Львівський державний університет внутрішніх спр..


Львівський державний університет внутрішніх справ
На правах рукопису
Хавронюк Микола Іванович
УДК 343 (4:447)
Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації
Спеціальність: 12.00.08 – кримінальне право
та кримінологія; кримінально-виконавче право
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Науковий консультант
Баулін Юрій Васильович,
академік Академії правових наук України,
доктор юридичних наук, професор
Київ – 2007

З м і с т
Перелік умовних скорочень ........................................................... 4
Вступ ................................................................................................................. 6
Розділ 1. Загальні положення про кримінальне законодавство держав континентальної Європи .................. 21
1.1. Методологія дослідження кримінального законодавства держав континентальної Європи та його генезис .................................................................. 21
1.2. Система сучасного кримінального законодавства держав континентальної Європи. Судові прецеденти ........................................................... 35
1.3. Конституції держав континентальної Європи як джерела їх кримінального законодавства ..................................................................................... 45
1.4. Загальноєвропейське кримінальне законодавство як основа гармонізації національного кримінального законодавства держав континентальної Європи .......................................................................................... 57
Розділ 2. Загальна частина кримінальних кодексів держав континентальної Європи ........................................................ 72
2.1. Загальна характеристика Загальної частини кримінальних кодексів .... 72
2.2. Дія кримінального закону. Екстрадиція ................................................... 75
2.3. Злочинне діяння .......................................................................................... 87
2.4. Правові наслідки злочинного (протиправного) діяння ......................... 133
2.5. Особливості покарання та інших правових наслідків вчинення злочинного (протиправного) діяння щодо окремих категорій осіб ................ 172
2.6. Положення Загальної частини кримінальних кодексів держав континентальної Європи, які не мають аналогів у Кримінальному кодексі України .................................................................................................................... 191
Розділ 3. особлива частина кримінальних кодексів держав континентальної Європи ...................................................... 254
3.1. Загальна характеристика Особливої частини кримінальних кодексів ............................................................................................... 254
3.2. Групи злочинних діянь, які у кримінальних кодексах України та інших держав континентальної Європи виділяються в окремі розділи (глави) з певними особливостями ............................................................................................................ 269
3.3. Групи злочинних діянь, які у Кримінальному кодексі України не виділяються в окремі розділи (не згадуються) ........................................................ 319
Висновки .................................................................................................... 364
Додатки ....................................................................................................... 374
Список використаних джерел ................................................... 475
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВТК – Виправно-трудовий кодекс
КК – Кримінальний кодекс
КПК – Кримінально-процесуальний кодекс
ЦК – Цивільний кодекс
ЄС – Європейський Союз
МОП – Міжнародна Організація Праці
ООН – Організація Об’єднаних Націй
РЄ – Рада Європи
СОТ – Світова Організація Торгівлі
СНД – Співдружність Незалежних Держав
ЗМІ – засоби масової інформації
Австрія – Австрійська республіка
Албанія – Республіка Албанія
Андорра – Князівство Андорра
Білорусь – Республіка Білорусь
Болгарія – Республіка Болгарія
Боснія і Герцеговина – Республіка Боснія і Герцеговина
Голландія (Нідерланди) – Королівство Нідерландів
Данія – Королівство Данія
Естонія – Естонська Республіка
Ісландія – Республіка Ісландія
Іспанія – Королівство Іспанія
Італія – Італійська Республіка
Кіпр – Республіка Кіпр
Латвія – Латвійська Республіка
Литва – Литовська Республіка
Ліхтенштейн – Князівство Ліхтенштейн
Люксембург – Велике герцогство Люксембург
Македонія – Республіка Македонія
Мальта – Республіка Мальта
Молдова – Республіка Молдова
Монако – Князівство Монако
Норвегія – Норвезьке Королівство
Польща – Республіка Польща
Португалія – Португальська Республіка
Росія – Російська Федерація
Сан-Марино – Республіка Сан-Марино
Словаччина – Словацька Республіка
Словенія – Республіка Словенія
США – Сполучені Штати Америки
Туреччина – Турецька Республіка
Угорщина – Угорська Республіка
Франція – Французька Республіка
ФРН – Федеративна Республіка Німеччина
Хорватія – Республіка Хорватія
Чехія – Чеська Республіка
Швейцарія – Швейцарська Конфедерація
Швеція – Королівство Швеція
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Національні правові системи держав континентальної Європи в останні десятиріччя зближуються. Уніфікація (або, за термінологією західної доктрини, гармонізація, зближення [201, с. 31]) кримінального законодавства цих держав є об'єктивно необхідною для підвищення ефективності боротьби з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру. Гармонізація кримінального законодавства зазначених держав, тобто приведення його у відповідність до європейських стандартів на підставі положень створеного у межах Ради Європи (РЄ) та Європейського Союзу (ЄС) загальноєвропейського кримінального законодавства, є об'єктивно необхідною для підвищення ефективності боротьби з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру. Проявом такої гармонізації стало те, що у 1990–2005 роках близько двадцяти таких держав прийняли нові кодифіковані акти кримінального законодавства (далі назви усіх таких актів, незалежно від їх дійсної назви, позначаються абревіатурою КК), які стали багато у чому схожими. У ці ж роки розпочався процес входження України в європейський правовий простір, набагато більш активними стали міжнародні зв'язки у межах Європи, у т.ч. в інституційній та науковій сферах. У 1995 р. Україна приєдналась до Статуту Ради Європи [720], перед цим, у 1994 р., парламент України ратифікував Угоду про Партнерство і Співробітництво між Європейськими Співтовариствами й Україною (УПС) [748], а в 2004 р. ухвалив Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС [268].
Процес зазначеної гармонізації є неможливим без ретельного аналізу історії, стану та перспектив розвитку кримінального законодавства усіх держав континентальної правової сім'ї. Тому наприкінці ХХ ст. українські вчені стали звертати увагу суспільства на те, що "інтеграція України у європейські структури ставить питання про зближення українського національного і європейського права" [869, с. 26], "актуалізується необхідність створення єдиного правового простору" [566, с. 38], "зближення правових систем європейських держав нині є найважливішою традицією формування галузей... національного законодавства", і "тому перспективним напрямком розвитку наукових досліджень в Україні є... порівняльно-правові дослідження", "особливо це стосується романо-германської (європейської континентальної) системи права" [733, с. 53–54]. Відомі російські криміналісти вважають концептуальними завданнями сучасного кримінального права зокрема створення гармонізованих кримінально-правових норм у межах держав–членів ООН, міжнародно-правових норм прямої дії, у т.ч. таких, що стосувалися б: поняття злочину; видів кримінального покарання; сучасної шкали покарань; врахування усіх можливих, крім покарання, форм кримінально-правового реагування на вчинені злочини; підвищення ролі кримінально-правового заохочення тощо [171, с. 18–20; 418, с. 130–131].
Незважаючи на усе це, аж до останнього часу вітчизняна кримінально-правова компаративістика розвивалась надто повільно, і повної картини кримінального законодавства держав континентальної Європи (далі також – держави Європи, європейські держави), достатньої для належного здійснення процесу гармонізації, як українські, так і зарубіжні вчені не мали.
Між тим, в імператорській Росії кримінальне законодавство європейських держав вельми часто було предметом зацікавленості науковців. Відомі спеціальні дослідження вітчизняних криміналістів Л.С. Білогриць-Котляревського, С.О. Богородського, М.Ф. Володимирського-Буданова, А.А. Піонтковського, В.В. Пржевальського та ін. або дослідження, в яких вчені постійно звертались до зарубіжного законодавства (О.Ф. Кістяківський, С.В. Познишев). Відповідні методологічні засади обґрунтували українські правники-компаративісти М.М. Ковалевський, В.М. Корецький, М.О. Максимейко, Ф.В. Тарановський [391, с. 162–166], а на сучасному етапі розвитку права – Л.О. Корчевна, І.О. Кресіна, О.В. Кресін, О.М. Лисенко, Л.А. Луць, Н.М. Оніщенко, В.Ф. Опришко, Ю.О. Тихомиров, Ю.С. Шемшученко та ін. [392, с. 145–146; 394, с. 111–123].
У радянський же період кримінальне законодавство окремих капіталістичних держав аналізувалось вченими, як правило, з ідеологічних позицій (П.І. Гришаєв, В.К. Іконому, Ю.В. Калінін, Г.Д. Коробков, Н.Ф. Кузнєцова, Н.В. Лясс, В.В. Марущенко, О.І. Рарог, Ю.М. Слободкін, Б.С. Утєвський, М.Д. Шаргородський та ін.). Аналіз кримінального законодавства держав "соціалістичного табору" здійснили Н.С. Алексєєв, М.А. Гельфер, О.Ф. Дживага, С.А. Квелідзе, А.М. Лазарєв, В.П. Махоткін, П.І. Самошин, Ш.С. Рашковська та ін. У цей період серед українських вчених, які вирішували проблеми кримінально-правової компаративістики, можна назвати лише Ю.В. Александрова, Я.М. Брайніна, В.Т. Дзюбу, В.В. Оксамитного, В.В. Скибицького, С.С. Яценка.
Після 1991 р. кримінальне законодавство держав Європи в Україні також досліджувалось недостатньо – переважно на рівні глав у підручниках (М.І. Бажанов, А.В. Савченко, Є.В. Фесенко, В.Л. Чубарєв, С.С. Яценко). Лише у 2001 р. українські криміналісти, аналізуючи певні проблеми кримінального права, почали звертатися до окремих положень законодавства деяких зарубіжних держав, переважно європейських (Ю.В. Баулін, А.М. Бойко, В.К. Грищук, Н.О. Гуторова, О.О. Дудоров, В.П. Ємельянов, Б.О. Кирись, О.М. Костенко, О.М. Лемешко, Я.Г. Лизогуб, М.І. Мельник, В.О. Мєркулова, В.А. Мисливий, В.О. Навроцький, О.В. Наден, В.І. Осадчий, Ю.А. Пономаренко, Г.О. Усатий та ін.). І тільки у 2005 р. з'явились кандидатські дисертації, спеціально присвячені аналізу окремих інститутів кримінального законодавства інших держав (І.В. Красницький, Д.І. Крупко). В останні роки активно працює у цьому напрямку А.В. Савченко, яким видано чимало праць, присвячених порівнянню кримінального права США та України.
Між тим, узгодження волі різних держав, яке проявляється у гармонізації, вимагає ініціативи в постановці відповідних проблем та в організації діяльності у напрямі їх належного вирішення в інтересах усіх заінтересованих держав [861, с. 63–65]. А.В. Савченко слушно вказує: "Саме схожі (спільні, ідентичні) риси дозволяють активізувати порівняльні дослідження у сфері кримінально-правової протидії злочинам, які ще замало відомі (чи взагалі невідомі) національному законодавцеві, а також запровадити ті інститути та норми іноземного законодавства, що підтвердили свою ефективність часом. Це зекономить чимало часу та державних коштів" [673, с. 93].
Дещо більшу увагу приділено порівняльним дослідженням в галузі кримінального права в сучасній Росії. Однак і серед них більшість присвячена лише окремим кримінально-правовим інститутам, які розглянуті на прикладі групи держав (Г.І. Амрахов, О.Ю. Антонова, М.О. Боєва, Е.Г. Гасанов, Л.В. Горбунова, Н.А. Єгорова, С.В. Жиляев, Ю.А. Зюбанов, О.Г. Карпович, В.А. Кондрашина, О.С. Крилова, О.В. Курц, Р.С. Лечієв, С.Н. Мальцева, С.С. Пірвагідов, С.О. Рудаков, О.Ю. Савельєва, В.В. Сидорин, Н.Р. Тупанчески, А.В. Чорний та ін.) або однієї держави (Н.В. Артеменко, І.Б. Карпова, Н.А. Модестова, А.А. Нерсесян, Ж.-П. Оба-Апуну, А.А. Пергатая, Я.М. Плошкіна, О.В. Риккас, Л.Ф. Шулепова та ін.). Дослідженню комплексу кримінально-правових інститутів присвячено менше праць, при цьому в них аналізувалось законодавство лише однієї (А.Е. Жалинський, М.А. Ігнатова, Н.Ф. Кузнєцова) чи кількох держав (Л.Л. Ананіан, Н.Є. Крилова і А.В. Серебреникова, О.О. Малиновський, Н.П. Мелешко і Є.Г. Тарло, Ю.Н. Жданов і О.С. Лаговська).
До цього часу ні в Україні, ні в Росії та інших державах СНД не проводилось комплексне порівняльне дослідження усіх інститутів кримінального законодавства більшості держав романо-германської правової сім'ї, не виявлялась уся сукупність їхніх схожих і відмінних рис, не пропонувались можливі межі гармонізації цього законодавства.
Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано на кафедрі кримінального права і кримінології Львівського державного університету внутрішніх справ у межах теми наукових досліджень "Проблеми вдосконалення кримінального законодавства України та практики протидії злочинності", і спрямоване на реалізацію положень згаданої вище Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [268], Програми інтеграції України до Європейського Союзу [630], Плану заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи [600], Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (ст. 19 якого передбачає постійну перевірку чинних законів на відповідність Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Суду) [266], Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів (її пункт 4 визначає удосконалення кримінального законодавства пріоритетним напрямом фундаментальних і прикладних наукових досліджень на найближчу перспективу) [367].
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення спільного та відмінного у кримінальному законодавстві України та інших держав континентальної Європи і моделювання можливих меж його гармонізації, яка є необхідною для удосконалення засобів спільної протидії новим проявам злочинності в Європі. Цій меті відповідають такі завдання:
- з’ясувати основні уроки історії кримінального законодавства держав Європи і виявити основні тенденції та перспективи його розвитку;
- визначити правову базу гармонізації – джерела сучасного кримінального законодавства держав Європи, місце серед них конституцій цих держав та загальноєвропейського кримінального законодавства, а також їхню роль у розвитку національного кримінального законодавства європейських держав;
- проаналізувати, порівнюючи їх з КК України (тут і далі, якщо не вказано інше, мається на увазі КК України від 5 квітня 2001 р.) та водночас з відповідними актами міжнародного і загальноєвропейського законодавства, кримінальні кодекси більшості держав континентальної Європи: пострадянських, серед яких три держави-члени СНД (Білорусь, Молдова, Росія) і три держави-члени ЄС (Естонія, Латвія, Литва); інших постсоціалістичних, серед яких дві – члени ЄС (Польща, Болгарія) і одна – держава, з якою ЄС будує відносини в рамках процесу асоціації і стабілізації (Албанія); держав традиційного континентального права, які є членами ЄС (Австрія, Бельгія, Голландія, Данія, Іспанія, Італія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція) і які не є членами ЄС (Норвегія, Сан-Марино і Швейцарія), – у т.ч. з урахуванням їхнього членства у відповідних міжнародних організаціях (аналіз зазначених кримінальних кодексів здійснювався на основі різних джерел [1–50]. Надалі в тексті посилання на ці джерела щоразу не робитиметься);
- на основі порівняльного аналізу виявити схожість, відмінності, суперечності і прогалини у кримінальному законодавстві України та інших європейських держав, оцінити актуальність, переваги та взаємовплив цього законодавства;
- визначити найбільш досконалі з техніко-юридичного боку, науково обґрунтовані, апробовані на практиці й актуальні положення кримінального законодавства України та інших європейських держав, які можуть бути взаємно запозичені ними;
- з урахуванням досягнень вітчизняної кримінально-правової науки сформулювати теоретичні положення і практичні рекомендації, спрямовані на подальший її розвиток, внести пропозиції щодо вдосконалення КК України, спрогнозувати правові наслідки реалізації конкретних положень гармонізованого законодавства.
Говорячи про проблеми гармонізації кримінального законодавства держав континентальної Європи, ми маємо на увазі гармонізацію як процес, спрямований на зближення зазначеного законодавства, на усунення або зменшення відмінностей у ньому [499, с. 186], які заважають боротьбі зі злочинністю, насамперед зі злочинами міжнародного (транскордонного) характеру у межах усієї Європи. Вирішення проблем гармонізації законодавства як раз і досягається шляхом виявлення та наступного усунення основних суперечностей і відмінностей, а також формування певних мінімальних загальних вимог і стандартів [54, с. 23]. При цьому слід враховувати два моменти, виявлені компаративістами: 1) до гармонізації, проявом якої є запозичення і взаємовплив, а результатом буде усунення відмінностей в національних правових системах на основі загальновизнаних принципів права, прагнуть насамперед галузі та інститути законодавства різних держав, пов’язані зі станом прав і свобод людини – це обумовлено політичними, соціальними та економічними причинами [386, с. 133]; 2) окремі положення законодавства не можуть бути гармонізовані (уніфіковані), зважаючи на специфіку життя населення різних країн, певні національні особливості, а тому всесвітня гармонізація законодавства – це химера, а уніфікація законодавства хоча б кількох держав без їх політичної уніфікації – міфом [103, с. 252]. Цей міф набув реальності хіба що в умовах ЄС, на території якого склалося уніфіковане право, якого ще не знала вся державно-правова історія [743, с. 34–67].
Об’єктом дослідження є закономірності виникнення, розвитку і дії кримінального законодавства у різних правових системах світу в їхньому порівняльному пізнанні, а його предметом – загальні риси й особливості сучасного кримінального законодавства України та інших держав континентальної Європи – так само в їхньому порівняльному пізнанні.
Методологію дослідження склала система загальнонаукових і спеціально-наукових методів, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження застосовувався насамперед порівняльний метод – з метою виявлення загального, схожого, відмінного та унікального у кримінальному законодавстві України та інших європейських держав, в їх юридичній практиці та положеннях юридичної теорії, – та інші методи в їх сукупності: історичний (генетичний); правового прогнозування; структурно-функціональний; системного аналізу; соціологічний; догматичний; логічний. Це дозволило дослідити певні правові явища, відповідно: у ретроспективі; у перспективі; як взаємопов’язані елементи кримінально-правових систем; як цілісну множину, що складається з підсистем та елементів; як явища соціальні; поза зв’язком з іншими суспільними явищами; з точки зору логіки. Використовувались і такі методи, як: статистичний, моделювання, сходження від простого до складного і від абстрактного до конкретного, математичний, кібернетичний.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є першим в Україні дисертаційним порівняльним дослідженням загальних рис й особливостей сучасного кримінального законодавства України та інших держав континентальної Європи у контексті його гармонізації. На основі дисертації сформульовано ряд нових концептуальних у теоретичному плані та важливих для юридичної практики положень і висновків, які виносяться на захист, а саме:
1. Уперше визначено схожі та відмінні ознаки кримінальних кодексів України та більшості інших держав Європи, що носять закономірний характер. Схожість стосується структури Загальної й Особливої частин цих кодексів, змісту багатьох інститутів та конкретних положень кримінального права, що свідчить про розвиток кримінального законодавства у зазначених державах під впливом: однакових факторів політичного, економічного, соціального, культурного, правового тощо характеру; відповідних актів міжнародного та загальноєвропейського законодавства; взаємних запозичень. Існуюча відмінність у регулюванні тих або інших інститутів чи положень може розглядатися лише як наслідок впливу на його розвиток специфічних факторів різного характеру, як-от: національна самобутність у сфері правових звичаїв і традицій, що знайшли відображення в сучасному законодавстві; різні доктринальні і політичні підходи при визначенні окремих питань; різне значення судової практики при формуванні законодавства.
2. Уперше доведено, що факторами впливу на гармонізацію національного кримінального законодавства європейських держав є: його дуалізм (негативний фактор); міжнародне і загальноєвропейське кримінальне законодавство (насамперед створене у межах ООН, РЄ і ЄС), що має характер наднаціонального (позитивний фактор). На гармонізацію національного кримінального законодавства держав Європи також впливає існування положень кримінально-правового характеру у конституціях цих держав, судове тлумачення кримінального закону Європейським судом з прав людини та національними судами.
3. Уперше здійснено класифікацію норм кримінально-правового характеру, що містяться в конституціях європейських держав, серед них за їх змістом виділено такі, що стосуються: 1) принципів й 2) інших загальних положень кримінального права; 3) покарання та інших кримінально-правових заходів; 4) криміналізації тих чи інших діянь; 5) амністії, помилування та припинення кримінального переслідування; 6) імунітету та інших особливостей кримінальної відповідальності вищих посадових осіб держави. Здійснено аналіз цих норм та виявлено їх схожість і відмінність.
4. Уперше узагальнено позитивний досвід інших держав Європи, в яких існують тенденції до систематизації й уніфікації кримінального законодавства з одночасним звуженням загального обсягу криміналізованих діянь за допомогою положень Загальної частини кримінального законодавства, що стосуються відповідальності за незакінчену злочинну діяльність, співучасть тощо. Сформульовано пропозиції щодо врахування цього досвіду під час подальшого удосконалення ч. 3 ст. 11, ч. 2 ст. 14, ст. 15, ч. 3 ст. 22, ч. 1 ст. 25, ч. 4 ст. 24 КК України.
5. Дістали подальшого розвитку положення щодо переваг "двоколійної" системи правових наслідків злочинного (протиправного) діяння, яка полягає у поєднанні покарань та заходів безпеки і на яку закономірно перейшла більшість європейських держав; показана залежність від неї законодавчого визначення мети і системи покарань та заходів безпеки; сформульовано ознаки, за якими заходи безпеки відрізняються від покарань і здійснено класифікацію заходів безпеки. Наведено додаткові аргументи на користь регламентації у КК України кримінально-правової реституції як особливого (третього) виду правових наслідків злочинного (протиправного) діяння.
6. Уперше визначено спільні та відмінні риси класифікації, системи та конкретних видів покарань, як вони відображені у кримінальному законодавстві держав Європи. На основі зарубіжного досвіду сформульовано пропозиції щодо: визначення "української системи грошових штрафів"; трансформації конфіскації майна у два інші види покарань (конфіскація майна, нажитого злочинним шляхом, та похідного від такого майна, і спеціальна конфіскація); запровадження нових видів покарань (оприлюднення вироку суду, видворення за межі країни тощо).
7. Уперше обґрунтовано доцільність заміни в Україні інституту судимості (не судимості) інститутом реабілітації, а також необхідність законодавчої регламентації реєстрації засудження і реабілітації.
8. Уперше узагальнено досвід європейських держав щодо визначення у кримінальних кодексах загальних і спеціальних видів припинення кримінального переслідування, звільнення від покарання, звільнення від відбування покарання і заміни покарання більш м'яким.
9. Уперше комплексно визначено відсутні у КК України, але врегульовані у кримінальних кодексах більшості інших держав Європи особливості правових наслідків вчинення злочинного (протиправного) діяння щодо окремих категорій осіб (дітей і молоді, інвалідів, рецидивістів, службових (посадових) осіб, військовослужбовців, іноземців тощо), що обумовлюються відповідними положеннями актів сімейного, військово-адміністративного, соціального та іншого законодавства.
10. На основі аналізу зарубіжного досвіду удосконалено підходи до уніфікації і визначення по новому правових підстав кримінальної відповідальності за умисне вчинення злочину службовою особою з використанням влади чи службового становища.
11. Дістали подальшого розвитку аргументи щодо передчасності запровадження в Україні інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб, доведено необхідність регламентації адміністративної відповідальності юридичних осіб за адміністративні проступки.
12. Дістали подальшого розвитку положення щодо доцільності регламентації у КК України: принципів кримінального права; правил кваліфікації злочинів; невинного заподіяння шкоди; поняття та правових наслідків юридичної і фактичної помилки; обопільної вини; особливостей кримінальної відповідальності у справах приватного обвинувачення, а також визначення кримінально-правових термінів. На цій основі сформульовано пропозиції щодо внесення доповнень до КК України.
13. Дістали подальшого розвитку аргументи на користь того, що інститути екстрадиції і примирення (медіації) є комплексними міжгалузевими інститутами, а тому умови і процедура екстрадиції та примирення мають регламентуватися спеціальними законами.
14. Уперше доведено спільність підходів законодавців більшості держав Європи щодо криміналізації діянь та їх об'єднання у певні групи, що виявилось у схожості структури Особливої частини кримінальних кодексів цих держав.
15. Уперше узагальнено позитивний досвід європейських держав щодо формулювання диспозицій, санкцій і назв статей Особливої частини кримінальних кодексів. Сформульовано пропозиції щодо визначення у КК України системи типових санкцій, узгодженої з визначеною у ст. 12 КК класифікацією злочинних діянь.
16. Удосконалено підходи щодо визначення у КК України особливо кваліфікованого виду вбивства (вбивство, вчинене за сукупності двох чи більше ознак, передбачених частиною 2 ст. 115 КК України) та покарання за нього, а також виділення видів довічного позбавлення волі (відповідні пропозиції узгоджені з пропозиціями щодо удосконалення системи покарань).
17. Дістали подальшого розвитку положення щодо внесення змін до статей Особливої частини КК України (зокрема тих, що передбачають відповідальність за злочини зі спеціальним потерпілим, злочини, пов’язані з примушуванням та за військові злочини) або їх скасування з метою уникнення зайвої казуальності, поліпшення системності та внутрішньої уніфікованості КК України.
18. Уперше узагальнено позитивний досвід держав Європи щодо виокремлення об'єктів, що підлягають кримінально-правовій охороні, а також виявлення нових таких об’єктів, поява яких обумовлена науково-технічним прогресом. У контексті гармонізації кримінального законодавства, з урахуванням положень міжнародного, загальноєвропейського законодавства і кримінальних кодексів інших європейських держав, запропоновано визначити і виокремити в Особливій частині КК України злочини, пов’язані з генетичними маніпуляціями, злочини терористичного характеру, проти сім'ї та дітей, проти майбутнього (ненародженого) життя, проти культурної спадщини та деякі інші.
19. Уперше запропоновано сконструювати структуру обох частин КК України за чотирирівневою системою "розділ – підрозділ – відділ – стаття", а також модель нової структури КК України.
Наукові положення і результати, які виносились на захист у кандидатській дисертації здобувача, на захист у докторській дисертації не виносяться.
Провідною ідеєю дисертації є визначення на основі європейських стандартів, що прийнятні для принципів та традицій національної правової системи України, найбільш досконалих, науково обґрунтованих й апробованих на практиці кримінально-правових засобів протидії проявам злочинності в Україні та в Європі загалом.
Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що окремі положення дисертації:
а) впроваджені:
- у проекті закону України "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України (щодо гуманізації кримінальної відповідальності)", розробленого за участю автора робочою групою Міністерства юстиції України (квітень 2006 р.) (Довідка Міністерства юстиції України № 22-53/233 від 24 квітня 2007 р. – Додаток В);
- в інших законопроектах, що розроблялись за участю автора (Довідка Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності № 06-19/15-1010 від 24 квітня 2007 р. – Додаток Г);
- у проектах трьох постанов Пленуму Верховного Суду України, що розроблялись за участю автора (Довідка Верховного Суду України № 1-11/1068 від 21 квітня 2007 р. – Додаток Д);
- у понад 200 підготовлених автором чи за його участю висновках Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України щодо проектів законів про внесення змін до КК України (2001–2006 рр.) (Додаток Б);
- у навчальному процесі у Львівському державному університеті внутрішніх справ (Акт Львівського державного університету внутрішніх справ № 8 від 30 серпня 2007 р. – Додаток Е), –
а також знайшли відображення у понад 60 відзивах автора на автореферати дисертацій і 8 відзивах на дисертації як опонента;
б) можуть бути використані для:
- правильного з’ясування і застосування суддями, прокурорами, слідчими, адвокатами положень кримінальних кодексів України й інших держав Європи, у т.ч. в контексті міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю, екстрадиції та передачі осіб для відбування покарання, що випливає зі змісту статей 7–10, 209 та інших КК України;
- створення службовими особами і фахівцями, які беруть участь у законотворчій діяльності та міжнародному співробітництві у боротьбі зі злочинністю, відповідних модельних актів й ефективних програм такого співробітництва, для оцінки стану розвитку національної правової системи у зіставленні зі світовими тенденціями у розвитку права, і на цій основі відібрання кращих зразків з метою удосконалення як національного, так і міжнародного та загальноєвропейського законодавства;
- повного і об’єктивного відображення викладачами, науковими працівниками існуючих проблем кримінального права у процесі підготовки студентів й аспірантів до правозастосовної, наукової і законотворчої діяльності, викладання навчальних курсів з дисциплін кримінального циклу, підготовки нових навчальних, навчально-методичних посібників тощо.
Особистий внесок здобувача. Викладені у дисертації положення, які складають її наукову новизну, розроблені автором особисто. Власні теоретичні розробки здобувача у наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50%. Наукові ідеї та розробки співавторів опублікованих праць у дисертації не використовувались.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені на 18 науково-практичних конференціях (не враховуючи тих, в роботі яких автор брав дистанційну участь), у т.ч.:
а) 10 міжнародних: "Припинення воєнних злочинів на національному і міжнародному рівні" (Москва, 29 травня 2000 р.); "Європа-Японія-Україна: шляхи демократизації державно-правових систем" (Київ, 17 жовтня 2000 р.); "Запобігання та протидія легалізації ("відмиванню") доходів, отриманих злочинним шляхом" (Київ, 22 січня 2001 р.); "З питання ратифікації Статуту міжнародного кримінального суду і його імплементації на національному рівні" (Москва, 20 березня 2001 р.); "Проблеми державного будівництва в умовах европейського шляху розвитку незалежної України" (Київ, 25 травня 2001 р.); "Сучасні проблеми кримінально-правової науки" (Бєлгород-Харків, 31 жовтня 2003 р.); "Проблеми коментування кримінального закону" (Львів, 2 квітня 2004 р.); "Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості" (Львів, 8 квітня 2005 р.); "Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення" (Львів, 7 квітня 2006 р.); "Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення" (Львів, 13 квітня 2007 р.);
б) 8 інших: "Органи внутрішніх справ на початку третього тисячоліття: проблеми протидії злочинності" (Дніпропетровськ, 27 жовтня 2000 р.); "Становлення правової держави: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання" (Запоріжжя, 8 грудня 2000 р.); "Проблеми реалізації нового Кримінального кодексу України" (Київ, 21 листопада 2001 р.); "Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи вдосконалення кримінального законодавства)" (Львів, 4 квітня 2003 р.); Щорічна конференція Асоціації правників України (Київ, 23 квітня 2004 р.); "Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності" (Харків, 5 жовтня 2005 р.); "Гуманізація кримінального законодавства та судової практики" (Київ, 25 травня 2006 р.); "Актуальні проблеми розвитку адміністративного законодавства України" (с. Глибівка Київської обл., 30 листопада 2006 р.).
Наукове і практичне значення дисертаційного дослідження відображене в опублікованих рецензіях:
- Берзін П.С., Дудоров О.О., Яценко С.С. Довгоочікуване досягнення вітчизняної кримінально-правової компаративістики // Кримінальне право України. – 2006. – № 5. – С. 54-67;
- Брич Л., Навроцький В. Деякі міркування щодо всеосяжного погляду на Особливу частину КК України // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 9. – С. 105-117;
- Навроцький В.О. Опублікована судова практика у кримінальних справах – джерело права // Кримінальне право України. – 2006. – № 1. – С. 116-125.
Публікації автора. Результати дисертаційного дослідження викладено у 74 публікаціях, з яких: 3 монографії (видані за сприянням Міжнародного фонду "Відродження"), 7 підручників і навчальних посібників, 7 коментарів до законів і довідників, 33 статті у наукових фахових виданнях, 24 статті (тези виступів) в інших виданнях.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел (884 найменування). Повний обсяг рукопису дисертації – 557 с., у т.ч. додатки – 101 с. і список використаних джерел – 83 с.
Розділ 1
Загальні положення про кримінальне законодавство держав континентальної Європи
1.1. Методологія дослідження кримінального законодавства
держав континентальної Європи та його генезис
1.1.1. У XVIII–ХІХ і на початку ХХ століть в імператорській Росії кримінальне законодавство держав Європи вельми часто було предметом зацікавленості науковців-криміналістів. У зв’язку з цим видавались переклади як відповідних актів такого законодавства [761; 786], так і праць європейських криміналістів [112; 461; 462; 722; 730; 731; 780; 781; 860], а також спеціальні дослідження вітчизняних криміналістів [97; 152; 295; 592; 593; 623], серед яких особливо треба відмітити працю київського професора С.Й. Богородського [114]. Деякі з них навіть перевидаються тепер за допомогою можливостей електронних ЗМІ [776].
У тодішніх працях з кримінального права, як правило, використовувалися зарубіжні джерела. Наприклад, С.В. Познишев у своєму підручнику постійно посилається на праці німецьких, австрійських, французьких криміналістів, тим самим підкреслюючи, що основні проблеми кримінального права, незважаючи на відмінності у кримінальному законодавстві різних держав, є однаковими [605].
Україна також мала непогану традицію порівняльно-правових досліджень. На необхідність впровадження порівняльних засад дослідження права ще у ХVІІІ ст. вказував українець, перший професор права в Російський імперії С.Ю. Десницький. Україна дала світу таких видатних компаративістів, як М.М. Ковалевський, В.М. Корецький та ін. [393, с. 52–58]. Харківський компаративіст М.О. Максимейко ще наприкінці ХІХ ст. правильно визначив, що схожість правових систем різних держав виникає через загальність їх походження, запозичання, які відбуваються між ними, та ідентичність умов життя і потреб населення [387, с. 19]. О.Ф. Кістяківський присвятив значну частину виданого у Києві підручника з кримінального права розгляду усіх існуючих на той час у світі кримінально-правових теорій [315, с. 133–173].
За часів СРСР генезис та стан кримінального законодавства так званих тоді "капіталістичних" ("буржуазних", "імперіалістичних") держав Європи досліджувалися не так часто. Опубліковані переклади праць зарубіжних "капіталістичних" криміналістів були надзвичайною рідкістю [76; 81; 109; 134], так само як і видання актів вказаного законодавства в СРСР [291; 708; 709; 758]. Саме це законодавство, якщо і досліджувалось, то переважно критично, – і, продираючись через хащі претензій ідеологічного характеру, часто буває важко знайти у більшості праць щось схвальне, позитивне (про що свідчать навіть і назви деяких з них). Монографічних праць серед них – не так багато [99; 189; 190; 288; 296; 297; 373; 470; 471; 594; 651; 704; 866; 874]. Дійсно, навіщо ж вивчати буржуазне кримінальне право, якщо однак "найбільш гнусні злочини експлуататорських класів або загалом не вважаються злочинами, або... залишаються безкарними" [595, с. 16]. Ще менше серед вказаних праць – виданих в Україні [562; 563]. Я.М. Брайнін проаналізував лише джерела кримінального права таких держав, як Франція, ФРН, Італія, Швейцарія, Англія, Австрія, Греція, Данія, Фінляндія, Бельгія, Голландія, Швеція, Норвегія, Іспанія [129].
У підручниках того часу змістовний аналіз відповідних кримінально-правових приписів часто не здійснювався, а у розділах і главах з характерними назвами (як-от "Антинародний характер буржуазного кримінального права", "Реакційна сутність буржуазного кримінального права") викладалися думки основоположників марксизму-ленінізму про буржуазне кримінальне право і йшлося про кримінальне право імперіалістичних держав як "одне із знарядь придушення політичних противників буржуазії" [760, с. 470–503]. Таким же чином можна охарактеризувати й інші роботи, а тому звертатися до їх змісту надалі не будемо. Вигідно відрізняються відсутністю надто нав’язливої ідеологізованості хіба що кілька праць з проблем кримінального права зарубіжних держав [424; 488; 622; 750; 751; 752; 753]. До таких праць можна віднести і спеціальне дослідження українського науковця С.С. Яценка [884].
Дещо більше уваги – у даному випадку позитивної – приділялося кримінальному законодавству соціалістичних держав Європи (хоча цих держав було набагато менше, ніж капіталістичних). Були видані і гарно проаналізовані кримінальні кодекси майже усіх цих держав [69; 70; 166; 167; 168; 169; 208; 306; 437; 494; 551; 577; 654; 676; 790].
У період після 1991 р. кримінальне законодавство держав Європи в Україні досліджувалось, на наш погляд, недостатньо. Можна згадати лише два виданих переклади праць европейських криміналістів [442]. Як це буде показано далі, є низка праць українських вчених, які у межах дослідження тих чи інших проблем кримінального законодавства України як основного предмету аналізували законодавство інших окремих держав. Найчастіше ж кримінальне законодавство держав Європи українськими дослідниками вивчалось у розрізі злочинів міжнародного характеру і міжнародних злочинів. У 1996 р. у Києві вийшла компілятивного характеру брошура, де проаналізовані окремі положення законодавства Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини, Албанії, ФРН, Італії, Франції [575]. Нарешті, у деяких підручниках кримінальне право окремих іноземних держав розглядається на рівні окремих глав [398, с. 445–448; 399, с. 333–347; 400, с. 627–647]. Серед праць, спеціально присвячених аналізу інститутів Загальної частини кримінального законодавства зарубіжних держав, можна назвати хіба що працю І.В. Красницького [389], а аналізу інститутів Особливої частини кримінального законодавства зарубіжних держав – працю Д.І. Крупка [409]. Є – це також буде показано далі – певна кількість праць, в яких кримінальні закони деяких зарубіжних держав використовувались як призма, через яку розглядалися ті чи інші проблеми Загальної частини кримінального законодавства України.
Те, що праць, безпосередньо присвячених дослідженню певних кримінально-правових інститутів за кримінальним законодавством зарубіжних держав або дослідженню кримінального законодавства тієї чи іншої держави так мало, є дещо дивним. Адже давно зникли "залізна завіса" й ідеологічні шори, поступово з’явилися на книжковому ринку російськомовні переклади кримінальних кодексів багатьох держав світу (лише Санкт-Петербурзьким видавництвом «Юридический центр Пресс» у 2000–2006 рр. видано понад тридцять кримінальних кодексів різних держав світу), чимало було говорено про інтеграцію України до певних європейських структур, а також до нових структур на просторах колишнього СРСР і про необхідність узгодження, адаптації законодавства. Нарешті, протягом майже усіх 90-х років ХХ ст. розроблявся новий КК України, в якому могли б бути втілені деякі запозичені положення кримінального законодавства інших держав.
Набагато більше відповідних спеціальних праць вийшло в останні 15 років в Росії. Серед них більшість присвячена лише окремим кримінально-правовим інститутам, при цьому кримінальне законодавство держав Центральної та Західної Європи у деяких із них не аналізувалось [73; 84; 87; 93; 120; 163; 178; 237; 257; 282; 303; 413; 433; 596; 597; 695; 744]. Дослідженню комплексу різних (або й багатьох) кримінально-правових інститутів присвячено менше праць, при цьому в них аналізується лише законодавство однієї [253; 287; 414; 425] чи кількох [255; 416; 436; 477; 478; 755] держав (із числа держав романо-германської сім’ї це, як правило, ФРН і Франція, рідше також Італія, Швейцарія, Іспанія, Польща). Як позитивне надбання російської науки слід відзначити також існування спеціальних кримінологічних праць [290]. Разом з тим, спільною вадою майже усіх згаданих праць є те, що положення про кримінальне законодавство різних держав в них мають переважно описовий характер, висновки ж щодо спільного та відмінного у цьому законодавстві та можливих шляхів його гармонізації, як правило, відсутні. Утім, існують приємні винятки. Наприклад, у проведеному К.О. Борисенко дослідженні, значна частина якого присвячена аналізу кримінального законодавства інших країн, червоною ниткою пройшла така теза: "проведений аналіз дозволив виявити прогалини кримінального законодавства Росії і через запозичення позитивного досвіду зарубіжних країн запропонувати шляхи їх заповнення" [121, с. 25].
Переважна більшість положень нашої дисертації, але у більш детальному вигляді, викладена в однойменній монографії [827]. Ця дисертація частково являє собою квінтесенцію зазначеної монографії, а частково – розвиває чи уточнює її положення.
1.1.2. Особливістю будь-якого компаративного дослідження – і це дослідження не становить винятку – є те, що для досягнення його мети і вирішення його завдань переважно застосовується порівняльний метод. Його значення, як слушно зазначає В.М. Селиванов, полягає не у відкритті нових фактів, а у науковому пояснюванні вже знайдених, дозволяє у суспільствознавстві замінити експериментальний метод [684, с. 544–545]. У кримінальному праві за допомогою цього методу виявляються найбільш досконалі правові формули і відшукуються найкращі можливості реалізації принципів кримінального права [756, с. 17].
Порівняння розуміється як процес відображення і фіксації відношень тотожності, схожості у правових явищах різних держав, а порівнянню піддається одиничне, особливе і загальне у таких явищах. Юридична компаративістика – це насамперед виявлення всезагального, загального, різного та унікального у правових явищах [736, с. 34–36]. Передумовою до проникнення в сутність зазначених явищ стає пошук їх загальних рис, опанування властивих їм закономірностей. Загалом об’єктами порівняння можуть бути системи і галузі права, інститути права, акти законодавства, матеріали юридичної практики і положення юридичної теорії [261, с. 9; 698, с. 558–561]. Хоча у нашому дослідженні приділена певна увага порівнянню усіх названих об’єктів, перевага все ж надається одному з них – актам кримінального законодавства, у першу чергу кримінальним кодексам.
Прийнято вважати, що порівняння здійснюється у формах зіставлення і протиставлення, при цьому воно може бути науковим лише у випадках, коли порівнюються не випадкові, а типові факти, враховується взаємозв’язок з конкретною обстановкою, причинами виникнення, а також динаміка розвитку [261, с. 9; 384, с. 32; 560, с. 35]. Порівняльний метод має два різновиди: синхронічний (коли порівнянню піддаються об’єкти, локалізовані у певний момент часу, з метою виявлення їх типових, загально значимих рис) і діахронічний (або порівняльно-історичний – коли об’єкт досліджується в історичному плані, і завдяки цьому створюється уявлення про еволюцію змісту того чи іншого правового феномену) [858, с. 391–393].
Ми намагались враховувати усе це під час дослідження, використавши також наукові результати українських вчених щодо методології порівняльного правознавства [110]. Саме завдяки цьому і були виявлені загальні риси і особливості тих чи інших інститутів і приписів кримінального законодавства різних європейських держав. Застосування цього методу в інших дослідженнях дозволило, як відмітив М.І. Бажанов, запровадити у чинному КК України, наприклад, інститут обмеженої осудності, прийняти позитивне рішення про скасування смертної кари. Загалом "цей метод дає можливість оцінити ті чи інші норми кримінального права країн зарубіжжя на предмет їх використання в нашому законодавстві. Звичайно, не йдеться про повне перенесення іноземного права на наш ґрунт, що неприпустимо, але окремі його положення може бути сприйнято" [399, с. 24].
Зрозуміло, що результати будь-якого наукового дослідження не можуть бути достовірними, якщо використано лише один метод. Тим більше, коли аналогічні правові феномени підлягають порівняльному дослідженню, воно неможливе без попереднього вивчення й аналізу цих феноменів за допомогою інших методів. Тому методологію цього дослідження загалом склала система загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмета. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження автор застосовував, крім порівняльного, в їхній сукупності і такі методи:
- історичний (генетичний). Цей метод використано для ретроспективного вивчення проблем кримінального права, закономірностей і тенденцій розвитку кримінального законодавства в державах континентальної Європи, факторів, що впливали на його розвиток, виявлення впливу кримінального законодавства певних держав на розвиток кримінального законодавства інших держав;
- структурно-функціональний. Він у даному дослідженні також має особливе значення, оскільки порівнюється між собою дуже багато кримінально-правових явищ, і лише за його допомогою відповідні об’єкти можливо дослідити як взаємопов’язані елементи кримінально-правових систем;
- системного аналізу (системний). Саме системний метод зобов’язує проводити дослідження кримінально-правових явищ як цілісної множини, що складається з підсистем і елементів. Система права, що існує у будь-якій державі, складається з відповідних підсистем – галузей, підгалузей, інститутів (скажімо, у кримінальному праві інститут поняття злочину чи інститут покарання) тощо. Наприклад, принципу системності відповідає розташування у Кримінальному кодексі Загальної й Особливої частин, розділів, статей; при цьому власну систему має як кримінальне законодавство будь-якої держави, так і його окремі інститути [399, с. 23–24; 858, с. 33–34]. Врахування цього при здійсненні компаративного дослідження дало змогу порівняти між собою відповідне одиничне, особливе і загальне у кримінально-правових явищах, типові, а не випадкові факти;
- догматичний (формально-юридичний). Цей метод, який за висловом Ієринга, є "абеткою права", виходить з правила: forma legalis – forma esseentialis (юридична форма – це істотна форма), і дозволяє вивчати право як таке, у "чистому виді", поза його зв’язком з економікою, політикою, мораллю тощо. Призначення цього методу полягає в аналізі чинного законодавства та практики його застосування, у виявленні очевидних аспектів правових явищ без проникнення у внутрішні сутнісні сторони і зв’язки. Він здійснюється за допомогою формально логічних прийомів: аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстракції та інших, і дозволяє виробити поняття, описати, узагальнити, класифікувати, систематизувати, передати отримане знання ясним, цілком визначеним чином [399, с. 22; 560, с. 35; 698, с 15];
- логічний. Цей метод дозволив, з одного боку, виявити логічні помилки, присутні в окремих положеннях кримінального законодавства, певну непослідовність законодавців окремих держав, не сприймати як істинні і заперечити деякі хибні судження науковців, а з іншого – сконцентруватися на предметі дослідження і відволіктися від несуттєвого;
- соціологічний. Він полягає в дослідженні злочину і покарання як явищ соціальних [399, с. 23]. На цій основі зроблені деякі висновки про необхідність кримінально-правової заборони, її передчасність і непотрібність взагалі;
- статистичний. Загалом цей метод використовується для встановлення статистичних даних про кількість вчинених злочинів, засуджених осіб тощо, а у цьому дослідженні має порівняльний контекст;
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlАле цими державами питання про роль судових прецедентів та інших джерел кримінального права не обмежується. Л.О. Корчевна, з посиланням на праці західних правників (Р. Давида і К. Жоффре-Спінозі, Ж.-Л. Бержеля, Г. Бермана та ін.) нагадує, що європейська правова традиція загалом ніколи не змішувала право та закон (за винятком кодифікації і законодавчого позитивізму ХІХ ст., який нині подоланий) і не стверджувала, що вивчення одного лише закону дозволяє дізнатися, що таке право; адже воно не міститься виключно у законодавчих нормах. На думку західних правників, жодна з форм права (законодавство, звичаєве право, договірне право, судове або прецедентне право, доктрина) не може претендувати на єдино практичне та справедливе – кожна з них має свої переваги та недоліки. На континенті має місце поступове послаблення віри у закон; у ньому вбачають все більше тільки вираження загальних принципів, які надають великого простору для тлумачення, внаслідок чого постійна судова практика все виразніше стає самостійним джерелом права. Отже, сьогодні відмінність між тією чи іншою правовою сім’єю полягає у тому, яке саме з правових джерел переважає над іншим; такого ж юридичного устрою, який віддавав би перевагу виключно одному з джерел права і нехтував іншими, не існує [377]. Р.Б. Хорольський підтверджує, що в ЄС фактично визнано прецедентний характер рішень Суду ЄС та їх статус як найважливішого джерела європейського права [851].
Російські фахівці з теорії права зазначають, що доктрина у питанні про судову практику як джерело права романо-германської сім’ї є досить суперечливою. Але зростаюче значення касаційного прецеденту, значна кількість опублікованих збірників і довідників судової практики свідчать, що судова практика є допоміжним джерелом права, яке не посягає на вихідний принцип панування закону і не перетворює суддю у законодавця [560, с. 314–315; 858, с. 402]. О.О. Малиновський також стверджує, що аналіз зарубіжної і російської судової практики достатньо переконливо свідчить про значну роль прецедентів у правовому регулюванні і називає прецедент нічим іншим, як "доопрацюванням" судом законотворчої роботи парламенту [476, с. 43, 47]. В літературі наводяться такі приклади. У 1958 р. Касаційний суд Франції своїм рішенням визнав крайню необхідність обставиною, що звільняє від кримінальної відповідальності. Іншими судовими рішеннями були вироблені умови правомірності крайньої необхідності. У постанові Пленуму Верховного Суду РФ від 10 лютого 2000 р. № 6 "Про судову практику у справах про хабарництво і комерційний підкуп" дається тлумачення термінів "загальне заступництво" і "заступництво по службі", містяться правила кваліфікації деяких діянь [416, с. 128–129]. А.В. Наумов прогнозує, що в Росії роль судового прецеденту буде підвищуватися: суди отримають право офіційно посилатися на рішення Верховного Суду у конкретних справах як на прецедент тлумачення кримінально-правової норми, що ними застосовуватиметься [549, с. 550]. Висловлюючи такі міркування, російські автори мають можливість спиратися на ст. 56 чинного у Росії Закону про судоустрій в редакції від 20 серпня 2004 р., згідно з якою керівні роз'яснення пленуму Верховного суду є обов'язковими не тільки для судів, а й для інших органів та посадових осіб, які застосовують закон, з приводу якого дане роз'яснення [264]. Утім, існує й інша думка: нібито вища судова інстанція, виходячи з принципу розподілу влад, не повинна "приміряти на себе тогу законодавця", а має лише виходити у законодавчий орган з ініціативою зміни закону [283, с. 30]. Але згідно з Конституцією України Верховний Суд України не має такого права.
Українські вчені також не відкидають можливості запозичення певних елементів прецедентної системи права. Так, В.Ф. Опришко вказує: "Особливістю європейського права є те, що воно виникло та активно розвивається на основі як континентального, так і загального права. Наприклад, питаннями забезпечення прав та свобод людини в рамках Ради Європи займається Європейський суд з прав людини. В своїй діяльності він... активно використовує... правило прецеденту. Обґрунтування судових рішень відбувається, виходячи не тільки з норм відповідних конвенцій, а й принципів справедливості, розумності, природного права, відповідності моральним критеріям суспільної необхідності. Держави-члени Ради Європи, серед яких і Україна, зобов'язані визнавати обов'язковість юрисдикції цього суду" [566, с. 40–41]. В.Я. Тацій і Ю.М. Грошевий зазначають: "Повинно бути переосмислене ставлення до постулатів звичаєвого права... В першу чергу це стосується судового прецеденту...". Автори вважають цілком правильною правозастосовну практику Верховного Суду України, коли судові рішення скасовуються як такі, що суперечать тому тлумаченню закону або окремих його положень (нерідко розширених), які містяться в тій чи іншій постанові пленуму [733, с. 54]. Російські вчені давно визнали джерелами кримінального права Росії прецедентні рішення Європейського суду з прав людини [637]. У 2006 р. набрав чинності Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Закон встановлює обов'язкове здійснення перевірки законів і підзаконних актів та їх проектів на відповідність практиці Суду, а суди України при розгляді справ повинні застосовувати практику Суду як джерело права [266; 324, с. 131].
Конституційний суд ФРН намагався знайти вирішення проблеми співвідношення між матеріальним і формальним за допомогою тези, що суддя повинен дотримуватися не лише закону, а й права загалом (ст. 20, абз. 3 Основного Закону ФРН), тобто тих загальних принципів права, що закріплені у "фундаментальних, перевірених практикою уявленнях суспільства про справедливість". Виходячи з цього "права", судді можуть добудовувати закони, і не лише шляхом їх тлумачення, а й заповнюючи прогалини в законі та обмежуючи юридичний склад норми. Така суддівська добудова, що відходить від букви закону, є допустимою лише тоді, коли потреби реалізації права важливіші за дотримання принципу поділу влади і "правопевності", які вимагають суворого дотримання закону. Однак, якщо конкретно сформульована норма виключає потребу її тлумачення, то, з огляду на конституційно-правову монополію, залишається тільки можливість звернення до Конституційного суду. Спроба суддівського заповнення прогалин у праві суворо заборонена, наприклад, принципом "nulla poena sine lege" (абзац 2 ст. 103 Основного Закону ФРН), що виключає аналогію при встановленні, виборі чи посиленні міри покарання. "Під диктовку законодавця" існує і податкове право, яке також не можна змінювати, а тим більше створювати за аналогією [856, с. 99–100].
Згадаємо про те, що і римське право у початкових його формах носило саме прецедентний характер – воно являло собою "право суддів" – преторів, інших посадових осіб, які вирішували конкретні життєві ситуації. Лише потім в результаті діяльності великих римських юристів запрацювала думка, почали вироблятися нормативні узагальнення, принципи, стрункі юридичні конструкції, стверджуватися адекватна юридична термінологія. У середні століття, в результаті праці глосаторів, які тлумачили положення візантійського права, ці положення затвердились у правосвідомості юристів Нового часу і врешті-решт у виді нормативних узагальнень втілились в законах.
Юристам добре відомо, по-перше, що для застосування права недостатньо упевнитися в існуванні тієї чи іншої юридичної норми, а необхідно ще й встановити її точний смисл, по-друге, що закони бувають неточними, неясними, неповними і суперечливими, а суди, застосовуючи закон, не мають права відмовити у вирішенні справи на підставі недоліку закону, по-третє, що відмінність у розумінні законів призводить до різних наслідків їх застосування, а це порушує принципи єдності правового порядку і рівності усіх перед законом. Тому суди повинні мати закріплене законом право не лише з’ясовувати справжній смисл неясних законів, а й заповнювати прогалини в законах та усувати суперечності, які в них існують [258, с. 61–62].
З цим, на нашу думку, можна погодитися. Загалом вважаємо, що невизнання судової практики джерелом кримінального права у вітчизняній доктрині ґрунтується на помилковому уявленні, нібито визнання її таким джерелом буде прирівняне до застосування аналогії у кримінальному законі. З одного боку, цілком правий Я.М. Брайнін у тому, що законодавець встановлює кримінальну відповідальність за порушення лише тих норм, охорону яких він визнає необхідною, і саме тому застосування за аналогією кримінального закону не може мати місця у зв’язку з порушенням таких норм, кримінально-правова охорона яких хоча б in genere не регламентована [107, с. 64]. З іншого, по-перше, кримінальний закон не лише встановлює кримінальну відповідальність за порушення тих чи інших норм, а й містить масу інших приписів, застосування яких за аналогією абсолютно не суперечить принципу nulla poena sine lege. По-друге, і у випадку заперечення застосування аналогії при встановленні, виборі чи посиленні міри покарання зазвичай виходять з ідеалу, тобто з того, що законодавець чітко визначив як злочин, так і покарання. Але що робити, коли закон неясний чи суперечливий? Оскільки ж це трапляється надто часто, то було б помилкою усі надії щодо тлумачення цих суперечностей покладати виключно на Конституційний Суд.
Судовий прецедент створюється, як відомо, судом. Рішення суду, яке має прецедентний характер, виноситься при розв’язанні конкретної справи, містить у собі правову норму, внаслідок чого нижчі суди посилаються на нього у своїх наступних рішеннях, і є обов’язковим для застосування усіма судовими інстанціями [259, с. 54]. За цими ознаками судовий прецедент і відрізняється від судового тлумачення.
На наш погляд, судові прецеденти, які можуть стати ще одним офіційним джерелом права, міг би створювати і Верховний Суд України.
1.3. Конституції держав континентальної Європи
як джерела їх кримінального законодавства
1.3.1. Не можна переходити до аналізу власне кримінальних законів держав континентальної Європи, не зупинившись перед тим на базових кримінально-правових положеннях, що містяться в основних законах цих держав, які ми аналізуємо за кількома літературними джерелами [361; 362; 363; 364; 365; 366]. Про значення конституцій держав континентальної Європи як джерел кримінального права можна судити хоча б на прикладі Конституції Італії (1947). Вона є однією із найдемократичніших конституцій західних держав. Суперечні ж їй положення чинного КК Італії, прийнятого ще у 1930 р., дотепер не усунуті. Тому для розвитку законодавства особливого значення набуває діяльність Конституційного суду країни [754, с. 507].
Починаючи аналіз зазначених положень, ми були упевнені, що знайдемо їх певну кількість. Але аж ніяк не очікували, що цих положень буде настільки багато, що їх доведеться навіть класифікувати. До цих пір у практиці кримінально-правових досліджень такий аналіз робився лише щодо деяких положень конституцій Франції і ФРН [467, с. 19–20; 478, с. 66–67], конституцій нових європейських держав (Естонії, Латвії, Литви, Білорусі, Македонії, Молдови, Словенії, Хорватії, Словаччини, України і Чехії) у контексті гарантій недоторканності особи [523, с. 29–31], конституцій окремих європейських держав у контексті екстрадиції [682, с. 93–94], а також нами щодо усіх європейських конституцій [801; 810; 812; 826].
Користуючись першістю, пропонуємо усі конституційні норми кримінально-правового характеру за їх змістом поділити на такі, що стосуються: 1) принципів кримінального права; 2) інших загальних положень кримінального права; 3) покарання та інших кримінально-правових заходів; 4) криміналізації тих чи інших діянь; 5) амністії, помилування та припинення кримінального переслідування; 6) імунітету та інших особливостей кримінальної відповідальності вищих посадових осіб держави.
Деякі положення, подібні до тих, що містяться в конституціях європейських держав, є і в Конституції України. Треба зазначити, що їх вельми багато (див. статті 25, 27, 28, 29, 41, 43, 52, 56, 57, 58, 60, 61, 62, 63, 76, 80, п. 22 ч. 1 ст. 92, статті 105, 111, 126 та інші). Проте, це зовсім не означає, що Конституція України є вершиною досконалості і що її текст не може бути поліпшений за рахунок запозичення окремих положень конституцій інших держав. З іншого боку, й іншими державами можуть бути запозичені окремі положення Конституції України. Наприклад, положення статей 52 і 63 про те, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом і що особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
1.3.2. Почнемо з питання про принципи та інші загальні положення кримінального права. Як показав проведений нами аналіз, у тій чи іншій мірі про кримінально-правові принципи згадується в конституціях усіх європейських держав, крім хіба що Союзної конституції Швейцарії (1999). При цьому слід підкреслити, що загалом поняття "принцип" у європейських довідниках визначається як основоположна правда, загальне правило, стандарт, доктрина, визначені наперед політика чи спосіб дій тощо [640, с. 15], тобто як щось таке, відступати від чого не можна.
Зазвичай у конституціях визначені такі загальні принципи кримінального права: законності; особистого характеру кримінальної відповідальності; адекватності покарання; гуманності; індивідуалізації покарання, – а також такі три принципи дії кримінального закону: ультраактивності і ретроактивності та принцип ne bis in idem ("одне діяння двічі не карається").
Найчастіше в названих конституціях йдеться про принципи законності, ультраактивності і ретроактивності кримінального закону. При цьому часто має місце поєднання (злиття) перших двох названих принципів в одному. Найбільш яскраво це проявилось у Конституції Словенії (1990) – згідно зі ст. 28 "Принцип законності в кримінальному праві" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за діяння, яке в момент його вчинення не визнавалося законом злочином і за яке законом не передбачалося покарання; факт вчинення кримінально караного діяння, передбаченого законом, встановлюється і вирок виноситься відповідно до закону, що діяв на момент вчинення злочину, за винятком випадків, коли новий закон припускає більш м'яке покарання.
Як правило, формулювання вказаних трьох принципів в усіх європейських конституціях однакове і нагадує те, що міститься в ч. 3 ст. 3, ч. 2 ст. 4 та в ст. 5 КК України, хоча зазвичай без деталізації. Це стосується зокрема конституцій: Болгарії (1991), Естонії (1992), Ісландії (1944), Кіпру (1960), Мальти (1964), Росії (1993), Румунії (1991), Туреччини (1982), Хорватії (1990), Словаччини (1992), а також Хартії основних прав і свобод Чехії (1991).
Але в конституціях окремих держав існують й особливості. Наприклад, Конституція Польщі (1997) дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності тільки того, хто вчинив діяння, заборонене під погрозою покарання законом, що діє під час вчинення діяння, але цей принцип не перешкоджає покаранню за діяння, яке під час його вчинення становило злочин за міжнародним правом. Аналогічна згадка міститься у Конституції Португалії (1976). Деякі інші особливості визначення принципів законності, ультраактивності і ретроактивності кримінального закону існують у конституціях Албанії (1998), Андорри (1993) Швеції (1974), Греції (1975), Молдови (1994), Італії (1947), Нідерландів (1983).
Окремі конституції визначають лише, що кримінальні закони не можуть мати зворотної сили, тобто визнають тільки принцип ультраактивності закону, нехтуючи принципом ретроактивності. Це стосується конституцій: Македонії (1991), Монако (1962), Норвегії (1814), Угорщини (1949), Основного Закону Фінляндії (1999), Основного Закону ФРН (1949), французької Декларації прав людини і громадянина (1789) і Декларації прав громадян і основних принципів державного устрою Сан-Марино (1974).
В окремих конституціях визначено тільки принцип законності. Йдеться про конституції: Бельгії (1994), Іспанії (1978), Литви (1992), Ліхтенштейну (1921), Люксембургу (1868).
У конституціях Литви, Македонії, Португалії, Росії, Словенії та в Основному Законі ФРН визначено відомий кримінально-правовий принцип ne bis in idem, відповідно до якого ніхто не може бути повторно засуджений за той самий злочин. Проте, як виявляється, з цього, здавалося б, вельми жорсткого принципу, деякі держави роблять винятки. Такими винятками визнаються випадки, коли: справа підлягає перегляду за рішенням вищестоящого суду (конституції Албанії, Мальти, Хорватії, Словаччини); наслідком злочинного діяння стала смерть – отже враховані випадки, коли смерть стала віддаленим наслідком діяння, за яке особа вже раніше була покарана (Конституція Кіпру).
Конституціями Італії і Туреччини встановлено принцип особистого характеру кримінальної відповідальності, Конституцією Кіпру – принцип адекватності покарання, Конституцією Португалії – принцип індивідуалізації покарання, конституціями Монако, Італії та Декларацією прав громадян і основних принципів державного устрою Сан-Марино – принцип гуманності. Із положень Конституції ФРН про те, що людська гідність недоторканна, дискримінація заборонена, законодавство зв'язано конституційним ладом, а виконавча влада і правосуддя – законом і правом, – німецькі вчені виводять схожий з принципом гуманності принцип зв’язаності кримінального права положеннями про основні права людини [253, с. 76–77].
Серед конституційних приписів про інші, крім принципів, загальні положення кримінального права, варто виділити такі, що стосуються:
1) юрисдикції щодо видання кримінальних законів. Наприклад, Конституція Австрії (1920) і Основний Закон ФРН надають таке право Землям, а Конституція Португалії надає Асамблеї Республіки право передавати Урядові свої законодавчі повноваження, у т.ч. у сфері визначення злочинів і покарань;
2) особливостей прийняття кримінальних законів. Згідно з конституціями Албанії, Румунії та Молдови кримінальні закони можуть прийматися тільки кваліфікованою більшістю голосів усіх членів парламенту. Якби подібний порядок було запроваджено в Україні, то, на наше переконання, КК України можна було б зробити більш досконалим;
3) видачі (екстрадиції). У конституціях Болгарії і Туреччини встановлене правило, згідно з яким громадяни цих держав не можуть бути виданими іншій державі за жодних умов. Конституції деяких інших держав (Албанії, Італії, Македонії, Молдови, Нідерландів, Польщі, Румунії, Словенії, Хорватії) обмежуються положеннями про те, що їхні громадяни не можуть, а іноземці за певних умов можуть бути видані.
У конституціях деяких інших держав питання видачі регламентуються ще більш детально. Так, відповідно до Конституції Іспанії, видача злочинців допускається, але особи, які вчинили політичні злочини, підлягають видачі тільки на виконання договору або закону за принципом взаємності; терористичні акти не належать до політичних злочинів. Згідно з Конституцією Мальти екстрадиція дозволена тільки на виконання згоди, створеної міжнародним договором, і відповідно до закону. Жодна особа не повинна бути видана за злочин політичного характеру. У Конституції, в контексті зобов’язань Мальти як члена ЄС, згадується і про дію Закону про екстрадицію (1978). Згідно з Конституцією Португалії видача португальських громадян допускається тільки за рішенням суду на умовах взаємності з боку відповідної держави, закріплених міжнародним договором, у випадках тероризму і злочинів, організованих на міжнародному рівні, якщо держава, що вимагає видачі, гарантує проведення належного і справедливого процесу. Конституціями Португалії, Росії і Швейцарії чітко визначені усі випадки, коли видача не допускається;
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlЗагалом аналіз кримінальних кодексів постсоціалістичних держав з точки зору схожості та відмінності структури їх Загальної частини демонструє, що спеціальні розділи (глави), присвячені: 1) видам покарання і призначенню покарання – є в усіх цих кодексах, а звільненню від покарання, примусовим заходам медичного характеру, особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх, дії кримінального закону, обставинам, що виключають злочинність діяння – майже в усіх; 2) завданням кодексу; співучасті; звільненню від кримінальної відповідальності; множинності злочинів; судимості, – є у багатьох з цих кодексів; 3) поняттю злочину; незакінченому злочину; суб’єкту злочину; вині, – є лише в деяких з них; 4) строкам давності; загальним положенням про кримінальну відповідальність; заходам безпеки; роз’ясненню термінів кримінального закону; кваліфікації злочинів; помилуванню і амністії; ставленню кодексу до інших законів, – зустрічаються дуже рідко.
Серед усіх кримінальних кодексів держав Західної Європи Загальна частина найбільш гарно структурована у КК Сан-Марино і КК Іспанії. Так, КК Сан-Марино включає такі розділи: І – "Кримінальний закон"; ІІ – "Особа, винна у вчиненні злочину"; ІІІ – "Злочин"; IV – "Співучасть великої кількості осіб"; V – "Покарання і заходи безпеки"; VI – "Цивільні зобов’язання та інші дії, що випливають із злочину"; VII – "Тлумачення юридичних термінів". Розділи ІІ, ІІІ і V поділені на кілька логічних глав. Схожою є структура Загальної частини КК Іспанії.
З приводу КК ФРН А.Е. Жалінський зазначає, що особливості побудови його Загальної частини полягають у тому, що: а) багато приписів, особливо дефінітивного характеру, у ньому відсутні (немає визначення завдань, переліку принципів, визначень вини, умислу і необережності); б) відсутні деякі інститути, які заповнюються доктриною (групові злочини, рецидив); в) є норми про визначення понять; г) істотно відрізняється розділ "Правові наслідки діяння" від російського розділу "Покарання"; д) інакшою є послідовність норм [253, с. 67–68].
Зазначене стосується кримінальних кодексів й інших держав Західної Європи: структура їх Загальної частини, як правило, також відрізняється від звичної для пострадянських країн. У цих кодексах спеціальні розділи (глави), присвячені: 1) дії кримінального закону, видам покарань, призначенню покарання, звільненню від покарання, строкам давності, стадіям вчинення злочину, співучасті у злочині, обставинам, що виключають відповідальність, – як правило, присутні; 2) заходам безпеки, роз’ясненню термінів кримінального закону, застосуванню примусових заходів медичного характеру, особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх, – є у багатьох з них; 3) ставленню кодексу до інших законів, справам приватного обвинувачення, кримінально-правовій реституції, кримінальній відповідальності юридичних осіб, – є у деяких з цих кодексів; 4) суб’єкту злочину, вині, множинності злочинів, судимості, – як правило, відсутні; 5) загальним положенням про завдання кримінального закону і про підстави кримінальної відповідальності, – відсутні. Утім, у деяких з них є розділи (глави), присвячені правилам кваліфікації злочинних діянь, примиренню тощо. У кримінальних кодексах деяких держав в окремі частини виділені положення про кримінальні проступки (Італія, Іспанія, Голландія, Норвегія) та про відповідальність військовослужбовців за військові злочини (Польща, Норвегія).
2.2. Дія кримінального закону. Екстрадиція
2.2.1. У сучасній Україні питання дії кримінального закону були предметом наукового інтересу Ю.А. Пономаренка [613; 614]. П.П. Сердюк у своїй статті поставив цікаве питання про те, коли саме має місце поширення інформації через комп’ютерну мережу і вчинюються відповідні комп’ютерні злочини через Інтернет, а також спробував визначити варіанти його вирішення [691]. Українські вчені вказали на той факт, що практика застосування видачі йде шляхом прийняття національних законів (наприклад, в Австрії, Швеції), якими деталізується як матеріально-правова основа видачі, так і процесуальний її бік, і що такий закон бажано прийняти і в Україні [455; 682]. На жаль, обґрунтованого висновку з цього питання немає у дисертації М.П. Свистуленко. Хоча він мав би бути з огляду на певні міркування дисертантки. Ці міркування стосуються того, що, по-перше, інститут екстрадиції є комплексним міжгалузевим інститутом (а тому усі нормативні положення щодо екстрадиції не можуть бути відображені лише в КК або лише в КПК України, або лише у відповідних міжнародних договорах України), по-друге, такі закони існують у багатьох інших державах і такий закон діяв у царській Росії, по-третє, в Україні "на сьогодні порядок надання (звернення за наданням) правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції регулюється підзаконними нормативними актами" [682, с. 22, 43–44, 49–53, 64, 85, 200].
Змістовною є праця О.І. Бойцова, який, крім того, що комплексно дослідив усі питання видачі злочинців, проаналізував і те, як ці питання регулюються у міжнародному праві та в законодавстві окремих держав. Він вказав на те, що спеціальні екстрадиційні закони прийняті в Австрії, Бельгії, Болгарії, Голландії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції, Фінляндії, Франції, а в деяких державах (ФРН, Швейцарія тощо) питання екстрадиції вирішуються в законах про міжнародну допомогу у кримінальних справах, і що певним правилом стало укладення з цих питань багатосторонніх угод загальнорегіонального рівня, як-от Європейська конвенція про видачу [117, с. 36–38, 47–112].
Російські вчені проаналізували дію кримінальних законів держав СНД за колом осіб [638, с. 54–56; 611] та у просторі (враховуючи при цьому принципи: територіальний, екстериторіальний, громадянства, заступництва, реальний і універсальний) [282]. Особливості дії зазначених вище принципів у міжнародному кримінальному праві визначені О.Г. Кибальником [311, с. 135–150]. У роботі О.М. Медведєва увага приділена переважно питанню дії в часі кримінального закону РФ [495]. А.Е. Жалінський зазначив, що дія кримінального закону у просторі визначає стан суверенітету кожної країни і виділив, виходячи із тенденцій глобалізації: а) охорону власного суверенітету, коли держава намагається обмежити поширення сторонньої влади на свою територію та своїх громадян (включаючи осіб без громадянства, що проживають на її території); б) самообмеження компетенції, тобто відмову від поширення власного кримінального закону за колишні (традиційні) межі дії; в) можливе зіткнення суверенітетів, коли ряд систем поширює свою дію на одні й ті самі діяння [253, с. 108]. Достатньо повно питання дії кримінального закону Франції та ФРН проаналізували Н.Є. Крилова і А.В. Серебреникова [754, с. 263–269, 380–383]. Ці питання розглядаються також у численних працях, присвячених боротьбі з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру.
2.2.2. Щодо дії кримінального закону в часі. Відповідно до ст. 4 КК України:
1) кримінальний закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування;
2) злочинність і караність діяння визначаються кримінальним законом, який діяв на час вчинення цього діяння (принцип ультраактивності закону);
3) часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Аналогічні положення містяться у кримінальних кодексах практично усіх пострадянських держав. Принцип ультраактивності закону передбачено Загальною декларацією прав людини (1948) та Міжнародним пактом про громадянські й політичні права (1966) [520] і є загальновизнаним принципом кримінального права.
Але деякі положення щодо дії кримінального закону у часі у тих чи інших країнах мають певні особливості. Наприклад, у КК Литви зазначено, що часом вчинення злочинного діяння є час дії (бездіяльності) або час настання наслідків, передбачених кримінальним законом, якщо особа бажала, щоб наслідки настали в інший час. Таке положення, якби воно було прямо визначене у КК України, дозволило б уникнути багатьох непорозумінь, які можуть бути пов’язані з недосконалістю формулювання частини 3 ст. 4 КК України, на які нами зверталась увага [545, с. 20].
У ст. 5 КК України визначено принцип ретроактивності, згідно з яким кримінальний закон, що:
1) скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у т.ч. на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість;
2) встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі;
3) частково пом’якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність.
Аналогічні положення містяться і в кримінальних кодексах більшості інших країн з деякими особливостями. Наприклад, у кримінальних кодексах Росії, Білорусі, Латвії, Литви, Естонії, крім вказівки на скасування злочинності діяння або пом’якшення покарання, йдеться і про іншим чином поліпшення юридичного становища особи, яка вчинила злочин. Але відповідний закон, згідно з КК Латвії, може не мати зворотної дії, якщо це прямо визначено самим законом. У КК Білорусі більш чітко визначено правило дії проміжного закону.
У КК Польщі ретельно визначаються усі можливі нюанси зворотної дії кримінального закону. Так, якщо за новим законом за діяння, щодо якого винесено вирок: а) передбачене покарання, верхня межа якого нижче покарання, призначеного за вироком, то строк покарання знижується до верхньої межі покарання, передбаченого за таке діяння у новому законі; б) не передбачене покарання у виді позбавлення волі, то це покарання замінюється штрафом чи обмеженням волі; в) не передбачене покарання, то судимість вважається погашеною в силу закону. Визначення таких правил не було б зайвим і в КК України.
2.2.3. Починаючи дослідження питання про дію кримінального закону у просторі, спочатку проаналізуємо дію кримінального закону щодо злочинів, вчинених на території країни. Відповідно до ст. 6 КК України:
1) особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом (принцип територіальності);
2) злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України;
3) злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України [у частинах 2 і 3 ст. 6 містяться певні уточнення щодо принципу територіальності];
4) питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом (принцип екстериторіальності). Зазначені два принципи практично однаково відтворюються у кримінальних кодексах усіх європейських держав.
При цьому, на відміну від КК України, прямо визнаються вчиненими на території відповідних держав злочинні діяння, вчинені:
- у межах територіальних вод або повітряного простору даної держави (кримінальні кодекси Росії, Молдови, Албанії); на континентальному шельфі і у виключній економічній зоні (КК Росії); на спорудах, розміщених на континентальному шельфу, які використовуються для розвідки, використання чи зберігання морських природних родовищ, і пов’язаному з ними комплексу для транспортування нафтових ресурсів, у зоні безпеки навколо цих споруд і комплексів (КК Норвегії);
- на судні, приписаному до порту даної держави, що знаходиться у відкритому водному або повітряному просторі поза її межами, якщо міжнародною угодою не визначене інше (кримінальні кодекси Росії, Латвії, Польщі, Італії, Сан-Марино, Норвегії); на судні даної держави, де б воно не перебувало (кримінальні кодекси Австрії, ФРН, Естонії, Албанії, Фінляндії), а також проти зареєстрованого в цій державі судна (КК Естонії); на морському чи повітряному судні, яке перебувало на території іноземної держави або над нею, якщо злочин вчинено власником судна, членом команди чи іншою особою, яка перебуває на судні (кримінальні кодекси Норвегії, Фінляндії);
- на військовому кораблі або військовому повітряному судні незалежно від місця їх перебування (кримінальні кодекси Росії, Молдови, Албанії);
- у резиденції дипломатичних і консульських місій даної держави (КК Албанії).
Стосовно дії кримінального закону щодо злочинів, вчинених громадянами даної країни за її межами зазначимо таке. Згідно зі ст. 7 КК України:
1) громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом (принцип громадянства, тобто відповідальності за кримінальним законом держави громадянства чи постійного проживання незалежно від місця вчинення злочину, має значення для застосування КК України у випадках вчинення злочинів за межами України, коли на момент виявлення злочину чи встановлення винного останній знаходився на території України або був виданий їй), – якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (універсальний принцип випливає із необхідності здійснення боротьби з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру і передбачає існування у кримінальних законах усіх держав положення про те, що особа, незалежно від громадянства та місця вчинення злочину, притягується до відповідальності за відповідним законом, якщо це передбачено міжнародним договором);
2) якщо громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини. Положення ч. 2 ст. 7 КК України відтворює правовий принцип ne bіs іn іdem (одна дія двічі не карається), який випливає із Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966) [520].
КК Росії вимагає, щоб вчинене за кордоном діяння було визнане злочином у державі, на території якої воно вчинене. Крім того, при засудженні особи покарання призначається у межах санкції статті КК Росії, але не повинне перевищувати верхньої межі санкції, передбаченої законом держави, на території якої було вчинено злочин. Критикуючи цю норму, С.Ф. Мілюков звертає увагу на те, що КК Росії 1960 р. нічим не обмежував суверенітет Росії щодо притягнення до кримінальної відповідальності російських громадян і апатридів (що постійно проживають в Росії), які вчинили злочини за кордоном. Зроблені ж у КК Росії 1996 р. застереження створюють нездоланні бар’єри на шляху до справедливого покарання злочинців з таких причин: а) значна кількість діянь, визнаних злочинними за КК Росії, не визнається такими за кримінальними кодексами інших держав (наприклад, державна зрада, вчинена на користь ФРН, Ізраїлю чи США, зрозуміло, не визнається злочином у цих країнах; те саме стосується більшості злочинів у сфері економічної діяльності тощо); б) положення про те, що покарання не повинне перевищувати верхньої межі санкції, передбаченої законом держави, на території якої було вчинено злочин, надає злочинцю своєрідну "індульгенцію": отримавши незначний штраф чи арешт на кілька днів, він не може бути засуджений "по справжньому"; в) для виконання цього положення суди Росії повинні мати офіційні тексти кримінальних законів усіх країн Земної кулі, а також можливість залучати кваліфікованих фахівців у сфері зарубіжного кримінального права, що наразі є сферою фантастики; г) можуть виникнути колізії такого роду: наприклад, згідно з ст. 222-34 КК Франції організація групи з метою вчинення злочинів у сфері обігу наркотиків може тягнути довічне позбавлення волі і штраф, а за КК Росії (ч. 4 ст. 228) – не більше 15 років позбавлення волі; д) відповідальність іноземців і апатридів (які постійно не проживають в Росії), відповідно до ч. 3 ст. 12 КК Росії не пов’язується з фактом криміналізації вчиненого діяння законодавством зарубіжної держави, а рамки можливого покарання для них визначаються російським, а не іноземним законодавством; дивно, що суверенітет затверджується стосовно іноземних, а не російських громадян [606, с. 102–104].
На наш погляд, ця критика, але лише в частині нерівності відповідальності громадян, іноземців і апатридів, попри певні неточності (наприклад, навряд чи верхня межа санкції, передбаченої законом держави, на території якої було вчинено злочин, часто становить саме незначний штраф чи арешт на кілька днів), є правильною. Частково вона застосовна і до КК України. Ми поділяємо і занепокоєння щодо технічних складнощів дотримання принципу "подвійної кримінальності". Проте у цілому підтримуємо думку В.О. Навроцького, який нагадує, що цей принцип є модифікацією принципу nullum crimen nulla poena sine lege щодо злочинів транскордонного (міжнародного) характеру і означає ніщо інше, як те, "що немає злочинів, немає покарань без закону, який встановлює кримінальну протиправність дії і за місцем вчинення, і за місцем притягнення до відповідальності". Разом з тим, застосування кримінального закону іншої держави не повинне погіршувати стан особи порівняно з тим, як встановлено законом місця вчинення злочину; у разі колізій між КК різних держав справедливо, щоб застосовувались саме ті положення, які є більш сприятливими, пільговими для особи. Таким чином, положення закону однієї держави обмежують застосування закону іншої держави – у напрямку пом’якшення відповідальності [536, с. 101–109]. Це цілком відповідає загальній тенденції гуманізації кримінального законодавства.
У КК Росії прямо визначено, що військовослужбовці військових частин Росії, що дислокуються за межами Росії, за злочини, вчинені на території іноземної держави, несуть кримінальну відповідальність за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародним договором Росії. Таке ж положення щодо військовослужбовців містить КК Латвії.
У КК Молдови дія універсального принципу щодо громадян Республіки та осіб без громадянства, які постійно проживають на її території, взагалі не передбачена. Проаналізовані кримінальні кодекси інших європейських держав щодо власних громадян його переважно визнають.
Що ж до дії кримінального закону щодо злочинів, вчинених іноземцями за межами даної країни, то згідно зі ст. 8 КК України, іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини, передбачені КК України, за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України лише у випадках, коли:
1) це прямо передбачено міжнародними договорами (універсальний принцип);
2) вчинені ними злочини є особливо тяжкими і спрямованими проти прав і свобод громадян України або проти інтересів України (реальний принцип визначає, що іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно на території даної країни, які вчинили злочини за її межами, можуть підлягати кримінальній відповідальності за кримінальним законом даної країни за певних умов – у разі вчинення ними певних категорій злочинів, злочинів певної спрямованості тощо. Рекомендація РЄ про торгівлю людьми з метою сексуальної експлуатації (2000) вказує на необхідність увести такі правила з метою сприяти переслідуванню учасників правопорушень, пов'язаних з торгівлею людьми, незалежно від країни, у якій ці правопорушення були вчинені, у т.ч. коли злочинні дії були вчинені у кількох державах).
Вельми чітко зазначені принципи сформульовані у КК Болгарії. Цей КК застосовується до іноземців, які вчинили за кордоном: а) злочини загального характеру, які торкаються інтересів Республіки чи болгарських громадян; б) злочини проти миру і людства, які торкаються інтересів іншої держави чи іноземних громадян; в) інші злочини – у випадках, передбачених міжнародними угодами Болгарії.
У тому чи іншому вигляді універсальний та реальний принципи відображені у кримінальних кодексах Росії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН, Фінляндії, Албанії, Голландії, Франції, Сан-Марино. Це підтверджує й О.Г. Кибальник, який особливо підкреслив, що вдалою є новела КК Росії, згідно з якою дія цього КК поширюється відтепер на іноземців, які вчинили за межами Росії злочини, спрямовані проти інтересів не лише Росії, а й її громадян [309, с. 47].
Загалом у більшості кримінальних кодексів держав Західної Європи, на відміну від кримінальних кодексів України та інших пострадянських країн, при визначенні дії кримінального закону у просторі (тобто при визначенні кримінально-правової влади) спочатку наголошується на дії принципу територіальності, а потім визначаються нюанси універсального і реального принципів. Принцип же громадянства має другорядне значення.
Відповідно до ст. 9 КК України, вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України (принцип заліку). При цьому рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Принцип заліку передбачено, подібно до ст. 9 КК України, і кримінальними кодексами деяких інших держав Європи (Білорусі, Молдови, Албанії, Австрії).
Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків (1970) [245] визначає порядок і умови виконання європейських судових рішень у кримінальних справах, зокрема санкцій, що включають ув'язнення, штраф, конфіскацію, позбавлення прав. Особа, щодо якої було винесено європейське судове рішення у кримінальній справі, не може за ту саму дію переслідуватися, бути покараною чи підлягати виконанню санкції в іншій державі, якщо вона: а) виправдана; б) повністю відбула чи відбуває покарання; в) піддана помилуванню чи амністії; г) не може відбувати покарання за давністю часу; д) засуджена без призначення санкції. Українському законодавцю треба звернути увагу на необхідність приведення КК України до цієї Конвенції. Так, Ю.А. Пономаренко слушно пропонує, зокрема, доповнити ст. 88 КК України положенням про те, що правове значення судимості, строки її погашення та підстави зняття в Україні є однаковими як для осіб, засуджених судами України, так і для осіб, засуджених судами іноземних держав, і визначаються на підставі цього Кодексу [612]. Але його ж пропозиція виключити з КК України ч. 2 ст. 7 або сформулювати її у редакції, яка дозволяла б притягувати до кримінальної відповідальності осіб, які вже зазнали кримінального покарання за межами України, якщо це передбачено міжнародними договорами України, суперечить принципу ne bіs іn іdem, а тому є неприйнятною.
2.2.4. Екстрадиція є тим незамінним інструментом, за допомогою якого забезпечується принцип невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за кордон [678, с. 194]. КК України (частини 1 і 3 ст. 10) встановлює:
1) громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду;
2) іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України (частина 2 ст. 10 КК України регламентує питання передачі засуджених для виконання покарання і, на наш погляд, входить до сфери регулювання, скоріше, кримінально-виконавчого права). У цьому зв'язку зазначимо, що Україна, крім Європейської конвенції про видачу правопорушників та протоколів до неї, уклала і ратифікувала ще кілька двосторонніх договорів про видачу (екстрадицію) з окремими державами Азії, Африки та Південної Америки. Утім, Україна ще не підписала і не ратифікувала нову редакцію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (2002) [352]. Порівняно з чинною аналогічною Конвенцією (1993) у новій Конвенції інакшими є умови видачі.
Загалом багато міжнародних договорів регламентують питання екстрадиції, застосовуючи відомий принцип "видай або суди сам".
Відповідно до кримінальних кодексів Росії і Білорусі, не підлягають видачі тільки громадяни держави. А. Спирідонов, дослідивши питання екстрадиції, зробив важливу, як на наш погляд, пропозицію щодо доповнення ст. 13 КК Росії положенням про те, що іноземні громадяни і особи без громадянства, які отримали в установленому порядку політичний притулок у РФ, не підлягають видачі іноземній державі [713]. Таку норму варто було б включити і до ст. 10 КК України – це відповідало б змісту Загальної декларації прав людини і суті інституту притулку, передбаченого Конституцією України.
Гарно врегульовані питання екстрадиції у КК Литви. Громадянин Литви, який вчинив злочинне діяння на території Литви чи на території іншої держави, може бути виданий іноземній державі чи переданий Міжнародному кримінальному суду відповідно до міжнародного договору Литви. На відміну від цього, відповідний іноземний громадянин видається іноземній державі чи Міжнародному кримінальному суду. Зазначені особи можуть не видаватися, зокрема, якщо: а) вчинене діяння за КК Литви не визнається злочином або закінчився строк давності; б) злочинне діяння вчинене на території Литви; в) особа переслідується за злочин політичного характеру або в іншій державі може бути страчена; г) особа за вчинене діяння була засуджена, виправдана чи звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, у т.ч. згідно з актом амністії чи помилування. Не видаються іншій державі особи, яким у Литві надано притулок, крім випадків вчинення ними деяких видів злочинів. Ці положення можна було б запозичити і відобразити у КК України (звичайно, за винятком положень про можливість видачі власних громадян іншій державі, які суперечили б Конституції України. Що ж стосується положень про можливість видачі власних громадян Міжнародному кримінальному суду, то упевнені, що найближчим часом Україна змушена буде з метою їх реалізації внести відповідні зміни до власної конституції).
Кримінальні кодекси Молдови, Албанії, Сан-Марино також містять перелік випадків, коли особа не видається. На наш погляд, такі норми слід передбачити і в КК України з урахуванням положень чинних міжнародних договорів. Крім того, треба окремо визначити випадки, за яких особа не видається за жодних обставин (наприклад, якщо вчинене діяння за КК України не визнається злочином або якщо особа переслідується за злочин політичного характеру чи в іншій державі може бути страчена, або якщо вона за вчинене діяння була виправдана) і випадки, коли вона може не видаватися.
Слід також зазначити, що 11 грудня 2001 р. держави-члени ЄС узгодили заміну існуючої екстрадиційної процедури на більш ефективну систему передачі осіб, які вчинили злочин у межах ЄС – європейський ордер на арешт. В літературі детально проаналізовано його переваги (швидкість передачі осіб, її простота тощо), а також окремі вади (неможливість відмовити у передачі, обмежена територіальна дія тощо) [102].
2.3. Злочинне діяння
2.3.1. Питання інституту злочинного діяння за кримінальним законодавством інших держав спеціально досліджувались не так часто [331, с. 256, 483–485; 375; 426; 553]. Нами ці питання розглядались у контексті проблеми поняття злочину і криміналізації діянь [328; 398, с. 40–57; 677; 797; 813; 820; 839; 840; 841].
Проведений аналіз кримінальних кодексів європейських держав продемонстрував, що у більшості з них поняття злочинного діяння (термін "злочинне діяння", а не "злочин" використовується нами саме тому, що у багатьох європейських державах термін "злочин" вживається при характеристиці лише одного з різновидів злочинного (кримінально караного) діяння [882, с. 84]) є формальним. Це стосується кримінальних кодексів Латвії, Естонії, Болгарії, Польщі, Албанії, Голландії, Італії, Данії, Сан-Марино, Франції, Фінляндії, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Австрії, Іспанії, Італії, ФРН. Як зазначає Ю.В. Голик, це типова ситуація для багатьох країн, коли законодавець у кримінальному законі не дає жодного спеціального визначення злочину, вважаючи, що під злочином завжди треба розуміти те, що описано у цьому законі [749, с. 18].
У КК ФРН визначається, що злочинами і проступками є протиправні діяння, за які передбачене певне покарання. Протиправність у німецький доктрині розуміється як протиріччя діяння конкретним нормам (незалежно від їхньої галузевої належності), які в імперативній формі з метою вольового впливу на певну поведінку забороняють або дозволяють його. Адресатом цих норм є кожний, хто зобов’язаний приймати їх приписи до уваги. Спеціально підкреслюється принцип єдності правопорядку: дозволене в одній області права не може бути забороненим в іншій, а тому правові норми, що застосовуються у кримінальному праві, можуть міститися і в інших галузях права ("протиправність" тлумачиться широко: як протиріччя діяння правопорядку у цілому") [252, с. 606; 430, с. 553]. У цьому зв'язку варто звернути увагу на позицію українських вчених, які цілком правильно, на нашу думку, виділяють у кримінальному праві України два види протиправності – пряму (коли відповідне діяння безпосередньо забороняється кримінальним законом незалежно від того, чи заборонене воно також нормами інших галузей права) і змішану (коли діяння забороняється у зв'язку з тим, що воно визнане протиправним нормами іншої галузі права) [122, с. 185–186]. У зв'язку із дослідженням протиправності визначаються обставини, які виключають протиправність, а у зв'язку із встановленням вини – "вибачаючі обставини". Їх відрізняють як від перших, так і від обставин, що виключають відповідальність (неосудність і нездоланна помилка). Відмінною їх ознакою є зв’язок з особою, а не з діянням (лише зменшують вину, але не виключають ні відповідальність, ні протиправність такі обставини, як: вибачаюча крайня необхідність; перевищення необхідної оборони; дії на основі обов’язкового протиправного наказу; вибачаюча колізія обов’язків) [252, с. 612–613].
Суспільна небезпечність або шкідливість зазвичай не розглядаються як елемент чи ознака злочину. Але все ж таки вони описуються вказівками на благо, яке захищається, а також на власне діяння і його результат. А.Е. Жалінський і А.А. Рьоріхт, з посиланням на праці проф. К. Роксіна, зазначають: формальне визначення злочину визначає гарантійну функцію, матеріальне – відображає уявлення суспільства про те, що потрібно і можна забороняти кримінальним законом. "Матеріальне визначення розкривається ознакою соціальної шкідливості, що виникає тоді, коли поведінка нестерпним чином торкається стану і функціонування суспільного спільного життя і посягає тим самим на певні правові блага". Матеріальне поняття злочину є "масштабом, який визначає, що може і що не може бути караним за кримінальним законом". Але відповідальність може наставати не лише у разі "пошкодження" правового блага; достатньо наявності небезпеки благам, які захищаються або порушення "охоронюваних поведінкових цінностей" [252, с. 595]. Таким чином, німецька кримінально-правова доктрина аж ніяк не заперечує матеріальної сторони злочину і не зводить злочин до формального правопорушення [253, с. 126].
Отже, обов’язковими ознаками злочинного діяння у кримінальних кодексах Швейцарії, Австрії, Іспанії, ФРН та ін. визнаються принаймні: 1) кримінальна протиправність; 2) кримінальна караність; 3) винність.
Зазначене цілком стосується і тих країн, у кримінальних кодексах яких дефініція злочинного діяння взагалі відсутня. Останнє зовсім не є свідченням того, що ознаки злочинного діяння не мають жодного значення. Адже можна дати гарне визначення злочину безпосередньо у законі і нехтувати ним під час криміналізації діянь, як це робиться зокрема в Україні.
Критикуючи підхід, за яким у кримінальних кодексах держав Західної Європи не згадується про суспільну небезпечність злочинного діяння, О.О. Малиновський зазначає, що при формальному підході до поняття злочину втрачається його антисуспільна сутність; стає незрозумілим, чому законодавець вирішив криміналізувати те чи інше діяння, чим керувався той, хто застосовує закон, звільняючи особу, яка вчинила малозначне, але формально злочинне діяння, від покарання [476, с. 50].
З цією критикою не можна погодитися. Справа у тому, що, як і у кримінальному праві колишнього СРСР, так і в сучасному кримінальному праві України, є загальновизнаним: суспільна небезпечність означає найвищий рівень суспільної шкідливості діяння, і характеризується відповідними характером і ступенем. При цьому "характер суспільної небезпечності злочину – це якісний показник, який визначається перш за все тією або іншою групою соціальних цінностей, на які посягає злочин. Ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину залежить від форми вини, мотиву і мети, способу вчинення дій, місця, обстановки та стадій його вчинення, тяжкості злочинних наслідків тощо" [542, с. 18].
Разом з тим, відповідно до КК України (ст. 12), критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, а на роль формального класифікатора за таким критерієм український законодавець не зміг обрати чогось іншого, ніж санкції статей Особливої частини КК. Так само, в основному за допомогою виду і міри покарання, визначається суспільна небезпечність злочину і в кримінальних кодексах Росії, Білорусі, Молдови тощо. Фактично це означає, що злочином у цих кодексах (як і в кримінальних кодексах держав Західної Європи) визнається діяння, за яке передбачене певне покарання. Вказівка ж на суспільну небезпечність такого діяння існує ніби для виду, як декларація про наміри: адже у жодному з цих кодексів немає положень, які забороняли б криміналізувати діяння, що не відповідають характеру і ступеню суспільної небезпечності, характерним для злочину, а на практиці такі діяння надто часто безпідставно криміналізуються. Тому нарікання О.О. Малиновського на незрозумілість того, чому законодавець вирішив криміналізувати те чи інше діяння, слід відносити не лише до законодавців держав Західної Європи, а й до російського й українського, і не лише до законодавців, а й до правників, котрі, на жаль, не доклали належних зусиль для того, щоб запропонувати проекти законів, якими були б визначені правила криміналізації діянь. Ще у 1925 р. Є.В. Спекторський зазначив: "Кримінальне право карає, не попереджуючи і не виховуючи, карає, не будучи упевненим у тому, кого карати, за що карати і навіть, чи треба взагалі карати" [712, с. 368]. Єдиним серед досліджених кримінальних кодексів, в якому прямо визначені підстави, приводи, умови та порядок криміналізації діянь, є КК Іспанії. У його ст. 1 вказано, що суд або суддя, отримавши відомості про які-небудь дії чи бездіяльність, що не є караними за законом, але заслуговують покарання, повинні утриматися від провадження у справі і надати на розгляд Уряду доводи, за якими дане діяння "вимагає застосування кримінальної санкції".
Що ж стосується тези О.О. Малиновського про те, що за відсутності у кримінальному законі вказівки на суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину неясно, чим слід керуватися, звільняючи особу, яка вчинила малозначне, але формально злочинне діяння, від покарання, слід згадати і про те, що: а) усі кримінальні кодекси держав Західної Європи містять норми, згідно з якими особа може бути звільнена від покарання у зв’язку з особливими обставинами діяння; б) сама дефініція малозначного діяння, як у КК Росії, так і в кримінальних кодексах інших держав, де вона присутня, є настільки неконкретною (як-от у КК Росії – "дія (бездіяльність), яка не являла суспільної небезпечності"), що навряд чи вона дає можливість особам, які застосовують кримінальний закон, застосовувати її однаково у всіх схожих випадках.
Матеріально-формальне поняття злочинного діяння є характерним лише для кримінальних кодексів України, Росії, Білорусі, Литви та Молдови. При цьому у КК Молдови ознака суспільної небезпечності замінена ознакою шкідливості.
Відповідно до КК Литви злочином є небезпечне і цим Кодексом заборонене діяння, за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, а кримінальним проступком – таке саме діяння, за вчинення якого передбачене покарання, не пов’язане з позбавленням волі, за винятком арешту. Ці визначення означають, що КК Литви повністю не відмовився від матеріальної ознаки злочину, але головну увагу приділяє караності діяння певною мірою покарання [578, с. 55]. На наш погляд, у цих поняттях знайшло відображення загальнотеоретичне положення про кримінальну відповідальність як обов’язкову ознаку – правовий наслідок – будь-якого правопорушення. Покарання ж, безумовно, є основним способом реалізації кримінальної відповідальності. Як зазначають литовські вчені, згідно з законодавчим описанням норм Спеціальної частини КК Литви, законодавець відмовився від поняття караності діяння, натомість акцент зроблено на його забороненості, яка означає, що законодавець включив діяння як небезпечне до списку злочинів. Караність же пов’язана з винним порушенням кримінальної заборони [578, с. 49].
Специфікою кримінальних кодексів деяких європейських держав (Австрії, ФРН, Естонії, Іспанії, Сан-Марино) є те, що у них чітко – і по суті однаково – визначаються умови караності бездіяльності. Так, акцентуючи на тому, що злочинним діянням визнається, як правило, дія, КК ФРН визначає дві умови, за яких караною може бути і бездіяльність: а) особа внаслідок покладеного на неї спеціального юридичного (але не морального) обов’язку повинна була не допустити настання певних наслідків і б) бездіяльність відповідає конкретному складу діяння, передбаченому Особливою частиною.
Проаналізувавши досвід законодавців Австрії, Іспанії і ФРН, російські дослідники слушно пропонують для запобігання безпідставного притягнення громадян до кримінальної відповідальності за пасивну поведінку доповнити національний КК статтею, в якій були б закріплені найбільш важливі положення щодо злочинної бездіяльності [320, с. 35–37]. До речі, положення кримінальних кодексів зазначених держав щодо бездіяльності запозичені турецьким законодавцем при прийнятті КК Туреччини 2005 р. [734, с. 74].
Важливо також визначити ставлення законодавців європейських держав до адміністративної та дисциплінарної преюдиції.
КК Іспанії передбачає випадки адміністративної преюдиції, що не є характерним для кримінальних законів держав Західної Європи. Наприклад, серйозна дискримінація працівників за певними ознаками, а так само не відновлення стану рівності визнаються злочинами лише після накладеної раніше адміністративної санкції.
Введення до КК Литви поряд зі злочином кримінального проступку дозволило виключити адміністративну, дисциплінарну преюдицію як ознаку злочину. Адже, як правильно зазначають литовські вчені, "повторне вчинення противоправного діяння після накладення адміністративного стягнення не може впливати на переростання правопорушення з однієї якості в іншу (у нашому випадку – із адміністративного правопорушення у злочин). Ця обставина може враховуватись при індивідуалізації покарання" [578, с. 50, 87].
На відміну від КК України і КК Литви, КК Білорусі не відмовляється від адміністративної та дисциплінарної преюдиції. Більше того, їй присвячена спеціальна ст. 32. У ній йдеться про те, що у випадках, передбачених Особливою частиною цього Кодексу (а таких випадків двадцять вісім), кримінальна відповідальність за злочин, що не становить великої суспільної небезпечності, настає, якщо діяння вчинене протягом року після накладення адміністративного чи дисциплінарного стягнення за таке саме порушення.
Нібито скасувавши у 2001 р. у кримінальному законі адміністративну та дисциплінарну преюдицію, український законодавець у деяких випадках все ж таки фактично зберіг її. Йдеться про статті 164, 209-1, 337, 390 і 391 КК. Причому у ст. 209-1, якою КК України було доповнено у січні 2003 р., вказівка на адміністративну преюдицію має відвертий характер. Проте повторне вчинення адміністративного правопорушення чи дисциплінарного проступку не може перетворювати його у злочин, так само, як, скажімо, повторне вчинення злочину невеликої тяжкості не повинно перетворювати його в тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Усьому, у т.ч. і відносному підвищенню ступеня суспільної небезпеки діяння, є міра. Між тим, часто за КК України повторне вчинення злочину невеликої тяжкості перетворює його відразу у тяжкий злочин (див. статті 210, 259, 301, 311, 313, 369), а повторне вчинення злочину середньої тяжкості – в особливо тяжкий злочин (див. статті 280, 315, 317). У цьому зв’язку слід звернути увагу на досвід іспанського законодавця, який допускає трансформацію проступку у злочин лише у випадку 4-кратного повторення однорідного проступку. Крім того, застосування адміністративної (дисциплінарної) преюдиції суперечить статтям 21 і 24 Конституції України щодо рівності громадян перед законом, оскільки може являти собою дискримінацію за тією чи іншою ознакою. Адже неясно, чому одна частина громадян за певні правопорушення несе адміністративну чи дисциплінарну відповідальність, а інша – кримінальну. Найбільш яскраво це виражено у статтях 390 і 391 КК України: особи, засуджені до певних видів покарання, за вчинені ними дисциплінарний (ухилення від роботи) або адміністративний проступок (систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, злісна непокора законним вимогам адміністрації), мають нести кримінальну відповідальність.
У цьому контексті звернемо увагу на досвід Латвії. Скасувавши у новому КК адміністративну преюдицію, латвійський законодавець у багатьох випадках включив до диспозицій відповідних статей як криміноутворюючу ознаку основного складу вчинення того самого діяння повторно протягом року. Така зафіксована сукупність двох тотожних діянь створює єдине злочинне діяння (ч. 5 ст. 23 КК Латвії).
Говорячи про малозначне діяння, слід зазначити таке. Згідно з початковою редакцією ч. 2 ст. 14 КК Росії, не визнавалась злочином дія (бездіяльність), яка, хоча формально і містила ознаки якого-небудь діяння, передбаченого цим Кодексом, але в силу малозначності не являла суспільної небезпечності, тобто не заподіювала шкоди і не створювала загрозу заподіяння шкоди особі, суспільству або державі. Згідно з законом від 25 червня 1998 р. останні слова, починаючи зі слова “тобто”, з цієї норми були виключені. Цим було усунуто двозначність норми: нібито будь-яка шкода чи загроза її заподіяння становить суспільну небезпечність.
Поняття малозначного діяння у КК України відрізняється від аналогічного поняття у КК Білорусі тим, що перше є діянням, яке не становить суспільної небезпечності, а друге – діянням, яке не становить суспільної небезпечності, властивої злочину.
Цілком традиційне для соціалістичного кримінального права ставлення до "малозначності" у КК Болгарії: не є злочином діяння, яке хоча формально і містить ознаки передбаченого законом злочину, але внаслідок своєї малозначності не є суспільно небезпечним або його суспільна небезпечність є явно незначною.
На відміну від ч. 2 ст. 11 КК України, де йдеться про відсутність суспільної небезпечності малозначного діяння, у ч. 2 ст. 14 КК Молдови акцентується на відсутності шкоди, яка б потягла необхідність кримінальної відповідальності особи, яка його вчинила, або відсутності ступеня шкідливості злочину.
У КК Литви прямо не згадується про малозначне діяння. Натомість суд може звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочинне діяння, яке хоча формально і містить деякі ознаки передбаченого кримінальним законом діяння, однак внаслідок його малозначності не є небезпечним. Таке правове вирішення проблеми малозначного діяння є вельми привабливим. Адже відсутність у КК України чіткої нормативної підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадку визнання діяння малозначним не дає можливості закріпити у кримінально-процесуальному законі і відповідні процесуальні умови припинення кримінального переслідування (вони відсутні як у чинному КПК України, так і в проекті нового КПК України). Проте запозичити ці положення і включити їх до КК України неможливо доти, доки законодавче поняття злочину міститиме ознаку суспільної небезпечності.
Згідно з КК Латвії від кримінальної відповідальності може бути звільнена особа, яка вчинила злочинне діяння, яке містить ознаки діяння, передбаченого цим законом, але яким не заподіяна така шкода, щоб було необхідно призначати кримінальне покарання. Фактично йдеться про малозначне діяння. Отже, у КК Латвії малозначне діяння віднесено не до категорії діянь, які не є злочинами (як у КК України), а до категорії злочинних діянь, у разі вчинення яких може розглядатися питання про звільнення від кримінальної відповідальності. Інакше і бути не може за відсутності у понятті злочинного діяння ознаки суспільної небезпечності: адже саме вона є критерієм відмежування злочинного діяння від малозначного.
У кримінальних кодексах більшості держав Європи поняття малозначного діяння відсутнє. Це цілком зрозуміло з огляду на відсутність у них вказівки на суспільну небезпечність як обов’язкову ознаку злочину.
Не увівши цю ознаку до поняття злочину, польський законодавець використовує при визначенні поняття малозначного діяння ознаку “суспільна шкідливість”: не є злочином заборонене діяння, суспільна шкідливість якого є незначною (КК Польщі).
Згідно з КК Австрії не підлягає покаранню діяння, яке, хоча і переслідується, але характеризується сукупністю таких властивостей: а) воно зазвичай карається тільки грошовим штрафом та/або позбавленням волі на строк не більше трьох років; б) "вина виконавця є незначною"; в) діяння не спричинило жодних наслідків або ці наслідки були незначними, оскільки виконавець серйозно подбав про те, щоб наслідки діяння були усунуті, виправлені чи компенсовані іншим чином; г) покарання не вимагається для того, щоб утримати виконавця від подальшого вчинення злочинних діянь чи протидіяти їх вчиненню іншими особами. Аналоги такого визначення малозначного діяння є у кримінальних кодексах Голландії і Данії.
У деяких кримінальних кодексах (Швейцарії, ФРН, Швеції, Естонії) питання про малозначне діяння регламентується тільки в Особливій частині. Наприклад, малозначними шведський кримінальний закон дозволяє визнавати такі діяння, як замах, готування чи змову до крадіжки транспортного засобу, підробки документа або лжесвідчення.
Класифікація злочинних діянь у кримінальних кодексах європейських держав здійснюється за різними критеріями.
Так, майже в усіх вивчених нами кримінальних кодексах злочини поділяються на категорії або злочинні діяння – на злочини і проступки (та/або порушення). Для цієї класифікації застосовується критерій характеру і ступеня суспільної небезпечності (шкідливості) діяння (у кримінальних кодексах України, Росії, Білорусі, Литви та Молдови, для яких характерне матеріальне поняття злочинного діяння) або критерій тяжкості покарання (для кримінальних кодексів інших держав). При цьому існують найрізноманітніші підходи, зокрема поділ:
- злочинів на дві–п'ять категорій (кримінальні кодекси України, Росії, Білорусі, Молдови, Болгарії, Данії);
- "злочинних діянь" (у КК Голландії – "кримінальних правопорушень") на злочини і проступки (кримінальні кодекси Латвії, Італії, Австрії, Норвегії, ФРН, у КК Албанії – на злочини і порушення), при цьому злочини, крім того, поділяються на категорії (КК Литви, Естонії, Іспанії, Сан-Марино);
- "злочинних діянь" на злочини, проступки і порушення (кримінальні кодекси Бельгії, Франції, Швейцарії).
У кримінальних кодексах Швеції і Фінляндії не виділяються проступки і немає категоризації злочинів. У Польщі, Румунії та в Угорщині відповідальність за кримінальні проступки передбачена спеціальними законами.
Зазначена класифікація має цілком практичну мету.
Наприклад, у КК Естонії поділ злочинів на два ступеня має значення для визначення дії кримінального закону, застосування додаткових покарань (вони можуть застосовуватися тільки за злочини), умовно-дострокового звільнення, давності, визначення караності злочинної спільноти, приховування злочинів і недонесення про злочини. Роль поділу винних діянь на злочини і проступки дещо більша й інша. Він, окрім призначення різних видів покарань, має значення для визначення: форми вини (у разі вчинення проступку не має значення, умисно його вчинено чи через необережність); караності співучасті (співучасть у проступку не карається); давності; караності деяких злочинів, вчинених повторно після вчинення аналогічного проступку. Останнє означає, що естонський законодавець спробував замінити адміністративну преюдицію, наявність якої небезпідставно піддавалась критиці, специфічно-кримінальною.
Практичне значення класифікації злочинних діянь у Франції полягає не лише у визначенні системи покарань, а й у можливості чи неможливості покарання за замах (караються замах на злочин і, у випадках, передбачених законом – на проступок, не карається замах на порушення) та за співучасть (вона є караною лише у разі вчинення злочину і проступку). Виходячи із цієї класифікації, визначаються строки давності і підсудність кримінальних справ, вирішується питання про реабілітацію (вона є можливою лише у сфері злочинів і проступків). З категорією злочинного діяння пов’язана і форма вини: всі злочини – це тільки умисні діяння; для проступків вважається достатнім необережності чи недбалості (якщо це передбачено нормативним актом); для порушень форма вини не має значення. Від категорії діяння залежить можливість надання відстрочки, режиму напівволі, виконання покарання частинами тощо. Період безпеки, як строк, протягом якого засуджений не має права користуватися певними пільгами з пом’якшення режиму, призначається тільки за вчинення злочинів і проступків певної тяжкості. Категорія злочинного діяння враховується законодавцем при конструюванні окремих видів злочинних діянь (наприклад, караним є не перешкоджання лише злочину або проступку проти фізичної недоторканності людини). Від категорії діянь залежить проведення попереднього розслідування: воно є обов’язковим для злочинів, факультативним для проступків і здійснюється тільки за ініціативою прокуратури для порушень. Нарешті, класифікація діянь визначає всю систему правоохоронних органів Франції і предметну компетенцію юрисдикційних органів: злочини розглядаються судом присяжних, проступки – виправним трибуналом, порушення – поліцейським трибуналом [754, с. 276–277].
Що стосується інших класифікації, то серед них можна назвати такі.
У КК Білорусі прямо зазначається, що злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а злочин, пов’язаний з настанням наслідків, вказаних у статтях Особливої частини цього КК, – при фактичному настанні цих наслідків. Це є підставою для поділу злочинів на злочини з формальним і злочини з матеріальним складом, і ця класифікація застосовується при встановленні форми вини.
У КК Іспанії спеціально виділені злочинні діяння, пов’язані з насильством, і визначені особливості відстрочки виконання покарання і заміни покарання більш м’яким у разі засудження за такі злочинні діяння, а санкції статей Особливої частини, які передбачають відповідальність за насильницькі злочини, містять вказівку на обов’язкове позбавлення засудженого права носіння і зберігання зброї [401].
У КК Сан-Марино усі види злочинів поділяються на умисні злочини, не умисні злочини і проступки. Тобто у цій класифікації використовується не лише тяжкість діяння, а й форма вини. Майже у кожній главі (якщо розділ не має поділу на глави, то у розділі) Особливої частини цього КК, за наявності відповідних підстав, дотримано цієї класифікації: спочатку перелічуються усі умисні злочини, потім – неумисні і насамкінець – проступки.
У КК Франції за їх характером злочинні діяння поділяються на загальнокримінальні, політичні і військові. Законодавець не тільки не пропонує якого-небудь загального визначення, а навіть не дає вичерпного переліку політичних діянь, але французька доктрина запропонувала два критерії для їх визначення: об'єктивний і суб'єктивний. Відповідно до першого критерію, враховуються об'єкт чи наслідки діяння: політичним вважається злочинне діяння, спрямоване проти організації або функціонування держави та її інститутів, а також проти прав громадян, пов'язаних з організацією чи функціонуванням держави. Другий критерій орієнтує на врахування мотиву: політичним визнається будь-яке діяння, вчинене з політичних мотивів (наприклад, убивство з політичних мотивів) [754, с. 277–280].
У літературі з кримінального права неодноразово зверталась увага на існування поведінки, надзвичайно схожої на злочин, але яка не є злочином. Є. Веселов запропонував назвати її псевдозлочином [149, с. 12], і з такою їх назвою в принципі можна погодитися, якби не одне "але". Справа у тому, що слово "псевдо-" є синонімом слова "лже-" [561, с. 560] і в українській мові "псевдо" означає несправжній, удаваний [144, с. 1001]. Натомість, Є. Веселов веде мову не про лже-злочини, а про діяння, які закон прямо визнає такими, що не є злочинами. Нами вони позначаються терміном "не-злочини" [822, с. 14]. До них, крім малозначного діяння, необхідно віднести: готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14); діяння, вчинене неосудною особою, особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, і особою, яка не є спеціальним суб’єктом відповідного злочину (статті 18, 19 і 22); не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання чи збут таких предметів, за винятком випадків, передбачених статтями 198 та 396 (ч. 6 ст. 27); обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин (ч. 7 ст. 27); діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося умислом співучасників – щодо останніх (ч. 5 ст. 29); дії у стані необхідної оборони та інші обставини, що виключають злочинність діяння (розділ VIII, статті 36–43); інші види діянь (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК України).
До переліку обставин, які створюють не-злочини, можна віднести деякі обставини, які визнаються такими у кримінальних законах інших держав. Це: а) казус (випадок); б) помилка; в) патологічне сп’яніння; г) заздалегідь висловлена згода або прохання потерпілого, непереборна сила (кримінальні кодекси Франції, Італії, Голландії, Бельгії) та інші невідомі КК України обставини, що виключають злочинність діяння.
2.3.2. Питання про суб’єкта злочинного діяння, крім наших робіт [819; 827, с. 191–207, 567–569], нещодавно досліджувалось зокрема Р.В. Верешею, який, однак, ані вступив у дискусію з нами, ані зробив належних власних висновків [147].
Нами встановлено, що згідно з кримінальними кодексами Росії, Білорусі, Латвії, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН суб’єктом злочину є тільки фізична особа. Юридична особа може бути суб’єктом злочину відповідно до кримінальних кодексів Литви, Молдови, Албанії, Франції, Бельгії, Данії, Норвегії, Голландії, Фінляндії, Португалії тощо.
Питання про вік кримінальної відповідальності частково вже було предметом дослідження в літературі. Так, В.М. Бурдін проаналізував кримінальне законодавство Швейцарії, Голландії, Франції, Болгарії, ФРН, Латвії, Швеції і, згадавши про періодизацію дитинства, отроцтва, юності, прийняту ще з римського права, запропонував встановити, що діти віком до 11 років перебувають поза сферою кримінально-правового впливу, а також визначити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх у віці від 11 до 14, від 14 до 16, від 16 до 18 і від 18 років до 21 року [135].
Кримінальні кодекси Росії, Литви, Білорусі і Молдови, як і КК України, встановлюють, що кримінальній відповідальності підлягає особа, яка досягла 16-річного віку, а у випадках, передбачених законом, – 14-річного. Різниця полягає лише у переліках діянь, за які підлягають кримінальній відповідальності особи, які вчинили їх у віці від 14 до 16 років.
Так, законодавці Росії, Білорусі і України зійшлися у тому, щоб включити до цього переліку: умисні вбивство і заподіяння тяжкого та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зґвалтування і насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, захоплення заручників, пошкодження шляхів сполучень і хуліганство. Разом з тим, якщо російський і білоруський законодавці включили до переліку усі види крадіжки, грабежу, розбою та вимагання, то український – лише вибірково.
Отже, КК України визнає, ніби особа у віці від 14 до 16 років здатна усвідомлювати суспільну небезпеку будь-якого грабежу, крім грабежу, предметом якого є прекурсори й обладнання для виготовлення наркотиків (статті 312 і 313), або здатна усвідомлювати суспільну небезпеку крадіжки зброї (ст. 262), крім випадків, коли вона вчинює цей злочин повторно або за попередньою змовою групою осіб. Хіба це не абсурдно? КК України виходить, як бачимо, з того, що особи у віці від 14 до 16 років мають усвідомлювати суспільну небезпеку усіх найбільш тяжких злочинів. У зв’язку з цим і включено до ч. 2 ст. 22 КК України такі злочини як, скажімо, посягання на життя представника іноземної держави, диверсія і терористичний акт, хоча навряд чи фактично переважна більшість дітей, ледве вийшовши з малолітства, здатна розуміти відмінність між звичайним іноземцем і представником іноземної держави (ст. 443), усвідомлювати мету ослаблення держави і знати, що таке епіфітотія (ст. 113) або ж усвідомлювати факт створення терористичної організації (ст. 258). Водночас створено суперечності у ст. 22 КК України. Наприклад, суб’єктом злочину, передбаченого статтями 262 і 308 КК України у формі грабежу і вимагання, а так само крадіжки, передбаченої частинами 2 цих статей, є особа, яка досягла 14 років, а у формі крадіжки, передбаченої частинами 1 статей 262 і 308 – 16 років. Кримінальну відповідальність за вимагання, передбачене статтями 189, 262 і 308, особа несе з 14 років, а за вимагання, передбачене статтями 312 і 313 – з 16-ти. У цьому ж зв'язку слід піддати критиці твердження А.С. Беніцького про те, що "суб’єктом відмивання злочинних доходів є особа, яка досягла 16 років і може укладати цивільно-правові угоди або брати участь у господарській діяльності" [101, с. 5, 16]. Адже, згідно з ст. 13 ЦК України, неповнолітні віком від 15 до 18 років без згоди своїх батьків (усиновителів) або піклувальників вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.
Схожим шляхом пішов молдовський законодавець. Згідно з КК Молдови особи, які досягли 14-річного віку, несуть відповідальність лише за тяжкі, особливо тяжкі і надзвичайно тяжкі, а особи, які досягли 16-річного віку – за усі злочини. Мабуть, такий підхід також не позбавлений вад з огляду на зміст окремих діянь, які визнані злочинними, адже сумнівно, що у 14–15-річному віці особа може цілком усвідомлювати характер своїх дій чи бездіяльності, які полягають, скажімо, у плануванні війни або клонуванні. Крім того, дивно, що за певні діяння може нести відповідальність особа, яка досягла 16-річного віку, а за такі самі діяння, вчинені, скажімо, повторно або двома чи більше особами – 14-річного.
Інший критерій використано у КК Росії і КК Білорусі. Згідно з цими кодексами, особи у зазначеному віці повинні усвідомлювати нескладні речі, а саме те, що злочинами є: посягання на життя, здоров’я, свободу і статеву недоторканність людини, власність та деякі інші (схожий підхід – у КК Литви). Законом також встановлено, що не підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка досягла певного віку (16 або 14 років), якщо внаслідок відставання у розумовому розвитку, не пов’язаному з хворобливим психічним розладом, вона під час вчинення суспільно небезпечного діяння не здатна була усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку свого діяння (КК Білорусі) або у повній мірі усвідомлювати їх чи керувати своїми діями (КК Росії). Таке відставання встановлює експертиза.
КК Австрії і КК Бельгії взагалі не визначають вік кримінальної відповідальності, а в інших європейських державах підходи до цього питання вельми різноманітні. Зокрема, кримінальну відповідальність несе особа з:
- 7-річного віку, але покарання до дітей не застосовуються (КК Швейцарії);
- 12-річного віку (КК Голландії), але у віці від 12 до 21 року покарання їй знижується на один–два ступені (КК Сан-Марино);
- 13-річного віку (КК Франції);
- 14-річного віку (кримінальні кодекси Латвії, Естонії, Італії). В Італії діти віком до 14 років вважаються неосудними;
- 14-річного віку – за тяжкі злочини, у віці від 17 до 18 років – за менш тяжкі, а у віці від 15 до 17 років, але за умови, "якщо обставини справи, а також рівень розвитку винного, його особистість і умови життя викликають таку необхідність, а особливо якщо застосовані раніше виховні чи виправні заходи виявились безуспішними" – за деякі найбільш небезпечні злочини (зокрема посягання на життя Президента Республіки, вбивство, умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, зґвалтування за обтяжуючих обставин, захоплення заручника, розбій) (КК Польщі);
- 14-річного віку за злочини, з 16-річного – за порушення (КК Албанії);
- 14-річного віку, при цьому діти, молодь та дорослі відрізняються різними ступенями осудності/неосудності, які встановлені законом (КК ФРН). Так само різними є і правові наслідки цієї відмінності (див. табл. 3 у Додатку А) [253, с. 223];
- 15 річного віку (кримінальні кодекси Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії);
- 18-річного віку, а особа у віці від 14 до 18 років – лише у разі визнання її осудною (КК Болгарії);
- 18-річного віку за злочини (у разі вчинення проступків діти не підлягають кримінальній відповідальності) (КК Іспанії).
В.Г. Павлов, який спеціально досліджував питання віку кримінальної відповідальності, вважає, що її доцільно встановити з 13 років за вбивство, крадіжку, грабіж, розбій і хуліганство. При цьому він виходить з того, що найбільша кількість вперше вчинених правопорушень припадає на підлітків у віці 10–12 років і що юристи, психологи, педагоги та інші вчені стверджують, що по досягненні підлітком 12–13-річного віку він у стані реально, свідомо і виважено оцінювати свою поведінку, може обирати та прогнозувати її варіанти і наслідки. З іншого боку, в законі слід визначити злочини, відповідальність за які може наставати лише з 18-річного віку [581, с. 31–33, 35–41]. З останньою пропозицією ми, безумовно, згодні, так само як і з висновком про те, що суб'єктом злочинів, пов'язаних з виконанням функцій представника влади, може бути лише особа, яка досягла 18 років, а пов'язаних з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків – 16 років [474, с. 308–313]. До цього можна додати, що за деякі злочини (наприклад, злочини, які вчинюються суддею чи прокурором) відповідальність може настати тільки з 25-річного або іншого спеціально визначеного законом віку, що також має бути відображено у КК України.
На обрання оптимального вікового мінімуму, що допускає кримінальну відповідальність, у кожній державі в певний історичний період впливає безліч факторів, обумовлених політичними, соціальними, економічними передумовами. Ті, хто пропонує знизити вікову межу кримінальної відповідальності, мотивують це тим, що небезпека тих чи інших злочинів є очевидною, а їхня караність загальновідомою, що спроможні розуміти і діти до 14 років, здатність яких до саморегуляції поведінки, з точки зору психології, настає набагато раніше ніж у 14 років. Але зниження віку відповідальності спричинить додаткову криміналізацію діянь, а соціально-економічні зміни двох останніх десятиліть призвели до зростання кількості малозабезпечених родин, до проблеми безпритульності дітей, до погіршення системи виховання і освіти, у т.ч. позашкільної, загалом до відносного зниження інтелектуального, фізичного і духовного розвитку дітей, і тому суспільство не має морального права ставити їм у вину вчинення цих діянь. Тому сьогодні немає достатніх підстав для зміни сформованих і наразі чинних мінімальних вікових меж кримінальної відповідальності у той чи інший бік. Можна сперечатися лише щодо оптимальності переліку злочинів, за які відповідальність настає з 14 років.
Торкаючись питання про неосудність та обмежену осудність, зазначимо, що кількість людей з психічними розладами серед населення становить, за статистикою, 4–5%. Трохи вищим є рівень поширеності граничних станів психіки (за різними даними – до 20%). При цьому як психічні розлади, так і вказані стани значно частіше діагностують в осіб з протиправною поведінкою, ніж серед законослухняних громадян [376, с. 37]. З названих цифр можна приблизно судити про те, для якого відсотку осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, мають значення чіткі визначення понять неосудності та обмеженої осудності, умови і порядок застосування медичних заходів примусового характеру.
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlВимоги й обов'язки, схожі на перелічені, передбачені відповідними кримінальними кодексами і у зв'язку із засудженням до обмеження волі (КК Литви, КК Польщі), відстрочкою виконання покарання (КК Іспанії), при встановленні нагляду (КК ФРН), при застосуванні спеціально-судового нагляду (КК Франції). На наш погляд, усі такі вимоги і обов'язки мають бути в законодавстві уніфіковані.
2.4.4. Досвід інших держав щодо призначення покарання певним чином враховано у працях В.В. Полтавець, присвячених питанням загальних засад призначення покарання за КК України [607; 608]. Окремим аспектам цих питань на прикладі законодавства трьох європейських держав присвячені деякі статті [390; 680; 681]. Автори Теоретичної моделі Кримінального кодексу наводили приклад КК Угорщини (1978), який передбачав можливість необмеженого пом’якшення покарання у разі замаху, зменшеної осудності, фізичного і психічного примусу, перевищення меж необхідної оборони і крайньої необхідності під впливом страху чи виправданого душевного хвилювання [763, с. 12].
Надзвичайно змістовними є праці російських авторів С.А. Бражнікової та К.О. Борисенко і цікавими – зроблені ними висновки. У першій із названих праць спеціально досліджено зарубіжний досвід регламентації інституту обтяження покарання при його призначенні у межах санкції кримінального закону і доведено, що, на відміну від КК Росії, у кримінальних кодексах інших держав: встановлено пряму заборону враховувати при призначенні покарання не передбачені в законі обтяжуючі обставини (Латвія, Білорусь, Україна та ін.); закріплене кратне посилення покарання організатору злочину (організованої групи) (Білорусь); встановлено формалізовані правила призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті, залежно від видів співучасників (Голландія, Бельгія, Іспанія, Сан-Марино); закріплено правила призначення покарання при рецидиві злочинів, що дозволяють суду вийти за межі санкції (Австрія, Франція, Бельгія, Швейцарія, Сан-Марино). Авторка також пропонує запозичити для КК Росії такі апробовані у кримінальних кодексах інших держав обтяжуючі обставини, як вчинення злочину за винагороду (Австрія, Іспанія), вчинення злочину загальнонебезпечним способом (Україна), вчинення необережного злочину внаслідок свідомого порушення встановлених правил безпеки (Білорусь) тощо [128, с. 7, 19–22]. К.О. Борисенко виявила, що для кримінальних кодексів інших держав характерним є посилення покарання при рецидиві злочинів: у межах санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (Молдова, Швейцарія) або з виходом за межі санкції (Польща, Данія, Бельгія, Франція), а також запропонувала, з урахуванням досвіду України, Молдови, Польщі, Голландії тощо встановити у КК Росії правила призначення покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим [121, с. 25–26]. А ось українського дослідника О.М. Ігнатова, який на основі вивчення кримінального законодавства Білорусі, Голландії та деяких інших держав запропонував доповнити частину 1 ст. 67 КК України пунктом 14 "вчинення злочину працівником правоохоронного органу з використанням службового становища" [294], підтримувати не варто. Адже згідно з КК України таке діяння є окремим злочином і водночас не може розглядатися як обставина, що обтяжує покарання.
Нашим дослідженням встановлено, що правила призначення покарань більш чи менш детально, але визначаються у кримінальних кодексах практично усіх європейських держав. Класифікувавши їх за змістом, можна виділити правила призначення покарання: 1) загальні, у т.ч. правила щодо врахування обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання; 2) за замах на злочин і готування до злочину; 3) за співучасть у злочині; 4) за сукупністю злочинів; 5) за сукупністю вироків; 6) більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; 7) окремим категоріям осіб (неповнолітнім, рецидивістам, визнаним обмежено осудними тощо).
У кримінальних кодексах різних європейських держав визначення загальних засад призначення покарання залежить від ступеня довіри суспільства до суду (що обумовлене, зокрема, рівнем корупції у судах) і національних традицій щодо визначення меж судової дискреції. Загалом стосовно переліків обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання та особливостей їх врахування судом, нами виявлені такі підходи, за якими: а) відповідні переліки є вельми широкими (Росія, Литва, Молдова, Австрія, Швеція, Фінляндія та ін.); б) таких переліків взагалі не існує (Болгарія і Бельгія); в) немає переліку обставин, що обтяжують покарання (Швейцарія); г) навпаки, немає переліку обставин, що його пом'якшують (Франція).
Особливості призначення більш м'якого покарання, ніж передбачене законом, обумовлені, як правило, наявністю чи відсутністю певних пом'якшуючих та обтяжуючих обставин, а у КК Молдови – "угодою про визнання вини" (якщо вона прийнята, покарання за інкриміноване особі діяння скорочується на 1/3 максимального покарання, передбаченого за цей злочин), і стосуються, зокрема, прямого визначення в законі пропорцій, згідно з якими зменшуються межі покарання, а також (у Польщі, Австрії та ін.) не тільки пом'якшення, а й – за певних умов – і надзвичайного пом'якшення покарання. КК Іспанії, Сан-Марино та Італії визначають ступені покарання і надають суду можливість призначити покарання не лише меншого, а і більшого ступеня. У деяких КК (Болгарії, Польщі, Австрії, Італії) існують спеціальні (передбачені в Особливій частині КК) види пом'якшення покарання.
Проведений нами аналіз обставин, що пом'якшують покарання і обставин, що обтяжують покарання, як вони визначені у кримінальних кодексах різних держав Європи, дозволив зробити їх класифікацію і виявити відмінності, порівняно з КК України. Так, у кримінальних кодексах інших держав Європи, на відміну від КК України:
1) до обставин, що пом’якшують покарання, віднесені обставини, які стосуються:
- злочинного діяння – вчинення його: з мотивів співчуття (з етичних мотивів; із гідних поваги спонукальних мотивів; на прохання потерпілої особи); при порушенні умов затримання особи, що вчинила злочин, крайньої необхідності, обґрунтованого ризику, виконання наказу або розпорядження; у стані обмеженої осудності або особою, приведеною у стан сп’яніння чи дурману проти її волі; під впливом натовпу, що вчинює безпорядки;
- посткримінальної поведінки винного: надання медичної й іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочинного діяння або інші дії, якими винний уникнув або намагався уникнути більш тяжких наслідків (інші дії, спрямовані на загладжування шкоди, заподіяної потерпілому); покращення до нормальних відносин між злочинцем і жертвою; активне сприяння розкриттю злочинного діяння, вчиненого іншою особою (співробітництво винного з органами, які здійснюють кримінальне переслідування); сплив з моменту вчинення злочинного діяння відносно тривалого часу, якщо особа при цьому поводила себе добре (процес судочинства щодо особи продовжувався надзвичайно довго, але не з вини виконавця злочинного діяння чи його захисника);
- особи винного: наявність у сім’ї винного малолітніх дітей, яких він утримує; вчинення уперше злочинного діяння невеликої чи середньої тяжкості; вчинення злочинного діяння особою у віці від 18 до 21 року, яка не має повного уявлення про протиправність свого діяння, або є запущеною з точки зору її виховання; ведення винним до вчинення злочинного діяння законослухняного способу життя і вчинене діяння "разюче суперечить його звичайній поведінці"; вчинення статевого злочинного діяння щодо власної жінки або чоловіка (у т.ч. у випадку фактичного шлюбу), якщо потерпіла і в майбутньому збирається жити з винним і можна очікувати збереження подружньої спільності;
2) до обставин, що обтяжують покарання, віднесено вчинення злочинного діяння: у виді промислу; із зловживанням владою чи повноваженнями, що походять від держави; щодо представників інших держав; з використанням нещастя іншої особи; з віроломством (з використанням наданої довіри або із застосуванням обману чи зловживанням у сімейних, дружніх або гостинних відносинах); без мотиву або з низьких мотивів; з мотивів расизму, антисемітизму, сексуальної орієнтації; вчинення необережного злочинного діяння, незважаючи на передбачення результату.
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlСлід звернути увагу і на таке. Кримінальне переслідування особи на підставі акту амністії може бути припинене ще до її засудження тільки за законодавством Росії, Білорусі, Молдови, Болгарії, Італії і Сан-Марино. В усіх інших державах кримінальне законодавство дозволяє за актом амністії звільнити особу тільки від покарання. Науковцями неодноразово висловлювалась думка про те, що звільнення від кримінальної відповідальності за амністією є недоцільним, оскільки у такому контексті амністія як засіб реалізації принципу гуманізму часто використовується органами державної влади з інших міркувань, серед яких особливе значення мають політичні моменти, а також необхідність корегування недосконалого законодавства. Крім того, таке звільнення через його масовий характер не дозволяє враховувати принципи індивідуальності і справедливості покарання, не дає можливості належним чином сприяти ресоціалізації осіб, які вчинили злочини [239, с. 31; 530].
2.5. Особливості покарання та інших правових
наслідків вчинення злочинного (протиправного)
діяння щодо окремих категорій осіб
Під час проведення нами дослідження питань про правові наслідки злочинного (протиправного) діяння за кримінальним законодавством держав континентальної Європи було встановлено, що законодавство багатьох з цих держав приділяє значну увагу регламентації особливостей покарання та інших правових наслідків вчинення злочинного (протиправного) діяння щодо таких категорій осіб, як: неповнолітні і молодь; жінки й особи, які піклуються про малолітніх дітей; рецидивісти, звичні і професійні злочинці; службові (посадові) особи; юридичні особи та інші колективні суб’єкти; редактори, видавці та інші представники засобів масової інформації; військовослужбовці; члени парламентів; іноземці; інваліди, непрацездатні особи, особи з певними захворюваннями, безробітні та деякі інші категорії осіб. Тому ці питання нами було вирішено дослідити більш детально, – з урахуванням того факту, що на практиці майже усі особи, що притягуються до кримінальної відповідальності та до яких застосовується покарання, можуть бути віднесені до тієї чи іншої специфічної категорії населення.
2.5.1. Проблема кримінальної відповідальності неповнолітніх і молоді за законодавством зарубіжних держав в Україні мало досліджувалась. Лише деяких її аспектів торкались праці О.Ю. Шостко [872], С.Г. Киренка [312], В.В. Стадника [717], Р.В. Царьова [853] та інших [78; 395]. В. Мороз, вивчивши досвід ФРН, Франції, Болгарії і Польщі, вніс пропозицію у КК України розподілити віковий поріг кримінальної відповідальності неповнолітніх на періоди: від 11 до 14; від 14 до 16; від 16 до 18 років [524], а В.М. Бурдін, вивчивши, крім того, і досвід Швейцарії, Голландії, Латвії і Швеції, запропонував визначити особливості кримінальної відповідальності осіб віком від 18 до 21 року [135]. Н. Кідіна, яка розглянула особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, як вони визначені у законодавстві ФРН, Франції і Польщі, небезпідставно, як на наш погляд, запропонувала, зокрема, ввести до КК України таке покарання, як юнацький арешт і застосовувати до неповнолітніх позбавлення волі на короткий (від 1 до 4 місяців) строк [316]. Слушною є пропозиція Я.І. Солов’я щодо доцільності законодавчого закріплення загальних засад призначення примусових заходів виховного характеру [710, с. 5]. В. Павленко, на основі аналізу законодавства Данії, Швеції, Голландії, Франції, Росії та деяких інших держав, запропонував, зокрема, передбачити у ст. 100 КК України (як це зроблено у КК Росії), що громадські роботи для неповнолітніх мають посильний для них характер, і що перед їх початком неповнолітні мають проходити медичний огляд [579, с. 99].
Українські науковці, проаналізувавши зарубіжні кримінологічні теорії, доводять, що визначення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх має базуватися, зокрема, і на аналізі причин злочинності неповнолітніх [77]. Судовою палатою у кримінальних справах ВСУ слушно визначено, які саме вікові особливості неповнолітніх впливають на мотивацію їхніх вчинків [725].
Вивчення досвіду Польщі, Франції, Голландії у сфері виконання покарань дозволило прийти до висновку про доцільність виведення кримінально-виконавчого законодавства і практики у сфері виконання покарань щодо неповнолітніх з-під впливу загального кримінально-виконавчого законодавства [716]. Цей висновок є слушним з огляду на загальну тенденцію до виділення ювенального кримінального законодавства в окрему галузь [381; 683; 703].
У сфері ювенальної юстиції законодавці держав континентальної Європи, як правило, керуються положеннями відповідних актів міжнародного та загальноєвропейського законодавства. Так, Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (1985) [522], встановили, зокрема: система правосуддя щодо неповнолітніх спрямована у першу чергу на забезпечення їх благополуччя і того, щоб заходи впливу враховували особистість правопорушника, його становище і потреби, обставини та тяжкість правопорушення і потреби суспільства; неповнолітнього правопорушника не слід позбавляти волі, крім як за серйозне правопорушення, вчинене із застосуванням насильства або за систематичне вчинення інших серйозних правопорушень; перевагу слід надавати опіці і нагляду, пробації, громадським роботам, фінансовим покаранням, компенсації і реституції, передачі на виховання etc. Аналогічні положення містить Рекомендація РЄ з проблем суспільної реакції на злочинність серед неповнолітніх (1987) [658]. Рекомендація РЄ щодо нових способів роботи з неповнолітніми правопорушниками і ролі правосуддя у справах неповнолітніх (2003) [666] передбачає можливість застосування до молодих повнолітніх людей віком до 21 року підходів, порівняних з підходами до дітей.
Проведеним нами дослідженням встановлено, що самі підходи до визначення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх у кримінальних кодексах постсоціалістичних держав та інших держав Європи мають відмінності, які стосуються загальних засад такої відповідальності, видів покарань, що застосовуються до неповнолітніх, та порядку їх призначення, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання і його відбування, переліку і підстав застосування примусових заходів виховного характеру, строків погашення судимості тощо [827, с. 419–433]. Особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх в інших європейських державах (ФРН, Австрії, Сан-Марино, Іспанії, Данії, Франції) присвячені спеціальні закони, а тому у кримінальних кодексах цих держав про них не згадується або майже не згадується.
2.5.2. Спеціальних розділів чи глав, які були б присвячені особливостям кримінальної відповідальності і покарання жінок, у жодному з проаналізованих нами кримінальних кодексах немає. Ці питання регулюються лише окремими положеннями. Мабуть, такий підхід можна пояснити особливостями гендерної політики сучасних європейських країн, за якою чоловіки і жінки цілком рівні у своїх правах, обов’язках та відповідальності. Варто сказати, що у свій час деякі європейські держави були змушені денонсувати окремі акти МОП на тій підставі, що їх положення не відповідали вимогам часу і носили дискримінаційний характер щодо чоловіків, і це стало поштовхом до прийняття Європейської соціальної хартії (переглянутої) [119].
Яскравим свідченням зазначеного підходу є такі положення кримінальних кодексів деяких держав:
- арешт не застосовується до вагітних жінок і до осіб, незалежно від статі, які піклуються про дитину у віці до трьох років; пільги щодо умовно-дострокового звільнення від покарання мають не тільки одинока мати, а й одинокий батько, які мають дитину у віці до 7 років або ж двох чи більше неповнолітніх дітей (КК Литви);
- громадські роботи та виправні роботи не призначаються вагітним жінкам та особам, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, незалежно від статі; арешт не застосовується до вагітних жінок, а також до жінок і одиноких чоловіків, які мають дітей у віці до 14 років чи дітей-інвалідів; застосовуються пільгові умови умовно-дострокового звільнення від покарання до жінок і одиноких чоловіків, які мають дітей у віці до 14 років чи дітей-інвалідів (КК Білорусі);
- покарання у виді обов’язкового поселення призначається тільки за місцем проживання вагітної жінки, жінки, яка має малолітню дитину, і батька, який здійснює батьківські права щодо малолітньої дитини; заборонено призначати усім таким особам покарання у вигляді позбавлення права проживати у певному місці (КК Болгарії).
Такі положення слід було б запозичити і відобразити у КК України, адже регулятивне законодавство України передбачає можливість надання відпустки по догляду за дитиною не лише матері, а й батькові дитини, бабі, діду чи іншим родичам, які фактично доглядають за дитиною, або особі, яка усиновила чи взяла під опіку дитину.
Разом з тим, питання про необхідність визначення чи не визначення у кримінальному законі певних особливостей кримінальної відповідальності та покарання жінок остаточно не вирішене, а увага цьому питанню у науці кримінального права приділялась не раз [460; 507]. В.О. Меркулова вказує на те, що особливості кримінальної відповідальності жінок мають існувати, оскільки: а) жінка за анатомо-фізіологічними властивостями первісно біологічно слабка істота, обмежена у своїх фізичних можливостях; б) материнські функції обумовлюють особливості фізіологічної будови жіночого організму, взаємовплив фізіологічного та психічного стану, формування емоційно-вольової сфери; в) жінки мають більшу чуттєвість, вразливість, емоційність тощо. Не визнання природних особливостей жінки має розглядатися як привілей для чоловіків [506].
О.М. Костенко наполягає на "гендерній рівності через гендерну адекватність": "переваги і обмеження за ознакою статі обов’язково мають бути, але ці переваги і обмеження повинні бути адекватними особливостям чоловічої і жіночої природи". Визначені О.М. Костенком конкретні "гендерно неадекватні" положення містяться переважно у статтях Особливої частини КК України. Що стосується питань покарання, то треба погодитися з думкою науковця про те, що ст. 83 КК України має передбачати можливість звільнення від відбування покарання не лише певних жінок, а й чоловіків, які мають дітей віком до трьох років [385, с. 61–79]. Але такі положення були запозичені із Модельного Кримінального кодексу для країн – учасниць СНД (1996). Вони були сприйняті не лише Україною, а й Молдовою, Грузією та іншими державами СНД [589]. Наразі при удосконаленні КК України у цій частині треба враховувати положення статей 1, 6, 22–24 Закону України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" [267].
Проведений нами аналіз показав, що лише кримінальні кодекси Латвії, Білорусі, Росії, Молдови і Болгарії передбачають певні пільги щодо покарань для жінок. Жодних таких особливостей не передбачено в кримінальних кодексах Польщі, Швейцарії, Австрії, Франції, ФРН, Голландії, Данії, Фінляндії.
2.5.3. Законодавство багатьох держав Європи встановлює особливості кримінальної відповідальності рецидивістів. На сьогодні у вітчизняній літературі найбільшу увагу цьому питанню приділила В. Батиргареєва. Вона звернулась до досвіду понад 20-ти держав світу та встановила, що у більшості з них рецидив злочинів, зокрема: а) визнається як окремий випадок множини злочинів, що потребує відповідного ставлення; б) є обставиною, що обтяжує покарання; в) передбачає наявність факту вчинення нового злочину, попереднього засудження та давності рецидиву; г) становить вчинення лише умисних злочинів [94].
Не знають поняття "рецидивіст" кримінальні кодекси України, ФРН, Фінляндії і Норвегії.
Згідно ж з кримінальними кодексами Росії, Білорусі, Молдови виділяються рецидив злочинів, небезпечний рецидив і особливо небезпечний рецидив, хоча поняття рецидивіста, небезпечного і особливо небезпечного рецидивіста відсутні. КК Литви визначає поняття рецидивіста і небезпечного рецидивіста, КК Болгарії – небезпечного рецидиву, КК Іспанії – рецидиву, КК Бельгії і КК Франції – рецидивіста, КК Австрії – небезпечного рецидивіста, а згідно з КК Польщі щодо особи, яка вчинила два чи більше умисних злочинів, покарання посилюється. КК Швейцарії замість поняття “рецидивіст” використовує поняття “звичний злочинець”. У КК Данії дається перелік злочинів, у разі вчинення яких особою, яка відбуває позбавлення волі, покарання може бути подвоєно. Певне посилення покарання для рецидивістів передбачене у КК Швеції.
У КК Італії існують норми про відповідальність не лише рецидивістів, а й осіб, визнаних "звичними", "професійними" злочинцями і "злочинцями за схильністю". Дещо схожий підхід до проблеми застосовано у КК Сан-Марино. У цьому зв'язку зазначимо, що професійна злочинність не може ототожнюватись із рецидивною, оскільки не будь-який рецидивіст або особа, яка неодноразово вчиняла злочин, відрізняється професіоналізмом [427]. Цілком погоджуємось з думкою О.І. Кириленка про те, що кримінальний професіоналізм як соціальне явище існує і потребує наукового дослідження з метою вдосконалення кримінального законодавства [313].
2.5.4. Починаючи розгляд питання про особливості покарання та інших правових наслідків вчинення злочинного діяння щодо службових (посадових) осіб, насамперед згадаємо російського науковця Т.Б. Басову. Критикуючи наведені у КК Росії визначення посадової особи і особи, яка виконує управлінські функції у комерційній чи іншій організації, вона висловила певні компліменти українському законодавцю: на її думку, КК Росії не враховує того факту, що зміст посадових функцій навряд чи залежить від належності організації до державної або комерційної, а тому поняття посадової особи має бути єдиним [92]. Тим не менше, ми підтримуємо точку зору й аргументацію О.О. Дудорова, який ще у 1994 р. звернувшись до кримінальних законів Австрії, ФРН, Фінляндії, Франції, Польщі, зробив слушні висновки про необхідність виділення категорії публічних службових осіб [226, с. 6–8]. Такої ж думки Р.Л. Максимович [475, с. 4–5, 9–13].
Як правило, кримінальні кодекси пострадянських держав не визначають будь-яких особливостей кримінальної відповідальності службових (посадових) осіб. Як і в КК України, ними передбачені відповідні службові (посадові) злочини, а також обтяжуючі ознаки на кшталт "вчинення злочину службовою особою з використанням службового становища", "вчинення злочину представником влади" тощо. Утім, є певні особливості щодо визначення дефініції службової (посадової) особи.
Найбільш специфічним є положення примітки 1 до глави 35 КК Білорусі, згідно з яким: "посадова особа, яка використовувала свої владні чи інші службові повноваження для вчинення злочину, не названого у цій главі, несе відповідальність за сукупністю злочинів. При цьому вчинення такого злочину визнається істотною шкодою, передбаченою статтями цієї глави. Правило про сукупність злочинів не застосовується, якщо вчинення посадовою особою злочину передбачене як ознака іншого злочину".
Варто звернути увагу на КК Австрії, яким встановлено: якщо чиновник, крім діянь, визначених у параграфах розділу 22 "Злочинні порушення посадових обов’язків та пов’язані з ними злочинні діяння" його Особливої частини, умисно вчинює інше злочинне діяння з використанням повноважень, наданих йому відповідно до його службового становища, то максимальний строк покарання у виді позбавлення волі або розмір грошового штрафу можуть бути збільшені наполовину. Зазначений підхід, на нашу думку, враховує і той факт, що зловживання правом насправді є не правопорушенням, а іншим самостійним видом правової поведінки [819, с. 140].
Дещо схожі положення є у КК Норвегії і КК Голландії. Проте запровадженню аналогічної норми у КК України заважає те, що у більшості санкцій, які передбачають тримання в дисциплінарному батальйоні, арешт та виправні роботи, вказані максимально можливі межі цих видів покарань, збільшити які вже неможливо. Тому найкращим для України є досвід Білорусі, у КК якої передбачено, що посадова особа, яка використовувала для вчинення злочину свої службові повноваження, несе відповідальність за сукупністю злочинів.
2.5.5. Питання про те, як регламентується кримінальна відповідальність юридичних осіб за законодавством Франції і Данії, розглядала О. Романюк [669], а за законодавством Франції – В.К. Грищук і І.В. Красницький [194]. Можливість встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб у цілому не заперечують російські вчені, які також вивчали законодавство європейських держав – В.Г. Павлов [580, с. 256–267], О.Ю. Антонова [84, с. 66–76, 95–102, 103–115], А.С. Никифоров [557, с. 120–170], Н.А. Єгорова [236, с. 25; 237, с. 38–45], Е. Жевлаков [256].
Натомість, О.О. Малиновський, розглянувши законодавство Франції, США і Китаю, зазначив, що визнання юридичної особи суб’єктом злочину суперечить принципам особистої і винної відповідальності, не узгоджується з цілями кримінального покарання і є зайвим за наявності правових засобів не кримінально-правового характеру [476, с. 82–87]. Ці та інші аргументи проти кримінальної відповідальності юридичних осіб досліджувались – і успішно спростовувались – французькими юристами [754, с. 309–311; 827, с. 451–452].
Не дивно, що кримінальну відповідальність юридичних осіб передбачають кримінальні кодекси багатьох держав Європи, з огляду на те, що ще у 1985 р. Керівними принципами в галузі попередження злочинності та кримінального правосуддя в контексті розвитку та економічного порядку державам-членам ООН приписувалось "розглянути питання про передбачення кримінальної відповідальності не тільки для осіб, які діяли від імені якої-небудь установи, корпорації чи підприємства... а й для самої установи, корпорації чи підприємства" [311, с. 81]. Відповідні зобов'язання чи рекомендації містяться й у Рамковій Конвенції ООН проти організованої злочинності (1997) [643], Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності (2000) [340], Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму (1999) [518], Рекомендації по політиці боротьби зі злочинністю в Європі, що змінюється (1996) [657], Конвенції РЄ про кіберзлочинність (2001) [348], Конвенції РЄ про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права (1998) [356], Другому протоколі до Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств (1997) [216], Рамковому рішенні Ради ЄС "Про боротьбу з торгівлею людьми" (2002) [646], Рамковому рішенні Ради ЄС "Про боротьбу із сексуальною експлуатацією дітей і дитячою порнографією" (2003) [647], Конвенції РЄ про корупцію у контексті кримінального права (1999) [349].
Кримінальні кодекси більшості європейських держав були прийняті ще до того, як було на загальноєвропейському рівні визнано необхідним передбачити кримінальну відповідальність юридичних осіб. З цієї та інших причин в них, як правило, немає глав, спеціально присвячених цим питанням. Але однозначно встановлено правило про те, що кримінальна відповідальність юридичної особи не скасовує кримінальної відповідальності фізичної особи, яка вчинила злочинне діяння, або організувала його, підбурювала до нього чи сприяла йому. Зазначений підхід застосовано у кримінальних кодексах Литви, Молдови, Естонії, Албанії, Бельгії, Франції, Голландії.
Польща, у зв’язку з її входженням до ЄС, виконала умови щодо приведення власного кримінального законодавства у відповідність до європейських стандартів, зокрема і в частині встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб та інших колективних суб’єктів. 27 червня 2002 р. польський Сейм прийняв спеціальний Закон "Про відповідальність колективних суб’єктів за дії, заборонені під загрозою покарання", який містить 48 статей, половина з яких матеріально-правові. Детально цей Закон проаналізовано В.К. Грищуком [193].
Проблему вини польський законодавець вирішив таким чином: для притягнення колективного суб’єкта до кримінальної відповідальності необхідно встановити, що з його боку стосовно відповідної фізичної особи мала місце вина щодо: а) кадрового підбору; б) неналежного контролю або в) неналежного нагляду.
У Загальній частині кримінальних кодексів Данії, Норвегії, Фінляндії є спеціальні глави, де визначено умови кримінальної відповідальності юридичних осіб.
Надзвичайно цікавою і змістовною є стаття Г. Хайне, в якій автор показав, які санкції найкраще застосовувати для юридичних осіб. Г. Хайне підкреслює, що корпоративні санкції повинні мати не репресивну, знищуючу, а превентивну мету, залишати можливість виправити свою поведінку в майбутньому і привести свою діяльність у відповідність із законом. Ця мета, однак, вимагає приведення у відповідність колективних кримінальних санкцій з іншими галузями права, включаючи цивільне й адміністративне [844].
Проведений нами аналіз показав, що в європейських державах, кримінальне законодавство яких передбачає кримінальну відповідальність юридичних осіб, до них можуть бути застосовані такі покарання:
1) майнового характеру: штраф (Литва, Молдова, Естонія, Бельгія, Франція, Данія, Фінляндія, Норвегія); грошове стягнення (Естонія, Польща); конфіскація майна (Литва), конфіскація речі, яка служила або була призначена для вчинення злочинного діяння, або речі, яка одержана в результаті злочинного діяння (Франція, Бельгія);
2) пов'язані з обмеженням діяльності, у т.ч. заборона: укладати певні угоди, випускати цінні папери, отримувати субсидії, пільги чи інші блага від держави, здійснювати інші види діяльності (Литва, Молдова); рекламувати власну діяльність, вироби, послуги тощо, отримувати публічні замовлення, користуватися дотаціями, субвенціями, іншими формами фінансової допомоги з публічних коштів, користуватися допомогою міжнародних організацій (Польща); звертатися з публічним закликом до розміщення вкладів або цінних паперів, пускати в обіг певні чеки або користуватися кредитними картками, брати участь у договорах, що укладаються від імені держави (Франція);
3) пов'язані з припиненням діяльності: закриття всіх або одного чи кількох закладів даного підприємства, які служили вчиненню інкримінованих діянь (Бельгія, Франція, Норвегія); ліквідація юридичної особи (Литва, Молдова, Естонія, Бельгія, Франція, Норвегія);
4) інші: опублікування вироку (Польща, Бельгія, Франція); поміщення під судовий нагляд (Франція).
Є держави, де встановлена так звана квазі-кримінальна відповідальність юридичних осіб. До них відносять, наприклад, ФРН, Швецію, частково – Іспанію (де до юридичних осіб не застосовуються покарання, а лише заходи), а також Італію і Бельгію (в Італії вона є можливою тільки за порушення законодавства про свободу конкуренції, а в Бельгії – за порушення податкового, митного законодавства) [430, с. 556].
Що стосується перспектив кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні, то слід зазначити таке. Питання кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні на монографічному рівні не досліджувалось, а проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб проаналізовані Д.М. Лук’янцем [464]. Він же зробив деякі слушні висновки щодо можливості встановлення вини юридичної особи, які можна пристосувати і до потреб кримінального права [463].
В контексті дослідження такого феномену як торгівля людьми О.В. Наден прийшла до правильного висновку про важливість застосування кримінальної відповідальності щодо юридичних осіб (шлюбних агенцій, агентств з наймання робочої сили тощо), через які діють торговці людьми [541, с. 103].
Окремі автори, вказавши на проблеми, які можуть виникнути у зв’язку із встановленням кримінальної відповідальності юридичних осіб, роблять висновки про те, що наразі є необхідним і можливим лише визначення у КК України підстав застосування до юридичної особи "інших кримінально-правових заходів" (не покарання), оскільки вони не вимагають встановлення в діях юридичної особи ознак вини, як вони визначені у КК для фізичних осіб, а лише факту вчинення протиправних дій, настання відповідних наслідків і причинного зв’язку між ними. Правильно підкреслюється, що питання кримінальної відповідальності юридичних осіб є не надуманою проблемою, оскільки, з одного боку, наслідки їхньої суспільно небезпечної діяльності у сфері довкілля, господарської діяльності тощо характеризуються показниками фактичної шкоди, а з іншої – під діяльністю юридичної особи маскується протиправна поведінка окремих осіб – представників юридичної особи – з метою ухилення від відповідальності шляхом перекладення її на юридичну особу (корупційні діяння тощо) [330].
Під час розробки нового КК України науковці звертали увагу на можливість встановлення публічно-правової відповідальності юридичних осіб в КК України [706]. Не зовсім вдала, на наш погляд, спроба регламентувати її була зроблена в альтернативному проекті КК України, де цьому питанню присвячувались лише три статті 26, 61–62, які не розв’язували усіх можливих проблем і містили певні суперечливі положення [402].
На наш погляд, найбільшими проблемами є те, що: а) господарсько-фінансові правопорушення та відповідальність за них передбачені кількома десятками (!) законів і навіть підзаконних актів, при цьому відсутній уніфікований підхід до суб’єктів цих правопорушень; б) у деяких випадках застосування кримінального закону виключається самим фактом існування відповідних положень господарського законодавства; в) український законодавець, визначивши у ст. 18 чинного КК України, що суб'єктом злочину є фізична особа, в окремих статтях фактично передбачив кримінальну відповідальність колективних утворень (йдеться, зокрема, про ч. 1 ст. 183 і ч. 2 ст. 184 КК України); г) певна кількість господарських злочинів вчинюється в інтересах не тих чи інших фізичних осіб, а в інтересах підприємств, установ, організацій, і чинне законодавство України передбачає можливість застосування до них, а також до громадян-підприємців жорстких фінансових та оперативно-господарських санкцій" [504, с. 502; 820, с. 25–30; 841].
Усі зазначені проблеми, на наш погляд, слід вирішити. Треба врахувати досвід інших держав щодо регламентації кримінальної відповідальності юридичних осіб, але в Україні встановити (принаймні на даному етапі) тільки адміністративну відповідальність юридичних осіб, визначивши її підстави і умови у спеціальному акті. Як вже зазначалось вище (див. підрозділ 1.4.1), акти ЄС, наприклад, допускають як кримінальну, так й адміністративну відповідальність юридичних осіб.
Зазначена відповідальність може бути адміністративною (а не кримінальною), зокрема тому, що види покарань, передбачені для юридичних осіб у законодавстві інших держав Європи, є специфічними і, за винятком штрафів у значних розмірах, більше нагадують не кримінальні покарання, а передбачені чинним законодавством України адміністративні стягнення для юридичних осіб. Такої ж думки й українські адміністративісти [615]. Звернемо увагу і на те, що поняття "кримінальна відповідальність" у державах Західної Європи зазвичай є більш широким, ніж аналогічне поняття в Україні, і охоплює собою відповідальність як за злочини, так і за проступки, при цьому останні є аналогами передбачених законами України адміністративних правопорушень. До речі, новий Кодекс Росії про адміністративні правопорушення регламентує адміністративну відповідальність юридичних осіб [327]. Криміналісти можуть подивитися на цей факт під кутом зору апробації певних положень адміністративного законодавства, схожих на положення кримінального.
Вважаємо, що прийняття Кодексу про адміністративну відповідальність юридичних осіб є нагальним і з огляду на європейську інтеграцію України. У Заходах щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна–ЄС [274], прямо вказано на необхідність розробки Закону України "Про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення". Але цей Закон не розв'язує усіх відповідних проблем. На нашу думку, особливу адміністративну відповідальність юридичних осіб слід ввести поетапно – спочатку за правопорушення корупційного характеру, за правопорушення проти довкілля і у сфері господарської діяльності, проти безпеки виробництва, безпеки руху та експлуатації транспорту, громадської безпеки, народного здоров’я, згодом – за деякі інші правопорушення. При цьому опис цих правопорушень у вказаному Кодексі про адміністративну відповідальність юридичних осіб може бути схожим на їхній опис у КК України. Загалом положення про кримінальну чи адміністративну відповідальність юридичних осіб потребують комплексної розробки, що виходить за межі нашого дослідження.
2.5.6. У Рекомендації РЄ з питань "розпалювання ненависті" (1997 р.) [665] вказано на необхідність чітко відмежовувати відповідальність автора інформації, що розпалює ненависть, і засобів масової інформації та їх працівників, які беруть участь в поширенні такої інформації. Про кримінальну відповідальність представників засобів масової інформації згадується і в інших актах міжнародного законодавства.
Виходячи із цього у кримінальних законах деяких європейських держав визначаються підстави кримінальної відповідальності редакторів, видавців та інших представників засобів масової інформації у випадках, коли їх відповідальність фактично носить (згідно з термінологією цивільного права) солідарний або субсидіарний (додатковий) характер. При цьому враховуються особливості регламентації авторського права (зокрема, право автора на таємницю авторства, на псевдонім, неможливість опублікування твору без згоди автора).
Так, згідно з КК Швейцарії присвячено караності преси, якщо злочинне діяння вчинюється шляхом опублікування і вичерпується цим опублікуванням, то караним є тільки: а) автор; б) якщо автор не може бути виявлений або не може постати у Швейцарії перед судом, то за не перешкоджання кримінально караному опублікуванню – відповідальний редактор; в) якщо редактора немає – особа, відповідальна за опублікування; г) якщо опублікування відбулось без відома або проти волі автора – редактор, а якщо його немає, – особа, відповідальна за опублікування.
Схожі положення є і в законодавстві Норвегії, Швеції і Сан-Марино. Загалом ці питання потребують більш глибокого аналізу, оскільки в Україні їм увага до цих пір взагалі не приділялась.
2.5.7. Особливості кримінальної відповідальності військовослужбовців у російському кримінальному праві ретельно дослідив В.Г. Павлов [580], а також інші вчені – в Україні, як правило, у коментарях до кримінального кодексу [818; 833, с. 7–93].
Згідно з законодавством окремих європейських держав, до певних категорій або до всіх військовослужбовців не застосовуються виправні роботи (кримінальні кодекси Білорусі, Росії, Болгарії), примусові роботи (КК Латвії), обов’язкові роботи (КК Росії), обмеження волі (КК Росії, КК Білорусі), встановлюються спеціальні підстави звільнення від покарання у зв’язку з хворобою, яка є перепоною для подальшого проходження військової служби (КК Росії, КК Білорусі), та спеціальні підстави відстрочки виконання вироку у воєнний час (КК Болгарії) тощо.
Додаткові положення до глави 13 "Військові злочини" Особливої частини КК Болгарії передбачають можливість звільнення винного, який вчинив військовий злочин, від кримінальної відповідальності із накладенням на нього дисциплінарного стягнення. КК Польщі містить окрему Військову частину і його глава ХХХVIII присвячена загальним положенням, що стосуються військовослужбовців і визначає спеціальні: обставини, що виключають кримінальну відповідальність, види покарання, підстави пом’якшення покарання і відмови від нього, заходи безпеки тощо. Деякі відповідні положення містяться у Військово-кримінальному законі ФРН та Законі ФРН про відправлення правосуддя у справах неповнолітніх [253, с. 337], Військово-кримінальному кодексі Франції 1966 р. [754, с. 280–281], кримінальних кодексах Швеції, Фінляндії, Військовому КК Норвегії.
2.5.8. Як правило, питання про імунітет членів парламентів, суддів та інших осіб регулюються конституціями держав, і положення відповідних конституцій проаналізовані вище. Утім, є такі положення і в кримінальних кодексах трьох держав Європи.
Відповідно до глави 5 "Некараність парламентських висловлювань і повідомлень" розділу 2 Загальної частини КК ФРН, члени бундестагу, федерального зібрання чи законодавчого органу Землі не можуть бути притягнуті до відповідальності за своє голосування, висловлювання або достовірні повідомлення, які вони зробили у цьому органі чи в одному з його комітетів, за винятком відповідальності за наклепницьку образу. Отже, зазначені особи за вказаних обставин не несуть відповідальність, наприклад, за такі злочинні діяння, як: розголошення певної таємниці, публічні призови чи підбурювання до вчинення злочинних діянь, погроза вчинити злочин тощо. Деякі схожі положення містяться у кримінальних кодексах Швеції та Сан-Марино.
Загалом у більшості проаналізованих кримінальних законів, у т.ч. у чинному КК України згадується лише про дипломатичний та схожі з ним імунітети. Тому слід погодитися з думкою про те, що загальнокримінальні імунітети (до яких треба відносити не лише дипломатичний, консульський, персоналу міжнародних організацій, осіб, що знаходяться під міжнародним захистом, а й президентський, парламентський, суддівський, імунітет інших службових осіб, імунітет свідка та інші імунітети, встановлені національним законодавством) мають отримати конкретний правовий статус у кримінальному законі, а саме у розділі, присвяченому звільненню від кримінальної відповідальності, оскільки наявність імунітету повинна розглядатися як нереабілітуюча підстава звільнення від кримінальної відповідальності. При цьому повинні бути відображені такі моменти: а) особа має імунітет в силу вказівки закону або міжнародної угоди; б) імунітет може бути переборений у встановленому порядку, наслідком чого буде настання кримінальної відповідальності на загальних підставах; в) час дії імунітету пов'язано з наявністю спеціального статусу особи, тобто зникнення цього статусу тягне анулювання й імунітету [308, с. 24].
2.5.9. Компаративний аналіз приписів кримінальних кодексів одинадцяти європейських держав про обставини, що виключають застосування певних видів покарань до певних категорій осіб, в Україні здійснили В.І. Антипов і В.В. Антипов [83, с. 19–35]. В.В. Антиповим запропоновано доповнити КК України статтею 66-1 "Обставини, що виключають застосування покарання певного виду", в якій визначити, які види покарань не застосовуються до певних категорій осіб [82, с. 5, 15]. Такий уніфікувальний підхід, на нашу думку, у цілому має право на існування, але лише одночасно з виключенням із статей 53–64 КК України аналогічних положень для уникнення дублювання приписів закону. Не можна цілком погодитися з пропозицією В.В. Антипова у цій статті визначити, що за наявності вказаних обставин суд може перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті. Адже немає більш м'якого покарання, ніж штраф, який, згідно з ст. 99 КК України, не може бути застосований до неповнолітніх (а тим більше, як пропонує В.В. Антипов, "до осіб"), які не мають самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке не може бути звернене стягнення. Тому треба говорити про механізм заміни певних видів покарань іншими покараннями.
Російська дослідниця О.В. Чунталова, проаналізувавши кримінальні кодекси дев'ятнадцяти зарубіжних держав, слушно вказала на те, що у КК Росії усі покарання фактично поділяються за колом осіб на ті, що можуть призначатися будь-якій особі, визнаній винною у вчиненні злочину, і на ті, що можуть призначатися тільки визначеному в законі колу осіб. Вона також дійшла до висновку про необхідність диференціації покарання за ознаками: віковою; статевою; фізіологічного, психологічного і психічного стану винного; майнового стану засудженого і його сім'ї; наявності чи відсутності у нього незнятої і непогашеної судимості, – і запропонувала у КК Росії закріпити перелік обставин, що характеризують особу винного, як це зроблено щодо обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання [862]. Варто згадати роботу й іншого російського вченого [257].
Відповідні особливості кримінальної відповідальності і покарання деяких категорій осіб, крім вже згадуваних, без будь-якої системи визначені лише в окремих, розрізнених статтях кримінальних кодексів деяких держав. Зазначеними особами є, зокрема:
1) інваліди (інваліди певних груп). До них не застосовуються арешт (КК Білорусі), обов’язкові роботи (КК Росії), безоплатна праця на користь суспільства (КК Молдови), виправні роботи (КК Росії, КК Білорусі), обмеження волі (КК Росії, КК Білорусі), застосовуються пільгові умови умовно-дострокового звільнення від покарання (КК Білорусі); позбавлення права керувати транспортним засобом (згідно з КК Естонії це покарання не може застосовуватись щодо особи, яка користується механічним транспортним засобом у зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування транспортним засобом у стані сп’яніння);
2) непрацездатні особи. До них не застосовуються примусові роботи (КК Латвії), виправні роботи (КК Болгарії передбачає, що виправні роботи непрацездатним замінюються штрафом);
3) особи, які досягли певного (зокрема, пенсійного) віку. До них не застосовуються безоплатна праця на користь суспільства (КК Молдови), виправні роботи (КК Білорусі), обмеження волі (КК Росії, КК Білорусі), довічне ув’язнення (КК Росії, КК Білорусі), смертна кара (КК Росії, КК Білорусі), застосовуються пільгові умови умовно-дострокового звільнення від покарання (КК Білорусі). Згідно з КК Італії, до осіб, які досягли 70-річного віку, умовна відстрочка покарання застосовується за спеціальних умов;
4) особи, яким призначені примусові заходи безпеки і лікування, хворі відкритою формою туберкульозу, ВІЛ-інфіковані, хворі на СНІД або які не пройшли повний курс лікування венеричних захворювань. До них не застосовується обмеження волі (КК Білорусі);
5) особи, які не мають постійного місця роботи. Тільки їм можуть бути призначені виправні роботи (КК Росії). Згідно з ст. 57 КК України, навпаки, виправні роботи фактично не можуть бути призначені таким особам;
6) особи, які є батьками чи опікунами. Наприклад, згідно з КК Швейцарії, тільки до осіб, засуджених до позбавлення волі за злочини, пов’язані з порушенням батьківських чи опікунських обов’язків, може бути застосоване покарання у виді позбавлення батьківської чи опікунської влади. В інших необхідних випадках суд може лише клопотати перед органом опіки і піклування про позбавлення особи батьківської чи опікунської влади. КК Іспанії передбачає таке додаткове покарання як позбавлення батьківських прав, а КК Італії – втрата або призупинення батьківської чи подружньої влади. Позбавлення батьківської влади передбачене як покарання у КК Сан-Марино;
7) особи, які зловживають спиртними напоями, наркомани, токсикомани. Згідно з КК Швейцарії, до них може бути застосоване додаткове покарання у виді заборони відвідувати конкретний ресторан або ресторани, які знаходяться у певній місцевості, а також захід безпеки у виді направлення особи, яка страждає на алкоголізм, до спеціального закладу для алкоголіків. Аналогічний захід безпеки передбачено КК ФРН і КК Австрії. Згідно з КК Білорусі і КК Молдови до алкоголіків, наркоманів і токсикоманів може бути застосоване примусове лікування. КК Молдови, крім того, дозволяє встановити опіку щодо особи, яка вчинила злочин, якщо вона зловживає алкогольними напоями і цим ставить свою сім’ю у скрутне матеріальне становище;
8) іноземці та особи без громадянства, які постійно не проживають у даній країні. До них не застосовуються виправні роботи і обмеження волі (КК Білорусі). Згідно з КК Норвегії громадські роботи можуть бути застосовані лише до особи, яка проживає у цій країні.
Тільки до іноземців може бути застосований такий захід, як вислання (видворення). Як захід або як покарання вислання (видворення) передбачене кримінальними кодексами Молдови, Латвії, Албанії, Естонії, Голландії, Іспанії, Франції, Швейцарії, Сан-Марино. Наприклад, у КК Франції заборона перебування на території країни визнається додатковим покаранням, яке може бути застосоване тільки щодо іноземця, винного у вчиненні злочину чи проступку. У ст. 131-30 цього КК ретельно визначені обставини, за яких суд, як правило, не може застосувати заборону перебування на території країни щодо іноземця. На нашу думку, такі положення у французькому законодавстві виникли внаслідок розгляду Європейським Судом з прав людини двох схожих за формою, але різних за суттю справ – Бугханемі проти Франції і Бельджуді проти Франції [232, с. 207–215; 233, с. 730–742].
2.6. Положення Загальної частини кримінальних
кодексів держав континентальної Європи, які
не мають аналогів у Кримінальному кодексі України
До положень Загальної частини кримінальних кодексів держав континентальної Європи, які не мають аналогів у Кримінальному кодексі України, нами віднесені положення про: принципи кримінального права; загальні положення про кримінальну відповідальність; правила кваліфікації злочинних діянь; невинне заподіяння шкоди; помилку; обопільну вину; правовий статус потерпілого та особливості кримінальної відповідальності у справах приватного обвинувачення; примирення (медіацію); кримінально-правову реституцію; роз’яснення термінів кримінального закону.
2.6.1. Принципи кримінального права, як вони визначені у кримінальному законодавстві інших держав, спеціально досліджувались російськими вченими С.С. Пірвагідовим і Ю.Є. Пудовочкіним [597, с. 72–152], В.В. Мальцевим [482]. Хоча ці приципи аналізуються вже понад 35 років [784], до сьогодні, навіть після введення до КК Росії статей 3–8, у російській науці кримінального права немає єдності у питанні про доцільність законодавчого закріплення керівних юридичних ідей: одні (С.С. Алексеєв, Ю.В. Голик та ін.) вважають таку практику обов'язковою, інші (зокрема А.В. Наумов) займають протилежну позицію. Однак принципи є свого роду загальним знаменником, вони виконують роль лакмусового папірця для запобігання зловживань в процесі правозастосування [305, с. 311]. Відкрите проголошення вихідних начал кримінально-правового регулювання ставить владу під додатковий контроль суспільства, дозволяє критикам звіряти правотворчість і правозастосування з раніше виставленими для загального огляду ідеалами [115]. М.Й. Коржанський вказує на те, що відсутність принципів, на яких побудовано Кодекс, – це його велика вада [370, с. 83]. Нами вже давно висловлювались пропозиції щодо необхідності визначення у КК України принципів: законності, справедливості і адекватності покарання; гуманізму; індивідуалізації покарання; економії кримінально-правової репресії; повного відшкодування заподіяної злочином шкоди тощо [504, с. 503; 814; 829; 842]. Торкнулись зазначеного питання українські дослідники В.О. Гацелюк і В. Махінчук (у межах аналізу принципів законності, адекватності покарання і економії репресії) [164, с. 4; 492; 493]. Альтернативний проект КК України, підготовлений у свій час робочою групою Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю, у статтях 2–5 визначав принципи законності, рівності перед законом, особистої відповідальності, вини [402].
У визначенні самої назви відповідних принципів та їх переліку, не кажучи вже про зміст кожного з них, українські криміналісти згоди ще не дійшли. Так, М.Й. Коржанський говорить про "принципи кримінального законодавства", до яких відносить принципи: законодавчого визначення злочину (nullum crimen cine lege); особистої відповідальності; винної відповідальності; суб’єктивної осудності; повної відповідальності (повноти осудності); переваги пом’якшуючих відповідальність обставин; більшої караності групового злочину; повного відшкодування заподіяної злочином шкоди; відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину; економії кримінальної репресії [372, с. 78–86]. П.Л. Фріс виділяє такі "спеціальні принципи кримінального права": нормативного визначення кола злочинних діянь; відповідальності за власні діяння; відповідальності при наявності вини; сукупності відповідальності; відповідності покарання тяжкості злочину; економії кримінальної репресії [792, с. 13–14]. На наш погляд, ці автори, особливо М.Й. Коржанський, змішують принципи, як основні ідеї, визначні засади, на яких побудоване кримінальне право, з правовими презумпціями, фікціями тощо. Наприклад, більша караність групового злочину є саме правовою презумпцією [408, с. 100–101, 142–156], а сукупність відповідальності, на наш погляд, – фікцією. В.В. Полтавець безпідставно, на наш погляд, відносить принципи законності, справедливості, гуманізму, економії заходів кримінально-правового примусу не до загальних принципів кримінального права, а до принципів призначення покарання [607, с. 4]. Ю.В. Александров і В.А. Клименко згадують такі "кримінально-правові принципи": верховенства права (законності); рівності громадян, у т.ч. перед кримінальним законом; індивідуальної юридичної, у т.ч. кримінальної відповідальності; наявності вини (nullum crimen, nulla poena sine culpa); справедливості (він же індивідуалізації) покарання; гуманізму [68, с. 7–8]. Але принцип верховенства права є загальноправовим, а не кримінально-правовим, і цілком очевидно, що його аж ніяк не можна змішувати з принципом законності [573, с. 66–67]; принцип справедливості і принцип індивідуалізації покарання мають різний зміст і також не повинні змішуватися.
У цілому виважене ставлення до "принципів кримінального права" виявив Є.Л. Стрєльцов, який називає такі принципи: законності; рівності громадян перед кримінальним законом; невідворотності кримінальної відповідальності; особистої відповідальності; винної відповідальності; справедливості; гуманізму. Разом з тим, важко погодитися з існуванням такого кримінально-правового принципу, як принцип демократизму, який нібито виявляється при правовій оцінці діянь, призначенні покарань, звільненні від кримінальної відповідальності і покарання тощо [757, с. 11]. Формулювання цього принципу майже дослівно повторює те, що пропонувалось у свій час С.Г. Келіною у ст. 9 Теоретичної моделі Кримінального кодексу (Загальна частина) [763, с. 31]. У коментарі до цієї статті авторка зазначала, що принцип демократизму є важливим у контексті такої мети покарання, як перевиховання (але цю мету покарання чинний КК України заперечує). Якщо певний демократизм (себто народність) у цих процесах й існує, то це має віддалене відношення до матеріального кримінального права (закріплений у КК Молдови принцип демократизму має дещо інший зміст).
Більш чітко й обережно визначився з переліком "принципів, специфічних для галузі кримінального права", А.О. Пінаєв, який відніс до них лише принципи: законності; вини; особистої відповідальності; індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання [591, с. 5–7]. Схожою є позиція М.І. Бажанова [399, с. 11–13].
У багатьох державах Європи, у т.ч. в Україні, принципи кримінального права визначені в конституціях, на що ми вже звертали увагу. У більш конкретному вигляді вони містяться безпосередньо у кримінальних законах.
У КК Росії визначені такі "принципи кримінального кодексу": законності; рівності громадян перед законом; вини; справедливості; гуманізму, а у КК Білорусі, крім того, принципи невідворотності покарання, особистої відповідальності та індивідуалізації покарання. Схожі принципи визначені у КК Молдови.
КК Литви говорить про "основні положення кримінальної відповідальності": 1) кримінальній відповідальності і покаранню особа підлягає лише у випадку, якщо вчинене нею діяння було заборонено кримінальним законом, що діяв під час вчинення злочинного діяння; 2) незнання закону не звільняє від кримінальної відповідальності; 3) кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочинного діяння, і лише у випадку, якщо під час його вчинення від неї можна було вимагати поведінки, яка відповідає закону; 4) відповідальності за кримінальним законом підлягає тільки особа, яка вчинила діяння, що відповідає складу злочину чи кримінального проступку, передбаченого кримінальним законом; 5) покарання, заходи карального чи виховного впливу, а також примусові медичні заходи призначаються тільки відповідно до закону; 6) ніхто не може бути підданий покаранню за одне і те саме злочинне діяння двічі.
У кримінальних кодексах Естонії, Австрії і ФРН визначено принцип вини, у КК Польщі – принцип гуманізму, у кримінальних кодексах Албанії, Франції, Сан-Марино, Австрії і Швейцарії – принцип законності. У КК Сан-Марино також визначається принцип обмеженої дії і забороняється судовий прецедент: "Винесені суддею вироки не є обов’язковими при прийнятті рішення в інших випадках". Як зазначив С.В. Максимов, це положення адекватно закріпило "континентальну" сутність КК Сан-Марино, попереджаючи суперечки з приводу ролі судів в інтерпретації кримінального закону [473, с. 17–18].
Крім того, у КК Франції визначено принцип особистої відповідальності, а у КК ФРН – принцип відповідності (адекватності). Як ще один принцип кримінального права у німецькій доктрині розглядається принцип зв’язаності кримінального права положеннями про основні права людини. Цей принцип випливає із положень Конституції ФРН про те, що: людська гідність недоторканна, дискримінація заборонена, законодавство зв'язано конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя – законом і правом [253, с. 76–77].
2.6.2. В Україні загальним питанням кримінальної відповідальності присвятив спеціальне дослідження Я.І. Соловій [710]. Але, на жаль, ним недостатньо враховано зарубіжний досвід.
Між тим, загальні положення про кримінальну відповідальність – поняття кримінальної відповідальності, її цілі, загальні положення про судимість, способи реалізації кримінальної відповідальності – визначені у КК Білорусі, де їм присвячена спеціальна глава 8 розділу ІІІ. Згідно з цим КК, кримінальна відповідальність виражається у засудженні від імені держави за вироком суду особи, яка вчинила злочин, і застосуванні на основі засудження покарання або інших заходів кримінальної відповідальності. Триєдиною метою кримінальної відповідальності є: 1) виправлення особи, яка вчинила злочин; 2) загальне і спеціальне попередження; 3) поновлення соціальної справедливості. Реалізується кримінальна відповідальність у засудженні: із застосуванням призначеного покарання; з відстрочкою виконання призначеного покарання; з умовним незастосуванням призначеного покарання; без призначення покарання; із застосуванням щодо неповнолітніх примусових заходів виховного характеру.
За прикладом Білорусі молдовський законодавець виніс загальні питання кримінальної відповідальності в окрему главу V "Кримінальна відповідальність". У КК Молдови зазначено, що кримінальна відповідальність полягає у публічному засудженні іменем закону злочинних діянь і осіб, які їх вчинили. Реальною підставою кримінальної відповідальності цей КК визначає вчинені шкідливі діяння, а юридичною – ознаки злочину, передбачені кримінальним законом. Але категорії "кримінальна відповідальність" і "покарання" у цьому КК, на відміну від КК Білорусі, виявились не сполученими: неясно, у якому співвідношенні між собою вони перебувають, неясно, чи може кримінальна відповідальність як публічний осуд бути сама по собі без покарання [465, с. 45–46].
Кримінальні кодекси держав Західної Європи оперують як основними кримінально-правовими такими категоріями, як "злочинне діяння", "некаране діяння", "припинення кримінального переслідування", "покарання", "звільнення від покарання", "зменшення покарання" тощо. Вони не використовують поняття “кримінальна відповідальність”, а відповідно не містять і положень щодо підстав притягнення до неї та підстав звільнення від неї.
2.6.3. З питань кваліфікації злочинних діянь відомими є праці українських вчених С.А. Тарарухіна [729], В.О. Навроцького [537; 538], М.Й. Коржанського [371], В.В. Кузнецова і А.В. Савченка [422]. незважаючи на те, що кваліфікація діяння є центральною частиною процесу застосування кримінального закону, до сьогодні правила кваліфікації існують здебільшого у вигляді теоретичних положень та судових роз’яснень і у КК України прямо не визначені. Між тим, ще у 1999 р. В.О. Навроцьким була запропонована для обговорення редакція спеціальної глави Кримінального кодексу України "Кримінально-правова кваліфікація", яка складалась з десяти статей [537, с. 455–457].
Зазвичай у кримінальних кодексах держав Європи трапляються лише "натяки" на правила кваліфікації злочинів. Так, у ст. 17 КК Росії вказано: якщо злочин передбачено загальною і спеціальною нормами, сукупність злочинів відсутня і відповідальність настає за спеціальною нормою.
У Голландії питання, що стосуються ризику двічі понести кримінальну відповідальність за один і той самий злочин, розглядається як частина матеріального кримінального права [445, с. 93]. Тому КК Голландії визначає певні правила кваліфікації. У ст. 55 сформульовані два правила, згідно з якими, якщо діяння карається: 1) за більш ніж однією нормою, що має санкцію, то повинно застосовуватися тільки одне таке положення, а якщо норми різні, – положення, яке містить найбільш суворе основне покарання; 2) за однією загальною нормою, яка має санкцію, і існує спеціальна норма, що має санкцію, то повинна застосовуватися тільки ця спеціальна норма. Ст. 56 цього КК визначає правила кваліфікації у разі продовжуваного злочинного діяння, а також діяння, яке складається з безперервних дій, коли один злочин є елементом іншого злочину.
Але найбільш чітко правила кваліфікації злочинів визначаються у кримінальних кодексах Молдови та Іспанії. У КК Молдови цим питанням присвячена спеціальна глава ХІІ Загальної частини, де дається поняття кваліфікації і встановлені такі правила кваліфікації злочинів:
1) при сукупності злочинів – кваліфікація здійснюється з посиланням на усі статті або частини однієї статті кримінального закону, які передбачають вчинені шкідливі діяння;
2) при конкуренції кримінально-правових норм (тобто у разі вчинення шкідливого діяння, передбаченого повністю або частково двома чи більше нормами, які становлять один злочин):
2.1) загальних і спеціальних норм – застосовується тільки спеціальна норма;
2.2) двох спеціальних норм – між: нормою з пом’якшуючими обставинами і нормою з обтяжуючими обставинами – обирається перший; двома нормами з пом’якшуючими обставинами – обирається норма, яка передбачає більш м’яке покарання; двома нормами з обтяжуючими обставинами – обирається норма, яка передбачає більш суворе покарання;
2.3) частини і цілого – кваліфікація здійснюється на підставі норми, яка охоплює у цілому всі ознаки вчиненого шкідливого діяння.
Дещо по іншому правила кваліфікації злочинів визначені у КК Іспанії. При конкуренції двох чи більше норм цього Кодексу, за винятком норм про спеціальні правила призначення покарання, діяння кваліфікується з урахуванням таких правил: а) спеціальна норма має пріоритет перед загальною; б) додаткова норма застосовується тільки у разі відсутності основної, якщо "вже ясною є ця додатковість"; в) більш широка або складна норма поглинає окремі порушення закону; г) за відсутності таких критеріїв більш сувора норма виключає застосування норм з меншою санкцією.
2.6.4. Один із видів невинного заподіяння шкоди був відомий ще римському кримінальному праву, яке стверджувало: nullum crimen est in casu – випадковість посягання виключає злочин [728, с. 450]. У вітчизняній кримінально-правовій доктрині поняття випадку (казусу) використовується давно. Під ним розуміється вчинення діяння без вини особи: вона не передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити [398, с. 121]. Це поняття було вперше запропоноване Р.І. Міхеєвим [763, с. 81, 91], а згодом визначене у ст. 22 альтернативного проекту КК України у такому вигляді: "Стаття 22. Відсутність вини. Діяння не визнається караним, якщо особа не усвідомлювала протиправного характеру своєї поведінки, не передбачала можливості настання шкідливих наслідків та за обставинами того, що сталося, не повинна була і не могла їх передбачити (казус)" [402]. Утім, на нашу думку, у цьому визначенні слова "не повинна" відбивають ознаку об'єктивної, а не суб'єктивної сторони, а тому є зайвими.
У КК Латвії вказано, що передбачене цим Кодексом діяння не є кримінально караним, якщо особа не передбачала, не повинна була і не могла передбачити можливість настання наслідків свого діяння. Схожі визначення – у кримінальних кодексах Молдови, Болгарії, Італії.
Відповідно до КК Білорусі діяння визнається вчиненим невинно, якщо особа, яка його вчинила: а) не усвідомлювала і за обставинами справи не повинна була чи не могла усвідомлювати суспільну небезпеку свого діяння, або б) не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була чи не могла їх передбачити.
У КК Росії ці дві ситуації повторені. Але крім випадку передбачено ще один вид невинного заподіяння шкоди. Він характеризується тим, що особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, хоча і передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), не могла запобігти цим наслідкам в силу невідповідності своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов (наприклад, поранений охоронець не зміг захистити свого клієнта або водій не зміг запобігти аварії через заводський брак чи конструктивні дефекти транспортного засобу) чи нервово-психічним перевантаженням (раптово захворілий пілот порушив правила польотів) [759, с. 68].
У більшості ж кримінальних кодексів поняття невинного заподіяння шкоди не зустрічається. Не зважаючи на це, його можна було б визначити у КК України. Це потрібно для того, щоб у законі чітко визначались не лише діяння, які є злочинами, а й діяння, які злочинами не є.
2.6.5. Вітчизняні криміналісти визначають помилку як неправильне (хибне) уявлення особи про юридичне значення та фактичний зміст свого діяння, його наслідки та інші обставини, передбачені як обов’язкові ознаки відповідного злочину [396, с. 184]. За традиційною класифікацією у кримінально-правовій доктрині розрізняють юридичну та фактичну помилки [396, с. 185; 430, с. 353]. Утім, виділялись й інші види помилок – пробачна і не пробачна, випадкова і невипадкова, помилка, що стосується діяння і його наслідків та помилка, що стосується мотиву, помилка в особі і помилка в предметі, помилка істотна та неістотна тощо [880, с. 48].
Помилка багато десятиліть розглядалась у працях радянських криміналістів, присвячених суб’єктивній стороні злочину. Їй були присвячені спеціальні дослідження – В.А. Якушина, в якому аналізувались і положення про помилку у кримінальних законах Болгарії і Німеччини [880, с. 44–46], М.Б. Фаткулліної, в якому аналізувались положення про помилку у кримінальних законах Австрії, Швейцарії, Греції, Франції, Англії та деяких інших державах світу [779], Ю.А. Вапсви [141] та ін.
Дослідивши законодавство деяких держав Європи, пропозицію доповнити КК України статтею "Помилка" висловив Р.В. Вереша, утім, визначення помилки не сформулював [146; 148, с. 158, 164, 175], на відміну від інших вчених, які також аналізували зазначене законодавство [570]. О.О. Малиновський правильно вказав на те, що наявність інститутів помилки допомагає уникати об’єктивного ставлення у вину, а визнання юридичної і фактичної помилки обставиною, яка виключає злочинність діяння або пом’якшує покарання, свідчить про гуманність кримінального права, що враховує психічні особливості людської поведінки [476, с. 146].
Ст. 32 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998) регламентує помилку у факті і помилку в праві.
Визначення помилки було сформульоване в альтернативному проекті КК України (ст. 43), але не у зовсім, на наш погляд, прийнятному вигляді. Так, по-перше, автори проекту розглядали помилку, причому лише помилку в "оціненні" правомірності вчиненого як одну з обставин, що виключають караність протиправної дії або бездіяльності, по-друге, визначали її як "сумлінну хибну думку особи щодо протиправності і караності вчиненого нею діяння", по-третє, вважали за можливе поширити виключення караності помилки чомусь тільки на проступок, по-четверте, обов’язок доведення наявності помилки покладали на особу, яка вчинила "каране діяння" [402, с. 19].
Нами проаналізовано інститут помилки, що існує у кримінальних кодексах деяких держав Європи [806; 827, с. 503–516]. Встановлено, що є кримінальні кодекси, які регламентують: юридичну і фактичну помилки (Білорусь, Болгарія, Австрія, Іспанія); юридичну помилку і негодний замах (Естонія, Польща, Швейцарія, Франція, ФРН, Сан-Марино); тільки негодний замах (Литва). Тільки фактичну помилку щодо обставин, які виключають злочинність діяння, визначають КК України і КК Швеції.
В.Д. Філімонов зазначає, що у випадку юридичної помилки, якщо особа могла її уникнути, КК ФРН та деяких інших країн встановлюють кримінальну відповідальність по суті не за той конкретний злочин, який інкримінується винному, а за незнання ним закону [785, с. 71]. Мабуть, це не зовсім правильна інтерпретація. Насправді у цих кодексах все ж таки йдеться про те, що особа не може у певних випадках посилатися на незнання закону, а у тих випадках, коли вона справді не знала закон, вона може бути притягнута до відповідальності за те чи інше діяння лише за умови, що вона могла його знати.
Інші досліджені нами кримінальні кодекси, так само як і КК України, загалом не визначають помилку. Це у відповідних випадках створює складнощі для кваліфікації тих чи інших діянь. Адже відсутність правової регламентації помилки є однією з поширених причин незаконного притягнення до кримінальної відповідальності [473, с. 21].
2.6.6. У кримінальних кодексах Болгарії, Польщі, Швейцарії, Італії, Сан-Марино, ФРН, Норвегії передбачено, що у справах про злочинні діяння проти честі і гідності суд за певних обставин зобов’язаний враховувати вину потерпілого на користь обвинуваченого. Наприклад, згідно з КК Болгарії, якщо ображений відразу ж відповів образою, суд може звільнити від покарання обох.
Разом з тим, практика застосування кримінального закону демонструє, що обопільна вина може існувати не лише у справах про злочини проти честі і гідності.
О.М. Костенко правильно зазначає, що у межах криміногенної ситуації поведінка потерпілого може бути оцінена не лише як правомірна і нейтральна, а й як неправомірна, коли його дії містять ознаки правопорушення, у т.ч. злочину. Але особа і поведінка потерпілого мають не тільки кримінологічне, а й кримінально-правове значення і вказує на те, що криміногенна роль потерпілих часто має місце при застосуванні насильства та інших умисних злочинів. Вона ж є ще більш важливим чинником при вчиненні необережних злочинів у сфері використання техніки, транспортних засобів, порушенні правил безпеки. Негативною поведінкою сприяли завданню собі шкоди від дорожньо-транспортних злочинів 26% водіїв, 50% пішоходів, 39% пасажирів. Посилаючись на висновки зарубіжних кримінологів, О.М. Костенко нагадує, що при класифікації жертв злочинів виділяють як цілком невинну жертву ("ідеальну"), так і жертву, винну однаково зі злочинцем, добровільну жертву і навіть жертву з провиною більшою, ніж у злочинця, та жертву, особисто винну у вчиненні злочину, а також пропонує власну типологію потерпілих [405, с. 48–49, 51–55]. Отже, слід визнати: криміналісти дещо відстали від кримінологів і своєчасно не врахували результатів їх досліджень у КК України.
У слідчо-прокурорській практиці автора неодноразово мали місце випадки дорожньо-транспортних подій з тяжкими наслідками, взаємно спричиненими хоча й не спільними (не узгодженими), але неправомірними діями обох водіїв (або водія і пішохода). При цьому до відповідальності притягувався той з них, кому були заподіяні менш серйозні тілесні ушкодження, а в ситуації "водій–пішохід" – водій. Фактично суд визнавав вину потерпілого обставиною, що пом’якшувала покарання підсудного, керуючись при цьому правилом про те, що суд може визнати такими, що пом’якшують покарання, й інші обставини (див. ст. 40 КК України 1960 р., ст. 66 КК України 2001 р.).
Таким чином, у КК України існує норма, яка дозволяє певним чином врахувати вину потерпілого. Але недоліком цієї норми є те, що вона не зобов’язує суд робити це. Крім того, загалом не визначено, як саме суд повинен враховувати вину потерпілого. Тим більше, не існує жодних положень, які за наявності вини потерпілого у тих чи інших категоріях кримінальних справ (зокрема, про побої, умисне чи необережне заподіяння тілесних ушкоджень певного ступеня тяжкості, про транспортні злочини тощо) зобов’язували б суд звільнити підсудного від кримінальної відповідальності або засудженого від покарання. У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів", з цього приводу зазначено лише, що "не можуть бути визнані потерпілими особи, які постраждали від злочину, вчиненого ними ж; водночас, оскільки закон не пов'язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її поведінки, суди мають визнавати особу потерпілим й у випадках, коли вчинення щодо неї злочину спровоковано її діями. При цьому неправомірність поведінки потерпілого може бути врахована при кваліфікації дій підсудного або призначенні йому покарання" [618].
У ЦК України відповідні положення визначені набагато більш конкретно. Так, згідно з ч. 5 ст. 1187 "Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки", особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок умислу потерпілого. У ст. 1193 "Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди" вказано: якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, – також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом [855].
2.6.7. "Злочин – це юридичний факт, що обумовлює виникнення юридичних відносин: між злочинцем і потерпілим, між потерпілим і державою, між злочинцем і державою" [512, с. 329]. Незважаючи на значення потерпілого у цій тріаді суб'єктів, питання про правовий статус потерпілого і справи приватного обвинувачення мало досліджується сучасними фахівцями з кримінального права. На пострадянському правовому просторі це питання тривалий час традиційно вважалось таким, що відноситься до сфери кримінального процесу, хоча ще у ХІХ ст. в Росії його небезпідставно відносили до сфери матеріального права [656], а наразі воно детально відображене принаймні у кримінальних кодексах багатьох європейських держав. Утім, порушуючи вказану традицію, в останні роки російські дослідники перевели питання про потерпілого до категорії міжгалузевих [80; 133; 176; 529; 778; 864]. Визначено, що неврегульованість у кримінальному законодавстві правового статусу потерпілого, невизначеність його прав як суб'єкта матеріальних правовідносин призводить до порушення його прав і в кримінальному процесі [317, с. 41–45].
В Україні найбільш ґрунтовним серед досліджень, присвячених потерпілому у кримінальному праві, є дослідження, проведене В.О. Туляковим [742]. Науковий інтерес до питання про кримінально-правове визначення потерпілого виявили М.В. Сенаторов [686; 687; 688] та інші вчені [624; 625; 626; 627; 831].
Велике значення кримінально-правовому статусу і захисту потерпілого приділяється в актах загальноєвропейського законодавства: рекомендаціях РЄ про становище потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (1985) [660], про спрощення кримінального правосуддя (1987) [662], по політиці боротьби зі злочинністю в Європі, що змінюється (1996) [657], у Загальній позиції Ради ЄС про боротьбу з тероризмом (2002) [260], Рамковому рішенні Ради ЄС про боротьбу з сексуальною експлуатацією дітей і дитячою порнографією (2003) [647] тощо.
Проведений нами аналіз показав зокрема, що справи приватного обвинувачення визначені безпосередньо у кримінальних кодексах Литви, Білорусі, Болгарії, Польщі, Австрії, Швейцарії, ФРН, Франції, Іспанії, Голландії, Італії, Швеції, Норвегії, Данії, Сан-Марино. При цьому перелік таких справ становить, як правило, кілька десятків: від 26 у КК Литви до 72 у КК Італії. У багатьох з цих кодексів визначені спеціальні умови та підстави кримінальної відповідальності за злочинні діяння у справах приватного обвинувачення. Так, встановлено:
- скорочені строки "позовної давності" – строки, у разі закінчення яких справу не може бути порушено (Болгарія, Швейцарія, Австрія, ФРН, Голландія та ін.). Наприклад, згідно з КК ФРН відповідне діяння не переслідується, якщо пропущено, як правило, 3-місячний строк подачі скарги, відрахований від дня, коли особа отримала відомості про діяння і про особу того, хто його вчинив;
- що із скаргою (заявою) може звернутися потерпілий чи його законний представник (Швейцарія, Австрія, ФРН, Голландія, Італія). У КК ФРН визначено: якщо потерпілий помирає, то право на скаргу у випадках, передбачених законом, переходить до його дружини (чоловіка) та дітей, а за їх відсутності – на інших родичів, крім тих, які брали участь у самому діянні. Але це право може не переходити, якщо здійснювати переслідування померлий явно не бажав. Якщо потерпілий є недієздатним чи обмежено дієздатним, скаргу може подати його представник. Якщо право на скаргу мають декілька осіб, кожна з них реалізує його самостійно. Згідно з КК Голландії суб'єктами права подання скарги можуть бути: а) представник потерпілого, якщо останній не досяг 16 років, є недієздатним через хворобу або перебуває під піклуванням суду з причини розпусти; б) батьки, діти чи дружина (чоловік) потерпілого, якщо останній помер; в) опікун, піклувальник, дружина (чоловік), інший родич, якщо скарга потерпілого спрямована проти його законного представника. КК Італії передбачає ситуації, коли інтереси дитини чи душевнохворого стикаються з інтересами батька чи іншого представника – у цих випадках призначається спеціальний опікун;
- якщо злочин вчинено двома і більше співучасниками, то переслідуються усі вони, незалежно від того, що сатисфакція вимагається лише від одного з них (Швейцарія, Австрія та ін.);
- що скарга (заява) може бути відізвана лише у певний строк (Голландія та ін.);
- що покарання не призначається, якщо скаржник (заявник) попросив про це до початку виконання покарання чи до певного іншого моменту (Болгарія, Швейцарія, Австрія, ФРН);
- що вчинення злочинного діяння на шкоду члену сім'ї (родичу) переслідується тільки за скаргою (Швейцарія, Австрія та ін.). Відповідно до КК Іспанії, є суб’єктами тільки цивільної відповідальності чоловік і дружина, висхідні та спадні родичі, брати і сестри, родичі у першому коліні, які вчинили один щодо одного майнові злочини (крадіжка, незаконне привласнення тощо) без застосування насильства чи залякування. Такий підхід є, на нашу думку, помилковим. Адже у випадку, якщо, наприклад, родичі проживають окремо (не однією сім’єю) і фактично є чужими один для одного, потерпілий формально не має жодних кримінально-правових засобів захисту своїх порушених майнових інтересів.
КК України справ приватного обвинувачення не передбачає. Ці питання належать до сфери кримінального процесу, але і там регулюються поверхово. Ця поверховість є особливо помітною, якщо порівняти КПК України, наприклад, з КПК Латвії, в якому захисту прав потерпілого присвячено понад 30 статей (глави 6 "Потерпілий та його представник", 26 "Відшкодування шкоди, завданої злочинним діянням", 48 "Особливості провадження в суді у випадку угоди про примирення потерпілого та обвинуваченого", 58 "Кримінальний процес у справах приватного обвинувачення") [762].
Між тим, зарубіжний досвід треба врахувати у вітчизняному кримінальному законі з тим, щоб розширити можливості для розв’язання кримінально-правового конфлікту шляхом примирення сторін.
2.6.8. Останніми роками велика увага в державах Західної Європи приділена інституту примирення (медіації). Оскільки примирення потерпілого з обвинуваченим чи підсудним провадиться за допомогою спеціально підготовленого посередника – медіатора, то часто ці програми мають назву медіація.
На пострадянському просторі криміналісти цьому інституту достатньої уваги ще не приділяли. Можна пригадати лише спеціальне дослідження соціально-юридичної сутності примирення у кримінальному праві, де воно розглядається як підстава звільнення особи від кримінальної відповідальності. У цій роботі проаналізовані й основні положення інституту медіації у сучасному кримінальному праві деяких зарубіжних країн [203]. Врешті проблеми примирення досліджуються на рівні наукових статей [196; 278; 727; 746; 831], а також в окремому підрозділі монографії, присвяченій проблемам кримінального процесу [481, с. 439–481]. В альтернативному проекті КК України (щоправда, чомусь у розділі IV про обставини, що виключають караність протиправного діяння), регламентувався кримінально-правовий компроміс між потерпілим та особою, яка вчинила каране діяння [402].
Проаналізувавши КК Швейцарії, Говард Зер сформулював свою теорію, яка застосовується у практиці примирного (відновлювального) правосуддя. Сутність її у тому, щоб протиправне і каране діяння розглядати не з позиції суспільної небезпечності, а з точки зору шкоди, спричиненої конкретному потерпілому. Тому і питання про покарання повинно ставитися у залежність від побажань потерпілого. Використовуючи процедуру примирення, злочинець і жертва (за участю їх адвокатів і представників правоохоронних органів) домовляються про відшкодування шкоди. У випадку виплати обумовленої суми потерпілий відмовляється від кримінального переслідування і справа закривається. Оскільки ж згідно з даною концепцією від злочину страждає лише конкретна особа, більшість справ пропонується розглядати як справи приватного обвинувачення [624, с. 342]. До цього можна ставитися по різному. Але, на наш погляд, якщо нехтувати можливостями, які надає медіація, кримінальна юстиція дійсно, як зазначають деякі науковці, захлинеться у потоці дрібних кримінальних справ і перестане функціонувати [173, с. 30].
Загалом відновлювальне правосуддя базується на ідеях примирення конфліктуючих сторін, припинення самого конфлікту шляхом взаємного вибачення, каяття у вчиненому, усвідомлення моральної та юридичної відповідальності за вчинений злочин і обов’язку відшкодування заподіяної жертві фізичної, моральної та матеріальної шкоди [197]. Набутий у європейських країнах позитивний досвід відновлювального правосуддя дозволяє говорити про доцільність впровадження аналогічних програм в Україні [249, с. 40, 42].
Відповідно до Рамкового рішення Ради ЄС "Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві" (2001), всі країни ЄС зобов’язані поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між потерпілим та правопорушником, досягнутої в процесі посередництва [279, с. 52; 649]. Відношення до застосування медіації мають й інші документи Ради Європи: Європейська конвенція про здійснення прав дітей (1996) [243]; Рекомендація про становище потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (1985) [660]; Рекомендація щодо спрощення кримінального правосуддя (1987) [662]; Рекомендація з проблем суспільної реакції на злочинність серед неповнолітніх (1987) [658]; Рекомендація про Європейські правила щодо загальних санкцій і заходів (1992) [659] тощо. Усі ці рекомендації Україною поки що фактично ігноруються – у національному законодавстві вони майже не реалізовані.
Між тим, у деяких європейських державах програми посередництва між жертвою і правопорушником одержали юридичне оформлення. Можна виділити системи, де посередництво: а) між жертвою і неповнолітнім правопорушником – закріплено в законі про ювенальну юстицію країни (ФРН, Фінляндія, Польща). У цьому випадку процедура посередництва ініціюється державним прокурором або суддею і виступає як метод, альтернативний судовому процесу; б) між жертвою і дорослим правопорушником – передбачено Кримінально-процесуальним кодексом (Австрія, Франція, Бельгія, Фінляндія, Польща) та/або Кримінальним кодексом (ФРН, Фінляндія, Польща). У КПК Франції закріплене також посередництво («reparation») для неповнолітніх; в) регулюється автономним законом про посередництво, що стосується як неповнолітніх, так і дорослих (у Норвегії прийнято Закон про муніципальні комітети з проведення програм посередництва, присвячений посередництву у кримінальних і цивільних справах. На практиці процедури посередництва в основному проводяться у кримінальних справах. Якщо досягається угода, це означає гарантоване припинення справи прокурором) [64]. Загальні риси та відмінності бельгійського і французького варіантів медіації проаналізував Л.В. Головко [175].
Певні елементи медіації є у КК Іспанії. Так, у злочинах, пов’язаних із заподіянням тілесних ушкоджень, якщо досягнута законна добровільна згода, ініціатива якої виходить від потерпілого, покарання призначається на 1–2 ступеня нижче (при цьому не вважається законною угода з особою, яка не досягла 18 років або є недієздатною).
У КК Польщі прямо вказано, що визначаючи міру покарання, суд враховує позитивні результати процедури медіації, проведеної між потерпілим і правопорушником, або угоду, укладену між ними під час такої процедури. Цей КК надає право суду застосувати умовне припинення провадження у кримінальній справі у випадку, коли потерпілий примирився з правопорушником, правопорушник виправив шкоду або потерпілий і правопорушник узгодили спосіб виправлення шкоди, якщо правопорушнику загрожує покарання позбавленням свободи на строк не більше 5 років.
Чи є недоліки у російського інституту звільнення від кримінальної відповідальності? – запитує російський професор С.Г. Келіна. Як він співвідноситься з відновлювальним правосуддям? Чи можна його поліпшити, і якщо так, то в яких параметрах? Основний недолік цього інституту полягає у тому, що процедура звільнення від кримінальної відповідальності, навіть за примиренням сторін, відбувається тільки в рамках компетенції державних органів. А зміст відновлювального правосуддя полягає у тому, щоб розбудити совість в особи, що вчинила злочин, допомогти їй усвідомити вчинене і ліквідувати шкідливі наслідки злочину, вибачитися, вжити інших заходів. Як це може відбитися на долі такої особи? Стаття 62 КК Росії говорить: якщо особа покається, відшкодує шкоду, принесе вибачення тощо, то суддя зобов’язаний винести покарання не більше 3/4 максимального строку чи розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею. Але винному потрібно підказати, що саме для цього необхідно зробити [307, с. 19]. Зазначене, на наш погляд, стосується і КК України.
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html6) у кримінальних кодексах багатьох держав (Польщі, Швейцарії, Австрії, Італії, Норвегії, Іспанії, Сан-Марино, ФРН) встановлена відповідальність за участь у бійці. З таким підходом, на нашу думку, треба погодитися, адже, як правильно зазначено Верховним Судом ФРН, норма про участь у бійці спрямована на захист життя і здоров’я усіх осіб, які були піддані небезпеці внаслідок бійки [253, с. 394]. Бійкою визнається фізичне зіткнення із взаємним нанесенням тілесних ушкоджень, в якому беруть участь три і більше особи. Важливою ознакою суб’єктивної сторони цього злочинного діяння, яке дозволяє відмежувати його від суміжних (наприклад, від тілесних ушкоджень чи заподіяння смерті через необережність) є те, що умисел суб’єкта спрямований тільки на участь у бійці чи у нападі [694]. Згідно з вітчизняною судовою практикою у деяких випадках такі дії кваліфікуються за статтями КК України, що передбачають відповідальність за хуліганство або заподіяння тілесних ушкоджень. Але слід звернути увагу на таке. Непоодинокими є випадки, коли внаслідок побиття жертви групою осіб або зіткнення у бійці двох великих груп осіб (у десятирічній слідчій та прокурорській практиці автора зустрічались випадки, коли до такої групи входило понад десять і навіть понад сто осіб), фактично неможливо буває встановити причинний зв’язок, тобто від чиїх саме ударів настала смерть потерпілого або йому були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження; інколи їх причиною є сукупність ударів, нанесених багатьма особами; при цьому жодна з осіб, яка брала участь у побитті, не бажала настання саме таких тяжких наслідків. Саме для таких випадків у КК України слід було б криміналізувати участь у бійці;
7) серед злочинних діянь проти волі особи можна виділити злочинні діяння проти: а) фізичної волі (незаконне позбавлення волі, викрадення особи, захоплення заручників, торгівля людьми, звернення у рабство тощо), які передбачені переважною більшістю цих кодексів і визначаються в них дуже схоже, і б) психічної волі. Особливої уваги потребує саме друга група зазначених діянь як найбільш специфічна. До них можна віднести:
- введення в оману (КК Австрії, КК ФРН). При цьому у КК Австрії йдеться про спонукання особи до вчинення дій, потурання чи бездіяльності із застосуванням обману, що заподіює істотну шкоду правам цієї особи, а у КК ФРН – про умисний обман людини у тому, що проти неї чи її близьких має бути вчинено злочин;
- приведення у стан "нездатності розуміти або бажати" кого-небудь без його згоди шляхом застосування гіпнозу, уселяння, алкогольних чи одурманюючих речовин або іншим способом (КК Італії);
- взяття під підозру за політичними мотивами (КК ФРН). Йдеться, зокрема, про вчинене шляхом доносу поставлення іншої особи у небезпеку переслідування за політичними мотивами із застосуванням силових методів і свавілля, що суперечать основам правової держави, наслідком чого стало позбавлення її волі чи заподіяння значної шкоди її професійному чи матеріальному становищу;
- погрозу (кримінальні кодекси Білорусі, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, ФРН, Голландії). Йдеться як про погрозу вчиненням злочину на шкоду іншій особі (кримінальні кодекси Польщі, ФРН), так і про більш конкретизовану – погрозу вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень чи знищенням майна (кримінальні кодекси Білорусі, Болгарії, Італії), або погрозу заподіяти шкоду, яка сама по собі становить злочин проти особи, сексуальної волі, гідності чи майна, якщо при цьому винний що-небудь вимагав (КК Іспанії). В останньому випадку фактично йдеться про шантаж. КК Швейцарії кримінально-карану погрозу розуміє ще більш широко – як викликання в іншої особи стану страху чи боягузтва. Так само і у КК Австрії – небезпечна погроза визнається злочином сама по собі, якщо її метою є приведення потерпілого у стан страху і занепокоєння, але більш суворо карається погроза заподіяння смерті, каліцтва, викрадення, підпалу, вибуху, дискредитації тощо;
- примушування (кримінальні кодекси Білорусі, Литви, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, ФРН, Голландії, Швеції).
При цьому КК Білорусі передбачає відповідальність за примушування особи виконати чи не виконувати яку-небудь дію, КК Литви – вчинити незаконні дії або утриматися від вчинення законних дій чи іншої поведінки, КК Болгарії – вчинити чи не вчинювати або перетерпіти що-небудь, КК Польщі – вчинити певну дію, відмовитися від неї чи припинити її, КК Швейцарії – що-небудь зробити, не робити чи перетерпіти певні невигоди, або до інших обмежень у свободі вибору поведінки, КК Австрії – вчинити дії, потурання чи бездіяльність, КК Іспанії – вчинити певні дії, не заборонені законом (обтяжує цей злочин перешкоджання здійсненню особою її основних прав і свобод), КК Італії – виконати, допустити чи не виконати що-небудь або вчинити злочинне діяння, КК ФРН – вчинити дію чи бездіяльність.
Способами примушування визнаються: певна погроза, за відсутності ознак більш тяжкого злочину (КК Білорусі); психічне насильство щодо потерпілого чи його близьких (КК Литви); насильство, погрози чи зловживання владою (КК Болгарії); насильство чи погрози (КК Польщі, КК Італії); насильство чи погроза заподіяння серйозної шкоди (КК Швейцарії); насильство чи небезпечна погроза (КК Австрії); застосування сили (КК Іспанії); насильство чи погроза заподіяння значної шкоди (КК ФРН).
У цьому зв'язку слід зазначити таке. Доводячи необхідність існування у КК України ст. 355, А.М. Соловьйова не змогла чітко визначитись навіть з об'єктом цього злочину, і вказала, що родовим об’єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань є "нормальна управлінська діяльність органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судової) та місцевого самоврядування, авторитет органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян", а його основним безпосереднім об’єктом – "встановлений порядок реалізації права суб’єкта на судовий захист порушеного цивільного права, що виникло на підставі реально об’єктивно існуючого цивільно-правового зобов’язання". Водночас вона зазначила, що кримінальні закони інших держав примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань відносять до злочинів проти волі особи (або проти її фізичної чи психічної недоторканності) [711, с. 35, 68, 179, 180]. Дійсно: завжди і у першу чергу від примушування страждає людина, її воля, яку злочинець намагається зламати шляхом застосування насильства чи погрози. Крім того, авторка не зуміла чітко визначити предмет цього злочину і його об'єктивну сторону, зокрема зміст вимоги, чітко відмежувати його від вимагання тощо. На наш погляд, цих проблем взагалі не існувало б за відсутності у КК України ст. 355 та наявності загального складу примушування.
За такого підходу будь-яке психічне насильство, пов’язане з примушуванням тих чи інших осіб до певних дій або бездіяльності, у необхідних випадках кваліфікувалося б за сукупністю відповідних злочинів. Чинний же КК України у цьому плані має певні прогалини. Адже, наприклад, побої, заподіяні з метою залякування потерпілого чи його близьких, яке зазвичай є способом примушування до певних дій чи бездіяльності (ч. 2 ст. 126 КК України), значно підвищують суспільну небезпеку цього злочину, але зазначена мета є індиферентною стосовно умисного легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК України) та багатьох інших злочинів, які часто вчинюються із застосуванням психічного насильства (за винятком випадків погрози вбивством – ст. 129 КК України). Ця обставина (поєднання того чи іншого злочину з примушуванням до вчинення незаконних дій або утримання від вчинення законних дій) не міститься навіть у переліку обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК України), хоча акцентування на ній уваги в законі могло б мати значний правовиховний ефект;
8) вельми різноманітними у правових системах різних держав Європи є підходи до класифікації і визначення сутності злочинних діянь, які у КК України іменуються злочинами проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Це вбачається з того, що ці злочинні діяння отримують назву за їх характером – "сексуальні злочини", "сексуальна агресія", "сексуальне переслідування", "сексуальне зловживання" тощо або відносяться до злочинних діянь проти моральності (Австрія, Голландія, Бельгія, Болгарія) чи індивідуальної свободи (Італія). Цей наш висновок, наведений у згадуваній монографії [827, с. 687–706], пізніше підтримав й інший дослідник [525].
В літературі правильно зазначається, що західноєвропейські законодавці розмежовують певні прояви сексуальних перверсій (звичайно, йдеться про вчинені стосовно повнолітніх осіб шляхом насильства, погроз тощо) на злочинні та незлочинні, при цьому злочинними визнаються лише ті, що безпосередньо пов’язані з сексуальним проникненням у тіло людини. Такий підхід визнається більш правильним з огляду на те, що застосовувані, наприклад, у КК Росії чи КК Білорусі поняття "мужолозтво, лесбіянство та інші дії сексуального характеру" або у КК України (ст. 153) поняття "задоволення статевої пристрасті неприродним способом" насправді є надзвичайно широкими і охоплюють усі можливі дії, вчинені на сексуальному ґрунті [417, с. 39].
Так, у КК Естонії виділяються такі відповідні діяння "проти сексуального самовизначення": а) зґвалтування; б) насильницьке задоволення статевої пристрасті; в) статеві зносини з використанням залежності потерпілого від винного; г) ненасильницьке задоволення статевої пристрасті.
У КК Франції систему сексуальних агресій становлять: а) зґвалтування – будь-який акт сексуального проникнення якого-небудь роду, вчинений щодо іншої особи (як жінки, так і чоловіка) шляхом насильства, примусу, погрози чи обману, які виключають будь-яку добровільність з боку потерпілого. При цьому "сексуальне проникнення" означає проникнення статевими органами або у статеві органи [755, с. 257]; б) інші сексуальні агресії – будь-які акти відповідного характеру, що не є зґвалтуванням (межею є наявність чи відсутність сексуального проникнення) [755, с. 260]; в) сексуальне переслідування з боку особи, яка має владні повноваження. Дещо схожою на французьку є система відповідних злочинів у КК Іспанії.
Система злочинів сексуального характеру, передбачена КК Норвегії, включає: а) незаконні сексуальні контакти – звичайний і анальний статевий акт, до якого прирівнюються введення пенісу в рот, предметів у піхву чи пряму кишку; б) інші незаконні сексуальні дії – сексуальні дії з особою, яка не згодна на них, демонстрація сексуально агресивної чи іншої непристойної поведінки у громадському місці, поблизу іншої особи або по відношенню до іншої особи тощо; в) проституцію і порнографію;
9) у жодному з проаналізованих нами кримінальних кодексів ні основною, ні обтяжуючою ознакою статевого злочинного діяння, пов'язаного із статевими зносинами з малолітніми, не визнаються наслідки у виді безплідності. У цьому зв'язку треба згадати ч. 2 ст. 155 КК України, де такі наслідки визначені як обтяжуюча ознака. На нашу думку, ця ознака не може бути доведена кримінально-процесуальними засобами, а тому підлягає виключенню. У особи, яка не досягла статевої зрілості, факт безплідності може бути встановлений лише після досягнення нею статевої зрілості. Але відповідно до КПК України (ст. 400-4), перегляд судових рішень з підстав неправильного застосування кримінального закону (скажімо, застосування ч. 1 замість ч. 2 ст. 155 КК), з метою застосувати закон про більш тяжкий злочин чи з інших підстав погіршити становище засудженого не допускається. Оскільки на момент розслідування справи про статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, встановити наслідки у виді безплідності практично неможливо, то і передбачати відповідну ознаку у ст. 155 КК не можна. Зазначене стосується і ч. 2 ст. 134 КК України, яка передбачає безплідність як наслідок незаконного проведення аборту;
10) специфічно визначається вік, з якого можливою є кримінальна відповідальність за деякі статеві злочинні діяння. Так, відповідно до КК Австрії не підлягають покаранню: а) за сексуальні дії – особа, яка старше потерпілої особи не більше ніж на 3 роки, якщо ці дії "не супроводжувались введенням предмета" і не спричинили тяжких наслідків, крім випадків, коли малолітній особі ще не виповнилось 13 років; б) за розпусні дії – особа, яка старше потерпілої особи не більше ніж на 4 роки, якщо ці дії не спричинили відповідних наслідків, крім випадків, коли малолітній особі ще не виповнилось 12 років. Згідно з КК Швеції, якщо у випадку сексуальної експлуатації неповнолітнього, замаху на нього або сексуального приставання різниця у віці і ступені розвитку між особою, яка вчинила злочин, і дитиною є незначною, то державне обвинувачення не повинно мати місця, крім випадків, коли інше потрібно в інтересах суспільства. У КК Норвегії прямо вказано, що покарання може бути скасоване чи зменшене нижче мінімального, якщо особи, які вступили в сексуальний контакт, мають приблизно однаковий вік і розвиток.
У цьому зв’язку вважаємо за необхідне заперечити пропоновані окремими науковцями підходи, за якими особа, яка досягла 16-річного віку, повинна відповідати за злочини проти моральності, вчинені щодо її однолітків, на тій підставі, що така особа "може негативно вплинути на нормальний розвиток свого однолітка" [692, с. 11]. Дійсно, закон прямо не виключає зазначених осіб із кола суб’єктів відповідних злочинів. Але особи віком до 18 років, згідно як з національним, так і з міжнародним законодавством, визнаються дітьми. Категорія ж дітей як раз і виділяється з метою підкреслити той факт, що вони, на відміну від дорослих, не завершили ще свого фізичного, морально-психологічного та іншого розвитку. Напевно, саме тому кримінальними законами багатьох держав прямо передбачені правила, згідно з якими неповнолітні особи не несуть відповідальність за деякі злочини, вчинені щодо їх однолітків. Такі положення, на нашу думку, були б не зайвими і в КК України;
11) потерпілою від зґвалтування згідно з КК Росії і КК Білорусі може бути особа тільки жіночої статі, а насильство чи погроза при її зґвалтуванні можуть бути застосовані як до неї, так і до інших осіб (у КК Білорусі – до її близьких). Підтримуючи такий підхід і критикуючи той, що застосовано у КК України (до речі, аналогічний підхід – у кримінальних кодексах Молдови і Франції), О.М. Костенко зазначає: "Через відмінності у статевій природі чоловіка і жінки не можна запроваджувати гендерну зрівнялівку в кримінально-правовому захисті жінки і чоловіка від насильницьких статевих злочинів". Він наводить й інші досить сильні аргументи на користь своєї позиції: "Чоловіки, отримавши можливість теж визнаватися потерпілими від зґвалтування, водночас отримали можливість зловживати доказами. Тепер будь-який чоловік, що зґвалтував жінку, може стверджувати, що залишені ним характерні сліди зґвалтування на тілі жінки є наслідком того, що не він зґвалтував жінку, а навпаки, вона його зґвалтувала"; "Статеві зносини, що відбуваються із застосуванням чоловіком фізичного насильства щодо жінки – це не те саме, що статеві зносини, що відбуваються із застосуванням жінкою фізичного насильства щодо чоловіка" [385, с. 72–73]. З цим важко не погодитися. На наш погляд, зазначена "зрівнялівка" сталася через те, що у проекті нового КК України спочатку було передбачено, що суб’єктом зґвалтування може бути лише чоловік, але при цьому зґвалтування малолітньої пропонувалось карати позбавленням волі на строк від 8 до 15 років позбавлення волі (ст. 146 проекту), а насильницьке мужолозтво щодо малолітнього – позбавленням волі на строк до 5 років (ст. 150), що нами небезпідставно критикувалось [842]. Виявивши за нашою підказкою цю "гендерну неадекватність", законодавець помилково хитнувся в інший бік. Хоча йому слід було лише збільшити покарання за насильницьке мужолозтво;
12) надзвичайно ретельно розробленою у кримінальних кодексах Литви, Естонії та Іспанії є система злочинних діянь проти політичних та інших прав і свобод людини і громадянина. Так, у КК Литви усі злочинні діяння проти прав та свобод людини і громадянина згруповані у чотирьох главах (тобто чітко позначено їх спеціальний об’єкт). При цьому окремо виділені злочинні діяння проти: недоторканності приватного життя особи (глава ХХІV); рівноправності особи і свободи совісті (глава ХХV); виборчих прав громадян і порядку виборів та референдуму (глава ХХVІ); соціальних прав особи (глава ХХVІІ). Глава 10 КК Естонії, присвячена винним діянням проти політичних і громадянських прав, поділяється на три розділи: І – "Винні діяння проти принципу рівноправності"; ІІ – "Порушення основних свобод"; ІІІ – "Винні діяння проти вільного здійснення виборчих прав". Книга 2 КК Іспанії містить такі відповідні розділи, зокрема: XV "Злочини проти прав трудящих", ХV-bis "Злочини проти прав іноземних громадян" і ХХІ "Злочини проти Конституції". Розділ ХХІ містить дві глави: IV – "Злочини, пов’язані із здійсненням основних прав і публічних свобод та обов’язком виконання соціальних робіт" і V – "Злочини, вчинені державними службовцями проти конституційних гарантій". Безсторонній аналіз норм глави V розділу ХХІ цього КК дає підстави для висновку, що українському законодавцю є чому повчитися у іспанського. Адже КК Іспанії однозначно виходить з двох аксіом, згідно з якими: а) усі, за незначними винятками, основні права людини і громадянина, повинні мати належні кримінально-правові гарантії; б) усі основні права людини і громадянина мають бути захищені передусім від незаконних дій посадових та службових осіб, які і є у переважній більшості випадків основною загрозою для зазначених прав та свобод;
13) значно більшу увагу, ніж у КК України, кримінальні кодекси деяких держав континентальної Європи приділяють визначенню дискримінації як злочинного діяння. Так, у КК Іспанії злочином проти прав трудящих визнаються серйозна дискримінація працівників за певними ознаками і не відновлення стану рівності на вимогу чи після адміністративної санкції, а у КК Швеції – дискримінація за ознаками раси, національного чи етнічного походження тощо, а також гомосексуальних нахилів, вчинювана підприємцем при здійсненні комерційної діяльності.
Особливо специфічними видаються підходи французького законодавця щодо кримінальної відповідальності за дискримінацію; а) вона може полягати у низці таких альтернативних дій: відмова від надання майна чи послуг; перешкоджання нормальному здійсненню будь-якої економічної діяльності; відмова від прийняття на роботу тощо; б) дискримінація може бути здійснена за ознаками не лише статі, політичних чи релігійних переконань тощо, а й походження особи, сімейного стану, стану здоров’я, фізичних вад і навіть профспілкової діяльності; в) дискримінація може бути вчинена щодо як фізичних, так і юридичних осіб. У КК Голландії однозначно встановлюється відповідальність за дискримінацію людей за ознакою їхньої статевої орієнтації. Такій відповідальності підлягають, зокрема, особи, які: привселюдно збуджують ненависть або дискримінацію проти осіб, або насильство проти них чи їхньої власності, або роблять заяви, що дискредитують їх на підставі їхньої гетеросексуальной чи гомосексуальної орієнтації; надають фінансову чи іншу матеріальну підтримку діяльності, спрямованої на дискримінацію таких осіб тощо;
14) специфічними є деякі склади злочинних діянь проти прав та свобод людини і громадянина, зокрема: відмова у наданні громадянину інформації (КК Росії, КК Білорусі); розголошення чужої таємниці, вчинене особою, яка за посадою чи родом занять зобов’язана її зберігати (КК Латвії); організація або керівництво об’єднанням, що посягає на особу і права громадян, переслідування громадян за критику (КК Білорусі); створення політичної організації на релігійному ґрунті, використання виборчого права особою, яка не володіє ним, примушування до вступу або до виходу з політичної партії, організації, руху чи коаліції, перешкоджання у здійсненні конституційних політичних прав (КК Болгарії, КК Сан-Марино); відмова вжити заходів для зупинення свавільних дій щодо громадян (КК Албанії); "полювання за голосами виборців" (КК Швейцарії); найрізноманітніші посягання на приватне життя (КК Франції); перешкоджання поданню петицій або здійсненню іншого політичного права, незаконне здійснення політичних прав громадян іноземцями чи особами без громадянства (КК Сан-Марино).
3.2.2. Іншою групою злочинних діянь, на яких слід зупинити увагу, є злочинні діяння проти власності, комп’ютерні, господарські та екологічні злочинні діяння. Сучасне кримінальне законодавство європейських держав в частині відповідальності за злочини проти власності аналізувалось недостатньо [132; 319; 432]. Серед спеціальних праць українських вчених наразі можна згадати дисертацію С.В. Дьоменка, який один із її підрозділів присвятив визначенню поняття вимагання за кримінальним законодавством семи європейських держав, і зробив, зокрема, висновок про те, що в законодавстві деяких з них передбачено відповідальність окремо за вимагання і за шантаж [230, с. 8], і дисертацію Н.О. Антонюк, яка довела, що норми про відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману чи зловживання довірою "містяться у всіх кримінальних кодексах" [85, с. 8]. Кримінальну відповідальність за крадіжки в зарубіжному законодавстві цікаво – у схемах – відобразив В.В. Кузнецов [421, с. 31–38].
О.М. Плютіна, яка досліджувала питання кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження майна, із використанням законодавчого досвіду багатьох інших держав обґрунтувала свої слушні пропозиції щодо: зменшення штучно виділених у КК Росії видів знищення і пошкодження майна, у т.ч. за рахунок введення нових обтяжуючих обставин у ст. 167 цього КК; необхідності віднести цей злочин (без обтяжуючих ознак) до злочинів приватно-публічного обвинувачення; доповнення ч. 2 ст. 167 КК РФ такими ознаками, як вчинення злочину щодо особи або її близьких у зв’язку з виконанням даною особою свого службового чи громадського обов’язку і вчинення злочину за мотивами національної, расової чи релігійної ненависті чи ворожнечі; надання "підводному телеграфному, телефонному чи високовольтному кабелю чи трубопроводу" статусу кваліфікуючої ознаки злочинів, передбачених ч. 2 ст. 167 і ч. 2 ст. 168 КК РФ [601, с. 10, 16, 21]. Важливим є не тільки те, що О.М. Плютіна використала компаративістський підхід при дослідженні відповідних злочинів, а як саме вона його використала: чітко вичленивши ті законодавчі рішення, що пройшли апробацію і можуть бути орієнтиром для вчених і законодавців. Однак і вона, перебуваючи у певному захопленні від отримання надзвичайно цікавого зарубіжного досвіду, зробила деякі помилки. Наприклад, навряд чи можна будь-який підпал відносити, як це пропонує О.М. Плютіна, до категорії загальнонебезпечних злочинів. Адже у фізичному сенсі явно не є небезпечним для усіх підпалювання книги, яка має історичну цінність.
Кримінально-правовій охороні прав на окремі об'єкти інтелектуальної власності в Україні були присвячені спеціальні дослідження. Але лише в окремих з них аналізувались відповідні злочини, як вони визначені у зарубіжному кримінальному законодавстві [104, с. 5, 7, 16; 105, с. 168–175, 248–250, 290, 294; 846]. Слушним є зроблений П.С. Берзіним висновок щодо необхідності створення окремого розділу Особливої частини КК України "Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності". Можна було б цілком погодитися з думкою П.П. Андрушка про те, що право інтелектуальної власності є родовим об'єктом злочинів, передбачених статтями 176, 177, 229, 231, 232 КК України [79], якби у двох останніх з названих статей з 2005 р. не з'явилось згадування про банківську таємницю.
Питання кримінальної відповідальності за деякі комп’ютерні злочинні діяння досліджувались Д.С. Азаровим на прикладі таких європейських держав, як ФРН, Франція, Іспанія, а Н.А. Розенфельд – на прикладі ФРН, Франції, Норвегії та Швеції, а також держав СНД. Українські вчені, пославшись на приклад держав Європи, підкреслили необхідність імплементації положень Конвенції про кіберзлочинність у вітчизняне законодавство [61, с. 5, 8; 847]. На думку Н.А. Розенфельд, кримінальні закони окремих держав-учасниць СНД містять надто широкий перелік злочинів, які підмінюють собою традиційні злочини і провокують штучне виникнення колізій, кримінальні закони інших – надто вузький (лише одну норму) [668, с. 7–8]. Аналіз підстав відповідальності за ці злочини за законодавством ряду держав Європи здійснювався і нами [825]. Певну увагу аналізу комп’ютерних злочинних діянь за кримінальними законами деяких європейських держав присвятили російські вчені [150; 301; 586; 738; 859].
Закони європейських держав, що передбачають відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності і злочини проти фінансової системи українськими вченими аналізувалось переважно у контексті відповідних спеціальних досліджень вітчизняного законодавства [199, с. 75–82; 200, с. 4; 224; 225, с. 26–27, 91–92, 98–99; 228; 383; 496; 531], а також законів про відповідальність за відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом [100, с. 7–30; 101, с. 7–8; 639; 857, с. 3, 18]. Нами, з використанням зарубіжного досвіду, було доведено, що до таємниці, яка підлягає кримінально-правовій охороні, слід віднести "інсайдерську інформацію", що торгівля цінними паперами на основі інсайдерської інформації створює неоднакові можливості для інвесторів і призводить до нестабільності на фондовому ринку, а тому у багатьох державах розглядається як злочинне діяння [811], а також що кримінальна відповідальність за приховування доходів в іноземній валюті за межами країни, передбачена КК України, з інтеграцією вітчизняної економіки у світове господарство буде скасована [503].
О.О. Дудоров ретельно проаналізував питання кримінальної відповідальності за податкові злочини за КК ФРН, Греції, Польщі, Данії, Швеції та інших держав, у т.ч. покарання за них, а також відповідні заохочувальні приписи [220; 221; 222; 227, с. 470–485, 510, 613], а Р.Ю. Гревцова – за злочини у сфері оподаткування за законодавством США, ФРН і Росії [184]. Остання зробила слушний, на наш погляд, висновок про необхідність виокремлення в КК України групи злочинів, що посягають на систему оподаткування [185, с. 6]. Досліджувались питання кримінальної відповідальності за незаконні інсайдерські операції за законодавством інших держав [675; 811].
Здійснивши компаративний аналіз питання кримінальної відповідальності за посягання на свободу законної господарської діяльності, Л.Скора зробила правильні висновки про те, що: в кримінальному законодавстві йдеться про посягання на свободу не господарської, а підприємницької (Росія, Латвія, ФРН), економічної (Франція), комерційної чи промислової (Італія) діяльності; до посягань на свободу різних видів економічної діяльності кримінальні закони інших держав відносять діяння, пов’язані з недобросовісною конкуренцією (Росія, Латвія, ФРН, Італія), дискримінацією підприємців (Франція), хабарництвом і підкупом у підприємництві (ФРН); суб’єкти зазначених посягань у більшості випадків є спеціальними – це представники державної влади (Росія, Латвія, Франція), службовці та уповноважені особи комерційних підприємств (ФРН, Італія, Латвія), юридичні особи (Франція) [701].
П.Т. Гега здійснив порівняльний аналіз кримінально-караних форм банкрутства з використанням досвіду Франції, Голландії, ФРН, Швейцарії, Швеції, Росії і Білорусі [165], а Б.М. Грек – законодавства Франції, ФРН, Росії про кримінальну відповідальність за незаконні дії, пов'язані з банкрутством, застерігши від "механічного запозичення змісту і форм права" [186]. Є праці й інших науковців [106; 323; 584]. Деякі відповідні праці виходили у ближньому зарубіжжі [120; 157; 161; 302; 303; 735; 744].
Стосовно екологічних злочинних діянь в Україні випущена спеціальна монографічна праця, в якій у межах дослідження законодавства України про кримінальну відповідальність за такі діяння аналізувалось законодавство інших держав, зокрема ФРН, Швейцарії і Англії [159, с. 5]. Є й інші праці, в яких використовувався компаративний метод [447]. Відомі окремі розвідки і російських вчених [867].
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html- проти правосуддя: неповага до суду, що виразилася в образі учасників судового розгляду (кримінальні кодекси Росії, Литви, Франції, Сан-Марино та ін.); наклеп щодо судді, присяжного засідателя, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, судового пристава, судового виконавця (КК Росії, КК Естонії); незаконне звільнення від кримінальної відповідальності, фальсифікація доказів у цивільній чи господарській справі (кримінальні кодекси Росії, Білорусі, Молдови); вплив на потерпілого для примирення з винним (КК Литви); видача себе за обвинуваченого, підсудного, потерпілого чи свідка, викрадення, умисне знищення, пошкодження чи підробка матеріалів кримінальної справи (кримінальні кодекси Латвії, Франції, Іспанії та ін.); сприяння втечі із місця ув’язнення (кримінальні кодекси Молдови, Литви, Естонії, Болгарії, Албанії, Польщі, Швейцарії, Франції, ФРН, Данії та ін.); незаконна передача заборонених предметів особам, які утримуються в пенітенціарних установах (кримінальні кодекси Молдови, Естонії, Франції); відмова судді здійснити правосуддя (кримінальні кодекси Франції, Іспанії); приховування трупа вбитої людини, уникнення від негайного давання показань про завідомо існуючі докази невинності особи, взятої під варту, лжеприсяга при розгляді цивільних справ, публікація до винесення остаточного рішення у справі коментарів, які можуть бути розцінені як тиск на суд (КК Франції); злісне затягування правосуддя, винесення незаконного вироку чи рішення через грубу необережність, нез’явлення адвоката, прокурора, члена суду без поважної причини до суду, якщо судом розглядається справа про злочин, а підсудний перебуває у попередньому ув’язненні, дії чи бездіяльність адвоката або прокурора на шкоду інтересам, які йому довірені (кримінальні кодекси Іспанії, Італії, ФРН); перешкоджання судово-медичному дослідженню трупа (КК Голландії) тощо;
- військові: порушення правил несення служби по охороні громадського порядку і забезпеченню громадської безпеки (КК Росії); втрата прапору частини або наруга над ним (КК Литви) (до речі, згідно з військовим законодавством України, втрата прапору тягне за собою розформування частини. Наругу ж над прапором частини не можна кваліфікувати за ст. 338 КК України, оскільки у ній йдеться про Державний Прапор України); представлення військовослужбовцем неправдивого донесення (КК Естонії); явне вираження незадоволення розпорядженням чи наказом начальника, образа начальника, навіть і за його відсутності, ухилення від несення військової служби, поєднане із залишенням меж країни (КК Болгарії); самовільне використання військового транспорту з метою, не пов’язаною з військовою службою (КК Польщі); намагання перешкодити зверненню підлеглого із заявою чи проханням (КК Норвегії); контакти з противником, підрив волі до битви, зневажливе ставлення до військової підготовки (КК Швеції).
3.3. Групи злочинних діянь, які у Кримінальному кодексі
України не виділяються в окремі розділи (не згадуються)
Український правозахисник С.Ф. Глузман піддав критиці недбалість вітчизняного законодавця, якою спричинені правові дисфункції, що не дають можливості громадянам країни ефективно відстоювати свої права. Серед них прогалини в праві, аж до цілком усвідомленого законодавцем "кваліфікованого мовчання права" (тобто свідомого небажання законодавця регулювати певні відносини за допомогою чіткої правової норми) [170, с. 10].
У КК України відсутні статті, спрямовані на належну охорону, наприклад, майбутнього життя конкретної людини, груп людей або людства у цілому, інтересів сім’ї та інших важливих загальнолюдських цінностей. З точки зору "мовчання" українського кримінального закону найбільш цікаво звернутися до відповідного досвіду інших європейських держав. В їхньому кримінальному законодавстві, на відміну від КК України, в окремі розділи (або глави) виділяються такі групи злочинних діянь: злочинні діяння проти сім’ї та дітей; злочинні діяння проти майбутнього життя; клонування та інші генетичні маніпуляції; злочинні діяння, пов'язані з порнографією і проституцією; злочинні діяння проти честі та гідності особи; злочинні діяння проти таємниці; злочинні діяння проти достовірності юридичних фактів і відносин (посягання на громадську довіру); злочинні діяння проти культурної спадщини; злочинні діяння проти інтересів служби у комерційних організаціях; злочинні діяння, що посягають на відносини з іноземними державами; злочинні діяння терористичного характеру; деякі інші групи злочинних діянь.
Розглянемо кожну з названих груп злочинних діянь окремо.
3.3.1. Відповідні спеціальні розділи (глави), присвячені злочинним діянням проти сім’ї та дітей, існують у кримінальних кодексах багатьох держав. Досвід деяких з них (зокрема, Швейцарії, Франції, Іспанії) вже аналізувався в окремих працях і зроблено висновки зокрема про те, що кримінальне законодавство цих держав, на відміну від вітчизняного, більш послідовно і комплексно підходить до охорони інтересів сім’ї як осередку суспільства [454; 610]. Російські автори слушно зазначають, що невиконання обов’язку по утриманню однією особою іншої є злочином, а його суб’єктами і потерпілими можуть бути різні члени сім’ї, а не тільки батьки і діти [585], і слушно зазначають, що у кримінальних кодексах багатьох держав Європи передбачена кримінальна відповідальність за порушення природного і важливого права дитини жити і виховуватися у сім’ї [281]. Нами вказувалось на деякі недоліки ст. 164 КК України, яка передбачає відповідальність за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей [822, с. 170].
На необхідність посиленого кримінально-правового захисту дітей і сім'ї неодноразово вказувалось у міжнародних актах. Йдеться про Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966) [520], Конвенцію ООН про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів (1962) [337], Декларацію ООН про захист усіх осіб від насильницького зникнення (1992) [205], Рекомендацію РЄ про захист жінок від насильства (2002) [664], Конвенцію ООН про права дитини (1989) [338], Конвенцію МОП про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці (1999) [334], Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії (2000) [777], Конвенцію про кіберзлочинність (2001) [348], Рамкове рішення Ради ЄС "Про боротьбу із сексуальною експлуатацією дітей і дитячою порнографією" (2003) [647].
Проведений нами аналіз показав, що спеціальні розділи (глави), присвячені злочинним діянням проти сім’ї та/або дітей, є в Особливій частині кримінальних кодексів Росії, Білорусі, Латвії, Литви, Молдови, Естонії, Болгарії, Албанії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Голландії, Данії, Швеції, Іспанії, ФРН, Італії, Бельгії, Норвегії, Сан-Марино. Відповідна глава VII розділу ІІ Книги 2 КК Франції складається з п’яти відділів: І – "Залишення неповнолітньої особи"; ІІ – "Залишення сім’ї"; ІІІ – "Посягання на здійснення батьківських прав"; ІV – "Посягання на стосунки батьків і дітей"; V – "Поставлення у небезпеку неповнолітніх осіб".
Злочинні діяння проти сімейних прав й обов’язків – порушення обов’язків щодо утримання членів сім’ї, виховання дітей, охорони малолітніх тощо, а також пов’язані із втягненням дітей у правопорушення, пияцтво, вживання наркотичних засобів тощо, – передбачені практично усіма проаналізованими нами кримінальними кодексами.
Разом з тим, у цих кодексах передбачена відповідальність і за деякі діяння, аналогів яких немає у КК України. Це: відібрання дитини у матері, батька чи опікуна чи її неповернення (кримінальні кодекси Латвії, Болгарії, Швейцарії, Австрії, Франції, Бельгії); викрадення малолітньої власної дитини батьком, матір’ю (КК Литви); жорстоке чи зневажливе поводження з членом сім’ї (кримінальні кодекси Латвії, Польщі, Норвегії, Данії, Сан-Марино та ін.); незаконне вивезення дитини із країни, пропаганда війни у дитячому середовищі (КК Молдови); демонстрація насильства неповнолітньому (КК Естонії); приховування обставин, що перешкоджають вступу у шлюб або ігнорування цих обставин посадовою особою служби громадянського стану чи священиком (кримінальні кодекси Болгарії, Австрії, Голландії, Швеції, Іспанії, Італії, Норвегії, Сан-Марино та ін.); викрадення жінки з метою примушування до вступу у шлюб, прийняття батьками чи родичем викупу за згоду на вступ у шлюб доньки чи родички і давання такого викупу, примушування власної дитини до вступу у шлюб, взяття підкинутої чи такої, що заблукала, дитини і негайне не повідомлення про це органів влади, батьків чи опікуна, примушування дитини до вчинення злочину, спаювання недієздатної особи (КК Болгарії); примушування до шлюбу, спільного життя або розлучення, перешкоджання спільному життю або розлученню (КК Албанії, КК Австрії); продаж дитині чи недієздатній особі спиртних напоїв (КК Болгарії, КК Польщі); двошлюбність (кримінальні кодекси Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Голландії, Швеції, Іспанії, ФРН, Італії, Бельгії та ін.); інцест – статеве співжиття кровних родичів (кримінальні кодекси Молдови, Швейцарії, Данії, Швеції, ФРН, Італії, Сан-Марино та ін.); перешкоджання проведенню виховних заходів щодо дитини (КК Австрії); сприяння передачі дитини на виховання в сім’ю з корисливих мотивів (КК Голландії); комерційне посередництво між особою, яка бажає усиновити дитину, та її батьками, або між особами, які бажають прийняти дитину, та сурогатною матір’ю (КК Голландії, КК Франції); внесення неясності у цивільний статус (кримінальні кодекси Голландії, Швеції, Іспанії, ФРН, Бельгії, Норвегії, Сан-Марино та ін.); підбурювання батьків до залишення дитини, яка народилась чи має народитися, симуляція пологів матір’ю, приховування факту пологів біологічної матері (КК Франції); не передання знайденої новонародженої дитини протягом трьох днів співробітнику служби громадянського стану (КК Бельгії); незаконне позбавлення дитини батьків, використання дитини у спосіб, який шкодить її здоров’ю, моральності чи чесності (КК Норвегії); перелюбство, штучне запліднення без згоди чоловіка, вчинене заміжньою жінкою, і штучне запліднення, вчинене чоловіком щодо своєї дружини без її згоди, розтрата майна, що належить сім’ї (КК Сан-Марино); порушення обов’язку щодо утримання вагітної жінки (КК ФРН).
3.3.2. Рекомендація РЄ про захист жінок від насильства (2002) [664] закликає криміналізувати примусові аборти, стерилізацію статевих органів, передродовий добір, заснований на статевій приналежності майбутньої дитини, ушкодження статевих органів особи жіночої статі та деякі інші злочинні діяння, які ми іменуємо злочинними діяннями проти майбутнього життя.
У кримінальних кодексах України, Росії та Білорусі, як правило, у розділах (главах), які встановлюють відповідальність за злочинні діяння проти життя і здоров’я людини і такі, що створюють небезпеку для життя і здоров’я людини, передбачена відповідальність за незаконне переривання вагітності [800].
На відміну від цього, у кримінальних кодексах держав Західної та Центральної Європи, злочинними діяннями, крім того, визнаються: здійснення хірургічної стерилізації, здійснення лікарем штучного запліднення чи імплантація ембріону без згоди пацієнтки (КК Молдови); проведення аборту всупереч волі вагітної, примушування вагітної до аборту (кримінальні кодекси Латвії, Литви, Естонії, Польщі, Албанії, Франції, Бельгії, Іспанії); дача жінкою згоди на протизаконне штучне переривання своєї вагітності (кримінальні кодекси Естонії, Болгарії, Швейцарії, Австрії, Бельгії, Сан-Марино); надання жінці допомоги у незаконному перериванні вагітності або схиляння її до цього (кримінальні кодекси Польщі, Бельгії, Сан-Марино); надання жінці матеріалів для самостійного переривання вагітності (КК Франції); заподіяння плоду пошкодження чи травми, що спричинили серйозну шкоду нормальному розвитку плоду чи викликали у нього серйозну фізичну чи психічну ваду, у т.ч. вчинене через грубу необережність (кримінальні кодекси Іспанії, Голландії).
Що ж стосується відповідальності за аборт, то, на відміну від КК України, у КК ФРН усі пов'язані з цим питання врегульовані набагато більш ретельно. Так, згідно з КК ФРН карається той, хто: 1) перериває вагітність (у т.ч. і сама вагітна – адже вважається, що ця жінка так само, як і будь-хто інший, не має права посягати на хоча й ще ненароджене, але все ж таки життя іншої людини). Особливо тяжкий випадок має місце, якщо виконавець діє проти волі вагітної або легковажно ставить у небезпеку її життя чи здоров'я, якому завдає тяжкої шкоди; 2) вчинює замах на переривання вагітності (крім самої вагітної жінки); 3) порушує обов'язки лікаря при перериванні вагітності, а саме здійснює аборт: а) без надання жінці можливості викласти підстави для нього; б) без проведення медичної консультації вагітної про значення втручання, особливо про його наслідки, ризики тощо; в) не переконавшись заздалегідь на підставі медичного обстеження про строки вагітності; 4) збуває засоби для переривання вагітності або веде агітацію за переривання вагітності, а саме публічно пропонує, повідомляє, рекламує: служби для проведення чи сприяння аборту; засоби, предмети чи пристосування, що можуть бути використані для нього.
Не караються: 1) вагітна жінка, якщо переривання вагітності було здійснено лікарем після консультації і після зачаття минуло не більш 22 тижнів; 2) той, хто перериває вагітність, – за таких умов: а) жінка наполягає на аборті і пред'являє лікареві підтвердження, що вона принаймні за три дні до втручання проконсультувалася, переривання вагітності здійснюється лікарем, і з часу зачаття минуло не більш 12 тижнів; б) аборт показаний з урахуванням умов життя вагітної, для запобігання небезпеки для життя чи серйозної небезпеки для здоров'я жінки і не можна запобігти небезпеці іншим припустимим способом.
Усі ці положення КК ФРН випливають із Федерального закону про запобігання і розв’язання конфліктів, пов’язаних з вагітністю, від 27 липня 1992 р.
3.3.3. Розглянемо питання про кримінальну відповідальність за клонування та інші генетичні маніпуляції. Рекомендація ПАРЄ по використанню ембріонів і плодів людини з метою діагностики, терапії, наукових досліджень, промислового використання і торгівлі (1986) [663], радить ввести санкції за: створення людських ембріонів шляхом штучного запліднення з метою проведення досліджень при їхньому житті або після смерті; створення ідентичних людських істот; імплантацію людського ембріона в матку іншої тварини або навпаки; злиття гамет людини з гаметами тварини; створення ембріона зі сперми різних людей; дії, що можуть привести до появи химер; створення людської істоти в лабораторії; створення дітей від людей однієї статі тощо. Аналогічні положення є у Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (1997) [347], Додатковому протоколі до неї, що стосується заборони клонування людських істот (1998) [214].
Виходячи, зокрема, з положень вказаних актів, деякі держави Європи встановили у внутрішньому законодавстві відповідальність за відповідні генетичні маніпуляції та за посягання на життя людського плоду, прирівнявши такі діяння до посягань на життя людини. Російські вчені обґрунтували відображення біоетичних питань у КК Росії [415], а також запропонували конкретні проекти статей 123-1 ("Незаконне проведення штучного запліднення чи імплантації ембріону") і 235-1 ("Клонування людини") КК Росії [206]. Українські вчені цим питанням належної уваги не приділили.
Незаконному поводженню з людським ембріоном присвячено спеціальний розділ 5 глави 9 КК Естонії, а КК Молдови створення людських істот шляхом клонування визнає особливо тяжким злочином проти миру і безпеки людства.
У КК Франції розділ І Книги 5 присвячено кримінально-правовому захисту: а) людського виду (йдеться про "практичну реалізацію євгеніки з метою організації селекції людей"); б) людського організму, зокрема незаконні: вилучення органу, тканини, клітини чи продуктів життєдіяльності у людини; збір або вилучення гамет (статевих клітин) живої людини; вилучення чи трансплантація органів або вилучення чи пересадка, консервація чи перетворення тканин; збір чи вилучення гамет з метою запліднення; штучне запліднення подарованою спермою тощо; в) людського ембріону, зокрема: придбання людського ембріону на умовах оплати; здійснення зачаття поза материнським тілом у промислових чи комерційних, дослідницьких чи експериментаторських цілях; незаконне експериментування над ембріоном тощо.
Згідно з КК Іспанії злочинними діяннями визнаються генетичні маніпуляції, а саме: маніпуляції людськими генами з метою, відмінною від лікування серйозних захворювань, що призводить до зміни генотипу; використання генної інженерії для виробництва зброї масового знищення; запліднення людської яйцеклітини з метою, відмінною від мети відтворення людини, і створення людських істот шляхом клонування чи інших дій, спрямованих на селекцію раси; штучна репродукція (розмноження) у жіночому організмі без згоди жінки.
3.3.4. Підстави відповідальності за розповсюдження порнографічних предметів, встановлені законодавством деяких держав Європи, в Україні досліджували Ю.В. Александров [67, с. 11–14] і О.П. Рябчинська [670, с. 5]. Цікавий аналіз законодавства окремих іноземних держав про відповідальність за втягнення у проституцію і за власне проституцію є в російських джерелах [215; 231].
Проаналізувавши законодавство Румунії, Угорщини, Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Сербії, ФРН, Австрії, Данії, Греції, Фінляндії, Швеції, а також деяких не європейських держав, російські автори ще у 1990 р. дійшли правильних висновків про те, що: притягнення до кримінальної відповідальності за проституцію буде породжувати багато суб’єктивізму, помилок і свавілля; відповідальність має наставати за усі дії, що сприяють проституції, – втягнення у неї, звідництво, сутенерство, утримання кубел розпусти; при цьому під сутенерством слід розуміти вилучення особою матеріальної вигоди із заняття іншою особою проституцією. Другий з цих висновків є більш очевидним. Що стосується першого, то аргументи на його користь були висловлені такі. По-перше, не можна з усім негативним боротися заходами кримінальної репресії, акцент має робитися на попередженні, зміні соціально-економічних умов, вихованні. По-друге, на практиці надто важко дати чітке визначення проституції і відмежувати її від так званої легкої поведінки та інших схожих діянь, навіть від шлюбу за розрахунком. У різні часи законодавство і доктрина різних країн пропонували такі визначення проституції: "продаж жінкою своїх сексуальних пещень різним особам"; "статеві зносини з різними партнерами за винагороду чи обіцянку винагороди"; "здійснення, згода чи пропозиція здійснити статеві зносини з іншою особою за винагороду"; "звичне спілкування жінки з різними чоловіками з метою статевого задоволення за винагороду"; "діяння, спрямоване на вилучення матеріальної вигоди, вчинюване у вигляді промислу шляхом вступу у статеві зв’язки"; "систематичний (у виді промислу) вступ у статевий зв’язок за винагороду, яка служить основним або істотним додатковим джерелом засобів для обраного образу життя"; "пропонування жінкою свого тіла для безладного розпутства за плату"; "професійне задоволення сексуальних потреб клієнтів за плату" [286].
Навіть якщо погодитися з тим, що двома головними ознаками проституції є систематичність і попередня угода про оплату, однак виникають каверзні запитання: а чи слід за таких умов визнавати проституцією систематичний (вчинений тричі) статевий зв’язок з одним і тим самим клієнтом? а чи є оплатою у цьому контексті вручення одягу, прикрас, дорогої косметики, пригощання вечерею? а чи може визнаватися угодою про оплату угода, коли точна ціна не була названа?.. Крім того, в останні роки, у зв’язку зі збільшенням випадків торгівлі жінками, з’явився ще один аргумент проти криміналізації проституції: під страхом бути притягнутими до кримінальної відповідальності за проституцію, жінки, втягнені в сексуальну експлуатацію, не схильні співробітничати з поліцією у викритті головних персон сексуальної індустрії, і цей їх страх усіляко експлуатується сутенерами. Недаремно голландські дослідники дійшли висновку, що у сфері регулювання проституції реальна проблема полягає не у самій проституції, а у контролі організованої злочинності, пов’язаної з проституцією [127].
Проти криміналізації проституції виступав ще Ч. Ломброзо. В одній із своїх книг, нагадавши, що у різні часи й у різних народів проституція мала такі форми, як релігійна, цивільна, естетична, гостинна, придворна, політична, він зазначив, що викоренити проституцію неможливо, "усі репресивні заходи змінюють тільки її назву і форму, слугуючи у той же час для неї новим збуджувальним засобом" [459, с. 310–340].
Цілу низку положень про боротьбу з проституцією, сутенерством та порнографією містять міжнародні акти. Але в них немає положень, які б вимагали чи рекомендували встановити кримінальну відповідальність за власне проституцію. Так, Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами (1949) [343] зобов'язала її Сторін застосовувати покарання до кожного, хто для вдоволення похоті іншої особи: зводить, умовляє або спокушає з метою проституції іншу особу; експлуатує проституцію іншої особи, а також до кожного, хто: утримує будинок розпусти, управляє ним або фінансує його; здає в оренду або наймає будівлю чи інше місце завідомо для використання з метою проституції третіми особами. При депонуванні акта про приєднання до цієї Конвенції представник УРСР за дорученням Уряду УРСР заявив, що в Українській РСР усунуто соціальні умови, що породжують злочини, передбачені Конвенцією. Лише зважаючи на міжнародне значення боротьби з такими злочинами, Уряд УРСР вирішив приєднатися до Конвенції. Проте, наприклад, Італія відразу ж після ратифікації цієї Конвенції прийняла Акт № 75, яким були встановлені суворі покарання за втягнення у зайняття проституцією, експлуатацію проституції і торгівлю людьми з метою експлуатації проституції [582, с. 121]. У Рекомендації РЄ щодо експлуатації сексу з метою наживи, порнографії, проституції, торгівлі дітьми і неповнолітніми (1991) [661] запропоновано, зокрема: передбачити суворі санкції, з огляду на тяжкість злочинів, пов'язаних з виробництвом і збутом порнографічних матеріалів, у яких фігурують діти; вивчити доцільність криміналізації володіння дитячими порнографічними матеріалами. Конвенція про кіберзлочинність (2001) серед правопорушень, визначених нею як такі, що кожна Сторона, відповідно до її внутрішнього законодавства, має криміналізувати, виділила правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією. Схожі положення містяться у Рамковому рішенні Ради ЄС "Про боротьбу із сексуальною експлуатацією дітей і дитячою порнографією" (2003) [647], Конвенції МОП про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці (1999) [334], Факультативному протоколі до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії (2000) [777].
У кримінальних кодексах різних держав Європи злочинні діяння, пов'язані з порнографією і проституцією, належать до різних груп: до злочинних діянь або проти волі, або проти моральності, або проти статевої свободи і статевої недоторканності тощо, але більшість європейських держав вже врахувала у національному законодавстві вимоги перелічених актів міжнародного та загальноєвропейського законодавства. Практично в усіх проаналізованих нами кодексах передбачена відповідальність за залучення у заняття проституцією, примушування до продовження заняття проституцією, залучення неповнолітніх як виконавців для участі у видовищних заходах порнографічного характеру тощо.
Разом з тим, кримінальними кодексами європейських держав передбачена кримінальна відповідальність за злочинні діяння, аналогів яким немає у КК України, пов’язані:
- з проституцією: схиляння особи, яка страждає психічним захворюванням (КК Іспанії) та неповнолітнього до заняття проституцією та сприяння у цьому (кримінальні кодекси Естонії, ФРН, Італії, Іспанії та ін.); схиляння жінки до зайняття проституцією (кримінальні кодекси Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН, Іспанії, Норвегії, Сан-Марино); втягнення у гомосексуальні чи розпусні дії та схиляння до них (кримінальні кодекси Болгарії, Іспанії та ін.); публічні заклики до розпусних дій з тваринами, розпусні дії, вчинювані публічно (КК Австрії); публічне оголошення про проведення розпусних дій (кримінальні кодекси Австрії, Бельгії); вступ у сексуальні, у т.ч. гомосексуальні, зносини з дитиною, яка заробляє собі на життя проституцією (кримінальні кодекси Данії, Італії, Норвегії та ін.); реклама послуг сексуального характеру, адресована спеціально неповнолітнім, у т.ч. вчинена "з використанням езопівської мови" (КК Бельгії); "груба недбалість" стосовно занять проституцією у наданому в оренду приміщенні (КК Норвегії). Згідно з КК ФРН саме по собі заняття проституцією карається тільки тоді, коли особа: умисно порушує заборону щодо заняття проституцією у певних місцях чи у певний час доби, а так само займається проституцією неподалік від школи чи іншого місця, призначеного для дітей, у будинку, де проживають діти, таким чином, що заподіює їм моральну шкоду. Аналогічні підходи у кримінальних кодексах Латвії, Бельгії, Швейцарії та Голландії, адже в цих державах проституція легалізована [609]. КК Сан-Марино визнає кримінальними проступками: вчинену у громадському місці пропозицію іншій особі вчинити статевий акт, виставлення себе напоказ у громадському місці з метою підібрати собі клієнтів, а також терпимість до присутності проституток з боку власників клубів, дискотек, кафе;
- з порнографією: виготовлення і поширення порнографічних творів, що зображують дітей (кримінальні кодекси Естонії, Польщі, Франції, ФРН, Норвегії та ін.); демонстрація психічно хворій особі (КК Іспанії) та дитині порнографічного твору або вступ на її очах у статеві зносини (кримінальні кодекси Естонії, Польщі, ФРН, Бельгії, Іспанії, Норвегії); публічна демонстрація предметів порнографічного змісту (кримінальні кодекси Польщі, Швейцарії, ФРН, Норвегії); дії з порнографічними предметами, зміст яких включає сексуальні дії з дітьми чи з тваринами, з людськими екскрементами чи сексуальне насильство (кримінальні кодекси Швейцарії, ФРН); зберігання фотографічних зображень сексуальних дій щодо малолітньої особи, малолітньої особи щодо себе, малолітньої особи на іншій особі, малолітньої особи з твариною (кримінальні кодекси Австрії, ФРН, Італії); розповсюдження серед неповнолітніх непристойних зображень чи предметів, які здатні збудити уяву молодих людей (КК Бельгії); використання психічно неповноцінної особи у публічних чи приватних ексгібіціоністських та порнографічних діях (КК Іспанії); статеві акти з особою тієї ж статі, якщо це призвело до публічного скандалу, оприлюднення у засобах масової інформації дій чи предметів, які "ображають почуття єдності сім’ї" (КК Сан-Марино).
3.3.5. Чинний КК України відповідальність за наклеп і образу не передбачає. Образа почуттів громадян є караною, лише якщо вона вчинена у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями (ст. 161). Між тим, окремими науковцями висловлюється упевненість в необхідності "реанімації" кримінальної відповідальності за наклеп і образу. Основні аргументи на користь цієї точки зору такі: Конституція України проголошує, що честь і гідність людини є найвищою соціальною цінністю і питання про криміналізацію наклепу і образи законодавець зобов’язаний вирішувати з урахуванням конституційного статусу відповідного охоронюваного блага; Україна ще не досягла того рівня правової культури, за якого образа і наклеп набули б статусу архаїзму; цивільна відповідальність за посягання на честь і гідність людини, на відміну від кримінальної, не переслідує превентивних цілей і не може виступати засобом профілактики цих благ; законодавство більшості інших держав зберігає кримінальну відповідальність за наклеп і образу [450; 534]. Інші науковці, керуючись практично тими ж аргументами, пропонують доповнити КК України статтями, які б передбачали відповідальність не лише за наклеп і образу, а ще й окремо за образу: Президента; народного депутата або представника влади; працівника правоохоронного органу, представника громадськості або військовослужбовця; судді; священнослужителя [126]. У цьому зв’язку кортить вказати на те, що деякі автори, пропонуючи зробити кримінальний закон якомога більш об'ємним у такий спосіб, забувають, зокрема, про те, що честь і гідність представника однієї професії чи роду занять не може бути вищою цінністю ніж честь і гідність представника іншої. Дивує також, чому ж не пропонуються ще інші спеціальні статті, наприклад, про образу науковців і викладачів (вчителів), лікарів і фармацевтів, представників інших професій, або про образу жінок, дітей, інвалідів і осіб похилого віку, або ж про наклеп на офіційних представників інших держав та міжнародних організацій тощо.
Кримінальну відповідальність за образу і наклеп передбачають чинні кримінальні кодекси Росії, Латвії, Литви, Албанії, а більш помірний у цьому питанні КК Молдови – тільки за наклеп, поєднаний з обвинуваченням особи у вчиненні особливо тяжкого чи надзвичайно тяжкого злочину. Так само у КК Іспанії наклепом вважається тільки обвинувачення у вчиненні злочину. За КК Білорусі образа і наклеп є кримінально караними лише у разі вчинення їх удруге після притягнення за аналогічне діяння до адміністративної відповідальності. З огляду на приватно-правовий характер образи і наклепу, адміністративна преюдиція у цих випадках виглядає особливо дивною. Але Кодекс Білорусі про адміністративні правопорушення дійсно передбачає відповідальність за образу і наклеп [326].
А ось КК Естонії, як і КК України, відповідальність за наклеп і образу пересічного громадянина не передбачає. Такі дії є караними, лише якщо вони вчинені щодо представника влади або іншої особи, яка виконує обов’язки з охорони громадського порядку. Також карається наклеп щодо особи, яка користується міжнародним захистом, суду або судді. КК Франції відповідальність за наклеп і образу не передбачає.
Загалом у державах Західної Європи до злочинних діянь проти честі і гідності віднесені:
- образа (кримінальні кодекси Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, Бельгії, ФРН, Голландії, Норвегії), а також образа померлого (кримінальні кодекси Франції, Бельгії, Сан-Марино, ФРН, Голландії та ін.). Як правило, не підлягає покаранню образа, вчинена у стані гніву, що викликаний неправомірною дією іншого негайно після цієї дії, а якщо образа є взаємною, суддя може не піддати покаранню одного чи обох винних. В Іспанії злочинною визнається тільки образа, яка за своїми характером, наслідкам і обставинам вважається серйозною за суспільними уявленнями, а в ФРН, навпаки, образою можуть бути визнані негативні судження про наукові, художні чи виробничі досягнення, або образливі за своєю формою чи обставинами докори керівника щодо підлеглих;
- наклеп (дифамація, від лат. – diffamare – розголошення відомостей, що ганьблять честь і гідність особи) [144, с. 224; 298, с. 55; 705, с. 171] (кримінальні кодекси Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, Бельгії, ФРН, Голландії, Норвегії). При цьому у КК Польщі наклеп визнається злочином і у випадку, коли він стосується не лише особи, а й групи осіб, установи, юридичної особи чи організаційної одиниці без створення юридичної особи. У КК ФРН, крім того, виділяється наклеп щодо Федерального Президента, члена конституційного органу, іншого політичного діяча, представника іноземної держави;
- розголошення незаконно отриманої інформації з архівів Міністерства внутрішніх справ (КК Болгарії); докір у вчиненні злочинного діяння, за яке особа була засуджена (КК Австрії); нанесення удару чи інший спосіб порушення тілесної недоторканності людини (КК Польщі); зловживання, пов'язане з отриманням від уразливої чи залежної особи безоплатних послуг, поставлення уразливої чи залежної особи у несумісні з людською гідністю умови роботи чи проживання, дискримінація (КК Франції); принизливе поводження, яке серйозно ущемляє гідність особи, вчинення посадовою особою дій, що загрожують психічній цілісності потерпілого (КК Іспанії). Деякі з цих діянь могли б бути криміналізовані і в Україні (якщо ж вони вже криміналізовані, як-от нанесення удару, – то їх слід визначити як злочини проти честі і гідності).
Що ж стосується наклепу і образи, то жодної необхідності в їх криміналізації в Україні, на нашу думку, немає з таких причин:
а) честь – це гідні поваги і гордості моральні якості людини, її відповідні принципи, гідність – сукупність високих моральних якостей, а також самоповага до цих якостей у собі. Зазначені поняття є категоріями не правовими, а морально-філософськими і носять особисто-суб'єктивний характер. Наявність честі і ступінь гідності кожна особа визначає для себе індивідуально і суб'єктивно, і тільки самостійно може робити висновок про те, чи призвели дії інших осіб (зокрема, поширення недостовірної інформації), до приниження її честі та гідності. Використання морально-філософських категорій в кримінальному законодавстві є вкрай небажаним через їхню неконкретність, аморфність, адже відомо, що злочин завжди має визначатися конкретно;
б) у процесі реалізації цивільної відповідальності за наклеп і образу усі можливі і достатні види сатисфакції отримує саме та особа, чиї честь та гідність постраждали;
в) у випадках, коли наслідком вчиненого наклепу (приниження, зганьблення людської гідності) є самогубство потерпілого або притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, винна особа за наявності підстав притягується до кримінальної відповідальності за статтями 120 або 383 КК України. Тобто найбільш ймовірні і тяжкі наслідки наклепу або діянь, суміжних з наклепом, вже враховані законодавцем;
г) вжиті в останні роки в Україні спроби встановити кримінальну відповідальність обґрунтовувались нападками насамперед на політичних діячів. У цьому зв’язку нагадаємо, що у справі a. Lingens v. Austria Європейський Суд з прав людини вказав: межі прийнятної критики є ширшими, якщо вона стосується політичного діяча, а не приватної особи [207, с. 209–214], – і зазначимо, що цивільно-правовий інститут захисту честі і гідності особи в силу своєї неполітизованості, на відміну від аналогічного кримінально-правового інституту, не тільки юридично, а і фактично поширюється на усіх осіб незалежно від їхніх політичних переконань, займаних посад та інших ознак і є достатнім правовим засобом для забезпечення захисту прав людини у цій сфері. До речі, згідно з КК Іспанії, якщо образа спрямована проти посадової особи і стосувалась виконання нею своїх обов’язків або вчинення кримінальних проступків чи адміністративних порушень, то обвинувачений в образі звільняється від покарання, якщо доведе істинність своїх обвинувачень;
д) згідно з Конституцією України, кожна особа самостійно вирішує, чи користуватися належним їй правом, зокрема правом на захист власної честі, гідності та репутації від посягань. Проте кримінально-правовий захист честі і гідності особи передбачає, що слідчий або прокурор, принаймні у справах про наклеп за обтяжуючих обставин, мають порушувати кримінальну справу на свій розсуд;
е) приводом для порушення кримінальної справи, згідно з КПК України, може стати не лише заява потерпілого про наклеп, а й повідомлення представників влади, громадськості і навіть повідомлення у пресі. У цьому зв’язку варто нагадати про парадоксальну, з точки зору здорового глузду, поведінку, наприклад, "зірок шоу-бізнесу", а інколи і політиків та інших категорій осіб, які не тільки не вживають заходів до спростування поширюваної про них у ЗМІ недостовірної інформації (навіть тієї, яка, на погляд звичайної людини, ганьбить честь і гідність), а й заохочують подібні дії, і в такий спосіб додають до своєї популярності. Які суспільні інтереси за таких обставин буде захищати прокурор, порушивши кримінальну справу про наклеп?
3.3.6. В Особливій частині кримінальних кодексів багатьох європейських держав є окремі глави (розділи), в яких визначені злочинні діяння проти таємниці і за допомогою положень яких захищається так зване "право на приватність" [273, с. 90–101]. Зазначене право, на наш погляд, може бути виділене як окремий спеціальний об’єкт кримінально-правового посягання.
У КК України, як і в кримінальних кодексах інших європейських держав, є відповідні статті, що передбачають відповідальність за порушення таємниці листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних повідомлень, збирання відомостей про приватне життя особи, розголошення або використання таких відомостей, незаконне проникнення у житло, комерційне чи виробниче шпигунство тощо. Але у КК України вони не виділені в окремий розділ Особливої частини.
Між тим, розділи (глави), якими передбачено відповідальність за злочини проти недоторканності приватного життя особи та/або проти інших видів таємниць, є у кримінальних кодексах Литви, Швейцарії, Австрії, Іспанії, ФРН, Данії, Італії.
Крім діянь, які визнаються злочинними у КК України, у кримінальних кодексах цих держав до відповідних діянь віднесені: незаконний запис розмов (кримінальні кодекси Швейцарії, ФРН); незаконне отримання даних про особу (КК Швейцарії); приховування чужої кореспонденції, навіть не поєднане з порушенням її таємниці (КК Австрії); вторгнення до приміщення юридичної особи у години, коли вона зачинена (КК Іспанії); незаконне фотографування осіб, які перебувають не у громадському місці, ведення спостереження за іншою особою за допомогою телескопу, порушення спокою іншої особи, незважаючи на попередження поліції (КК Данії); розголошення довіреної таємниці священиком, адвокатом, захисником, посередником у питаннях шлюбу, лікарем, психологом, аптекарем, акушером, медсестрою або їх помічниками (КК Норвегії); викрадення, утаювання, розголошення змісту чужої кореспонденції, чужих публічних чи приватних документів, наукових чи промислових таємниць (КК Італії) тощо.
3.3.7. У континентальному європейському праві злочинні діяння проти достовірності юридичних фактів і відносин традиційно відносять до посягання на громадські інтереси. Такий їх об’єкт, як "громадська довіра" був законодавчо затверджений ще на початку ХІХ ст. у складеному А.Фейєрбахом баварському кримінальному кодексі, і розумівся передусім як довіра до посвідчення юридичних фактів і відносин [318, с. 72]. Особливості кримінальної відповідальності, встановленої в інших державах за злочинні діяння зазначеної категорії, у вітчизняній доктрині практично не досліджувались. Можна назвати лише окремі статті [91; 572]. Зокрема І.М. Осика слушно вказує на існування особливостей кримінально-правового регулювання такої відповідальності залежно від предмету злочинного діяння, яким можуть бути: фінансові інструменти; електронні платіжні документи; документи внутрішнього контролю банків; документи, що посвідчують особу.
Проведене нами дослідження показало, що спеціальні розділи (глави), присвячені зазначеним злочинним діянням є в Особливій частині кримінальних кодексів багатьох європейських держав, зокрема: Естонії (глава 19 "Винні діяння проти публічної довіри"), Польщі (глави XXXIV "Злочини проти достовірності документів" і XXXVIІ "Злочини проти обігу грошей та цінних паперів"), Франції (розділ IV "Посягання на громадську довіру" Книги 4, який включає глави: 1 "Підлоги"; 2 "Фальшування грошей"; 3 "Фальсифікація цінних паперів та інших фідуціарних цінностей, випущених державною владою"; 4 "Фальсифікація знаків влади"), Іспанії (розділ XVIII "Фальсифікації", який включає глави: І "Фальшування грошей і підробка штемпельних товарів"; ІІ "Підробка документів"; IV "Привласнення чужого сімейного стану"; V "Привласнення публічних функцій та незаконне зайняття посади"). Аналогічні розділи (глави) є у кримінальних кодексах Литви, Болгарії, Швейцарії, ФРН, Швеції, Італії, Голландії, Бельгії, Норвегії, Сан-Марино [827, с. 920–925].
Що стосується специфічних складів відповідних злочинних діянь, які не мають аналогів у КК України, то варто назвати такі: викрадення знака державного пробірного клейма (КК Литви); надання неправдивих відомостей з метою отримання документа (кримінальні кодекси Литви, Болгарії, Польщі); видача лікарем неправдивого свідоцтва про стан здоров’я, незаконне використання виданого іншій особі офіційного документа (кримінальні кодекси Болгарії, ФРН, Голландії); видача лікарем чи акушером неправдивого свідоцтва про народження, причину смерті (КК Голландії); збут свого чи чужого документа, що посвідчує особу (КК Польщі); придбання фальшивих службових посвідчень (КК ФРН); знищення, пошкодження, пересування прикордонного знаку (кримінальні кодекси Польщі, Австрії та ін.); зменшення змісту металу в монетах (КК Австрії); незаконне здійснення функцій державного службовця, виконання професійних дій без наявності вченого ступеня чи офіційного титулу, які для цього вимагаються, привласнення якості професіонала (КК Іспанії); підробка судових доказів, заперечення підтвердженого експертизою свого підпису (КК Швеції); фальсифікація довідки про гарну поведінку з метою одержати роботу (КК Голландії); публічне використання посадовими особами у відставці відповідної відзнаки чи звання без вказівки "у відставці", публічне привласнення собі титулу адвоката чи титулу знатності, публічне носіння орденів чи інших відзнак, що не належать особі (КК Бельгії).
3.3.8. Розглянемо злочинні діяння проти культурної спадщини. Дослідивши законодавство усіх держав СНД і Балтії, І. Мартиненко створив модельний перелік злочинів проти культурної спадщини, до якого увійшли: зруйнування, знищення або пошкодження пам’яток історії чи культури; наруга над ними; контрабанда культурних цінностей і неповернення їх на територію держави; викрадення і вимагання предметів та цінностей, які мають особливу історичну, художню чи культурну цінність; порушення норм міжнародного гуманітарного права щодо культурних цінностей під час збройних конфліктів; незаконне використання під час воєнних дій охоронних знаків для культурних цінностей [487]. Утім, цей перелік є дещо неповним, що видно з проведеного нами аналізу законодавства держав Європи [827, с. 925–928].
Згідно з Конвенцією про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту (1954) [346] кримінальне законодавство має передбачати усі необхідні заходи для покарання осіб, які: порушать заборону використання цих цінностей, споруджень для їхнього захисту, що може привести до їх руйнування чи пошкодження у випадку збройного конфлікту; вчинять акти крадіжки, грабежу або незаконного привласнення культурних цінностей, акти вандалізму щодо них і реквізицію культурних цінностей, розташованих на території іншої Сторони. Конвенція про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970) [358], рекомендувала встановити кримінальну або адміністративну відповідальність за вивезення з території країни культурних цінностей без відповідного посвідчення, а Конвенція ЮНІДРУА по викраденим або незаконно вивезеним культурним цінностям (1995) [359] передбачає, що культурна цінність, знайдена під час недозволених розкопок або незаконно вилучена під час законних розкопок, розглядається як викрадена. У Європейській конвенції про правопорушення щодо культурних цінностей (1985) [247] визначено, які саме діяння держави зобов'язані, а які можуть визнати правопорушеннями щодо культурних цінностей.
Законодавці переважної більшості європейських держав не виокремлюють такі злочини у спеціальному розділі (главі) Особливої частини національних кримінальних кодексів, але все ж таки уважно ставляться до їх визначення. КК Іспанії є єдиним серед досліджених нами кодексів, в якому є відповідні спеціальні глави – І "Злочини, пов’язані з управлінням територіями" та ІІ "Злочини, пов’язані з захистом історичної спадщини" розділу XVI Книги 2.
Наявність великої кількості міжнародних правових актів з питань кримінальної відповідальності за злочини щодо культурних цінностей вже сама по собі свідчить про підвищену суспільну небезпеку злочинів щодо таких предметів, втрата яких часто буває непоправною [772, с. 42]. Зазначене дає підстави для постановки питання про необхідність виділення складів відповідних злочинних посягань в окремих розділах (главах) кримінальних кодексів.
Серед складів таких злочинних діянь, які не мають аналогів у КК України, але передбачені кримінальними кодексами інших європейських держав, слід виділити такі: використання культурних цінностей для підтримання воєнних дій, наруга над історико-культурними цінностями (КК Білорусі); неповернення на територію країни історико-культурних цінностей (кримінальні кодекси Росії, Білорусі, Молдови); розкрадання предметів чи документів, що мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, незалежно від способу розкрадання (КК Росії); продаж чи передача пам'ятки культури чи архівного матеріалу завідомо для наступного вивезення їх за кордон, свідоме неповідомлення органа влади протягом 14 днів про знайдений пам'ятник культури чи іншу цінну історичну знахідку, знищення чи пошкодження одиничних і таких, що не відновлюються, земних чи скельних утворень, печер тощо, які являють виключну цінність (КК Болгарії); недозволене будівництво на землях, які мають пейзажну, екологічну, художню, історичну чи культурну цінність, заподіяння, у т.ч. через "грубу необережність", архіву, музею, бібліотеці тощо чи майну, які мають історичну, художню, наукову, культурну чи меморіальну цінність, або археологічним розкопкам шкоди вартістю понад 400 євро (КК Іспанії).
Польський законодавець, навіть не згадуючи предмети аналізованих злочинів у відповідних статтях, зумів гарантувати кримінально-правовий захист відповідних цінностей в оригінальний спосіб. Так, відповідно до КК Польщі, при вчиненні крадіжки, привласнення, обманного отримання майнової вигоди, знищення чи пошкодження чужого майна, незаконних придбання, збуту, отримання чи приховування майна, одержаного внаслідок забороненого діяння: а) визнається обтяжуючою обставиною вчинення їх стосовно речей, які мають особливе значення для культури (вони прирівняні до майна значної вартості); б) у разі повернення у непошкодженому стані речі, яка має особливе значення для культури, суд може застосувати надзвичайне пом’якшення покарання або взагалі не призначати покарання. Схожий підхід у кримінальному законодавстві Австрії, Швейцарії і Франції.
3.3.9. Наступна група злочинних діянь – злочинні діяння проти інтересів служби у комерційних організаціях. Правовий статус, обсяг повноважень і можливості посадових і службових осіб, які перебувають на державній службі, службі в органах місцевого самоврядування, дипломатичній службі, військовій службі тощо, відрізняється від правового статусу, обсягу повноважень і можливостей посадових і службових осіб комерційних організацій. О.О. Дудоров ще у 1994 р. звертався до кримінальних законів Австрії, ФРН, Фінляндії, Франції та Польщі і зробив слушні висновки про необхідність виділення різних категорій службових осіб і різної відповідальності для них [226, с. 6–8]. Р.Л. Максимович також правильно критикує законодавців тих держав, в яких має місце зрівняння у статусі осіб, які працюють у приватних структурах, і тих, що наділені ознаками публічності [475, с. 9]. Проте ні при прийнятті нового КК України, ні згодом ці висновки враховані не були.
Між тим, ще у 1996 р. ці ідеї певним чином реалізував російський законодавець, включивши до КК Росії главу 23 "Злочини проти інтересів служби у комерційних та інших організаціях". У ній передбачені такі злочини: зловживання повноваженнями особи, яка виконує управлінські функції в комерційній або іншій організації, і визначене поняття такої особи; зловживання повноваженнями приватними нотаріусами і аудиторами; перевищення повноважень службовцями приватних охоронних і детективних служб; комерційний підкуп. Відповідальність за ці злочини, якщо шкода завдана виключно комерційній організації, може настати лише за ініціативою чи згодою цієї організації. Про доцільність цього кроку можна судити, зокрема, з таких статистичних даних: якщо у 1997 р. у Росії зареєстровано 470 злочинів, передбачених ст. 204 "Комерційний підкуп", то у 1998 р. – 974, у 1999 р. – 1236, у 2000 р. – 2146, тобто кількість таких злочинів зросла учетверо. Разом з тим, фактів хабарництва (статті 290 і 291 КК Росії) у 1998 р. зареєстровано лише на 3,3% більше, ніж у 1997 р. [564].
Інші пострадянські держави також увели у своє кримінальне законодавство аналогічні статті, що цілком відповідає вимогам вже згадуваних вище міжнародних актів. Так, Конвенцією ООН проти корупції (2003) [339] пропонується визнавати злочинним діянням розкрадання, вчинене в ході економічної, фінансової або комерційної діяльності особою, що керує роботою організації приватного сектора або працює у такій організації. Конвенцією РЄ про корупцію у контексті кримінального права (1999) [349] запропоновано визнати злочинними давання і одержання хабара у приватному секторі. Аналогічні положення містить Рамкове рішення Ради ЄС "Про боротьбу з корупцією в приватному секторі" (2003) [644].
Враховуючи положення названих актів, значна кількість європейських держав окремо передбачила відповідальність за злочинні діяння проти інтересів служби у комерційних та інших організаціях, у т.ч. корупційного характеру. При цьому в Особливій частині кримінальних кодексів деяких з них є спеціальні розділи (глави, відділи): глава ХVI "Злочини, що вчинюються особами, які керують комерційними, громадськими та іншими недержавними організаціями" КК Молдови, глава IV "Злочинні діяння, що вчинюються у корпораціях" розділу ІІІ КК Албанії, відділ ІІІ-bis "Корупція, вчинена приватними особами" глави ІІ розділу ІХ Книги 2 КК Бельгії, глава ХІІІ "Злочини проти інтересів об’єднань" КК Іспанії, глава 41 "Злочини при приватному наймі" Частини 3 КК Норвегії, глава VI розділу 2 КК Сан-Марино.
Серед відповідних злочинних діянь, які не мають аналогів у КК України, крім власне хабарництва та службових зловживань і халатності, вчинюваних відповідними суб’єктами, у кримінальних кодексах цих та інших європейських держав є такі: недозволене прийняття майнових благ (КК Латвії); комерційний підкуп (кримінальні кодекси Латвії, Росії та ін.); свідоме укладення посадовою особою невигідної угоди, що спричинило значну шкоду, дозвіл видати кредит без належного забезпечення, що спричинило його неповернення (КК Болгарії); складання неправдивих відомостей про збільшення капіталу компанії, пов’язаних з розподілом акцій між акціонерами або виплатою депозитів, оцінка внесків у натуральній формі як таких, що мають більшу цінність, ніж їх фактична цінність, поєднання посади бухгалтера й акціонера, надання неправдивої інформації щодо ситуації у компанії або неповідомлення до компетентного органу про вчинений у компанії злочин, незаконне розкриття таємниць компанії (КК Албанії. Схожі статті є у кримінальних кодексах Голландії, Іспанії і Сан-Марино); участь керуючого чи директора легітимної кампанії у діяльності іншої кампанії, виплата фіктивного прибутку, створення прихованого резервного фонду (КК Сан-Марино) тощо.
3.3.10. Злочинним діянням, що посягають на відносини з іноземними державами, в Особливій частині кримінальних кодексів деяких держав Європи присвячені окремі розділи (глави), і ці діяння не включаються до розділів, присвячених міжнародним злочинам. Йдеться про: розділ 3 "Винні діяння проти іноземних держав і міжнародних організацій" КК Естонії, розділ VI "Злочини, що посягають на відносини з іншими державами" КК Албанії, розділ 3 "Злочинні діяння проти іноземних держав" КК ФРН, розділ 24 "Порушення відносин з іноземними державами" КК Австрії, розділ 16 "Порушення відносин з іноземними державами" КК Швейцарії, розділ ІІІ "Злочини проти глав дружніх держав та інших осіб, які користуються міжнародним захистом" Книги 2 КК Голландії, глава IV "Злочини проти іноземних держав, їхніх глав та представників" розділу І Книги 2 КК Італії.
Спільним є те, що зазвичай у цих розділах (главах) злочинними діяннями, як і у КК України, визнаються посягання на життя і здоров’я особи, яка користується міжнародним захистом, вторгнення на територію, у будівлі і приміщення, які користуються дипломатичною недоторканністю, наруга над офіційними символами іноземних держав тощо.
Що ж стосується специфічних положень цих та інших кримінальних кодексів, то варто виділити положення, згідно з якими:
- злочинними діяннями визнаються: наклеп щодо особи, яка користується міжнародним захистом, наруга над офіційними символами міжнародних організацій, призов до вчинення злочину проти іноземних держав і міжнародних організацій (КК Естонії); посягання на Конституцію чи територію іноземної держави, організація на території Австрії військової розвідувальної служби в інтересах іноземної держави чи здійснення такої служби, заборонена допомога сторонам збройних конфліктів (КК Австрії); образа іноземної держави або міжнародної організації, розвідувальна діяльність проти іноземної держави (КК Швейцарії); ворожі дії проти іноземної держави, якщо вони піддають республіку "небезпеці дій у відповідь", образа представника іноземної держави (КК Сан-Марино);
- при визначенні підстав кримінальної відповідальності за наругу над офіційними символами іноземних держав, інші злочинні діяння проти іноземних держав у деяких кримінальних кодексах згадується принцип взаємності (як-от у кримінальних кодексах Польщі, Італії чи ФРН). На наш погляд, це питання слід врегулювати в міжнародній конвенції у межах ООН;
- покарання за передачу іншій державі чи особі таємних документів, предметів чи відомостей у сфері оборони, їх отримання, придбання, втрату, знищення тощо, а також за шпигунство застосовуються незалежно від того, вчинені ці правопорушення щодо Бельгії чи щодо держави, з якою Бельгія пов’язана регіональною угодою, що переслідує мету спільної оборони (КК Бельгії). На нашу думку, тут йдеться передусім про країни НАТО.
3.3.11. Наступна група злочинних діянь, яку необхідно згадати, це злочинні діяння терористичного характеру. З питань злочинів проти громадської безпеки, зокрема злочинів терористичної спрямованості, в Україні найбільш відомими є роботи В.П. Ємельянова. Принаймні в одній з них застосовано порівняльний підхід [90]. В.А. Ліпкан, ґрунтуючись на досвіді Франції та інших країн, запропонував доповнити КК України статтями "Екологічний тероризм" і "Кібернетичний тероризм" [458]. У порівняльному аспекті поняття тероризму досліджувалось також нами [835; 836]. Є роботи відповідної тематики й інших вчених [65; 66; 140], у т.ч. ближнього зарубіжжя [238; 272]. Російські вчені, проаналізувавши законодавство деяких держав СНД щодо боротьби з актами тероризму, запропонували такі напрямки гармонізації: зниження віку кримінальної відповідальності за тероризм до 14 років; встановлення відповідальності за загрозу використання і за використання не лише радіоактивних, а й хімічних, бактеріологічних, токсичних матеріалів; криміналізація нападів на об’єкти, де знаходяться предмети, що являють підвищену суспільну небезпеку; криміналізація створення терористичної організації і сприяння її діяльності; визначення такого кола адресатів вимоги при захопленні заручника – держава, міжнародні організації, фізичні чи юридичні особи, групи осіб [130].
В останні 20–30 років увага міжнародних організацій прикута до проблем боротьби з тероризмом. Свідченням цього є кількість відповідних конвенцій з цих проблем та їхній зміст, який, в силу своєї надзвичайно ґрунтовної розробки, практично не залишає національним законодавцям можливостей вибору інших кримінально-правових засобів з різними проявами тероризму, крім пропонованих конвенціями.
На сьогодні вичерпного переліку злочинів терористичного характеру не існує ні в міжнародних документах, ні в законодавстві України. За різними ознаками розрізняються: власне тероризм і злочини терористичного характеру, міжнародний, технологічний, політичний тероризм etc. Існує думка, що геноцид, злочини проти людства та серйозні порушення законів війни – це терористичні злочини в найширшому розумінні. Адже вони охоплюють дії, що нагнітають атмосферу терору серед цивільного населення та/або військових. Під час розробки Статуту Міжнародного кримінального суду делегації Ізраїлю та Туреччини наполягали на внесенні до нього злочину під назвою "тероризм". Це не було зроблено лише через труднощі з дефініцією. Дискутується, наприклад, питання про те, чи слід вважати такі терористичні акти, як от знищення Світового торгового центру у 2001 р., злочином проти людства (за цих умов вони потрапили б під дію Римського статуту) на тій підставі, що подібні акти – поширений у світі метод систематичних нападів на цивільне населення [697].
Але далі ми будемо говорити про злочинні діяння терористичного характеру у більш вузькому розумінні, а саме про ті, які передбачені класичними антитерористичними конвенціями. Це: Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення (1991) [350], Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом (1997) [517], Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (1999) [518], Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970) [341], Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971), і Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, який доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1988) [634], Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (1973) [345], Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників (1979) [519], Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980) [354], Конвенція про охорону персоналу Організації Об'єднаних Націй та зв'язаного з нею персоналу (1994) [351], Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму (2005) [516], Договір про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом (1999) [213], Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (1977) [242], Конвенція РЄ про попередження тероризму (2005) [357], Конвенція РЄ про відмивання, виявлення, вилучення, конфіскацію доходів від злочинної діяльності та фінансування тероризму (2005) [355], Загальна позиція ЄС "Про боротьбу з тероризмом" (2001) [260]. Усі вони аналізувались нами [832]. Слід також назвати Рамкове рішення Ради ЄС "Про боротьбу з тероризмом" (2002) [645], яке проаналізоване нами в іншій праці [827, с. 940].
У кримінальних кодексах деяких держав злочини терористичного характеру загалом не згадуються – або тому, що відповідальність за них передбачена окремими законами (як в Італії – законом про боротьбу з тероризмом і підривною діяльністю 1990 р.), або тому, що держави виконують свої міжнародні зобов'язання по боротьбі з тероризмом безпосередньо на підставі положень антитерористичних конвенцій. КК Албанії і КК Франції присвячують зазначеним злочинам спеціальні розділи.
Решта держав по різному обирають у власних кримінальних кодексах місце для визначення злочинних діянь терористичного характеру, зокрема відносять їх до злочинних діянь проти: а) держави (Латвія, Естонія); б) громадського порядку (Австрія, Іспанія); в) громадської безпеки (Україна, Росія, Білорусь, Литва). У 2003 р. до злочинів проти основ конституційного ладу і безпеки держави (глава 29 розділу І Особливій частині КК Росії) були віднесені: організація екстремістського співтовариства, організація діяльності екстремістської організації та участь у них. Окрема стаття глави 17 "Злочини проти миру і безпеки людства" КК Білорусі передбачає відповідальність за міжнародний тероризм.
3.3.12. До інших специфічних груп злочинних діянь можна віднести:
1) злочинні діяння на морі. Питання імплементації міжнародних конвенцій, які визначають можливі підстави кримінальної відповідальності за злочинні діяння, що вчинюються на морі, у кримінальне законодавство України та інших держав Європи майже не досліджувались.
Між тим відомо, що саме конвенційними є такі злочинні діяння, як: а) розрив або пошкодження підвідного кабелю, що можуть мати наслідком перерву чи припинення телеграфних повідомлень; б) злочинне порушення правил безпеки, експлуатації і кораблеводіння, що спричинили зіткнення суден; в) ненадання допомоги на морі [582, с. 135, 286–294]; г) піратство тощо.
Виходячи із зазначеного можна побачити певну логіку у тому, що законодавці Норвегії та Голландії визначили ці та інші злочинні діяння в окремій главі (розділі) Особливої частини національних кримінальних кодексів. Так, КК Норвегії містить спеціальну главу 30 "Злочини на морі". Визначені цією главою злочини нами класифіковані за суб'єктом їх вчинення, якими можуть бути: капітан корабля; власник судна, його представник, головний інженер чи перший помічник капітана; особа з владними повноваженнями зі складу команди корабля; член екіпажу; стороння особа [827, с. 936]. Розділ ХХІХ Книги 2 КК Голландії "Злочини, пов’язані з судноплавством і авіацією", містить сорок три статті. Суб’єктом більшості злочинів і проступків, передбачених цими статтями, є капітан судна. Ці приписи варто було б у межах окремого дослідження проаналізувати більш ретельно, порівнявши їх з відповідними положеннями КК України, міжнародних конвенцій, Повітряного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України тощо;
2) злочинні діяння проти порядку забезпечення призову і мобілізації та проти альтернативної служби. У кримінальних кодексах різних європейських держав їх віднесено до злочинних діянь: проти порядку управління (Україна, Росія, Латвія), проти публічної влади та безпеки держави (Молдова), проти обороноздатності (Естонія, Польща, Болгарія, ФРН) або військових (Литва). При цьому у КК Болгарії глава 12 “Злочини проти обороноздатності республіки” містить розділи, якими передбачено відповідальність за злочини проти альтернативної служби в мирний час та пов’язані з порушенням обов’язків громадян під час війни. Так само і в КК Іспанії ці питання вирішені дещо непослідовно: злочини проти альтернативної соціальної служби, хоча і виділені в окремий відділ 3 глави IV розділу ХХІ Книги 2, загалом належать до злочинів проти Конституції.
На наш погляд, більш правильною є позиція законодавців тих держав, які зазначену групу злочинних діянь виокремлюють у спеціальній главі (розділі) з огляду на їх специфічні об'єкт і суб'єкт. Так, у КК Білорусі відповідні злочини виділені в окрему главу 36 "Злочини призовників і військовозобов’язаних".
Серед визначених у названих кримінальних кодексах злочинних діянь можна назвати такі, що не мають аналогів у КК України. Це, зокрема: ухилення у військовий час від трудової мобілізації (КК Молдови); невиконання в період воєнного стану покладеної на особу оборонної повинності (КК Естонії, КК Болгарії); порушення обов’язків по військовому обліку людей, тварин, транспортних засобів тощо, невиконання розпоряджень, пов’язаних з підготовкою і проведенням мобілізації, порушення обов’язків при медичному огляді військовослужбовців і допризовників, ухилення від виконання альтернативної служби в мирний час та відмова від її виконання тощо (КК Болгарії);
3) дуель. На сьогодні підстави відповідальності за дуель детально визначені кримінальними кодексами Голландії, Італії, Сан-Марино та Фінляндії. Легалізація дуелі, поєднана з чітким визначенням її умов, у певні часи могла бути і була фактором стримування умисних вбивств і заподіяння тілесних ушкоджень з мотивів помсти [791, с. 161], а також фактором виховання більш поважного ставлення чоловіків один до одного, до взаємної честі та гідності. Але положення про дуель, зокрема у такому вигляді, як вони визначені у зазначених кримінальних кодексах, наразі є анахронізмом і не можуть бути визначені у чинному КК України;
4) жебрання і комерціалізація пороку. Цим злочинним діянням спеціально присвячена глава 22 КК Данії. Нею встановлена відповідальність особи, яка, зокрема: незважаючи на попередження поліції, жебракує або дозволяє жебракувати будь-якому неповнолітньому, який проживає з нею разом; заробляє собі на життя азартними іграми або азартними парі, не дозволеними спеціальними правилами; організовує несанкціоновані азартні ігри; у професійних цілях схиляє будь-кого до еміграції шляхом обману чи інших шахрайських методів;
5) злочинні діяння служителів культу. Цілком зрозуміло, що вони можуть бути передбачені лише у країні з міцними духовними традиціями. Так, у Книзі 2 КК Бельгії існує спеціальна глава VIII "Правопорушення, вчинені священнослужителями під час богослужіння". Вона містить дві статті, якими передбачена відповідальність за: виступ проти уряду, закону, королівського указу чи іншого акту публічної влади у публічних промовах; вчинення шлюбного благословення до оформлення шлюбу у порядку, встановленому законом. Аналог першої з цих статей є також у КК Італії.
Підсумовуючи викладене у Розділі 3 дисертації, зазначимо таке:
Загальна характеристика Особливої
частини кримінальних кодексів (підрозділ 3.1.)
1. Порівняння змісту Особливої частини кримінальних кодексів держав континентальної Європи дає підстави для висновку про те, що вельми багато об'єктів кримінально-правової охорони у цих державах збігається, але їх загальний перелік не є тотожним. Відповідно структура Особливої частини більшості кримінальних кодексів держав континентальної Європи загалом є схожою, але водночас має значні відмінності. Найбільш характерною відмінністю порівняно з КК України є, як правило, більш складна структура Особливої частини кримінальних кодексів інших європейських держав.
2. Доцільно розглянути питання про удосконалення структури Особливої частини КК України. Вона може складатися з п’яти розділів, які відповідатимуть родовому об’єкту посягання. Усередині розділів треба виділити підрозділи – залежно від видового об’єкту, усередині підрозділів (коли це необхідно) відділи – залежно від безпосереднього об’єкту, характеристики потерпілого або предмету, спеціального суб’єкту, засобів вчинення злочину тощо. Це могло б мати не лише теоретичне значення (зокрема, дозволило б чіткіше класифікувати злочини за певними критеріями, уникнути групування злочинів за ознакою вчинення їх у певній "сфері", по іншому визначити підстави відповідальності за кримінально карані службові зловживання тощо), а і зменшило б випадки помилок у кваліфікації злочинів.
3. Вартими уваги є приклади кримінальних кодексів: Литви і Польщі – щодо караності діяча, а не діяння; Литви, Молдови, Польщі, Італії та ін. – щодо надання переваги описовим диспозиціям; Австрії і ФРН – щодо уніфікації термінології, за яким після вживання певного терміну у дужках робиться відсилання до параграфу, в якому цей термін визначений; Росії, Білорусі, Молдови, Естонії та ін. – щодо уніфікованого формулювання обтяжуючих та особливо обтяжуючих ознак.
4. Вважаємо за необхідне врахувати досвід законодавців Іспанії, Сан-Марино та ін. держав і упорядкувати санкції у КК України. Так, у Загальній частині КК для усіх видів покарань слід визначити ступені. Ув'язнення на певний строк могло б мати вісім ступенів (див. табл. 7). Інші основні покарання можуть мати чотири логічних ступеня, наприклад:
- тримання в дисциплінарному батальйоні: 1) від 6 до 12 місяців; 2) від 9 до 18 місяців; 3) від 12 до 18 місяців; 4) від 18 до 24 місяців;
- обмеження волі: 1) від 1 до 2 років; 2) від 1 до 3 років; 3) від 2 до 4 років; 4) від 3 до 5 років;
- арешт: 1) від 1 до 2 місяців; 2) від 1 до 3 місяців; 3) від 2 до 6 місяців; 4) від 4 до 6 місяців;
- службові обмеження для військовослужбовців: 1) від 6 до 12 місяців (з відрахуванням 10% грошового забезпечення); 2) від 9 до 18 місяців (15%); 3) від 12 до 18 місяців (15%); 4) від 18 до 24 місяців (20%);
- виправні роботи: 1) від 6 до 12 місяців (з відрахуванням 10% заробітку); 2) від 9 до 18 місяців (15%); 3) від 12 до 18 місяців (15%); 4) від 18 до 24 місяців (20%);
- громадські роботи: 1) від 60 до 120 годин; 2) від 90 до 180 годин; 3) від 120 до 180 годин; 4) від 180 до 240 годин;
- позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю: 1) від 2 до 3 років; 2) від 2 до 4 років; 3) від 3 до 5 років; 4) від 4 до 5 років;
- штраф: 1) від 100 до 200; 2) від 200 до 500; 3) від 500 до 700; 4) від 700 до 1000 одиниць (денних ставок).
5. У КК України пропонуємо розробити типові санкції. При цьому критеріями жорсткості (м'якості) санкцій має бути дійсна суспільна небезпека того чи іншого діяння.
Для розробки шкали санкцій передусім треба виділити ті критерії суспільної небезпеки, які стосуються будь-якого суспільно небезпечного діяння (основні). Ними є значимість основного безпосереднього об'єкта посягання, наявність і тяжкість суспільно небезпечних наслідків і форма вини. Н.О. Гуторова правильно вказує на те, що “за вчинене з необережності суспільно небезпечне діяння не може бути встановлено або призначено покарання суворіше, ніж за таке ж діяння, вчинене умисно” [199, с. 270]. Те саме можна сказати і щодо злочинів з так званим формальним складом. Цілком погоджуємось з думкою Н.Ф. Кузнецової та інших вчених, які вважають, що будь-яке суспільно небезпечне діяння спричинює або створює загрозу спричинення шкоди суспільним відносинам, і що усі злочини мають суспільно небезпечні наслідки у вигляді або конкретної матеріальної чи фізичної шкоди, або менш конкретної, але цілком реальної організаційної, політичної, психологічної та інших видів шкоди [763, с. 49–50]. Разом з тим, вважаємо, що за діяння, яке не спричинило жодних наслідків матеріального характеру (фізичної шкоди чи майнових збитків, хоча б і у виді упущеної вигоди) не може бути встановлено або призначено покарання суворіше, ніж за діяння аналогічного характеру, яке спричинило такі наслідки. Не можна ставити в один ряд: вбивство і готування до вбивства; посягання на територіальну цілісність України, яке призвело до загибелі людей (ч. 3 ст. 110 КК України) і збирання з метою передачі іноземній державі відомостей, що становлять державну таємницю (ст. 114). За шпигунство, передбачене ст. 114 КК України, покарання, на нашу думку, має бути визначене у межах від 4 до 8 років ув'язнення. Якщо ж законодавець вважатиме за необхідне, у КК України може бути передбачена відповідальність за шпигунство, обтяжене великою шкодою державі чи іншими тяжкими наслідками, за яке може бути встановлене покарання від 6 до 10 років ув'язнення, але не більше (див. табл. 13 у Додатку А).
З урахуванням зазначеного можна виділити такі групи суспільно небезпечних діянь:
1) за критерієм значимості об'єкта посягання – діяння, що посягають на:
1.1) життя людини та деякі інші, крім життя людини, особливо значимі цінності (адже згідно з ст. ст. 3 і 27 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, при цьому єдиним невід'ємним правом кожної людини визнається право на життя), зокрема: безпеку людства, безпеку держави і безпеку суспільства (тобто національну безпеку України) у цілому, у т.ч. безпеку від проявів організованої злочинності як найбільш небезпечного її виду;
1.2) інші значимі цінності – здоров'я населення і окремих людей, статева свобода і недоторканність, воля людини, виборчі, трудові та інші права громадян, власність, порядок здійснення господарської діяльності, громадська безпека, безпека виробництва, руху та експлуатації транспорту, громадський порядок та моральність, порядок управління, правосуддя, міжнародний правопорядок тощо;
2) за критерієм наявності і тяжкості суспільно небезпечних наслідків – діяння, ознакою яких:
2.1) є настання особливо тяжких наслідків (загибель людей);
2.2) є настання тяжких наслідків;
2.3) є настання наслідків, що не є тяжкими;
2.4) не є обов'язкове настання наслідків (так звані формальні склади злочинних діянь);
3) за критерієм форми вини – діяння, ставлення до яких є:
3.1) умисним у цілому;
3.2) необережним у цілому.
За зазначеними вище критеріями певні види злочинів мають визнаватися злочинами відповідної категорії і, як це і визначено у новому КК, передбачати відповідне покарання, зокрема у виді ув'язнення (див. табл. 13). Санкції будуть узгоджені з існуючою класифікацією злочинів.
Для того, щоб закріпити ці положення нормативно, пропонуємо у розділі Х Загальної частини КК України визначити ступені кожного виду покарання, крім ув'язнення, які узгодити з відповідними ступенями ув'язнення на певний строк першого-четвертого ступенів, – а статтю 12 КК України викласти у такій редакції:
"Стаття 12. Класифікація злочинів і ступені покарання у виді ув'язнення
1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
Покарання у виді ув'язнення на певний строк має вісім ступенів, які узгоджуються з класифікацією злочинів. Крім того, покарання у виді ув'язнення на певний строк першого-четвертого ступенів узгоджується з відповідними ступенями інших видів покарань відповідно до правил, визначених цим Кодексом.
Ув'язнення першого–четвертого ступенів не призначається у випадках посягань на особливо значимі цінності, якими у цьому Кодексі визнаються життя людини, безпека людства, а також національна безпека України в цілому, у тому числі від проявів організованої злочинної діяльності.
2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді ув'язнення на певний строк першого ступеня або інше, більш м’яке покарання.
Ув'язнення першого ступеня означає ув'язнення на строк не більше двох років. Таке покарання може бути застосоване за вчинення умисного злочину, яким не спричинено визначених в законі наслідків.
3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді ув'язнення на певний строк другого, третього або четвертого ступенів.
Ув'язнення другого ступеня означає ув'язнення на строк від одного до трьох років. Таке покарання призначається за умисний злочин, яким спричинені визначені в законі наслідки нетяжкого характеру.
Ув'язнення третього ступеня означає ув'язнення на строк від двох до чотирьох років. Таке покарання призначається за необережний злочин, яким спричинені визначені в законі тяжкі наслідки.
Ув'язнення четвертого ступеня означає ув'язнення на строк від трьох до п’яти років. Таке покарання призначається за умисний злочин, яким спричинені визначені в законі тяжкі наслідки.
4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді ув'язнення на певний строк п'ятого, шостого або сьомого ступенів.
Ув'язнення п'ятого ступеня означає ув'язнення на строк від чотирьох до восьми років. Таке покарання призначається за умисний злочин, який посягає на особливо значимі цінності, але яким не спричинено визначених в законі наслідків.
Ув'язнення шостого ступеня означає ув'язнення на строк від п’яти до дев'яти років. Таке покарання призначається за необережний злочин, яким спричинені визначені в законі особливо тяжкі наслідки.
Ув'язнення сьомого ступеня означає ув'язнення на строк від шести до десяти років. Таке покарання призначається за умисний злочин, який посягає на особливо значимі цінності і яким спричинені визначені в законі тяжкі наслідки.
5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді ув'язнення на певний строк восьмого ступеня або довічного ув'язнення.
Ув'язнення восьмого ступеня означає ув'язнення на строк від десяти до п'ятнадцяти років. Таке покарання призначається за умисний злочин, який посягає на особливо значимі цінності і яким спричинені визначені в законі особливо тяжкі наслідки".
Оскільки певні умисні посягання на особливо значимі цінності, що спричинюють особливо тяжкі наслідки, можуть розглядатися як вчинені за пом'якшуючих та особливо пом’якшуючих обставин (наприклад, готування до вбивства, замах на вбивство, або вбивство при перевищенні меж необхідної оборони), закон має допускати зниження відповідної санкції на 1, 2 чи навіть 3 ступеня. Може мати місце як підвищення остаточної санкції на 1, 2 чи навіть 3 ступеня (на прикладі крадіжки: коли вона вчинена повторно або з проникненням у приміщення, або щодо особливо цінних чи небезпечних видів майна, або організованою групою), так і пониження (наприклад, коли крадіжка вчинена у члена своєї ж сім’ї).
Групи злочинних діянь, які у кримінальних кодексах України
та інших держав континентальної Європи виділяються
в окремі розділи (глави) з певними особливостями
(підрозділ 3.2)
1. Кримінальні кодекси деяких держав Європи (Латвії, Молдови, Болгарії, Іспанії) виділяють не лише обтяжуючі, а й особливо обтяжуючі вбивство обставини. На нашу думку, статтю 115 КК України також треба доповнити частиною 3, в якій визначити особливо кваліфікований вид вбивства, за який передбачити більш суворе покарання, ніж передбачене чинною ч. 2 ст. 115, а також статтями 112, 348, 379, 400, 443, ч. 2 ст. 438 і ч. 4 ст. 404 (при цьому передбачений ст. 63 КК України максимальний строк позбавлення волі (ув'язнення) – 15 років – не збільшувати). Наприклад, у ч. 3 ст. 115 можна передбачити покарання у виді ув'язнення на строк 15 років або довічне ув'язнення без права засудженого клопотати про умовно-дострокове звільнення від покарання у вигляді довічного ув’язнення в порядку помилування, доки він відбуде не менше 30 років ув'язнення (ця пропозиція узгоджена з нашими пропозиціями щодо удосконалення системи покарань). Особливо кваліфікованим видом вбивства, на наш погляд, логічно визнати вбивство, вчинене за сукупності двох чи більше ознак, передбачених частиною 2 ст. 115 КК України.
2. З точки зору можливого врахування під час подальшого удосконалення КК України варто звернути увагу на положення кримінальних кодексів європейських держав, згідно з якими, зокрема:
- обтяжуючими вбивство обставинами, крім тих, що передбачені ч. 2 ст. 115 КК України, визнаються також вбивство: особи, яка завідомо для винного перебувала в безпорадному стані; поєднане з викраденням людини (а не лише із захопленням заручника); з мотивів національної, расової, релігійної ненависті чи ворожнечі; з метою використання органів чи тканин трупа; власної матері чи батька (кримінальні кодекси Росії, Білорусі, Литви, Болгарії, Італії, Сан-Марино та ін.);
- встановлено відповідальність за вбивство людини на її прохання або під впливом співчуття до неї (ейтаназія) (кримінальні кодекси Молдови, Польщі, Швейцарії, ФРН, Іспанії);
- встановлено відповідальність не лише за доведення до самогубства, а й за схиляння до самогубства (кримінальні кодекси Литви, Польщі, Болгарії, Швейцарії, Австрії, Сан-Марино, Італії та ін.) та надання допомоги при самогубстві (кримінальні кодекси Литви, Польщі, Болгарії, Австрії, Швейцарії, Норвегії, Іспанії, Італії, Сан-Марино);
- встановлено відповідальність за участь у бійці (кримінальні кодекси Польщі, ФРН, Австрії, Італії, Іспанії, Норвегії та ін.);
- чітко розмежовуються примушування до давання органів чи тканин для трансплантації і власне порушення порядку проведення трансплантації (КК Білорусі);
- в окремій главі регламентована відповідальність за злочини, вчинені державними службовцями проти конституційних гарантій (особистої свободи, недоторканності житла та інших гарантій особистого життя інших особистих прав) (КК Іспанії).
3. У КК України, за прикладом кримінальних кодексів Білорусі, Литви, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, ФРН, Голландії, Швеції та ін., пропонуємо встановити відповідальність за примушування – вимагання від людини вчинення незаконних дій або утримання від вчинення законних дій чи іншої поведінки відповідно до вказівок винного із застосуванням психічного насильства щодо потерпілого чи його близьких, – з огляду на поширеність таких діянь проти волі людини та їх суспільну небезпечність.
Водночас з метою зниження загального рівня казуальності кримінального закону України потрібно: 1) виключити із деяких статей Особливої частини КК України ознаки, що характеризують ті або інші злочини, як вчинені із застосуванням примушування (примусу) до певних дій чи бездіяльності [це, зокрема, стосується: ч. 1 ст. 120 ("примус до протиправних дій"), ч. 2 ст. 121 ("з метою залякування потерпілого або інших осіб"), ч. 2 ст. 122 ("з метою залякування потерпілого або його родичів чи примус до певних дій"), ст. 126 ("з метою залякування потерпілого чи його близьких"), ч. 1 ст. 142 і ч. 2 ст. 143 ("примушування"), ч. 1 ст. 173 ("примус до виконання роботи, не обумовленої угодою"), ч. 3 ст. 342 ("погроза застосування насильства") тощо]; 2) виключити із КК України ст. 356 "Самоправство"; 3) переглянути деякі інші статті КК і виключити їх чи більшість їх відповідних положень або узгодити їх з новою статтею, як такою, що передбачатиме більш загальний склад злочину (це стосується статей 228, 280, 303, 355, 373, 386 та ін.).
4. Класифікація сексуальних злочинних діянь у кримінальних кодексах держав континентальної Європи характеризується надзвичайним різноманіттям, а багатий досвід цих держав щодо встановлення відповідальності за вказані злочинні діяння потребує уважного додаткового вивчення. На цьому ж етапі порівняльний аналіз зазначених злочинних діянь дозволив нам запропонувати:
- із статей 134 і 155 КК України виключити вказівки на безплідність як наслідок незаконного проведення аборту і статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, оскільки цей наслідок не може бути доведений кримінально-процесуальними засобами в установленому чинним законодавством порядку;
- з урахуванням досвіду законодавців Австрії, Швеції, Норвегії та ін. переглянути положення статей 155 і 156 КК України, які допускають можливість притягнення особи у віці від 16 до 18 років до кримінальної відповідальності за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості і за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річного віку. На наш погляд, не повинні бути суб’єктами цих злочинів (так само як і деяких злочинів проти моральності – розповсюдження порнографічних предметів, творів, що пропагують культ насильства і жорстокості) особи віком до 18 років, які вчинюють злочини стосовно осіб, молодших за них на 1–2 роки.
5. Українському законодавцю треба врахувати досвід Франції, Іспанії, Сан-Марино та інших держав і переглянути підстави кримінальної відповідальності за дискримінацію, зокрема, розширити у ст. 161 КК України перелік конкретних ознак, за якими вона може здійснюватися, посилити відповідальність за дискримінацію, що спричинила тяжкі наслідки.
6. За прикладом Росії, Білорусі, ФРН, Норвегії та ін. у КК України слід визначити поняття викрадення і узгодити з ним диспозиції статей 146, 188, 234, 262, 297, 308, 312–313, 357, 362, 410, 432, 444.
7. Вартим більш ретельного вивчення є досвід європейських держав, у кримінальних кодексах яких:
- визначено єдині для усіх статей тих або інших розділів Особливої частини розміри майнової шкоди – “значної”, “великої”, “особливо великої” тощо (Молдова, Білорусь, Росія);
- поняття "грабіж" і "розбій" одночасно не вживаються (більшість держав);
- окремою нормою передбачена відповідальність за кишенькову крадіжку (Росія, Молдова);
- угон транспортних засобів розглядається як злочинне діяння проти власності (Білорусь, Естонія, Польща, Іспанія та ін.);
- обставинами, що обтяжують крадіжку, розбій (грабіж), шахрайство, а також привласнення, знищення і пошкодження майна, є вчинення цих діянь щодо певних видів майна (Латвія, Естонія, Болгарія, Австрія, ФРН, Італія, Іспанія);
- визначаються особливості кримінальної відповідальності за крадіжку речі, яка перебуває у спільній власності винного та іншої особи (Болгарія, Бельгія, Італія та ін.);
- виділяються такі різновиди шахрайства, як страхове шахрайство (Латвія, Естонія, Польща, Болгарія, Албанія, Австрія, Італія та ін.) та махлярство (Італія, Франція, Норвегія та ін.), а вимагання за конкретними ознаками відрізняється від шантажу (Молдова, Франція, Голландія);
- система господарських злочинних діянь та злочинних діянь проти фінансової системи є набагато більш складною, ніж у КК України (Естонія, Болгарія, Албанія, Литва, Польща, Швейцарія, Франція та ін.).
8. Ознаками злочинних діянь проти безпеки виробництва, громадської безпеки, транспортних та деяких інших злочинних діянь, пов’язаних зі створенням небезпеки, передбачених кримінальними кодексами Литви, Австрії, Франції та ін., не є реальна шкода, а у випадках її заподіяння кваліфікація здійснюється за статтею, яка передбачає таку шкоду (смерть особи, тілесні ушкодження тощо), і, відповідно, більш тяжке покарання. Таким чином, відпадає потреба в оснащенні конструкції десятків складів злочинів, які передбачають відповідальність за порушення тих чи інших правил безпеки, цілою низкою ознак, що обтяжують відповідальність. Це суттєво зменшує обсяг Особливої частини КК і врешті-решт спрощує його застосування. Немаловажною є і диференціація відповідальності за заподіяння реальної шкоди і за створення небезпеки її заподіяння (у КК України чимало статей передбачають однакову відповідальність за це).
9. Законодавці європейських держав, як правило, не прирівнюють до смерті людини будь-які інші наслідки фізичного, а тим більше майнового, організаційного тощо характеру. Смерть людини, з одного боку, і завдання кільком особам середньої тяжкості тілесних ушкоджень, велика майнова шкода або перерва у забезпеченні споживачів послугами зв'язку, з іншого (ст. 188, 236, ч. 2 ст. 245, ч. 2 ст. 270, ч. 3 ст. 292, ч. 2 ст. 414 КК України), не можуть стояти в одному ряду.
Вырезано.
Для заказа доставки полной версии работы
воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.htmlСписок використаних джерел
1. Кримінальне законодавство України та зарубіжних держав
Закон Республики Беларусь от 24 июня 2002 г. № 112-З "О внесении изменений в Уголовный кодекс Республики Беларусь и особенностях применения базовой величины в уголовных и административных правоотношениях" // http://pravo2002.by.ru/baza/zakon/2002/zak00024.html.
Итальянский Уголовный кодекс 1930 г. / Перевод М.М. Исаева. – М.: Юриздат НКЮ СССР, 1941. – 175 с.
Карний кодекс Республіки Польща (польською мовою) (Kodeks postępowania karnego) // http://www.student.lex.pl/serwis/kodeksy/akty/97.89.555.htm.
Кримінальний кодекс Іспанії (іспанською мовою) (del Código Penal): http://www.igsap.map.es/cia/dispo/7734.htm.
Кримінальний кодекс Італії. Книга 1 (італійською мовою) (Codice Penale. Libro Primo): http://icpo.at.tut.by/crimru.html.
Кримінальний кодекс Італії. Книга 2 (італійською мовою) (Codice Penale: Libro Secjndo): http://belpaese2000.narod.ru/Italia/ufficiale/penale/penale2.html.
Кримінальний кодекс Італії. Книга 3 (італійською мовою) (Codice Penale: Libro Terzo): http://www.usl4.toscana.it/dp/isll/lex/cp.htm#L3.
Кримінальний кодекс Латвійської Республіки (англійською мовою) (The Criminal Law) // http://www.ttc.lv/New/lv/tulkojumi/E0032.doc.
Кримінальний кодекс Республіки Албанія (англійською мовою) (Criminal Code of the Republic of Albania): http://pbosnia.kentlaw.edu/resources/legal/albania/crim_code.htm.
Кримінальний кодекс Республіки Білорусь (російською мовою): http://pravo.kulichki.ru/vip/uk/00000001.htm#a1.
Кримінальний кодекс Республіки Білорусь (російською мовою): http://www.pravo.by/webnpa/text_txt.asp?RN=HK9900275.
Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – 29 червня. – № 25. – Стаття 131.
Кримінальний кодекс України // Законодавство України: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Кримінальний кодекс України. Проект. Внесений народним депутатом України Матковським О.Б. – К., 1994. – Реєстраційний № 41 від 03.08.1995 р. – 164 с.
Кримінальний кодекс Фінляндії. Загальна частина (англійською мовою) (Finnish Penal Code (General Part): http://wings.buffalo.edu/law/bclc/finnish.htm.
The Penal Code of Finland // http:www.finlex.fi/pdf/saadkaan/e8890039.PDF.
Кримінальний кодекс Франції (французькою мовою) (Nouveau Code Penal) // http://www.rabenou.org/divers/penal.htm.
Пенітенціарний кодекс Естонської республіки (російською мовою): http://m -olga -b.narod.ru/10.html.
Румынская Народная Республика: Уголовное законодательство заруб. соц. государств: Пер. с рум. / Под. ред М.А. Гельфера. – М.: Госюриздат, 1962. – 346 с.
Современное зарубежное уголовное право: в 3-х т. Т. 2. Финляндия, Швейцария / Пер. с нем. С.Л. Либермана / Под. ред. и с предисл. А.А. Пионтковского. – М.: Изд-во иностр. лит., 1961. – 550 с.
Современное зарубежное уголовное право: в 3-х т. Т. 3. Чили. Англия. Греция. Австрия / Пер. с нем. С.Л. Либермана / Под. ред. и с предисл. А.А. Пионтковского. – М.: Изд-во иностр. лит., 1961. – 759 с.
Уголовное законодательство зарубежных стран (Англия, США, Франция, Германия, Япония). Сборник законодательных материалов / Под. ред. И.Д. Козочкина. – М.: Изд-во "Зерцало", 1998. – 352 с.
Уголовное законодательство Норвегии / Науч. ред. Ю.В. Голик. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 375 с.
Уголовное законодательство Союза ССР и союзных республик. Том 1. – М.: Госюриздат, 1963. – 656 с.
Уголовный и Уголовно-процессуальный кодексы ГДР: Пер. с нем. / Под ред. и с предисл. М.А. Гельфера. – М.: ЮЛ, 1972. – 251 с.
Уголовный кодекс Австрии / Науч. ред. С.В. Милюков. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 352 с.
Уголовный кодекс Австрии / Пер. с нем. – М.: ИКД "Зерцало-М", 2001. – 134 с.
Уголовный кодекс Бельгии / Науч. ред. Н.И. Мацнев. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004.– 561 с.
Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. Б.В. Волженкин. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 510 с.
Уголовный кодекс Грузии / Науч. ред. З.К. Бигвава. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 409 с.
Уголовный кодекс Дании / Науч. ред. С.С. Беляев. – СПб: Юридический центр Пресс, 2001. – 230 с.
Уголовный кодекс Испании / Науч. ред. Н.Ф. Кузнецова, Ф.М. Решетников. – М.: Зерцало, 1998. – 218 с.
Уголовный кодекс Латвийской Республики / Науч. ред. А.И. Лукашов, Э.А. Саркисова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 313 с.
Уголовный кодекс Литовской республики / Науч. ред. В. Павилонис. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 470 с.
Уголовный кодекс Народной Республики Болгарии. – М.: ЮЛ, 1970. – 176 с.
Уголовный кодекс Республики Беларусь / По состоянию на 10 февраля 2003 года. – Мн.: Беларусь, 2003. – 232 с.
Уголовный кодекс Республики Болгария / Науч. ред. А.И. Лукашов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 298 с.
Уголовный кодекс Республики Молдова / Науч. ред. А.И. Лукашов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 408 с.
Уголовный кодекс Республики Молдова № 985-XV от 18.04.2002. Мониторул Офичиал ал Р. Молдова. – № 128–129. – 2002. – 13.09.
Уголовный кодекс Республики Польша / Науч. ред. А.И. Лукашов, Н.Ф. Кузнецова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 234 с.
Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / Науч. ред. С.В. Максимов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 253 с.
Уголовный кодекс Российской Федерации. – 13-е изд. – М.: "Ось-89", 2004. – 192 с.
Уголовный кодекс Российской Федерации: http://nalog.consultant.ru/doc51087.html.
Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / Науч. ред. Д.А. Шестаков. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 524 с.
Уголовный кодекс Франции / Науч. ред. Л.В. Головко, Н.Е. Крылова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 650 с.
Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с нем. – М.: Зерцало-М, 2000. – 202 с.
Уголовный кодекс Швейцарии / Науч. ред. А.В. Серебренникова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 366 с.
Уголовный кодекс Швеции / По состоянию на 1 мая 1999 года. – М.: Изд-во МГУ, 2000. – 167 с.
Уголовный, Уголовно-процессуальный и Уголовно-исполнительный кодексы Польской Народной Республики: Пер. с пол. / Вступит. статья М.А. Гельфера. – М.: ЮЛ, 1973. – 231 с.
Чехословацкая Социалистическая Республика: Уголовное законодательство заруб. соц. государств: Пер. с чеш. – М.: Госюриздат, 1961. – 256 с.
2. Інші джерела
Albrecht P.A. and Braum S. Deficiencies in the Development of European Criminal Law. – European Law Journal. – 1999. – № 5. – P. 293-297.
Das Magazin des Innenministeriums "Offentliche Sicherheit". – Nr. 7–8. – Juli/August 2004. – S. 40, 51.
Das Magazin des Innenministeriums "Offentliche Sicherheit". – Nr. 5–6. – Mai/Juni 2004. – S. 7–8.
Deutch K.W. The Impact of Communications upon International Relations Theory / Said A. Theory of International Relations: The Crisis of relevance. – Prentice-Hall, 1968. – P. 23.
Mediace aneb jak resit konflikty. – Praga, 1997. – 126 с.
Probation and Probation Services in the EU accession countries / Edited by: Anton M. van Kalmtbout, Jenny Roberts, Sandra Vinding. – Wolf Legal Publishers.
Roy Walmsley, "World Prison Population List (fourth edition)", Home Office Research, Development and Statistics Directorate, Findings № 188, London 2003 // http://www.homeoffice.gov.uk/rds/pdfs2/r188.pdf.
Skorupka. Pravo karne gospodarcze. Zarys wykladu. – Warszawa: LexisNexis, 2005. – 224 s.
Whitfield Dick. Introduction to the Probation Service. – Winchester: Reprint, 2001. – Р. 234.
Авдеев М.И. Преступления против личности и уголовно-правовая терминология // Правоведение. – 1979. – № 2. – С. 89–93.
Азаров Д.С. Кримінальна відповідальність за злочини у сфері комп’ютерної інформації. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 18 с.
Айдаров Й.И. Вступительная статья. В кн.: Уголовный кодекс Республики Болгария. – Мн.: Тесей, 2000. – 192 с.
Айдаров Й.И. К вопросу о соотношении преступления и административного правонарушения по болгарскому праву // Соотношение преступлений и иных правонарушений: современные проблемы: Мат-лы IV Междунар. науч.-практ. конф., посвящ. 250-летию образования Моск. гос. ун-та им. М.В. Ломоносова. – М.: ЛексЭст, 2005. – С. 31–33.
Айретсен Иво. Деятельность в области восстановительного правосудия в Европе // Вестник восстановительной юстиции. Вып. 3. – М., 2001. – С. 3–11.
Акімов А. Кримінальна відповідальність за захоплення заручників // Право України. – 2002. – № 3. – С. 150–154.
Акімов М. Порівняльний аналіз відповідальності за захоплення заручників за кримінальним законодавством деяких країн // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 6. – С. 75–78.
Александров Ю.В. Борьба с распространением порнографии (Уголовно-правовой и криминологический аспекты): Учебно-практическое пособие. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР, 1977. – 44 с.
Александров Ю.В., Клименко В.А. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник. – К.: МАУП, 2004. – 328 с.
Алексеев Н.С. Кодификация уголовного законодательства двух германских государств (ГДР и ФРГ). Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – М., 1962. – 30 с.
Алексеев Н.С. Основы уголовного права Германской Демократической Республики. Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. – 161 с.
Альошин Д.П. Кримінальна відповідальність за розкрадання, вчинені у співучасті. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2002. – 19 с.
Альошина О.І. Міжнародний досвід у боротьбі з провокаційною діяльністю // Наше право. – 2005. – № 2. С. 40–43.
Амрахов Г.И. Место и роль уголовного права при реализации международного сотрудничества государств в борьбе с преступностью. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2003. – 20 с.
Амстердамський договір від 2 жовтня 1997 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 5 (57). – С. 23–34.
Анденес И. Наказание и предупреждение преступлений: Пер. с англ. / Под ред. Никифорова Б.С. – М.: Прогресс, 1979. – 264 с.
Андріїв І. Причини злочинності неповнолітніх у світлі зарубіжних кримінологічних теорій // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Вип. 37. – 2002. – С. 467–475.
Андріїв І. Роль соціальних служб у запобіганні злочинності неповнолітніх у країнах Європейського Союзу // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Львів, 2003. – С. 375–377.
Андрушко П.П. Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності (статті 176, 177, 229, 231 та 232 КК України) // Законодавство України: Науково-практичні коментарі. – 2003. – № 9. – С. 17–67.
Анощенкова С.В. Учение о потерпевшем в российском уголовном праве. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – Саранск., 2004. – 40 с.
Ансель М. Новая социальная защита (гуманистическое движение в уголовной политике): Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1970. – 312 с.
Антипов В.В. Обставини, що виключають можливість застосування певних видів покарань. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2005. – 19 с.
Антипов В.В., Антипов В.І. Обставини, які виключають застосування кримінального покарання: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 208 с.
Антонова Е.Ю. Юридическое лицо как субъект преступления: опыт зарубежных стран и перспективы применения в России. Дис. ... канд. юрид. наук. – Владивосток, 1998. – 153 с.
Антонюк Н.О. Кримінальна відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Л., 2006. – 20 с.
Анчукова М.В. Виправданий ризик як обставина, що виключає злочинність діяння. Автореф. дис. ... канд. юр. наук. – Х., 2004. – 20 с.
Артеменко Н.В. Актуальные проблемы вменяемости (невменяемости) и возраста уголовной ответственности. (Сравнительный историко-правовой анализ уголовного законодательства Российской Федерации и Франции). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Ростов-на-Дону, 1999. – 21 с.
Аскеров Э. Институт освобождения от уголовного наказания в уголовном законодательстве зарубежных стран // Уголовное право. – 2005. – № 4. – С. 8–10.
Ахтирська Н. Класифікація кримінально-правових ознак організованої злочинності за законодавством України, Російської Федерації та Республіки Білорусь // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 9. – С. 113–115.
Бандурка А.М., Емельянов В.П. Проблемы построения системы преступлений против общественной безопасности: сравнительно-правовой подход // Право и политика. – 2002. – № 12. – С. 116–125.
Басова Т.Б. Відповідальність посадової особи за підробку документів: порівняльний аналіз кримінальних кодексів України і Росії // Наукові записки. Право, економіка, гуманітаристика. Збірник наукових статей. Х., 2004. – № 1. – С. 22–26.
Басова Т.Б. Регламентация определения должностного лица в УК Украины: к вопросу об использовании опыта при совершенствовании уголовного закона РФ // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. – № 2 (2). Додаток 2. – С. 240–249.
Баталин Д.Е., Дворянсков И.В., Сергеева В.В. Применение альтернативных видов наказания в Западной Европе, США и России (сравнительно-правовое исследование). – М.: Центр содействия реформе уголовного правосудия, 2004. – 90 с.
Батиргареєва В. Рецидив злочинів за кримінальним законодавством України і зарубіжних країн: порівняльний аналіз // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 1 (36). – С. 147–157.
Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Х.: Основа, 1991. – 360 с.
Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 296 с.
Белогриц-Котляревский Л.С. Преступления против религии в важнейших государствах Запада. Историко-догматическое исследование. – Ярославль, 1886. – 354 с.
Беляев С.С. Предисловие. В кн.: Уголовный кодекс Дании / Науч. ред. С.С. Беляев. – СПб: Юридический центр Пресс, 2001. – 230 с.
Бельсон Я.М. Карательный механизм современных буржуазных государств. – М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 88 с.
Беницкий А.С. Уголовная ответственность за легализацию (отмывание) денежных средств и иного имущества, приобретенных преступным путем: проблемы квалификации и совершенствования законодательства. Монография. – Луганск: РИО ЛИВД, 2001. – 352 с.
Беніцький А.С. Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (проблеми кримінально-правової кваліфікації). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2002. – 20 с.
Березняк В. Сучасні тенденції розвитку та застосування екстрадиції: європейський ордер на арешт // Право України. – 2006. – № 11. – С. 149–152.
Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Под общей ред. В.И. Даниленко / Пер. с фр. – М.: Изд. дом NOTA BENE, 2000. – 576 с.
Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2004. – 22 с.
Берзін П.С. Незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг: аналіз складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 316 с.
Берзін П.С. Поняття "значна майнова шкода" та "майнова шкода у великих розмірах" у злочинах проти господарського обороту за Карним кодексом Республіки Польща // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 1 (121). – С. 120–123.
Берзін П.С. Яків Маркович Брайнін – видатний представник Київської школи кримінального права. Життя та наукова діяльність // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2005. – № 5. – С. 60–93.
Беца О. Нетюремные санкции и их применение в зарубежных уголовно-правовых системах / В поисках альтернатив тюремному наказанию. – К., 1997. – С. 125–152.
Бжезинский В. Правовая охрана окружающей среды. Пер. с польск. / Под ред. О.С. Колбасова. – М.: Прогресс, 1979. – 252 с.
Бигич О.Л. Порівняльне правознавство: природа та методологічне значення. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2004. – 26 с.
Бирюков М.М. Европейское право: Курс лекций. – М.: Омега-Л, 2006. – 128 с.
PRIVATEБлэкстон У. Истолкование английских законов г.Блэкстона, переведенное по высочайшему повелению великой законодательницы всероссийской. Кн. 1–3. – М.: Унив. тип., 1781. – 201 с.
Богатирьов І.Г. Загальна характеристика кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2004. – № 9. – С. 229–234.
Богородский С.О. Очерк истории уголовного законодательства в Европе с начала XVIII века. – К., 1862. – Т. 1. – 655 с. Т. 2. – 438 с.
Бойко А. Теория принципов уголовного права // Уголовное право. – 2005. – № 4. – С. 121–124.
Бойко А.М. Кримінально-правовий обов’язок відшкодування заподіяної злочином шкоди. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1995. – 24 с.
Бойцов А.И. Выдача преступников. – СПб.: Изд-во Р. Асланова Юридический центр Пресс, 2004. – 795 с.
Бокова И. Проблемы технико-юридического конструирования верхних и нижних пределов наказаний в санкциях статей главы 22 УК РФ // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 15–17.
Болотіна Н.Б., Феськов М.М. Право на рівні права та можливості: сучасні стандарти Ради Європи і юридична практика в Україні // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2004. – № 9. – С. 250–251.
Борбат А.В., Карпович О.Г., Пономарев П.Г. Уголовно-правовые аспекты борьбы с преступлениями, посягающими на предпринимательскую деятельность (опыт России и Европы). Пособие. – М.: ВНИИ МВД России, 2003. – 124 с.
Борисенко Е.А. Назначение наказания при множественности преступлений (ст. 68, 69 УК РФ). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Краснодар, 2006. – 27 с.
Борисов В., Пащенко О. До питання про сутність кримінально-правової характеристики злочинів // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – № 3 (42). – С. 180–190.
Борисов В.І. Основні проблеми охорони безпеки виробництва в кримінальному законодавстві України. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – Х., 1993. – 36 с.
Бородин С., Глушкова В. Уголовно-правовые проблемы эвтаназии // Советская юстиция. – 1992. – № 9. – С. 9–10.
Бородин С., Клебанов Л. Защита личности в России (криминологический и уголовно-правовой аспекты) // Уголовное право. – 2002. – № 2. – С. 105–111.
Бортник В. Кримінально-правовий захист честі та гідності особи в Україні // Право України. – 2004. – № 1. – С. 29–33.
Борьба с организованной преступностью и проституцией в Амстердаме // Борьба с преступностью за рубежом. – 1998. – № 2. – С. 25–30.
Бражникова С.А. Институт отягчения наказания при его назначении в пределах санкции уголовного закона (по материалам судебной практики Краснодарского края). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Краснодар, 2006. – 23 с.
Брайнин Я.М. Источники уголовного права капиталистических государств (Лекции, читанные на Международном отделении юридического факультета Киевского государственного университета им. Т.Г. Шевченко). – К.: Киев. ун-т, 1970. – 90 с.
Бриллиантов А., Бурковская В. К вопросу о направлениях унификации законодательства государств – участников СНГ о борьбе с терроризмом и захватом заложников // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С. 105–107.
Брынза С.М. Наказание за преступления против собственности по уголовному законодательству Республики Молдова // Российский следователь. – 2002. – № 9. – С. 42–44.
Брынза С.М. Ответственность за преступления против собственности по уголовному праву Румынии (сравнительно-правоведческое исследование) // Российский следователь. – 2002. – № 5. – С. 44–48.
Будякова Т. Потерпевший: уголовно-правовой, уголовно-процессуальный и виктимологический анализ понятия // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С. 109–113.
Бундесон Улла. Надзор за отбывающими наказание на свободе. – М.: Юр. лит., 1979. – 272 с.
Бурдін В. Проблеми визначення кримінально-значимої періодизації віку особи // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2002. – Випуск 37. – С. 417–423.
Бурдін В.М. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 160 с.
Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.
Буроменський М.В., Стешенко В.М. та ін. Розробка пропозицій змін і доповнень до законодавчих актів щодо Державної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу в галузі боротьби зі злочинністю // Питання боротьби зі злочинністю. Вип. 10. – Х., 2005. – С. 197–200.
Бушмин С. Преступления против общественной нравственности: новеллы и изменения в уголовно-правовом регулировании // Уголовное право. – 2006. – № 5. – С. 17–21.
Вакулич В. До проблеми попередження тероризму // Вісник Академії правових наук України. – 2006. – № 3. – С. 182–189.
Вапсва Ю.А. Помилка у змісті суб’єктивної сторони складу злочину. Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук. – Х., 2000. – 20 с.
Василев Петър. Приложимост на пробацията в България // Сборник съе статии и програми, 2000. – С. 11–25.
Векленко С., Тулингович М. Зависимость эффективности уголовно-правового регулирования от структуры нормативных предписаний // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С. 9–12.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун", 2001. – 1440 с.
Вереша Р. Вина та її форми за кримінальним правом Франції // Право України. – 2005. – № 12. – С. 138–141.
Вереша Р. Помилка в кримінальному праві: поняття та основні види // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 5. – С. 123–126.
Вереша Р. Суб'єкт злочинного діяння за кримінальним законодавством зарубіжних держав // Право України. – 2006. – № 9. – С. 137–143.
Вереша Р.В. Поняття вини як елемент змісту кримінального права України. – К.: Атіка, 2005. – 224 с.
Веселов Е. Граница преступного и непреступного // Уголовное право. – 2004. – № 3. – С. 12–14.
Вехов В. Проблемы определения понятия компьютерной информации в свете унификации уголовных законодательств стран СНГ // Уголовное право. – 2004. – № 4. – С. 15–17.
Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Обстоятельства, исключающие общественную опасность деяния: Учебное пособие. – М., 1970. – 112 с.
Владимирский-Буданов М.Ф. Немецкое право в Польше и Литве. – К., 1868. – 50 с.
Военно-уголовное законодательство / Под ред. М.К. Кислицына. – М.: Изд-во НОРМА, 2002. – 432 с.
Волженкин Б.В. Служебные преступления. – М.: Юристъ, 2000. – 368 с.
Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини (аналіз складу злочину). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2004. – 20 с.
Володіна О.О. Кримінальна відповідальність за викрадення людини. Монографія. – Х., 2005. – 221 с.
Ворон О.А. Сравнительный анализ налоговых преступлений по законодательству зарубежных стран // Юридическая мысль. – 2001. – № 5 (5). – С. 97–103.
Впровадження альтернативних видів кримінальних покарань в Україні: Посібник / За ред. Беци О.В. – К.: МП Леся, 2003. – 116 с.
Гавриш С.Б. Основні питання відповідальності за злочини проти природного середовища (проблеми теорії та розвитку кримінального законодавства України). Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – Х., 1994. – 40 с.
Гаджиев Х. Имущественные наказания в системе мер уголовно-правового воздействия // Советская юстиция. – 1988. – № 16. – С. 13–15.
Галагуза Н.Ф., Ларичев В.Д. Преступления в страховании. Предотвращение, выявление, расследование (отечественный и зарубежный опыт). – М.: Анкил, 2000. – 256 с.
Галиакбаров Р., Соболев В. Уголовный кодекс РФ: поправки с пробелами // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 15–17.
Гасанов Э.Г. Борьба с наркотической преступностью. Международный и сравнительно-правовой аспекты. – М.: ЮрИнфоР, 2000. – 209 с.
Гацелюк В.О. Реалізація принципу законності кримінального права України (загальні засади концепції). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Л., 2005. – 20 с.
Гега П.Т. Порівняльний аналіз інституту банкрутства (окремі країни світу та Україна) // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2004. – № 9. – С. 128–138.
Гельфер М.А. Основные вопросы Общей части уголовного права зарубежных социалистических государств. – М.: ВЮЗИ, 1972. – 108 с.
Гельфер М.А. Основные черты уголовного права зарубежных социалистических государств Европы: (Вопросы Общей части). Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – М., 1965. – 51 с.
Гельфер М.А. Уголовное право зарубежных социалистических государств. – М.: ВШ МВД СССР, 1973. – 141 с.
Гельфер М.А. Уголовное право зарубежных социалистических стран: Часть Особенная. – М.: ВЮЗИ, 1978. – 95 с.
Глузман С. Замість передмови // Український журнал про права людини. – 2005. – № 1 (1). – С. 5–12.
Голик Ю., Иногамова-Хегай Л., Комиссаров В., Номоконов В. О национальной концепции уголовного права // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С. 18–20.
Голик Ю.В. Вступительная статья. В кн: Уголовное законодательство Норвегии / Науч. ред. Ю.В. Голик. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 375 с.
Голик Ю.В. Философия уголовного права: современная постановка проблемы. В кн.: Философия уголовного права. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 348 с.
Голик Ю.В., Землюков С.В., Иванов Н.Г., Иногамова-Хегай Л.В., Комиссаров В.С., Коняхин В.П., Коробеев А.И., Лопашенко Н.А., Якушин В.А., Яни П.С., Яцеленко Б.В. Самый гуманный УК в мире // Известия. – 6 марта 2004.
Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию: европейская практика и российский уголовно-процессуальный контекст // Вестник восстановительной юстиции. Вып. 5. – М., 2003. – С. 5–12.
Гончарова А.Н. Криминологические основания преступлений частного обвинения: Монография. – Красноярск: КрасГУ, 2002. – 120 с.
Горб Н.О. Наруга над могилою: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз: дис. ... канд. юрид. наук. – Запоріжжя: Запорізький юридичний інститут МВС України, 2005. – 240 с.
Горбунова Л.В. Обстоятельства, отягчающие наказание по уголовному законодательству России и зарубежных стран. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Казань, 2003. – 22 с.
Горелик А.С. Конкуренция уголовно-правовых норм. Учебное пособие. Красноярск: Изд-во Красноярского гос. ун-та, 1996. – 67 с.
Горелов А.П. Уголовно-правовая охрана предпринимательства в странах ближнего зарубежья // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке: Мат-лы межд. науч.-практ. конф. – М.: МГЮА, 2004. – С. 484–489.
Горох О.П. Проблеми застосування покарання у виді конфіскації майна // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2004. – № 9. – С. 148–154.
Готтфредсон Майкл, Герші Тревіс. Загальна теорія злочину / Пер. з англ. Н. Бордукової. – Х.: Акта, 2000. – 326 с.
Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1993. – 560 с.
Гревцова Р. Кримінальна відповідальність за злочини у сфері оподаткування: досвід України у світовому контексті // Право України. – 2000. – № 11. – С. 95–99.
Гревцова Р.Ю. Кримінальна відповідальність за податкові злочини в Україні. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 18 с.
Грек Б.М. Кримінально-правова відповідальність за фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2005. – 20 с.
Гринчак С.В. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини: підстави кримінальної відповідальності. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2007. – 20 с.
Грицяк І.А. Право та інституції Європейського Союзу: Навч. посібник. – К: "К.І.С.", 2006. – 300 с.
Гришаев П.И. Ответственность за государственные преступления по уголовному законодательству ФРГ. – М., 1970. – 95 с.
Гришаев П.И. Политическая сущность уголовного права современных империалистических государств. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – М., 1968. – 38 с.
Гришко А.Я. Помилование осужденных в России: Научно-практическое пособие. – М.: Логос, 2005. – 112 с.
Грищук В. Еутаназія: кримінально-правові проблеми // http: // lawschool.lviv.ua.
Грищук В.К. Уголовная ответственность коллективных субъектов по законодательству Республики Польша // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке. – М., 2005. – С. 323–326.
Грищук В.К., Красницький І.В. Загальні засади відповідальності юридичних осіб за кримінальним законодавством Франції // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – Л., 2003. – Вип. 3. – С. 66–75.
Грищук В.К., Красницький І.В. Система покарань за кримінальним кодексом Франції 1992 р. // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. – 2000. – Вип. 2. – С. 362–371.
Грищук О.В. Втілення міжнародно-правового принципу гуманізації покарання у законодавство України // Законодавство України та міжнародне право (проблеми гармонізації). Вип. 4. – К., 1998. – С. 254–259.
Гуськова А., Ширшов Е. Проблемы ювенальной юстиции России // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С. 124–126.
Гуторова Н.О. Вчинення злочину організованою групою осіб (кримінально-правовий аспект). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1996. – 23 с.
Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. – 384 с.
Гуторова Н.О. Проблеми кримінально-правової охорони державних фінансів України. – Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – Х., 2002. – 48 с.
Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В.А. Туманова. – М.: Междунар. отношения, 1997. – 400 с.
Давид Э. Принципи права вооруженных конфликтов: Курс лекций юридического факультета Открытого Брюссельского университета. – М.: МККК, 2000. – 720 с.
Давыдова Е.В. Примирение с потерпевшим в уголовном праве: Дис. … канд. юрид. наук. – Ставрополь, 2001. – 20 с.
Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою від 29 листопада 1985 р. Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 176–178.
Декларація про захист усіх осіб від насильницького зникнення від 18 грудня 1992 р. Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 136–139.
Денисова А., Малков В. Системность и комплексный подход в правотворчестве (на примере уголовного права) // Уголовное право. – 2005. – № 3. – С. 125–126.
Дженис М., Кей Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав человека (Практика и комментарии). Пер. с англ. – М.: Права человека, 1997. – 640 с.
Дживага О.Ф. Основные этапы развития уголовного законодательства Германской Демократической Республики (1945–1968 гг.). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1974. – 25 с.
Директива Ради ЄС "Про встановлення визначення для допомоги незаконному в'їзду, транзиту і перебуванню" від 28 листопада 2002 р. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/law_defence.htm.
Дідківська Н.А. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2005. – 19 с.
Діяльність органів внутрішніх справ з протидії торгівлі людьми: Навчальний посібник / За ред. О.М. Бандурки. – Х.: ТОВ "Прометей-Прес", 2004. – 268 с.
Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір) від 7 лютого 1992 р. Європейський Союз: консолідовані договори. – К., 1999. – 207 с.
Договір про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі з тероризмом від 4 червня 1999 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Додатковий протокол до Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини, що стосується заборони клонування людських істот від 12 січня 1998 р. Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 349–350.
Додонов В. Ответственность за преступления, связанные с проституцией, в современном уголовном праве // Уголовное право. – 2007. – № 1. – С. 101–105.
Другий протокол до Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських Співтовариств від 19 червня 1997 р. Качка Т. Боротьба з відмиванням грошей: Комплексний порівняльно-правовий аналіз відповідності законодавства України acquis Європейського Союзу в сфері боротьби та запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. – К.: Вид-тво "Реферат", 2004. – С. 250–257.
Друзенко Г. Напередодні самміту Україна–ЄС: підсумки заради перспектив // Дзеркало тижня. – 2005. – 26 листопада.
Дрьомін В. Пробація: зарубіжний досвід обмеження тюремної популяції // Право України. – 2000. – № 12. – С. 120–123.
Дубовик О. Экологическая преступность в Европе: состояние, структура и динамика и тенденция борьбы с ней // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С. 134–139.
Дудоров О. Законодавство Греції про податки та відповідальність за податкові правопорушення // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 3. – С. 81–84; № 4. – С. 77– 82.
Дудоров О. Кримінальне переслідування податкових злочинів (за законодавством Федеративної Республіки Німеччини) // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 2. – С. 26–30; № 3. – С. 45–51.
Дудоров О. Кримінально-правовий компроміс у сфері оподаткування: зарубіжний досвід // Право України. – 2005. – № 3. – С. 139–143.
Дудоров О., Калінін Р. Підприємство на лаві підсудних: досвід зарубіжного законодавця // Юридичний вісник України. – 1-7 квітня 1999.
Дудоров О., Хавронюк М. Сьогодні і завтра валютної виручки // Віче. – 1999. – № 3. – С. 52–63.
Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: Юридична практика, 2003. – 924 с.
Дудоров О.О. Проблемні питання кримінальної відповідальності за одержання хабара. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1994. – 23 с.
Дудоров О.О. Ухилення від сплати податків: кримінально-правові аспекти: Монографія. – К.: Істина, 2006. – 648 с.
Дудоров О.О., Мельник М.І., Хавронюк М.І. Злочини у сфері підприємництва. Навчальний посібник / За ред. Хавронюка М.І. – К.: Атіка, 2001. – 608 с.
Душкин С., Русов С. Уголовное законодательство стран дальнего зарубежья о преступлениях в сфере таможенного дела // Уголовное право. – 2002. – № 2. – С. 17–19.
Дьоменко С.В. Вимагання: кримінально-правовий та кримінологічний аналіз. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 2006. – 19 с.
Дьяченко А. Ответственность за сексуальную эксплуатацию женщин и детей // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 22–24.
Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. Т. 2 / М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 808 с.
Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. Т. 1 / М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 856 с.
Европейское международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова, П.В. Саваськов. – М.: Междунар. отнош., 2005. – 408 с.
Европейское право. Учебник для вузов / Под общ. ред. Л.М. Энтина. – М.: Изд. группа Норма-ИНФРА.М, 2001. – 720 с.
Егорова Н. Уголовная ответственность юридических лиц за коррупционные преступления // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 25–26.
Егорова Н.А. Уголовная ответственность за коррупционные преступления (Сравнительный анализ Конвенции Совета Европы 1999 г. и уголовного законодательства России): Учебное пособие. – Волгоград: Перемена, 2003. – 54 с.
Елинский А.В. Сравнительный анализ диспозиций статей уголовных законов о терроризме некоторых стран СНГ и Балтии // Вопросы права в третьем тысячелетии. – Брянск-Минск, 2003. – С. 165–171.
Ендольцева А. Некоторые проблемы института освобождения от уголовной ответственности // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 29–31.
Ендольцева А. Некоторые проблемы института освобождения от уголовной ответственности // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 31.
Європейська конвенція по відшкодуванню шкоди жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: НОРМА-ИНФРА.М, 1998. – С. 606–609.
Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом від 27 січня 1977 р. Збірка договорів Ради Європи. – К.: Парламентське вид-тво, 2000. – С. 367–374.
Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 р. Збірка договорів Ради Європи. – К.: Парламентське вид-тво, 2000. – С. 455–465.
Європейська конвенція про контроль за придбанням і зберіганням вогнепальної зброї приватними особами від 28 червня 1978 р. Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М., 1998. – С. 140–147.
Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків від 28 травня 1970 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Європейська конвенція про покарання за дорожньо-транспортні злочинні діяння від 30 листопада 1964 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Європейська конвенція про правопорушення щодо культурних цінностей від 23 червня 1985 р. Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М.: СПАРК, 1998. – С. 148–160.
Єдина конвенція про наркотичні засоби від 30 березня 1961 р. Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н.Т. Блатова. – М.: Юрид. лит., 1982. – С. 386–390.
Ємельянова І.І. Роль відновного правосуддя в концепції ювенальної юстиції // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 4 (56). – С. 40–43.
Єрмак О. Умови звільнення від кримінальної відповідальності учасника злочинної організації (порівняльно-правовий аспект) // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 9. – С. 88–91.
Жалинская-Рёрихт А. А. Закон ФРГ о трансплантации органов 1997 г.: конституционные и уголовно-правовые следствия // Право и политика. – 2000. – № 7. – С. 12–17.
Жалинский А., Рёрихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001. – 767 с.
Жалинский А.Э. Современное немецкое уголовное право. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 560 с.
Жаровська Г.П. Співучасть у злочині за кримінальним правом України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2004. – 19 с.
Жданов Ю.Н., Лаговская Е.С. Европейское уголовное право. Перспективы развития. – М.: Междунар. отношения, 2001. – 232 с.
Жевлаков Э. К вопросу об ответственности юридических лиц за совершение экологических преступлений // Уголовное право. – 2002. – № 1. – С. 10–13.
Жиляев С.В. Кумулятивные санкции в уголовном праве России и зарубежных странах. – Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Йошкар-Ола, 2000. – 21 с.
Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов). Уч. пособие. – К.: Атика, 2001. – 288 с.
Загайнова С.К. Судебный прецедент: проблемы правоприменения. – М.: Изд-во НОРМА, 2002. – 176 с.
Загальна позиція ЄС "Про боротьбу з тероризмом" від 27 грудня 2001 р. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/law_defence.htm.
Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копейчікова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 320 с.
Зайцев О.В. Обмежена осудність у кримінальному праві України Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2006. – 20 с.
Зайцева Д.Т. Криминопенологические проблемы условного осуждения. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Краснодар, 2004. – 20 с.
Закон РСФСР "О судоустройстве РСФСР". http://law.rambler.ru/library/norubs/9608/index.html.
Закон України "Про амністію" від 11 липня 2003 р. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – 5 вересня. – № 36. – Ст. 283.
Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р. Законодавство України: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Закон України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" від 8 вересня 2005 р. // Голос України. – 2005. – 4 листопада.
Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 р. // Урядовий кур’єр. – 2004. – 20 квітня.
Закон України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Стаття 540.
Законодательная техника: Научно-практическое пособие. – М.: Городец, 2000. – 272 с.
Законотворчість: Словник термінів і понять з міжнародного та європейського права. – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2005. – 160 с.
Зарубежное законодательство в борьбе в терроризмом / Отв. ред. И.С. Власов. – М.: Городец-издат, 2002. – 144 с.
Захаров Є., Яворський В. Право на недоторканність приватного життя (приватність). В кн.: Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій / За ред. Є.Захарова, І.Рапп, В.Яворського. – Харків: Фоліо, 2005. – 332 с.
Заходи щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна–ЄС. Затверджені розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2005 р. № 117-р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Заходи щодо виконання у 2007 році Плану дій Україна–ЄС. Затверджені розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2005 р. № 238-р.Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Заява Верховної Ради України "Про започаткування переговорів між Україною та ЄС щодо укладення нового базового договору" від 22 лютого 2007 р. // Голос України. – 29 березня 2007 р.
Зелінський А., Литвак О. Деякі зауваження кримінологів до проектів Кримінального кодексу України // Право України. – 1999. – № 5. – С. 70–73.
Землянська В. Вивчення досвіду Польщі у сфері медіації // Право України. – 2004. – № 3. – С. 135–137.
Землянська В.В. Пропозиції щодо закріплення процедури примирення між потерпілим та обвинуваченим у проекті Кримінально-процесуального кодексу України // Права людини та основні свободи в проекті Кримінально-процесуального кодексу України. – Харків: Фоліо, 2004. – 96 с.
Зубкова В.И. Уголовное наказание и его социальная роль: теория и практика. – М.: Изд-во НОРМА, 2002. – 304 с.
Зырянов В., Пудовочкин Ю. Охрана права несовершеннолетнего на проживание в семье в уголовном законодательстве современных зарубежных стран // Уголовное право. – 2002. – № 2. – С. 27–29.
Зюбанов Ю.А. Действие уголовного закона в пространстве (опыт сравнительного анализа уголовного законодательства стран СНГ). – Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М, 2001. – 19 с.
Иванов Н. Постановления Пленума Верховного Суда РФ как обязательный "прецедент" // Уголовное право. – 2005. – № 2. – С. 30–32.
Иванцова Н. Разбой – насильственное хищение чужого имущества // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 34–36.
Ивченко О. Ответственность за эвтаназию по уголовному законодательству зарубежных стран (сравнительно-правовой анализ) // Уголовное право. – 2001. – № 3. – С. 19–21.
Игнатов А.Н., Дьяченко А.П. Ответственность за проституцию и непосредственно с ней связанные правонарушения (сравнительно-правовой анализ) // Советское государство и право. – 1990. – № 8. – С. 61–70.
Игнатова М.А. Уголовное право Италии: основные институты. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2002. – 18 с.
Иконому В.К. Реакционная сущность уголовного права Греции после второй мировой войны. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Ташкент, 1967. – 24 с.
Иншаков С., Шулепова Л. Дополнительное уголовное законодательство ФРН // Уголовное право. – 2005. – № 3. – С. 35–37.
Иншаков С.М. Зарубежная криминология: Учеб. пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2003. – 383 с.
Итальянский Уголовный кодекс 1930 г. / Перевод М.М. Исаева. – М.: Юриздат НКЮ СССР, 1941. – 175 с.
Іванов Ю. Місце угону у кримінальному законодавстві на сучасному етапі // Право України. – 1998. – № 5. – С. 81–84.
Іващенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби). – К., 2004.
Ігнатов О. Кримінальна відповідальність працівників міліції: пропозиції щодо вдосконалення законодавства // Право України. – 2006. – № 6. – С. 82–85.
Кадмик Н. Философия убийства. (Очерки средневековья Италии и Лангедока). – М., 1913. – 162 с.
Калинин Ю.В. Классовая сущность буржуазного уголовного законодательства об ответственности за общеуголовные преступления. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – М., 1979. – 31 с.
Калинин Ю.В., Шкурко В.А. Реакционная сущность буржуазного уголовного законодательства: (Общеуголовные преступления). – Минск: Изд-во БГУ, 1974. – 159 с.
Кальман А.Г., Христич И.А. Понятийный аппарат современной криминологии. Терминологический словарь. Под общей ред. Голины В.В. – Х.: Изд-во ООО ТО "Гимназия", 2005. – 272 с.
Капинус Н., Додонов В. Влияние состояния опьянения на вину и ответственность в современном уголовном праве (сравнительно-правовой анализ) // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 32–34.
Карпенко Л. Особенности уголовной ответственности за разглашение врачебной тайны: сравнительно-правовой анализ // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 10. – С. 113–116.
Карпов В. Сравнительный анализ уголовного законодательства зарубежных стран в сфере компьютерных преступлений // Уголовное право. – 2002. – № 2. – С. 33–36.
Карпович О.Г. Деяния, образующие незаконную предпринимательскую деятельность по уголовному законодательству стран Европы // Адвокатская практика. – 2004. – № 3. – С. 23–32.
Карпович О.Г. Уголовно-правовая охрана предпринимательской деятельности в России и странах Европы. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – М., 2003. – 61 с.
Качка Т. Боротьба з відмиванням грошей: Комплексний порівняльно-правовий аналіз відповідності законодавства України acquis Європейського Союзу в сфері боротьби та запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. – К.: Вид-тво "Реферат", 2004. – 288 с.
Кашанина Т.В. Происхождение государства и права. Современные трактовки и новые подходы: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999. – 335 с.
Квелидзе С.А. Ответственность за преступления в области техники безопасности по законодательству европейских социалистических государств. – М.: ВНИИСЗ, 1977. – 15 с.
Келина С.Г. Восстановительное правосудие: уголовно-правовой аспект // Вестник восстановительной юстиции. М: Общественный центр "Судебно-правовая реформа"; Университет Де Монтфорт (Великобритания). – 2003. – Выпуск 5. – С. 17–20.
Кибальник А. Иммунитет как основание освобождения от уголовной ответственности // Российская юстиция. – 2000. – № 8. – С. 23–25.
Кибальник А. Оценка "антитеррористических" новелл уголовного закона // Уголовное право. – 2006. – № 5. – С. 46–50.
Кибальник А. Универсализация уголовно-правовых систем и национальный интерес // Уголовное право. – 2005. – № 5. – С. 30–33.
Кибальник А.Г. Современное международное уголовное право: понятие, задачи и принципы / Под. ред. А.В. Наумова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 252 с.
Киренко С.Г. Проблеми захисту прав неповнолітніх кримінальним законодавством України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 23 с.
Кириленко О.І. Про поняття кримінального професіоналізму як різновиду повторності // Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи вдосконалення кримінального законодавства). – Л., 2003. – С. 164–166.
Кирись Б. Довічне позбавлення волі як вид покарання за кримінальним законодавством зарубіжних держав // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2002. – Вип. 37. – С. 398–406.
Кистяковский А.Ф. Элементарный учебникъ общаго уголовнаго права съ подробнымъ изложеніемъ начал русскаго уголовнаго законодательства. Часть Общая. – К.: Изданіе книгопродавца-Издателя Ф.А. Іогансона, 1891. – 850 с.
Кідіна Н. Законодавство країн Європи про кримінальну відповідальність неповнолітніх // Право України. – 2000. – № 2. – С. 97–100.
Кленова Т. О совместимости публичного и частного интересов в уголовном праве // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С. 41–45.
Клепицкий И.А. Документ как предмет подлога в уголовном праве // Государство и право. – 1998. – № 5. – С. 68–75.
Клепицкий И.А. Имущественные преступления (сравнительно-правовой аспект) // Законодательство. – 2000. – № 1. – С. 61–68; № 2. – С. 72–84.
Князьков М., Леонтьевский В., Лобанова Л. О сущности преступного бездействия и законодательной регламентации основания уголовной ответственности за него // Уголовное право. – 2005. – № 1. – С. 35–37.
Ковалев М.И. Оптимальное соотношение формального и оценочного в уголовном законе // Советское государство и право. – 1973. – № 1. – С. 68–74.
Ковалев М.И. Роль правосознания и юридической техники в развитии уголовного законодательства // Советское государство и право. – 1985. – № 8. – С. 73–79.
Коваленко П. Ретроспективний аналіз українського та світового досвіду боротьби з шахрайством з фінансовими ресурсами на транснаціональному рівні // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 6. – С. 79–83.
Коваль І. Право на справедливий суд: практика Європейського суду з прав людини щодо України // Право України. – 2006. – № 10. – С. 129–132.
Ковітіді О.Ф. Обов'язки, що покладаються на особу, умовно звільнену від покарання чи його відбування: досвід деяких країн Європейського Союзу // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 9 (61). – С. 44–47.
Кодекс Республики Беларусь об административных правонарушениях. http://pravo.kulichki.com/vip/koaprb/00000013.htm#a18.
Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях. http://tarasei.narod.ru.
Кодекс України про адміністративні правопорушення / Упоряд. М.І. Хавронюк. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.
Козак В.А. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми (аналіз складу злочину). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2003. – 20 с.
Козаченко О. Застосування інших кримінально-правових заходів як альтернатива кримінальної відповідальності юридичних осіб // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 2. – С. 39–41.
Козлов А.П. Понятие преступления. – СПб.: Изд-во Юридический центр Пресс, 2004. – 819 с.
Колб О. Щодо деяких питань підвищення рівня спеціальної профілактики в місцях позбавлення волі // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2004. – Вип. 39. – С. 432–437.
Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. – 878 с.
Конвенція МОП про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Конвенція МОП про працівників-мігрантів від 2 липня 1949 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин від 20 грудня 1988 р. Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. – К.: Верховна Рада України, Інститут законодавства, 1998. – С. 28–53.
Конвенція ООН про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів, від 7 листопада 1962 р. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: НОРМА-ИНФРА.М, 1998. – С. 259–261.
Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р. Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 83–94.
Конвенція ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності ("Палермська Конвенція") від 15 листопада 2000 р. Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 214–235.
Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден від 16 грудня 1970 р. Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша) / Збірник документів. – К.: Юрінком, 1996. – С. 343–350.
Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства від 10 березня 1988 р. Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. – К.: Верховна Рада України, Інститут законодавства, 1998. – С. 226–233.
Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р. Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н.Т. Блатова. – М.: Юрид. лит., 1982. – С. 383–385.
Конвенція про дорожній рух від 8 листопада 1968 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 р. Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н.Т. Блатова. – М.: Юрид. лит., 1982. – С. 409–414.
Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 р. Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша) / Збірник документів. – К.: Юрінком, 1996. – С. 382–416.
Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини. Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С. 467–482.
Конвенція про кіберзлочинність від 23 листопада 2001 р. Виявлення та розслідування злочинів, що вчиняються у сфері інформаційних технологій: Наук.-практ. посіб. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. – С. 118–143.
Конвенція про корупцію у контексті кримінального права від 27 січня 1999 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення від 1 березня 1991 р. Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. – К.: Верховна Рада України, Інститут законодавства, 1998. – С. 661–667.
Конвенція про охорону персоналу Організації Об'єднаних Націй та зв'язаного з нею персоналу, від 9 грудня 1994 р. Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. – К.: Верховна Рада України, Інститут законодавства, 1998. – С. 515–523.
Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 жовтня 2002 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Конвенция о психотропных веществах от 21 февраля 1971 г. Международное право в документах: Учебное пособие / Сост. Н.Т. Блатова. – М.: Юрид. лит., 1982. – С. 391–398.
Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу від 3 березня 1980 р. Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. – К.: Верховна Рада України, Інститут законодавства, 1998. – С. 154–163.
Конвенція РЄ про відмивання, виявлення, вилучення, конфіскацію доходів від злочинної діяльності та фінансування тероризму від 3 травня 2005 р. http://www.coe.int.
Конвенція РЄ про захист навколишнього середовища за допомогою кримінального права від 4 листопада 1998 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Конвенція РЄ про попередження тероризму від 3 травня 2005 р. http://www.coe.int.
Конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 р. Міжнародні договори України. Том 1. 1986–1990. – К.: Вид-тво "Право", 1997. – С. 233–242.
Конвенція ЮНІДРУА по викраденим або незаконно вивезеним культурним цінностям від 24 червня 1995 р. // Закон & бізнес. Бібліотека З&Б. – 25 березня 2000 р. – № 13.
Кондратенко Ю. Право Європейського Союзу – особлива модель регулювання міждержавних відносин // Право України. – 2005. – № 7. – С. 133.
Конституции государств Европы: В 3 т. Т. 1 / Под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л.А. Окунькова. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 824 с.
Конституции государств Европы: В 3 т. Т. 2 / Под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л.А. Окунькова. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 840 с.
Конституции государств Европы: В 3 т. Т. 3 / Под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л.А. Окунькова. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 792 с.
Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / Сост. проф. В.В. Маклаков. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – 624 с.
Конституції нових держав Європи та Азії / С. Головатий (упоряд.); В. Шаповал (наук. ред.); Українська правнича фундація. – К.: Право, 1996. – 544 с.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – 23 липня. – № 30. – Стаття 141.
Концепція реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі правоохоронних органів. Затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р. № 649-р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Коняхин В. Уголовный закон как источник Общей части российского уголовного права // Уголовное право. – 2002. – № 1. – С. 18–21.
Коняхин В., Снежко А. Законодательное описание состава превышения должностных полномочий в УК РФ и УК других стран СНГ: единство и особенности // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 35–37.
Коржанський М. Визначення окремих понять у Кримінальному кодексі України // Право України. – 2002. – № 10. – С. 83–88.
Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. Навчальний посібник. Вид. 2-ге. – К.: Атіка, 2002. – 640 с.
Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.
Коробков Г.Д. Обстоятельства, освобождающие от наказания по уголовному праву ФРГ. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1974. – 23 с.
Коростылев О. Угроза в уголовном праве: понятие, виды, значение // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С. 37–40.
Коротков М.О. Поняття злочину та складу кримінального діяння за кримінальним правом Федеративної Республіки Німеччини // Вестник Одесского госуниверситета. – 1999. – Том 4. – Вып. 2. – С. 110–112.
Коротченко А. Специфіка юридичного захисту психічно хворих // Український журнал про права людини. – 2005. – № 1 (1). – С. 37–43.
Корчевна Л. Українське право і романо-германська традиція // Право України. – 2004. – № 5. – С. 19–22.
Корчевна Л.О. Феномен "нового права" держав-учасниць Євросоюзу та Ради Європи // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 1. – С. 27–32.
Косенко С. Захист неповнолітніх потерпілих від статевих злочинів (на прикладі кримінального законодавства зарубіжних країн) // Право України. – 2003. – № 2. – С. 35–38.
Костенко О. Зловживання кримінальним законом: поняття і шляхи протидії // Право України. – 2005. – № 8. – С. 72–75.
Косянчук І. Створюється система дитячого правосуддя // Урядовий кур'єр. – 2 лютого 2007 р.
Коташевський О. Окремі недоліки нового Кримінального кодексу України // Право України. – 2002. – № 11. – С. 97–100.
Котовенко О.М. Кримінальна відповідальність за злісне (умисне) банкрутство в зарубіжних країнах // Часопис Київського університету права. – 2003. – № 4. – С. 74–78.
Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – 592 с.
Котюк І.І., Костенко О.М. Кримінальне, кримінально-процесуальне та кримінально-виконавче право України: Гендерна експертиза. – К.: Логос, 2004. – 127 с.
Кравченко Т. До питання про уніфікацію законодавства // Право України. – 2006. – № 4. – С. 131–137.
Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. – 3-тє вид. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 247 с.
Красницький І. Поняття і значення обставин, що виключають злочинність діяння у кримінальному праві України і Франції: порівняльний аналіз // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Л., 2003. – С. 420–422.
Красницький І.В. Поняття, підстави та форми кримінальної відповідальності за кримінальним правом Франції та України: порівняльний аналіз. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Львів, 2005. – 18 с.
Красницький І.В. Призначення покарання за законодавством України і Франції: порівняльний аналіз // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – Л. – 2000. – Вип. 2. – С. 195–201.
Кресін О. Розвиток порівняльного правознавства в Україні в межах школи соціологічного позитивізму // Право України. – 2006. – № 5. – С. 162–166.
Кресін О., Редькіна О. Порівняльне правознавство на пострадянському просторі – перспективи розвитку // Право України. – 2006. – № 7. – С. 145–146.
Кресін О.В. Порівняльне правознавство в Україні: сучасна проблематика та перспективи розвитку // Міжнародне право і національне законодавство. Збірник наукових праць. Вип. 3. – К.: Київський міжнародний університет, 2003. – С. 52–58.
Кресін О.В. Проблема інституціоналізації порівняльно-правових досліджень у сучасній Україні // Судова апеляція. – 2006. – № 1. – С. 111–123.
Крестовська Н., Шмеріга В. Ювенальна юстиція в США і Україні: порівняльний аналіз // Юридический вестник. – 2003. – № 1. – С. 96–102.
Кримінальне право України. Загальна частина / Андрусів Г.В., Андрушко П.П., Беньківський В.О. та ін.; За ред. Матишевського П.С., Андрушка П.П., Шапченка С.Д. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 512 с.
Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х., 2001. – 496 с.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 352 с.
Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 2-ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 480 с.
Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с.
Кримінальний кодекс Іспанії (del Código Penal). http://www.igsap.map.es/cia/dispo/7734.htm.
Кримінальний кодекс України. Проект. Внесений народним депутатом України Матковським О.Б. Реєстраційний № 41 від 03.08.1995 р. – К., 1994. – 164 с.
Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 р. Відомості Верховної Ради України. – 2004. – 23 січня. – № 3. – Ст. 21.
Кримінально-правова відповідальність за порушення законодавства у сфері свободи віросповідання у державах пострадянського простору // Право України. – 2003. – № 9. – С. 31–34.
Кримінологічна віктимологія: Навч. посіб. / Моісеєв Є.М., Джужа О.М., Василевич В.В. та ін.; За заг. ред. проф. О.М. Джужі. – К.: Атіка, 2006. – 352 с.
Кристи Нильс. Борьба с преступностью как индустрия. Вперед, к Гулагу западного образца / Пер. с англ. – М.: РОО "Центр содействия реформе уголовного правосудия", 2001. – 224 с.
Кругликов Л., Смирнова Л. Об унификации в уголовном праве // Уголовное право. – 2006. – № 5. – С. 55–59.
Кругликов Л.Л., Зуев Ю.Г. Презумпции в уголовном праве (в сфере ответственности за экономические и иные преступления). – Ярославль: Яросл. гос. ун-т, 2000. – 160 с.
Крупко Д.І. Відповідальність за хабарництво за кримінальним правом Німеччини, Швейцарії та України (порівняльно-правове дослідження). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2005. – 20 с.
Крупко Д.І. Деякі проблеми кваліфікації хабарництва в кримінальному праві ФРН // Правова держава. – 2001. – № 3. – С. 157–163.
Крупко Д.І. Порівняльний аналіз системи складів хабарництва в німецькому, швейцарському і українському праві // Кримінальний кодекс України 2001 р. (проблеми, перспективи та шляхи вдосконалення кримінального законодавства). – Л., 2003. – С. 85–88.
Крупко Д.І. Хуберівська реформа кримінального права в Швейцарії // Правова держава. – 2003. – № 6. – С. 159–165.
Крылова Е.С. Лишение права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью как вид уголовного наказания по законодательству России и зарубежных стран. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Казань, 2002. – 20 с.
Крылова Н.Е. Основные черты нового Уголовного кодекса Франции. – М.: СПАРК, 1996. – 123 с.
Крылова Н.Е. Уголовное право и биоэтика: вопросы взаимодействия // Соотношение преступлений и иных правонарушений: современные проблемы: материалы IV Междунар. науч.-практ. конф., посвящ. 250-летию образования Моск. гос. ун-та им. М.В. Ломоносова. – М.: ЛексЭст, 2005. – С. 279–287.
Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии): Учебное пособие. – М.: Зерцало, 1997. – 192 с.
Крючкова О. Задоволення статевої пристрасті неприродним способом: проблемні питання кваліфікації // Вісник прокуратури. – 2003. – № 10. – С. 37–40.
Кудрявцев В. Науку уголовного права пора модернизировать // Уголовное право. – 2006. – № 5. – С. 130–131.
Кудрявцев В.Н. Стратегии борьбы с преступностью. 2-е изд. – М.: Наука, 2005. – 366 с.
Кузнецов В.В. Злочини проти громадського порядку та моральності: Практ. посіб. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2007. – 160 с.
Кузнецов В.В. Кримінальна відповідальність за крадіжки: Монографія. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2005. – 158 с.
Кузнецов В.В., Савченко А.В. Теорія кваліфікації злочинів: Підручник. – К.: Вид. Паливода А.В., 2006. – 300 с.
Кузнецова Н. Мнение ученых о реформе УК (или qui prodest?) // Уголовное право. – 2004. – № 1. – С. 26–27.
Кузнецова Н., Вельцель Л. Уголовное право ФРГ. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – 213 с.
Кузнецова Н.Ф. Новый Уголовный кодекс Франции // Вестник Моск. ун-та. Серия 11. Право. – 1994. – №№ 2 и 3.
Кузнецова Н.Ф. Сравнительный анализ института преступления по уголовным кодексам стран СНГ и Балтии // Вестник Московского университета. – 2003. – № 3. – С. 19–35.
Кузьмічов В., Євдокіменко С. Нові види злочинної діяльності: їх аналіз // Право України. – 2000. – №10. – С. 110–112.
Кулик О.Г. Пробація. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. Т. 5. – К.: Укр. енцикл., 2003. – С. 146–147.
Кундеус В. Поняття викрадення у кримінальному праві // Право України. – 2002. – № 8. – С. 108.
Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступлении. Учебник для вузов. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. – М.: Изд-во ЗЕРЦАЛО, 1999. – 592 с.
Курс уголовного права. Общая часть. Том 2: Учение о наказании. Учебник для вузов. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. – М.: ИКД Зерцало-М, 2002. – 464 с.
Курс уголовного права. Особенная часть. Том 5. Учебник для вузов. Под ред. Г.И. Борзенкова и В.С. Комиссарова. – М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. – 512 с.
Курц А.В. Штраф как вид уголовного наказания по законодательству России и зарубежных стран. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Йошкар-Ола, 2001. – 20 с.
Куцевич М. Екоцид як злочин проти безпеки людства за кодексами деяких європейських та азійських держав: порівняльне дослідження // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 3. – С. 118–121.
Кучанська Л. Кримінальне законодавство про злочини проти моральності: порівняльно-правовий аспект // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 8. – С. 124–127.
Лаговская Е.С. Европейское уголовное право: предпосылки возникновения и перспективы развития. – дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2001. – 168 с.
Лазарев А.М. Ответственность несовершеннолетних по болгарскому уголовному законодательству. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1973. – 23 с.
Ландіна А. Охорона моральності в кримінальному праві (порівняльне дослідження) // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 8. – С. 138–141.
Лаптеакру В., Мартынчик Е. Коррупция: Ответственность по законодательству Великобритании, США, Италии // Закон и жизнь. – 1994. – № 9. – С. 32–34.
Ласковска К. Наркопреступность в Польше как угроза безопасности // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С. 93–98.
Лашкет О. Необхідна оборона в системі обставин, що виключають злочинність діяння (компаративний підхід) // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 3. – С. 115–117.
Лейленд П. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство (англійський підхід). – К.: Основи, 1996. – 207 с.
Лемешко О.М. Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2001. – 20 с.
Лемешко О.М. Кримінально-правова оцінка потурання вчиненню злочину. – Х.: ФІНН, 2003. – 160 с.
Ленсінг Ханс. Голландский Уголовный кодекс в сравнительном аспекте. В Кн.: Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. Б.В. Волженкин. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 510 с.
Леонов Б. Форми бездіяльності військової влади: порівняльний аналіз із законодавством зарубіжних країн // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. – С. 91–93.
Лесогоров Н. Уголовная ответственность за загрязнение окружающей морской среды в соответствии с правом Украины и государств Европейского Союза // Юридический вестник. – 2003. – № 1. – С. 103–109.
Лизогуб Б.В. Організовані злочинні угруповання: класифікація та заходи протидії. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2004.– 18 с.
Лизогуб Я. Проблеми кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК України) // Право України. – 2005. – № 4. – С. 85–88.
Лизогуб Я. Уголовно "оскорбленная" клевета // Юридическая практика. – 15 марта 2005 г.
Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: порівняльно-правове дослідження. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 20 с.
Лизогуб Я.Г., Яценко С.С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства: Навчальний посібник / Наук. ред. С.С. Яценко. – К.: Атіка, 2005. – 240 с.
Лисодєд О., Степанюк А. Покарання та громадські санкції у діяльності Служби тюрем і пробації Швеції // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 4 (35). – С. 99–109.
Лисько Т. Кримінальна відповідальність за кровозмішення та двошлюбність: досвід зарубіжних країн // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 2. – С. 133–135.
Лихова С., Свистуленко М. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції // Право України. – 2001. – № 1. – С. 120–124.
Лихова С.Я. Злочини проти громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина за Кримінальним кодексом України (теоретико-правове дослідження). Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – К., 2006. – 39 с.
Лихова С.Я. Злочини у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина (розділ V Особливої частини КК України): Монографія. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2006. – 573 с.
Ліпкан В. Щодо поняття тероризму // Право України. – 2000. – № 7. – С. 66–69.
Ломброзо Ч. Женщина, преступница и проститутка. В кн.: Ломброзо Ч. Гениальность и помешательство. Пер. с итальянского. Ростов н/Д.: Изд-во "Феникс", 1997. – 544 с.
Ломброзо Ч., Ферреро Г. Женщина преступница и проститутка. – Чебоксары: Изд. группа "Авани", 1994. – 216 с.
Ломброзо, Ляски. Политическая преступность и революция по отношению к праву, уголовной антропологии и государственной науке. В 2-х ч. / Пер. К.К. Толстого. – СПб.: Изд. ред. "Нового журнала лит., искусства и науки", 1906. – 255 с.
Ломброзо. Преступление / Пер. Г.И. Гордона. – СПб.: Изд. Н.К. Мартынова, 1900. – 140 с.
Лук’янець Д. Про вину юридичних осіб у сфері адміністративної відповідальності // Право України. – 1999. – № 11. – С. 117–122.
Лук’янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 220 с.
Лукашов А. Вступительная статья. В кн.: Уголовный кодекс Республики Молдова / Науч. ред. А.И. Лукашов. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 408 с.
Лукашов А. Понятийный аппарат Особенной части уголовного закона и вопросы совершенствования уголовно-правового регулирования // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 11. – С. 91– 98.
Лукашов А., Саркисова Э. Вступительная статья. В кн.: Уголовный кодекс Республики Польша / Науч. ред. А.И. Лукашов, Н.Ф. Кузнецова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 234 с.
Лукашов А.И., Саркисова Э.А. Вступительная статья. В кн.: Уголовный кодекс Латвийской Республики. Науч. ред. А.И. Лукашов и Э.А. Саркисова. – СПб.: Изд-во Юридический центр Пресс, 2001. – 313 с.
Лукашук И.И., Наумов А.В. Международное уголовное право: Учеб. – М.: Спарк, 1999. – 287 с.
Лясс Н.В. Нормативная теория в современном буржуазном уголовном праве. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1963. – 77 с.
Лясс Н.В. Проблемы вины и уголовной ответственности в современных буржуазных теориях. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. – 126 с.
Ляхутін Р. Визначення функцій кримінального покарання та способів їх прояву шляхом виділення суттєвих властивостей кримінального покарання // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 10. – С. 126–130.
Максимов С.В. Вступительная статья. В кн.: Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / Науч. ред. С.В. Максимов. – СПб.: Изд-тво Юридический центр Пресс, 2002. – 253 с.
Максимович Р. "Вікова" ознака службової особи // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип. 42. – Л., 2006. – С. 308–313.
Максимович Р.Л. Поняття службової особи у кримінальному праві України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Львів, 2007. – 18 с.
Малиновский А.А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. – М.: Междунар. отношения, 2002. – 376 с.
Малиновский А.А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. – М., 2002. – 376 с.
Малиновский А.А. Уголовное право зарубежных государств. – М.: Новый Юрист, 1998. – 128 с.
Маляренко В.Т. Про покарання за новим Кримінальним кодексом України. – К.: Фонд “Правова ініціатива”, 2003. – 156 с.
Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 3. – С. 32–44.
Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика: Монографія. – К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2004. – 544 с.
Мальцев В.В. Принципы уголовного права и их реализация в правоприменительной деятельности. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 694 с.
Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 20 с.
Мантуляк Ю.В. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації як обставина, що виключає злочинність діяння. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – К., 2006. – 17 с.
Марин О.К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. – К., 2003. – С. 172–173.
Марисюк К.Б. Кримінально-правова відповідальність за порушення законодавства у сфері свободи віросповідання у державах Центральної Америки // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. – № 2 (2). Додаток 2. – С. 293–296.
Мартыненко И. Преступления против историко-культурного наследия по законодательству стран СНГ и Балтии // Вісник прокуратури. – 2003. – № 6. – С. 103–110.
Марущенко В.В. Основания уголовной ответственности по законодательству Австрии. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М.: ИГПАН, 1982. – 22 с.
Марчук Є.К. Кримінологічна та кримінально-правова характеристика злочинних організацій. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1998. – 22 с.
Маслак Н. Чи потребують змін положення КК щодо відповідальності за готування до злочину? (за матеріалами опитування експертів – практичних працівників) // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 10. – С. 119–121.
Маслак Н.В. Кримінальна відповідальність за готування до злочину. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2005. – 20 с.
Махінчук В. Конституційні принципи кримінального права: проблема формування системи законодавчих гарантій адекватності покарання // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 4. – С. 90–92.
Махінчук В. Принцип економії репресії у новому Кримінальному кодексі України – важлива запорука адекватності покарання // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 11. – С. 69–72.
Махоткин В.П. Наказания, не связанные с лишением свободы, по советскому уголовному праву и уголовному праву других социалистических стран. – М.: Акад. МВД СССР, 1978. – 28 с.
Медведев А.М. Пределы действия Уголовного кодекса Российской Федерации / Под. ред. В.П. Кашепова. – М.: Юрид. лит., 1998. – 144 с.
Медведенко О. Кримінальна відповідальність за незаконні дії з платіжними інструментами (засобами): компаративний підхід // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 2. – С. 46–50.
Медіна Л.П. Кримінально-правова характеристика злочинів проти виборчих прав громадян України (ст. ст. 157, 158, 159 КК України). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2004. – 20 с.
Медіна Л.П. Кримінально-правова характеристика злочинів проти виборчих прав громадян України (ст. ст. 157, 158, 159 КК України). Дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2004. – 226 с.
Международное частное право. Учебник / Под ред. Г.К. Дмитриевой. – М.: ПБОЮЛ ГРИЖЕНКО Е., 2002. – 656 с.
Мелешко Н.П., Тарло Е.Г. Уголовно-правовые системы России и зарубежных стран (криминологические проблемы сравнительного правоведения, теории, законодательная и правоприменительная практика). – М.: Изд-во "Юрлитинформ", 2003. – 304 с.
Мельник М., Хавронюк М. Правові та організаційні заходи протидії корупції: зарубіжний досвід // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – К., 1998. – № 4. – С. 119–134.
Мельник М., Хавронюк М. Розмежування складів злочинів "зловживання владою або посадовим становищем" та "перевищення влади або посадових повноважень" // Право України. – 1997. – № 2. – С. 31–33.
Мельник М., Хавронюк М. Удосконалення відповідальності за "втечу" капіталів // Юридический вестник. – 2000. – № 1. – С. 61–66.
Мельник М.І., Хавронюк М.І. Реформування кримінального законодавства України: стан, тенденції та перспективи // Правова держава. Щорічник наукових праць. Вип. 12. – К., 2001. – С. 494–503.
Мельник М.І., Хавронюк М.І. Амністія чи кримінально-правовий компроміс? // Бізнес. – 2000. – № 3.
Меркулова В. Удосконалення кримінального законодавства щодо жінок, які вчинили злочин // Право України. – 2002. – № 6. – С. 118–121.
Мертус Д., Дат М., Флауерс Н. Наші людські права? Посібник з жіночих людських прав. – К., 1996. – 201 с.
Миренский Б.А. Законодательная техника и проблемы уголовного права // Советское государство и право. – 1986. – № 12. – С. 106–109.
Мисливий В.А. Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту (кримінально-правове та кримінологічне дослідження). Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – К., 2005. – 36 с.
Мисливий В.А. Злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту: Монографія. – Д.: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ, 2004. – 380 с.
Михайлов В.И. Предисловие. В кн.: Уголовный кодекс Грузии / Науч. ред. З.К. Бигвава. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 409 с.
Михайловский І.В. Очерки философии права. В кн.: Философия уголовного права. – СПб.: Изд-во Р. Асланова Юридический центр Пресс, 2004. – 348 с.
Михаль О. О классификационных единицах при классификации преступлений // Уголовное право. – 2006. – № 1. – С. 50–53.
Мицкевич А.Ф. Общественная опасность компьютерных преступлений и ее юридическое выражение в УК РФ // Соотношение преступлений и иных правонарушений: современные проблемы: Мат-лы IV Междунар. науч.-практ. конф., посвящ. 250-летию образования Моск. гос. ун-та им. М.В. Ломоносова. – М.: ЛексЭст, 2005. – С. 394–403.
Мідзяновська В. Судовий прецедент: структура, види // Право України. – 2006. – № 6. – С. 119–123.
Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму від 15 квітня 2005 р. http://www.un.org/russian/documen/convents/terrorism.htm.
Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом від 15 грудня 1997 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму від 9 грудня 1999 р. Закони України. Міжнародні договори України. Том 14. – К.: Верховна Рада України, Інститут законодавства, 1998. – С. 165–170.
Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р. 1987 р. Міжнародні договори України. Том 1. 1986–1990. – К.: Вид-тво "Право", 1997. – С. 41–49.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 13–23.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх від 29 листопада 1985 р. Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 95–113.
Молдован А. Конституційні засади недоторканності особи в нових державах Європи // Право України. – 1999. – № 9. – С. 29–31.
Мороз В. Про юридичну оцінку суспільно небезпечних вчинків, скоєних підлітками віком від 11 до 14 років // Право України. – 1999. – № 9. – С. 72–75.
Москаль Д. Кримінальна відповідальність за зґвалтування та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом в Україні та іноземних державах: порівняльний аналіз // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 8. – С. 154–158.
Мостепанюк Л. Відбування довічного позбавлення волі в Україні та за кордоном: проблеми і перспективи // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 5. – С. 121–124.
Мостепанюк Л. Довічне позбавлення волі: історія і сучасність // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 8. – С. 131–133.
Мостепанюк Л. Правове регулювання умов і порядку помилування осіб, засуджених до довічного позбавлення волі // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 10. – С. 20–22.
Мотин О.А. Частный интерес в системе объектов уголовно-правовой охраны. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Волгоград, 2005. – 19 с.
Мохорев А.В. Акты об амнистии и их применение органами внутренних дел. Автореф.... дис. канд. юрид. наук. – М., 1992. – 18 с.
Мошак Г.Г. Про цивілістичний контекст деяких кримінально-правових норм законодавства Австрії та ФРН // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. – № 2 (2). Додаток 2. – С. 249–253.
Мошак Г.Г. Цивилистические аспекты проблемы преступлений и иных правонарушений (на материалах ФРГ и Украины) // Соотношение преступлений и иных правонарушений: современные проблемы. – М., 2005. – С. 410–415.
Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. – К.: Логос, 1998. – 324 с.
Мульченко В. Проблеми охорони честі і гідності особи у кримінальному законі // Право України. – 2002. – № 10. – С. 41–44.
Муравйов В.І. Способи зближення законодавства України та права Європейського Союзу // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. – К., 1998. – С. 139–140.
Навроцький В.О. Принцип "подвійної кримінальності" і його застосування у справах транскордонних злочинів // Наукові записки. Право, економіка, гуманітаристика. – Х., 2004. – № 1. – С. 101–109.
Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. Монографія. – К.: Атіка, 1999. – 464 с.
Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – Х., 2000. – 35 с.
Навроцький В.О., Тростюк З.А. Тлумачний словник (Особливої частини кримінального законодавства України). – Львів, 1997. – 127 с.
Наден О.В. Спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за злочини в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2003. – 20 с.
Наден О.В. Торгівля жінками як кримінально-правова та соціальна проблема сучасності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 288 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. – 848 с.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К., 2004. – С. 65.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 4-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2007. – 1184 с.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2005. – 1064 с.
Наумов А. О конкретизации тяжких последствий преступного деяния // Советская юстиция. – 1972. – № 1. – С. 11–13.
Наумов А.В. Влияние норм и принципов международного права на сближение уголовного права различных систем // Уголовное право в ХХI веке: Мат-лы Международной научной конференции на юридическом факультете МГУ им. М.В. Ломоносова 31 мая – 1 июня 2001 г. – М.: ЛекЭст, 2001. – С. 18–25.
Наумов А.В. Ответственность за коррупционные преступления по законодательству европейских стран (сравнительно-правовой анализ) // Прокурорская и следственная практика. – 1999. – № 3–4. – С. 80–99.
Наумов А.В. Российское уголовное право. Курс лекций. В 2-х т. Т. 2. Особенная часть. – М.: Юрид. лит., 2004. – 832 с.
Нежурбіда С.І. Злочинна необережність: концепція, механізм і шляхи протидії. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2001. – 20 с.
Ненов И. Новое уголовное законодательство Народной Республики Болгарии. – В кн.: Новое уголовное законодательство зарубежных социалистических стран Европы. – М.: ЮЛ, 1974. – 402 с.
Нерсесян А.А. Вопросы наказуемости в уголовном праве ФРГ и США. – М.: Наука, 1992. – 232 с.
Нерсесян В.А. Составы "поставления в опасность": реальность уголовного законодательства стран Европы // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке. – М., 2005. – С. 319–323.
Нескороджена Л.Л. Мирова угода та угода про визнання вини: можливість їх застосування в кримінальному процесі України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 1. – С. 58–60.
Нєшатаєва Т. Монографія з права Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки // Право України. – 2006. – № 9. – С. 155.
Никифоров А.С. Ответственность за убийство в современном уголовном праве // Уголовное право. – 1999. – № 3. – С. 50–55.
Никифоров А.С. Юридическое лицо как субъект преступления и уголовной ответственности. – М.: АО "Центр ЮрИнфоР", 2002. – 204 с.
Новое уголовное право России. Особенная часть. Учебное пособие / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой. – М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. – 391 с.
Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Отв. ред. М.Н. Марченко. – Том 1. Теория государства. – М.: Изд-во "Зерцало", 1998. – 416 с.
Общая теория государства и права: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 3-е изд. – М.: Юристъ, 2001. – 520 с.
Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под. ред. Н.Ю. Шведовой. – 14-е изд. – М.: Рус. яз., 1983. – 816 с.
Оксамытный В.В. Система наказания по уголовному праву Англии. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1973. – 27 с.
Оксамытный В.В. Система уголовных наказаний в Англии. – К.: Наукова думка, 1977. – 144 с.
Омаров А. Коммерческий подкуп: уголовно-правовые и криминологические проблемы // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 121–123.
Омельченко С. Європейський розкол по турецькій лінії // Дзеркало тижня. – 8 жовтня 2005 р.
Опришко В.Ф. Проблема зближення європейського права із законодавством України // Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем. Матеріали Міжнародної наукової конференції 17–20 жовтня 2000 р. – К., 2000. – С. 40–41.
Орешкина Т. Обстоятельства, исключающие преступность деяния, в Особенной части УК РФ // Уголовное право. – 2005. – № 1. – С. 58–60.
Орешкина Т. Уголовно-правовое значение непреодолимой силы // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 57–59.
Орловський Р.С. Кримінальна відповідальність за пособництво вчиненню злочину. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2000. – 19 с.
Оробець К. Нормативний статус помилки у кримінальному праві: компаративний аналіз // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 3. – С. 117–119.
Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 336 с.
Осика І.М. Використання досвіду Великобританії в боротьбі з економічними злочинами, пов’язаними з підробкою документів // Митна справа. – 2000. – № 2. – С. 33–40.
Основи правознавства: Підруч. для учнів 9-го класу загально освіт. навч. закладів / За заг. ред. В.С. Журавського / Наук. ред. Мельник М.І., Хавронюк М.І. – К.: Юридична думка, 2004. – 424 с.
Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами по підтриманню правопорядку від 7 вересня 1990 р. Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 40–45.
Ответственность за дачу взятки и посредничество во взяточничестве по уголовному законодательству зарубежных государств. К.: Юридическая фирма "Салком", 1996. – 28 с.
Ответственность за должностные преступления в зарубежных странах. – М.: Юрид. лит., 1994. – 128 с.
Ответственность за должностные преступления по законодательству социалистических стран / Отв. ред. Ф.М. Решетников. – М.: ВНИИСЗ, 1977. – 42 с.
Павилонис В., Абрамавичюс А., Дракшене А. Вступительная статья. В кн.: Уголовный кодекс Литовской республики / Науч. ред. В. Павилонис. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 470 с.
Павленко В. Громадські роботи в системі покарань, не пов’язаних з позбавленням волі: загальна характеристика та шляхи вдосконалення // Право України. – 2003. – № 11. – С. 99–101.
Павлов В. Г. Субъект преступления. – СПб.: Изд-во Юридический центр Пресс, 2001. – 318 с.
Павлов В.Г. Субъект преступления и уголовная ответственность. Монография. – СПб.: Изд-во "Лань", 2000. – 192 с.
Панов В.П. Международное уголовное право: Учеб. пособие. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 320 с.
Панов Н.И. О точности норм уголовного права и совершенствовании законодательной техники // Правоведение. – 1987. – № 4. – С. 79–82.
Панова Л. Захист інформації як елемент правового регулювання обігу цінних паперів: практика зарубіжного законодавства // Право України. – 2000. – № 12. – С. 113–116.
Пантюхина И.В. Защита права на получение содержания одними членами семьи от других уголовно-правовыми средствами зарубежных стран // Российский следователь. – 2002. – № 8. – С. 44–46.
Панфилова Е. И., Попов А. Н. Компьютерные преступления / Науч. редактор Б. В. Волженкин. – СПб.: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры Российской Федерации, 1998. – 48 с.
Пащенко О.О. Кримінальна відповідальність за порушення правил ядерної або радіаційної безпеки: соціальна обумовленість і склад злочину. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2004. – 20 с.
Петров Р. Європейські "спільні цінності": імплікації для України // Право України. – 2006. – № 10. – С. 110–112.
Петрова И.А. Некоторые вопросы соотношения норм уголовного законодательства России и стран СНГ в регулировании института отсрочки отбывания наказания беременным женщинам и женщинам, имеющим детей // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке.– М., 2005. – С. 310–314.
Петрова Нели. Социалното подпомогане и целите на наказанието лишаване от свобода // Хаджийски М., Петрова Н., Минев Т. Пенитенциарна педагогика. – София, 1999. – С. 89–92.
Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Книга первая "О преступлении". – Х.: Харьков юридический, 2001. – 274 с.
Пионтковский А.А. Условное осуждение в Германском и Австрийском проектах Уголовных уложений. – М., 1911. – 24 с.
Пионтковский А.А. Условное осуждение в Норвегии. – Одесса, 1895. – 17 с.
Пионтковский А.А. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно-правовая теория. – М.: Госюриздат, 1963. – 468 с.
Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 668 с.
Пирвагидов С.С. Понятие, источники и принципы уголовного права: сравнительно-правовой анализ законодательства России и стран – участниц Содружества Независимых Государств. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Ставрополь, 2002. – 16 с.
Пирвагидов С.С., Пудовочкин Ю.Е. Понятие, принципы и источники уголовного права: сравнительно-правовой анализ законодательства России и стран Содружества Независимых Государств. С.-Пб.: Юрид. центр Пресс, 2003. – 297 с.
Плаксина Т., Кондратенко М. Уголовно-правовое значение множественности квалифицирующих убийство обстоятельств // Уголовное право. – 2005. – № 3. – С. 53–55.
План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ від 12 грудня 2001 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи. Затверджено указом Президента України від 20 січня 2006 р. № 39/2006. Офіційний вісник України. – 2006. –№ 4. – Ст. 143.
Плютина Е.М. Уничтожение или повреждение имущества: проблемы квалификации и соотношения со смежными составами преступлений (по материалам судебной практики Краснодарского края). Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Краснодар, 2005. – 25 с.
Побегайло Э. Кризис современной российской уголовной политики // Уголовное право. – 2004. – № 3. – С. 132–134.
Погребняк С. Вплив судової практики на юридичні акти в романо-германській правовій сім’ї // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 4 (35). – С. 92–99.
Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид. вузов и факультетов. – 2-е изд., перераб. – К.: Вентури, 1995. – 288 с.
Познышев С.В. Основные начала науки уголовного права. Выпуск второй. – М., 1909. – 413 с.
Политический режим и преступность / Под ред. В.Н. Бурлакова, Ю.Н. Волкова, В.П. Сальникова. – СПб.: Изд-во Юридический центр Пресс, 2001. – 365 с.
Полтавець В.В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України: Монографія. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2005. – 240 с.
Полтавець В.В. Загальні засади призначення покарання та їх кримінально-правове значення. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2005. – 20 с.
Полуденко А. Зелена вулиця для червоних ліхтарів? // Дзеркало тижня. – 16 грудня 2006 р.
Пономарев П., Ильяшенко А. Уголовно-правовые средства защиты интересов семьи: зарубежный опыт // Уголовное право. – 2002. – № 4. – С. 34–36.
Пономарева Е. Капитан иностранного судна как субъект уголовной ответственности // Уголовное право. – 2004. – № 3. – С. 62–63.
Пономаренко Ю. Вплив Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків на національний кримінальний закон України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 7. – С. 89–92.
Пономаренко Ю.А. Зворотна дія кримінального закону в часі. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2002. – 20 с.
Пономаренко Ю.А. Чинність і дія кримінального закону в часі: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 288 с.
Попов Ю., Кільдюшкіна О. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: проблема системного впорядкування // Право України. – 2006. – № 7. – С. 146–148.
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 27 березня 1992 р. "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини". Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua.
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 р. "Про судову практику у справах про хабарництво". Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua.
Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 р. "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів". Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua.
Правила гри в футбол (ФІФА). Правила проведення боїв з боксу Федерації професійного боксу. http://u3528.71.spylog.com/cnt?cid=352871&f=3&p=1&rn=0.8207999752608459.
Право Европейского Союза. Учебник / Под ред. С. Кашкина. – М.: Юристъ, 2004. – 925 с.
Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. А.Я. Сухарев. – 2-е изд. – М.: НОРМА-ИНФРА.М, 2001. – 840 с.
Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии. Общая часть уголовного права / Под. ред. Кузнецовой Н.Ф. – М.: Юрид. лит., 1991. – 288 с.
Пржевальский В.В. Объединение уголовного законодательства в Швейцарии. –1894. – 124 с.
Присяжнюк Т. Вдосконалення інституту потерпілого в системі кримінального права України. / Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Мат-ли ХІ регіональної наук.-практ. конф. – Л.: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2005. – С. 339–342.
Присяжнюк Т. До дискусії про потерпілого у кримінальному праві // Право України. – 2005. – № 9. – С. 92–95.
Присяжнюк Т. Передумови формування інституту потерпілого у кримінальному праві України // Право України. – 2005. – № 7. – С. 65–68.
Присяжнюк Т.І. Актуальні питання охорони прав потерпілого від злочину // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 3. – С. 23–26.
Приходько О. Роздуми після страти // Дзеркало тижня. – 2005. – 17 грудня.
Приходько Т.М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2001. – 20 с.
Програма інтеграції України до Європейського Союзу. Схвалена указом Президента України від 14 вересня 2000 р. № 1072/2000. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Проект Закону України “Про внесення змін до Кримінального кодексу України" (щодо відповідальності за порушення законів про вибори)" № 6419 від 9 грудня 2004 р., Список авторського колективу. http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=20559.
Проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України” № 2617 від 08.01.2003 р. http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc2.
Проект Кримінально-процесуального кодексу України № 3456-д від 18.11.2005 р. http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=15041.
Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, який доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, від 24 лютого 1988 р. Міжнародні договори України. Том 1. 1986–1990. – К.: Вид-тво "Право", 1997. – С. 285–288.
Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, від 15 листопада 2000 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Протокол проти незаконного виготовлення й обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, від 31 травня 2001 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Пудовочкин Ю. Новый взгляд на источники уголовного права // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С. 140–144.
Пудовочкин Ю. Сравнительно-правовые аспекты действия уголовного законодательства России и стран СНГ по кругу лиц // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 54–56.
Пустовіт О.В. Кримінально-правова характеристика об’єкта і предмета легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2005. – № 1. – С. 175–180.
Пухтецька А. Європейські принципи адміністративного права: поняття і система // Право України. – 2006. – № 10. – С. 15–19.
Рабинович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2004. – 464 с.
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Вид. 5-те. Навчальний посібник. – К.: Атіка. – 2001. – 176 с.
Рамкова Конвенція ООН проти організованої злочинності від 21 липня 1997 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Рамкове рішення Ради ЄС "Про боротьбу з корупцією в приватному секторі" від 22 липня 2003 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Рамкове рішення Ради ЄС "Про боротьбу з тероризмом" від 13 червня 2002 р. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/law_defence.htm.
Рамкове рішення Ради ЄС "Про боротьбу з торгівлею людьми" від 19 липня 2002 р. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/law_defence.htm.
Рамкове рішення Ради ЄС "Про боротьбу із сексуальною експлуатацією дітей і дитячою порнографією" від 22 грудня 2003 р. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/law_defence.htm.
Рамкове рішення Ради ЄС "Про кримінально-правову охорону навколишнього середовища" від 27 січня 2003 р. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/law_defence.htm.
Рамкове рішення Ради ЄС "Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві" від 15 березня 2001 р. Вестник восстановительной юстиции. М.: Общественный центр "Судебно-правовая реформа", 2002. – Вып. 4. – С. 72–77.
Рамкове рішення Ради ЄС "Про підвищення стандартів кримінальної відповідальності з метою покарання за допомогу незаконному в'їзду, транзиту і перебуванню" від 28 листопада 2002 р. http://eulaw.edu.ru/documents/legislation/law_defence.htm.
Рарог А.И. Основные принципы уголовного права ФРГ: (Крит. анализ). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1966. – 20 с.
Рарог А.И. Проблемы множественности преступлений по законодательству Республики Беларусь, РФ и Украины // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. – № 2 (2). Додаток 2. – С. 15–17.
Расторопов С.В. Развитие уголовного законодательства государств СНГ и Балтии об ответственности за причинение вреда здоровью человека // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке. – М., 2005. – С. 314–317.
Рашковская Ш.С. Преступления против правосудия по уголовному законодательству зарубежных европейских социалистических государств / Под ред. В.А. Владимирова. – М.: Акад. МВД СССР, 1978. – 32 с.
Резолюція РЄ "Про двадцять принципів боротьби з корупцією" від 6 листопада 1997 р. http://stopcorruption.ru/index.php?id=27.
Резон А. О преступлениях, наказуемых только по жалобе потерпевшего по русскому праву. – СПб., 1882. – 254 с.
Рекомендация Комитета министров СЕ по политике борьбы с преступностью в изменяющейся Европе от 5 сентября 1996 г. // Уголовное право. – 1999. – № 4. – С. 86–94.
Рекомендація Комітету міністрів РЄ з проблем суспільної реакції на злочинність серед неповнолітніх від 17 вересня 1987 р. http://prison.memo.ru/Seminars/03062003/Materials/Recomend87.doc.
Рекомендація Комітету міністрів РЄ про Європейські правила щодо загальних санкцій і заходів від 19 жовтня 1992 р. Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М.: СПАРК, 1998. – С. 123–124.
Рекомендація Комітету міністрів РЄ про становище потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу від 28 червня 1985 р. http://cenunst.by.ru/humanrights/documents/document.w.132.shtml.
Рекомендація Комітету міністрів РЄ щодо експлуатації сексу з метою наживи, порнографії, проституції, торгівлі дітьми і неповнолітніми, від 9 вересня 1991 р. Сборник документов Совета Европы в области защиты прав человека и борьбы с преступностью. – М.: СПАРК, 1998. – С. 192–196.
Рекомендація Комітету міністрів РЄ щодо спрощення кримінального правосуддя від 17 вересня 1987 р. http: //cenunst.by.ru/humanrights/documents/document.w.134.shtml.
Рекомендація ПА РЄ по використанню ембріонів і плодів людини з метою діагностики, терапії, наукових досліджень, промислового використання і торгівлі від 24 вересня 1986 р. Права пацієнта – права людини в системі охорони здоров’я та медицини: Збірка міжнародних документів / Упор. В.В. Глухівський. – К.: Сфера, 2004. – С. 164–166.
Рекомендація про захист жінок від насильства від 30 квітня 2002 р. http://www1.umn.edu/humanrts/russian/euro/RRec(2002)5.html.
Рекомендація РЄ з питань "розпалювання ненависті" від 30 жовтня 1997 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Рекомендація щодо нових способів роботи з неповнолітніми правопорушниками і ролі правосуддя у справах неповнолітніх від 24 вересня 2003 р. Официальные документы в образовании: 2001–2004. – 2004. – № 24.
Робак В.А. Відповідність санкції ст. 260 Кримінального кодексу України тяжкості злочину // Піднесення до права. Реформування кримінального та кримінально-виконавчого законодавства – головний чинник корегування політики України у сфері виконання кримінальних покарань. Збірник доповідей та тез науково-практичної конференції 21-22 грудня 2006 р. – Запоріжжя, 2006. – С. 207–212.
Розенфельд Н.А. Кримінально-правова характеристика незаконного втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 17 с.
Романюк О. Інститут кримінальної відповідальності юридичних осіб. Міф чи реальність? // Вісник прокуратури. – 2003. – № 12. – С. 44–47.
Рябчинська О.П. Боротьба з розповсюдженням порнографічних предметів і творів, що пропагують культ насильства і жорстокості. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 20 с.
С 1 октября вступает в силу обновленный Уголовный кодекс Испании // http://spain.kp.ru/2003/10/17/doc6933.
Сабитов Т. Принципы поощрения в уголовном праве // Уголовное право. – 2006. – № 1. – С. 54–57.
Савченко А. Особливості структури кримінального законодавства України та США (на рівні федерації): порівняльний аналіз // Право України. – 2006. – № 3. – С. 90–93.
Савченко А.В. Міжнародні та національні питання кримінальної відповідальності за злочини у сфері обігу наркотичних засобів: Навч. посібник / А.В. Савченко, В.І. Осадчий, В.В. Бульба. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. – 112 с.
Саєнко В. Правове регулювання інсайдерських операцій з цінними паперами у державах Європейського Союзу // Право України. – 2001. – № 11. – С. 140–143.
Самошин П.И. Система уголовной ответственности по законодательству ГДР. – М.: ВШ МВД СССР, 1972. – 62 с.
Самые смешные, нелепые и другие удивительные законы всего мира / Сост. Н.И. Хавронюк. – К.: Атика, 2004. – 164 с.
Сафаров Н.А. Европейский ордер на арест: трансформация процесса экстрадиции // Московский журнал международного права. – 2003. – № 4. – С. 194–215.
Сафин Л.Р. Ответственность за уклонение от наказаний, не связанных с изоляцией от общества по уголовному законодательству зарубежных стран // Соотношение преступлений и иных правонарушений: современные проблемы. – М., 2005. – С. 526–529.
Сахарук Т.В. Врахування особи винного при призначенні покарання за кримінальним правом зарубіжних країн, як гарантія додержання прав людини при здійсненні правосуддя / Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Л., 2005. – С. 331–333.
Сахарук Т.В. Юридична природа обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. – № 2 (2). Додаток 2. – С. 233–239.
Свистуленко М.П. Екстрадиція в правовій системі України: основні кримінально-правові аспекти. Дис. ... канд. юрид. наук. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – 237 с.
Северин О. Ювенальна юстиція: актуальність створення і розвитку в Україні та за кордоном // Право України. – 2006. – № 10. – С. 86–88.
Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – Монографія. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. – 724 с.
Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві. Автореф. дис. ... канд... юрид. наук. – Х., 2005. – 20 с.
Сенаторов М. Поняття потерпілого від злочину в кримінальному праві // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – 1 (32). – С. 202–210.
Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві / За ред. В.І. Борисова. – Х.: Право, 2006. – 208 с.
Сенаторов М.В. Потерпілий від злочину в кримінальному праві: Дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2004. – 215 с.
Сенько М.М. Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2005. – 20 с.
Сергіевский Н.Д. Русское уголовное право. Пособие к лекциям. Часть Общая. В кн.: Философия уголовного права. – СПб.: Изд-во Р. Асланова Юридический центр Пресс, 2004. – 348 с.
Сердюк П. Кіберпростір і дія закону про кримінальну відповідальність у просторі // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 5. – С. 101–103.
Сердюк П.П. Кримінологічні та кримінально-правові проблеми ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ насильства і жорстокості. Автореф. дис. ... кан. юрид. наук. – Одеса, 2005. – 20 с.
Серебренникова А.В. Имущественный штраф как вид наказания по УК Германии // Вестник Моск. ун-та. Серия 11. Право. – 1996. – № 1. – С. 59–64.
Серебренникова А.В. Предисловие. В кн: Уголовный кодекс Швейцарии. – СПб., 2002. – С. 56–57.
Сидорин В.В. Сравнительно-правовой анализ национальных систем современного военно-уголовного законодательства России, Франции и Германии. Дис. ... канд. юрид. наук. – М., 2000. – 193 с.
Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. Відомості Верховної Ради України. – 2002. – 31 травня. – № 21. – Ст. 135.
Сімпсон Джеррі. Тероризм і закон: колишні та сучасні міжнародні підходи. В кн.: СІПРІ 2003: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з англ. Стокгольм. між нар. ін.-т дослідження миру; Укр. центр екон. і політ. досліджень ім. О. Разумкова. – К.: Заповіт, 2004. – 652 с.
Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания наказания как форма реализации ответственности за преступление. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – К., 1987. – 35 с.
Скобликов П. Конфискация имущества как наказание: доводы за и против // Уголовное право. – 2004. – № 2. – С. 61–63.
Скора Л. Посягання на свободу законної господарської діяльності: порівняльний аналіз кримінального законодавства України та окремих зарубіжних країн // Право України. – 2005. – № 6. – С. 38–41.
Скупинский Ян. Ответственность за проступки по польскому законодательству // Советская юстиция. – 1979. – № 15. – С. 29–30.
Слєпинін О. Дитина і правосуддя // Дзеркало тижня. – 3 лютого 2007 р.
Слободкин Ю.М. Соучастие по уголовному праву ФРГ: (Критич. анализ). Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1972. – 24 с.
Словарь иностранных слов. – 12-е изд. – М.: Рус. яз., 1985. – 608 с.
Смитиенко В., Агафонов Г. Ответственность юридических лиц – насущная проблема уголовно-правового регулирования // Голос Украины. – 5 марта 1996.
Смык О.А. Проблемы уголовной ответственности за нарушение правил охраны труда (по материалам судебной практики Краснодарского края). Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Краснодар, 2006. – 24 с.
Современное зарубежное уголовное право: в 3-х т. Т. 2. Финляндия, Швейцария / Пер. с нем. С.Л. Либермана / Под. ред. и с предисл. А.А. Пионтковского. – М.: Изд-во иностр. лит., 1961. – 550 с.
Современное зарубежное уголовное право: в 3-х т. Т. 3. Чили. Англия. Греция. Австрия / Пер. с нем. С.Л. Либермана / Под. ред. и с предисл. А.А. Пионтковского. – М.: Изд-во иностр. лит., 1961. – 759 с.
Соловій Я.І. Межі кримінальної відповідальності. Автореф. дис. ... канд. юр. наук. – К., 2004. – 20 с.
Соловйова А.М. Кримінально-правова характеристика примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355 КК України). Дис. ... канд. юрид. наук. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2004. – 217 с.
Спекторский Е.В. Христианство и правовая культура. В кн.: Русская философия права (антология). – СПб.: Алетейя, 1999. – 438 с.
Спиридонов А. Институты экстрадиции и политического убежища в уголовном праве // Уголовное право. – 2004. – № 4. – С. 51–52.
Спільні дії ЄС "Про визнання злочином участі в злочинній організації на території держав-членів Європейського Союзу" від 21 грудня 1998 р. Качка Т. Боротьба з відмиванням грошей: Комплексний порівняльно-правовий аналіз відповідності законодавства України acquis Європейського Союзу в сфері боротьби та запобігання легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. – К.: Вид-тво "Реферат", 2004. – С. 210–212.
Справа "Тейксейра де Кастро проти Португалії" // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 5 (57). – С. 35–40.
Стадник В. Правове регулювання виконання кримінального покарання у виді позбавлення волі щодо неповнолітніх // Право України. – 2005. – № 5. – С. 95–96.
Стадник В.В. До питання виконання покарання у виді позбавлення волі щодо неповнолітніх у зарубіжних країнах // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2004. – № 9. – С. 235–240.
Стан та шляхи гуманізації кримінального судочинства в Україні: Матеріали експертного дослідження / За заг. ред. О.В. Беци. – К.: Геопринт, 2005. – 82 с.
Статистика стану здійснення правосуддя в Україні у 2001–2006 рр. – К.: Верховний Суд України, 2 березня 2007 р. – 14 с.
Статут Ради Європи від 5 травня 1949 р. // Офіційний вісник України. – 2004. – 16 липня. – № 26. – Ст. 1733.
Статут Співдружності Незалежних Держав від 22 січня 1993 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Стифен Джемс. Уголовное право Англии в кратком очертании / Пер. В. Спасович. – СПб.: Изд. В. Ковалевского, 1865. – 598 с.
Стрижевська А.А. Сукупність злочинів за кримінальним правом України. Автореф. дис. ... канд. юр. наук. – К., 2007. – 20 с.
Судимість осіб та призначення мір кримінального покарання у 2003 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 4 (44). – С. 30–32.
Судова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність. Узагальнення, здійснене Судовою палатою у кримінальних справах Верховного Суду України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Судово-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Упорядник і автор передмови М.І. Хавронюк. – К., 2006. – 550 с.
Сухарева Н. Некоторые проблемы регламентации примирения с потерпевшим // Уголовное право. – 2005. – № 1. – С. 130–132.
Таганцев Н.С. Русское уголовное право. – Т. 1. – Тула: Автограф, 2001. – 800 с.
Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике. – К.: Юринком, 1995. – 208 с.
Тард Г. Преступник и преступление / Пер. Е.Выставкиной под ред. М.Н.Гернета. – М.: Тип. И.Д.Сытина, 1906. – 324 с.
Тард Г. Сравнительная преступность. – М., 1907. – 267 с.
Тасаков С. Нравственные начала уголовного закона о необходимой обороне // Уголовное право. – 2006. – № 5. – С. 80–83.
Тацій В.Я., Грошевий Ю.М. Проблеми зближення європейських правових систем як умова гармонізації законодавства України // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. – К., 1998. – С. 53–54.
Телленбах С. О новом Уголовном кодексе Турции // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С. 72–77.
Тимербулатов А.Х. Защита прав кредиторов в уголовном законодательстве Австрии, ФРГ и Швейцарии // Государство и право. – 1994. – № 3. – С. 95–100.
Тихомиров О. Юридична компаративістика як сучасний етап розвитку порівняльного правознавства // Право України. – 2006. – № 5. – С. 34–36.
Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. – М., 1997. – 526 с.
Тропина Т. Л. Европейское законодательство о киберпреступлениях // http://crime.vl.ru/docs/stats/stat_110.htm.
Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2000. – 16 с.
Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України. – К., 2003.
Тростюк З.А. Проблеми тлумачення окремих кримінально-правових понять у коментарях КК України // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. – № 2 (2). Додаток 2. – С. 253–262.
Туляков В.А. Учение о жертве преступления: социальные и правовые основы: дис. ... доктора юрид. наук. – Одесса, 2001. – 484 с.
Туманов Г.А. Методические возможности кибернетики в государственно-правовой сфере // Советское государство и право. – 1982. – № 9. – С. 34–67.
Тупанчески Н.Р. Уклонение от уплаты налогов. (Компаративный анализ). Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – М., 2002. – 36 с.
Тупачески Н. Уклонение от уплаты налогов как уголовное преступление в некоторых странах Европейского союза и в США // Уголовное право. – 2002. – № 1. – С. 50–51.
Туркота С. Виникнення та розвиток правового компромісу: історичні передумови // Право України. – 2002. – № 5. – С. 46–51.
У бельгійських аптеках продаються набори для ейтаназії // Голос України. – 22 червня 2005 р.
Угода про Партнерство і Співробітництво між Європейськими Співтовариствами й Україною від 14 червня 1994 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Уголовное законодательство Норвегии / Науч. ред. Ю.В. Голик. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 375 с.
Уголовное право зарубежных государств. – М.: УДН, 1971–1975. Вып. 1. Источники уголовного права / Власов И.С., Гуценко К.Ф., Решетников Ф.М., Штромас А.Ю. – 1971. – 250 с.
Уголовное право зарубежных государств. – М.: УДН, 1971–1975. Вып. 2. Понятие преступления и вина / Власов И.С., Гуценко К.Ф., Решетников Ф.М., Штромас А.Ю. – 1972. – 207 с.
Уголовное право зарубежных государств. – М.: УДН, 1971–1975. Вып. 3. Стадии преступления и соучастие / Власов И.С., Решетников Ф.М., Штромас А.Ю. – 1973. – 227 с.
Уголовное право зарубежных государств. – М.: УДН, 1971–1975. Вып. 4. Наказание / Власов И.С., Галатонов В.Т., Гуценко К.Ф., Решетников Ф.М. – 1975. – 201 с.
Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учеб. пос. / Под. ред. И.Д. Козочкина. – М.: Омега-Л, Институт международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2003. – 576 с.
Уголовное право зарубежных государств. Особенная часть: Учеб. пос. / Под. ред. И.Д. Козочкина. – М.: Издательский дом "Камерон", 2004. – 528 с.
Уголовное право Российской Федерации. Учебник / Под ред. В.П. Кашепова. – М.: Былина, 2001. – 560 с.
Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: Учебник / Под ред. Е.Л. Стрельцова. – Х.: ООО "Одиссей", 2002. – 762 с.
Уголовное право Федеративной Республики Германии / Пер. с нем. / Отв. ред. Козочкин И.Д. – М.: УДН, 1981. – 105 с.
Уголовное право. Части Общая и Особенная: курс лекций / Г.А. Есаков, А.И. Рарог [и др.]; под ред. А.И. Рарога. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. – 480 с.
Уголовное право. Часть Общая. Учебник для юр. фак-в и инст-в. – М.: Юрид. лит., 1966. – 512 с.
Уголовное уложение для Северо-Германского союза 31 мая 1870. – СПб., 1871. – 83 с.
Уголовно-процессуальный закон Латвийской Республики. Пер. с латыш. "Biznesa infonnacijas birojs". – Рига, 2006. – 240 с.
Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования. – М.: Наука, 1987. – 276 с.
Уголовный кодекс Австрии / Науч. ред. С.В. Милюков. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 352 с.
Уголовный кодекс Австрии / Пер. с нем. – М.: ИКД "Зерцало-М", 2001. – 134 с.
Уголовный кодекс Бельгии / Науч. ред. Н.И. Мацнев. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004.– 561 с.
Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. Б.В. Волженкин. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 510 с.
Уголовный кодекс Испании / Науч. ред. Н.Ф. Кузнецова, Ф.М. Решетников. – М.: Зерцало, 1998. – 218 с.
Уголовный кодекс Франции / Науч. ред. Л.В. Головко, Н.Е. Крылова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 650 с.
Уголовный кодекс Швейцарии / Науч. ред. А.В. Серебренникова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 366 с.
Уголовный кодекс Швеции / По состоянию на 1 мая 1999 года. – М.: Изд-во МГУ, 2000. – 167 с.
Уканов К.Ш. Хищение предметов, имеющих особую ценность, по УК Республики Казахстан // Российский следователь. – 2003. – № 10. – С. 42–45.
Ульяновська О. Правові фікції і правові презумпції: єдність та відмінність // Право України. – 2005. – № 6. – С. 101–103.
Усатий Г.О. Компроміс як засіб вирішення кримінально-правового конфлікту. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2000. – 20 с.
Усатий Г.О. Кримінально-правовий компроміс. Монографія. – К.: Атіка, 2001. – 128 с.
Учебник немецкого уголовного права (Часть общая) А.Ф. Бернера. С примечаниями, приложениями и дополнениями по истории русского права и законодательству положительному Н. Неклюдова. – Том І. – За виданням 1867 г. // http://www.allpravo.ru/library/doc101p0/instrum3264/
Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, від 1 січня 2000 р. Законодавство України. http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
Фаргиев И.А. Учение о потерпевшем в уголовном праве России. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – М., 2005. – 42 с.
Фаткуллина М.Б. Юридические и фактические ошибки в уголовном праве: проблемы квалификации. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2001. – 20 с.
Ферри Э. Уголовная социология. – М., 1908. – 591 с.
Ферри Энрико. Преступления и преступники в науке и в жизни: Две лекции / Пер. с итал. – Одесса: Изд. Н. Лейненберга, 1890. – 54 с.
Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – К., 2004. – 33 с.
Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 280 с.
Фефелов П.А. Понятие и система принципов советского уголовного права. – Свердловск: Средне-Уральское книжное изд-во, 1970. – 143 с.
Филимонов В. Теоретические проблемы учения о вине в уголовном праве // Уголовное право. – 2004. – № 3. – С. 69–71.
Финляндское уголовное уложение и относящиеся к нему узаконения / Предисл. Н.Д. Сергеевского. – СПб.: Тип. А.С.Суворина, 1907. – 208 с.
Філей Ю.В. Кримінально-правові санкції та їх застосування за злочини проти власності. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Львів, 2006. – 18 с.
Філософія. Навч. посіб. для студентів вузів / Авт. колектив під керівн. Ю.В. Осічнюка, В.С. Зубова. – К.: "Фіта", 1994. – 384 с.
Флорес Хосе Луис Фернандес. Пресечение нарушений права войны, совершаемых отдельными лицами // Пресечение нарушений международного гуманитарного права. Сборник статей. – М.: МККК, 1998. – С. 5–72.
Фодор И. Основные принципы, категории и институты нового Уголовного кодекса Социалистической Республики Румынии. – В кн.: Новое уголовное законодательство зарубежных социалистических стран Европы. – М.: ЮЛ, 1974. – 402 с.
Франк Ад. Философия уголовного права в популярном изложении. В кн.: Философия уголовного права. – СПб.: Изд-во Р. Асланова Юридический центр Пресс, 2004. – 348 с.
Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. – К.: Атіка, 2004. – 488 с.
Хавронюк М. Біблійні джерела сучасного кримінального законодавства // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 2. – С. 142–149.
Хавронюк М. Взаємний вплив кримінальних законів європейських держав: історична розвідка // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. Серія юридична. – 2005. – № 2. – С. 72–79.
Хавронюк М. Види кримінальних покарань: досвід європейських держав // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 3. – С. 95–102.
Хавронюк М. Випробування українського кримінального законодавства на "європейськість" // Віче. – 2005. – № 3. – С. 61–62.
Хавронюк М. Вітчизняне законодавство: поняття та види правопорушень // Наше право. – 2003. – № 2. – С. 25–36.
Хавронюк М. Врахування факторів криміналізації діянь в законотворчій діяльності (на прикладі складу злочину "Торгівля людьми") // Вісник Запорізького державного університету (юридичні науки). – 2001. – № 1. – С. 68–76.
Хавронюк М. Деякі проблеми встановлення вини // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. – С. 79–86.
Хавронюк М. Діяння проти життя та здоров’я ненародженої людини мають бути криміналізовані // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 10. – С. 124–128.
Хавронюк М. Загальні положення кримінального права, що містяться у конституціях держав Європи // Наше право. – 2005. – № 3. – С. 25–33.
Хавронюк М. Загальні службові злочинні діяння: особливості їх визначення у кримінальних законах європейських держав // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 4. – С. 124–128.
Хавронюк М. Загальноєвропейське кримінальне законодавство: деякі сучасні риси // Життя і право. – 2005. – № 6–7. – С. 60–64.
Хавронюк М. Злочини зі складною виною у Кримінальному кодексі України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 3. – С. 9–17.
Хавронюк М. Злочинні діяння проти життя людини за законодавством європейських держав // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 4. – С. 109–118.
Хавронюк М. Інститут юридичної та фактичної помилки у кримінальних законах європейських держав // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2005. – № 1. – С. 218–223.
Хавронюк М. Кримінальна відповідальність за хабарництво: європейський досвід // Право України. – 2005. – № 6. – С. 117–120.
Хавронюк М. Кримінальна відповідальність як гарантія реалізації прав та свобод людини і громадянина // Проблеми державного будівництва в України. Вип. 7. – К., 2001. – С. 74–79.
Хавронюк М. Кримінально-правова реституція (за законодавством України та деяких інших європейських держав) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип. 42. – Л., 2006. – С. 302–307.
Хавронюк М. Особливості кримінальної відповідальності вищих посадових осіб, суддів та інших чиновників: конституційний досвід європейських держав з республіканською формою правління // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 2. – С. 110–117.
Хавронюк М. Підприємницьке шпигунство і розголошення комерційної таємниці: юридичний аналіз складів злочинів, питання удосконалення відповідальності // Підприємництво, господарство і право. – 1999. – № 9. – С. 14–21.
Хавронюк М. Положення про покарання у конституціях європейських держав // Держава та регіони. Серія: Право. – 2005. – № 1. – С. 153–161.
Хавронюк М. Поняття злочинного діяння за законодавством європейських країн // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 9. – С. 112–117.
Хавронюк М. Принципи кримінального права (досвід держав Європи) // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2005. – № 2. – С. 200–204.
Хавронюк М. Работоргівля в Україні: чи здатне чинне законодавство ефективно протидіяти їй? // Підприємництво, господарство і право. – 1999. – № 3. – С. 23–31.
Хавронюк М. Щодо відповідності санкцій кримінально-правових норм суспільній небезпеці діянь // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2001. – № 1. – С. 101–109.
Хавронюк М., Корольова Н. Віддієслівні іменники у Кримінальному кодексі України: значення правильного з’ясування їхнього змісту для кваліфікації злочинів // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 4. – С. 94–97.
Хавронюк М.І. Військові злочини: Навчальний посібник. – К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. – 156 с.
Хавронюк М.І. Деякі проблеми визначення суб’єкта злочину за Кримінальним кодексом України // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2004. – № 9. – С. 134–140.
Хавронюк М.І. Дисциплінарні правопорушення і дисциплінарна відповідальність: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2003. – 240 с.
Хавронюк М.І. До питання про Словник кримінально-правових термінів у Кримінальному кодексі України // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 3. – С. 57–64.
Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 504 с.
Хавронюк М.І. Історія кримінального права європейських країн: Монографія. – К.: Істина, 2006. – 192 с.
Хавронюк М.І. Категорії злочинів і санкції Особливої частини КК України: наукові дослідження та деякі висновки. В кн.: Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – К.: А.С.К., 2001. – С. 211–276.
Хавронюк М.І. Комп’ютерні злочинні діяння за законодавством європейських держав // Наше право. – 2005. – № 1. – С. 66–71.
Хавронюк М.І. Конституції європейських держав як джерела кримінального законодавства // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2005. – № 12. – С. 53–91.
Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
Хавронюк М.І. Кримінально-правові засоби протидії організованій злочинній діяльності: досвід зарубіжних країн і законодавчі пропозиції для України // Кримінальне право України. – 2006. – № 1. – С. 84–99.
Хавронюк М.І. Нотатки до реформи кримінального законодавства // Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем. – К., 2000. – С. 223–226.
Хавронюк М.І. Особливості визначення санкцій у кримінальних законах європейських держав // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя Незалежності України. 2005. – Вип. 2. – С. 13–22.
Хавронюк М.І. Приватне обвинувачення і примирення за кримінальним законодавством України та інших держав Європи // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 3. – С. 120–126.
Хавронюк М.І. Сучасне загальноєвропейське кримінальне законодавство: проблеми гармонізації: Монографія. – К.: Істина, 2005. – 264 с.
Хавронюк М.І. та ін. Військові злочини: Комент. законодавства / М.І. Хавронюк, С.І. Дячук, М.І. Мельник; Відп. ред.: М.Д. Дрига, В.І. Кравченко. – К.: Вид-тво А.С.К., 2003. – 272 с.
Хавронюк М.І. Термінологічні вади нового Кримінального кодексу України // Підприємництво, господарство і право. – 2002 р. – № 6. – С. 77–81.
Хавронюк М.І. Терор / Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т. 6: Т–Я. – 2004. – С. 47.
Хавронюк М.І. Тероризм / Юридична енциклопедія: В 6 т. 6-й том. Т.-Я. – К.: Укр. енцикл., 2004. – С. 47–50.
Хавронюк М.І. Шпигунство / Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. Т. 6: Т–Я. – 2004. – С. 445.
Хавронюк М.І., Мельник М.І. Ознаки і поняття організованої групи та злочинної організації (кримінально-правовий аспект) // Право України. – 2000. – № 4. – С. 59–64.
Хавронюк Н. Непреступления и квазипреступления в УК Украины // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке.– М., 2005. – С. 286–289.
Хавронюк Н. Поводы, причины, условия и способы криминализации общественно опасных деяний // Уголовное право: стратегия развития в ХХІ веке. – М., 2004. – С. 447–453.
Хавронюк Н. Соотношение преступлений и других правонарушений (на примере законодательства Украины) // Соотношение преступлений и иных правонарушений: современные проблемы: Мат-лы IV Междунар. науч.-практ. конф., посвящ. 250-летию образования Моск. гос. ун-та им. М.В. Ломоносова. – М.: ЛексЭст, 2005. – С. 610–622.
Хавронюк Н. Что новый кодекс нам готовит? // Зеркало недели. – 25 марта 2000 р.
Хавронюк Н.И. Об усовершенствовании категориального аппарата уголовного закона (на примере Уголовных кодексов Украины и России) // Вестник научных трудов Нижнекамского филиала Московского гуманитарно-экономического института. Вып. 2. Часть 1. – Нижнекамск, 2000. – С. 51–54.
Хайне Г. Коллективная уголовная ответственность: проблема санкций. Предварительные замечания. // http://www.nbpublish.com/lpmag/single_mag.php?id=52&month=7&year=2001.
Халимон С. Правове регулювання виконання покарання у виді громадських робіт (порівняльний аналіз на прикладі України, Російської Федерації та Республіки Білорусь) // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 11. – С. 146–148.
Харченко В.Б. Кримінально-правова охорона авторського права та суміжних прав. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1996. – 24 с.
Хлевицький В. Реформування чинного законодавства України у світлі Конвенції про кіберзлочинність // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 6. – С. 123–126.
Хоменко І.В. Логіка – юристам: Підручник. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 392 с.
Хомич В.М. Уголовная политика в Республике Беларусь: результаты и перспективы реформирования // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України. – 2004. – № 2 (2). Додаток 2. – С. 17–28.
Хомич В.М. Уголовное законодательство Республики Беларусь нуждается в расширении альтернативных форм воздействия на правонарушителей при осуществлении правосудия по уголовным делам // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – 2004. – № 9. – С. 119–125.
Хорольський Р.Б. Судовий прецедент як джерело права Європейського Співтовариства // Проблеми законності. – 1999. – Вип. 39. – С. 204–209.
Хрунхаюзен М. Некоторые основы и главные принципы Нидерландского Уголовного Кодекса. В кн.: Уголовный кодекс Голландии. – СПб., 2002. – С. 11–33.
Царьов Р.В. Використання компаративістського методу при реформуванні виконання покарання у виді позбавлення волі неповнолітніх в Україні // Піднесення до права. Реформування кримінального та кримінально-виконавчого законодавства – головний чинник корегування політики України у сфері виконання кримінальних покарань. Збірник доповідей та тез науково-практичної конференції 21-22 грудня 2006 р. – Запоріжжя, 2006. – С. 193–201.
Цибуленко Є.Н. Імплементація міжнародного гуманітарного права: досвід Нідерландів // Міжнародне право і національне законодавство. Збірник наукових праць. Вип. 3. – К.: Київський міжнародний університет, 2003. – С. 28–30.
Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – 3 жовтня. – № 40. – Стаття 356.
Циппеліус Райнгольд. Юридична методологія. Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів – Роман Корнута. – К.: Вид-тво "Реферат", 2004. – 176 с.
Чаричанський О.О. Підстави кримінальної відповідальності за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, за Кримінальним кодексом України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2004. – 20 с.
Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Юрайт-М, 2002. – 432 с.
Черкасова Т.В. Концептуальные основы и сравнительный анализ развития законодательства России и Чехии в сфере борьбы с компьютерными преступлениями // Информационная безопасность и компьютерные технологии в деятельности правоохранительных органом. – Саратов, 2003. – С. 85–94.
Черри Р. Развитие карательной власти в древних общинах. – СПб., 1907. – 111 с.
Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2006. – 608 с.
Чунталова О.В. Личность виновного: проблемы назначения наказания по уголовному законодательству России и других стран СНГ. Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Краснодар, 2006. – 24 с.
Шалгунова С. Покарання за корисливі злочини в проекті Кримінального кодексу України // Право України. – 1999. – № 12. – С. 70–72.
Шамардин А.А. Частные начала обвинения и становление принципа диспозитивности в уголовном процессе России. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 2001. – 20 с.
Шапченко С.Д. Оценочные признаки в составах конкретных преступлений. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1988. – 24 с.
Шаргородский М.Д. Современное буржуазное уголовное законодательство и право. М.: Госюриздат, 1961. – 111 с.
Шарипкулова А.Ф. Сравнительный анализ некоторых норм об ответственности за экологические преступления по УК РФ и УК стран ближнего зарубежья // Пять лет действия УК РФ: итоги и перспективы. – С. 434–439.
Шевчук С. Адаптація законодавства: між РЄ та ЄС // Голос України. – 19 травня 2006 р.
Шемшученко Ю.С. Європейське право: теорія і практика // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції. – К., 1998. – С. 26.
Шепелєва Н.В. До питання про відповідальність за посягання на життя, встановлену спеціальними кримінально-правовими нормами // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 9 (61). – С. 33–35.
Школа С.М. Кримінально-правові проблеми застосування амністії та здійснення помилування в Україні. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2004. – 20 с.
Шостко О.Ю. Теоретичні передумови й практика розробки та реалізація програм попередження злочинності неповнолітніх у США. Автореф. дис. ... канд. юр. наук. – Х., 1997. – 20 с.
Шумилов В.М. Международное право и глобальная правовая система / Московский журнал международного права. – 2002. – № 4. – С. 7–8.
Шупилов В.П. Институт пробации в уголовном праве Англии и США. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1968. – 16 с.
Щедрин Н.В. Меры безопасности как средство предупреждения преступности: Автореф.. дис…. докт. юрид. наук. – Екатеринбург, 2001. – 42 с.
Щерба С., Додонов В. Уголовная ответственность за заражение венерическими заболеваниями и ВИЧ-инфекцией по законодательству России и зарубежных стран // Уголовное право. – 2005. – № 3. – С. 65–69.
Щербина О.Ю. Логіка для юристів: Курс лекцій. Вид. 2-ге. – К.: Юридична думка, 2004. – 264 с.
Юзиханова Э. Криминологические достоинства российского уголовного законодательства // Уголовное право. – 2006. – № 3. – С. 99–103.
Ющик О.І. Кримінально-правове регулювання діяння, пов’язаного з ризиком за законодавством України. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Чернівці, 2004. – 19 с.
Якушин В.А. Ошибка и ее уголовно-правовое значение. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1988. – 128 с.
Яни П.С. Конфискация имущества и уголовная ответственность // Уголовное право. – 2006. – № 2. – С. 131–135.
Яценко С.С. Ніякого покарання без закону (стаття 7 Конвенції про захист прав людини і основних свобод): аспекти реалізації // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 5. – С. 79–89.
Яценко С.С. Уголовно-правовая охрана общественного порядка (Сравнительно-правовое исследование). Автореф. дис. ... доктора юрид. наук. – К., 1988. – С. 10–14.
Яценко С.С. Уголовно-правовая охрана общественного порядка. (Сравнительно-правовое исследование). Дис. ... доктора юрид. наук. – К.: Киевский гос. ун-т им. Т.Г. Шевченко, 1988. – 585 с.

Приложенные файлы

  • docx 16460578
    Размер файла: 373 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий