4. Україна в перші повоєнні роки (1945-поч. 50-..


Тема: Україна в перші повоєнні роки (1945-поч. 50-х років).
1. Актуальність теми: знати про міжнародне становище України в повоєнний період, особливості економічного життя, політичне становище; зміни територіальні та в складі населення і його значення; мат відомості про голод 1946-1947 р.р., його причини і наслідки, про досягнення культури; мати відомості про рідний край.
2. Навчальні цілі заняття:
Знати : про міжнародне становище України в повоєнний період.
Вміти:виділяти особливості економічного, політичного і культурного життя (порівнюючи з довоєнним періодом), аналізувати проблеми в розвитку промисловості та сільського господарства, самостійно оцінювати історичні значення даного історичного періоду в житті країни.
3. Зміст теми заняття
Адміністративно-територіальні зміни.
Переможне завершення Другої світової війни дало можливість Радянському Союзу зміцнити свій авторитет на міжнародній арені та посилити вплив на повоєнне влаштування світу. Насамперед радянське керівництво прагнуло закріпити за собою ті території, які СРСР здобув на початку війни.
Уже на завершальному етапі Другої світової війни питання західних кордонів СРСР, а отже, і західних кордонів України стали предметом обговорення Тегеранської (1943) та Ялтинської (1945) конференцій. Лідери країн антигітлерівської коаліції висловилися за об’єднання українських земель у складі єдиної держави, оголосили справедливість кордону, який в основному відповідав етнічному розселенню українців і мав проходити по гак званій «лінії Керзона».
Найскладнішим було територіальне розмежування з Польщею. На ньому позначилися такі чинники: небажання західних держав зміцнення позицій СРСР; тиск на західних політиків з боку польських еміграційних кіл, які прагнули зберегти польсько-радянський кордон у стані на першу половину вересня 1939 р.; готовність Сталіна підтримати прорадянські сили в Польщі й зміцнити їхній авторитет за рахунок українських етнічних територій.
Несамостійна українська радянська дипломатія діяла винятково в межах сталінських директив. Так, 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим комітетом була укладена так звана Люблінська угода, за якою 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяннята Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі.
16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською республікою був укладений договір про радянсько-польський державний кордон, який пройшов по «лінії Керзона» з відхиленням на схід на 5-8 км. У районі Немирова-Ялувки це відхилення становило 17 км, біля річки Солонії та в районі м. Крилова — 30 км.
Остаточне розмежування польсько-українського кордону відбулося в 1951 р. Тоді на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками. До складу Львівщини ввійшли землі м. Кристонополя (нині м. Червоноград). Польщі передана територія з центром у м. Нижні Устрини Дрогобицької області.
До України було приєднано Закарпаття. Чехословацький уряд в еміграції запропонував створити федерацію чехів, словаків і карпатських українців. Після падіння угорського режиму він почав організовувати на Закарпатті місцеву адміністративну мережу з центром у м. Хусті. Одночасно на Закарпатті розгорнувся народний рух за возз’єднання з Україною. Його підтримувала радянська сторона, яка потребувала стратегічного плацдарму за Карпатами для майбутнього розширення сфери власного впливу.
26 листопада 1944 р. Перший з’їзд делегатів народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в м. Мукачевому, ухвалив маніфест про возз’єднання Закарпатської України з У PCP. Під дипломатичним тиском СРСР чехословацька адміністрація мусила залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з’їзду в м. Мукачевому.
За договором від 10 лютого 1947 р. були визначені повоєнні кордони України з Румунією, яка визнала права УPCP на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщииу. Отже, договір юридично зафіксував кордони, установлені в червні 1940 р.
Загалом під час повоєнного територіального розмежування радянська Україна розширила свою територію до 580 тис. км». Останнім актом цього історичного процесу стало включення до складу У PCP в 1954 р. Кримської області. Наслідком цих подій було об’єднання переважної частини українського народу та його етнічних територій у єдиній українській державі.
Україна з ООН і міжнародних організаціях.
Пережиті людською цивілізацією дві світові війни вимагали створення міжнародної організації, яка б сприяла підтриманню й зміцненню миру та безпеки в усьому світі. Так виникла ідея створення Організації Об’єднаних Націй (ООН).
Щоб збільшити своє представництво в цій організації, И. Сталін на Кримській (Ялтинській) конференції запропонував уключити до складу майбутньої ООН усі радянські республіки. Дипломати західних держав нейтралізували цю спробу. Вони вказали на те, що жодна з радянських республік не є суб’єктом міжнародного права і не має міністерств закордонних справ. Однак Радянський Союз продовжив боротьбу за голоси в майбутній міжнародній організації. Радянське керівництво створило в Україні та Білорусії республіканські наркомати іноземних справ. Це дало можливість керівництву Радянського Союзу водночас із СРСР уключити до ООН У PCP і БРСР. Головним аргументом стали незаперечні факти:республіки найбільше постраждали від воєнних дій та зробили вагомий унесок у розгром нацизму.
6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і була залучена до роботи в різних комісіях і комітетах, які працювали над підготовкою статуту та перших документів ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну було обрано до складу Економічної і Соціальної Ради, а протягом 1948-1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру.
У липні-жовтні 1946 р. українська делегація брала участь у Паризькій мирній конференції з приводу врегулювання кордонів на Балканах. У лютому 1947 р. уклала мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією і Фінляндією. У 1948 р. вона взяла участь у Дунайській конференції з питань судноплавства на р. Дунай.
До 1950 р. УРСР отримала членство у 20 міжнародних організаціях. Вона підписала або приєдналася до багатьох міжнародних угод, договорів, конвенції!, спрямованих на розвиток дружніх зв’язків між народами. У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО — постійної комісії ООН з питань освіти, науки та культури.
Внутрішньополітичне й економічне становище УРСР.
Після вигнання окупантів внутрішня політика в УРСР була спрямована на відновлення радянського режиму. Усю повноту влади зосередила у своїх руках комуністична партія, яка проводила власну політику через систему рад.
У духовно-культурній сфері було відновлено монополію комуністичної ідеології, пригнічувалися паростки інакомислення, насаджувався культ «вождя світового пролетаріату, керівника всіх перемог і корифея всіх наук» — Й. Сталіна.
ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Відзначаючи ювілей «великого вождя», газета «Радянська Україна» писала: «У народному фольклорі є мудре визначення ролі товариша Сталіна в усій нашій діяльності: «Що б ми не робили — чи ткали, чи кували, чи ліс рубали, чи дім будували, — у всякому ділі нашого успіху тільки друга половина. Першу за нас Сталін уже зробив».
Функціонери сталінського режиму нехтували правами та свободами людини і громадянина, прикриваючись труднощами воєнного часу, а в подальшому — відбудовного періоду. Виробничу сферу знову підпорядкувала собі командно-адміністративна система.
Внутрішньополітична ситуація була такою, що прояви будь-якого незадоволення не дозволялися. Кожна незгода кваліфікувалася як ворожість до радянської влади та її вождя. Оголошені поза законом національно-патріотичні сили в Західній Україні знищувалися силою зброї. Не були впевнені в майбутньому й законослухняні громадяни, які постійно зазнавали проявів фізичного та ідеологічного терору.
Економічне становище УРСР після вигнання гітлерівців було надзвичайно складним, оскільки бойові дії фронтів двічі прокотилися українською територією. Відступаючи, обидві сторони застосовували воєнну тактику «спаленої землі», знищуючи все, що міг би використати противник. У руїнах лежали 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, із них майже 250 були знищені вщент. Майже 16 тис. підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл і технікумів, вузів, науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів і МТС лежали в руїнах. У Донбасі були знищені всі шахти, заводи гірничого машинобудування. Не вцілів жодний із 26 металургійних і 25 коксохімічних заводів. Більшість доменних і металургійних печей і прокатних станів не могли працювати, з 20 тис. км залізниць діяло лише 1,5 тис. Без даху над головою залишилися 10 млн. чоловік.
Важкою проблемою для економіки стало знелюднення українських міст. Якщо в 109 містах УРСР перед початком війни між Німеччиною та СРСР мешкало 8,5 млн. громадян, то восени 1944 р. їх було лише 3,2 млн.
ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ
В Україні залишилися неушкодженими лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як, наприклад, в Італії лише 20 % були зруйновані. У 1945 р. промислове виробництво в Україні становило 26 % довоєнного рівня, в Італії — 30, у Франції — 38, у Великій Британії в 1946 р. — 90 %. Американський журналіст Е. Сноу, побачивши в січні 1945 р. масштаби руйнувань в Україні, написав: «Друга світова війна була насамперед українською війною».
У ході війни Україна зазнала руйнувань більше, аніж інші європейські країни. Лише безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. у цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд. крб., з яких на Росію припадало 255 млрд. крб.). Сума безпосередніх утрат України вп’ятеро перевищувала асигнування в її економіку протягом 15 довоєнних років. Загальна ж сума збитків становила майже 1,2 трлн крб. — 40 % національного багатства і 42 % від загальносоюзного показника втрат.
Однак найстрашнішими були людські втрати. За оприлюдненими статистичними даними, Україна втратила 8 млн. чоловік загиблими (2,5 млн. загинули в бойових діях, 5,5 млн. були мирними жителями). У Німеччині та Росії втрати становили відповідно 6,5 млн. та майже 6 млн. осіб.
Загальні демографічні втрати були ще більшими. До них входять не тільки ті, хто загинув у боях, а й померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти. Загалом це число становило 14,3 млн. чоловік. Довоєнна чисельність населення України відновилася тільки через 20 років після завершення війни.
Відбудова народного господарства.
Величезні руйнування, яких зазнала економіка України, надзвичайно ускладнювати процеси відбудови. Провідні західні держави скористалися фінансовою допомогою, наданою урядом США за «планом Маршалла». Сталінське керівництво з ідеологічних міркувань відмовилося від участі в ньому. Тому Україна та інші республіки СРСР мусили покладатися лише на внутрішні ресурси.
ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ
Ідеологічні упередження радянського керівництва позбавили СРСР і Україну не лише участі в «плані Маршалла». До квітня 1948 р. Україна отримала від Адміністрації допомоги і відбудови при ООН (ЮНРРА) устаткування, техніку, продукти, товари широкого вжитку на 189,3 млн. дол. У перші повоєнні роки допомога в Україну надходила й від української діаспори зі США та Канади. Лише для дітей-сиріт співвітчизники з-за океану надіслали 300 тис. дол., однак Радянський Союз надалі відмовився від допомоги.
В Україну було повернуто лише 15 % підприємств, вивезених на початку війни на схід СРСР. За решту евакуйованого майна вона не отримала ніякого відшкодування.
Україна як складова СРСР застосувала принципово протилежну модель відбудови, порівняно з тією, яку обрали західноєвропейські країни. Вона розпочалася зі стабілізації національної валюти, потім відбудови інфраструктури (доріг, засобів зв’язку та ін.), розвитку сільського господарства, легкої промисловості. Завершальним етапом було відновлення важкої промисловості.
Післявоєнна відбудова в СРСР розпочалася з важкої промисловості. В Україні насамперед відновлювалась електроенергетика, металургія, машинобудування. Необхідні для цього фінанси та ресурси накопичувалися за рахунок економії на сільському господарстві, харчовій і легкій промисловості та соціальній сфері. Продовжував діяти «механізм мобілізації коштів населення», запроваджений урядом ще на початку війни. Його головними складовими були збільшення податків із населення, збір внесків до Фонду оборони та передплата на державну позику «відбудови і розвитку народного господарства». Протягом 1946 1950 рр. мешканці України змушені були придбати облігації п’яти позик на загальну суму 118 млрд. крб. (усі строком на 20 років). Працівники не могли відмовитися від позики, оскільки частина заробітної плати видавалася облігаціями.
Радянське керівництво по-іншому розуміло зміст і завдання повоєнної відбудови важкої індустрії. На Заході це була не стільки відбудова, скільки реконструкція та технологічне переозброєння на основі найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Нові галузі важкої індустрії орієнтувалися на запити легкої та харчової промисловості, будівництва й транспорту.
Сталінська стратегія передбачала лише відновлення довоєнної моделі розвитку народного господарства. Її основу становила примітивна схема прискореної відбудови галузей, які забезпечували військово-промисловий комплекс. Виробництво споживчих товарів і розвиток сільського господарства здійснювалися за залишковим принципом. Відповідно до цієї стратегії в 1946-1950 рр. па потреби важкої промисловості було направлено 80 % капіталовкладень, на розвиток легкої — 13 %, а сільського господарства — 7 %.
Відбудова народного господарства здійснювалася під керівництвом командно-адміністративної системи. Вона давала змогу швидко мобілізовувати людей, матеріальні ресурси, переміщати їх з одного кінця країни в інший, зосереджувати на відбудові окремого підприємства, регіону. При цьому згадана система нехтувала економічними інтересами України, не зважала на людські долі. Відбудова здійснювалася так, щоб максимально позбавити економіку України самодостатності и якнайбільше задіяти її в загальносоюзну економічну систему. Хоча в післявоєнний час Україна успішно відновлювала та розвивала власну промисловість, вона не змогла претендувати на місце одноосібного лідера. Під час війни виникли нові індустріальні центри в східних районах СРСР, а в після воєнний час вони розвивалися значно швидшими темпами.
Радянське керівництво широко використовувало трудовий ентузіазм робітників. На відбудову Донбасу та Дніпрогесу за комсомольськими путівками приїздили тисячі юнаків і дівчат із різних регіонів України. Незважаючи на важкі побутові умови, вони працювали з натхненням. Влада використовувала перевірений нею метод соціалістичного змагання. Цього разу активно пропагувалося гасло «запровадження швидкісних методів».
Завдяки трудовому подвигу народу за роки першої післявоєнної п’ятирічки (1946 і 950) були відбудовані шахти Донбасу, Дніпрогес, гіганти чорної металургії — «Запоріжсталь», «Азовсталь», Макіївський, Краматорський, Єнакіївський металургійні заводи. Виросли й нові промислові підприємства: Запорізький трансформаторний, Львівський автоскладальний, Київський мотоциклетний заводи та ін.
Зрештою, у 1950 р. обсяг промислового виробництва перевищив рівень довоєнного 1940 р., як декларувалось у звітах, на 15 %. Правда, сучасні дослідники стверджують, що довоєнного рівня українська індустрія зуміла досягти лише в 1951 1955 рр. Отже, у 1950-х роках УРСР знову ввійшла до числа провідних індустріальних країн Європи. Проте на відміну від них в Україні значно відставала легка та харчова промисловість, сільське господарство, використовувалися застарілі технології.
Становище сільського господарства в повоєнній Україні.
Протягом війни українське село зазнало величезних втрат. Одночасно з 30 тис. зруйнованих сіл були знищені майже всі машино-тракторні станції, пограбовано сільськогосподарську техніку. Через нестачу техніки селянам доводилося використовувати коней та корів для обробітку землі або й самим упрягатися в плуг. Незважаючи на це, комуністична партія Радянського Союзу продовжувала започатковану ще в 1920-х роках політику перекачування коштів із села для розвитку важкої промисловості. Так, протягом 1946-1950 рр. сільське господарство отримало лише 7 % від загальних капіталовкладень у народне господарство.
Більшість сільських громадських, господарських, адміністративних об’єктів зводилася методом «народної будови» з використанням мізерних місцевих ресурсів. Село страждало від нестачі фахівців, безгосподарності багатьох голів колгоспів і районних керівників. Не мали фахової підготовки й керівники республіканського рівня, яким було доручено управління сільським господарством. Яскравим підтвердженням цього є призначення секретарем ЦК КП(б)У із сільського господарства М. Патолічева, який мав військову освіту, не знав особливостей України, тим більше її сільського господарства. Такі компартійно-радянські керівники вбачали шляхи виходу з труднощів лише в подальшій централізації та регламентації колгоспного життя, у вигадуванні різних планів перебудови сільськогосподарського виробництва, які лише погіршували ситуацію. Так, у 1946 р. було розпочато роботи щодо освоєння заплав Дніпра, Ірпеня, Остра та інших річок.
У 1947 р. перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов розпочав в Україні широкомасштабний проект, який передбачав об’єднання колгоспів у так звані агроміста з чисельністю мешканців не менше 5 тис. Проект передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких сільські мешканці отримували більшу частину продуктів харчування. Це настільки обурило селян, що уряд змушений був відмовитися від цього проекту. Однак кампанія з ліквідації так званих неперспективних сіл, що тоді розпочалася, тривала кілька десятків років.
У 1948 р. розгорнулася нова кампанія з меліорації земель та осушення боліт. Утілення цього проекту мало сприяти зміцненню «кормової бази тваринництва», однак укіс трав на осушених землях лише зменшився.
Найбільшою бідою села була відсутність матеріальної зацікавленості. Вироблену продукцію радянська держава — монопольний покупець — приймала за надзвичайно низькими заготівельними цінами. Вцручені кошти не компенсували колгоспам навіть доставку продукції до заготівельних пунктів.
ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ
За 1 кг борошна держава виплачувала колгоспам 1 коп., за 1 кг м’яса — 23 коп. Водночас у роздрібній державній торгівлі 1 кг борошна коштував 31 коп., а 1 кг м’яса — 1 крб. 50 коп. Ціни на селекційне насіння в 15-20 разів перевищували ціни на вирощене.
Оплата праці в колгоспах мала символічний характер. Селяни виживали завдяки веденню присадибних господарств. Працюючи в них вечорами та ночами, вони отримували 70 % своїх грошових доходів, 80 % м’яса, 90 % картоплі, 96 % яєць.
Однак держава одночасно з податком на землю зобов’язала селян сплачувати натуральні податки молоком, м’ясом, яйцями, картоплею тощо. Були установлені податки навіть на урожай із фруктових дерев, кущів. Не маючи змоги сплачувати їх, селяни змушені були вирубувати сади, які збереглися навіть у роки війни.
Унаслідок цього на початок 1950-х років річне виробництво сільськогосподарської продукції становило лише 84 % довоєнного рівня.
Голод 1946-1947 pp.
Найстрашнішим лихом, яке випало на долю українців у післявоєнний час, став голод 1946-1947 pp. Як і голод 1932-1933 pp., він мав штучний характер і ніколи не визнавався радянською владою. Його зумовили й складні погодні умови, і політика комуністичної партії. Зима 1945/1946 pp. була малосніжною, а місяці квітень-червень — найпосушливішими за останні 50 років. Через це урожай зернових у 1946 р. в Україні був надзвичайно низьким. Середня урожайність по республіці становила 3,8 ц/га. Колгоспи в південних і південно-східних областях зібрали зерна навіть менше, аніж посіяли навесні. Тому валовий збір зерна був у 2,5 рази меншим, аніж у довоєнному 1940 р.
Незважаючи на недорід, компартійні лідери встановили нереально високі плани хлібозаготівлі та наполегливо вимагали їх безумовного виконання. Поступаючись адміністративному тиску з боку ЦК КІІ(б)У та Ради міністрів УРСР, колгоспи на листопад 1946 р. здати все зібране зерно, але виконати план не змогли. Микита Хрущов як керівник УРСР, усвідомлюючи, що встановлений план хлібозаготівель є нереальним, звернувся особисто до И. Сталіна з проханням його зменшити. У відповідь до Києва надійшла директива ЦК ВКІІ(б) та Ради міністрів СРСР за підписами Й. Сталіна та А. Жданова. Вони звинуватили українське керівництво в неспроможності виконати план хлібозаготівель, вимагали суворо карати «приховувачів хліба» та покінчити з «небільшовицьким ставленням» до цієї справи. В особистій розмові з цього приводу Й. Сталін заявив М. Хрущову: «Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси». ЦК КГІ(б)У видав чергову постанову про виконання хлібозаготівель, унаслідок чого в селах не залишилося хліба навіть для споживання.
Узимку 1946/1947 pp. в Україну знову прийшов голод — утретє за останні 25 років. Він охопив насамперед південні області: Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську й Дніпропетровську. Одночасно з ними від голоду постраждали й південні райони інших областей.
ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ
У 1946 р. СРСР мав достатньо зерна, щоб продавати його Франції, Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Східній Німеччині. Експорт зерна того року становив 1,7 млн. т. Для того щоб урятувати від голоду мільйон життів українців, потрібно було лише 150 тис. т зерна — менше аніж одинадцята частина експортованого. Проданого, до речі, за заниженими цінами та в кредит, щоб підняти авторитет комуністичних ідей в інших країнах.
Кількість голодуючих приховували, обліковуючи їх як хворих на дистрофію. Таких в Україні на 20 червня 1947 р. налічувалося понад 1 млн. 150 тис. У березні-червні в республіці було зафіксовано 764 випадки канібалізму. Лише навесні 1947 р. Україні було надано продовольчу та насіннєву позики. Окремо було надано 140 млн. крб. на безоплатне харчування голодуючих. Це дещо полегшило становище населення України.
Голод 1946-1947 pp. забрав майже мільйон життів населення України. Чи можна було його уникнути? Учені та господарники стверджують, що можна.
Адже Радянський Союз, незважаючи на неврожай, загалом виростив у 1946 р. зернових навіть на 8 % більше, аніж у 1945 р. Запасів зерна, які мала держава, було цілком достатньо, щоб не допустити голоду й забезпечити населення харчуванням ще до того, як смертність набула масового характеру.
Зміни в житті та побуті населення.
Життя та побут населення України в повоєнні роки визначалися радянським керівництвом. Воно ж було вкрай непослідовним у своїй соціальній політиці. У республіці було відновлено 8-годинний робочий день, чергові та додаткові відпустки, скасовано обов’язкові понаднормові роботи.
Разом із тим у 1946 р. були необґрунтовано збільшені норми виробітку, прийнято постанови, які прикріплювали робітника до підприємства. Саме в 1946 р. влада розпочала наступ на присадибні господарства селян.
Відповідно до всесоюзної постанови «Про заходи щодо ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», в Україні переміряли розміри присадибних ділянок, з яких харчувалися селяни. На надлишкових сотках суворо заборонялося господарювати, навіть якщо їх не можна було приєднати до колгоспних земель.
Одночасно влада наполегливо рекомендувала селянам продати державі дрібну худобу, обкладала індивідуальні селянські господарства високими грошовими та натуральними податками. Позбавляючи селян стимулів до трудової діяльності, вона намагалася спонукати їх до праці репресивними заходами. Так, 21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний указ «Про виселення з Української PCP осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». На підставі цього документа протягом 1948-1950 pp. колгоспні збори оголосили 12 тис. «громадських вироків», за якими селянам загрожувало виселення в Сибір чи інші віддалені місця СРСР.
Яскравою подією міського життя стало скасування в грудні 1947 р. карток на продовольчі та промислові товари. Відтоді їх можна було придбати у відкритій торгівлі. Прилавки спокушали широким вибором товарів, проте купівельна спроможність населення була вкрай низькою, оскільки заробітна плата працівників зросла лише наполовину, а ціни втричі перевищили довоєнні. Тому повоєнні магазини були переповнені делікатесами (ікра, краби, ковбаса, сири тощо), однак лише поодинокі покупці могли дозволити собі купувати ці товари.
Надзвичайно складною в містах була проблема житла. Війна знищила 40 млн. м2 житла, тобто 50 % довоєнного житлового фонду. Тому мільйони сімей жили в напівзруйнованих будинках, бараках, напівпідвалах, землянках.
Життєвий рівень населення погіршували уповільнений розвиток легкої та харчової промисловості, нерівноцінний обмін між містом і селом. Головною ж причиною низького життєвого рівня українців була непропорційно низька частка заробітної плати порівняно з національним доходом — тим багатством, яке працівники створювали своїми руками та розумом.
Негативно позначилася на житті та побуті українців грошова реформа 1947 р. Вона була проведена конфіскаційними методами, застосування яких обґрунтовувалося необхідністю обмежити «спекулятивні грошові надходження». Старі гроші,що перебували в обігу, обмінювалися на нові в співвідношенні 10:1. Вклади в ощадних касах до 3000 крб. переоцінювалися як карбованець за карбованець, від 3000 до 10 000 крб. у розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. зменшувалися наполовину. Однак грошові вклади були рідкісним явищем. Важкого фінансового удару населення зазнало внаслідок обміну облігацій довоєнних державних позик на облігації позики 1948 р. в співвідношенні 3:1. За рахунок зниження рівня добробуту народу влада подолала післявоєнну інфляцію та забезпечила карбованець власним золотим запасом. Водночас вилучення внаслідок реформи значної кількості грошей створило можливості для поступового зниження цін на товари. Так, у 1948-1949 рр. роздрібні ціни знизилися на 29 % порівняно з цінами напередодні реформи. Зниження цін сприяло розширенню товарообігу. Наприкінці четвертої п’ятирічки (1946-1950) роздрібний товарообіг в Україні майже зрівнявся з довоєнним.
4.Питання для самоконтролю
Політичний стан суспільства. Репресії та депортації.
Становище народного господарства. Відбудова промисловості.
Проблеми в розвитку сільського господарства.. Голод 1946-1947 рр., його причини та наслідки.
Список літератури
Навчальна:основна :
1. Світлична В. В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. - К.:Каравела; Львів: Новий Світ - 2000 - 2002.
2. Темко Г. Д., Тупчієнко Л. С. Історія України. Посібник. - К. : Академія 2001.
Додаткова:
1. В. Баран та ін. Історія України. - Львів, 1996.
2. Бойко О. Д. Історія України. Посібник, видання 2 - ге, доповнене. - К. : Академія 2001.
3. М. Грушевський "Ілюстрована історія України". - К. : 1992.
4. Д. Дорошенко Нариси Історії України в 2 - х томах. - К., 1991.
5. І. Крип'якевич "Історія України"; Львів, 1992.
6. Н. Болонська - Василенко "Історія України" в 2-х томах; - К. : 1993.
7. О. Субтельний. Україна і історія. -К.: 1992.

Приложенные файлы

  • docx 16758069
    Размер файла: 39 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий