чань буддизм


Ще одним напрямком буддизму є його китайський і японський різновиди — чань-буддизм і дзкн-буддизм відповідно (санскр. дх’яна — медитація).
Авторитети чань-буддизму сходяться на тому, шо їхній напрямок від інших відрізняє чотири принципи:
1. прозрівати свою внутрішню природу, ставати Буддою;
2. прямо вказувати сутність свідомості людини;
3. не створювати письмових настанов;
4. передавати істину поза навчанням, іншим способом.
Свій початок чань-буддизм бере в VI ст., коли в Китай прийшов проповідник Бодхидхарма(6укв. Закон Просвітління). Вважається, що засновник чань-буддизма походив, як і Будда, з баґатої і знатної індуської родини і, подібно Будді, залишив мирське життя і присвятив себе поширенню істинного вчення. Остаточне оформлення чань-буддизму відбулося на межі VIІІ—IX ст.ст., коли кількість послідовників нового напрямку зросла настільки, що виникла потреба зафіксувати особливі правила поведінки для ченців. Деякі з цих правил суперечили основоположенням "Віная-пітаки". З IX ст. чань-буд-дистські громади з’явилися в сусідній Кореї, а на рубежі XII— XIII ст.ст. цей напрямок проникнув до Японії, де незабаром міцно утвердився.
Бодхидхарма вчив, що кожна людина носить у собі Будду. Тому її завдання полягає в тому, щоб розбудити природу Будди у своєму серці і своїй душі. В одному з канонічних чань-буддистських текстів міститься таке вдале розрізнення бачення сутності Будди в різних його напрямках: для затьмареного Будда є живою істотою, для просвітленого жива істота і є Буддою
У буддизмі махая н и, що значною мірою позначився на теоретичних засадах чань, подібний стан називається "Неперевершене Повне Пробудження" і розглядається як вища мета релігійної діяльності, оскільки він безпосередньо сусідить з нірваною. Вважається, що реалізувати в собі стан "Пробудження" здатний кожний, причому "тут і зараз", в акті безпосереднього інтуїтивного сприйняття істини. Однак істинне бачення відкривається не кожному людському розуму, а тільки такому, що не затьмарений ніякими думками або чуттєвими образами. Такий стан порівнюється з чистим дзеркалом або дзеркальною водною гладдю, коли людина не може розрізняти навіть "Я" і "не-Я". У ньому світ більше не розділяється на протилежності, насамперед на добро і зло, любов і ненависть, реальність і ілюзію, дійсність і сон. Людина і світ зливаються в одне ціле. Разом з тим "Неперевершене Повне Пробудження" з погляду чань-буддизму не являє собою одноразового стрибка свідомості і може настати після проходження кількох Просвітлень.
У цій "прямоті" досягнення поставленої мети полягає друга відмінність чань-буддизму від інших напрямків цієї світової релігії, де Пробудження уявляється чимось далеким, майже надприродним, а головне — досяжним після багатьох і багатьох існувань, наповнених копіткою цілеспрямованою роботою.
Відомий сучасний адепт цього напрямку Д. Т. Судзукі у своїх "Лекціяхпро дзен-буддизм" дав наступне порівняння дзен-буддійського (чань-буддійського) світосприйняття зі світоглядом, традиційним для європейської християнської культури. Для того щоб, наприклад, осягнути сутність квітки, європейським ученим потрібно відсторонитися від неї як від досліджуваного об’єкта і після цього піддати цей об’єкт різним аналізам: ботанічному, хімічному, фізичному тощо. "ШляхДзен" (Чань) — "проникнення в об’єкт і бачення його наче зсередини. Щоб пізнати квітку, треба стати нею, квітнути, насолоджуватися сонячним теплом і перестуком дощу"
З чань-буддійського вчення випливало, що істину не можна висловити на папері або пояснити словами, тому що будь-яке уявлення, будь-яка думка тільки забруднять споконвічну порожнечу нашої свідомості, порівнянну, хіба що з чистотою самого Будди Шак’ямуні: "Те, що чуттєво сприймається, не відмінно від порожнечі. Порожнеча не відмінна від того, що чуттєво сприймається..."*48. Впертимі завзятим шанувальникам зовнішньої форми буддистської релігії згадувався сумний жереб ченця Сунакшаті. Останній старанно вивчив до останньої букви її віровчення, але переродився в пеклі, тому що земля не витримала його вченості.
Принцип "не спиратися ні на слова, ні на писання" (інша чаньська мудрість говорить: "шукати мудрість поза собою — це верх дурості") продовжував традицію "благородного мовчання" Будди. Просвітлений так відповідав на всі запитання щодо вічності або кінця світу, смертності або безсмертя душі й тіла, тому що вважав — вирішення цих "метафізичних питань" нічого не дає для Просвітлення людини. Був близький він і лаоській традиції, шо стверджувала: "Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому досконало-мудрий не ходить, але пізнає [усе]. Не бачачи [речей], він проникає в їхню [сутність]" (Лао-цзи. Книга про Дао і де, гл. 47).Разом з тим, для оволодіння практикою чань вважалося необхідним знати деякі священні тексти. Велика частина цих текстів належить до сутр махаяни (Діамантова сугра, Сутра Серця), хоча є й оригінальні твори (Сутра Помосту Шостого Патріарха Хуейнена).
Подібно вогню, що запалює світильник, істинна мудрість переходить від учителя до учня, вважали чань-буддисти. У культурах Азії ці стосунки, незалежно від релігії, що переважає в тій чи іншій окремо взятій країні, визнаються священними. Учител ьбере на себе відповідальність за Карму учня, а учень, у свою чергу, зобов’язаний незаперечно коритися наставнику й шанувати його не менше, якщо не більше, ніж батька. Чань-буддійські наставники вважають, що поганий учень використовує вплив учителя, посередній учень захоплюється добротою вчителя, а хороший учень росте сильним п ід тиском дисципліни вчителя. До цієї звичної моделі стосунків старших і молодших чань-буддизм додав щось своє: він надає всю повноту ініціативи в зав’язуванні таких стосунків саме учню. Зрештою, учитель не може навчити учня чань-буддизму, його завдання—тільки допомогти учню здійснити "природжену реалізацію" його власної внутрішньої сутності.

З вищеназваних причин чань-буддизм не надає переваги суворим аскетичним обмеженням і відлюдництву, деталізованій релігійно-обрядовій практиці і вільно узгоджується із заняттями землеробством, літературою, живописом і бойовими мистецтвами, накладає помітний відбиток на суспільство, де практикується. Скажімо, у Японії дзен-буддизм знайшов втілення в таких нині широко відомих явищах японської культури, як ікебана, чайна церемонія, поетичний жанр хокку (хайку). Мистецтво ікебани бере початок у практиці дзен-буддійської медитації, де квіти або гілки отримували самостійне значення як об’єкти споглядання, відштовхуючись від яких, можна було перейти до думок про сутність Всесвіту й природи, їхню єдність з людиною. Вірш у жанрі хокку складається усього з 17 складів. У західного читача часто складається враження, що хокку встигає тільки позначити тему, а не розкрити її. Для буддиста призначення хокку в іншому — воно подібне до камінчика, кинутого у заплаву розуму слухача для того, щоб викликати там вільні асоціації. Навіть особливий спосіб життя японських самураїв, відомий європейцям як бушидо (бусидо), можна цілком розцінювати як шлях Дзен щодо мистецтва війни.
Інтуїтивне Просвітлення розцінюється в чань-буддизм і як більш повноцінне, оскільки будь-який попередній тренінг сам по собі засвідчує спробу штучно "спотворити" природу людини. Навіть у житті звичайної людини бувають моменти, що нагадують деякі прояснені стани свідомості. Давні майстри Чань дали їм такі назви: "Зникла людина, залишилися обставини"; "Зникли обставини, залишилася людина"; "Немаєнілюдини, ні обставин".
Перше формулювання означає ситуацію, в якій наш розум цілком поглинутий зовнішніми обставинами. Ми переживаємо просвітлення цього типу, коли граємо в азартні ігри або вболіваємо за кимсь у якійсь грі, читаємо, пишемо і навіть простягаємо руку, щоб відчинити двері. В такі моменти ми на мить забуваємо про самих себе, не складаємо собі ясного звіту ні у своїй поведінці, ні в процесі свого мислення.
Друга категорія означає таку ступінь концентрації внутрішньої уваги, коли ми припиняємо помічати існування оточуючого нас світу й інших людей.
Третій стан має місце, коли наша свідомість перестає звертати увагу на саму себе. Так відбувається, коли ми, наприклад, думаємо: "Сьогодні хороша погода". Якщо в наступну мить свідомість відвернеться на щось інше, думка про погоду не залишить у розумі відбитків, як не залишає слідів в небі траєкторія польоту птаха.
Крім того, треба пам’ятати, що чань-буддизм виник у суспільстві, яким керували в дусі вчення великого мудреця стародавності Конфуція (551 —479 р. до н.е.), який акцентував увагу на пунктуальному виконанні людиною своїх соціальних обов’язків і буквальному дотриманні 300 великих і 3000 малих правил "ритуалу".
Релігійно-культова практика чань-буддизму полягала у комплексному поєднанні важкої фізичної праці і твердої самодисципліни, дихальних і гімнастичних вправ, особливої дієти, масажу, голко-стимуляції; парадоксальних логічних задач і діалогів; певних засобів "шокотерапії" з боку наставників. Ця підготовка призначалася для ченців з їхнім аскетичним життям за найсуворішими у всьому буддизмі правилами і одночасно із най вільнішими умовами перебування в чернечих громадах.
З них налічується три головні.
1. Життя в служінні. На відміну від більшості інших буддистсь-кихгромад-сангх, що свято слідували розпорядженням "Віная-пітаки", згідно з якими чернець не міг робити ніякої фізичної роботи, крім прибирання у своїй келії, чань-буддійський чернець виконував чітко закріплені за ним не тільки культові, а й господарські обов’язки. Вважалося, що фізична праця є особливим різновидом медитації, що привчає свідомість цілком включатися в роботу тіла, зливатися з ним. Зразком "життя в служінні" можна вважати життя одного з найбільш відомих чань-буддійських діячів Байчжана, що навіть у старості любив господарювати в монастирському саду. Турбуючись про стан здоров’я вчителя, його учні якось сховали мотику. Тоді Бай-чжан зачинився в келії і відмовився приймати їжу, заявивши: "День без праці—день без їжі". Відтоді ця приказка перетворилася на символ чань-буддійської працелюбності.
2. Життя в молитві.
3. Життя в медитації. Справді, головне приміщення в будь-якому чань-буддійському монастирі й у наш час — це напівтемний зал для медитації, в якому ченці проводять по дві-три години, іноді кілька разів на день. Спеціальні служителі або наставники при необхідності ціпками роблять "підбадьорливий масаж" тим ченцям, які задрімали або прийняли неправильну позу. Існують також періоди "великого споглядання", коли протягом щонайменше семи днів старші ченці сидять обличчям до стіни, споглядаючи принцип Дхар-ми. У цьому вони наслідують приклад самого Бодхи дхарм и, який за переказом, провів у такому стані цілих 9 років!
Ченці, які практикують медитацію, починають з того, що навчаються зосереджувати увагу на окремому фізичному об’єкті: припустимо, пильно вдивляються в коло на землі, посудину з водою, вогонь, верхівку дерева, кольорову пляму. Ця вправа має тривати доти, доки "знак" об’єкта не закріпиться в їхній свідомості настільки глибоко, що вони зможуть чітко бачити його навіть із заплющеними очима. Свідомість, що привчили до зовнішньої концентрації, вважають чань-буддисти, зможе перенести цю навичку й на в нутрі шнє споглядання сутності речей. Унаслідок внутрішньої концентрації свідомість повинна переконатися в "порожнечі" всього в світі й тим самим спустошити саму себе. Нарешті має стати звичкою такий стан свідомості, коли її потік вільно і легко переміщається від одного об’єкта до іншого, не затримуючись на жодному з них. У такому стані індивідуальне "Я" припиняє контролювати психіку людини зовні і цілком поглинається нею. Відтепер свідомість підкоряється тільки імпульсам, що безперешкодно виходять від внутрішньої "істинної" природи людини.
Слід підкреслити, що подібна медитативна практика не маєна увазі ні підпорядкування, ні примусового "очищення" свідомості, скоріше, її "відпущення на волю". Вона цілком вписується в традицію "серединного шляху", спрямованого на тренування органів чуття і мислення, а не на їхнє вольове підпорядкування, на чому наполягають індійські йоги.
Характерною рисою ча и ь-будд і йською медитації є підкріплення індивідуальних і колективних медитативних вправ індивідуальними бесідами зі своїм наставником, що зазвичай відбуваються щовечора, якщо учень не має потреби в більш частому спілкуванні.
Логічні парадокси (у японськомудзен-буддизмі — коани), яких налічується приблизно 1700, являють собою запитання, що не мають відповіді, служать меті радикальної зміни стереотипу мислення тих, хто вивчає Чань або Дзен, і допомагають їм досягти звільнення свідомості аж до повного її просвітління. Приклади типових коанів:
"Якщо ти зустрів на вулиці когось, хто осягнув істину, ти не можеш пройти мимо мовчки і не можеш заговорити з ним. Як ти вчиниш при зустрічі?"
"Коли ти ляскаєш в обидві долоні, утворюється звук. Тепер послухай, як ляскає одна долоня!"
Наставники чань-буддизму, що практикують його в західних країнах, разом з коанами з успіхом використовують відому казку Л. Керролла "Аліса в Країні Чудес".
За допомогою коанів розум штучно стає на межу абсурду і демонструє власну безпорадність, коли за укоріненою звичкою намагається дати раціональні відповіді на запитання коанів. Навпаки, реакція на запитання коана має бути природною й миттєвою. Учень, що не звик до такої реакції, спочатку губиться. "Якщо ти не можеш відповісти, тобі залишається тільки дочекатися пришестя Майтреї і запитати в нього", — такими словами втішають його чаньські наставники. Але в міру того, як він навчиться не обтяжувати свій розум складними логічними конструкціями, його відповіді набудуть рідкісної невимушеності й дотепності.
Практика коанів, так само як і практика медитації, та й весь чань-буддизм у цілому повинна проводитися під керівництвом майстра Чань. Але майстер не пасивно контролює і дисциплінує учня, він активно діє на нього засобами "шокотерапії".
"Шокотерапія" — це незрозумілі команди наставників своїм учням, зовні несвоєчасні запитання, цитати з якогось священного тексту, грубі жести, ато й несподівані удари ціпком з усіх сил. Останню дію можна порівняти з останнім помахом пензля, яким досвідчений творець завершує свій твір. Спираючись на розвинуту тривалими тренуваннями інтуїцію, наставники повинні уловити в виснаженій витраченими зусиллями і внутрішніми сумнівами свідомості учня той момент, коли йому буде досить одного поштовху, щоб піднятися на якісно новий рівень.
Послідовники чань-буддизму, що пережили подібний психологічний досвід, звичайно порівнюють його з несподіваним випаданням дна в бочці, внаслідок чого весь її вміст ля кілька секунд опиняється зовні.
Коли нарешті настає (неважливо, штучно чи спонтанно) довгоочікувана мить Просвітлення, то істинна природа людини проглядає наче сонце, що його не можуть повністю затьмарити ніякі хмари, вона відчуває "нестерпну легкість буття". Це означає не тільки новий — більш свіжий, більш гострий, але головне—більш цілісний погляд на світ, подібно погляду людини, яка вийшла на світло після тривалого перебування в темряві. Самі дії і вчинки людини в подібному стані підкоряються тільки внутрішнім інтуїтивним поривам і можуть йти врозріз із загальновизнаними правилами поведінки: божевільний регіт, голосний лемент, лихослів’я, знущання з буддійських святинь і текстів (не виключаючи й чань-буддійських). Така дивна реакція цілком зрозуміла з медико-психологічної точки зору, оскільки відіграє рол ь своєрідної розрядки після тривалої надмірної психічної і фізичної напруги. У той же час йдеться про хаотизацію людської свідомості, розірвання сталих зв’язків з оточенням, що однаковою мірою наближує людину і до нірвани, і до реальної, а не символічної смерті.

Приложенные файлы

  • docx 16673797
    Размер файла: 27 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий