Політологія на кр 4 курс

1
Тема: Політологія як наука і навчальна дисципліна
Предмет, методи і основні функції політології
Як будь-яка наука, політологія має свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.
У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами - політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо.
Згідно з другою позицією, політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про політологію, можна висловити думку, що "широке" і "вузьке" розуміння предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться як два "концентричні кола" накопичення політичного знання.
Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.
Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.
Аналітична функція - всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи.
Прогностична функція - вироблення наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.
Інструментально-практична функція - розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.
Політична соціологія - формування громадянської культури.
Політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та можливостей.
Методи політології
Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.
1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:
інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;
соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури;
історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому;
системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;
порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об'єктів (політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей;
структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу;
антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини;
психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів політичної поведінки;
біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;
нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду оптимального варіанту, ідеалу.
2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:
діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;
метод сходження від абстрактного до конкретного;
аналіз і синтез;
індукція і дедукція;
узагальнення.
3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять:
опитування - один з найпоширеніших методів збору політичної інформації; воно може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;
спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому - передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльності організації;
статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта;
математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;
метод моделювання: модель - це схематичний зразок об'єкта, що вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.
2. Місце політології в системі наук про суспільство. Основний зміст і особливості української політології.
Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас. Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов'язувати політичні знання із суспільно-політичною практикою.
Народження політології зумовлене, насамперед, суспільними потребами в розробленні технологій управління і методик впливу на суспільну свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої політики, в оптимізації управлінських рішень за умов розширення обсягів діяльності та владних повноважень держави.
Політичне життя є об'єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов'язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких дослідження політичного життя. Провідною серед них є політологія, яка являє собою галузь наукового знання, що вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної влади в суспільстві.
Політологія (грец. politika державні й суспільні справи, logos слово, поняття, вчення) наука, об'єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.
Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини. Її розвиток тісно пов'язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох.
Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та економічне обґрунтування.
Розвиток соціально-орієнтованого філософського знання триває дві з половиною тисячі років, однак ще на початку XX ст. статус політичної філософії, як і політології, не був остаточно визначений. Упродовж XX століття поняття політичної філософії та політології цілком прижилися, а в 5060-х роках настав «бум» політико-філософських та політологічних досліджень.
Політична філософія разом з іншими філософськими дисциплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманітних виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усвідомити, пояснити. Філософія озброює політологію світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, розумінням змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей, вивчає суспільство як цілісну систему. Створюючи загальну картину світу, філософія дає поштовх до предметних висновків у сфері науки про політику, які конкретизуються в політичній філософії.
У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування та розвитку в окремих країнах, з'ясування причинних зв'язків політичних явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичне життя. Історія сприяє використанню генетичних і функціонально-генетичних пояснень під час дослідження політичних подій та явищ, а це важливо для політології.
Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія, оскільки без неї не можна зрозуміти природи соціальних суб'єктів, громадянського суспільства. До того ж розвиток різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і політичних інтересів у суспільстві, істотно впливає на характер політичної діяльності, формування наукових уявлень про неї. Предметом аналізу економії є процеси виробництва, розподілу та обміну матеріальних благ. Ці процеси розглядаються в контексті втручання держави до економічної сфери суспільства (реалізацією економічної, суспільної, соціальної політики).
Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути, організації як засоби діяльності соціальних суб'єктів, а отже, закономірно, що політологія використовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп. Соціологія постачає науці про політику дані стосовно функціонування суспільства як цілого, а також груп, які входять до нього, і суспільних (політичних) відносин між ними. Надзвичайно важливими є методологічні розробки соціології, що стосуються емпіричних досліджень і насамперед опитувань громадської думки.
У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній науці як системі знань про державу і право, про об'єктивні закономірності їх виникнення і розвитку. Юридична наука розробила понятійний апарат, який активно використовує політологія (держава, демократія, державна влада, право, законність, політичний режим тощо), оскільки рівень розвитку правових норм регуляції суспільного життя є водночас і показником якісного стану розвитку суспільства. За правовими актами минулих епох можна досліджувати характер суспільно-політичних відносин, соціальних настанов і т. ін.
Політична психологія досліджує соціально-психологічні компоненти політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної свідомості націй, станів, соціальних груп, урядів, окремих особистостей. Особливого значення набувають ці дослідження під час вивчення громадської думки, політичної соціалізації, конфліктів, електоральної поведінки і т. ін.
Політична географія вивчає територіальні аспекти політичного життя суспільства, що розглядається як сукупність багатьох явищ, процесів, суспільних інститутів.
Політична антропологія (етнодержавознавство), яка своїм предметом мала інститути управління та їх практичні функції в етнічних співтовариствах, зокрема у примітивних суспільствах і таких, що розвиваються. Завдяки таким дослідженням стає можливим порівнювати різні політичні системи, виокремлюючи етнічні чинники, які визначають політичну поведінку людей.
Формальні науки не вносять до політології предметного змісту, проте, такі науки, як теорія систем, кібернетика, статистика, логіка, методологія дають політології форму, кількісне вимірювання і т. ін. Вони сприяють цілісному і динамічному розумінню явищ, аналізу умов, а також процесів втілення ідей і концепцій у практику (праксеологія)
Практично всі суспільні науки подають матеріал для аналізу політичних подій і явищ, усебічно висвітлюють різноманітні аспекти політичного життя суспільства, даючи політології свій інструментарій і результати досліджень. Останнім часом наука про політику перетинається також з науками природничими (біологією, екологією та ін.), що розширює сферу застосування як зазначених наук, так і політології.
Політична наука розвивається в тісному зв'язку з іншими соціальними науками і залишиться творчою галуззю знання лише у тому випадку, якщо збереже таку відкритість у майбутньому.
І хоча в кожній країні політологія, поряд із іншими суспільними науками, "прив'язана" до національної специфіки, проте буде штучним протиставлення світовому вченню про політику виділення окремої науки – української політології, адже це свідоме відокремлення від світового політичного процесу.
Основний зміст і особливості української політології.
Творення нової України викликає нагальну необхідність в теоретичному осмисленні і наданні будівничим силам наукового інструментарію, що зробить досить ефективним сам процес цього творення. Без науки, яка безпосередньо служить конкретній українській будівничій практиці, неможливе здійснення нинішнім поколінням історичної місії - побудови вільної, демократичної, правової, громадської держави як спільності, що зветься “народ України”.
Основне навантаження лягає на науки, покликані осмислювати політичне життя, політичні відносини, політичну діяльність в Україні, оскільки саме з ними пов(язані основні реформаційні процеси, саме вони сьогодні є одним з найефективніших елементів української самоорганізації, за допомогою якої народ України виходить на сучасний рівень цівілізованості.
Питання про рівень політизації суспільного життя і суспільної свідомості в Україні сьогодні визначене досить виразно: вони набрали характеру основного соціального руху за радикальні перетворення, насамперед за допомогою політики, політичної організації, політичної діяльності, політичного менталітету. Факт загального підвищення політизації українського суспільства став незаперечним, а загальноукраїнська стратегія кардинальних реформ за допомогою нової правової органїзації суспільних, зокрема економічних, відносин принципово змінила роль політики у розбудові нової України.
Отже, зміст української політології неважко визначити: це політичне життя українського народу в його багатонаціональній структурності, українська політична історія в еволюційному зв(язку з сьогоденням як певний магістральний шлях нації, його національна і загальнолюдська сутність, творчій зміст боріння українства, народу України за можливість національного самоутвердження і набуття, таким чином, необхідних інтеграційних якостей щодо загальнолюдської цівілізації.

Нинішній стан політики і політології в Україні нетиповий для, так званого, цівілізованого світу, бо України лише створює своє політично - організзаційне обличча. Тому й судити про політичні процеси в Україні не можна с класичної точки зору західної політології, з її канонами історично поступового державотворення. Можна відразу зауважити: американці, анцлійці, французи будуючи свою державу, українську політичну думку не використовували. Вони розробляли політологічні проблеми відповідно до власних потреб, власного бачення. Отже, саме період початкового будівництва, як правило, в усіх країнах був перідом інтенсивного пошуку шляхів власного, зокрема національного самоутвердження. Протягом століть політичної залежності в Україні формувалась певна духовна структура, основні елементи якої були спрямовані на власне духовне розкріпачення. Українська державність зазнавала тяжких історичних випробувань, протистояла різним завойовникам з Візантії, Варшави, Москви, Відня, Прибалтії.
Українська політологія може бути принципово саамодостатньою і досить ефективною, якщо охоплюватиме необхідне нині коло проблем та завдань
Політична думка Українства постійно спрямовувалась не на прогрес власної нації, а на боротьбу за існування, що позначилося на її конструктивному, будівничому рівні. Тому завдання політології - представити конструктивізм української політичної думки як класичну методологію українського політичного менталітету, служитиме сучасній політичній практиці в Україні.
Завдання української політології - простежити становлення і розвиток української національної ідеї, її основні форми в історії політичної думки в Україні, розмаїття поглядів і течій в українському суспільстві протягом століть боротьби “українського духу” за своє розкріпачення і утвердження в суспільній свідомості.
Завдання української політології - дати оцінку політологічним основам сучасного українського націоналізму. Доцільно розповідати про політичну еволюцію українського націоналізму, його різні течії, про потворну сутність “радянського патріотизму”.
Проблемою української політології, яка вимагає першочергового розв(язання, є реальний стан політичних відносин в Україні. Їх треба корегувати, виправляти, оскільки саме політична сфера - один з найнебезпечніших каталізаторів порушення стабільного розвитку суспільства.
Потребує вивчення проблема сучасної української політичної системи і національних політичних традицій. Насамперед, виникає питання про природність парламентарізму для України, принаймні у його теперішньому вигляді. Система виборів, яка пропонується сьогодні недосконала. Якого типу парламент і президент нам потрібні і як домогтися обрання саме таких основних політичних інституцій.
Практично не розпочиналось ще вивчення проблеми національного лідерства. Сучасний розвиток цівілізації та демократизму, як її форми, характерний наявністю політичного лідерства. Економічні й соціальні підвалини лідерства ще тільки визрівають. Тому будівництво української демократії - це економічне і культурне явище, хоча будівництво нової, незалежної України і відбувається за допомогою ораганізаційних заходів, що з неминучістю підносить роль лідерства, зокрема політичного, у становленні української державності.
3. Політика як суспільне явище. Місце і роль політики в системі суспільних відносин.
Політика, як теорія і соціальне явище
Політична наука тісно пов'язана з політикою, витікає з неї, так чи інакше аналізує різні аспекти політичного життя. Термін "політика" походить від давньогр. роlis (місто-держава) та його похідних роlitike (мистецтво управління державою), роliteia (конституція). Тобто ці поняття вказують на державу як на одну з центральних категорій політики, а точніше - політичної науки, і як такі вони беруть свій початок від Платона та Аристотеля, які тісно пов'язували політику з державою. У більш загальному вигляді політика - це особливий вид людської діяльності, пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної.
На різник етапах, розвитку суспільствознавства помітний внесок у
дослідження політики внесли Платон, Аристотель, Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн, Т. Джефферсон, А. Токвіль, М. Вебер і багато інших мислителів минулого. Західна політологія розглядає три послідовні сфери, в яких політика являє інтерес для політолога:
політика, що визначається як курс, на основі якого приймаються рішення, заходи щодо формування і вдосконалення завдань;
політика, яка розуміється як конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення ведуть боротьбу за здобуття державної влади;
політика, яка розглядається більш широко, а саме як мистецтво управляти людьми.
Суспільство як об'єкт політики являє собою органічну єдність, а не механічну сукупність усіх сфер суспільного життя. Ця єдність народжується насамперед взаємопроникненням економіки і політики. Визначальну роль в їх єдності посідає економіка, яка виступає щодо політики її матеріальною основою. Політика проявляє себе або повинна проявляти як свідоме використання економічних законів. Звідси можна зробити важливий висновок про те, що політик повинен знати ці закони, оскільки "ми можемо стільки, скільки знаємо" (Ф. Бекон). Лише та політика реалістична, яка відображає нагальні інтереси трудящих, насамперед виробників матеріальних благ. Без правильного політичного підходу до економічних проблем жоден клас, жодна соціальна група, політична партія, "партія влади" чи будь-кого не утримає свого панування. Водночас політичний підхід не означає штучної політизації економіки. Його сенс полягає, принаймні, у двох аспектах:
забезпечити її науковий аналіз з точки зору об'єктивних законів суспільного розвитку, а не окремих, нехай і найвидатніших, особистостей чи груп людей;
дотримання громадянської відповідальності за вирішення економічних питань.
Тим самим політика виступає засобом вирішення економічних питань в умовах переходу до цивілізованих ринкових відносин. Порушення вказаних вимог неодмінно призводить до негативних наслідків, затягування процесу виходу із гострої економічної кризи, в якій опинилася наша країна. Передусім ніяк не визначимося, кому віддати перевагу в наділені владними повноваженнями. Практика підтвердила порочність гасла "політика - командна сила". Віра у всесилля політики веде до суб'єктивізму, свавілля, авантюризму, більше того, до політичних провалів.
Політична боротьба, що нині точиться у верхніх ешелонах влади української держави навколо втілення радикальної економічної реформи, приватизації та ін., - закономірне явище. Вона є відкритою, відбувається на очах у широких мас. Відкритість допоможе знайти істину. Люди повинні
знати, як робиться політика. Справді, "політика повинна бути справою народу".
Доречно нагадати, що протягом кількох десятиліть політичне керівництво колишнього Союзу не було зацікавлено в тому, щоб люди розуміли, як "робиться" політика. Це не могло не призвести і призвело до відчуження широких мас від політики, політичної влади. Політичні рішення, які вироблялись у верхах, сприймались людьми як такі, що пройняті непересічною мудрістю вищого керівництва. Насправді ж у цих рішеннях містилася чимала частка волюнтаризму, суб'єктивізму, а часто й некомпетентності. Поряд з економікою більш чи менш істотний вплив на політику справляють інші фактори: культура, мораль, традиції, географічні, соціально-демографічні, соціально-психологічні умови та ін.
Місце і роль політики в системі суспільних відносин
Політика тісно повґязана з різними сферами суспільного життя:
економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо.
Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємоповґязаність.
У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових, корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів, зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності.
Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемократичної політики. З іншого саме право визначає межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму.
Взаємозвґязок політики та релігії простежується в діяльності громадських обґєднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій, особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких належить і Україна, відбувається довкола ідеї екуменізму єднання зусиль усіх конфесій для досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.
Невідґємним спрямуванням діяльності будь-якої держави є культурна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти культурному прогресу шляхом цілеспрямованого розвитку науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масової інформації.
Важливого значення в сучасних умовах набуває екологічна політика система заходів, здійснюваних державою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих технологій. Для України серйозними проблемами є фінансування природоохоронних заходів, відшкодування заподіяних громадянам збитків тощо. Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є обґєктами свідомого політичного керівництва й управління.
За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.
Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:
·        оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;
·        гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;
·        демократизм і моральність у здійсненні політики;
·        громадянськість і патріотизм.
Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:
- конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;
- рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;
- спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;
- етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;
- відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;
- реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.
Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно повґязаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Заняття №2
Тема: Основні віхи історії зарубіжної політичної думки
План.
1. Політична думка Стародавнього Сходу, Античності й Середньовіччя.
2. Особливості розвитку політичної науки Нового часу.
3. Сучасна зарубіжна політична наука.
1. Політична думка стародавнього Сходу
Загальна характеристика світової політичної думки
Основні етапи
Особливості і характерні риси
Основні представники

Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія, Асирія, Іран)
Політична думка не виділялася в самостійну галузь знання, відображалася в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади
Хаммурапі, Заратустра, Лао-Дзи, Шан-Ян, Мо-Цзи, Конфуцій, Будда

Політичні вчення Древньої Греції та Древнього Риму
  Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремлення їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення ідеальної форми правління.
Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Цицерон

Політичні вчення Середньовіччя
Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями політичних діячів. Обгрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії і держави в політиці.
Августин (Блаженний), Тома Аквінський, Марсилій Падуанський, В. Оккам, А. Данте

Проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуального доробку наших пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття, неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку.
Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи у IVIII тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,53 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, перетворилися на політичну науку.
Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.
Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом зґявляється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим».
Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої боги і фараони, підніжжя народ. Між ними жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.
Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гїльгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.). Царських списках (XXXIX ст.до н. е.) тощо.
З уявленнями давніх вавилонян повґязана одна з найцінніших памґяток східної політико-правової думки Закони Хаммурапі (17921750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.
У XIIIХ ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізраїльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт більшу частину Біблії одну з найцінніших книг в історії людства.
Ветхозавітні пророки започаткували ідею походження держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії Закони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.
Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. е. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастризму, автора знаменитої «Авести» Заратуштри (по-грецьки Зороастр, жив між Х і першою половиною VI ст. до н. е.). Світ, за її змістом, це результат боротьби доброго і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Манґю). Мазда верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Одним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має тощо.
Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пізніше у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведійського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати першоелементами теорії державного управління.
Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до республіканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623 544 до н. e.), у Північній Індії його іменували Шакґя Муні) став засновником «науки про праведність».
У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення державної влади, правила поведінки правителів і чиновників, організацію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанакґї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мистецтво державного управління і політики. Майже водночас з нею постали філософські концепції Платона й Аристотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокріта і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.
«Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної теорії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем:
- вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха;
- функції державного управління, правової політики і законодавства;
- питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин.
 Головні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але політики не завжди повинні керуватися релігійно-догматичними настановами; політичні знання спираються на узагальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними призначеннями дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне благо ніяк не повґязане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обовґязків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану хаосу.
Приблизно тоді зґявляється всеохоплюючий кодекс поведінки населення «Закони Ману» міфічного прабатька людей, першого царя, який передав їм Божі настанови про походження світу і суспільства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі, правила успадкування, покаяння, покарання тощо.
«Закони Ману» засвідчили поступовий відхід індійського суспільства від буддизму і повернення до оновленого брахманізму. Починаючи з II ст. до н. е., цей процес було відображено в літературному зібранні «Махабхарата», дві книги з якого («Бхагавадгіта» та «Шантіпарва») сповнені політичними ідеями про походження влади, республіканське правління, насильство як буденне явище політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини.
Своєрідними ідеями збагатили світову політичну думку давньокитайські мислителі, які чи не найпершими в історії політичних учень почали відходити від міфічного світорозуміння, божественних настанов, переводячи політичні доктрини на раціональний ґрунт, земну основу. Небо і в китайців «контролює» всі події в піднебессі, надає «небесний мандат» земному правителю або відкликає його і передає більш гідному.
Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів великий мораліст Конфуцій (551479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, мґякість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довірґя народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням.
Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.
Другу її течію моїзм заснував Мо Цзи (479 400 до н. e.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» казарменого рівноправґя, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.
Провідником третьої течії легізму був Шан Ян (400338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону верховенство, універсальність, жорстокість, обовґязковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.
Четверта течія давньокитайської політичної думки даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.
2. Політична думка стародавнього Заходу
Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям. Категорія «політика» з часу її появи у Давній Греції використовувалася на означення форм життя вільних і повноправних індивідів, а поняття «право», «закон» як виразники свободи, регулятори взаємин у суспільстві вільних людей, як норми політичної справедливості. Ця політична ідеологія пройшла шість головних етапів, кожен з яких характеризує окремий напрям політичного мислення.
1. Етап античних, міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та «холопською» (орфічною) думками. Загальна їх риса спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду.
2. Етап формування філософських поглядів на політичні процеси. Започаткований творчістю «семи мудреців» (кін. VII поч. VI ст. до н. е.). Вироблені ними формули «чеснотам свій, пророкам чужий», «силою не роби нічого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесності», «закон це поєднання права і сили», «навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погрожуй вільним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пізнай самого себе», «слухайся законів більше, ніж ораторів», «підкоряйся законам» (Хілон); «не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами», «вчи і вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається іншому», «закон втілення найвищої могутності», «володій своїм» (Піттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Біант); «демократія краще тиранії», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби закони старі, а їжу свіжу» (Періандр) та ін. покликані були стати моральною нормою співжиття.
Солон (640559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в економічному і державному будівництві ввійшов в історію як «батько» політичних революцій і родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.
На розвиток політичної ідеології особливо вплинуло вчення Демокріта (470366 до н.е.). Про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент «хорошої» держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігурували вчення Піфагора (580500 до н. е.), Геракліта (630470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких мислителів.
3. Етап появи раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку. Творцями їх виступили софісти, найяскравішими представниками яких були Протагор (481411 до н. е.), Горгій (483375 до н. е.), Гіппій (460400 до а. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін. Їх творчість збіглася з третьою політичною революцією в Афінах.
Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з «периферійних позицій» у центр політичного життя, ставленні до неї як до «міри всіх речей», природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів.
4. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів. Він повґязаний з іменами Сократа (469309 до н. e.) i Платона (427347 до н. е.).
Аналізуючи проблеми державного життя, громадянських обовґязків, справедливості, права, Сократ вважав «мірою всіх речей» не людину, а Бога, що не завадило йому створити світську концепцію «обґєктивної сутності моралі, моральної політики, морального права». Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо це одна з чеснот, а будь-яка чеснота це знання, це морально-прекрасне. Добро і зло в політичній діяльності наслідки наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: «що законно, те й справедливо». Божественне, природне право і позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони понад усе. Державу й громадян повґязують договірні стосунки. Політична свобода це панування справедливих законів.
Найголовніші ідеї Платона сформульовані в його працях «Держава», «Крітій», «Політик», «Закони» та ін. Він заклав основу політичної філософії, розробив концепції ідеальної справедливої держави, політичної солідарності, колективізму і рівності, аристократії, тімократії, олігархії, тиранії, монархії, демократії та «істинного правління». Дав філософське обґрунтування понять політики, політичних знань, політичного мистецтва, політичної ідеології, державного устрою, форми державного управління, політичної свободи, справедливого закону тощо. Він передбачав розмежування влад, обґрунтування освіченого абсолютизму, геополітичного чинника, можливості рівності (егалітаризму, зрівняльного комунізму), розподілу праці, усуспільнення майна, скасування приватної власності, а також практичні пропозиції щодо системи державних органів, ієрархії державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і посадових осіб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, політико-етичних явищ тощо.
Ідеальна держава, за Платоном, є посередником між космосом і людською душею і виконує три функції (радницьку, захисну і ділову), які покладаються на три відповідні стани (правителів, воїнів і виробників). Вона дотримується принципу розподілу праці, зрівнює у правах жінок і чоловіків, встановлює для правителів і воїнів спільність майна, дружин і дітей, долає розкол на бідних і багатих, виводить на верхівку державного правління наймудріших і найблагородніших аристократів-філософів. Згодом він розглядав чотири стани громадян, рівних у межах кожного стану («нерівна рівність»). До громадян не зараховував рабів та іноземців. Платон виділяв 8 форм державного правління:
- істинне правління;
- законна монархія (царська влада);
- незаконна монархія (тиранія);
- законна влада небагатьох (аристократія);
- незаконна влада небагатьох (олігархія);
- законна демократія (на основі законів);
- незаконна демократія (за відсутності законів);
- тімократія (ненависний Платону тип владування).
Демократія лад «приємний і різноманітний», але вона урівнює рівних і нерівних від природи людей, а тому переростає в тиранію «панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників». Справедливість у тому, щоб кожний стан займався своїм і не втручався в чужі справи («кожному своє»). Політика «царське мистецтво», засноване на знаннях і таланті правити людьми. Політичне мистецтво це мистецтво плести політичну тканину, яка поєднувала б мужніх, щасливих, виважених і дружніх однодумців. Закони встановлюють для загального блага, і вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повинні обмежувати правлячих, свободу підпорядкованих, бути суворими, регламентувати публічне й приватне життя людей. Наука про закони найважливіша наука вдосконалення людини.
5. Етап започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем і оформлення давньої політичної науки як специфічної галузі знань. Повґязаний він з творчістю одного з найвидатніших мислителів Аристотеля (384322 до н. е.), який розглядав людину як обґєктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава є організацією не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спілкування, це «самодостатня для існування сукупність громадян». Нове розуміння категорії «громадянин» передбачало відповідне розуміння держави. За Аристотелем, це політична система, втілена у верховній владі і залежна від кількості правлячих: один монархія або тиранія; декілька аристократія чи олігархія, більшість політія або демократія. Кращими формами державного управління є ті, де правителі турбуються про загальне благо (монархія, аристократія, політія); гірші де вони переслідують особисті інтереси. Ідеальна форма політія своєрідне переплетіння демократії та олігархії, де багаті змішуються з бідними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всі громадяни дотримуються принципу рівності й мають багато рабів. Ремісники, торговці та «натовп матросів» громадянських прав не мають. Для запобігання політичних переворотів принцип рівності за гідністю правителі доповнюють принципом політичної справедливості відносною кількісною рівністю. Звідси два види справедливості: розподільча (нерівна за гідністю) та зрівняльна, арифметична, яка застосовується у сфері цивільно-правових відносин. Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними, рівними людьми і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що «одні люди за своєю природою вільні, інші раби», але відносини між паном і рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій справедливості право як норма політичного спілкування індивідів, як відносна рівність: «рівним рівне, нерівним нерівне».
Право політичний інститут, неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного політичній сутності людини, й умовного права, встановленого людьми (позитивне право). Останнє Аристотель поділяє на писане (закони держави) і неписане (звичаєве право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство це політична діяльність, невідґємна частина політичного процесу, а політичне правління правління законів, а не людей. Якщо закон явище політичне, то будь-які політичні інституції повинні мати правовий характер.
Своїм ученням Аристотель увінчує процес оформлення політичної теорії як «науки наук», започатковує розвиток політичної етики, політичної юриспруденції, вимальовує обриси майбутнього класичного конституціоналізму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, політичну сутність людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках, місце і роль держави, права, всіх верств населення в політичному житті; закладає концептуальні засади теорій правової держави, розподілу влад, збагачує природно-правові доктрини, формує методологію дослідження політичних процесів.
6. Етап поступового занепаду давньогрецької державності під тиском Македонії і Риму (IIIII ст. до н. е.). Цей період характерний злетом започаткованої Аристотелем політичної етики, обґєктом вивчення якої були природа, внутрішня структура, місце політичної моралі в системі політичних відносин і суспільному житті. Етика стала основою творчості Епікура (341270 до н. е.) давніх стоїків Зенона (336264 до н. е.), Клеанфа (331 232 до н. е.), Хрісіппа (277208 до н. е.).
З іменем Полібія (210128 до н. е.) повґязане започаткування політичної історії як науки («Всезагальна історія»). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності природний процес у межах циклу: царство тиранія аристократія олігархія демократія охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство з тиранією, аристократію з олігархією, демократію з охлократією. Найраціональніша форма держави змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демократії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад. Основа могутності держави богобоязливість громадян, їх лагідність, покірність, на виховання яких спрямовувати добрі звичаї і справедливі закони. Полібій став одним з перших теоретиків автономії, маючи на увазі грецькі поліси, які у II ст. до н. е. один за одним втрачали незалежність.
З 146 p. до н. e. Греція була підпорядкована Римові, і могутній інтелектуальний струм мислителів Еллади пронизав і Римську Республіку, політична думка в якій розвивалася і на власній основі під відчутним впливом релігійних вчень і боротьби патриціїв та плебеїв, вільних і рабів.
Тогочасні політичні погляди містили Закони XII таблиць (451450 до н. e.) з акцентом не на державних інституціях, а на особистих і майнових правах людини: законах Канулея (445 до н. е.), Ліцінія Столона та Секстія Латерана (367 до н. е.), Петелія (326 до н. е.). Гортензія (287 до н. е.), Фламінія (232 до н. е.), Тіберія і Гая Гракхів (133123 до н. e.), інших нормативних актах, які захищали інтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власності, майнові (особливо земельні) відносини, правила судочинства, визначали повноваження «трьох влад» монархічної (влада консулів), аристократичної (влада сенату) і демократичної (влада народу). У звґязку з цим Полібій вважав, що Римську республіку можна водночас вважати і монархією, і аристократією, і демократією.
Власне політико-теоретична думка заявила про себе в Римі лише в І ст. до н. е. Її засновником вважають Марка Туллія Цицерона (10643 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межі добра і зла», «Про обовґязки» він суттєво розвинув ідеї про державу як республіку справу народу, згуртованого спільними інтересами і згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правління в основному збігаються з точкою зору Полібія, а вчення про рівність містить суперечливі гасла: а) «за природою всі ми подібні і рівні один перед одним», «між людьми ніякої різниці немає», «перед законом всі рівні», «вважати найбагатших людей найліпшими огидно»; б) «рабство обумовлене природою», «рабський стан корисний», «рівність вільних несправедлива, коли при цьому не відрізняються ступені в соціальному становищі та гідності».
Справжній правитель має бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обізнаним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог зберігає такому правителеві спеціальне місце на небі.
Цицерон, виходячи з постулату «під дію законів підпадають всі», розробив проекти законів про релігію і про магістрати, які збагатили теорію державного управління. У них детально визначено повноваження державної буржуазії, міру її влади і міру покірності громадян. Він заклав правові засади міжнародного політичного спілкування, міжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхідності дотримання міжнародних зобовґязань, поділу воєн на справедливі й несправедливі.
Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (365 н. е.), Епіктета (50140 н. е.), Марка Аврелія (121180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.
На думку Сенеки, природна держава з природним правом це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, «рідні один одному», «співтовариші по рабству», підпорядковуються світовим небесним законам.
Епіктет дотримувався християнського принципу «чого не бажаєш собі, не бажай іншим», засуджував рабство і багатство.
Марк Аврелій розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих.
Неабиякий вплив на подальший розвиток світової політичної думки справили римські юристи ІIII ст. н. е.: Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестин, Павло та ін. Вони підняли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівні, а політичні доктрини ввели в правовий контекст. Справедливість (юстицію) тлумачили як «волю віддавати кожному своє право». Значно вплинула на подальші політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких було кілька тисяч. Та найціннішою політико-правовою памґяткою став Корпус юріс цівіліс «Зведення Юстініана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнішим джерелом багатовікового запозичення засад римського права більшістю європейських країн, що відчутно вплинуло на еволюцію політичної думки та політичне життя.
Політичні ідеї та вчення періоду Раннього Християнства та Середньовіччя
З І тисячоліття н.е. суспільно-політична думка на Сході й на Заході розвивалася переважно завдяки старанням представників богословґя. Адже з економічним, політичним, моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму земна держава поставала як втілення зла, беззаконня, несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Така політична реальність створила сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства.
Згідно з його ученням, людина вершина творіння Бога, носій образу і подоби Божої, духовно-тілесна істота, що обґєднує матеріальне і духовне начала, вічна, безсмертна, раціональна, наділена даром творчості, вільна як перед Богом, так і перед дияволом. Вона відповідає за лад у світі та в самій собі. Але гріхопадіння Адама і Єви, гріхи їх нащадків порушили первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який приніс нове вчення, взяв на себе гріхи світу і врятував людство. Однак страждання у християнстві не самоціль, а сила в боротьбі зі злом у собі та навколо себе. Призначення людини не аскетичність, а самовдосконалення, законопослушність, виконання Божих заповідей і покірність церкві. Християнство виходило з ідеї свободи і рівності людей, закликало до вияву доброї волі, взаємного прощення, любові й справедливості незалежно від звань, станів, титулів, багатства і віку.
Якщо протягом перших трьох століть римські імператори нещадно нищили прихильників та послідовників християнства, то у 313 р., за царя Константина Великого, воно було проголошено пануючою релігією в імперії.
Хоча римські імператори вважали себе намісниками Бога на землі, необмеженими ніякими законами, церква все більше прагнула утвердити в суспільному житті зверхність духовної влади над світською. Єпископ Аврелій Августин (354430) у праці «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в політичному житті. Держава, на його думку, сукупність людей, обґєднаних суспільними звґязками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але політичну опозицію треба рішуче викорінювати.
Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулі «церква сонце, держава місяць», позначені суспільно-політичні теорії схоластів, які вважали, що людина взагалі (як родове узагальнення) не існує, реальними є лише окремі особи. Англієць Ансельм Кентерберійський (IX ст.) батько схоластики використовуючи постулати логіки, доводив необхідність втілення Бога в людині. Француз Іоанн Солсберійський (XII ст.) високо оцінював роль римського права у вихованні людини, виправдовував тираноборство. Італієць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував насильство, яке назавжди переможе дух свободи, любові й миру. Німець Альберт Великий (XIII ст.) понад усе ставив совість людини, завдяки якій вона втілює універсальні принципи моральної поведінки.
Найпомітніша постать цього періоду Фома Аквінський (12241274), домініканський теолог, автор праць «Сума проти язичників» та «Сума теології». Особистість він розглядає як найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект у Богові сутність, то інтелект у людини потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійного догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Водночас поділяв людей на вищий клас правителів, середній воїнів, суддів, чиновників, вчених, священиків і дворян, нижчий найманців, ремісників, «брудний люд». Природні закони, які водночас визначають і моральні норми, на його думку, поступаються і підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, виправляють недосконалість людських законів. Мета державної влади забезпечити благо суспільної істоти людини. Ідеал форми державного правління влада одного (монархія). Фома Аквінський обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським суспільством, духовна влада над світською. Єретики підлягають смертній карі, а монахи-домініканці перетворюються на «псів Господа». Аквінський теоретично обґрунтував необхідність інквізиції і розробив вчення про Індульгенції.
Традиції класичної схоластики продовжували згодом монах-францисканець Вільям Оккам (12851349), французький схоласт Жан Бурідан (13001358).
Провісником свободи совісті й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. італійський мислитель Марсилій Падуанський (12801343), який вважав, що Євангеліє не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути примусу, вона справа совісті людини. Він першим у середньовічній політичній думці чітко розрізняв законодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею суспільного договору, народного суверенітету. Водночас був прихильником станової монархії, поділу суспільства на дві станові категорії:
- правляча категорія духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні суспільні функції;
- підлегла категорія землероби, ремісники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси.
Державний організм, на погляд Марсилія, складається з двох частин: фізичної, до якої належать люди, та нематеріальної законів, що тяжіють над суспільством. Римський папа не може претендувати на світську владу.
Новими рисами збагатив політичну ідеологію чеський мислитель Ян Гус (13711415), який виступав проти привілеїв священнослужителів.
У XVI ст. з початком занепаду феодалізму навґязаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.
Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (13041374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні створює теорію республіканізму найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як громадянської свободи, як політичного права обирати і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.
Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (14691527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для обґєднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, вищий вияв людського духу, а служіння державі зміст, мета і щастя людини.
Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, помґякшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.
Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного зрівняльного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (14931525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації в Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (14831546). При цьому він заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Жорстоко полемізував з ним засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (14691536) у працях «Про свободу волі», «Похвала глупоті», «Заступник» та ін. Його ідеали освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота.
В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, урівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною, обовґязковості праці для всіх, виборності органів влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (14781535). Аналогічні погляди на межі XVIXVII ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (15681639).
У Франції після закінчення Столітньої війни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опір певної частини дворянства. А політична ідеологія французького суспільства розвивалася завдяки старанням переважно юристів. Один з них засновник пуританства Жан Кальвін (15091564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Послідовники Кальвіна у Франції гугеноти виступили як опозиція королю й католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народжувалася політична ідеологія кальвіністів монархомахів (грецьк. monarches єдиновладдя, mache боротьба). Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, вони обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану. Одним з виразників таких поглядів у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давніх-давен народ обирав і скидав своїх королів і саме йому належить верховна влада. Ідеї народного суверенітету, права народу на збройне повстання, несумісності тиранії з природною рівністю і природною свободою сповідувало багато тогочасних мислителів Франції.
Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (15301596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава кровногосподарських союзів, тобто сімей. Сформував вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», бо належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Він зобовґязаний лише поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу державних переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати.
2. Політична думка Нового часу
За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.
Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (15881679) автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (16321704). На думку Гоббса, людина не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він над законом. За Гоббсом, держава це і є суспільство, а суспільство і є держава, які підносяться над людиною.
Локк був виразником ліберально-конституційного (ліберально-демократичного) напряму англійської політичної думки. У праці «Два трактати про державне правління» він першим серед мислителів на концептуальному рівні в ланцюжку «особа суспільство держава» поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге потреби й інтереси суспільства і лише на третє потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.
Держава, за Локком, виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою державше не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.
Внаслідок революційних подій в Англії та концептуальної діяльності політичних мислителів зґявилися два нормативних акти, які справили неабиякий вплив на політичну думку Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою хартією вольностей 1215 p. вони становили хоч і несистематизовану, але першу в світі юридичну конституцію держави і донині вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії.
Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробив французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки Шарль Луї Монтескґє (16891755). У своїх працях «Персидські листи», «Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду», «Про дух законів» він наголошує, що головне завдання держави забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).
Монтескґє стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтескґє на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду. Але судову владу в державі не уособлює ніхто, і тому вона начебто позбавлена владних функцій. Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтескґє пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і «уособлення» цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії). Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтескґє, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обовґязкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.
Найважливішою рисою виконавчої влади Монтескґє вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтескґє припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.
На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтескґє блискуче. обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.
Монтескґє обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. У південних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лінивими, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Тому тут необхідні суворі закони, які б змушували людей до продуктивної праці під страхом покарання. Крім того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клімату, родючого ґрунту паралізує волю громадян, які занурюються в індивідуальні справи, не прагнуть до більшої свободи. Народи, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя, у холоді й голоді, тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права й свободи.
Окрім географічного середовища, на «дух законів» впливає густота населення, економічний рівень країни, віросповідання. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство до монархізму, католицтво до необмеженої монархії, протестантство до демократії. Ще відчутніше визначає «дух законів» форма політичного правління в державі («природа уряду»). Монтескґє при цьому виокремлює три справедливі (правильні) форми держави демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) деспотію. Прихильно він ставиться до Демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини. Форма держави визначає не лише «дух законів», а й характер зовнішньої політики:
для республіки мир і поміркованість, для монархії войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно обґєднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.
У політичній думці Нового часу особливе місце належить німецьким мислителям Іммануїлу Канту (17241804) і Георгу-Вільгельму-Фрідріху Гегелю (17701831).
Кант у працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного миру», «Метафізичні начала вчення про право» та інших виклав основи німецької школи суспільного договору, природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу моралі, права і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління народом, зовнішньої політики. Пріоритетне місце в його політичному вченні посідає людина як істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Кант формулює правила «категоричного імперативу» морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства».
За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але політичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки» слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси та ід.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй основі природний усезагальний закон свободи, що е моральним законом, який повинні поважати всі, підпорядковуючись моральному обовґязку. Якщо ж особа керується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне.
Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія «дуже складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і дарування народу основного закону монархом. Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову слід здійснювати на основі взаємопідтримки і координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовніший обовґязок державної влади охороняти приватну власність громадян.
У сфері міжнародної політики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності оборонних війн, недопустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Визнаючи право народів на вічний мир, він висунув ідеї нейтралітету, обґрунтував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах. Його думки про всесвітнє громадянство, всесвітню федерацію незалежних і вільних держав і нині мають прихильників.
У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: субґєктивний дух обґєктивний дух абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині обґєктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного.
Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давноримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сімґя. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення зародження «народного духу».
Громадянське суспільство, на думку Гегеля, це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридичне, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава вінець розвитку моральності. Як серцевина сімґї та громадянського суспільства, вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт обґєктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує субґєктивне й обґєктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою політичної діяльності ;загальнообовґязковими, обґєктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих).
Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо вів «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національної державності, апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. словґян, тощо. Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (18181883) і Фрідріха Енгельса (18201895) німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства марксизму.
Стрижневі політичні ідеї марксизму:
істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження;
досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу;
визначальними в політичному розвитку людства е матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо;
головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату;
авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої завоювання політичної влади;
робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи;
державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон фундамент для суспільства, а суспільство фундамент для закону;
громадянське суспільство це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність звґязків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного;
держава механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політичне, але вона не є силою, зовні навґязаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством;
право возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада організоване насилля одного класу для пригнічення іншого;
буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства;
одне з головних завдань революції зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади;
пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної «зрівнялівки»;
центральне питання будь-якої революції питання влади, революція е локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони;
творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості;
комуністична суспільно-економічна формація має дві фази соціалізм і комунізм;
у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип «кожний за здібностями, кожному за потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.
Англійські та французькі мислителі й революціонери XVIIXVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (17061790), Томаса Пейна (17371809), Джорджа Вашингтона (17321799), Джонса Адамса (17351826), Томаса Джефферсона (17431826), Джеймса Медісона (17511836), Олександра Гамільтона (17571804) та інших американських просвітників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 17751783 pp., засновниками США. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних документів юридичних конституцій окремих штатів, Декларації незалежності 1776 p.. Статей конфедерації 1777 p., Конституції США 1787 р. та ін.
Республікансько-демократичну течію американської політичної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади новітнього американського конституціоналізму, політичну доктрину незалежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу політичної історії, рішуче заперечували інститути рабовласництва й работоргівлі, обґрунтували американський конфедералізм і демократизм, своє бачення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали принципи всенародного суверенітету, всезагального виборчого права, миролюбивої зовнішньої політики, пріоритету людини над громадянським суспільством, а громадянського суспільства над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцію. Саме Т. Джефферсон сформулював класичну ліберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на «життя, свобода і право на щастя».
Дещо інших політичних поглядів дотримувались американські федералісти Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Гамільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монархії, обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей Локка й Монтескґє про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і методів політичного збалансування владних гілок, їх структури і компетенції, шляхів зміцнення центрального федерального уряду, принципів судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки засобів політичного компромісу. Завдяки майстерному володінню цим мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д. Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях, а й у процесі її ратифікації штатами.
Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через політику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології.
3. Структура і зміст
сучасної зарубіжної політологічної думки
У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалася європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.
Використовуючи американську політологічну традицію, у 50-80 роках XX ст. активізувала пошуки теоретико-методологічних засад англійська політологія. Її особливе місце в європейській політичній думці забезпечили передусім праці Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики; Д. Нетла про теорію політичної мобілізації; Р. Роуза, М. Девіса, В. Льюїса і X. Вайсмана про теорію політичних систем; І. Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних досліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот); політичних партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д. Ро-бертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впливу на політичний процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної ідеології (М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, A. Kpy, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постійними серії політологічних праць «Дослідження з порівняльної політики», «Політичні реальності». Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено спеціальні програми й видано підручники з політичної соціології, конституційного права, державного управління.
Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослідженні діяльності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло), громадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства, політичної культури. Авторитетними визнано напрацювання французьких політологів у царині традиційної політичної науки конституційне право і функціонування державних інститутів.
У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні дослідження, в розвитку яких окреслилися три головні напрями: нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористська емпірична соціологія; «практично-критична наука», зосереджена на проблемах соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської політології, політичної філософії, історії політичних ідей. Найвідоміші німецькі політологи Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О. Флехтгайм, В. Генніс, Р. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф, Е. Гіп-гіель, К. Лудс.
Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної соціології), Канади, національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук, яка об'єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 p. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень.
Здебільшого європейські політологічні концепції містять уявлення про управління як соціальну функцію, а порядок і контроль як мету політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем суспільства, ухвалення відповідних політичних рішень; пов'язують «політичне» управління з громадським і державною владою. Але простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері зацікавлень європейської політології «приватна політика», «політика малих груп» в університетах, корпораціях, профспілках, церкві, інших об'єднаннях. Експериментальне, їх досліджують як політичні.
Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як діяльність, спрямовану на контроль і примирення різних інтересів у межах держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: «Політика може бути просто визначена як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах даної одиниці правління примиряються через надання їм частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності». Таке широке визначення політики породжує й широке розуміння політології як науки. Деякі автори намагаються ототожнити соціологічні аспекти політекономії та політології, вважаючи, що вивчають одне й те саме явище відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують діяльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяльності економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення групових інтересів, окремі політологи схильні вважати політекономію політичною наукою. За усталеною традицією до політології часто відносять дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, політичну географію, політичну біологію, політичну психологію.
Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному аналізові, експериментам «малих груп»), інші у своїх дослідженнях спираються передусім на власний досвід людини та здоровий глузд, вважають, що вдало дібраний метод чи логічні роздуми у процесі дослідження живить вироблення оптимальних рішень. Політологи марксистського «призову» десятиліттями апелюють до «загальних законів розвитку природи, суспільства, мислення». Попри наявність різних підходів і шкіл, основні методологічні складові політологічних досліджень залишаються незмінними.
Понятійний апарат сучасної західної політології склався, успадкувавши традиційні категорії (держава, влада, політичний інститут, політична система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого європейській політології поведінково-соціологічного підходу (політична поведінка, мотивація, політичне рекрутування). Поряд з цим політологія активно запозичує терміни із суміжних наук (політична система, політична психологія, політична соціологія). Були різні спроби класифікації цієї системи понять. Найраціональнішою виявилася та, що за критерій взяла основні структурні елементи предмета дослідження: загальносистемні (політична організація, політична партія, політичний процес), інституціональні (політична партія, політичне лідерство, політична мобілізація); особистісні (політична свідомість, масова політика, громадська політична думка).
Про загальні закони розвитку суспільства західна політологія майже не веде мови, позаяк не переслідує мету тотальної раціоналізації суспільства. До того ж, як зауважив польський політолог Єжи Вятр, такого знання нема, а з огляду на характер суспільного життя його, можливо, й не буде.
Темпераментно реагує сучасна західна політологія на процеси розвитку демократії, вияву реалізації громадської думки чинників, які свідчать про рівень зрілості суспільства, культуру суб'єктів політики. Така увага в Основному є наслідком вияву тенденцій економічного, управлінського життя країн капіталу і ринкових віднови. Постіндустріальний капіталізм вимагає мобільного активного типу особистості. Стимульований різноманітними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всіх аспектів буття, в тому числі політичного, стаючи вимогливішим щодо способів здійснення демократії, народовладдя, механізмів взаємозв'язків між владою і народом, а також контролю за її діяльністю, ролі мас в політичному житті.
У будь-якій політичній системі завжди існує стрижнева незаперечна аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі суверенітет громадської думки. Уявлення щодо природи громадської думки до Першої світової війни розвивалися в річищі класичної конституційної теорії, тобто у зв'язку з проблемою народного суверенітету. Суверенітет і природу громадської думки в межах традиційної політичної науки найповніше дослідив А.-О. Доуелл у праці «Громадська думка і народний уряд» (1913), вважаючи громадську думку аспектом домінуючого суспільно-політичного клімату чи стрижнем структури поглядів певної спільноти. Думку можна вважати громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка не поділяє її. Тобто, добровільна, хоч і неохоча згода, підпорядкування волі більшості (нерідко цю більшість представляє уряд) є ознакою народного уряду, лінію якого суспільство поділяє загалом, не погоджуючись в окремих аспектах. За таких умов меншість може Прийняти правління більшості, знаючи, що консенсус із фундаментальних питань є непохитним. За інших умов домінування більшості трансформується в тиранію. Отже, за Доуеллом, у суспільствах, де існують гострі розбіжності думок із життєво важливих суспільних проблем, не може бути ні громадської думки, ні народного уряду.
Після Першої світової війни почався етап власне соціологічного дослідження громадської думки і формування суспільних інститутів, пов'язаних із становленням і функціонуванням її як політичної сили. Якщо раніше громадську думку розглядали під кутом зору її суверенності й суспільної цінності, то тепер політологія зосередилася на її формуванні, техніці фіксації, використанні в управлінських цілях. Предметом особливих зацікавлень стала технологія формування громадської думки, управління як процесом формування, так і реалізації.
З першими спробами маніпулювання громадською думкою постала потреба соціологічного підтвердження її суверенності й позитивної ролі в суспільстві. Найважливішою щодо цього стала праця У. Ліппмана «Громадська думка» (1922), який розглядав її як комплекс уявних образів і стереотипів, у межах яких люди діють у групах.
Одночасно активізувався прагматичний пошук засобів впливу на громадську думку з боку певних соціальних груп у своїх практичних інтересах. У 1923 p. E.-Л. Бернейс (племінник З. Фрейда) у праці «Кристалізуючи громадську думку» розробив засоби функціонування професійного інституту щодо вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головні стереотипи громадської думки відносно стійкими проти маніпулювання, рекомендував не змінювати їх, а розумно використовувати у власних інтересах, намагаючись поєднати сподіваний інтерес із стереотипами громадськості. При цьому можливі гра на упередженнях, пропаганда з метою забезпечити місце певній ідеї на ринку політичних думок. Результатом функціонування такого інституту стало не маніпулювання громадською думкою на користь особливих інтересів, а зростання політизованості повсякденного життя. У суспільстві з'явилася нова сила, з якою воно мусило рахуватися, хоч творці цієї сили вважали, що вони лише маніпулюють наявними думками.
У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії» виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представницької демократії. Наприкінці 60-х на початку 70-х років XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитування), сформувалася відповідна система наукових, політичних, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементів функціонування політичної системи. Разом із засобами масової комунікації, що формують, формулюють, відображають громадську думку, він отримав назву «четверта влада»
Відповідно політична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобів масової інформації, їхнього впливу на громадську думку, особливостей громадської думки різних національних і соціальних груп щодо конкретних галузей політики внутрішньої, зовнішньої, воєнної тощо. Реагуючи на певні внутрі- та зовнішньополітичні обставини, політична наука відстежувала, наприклад, реакцію американської та французької громадської думки на міжнародні події (Г. Алмонд, П. Фогейроль). Виявляла вона небайдужість і до ідеологічних питань, зокрема, до ставлення до комунізму, антикомунізму (О. Строуффер, П. Лазерсфельд), громадських свобод. Ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу (К. Дойч, Р. Патием), особливості вияву політичної культури (Г. Алмонд) це теж елементи проблематики політологічних студій другої половини минулого століття.
Непересічним є вклад західної політології в дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Засновником концепції політичного плюралізму вважають американця Дж. Медісона, який вперше заговорив про нього 1787 p. Серед фундаторів-теоретиків американський філософ Дж. Дьюї, англійсьі вчені Дж.-С. Мілль і Г<. Ласкі, німецькі учені О. фон Гірке, Е. Френкель.
Основна функція плюралізму легітимізація різноманітності, спрямована на утвердження свободи всіх соціальних і політичних груп виявляти й захищати свої законні інтереси. Політичний плюралізм західна наука тлумачить не просто як принцип, а й як певний механізм здійснення влади в державі. Тому він передбачає і процес легітимізації різних інтересів, і механізм регулювання конфліктів між цими інтересами, стабілізації соціального організму, можливість доступу до державної влади всіх заінтересованих груп незалежно від соціальної значущості й сили.
Проблемою політичного плюралізму в різні часи займались А. Бентлі, представники чиказької школи (Ч. Меррі-ам, Г. Лассуелл), школа плюралістичного індустріалізму (К. Керр, Дж. Данлор, Ф. Харбісон, Ч. Маерс та ін.), послідовники ідей Дж. Мілля (Р. Нісберг, В. Паккард) та ін.
Своєрідним відгалуженням теорії плюралістичного суспільства, пов'язаним із вивченням окремих груп тиску в межах політичного процесу, стала концепція «корпоративної держави» й корпоративізму загалом (Г. Кремендаль, Ж. Лембрух). Особливо популярна вона в Англії. Згідно з нею в державі, заснованій на «ліберальному корпоративізмі», наявні специфічні корпоративні інститути. До них належать представники заінтересованих груп, уряд, які несуть делеговану відповідальність за його діяльність.
Загалом політичний плюралізм у сучасному суспільстві є основою для досягнення таких демократичних цінностей, як свобода, рівність, справедливість. Поставши й розвиваючись в контексті ідеалів буржуазно-демократичних революцій, він безпосередньо пов'язаний із парламентською демократією, загальним виборчим правом, діяльністю профспілок. За сучасних умов плюралізм означає розвиток найширших можливостей участі громадян в управлінні суспільством, в ухваленні політичних рішень за участю союзів, партій, рухів і громадських ініціатив. Саме це дає підставу ототожнювати плюралістичне суспільство з гуманістичним, демократичним.
Це, однак, не означає, що плюралістична система є наскрізь ідеальною. У сучасному ліберально-демократичному суспільстві побутують і партикуляризм, і відчуженість від влади, і аномія, і сурогати колективізму, що дало підставу для різкої критики плюралізму (Г. Маркузе і К. Вольф). Проте більшість у політиці, науці, масовій свідомості орієнтується на плюралізм як чинник демократії, пов'язує розвиток політичної системи з удосконаленням його форм для унеможливлення диспропорцій.
Сучасна західна політологія опікується й проблемами пріоритету прав людини й громадянина як основоположних засад свободи. Забезпечення прав людини в ліберально-демократичному суспільстві передбачає відповіді на питання, наскільки соціальний контроль і планування (доцільність яких не викликає сумніву) можна поєднати з демократією, головними ознаками якої є свобода діяльності й волевиявлення. Соціалістичний варіант суспільного устрою нищив свободи, використовуючи планування для управління суспільством тоталітарними методами. Крім того, не слід перебільшувати ролі соціалістичних держав щодо використання планування в управлінні суспільними процесами, поза як цю проблему успішно розв'язували значно раніше в капіталістичному суспільстві. Концептуальною основою використання планування стала теорія соціального контролю. Один з її авторів американський теоретик Е.-А. Росе в книзі «Соціальний контроль» (1901) довів, що найефективнішим для демократичного суспільства є не формальний (політико-правовий), а неформальний (соціальний) контроль, здійснюваний через соціалізацію, громадську думку, неформальну групову діяльність, примус засобами неформальних інститутів. Стосовно економіки ці думки розвинув американський економіст Дж.-М. Кларк у праці «Соціальний контроль бізнесу» (1926 p.), який, простеживши становлення форм соціального контролю від XVIII ст., основними причинами породження його назвав становлення демократичних інститутів на основі політичного самоврядування, саморозвитку особи. Водночас він створив концепцію економізації соціального примусу завдяки умілому використанню стимулів і мотивів діяльності. Усе це послужило передумовами виникнення школи демократичного планування, кейнсіанської моделі державного регулювання економічними процесами. Ефективне планування розглядалося як досягнення результату за мінімумом детального регулювання, як втілення у свідомість людей ідеї, що спонукала б їхнє прагнення досягти мети, яка відповідала б планові.
Ще одне питання, яким переймається західна політологія, співвідношення між громадянськими свободами і національною та державною лояльністю. Конституція, закони визначають основні обов'язки та відповідальність аа державну зраду, саботаж, шпіонаж тощо. Відчутними ще е намагання підкорити громадянські свободи патріотичній лояльності, проте вони домінували в епоху маккартизму. Маккартизм політична течія у США в 50-х роках XX ст., спрямована на придушення демократичних рухів у країні. Пов'язана з діяльністю сенатора Дж. Маккарті. Ототожнення соціально-політичних ідеалів з державним патріотизмом завжди посилювалося за міжнародної конфронтації. Лібералізм виходить з того, що громадянські свободи є стрижнем демократичного ідеалу, домінують над державними інтересами, не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки, а особа вільна у своїх переконаннях щодо державної ідеології. Такі принципи є засадничими в сучасній західній політології, хоч це не вберегло її від дискусій, наприклад, щодо взаємодії прав людини і прав нації в контексті сучасних інтеграційних процесів в усьому світі.

Заняття№3
Тема: Політична думка в Україні (2 год.)
ПЛАН.
Зародження і розвиток політичної думки в Україні. Політичні ідеї мислителів княжої доби (ІХ-ХІV ст.).
Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (ХІV-ХVІІ ст.) та Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.).
Політичні вчення в Україні ХІХ ст.
Політична думка в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: основні концепції і напрями. Українська політична думка на еміграції.
Зародження і розвиток політичної думки в Україні. Політичні ідеї мислителів княжої доби (ІХ-ХІV ст.).
У IXX ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.
«Слово про закон і благодать»
Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. «Слово про закон і благодать» написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.
Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею свободи.
Важливим для Іларіона є також питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Констянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі.
Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам'ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.
«Повість врем'яних літ»
Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем'яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літописами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів.
У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Для обгрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен.
Особлива увага в «Повісті...» приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Для посилення ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання про закликання варягів. Таке походження влади ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Однак на відміну від «Слова...» Іларіона, в якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор «Повісті...» подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. При цьому шляхом включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави.
У «Повісті...» не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною княжих міжусобиць у «Повісті...» вважається «спокушування» дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.
«Руська правда»
Значна увага у Київській Русі приділялась розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні відносини. Першим писаним слов'янською мовою кодексом законів тут була «Руська правда» Ярослава Мудрого (10191054). Вона складалася з трьох частин: «Правди Ярослава», «Правди Ярославичів» (1073 1076) та широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал.
«Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.
«Повчання»
Визначною пам'яткою політичної думки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (10531125) великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію. Крім моральних настанов, «Повчання» містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов'янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховним суддею в державі. Саме тому Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.
«Слово о полку Ігоревім»
В обстановці загострення міжусобної боротьби створювалась видатна писемна пам'ятка Київської Русі поема «Слово о полку Ігоревім» (1187), де знайшла своє відображення низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимира Мономаха різко посилився процес феодальної роздрібненості. Князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає. Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів поляків, литовців, угорців. Та найбільш небезпечними для Русі були степові кочівники половці, набіги яких ставили під загрозу саме існування держави.
Розповідаючи про локальне явище похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, невідомий автор «Слова...» у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців «собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Автор «Слова...» наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.
Природний хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке призвело до підриву продуктивних сил суспільства, значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили жорстку систему адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація почала виступати як представник влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та на крайніх західних землях у Галицько-Волинському князівстві. Князь Данило Галицький і його наступники докладали значних зусиль для збереження та зміцнення своєї влади, реформуючи державне управління й ведучи боротьбу з татаро-монгольським впливом.
Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (ХІV-ХVІІ ст.) та Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.).
Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської правди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до правлячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.
Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада тут намагалася обмежити права української шляхти, керуючись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличенню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.
Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну федеративну державу Річ Посполиту. З укладенням унії основна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.
Приєднання частини українських земель до Польського королівства мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридором для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих нащадків давніх князівських та боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати та поширювати набуті знання в Україні.
Станіслав Оріховський- Роксолан
Одним із найвизначніших українських мислителів цього періоду був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Народився він у селі Оріховці Пере-мишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту ідобув у Перемишлі, продовжував її в кращих університетах Сиропи: Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Па-дуапському, Болонському. 1543 р. повернувся на батьків щину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць: «Про целібат», «Відступництво Рима», «Напучення польському королю Сигизмунду Августу» та ін.
Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово перевидавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне для того часу питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії. Говорячи про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави і її правителів. Одним з таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим розсудливість, що дарується природою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.
Особливу увагу С. Оріховський-Роксолан приділяє проблемі формування королівського оточення. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють і особисті якості.
Праці С. Оріховського-Роксолана свідчать про його знайомство з античною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспільно-політичної думки епохи Відродження. Стосовно актуальної для того часу проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською королівською.
Після об'єднання в результаті Люблінської унії 1569 р. Польщі та Литви в єдину державу більшість українських земель перейшла до складу її польської частини. Польська адміністрація поширила на ці землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх примушували приймати католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін 11.1 збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю мали політичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення у гак знаній полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.
Христофор Філалет
Однією з перших у полемічній літературі була книга «Апокрисис» (бл. 1598), шпор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет. Це црібний шляхтич, який проживав на Волині. Його праця «Апокрисис» була відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарги «Синод брестський» (1597), спрямований проти православних на захист Брестської унії.
На противагу П. Скарзі Христофор Філалет у релігійній формі обстоював ідею рівності людей, незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. За своїм соціально-політичним характером книга була спрямована проти тогочасних польських порядків, які надавали необмежені права можновладцям і прирікали трудящих на цілковите безправ'я. Обґрунтовуючи свої погляди, Філалет виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом. Він обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем.
За Філалетом, монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її «тіла», тобто в земних справах. Монарх не має права чинити свавілля над підданими і здійснювати безконтрольне самовладдя. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимогах «права и Божого и прирожонного».
Основою справедливих відносин між монархом і підданими має бути договір, за яким піддані присягають королю виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти згідно з законом, поважати права і свободи підданих. Дотримання королем закону, поважання ним прав і свобод підданих є джерелом могутності держави. І навпаки, порушення королем і сенаторами закону, нехтування ними прав і свобод підданих, зловживання владою ослаблюють державу, спричинюють її занепад.
Христофор Філалет доводив, що піддані повинні захищати свої права від зазіхань влади. Ігнорування інтересів підданих, потурання несправедливості та утискам, беззаконня і свавілля неминуче породжують невдоволення владою і можуть спричинити силовий спротив. Поки що, попереджав Філалет можновладців, для захисту своїх прав ми вдаємося до письма, а не до шабель. Але якщо можновладці й надалі зловживатимуть народним терпінням, то це викличе «внутрішню війну», вся провина за яку ляже на них.
Відповідно до традицій суспільно-політичної думки того часу Христофор Філалет значну увагу приділяє проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, він заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи, його намагання підпорядкувати собі світську владу й водночас обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ. Ідеї Христофора Філалета, спрямовані проти релігійного і соціального гноблення, мали велике значення для розвитку української суспільно-політичної думки, зародження її ліберального напряму.
Іван Вишенський
Одним із найвідоміших письменників-полемістів був Іван Вишенський (між 1545/15501620). Він народився в селі Судова Вишня в Галичині, з 70-х років став монахом Афонського монастиря в Греції. Іван Вишенський різко виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками.
Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії. Найвідомішим серед них є «Писання до єпископів, які втекли від православної віри», написане у відповідь на книгу П. Скарги. Основна ідея полемічної творчості Івана Вишенського ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він різко осуджував різні форми феодального гніту, винуватцями соціального зла вважав світських і духовних панів. «Антихристовим законом» називав освячену церквою залежність селянина від пана.
Однак Іван Вишенський не закликав до соціальної боротьби. Перемогти світ зла, на його думку, можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни тощо. Ідеалом суспільного устрою для нього є «царство Божеє», де всі люди рівні і не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.
Виокремлюючи рівність як основний принцип раннього християнства, відкидаючи єдиновладдя в політичному житті, Іван Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.
Як прихильник соціальної рівності Іван Вишенський засуджував поділ суспільства на багатих і бідних. Як опонент Брестської унії він відкидав абсолютизм влади римського папи і захищав незалежність православної віри.
Становлення козацько- гетьманської держави
Протестуючи проти окатоличення, ополячення та феодального гноблення українського народу, полемісти в опосередкованій формі відстоювали його незалежність і свободу. На відміну від цього пасивного спротиву, на захист права України на незалежність активно виступило козацтво. Соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосницького гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами. Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної влади.
Прагнення українського народу до звільнення від польсько-шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу віросповідання населення України.
Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 16481654 рр., результатом якої стало утворення козацько-гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 р., універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельницьким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.
Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмельницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російського народів. У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.
Пилип Орлик
Пилип Орлик (16721742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалежності України. Фактичним гетьманом України тоді був ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяльністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту.
Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й
вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція».
Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.
Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха; відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.
Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно «її вважати першою українською конституцією», «першою у світі демократичною конституцією», подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США першого в історії чинного основного закону держави. Конституція П. Орлика має велике значення як свідчення того, що українська політико-правова думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій. Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціально незахищених верств населення тощо. Та найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування».
Ще одним документом, в якому обґрунтовується ідея незалежної української держави, є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України». За визначенням автора, мета звернення полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею. Для обгрунтування цієї тези автор наводить низку історичних аргументів. Найпереконливішим із них, незаперечним доказом суверенності України є сам факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава.
П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав з царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися
суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є порушенням безперечного права її станів на незалежність. Отже, робить висновок П. Орлик, договір з Росією втратив силу, і «козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час».
Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємовідносини з церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії першого вищого навчального закладу в Україні. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками самодержавства. Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович.
Стефан Яворський
Стефан Яворський (16581722) був українським і російським церковним діячем митрополитом Муромським та Рязанським, місце-блюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та численних проповідей.
Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче купецтво, духовні чини і в самому низу простий народ.
Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше «колесо», перший чин аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге «колесо» військові; третє «колесо» духовенство, а четверте це «люди простонародні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках і з «пірамідою», і з «колісницею» йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.
Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав «людей простонародних до смирення та послуху владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С. Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами».
С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.
Феофан Прокопович
Одним із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681 1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.
Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема
«Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську» (1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.
У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.
Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.
Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнонародною користю» він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.
На підтримку Петра І, обгрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він обгрун^ товував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.
Таким чином, у політичній думці України XVIXVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.
Політичні вчення в Україні ХІХ ст.
На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома континентальними імперіями Європи Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових. На підросійській Наддніпрянській Україні після ліквідації гетьманщини, Запорозької Січі та залишків місцевого самоврядування політична думка переживала період занепаду. Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося в прихованих формах таємних товариств і творів анонімних авторів. Такими товариствами були, зокрема, товариство дворянських революціонерів (Південне товариство), Товариство об'єднаних слов'ян (18231825), Малоросійське товариство (18211825).
Діяльність таємних товариств активізувалася в середині XIX ст., коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання інтересів і прагнень селянської маси, поширення та втілення в життя ідей європейського лібералізму і просвітництва. Важливою віхою в розвитку української політичної думки цього часу стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства та політичні ідеї його учасників. Братство виникло наприкінці 1845 на початку 1846 рр. з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента університету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркович, Г. Андрузький, О. Навроцький та ін. Братство ставило своєю метою об'єднання всіх слов'янських народів у єдину федеративну республіку. Воно обстоювало ідеали свободи, рівності і братерства усіх слов'янських народів, відкидало всі форми соціального поневолення, виступало проти самодержавства та кріпосного права. Проіснувавши не більше 15 місяців, братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів. За результатами слідства члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення, але їх ідеї лягли в основу подальшого розвитку української політичної думки.
Серед програмних документів Кирило-Мефодіївського братства був статут, у якому визначалась основна мета духовне та політичне єднання слов'янських народів. При цьому зазначалось, що в разі створення слов'янської федерації кожен народ збереже свою самостійність і матиме народне правління. Форми правління, законодавство, право власності та освіта базуватимуться на християнських цінностях.
Микола Костомаров
Автором головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книги буття українського народу)» був Микола Костомаров (18171885). Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу рятувати слов'янство. У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Обґрунтовуючи цю позицію, він знов-таки посилається на історію. Старі слов'янські поняття про суспільний устрій, на його думку, визнавали єдиним джерелом загальної народної правди волю народу, присуд віча. При цьому давно вже виникла і вкоренилась ідея князя правителя, третейського судді, встановлювача порядку, захисника від зовнішніх і внутрішніх загроз. У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою. На Сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству.
Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів. Перейнявши апарат централізованого управління від монголів і спираючись на ідеологічну силу візантійського православ'я, московити скоро перетворили у підданих не лише своїх недавніх господарів, а й багато інших народів. Однак простому люду це принесло мало реальної користі, бо за велич держави він мав платити власним добробутом і втратою свободи.
Засуджуючи самодержавство, М. Костомаров водночас бачив і недоліки республіканського устрою, який не дає гарантій захисту від свавілля влади «багатьох царків». Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова, як і для більшості членів Кирило-Мефодіївського братства, федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.
Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв нсзмісимо з другими» і водночас щоб були «один сейм або рада слов'янська, де сходились депутати од усіх Речей Посполитих і там розважали і порішали такі діла, котрі б належали до цілого союза слов'янського». Тобто, щоб кожна слов'янська держава польська, литовська, українська, білоруська, російська була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.
Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи: «...щоб у кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года»1. За М. Костомаровим, в усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.
Тарас Шевченко
Тарас Шевченко (18141861) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. У його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому.
Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та певною ідеалізацією козацького минулого. Але вже й тоді він намагається з'ясувати причини тяжкого становища українського народу. В поемі «Гайдамаки» серед таких причин він називав, зокрема, внутрішній розбрат і чвари.
У другий, найплідніший період творчості, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко пристрасно працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він різко засуджує не тільки самодержавство, що було притаманним для всієї його творчості, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Зокрема, таврує тих «землячків», які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну визискувачами та гнобителями, підручними колонізаторів. Причини рабського становища українського народу тепер він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти гетьманів і козацької старшини завданням національного й соціального визволення. Оцінює їх поет досить презирливо: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії гетьмани». Неприязнь Т. Шевченка до козацької старшини багато в чому зумовлена тим, що вона замість того щоб шукати опори у власному народові, намагалась якнайшвидше знайти собі іноземного покровителя. Неоднозначним було ставлення поета й до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з царем Олексієм Михайловичем: «Отаке-то, мій Богдане, Олексіїв друже, ти все оддав москалеві, а йому й байдуже».
Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі «Кавказ». У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів. Різко засуджуючи самодержавство, кріпаччину, соціальне розшарування, колонізаторство, Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний пад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство. Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.
Михайло Драгоманов
Демократичні традиції Кирило-Мефодїївського братства продовжив і розвинув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло Драгоманов (1841 1895). Він народився у дворянській сім'ї в м. Гадячі на Полтавщині. У 1863 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і протягом 18641875 рр. працював у ньому приват-доцентом на кафедрі всесвітньої історії. За цей час опублікував ряд праць, в яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів, за що був звільнений з університету. У 1876 р. виїжджає до Женеви, де видає збірник «Громада» з метою популяризації «українського питання» у світі. У 1889 р. болгарський уряд запросив М. Драгоманова на посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету, де він працював до кінця свого життя.
Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Однак М. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини «живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби розмноження, пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.
Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. У зв'язку з цим М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».
Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу («громадівського соціалізму») можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.
Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян, М. Драгоманов водночас вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи, які відстоював лібералізм, мали бути притаманними й соціалізму.
Сергій Подолинський
На більш радикальних позиціях, ніж м. Драгоманов, у питанні побудови нового суспільства стояв громадівець Сергій Подолинський (18501891). На формування його політичних поглядів значний вплив справив гурток, очолюваний перекладачем першого тому «Капіталу» К. Маркса М. Зібером. У подальшому, перебуваючи за кордоном, С. Подолинський особисто знайомиться з К. Марксом і Ф. Енгельсом, однак марксистом не стає, вважаючи їх учення непридатним для умов Росії.
Критикуючи самодержавство в Росії, С. Подолинський ставив за мету довести необхідність знищення його революційним шляхом, завоювання трудящими політичної влади та утворення соціалістичної республіки. Виникнення держави він вважав історично прогресивним явищем і доводив, що подальший її розвиток ішов шляхом поглиблення майнової нерівності та посилення панування одного класу над іншим. У майбутньому суспільстві мала бути забезпечена рівність не лише політична, а й економічна. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах С. Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи. Складена ним програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку.
Основним осередком соціалістичного суспільства, за С. Подолинським, має стати громада. Вона виступатиме основою для ведення господарства та органом політичного самоврядування, поєднуватиме в собі законодавчу, виконавчу й судову владу. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади й повному внутрішньому самоврядуванні. За проектом С. Подолинського Україна майбутнього має бути спочатку федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного вільного союзу міжнародної федерації.
Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм суспільство, в якому народ сам управлятиме й керуватиме всіма економічними, політичними та культурними процесами.
Громадська діяльність і праці М. Драгоманова й С. Подолинського справили значний вплив на подальший розвиток української демократичної політичної думки, зокрема на творчість І. Франка.
Іван Франко
Видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч Іван Франко (18561916) був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал «Житє і слово». За політичну діяльність переслідувався австрійською владою. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом по позицій національної демократії та критики марксизму. (Івітогляд поета формувався в умовах загострення боротьби грудящого селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.
Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов'язував з виник-Моііням приватної власності та суспільних класів. Всі експлуататорські держави були і є Відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна.
Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політично рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.
Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму марксизму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал національної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов до власного народу.
Політична думка в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: основні концепції і напрями. Українська політична думка на еміграції.
Соціалізм
3 часу свого виникнення в середині XIX ст. марксизм набув значного поширення в Європі і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Паралельно з марксизмом розвивався соціал-демократичний напрям учення про соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. епоху імперіалізму, війн і пролетарських революцій, за визначенням В. І. Леніна. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. М. Грушевський і В. Винниченко за своїми політичними поглядами тяжіли до соціал-демократизму.
Михайло Грушевський (1866-1934) видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», детально дослідив історію українського народу. При цьому він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.
Учений виходив з того, що існують дві «руських» народності українсько-руська й великоруська. Київська держава, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава великоруської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обгрунтуванню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та українського життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насамперед національної.
За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський бун соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини ги шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства.
Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (18801951). Він був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату уряду Української Народної Республіки, Головою Директорії, автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР.
Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять з того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.
В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів приведе до соціалізму.
У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку з цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для просто соціалістів національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для національних соціалістів національний розвиток є самоціллю, по досягненні якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.
Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які б допомогли викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.
В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.
Консерватизм
Наприкінці XIXна початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. По-різному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму В. Липинський, С. Томашівський і В. Кучабський.
Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (18821931). Належав до заможного шляхетського роду. Закінчив філософський факультет Краківського університету, під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. Виступив одним із організаторів Української демократичної хліборобської партії. У 1918
1919 рр. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Перебуваючи в еміграції, працював професором Українського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» (1926), «Україна на переломі 165759» (1920), «Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті» (1920) та ін.
В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю.
Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління монархічну чи республіканську було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.
Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.
Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.
Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.
Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консервативна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського (19751930), викладена ним, зокрема, у працях «Українська історія», «Під колесами історії» (1925), «Про історію, героїв і політику» (1929).
Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Якщо М. Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі, В. Липинський у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIIIXIV ст. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.
С. Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська земля як чинник історії України це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, в якому поєднані дві протилежні тенденції консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави Галицько-Волинського князівства, що утворилося після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галицько-Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Московщини. Розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Московщиною, Галицько-Волинська держава відкрила українській народності можливість формувати власну національну культурну й політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян.
С. Томашівський не ототожнював демократію лише з республікою. На його думку, монархія, якщо вона не є абсолютною, також сумісна з демократією. Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної гетьманської форми, вона може бути прийнятною для України. Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом. С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.
Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський (1895 1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшовизм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 19171920 рр. Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Ку-чабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керівниці на й непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших суперечностей гетьманщини, що призвела до занепаду української (держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали властивостей, притаманних лише правлячій верстві, політичних іридицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьманщини Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася на підтримку народу.
Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш придатною формою державного правління для України В. Ку-чабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на йото думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої не в останню чергу справило вплив те, що її автор сам був військовим, дістала назву «позитивний мілітаризм».
Військові могли б стати провідною верствою в українському державотворенні у 19171920 рр. тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачає у великих землевласниках. Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха виразника єдності. Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму.
Націоналізм
Ідея незалежної української державності була центральною не тільки у творчості представників консервативного напряму української політичної думки. Головну увагу обгрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи ще двох напрямів політичної думки націоналістичного і націонал-демокра-тичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є
М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський. Вони вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Міхновський.
Громадський і політичний діяч Микола Міхновський (18731924), навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України.
У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним документом утвореної в цьому ж році у Харкові Української революційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна самостійна держава з республіканським устроєм вступила у договірні відносини з Московською монархією як «вільний і вільним» і «рівний з рівним». Основні статті угоди спрямо-вані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя, який не мав права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і ідобуття політичної самостійності.
Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновськии вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» заснованої М. Міхновським Української народної партії.
Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній діяльності М. Міхновськии сповідував ці заповіді впродовж усього життя. У 1912 р. в Харкові він майже цілий рік видає газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах націоналістичної Української демократично-хліборобської партії, а у грудні цього року в об'єднанні в одну партію (Українську партію соціалістів-самостійників) всіх націоналістичних груп і течій. Намагається створити українську національну армію. Бере участь в організації в липні 1917 р. в Києві заколоту проти московсько-більшовицького впливу. М. Міхновськии був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації.
Якщо М. Міхновськии був засновником українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політичний діяч Дмитро Донцов (18831973) виступив його головним ідеологом. Він був членом Української соціал-дсмократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демокра-тів, редактором низки періодичних видань, автором численних і йорів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).
Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був Ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації нім убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву і псі честі та слави, благополуччя одиниці величі нації в німому, тому що тільки в межах національного організму Існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного ник матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою.
Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.
Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.
Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.
Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.
Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.
Свою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (18971941). Свого часу він був офіцером УНР, з 1920 р. перебував в еміграції. Є автором низки праць «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство», «Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави» та ін.
Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового націоналізму, то М. Сціборський був автором політичної доктрини цього націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.
Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, М. Сціборський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія «це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціально корисних верств, об'єднаних відповідно до їх суспільно-продукційної функції у представницьких органах державного управління»4. Обстоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів», М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції.
Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. За його проектом Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівництвом націоналістичної організації.
Ідеологія нового українського націоналізму тією чи іншою мірою є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні. До таких організацій належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея, Українська народна самооборона та деякі інші.
Націонал- демократизм
Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям. Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську державність у 19171920 рр. перебували в основному на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї національно-державної незалежності. Прискоренню цієї еволюції сприяло усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 19171920 рр.
Типовими представниками українського націонал-демократизму першої половини XX ст. вважаються С. Дністрянський, В. Старо-сольський та О. Бочковський. У центрі їхніх політичних концепцій також перебувало українське національне питання, однак вирішення його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.
Основоположником націонал-демократичного напряму української політичної думки у його розвиненій формі вважається галицький правознавець і політолог Станіслав Дністрянський (18701936), відомий, зокрема, своїми працями «Нові проекти української конституції» (1920), «Загальна наука права й політики» (1923), «Нова держава» (1923), «Погляд на теорії права та держави» (1925).
С. Дністрянський сформулював національно-державницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та державну незалежність. Він доводив, що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній території. В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква. Суспільним зв'язкам притаманні такі найважливіші характеристики: держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу; всі правові норми є також і соціально-етичними нормами; все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною основою держави і права; авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окремими громадянами; суспільні зв'язки мають свої специфічні інтереси.
С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.
Правознавець і політолог Володимир Старосольський (18781942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924).
Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психологічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Тому інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої і почуття людей. Виникнувши, нація стає до певної міри незалежною від інтересу й сама починає вирішувати долю притаманних їй інтересів.
Проте В. Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвиткові, як це робили марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави: на основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).
Ідея В. Старосольського про необхідність урахування соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних класів і верств у розбудові державності є особливо актуальною дня сучасної України. Ігнорування цього чинника є однією з основних причин незначного впливу в Україні політичних організацій націонал-демократичного і особливо націонал-рмдикального спрямування.
ідомим представником націонал-демократичного напряму української політичної думки був соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (18851939). У своїх працях «Боротьба народів за національне визволення» (1932), «Народження нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє багато уваги розробці національно-державницької концепції стосовно національного самовизначення українського народу.
Як і В. Старосольський, О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної державності, поширеному серед найбільшої частини її представників. Підсвідомі почуття і прагнення до волі та створення держави характеризують націю як органічну спільність, що сформувалася на грунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як статутно організованого об'єднання на основі розуму.
О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних чинників у процесі формування нації. На його думку, каста, церква, клас, партія, держава є механічними формами суспільного об'єднання людства порівняно з нацією. Нації є найбільш пізніми та органічними формами об'єднання людей. Це продукт природного розвитку суспільства. Можливе створення націй і механічним шляхом за допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку виникає держава, а вже потім у її межах формується нація (як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).
Процеси формування нації у народів державних і недержавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковський, визначаються трьома чинниками: хронологічним, географічним і суспільним. Дія хронологічного чинника виявляється в тому, що процеси творення недержавних народів є значно пізнішими і припадають на кінець XVIII середину XIX ст. Історичні процеси творення недержавних народів неоднаково відбувалися і стосовно їхнього географічного положення: у Середній Європі вони проходили швидше, ніж на Сході. Суспільний чинник пов'язаний із розвитком капіталізму й демократії. Завдяки демократії, вважає О. Бочковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними членами національної спільноти. Неісторичні, недержавні народи починають формуватися в сучасні демократичні нації.
У процесах утворення націй в історичних і неісторичних народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження й самовизначення народів. Відроджуватися може лише те, що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися напівісторичні народи чехи, провансальці, каталонці, фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад, у фінів, латишів чи естонців. Самовизначення йде слідом за пробудженням і відродженням і передбачає утворення національної державності. Сучасна нація, доводив О. Бочковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.
Український народ О. Бочковський вважав напівісторич-ним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні стадії національного розвитку пробудження та відродження. На думку вченого, український народ у своїй національно-визвольній боротьбі нерідко діяв навмання, мало використовував досвід інших народів. Тому одним із основних завдань своєї національно-державницької концепції автор вважав всебічний аналіз такого досвіду з метою застосування його в Україні. У зв'язку з цим він детально аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.
Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність. У сучасній Україні носіями націонал-демокра-тичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцент-ристські партії Українська республіканська партія, Народний рух України, Український народний рух, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України та деякі ін.

Заняття№4
ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.
План
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з'ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики й держави. Про важливість поняття влади в науці свідчить існування особливої галузі науки - кратології (від грецьк. кратос - влада і логос - слово, поняття, вчення) як сукупності знань про владу.
Влада як соціальний феномен. Ресурси влади. Класифікація влади.
Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення.
Основні концепції влади наступні:
телеологічна (здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів);
реляціоністська (відношення між двома партнерами, коли один із них - суб'єкт - справляє визначальний вплив на іншого - об'єкт);
системна (з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому);
біхевіористська (владу - особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються, прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини);
психологічна (людина вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності).
Причини владних відносин
Біологічний підхід визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварин є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві, а й у тваринному світі. Витоки біологічного підходу до розуміння влади кореняться ще в античній філософії. Але між відносинами в суспільстві та у тваринному світі існує принципова відмінність, бо відносини в суспільстві мають свідомий характер, тоді як у тваринному світі вони зумовлюються інстинктами і рефлексами.
Антропологічний підхід пов'язує поняття політичної влади з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства.
Політологічний підхід до розуміння влади грунтується на органічному зв'язку влади й політики і пов'язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави.
Ресурси влади - це потенційні засоби здійснення влади, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади.
Ресурси - це
предмети споживання;
кошти;
засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, - преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва;
знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно - каральні органи, зброя.
За характером вони поділяються на
утилітарні - матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини.
примусові - заходи адміністративного і кримінального впливу.
нормативні - соціальні норми, насамперед правові й політичні норми
Залежно від засобів здійснення розрізняються різні види влади:
економічна;
соціальна;
політична;
духовно-інформаційна;
сімейна.
Економічна влада - це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо.
Соціальна влада означає розподіл соціальних благ (визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв).
Духовно-інформаційна влада - це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей (мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо). Незаперечною є влада так званих моральних авторитетів - людей з високими моральними рисами, які присвятили своє життя служінню суспільному благу. Та й незаперечна влада кримінальних авторитетів грунтується на так званих поняттях - нормах, за якими живе злочинний світ. Найбільшу духовно-інформаційну владу в сучасному суспільстві мають засоби масової інформації - преса, радіомовлення, телебачення, а останнім часом - міжнародна інформаційна комп'ютерна мережа Інтернет.
Сімейна влада побудована на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім'ї на її життєдіяльність. Цей авторитет є виявом поваги одних членів сім'ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Сутність політичної влади, її функції. Легітимність політичнойї влади.
Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Якщо економічну владу умовно можна назвати "владою грошей", духовно-інформаційну - "владою інформації", сімейну - "владою авторитету", то політичну владу - "владою права", що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації.
Політична влада - це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.
Політична влада здійснюється
державою;
політичними партіями і громадсько політичними організаціями;
органами місцевого самоврядування.
Специфіка державної влади полягає в тому, що вона
здійснюється спеціальним апаратом;
поширюється на всю територію країни;
наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.
Влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. Засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.
Влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.
Основні особливості політичної влади:
верховенство
публічність
моноцентричність
легальність
різноманіття ресурсів.
Верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів.
Публічність (від лат. публікує - суспільний, народний) означає суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.
Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами - підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо.
Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.
Різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.
Кумулятивний характер проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади. Так, економічна влада, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ і до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації створює можливості для інформаційного впливу на суспільство і владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб економічні, соціальні та інформаційні ресурси. В результаті зосередження в руках небагатьох осіб ресурсів економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади утверджується олігархічна форма державного правління, коли країною править фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей.
Функції політичної влади:
керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.
інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.
оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.
забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.
Легітимність політичної влади
Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів.
Для характеристики політичної влади використовується також термін "легальний", що означає "законний". Легальна влада - це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Легальність є формально-юридичною, а легітимність - соціокультурною характеристикою влади. Легітимність може оцінюватися шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.
Ознаки легітимності політичної влади
Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною.
Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною.
Типи легітимності політичної влади за М. Вебером
Традиційний тип легітимності влади грунтується на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.
Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.
Етнічна легітимність є дним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії - влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках.
Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на Основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.
Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.
За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.
Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі:
суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти;
суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою;
відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу;
бюрократизація і корумпованість державного апарату;
націоналізм та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які проявляються в запереченні центральної влади;
дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми.
Загалом можна стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий рівень її легітимності. Державна влада, органи якої формуються всього 10-20 відсотками виборців, узагалі викликає сумніви у правомірності її існування. [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ][ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]

Заняття №5
Тема: Політичні системи та режими суспільства (2 год.)
План
Сутність, структура та функції політичних систем.
Типологія політичних систем.
Поняття, сутність і типологія політичних режимів.

1. Сутність політичної системи
“Політична система суспільства” фактично є однією з найважливіших тем курсу “Політологія” поряд з раніше розглянутими темами “Предмет і метод політології” та “Політична влада”.
Створення теорії політичної системи стало можливим в середині 50-х років ХХ ст завдяки біхевіористичному підходу до аналізу політики, а також ефективного використання системного й структурно-функціонального методів.
Ідучи за системним аналізом, кожна система, в тому числі й політична, має такі характеристики:
по-перше, вона складається з багатьох груп елементів;
по-друге, ці групи елементів складають одне ціле;
по-третє, сама система має межі.
Системний підхід у політології вперше був використаний великим дослідником політики Д. Істоном. Цей вчений визначає політичну систему як взаємодії, посередництвом яких в суспільстві розподіляються як матеріальні, так і духовні цінності, і на цьому грунті відвертаються конфлікти між членами суспільства. Д. Істон виділяє дві основні функції політичної системи:
політична система повинна бути в змозі розподілити цінності в суспільстві;
політична система повинна переконати своїх громадян прийняти цей розподіл як обов’язковий.
Ці положення Д. Істона дозволяють виділити політичну систему від інших видів соціальних систем як динамічну, ту, що постійно змінюється, функціонує.
Структурно-функціональний метод поряд с системним сприяв розвитку теорії політичних систем.
Американський вчений Г. Алмонд послідовно використовував даний підхід у політології. На його думку, політична система є легітимною, такою, яка підтримує порядок у суспільстві. Це законна сила порядку, яка надає йому особливі властивості і зміст, забезпечує його цілісність як системи. Згідно з Алмондом, вхідні і вихідні фактори політичної системи слід аналізувати з точки зору функцій, закладених у структурних елементах системи. Д. Істон і Г. Алмонд зробили важливий внесок у теорію політичної системи, розробка та вивчення якої продовжується.
Політична система суспільства як виразник різноманітних інтересів різних соціальних груп постійно тисне на політичну владу через складну структуру своїх організацій, рухів, об’єднань.
Саме політична система суспільства являє собою необхідний механізм, завдяки якому тільки й може здійснюватися повновладдя та суверенітет народу.
Гарантом стійкості і життєздатності суспільства є певні механізми, які виробляє і сама політична система. За їх допомогою вирішуються соціальні протиріччя, координуються зусилля різних суспільних об’єднань, усі відносини досягають гармонії, виробляється єдиний підхід до основних цінностей, цілей і напрямків розвитку суспільства.
На основі правових, економічних, соціальних, культурних та інших відносин у суспільстві діють системи: економічна, соціальна, політична, культурна, ідеологічна та ін. Кожна з них є самостійною системою з власними якісними характеристиками, але в той же час відчуває на собі вплив інших систем. Їх взаємодія є одночасно й серйозною основою для ефективного розвитку кожної.
Розвиток цивілізованого суспільства в будь-якій країні відрізняється рівнем у ньому політичної системи; ії чіткою структурою й функціонуванням.
Усе це дає право виділити ознаки й особливості політичної системи:
забезпечення формування та здійснення політичної й державної влади;
підтримка органічного зв’язку в першу чергу з соціальною, економічною та культурною системами;
найбільш розширена інституціоналізована система;
здійснення найбільшого впливу на суспільство у порівнянні з іншими системами;
найбільш якісна система.
Сучасна наукова література має багато визначень політичної системи. Звернемося до найбільш розповсюджених понять:
“Політична система суспільства становить сукупність взаємозв’язаних і взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об’єднань, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури” [102];
“Система політична являє собою складну розкладку різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і заємовідношень між ними, в яких реалізується політична влада” [95, С. 27];
“Політична система – система взаємозв’язаних і взаємодіючих політичних інститутів (державних закладів, політичних партій, суспільних організацій), у межах яких протікає політичне життя суспільства, здійснюється державна влада. Іншими словами, політична система – це соціальний механізм, за допомогою якого здійснюється влада у суспільстві” [103, С. 75];
“Політична система являє собою достатньо складну, залежну від історичних умов сукупність державних закладів, політичних партій, громадських організацій і рухів, а також іншого виду об’єднань людей, що створюють комплекс основних суб’єктів політичного життя суспільства та здійснюють вирішальний вплив на ії характер і зміст” [40, С. 73 – 74];
“Політична система може бути визначена як частина політичної сфери, що об’єднує державні й недержавні інститути, які здійснюють владу, керують справами суспільства, регулюють взаємовідносини класів, соціальних груп, націй, держав та забезпечують існування суспільства при визначеному соціальному порядку” [121, С. 36];
“Політична система – це сукупність трьох взаємодіючих підсистем: інституціональної, інформаційно-комунікативної і нормативно-регулятивної” [110, С. 53].

Складові елементи політичної системи
Політична система суспільства має визначену структуру, елементи якої тісно взаємозв’язані і створюють стійку єдність. Сама категорія „політична система” передбачає діяльність, є науковою і говорить про системний характер суспільно-політичного життя.
Центральним елементом, стержнем політичної системи є політична влада. Подібно до того, як в економічній системі – власність.
Державна в своїй основі, політична влада складає суть політики, політичної боротьби. На думку М. Вебера, той, хто бере участь у політиці, той обов’язково веде боротьбу за владу.
Ви з попередніх лекцій знаєте, що політична влада відрізняється низкою особливостей, важливою ознакою ії є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, професійно зайнятих керуванням.
Обґрунтування політичної влади як основоположного елемента політичної системи допомагає визначити її структуру.
Чітко визначивши структурні елементи та їх функціональне навантаження, можна краще з’ясувати механізм функціонування політичної системи, ступінь її розвитку, політичні можливості, перспективи розвитку. Структура політичної системи складається з чотирьох головних груп елементів [120, С. 68]:
політичні інститути (організації, заклади);
політичні відносини;
політичні принципи і норми;
політична свідомість і політична культура, тощо.
Перейдемо до детального розгляду вказаних груп елементів.
До політичної системи входять перш за все інститути (організації, заклади, установи), пов’язані з функціонуванням політичної влади. За ступенем їх залучення до політичного життя, реалізації влади можна виділити три види організацій:
власне політичні;
невласне політичні;
неполітичні.
Тепер розглянемо їх детальніше.
Власне політичні організації прямо і безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, як мінімум, до цього прагнуть. Здійснення влади чи боротьба за владу – це головне у їхній діяльності. Власне політичними організаціями є держава і політичні партії.
Не власне політичними є організації, діяльність яких хоч і пов’язана зі здійсненням політичної влади, але це лише один із аспектів їх функціонування. Невласне політичними організаціями є професійні спілки, молодіжні, жіночі, кооперативні та інші організації.
Неполітичними є організації, які за специфікою своїх функцій, по суті, не беруть участі у здійсненні політичної влади. До них можна віднести різні добровільні спортивні товариства, творчі союзи тощо.
Характеризуючи інституціональну основу політичної системи, особливо слід зупинитися на власне політичних організаціях. Тут провідну роль займає держава, так як вона є головним інститутом політичної влади. Саме вона виступає головним представником усього цивільного суспільства, має суверенітет, тобто верховенство у межах державних кордонів і незалежність зовні.
Держава є основним універсальним інститутом керування суспільством, посередництвом якого політичні партії, громадські організації та інші елементи політичної системи реалізують свої програмні й тактичні завдання. У державних інститутах концентрується весь комплекс економічних, соціальних та політичних інтересів різних класів, соціальних груп і окремих громадян; протиріч, які виникають між ними; здійснюється увесь складний спектр політичного життя суспільства і політичної боротьби окремих його суб’єктів.
У зв’язку з цим питання про державу є найважливішою проблемою, над вирішенням якої століттями працювали і працюють найкращі мислителі людства.
Значну роль у житті суспільства відіграють політичні партії. Це атрибут будь-якої розвиненої політичної системи. Будучи виразниками цілей та інтересів різних груп населення, партії служать боротьбі за завоювання й використання політичної влади у суспільстві на основі реалізації власної програми вирішення як внутрішніх, так і міжнародних проблем. Статус правлячої партії дозволяє їй брати активну участь у розробці політичного курсу країни, надавати діючий вплив на висування лідерів держави, формування представницьких органів влади, підбір і розстановку керівних кадрів.
У сучасному світі політичні партії дуже різноманітні за своєю структурою, ідеалами, програмними установками, функціями, місцем у політичній системі. Велике значення має співвідношення однопартійності і багатопартійності для функціонування політичної системи суспільства.
Аналізуючи другу групу елементів політичної системи, політичні відносини, слід відзначити, що вони є різновидом суспільних відносин і складаються у процесі здійснення політичної влади або з приводу її.
Політичні відносини можна розділити на три групи відповідно до їх суб’єктивного складу:
перша група – це відносини між класами, націями, державами; вони складають основу політичної системи;
друга група – відносини, однією з сторін яких є політична організація, яка функціонує у даному суспільстві;
третя група – відносини, які складаються між політичними організаціями і закладами.
Третя група елементів політичної системи – політичні принципи та норми. Вони складають її нормативну основу. На скільки відрізняються один від одного політичні режими (наприклад, тоталітаризм і політичний плюралізм), на стільки ж розрізняються принципи та норми, що лежать в основі функціонування відповідних політичних систем. Виділимо, наприклад, умови й принципи політичного плюралізму (табл. 3.).

Умови і принципи політичного плюралізму
Умови
Принципи

Різноманітність форм власності
Відмова від політики насильництва

Наявність ринку товарів, капіталу, робочої сили
Значення народу як абсолютного суверена

Розвинена соціальна структура суспільства
Визнання верховенства закону і прав особистості

Наявність різних політичних сил
Надання переваги політичним консенсусам і компромісам

Розподіл влади, правова держава
Вирішення питань більшістю, терпимість до меншості

Мирні внутрішні та зовнішні умови
Заперечення монополізації й концентрації влади


Найрізноманітніші норми та принципи, які визначають поведінку людей у політичному житті, складають необхідне нормативно-регулятивне середовище в структурі політичної системи, у всіх типах політичного процесу.
Зазначені норми регулюють політичні відносини в плані політичного життя, надаючи їм впорядкованості, визнаючи бажане й небажане, дозволене й недозволене з точки зору закріплення політичної системи.За їх допомогою закріплюються визнані соціальні інтереси і політичні підвалини, існуюча влада доводить до відома всього населення, окремих груп, індивіда свої цілі, задачі, стратегічні й тактичні дії після їх реалізації, обґрунтовує політичні рішення, що приймаються, та затверджує специфічну модель поведінки кожного, якою повинні неухильно керуватися всі учасники політичного життя в суспільстві.
Домінуючі у суспільстві політичні сили через закріплення в принципах і нормах дозволеного, заборон та обмежень впливають на політичні відносини, а через них – і на інші види суспільних відносин.
Таким чином відбувається формування політичної свідомості і поведінки індивидів, які відповідають установкам діючої політичної системи.
Четверта група елементів політичної системи – політична свідомість і політична культура.
Пізнання політичної системи будь-якого суспільства неможливе без поглибленого вивчення його політичної свідомості і поведінки громадян, суспільних груп, динаміки й спрямованості політичних процесів.
Саме політична культура впливає на поведінку та діяльність людей, різних їх об’єднань, на сприйняття ними внутрішньої і зовнішньої політики, оцінку дій системи, режимів, окремих політичних лідерів; визначає місце людини у політичних процесах суспільства; маніпулює його політичною свідомістю. З урахуванням політичної культури розкриваються перспективи для прогнозування, розборки політичного курсу, прийняття реальних політичних рішень.
Від рівня функціонуючої в суспільстві політичної культури, ступеня її зрілості і характеру залежить багато, і в першу чергу – чи готове населення країни прийняти запропонований політичний курс добровільно або примусово, виявляє байдужість до нього, навіть чинить певний опір. І політична культура дозволяє виробити механізм, посередництвом якого закріплюється стабільність політичної системи, чинить опір дестабілізуючим силам суспільства.
Важливість впливу політичної культури на політичну систему і все життя суспільства пояснюється її істотними функціями: регулюючою, виховничою, комунікативною, інтеграційною.
Політична культура, являючи собою якісну характеристику всього політичного життя даного суспільства, є органічна єдність елементів політичної свідомості і реальної поведінки в політичних процесах. Тут слід також сказати про значимість політичної ідеології, яка займає в політичній свідомості провідне місце і служить визначаючим фактором впливу на нього.
Тож політична культура являє собою сукупність типових для даного суспільства або соціальної групи закоренілих зразків (стереотипів) політичних уявлень, ціннісних орієнтацій, установок і політичної поведінки.
Названі раніше чотири групи структурних елементів політичної системи не вичерпують її склад. Можна говорити ще й про такий елемент, як “політична соціалізація”, зміст якого розкривається у включенні особистості до системи політичних відносин, залучення до політичного життя, формування світогляду, засвоєння нею політичних знань і досвіду, розвиток її політичної активності.
Також слід врахувати, що в світі ще не було і немає зараз ні однієї політичної системи, яка жила б у соціальному вакуумі.
Сутність політичної системи виявляється також у її функціях, основними з яких є:
визначення цілей, задач, шляхів розвитку суспільства, розробка програм його діяльності;
організація діяльності суспільства на виконання вироблених цілей, задач, програм;
нормотворчість;
визначення й розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і положень соціальних спільностей;
гармонізація, погодження інтересів державних утворень, соціальних спільностей, індивідів;
політична соціалізація членів суспільства;
політична комунікація елементів системи і середовища;
духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості громадян чи маніпулювання нею;
затвердження даного суспільно-політичного ладу;
забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки.

2.Типологія політичних систем.
У сучасній політичній науці існують різні класифікації політичних систем, які залежать від критеріїв диференціації. Багато дослідників розрізняють моделі правління, використовуючи два основні критерії:
1) ступінь централізації влади;
2) тип цінностей.
За типологією Ж. Блонделя, політичні системи поділяються на 5 категорій:
ліберально-демократичні, основані на принципі конкуренції і змаганні у прийманні політичних рішень;
радикально-авторитарні (комуністичні), в яких головним пріоритетом виступає зрівнювальний розподіл соціальних благ;
традиційні, що характеризуються ставкою на схоронність панівних соціальних відносин і встановлену нерівність;
популістські, властиві країнам, що розвиваються, в яких тенденція до соціальної рівності досягається авторитарними методами;
авторитарно-консервативні режими, що цілеспрямовано перешкоджають розширенню політичної участі на користь схоронності і поглиблення існуючих відносин влади та суспільства.
Вимогам сучасної політичної науки відповідає класифікація Г. Алмонда, який запропонував типологію політичних систем на основі розрізнення політичних культур суспільства. Проаналізувавши цей впливовий фактор політичного життя, він встановив чотири системи:
англо-американську, головні ціннісні пріоритети котрої розділяються більшістю населення: свобода особистості, індивідуалізм, добробут і безпечність;
континентально-європейську, що відрізняється великою мозаїчністю, збереженням фрагментів уже складених політичних субкультур, що активно взаємодіють з модернізованими формами людського співіснування;
доіндустріальну, яка передбачає пересічення різних політичних культур;
тоталітарну, в якій просто заборонені добровільні політичні асоціації громадян і принципи політичної самодіяльності, влада сконцентрована в руках бюрократичного апарату, який представлений монопольно-правлячою партією, озброєною конкретною ідеологічною програмою.
Існують також інші приватні методики оцінки типів політичної системи, які виходять із урахування тих чи інших характерних рис, об’єктивно властивих їм: трансформуючі, консервативні; закриті, відкриті; завершені, незавершені та ін.
У період раннього середньовіччя, що характеризується роздробленістю території, кожен більш-менш великий феодал мав самостійність у формуванні політичної системи. Він створював свою адміністрацію й судову владу, мав право стягнення податків. У подальшій боротьбі за владу між різними соціальними верствами та монархією була підписана угода, результатом якої було виникнення нових політичних структур – органів вищого станового представництва: у Англії – парламенту, у Франції ти Нідерландах – генеральних штатів, в Іспанії – кортесів.
В умовах західного середньовіччя політичне життя, не дивлячись на зміни, що відбуваються в політичних системах, відзначалось консервативністю. Цей стан політичного життя пояснювався зусиллям римсько-католицької церкви, яка присікала не тільки політичну діяльність, а й будь-які виявлення іншого мислення.
У подальшому зацікавлена в подоланні феодальної роздробленості новонароджена буржуазія сприяла закріпленню центральної влади короля. ЇЇ прихід до влади зумовив становлення політичної системи, структура якої ставала все більш складною й різноманітною, хоча й не виключала специфічних особливостей різних країн. У ряді європейських держав, де буржуазія пішла на уступки дворянству, була встановлена конституційна монархія; в інших країнах утверджувалась парламентська або президентська республіка. Відбувся розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову.
Історичні тенденції розвитку різних країн наклали відбиток на політичне життя їх суспільств, специфіку їх нинішніх політичних систем. У країнах, розвиток яких протягом тривалого часу проходив під впливом прогресивних ідей, де закладались основи демократичних підвалин і республіканських форм правління, де політична влада використовувала елементи моральності, де складалося розуміння необхідності забезпечення прав і свобод кожної особистості, затвердились найбільш цивілізовані політичні системи. У таких країнах було досягнуто найбільшого успіху в соціально-економічному розвитку. Це в основному держави Заходу, політичні системи яких досить різноманітні. Це країни з республіканськими формами правління (США, Франція, ФРН, Італія); країни, де затвердилась конституційна монархія (Великобританія, Швеція, Норвегія, Іспанія). Але їх усіх об’єднує міцно встановлений режим правління, присутній важливий принцип чіткого розподілу влад, авторитетний парламент, багатопартійна система або двопартійна система, відпрацьований механізм адаптації політичної системи до умов, що змінюються.
Зупинимося конкретніше на характеристиці політичної системи й політичного життя США – найбільшої країни Заходу, яка має багатий досвід розвитку і функціонування демократичних структур влади.
Політична система США побудована у відповідності до Конституції країни, затвердженої Конвентом у 1787 р. Цей Основний Закон з’явився у результаті критичного аналізу просвітницьких ідей і всенародного врахування можливостей їх реалізації на практиці в даній країні. Порівнюючи різні точки зору, видатні представники американської політичної думки (Б. Франклін, Т. Джефферсон, А. Гамільтон, Дж. Медісон та ін.) виробили єдиний підхід до ускладнення Конституції, основа якої збереглась до сьогоднішнього дня.
США – президентська республіка. Фундаментом конституційної системи є принцип розподілу влади й федералізм.
Політичне життя США включає до себе різноманітні рухи, що носять як загальнонаціональний характер (рух на захист навколишнього середовища, на захист громадянських прав і свобод та цілий ряд інших), так і локальний, пов’язаний з боротьбою різних груп населення за свої інтереси (рух безробітних, жіночий рух, рух молоді і студентів тощо).
Існують політичні партії, із яких тільки дві (республіканська і демократична) традиційно користуються підтримкою більшості населення. Значне місце в політичному житті країни займає вивчення громадської думки через опитування. Для цього організовані інститути Геллана, служба Харріса, приватні опитування. Характерною особливістю політичного життя США є лоббізм (від англійського lobby – кулуари) – потужний механізм впливу приватних і громадських організацій („груп тиску”) на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики.
Як відомо, в США після громадянської війни з 1860-х рр. не було політичних струсів, країна не підлягала базисним перетворенням. Це забезпечило їй стабільний розвиток. Цьому сприяла політична система суспільства, яка в даній країні зорієнтована головним чином на співробітництво різних політичних сил.
Що стосується України, то необхідно відзначити, що зараз вирішується питання становлення нової політичної системи.
Як відомо, наша держава має свої особливості, що пояснюється історичними умовами її розвитку. До числа їх необхідно віднести короткочасний період буржуазного розвитку країни, відсутність демократичних традицій, політичних прав і свобод народу, нерозвиненість громадянського суспільства, його політичного життя, архаїзм політичної системи, політичну неграмотність переважної більшості населення країни.
У післяжовтневий період ці особливості України сприяли становленню й закріпленню командно-адміністративної системи. ЇЇ головною ознакою стало утвердження однопартійної системи. Комуністична партія отримала роль панівної політичної сили, за якою закріпились вищі владні функції і контроль за діяльністю усіх елементів політичної системи суспільства, в тому числі й держави.
Всенародний референдум 1 грудня 1991 року підтвердив природне бажання народу України жити в самостійній суверенній державі. З цього часу пішов відлік процесу демократизації та перетворення політичної системи України як необхідного механізму, посередництвом якого повинні здійснюватися повновладдя й суверенітет народу України.
Політична система України в теперішній час включає в свою структуру раніше названі 4 групи елементів, які потерпають суттєві зміни поряд з об’єктивними політичними процесами. Успіх і перспективи реформ в Україні залежать від того, наскільки ефективно буде діяти механізм управління, за допомогою якого тільки й може здійснюватися дійсно народовладдя. Адже не секрет, що в системі України відсутні реальні інститути громадськості, відбувається відчуженість влади від більшості населення, неможливість самим громадянам контролювати владу, впливати на прийняття рішень, хоча цього неухильно потребує статус держави.
Характеризуючи політичну систему України, її окремі елементи, необхідно відзначити, те специфічне, що відсліджується в нинішній період, і притаманне сучасному посткомуністичному українському суспільству:
механізм відносно стабільний;
сама система з відносно низьким темпом соціальних процесів сприйняття нових підходів;
система молода, самостійна, фактично не має достатнього досвіду і ефективних традицій для самостійного функціонування;
система централізована, з деякими елементами регіоналізації і децентралізації;
система, яка здійснює не весь комплекс функцій, які їй необхідні для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства;
система перехідна – від закритої до відкритої;
система перехідна від неправового типу політичної системи до правового;
система легітимна для більшості населення;
система миролюбна, неагресивна;
система позбавлена особистої, глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;
система поки ще неспроможна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення;
система радянська (на відміну від атеїстичної або релігійної);
система має недостатньо високий інтелектуальний рівень політики;
система перехідна, змішана, функціонує в індустріальному суспільстві, об’єднує елементи комуністичного і ліберального типів суспільного розвитку і має лише окремі елементи гуманістичного типу;
система, яка орієнтується на реалізацію стратегії, розробленої країнами Заходу і наддержавними центрами світової економічної влади;
система, яка реалізує модель функціонування поліетнічного, полікультурного суспільства.
Зазначені та інші проблеми функціонування політичної системи вирішувати сьогодні Україні досить складно, і тут необхідно використо-вувати усі важелі, що є в світовій практиці демократично-правової держави, способи ефективного впровадження у політичне життя Основного Закону – Конституції України.
Підбиваючи підсумки, необхідно відзначити, що сутність політичної системи виражена її внутрішнім змістом, який характеризується специфікою взаємовідносин її елементів у процесі вибору шляхів і засобів досягнення цілей.
У свою чергу характер і зміст політичної системи, подібно до характеру й змісту політичного життя, залежать від спеціальної структури суспільства, співпадання або неспівпадання корінних інтересів у його елементах (класах, соціальних групах, націях тощо), від політичної влади і встановленого нею політичного режиму.
Чим демократичніше суспільство, чим більше можливостей надано в ньому для виявлення масами політичної самодіяльності, тим більш багатогранна політична система суспільства, сила її впливу на процес розвитку останнього.

3. Сутність політичного режиму, його основні ознаки, характеристики та компоненти
Поняття “політичний режим” є найважливішою категорією в політологічній науці. Однак трактування даного поняття залишається неоднозначним. Так, у традиції європейської політологічної школи прийнято використовувати самостійне поняття “політичний режим”, в американській школі прихильники системного підходу інтерпретують це поняття, ототожнюючи його з категорією “політична система”. Це створює відомі теоретичні складності, оскільки виникає небезпека термінологічного дублювання двома поняттями одного ряду політичних явищ.
У політичній науці одне з перших визначень політичного режиму дав французький учений Моріс Дюверже. Він розумів політичний режим як певне сполучення систем партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску. Французький політолог Ж.-Л. Кермонн уточнив формулу М. Дюверже, включивши в зміст поняття „політичний режим” принцип легітимності, структуру інститутів, партійну систему, форму і роль держави. Дане розуміння політичного режиму стало загальновизнаним у європейській політичній науці.
У науці конкурують в основному два підходи щодо розуміння політичного режиму: юридичний, який робить акцент на формальних нормах та правилах здійснення влади інститутами держави, і соціологічний, що спирається на аналіз тих засобів та способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада й які тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій тощо.
Політичний режим визначає, як здійснюється влада, як функціонують політичні інститути й політичні відносини, якою є динаміка політичної системи, як співвідносяться між собою влада та суспільство (хто кого контролює, а також забезпечує досягнення цілей політики, реалізацію інтересів пануючої еліти).
Поняття “політичний режим” виражає характер взаємозв’язку між державною владою й індивідом, а також визначає сукупність владних засобів і методів, які використовує держава, відбиває ступінь політичної волі в суспільстві й правове положення особистості.
Тип політичного режиму визначається рівнем розвитку й інтенсивністю суспільно-політичних процесів, структурою правлячої еліти, механізмом її формування, станом свобод і прав людини в суспільстві, станом відносин з бюрократією (чиновницьким апаратом), що панує в суспільстві, типом легітимності, розвиненістю суспільно-політичних традицій, що домінують у суспільстві, політичною свідомістю та поведінкою.
Таким чином, політичний режим – це сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, які характеризують ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і певний тип політичної системи, що існує в країні.
До ознак політичного режиму відносяться:
механізми володарювання, способи функціонування державних органів, процедури добору правлячих груп і політичних лідерів;
порядок розподілу влади між різними соціальними силами та політичними організаціями, що виражають їхні інтереси;
реалізація принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;
існування системи стримування та противаг;
система методів здійснення політичної влади (дозволяючі – заборонні, переконання – примус, економічні – позаекономічні);
характер відносин населення до політичної участі: активні, індиферентні, пасивні; форми цієї участі: організовані, стихійні;
стан прав та свобод у суспільстві; визнання або невизнання владою природних невід’ємних прав особистості; реальність їхніх гарантій;
способи врегулювання соціальних та політичних конфліктів;
характер впливу особливостей політичної культури основних груп суспільства на динаміку та спрямованість політичного процесу;
наявність політичних партій у суспільстві, їхній внутрішній пристрій і принципи взаємин з державою; існування опозиції, її статус, взаємини з державною владою;
політичний, юридичний статус та роль армії в суспільстві;
політичний і юридичний статус засобів масової інформації, наявність або відсутність цензури, ступінь гласності в суспільстві.
Характерні ознаки політичного режиму складають політична стабільність і політична опозиція.
Політична стабільність, що дозволяє домагатися підвищення керованості суспільних процесів, є найбільш важливою характеристикою не тільки політичного режиму, але й соціального порядку в цілому. У політичному світі існують стабільні, середньостабільні і вкрай нестабільні режими. Стабільність політичного режиму являє собою складне явище, що включає такі параметри, як збереження системи правління, встановлення цивільного порядку, збереження легітимності й забезпечення надійності (ефективності) управління.
Одним із найбільш поширених факторів дестабілізації політичного режиму є діяльність опозиції. Опозиція представляє собою політичний інститут, який має метою вираження інтересів і цінностей, не представлених у діяльності правлячого режиму. Опозиція – це носій „критичного духу” в політиці.
Основні компоненти політичного режиму – це форма та роль держави, принцип легітимності, структура інститутів, партійні системи, виборчі системи.
Класифікація політичних режимів
Як було зазначено вище, за допомогою поняття політичного режиму аналізуються сутнісні характеристики взаємозв’язку між державною владою та окремим індивідом. Складність цього рівня соціально-політичних відносин породжує розмаїття типів політичного режиму, які можна згрупувати за такими критеріями:
ступінь соціальної волі індивіда і характеру взаємин держави і цивільного суспільства: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Між демократією і тоталітаризмом, як крайніми полюсами даної класифікації, розташовується безліч проміжних форм влади;
тип державного правління – ліберальний, диктаторський, твердий, жорстокий і ін.;
форми правління: режими парламентського типу, президентського правління, монархічний, республіканський, режим надзвичайного правління і т. ін.
Найбільш поширеною типологією політичних режимів у політології є типологія за першим критерієм. Від загального аналізу ознак політичного режиму переходимо до дослідження демократичного, авторитарного та тоталітарного режимів.
Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:
у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;
з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій;
органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;
виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;
обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;
обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.
Є три види авторитаризму:
реформаційний;
стабілізаційний;
деструктивний.
[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] притаманні:
обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення;
існування єдиного центру реальної політичної влади.
Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших.
Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, - це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи.
Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:
жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;
відсутність легальної [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ];
наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;
нетерпимість до політичного інакомислення;
примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань.
Влада однієї легальної партії (при забороні діяльності всіх інших) не є обов'язковою ознакою тоталітаризму. В деяких країнах з такими режимами немає політичних партій, а в інших кілька легальних партій визнають провідну роль "партії-гегемона".
Анархічному політичному режиму притаманні:
ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи;
взаємна конфронтація або навіть атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій;
втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили;
відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади.
Охлократичний політичний режим характеризується:
некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці;
відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ];
апеляціями політичної влади до широких народних мас для підтримки та рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із соціальних низів та маргінальних верств суспільства.
Демократичний режим
Саме слово демократія походить від грецького demos – народ, kratos – влада, народовладдя. У загальному значенні демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяють впливати на державне управління суспільством.
Поняття “демократичний режим” як на попередньому етапі свого теоретичного та практичного осмислення, так і в сучасному політологічному контексті трактується досить неоднозначно. Уже сім сторіч, починаючи з 1260 р., коли це слово було вперше вжите в перекладі арістотелівської “Політики”, і дотепер, не змовкають суперечки про значення даного терміна.
Демократія інтерпретується в декількох змістах: по-перше, як суспільна система, заснована на добровільності усіх форм життєдіяльності індивіда; по-друге, як форма держави, при якій усі громадяни мають рівні права на владу (на відміну від монархії, де влада належить одній особі, або аристократії, де керування здійснюється групою осіб) – це антична традиція трактування демократії, що бере початок з Геродота (V ст. до н. е.); по-третє, демократія розуміється як ідеальна модель суспільного устрою, як певний світогляд, заснований на цінностях волі, рівноправності, прав людини. У цьому значенні термін „демократія” трактується як соціальний рух, як тип політичної орієнтації, втілений у програмах певних партій.
Еволюція поглядів на демократичний режим включає різні історичні етапи, в контексті яких даний феномен аналізувався з протилежних точок зору.
В античності демократія була визнана “гіршою формою” правління. Тому що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним “народовладдям”, унаслідок чого режими демократії були недовговічні й переходили в охлократію (владу натовпу), що в свою чергу, породжувало тиранію. Дивлячись на це, Арістотель не відрізняв демократію від охлократії та негативно відносився до неї. Новий етап у розвитку концепції демократії починається з Великої Французької революції, коли демократія стала розглядатися як напрямок суспільної думки, що формує цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність. Однак негативне відношення до демократії не було переборене навіть у ХVІІІ ст. Це пояснюється тим, що ідеальна модель демократії як повсякденної й особистої участі в керуванні всіх громадян у великих політичних утвореннях, подібних до національних держав (а не маленьких міст-полісів), практично неможлива. Різноманітність поглядів на демократичний режим можна проілюструвати на прикладі оцінок цього феномена з боку видатних дослідників. Так, у другій половині XIX ст. відомий французький історик Алексіс де Токвіль, аналізуючи першооснови демократичного режиму в Америці, зазначає не тільки позитиви демократії, але й негативні його аспекти. На його думку принцип демократичної рівності веде до двох тенденцій, а саме: перша приводить людей до незалежності і може раптово підштовхнути їх до анархії; друга тенденція проявляється не так швидко й не так наочно, але вона значно більш ціленаправлено веде людей до закріпачення [22]. Уже у наші часи сучасні науковці також досить критично та агресивно оцінюють переваги демократичного режиму. Так, Джон Хеллоуел зазначає, якщо принцип компромісу – це символ віри демократії, на цьому ненадійному фундаменті неможливо не тільки будувати майбутнє, але навіть уціліти в теперішньому.
Незважаючи на розмаїття наявних теоретичних трактувань демократії, усі вони можуть бути зведені до двох найбільш загальних інтерпретаційних підходів. Перший з них – це “ціннісний” підхід, в контексті якого демократія розглядається як політична конструкція, зорієнтована на втілення у владну систему сукупності певних ідеалів та принципів, тобто тих вищих цінностей, що й виражають її соціальний зміст та призначення. Найбільш чітко суть такого розуміння демократії виразив А. Лінкольн, визначивши її як “владу народу, владу для народу, владу за допомогою самого народу”. Ще в Стародавній Греції в основу демократичного режиму були закладені такі ідеї, які ототожнювали державу з суспільством, заперечували поняття вільного індивіда й визнавали рівність стосовно влади тільки за частиною суспільства (“громадянами”).
До прихильників ціннісного підходу відносяться й прихильники філософії Ж.-Ж. Руссо, що розуміли демократію як форму вираження всевладдя суверенного народу. Марксисти також сповідали цінності колективістської демократії; вони спиралися на ідею відчуження прав індивіда на користь колективу, але при цьому робили акцент на класових цінностях пролетаріату, що, на їхню думку, виражали інтереси всіх трудящих й обумовлювали побудову “соціалістичної” демократії. До ціннісного підходу також відносять і прихильників ліберальної думки, для яких головною умовою формування демократії також є певні цінності, але цінності, що відбивають пріоритет не народу (колективу), а людини. Так, Д. Локк, Т. Гоббс, Т. Джефферсон та інші засновники ліберальної течії, виходячи зі здатності народу до раціонально-морального самовизначення, поклали в основу інтерпретації демократії ідею індивіда, що володіє внутрішнім світом, споконвічним правом на волю й захищеність своїх прав.
Другим напрямком в інтерпретації демократії є „раціонально-процедурний” підхід. Філософська база такої позиції заснована на тому, що демократія можлива лише в умовах, коли поширення ресурсів влади в суспільстві набуває настільки розповсюдженого характеру, що жодна суспільна група не в змозі зберегти владну гегемонію. У такому випадку найбільш раціональним виходом із ситуації є досягнення компромісу й взаємний розподіл функцій та повноважень, що обумовлюють чергування груп у владній системі. Ці процедури й технології встановлення подібного порядку і виражають суть демократичної організації політики. Одним із перших таке розуміння демократії закріпив М. Вебер у своїй плебісцитарно-вождистській теорії демократії. На його думку, демократія являє собою “засіб” володарювання, що цілком знецінює усі поняття “народного суверенітету”, загальної “волі народу” і т. п. Прямі форми політичного волевиявлення можливі тільки в чітко визначених межах (наприклад, у давньогрецьких містах-державах). Будь-яка ж організація представництва інтересів громадян у складних, великих суспільствах нерозривно пов'язана з їхнім витисненням з політики та встановленням контролю над владою з боку бюрократії. Для захисту своїх інтересів громадяни повинні передати своє право контролю за владою й апаратом управляння всенародно обраному (харизматичному) лідеру. Маючи таке незалежне від бюрократії джерело легітимної влади, люди і будуть мати можливість реалізовувати свої інтереси. Тому демократія, за Вебером, є сукупність процедур та угод, коли народ вибирає лідера, якому він довіряє.
У сучасний політологічній науці з'явився ряд теорій демократичного режиму, які розвили основні ідеї позначених концепцій з урахуванням реалій сьогодення та динаміки демократичних процесів: теорія партиципаторної демократії, теорія егалітарного елітизму, елітиські теорії демократії, плюралістична концепція, теорія консоціальної демократії, теорія ринкової демократії, концепція теледемократії (“кібердемократії”), концепція рефлексуючої демократії.
Теорія партиципаторної демократії (тобто заснованої на співучасті громадян безпосередньо в політичному процесі) заперечує принцип розподілу політичної праці. Прихильники даного напрямку в аналізі сутності демократії виходять з ідеалу індивідуального самовизначення автономної особистості. Самовизначення особистості розглядається як право на всебічну політичну участь у масштабах усього суспільства і у різних його сферах.
Основні положення теорії егалітарного елітизму сформулював американський вчений І. Шумпетер у книзі “Капіталізм, соціалізм, демократія”. Відповідно до основних положень цієї теорії, вільний та суверенний народ володіє в рамках політичної системи досить обмеженими функціями. Рядові громадяни лише обирають проміжний інститут, що згодом формує уряд, а потім цілком відстороняються від керування. Тому демократія являє собою не що інше, як сугубо інституціональний захід, що забезпечує змагання еліт за підтримку та голоси виборців. На думку І. Шумпетера, демократія – це форма правління за допомогою народу, але в умовах здійснення влади професійними політиками. Розуміючи демократію таким чином, Шумпетер бачив її головну проблему в доборі кваліфікованих політиків. Найважливішим для функціонування демократичної форми правління він вважав стиль діяльності керуючих. Зокрема, на його думку, правляча еліта повинна приймати рішення не тільки в зрозумілих, але й у доступних для народу формах. Політики повинні володіти й певними властивостями, зокрема тими, що обумовлюють самообмеження влади та перешкоджають її підпорядкуванню їх корпоративним інтересам. Для забезпечення такого характеру діяльності влади бюрократія повинна чітко дотримуватися норм своєї професійної діяльності, зберігаючи прихильність інтересам населення.
У XX ст. широке поширення одержали елітистські теорії демократії, що зв'язують сутність демократії тільки з діяльністю керуючих. Представники даної концепції (Р. Міхельс, Дж. Сарторі, X. Кене) вважали, що самокерований демос – це міф, а його схильність до політичного насильства являє загрозу суспільним інтересам. Тому, оцінюючи неухильне зростання ролі еліт як передумову демократії, вони розцінювали розширення дистанції між керуючими та керованими як основу стабільності, а не порок цієї системи влади.
Значний внесок у розвиток теорії демократії внесли і прихильники плюралізму. Хоча вперше даний термін був введений у науковий обіг ще X.Вольфом (1679 – 1754 рр.), для аналізу демократичної теорії його стали використовувати лише в першій половині XX ст. (Г. Ласкі, Д. Трумен, Р. Даль). У плюралістичній концепції демократія розгляда-ється як тип організації влади, який формується в умовах її розпилення (дифузії) між різними силами. У цьому змісті демократія припускає вільну гру, що є основною рушійною силою політики, змагання різних груп, а також зв'язаних з їхньою діяльністю інститутів, ідей, поглядів. Формування та функціонування демократичних режимів відбувається в умовах використання механізмів та процедур, що дозволяють конкуруючим за владу групам уникати монополізації не будь-якого одного об'єднання за рахунок згуртованих дій опонентів; досягати своїх інтересів завдяки укладанню різноманітних компромісів; підтримувати баланс відносин і таким шляхом знижувати напруженість міжгрупового протистояння.
Істотний внесок у розвиток теорії демократії вніс А. Лейпхарт, що запропонував ідею консоціальної (consociational) демократії. Він розглядав сутність демократії у процедурних заходах і, виходячи з цього, розробив оригінальну модель „розподілу влади”, що передбачає забезпечення представництва інтересів меншості, не здатного одержати доступ до важелів державного керування. У зв'язку з цим Аренд Лейпхарт виділив чотири найважливіших риси даного типу демократії. Він відзначав, що перший та найважливіший елемент – здійснення влади "великою коаліцією" політичних лідерів усіх значних сегментів багатоскладного суспільства. Три інших важливих елемента сосуспільної демократії: 1) взаємне вето, або правило "співпадаючої більшості", що виступає як додаткова гарантія життєво важливих інтересів меншості; 2) пропорційність як головний принцип політичного представ-ництва, призначень на посади в державній службі й розподілу суспільних фондів; 3) високий ступінь автономності кожного сегменту в здійсненні своїх внутрішніх справ.
В останні роки поширення одержали й теорії ринкової демократії, що представляють організацію даної системи влади як аналог економічної системи, в якій відбувається постійний обмін “товарами”, де продавці – носії влади – змінюють свої вигоди, статуси, привілеї на “підтримку” виборців. Таким чином, під політичною дією розуміється тільки електоральна поведінка, в рамках якої акт подачі голосу трактується як свого роду “покупка” або “інвестиція”, а виборці в основному розглядаються як пасивні “споживачі”. Так що головне завдання демократії полягає в застосуванні виборчих стратегій, що повинні зв'язувати кандидата з позиціями виборців. І хоча це створює простір для маніпулювання волею громадян, така „сфабрикована воля” не змінює суті цієї „демократії напрокат” (У. Грайдер).
Становлення та зростання ролі електронних систем у структурі масових комунікацій неминуче викликало до життя ідеї теледемократії (“кіберократії”). У даному випадку наявність традиційних для демократії процедур нерозривно зв'язується з рівнем технічної оснащеності влади та цивільних структур системами інтерактивної взаємодії (ТВ, Інтернет) під час виборів, референдумів, плебісцитів тощо.
Концепція рефлексуючої демократії заснована на теорії “сприйнятливої” суспільної системи А. Етціоні. Відповідно до його теорії, тільки демократична політика сприйнятлива й готова до діалогу з громадянами, які залучені до політичного життя. Тому в даній концепції демократії основний акцент робиться на процедурах, що забезпечують включення до політичного управляння суспільної думки та повну підзвітність йому владних структур. Суть демократії, на думку прихильників даної концепції, заключається в механізмі “народної автономії”, який у свою чергу, заснований на процесі включення широкої громадськості у дискусію про пристрій суспільного та приватного життя й на виникаючих при цьому міркуваннях, неформальних оцінках, переконаннях.
Безсумнівно, що кожна з розглянутих моделей демократії має свої переваги та недоліки. Як політичний режим демократія менш за все адекватна радикальному вирішенню стратегічних проблем, оскільки вимагає постійного узгодження інтересів, пророблення різних суспільних альтернатив, толерантності і т. д. Звертаючи увагу на складність подібних процедур, У. Черчілль помітив: “Демократія – дуже погана форма правління, але, на жаль, не придумано поки нічого кращого”.
Різні підходи до аналізу демократичного режиму виокремлюють та акцентують увагу на тих чи інших рисах даного політичного режиму, але ж історія існування цього явища дозволяє виділити універсальні характеристики.
До характерних рис демократичного режиму відносяться:
суверенітет народу: саме народ обирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх; вибори повинні бути чесними, регулярно проводитися, а також заснованими на змаганні;
періодична виборність основних органів держави, яка полягає в тому, що необхідною умовою демократичної держави є особи, що здійснюють верховну владу, обираються, причому обираються на визначений, обмежений термін; зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів;
захист права окремих особистостей та меншості: думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, однак, аж ніяк не недостатня. Лише сполучення правління більшості та захист прав меншості складають один із основних принципів демократичної держави;
рівність прав громадян на участь у керуванні державою: свобода у створенні політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію та на участь у конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.
У залежності від того, як народ бере участь у керуванні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму, плебісцитну та представницьку. При прямій демократії усі громадяни безпосередньо беруть участь у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень. Така система може мати практичний сенс тільки при відносно невеликій кількості людей, наприклад, в общинних або племінних радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань та ухвалення рішення або шляхом консенсусу, або більшістю голосів. Перша демократія у світі в Древніх Афінах здійснювала пряму демократію за допомогою зборів, у яких брало участь 5 – 6 тисяч чоловік.
Важливим каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Розходження між нею та прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія припускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу володарювання, а при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад референдуми. Громадянам за допомогою голосування надається схвалити або відкинути той або інший проект закону чи іншого рішення, що звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.
Третьою, найбільш розповсюдженою в сучасному суспільстві формою політичної участі, є представницька демократія. Її суть – громадяни обирають до органів влади своїх представників, покликаних виражати їхні інтереси у прийнятті політичних рішень, у прийнятті законів і проведенні в життя соціальних та інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але якими б вони не були, виборні особи в представницькій демократії все ж таки займають свої посади від імені народу і підзвітні народу у всіх своїх діях.
Сучасний розвиток демократичних режимів докорінно відрізняється від попередніх етапів становлення, а саме – становленням пост-радянських країн на принципах демократії. У такому контексті актуальними стають питання формування і функціонування демокра-тичного політичного режиму. Виділяють наступні основні умови станов-лення демократичного режиму:
політичні умови: розвинуте цивільне суспільство, стабільність політичної влади, існування й функціонування політичних партій і рухів як могутніх важелів впливу на суспільно-політичні і соціальні процеси, політичний плюралізм;
економічні умови містять у собі високий рівень індустріального й економічного розвитку, високий ступінь урбанізації, розвиненість масових комунікацій, ринкову конкурентну економіку, плюралізм форм власності;
соціальні умови характеризуються відносно високим рівнем добробуту громадян, згладжуванням соціальної нерівності, розосередженням у суспільстві різних соціальних благ, соціальним плюралізмом, наявністю численного й впливового середнього класу підприємців;
як культурні умови виступають грамотність населення, його освіченість у цілому, цивільна політична культура, демократичні традиції.
Обґрунтування передумов і механізмів побудови політичних порядків демократичного типу, визначення умов переходу до даного способу організації публічної влади в тій або іншій країні є вкрай складними проблемами політичної теорії.

Сутність авторитарного політичного режиму
Авторитаризм – політичний режим влади, не обмеженої правом, що спирається на пряме насильство й здійснюється одноособово правителем або правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні його форми: деспотії Стародавнього Сходу, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя й Нового часу, західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські режими в XX в. Історичне різноманіття форм авторитаризму показує, що цей політичний режим має спільні риси з різними суспільними й політичними системами – рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією та монархією. Звідси – труднощі, позв'язані зі спробами визначення загальної природи авторитаризму, вичлено-вування його сутнісних, стійко повторюваних характеристик.
Духовною та практичною першоосновою авторитаризму є наявність авторитету. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний вплив окремої особистості або якоїсь організації в різних сферах життя суспільства. У більш вузькому змісті авторитет – одна з форм здійснення влади, яка вища за право. Без особистості такого роду авторитаризм неможливий. Вона є знаком, що символізує єдність нації, її суверенітет, її велике минуле, сьогодення і майбутнє. Починаючи з 1975 р. у літературі найчастіше використовується запропоноване К. Лінцем визначення авторитаризму, що включає наступні ознаки: традиціоналізм, обмежений політичний плюралізм і політичну апатію населення. Також авторитаризм виокремлює такі визначальні риси:
необмеженість влади, її не підконтрольність громадянам, при цьому влада може правити за допомогою законів, але їх вона сприймає на основі своїх інтересів;
злиття законодавчої, виконавчої й судової влад, або їх формальний, показний розподіл;
при авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на неприкритому насильстві або можливості його безпосереднього застосування;
монополізація влади й політики, недопущення політичної опозиції та конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженої кількості партій, профспілок та інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі;
невтручання до позаполітичної сфери та насамперед в економіку. Влада займається головним чином питаннями забезпечення власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати й на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового самоврядування;
рекрутування політичної еліти шляхом уведення до складу виборного органу нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення зверху, а не конкурентної електоральної боротьби.
Між авторитаризмом та демократією є певні подібні риси. Подібність демократії й авторитаризму у сфері економіки виникає внаслідок прийняття принципу плюралізму. В обох політичних режимах держава виконує функцію "окреслення рамок" без руйнування автономії економічної підсистеми.
Як вважають деякі дослідники, авторитарний тип політичного режиму досить еластичний: у рамках такого типу політичного режиму можливо використовувати досить переконливу легітимацію, навіть включати в нього демократичні принципи; може дозволити як м'якість, так і твердість у застосуванні державного апарату примусу; може бути й автократичним і олігархічним; зрештою, може терпіти корупцію або боротися з нею. Авторитаризм може бути гарною базою для розвитку в напрямку як демократії, так і тоталітаризму.
Поняття політичного режиму стає досить актуальним у контексті становлення нових держав у просторі колишнього СРСР. Як західні, так і вітчизняні науковці підтверджують нелінійність процесу демократизації. Деякі режими країн СНД дослідники називають авторитарними, але ж їх крайність в аналізі стану політичної систему не дуже теоретично та емпірично обґрунтована. До нових авторитарних режимів адекватне використання поняття “гібридні системи”. Гібридні – тобто такі, які важко класифікувати за допомогою розповсюджених типологій, оскільки вони поєднують у собі особливості багатьох раніше існуючих режимів.
Тоталітаризм: основні атрибути
“Тоталітаризм” походить від пізнелатинського “total” – весь, цілий, повний. Слово „тоталітарний” уперше було вжите в Італії на початку 20–х рр. XX ст. Дж. Амендола й П. Гобетті при критиці Муссоліні, що заснував однопартійну фашистську систему. Пізніше Муссоліні сам проголосив своєю метою створення тоталітарної держави. Цей термін “тоталітарна держава” вживався нацистськими правителями в Німеччині у позитивному змісті.
Ідея тоталітаризму спочатку з'явилася в теоретичних дослідженнях. Першим автором, що розробляв цю концепцію, був Платон, який вважав, що всеосяжна, підпорядковуюча собі все і вся (тобто тоталітарно) держава є ідеальною формою життя суспільства.
На практиці ідею тоталітаризму намагалися реалізувати єзуїти. Фактично устрій Ордену єзуїтів було засновано на тім же принципі беззастережного підпорядкування вождеві й церкві, існувала спеціальна ідеологія підпорядкування. В епоху Відродження Томас Мор у своїй “Утопії” та Томазо Кампанелла в “Місті Сонця” репрезентують модель тоталітарної держави. Але реалізувати ідею тоталітаризму на практиці в цілому удалося лише в ХХ ст. Статус же наукової концепції за цим терміном затвердився у 1952 р. в США на політологічному симпозіумі, де тоталітаризм був визначений як "закрита та нерухома соціокультурна й політична структура, в якій усяка дія – від виховання дітей до виробництва та розподілу товарів – направляється й контролюється з єдиного центра". На цьому етапі поряд з колишнім уживанням цих понять воно широко застосовуються для характеристики сталінського Радянського Союзу, а пізніше – маоістського Китаю, Кампучії “червоних кхмерів”. Цей процес активізувався завдяки книгам X. Арендт “Походження тоталітаризму” (1951 р.) та К. Фрідріха і 3. Бжезинського “Тоталітарна диктатура й автократія” (1956 р.), що містили як соціологічну, так і політологічну характеристику розглянутого явища. Зокрема, З. Бжезинський на основі вивчення світових тоталітарних режимів виділив такі основні ознаки тоталітаризму: 1) наявність єдиної масової партії на чолі з лідером-диктатором; 2) офіційно пануючу в суспільстві ідеологію; 3) монополія на засоби масової інформації, на збройні сили; 4) система терористичного поліцейського контролю; 5) центра-лізована система контролю і керування економікою.
Тоталітаризм – одне зі спірних у науці понять. Деякі автори відносять його до визначеного типу держави, диктатури, політичної влади, інші – до суспільно-політичного ладу, треті – до соціальної системи, що охоплює всі сфери громадського життя, або до визначеної ідеології. Необхідно тоталітаризм, як і будь-який інший політичний лад, розглядати як соціальну систему та політичний режим. У широкому змісті слова (тобто як соціальна система, що охоплює всі сфери громадського життя) тоталітаризм – це визначений суспільно-політичний та соціально-економічний лад, ідеологія, модель “нової людини”. У вузькому змісті слова, як політичний режим, це один із компонентів політичної системи, спосіб її функціонування, сукупність елементів ідеологічного, інституційного та соціального порядків, що сприяють формуванню політичної влади. Порівняльний аналіз цих двох понять свідчить про те, що вони є однопорядковими, але не тотожними. У той же час політичний режим виступає ядром соціальної системи, що відбиває все різноманіття проявів тоталітаризму. Головною передумовою тоталітаризму стала індустріальна стадія розвитку суспільства. Вона призвела до створення системи масових комунікацій, ускладнила суспільні зв'язки й організацію, зробивши технічно можливою систематичну ідеологічну обробку, тотальне “промивання мозків” та всеосяжний контроль за особистістю. Наростання елементів організованості, керованості, раціональності в суспільному житті, так само як і успіхи у розвитку науки, техніки й освіти та підвищення добробуту населення, породжували ілюзію можливості переходу до раціонально організованої, тотально керованої форми життя в масштабах усього суспільства. Ядром, стрижнем цієї тотальної організації могла бути тільки всесильна та всепроникаюча державна влада.
У сучасній політологічній літературі виокремлюються такі ознаки тоталітарного політичного режиму:
глобальне панування держави над усіма сферами громад-ського життя, прагнення держави до всеохоплюючої влади;
відчуженість суспільства від політичної влади;
монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією;
абсолютна “правова”, а точніше антиправова, регламентація суспільних відносин, що базується на принципі “дозволено тільки те, що прямо дозволено законом”;
бюрократизація державної влади;
застосування насильства, примусу, терору у якості домінуючого методу правління;
панування однієї партії, фактичне зрощування її професійного апарату з державою, заборона опозиційно набудованих сил;
декларативний, формальний характер прав та свобод людини і громадянина, відсутність чітких гарантій їхньої реалізації;
наявність однієї офіційної ідеології, коли фактично усувається плюралізм;
централізація державної влади на чолі з диктатором і його оточенням;
безконтрольність репресивних державних органів з боку суспільства;
відсутність правової державності та громадянського суспільства.
Найважливішою першоосновою тоталітарного режиму є певна ідеологічна картина світу. Такий тотальний світогляд включає віру:
в простоту світу (це центральна характеристика тоталітарної свідомості), ця віра призводить до поширення негативної установки стосовно знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Ілюзія простоти створює й ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази;
в незмінний світ, коли елементи громадського життя – лідери, інститути, структури, норми; стилі – сприймаються як застиглі в нерухомості. Винаходи не використовуються, відкриття – секретні. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство – до одного робочого місця. Віра в незмінність світу породжує недовіру до змін;
в справедливий світ: царство справедливості здійснюється у кожнім тоталітарнім режимі;
в чудесні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності.
Так, наприклад, у Німеччині в період режиму Гітлера в рамках СС існувала структура, що мала назву “спадщини предків”, куди входило близько 50 інститутів. Дані структури вивчали рунічні письмена, основи символізму, лінгвістику, історію аріїв, знання древніх народів, міфи й легенди різних племен, санскрит, особливості рас та багато чого іншого.
Історичний розвиток і реалізація концепції тоталітаризму спричинили появу двох типів тоталітарного політичного режиму, а саме: 1) праворадикалістський (фашистський та націонал-соціалістський); 2) лівостремістський (його пов'язують найчастіше з ідеологією і практикою сталінізму).
Як зазначалося вище, само поняття “тоталітаризм” у сучасному контексті західні науковці використовують до аналізу політичного режиму колишнього Радянського Союзу. Але ж трансформаційні процеси, що охопили увесь простір посткомуністичних країн, спричинили появу нових термінів, з допомогою яких аналізується стан політичного розвитку в транзитивних суспільствах, зокрема в українському суспільстві. Так, новітнім терміном є поняття “посттоталітарне суспільство”. Посттоталітарне суспільство – збірне політологічне поняття, що позначає всілякі суспільні устрої, котрі виникають у процесі руйнування тоталітаризму, після нього і на його руїнах. Характеризуючи такі суспільні устрої, природно виділити ряд загальних рис, обумовлених самою суттю тоталітаризму, що руйнується в них: усунення повної залежності суспільства і людини від влади та поступове відновлення громадянського суспільства, кінець панування ідеократії та моноідеології, розвиток плюралізму думок і гласності, руйнування механізму репресій та звільнення громадян від постійного страху, недосвідченість мас у політичній сфері (особливо там, де тоталітаризм панував тривалий час) і ін. Як далеко цим шляхом просунулося те або інше посттоталітарне суспільство, залежить від конкретних обставин.
На закінчення хотілось би додати, що політичні режимі, що утворять проаналізовану тріаду, являють собою типи ідеальні. Це значить, що в реальності вони ніколи не зустрічаються в "чистих" формах. Проте кожен тип являє собою сукупність реально існуючих своєрідних якостей і чітко відокремлені від інших типів.

Заняття №6
Тема: Держава як інститут політичної системи та громадянське суспільство
План
Природа і сутність держави, її типологія.
Форми державного правління та державного устрою.
Правова держава та громадянське суспільство.

Природа і сутність держави, її типологія.
1. Поняття держави, її ознаки та принципи
Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку її сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.
Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми – політичної організації – є держава.
Поняття "держава", яке виникло близько трьох тисячоліть тому, нині трактується:
як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади;
як система організацій, установ, інститутів, що володіють верховною владою на певній території.
Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.
У різних філософських, соціологічних, політологічних концепціях це поняття має неоднаковий зміст. Наприклад, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, А. Есмен, П. Лабанд та ін.) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як "юридичне уособлення нації". Розробник соціологічної теорії держави Р. Ієрінг вважав, що держава – це соціальна організація примусової влади, яка суспільні інтереси у порівнянні з особистими ставить на перший план.
Анархісти (М. Штірнер, П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці. Російський економіст та філософ П. Струве розглядав державу як надкласову силу, що інтегрує усі верстви і класи суспільства. Американський політичний діяч О. Гамільтон вбачав у державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так і інтегратора всього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.
Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
Державу характеризують:
наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це;
територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших спричиняли численні конфлікти, які переростали у військові зіткнення;
всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);
наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);
населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом. Тут проблема полягає в тому, що держави можуть складатися з однієї національності (це трапляється рідко) або бути багатонаціональними. В умовах багато-національності зусилля влади спрямовані на те, щоб врегулювати конфлікти, які виникають між представниками різних національних груп. Міжнаціональні конфлікти ведуть до сепаратизму і навіть до розпаду багатонаціональних держав (приклад – колишні Югославія, Чехословаччина);
право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;
монопольне право та легальний примусовий вплив на населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;
суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);
монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату;
наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення держави;
апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування), виконавчо-розподільчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.
Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).
Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:
верховенством публічної влади;
збереженням єдності держави, що грунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;
досягненням єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.
Основний порядок організації життя держави, і зокрема політичного, закріплено в її конституції. Більшість держав сучасного світу мають писані конституції (за виключенням, наприклад, Ірану, Саудівської Аравії, Бутану, Оману). Конституція вважається ознакою держави. В нашій країні Конституція була прийнята 28 червня 1996 р.
2. Теорії виникнення держави
Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави.
Теологічна теорія (представники – ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною владою.
Патріархальна теорія (представник – Арістотель). Держава – це результат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у сім'ї.
Договірна теорія (представники – Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Держава – це результат договору, укладеного між суверенним правителем і людьми. Появі держави передував "природній стан", коли люди мали "природні права" (Ж.-Ж. Руссо) або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Т. Гоббс). Як відзначав французький мислитель Д. Дідро, люди “усвідомили, що кожній людині потрібно поступатися частиною своєї природної незалежності і підкоритися волі, яка представляла б собою волю всього суспільства і була б загальним центром і пунктом єднання всіх їх воль і всіх їх сил”.
Психологічна теорія (представники – Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.). Держава – це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку певних осіб. Це керівництво є необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.
Теорія насильства (представники Л. Гумплович, Є. Дюрінг). Походження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного народу іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава як особливий апарат примусу.
Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави – фактична диктатура певного (панівного) класу. В. І. Ленін відзначав, що держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, є створення „порядку”, який узаконює й усталює це пригноблення, зменшуючи зіткнення класів.
Отже, в поясненні генези держави історично склалися два підходи: позакласовий і класовий. Більшість сучасних зарубіжних і вітчизняних спеціалістів вважає, що виникнення й існування держави не є прямим результатом появи приватної власності і поділу суспільства на класи. Наприклад, у Древньому Єгипті і Вавилоні, Стародавньому Китаї, ізраїльському царстві Давида, античних суспільствах та в інших країнах утворення держави передувало класовій диференціації населення. А новітній досвід засвідчує, що з утвердженням громадянського суспільства і правової держави, остання все більше перетворюється в надкласовий, загальнонародний інститут, який здатний інтегрувати, консолідувати суспільство, відігравати роль інструмента реалізації загальнонаціональних інтересів, забезпечити цілісність соціальної системи.
3. Типи, структура та функції держави
Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Марксисти з класових, формаційних позицій виділяють історично-формаційні типи держав: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, соціалістичну. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого. Поширеною на Заході і у нас є типологія держав за політичними режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав. На сучасному етапі утворилася група держав, яких називають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової.
Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у „принцип національності”. Ідея національної держави мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяєв, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість із них тлумачили національну державу як державу із однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тис., а держав – понад 200, із них 90% – багатонаціональні.
Структура держави – система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції. Вона охоплює:
органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі (парламент);
органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);
президента як главу держави, який у керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;
органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;
контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;
органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.
Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війни, стихійного лиха) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.
Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення. Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятим є поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Внутрішніми функціями держави є:
правотворча – творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство);
правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;
економічно-господарська – захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;
соціальна – регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;
культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;
екологічна – захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури;
функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;
фіскальна функція – збір коштів у вигляді податків для утримання державного апарату та фінансування соціальної сфери.
Зовнішніми функціями держави є:
оборонна – захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;
дипломатична – відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;
співробітницька – розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.
За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави (наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій), то постійні функції реалізовуються протягом усього часу існування держави.
Форми державного правління та державного устрою.
4. Форми державного правління і національно-територіального устрою
Під державним правлінням розуміється спосіб організації і здійснення державної влади. Традиційно виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.
Монархія (від гр. monarchia – одновладдя) – це форма державного правління, при якій верховна державна влада повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна, конституційна (обмежена) та теократична монархії.
Абсолютна монархія – форма правління, за якою керівник держави (монарх) – головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.
Конституційна монархія – форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ). Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські.
Дуалістична монархія – форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем'єр-міністра. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча – в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни. Абсолютна більшість сучасних монархій – парламентського типу (Великобританія, Данія, Швеція, Японія та ін.).
Теократична монархія (грец. theokratia – влада Бога) – форма держави, в якій політична і духовна влади зосереджені в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).
Альтернативною до монархії формою правління є республіка. Республіка (лат. respublіка, від rеs – справа, рublіс – громадський) – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду – перед президентом або парламентом – розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську (або змішану).
Президентська форма правління. Президент обирається всенародним голосуванням, є главою держави і очолює виконавчу владу. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Посади прем'єр-міністра немає. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право „вето” – не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. Широкі конституційні повноваження президента зумовлені широкою соціальною базою його обрання шляхом всезагальних виборів. Президент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури – імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Разом із президентом іде у відставку весь уряд. Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.
Парламентська форма правління. Верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Уряду належить повнота виконавчої влади. Глава уряду (прем'єр-міністр) – фактично перша особа в державі. Уряд володіє правом клопотати перед президентом за розпуск парламенту. Функції президента в основному зводяться до представницьких. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює за згодою уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки – Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.
Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент – глава держави, він обирається на всенародних виборах. Президент пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-міністра, які підлягають обов'язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.
Характерні риси республіканської форми державного правління

Основні критерії форми правління, порядок виборів президента
Парламентська республіка
Президентська республіка
„Змішана” республіка

Порядок формування уряду
Уряд формується парламентом на партійних засадах з числа представників партії (-ій), які мають більшість у парламенті
Уряд формується через призначення його членів президентом незалежно від партійного складу парламенту
Президент особисто пропонує склад уряду, який обов’язково має затверджуватися парламентом

Обсяг повноважень президента
Президент є главою держави, але виконує переважно представницькі функції
Президент одночасно є главою держави і главою уряду. Він цілковито володіє виконавчою владою
Президент займається питаннями оборони, національної безпеки, призначає прем’єра тощо

Наявність посади прем’єр-міністра
Посада наявна, причому глава уряду часто постає як перша керівна особа в державі
Як правило, ця посада відсутня
Посада наявна; прем’єр-міністр очолює виконавчу владу

Всенародне голосування
Президент обирається парламентом або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту та члени представницької влади областей, штатів, земель тощо.
Президент обирається на прямих і загальних виборах або особливою колегією виборців, членів якої обирає населення
Президент обирається всезагальним голосуванням


Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.
Історично склалися три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.
Унітарна (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) держава – це єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, в якій верховна суверенна влада повністю зосереджена в центрі, а складові держави (області, департаменти, воєводства тощо) не мають ознак політичної самостійності, статусу державного утворення. У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція, єдина судова система і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах (Італія, Португалія, Україна та ін.) існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.
Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб'єкти федерації. Принцип федералізму полягає у розмежуванні сфер компетенції федеральної, центральної влади та влади суб'єктів федерації. Цей принцип передбачає говіркість у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному відношенні не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерацій. Суб'єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне – для суб'єктів федерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Федеральні закони мають безумовний пріоритет над регіональними. Однак суб'єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. До компетенції центральної влади в федерації належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерацій, оборони країни, зовнішньої політики фінансів, оподаткування, організації структур і діяльності вищих органів влади. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусових заходів. Суб'єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати – у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі – у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони – у Швейцарії; провінції – в Аргентині, Канаді).
Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об'єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних) для координації своїх дій. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав – членів конфедерації, відсутність центральних органів влади, уніфікованого законодавства, єдиного громадянства, спільної податкової і судової систем. За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації – конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб'єктів. Члени конфедерації передають в компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше – у сфері оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку. Це нетривка форма державного об'єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776 – 1787 рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німецький союз (1815 – 1867 рр.). Щоправда, термін „конфедерація” вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.
Порівняльна таблиця форм державного устрою

Ознаки
Унітарна держава
Федерація
Конфедерація

Конституція
Єдина
Суб’єкти приймають свої конституції на основі загальносоюзної
Кожен суб’єкт має власну конституцію, а підвалиною для утворення конституції є союзній договір

Вищі органи влади
Єдині
Двопалатний парламент
Центральна влада відсутня; є спеціальні спільні органи для координації дій у розв’язанні конкретних проблем

Громадянство
Єдине
Єдине (поряд з громадян-ством суб’єктів федерації)
Єдине громадянство відсутнє

Система права
Єдина
Єдина; суб’єкти федерації можуть мати свої підсистеми
Єдина система права відсутня

Судова влада
Єдина
Єдина; суб’єкти федерації можуть мати свої підсистеми
Самостійна судова система кожного суб’єкта

Територія
Єдина
Складається з територій суб’єктів федерації
Єдина територія відсутня

Валюта
Єдина
Єдина
Кожен суб’єкт має власну грошову одиницю


Правова держава та громадянське суспільство.
5. Демократична, соціальна та правова держава
За діючою Конституцією (стаття 1) Україна проголошується демократичною, правовою, соціальною державою.
Демократична держава – тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами. У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між одними її гілками, ефективні механізми стримувань і противаг.
Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності в її функціонуванні; наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довір'я населення до інститутів держави.
Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава. Соціальна держава – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.
Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.
Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.
До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидіарності.
Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей – як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед державою й один перед одним.
Принцип субсидіарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва багатьох розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом, вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидіарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об'єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.
Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.
Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.
Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують закони, на сторожі законів має стояти правосуддя. Платон зауважує, що будь-яка держава перестає бути такою, якщо немає належно організованих судів. Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави, які формувалися разом з поняттям громадянського суспільства, закладали Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ж.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант (концепція держави як об'єднання людей, що підкоряються правовим законам) т. ін. Саме з іменем Канта пов'язують теорію правової держави. Висування, обгрунтування ним тези про те, що благо і призначення держави – у досконалому праві, у максимальній відповідності устрою та режиму держави принципам права, дали підставу вважати І. Канта одним із головних творців концепції правової держави. І. Кант постійно підкреслював необхідність для держави опиратися на право, узгоджувати з ним свої акції. Держава, яка не забезпечує прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру та повагу своїх громадян. Громадянський правовий стан, на його думку, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостійність кожного члена суспільства як громадянина. Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принципи правової держави: управління – процес застосування права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальству, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допомагає реалізувати.
Правову державу характеризують:
верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;
поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;
гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;
високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямого, рівного виборчого права;
контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;
відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;
органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обов'язками, відповідальністю, законопослушністю, самоконтролем, самосвідомістю, правовою культурою.
Окрім суворого дотримання законів, суспільство передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання загальноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.
Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як "політика", "держава", про які йшла мова раніше, тільки у взаємодії з категорією "громадянське суспільство" дозволяють розкрити суспільний механізм, направлений на створення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життєвого потенціалу кожної людини. Що ж означає термін "громадянське суспільство"?
Громадянське суспільство – це безпосередньо неконтрольована державою сфера життєдіяльності індивідів. Звичайно саме це поняття вживається як співвіднесене з категоріями "держава" і правова ''держава".
Відразу звернемо увагу студентів на те, що не можна змішувати або ототожнювати "суспільство" як людську спорідненість з категорією "громадянське суспільство" як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо "суспільство" характеризує спільність життєдіяльності людей, то "громадянське суспільство" – це така система зв'язків і інтересів, що забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав – права на життя і гідне існування, праця, свободу робити все, що не шкодить іншим, власність, рівність перед законом і т.д.
Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття ''громадянин" ( не просто людина або індивід, а особа, суб'єкт особистих прав, своїх законних повноважень, встановлених суспільством.
В широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.
Найчастіше термін "громадянське суспільство" вживається в вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, відгородити її від свавілля і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити його під контроль народу.
Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібералізму і зв'язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля і інших мислителів минулого.
Громадянське суспільство – продукт буржуазної епохи, ринку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інтересів і індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взяти на себе господарську і політичну відповідальність.
Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні і правові відносини, мораль і політичні відношення між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя, партіями, групами інтересів та ін.
На відміну від держави, в громадянському суспільстві панують не вертикальні, а горизонтальні зв'язки, відношення конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.
В сучасних умовах провести чітку грань між громадянським суспільством і державою достатньо складно. Але не дивлячись на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втратив своєї актуальності і служить передусім своєчасному відкриттю і запобіганню тоталітарних тенденцій, забезпеченню суверенітету народу по відношенню до влади, свободи особи.
Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до ринку і правової державності.
Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи і її основні права.
Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищають свободу і інші права особи і що підпорядковують владу волі суверенного народу.
Відношення між особою і владою визначаються в ній конституцією, що виступає суспільним договором між народом і владою.
У відношеннях між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно розподілити владу на законодавчу, виконавчу і судову.
По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип "Дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції".
По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її активності рамками права.
Правова держава формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій стародавності. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян говорив ще в VІ в. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Концепція правової держави склалася в XVІІ-XІX сторіччі в працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.
Самий термін "правова держава" склався в XІX сторіччі в працях німецьких юристів К.Велькера, Р.фон Моля та ін.
Сучасні дослідження відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення дійсної свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця теорія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави і на захисті лише формальної негативної свободи особи, життєвого простору, обмеженого від державного втручання. Реальна свобода людини і її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.
Тому в політичних системах багатьох країн принцип правової державності сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас в політичному житті і соціальної держави.
Ледве чи не самою серйозною небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим.
В цьому зв'язку самі загальні вимоги, яким повинна відповідати правова держава, такі:
( повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки літері, але і духу Основного Закону країни, що розуміється як нерівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;
( відповідність законодавства найважливішим інтересам всіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;
( обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу рішення нагальних проблем;
( сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону по відношенню до підзаконних актів;
( поєднання стабільності і динамізму законодавства;
( наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян в правотворчому процесі;
( облік суспільної думки;
( єдність правотворчої організаційної, ідеологічної і правозастосовної діяльності держави;
( всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи і їхній захист;
( наявність юридичного механізму дозволу спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної і соціальної структури;
( професійна і моральна бездоганність робітників державного апарату і апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов'язків;
( високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.
Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхні наступні загальні ознаки:
1. Наявність розвиненого громадянського суспільства.
2. Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя.
3. Правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.
4. Загальність права, його розповсюдження на усіх громадян, організації і заснування, в тому числі органи державної влади.
5. Суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є кінцевим джерелом влади, державний же суверенітет носить представницький характер.
6. Розподіл законодавчої, виконавчої і судової властей держави, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.
7. Пріоритет в державному регулюванні громадянських відношень засобу дозволу над засобом заборони. В правовій державі діє принцип "Дозволено все, що не заборонено законом".
8. Свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного кінчається там, де порушується свобода інших.
Правова держава з'явилася важливим етапом в розширенні свободи людини і суспільства. Теоретики і засновники такої держави вважали, що забезпечення кожному негативної свободи і заохочення конкуренції підуть на користь всім, зроблять поодиноку власність доступної кожному, збільшать індивідуальну відповідальність й ініціативу та наведуть в кінцевому рахунку до загального благополуччя. Але цього не відбулося.
Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки і її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.
Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і перетворювала використання конституційних прав і привілей заможних класів.
Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.
У відповідь на недосконалість цих концепцій вченими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.
Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.
Діяльність такої держави направлена на загальне добро, затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона намагається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.
Витоки соціальної держави сходять до соціальної практики, що заснована в далекому минулому. Ще в стародавності деякі правителі піклувались про найбільш бідних громадян. Але основне навантаження по соціальному забезпеченню слабких і знедолених в той час лежало на більших сім'ях і общинах.
Індустріалізація і урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і класову боротьбу в суспільстві. Рішення цього питання зажадало різкого розширення об'єктів соціальної політики і її перетворення в одне з ведучих напрямків діяльності держави.
В результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою з виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.
Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:
( перерозподіл суспільного доходу в користь менш забезпечених верств суспільства;
( політику зайнятості і забезпечення прав робітника на підприємстві;
( соціальне-страхування;
( турбота про безробітних, молодь, інвалідів, перестарілих;
( розвиток доступного для всіх освіти, охорони здоров'я, культури і т. ін.
Теорія соціальної держави з'явилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут всім громадянам.
Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності.
Єдність їх перебуває в тому, що обидві вони закликані забезпечувати добро індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні негативні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.
Соціальна держава – гідні умови існування кожного.
Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і т. ін.
На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.
Описані вище правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають в нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини.
В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну і екологічну катастрофи.
В житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них перебуває в активізації громадянського суспільства, розширенні впливу політичних партій і груп інтересів, підсиленні самоврядування.
Друга – виявляється в підвищенні ролі держави як регулюючого органу усього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні і інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової і кредитної політики.
Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.
Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і суспільства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.
Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. В державах з монархічною формою правління термін "громадянство" замінюється терміном "підданство".
Порядок набуття або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. При цьому звичайно розрізняється набуття громадянства в силу народження, в порядку натуралізації або укорінення.
При рішенні питання про набуття громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний і територіальний.
Національний принцип означає, що громадянство дитини залежить тільки від громадянства його батьків, незалежно від того, де вона народилася. Територіальний принцип означає, що громадянство зв'язане тільки з місцем народження і не зв'язане з громадянством батьків.
Більшість цивілізованих країн сполучають в своєму законодавстві обидва принципи з обов'язковим дотриманням певних умов.
В будь-якій державі проблеми громадянства вирішуються на основі певних законодавчих актів. В Україні такими актами є "Декларація про державний суверенітет України" і закон "Про громадянство України". Слід відзначити, що українська держава принципово підходить до проблеми громадянства і її рішення.
Громадянство України, так само як і громадянство інших країн, визначає постійний правовий зв'язок громадянина і держави. Право на громадянство – невід'ємне право громадянина і ніхто не може бути позбавленим громадянства або права змінити громадянство.
Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод і інтересів своїх громадян. Вона припускає існування в Україні єдиного громадянства, але підкреслює, що на основі двостороннього договору з іншими державами можливо і подвійне громадянство.
У відповідності з законодавством України громадянами України є: особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього джерела, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять, що не є громадянами інших держав і що висловили бажання стати громадянами України.
Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські заснування України, всі службові особи зобов'язані вживати заходи до забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а при необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.
Такий зв'язок особи і держави, що визначається поняттям "громадянство".

Заняття №7
Тема: Громадсько-політичні об’єднання
План
Громадсько-політичні організації та рухи у політичному житті суспільства.
Поняття, функції та типологія політичних партій. Сутність та типи партійних систем.
Основні критерії типологізації політичних партій в Україні.

1. Громадсько-політичні організації та рухи у політичному житті суспільства.
Невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи.
Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного типу, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські організації це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Основними різновидами громадських рухів нині є:
політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії);
масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.
Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інститутів своєчасно помітити і тверезо оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) стадія згасання.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.
Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії:
1) за родом діяльності конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;
3) за інтересами економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.;
4) за правовим статусом легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками наприклад, робітничий, фермерський рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем впливу профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення соціальне усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання);
8) за масштабами діяльності міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації стихійні й організовані, слабкі й високоорганізовані.
Широке розмаїття у цілях і завданнях громадських організацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.
З першої групи функцій слід виділити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо для пост-тоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна стала тенденція невиконання законів, неповажного ставлення до особистості у державних структурах. Допоміжна функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населення, до правової держави і громадянського суспільства.
З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови взаємопорозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями.
Діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом "згори - донизу" - "знизу - вгору". Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.
Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (віднесених до першої групи) стоїть на позиціях "групового егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть "призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи чи (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища"2. Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інститути влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються на неї впливати, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інститутами та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституціональному рівні;
моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків.
Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; профспілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен відніс підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.
Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).
Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.
Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підривають довір'я громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільне значущих і особистих потреб, по-друге, готують грунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.
Отже, громадські об'єднання є важливою складовою політичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. В Україні згідно з Конституцією громадяни мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку.
Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.
2. Поняття, функції та типологія політичних партій. Сутність та типи партійних систем.
Походження і сутність політичних партій
Політичне життя в сучасному суспільстві немислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є основою вироблення оптимальних суспільних рішень як щодо сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільно значущий результат діяльності партій імовірний за умови, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії – не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспільства. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.
Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Відносно тлумачення поняття „політична партія” серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри це можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша – добровільність об'єднання. Політична партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній. У Законі України “Про об'єднання громадян” політична партія визначається як “об'єднання громадян – прихильників певної загально-національної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі”.
Партії виникли водночас із політикою, тобто ще в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було державних політичних структур недостатньо. Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів Стародавнього світу. В Стародавньої Греції та Давньому Римі виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели – тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей або популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. В Європі у другій половині XIX ст. виникли масові партії, їх появі сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху.
Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах. Проте повністю ряд партій сформувалось у часи Великої Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII – на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована у 1867 р, а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) – в середині XIX ст.
Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст., одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.
Перші наукові уявлення про партії пов'язані з такими мислителями та політичними діячами, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, А. де Токвіль, Е. Берк. Істотне місце проблемам політичних партій приділяли мислителі початку XX ст. М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Дж. Брайс та ін.
Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності і функції.
Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можливо виокремити такі:
наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;
різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;
незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;
наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.
Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масову партію. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.
Виникнення партій не є випадковим явищем, їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.
На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:
Зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.
Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.
Конструювання нового державного й законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.
Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування.
Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.
Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом – в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.
Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії – здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі – економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні – за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.
Структура політичної партії – це ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, способи зв'язку з цією масою апарату, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.
Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII – XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.
Типологія та функції політичних партій
Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.
За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у тому числі комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.
За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (в тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовна класифікація, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).
За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.
За принципами організації та членства: кадрові та масові.
За місцем у системі влади: легальні й нелегальні.
За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
За віросповіданням: християнські, мусульманські.
За ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті.
Деякі політологи виділяють партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські тощо.
Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.
Політичні партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, відносини між країнами. Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії, яка потребує розвинутих і добре організованих партій. За їх відсутності посилюється загроза виникнення авторитарного режиму. Демократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції особистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є невід'ємною частиною всієї демократичної системи, особливо парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.
За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, визначають демократичну легітимність влади. У демократичному суспільстві "західного зразка" політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, – з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами "громадянського суспільства " та "правової держави". Багатопартійність є певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю державних діячів. Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи почуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують стихійну його енергію в русло конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.
Вплив політичних партій на маси, а отже і завоювання владних позицій у суспільстві, визначається такими чинниками:
наявністю приваблюючих ідеологій, які визначають цілі розвитку, відображають інтереси мас;
організаційною оформленістю, мобільністю організаційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;
рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);
достатньою масовістю й активністю рядових членів партії;
вмінням практично організувати діяльність партії в конкретній історичній ситуації;
вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;
наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для оприлюднення її політики через засоби масової інформації.
Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі в житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій. У політології існують різні підходи щодо обсягу, змісту і суті функцій політичних партій. Наприклад, американський політолог К. Лоусон зазначає, що сферою діяльності партії може бути вся сфера політики і партія може виконувати будь-яку функцію політичної системи. Інші політологи розцінюють партії як звичайні організації, які в своїй діяльності не піднімаються вище рівня активності “груп тиску” або “груп інтересів”.
Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій: підтримка одностайності між членами партії; рекрутування нових прихильників; стимулювання ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численності партії та важливості її мети; інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників; відбір кандидатів на певну посаду.
Отже, до основних функцій партій належать:
з'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;
активізація та об'єднання великих суспільних груп;
формування ідеології та політичних доктрин;
участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів;
участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;
участь у здійсненні державної влади;
організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;
інституціоналізація політичних конфліктів;
формування громадської думки;
політичне виховання суспільства або його частини;
формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;
рекрутування та соціалізація нових членів.
3. Основні критерії типологізації політичних партій в Україні.
Партійні системи. Становлення партійної системи в Україні
Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:
однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається);
домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років);
двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);
трипартійна, яку ще називають двох-з-половиною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але такої, яка постійно представлена в парламенті);
чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);
партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);
партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);
атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.
З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі й в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак – просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності. Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.
У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.
Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 р.). На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій.
Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 р. – до подій 19 – 24 серпня 1991), коли були створені більшість існуючих і сьогодні політичних партій.
Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 р. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 р.), який відзначається принципово новими політичними й соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 р. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. Активно виникали нові партії в 1993 – 1994 рр., серед яких – Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська національна консервативна партія (УНКП) та ін.
Сьогодні політичне життя України характеризується нестабільністю і своєрідністю. Досить динамічна ситуація і в партійному житті: утворюються нові партії, розпадаються існуючі, виникають несподівані блоки і коаліції. Багатопартійність в Україні стала фактом. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2003 р. їх уже налічувалося понад 160. Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 р. Правові основи діяльності партій в нашій країні закріплені в ст. 36 Конституції України і Законі України "Про об'єднання громадян".
Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберальне-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням – ліві, центристські, праві.
Партії комуністично-соціалістичного спрямування. До них належать Партія комуністів (більшовиків) України (ПК(б)У), Комуністична партія України (КПУ), Комуністична партія (трудящих) (КП(т), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Партія Всеукраїнського об'єднання лівих “Справедливість”. Ці партії відрізняються своїм чисельним складом, впливом на політичне життя, політичним змістом програм. Але всі вони сповідують марксизм, є прибічниками соціалізму, суспільної власності, влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу, загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва України з МВФ і МБРР, з НАТО.
Партії соціал-демократичного спрямування. До них належать соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Партія праці (ПП), Всеукраїнська партія трудящих (ВПТ). Вони, попри певні відмінності в програмах, висловлюють свою прихильність до цінностей демократичного соціалізму, є прибічниками багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, сильної соціальної політики держави, соціальної справедливості, солідарності, багатопартійності, політичного плюралізму, обстоюють ринкові перетворення в Україні, зміцнення і розвиток Української держави, відродження і розвиток української нації, її культури, мови, входження України в європейське і світове співтовариство.
Партії ліберально-демократичного спектру. Вони становлять більшість, серед них: Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Українська партія промисловців і підприємців (УППП), Партія регіонів України (ПРУ), Партія “Яблуко”, Партія зелених України (ПЗУ), Аграрна партія України (АПУ), Міжрегіональний блок реформ (МБР), Партія “Реформи і порядок” (ПРП). Вони сповідують ліберальні, демократичні цінності, виступають за домінування приватної власності, вільний ринок, рішуче прискорення ринкових реформ, прозору приватизацію з чітко визначеним приватним власником, розвиток місцевого самоврядування, розширення прав регіонів, вільний розвиток культури і мови українського і всіх інших народів України, свободу особи, входження України в європейські і світові структури.
Консервативні партії України. До них належать Народний Рух України (НРУ), Український Народний Рух (УНР), Народний Рух України „За єдність”, Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Українська національна консервативна партія (УНКП), Українська республіканська партія (УРП). їх об'єднує боротьба за розвиток Української держави, традицій українського народу, його культури, мови; за дотримання національно-культурних прав усіх інших етнічних груп, що входять до складу українського народу, за зміцнення сім'ї, моральних норм. Вони є прибічниками ринкових перетворень, приватної власності, політики добросусідства і взаємної вигоди з усіма державами.
Християнські партії. До них належать Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-ліберальний союз (ХЛС), Партія „Християнсько-народний союз” (ПХНС), Республіканська християнська партія (РХП), Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ). Вони обстоюють цінності християнської моралі в суспільному й особистому житті людей, пріоритет духовних начал, підпорядкованість політичної діяльності моральним нормам, повагу людської гідності, є прибічниками ринкової економіки, приватної власності, створення системи соціального захисту. Виступають за міжконфесійний мир, за створення в Україні єдиної православної помісної церкви. Розглядають релігійні організації як повноправні суб'єкти суспільного життя, виступають за участь церков у суспільно значущих акціях.
Партії національного спрямування. Це Конгрес Українських Націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів-державників (ОУН(д), Всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), Українська національна асамблея (УНА), Соціал-національна партія України (СНПУ). Основним для них є втілення національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності української нації. Виступають за розвиток національної свідомості українців, за ринкові реформи, приватну власність, могутню українську державу, втілення в життя ідеї величі української нації, утвердження її слави, багатства і добробуту в умовах державного життя в колі волелюбних народів світу, за вирішення соціальних проблем. Деякі з них висловлюються за забезпечення українцям пріоритетних прав, зокрема, щоб безпосередніми керівниками української держави були українці.
Залежно від обставин та інтересів політичної боротьби діяльність деяких партій не цілком адекватна ідейно-політичній суті, зафіксованій у їхніх назвах і програмних документах. Трапляються розходження між проголошуваними суспільно-політичними цілями партії та конкретними поточними інтересами її лідерів.
Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.
Партії як суспільний інститут, конкуруючи між собою, шукаючи нових рішень і підтримки нових прихильників, розвиваються, в тому числі й шляхом об'єднання на основі кількох партійних структур. Змінюються їхні організаційні форми, внутрішньопартійне життя, характер зв'язків з масами, методи діяльності. Сприяючи розвитку плюралізму і демократії в суспільстві, партії також демократизуються. Взаємодіючи між собою, вони, залежно від влади, участі в ній або неучасті, утворюють різні типи партійних систем. Сучасне плюралістичне, демократичне суспільство, що формувалось як багатопартійне, демонструє свою життєздатність. Очевидно, партії як невід'ємний елемент сучасного цивілізованого суспільства мають майбутнє.


13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415

Заняття №8
Тема: Вибори та виборчі системи (2 год.)
Сутність, основні принципи та функції виборів.
Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р., "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998р.
У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими законами, забороняються.
Що ж до права бути обраним, себто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської, районної в місті та обласної ради народних депутатів може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради. Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а само голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитись тільки голосуючий.
Принцип вільного і рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії та їхні виборчі блоки і трудові колективи. Гласність і відкритість виборчого права означає, що завжди підготовка і проведення виборів депутатів здійснюються відкрито і гласно. Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них рівні можливості Щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.
Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування таких інститутів виборчого права, як звільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи: кандидати під час виборчої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, притягнуті до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.До того ж, особи, які насильством, обманом, погрозами або в інший спосіб перешкоджають вільному здійсненню громадянином України права обирати та бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликають або агітують за бойкотування виборів, а також члени виборчих комісій, службові особи державних і громадських органів, які вчинили підробку виборчих документів, неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інше порушення виборчого законодавства, несуть відповідальність, передбачену цим законодавством. До певної відповідальності притягуються також особи, які опублікували або в інший спосіб розповсюдили за-відомо неправдиві відомості про кандидата.
І, нарешті, принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації. Своєю чергою, кандидати також мають право на зустрічі з виборцями - як безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати передвиборчу агітацію в будь-яких формах і будь-якими засобами.
Закон України "Про вибори народних депутатів України" складається з 11 розділів (53 статті). Це розділи: 1. Загальні положення. 2. Організація виборів. 3. Списки виборців. 4. Висування і реєстрація кандидатів у депутати. 5. Передвиборна агітація, б. Фінансування виборчої кампанії. 7. Голосування. 8. Підрахунок голосів і визначення результатів виборів. 9. Повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові вибори. 10. Заключні положення. 11. Прикінцеві положення. Окрім уже розглянутих принципів виборчого права, цей Закон регламентує, що вибори народних депутатів України можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними, а також замість депутатів, які вибули, і що вони здійснюються за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Усього обирається 450 депутатів; із них 225 - в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депутати дід політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія. Чергові вибори відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України; позачергові - призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів од дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Рішення про проведення повторних виборів, а також виборів замість депутатів, які вибули, виносить Центральна виборча комісія у випадках і в порядку, передбаченому цим Законом. Далі утворюються одно- та багатомандатні виборчі округи. Територія останніх поділяється на виборчі дільниці.
Вибори організовують і проводять: Центральна виборча комісія; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії. Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом. Вона визнається юридичною особою, має печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. До складу Центральної виборчої комісії входять 15 членів, призначуваних Верховною Радою України за поданням Президента України.
Для організації голосування виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а в містах Києві та Севастополі - відповідними місцевими державними адміністраціями, по кожній виборчій дільниці, складаються списки виборців, які передаються дільничним виборчим комісіям не пізніш як за 45 днів до дня виборів. Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 7-ї до 22-ї години. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів. Підрахунок голосів здійснюється виключно членами дільничної виборчої комісії на її засіданні. Комісія підраховує кількість голосів, поданих за кожного кандидата, а також за кожен список кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій. Обраним вважається кандидат у депутати, котрий одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, що балотувалися в даному виборчому окрузі. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали два чи більше кандидатів у депутати, проводиться повторне голосування з цих кандидатур. Закон України "Про вибори Президента України" складається з 7 глав (45 статей). Це глави:
1. Загальні положення.
2. Порядок і строки призначення виборів.
3. Організація та забезпечення проведення виборів Президента України.
4. Висування і реєстрація кандидатів у Президенти України.
5. Передвиборна агітація.
6. Гарантії діяльності кандидатів у Президенти України та інших учасників виборів.
7. Проведення голосування, визначення результатів виборів Президента України.
Як і Закон України "Про вибори народних депутатів України", цей Закон у гл. 1 фіксує основні принципи й засади виборів Президента України. Конституція України передбачає, що Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням строком на п'ять років. Далі встановлюється, що вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими (достроковими) і повторними. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Рішення про проведення виборів Президента України ухвалює Верховна Рада України не пізніш як за шість місяців до закінчення терміну повноважень Президента України і за чотири місяці до дня виборів. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період 90 днів од дня припинення повноважень. Вибори призначаються на неділю або інший неробочий день, про що повідомляється через засоби масової інформації. Для проведення виборів створюються 27 виборчих округів (по одному в Республіці Крим, областях України, містах Києві та Севастополі). Виборчі округи поділяються на виборчі дільниці, з кількістю від 20 до 3000 виборців, а у виняткових випадках - з меншою чи більшою кількістю виборців. Організацію та проведення виборів Президента України здійснює Центральна виборча комісія з виборів народних депутатів України - Центральна виборча комісія з виборів Президента України, окружні та дільничні комісії. Право висувати кандидатів у Президенти України належить громадянам України, які мають право голосу. Вони реалізують це право через політичні партії та їхні виборчі блоки, зареєстровані відповідним чином, а також через збори виборців. Реєстрація претендентів як кандидатів у Президенти України здійснюється Центральною виборчою комісією не пізніш як на п'ятий день після подання всіх необхідних для реєстрації документів. Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата в Президенти України, має право вести передвиборчу агітацію та користуватися передбаченими в законодавстві гарантіями діяльності. Час і місце, організація і порядок голосування, підрахунок голосів на виборчій дільниці та підведення підсумків голосування у виборчому округу відбуваються в порядку, передбаченому Законом України "Про вибори народних депутатів України". Центральна виборча комісія з виборів Президента України на підставі протоколів окружних виборчих комісій не пізніш як у тижневий строк після виборів установлює результати виборів Президента України. Вибори вважаються такими, що відбулися, якщо в них узяло участь більше половини виборців, внесених до списків виборців. Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Конституція додає до цього, що Президент України вступає на пост не пізніше як через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів. Вступаючи на пост. Президент України складає присягу на урочистому засіданні Верховної Ради України, текст і порядок проголошення якої визначається Конституцією України.
Закон України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" складається з 15 розділів (58 статей). Це розділи: 1. Загальні положення. 2. Виборчі округи. Виборчі дільниці. 3. Виборчі комісії. 4. Списки виборців. 5. Висування кандидатів. 6. Реєстрація кандидатів у депутатів та на посади сільських, селищних, міських голів. 7. Кандидати та їх довірені особи. Уповноважені особи місцевих осередків політичних партій (блоків), громадських організацій. 8. Передвиборна агітація. 9. Порядок голосування. 10. Встановлення результатів виборів. 11. Повторні вибори. Вибори депутатів рад, сільських, селищних, міських голів замість тих, які вибули. 12. Фінансування виборчої кампанії. 13. Заключні положення. 14. Відповідальність за порушення цього закону. 15. Перехідні положення. Цей Закон також передбачає здійснення виборів депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад, а також сільських, селищних, міських голів на основі вже згаданих загальних принципів. До того ж ним встановлюється, що вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села, селища, міста, району в місті. Вибори сільського, селищного, міського голови проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого співпадають з межами села, селища, міста. А вибори депутатів районної та обласної ради проводяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах. Вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів можуть бути черговими, позачерговими, повторними, замість депутатів і голів, які вибули, а також у разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці. Для організації і проведення місцевих виборів утворюються:
1) сільські, селищні, міські, районні у містах, районні обласні (територіальні) виборчі комісії;
2) окружні виборчі комісії;
3) дільничні виборчі комісії. Останні наділяються певними повноваженнями.
Для проведення виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів виконавчими комітетами сільських, селищних, міських, районних у містах рад складаються списки виборців по кожній виборчій дільниці. Кожному виборцю забезпечується можливість ознайомитися з ними. Висування кандидатів, на зборах виборців за місцем їх проживання, трудової діяльності або навчання, починається за 80 днів і закінчується за 45 днів до дня виборів. Громадянин України має право на самовисування. Усі кандидати реєструються і з цього часу наділяються певними правами. А саме, мати довірених осіб, брати участь у передвиборній агітації і т. д. Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 7 до 23 години. Підрахунок голосів на виборчій дільниці проводиться дільничною виборчою комісією окремо по кожному одномандатному, багатомандатному виборчому округу, по кожному кандидату. Особи, які перешкоджали шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або в інший спосіб вільному здійсненню громадянином України права обирати і бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликали або агітували за бойкотування виборів, а "також голова, заступник голови, секретар і члени виборчих комісій, посадові чи службові особи державних органів, органів місцевого самоврядуання, об'єднань громадян, які вчинили підлог виборчих документів, завідомо неправильний підрахунок голосів виборців, порушили таємницю голосування, допустили інше порушення цього Закону, несуть відповідальність, вс тановлену законом.
Моделі виборчих систем.
За порядком визначення результатів виборів розрізняють виборчу систему:
1. мажоритарна;
2. пропорційна;
3. змішана.
Найпростішою і найпоширенішою є мажоритарна виборча система. За такої системи переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів (звідси походить і назва). Ця більшість може бути абсолютною або відносною, залежно від чого розрізняють мажоритарні системи абсолютної і відносної більшості.
За мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем вважається той кандидат, який набрав не менше, ніж 50 відсотків плюс один голос усіх голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. У тому разі, коли жоден кандидат не набирає абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур виборів, у якому беруть участь лише ті два кандидати, що зібрали у першому турі найбільшу кількість голосів. У другому турі переможцем вважається той кандидат, який набрав відносну більшість голосів, тобто більше, ніж його суперник.
За мажоритарної системи відносної більшості перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж решта кандидатів, кожен окремо.
За мажоритарною системою вибори можуть проводитись як в одномандатних, так і в багатомандатних виборчих округах. При одномандатних округах територія країни поділяється на таку кількість виборчих округів, що збігається з числом членів парламенту, яких обирають. Від кожного округу обирається по одному депутату, який отримав на виборах більшість голосів.
У багатьох країнах Європи застосовується пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. За цієї виборчої системи виборці голосують за політичні партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість.
Пропорційна система має декілька варіантів голосування. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають список своїх кандидатів, іншого - не тільки партію чи виборчий блок, а й зазначає, кого саме із запропонованих ними кандидатів він обирає (преференційний принцип).
За пропорційної системи вибори проводяться або в одному загальнодержавному окрузі, або в багатомандатних округах. Найчастіше це багатомандатні округи, що територіально збігаються з адміністративним поділом. У цьому разі кількість мандатів від кожного виборчого округу визначається залежно від співвідношення кількості населення округу до загальної кількості населення або виборців країни.
Після того як виборці виразили свою волю, а голоси підраховані, визначається виборний метр, або виборча квота - найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому. Застосовуються різні способи визначення виборчого метра (квоти).
Найпростіший спосіб полягає в тому, що квота визначається діленням загальної кількості поданих у даному окрузі голосів на кількість мандатів, які розподіляються. Розподіл мандатів між партіями проводиться діленням отриманих ними голосів на квоту. Скільки разів квота вкладається в кількість отриманих партією голосів, стільки мандатів вона отримує.
Пропорційна виборча система сприяє становленню багатопартійності. Вона поширена у країнах з давніми парламентськими традиціями, високим рівнем політичної культури населення - Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції та ін.
Поширеною є також змішана виборча система, яка поєднує елементи мажоритарної і пропорційної систем: одна частина парламенту обирається за мажоритарною системою, а друга частина - за пропорційною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим - за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга - за пропорційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями.
У деяких країнах із двопалатним парламентом одна палата обирається за мажоритарною системою, а друга - за пропорційною. В такому разі мажоритарна система найчастіше застосовується для формування тієї палати парламенту, яка складається з представників адміністративно-територіальних одиниць, а друга палата обирається за пропорційною системою.
Кожна з охарактеризованих виборчих систем має свої переваги й недоліки. Так, мажоритарна виборча система досить проста і зрозуміла виборцям. Вона надає можливість обирати не тільки представників тих чи інших партій, а й конкретні особистості. Однак якщо на виборах немає значного переважання якого-небудь кандидата чи партії, то втрачається до половини й більше голосів виборців, а переможцем може стати той, за кого проголосувала меншість. До недоліків цієї системи належить і її нерезультативність: переможець рідко коли виявляється в першому турі, а тому вибори часто проводяться у два тури, що спричиняє додаткові значні матеріальні витрати.
Мажоритарна виборча система вигідна лише великим партіям. Система відносної більшості сприяє представництву в парламенті небагатьох найвпливовіших партій. Це означає сталість парламентської більшості та її впливу на уряд. Склалась вона передусім у країнах з усталеною двопартійною системою - США, Великобританії. Проте вона усуває від парламентської діяльності менш впливові партії, не сприяє їх розвиткові, представництву на державному рівні всієї багатоманітності соціальних інтересів.
Зазначений недолік усуває пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті розподіляються відповідно до кількості отриманих партіями чи виборчими блоками голосів. Ця система сприяє багатопартійності. Але її застосування породжує інший недолік: представництво в парламенті багатьох, у тому числі нечисленних за складом і невпливових, партій, коли важко визначається стійка парламентська більшість, постає проблема формування уряду й забезпечення стабільності його діяльності.
З метою уникнення представництва в парламенті багатьох дрібних політичних партій і забезпечення стабільності діяльності парламенту та уряду в країнах з пропорційною та змішаною виборчими системами встановлюється загороджувальний бар'єр - мінімальна частка голосів виборців, яку партія має отримати для представництва в парламенті. Здебільшого цей мінімум складає 5 відсотків голосів виборців, хоча є відхилення від цієї цифри як в один, так і в інший бік: від 1 відсотка в Ізраїлі до 10 відсотків у Туреччині. Переваги пропорційного представництва найповніше виявляються у великих багатомандатних виборчих округах. Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна виступає єдиним виборчим округом.
Виборча система відіграє надзвичайно велику роль у політичному житті суспільства. Вона справляє значний вплив на формування партійної системи, парламенту, уряду, його стабільність, політичну стабільність у суспільстві в цілому. Існує певна залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної систем. Обидві системи перебувають у тісному зв'язку з прийнятою в країні формою державного правління.
Виборча система може послаблювати, або, навпаки, посилювати недоліки, потенційно притаманні тій чи іншій формі правління. Аналізуючи чотири можливих варіанти поєднання двох основних форм державного правління (президентської і парламентарної) та двох основних типів виборчих систем (мажоритарної і пропорційної), американський політолог М. Уоллерстайн зазначає, що найоптимальнішими варіантами є поєднання президентської форми правління з мажоритарною виборчою системою відносної більшості, а парламентарної форми правління - з пропорційною виборчою системою.
Поєднання президентської форми правління з пропорційною виборчою системою є найменш вдалим. У цьому разі існує досить значна небезпека політичного тупика й паралічу демократичних інститутів, тому що партія, яку представляє президент, найчастіше отримує відносно невелику кількість депутатських мандатів. А це означає, що президент може не мати підтримки парламенту. Отже, президент не може управляти без підтримки парламенту, а останній не несе відповідальності за діяльність уряду й тому не зобов'язаний його підтримувати. У цьому полягає причина постійного конфлікту між президентом і парламентом, який стає особливо гострим тоді, коли президент і парламентська більшість представляють не просто різні, а протилежні за своїми позиціями політичні сили.

Заняття №9
Тема: Політичні еліти та політичне лідерство (2 год.)
План
1. Сутність, типологія, функції та шляхи формування політичних еліт.
2. Поняття, типологія та механізми формування і функціонування політичного лідерства.

1. Поняття, теорії, типологія і функції політичної еліти
У різних суб’єктів політики неоднакові дії відносно неї. Громадяни та окремі соціальні групи безпосередньо повсякденно не приймають участі у політичному житті. Цим зайняті особливі верстви населення, які в перекладі з французької – є “elite” – краще, відбірне, вибране коло людей, тобто політична еліта.
Політична еліта – це відносно нечисленна верства населення, яка займає керівні посади в державних органах влади, а також в політичних партіях, об’єднаннях, рухах, суспільних організаціях, окремих колективах і тому має можливість постійно впливати на прийняття тих чи інших рішень в державі та суспільстві.
Політична еліта в суспільстві має постійний зв’язок з економічно пануючими верствами, і цей зв’язок має двобічну спрямованість.
Реальність минулого, існуючого та майбутнього стану цивілізації політичної еліти обумовлено наступними факторами:
по-перше, різними підходами до політичного життя з боку соціальних верств населення, їх психологічного та іншого стану;
по-друге, законом розподілу праці;
по-третє, політичною пасивністю широкого кола народних мас;
по-четверте, можливістю використання управлінської діяльності для здобуття багатьох соціальних привілей.
Політична еліта також диференційована, вона розподіляється на:
Правлячу, яка безпосередньо володіє політичною владою;
опозиційну (контреліту), що стоїть до пануючої влади в опозиції;
вищу правлячу, котра приймає впливові на всю державу рішення;
середню, яка є основним висновником суспільної думки;
адміністративну – управлінців-службовців (бюрократію).
Виходячи з цього, в суспільстві формується політичний механізм, який повинен забезпечувати максимальну ефективність політичної еліти, її підконтрольність.
У політичній науці термін “еліта” характеризує носіїв найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей, здібностей та функцій. Теорія еліти відображає змагання та конкуренцію в галузі політичного життя, його ієрархічність та динамізм.
Наукове застосування категорії “політична еліта” ґрунтується на визначальних уявленнях місця та ролі політики, її безпосередніх носіїв у суспільстві.
Французькій термін “elite” набув свого розповсюдження завдяки працям Сореля і Парето на початку ХХ-го ст., хоча ідеї політичного елітизму виникли ще в далекій давнині. Найбільш послідовно ці ідеї були виражені у Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше та інших мислителів. А перші класичні, сучасні концепції еліти виникли лише в кінці ХІХ-го – на початку ХХ-го ст. у працях Г. Моски, В. Парето та Р. Міхеліса.
Цих учених італійської макіавеллістської школи політичної соціології по праву називають творцями класичних теорій еліт, ідеї яких і на сьогодні не втратили сучасної значимості, а широко використовуються в науці.
Їх об’єднують наступні положення:
особливі психологічні та соціальні якості еліти, даровані природою, або вихованням, необхідні в боротьбі за владу або в керівництві державою;
згуртованість груп еліти, яка об’єднується не тільки за елітарною самосвідомістю, а й за професіональною спільністю, соціальним положенням та спільними інтересами;
визнання елітарності кожного суспільства, поділ його на привілейовану, владну, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість;
формування, циркуляція та зміна еліт у боротьбі за владу (багато людей з великими психологічними, та соціальними якостями дуже хочуть зайняти пануюче положення на всіх гілках влади);
в основному конструктивна роль еліти в суспільстві, так як суспільство не може існувати без еліти, хоча вона не завжди діє ефективно і має тенденцію вироджуватись.
Одним із засновників теорії еліти є італійський професор Гаетано Моска (1858 – 1951 рр.). Провідною ідеєю в його працях “Основи політичної науки” та “Історії політичних доктрин” і “Правлячий клас” є створення владного класу, який виконує всі політичні функції і дістає вигоди зі своєї влади. На його думку, влада завжди перебуває і повинна перебувати в руках меншості – еліти – класу, який править підпорядкованим їй, більш численним класом, котрий керується і контролюється першим; між ними можуть виникати конфлікти із-за влади; частина підпорядкованого класу, кращі представники його, можуть поступово проникати у еліту.
Разом з Г. Моска теорію політичної еліти розробляв Вільфредо Парето (1848 – 1923 рр.). Еліта у нього – це клас, що складається з людей найбільш талановитих та продуктивних у різних сферах та галузях діяльності і має якісну характеристику. Він розділяє її на правлячу і неправлячу та наголошує на процесі постійної зміни й циркуляції еліт. На думку В. Парето, циркуляція еліт є одним із головних принципів історії. За його теорію, в дослідженні еліт треба намагатися поєднати історію еліт із сучасною політичною практикою.
Цей підхід до вивчення еліт також знайшов своє бачення у німецьких вчених Роберта Міхельса та Карла Манхейма.
Р. Міхельс (1876 – 1939 рр.) та Карл Манхейм (1893 – 1947 рр) звернулися до демократії. Вони підтвердили ідею елітарної влади для суспільства, але відверто вважали, що залучення широких народних мас до влади, до політичної діяльності взагалі значно деформує політичний процес.
Р. Міхельс стверджував що привернення мас до політики і влади призведуть до загибелі демократії, а безпосереднє їх панування – технічно неможливе. Головний його аргумент – це дія “залізного закону олігархічних тенденцій” в масових політичних організаціях, який обумолює неможливість демократії (демократія веде до олігархії і неминуче перетворюється на олігархію), цьому сприяють три тенденції, які закладені в сутності людини, особливості політичної боротьби і в специфіці розвитку організації. Р. Міхельс, хоч і був прихильником елітарної структури влади, але до процесів масифікації суспільства ставився кепсько.
Усі зазначені вище концепції стверджують, що управління не може здійснюватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої еліти.
Слабким же місцем макіавеллістської концепції еліт є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки, здібностей та активності народних мас, перебільшення значення психологічних факторів та стимулів, недостатній облік еволюції суспільства, сучасних реалій держави.
У західній політології разом з макіавеллівською школою існують ціннісні теорії еліт, теорії демографічного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції тощо.
Ціннісні теорії еліт (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке т. ін.) вважають еліту як ініціативну частину населення, наділену високими якісними здібностями, найбільш підготовленими інтелектуально для управлінської діяльності, в якій постійно має потребу сучасне суспільство. М. Бердяєв (1874 – 1948 рр.) вказав на співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості підготовлених кваліфікованих індивідів. Вище 5% „коефіцієнт цієї еліти” і є відзнакою того, що в суспільстві є високий потенціал розвитку.
В теоріях демографічного елітизму (І. Шумпетер, Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер, К. Мангейм та ін.) розглядається еліта як група, яка не тільки виконує управлінські функції,а й є гарантом високої якості керівників, захисником демографічних цінностей.
В основі плюралістичної концепції еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, С. Келлер та ін.) є плюралізм еліт, визначений суспільним поділом праці, обмеженим впливом, специфічною для неї галуззю діяльності. Громадяни мають можливість вільного реалізування права входження до складу еліти; між елітою і масами складаються відносини представництва. Деякі прибічники плюралістичного елітизму все ж таки відокремлюють найбільш впливові, “стратегічні” еліти, рішення яких мають визначальне значення для всього суспільства.
Представники ліволіберальних концепцій еліти (Ч. Райт, Р. Міллс, Р. Міллібанд та ін.) виступають розбіжниками плюралістичного елітизму, хоча деякі положення вони запозичили у макіавеллістській школі. Головний елітоутворюючий чинник згідно 8 їх концепцією – це важливі командні позиції, керівні посади, які займають представники еліти. І це не тільки політичні діячі, а також і керівники, посадові особи різних корпорацій, військові, інтелектуальні діячі, службовці з високим суспільним статусом, у яких головна мета – це забезпечення власного панування.
Основні положення ліберальних концепцій еліти підлягають гострій критиці, особливо утвердження закритості владної еліти та ін.
Українські мислителі, і в першу чергу автор концепції “національної аристократії” В. Липинський, обґрунтували існування еліти у зв’язку з потребами національного відродження. Для формування нації, стверджував В. Липинський, необхідно мати досить активну групу людей, яка б несла в собі якісні державні, політичні та культурні цінності, була б носієм у певний історичний період дійсно національної ідеї. За висновками В. Липинського, чим складніше матеріальне життя нації, тим складніше проблеми до розв’язання наслідує національна аристократія, яка повинна стати авторитетом серед народу. Д. Донцов, незаперечно визначаючи необхідність політичної еліти для українського суспільства, в своїй теорії еліт (його рингу “Націоналізм”, 1926 р.) виводить „ініціативну меншість” (саму еліту) і „пасивного чинника нації” (саме народ). Саме еліта, як найактивніша група, формує державотворчу, національну ідею, доводить до прийняття її масами, а потім мобілізує ці маси до втілення даної ідеї в життя суспільства.
І в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Бебік, Б. Кухта, В. Полохало та ін.) зберігається традиція осмислення елітарності українського суспільства як явища, притаманного сучасній Україні.
Кожний із вищевказаних напрямів елітарної теорії відображає конкретні аспекти дійсності, беручи ті чи інші держави, певні історичні епохи і підходи. Виходячи з цього, можна висловити таке визначення: “політична еліта” – це досить самостійна суспільна меншість, представники якої володіють такими соціальними та інтелектуальними якостями, котрі дають їм змогу виконувати управлінські функції, займати керівні позиції в суспільних інститутах, відігравати провідну роль в усьому суспільстві або в його окремих сферах, безпосередньо впливати на прийняття владних рішень та мати відносно привілейоване положення в суспільстві як політично пануюча верства населення.
Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована, має різноманітну класифікацію, наприклад:
в залежності від джерела впливу еліти можуть бути спадкоємницькі, ціннісні, владні, функціональні;
в залежності від ідеологічних цінностей еліти бувають, авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні;
за способом формування еліти виділяються „відкриті”, „закриті”;
за способом приходу до влади еліти є, легітимні, нелегітимні;
за функціональними ознаками – політична, економічна, культурна, інформаційна.
Соціальне призначення політичної еліти відображене, перш за все, у функціях, які вона виконує. Їх багато, вони різноманітні, складні і пов’язані з великою відповідальністю. З них найбільш суттєві: стратегічна, комунікативна, організаторська та інтегративна. Для успішного виконання кожної з функцій необхідно концентрувати увагу на конкретних якостях і здібностях представників еліти, даючи їх володарю деяку інтелектуальну моральну і матеріальну перевагу.
Для демократичного суспільства першочергової значимості набуває проблема формування найбільш результативної еліти, яка забезпечуватиме високу професіональну компетентність та необхідні для керівництва ціннісні орієнтації, організаційну ознаку. А в цьому велику роль відіграють системи рекрутування еліт – система гільдій та антрепренерська система, які мають свої специфічні риси. Для системи гільдій характерні: закритість, наявність багатьох інституціональних фільтрів, невелике обмежене коло електорату, кооптація, відтворення вже існуючого типу еліти.
Ця система суворо формалізована та ієрархізована, вона схильна до бюрократизації, консерватизму, хоча і має свої переваги.
Антрепренерська система має таку характеристику: відкритість, невелика кількість інституціональних фільтрів, широке коло селекторату, діє принцип конкурентності у відборі, пріоритет привабливим якостям особистості.
Переваги цієї системи безперечні, вона є більш життєздатною, оптимальною селекцією політичних еліт в сучасному житті. А в цілому ці системи формування політичних еліт мають свої плюси і мінуси, а ступінь їх виявлення залежить від типу політичного режиму. Успіх реформування суспільства можливий тільки на шляху розбудови нової системи рекрутування еліт, в якій конкурентні і інституціональні вимоги до ділових та моральних якостей політичних і адміністративних керівників будуть займати головне місце.
Соціальні механізми рекрутування еліт мають безпосередньо вплив на суспільну роль і сутність її, але й визначають типові риси окремих представників еліти – політичних лідерів.
2. Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства
Лідерство супроводило всю історію людства. Слово “лідер” в перекладі з англійської („leader”) означає – “ведучий”, “керівник”. Інтерес до лідерства, осмислення цього важливого соціального феномену був завжди. Політичним лідерам приділяли увагу античні історики – Геродот, Плутарх та інші. Значний внесок у теорію політичного лідера запропонував італієць Н. Макіавеллі, який визначив сутність політичного лідера як володара, котрий використовує різні засоби для наведення порядку й збереження свого панування. Практичні засоби для володарів, які розробив Макіавеллі, де панували хитрощі та сила, дуже цінили правителі та політичні діячі. Представниками валютаристської теорії лідера є Т. Карлейль (1795 – 1881 рр.) та Р. У. Емерсон (1803 – 1882 рр.), які бачили історію як наслідки творення видатних особистостей. Карлейль висловив думку, що суспільство не може існувати нормально без постійного направляючого дійства лідера. За твердженням Емерсона усі глибокі звершення – це талан видатних індивідів.
Ф. Ніцше дає біологічне, соціопсихологічне обґрунтування феномену лідерства. Лідер в його понятті – це надлюдина, це найдосконаліші її екземпляри. Лідери – геніальні люди. Г. Тард (1843 – 1904 рр.) стверджував, що єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені неординарними особистостями. Він також є одним із засновників теорії соціалізації. У марксизмі політичний лідер є послідовним виразником і реалізатором класових інтересів. Маси осередок в цілому диктують, контролюють поведінку лідера, хоча більшість сучасних мислителів не розділяють такої точки зору. Історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною, але трактується неоднозначно. Проблемами лідерства займаються крім політології такі науки, як психологія, соціологія, економічна теорія, антропологія тощо.
Феномен лідерства відображається також в його визначеннях:
? лідерство – це особливий вид влади;
? лідерство – це особливий статус управлінської діяльності;
? лідерство – це особливий постійний, авторитетний вплив на людей;
? політичне лідерство – це особливе підприємництво;
? лідер – це еталон політичної поведінки соціальної спільноти.
Ці різноманітні характеристики визначення лідерства говорять про відповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, за вирішальну роль лідера в політиці. І це дає підстави дати загальне поняття цього феномена у синтезованому визначенні: політичне лідерство – це процес, у ході якого авторитетні особи, які мають реальну владу або можливість впливу на людей, здійснюють постійний, пріоритетний і легітимний вплив на суспільство або його частину, яка чекає, приймає і підтримує їх дії задля досягнення означених і поставлених ними цілей.
Структура лідерства має три головних компоненти: індивідуальні риси, ресурси, ситуацію. Всі вони мають вплив на ефективність лідера.
Найбільш повна характеристика лідерства надається в ряді теорій і концепцій, які і розкривають сутність цього феномену. На сьогодні не втратила актуальності теорія рис. Вона обгрунтовує необхідність певних рис лідера, зокрема масштабності й неординарності мислення, неаби-яких організаторських здібностей, відповідальності, поваги до людей. Вони (риси) виключно різноманітні, проте всю їх сукупність можна об’єднати в 3 великі групи:
1) природні – сила характеру, воля, рішучість, тонка інтуїція, особиста привабливість;
2) моральні – чесність, вірність, справедливість, турбота за людей;
3) професійні – аналітичні здібності, вміння аргументовано протистояти сторонній думці, компетентність, політична мудрість, культура, професіоналізм у прийнятті рішень тощо.
В демократичних державах до обов’язкових якостей сучасних політичних лідерів відносять також фототелегенічність, здатність викликати довіру у людей та ін.
Дійсно, для заняття лідируючих ступенів в умовах конкуренції потрібно мати певні психологічні й соціальні якості. Але їх набір значно варіюється в залежності від держав, конкретних умов та ситуацій, від історичних діб.
Факторно-аналітична концепція вводить в теорію лідерства поняття цілей та завдань, зв’язаних з певними ситуаціями і особистою поведінкою лідера в цих умовах.
Ситуаційна концепція лідерства не відміняє індивідуальних якостей особистості, але віддає пріоритет в поясненні природи лідерства обставинам. З точки зору цієї концепції, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може їх виявити на мітингу, друга – в повсякденній організаторській роботі тощо.
Розвитком і якісним збагаченням ситуаційної концепції з’явилась теорія конституєнтів – теорія, яка роз’яснює феномен лідерства через його послідовників. Лідер і його конституенти складають єдину систему: вони сприймають лідера, ситуацію і остаточно приймають лідерство або відмовляються від нього. Взаємодія лідера і його послідовників – це двостороння дія. В демократичному суспільстві політичні лідери можуть мати успіх лише тоді, коли їх імідж співпадає з очікуванням більшості населення.
Пояснити психоаналітичні підходи до лідерства допомагають психологічні теорії. Наприклад, для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, яка дозволяє їй звільнитися від особистих комплексів шляхом нав’язування своєї волі іншим людям. Це є прояв не сили, а слабкості; особистість керується в першу чергу емоціями і нестерпна до рівності і демократії.
Спробою інтерактивного аналізу здійснюються комплексні дослідження лідерства, які включають чотири головні аспекти: риси лідера, завдання, його послідовників і конституентів, систему взаємовідношень лідера і його конституентів. При чому цей універсальний комплексний підхід дослідження лідерства також не дає повної картини цього феномену. Історичні умови, типологія політичних систем здійснюють особливий, а іноді вирішальний вплив на результати дослідження.
Типологія політичного лідерства дає об’єктивну змогу розкрити внутрішнє багатство цього феномену. Найпоширенішою типологією лідерства є розподіл лідерства в залежності від відношення керівника до підлеглих – авторитарне й демократичне.
Типологія М. Вебера є “класичною”, основа її – типи суспільного правління:
1) традиційне лідерство, основане на звичаях, традиціях, вірі, що влада законна, оскільки існувала завжди;
2) раціонально-легальне лідерство, яке передбачає демократичні процедури виборів лідерів;
3) харизматичне лідерство, засноване на вірі народних мас в особливий “дар благодаті”, “харизму”, виключні якості та здібності даної людини до правління.
В основі першого типу лідерства лежить звичка, другого – розум, третього – віра і емоції. Всі ці три типи М. Вебер виводив як легітимні. Особливу увагу приділяв він харизматичному лідерству. Р. Таккер виділяє теж три типи лідерства: консерватори, реформатори, революціонери.
Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип.
В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера:
? прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, завдання, механізм їх досягнення;
? служитель, який найбільш чітко висловлює інтереси своїх прибічників, послідовників, виборців і вирішує їх;
? торговець, здатний переконувати своїх прибічників, виборців, котрі приймають його ідеї та плани і потім включаються і залучаються до їх практичного здійснення;
? пожежник, здатний швидко і адекватно реагувати на найгостріші проблеми, що виникають у реальному житті суспільства аж до їх остаточного розв’язання;
? актор – як правило, демагог, досить епатажний екстравагантний.
У політичному житті всі вищеназвані типи зустрічаються в поєднанні, в різних варіантах та пропорціях, що ще раз доказує неповторність особистостей кожного політичного лідера.
Достатньо діючою класифікацією лідерства є вияв таких трьох типів (за роллю лідера):
1) ділове лідерство;
2) емоціональне лідерство;
3) ситуаційне лідерство.
Політолог Є. Вятр виділяє лідерів за наступними критеріями: ставлення до ідеології особистого руху, лідер-ідеолог, лідер-прагматик, ставлення до суперників, лідер-угодовець, лідер-фанатик.
Ці та інші типології лідерства є досить умовними. Але, аналізуючи існуючі типи політичного лідерства, більшість сучасних вчених, дослідників виділяють в характеристиці лідерів такі основні критерії, як:
? реальна, власна, зрозуміла для всіх верств населення політична програма, яка відповідає і задовольняє інтереси більшості в суспільстві;
? реальний механізм реалізації даної політичної програми;
? політичний авторитет, уміння створити діючу ефективну систему політичного керівництва.
Вищезазначені критерії політичного лідера водночас можуть виступати й функціями в зрілому громадянському суспільстві, яке відрізняється високим ступенем розподілу ролей і функцій в соціальному і політичному житті, де до влади, владних структур не мають можливостей попадати випадкові особи з низькою політичною свідомістю.
У змістовній характеристиці діяльності лідерів можна виділити наступні найважливіші функції:
інтеграцію суспільства, об’єднання громадян навколо національної ідеї, загальнолюдських цінностей, де лідер повинен стати політичним авторитетом для всіх народних мас;
орієнтаційну функцію – вироблення та прийняття оптимального політичного курсу рішень, відображаючи тенденції прогресу й потреби всього населення;
інструментальну функцію – визначення механізму, засобів й методів виконання поставлених перед суспільством завдань;
мобілізаційну функцію – ініціювання необхідних змін за допомогою вироблення стимулів для населення;
комунікативну функцію – забезпечення стійких форм, засобів політичної самоорганізації, основою якої повинні стати дійсні контакти, зв’язки з громадськістю, різними об’єднаннями, ЗМІ, телебаченням;
гаранта справедливості, законності, порядку, захист громадян від бюрократичного апарату чиновництва, соціальний патронаж;
легітимацію існуючого соціально-політичного устрою; ця функція лідера має місце в тоталітарних суспільствах.
Від рівня політичної культури й активності населення залежить соціальна значущість політичного лідерства. Політичні лідери й еліти займають керівні позиції і виконують свої функції в колі певних політичних систем, які виступають реальним механізмом влади в суспільстві.
Тривалий період основного поділу на лідерів і підлеглих вважались особисті якості людей. Але згодом дослідники беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.
Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набувають популярності особливо в країнах, які переходять до демократії.
Реалії політичного життя в Україні говорять про те, що за час незалежності Україна все ще знаходиться на роздоріжжі – в державі нема суспільного консенсусу на стратегічні орієнтири розвитку; не зазначені базові цілі та цінності суспільства; народ глибоко переживає проблеми і труднощі, які стримують поступовий розвиток української держави тощо. Значну частину відповідальності за такий стан повинна взяти на себе і політична еліта, яка має всі необхідні владні важелі, але не в змозі якісно виконувати свої функції. Протягом багатьох століть еліта України формувалася “за замовленням” центральної влади. У сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично настроєних верств. Можна виділити три групи політичних лідерів діючої України: першу – політичні діячі, які займають високі державні пости; другу – політичні лідери партій, рухів, профспілок, різних громадянських об’єднань; третю – яка формується з регіональних політичних угрупувань. Сьогоднішню політичну еліту вигідно відзначає динамізм і прагматизм. Професіоналізм прийде тільки зі зміною декількох поколінь. Формування політичної еліти, свідомої її ролі та відповідальності йде повільно. І від того, якими темпами відбуватиметься цей процес, якими якостями оволодіє вона, залежатиме майбутнє нашої цивілізованої держави.
Глибоке систематичне осмислення, теоретичне та практичне обґрунтування феноменів політичної еліти і політичного лідерства, починаючи з давнини, і є реальністю сьогодення, а також закономірністю розвитку в далекоглядному майбутньому світі.



ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ
ТА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

ВСТУП
Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні кожному, то вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і прав.
Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти свободу, повинно усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю країни. Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження демократичної держави.
Що ж є політична свідомість та політична культура? В чому полягає їх специфіка відносно різних типів суспільної взаємодії? Для того, щоб це з’ясувати, розглянемо в лекції такі питання.
1. Політична свідомість: рівні, структура, типи.
2. Політична культура:
а) сутність, типи і функції ;
б) особливості політичної культури сучасного українського суспільства.
3. Політична соціалiзація особистості :сутність, інститути, етапи.

1 ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ: РІВНІ, СТРУКТУРА, ТИПИ
В самому загальному вигляді свідомість значить вищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла тільки з самій себе. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя. Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, і виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру. Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.
Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.
Політика – цілеспрямована діяльність і вона передбачає наявність у діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення.
Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про свідому участь в політиці.
Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають політичні дії.
Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.
По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.
Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.
Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів ,що їх складають. І кожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення.
Оскільки політика – область відносин між соціальними групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма вираження політичних інтересів класів і соціальних груп. Оцінка соціально-політичної дійсності залежить від того конкретного положення, що займає носій цієї оцінки в даній системі суспільних відношень. Тому політичній свідомості соціальних суб'єктів об'єктивно притаманні соціально-структурні риси.
Кожна соціальна група прагне уявити свої політичні інтереси як ті що відповідають загальним інтересам. Однак найбільш істотний вплив на характер політичної свідомості суспільства виявляють соціальні сили, що володіють максимальними можливостями для духовного виробництва і відповідно для свого впливу на усіх членів суспільства. Разом з тим, політична свідомість характеризується і загальнонаціональними рисами, що притаманним всім соціальним групам і індивідам.
Між соціально-структурними і національними елементами політичної свідомості відбуваються складні процеси взаємодії і взаємовпливу. Обом цим сторонам постійно, тією або іншою мірою, притаманним свідомості будь-якого суб'єкта політики, однак в різноманітні періоди суспільного розвитку домінують або одні, або інші. Певно, що в періоди зовнішньої загрози безпеці країни на перший план в політичній свідомості всіх суспільних сил виходять загальнонаціональні інтереси. В кінці XX ст. перед лицем глобальних проблем людства в політичній свідомості народів все більше місце займають загальнолюдські цінності і інтереси.
Політична свідомість – явище багаторівневе. Що це означає? Рівень політичної свідомості – певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом в пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють три рівня: щоденний, емпіричний і теоретичний.
Щоденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціального шару, групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. В свідомому відношенні його характеризують розмитість, уривковість і несистематизованість уявлень про політичні явища. Однак його проста логіка, основана на "здоровому глузді", є достатньо надійним орієнтиром в політичних подіях ,що відбуваються.
Щоденна свідомість відіграє в політиці надто істотну роль, оскільки його якісним станом визначаються важливі рішення.
Щоденна свідомість, виявляючись історичними первинним засобом ідеального відбивання дійсності, є джерелом накопичування реалістичних елементів знання, виконує особливу функцію в структурі суспільної свідомості – відтворює в формах повсякденного знання все багатство життя суспільства і відносин ,що складаються в ньому.
Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Суспільна думка – історично зумовлений і стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя.
Суспільна думка не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство. Громадська думка – конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьох суджень, що співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Але для того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно, щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділяли дуже багато людей.
Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.
Незважаючи на цю властивість громадської думки, політичне життя без неї неможливе. Вона є політичним змістом колективної волі і необхідним елементом функціонування політичної системи. Від того, куди спрямована громадська думка, значною мірою, залежить успіх зусиль політичної групи ,що править, з досягнення уставлених цілей. Саме тому в усіх державах різноманітні політичні сили зацікавлені у впливі на органи, що формують громадську думку: пресу, радіо, телебачення. Засоби масової інформації дуже часто називають четвертою владою, бо їм належить вирішальна роль у формуванні громадської думки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.
Щоденна політична свідомість інколи ототожнюють з масовою свідомістю. Це не зовсім вірно. Поняття "щоденна свідомість" і "масова свідомість" висвітлюють різноманітні гран суспільної свідомості. Вони розрізняються за носіями і змістом.
Щоденна політична свідомість має конкретних постійних носіїв – індивіди, соціальні групи і спільноти; характеризується відносно тривалими рисами.
Зміст і функціональні властивості масової свідомості зумовлені особливою природою його носія – маси.
Маса – особлива спільність, не тотожна ані народу, ані соціальній групі, ані класу. В літературі терміном "маса" прийняте зазначити виниклу за тими або іншими причинами, невизначену в кількісному і якісному відношенні, різнорідну за своїм складом не оформлену в структуровану цілісність безліч людей.
Така спільність також виробляє свої уявлення про навколишню соціальну дійсність і виступає носієм специфічної форми суспільної свідомості – масової.
Із змістовної точки зору в масовій свідомості відбиваються знання, уявлення, норми, цінності, що поділяються виниклою за тими або іншими обставинами сукупністю індивідів. Вона є результатом спільного сприйняття в процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування людей інформації про події ,що відбуваються, процеси, явища соціально-політичного життя. Більшість дослідників вказують на наявність в масовій свідомості таких рис, як нестійкість, ірраціоналізм, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Природа і властивості масової свідомості погано піддаються фіксації і опису.
Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на грунті практичного повсякденного досвіду людей. На відзнаку від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси.
Між емпіричним і щоденним рівнями політичної свідомості існує чимало загальних рис. Їм обом притаманні яскраво висловлені психологічні риси: почуття, настрої, імпульсивність, емоційне сприйняття політичних подій ,що відбуваються політичних. Психологічний компонент політичної свідомості особливо сильно виявляється в періоди політичної нестабільності, кризових ситуаціях, перехідні періоди суспільного розвитку.
Теоретичний рівень політичної свідомості – найбільш високий східець в пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.
Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні істотні зв'язки і відношення соціально-політичної дійсності.
На теоретичному рівні зміст політичної свідомості закріплюється в формі наукових понять і категорій, а також соціально-політичних теорій, вчень, концепцій і доктрин. Що вони собою представляють?
Теорія (від грец. teoria – спостереження, дослідження). В широкому сенсі – це комплекс вірогідних уявлень і принципів, що пояснюють будь-які явища. В вузькому сенсі – вища, обгрунтована, логічно незаперечлива система знання, що дає цілісне уявлення про істотні властивості, закономірності, причинно-наслідкові зв'язки, що визначають характер функціонування і розвиток певної області реальності.
Політична теорія – найбільш цілісне, вірогідне, знання ,що розвивається про істотні зв'язки і закономірності, притаманні політичної дійсності.
Розвинена політична теорія (наука) – не просто механічна сума знань про політичні процеси і явища, вона містить в собі певний механізм побудови цього знання, що розкриває логічну залежність одних його елементів від інших.
Сформована на основі суспільної практики, політична теорія є найбільш досконалою формою наукового обгрунтування практичної політичної діяльності.
Таким внутрішньо систематизованим знанням про політичну дійсність і є політологія як наукова і навчальна дисципліна.
Політичні вчення, концепції і доктрини є у порівнянні з теорією більш вузькими і менш глибокими за рівнем узагальнення формами відбиття політичної дійсності.
Політична концепція (від лат. cancepcio – розуміння, система) – певний засіб розуміння будь-якого політичного явища або процесу, основна точка зору на те або інше питання суспільного життя.
Соціально-політичне вчення – сукупність теоретичних положень про будь-яку область явищ соціально-політичної дійсності. В деяких випадках вченням називають систему соціально-політичних переконань того або іншого мислителя.
Політична доктрина (лат. doktrina – вчення) найчастіше виступає як більш-менш послідовно викладена концепція, сукупність взаємоузгоджених принципів підходу до розгляду політичних явищ і організації політичної діяльності. Доктрина часто є засобом боротьби за владу.
В змістовному відношенні політична свідомість містить у собі також ідеї і уявлення, в яких різноманітні групи людей усвідомлюють свої політичні інтереси і спрямування. Цей елемент політичної свідомості прийнято називати політичною ідеологією.
Самий термін ідеологія (від грец. idea –думка, задум і logos – слово, поняття) в самому широкому сенсі позначає систему поглядів і ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються відношення людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі соціальної діяльності. Поняття політична ідеологія має більш вузький і специфічний сенс.
Політична ідеологія – відносно систематизована сукупність понять, ідей і уявлень, в яких суб'єкти політичних відносин – індивіди, соціальні групи, класи, нації, суспільство – усвідомлюють свої політичні інтереси і якими вони виправдують свої політичні спрямування.
Коротше кажучи, політична ідеологія – доктрина, що обгрунтовує зазіхання будь-якої групи на владу або її використання та передбачає ту або іншу стратегію політичних дій.
На відзнаку від науки, завданням якої є пошук істини, функції ідеології, передусім, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення.
Ідеологія і наука тісно взаємопов’язані і цей зв'язок визначається конкретно-історичними і соціальними чинниками, місцем і роллю будь-якої соціальної групи в суспільному розвиткові.
Відповідність інтересів соціальної спрямованості суспільного розвитку виявляється більшою або меншою мірою науковості ідеології, яку вона підтримує.
Коли ж ці інтереси постають в протиріччя з потребами подальшого розвитку суспільства – ідеологія, соціальні групи або спільності відходять від реальної дійсності, перетворюються в хибну свідомість і породжують соціальну міфологію.
Поняття "тип політичної свідомості" використовується для характеристики істотних особливостей віддзеркалення в свідомості різноманітних категорій людей політичних явищ і пов'язаною з цією своєрідністю їхнього відношення до політичної дійсності.
Така своєрідність закріплюється в політичних позиціях, які займають різноманітні суб'єкти суспільних відносин і які виявляються в тяжінні до специфічної або постійної політичної поведінки.
Єдиний засіб виявити особливості політичної свідомості людей – аналіз їхньої реальної політичної поведінки.
Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:
за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);
за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки ; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);
за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;
за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).
в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).
Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.
В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.

2 ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
Поняття політичної культури зараз стійко увійшло в склад ключових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності ситуацій ,що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології. Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем, але ж виховані на різних цінностях та маючи різноманітний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих же політичних ситуаціях.
Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.
Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань нравів, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття «політична культура» було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо в кінці XIX – початку XX ст. дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі, і вченими Росії: В.І.Гер’є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.
В 50-і роки нашого сторіччя в західній політології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст , процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннiсно зумовлених зв'язків між владою і суспільством, виявлення залежності між процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у розробку теорії політичної культури внесли Г.Алмонд і С.Верба, С.Липсет, М.Дюверже, У.Розенбаум, М.Кроз’є.
Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г.Алмондом і С. Вербою в книзі «Громадянська культура» (1963 р.). Під політичною культурою вони розуміють:«... iнтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів». Вона виступає як сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об'єктів.
Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної свідомості. Прибічники, так званої всеосяжної інтерпретації, включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб'єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи, що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми поведінки громадян і груп.
Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.
Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були ускладнені.
Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно тривких настанов переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів.
Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оціночні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремiстських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають як можна і як слід діяти в політичному житті.
Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо прищепити усвідомлення його суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов'язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства – інституалізований і неінституалізований історичний і соціальний досвід національної і наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях, політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.
Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведiнку різноманітних груп і шарів населення.
Г.Алмонд і С.Верба виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.
Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, яких необхiдно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання, покарання, або очiкування благ.
І третій тип – «партицiпаторна політична культура», або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.
Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний, провiнцiалiстсько-партицiпаторний.
Перший змішаний тип характерний для переходу від провiнцiалiзму до централізованої влади, характеризується лояльнiстю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі появу активної самоорiєнтацiї у значної частини населення і політичну пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн ,що розвиваються на етапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у збереженні спадкоємностi в розвитку.
Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильнiсть до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, рацiоналiзм в прийнятті політичних рішень, терпимiсть ( що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремiстськi сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легiтимностi політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучостi конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильнiстю до демократичних засобiв їхнього розв’язування.
Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспільного розвитку, вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, представницьку та політичну культуру високої громадянськості.
Польський полiтолог Є.Вятр запропонував інший критерій – характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є.Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожня громадянському типу Г.Алмонда і С.Верби).
Ми розглянули приклади створення універсальних типологiй. Актуально. бачиться побудова і аналіз типологiй політичної культури окремих країн, виділення субкультур. Під субкультурою. в політиці розуміють сукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє замкнену субкультуру. Її особливостi зумовлені відмінностями в станi суспільних груп в економічній і соціальній структурі суспільства, відмінностями за етнічним, релігійним, освiтнім, статевовiковим та іншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними субкультурами впливає на політичну стабільність країни.
Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона – найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативнiсть включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.
Комунiкативна функція в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємнiсть в суспільному розвитку.
Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи. Однак стабiлiзацiя політичного процесу в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.
Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналiзму. Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим вищим державним інтересам, розцiнювання ii як гвинтика у величезному соціальному механізмовi, виступали її характерними ознаками. В цьому характері політичної культури відбилася і своєрiднiсть геополiтичного положення нашої країни, немов би, на стику двох цивілізацій – Європи і Азiї. На відміну від захiдноєвропейської культури, яка проникнена духом iндивiдуалiзму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити такі риси як: персонiфiкацiя влади, тяжіння політичних лідерів до прямих, позаопосередкованих політичними інститутами, контактів з масами.
В Росії неодноразово вживалися спроби політичної модернізації, однак вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її розвиток був перерваний у жовтнi 1917 р. Історичні традиції були підкрiпленi жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три ґенерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого характерні: ставка на насильницьке «ощасливлення» людей, відсутність плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтацiйнiсть мислення, прихильнiсть силовим засобам розв’язування конфліктів.
В більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які полягають на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна відмова від тоталітарного минулого, прихильнiсть до демократичного вибору, однак полiтико-культурні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання екстремістських настроїв. Це можливо при неспiвпаданнi очiкувань та реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного образу життя до сучасного не пiдкрiплюється зростанням добробуту. Атмосфера дезорiєнтацiї, невпевненостi в завтрашньому дні пов'язана з крахом звичних атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов, втратою «історичної пам'яті» в відношенні володіння і розпорядження власністю. Реформи асоцiюються з погіршенням власного матеріального положення. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки. Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до збiднення більшої частини населення. Бiднiсть – категорія не тільки економічна, але і полiтико-культурна. Соціокультурна поляризацiя зосереджує конфлікт на двох протилежних позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтацiї засобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм, послаблюють систему стримань та противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.
У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус в відношенні прихильностi до демократичного реформування.
Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу, стримує процес полiтико-культурних змін. Політичної стабiлiзацiї сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об'єднувати в собі ідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального реформування необхідно визначення кордонів, вихід за якi неприпустимий. Вiдправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі робітничих рук, iнтелектуальних здiбностях.
Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцiй центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм в сфері соціально-економічного реформування може стати базою для полiтико-культурних змін.
В нинішній момент лише в окремих колах міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася ціннісна переорiєнтацiя. Тому проблема порушення негативних аспектiв традицiоналiстської політичної культури перебуває в безпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності мiжкультурного обміну.

3 ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ: СУТНІСТЬ, ІНСТИТУТИ, ЕТАПИ
На різних ступенях свого розвитку політична культура суспільства виконує з найважливіших своїх функцій – політичну соціалізацію. Інакше кажучи ,входження людини до політики, її підготовка та включення у відносини влади. Це здійснюється в процесі засвоєння їм панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей та моделей політичної поведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та державою. Як висновок – гарантується відносна стабільність політичного режиму.
Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі ,брати участь у політичній взаємодії.
Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи , та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.
Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може сутнісно відрізнятися.
Політична соціалізація має два якісні стани – первісний та вторинний. Різниця між ними – в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки та дії.
Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п’яти років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального відношення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д.Істон та І.Деніс розрізнюють чотири основні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію, про яке дитина отримує в відношеннях та оцінках батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.
Ті чи інші фігури, пов’язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігурами можуть стати, наприклад, президент країни, поліцейський. На основі оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки по відношенню до влади. Таким чином, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до надособистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.
Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.

ВИСНОВКИ
Політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак дар проведення детального аналізу можна застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.
Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і, навіть, цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні і ті ж явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв’язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та політична культура несуть велике функціональне навантаження.
Курс політології якраз і спрямований на формування у студентів знань про політичне життя, основи політичної впливовості та активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського державотворення.


УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

Геополітика як політологічна концепція, що вбачає в політиці дер¬жави визначальну роль географічних чинників, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XXXXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов'язано насамперед із невідпо-вщністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-полі¬тичних прагнень. Просторове розташування України, розміри її території, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з її потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополггичною по¬ведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Україна на тлі глобальних політичних трансфор¬мацій
Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттє¬вими геополітичними змінами. Серед нових політичних реа¬лій творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.
Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із дво¬полюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів ба-гатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи дер¬жав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвро¬пейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Дого¬вору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.
Поява на політичній карті світу незалежної України запо¬чаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можли¬вість для самої Росії як держави і нації стати, нарешті, демократичною та європейською. Був час, коли на Заході де¬хто вважав за потрібне робити вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприя¬тимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політи¬ки України, її миролюбні засади, мирний характер перетво¬рень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з євро¬пейською сім'єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за наслідками події.
До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі 52-мільйонної України, а й руйнацію довготривалого ро¬сійського домінування на контрольованому нею просторі. Ана¬літики західного світу практично одностайні у визначенні ролі України як «детонатора» у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Так, американський політик і вчений Д. Мойніхен най¬суттєвішим чинником розвалу Радянського Союзу вважає «не¬бажання слов'янської України продовжувати жити в режимі домінування слов'янської Росії».
Віднині Україна після тривалого періоду перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, коли вона могла диви¬тися на світ лише крізь «московські окуляри», почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до між¬народного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Під¬писанням Україною на початку 1992 р. гельсінського Підсум¬кового акта було увінчано самовизначення й визнання дер¬жавності українського народу іншими країнами. Водночас це стало початком нормальної діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.
Наведені факти, і не лише вони, свідчать про наявність глобальних трансформацій. За цих умов варто звернути увагу й на те, що у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей конти¬ненту і світу відбувається еволюція поглядів, моральних орі¬єнтирів і спонукальних мотивів. Головним принципом змін можна назвати демонтаж конфронтаційних підходів і рециди¬вів старого політичного мислення. Останнє десятиріччя XX ст. покликане було стати етапним періодом, який визначить ро¬звиток Європейського континенту на роки й десятиріччя впе¬ред. За всієї невизначеності майбутнього, з твердим переконанням слід наголосити, що Європа і світ перебувають на пе^ рехідному етапі розвитку. Нині закладаються підвалини тих нових відносин, того становища, яке стане визначальним, якщо не вирішальним, для майбутньої долі континенту.
Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські краї* ни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріорите¬тів. Якщо до середини 1990 р. це коло країн виявляло тата^ стриманість у розвитку відносин із Заходом, то надалі вони «повернулися обличчям» до ЄС, НАТО. Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні консультації країн східного блоку, незважаючи на стурбованість СРСР питаннями безпеки; уря¬ди Польщі, Угорщини, Чехо-Словаччини дистанціювалися від Москви. Кремль сподівався, що союзники з ОВД заперечува¬тимуть входження об'єднаної Німеччини до НАТО, але саме у Варшаві та Празі недвозначно підтримали таке рішення. Під¬креслимо, що входження НДР до складу ФРН як завершаль¬ний процес самоідентифікації німецького народу спонукав до завершення політичного вибору країн Центральної та Східної Європи на користь західної системи демократії.
Суттєвими в цей час поряд з іншими стають власні геопо¬літичні чинники новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному розвитку. Складові нового геополітичного становища та ото¬чення стають для цього кола країн інструментом пошуку й забезпечення національних інтересів.
Новим і природним явищем геополітичного становища Євро¬пи постала об'єднана Німеччина. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій, центральне- і східноєвропейські країни почали роз¬глядати Західну Європу, зокрема об'єднану Німеччину, як жаданого партнера та вагомий чинник міжнародної політики. Водночас голос ФРН у ЄС на «східному напрямі» це те, що вирізняє позицію Бонна в європейській спільноті.
Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а та¬кож молодої демократії та новоявлених країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних про¬грам, воєнно-стратегічної рівноваги, які відкрили б нові мож¬ливості для реалізації національних інтересів і завдань націо¬нальної безпеки.
Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х рр. повернулися до природного стану, коли суттєвими чинниками формування міжнародних відносин були геополітичні фактори територія, матеріальні ресурси, національна структура населен¬ня, а також національно-релігійні характеристики, що діяли про¬тягом багатьох століть. Саме вони стали обґрунтуванням націопальних інтересів, коаліційних і військово-політичних союзів тощо
Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітич¬ний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу Стра¬тегічна мета нашої країни полягає в інтеграції до європейсь¬ких та євроатлантичних структур. За умов збереження бага-товекторності зовнішньої політики України принциповий євро¬пейський вибір обумовлюється не сьогоденною кон'юнктурою, а національними інтересами. Об'єднана Європа вже перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави. Пріоритетним тепер стає набуття повноправного членства у Європейському Союзі, який, певно, визначатиме образ Європи XXI ст. Такий стратегічний курс має усунути вагання потенційних партнерів, пов'язані з «невизначеністю» і «непередбачуваністю» України.
Розширення ЄС через низку причин поки що перебуває в затінку розширення НАТО. Проте стратегічні інтереси Украї¬ни, а також досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Цен¬тральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвої активізації участі нашої країни саме в розширенні ЄС.
З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як ви¬нятково військово-стратегічної проблеми стає надбанням ми¬нулого. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні, аспекти безпеки вже не е визначальними для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, вона детермінована як внутрішніми, так і зовнішніми чинни¬ками, залежить від наявності надійних партнерів і консоліду¬ючої політики влади. Стосовно регіону Центральної та Східної Європи конкрет¬но-історичні питання безпеки мають безпосереднє відношення до трансформацій у значно ширших масштабах, аніж власні соціально-економічні перетворення. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом і взаємодія їх у розбудові Європи. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким полюсом здебільшого виступа¬ла Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були : проміжним простором, «санітарним кордоном» або сферою поді¬ту впливу сильніших сусідніх імперій, об'єднань. ї ' Отже, досить суттєвим геополітичним фактором постає і зняття з політичного порядку денного німецького питання, що І є однією з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи. Віднині мирний порядок на континенті має будувати¬ся на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб'єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Європи єдиної могутньої, ста¬більної та впливової німецької держави. Якщо для України, як, власне, і для інших країн молодої демократії, проблеми нового державотворення, економічного зростання, подолання кризи постають пріоритетними під будь-яким кутом зору, то для Німеччини ці проблеми не мають такої гостроти, а еконо¬мічні досягнення є привабливим чинником для її сусідів.
За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають: розширення політичного діалогу, зниження рівня озбро¬єнь, подолання регіональних воєнних конфліктів та ін. Важли¬ву роль має відіграти зростання довіри між країнами молода! демократії та іншими державами континенту і світу, створен¬ня нової надійної системи колективної безпеки.

Україна в загальноєвропейському політичному процесі
Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвро¬пейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово но¬вих дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внут¬рішня трансформація. Наріжним каменем цього процесу є поло¬ження Підсумкового акта про відсутність територіальних пре¬тензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непо¬рушність кордонів, що склалися історично. На відміну від дея¬ких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кор¬донів, жодна політична сила не висуває територіальних пре¬тензій до наших сусідів. Розширення відносин Києва з біль¬шістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, а й передбачуваний характер.
Принципово важливим новим виміром геополітичного ста¬новища в Центральній і Східній Європі та в ширших межах стало добровільно взяте перед міжнародним співтовариством Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний ста¬тус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за роз¬мірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значно підвищує межу безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики, воно є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти вза¬галі.
У середині 90-х рр. наш континент став безпечнішим, ніж раніше, оскільки зник ризик великої глобальної війни. Але те¬пер він є менш стабільним. Подолання конфронтації комунізм капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи з однією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик євро¬пейській економічній і політичній інтеграції.
Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі це вияв антиде¬мократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен при¬служитися, власне, демократичний характер розвитку.
Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Схід¬ній Європі. Це поряд з іншими чинниками привело до пору¬шення балансу сил країн регіону, посилило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю біль¬шості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії з Європейським Союзом, намагання якомога швид¬ше прикритися «парасолькою НАТО». Цю прагматичність мож¬на зрозуміти адже в Західній Європі знаходяться такі впли¬вові економічні й військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.
Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь в європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачає пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Зго¬дом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р. було підписано угоду про співробітництво з Украї¬ною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін.
Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до Європейського Союзу доведеться подо¬лати дуже високий «поріг», який буде ще вищим для постра¬дянських держав. Один із перехідних варіантів створення шеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 р. Практика регуляр¬них консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрі¬чей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ і оборони країн молодої демократії.
Для сучасної України особливо важливим є регіон Цен¬тральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька років Українська держаю докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушен¬ням на цьому напрямі стало набуття нашою державою 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок до реалізації стратегічної мети вступу до ЄС, інтегрування України в європейський економічний простір, оскільки учас¬никами цього об'єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому 19961997 рр. характеризувалися активною учас¬тю України в міжурядових заходах, що відбувалися в рамках ЦЄІ.
Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Євро¬пи в цілому є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влашто¬вувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє пози¬цію Києва.
Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських полі¬тиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насампе¬ред за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Таким планам чи¬нився опір із різних напрямів. Так, у Парижі не погоджували¬ся, щоб «парасолька НАТО» прикривала Угорщину та ігнору¬вала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Сло¬венії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північ¬ноатлантичному блоці, на додачу до традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйну¬вати блок.
За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рі¬шення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралель¬но з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.
За останні шість років НАТО зосередив діяльність на за¬побіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається поси¬ленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з інши¬ми міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від яких залежить майбутнє НАТО.
Надто важливим і показовим, під кутом зору трансфор¬мації НАТО, є підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність. Це було яскраво продемон¬стровано підтримкою зусиль ООН з боку альянсу щодо при¬боркання агресії Іраку в 1990 р., а також діями НАТО і кра¬їн не членів альянсу з налагодження миру в колишній Югос¬лавії. В миротворчих операціях брали участь і військовослуж¬бовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Гер¬цеговині.
Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний аль¬янс зацікавлений у співробітництві з Росією, Україною та інши¬ми державами СНД.
Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднан¬ня до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядер¬них арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без'ядерного «коридору». За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність «планів і намірів та причин» розміщен¬ня в країнах-претендентах ядерної зброї.
Важлива подія у відносинах Україна НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.
З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася струк-туризація відносин по лінії Київ Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партне¬рство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні мініс¬три всіх 16 країн членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави дер¬жав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерст¬во на саміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності
кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Нато¬мість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.
Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із виз¬начальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталіте¬ту» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідо¬мила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей ви¬важений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Дек¬ларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а та¬кож Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.
Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписан¬ня нових політико-правових документів нашої держави з без¬посередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократич¬них перетворень і ствердження територіальної цілісності Ук¬раїни. Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політич¬ного життя Києва і невирішеною проблемою національної зов¬нішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомас¬штабного українсько-російського договору та інших докумен¬тів знаменує формування якісно нових політико-правових за¬сад відносин між двома найпотужнішими країнами на постра¬дянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.
Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишні¬ми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Во¬дночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатосторонньо¬го співробітництва, передусім економічного характеру. Украї¬на тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньо¬му Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну ^політико-правову основу.
Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання
українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про держав¬ний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і спів¬робітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних від¬носин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордо¬нів, у новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські від¬носини.
Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, зму¬шена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них межа між країнами ко¬лишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що ро¬змивається і зникає. Друга західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партне¬рів у Центральній та Східній Європі.
Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи гло¬бальної безпеки, утвердження нового геополітичного просто¬ру, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийнят¬тям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові мож¬ливості для застосування багатовікового досвіду демократич¬них держав Європи в практиці державного будівництва, сход¬ження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інститу-
ціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Євро¬пейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти
до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, ма-Ї ючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивіду-[ . альним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особ-1 ливого чи навіть привілейованого партнерства Україна НАТО. І Аналіз конкретного геополітичного становища України та ^ зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здо-1 бутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні
обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країна¬ми інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до наро¬щування політико-правових засад у міждержавних відноси¬нах, взаємовигідних торговельних та економічних зв'язків, спів¬праці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість дер¬жавних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного ха¬рактеру.
Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки.
1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддале-них як бажаних, так і небажаних, але потенційно можли¬вих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої дер¬жави й континенту є зміцнення довіри, розширення політич¬ного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній ос¬нові в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подо¬лання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фун¬даментальних цінностей.
2. Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньо¬політичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, корекція стра¬тегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формуван¬ня чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного станови¬ща, врахування складних умов перехідного періоду Європейсь¬кого континенту.
3. Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного поряд¬ку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дип¬ломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому в 1991 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального та ак¬тивного суб'єкта міжнародних відносин.

Словник
Аболіціонізм суспільний рух, налаштований на припинення дії певного закону, на відміну або скасування якогось урядового рішення, на усунення когось з керівної державної посади.
Абсентеїзм ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах парламенту, президента, місцевих органів влади тощо.
Абсолютизм необмежена монархія, форма державного правління, за якої політична влада повністю належить одній особі монархові та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади.
Автаркія політика та ідеологія, спрямована на відокремлення економіки однієї держави чи групи держав від економіки інших країн з метою створення замкнутої системи господарювання, зорієнтованої на самозабезпечення.
Автократія система управління суспільством чи державою, за якої одній особі належить виключна й необмежена верховна влада.
Автономія форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою.
Авторитаризм тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.
Авторитет визнання суспільством, соціальною групою, колективом, державою, суспільно-політичною організацією особистих і суспільних якостей певної особистості чи групи людей, що відображає їх реальний, вагомий вплив на стан справ у суспільстві й державі.
Агітація поширення політичних ідей та гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності, політичних дій; один із поширених засобів політичної боротьби.
Агресія несумісне зі Статутом ООН пряме чи опосередковане застосування сили однією державою (чи групою держав) проти іншої, яке має на меті захоплення території, скасування або обмеження державної незалежності, насильницьке підкорення її населення.
Адаптація соціально-політична процес активного пристосування соціальних і політичних суб'єктів до змін у соціально-політичному середовищі.
Адміністрація сукупність розпорядчих органів державного управління, виконавчої влади (уряд, відомчі установи, виконавчі комітети,), діяльність яких визначена законом чи конституцією країни.
Анархізм ідейно-теоретична й суспільно-політична теорія, в основу якої покладено заперечення інституціо-нального, насамперед державного, управління суспільством.
Апатриди особи, які не мають громадянства й підданства жодної держави, проте мусять дотримуватися законів тієї країни, в якій вони зараз перебувають. А., як правило, позбавлені виборчих прав.
Аристократія форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.
Більшість кількісне переважання прихильників якоїсь ідеї чи рішення над їхніми противниками. Розрізняють Б. відносну хоча б на один голос більше від суперника чи альтернативної пропозиції; абсолютну коли на користь якогось рішення віддали свої голоси 50% голосуючих плюс ще хоча б один;
Біпатриди особи, які одночасно мають громадянство двох або більше держав.
Біхевіоризм психологічний напрям у політології та соціології, що орієнтує на вивчення проблем політики і політичних відносин крізь призму поведінки особи і груп як сукупності різноманітних реалій на вплив оточуючого середовища.
Бюрократія ( вищий, привілейо­ваний прошарок чиновників-адміністраторів у державі; ієрархічно організована система управління державою чи суспільством з допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.
Вето передбачений конституціями деяких країн акт, завдяки якому глава держави або верхня палата парла­менту можуть призупинити впровадження законів або рішень, прийнятих парламентом чи його нижньою палатою.
Вибори процедура обрання або висунення певних осіб способом відкритого чи закритого (таємного) голосування; найбільш поширений механізм створення органів та інститутів влади.
Виборча система змішана --такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.
Виборча система мажоритарна такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.
Виборча система пропорційна такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.
Відокремлення форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.
Відповідальність політична різновид соціальної відповідальності, що означає морально-психологічну настанову суб'єктів політики, засновану на глибокому розумінні сенсу й наслідків політичної діяльності.
Віче народне зібрання, форма громадського волевиявлення часів Київської Русі. Існувала поряд із владою князя і була безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ.
Влада здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.); політичне панування надлюдьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.
Влада виконавча одна з трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.
Влада державна вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.
Влада законодавча одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їх об'єднань за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади.
Влада політична здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допо­могою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.
Влада судова одна з трьох гілок державної влади; необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливити виникнення диктатури.
Вождизм владні відносини, засновані на поділі групи (організації) на керівників і підлеглих, на особистій відданості політичному лідеру, вождю. В. переважно властивий для тоталітарних і авторитарних режимів.
Возз'єднання форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй).
Волюнтаризм позиція суб'єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення поставле­ної мети є воля, особисті устремління й політичні наміри.
Геноцид здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.
Геополітика політологічна концепція, що вбачає в політиці якоїсь держави визначальну роль географічних чинників
Герб державний відмітний знак держави, офіційно прийнята емблема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо.
Геронтократія правляча політична й управлінська еліта, яка складається з людей похилого віку.
Гімн державний урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності.
Глава держави державна посада, інституція, якій належить чільне місце в системі органів державної влади, яка уособлює єдність нації, символізує державу, покликана гарантувати її цілісність, бути чинником гармонійної та ефективної взаємодії “гілок” державної влади між собою.
Гласність один з найважливіших принципів демократизму, який полягає у невід'ємному праві кожного громадянина на отримання повної й вірогідної інформації з будь-якого питання громадського життя, що не становить державної чи військової таємниці.
Глобалізм політична практика, зорієнтована на розв'язання локальних суспільних проблем з урахуванням їхнього взаємозв'язку з проблемами зовнішніми, більш загальними, з~передбаченням їх наслідків для світових процесів.
Голосування безпосередній акт волевиявлення громадян під час виборів. Складається з ідентифікації (засвідчення особи) виборця, отримання бюлетеня і власне голосування.
Громадська думка відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.
Громадські об'єднання об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.
Громадянське суспільство суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.
Громадянськість світоглядно-психологічний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання її функцій, відповідальним ставленням до своїх обов'язків перед державою, патріотизмом.
Група тиску суспільно-політичне об'єднання, яке прагне задоволення власних інтересів через вплив на державну владу або політичні партії. Від партії Г. т. відрізняється тим, що вона безпосередньо не бореться за владу, не бере участі в керівництві та управлінні державою.
Дезінформація завідомо неправильна, неправдива інформація.
Декларація офіційне проголошення державою, політичною партією, міжнародними, міждержавними організаціями головних принципів їхньої діяльності, програмних позицій, повідомлення про суттєву, принципову зміну в їхньому статусі.
Делегат обраний або призначений представник спільноти, громадсько-політичної організації, наділений повноваженнями приймати авторитетні рішення, здійснювати, репрезентувати й захищати їхні інтереси на переговорах, нарадах, з'їздах тощо.
Демагогія форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.
Демократія форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом влади.
Демократія представницька порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).
Депортація примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціальне небезпечні.
Держава форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
Держава демократична тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.
Держава правова тип держави, основними ознаками якої е верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.
Держава соціальна держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.
Державний устрій спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.
Деспотизм система державного устрою, необмежена монархія, яка характеризується абсолютним свавіллям влади та безправ'ям підданих; самовладдя, жорстоке придушення волевиявлення народу.
Децентралізація управлінська політична система, покликана здійснювати владно значущі практичні рішення, що географічне чи організаційно перебувають поза межами безпосереднього впливу центральної влади;
Диктатура нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим (скажімо, Д. пролетаріату);
Дисиденти інакомислячі особи, які виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.
Дискредитація (франц. discrediter підривати довіру) умисне зганьблення чийогось імені, підрив довіри, приниження чиєїсь честі, гідності, авторитету. У політиці вживається як один із засобів боротьби з противниками, досягнення успіху в передвиборчих змаганнях.
Дискримінація (лат. discriminatio розрізнення, розділення) свідоме обмеження свободи діяльності учасників політичного процесу; часткове чи повне, тимчасове чи постійне позбавлення тих чи інших учасників політичного життя їхніх конституційних та інших прав і свобод.
Діаспора (грец. diaspora розсіяння) розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність вихідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її межами.
Догматизм (грец. dogma вчення, усталена думка) однобічне, некритичне, схематичне мислення, що спирається на догми, на застиглі й незмінні формули, без урахування реальних умов, потреб життя і практики.
Доктрина (лат. doctrina учення) систематизоване філософське, політичне чи ідеологічне учення, сукупність принципів, концепцій.
Егалітаризм (франц. egalite рівність) теорія, що обстоює пріоритет рівності як принцип організації суспільства.
Екстремізм (лат. extremes крайній) в ідеології й політиці схильність до крайніх поглядів і способів досягнення певних цілей. Екстремісти виступають проти існуючих громадських структур та інститутів, намагаючись підірвати їхню стабільність, розхитати й ліквідувати їх силою заради своїх групових цілей.
Електорат (лаг. elector виборець) громадяни, які мають право голосу для участі в політичних виборах. Рішення й настрої Е. визначають склад виборних органів влади, впливають на позиції політичних лідерів і партій.
Еміграція (лат. emigratio виселення, переселення) переселення з батьківщини в іншу країну, а також тривале перебування громадян за межами батьківщини внаслідок такого переселення.
Етатизм (франц. etatдержава) поширення активності та впливу держави на соціально-політичне життя із застосуванням централізації, бюрократизації та концентрації політичної влади.
Етнонаціональні відносини відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.
Етнос (грец. ethnos народ) стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.
Заколот таємна змова вузького кола осіб з метою здійснити збройне повалення існуючої влади або примусити її прийняти потрібне рішення.
Закон нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу.
Засоби масової інформації (франц. informo надаю форму, створюю уявлення про щось. зображаю) періодичні друковані видання та інші форми розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп, держав з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, конкретній країні, певному регіоні, зорієнтовані на виконання специфічних функцій (контролю, спостереження, соціалізації, розвитку культури населення та ін.).
Ідеал (грец. idea ідея, поняття, уявлення) зразок, вища кінцева мета певних прагнень діяльності.
Ідентичність (лат. Identifico ототожнення) усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної групи, свого статусу, ролі.
Ідеологія (грец. idea поняття і logos учення) система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.
Іміджологія наука, що вивчає проблеми формування й створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб'єктів політики.
Імперія (лат. imperium влада, панування) велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв'язків. Імперії виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.
Імпічмент (англ. impeachment звинувачення) особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.
Інавгурація (лат. inauguro присвячую) урочиста церемонія вступу на посаду глави держави. Процедура І. передбачає публічне виголошення новим главою держави клятви та програмної промови.
Інженерія виборча (лат. mgeniym уроджені здібності, дотепність, талант, геній) пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої та політичної еліт щодо завоювання і збереження влади в державі (регіоні, місті тощо).
Інтернування (франц. interner оселяти) вмотивоване затримання однією державою громадян іншої держави, що перебувають на її території, обмеження права їхнього пересування й деяких інших прав.
Істеблішмент (англ. establishment установа) правляча еліта, керівні кола якоїсь країни.
Кворум (лат. quorum praesentia sufficit чиєї присутності достатньо) встановлена правилами процедури, регламентом якогось органу чи установи найменша кількість учасників зборів, засідань керівних та представницьких органів, конференцій, з'їздів тощо, необхідна й достатня для того, щоб почати роботу форуму, колективного органу або прийняти правомочне рішення на ньому.
Компроміс (лат. compromissum угода, згода) згода, порозуміння з політичним противником, досягнуті шляхом взаємних поступок.
Консенсус (лат. consensus згода, одностайність) згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства;
прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.
Консерватизм (лат. conservare зберігати, охороняти) політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Конституціоналізм теорія і практика обмеження всевладдя держави з допомогою права, основні норми якого відображено в конституції.
Конституція (лат. constitutio устрій, установлення) основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов'язки громадян.
Конфедерація (лат. confederatio спілка, об'єднання) союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.
Конформізм (лат. conformis подібний, відповідний) пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.
Корупція (лат. corruptio підкуп, занепад) підкупність, продажність, хабарництво державних посадових осіб, політичних і громадських діячів, урядовців та високопоставлених чиновників.
Культ особи (лат. cu/tus шанування, поклоніння) єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння “божеству”.
Легітимність (лат. legitimus законний, правомірний) здатність політичного режиму досягати суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.
Лібералізм (лат. liberate вільний) політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Лобізм (англ. lobby кулуари) діяльність соціальних груп, які обстоюють свої особливі політичні інтереси; групи тиску на органи законодавчої та виконавчої влади.
Макіавеллізм різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-які засоби (в тому числі й віроломні, жорстокі) заради досягнення поставленої мети. Термін пов'язаний з ім'ям італійського політичного діяча й мислителя Н. Макіавеллі.
Менталітет (франц.. mentalite склад розуму, світосприйняття) своєрідний стан, рівень розвитку і спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей та адаптації до умов соціального середовища, можливостей впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.
Міжнародні відносини сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.
Міжнародні організації об'єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру, відвернення та врегулювання воєнних конфліктів.
Монархія (грец. monarchia єдиновладдя) форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи глави держави спадкоємного монарха
Народ біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками.
Національна безпека державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.
Національна політика науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.
Національні інтереси інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.
Національне питання сукупність політичних, економічних, правових, культурницьких, освітніх та інших проблем, що проявляються у процесі внутрі- та міждержавного спілкування націй, народностей.
Нація (лат. natio народ) політичне, державно організований народ.
Номенклатура (від лат. nomen ім'я) коло посадових осіб, призначення та затвердження яких відноситься до компетенції вищестоящих органів.
Неоконсерватизм (грец. neos новий і лат. conservare зберігати) сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. (“рейганоміка”, “тетчеризм”).
Неолібералізм (грец. neos новий /лат. liberalis вільний) сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя; “етатистський” різновид лібералізму зі збереженням принципу демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва.
Неофашизм (грец. neos новий, fascio пучок, в'язка) різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.
Олігархія (грец. oligarchia влада небагатьох) політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Платоном і Аристотелем у V IV ст. до н. е. для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли “владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні”. Розрізняють О. аристократичну і фінансову.
Опозиція (лат. oppositio протиставлення) протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, ясі виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому,
Оруеллізм пропагандистське маніпулювання фактами, словами, поняттями та цілеспрямоване спотворення правди, історичного минулого, істини з боку владних структур, які чинять ідеологічний вплив на суспільну мораль через засоби масової інформації та прагнуть досягти цілковитого контролю над суспільством. Термін походить від імені англійського письменника Е. Блера (псевдонім Дж. Оруелл; 19031950) всесвітньо відомого автора роману-антиутопії “1984".
Охлократія (грец. ochlos натовп і cratos влада) домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби, один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими.
Парламент (лат. par/are говорити, розмовляти) найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням.
Підданство приналежність особи до якоїсь держави, перебування під її юрисдикцією.
Плебісцит (лат. ptebes простолюд і scitum рішення, постанова) усезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання.
Плутократія (грец. plutocratia влада багатіїв) політичний лад, за якого влада належить найбагатшим представникам панівного класу; купка найбагатших представників панівного класу.
Плюралізм (лат. pluralis множинний) ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного й соціального розвитку, що випливає з існування декількох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, заснована на взаємодії та протилежності дій політичних партій і громадсько-політичних організацій.
Поділ влади принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.
Політика (грец. politika державні й суспільні справи) організаційна, регулятивна й контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головно на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля ствердження власних запитів і потреб.
Політика внутрішня діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення країни, на певне їх підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на цілеспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємозв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства.
Політика зовнішня загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює відносини з іншими державами та міжнародними організаціями відповідно до потреб, цілей і принципів її внутрішньої політики.
Політика міжнародна система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та ін. зв'язків і відносин між народами, державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.
Політична боротьба явище політичного життя, в основі якого лежить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з яких прагне досягти певної політичної мети.
Політична воля здатність політичного суб'єкта до послідовної реалізації поставлених цілей у сфері політичної влади.
Політична еліта (франц. elite краще, добірне) меншість суспільства, що являє собою достатньо самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену видатними психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади або здійсненням впливу на неї.
Політична етика (грец. ethika, від ethos звичай, характер) галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади (у широкому розумінні), професійну етику суб'єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні).
Політична зрілість рівень розвитку особистості, що характеризує ступінь і повноту оволодіння нею досвідом політичних відносин.
Політична ідеологія система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.
Політична криза фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій.
Політична модернізація 1) комплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напрямів полі­тичних змін на історичній, сучасній і постсучасній стадіях загальноциві-лізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава міжнародна система, держава громадянське суспільство, держава особистість, індивідум індивідум та ін.; 2) практичне втілення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства.
Політична опозиція легальна форма протистояння, протидії певної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові.
Політична орієнтація (франц. orientation звернений на схід, від лат. oriens схід) певні уявлення політичних суб'єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.
Політична партія організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.
Політична подія конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з політичною владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог і побажань.
Політична свідомість опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.
Політична ситуація конкретне співвідношення політичних сил, сукупність подій, результат політичної діяльності.
Політична система суспільства інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства
Політична соціалізація процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.
Політична стабільність стан динамічної рівноваги політичних сил.
Політична участь залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої, вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.
Політичне відчуження процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.
Політичне життя одна з основних сфер суспільного життя, пов'язана з діяльністю і відносинами індивідів і соціальних спільнот, створених ними політичних інститутів для виявлення інтересів соціальних суб'єктів, а також боротьба за їх реалізацію через посередництво політичної влади у процесі політичного розвитку.
Політичне прогнозування наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб'єкта, політичної ситуації та політичного процесу загалом.
Політичне рішення політична дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх, внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку.
Політичне управління цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оп-тимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.
Політичне функціонування забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.
Політичний авантюризм (франц. aventure пригода) політичні наміри й дії, що спираються на віру та обман, спрямовуються на здійснення мети, заснованої на уявленнях, бажаннях, міфічних переконаннях без /рахування реальних політичних сил і можливостей, розрахованої на випадковий успіх.
Політичний блок (англ. block угода, союз) об'єднання, союз політичних партій, громадських організацій, груп людей задля узгоджених дій, досягнення спільних, насамперед політичних цілей.
Політичний конфлікт зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).Політичний лідер (англ. lead вести, керувати, схиляти до чогось) глава, керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь громади тощо; популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення якоїсь спільної мети.
Політичний маркетинг сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику певних настанов суспільної свідомості з метою завоювання та утримання контролю за ринком влади.
Політичний менеджмент система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.
Політичний процес послідовність подій, зумовлених певними обставинами; сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політичний режим (франц. regime управління) сукупність методів, засобів і способів, із допомогою яких владні органи здійснюють управління суспільством і забезпечують своє політичне панування.
Політичний розвиток багатовимірний процес, у ході якого в результаті взаємодії різноманітних політичних сил здійснюються зміни у політичній поведінці, політичній культурі, в самій політичній системі суспільства.
Політичні відносини реальні практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо)
Політичні обставини умови політичного функціонування і розвитку суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо оволодіння, утримання й використання політичної влади.
Політичні технології (грец. techne мистецтво, майстерність) сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.
Політологія (грец. politike політика і грец. logos учення) наука, об'єктом якої є політика та її взаємовідносини з людиною й суспільством; посідає одне з провідних місць у сучасному суспільствознавстві. Щодо П. в зарубіжній та вітчизняній літературі часто вживаються терміни “політична наука”, “наука про політику”, “політична соціологія”, що відображають традиції та особливості національних політологічних шкіл.
Популізм загравання певних політиків і політичних сил із масами, гра на їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у вирішенні соціально-економічних проблем у разі приходу до влади.
Регламент сукупність норм, настанов і правил, які регулюють організацію роботи, порядок скликання та проведення сесій, з'їздів, конференцій, нарад, зборів, процедуру виборів членів керівних органів, порядок внесення й обговорення питань порядку денного,
Республіка форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.
Референдум (лат. referendum те, що має бути повідомлене) спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.
Самоврядування місцеве політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і при підтримці держави.
Світовий політичний процес сукупна діяльність народів, держав та їхніх інститутів, соціальних спільностей та їхніх організацій і рухів, які переслідують певні політичні цілі в царині міжнародного життя.
Сепаратиз (франц. separatisme, від лат. separatus окремий) рух за територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, релігійними чи мовними ознаками.
Система багатопартійна цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які відрізняються програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою. С. б. є одним із критеріїв розвиненої політичної системи суспільства та її атрибутів; існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціально-політичного життя та наявністю громадянського суспільства.
Система однопартійна неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах. На сучасному етапі поширена в постколоніальних країнах, де поки що не сформувалися сучасна розвинена соціальна структура і відповідний їй політичний плюралізм.
Соціал-демократія ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Соціалізм (лат. socialis суспільний) вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.
Соціотехніка сукупність форм, методів і засобів, які використовуються суб'єктами управління для досягнення поставлених цілей; стиль управління, який є суб'ективно-особистісною формою реалізації певних методів.
Структура держави система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.
Структура політичної системи сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.
Суверенітет (нім. suveranitat, франц. souveranite верховна влада) незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави у зовнішніх і внутрішніх справах.
Теократія (грец. theos Бог і kratos влада) форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству.
Тероризм (лат. terror жах, страх) здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і настрахання, політичних вбивств, провокацій.
Технології виборчі сукупність політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об'єднання.
Толерантність (лат. tolerant's терплячий) терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Є неодмінною умовою демократичного, правового, стабільного суспільно-політичного устрою.
Тоталітаризм (лат. totalis увесь, повний) спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.
Узурпація (лат. usurpatio оволодіння) насильницьке, протизаконне захоплення влади або присвоєння чужих прав на щось, чужих повноважень.
Українізація політика партійно-державних органів УРСР у 20-ті і на початку 30-х років XX ст., спрямована на більш органічне впровадження радянсько-комуністичної ідеології в Україні силами національних кадрів і в доступній для місцевого населення формі.
Унітарна (лат. unitas єдність, однорідний, що складає ціле) держава єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
Устрій адміністративно-територіальний певний спосіб територіального улаштування держави, утворення й діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. У. а.-т. будь-якої держави це поділ її території на певні частини краї, області, провінції, землі, штати, департаменти, губернії, волості, повіти, райони, кантони тощо. Він зумовлений соціальною природою держави, традиціями історичного розвитку, завданнями й цілями пануючого режиму.
Фашизм (лат. fascio пучок, в'язка) ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої ре­альності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.
Федерація союзна держава, до складу якої входять державні утворення суб'єкти федерації.
Фемінізм (лат. femina жінка) інтелектуальний та суспільно-політичний рух, що виступає за розширення прав і ролі жінок у суспільстві.
Форма правління організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.
Фрустрація (лат. frustratio обман, невдача) обман, введення в оману; даремна надія, невдача.
Футурологія (лат. futurum майбутнє і грец. logos слово, поняття, учення) царина теоретико-практичного знання, спрямованого на аналіз перспектив історичного життя людини і людства.
Харизма (грец. charisma милість, благодать, божий дар) особливий тип легітимності, організації влади і лідерства, заснований на виняткових якостях тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора.
Хунта (ісп. junta зібрання, об'єднання) група заколотників, яка незаконно захоплює владу і править із застосуванням диктаторських методів.
Централізація (лат. centralis серединний) політичний процес, на основі якого формується централізм як управлінська політична система з властивими їй вертикальною структурою та субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі.
Цивілізація (лат. civilis громадянський) форма спільного життя людей, якій притаманне відтворення власної матеріальної та соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей та ідеалів
Шовінізм (франц. chauvinisme від імені капрала наполеонівської армії Н. Шовені) агресивна форма націоналізму, проповідь національ­ної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації; схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Заняття №1
Тема: Політологія як наука і навчальна дисципліна
1. Предмет, методи і основні функції політології.1
2. Місце політології в системі наук про суспільство. Основний зміст і особливості української
Політології2.
3.Політика як суспільне явище. Місце і роль політики в системі суспільних відносин...4.
Заняття №2
Тема: Основні віхи історії зарубіжної політичної думки
1. Політична думка Стародавнього Сходу, Античності й Середньовіччя......6
2. Особливості розвитку політичної науки Нового часу.....13
3. Сучасна зарубіжна політична наука...17
Заняття№3
Тема: Політична думка в Україні.
1.Зародження і розвиток політичної думки в Україні. Політичні ідеї мислителів княжої доби (ІХ-ХІV ст.)..20
2.Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (ХІV-ХVІІ ст.) та Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.)...22
3.Політичні вчення в Україні ХІХ ст26
4.Політична думка в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: основні концепції і напрями. Українська політична думка на еміграції..29
Заняття№4
ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.
1.[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]....35
2.[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]...........................................................36
Заняття №5
Тема: Політичні системи та режими суспільства
1.Сутність, структура та функції політичних систем......39
2.Типологія політичних систем.....42
3.Поняття, сутність і типологія політичних режимів..44
Заняття №6
Тема: Держава як інститут політичної системи та громадянське суспільство
1.Природа і сутність держави, її типологія..51
2.Форми державного правління та державного устрою.54
3.Правова держава та громадянське суспільство56
Заняття №7
Тема: Громадсько-політичні об’єднання
1.Громадсько-політичні організації та рухи у політичному житті суспільства61
2.Поняття, функції та типологія політичних партій. Сутність та типи партійних систем..64
3.Основні критерії типологізації політичних партій в Україні..66
Заняття №8
Тема: Вибори та виборчі системи.
Сутність, основні принципи та функції виборів..69
Моделі виборчих систем.72
Заняття №9
Тема: Політичні еліти та політичне лідерство.
1. Сутність, типологія, функції та шляхи формування політичних еліт.73
2. Поняття, типологія та механізми формування і функціонування політичного лідерства.76
ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
1. Політична свідомість: рівні, структура, типи..78
2. Політична культура:...81
а) сутність, типи і функції ;
б) особливості політичної культури сучасного українського суспільства.
3. Політична соціалiзація особистості :сутність, інститути, етапи...84.
УКРАЇНА В СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ..85
Словник..89









13PAGE 15


13PAGE 14615



КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

ПІДСТАВИ КЛАСИФІКАЦІЇ

Соціальне середовище діяльності

Відношення до соціальної дійсності

Ідеологічна спрямованість доктрин

Участь у політичній владі

Політичний темперамент

Внутрішня організація

Моносередні

Проміжні

Загальні

Революційні

Реформаторські

Реакційні

Консервативні

Соціал-демократичні

Комуністичні

Ліберальні

Консервативні

Конфесіональні

Монархістські

Націоналістичні

Фашистські (неофашистські)

Правлячі

Опозиційні

Легальні

Напівлегальні

Нелегальні

Праві

Центристські

Ліві

З оформленими принципами членства

З вільним членством

З сильною структурою

Зі слабкою структурою

ГОЛОВНІ КРИТЕРІЇ КЛАСИФІКАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Теоретико ідеологічне підґрунтя та політична платформа партії

Залежно від специфіки генези та характеру організаційних структур партії


Соціальна база

Особливості статусу і ролі у політичній системі

Ідейно-політичні

Прагматичні

Ультраліві, ліві, центристські, праві, ультраправі

Буржуазні, комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, фашистські, анархістські

Релігійно-атеїстичні

Світські

Етнонаціональні, державно-національні, імперські, шовіністичні, расистські

Політичні, політизовані

Створені державними структурами, групами парламентарів, службовців

Кадрові, масові

Аморфні, структуровані

Демократичні, недемократичні

Легальні, напівлегальні, нелегальні

Класові, міжкласові, прошарків, соціальних груп тощо

Діючі на всій території, регіональні, столичні

За статтю, віковими, професійними ознаками тощо

Єдині, партії-гегемони, партії-союзники,
авангардні

Міжнародні, загальнонаціональні, регіональні, локальні

Прогресивні, демократичні, консервативні, реакційні, реформістські

Парламентські































































../My Works/My documents/Правнича бібліотека/П О Л І Т О Л О Г І Я/lekciya_6.htm../My Works/My documents/Правнича бібліотека/П О Л І Т О Л О Г І Я/lekciya_6.ht../My Works/My documents/Правнича бібліотека/П О Л І Т О Л О Г І Я/slovnyk.htm../My Works/My documents/Правнича бібліотека/П О Л І Т О Л О Г І Я/lekciya_6.htm../My Works/My documents/Правнича бібліотека/П О Л І Т О Л О Г І Я/lekciya_6.htm../My Works/My documents/Правнича бібліотека/П О Л І Т О Л О Г І Я/lekciya_6.htm Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 415

Приложенные файлы

  • doc 15898936
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий