Собівартість прибутку і рентабельність

Галузева структура промисловості України
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] комплекс [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] має потужну матеріально-технічну базу. Вартість основних засобів становить 644 767 млн (на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р.), це майже в 2,3 рази більше, ніж вартість основних засобів у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р. У комплексі працює понад 3,6 млн працівників, які разом принесли прибуток промисловості у розмірі 43 700,9 млн (2007 р.), що в 5 разів більше, ніж у [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] р.
У промисловості працює бл. 18% зайнятого населення [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] (2008 р.) і створюється бл. 26% ВВП (2012 р.) В структурі промисловості найвищу питому вагу займають [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ],[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] промисловості[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Станом на 2011 рік, 66,3% обсягу промислової продукції припадало на продукцію [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], 22,7%  на продукцію [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] і 11%  на продукцію [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
У промисловості домінують третій і четвертий технологічні уклади. Їх частка у промисловому виробництві становить 95%. Основою цих укладів є металургійна, хімічна, легка промисловість, паливно-енергетичний комплекс, більшість галузей машинобудування. Частка п'ятого і шостого технологічних укладів не перевищує 5%. Основою цих укладів є електронна промисловість, обчислювальна, волоконно-оптична техніка, програмне забезпечення, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], роботобудування, інформаційні послуги, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Хоча підприємства промисловості й отримують значні прибутки, але рентабельність продукції за 2003–2010 рр. не перевищує 3-6%. З 55 тис. промислових підприємств понад 18 тис. (33%) є збитковими. Ще однією негативною стороною є скорочення кількості найманих працівників у комплексі, за 2001–2007 рр. їх кількість скоротилась на 14%.
Частка експорту промислової продукції у валовому внутрішньому продукті становить близько 40%, проте його структура незадовільна через переважання сировинної складової, яка перевищує 60%. Продукція високотехнологічних та наукоємних галузей у загальному обсязі становить лише 15%.
В структурі промисловості України велику питому вагу займають галузі важкої індустрії, особливо [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] та [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] формує понад 80% загальної вартості реалізованої продукції промисловості, в тому числі на машинобудування припадає 12-14%

Поліграфія, як галузь промисловості
Сучасна поліграфія заснована на відкриття та винаходи в галузі фізики, хімії, інформатики. Останнім часом на розвиток поліграфічних технологій великий вплив робить активне використання комп'ютерних технологій, ця тенденція постійно посилюється.
Розрізняють традиційні форми з використанням друкарської форми, до яких відносять високу, глибоку і плоску друк. Так само все більший розвиток одержують безконтактні способи друку (цифровий друк), засновані в основному на принципах електрофотографії і струменевого друку. Всі способи друкування мають одну мету: перенесення інформації на матеріал. Щоб виконати цей процес, необхідно здійснити фазу додрукарської підготовки вироби і післядрукарської, в результаті якої ми отримуємо готовий виріб.
До традиційних способів друку відносять способи друку з друкованих форм. Друкована форма в цих способах виступає носієм інформації. Саме перенесенням з неї фарби відбувається наступне поширення iнформацiї, при цьому вся інформація передається через друкують і пробільні (що не несуть фарбу) елементи.
Основними способами, які використовують друковані форми, є висока, глибока, плоска і трафаретний друк. Найстарішим способом друку є висока друк, друкована форма якої характеризується тим, що верхні ділянки друкуючих елементів підносяться над недруковані (пробільними) елементами. Процес друкування здійснюється в результаті притискання покритої фарбою друкує поверхні до паперу. Високий друк має два основні різновиди: друкарську друк і флексографию. Відрізняються ці форми друку тим, що в друкарською (книжкової) друку друкована форма є жорсткою, а у флексографії використовується м'яка і еластична друкована форма.
В глибокого друку, навпаки, заглиблені друкуючі елементи. Форму заливають рідкою фарбою, надлишки якої видаляються, після чого до форми глибокого друку притискається папір, на яку і переходить фарба з поглиблень друкованої форми.
У плоского друку як друкують, так і пробільні елементи розташовані на одному рівні, проте виконані ці ділянки з різних матеріалів з різними хіміко-фізичними властивостями. В процесі друку ділянки, які не підлягають покриттю фарбою, зволожуються, і починають відштовхувати фарбу. В результаті фарбою покриваються тільки друкують елементи. Основна різновид плоского друку - офсетний друк, що є непрямим способом друку. В даному способі друку фарба переноситься спочатку на гумове полотно, а потім вже на запечатується. У способу плоского друку відноситься і літографія.
Трафаретний друк (шовкографія) має дуже своєрідну друковану форму, що складається з тонкої сітки, недрукованих елементи закриті спеціальним покриттям (шаблоном). На друковану форму накочується фарба і проштовхується ракелем на запечатується, що лежить внизу.
Всі ці чотири класичні способи друку об'єднує наявність постійної друкованої форми. В результаті цього за допомогою однієї і тієї ж форми можна тиражувати з високою якістю одне і те ж зображення.
З середини XX століття з'явилася новий спосіб відтворення зображень - цифровий друк, заснована на різних технологіях, які називають "безконтактними".
Особливість даних технологій в тому, що для кожного відбитка друкована форма відновлюється. При цьому сторінка за сторінкою можуть відрізнятися за змістом.
Основні безконтактні технології, що застосовуються в даний час: електрофотографія і струменевий спосіб друку.
Деякий час цифровий друк не могла конкурувати з традиційними формами друку, як за якістю, так і за продуктивністю. Однак цифровий друк активно розвивалася і вдосконалювалася, і в даний час цифровий друк є гідною альтернативою офсетного друку при виконанні малотиражних робіт, друкованих праць зі змінною інформацією, термінової друку.
Виробнича програма підприємства
ЗМІСТ І ПРИЗНАЧЕННЯ ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ
 
Важливим розділом поточного плану є виробнича програма або план виробництва та реалізації продукції.
Виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції у плановому періоді, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажу. Вона обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно пов’язаний із планом праці і заробітної плати, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим планом.
Виробнича програма підприємств визначає склад, кількість і обсяг продукції, яка повинна бути виготовлена у плановий період і поставлена споживачам. Відображаючи головне завдання господарської діяльності, вона є головним розділом планів підприємства. Всі інші розділи планів розробляються у відповідності з виробничою програмою і спрямовані на забезпечення її виконання.
Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися наступних вимог:
-  правильне визначення потреби в продукції, що випускається, і обгрунтування обсягу її виробництва попитом споживачів;
-  повне ув’язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції;
-  обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.
Виробнича програма складається із 2-х розділів: плану виробництва продукції в натуральному (умовно-натуральному) вигляді та плану виробництва у вартісному вигляді.[17, с. 156]
В основу розробки виробничої програми повинна бути покладена реальна потреба в конкретній продукції. На рівні промислового підприємства конкретизація потреби в продукції забезпечується за допомогою попиту споживачів і господарських договорів за розгорнутою номенклатурою виробів.
Для того, щоб вірно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані повинна бути представлена така важлива інформація, як характеристика пропонованої продукції, оцінка можливих ринків збуту та конкурентів, стратегія маркетингу.
При плануванні виробничої програми необхідно використовувати наступні матеріали:
-  прогноз потреби у продукції підприємства, який складається на підставі досліджень змін ринкових елементів у часі, тобто попиту, пропозиції цін, кількості конкурентів тощо;
-  перспективний план виробництва продукції і послуг;
-  державний контракт та державне замовлення на продукцію підприємства – якщо таке існує;
-  результати вивчення поточного попиту на продукцію;
-  договори на виробництво та постачання продукції, які укладаються в результаті вільного продажу виробів на гуртових ярмарках;
-  заходи щодо збільшення виробничих потужностей підприємства;
-  заходи щодо збільшення спеціалізації і кооперування виробництва;
-  дані про залишки нереалізованої продукції у попередньому періоді.
Послідовність раціональної розробки виробничої програми зображена на рис. 1.1.

[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Рис. 1.1. Схема планування виробничої програми
 
Підставою для визначення обсягу поставок конкретної продукції є портфель замовлень і господарські договори.
Обсяг випуску по окремих виробах обгрунтовується виробничою потужністю. У процесі такого обгрунтування на підприємствах з’являються внутрішньовиробничі диспропорції у завантаженні устаткування, розробляються шляхи їхнього усунення, а також заходи щодо розширення спеціалізації і кооперування виробництва.
Виходячи з натуральних обсягів постачань і виробництва, розраховується загальний обсяг продукції у вартісному вигляді: обсяг товарної продукції, валової продукції, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції.
Розробка завдань із випуску виробів у натуральному вигляді є найважливішою частиною роботи при складанні виробничої програми. Важливість її визначається тим, що споживачам потрібна продукція визначених видів, здатних задовольнити наявні потреби. На основі виявлення цих потреб формується програма виготовлення конкретних виробів.[9, с. 324]
Планування виробничої програми в натуральному вигляді передбачає:
-  визначення номенклатури й асортименту продукції, яка випускається;
-  розрахунок потреби в продукції, обсягу виробництва по календарних періодах року (у головному плані) і обгрунтування планових обсягів виготовлення продукції виробничою потужністю, матеріальними і трудовими ресурсами.
В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка містить натуральні та вартісні показники.
Натуральними показниками виробничої програми є обсяг чистої продукції в натуральних одиницях за номенклатурою і асортиментом.
Номенклатура – це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент – це різновид виробів у межах даної номенклатури. Натуральні показники представлені у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри).
Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою та децентралізованою.
Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів і державних замовлень.
Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.
Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів у певних товарах із врахуванням якісної характеристики товарів.
Одним із найважливіших етапів розробки виробничої програми є визначення потреби в ресурсах.
Основним методом визначення цієї потреби є метод прямого розрахунку відповідно до питомих норм її витрат. Так, потреба підприємств у предметах праці розраховується шляхом множення питомих норм витрат сировини і матеріалів на планові обсяги виробництва. Потреба в знаряддях праці (машини, устаткування) визначається, виходячи із передбачених обсягів робіт, виконуваних з їхньою допомогою, і прогресивних норм продуктивності.
Поряд з цим враховується потреба на капітальне будівництво, створення резервів і т.п.
Потреба в продукції погоджується з можливостями її виробництва. При цьому методи такого ув’язування мають свої особливості залежно від рівня планування. Головним засобом ув’язування потреби і ресурсів є розробка матеріальних балансів.
На підставі плану випуску продукції підприємством розробляються річні, квартальні і місячні виробничі програми цехів. Виробнича програма цеху містить завдання по номенклатурі і загальному обсязі продукції. У завданні по номенклатурі вказується кількість найменувань виготовлених окремих видів продукції у натуральному вигляді. Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), я яких встановлюється завдання цехам за номенклатурою, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Для випускаючих цехів програма складається за найменуванням та кількістю готових виробів відповідно до плану виробництва підприємства. В одиночному і серійному виробництві для заготівельних та обробних цехів номенклатурне завдання встановлюється, зазвичай, в комплектах деталей на сторону, виробах, вузлах. В умовах масового виробництва цим цехам планується випуск заготовок і деталей за окремими найменуваннями.
Виробнича програма кожного цеху обгрунтовується виробничою потужністю окремих груп обладнання, зіставленням їх сумарного корисного фонду роботи та завантаження в машино-годинах. Такі розрахунки дозволяють виявляти “вузькі місця” в цеху і вжити заходів щодо усунення диспропорцій у завантаженні обладнання.[19, с. 451]
На основі виробничих програм цехів складаються плани виробництва для допоміжних, обслуговуючих підрозділів підприємства: ремонтних, інструментальних, енергетичних цехів, транспортного господарства. Виробничі програми допоміжних цехів розробляються відповідно до встановленої потреби і їхній продукції та послугах.
Виходячи з планів цехів, розробляються виробничі завдання для ділянок. Заключним етапом планування виробництва є доведення завдань із виконання окремих виробничих процесів та виготовлення продукції безпосередньо до бригад і робочих місць.
Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно, виключаючи державний контракт та державне замовлення.
Державний контракт і державне замовлення формується на основі пропозицій міністерств і відомств – державних замовників. Фінансування державного контракту проводиться за рахунок коштів Державного бюджету, а державного замовлення – за рахунок власних коштів підприємства та організацій і наявних кредитних ресурсів. Відповідальність замовників (споживачів) та виконавців за виконання державного контракту і державного замовлення визначається укладеними договорами (контрактами) та законодавством України.
Система державного замовлення розповсюджена на всіх країнах з розвинутою ринковою економікою та не суперечить її принципам. Більше того, державне замовлення є престижним для підприємства і отримується, як правило, на конкурсній основі шляхом проведення тендерів. Державне замовлення надається тим підприємствам, які забезпечують більш ефективне його виконання.
Виконавці державного контракту та державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічним ресурсами самостійно, шляхом укладання прямих договорів із підприємствами-постачальниками та посередницькими організаціями.
Виробнича програма є важливим розділом, на основі якого проводиться планування потреби матеріально-технічних, трудових, енергетичних ресурсів, розраховується собівартість, прибуток та інші фінансові показники.
У поточному плануванні виробнича програма складається, як правило, на рік. В умовах динамічності внутрішнього та зовнішнього середовища розробляти виробничу програму на довший період не доцільно. Тому процес підготовки до виконання річної виробничої програми починається з її розподілу по кварталах і місяцях. Оскільки ритмічність виробництва має виключно велике значення для підвищення його ефективності, покращення якості продукції і всієї роботи, необхідно більш детально розподіляти річний обсяг виробництва та реалізації продукції по кварталах і місяцях.
Розподіл річних завдань по кварталах (місяцях) необхідно здійснювати з врахуванням наступних факторів:
-  збільшення випуску продукції за рахунок приросту і покращення використання виробничих потужностей, а також за рахунок заходів, передбачених планом і інновацій;
-  встановлених договорами строків поставки продукції споживачам;
-  терміна введення в дію нових потужностей та обладнання;
-  забезпечення рівномірного завантаження всіх виробничих підрозділів;
-  підвищення серійності (масовості) виробництва;
-  кількості робочих днів у кожному кварталі;
-  можливого вибуття основних виробничих засобів, а також зупинення окремих агрегатів, ділянок та цехів для ремонту обладнання;
-  зняття з виробництва застарілих видів продукції, які не відповідають своїми техніко-економічними показниками сучасному рівню розвитку науки і техніки, і таких, що не користуються попитом, та їх заміна на нові;
-  сезонності і змінності роботи;
-  сезонності збуту продукції.
Оптимальна виробнича програма – це програма, яка відповідає структурі ресурсів підприємства та забезпечує найкращі результати його діяльності за прийнятим критерієм.
Оптимізація виробничої програми проводиться з метою:
Кадри підприємства та продуктивність праці
1. Кадри підприємства. Їх структура 1.1 Поняття персоналу підприємства та структура кадрів
Трудовий персонал підприємства - основний склад кваліфікованих працівників підприємства, фірми, організації.
Зазвичай трудової персонал підприємства підрозділяють на виробничий персонал і персонал, зайнятий в невиробничих підрозділах. Виробничий персонал - працівники, зайняті у виробництві та його обслуговуванні, - становить основну частину трудових ресурсів підприємства.
Найчисленніша і основна категорія виробничого персоналу - це робочі підприємства - особи, безпосередньо зайняті створенням матеріальних цінностей або роботами по наданню виробничих послуг та переміщенню вантажів. Робітники підрозділяються на основних і допоміжних.
До основних робітників відносять працівників, які безпосередньо створюють товарну (валову) продукцію підприємств і зайнятих здійсненням технологічних процесів, тобто зміною форм, розмірів, стану, стану, структури, фізичних, хімічних та інших властивостей предметів праці.
До допоміжних відносяться робітники, зайняті обслуговуванням устаткування і робочих місць у виробничих цехах, а також усі робочі допоміжних цехів і господарств.
Допоміжні робітники можуть бути поділені на функціональні групи: транспортну і вантажну, контрольну, ремонтну, інструментальну, господарську, складську та т.п.
Керівники-працівники, займають посади керівників підприємств (директора, майстра, головні фахівці та ін.)
Фахівці ~ працівники, які мають вищу або середню спеціальну освіту, а також працівники, які не мають спеціальної освіти, але що займають певну посаду.
Службовці - працівники, здійснюють підготовку й оформлення документів, облік і контроль, господарське обслуговування (агенти, касири, діловоди, секретарі, статистики та ін.)
Молодший обслуговуючий персонал - особи, що займають посади по догляду за службовими приміщеннями (двірники, прибиральниці та ін), а також з обслуговування робітників і службовців (кур'єри, розсильні та ін.)
Співвідношення різних категорій працівників у їхній загальній чисельності характеризує структуру кадрів (персоналу) підприємства, цеху, дільниці. Структура кадрів також може визначатися за такими ознаками, як вік, стать, рівень освіти, стаж роботи, кваліфікація, ступінь виконання норм і т.п.
Професійно - кваліфікаційна структура персоналу складається під впливом професійного й кваліфікаційного поділу праці. Під професією зазвичай розуміють вид (рід) трудової діяльності, що вимагає певної підготовки. Кваліфікація характеризує міру оволодіння працівниками даною професією і відбивається у кваліфікаційних (тарифних) розрядах, категоріях. Тарифні розряди і категорії також є і показниками, що характеризують рівень складності робіт.
Стосовно до характеру професійної підготовленості працівників використовується і таке поняття, як спеціальність, визначальне вид трудової діяльності до рамках однієї і тієї ж професії (наприклад, професія - токар, а спеціальності - токар-розточувальник, токар-карусельник). Диференціація в спеціальностях по одній і тій же робочій професії найчастіше пов'язана зі специфікою застосовуваного устаткування.
Під впливом науково-технічного прогресу відбувається зміна чисельності і питомої ваги окремих професій і. професійних груп виробничого персоналу. Чисельність інженерно-технічних працівників і фахівців збільшується швидшими темпами порівняно із зростанням чисельності робітників при відносній стабільності питомої ваги керівників і технічних виконавців. Зростання числа цих категорій працівників обумовлений розширенням і вдосконаленням виробництва, його технічної оснащеності, зміною галузевої структури, появою робочих місць, на яких необхідна інженерна підготовка, а також зростаючою складністю продукції, що випускається. Очевидно, що подібна тенденція збережеться і в майбутньому.
1.2 Планування чисельності та складу персоналу. Показники динаміки
Потреба в кадрах планується роздільно за групами і категоріями працюючих. При плануванні чисельності персоналу на підприємстві розрізняють явочний і обліковий склад.
Явочний склад - число працівників, які протягом доби фактично є на роботу. У списковий складу входять всі постійні і тимчасові працівники, і зокрема перебувають у відрядженнях, відпустках, на військових зборах.
явочне число працівників розраховується, а списочное їх число визначається шляхом коригування явочного числа за допомогою коефіцієнта, що враховує плановані неявки на роботу.
На практиці застосовують два методи визначення необхідної чисельності робітників:
по трудомісткості вир...

Основні фонди та виробнича потужність
ОСНОВНІ ФОНДИ ТА ВИРОБНИЧА ПОТУЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА
Поняття про ОФ підприємства і їх класифікація.
Сутність і види оцінки ОФ.
Спрацювання і техніко-економічні старіння ОФ.
Амортизація ОФ і економічна суть і методи нарахування амортизаційних відрахувань.
Ремонт ОФ і його економічний зміст.
Відтворення ОФ.
Показники забезпеченості підприємства і працівників ОФ.
Показники стану та руху ОФ.
Ефективність використання ОФ.
Виробнича потужність підприємства.
3.1. Поняття про основні фонди підприємства і їх класифікація Виготовлення продукції і надання послуг здійснюється в процесі взаємодії людини та засобів виробництва. Засоби виробництва за своїм матеріально - речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, які поділяються на основні фонди та оборотні фонди. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] Засоби виробництва не можна повністю ототожнювати з виробничими фондами :
Засоби виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у робочому процесі;
Виробничі фонди це виключено вартісна економічна категорія. 
Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробничому процесі тривалий час (понад 1 рік), при цьому не змінюють свій натурально-речовий стан, а свою вартість переносять конкретною працею на виготовлену продукцію поступово (частинами), по мірі зносу, шляхом амортизаційних відрахувань.  До основних фондів (ОФ) відносять виробничій інструмент і інвентар понад 500 грн. Оборотні фонди – це частина засобів виробництва, які функціонують як предмети праці, які цілком споживаються у кожному виробничому циклі і переносять всю свою вартість на продукцію, що виробляється (або платні послуги).До ОФ належать предмети праці вартістю до 500грн. і терміном використання до 1р. ОФ поділяють на :
виробничі;
невиробничі.
Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального виробництва, тобто до них належать ОФ промислових підприємств, будівельних, с/г, торгівлі і громадського харчування, транспорту і зв’язку. Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньо участі в процесі виробництва, задовольняючи соціальні потреби працівників підприємства. До невиробничих належать фонди підприємств і організацій:
освіти;
охорони здоров’я;
культури;
житлово-комунального господарства;
спорту та відпочинку.
Залежно від функції, що виконують засоби праці у виробничому процесі вони класифікуються за виробничим призначенням за такими групами (П(С)БО 7”Основні засоби”):
Земельні ділянки.
Капітальні витрати на поліпшення земель.
Будівлі, споруди та передавальні пристрої.
Будівлі – корпуси цехів, гаражі, склади, офісні приміщення. Споруди - інженерно-технічні об’єкти: шахти, кар’єри, свердловини, під’їзні шляхи підприємства, естакади, очисні споруди, насосні станції. Передавальні пристрої – засоби, за допомогою яких передаються всі види енергії – від машин двигунів до робочих машин (електромережі, телефонні мережі, трубопроводи).
Машини та обладнання включають: 
а) силові машини і устаткування (котли, дизелі), трактори; б) робочі машини і устаткування (верстати, агрегати, преси, екскаватори); в) вимірювальні та регулюючі пристрої і лабораторне обладнання;  г) обчислювальна техніка і комп’ютери;
Транспортні засоби: тепловози, вагони, автомобілі, тягачі, електрокари, автонавантажувачі.
Інструмент, прилади, інвентар.
Інструмент – це механізовані і ручні інструменти всіх видів, а також пристрої для обробки деталей і складування готових виробів. Виробничий інвентар і прилади – це верстаки, робочі столи, захисні огорожі, інвентарна тара. Господарський інвентар – офісне обладнання, друкарські машинки, копіювальні апарати , протипожежні засоби.
Робоча і продуктивна худоба – коні, воли, велика рогата худоба, вівці.
Багаторічні насадження – плодово-ягідні, декоративні лісосмуги, захисні насадження.
Інші ОЗ ( бібліотечні фонди, музейні цінності, капітальні вкладення в орендовані ОФ, фонди, які не увійшли в 1-8 групи). 
Для розрахунку амортизаційних відрахувань в БО використовуються укрупнена класифікація ОФ за чотирма групами:
Будівлі, споруди, їхні структурні компоненти і передавальні пристрої;
Автомобільний транспорт, меблі, побутові, електронні, оптичні та електромеханічні прилади, телефони, офісне обладнання, засоби збирання і обробки інформації.
Інші ОФ, що не включені в 1 та 2 групи ( робочі машини, обладнання , силові машини, багаторічні насадження, капітальні витрати на поліпшення земель).
Обчислювальна техніка.
Оскільки елементи ОФ відіграють неоднозначну роль у процесі виробництва, відокремлюють активну і пасивну частини. Активна частина бере безпосередню участь у виробничому процесі і зумовлює певний обсяг і належну якість випущеної продукції. До неї переважно належать машини і устаткування, прилади, пристрої вимірювання , обчислювальна техніка, а також деякі технічні споруди (газо - і нафтосвердловини). Пасивна частина створює умови для здійснення процесу виробництва. Вона охоплює будівлі, споруди, транспортні засоби, передавальні пристрої, господарській інвентар. Прогресивною є така структура ОФ, в який переважає активна частина. Структура ОФ Розрізняють таку структуру ОФ:
видову або технологічну;
галузеву;
вікову.
Видова показує процентне співвідношення, окремих видів або груп в загальній вартості ОФ на підприємстві. Вона змінюється під впливом багатьох чинників: особливостей і технічного рівня виробництва, структури капітальних вкладень, рівня цін на технологічне устаткування та територіального розміщення об’єктів. Технологічна структура характеризує співвідношення між активною і пасивною частиною. Галузева характеризує співвідношення ОФ різних галузей в їх загальній вартості. Вікова – співвідношення ОФ різних вікових груп в їх загальній вартості:
нові фонди – термін експлуатації до 5 років;
5-10 років;
10-15 років;
15 – 20 років;
старі фонди – термін експлуатації понад 20 років.
Економічне значення ОФ полягає в тому, що вони визначають характер матеріально-технічної бази виробництва. Зростання обсягу і вдосконалення ОЗ забезпечують безперервне зростання рівня технічної оснащеності праці та продуктивності праці персоналу. ОФ становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Соціальне значення ОФ полягає в тому, що вони створюють умови для відтворення робочої сили. ^ 3.2. Сутність і види оцінки ОФ Облік ОФ здійснюється в натуральній і вартісній формах. Натуральні показники ( площа, об’єм, потужність, кількість одиниць обладнання) використовують для визначення виробничої потужності підприємства, при розробці балансів обладнання та удосконалення складу ОФ. При цьому кожній одиниці ОФ надається інвентарний номер, а на устаткування виписується технічний паспорт, в якому вказується дата придбання, ціна заводу виготовлювача, техніко-економічні параметри, № акта вводу в експлуатацію і норма амортизації, кожна дата проведення капітального ремонту . Оцінка ОФ у грошовому виразі об’єктивно необхідна для правильного визначення загального обсягу ОФ, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності. Види оцінки здійснюються в залежності від:
Моменту проведення оцінки.
Від стану ОФ.
Залежно від моменту оцінки ОФ здійснюються за первинною або відновною вартістю. Залежно від стану ОФ оцінюються за повною або залишковою вартістю. Вартість ОФ Первинна (первісна, початкова) – фактична вартість ОФ на момент їх придбання і взяття на баланс. Роль первинної вартості на об’єкти нового будівництва відіграє кошторисна вартість, на машини і устаткування первинна вартість складається з оптової чи гуртової ціни придбання з урахуванням транспортних і заготівельно-складських витрат, витрат на монтаж, і встановлення і випробування.  Відновна вартість – вартість відтворення ОФ за сучасних умов виробництва. Вона включає ті самі витрати, що і первинна вартість, але за сучасними цінами; для забезпечення порівняння вартісної оцінки ОФ, що вводяться в експлуатацію в різні роки, проводиться їх періодична переоцінка за відновною вартістю. ^ Повна вартість (первинна і відновна) – це вартість ОФ у новому неспрацьованому стані. Саме за цією вартістю ОФ рахуються на балансі підприємства протягом всього періоду функціонування. Залишкова вартість характеризує реальну вартість ОФ, ще не перенесену на новостворену продукцію. Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною вартістю ОФ та сумою нагромадженого зносу. Вона використовується для розрахунку амортизаційних відрахувань і наслідків ліквідації ОЗ. В ринкових умовах ОФ переоцінюються за відновною вартістю з урахуванням зносу і таку вартість називають справедливою (реальною). П(С)БО7 виділяє наступні види оцінки ОФ:
Чиста балансова вартість ОФ, яка визначається як різниця між сумою коштів, за якою ОФ обліковуються на балансі підприємства, та сумою накопиченої амортизації.
Вартість, що амортизується, представляє собою фактичну вартість ОФ за вирахуванням ліквідаційної вартості:
ПВ – ЛВ = Вам
Ліквідаційна вартість визначається як чиста сума, яку підприємство розраховує отримати за об’єкт ОФ в кінці періоду використання(за вирахуванням витрат на його ліквідацію) у вигляді металобрухту та ін.
Середньорічна вартість ОФ визначається за залежністю:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], де:  ОФпоч.року – вартість ОФ на початок року; ОФвв.експл. – вартість ОФ, введених в експлуатацію; ОФвиб. – вартість ОФ, що вибули; tпрац. (tнепрац.) – кількість повних місяців працездатності (непрацездатності) ОФ до кінця року.
Балансова вартість на початок звітного періоду:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] де: (а - 1) – період, що передував звітному; БВ – балансова вартість на початок періоду; Век – балансова вартість ОФ, що введені в експлуатацію; КР – капітальний ремонт; М – модернізація (реконструкція); Виб – вартість ОФ, що вибули; АВ – амортизаційні відрахування. ^ 3.3. Спрацювання і техніко-економічні старіння ОФ В процесі експлуатації ОФ піддаються зношуванню . Зношування (спрацювання) – це втрата ОФ своєї вартості. Розрізняють види зносу: фізичний і моральний . Під фізичним зносом (або матеріальним спрацюванням) розуміють поступову втрату ОФ своїх первинних техніко-економічних властивостей, тобто споживчої вартості. Це призводить до падіння їхньої реальної вартості або економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного зносу впливають таки чинники:
Надійність, довговічність засобів праці.
Спосіб експлуатації (екстенсивний чи інтенсивний).
Особливості технологічного процесу.
Якість технічного догляду і ремонтного обслуговування.
Кваліфікація робітників і ремонтного персоналу.
Форми фізичного спрацювання і можливості їх усунення:
Усувне ( тимчасове) - періодично усувається за допомогою проведення ремонтно-профілактичних робіт.
Неусувне (постійно нагромаджуване) – об’єктивно нагромадження до граничної межі досягнення якої вимагає заміну повністю спрацьованих ОФ.
Методи визначення рівня спрацювання:
За строками служби (експлуатаційний) – через співставлення фактичних і нормативних термінів використання з урахуванням ліквідації вартості.
За даними обстежень технічного стану.
^ Моральний знос (техніко-економічне старіння) - процес знецінення діючих засобів праці під впливом НТП раніше, ніж відбувається їх повне фізичне спрацювання. Розрізняють дві форми морального зносу. Перша форма викликана підвищенням продуктивності праці у тих галузях, які виготовляють засоби праці. Виробництво у них відбуваються з меншими затратами і засоби праці дешевшають. Друга форма морального зносу пов’язана з частковою втратою ОФ своєї вартості в результаті появи нових, більш досконалих і продуктивних засобів праці. Ступень техніко-економічного старіння визначається за допомогою коефіцієнта техніко-економічного старіння: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] де: Ц0, Ц1 – це ціна (повна вартість) відповідно застосовуваного та нового засобу праці; П0, П1 – відповідна продуктивність застосовуваного та нового засобу праці або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування. ^ 3.4. Амортизація ОФ і економічна суть і методи нарахування амортизаційних відрахувань Амортизація – це процес поступового перенесення вартості ОФ на новостворену продукцію з метою повного відшкодування цієї вартості. Фактично амортизація означає списання протягом кількох років експлуатації балансової вартості ОФ. Амортизаційні відрахування відносяться на витрати виробництва і є джерелом простого відтворення. Механізм амортизація передбачає застосування передбачених законодавством норм амортизаційних відрахувань. ^ Норма амортизації це річний % відшкодування вартості зношеної частини ОФ.  Норма амортизації: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] де: Тн - нормативний термін експлуатації ОФ. Законодавством для цілей бухгалтерського обліку встановлені наступні норми амортизації (квартальні, у % від балансової вартості основних фондів): 1 група - (2 %) 2 група - (10 %) 3 група - (6%) 4 група - (15%)  Згідно закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” з 1.07.97 р. дозволено для 3 групи застосовувати прискорену амортизацію за такими нормами: 1 рік – 15% 2 рік – 30% 3 рік – 20%  4 рік – 15% 5 рік – 10% 6 рік – 5% 7 рік - 5% Cуми амортизації звітного періоду для кожної із 3-ох груп визначається множенням балансової вартості на початок звітного періоду на відповідну норму амортизації: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] Амортизація нараховується щомісячно. Місячна сума амортизації, крім виробничого метода, визначається діленням річної суми на 12. Нарахування А. починається з місяця, наступного за місяцем, в якому об’єкт ОФ став придатним для використання (починаючи з 1 числа місяця, наступного за місяцем придбання ОФ). Припиняється нарахування амортизації з місяця, наступного за місяцем списання ОФ. Норми амортизації мають бути економічно обґрунтованими і при їх розрахунку має бути правильно визначений термін корисного використання. Він встановлюється підприємством при зарахуванні ОФ на баланс і призупиняється при реконструкції, модернізації або консервації ОФ. При визначенні строку корисного використання слід враховувати:
Потужність або продуктивність об’єкта.
Фізичне та моральне зношування.
Правові обмеження.
В ремонті амортизація нараховується, між ремонтами – теж – для підвищення якості ремонту. При консервації амортизація не нараховується. У вітчизняній практиці використовуються наступні методи нарахування амортизації:
Метод прямолінійний (пропорційний, рівномірний).
Метод зменшення залишкової вартості (метод регресії).
Метод прискореного зменшення залишкової вартості (подвійно понижуючий)
Кумулятивний.
Виробничий.
1. Прямолінійний метод передбачає щорічне перенесення балансової вартості ОФ на собівартість продукції протягом нормативного строку служби засобів праці за однаковими нормами амортизації.  Основна умова нарахування амортизації:  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] Це означає, що загальна сума річних А. Відрахувань протягом терміну корисного (нормативного) використання має дорівнювати вартості, що амортизується. Цей метод має той недолік,що амортизація здійснюється рівномірно, а ОФ в процесі експлуатації зношуються (поломки, простої та неповне завантаження) З метою прискорення темпів оновлення ОФ та запобігання фізичного і морального зношення доцільно застосовувати прискорену амортизацію. Прискорена амортизація діє в напрямку скорочення терміну використання ОФ, суми амортизації визначаються від залишкової вартості за підвищеними нормами і це дає змогу протягом першої половини використання ОЗ відшкодувати 60-70% їхньої вартості. 2. Метод зменшення залишкової вартості передбачає, що сума річних амортизаційних відрахувань визначається як добуток залишкової вартості ОФ на початок звітного періоду ( або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та річної норми амортизації: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] де: ЗВ – залишкова вартість; ПВ – первісна вартість; n – термін корисного використання ОФ (термін служби). Спрощений метод: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості - річна сума А відрахувань визначається як добуток залишкової вартості на початок звітного року на норму амортизаційних відрахувань, яка подвоєна відносно пропорційного методу. Приклад: Припустимо, що ПВ = 10000 грн., ав = 5%. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]2*5% = 10% [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 10000*0,1 = 1000 грн. – знос ОФ за перший рік  [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ](10000 – 1000)*0,1 = 900 грн. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ](9000 – 900)*0,1 = 810 грн. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ](8100 – 810)*0,1 = 729 грн. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]10000 грн. 4. Кумулятивний метод . Суть методу: річні амортизаційні відрахування обчислюються як добуток первісної вартості ( вартості, що амортизується) на кумулятивний коефіцієнт. Цей метод характеризується більш високими нормами амортизації у першій половині використання і поступовим їх зниженням у другій половині. Розрахунок амортизації здійснюється в декілька етапів:
Визначаємо кумулятивне число як алгебраїчну суму років служби об’єкта.
Наприклад, при шестирічному терміні використання: Кч = 1+2+3+4+5+6 = 21. 
Визначається кумулятивний коефіцієнт, який обчислюється як відношення економічно доцільного терміну використання до кумулятивного числа.
Приклад: 1 рік – Кк = [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 2 рік – Кк = [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 3 рік – Кк = [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]  4 рік – Кк = [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 5 рік – Кк = [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 6 рік – Кк = [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 3) Визначається сума річних амортизаційних відрахувань за залежністю: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] 5. Виробничий метод передбачає, що річна сума амортизації визначається як добуток фактичного річного обсягу продукції на виробничу ставку амортизації: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] де: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] - виробнича ставка амортизації, яка обчислюється за залежністю: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] ^ 3.5. Ремонт ОФ і його економічний зміст Ремонт - процес усунення тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб працездатності засобів праці протягом всього періоду їх експлуатації. Залежно від обсягу і складності виконуваних робіт розрізняють наступні види ремонту:
Поточний;
Капітальний;
Відновний.
Поточний ремонт – це збереження засобів праці в придатному для продуктивного використання стані шляхом проведення регулярних ремонтно-профілактичних робіт. Протидіє прогресивному фізичному зносу. Капітальний - періодичне відшкодування норм фізичного спрацювання конструктивних елементів ОФ і максимально можливе відновлення первинних техніко-економічних параметрів. Відновний – особливий вид найбільш складних ремонтних робіт, необхідність у проведенні яких виникає внаслідок стихійного лиха. Джерела фінансування витрат на проведення ремонтів:
Витрати на поточний ремонт є постійними і відносно рівномірними протягом періоду експлуатації засобів праці, а тому відносяться на собівартість продукції після їх здачі.
Витрати на капітальний ремонт через їх порівняно великий обсяг не можна включати в собівартість продукції як витрати на поточний ремонт. Ці витрати заздалегідь плануються заниженими їх відносять на собівартість продукції протягом усього міжремонтного циклу, тобто періоду між двома суміжними ремонтами.
Відновний ремонт фінансується за рахунок державного (резервного) фонду; за характером таких робіт він належить до сфери капітального будівництва. 
З метою підвищення технологічних параметрів і запобігання техніко-економічному старінню при проведенні капітального ремонту здійснюється модернізація, яка збільшує продуктивність ОФ на 30-50%. Оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування здійснюється за допомогою спеціального коефіцієнта , який обчислюється за залежністю: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], де: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] - витрати на капітальний ремонт, який планується здійснити; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] - перевищення експлуатаційних витрат щодо капітально відремонтованої машини над поточними витратами щодо нової машини; Кн – вартість придбання або ціна нової машини;
· – коефіцієнт, який характеризує співвідношення продуктивності діючої та нової машини;
· – коефіцієнт, який відображає співвідношення тривалості ремонтного циклу цих машин; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] - витрати від недоамортизації діючої машини в разі її дострокової заміни. ^ 3.6. Відтворення ОФ По відношенню до категорії ОФ, відтворення - це процес постійного оновлення. Розрізняють такі форми відтворення ОФ:
Просте.
Часткове.
Розширене.
Просте відтворення здійснюється за умови заміни фізично спрацьованих ОФ новими за рахунок амортизаційних відрахувань. Часткове відтворення здійснюється при проведенні капітального ремонту. Джерелами фінансування витрат на часткове відтворення є власні кошти підприємства. Розширене відтворення здійснюється шляхом :
Технічного переоснащення;
Реконструкції та розширення діючого підприємства
Нового будівництва.
Сутнісний зміст форм розширеного відтворення:
Технічне переоснащення (переозброєння) діючого підприємства здійснюється відповідно до програми його технічного розвитку ( без розширення існуючих виробничих площ).Комплекс заходів передбачає підвищення технічного рівня окремих дільниць, цехів, виробництв за рахунок впровадження нової техніки, технології, механізації і автоматизації виробничих процесів, модернізації застарілого і заміни фізично спрацьованого устаткування.
Реконструкція діючого підприємства за єдиним проектом і передбачає певне або часткове переоснащення виробництва. При необхідності можуть бути розширені існуючі або споруджені нові допоміжні і обслуговуючі об’єкти. Реконструктивними вважаються також роботи з будівництва нових виробничих об’єктів замість тих, експлуатація яких є недоцільною ( здійснюється один раз в 5 або 10 років).
Розширення діючого підприємства – спорудження за новим проектом додаткових виробничих комплексів, нових цехів та комунікацій.
Нове будівництво – спорудження окремих виробничих об’єктів або підприємств, здійснюваних на нових земельних ділянках і за затвердженим проектом.
Джерелом фінансування витрат на розширене відтворення є чистий прибуток підприємства , а також може бути використана частина амортизаційного фонду. ^ 3.7. Показники забезпеченості підприємства і працівників ОФ Для характеристики забезпеченості підприємства і працівників основними засобами (ОЗ) використовують такі показники: Для оцінки забезпечення підприємства:
Фондозабезпеченість (оснащеність, фондомісткість) – характеризує потребу підприємства в ОЗ для виробництва одиниці продукції або виконання робіт чи надання послуг:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], грн./грн. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] - середньорічна вартість ОФ; [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] - обсяги виробленої продукції
Механозабезпеченість показує потребу підприємства в засобах механізації для виробництва одиниці продукції чи одиниці робіт. Обчислюється як відношення вартості засобів механізації (активної частини) до обсягів виробленої продукції:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], грн./грн.
Енергозабезпеченість характеризує потребу підприємства у потужності (N) двигунів певної марки устаткування чи інших засобів енергетики для виконання одиниці роботи чи продукції:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], кВт/грн. Забезпеченість працівників ОЗ характеризують показники:
Фондоозброєність праці – характеризує співвідношення між ОЗ і чисельністю працюючих, тобто показує , яка вартість ОФ припадає на одного працюючого:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], тис.грн./люд.
Механоозброєність визначає співвідношення між величиною засобів механізації і чисельністю працівників:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], тис.грн./люд.
Енергоозброєність праці показує, яка сумарна потужність засобів енергетики припадає на одного працюючого:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], кВт/люд. ^ 3.8. Показники стану та руху ОФ На підприємстві постійно відбувається процес руху ОФ, а саме: збільшення їхньої вартості за рахунок будівництва або придбання нових ОФ і зниження - за рахунок вибуття (зносу обладнання). Рух ОФ характеризують показники:
Коефіцієнт вибуття характеризує, яка доля ОФ, що була на балансі підприємства на початок року, списана внаслідок повного зносу або з інших причин. Розраховується як відношення вартості ОФ, що вибули з експлуатації, до вартості ОФ на початок року:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], %, долі
Коефіцієнт оновлення (надходження) характеризує долю нових, введених в експлуатацію ОФ. Обчислюється як відношення вартості ОФ, введених в експлуатацію, до вартості на кінець року:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], %, коефіцієнти
Коефіцієнт інтенсивності оновлення визначається як відношення:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Коефіцієнт росту розраховується як відношення вартості ОФ на кінець року до вартості ОФ на початок року:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] ^ Стан ОФ оцінюється за допомогою таких показників:
Коефіцієнт зносу характеризує ступень зносу ОЗ і обчислюється як відношення суми нарахованого зносу до балансової вартості:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], %, коефіцієнти
Коефіцієнт придатності характеризує яка доля первісної вартості ще не перенесена на новостворену продукцію. Обчислюється як відношення залишкової вартості за певний календарний період до балансової вартості за цей же період:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] (100%)  ^ 3.9. Ефективність використання ОФ Економічна ефективність використання ОФ характеризується системою натуральних і вартісних показників. Серед вартісних показників основними є :
Фондовіддача (взаємо обернений до фондомісткості ) показує обсяг виробленої продукції на одиницю середньорічної вартості ОЗ:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], грн./грн.
Рентабельність ОФ показує величину прибутку (загального або чистого ), який припадає на 100 грошових одиниць вартості ОФ:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Коефіцієнт віддачі спожитих засобів виробництва показує виробництво продукції на одиницю спожитої вартості ОФ. Обчислюється як відношення обсягів виробленої продукції до річних амортизаційних відрахувань:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], грн./грн. Вартісні показники ефективності використання ОФ мають той недолік, що на показник фондовіддачі впливає структура виконуваних робіт і фактор цін, тобто матеріаломісткість виробленої продукції.  З метою запобігання впливу матеріаломісткості на показник фондовіддачі доцільно обчислювати показник фондовіддачі по чистій продукції: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] В умовах ринку, а особливо в умовах інфляції, більш об’єктивними є натуральні показники ефективності використання ОЗ:
Натуральний виробіток технічних засобів на одиницю потужності або на одиницю обладнання певної марки.
Коефіцієнт використання календарного часу характеризується співвідношенням кількості відпрацьованих машино-годин до кількості машино-годин перебування ОЗ на підприємстві.
Коефіцієнт змінності визначається як співвідношення кількості відпрацьованих машино-годин роботи до кількості відпрацьованих машинозмін з урахуванням середньої тривалості зміни в годинах (максимальне значення = 3):
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ]
Коефіцієнт технічної готовності визначається як співвідношення часу перебування технічних засобів на підприємстві і зменшеного на час їхнього перебування в ремонті та очікування ремонту, до часу перебування ОЗ на підприємстві:
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], % Кількість продукції, що виробляється на підприємстві, залежить не тільки від забезпеченості ОЗ але й того, на скільки ефективно вони використовуються. Підвищення економічної ефективності використання ОФ знаходить свій вираз у :
Збільшенні обсягів виробництва;
Підвищенні продуктивності праці;
Зростанні фондовіддачі.
Покращення використання ОФ є резервом підвищення ефективності виробництва в. цілому і це обумовлено тим, що значна частина витрат,які утворюють собівартість продукції, пов’язана з використанням ОЗ. Наприклад, у собівартість продукції втрати на експлуатацію машини та обладнання становлять 30%, а транспортні витрати – 10%. Покращення використання ОЗ зменшує величину витрат по експлуатації цих фондів за рахунок скорочення їх умовно постійної величини, тобто амортизаційні відрахування у розрахунку на одиницю продукції. З іншого боку, покращання використання ОФ знижає потребу в капітальних вкладеннях для розвитку матеріально-технічної бази підприємства. Розрізняють ^ 2 шляхи покращення використання ОФ:
Екстенсивний передбачає збільшення тривалості роботи ОЗ на протязі календарного року ( в межах календарного фонду):
Скорочення простоїв машин устаткування;
Підвищення коефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування;
Зниження частки недіючого і виведення із експлуатації зайвого устаткування;
Ліквідація сезонності у виробництві.
Інтенсивний передбачає підвищення продуктивності ОФ за одиницю робочого часу. Це досягається за рахунок нових високоефективних технологій та інтенсифікації виробничого процесу, застосування прогресивних форм і методів організації виробництва (диверсифікації, концентрація), освоєння в стислі строки проектно-експлуатаційних показників нових об’єктів і нових технологій, застосування дієвої системи колективних та індивідуальних стимулів ефективного використання ОФ.
^ 3.10. Виробнича потужність підприємства Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний випуск продукції (виконання робіт чи надання послуг) з урахуванням попиту ринку, необхідної номенклатури, асортименту за умови найбільш повного використання устаткування і виробничих площ та застосування прогресивної технології та організації виробництва. ^ Одиниці вимірювання виробничої потужності У багатономенклатурному виробництві виробнича потужність вимірюється у вартісному виразі. В окремих галузях (цукрова, хлібобулочна, молочна промисловість) потужність характеризується кількістю перероблюваної сировини чи випуском продукції за 1 добу. Види виробничої потужності:
Проектна – визначається у процесі проектування,реконструкції діючого або будівництва нового підприємства. Вона є оптимальною оскільки склад і структура устаткування відповідають трудомісткості проектної номенклатури продукції, яка має бути досягнута протягом нормативного строку освоєння.
Поточна або фактично досягнута - визначається періодично у зв’язку зі зміною умов виробництва. При цьому розраховують вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.
Резервна - визначається у певних галузях (в електроенергетиці, газонафтовій промисловості) для покриття пікових навантажень і забезпечення безперервності роботи. 
На виробничу потужність впливають такі чинники:
Номенклатура, асортимент та якість продукції.
Кількість встановленого устаткування, розмір виробничих площ та можливий фонд часу роботи устаткування.
Прогресивні техніко-економічні норми використання технологічного устаткування, трудомісткість продукції, тривалість виробничого циклу.
Виробнича потужність підприємства визначається за всією номенклатурою його профільної продукції. Виробнича потужність підприємства визначається, виходячи із потужності провідних цехів основного виробництва. Для розрахунку виробничої потужності береться максимально можливий річний фонд часу роботи устаткування ( у безперервному виробництві таким є календарний фонд, який складає8760 годин). Виробнича потужність провідного підрозділу підприємства визначається за залежністю: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], де: Вуст – продуктивність роботи устаткування (виробіток) за одну годину його роботи; Тр – річний фонд часу роботи устаткування; т – кількість устаткування, що береться для розрахунку. З іншого боку, виробничу потужність можна визначити: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], де: t – трудомісткість виготовлення одиниці продукції. Визначення виробничої потужності завершується складанням балансу, що відображає зміну її величини протягом розрахункового періоду та характеризує у підсумку так звану вихідну потужність: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ], де: Nвх – вхідна потужність підприємства на початок року; Nоез – нарощування потужності за рахунок організаційно-економічних заходів і технічних нововведень; Nрек – нарощування потужності за рахунок реконструкції; Nна – зміна обсягу виробничої потужності за рахунок зміни номенклатури, асортименту продукції; Nвиб – зменшення потужності внаслідок вибуття фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування.

Форми суспільної організації виробництва
Форма суспільного виробництва - це тип організації господарської діяльності людей, реальне функціонування суспільного виробництва. Суспільство знає дві основні форми господарювання: натуральне виробництво і товарне виробництво.
Історично першою формою організації суспільного виробництва, яка панувала протягом тривалого часу, було натуральне виробництво, тобто таке виробництво, в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для задоволення власних потреб безпосереднього виробника, тобто для внутрішньогосподарського споживання. Найбільш характерним цей тип виробництва був у докапіталістичних суспільствах. Певною мірою він зберігся і до сьогодні в різних країнах, у тому числі в Україні (наприклад, ' виробництво на садово-городніх ділянках).
Характерними рисами натуральної форми виробництва є: економічна замкненість, примітивна техніка і технологія, універсальний характер робочої сили, низький рівень спеціалізації і продуктивності праці. Натуральне виробництво малоефективне, консервативне. Йому притаманні прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням.
Натуральне виробництво відповідає такому рівню розвитку продуктивних сил і економічних відносин, які зумовлюють надзвичайно обмежену мету виробництва, низький і одноманітний рівень власних і суспільних потреб. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання вироблюваного продукту всередині суб'єкта господарювання, самими виробниками. Національна економіка при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, помість, общин та ін).
Другою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Це така організаційна форма суспільного виробництва, коли продукти праці виробляються економічно відособленими виробниками не для власного споживання, а для суспільних потреб, що визначаються ринком, тобто для купівлі-продажу на ринку. При цьому продукти праці, якими обмінюються відособлені виробники, стають товарами.
Характерними рисами товарного виробництва є:
– суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва;
– обмін продуктами праці між виробниками;
– економічна відокремленість виробників;
– свобода вибору виробничих ресурсів, засобів і цілей виробництва;
– наявність конкуренції;
– вільне ціноутворення;
– стихійність розвитку.
Об'єктивною умовою і матеріальною основою виникнення та розвитку товарної форми суспільного виробництва є суспільний поділ праці. Це пояснюється тим, що спеціалізація виробників та виготовлення окремих видів продукції зумовлює об'єктивну необхідність обміну своїх продуктів на продукти інших виробників. Адже для задоволення різноманітних потреб кожного виробника потрібні різноманітні продукти, яких він сам не виробляє. Саме тому такий виробник об'єктивно змушений обмінювати свій продукт на продукти інших виробників.
Отже, суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва об'єктивно зумовлюють необхідність обміну продукцією між різними відособленими виробниками. Водночас суспільний поділ праці сам по собі ще не зумовлює необхідність товарного виробництва. Адже обмін продуктами праці може здійснюватись як в еквівалентній, так і безеквівалентній формі. Товарне виробництво передбачає лише еквівалентний обмін продуктами праці. У зв'язку з цим і виникає питання, що зумовлює саме еквівалентний обмін продуктами праці і відповідно товарну форму виробництва.
Визначальною причиною, що зумовлює еквівалентну форму обміну продуктами праці, а також і саме товарне виробництво, є економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності на виготовлений продукт, що стає товаром. Тобто кожний самостійний товаровиробник виступає власником виготовленого продукту. Цей продукт, завдяки спеціалізації, він повинен обміняти на продукти праці інших виробників, бо тільки так може задовольнити свої різноманітні потреби. Вступаючи у відносини обміну, виробник повинен відчужувати свій продукт, свою власність і привласнювати чужий продукт, чужу власність. Саме у процесі товарного обміну гостро постає питання: "В якій пропорції повинні обмінюватись між собою різноманітні за своєю споживною цінністю продукти різної праці?" Така мінова пропорція досягається тільки ринком.
Отже, визначення мінових пропорцій різних за споживною формою продуктів є об'єктивною необхідністю для товарного обміну, бо кожен товаровиробник є власником відчужуваного продукту. В цих пропорціях реалізуються економічні інтереси товаровласників, учасників обміну. Кожен з них привласнює в кінцевому підсумку стільки ж чужих продуктів, скільки він відчужив своїх.
Досягнута ж рівновага, або еквівалентність обміну, свідчить про те, що різні за своєю споживною цінністю продукти стали співставними і обмінюються між собою як рівновеликі обсяги людської праці, втіленої в різних продуктах. Саме кількість праці виробників, втіленої у різних продуктах, робить ці продукти співмірними між собою, і саме на цій об'єктивній основі ринок визначає еквівалентність їх обміну. Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Спонукальною ж причиною цієї еквівалентності є завжди відокремленість привласнення продуктів праці суб'єктами господарської діяльності.
Товарне виробництво еволюціонує разом із розвитком продуктивних сил, суспільним поділом праці та спеціалізацією виробництва.
Відома різноманітність моделей товарного виробництва. Первісно виникло просте товарне виробництво. Це дрібне виробництво, яке засноване на дрібній приватній власності та особистій праці власника засобів виробництва. Воно характеризується прямим поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, відсутністю ринків землі, природних ресурсів, робочої сили. У формі товару виступають лише речові чинники виробництва та продукти праці. Товаровиробник реалізує вироблений ним готовий продукт з метою задоволення особистих потреб.
Наступною моделлю товарного виробництва є розвинуте товарне виробництво. Тут товаром стає не лише продукт людської праці, а й всі чинники виробництва, в тому числі й сама робоча сила людини. Таке виробництво грунтується на великій приватній власності, механічних знаряддях праці, спільній праці багатьох найманих робітників. Його мета -одержання прибутку суб'єктом господарювання. Розвинуте товарне виробництво має загальний характер і стає всеохоплюючою формою прояву економічних зв'язків між людьми. Його виникнення пов'язане з утвердженням капіталістичної економічної системи. Тому розвинуте товарне виробництво називають капіталістичним товарним виробництвом.
На думку учених-економістів моделлю товарного виробництва можна вважати і підприємництво як вид господарської комерційної діяльності громадян та їх добровільні об'єднання. Воно може успішно розвиватися лише у сприятливому середовищі ринкової економіки.
Отже, суспільний поділ праці та спеціалізація виробників на певній виробничій діяльності зумовлює об'єктивну необхідність обміну різноманітними продуктами праці, а економічна відокремленість зумовлює еквівалентну, товарно-ринкову форму цього обміну. Саме тому суспільний поділ праці є необхідною умовою і матеріальною основою будь-якого товарного виробництва, а економічно відокремлене привласнення продуктів праці виступає його визначальною причиною.

Собівартість, прибуток і рентабельність

Тема: Собівартість прибутку і рентабельність
План
Собівартість продукції, її види, структура.
Класифікація витрат на виробництво.

І. Собівартість продукції, її види, структура.
Собівартість продукції – це грошовий вираз витрат по виготовленому продукту.
Собівартість продукції є комплексним економічним показником, який характеризує ступінь використання усіх виробничих ресурсів (матеріальних, грошових, трудових).
Собівартість як показник використовують:
для контролю за використанням ресурсів;
визначення економічної ефективності від запроваджених заходів;
встановлення цін на продукцію;
від собівартості залежить розмір прибутку
Ц = Собівартість + Прибуток
В залежності від часу формування затрат є собівартість:
планова;
фактична;
Планова собівартість – визначають перед початком планового року і планують на основі норм витрат ресурсів та цін на ресурси на момент складання плану.
Фактична собівартість – відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бух обліку.
.у промисловості розрізняють:
Індивідуальну і суспільну.
Індивідуальна – це витрати по виготовленню і реалізації продукції окремого виробника.
Суспільна собівартість (галузева) - це узагальнене значення індивідуальних собівартостей, вона становить основу ринкової ціни.
Собівартість складається із ряду елементів витрат.
А структура собівартості – це % співвідношення між елементами витрат.
За складом продукції:
собівартість валової продукції
собівартість товарної продукції
собівартість рентабельності підприємства
собівартість незавершеного виробництва
собівартість одиниці виробу

ІІ. Класифікація витрат на виробництво
Витрати є загальні й на одиницю продукції.
Загальні витрати – це на весь обсяг продукції за певний період.
Сума їх залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції.
Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період
Собівартість = З / Q
Витрати підприємства при плануванні обліку і аналізу класифікуються за певними ознаками:
за ступенем однорідності
за способом обчислення на одиницю продукції
за зв’язком з обсягом виробництва.
за цілісністю
залежно від видів діяльності.
за економічними елементами
За ступенем однорідності:
елементні
комплексні
Елементні – це затрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними (матеріальні витрати, оплата праці. Відрахування на соціальне страхування).
Комплексні витрати різнорідні за складом і охоплюють декілька елементів витрат їх групують за економічним призначенням при калькуляції (витрати нам оплату праці апарату управління, відрахування на соціальне страхування, витрати на опалення, освітлення, охорону праці, техніку безпеки).
2. За способом обчислення (або за цільовим спрямуванням і техніко-економічним призначенням) витрати поділяються
прямі
непрямі
Прямі витрати – зв’язані з виготовленням певного виду продукції і може бути обчислена прямо на одиницю (сировина, матеріали, півфабрикати, оплата праці).
Непрямі (накладні) витрати не можна обчислити безпосередньо на окремий вид продукції, бо вони зв’язані з виготовленням різних виробів.
Це витрати пов'язані з управлінням і обслуговуванням виробництва. Яке необхідне для його нормального функціонування.
Вони поділяються:
загально виробничі (цехові)
адміністративні
Величина цих витрат залежить від структури підприємства.
3. Залежно від зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють
постійні
змінні
пропорційні
непропорційні
Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції.
Загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах (витрати на утримання, експлуатацію будов і споруд, організацію виробництва, управління.
Змінні витрати – це витрати, які залежать від обсягу виробленої продукції (сировина, матеріали, заробітна плата)
Змінні витрати поділяються:
пропорційні
не пропорційні
Пропорційні – змінюються прямо пропорційно від обсягу (сировина, матеріали, заробітна плата)
Непропорційні – вони виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва вимагає збільшення витрат на одиницю продукції (виплати по відрядно прогресивної оплати праці, додаткові рекламні, торгові витрати).
4. За цілісністю витрати поділяються:
Продуктивні
Непродуктивні
Продуктивні – ці витрати залежать від характеру господарської діяльності і передбачені кошторисом витрат на виробництво та планом економічно-соціального розвитку.
До них відносять більшу частину витрат, які утворюють собівартість продукції.
Непродуктивні витрати утворюються через недоліки технології та організації виробництва (втрати від браку, простоїв, т.д.).
5. Від діяльності підприємства всі витрати поділяються на 2 групи
виробничої (операційної) діяльності;
фінансові витрати
Виробничі – це витрати зв’язані з виробництвом продукції.
Фінансові – це оплата о/о за користування кредитом та інші витрати пов'язані із залученням позичкового капіталу.
6. За економічними елементами і калькуляційними статтями.
За економічними елементами затрати формуються відповідно до їх економічного змісту і на їх основі складається кошторис витрат на виробництво.
А за статтями витрат визначають собівартість одиниці продукції т.т калькуляцію.
Виробничий процес, його організація у часі


Виробничий цикл та його структура. Організація виробничого процесу в часі характеризується способами поєднання операцій технологічного процесу, структурою та тривалістю виробничого циклу. Виробничий цикл це інтервал від початку до закінчення процесу виготовлення продукції, тобто час, протягом якого запущені у виробництво предмети праці перетворюються на готову продукцію. Він обчислюється для одного виробу або для певної кількості виробів, що виготовляються одночасно. Виробничий цикл є важливим календарно-плановим нормативом організації виробничого процесу в часі. Виходячи з його тривалості, визначають термін запуску продукції у виробництво, складають календарні плани її виготовлення на всіх стадіях виробничого процесу, узгоджують роботу суміжних підрозділів (дільниць, цехів). На підставі виробничого циклу обчислюється величина незавершеного виробництва важливого елемента оборотних коштів підприємства. З нього видно, що виробничий цикл складається з власне виробничого часу і перерв. Час виробництва особливих пояснень не потребує. Час перерв включає перерви в робочий час, тобто тоді, коли підприємство працює, і неробочий час, який визначається режимом роботи (вихідні, святкові дні, перерви між робочими змінами. Перерви в робочий час поділяються на перерви партіонності та чекання. Перерви партіонності виникають тоді, коли предмети праці обробляються партіями. Партія предметів це певна кількість однакових предметів, які обробляються на кожній операції безперервно з одноразовою витратою підготовчо-завершального часу. Предмети партії обробляються не одночасно, а по одному або кілька одразу. Кожний предмет праці чекає спочатку своєї черги на обробку, а потім кінця обробки всієї партії. Перерви партіонності обчислюються не окремо, а разом із тривалістю технологічних операцій, утворюючи технологічний цикл. Перерви чекання виникають унаслідок несинхронності операцій виробничого процесу: предмети праці нема де обробляти, бо робочі місця зайнято іншими операціями. Перерви чекання виникають також тоді, коли деталі, що входять до одного комплекту, виготовляються в різний час. Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та деяких інших факторів. У безперервних виробництвах (хімічному, металургійному і т. п.) найбільшу частку у виробничому циклі займає час виробництва. У дискретних виробництвах істотну частку виробничого циклу становлять перерви. Особливо тривалими є перерви в одиничному виробництві, меншими в серійному й мінімальними у масовому.   Методи поєднання операцій та їхній впив на операційний цикл. Виробничий цикл можна обчислювати як для окремих предметів (деталей, вузлів, виробів), так і для цілих партій. Визначення циклу здійснюється за складовими його елементами. Для виробів із тривалим циклом величина останнього обчислюється в календарних днях, у цьому разі враховуються всі перерви. Короткі цикли (до 5 днів) обчислюються в робочих днях без урахування вихідних. У багатьох випадках виконання допоміжних операцій збігається із часом перерв, особливо перерв чекання. Тоді величина циклу є меншою за суму його складових. Це треба враховувати під час обчислення загальної тривалості циклу. Основною складовою виробничого циклу є тривалість технологічних операцій, яка становить технологічний цикл. Технологічний цикл обробки партії предметів на одній операції дорівнює Тm=nt/M, (11.3) де Тm технологічний цикл в одиницях часу, як правило, хвилинах; n кількість предметів у партії; t тривалість обробки одного предмета; М кількість робочих місць, на яких виконується операція.   Технологічний цикл партії предметів, які обробляються на кількох операціях, залежить також від того, як поєднується виконання операцій над предметами партії. Існують три способи поєднання операцій технологічного процесу (три способи передачі предметів): послідовний, паралельний, паралельно-послідовний. Послідовне поєднання операцій полягає в тім, що наступна операція починається тільки після закінчення обробки всіх предметів партії на попередній операції. Партія предметів передається з операції на операцію повністю. Технологічний цикл за такого поєднання операцій обчислюється за формулою де m кількість операцій технологічного процесу (i = І,2...m). Послідовне поєднання операцій є досить простим за своєю організацією, полегшує оперативне планування та облік. Але воно потребує тривалого циклу, бо кожний предмет лежить, чекаючи обробки всієї партії. Послідовне поєднання операцій застосовується в одиничному та серійному виробництвах. Паралельне поєднання операцій характеризується тим, що кожний предмет праці після закінчення попередньої операції відразу передається на наступну операцію й обробляється. Відтак предмети однієї партії виготовляються паралельно на всіх операціях. Малогабаритні нетрудомісткі предмети можуть передаватися не поштучно, а транспортними (передаточними) партіями nm. За поштучного передавання nm=1. За паралельного поєднання операцій істотно скорочується технологічний цикл проти послідовного. Проте, якщо при цьому тривалість операцій не однакова і не кратна, тобто, коли вони не синхронізовані, то на всіх операціях, крім операції з максимальною тривалістю, виникають перерви в роботі. Перерви ліквідуються за умови синхронізації операції, коли t1\M1 = t2\Mm= tm\Mm Паралельне поєднання операцій застосовується у масовому та великосерійному виробництвах. Паралельно-послідовне поєднання операцій, яке ще називають змішаним, відрізняється тим, що обробка предметів праці на наступній операції починається до закінчення обробки всієї партії на попередній, але за умови, щоб партія оброблялась на кожній операції безперервно. Технологічний цикл за паралельно-послідовного поєднання операцій коротший за цикл послідовного поєднання на час паралельного виконання суміжних операцій
·, тобто [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] Час паралельного виконання суміжних операцій дорівнює добутку кількості деталей без однієї транспортної партії та тривалості меншої операції. Якщо останню позначити (t\M)K, то в загальному вигляді для будь-якої пари суміжних операцій
· = (n-nm)(t\M)K   Для m  операцій таких суміщень буде m - 1. Тоді можна остаточно записати: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] За паралельно-послідовного поєднання операцій технологічний цикл триваліший від циклу за паралельного і менший ніж цикл за послідовного поєднання операцій. Застосовується цей метод, коли предмети обробляють великими партіями, що відповідає умовам великосерійного виробництва. Для обчислення виробничого циклу обробки партії предметів поряд із технологічним циклом треба визначити інші його елементи. Тривалість природних процесів береться згідно з вимогами технології, час виконання допоміжних операцій та міжопераційних перерв визначається за певними нормативами або з досвіду. Тоді виробничий цикл обробки партії предметів у календарних днях може бути обчислений, наприклад, для послідовного поєднання операцій за формулою. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть картинку ] де kкал. коефіцієнт календарності; kзм кількість змін за добу; tзм тривалість зміни в годинах; kзм. тривалість природних, допоміжних операцій, що не перекриваються, хв; tпр.,tg тривалість середньої між операційної перерви (чекання), хв. Коефіцієнт календарності це відношення кількості календарних днів до кількості робочих днів у певному періоді (місяці, кварталі, році). Особливості обчислення виробничого циклу складного виробу. Викладена методика обчислення виробничого циклу виходить з того, що готовий виріб одержують унаслідок послідовного виконання операцій над тим самим предметом праці. Проте більшість виробів у дискретному виробництві складається з багатьох деталей, вузлів, агрегатів (автомобілі, верстати, телевізори і т. д.), які виготовляються певною мірою паралельно. Для такої продукції виробничий цикл обчислюється графоаналітичним методом. Спочатку обчислюються виробничі цикли обробки окремих деталей, складання вузлів, агрегатів і виробу в цілому за методикою, розглянутою вище. Після цього будується цикловий графік (стрічковий або сітковий) виготовлення виробу з урахуванням паралельності окремих процесів. Виробничий цикл складного виробу дорівнює найбільшій сумі циклів взаємозв'язаних послідовних процесів.   Економічне значення і способи скорочення виробничого циклу Виробничий цикл є важливим показником рівня організації виробничого процесу, що істотно впливає на його ефективність. Скорочення виробничого циклу зменшує незавершене виробництво і відповідно оборотні кошти підприємства. Унаслідок зменшення незавершеного виробництва економиться площа, зайнята зберіганням предметів праці, а це забезпечує економію витрат. Крім того, скорочення виробничого циклу збільшує виробничу потужність відповідних підрозділів і підприємства взагалі. Для скорочення виробничого циклу треба зменшувати час виробництва і перерв. Час виробництва за конкретних умов може зменшуватися під впливом різних факторів. Передусім це механізація і автоматизація технологічних процесів, допоміжних операцій, інтенсифікація природних процесів, ретельне опрацювання технічної документації на стадії підготовки виробництва, паралельне виконання робіт під час виготовлення складних виробів та ін. Час перерв зводиться до мінімуму застосуванням передових методів організації виробництва та систем оперативно-календарного управління.

Організація оплати праці
Організація оплати праці являє собою систему організаційно-правових засобів, спрямованих на встановлення змісту і порядку введення системи оплати праці, тарифної системи, нормування праці, відрядних розцінок, преміювання, інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат, встановлення норм оплати праці при відхиленні від тарифних умов, форм і строків виплати заробітної плати, порядку обчислення середнього заробітку, індексації зарплати у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін, компенсації зарплати у зв'язку з порушенням термінів її виплати.
Організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на державному рівні; галузевих, регіональних угод; колективних договорів; трудових договорів. Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об'єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки, об'єднання професійних спілок або їх представницькі органи; працівники.
Стаття 15 Закону України "Про оплату праці" та ст. 97 КЗпП встановлюють, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво органом. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються з урахуванням зазначених вимог.
Оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі виконуються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці.
На підприємствах і в організаціях, які знаходяться на госпрозрахунку й отримують дотації з бюджету, організація оплати праці здійснюється відповідно до ст. 15 Закону України "Про оплату праці", але в межах визначених для них у встановленому порядку сум дотацій та власних доходів з урахуванням умов, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Слід звернути увагу на положення ч. 4 ст. 97 КЗпП, згідно з яким роботодавець не має права в односторонньому порядку приймати рішення у питаннях оплати праці, які погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективним договором.
Усі норми з оплати праці в рамках своєї компетенції підприємства встановлюють у колективному договорі.
У колективному договорі, з урахуванням норм і гарантій, передбачених законодавством і угодами, встановлюються такі умови у сфері оплати праці працівників конкретного підприємства:
1) визначаються фонди оплати праці;
2) системи оплати праці;
3) норми праці й грошові розцінки;
4) тарифні сітки;
5) розмір тарифної ставки І розряду, що перевищує розмір, встановлений нормами більш високого рівня;
6) схеми посадових окладів;
7) надбавки і доплати, що перевищують розміри, встановлені законодавством, а також додаткові види надбавок і доплат;
8) премії, що входять до системи оплати праці, та види і розміри матеріального заохочення;
9) компенсаційні та гарантійні виплати.
Потрібно зазначити, що до змісту колективного договору включаються як норми оплати праці, встановлені законодавством і угодами, так і норми підвищеної оплати. Перша група норм має інформаційний характер, друга і є, власне, локальними правовими нормами конкретного підприємства.
Згідно зі ст. 69 Господарського кодексу України підприємство здійснює, крім виробничої, також соціальну діяльність. Природно вона реалізується за рахунок прибутку підприємства. Ця сфера включає питання соціального розвитку, які вирішуються трудовим колективом за участі роботодавця відповідно до законодавства, установчих документів підприємства, колективного договору.
У рамках соціальної діяльності в колективному договорі підприємства можуть передбачатись як різні види матеріального заохочення, так і додаткові соціальні виплати:
1) оплата гарячого харчування працівникам підприємства;
2) укладення договорів про додаткове медичне, оздоровче обслуговування працівників за рахунок коштів підприємства;
3) індексація заробітку працівника в більш високих розмірах порівняно із законодавством;
4) доплати за зниження норм праці для осіб зі зниженою працездатністю, неповнолітніх, осіб передпенсійного віку;
5) доплати за додаткові відпустки і скорочений робочий час працівникам, які поєднують роботу з навчанням;
6) фінансування платного навчання працівників підприємства за рахунок коштів підприємства;
7) оплата транспортних витрат і витрат на житло працівникам за рахунок коштів підприємства;
8) виділення коштів профкому на культурні, спортивні й оздоровчі програми;
9) виплата одноразової допомоги працівнику при виході на пенсію;
10) встановлення заводської пенсії працівникам підприємств;
11) додаткові виплати сім'ям з дітьми.
Потрібно особливо підкреслити роль трудового колективу у встановленні умов праці. Передусім колективний договір обговорюється на загальних зборах трудового колективу, і лише після прийняття позитивного рішення - схвалення, колектив уповноважує профком (або іншого представника) підписати його (ст. 13 Закону України "Про колективні договори і угоди").
Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15 вересня 1999 р. зі змінами, внесеними Законом України від 13 грудня 2001 p., передбачає широкі права виборного органу первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації. Зокрема, п, 3 ст. 38 передбачає, що питання оплати праці працівників підприємства, форм і систем оплати праці, розцінок, тарифних сіток, схем посадових окладів, умов запровадження та розмірів надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних виплат вирішуються роботодавцем разом с виборним профспілковим органом.
Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (ч. 2 ст. 97 КЗпП).
Умови оплати праці найманого працівника, який працює за трудовим договором у окремого громадянина (фізичної особи), визначаються угодою між роботодавцем і працівником.
Застосування встановлених умов праці шляхом конкретизації розміру оплати праці, надбавок, доплат, премій здійснюється власником за погодженням з працівником при укладенні трудового договору.
При укладенні контракту розмір оплати праці, її види встановлюються угодою сторін у контракті з урахуванням колективного договору.
Організація потокового виробництва


Потокове виробництво – метод організації виробничих процесів, заснований на максимальній реалізації принципів: диференціації, прямоточності, спеціалізації, безперервності, паралельності, пропорційності і ритмічності.
Ознаки потокового виробництва:
- безперервність у часі виробничих процесів, тобто організація обробки (складання) виробів без міжопераційних очікувань;
- розміщення робочих місць у просторі в строгій відповідності з послідовністю виконання операцій технологічного процесу;
- можливість поділу виробничого процесу виготовлення продукції на прості операції і закріплення однієї чи кількох подібних операцій за окремими робочими місцями (верстатами) чи за групою однакових робочих місць;
- безперервно повторювана в часі однаковість усіх виробничих факторів - якості і форми матеріалів, інструментів, пристосувань тощо;
- предмети праці передаються з попередньої операції на наступну операцію поштучно або транспортними (передатковими) партіями, у міру їх обробки на попередній операції; спосіб передачі - паралельний;
- високий ступінь механізації й автоматизації процесів виробництва.
Основними передумовами організації потокового виробництва є такі:
– наявність у програмі випуску досить великої кількості однакових чи подібних за технологією об’єктів;
– повна завершеність конструкторських і технологічних робіт по кожному об'єкту виробництва;
– можливість розбивки процесу виробництва на прості операції або ж можливість їх концентрації;
– наявність швидко переналагоджуваного устаткування.
На практиці потокове виробництво реалізується у вигляді таких основних форм: потокові лінії, комплексно-механізоване виробництво, роботизоване та гнучке автоматизоване виробництво.
Потокова лінія – група робочих місць, за якими закріплене виготовлення одного чи обмеженої кількості найменувань виробів і виробничий процес на яких здійснюється відповідно до ознак потокового виробництва.
На основі аналізу обсягів випуску продукції, стану технологічного процесу, можливостей його удосконалення, маси і габаритних розмірів виробу, можливостей синхронізації операцій вибирається той або інший вид потокової лінії.
Основними календарно - плановими параметрами потокових ліній є такі: такт, ритм, число робочих місць, довжина і швидкість конвеєра, стандарт-план потокової лінії, виробничі запаси.
Такт потокової лінії (r) - основний показник роботи лінії, що являє собою період часу між запуском на лінію двох суміжних предметів праці чи випуском з потокової лінії двох суміжних готових виробів


Приложенные файлы

  • doc 15929571
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий