ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ

Шановні студенти!
Прочитайте та законспектуйте текст лекції та виконайте завдання і дайте відповіді на запитання до лекції.
Ви повинні знати
основні тенденції розвитку літератури ХХ століття
визначення понять «авангардизм», «модернізм» (у літературі).
Ви повинні вміти
визначати розвиток модернізму і авангардизму як провідні тенденції літературного процесу першої половини ХХ століття;
висловлювати власне судження про суспільно-історичний розвиток світу в І пол. ХХ ст. та його неоднозначні зв’язки з культурним і літературним процесом;
визначати футуризм, кубізм, дадаїзм, експресіонізм, сюрреалізм як основні течії авангардизму 1910-20-их років;
висловлювати судження про долю реалізму в літературі XX ст. (з одного боку – продовження традицій літератури попередніх епох, з другого – пошуки нових засобів і форм художнього вираження, взаємодія з модернізмом);
розповідати про особливості культурної ситуації в умовах тоталітаризму;
характеризувати роздвоєння культурного процесу на два річища (елітарну та масову культуру) як характерну ознаку культурної ситуації ХХ століття.
За будь-якою інформацією стосовно виконання завдань звертайтесь:
м.т. 0669179175
електронна адреса [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
сторінка в ВК [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Бажаю успіху!



ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ
1 . Панорама літературного процесу ХХ ст.
XX століття епоха глобальних зрушень у світовій літературі й культурі, пов'язаних передусім з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношення з людським буттям. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, звільняється від соціальної залежності, головною ознакою його стають свобода самовиявлення митця і пошук нових форм у творчості.
Революція в мистецтві була зумовлена також новим баченням людини та її проблем. Фактично XX ст. розпочалося з усвідомлення того, що "померли всі боги, залишилась одна людина" (Ф. Ніцше). Вона стає центром художнього твору як самостійна категорія, як особливий і неперевершений світ, що має свої закони. Пізнання законів людської свідомості головне покликання митців XX ст. Особистість постає надзвичайно величною з точки зору духовного саморозвитку і водночас суперечливою і незахищеною перед лицем всесвіту. Але головне, чим визначається розвиток культури XX ст. це прагнення розкрити проблеми кожної окремої людини у контексті вічних законів духовного буття. Герої творів перестають бути "соціальними типами". Митців більше цікавить те, що вирізняє людину серед інших. "Цілісну особистість" заступає "людина як непересічна особа", "людина як симптом" (О- Звєрєв), позбавлена багатьох типових рис і відносно не залежна від дійсності, проте більше пов'язана з іншою реальністю "життям душі".
Революцію у мистецтві засвідчили малярські полотна П. Сезанна і П. Пікассо, поезії Г. Аполлінера, Т.-С. Еліота і Р.-М. Рільке, романи Дж. Джойса і М. Пруста, вистави П. Дягилєва, Вс. Мейєрхольда, Л. Курбаса, музика М. Равеля та І. Стравінського, кіно Дж. Гріффіта, С. Ейзенштейна, О. Довженка та ін. Однією з характерних ознак цієї епохи є взаємодія різних видів мистецтва. Наприклад, метафоричний живопис П. Пікассо вплинув на творчу манеру Г. Аполлінера, П. Елюара, Б. Сандрара, імпресіоністична манера К. Моне на художню практику Р.-М. Рільке, Т.-С. Еліота, К. Гамсуна, естетика кубістів на мову і композицію творів Г. Стайн, В. Маяковського, Г. Аполлінера, прийом кінематографічного монтажу на романи "потоку свідомості" Дж. Джойса, М. Пруста тощо.
У XX ст. художній твір усвідомлюється як самостійний, довершений світ, що має власну цінність. Мистецтво шукає нових форм побудови, відмінних від традиційних. Це відзначив у 1881 р. П. Гоген, назвавши живопис П. Сезанна пошуками "формули рецепту, як сконцентрувати виразність своїх почуттів і відчуттів в одному-єдиному прийомі". Протягом усього XX ст. мистецтво перебуває у пошуку різноманітних художніх "формул".
На розвиток культури великий вплив мали філософські концепції. Мистецтво стало приділяти більше уваги питанням світоглядного характеру, намагаючись визначити місце особистості у всесвіті, загальні закони духовної еволюції людства, моральні чинники розвитку цивілізації. У цьому плані помітний вплив справили ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, 3. Фрейда та ін. Нерідко письменники самі стають філософами, поєднуючи у своїй творчості художню уяву і концептуальне (філософське) мислення (В. Розанов, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Р. Варт).
У період "художньої революції" виявилася ще одна риса, яка визначила розвиток культури XX ст. Це рух від аналізу до синтезу на рівні структури, композиції, змісту і мови твору. У літературі постають принцип багатотематизму, прийоми сміливого поєднання різних часових планів і просторів, монтажу тощо. Така синтетичність сприяла осмисленню суб'єктивного і об'єктивного світів як певної єдності, багатогранної й неоднозначної.
У літературі XX ст. помітну роль відіграє міфологізм. За допомогою міфу письменники прагнуть усвідомити логіку розвитку світу, розгадати таємницю духовної еволюції людства, створити універсальні моделі буття.
2. Основні тенденції розвитку літератури ХХ ст.
Починаючи з кінця XIX ст., докорінно змінюються форми мистецтва, домінуючу роль перебирає на себе модернізм.
а) Модернізм- (фр. modern сучасний, найновіший) загальна назва нових літературно-мистецьких течій XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.
Виник наприкінці XIX ст. у Франції (Ш. Бодлер, П. Верлен, А.Рембо та ін.), невдовзі поширився в Бельгії (група "Молода Бельгія"), Польщі ("Молода Польща"), Росії (О. Блок, І. Анненський, О. Мандельштам та ін.), Австрії (Р.-М. Рільке) та інших країнах. Врешті став однією з визначальних прикмет літератури XX ст. В Україні модернізм утверджується на початку XX ст. у творчості М. Вороного, О. Олеся, М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Зерова та ін. Уперше за свою історію українське письменство віддало перевагу в мистецтві естетичному критерію, не забуваючи при цьому своєї ролі й у загальнонаціональному процесі. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, що визначило його своєрідність на тлі світового мистецтва XX ст.
Головна увага у модерністських творах зосереджена на вираженні глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, пошуках шляхів виходу за межі конкретного й історичного, притаманних реалізму та натуралізму, можливостях досягнення "високої всезагальності", тобто на відкритті універсальних тенденцій духовного розвитку людства.
Загальні риси модернізму:
особлива увага до внутрішнього світу особистості;
орієнтація на вічні закони буття і мистецтва;
надання переваги творчій інтуїції;
розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникнути у найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ;
схильність до містицизму, підсвідомого;
пошук нових формальних засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);
прагнення відкрити вічні ідеї, що можуть перетворити світ за законами краси й мистецтва;
створення нової художньої реальності, рівнозначної довколишній дійсності, та експерименти (літературна гра) з цією новою реальністю.
Загалом модернізм ґрунтується на "філософії життя".
"Філософія життя" суб'єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, що виник у Німеччині (Ф. Ніцше, В. Дільтей) і Франції (А. Бергсон) на межі XIX XX ст., у центрі його розуміння життя як абсолютного, безмежного начала світу, різноманітного у своїх проявах. Життя вічно рухається, його не можна збагнути за допомогою розуму або почуття, а лише завдяки інтуїції, особистому переживанню. Вищим знанням модернізм проголосив не науку, а поезію, зважаючи на її здатність одухотвррювати світ, проникати в найінтимніші глибини.
Український модернізм постав не лише під впливом філософських і мистецьких віянь Заходу, а й на основі відновленої вітчизняної традиції, зокрема "філософії серця", що мала чимало спільних ознак з "філософією життя".
"Філософія серця" основний традиційний напрям української філософії, який відображає специфіку ментальної свідомості, що проявляється в яскравих емоційних формах "кордоцентризму". Уперше найповніше формулювання "філософії серця" спостерігається у вченні Г. Сковороди, який зазначав: "Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота, сила, поза якою ми є мертва тінь". Особливої актуальності "філософія серця" набула на початку XX ст. під впливом європейської "філософії життя". На їх перетині сформувався український модернізм. "Кордо-центричний" пафос спостерігається в ліриці неоромантиків, символістів, особливо Олександра Олеся, який умів бити "по розірваних струнах на серці своїм".
Для світового модернізму характерні активне новаторство в царині змісту й форми, а також підкреслена умовність стилю, що відбиває не лише індивідуально-конкретне, а й загальне у певних тенденціях розвитку. У центрі твору людина, яка шукає сенс буття, прислухаючись до власних переживань і стаючи немовби оголеним нервом епохи.
У модерністському творі поєднуються свідоме й підсвідоме, земне й космічне, що здійснюється передусім у психологічній площині душі особистості, яка прагне усвідомити сутність свого існування з позиції вічності.
Модернізм виявляється у різних стильових течіях: імпресіонізм, екзистенціалізм, символізм, акмеїзм тощо. Одним із помітних відгалуджень модернізму є авангардизм.
б) Авангардизм (фр. avangarde передовий загін) термін на означення так званих "лівих течій" у мистецтві.
Виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей. Роль авангардизму полягає у розкритті кризових, хворобливих явищ у житті й культурі, які нерідко подаються у гшертрофованій формі, у запереченні традиції й шуканнях супернової естетики.
Якщо модернізм знаменує глибинний переворот естетико-художнього мислення і творчості, то авангардизм є проявом цього перевороту в найбільш радикальних і навіть екстремальних формах. Авангардизмові притаманне бунтарство, яке, починаючи з бунту проти "застарілих" форм мистецтва, поширювалося й на форми суспільного життя, що засвідчують російський футуризм, німецький експресіонізм, французький сюрреалізм тощо. Заперечення традиційних мистецьких форм поєднується в авангардизмі зі сміливим пошуком нових жанрів, стилю, мови. Експерименти авангардистів не завжди були конструктивними, але не можна заперечувати їхнього внеску в оновлення й збагачення зрбражально-виражальних засобів мистецтва.
Питання про взаємодію модернізму з іншими напрямами складне. Безперечним є розрив раннього модернізму з естетикою мімесисму, тобто розумінням мистецтва як наслідувача життя, на чому ґрунтувалися художні системи від ренесансу до класицизму, а в XIX ст. реалізм і натуралізм.
Проте вже в 1020-х роках XX ст. в модерністських творах (Р.-М. Рільке, Г. Аполлінера, Б. Пастернака, М. Хвильового, Г. Косинки та ін.) простежується тенденція до "поетики синтезу", відображення буття сучасного світу в його складності й розмаїтості. Загалом культурні традиції живили модерністські пошуки.
Наприклад, найвизначніші з течій кінця XIX початку XX ст. символізм і неоромантизм тісно пов'язані з романтизмом, є його пізніми модифікаціями. Слід відзначити також неокласицизм Т.-С. Еліота, А. Жіда, творчість М. Пруста, який навчався у французьких і російських майстрів психологічного роману, а також культ античності в творах українських неокласиків, англійському та американському імажизмі. Навіть російські кубофутуристи на чолі з В. Маяковським, які оголосили завдання "скинути класику з корабля сучасності", теж деякою мірою розвивали культурні традиції, зокрема тонічного віршування, і цим збагатили систему версифікації, знайшли нові структури й жанри.
Загалом модернізм це динамічна відкрита система, яка використовує різні художні традиції та стилі. Тому невипадково в модернізмі поширюються течії та школи з префіксом нео-: неоромантизм, неокласицизм, необароко, неототика тощо.
На зміну модернізмові в останній третині XX ст. приходить постмодернізм, який має інші естетичні засади і створює іншу загальну парадигму літератури.
в) Постмодернізм (лат. post префікс, що означає наступність, фр. moderne сучасний, найновіший) загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму та авангардизму.
Постмодернізму притаманне відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх і найдавніших, і новітніх форм буття. Відтак принципи відтворюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з властивими йому рисами еклектики (механічного поєднання поглядів), тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії (натяку). Усвідомлюючи розрив духовних, суспільних і культурних зв'язків, постмодерністи намагаються відбити це у своїх творах, використовуючи різноманітні метафори, асоціації, цитати, враження, замальовки, маніпулювання якими дає можливість відкрити загальні закони буття і свідомості. Постмодернізм утвердився у творчості Дж. Апдайка, У. Еко, В. П'єцуха, А. Бітова, а також В. Медведя, Ю. Андруховича, Є. Пашковського та ін.
У XX ст. розвивається і реалізм, хоча на відміну від XIX ст. не він визначає основний напрям і характер літературної епохи, поступившись модернізмові. Тією чи іншою мірою реалізм існував у Франції, Англії, Німеччині, США, Україні та інших країнах, але докорінна зміна форм суспільного життя і глибокий переворот у художньому мисленні й свідомості зумовили нові його риси.
г) Реалізм (від лат. realis речовий, дійсний) ідейно-художній напрям у літературі й мистецтві, що полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу еоціально-кггоричних обставин на формування духовного світу особистості.
Головне місце в реалістичній літературі посідає пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Реалізм є засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу. Принцип наслідування дійсності усвідомлюється як критерій художності.
Визначальні риси реалізму:
прагнення до об'єктивності та безпосередньої достовірності відображення;
послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя "у формах самого життя");
конкретно-історичний підхід до явищ дійсності (історизм);
правдивість у зображенні деталей;
віра в гуманістичні ідеали;
конфліктність як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
переважання прозових жанрів у літературі (роман, повість) та ін.
Різниця між реалізмом XIX і XX ст. зумовлена передусім стрімкими змінами в навколишній дійсності, яка є головним об'єктом зображення реалістів. Починаючи з кінця XIX ст., посилюється тенденція до порушення глобальних проблем світобудови та індивідуального буття. Реалізм XX ст. тяжіє до широких узагальнень, що відбивають суцільну картину всесвіту і становище людини в ньому. Загострюється відчуття катастрофічності світу, кризи, що охопила різні сфери суспільства й свідомості людини. Деякі з реалістів XX ст., на відміну від своїх попередників, втратили оптимістичний погляд на життя, не погоджуючись з формами існуючого ладу (Б. Шоу, Дж. Лондон, А. Платонов та ін.). Оповідь відзначається напруженим драматизмом, за яким приховується глибокий біль авторів за долю всесвіту й людства.
Ідеї перетворення дійсності, соціальні експерименти, що поширилися в суспільстві з початку XX ст., вплинули певним чином і на реалізм, який стає своєрідним літописом епохи, а також засобом художнього передбачення. Змальовуючи загальні зрушення й катаклізми, реалісти прагнуть застерегти людей від нових помилок, хибного вибору, розриву духовних зв'язків.
Реалістичні твори XX ст. відзначаються концентруванням у змісті та формі. Спостерігаються поєднання різних просторових і часових планів, порушення послідовності, прийомів "стиснення" дії, що відбиває складність самої дійсності. Велика роль належить підтексту, елементам символіки, метафоричності оповіді, міфологічному началу, які надають реалістичним творам широкого філософського значення. Синтез конкретно-історичного і узагальненого підносить реалізм XX ст. на новий рівень осмислення дійсності, який відповідає потребам епохи, прагненню усвідомити закони людського життя з позицій вічності.
Реалізм XX ст. визначається розмаїттям стилів і течій (документальна, соціально-побутова, історична, фольклорно-міфологічна тенденції та ін.), серед яких помітно виділяються дві головні філософсько-інтелектуальна і психологічна.
Філософсько-інтелектуальна лінія, сформувавшись у художній творчості А. Франса, М. Унамуно та ін., розвивається; у творах Т. Манна, К. Чапека, А. Сент-Екзюпері, В. Підмогиль-ного та інших письменників. Для неї характерне посилення уваги до таких актуальних проблем, як людина і цивілізація, мистецтво і дійсність, особистість і суспільство, життя і смерть тощо. Філософсько-інтелектуальні твори будуються навколо певних ідей, які вирішуються неоднозначно, змушуючи читачів самим робити висновки щодо сенсу загального та індивідуального існування. Автори нерідко вдаються до широких узагальнень, прагнучи розгадати таємниці людської душі та всесвіту. У центрі філософсько-інтелектуальних творів завжди мислячий герой, духовно багата особистість, яка переймається складними питаннями епохи. Філософсько-інтелектуальна тенденція виявляється у різних жанрах есе, романах-роздумах, "повістях-притчах, драмах-алегоріях тощо. Використовуючи філософські монологи й діалоги, багатозначну символіку, "потік свідомості" тощо, вона активно взаємодіє з іншими різновидами реалізму XX ст. (документальною, історичною, соціально-побутовою, психологічною літературою), а також із модернізмом.
Психологічна тенденція у реалістичній літературі активізується на зламі XIX XX ст. Спираючись на досвід Ф. Достоєвського, Ф. Стендаля, Л. Толстого, А. Чехова, Гі де Мопассана, Г. Флобера, письменники все більше звертаються до внутрішнього світу людини, її духовного життя. Ця тенденція ґрунтується на індивідуальному досвіді особистості, почуття й переживання якої є критерієм оцінки світу. Розвиток сюжету визначає еволюція свідомості. Фабула підпорядковується рефлексії, самозосередженню. Для психологічної літератури важливі не зовнішні події, а факти внутрішнього життя, які зумовлюють плин часу. Підкреслена суб'єктивність визначає твори Г. Джеймса, А. Шніцлера, ранню творчість К. Гамсуна, ліричну прозу І. Буніна, М. Коцюбинського, Г. Косинки. Нерідко письменники використовують засоби модернізму: імпресіоністичну манеру, символічну багатозначність тощо. Психологічна тенденція реалізму XX ст. наближає його до модернізму. Інколи цей зв'язок настільки тісний, що важко визначити межу між ними, але саме в цьому зближенні полягає одна із характерних ознак літературного процесу XX ст. увага до духовних проблем особистості, від вирішення яких залежить і суспільне існування.
Реалізм XX ст. виявляється в різних жанрах: соціально-психологічного роману (Р. Роллан, Ф. Моріак, Е.-М. Ремарк, Е. Хемінгуей, Г. Белль), соціально-психологічної драми (Б. Шоу, Ю. О'Ніл), історичного роману та історичної драми (Р. Роллан; Л. Фейхтвангер, Б. Шоу), роману-антиутопії (Є. Замятін", О. Хакслі, Дж. Оруелл), біографічного роману (А. Моруа), епопеї (Дж. Голсуорсі), психологічного оповідання (Т. Манн, С. Цвейг) тощо. Простежується тяжіння до об'єднання різних жанрових структур і стилів. Письменники-реалісти XX ст. люди різних поглядів і переконань, але основа їхньої творчості гуманізм і демократизм.
Певний вплив на розвиток світової літератури XX ст. мав робітничий і соціалістичний рух. Віяння соціалізму знайшли відображення у творчості Б. Шоу та Г. Уеллса в Англії, Р. Рол-лана і А. Барбюса у Франції, Дж. Лондона, Б. Сінклера, К. Сендберга у США, Е. Верхарна у Бельгії, М. Андерсена-Нексе у Данії та багатьох інших майстрів слова.
Пафос перетворення дійсності, піднесення ролі особистості у боротьбі за свободу і демократію визначають появу нових ознак реалізму в різних країнах, у першу чергу в Росії, жовтневі події якої захопили мільйони людей і вплинули на творчість письменників усього світу. Окремі твори О. Горького, А. Барбюса, Б. Брехта, В. Незвала та ін. відзначаються зображенням конфлікту між старим і новим світом, активною суспільною позицією автора, створенням образу людини, що змінює навколишню дійсність, великою вірою у перемогу народу і встановлення справедливих законів на всій землі. Однак формування радянської тоталітарної держави і втручання комуністичної ідеології у сферу культури зумовили появу штучного методу соціалістичного реалізму, який не мав нічого спільного з творенням дійсних художніх цінностей.
Соціалістичний реалізм псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі, визначальними рисами якого були позаестетичні принципи: партійність як абсолютизований критерій класової доктрини марксизму-ленінізму, звульгаризована народність, пролетарський інтернаціоналізм тощо.
Естетичні категорії позбавлялися свого природного значення. Проголошений для зображення дійсності "в її революційному розвитку", соціалістичний реалізм обмежувався переважно ідеологічними засобами. Мистецтво (в якому бажане трактувалося як дійсне) розглядалося лише в утилітарному значенні, у вигляді "гвинтика і коліщатка загальнопроле-тарської справи". Це була література, побудована за певною схемою, в якій ідеологічні конфлікти домінували над естетичною виразністю. Досить було авторові поставити в центр твору комуніста і показати перемагаючу роль робітничого класу й селянства, як така література одразу зараховувалася до "найвищих надбань мистецтва". Адміністративно-казармена система, що існувала до середини 80-х років, негативно вплинула на розвиток літератури, призвела до загибелі багатьох талановитих митців у Росії, Болгарії, Польщі, Чехії та інших країнах. В українській літературі ці процеси набули трагічних форм. Починаючи з середини 20-х початку 30-х років, радянський уряд переслідував видатних українських митців, які відстоювали незалежність України і право на творення національної культури, розвиток мови, духовну свободу. Були знищені цілі напрями, течіі, школи. Загинули в концтаборах М. Зеров, В. Шдмогильний, М. Драй-Хмара, М. Вороний, Г. Косинка та ін. Опинилися в еміграції Олександр Олесь, Михайло Орест, Є.Малаиюк, О. Теліга, В. Винниченко та ін. Покінчили життя самогубством М. Хвильовий, М. Скрипник та ін. Духовна боротьба з насильством визначає активний характер української літератури XX ст.
Протягом XX ст. розгортався конфлікт не лите між тоталітаризмом і мистецтвом, а й між масовою та класичною культурою.
Масова література численні твори розважального і дидактичного (повчального) характеру, розраховані на широку читацьку аудиторію.
На відміну від справді високого мистецтва, масові видання ставлять за мету перш за все зацікавити читача, що досягається різними засобами (ілюстраціями, мелодраматизмом, еротичністю, захоплюючим сюжетом тощо). До масово! літератури належать фантастичні твори, детективи, "банальна белетристика" та ін. Підпорядкована літературній моді, вона швидко втрачає свою актуальність, змінюючи зміст і оформлення. Масова культура нерідко використовується як спосіб маніпулювання суспільною свідомістю. Здебільшого вона позбавлена естетичної цінності, проте інколи серед масових видань трапляються цікаві явища, які не втрачають свого художнього значення з плином часу і зумовлюють певні зміни в класичній літературі.
Класична література термін для позначення визначних, всесвітньо визнаних творів, що відповідають критерію художності, засвідчують появу нових естетичних форм і є надбанням не лише національної, а й світової культури.
Класиками XX ст. вважають М. Булгакова і А. Камю, Г. Гарсіа Маркеса і Е. Хемінгуея, Р.-М. Рільке і Т.-С. Бліота, М. Хвильового, М. Зерова та ін.
Таким чином, у XX ст. відбулася не просто зміна літературних напрямів, а розпочався глибинний переворот, що охопив усі сфери мистецтва, в тому числі й літературу. Спостерігалася кардинальна зміна естетичного світогляду, художнього мислення і форм творчості. Виникнення модернізму і його домінуюча роль у різних видах мистецтва визначили характер і обличчя епохи, хоча це не заперечує значення інших напрямів. Розмаїття естетичних форм і методів, багатство творчих індивідуальностей, яких інколи неможливо віднести до якогось певного напряму, засвідчують прогрес у літературі XX ст.
3. ЛІТЕРАТУРА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ
Кінець XIX початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті й творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбувалися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.
Мистецтво першої половини XX ст. передусім визначають такі явища, як декаданс, ранній і зрілий модернізм.
а) Ранній модернізм умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму. Ранній модернізм уперше відмовляється від зображення "життя у формах життя". Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як "засіб суспільного прозріння і виховання", а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання.
Ранній модернізм пориває з традиціями реалізму і натуралізму XIX ст. Однак зовсім іншим було його відношення до романтизму, систему якого він не відкидав, а, навпаки, використовував як вихідну. Зачинателями раннього модернізму були, як правило, пізні романтики (ІП. Бодлер, Леся Українка та ін.). Не випадково в Німеччині й Австрії явища літератури кінця XIX ст. об'єднували під спільною назвою неоромантизму. Від романтизму ранні модерністи перейняли неприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу й мистецтва, поетику контрасту й антитези.
б) Зрілий модернізм складається в 10-х роках XX ст. У ньому простежується відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошуку нових фори одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося у поезії пізнього Р.-М. Рільке, Г. Аполлінера, Т-С. Еліота, Б. Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як сюрреалізм, імажизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм та ін. У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини й мистецтва, прагнення до роз'єднання часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися у творчості Ф. Кафки, Дж. Джойса, М. Пруста, У. Фолкнера та ін. На зміну модернізму в останній третині XX ст. приходить епоха постмодернізму.
Щодо декадансу, то це скоріше специфічний умонастрій кінця століття, ніж художня система.
в) Декаданс (франц. decadence занепад) узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється у літературі, мистецтві, культурі.
Як конкретно-історичне явище постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін на позначення нових художніх тенденцій. У європейській літературі поширився на межі XIX XX ст.
У центрі декадентської літератури стоїть людина, що відчуває свою відчуженість у світі, втрату моральних ідеалів, віру у майбутнє. Основними мотивами творів письменників-декадентів є сум, відчай, песимізм, розчарування. Підкреслена хворобливість і занепад життя стають улюбленими темами, які перетворюються на джерело витончених переживань.
Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження епохи і дало яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі ґрунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він бере неприйняття оточуючого суспільства, розчарування у дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси й прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму О. Уайльда, І. Анненського та інших письменників.
Декаденти тяжіють до фантастики, ірраціональності, містики, що допомагають відобразити складні зрушення у свідомості людини (М. Шваб, К. Мендес та ін.). Нерідко герой декадентських творів має вразливу психіку, що сприяє глибоким прозрінням, а оточуючий його світ змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу (К. Гюїсманс, Ф. Сологуб та ін.)- Декаданс притаманний і деяким реалістичним творам, надаючи їм особливо! трагічності та безнадії (А. Стріндберг, В. Винниченко, М. Арцибашев та ін.).
Використання різних напрямів і стилів в епоху декадансу засвідчує незавершеність і різноспрямованість модернізму як художньо! системи. Нове в модернізмі, за визначенням Т. Адорно, є скоріше постійною потребою нового, ніж новим в усталеній художній формі. Звідси велика кількість течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерністській літературі. Творчість багатьох письменників не укладається в рамки певних естетичних структур і течій. Діалектику нового в модернізмі визначають передусім кращі твори Дж. Джойса, М. Пруста, Т. Манна, Ф. Кафки та ін.
На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне пояснення подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють вони лише фіксують зрушення в суб'єктивному й об'єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які треба усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч.
У літературі модернізм спочатку виникає у французькій поезії наприкінці XIX ст. (Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен та ін.), згодом поширюється і в прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.), драматургії (Г. Ібсен, М. Метерлінк та ін.). Виявляється також у живописі (П. Пікассо, С. Далі, К. Млевич), музиці (К. Дебюссі, Я. Сибеліус, М. Равель) та інших видах мистецтва. Великий вплив на формування модернізму мали філософські теорії Ф. Ніцше, А. Бергсона, 3. Фрейда.
4. Течії модернізму.
Модернізм має багато течій. Наприкінці XIX в першій половині XX ст. сформувалися імпресіонізм, символізм, акмеїзм, футуризм, сюрреалізм та ін.
а) Імпресіонізм (від фр. impression враження) течія модернізму, яка відзначається ушляхетненим, витонченим відтворенням особистіших вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.
Сформувався у Франції в другій половині XIX ст. насамперед у малярстві (назва походить від картини К. Моне "Імпресія. Схід сонця", 1873). Його представники художники К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар, Е. Дега та ін. основним завданням митця вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої. "Я малюю те, що зараз відчуваю", зізнавався К. Піссаро.
Імпресіонізм виявився плідним і для музики (М. Равель, К. Дебюссі, М. де Фалья, Дж. Пуччіні, С. Скотт та ін.). К. Дебюссі зазначав: "Займаються метафізикою, а не музикою... Не дослухаються навколо себе до нескінченних шумів природи.» Ось, на мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво, порівняне зі стихіями, вітром, небом, морем! Я тільки намагаюся виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить..."
У літературі представниками імпресіонізму є брати Гонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, П. Верлен (Франція), С. Цвейг, А. Шніцлер (Австрія), С. Віткевич, С. Жеромський (Польща), М. Коцюбинський, М. Вороний, М. Хвильовий, Г. Косинка (Україна) та ін. Імпресіоністи змальовували світ таким, яким він видавався у процесі безпосереднього бачення. "Бачити, відчувати, виражати в цьому все моє мистецтво", ці слова братів Гонкурів можна вважати девізом творчості усіх майстрів імпресіонізму. Для їх творів характерні суб'єктивність зображення, підкреслений ліризм, використання тропів (метафор, епітетів, символів тощо), які підсилюють асоціативність почуттів і вражень. Описи стають більш епізодичними, фрагментарними, велике значення в них мають засоби відтворення кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, що передають зміну внутрішніх почуттєвих станів автора. Часто письменники вдаються до форми ліричного монологу, використання незакінчених фраз, думок, які допомагають відобразити плин настроїв та вражень героя.
У поезії імпресіонізм був дуже близький до символізму.
б) Символізм (від грецьк. symbolon знак, символ, ознака) одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого "життя душі" і пошуком "вічної істини".
Виник у Франції в 60-70-х роках XIX ст., звідки поширився в інших країнах. Термін запропонував французький поет Ж. Мореас у статті "Символізм" (1886). Домінуючою ознакою нової тенденції він уважав вияв "прихованої близькості первісним ідеям". Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надати символічного значення. На думку Ж. Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет описувати не об'єкт, а свої враження й почуття від нього.
Символізм будувався на сформульованому Ш. Бодлером законі "відповідностей", розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається "активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє", їх синтез, спостерігається їх відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння. Ж. Мореас писав, що символічна поезія ворог "об'єктивного опису", для неї конкретні явища лише видимість. В основі естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу краси. Художній символ призводить до думки про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, "сфери таємного" (С. Малларме), "невидимих і фатальних сил" (М. Метерлінк). Слово у символізмі натяк, образ загадка. Великий вплив на розвиток естетичної концепції символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова.
Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнає правду, "таємничішу і глибшу, ніж правда матеріальна" (М. Метерлінк).
Поринаючи у світ духовних переживань особистості Й шукаючи "вічну істину", символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.
У Франції найвідомішими представниками символізму були П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії М. Метерлінк і Е. Верхарн; у Німеччині С. Георге; в Австрії Р.-М. Рільке і Г. Гофмансталь; у Росії В. Брюсов, А. Бєлий, О. Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угруповань "Молода муза", "Ми-туса", "Українська хата". М. Вороний, Олександр Олесь, О. Слісаренко, Д. Загул, П. Тичина, С. Черкасенко надали символістським формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов'язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість.' Спираючись на "філософію серця", вітчизняні письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору пісні, думи, казки тощо, поєднанням абстрактних символів з реальними враженнями).
На основі символізму виникає нова модерністська течія акмеїзм, який, за словами С. Городецького, "спустив поезію з небес на землю" і "показав, що троянда прекрасна сама по собі, а не тому, що вона є символом".
в) Акмеїзм (від грецьк. акме" найвищий ступінь будь-чого, квітуча сила) стильова течія в російській поезії, основні принципи якої зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої людина в її духовних та історичних аспектах.
Виник на початку XX ст., теоретично обґрунтований у працях М. Гумільова, С. Городецького, О. Мандельштама. Деякі російські поети виступили проти символістської школи В. Іванова, не погоджуючись із критикою поеми М. Гумільова "Блудний син". Утворилася нова група "Цех поетів", до якої увійшли М. Гумільов, С. Городецький, І. Блок, М. Лозинський та ін. У 19121913 pp. вони видавали відомий на той час журнал "Гіперборей". Навесні 1912 р. кілька поетів-"цеховиків" проголосили нову течію в літературі акмеїзм. У 1913 р. М Гумільов і С. Городецький опублікували свої маніфести.
Акмеїсти наповнили слова й символи усвідомленим змістом замість ірраціональної музики. Слово стало знаковим відображенням реальності й водночас духовного світу особистості. Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичною слова та відповідне його функціонування в суспільному житті. С. Городецький пропонував інший термін для назви цієї течії адамізм (за іменем біблійної першолюдини Адама), сповідуючи культ первіснобіологічного життя, позбавленого обмежень цивілізації. На його думку, поезії варто було звернути природний, безпосередній "погляд Адама" на земні реалії. Проте більш усталеним став термін "акмеїзм", представники цього угруповання вважали свою поезію найвищим досягненням мистецтва, "квітучою силою" культури.
Хоча акмеїсти наблизили поезію до реальних подій, вона не стала приземленою. Вірші М.Гумільова, А. Ахматової, О. Мандельштама та ін. вражають своєю духовністю, філософічністю, глибоким психологізмом. Неабияке значення мало і те, що акмеїзм, за словами О. Мандельштама, був "тугою за світовою культурою". Асоціації з образами та мотивами світового мистецтва надали можливість акмеїстам говорити про людину та її проблеми в широкому історико-філософському контексті.
г) Імажизм (від фр. image образ) модерністська течія в англомовній поезії, основою якої є поняття образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору.
Виник у 10-х роках XX ст. в англо-американських мистецьких колах. Теоретиком вважається Т.-Е. Г'юм засновник клубу "Школа імажизму". Цей напрям у літературі представляли Т.-С. Еліот, Р. Олдінгтон, Е. Лоуелл, Е. Паунд, X. Дулітл, Дж. Флетчер та ін. У центрі естетичної системи імажизму образ як інтелектуальний і емоційний комплекс, що одночасно вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетики.
Імажисти впроваджували верлібр (вільний вірш), а також японські хоку. Вони протиставили романтичному переживанню відтворення "об'єктів", виділених із системи зв'язків і відношень; особливості їх становлять першооснову образу. Вірш, згідно з уявленнями імажистів, це ланцюжок споріднених образів, які втілюють дійсний порядок речей у світі на противагу "неточному" емоційному світосприйняттю романтиків.
Поетика імажизму вимагала ясності мови, відмови від традиційних метрики та строфіки. Імажизм сприяв збагаченню форм англійського вірша. Він був одним із ранніх проявів тенденції до персоналізації, властивої модерністській літературі. В українській поезії певні ознаки імажизму мала творчість Б.-І. Антонича.
З імажизмом тісно пов'язана течія в російській поезії імажинізм. У 1919 р. принципи його виголосили С. Єсенін, Р/Івнєв, О. Марієнгоф, В. Шершеневич та ін. Вони заснували видавництво "Імажиністи", випускали поетичні збірки та журнали. Імажиністи вважали, що поезія це лише "ритміка образів". Проте С. Єсенін виступав за злиття образної та реальної стихій в одне ціле. Імажиністи мали певні досягнення в царині форми, метафоризації поетичної мови, засвоєнні традицій фольклору. Крім того, вони проголосили незалежність мистецтва від держави, пріоритет вільних пошуків у літературі, що збагатило їхню творчість. С. Єсенін, відійшовши згодом від імажиністів, згадував свої юнацькі пошуки слова-образу як школу професійної майстерності.
6. Течії та напрями авангардизму.
Розглянувши головні течії європейського модернізму першої половини XX ст., не можна обминути авангардні явища, одним з яких є футуризм.
а) Футуризм (лат. fulurum майбутнє) один з напрямів авангардизму XX ст., який відзначався неприйняттям вічних цінностей, акцентуванням "грубих" речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене будь-яких традицій.
Уперше виник в Італії. У 1909 р. письменник Ф. Марінетті опублікував "Маніфест футуризму", в якому проголосив розрив з традиційною культурою, утвердження естетики сучасної урбаністичної цивілізації з її динамікою та нівелюванням особистості, прагнення відтворити світосприймання "безособової" людини, культ сили, бунтарського духу в мистецтві, необхідність пошуку нових художніх засобів (звукове письмо, вільний синтаксис тощо).
Російський футуризм був пов'язаний з італійським, але розвивався своїм шляхом, зумовленим революційними ідеями перетворення суспільства. У російській поезії склалися чотири групи футуристів:
1) "Гілея" (кубофутуристи) В. Маяковський, В. Хлєбников, В. Каменський, Д. і М. Бурлюки та ін.;
2) "Асоціація егофутуристів" І. Северянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов;
3) "Мезонін поезії" В. ІПершеневич, Р. Івнєв та ін.;
4) "Центрифуга" С. Бобров. М. Асєєв, Б. Пастернак.
Усіх російських футуристів об'єднувало бажання знайти нові шляхи розвитку суспільства і мистецтва, але вони мали й деякі відмінності.
"Кубофутуристи" стояли на більш революційних позиціях, вони заперечували стару культуру, усталені форми життя, людську особистість, прискорюючи створення "всесвітнього людства" і "всесвітньої гармонії".
"Егофутуристи", навпаки, всі зміни пов'язували з розвитком людської свідомості, тому їхні вірші відрізняються особливим ліризмом, а інколи навіть зухвалістю, коли, наприклад, І. Северянін утверджував пріоритет своєї творчої індивідуальності: "Я геній Ігор Северянін!"
Група "Мезонін поезії" більше орієнтувалася на класику. Не відмовляючись від здобутків світової культури, "мезонінці" намагалися знайти нові засоби художньої виразності.
Представники "Центрифуги", які усвідомлювали себе продовжувачами кращих традицій О. Пушкіна, Ф. Тютчева, А. Фета та ін., були дещо схожими з "мезонінцями" і відзначалися поміркованістю позицій, орієнтувалися на вічні закони природи, культури та історії. Єдині серед футуристів, вони відчули небезпеку революційних перетворень, хоча й прагнули докорінних змін. Завдання поета, на думку Б. Пастернака, це одухотворення дійсності силами своєї душі й творчості.
В Україні футуризм пов'язаний передусім з іменем М. Семенка. У своїх перших маніфестах він стверджує: "Абсолютного мистецтва чогось досягнутого немає, не було й не повинно бути. Кінцевий істотний стан речей не цікавить мистецтво, і коли до нього схиляється митець, він стає філософом". Згодом письменник довів це власною творчістю. М. Семенко збагатив світовий футуризм поєднанням сучасних форм з елементами українського бароко XVII XVIII ст., естетикою вертепу, іронією романтиків з неодмінними прийомами містифікації, наприклад в образі блазня П'єро або мандруючого лицаря Дон Кіхота, версифікаційною грою в семантичний "хаос" тощо. Недарма М. Семенко дав собі таку характеристику: "І футурист, і антиквар". Нерідко він наповнює футуристичним змістом "загального заперечення" старого і "творення нового світу" жанри класичної східної поезії (хоку, танку) і українського фольклору (частівки, приказки, пісні тощо), що також є новаторством письменника. М. Семенко першим в українській літературі показав процес руйнування "садів" і "гаїв" під колесами техніки та історії. Однак творчі пошуки письменника перервали репресії. У 1937 р. він був звинувачений у "контрреволюційній діяльності проти радянської влади" і розстріляний. Поетика футуризму позначилася на творчості О. Близька, В. Хмелюка. С. Гординського.

б) Експресіонізм (від лат. expression вираження, виразність) стильова течія авангардизму, головним творчим принципом якої є відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське "я", напругу його переживань та емоцій.
Експресіонізм склався у Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярстві. Німецькі художники-експресіоністи своїми попередниками вважали бельгійського художника Дж. Енсора з його образами-масками і скелетами, що втілювали жах перед дійсністю, а також норвезького художника Е. Мун-ка, картини якого називали "криками часу". У 1905 р. у Дрездені з'явилось об'єднання молодих художників "Міст", а в 1912 р. у Мюнхені "Синій вершник". У творчості представників цих угруповань (Е. Кірхнер, Е. Хенкель, А. Кубін, О. Кокошко, Е. Нольде та ін.) відчувається жах перед сучасним і майбутнім, безнадійність існування і беззахисність людини у світі.
Згодом експресіонізм поширюється і в літературі. Він виявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах тощо (Г. Тракль, Ф. Верфель, Б. Брехт та ін.), у театральному мистецтві (Г. Кайзер, Е. Толлер, Е. Барлах, ранній Б. Брехт та ін.), у прозі (Ф. Верфель, Л. Франк, М. Брод та ін.). Хоча термін "експресіонізм" вперше застосував у 1911 р. X. Вальден засновник експресіоністичного німецького часопису "Штурм", цей напрям уже існував у мистецтві та літературі, зокрема в українській. Певні його характерні риси спостерігалися у новелах В. Стефаника, пізніше в поезії Т. Осьмачки, М. Бажана, Ю. Клена, у прозі М. Хвильового ("Арабески", "Повість про санаторійну зону"), О. Турянського ("Поза межами болю"), у драматургії М. Куліша, у театральному мистецтві, передовсім у театрі "Березіль" Леся Курбаса, який впроваджував стиль "експресивного реалізму".
Джерела експресіонізму наявні в романтизмі, у "філософії життя" (Ф. Ніцше, А. Бергсон, А. Шопенгауер та ін.). Головні мотиви у творчості експресіоністів підкреслений песимізм, потворність буття, деформація людської психіки, втрата ідеалів і віри в майбутнє тощо. Біль за людину, її знеособлення, дегуманізацію суспільства переростає у крик відчаю волаючого "в пустелі бездуховності" (Б. Брехт). Для експресіонізму властиві "нервова" емоційність, ірраціональність, тяжіння до абстракції, гротеск, фрагментарність і плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до якогось одного темного забарвлення, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища примітивизм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом. Експресіоністи претендували на повнішу (порівняно з реалістами, а також символістами й імпресіоністами) передачу сутності буття, яке поставало в їхніх творах катастрофічним і безцільним. Драматична напруга у розкритті тем жахів війни, "маленької людини", бездушної цивілізації та ін. поєднувалася з глибокою тривогою за долю людини у духовно зруйнованому світі, позбавленому, на думку експресіоністів, моральних ідеалів.
в) Дадаїзм (фр. dada гра в конячки) авангардистська літературно-мистецька течія, в якій абсолютизувалися авангардистські принципи, заперечувалися будь-які авторитети і традиції.
Поставши в 1916 р. при цюріхському клубі під назвою "Кабаре Вольтера", де збиралися німецькі письменники (Г. Баль, Р. Гюльзенбек, Г. Арі та ін.), дадаїзм швидко поширився у Швейцарії, Франції, США, викликавши зацікавлення і серед художників (П. Пікассо, В. Кандинський, М. Дюшан, К. Швіттерс та ін.). Дадаїсти не висували ніяких ідеалів. "Ми просто знущалися з усього, писав Г. Грос, для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це було дада", тобто "художнім хуліганством". Дадаїсти оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник взяв його із звичайного середовища і дав йому назву. Створювалися колажі з клаптів шпалери чи фрагментів друкованої продукції, предметні комбінації, використовувалися елементи стихійної словотворчості у поезії, посилювалася кокофонія у музиці тощо. Епатаж (відхід від загальноприйнятних норм) традиційних смаків дадаїсти доводили до крайніх меж, організовували скандальні літературні вечори "хімічної", "гімнастичної" чи "сатиричної" поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальні можливості явищами та предметами поза-мистецької сфери. Дадаїзм спостерігався і в українському авангардизмі (Г. Шкурупій та ін.).
На ґрунті дадаїзму виникає сюрреалізм.
г) Сюрреалізм (фр. surrealite* надреальне, надприродне) авангардистська літературна течія, яка ставила за мету відкрити новий шлях звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу "надреального", підсвідомого, покликану оновити не лише художню діяльність, а й життя.
Уперше термін "сюрреалізм" використав Г. Аполлінер у передмові до одного із своїх творів, вкладаючи в нього значення "нового реалізму". Теоретично сюрреалізм ґрунтувався на філософії інтуїтивізму А- Бергсона (пізнання істини можливе лише за допомогою інтуїції, творчість є ірраціональним, містичним актом), на філософії В. Дільтея, який наполягав на домінуючій ролі фантазії та випадкового в мистецтві, а також на вченні про психоаналіз 3. Фрейда, якого сюрреалісти вважали своїм ідеологом. Вже у першому маніфесті "Сюрреалістична революція" (1924) А. Бретон писав, що творчість ґрунтується, на "психологічному автоматизмі", на світі підсвідомості, це "диктування думки за відсутності будь-якої естетичної або моральної заклопотаності". У наступному маніфесті вже йшлося про актуалізацію містично-окультних тенденцій у межах течії (1929). Цей погляд вимагав коригування з боку прихильників сюрреалізму, здійсненого поетом Р. Десносом.
Особливого значення у своїй творчій діяльності письменники-сюрреалісти надавали свідомому і несвідомому, реалізованому через засоби автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння, навмисне сумбурну композицію, раптову зміну ритму тощо. До сюрреалізму в літературі належали такі великі майстри, як П. Елюар, Л. Арагон, Ф. Гарсіа Лорка, П. Неруда, серед українських письменників Б.-І. Антонич, В. Барка, О. Зуєвський та ін.
У живописі сюрреалізму головне діяти на глядача асоціаціями, тому в ньому "важке зависає, тверде розтікається, м'яке костеніє, мертве оживає, міцне руйнується, живе перетворюсться на гнилизну і порох" (Ж. Безвершук). Своїми попередниками художники-сюрреалісти оголосили російського живописця М. Шагала та італійського архітектора А. Гауді. Особливого поширення сюрреалізм набув саме у малярстві (М. Ернст, І. Тангі, Р. Магрітт, П. Дельво та ін.). Найвидатніший художник цього напряму Сальвадор Далі, який запропонував два методи художньої творчості: введення у нереальний, фантастичний пейзаж предметів нарочито буденних або спотворення реальних до страхітливого образу. У картині "Передчуття громадянської війни" (1936) зображена розкладена голова на кістяній нозі з двома величезними лапами. Одна з них вичавлює кров з частини іншого тіла, страшна голова якого закинута назад у дикому вищирі, і все це на тлі мертвого пейзажу. За часів Другої світової війни центр сюрреалізму перемістився в Америку. Найвищого успіху Сюрреалісти досягли в ЗО50-х роках.
7. Інші модерністські напрями.
У першій половині XX ст. виникають також такі явища, як неореалізм і неоромантизм, що засвідчили взаємодію модернізму з іншими напрямами.
а) Неореалізм літературно-мистецька течія, яка не сприймала лінійно міметичного (наслідуваного) принципу зображення "життя у формах життя".
Поставши на ґрунті класичного реалізму; представники неореалізму взяли від модернізму філософське заглиблення у проблеми особистості й світу, ліричну стихію, подолання дистанції між суб'єктом і об'єктом зображення. Дане явище виявляється в італійській, українській, російській, американській літературах XX ст.
Неореалізм переживає блискучий розквіт і в інших видах мистецтва скульптурі, графіці, кінематографії.
б) Неоромантизм стильова хвиля модернізму, визначальною рисою якої є спроба подолання розриву між ідеалом та дійсністю, характерного для романтизму, завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне.
Активний характер неоромантизму відчувається у творчості К. Гамсуна, Р.-Л. Стівенсона, Р. Кіплінга, представників "Молодої Польщі", М. Гумільова. В українській літературі неоромантизм найповніше окреслився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, яка своїм "проривом у блакить" створювала основу для естетичних і національно-творчих осяянь в українській поезії. Могутній життєлюбний заряд неоромантизму наснажував згодом О. Близька, М. Йогансена, Ю. Яновського, О. Телігу, О. Ольжича та ін.
Особливе місце в літературі першої половини XX ст. посідає школа "потоку свідомості".
"Потік свідомості" засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу.
Термін належить американському філософу і психологу У. Джемсу, який уперше скористався ним наприкінці XIX ст. Він заперечував існування об'єктивної реальності, утверджуючи пріоритет свідомості людини, що постає у вигляді потоку, ріки, в якій думки, відчуття, раптові асоціації постійно змінюються і химерно переплітаються.
Спираючись на досягнення психологічної прози Л. Толстого, Дж. Конрада, Г. Джеймса, Дж. Мередіта, європейські письменники початку XX ст. все більше заглиблюються у внутрішній світ особистості, перетворюючи "потік свідомості" із художнього прийому на загальний метод зображення дійсності, що претендує на певну універсальність. Літературна школа "потоку свідомості" виникла у 10-30-і роки XX ст. у творчій практиці Дж. Джойса, М. Пруста, В. Вулф та ін. Для розкриття складного духовного життя людини письменники використовують численні спогади, внутрішні монологи, різноманітні асоціації, ліричні відступи тощо.
У першій половині XX ст. модернізм домінує в художній практиці, однак це не означає, що не розвиваються інші методи. Наприклад, реалізм ще міцно зберігав свої позиції. Письменники-реалісти йшли різними шляхами. Одні продовжували соціально-критичну традицію XX ст. (Т. Драйзер, М. Твен, Ф. Норріс), інші поринали у світ історичних образів і подій (А. Франс, Б. Шоу, Л. Фейхтвангер), треті обрали філософсько-психологічний напрям (М. Булгаков та ін.) тощо. У реалізмі помітну роль починають відігравати художні засоби модернізму (контраст кольорів і звуків від імпресіонізму, використання символів і алегорій від символізму, прийоми колажу від футуризму, складна композиція і розірвані метафоричні асоціації від сюрреалізму тощо).
8. Особливості драматургії ХХ ст.
Театральна система початку XX ст. теж зазнала значних змін. На відміну від "старої" драми, що виникла в епоху Відродження, "нова драма" відображала інші конфлікти і мала нового героя. Драматургії початку XX ст. властиве дослідження трагізму повсякденного життя, який полягав у конфлікті між індивідуальністю та об'єктивною дійсністю. За спостереженням одного з критиків, "якщо у старому театрі йшлося про трагедію в житті, то в новому про трагедію життя".
Серед творців нової драми імена відомих європейських майстрів: Г. Ібсен, М. Метерлінк, Г. Гауптман, А. Чехов, Б. Шоу, А. Стріндберг. Усіх їх об'єднує розуміння глибоких суперечностей життя, відчуття відчуженості та самотності людини перед лицем буття, тривога за майбутнє.
Для нової драми характерні глибокий психологізм, пов'язаний із розкриттям самотньої душі, перенесення зовнішнього конфлікту у внутрішній світ людини, емоційний вплив на глядача, експресивність у зображенні життєвих ситуацій і моральних колізій.
В українській літературі на рубежі XIX XX ст. переважає соціально-психологічна драма, потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX ст., виникає політична драма. У творчості Лесі Українки сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені переживання. Новим кроком у розвитку української драматургії стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми. Найвидатнішим представником українського ренесансу в драматургії став М. Куліш.
9. Значення літератури ХХ ст.
Отже, в кінці XIX першій половині XX ст. відбувається глобальний переворот у мистецтві, в тому числі й літературі. Блискучий розквіт модернізму, розмаїття його течій, художніх шкіл, творчих індивідуальностей визначає духовну атмосферу епохи. За словами одного з братів Гонкурів, докорінна відмінність модерної літератури "полягає в заміні загального конкретним", мистецтво шукає нових шляхів "увічнення у найвищій, абсолютній, остаточній формі певної миті, певного настрою або душевного стану". Ці пошуки зумовили численні новаторські здобутки в літературі першої половини XX ст.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Охарактеризуйте особливості розвитку світового літературного процесу XX ст.
Чим зумовлений активний розвиток модернізму і авангардизму? Які їх основні риси?
Які зміни стались у реалізмі XX ст.?
Чим масова культура відрізняється від класичної?
Що визначає появу модернізму як нового літературно-мистецького напряму? Яке його співвідношення з іншими методами?
Чим відрізняються ранній і зрілий модернізм? Які їх основні особливості?
Що таке декаданс? У чому він виявляється?
Які філософські теорії мали найбільший вплив на практику модернізму?
Назвіть течії модернізму першої половини XX ст. Чим вони характеризуються? Хто з видатних письменників, художників, скульпторів, кінематографістів належав до кожної з них?
Що ви знаєте про школу "потоку свідомості"?
Визначте естетичні засади неореалізму і неоромантизму. Хто представляє ці течії в українській літературі?
Як ви розумієте суть глобального перевороту, що відбувся в мистецтві й літературі в кінці XIX першій половині XX ст.?

ЛІТЕРАТУРА
Безвершук Ж.О. Історія і теорія світової та вітчизняної культури. К., 1991.
Зверев А. XX век как литературная зпоха // Вопросьі литературьі. 1992. № 2.
Літературознавчий словник-довідник. К, 1997.
Наливайко Д-С. Искусство: направлення, течения, етили. К., 1985.
5. Наливайко Д.С. Про співвідношення "декадансу", "модернізму",
"авангардизму" // Слово і час. 1997. № 1112.
Ніколепко О.М. Модернізм в українській та зарубіжній поезії кінця XIX початку XX століть // Зарубіжна література в навчальних закладах. 1998. № 3.
Полевой В.М. Искусство XX века. 19011945. М., 1991.







15

Приложенные файлы

  • doc 14970045
    Размер файла: 168 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий