21. Тичина 20-30 рр.


Творчість Титчини 20-30 рр.
Одна з найпрекрасніших сторінок української культури —геніальна поезія «раннього» Павла Тичини.
Вірші П. Тичини були названі геніальними ще в 1919 р.його семінарським побратимом В. Елланом (Блакитним).А через три роки Ярослав Івашкевич, рецензуючи збірку збірок «Золотий гомін», що вийшла у Львові в 1922 р. (донеї були включені перші три книги — «Соняшні кларнети»,«Плуг» і «Замісць сонетів і октав») назвав поета геніальною особистістю.Подібних висловлювань можна навести велику кількість як на адресу особистості поета, так і стосовно його творчості,але майже в кожному разі треба вдаватися до застереження:були, мовляв, і інші твори, недостойні «цього світлого генія і людини» (В. Сосюра).
Павло Тичина — геніальний поет, та постать його може здатися дуже суперечливою. З одного боку — «Ви знаєте, як липа шелестить», «Коли в твоï очi дивлюся», «Пастелi», «Пам’ятi тридцяти», «Загупало в дверi прикладом». З другого — «В iм’я людини», «Партiя веде», «Комунiзму далi виднi». З народом він був завжди.
Переважна більшість науковців обов’язково намагалася висловити «захоплення» насамперед так званою революційною лірикою поета і його «програмно-хрестоматійними» творами, які набивали учням оскому і назавжди залишалися в їхній свідомості лише у вигляді пародій: у народу було відібрано найкращого поета двадцятого століття та ще й перетворено його в об’єкт для глузувань!Такою була доля не одного Тичини, а й багатьох митців,яким судилося жити, як писав В. Сосюра, в часи «кривавого Тамерлана». Тоталітарній державі потрібна була тільки певна кількість приручених славословів. Геніальних фізиків можна було примусити робити винаходи в тюрмах, але поетична муза не могла за ґратами творити оди режиму. Отож одних знищу вали фізично, а інших морально, і невідомо, що страшніше —загинути не від ворожої здавалось би кулі чи залишитися живим і продовжувати щось творити.
Коли «Музагет» вийшов друком уже після провалу Директорії, коли в Києві знову встановилася більшовицька влада (лютий 1919 року). Саме в цю пору вперше заявив про себе той Павло Тичина, який 1933-го напише вірш «Партія веде». Він почав римувати більшовицькі гасла. 19 червня 1919-го написав і подав на організований Всеукрліткомом конкурс свій «Революційний гімн» – у його рядках важко впізнати руку, яка 1914 року написала «Арфами, арфами», а 1917-го – «Золотий гомін»:
Все здолаєм, все ми зможем,/тьму прокляту переможем!/Із раба зробити брата – / гасло пролетаріата! /Розкувать невільний світ – /наш єдиний заповіт!
Оглушливі барабанні ритми. Тріумф колективного «ми», в якому не чути людських голосів. Агресивний тон… «Все прямуєм, все працюєм, буржуазний світ руйнуєм…» – як це схоже на люте Тичинове «Будем, будем бить!». Мрія Василя Елланського про «поета революції» збувалася… Дивним, однак, був цей «поет революції». Його «Я» розколоте, душа – в жахливих борсаннях, «класова» лють форсована, неприродна. Він примушує себе до рішучості («Сконайте, здохніть у пивних», «голод – революції язик»), хоча щойно здригався від картин жорстокого терору й кровопролиття. Мова різких, брутальних інвектив важко дається поетові, проте він прагне будь-що опанувати нею, адже це мова часу, мова нової влади. 
«Пролетарі! Перекликайтеся в борні – Інтер-Республіка, Республіка іде!» – написав поет, завершуючи цикл «В космічному оркестрі» (1921). А як же «Золотий гомін»? Та ніяк: для багатоликого Павла Тичини важливо, щоб його слово відповідало актуальним гаслам дня. – каже Панченко.
Таке враження, ніби це людина-хор. Колись герой новели Коцюбинського «Цвіт яблуні» здивовано прислухався до себе: «Якісь голоси звучать у мені…» Так само й Тичина: одним голосом промовляла його українська душа, інший озивався на жах кровопролиття, ще один бадьоро озвучував більшовицькі гасла. Наприкінці збірки «Замість сонетів і октав» (1920) він помістив сповнену сум’яття «Антистрофу»:Грати Скрябіна тюремним / наглядачам – це ще/ не є революція./ Орел, Тризубець, Серп і Молот… /І кожне виступає як своє/Своє ж рушниця в нас убила./Своє на дні душі лежить./Хіба й самому поцілувать /пантофлю Папи?У 1918р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг».       У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України», яка    засвідчила, що її автор пройшов остаточну «ініціацію» як поет радянський. Саме після її появи Євген Маланюк написав свої слова про кларнет і дудку. У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.
      З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїс-тичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур. Втім, попри зовнішню бездоганність кар’єри, Тичину раз у раз терзали тяжкі сумніви. Хіба могли не залишити сліду у вразливій душі поета події весни 1923 року, коли органи ДПУ заарештували його молодшого брата Євгена – регента хору в Новій Басані? Він був змушений писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального на те дозволу. 
У вірші «До кого говорить?» (1925) він подумки благав Рабіндраната Тагора, щоб той допоміг йому звільнитися від… достоєвщини:
До кого говорить?/ Блок у могилі. Горький мовчить./ Рабіндранате-голубе! /З далекої Бенгалії/прилинь до мене на Вкраїну./Я задихаюся, я гину./Я покажу тобі такії речі/ в однокласовій ворожнечі./ Я покажу всю фальш, всю цвіль/партійно-борчих породіль./А братні зуби? Дружній зиск?/Гнучка політика, як віск./Коли були б це генерали,/ми б знали, що робить. /А в тім то й річ, що це кати/однокласовії…/Рабіндранате-голубе,/та де ж той серп нам, молот і лани?/Рабіндранате-голубе,/од достоєвщини звільни!/До кого говорить?/Блок у могилі. Горький мовчить.
Трагічні сумніви Тичини в середині 1920-х стосувалися самих основ нового ладу. Поет відчував, бачив фальш соціалістичних гасел, жах «однокласової ворожнечі»… За такого єретичного вірша «кати однокласовії» могли спровадити поета на Соловки, недарма ж опубліковано його вперше аж 1989-го. Невдовзі, 1926-го, Тичина пережив свій перший великий страх. Із трибуни партійного пленуму Влас Чубар «проробляв» його за «протягування націоналістичного дурману в літературу» у вірші «Чистила мати картоплю», надрукованому в альманасі «Вапліте». Ще б пак: Мати у творі Тичини каже синові-комуністу «єретичні» слова:
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри./Треба боротись: антихрист явився.
Український простолюд у ті атеїстично-погромницькі часи саме так і вважав: Ленін – то Антихрист… Після погромної критики Тичині доводилося робити висновки. У 1929 році на процесі СВУ, коли судили близьких йому людей, він виступив у ролі свідка. Звісно, не на користь звинувачених. 
Чи знав Тичина про жорстокий Маланюків присуд 1924 року? Знав. Розповідають, що одного разу увінчаний лаврами і офіційною славою автор «Золотого гомону» й оди «Партія веде» сам згадав рядки про кларнет і дудку. «Він один сказав про мене правду», – сумно мовив старий поет. І заплакав. 
Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.
            Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась       у 1923-1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Приложенные файлы

  • docx 15907711
    Размер файла: 32 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий