Проблеми евакуації культурних цінностей на тери..

Проблеми евакуації культурних цінностей на території України у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945рр.)
З початком Великої Вітчизняної війни перед українськими музеями гостро постало питання необхідності порятунку фондів в разі воєнних дій. Відповідно до вказівок Ради з евакуації при Раді народних комісарів СРСР Народний комісаріат просвіти розробив загальний план евакуації музеїв. Згідно якого фонди центральних та частини місцевих музеїв за ступенем цінності були розбиті на три черги евакуації7. Зрозуміло, що до першої черги увійшли перш за все музеї Москви та тодішнього Ленінграду, над українськими ж музейними фондами нависла загроза невивезення. Крім того, це питання ускладнювалось тим, що лише київські музеї опікувались республіканськими відомствами, яким вони підпорядковувались. В інших містах України підготовка та здійснення евакуації покладалась на місцеві органи влади. Доля музейних предметів часто залежала від того, чи розуміло радянське партійне керівництво міст і областей значення збереження культурних цінностей України.
Слід зазначити, що евакуація і консервація творів мистецтва була повґязана зі значними труднощами ще й через те, що на той час діяли застарілі „плани розвантаження” (евакуації), розроблені десь у середині 30-х років і розраховані на вивезення лише рідкісних, унікальних памґяток. Проте і їх виконання часто затримувалось або ставало неможливим. Тому нерідко, відступаючи воїни Червоної армії знищували цінне майно, в тому числі й історико-художнього значення, „щоб не залишати його ворогові”.
В сукупності в тилові райони СРСР було вивезено від 22 до музеїв із 174 (дані на 1940 рік), тобто лише 13 відсотків від їх загальної кількості. Це були переважно музеї Києва та кількох обласних центрів - Дніпропетровська, Одеси, Полтави, Сум, Харкова, Чернігова. Евакуйовані фонди українських музеїв виявилися розпорошеними на величезній території.
Встановити вивезену кількість музейних предметів надзвичайно важко. Складність завдання полягає в тому, що облік евакуйованих цінностей було проведено не повністю. Значна частина памґяток не була інвентаризованою і зберігалась в не розпакованих ящиках, а вироби з коштовних матеріалів обліковувались за загальною вагою в запломбованій тарі. До того ж, втрачено більшість списків музейних предметів, які вивозились в евакуацію9.
Аналіз стану збереження памґяток України в евакуації показує, що не завжди вони перебували в безпеці. Вже в грудні 1941 року заступник начальника Управління в справах мистецтва при РНК УРСР О.Пащенко у доповідній записці до уряду Республіки констатував: „Потрібно враховувати, що зґявилося не мало претендентів з місцевих музеїв, які привласнюють привезені речі і в майбутньому це може призвести до розбазарювання картин, що належать українським музеям”. Нерідким було і розкрадання фондів музеїв України злочинцями.
Обставини евакуації українських музеїв, архівів, бібліотек на східСРСР під час війни недостатньо досліджені науковцями. Проте, зрозуміло, що всупереч традиційним у радянській історіографії твердженням про безперечний успіх цієї акції, її результати були досить скромними. Разом
з тим внаслідок проведеної роботи було врятовано найцінніше з погляду
радянської влади. Однак евакуація мала ряд негативних наслідків для
подальшої долі історико-культурних цінностей України, а саме:
1. Евакуйовані фонди культурних та дослідницьких установ вияви-
лись розпорошеними на величезній території.
2. Облік евакуйованих цінностей було проведено не повністю, та й
більшість зі складених списків була втрачена. Музейні вироби з коштов-
них матеріалів обліковувалися за загальною вагою.
3. Евакуйовані матеріали розкрадалися. Місцеві установи привлас-
нювали привезені речі. Мали місце випадки вилучення окремих цінних
музейних експонатів начебто для реставрації працівниками центральних
музеїв та архівів Росії та подальше передання їх на зберігання до цих уста-
нов. Відомі факти розкрадання фондів музеїв України злочинцями.
4. Недбале ставлення до евакуйованих матеріалів призводило до
того, що вони часто були покинуті та перебували в непристосованих для
зберігання умовах (стояли на залізничних вокзалах у розтрощених ваго-
нах по декілька місяців під дощем та снігом).
5. Частина музейних фондів, відправлених в евакуацію, так і не ді-
йшла до місця призначення, загубившись по дорозі.
6. Більшість історико-культурних цінностей залишилась неевакуйо-
ваною або була знищена радянськими військами.
Таким чином, евакуація культурних цінностей протягом 1941 р. з при-
фронтових районів мала ряд особливостей і велике значення для подальшої
долі музейних, архівних та бібліотечних фондів. Відтворення повної картини
цього процесу сприятиме пошуку нереевакуйованих цінностей, дозволить
встановити кількість залишеного на місцях і виявити винних у масштабних
втратах Україною архівних, бібліотечних та музейних фондів.
З німецькою окупацією загроза втрати українським народом його історико-культурних цінностей подвоїлась. До цього часу вони могли бути знищенні в результаті бомбардування та артилерійських обстрілів, тепер же головним фактором який міг негативно вплинути на подальшу долю культурної спадщини була німецька окупаційна політика. Німці знали ціну витворам мистецтва, розуміли наукову цінність архівних матеріалів та бібліотечних фондів, можливості цих матеріалів для подальшої пропаганди, поширення нацистської ідеології. В той же час німці розуміли, що втрата історико-культурних цінностей – частки цього обов’язкового компоненту духовного життя людини призводить до непоправних руйнівних процесів в суспільстві, воно починає губитись в своїй само ідентифікації, втрачає свою національну свідомість. Розуміючи, за яких умов їм прийшлось жити, працівники українських музеїв та бібліотек погоджувались на співпрацю з окупантами аби запобігти розкраданню та знищенню цінного майна. Наприклад, завдяки зусиллям А.В.Пісаржевської Музей дарвінізму при Харківському державному університеті отримав у комендатурі охоронну грамоту. Саме тому, а також дякуючи роботі співробітників біологічного факультету, що залишились у Харкові, вдалось зберегти основну частину колекції музею .
Врятуванню певної кількості історико-культурних цінностей в роки Великої Вітчизняної війни маємо завдячувати не лише працівникам тих установ. Де вони зберігались, а й окремим громадянам. Наприклад, з усього довоєнного фонду Сталінського художнього музею збереглось лише 11 картин. Згідно повідомленню від 9 червня 1945 року Комітет у справах мистецтва при Раді Народних Комісарів УРСР доручив представнику вказаного Комітету прийняти від донецького художника Є.Є. Грейліха, збережені ним під час окупації 11 картин. І це не поодинокий приклад.
Таким чином, в роки Великої Вітчизняної війни переважна кількість історико-культурних цінностей України була врятована завдяки самовідданості та героїзму простих людей. Дослідження цього питання має історичне та виховне значення для сучасного українського суспільства. Історичне значення полягає в необхідності згадати тих людей, які ризикували власним життям, аби зберегти та передати наступним поколінням українців історико-культурні цінності нашого народу; зробити узагальнені висновки щодо людського чиннику в питанні збереженості історико-культурних цінностей України в роки Великої Вітчизняної війни.
Проблеми реевакуації культурних цінностей із-за кордону та повернення їх на територію сучасної України

На теренах європейських країн знаходиться велика кількість пам’яток історії, пов’язаних з подіями Другої світової війни. В останні десятиліття в Україні проводиться активна робота по розшуку та поверненню цінностей на батьківщину,які були втрачені у період війни.

Згідно перших офіційних повоєнних даних, що були опубліковані в газеті „Правда” (1948 р.) втрати музеїв України після війни становили понад 40 тисяч експонатів. У 1987 році Міністерство культури УРСР та Український фонд культури оприлюднили нові цифри втрат - 130 тисяч предметів. На початку 90-х зґявилася ще одна версія - ніби-то втрати 21 музею України становлять 283 тисячі 782 предмети1. А ось до прикладу, російський автор Аксьонов В. в своїй книзі «Любимый музей фюрера. Украденные сокровища» наводить дані, згідно яких втрати витворів мистецтва в Україні становлять 330 тисяч предметів.
У перші повоєнні роки діяльність музеїв в Україні швидко відновлювалася, розвивалася і ставала  популярною серед населення. Усі музеї республіки після вигнання окупантів проводили велику культосвітню роботу, розширювали кругозір населення, пропагували надбання духовної культури. Провідною тематикою історичних і краєзнавчих  музеїв – позаяк вони становили переважну більшість від загальної кількості – було висвітлення героїчної боротьби народу проти фашистських загарбників та відбудова народного господарства. З цією метою в музеях створювали спеціальні відділи та експозиції, влаштовували виставки, читали лекції, проводили бесіди тощо. До війни у Києві та  областях Лівобережної України функціонували 63 музеї. Непоправної шкоди завдали їм фашистські загарбники. Вони зруйнували або пограбували більшість музейних установ, серед яких: всесвітньо відомий культурно-історичний заповідник –  Києво-Печерську лавру, музеї російського і українського мистецтва у Києві, історичні музеї в Чернігові і Полтаві тощо. У 1943 р. у  звільнених районах України відновили роботу 11 музеїв, що складало шосту частину довоєнної кількості. Тому Наркомат освіти на 1943 – 1944 роки передбачав  відбудувати 23 музеї, з них історичних – 4, історико-краєзнавчих – 12, літературно-меморіальних – 6, галузевих – 1. Щоб відбудувати таку велику кількість музеїв, Наркоматові освіти УРСР потрібно було 7 млн. 123 тис. крб.  Одразу після звільнення України від німецьких загарбників почали працювати ряд історичних, краєзнавчих, художніх  та літературних музеїв. Розпочати  роботу вдалося тільки тим установам, які зберегли в роки окупації свої приміщення, фонди, працівників. Музейні установи зазнали великих  матеріальних  збитків під час воєнного лихоліття, тому у період перших повоєнних років практикувалося об’єднання кількох  музеїв в один, змінювалися профілі й типи музеїв, організовувалися   виставки у тимчасово пристосованих  приміщеннях. Так, Чернігівський історичний  музей відновив свою діяльність у грудні 1943 р. За ним закріплювався  відремонтований будинок колишнього музею В.В. Тарновського по вул. Революції, 9. Довоєнне приміщення відводилося для проведення робіт щодо виявлення музейних речей під пожарищем. Виділене приміщення не задовольняло потреб музею ані за площею, ані за його станом, бо до війни використовувалося як склад, було дуже вологе, уражене грибком, до того ж знаходилося на околиці Чернігова. Незабаром музею надали ще й будинок по вул. Революції, 16, та  проблема приміщення залишалася гострою. Незважаючи на труднощі повоєнного життя, колектив музею наполегливо працював. Було повернено реевакуйовані з Уфи та Чкалова (нині Оренбург) його фонди, що включали до 30 тис. експонатів і понад 3 тис. книг . Евакуація та реевакуація музейних цінностей не пройшли для них безслідно, особливо для тих, що зберігалися у Чкалові. В серпні 1944 р. експонати прибули до Чернігова дуже пошкоджені. Вагон, в якому вони розміщувалися, протікав, більшість документів, книг помокріли, з металевого посуду виливалася вода, він дуже поіржавів. Тканини, ікони були вологі, археологічні колекції вкрилися пліснявою, деякі з них зіпсувалися. З Уфи музейні цінності надійшли наприкінці 1944 р. У зв’язку з втратою фондової документації, а також списків евакуйованих речей, майже повністю були депаспортизовані нумізматична й археологічна колекції.
Керівні  органи республіки основним завданням музеїв у той період вважали „виявлення та повернення музейних фондів, їх реставрацію та впорядкування” . Музейні фонди складалися з уцілілих після німецького грабунку експонатів та тих, що були придбані для розділу Великої Вітчизняної війни. У наукових експедиціях збирались матеріали на місцях недавніх боїв з німецькими окупантами. Особливо в цьому відзначилися Дніпропетровський, Чернігівський, Київський та Полтавський історичні музеї.  Фонди, евакуйовані у східні області Союзу на початку війни, тепер реевакуйовували. Привести до певної системи всі матеріали було дуже складно. Спочатку вимагалося зібрати та привести до ладу ті музейні матеріали, які залишилися в Україні, але були розсіяні у різних місцях: в адміністративних установах, житлових будинках, приміщеннях навчальних закладів тощо. Їх розшуки і повернення тривали кілька років. Велика частина виявлених експонатів потребувала реставрації. Так, 17 листопада 1943 р. працівники Київського театрального музею знайшли у фізкультурному залі Інженерно-будівельного інституту 28 ящиків і 33 шафи з цінностями музею. Експонати були в жахливому стані: ящики і шафи розбиті, експонати розкидані по підлозі, з пробитого даху на них протікала вода. Тільки у травні 1944 р. майно було приведено до ладу і відправлено в музей . Ще на 1949 р. музей перебував на консервації, розташовувався в приміщенні Лаври, в корпусі № 6. Працівники музею проводили  велику наукову роботу з інвентаризації фондів, де налічувалось 40000 експонатів. Не дивлячись на труднощі з приміщенням, музей проводив періодично виставки, присвячені ювілейним датам, у приміщеннях кінотеатрів, Театральному товаристві. В 1949 р. була організована виставка „Пушкін в театрах України” . Ті фонди, що перебували в Уфі та Чкалові, на кінець 1944 р.  були повернуті до Києва, Дніпропетровська й Чернігова, а ті, що зберігалися в Тюмені, лише готували до реевакуації. Всім музеям надавались кошти для поновлення експозицій, поповнення фондів і для поточного ремонту приміщень. У  більшості музеїв республіки була проведена інвентаризація вцілілих музейних фондів. Досить швидко виявилося, що велика кількість музейних цінностей знаходилась у населення, і не завжди приватні особи мали бажання розлучатися з ними.  Тому 10 листопада 1944 р. Раднарком УРСР прийняв постанову №1504 „Про повернення музейних експонатів”, яка ставила за мету спонукати громадян і керівників установ та організацій до повернення  експонатів у фонди музеїв.  Цікаво, що у пункті 6 цієї постанови було застереження про те, що громадяни і керівники установ, які не  повернули експонатів, будуть притягнуті до суворої відповідальності  за приховування  державних музейних цінностей .
Відновлення музейної діяльності у повоєнний період мало велике значення для збереження тих історико-культурних цінностей, які вціліли у роки воєнного лихоліття.  На 1 січня 1950 р. відновили роботу 114 державних музеїв України, де налічувалось 1,5 млн. експонатів.  Музейні працівники вели цінну наукову й експедиційну роботу, активно несли в маси культуру, читаючи лекції, доповіді, організовуючи тематичні виставки. Таким чином, музеї стали  для населення джерелом культури та збагачення знань.








13PAGE 15


13PAGE 14615





Приложенные файлы

  • doc 15911542
    Размер файла: 56 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий