Небіж чаклуна — Клайв



Клайв Стейплз Льюїс Хроніки Нарнії
http://vk.com/public_uа_book

НЕБІЖ ЧАКЛУНА
Дніпропетровськ
Видавництво "Проспект"
Присвята
Присвячую родині Кілмерів

Зміст
Присвята
Розділ перший: НЕ ТІ ДВЕРІ Розділ другий: ДІҐОРІ ТА ЙОГО ДЯДЕЧКО Розділ третій: ЛІС ПОМІЖ СВІТАМИ Розділ четвертий: ДЗВІН ТА МОЛОТ Розділ п'ятий: СКОРБОТНЕ СЛОВО
Розділ шостий: ПЕРШІ НЕПРИЄМНОСТІ ДЯДЕЧКА ЕНДРЮ
Розділ сьомий: ЩО СТАЛОСЯ БІЛЯ ВХІДНИХ ДВЕРЕЙ Розділ восьмий: БІЙКА ПІД ЛІХТАРЕМ Розділ дев’ятий: СТВОРЕННЯ НАРНІЇ
Розділ десятий: ПЕРШИЙ ЖАРТ І РЕШТА ВСІЛЯКИХ ПОДІЙ
Розділ одинадцятий: ДІҐОРІ ТА ЙОГО ДЯДЬКО ОПИНЯЮТЬСЯ В ХАЛЕПІ
Розділ дванадцятий: ПРИГОДИ СУНИЧКИ Розділ тринадцятий: НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ Розділ чотирнадцятий: ЯК ПОСАДИЛИ ДЕРЕВО
Розділ п'ятнадцятий: КІНЕЦЬ ОДНІЄЇ ІСТОРІЇ ТА ПОЧАТОК ІНШИХ
Примітки
Книги серії "Хроніки Нарнії"
Авторські права
Розділ перший
НЕ ТІ ДВЕРІЦя історія сталася бозна-коли, за тих часів, коли ваші бабусі й дідусі ще були малими дітлахами. Це дуже важлива історія, бо в ній ідеться про те, як уперше відкрилися шляхи між землями Нарнії та нашим світом. Тоді містер Шерлок Холмс усе ще мешкав на Бейкер-стріт, а брати й сестри Бастейбли1 шукали скарби на Льюїсгемській дорозі. Нещасні, яким довелося бути хлопчаками в ті часи, мусили щодня носити тісні крохмальні комірці, а у школах, куди вони ходили, дітям зазвичай велося куди гірше, ніж у нинішніх. Натомість їжа тоді була значно кращою; що ж до солодощів, то не стану навіть розповідати, наскільки вони були смаковитими й дешевими, аби вам намарно слинки не текли.
У ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім’я Поллі Пламмер. Вона мешкала в одному з невеличких будиночків, що стояли впритул один до одного, всуціль зліпившись у довжелезнуланку Одного ранку Поллі гуляла в садку за будинком, коли раптом із-за паркану виставилося обличчя незнайомого хлопчика - він видряпався нагору садовою хвірткою. Поллі неабияк здивувалася, бо ж досі в сусідньому домі не було жодних дітей, а лише старий самітник містер Кеттерлі та стара діва місс Кеттерлі, його сестра. Тож Поллі роздивлялася хлопця з неприхованою цікавістю. Лице незнайомця було геть замурзане, ніби він спершу вимастив руки землею, тоді добряче наплакався, а потім витирав сльози брудними долонями. І, якщо бути чесним, майже так усе й було.
Привіт, - сказала Поллі.
Привіт, - відповів хлопчик. - Як тебе звати?
Поллі, - сказала дівчинка. - А тебе?
Діґорі, - відказав той,
Знаєш, у тебе дуже кумедне ім’я, - зауважила Поллі.
Анітрохи не кумедніше за Поллі, - огризнувся хлопчик.
Ще й як кумедніше, - обурилося дівча.
Ні, не кумедніше, - наполягав Діґорі.
Принаймні я вмиваюся, - закопилила губки Поллі. - Тобі б це теж не завадило, особливо після... - і тут вона зупинилася, бо збиралася сказати: “Особливо після того, як ти порюмсав,” але вчасно схаменулася, що це буде зовсім не ввічливо.
Але Діґорі ніби прочитав її думки.
- Добре, я справді плакав! - вигукнув він таким голосом, ніби почувався настільки нещасним, що начхав навіть на те, чи знатиме хтось про його сльози.

Ти б теж плакала, - правив своєї хлопець, - якби все життя прожила за містом, мала свого власного поні й річку внизу за садком, а тоді тебе взяли й запхали до такої мерзенної діри, як ця!
Лондон зовсім не діра, - зашарілася Поллі. Але хлопець вже розійшовся й провадив далі, навіть не зауваживши її слів:
І якби твій батько поїхав до Індії, а ти б мала жити з тіткою та божевільним дядечком (ну от кому таке сподобається?), бо вони доглядають твою маму, яка тяжко хворіє і ось- ось... ось-ось... помре!..
І тут його обличчя скривилося від заледве стримуваних ридань.
Я не знала. Вибач мені, будь ласка, - ніяково мовила Поллі. А тоді, просто щоб не мовчати, та й для того, аби якось пожвавити розмову, запитала:
А що, містер Кеттерлі справді божевільний?
Ну, або він не сповна розуму, - відповів Діґорі, - або тут криється якась таємниця. У нього є кабінет на другому поверсі, й тітка Летті суворо заборонила мені туди навіть зазирати. Це вже саме по собі підозріло, але і це ще не все. Щоразу, як дядько намагається звернутися до мене за столом, тітка затикає йому рота. Каже щось типу: “Ендрю, не займай хлопця” або “Я певна, Діґорі нічого не хоче про це чути”, або ще “Так, Діґорі, може, ти підеш побавишся у садку?”.
А що він хоче тобі сказати?
Не знаю. Йому ніколи не вдавалося до пуття висловитися. Та й це ще не все. Однієї ночі - та ж от цієї ночі, якщо точно - я йшов до себе в кімнату повз горищні сходи (не люблю там ходити, якщо чесно) і, присягаюся, я чув згори моторошний крик.
Може, він там тримає під замком божевільну дружину?
Знаєш, я про це теж думав.
Або підробляє гроші!
А може, він пірат, як отой пан на початку “Острову скарбів”, і переховується від своїх товаришів по команді!
Як захопливо! - сплеснула руками Поллі. - Ніколи б не подумала, що ваш будинок такий цікавий.
Ну, можеш вважати це цікавим, - буркнув Діґорі. - Але, повір мені, ти б вмить передумала, якби мусила там спати. От тобі б сподобалося лежати в темряві й дослухатися, як дядечко Ендрю скрадається коридором до твоєї кімнати? А ще в нього такі жахнющі очі...
Отак заприязнилися Поллі та Діґорі, й оскільки літні канікули тільки починалися, а до моря цього року ніхто з дітей не поїхав, то бачилися вони майже щодня. їхні пригоди почалися переважно через те, що літо видалося як ніколи холодним та дощистим. Тому дітям доводилося шукати якихось домашніх розваг - власне, переважно це були такі ніби домашні експедиції. Просто не віриться, скільки надзвичайного можна знайти у великому будинку, озброївшись згарком свічки, а вже у нескінченному шерезі таких будинків - то й поготів. Ще бозна-коли Поллі, до прикладу, виявила, що на маленькому горищі за дверима стоїть великий баняк із водою, а за ним є загадковий темний закамарок, куди можна запросто заповзти, тільки - нишком. Цей закапелок був наче довгий тунель між цегляною стіною та навскісним дахом; крізь шпарини в даху пробивалися промінці світла. Підлоги не було, тож доводилося стрибати по кроквах, зліплених самим лише крихким тиньком, що на нього стань - і неодмінно опинишся в кімнаті поверхом нижче, провалившись туди прямо крізь стелю. Початок цього тунелю - одразу за баняком із водою - слугував Поллі за печеру контрабандистів. Вона постягувала туди шматки старих паків, поламані сидіння від кухонних стільців та інші речі, якими можна було закласти долівку від крокви до крокви, змайструвавши принаймні щось схоже на справжню підлогу. Поллі ховала в тунелі скриньку з різноманітними скарбами, оповідання, яке вона сама написала, і зазвичай пару яблук напровсяк. Дівчинка часто приходила сюди поласувати імбирним пивом: запилюжені пляшки достоту перетворювали тунель на розбійницьке лігво.

Діґорі вподобав печеру (хоча прочитати оповідання Поллі йому все одно не дозволила б), але не збирався припиняти на цьому їхні досліди.
Слухай, - запитав хлопчик, - а як далеко простягається твій тунель? Тобто він закінчується там, де й самий будинок?
Ні, - відповіла Поллі. - Стінки не сягають самісінького даху, тому тунель іде далі. Не знаю, правда, як далеко.
Виходить, ми можемо пробратися вздовж усіх будинків.
Виходить, можемо, - погодилася Поллі. - І... о! Уяви!
Що?
Ми можемо пробиратися до інших будинків!
Ага, і нехай нас матимуть за грабіжників! Красненько дякую.
Ой, теж мені розумник. Взагалі-то, я мала на увазі будинок одразу поза твоїм.
А що в ньому такого?
Ну, він порожній. Татко каже, там ніхто ніколи не жив, принаймнізвідтоді,як митут.
Що ж, тоді ми просто мусимо туди зазирнути.
Насправді Діґорі був куди більш схвильований, аніж це видавалося з його спокійних та розважливих слів. Бо, ясна річ, він (як, гадаю, і ви, якби опинилися на його місці) миттю подумав, з чого б то будинок могли покинути на такий тривалий час. Поллі це також спало на думку. Звісно, жоден із них не вимовив уголос слово “привиди”. Проте обоє вирішили, що, коли вже ідею виголошено, відмовлятися від такої пригоди було би просто боягузтвом.
Може, подамося туди прямо зараз? - запропонував Діґорі.
Давай, - трохи розгубилася Поллі.
Якщо ти не впевнена, то краще не треба, - сказав хлопчик.
Якщо - ти за, то я з тобою, - зважилася Поллі. - Але як знати, щомивже потрапили з
одного будинку до іншого?
Поміркувавши, діти вирішили вибратися назад на горище та виміряти його кроками з крокви на крокву, аби знати розмір кімнати. Тепер залишалося додати ще з чотири кроки на коридор між двома горищами в будинку Поллі, а тоді стільки ж на кімнату прислуги і на комору, й вони знатимуть довжину всього будинку. Коли ж проминуть цю відстань двічі, то, виходить, опиняться вже за будинком Діґорі. Отже, будь-які двері, що вони там побачать, приведуть їх на горище порожнього будинку.
Та взагалі я навіть і не чекаю, що він дійсно виявиться порожнім, - заявив Діґорі.
А чого ж ти чекаєш? - здивувалася Поллі.
Думаю, хтось потай мешкає там, але виходить і повертається тільки вночі, присвітлюючи собі потаємним ліхтариком. Може, ми навіть натрапимо на банду запеклих злочинців та дістанемо нагороду. Тільки йолопи вірять, що будинок можуть покинути так надовго, хоч він і не приховує жодної таємниці!
Татусь каже, це через каналізацію, - ніяково зауважила Поллі.
Тьху ти! Ці дорослі вічно вигадують свої дурнуваті занудні пояснення, - презирливо скривився Діґорі.
Тепер, коли вони розмовляли на горищі, залитому денним світлом, а не в Печері Контрабандистів, при непевному мерехтінні свічки, думка про привидів у закинутому домі вже не видавалася такою реальною.
Вимірявши кроками горище, вони схопилися за олівці та взялися до розрахунків. Щоправда, спочатку вони отримали геть різні результати, але навіть і та відповідь, що з’явилася після всіх суперечок й узгоджень, навряд чи була цілком слушною. Та, хай там як, діти квапилися розпочати свою експедицію.
Маємо йти тихо-тихо, - прошепотіла Поллі, коли вони знову пролізли за баняк із водою.
Оскільки попереду чекала неабияка пригода, кожен прихопив по свічці (Поллі мала у своїй печері чималенькі запаси цього добра). У тунелі було темно, порохняво, гуляли незатишні протяги, а Поллі та Діґорі стрибали з крокви на крокву в цілковитій тиші, хіба іноді перешіптуючись зауваженнями на кшталт “Зараз ми навпроти твого горища” або “Це десь половина нашого будинку”. На щастя, ніхто з них не зашпортався, свічки не згасли, тож зрештою вони дісталися маленьких дверцят праворуч у цегляному мурі. На дверях не було ані засува, ні клямки, бо, звісно, їх було влаштовано так, аби виходити назовні, а не потрапляти крізь них досередини. Натомість був невеличкий замочок, що сам заклацувався (такі самі часто ставлять зі споду на дверцята шафи, що їх діти напевно подужали б відчинити).
Спробувати? - запитав Діґорі.
Якщо ти - за, то я з тобою, - відповіла Поллі, достоту так само, як перед тим.
Обоє відчували, що загрузають у цій пригоді все глибше й глибше, та все одно не хотіли відступати.
Діґорі насилу відчинив замок, двері розчахнулися і в очі дітям знагла вдарило денне світло. Шоковані, вони заледве усвідомили, що перед ними зовсім не покинуте горище, а цілком облашгована кімната з меблями. Хоча, зараз вона, схоже, була порожня.

Якийсь час панувала мертва тиша, аж поки цікавість Поллі не перемогла обережність. Дівчинка дмухнула на свічку та увійшла до химерної кімнати, тихесенько, як мишеня. Формою кімната, ясна річ, жодним чином не відрізнялася від горища, проте облаштовано її було, ніби вітальню: стіни всуціль забрані полицями, а полиці - захаращені книжками. У каміні палахкотіло полум’я (не забувайте, що літо стояло напрочуд холодне та вологе), а до ґраток підсунули крісло з високою спинкою так, щоб сидіти до вогню лицем. Між кріслом і Поллі, загромадивши собою майже весь простір кімнати, височів стіл, усіяний силою силенною всілякого добра: книжками, грубезними нотатниками, каламарями, перами, сургучем. Серед цієї розмаїтої купи виднів навіть мікроскоп. Але найпершим дівчинка помітила не це, а яскраво-червону дерев’яну тацю з кількома перснями. їх було розкладено до пари: жовтий і зелений, через маленький проміжок - знову жовтий і зелений. Персні були анітрохи не більшими за просту каблучку, а проте миттю впадали в око своєю непересічною яскравістю: найгарніші маленькі сяйливі дрібнички, які лишень можна собі уявити. Якби Поллі була зовсім малою дівчинкою, вона неодмінно б потягла котрийсь із перстеників до рота, як це малюки зазвичай роблять з уподобаними речами.
Тиша в кімнаті аж дзвеніла: здавалося, тільки й чути, що цокання годинника. Але за мить Поллі помітила: тишу порушувало не тільки це. Кімнатою розлягалося тихе, ледь чутне гудіння. Якби тоді вже винайшли пи- лосмоки, дівчинка напевне подумала б, що це десь далеко - кількома кімнатами далі, навіть кількома поверхами нижче, - працює сусідський пилосмок. Але звук, варто зауважити, був приємніший, значно мелодійніший, але ж такий кволий, що годі розчути.
Все гаразд, - мовила Поллі до Діґорі через плече. - Схоже, нікого тут нема.
Хлопець, мружачись на світло, також виліз до кімнати з тунелю - неймовірно
випацяний, як, власне, й сама Поллі.
Мені це все не подобається, - пробуркотів він. - Цей будинок аж ніяк не порожній. Давай-но краще змотаємося звідси, доки ніхто не прийшов.
Як ти думаєш, що це таке? - знічев’я запитала його Поллі у відповідь, тицькаючи пальцем у барвисті перстеники.
Облиш! - простогнав Діґорі. - Чим швидше ми...
Але договорити йому не судилося, бо цієї миті трапилося дещо непередбачуване. Крісло з високою спинкою різко розвернулося, і з ньоґо підвелася - достоту як у різдвяному вертепі вистрибує чорт з-під ляди - моторошна фігура дядька Ендрю. Цей будинок дійсно аж ніяк не був порожнім: діти опинилися вдома у Діґорі, та ще й у загадковому кабінеті його дядька!
Діти нажахано зойкнули хором, усвідомивши свою помилку. Тепер їм здалося, ніби від самого початку було абсолютно зрозуміло, що вони недостатньо далеко відійшли. Дядько Ендрю був хирлявий, довгастий, високий, із ретельно виголеним гостроносим обличчям та неприродно яскравими очима, а ще - зі справжнісінькою копицею сивого волосся на голові. Діґорі просто відібрало мову, бо ж сьогодні дядечко виглядав у сто разів страхітливішим, аніж будь-коли. Поллі злякалася не так сильно, але скоро й вона затремтіла від жаху: дядько Ендрю притьмом перетнув кімнату, причинив двері та повернув ключа в замку. Тоді розвернувся, витріщився на малих своїми нестерпно-яскравими очима і запосмі- хався на всі тридцять два.
Ага! - вигукнув він. - Ось тепер моя ду- репа-сестричка до вас не добереться!
Це було ну геть не схоже на те, як поводяться нормальні дорослі люди. Серце Поллі, здавалося, застрягло їй у горлянці. Вони з Діґорі хутко позадкували до маленьких дверцят, крізь які вдерлися до кабінету. Але дядечко і тут виявився занадто прудким. Миттю вигулькнув позаду і затраснув дверцята, заступивши дітям шлях до відступу. По всьому дивакуватий стариган потер долоні та всмак хруснув суглобами своїх видовжених блідих пальців.
Шалено радий вас бачити, - сказав він. - Двійко діточок - це саме те, чого мені бракувало.
Будь ласочка, містере Кеттерлі, - за- пхинькала Поллі. - Мене скоро покличуть обідати, мені час бігти додому. Випустіть нас, благаю!
Не зараз, - хвацько заперечив дядько Ендрю. - Гріх проґавити таку чудову нагоду. Я саме потребував двійко діточок. Розумієте, я застряг на півдороги у своєму грандіозному експерименті. Я випробував усе на морській свинці, схоже, все працює на славу! Але морська свинка нічого не може розповісти, та й я не можу пояснити їй, як повернутися назад.
Послухайте, дядечко Ендрю, - перервав його Діґорі, - вже справді обідня година, і нас
ось-ось почнуть шукати. Ви маєте нас випустити.
Маю? - здивувався дядечко Ендрю.
Поллі та Діґорі перезирнулися, і, хоча обоє вирішили не казати нічого вголос, їхні погляди означали: “Ну хіба це не жахливо? Треба з ним якось домовитися”.
Якщо ви зараз дозволите нам піти на обід, -"заговорила Поллі улесливо, - ми зможемо повернутися одразу як поїмо.
Ах, ну звідки мені знати, що ви справді повернетесь, - промовив дядечко Ендрю з хитрою посмішкою. А тоді несподівано змінив тему:
т—і•^^о */Т•^•
Еге ж, еге ж, якщо вам дійсно треба йти, то йдіть. Я, в принципі, й не сподівався, що двох молодих людей аж так потішить бесіда з таким старим пеньком.
Він зітхнув і додав:
Ви навіть не уявляєте, яким я буваю самотнім. Ну та вже... Біжіть, обідайте. Але перш, ніж побіжите, я маю для вас подарунок. Не щодня, погодьтеся, до мого старого порохнявого кабінету навідується така мила маленька дівчинка, я б навіть сказав, якщо дозволите, така чарівна юна панянка, як ви.
Поллі замислилася, чи аж такий цей дядько вар’ят2
Любесенька, чи не хотіла б ти собі перстеника? - нахилився дядечко Ендрю до Поллі.
Ви маєте на увазі один з тих чудових жовти* або зелененьких? - засяяла Поллі. - О, вони просто казкові!
Ні, не зелененький, - похитав головою дядько Ендрю. - Боюся, я не можу віддати жоден із зелених. Але я був би щасливий подарувати тобі котрийсь із жовтих - щиросердо. Ходи сюди, поміряєш.
Поллі майже цілком опанувала себе і переконалася, що старенький анітрохи не божевільний; до всього, яскраві каблучки променилися якоюсь дивною принадливою силою. Вона підійшла до таці:
Звісно! Я не проти. О, а тут голосніше гуде! Таке враження, ніби цей звук іде з перснів.
Ну що за кумедна вигадка, дорогенька, - засміявся дядько Ендрю. Його сміх лунаЕ доволі невимушено, але Діґорі помітив на обличчі старого якийсь хижий, майже пожадливий вираз.
Поллі, не роби дурниць! - вигукнув хлопець. - Не чіпай ці штуки!
Але запізно. Коли Діґорі закричав, рука дівчинки вже торкнулася одного з дивних перснів. Тієї ж миті, без найменшого спалаху, шуму або ще чогось такого, Поллі зникла. Діґорі та дядько Ендрю залишилися в кімнаті самі.
Розділ другий
ДІҐОРІ ТА ЙОГО ДЯДЕЧКО
Це було так несподівано й настільки взагалі ні на що не схоже, навіть на страшний сон, що Діґорі загорлав не своїм голосом, але вмить відчув дядькову долоню на своєму роззявленому роті.
Навіть не потикайся! - просичав той хлопцеві на вухо. - Почнеш горлопанити - почує твоя мамуня. А ти ж знаєш, чим для неї може закінчитися переляк.
Як Діґорі потім зізнавався, його тоді мало не знудило від ницості дядькового шантажу. Але кричати він, ясна річ, більше не став.
Отак воно краще, - мовив дядько Енд- рю. - Мабуть, ти просто на хвильку втратив контроль. Це й справді шокує, коли вперше на власні очі бачиш, як людина зникає невідь- куди. Я сам ледь не зомлів, коли однієї ночі побачив, як моя піддослідна морська свинка буквально розчинилася в повітрі.
Це було тоді, як ви кричали? - поцікавився Діґорі.
О, то ти чув? Сподіваюся, ти не шпигуєш за мною, мій хлопчику?
Ні, не шпигую, - обурено зашарівся Діґорі. - Але що ж таки сталося з Поллі?
Привітай мене, мій дорогенький, - виголосив дядько, радісно потираючи руки. - Мій дослід увінчався успіхом. Дівчинка щезла... зникла... взагалі з нашого світу!
Що ви з нею зробили?
Я відіслав її... що ж... у певне інше місце.
Це тобто як? - не зрозумів Діґорі.
Дядечко Ендрю сказав, умощуючись у кріслі:
Г аразд, я тобі все розповім. Може, ти колись чув про стареньку місіс Ляфей?
Це моя двоюрідна бабця, чи щось таке? - згадав Діґорі.
Не зовсім так, - сказав дядько Ендрю. - Вона була моєю хрещеною матір’ю. Це її фото, там, на стіні.
Діґорі роззирнувся і побачив потьмянілу світлину із зображеною на ній старенькою жінкою в капелюшку І тут пригадалося: колись він уже бачив фото цієї пані - у прадавньому комоді, ще вдома, за містом. Тоді він ще запитав маму, хто це, і, схоже, матері не надто кортіло розмовляти на цю тему Обличчя старої було не дуже приємним, хоча, як подумав Діґорі, на тих старих знімках нічого до пуття не розбереш
З нею... з нею щось було не так, правда, дядьку Ендрю?
Ну, - захихотів дядько Ендрю, - треба спочатку розібратися, що ти вважаєш “не таким”. Зазвичай люди занадто обмежено мислять. Вона справді стала дуже дивною з віком. Робила чимало дурниць. Тому її і замкнули.
У божевільні, ви хочете сказати?
О, ні, ні, ні, - вражено захитав головою дядько. - Нічого такого. Тільки у в’язниці.
Ого! - здивувався Діґорі. - Що ж вона такого скоїла?
Ах, нещасна жінка, - зітхнув дядько Ендрю. - Вона була дуже нерозважливою. Та багатенько чого скоїла. Не будемо занурюватися у подробиці. Вона завжди була до мене приязною.
Але стривайте, який стосунок це має до того, що сталося з Поллі? Я хочу, щоб ви...
На все свій час, мій хлопчику, - перервав його дядько Ендрю. - Отож, стареньку місіс Ляфей випустили незадовго до її смерті, і я був одним з тих небагатьох, кого вона допустила до свого смертного ложа. Розумієш, вона дуже не любила пересічних, темних людей. Я й сам їх не люблю. Проте я цікавився тими ж речами, що й вона, тож усього за кілька днів до смерті хрещена звеліла мені зазирнути до старовинного бюро в її будинку, відчинити потаємну шухлядку, знайти там і принести їй маленьку скриньку Тільки-но я торкнувся цієї скриньки, одразу ж відчув поколювання в пучках пальців і зрозумів: я тримаю в руках велику таємницю. Хрещена віддала мені ту скриньку й видерла з моїх вуст обіцянку: щойно вона помре, я спалю скриньку - замкненою та з усіма пошанами. Обіцянки я не дотримав.
Що ж, це було дуже мерзотно з вашого боку, - скривився Діґорі.
Мерзотно? - здивовано звів брову дядько Ендрю. - О, зрозуміло. Ти хочеш сказати, що маленькі хлопчики мусять виконувати свої обіцянки. Щира правда: я переконаний, це чесно та гідно поваги, і дуже радий, що тебе цьому навчили. Але ти, звісно, повинен розуміти: правила такого штибу, якими б чудовими не видавалися вони маленьким хлопчикам... і прислузі... і жінкам... та що там, людям взагалі!., аж ніяк не влаштовують палких студентів, великих мислителів та мудреців. Ні, Діґорі. Люди мого типу, які володіють потаємним знанням, вільні від цих загальних правил так само, як і позбавлені пересічних насолод. Нам, мій хлопчику, випала велична і самотня доля.

У цю мить дядько Ендрю виглядав таким хоробрим, шляхетним і загадковим, що на хвильку Діґорі здалося, ніби той дійсно каже щось добре та правильне. Але тут хлопцеві пригадалася потворна гримаса на дядьковому обличчі за мить до зникнення Поллі. Раптово Діґорі побачив справжню сутність дядечкових урочистих розумувань. “Усе це означає тільки одне,” - подумав хлопчик, - “йому кортить робити все, що заманеться, та володіти всім, чого запрагнеться”.
Звісно, - поміж тим провадив далі дядько Ендрю, - довгий час я не наважувався відчинити скриньку, бо ж знав: вона може чаїти в робі щось дуже небезпечне. Адже моя хрещена мати була вельми незвичайною жінкою. Власне, справа полягає вдому, що вона була однією з останніх смертних у нашій країні, в чиїх жилах текла чаклунська кров. Місіс Ляфей казала, що свого часу знала ще двох: одну герцогиню й одну прибиральницю, котра заробляла на життя по заможних маєтках. Насправді, Діґорі, зараз ти, можливо, розмовляєш з останньою людиною, котра дійсно мала фею- хрещену Ось так! Тобі буде що згадати, коли й до тебе постукає старість.
“Впевнений на всі сто, це була зла фея,” - подумав Діґорі, а вголос таки докинув:
Але що ж із Поллі?
Та чого ти вчепився до цієї дрібнички! - роздратувався дядько Ендрю. - Ніби в цьому суть питання! Найпершим моїм завданням було, ясна річ, уважно дослідити саму скриньку Вона була дуже древньою, а моїх знань вистачало на те, щоби впевнено твердити: ця річ не є грецькою, давньоєгипетською, вавілонською, хетською3 або китайською. Вона була старшою за всі ці культури. Ах.., який це був славнопам’ятний день, коли я нарешті дійшов істини! Скринька була з Атлан- тиди, вона потрапила в наші дні з цього загубленого острова. Отож, вона була безліччю віків старшою за всі пам’ятки кам’яної доби, що їх ці жалюгідні землерийці познаходили в Європі. Не груба, неоковирна й незграбна, як усі ті знахідки, бо ще до початку літочислення Атлантида вже була величним містом із палацами, храмами та вченими людьми.
Він замовк ненадовго, ніби чекав, що зараз Діґорі щось скаже. Але хлопець із кожною хвилиною відчував до дядька дедалі потужнішу відразу, тож не сказав нічого.
Тим часом, - продовжив дядько Ендрю, - я'різними шляхами (не думаю, що про них варто розповідати дитині) дізнався чимало про магію взагалі. У мене почало складатися чіткіше уявлення про те, що саме могло зберігатися в скриньці. За допомогою різних дослідів я виокремив найможпивіші варіанти. Мені довелося ручкатися... ну... зі збіса дивними людьми, пережити багато неприємних моментів. Саме тоді я посивів. Неможливо стати чаклуном заввиграшки. Зрештою моє здоров’я було підірване, та я видужав. І тепер я знав напевно.
Хоча ніхто їх не міг підслухати, дядько Енд- рю нахилився вперед і майже прошепотів:
У скриньці з Атлантиди було щось, що потрапило з іншого світу до нашого тоді, як він тільки-но зародився.
Що ж це було? - запитав Діґорі, мимоволі заінтригований.
Просто пил, - відповів дядько Ендрю. - Чудовий, сухий пил. Нема на що й дивитися. Не надто захопливий результат багаторічної тяжкої праці, скажеш ти. Ах, та коли я глянув на той порох (і, до слова, дуже постарався не торкати його) і подумав про те, що кожна його порошинка колись була частиною іншого світу... зрозумій, я не маю на увазі іншу планету, бо це теж усього лише - місце у нашому власному світі, якого ти можеш дістатися, якщо досить далеко зануришся... але насправді Інакший Світ... інакша сутність, інакший космос... місце, куди тобі не потрапити, навіть якщо мандруватимеш крізь наш Всесвіт цілу вічність... світ, сягнути якого можна лишень за допомогою магії... о, так! - і дядько Ендрю настільки захоплено потер долоні, аж суглоби пальців сухо тріснули, мовби вибухнули маленькі феєрверки.

Я знав, - продовжив дядько Ендрю, - якщо цьому пилові надати певного вигляду, він зможе перенести людину в те місце, звідки примандрував сам. Але підібрати правильну форму було збіса важко. Усі перші досліди провалилися один за одним. Я проводив їх на морських свинках. Деякі з них просто помирали, деякі вибухали, наче маленькі бомбочки...
Як же це жорстоко й огидно! - вигукнув обурений Діґорі, свого часу він сам вдома тримав морську свинку.
Чого ти весь час відволікаєшся від суті? - роздратовано буркнув дядько Ендрю. - Тварини для цього й були призначені. Я сам їх купив. Отож... де там я зупинився? О, згадав. Врешті-решт мені пощастило зробити з пилу кільця - оті, жовті. І тут виникло нове ускладнення. Я був абсолютно певний, що жовтий перстень перенесе будь-яку істоту до Іншого Світу, варто лишень його торкнутися. Але яка з того користь, якщо я не можу перенести цю істоту назад і дізнатися, що ж там, в іншому Всесвіті?
Що ж тепер зі свинками? - перейнявся Діґорі. - Це ж жахливо, якщо вони потрапили туди і не можуть повернутися назад!
Ти весь час дивишся на речі з хибного боку! - остаточно обурився дядько Ендрю. -
Невже ти не розумієш, що все це - грандіозний експеримент? Я посилав піддослідних до Іншого Світу з однією-єдиною метою: з’ясувати - який він!
То чого ж ви не подалися туди самі?
Навряд чи Діґорі колись бачив, настільки здивовану та ображену людину, як дядько Ендрю після цього нехитрого запитання.
Я? Сам? - вигукнув він. - Хлопчина геть з’їхав з глузду! У моєму-то віці, з моїм здоров’ям наважитися на потрясіння та небезпеки миттєвого стрибка в інший світ? За все життя не чув нічого безглуздішого! Ти хоч сам подумав, що сказав? Поміркуй тверезо, що означає Інший Світ: на тебе там може чекати будь-що, будь-що!
Ясна річ, ви вирішили, що краще послати туди Поллі, - промовив Діґорі. Його щоки пашіли від люті.
Єдине, що я можу сказати, - додав за хвильку він, - хоч ви мені й дядько, але повелися як справжнісінький боягуз, закинувши маленьку дівчинку туди, куди не наважилися податися самі!
Ану замовкніть, містере! - гарикнув дядько Ендрю, ляснувши рукою по столі. - Я не дозволю якомусь малому шмаркатому школярикові розмовляти зі мною таким тоном! Ти нічого не второпав. Я видатний вчений, маг, я науковець, що провадить експеримент. Авжеж, я потребую піддослідних. Чорт забирай, може, ти звелиш мені ще й у морських свинок питатися дозволу, перш ніж їх задіяти?! Велике знання ніколи не дається без жертв. Але казати, щоб я подався туди сам, - просто божевілля! Це ж все одно, що вимагати від генерала битися, наче простий солдафон! А якби я загинув, що сталося б із працею усього мого життя?
О, досить вже патякати! - не витримав Діґорі. - Ви збираєтеся повернути Поллі?
Я саме хотів сказати, коли ти так грубо мене перервав, - відповів дядько Ендрю, - що врешті-решт я знайшов спосіб повернутися назад. Це можна зробити за допомогою зеленого персня.
Але ж Поллі не має зеленого персня!
Ні, не має, - зловтішно запосміхався дядько Ендрю.
То вона не зможе повернутися? - закричав Діґорі. - Та ж ви її все одно що вбили!
Вона зможе повернутися, - заперечив дядько, - якщо хтось ще подасться вслід за нею, вдягнувши жовтого перстеника та маючи при собі два зелених, одного для себе та одного для неї.
Тепер вже Діґорі ясно побачив, до якої пастки він втрапив, і витріщився на дядька, роззявивши рота, не в змозі вимовити ані слова. Його обличчя геть сполотніло.
Я сподіваюся, - продовжив за мить дядько Ендрю гучним та владним голосом, достоту як ідеальний дядечко, що застерігає любого небожа і дає йому важливу пораду, - я сподіваюся, що ти не задкуватимеш. Я був би жахливо розчарований, якби хтось із нашої родини виявився недостатньо хоробрим та шляхетним, аби прийти на допомогу до... е-е... юної панянки, що потрапила в біду.
О, помовчали б уже! - обурився Діґорі. - Якби ви були шляхетним і таке інше, то пішли б самі. Та я напевне знаю, що ви не підете. Гаразд. Я бачу, йти доведеться мені. Ви справжній покидьок. Думаю, ви навмисне все так спланували, щоби Поллі знічев’я потрапила туди, а я пішов за нею слідом.
Авжеж! - погодився дядько Ендрю з огидною усмішечкою.
Чудово. Я піду. Але спершу мені дуже кортить сказати вам таке: до сьогодні я не вірив у жодну магію. Тепер я бачу, що вона існує. Якщо це так, то можливо, що й усі старі казки є більш чи менш правдивими історіями. А ви - просто мерзотний, жорстокий чаклун із тих, що в казках. Що ж, принаймні я ніколи не читав історії, наприкінці якої такі люди не поплатилися б за свої злодіяння, тож присягаюся, ви також отримаєте своє. Ви на це заслуговуєте.
З усього, що сказав Діґорі, схоже, тільки ця фраза й досягла мети. Дядько Ендрю здригнувся, і на його обличчі відбився такий нелюдський жах, що, яким би негідником він не був, його мржна було тільки пожаліти. Та за мить він опанував себе і мовив зі штучним смішком:
Так, так, думаю, це дуже природні для дитини міркування... особливо для хлопчика, що виріс серед жінок, як ось ти. Бабусині казочки, еге ж? Не думаю, що тобі варто непокоїтися через мою безпеку, Діґорі. Краще потурбуйся про безпеку своєї маленької подружки. Вона вже давненько пішла. Якщо За Межею існує якась небезпека... що ж, було б дуже прикро запізнитися усього на хвильку...
Ніби вас це обходить! - люто просичав Діґорі. - Але мене вже нудить з вашої балаканини. Що там я маю зробити?
Тобі слід навчитися стримувати свої почуття, мій хлопчику, - холодно промовив дядько Ендрю. - Інакше виростеш таким, як твоя тітка Летті. Ну та вже. Слухай мене уважно.
Він підвівся, натягнув рукавиці та підійшов до таці з перснями.
. - Вони діють лише тоді, - сказав дядько Ендрю, - коли безпосередньо торкаються твоєї шкіри. У рукавицях я можу спокійно брати їх - як от зараз - і нічогісінько не відбувається. Якщо ти покладеш персня до кишені, також нічого не станеться, але дивися, щоб не запхати до кишені руки та не торкнутися персня випадково. Тієї ж миті, як ти торкаєшся жовтого персня, ти зникаєш із цього світу. Коли ж ти перебуваєш в Іншому Світі, то гадаю... звісно, це досі не випробувано, але я думаю... торкнувши зеленого перстеника, ти зникнеш з того світу та... мені так здається... з’явишся в цьому. Отже, я беру ці два зелених персня і вкидаю до твоєї правої кишені. Добре затям собі, у якій кишені вони лежать. Один для тебе й один для дівчинки. А тепер візьми один жовтий для себе. Якби я був на твоєму місці, то вдяг би його на палець. Так ти навряд чи його впустиш.
Діґорі вже майже взяв жовту каблучку, коли раптом зупинився.
Слухайте, - сказав він, - а як же мама? Що, як вона запитає, куди я подівся?
Ну, чим швидше підеш, тим швидше повернешся, - весело відказав дядько Ендрю.
Але ж ви навіть не впевнені, чи повернусь я взагалі!
Дядько Ендрю стенув плечима, підійшов до дверей, відімкнув їх, розчахнув навстіж та сказав:
Що ж, чудово. Можеш іти обідати. Залиш маленьку дівчинку на поталу диким звірям, або хай вона втопиться, чи помре з голоду в тому Іншому Світі, або - у найкращому випадку - просто загубиться там, якщо тобі це до душі. Мені байдуже. Мабуть, справді буде краще забігти після чаю до місіс Пламмер і повідомити її, що вона більше ніколи не побачить доньку, бо ти злякався вдягти на себе перстеника.
Клянуся Богом, - затято вигукнув Діґорі, - я б віддав усе, аби стати досить великим, щоби розчерепити твою макітру!
Тоді защепнув куртку на всі ґудзики, глибоко вдихнув і взявся за каблучку І подумав, як часто думав і пізніше, що іншого вибору просто не було.
Розділ третій
ЛІС ПОМІЖ СВІТАМИ
Дядько Ендрю разом зі своїм кабінетом вмить зник з очей. На якусь хвильку все змішалося, а потім Діґорі побачив угорі зеленкувате світло й темряву під ногами. Все було якось дивно: він ніде не стояв, не сидів й не лежав, його тіла взагалі нічого не торкалося. “Мабуть, я у воді,” - подумав Діґорі. - “Або під водою”. На мить він злякався цієї думки, але вжахнутися не встиг, бо відчув, що рухається вгору. Несподівано голова Діґорі виринула на повітря, і він щосили ґючав видряпуватися з води на порослу травою землю довкола тієї водойми. Звівшись на рівні, хлопець із подивом зауважив, що вода з нього не тече і що він навіть не відсапується, як годиться людині, котра щойно виринула з глибини. Одяг Діґорі був абсолютно сухим. Хлопець стояв на краю озерця - крихітного, не більш як десять футів4 від берега до берега - прямо посеред лісу. Довкола щільно росли дерева з таким буйним листям, що поміж крони навіть не проглядало небо. І єдино лише зелені промені крізь просвічене сонцем листя сягали землі. Та вгорі, понад деревами, напевно, сонце світило потужно, бо це зеленаве сяйво було яскравим і теплим. Це був найзатишніший ліс, який тільки можна собі уявити. Не було ані птахів, ані комах, ані тварин, бодай вітру. Здавалося, ще трохи - і почуєш як ростуть дерева. Окрім озерця, звідки Діґорі щойно вибрався, щокілька ярдів5 довкруж, скільки сягав зір, порозкинулося десятки інших. Було майже чутно, як дерева п’ють із них воду своїми коренями. Це був животрепетний ліс. Коли Діґорі пізніше намагався його змалювати, то завжди казав: “Це було розкішне місце; ситне, мовби кекс із родзинками”. Найдивнішим було те, що навіть до пуття не роззирнувшись, Діґорі майже забув, як сюди потрапив. Принаймні він більше не думав ані про Поллі, ані про дядька Ендрю, бодай про свою маму. Хлопець не був наляканим, чи враженим, або здивованим. Якби хтось запитав його: “Звідки ти прибув?”, то Діґорі, мабуть, сказав би: “Та я завжди був тут”. Відчуття панувало саме таке, ніби ти зроду-віку перебував у цьому місці й жодного разу не знудився, хоча анічогісінько не відбувалося. Багато років по тому Діґорі казав: “Це не те місце, де відбуваються різні речі. Дерева ростуть собі, оце й усе”.
Діґорі довго розглядав ліс, аж нарешті помітив дівчинку, що лежала горілиць під одним із дерев у кількох ярдах від нього. Її очі були майже цілком заплющеними, але не уповні завмерлими, ніби вона ось-ось мала прокинутися. Тож Діґорі тривалий час просто незворушно стояв і дивився на дівчинку. Нарешті вона розплющила очі, глянула на хлопця і також довго й безмовно дивилася на нього. Тоді заговорила сонним, розманіженим голосом:
Мені здається, я тебе вже десь бачила.
Схоже, мені теж так здається, - сказав Діґорі. - Ти тут давно?

О, завжди! - запевнила дівчинка. - Принаймні... не знаю... дуже багато часу.
Я так само, - погодився Діґорі.
Ні, ти не так само, - похитала головою дівчинка. - Я щойно бачила, як ти виліз он з того озерця.
Дійсно, мабуть, я звідти й виліз, - припустив спантеличений Діґорі. - Геть забувся.
Обоє надовго поринули у мовчанку.
Послухай, - сказала дівчинка згодом, - цікаво, чи ми справді бачилися раніше? У мене була якась думка... ніби картинка в моїй голові... про хлопчика й дівчинку, схожих на нас... які живуть десь далеко зовсім інакшим життям... і щось там роблять. Може, це був тільки сон.
Здається, я теж бачив цей сон, - відповів Діґорі. - Там були хлопчик і дівчинка, що сусідили... і ще якась подорож кроквами. Пам’ятаю, лице дівчинки було замурзаним.
Ти нічого не плутаєш? У моєму сні зашмаркану мармизу мав саме хлопчик.
Я не пам’ятаю, яке в хлопця було обличчя, - похнюпився Діґорі, а тоді додав:
Агов! Що це таке?
Ти ба! Це ж морська свинка! - трохи пожвавішала дівчинка.
І справді гладенька морська свинка діловито нишпорила в траві. Черевце свинки було перев’язано стрічкою з жовтим перстеником на кінці.
Дивись! Дивись-но! - загорлав Діґорі. - На ній каблучка! І глянь - у тебе на пальці така сама. І в мене теж!
Дівчинка сіла, нарешті дісно зацікавлена. Вони стали пильно вдивлятися одне в одного, силуючись бодай щось пригадати. І раптом, в одну й ту саму мить, вона вигукнула: “Містер Кеттерлі!” а він: “Дядько Ендрю!”, і обидвоє згадали, хто вони такі та що з ними сталося. Без угаву проторохтівши кілька хвилин, діти нарешті розставили все на свої місця. Діґорі переповів, яким підступним виявився дядько Ендрю.
Що робитимемо тепер? - спитала Поллі. - Заберемо морську свинку та подамося додому?
Та куди нам квапитися? - відказав Діґорі, позіхаючи на весь рот.
Я думаю, є куди, - наполягала Поллі. - Це місце занадто спокійне. Таке... таке дрімотне. Ти вже майже спиш. Якщо ми зараз піддамося, то залишимося лежати й дрімати тут назавжди.
Тут просто чудово, - зітхнув Діґорі.
Нічого не станеться, якщо ми її залишимо. Вона тут цілком щаслива, а вдома твій дядечко тільки й може, що заподіяти сердезі якесь лихо.
- Так, тут чудово, - погодилася Поллі. - Але нам треба повертатися.
І, підвівшись, вона почала тихцем підкрадатися до морської V свинки. Але раптом Л
передумала:

Готовий заприсягтися, що так воно й буде, - сказав Діґорі. - Подивитись хоча б на те, як він позбиткувався з нас. До речі, а як нам потрапити назад?
Думаю, треба знову залізти в озерце.
Вони підійшли, зупинилися пліч-о-пліч біля води, задивившись на гладеньку, мов дзеркало, водойму Поверхня мінилася відбиттями буйного зеленого галуззя, і тому озерце здавалося непроглядно глибоким.
Ми не маємо купальних костюмів, - сказала Поллі.
Дурненька, навіщо вони нам? - здивувався Діґорі. - Поліземо туди прямо в одязі. Хіба ти не помітила, що дорогою сюди нічого не вимокло?
Ти вмієш плавати?
Трохи. А ти?
Ну... не дуже.
Не думаю, що нам конче потрібно плисти, - зауважив Діґорі. - Ми ж просто хочемо потрапити донизу, еге ж?
Не те щоб хтось із них був у захваті від перспективи взяти й шубовснути у цей ставочок, але обидвоє мужньо промовчали. Діти взялися за руки, гукнули: “Один - два - три - ГАЙДА!” - і стрибнули вперед. Бурхливо плюснуло водою. Ясна річ, діти міцно позаплющували очі, тож коли вони наважилися глянути, знагла виявили, що досі стовбичать посеред зеленого лісу, тримаючись за руки, а вода заледве доходить їм до кісточок. Озерце виявилося калюжкою не більше кількох дюймів6 завглибшки. Здіймаючи ногами бризки, діти знову вибралися на сухе.
Що ж не так? - збентежено промовила Поллі; проте не так сполохано, як ви очікували, бо ж у цьому лісі важко було по-справжньому налякатись. Це місце було занадто спокійним.
О! Допетрав! - підкинувся Діґорі. - Звісно, воно не діятиме. Ми ж досі у своїх жовтих перстениках, а вони призначені для подорожі за межі нашого світу Додому повертають зелені. Треба їх поміняти. У тебе є кишені? Чудово. Поклади жовте кільце до лівої. У мене ( два зелених персня. Тримай, оце тобі.
Вони вдягли зелені кільця та повернулися до калюжки. Але, перш ніж знову спробувати стрибнути, Діґорі вкляк на місці і видав довге здивоване “О-о-о!”.
Що сталося? - занепокоїлася Поллі.
Мені щойно спало на думку дещо справді неймовірне, - зачудовано мовив Діґорі. - Чим є всі калюжі?
Це ти про що?
Дивися, якщо ми можемо повернутися до нашого світу, стрибнувши в цю калюжу, то чи не можемо ми потрапити деінде, стрибаючи в інші? Можливо, на дні кожної знаходиться
інший світ.
Але я думала, що ми вже в Іншому Світі цього твого дядечка Ендрю, чи в Іншому Місці, чи як він там його називав. Хіба ти не казав...
О, цей хвалько дядечко Ендрю! - перервав її Діґорі. - Не вірю, що він дійсно на цьому знається. Йому ніколи не ставало духу податися сюди самому. Він говорив тільки про один Інший Світ. А що, як їх десятки?
Хочеш сказати, цей ліс може бути тільки одним з них?
Ні, я взагалі не думаю, що цей ліс є світом. Думаю, це просто якесь проміжне місце.
Поллі виглядала геть спантеличеною.
Невже не зрозуміло? - здивувався Діґорі. - Ні, ти послухай. Згадай наш з тобою тунельна горищі, там, вдома. Це ж не кімната в котромусь із будинків. Насправді він взагалі не є частиною жодного з них. Але якщо ти знаходишся в тунелі, то можеш піти вздовж нього і пробратися до будь-якого з тих сусідніх будинків. Може, і цей ліс є чимось схожим: місцем, яке не належить жодному зі світів, але якщо вже ти сюди дістався, то звідси можеш потрапити до кожного з решти!
Що ж, навіть, якщо справді можеш... - почала було Поллі, але Діґорі провадив так, ніби навіть не чув її.
І звісно, це все пояснює! - проголосив він. - Ось чому тут так тихо і сонно. Тут ніколи нічого не відбувається. Достоту як удома. У будинках люди говорять, їдять, щось роблять. А в проміжних місцях не відбувається геть нічого: за стінками і понад стелями, попід долівками, і у нашому тунелі також! Та коли виходиш із нашого тунелю, можеш опинитися в будь-якому домі. Думаю, що з цього місця ми залюбки можемо потрапити до самісінького Будь-Куди! Нам зовсім не обов’язково стрибати в ту саму калюжу, якою ми сюди дісталися. Принаймні не обов’язково прямо зараз.
Ліс Поміж Світами... - мрійливо сказала Поллі. - Непогано звучить.
Ходімо, - нетерпляче гукнув Діґорі. - Яку калюжу спробуємо?
Чекай, - зупинила його дівчинка. - Я і не подумаю лізти в жодну з калюж, доки ми не переконаємося, що зможемо повернутися додому цією. Ми ж і досі не знаємо, чи це насправді працює.
Авжеж, - сказав Діґорі, - і нехай нас упіймає дядько Ендрю та відбере наші персні, перш ніж ми встигнемо потрапити хоч у якусь пригоду. Красно дякую.
Чи не могли б ми хоч трохи спуститися в нашу калюжу? - наполягала Поллі. - Просто щоби пересвідчитися, що все працює. Якщо побачимо, що все добре, швиденько поміняємо перстеники й повернемося сюди раніше, ніж опинимося в кабінеті містера Кеттерлі.
Але чи вдасться нам пройти лише частину шляху?
Ну, принаймні на підйом знадобився певний час. Думаю, що зі зворотнім шляхом буде так само.
Діґорі ще довго впирався, перш ніж погодитися, але врешті-решт мав таки пристати на цю думку, бо Поллі навідсіч відмовилася досліджувати нові світи, доки не переконається, що зуміє повернутися до свого власного. Вона була не менш сміливою за Діґорі, коли йшлося про якісь небезпеки (ну, хіба що окрім ос), але її не так вже і захоплювали пошуки різних таємничих речей, що про них досі ніхто не мав жодного уявлення. А Діґорі був з тих людей, що воліють знати все на світі, й коли він виріс, то став отим славнозвісним професором Кірком, про якого йдеться у наступних книжках.
Після тривалих і бурхливих дебатів діти нарешті вирішили вдягти свої зелені персні (“Так безпечніше,” - сказав Діґорі, - “бо потім не згадаєш які з них які”), взялися за руки і стрибнули. Але щойно вони почали нібито повертатися до кабінету дядька Ендрю або навіть до свого світу взагалі, Поллі вигукнула: “Міняй!”, і вони притьмом стягли з себе зелені персні, а натомість вдягли жовті. Діґорі кортіло самому скомандувати “Міняй!”, але Поллі б ніколи на це не погодилася. Вони знову вдягли зелені, взялися за руки і ще раз прокричали: “Раз - два - три - ГАЙДА!”. Цього разу все спрацювало. Непросто пояснити, що саме відчували діти, адже все відбулося так швидко. Спочатку в чорному небі закрутилися якісь яскраві вогні; Діґорі стверджував, що це були зорі, і навіть присягався пізніше, що майже впритул бачив Юпітер - так близько, аж зміг роздивитися його супутник. Але вмить вогні змінилися довгими шерегами дахів, увінчаних димарями, діти несподівано угледіли Собор Святого Павла і зрозуміли, що дивляться на Лондон. Якимсь дивом стіни будинків проглядалися наскрізно. Зрештою перед очима Поллі й Діґорі постала розмита постать дядька Ендрю, яка, швидко розтуманюючись, з кожною секундою все ясйішала та чіткішала, ніби входила у фокус. Проте, перш ніж дядько остаточно матеріалізувався, Поллі гукнула: “Міняй!”, і вони знову змінили персні, наш світ розчинився, мов примара, а зеленаве світло дедалі набувало яскравості, аж поки голови дітей не виринули з води і вони не видряпалися на берег.
Ну от! - вигукнув Діґорі. - Все пройшло чудово. Настав час пригод! До наших послуг - будь-яка калюжа. Ходімо, випробуємо ось цю.
Стривай! - крикнула Поллі. - Ми що, ніяк не позначимо нашу?
Вони витріщилися одне на одного і геть зблідли, второпавши, яку непоправну дурню збирався щойно зробити Діґорі. Бо ж на калюжах у лісі, ясна річ, не було ніяких номерів, усі вони були однаковісінькі, і дерева також були тотожними, отже, якби друзі подалися від калюжі, що веде до нашого світу, не позначивши її, то не мали б й одного шансу зі ста колись знайти її знову Діґорі аж руки трусилися, коли він розкладав кишенькового ножа і вирізав довгу смугу дерну обіч води. Запашна земля мала насичений, червонясто-брунатний колір, тож знак чудово вирізнявся на тлі рясної зелені.
Як добре, що хоч один з нас має голову на плечах, - зауважила Поллі.
Гаразд, тільки не треба мені баляндра- сити про це півдня, - буркнув Діґорі. - Ходімо, хочу нарешті глянути, що там у інших калюжах.
І Поллі відповіла йому ще гостріше, і отримала у відповідь щось навіть більш ущипливе, і вони чубилися кілька хвилин, але було б не надто розумно про все це детально писати. Краще одразу перейдемо до моменту, коли діти, заледве тамуючи стукіт сердець у грудях, з переляканими обличчями зупинилися на краю незнайомої калюжі, вдягли жовті персні, взялися за руки і знову гукнули: “Один — два - три - ГАЙДА!”. Оглушливо плюхнуло, і знову щось не спрацювало. Це також була лишень маленька калюжка. Замість потрапити до іншого світу, вони просто промочили ноги та забрьохалися по вуха - цього ранку вже вдруге (якщо тільки це був ранок, бо, схоже, у Лісі Поміж Світами панував один і той самий час).
Чорт його забирай! - вигукнув спересердя Діґорі. - Ну що знову не так? Ми вдягли на себе жовті персні, все як має бути. Він же сказав, що жовті - для подорожей назовні.
Насправді ж дядько Ендрю, котрий і знати не знав про якийсь там Ліс Поміж Світами, мав цілковито хибне уявлення про те, як діють його персні. Жовтий не годився для подорожей назовні так само, як і зелений - для подорожей додому; принаймні не в такий спосіб, як дядько це собі уявляв. Матеріал, з якого персні було зроблено, походив з Лісу Речовина у жовтих мала силу приносити когось туди; це була субстанція, що прагла повернутися до рідного місця поміж світами. А от матеріал зелених перснів, навпаки, прагнув помандрувати звідти, тому зелений перстеник міг вивести свого господаря з Лісу до котрогось зі світів. Ви зрозуміли, дядько Ендрю, як і більшість чаклунів, мав справу з речами, яких не розумів до пуття. Звісно, Діґорі вповні не усвідомлював істинну дію персніЕ ані тоді, ані ще довго по всьому. Але обговорюючи з Поллі, як їм далі бути, він запропонував спробувати на цій новій калюжі зелені каблучки просто з цікавості. “Якщо ти - за, то я з тобою,” - сказала тоді Поллі. Але насправді вона сказала так тому, що десь глибоко-глибоко, в найдальшому, закапелочку своєї душі, була абсолютно впевнена: в новій калюжі жодне з перснів не працюватиме взагалі, тож єдине, чого можна було боятися, то це наступного грандіозного плюху Не можу сказати напевно, що й Діґорі не мав такого передчуття. Та, хай там як, коли обидвоє вдягли зелені перстеники, підішли до краю води та взялися за руки, вони були значно веселішими і значно менш приголомшеними, аніж спершу.
Один! Два! Три! ГАЙДА! - закричав Діґорі.
І вони стрибнули.
Розділ четвертий ДЗВІН ТА МОЛОТТепер магія не підлягала жодним сумнівам. Поллі й Діґорі падали й падали долу, спершу крізь темряву, тоді крізь веремію примарних силуетів, які могли бути чим завгодно. Довкола розвиднювалося. Зрештою діти несподівано відчули тверду землю під ногами. За мить навкруги проясніло й вони змогли роззирнутися.
Що за химерне місце! - мовив Діґорі.
Мені тут не подобається, - прошепотіла Поллі, і голос її трохи затремтів.
Насамперед незвичайне світло впало їм в око. Це не скидалося на сонячне сяйво чи на
електричне освітлення, на світло ліхтаря, свічок, чи взагалі щось колись бачене. Червонясто-похмуре безрадісне світло, бездоганно рівне, без щонайменшого мерехтіння. Діти стояли на рівнім брукові, а довкола височіли будівлі. Даху над головою не було, тож виглядало, ніби вони опинилися десь на кшталт ґанку Небо налилося дивовижною чорно- синьою темрявою. Якби ви побачили цей морок, то невимовно здивувалися б, як під таким небом взагалі з’явилося бодай якесь світло.
Ну й кумедна в них тут погодка, - гмикнув Діґорі. - Цікаво ж буде, якщо нам потрафило прибути прямісінько перед бурею або ж затемненням.
Мені тут не подобається, - повторила Поллі.
Обидвоє не знати чому розмовляли пошепки. І, хоча після стрибку в цьому вже не було потреби, діти так і не розчепили рук.
Стіни довкруж двору стриміли в самісіньке небо. їх рясно мережали величезні незасклені вікна, крізь які годі було побачити щось, окрім густющого мороку Нижче була колонада з велетенськими арками, що роззявляли чорні пащеки, схожі на отвори залізничних тунелів. Було доволі холодно. Камінь, з якого все тут було побудовано, виглядав червоним, та можливо, так лише здавалося через освітлення.
Все довкола явно було старезним. Чимало плит, що ними було вимощене подвір’я, тріснули навскіс, нещільно покладені, з вичовганими закругленими кутами, що колись були гострими. Одна з вхідних аркад була до половини завалена каменюками. Діти без угаву крутилися навсібіч, бо мали жаске відчуття, ніби хтось, чи то пак щось, визирає крізь ті
моторошні шиби, щойно повернешся до них спиною.
Г адаєш, тут хтось живе? - усе ще пошепки запитав нарешті Діґорі.
Ні, - відповіла Поллі. - Це пустка. Ми ж не чули і звуку, відколи тут з’явилися.
Давай постоїмо тихенько і трохи послухаємо, - запропонував Дігорі.

Вони завмерли і стали дослухатися, та єдино чутним був лихоманковий перестук їхніх власних сердець. Це місце було так само тихим, як і Ліс Поміж Світами, але ця тиша неймовірно відрізнялася. Безгоміння Лісу було теплим і по вінця сповненим життя (адже, ще трохи - і можна було почути, як ростуть дерева), а ця безгучність вражала мертвотністю, холодом, порожнечею. Не можна було навіть уявити собі, щоби тут щось росло.
Ходімо додому, - попросилася Поллі.
Але ж ми ще нічого не побачили, - обурився Діґорі. - Якщо ми вже тут, варто хоч спробувати.
Певна, що тут немає нічого цікавого.
Яка ж користь із магічного персня, здатного переносити людей до інших світів, якщо тобі лячно на них навіть глянути, коли ти вже там?
А до чого тут страх? - обурилася Поллі, вивільняючи свою долоньку з руки Діґорі.
Просто мені здалося, що ти не надто палаєш бажанням оглядати це місце.
Я піду туди, куди й ти.
Ми будь-якої миті можемо звідси вибратися, - нагадав Діґорі. - Давай знімемо зелені каблучки й покладемо їх у праві кишені. Тоді все, що залишиться - пам’ятати, що жовта лежить у лівій. Можеш тримати руку якомога ближче до неї, але заглибоко не пхай, бо торкнешся персня і миттю зникнеш.
Вони так і зробили, а тоді нишком подалися до Однієї з велетенських аркад, що вели до будівлі. Уже на порозі, зазирнувши досередини, діти побачили, що там не так темно, як спочатку здалося. їм відкрився неосяжний, похмурий і, здається, порожній передпокій; у стіні навпроти видніли такі самі арки з колонами, а крізь них якось ніби втомлено жевріло кволе світло. Діти перетнули передпокій, ступаючи якнайобережніше, аби не натрапити на діру в підлозі або на щось, через що можна перечепитися. Коли ж вони досягли стіни з арками та пройшли крізь одну, то раптом опинилися на іншому, ще більшому подвір’ї.
Це видається небезпечним, - сказала Поллі, тицькаючи пальцем на шматок стіни, який спучився назовні й, здавалося, тільки й чекав; аби зрушити прямо на подвір’я. Одна з колон між двома арками десь поділася, й тепер кавалок стіни, що мав спиратися на вершечок колони, нависав згори без жодного опертя. Без сумніву, це місце занедбали сотні, якщо не тисячі років тому.
Витримало досі, значить, витримає ще трішки, - вирішив Діґорі. - Але мусимо просуватися тихенько. Ти ж знаєш, інколи звук насправді зрушує речі з місця - як лавину в Альпах, до прикладу.

Із цього подвір’я діти увійшли до інших дверей, піднялися довжелезними сходами й вирушили неозорими кімнатами, з тих, що виводять до іншої, а далі до наступної, і так доти, доки розміри палацу не доб’ють вашу уяву остаточно. За кожним кроком діти чекали, що ось-ось вийдуть просто неба й побачать, що ж за земля лежить довкола цього безмежного замку Та щоразу шлях виводив їх лише до нового подвір’я. Мабуть, це були вражаючі місця, коли люди ще жили тут. На одному з подвір’їв колись плюскотів фонтан. Величне кам’яне чудовисько стояло, розпроставши крила та широко розчахнувши пащу, де в глибині можна було побачити трубу, з якої колись били прозорі струмені. Під ногами химери глибочів широкий кам’яний басейн, куди мала б стікати вода, та зараз він стояв сухий, наче кістка. Подекуди стирчали всохлі стеблини якихось в’юнких рослин, що завинулися довкола колон і навіть повалили деякі з них. Проте ця парость також померла невідь-як давно. До того ж, тут не метушилися ані мураші, ані павуки, ані інша живність, якою зазвичай повняться руїни, а там, де поміж плитами проглядала суха земля, не росло ані трави, ані моху. Все тут виглядало таким сумовито-одноманітним, що ДіґОрі уже був подумав, що ліпше б вони вдягли свої жовті перстеники й повернулися до теплого, зеленого, живого Лісу Поміж Світами, аж раптом перед дітьми виросли двоє величезних дверей із якогось дуже навіть схожого на золото металу Одні були трохи прочинені, тож діти, ясна річ, зайшли подивитися, що там. Але одразу вискочили назад, хапаючи ротом повітря: нарешті тут було щось, варте уваги. Якусь мить обоє були впевнені, що дивляться на кімнату, вщерть заюрмлену людьми - сотнями знерухомлених людей. Поллі та Діґорі, як ви могли здогадатися, й самі довгий час незворушно споглядали це видиво. Трохи згодом вони зрозуміли, що це жодним чином не можуть бути справжні люди: ані руху, чи бодай подиху не майнуло кімнатою. Це радше скидалося на музей воскових фігур - найдосконаліший, який лише можна собі уявити.
Тепер на чолі опинилася Поллі, адже в цій кімнаті було дещо, цікаве для неї куди більше, аніж для Діґорі: всі скульптури мали на собі строї невимовної краси. Якщо вас цікавить одяг як такий, то і ви не змогли б стриматися, аби не підійти поближче. До того ж, строкаті полиски яскравих шат якщо і не пожвавлювали цієї зали, то принаймні, після всієї цієї пилюги та порожнечі, вражали своєю розкішшю. Кімната мала багато вікон і була значно світлішою за інші.
Мені важко змалювати одяг цих фігур, але на кожній були мантія та корона. Мантії були багряними, сріблясто-сірими, пурпуровими, та яскраво зеленими, замережані рясним гаптуванням, де з пишних орнаментів розквітали мальовані квіти та поставали, мовби собою хизуючись, дивовижні тварини. Коштовне каміння неймовірних розмірів та надзвичайної яскравості виблискувало з їхніх корон, звисало з нашийних ланцюгів, і взагалі випиналося всюди, де бодай щось до чогось кріпилося.

Чому все це вбрання не зогнило ще сотні років тому? - спитала Поллі.
Магія, - прошепотів Діґорі. - Хіба ти не відчуваєш? Присягаюся, що ця кімната аж
ГГ •^^
просотана чарами. Я відчув це, щойно ми увійшли.
Кожний із цих строїв коштує, мабуть, сотні фунтів, - сказала Поллі.
Але Діґорі більше цікавило не це, а обличчя статуй, і справді, там було на що подивитися.
Люди сиділи на своїх кам’яних тронах по обидва боки кімнати, лише посередині трохи підлоги залишалося вільною. Тож можна було йти по цій смузі та вдивлятися по черзі в кожне лице.
Думаю, вони були чудовими людьми, - сказав Діґорі.
Поллі кивнула. Усі обличчя, на які вони дивилися, вражали своєю привабливістю. І чоловіки, й жінки виглядали добрими та мудрими, й схоже, були нащадками напрочуд красивої раси. Та за кілька кроків углиб діти побачили трохи інші обличчя - з урочистим й грізним виразом. Коли зустрічаєш таких людей у житті, одразу відчуваєш, що краще не пхати до них свого носа. Щодалі, до середини кімнати, вираз облич довкола ставав не надто приємним: крізь владність, погорду й щастя промінилася жорстокість. Поступово обличчя змінилися ще жорстокішими, а незабаром, все ще зберігаючи свою жорстокість, вже не видавалися і щасливими. На деяких застиг справжній відчай: ніби ці люди звикли робити жахливі речі, та й самі весь час страждали від жахливих подій. Найостанніша фігура особливо привертала увагу: жінка, вдягнена ще пишніше за решту, дужа висока (хоча всі фігури в тій кімнаті були вищими від людей у нашому світі), з таким лютим і гордовитим виразом на обличчі, що аж подих забивало. Та водночас її важко було назвати негарною. Багато років потому, вже стареньким дідусем, Діґорі казав, що за все своє життя не зустрів жінки настільки прекрасної. Справедливості заради варто додати, що Поллі натомість завжди стверджувала, що ніякої такої надзвичайної краси там навіть і Духу не було. Як я вже казав, ця жінка була, останньою, але за нею вишикувалася безліч порожніх тронів, ніби кімнату готували для значно більшої колекції скульптур.
Хотів би я знати, що за історія передувала всьому цьому, - сказав Діґорі. - Давай-но повернемося й роздивимося оту схожу на стіл штуку в центрі кімнати.
Штука в центрі кімнати не аж так вже й нагадувала стіл. Це була квадратова колона футів із чотири заввишки, увінчана маленькою золотою аркою з підвішеним до неї невеличким золотим дзвоником; поруч лежав золотий молоточок, мабуть, аби у дзвін бити.
Цікаво... цікаво... цікаво... - бурмотів Діґорі.
Здається, тут щось написано, - зауважила Поллі, нахилившись та роздивляючись бік колони.
Чорт забирай, а дійсно, - погодився Діґорі. - Та, звісно, прочитати нам не вдасться.
Не вдасться? Я б не була такою впевненою, - сказала Поллі.
Обидвоє пильно придивилися до напису і, як ви могли здогадатися, побачили, що літери, висічені у камені, чудернацькі й незнайомі. Та тут сталося справжнє диво: поки діти споглядали це, форма літер анітрохи не змінилася, а от написане зробилося обом цілковито зрозумілим. Якби ж Діґорі згадав, як сам лише кілька хвилин тому стверджував, що кімната зачаклована, то міг би й здогадатися, що магія почала діяти. Але він ут- лівав із цікавості, тож про це й не подумав. Натомість хлопець дедалі дужче прагнув зрозуміти написи на колоні. І невдовзі Поллі й Діґорі справді зрозуміли. Там говорилося таке - точніше, такий був у тих слів сенс, бо ж сама поезія, читай ви її на колоні, була б куди кращою:
Мандрівнику, свою вирішуй долю: Удар у дзвін і дай загрозі волю, А чи схибнися від думок та снів - Що б сталось, якби вдарити посмів?
У жодному разі! - зойкнула Поллі. - Ие треба нам ніякої загрози.
О, хіба ти не бачиш, що так теж не годиться! - заперечив Діґорі. - Відступати вже пізно. Та ми все життя катуватимемо себе здогадами, що б сталося, коли б ми вдарили у цей дзвін. Я не збираюся вертати додому, аби з’їхати з глузду, міркуючи про це. Ні за що!
Не верзи дурниць, - відкраяла Поллі. - Хто там з’їде з глузду! Яке взагалі це має значення, що б сталося!
Думаю, кожен, хто зайшов настільки далеко, приречений мучитися цікавістю, аж поки це доведе його до клямки. У цьому магія вірша, розумієш? Я вже зараз відчуваю, що вона почала діяти.
Ну, а я не відчуваю, - роздратовано процідила Поллі. - І тобі теж не вірю. Ти мене просто розігруєш.
Багато ти розумієш, - пирхнув Діґорі. - Це все тому, що ти дівча. Дівчатам нічого у світі не треба, аби лиш побайдикувати та по- галдикати про чиїсь заручини!
Із цими словами ти виглядаєш точнісінько як твій дядечко! - аж вискнула Поллі.
Не треба відхилятися від суті! - вигукнув Діґорі. - Ми говоримо не про це, а про...
О, як же це по-чоловічому! - навіть руками сплеснула Поллі. - І не кажи мені “як же це
по-жіночому”, бо будеш просто гидкою му- хою-повторухою!
Я б і не подумав назвати таке дитинча жінкою! - відкопилив губу Діґорі.
О, то це я дитинча? - остаточно розлютилася Поллі. - Тоді ти більше не маєш марудитися із дитинчам! Я йду з гри! Із мене доста вже цього клятого місця, і досить з мене тебе, мерзотна, зарозуміла, самозакохана свиното!
Ану не смій! - гарикнув Діґорі дещо загрозливіше, ніж збирався, адже рука Поллі вже потяглася до лівої кишені, аби торкнути жовтий перстеник.
Я не стану виправдовувати його за те, що він вчинив далі, хіба що скажу: згодом він дуже про це шкодував (як то часто буває з усіма людьми). Перш ніж Поллі дотяглася до кишені, Діґорі міцно вхопив її зап’ясток, водночас спиною відтісняючи від колони. А тоді, відштовхуючи її другу руку ліктем, швидко нахилився уперед, схопив молоточок та злегка коротко стукнув по дзвонику. Аж після цього Діґорі врешті відпустив Поллі, й вони відскочили в різні боки, пильно вдивляючись одне в одне та важко дихаючи. У Поллі на очі навернулися нестримні сльози: не від страху й навіть не від болю у зап’ястку, а від скаженої люті. Та за мить сталося дещо таке, що геть вибило з їхніх голів думки про сварку. Коли Діґорі стукнув по дзвіночку, той відгукнувся втішною для вуха, не надто гучною нотою. Та замість ущухнути, звук тривав і набував гучності. Не минуло й хвилини, як дзвеніло уже вдвічі гучніше, аніж спочатку Невдовзі звук став таким голосним, що, заманися дітям поговорити (хоча вони про це й не думали, а просто нерухомо стовбичили, пороззявлявши роти), то вони б і слова не почули. Дуже скоро дзвін став таким потужним, що дітям не вдалося би перемовитись, бодай і надірвавши собі горлянки. Проте звук і далі розлягався самою лише невпинною солодкою нотою, в чарівності якої було щось моторошне - аж поки саме повітря у кімнаті не почало пульсувати, а підлога не задвигтіла під ногами дітей. Цієї ж миті до надприродного дзвону доєднав- ся ще один шум - незбагненний та руйнівний, спершу схожий на гуркіт далекого потягу, а потім - на тріск великого дерева, що падає, зламане буревієм. Здавалося, ніби щось дуже важке валиться долу Несподівано, з громом та шаленим двигтінням, яке ледь не збило дітей з ніг, близько чверті даху з одного кінця кімнати зрушило, довкола посипалися велетенські кавалки кам’яної кладки, а стіни несамовито затрусилися.
Звук дзвоника замовк. Поволі розвіялися хмари пороху. Все довкола знову завмерло. Ніхто так ніколи й не дізнався, чи обвалився дах під впливом магії, чи то цим потрісканим стінам не сила було витримати нестерпно гучний дзвін.
Ну от! Сподіваюся, тепер ти задоволений, - засапано буркнула Поллі.
Гаразд, принаймні все вже скінчилося, - відповів Діґорі.
Обидвоє подумали, що так воно, мабуть, і є, але ще ніколи в житті їм не доводилося так жорстоко помилитися.
Розділ п’ятий СКОРБОТНЕ СЛОВОДіти стояли й дивилися одне на одного з- над колони зі дзвоником, який усе ще тремтів, хоч і не ронив більше ані звуку Зненацька з неушкодженого краю кімнати до них долинув тихий шурхіт. Блискавично повернувшись, діти побачили, в чому річ. Найдальша з усіх загорнутих у мантії фігур, жінка, чиєю красою так захоплювався Діґорі, поволі підводилася зі свого трону Коли вона випросталася, діти побачили, що ця пані ще вища, аніж їм спочатку здалося. Тепер одразу впадало в око, що вона була величною королевою: зовсім не через мантію та корону, а через пронизливе сяйво очей та невблаганний вигин вуст.
Королева роззирнулася, побачила руїни, зауважила дітей, але її обличчям не промайнуло й тіні її думок, важко було навіть сказати, здивована вона чи ні. Зрештою велична пані рушила до них розмашистими, стрімкими кроками.
- Хто розбудив мене! Хто зруйнував за- кляття? - запитала вона.

Схоже, це був я, - сказав Діґорі.
Ти? - перепитала королева, кладучи руку йому на плече, свою білу руку, дуже гарну, але міцну, мов сталеві лещата (Діґорі одразу це відчув). - Ти? Але ж ти лишень дитина, звичайнісінька дитина. Навіть дурень із першого погляду зрозуміє, що в тобі немає й краплини королівської чи принаймні шляхетної крові. Як ти, простий смертний, наважився увійти до цього палацу?
Ми прийшли з іншого світу, через магію, - втрутилася Поллі, подумавши, що королеві час уже звернути свою увагу й на неї, а не лише на Діґорі.
Це правда? - зацікавилася пані, все одно вдивляючись у хлопця і навіть не змигнувши в бік Поллі.
Так, правда, - відповів той.
Королева звела другою рукою хлопцеве підборіддя, щоб краще роздивитися його лице. Діґорі спробував випручатись, та за мить охляв, бо щось у цій жінці було сильнішим за нього. Спливло більше хвилини цього мовчазного споглядання, аж нарешті королева відпустила його підборіддя та мовила:
Ти не чаклун. На тобі немає знаків магії. Ти можеш бути хіба прислугою чарівника. Ви прибули сюди за допомогою чужих чарів.
Це мій дядько Ендрю, - сказав Діґорі.
У цей момент, нехай і не в самій кімнаті, але зовсім поруч спершу загуло, тоді оглушливо затріщало, а тоді з гуркотом зрушилася кам’яна кладка, аж підлога під ногами задвигтіла.
Ми тут у великій небезпеці, - сказала королеву. - Палац руйнується. Якщо ми не виберемося з нього за хвилину-другу, то загинемо під уламками.
Вона говорила так незворушно, ніби просто цікавилася, котра зараз година.
Ходімо, - додала королева і простягнула руку обом дітям.

Королева вивела дітей із Кімнати Скульптур у довжелезний коридор, а тоді потягла за собою крізь лабіринт зал, сходів та подвір’їв. Знову і знову вони чули, як палац розвалюється на кавалки, інколи зовсім поруч із ними. Одна арка обвалилася з громоподібним гуркотом, щойно вони її проминули.
Королева йшла так стрімко, що дітям доводилося бігти поруч із нею підтюпцем, проте на її обличчі не було й тіні страху. Діґорі подумав: “Вона напрочуд хоробра! І сильна. Саме такою я бачу Королеву! Сподіваюся, вона розкаже нам історію цього дивного місця”.
Поки вони йшли, королева справді дещо розповідала: “Тут вхід до підземель”, - казала вона, або: “А цей коридор веде до головної катівні”, або: “А тут стара бенкетна зала, куди мій прадід запросив на учту сім сотень шляхтичів і вбив їх усіх, перш ніж вони встигли вихилити келихи. Ці поганці подумували про заколот”.

Зрештою всі дісталися зали, просторішої та вищої за всі попередні. Приголомшливі розміри й величезні двері в дальньому кінці навіювали Діґорі думку про те, що це нарешті головний вхід до палацу. У цьому він майже не помилився.
Непроникно-чорні двері, схоже, були зроблені з ебоніту або ж з якогось чорного металу, невідомого в нашому світі. Замкнені вони були на вражаючих розмірів засуви, більшість із яких були розташовані зависоко, щоб до них дотягтись, і, безсумнівно, всі до єдиного були заважкими, аби зрушити їх з місця. Діґорі зацікавило, яким же ж то робом їхня супутниця планує вибиратися назовні.
Між тим королева відпустила дітей та підняла руку. Випроставшись на повен зріст і незворушно завмерши, вона промовила якісь незрозумілі дітям слова (котрі, поза тим, пролунали на диво моторошно) й зробила такий рух, ніби кинула чимось у двері. Важкими та високими стулками на мить пішов трем, ніби шовковою портьєрою, а тоді вони просто розсипалися, не лишивши по собі нічого, крім грудочки пилу на порозі.
Діґорі присвиснув.
- Твій господар-чакпун, твій дядько, володіє такою могутністю? - поцікавилася королева, знову міцно стискаючи долоню хлопця. - Хоча, я сама пізніше дізнаюся. А тим часом запам’ятайте, що побачили. Так буває з речами талюдьми, котрі стають на моєму шляху.
Крізь порожній одвірок лилося більше світла, аніж діти бачили за весь час свого перебування у цьому дивному краю, тож коли королева повела їх далі, навіть не здивувалися, опинившись просто неба. Холодний і водночас якийсь ніби задушливий вітер шмагав їхні обличчя. Вони стояли на високому виступі та дивилися на грандіозний краєвид, що розкинувся в них під ногами. Далеко внизу над обрієм зависло величезне червоне сонце - передсмертне сонце, що втомлено позирає на світ. Ліворуч від нього, високо вгорі, зблискувала самотня та яскрава зірка. Окрім цієї сумовитої композиції на темному небі більше нічого не проглядало. А на землі, куди б не кинув оком, простягалося неозоре місто, на вулицях якого не було жодної живої душі. Його храми, вежі, палаци, піраміди та мости відкидали довгі, мертвотні тіні у світлі виснаженого сонця. Колись крізь місто котила хвилі велична ріка, але її води всохли ще бозна-коли, і тепер це була просто широка порохнява сіра канава.
Подивіться на це як слід, бо жодні очі цього більше не бачитимуть, - промовила королева. - Таким був Чарн, розкішне місто, місто Короля Королів, найбільше диво світу, а може, й усіх світів. Твій дядько править таким величним містом, як це, хлопчику?
Ні, — відповів Діґорі.
Він збирався пояснити, що дядько Ендрю взагалі не править жодними містами, але королева продовжила:
Зараз тут панує тиша. Та колись я стояла тут, і повітря було напоєне гомоном Чарну: тупотінням ніг, порипуванням коліс, ляскотом батогів і стогонами рабів, гуркотом колісниць та громом священних барабанів у храмах. Тут я стояла й тоді (вже при самому кінці), коли кожна вулиця двигтіла від ревіння битви, а ріка котила червоні хвилі.
Королева помовчала і додала:
Усе це в одну мить знищила одна-єдина жінка.
Хто? - запитав Діґорі несподівано кволим голосом, хоча майже напевно знав відповідь.
Я, - сказала вона. - Я, Королева Джедіс, Остання Королева, проте Королева Світу.
Діти безмовно стояли, здригаючись від пронизливих подувів вітру.
В усьому винна моя сестра, - мовила Королева. - Вона довела мене до цього. Хай би всі Боги всіх світів прокляли її навіки! Я була готова до замирення будь-якої миті - так-так, і навіть пощадити її саму! - якби вона тільки віддала мені трон. Та вона не схотіла. Її гординя знищила увесь цей світ. Навіть тоді, коли спалахнула війна, ми урочисто присягнули, що жодна зі сторін не вдаватиметься до магії. Та коли вона порушила свою клятву, то що запишалося мені? Дурепа! Ніби вона не розуміла, наскільки я могутніша в чарах! їй було відомо навіть, що я володію таємницею Скорботного Слова. Невже вона думала - хоча вона завжди була розмазнею - що я не скористаюся ним?
А що це таке? - запитав Діґорі.
Це була таємниця таємниць, - відповіла Королева Джедіс. - Могутнім королям нашого народу було здавна відоме слово, яке, будучи промовлене з належними обрядами, нищить усе живе, окрім того, хто його вимовив. Але давні королі були м’якосердими й кволими духом, тож зв’язали себе та своїх нащадків страшними клятвами, що навіть не шукатимуть цього знання. Та я в потаємному сховку оволоділа цією таємницею і заплатила страшну ціну за свою могутність. Я не корис- талася своєю силою, доки вона мене до цього не змусила. Я боролася за свою перемогу усіма іншими засобами. Я лила кров своїх воїнів, ніби воду.
Потвора! - ледь чутно промурмотіла Поллі.
Остання велика битва, - продовжила Королева, - три дні вар’ювала тут, у Чарні. Три дні я спостерігала за боєм саме ось із цього місця. Я так і не скористалася своєю силою, доки не згинув мій останній солдат і доки жалюгідні заколотники з моєю триклятою сестричкою на чолі не видерлися з міста на цей виступ грандіозними сходами. Я почекала, поки вона підійде досить близько, щоб ми могли бачити обличчя одна одної. Вона зиркнула на мене своїми мерзотними, ницими оченятами і сказала: “Перемога”. “Так,” - відповіла я. - “Перемога, але не твоя”. І сказала Скорботне Слово. За мить я була єдиною живою істотою під цим сонцем.
Але як же люди? - мало не задихнувся Діґорі.
Які люди, хлопчику? - не зрозуміла Королева.
Звичайні люди, - підхопила Поллі, - які ніколи не заподіяли вам жодної кривди. Жінки, діти, тварини...
Хіба ти не розумієш? - здивувалася Дже- діс (й далі говорячи тільки до Діґорі). - Я була Королевою. Це були мої люди. Для чого ще вони були потрібні, окрім як виконувати мою волю?
Хай там як, а їм не позаздриш, - насупився той.
Я зовсім забула, що ти просто звичайний хлопчик. Де тобі зрозуміти логіку Влади. Мусиш запам’ятати, дитино, те, що недобре для тебе та для інших простих людей, не є недобрим для такої видатної Королеви, як я. На наших плечах - тягар цілого світу. Нам необхідна свобода від будь-яких правил. Наша доля велична й самотня.
Діґорі раптом пригадалося, що дядько Ен- дрю говорив достоту такі ж слова. Проте з вуст Королеви Джедіс вони лунали з більшим піднесенням; можливо, просто тому, що дядько не мав семи футів зросту і не був таким сліпучо гарним.
Що ж ви зробили потім? - запитав Діґорі.
Ще до всього я закляла могутніми за- кляттями залу, де сиділи скульптури моїх пращурів. Силою заклять я мала спати поміж них, сама немов скульптура, не потребуючи ані їжі, ані тепла, нехай минуть тисячі років, спати так доти, доки хтось не прийде, не вдарить у дзвін і не збудить мене.
Це Скорботне Слово зробило сонце таким? - поцікавився Діґорі.
Яким таким? - перепитала Джедіс.
Таке велике, червоне і холодне...
Воно було таким завжди, - сказала Королева. - Принаймні, вже сотні тисяч років. Що, у вашому світі сонце інакше?
Так, воно менше й жовтіше. І дає значно більще тепла.
Джедіс протягнула довге “А-а-а-а!”, і Діґорі помітив на її обличчі ту пожадливість, яку нещодавно бачив на обличчідядька Ендрю.
Отож, - мовила Королева, - ваш світ молодший.
Вона на мить зупинилася ще раз глянути на покинуте місто - якщо їй і було прикро за все скоєне зло, то це не відбилося на її обличчі, - а тоді сказала:
Що ж, давайте вирушати. Тут доволі холодно наприкінці часів.
Вирушати куди? - запитали обидвоє дітей.
Куди? - здивовано повторила Королева. - До вашого світу, ясна річ.
Поллі та Діґорі нажахано перезирнулися. Поллі не вподобала Королеву з самого початку, і навіть Діґорі, після того, як почув її історію, відчув, що з нього цієї королеви вже досить. Без сумніву, Королева Джедіс була не тією людиною, яку хочеться запросити на гостину до власного дому Та навіть якби хотілося, діти не знали, як це здійснити. Єдине, чого вони дійсно прагли, то це самим забратися звідси геть, але Поллі не могла дотягтися до свого персня, а Діґорі, звісно, без неї і з місця б не зрушив.
Тож Діґорі, шаріючись і затинаючись, відповів:
О... о... наш світ... Н-не певен,що ви захочете опинитися там.
Для чого ж вас послано, як недля того, аби доправити туди мене? - спитала Джедіс.
Гадаю, вам зовсім не сподобається наш світ, - сказав на це Діґорі. - Він не для вас, правда ж, Поллі? Він такий нудний,нема на що й дивитися, чесне слово.
Він дуже швидко стане вартим уваги, коли я почну правитиним,-виголосила
Королева.
О, але ж це неможливо! - заперечив Діґорі. - Він зовсім не такий, як ваш. Вони вам не дозволять, розумієте?
Королева зневажливо посміхнулася.
Чимало могутніх королів думали, - сказала вона, - що зможуть протистояти Дому
Чарна. Та їх спіткали забуття й занепад - навіть самі їхні імена спливли у непам’ять.
Дурненьке хлопчисько! Невже ти думаєш, що я, з мрєю красою і моєю магією, не покладу ваш світ до своїх ніг, не мине й року? Підготуйте свої чари і негайно перенесіть мене туди.
Це просто жахливо, - пробурмотів Діґорі до Поллі.
Може, ти хвилюєшся за того свого дядька, - припустила Джедіс. - Та якщо він складе мені належні почесті, я збережу його життя та його трон. Я йду не битися з ним. Мабуть, він величний чаклун, якщо винайшов, як надіслати вас сюди. Він Король усього вашого світу чи тільки частини?
Він взагалі не король, - відповів Діґорі.
Ти брешеш, - скривилася Королева. - Хіба Магія передається не з монаршою кров’ю? Хто чув про чаклунів серед простолюду? Я бачу правду попри те, що ти кажеш. Твій дядько - величний Король та могутній Чаклун у своєму світі. Його майстерність допомогла йому побачити тінь мого обличчя в якомусь магічному дзеркалі або зачаклованій чаші; захоплений моєю красою, він створив могутнє закляття, яке струснуло вашим світом до найглибших глибин, і відправив вас крізь широкий вир поміж світами просити моєї прихильності та привести мене до нього. Відповідай: все було так чи ні?
Ну, не зовсім, - сказав Діґорі.
Не зовсім? - вигукнула Поллі. - Та це ж повна дурня від початку й до кінця!
Ах ти холопка! - люто закричала Королева, повернулася до Поллі та вчепилася тій у волосся на маківці, де болить найбільше. Однак при цьому вона була змушена випустити з рук дитячі долоньки. Діґорі загорлав: “Давай!”, а Поллі тієї ж миті: “Мерщій!”, і діти притьмом запхали руки до кишень. їм не довелося навіть одягати персні: щойно торкнулися, як увесь цей похмурий світ розчинився, і вони понеслися вгору, назустріч теплому зеленому світлу, котре ширилося над їхніми головами.
Розділ шостий ПЕРШІ НЕПРИЄМНОСТІ ДЯДЕЧКА ЕНДРЮ Відпусти! Відпусти мене! - надривалася Поллі.
Та не чіпаю я тебе! - вигукнув Діґорі.
Нарешті їхні голови вигулькнули з води, і довкола знову була сонячна тиша Лісу Поміж Світами й видавалася ще розкішнішою, теплішою та затишнішою після затхлих руїн місця, яке вони щойно покинули. Думаю, якби випала така можливість, то вони знову б забули, хто такі та звідки прийшли, і лежали б у невимовному блаженстві, напівсонні, наслухаючи, як ростуть дерева. Але цього разу було дещо, від чого діти прокинулися настільки, наскільки це взагалі можливо: щойно вони вибралися на траву, як зрозуміли, що вони тут не самі. Королева, або ж Відьма (називайте її, як вам більше до душі) перенеслася сюди разом із ними, міцно вчепившись у волосся Поллі. Саме тому дівчинка і кричала так розпачливо: “Відпусти!”.
До слова, це виявило ще одну властивість перснів, про яку дядько Ендрю нічого не казав Діґорі з тієї простої причини, що сам про неї не здогадувався. Виявилося, що стрибнути з одного світу до іншого можна не лише вдягши чи торкнувшись персня; достатньо було вхопитися за того, хто цього персня торкається.
Тепер, у Лісі, Королева Джедіс виглядала зовсім інакше: зблідлою так, що на її сполотнілому обличчі майже не лишилося слідів неземної краси. Королева зігнулася та важко дихала, ніби лісове повітря душило її. Дітям тепер і на думку не спало б її боятися.
Відпусти! Відпусти моє волосся! - знову крикнула Поллі. - Чого ти в нього вчепилася?
Слухай, ану відпусти її волосся. Негайно, - наказав Діґорі.
Діти накинулися на Королеву з кулаками. Зараз вони були сильнішими за неї, і всього лише за кілька секунд Джедіс здалася. Вона похитнулася, хрипко вдихуючи повітря; її очі заскліли од жаху.
Поквапся, Діґорі! - скомандувала Поллі. - Міняємо персні та - мерщій до нашої калюжі!
Допоможіть! Допоможіть! Змилуйтеся! - кволо скрикнула Відьма, заледве тягнучи за ними ноги. - Візьміть мене з собою! Ви не можете лишити мене в цьому жахливому місці. Воно вбиває мене!
Ну, це ж логіка Влади, - ущипливо сказала Поллі. - Так само ти вбила всіх тих людей у своєму світі. Швидше, Діґорі.
Вони вдягли свої зелені персні, але Діґорі все одно буркнув:
Чорт забирай! Що ж нам із нею робити?
Його не полишав ледь вловний жаль до Королеви.
О, не клей дурня! - роздратувалася Пол- лі. - Закладаюся десять проти одного, що вона просто вдає це! Ходімо вже.
І обоє пірнули в калюжу, що вела додому. “Як добре, що ми залишили позначку,” - подумала Поллі. Та коли вони стрибали, Діґорі відчув, як холодні пальці упіймали його за вухо. І доки діти падали, а розмиті обриси нашого світу проступали, розвиднювалися й чіткішали, хватка цих пальців безупинно міцнішала. Без .сумніву, до Відьми поверталася її могутність. Діґорі боровся і копав її щосили, але все було намарно. За мить вони вже стояли в кабінеті дядечка Ендрю; сам дядечко Ендрю також був тут і шоковано вибалушував очі на дивовижну істоту, котру Діґорі притягнув з-за межі світу.
Та й було на що! Діґорі та Поллі витріщилися на неї також. Очевидно, Відьмина кволість безслідно минула, і тепер, у нашому світі, від одного погляду на неї поруч із звичайними та звичними речами забивало памороки. У Чарні вона виглядала доволі загрозливо, але в Лондоні - просто жахала. Перш за все, до цього моменту діти якось не
Т'с/о33
помічали, наскільки вона величезна. У ній майже немає людського, - ось що подумав Діґорі, глянувши на Королеву, і, можливо, був правий, бо кажуть, що в жилах королівських сімей Чарна тече кров велетнів. Але її зріст був дрібничкою в порівнянні з красою, жорстокістю та дикістю. Життя в ній вирувало в десятки разів бурхливіше, аніж у будь-кому іншому на вулицях цього міста. Дядько Ендрю нервово кланявся та потирав руки і виглядав, щиро кажучи, смертельно переляканим. Поруч із Відьмою він виглядав крихітним жалюгідним створіннячком. Поза тим, як згодом стверджувала Поллі, їхні обличчя, на диво схожі між собою, мали щось спільне у їхніх виразах. Так? нагадують одне одного всі злі чарівники, це саме той “знак”, якого не побачила Відьма на лиці в Діґорі. Одне було добре: дивлячись на Королеву та на дядечка Ендрю водночас, було ясно, що боятися дядька вони вже ніколи не будуть, так само, як не боятиметься хробака той, хто зустрічав гримучу змію, або корови - хто бачив оскаженілого бика. “Пхе!” - подумав Діґорі. - “І це він чарівник! Ще чого. Тепер вона тут головна”.
Дядько Ендрю між тим і далі кланявся та потирав руки. Він силувався сказати щосьдуже чемне, але в роті йому так пересохло, що говорити було несила. Його “експеримент” із перснями, як він це називав, пройшов куди успішніше, ніж йому самому хотілося: адже дядько Ендрю, хоч і {Завився у Магію довгі роки, небезпеки по «можливості завжди залишав для інших. Нічого подібного з ним досі не ставалося.

Нарешті Джедіс заговорила, не дуже й гучно, але щось у її голосі змусило двигтіти кімнату:
Де Чаклун, що покликав мене в цей світ?
Е... е-е... мадам, - ледве дихаючи почав дядько Ендрю, - яка честь для мене... найвища нагорода... я щасливий, така приємна несподіванка... якби я тільки мав час трохи підготуватися... я... я...
Де Чаклун, бовдуре? - підвищила голос Джедіс.
Це... це я, мадам. Сподіваюся ви пробачите... е-е... цим бешкетним дітлахам деякі фривольності, яких вони могли припуститися. Запевняю вас, у мене й на думці не було...
Ти? - заревла Джедіс таким голосом, що всім аж морозом поза шкірою сипонуло.
Тоді в один велетенський крок перетнула кімнату, жмутом вхопила сиву шевелюру

- Усе зрозуміло, - сказала вона зневажливо. - Ти і справді чаклун... певного штибу
дядька Ендрю і смикнула його голову назад, щоби він подивився їй у лице. Якийсь час вона розглядала його обличчя, достоту як лице Діґорі в палаці Чарну Дядько без угаву злякано сковтував слину й нервово облизував губи. Нарешті Королева відпустила його, ще й так несподівано, аж дядечко Ендрю похитнувся й відлетів до стінки.
Встань, собако, чого розвалився при мені, наче я тобі рівня? Як ти навчився Магії? Присягаюся, в тобі ж нема й краплини королівської крові.
Ну... е-е... може, не в буквальному сенсі... - затинаючись, повів дядько. - Не зовсім королівська, мадам. Але Кеттерлі, тим не менш, дуже старий рід. Старий Досетширський рід, мадам.
Мовчати, - звеліла Відьма. - Я й так бачу, що ти таке. Ти жалюгідний, дрібний фокусник із тих, що вчаться по книжках і загальновідомих правилах. Твоя кров і твоє серце не позначені істинною Магією. У своєму світі я звела вашу братію на пси ще тисячу років тому. Проте я дозволю тобі бути тут моїм рабом.
Невимовно щасливий... буду радий прислужитися... запевняю, це насолода для мене...
Мовчати! Ти забагато базікаєш. Слухай своє перше завдання. Бачу, ми у великому місті. Тож спершу розшукай мені колісницю, або літаючий килим, або дракона, або що там ще пристойного для шляхетних людей або монархів є у твоїй країні. Потім повезеш мене туди, де я зможу придбати коштовності, одяг і рабів, гідних мого високого статусу. Завтра я розпочну підкорення цього світу.
Я... я... піду і винайму кеб для початку, - пробелькотів дядько Ендрю.
Стій, - гукнула Відьма, коли він був уже біля дверей. - Навіть не мрій про зраду. Мої очі бачать крізь стіни й читають у людських головах. Я не відведу свого погляду від тебе, куди б ти не пішов. Перший же непослух - і я накладу на тебе такі закляття, що де б ти не присів, утомлений, під тобою буде розпечене до червоного залізо, і де б не вклався на ночівлю, в ногах у тебе буде невидима брила криги. Тепер іди.

Старий вийшов із кімнати, наче побитий собака. Діти занепокоїлися, що зараз Джедіс заговорить із ними про те, що сталося в Лісі. Однак вона і словом не обмовилася про це ані зараз, ані будь-коли потім. Думаю (і Діґорі подумав так само), що її розум був узагалі нездатний пам’ятати цей дивний тихий край, тож наскільки б часто ви не брали її туди з собою та як би надовго там не залишали, вона й не здогадалася б про існування цього місця. Тепер, коли вона залишилася з дітьми на одинці, то просто припинила звертати на них увагу, що було в її стилі. У Чарні королева не зауважувала присутності Поллі (хіба що аж наприкінці), бо людиною, яку можна використати, був лише Діґорі. Тепер вона мала дядька Ендрю, тож не помічала уже й Діґорі. Припускаю, що всі відьми такі - меркантильні понад усяку міру. їм не цікаві ті речі або люди, яких не можливо використати.
Отож, у кімнаті хвилину чи й дві панувала тиша. Проте з того, як Джедіс почала постукувати ногою по підлозі, можна було зрозуміти, що її охоплює нетерплячка. Невдовзі вона буркнула, ніби сама до себе:
Де той старий дурень вештається? Треба було прихопити сюди свого батога.
І вона вийшла з кімнати вслід за дядьком Ендрю, навіть не зиркнувши на дітей.
Фуффф! - зітхнула Поллі з полегшенням. - Що ж, тепер мені час бігти додому. Я вже страх як запізнилася. Мені, мабуть, влетить.
Добре, але повертайся, щойно зможеш, - сказав Діґорі. - Страшно навіть подумати, що ця жінка тут. Нам треба розробити якийсь план дій.
Тепер це справа твого дядечка, - заперечила Поллі. - Це ж він розпочав усю цю маячню з Магією.
Та яка різниця, ти ж усе одно повернешся, правда? Чорт забирай, ти не можеш залишити мене самого в такій халепі!
Я піду додому тунелем, - процідила крізь зуби Поллі. - Так буде найшвидше. І якщо ти хочеш, аби я справді повернулася, то чи не краще спочатку вибачитися?
Вибачитися? - вигукнув Діґорі. - Ну просто лихо якесь із цими дівчатами! Та що я зробив?
О, ну звісно нічого, - саркастично докинула Поллі. - Лише замалим не скрутив мені зап’ясток у тій кімнаті зі статуями, наче боягузливий зачепа. Лише торохнув по тому дзвоникові молотком, наче безголовий ідіот. Лише забарився в Лісі й дав їй можливість вчепитися в тебе, перш ніж ми стрибнули, в калюжу. Це, власне, і все.
О, - розгублено сказав Діґорі. - Гаразд, я вибачусь. І, чесне слово, мені справді дуже прикро за те, що сталося в кімнаті зі статуями. Ось - я вибачився. Тож тепер, будь така ласкава— повертайся. Якщо ти цього не зробиш, мені просто гаплик.
Я не розумію, що тобі станеться? Це ж містер Кеттерлі планує сидіти на розпечених стільцях і спати з кригою в ліжку, чи не так?
Та ж не в тому річ, - похитав головою Діґорі. - Єдина людина, про яку я турбуюся, це мама. Уявляєш, якщо ця істота припхається до неї в кімнату? Мама може злякатися до смерті.
Розумію, - промовила Поллі зовсім іншим тоном. - Добре. Хай буде мир. Я повернуся - якщо зможу. Але зараз мені треба йти.
Із цими словами дівчинка пропхалася крізь маленькі дверцята, що вели до тунелю, і темрява поміж кроквами, яка ще вчора здавалася такою збудливою та небезпечною, зараз виглядала зовсім приборканою та затишною.
А тепер нам варто повернутися до дядька Ендрю. Його бідолашне старече серце несамовито колотилося, доки він спускався сходами з горища і без упину промокав хусточкою чоло. Діставшись нарешті своєї кімнати по- верхо’М нижче, він поквапливо замкнувся зсередини. Тоді найперше намацав у своєму гардеробі пляшчину та келишок, які завжди ховав там, де б тітка Летті раптом їх не знайшла. Він налив собі повний келих якогось гидотного питва, що його бува цмулять дорослі, вихилив усе це одним духом та гучно втягнув повітря.
Їй-богу! - сказав дядько Ендрю сам до себе. - Я глибоко вражений. Яка невдача! І це в мої-то роки!
Він наповнив келишок ще раз і знову випив, а тоді заходився перевдягатись. Ви ніколи не бачили такого одягу, але я ще можу його пригадати. Дядько Ендрю почепив високий, лискучий, тугий комірець, що весь час високо тримає підборіддя. Натягнув білу камізельку з візерунками і виставив напоказ золотого ланцюжка від годинника. Вбрався у найкращого сюртука, який тримав винятково для весіль і похоронів. Тоді витяг свого найкращого циліндра і начистив його як слід. На столику біля ліжка стояла ваза з букетом (його поставила тітка Летті), тож дядечко Єндрю висмикнув із нього квітку та запхав у петлицю. Також він взяв чисту хустинку (пречудову, до речі, нині таких уже не придбаєш) з маленької шухлядки ліворуч у комоді та злегка скропив її парфумами. Тоді витяг монокля на товстій чорній тасьмі, прилаштував його до ока й оглянув себе у дзеркалі.
Знаєте, у дітей свої дурниці в голові, а в дорослих свої. Тієї миті дядечко Ендрю вдався до поширеної дорослої дурниці. Тепер, коли Відьми не було поруч, йому хутко вилетіло з голови те, що вона була нажахала його до смерті, й на згадку старому дедалі більше спадала її неземна краса. Він без угаву мурмотів сам до себе:
Демонічно приваблива жінка, містере, демонічно приваблива. Розкішне створіння.
Йому навіть якимось дивом вдалося призабути, що це дивне створіння віднайшли діти:
дядько Ендрю був упевнений, що сам за допомогою своєї магії викликав красуню з далини незнаних світів.
Ендрю, хлопчику мій, - говорив він сам до себе, роздивляючись своє відбиття, - ти збіса добре зберігся як на свої роки. Просто бездоганний чоловік, містере.
Бачте, старий дурень починав усерйоз вірити, що Відьма в нього закохається. Дві склянки хмільного суттєво допомагали цьому, та ще й ошатні строї, у які він убрався, докинули впевненості. Але, в кожному разі, дядько Ендрю був лише бундючним павичем; свого часу ця ж непомірна пиха змусила його стати чаклуном.

Він відчинив двері, спустився сходами, відправив покоївку ловити кеб (тоді в кожному домі було чимало прислуги) та зазирнув до вітальні. Тут він, як і сподівався, знайшов тітоньку Летті. Вона зосереджено лагодила матрац, який лежав на підлозі біля вікна, тоді як тітонька стояла зверху на колінах.
О, Летиція, дорогенька, - почав дядько Ендрю, - мені... е-е... треба ненадовго вийти. Позич мені, будь-ласка, фунтів п’ять чи біля того, будь гарною діффчинкою (“діффчинка” - це так дядько Ендрю вимовляв слово “дівчинка”).
Ні, любий Ендрю, - відповіла тітка Летті тихим, але суворим голосом, так і не відвівши очей від шитва. - Я вже безліч разів казала, що не позичатиму тобі ані копійки.
Благаю, не створюй мені проблем, моя люба діффчинко, - наполягав дядько. - Це надзвичайно важливо. Якщо ти нічого не позичиш мені, то поставиш у дуже незручне становище..
Ендрю, - сказала сестра, дивлячись нарешті йому прямо в лице, - не розумію, як тобі не соромно просити в мене грошей. За цією фразою ховалася довга, темна і дуже доросла історія. Усе, що вам з неї треба знати, то лише те, що дядько Ендрю, який “вів справи любої Летті”, ніколи не працював, а лишень набирав карколомних боргів, купуючи коньяк та сигари (які тітка Летті оплачувала знову і знову), та зробив сестру значно біднішою, ніж вона була тридцять років тому.
Моя люба діффчинко, - правив своєї дядько Ендрю, - ти не розумієш. Сьогодні на мене чигають несподівані витрати. Я мушу провести невеличкий прийом. Ну ж-бо, не будь занудою!
І кого, заради Бога, ти зібрався приймати? - поцікавилася тітка Летті.
До... до мене щойно прибула дуже видатна особа.
Видатна брехня! - пирхнула тітка. - Ніхто не дзвонив у дзвоник більше години.
І тут хтось різко розчахнув двері. Тітка Летті озирнулася й ошелешено витріщилася на велетенську, розкішно вдягнену жінку з оголеними руками та полум’яними очима, яка стояла на вході до вітальні.
Розділ сьомий
ЩО СТАЛОСЯ БІЛЯ ВХІДНИХ ДВЕРЕЙ
Гей ти, холопе, скільки я маю чекати на свою колісницю? - проревла Відьма.
Дядько Ендрю зіщулився та позадкував од неї подалі. Тепер, коли Відьма дійсно
постала перед ним, усі ті безглузді фантазії, що вирували у нього в голові перед люстром, почали потроху випаровуватися. А ось тітка Летті, навпаки, хутко підвелася з колін та стала посеред кімнати.
І що це за юна особа, Ендрю, дозволь поцікавитися? - промовила вона крижаним тоном.
В-видатна іноземка... д-д-дуже важлива п-персона, - пробелькотів дядько.
Маячня! - відрубала тітка Летті й обернулася до Відьми. - Негайно забирайся з мого дому, зухвала шльондро, а то поліцію викличу!
Мабуть, тітка подумала, що Відьма якась циркачка, до того ж міс Летті завжди несхвально ставилася до моди ходити з голими руками.
А це що за жінка? - запитала у свою чергу Джедіс. - На коліна, холуйко, поки я не закляла тебе!
Без грубощів у моїй оселі, якщо ваша ласка, юна леді, - процідила тітка Летті.
Тієї ж миті (принаймні так здалося дядькові Ендрю) Джедіс піднеслася ще вище, понад свій і без того колосальний зріст. Її очі спалахнули загравою, Відьма простягла руку вперед тим самим рухом і з тими ж моторошними словами, які стерли на порох замкову браму в Чарні. Однак нічого не сталося, хіба що тітонька Летті, прийнявши ці жаскі слова за звичайнісіньку англійську, авторитетно заявила:
Так і є! Ця жінка п’яна. Просто п’яна! У неї ж язик у роті ледве ворушиться!
Певно, для Відьми це було жахливо: збагнути, що вміння стирати на порох людей, таке реальне в її світі, в нашому й мідяка щербленого не варте. Проте вона ані на мить клепок не розгубила, ані хвилини не згаяла на розпач і притьмом ринула вперед. Ухопивши тітку Летті за шию та попід коліна, Відьма здійняла нещасну над головою, наче легеньку ляльку, та швиргонула через усю кімнату Тітонька Летті ще не встигла завершити свій стрімкий карколомний політ, як до вітальні зазирнула покоївка (у якої, як бачите, видався щедрий на враження ранок) і доповіла:
Прошу пана, фірман уже тутка.
Веди мене, холопе! - звеліла Джедіс дядькові Ендрю.
Той почав мимрити щось на кшталт “прикра жорстокість... мушу заперечити...”, але від однісінького погляду Відьми старого заціпило. Вона випхала його з кімнати, а тоді з будинку. Діґорі збіг сходами саме вчасно, аби побачити, як за парочкою затраснулися двері.
Матір Божа! - вигукнув він. - Тепер вона тинятиметься Лондоном. Та ще й з дядечком Ендрю. Г осподи, подумати страшно, що скоро почнеться.
Ой, паничу Діґорі, - гукнула покоївка (якій справді випав ну просто чудовий день), - мабуть, міс Кеттерлі сильно забилася!
І вони удвох поквапилися до вітальні - подивитися, що там із нею.
Якби тітонька Летті беркицьнулася на голий паркет або навіть на килим, підозрюю, всі її кістки були б потрощені, але їй невимовно пощастило приземлитися на матрац. Тітка Летті була доволі жвавою старенькою пані: зрештою, у ті дні всі тітоньки були такими. Трішки нюхальної солі та спокій упродовж кількох хвилин - і вона вже запевняла, що з нею все гаразд, хіба що набила кілька синців. Невдовзі тітка Летті взяла на себе командування в цій непростій ситуації.
Capo, - сказала тітонька Летті до покоївки (у якої такого захопливого дня в житті ще не траплялося), - мерщій біжи до поліцейського відділку та повідом, що на волі знаходиться небезпечний маніяк. Місіс Кірк я погодую сама.
Місіс Кірк - то була, ясна річ, мама Діґорі.
Подбавши про ланч місіс Кірк, Діґорі й тітонька Летті розійшлися кожен у своїх справах. На самоті хлопець поринув у тяжку задуму Головна проблема полягала в тому, щоби випровадити Відьму назад до її світу, або принаймні подалі з нашого, якомога швидше. У кожному разі, не можна дозволити Джедіс вар’ювати в будинку: мама не мусить побачити це страшидло.
До того ж треба, наскільки це можливо, запобігти Відьминим вар’юванням на вулицях Лондона. Діґорі не було у вітальні, коли Джедіс зазнала поразки, заклинаючи тітоньку Летті, натомість силу її магії хлопець побачив уповні біля брами Чарну Отож, він був свідомий її могутності та навіть не здогадувався, що Відьма позбулася її, опинившись тут. Крім того, хлопцеві було відомо про бажання Джедіс заволодіти цілим світом. За його розумінням у цей момент вона могла насилати закляття на Букін- гемський палац або на Будинок Парламенту; не було й сумніву, що на цей час уже не один поліцейський перекинувся на грудочку сіренького пороху. Схоже, він цьому нічим не міг зарадити. “Але персні, здається, діють як магніти,” - метикував собі Діґорі. - “Якщо мені вдасться лишень торкнутися її та водночас вдягти на палець жовтого персня, нас обох перенесе до Лісу Поміж Світами. Цікаво, Джедіс там знову зомліє? Це на неї так впливає те місце чи, може, то був просто шок, бо вона вперше полишила свій власний світ? Та, мабуть, мені все одно варто ризикнути. Але ж як знайти цю маніячку? Не думаю, щоби тітка Летті випустила мене з дому, доки я не скажу, куди налаштувався. До того ж, більше ніж два пенси я не нашкребу, а на трамваї та автобуси знадобляться гроші, якщо вже я планую обнишпорити весь Лондон.
І, в кожному разі, я жодної гадки не маю, де шукати цю парочку Було б незайве знати, чи дядько Ендрю досі з нею”.
Отож Діґорі залишалося тільки чекати й сподіватися, що дядько Ендрю з Відьмою повернуться. У такому разі він мусить притьмом рвонути до них, вчепитися у Відьму та вдягти жовтого персня перш, ніж та увірветься до будинку Виходить, не було іншої ради, окрім як пильнувати вхідні двері сторожко, мов кіт, котрий пантрує мишачу нору; Діґорі заприсягнувся ані на мить не полишати засідки. Він пішов до вітальні та, що називається, приклеївся чолом до шибки. Це було вікно-“ліхтар” (таке, що знадвору випинається зі стіни), тож з нього було добре видно сходи до вхідних дверей та вулицю обабіч, і ніхто не зміг би зайти до будинку непоміченим. “Цікаво, як там у Поллі,” - подумав Діґорі.
Доки прокволом спливали перші півгодини, він дуже переймався цим питанням. Але вам над цим не варто сушити собі голову, адже я сам збираюся вам усе розповісти. Поллі запізнилася додому на обід, а її черевички й панчохи були мокрі, хоч викручуй. Коли її запитали, де її носило і чим, заради всього святого, вона займалася, дівчинка сказала, що гуляла разом із Діґорі Кірком. Після подальших розпитувань Поллі зізналася, що промочила ноги в калюжі, а калюжа ця була в лісі. На запитання, де ж той ліс, вона сказала, що не знає. Що до того, чи не був це один із парків, дівчинка доволі правдиво відповіла, що припускає, ніби це було щось на кшталт парку З усього цього мама Поллі зробила висновок, що її донька пішла з дому, не повідомивши куди, приблукала до районів Лондону, яких зовсім не знає, пішла до якогось загадкового парку та не посоромилася стрибати по калюжах. У результаті Поллі повідомили, що вона повелася як дуже-дуже неслухняна дівчинка, і пообіцяли заборонити всілякі ігри “з тим хлопчиськом Юрків”, якщо подібне колись повториться. Тоді Поллі нагодували обідом, щоправда, позбавивши смаколиків, та відіслали до ліжка аж на дві години. Тоді доволі часто поводилися з дітьми у такий спосіб.
Отож, поки Діґорі витріщався на вулицю з вікна у вітальні, Поллі валялася у своєму ліжку, й обоє дивувалися, як же ж повільно інколи спливає час. Гадаю, я б на місці Поллі почувався легше. Поллі мусила просто чекати, доки минуть її дві години, а от Діґорі мало не щохвилини чув, як екіпаж, або фургончик пекаря, чи розсильний із м’ясної крамниці наближається до рогу. “Це вона,” - вирішував Діґорі, та за мить виявляв, що знову помилився. А за нестерпно довгих пауз між цими хибними тривогами не відбувалося геть нічого, тільки знай собі цокав годинник і тлуста муха десь високо вгорі билася в шибку із набридливим дзижчанням. У таких будинках, як цей, по обіді завжди ставало тихо, нудно й тхнуло бараниною.
Протягом цього нескінченного визирання у вікно та очікування таки сталося дещо - дрібничка, про яку я мушу згадати, бо трохи згодом вона має перетворитися на дуже важливу річ. Якась пані завітала, аби залишити трохи винограду для мами Діґорі; оскільки двері до вітальні були прочинені, хлопець мимохіть наслухав, про що тітка розмовляла з нею в передпокої.
- Який розкішний виноград! - долинув голос тітоньки Летті. - Якщо він її не втішить, тс щось інше - й поготів! Але ж біднесенька, люба дівчинка, наша Мабель! Боюся, тут уже хіба молодильні яблучка зарадять... Нічого в цьому світі не здатне її врятувати.
Тут обидві стишили голоси і ще довго гомоніли, та чути вже.не було.
Якби хлопчина почув про молодильні яблука ще кілька днів тому, він би вирішив, що тітка Летті просто плеще язиком та нічого певного на гадці не має, як це заведено у дорослих. Такі слова анітрохи його не зацікавили б. Він і зараз вже ледь не скараскався Тх.
Аж тут йому промайнуло в голові все, що нині він знав (нехай тітонька Летті ні слухом ні духом не здогадувалася) про існування інших світів, у одному з яких він сам навіть побував. Тож у чиємусь іншому світі дійсно можуть рости молодиль- ні яблука. Там може бути все, що завгодно. У якомусь зі світів насправді росте яблуко, здатне зцілити його матір! І, о Господи, Господи... та ви самі знаєте, як воно, коли з’являється надія, котрої так болісно жадав: ти майже опираєшся своїм сподіванням, адже все це надто добре, щоби бути правдою, а ти вже стільки разів зневірювався. Так почувався й Діґорі. Але цю надію йому було несила задушити. Це дійсно, дійсно може виявитися правдою. Уже трапилося стільки дивного, і в нього є магічйі персні. На дні кожної калюжі в тому лісі зачаївся інший світ. Він перебере по камінчику їх усі. І з мамою знову буде все гаразд. Знову все буде як годиться. Хлопець геть забув, що має виглядати Відьму Його рука майже сягнула кишені в пошуках жовтого персня, коли зненацька зачувся гуркіт кінського чвалу.
“Ого! Це ще що таке?” - подумав Діґорі. - Пожежна команда? Цікаво, який будинок горить. Святий Боже, та вони їдуть сюди! О ні, це вона!”.

Думаю, зайве пояснювати, кого він мав на увазі.
Спочатку з’явився кеб. На місці кебмена нікого не було. Натомість на даху - навстоячки у повен зріст, балансуючи якось не по- людськи вправно, поки екіпаж, одним колесом теліпаючи в повітрі, на шаленій швидкості завертав за ріг, - мчала Джедіс, Королева Королев, Прокляття Чарну ЇЇ зуби зблискували крізь жаский вищир, очі палахкотіли, наче вогонь, а довге волосся маяло за спиною, мовби хвіст комети. Відьма нещадно батожила коня. Роздуті ніздрі бідної тварини почервоніли, а на боках проступила піна. Кінь оскаженілим чвалом підлетів до дверей будинку, розминувшись Із вуличним ліхтарем лише на якийсь дюйм, та, зіп’явшись дибки, різко спинився. Кеб на повнім ходу наразився на ліхтар і розлетівся на друзки. Але Відьма одним колосальним стрибком завбачливо перестрибнула з даху на змилену кінську спину. Тоді, вмостившись верхи, нахилилася вперед і зашепотіла щось коневі у вухо, Схоже, ці слова мали не вгамувати тварину, а лише роз’ятрити: кінь вмить знову здибився, вискливо заіржав та перетворився на веремію очей, ратиць, зубів та розмаяної гриви. Тільки дійсно віртуозний вершник зумів би втриматися на ньому.

Не встиг Діґорі продихнути, як одночасно сталося все, що тільки могло. Другий кеб примчав навздогін за першим; звідтам вистрибнули гладкий чоловік у сюртуку та поліцейський. По хвильці над’їхав і третій екіпаж, де виявилося ще двійко поліцейських. За ним не забарилися чоловік із двадцять велосипедистів (переважно це були хлопчаки- посильні); вони без угаву оглушливо тренькали дзвониками, улюлюкали та свистіли. Наостанок дошаркалася ціла юрма пішого люду: всі як один розпашілі від бігу, проте помітно втішені пригодою. Вздовж усієї вулиці поквапом розчахувалися вікна, а з кожних парадних дверей виткнула носа покоївка або ж дворецький. Усі прагли потішитися забавою.
Тим часом із рештків розбитого кебу мляво випорпувався старенький чоловік. Кілька ґав кинулися йому на допомогу, та оскільки всяк завзятий добродій тягнув у свій бік, мабуть, бідака не гірше б вивільнився й самотужки. Діґорі припустив, що той старенький, напевно, дядечко Ендрю, але обличчя було годі розгледіти за циліндром, що настромився йому на голову до самого підборіддя.

Діґорі вискочив із дому та пристав до юрми.
Ось ця жінка, ось вона! - загорлав гладкий чолов’яга, тицькаючи пальцем у Джедіс.
Виконуйте свій обов’язок, констеблю! Вона обчистила мою крамницю на сотні й тисячі фунтів! Подивіться на разок перлів у неї на шиї - він мій. А вона мені ще й око підбила до всього.
Точно, то вона й була, начальнику, - озвався хтось із натовпу - А садно ж-то яке - прошу пана! Замашний, ма’ть, був духопелик. Солодкий Ісусе! Ну й силачка!
Вам би до нього добрячого сирого біфштекса притулити, містере. Ьаме те, що треба. - зауважив хлопець із м’ясної лавки.
Так, - втрутився головний полісмен, - що тут усе-таки коїться?
Ну я ж вам кажу, вона... - почав гладкий, але тут хтось гукнув: “Старого суцігу не
проґавте! Це ж він її туди припер!”.
Старенький пан, що, без сумніву, був дядьком Ендрю, нарешті спромігся звестися на рівні і тепер обмацував забиті місця.
Так, - знову сказав поліцейський, - що це все таке?
Вумбу... пумбу... шумбф... - долинув із надр циліндру глухий голос дядечка Ендрю.
Негайно припиніть, - посуворішав поліцейський. - Не бачу нічого смішного. Знімайте свого капелюха, зрозуміло?
Сказати було куди легше, ніж зробити. Дядько Ендрю довгий час даремно борюкався зі своїм циліндром, аж поки двоє поліцейських не вхопили капелюха за краї та не стягли його геть.
Красно дякую, красно дякую, - замимрив страдницьким голосом дядечко. - Дякую вам дуже. Боже мій милий, яке жахливий струс. Якби хтось налив мені ковточок бренді...
Приділіть мені увагу, якщо ваша ласка, - перервав його поліцейський, витягаючи грубезного записника і крихітний олівчик. - Ця молода пані - разом із вами?
Стережися! - гукнули тут разом кілька голосів, і страж порядку дивом устиг відскочити назад: кінь ледве не вальнув його ратицями з такою силою, що пан поліцейський напевно врізав би дуба. Тоді відьма розвернула жеребця так, щоб той опинився мордою до натовпу і задніми ногами на хіднику, а сама заходилася завзято відтинати поводи від екіпажу довгим блискучим кинджалом.
Увесь цей час Діґорі намагався прилаштуватися зручніше, щоб дотягнутися до Відьми. Це було не так просто, адже з одного боку поблизу нього скупчилося багато народу, а з іншого боку він мусив пропихатися поміж метушливими кінськими ратицями та огорожею круг напівпідвалу будівлі. Якщо ви хоч трохи знаєтеся на конях, а особливо якщо бачили їх у такому стані, як у сердешної скотинки під Відьмою, то зрозумієте, що це був би вельми ризикований хід. Діґорі знався на конях непогано, та усе ж зуби стис і наготувався рвонути вперед, щойно випаде слушна мить.
Поза тим до центру юрми нарешті проштовхався якийсь червонопикий чолов’яга в котелку.
Добридень! Пане поліцейський, - звернувся він, - панночка, бачте, на моїй конячці сидить, і візочок теж мій, отой, котрий вона на трісочки побила.
Так, не всі водночас, не всі водночас, - запротестував поліцейський.
Та який там час! Часу взагалі ніц нема! - збентежився фірман. - Я цю конячку, прошу пана, гарно знаю, не те що ви. То не просто собі коник. У нього татуньо в кавалерії робили, охвіцерським скакуном були. Якщо панночка, Боже борони, буде його далі шкилювати, він когось Їй-Бо заб’є. Ану дайте підійду.
Поліцейський був тільки радий нагоді забратися від коня подалі. Фірман зробив крок уперед, подивився на Джедіс та мовив доволі лагідно:
Ну ж бо, панночко, дайте я до його морди ближче підберуся, а ви собі злазьте помаленьку. Я ж бачу, ви панночка зі шляхти, нащо вам ота халепа. Йдіть собі додому, чайочку посьорбайте гарненько, та ляжте собі тихесенько, воно диви й минеться.
Тої ж миті він простяг руку до кінської морди зі словами:
Спокійно, Суничко, спокійно, мій хлопчику. Заспокойся.
І тут Відьма вперше заговорила.
Скотино! - прогримів її холодний впевнений голос, легко подолавши весь інший галас. - Ану геть свої руки від царського скакуна! Перед тобою Імператриця Джедіс.
Розділ восьмий
БІЙКА ПІД ЛІХТАРЕМ
Хо! Імператриця, кажеш? Треба це обмізкувати, - пролунав чийсь голос.
Тоді хтось інший вигукнув:
Ура Імператриці всього Колні Хатч7! - і кілька голосів долучилися до нього.
Обличчя Джедіс зашарілося, і вона ледь помітно вклонилася натовпу. Але тут
здравниці потонули в нестримному реготі, й Відьма втямила, що з неї просто кепкують. Вона змінилася на лиці й перекинула ножа в ліву руку, а тоді зробила дещо моторошне та неймовірне. Легко, заввиграігци, йіби це була найзвичайніша в світі річ, Відьма простягла правицю та виламала з ліхтаря товсту металеву поперечину. Може, вона й позбулася у нашому світі своїх магічних здібностей, але сила, во- чевидьки, залишалася з нею: Джедіс могла зламати сталевий прут, наче цукерку-льодя- ник. Вона підкинула нову зброю в повітря, запросто впіймала її знову, змахнула металевою палицею над головою та пришпорила коня.
“Зараз - мій єдиний шанс,” - подумав Діґорі. Він метнувся поміж конем й огорожею та подався вперед. Якби тварина завмерла хоч на мить, він легко б дотягся до Відьминої п’ятки. Та щойно він рвонувся, пролунав огидний гуркіт і глухий удар об землю. Це Джедіс навідліг лупнула головного поліцейського по шолому - сердега беркицьнувсь, наче кегель у кегельбані.
Мерщій, Діґорі. Треба її зупинити, - сказав голос у нього за спиною. То була Поллі, яка примчала, щойно їй дозволили вилізти з ліжка.
Ти молодчина, - зрадів їй Діґорі. - Тримайся за мене міцніше, поратимешся з перснем. Не забудь - жовтий. І не вдягай, поки я не закричу.
Гуркіт пролунав удруге, і наступний поліцейський гупнувся об землю. Тоді розлючено заревла юрма: “Стягніть її з коня! Наберіть каміняччя! Викликайте військових!”. Проте більшість ґав уже натхненно давали драла. Однак фірман, вочевидь, найхоробріший та водночас найдобріший з усіх, все одно тримався якомога ближче до коня, ухиляючись на всі боки від Відьминого прута, і намагався упіймати свого Суничку за морду.
Юрма знову свистіла та ревла. Над головою в Діґорі просвистіла каменюка. Тоді долинув голос Відьми, чистий і потужний, наче велетенський дзвін, і тепер він видавався майже щасливим:
Покидьки! Ви дорого заплатите за це, коли я завоюю ваш світ. Каменя на камені не залишиться від вашого міста. Я вчиню з ним як із Чарном, Феліндою, Сорлісом. Брамандіном!
Діґорі нарешті спромігся ухопити її за щиколотку. Відьма брикнула п’ятою, загиливши йому по зубах. Від болю хлопець розпружив пальці; крізь розсічену губу рот швидко наповнювався кров’ю. Десь дуже близько пролунав голос дядечка Ендрю, більше схожий на тремтливе повискування:
Мадам... моя люба юна пані... заради всього святого... опануйте себе...
Діґорі вдруге вчепився у п’ятку Джедіс, і знову його було відкинуто. Ще кілька чоловік покотилися від ударів сталевого прута. Діґорі шарпнувся втретє - упіймав'Джедіс за п’яту - стиснув наче лещатами та загорлав до Поллі: "Гайда!”, і... о, слава Богу! Розлючені та налякані обличчя розчинилися. Усі, опріч мармизи дядечка Ендрю. Поруч із Діґорі в
повному мороці він знай собі торочив:
Ох, це що, галюцинація? Чи це кінець? Я цього не витримаю. Так не чесно. Я не хотіе вчитися на чаклуна. Це все непорозуміння. Це помилка моєї хрещеної, я маю висловити протест. До того ж із моїм здоров’ям. Старий шанований Дорсетширський рід.
У, зануда! - не витерпів Діґорі. - Ми ж не планували тягти його із собою. Матір Божа, ну й пікнічок. Поллі, ти тут?
Тут я, тут. Припини штовхатися.
Та я не штовхаюся... - почав було Діґорі, але продовжити не встиг, адже їхні голови вигулькнули під зелене, тепле сонячне світло Лісу. І щойно вони вибралися зі ставочка, Поллі вигукнула:
Поглянь! Ми притягли із собою стару конячку! І містера Кеттерлі. І фірмана. Оце так штука!
Заледве Джедіс угледіла, що вони знов у тому мерзотному лісі, як сполотніла та безсило похилилася вперед, занурившись обличчям у кінську гриву. Здавалося, її нестерпно нудить. Дядько Ендрю невпинно тремтів. А от Суничка навпаки струсонув гривою та радісно заіржав; йому, здається, тут трохи покращало. Уперше з того моменту, як Діґорі його побачив, кінь уповні вгамувався. Вуха, що їх він весь час розлючено притискав до голови, повернулися куди годиться, а пекельний вогонь у очах згас.
Отак, мій стариганчику, - примовляв фірман, поплескуючи Суничку по холці, - отак ліпше. Віддихни.
І тут Суничка вчинив як усяка нормальна тварина. Потерпаючи від спраги (що не дивно), він спроквола дочвалав до першої-ліпшої калюжки та ступив у неї, щоби напитися. Діґорі в цей час усе ще тримався за Відьмину п’яту, а Поллі стискала його руку. Долоня фірмана лежала на Суниччиній холці, а дядечко Ендрю, несила впоратися із тремом, щойно сперся на іншу фірманову руку.
Хутко! - скомандувала Поллі, глипнувши на Діґорі. - Зелені!
Отож, напитися бідній конячці так і не судилося. Натомість усе товариство несподівано опинилося в непроглядній, густій пітьмі. Суничка заіржав, а дядечко Ендрю запхинькав. Діґорі сказав:
Оце так пофартило.
Запала невеличка пауза. Тоді озвалася Поллі:
Хіба ми не мали вже прибути?
- Схоже, ми вже кудись прибули, - відповів Діґорі. - Принаймні я стою на чомусь твердому.
Справді, тепер і я зауважила, - погодилася дівчинка. - Але ж чому так темно? Слухай, може, ми потрапили в зіпсуту калюжу?
Може, це Чари, - припустив Діґорі. - Тільки ми повернулися серед ночі.
Ніякий це не Чари, - пролунав голос Відьми. - Це порожній світ. Це Ніщо.
Воно й справді на диво нагадувало Ніщо. Не було зірок. Темрява стояла така, що не вдавалося хоч трішечки розгледіти одне одного, і не було жодної різниці - тримати очі заплющеними чи широко розчахнутими. Під ногами лежало щось рівне та холодне, що могло би виявитися землею, але ніяк не травою чи деревом. Повітря було прохолодним та сухим, без жодного натяку бодай на легенький вітерець.
Доля все одно знайшла мене, - промовила Відьма з моторошним спокоєм.
Не кажіть цього, - пробелькотів дядечко Ендрю. - Моя люба панночко, пообіцяйте, що не казатимете більше таких речей. Усе не може бути аж так погано. Е-е... фірмане... любий друже... у тебе випадково нема при собі фляжечки? Крапелька спиртного мені б не завадила...
Та годі вже, годі, - озвався нарешті фір- май своїм непохитно хоробрим голосом. - Не вішайте носа, ось що я вам скажу. Кісточки цілі, га? От і добре. Нам і так є за що Господа Бога дякувати, з такої висоти гуцнутися - і то нівроку. Отож, коли ми вже загриміли до якоїсь ями - може, тут нову станцію метро риють - то скоро хтось прийде і вибавить нас відсіль, ось побачите. А якщо ми померли - не скажу, що такого не муже бути, - ну, то, виходить, не такий страшний чорт, як його малюють, а воно так і є, що всякому чоловікові помирати судилося. І нема тут чого боятися, якщо тамтой життя прожив чесне та путяще. Тож краще, як по мені, взяти й заспівати якоїсь доброї пісні, розраятися троха.
І він заспівав. Затягнув спочатку обжинкової8, що у ній йшлося про “хліби всі позбирані”. Пісня, певна річ, не надто пасувала до цієї місцини, де, здавалося, від самого початку часів і пагінця не виткнулося, але з усіх оцю він знав найкраще. Фірман мав чудовий голос, і діти потроху завели слідом - спів підбадьорював. Джедіс та дядько Ендрю співати не стали.
Під кінець пісні Діґорі відчув, як хтось шарпає його за лікоть, й за запахом бренді, сигар та доброго одягу здогадався, що то дядечко Ендрю. Старий тихцем відтяг його вбік. Коли від решти їх відділяла певна відстань, дядько притулив свого рота до вуха Діґорі так щільно, аж хлопцеві залоскотало, та прошепотів:
Так, мій хлопчику, вдягай персня. Час давати драла.
Але Відьма, виявляється, мала тонке вухо.
Бовдуре! - рикнула вона, зістрибуючи з коня. - Ти забув, що я легко читаю думки людей? Відпусти хлопчиська. Спробуєш мене зрадити - і я помгцуся тобі так, як не мстився ніхто у всіх світах від їхнього початку.
До того ж, - докинув Діґорі, - якщо ви вважали мене жалюгідною свинею, здатною покинути Поллі й фірмана, і коня в цьому химерному місці напризволяще, то ви сильно помилялися.
Ти - нахабний свавільний недоліток! - верескнув дядько Ендрю.
Ану тихо! - урвав їх фірман.
Усі стали наслухати.
У непроглядній темряві нарешті щось діялося. Заспівав голос. Заспівав десь дуже далеко, і Діґорі ніяк не міг вирішити, звідки саме він лине. Деколи здавалося, ніби спів лунає звідусіль водночас, а іноді хлопець був майже певен, що звук плине просто з-під землі у них під ногами. Найнижчі ноти гули так соковито, ніби це співала сама земля. Слів не було. Важко було навіть упіймати плин мелодії. Але, поза всяким сумнівом, лунав найсолодший звук з усіх, що чув Діґорі на своєму віці. Він був нестерпно прекрасним. Суничці наспів, певно, подобався також: кінь відгукнувся дивним іржанням - ніби по довгих роках в супоні опинився раптом у давно забутім степу, де бавився ще лошам, та побачив, як хтось знайомий і любий прямує до нього полем із грудкою цукру у простягнутій руці...
Боже милий, - прошепотів фірман. - Хіба не чудовно?
І тоді нараз учинилося два дива. По-перше, чарівний спів підхопили інші голоси, і їх було більше, ніж можна собі уявити. Вони звучали в гармонії з першим, проте значно вище, - холодні, дзвінкі, сріблясті. Іншим дивом були зірки, що умить осяяли кожну латочку імли над їхніми головами. Вони не зайнялися поволі, одна за одною, як це буває літніми вечорами. Щойно не було нічого, крім пітьми, а за хвильку тисячі й тисячі мерехких цяточок виринули з неба - зірки, сузір’я, планети, більші та яскравіші, аніж будь-де в нашому з вами світі. Хмар не було. Нові голоси та нові зірки народилися в одну мить. Якби ви бачили й чули це, як-от ДІгорі, то подумали б так само, як і він: мовби самі зірки заспівали з волі Першого Голосу, який і покликав їх до життя.
- Солодкий Ісусе! - охнув фірман. - Я був би куди ліпшим чолов’ягою усеньке своє життя, аби знав, що є така краса в світі.
.Низький голос, що співав на землі, став тепер гучнішим та врочистішим, а от високі небесні голоси, трохи повзши мелодію гучно разом із ним, стали згасати, і тут сталося ще дещо.
Далеко попереду, низько над обрієм, небо почало сірішати. Війнув легкий, неймовірно свіжий вітерець. Видноколо поволі невпинно світлішало з одного боку. Там вимальовувалися темні обриси пагорбів, а голос усе співав.

Невдовзі світла було доста, щоби роздивитися обличчя одне одного. Обидвоє дітей і фірман стояли, пороззявлявши роти й захоплено кліпаючи очима, упивалися дивовижним звуком, ніби той нагадував їм про щось прекрасне. Дядько Ендрю також розкрив рота, проте зовсім не від зачудування. Здавалося, ніби його щелепа просто взяла та відвалилася від решти обличчя. Спина старого зсутулилася, а коліна тремтіли. Голос був дядькові не до вподоби. Якби міг, він просочився б у пацючу нору, аби лише сховатися від нього. А от Відьма, схоже, розуміла чарівну музику значно краще за інших. її рот не розчахнувся від здивування, вуста були міцно стулені, а руки стиснулися в кулаки. Щойно залунав спів, Джедіс відчула, наскільки все навкруги напоєне Магією, могутнішою за її чари та геть на них несхожою. Відьма ненавиділа цю Магію. Вона б знищила весь цей світ, усі інші світи, розтерла б на порох, аби лиш урвати осоружний спів. Що ж до Сунички, то кінь стояв, нашорошивши вуха, і тремтів, а подеколи форкав та бив копитами. Він більше не скидався на стару тяглову шкапу, і тепер ви б легко повірили, що його батько був справжнім бойовим скакуном.
Небо на сході мінилося з білого на рожеве, а з рожевого - на золоте. Голос усе міцнішав та ширився, і невдовзі повітря аж гуло могутнім співом. І, коли нарешті мелодія сягнула найповнішої, переможної ноти з-поміж усіх, що звучали дотепер, зійшло сонце.
Такого сонця Діґорі досі бачити не випадало. Світило над руїнами Чарну видавалося старшим за наше - це ж, навпаки, молодшим. Воно ніби сміялося від утіхи, зринаючи над небокраєм. Щойно його проміння впало на землю, мандрівники уперше побачили, в якому світі* опинилися. Вони знаходилися в долині, котру прорізувала повновода стрімка ріка, женучи на схід, назустріч сонцю. На півдні височіли гори, на півночі здіймалися менш круті пагорби. Дивно, але долину всуціль було затоплено водою, серед якої бовваніло каміння й видніла земля: ані деревця, ані кущика, ані цятки хоч якого зіллячка не було. Натомість сама земля виявилася пістрявою; її кольори були напрочуд свіжими, теплими та яскравими. Та барви вражали лишень доти, доки око несподівано не натрапляло на самого Співця, бо після цього забувалося все на світі.
Це був Лев. Велетенський, буйногривий, сліпучий, він стояв лицем до сонця, а з широко розчахнутої пащі лилася пісня. До нього було ярдів триста.
Це жахливий світ, - кинула Відьма. - Мерщій забираймося звідси. Підготуй свою магію.
Повністю згодний, мадам, - залопотів дядько Ендрю. - Напрочуд неприємна місцина. Цілковито дика. Якби ж я був молодшим і мав при собі рушницю...
Оце так! - сказав фірман. - Ти ж не думаєш, що міг би його поцілити, та?
Ніхто не зміг би, - докинула Поллі.
Готуй магію, старий телепню, - гримнула Відьма.
Звичайно, мадам, - облудно вклонився дядько Ендрю. - Для цього обоє дітей мають мене торкатися. Вдягни сперлу свого “домашнього" персня, Діґорі.
Він, вочевидь, намірявся чкурнути звідси без Відьми.
О, то це персні, так? - заревла Джедіс. Вона б умить залізла Діґорі до кишені, якби тог ніе вхопив Поллі та не вигукнув:
Ану стій! Якщо хтось із вас посунеться хоч на півдюйма ближче, ми щезнемо та кинемо вас тут напризволяще. Саме так: у моїй кишені перстеник, здатний перенести мене та Поллі додому. І зважайте - моя рука напоготові. Тож стійте, де стоїте. Мені дуже шкода вас та вашого коня (хлопець глянув на фірмана), але нічого не поробиш. А що до вас (Діґорі подивився на дядька Ендрю й Відьму), то така солодка парочка чаклунів напевно щасливо житиме вкупі.
Та годі вже горлопанити, - буркнув фір- май. - Дайте музику послухати, нехай вам гаспид!
І справді, пісня змінилася.
Розділ дев’ятий СТВОРЕННЯ НАРНГЇЛев ходив цією порожньою землею і співав свою нову пісню - м’якшу та жвавішу за той урочистий спів, що покликав до життя зорі й сонце, - просто лагідну, джерґотливу мелодію. Він ішов та співав, а земля заростала зеленою травою. Травиця розтікалася від Лева навсібіч, мов оболонь, і стрімкою хвилею злітала на схили пагорбів. За мить вона вже стелилася підніжжями далеких гір, і світ довкола робився щодалі привітнішим. Уже можна було почути, як новонародженою травичкою шурхотить легенький вітерець. Невдовзі з’явилися й інші зміни. Схили гір укрилися темними вересовими галявинами. Всенькою долиною розсіювалися латочки якихось колючих рослин. Діґорі все не міг розгледіти, що це таке, доки один пагін не виткнувся із землі просто перед ним: маленька, шипувата рослинка хутко викинула десятки гілочок, а ті зачали обростати зеленим листячком та щомиті видовжувалися мало не на дюйм. Довкола гурту вже пнулися десятки цих дивовиж. Лише коли паросток вимахав заввишки з Діґорі, той розшолопав, що воно таке.
Дерева! - зойкнув він.
Як потім любила казати Поллі, головна прикрість полягала в тому, що їй не далипотішитися з видива. Щойно Діґорі скрикнув: “Дерева!”, йому довелося стрибнути, адже дядечко Ендрю знову підкрався до небожа бочком та налаштувався покопирсатися у кишені хлопця. Навіть якби це вдалося, користі дядькові з того не було б жодної, позаяк він цілив у праву кишеню, бо ж досі гадав, що зелений перстеник перенесе його додому. Але Діґорі також не планував поступатися.
Стій! - заволала Відьма. - Назад! Ні, ще далі. Якщо хтось підійде до дітей ближче, ні» на десять кроків, я виб’ю з недоумка мізки!
І вона наготувала сталевий шкворень від ліхтаря, аби в разі чого жбурнути його в ціль. Чомусь нікому на спало на думку недооцінювати її влучність.
Що ж, - сказала Джедіс. — Бачу, ти намилився дременути додому зі своїм хлопчиськом, полишивши мене тут.
Вдача дядечка Ендрю нарешті взяла гору над його переляком.
Саме так я і збирався вчинитії, мадам, - виголосив він. - Саме так, можете навіть не сумніватися. І мав на це повне право. Мене ганебно, брудно ошукали. Я старанно оточив вас люб’язністю. І яка ж моя винагорода? Ви пограбували - наголошую, пограбували поважну ювелірну крамницю. Ви наполягли на непомірно, я би навіть сказав - демонстративно дорогому обіді, хоча я був змушений закласти свій годинник разом із ланцюжком, щоби вволити вашу примху. Дозвольте зауважити, що в нашій родині ніхто й ніколи не швендяв ломбардами, хіба що кузен Едвард, але він був простим селюком. Під час цього неприпустимо витратного обіду - я ще й досі про нього шкодую - ваші вислови та манери привертали увагу й викликали осуд присутніх. Я був публічно скомпрометований. Мені більше ніколи не переступити поріг того ресторану. Ви вчинили бійку з поліцією. Ви вкрали...
О, та цитьте ви, дядьку, заради Бога, - знову не витримав фірман. - Слухайте і дивіться, які дива кояться; годі вже теревені правити.

Увесь цей час линула пісня, і Лев урочисто походжав туди й назад. Єдине, що непокоїло: за кожним поверненням він опинявся усе ближче та ближче. ЕІоллі чимдалі глибше поринала в музику, бо, здається, нарешті усвідомила зв’язок пісні з усіма чудасіями
Дивитися та слухати дійсно можна було досхочу. Дерева, які Діґорі щойно зауважив, уже перетворилися на зрілі розлогі буки та мирно похитували гіллям у них над головами. Під ..ноги товариству послалася прохолодна, зелена травичка, сипонули стокротки 9 та жовтці10. Трохи далі, понад річковими берегами, тяглися вгору верби. З одного боку гурт обступили непролазні хагці порічок, бузку, шипшини та рододендронуи, всіяні буйним цвітом. Кінь заходився жадібно щипати смаковиту молоду травицю.
довкола. Коли ярдів за сто від них на одній горі звелися тем- наві молоді ялиці, Поллі напевно помітила, що їх народили глибокі, протяглі ноти, котрі Лев проспівав усього за мить до того. Тож, коли спів розсипався лунким водограєм легко- прозорих нот, дівчинку анітрохи не здивували ніжні первоцвіти, котрі полізли звідусіль. І тоді вона з невимовним захватом усвідомила, що всі ті дива беруться, як вона висловилася, “прямо з Левової голови.” Наслухаючи його пісню, можна було водночас і чути, і споглядати чудеса, роззираючись довкруж. Це було так захопливо, що не залишилося сили для страху. А от Діґорі та фірман злегка нервували через наближення велетенського лева. Що ж до дядька Ендрю, то цей од жаху аж третяка зубами вибивав і залюбки майнув би звідтіль, але ж бісові коліна так трусилися, що тікати було годі.
Знагла Відьма хоробро виступила Левові назустріч. Він, усе ще співаючи, саме прямував у їхній бік неквапною, грузькою ходою. До нього було якихось двадцять ярдів. Відьма звела руку та запустила сталевого дрючка просто йому в голову.
Ніхто б не схибив на такій відстані, а Джедіс і поготів: залізяка поцілила Левові просте межі очі, відскочила та глухо гепнулася в траву. Лев і далі собі йшов, не пришвидшуючи й не сповільнюючи ходи. Важко було зрозуміти, чи він узагалі помітив удар. Його м’які лапи ступали безгучно, але земля двигтіла під їхньою вагою.
Відьма, несамовито вереснувши, чкурнула геть; за мить її постать розтанула поміж дерев. Дядько Ендрю розвернувся, готовий помчати слідом, але перечепився через корінець й бехнувся долілиць прямісінько в маленький потічок, що дзюркотів поруч, торуючи собі шлях до ріки. Діти стояли наче муровані, самі не знаючи, хочеться їм ворушитися чи ні. Лев, здається, їх навіть не зауважив. Його червона паща розчахнулася, але у співі, а не у грізному рикові. Еігант пройшов так близько від малих, що ті могли торкнутися його розкішної гриви. Лячно було на саму думку, що Лев озирнеться, але водночас діти з якогось дива безмежно прагли цього. Та він і оком на людей не скинув, ніби вони були невидимі та навіть не мали запаху. Проминувши налякану братію, Лев пройшов кілька кроків далі, розвернувся та знову побрів на схід.
Дядько Ендрю підвівся, кахикаючи та зойкаючи.
Що ж, Діґорі, - сказав він. - Ми здихалися цієї леді, та й велетенська почвара забралася геть. Мерщій давай мені руку та надягай каблучку.
Не наближайтеся! - задкуючи, вигукнув Діґорі. - Стережися, Поллі. Стань краще тут, поза мною. Я попереджаю, дядечко Ендрю, підійдете бодай на крок - щезнемо, і ловіть вітра в полі.
Ану негайно зробіть що сказано, містере, - посатанів дядько Ендрю. - Ти непокірливий, капосний хлопчисько!
Навіть не подумаю, - і оком не змигнув Діґорі. - Ми хочемо залишитися та побачити, що буде далі. Мені здавалося, інші світи - ваше хобі. То вам тут мало би подобатися, еге ж?
Подобатися? - заревів дядечко. - Ти подивися, на що я схожий! А це ж мої найкращі сюртук та камізелька, до слова!
Він дійсно мав жалюгідний вигляд, адже відомо: чим ретельніше ти розчепурився, тим нікчемніший іуіатимеш вигляд, якщо раптом доведеться вишкрябуватися з розтовченого кеба, а тоді покатулятися в каламутному потічку.
Я вже мовчу, - докинув дядько, - що це не найцікавіше місце на світі. Якби я був молодшим, то... я міг би спершу закинути сюди якогось хвацького молодого парубка. Когось із тих вар’ятів, що полюють на велетенських хижаків. Звісно, щось би з цього місця та й вийшло. Клімат справді пречудовий. Ніде не зустрічав такого повітря. Думаю, воно б мене істотно підживило... за сприятливіших обставин, певна річ. Якби ми хоч рушницю мали.
Та порозриває тут ваші пукавки до лихої мами, - озвався фірман. - Піду я, ма’ть, Суничку почишу. Я вам скажу, ця коняка така делікатна, що куди там людям.
Він підійшов до Сунички та заходився насвистувати, як водиться в конюхів.
Ви усе ще вірите, що цього Лева можна вбити з рушниці? - запитав Діґорі в дядька. - Сталева ломака йому щось не надто зашкодила.
Попри всі свої недоліки, - набундючився дядечко Ендрю, - Джедіс, без сумніву, хоробра діффчинка. Це був мужній вчинок.
Він потер долоні та хруснув суглобами, вочевидь, знову призабувши, як тремтів на самий лиш погляд Джедіс, коли вона поруч.
Це був паскудний вчинок, - зронила Поллі. - Чим він перед нею завинив?
Еей! А це що за чорт? - нашорошився Діґорі. Він пильно вдивлявся у щось за кілька ярдів попереду.
-г Агов, Поллі, - гукнув хлопець. - Ходи-но глянь.
Дядечко Ендрю підійшов разом із Поллі. Не те, щоб йому хотілося дивитися на якісь там дурнички, але це була добра нагода наблизитися до дітей та, можливо, єдиний шанс поцупити персня. Проте, коли він побачив, що саме так захопило Діґорі, то, вочевидь, зацікавився. Це була крихітна, але досконала модель вуличного ліхтаря, заввишки фути в три, котра, однак, неухильно росла та ширшала, доки її розглядали, росла достоту як дерева та кугці.
Він живий також... тобто, він світить, - ошелешено сказав Діґорі.
Так воно й було, хоча, звісно, сонячне сяйво було засліпливим, і тендітний вогник годі було розгледіти, якщо на ліхтар не падала тінь.
Вражаюче, воістину вражаюче, - промимрив дядько Ендрю. - Про таку Магію я і мріяти не міг. Нас укинуло до світу, де все оживає та росте, навіть вуличний ліхтар. От цікаво лишень, з якого-такого сім’я він вибився?
Хіба не зрозуміло? - здивувався Діґорі. - Тут упав сталевий дрючок; той, що вона виламала з ліхтаря ще вдома. Він устряв у землю, і тепер тут сходить молоденький ліхтарик (ліхтарик, до речі, вже був не такий і молоденький; на цю мить він став заввишки за Діґорі).
Точно! Це неймовірно, неймовірно, - вигукнув дядечко. - Хо-хо! Вони всі брали мене на глузи через Магію! Моя дурепа сестричка впевнена, що я не сповна розуму. Що б вони тепер сказали, га? Я відкрив світ, у якому все так і вибухає життям та розвоєм. Колумб, ще чого, куди тепер тому Колумбу! Чого вартує Америка поруч із цим? Економічні потужності цього краю невичерпні. Притягни сюди дрібку старої сталевої стружки, посій, і зійдуть новенькі, мов із конвеєра, паротяги, лінкори, та що завгодно, врешгі-решг! Мені це нічого не коштуватиме, а я ж зможу продавати все це добро в Англії за загальною ціною. Я стану мільйонером. А клімат! Я вже зараз ніби на десятки років помолодшав. Тут можна збудувати оздоровчий курорт. Гарний санаторій може приносити більш як двадцять тисяч на рік. Звісно, кількох людей доведеться втаємничити. Найперше - треба застрелити оту тварюку.
Ви достоту як Відьма, - розлютилася Поллі. - Вам тільки дай що-небудь звести зі світу.
І для мене самого щось та й знайдеться, - продовжував дядько Ендрю, оповитий безхмарними мріями. - Хто знає, скільки я проживу, якщо візьму й оселюся прямо тут. А це ж важливе питання, коли тобі вже стукнуло шістдесят. Не здивуюся, якщо я не постарію ані
на день у цьому казковому місці. Неймовірно! Країна вічної молодості!
О! - скрикнув Діґорі. - Країна молодості? Ви певні, що це вона? 4
Ясна річ, він згадав слова тітки про мо- лодильні яблука, й надія знову ворухнулася в його серці.
Дядьку Ендрю, - сказав хлопець, - як думаєте, чи не може тут бути якоїсь дивини, котра б зцілила б маму?
Ти про що? - неуважно відгукнувся дядько. - Це ж тобі не аптека. Отож, як я казав...
Вам на неї геть начхати! - яро вигукнув Діґорі. - Я думав, ви хоч трохи переймаєтеся, вона ж не лише моя мама, а й ваша рідна сестра. Та хай там що, мене це не обходить. Я цілком здатний піти і розпитати Лева, чи не може він чимось мені зарадити.
І він розвернувся та хутко пішов геть. Пол- лі на хвильку завагалася, а тоді подалася за другом.
Агов! Стійте! Поверніться! - загукав дядько Ендрю. - Хлопчина геть схибнувся.
Він почвалав за дітьми на безпечній відстані, бо ж хотів і до Лева не наближатися, і зелені персні не загубити.
За кілька хвилин Діґорі дістався узлісся й зупинився. Лев і досі співав, проте пісня знову змінилася. Її усе ще можна було назвати наспівом, та в музиці з’явилося щось нестримно дике. Від цього співу хотілося бігати, стрибати, дертися на дерева. Хотілося горлати. Хотілося кидатися на людей чи то з обіймами, чи то з кулаками. Діґорі відчув, що весь палає, кров вдарила йому в лице. На дядька Ендрю музика також вплинула; хлопець почув, як той бубонить: “Але ж яка відважна діффчинка, містере. Шкода, що в неї така кепська вдача, та вона все одно збіса знадлива жінка, збіса знадлива”.


Та на все довкруж пісня впливала зовсім по-іншому, аніж на людей. Можете собі уявити порослу травою землю, що кипить, наче вода в казанку? Бо іншими словами важко змалювати те, що відбувалося. Куди не кинь оком, земля скрізь набрякала й спучувалася горбками найрізноманітніших розмірів: одні не більші за кротовину, інші - з невеличкий візочок, а двійко були заввишки з дачний будиночок. Горбочки здригалися та бурунилися, аж поки не вибухали, розбризкуючи сипку землю, і з них на світ Божий вилазили тварини: кроти - з-попід землі, точнісінько так, як вони роблять це в Англії. Собаки похлиналися гавкотом, щойно витикали голови на свіже повітря, а тоді випручувалися із горбочків так само, як і їхні англійські побратими, бува, пролазять крізь вузький просвіток у живоплоті. Найкумедніше було спостерігати за появою оленів, бо роги, ясна річ, першими випиналися назовні, тож спершу здавалося, ніби це ростуть дерева, а не тварини. Жаби з’являлися поблизу річки та мерщій прямували до води, хляпаючи по берегу лапами й оглушливо кумкаючи. Пантери леопарди й подібні до них тварини спершу сідали та старанно вилизували масну землицю з боків, а тоді бралися гострити пазурі об дерева. З гілок зрушували справжні зливи пташок. Пурхали метелики. Бджоли заповзялися так ретельно облітати квітки, ніби не можна було гаяти ані секунди. Та найзнаменніша мить настала, коли найбільший пагорбок луснув, спричинивши крихітний землетрус, і явив захопленій публіці красеня-слона із круглястою спиною, великою, мудрою головою та чотирма зморшкуватими ножиськами. Тепер Левову пісню годі було розчути: все довкола повнилося крекотом, туркотінням, кукуріканням, виском, іржанням, рявкотом, дзявкотінням, муканням, беканням і слонячим сурмовим ревом.

Та хоч Діґорі нині не міг чути Лева, він його й надалі бачив. Звір був таким велетенським і сяйливим, що несила було відвести очі. Схоже, всі решта тварин анітрохи його не боялися. Ба більше: тієї ж миті Діґорі зачув перестук ратиць у себе за спиною, і за мить повз нього протрусив старий фірманів кінь, щоби приєднатися до інших звірів. (Місцеве повітря, вочевидь пішло йому на користь, як і дядькові Ен- дрю. Суничка більше не скидався на змученого, старого раба, яким він був у Лондоні; його чвал став пружним і вишуканим, а шия погордливо витяглася.) Тут Лев уперше замовк і став просто походжати туди й сюди поміж тваринами. Подекуди він підходив до двох із них (завжди до двох водночас) та торкався їхніх писків своїм. Він підійшов до двох бобрів з-поміж усіх решти, торкнувся двох леопардів з-поміж решти леопардів, вибрав одного оленя та одну оленицю, а інших проминув. Деяким видам тварин він і зовсім не приділив уваги. Але ті пари, гцо їх Лег обрав своїм дотиком, вирізнялися тепер від собі подібних та слухняно йшли за гігантом. Зрештою, той завмер, а обрані тварини застигли широким колом. Інші почали потроху розбрідатися, і ґвалт поступово розтанув удалині. Обрані тварини сиділи навдивовижу тихо та не зводили з Лева очей. Тільки котячі зрідка помахували хвостами, решта ж сиділи нерухомо. Уперше за цей день запала цілковита тиша, лишень було чути, як струмує в річці вода. Серце зненацька шалено закалатало Діґорі в грудях: він передчував, що зараз станеться щось священне. Ні, він не забув про маму, та якось збагнув, що навіть задля неї не в праві переривати те, що діється нині.
Лев незмигно вдивлявся у звірів довкола, так пильно, ніби волів спопелити їх самим лише поглядом. І звірі поволі мінялися. Дрібнота - кролики, кроти й інші - добряче підросла. Гіганти - особливо це було помітно на слонові - дещо поменшали. Багато хто звівся на задні лапи. Майже всі схилили голови трохи набік, наче тяжко міркуючи над чимось. Лев розкрив рота, але не видав ані звуку; він просто видихав довгий, теплий видих, від якого всі звірі, здавалося, похитнулися, наче дерева від вітру. Далеко вгорі, сповиті блакитним небесним серпанком, зорі знову заспівали своєю холодної, чистої, примхливої пісні. А тоді чи то з неба, чи то з самого Лева вихопився потужний спалах, подібний до полум’я (хоч ніхто й не згорів у ньому), і кожнісінька краплина крові стрепенулася у дітей в жилах, коли найглибший, найдикіший з усіх можливих голосів мовив:
Нарніє, Нарніе, Нарніє, прокинься. Люби. Думай. Говори. Нехай дерева ходять. Нехаг тварини розмовляють. Нехай води пророкують.
Розділ десятий
ПЕРШИЙ ЖАРТ І РЕШТА ВСІЛЯКИХ ПОДІЙ
Цей голос, ясна річ, належав Левові. Діти давно підозрювали, що говорити він уміє, проте все одно були зачаровані й нажахані водночас.
З тіні попід деревами виступили дикі та прекрасні люди - боги й богині лісу; разом із ними прийшли фавни, сатири й гноми. Із річкових вод постав Бог Ріки в оточенні Наяд - його доньок. І всі ці дивні істоти, і птахи, і тварини різними голосами - низькими та високими, соковитими та дзвінкими - повторили за Левом:
Вітаємо тебе, Аслане. Слухаємо і підкоряємося. Ми вже прокинулися. Ми любимо. Мислимо. Говоримо. Ми знаємо.
Але перепрошую, знаємо ще дуже мало, - прискіпливо мовив чийсь голос, трохи порохкуючи.
Діти аж підскочили, адже це заговорив старий фірманів кінь.
Який розумака наш Суничка! - втішилася Поллі. - Я так пишаюся, що він серед Звірів Які Розмовляють.
А фірман, котрий, виявляється, вже давно стояв поруч, зітхнув:
Хай Господь милує! Я завжди казав, що в того кониська тямки хоч уймай.
Звірі та істоти! Я створив вас такими, якими ви є, - залунав глибокий, щасливий Ас- ланів голос. - Я дарую вам навіки цю землю, що ім’я їй Нарнія. Ці ліси, плоди, річки віднині ваші. Ваші від сьогодні зірки, і я також належу вам. Німих Звірів я теж віддаю у вашу владу. Будьте прихильні до них, опікуйтеся ними, але не ідіть більше їхніми шляхами, бо тоді дар мови залишить вас. З-поміж ни* ви узяті й до них у змозі повернутись. Але не робіть цього.
Ні, Аслане, ми не будемо, не будемо, - запевнили усі.
Але одна галка ще й бовкнула на додачу:
Навіть не переймайся! - а оскільки всі вже встигли змовкнути, то її слова виразно пролунали в цілковитій тиші.
Може, ви знаєте, як ніяково почуваєшся, коли таке стається із тобою самим, до прикладу, на якійсь вечірці. Бідна Галка засоромилася настільки, що враз сховала голову під крилом, ніби налаштувалася трохи покуняти. Усе різнозвір’я і різноптаство посміювалося - кожен на свій манер, і готовий заприсягти- ся, що таких дивних звуків у нашому світі ніде не почуєш. Спершу всі намагалися опанувати себе, але Аслан сказав:
Смійтеся досхочу. Ви більше не безмозкі й німі, тож нема чого вічно ходити похмурими, наче мерці. Жарти, як і закони, - невідступні супутники мови.
І тоді всі дали серцю волю. Здійнялися такі бучні веселощі, аж навіть сердешна Галка знову набулася хоробрості, угніздилася на конячій голові та, радісно плескаючи крилами, загорлала:
Аслане! Аслане! Це я що, першою пожартувала? Тепер усі завжди знатимуть, як я пожартувала вперше у світі?

Ні, сестричко, - усміхнувся Аслан. - Ти не пожартувала вперше, ти сама стала Першим Жартом цього світу.
Усі розреготалися ще дужче, але Галка, схоже, не ображалася, бо сміялася чи не гучніше за решту, а тоді кінь трусонув головою, пташка втратила рівновагу, гулькнула вниз і аж біля землі дивом згадала про свої крила (вони все ще були для неї новинкою).
Отже, - сказав Аслан. - Нарнію створено. Тепер маємо подбати про її безпеку. Дехто з вас потрібні мені для наради. Ти, старший серед гномів, і ти, Річковий Боже, Дубе, Сово, обидва Ворони та Слон - підійдіть ближче. Нам треба поговорити. Цьому світові нема ще г п’яти годин, але зло вже завітало до нашої землі.
Істоти, на яких вказав Лев, підійшли до нього й вони разом попрямували на схід. Решта жваво заторохтіла, навперейми вигукуючи:
Що-що завітало до нашої землі?
Лизло!
Що воно за Лизло?
Та ні, він сказав не Лизло, а Весло!
Ну гаразд, а це що за один?
Тим часом Діґорі сказав до Поллі:
Послухай, я хочу піти за ним... за Асланом, тобто, за Левом. Мені конче треба з ним поговорити.
Думаєш, у нас вийде? - завагалася Поллі. - Я б не наважилася.
Я мушу, - зітхнув Діґорі. - Це заради мами. Якщо хтось і може дати мені річ, яка поставить маму на ноги, то це він.
Я піду з тобою, - несподівано сказав фірман. - Так уже мені любо на його дивитися, сили нема. Та й не має того буть, щоби оті звірятка на нас напалися. Та й з моїм старим Суничкою кортить словом перекинутися.

Тож усі троє мужньо - так мужньо, як лиш могли, - вирушили до звіриного товариства. Тварини так переймалися балачками й знайомствами, що не помітили людей, аж поки ті не присунулися впритул. Так само не почули вони й дядька Ендрю, що ніяк не міг зарадити тремові в колінках та гукав звіддаля (щоправда, не надто голосно):
Діґорі! Вертайся! Ану мерщій вертайся, кажу тобі! Забороняю тобі йти далі хоч на крок!
Коли троє людей опинилася в самому осерді звіриного гурту, істоти врешті припинили свої теревені та приголомшено вирячилися на них.
Ну? - сказав нарешті Бобер. -1 що це, в ім’я Аслана, таке?
Прошу вас... - саме почав Діґорі ледь чутним голосом, аж тут втрутився Кролик:
Як на мене, це щось на кшталт велетенського салату-латуку.
О ні, ми не салат, чесню-пречесно, - гарячково залопотіла Поллі, - ми взагалі анітрохи не смачні!
Ось! - переможно вигукнув Кріт. - Вони розмовляють. Ну хто коли-небудь чув, щоби латук розмовляв?
Може вони - Другий Жарт? - припустила Галка.
Пантера припинила вмивати мордочку й мовила:
Ну, якщо це так, то Першому вони й на латку не годяться. Як на мене, нічого кумедного в них нема.
Вона знуджено позіхнула та знову заходилася вмиватися.
О, прошу вас! - не витримався Діґорі. - Я дуже кваплюся. Мені треба побачити Лева.
Протягом усього часу фірман намагався привернути до себе увагу Сунички. Нарешті,
йому це вдалося.
Гей, Суничко, старий! - сказав чолов’яга. -Ти мене знаєш Ти ж не збираєшся тут стояти і придурюватися, ніби за життя мене не бачив?
Про що ця штука говорить, Конику? - поцікавилися водночас декілька голосів.
Ну, - дуже повільно протяг Суничка, - я точно не знаю. Мабуть, більшість із нас поки що обмаль знають про цілу купу речей. Але в мене є таке відчуття, ніби я такі штуки і справді десь уже бачив. Ніби я жив деінде - або був чимось іншим - доки Аслан кілька хвилин тому нас не розбудив. У голові суцільна плутанина, як уві сні. Та в цьому сні, здається, були штуки, подібні до оцих трьох.
Що? - вигукнув розпачливо фірман. - Ти не пам’ятаєш мене? А я ж вечорами носив тобітаряче пійло з висівок, коли тобі було зле! Я завсігди чистив тебе як годиться! Зроду не забув на тебе попону нап’ясти, як ти на холоді стояти лишався! Ні, Суничко, не чекав од тебе такого.
Щось починає повертатися, - задумливо промовив Суничка. - Дійсно. Дайте подумати, дайте подумати... Ага, ти змушував мене тягати за собою бридку чорну штуковину і бив мене, щоби я біг, але скільки б швидко я не
мчав, те страховидло усе одно знай порипувало позаду.
Тож ми мали на хлібець заробляти, - знітився фірман. - І я, і ти. Як не було б тяжкої праці та батога, то не було б ні стійла, ні сіна, ні висівок, ні вівса. Я тебе завсігди вівсом гостив, коли тільки міг; тут вже ніхто нічого не скаже.
Овес? - нашорошив Суничка вуха. - Так, пригадую щось таке. Все більше й більше зринає в пам’яті. Ти завжди сидів за мною десь там, високо, а я мусів бігти попереду й тягти тебе разом із тою бісовою штукою. Схоже, всю роботу робив я.
Влітку воно й правду так було, - погодився фірман. - Тобі пекельна праця, а мені холодненький вітерець. Але взимку! Ти тоді, любчику, бігав гаряченький, а'я сидів собі нагорі, ноги мої були як той лід, холодний вітрюган скубав мене за носа, а руки так терпли, що фірманити було несила!
Це було страшне, жорстоке місце, - похитав головою Суничка. - Ані травиночки, саме лише твердий камінь.
Правду кажещ друже, правду кажеш! - підтакнув фірман. - То був жорстокий світ. Я завжди казав, що отой брук жодній коняці на добро не йде. Але ж то Лондон. Я його подобав не більше як ти. Ти був сільською конячкою, а я - сільським дядьком. Я у церкві в хорі співав, он як, вдома-то... Та мені там не було на що жити.
Ох, ну будь ласочка, будь ласка! - застогнав Діґорі. - Чи не можна хутчіш? Лев йде усе далі, а мені так треба з ним поговорити, просто бракне слів, як це важливо.
Послухай-но, Суничко, - сказав фірман. - Цьому паничеві конче треба про щось із Левом погомоніти; з тим, що ви його Асланом кличете. Може, ти дозволиш йому осідлати тебе (він буде обережний, обіцяю) і домчиш його туди, де Лев зараз, га? А ми із цим дівчатком якось уже самі дочалапаємо.
Осідлати? - замислився Суничка. - О, згадав. Тобто всістися мені на спину. Пам’ятаю, давно-давно один двохногий малюк полюбляв таке робити. У нього були хрумкі квадратові шматочки чогось білого, він їх мені давав. Вони смакували... о, просто казково, вони були солодші за траву.
А, то цукор! - здогадався фірман.
Прошу тебе, Суничко, - став благати Діґорі, - дозволь мені залізти на тебе і відвези до Аслана!
Ну, я не заперечую, - поступився нарешті Суничка. - Інколи можна й дозволити. Залізай.
От молодця! - зрадів фірман. - Ну ж бо, дітиську, поможу тобі залізти.
Тож за мить Діґорі опинився на Суниччиній спині й почувався, варто завважити, вельми затишно, бо ж їздив колись без сідала на своєму поні.
Що ж, уперед, Суничко, - сказав хлопець.
Я так розумію, в тебе навряд чи знайдеться трохи тієї білої смакоти? - обережно поцікавився той.
Ні. Боюся, справді не знайдеться, - вибачаючись, сказав Діґорі.
Ну, нічого не вдієш, - зітхнув Суничка, і вони з місця вирушили.
Тим часом один великий бульдог, котрий усе сопів та вдивлявся у далину, мовив:
Ану гляньте. Хіба це не таке саме чудернацьке створіння, отам біля річки, попід деревами?
Звірі придивилися й побачили дядька Ендрю, що завмер поміж рододендронами, сподіваючись залишитися непоміченим.
Ходімо! - загукало кілька голосів. - Підійдемо та з’ясуємо, що воно таке.
Тож поки Суничка мчав Діґорі до Аслана (а фірман і Поллі поспішали за ними пішака), більшість звірини із ревом, гавкотом, рохканням та іншими ознаками жвавого зацікавлення гайнула до дядечка Ендрю.
Але повернімося трохи назад, аби збагнути, як дядько Ендрю сприймав усе, що відбувалося впродовж останнього часу. На нього усі події справили геть інше враження, ніж на фірмана чи дітей. Адже те, що ти чуєш чи бачиш, дуже залежить від того, де саме ти стоїш, але не менше і від того, що ти за людина.
Щойно земля народила перших звірів, дядько Ендрю почав задкувати дедалі глибше в гущавину. Він пильно вдивлявся у тварин, та його не обходило, що вони роблять, а цікавило тільки, чи не збираються вони напасти. Як і Відьма, він був невимовно прагматичним. Він і не помітив, що Аслан відбирав по парі від різних видів. Все, що дядько бачив (чи то гадав, що бачить), то це величезну зграю диких та небезпечних тварин, котра нестямно тиняється поблизу. Ного страшенно дивувало, чому ніхто не тікає від страхітливого лева. Ту грандіозну мить, якої звірі заговорили, дядько Ендрю насправді проґавив, хоча й з доволі цікавої причини. Колись дуже-дуже давно, ще у цілковитій темряві, тоді, як Лев почав співати, дядько Ендрю спромігся розчовпати, що той дивний нум - насправді пісня. Музика йому аж ніяк не припала до душі. Вона розбурхувала -у дядькові неприємні відчуття й спонукала міркувати над речами, про які навіть думати не хотілося. Коли ж зійшло сонце і стало видно, що Співцем був Лев (“Усього лише якийсь лев,” - подумав дядько Ендрю), старий чаклун доклав усіх зусиль, переконуючи себе, що ніякого співу не було і бути не могло, адже леви тільки й можуть, що рикати (у зоопарках нашого з вами світу). “Ясна річ, це не могло бути піснею,” - сказав до себе дядько. - “Мені це просто приверзлося. З моїми нервами справи геть кепські. Ну хто це бачив, щоби леви співали?”.
І чим довше та чарівніше Лев співав, тим старанніше дядько запевняв себе, що не чує нічого, окрім грізного рику Хоч яка це непроста справа, але людям нерідко вдається заввиграшки переконати себе, що вони значно дурніші, ніж є насправді. Дядькові Ендрю це теж вдалося. Невдовзі він вже дійсно чув лише загрозливе ревіння, а ще за якийсь час не почув би вже нічого іншого, навіть якби захотів. Коли Лев заговорив і сказав: “Нарніє, прокинься,” - дядько почув не слова, а тільки рик. І у відповіді звірів йому теж вчувалися тільки рявкіт, рев, гавкотіння та виття. А вже коли вони засміялися... "можете собі уявити. Дядькові здалося, що нічого паскуднішого з ним не відбувалося протягом усього його нелегкого віку. Такого жаского, кровожерного ремствування злих та голодних монстрів йому не випадало чути ніколи в житті. За мить, ніби й без того бракувало люті й жаху, він побачив, як троє людей прямують на видноту, наближаючись до тварин. “Ідіоти!” - простогнав дядечко подумки. - “Зараз ці чудовиська зжеруть персні разом із дітваками, і я ніколи не потраплю додому. Який же ж цей Діґорі егоїстичний хлопчисько! І решта його варті. Якщо їм кортить вкоротити собі віку, то це їхня справа. Але до чого тут я? Вони про це, схоже, і не думають. Ніхто про мене не дбає”.

Отож, коли юрмисько звірів рушило до нього, дядько розвернувся і чимдуж дременув навтьоки. Тепер було важко не помітити, що повітря цього юного світу справді пішло старому панові на користь. У Лондоні він почувався занадто древнім для пробіжок, та зараз дядечко мчав зі швидкістю, з якою на стометрівці залишив би далеко позаду чемпіонів будь- якої підготовчої школи в цілій Англії. Приємно було дивитися, як бадьоро майорять позаду нього поли його пальта. Та жодного сенсу в тому все одно не було. Більшість звірів були спритними бігунами, до того ж це була перша гонитва в їхньому житті, й усі з насолодою викладалися до решти. Звідусіль лунало:
За ним! За ним!
Мабуть, він і є Лизло!
Жени його!
Мерщій! Учвал!
Заганяй!
Оточуй!
Тримай його, тримай!
Урааааа!
За мить дехто зі звірів уже дістався мети. Гонитва розтяглася в лінію та відрізала дядечкові шляхи до втечі. Ирго заганяли в коло. Куди б сердешний не глянув, звідусіль до нього гцирився жах. Над бідакою нависали грізні роги лосів та велетенська морда слона. Важелезні, похмурі ведмеді та вепри ревли й рохкали позаду. Жорстокі пантери та леопарди розглядали його зі знущальними гримасами (так йому ввижалося), метляючи хвостами. Більше за все дядечка Ендрю шокували повсюдно розчахнуті пащеки. Бідним тваринам просто треба було відсапатися, та старий страхопуд був упевнений, що його збираються зжерти.
Дядечко невпинно тремтів і борсався з боку в бік. Він і за кращих часів не надто захоплювався тваринами, бо переважно боявся їх, а після довгих років, згаяних на жорстокі досліди над звірами, цей страх лише зміцнів.
Отож, містере, - запитав Бульдог у своїй звичайній діловитій манері, - то хто ви є: тварина, рослина чи мінерал?
Саме це він і сказав, але все, що почув дядько Ендрю, було:
Еррррррааахррр!
Розділ одинадцятий
ДІҐОРІ ТА ЙОГО ДЯДЬКО ОПИНЯЮТЬСЯ В ХАЛЕПІ
Ви, мабуть, подумати, що звірі були геть дурненькі, бо не змогли самотужки второпати, що дядько Ендрю однієї породи з фірманом чи двома дітьми. Але не забувайте, що тварини й чути не чували про одяг. Вони гадали, що’ сукенка Поллі, курточка Діґорі та котелок фірмана - такі ж частини тіла, як їхнє хутро чи то пера. Вони б ніколи не-подумали, що й ті троє належали до одного виду, якби самі не поговорили з ними і якби так не вважав Суничка. Дядько Ендрю був значно вищим за дітей і куди кощавішим за фірмана. Він був з ніг до голови вбраний у чорне, за винятком білої камізельки (що тепер стала не такою вже й білою), мав кудлату гриву сивого волосся на голові (яка нині виглядала ще химерніше), і в ньому нічого не нагадувало звірям тих трьох людей, котрих вони вже знали. Отож, цілком природно, що вони трохи розгубилися. А найгірше - ця істота, схоже, не вміла говорити.
Взагалі-то, дядько намагався. Коли Бульдог звернувся до нього (чи то, здалося дядечкові, спочатку загарчав, а тоді грізно рикнув), старий простяг уперед руку, яка так ходором і ходила, та пробелькотів: “Хороший песик, отак, мій маленький”. Та звірі не зрозуміли його так само, як він не розумів їх. Для них із дядькових вуст злітали не слова, а якесь нерозбірливе сичання. Може, воно й на краще, бо жоден знайомий мені пес, а надто нарнійський собака, наділений даром мови, не любить, коли до нього кажуть “хороший песик.” От вам би хіба сподобалося, якби хтось до вас звернуся зі словами “мій маленький чоловічку”?
Тоді дядечко Ендрю просто зомлів, бер- кицнувшись долі.

Ось, - вигукнув Кабанчик, - це просто дерево. Я так і думав.
(Не забувайте, їм ще ніколи не доводилося бачити, як хтось непритомніє чи бодай просто падає.)
Бульдог, котрий зосереджено обнюхував дядька Ендрю, нарешті звів голову і сказав:
Це тварина. Вочевидьки тварина. І, може, навіть така сама, як оті троє.
Щось я не впевнений, - засумнівався один із ведмедів. - Хіба тварини котяться долі, як оце? Ні, вони стоять. Ось так!
Ведмідь звівся на повен зріст, відступив трохи назад, зачепився за низеньку гілку та гуцнувся навзнак.
Третій Жарт! Третій Жарт! - радо зарепетувала Галка.
А я все одно думаю, що це якесь дерево, - набурмосився Кабанчик.
Якщо це дерево, - сказав інший ведмідь, - у ньому може бути вулик.
Впевнений, що ніяке це не дерево, - похитав головою Борсук. - Мені здалося, воно намагалося заговорити, перш ніж гепнутися.
То був просто вітер у нього в гіллі, - затявся на своєму Кабанчик.
Ти ж не хочеш сказати, що це Звір, Який Розмовляє? - поцікавилася в Борсука Галка. - Воно ж нічого путнього не сказало.
І все ж таки, - озвалася Слониха (вона була єдиним слоном , у товаристві, адже, як пам’ятаєте, її чоловіка забрав на нараду Аслан). - І все ж таки, як на мене, то це якесь звірятко. Хіба ця бліда плямка отут не може бути обличчям? А ці дірочки можуть виявитися очима та ротом. Ну, носу, звісно, немає. Але ж... кхм-кхм... треба ширше дивитися на речі. Тільки одиниці з нас мають те, що по праву може називатися Носом, - і вона з погордою зиркнула скоса на кінчик свого довжелезного хобота.
Я рішуче протестую проти цієї репліки! - спалахнув Бульдог.
Слониха права, - зауважив Тапір12.
Послухайте, - зненацька радісно вигукнув Віслюк. - А може, це тварина, яка насправді не вміє розмовляти, а тільки думає, що вміє?
Може, його знову поставити? - задумливо пробурмотіла Слониха. Вона обхопила охляле дядькове тіло хоботом та обережно поставила - на жаль, догори дригом, тож із його кишень висипалися два півсоверена, три півкрони і один шестипенсовик. Жодної користі з того не було'- дядько Ендрю миттю завалився знову.
Ось! - вигукнули водночас кілька голосів.
Зовсім це не тварина. Воно не живе.
Кажу вам, це звір, - насупився Бульдог. - Самі понюхайте!
Нюх - це ще не все, - проголосила Слониха.
Та ну! - пирхнув Бульдог. - Якщо не вірити власному носові, то чому ж вірити взагалі?
Ну то, може, власним мізкам? - спокійно припустила Слониха.
Я рішуче протестую проти цієї репліки! - спінився пес.
Отже, із цим треба щось робити, - і вухом не повела Слониха. - Це може бути Лизло, тож його треба показати Асланові. Що вважає більшість? Це тварина чи дерево?
Дерево! Дерево! - загорлали десятки голосів.
Гаразд, - сказала Слониха. - Якщо це дерево, його необхідно посадити. Треба вирити яму. і ч
Двоє кротів блискавично впоралися із цим завданням. Спалахнула невелика дискусія щодо того, яким кінцем встромляти дядька Ендрю в землю, і він заледве уник сумної долі бути заритим шкереберть. Дехто зі звірів припускав, що ноги дядечка - то гілки, тож сіра пухнаста дивовижа (себто голова) має бути кореневищем. Та решта наполягала, що роздвоєний бік брудніший та міцніший, як і годиться справжньому корінню. Тож урешті- решт дядька посадили в ґрунт правильно. Коли землицю довкола нього утрамбували, та сягала йому трохи вище колін.
Якесь воно прив’яле, - сказав Віслюк.
Ясна річ, його треба полити, - відповіла Слониха. - Мушу зауважити (не в образу жодному з присутніх), що для такої роботи моя форма носу...
Я рішуче протестую проти цієї репліки! - аж застрибав Бульдог.
Проте Слониха спустилася неквапом до ріки, набрала повний хобот води і повернулася, щоби подбати про дядечка Ендрю. Мудра тварина вилила на старого не один галон води, і тепер із його сюртука збігали веселі ручайки, ніби він при повному параді надумав брати ванни. Зрештою, поливання повернуло дядька до тями. Що це було за пробудження! Але ми змушені полишити невдаху-чаклуна міркувати над своїми злодіяннями (якщо він спроможний зараз на щось аж настільки свідоме) та повернутися до важливіших речей.

Суничка мчав Діґорі на своїй спині, й невдовзі гомін звіриних голосів завмер далеко позаду, а до Лева з його радниками було вже рукою подати. Діґорі розумів, що не може просто так взяти й вдертися у таке поважне зібрання, але побоювання виявилися марними. За наказом Аслана Слон, Ворони та інші відступили вбік. Діґорі зісковзнув із коня та опинився із Левом віч-на-віч. Тепер Аслан видався йому ще величнішим, прекраснішим, жахливішим та осяйнішим, аніж раніше. Хлопцеві не ставало духу глянути у ці безмежні очі.
- Перепрошую... містере Леве... Аслане... сер, - промимрив Діґорі,,- чи не могли б Ви...
можна мені... благаю, чи не дали б Ви мені якийсь чарівний трунок із цієї землі, щоби моя мама видужала?
Він болісно жадав почути від Лева: “Так"; він несамовито боявся почути від нього: “Ні”. Тож хлопця геть спантеличило, коли не сталося ні того, ні іншого.
Ось цей Хлопчик, - сказав Аслан, та не до Діґорі, а до своїх радників. - Він зробив це.
“О, Господи,” - подумав Діґорі. - “Що тепер робити?”.
Сине Адама, - звернувся до нього Лев. - Люта Відьма прибула до Нарнії, моєї нової землі. Розкажи цим поважним звірям, як вона тут опинилася.
У голові Діґорі миттю промайнули десятки можливих відповідей, та йому вистачило розуму сказати щиру правду.
Я привів її, Аслане, - тихо відповів хлопець.
З якою метою?
Я хотів повернути її з мого світу до її власного. Я думав, що переніс її додому.
Але як вона з’явилася у твоєму світі, Сине Адама?
За допомогою... за допомогою Магії.
Лев промовчав, і Діґорі зрозумів, що сказав недостатньо.
Це був мій дядько, Аслане, - продовжив хлопець. - Він відіслав нас із нашого світу за допомогою магічних перснів... мені, власне, довелося піти, бо Поллі він відіслав першою... а тоді ми зустріли Відьму в місці, яке називається Чари, і вона просто причепилася до нас, коли...
би зустріли Відьму? - перепитав Лев тихим голосом, у якому клекотів майбутній рик.
Вона прокинулася, - безпорадно прошепотів Діґорі. А тоді, сполотнівши, додав:
Тобто, це я її розбудив. Бо мені було цікаво, що станеться, коли я вдарю у дзвін. От
Поллі цим не переймалася. Вона ні в чому не винна. Я... я побився з нею. Я знаю, що не
мусів. Гадаю, мене завороживтой напис під дзвінком.
Думаєш? - запитав Лев тим самим тихим та глибоким голосом.
Ні, - несподівано сказав Діґорі. - Тепер я розумію, що не був зачаклований. Тільки вдавав.
Запала довга мовчанка. Діґорі стояв і без упину думав: “Я все спаскудив. Тепер я вже нічого не здобуду для мами”.
Коли ж Лев знову заговорив, то слова його не стосувалися Діґорі.
Ось бачите, друзі, - сказав Аслан, - цей чистий, новий світ не досяг і семи годин від народження, а зло вже пробралося до нього, розбуджене та приведене сюди оцим Сином Адама.
Усі звірі, навіть Суничка, вп’ялися очима в Діґорі, аж тому закортіло провалитися крізь землю.
Та побиватися завчасно не варто, - повів далі Лев, усе ще звертаючись до тварин. - Із цього зла народиться більше зло, та станеться це дуже не скоро, і найгірша доля, як я бачу, випаде мені самому. А між тим давайте зробимо так, щоби упродовж віків це була щаслива земля у щасливому світі. А оскільки це Адамові Сини завдали нам шкоди, Адамові Сини й приведуть усе до ладу свого часу. Ви двоє, підходьте також.
Останні слова стосувалися Поллі й фірма- на, які підійшли щойно. Поллі міцне вчепилася фірманові в руку та, роззявивши рота, розглядала Аслана розчахнутими очима. Сам фірман лише глипнув на Лева й стягнув із голови котелка. До тієї миті ніхто не бачив його без капелюха; виявилося, він значно молодший та принадніший, і більше скидається на
селянина, ніж на лондонського кебмена.
Синку, - звернувся до нього Лев, - я знаю тебе дуже давно. Ти впізнаєш мене?
Нібито й ні, мій пане, - вклонився фірман. - Тобто, не те, щоб зовсім. Якось воно й справді, якщо ваша ласка, ніби десь ми таки стрічалися.
Дуже добре, - мовив Аслан. - Ти знаєш мене краще, ніж думаєщ а за життя спізнаєш іще ближче. Чи подобається тобі ця земля?
Вона прекрасна, мій пане, - щиро відказав той.
Ти б хотів назавжди оселитися тут?
Ну, видите, мій пане, я чоловік жонатий, - знітився фірман. - От якби ж моя хазяєчка була ниньки при мені, то ми звідсіль більше ані ногою, ви вже повірте. Ми обоє з села, нам обом у тому Лондоні душа сохне.
Аслан підніс кудлату голову, розчахнув пашу і видав довгу безперервну ноту, не надто гучну, але сповнену загадкової сили. Серце в грудях у Поллі аж тьохнуло від цього звуку. Вона знала напевно, що це був клич, і кожен, хто його почує, запрагне підкоритися, і навіть більше - зуміє підкоритися, за скільки світів та століть звідси він би не був. Тож дівчинка, може, і здивувалася, але не була ані враженою, ані шокованою, коли молода жіночка із добрим, відкритим лицем вийшла з нічого та стала поруч неї. Поллі зрозуміла, що це дружина фірмана, яка просто взяла та й випурхнула з нашого світу сюди, без жодних гидотних магічних перснів, а легко, швидко й радісно, мов пташка, що летить до рідного гнізда. Мабуть, клич полонив молодицю прямо під час прання: на ній був фартух, рукави закасані до ліктів, а руки вимащені мильною піною. Якби в неї був час причепуритися (на її найкращому капелюшку навіть були штучні вишні), то вона б напевно виглядала недолуго, а так у ній була якась особлива краса.
Звісно, молодичка вирішила, що снить. Тільки тому вона не кинулася до чоловіка і не благала пояснити, що ж це з ними сталося. Та коли жінка подивилася на Лева, то замислилася, чи справді це тільки сон, але чомусь усе одно не злякалася. Вона зробила маленький кніксен, який за тих часів уміли робити деякі дівчата із села, тоді підійшла до фірмана, взяла його за руку і стояла, трохи соромливо роззираючись довкруж.
Діти мої, - мовив Аслан, дивлячись на них обох, - вам випало бути першими Королями Нарнії.

- Царюйте поміж цих створінь, дайте їм імена, судіть їх по совісті та бороніть від ворогів, якщо ті прийдуть. А вони прийдуть, бо в цьому світі оселилася жорстока Відьма.
Фірман аж рота роззявив од здивування, а його дружина зашарілася.
Фірман двічі-тричі судомно сковтнув слину, тоді прокашлявся і сказав:
Перепрошую, мій пане, і дякую Вам красно (як і хазяєчка моя), але кепський з мене буде робітник при такій роботі. Я ж, бачте, не дуже-то вчений.
Що ж, - замислився Лев, - чи вмієш ти тримати заступа, ходити за плугом та ростити харч собі із землі?
Та того я троха вмію, мій пане, як доводиться, то й роблю.
Чи зможеш ти правити цими створіннями дбайливо й чесно і пам’ятати, що вони не без’язикі раби, як у світі, з якого ти родом, а Звірі, Які Розмовляють, вільні істоти?
Я це побачив, пане, - відповів фірман. - Я чинитиму з ними, як із рівними.
Чи заповіси ти дітям й онукам робити так само?
Я старатимусь. Я зроблю усе можливе, пане: ми ж зробимо, правда, Неллі?
.. - І ти не матимеш пестунчиків ані серед своїх дітей, ані серед цих тварин, й не дозволиш їм бути зверхніми одне з одним?
Ну, такого б я ніколи не припустився, пане. Щира правда. Кого за таким упіймаю
задам доброї хлости.
(Упродовж усієї розмови голос фірмана ставав усе повільнішим та глибшим. Починав скидатися на мову справжнього селянина, яким він був іще хлопчиськом, і все менше нагадував гостре, швидке лопотіння лондонця.)
-1 якщо ворог прийде на твої землі (а ворог з’явиться неодмінно), і почнеться війна, то чи ти особисто поведеш військо в атаку та сам прикриватимеш відступ?
Що я вам скажу, пане, - повільно проговорив фірман. - Ніхто не знає, до чого він вдатний, поки не спробує. Я, прошу пана, можу виявитися і нікчемником. Я ж ніколи не бився, крім як навкулачки. Я постараюся... я вірю, що постараюся зробити все як годиться.
Гаразд, - мовив Аслан, - то ти зробиш усе, що має робити Король. Коронація відбудеться негайно. І ви, і ваші діти будете благословенні, і дехто з них стане Королями Нарнії, а дехто - Королями Арченландії, що лежить он там за Південними Горами. Тебе ж, Донечко (Лев звернувся до Поллі), я теж запрошую на учту. Чи ти пробачила Хлопчика за біль, якого він завдав тобі в Кімнаті Скульптур, у пустельному палаці проклятого Чарну?
Звісно, Аслане, ми давно замирилися, - відповіла Поллі.
Це чудово, - мовив Лев. - Що ж, тоді, Хлопчику, щодо тебе самого.
Розділ дванадцятий ПРИГОДИ СУНИЧКИДіґорі принишк, наче заковтнув язика. Він почувався ні в сих ні в тих і чимдалі, то ніяковіше. Залишалося тільки сподіватися, що він не розридається або не утне ще чогось ганебного.
Сине Адама, - сказав Аслан. - Чи готовий ти спокутувати ту кривду, якої завдав моїй любій землі Нарнії першого ж дня її створення?
Ну, я навіть не знаю, що можу зробити, - розгубився Діґорі. - Розумієте, Королева ж втекла і...
Я запитую, чи ти готовий? - повторив Лев.
Так, - сказав Діґорі.
На мить зринула божевільна думка: сказати, мовляв, я спробую допомогти Вам, якщо Ви пообіцяєте допомогти моїй мамі, але Діґорі вчасно змикитив, що Лев - не та істота, з якою можна торгуватися. Проте щойно він мовив: “Так”, як одразу ж подумав про маму, про свої недавні сміливі надії, й про те, що тепер їх знищено дощенту; хлопцеві підкотив клубок до горла, на очі набігли сльози, і він випалив одним духом:
Але благаю Вас, благаю... чи не дасте Ви... чи не могли б дати мені щось, що зцілило б мою маму?
До цієї миті він невідривно розглядав величезні Левові лапи із потужними пазурами, але тепер, у відчаї, глянув нарешті йому в лице. Те, що Діґорі побачив, приголомшило його більше,' ніж будь-що досі. Бо золотаве обличчя нахилилося до нього впритул, і в очах - диво з див! - сяяли сльози. Вони були такими великими та блискучими поруч зі слізьми Діґорі, аж тому на мить здалося, що Левові дійсно шкода його маму іще дужче, аніж йому самому.
Синку, мій синку, - промовив Аслан. - Я знаю. Це велике горе. Тільки я й ти на всіг цій землі знаємо, що це таке. Тож будьмо лагідними одне до одного. Та мені, окрім всього, треба дбати про довгі століття, які очікують Нар- нію попереду. Відьма, яку ти привів у наш світ, ще повернеться сюди. Та це буде не скоро. Я посаджу в Нарнії дерево, до якого вона не насмілиться наближатися, і воно захищатиме цю землю упродовж віків. Тож Нарнія матиме довгий та ясний ранок, доки перші хмари запнуть її сонце. А твоя справа - принести мені сім’я, з якого я вирощу це чарівне дерево.
Добре, сер, - сказав Діґорі.
Він ще не знав, як йому це здійснити, але був свято впевнений, що зможе. Лев глибоко вдихнув, нахилився ще нижче та поцілував хлопця дивним чарівним цілунком. І враз серце Діґорі сповнилося нової сили та незнаної хоробрості.
Любий сину, - продовжив Аслан, - я розповім тобі, що маєш робити. Озирнися на захід і скажи, що ти бачиш.
Я бачу величезні гори, Аслане, - відповів Діґорі. - Бачу, як ця річка зривається водоспадом у провалля. А за проваллям бачу високі пагорби, порослі зеленим лісом. За ними - вищі гірські хребти; вони здаються майже чорними. А вже там, удалині, скупчилися височезні гори під сніговими шапками - наче на карУинках із Альпами. А вже за ними немає нічого, окрім неба.
Бачиш ти добре, - похвалив Лев. - Зараз Нарнія доходить лише до водоспаду, тому щойно ти дістанешся провалля, опинишся в Західній Пугці. Маєш прямувати цими горами, доки не натрапиш на зелену долину з синім озером, оточеним по берегах брилами криги. На краю озера ти побачиш крутий, зелений пагорб. На пагорбі розкинувся сад, і в самісінькому серці його є дерево. Зірви з нього яблуко та принеси мені.
Добре, сер, - знову сказав Діґорі.
Він навіть не уявляв, як задертися на край того провалля, як відшукати дорогу крізь гори, та промовчав, побоюючись, що Аслан вирішить, ніби він скараскується. Натомість сказав:
Сподіваюся, Аслане, що це не спішна справа. Я не зможу дістатися туди й повернутися дуже швидко.

Що ж, маленький Сине Адама, ти матимеш помічника, - усміхнувся Лев.
Він повернувся до коня,'який весь час тихцем, стояв поруч, обмахувався хвостом від мух та наслухав розмову, зосереджено схиливши набік голову, адже не вповні її розумів.
Дорогенький, - сказав Аслан, - тобі сподобалася б стати крилатим конем?
Бачили б ви, як Суничка стріпнув гривою, як затріпотіли його ніздрі, як хвацько тупнув він ногою в землю! По всьому було видно, що йому страшезно кортить стати крилатим конем. Але вголос тільки сказав:
Якщо хочеш, Аслане... якщо ти справді вважаєш... не знаю, чому саме я... не такий вже з мене розумний кінь...
Будь крилатим! Будь батьком усіх крилатих коней! - заревів Аслан, аж задвигтіла земля. - Віднині ім’я тобі Крилань.
Кінь злякано шарпнувсь, достоту як за тих нікчемних років, коли тягав за собою віз. Тоді з його ніздрів вирвалося хропіння, і Крилань задер голову на гнучкій шиї, наче ґедзі жалили йому спину й та нестерпно зуділа. І тут, прямо як тварини із землі кілька годин тому, з його плечей вирвалися крила, розгортаючись, ши- рячись, більші за орлині, більші за лебедині, більші за крила янголів на церковних вітражах. Пера відливали гнідим та мідно- червоним. Кінь потужно й велично змахнув крилами та здійнявся в повітря.
Він форкав, іржав та йшов чвалом у двадцяти футах над їхніми головами. Тоді, накинувши коло, незграбно приземлився на всі чотири, приголомшений, але невимовно щасливий.
Ну як, непогано, Криланю? - поцікавився Лев.
Це просто чудово, Аслане! - вигукнув кінь.
То що, відвезеш на собі цього маленького Сина Адама до тієї гірської долини, про яку я казав?
Що? Зараз? Отак одразу? - ледь не задихнувся Суничка (чи то Крилань, як ми тепер маємо його називати). - Урааааа! Іди сюди, малятко, я вже колись возив таких, як ти.
Давним, бозна-коли. Коли там були зелені лани... і цукор...
А про що це ви шепочетеся, Доньки Єви? - раптово запитав Аслан, озирнувшись на Поллі та дружину фірмана, які розбалакалися й, вочевидь, подобалися одна одній дедалі більше.
Якщо дозволите, сер, - сказала Королева Гелен (бо ж саме на неї перетворилася тепер фірманова дружина Неллі), - мені здається, що малому дівчаті теж хотілося би поїхати, якщо можна.
Що ти скажеш, Криланю? - спитався Лев.
О, як на мене, то хай летять удвох, вони ж такі крихітні, - хвацько відповів Крилань. - Сподіваюся, Слону не кортить долучитися?
Слону не кортіло, тож новий Король Нарнії підсадив обох дітей на коня: Діґорі закинув не панькаючись, а от Поллі садовив так дбайливо та делікатно, ніби дівчисько було порцелянове. Король сказав:
Ось і вони, Суничко... тобто, Криланю. От уже ж притичина, ніяк не звикну.
Не лети надто високо, - порадив Аслан. - Навіть не потикайся перелетіти через верхівки засніжених гір. Видивляйся долини, зелені місця, і лети над ними. Там всюди знайдеться шлях крізь гори. А тепер: будьте благословенні, і вперед!
О, Криланю! - вигукнув Діґорі, нахилився уперед і потріпав коня по лискучій шиї. - Це так весело. Поллі, тримайся за мене міцніше.
Тієї ж миті земля гигнула і закружляла попід ними, коли Крилань, наче велетенський поштовий голуб, накинув кілька прощальних кіл, перш ніж податися у довгий політ на захід. Глянувши униз, Поллі заледве розгледіла Короля та Королеву, і навіть сам Аслан видавався лише яскравою жовтою цяточкою на зеленій траві. Невдовзі вітер уже обдував їхні обличчя, а змахи конячих крил стали рівними та впевненими.
Уся Нарнія розкинулася під ними пістрявим розмаїттям вересу та різних дерев, галявинок, скель; поміж усім рухливою тасьмою звивалася блакитна ріка. Тепер вони могли зазирнути за верхівки високих пагорбів на півночі, праворуч від них, де аж до обрію з ледь помітним підйомом стелилася неосяжна вересова рівнина. Ліворуч гори були значно вищими, але раз у раз траплялися просвітки, де поміж соснами на схилах примарно синіли далекі південні землі.
Мабуть, там Арченландія, - припустила Поллі.
Мабуть, але ти подивися краще вперед! - вигукнув Діґорі.
І справді, перед ними зринула велетенська стіна скелястого провалля, і сонячне світло майже засліпило їх, танцюючи в струменях грандіозного водоспаду: тут іскристо-сяйлива ріка з ревінням зрушувала на землі Нарнії, прокладаючи довгий шлях від західних верховин - зі своєї колиски. Зараз вони летіли так високо, що могутній гуркіт водоспаду долинав до них тихим, далеким відгомоном, але цієї висоти усе ж було недостатньо, аби перемай- нути край провалля.
Доведеться нам тут дещо попетляти! - гукнув Крилань. - Тримайтеся!
Він почав літати з боку в бік, забираючи щоразу вище й вище. Повітря позимнішало, далеко під ними перегукувалися орли.
Ой, озирнися! Дивися, що позаду! - зойкнула Поллі.
Уся Нарнія розпросторилася неосяжним долом аж до обрію на сході, де ледь зблискувало далеке море. Тепер вони сягнули такої висоти, що могли розгледіти крихітні звідсіля зубчасті гори, що виринули за вересовою долиною на північному заході; на півдні
з’явилася нібито піщана рівнина.
- Якби хтось розказав нам, що то все за місця, - сказав Діґорі.

Не думаю, що такий хтось уже існує, - відповіла Поллі. - Тобто там напевно нікого нема і нічого не відбувається. Цей світ щойно сьогодні народився.
Так, але рано чи пізно люди дістануться туди, - задумливо мовив Діґорі. - І вони матимуть власну історію, уявляєш?
Дуже добре, що вони не мають її зараз, - пирхнула Поллі. - Нікого не змушують її вивчати. Битви, дати й інша дурня...
Тепер вони були понад скелястим урвищем, і за мить Нарнія безслідно зникла за ним. Вони летіли понад неторованими місцинами, крутими пагорбами, дрімучими хащами, усе ще тримаючись річища. Попереду завид- ніли дійсно великі гори, але сонячні промені били мандрівникам у вічі, тож роздивитися добре, що там, було непросто. Сонце швидко хилилося за виднокрай, тож небо на заході неначе залило розплавленим золотом. Розжарене коло опускалося прямо за гірський зубчастий гребінь, який проти світла видавався таким чітким та пласким, ніби його вирізали з картону.
А тут щось не надто парко, - зауважила Поллі.
Ага, і крила в мене вже болять, - докинув Крилань. - А долини з озером, про яку говорив Аслан, усе ще не видно. Може, спустимося вниз та розшукаємо пристойну місцинку для ночівлі? Не схоже, аби ми сьогодні дісталися місця.
Точно, до всього, саме час повечеряти, - погодився Діґорі.
Тож Крилань почав знижуватися. Поміж пагорбами, ближче до землі, повітря було куди як теплішим. Після довгої подорожі в небі, де єдиним звуком був посвист повітря під крилами коня, було справжньою насолодою чути весь цей затишний земний гомін: дзюркіт води у кам’янистому річищі чи порипування дерев під легеньким вітерцем. Теплі й втішні пахощі землі, трави, квітів, розмані- жених яскравим сонечком, струмували вгору, огортаючи
втомлених подорцжніх. Нарешті Крилань приземлився. Діґорі зісковзнув з коня та допоміг злізти Поллі. Як же приємно було обом нарешті розпружитизатерплі ноги.Долина,куди
вони приземлилися, розкинулася в самому серці гірськогохребта: довколаздіймалися
засніжені верхівки; одна сяяла рожево-червоним у променях спадню13.
їсти хочеться, - поскаржився Діґорі.
Ну то беріть та й напихайтеся на здоров’ячко, - радісно сказав Крилань, набиваючи соковитою травою повного рота. Тоді підняв голову, усе ще жуючи (обабіч морди з рота витикалися два жмутики трави, наче бакенбарди), і додав:
Ну ж бо, ви, двоє. Ну що ви ото мов засватані. Тут на всіхвистачить.
Але ж ми не можемо їсти траву, - пояснив Діґорі.
М-м-м-м, гм-м-м-м, - задумливо промукав Крилань, силкуючись висловитися з повним ротом. - Ну... м-м-м... ніколи не знаєш напевно, доки не скуштуєш. Травичка тут, скажу вам, пречудова.
Поллі та Діґорі розгублено перезирнулися.
Мені здається, хтось би мав подбати про нашу їжу, - пробуркотів Діґорі.
Впевнений, Аслан подбав би, якби ви попросили, - сказав Крилань.
А так йому було незрозуміло? - насупилася Поллі.
Навіть сумніву нема, що зрозуміло, - відповів кінь. - Та в мене склалося враження, що йому до вподоби, коли його просять.
Але що ж нам тепер робити? - вигукнув Діґорі.
Їй-Бо, не знаю, - спохмурнів Крилань. - Хіба що скуштуйте все-таки трави. Може, вош краща, ніж ви думаєте.
Не будь дурним, - скипіла Поллі, спересердя навіть тупнувши ногою. - Зрозуміло, що люди не можуть їсти траву, так само, як ти не їв би баранячої котлети!
Заради Бога, тільки не починай про котлети, - застогнав Діґорі. - Від цього тільки гіршає.
Діґорі запропонував Поллі скористатися перснем та прихопити чогось поїсти з дому. Сам він цього зробити не міг, адже пообіцяв Асланові відправитися прямо до загадкового дерева, тож якщо він заявиться додому, що-небудь може не пустити його назад. Але Поллі різко відповіла, що нізащо його не полишить, і Діґорі погодився, що це дуже люб’язно з її боку.
Послухай, - озвалася Поллі. - Я щойно згадала про пакунок з ірисками у мене г кишені. Це ж краще, ніж зовсім нічого.
Навіть значно краще, - зрадів Діґорі. - Але обережно - не торкнися випадково персня.
Це була складна та делікатна задача, але вони з нею впоралися. Виявилося, манюній
розлізлий паперовий пакетик увесь позлипся, тож питання полягало не стільки в тому, як витягти цукерки з пакунку, а в тому, яким чином той пакет від них повіддирати. Ірисок виявилося дев’ять. Діґорі спаАа на думку блискуча ідея: з’їсти по чотири іриски, а останню посадити. Як сказав хлопчик: “Якщо уламок ліхтаря перетворився на маленьке ліхтарне дерево, то чому б ірисці не перекинутися на цукеркове?”.
Тож вони вирили маленьку ямку та закопали в неї одну іриску, а тоді заходилися ласувати іншими, старанно розтягаючи задоволення. Це була убога трапеза, особливо якщо врахувати весь той папір, який вони мимохіть проковтнули разом із цукерками.

Крилань покінчив зі своєю розкішною вечерею та влігся долі. Діти посідали обабіч нього, притулившись до теплого тіла, а кінь огорнув їх крилами, і тепер малим було по- справжньому затишно. Поки на небі засяяли яскраві юні зірки, вони встигли обговорити що завгодно: як Діґорі сподівався, що здобуде щось цілюще для мами, і як замість цього отримав таке завдання. Вони повторили знову, як впізнати місце, до якого летять: там буде синє озеро та пагорб із садом на верхівці. Розмова саме ставала дедалі більш млявою, бо дітей хилило в сон, коли Поллі виструнчилася і цитьнула на Діґорі, щоб мовчав.
Усі почали якнайпильніше дослухатися.
Може, то був просто вітер у деревах, - припустив Діґорі за якийсь час.
Не думаю, - сказав Крилань. - Щоб там не було... чекайте! Он воно знов. В ім’я Аслана, там щось є!
Кінь шумно та важко зірвався на рівні, діти підскочили також. Крилань кидався туди й сюди з форканням та іржанням, діти дріботіли по всіх усюдах, зазираючи під кожен кущик, під кожне деревце. Вони вперто вважали, що бачили щось, а одного разу Поллі виразно помітила високу, темну фігуру, що безгучно та зграбно помчала на захід. Проте впіймати нікого не вдалося, тож кінь знову вклався, а діти знову вкуйовдилися йому під крила. Найдовше не спав Крилань: сторожко ворушив вухами в темряві та зрідка здригався, ніби на нього сіла муха. Та врешті-решт задрімав і він.
Розділ тринадцятий НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ Діґорі, Криланю, прокидайтеся, - долинув голос Поллі. - Вона таки перетворилася яг цукеркове дерево! А ранок просто пречудовий!
Низьке вранішнє сонечко світило на них крізь ліс, трава посивіла від роси, а павутиння деінде було неначе срібне. Просто перед ними із землі випнулося маленьке, темнокоре деревце заввишки за молоду яблуньку. Листя рослина мала білясте та ніби паперове (якщо чесно, виглядало воно, мовби висушене), а поміж листочками гілля було всіяне маленькими брунатними плодами, схожими на фініки.
Урррааа! - заволав Діґорі. - Але я спершу купатися!
І він помчав крізь заквітчані кущі вниз, до річки. Чи ви купалися колись у гірській ріці, що нуртує маленькими водоспадиками понад червоним, синім, жовтим камінням, на якому витанцьовують сонячні зайчики? Це так само захопливо, як і купання в морі, а в чомусь, може, навіть ліпше. Звісно, вдягатися хлопцеві довелося, не витираючись, але воно було того варте. Коли він повернувся, Поллі також пішла поплавати; принаймні так вона сказала, хоч ми й знаємо, яка з Поллі плавчиха, тож краще утримаємося від зайвих запитань. Крилань також спустився до води, але не купався, а просто довго пив, а тоді обтрушував гриву й
радісно іржав.
Поллі та Діґорі взялися за цукеркове дерево. Плоди його були просто розкішні; вони мало нагадували іриски, були м’якші та ще й соковиті, але все ж таки щось від ірисок у цих фруктах було. Крилань також мав чудовий сніданок: він покуштував один з ірискових плодів і навіть вподобав його, але виголосив, що о цій годині надає перевагу травичці. Тоді малі так-сяк задерлися коневі на спину й продовжили свою вчорашню подорож. Сьогодні їхній шлях був навіть чудовнішим, ніж учора. Частково тому.'іїцо всі відпочили та були сьогодні свіженькі, частково завдяки сонечку, яке щойно виткнулося з-за обрію й світило їм у спину (а коли світло падає з-поза тебе, все довкола виглядає набагато кращим). Це була чарівна поїздка. Куди не глянь, всюди підносилися могутні засніжені гори. У долинах далеко внизу буяла зелень, а струмки, що текли з льодовиків до великої річки, були такими сліпучо- синіми, аж здавалося, ніби летиш над колекцією велетенських коштовностей. Діти нічого не мали б проти, якби ця частина подорожі тривала довше. Та мандрівники незабаром дружно зойкнули й навперебивки стали запитувати: “Що це? Що за пахощі? Звідки так напаює?”. Бо їх і справді оповило божественним ароматом, теплим і золотавим, немов пахощі всіх найвишуканіших фруктів та квітів упереміш.
Запах лине з отієї долини з озером, - гукнув Крилань.
Так і є, - погодився Діґорі. - Але погляньте! Он зелений пагорб, там, на дальньому березі озера. І подивіться, яка неймовірно синя вода.

- Це і є Місце, - захоплено видихнули всі троє.
Крилань став опускатися, накидаючи широкі кола. Крижані верхівки мовби здіймалися все вище й вище. Повітря щомиті наливалося теплом і солодкістю, воно було вже таким солодким, що на очі наверталися сльози. Тепер кінь поволі спускався, розпростерши крила на повний розмах, а його копита торкалися землі. Крутий зелений пагорб стрімко насувався, ще мить - і Крилань, дещо незграбно, приземлився біля його підніжжя. Діти скотилися вниз, м’яко беркицьнувшись на теплу, лагідну траву, і миттю схопилися на рівні, злегка відсапуючись.
Три чверті підйому лишилися позаду, і мандрівники негайно вирушили до верхівки. (Не думаю, що Крилань подужав би цей шлях, якби не балансував крилами, а подекуди - навіть допомагав собі легкимл помахами.) Верхівку пагорба оточувала висока стіна зеленого дерну. Всередині такою ж щільною стіною росли дерева. їхні гілки перегиналися назовні через дерен, і під набігами вітерцю листя виблискувало не тільки зеленню, а ще й сріблом та блакиттю. Діставшись верхівки, друзі обійшли мало не всю зелену стіну, перш ніж знайшли вхід - наглухо зачинену високу золоту браму, що виходила на схід.
Думаю, до цієї миті Поллі та Крилань вважали, що зможуть увійти досередини разом й Діґорі. Тепер вони збагнули, що так не буде. Навряд чи ви бачили колись місце, яке було би таким демонстративно приватним: із першого погляду було зрозуміло, що воно належить комусь, але не тобі. Тільки репаний дурень пхався би крізь браму, якби його не було послано сюди із важливою справою. Діґорі також ясно побачив, що ніхто не зможе увійти разом із ним. Він рушив до воріт сам.
Підійшовши поближче, Діґорі помітив напис, що сяяв на золоті срібними літерами; щось на кшталт:
Увійди через браму - чи додому вертай,
Плід візьми не для себе - або не займай,
Адже той, хто, мов злодій, сюди продереться,
Знайде все, що бажає, - і вічний відчай.
- Плід візьми не для себе, - промимрив Діґорі собі під носа. - Ну, це саме те, що я й маю зробити. Вочевидь, їсти самому нічого не варто. Цікаво, що то за бридня в останньому рядку? Увійди через браму. Кому ж забагнеться дертися стінкою, якщо можна зайти у браму. Але ж як вона відчиняється?
Він притулив до брами долоню - і несподівано стулки розчахнулися, прочиняючись досередини без жодного звуку, без щонайменшого рипу в завісах.
Тепер, коли можна було бачити сад усередині, це місце здавалося ще приватнішим, аніж досі. Діґорі принишкло ступив за браму, роззираючись довкруж. У саду панувала невимовна тиша. Навіть фонтан, що бив поміж дерев, плюскотів майже нечутно. Тепер небесні пахощі огортали хлопця зусібіч. Це було чудове, але надто урочисте місце.

Діґорі миттю зрозумів, яке дерево йому потрібне. Почасти тому, що воно височіло в самісінькому центрі, почасти - через дивовижні сріблясті яблука, які рясно укривали гілля і скрізь розкидали своє власне світло, осяваючи тінисті закутки, яких не сягало сонце. Хлопець підійшов, зірвав одне яблуко та запхав до нагрудної кишені своєї курточки. Але перш ніж сховати, мимохіть подивився на чарівний плід та вдихнув його п’янкий аромат.
Було б краще, якби цього вдалося уникнути. Нестерпний голод і спрага навалилися на Діґорі, навіюючи пристрасне бажання хоч трішечки скуштувати того яблучка. Діґорі зир- нув на плід і знову поспіхом запхав у кишеню, але довкола заклично мерехтіли десятки інших. Хіба так уже погано скуштувати однень- ке? Зрештою, подумалося хлопцеві, напис на брамі може виявитися зовсім не суворим правилоА; а може, це просто порада, - хіба хтось зважає на поради? Та навіть якщо це правило - невже він порушить його, усього лише з’ївши яблучко? Він-то вже виконав умову взяти плід “не для себе”.
Гарячково міркуючи над цим, Діґорі поглянув угору, крізь гілля, на верхівку яблуні. Просто йому над головою на галузочці угніздився гарний птах. Я кажу “угніздився”, бо той не просто сидів, а дрімав, навіть майже спав. Його очі були примружені та скидалися на вузесенькі шпаринки. Птах був крупніший за орла, мав шафранове черевце, багряновий гребінець на голові та пурпурового хвоста.
“Це тільки доводить”, - полюбляв згодом казати Діґорі, переповідаючи свою пригоду, - “що в чарівних місцях забагато обережності не буває. Ніколи не знаєщ хто стежить за тобою.” Проте я гадаю, хлопець усе одно не взяв би яблуко для себе. Заповідь “Не вкради” в ті дні втовкмачувалася хлопчакам у голови куди міцніше, ніж нині. Натомість тепер ми ніколи не дізнаємося напевно. Діґорі вже розвернувся, щоби вийти з саду, але наостанок ще раз поглянув навкіл. І вжахнувся: він був не сам. Лише за кілька ярдів від нього стояла Відьма. Вона щойно викинула геть недогризок яблука, яке сама ж і з’їла. Сік того яблука був несподівано темним і залишив потворну пляму довкола Відьминого рота. Діґорі одразу здогадався, що вона залізла до саду через стіну Тепер було видно, що останній рядок вірша, про бажання та відчай, все ж таки мав сенс. Відьма виглядала ще могутнішою та пихатішою, ніж завжди, і навіть якоюсь переможною; проте її обличчя було мертвотно блідим, білим, наче сіль.
Усе це промайнуло в голові Діґорі за лічені секунди, а тоді хлопець щодуху чкурнув до брами; Відьма гайнула за ним. Щойно Діґорі вискочив назовні, важкі стулки самі собою затраснулися. Це дало йому перевагу, проте не надовго. Ще не встиг він добігти до друзів та заволати: “Поллі, мерщій сідлай! Криланю, підіймайся!”, Відьма перелізла (чи то радше перестрибнула) стіну, і знов мало не наступала йому на п’яти.
Стій, де стоїш, - закричав Діґорі, розвертаючись до неї, - або ми зникнемо! Ані дюймом ближче!
Дурне хлопчисько, - скривилася Відьма. - Чого ти весь час бігаєш від мене? Я не заподію тобі зла. Якщо зараз ти не зупинишся і не послухаєш мене, то проґавиш важливе знання,, яке може подарувати тобі довічне гцастя.
Дякую, але я не хочу цього чути, - відмовився Діґорі.
Та йому довелося.
Я знаю про твоє завдання, - повела далі Відьма. - Це ж я підкралася до вас минулої ночі там, у лісах, і підслухала всі ваші теревені. Ти зірвав плід у цьому саду. Зараз він лежить у твоїй кишені. І ти збираєшся притягти його Левові, навіть не покуштувавши: щоби він з’їв його, скористався ним. Ото вже йолоп! Ти хоч знаєш, що то за яблуко? Я скажу тобі. Це яблуко молодості, яблуко життя. Я це знаю, бо скуштувала його; я відчула, як щось у мені змінилося, і тепер упевнена, що ніколи не постарію та не помру. З’їж його, хлопчику, з’їж, і ми з тобою вічно будемо королями цього світу... або твого власного світу, якщо надумаємо повернутися.
Та ні вже, дякую красненько, - кинув Діґорі. - Не думаю, що мені сподобається все жити і жити тоді, коли всі, кого я любив, давно помруть. Краще вже я проживу, скільки відведено, та відправлюся на небеса.
А як же ота твоя матуся, яку ти нібито любиш так сильно?
А при чому тут вона? - наїжачився хлопець.
Невже ти не розумієш, бовдуре, що один-єдиний шматочок цього яблука зцілить її? Воно лежить у тебе в кишені. Ми тут самі, а Лев бозна-як далеко. Скористайся магією та повертайся до свого світу. Вже за мить ти будеш біля ліжка своєї матері та простягатимеш їй рятівний плід. За п’ять хвилин ти побачищ як на її лице набігає давно забутий рум’янець. Вона скаже тобі, що їй нічого вже не болить, а невдовзі - що до неї повертаються сили. Скоро твоя мати засне; тільки подумай - солодкі години здорового сну, без болю, без ліків! Назавтра не вщухатимуть розмови про її чудесне зцілення. Невдовзі вона майже одужає, а тоді - одужає цілком. У тебе знову буде щаслива родина. Ти знову станеш як усі інші хлоп’ята.
Ох! - прохрипів Діґорі, ніби від сильного болю, та охопив чоло руками. Тільки тепер він зрозумів, який жахливий вибір стоїть перед ним.
Що такого зробив для тебе той Лев, щоби ти був його рабом? - правила своєї Відьма. - Що він зможе вдіяти, якщо ти знову опинишся у своєму світі? І що би подумала твоя мама, якби знала, що ти міг позбавити її цього болю, міг повернути її до нормального життя, і серце твого батька не було б розбите, - але ти не зробив цього? Замість цього ти служив на побігеньках дикому звірові в якомусь химерному світі, який навіть не мав би тебе обходили.
Я... я не думаю, що він дикий звір, - просипів пересохлим горлом Діґорі. - Він... я навіть не знаю...
Тоді він ще гірший за звіра, - сказала Відьма. - Подивися, як він учинив із тобою, яким черствим зробив тебе. Таке стається з кожним, хто слухає того Лева. Жорстокий, безжальний хлопчак! Ти радше дозволиш матері померти, аніж...
О, заткайся нарешті! - вигукнув бідака тим самим сиплим голосом. - Думаєш, я цього не розумію?! Але я... я пообіцяв.
Ах, та ти ж не знав, яку даєш обіцянку! І ніхто тут не зможе стати тобі на заваді.
Моїй мамі, - через силу вимовив Діґорі, - це б не сподобалося... вона суворо ставиться до обіцянок... і крадіжок... і всього такого. Вона б звеліла мені не робити цього... напевно... якби сама тут була...
Але навіщо їй про це знати? - проговорила Відьма так солодко, як навряд чи зможе говорити людина із таким лютим лицем. - Ти просто не розкажеш їй, звідки взяв це яблуко. І батькові не розповіси. Ніхто в цілому твоєму світі не знатиме правди про цю історію. Погодься, тобі необов’язково забирати з собою цю дівчинку.
І отут Відьма припустилася фатальної помилки. Звісно, Діґорі знав, що Поллі може легко дістатися додому за допомогою власного кільця. Але ж Відьма не знала цього. Тож нице припущення, ніби він може просто покинути Поллі тут, вмить зробило всі її слова облудними й пустопорожніми. Навіть у розпалі неви- , мовної муки в голові йому несподівано проясніло, і хлопець промовив (зовсім іншим, набагато гучнішим голосом):
Послухай, до чого ти все це ведеш? Чого це ти ні сіло ні впало так заопікувалася моєю матір’ю? Що тобі до цього? Що ти замислила?
Молодчина, Діґ, - прошепотіла йому на вухо Поллі. - А тепер забираймося негайно.
Досі вона не наважувалася втрутитися у розмову, бо все ж таки не її мати лежала на
смертному одрі.
Тоді вирушаймо, - сказав Діґорі, підсаджуючи Поллі на спину Криланеві та чимдуж видираючись сам. Кінь розпростер крила.
Ну то й забирайтеся звідси, ідіоти! - вигукнула Відьма. - Згадай про мене, хлопчику, як лежатимеш старий і кволий перед лицем смерті, та згадай, як проґавив можливість бути вічно молодим! Такої нагоди більше не буде.
Вони були вже так високо, що Відьмин голос заледве долинав до них. Вона також не стала гаяти часу і витріщатися їм услід, а подалася схилом пагорбу на північ.
Вони вилетіли рано-вранці, а пригода в саду тривала не так вже й довго, тож діти погодилися, що мають усі шанси дістатися Нар- нії засвітла. На зворотному шляху Діґорі мовчав, і ніхто не наважувався першим до нього заговорити. Хлопцеві було дуже сумно, і подеколи прийняте рішення видавалося йому хибним, та потім у пам’яті зринали сльози в Асла- нових очах, і впевненість поверталася. Крилань невтомно летів увесь день. Вони рухалися вздовж річки на схід, крізь гори та понад лісистими дикими пагорбами, тоді понад величним водоспадом і вниз, вниз, до лісів Нарнії, затоплених тінню велетенського урвища. Нарешті, коли небо за спиною пе- редспаднево збагряніло, вони побачили велику юрму звірів на березі річки, а невдовзі, в центрі товариства - і самого Аслана. Крилань м’яко спікірував донизу, витягши всі чотири ноги, склав крила, загупав по землі легким чвалом та нарешті зупинився. Діти спустилися долу. Діґорі побачив, як звірі, гноми, сатири, німфи та інші істоти розступаються, даючи йому дорогу. Він підійшов до Аслана, простяг йому плід і сказав:
Ось, я приніс вам яблуко, про яке ви просили, сер.
Розділ чотирнадцятий ЯК ПОСАДИЛИ ДЕРЕВО Ти чудово впорався, - промовив Лев громовим голосом, аж земля задвигтіла.
Діґорі зрозумів, що ці слова зараз чув кожен мешканець Нарнії, і що їхня пригода стане легендою, яку батьки переповідатимуть синам не одне століття, а може й довіку. Та йому було не до гордощів, бо годі було й думати про пику віч-на-віч із Асланом. Цього разу хлопець відчув, що може спокійно дивитися Левові у вічі. Усі проблеми якось несподівано забулися, поступившись місцем цілковитому блаженству.
Ти чудово впорався, Сине Адама, - знову повторив Аслан. - Заради цього плоду ти страждав від голоду, потерпав від спраги і лив гіркі сльози. Тільки твоя рука має право посіяти сім’я того дерева, яке стане оберегом Нарнії. Кинь яблуко на берег ріки, де земля найм’якіша.
Діґорі так і зробив. Усі так принишкли, що стукіт, із яким яблуко впало на землю, виразно пролунав у повітрі.
Хороший кидок, - похвалив Аслан. - А тепер розпочнемо коронацію Франка, Короля Нарнії, та Гелен, Королеви Нарнії.
Тепер діти - вперше після повернення - звернули на подружжя увагу. Обидвоє були вбрані в химерні, але прекрасні строї. З їхніх плечей струмуючи, спадали розкішні мантії; мантію Короля підтримували чотири гноми, а Королеви - чотири наяди. Голови в обох були непокриті, але Гелен розпустила волосся, від чого, до речі, стала набагато гарнішою. Та не одяг і не волосся робили їх такими відмінними від себе колишніх. На їхніх обличчях сяяв якийсь новий вираз, особливо на лиці в Короля. Усю ту різкість, пронозливість, дратівливість, якої він набрався, будучи візницею в Лондоні, нібито змили з його обличчя, і тепер вільніше проглядали хоробрість і доброта, що його, взагалі-то, ніколи й не полишали. Може, то вплинуло повітря цього юного світу, може, розмови з Асланом, а може, все разом.
Бий мене грім! - прошепотів Крилань до Поллі. - Мій колишній господар змінився не менше за мене. Боже, він тепер справжній володар.
Так і є, але не дзижчи мені, будь ласка, на вухо, - сказала Поллі. - Просто жах як лоскітно.
Тепер, - сказав Аслан, - хоч хтось дайте собі раду, будь ласка, з тією плутаниною, що ви наробили з деревами, й давайте подивимося, що ж там таке.
Роззирнувшись, Діґорі помітив, що в чотирьох дерев, які виросли тісно одне до одного, гілля переплуталося та позв’язувалося галуззям мало не у клітку. Слони своїми хоботами та гноми маленькими сокирками хутко розчистили зайвий хмиз. Усередині виявилися три речі. Одна - молоденьке деревце, що скидалося на золоте, друга - схоже деревце, але нібито зі срібла, а ось третьою була якась жалюгідна почвара в запацяному одязі, котра скоцюрбилася поміж тими деревцями.
Святий Боже! - прошепотів Діґорі. - Дядько Ендрю!
Щоби все стало зрозуміло, нам варто повернутися трохи назад. Звірі, як ви пам’ятаєте, намагалися посадити й полити старого чаклуна. Коли ж поливання привело горопаху до тями, він виявив себе вщент мокрим, по стегна заритим у землю (яка стрімко перетворювалася на багно) й оточеним такою кількістю диких звірів, яка ніколи й у страшному сні йому не являлася. Отож не дивно, що він зайшовся в лементі й риданнях. У цьому були свої плюси, адже тепер усі (навіть Кабанчик) переконалися, що дядько Ендрю - то щось живе. Налякані істоти кинулися витягати його з землі (стан дядькових штанів, ясна річ, був тепер просто жахливий). Щойно вивільнивши ноги, дядечко спробував дременути, але його стримували міцні обійми слонового хобота. Усі погодилися, що дивовижну істоту треба зберігати в цілості доти, доки Аслан не знайде часу на неї поглянути й вирішити, що з нею робити. Тож звірі змайстрували довкола дядька щось на зразок плетеної клітки, а тоді почали пропонувати в’язневі різні наїдки, все, що могли знайти.

Віслюк назбирав величезну купу чортополоху і почав кидати його дядькові Ендрю, але той чомусь не зацікавився. Вивірки бомбардували старого цілим градом горіхів, але він лише накрив голову руками, силкуючись заховатися. Кілька пташок пурхали туди-сюди, старанно цілячи в дядечка черваками. Ведмідь виявився особливо щедрим. Ще зранку відшукав гніздо диких бджіл, але замість поласувати самому (чого йому дуже кортіло), цей добросердий достойник притяг делікатес дядькові Ендрю. Та насправді це була найгірша з усіх помилок. Ведмедик перекинув солодкий і липкий кусень через огорожу і, як на біду, загилив дядькові прямісінько в пику (а бджоли ж померли не всі). Бідний звір, який сам не надто б засмутився, якби в нього жбурнули повними меду стільниками, не міг зрозуміти, чого це дядько позадкував, послизнувся та бехнувся на сідниці. І вже геть кепсько було те, що всівся він точнісінько на купу чортополоху.
Ну, що б там не було, - сказав Кабанчик, - чимало меду все ж потрапило цій істоті до рота, і це має піти бідоласі на користь.
Усі вони щиро захопилися своїм чудернацьким підопічним і сподівалися, що Аслан дозволить їм залишити створіння собі. Найрозумніші з-поміж звірів тепер були твердо переконані, що деякі звуки, що їх видає невідома тварина, сповнені сенсу. Звірятко нарекли Бренді, бо цей набір звуків лунав з його вуст найчастіше.
Зрештою, їм довелося покинути дядечка в клітці на ніч. Аслан того дня був дуже зайнятий, напучуючи нових Короля та Королеву та дбаючи про безліч інших справ, тож не мав часу, аби приділити увагу “бідолашному Бренді”. Звісно, горіхи, груші, яблука та банани, накидані добросердими звірами, виявилися непоганою вечерею, але в цілому було б за- сміливо стверджувати, що дядько мав приємну ніч.
Витягніть звідти це створіння, - звелів Аслан.
Один зі Слонів підняв дядечка Ендрю своїм хоботом та поклав Левові до ніг. Старий
злякався так, що й ворухнутися не міг.
Будь ласка, Аслане, - попросила Поллі, - ти міг би сказати щось, щоби... щоби він більше не боявся? А ще що-небудь, аби він більше ніколи сюди не повернувся.
Думаєш, він захоче? - запитав Аслан.
Ну, Аслане, - відповіла Поллі, - адже він може надіслати когось інщого. Його так вразило ліхтарне дерево, яке виросло з уламка ліхтаря, і він подумав...
Дурницю він подумав несусвітну, - спокійно урвав її Аслан. - Цей світ нині вибухає так пристрасно розвоєм тільки тому, що моя пісня, котра покликала його до життя, усе ще бринить у повітрі та двигтить у земних надрах. Так буде недовго. Та я не можу повісти про це старому негідникові, так само, як не можу заспокоїти його: він сам зробив так, щоби не чути мого голосу. Якщо я заговорю до нього, він почує тільки рев і гарчання. Ох, Адамові Сини, як вигадливо бороните ви себе проти всякого добра! Та я піднесу йому єдиний дар, який він іще в змозі прийняти.
Лев сумно похилив голову та видихнув у перехняблене жахом лице.
Спи, - сказав Лев. - Спи, і звільнися на кілька годин від мук, які ти сам собі вигадав.
Дядько Ендрю тої ж миті повернувся на бік із заплющеними очима, і його дихання
зробилося рівним та безтурботним.
Віднесіть його вбік та покладіть, - наказав Аслан. - А тепер, гноми, похваліться своїм ковальським хистом! Викуйте-но корони для ваших Короля й Королеви.
Сила-силенна гномів ринула до Золотого Дерева. Ніхто не встиг і оком змигнути, а вони вже обібрали з нього все листя і відламали деякі гілочки. Тепер діти зрозуміли, що деревце не просто скидалося на золоте, а насправді було з найщирішого золота. Певна річ, воно зійшло з тих півсоверенів, що посипалися з кишень дядечка Ендрю, коли його тримали сторч головою; так само й срібне виросло з посіяних півкрон. Здається, просто нізвідки з’явилися купа хмизу на розпал, маленьке ковадло, молоточки, обценьки та ковальські міхи. За мить (ох і люблять же гноми своє ремесло!) вогонь уже палав, міхи гули, золото плавилося, а молоточки цокали. Двоє кротів, яких Аслан відіслав на розкопки ще вранці (а це ж у кротів найлюбіше заняття!), висипали гномам під ноги чималу пригорщу коштовного каміння. Під вправними пальцями крихітних ковалів потроху виокреслювалися дві корони: не важкі й потворні, як сучасні корони в Європі, а легкі, витончені, розкішно виплетені діадеми, які справді можна носити й від того виглядати гарнішим. Корону для Короля оздобили рубінами, а для Королеви - смарагдами.

Коли діадеми вистудили в ріці, Аслан звелів Еелен та Франкові прихилити перед ним коліна й одягнув на подружжя корони. Тоді сказав:
- Підведіться, Королю та Королево Нарнії, батько та матір багатьох королів, що владарюватимуть у Нарнії, в Арченландії та на Островах. Будьте справедливі, милосердні та хоробрі. Віднині ви благословенні.
І всі навперейми радісно заволали, загавкали, заіржали, засурмили та заплескали крилами, а королівська пара стояла з урочистим і трохи сором’язливим виглядом, але від тієї зніченості здавалася тільки шляхетнішою. Діґорі усе ще вигукував щось привітальне, коли почув, як глибокий Асланів голос десь поруч промовив:
Дивіться!
Уся юрма наче по команді повернула голови, а тоді з кожних грудей вирвалося здивоване та захоплене зітхання. Трохи навіддалі гордо піднеслося над їхніми головами дерево, котрого раніше тут не було напевне. Воно мусило вирости нечутно, але гінко, як стяг шугає вгору флагштоком, напнутий міцною рукою. За метушнею коронації ніхто не помітив цього. Розлоге гілля відкидало радше світло, ніж тінь, а з-попід кожного листочка визирали, мов зірочки, сріблясті яблука. Але подих усім перехопило навіть не від цього видовища, а від аромату, який линув від чарівної яблуні. На якусь мить геть усі ні про що не могли й думати, крім як про ці неймовірні пахощі.
Сине Адама, - сказав Аслан, - ти правильно посіяв сім’я. А ви, народ Нарнії, бережіть Дерево як зіницю ока, бо то є ваш Щит. Відьма, про яку я вже казав, утекла далеко на північ цього світу; тепер вона житиме там, і її темна магічна сила буде міцнішати. Та поки квітне це дерево, Нарнія їй не по зубах. Вона не підбереться до Дерева й на сотню миль, бо йогс пахощі для вас - радість, життя і благодать, а для неї - смерть, жах та відчай.
Усі зачудовано розглядали Дерево, коли раптом Лев мотнув головою (з гриви неначе злетіли золоті жаринки) та вп’явся очима в малих.
Що таке, діти? - запитав Аслан, бо ті саме шепотілися й турляли одне одного ліктями.
О... Аслане, сер, - спалахнув на виду Діґорі, - я зовсім забув вам оповісти. Відьма вже з’їла одне яблуко, таке саме, з якого виросло наше дерево.
Він сказав не все, що думав, але Поллі негайно договорила за нього (Діґорі завжди більше за Поллі боявся виглядати дурником).
Тому нам здається, Аслане, - сказала дівчинка, - що це якесь непорозуміння. Не так вже вона й гидує запахом цих яблук.
Чому ти так думаєш, Донько Єви? - запитав Аслан. -
Ну, вона ж з’їла одне.
Дитя, - пояснив Лев, - саме тому всі решта тепер жахають її. Ось що стається з тими, хто зриває плоди не тоді й не так. Яблуко смакує добре, та відтоді викликатиме лише відразу.

Зрозуміло, - замислилася Поллі. - Мабуть, через те, що вона зірвала його не як годиться, яблуко не впливатиме на неї? Тобто, вона не здобуде вічну молодість і все таке?
На жаль! - Лев струсонув гривою. - Воно впливатиме. Речі завжди діють згідно зі своєю природою. Вона виборола своє найпотаємні- ше бажання: мати невичерпні сили та жити вічно, наче богиня. Але нескінченні дні зі злом у серці - це просто нескінченне нещастя, і вона швидко це усвідомить. Усі отримують те, чого прагнуть, та не всі потім з того втішаються.
Я... я і сам ледве не з’їв одне, - зізнався Діґорі. - Я би теж...
Ти б теж, синку, - притакнув Аслан. - Адже яблуко діє завжди, але тому, хто зірвав його для себе, не приносить щастя. Якби хтось із нарнійців заліз до саду незваним та вкрав яблуко, аби виростити дерево, яке захищатиме цю землю, дерево б виросло. І захищало б. Але захищало б, перетворивши Нарнію на ще одну могутню та жорстоку імперію на кшталт Чарну, і не бути б їй лагідним краєм, який мрію побачити я. Та Відьма спокушала тебе ще чимось, чи не так?
Так, Аслане. Вона під’юджувала забрати яблуко додому, для мами.
Тож зрозумій: це й справді зцілило б її, та ані ти, ані вона не раділи б з того. Одного дня ви б озирнулися в минуле та подумали б, що їй ліпше було померти від тієї хвороби.
Діґорі не зміг нічого відповісти, бо його душили сльози, адже всі надії порятувати маму загинули, але водночас він вірив: Лев знає, що могло б статися, і це було б щось куди жаскі- ше, аніж віддати дорогу людину смерті. Та Аслан знову заговорив, тепер майже пошепки:
Ось що сталося б, якби ти вкрав яблуко. Та тепер цього не буде. Те, що я зараз подарую тобі, принесе лише радість. У вашому світі воно не дасть вічного життя, але наділить здоров’ям. Іди. Зірви для неї яблуко з Дерева.
Якийсь час Діґорі не міг достоту второпати, що йому сказано. Ніби увесь світ водночас вивернули сподом й поставили шкереберть. Тоді, наче уві сні, він пішов до Дерева, а Король із Королевою вигукували щось підбадьорливе, і всі решта вигукували теж. Діґорі зірвав яблуко та поклав до кишені. Тоді повернувся до Лева.
Будь ласка, - ледве мовив хлопець, - чи могли б ми негайно відбути додому?
Він забув сказати “Дякую”, але саме це мав на увазі, і Аслан зрозумів його.
Розділ п'ятнадцятий
КШЕЦЬ ОДНІЄЇ ІСТОРІЇ ТА ПОЧАТОК ІНШИХ
Коли я з вами, персні вам ні до чого, - пролунав голос Аслана.
Діти закліпали очима та роззирнулися. Вони знову були в Лісі Поміж Світами; дядько Ендрю лежав на траві, поринувши в сон.
Покваптеся, - сказав Лев, - вам уже час додому. Але спершу ви маєте побачити дві речі: одна з них - попередження, а друга - наказ. Погляньте сюди, діти мої.
Вони подивилися й помітили маленьку западинку в землі, теплу, суху, порослу травичкою.
Коли ви були тут востаннє, - мовив Аслан, - западинка була озерцем, стрибнувши в яке, ви опинилися в світі, де помираюче сонце осявало млявими променями руїни Чарну. Зараз озерця немає. Світ зник, ніби його й не було. Нехай народ Адама і Єви не промине це попередження.
Так, Аслане, - разом відповіли діти.
Проте Поллі додала:
Але ж ми не настільки зіпсуті, як той світ, правда, Аслане?
Ще ні, Донько Єви, - сказав той, - ще ні. Але ви розвиваєтеся схожим шляхом. Хто заприсягне, що якийсь мерзотник із вашого племені одного дня не осягне яку-небудь жахливу таємницю на шгиб Скорботного Слова і не візьметься нищити все живе? І дуже, дуже скоро, перш ніж ви обоє постарієте, на чолі великих народів вашого світу стануть тирани, які дбатимуть про радість, справедливість, милосердя не більше за імператрицю Джедіс. Нехай ваш світ стережеться. Таке моє попередження. А тепер щодо наказу. Якнайшвидше відберіть у цього вашого дядька магічні персні й зарийте там, де жодна жива душа не знайде.
Обоє дітей поглянули на Лева при цих словах. І раптом (вони ніколи так і не збагнули, як це сталося) його обличчя стало неспокійним золотим морем, на хвилях якого вони гойдалися, і така сила, і така свіжість охопила їх, прокотилася ними, переповнила їх зсередини, що здалося, ніби до цієї миті вони ніколи ще не були ані щасливими, ані мудрими, ані добрими, ані просто навіть живими чи пробудженими. Спогад про цю мить залишився з ними назавжди, і тому протягом усього життя кожен із них, щойно зачувши сум, страх чи злість, думав про те золоте блаженство і відчував,
що воно усе ще тут, поруч, прямо за рогом чи просто за дверима, що воно прийде і до глибини душі наповнить певністю в тому, що насправді все гаразд. Уже наступної миті всі троє (дядько Ендрю врешті прокинувся) перекидом шубовснули в гамір, спеку та гарячий дух рідного Лондону.
Вони стояли на хіднику перед входом до будинку Кеттерлі, і все було так само, як в момент їхнього вибуття, хіба що зникли Відьма, кінь та фірман. Був поламаний ліхтар, були уламки кебу, і був той самий натовп. Усі навперебивки ґавенділи, біля побитого поліцая стояли на колінах люди, стурбовано промовляючи: “Здається, оклигує”, або “Як ти, старий?” або “Швидка ось-ось приїде!”.
‘'Боже милостивий!” - подумав Діґорі. - “Схоже, всі наші пригоди тривали не більше хвильки!”.
Багато хто ошелешено роззирався за Відьмою та конем. На дітей ніхто не звертав уваги, бо жодна душа не зауважила їхнього зникнення та повернення. Що ж стосується дядька Ендрю, то в такому брудному одязі та з перемащеним у медові писком його все одно ніхто не впізнав би. На щастя, двері до будинку були прочинені, бо покоївка стояла, смакуючи забаву (ну що за день видався у дівчини!), тож діти з легкістю похапцем заштовхали дядька до покою перш, ніж у когось виникли запитання.
Дядечко Ендрю помчав сходами попереду всіх, і в дітей зародилася моторошна підозра, що він прямує до себе на горище, аби сховати інші персні. Та вони марно хвилювалися. На думці в нього зараз не було нічого, окрім сулії в його шафі, тож він миттю зник у своїй спальні та зачинив двері на ключ. Трохи згодом він вийшов знову (минуло не надто багато часу), вже в халаті та почвалав до лазнички.
Ти можеш подбати про інші персні, Пол- лі? - запитав Діґорі. - Я б хотів піти до мами.
Добре. Пізніше побачимося, - сказала Поллі та подріботіла сходами вгору.
Діґорі постояв хвильку, відсапуючись, і потихеньку увійшов до маминої кімнати. Він побачив її; вона лежала, так само, як і сотні разів перед тим: на високо збитих подушках, із блідим, висушеним лицем, поглянувши на яке, несила було стримати сльози. Діґорі витяг із кишені Яблуко Життя. Так само, як Відьма виглядала геть по-іншому в нашому світі та в своєму власному, плід із далекого гірського саду теж змінив свій вигляд. У кімнаті було багато кольорових речей: пістрявий коцик на ліжку, барвисті шпалери, промінь сонця, що сяяв крізь шибу, і мамин прегарний, блідо-блакитний жакет. Та щойно Діґорі дістав із кишені яблуко, всі інші кольори, здавалося, зблякли назавжди. Усі речі до одної, й навіть сонце у вікні, - все тепер видавалося блідим і потьмянілим. Сяйво чарівного яблука відкидало дивні полиски на стелю. Ніщо, окрім нього, не було варте уваги: відвести очі від прекрасного плоду не ставало сили. Кімнатою розлігся такий аромат, ніби просто в небесах прочинилося віконце.
О, любий, що за краса! - сказала мама.
Ти ж з’їси його, правда? З’їж, будь ласка! - попросив Діґорі.
Навіть не знаю, що на це скаже лікар, -засумнівалася вона. - Але справді... мені й самій здається, що його можна з’їсти.

Діґорі почистив яблуко, порізав і кавапьчик по кавальчику став давати його мамі. Щойно жінка доїла останній, як посміхнулася, голова її похилилася, і сердешна заснула - справжнім, здоровим, солодким сном, без цих мерзотних пігулок, - і Діґорі знав, що це було саме те, чого їй найбільше хотілося. Хлопець був упевнений, що в маминому обличчі щось невловно змінилося. Він подався вперед, поцілував її ніжно-ніжно та навшпиньки вийшов із кімнати - серце несамовито калатало йому в грудях. Вирізане з яблука осердя хлопчик забрав із собою. Решту дня Діґорі дивився довкола себе, дивувався, яке все довкруж буденне та немагічне, і надія холола в його серці; але варто було згадати Асланове обличчя, як полум’я знову розгорялося. Увечері Діґорі зарив яблучний качанчик у саду за будинком.
На ранок, щойно до мами із черговим візитом прийшов лікар, Діґорі перехилився через поруччя на сходах, наслухаючи розмову. Він почув, як лікар виходить разом із тіткою Летті й каже:
Міс Кеттерлі, це найдивніший випадок за всю мою лікарську практику. Це... це наче Диво якесь. Я би поки що не казав нічого хлопчикові; не варто ворохобити марні надії. Але на мою думку... і тут він стишив голос так, що годі було почути.
В обід Діґорі пішов до саду та свистом подав Поллі таємний сигнал (прийти знову того ж дня їй не вдалося).
Як успіхи? - одразу запитала Поллі через паркан.
Мені здається... здається, все йде на краще, - відповів Діґорі. - Але, якщо не заперечуєш, я поки що не буду просторікувати на цю тему. Що там із перснями?
Я зібрала всі, - повідомила Поллі. - Та ні, не хвилюйся, я в рукавичках. Давай-но ї> зариємо.
Давай. Я позначив місце, де вчора зарив серединку яблука.
Поллі перебралася через стіну, і діти подалися до того місця. Як виявилося, Діґорі марно марудився з позначкою: пагінець яблуньки вже проклюнувся. Він ріс не так швидко, як у Нарнії (не настільки, щоб можна було просто так побачити), але вже доволі вигнався над землею. Діти знайшли лопатку та зарили усі магічні персні (разом зі своїми) довкруж молодої яблуні - по колу.
За тиждень по всьому було вже цілком очевидно, що мама Діґорі видужує. Через два тижні вона вже могла сидіти в саду. А за місяць цілий будинок невпізнавано перемінився. Тітка Летті виконувала всі забаганки дивом зціленої хворої. Вікна стояли розчахнуті навстіж; старі фіранки порозсували, аби впустити до кімнат світло; всюди були свіжі квіти, до столу подавали найкращі наїдки, знову налагодили старе фортепіано, а мама Діґорі з таким захопленням гралася разом із сином та Поллі, що тітка Летті казала: “Присягаюся, Мабель, з усіх трьох ти - найбільше дитина!”.
Коли щось йде шкереберть, то зазвичай усе на певний час тільки гіршає, а коли налагоджується щось одне - здається, все інше теж повертає на краще. По шістьох тижнях казкового життя прийшов лист з Індії - від тата, а в листі були просто захопливі новини. Помер старенький дядечко Кірк, і це означалоА що тато тепер справжній багатій. Він мав на меті звільнитися та повернутися з Індії додому назавжди. І тепер їхньою домівкою стане величезний будинок у селі, про який Діґорі чув усе своє життя і якого ніколи не бачив: колосального розміру маєток із лицарськими обла- дунками, стайнями, псарнею, річкою, парком, оранжереями, виноградником, та з річкою й горами прямо поруч. Тож Діґорі був певний, що тепер вони завжди житимуть щасливо, як, сподіваюся, певні й ви також. Та, можливо, вам кортить дізнатися ще про декілька речей.
Поллі та Діґорі назавжди залишилися найкращими друзями, і Поллі мало не кожного вікенду приїжджала пожити в чудовому будинку Діґорі. Там вона навчилася їздити верхи, плавати, доїти корів, пекти хліб та ходити в гори.
У Нарнії звірі жили у великій радості та злагоді, й ані Відьма, ані інші вороги не порушували їхнього щастя впродовж століть. Король Франк, Королева Гелен та їхні діти процвітали; їхній другий син став Королем Арченлан- дії. Хлопці одружувалися з німфами, дівчата виходили заміж за річкових та лісових богів. Ліхтар, котрий проти власної волі посадила Відьма, осявав ліс Нарнії вдень і вночі, тож місце, де він виріс, почали називати Ліхтарною Пущею; коли, багато років по тому, однієї дуже сніжної ночі, інша дитина з нашого світу опинилася в Нарнії, ліхтар світив так само, як і завжди. Пригода тісно пов’язана з тією, котру я переповів оце щойно.
Було воно так. Пагінець, що вибився із посіяного Діґорі в саду яблука, витягся у прекрасне дерево. Зростаючи в нашій землі, вдалині від Асланового голосу, вдалині від юного повітря Нарнії, воно, ясна річ, не родило плодів, які могли б, скажімо, повернути до життя помираючу жінку. Проте яблука з нього були найгарнішими в усій Англії та страшенно корисними, хоча й не аж такими вже й чарівними. Та глибоко в душі, у самих соках, що струмували могутнім стовбуром, дерево, сказати б, так і не змогло забути іншу яблуню в далекій Нарнії, з якої саме колись вийшло. Інколи дерево загадковим чином хиталося без жодного вітру; гадаю, це ставапося тоді, коли в Нарнії дмили сильні вітри й те далеке нар- нійське дерево гойдалося та лопотіло листям під потужним південно-західним буревієм. Якби там не було, а цей магічний зв’язок пізніше виявився у самій деревині. Коли Діґорі став уже зрілим чоловіком (і був уже відомим вченим, професором та видатним мандрівником) та успадкував будинок Кеттерлі, півднем Англії пронісся жахливий ураган, котрий повалив бідне дерево. Діґорі не змирився з тим, що дорогу серцю яблуню просто порубають на дрова, тому з частини стовбура замовив собі шафу й поставив її в своєму великому сільському будинку. І хоча сам він магічних властивостей за шафою не помітив, це відкриття зробив дехто інший. Так почалися подорожі до Нарнії і назад, про які ви можете прочитати в інших книжках.
Коли Діґорі з батьками переїхали до села, то забрали з собою і дядечка Ендрю, бо тато сказав: “Треба тримати старого подалі від халеп, та й не надто чесно було б, якби бідна Летті дбала про нього до скону віків". Дядько Ендрю більше ніколи не брався до магії. Він добре засвоїв урок, і на старості зробився навіть трохи приємнішим та менш егоїстичним. Проте, він полюбляв сам приймати гостей у більярдній та зазвичай оповідав їм історії про загадкову леді, іноземку монаршої крові, з якою він катався якось Лондоном. “Вдачу вона мала просто диявольську”, - говорив тоді він. - “Але то була збіса знадлива жінка, містере, збіса знадлива жінка”.
Примітки
1- Бастейбли - герої популярних повістей англійської письменниці Едіт Несбіт
(“П’ятеро дітей і Воно”, “Історія шукачів за скарбами"); п'ятеро дітей та їх батько-вдовець Ричард Бастейбл.
Примітки
4 - Фут - англійська міра довжини, дорівнює 30,48 см.
Примітки
- Вар ’ят - психічно нездорова, божевільна людина.
Примітки - Ярд - англійська міра довжини, дорівнює 91,44 см.
Примітки - Обжинкові пісні - пісні, що їх співали на честь закінчення жнив.
Примітки - Стокротка - декоративна рослина з дрібними білими, рожевими або червоними квітами.
Примітки - Жовтець - жовта квітка, що росте переважно у вологих місцях.
Примітки - Рододендрон - переважно вічнозелена чагарникова рослина з великими красивими квітами.
Примітки - Тапір - крупний ссавець, що мешкає у тропічних лісах Південної Америки та Південно-Східної Азії та має невеличкого хобота.
Примітки - Спадень - захід сонця.
Примітки - Хети - древній народ, що проживав у центральній частині Малої Азії.
Примітки - Дюйм - міра довжини, дорівнює 2,5 см.
Примітки - Колні Хатч - район Лондону, де була розташована відома того часу божевільня.
Хроніки Нарнії
КНИГА ПЕРША
Небіж чаклуна
КНИГА ДРУГА
Лев, Біла Відьма та шафа КНИГА ТРЕТЯ
Кінь та його хлопчик КНИГА ЧЕТВЕРТА
Принц Каспіян КНИГА ПЯТА
Подорож "Досвітнього мандрівника" КНИГА ШОСТА
Срібне крісло КНИГА СЬОМА
Остання битва
Авторські права
УДК 82-343
ББК 84 (4Вел) 6-44
Л91
http://vk.com/public_ua_book
Всесвітні права на видання книги українською мовою належать видавництву “Проспект”. Передрук, копіювання у будь-якій формі -електронній, механічній, у вигляді фотокопії, магнітофонного запису тощо - неможливе без письмового дозволу власника
Видано згідно з ліцензією CS Lewis Company Ltd.
Юридична підтримка видавництва “Проспект” здійснюється Адвокатським бюро “Торопчина&Агалакова”
The Chronicles ofNarnia®, Narnia® and all booktitles, characters and locales original to Tht Chronicles of Narnia, are trademarks of CS Lewis Re Ltd. Use without permission is strictl prohibited
www. narnia. com
The Magician’s Nephew Copyright © CS Lewis Re Ltd 1955 Inside illustrations by Paulin Baynes copyright©CS Lewis Pte Ltd 1955 Cover art by Cliff Nielsen, copyright © CS Lewis Re L 2002
Переклад © Видавництво “Проспект”, 2005 ПЕРША РЕДАКЦІЯ
Видання EPub © Липень 2013 ISBN 966-8345-25-8 Version 03012013 10 98765432 1
http://vk.com/public_ua_book

Приложенные файлы

  • docx 15888580
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий