власний вплив на процеси глобального розвитку та збільшать доходи. Інші країни не зможуть відігравати самостійну економічну роль і залишаться на узбіччі світової фінансової системи.
Заходи, що було вжито (расписать детально):
1. Формування валютних зон (зона впливу російського рубля; зона Південної Америки: Куба, Венесуела, Болівія, Нікарагуа, Домініка, Еквадор; зона Азійсько-Тихоокеанського регіону; зона Північної Америки; зона динару (GCC)).
2. Розширення переліку резервних валют.
3. Державне втручання в економіку.
4. Низка антикризових самітів.

98. Середовище та фактори формування міжнародних стратегій економічного розвитку.
Міжнародна економічна стратегія розвитку (МЕС) вивчає формування і реалізацію довгострокової ек-ї політики , спрямовану на суттєве поліпшення соц-ек показників розвитку країни, стимулювання динамізму ек. розвитку на нац-му, рег-му та глоб-му рівнях.
Різноманітність і диверсифікованість МЕС визначає, по суті, сама специфіка розвитку світового господарства, а саме два протилежні його аспекти:
*все більше переплетіння нац-х ек-к в єдину сист, стандартизація осн. ел-ів економік відповідно до вимог транс націоналізації та надзвичайний динамізм розвитку;
*з іншого боку – поглиблення розриву в розвитку між найрозвиненішими і найбіднішими країнами, посилення відмінностей всередині груп країн.
Кожна країна є особливою, що зумовлено розподілом факторів виробництва, історичними особливостями розвитку, геополітичним положенням. Поки що не можна говорити про єдину для всіх кр-н модель економічного розвитку. В кожному випадку необхідно узгодження можливостей і зовнішніх факторів із врахування того, що в кожна країна є унікальна!!!
Чинники, що впливають на формування стратегії із зовні (зовнішні, глобальні фактори): функціонування світового ринку, мобільність факторів вир-ва, інтеграція світового госп-ва, його галузева структура, НТП транс націоналізація ек-х відносин, міжн ек інтеграція, глобалізація ек-х процесів.
Внутрішні чинники: розподіл факторів виробництва, історичні особливості розвитку, геополітичне положенням, поточний стан розвитку, політична ситуація, тощо.
Варто виокремлювати особливості факторних передумов формування стратегій для розвинених країн, менш та найменш розвинутих. Факторні передумови в найрозвинених країнах, такі як тенденція акумуляції капіталу, високих технологій і кваліфікованої робочої сили, призводить до розробки стратегій напрямлених на ще більшу оптимізацію та перебудову ек-ки на основі новітніх технологій з метою збереження і посилення технологічного лідерства, та на завоювання нових фін і товарних ринків. Тоді як в найменш розвинених країнах факторною передумовою є природні ресурси ( копалини + клімат) та некваліфікована дешева робоча сила ( особл Пвд, Пвд-Сх Азія і дещо Лат Америка), які не можуть надати відчутного імпульсу економіці. В тривалій перспективі це не є ефективною стрижнем ефективної стратегії ( хіба що країни Затоки, що викор-ть нафтодолл. на перебудову ек-ки). Хоча, країни де осн фактор є дешева РС можуть розвивати легку і харчову промисловість, але наразі дані галузі надто залежать від іноземних інвестицій (ТНК), що не є дуже позитивним для країни. Для даних країн головне накопичити капітал.
Особливий фактор, окрім факторів виробництва для країн є динаміка процесів у світовій економіці: еволюція цивілізаційних стадій ек-го розвитку, інтернаціоналізація госп життя, НТП, світова ек-на інтеграція, глобалізація ек розвитку.

99. Синтез економічних стратегій у межах окремих цивілізацій: межі диверсифікації.
Проблеми нового геоек. Світ. Устрою на поч.. 21 ст. дуже загострилися, хоча дуже часто вони прикриті політ. Проблемами. Сьогодні на всіх рівнях говорять не лише про стратегії, а й про глоб. Планування економічного розвитку. Сучасні економ.трансформації проходять під впливом різних, часто протилежних, стратегій розвитку і інтеграції світ.економіки.
Серед цих стратегій найб.уваги заслуговують наступні: 1). Стратегічна концепція соціалізації розвитку, мета – такий напрям світ.розвитку і такий екон.порядок, корті забезпечували б стабільність світ.економ.системи і справедливий розподіл світ.ресурсів і світ.доходу; 2). Стратег.концепція вільного неконтрольованого, ліберального ринк.розвитку. Для них лібералізація – вільне вторгнення в економіку іншої країни з метою оволодіння нею і розшир.підконтрольним їм ринків. Дана стратегія веде до господства глобальної світ.економіки. 3). Стратегія стійкого розвитку, що орієнтується на інтеграцію економічних, екологічних і соціальних аспектів розвитку. 4). Стратегія структурної перебудови і фін.стабілізації, направлена на силову адаптацію економіки окремих країн до потреб глобального ринку в рамках його північноцентриської конфігурації ця міжн.стратегія зараз методично застос.по відношенню до країн перех.періоду, таких як Україна т Росія. 5). Стратегія «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації.6). Стратегія контрольованого непротеціонізму, регіоналізму, девелопментизму як спеціальна стратегія глобальних країн, що направлена на інтеграцію ВПК і інтелектуальних ресурсів з бюджетними вливаннями. 7). Неолібералізаційна стратегія автаркії розвитку, регулювання ринку, застосування надзвичайних систем управління – одна з передкризисних і анти кризисних стратегій. 8). Антисоціалістичні стратегії над експлуатації природи, що застосовуються глобальними корпораціями. Викликають загрозу підриву цивілізацій.

100. Система міжнародних організацій з регулювання світової торгівлі та їхні стратегічні цілі.
Торговельна політика і проблеми світової торгівлі є об'єктом діяльності багатьох регіональних та глобально-універсальних інститутів як міжурядових, так і неурядових. Усі вони створюють систему міжнародних організацій, що здійснюють координацію і багатостороннє регулювання міждержавних торговельно-економічних відносин.
Глобально-універсальні
Міжурядові
Конференція ООН з питань торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Комісія ООН з правових питань міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародний торговельний центр (МТЦ), Світова організація торгівлі (COT), Всесвітня митна організація (ВМО) та ін.



Неурядові
Міжнародна торговельна палата (МТП), Спілка міжнародних ярмарків (СМЯ) тощо

Регіональні
Міжурядові
Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Європейський Союз (ЄС), Митний та економічний союз Центральної Африки (МЕСЦА) та ін.



Неурядові
Європейський діловий конгрес (ЄДК), Дакарський клуб тощо

Створена згідно резолюції Генеральної Асамблеї в 1964 р. у якості спеціального постійного органу конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) є однією із наймасовіших універсальних міжнародних організацій (193 країни). Стратегічними цілями ЮНКТАД визначаються забезпечення розвитку міжнародної торгівлі, рівноправної взаємовигідної співпраці між державами, вироблення принципів політики в міжнародній торгівлі, механізмів її функціонування, створення юридичної бази міжнародної торгівлі, прийняття міжнародних правових актів у галузі торгівлі та інші.
Інший орган в структурі ООН Комісія ООН з правових питань міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) (створена в 1966 р.) реалізує мету підвищення ролі ООН в процесах зменшення і ліквідації правових перешкод, що заважають розвиткові міжнародної торгівлі шляхом сприяння ширшій участі держав в існуючих міжнародних конвенціях та розробки нових конвенцій та інших документів стосовно права міжнародної торгівлі тощо.
Міжнародний торговельний центр (МТЦ) створено в 1964 р. для допомоги країнам, що розвиваються, по таким основним напрямам: можливості розширення експорту, надання інформації і консультацій з питань ринків і методів збуту експортної продукції, допомоги у створенні експортних служб і підготовці відповідних кадрів тощо.
Світова організація торгівлі (СОТ) – головний міжнародний регулятор світової торгівлі товарами, послугами та інтелектуальною власністю. СОТ було створено на основі Генеральної угоди з тарифів торгівлі (ГАТТ) у 1995 р. ГАТТ було засновано в 1948 р. Головною метою ГАТТ було забезпечення умов для розвитку міжнародної торгівлі, послаблення торговельних бар’єрів й урегулювання торговельних спорів. Якщо ГАТТ своєю метою мала регулювання товарів, то СОТ, крім того, регулює міжнародну торгівлю послугами та інтелектуальною власністю. Структурно СОТ складається з ГАТТ, ГАТС (послуги) і ТРІПС (інтелектуальна власність). Стратегічною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Це досягається частково на основі вироблення й установлення правил та угод, що стосується торгівлі між країнамичленами, і частково шляхом переговорів, спрямованих на подальшу лібералізацію торгівлі товарами й послугами.
Ішим прикладом міжурядової міжнародної організації є Всесвітня митна організація (ВМО), яка створена в 1995 р. з метою гармонізації й уніфікації митних систем, поліпшення техніки митної справи і митного законодавства.
Серед універсальних неурядових організацій особливу роль відіграє Міжнародна торгова палата (МТП) (заснована в 1919 p.), яка об'єднує представників підприємницьких структур та їх спілок із розвинутих країн та країн, що розвиваються. Дана міжнародна організація створена для сприяння розвитку приватного підприємництва у світі шляхом заохочення торгівлі, інвестицій і вільних ринків.

101. Специфіка стратегії автаркії домінуючих, транзитивних країн та країн, що розвиваються.
Стратегії автаркії має на меті формування самодостатньої міцної економіки.
Автаркія – це політика [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] відокремлення країни, добровільна чи вимушена ізоляція від світового ринку. Прикладами автаркії є економічна політика фашистських режимів у Німеччині та Італії. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] автаркії проводилась і в СРСР сталінським керівництвом.
Перевагами є максимально можливе самозабезпечення й самоізоляції від небезпечних впливів процесів глобалізму, сподівання на власні сили й засоби.
Недоліками є можливе невиправдане сподівання на надмірну самостійність, порушення стійких зв’язків.
Види с. автаркії:
- абсолютна автаркія: будується закрита тоталітарна економіка.
- автаркія експансії (або автаркія нац переваг): вибираються певні напрямки економіки, всі зусилля спрямовуються на розвиток цих напрямків.
- автаркія структурна (визнач ряд галузей, які мають підтримку держави і забезп країні прорив на ринок).
Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозвинутих країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.
Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку. Мобілізаційна модель базується на тезі про необхідність використання внутрішнього та зовнішнього потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного розвитку країни у глобальному середовищі.
У кризові періоди і в розвинених економіках, збудованих на приватних засадах застосовується мобілізаційна модель, елементом якої є закритість у формі автаркії чи протекціонізму. Така закритість вигідна як підприємцям, які таким чином уникають конкуренції, доки їхні підприємства не наберуть сили, так і державі, яка захищає свої виробництва і тим самим свою економічну та політичну незалежність.
Ще більшою мірою така закритість необхідна країнам, що тільки будують свою економіку, або перебудовують її структуру.
Проте, у нинішній час пряма закритість не тільки неприйнятна, але й неможлива. Прямо закривати свою економіку мають змогу лише потужні країни, які диктують свою волю іншим. Але й вони не можуть довести її до абсолюту. Розвиток комунікаційних зв’язків, вільний перетік фінансових капіталів не може зупинити жодна країна.
Проте, більшість з розвинених країн успішно застосовують різноманітні механізми відносної закритості. Так, висока заробітна плата і високий рівень вартості життєвих благ, корпоративно-сімейна форма власності та таргетування робить закритою економіку Японії; висока якість продукції (хоч у неї висока вартість, оскільки висока заробітна плата, яка виплачується в таких виробництвах – вона конкурентноздатна і успішно витискає з власного, як і з світового, ринку аналоги, наприклад, автомобілі) – відповідні сектори економіки Німеччини; високий рівень перерозподілу прибутків (майже 70% відраховується на користь держави) – економіку Швеції; високий рівень планування та державного втручання, визначальна частка державної власності – економіку Франції, Австрії, Нідерландів, тощо. За цих умов важко отримувати надприбутки, використовуючи експансію завдяки національним економічним перевагам.

102. Специфіка стратегій країн Ісламу.
Економічні стратегії більшості країн Ісламу мають ряд економічних рис :
1. В економіці домінує державний сектор. В більшості країн основні багатства країни – нафта й газ – націоналізовані.
2. Економіка орієнтована на експорт енергоносіїв і від нього залежить. Нафтодолари дозволяють цим країнам підтримувати високий рівень життя та здійснювати недоступні для інших країн соціальні програми.
Особливості країн Ісламу :
1). Багаті малі країни, використовуючи нафтодолари, зуміли перейти від феодалізму прямо у постіндустріальне суспільство. Ці країни піклуються про покоління, що будуть жити після вичерпання нафтових запасів. Вони розвинули наукові галузі промисловості та відмінну сферу послуг. Особлива увага приділяється туризму.
2). Іран створив модель ісламської держави з вираженою релігіозною домінантою. Зовн.торгівля країни націоналізована. Застосовуються протекціонізм та підтримка вітчизняної промисловості.
3).На відміну від ін. країн Турція обрала найбільш ліберальну модель розвитку. Держава провела приватизацію і зараз контролює лиш оборонну та ін. стратегічні галузі промисловості.
Уряди Йорданія, Марокко, Катара, Бахрейна вже давно приступили до реорганізації. В ОАЕ та в Сирії все ще сильна традиція родинного правління. Впевненіше за всіх ступили на шлях змін Марокко й Йорданія, що мають традиції політичного плюралізму.
Економічні моделі Ісламу мають сильний вплив мусульманської релігії. Для їх моделей характерні домінуюча роль держави та висока питома вага військових витрат в ВВП. Частка загальних державних витрат у валовому внутрішньому продукті (ВВП) в арабському регіоні у 1,5 рази вища, ніж загалом у решті країн світу, що розвиваються. Тут зберігається високий показник маси заробітної платні, яку виплачують в держсекторі (10–11% ВВП). Це вдвічі більше, ніж у цілому в країнах, що розвиваються. Авторитарні за своєю природою, арабські системи виявляються неефективними в економічній політиці, бо витрачають величезні капітальні ресурси на придбання військової техніки та утримання силових структур. Ці витрати в 3-4 рази більші, ніж в інших периферійних країнах. Нафтогазова рента, яка виступає основою грошових надходжень до економіки низки арабських країн, здійснює в умовах глобалізації гальмівний вплив на розвиток економіки, оскільки штовхає економічних суб’єктів до дій, спрямованих на отримання ренти, а не прибутку. Хоча поступово в багатьох країнах йде процес лібералізації економіки.

103. Специфіка стратегій по лінії Схід-Захід.
















104. Співвідношення відкритості та протекціонізму: варіанти оптимізації і чинники стратегії.
Існує дві основні концепції розвитку країн. А саме, концепція відкритості та протекціонізму. Яку саме концепцію застосовувати залежить від рівня розвитку країни. Стратегія відкритості – пол-ка мінімального держ втручання в зовн-ю торгівлю, що розвивається на основі вільних ринк сил попиту і пропозиції. Така пол-ка базується на усуненні б-я перешкод до ввезення та вивезення іноз та вітчизн товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Ця страт не вимагає від урядів особливих політ або екон-х рішень. Рішення приймаються субєктами госп-ї діял-ті, які вступають у відношення з такими субєктами інш країн. Цю пол-ку проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим під-цям витримувати конкуренцію. Проте, країни, що розвиваються не можуть протистояти потужній конкуренцій з боку розвинутих країн, тому вону використовують методи протекціонізму.
Протекціонізм – держ пол-ка захисту внутр ринку від іноз конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгової політики.
Проводячи політику протекціонізму, держава захищає нац виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така пол-ка може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності нац товарів. За такої пол-ки посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовньоторгй політиці КЩР. Крім того, часто при концепції протекціонізму використовують стратегія автаркії . Мета цієї стратегії полягає в формуванні самодостатньої міцної економіки та надалі приєднання до світової екон-го простору, але вже на паритетних правах.
Виділяють декілька форм протекціонізму:
селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;
галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;
колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;
прихований – здійснюється методами внутр ек пол-ки.
Суть протекціонізм концентрується, в основному у відносно вузьких галузях. Пол-ка вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовн-торг політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі. На даний час у світі є тенденція до регіо протекціонізму .

105. Співвідношення національних, регіональних та глобальних стратегій економічного розвитку.
Національні стратегії, які лежать у центрі міжнародних стратегій відбивають інтереси окремих країн і народів, і на сьогодні підпорядковуються планетарним стратегіям. Національна стратегія економічного розвитку країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку.
Регіональні стратегії формуються для того щоб протистояти глобальній стратегії. Регіональні стратегії вимагають примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів, які представляють певне економічне угрупування або регіон світу, але передбачає протиставлення регіональних економічних інтересів інтересам глобальним і подекуди національним (загальна мета – зміцнення і поєднання сил для протистояння агресивному середовищу).
Глобальні стратегії економічного розвитку розуміють під собою міжкраїновий рівень економічних відносин, який вимагає стратегії примирення і узгодження економічних інтересів суб’єктів усіх попередніх рівнів. Виходячи з своїх національних стратегій, країни вже беруть участь в розробленні або глобальних, або регіональних стратегій економічного розвитку.
Дальше нужно развивать мысль от себя)))

106. Сприяння з боку наднаціональних інституцій адаптації реформаторських моделей у транзитивних країнах як напрям координуючого впливу.
Міжнародні організації відіграють важливу роль в успішності процесу економічних реформ. Це досягається шляхом надання координаційних настанов для процесу реформ і шляхом обмеження опортуністичної поведінки країн, наприклад такої, що перешкоджає впровадженню протекціоністської торговельної політики, яка виражає зацікавлення держав в короткостроковій перспективі. Таким чином внутрішні державні фактори виступають першочерговими, при цьому міжнародні інститути мають також певний автономний вплив на внутрішні процеси. У процесі внутрішньої політики завжди певні панівні групи прагнуть відстоювати свої інтереси. Ці інтереси відображають економічні структури і політичну культуру суспільства. Це може бути досягнуто або переслідуючи короткострокові популістичні політики або довгострокові політики, які забезпечують "переобрання на основі економічного зростання і соціально-економічних суспільних благ" Після того, як мули максимально представлені інтереси груп, держави намагаються максимізувати ці інтереси раціонально. Інтереси тут є продуктом міжнародної системи, а не лише походять з середині країни.
Міжнародні інститути є інструментами, що уряди використовують для того щоб «підвищити їх здатність знаходити свої власні інтереси за допомогою координації політики" що може відрізнятися від державних інтересів. Через високі операційні витрати на створення, знищення, зміну або виході із установ, уряди будуть дотримуватися інституційних правил, які суперечать їх власним інтересам, тобто внутрішні політичні витрати дотримання інституційних норм є нижче, ніж трансакційні витрати зміни установу. Внутрішні політичні витрати дотримання інституційних правила залежать від того, наскільки життєво зацікавлено їх цілі сприймається національним урядом. Трансакційні витрати змінюються в залежності від стану відносної потужності і сили конкретної установи. Сильна держава, як США, рідко може бути обмежена інститутами, проте менш сильні країни з перехідною економікою мають тільки можливість виходу, але це в свою чергу накладає високі трансакційні витрати
Перший інтерес є загальні еліти підтримка використання західних міжнародних організацій з модернізації економіки. Модернізація розглядається як головна мета, а засіб для досягнення цієї мети мають менше значення. Стратегія інтеграції в Захід розглядається як спосіб модернізації економіки. Литовська еліта готові приєднатися до будь-якої міжнародної організацією, і дотримуватися його правила (умови), коли передбачувані вигоди (модернізації) більше, ніж внутрішньополітичні витрати. Країни з перехідною економікою в Європі, які націлені на співробітництво та можливу подальшу інтеграцію в ЕС, використовують МВФ і ЄС як джерела технічної допомоги.
Основною функцією МВФ в Центральній та Східній Європі є - надавати позики для країн, що зазнають тимчасовий дефіцит у платіжному балансі і макроекономічну нестабільность, - за умови, що кредитування країни змінюють свою макроекономічну політику, щоб вирішити ці економічні проблеми. Даючи економіками свою печатку схвалення, сигнали від МВФ для міжнародних інвесторів і фінансових інститутів, що програма економічних реформ працює і потребує довіри.
ЄС створює сприятливі умови для формування тотожної системи ринкових відносин, нормування та законодавчої бази, також виконання маахстрицьких критеріїв, що в свою чергу також виступають певними макроекономічними стимулами для розвитку економіки та надає матеріально-технічну, консультаційну допомогу країнам з якими будо підписано угоди про асоціацію та співробітництво. МВФ в свою чергу висуває ряд загальних: 1. Бюджетна дисципліна, введені для зменшення стану дефіциту. 2. Жорстка грошово-кредитна політика. 3. Державні витрати повинні бути змінені з субсидіями на інвестиції в охорону здоров'я, освіту та інфраструктуру. 4. Податкова реформа з широким і граничні ставки податку. 5. Маркет-визначені, позитивні процентні ставки. 6. Ринкові визначається обмінний курс. 7. Лібералізація зовнішньої торгівлі. 8. Лібералізація обмежень на прямі іноземні інвестиції (ПІІ). 9. Приватизація державних підприємств (ДП в). 10. Дерегулювання економічної діяльності. 11. Безпечні прав власності.
107. Стратегії «наздоганяючого розвитку» та їхня результативність.
Наздоганяючі” країни або, як їх ще називають, „послідовники” („журавлі”) – це країни, які, використовуючи свій наявний потенціал ресурсів, створюють умови для залучення новітніх технологій із розвинених країн для створення інноваційної моделі економіки
Стратегії наздоганального розвитку виходять із необхідності, по-перше, активного запозичення здобутків зарубіжного науково-технологічного потенціалу (насамперед технологій) через ліцензійний механізм й модернізації на їх основі виробничих потужностей індустріальних галузей, а по-друге, опанування випуску наукоємної продукції, що випускається в країнах пост-індустріалізму й перебуває у фазі зрілості життєвого циклу товарів. Вона точніше пояснює еволюцію країн, що розвиваються, де такий цикл починається з імпорту якогось продукту і надалі будується на суперництві з лідером. Стрижнем наздоганяючої модернізації є освоєння технологічних і економічних механізмів, вже створених країнами і фірмами лідерами.
Не зважаючи на так би мовити, втрачений час і необхідність долати недостатнє ресурсне забезпечення, такі країни мають і деякі переваги: вільний доступ до нових технологій, можливість вивчення досвіду створення певних установ, які здійснюють керування фінансовими потоками, та використання форм організації науково-технічного прогресу, які можуть сприяти підвищенню ефективності використання ресурсів капіталу та технологічної бази.
Так, у ХХ ст. Японія використовувала установи, які забезпечували впровадження та використання прогресивних технологій у промисловості разом із гнучкою політикою в даній сфері. Пізніше ця стратегія була скопійована східно-азіатськими економіками. Сьогодні за рахунок використання згаданої стратегії, враховуючи сучасні тенденції в світовій економіці, розвиваються Китай, Індія та В’єтнам. Як показує досвід, країни-„послідовники” в процесі свого економічного розвитку проходили декілька стадій: від залучення і використання працемістких технологій до становлення власної сфери високих технологій. Ними застосовувалася політика активного державного втручання в залучення іноземних інвестицій, насамперед спрямованих на технологічне оновлення та проведення науково-дослідних проектів всередині держави. Як правило, країни, які здійснюють стратегія наздоганяю чого розвитку, мають: дешеві трудові ресурси, потужну металургійну промисловість, важке машинобудування і мережу науково-дослідних інститутів та потребу в розвитку науки і технічному оновленні.
Результативність даної стратегії можна проаналізувати на прикладі Китаю. Китай активно використовує всі можливості залучення іноземних інвестицій і, починаючи з 80-х років минулого століття, успішно наслідував практику „журавлів” – Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу, поступово проходячи стадії розвитку від експорту текстилю на ринки Західної Європи, США до самостійного розвитку науки та техніки. Сьогодні, завдяки потужній державній підтримці, у цій країні спостерігаються високі темпи приросту ВВП і притоку іноземних інвестицій. Законодавчо врегульована та ефективно використовується система залучення інвестицій у вигляді інновацій і технологій, стимулюється імпортозамінююче виробництво. Залучення в країну іноземних інвестицій шляхом створення підприємств з іноземними інвестиціями стало найефективнішим способом отримання зарубіжної техніки і технології, забезпечення прямої зацікавленості іноземного партнера в освоєнні прогресивної технології, її вдосконалення та ефективному використанні китайськими співзасновниками. Створюючи умови для розвитку співробітництва з іноземними інвесторами, уряд Китаю за основну мету ставить залучення прогресивної технології, використовуючи канали прямого інвестування, які не потребують додаткових затрат, що і є технологічним прогресом як таким.

108. Стратегії виживання (інерційні стратегії) економічного розвитку
Стратегія виживання або стратегія інерційного розвитку – це пасивна стратегія, що не потребує ні участі держави, ні активної ролі індивідів суспільства.
Інерційно-ринкова стратегія ґрунтується на ідеології неолібералізму та ринкового фундаменталізму,покладається на всемогутність ринку при пасивній ролі держави, яка відмовилися від виконання своєї стратегічно-інноваційної функції, на подальше відкриття економіки для ТНК, які використовують країну як джерело енерго-сировинних ресурсів і ринок збуту своєї продукції . Наслідком такої стратегії буде відкочування країни на периферію світового науково-технологічного і економічного прогресу, подальша втрата конкурентоспроможності економіки та її підпорядкування домінуючим країнам і ТНК, нові лиха для більшості населення, виснаженого попередніми експериментами, зростаюча загроза втрати самостійності країни, посилиться загроза соціальних конфліктів і політичних потрясінь.
Інерційно-ринкова стратегія виходить з наступних основних положень. 1. Вирішальна роль ринку в соціально-економічному розвитку країни, оскільки тільки ринкові механізми, вільна конкуренція здатні відібрати найбільш конкурентоспроможні товари і послуги, життєздатні підприємницькі сили. Тому необхідно продовжити курс на витіснення держави з економіки, скорочення його соціальної функції. 2. Довгостроковими орієнтирами у розвитку економіки є зниження інфляції всіма можливими засобами, подальша приватизація державної власності, зменшення частки держбюджету в ВВП, скорочення державної підтримки інвестицій та інновацій, науки, освіти та культури, малозабезпечених верств населення. 3. Збільшення відкритості економіки, створення сприятливих умов для діяльності іноземного капіталу в національній економіці, орієнтація на Захід у зовнішньоекономічних зв'язках, усунення перешкод для підпорядкування ТНК і компрадорської капіталу ряду галузей економіки в розрахунку на те, що це підвищить їх конкурентоспроможність. 4. Відмова від стратегії прориву через побоювання, що це може спричинити помилки і зажадає підвищення активності держави, надія на еволюцію, відторгнення стратегічного й індикативного планування. Неминучим наслідком такої стратегії будуть невисокі темпи економічного зростання і деградація структури економіки, згортання науково-технічного та інноваційного потенціалу.

109.Стратегії держави в умовах глобалізації.
На сьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємопов’язані з глобальними детермінантами успіху національних економік інтелектуалізацією із здатністю до постійних інновацій, соціалізацією з пріоритетом якомога повнішого самовиразу особистості, екологізацією виробництв і середовища життєдіяльності. Всі національні економіки є перехідними з огляду на формування контурів майбутньої світогосподарської структури.
Переважно кількісні відмінності між «центром» і «периферією», «північчю» й «півднем», «заходом» і «сходом» виглядатимуть примітивними і малозначущими у порівнянні з можливими принципово новими якісними відмінностями. Нівелювати їх може лише нова хвиля науково-технологічного процесу, для чого необхідні консолідовані у глобальному масштабі надзусилля.
У дослідженні проблем і особливо перспектив глобалізації важливо уникнути «позитивної ейфорії» стосовно цікавої з багатьох точок зору архітектури майбутнього, розуміючи, що навіть успадкованих проблем (забруднення навколишнього середовища, виснаження життєво важливих природних ресурсів, бідність і зростаючий розрив між країнами в «якості життя» і охорони здоров’я тощо), нові суб’єкти вирішити не спроможні, як це не змогли зробити транснаціональні корпорації. Більше того, превалювання масової матеріально-споживчої мотивації (державної, міждержавної, корпоративної, особистої) вивільняє загрозливі для розвитку людської цивілізації морально-етичні ніші. Універсальний у планетарному масштабі характер має і духовна деградація, спричинена багато в чому «вестернізацією» країн і цілих регіонів світу, котрі традиційно базувались на інших, якісно відмінних, наприклад, від американських, культурних цінностях. Багато з того, що Дж. Сорос у своїй новій книзі назвав «кризою глобального капіталізму» академік Ю. Пахомов ще раніше трактував як прояви цивілізаційної кризи.

110.Стратегії економічного зростання і державне регулювання ринкової економіки.
Стратегії економічного зростання і державне регулювання ринкової економіки.
Сьогодні у світі широко визнано, що сучасні економічні стратегії економічного зростання характеризуються такими специфічними рисами, як:
- рівна важливість ролі усіх видів активів як складових національного багатства: фізичного, фінансового, природного та людського капіталу, що впливають на загальну продуктивність факторів виробництва, а отже, потребують інвестицій;
- акцент на розподільчих аспектах зростання та рівному розподілі можливостей доступу до освіти, охорони здоров’я, культурних заходів тощо;
- акцент на інститути, які забезпечують ефективне управління, запобігання захопленню інститутів корпоративними інтересами еліт.

111.Стратегії МВФ: умови та наслідки їхньої реалізації.
Основними стратегічними цілями МВФ є:
- зміцнення міжнародного співробітництва в галузі валютної політики
- забезпечення життєздатності міжнародної системи платежів і стабілізація ринку іноземної валюти
- надання кредитів країнам-членам.
Зі самого заснування МВФ мав на меті сприяти подоланню проблем не конвертованості валют, торговельних і платіжних обмежень, нестабільності валютного ринку.

112.Стратегії наднаціональних інституцій і їхній вплив на формування національних стратегій та стратегій світового економічного розвитку.
Основні національні стратегії сучасних країн визначаються такими критеріями, як: 1) рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни; 2) специфіка багатоукладності економіки; 3) особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критеріїв.
Зараз міжнародні економічні організації (МО - стабільний інститут багатосторонніх міжн відносин, який створюється, щонайменше, трьома сторонами (державами) і має погоджені учасниками цілі, компетенцію та свої постійні органи, а також інші специфічні політико-організаційні норми) перетворюються на цілком незалежних від національних урядів структур, що здійснюють регулювання світової економіки на наднаціональному рівні і набувають функцій світового уряду. Суверенні права держав при цьому обмежуються не тільки в проведенні власної економічної політики, а й на національну власність. В американських фінансових колах висуваються пропозиції щодо введення нового інструменту по боргах: «debt-forЯnature swaps» обмін боргу на право проведення екологічних програм у країнах-боржниках, тобто право контролювати їх територію; «debt-for-equity swaps» обмін боргу на майно. В керівництві МВФ і Світового банку розглядається концепція про застосування норм приватного комерційного права, на підставі яких держава-боржник може бути оголошеною банкрутом і щодо неї можуть вводити зовнішнє управління економікою.
Отже, міжнародні економічні організації разом з ТНК і ТНБ формують глобальний наднаціональний простір. Глобальна орієнтація транснаціональних корпорацій і банків зменшує для них значення національних економік. Нині вони роблять «економічну погоду». Середні ж і дрібні суб'єкти міжнародного бізнесу вимушені рівнятися на ТНК й пристосовуватись до їхньої політики
Взагалі МЕО спрямовані на досягнення цілей світової економіки та вирішення проблем, які країна не може вирішувати самостійно. Зараз МЕО проводять стратегії на все більше розширення та перебирає на себе все більше функцій – суверенітету держави.


113.Стратегії постсоціалістичних країн у світовому інтеграційному полі.
Місце перехідних економік у системі світового господарства визначає цілий ряд суперечливих факторів. З одного боку, це прагнення переважної більшості колишніх соціалістичних держав увійти в політичні, військові та економічні структури Заходу. Об’єктивна реальність сучасного етапу розвитку цих країн зумовлює необхідність активної взаємної співпраці країн між собою. Йдеться про існуючу досі залежність більшості постсоціалістичних економік від російської паливо-сировинної бази, низьку конкурентоспроможність їхнього національного виробництва, близьке географічне розташування країн. У 2004 р. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва приєдналися до ЄС. Саме вступ до ЄС є стратегічною метою України. Прогнозується, що в перші 10 років 21 століття приєднання низки постсоціалістичних країн до ЄС спричинить певні суперечливі наслідки. Позитивними серед них є: сам факт входження економік зазначених країн у систему міжнародного європейського поділу праці, формування тут нових галузей спеціалізації, орієнтованих на світові ринки; поступове зростання якості продукції країн Центрально-Східної Європи до рівня західних стандартів, а отже, підвищення рівня добробуту населення цих країн. Важливе значення в цьому відіграватимуть майбутні дотації з боку ЄС новим державам-учасникам. Проте вступ до
ЄС країн Центрально-Східної Європи означає для них повну відмову від протекціоністських заходів для західних ринків.

114. Стратегії розвитку країн, що розвиваються.
Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучен-ня іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове опо-даткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсив-ному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, тем-пи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн
Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.
У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформу-вання економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регу-лював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з пози-тивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.
На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетво-рення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але метода-ми макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала мож-ливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтри-мувати достатньо високі темпи економічного зростання.

115.Стратегії Світового банку, ЄБРР: мета і реальні наслідки.
Після здобуття незалежності Україна у 1992 р. вступає до Світового Банку. Одними зі стратегічних цілей СБ є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо такі, що розвиваються; сприяти стабільному економічному зростанню країн-членів; допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються; заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування.
Кошти, що надходять від Світового Банку Україні, спрямовані на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту тощо. У структурі позик СБ значне місце посідають позики на структурну перебудову й розвиток паливо-енергетичної галузі, на впровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі.
Позики ЄБРР безпосередньо йдуть на розвиток виробництва, причому значна їх частина спрямовується на підтримку приватних малих і середніх підприємств. До співробітництва з ЄБ РР підключаються найсолідніші банки України. В галузевому розрізі ЄБРР інвестує переважно харчову промисловість, видобуток нафти й газу, агро бізнес, телекомунікації (Укртелеком), портове господарство, а також вкладає кошти у фінансову сферу.

116.Стратегії та проблеми розвитку європейської спільноти і національних держав.
Проблеми:
Виділення парникових газових сполук є причиною потепління на Земній кулі. Кліматичні зміни, схоже, створюють екстремальні наслідки для погоди (урагани, повені), інфраструктури, господарства, здоров’я людей та природи.

Значною небезпекою для здоров’я людей є резистентність до нових антибіотиків при лікуванні деяких захворювань та потенційно шкідливі хімікати, що мають довготривалі наслідки при повсякденному вживанні; особливу тривогу викликає загроза харчовій безпеці.
Кожен шостий європеєць живе в бідності. Злиденність та соціальна ізольованість мають для особистості величезні наслідки, такі як хвороби, самогубство та постійне безробіття. Тягар злиденності непропорційно лежить на одиноких матерях або на самотніх жінках похилого віку.
Поки середня тривалість життя збільшується, низький рівень народжуваності в поєднанні зі старінням населення загрожує уповільненням темпів економічного розвитку, а також якості та фінансовій сталості пенсійного забезпечення і соціальній охороні здоров’я. Витрати в багатьох країнах-учасницях між 2000 та 2040 роками можуть зрости до 8% від валового внутрішнього продукту.
За останні десять років в Європі суттєво наростає втрата біологічних ресурсів. Запаси риби у водоймах Європи близькі до критичної позначки. Об’єми відходів зростають швидше, ніж ВВП. Руйнування грунту та зниження родючості послаблюють життєздатність сільськогосподарських земель.
Значно збільшується кількість транспортних засобів, що призводить до створення “пробок” на дорогах. Це переважно впливає на міські території, де виникають такі проблеми, як руйнуваня шляхів, розростання приміських районів, концентрація бідності та соціальної ізольованості. Порушення регіональної рівноваги в ЄС залишається серйозною проблемою.
Стратегічні заходи розв”язання проблем:
- Усі політичні курси мають розглядати сталий розвиток, як предмет основної уваги. Зокрема, наступні огляди спільних політичних курсів повинні розглянути питання про те, який позитивний внесок вони можуть зробити у справу сталого розвитку.
- Огляд спільної аграрної політики в 2002 р. повинен надати належну якість, а не кількість, за допомогою, приміром, стимулювання органічної обробки, інших екологічно безпечних фермерських методів та подальшого переходу від створення ресурсів за рахунок ринкової підтримки до розвитку сільського господарства.
- Спільна рибопромислова політика має сприяти сталому управлінню рибними запасами в країнах ЄС і в міжнародному масштабі, забезпечувати довготривалу життєздатність рибопромисловості ЄС і захист морських екологічних систем.
- Спільна транспортна політика повинна займатися проблемою збільшення кількості автотранспорту і забруднення довкілля та стимулювати застосування екологічно безпечних видів транспорту.
- Політика згуртованості має спрямовувати свої зусилля на менш розвинені регіони та ті, що мають найгостріші структурні проблеми – такі, як занепад міського розвитку, спад сільського господарства – та групи в суспільстві, які є найбільш уразливими до стійкої соціальної обмеженості.
- Комісія представить на розгляд план заходів з удосконалення регламенту Ради Європи в грудні. Він задіє механізми, які забезпечуватимуть включення в усі основні правові пропозиції аналіз потенційних економічних, екологічних і соціальних вигод та витрат на діяльність або її брак в країнах ЄС та за його межами. Рада та Парламент повинні удосконалювати законодавчі пропозиції в такому ж напрямку.
Стратегія ЄС повинна виходити за межі існуючих кордонів Союзу та враховувати країни, що приєднаються протягом наступних років. Ці майбутні країни-члени стоять перед такими ж проблемами, але з відмінними рисами. Наприклад, вони володіють багатими біологічними ресурсами. Проте економічні та соціальні розбіжності дедалі поглиблюватимуться з розширенням Союзу. Нові країни-члени в середньому будуть мати більше сільскогосподарського населення та відставати в інвестуванні в інфраструктуру та виробничі технології. Майбутні реформи Союзу мають враховувати ці відмінності. Країни-кандидати повинні активніше залучатися до участі у впровадженні цієї стратегії.
Крім цього, багато політичних напрямків діяльності ЄС значно впливають на плани сталості далеко за межами Союзу, а виробництво та споживання країн ЄС посилює тиск на спільні екологічні ресурси. Ось чому важливо забезпечити, щоб заходи, які ми вживаємо щодо стабілізації розвитку в Європі, зробили свій внесок у сталий розвиток інших країн світу. Наша політика – внутрішня та зовнішня – має бути активно підтриманою зусиллями інших держав, - особливо тих, що розвиваються, - для досягнення сталого розвитку.
Щоб зробити ефективний внесок для досягнення сталого розвитку в усьому світі, ЄС та країнам-членам потрібно ефективно співпрацювати з іншими державами та міжнародними організаціями, включаючи ОЕСР, Всесвітню Торговельну Організацію, Міжнародну Організацію Праці, Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк та Програму Організації Об’єднаних Націй з довкілля. Роль ЄС у наданні допомоги в досягненні сталого розвитку в цьому ширшому контексті буде всебічно розглядатися під час підготовки до саміту “Ріо+10” у Південній Африці в 2002 р.

117. Стратегії ТНК і національні стратегії міжнародного економічного розвитку.
Стратегія ТНК заснована на глобальному підході, що передбачає оптимізацію результату не для кожної окремої ланки, а для об’єднання в цілому. Приймаючи рішення збільшити випуск готових товарів чи напівфабрикатів на якомусь зарубіжному ринку, корпорація враховує такі фактори, як важливість даного ринку відносно перспектив його зростання, здатність закордонних підприємств конкурувати з місцевими виробниками аналогічної продукції, курс валюти, торгові обмеження, транспортні витрати. Глобальна стратегія також випливає з конфігурації галузі та її координації. Вирішуючи проблему географії, територіального розміщення підприємств, можна робити вибір, починаючи з граничної концентрації та закінчуючи дисперсним розміщенням по багатьох країнах різних функціональних блоків: дослідження та розробки, матеріальне постачання, виробничий процес, маркетинг, після продажне обслуговування.
В умовах загострення міжнародної конкуренції важливим напрямком розвитку ТНК стало формування змішаних компаній з долею місцевого капіталу. Залучення місцевих акціонерів до участі в капіталі дочірніх фірм розглядається також як спосіб заглушення “емоційних та політичних ускладнень” в країні діяльності дочірньої компанії. Участь місцевих акціонерів створює можливість врахування їхніх інтересів, хоча найважливіші рішення приймає штаб-квартира.
ТНК має великі можливості впливу на економіку країни-перебування, на їх доля припадає до 20-25% капіталовкладень в обробну промисловість. Операції між підрозділами ТНК, що розташовані в різних країнах, являють собою істотну частину зовнішньо торгівельних оборотів і розрахунків навіть великих західних країн. Глобалізація діяльності корпорацій дозволяє їм перекидати з країни в країну в своїх інтересах великі ресурси. Конкретний вплив діяльності ТНК на економіку тієї чи іншої країни залежить від економічної сили суб’єктів відносин, розташування філіалів і дочірніх компаній ТНК в країні перебування.

118.Стратегії ТНК і національні стратегії міжнародного економічного розвитку.
ТНК - підприємство, яке об’єднує юр-их осіб будь-яких правових форм і видів д-сті в двох або більше країнах, яке проводить спільну політику і стратегію.
Вплив ТНК ґрунтується на фактичному контролюванні значної частини транснаціонального капіталу, що функціонує на міжнародних фінансових ринках, які в своїй більшості мають олігополістичну структуру. Однією з переваг ТНК є можливість використати замкнений внутрішньофірмовий ринок, що забезпечує їм меншу залежність від економічної політики урядів, а також успішне обминання торговельних перешкод. Більше третини світових товарних потоків припадає на внутрішньофірмову торгівлю ТНК, яка здійснюється за трансфертними цінами.
Позиції ТНК міцні і в економічній політиці. У країнах базування вони формують потужне лобі, яке здійснює значний вплив на уряди розвинутих держав. На уряди держав, де розташовані їх філії, ТНК часто здійснюють тиск у жорстких формах, вимагаючи проведення економічної політики в своїх власних Інтересах, нерідко на шкоду національним інтересам приймаючих країн.
Поведінка ТНК спричинює стурбованість у політичних колах світової громадськості.
Транснаціоналізація має як негативні, так і позитивні наслідки. До негативів, як уже відзначалося, належить ослаблення ролі держави в економічних процесах. Навіть у наc базування материнських компаній (а це переважно високорозвинуті держави) економічний контроль над діяльністю стає все менш дієздатним. Однією з причин такого становища є те, що транснаціональна корпорація може уникати оподаткування в країні базування, переводячи виробничі потужності в країни, де рівень оподаткування нижчий. Позитивна сторона транснаціоналізації як складова процесу глобалізації полягає в| інтенсифікації потоків інвестиційних і фінансових коштів, у і прискоренні темпів міжнародної торгівлі, залученні все більшої кількості країн до світового економічного простору, нових технологій. Не в останню чергу завдяки ТНК утворилися нові індустріальні країни, які зайняли досить помітне місце у світовій економіці.
ТНК сут-тєво впливати на структури господарства інших країн; цей вплив може бути і позитивний, і негативний (з погляду країн, що розвиваються, або країн з перехідною економікою).
Але це стало можливим завдяки значним інвестиціям ТНК в трудомісткі галузі виробництва країн регіону. Навіть ті з нових індустріальних країн, що досягли найбільшого успіху (Республіка Корея, Бразилія, Таїланд) відчувають дуже сильну залежність від іноземного капіталу й зарубіжних технологій.

119. Стратегії ТНК у контексті стратегій домінування країн-лідерів.
Країни-лідери (у своїй більшості) проводять стратегію експансії. І якщо у Середні Віки це була експансія військового характеру, то сьогодні, переважно, застосовуються економічні важелі.
Саме ТНК – основний структурний елемент економіки більшості таких країн, провідна сила їх розвитку та підвищення ефективності. Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили ТНК у центр світового економічного розвитку.
Сумарні зарубіжні інвестиції ТНК зараз відіграють істотнішу роль, аніж торгівля. Формами вивезення капіталу є прямі та портфельні інвестиції, а також позики і кредити. Найбільш значимі – прямі інвестиції. Причиною зарубіжного інвестування часто стає інтерес до природних ресурсів приймаючих країн, за яким стоїть прагнення забезпечити гарантоване постачання своїх підприємств сировиною. За рахунок закордонних інвестицій США, наприклад, одержують всі імпортовані фосфати, мідь, олово, 75% марганцевої та залізної руди; Японія – 40% бокситів, 50% нікелю, 60% мідної руди.

Найважливішими напрямами діяльності ТНК у політичній галузі в країні базування є взаємодія та підтримка контактів із керівництвом центральних і регіональних органів виконавчої, законодавчої та судової влади держави, провідних політичних партій і громадських організацій, ЗМІ. Це досягається шляхом ротації кадрів між ТНК і найважливішими держорганами країни перебування, активної участі корпорацій у виборчому процесі, лобіювання інтересів компаній.
Діючи в приймаючих державах, ТНК активно включаються в місцевий політичний процес. Їхні представники вступають у національні асоціації промисловців, усередині яких вони отримують можливість виходу на керівників місцевих органів влади. Корпорації роблять свій «внесок» також у виборчі й інші фонди місцевих політпартій з метою отримання певних комерційних вигод, опосередковано впливаючи і на політичний курс країни перебування.
Отже, можемо констатувати, що ТНК є майже ідеальним інструментом реалізації стратегій домінування провідних країн.

120.Стратегічна мета та цивілізаційні чинники формування світових економічних співтовариств.
В залежності від форм та видів міжн співтовариств стратегічною метою створення можуть бути:
1.використання переваг ефекту масштабу за рахунок зниження трансакцій них витрат і розширення розміру ринку;
2.створення надійного зовнішньополітичного середовища;
3.рішення завдань торгівельної політики;
4.сприяння структурної перебудові економіки;
5.підтримка молодих галузей національної промисловості.
Для створення економічного інтеграційного угрупування двох чи кількох країн необхідні певні політико-правові, економічні , соц-культурні та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору принципове значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства країн, що інтегруються. Ключовими щодо економічних умов інтеграції є такі критерії: рівень розвитку країн, їх ресурсних та технологічних потенціалів, ступінь зрілості ринкових відн., зокрема національних ринків товарів, послуг, капіталу та праці, масштаби та перспективи розвитку економ. Взаємозв’язків країн. Важливе значення мають також інфраструкт. та соц-культ. сумісність. При цьому економічні інтеграційні угрупування країн можуть формуватися різними шляхами:
* “знизу-догори”, у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли
домовленостям між країнами рол створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв’язків на рівні підприємців, фірм та
корпорацій. Ці зв’язки активно підтримуються на державному рівні і водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме
таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці насамперед між США та Канадою. *“згори-донизу”, коли з різних політичних та соціально- економічних причин створюється інтеграційне угрупування країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції, * переважно таким шляхом розвивалась
економічна інтеграція в Європі через дво- і багатосторонні переговори і асоційовану участь окремих країн у діяльності інтеграційних угруповань, як, вже функціонують Зокрема, такий шлях характерний для сьогодення
країн Східної Європи як, ставлять за мету інтеграцію до Європейського
Союзу.
Інтеграційний процес у своєму розвитку проходить кілька стадій, у тому числі створення єдиного ринку з уніфікацією юридичних та економіко-технічних умов торгівлі, спрямування капіталу і робочої сили, утворення валютного та економічного союзів. Економічний союз передбачає уніфікацію функціонування всіх сфер господарської діяльності, координацію економічної політики країн-членів і створення єдиного законодавства. Можливе формування наднаціональних органів, наділених компетенцією ухвалювати обов'язкові для всіх рішення.

121.Стратегічні завдання ГАТТ/СОТ у регулюванні міжнародної торгівлі та світового економічного розвитку.
ГАТТ покликана виконувати три функції: впливати на державну зовнішньоекономічну політику розробкою правил міжнародної торгівлі; бути форумом для переговорів, які сприяють лібералізації і передбачуваності торговельних відносин; опікуватися врегулюванням спорів.
ГАТТ спрямовує свою діяльність проти всіх видів протекціонізму, крім митних тарифів. З метою зниження тарифів, які на початок діяльності ГАТТ у багатьох країнах були занадто високими, створено систему тарифних переговорів. Переговори починаються на конференціях і продовжуються на раундах багатосторонніх торговельних переговорів (БТП).
Основною метою ГАТТ ставилося - забезпечення стабільного зростання і зменшення ризику міжнародних торговельних відносин через:
ліквідацію митних та інших торговельних обмежень;
усунення всіх форм дискримінації в міжнародній торгівлі з метою підвищення рівня життя, забезпечення повної зайнятості населення;
підвищення реальних доходів і попиту, поліпшення використання сировини, зростання виробництва і торговельного обміну.
ГАТТ планувалась як частина Міжнародної торговельної організації (МТО), але угода з МТО не була ратифікована, і ГАТТ усі роки діяла у якості тимчасового органу. З метою підвищення статусу міжнародних торговельних правил і забезпечення відкритості торговельної системи Уругвайський раунд прийняв рішення, що ГАТТ стає постійним органом, який займається загальною процедурою міжнародної торгівлі товарами і послугами та правилами інтелектуальної власності.
СОТ - це нова міжнародна організаційна структура, яка заснована на ГАТТ, результатах попередніх погоджень, а також домовленостях, досягнутих під час Уругвайського раунду, іншими словами - це об'єднання держав, спрямоване на створення і підтримку системи юридичних норм міжнародної торгівлі.
Згідно третьої статті Марракєшської угоди, СОТ повинна виконувати чотири функції:
-сприяти реалізації угод Уругвайського раунду і будь-яких інших угод, які укладатимуться в межах організації;
-служити міжнародним форумом для обговорення питань, тлумачення і застосування угод Уругвайського раунду;
-виконувати функції арбітра;
-періодично здійснювати збір інформації про торговий режим у країнах-членах з метою перегляду торгової політики.

122.Стратегія автаркії експансії («автаркії великих просторів»)
«Автаркія Великих просторів», як геоекономічна парадигма створення закритих сфер впливу, яка припускає обов’язковий імператив реінтеграції. Механізм захисту такого простору від зовнішньої деструктивної
дії може варіюватися від повної закритої системи (принцип залізної завіси Й. Сталіна) до напівзакритої (протекціоністські заходи в економічній та інформаційній сферах). Важливим моментом для виживання таких систем стає період модернізації, який повинен відбуватися згідно із зовнішніми імпульсами і розвитком відкритих систем, які забезпечують свою стійкість за рахунок технологічного лідерства.
Закрита система «залізної завіси» Й. Сталіна припускала жорсткий контроль держави над економічною закритою системою, проте вона повинна була проходити процес модернізації з циклічністю 40–50 років, тобто система повинна відкриватися для масштабного технологічного оновлення і потім знову закриватися забезпечуючи таким чином самодостатність свого Великого простору. Застосування математичної методології доказу від зворотного може бути корисне в даному напрямі. Виконані дослідження у сфері оцінки скорочення
виробничих, технологічних, демографічних показників пострадянського простору після дезінтеграції СРСР припускають відправну точку у формуванні «Великої інтеграційної ідеї» . Наведені офіційні статистичні дані показують безпрецедентні скорочення основних критеріїв, що характеризують державні системи країн СНД у порівнянні із загальносоюзною.

123.Стратегія відкритості і проблеми забезпечення стійкого розвитку світової економіки.
Інколи деякі принципи мжн відносин можуть стати на заваді реалізації нац-х інтересів. Так, саме відкритість ек-ки породжує найбільші суперечки. Державна зовн., внутр. політика базується на комунітарних інтересах. Протистояти глоб. викликам можуть лише країни, які ставлять комунітарний інтерес вище за індивідуальний стратегія розвитку країни у глоб. середовищі є стратегією протистояння в цьому середовищі.
Прояви такої стратегії - зведення різноманітних прямих і прихованих зах. бар’єрів, протекціонізму. Тобто країна завжди стоїть перед вибором концепції розвитку:
стратегії автаркії (мета - формування самодостатньої міцної економіки і лише надалі приєднання до світ ек простору, але вже на паритетних умовах),
стратегії відкритості (не вимагає від держави ек рішень, бо за цією стратегією рішення приймають суб’єкти господ. діял-ті, які вступають у відносини із такими самими суб’єктами інших країн).
Відкритість полягає у зниженні або ліквідації торгівельних перешкод, у вільному доступі і транс націоналізації в цілому. Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозв країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.
У лібералізації зацікавленні лише потужні країни. Перевагами відкритості можуть скористатися конкурентоспром. підприємці. Тобто відкритість робить незахищеними слаборозвинуті і країни, що розв-ся перед натиском капіталу, товарів, ідей. Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку.

124. Стратегія відкритості: недоліки і переваги.
Наслідки й ефективність стратегії відкритості для економічного розвитку країн-учасниць. Переваги виходу на зовнішньоекономічні ринки:
Збільшення розмірів ринку - ефект від масштабів виробництва (для країн з малою ємністю національного ринку), на цій основі необхідність визначення оптимального розміру підприємства.
Зростає конкуренція між країнами.
Забезпечення кращих умов торгівлі.
Розширення торгівлі паралельно з поліпшенням інфраструктури.
Поширення передової технології.
Негативні наслідки:
Для більш відсталих країн це приводить до відтоку ресурсів (факторів виробництва), йде перерозподіл на користь більш сильних партнерів.
Олігопольна змова між ТНК країн-учасниць, що приводить до підвищення цін.
Ефект утрат від збільшення масштабів виробництва при дуже сильної концентрації.
Процеси економічної інтеграції неоднозначні. Спостерігається підвищення ефективності виробництва за рахунок поглиблення спеціалізації. Завдяки зростанню торгівлі посилюється економічна активність у багатьох країнах.




125. Стратегія глобалізації: базові принципи формування.
Глобалізація – це процес прискорення розвитку взаємозв’язку в усіх сферах людської діяльності і перетворення їх в суцільну планетарну мета систему. Найважливішими проявами глобалізації є бурхливий розвиток системи засобів інформації, формування єдиної світової інформаційної мережі і системи комунікацій, формування світового фінансового ринку, поширення діяльності ТНК, посилення транс націоналізації світової економіки, формування системи міжнародних організацій, які разом з ТНК утворюють наднаціональний механізм управління світовою економікою, збільшення числа недержавних суб’єктів міжнародного життя, посилення «відкритості національних економік», виявляється тенденція нерівномірності розвитку високорозвинених країн та країн з менш розвинених, регіоналізація світової економіки, соціальна трансформація в планетарному вимірі, що виражається в інтеграції окремих елементів суспільства в глобальні світові структури, ослаблення традиційних зв’язків та орієнтація на уніфіковані цінності, прискорення взаємодії культур. Ці характерні прояви глобалізації впливають на національні економічні політики, тому кожна країна, враховуючи свій економічний рівень розвитку і цілі, які вона може досягнути, і враховуючи прояви глобалізації розробляє стратегію економічного розвитку для власної країни. Адже в умовах глобалізації країна може володіти всіма необхідними для розвитку ресурсами. Не враховувати умов глобалізації не розумно і не можливо, бо це об’єктивний процес, ігнорування якого може привести до «викенення» країни на узбіччя світової економіки.
Серед основних принцпів глобалізації науковці виділяють:
-лібералізацію міжнародної торгівлі (в чому чи не визначальну роль відіграло поширення умов ГАТТ/СОТ, за якими нині здійснюється близько 95 % усіх світових торговельних оборотів), що обумовила стрімке зростання обсягів та диверсифікацію географії міжнародних потоків товарів і послуг;
-лібералізацію міжнародних фінансових потоків, розвиток надпотужних транснаціональних корпорацій, формування глобального фінансового ринку;
-технологічний прогрес у сфері транспорту, електроніки, телекомунікацій, інших галузях;
-розвиток і вдосконалення засобів комунікації, що сприяло інтенсифікації інформаційного обміну, підвищенню прозорості інформаційних потоків, усуненню перешкод на його шляху, а також уніфікації соціально-культурного простору;
-посилення мобільності населення, підтримане як технологічним прогресом, так і посиленням інформаційно-культурного обміну.

126. Стратегія домінування і концепція «полюсів розвитку»
Згідно розробкам Ф. Перроу, економічний простір правомірно визначати як силове поле, напруженість якого нерівномірна. У напрямку до полюсів діють певні доцентрові сили, є і сили відцентрові. Ці полюси як би групують нововведення, проте навколо певної лідируючої галузі, і в результаті утворюють територіальні концентрації. Останні характеризуються, зокрема, тим, що чітко простежується зв'язок між виробленим сукупним доходом та інвестиціями, економічним і соціальним рівнем розвитку тощо Таким чином, регіональний полюс зростання являє собою поєднання розвиваються і розширюються галузей, здатних викликати економічне зростання в зоні свого впливу. Дослідниками також встановлено, що виникнення територіальних «точок зростання» обумовлено: нерівномірністю масштабів та ефективності виробництва; наявністю особливо зручних територій для розміщення підприємств декількох сполучених галузей; набирає силу тенденцією зміщення інновацій з великих міст у малі та середні, де є високотехнологічний потенціал, та іншими причинами.
У теорії полюсів зростання є кілька вкрай важливих, принципових тез, про які часто забувають.  Перерахуємо головні з них:       - Полюс зростання не самоціль, а засіб підйому району;       - Полюс зростання ефективний тільки в мережі з таких же полюсів;       - Полюс зростання повинен володіти відмінною зв'язком з іншими пунктами району, щоб використовувати його ресурси і передавати їм нововведення та інші імпульси розвитку;       - Полюс зростання повинен здійснювати зв'язок між країною і регіоном;       - Полюси зростання можуть бути самого різного значимості - міжнародної (зв'язок країни зі світом), національної, регіональної та місцевої (наприклад, центральна садиба колгоспу за часів СРСР) і масштабу - від окремого поселення до цілого району;       - Головна мета - пробудження стимулів і сил саморозвитку       Теорія полюсів росту швидко завоювала широку популярність в країнах Заходу, і практично всі ці країни ще в 60-х роках поклали дану теорію в основу своєї регіональної політики. Спочатку мова йшла тільки про піднесення відсталих і депресивних районів, тобто використанні полюсів росту в якості інструменту політики вирівнювання. Пізніше з'явилася ідея підтримки основних центрів для підтримки конкурентоспроможності країни. Згодом же полюса зростання стали розглядатися як каркас всієї територіальної структури суспільства, незалежно від того, розміщувалися вони в процвітаючою частини країни або у відсталій. Так склалася концепція поляризованого простору.

127. Стратегія Світового Банку та умови її реалізації.
Світовий банк, заснований в 1944 році, є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк розробляє стратегії допомоги для кожної зі своїх країн-клієнтів у співробітництві з державними органами, неурядовими організаціями й приватним сектором. Світовий банк підтримує реформу державного управління та цивільної служби в країнах Східної Європи та Центральної Азії, продовжуючи політичний діалог з країнами і виділяючи фінансові ресурси на цілі інвестування, надання технічної допомоги та проводячи операції кредитування на цілі розвитку, а також проводячи аналітичні дослідження і складаючи доповіді.  Останнім часом Світовий банк докладає зусиль до розширення масштабів процесу адміністративних реформ шляхом включення в цей процес регіональних, муніципальних та місцевих органів державного управління. Зокрема, Світовий банк підтримує діяльність за такими напрямками: Підвищення ефективності управління людськими ресурсами в рамках державної служби шляхом перегляду правил і процедур найму на роботу, впровадження меритократичних систем призначення на посади на конкурсній основі, норм професійної етики, оптимізації штатного розкладу та раціоналізації механізмів оплати праці, а також впровадження інформаційних систем для управління кадрами . Реорганізація державних структур та органів шляхом надання технічної допомоги у проведенні оглядів організаційної структури та надання сприяння реформуванню державним органам, відповідальним за керівництво процесом реформ. Крім того, Світовий банк діє за багатьма напрямками програми децентралізації, як у конкретних секторах, так і в більш широкому контексті реорганізації фінансових відносин між органами державного управління різних рівнів. Зміцнення органів, що приймають політичні рішення, зокрема, за допомогою створення організаційного підрозділу, що відповідає за аналіз політики, і реалізації дослідницьких програм на підтримку процесу прийняття рішень. Досягнення консенсусу щодо реформ. В Албанії, Болгарії, Македонії та Молдови Світовий банк провів опитування державних службовців, з тим щоб сформулювати базові показники ефективності діяльності державного управління та його складових компонентів.Через два-три роки вирішено провести повторне опитування цих державних органів, з тим щоб систематично спостерігати за тим, як підвищується ефективність функціонування державної служби в середньостроковій перспективі. Крім того, Банк допоміг уряду Албанії провести огляд системи оплати праці в державному секторі, в приватному секторі та в місцевих представництвах донорських організацій. В результаті цього огляду була отримана важлива інформація, використана при розробці реформ системи оплати праці в Албанії. Створення аналітичної основи для реформ у конкретних областях діяльності. У Росії Світовий банк надає зумовлені попитом своєчасні технічні та консультативні послуги, у тому числі в тому, що стосується розробки моделей оплати праці і зайнятості, аналізу сценаріїв реформи оплати праці та оптимізації штатів, а також оцінки застосовності в Росії підходів до реформування, що застосовувалися країнами ОЕСР в останні десять-п'ятнадцять років.
Умови реалізації:
- інвестування в розвиток людських ресурсів, зокрема шляхом удосконалювання систем охорони здоров'я й утворення;
- концентрація зусиль на соціальному розвитку, залученні широких верств населення до рішення проблем розвитку, удосконалюванні методів керування й нарощуванні інституціонального потенціалу як основних факторах зниження рівня бідності;
- зміцнення здатності урядів надавати якісні послуги, забезпечення ефективності й прозорості їхньої діяльності;
- охорона навколишнього середовища;
- підтримка й стимулювання розвитку приватного підприємництва;
- підтримка реформ, спрямованих на макроекономічну стабілізацію, що забезпечує умови для інвестицій і довгострокового планування.

128. Стратегія сталого розвитку ООН і економічна допомога країнам, що розвиваються.
Суть стратегії сталого розвитку полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людинаприрода (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Як бачимо, дана концепція має справді всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто загальною і лише окреслює рамки економічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як фундаментального середовища господарської й суспільної діяльності людини.
Концепція сталого розвитку ґрунтується на п`яти головних принципах:
- Людство дійсно може надати розвитку сталого і довготривалого характеру, для того щоб він відповідав потребам людей, що живуть зараз, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої потреби.
- Обмеження, які існують в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Вони пов'язані з сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення.
- Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізувати свої надії на більш благополучне життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф  злидні, які стали у світі звичайним явищем.
- Необхідно налагодити стан життя тих, хто користується надмірними засобами (грошовими і матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.
- Розміри і темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється.

Програма розвитку ООН (ПРООН) . Утворена в 1965 р. Головна мета ПРООН - надання допомоги країнам, що розвиваються, для прискорення їх економічного зростання. Програма фінансується за рахунок добровільних внесків; найбільші донори - розвинуті країни (США, Японія, Нідерланди, Данія, Швеція, Німеччина, Норвегія).
До основних функцій ПРООН належать:
· розроблення проектів і програм розвитку;
· розподіл коштів на втілення проектів;
· технічна допомога;
· консультативні й експертні послуги;
· організація семінарів і навчання фахівців за кордоном;
· підготовка національних управлінських кадрів;
· сприяння здійсненню реформ;
· надання допомоги в надзвичайних ситуациях.
Головні сфери діяльності ПРООН: боротьба із зли-денністю; розвиток управлінської діяльності; технічне співробітництво між країнами, що розвиваються; навколишнє середовище; раціональне використання природних ресурсів; участь жінок у соціальному управлінні.
Структурно до ПРООН входять такі блоки:
· програма “Добровольці ООН”;
· Глобальний екологічний фонд;
· Фонд ООН для розвитку в інтересах жіноцтва;
· Фонд капітального розвитку ООН.
129. Сучасний глобалізм та антиглобалізм у геостратегічному контексті.
Економічна глобалізація являє собою особливу стадію інтеграції суспільного виробництва та інтернаціоналізацію господарського життя, що охоплює практично всі країни світу. Економічна глобалізація – це поступове перетворення світового простору в єдину систему, в якому без перешкод здійснюється переміщення капіталу, товарів та послуг, інформації, вільно розповсюджуються ідеї та переміщаються їх носії, стимулюючи розвиток сучасних міжнародних інститутів та відшліфовуючи механізми їх взаємодії. На сьогодні в різній літературі існують різні підходи до сутності глобалізації в економічній сфері та оцінки її наслідків для людства. Однак ніхто з учених не заперечує того факту, що глобалізація означає взаємозв’язки і взаємозалежність економік на рівні всього світового співтовариства в планетарному масштабі. Розбіжності торкаються ж тих чинників, котрі є визначальними в процесі економічної глобалізації, та наслідків цього явища. Серед теоретиків вирізняють дві групи вчених: оптимістів і песимістів в оцінці впливу глобальних процесів на долю людства. Перша група покладає особливі надії на глобалізацію у створенні динамічної ринкової економіки, яка буде ґрунтуватися на значному підвищенні продуктивності праці, що дозволить поєднати більш швидкі темпи росту з низькою інфляцією і з меншим безробіттям. Антиглобалісти у свою чергу стверджують, що глобальна економіка – це економіка соціального абсурду, вона породжує глобальну бідність людей у світі.

130. Сучасні антикризові стратегії країн-лідерів.
Впродовж 2007-2010 рр. світ пережив першу значну кризу в цьому тисячолітті, наслідки якої ще тривалий час створюватимуть значні проблеми, для подальшого розвитку світової економіки. Швидке подолання наслідків кризи та зниження імовірності повторення таких процесів в майбутньому, неможливе без використання низки антикризових заходів. При цьому, для ефективної реалізації важливо враховувати сучасні умови функціонування світової економічної системи. Видатні економісти Дж. М. Кейнс, А. Сміт, К. Маркс продемонстрували світу унікальні підходи та інструменти управління економікою, використання яких дозволяє вирішити значну кількість проблем економічної системи. Але, світова економіка зазнає невпинних змін. Через це, економічний інструментарій потребує постійного удосконалення і розвитку. На макроекономічному рівні важливою складовою виходу з кризи є злагодженість антикризових дій. Для кожної країни необхідно розробити стратегічний план заходів виходу з кризи, а також план заходів недопущення кризових явищ в майбутньому, чи їх пом’якшення.
Антикризові стратегії:
Заходи попередження кризи: створення стратегічного плану попередження кризових явищ; із врахуванням таких заходів: контроль професійних якостей осіб, що займаються вирішенням економічних питань; оптимізація економічних процесів.
Заходи виходу з кризи: створення сприятливого підприємницького середовища; соціальний захист населення; зменшення негативних наслідків банкрутства підприємств; міжнародна співпраця.

131. Сучасні геополітичні стратегії світового розвитку: «геополітичні розломи».
Сучасний процес глобалізації супроводжується поглибленням нерівномірності економічного розвитку між різними групами країн. Розвинені держави збільшують свій відрив від бідних країн, зростає контраст між високорозвиненим центром, у якому мешкає менше 1/6 населення, і периферією, в якій зосереджена основна маса населення планети. Згідно даних світового банку 2,8 млрд людей живе менше ніж за 2 дол. на день, а 1,2 млрд – менше ніж за 1 дол. Середні доходи в 20 найбагатших країнах у 37 разів перевищують середні доходи в 20 найбідніших країнах. Розвинені країни концентрують багатства, не тільки створені власними силами, але й перерозподілені за рахунок світових ресурсів. На країни «золотого мільярду» припадає 80 % використання природних ресурсів світу. Саме обмеженість ресурсів планети створює велику проблему для світового економічного розвитку, в тому числі в контексті ліквідації розриву в економічних рівнях. Хоча в умовах двополярного світу в малорозвинених країнах вперше з’явилася можливість розвиватися, і це саме завдяки глобалізації, адже іноземні інвестиції супроводяться впровадженням передових технологій в економіку країн, що розвиваються ТНК переносять туди великі потужності трудомістких і матеріаломістких виробництв. Глобалізація становить різні завдання перед урядами країн неоднакового рівня розвитку в розроблені економічних стратегій. Розвинені країни завдяки глобалізації зміцнили свої позиції у світовій економіці і їх головна мета полягає у збережені цих позицій. Інші країни є представниками «доганяючої » економіки, перед ними постають інші проблеми: структурна перебудова економіки, визначення оптимального режиму відкритості економіки, оптимізація відносин з міжнародними економічними організаціями.

132. Сучасні світові інноваційні економічні стратегії.
Після завершення ІІ світової війни протягом усього післявоєнного періоду промислово розвинуті країни прагнули сприяти прискоренню науково-технічного прогресу і, в першу чергу, використанню його результатів у всіх областях економічного і громадського життя. Як самостійний напрямок державної політики цілеспрямоване стимулювання нововведень, так звана інноваційна політика, остаточно сформувалася лише наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Термін “інноваційна політика” (ІП) вперше був використаний у відомій “доповіді Charpie”, підготовленій Міністерством торгівлі США в 1967 р. Зміст поняття ІП з самого початку не був точно визначений, тому в різних країнах воно тлумачилось по-різному.
Поняття інноваційної моделі тісно пов’язане з поняттям інноваційної політики держави. Проте якщо інноваційна модель є певним зразком, ідеальним об`єктом, який держава прагне побудувати, то сучасна державна інноваційна політика – це сукупність заходів (науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових), пов’язаних зі створенням нових чи вдосконаленням існуючих продуктів або технологічних процесів, застосуванням їх у виробництві та комерційною реалізацією, з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту.
Сучасна світова інноваційна економічна стратегія – це сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових та інших заходів, пов’язаних з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту. Інноваційна політика, в широкому розумінні, поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління. Вона торкається всього соціально-економічного середовища, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення країни. В сучасній розвинутій, економічно незалежній державі науково-технічна політика здобуває рис стратегії загального розвитку, підкоряючи собі структурну та інвестиційну політику, економічна політика орієнтується на формування інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, коли зростання ефективності суспільного виробництва досягається за рахунок зростання знань.

133. Теорія і політика економічної інтеграції як напрям світового економічного розвитку.
Економічна інтеграція це об'єктивний процес розвитку глибоких, стійких взаємозв'язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Економічна інтеграція форма інтернаціоналізації господарської діяльності (виробництва), зближення та поглиблення взаємодії національних економік. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється у державних формах об'єднання країн. Наприклад, Європейський Союз, ОПЕК, Всесвітня торгова організація. Європейська асоціація вільної торгівлі тощо. Одначе при цьому економіка інтегрованих країн втрачає своє національне обличчя, самобутність. Економічна інтеграція сприяє посиленню взаємозв'язку та взаємодоповнюваності національних господарств на основі міжнародного поділу праці. Інтеграційний процес характеризується: 1) планомірною зміною структури окремих країн, координацією співпраці держав, узгодженою ув'язкою асортименту продукції у країнах співдружності, а також спільним використанням науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці. Внаслідок цього прискорюється науково-технічний процес, повніше використовуються сировинні ресурси, підвищується ефективність функціонування національних господарств; 2) створенням та удосконаленням міжнародної співпраці, що поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва; 3) активізацією ролі внутрішньої економічної політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв'язків з іншими країнами. Це виражається у перебудові економік поєднаних країн, скерованій на реалізацію взаємних і міжнародних норм якостей та стандарту. Інтеграція передбачає не тільки використання тих або інших особливостей галузевої структури виробництва у окремих країнах для взаємовигідного обміну діяльністю, але й цілеспрямовану перебудову структури національних господарств, що забезпечує значно вищий ступінь їхньої взаємодії та розширення можливостей міжнародного поділу праці.
Інтеграція сприяє ліквідації відокремленості країн і розмиває відмінності між ними, що склалися історично. Інтеграцію можна тлумачити як уніфікацію (тобто зведення воєдино) господарств різних країн. Економічна інтеграція в умовах ринкової економіки означає вільний рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили у межах певного угруповання країн.
Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі. За такого режиму всі члени угруповання взаємно скасовують мито на товари та послуги, що надходять у сферу зовнішньої торгівлі країн-учасниць.
Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції. Крім скасування мита на торгівлю між країнами-членами, угруповання виробляє і застосовує єдиний митний тариф у торгівлі з іншими країнами.
Спільний ринок третя форма економічної інтеграції передбачає "чотири свободи", тобто вільний рух товарів, робочої сили, капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяльності.
Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважається економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще й п'яту форму "повну економічну інтеграцію". Вона передбачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету.
У межах угруповання здійснюється спільна економічна і валютна політика. Економіка угруповання перестає бути простою сумою економік країн-учасниць і перетворюється на єдине ціле.
Найяскравішим прикладом міжнародної економічної інтеграції є Європейський Союз (ЄС). У своєму розвитку це угруповання пройшло всі відомі інтеграційному процесу етапи. Нині ЄС удосконалює складові своїх економічного і валютного механізмів.

134. Цивілізаційна диверсифікація і постсоціалістичні країни.
В найбільш загальному плані Європейський регіон можна поділити на дві великі частини: Західна Європа та Центральна та Східна Європа. Країни першої групи відносять до країн з ринковою економікою, країни другої групи характеризують як постсоціалістичні, а частіше - країни з перехідною економікою. Внаслідок збільшення розриву в темпах розвитку і успішності економічних реформ в країнах з перехідною економікою відбувся процес дезінтеграції колишніх партнерів по Раді Економічної взаємодопомоги і утворення угрупувань країн, що відрізняються як за географічним положенням, так і за рівнем розвитку економіки. В економічній літературі закріпилося розмежування колишніх соціальстичних країн Європи як субрегіон Центральної та Східної Європи і країни колишнього СРСР. З другої підгрупи в першу чергу нас цікавлять ті країни колишнього СРСР, які відносяться до Європейського регіону (Росія має специфічний статус. За статистичними звітами ООН її відносять до країн регіону ЦСЄ, за звітами ж МФО – це центрально- азіатська країна) Україна, Білорусь, Молдова. Стан і ступінь розвитку економік країн Західної та Центральної та Східної Європи встановлюються не лише географічними та економічними умовами, а й моделями соціально-економічного розвитку, що покладені в основу економічних програм і економічною політикою цих країн.
На відміну від Західної Європи, яка розвивається під активним впливом інтеграції, Східна Європа переживає важкі часи політичної та суспільно-економічної дезінтеграції. Не тільки окремі постсоціалістичні країни намагаються "дистанціюватись" одна від одної, але розпадаються й окремі країни: СРСР, Югославія, а згодом - і ЧССР. Найменш вразливим виявився розпад ЧССР, що перетворилася на дві держави - Чехію та Словаччину - з мінімальними негативними наслідками для економік обох країн. Досить складний цей процес в колишньому СРСР, Ще складніший - у Югославії.
Таким чином, два субрегіони Європи розвиваються у двох протилежних напрямах - інтеграції на Заході та дезінтеграції на Сході. Проте саме Європа порівняно з іншими регіонами світу має найкращі передумови для розвитку загальноєвропейської інтеграції, єднання і взаємопов'язаного розвитку.

135. Цивілізаційна специфіка і міжнародні стратегії економічного розвитку країн Заходу.
У XX ст. західна цивілізація зберегла свою економічну й промислову могутність. Однак у першій його половині західному диктату кинула виклик православна цивілізація (на чолі з СРСР), а в другій японська і мусульманська. Зокрема, частка останньої у світовому економічному продукті зросла у 3,4 раза. Стрімко набирає темпів і китайська цивілізація. За прогнозами, до 2030 р. Китай стане першою державою світу за обсягом ВВП, обігнавши США. Японська цивілізація, здійснивши економічний стрибок у 50-60-і роки, зазнала стагнації у 90-і роки, але залишається другою за економічним і промисловим потенціалом. На межі катастрофи переб. З переходом від фордизму до тойотизму (90-і роки) у передових країнах, особливо в Японії, активно формуються віртуальні підприємства, або підприємницькі мережі, організовані на основі гнучкого автоматизованого виробництва, логістичних систем та інформаційних технологій управління. Великі підприємницькі мережі дедалі частіше організовуються у вигляді віртуальних корпорацій, які можуть поєднувати великі, середні й малі підприємства, а також передбачають гнучке стратегічне управління, децентралізацію власності («перехресне» володіння акціями), електронну комерцію тощо уває православна цивілізація.

136. Цивілізаційна специфіка міжнародних економічних стратегій країн Ісламу.
Економічні моделі більшості країн Ісламу мають ряд економічних рис : 1. В економіці домінує державний сектор. В більшості країн основні багатства країни – нафта й газ – націоналізовані. 2. Економіка орієнтована на експорт енергоносіїв і від нього залежить. Нафтодолари дозволяють цим країнам підтримувати високий рівень життя та здійснювати недоступні для інших країн соціальні програми. Особливості країн Ісламу :
1). Багаті малі країни, використовуючи нафтодолари, зуміли перейти від феодалізму прямо у постіндустріальне суспільство. Ці країни піклуються про покоління, що будуть жити після вичерпання нафтових запасів. Вони розвинули наукові галузі промисловості та відмінну сферу послуг. Особлива увага приділяється туризму. 2). Іран створив модель ісламської держави з вираженою релігіозною домінантою. Зовн.торгівля країни націоналізована. Застосовуються протекціонізм та підтримка вітчизняної промисловості. 3).На відміну від ін. країн Турція обрала найбільш ліберальну модель розвитку. Держава провела приватизацію і зараз контролює лиш оборонну та ін. стратегічні галузі промисловості. Уряди Йорданія, Марокко, Катара, Бахрейна вже давно приступили до реорганізації. В ОАЕ та в Сирії все ще сильна традиція родинного правління. Впевненіше за всіх ступили на шлях змін Марокко й Йорданія, що мають традиції політичного плюралізму. Економічні моделі Ісламу мають сильний вплив мусульманської релігії. Для їх моделей характерні домінуюча роль держави та висока питома вага військових витрат в ВВП. Поступово в багатьох країнах йде процес лібералізації економіки.

137. Цивілізаційна специфіка стратегій ринкових трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи.
Широке розгортання економічних реформ у колишніх соціалістичних країнах почалося в 90-х роках, після розпаду політичної й економічної системи соціалізму. Стратегічною метою реформувань ставилося досягнення рівня економічного розвитку провідних країн світу, механізмом досягнення мети визначено перехід до ринкових економічних відносин. Тобто ринок виступає не самоціллю, а засобом. Однією з головних проблем реформування стало питання про методи й темпи економічних перетворень. З’явилося два шляхи: рішуча ламка соціалістичних економічних відносин і перехід до ринкового механізму якнайшвидше («шокова терапія») – цей шлях обрали більшість країн (наприклад, Польща, Угорщина, Чехословаччина); або ж поступовий, еволюційний метод формування, що зберігає сильні позиції державної адміністрації (наприклад, Білорусь). В країнах, де застосували «шокову терапію», відбувалось різке зниження інфляції завдяки припиненню фінансування державного бюджету Центральним банком країни; лібералізація цін і зовнішньої торгівлі; впровадження конвертованості національної грошової одиниці; швидка структурна перебудова економіки проведенням прискореної приватизації; прийняття нового економічного законодавства; відкриття національної економіки для іноземних інвесторів. Шоковий метод супроводжувався болісними соціальними явищами, падінням виробництва, бурхливим зростанням цін, зростанням безробіття, зниженням рівня життя населення, погіршенням становища його мало захищених верств. Через декілька років становище вирівнялося, й реформи проявили свій позитивний результат. Позитивними наслідками реформ в країнах Центральної Європи стали: зникнення дефіциту товарів на ринках, поступове підвищення доходів населення, реструктуризація економіки в напрямі суттєвого підвищенні частки приватного сектора, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, зростання продуктивності праці, поступове зростання обсягів ВВП. Проте не всі проблеми були вирішені успішно. У цих країнах залишився досить високий рівень безробіття. У країнах СНД реформи проходили важче й позитивний ефект дали пізніше. Така ситуація склалася через невдале застосування методів «шокової терапії», для якої тут умови були менш сприятливими ніж у країн Східної Європи. Держава мала монополію у всіх сферах виробництва. Приватний сектор ще не склався. Ціноутворення жорстко регламентувалося. Суб’єкти економічної діяльності не мали досвіду праці в ринкових умовах. Основними напрямками реформування стали роздержавлення власності й лібералізація цін. Лібералізація цін, яка немала під собою жодного економічного підґрунтя, призвела до інфляції нечуваних розмірів. На сьогодні ще безліч проблем не вирішено і стратегічних цілей не досягнуто. Незадовільною лишається галузева структура економіки країн Східної Європи. Вкрай повільно відбувається технологічна перебудова економіки, витрати на науково-дослідні роботи недостатні.

138. Цивілізаційний контекст трансформацій світових економічних стратегій в умовах глобалізації.
За А.Тойнбі в наш час продовжують існувати 6 цивілізацій: західнохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламьска. Пять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою їхнього занепаду є швидка асиміляція цих цивілізацій західнохристиянською. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перемагають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя поширився по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними. Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури зумовлений наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими. Вона виявилась найбільш економічно ефективним, динамічним, раціонально організованим і соціально комфортним суспільством нашого часу. Серед її визначальних, суттєвих особливостей слід назвати ефективну і динамічну ринкову економіку, що базується на приватній власності. Економічна незалежність виробника породила парламентську демократію з розподілом влади та високий статус вільної людини. Ринок зруйнував імперський державний устрій, який повсюдно замінюється національними державами європейського типу. Та ж ринкова економіка Європи здавна стимулює технічний прогрес, бурхливий розвиток якого породив сучасне індустріальне виробництво. Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парламентаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм - визначальні риси сучасної західнохристиянської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті в новітні часи. Таким чином, переможна хода західноєвропейської цивілізації по планеті пояснюється тим, що вона виявилась найбільш динамічним, економічно ефективним, раціонально організованим, а також соціально комфортним суспільством нашого часу. Згасання інших сучасних цивілізацій через їх вестернізацію пояснюється відсутністю ефективних альтернатив вищезгаданим перевагам західноєвропейського суспільства. Не є виключенням і східнохристиянська цивілізація, асиміляція якої західним сусідом є давнім, закономірним і непідворотнім процесом.

139. Цивілізаційний чинник розвитку національних економік.
Цивілізації представляють собою величезне наднаціональне світове утворення, для кожної з яких характерний специфічний прояв людини, своєрідність культури, традицій, менталітету, загальне сприйняття світу. Кордони цивілізацій не співпадають з державними, а поява їх завжди зумовлена наявністю викликів, що вимагають зважених відгуків. Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух. У традиційних цивілізаціях головну роль відіграє держава, і саме її роль має бути змінена, на перший план має висунутися особистість з її бажаннями, зацікавленнями, жорстким обстоюванням пріоритетності своїх інтересів перед інтересами суспільства. Втім, для традиційного суспільства характерною особливістю є необхідність державного втручання, набуття її інститутами домінантної ролі в процесі трансформації. Таке втручання не залишається непомітним. Посилюючи свої позиції з благих намірів, державі важко відмовитися від своєї провідної ролі в подальшому. Отже перетворена цивілізаційна перебудова отримує специфічний стан, замість швидкої модернізації відбувається становлення маложиттєздатнго об’єкту . Принципи провідної цивілізації реалізуються частково і дуже деформовано, серед населення утворюються прошарки, що дуже по-різному сприймають запозичені цінності. Головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходиться в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку. Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних революцій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Найбільш поширена класифікація цивілізацій класифікація А.Дж. Тойнбі. Отже сучасна наука розрізняє цивілізації живі та мертві. Серед перших виділяють ті, що розвиваються, та занепадні. До перших зараз відносять лише Західнохристиянську. Серед других є цивілізації-сателіти на кшталт Православної, Іранської, Японської тощо та цивілізації-релікти на кшталт Іудейської та Несторіанської. Кордони цивілізацій не співпадають з державними, а поява їх завжди зумовлена наявністю викликів, що вимагають зважених відгуків.
Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух.
Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в сфері кулінарії, філософії, музики серед носіїв західнохристиянської культури.
Взагалі головними цінностями провідної цивілізації сучасності виступають:
домінанта ринкового господарства;
пріоритетність раціонального знання, формування на базі нього науки, ідей, інститутів і технологій;
принцип законності та захисту прав людини.
Сучасний етап позначений швидкою інтенсифікацією міжцивілізаційних відносин шляхом зростання потоків товарів, послуг, капіталів, інформації, міграції робочої сили тощо, та потужним впливом провідної цивілізації на ідентичність інших цивілізацій.
Здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західнохристиянська цивілізація, розпочала наступ на менш розвинені цивілізації, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну привабливість західних цінностей. Коригуючи розвиток слабких цивілізацій, вона забезпечує свою домінанту на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює залежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихильної до дій Заходу суспільної думки. Окремі країни роблять відчайдушні спроби наблизитись до західних стандартів, не позбавившись при цьому своєї цивілізаційної ідентичності. На цей шлях встали Японія, Китай, Індія тощо. Щодо інших країн відповідь залишається поки що невизначеною.
Науково-технічна революція принесла домінуючій цивілізації не лише дивіденди, але і низку проблем:
соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців;
зростання роль елітарності;
послаблення ролі демократичних інститутів;
відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її вірту- алізація;
зниження рівня моральних якостей в суспільстві;
зростання злочинності;
зростання інформаційного шуму.

140. Цивілізаційні аспекти формування міжнародних стратегій економічного розвитку.
Найбільш характерні аспекти формування міжнародних стратегій економічного розвитку розвинутих країн:
. розвинуте ринкове господарство;
. найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку;
. домінуюче становище у світовій економіці, яка дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси
. вибухоподібне зростання фінансового сектора економіки, яке формує віртуальну господарську сферу (bubble economies);
. зміщення центра ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки;
. звуження ринкового поля економіки внаслідок зростання тенденції до неспроможності ринку (market failure), поступовий перехід до постринкової неоекономіки;
. різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів, опора в економічній політиці на теорію поведінки фірми і споживача (біохевіоризм), теорію ігор.
Таким чином, трансформація центра світової економіки відбувається у напрямі поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфери матеріального у сферу духовного багатства.

141. Цивілізаційні виміри стратегій економічного розвитку країн світу.
Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух. Це нормальна ситуація, коли менш розвинені, занепадні цивілізації отримують імпульс щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаманних їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучасності. Сприймаючи новий виклик, вони мають мобілізуватися, поєднати власні життєздатні елементи культурного набутку з досягненнями найбільш прогресивної цивілізації. В міру цього змінюються і їх стратегії.
Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних, що найбільш яскраво проявляється в протиріччях між Західнохристиянською та Ісламською цивілізаціями, які іноді виливаються навіть в озброєнні конфлікти на кшталт іракського, ліванського, кувейтського конфлікту тощо. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в тій же культурній сфері серед носіїв західнохристиянської культури.
Взагалі головними цінностями провідної цивілізації сучасності виступають:
домінанта ринкового господарства;
пріоритетність раціонального знання, формування на базі нього науки, ідей, інститутів і технологій;
3) принцип законності та захисту прав людини.
Сучасний етап міжцивілізаційної взаємодії відбувається в умовах глобалізації, становлення «світового села». Вона позначена швидкою інтенсифікацією міжцивілізаційних відносин шляхом зростання потоків товарів, послуг, капіталів, інформації, міграції робочої сили тощо, та потужним впливом провідної цивілізації на ідентичність інших цивілізацій.
Здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західнохристиянська цивілізація, розпочала незбройний наступ на менш розвинені цивілізації, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну привабливість західних цінностей. Коригуючи розвиток слабких цивілізацій, вона забезпечує свою стратегію домінування на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює залежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихильної до дій Заходу суспільної думки.
Окремі країни роблять відчайдушні спроби наблизитись до західних стандартів, не позбавившись при цьому своєї цивілізаційної ідентичності. На цей шлях встали Японія, Китай, Індія тощо. Інші країни спробували наблизити свої базові культурні цінності, чи протидіяти просуванню західних цінностей.
Разом із тим, підживлюючись досягненнями Заходу, зане-падні цивілізації отримують новий імпульс розвитку, хоч і в фарватері провідної, шо виражається згодом у реалізації наздоганяючи стратегій.
Однак розвиток сучасної цивілізації несе і певні негативи, які також мають враховуватись в економічних стратегіях. Це:
- соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців;
- зростання роль елітарності;
- послаблення ролі демократичних інститутів;
- відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її віртуалізація;
- зниження рівня моральних якостей в суспільстві тощо.

142. Цивілізаційні виміри стратегій економічного розвитку.
Сучасний період розвитку цивілізацій позначений розгортанням глобалізаційних процесів. Включаючи цивілізації у загальний світовий розвиток, він одночасно, оскільки реалізується у формі активної експансії Західнохристиянської цивілізації, загальмовує їх самостійний рух. Це нормальна ситуація, коли менш розвинені, занепадні цивілізації отримують імпульс щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаманних їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучасності. Сприймаючи новий виклик, вони мають мобілізуватися, поєднати власні життєздатні елементи культурного набутку з досягненнями найбільш прогресивної цивілізації. В міру цього змінюються і їх стратегії.
Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних, що найбільш яскраво проявляється в протиріччях між Західнохристиянською та Ісламською цивілізаціями, які іноді виливаються навіть в озброєнні конфлікти на кшталт іракського, ліванського, кувейтського конфлікту тощо. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в тій же культурній сфері серед носіїв західнохристиянської культури.
Взагалі головними цінностями провідної цивілізації сучасності виступають:
домінанта ринкового господарства;
пріоритетність раціонального знання, формування на базі нього науки, ідей, інститутів і технологій;
3) принцип законності та захисту прав людини.
Сучасний етап міжцивілізаційної взаємодії відбувається в умовах глобалізації, становлення «світового села». Вона позначена швидкою інтенсифікацією міжцивілізаційних відносин шляхом зростання потоків товарів, послуг, капіталів, інформації, міграції робочої сили тощо, та потужним впливом провідної цивілізації на ідентичність інших цивілізацій.
Здобувши безперечну перевагу в технологічному плані Західнохристиянська цивілізація, розпочала незбройний наступ на менш розвинені цивілізації, використовуючи в якості інструментів поневолення економічні важелі, підвищуючи культурну привабливість західних цінностей. Коригуючи розвиток слабких цивілізацій, вона забезпечує свою стратегію домінування на економічному напрямі, отримуючи технологічну ренту, необхідні ресурси та переводячи в малорозвинені країни екологічно небезпечні виробництва. На фінансовому напрямі зростання зовнішніх боргів посилює залежність бідних країн від країн провідної цивілізації. Контроль за інформаційними потоками забезпечує формування прихильної до дій Заходу суспільної думки.
Окремі країни роблять відчайдушні спроби наблизитись до західних стандартів, не позбавившись при цьому своєї цивілізаційної ідентичності. На цей шлях встали Японія, Китай, Індія тощо. Інші країни спробували наблизити свої базові культурні цінності, чи протидіяти просуванню західних цінностей.
Разом із тим, підживлюючись досягненнями Заходу, зане-падні цивілізації отримують новий імпульс розвитку, хоч і в фарватері провідної, шо виражається згодом у реалізації наздоганяючи стратегій.
Однак розвиток сучасної цивілізації несе і певні негативи, які також мають враховуватись в економічних стратегіях. Це:
соціальне розшарування, поділ на високопрофесійних фахівців та низькокваліфікованих виконавців;
зростання роль елітарності;
послаблення ролі демократичних інститутів;
відчуження окремих осіб від сприйняття дійсності, її віртуалізація;
зниження рівня моральних якостей в суспільстві тощо.

143. Цивілізаційні витоки економічного націоналізму.
Економічний націоналізм – теорія і практика соціально-економічних відносин та органічно пов’язаних з ними етнічних відносин, що базуються на економічній самоіндефікації нації, прагненні домогтися економічного суверенітету. На противагу такому прогресивному економічному націоналізму існує агресивний і руйнівний, що передбачає гіпертрофовану національну економічну ідею, менталітет і національну економічну політику держави, що ґрунтується на проповідуванні зверхності обраної соціально-економічної моделі суспільства, здійснюваної урядом внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Форми вияву економічного націоналізму – проповідування зверхності одного з існуючих в країні типів та форм власності, моделей регулювання економіки, видів здійснюваної економічної політики, економічної культури, психології, національної свідомості, духу народу, моралі тощо, які безпосередньо чи опосередковано впливають на прогрес економіки. У сфері міжнародних економічних відносин економічний націоналізм виявляється в політиці протекціонізму і дійсно є стратегією захисту національних економік в умовах глобалізації.

144. Варіативність сучасних економічних стратегій і вибір України.
В умовах глобалізації найвищим пріоритетом національних стратегій економічного розвитку є знання, стратегічні програми інформатизації та наукового насичення економіки. Основні акценти сьогодні переміщуються на завдання прискореного інноваційного розвитку, переходу до стратегії економіки, що базується на знаннях. В її основі лежать інтелектуальні ресурси, інтелектуальний капітал, наука, процеси трансферу результатів творчої діяльності у виробництво матеріальних та духовних благ.
Сьогодні Україна найактивніше використовує потенціал стратегічного економічного партнерства з трьома державами: Росією (торгівельний баланс, спільні виробничі проекти, енергетичне та ресурсне забезпечення), Сполученими Штатами (торгівельний баланс, перспективи науково-технічного співробітництва, створення спільних виробничих проектів, а також партнерство в галузі покращення стану навколишнього середовища), Німеччина (торгівельний баланс, перспективи науково-технічного співробітництва, створення спільних виробничих проектів, а також партнерство в галузі покращення стану навколишнього середовища). Крім того, одночасна присутність на українському ринку таких економічно сильних держав може привести.

145. ГАТТ/СОТ і Україна: підсумки переговорних процесів.
Процес приєднання України до системи ГАТТ-СОТ розпочався 30 листопада 1993 року, коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заявку Уряду України про намір приєднатися до ГАТТ. Робочу групу з питань розгляду заявки України було створено 17 грудня 1993 року. Наступним кроком відповідно до процедури приєднання, стало подання Меморандуму про зовнішньоторговельний режим України на розгляд Робочої групи.
З того часу відбулося вже 10 засідань Робочої групи, останнє з котрих проходило 25-26 лютого 2003 р. У 1997 р. розпочався процес двосторонніх переговорів з країнами-членами СОТ.
25 лютого 2003 року під час десятого засідання Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ було прийнято рішення про початок підготовки звіту Робочої групи - підсумкового документу, який міститиме опис національного торговельного режиму України та ті зобов'язання, що будуть взяті Україною після вступу до СОТ.
Прийняття такого рішення означає, що Україна фактично вийшла на фінішну пряму. Однак, як свідчить досвід, саме по собі прийняття цього рішення не гарантує членства в СОТ. Скажімо, через рік-півтора. Одночасно з підготовкою Проекту Звіту Робочої групи Україна має вирішити низку проблемних питань торговельного режиму та значно покращити роботу в частині законодавчого забезпечення вступу України до СОТ. Окремі сектори українського торговельного законодавства (санітарні, ветеринарні та технічні вимоги до товарів, що імпортуються в України) потребують більш детального розгляду та подальшого врегулювання певних невідповідностей з вимогами СОТ, як на законодавчому так і на рівні виконання законів.

146. Еволюція стратегій розвитку економіки України як транзитивної країни.
Визначення національних інтересів України і активізація її зусиль у зовнішньополітичному вимірі відбувається на трьох рівнях: глобальному, регіональному і локальному.
На глобальному рівні можливості України є вкрай обмеженими, враховуючи значне зниження її економічного і військового потенціалу, та те, що вона позбавилася ядерної зброї. Внаслідок глобального геостратегічного програшу Україна на цьому рівні є об'єктом тиску з боку глобальних силових потуг - США та міжнародних фінансових структур, РФ, яка зберігає статус глобальної військово-стратегічної потуги, Європейської спільноти та інших.
Глобальні сили мають певні інтереси в Україні, які можуть бути реалізовані в спектрі можливостей між ситуацією "країна - суб'єкт" та ситуацією "країна - об'єкт". Зниження статусу України як суб'єкта зменшує її можливості опору, зовнішній тиск зростає. І навпаки, підвищення спроможності України як суб'єкта надає більше можливостей для її економічного і політичного утвердження в геополітичному просторі.
В ситуації геостратегічної ізоляції, що склалася нині, Україна може зберігати свій геополітичний статус суб'єкта, якщо балансуватиме на глобальному рівні між інтересами світових потуг, в очікуванні сприятливішої для себе ситуації. Україна неодмінно програватиме як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються поміж собою в українському питанні. Жорстока дійсність полягає в тому, що коли країна падає в прірву, це часто не зачіпає інтереси інших, але коли вона прагне зробити хоч малий крок щодо підвищення власного статусу суб'єкта, неодмінно посилюється зовнішній тиск. Ми можемо це бачити на прикладі ситуації навколо будівництва іранської АЕС, танкового контракту з Пакистаном, контракту з південнокорейською фірмою ДЕУ в галузі автомобілебудування тощо.

147. Економіки національних держав та регіонів у контексті інтересів України.
Ключові елементи стратегічного партнерства в політичній сфері:
*спроможність підтримувати позиції України на міжнародній арені (США, Росія, Німеччина, Польща);
*офіційне визнання України своїм стратегічним партнером (Польща, Росія, США, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Болгарія);
*можливість надання підтримки під час вступу до міжнародних організацій та регіональних союзів, а також у процесі діяльності в них (Німеччина, Польща, США, пострадянські держави);
*загальна кількість спільних дво- та багатосторонніх угод (Росія та інші пострадянські республіки, США, Польща).
Узагальнення викладених фактів свідчить: справі посилення зовнішньополітичних позицій України можуть найбільше сприяти активні відносини зі Сполученими Штатами, Росією, Польщею, країнами Європейського Союзу (особливо з Німеччиною, Великобританією, Францією). Практика вказує на можливість досить продуктивних відносин між Україною й Китаєм як потужною державою Південноазійського регіону.

148. Економічна політика України в контексті розширення ЄС.
Українська стратегія інтеграції до ЄС визначає пріоритетні напрямки дії державної виконавчої влади на період з 1998 по 2007 рр. На протязі цього часу слід створити передумови, необхідні для отримання Україною статусу повноправного члена Європейського Союзу.
Згідно вищезазначеної стратегії основні напрями інтеграційного процесу України до ЄС:
Адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини
Економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС
Інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки
Політична консолідація та зміцнення демократії
Адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС
Культурно-освітня і науково-технічна інтеграція
Регіональна інтеграція України
Галузева співпраця
Співробітництво в галузі охорони довкілля
Успіх реформ, поглиблення політичного діалогу і розширення практичного співробітництва у правовій сфері, зовнішній політиці та безпеці покликані гарантувати прискорення інтеграційних процесів. Головним завданням сучасного етапу є створення належної бази для набуття україною повноправного членства в Європейському Союзі та формування в суспільстві стійкої проєвропейської більшості

149. Економічна політика України в контексті створення ЄЕП.
Основним базовим національним інтересом, ґеополітичним пріоритетом і стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України є її виживання і розвиток як незалежної суверенної держави сучасного світу за умов збереження її національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичности. Цей інтерес сьогодні стає загальновизнаним як серед правлячої еліти, так і в масовій свідомості. Його реалізація є головною передумовою забезпечення добробуту, безпеки, соціального і культурного розвитку всіх громадян України.
Досить ефективною є участь у європейських інтеграційних процесах і України. Наша країна увійшла до складу важливих європейських об'єднань, в тому числі стала повноправною учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль довелось докласти, щоб стати членом такої впливової міжнародної організації, як Рада Європи (РЄ), яка є важливою регіональною політичною інституцією. Україна активно співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Міжнародним банком реконструкції та розвитку.

150. ЄС: етапи формування й еволюція стратегій. Україна і ЄС.
Перший етап формування ЄПС був започаткований саммітом Глав держав "шістки" в Гаазі 2 грудня 1969р., який доручив міністрам закордонних справ розглянути можливість розвитку Співтовариства в напрямі політичного об'єднання. Прийняттям Люксембурзької декларації (27 жовтня 1970р.) було встановлене політичне співробітництво країн "шістки" у формі регулярного обміну інформацією і консультацій з міжнародних проблем.
Рішення про інтенсифікацію політичного співробітництва, прийняте на Паризькій конференції (1972р.), разом із заснуванням Європейської Ради (грудень 1974р.) та рішенням про запровадження прямих виборів до Європарламенту (1976р.) поклали початок інституалізації ЄПС.
На другому етапі, з прийняттям Єдиного європейського акту, відбулася кодифікація політичного співробітництва. Акт передбачав:
обов'язковість взаємного інформування, консультацій і узгодження точок зору та акцій;
обов'язковість консультацій перед прийняттям рішень на національному рівні, якщо вони стосуються зовнішньополітичних проблем;
прийняття рішень консенсусом;
постійний безпосередній зв'язок між міністерствами закордонних справ;
створення нових органів політичного співробітництва (Політичного комітету, Групи європейських кореспондентів, робочих груп і Секретаріату.
На третьому етапі, з підписанням Маастрихтського договору про Європейський Союз (ДЄС), поряд із Європейськими Співтовариствами запроваджувалися інші складові співробітництва: спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ), політика у сфері юстиції і внутрішніх справ.
СЗППБ (другий "стовп" ЄС) іде набагато далі ЄПС у багатьох сферах. Головними цілями СЗППБ є :
захист спільних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу;
посилення безпеки Союзу та країн-членів;
збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки;
сприяння міжнародному співробітництву;
розвиток та утвердження демократії і верховенства права за безумовного дотримання прав і свобод людини.
З прийняттям Амстердамського договору до ДЄС були інкорпоровані так звані Петерзберзькі завдання, закріплено формування Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО). Були створені Офіс високого представника ЄС з питань СЗППБ та інші виконавчі органи. Під час наступних засідань Європейської Ради були зроблені подальші кроки в розпитку СЗППБ.




151. Мета і напрямки координуючого впливу наднаціональних інституцій і Україна.
Напрямки координуючого впливу будуються на таких принципах:
спільна зацікавленість партнерів у плідному співробітництві, взаємне визнання стратегічного характеру відносин;
готовність враховувати інтереси іншої сторони, йти на компроміси для досягнення стратегічних цілей, навіть коли такі дії неоднозначно доцільні з погляду власної вигоди;
взаємна відмова від дискримінаційних дій одного проти одного;
довготерміновий характер партнерських відносин, оскільки стратегічне партнерство встановлюється не на два-три роки, а на тривалу перспективу;
наявність дійових механізмів реалізації такого формату відносин;
правове закріплення змісту й механізмів стратегічного партнерства в двосторонніх документах, оскільки стратегічні цілі співробітництва не повинні змінюватися залежно від зміни керівництва в обох державах;
дисциплінованість, послідовність і прогнозованість, неухильне виконання партнерами своїх зобов’язань;
висока ефективність стратегічного партнерства віддачу від такого співробітництва мають відчувати обидві сторони, причому не тільки державно-політичні еліти, а й суб’єкти економічної діяльності, рядові громадяни обох країн.
Таким чином стратегічного партнерства є наявність такої міждержавної взаємодії, яка дозволяє партнерам, об’єднавши зусилля, досягнути життєво важливих внутрішніх і зовнішньополітичних цілей. Стратегічна взаємодія - комплексна, вона охоплює кілька важливих сфер співробітництва та має довгостроковий характер. Надійність стратегічного партнерства визначається взаємною готовністю сторін враховувати інтереси одна одної, наявністю дійових механізмів реалізації співробітництва, дисциплінованістю партнерських відносин.

152. Національна стратегія сталого розвитку України.
Становлення України як сучасної розвинутої держави та спроможність забезпечувати свої національні інтереси визначально залежать від її повноцінного входження в європейські та світові процеси.
Загалом стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтуватися на аналізі тих дисбалансів, які існують в економічній, соціальній та екологічній сферах і на подальшому визначенні шляхів подолання цих дисбалансів у напрямі досягнення збалансованого розвитку. Загальні принципи стратегії слід перетворити у послідовність конкретних управлінських кроків, які б дозволили виправити існуючі дисбаланси. Тільки усунення дисбалансів в екологічній, економічній і, як наслідок, соціальній сферах може закласти підґрунтя для збалансованого розвитку України, відновлення якості довкілля і збереження біо-різноманіття. Для досягнення збалансованого розвитку пропонуються наступні пріоритети:
1) структурна перебудова і оздоровлення економіки України;
2) формування інституційної бази збалансованого розвитку;
3) зниження рівня соціально-економічної нерівності і бідності;
4) розвиток регіональної політики збалансованого розвитку;
5) перехід до збалансованого природокористування;
6) формування демократичного суспільства;
7) освіта і наукове забезпечення у сфері збалансованого розвитку;
8) збалансоване ведення сільського господарства;
9) врахування національних культурних цінностей;
10) розвиток міжнародного співробітництва;
11) збереження біологічного і ландшафтного різноманіття;
12) енергозбереження і збалансований розвиток енергетики.
Необхідно, щоб збалансований розвиток став пріоритетом державної політики України.

153. Національні переваги і національні пріоритети України як основа стратегічної моделі розвитку.
Тенденція до зміщення пріоритетів країн СНД має враховуватися в зовнішньоекономічній політиці нашої держави як вагомий фактор конкурентної боротьби в господарському просторі Співдружності. За цих умов особливо важливого значення набуває використання геоекономічної позиції України як транзитної території на шляху вантажопотоків між цими країнами й світовим ринком. Цілеспрямованих зусиль державних органів та комерційних структур вимагають стратегія і тактика завоювання окремих сегментів згаданого простору, диференційований підхід до тих чи інших національних ринків, зважаючи на місцеві особливості споживання продукції, потенціал експортно-імпортних потреб виробничої сфери та населення, а також на обмеження, що випливають з національного законодавства та міжнародних угод, зокрема про участь у Митному союзі. Необхідно, нарешті, повною мірою використовувати можливості створення з партнерами по СНД спільних підприємств, фінансово-промислових груп, розгортання коопераційних зв'язків тощо.

154. Постсоціалістичні країни у світовому інтеграційному полі. Інтеграційний вибір України.
З одного боку, європейська інтеграція забезпечує країнам, які поповнили лави ЄС, нові можливості для прискорення економічного зростання, пов’язані з посиленням інтенсивності прямих іноземних інвестицій, кількісним і якісним збагаченням фізичного та людського капіталу, збільшенням трансферу новітніх технологій, розбудовою та удосконаленням суспільних інституцій. А з іншого боку, внаслідок євроінтеграції з’являються і певні виклики економічному розвитку країн:
- диспропорційність структури інвестиційного капіталу (поява значного крену в бік капіталу іноземного походження),
- зміни в системі адміністрування економічного розвитку (значна частина функцій і повноважень передається наднаціональним владним структурам ЄС, що обумовлює детермінованість внутрішньої економічної політики та корекцію її змісту),
- утримання відповідно до Маастрихтських критеріїв низького рівня інфляції (послаблюється мотиваційний механізм нарощення обсягів виробництва),
- зниження гнучкості валютного курсу (регулювання динаміки торгівельних потоків ускладнюється),
- загроза різкого скорочення притоку капіталу іноземних інвесторів після завершення приватизації або ж освоєння ними найбільш прибуткових сфер економіки (виникає потреба в реалізації запобіжних заходів щодо погіршення платіжного балансу).
Що ж стосується негативних наслідків інтеграційного розширення, то вони можуть проявитися у відносному зниженні конкурентоспроможності розширеного регіонального об’єднання за рахунок бюджетних та інших витрат на „асиміляцію” нових учасників зі значно нижчим рівнем розвитку економіки, а також вирішення різноманітних проблем, що виникають в її ході (міграція, соціальне забезпечення, етнічні питання тощо).

155. Проблема формування Україною національної економічної внутрішньої та зовнішньої стратегій розвитку на основі урахування аспектів варіативних світових економічних стратегій.
Основні життєво важливі пріоритети ґеополітичної стратегії України:
1. Відродження европейської ідентичности. інтеґрація до европейських і евроатлантичних політичних структур, посилення економічного й політичного потенціалу і “дієспроможности” України за рахунок прискорення внутрішнього розвитку та участи в европейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; пріоритетна орієнтація на інтеґрацію до Европейського Союзу і Західно-Европейського Союзу, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання як перший крок до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем структури европейської безпеки. інтеґрація України до европейських структур повинна супроводжуватись реалізацією широкої програми заходів з метою якнайшвидшого входження в европейський соціокультурний простір, а також відкритістю країни не тільки до економічних, але й до культурних та інформаційних інвестицій, що передбачає цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних евроатлантичних цінностей і соціо-культурних орієнтацій.
2. Політика активного нейтралітету. Найбільш раціональною та ефективною щодо реалізації власних національних інтересів політикою України є послідовна імплементація в життя стратегії “активного нейтралітету”.
3. Зміцнення і розвиток стратегічного партнерства із США. 4. Розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією.
5. Сильна реґіональна політика. Україні потрібен курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР, активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і геґемоністських амбіцій. Посилення економічного, політичного, військового та культурного співробітництва з новими незалежними державами (особливо з Грузією, Азербайджаном, Туркменистаном, Узбекистаном, Молдовою та іншими, інтереси яких загалом не конфронтують з українськими, а є взаємодоповнюючими) сприятиме не тільки взаємовигідній торгівлі, а й створить у перспективі нову ситуацію у сфері безпеки України, оскільки формуватиметься певна противага російській телурократії в межах пострадянського простору.
6. Зміцнення особливих відносин із стратегічно важливими сусідами.
7. Формування стратегічного трикутника Польща – Україна – Туреччина з можливою участю інших стратегічно важливих країн.
8. Активна участь у створенні европейських і евразійських транспортних коридорів.
9. Розширення економічної (включаючи військово-економічну) та політичної присутности України на Близькому Сході, в Центральній та Південній Азії та країнах АТР.

156. Стратегії ЄБРР і Україна: підсумки стратегічного партнерства.
В процесі реалізації програм та проектів реформування економіки, Україна тісно співпрацює з Європейським банком реконструкції та розвитку по наступних напрямках:
- розвиток приватного сектору економіки шляхом відкриття кредитних ліній, а також надання кредитів та участі в акціонерному капіталі українських приватних підприємств;
- розвиток фінансового сектору, а саме - підтримка кредитоспроможних українських комерційних банків, банківських ініціатив щодо організації фінансування приватних підприємств;
- інвестиції в енергетичний сектор, а саме - реалізація проектів, спрямованих на підвищення потужності енергетичних об'єктів та впровадження енергозберігаючих технологій;
- підтримка підприємств сільськогосподарського сектору з метою надання національному агропромисловому комплексу можливості отримання фінансування для придбання мінеральних добрив, насіння, сільськогосподарської техніки та обладнання;
- впровадження інфраструктурних проектів, зокрема, в галузі транспорту та телекомунікацій, а також мереж тепло- та водопостачання;
- підтримка приватизаційних процесів шляхом надання технічних послуг та фінансування найперспективніших приватизованих підприємств;
- експортні виробництва у машинобудуванні;
- розвиток готельного господарства, експериментальні проекти у житловому будівництві.

157. Стратегії МВФ. МВФ і Україна: підсумки стратегічного партнерства.
З позитивних результатів реалізації стабілізаційних програм МВФ слід відзначити наступні. У 1999 і 2004 роках Україна була без дефіциту зведеного бюджету. Вперше за роки незалежності у 2004 році відбулося економічне зростання, хоча і завдяки приросту експорту вітчизняної продукції і позитивному сальдо зовнішньої торгівлі в обсязі 1406 млн.дол. США, а не наповненню внутрішнього ринку. У 1999 і 2004 роках ліквідовано дисбаланс поточного рахунку платіжного балансу. Інфляція вперше стала багато в чому контрольованою і тому більш прогнозованою.
Однак слід підкреслити, що на ці позитивні моменти впливали не лише виконання стабілізаційних програм МВФ, а й інші суттєві чинники. Однак їх частку вичленити практично неможливо.
Але з іншого боку є багато й негативного. Так, жорстка монетарна антиінфляційна політика призвела не тільки до стримування дії чинників інфляції витрат, а й до гострої нестачі платіжних засобів у економіці в вигляді платіжної кризи, а звідси і до скорочення вітчизняного виробництва, що власно й відбувалося в Україні. Обмеження грошової маси і внутрішнього кредитування, а також штучне стримування внутрішнього сукупного попиту спричинило небажані соціально-економічні наслідки. Так, зниження темпів інфляції, що відбулося завдяки майже припиненню грошової емісії і низького рівня монетизації економіки, призвело до нестачі готівкових коштів, гострої платіжної кризи, зниження сукупного попиту внаслідок невиплати заборгованої заробітної плати, затримок у виплаті пенсій та інших видів соціальної допомоги. Введення грошово-кредитного обмеження стримувало інвестиційну активність у країні, яка могла б бути спрямованою на економічне зростання. Це, в свою чергу, призвело до згортання виробничих потужностей, небаченого падіння науково-технологічного потенціалу України.

Стратегії ринкових реформ в Україні в контексті світового досвіду.
Коли починалися українські реформи, вже існував досвід успішного трансформування поставторитарних, навіть посттоталітарних економік у Китаї та Японії. Вже сталося економічне диво у ФРН, був накопичений досвід реформування в інших країнах повоєнної Західної Європи. Причому в усіх згаданих випадках стартові заходи (а вони визначають подальшу долю країни) були не просто іншими вони були протилежними нашим. Існував і негативний латиноамериканський досвід радикально-монетаристського (тобто такого, як наш) реформування. І 80-і роки період тих реформ уже назвали «загубленим десятиліттям». Таким воно стало для цих країн.
Однак в Україні не врахували і не усвідомили ні позитивного, ні, тим паче, негативного досвіду. Верхи цього не бажали, оскільки купилися на численні спокуси, пов'язані з рецептами МВФ, а низи, природно, не могли. І це при тому, що в пресі, дискусіях і на нарадах, аж до тих, що відбувалися на найвищому рівні, неодноразово пропонувались альтернативні проекти з посиланнями і на теорію, і на світовий досвід.
Було відомо, що успіху в реформах досягали лише ті країни, які творчо підходили до стандартних, у тому числі й монетаристських, схем. Наші ж реформатори проголошували тезу: «Чим менше держави, тим краще», не розуміючи, що саме на перехідному етапі роль держави, адаптованої до ринку, особливо значна. В результаті маємо тяжкі наслідки реформування.
З-посеред того, що може було зроблено всупереч світовому досвіду можна виділити такі моменти:
Перший стосується необхідності враховувати природу процесів, які реформуються, а саме ту обставину, що одні перетворення потребують швидкості, а інші поступовості.
Прийнято вважати, що наші невдачі спричинені недостатньою рішучістю, відсутністю глибини і радикалізму в проведенні реформ. Але візьмемо реформи в Китаї. Вони були незрівнянно поверховішими і менш радикальними, ніж у Росії або у нас, і все ж вони успішні. Що ж до України, то в даному випадку справа не у зволіканні і не в радикалізмі, а в тому, що їх переплутали.
У цій ситуації як докір сприймається визнання Л. Ерхарда, що «німецьке економічне диво сталося без суцільної лібералізації, без повної приватизації, всупереч багатьом зовнішньоторговельним обмеженням».
Доцільно було б повчитися дечому у Польщі, яка лише присягалася на вірність монетаризму, а насправді, на відміну від нас, робила все, що вважала за потрібне. Серед усього корисного, що там зробили, я спинюся на долі держсектора. На відміну від Росії і від нас.
Корисним міг би бути для нас і досвід багатьох країн з перехідною економікою щодо розв'язання проблем полярності між багатими та бідними. Успішно реформовані країни Чехія, Польща, Китай чи В'єтнам як правило, не допускали великого, як у нас, розриву у рівнях доходів. І саме це створювало можливість підтримувати високий масовий попит на продукцію, тобто сприяло дієвості механізмів зростання.
Другий момент, на якому я хочу спинитися, стосується обсягу, системності і повноти наших реформаторських задумів і, відповідно, ринкових реалій. У ході інституціональних, структурних реформ, а також лібералізації і стабілізації реалізовано лише лібералізацію. Стабілізація ж зводилась до придушення грошової маси і купівельного попиту, тобто до того, що пізніше .
Тим часом дослідження Світового банку довели, що успіх реформування перехідних економік незрівнянно більше залежить від першочергового проведення інституціональних і структурних перетворень, ніж від лібералізації, котра, як правило, є вторинною. Саме факт однобічності лібералізації, її непідкріпленості інституціональними реформами і конкурентним середовищем дав Дж. Соросу привід заявити, що «радикальна лібералізація настільки ж небезпечна для відкритого суспільства, як і комунізм».
Якщо ж говорити про структурні зрушення і технологічний прогрес, то тут дуже корисний досвід є в Японії («зграя гусей у польоті») і Китаї останніх двох років.
Отже, практика проведення ринкових реформ в Україні свідчить про необхідність перейти від окремих фрагментарних, суперечливих заходів до системних трансформацій, які б проводилися з урахуванням ефективного світового досвіду.

159. Стратегії розвитку України у глобальному середовищі.
Основні зовнішньополітичні пріоритети України:
–зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;
–інтеґрація до европейських і евроатлантичних політичних і соціальних структур.
– посилення економічного й політичного потенціалу за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;
–Поглиблення партнерства з НАТО
– зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв’язків з країнами Західної Европи
– зміцнення відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном.
– активна участь у створенні европейських і евразійських транспортних коридорів, використання цих коридорів для створення надійної системи постачання енергоносіїв і сировини;
формування в масовій свідомості европейських цінностей.
Українська модель розвитку де в чому схожа на російську. Специфічною рисою є досить тривалий час пошуку оптимального стратегічного напряму, визначення стратегічної мети.
З моменту здобуття незалежності Україна увійшла у світове конкурентне середовище, як суверенна держава, і перед нею постало питання щодо самостійної розробки та здійснення стратегій економічного розвитку.
На сьогодні чіткої стратегії економічного розвитку таки не сформовано.

160. Стратегії Світового банку і Україна: підсумки стратегічного партнерства.
В процесі реалізації програм та проектів реформування економіки, Україна тісно співпрацює зі Світовим банком по наступних напрямках:
- розвиток приватного сектору економіки шляхом відкриття кредитних ліній, а також надання кредитів та участі в акціонерному капіталі українських приватних підприємств;
- розвиток фінансового сектору, а саме - підтримка кредитоспроможних українських комерційних банків, банківських ініціатив щодо організації фінансування приватних підприємств;
- інвестиції в енергетичний сектор, а саме - реалізація проектів, спрямованих на підвищення потужності енергетичних об'єктів та впровадження енергозберігаючих технологій;
- підтримка підприємств сільськогосподарського сектору з метою надання національному агропромисловому комплексу можливості отримання фінансування для придбання мінеральних добрив, насіння, сільськогосподарської техніки та обладнання;
- впровадження інфраструктурних проектів, зокрема, в галузі транспорту та телекомунікацій, а також мереж тепло- та водопостачання;
- підтримка приватизаційних процесів шляхом надання технічних послуг та фінансування найперспективніших приватизованих підприємств;
- експортні виробництва у машинобудуванні;
- розвиток готельного господарства, експериментальні проекти у житловому будівництві.
Отже,після здобуття незалежності Україна у 1992 р. вступає до Світового Банку. Одними зі стратегічних цілей СБ є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо такі, що розвиваються; сприяти стабільному економічному зростанню країн-членів; допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються; заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування.

161. Стратегія України в контексті євроінтеграції.
Європейська політика сусідства відкриває нові перспективи для партнерства, економічної інтеграції та співробітництва:
- Перспектива просування за рамки партнерства до значного рівня інтеграції, включаючи участь у внутрішньому ринку ЄС та можливість для України брати зростаючу участь у ключових аспектах політик та програм Європейського Союзу
- Розширення рамок та поглиблення політичного співробітництва
- Можливість наближення законодавства в економічній сфері, відкриття економік одна одній та подальше зменшення кількості торговельних бар’єрів, що стимулюватиме інвестиції та зростання
- Збільшена фінансова підтримка: надання ЄС фінансової допомоги Україні сприятиме виконанню заходів, які визначені у даному документі. Крім того, Європейська Комісія розробляє новий Європейський інструмент сусідства та партнерства (ЄІСП), який надаватиме допомогу Україні, у т.ч. у сфері транскордонного та міжрегіонального співробітництва між Україною та державами-членами ЄС. Також через Європейський інвестиційний банк надаватиметься підтримка проектам, що потребуватимуть інвестицій у інфраструктуру
- Можливості поступового відкриття або збільшення участі у певних програмах Співтовариства, що сприятиме розвитку культурних, освітніх, технічних, наукових зв’язків, а також зв’язків у сфері охорони навколишнього природного середовища
- Підтримка в адаптації законодавства до норм та стандартів ЄС, включаючи через надання технічної допомоги, обмін досвідом між державними службовцями (twinning) та цільові консультації і підтримку через механізм обміну інформацією про технічну допомогу (TAIEX)
- Поглиблення торговельних та економічних відносин, включаючи перегляд передумов створення Зони вільної торгівлі після вступу України до СОТ
- Буде розглянута можливість укладення нової посиленої угоди, рамки якої буде визначено за результатами досягнення цілей цього Плану дій та загального розвитку відносин Україна – ЄС. Доцільність нових договірних зобов’язань розглядатиметься у належний час
Отже, Україна та ЄС погодилися інтенсифікувати політичні, безпекові, економічні та культурні відносини, включаючи транскордонне співробітництво та спільну відповідальність у запобіганні та врегулюванні конфліктів.Швидкість прогресу у відносинах буде повністю залежати від зусиль України та конкретних досягнень у виконанні зобов’язань щодо спільних цінностей.

Україна – ЄЕП у контексті міжнародних економічних стратегій.
У ЄЕП входять Росія, Білорусія, Україна та Казахстан. Рішення про створення організації було прийнято у лютому 2003 року під час зустрічі голів держав. Верховна Рада України схвалила концепцію у вересні 2003 року. Концепція ЄЕП наступна: створення спільного ринку, що передбачає узгоджену внутрішню і єдину зовнішню економічну політику, спільні засоби тарифного і нетарифного регулювання у торгівлі з третіми країнами. В ідеалі ЄЕП має непогані можливості стати саме тим інтеграційним осередком, до якого можуть приєднатися інші члени СНД. Проте реальне майбутнє ЄЕП ще досить невизначене.
На сьогодні новим урядом стратегічні міжнародні пріоритети країни визначені таким чином, що основним все ж таки є інтеграція до ЄС, а одне виключає інше. Тому Україна першочерговим етапом створення ЄЕП Українська сторона завжди вважала формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, так, як це передбачено Угодою про формування Єдиного економічного простору та Концепцією формування ЄЕП. При цьому головними елементами зони вільної торгівлі повинні бути скасування і незастосування надалі у взаємній торгівлі експортного мита, кількісних обмежень, вилучень з режиму вільної торгівлі, обмежене застосування антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів.
Втім інтеграція до ЄЕП в принципі не відкидається, але перед усім будуть враховуватися і захищатися національні інтереси України.
В принципі, успішна й ефективна євро інтеграція для України неможлива без збалансованих відносин з іншими сусідами на Сході. Для України ЄЕП – інструмент для налагодження рівноправної та взаємовигідної співпраці з Росією, Казахстаном і Білоруссю, а не абсолютизована мета. Тому пошук консенсусу при підготовці та прийнятті рішень – це єдиний можливий шлях до успішної реалізації проекту під назвою «ЄЕП».
Президентом був підписав Указ про введення в дію рішень РНБОУ від 20.05.05 р. «Про формування Єдиного економічного простору» та про «Про план невідкладних заходів щодо активізації участі України у формуванні ЄЕП».

Україна – ЄС у контексті міжнародних економічних стратегій.
Однією зі стратегічних цілей України в контексті міжнародної економіки є набуття статусу повноправного члена ЄС. За останні роки рівень співробітництва України з країнами-членами ЄС постійно зростає, збільшився зовнішньоторговельний оборот, особливо з такими країнами як Німеччина, Італія, Польща, Угорщина, Болгарія.
Національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. Оскільки на сьогодні Польща та Угорщина є членами ЄС, а отже Україна межує з ЄС, то необхідне чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору.
Основними напрямами економічної інтеграції: є розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС; синхронізація, координація та відповідність прийняття рішень у сфері економіки України та ЄС; ліквідація обмежень розвитку конкуренції та обмеження застосування засобів протекціонізму, сформування основних економічних передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС; запровадження спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників; взаємно збалансовані торгівлі.
Базові документом, що визначають засади економічної інтеграції України та ЄС та засади розвитку торгівлі, є Угода про партнерство та співробітництво.
Згідно з Планом дій Україна – ЄС, в економічній сфері Україна має рухатися в наступних напрямках:
Подальший прогрес у створенні повністю функціонуючої ринкової економіки, включаючи ціноутворення, контроль за державною допомогою, законодавче середовище, яке забезпечує чесну конкуренцію між суб»єктами господарювання
Подальший прогрес у поступовому наближенні законодавства до існуючого в ЄС, забезпечення його ефективної імплементації
Покращення інвестиційного клімату, включаючи забезпечення прозорості, передбачуваності та спрощення механізму його регулювання
Закріпити прогрес у реалізації політики макроекономічної стабілізації та зростання
Здійснення послідовної та довгострокової програми структурної реформи з метою подальшого зміцнення функціонування ринкової економіки.

164. Україна в міжнародному конкурентному середовищі: вибір стратегії розвитку.
Основні ґеополітичні і зовнішньополітичні пріоритети України при виборі стратегії розвитку:
– виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;
– повернення України в европейський цивілізаційний простір, всебічна інтеґрація до европейських і евроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;
– посилення економічного й політичного потенціалу і “дієспроможности” України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участи в европейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;
– пріоритетна орієнтація на інтеґрацію до ЕС і ЗЕС. Поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем усієї структури европейської безпеки;
– зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв’язків з країнами Західної Европи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України;
– підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з РФ;
– зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном та країнами Вишеградської групи;
– сприяння формуванню “поясу стабільности” та реґіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;
– активна участь у створенні европейських і евразійських транспортних коридорів як по “Балто-Чорноморсько-Близькосхідній” вісі, так і по вісі “Західна Европа – Україна – Закавказзя – Центральна Азія – КНР”, використання цих коридорів для створення надійної багатоальтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;
– курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР і насамперед у Чорноморсько-Каспійському реґіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;
– протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежности;
– блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;
– цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних европейських і евроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

165. Україна і наднаціональні регулюючі світові та регіональні економічні інституції: підсумки стратегічного партнерства.
Під стратегічним партнерством розуміється такий рівень співробітництва між державами, який передбачає спільне здійснення ними своїх ключових національних інтересів. Таке партнерство повинне бути довготривалим, максимально ефективним та взаємовигідним.
Реалізація такого партнерства Україною має відповідати її національним інтересам та сприяти підвищенню державної безпеки. Геополітика та геоекономічна політика України проявляється через її взаємовідносини зі світовими та регіональними економічними інституціями, а також наднаціональними регулювальними органими, серед яких головними є МВФ, СБ, ЄБРР, СОТ.
МВФ є чи не найвпливовішою організацією з огляду на формування стратегій економічного розвитку. Особливе значення позиція Фонду має на розробку економічної політики країн, що розвиваються, і країн з транзитивною економікою.
Україна стала членом МВФ з 1992 р. з квотою 0,647%. За 1994-2001 р. – Україна отримала кредитів на суму 3,9 млрд долл. У 1999 р. Україна опинилася у фінансовій ізоляції за невиконання своїх обов’язків перед Фондом, і лише у 2000 р. співробітництво було відновлено. У вересні 2002 р. завершилося співробітництво між Україною та МВФ по 4-річній програмі розширеного фінансування EFF. На даний момент обговорюється нова програма співробітництва між Україною та МВФ тривалістю до 2 років. На сьогодні МВФ є найбільшим кредитором України. Кредити МВФ йдуть на погашення внутрішнього боргу України.
Після здобуття незалежності Україна у 1992 р. вступає до Світового Банку. Одними зі стратегічних цілей СБ є заохочення інвестування країн-членів в інші країни, особливо такі, що розвиваються; сприяти стабільному економічному зростанню країн-членів; допомога в реконструкції господарства країн, що розвиваються; заохочення розвитку приватного сектора, заохочення іноземного інвестування.Кошти, що надходять від Світового Банку Україні, спрямовані на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту тощо. У структурі позик СБ значне місце посідають позики на структурну перебудову й розвиток паливо-енергетичної галузі, на впровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі.
Однією з важливих передумов реалізації євроінтеграційної стратегії держави є вирішення комплексу завдань щодо приєднання до Світової організації торгівлі (СОТ). Дана організація об'єднує 153 країн, на які припадає понад 95 % світової торгівлі. Загалом процес приєднання України до СОТ передбачав дві головні складові:проведення двосторонніх та багатосторонніх переговорів та підписання угод з доступу до ринків товарів та послуг з країнами-членами Робочої групи СОТ; гармонізація законодавства України відповідно до вимог угод СОТ. 16 січня 2008 року Україна і ЄС на переговорах в Лондоні врегулювали питання експортних мит, знявши останню перешкоду на шляху України до СОТ. За чотирнадцять років переговорів було завершено двосторонні переговори про доступ до ринків товарів та послуг з 52 країнами-членами СОТ, прийнято більше 50 законів необхідних для адаптації українського законодавства до вимог Світової організації торгівлі. 10 квітня 2008 року Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами. 16 квітня МЗС України направило ноту генеральному секретареві СОТ, в якій повідомило керівництво СОТ про ратифікацію Протоколу про вступ України до цієї організації. Також було ухвалено постанову Кабінету Міністрів. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом СОТ.

166. Україна і стратегії регіоналізації.
Ключовою тенденцією інтернаціоналізації на сучасному етапі є глоболізація. Водночас розширюється і поглиблюється економічний регіоналізм на основі створення об’єднань країн певного регіону з більшим чи меншим узгодженням їх національних інтересів. Саме стратегії регіоналізації є невід’ємними у міжнародній діяльності країни при виборі напрямів інтернаціоналізації.
Інтеграційну політику України можна розділити на 2 рівні:
Рух у напрямку постсоціалістичних країн та співпраця з ними у межах СНД, ГУАМ, ЄЕП.
Рух у напрямку приєднання до ЄС, що є стратегічною метою у зовнішній діяльності України. На сьогодні у взаємовідносинах з ЄС Україна має статус сусіда.

По відношенню до СНД Україна вибрала модель асоційованої, а не повної участі в діяльності Співдружності. Це дає їй змогу активно працювати в основних органах СНД, у тому числі в радах Голів урядів та Голів держав, і разом з тим дистанціюватися від тих органів та рішень, які за своїм профілем порушують національний суверенітет або не відповідають власним інтересам України чи її міжнародним зобов'язанням стосовно інших держав та організацій. Таку ж позицію відносно СНД займає Туркменистан, значною мірою її поділяють Азербайджан, Молдова, Грузія, Узбекистан.
Разом із тим Україна приділяє особливу увагу розвитку співробітництва з членами СНД на двосторонній основі. Ще в 1993 р. вона уклала угоди про вільну торгівлю з РФ та Білоруссю, які, на жаль, не були цілком утілені в життя, в основному внаслідок позиції цих двох партнерів. З іншими членами СНД Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.
У ЄЕП входять Росія, Білорусія, Україна та Казахстан. Рішення про створення організації було прийнято у лютому 2003 року під час зустрічі голів держав. Верховна Рада України схвалила концепцію у вересні 2003 року. Концепція ЄЕП наступна: створення спільного ринку, що передбачає узгоджену внутрішню і єдину зовнішню економічну політику, спільні засоби тарифного і нетарифного регулювання у торгівлі з третіми країнами. В ідеалі ЄЕП має непогані можливості стати саме тим інтеграційним осередком, до якого можуть приєднатися інші члени СНД. Проте реальне майбутнє ЄЕП ще досить невизначене.
В принципі, успішна й ефективна євро інтеграція для України неможлива без збалансованих відносин з іншими сусідами на Сході. Для України ЄЕП – інструмент для налагодження рівноправної та взаємовигідної співпраці з Росією, Казахстаном і Білоруссю, а не абсолютизована мета.
Тому пошук консенсусу при підготовці та прийнятті рішень – це єдиний можливий шлях до успішної реалізації проекту під назвою «ЄЕП».
У вирішенні проблем транспортування нафти й газу із Середньої Азії й Закавказзя через територію України багато сподівань покладається на організацію ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Раніше до цього об»єднання належав й Узбекистан, але він припинив співробітництво з країнами-учасницями. Україна в цій організації є державою з найбільшим економічним потенціалом. ГУАМ розглядалася певною мірою як альтернатива СНД, в якій домінуючу роль відіграє Росія.
Завдання ГУАМ:
Зміцнення і розширення економічних зв»язків
Розвиток й ефективне використання в країнах ГУАМ транспортно-комунікаційних магістралей, розташованих на їх території
Зміцнення регіональної безпеки в усіх сферах
Розвиток відносин у сфері культури
Боротьба з тероризмом, злочинністю, наркотизмом.
Однією зі стратегічних цілей України в контексті міжнародної економіки є набуття статусу повноправного члена ЄС. За останні роки рівень співробітництва України з країнами-членами ЄС постійно зростає, збільшився зовнішньоторговельний оборот, особливо з такими країнами як Німеччина, Італія, Польща, Угорщина, Болгарія.
Національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. Оскільки на сьогодні Польща та Угорщина є членами ЄС, а отже Україна межує з ЄС, то необхідне чітке та всебічне визначення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України до європейського політичного, інформаційного, економічного та правового простору.
Основними напрямами економічної інтеграції: є розвиток торговельних відносин між Україною та ЄС; синхронізація, координація та відповідність прийняття рішень у сфері економіки України та ЄС; ліквідація обмежень розвитку конкуренції та обмеження застосування засобів протекціонізму, сформування основних економічних передумов для набуття Україною повноправного членства в ЄС; запровадження спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників; взаємно збалансовані торгівлі.

167. Україна у геостратегічному контексті.
Після проголошення незалежності перед Україною постало завдання сформувати стратегію розвитку власної економіки.
Принципи зовнішньої політики держави надзвичайно залежать від її географічного розташування.
Говорячи про Україну, то наша держава має надзвичайно сприятливе географічне розташування. Вона розташована на межі між країнами Заходу та Азією, країнами-членами ЄС та Росією. ЄС зацікавлене в тому, аби країна, з якою він межує, сприяла забезпеченню безпеки його території, і була підконтрольна. Росія в свою чергу, лишаючись вірною традиціям, претиндує на свою гегемонію на просторах України, як це було за часів Імперської Росії та СРСР . Ще одним з факторів є той, що Україна знаходиться в полі бою двох сил, що протистоять одна одній у боротьбі за економічну гегемонію у світі: США і Росія не бажають поступатися будь-якою можливістю закріпити свої позиції на світовому ринку. Саме тому інтеграційну політику України можна розділити на 2 рівні:
Рух у напрямку постсоціалістичних країн та співпраця з ними у межах СНД, ГУАМ, ЄЕП.
Рух у напрямку приєднання до ЄС, що є стратегічною метою у зовнішній діяльності України. тНа сьогодні у взаємовідносинах з ЄС Україна має статус сусіда.
На сьогодні Україна рухається в напрямку створення рівних умов для конкуренції, демократизації всіх процесів, розвитку ринкової економіки. Відбувається узгодження законодавства Україна зі законодавством країн – учасниць Сот та ЄС. Слід наголосити, що ідеальним варіантом для України при виборі стратегій трансформації та розвитку економіки є поєднання елементів ринкової економіки та державного регулювання.

168. Україна як об’єкт геополітичних стратегій.
Геополітика дозволяє визначити витоки формування нових політичних відносин, що діють на світовій арені.
Принципи зовнішньої політики держави надзвичайно залежать від її географічного розташування.
Говорячи про Україну, то наша держава має надзвичайно сприятливе географічне розташування. Вона розташована на межі між країнами Заходу та Азією, країнами-членами ЄС та Росією. ЄС зацікавлене в тому, аби країна, з якою він межує, сприяла забезпеченню безпеки його території, і була підконтрольна. Росія в свою чергу, лишаючись вірною традиціям, претиндує на свою гегемонію на просторах України, як це було за часів Імперської Росії та СРСР . Ще одним з факторів є той, що Україна знаходиться в полі бою двох сил, що протистоять одна одній у боротьбі за економічну гегемонію у світі: США і Росія не бажають поступатися будь-якою можливістю закріпити свої позиції на світовому ринку.
Країна з 48 мільйоним населенням та великим внутрішнім ринком, потужним природним потенціалом та більш ніж надзвичайно вигідним розташуванням є, безперечно, ласим шматочком.
Звісно, інтегруючись у світові об’єднання та співпрацюючи з іншими суб’ктами міжнародних економічних відносин, уряд України перш за все повинен керуватися національними інтересами країни та використати дану ситуацію максимально вигідно для держави.

169. Україна: вибір оптимальних стратегій економічного розвитку в умовах глобалізації
Створено Стратегію інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів, в якій Головна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи – сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва – не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. З іншого боку, структурно відстала, технологічно низькоукладна вітчизняна економіка, отримана у спадок від СРСР, а також система підприємництва, що склалася під впливом нав’язаних Україні ззовні неоліберальних реформ, залишаються вкрай несприйнятними до сучасних досягнень науки та технологічних інновацій.
  Для ефективного вирішення цієї проблеми необхідно визначити вихідні позиції основних компонентів національної інноваційної системи, ступінь їх відповідності вимогам інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують такий розвиток, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін.
Важливим завданням є формування нормативно-правової бази забезпечення рівноправного входження України в науково-технологічний простір країн Європи та світу. Нормативно-правова база повинна формуватися у відповідності з тенденціями, що спостерігаються у світі. Україна приєдналася до більшості існуючих угод та конвенцій у сфері захисту інтелектуальної власності, ноу-хау тощо. Потрібно удосконалити державну систему експертизи технологій, технічного обладнання, а також ліцензій для виробництва продукції, які купує Україна. Експертиза технологій повинна спиратися на існуючі міжнародні стандарти і відповідати діючим в Україні законодавчим положенням. Для експертної оцінки окремих спірних проблем, пов’язаних із технологічними трансферами, доцільно створити відповідні науково-технічні ради із залученням провідних українських (а в деяких випадках і зарубіжних) фахівців.
Національна стратегія європейської інтеграції (НСЄІ) – це документ, розроблений “Центром Європи” з ініціативи Віктора Ющенка. Це програмний документ, який визначає головні цілі щодо стосунків України з Європейським Союзом, а також вказує, які основні кроки і завдання треба взяти на себе і виконати для досягнення цих цілей.

170. Цивілізаційна специфіка ринкових трансформацій в Україні.
Видається ймовірним, що на економічний розвиток України в найближчій перспективі в першу чергу вплинуть геополітичні та геоекономічні зміни, обумовлені дією закону нерівномірності економічного і політичного розвитку ринкової економіки.
Пошук най придатнішої для України моделі суспільно-економічного розвитку, визначення нею оптимальної стратегії своєї поведінки в світовій економічній та політичній системі вимагають чіткого окреслення цивілізаційної приналежності, усвідомлення своєї ментальної, культурної, біхевіористичної специфічності. Саме спирання на глибинні засади власної цивілізаційної культури, вміле використання в економічній політиці базових національних цінностей, органічне поєднання традиційних методів стимулювання економічної діяльності з сучасними західними, належне врахування особливостей вітчизняної ментальності і модернових досягнень світової наукової думки дозволять забезпечити реалізацію Україною своїх явних та потенційних конкурентних переваг, зайняти достойне місце в неофіційному світовому табелі рангів.
Взаємодія цивілізацій відбувається зараз у двох площинах. По-перше, це зіткнення цивілізацій, техногенних та традиційних, що найбільш яскраво проявляється в протиріччях між Західнохристиянською та Ісламською цивілізаціями, які іноді виливаються навіть в озброєнні конфлікти на кшталт іракського, ліванського, кувейтського тощо. По-друге, це зростання взаємопроникнення цивілізацій, актуалізація західних цінностей в східних цивілізаціях, та інтерес до східних досягнень в сфері кулінарії, філософії, музики серед носіїв західнохристиянської культури. Взагалі, остання поступово поширює свій ареал, трансфор-муючись в кожному окремому локусі в певну модифікацію, але залишаючи свою сутність.














Заголовок 1 Заголовок 315

Приложенные файлы

  • doc 16894215
    Размер файла: 1 017 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий